Безлюдні острови 4-5

ВАЛЬДЕМАР ЛИСЯК

БЕЗЛЮДНІ ОСТРОВИ

Видавництво: Krajowa Agencja Wydawnicza, Kraków, ©1987

Переклав: Марченко Володимир Борисович, 2024

ОСТРІВ 4

ЛОНГВУД (СВЯТА ЄЛЕНА)

НАПОЛЕОН БОНАПАРТ

ЧЕТВЕРТИЙ

Адам Міцкевич:

"А життя його – праця праць,

А титул — народ народів,

А кров його — герої давнини;

Ім’я ж йому буде сорок і чотири".[1]

Юліуш Словацький:

".....................................Я вірю в ті сорок

Чотири... хоча я не знаю, що означає це число.

Але я вірю в це, як в догму... з відчаю".

"Чи то правда, що Бонапарта не існувало, лише Лисяк вигадав його, щоб заробити грошей?", – запитав першим Збігнєв Швєнх.

Це була правда, з цього я почав. І зробив це настільки ефективно, що радянський історик Альфред Манфред зітхнув у своїй біографії імператора: "І все ж викреслити ім'я Наполеона Бонапарта з історії неможливо". Дурнt lskj, але факт: відколи я придумав маленького корсиканця, видалити його, на жаль, неможливо...

Потім інший публіцист, літературознавець Станіслав Зєлінський, рецензуючи мій "Імперський пасьянс", поставив запитання:

"Ким був би Лисяк в наполеонівську епоху, яку роль він хотів би зіграти на великій сцені Ампіру? Навряд чи його влаштувала б посада анонімного статиста чи холодного спостерігача в шапці-невидимці. Тож Лисяк був би, може, шевалежером чи гренадером останнього каре, може, маршалом, міністром, королем? А може, Наполеон увійшов би в історію як мамлюк Рустам імператора Лисяка? Я не жартую".

Звідси вже було близько, все більш тепліше... Третій публіцист, Ян Збігнєв Слоєвський, загримів:

"Замість контркульту Наполеона починає проростати щось на кшталт культу Лисяка, який, контактуючи з Наполеоном, набрав манер, дещо наполеонівських. Я не проти культів, бо культ – це прояв чиєїсь причетності когось до чогось. Культ, навіть за звучанням і етимологією, споріднений з культурою, і культи насправді впливають на розвиток культури стимулюючим чином, на противагу індиферентизму та байдужості. Але якщо є культ, він повинен зустрітися з контркультом, тим часом це не так, насправді все навпаки. Лисяк справляє враження, що він все більше і дуже серйозно наполеонізується".

І попередив:

"Ситуація є грізною, бо треба пам'ятати, що більшість пацієнтів в шпиталях для нервово хворих – це Наполеони. Лисяк є всесторонньо здібний, так що шкода була б його втратити".

Запізно.

Так, я імператор! Ті, у сусідніх палатах, — шахраї, самозванці й божевільні, єдиний справжній Наполеон — це я! Я лежу і читаю свою останню біографію пера Каванни, епізоди в наступних номерах тижневика "Чарлі-Хебдо", які мені постачає лікар, керівник лікарні св. Єлени (він мені не подобається, тому що всправляє враження лицемірно добродушного зловмисника, одного з тих, хто нібито робить послуги, але насправді експлуатує, і таким він і є. Більш симпатичнішою я знаходжу медсестру, яка прикріплює електроди до різних частин тіла – пальц і в неї делікатні, як у Валевської). Каванна знущається над усім, тому цей лікар приніс мені її текст в надії, що я збожеволію, і знову зробив помилку. Каванна – ц е відпочинок:

"Коли Наполеон в'їжджав до захопленого міста, він вибирав найсвітлішу блондинку і питав свого ад'ютанта:

- Чи вона мене любить?

- Сір! Вона тебе обожнює!

- Ну добре! У мене вісімдесят три секунди.

Імператор спритно знімав підтяжки і, користуючись табуретом, шанобливо підсунутим йому ад’ютантом (о, ці німецькі ліжка завжди були такі високі!), накидався, як орел, на тремтячу білявку. На сімдесят п’ятій секунді він перервав диктувати Кодекс трьом секретаркам, які стенографували під ліжком. На сімдесят дев'ятій секунді він уже надягав підтяжки, щипав за вухо вірного Рустама, який міцно тримав красуню-аристократку за руки, та двох його кузенів, які тримали даму за ноги, і в супроводі улесливе бурчання імператорських маршалів, що стояли біля ліжка, щипав за вухо чоловіка дами, який підглядав у дірку для ключа, не знаючи, чи заслужив він орден Почесного легіону. Вскакував на коня й мчав галопом до якогось Маренго чи Аустерліца, щоб назбирати ще жменю лаврових листків для свого горщичка".

Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!.. Це справді дотепно, на відміну від тих серйозних монографій, якими історіографічні шахраї брешуть про моє та своє минуле. Принаймні Каванні не бракує здорового почуття гумору. Ось чому я сміюся, хоча багато людей у ​​моєму становищі плакали б до смерті. "Кожен дурень має достатньо дурості, щоб хвилюватися, - каже Бабель, - але тільки мудрі зі сміхом розривають завіси існування".

Шкода, що Чарлі Чаплін не зняв фільму "Наполеон". Він був моїм шанувальником, роками збирав мої реліквії, ревно зберігаючи їх у чотирьох скринях, блукав стежками мо\х воєнних к ампаній... Він готувався до цього фільму і часто про нього розповідав. Він повірив містифікаторам, які стверджували, що на острові Святої Єлени помер мій двійник, а сам вигадав ідею, що я помер у Парижі, тримаючи книгарню на Пон-де-Л'Альма. Фільм мав розпочатися сценою транспортування тіла двійника до склепу Палацу Інвалідів. Натовпи на вулицях були впевнені, що я лежу в труні. Американський журналіст Джеймс П. О'Доннелл згадує:

"Я перебив Чапліна на цьому місці, поставивши очевидне запитання:

- Так, так, але як це сприймає справжній Наполеон?

- Справжній Наполеон? О, знаєте, він дуже зайнятий у своєму кіоску, торгівля того дня йшла чудово. Як баржа з ​​процесією повільно пливе Сеною - тепер крупний план! – він бурмоче собі під ніс: Ці мої похорони мене зовсім виснажують!...".

Бунюелеві також не було дано зробити вже розпочатий ним фільм про мене " Le domaine enchanté", з якого, як відлуння, залишилася однойменна фреска в казино в Кнокке-ле-Зут, робота Магрітта, автора інтер'єру. Був лише час зняти сцени величного суду наді мною біля воріт раю:

Натовпи святих, як грецький хор, співали акт обвинувачення під акомпанемент Третьої "Героїчної" симфонії, яку Бетховен присвятив мені. Головну роль грав Марлон Брандо, великий, як Колос Родоський, з набитими жуйками щоками, що сидить у моєму мундирі на дерев'яному стільці, як на коні. Долоню тримав правильно у розстебнутому жилеті. Захищався сам. Він викликав у свідки найбільших поетів-романтиків першої половини ХІХ століття: Гете, Байрона, Міцкевича, Пушкіна та Словацького. Ті занадто розхвилювалися, як це роблять романтики, заважаючи процесу; він же залишався холодним - ритмічно рухав щелепою, і білі кульки жуйки час від часу вискакували з його рота.

Рене Магрітт, Le domaine enchanté (Зачаровані області) (фрагмент)

- Я відкриваю судове засідання, ми будемо судити життя цієї людини! - гучним голосом оголосив святий Петро, ​​але поети, свистячи крізь сунуті в роті пальці, не давали йому більше говорити (А коли говорили самі, то використовували колись написані тексти, тому кожне слово, яке вони промовляли під час суду, можна знайти в їхніх роботах).

- Дай йому спокій, цей чоловік для вас є завеликим! – вигукнув Гете. — Він є справжнім підсумок світу, і його життя — це життя напівбога! Світло, що оточувало його, не згасало ні на мить...

Більше він вже нічого сказати не міг. Розгніваний Петро махнув рукою, а два ангели схопили Гете за руки й викинули із залу. Решту поетів попередили, що з ними трапиться те саме, якщо вони не припинять бузити. Хор, розтягуючи склади, заспівав:

- Ти бууув насильникоооом воооолі!..

Брандо виплюнув жуйку й пирхнув:

- Shit!.. Я насилував вільність неволення! Спитайте італійців і поляків, навіщо вони мені будували тріумфальні арки! І подивіться, що зараз у них робиться зараз! Знову неволя і молитви Богу, щоб я повернувся і знову розібрався з окупантами! Вони моляться і моляться, а ваш Господь все спить...

Словацький схопився за голову й застогнав:

"Польща! але тебе обманюють блискітками;

Ти була павичем народів і папугою;

А тепер ти служниця чужа!".

- Exactly! - сказав Брандо, дістаючи нову жуйку з-під жилета. – Look at him! "Подивіться на Польщу, на цей край хоробрих, на цей народ, що любов до батьківщини приводить до обожнювання, і до чого пивели його повстання?! Сусіди та мерзенна соціальна система зробили всі зусилля неможливими. Бідні поляки!" (курсивом представлені мої автентичні слова, які Бунюель взяв з історичних джерел і вплів у сценарій). Бідна Польща. Я завжди стверджував, що "без відбудови Польщі Європа з цього боку залишається без кордонів".

Жан Огюст Домінік Енгр. Наполеон Бонапарт як Перший Консул (1804). Музей Курціуса, Льєж

- Тииии ґваааалтуваааав демокраааааатію! - тягнув хор в сотню пик

У Брандо був повний рот жуйки, тому він просто гаркнув: shit! і показав на Міцкевича. Той підскочив і виголосив промову:

- Неправда! "Здійснивши політичну революцію, Наполеон, людина земної кулі, почав еволюцію. Ніхто в більшому ступені, ніж він, не мав більшого вродженого почуття, інстинкту, якщо хочете, рівності, ніж він; він зберіг його навіть тоді, коли піддався династичній спокусі. Наполеон – це загальна демократія, що зробилася авторитетом, це звільнення, загальна реабілітація, а не виключно національна. У цьому відношенні засновники нинішнього соціалізму поступаються Наполеону. Завдяки йому по всій Європі бідний підданий міг нарешті визнати безсилля своїх панів і зрозуміти, що те, чого він боявся, було лише жалюгідним ідолом на глиняних ногах. У цьому секрет того інтуїтивного і палкого шанування, з яким люди, незалежно від того, до якої країни вони належать, вшановують пам'ять Наполеона! Він інстинктивно впізнає цього геніального пролетаря і благословляє свого великого визволителя!".

На підтвердження цих слів кулька з жуйки, випхнута з роту Марлона, голосно лопнула.

- You're right, man. Завдяки мені, завдяки моєму Кодексу, моїм конституціям і розпорядженням, дотримання яких я вимагав скрізь, де б я не ступив, прості люди з передмість і сіл почувалися іншими людьми. Хіба вони не повинні були любити мене за це? Тепер ці люди знову стогнуть в дибах, бо мене немає! Картель реакційних держав, який сам себе називає Святим – that's really fanny! — грає на багнетах і кийках дореволюційний концерт, відновлює мерзенне минуле, позбавляє народу кисню...

Він зупинився тут, тому що випадково проковтнув жуйку, закашлявся, і поетам довелося бити його по спині, поки в нього не пройшло. Після відновлення зйомки з півкола святих почулося протягле:

- Тииии віііів кривааааавііі віііійнииии!..

- Yes, I did. Коли на мене нападали - відповідав потрійним чином. Але я ніколи не воював проти країни, яка не хотіла війни, не нападала на мене чи не мала наміру нападати на мене. Я теж ніколи не любив війни, хоча це припускалося, як припускається, нібито і земля є плоскою, бо таке враження робила. "Війна - це варварське ремесло, майбутнє має належати миру". Але не такий, що, як важкий камінь, тисне груди людей і народів. Подивіться вниз! Після мого зникнення Європа нарешті має міждержавний мир, який охороняє Священне Перемир'я, і який уже всі ненавидять! Революції, весни народів, змови, вбивства, карбонарії, комунари, казан відчаю! У нещасних, навіть якщо їм вдасться повалити мерзенного правителя, шансів немає, тому що на троні вже чекає новий, який має нові кайдани в рукаві і, як і його попередник, не розуміє, що завдання государя — не лише правління, а й сприяння науці, моралі та процвітанню. Shit! Гідра з відростаючими головами…

Тут Словацький знову застогнав:

"Кожен з королів схожий на дивно зростаючий ананас;

Зірвеш крону, відкусиш плід - на весні

Із відкушеної корони виросте новий король".

Петро хотів змусити його замовкнути, але Словацький продовжував голосити:

"Злочинні дияволи дивляться з тронів,

З-під морозива цар виглядає й бідкає,

Сидять орли на труні, понурі

І з власних крил кров народів стрясають".

За поданим сигналом ангели вигнали його із залу. У дверях він встиг крикнути Марлону:

- "Ти переможеш — але з перемогою Голгофи!".

Брандо попрощався з ним, примруживши око, і пострілом величезної кулі з жуйки, а потім продовжив уриваний рядок тим самим гортанним голосом, ліниво, ніби йому все це було байдуже:

- So! As I said: гідра з відростаючими головами, але ж взамін - спокій! Ніхто не стріляє через кордон. Але пахне порохом, чути постріли? Це кулі для демонстрантів, від тих, хто не розуміє, що людям, які вимагають хліба, не можна відповісти зброєю! Бідні хлопці не ненавиділи мої війни. Подивіться, які злочини приносить мир, який охороняють фарисеї, що повернулися до храму після мого відходу, і якими є жертви війни! Скільки народів плачуть поодинці на безлюдних островах колючого дроту та приниження, маючи натомість мир чи "статус-кво" ганьби!

- Більшою ганьбою є освячувати війну, розбійник! Хіба це не руйнівна робота сатани? – дорікнув йому Петро, ​​а святі кивнули:

- Apage sataaaaanas!

Андреа Аппиані – Портрет Наполеона як короля Італії (1805), Kunsthistoriches Museum, Відень

- Ти старий і дурний! - крикнув Міцкевич, що аж посинів від пристрасті, віддаючи Байрону флягу з вином, яким їх почастував Пушкін. — "Діло руйнування заради доброї справи є таким же священним, як і діло творення! Свобода важливіша за спокій!…".

Його в знак покарання вигнали слідом за Ґете та Словацьким, а хор заспівав:

- Ти був жорстоооокиииий!…

- Shit once again! – лютував Брандо, не в змозі витягти нову гумку з розстібнутого жилета. — Так, я був жорстокий до жорстоких людей. З усією жорстокістю я розтоптав святу інквізицію в Європі; мої переможці воскресили її. Я покарав можновладців без жалю за несправедливе поводження з малими, тому вони сьогодні кричать з-під своєї златотканої парчі, що я був жорстоким. "Тільки в їхніх салонах мене вважали жахливою людиною, але ніколи не вважали мене таким прості люди, які знали, що я їх захисник і нікому не дозволю їх образити!". Я був жорстоким, погрожуючи суворими покараннями за порушення наданої мною заборони тортур і за утримання людей у ​​в'язниці без вироків і обґрунтувань; "це те, що я ненавиджу і чого я не потерплю, і що станеться в будь-якій системі, де домінує поліція!". Мені здається, святі мужі, що ви повинні зрозуміти мою жорстокість так само, як той єгипетський шейх, який спочатку не міг зрозуміти, чому я так безжально покарав убивць якогось феллаха...

Тут мала б відбутися сцена, яка розігралася багато років тому в Каїрі і до якої Брандо ще не був готовий. Тоді шейх запитав мене:

- Цей бідняк був твоїм родичем, пане, що так переживаєш про його смерть?

- Усі бідняки — мої діти! – відповів я.

Він довго дивився на мене очима, повними страху, і прошепотів:

- Сахіб[2], ти говориш як пророк…

Тим часом Брандо продовжував говорити, нібито це робив я:

- Ви знаєте іншого жорстокого чоловіка, який відпускав на волю змовників, які намагалися його вбити?

Йому відповіло тихе дзижчання з-під жилета. Він поліз за ремінь, дістав рацію й поправив антену. Якусь мить він прислухався до слів із гучномовця, а потім хрипко прошепотів у мікрофон:

- Виродки!… Fili della putana!… Бене! Знищити Дона Ансельма, його братів, його двоюрідних братів, його тіток, його бабусю, горил, із завтрашнього дня я не хочу чути про живого члена цієї родини!… Si, si, hai capito bene! E Dio te benediga, Луїджі, зроби це добре...

До нього підбіг асистент Бунюеля (маестро з самого ранку десь тинявся, мабуть, шукав Жозефіну), з вереском:

- Марлон, йосик драний, ти з глузду з'їхав?! Проклятий ідіот, це репліка з "Хрещеного батька", а ти тут Наполеона граєш!

- Добре! – заспокоїв його Брандо, відкладаючи рацію. - Ось, я готовий.

Хор голосним фальцетом закукурікав:

- Твоооїїїї руууууки в кроооовіііі!...

- Fuck off! - Байрон гикнув зі свого місця і жбурнув порожню пляшку в головуючого. – Трохи пошани, уроди стары, цим рукам

"Що колись упокорили їхню пиху,

Що відігнали сон у тих, хто сидить на престолі;

Нехай засяє честь рукам могутнім цим!".

- За двері! – наказав Петро.

Коли його тягли, лорд Байрон кусався, плювався, пинав ногами й ревів:

"І пануватимуть за ним вовки,

А люди будуть шиї гнути перед престолами?!...".

Брандо витер піт з чола.

- Shit! You’re all crazy! Я не лиходій. Чинити зло є чужим моїй натурі, я ніколи не робив нічого такого, за що мені було б соромно. У всякому разі, нащо? — я занадто фаталістична. Шкода, що поранених росіян з Бородінського поля, яких я наказав рятувати разом із французами і які чули, як я кричав моїм протестуючим офіцерам: "Після бою ворогів немає, одні люди"!

Пушкін підтвердив це свідчення і вступив у полеміку з головуючим, закидуючи його образами. Перш ніж його виштовхнули за двері, він встиг пишномовно заявити:

"Нехай буде позначений ганьбою той, хто посміє образити його тінь, позбавлену корони! Слава йому! З глибини рабства він заповідав світові вічну волю!".

Не встигли двері зачинитися за ним, як Бунюель вибіг крізь них і напав на святого Петра:

- Якого біса ти робиш! Ви прибрали весь інтернаціонал поетів!…

- Вони ображали трибунал! – рішуче сказав Петро.

- Про що ти, в біса, кажеш, цього не було в сценарії!

- За яким сценарієм? Це ж суд, а не кіно! Вон з ним!

Ангели викинули директора за двері. Марлон схопився зі стільця, нічого не розуміючи, і на всяк випадок пробурмотів у рацію:

- Луїджі, пришли мені хлопців із машинками, бо все це перестає мені подобатися!

Мені теж перестало подобатися. Виявилося, що в ангелів та святих були переодягнені функціонери Священної інквізиції, яку відновив Священний Альянс. Був великий балаган, і фільм не був закінчений.

Я впевнений, що вони подають мені миш’як, який мене вб’є. Але я не відмовляюся приймати їжу та ліки – негідники під виглядом санітарів тільки й чекають наказу лікаря, щоб мене змусити. Лікар стверджує, що я марив відтоді, як прочитав книгу шведа Форсхуфвуда про своє отруєння, і досі намагається вибити в мене інформацію про те, хто контрабандою проніс її для мене в лікарню. Але я знаю, що Форсхуфвуд не помиляється — це помиляються ті історики, які кажуть, що мене вбивав клімат Святої Єлени.

По суті своєї, він є підлим. Цей острів, колись здоровий, став кошмаром лише тоді, коли піддався клімату. Ще в 1803 році звіт, підготовлений учасником експедиції Бодена для міністра внутрішніх справ і опублікований урядовою газетою "Монітор", давав таку картину:

"Громадянин міністр, пишу з острова св. Єлени. Уявіть собі сад, створений глибоко в скелі, на якій час накопичив шар найродючішої землі, увінчаний вічною зеленню (...) Чисте повітря, безтурботне небо, здоров’я на обличчях мешканців".

Але англійцям, які поневолили острів, вдалося зробити те, що вдається загарбникам: отруїти клімат і землю зробити неродючою. Лише тепер географ д'Авезак зрозумів, що "важко уявити край сумніший і безнадійніший, ніж ця низка чорних пагорбів, нерівних, спустошених, без дерев і кущів, які виглядають так, ніби всі ознаки життя втекли звідси в паніці", і англієць Гловер, який ніс службу на кораблі, який привіз мене сюди, висловив ту саму істину іншими словами: "Не може бути нічого більш жахливого й огидного, ніж ця скеля, спалена й безплідна, яка не дає ні відсвіження, ні задоволення. Як контрастують із цим жахливим, гнітючим видовищем квітчасті описи, які я раніше читав (...) Клімат нездоровий, діти тут хворовиті...".

Я міг би навести більше подібних думок, але з них нічого не виникає, якщо річ йде п ро мою особу.. Клімат цього острова не послаблює мене, навпаки, він зміцнює мою волю залишатися сильним. Я остров'янин, я народився на острові і я помру на острові - мене зробили рабом на моїй батьківщині. "Люди, які живуть на островах, завжди мають у собі щось первинне завдяки своїй самотності. Острів означає самотність, а самотність породжує силу" (це одна з моїх думок, яку я записав і тепер можу черпати зі старих книжок, якщо мене підведе пам’ять).

Силу, яку я здобув на цьому острові, можна виміряти масштабом легенди, що випромінюється звідси, і розмахом туги за мною народів, навіть тих, які мене не любили і які сьогодні стогнуть під ярмом Священного Союзу - ці люди мріють про моє повернення. Бідні робітники, які зберегли мене в серці, увійшовши по троє до шинку, вимагають поставити на стіл чотири чарки, а коли корчмар зазначає, що їх лише три, вони гарчать: "Давай чотири, прийде і четвертий!". Секти, що чекають мене як Месію, множаться – в Америці, в Сибіру та в джунглях Амазонії, де "дикі" люди співають "Napoleon gran Hombre"; у Патагонії, де тубільці признали Святу Єлену центром світу, бо тут живу я; серед циган, євреїв та всіх пригноблених та позбавлених прав; мої статуї з'являються в азіатських процесіях Будди, а моє обличчя на тотемних стовпах Мадагаскару; навіть араби, що воювали зі мною, кажуть: "Він прийде і визволить нас від османського ярма, під ногами яких трава сохне і не росте!"; навіть німці (Ніцше писав у "Ecce Homo": "Наполеон був останнім втіленням бога сонця, в його існуванні був чудовий сенс"), навіть росіяни вірять, що я спочиваю уві сні на березі Байкалу, щоб одного разу прокинутися і встановити в світі царство справедливості. "Сьогодні світ належить Бонапартові", скаржився мій ворог Шатобріан, коли мене прикували до скелі. "Одних падіння принижує, але мене воно незмірно підносить. Кожен день він здирає з мене шкіру тирана, вбивці, лиходія". Кожен день правління Священного Союзу. Словацький мав рацію, коли писав про мене у вірші: "Ніколи, ніколи ти не проходив крізь стогін з такою силою, як сьогодні", пророкуючи мені остаточний тріумф, найбільшу з перемог — перемогу Голгофи. Так я переміг, і це не дає їм спати, усім тим мерзотникам, чию велич, як стиснутий кулак, пхають під ніс поети-романтики (крім уже згаданих Лермонтов, Шіллер, Петофі, Беранже та багато інших). Вони, барди свободи, знали і розуміли мене найкраще, тому я став їхнім богом. Лише Байрон, який називав мене "своєю пагодою", образив мене за те, що я дозволив себе звалити, настільки він розгнівався на мою поразку. ("Наполеона повалили, мерзотники в Парижі. Це його провина... Я близький до божевілля!") і потім додав: "Але навіть зараз я не зраджу його", і написав оду на мою честь.

Чесну літературу про мене тихцем приносить мені старий каліка, що підмітає коридори в лікарні. Лікар приносить ту, в якій я найгірший з демонів Апокаліпсису. Він називає це терапією, що мене веселить (я писав Летиції: "Дивись, мамо, яку потвору ти народила!"), і тільки одне п’є кров у моєму серці: погляд мого синка, ув’язненого в Шенбрунні. Йому ще немає десяти років... Шенбрунн – це його Свята Єлена, яку я не міг передбачити.

Карл Август фон Штойбен "Наполеон з сином", Університет Чикаго

Я своє передбачив, коли мені не було й двадцяти років. Будучи лейтенантом в Оксоні, я робив географічні нотатки й зписав ними весь зошит. Останнє речення на останній сторінці було: "Свята Єлена, маленький острів...". Далі чистий папір, як океан. Мій перший секретар, Бур'єнн, свідчить, що я був "обдарований якимсь магнетичним передбаченням своєї подальшої долі". Це правда. Я не був ясновидцем, але відчував, що на мене чекає. Доля Прометея, прикованого до цієї скелі, на якій стоять на варті три тисячі солдатів. Три в’язниці в одній кімнаті з дверною ручкою назовні, ніби три труни одна в одній: океан, острів за дві тисячі кілометрів від мису Доброї Надії та Лонгвуд, будинок на пустоші, перероблений зі стайні і настільки заражений щурами, що вони кусають руки, які тягнуться до їжі. Вдень між низькими кущами висить лінива волога спека, перегукуючись із дзижчанням комах, а бідні трави сохнуть голодні й обдурені небом. Вночі здіймаються шалені вітри, порожні стебла дзвенять, як шпори, і мокрі рукавички пахнуть листям. Сумні, голі гори навівають лише спогади...

Фотокопія нотатки з останньої сторінки зошиту поручика Бонапарте

- Меневаль!

- Слухаю, сір!

- Повтори, що він сказав?

Я не боягуз - я не боюся спогадів, так само "як не шкодую свого вінця і нечутливий до того, що я втратив", хоча я втратив Трою, що перевищує уяву Гомера. "Його розум втілив ідеї поета в життя", - сказав про мене Шатобріан. Правильно. "Яким романом було моє життя!". І не через політичну владу, яку я досяг. "Наскільки великою була моя матеріальна сила, моя духовна сила була ще більшою: вона межувала з магією".

Лонгвуд. Будинок, в якому жив і вмер Наполеон.

З часів походу в Єгипет, де арабські дервіші клялися, що я "чарівник", світ у це повірив, тому російський поет Тютчев назвав мене "віщим волхвом". На підтвердження було наведено багато свідчень моїх сучасників про гіпнотичний вплив, який я справляв на людей. Завжди ворожий до мене, маршал Ожеро: "Не можу пояснити, що мене вразило, коли я вперше його побачив". Генерал Вандамм: "Цей диявольський чоловік має таку владу наді мною, що я не можу цього зрозуміти! Я не боюся ні Бога, ні сатани, але коли я біля нього, я тремчу, як дитина; Він міг змусити мене пройти крізь вушко голки або кинутися у вогонь!" Одного разу поляк Яблоновський побачив мене, будучи маленькою дитиною, яку на руках тримала жінка, коли я проходив повз вулицею. Я лише торкнувся його очима, а він написав: "Цим поглядом він захопив мій дух у магнетичний полон, який триває і триватиме до смерті".

Я мав мільйони дітей, усиновлених поглядом чи словом, що і справді "межувало з магією", але не було. Сучасна наука пояснює це потужністю біологічного поля, яке професор Олександр Спіркін, завідуючий відділення діалектичного матеріалізму Інституту філософії АН СРСР, каже: "Біологічне поле — це явище, яке найчастіше підсвідомо використовують мудрі керівники. Звичайно, можливості такого впливу збільшуються в рази, якщо людина, наділена сильним біологічним полем, робить це свідомо".

Я робив це свідомо.

Земна колиска також має моє влучне пророцтво в суспільно-політичних питаннях (приклад: "Є лише дві країни: Схід і Захід і два народи: Схід і Захід"), яке Ґете оспівував у римах:

"Про що століття мріяли неясно,

Він передбачив це ясновидця оком".

Це пророцтво походить із величезної землі людського розуму, що розкинулася між архіпелагом неоковирності та мисом геніальності, і підтримується розрахунком ймовірності – чим більша мудрість і гострота бачення майбутнього провісника, тим більше разів він вірно напророчить.

У ХІХ столітті цього ще не розуміли, тому Блой писав: "Наполеона пояснити не можна, тому що він самий незрозумілий з людей", а Лермонтов: "Бонапарт був іноземцем на нашому світі, і все в ньому було таємницею". Дехто, на чолі з Мережковським, Карлайлем і Хоне-Вронським, шукав відповідей, порівнюючи мене з Христом, що продовжується й донині (див. Ентоні Берджесс), що є спокусливо легким (Він також "знав" свою долю; Він також умів "зачаровувати" людей і "пророкувати". Він також захищав бідних і слабких проти сильних; Він також хотів реформувати світ; Його також зрадили і покинули його близькі; Він також мав мученицьку смерть на скелі) і що є абсурдом. "Якби Ісус був людиною такого рівня, як я, він би зробив те ж саме, що й я, захопив би владу в Єрусалимі та захопив царство". Але Ісус довів, що не обов’язково бути імператором, щоб правити світом. Це може лише Бог.

Єдиним божественним атрибутом мого життя була самотність. "Я завжди був самотнім серед людей. Завжди був по один бік, тоді як увесь світ був по інший". Згадуючи це, я схожий на доктора Фауста — шукаю свою молодість, коли я займався самотністю як поезією, і коли ще не знав, що таке усамітнення.

Перший безлюдний острів я знайшов в Аяччо, за будинком, у дерев'яному сараї. Я замикався там на цілі дні і проводив час зі своєю першою коханкою, математикою.

У першій школі, у Брієнн-ле-Шато, "жив окремо від друзів, і мене не любили. Щоб здобути людську любов, потрібен час, і навіть тоді у мене було темне відчуття, що час не можна втрачати. Я ховався в затишному, огородженому куточку шкільного саду і мріяв на самоті. Коли мої друзі намагалися мене вигнати відтуди, я захищався всіма силами". Одного разу я захистив цей безлюдний острів із сокирою!

Під час навчання в Парижі, коли мій сусід по кімнаті опинився в лікарні, я теж захворів, і мені дозволили залишитися в своїй кімнаті. Я запасся їжею, замкнув двері, зачинив віконниці, закрив вікна шторами і провів три дні в повній ізоляції, читаючи біля лампи, мовчачи і мріючи - мовчачи. "Ця темна паризька кімната, як і дерев’яна келія в Аяччо і садовий скит у Брієнні, була метафізичною огорожею, печерою, островом – священною стіною, що захищала його особистість" - підсумовує Мережковський. Вона була чимось більшим - Джерелом сили ("...ізоляція породжує силу"). Коли друг знайшов Ель Греко, що сидів серед білого дня в темній кімнаті із заштореними вікнами, і був здивований, художник пояснив, що денне світло гасить внутрішнє полум'я, яке палає в ньому...

"У гарнізоні Валансе я жив, як чернець, як спартанець, як ведмідь, у маленькій кімнатці, а книги були моїми єдиними друзями. У скількох найнеобхідніших речах я собі відмовляв заради цих друзів. Я не ходив в кафе і не спілкувалася, їв сухий хліб і сам чистив свій одяг. Коли я заощадив десять франків завдяки цим жертвам, я біг до книгарні".

Але мені довелося забігти аж на край свого юнацького світу, щоб зрозуміти, як мало книжок розповідає про стан людини. Пам’ятаю вечір під час кампанії в Італії, коли ми побачили собаку, яка вила біля трупа свого господаря та лизала його мертве обличчя. "Ніколи на жодному полі бою ніщо не справляло на мене такого враження. Я був шокований. Цього чоловіка, подумав я, покинули всі, крім собаки, який урок дає людям природа!". Homo sapiens вважається найдосконалішим із створінь, хоча єдиною його перевагою є талант писати, брехати й розповідати анекдоти; Мені не довелося чекати, поки Дарвін це зрозуміє. "Помітивши під час полювання, наскільки нутрощі тварини схожі на людські, я зрозумів, що людина — це лише більш розвинений організм у ланцюзі, першою ланкою якого є рослина". Можливо, ці нижчі створіння, цей пес, що плаче над людським трупом, ближчі до серця Творця, ніж людина. Людина – це тільки звучить гордо.

І мені знадобилося стати володарем половини світу, щоб це повністю зрозуміти. З того моменту, як я створив імперію, я був засуджений до імператорського двору та імператорського персоналу, двох груп дурнів, глухих до будь-якого вищого послання та зайнятих метушнею навколо своїх гаманців, заради яких вони готові на будь-яку підлість. Тоді я зрозумів різницю між самотністю та осамітненням.

Я захищав від них власну суть: у найбільших натовпах я будував у собі острів, коли відчував потребу подумати чи обговорити щось дуже важливе. Де Сеґюр назвав це моєю "глибокою задумливістю", Бур’єн — "летаргічним сном", а мій дворецький Констан — "летаргічною задумливістю":

"Він не помічав появи людей, яких викликав до себе; він дивився на них і ніби не бачив їх, іноді проходило більше півгодини, перш ніж він заговорив з новоприбулим. Прокинувшись із заціпеніння, він про щось питав, але відповіді, здавалося, зовсім не слухав. Ніщо не могло перервати цю летаргічну задумливість".

- Меневаль!

- Так, ваша величність?..

- Розкажи мені ще раз, як це було?... Тож ти нахилився, а тоді він...

Ще одне свідчення залишив генерал Тібо, описуючи сцену, що сталася в Комп'єні:

"Пройшовши на середину вітальні, імператор раптом зупинився, схрестив руки на грудях і втупився в точку на підлозі приблизно в шести кроках від нього й нерухомо застиг. Усі — оточення, вищі полководці й міністри, посли іноземних держав, королі й правлячі князі — зупинилися біля нього, оточили його широким колом і завмерли в глибокій тиші, не сміючи навіть глянути один на одного. Так минуло п'ять хвилин, шість, вісім... Нарешті маршал Массена, переможець Суворова, стоячи в першому ряду, підійшов до імператора і щось прошепотів. Ледве він це зробив, як імператор, все ще не підводячи очей, продекламував громовим голосом: "А панові що до того?". Наляканий патріарх військової слави шанобливо відступив, а Наполеон залишився нерухомим. Потім, наче прокинувшись від сну, підняв голову, опустив схрещені руки, озирнувся на всіх пильно і, не кажучи ні слова, повернувся до ігрової кімнати. Я бачу це все так, ніби це було сьогодні, але досі не можу зрозуміти, що це було".

То був один із моїх островів, дурню. Я був Робінзоном серед вас, навіть коли мене оточували півмільйона людей, які кричали "віват".

Тим більш самотнім я ставав, чим більше мені зраджували ті, кого я виніс на вершину. Мій генеральний інтендант Великої армії та Імперського двору, граф Дару, працював на російську розвідку як "паризький приятель". Два мої міністри Талейран (закордонних справ) і Фуше (поліція) мали псевдоніми "Анна Іванівна" і "Наташа" в одному відомстві. Моя перша дружина Жозефіна продавала мої секрети Фуше за тисячу франків на місяць. Моя сестра Кароліна з чоловіком видали мене австрійцям. Мої маршали… Хтось іде! Я знаю ці кроки, це лікар...

Він привіз ще одну порцію літератури, два англійські журнали (він постачає мене майже виключно англійські тексти): орган Королівської медичної асоціації зі статтею історика Джеймса Робінсона про те, як я був... імпотентом, і газета "Гардіан" зі статтею доктора Грінблатта, який стверджує, що наприкінці життя я перетворився на... жінку внаслідок синдрому Золлінгера-Еллісона... Скоро мені виповниться двісті років, а британські джентльмени не зупиняються, лише репертуар стає все більш підлим. Була вже моя содомія, бордель моєї матері, мені здавалося, що з цього брудного пальця більше нічого не висмоктати. А втім... Якою, мабуть, болячою є для них моя перемога!

Протягом п'ятнадцяти років мого правління англійський уряд платив усім ворогам Франції (цим довів власне суспільство до цілковитих злиднів і голоду), а також підтримував моїх внутрішніх ворогів, роялістську партію, яка в епоху Консульства здійснювала напади на мене і намагався обдурити французьку націю фальшивими гаслами, і врешті зазнав невдачі, тому що нація не дозволила спокусити себе зрадниками. "Партія, яка підтримується багнетами іноземців, – це завжди банда злочинців-невдах". Той самий народ голосуванням на плебісциті перетворив мене з консула на імператора, що, однак, змінило лише моє парадне вбрання. "Назва та форма правління не мають значення. Важливо, щоб громадяни були рівні перед законом і щоб правосуддя здійснювалося справедливо. Напівсправедливості не може бути, справедливість є неподільною!". В англійців це в крові, але вони трактують по-іншому: в той час на островах будь-яка спійманий голодуючий карався повішенням за крадіжку булки, незалежно від віку - раніше дванадцятирічних дітей і дорослих зрівнювали перед законом за допомогою шибениць.

Держава з таким високим ступенем цивілізації, в союзі з таким же справедливим царем, повинна була перемогти мене. Я виграв багато війн, але переможні війни також послаблюють переможця. Коли в російських степах моя зірка почала згасати в сніговій хмарі, яка зірвала з моїх вуст слова про те, що "Росія — це держава, яка найдовше йшла до світового панування", — англійцям не важко було купити решту монархів Європи. Мої союзники і мої власні маршали покинули мене - моя самотність розросла, як піраміда проклятого фараона. Лише поляки залишилися вірними до кінця, але цього було замало – десь у давніх судженнях було написано, що "хмара ворон роздзьобає орла" (Констант). У 1814 році козаки вже стояли табором на Єлисейських полях. "О, англійці, — погрозив я їм, — ви ще будете плакати над своїм тріумфом над Бонапартом, і Європа буде плакати з вами, коли її затоплять орди козаків і татар!". Проте виявилося, що конфліктів між союзниками чекати не довелося — Свята Єлена перетворила мою поразку на їхню поразку; міф про Голгофу працює надійно. Англійцям залишився лише той наклеп, яким вони користуються й донині – помста євнуха!

Поль Делярош. Імператор Наполеон в Фонтенбло в 1814 році. Фонтенбло, Франція

Ніч, вся лікарня спить. Прибиральник за мить приведе Меневаля...

- Меневаль!

- Слухаю, сір!

- Повторіть те, що він сказав.

- Ваша величність, я вже стільки разів говорив...

- Тоді повтори в сотий раз!

Це було в 1815 році... Роком раніше, коли в Парижі правив цар, моя друга дружина Марія Луїза втекла до Австрії, забравши найголовнішу істоту на Землі – мого сина! Чотири роки тому, коли вона народжувала його, доктор Дюбуа прийшов до мене і сказав, що він може врятувати або матір, або дитину, але не обох... і сказав мені вибирати! Я відповів без вагань: "Думайте лише про матір!", хоча кілька мільйонів французів вили в моїх грудях, чекаючи зі мною спадкоємця престолу. Нам вдалося врятувати і її, і його.

Ця дитина є єдиним терном в моєму серці. Його тримають — сироту без батька, замкнутого в клітці, й без матері, зайнятій коханцем — у Шенбрунні, а він усе ще питає про мене й чекає...

Даремно — іншого дива я собі дозволити не можу. Надто довго я ношу світ на своїх плечах і трохи втомився. Я тут, щоб померти, на цьому острові, на межі трьох континентів, де Камоенс, ніби в пророчому передчутті, помістив генія вітрів і бур. Отрута дедалі дужче нищить моє тіло, я вже не маю сили навіть займатися городом. Я випустив щ рук свій останній скіпетр — лопату, яка давала мені заняття. Адже хіба я все життя не був городником? От тільки город зменшився до кількох метрів під вікном.

Наполеон на острові святої Єлени, тогочасна популярна літографія з малюнка Фрея

Незабаром я зіткнуся з власником городів. Не бійтеся — у мене є гігантський набір відмичок до його серця, які можна відкрити лише за допомогою любові. Достатньо взяти ті дві, які мені надали, коли я вже був банкрутом.

Про першу я почув під час німецької кампанії. Ми відступали на захід, і цей відступ нічого не могло зупинити; подальші катастрофи позбавляли останніх ілюзій, і щури почали тікати з тонучого корабля. За мостом, по якому переходили втомлені війська, до мене підійшов одягнений в чорне капітан. Це був італієць, командир кінної батареї. Ця сцена мала багато свідків, тому що вперше зустрілися двоє відомих в армії людей, а я його не знав.

Поляк Войцеховський зазначає у своєму щоденнику, що був то тип "настільки чорний, рябий і бородатий, що справді був схожий на диявола". Я й справді побачив незвичайну людину. На гранітному обличчі, вкритому ранами, були очі жахливої ​​сили й нелюдського спокою природженого приборкувача диких звірів. Вперше в житті мені здалося, що мій погляд відбивається від цих очей, мов куля від броні. Це було прикро, але ще більше мене роздратувало, коли він коротко, ніби наказуючи, сказав:

"Дай мені хрест, я заслужив його".

Ніколи я ще не бачив такої нахабства від солдата; подумав, що це зухвалість, породжена усвідомленням мого падіння, і хотів був гаркнути, як раптом начальник генерального штабу, маршал Бертьє нахилився і прошепотів мені на вухо:

- Сір, це "Диявол"!

Тоді я згадав, я чув про нього. Він був офіцером легендарної відваги, холодним, як скеля, у найбільшій небезпеці й у найжаркішій битві, нібито невимушено, виконуючи неймовірні подвиги з дивовижною безтурботністю. Він користувався великою повагою серед підлеглих і тисячу разів заслуговував медалей, але через надмірну гордість і зарозумілість його не любили серед начальства; він порушував дисципліну і ніколи не розглядався до відзначень. Перш ніж опустилася завіса, він скористався нагодою, щоб згадати драму, в якій він зіграв чудову роль. Я запитав:

"- Який хрест ти хочеш?".

Я був упевнений, що він вимагатиме Почесного легіону, але він хотів пам'ятку, пов’язану із його батьківщиною, яку я звільнив від австрійських кайданів і на яку знову чекали ланцюги.

"Італійської Корони", — відповів він.

"- Бертьє! Внесіть його в списки на цей хрест".

Він навіть не здригнувся. Стояв і дивився на мене тим самим поглядом, тим самим кам'яним спокоєм людини без недоліків, що мене так дратував. Секунди минули, а він не попросив дозволу піти.

"Що тобі ще потрібно?!" – нетерпляче спитав я.

"Я хочу придивитися до тебе, — сказав він, — бо я тебе дуже люблю".

Його щоки були сухі, але я відчувала його сльози глибоко на своїх повіках. Я повернувся на каблуки і більше його не побачив.

У 1815 році, коли я повернувся на трон на Сто Днів, розлючені Габсбурги вигнали з Шенбрунна останніх французів, які супроводжували Орля, гувернантку та мого колишнього секретаря Меневаля, а потім оточили дитину людьми, під тиском яких він перестав стверджувати, що німецька мова була огидною, і вітав кожного маршала запитанням: "Ти теж зрадив мого тата?" і повторював, що "Париж у тисячу разів приємніший за Відень, бо там мій любий тато". Їм було неважко залякати малого: синові було чотири роки. А довкола Шенбрунна і в самому Шенбрунні відбувався Віденський конгрес — Європі кували нові ґрати — і представники кількох десятків країн, використовуючи тодішню міжнародну мову, французьку, змінювали моє ім’я в усіх відмінках: скажений пес, узурпатор, корсиканський головоріз і т. д. Стопикий відгомін Конгресу говорив моєму синові, що я негідник.

Перед від'їздом з Відня Меневаль отримав дозвіл попрощатися з сином вовкулаки, звичайно ж, під наглядом його нової гувернантки, жорстокої пані фон Митровскі. Вони обоє — чотирирічний малюк і майже сорокалітній бюрократ — вважали, що Мева (так у дитинстві мій син називав Меневала) — остання людина, яка зможе мені щось сказати. Меневаль згадує, як знайшов хлопчика зміненим. З-під чуприни на старого друга дивилися мудрі, майже дорослі очі. Меневаль запитав, що він хоче, щоб він повторив це татові. Хлопець злякано глянув на гувернантку, потім глянув Меневалю в обличчя й підійшов до вікна. Меневаль зрозумів. Він смиренно попрощався з пані фон Митровські, потім підійшов до вікна й схилився над маленьким принцем, але недостатньо. Хлопець смикнув його за фрак, змусивши опустити голову на висоту дитячого рота, і тремтячим голосом прошепотів:

"Пане Мева, скажіть йому, що я завжди його кохаю!".

Меневаль вийшов і заплакав моїми сльозами, виплакавши їх до останньої. Ось чому цей підлий лікар, який не може заглянути в глибину мого кровоточивого серця, стоїть, як ідіот, не розуміючи, чому я не плачу.

Посмертна маска Наполеона

ОСТРІВ 5

ТЕГЕРАН (ПЕРСІЯ)

ФАТХ-АЛІ

ЧАРІВНА ЛАМПА АЛАДДІНА

(оповідка з 1002 ночі)

"Деякі видумки є настільки ж більш цінними за факти, що їх краса робить такі

правдивими. Одним Багдадом є Багдад з !1001 ночі", де килими літають і з

магічних слів з'являються джинни (...) Ось тільки джинни замешкують

розповіді, а не персні маврів чи лампи євреїв (...) Нам байдуже, який спосіб

знаходить Шехерезада – чи буде це магічна розповідь, яка містить відповідь –

все зводиться до особливих слів в оповіданні, яке ми читаємо (...) Правдивою

магією є зрозуміти, які слова є діючими, коли і з якою метою можна їх

використати; вся штучка тут – познати штучку".

(Джон Барт, "Хімера")

"Іншалла!".

Так починається розповідь про один день і одну ніч року 1805 (за календарем гяурів). Так починається і закінчується все, що є на землі, бо ніщо на ній не діється супротив волі єдиного Бога.

За трир дні до того, як зійшли той день і та ніч, до Тегерану прибуло посольство від зристиянского султана Наполеона, якого звали Великим, хоча був він невірним собакою і пив вино. Однако ж, був він неприятелем султанів Росії та Англії, проти яких шахіншах давно вже шукав допомоги. Через багато років хронікер франків, Георг Спілльман, напише про це посольство такі ось слова:

"Наполеон не забув про Персію, яка могла стати поміччю в боротьбі з царем та англійцями (...). Треба було довідатися про наміри шаха. Тому Бонапарте вирішив послати з місією до Тегерана генерала Ром'є (...). Ром'є добрався до цілі і був добре прийнятий, але раптом захворів на таємничу хворобу, яка привела до блискавичної смерті".

Чарівна лампа Аладдіна на картині Рене Магрітта "Тяжка переправа" (1967)

Франки в дурості своїй твердили потім, генерала було отруєно з підказки Петербурга або Лондона, але справа розгорталася інакше, таким чином, як про те розповідає арабський історик Шаккум Ісін ель-Нрок.

Того ранку в Тегерані другий шах династії Каджарів, найпрекрасніший і справедливий Фатх-Алі, вперше прийняв посольство франків, коли сам снідав. Підкріпляючись поволі та з благоговінням, в глубокому переконанні, що найдикіший баран не втече з полумиска, коли він є поділений на чотири частини та втоплений в пряний соус чорношкірим кухарем-євнухом (бо такий кухар не мав дітей, які б крали з-під рук часник та сушені фрукти та родзинки), Фатх-Алі ласкаво слухав, як невірні складали невірні. Перш ніж скінчили вони говорити, він скінчив їсти, облизав пальці і занурив їх в срібній мисці, заповненій парфумованою водою, яка з тієї хвилини втратила всю свою пахучість і зробилася густою, як води того моря, про яке говорять, нібито є воно мертвим, а невільник, що виносив миску, намагався пересунути свій ніс на власну ж потилицю.

Тож знаменитий шах Фатх-Алі продовжував слухати вітальну промову своїх гостей, час від часу позіхаючи (що дуже допомагає вашому духу бути бадьорим і свіжим, бо освіжає повітрям) і прихильно кивати, хоча нічого не розумів з гавкоту тих франків, які вживали такої паршивої мови, що один лише її звук викликає у верблюдів розлад травлення. А вони, спирті на великі шаблі, оковані піхви яких пробивали підлогу палацу, вітали його щиро, бо він дав їм стільки перлів і смарагдів, що мало не втратили лицарського розуму. Тому він був радий, бачачи їхню радість і бажаючи ще легше розвеселити їхні невірні душі, щоб після повернення додому вони добре відгукувалися про Тегеран, щедрий шах кивнув своєму довіреному міністрові і приятелеві, великому візирові Аладдінові, після чого сказав йому:

- Ти знаєш, як я люблю наших братів франків, з якими заключимо ми вічне перемир'я супроти султанам Росії та Альбіону, і тому бажав би подарувати їм щось, щоб зігрівало їхні холодні ночі, під час яких будуть вони роздумувати над умовами трактату.

- Стане, як кажеш, о улюбленець Пророка, - відповів Аладдін-Мірза Хан, схиливши чоло перед величністю. – Що їм дати?

- Дай цим синам шайтана по діві з найкращих сімей.

- Аллах Керім! - простогнав візир Аладдін і почав перемелювати в вустах вірші Корану, з яких можна було б витягти: "нехай згниють їхні ясна і випадуть очі, тим злодіям, синам і онукам злодіїв, нехай проказа поразить їхній чоловічий орган" і тому подібне.

- Ти що, оглух?! — прошипів Фатх-Алі.

- Ні, пане, — пояснив йому візир, ще нижче схиливши шию, — але подивись своїм орлиним оком на цих благородних лицарів, кожен з яких схожий на гору лою. Слониха б не вистачила б жодному з цих паскудних гяурів! Яка жінка не помре після однієї ночі з таким?

- Дай їм тоді по дві.

- По дві вони одержали в знак привітання, а потім євнухи цілих півдня потіли, приводячи їх до себе біля фонтанів палацу!

- Тоді дай їм їх по три.

Візир Аладдін, не нахиляючи голови, бо був дуже косооким, скоса глянув за собою і ще раз уважно оглянув шановних гостей шаха, а потім зітхнув:

- Мало буде. Кожна благородна діва твого гарему є гнучкою, пане, не стерпить любові гяура.

- Бог один! Нехай візьмуть по чотири! – видав вирок щедрий Фатх-Алі, після чого підвівся, показуючи, що зустріч закінчено, і наказавши франкам (через перекладача, який заїкався, але по-франківськи) зачекати ще один подарунок, він пішов до гарему, щоб вибрати нещасних жертв чотирьох тисяч власних жінок.

Повільно крокуючи вздовж найкрасивіших жінок світу, більшість із яких він бачив уперше (чим старшим був, тим більше часу займали в нього його святі думки), він радісно прицмокнув губами, поки не кашлянув він перед чудовою гречанкою, що ледь вийшла з дитинства і нічим пухким ще не могла викликати хвилювання в серці свого господаря, висохлого і безплідного, мов порожній бурдюк, що несе лише спогади про воду. Тож він продовжував іти мовчки, з гідністю вродливого монарха, обминаючи дів, худих, як дервіш, що присягнув відмовитися від їжі, інших же – оглядаючи оком і рукою. Він відкривав їм їхні трояндові вуста і старанно рахував зуби жестом торговця з базарної площі, він брав пасма волосся своїми тремтячими пальцями і пробував їх на м'якість, повертав кожну третю з них і ретельно виміряв положення лопаток або робив нескромне, перевіряючи кожну опуклість їхнього тіла.

За всім цим через таємний отвір в стіні слідив візир Аладдін, відчуваючи величезне побоювання, чи часом якась з них не признається до ночей, званих аладдінівськими, та дивуючись ретельним дослідженням шаха, бо, скоріше дізнаєшся, що знаходиться всередині землі, ніж відкриєш вади коня та жінки – того і сам Пророк не відає. Дівчини ж – мислячи з надією, що Фатх-Алі прибув вибрати одну з них заради розкоші, під час якої можна побачити широко відкритий рай, бо він почув за незрозумілою справою Аллаха, що може визволити шалені пристрасті і сили в тілі євнуха, що стереже гурис (і з цю силу такий різаний навіть повіситися може) всередині стогін тілесного бажання, і з цієї причини подавали груди вперед тим рухом, яким перекупщик показує перехожому пару дозрілих гранатів, і вони відкривали алебастрову плоть, бажаючи осліпити очі шаха розкішшю тремтячих стегон. Ооооох!

Шах Фатх-Алі (портрет анонімного художника ХІХ сторіччя)

Під кінець щедрий син Каджара набрав громаду одалісок для франків і почав дивуватися, чому це останні тихо заводять голосами голубиць, чоловіків яких спекли на рожні. І показав тоді їм презирство, виписане на спині, вони ж вдячно уклонилися йому і відійшли в свої кімнати, заповнюючи їх океаном смутку, так як найстаріша і найдостойніша фаворитка падішаха, яку звуть "трояндою саду Пророка" та "зіркою напівмісяця", наповнює сльозами малахітову вазу, коли султан оминає її ложе, бо є дві смутні речі на світі: два ока зневаженої жінки. Там вони полягли на своїх шовкових полушках і протягом цілого тижня нічого не їли зі смутку, віддаваючись думкам про любов гяурів, яка мусить бути довгою та міцною, як пальма (бо ж ці люди дикі і неотесані, стегна мають як дубові вітки, а руки їх подібні сукуватим дубинам, якими можна і вола забити(, і вони постійно поплакували, уявляючи собі різні справи. Мертва тиша залягла над гаремом шаха, часом лише якась з гурис голосно зітхала, подумавши про гяура щось таке, про що можна лише мислити. Ооооох!

Про те, однак, не знав прославлений шах Фатх-Алі, який день аудієнції, наданої гяурам, завершив благочестивим вчинком, який мав звичку робити раз на рік. В такий вечір - як великий Гарун ар-Рашид — перевдягнувшись, вийшов він на вулиці міста, щоб власними достойними очима подивитися на життя свого народу і перевірити, чи не бракує йому чогось. Бо цей великий монарх дуже незмірно і взагалі незвичайно піклувався про власних підданих, і найбільше він цінував чесноту милосердя, навіть пекарю, якого спіймали на продажу булок за надто низькою ціною він не давав перед смертю відрізати вуха, а відразу наказував посадити його на паль. Довірений слуга Назім зняв з його величності казково цінні шати, одна з яких була мов схід сонця, а інша - як захід, він висвободив найдорожчу голову від чалми, настільки вкритої дорогоцінним камінням, що здавалося, нібито був райський птах наробив шахові на голову, а з-за пояса він вийняв кинджал, подібний до найдорожчої блискавки, щоб замінити всю цю божественність скромним лахміттям збанкрутілого купця, який блукає Тегераном, бажаючи знайти своїх боржників, наче той моряк, який шукає монету, випущену в морську глибину.

Вони пішли - пан і його раб, так само слідом за збіднілим купцем наче тінь, через потаємні ворота, через які виносили з гарему померлих від старості дівиць. Ніч подарувала всім свіжий вітерець, який огорнув правителя, ніби шаль солодкої гуриси, і приніс йому запахи міста, бо ніс був тим членом шаха, який жодного разу не підвела його. Чим далі від палацу, тим голосніше ставали промовляти уста Тегерана, що складаються з багатьох тисяч вуст. Коли підійшли вони ближче до гори Ельбурс, вітер, що лежав на її схилах, струснувдещицю зеленого пилу з бороди монарха. Вони зупинилися. Фатх-Алі поглянув на небо і зупинив очі на місяці, якого ніяким чином не можна обкласти податками, хоча мешкає він в його державі, як кожний інший. Стояв він так довгий час і розумно роздумував, а під кінець спитав Назіма:

- Як ти вважаєш, чи буде ніч тихою?

- Вона не насмілиться заслонити обличчя чарчафом хмар, коли ти, пане, того не бажаєш. А чому ти питаєш мене? – відповів на це Назім.

- Хочу, щоб Аллах бачив, як я є батьком свого люду, а крізь хмари він цього б не помітив.

Після чого вони знову пішли вперед, прискорюючи ходу. Побіля площі перед ринком почули вони страшний гомін. Тут стояла величезна кількість наметів кочівників, які прибули до міста на закупівлю, але ж, оскільки були в місті чужинцями, дуже вони тривожилися і кричали, як можна голосніше, щоб всім навкруги було відомо, що вони люди мужні і нікого не лякаються. Далі, побіля замкненого вже базару, стояло декілька спорохнілих наметів, з яких було чутно тишу, яка, час від часу, переривалася стогонами. Зморщило це високе чоло шаха, але Назім попередив його, говорячи:

- Дозволь, пане, що я в ці намети зайду першим, бо там може панувати зараза.

А панував там голод настільки жорстокий і страшний, що деякі власники цих халуп не могли вже піднятися з землі і, лежачи, жували власні капці. Бачачи старця з настільки прозорим тілом, що було видно груди молодика, на яких старець лежав, Назім відчув біль у серці і спитав:

- Чому цей чоловік вмирає?

- Від переїдання, - почув він від молодика.

- Що ти сказав?

- Не маючи муки, сьогодні від розпачу він з'їв землю, щоб обшукати шлунок, але з'їв її дуже вже багато, - відповів йому молодик шепотом крізь висохлі сльози.

- Але ж, чому не пішов він до шаха, який би його накормив. Ніхто в Тегерані не вмирає з голоду...

- А відомо тобі, чому шах не прийшов до нього? – спитав молодик ще більш глибоким шепотом.

- Та ти просто мариш! – видавив з себе Назім і вибіг на свіже повітря.

= Я чув, що ти розмовляв про смерть, - заговорив з ним повелитель.

- Так,мій пане. Там один дурний втратив розум з достатку, він переїв і зараз здихає, але, перед тим, як учинив це, в своєму безумстві він кинув дохлого кота до цистерни з водою, через що зараза може запанувати в його будинку. Краще піти звідсіля.

- Аллах акбар! – зітхнув шах. – А я вважав, що з усіх тварин найдурнішим є осел. Пішли.

Пішли вони жваво, відчуваючи в ногах великий наплив енергії. Минули опустілий базар, на краю якого якийсь спритник ще намагався торгувати невільницями і вихваляв їх дуже піднесеним голосом, хитро вважаючи, що в темряві легше продати багато раз вже використану жінку, або ж таку, що має багатенько вад в будові. Шах з Назімом, минувши кілька площ, заглибилися у вузькі вулиці, заповнені значною товпою.

- І кого ти прагнеш обдарувати видом свого обличчя, мій пане? – спитав Назім.

Шах Фатх-Алі замислився і сказав:

- Пішли до якогось мислителя, бо це ж люди, надзвичайно вчені в письмі і тому перші помічають зло. Нехай скаже, що смутить його,щоб я дізнався, які бур'яни треба виполювати у моїх володіннях. Чи знаєш ти такого, Назіме?

- Знаю, мій пане. Пішли он туди.

У них зайняло небагато часу, щоб дістатися до нори, зручно викопаної поряд зі звалищем нечистот. В ній, поряд з масляним каганком чоловік, худий, як танцюючий дервіш, при чому легко можна було дізнатися, що він заправлений у мисленні не тільки про земні речі, марні та паршиві, не гідних того, щоб їм присвічувати навіть малу хвильку розуму. Це був знаменитий вчений, і було йому більше років, нвж можна вилічити, лише один раз набравши повітря до рота, а череп його був очищений від волосся настільки старанно, як сарана очищає дерево від листя, або ж скарбник шаха бідняків з їхнього маєтку. Знав він, скільки на небі зірок, і коли буде лити дощ, а був настільки мудрим, що за оплату відучував людей від поїдання потрав, яких не можна вкрасти з прилавка.

- Скажи мені, чи є зараз погано? – спитав його шах, попередньо представившись подорожнім, що шукає правди.

- Дуже погано, - відповів мудрець.

- А в чому це є поганим?

- Погано тоді, коли людина вмирає від горя, як вмер вчора мій сусід.

- І в чому було горе того нещасного?

- Він не міг дотумкати, чому одна жінка, у відношенні до якої він був поганий і бив її, цілувала йому ноги від любові, а та, до якої був добрим, вмираючи сказала, що могла б ще пожити, але вмирає йому на злість.

- А ти знаєш, чому?

- Не знаю, власне над цим роздумую.

- А іншого зла не бачиш, старче?

- А чи бачив ти більше зло, ніж те, коли одна людина не розуміє іншої?

- Ти розумний, - сказав Фатх-Алі, дуже радуючись.

- Якби я не був мудрецем, тоді, і справді, хотів би бути шахом.

- Ким же ти хотів бути, якби вже був би шахом?

- Бажав би знову бути розумною людиною, - пояснив йому старець, а монарх навіть не спробував розгризти цю мудрість і вийшов на вулицю.

І зробили вони лише кілька кроків, і почувся великий плач з-за стіни, що оточувала охайний будинок. Шах увійшов туди за порадою Назіма і застав чоловіка в сльозах.

- Чому плачеш, приятелю? – запитав він в знак привітання і, не чекаючи відповіді, промовив речення настільки глибоке, нібито взяте з самого Корану: - Чоловік не повинен плакати, хіба що в нього є для цього причина!

Здригнувся той чоловік, бо ця мудрість потрясла ним наче смерть, або як священна епілепсія, що заставляє тремтіти тіло пілігрима, підняв на прибулого очі в сльозах і промовив тихо і дуже-дуже смутно:

- Пережив я величезну кривду і багато втратив з приводу поганих людей, ось чому і ллю сльози.

- Скажи, хто тебе скривдив, і коли це сталося?

- Позавчора, мій пане. Я, власне, хотів вже їхати з товаром на базар до Ісфахану, але боявся, що в момент мого від'їзду красуня Фатіма, дочка цирульника, яка вже на шостому місяці вагітності від мене, підніме крик на весь Тегеран, що не було б мені приємно. Бо дівиця ця голосити вміє так, що дромадери лякаються. Покликав тоді я її до себе і запропонував двічі по сто цехінів, сім кіз і чотири верблюди, що та з вдячністю прийняла, зате я дізнався, що поступив дуже нерозторопно, бо вона на прощання повідомила мені, що мій дарунок дуже її здивував, бо вона була впевнена, що це не я, а один погонщик мулів є батьком її дитини, або ж кравець візира, деяка підозра є в неї відносно трьох носильників з кінського базару. Про мене ж вона ніколи і не думала. Ось як втратив я значний добуток, про що не можу не жаліти! – скінчив нещасний купець і знову залився слізьми.

Фатх-Алі оздобив свої губи лагідною посмішкою і, кілька разів погладивши власну бороду, тихенько відійшов, залишаючи того торгівця один на один з його горем

Знову увійшли вони з Назімом в яри вулиць, з яких зараз виповз сморід і, не пошанувавши шляхетних ніздрів шаха, почав в них жорстоко свербіти. Шах зі слугою змішалися з барвним натовпом, який після гарячого дня виповз з домів, подихати свіжим повітрям. Вони ставали то тут, то там, з цікавістю дивлячись на все довкола, а в кінці монарх наказав Назімові запровадити його туди, де живуть бідняки.

І слуга повів його до таких жебраків, що з біди мусили вони хапатися крадіжок, і робили це з належною вправою, бо немає нічого гіршого за те, коли хтось справу свою робить погано і ліниво (тому то мудра людина слушно повертається спиною до злодія, хто дозволив себе схопити, хоча, може і тому, що не бажає злодій злодієві в очі подивитися). Ці люди як раз споживали суту вечерю з барана, насиченого багатьма пряними приправами. Кожен з них брав рукою пахучий шматок смаженого м'яса, прикривав від насолоди очі, а вуста відкривав широко, ніби переддвер'я раю, і запихав в них, скільки вдавалося, у власному захваті не чуючи, що ті, що сусід, який чекає у черзі, завзято молиться собі під ніс:

- І як у нього рука не знепритомніє, скільки хапає цей злодій і правнук злодія! А щоб ти вдавився!

Коли ж черга доходила до нього, він блаженно посміхався, а наступний від щирого серця бажав йому всі хвороби, які тільки є в Тегерані. Лише господар цього бенкету нічого не говорив, мовчки тішачись розмовами своїх гостей, і, примкнувши очі, сплітав жирні пальці на пузі, не без того, однак, щоб не бачити, а чи не вкраде хтось з приятелів килимка чи філіжанки, потягнутої по краю золотом. Якщо так бенкетують найбідніші - подумав Фатх-Алі – і якщо так виступають (бо кожна з тих мляскаючих пик була гидка, але ж влосся на кожній такій пиці були рівненько укладене і підстрижене, що в ньому не було помітно надміру вошей), тоді мій народ мусить бути щасливим.

Але ж відразу стривожився, що дуже поспішно зробив такий висновок, бо з близького будинку знову почув чоловічий плач. Там шах зі слугою застали людину з головою, подібною до надгнилого кавуна, яка несла на собі бороду, дещо подібну на хвіст старого шакала, який весь обліз і покрився паршою. На бридкому обличчі цієї людини стирчали закислі, ніби затхлий пілав, очі, нечисті і шахрайські, а з очей тих лилися струмені сльоз. На питання, чому плаче, цей чоловік відповів, що жінка, яку він тільки-тільки пошлюбив, і з грудьми мов шкіряні бурдюки з вином, протягом трьох тижнів казала, що не знає красивішого чоловіка, і присягала, що буде кохати його вічно, зараз втекла з гончарем. Чоооомуууу?!

- Жінка входить до озера не тому, що бажає купелі, але тому, але тому, що дві інші перед тим туди ж влізли; бо не тому задоволена вона, коли інша за всіх, але ж тоді, коли подібна до інших, - пояснив йому шах і попрощався, бажаючи заспокоєння, а краще за все – смерті, бо вона забиває найбільше страждання.

Після цього Фатх-Алі побажав відвідати людей підлого ремесла, шевців, або теж таких, хто складає вірші, бо ці багато знають, і їм є багато чого сказати. Став він тоді у світлистому колі лампи, що горіла в кімнаті поета, більш славного від якого не було не тільки в Тегерані, але й в усіх землях, населених вірними, і побачив чоловіка, ще не старого, але більш лисого ніж той мудрець, якого відвідали перед тим. Ніякий панцир з дамаської сталі не блищить так, і ні один вчений писар, хоча б і був найсильніший в руці, не здолає так чудово відполірувати ослячої шкіри, на якій, ніби квітки, розквітнуть чудесні слова – як доля вигладила череп цього рифмописа.

- Дивну голову дав тобі Аллах, що робить дивні речі, - сказав повелитель і спитав хазяїна: - Чи щасливий ти?

- О, так, оскільки спіткав людину, який, йдучи поволі, поглядав на пальми, бо троє його дітей померло від виснаження, а плакав, бо не було в нього грошей на шовковий шнур. І я йому пожертвував такий, бо ніщо не робить мусульманина щасливішим ніж те, що він може допомогти ближньому, - скромно усміхаючись, відповів йому поет. – Я напишу про це поему.

Дуже зраділо серце шаха, бачачи, що навіть поети його державі зазнають радості.

В будинку шевців, куди завів свого пан вірний Назім, застали вони дискусію, наповнену пристрастних і смердючих зізнань:

- А щоб тобі свербіж ніколи тобі спати не дав! – промовив один швець.

- Щоб в тебе м'ясо відпало від кісток! – зичив першому другий.

Почувши це, перший закрутив білками очей і, здавалося, що він ошалів. Дихав тяжко, ніби вступив у нього самум що несеться поривами крізь пустелю, коли надходить буря, після чого, схопивши дещо повітря, почервонів і сказав крізь сльози:

- Навіть мій сліпий батько є дуже вже розсудливий, щоб дивитися на такого злодія фініків, як ти!

- Якщо такий він розторопний, тоді в нього може око витекти, якщо я до нього наближусь.

Той зірвався з місця, але ж, якби забракло в нього сил, заточився і сівши на п'яти, видавив з себе лише чотири слова:

- Щур ти смердячий, кенсім!

Другий, потерпівши на честь, закричав жахливо, ніби проковтнув палюче вугілля, і почав проклинати першого, але не прямо, як то в звичці ординарної людини, але, оминаючи його особу, прокляв спочатку доброчесність його матері і матері його матері, потім пам'ять батьків до сьомого коліна, потім, застосовуючи гучних слів, зичив обвислих грудей його сестрам і чорної віспи його братам; дядькам зі сторони батька і матері, рівно і подальшим родичам і знайомим, щоб вони поламали руки та ноги, щоб в них випали всі зуби, і щоб вони перетворилися на свиней. Але він не встиг перебити всієї родини першого, бо той, прийнявши по мірі слухання вигляд людини, якому Аллах помішав пальцями розум, подумав собі: а мені здається, що ця сволота бажає мені поганого, і схопив того за рідку бороду. Другий зробив теж саме, тільки більш жадібно, і вони почали валятися по землі, вириваючи собі волосся, досить справедливо і майже порівну, штовхали лобами в животи, виламували руки зі ставів, кусали спорохнілими зубами, при цьому виючи так, якби це не лампа висіла біля стелі, але місяць, прив'язаний до заржавілого гака.

Їх розділив Назім, бо так наказав йому його пан; вони ж, коли він їх про це запитав, про що ж вони деруться між собою, відповіли, що за те, хто з них більше кохає шаха, бо кожен з них уважав, що любить його сильніше і вірніше. Після чого, не зважаючи на двох чужинців, вони продовжили дискутувати таким же чином, а монарх покинув їх будинок з душею, підвішеній в самій середині неба.

Але небо над містом було мовчазним (лише Фатх-Алі чув його солодкі співи), а обличчя в нього було чорним та бездонним. Вулички, криві та вузенькі, звільна пустіли, і лише тут, чи там можна було помітити світло, що сочилося через шпаринку, і часом звіддаля доносився сумний вий пса. В цій тиші працював неподалік мечеті курдський черпальник води, Ісмаїл, який заживав глибокого мислення лише тоді, коли не бачив поблизу когось, хто міг би його пригостити кийком і примусити працювати. Його завданням було видобування з шлунку землі рідкого скарбу для людей і крикливих мулів, що робив, обертаючи коловорот,що витягав з глибин колодязя повні води відра. Часами, коли він дуже довго ходив по колу на сонці, здавалося йому, що замість мозку в нього паруючий пілав, але він шанував власну працю, вірно вважаючи, що і найбільший мислитель нічого іншого не робить, як тільки крутиться по колу. Його знало небагато людей, найбільше троє, враховуючи сюди і імама, який судив його за крадіжку ріпи та обрізання хвоста шляхетній кобилі; але краще, однак, людині, якщо ім'я його в поважанні у малої кількості, ніж би с презирством поминали б нього тисячі, як ім'я того астролога з Медіни, який оженився в двадцять дев'ятий раз, коли двадцять восьма жінка втекла від нього з різником.

Так собі мислив Ісмаїл, лежачи під балдахіном ночі на широкій своїй спині, зрідка лише покритій виразками, коли раптом почав ретельно прислуховуватися, бо власним вправним, хоча й брудним, вухомвловив кроки двох людей. Дуже швидко зрозумів він в ту ж хвилину, що якщо чутно дві пари ніг, тоді хтось надходить, бо розумний він був, аж страх. Схопившись з землі, почав він швидко крутити коловорот, який заскрипів голосом сварливої свекрухи. Шах, зупинившись біля нього, спитав у свого слуги:

- А чому це чоловік цей прикутий ланцюгом до коловорота?

Назім подивився на Ісмаїла так, як дивляться на черв'яка, і сказав:

- А чому жінку треба замикати в гаремі?

- Невже він не кохає своєї праці?

- А чи жінка, яка вранці повинна втекти з пастухом, не каже вночі чоловікові, що кохає його? – питанням на питання відповів Назім зі спокійною гідністю філософа.

- Чи щасливий ти? – запитав шах у черпальника води.

- О так, пане, - відповів Ісмаїл, - я завжди щасливий, коли бачу мудрих і добрих людей, а з твого обличчя вичитую, що ти такий понад усіх.

Здивувався Фатх-Алі, бо обличчя його закривала вуаль темряви, тоді як же цей чоловік мг прочитати з неї що завгодно, хіба що помітив блиск, що променів з шахського обличчя. Тоді запитав він його вдруге:

- Чого ти прагнеш?

- Лише одного, мій пане, - попросив Ісмаїл, щоб ланцюг мені продовжили на половину сажня, щоб я міг вустами досягнути до води, яку черпаю.

- Так і станеться! – кинув вирок шах, - бо слушна і справедлива річ, щоб людина могла досита користатися плодами власної праці.

Після чого пішов, говорячи Назімові:

- Скажи візирові, що наказую я, щоб ще сьогодні, найпізніше – завтра, подовжити на половину сажня ланцюг цьому чоловікові, щоб ніхто не міг сказати, нібито у Фатх-Алі серце є глухим до потреб людей. А зараз повертаймось до палацу, бо за цей рік вже вчинили добре; і рік цей, мабуть, не був поганим, якщо народ мій має лише такі клопоти, про які ми сьогодні чули.

І повернувся тією ж хвірткою мертвих дівиць, дуже щасливий тим, що народ його кохає, і що нікому не робиться більша кривда, ніж ті, що справляють жінки, на що і сам Пророк не міг знайти ліків.

Назім же, побажавши володареві райських снів, направився до кімнат великого візира, де йому було наказано почекати у передній, доки не закінчиться нарада з міністрами. По суті ж Алаллін-Мірза Хан віві перемовини з двома любимими синами шаха, принцом Аббасом, який був царськими шпигуном при дворі свого батька, і принцом Мухаммедом Алі, що працював на Лондон. Обидва обдаровували один другого братською любов'ю і взаємно бачили по ночах один одного вбитих на паль, або ж живцем закопаних в пустинні піски, або ж кинутих до ями, наповненої скорпіонами, а перед тим обдертими зі шкіри; і обидва вони мріяли про трон, а відрізняло їх лише те, що перший мав надію заволодіти ним за допомогою султана Росії, а другий розраховував на султана Англії.

- Що ж повинен я сказати посланникові російського падишаха, що лякається трактату, який мій батько, дай йому Аллах швидкий відхід з цієї землі, бажає підписати з франкам? – спитав, виходячи, Аббас-Мірза Хан.

- Скажи йому, що скоріш пустинна фата-моргана перетвориться на камінь та плоть, ніж станеться це перемир'я, - відповідав йому великий візир.

Після чого повернувся до Мухаммада:

- А ти, принце, завтрашньою ніччю приведи до кімнати вождя франків гурису, настільки красиву, якої його очі ще ніколи не оглядали. Я наказав привезти її з Ширазу, і вона вже в дорозі, а за кілька годин буде в столиці. Вона могла б бути найціннішою квіткою небесного саду, обіцяного нам Пророком, якби не хвороба, що точить її жіноче єство, через що жінка ця вигубила гнилою хворобою три племені мусульман, не рахуючи бродячих дервішів, на трупах яких отруїлися гієни та хмари стерв'ятників. Не поживе довго гяур, скуштувавши її солодких обійм.

Лише коли принци вийшли таємними дверима, великий візир наказав впустити Назіма, впевнений, що слуга вже відпочив після нічного походу з шахом. Назім поцілував підлогу перед ложем сановника і сказав:

- Все пішло саме так, як ти запланував, пане, всі справилися належним чином, про що ти, напевно, вже знаєш.

- Знаю, - відповів на це Аладдін-Мірза Хан, бо перед ним була чарівна лампа, яку отримав він в подарунок від царя, і в якій міг бачити все, що діється в державі, заглянути в будь-який куточок Тегерану і до кожного будинку. – Всі вони позбавилися кийків, або й стрічка, виконуючи те, що було їм наказано і передаючи шахові укладені мною слова. Я чув кожне з них, знаходячись біля вас, завдяки цій лампі, без якої мені важко було б правити. Тих, хто так любить жерти землю, і хто мало не наробив нам клопоту, поженимо завтра з землею навічно. Злодіям же, яким ми дали барана на банкет, можеш заплатити лише чотири п'ятих його ціни, до добре грали бідняків. Ти і сам справився аж надто добре, за що тебе не мине нагорода...

- Дякую, о достойний, - ще нижче склонився Назім, а оскільки тримав голову вже достатньо нихько, врізався нею в підлогу, аж його заморочило.

Аладдін же, на знак пам'яті тог, що показала йому лампа, роз'яснив обличчя і сказав:

- І бачиш, за півсажня ланцюга, який ми добавимо тому курдському псові, ми отримали ще один рік спокою, а шах не буде втручатися в наші дії і залишить нам справедливе правління, бо він вже задоволений і тішиться тим, що народ його живе у достатку. Хватило лише півсажня ланцюгу...

Після чого зачерпнув фініків, а другою рукою подав Назімові пергамент, записаний золотими літерами, говорячи:

- Вранці занесеш нашому панові лист подяки від нашог народу, ось він.

Назім взяв лист і почав читати:

"Хвала Тобі, найбільший і найщедріший з повелителів, який, коли показуєшся вночі, твориш чудеса, бо починають співати птахи, і квіти розкривають свої келихи, вважаючи, що це ранок вступив на небо. Щоб ніколи ти не бачив шакала смутку і змію горя, і щоб шабля Твоя виконувала великі чини. Щоб Аллах дав тобі стільки земель, скільки бачить їх Сонце, і стільки народів, скільки бачиш Ти зірок. Щоб дав Він Тобі вічне щастя і радість душі, силу лева і розум лиса, Тобі, хто є оздобою Землі. Бажаємо, щоб кожен з синів твоїх народив Тобі стільки онуків, щоб через тисячу років, коли вік Твій дещо похилиться, мав Ти радість для серця, втіху для очей і гордість величезну для душі, як мають її Твої жінки, бо коли дивишся на них, красиві вони наче гуриси, на яких в раю дивиться Пророк...".

Перервав у цьому місці читати вражений слуга і, подумавши, що на дуже вже величезну брехню важиться цей лайдак, що дістав з далекої півночі чарівну лампу для того, щоб підглядати за живими і вже вмерлими, спитав:

- Хто це написав?

- Хіба ж ти не почув? Простий народ написав ці слова, люди, що мешкають на передмістях Тегерану.

- Але ж вони не вміють писати!

- Не буває людей без вад, - знизавши плечима, відповів візир.

- Бісміллах! Бог є один, і не виносить Він брехні! – вирвалося у Назіма.

- Дурень, - сказав на те Аладдін, - не для того Аллах дав мову людям, щоб казали вони правду, він її і так пізнає, а на більше йому і діла немає. Йди і роби, що було тобі наказано!

Залишившись же сам, ще раз кинув оком в скло чарівної лампи мудрий візир Аладдін, слідкуючи, чи хто-небудь в цей час не намовляє до бунту, після чого накрився пурпурним покривалом і відправився на спочинок, дякуючи Аллахові, що так справедливо влаштував світ, бо якби все було добре, ніхто б не молився про покращення долі, і зменшувалася б віра, яка є джерелом порядності і чесності.

Іншалла!