Безумці

Перший розділ

Він розплющив очі в ліжку, яке займало добру половину тісного кам'яного закутка. Поруч стояв Глюк і годував його з ложечки м'ясним бульйоном, гарячим, міцним. Чашка хутко спорожніла.

— Більше не можна, — повчально сказав Глюк. — Здохнеш, якщо обжерешся.

І він пішов, замкнувши за собою двері.

Абст поки що не приходив.

Тричі на добу Глюк приносить їжу, каву. Майже не розмовляє. Задав кілька запитань: вік, професія, чи довго був у воді…

Лік часу Карцов веде так: три прийоми їжі, отже, минула доба; знову сніданок, обід та вечеря — ще доба.

Маленька лампочка під самим склепінням горить увесь час; світло її трохи пульсує.

Карцов ситий, відпочив, цілком екіпірований — на ньому такий самий в'язаний светр, штани та шапочка, що й у Глюка. Одяг теж приніс рудобородий, кинув на ліжко, вказав рукою: одягайся! Згадавши щось, пішов і повернувся з повстяними черевиками — жбурнув їх під ноги Карцову і мовчки став біля дверей.

Карцов натягнув штани, насилу просунув голову у вузький комір светра, взув черевики.

Глюк сів на ліжко, підняв холошу на лівій нозі.

— Помацай, — наказав він, плеснувши себе по гомілці, — помацай і визначи, що тут було, якщо ти справді лікар.

Карцов сів навпочіпки, обережно торкнувся грубого синювато-білого коліна свого вартового.

— Не тут. — Глюк похитав головою. — Нижче бери.

Карцов ковзнув руками до литконожного м'яза, помацав гомілку. На кістці було стовщення. Пальці ретельно обмацали кістку, пром'яли м'язи.

— У вас був перелом, — мовив. — Навскісний закритий перелом, напевно, обох кісток. А лікували вас погано: велика гомілкова кістка зрослася не зовсім правильно… Я не помилився?

Глюк мовчав.

— Коли це сталося? Років п'ять тому?

— Шість…

Все це відбувалося вчора, на третій день перебування Карцова в гроті.

А сьогодні, одразу після сніданку, Глюк вивів бранця з печери. За дверима їх ждав радист.

І ось вони йдуть вузьким, звивистим коридором. Лампочки, підвішені на забитих у скелю гаках, ледве блимають, треба пильно дивитися під ноги, щоб не спіткнутись.

Провідники зупиняються біля півкруглих дверей. Глюк тягне залізну клямку. Двері відчиняються.

Велика печера. Вгорі безліч сталактитів, стіни порівняно гладенькі, підлогу в центрі вкрито брезентом, під яким вгадується щось м'яке.

Посеред печери ніби стіл, коло нього кілька складених табуреток та жердина з поперечкою. А на жердині настовбурчився сірий какаду — справжній, живий!

Карцову ввижається: ось папуга стрепенеться, залопоче крильми, прокричить: «Піастри, піастри!» — і в печері з'явиться кульгавий Сільвер…

Та папуга нерухомий. А замість героя «Острова скарбів» до столу підходить Абст.

Він вийшов збоку, кивком указав Карцову на табуретку, сів сам.

Позаду бранця грюкнули двері: конвоїри пішли.

Простягнувши руку, Абст підсовує папузі блюдечко з кормом, перекладає на столі книги. Так минає близько хвилини.

— Ну, — каже Абст, підвівши голову й оглядаючи Карцова, — як почуваєте себе?

— Дякую, добре.

— Скільки вам років?

— Двадцять дев'ять.

— Двадцять дев'ять, — повторює Абст. — На вигляд ви значно старіший. Багато пережили? Що з вами скоїлося?

— Я б хотів запитати… — Карцов зацікавлено розглядає печеру. — Де я?

— Ви у друзів. — Абст простодушно усміхається.

— Це я розумію. Та кому я зобов'язаний порятунком? Я вже зовсім було втратив надію, і раптом… Що це за грот?

— Незабаром довідаєтесь. На все свій час. А поки що запитую я. Отже, ви лікар?

— Я невропатолог.

— І ви німець?

Задавши останнє запитання, Абст бачить: тінь пробігла по обличчі людини, яка сидить перед ним. Руки, що спокійно лежали на колінах, засовалися, пальці так стисли один одного, що побіліли суглоби.

Він повторює запитання.

— Так, я німець, — тихо відповідає Карцов. — Та я мирна людина, і ніколи…

— Як вас звати?

Готуючись до бесіди, Карцов вирішив, що візьме прізвище та ім'я свого шкільного друга.

— Ганс Рейнхельт, — каже він.

— Добре, — мовить Абст. — Отже, Ганс Рейнхельт, у якій частині Німеччини ви жили? Назвіть місто, вулицю, номер будинку. Назвіть близьких сусідів. Мене цікавить усе.

— На жаль, про Німеччину я знаю тільки з батькових розповідей та підручників історії й географії.

— Отже, ви німець, але жили за кордоном?

— Так.

— Емігрант?

— Син емігранта.

— Добре, — повторює Абст. — Назвіть країну, що стала вам за другу батьківщину.

Карцов витримує паузу.

— Кажіть же!

— Я з Росії.

— З Росії? — так само спокійно веде далі Абст. — Навіть народилися там?

Карцов киває.

— Німцями були і батько ваш і мати?

— Так.

— І вони живі?

— Мати померла. Батько був живий.

— Був живий… Як це розуміти?

— Його мобілізували до російської армії. Де він, чи живий, мені невідомо.

— А ви самі? — Абст кінчиком язика лизнув нижню губу. — Також служили в їхній армії? Чи служите?

— Вибачте! — Карцов підводиться. — Вибачте, але я не знаю, з ким розмовляю. Ви добре володієте мовою. Краще навіть за мене. Але ви не схожі на німця. Та й звідки тут візьмуться німці, за тисячі миль од кордонів Німеччини!.. Де я? Що ви зробите зі мною?

— Що я зроблю з вами? — Абст обережно гладить папугу, поправляє ланцюжок на його лапці. — Це залежить тільки од вас. Від того, наскільки ви будете відверті у своїх зізнаннях.

— А в чому я повинен зізнатися?! — вигукує Карцов.

— Розкажіть, як ви тут опинились.

— Та…

— Не гайте часу.

Карцов відмовляється. Він уже сказав достатньо. З ним можуть робити все що завгодно, та він не розтулить рота, поки не довідається, де він, що за люди його допитують.

Сказавши це, замовкає, чекає, щоб Абст примусив його відповідати. Тоді все, що він розповість далі, буде переконливіше.

— Гаразд, — погоджується Абст. — Я командир потаємної німецької установи, особливої військової групи. Ви перебуваєте в нашому сховищі. От і все, що я можу повідомити.

Абст бачить: співрозмовник здивований, розгублений, все ще сумнівається. Посміхнувшись, він простягає руку до однієї із кнопок на краю стола.

— Пост номер один, — чути в динаміку Глюків голос. — Слухаю, шеф!

Абст торкається пальцем ще однієї кнопки.

— Пост номер два, — лунає у відповідь, і Карцов упізнає голос Вальтера.

— Перевірка. — Абст приймає руку, звертається до Карцова. — Годі, чи все ще вагаєтесь? А втім, — іронічно додає, — вороги могли вивчити німецьку мову лише з однією метою — обдурити таку поважну персону, якою, безперечно, є ви!

Карцов починає розповідь. Він називає місто на Каспії, де народився і виріс, номер будинку і квартири свого шкільного товариша, наводить подробиці його біографії. Це точні відомості. Якщо Абст має змогу перевірити їх, за наслідок можна не боятися. В думці Карцов просить пробачення у Ганса та його батька. Обидва вони — справжні патріоти, антифашисти. Рейнхельт-старший добровольцем пішов на фронт у перші дні війни. Щодо Ганса, то він хворів, і тому його мобілізували порівняно недавно…

Абст слухає не перериваючи. Він так само сидить за столом, напівзаплющивши очі, руки лежать на колінах. Можна подумати, що він куняє.

Зате папуга безперервно рухається. У нього раптом почався приступ веселощів. Лускаті лапки з міцними зігнутими кігтиками так і бігають по сідалу, масивний дзьоб довбає ланцюжок, яким птаха прикуто до жердини. Ланцюжок дзвенить, папузі це подобається — на певний час він завмирає, схиливши голову, наче прислухається, і знову починає плигати.

Ось папуга невдало, повернувся, ланцюжок зашморгнув другу лапку, і, впавши з сідала, птах повиснув униз головою. Абст підводиться, розплутує пташку і садить на місце.

— Розповідайте, — каже він. — Отже, чотири місяці тому вас мобілізували. Що було далі?

— Мене направили до Мурманська. Ви знаєте цей порт?

— Ви офіцер?

— Так, мені присвоєно звання капітана медичної служби. Я б не дезертирував, та…

— О-о! До того ж ви ще й дезертир! — Абст посміхається. — Ну-ну, що ж примусило вас кинути військову службу у росіян? Розповідайте, це дуже цікаво.

— Я прибув до частини. А незабаром з'ясувалося, що її відправляють на фронт.

— Так і слід було сподіватися… Що ж, ви не хотіли воювати проти своїх? Патріотичні почуття не дозволили вам підняти зброю проти німців?

— Так.

— Дуже похвально. А що завадило б вам, прибувши на фронт, перейти до німців? Ви не подумали про таку можливість?

— Перебіжчику не ймуть віри. Особливо, якщо цей перебіжчик від росіян. А втім, ви це добре знаєте. Ви самі виловили мене в океані, доправили сюди, хоч я й не просив про це, а тепер смієтеся з мене, не вірите жодному моєму слову. Що ж, за це не докорятимеш. Я на вашому місці, напевно, зробив би так само.

— А ви відверті, пане дезертир!

Карцов розводить руками, мовляв, нічого іншого йому не лишається.

— Розповідайте, що було далі.

— Далі? — Карцов робить паузу. — Чесно кажучи, говорити далі не хочеться, бо далі сталося те, чому ви й зовсім не повірите.

— І все-таки…

— Випадок звів мене з моряком союзного конвою, що привіз до Мурманська військовий вантаж. Мій новий знайомий виявився американцем німецького походження. Ми хутко потоваришували, знайшли спільну мову. Можливо, тому, що обох нас доля позбавила батьківщини… Коротше, я ризикнув і заговорив з ним відверто. І ось перед відплиттям конвою він приніс мені одяг. Я переодягнувся. У моїй кишені морська книжка та інші папери, які дозволять пройти в порт…

— Він узяв вас до себе на судно?

— Уявіть, так. Він боцман, сховав мене в приміщенні для якірного ланцюга. Там я просидів чотири доби. А на п'яту, коли ми були далеко в морі, нас торпедували. Транспорт затонув. Я чудом врятувався.

Карцов розуміє, що Абст йому не вірить. Та він і не ждав іншого. Проте головне попереду…

— Ви, певна річ, запам'ятали назву корабля, на якому пливли, можете вказати місце й день катастрофи?

Запитання не застукало Карцова зненацька. Він знає, що відповісти. Того року гітлерівські підводні човни, діючи групами, або, як тоді казали, «вовчими зграями», часто атакували транспортні каравани, що йшли до радянських портів. Один такий наліт на великий конвой, коли він уже пішов у зворотний рейс, було здійснено місяць тому. Німці потопили кілька суден, а кораблі охорони, в свою чергу, послали на дно ворожу субмарину. Повідомлення про бій конвою з фашистами обійшло всі газети. Готуючись до бесіди з Абстом, Карцов відновив у пам'яті подробиці. І тепер упевнено називає дату й приблизне місце події. Він хотів було вказати й номер одного з загиблих транспортів, та в останню мить передумав. Навряд чи повинен бути надмірно точний у своїх свідченнях чоловік, який стільки перетерпів.

— Тепер про корабель, на якому я плив, — каже він. — Транспорт не мав назви. На борту були цифри. Білі цифри на сірому корпусі. Які, не запам'ятав. Я довго плавав у холодній воді, а це не сприяє зміцненню пам'яті.

— Зачекайте! Що ж, кораблі конвою не підбирали людей з торпедованих суден?

— Не знаю. Мабуть, ні. Там таке робилося!.. Мені здається, уцілілі транспорти прискорили рух, щоб швидше піти з небезпечного місця.

— Як же ви врятувались?

— Конвой було атаковано, коли почало смеркати. Кілька годин я плавав серед уламків. На мені був надувний жилет, і я підібрав ще один.

— Де це трапилося?

— Гадаю, в Баренцовому морі.

— А ви уявляєте, де перебуваєте тепер?

— Загалом, уявляю.

— Відстань із Баренцова моря до нас ви пропливли на своєму надувному жилеті?

— Цю відстань я проплив на борту судна. Мене і ще кількох чоловік підібрало британське госпітальне судно. Як виявилося, воно йшло в ці води. Наскільки я міг збагнути з розмов матросів, десь тут міститься військово-морська база союзників.

— Як ви знову опинились у воді? Що трапилося з судном?

— Його також торпедували.

— Торпедували госпітальне судно?

— Так, і порівняно недалеко звідси.

— Німецькі підводники потопили госпітальне судно, що мало розпізнавальні знаки?

— Судно мало здоровенні хрести на бортах і на палубі і все-таки дістало в бік дві торпеди. У вас, напевно, є змога перевірити мої слова. Адже це сталося зовсім близько. А втім, я не сказав, що торпеди були німецькі. Само собою зрозуміло, я їх не бачив. Та через чверть години після загибелі судна, коли я борсався у воді, прилетів літак. За кілометр од мене він скинув у море бомби. Кого він бомбив? Напевно, підводний човен.

— Чий літак?

— Не знаю. Мені було не до нього. Я підтримував приголомшеного вибухом чоловіка. На щастя, він скоро очуняв… Пробачте, розповідати далі? У вас стільки іронії в очах…

— Далі.

— Як вам завгодно. Отже, поблизу ми побачили перекинуту шлюпку. Нам пощастило поставити її на кіль. Виявилося, що це рятувальний вельбот. Він був ущерть наповнений водою, але повітряні банки тримали його на плаву… От і все. Решту зробили течія та вітер.

— Вас пригнало сюди?

— Скелю ми помітили вночі, при місячному світлі. До неї було кілометрів п'ять. У нас не було весел, вельбот несло мимо. Ми були виснажені, однак вирішили попливти. У воді незабаром загубили один одного: зиб, темрява… Як було далі, вам відомо.

— То ви були не самі?

— Ні.

— Хто ж був ваш супутник?

— Лікар, — відповідає Карцов, — викладаючи свій головний козир. — Один з лікарів госпітального судна. Англієць. — Він витримує паузу. — Індієць за походженням.

Знову заплутавшись у ланцюжку, папуга висить униз головою, завзято тріпоче крильми і кричить. Та Абст не звертає на нього уваги. Він іде до шафи біля стіни, нишпорить по полицях.

Карцов підводиться, звільняє птахові лапки, садовить пташку на жердину. Куточком ока він бачить: Абст розгвинчує круглу білу коробочку.

— Як звали індійця?

Карцов не квапиться з відповіддю.

— Ім'я вашого супутника? — повторює Абст, повертаючись до столу.

Карцов морщить чоло, мружиться. Абстове нетерпіння зростає настільки, що несподівано для — самого себе він промовляє:

— Рагху…

— Рагху Бхангі! — скрикує Карцов. Він хапає Абста за руки, зазирає у вічі. — Ви назвали його! Боже, яке щастя! Він тут, він підтвердить усе!..

Абст мовчки дивиться на Карцова.

Другий розділ

Восьмий день перебування Карцова в Абстовому підземеллі.

Як завжди, обід приносить Глюк. Та їжі цього разу занадто багато. І — два кухлі кави.

Поставивши тацю на столик, Глюк витягає з кишені штанів широку плоску флягу, підсовує ногою табуретку і сідає.

— Їстиму з вами.

— В доброму товаристві обід здається вдвічі смачніший, — усміхається Карцов.

— О, ви мастак на компліменти!

Карцов відзначає: Глюк каже йому «ви». Значна зміна.

Тим часом рудобородий дістає дві алюмінієві чарочки, наливає в них із фляги, підіймає одну чарочку.

— Я так скажу, лікарю: ви молодець, що видряпались. Інший ноги витягнув би від усієї цієї халепи. А ви вижили. Будьмо здорові, лікарю!

І, закинувши голову, він п'є. Карцов наслідує його приклад.

Вони апетитно з'їдають суп, густий, наваристий. До спустілих полумисок Глюк кладе консервовану свинину з картоплею, підливає соус. Їсть він жадібно, багато. Незабаром попускає широкий пасок, на якому висить кобура з пістолетом, а потім і зовсім скидає його. Разом із зброєю кладе на підлогу.

Брязнули двері. Входить радист.

— Ось ти де, Густав, — каже він. — Нумо, хутчій до шефа!

— Дідько! — бурмотить Глюк, вибираючись з-за столу. — І тут нема спокою!..

Вони йдуть.

«Занадто квапливо, — відмічає Карцов. — Ось і двері не замкнули за собою, і пістолет забули на підлозі».

Опустивши очі, він розглядає чорну кобуру, з якої наполовину вивалився важкий армійський парабелум.

Обойма, звичайно, порожня, або патрони розряджені. Загалом, примітивно…

Незабаром Глюк повертається. Кинувши швидкий погляд на пістолет, він сідає за стіл, знову розливає спирт.

— От добре, що потрапили до нас! — весело каже він і підіймає чарочку. — За ваше здоров'я!

— Прозит, — відповідає Карцов традиційним застільним німецьким привітанням.

Він не сумнівається в тому, що це була перевірка. Видно, Глюк задоволений її наслідками. Фашистам кортить, щоб новий лікар скоріше став до роботи.

— Послухайте, лікарю, — раптом каже Глюк, — де ви жили в Росії?

Карцов пояснює.

— Зрозуміло. А Україну знаєте? Це правда, там така земля: кілок устромиш і — росте? Бували на Україні, лікарю?

— Не доводилося.

— Шкода! — Рудий задумливо гладить бороду. — Ну, а Кавказ? Яка земля на Кавказі? Скажімо, десь біля Чорного моря?

— Добра земля. Навколо садки: виноград, чай, помаранча.

— І помаранча? — дивується Глюк.

У міру того як Карцов розповідає про Кавказ, німець дедалі більше хвилюється. У нього блищать очі, щелепа хижо випнута.

— А свиней там можна розводити? — раптом запитує він. — Свині, лікарю, надійний прибуток, я знаю!

Рудий розповідає про свої плани. Кожному, хто добре воює, фюрер обіцяв землю і робочу силу на сході. Можна оселитися, де тільки заманеться. Особисто він хотів було обрати Україну. Але якщо такий благодатний Кавказ, то й думати нічого: Кавказ біля теплого моря. Тільки б побільше робочої сили!

— А я вже примушу їх ходити коло землі! — посміхається Глюк. — Вони в мене попрацюють!..

Через день Карцова знову ведуть до Абста. Тут нічого не змінилося. Тільки сідало з папугою накрите напівкруглою корзиною, що обтягнута тканиною. Папуга спить.

— На вас чекає добра звістка! — урочисто каже Абст. — Владою, що дана мені фюрером, призначаю вас воїном німецького рейху. Прочитайте документ і розпишіться.

Карцов голосно читає.

— «Я присягаюсь, що буду відданий та покірний фюрерові німецької імперії і народу Адольфу Гітлеру, додержуватимуся законів і сумлінно виконуватиму свої службові обов'язки, в чому хай допоможе мені господь».

Карцов дозволяє собі секунду повагатися, потім розгонисто розписується під присягою. Абст одкладає папір.

— Ну, ви задоволені?

— Задоволений, — стримано каже Карцов.

— Та не дуже, якщо зважити на ваш тон.

Карцов мовчить, вичікує, що буде далі.

— Для проходження служби поїдете на батьківщину. Там дістанете призначення. Спорядження, зброя — теж там. У нас цього обмаль.

— Коли мене вирядять?

— З першим транспортом. Мабуть, скоро. Термінів назвати не можу: війна, а ми так далеко від своїх…

— Я розумію.

— Вигляд у вас розгублений. Хочете про щось запитати?

— Так, — Карцов морщить чоло. — Відправки доведеться ждати тижні? Можливо, місяці?

— Можливо.

— І весь цей час я ледарюватиму?

Абст облизує губу.

— Хочете працювати?

— Авжеж.

— Гаразд, — неквапливо каже Абст, — гаразд, Рейнхельт, я дам вам роботу. — Він підводиться, деякий час ходить по кімнаті, потім сідає на табуретку біля Карцова. — Я дам вам цікаву роботу. Від того, як її виконуватимете, залежить ваша кар'єра в Німеччині. Коротше, своє майбутнє ви тримаєте у власних руках.

— Постараюсь бути корисним.

— Хочу сподіватися… Сьогодні я познайомлю вас з нашим лікарем. Це жінка. Недавно вона одержала листа. В Берліні вбито її матір. Внаслідок сумної звістки — сильне нервове збудження, у сердешної відібрало ноги. Мій недогляд: я перевіряю всі листи, цей повинен був затримати, та недогледів. Обстежте її. Спробуйте допомогти. Я намагався, але… Словом, я дуже заклопотаний. Є й інші обставини. Коротше, лікуватимете її ви.

— Ви також лікар? — вигукує Карцов. — Ми з вами колеги?

Абст іронічно дивиться на співрозмовника.

— Так, — каже він, — як ви зволили висловитися, ми колеги… Та не будемо відхилятись. Отже, починайте лікувати її. Окрім того, вам доведеться обслужувати групу хворих — тих, кого лікувала вона, доки була здорова. А потім прибуде транспорт, і ви поїдете разом з нею. — Абст мовчить. — Я відправлю вас обох одним рейсом.

Карцов не помиляється щодо свого майбутнього. Зарахування «воїном німецького рейху», присяга, яку він щойно підписав, наступна відправка до Німеччини — все це брехня, Абстова вигадка, розрахована на те, щоб він, Карцов, працював добре, охоче. Але… Рішер? «Я відправлю вас одним рейсом». Невже її також чекає смерть?

— Тепер перейдемо до головного, — чує він голос Абста.

— Так, я слухаю вас…

— Називайте мене просто: шеф. Отож, перейдемо до головного. Ви вже знаєте, я медик. Хірург і психіатр. До останнього часу в мене була велика практика: під час війни людей з тим чи іншим ступенем розумової дегенерації не бракує. Я працював несамовито і зміг повернути суспільству багатьох своїх пацієнтів. Та, на жаль, не завжди все проходило успішно. Я зазнав жорстокої поразки над групою моряків, що побували під сильним бомбуванням. До мене привезли п'ятьох. Вони були глухі й непритомні. Я перепробував усі засоби, але марно. Вони були безнадійні. Незабаром один з них помер. Ще через місяць сконав другий. Мені стало зрозуміло: ті, які живуть, також приречені.

І тоді я наважився на ризикований крок. Років шість тому я вивіз з Південної Америки сильну рослинну отруту. У верхів'ях Амазонки індіанські знахарі застосовують її для лікування деяких психічних розладів… Я ввів препарат отрути одному з трьох, що лишилися жити, і став свідком чуда: чоловік, який багато тижнів лежав скорчений й задерев'янілий, після ін'єкції розслабнув, почав дихати рівно й глибоко. Ось він тре кулаками очі, підводиться. Я посадив його за стіл, і він з апетитом їсть. Він опритомнів, але абсолютно нічого не пам'ятає і ледве може промовити кілька слів. Проте це успіх, величезний успіх! Запалений, я нахиляюся над другим хворим. І раптом хтось плигає мені на спину, хапає за горлянку, звалює на підлогу. Задихаючись, я витягнув пістолет і… і лишився без третього пацієнта. Тепер, починаючи експеримент, я дію обачніше. Все повторюється — психотики виходять із стану коми[28], спершу поводяться цілком пристойно, а потім намагаються кидатися на мене. Та, вживши запобіжних заходів, я спокійно спостерігаю за цими незрозумілими спалахами несамовитості. Секундомір відлічує час. Через двадцять хвилин вони знову на підлозі, байдужі до всього, нерухомі й безпорадні. Така реакція організму на послаблення дії препарату — шаленство, потім різкий перехід до попереднього стану, коли хворий втрачає будь-який контакт із зовнішнім світом… Через день я відновлюю експеримент — хворі не реагують. Я наполегливо продовжую спроби… Коротше, період прояснення свідомості пощастило довести до шести годин, потім — до восьми, до десяти! Але щоразу дозу препарату доводилося збільшувати. А це ж найміцніша отрута… Словом, незабаром загинули й останні двоє.

Проте я був наполегливий. Не втратив надії і почав працювати з новою групою. Мені пощастило добитися того, що стан відносного психічного прояснення хворих триває безперервно кілька місяців, поки їм регулярно впорскують щоразу більші дози препарату й протиотрути. Але досить дати препарат трохи пізніше або не в такій дозі, і настає катастрофа: перед вами звірі, яких полонила манія вбивства… Ця група хворих перебуває тут. Вона була під опікуванням нашого лікаря. Тепер лікар вибув із лав. Отже, його заміните ви. Запам'ятайте: відтоді, як ви увійдете в контакт з хворими, життя ваше у великій небезпеці. Ви повинні добре затямити: найменша недбалість у роботі з ними, помилка під час визначення даних, за якими складається раціон спеціального препарату, запізнення чи затримка з його застосуванням — і вас розірвуть на шматки. Ось чому я так докладно вам усе пояснюю. Повторюю: в кожному з цих людей дрімає звір, готовий вчепитися вам у горлянку… Ви зрозуміли?..

— Напевне, зрозумів!

— Лікар Марта Рішер докладно проінструктує вас. Слухайте її уважно, перепитуйте десятки разів, не проґавте жодної дрібниці.

— Зрозумів, шеф.

— Вам категорично забороняється вести з нею сторонні розмови. Ніяких відомостей про себе. Ви — лікар, приїхали з Німеччини, от і все. Повторюю: тільки ділові розмови. Жодного слова про будь-що інше. Жодного слова! У вас є запитання?

— Мені здається, все, що треба, ви сказали.

— І вам не страшно?

— Мені страшно, шеф. Проте я кажу собі: справлялася ж із ними жінка!

— Резонно. — Абст зацікавлено дивиться на Карцова. — А тепер останнє. Ви повинні знати, чого ця група перебуває тут, так далеко від прекрасних берлінських клінік. Інакше ви намагатиметесь збагнути незрозуміле. Така людська природа, з цим нічого не вдієш… Так ось, що вам відомо про камікадзе та кайтенс?

— Уперше чую ці слова.

— По-японськи камікадзе — льотчик навантаженого вибухівкою літака. Під час зльоту він лишає шасі на аеродромі. Отже, повернення неможливе. Пілот не може також викинутися в повітря — у нього нема парашута. Лишається одне: він знаходить об'єкт, пікірує. Вибух!..

Карцов розуміє, що Абст чекає на його реакцію. Він мовчить.

— Кайтенс, — веде далі Абст, — це людина, котра робить те саме, але під водою, сидячи на керованій торпеді. І тут нема порятунку — водій торпеди або вибухає, або гине в безодні… Як вам усе це подобається?

— Ну що ж, — обережно відповідає Карцов, — наскільки я розумію, ці люди добровольці… Одне слово, красива смерть, хоч від усього цього… м-м… трохи тхне середньовічним варварством.

Абст киває, погоджуючись.

— Справжнісіньке варварство! — підтверджує він. — Хай пробачать мені за це слово наші шановні союзники. Тільки подумати: гинуть здорові люди, в розквіті сил, при своєму розумі. Ні, ми не могли піти таким шляхом, хоч і в нас чимало героїв, ладних умерти за фюрера… Але ж зовсім інша справа, коли людина безнадійно хвора, а до цього ще й божевільна! Кілька тижнів, можливо, місяць чи два, — і вона загине. Вона все одно помре, бо приречена. Ви розумієте мене?..

Третій розділ

Просторий майданчик біля лагуни. Спиною до води вишикувалися плавці. Всі вони в сірих в'язаних штанях. Голови й тулуби оголені. Чверть години тому Карцов підняв їх з ліжок, примусив зробити гімнастичні вправи і тепер збирається видати кожному спеціальну їжу. Порції встановлено відповідно до наслідків досліджень, які було зроблено напередодні ввечері.

— Хвилинку, Рейнхельт!

Це Абст. Він щойно вийшов з тунелю і замислено дивиться на нового лікаря. Кілька днів підряд Рішер давала докладний інструктаж Гансу Рейнхельту. Потім під наглядом самого Абста він стільки ж часу практикувався у визначенні потрібної норми препарату для кожного плавця. І ось від учора лікареві надано самостійність. Поки що все йде нормально. Та Абст не певен, що людина, котра стоїть перед ним, цілком усвідомила відповідальність, яку покладено на неї… Звичайно, вжито всіх заходів. Кожен крок лікаря під наглядом. Рейнхельт цілу добу з плавцями. Він навіть спить в одному приміщенні з дорученими йому людьми, і, якщо скоїться недобре, першою жертвою буде він сам. А все-таки…

— Ось що, — пропонує Абст, — я вирішив зробити експеримент. Зараз ви залишите одного з них без препарату.

— Навіщо, шеф?

— Побачите. Де наша книга? Дайте її сюди.

Карцов подає йому книгу із списком плавців.

— Викресліть кого-небудь.

— Не можу, шеф, — тихо промовляє Карцов, здогадавшись про намір Абста.

— Викреслюйте. Самі, на свій розсуд. Ну!

Карцов змушений підкоритись і навмання креслить олівцем у списку. Його рука тремтить. Він розуміє: один з тих, що стоять у строю, цієї секунди приречений на щось страшне, можливо, на загибель.

— Так, — каже Абст, зазираючи до книги. — Це Гейнц. Ану, давайте сумку.

І він одбирає ті півтора брикета, які призначалися плавцеві.

Підкоряючись наказу, Карцов роздає препарат. Плавці одержують брикети, тут же розривають упаковку і починають їсти.

Спорожнивши сумку, він оглядає людей. Дехто ще жує. Ті, хто вже поїв, ледь помітно хитаються на ногах.

Плавець Гейнц ніяк не реагує на те, що його обділили. Як і інші, він тупо дивиться в простір нерухомим, порожнім поглядом. Це високий, гармонійної будови юнак з надзвичайно виразним рисунком м'язів. Таку рельєфну мускулатуру рідко зустрінеш у плавця. А втім, з медичної картки Гейнца відомо, що колись він був не тільки класним браслетом, але й чудовим борцем. Карцов уявляє собі його на змаганнях — горда постава, очі блищать у спортивному азарті… Десь лишилися його батьки, кохана дівчина. Знали б вони, що сталося з Гейнцем, що його жде!..

— Готово? — запитує Абст. Карцов мовчки відходить убік.

Абст віддає розпорядження: Глюк поведе людей снідати, потім — на роботу.

— А ви, — каже він Карцову, — накажете Гейнцу залишити стрій і йти за нами.

Залізні двері замкнено на два масивних засуви. За ними на підлозі мурованої конури, що нагадує тюремну одиночку, нерухомо сидить чоловік. По цей бік дверей, біля овального вічка, — Абст і Карцов.

Замкнувши піддослідного, Абст покликав нового лікаря і протягом чотирьох годин екзаменував його. Тепер вони повернулися до камери, у якій замкнено Гейнца.

— Посидьмо, — каже Абст, глянувши на годинник. — Уже недовго.

Вони вмощуються на широкому скельному виступі. Карцов насилу стримує хвилювання. Він напружено чекає, що має статися в камері. Невже бідолаха загине?

І Карцов вирішує зробити останню спробу.

— Шеф, — каже він, — ви почали експеримент задля мене? Гадаєте, що інакше я не зважу повною мірою на ваші застереження?

— Так.

— Побоювання марні. Я все сприйняв дуже серйозно. Боюсь, що даремно знищите цінного бійця. Прошу вас, поки ще не пізно…

— Пізно. — Мигцем глянувши на годинник, Абст повторює: — Пізно, Рейнхельт. Це незабаром почнеться.

— Як завгодно, шеф. Я тільки хотів…

— Ви нічого не повинні хотіти! — різко перериває його Абст. — Ви повинні слухати накази й виконувати їх якнайкраще!

Карцов мовчить. Заперечувати безглуздо. Треба держати себе в руках. Чого б це не коштувало.

Він пригадує минулу розмову з Абстом. «У нас немало героїв, готових вмерти за фюрера». Чом би не так! Вони, ці «герої», були хоробрі, коли гігантська німецька воєнна машина долала слабкий опір бельгійців, поляків, розправлялася з французами. В пам'яті постає епізод, що обійшов у ті дні всі газети: польські драгуни з шаблями наголо атакують німецькі танки… Будеш героєм, розстрілюючи з танків безпорадних кіннотників!

Ну, а радянські люди знають ціну фашистським воякам, коли тих примушують битися за рівних умов. Бачили гітлерівських «надлюдей» і під Москвою, і під Ростовом, і на Волзі: полки, дивізії здавалися в полон, і кожен другий лаяв і проклинав свого фюрера…

Стогін за дверима.

Здригнувшись, Карцов підводить голову. Стогін повторюється.

За знаком Абста Карцов підходить до дверей.

— Відкиньте заслінку вічка! — наказує Абст.

Карцов дивиться у вічко. Він бачить: чоловік притулився до скелі і сидить на підлозі, витягнувши ноги, безвольно похнюпивши голову.

— Дивіться, — вимагає Абст, — дивіться уважніше! І уявіть себе поруч. Ви в одній з ним печері, розумієте? Ви погано обслужили його, заґавилися, виявили недбалість… Ніч. Ви спокійно спите, поряд лежать двадцять чотири таких, як оцей. У вашій сумці препарат, який ви забули дати їм. І ось вони прокидаються…

Чоловік звів голову, підняв до чола руки, затулив ними обличчя. Сидячи на підлозі, він розгойдується. Все дужче, дужче. З-під притиснутих до рота долоней вихопився стогін. Стогін гучніший. Це вже не стогін — розгойдуючись, чоловік протяжно скиглить.

Ще мить, і він на ногах.

Карцов бачить його лице. Хвилину тому юно було нерухоме. Тепер на ньому лють. Божевільний озирається. Ось він побачив двері, виставив руки, пригнувся. В горлі у нього клекоче. Піймавши його погляд, Карцов присідає.

Наступної миті важкі двері здригаються від тіла, що навалилося на них. У двері грюкають. Кам'яне підземелля сповнюється голосінням.

Абст задоволено посміхається: експеримент справив враження. Можна не сумніватися — тепер лікар буде акуратний і пильний.

Він бере Карцова за руку, веде коридором. Зойк божевільного лунає глухіше. Незабаром тільки далекий неясний шум супроводжує їх у скельному лабіринті.

— Вам шкода його? — запитує Абст зітхаючи. — Нічого не вдієш. Ви ж знаєте, бідолаха був приречений. На місяць раніше, на місяць пізніше, але кінець був би один. Шкода бідолаху! Проте така доля…

Карцов не відповідає. Швидше б лишитися на самоті, віддихатися, зібратися з думками!..

Біля тунельного роздоріжжя він уповільнює ходу.

— Я б хотів зазирнути до Рішер, шеф.

— До речі, про неї. Отже, ваш діагноз — істеричний параліч? Ви певні, що не помилились?

— Ні.

— І ніяких сумнівів?

— Не розумію вас, шеф.

— Вона понад два тижні без руху. Ви доповідаєте: поліпшення не настало. А істеричні паралічі виліковуються порівняно швидко…

— Рішер вразлива, нервова особа.

— І це гальмує одужання?

— Так. Вона переконала себе, що ніколи не одужає. Я неодмінно вилікую її, але потрібен час.

Абст приводить Карцова до свого робочого приміщення. Розмова триває.

— Час, час! — вигукує Абст і, сідаючи за стіл, гладить папугу. — Саме його й бракує нам з вами, дорогий Рейнхельт. Я б сам лікував її, та не можу — зайнятий, дуже зайнятий, колего. А попереду ще стільки важливого діла.

Абст бачить, ще співрозмовник почуває себе ніяково, і по-своєму тлумачить його стан: новий лікар наляканий, приголомшений. Що ж, дуже добре! Але в усьому треба знати міру. І Абст вирішує трохи розважити його.

Простягнувши до папуги руку, він двічі ляскає пальцями. У відповідь пташка спритно перекидається на сідалі. Ще щиглі — і новий пірует папуги.

— Подобається вам мій малюк?.. Це подарунок, Рейнхельт. Подарунок людини, котра виплекала й виховала мене.

Папуга одержує порцію корму. Абст певний час стежить, як птах дзьобає, потім звертається до Карцова:

— Так ось, Рейнхельт, ви повинні знати: незабаром сюди привезуть нову партію божевільних. Їх треба швидко підготувати до роботи. Це буде доручено вам. Подбайте, щоб до того часу Рішер видужала.

— Гаразд, шеф, я докладу всіх зусиль.

— Ну, а які ваші взаємини? Ви їй сподобалися?

— Не знаю. Здається, не дуже. Вона мовчить. Іноді плаче. Дуже нервова особа.

— Щось питала?

— Тільки те, що стосується лікування. І ще: коли-не-коли у мене просить сигарету.

— Рішер одержує скільки їй належить.

— Напевно, норму варто збільшити. В її стані…

— Гаразд.

— Ще прохання, шеф. Мені заборонено розмовляти з нею. Я маю на увазі розмови на абстрактні теми. Це створює додаткові труднощі в лікуванні. Не можна недооцінювати психотерапію. Ви прекрасно знаєте — для нервовохворого бесіди мають таке ж велике значення, як гімнастика, масажі або вітаміни. Може, знімете заборону?

— Добре, Рейнхельт, розмовляйте з нею. Одначе підкреслюю: тільки на абстрактні теми, як ви сказали. Базікайте про музику, про кіно або книжки. Жодного слова про політику, про становище в країні або про те, що діється в морі. І тим паче про вашу роботу тут. Поводьтеся так, наче вона стороння людина.

Від Абстового робочого приміщення до кімнатки Рішер півсотні кроків. Карцов повільно ступає коридором, що веде вниз. Він усе ще не заспокоївся від збудження, викликаного жорстоким експериментом Абста. Люди завжди люди, що б з ними не трапилося. Хворі, а тим більше ті, в яких ушкоджена психіка, потребують особливої уваги і піклування. Це елементарно. Але фашисти — і гуманізм! — Карцов знає, що роблять гітлерівці на окупованій радянській землі. Через лінію фронту просочуються повідомлення про злочини загарбників на Україні, в Прибалтиці, Білорусії. Втікачі-полонені розповідали про місто смерті на заході Польщі, в якому розстрілюють і отруюють газами сотні тисяч людей… А недавно пішов поголос: Бресті німецькі хіміки створили завод, де варять мило з людського жиру. Коли про це довідалися на кораблі, де служив Карцов, хтось із моряків узяв під сумнів: занадто вже неймовірно.

Неймовірно? У Карцова стискаються кулаки. Тепер він побачив, на що здатні фашисти!

Але ж німецький народ давав світові справжніх героїв. І в шерензі славних не останніми були медики. Карцов пригадує. Берлінський лікар Отто Обермайєр прищепив сам собі холеру й відмовився від лікування. До останьої хвилини він диктував асистентам все те, що відчував, — люди повинні були навчитися розпізнавати холеру, щоб краще боротися з нею… Мюнхенські медики Вернер і Бенцлер з цією ж метою заразили себе тифом.

В ім’я здоров’я і щастя людства лікарі повинні були експериментувати, і вони робили досліди на собі: заражалися чумою, пропасницею, проказою, піддавалися укусам тарантулів, змій…

Вони, ці лицарі та герої, і — Абст! Подумати тільки, у нього такий самий диплом лікаря, він також давав клят самовіддано служити хворим і тим, що страждають!

До кімнати Марти Рішер не більше десяти кроків. Карцов примушує себе в уяві перенестися до цієї дивної дівчини. Хто вона? Фашистка, така сама, як Абст, його віддана помічниця? Здається, в цьому важко сумніватися: Рішер робила те що тепер доручили Карцову. Та йому відомо и інше: Рішер проводила кінозйомку плавця на березі лагуни, плакала и жбурляла у воду брикети. А потім сховала в скелі свою камеру. Кілька днів тому, перебуваючи на майданчику, він вибрав момент і засунув руку в тайник — камера там і досі. Він порівнює все це з іншими відомими йому обставинами: благаннями Рішер відпустити її до Німеччини, істеричним припадком і спробою отруїтися, коли Абст відмовив. Таємна кінозйомка плавця плюс зйомки торпед та іншої секретної зброї, які вона могла робити раніше, і наполегливе домагання виїзду звідси — чи немає зв'язку між цими фактами? А що коли вона хотіла показати зняту плівку комусь у Німеччині? Кому? В усякому разі, не хазяям, які про все, що діється тут, звичайно, знають. Кому ж тоді? Можливо, комусь з опозиції гітлерівському режимові? Дурниця! Нема там ніякої опозиції, нема і не може бути. Людей, котрі не були згодні з фашизмом, убили або загнали в концтабори, а ті, хто уцілів, причаїлися, сховались у щілини, не насмілюючись вистромити носа. Лютий націстський терор знищив усе передове, світле, чим колись пишалася ця країна. Стоп!.. Карцов здригнувся від здогаду. Що коли Рішер — розвідниця? Для такого припущення є всі підстави. Та на кого вона працює? На американців чи на англійців. Може, вона росіянка?

Подумати тільки, тут у нього союзниця!

— Спокійно — шепоче Карцов, запалюючи сигарету. — Спокійно, не поспішай. — Він жадібно ковтає гарячий дим. — А якщо ланцюг твоїх міркувань — тільки домисел? Тоді неминуча помилка, котру вже не виправити. Спокійно, не роби квапливих висновків!..

Перед ним в коридорній стіні двері, пофарбовані в сіре з грубою клякою замість ручки. Він гасить сигарету і стукає.

Марта Рішер лежить у ліжку. В неї таке саме, як і у всіх розкладне залізне ліжко. Але вкрито хвору не брунатною казенною ковдрою, а червоно-білою смугастою периною.

Побачивши лікаря, вона відкладає книжку, яку читала, опускає очі.

— Добридень, — каже Карцов.

Рішер підтягає перину до підборіддя.

Карцов питає про самопочуття, сон, апетит. І дістає короткі лаконічні відповіді. Під час перших відвідин нового лікаря Рішер поводилася інакше, але Карцов суворо виконував Абстові вказівки, і вона замкнулася. Відтоді в їхніх взаєминах нічого не змінилося.

Він починає роботу, намагається викликати колінні та ахіллові рефлекси. Дарма. Ноги Рішер мертві.

Тепер масаж, — каже Карцов.

Він ретельно розминає м'язи ніг. Ноги Рішер стрункі, м'язи добре розвинуті.

— Займалися спортом?

Мовчання

— Займалися, — впевнено каже Карцов. — І я знаю: це був велосипед!

Очі Рішер напівзаплющені. У неї довгі круто зігнуті вії. Карцов згадав про велосипед, і вії здригнулися.

Він уважно роздивляється дівчину: тонкий, прямий ніс, повні губи, зовсім ще дитячі, густі світлі брови, що зрослися на переніссі… Звичайне лице. І очі звичайнісінькі — трохи задумливі і сумні.

Зустрінеш таку десь під Воронежем або на Ставрополі — і не відрізниш од тисячі інших.

Закінчивши процедуру, Карцов сідає на табуретку, виймає сигарети.

— Втомився, — признається він. — Дозвольте закурити?

Рішер киває.

— Чи не хочете підтримати компанію?

Дівчина бере сигарету. Карцов довго намагається запалити вогонь, та сірники безнадійно погані. Тоді Рішер простягає руку до столика в головах, намацує запальничку.

— Дякую. — Карцов прикурює.

Погляд Рішер зустрічається з поглядом Карцова, у якому сьогодні доброзичливість, теплота.

— Втомився, — повторює Карцов усміхаючись. — Відпочину трохи, й почнемо гімнастику… До речі, я теж захоплювався велосипедом.

Він з гумором розповідає, як одного разу на шосейних гонках збив необережного перехожого.

— І як ви думаєте, хто був цей перехожий? — вигукує він. — Мій сусіда по дому, з котрим у нас були давні незлагоди. Певна річ, він не повірив, що це випадковість…

— Ви все вигадали, — спокійно каже Рішер.

— Вигадав, — признається Карцов.

— Навіщо?

— О, в мене підступний задум!

— Хочете розважити мене?

— Дуже хочу. Коли прийде транспорт, ви повинні бути на ногах.

Він хотів трохи підбадьорити хвору, але при згадці про від'їзд дівчина починає плакати.

Карцов підводиться, щоб подати воду, і… лишається на місці.

До кімнати входить Абст.

— Що тут діється? — запитує він, спинившись біля порога.

— Нічого особливого, шеф. Просто я зробив масаж, і ось фрейлейн відчула біль. Хороша ознака. Зрозуміло, фрейлейн розхвилювалася.

— Це правда? — каже Абст, звертаючись до Рішер.

Та нахиляє голову.

— Добре. — Абст обертається до Карцова. — Закінчивши з хворою, приходьте до мене. Візьміть із собою картки групи.

— Ви вдруге збрехали, — каже Рішер, коли Абстові кроки затихли вдалині.

— Ви теж!

Вони довго мовчать.

— Історію з велосипедом я вигадав, — каже Карцов. — Я ніколи ним не захоплювався. У мене була інша пристрасть: кінокамера! Люди, що вміють працювати з кінокамерою, особливо на фронті або, що ще небезпечніше, у ворожому тилу, — це мужні люди, чи не так?

Рішер мовчки дивиться на нього. Карцов закінчує масаж.

— Ось вам дві сигарети. Пам'ятайте: ви повинні видужати. Якнайшвидше!

І він виходить.

Четвертий розділ

Тиха місячна ніч над океаном. Щойно повз скелю пройшов корвет, повертаючись з далекого патрулювання. Сигнальники звично оглянули в біноклі конічне громаддя, що стирчало з води. На містку, крім них та вахтового офіцера, був командир корабля. Він також не одводив бінокля від очей. Залиті блідим розсіяним світлом стрімкі боки скелі, як завжди, були мертві. Командир дав наказ на кермо, і корабель почав огинати скелю, промацуючи водяну товщу приладами: кілька годин тому далеко в морі було виявлено невідомий підводний човен. Його атакували, та, мабуть, безуспішно. Можливо, він десь тут…

Розшуки нічого не дали. Корвет повертався до бази.

Він одійшов, і підземелля ожило. Плавців негайно підняли з нар, вивели з тунелю. Майданчик біля лагуни освітили, спустили на воду буксирувальники. Десять чоловік на чолі з Глюком вирушили на середину лагуни і занурились у воду.

Ще десять плавців залишилися на березі.

Абст покидає майданчик. По дорозі він звично торкнувся рукою клямки стінного сейфа — перевірив, чи замкнуто сховище.

Карцов скоса стежить за ним. Так, він не помилився в здогадах: допомагаючи одягати плавців, він бачив — респіратори виймали з сейфа. Нижня частина залізної шафи геть уся захаращена півметровими металевими веретенами й короткими конусами; мабуть, це міни й детонатори до торпед.

Та сейф неприступний — ключі Абст носить із собою. От якби встановити контакт з Мартою Рішер! Проте вона мовчить. Після пам'ятної розмови про кінозйомки Карцов багато разів приходив до своєї пацієнтки. Він ждав активності і з її боку, та не дочекався. Не зрозуміла натяку? Чи не вірить йому, боїться? Як усе складно!

Радист сповзає з сидіння крана, довго сякається. Від напруження шия у нього червоніє, на вилицях виступають плями.

— Проклятуща вогкість! — каже він, витираючи долонею госрий ніс. — Вогкість така, що всі ми тут ноги витягнемо… Ну, лікарю, як справи? Трохи звикли, призвичаїлись? От уже справді дав вам бог робітку. — Підборіддям він указує на плавців, що сидять біля води. — Ради всього святого, будьте насторожі з ними!

— Спасибі за попередження. Шеф і Рішер мені все пояснили. Не турбуйтесь.

Радист нахиляється, щоб поправити шнурок повстяного черевика. Карцову видно його тонку шию, прозорі рожеві вуха, що стирчать обабіч воскової лисини.

— Послухайте, лікарю, — каже він, не підводячи голови, — а що коли візьмете мене в помічники? Знайдіть слушну хвилину і шепніть шефові: важко, мовляв, самому, хай допоможе Вальтер.

— Гаразд…

— Згодні?! — радісно вигукує Вальтер. Він випростовується і змовницьки підморгує. — Тільки про нашу бесіду нічичирк. Ви самі все це обміркували й вирішили. Згода?

— Авжеж. Принагідно скажу шефові. Вдвох було б легше: я роблю дослідження, пораюся біля приладів. Ви водите людей на роботи чи, скажімо, роздаєте їм препарат.

— От-от, лікарю, поцілили в самісіньку точку! — Вальтер посміхається, морщить рухливе безбороде лице. — А я готовий. У мене багато вільного часу. — Він витягає бляшанку з цукерками, вибирає леденець, акуратно кладе до рота. — І Глюку теж анітелень!

— Як хочете.

Радист веде розмову далі. Карцов відповідає йому, всміхається, а думає про інше. З голови не виходить тайник, де Рішер заховала камеру. Карцов добре бачить скельний уламок, котрим завалено розколину…

Тайник треба використати, щоб знайти спільну мову з дівчиною. Але як?

У лагуні рух. Випливають Глюк і його супутники. П'ятеро з них буксирують по касеті — точнісінько такій, у якій лежав індієць. Отже, прийшов човен і привіз нову партію божевільних, про яку згадував Абст.

Вальтер спритно орудує краном, витягуючи з води вантаж.

Приходить Абст. За його наказом плавці стають до касет, підіймають їх і виносять. Першу касету разом із трьома плавцями тримає Глюк.

Невдовзі на майданчику не лишилося жодної касети, а слідом за ними підняли з води п'ять великих гумових лантухів. Півгодини на відпочинок. Потім Глюк та його група знову йдуть під воду. Мабуть, у новий рейс.

Куди віднесли контейнери? Транспортування їх забрало загалом хвилин сім-вісім. Значить, недалеко. Можливо, до Абстової кімнати.

Карцов відзначає: відтоді, коли контейнери спливли, Абст ні разу не глянув на нього, не промовив жодного слова. Чи не тому він і завітав на майданчик, щоб лікар не підійшов до контейнерів? Але навіщо така секретність? Адже нову групу хворих мають доручити йому, Карцову!

А що коли в контейнері не хворі, а люди з нормальною психікою, котих господар підземелля, садист і вбивця, намагається позбавити розуму й перетворити на покірливих, безвольних істот?

Повертається загін Глюка. Цього разу плавці прибуксирували тільки мішки.

Абста не видно. Правильно, чого йому тут бути, коли піднімають звичайний вантаж!

— Попливете ще разок? — запитує Вальтер, витягуючи з води останній мішок.

— Закінчили. — Глюк, уже скинувши шолом, ополіскує обличчя у воді, обертається до супутників. — Нагору!

Плавці підводять буксирувальники до скелі, і Вальтер підіймає їх на майданчик.

Незабаром плавців роздягнули. Карцов і Вальтер грубими рубчастими рушниками розтирають їх, допомагають натягти штани та светри.

— Гей, ви, — кричить Вальтер, — підніміть мішки! Четверо на мішок, ану лишень!

Лантухи важкі. Згинаючись, люди тягнуть їх до тунелю. Вальтер іде попереду. Останній плавець, спіткнувшись, падає.

Схопившись з каменя, Карцов поспішає до нього. Та Вальтер уже там.

— Встань! — гримає він, схилившись над чоловіком. — Вставай, каналія!

Мішок притиснув плавця, той насилу виповзає, але ніяк не може приловчитися й підняти вантаж.

— У, падло! — стусонувши його кулаком у бік, Вальтер підставляє плече під лантух, — Ну, ставай до мене… Отак.

Плавець слухається. Він навіть не глянув на кривдника. Мовчки став поруч, узяв мішок…

— Ходімо! — кричить Вальтер на тих, що стоять попереду, і прямує до тунелю.

Карцов повільно повертається на майданчик. Глюк загорнувся у ковдру і жадібно курить.

— Лікарю, — скаржиться він, — нога в мене розболілася. Завжди, коли змерзну, болить нога, де був перелом. Чого б це?

Карцов пояснює.

— Ну, а перетинки? — розпитує Глюк. — Пішов на глибінь, і відразу позакладало вуха. Намагаюсь продути — не можу. Добре, що пройшло. А то вже думав спливати. Ось і тут трохи болить. — Рудобородий пальцями торкається чола.

— Нежить?

— Є трохи. — Глюк усміхається. — Диви-но, ви й це знаєте.

— Годі вам! — Карцов розсердився. — Все перевіряєте мене. Сумніваєтесь: лікар я чи ні?

— Що ви! — Глюк регоче. — Це я так. З вами й пожартувати не можна. Ото який ви вразливий, справді.

Людей нагодовано. Після важкої роботи вони сплять.

Карцв замикає двері й виходить. Так, йому довірено ключ. Але це тільки видимість свободи. Кожен його крок під таємним контролем. Де б він не був, завжди поблизу тиняється хтось із Абстових помічників чи й сам хазяїн грота. А частина підземелля, де працює Абст, радіорубка, камбуз і якісь інші служби, — ця частина грота взагалі заборонена для нього.

Сьогодні він викличе Рішер на розмову. У нього в кишені маленький чорний валок — касета з плівкою, вийнята з тайника на майданчику. Касета повинна примусити Рішер заговорити.

Карцов наближається до тунельного роздоріжжя. Праворуч дорога до «забороненої зони», ліворуч — до Рішер. Її кімнатка поблизу вихідного тунельного отвору.

До повороту лишилося кілька метрів, коли в тунелі пролунали кроки.

Карцов спиняється. Кроки дедалі гучніші. Тепер можна визначити, що йдуть кілька чоловік. Вони наближаються до роздоріжжя.

Притиснувшись до стіни, Карцов жде.

Попереду Глюк. Окрім пістолета, він озброєний ще й автоматом. Потім повз Карцова цепом проходять незнайомці. Перший, як він встигає помітити, зовсім молодий. На ньому військова офіцерська форма. Руки сковані.

В наручниках і ті, що йдуть слідом. Це теж військові, але, певно, солдати. Німці? Ні, у тих інша форма. Та й ці зовні не такі: смугляві, схожі на жителів півдня. У того, що йде останнім, кремезного здорованя з сережкою у вусі, кучеряве чорне волосся.

Позаду іде Вальтер з автоматом напоготів.

Незнайомців п'ятеро. Карцов пригадує: стільки ж було касет-циліндрів. Хто ж ці люди? Американці чи англійці?

Група рухається в напрямку до лагуни. Кроки стихають.

Постоявши, Карцов виходить з укриття.

Звичайні процедури у Рішер Карцов робить машинально. Двічі він ловить себе на тому, що, припинивши роботу, тупо дивиться пацієнтці в обличчя. Нервує й вона: прискорений пульс, неспокій в очах.

— Що там скоїлося? — запитує Рішер. — Я чула, мимо пройшли люди, кілька чоловік…

Карцов не встигає відповісти. Двері відчиняються.

Це Абст. Він вітається, розпитує про самопочуття хворої.

— Давно ви тут? — запитує Карцова.

— Хвилин двадцять, шеф. Я прийшов у призначений час. Вам здається, я спізнився?

Абст не відповідає. Помовчавши, звертається до хворої.

— Де ваш ключ?

Рішер кивком вказує на двері.

— Я замкну вас, — каже Абст. — Замкну на годину або півтори. Рейнхельт, постарайтеся розважити свою підопічну. Сьогодні вам надаються всі можливості випробувати благотворний вплив психотерапії.

Посміхнувшись, він виходить і замикає двері. Чути, як двічі обертається ключ у замку. В кімнаті тиша. Рішер тяжко дихав.

— Випийте. — Карцов подає їй склянку води.

— Що там скоїлося? — знову питає вона. — Привезли нову партію?.. Ви бачили циліндри, які спливали з-під води?

— Бачив.

— У циліндрах були люди… Це їх провели повз двері?

— Так.

— Скільки?

— П'ятеро.

— Боже мій, — шепоче Рішер, — боже, ще п'ятеро!

— Хто вони? Що з ними зроблять?

— О, ви все добре знаєте! — Рішер з ненавистю дивиться на Карцова.

— Ні, каже він, — я багато про що догадуюсь, але нічого не знаю напевно.

— Брехня!

— Мене замкнули з вами. Подумайте: чому? — Карцов витягає з кишені касету з плівкою. — Ваша, — каже він, тримаючи касету на долоні. — Там, у розколині біля лагуни, ще чотири таких валики. І кінокамера.

В очах Рішер жах.

— Ви необережні, — мовить Карцов. — Хіба можна так ризикувати?

Він подає касету.

— Візьміть і викиньте. Беріть же!

Рішер ледь помітно хитає головою.

— Не можна?.. А, розумію: її треба зберегти. І інші теж?.. Гаразд. — Карцов ховає касету до кишені. — Гаразд, я сховаю їх надійніше. І кінокамеру. Вони будуть цілісінькі, не турбуйтесь. Я вкажу вам місце… — Він бере Рішер за руку. — Скажіть, що зробить Абст з тими людьми?

Дівчина лежить нерухомо. По її обличчю розпливається блідість. Карцов жде.

У печері тиша. Довго тягнеться пауза.

— Марто, — наполягає він. — Марто, ми втрачаємо час. Відповідайте ж! Він уб'є їх?

— Ні, — шепоче вона.

— Що ж тоді? Операція?

— Не відразу. Спочатку тимчасово обезволить їх. Є препарат… Потім операція.

— Яка?

— Лоботомія.

— Я не зовсім розумію…

— Трансорбітальна лоботомія.

— Як її роблять?

Рішер підносить руку до обличчя, торкається пальцем верхнього краю очної западини.

— Звідси? — шепоче Карцов. — Яка мета операції?

— Людина позбавляється волі, пам'яті. Вона покірна, майже не мислить.

— Це назавжди?

— Не знаю.

— А брикети, якими годують плавців, навіщо вони?

— Якщо їх не давати, оперований незабаром перетворюється на параноїка. Це звір, захоплений манією вбивства. Потім він гине.

— І його не можна врятувати? Скажімо, повторна операція?

— Не знаю.

— А що коли препарат вприскувати здоровим людям?

— Він діє, та дуже швидко вимивається з організму.

— Розумію… Абст сам дійшов до всього цього?

— Він працював із спеціалістами. Практикувався в таборах.

— Ви були там разом з ним?

— Так.

— Невже допомагали йому?

— А ви? — Рішер дивиться на Карцова злими очима. — Самі ви що робите?

П'ятий розділ

Людей у наручниках привели на майданчик перед лагуною. Глюк жестом показує на кам'яний виступ недалеко від трапа.

— Сідайте!

Полонені стоять. Певно, не розуміють по-німецьки. Конвоїр хмуриться й повторює наказ, підсилюючи його рухом автомата.

Люди сідають на камінь.

Вони здивовані, спантеличені. Роздивляючись грот, неголосно перемовляються, знизують плечима. Німці стали осторонь і ждуть. З тунелю виходить Абст.

— Увага, встати! — наказує Глюк.

Полонені немов не чують. Молодий офіцер, що сидить скраю праворуч, одвертається і закладає ногу за ногу.

— Встати! — повторює конвоїр.

Абст рухом руки спиняє Глюка, який погрозливо підвів автомат.

— Встаньте, лейтенант, — каже він, і голос його звучить майже лагідно. — Ви зобов'язані встати!

Той, до кого звертається Абст, нерухомий, хоч і дуже хвилюється: груди так і ходять під кітелем, руки в кайданах напружилися.

Абст посміхається. Хвилин десять тому він так само посміхався в кімнаті Рішер.

— Добре, — каже він, бере у Глюка автомат і віялом дає чергу над головами бранців.

Гуркіт, гул. Їдка імла застилає майданчик. Коли вона розвіюється, четверо полонених стоять. А лейтенант сидить.

Йому років двадцять п'ять. У нього повні губи, короткий горбоватий ніс, рожеві смугляві щоки. Він усім тілом прихилився до каменю. Голову закинув назад, очі дивляться вгору — великі, темні, з вологими блакитними білками.

Абст підсовує до нього розніжку, сідає.

Він погано знає мову, якою намагається розмовляти, насилу підбирає слова, робить тривалі зупинки між ними. Це співуча мова — з характерним «ч» і розкотистим «р».

Лейтенант байдужий. Та ось він посміхається. Трохи підіймає долоню.

— Ви калічите мою мову, — каже він по-німецьки. — Розмовляйте своєю.

— Прекрасно. — Абст облизує губу. — Прекрасно, лейтенанте. Щасливий, що ви володієте німецькою. Отож, назвіть своє ім'я.

— Ви його знаєте.

— А все ж таки?

— Лейтенант Джорджо Пелла.

— Ну от, зовсім інша справа. — Абст задоволений. — Тепер я почув це на власні вуха. Хто міг подумати, що доля надішле мені такого гостя!

— Ви раді?.. — Лейтенант звертається до решти полонених. — Гляньте, друзі, як вони врочисто приймають гостей. Нас навіть обдарували браслетами. Чи це не знак справжньої німецької гостинності!

— Скоро може й пожерти принесуть, — озивається полонений з сережкою у вусі. — Я німців знаю — такі славні хлопці!

— Правильно, сержант Гарріта!.. — Пелла повертається до Абста. — Отже, тут раді нам?

— Ще б пак, лейтенант. Роздобути такого фахівця! Адже ми з вами люди однієї професії. Та порівняно з Джорджо Пелла я — нікчема, можете мені повірити!

— Навіщо я вам потрібен? — запитує італієць. Тон німця примушує його насторожитись.

— О! — Абст значуще стуляє губи. — Ви тут добре попрацюєте.

— Я не працюватиму на німців.

— Будете, лейтенанте. Але я хочу, щоб це було добровільно. Вас вигідніше мати за спільника. Дайте-но, я зніму з вас браслети.

— Спершу скиньте наручники з моїх товаришів.

— Та…

— Я буду останній!

— Як хочете. — Абст морщиться. — А я гадав: у наш вік донкіхоти перевелися навіть в Італії.

— І нагодуйте їх, — веде далі Пелла. — Останнім часом нам не давали їсти. Напевно, щоб ми стали лагідніші.

— Що, вас не годували?

— Уявіть собі, ні!

Абст обурений, гнівно хитає головою. Вальтер і Глюк зацікавлено дивляться на нього.

— Крім того, я повинен запитати… — Лейтенант оглядає купол грота. — Що це за катакомби? Нас три тижні везли на підводному човні. Потім човен ліг на грунт. Ми заснули. І ось ми тут. Де ми? Чому нас привезли сюди? Чого вам треба?

— Невдовзі довідаєтеся. А спершу кілька запитань. Ви були на російському фронті?

— Так.

— Де саме?

— Україна. Район на схід од міста Львова. Там усе й трапилося.

— Що саме?

— Вам невідомо про трагічні події, що сталися там наприкінці липня?

— Цього року?

— Гаразд, — нервово мовить Пелла, — гаразд, я розповім усе! Почну з того, що місяць тому росіяни добре дали по зубах вашому фюрерові й нашому дуче. Я маю на увазі м'ясорубку, яку влаштували росіяни поблизу Курська. Ви знаєте, скільки вони намололи німецького м'яса, та й не лише німецького? Ага, не знаєте! Тоді послухайте. Московське радіо сповістило: тільки за перші чотири дні боїв ворог втратив убитими понад сорок тисяч чоловік.

— Ви вірите цій брехні?

Лейтенант Пелла випростовується, підіймає скуті руки, повільно хитає головою.

— Синьйоре, — суворо каже він, — синьйоре, обережніше! Я був там, і я не сліпий. — Офіцер показує на товаришів. — Ми всі були там і готові заприсягтися, що росіяни аж ніяк не перебільшують. Втрати німецьких та італійських військ жахливі…

— Припустімо, — каже Абст. — Припустімо, ну і що ж далі?

— А далі те, що англійці та американці висадилися в Сіцілії. Чи ви й про це не знаєте?

— Знаю.

— І ось італійці тікають, німці — за ними: їхні основні сили не там, вони далеко на сході! Скрізь паніка, безладдя. Настає фінал. У Римі квапливо збирається Велика рада… Коротше, як тільки запахло димом у власному домі італійців, «мудрому вождю нації» Бенітто Муссоліні дали штовхана, а потім запроторили його до в'язниці. Народ сказав своє слово. Це й наше слово, синьйоре… Та я відхилився. Адже вас цікавить, що сталося в районі Львова?

— Сперту я хочу знати, як ви там опинилися. Чому попали в піхоту? Адже раніше ви служили у флоті?

— Є речі, які стосуються тільки нас.

— Хвилинку, синьйоре лейтенант! — Сержант з сережкою у вусі підводиться з каменя. — Я не розумію, чому б і не сказати про це. Ми, хвала святій діві Марії, нічого не вкрали!

— Ви маєте рацію, Бруно Гарріта!.. — Офіцер обертається до Абста. — Ми, всі п'ятеро, не захотіли топити кораблі ворогів дуче. Тоді нас списали на берег. Спочатку посадили в тюрму, а потім передумали й відіслали на російський фронт, до «любих і вірних німецьких союзників», спокутувати провину. От і все.

— Зрозуміло, — киває Абст. — А звідки у вас така ненависть до німців?

— О, ви й це помітили? — Пелла гірко посміхнувся. — Зараз я повернуся до подій під Львовом, і ви зрозумієте… Уявіть собі вулиці старовинного міста. По них суцільною валкою сунуть німецькі військові грузовики. Вони везуть італійців: обеззброєні солдати й офіцери сидять на дні кузовів, заклавши руки за голови. Їх конвоюють німецькі автоматники. Ще тиждень тому і ті й другі воювали пліч-о-пліч. Тепер це вороги. Грузовики виїжджають за місто. Вони обганяють колони, що прямують туди пішки. Це італійці, теж без зброї і під конвоєм. Попереду генерали й офіцери, позаду солдати… Тих, кого везли, і тих, котрі йшли пішки, доставили в ліс і розстріляли у величезних ровах. Німці вбивали італійців. Розстрілювали з автоматів, закидали гранатами, добивали пострілами з пістолетів. Ви можете це збагнути?

— Те, що сталося, дуже засмучує, — зауважує Абст, — Проте винні не німці.

— Хто? Я винен у цій бійні? Хто, по-вашому?

— Деякі італійські частини вирішили скласти зброю. А закони війни суворі. Той, хто залишає союзника… Словом, годі! Ви занадто розбазікались. Я не схвалюю того, що трапилося під Львовом. Але не тому, що мені шкода розстріляних. Справа не в цьому. Той, хто придумав цю витівку, діяв нерозумно. Якби моя воля, я б примусив ваших співвітчизників повоювати, як примушу вас.

— Ого! — Лейтенант схоплюється. — Хочу бачити, як ви це зробите. Убити нас — так, це ваше право! Але примусити боротися? Звільніть мені руки, і я покажу вам справжню бійку!

Пелла лютує. Він ось-ось кинеться на Абста. А той байдужий.

— Сядьте! — наказує. — Сядьте, вам кажуть!.. Отак. Знайте ж: те, що ви й ваші люди вціліли у львівській кривавій бойні, це моя робота! Подяки не жду — я втричі більше одержу від вас. Ви потрібні мені, Пелла. Нас зацікавили ваші спуски на великі глибини із звичайними дихальними приладами. Як ви це робите? Я врятував вам життя. І я хочу, щоб ми стали друзями.

— Для нас війна закінчилася.

— Шкода, що ви так вирішили. До речі, ви даремно говорите за всіх. Адже й ваші товариші — досвідчені водолази?

Полонений мовчить.

— Досвідчені! — веде далі Абст. — Кожен має по п'ятсот і більше спушив, а два діяли в районі Гібралтара, де ними керував Вітторіо Моккагата[29]… Та зараз мене цікавить не це. У нас теж є керовані торпеди, і вони, гадаю, не гірші від італійських. Мене цікавить інше. В чому секрет ваших спусків на великі глибини?

Полонений мовчить.

Абст торкається рукою його коліна.

— Послухайте, — лагідно каже він, — я давно симпатизую прекрасному спортсменові Джорджо Пелла. Охоплений цим почуттям, я врятував йому життя. Знайте ж, довірившись мені, всі ви будете у великому виграші…

— У вас виграєш! — перериває Бруно Гарріта. — Виграло мишеня, попавши до котячих пазурів!

— Повірте, я можу примусити вас, — доводить Абст. — Та набагато краще, якщо ми діятимемо разом. — Він підводиться, оглядає італійців. — Кожному з вас я пропоную…

— Спершу нагодуйте моїх людей, — наполягає Пелла. — Дайте їм їсти, ви, гуманіст, що не бажає нам лиха!

— Спершу я хочу почути відповідь.

Все відбувається раптово: стрибок лейтенанта Пелли з витягнутими вперед скутими руками, невловимий Абстів рух, і… кулаки полоненого таранять повітря.

Італієць на землі, а осторонь так само спокійно стоїть Абст.

— Встаньте! — каже він.

Пелла неквапливо підводиться. Він сильно забився, у нього тече кров із рук, розтрощено види цю.

— Одначе ви наполегливі… — Абст задумливо дивиться на італійця. — Ну, хай буде по-вашому. Ви просите нагодувати людей? Гаразд. Я намагався порозумітися з вами…

Підводиться Гарріта.

— Послухайте, ви! Ваші пройдисвіти самі жерли, як свині, а нас годували впроголодь. Так було спочатку, нам тоді ще давали таку-сяку їжу. Останні два дні про нас взагалі забули. В мене від голоду буркотить в череві, у хлопців теж. Вони в такому стані, що не погребували б, мабуть, падлом на зразок вашої персони.

Гарріта лютує. Ось-ось він повторить помилку свого командира — із скутими руками кинеться на Абста. А той спокійний. Здається, навіть задоволений, що так розгнівав полоненого.

— Що ж, вашому апетитові можна позаздрити… — Абст обертається до Вальтера. — Як справи на камбузі?

— Обід буде через дві години, шеф.

— Дві години, це довго. Наші гості не можуть чекати. Як же бути?.. — Абст наче розмірковує. — Ось що, йдіть і принесіть консервів — чотири бляшанки свинини з квасолею і чотири великих сухарі. Для лейтенанта візьміть щось делікатніше. Скажімо, кухоль кави з мого термоса й бісквіти — теж з мого запасу. Ви зрозуміли?

— Так, шеф.

— Консерви беріть найсвіжіші — з зеленою етикеткою. Вам зрозуміло?

— Зрозуміло, шеф. — Радист перезирається з Абстом. — Усе зрозумів.

— Ну й чудово. А там і обід скоро. Йдіть.

Конвоїр зникає в тунелі.

Абст звертається до італійців.

— Сподіваюсь, ви задоволені?

— Просто щасливі! — крізь зуби цідить Пелла. На майданчику запала мовчанка.

Минає кілька хвилин.

І ось повертається Вальтер. Він несе тацю, на якій кухоль кави, купка бісквітів і консерви — бляшанки вже розкрито, поряд з кожною лежать сухар та ложка.

— Можна роздати, шеф?

— Звичайно. — Абст широким жестом показує на бранців.

Вальтер передає каву і бісквіт лейтенантові, потім обходить його супутників.

Італійці беруть консерви. Лейтенант Пелла чекає, поставивши кухля на камінь. І тільки впевнившись, що всі одержали порцію, ковтнув кави.

А німці спостерігають.

В круглих Вальтерових очах гостра цікавість. Він подався вперед, витягнув шию, мне комір светра. Глюк спокійніший: стоїть, поклавши руки на автомат.

Абст, сидячи на розкладній табуретці, постукує пальцем по коліну, немов відлічує секунди.

Це от-от станеться. Але минає час, і нічого незвичайного не відбувається. Люди жадібно їдять. Лейтенант, покінчивши з бісквітом, п'є каву.

Гарріта підвівся, йде до нього, подає бляшанку.

— Командире, — пропонує він, — тут зовсім небагато, візьміть, прошу. Дуже смачно!

Вальтер робить мимовільний рух — немов хоче втрутитись. Абст зупиняє його малопомітним жестом, і радист лишається на місці.

Пелла відмовляється від частини сержантової порції. Постоявши, Гарріта повертається туди, де сидів, і дожовує останній шматок.

— Глюк, перепишіть людей! — наказує Абст.

— Єсть, шеф. — Рудий виймає блокнот, бере олівець, по черзі опитує італійців, занотовуючи їхні імена та військові звання.

Так минає ще чверть години.

І ось з чотирма полоненими щось сталося. Тільки-но вони нахилялись один до одного, перемовлялися, навіть пересміхались — експансивність не залишає жителів півдня ні за яких обставин. Тепер італійці немов куняють з розплющеними очима.

Переміну, що відбулася з солдатами, помітив їх командир. Спочатку він тільки здивований. Але минає час, і лейтенант непокоїться.

— Підійдіть до мене, сержант Гарріта! — кличе він.

Той повільно обертається. На його обличчя лягла тінь — зусилля думки. Та через секунду обличчя знову нерухоме. Сержант зітхає і одвертається.

— Гарріта! — повторює командир.

Не діставши відповіді, підсідає до сержанта.

— Що з вами? — хвилюючись запитує Пелла. — Занедужали?

Гарріта мовчить. Він як камінь. Тільки сережка легенько тремтить у вусі.

Пелла хапає його за плечі, трясе, зазирає в очі.

— Гарріта, — кричить він злякано, — сержант Гарріта!..

Абст, що стежив за цим, ловить на собі розгублений лейтенантів погляд і відвертається. Ось він позіхнув, мигцем глянув на годинник.

— Що ж ви стоїте, Глюк? — Абст невдоволений. — Ану лишень зніміть браслети з цих бідолах. Уявляю, як вони намучилися… Боже, та киньте до біса свій автомат!

Рудобородий широко усміхається, кладе автомат, підходить до полоненого, безцеремонно бере його за руку. Знімає наручники. Руки італійця вільні. Але той ніби й не зрадів — підніс руки до очей, оглянув їх і знову опустив.

Дзеньк — і браслети розкрито на руках другого полоненого.

Невдовзі розковані всі четверо.

Підібравши наручники, Глюк з'єднує їх в один ланцюг.

— Готово, шеф.

— Одведіть людей.

— Єсть, шеф. — Глюк обертається до полонених. — Гей, ви, рушайте за мною!

І він іде в тунель.

Італійці прямують слідом. Групу замикає сержант Гарріта. Він несе в'язку наручників, яку шпурнув йому конвоїр.

— Йдіть і ви, — звертається Абст до Вальтера.

— Слухаю, шеф.

— Зашифруйте й передайте в ефір: «У мене все гаразд».

— Зрозуміло.

Радист підіймає з землі автомат, якого залишив Глюк, і теж зникає в тунелі.

Тепер Абст сам на сам з офіцером. Не дивлячись на бранця, він походжає майданчиком, замислено оглядає лагуну. Потім, вирішивши, що час для розмови настав, підходить до італійця і стає у своїй улюбленій позі: руки в кишенях штанів, ноги широко розставлені.— Ну, що ви скажете, дорогий Джордже Пелла? Як вам подобається у мене, які враження?

— Звільніть мені руки, — тихо просить італієць.

— Охоче!

Абст спритно відсунув засувку браслетів, жбурнув їх убік, потім обережно розтер долонями глибокі сині борозни на зап'ястях італійця.

— Отак… А тепер я запрошую вас обідати. Ми разом пообідаємо і побалакаємо. Ходімте!

Шостий розділ

За дверима кроки… Важке човгання. Карцов прислухається.

— Глюк? — Він запитально дивиться на Рішер.

— Інший. Вальтер.

— Знаю: радист?

— Він і радист, і керує краном, і обслуговує електростанцію.

— До речі, про станцію. Енергії витрачається багато: освітлення, камбуз, зарядка акумуляторів торпед, підводних буксирувальників… Що це за станція? За допомогою динамо обертається мотор? Але ж його не чутно. І звідки береться пальне?

— Мотора нема. Приплив і відплив обертають турбіни з генератором, а той заряджає акумулятори. Так мені пояснив Абст.

— Де містилася станція?

— Акумулятори в далекій печері. Її замкнено. Ключ у Вальтера. Решта під водою. Де — не знаю, це таємниця.

Запитуючи, Карцов думає і про інше. Останні півгодини він із скрупульозною точністю відновлював у свідомості все те, що знає про свою пацієнтку, заново оцінював поведінку Рішер, кожне її слово, аналізував Абстове ставлення до неї. І все це задля того, щоб переконати себе заговорити з нею відверто. Треба з'ясувати, з ким маєш справу, з'ясувати негайно, зараз. У нього нема часу ждати — події розгортаються бурхливо.

Та це риск — він оддає себе в її руки. Хай навіть вона чесна людина, але досить одного її необережного слова, душевної слабості, якщо Абст, запідозривши недобре, вчинить їй допит…

В котрий раз він напружує всю свою волю, щоб почати розмову, і… не може.

Знову кроки за дверима, тепер уже — кількох чоловік, напевно тих самих полонених^ їх ведуть назад. Отже, сталося!..

Фарфорова чашка, яку тримав Карцев, падає на підлогу і розбивається.

Він сідає на табуретку, довго дивиться на скалки. Кроки в коридорі стихають.

— Послухайте, Рішер, — каже він, не підводячи голови, — як ви сюди попали? Я не можу повірити, що ви разом з ними. Ви тут примусово?

— Ні.

— Ні? — Він з зусиллям випростовується, оглядає хвору. — Отже, добровільно?

Рішер мовчить. Вона лежить у ліжку, поклавши руки на перину. Голова відкинута назад, оті заплющені, волосся розсипалося по подушці.

— Тоді мені лишається припустити одне, — повільно мовить Карцов. — Мені лишається припустити, що вас послали до Абста з якимсь особливим дорученням, про яке він і не здогадується. Я не помилився?

Рішер мовчить.

— Хто ви така? — перепитує Карцов.

— А ви? — раптом запитує дівчина.

— Я ненавиджу націстів, — признається Карцов. — Я тут, щоб боротися з ними. Я не той, за кого мене вважає Абст. Знаю, він мені не довіряє, тільки використовує, поки не приїде новий лікар… Ось усе, що я можу сказати про себе.

Рішер мовчить.

Що вона знає про цього чоловіка? Дуже небагато. Перед тим як привести його вперше, Абст сказав: «Доля ласкава до вас, Марто. Лікар приїхав раніше, ніж ми могли припустити. Здається, йому можна довірити групу. Він прийде на інструктаж. Поясність новенькому тільки те, що конче потрібно для обслуговування людей. Ніяких екскурсів у минуле, ніяких імен. Коротше, він сторонній. Він тут тимчасово. Сподіваюсь, ви розумієте мене?»

Вона була здивована, схвильована. Як Абстові пощастило так швидко роздобути лікаря? Це можна пояснити тільки тим, що новачок приїхав підводним човном, котрим передбачалося відвезти на материк її, Марту. Але якщо прибула зміна, чому Абст не дозволив їй поїхати? Є лікар, а він усе-таки затримав її. З якою метою? В чомусь вона помилилася? В Абста виникли сумніви, і він не хоче одпустити її? Так, напевне, саме так.

Хто він такий, Ганс Рейнхельт? Мабуть, працівник однієї з численних служб військової розвідки.

Марта була певна, що підкреслена недовіра до новачка з боку Абста і його помічників — це просто маневр, розрахований на те, щоб приспати її пильність. Підозра зміцніла, коли Вальтер приніс їй обід і побіжно кинув кілька слів про Рейнхельта: він, мовляв, попав у грот випадково, припливши з якогось торпедованого транспорта.

Отож, Рейнхельт — провокатор. Вона повірить йому, буде щира, і тоді…

Та ось цей чоловік вийняв руку з кишені, розтулив кулак, і вона побачила у нього на долоні касету з плівкою. Отже, Рейнхельт бачив, як вона знімала плавця. Бачив і не сказав. Нишпорив у її тайнику, витягнув звідти касети і, звичайно, записи, що зберігалися на дні розколини. Витягнув і… не показав Абстові?

А може, Абст уже знає про них?

Рішер дивиться Карцову в очі, дивиться довго, уважно. Він витримує її погляд. Він сидить, поклавши на коліна міцні руки. У нього відкрите лице, високе чоло. Обличчя молоде, а кучеряве волосся наче присипано пудрою. Невже це Абстів однодумець, провокатор?

Але що робитимуть фашисти, якщо вони викрили її тайник, проявили плівку, прочитали записи? Навіщо її лікують? Навіщо лишили на свободі, не знищили? Адже їм уже все відомо.

Рішер пригадує слова Вальтера про нового лікаря. А що як Вальтер не збрехав і Рейнхельт справді стороння людина, яку Абст використовує доти, поки не видужає вона?

Карцов розуміє її стан, терпляче жде. Ось він ледве ворухнувся на своїй табуретці, зітхнув.

— Звичайно, — каже він, — за всіма правилами і законами конспірації нам треба придивлятись одне до одного протягом багатьох тижнів, можливо — місяців. І тільки потім можна ризикнути… Я це усвідомлюю. Але у нас нема часу. Я зробив перший крок. Тепер ваша черга. Будьте ж відверті! Хто ви така? Розвідниця?

Рішер ледь-ледь хитнула головою.

— Ні? — Карцов розгублено тре долонею чоло. — А як же камера? Адже ви робили зйомку, і — я певен — таємну! Ви робили на власний страх і риск? Кому може знадобитися ваша плівка?

— Німцям.

— Німцям, сказали ви? Яким німцям? Зачекайте, зачекайте, чи не хочете ви переконати мене…

Рішер трохи піднімає руку.

— Запам'ятайте, — неквапливо каже вона, — запам'ятайте, Рейнхельт: я ні в чому не хочу вас переконувати.

Карцов замовкає.

— Дайте мені сигарету, — просить Рішер. — Дякую. — Вона бере сигарету, запалює її. — Скажіть, Рейнхельт, ви давно з Німеччини?

Вони зустрічаються поглядами, і Карцов відчуває, що не зможе збрехати.

— Марто, — каже він, — ви повинні знати: я ніколи не був у Німеччині. Я зовсім не німець…

Він розповідає про себе.

Закінчивши, дивиться на хвору, немічну жінку. На чолі у неї виступили крапельки поту.

— Знаєте, я наче скинув важкий тягар. Тепер у мене стільки сил! Ми боротимемося, Марто! Але для цього треба, щоб ви одужали. Повірте, ви одужаєте, і скоро. Тільки мобілізуйте всю свою мужність. Всю мужність, всю свою волю, всю до останку. Ви ж дужа, Марто!

— Ні, — шепоче Рішер, — ні, не можу…

— Неправда! Тоді я збрехав Абстові про рефлекси, що з'явились у вас в ногах. А сьогодні я їх намацав! Вони ще надто слабкі, і я не хотів казати. Та, присягаюся, ще, трошечки, і я вчитиму вас ходити!

Рішер рвучко сідає у ліжку.

— Але зрозумійте ж, — кричить вона, — збагніть же нарешті: я видужаю, і він уб'є вас!

Пауза. Марта повільно схиляється на подушку. В замку повертається ключ. Входить Абст. Він бачить: хвора нерухомо лежить у ліжку, осторонь, біля столика з медикаментами порається лікар.

— Закінчили, Рейнхельт?

— Давно, шеф.

— Ідіть до себе в кімнату.

Вузька довга печера. Ліворуч, уздовж стіни, суцільні нари, на яких сплять плавці. Над головою кожного — табличка. Двадцять два чоловіки на нарах, двадцять дві таблички над ними. Прізвищ нема, тільки імена. Кожен, хто живе тут, повинен лежати на своєму місці. Такий порядок. Його запровадив Абст.

Десь посередині в цьому ряді — вільне місце. Знято й табличку. На ній було написано «Гейнц».

У далекому кінці печери, навкіс од нар, вмуровано в підлогу металеве ліжко, на якому лежить Карцов.

Між ліжком і виходом з приміщення — безумці, що перебувають під його наглядом. Якщо скоїться недобре, йому звідси не вибратись. Абст наказав вцементувати ліжко саме тут: новий лікар, знаючи, чим загрожує йому недогляд в обслуговуванні плавців, краще виконуватиме свої обов'язки.

В печері неспокійно походжає радист. Він тільки-но увійшов, перекинувся з Карцовим нічого не значущими словами й ходить з кутка в куток.

Карцов стежить за ним. Ось Вальтер зупиняється біля нар, оглядає сплячих, звичним рухом бере сигарети.

— Не можна палити. Наказ шефа.

Радист висмикує руку з кишені, секунду вагається, потім рішуче сідає на ліжко:

— Йшов із радіорубки. Дай, думаю, зазирну: як там почуває себе лікар? От скільки їх, героїв. — Він підборіддям вказує на сплячих. — Та хіба мислимо, щоб одна людина впоралася з такою юрбою!

— Дякую, Вальтер. Поки що все гаразд… У вас був сеанс зв'язку?

— Як звичайно.

— І, певна річ, нічого нового?

Понад два місяці минуло відтоді, як Карцов утік з лінкора, але він ні на хвилину не забуває Джаббових слів про початок великого наступу німців у центрі Росії і про контрнаступ радянських військ. Що відбувається на батьківщині? Чи успішно діють наші війська? А може, Радянська Армія, обливаючись кров'ю, відступає під ворожим натиском?

— Ну гаразд, куріть, — дозволяє Карцов, бо бачить, що німець і досі мне в руках сигарету. — Куріть, Вальтер. Одну сигарету можна. Ви гість. Гостеві треба зробити приємне, правда ж?

— Дякую, лікаре! — Клацнувши запальничкою, радист прикурює. — Гість, сказали ви? Що ж, гість так гість.

— Поки що гість, — багатозначно підкреслює Карцов. — Думаю, ми з вами ще погосподарюємо тут, га?

Радист широко всміхається.

— То що нового в світі? — знову запитує Карцов.

— Як вам сказати, лікаре… — Вальтер мнеться. — Нам інші станції слухати не можна. Хіба що перехопиш десяток фраз, поки настроюєшся. А загалом, доброго мало.

— Знову, мабуть, Роммель затупцював в Африці?..

— Та не в Африці справа! — з досадою перериває Вальтер. — Росія, ось що головне, лікарю! А там, бачу, дали маху. Е, та що казати!..

Він зітхає і, шпурнувши недокурок, підводиться.

Підводиться й Карцов. Ледве стримуючи розбурхану радість, він проводжає німця до дверей, зачиняє за ним.

«Дали маху!» — повторює про себе.

Ці слова можуть означати тільки одне: наступ фашистів не вдався, їх женуть з радянської землі, нищать!..

Нари губляться в півтемряві. Чути важке дихання плавців. Хтось перевертається, мурмотить. Ось, здається, один сів, опустив ноги на підлогу.

Карцов вмикає світло. Ні, всі лежать. Усе гаразд.

Гаразд! Зараз він так ясно побачив господаря цього «порядку», його довгасте лице із гадючими очима і вологою відвислою губою.

— Нічого, — бурмотить Карцов, лягаючи в ліжко, — нічого, він дістане своє! Тепер уже недовго…

Що треба в першу чергу? Рішер повинна спробувати дістати ключ од сейфа, де зберігаються респіратори, зброя, підривні заряди. Тільки б роздобути ключ, а там уже він діятиме.

Та минає хвилина, і в серце заповзає туга. Припустімо, пощастило б знешкодити фашистів. Що він робитиме далі? Випливе з грота й подасться до союзників? А Марта? Залишиться віч-на-віч з безумцями? Можна сподіватися, певний час вона продержиться — доки є запас препарату. А потім? Що коли до скелі раптом прийде черговий підводний човен, а Марта буде одна?

З далекого кінця печери долинув рух, стогін. Плавець сів на нарах, тре кулаком очі.

— Лягай, — наказує Карцов, — зараз же лягай, Оскар! Спи, Оскар, спи.

Людина покірно лягає.

Карцов опускає голову на подушку, розслаблює плечі. Він довго лежить, заплющивши очі. Марно. Сон не приходить.

Кроки в коридорі. Повільно відчиняються важкі двері. Він схоплюється з ліжка, вмикає світло. Біля дверей Абст. За ним у пітьмі тунелю стоїть хтось іще.

— Все гаразд, Рейнхельт?

— Так, шеф. — Карцов іде назустріч. — Тільки Оскар поводиться неспокійно.

— Що саме? Симптоми?

Абст підходить до нар, нахиляється і довго дивиться на плавця.

— Вранці приведете його до мене. Дуже добре, що не упускаєте жодної дрібниці, Рейнхельт. Я задоволений вами.

Карцов механічно киває. Він думає про того, хто стоїть за дверима. Чоловік ледве помітний. Але це не Глюк і не Вальтер.

Тим часом Абст сідає на ліжко.

Сідає й Карцов. Уперше він бачить Абста неголеним. І волосся, яке завжди акуратно розчісане, тепер розкуйовджене. Вигляд у Абста дивний.

— Стомився, — каже він, перехопивши погляд Карцова. — Дуже стомився, Рейнхельт. І це не тільки фізична втома. Сказати відверто, тут і перекинутися словом нема з ким, окрім вас. Боже, як я ненавиджу тріумвірат, через який мільйони німців одірвано від сімей, вони бідують, зазирають в очі смерті!..

— Тріумвірат? Ви маєте на думці…

— Росіян, британців та янкі! Я мрію про час, коли нарешті їх буде зламано Ось заплющую очі й бачу: фюрер підіймається з-за столу; зім'явши воєнні карти, шпурляє в корзину для сміття. Урочисто проголошує: «Quod erat faciendum!» Це латинь, Рейнхельт. «Що й треба було зробити!»

Карцов нахиляє голову.

— Ну, а якщо станеться неймовірне і битву буде програно? — веде далі Абст. — Що тоді?

Карцов знизує плечима.

— Напевно: «Honesta mors turpi vita potior!»[30] Чи не так?

— Та ви скарб, Рейнхельт! — регочучи вигукує Абст. — Подумати тільки, виросли серед варварів, а латинь знаєте, як рідну мову!.. Цитату ви навели чудову, але вона не годиться. Звичайно, ми переможемо. В Німеччині фюрер кує нову зброю перемоги. Ті, хто на фронті, також діють не покладаючи рук. Сказане стосується і нас з вами. Ми робимо велику справу. Запевняю, незабаром ми добряче попсуємо нерви нашим ворогам. Що б ви сказали про зброю, яка поражає в повітрі, на воді, під водою, поражає беззвучно, незримо, без промаху?..

— Це дуже цікаво, шеф! Ви, я бачу, не тільки лікар, але й талановитий технік.

— Машину придумали інші. А я тільки випробовую її… Так ось, — веде далі Абст, — я прийшов, щоб сказати: нас жде напружена робота. Найближчим часом я сподіваюсь гостей. Серед них мої друзі і дехто з начальства. Вони приїдуть подивитись наше сховище. А потім усі ми візьмемо участь у важливій операції. І я прошу вас подвоїти старання по лікуванню фрейлейн Рішер. До їхнього приїзду вона повинна видужати… До речі, ви матимете змогу негайно ж поїхати.

«Негайно поїхати!» Після розмови з Мартою Карцов чудово розуміє смисл цих слів.

— Який термін, шеф? — запитує він, намагаючись, щоб голос лунав буденно, рівно.

— Не більше тижня. Сім-вісім днів.

— Я старатимусь.

— Чудово. Поспішайте, Рейнхельт. Вас давно ждуть у Німеччині.

— Дякую. Одне запитання: я вирушу разом з фрейлейн Рішер?

— Вона залишиться. Деякий час вона буде тут. Ви зустрінетеся з нею пізніше, через півроку. У вас буде про що поговорити, правда?

І Абст дружньо поплескує Карцова по коліну.

— Дякую, шеф. — Карцов збентежений. — Ви вельми добрі до мене. Я б хотів віддячити вам тією ж монетою.

— Ви й так робите достатньо, Рейнхельт… Тепер про те, що стосується особисто вас. У крихкій шкаралупі ви подолали десятки миль бурхливого моря. Витримавши це випробування, ви показали себе дужою і вольовою людиною.

— Я тільки намагався врятуватись.

— Ну, ну, не прибіднюйтесь!.. Потім ви ризикнули — залишили шлюпку й попливли, щоб дістатися до скелі. Ви були виснажені, в морі ревів шторм, та ви витримали. Ви допливли, а той, другий, не зміг. І я роблю висновок: ви не тільки вольовий чоловік, але й чудовий плавець. Ось я й подумав: а що коли наш молодий, енергійний лікар навчиться працювати під водою? Чим він гірший за Глюка або, скажімо, за мене самого? Треба тільки, щоб він навчився користуватися респіратором, підводним движком та іншими пристосуваннями… Я правильно міркую?

— Авжеж, шеф.

— І у вас є таке бажання?

— Я згоден, — відповідає Карцов. — Більше того, вашу пропозицію я розцінюю як велику довіру до мене. Мої акції ростуть!

— От і чудово! — Абст підводиться. — Тренування розпочнете завтра. Я дам вказівки Глюкові. Він буде вашим інструктором.

— Глюк — славний хлопець.

— Чудово! — повторює Абст. — А тепер прийміть ще одного до вашої групи… Заходь! — каже Абст тому, хто весь цей час стояв у коридорі.

Чоловік переступає поріг. Він у фланелевій сорочці і в'язаних штанях.

Карцов вдивляється в його темне від загару обличчя, обрамлене кучерявим чорним волоссям, і, хоча чоловік переодягнений, він упізнає одного з тих, кого недавно зустрів у тунелі.

— Його звуть Бруно, — каже Абст. — Лягай, Бруно! — Він рукою вказує на нари: — Лягай і спи!

Чоловік іде до нар і лягає горілиць, розкинувши руки, спокійно заплющує очі.

— Бідолаха! — зітхає Абст. — Скільки не ходили біля нього — ніяких зрушень. На жаль, безнадійний. Завтра ви дослідите його, Рейнхельт, і доповісте.

І він виходить.

Залишившись на самоті, Карцов сідає на ліжко, стискує долонями голову.

Так минає кілька хвилин.

Новачок спить, рівно й глибоко дихаючи.

Карцов нахиляється до нього, розглядає його лице, чоло, очні яблука, щільно закриті червонуватими повіками, вилиці, скроні.

Ніяких слідів операції.

Він ще ретельніше вивчає обличчя людини. Праве віко чисте. А на лівому, вгорі, майже під самою бровою невелика темна шкурочка. Немов присохла грудочка бурої грязі.

Кров!

Ось звідки проник у мозок тонкий ріжучий інструмент. Абст розправився з новою жертвою. А в підземеллі ждуть своєї черги ще четверо. Завтра, ні, може, ще сьогодні їх спіткає та ж сама доля.

У новачка оголено частину грудей. На темній шкірі фіолетові смуги. Татуїровка? Карцов розстібає комір його сорочки. Так, татуїровка. В центрі грудей майстерно зображено схрещені весла й водолазний шолом з круглим ілюмінатором. А під малюнком текст: «Матір божа, оберігай славного хлопця Бруно Гарріту. Спеція, 1938 рік».

Напис італійською мовою.

Карцов повільно йде в кінець печери. Зупиняється біля плавця під табличкою «Марко». У того кругловиде лице з м'яким профілем, пухлі губи, русява борода. А очі, пам'ятає Карцов, блакитні, великі. Колись у них жила, мабуть, хитрувата сміховинка…

Хто він — серб, болгарин? Можливо, українець?

Поруч лежить Зігмунд — цей, напевно, поляк. Сюди можуть привезти й росіян, і американців, і англійців!

Карцову здається — він бачить німецькі табори військовополонених з юрбами приречених, бачить Абстових агентів, котрі перегортають картотеки, опитують в'язнів, мацають їхні м'язи… «Людський матеріал» відібрано. Це фахівці, котрих не треба вчити працювати під водою. Їх вивозять і на підводних човнах транспортують сюди. Полонені не хочуть служити ворогові? Та Абстові й не потрібна їхня згода. Коротка безпомилкова операція — і загін слухняних смертників-торпедистів готовий. Вони не виявляють невдоволення, сумнівів, страху!..

Карцов бачить міста в руїнах, палаючі села, висаджені в повітря заводи, палаци, бібліотеки. І скрізь — трупи, тисячі трупів. Ті, що лишилися жити, будуть приречені на рабську покірність і отупіння. Адже переможцям потрібна робоча худоба. Таке, за Гітлеровим задумом, скоїться в Радянському Союзі, потім у Європі і, нарешті, в усьому світі.

Чи варто дивуватися з того, що чинить у своєму таємному лігві Артур Абст? Те, що він робить з кількома десятками людей, Гітлер має намір зробити з мільйонами.

Карцов повертається і чвалає у свій куток. Сівши на краєчок ліжка, виймає з кишені сигарету.

Раптом він схоплюється, стискає кулаки. Він збагнув, навіщо Абст запропонував йому вивчити ремесло водолаза. Його, Карцова, буде знищено не одразу, ні. Спершу йому зроблять операцію, і він займе місце на цих же нарах!

Сьомий розділ

Карцев зашнуровує на нозі довгий широкий ласт.

— Не дуже туго, — попереджає рудобородий.

— Знаю. — Карцов намагається вдати такого собі самовпевненого дилетанта. — Знаю, дорогий Глюк. Головне, щоб ця штука не впала з ноги. Тому й прив'язую її міцніше.

І він удає, ніби з усієї сили стягує шнурок.

— Ану, облиште! — Глюк рішуче розпускає шнурівку. — Щільніше не треба. Якщо перетягнете, судорога зведе стопу, а то й усю ногу. Бовтатиметесь, як падло в ополонці. Добре, коли поруч опиниться партнер і витягне з води. Ну, а якщо ви один-однісінький відпливли на милю од берега, а в респіраторі нема вже кисню? Що тоді? Каменем підете на дно. Запам'ятайте, лікарю: під водою не жартують!

Смакуючи подробиці, він розповідає про випадки, коли водолази гинули від кисневого сп'яніння або отруєння вуглекислотою, від баротравми легень, кесонної хвороби, від зубів акули чи просто від переохолодження організму.

Глюк бачить: його учень, ще хвилину тому такий самовпевнений, тепер явно боїться.

— Пройняло! — злорадно вигукує він.

— Ще б пак! — Карцов з побоюванням дивиться на лагуну, що простяглась біля ніг. — Адже, кажучи відверто, я й плавати як слід не вмію. Так, тримаюсь на воді, гребу помаленьку… От що! — Він рішуче схоплюється, скидає з ноги ласти, взуває повстяні черевики. — Зараз я піду до шефа. Я сам добровільно виявив бажання навчитися вашому ремеслу. Отже, можу й відмовитися. Пошлюсь на вас: «Глюк розповідав про небезпеку, про яку я й гадки не мав». Адже ви підтвердите мої слова?

— Що ви, що ви! — перелякався рудий. — Сідайте, лікарю, на місце. Ото який ви, бігме! Все взяли за щиру правду. І я гарний — базікаю, а ви й повірили. Ану лишень, давайте ногу, я зашнурую ласт. Та не бійтесь, інколи у воді, серед риб, безпечніше, ніж тут, у нашій компанії. Так-то, лікарю… Тепер другу ногу… Готово. Ану, тріпніть ступнею, та дужче. Ще дужче, лікарю! Ніби хочете скинути кліща.

Карцов трохи підіймає ногу, робить короткий, різкий змах. Литий каучуковий ласт пружинить.

— Ну й чудово! Спускайтесь у воду. Поплавайте з чверть години. Тільки не здумайте брасом — нічого не вийде. Для ластів годиться лише повільний кроль. Дивіться, лікарю. Отак…

Наставник лягає на скелю й показує, як треба рухати ногами, плаваючи кролем.

— Зрозуміли?

— Ясно. Можна у воду?

— Давайте. І не баріться, сьогодні ви повинні узнати ще багато чого.

Карцов стягує светр.

— Ого, — вигукує Глюк, розглядаючи його міцне, мускулясте тіло, — та ви, лікарю, стали красенем! До будь-якої дівчини поткнетесь — помре від щастя.

Замість відповіді Карцов незграбно стрибає у воду.

Тепла, лагідна вода! От якби на повній швидкості перетнути лагуну з краю в край! Але Кравцов безпорадно кружляє навколо трапа, старанно імітуючи побоювання, страх глибини.

— Не так! — гукає Глюк, перехилившись через поруччя трапа. — Не розмахуйте руками, ноги розслабте, дійте ними м'якше, наче лінуєтесь або дуже втомилися.

Карцов і далі бовтається, здіймаючи піну та бризки. Сильний сплеск.

Плигнувши у воду, Глюк безцеремонно відтягує Карцова од скелі.

— Морока з вами! — кричить він. — Ану лежіть спокійно. Тепер повільно рухайте ногами. Запам'ятайте: нога працює вся, до кінчиків пальців. І не бійтеся зігнути коліна. Працюйте ногами вільніше, м'якше.

Хвилин через десять Карцов дозволяє собі трохи «освоїти» кроль. І ось уже, рухаючи ластами, він пливе геть від трапа. Ласти — дивна штука. Вони вдвічі збільшують швидкість плавця, заощаджують багато сил.

— Так, так, — задоволено мурмотить Глюк, — нічого, лікарю! О, що це ви? — стурбовано гукає він, бачачи, що Карцов раптом зачастив руками, закашлявся, повернув і поспішає назад.

— Втомився, — тяжко дихає Карцов, — втомився і… серце.

— Що ви відчули? — допитується наставник. — Задихнулися, ковтнули води?

— Не знаю. — Карцов бере його за руку. — Несподівано потьмарилося в очах. Тільки жодного слова шефові. А то злякається, заборонить. У мене це змалку — раптом непритомнію. Та нічого, я неодмінно навчусь. Жодного слова шефові, Глюк. Обіцяєте?

Карцов старанно розігрує роль новачка. Німців варто переконати, що учень виявляє запал, у нього багато апломбу, та нема здібностей, і мине чимало днів, доки він буде готовий до самостійних спусків під воду.

Треба виграти час, треба, щоб Марта видужала, почала ходити.

Тим часом Глюк, підтримуючи учня, допомагає йому підпливти до трапа, вхопитися за поруччя.

— Піднятися зможете? — питає він.

Карцов повільно підіймається по трапу, часом усім тілом повисаючи на супутникові.

— Легше, — застерігає рудобородий, — легше, а то шубовснемо разом. Міцніше тримайтесь, упевненіше ступайте.

Нарешті вони на майданчику. Глюк рушником насухо витирає учня.

— Мені сподобалися ласти! — заявляє Карцов.

— «Сподобалися»! Злякались!

— Дурниця! — Карцов усміхається. — Гадаєте, скис? Ось відпочину, й знов у воду. Це здорово, що придумали ласти, хай їм біс! Цікава штука.

— У воду я вас сьогодні не пущу, — зауважує німець. — Досить, наплавались. Вчитиметеся на березі. Візьмете респіратор, звикнете до шолому й балонів, а там побачимо.

Він бере прогумовану брезентову сумку, виймає дихальний апарат.

— Бачили такі?

— Не доводилося…

— Це респіратор системи Дрегера.

Глюк докладно пояснює будову приладу, призначення окремих частин.

Карцов слухає неуважно. Всі кисневі дихальні апарати діють за єдиним принципом. Респіратор, яким він користувався під час навчальних спусків під воду, також мав сталевий балон із стисненим киснем, редуктор, гумовий дихальний мішок, систему клапанів, шолом і, нарешті, пристрій для поглинання вуглекислоти. Коротше, він у всьому вже розібрався і з Глюковим респіратором може пірнути хоч зараз.

— Ну, — повторює наставник, — ознайомилися, зрозуміли, в чому сенс? Дивіться!

Коротким точним рухом він натягує шолом на голову, кладе палець на кнопку клапана. Гумовий мішок спухає — туди з балона вривається кисень.

— Увага! — глухо долітає до Карцова.

Глюк робить кілька глибоких вдихів, висмоктуючи кисень з мішка, знову наповнює його, показує, як перекрити вентиль балона.

Потім знімає шолом.

— От і все.

— Можна спробувати?

— Катайте.

Карцов хапає апарат, силкується натягнути шолом.

— Та не так квапливо, лікарю! Далебі, ви як дитина. Встигнете й поплавати, і надихатися. Спочатку розберіться що й до чого… Ну, давайте!

Апарат пристебнуто на грудях, Карцов надів шолом. Німець зацікавлено спостерігає, як учень дихає. Дивак, він частить, поспішає, витрачаючи втричі більше кисню, ніж потрібно. А втім, це неминуче. Згодом прийде досвід, і все буде гаразд.

Несподівано шия у Карцова червоніє. Він ривком стягує шолом:

— Мало не задихнувся!

Глюк регоче, тицяє пальцем туди, де гофрований шланг з'єднується з маскою. Тут металевий патрубок з клапаном і краном, який німець непомітно перекрив.

Карцов жартівливо погрожує йому, відкриває кран, пробує, чи добре надходить кисень.

— Добре, — задоволено каже. — А тепер подихаємо У воді.

— Не сьогодні. — Глюк жестом зупиняє учня. — Ви, лікарю, стомилися, варто відпочити. Та й у мене справи: треба зустрічати шефа.

— Як це — зустрічати? Де ж він? Я недавно розмовляв з ним. Він просив…

— Був, та загув! — Задоволений власним дотепом, рудобородий хрипло регоче. — Саме так — загув. Але скоро має повернутися.

— Ну, хоча б з півгодини у нас є? — капризно тягне Карцов. — Пустіть мене у воду на півгодинки, Глюк!

— Гаразд, лікарю, — вирішує наставник. — Гаразд, натягніть шолом. От який ви наполегливий! Хоч кого вмовите. Тільки глибоко не йдіть — метрів на п'ять, не більше. Та я й не пущу вас глибше — працюватимете на сигнальному кінці.

Він надягає Карцову пасок із свинцевими вантажами, обв'язує талію плавця тонким плетеним тросом, ще раз перевіряє підгонку та справність респіратора. Водночас дає поради: як «промивати» дихальний апарат, виводячи з нього зіпсоване повітря, як регулювати свою плавучість і миттю звільнятися від паскових вантажів, якщо в цьому виникне потреба.

Карцов дуже хвилюється, бо задумав дещо ризиковане: коли все піде добре, сьогодні він заволодіє респіратором.

— У воду! — наказує рудий. Пірнальник неквапливо сходить трапом.

Ось його ноги торкнулися води, занурилися по коліна, по стегна. Ще трошки, і вода сягає підборіддя. Тепер перед шоломом гойдається вода лагуни, наче Карцов притулився до стінки акваріума… Ще трохи — і вода наполовину закрила скельця шолома.

— Вперед! — підбадьорює Глюк. — Не бійтеся!

І він пускає сигнальний кінець.

Карцов підіймає руку, махає нею в повітрі. Потім голова його щезає під водою.

Деякий час він нерухомо висить у водяній товщі. В яскравих променях прожектора здається, що кругом блакитний світний серпанок. Поступово світіння слабшає — під впливом паскових вантажів Карцов помалу опускається. Видимість дедалі гіршає, незабаром його ноги ледь помітні — вони немов вплавлені в скляні сутінки.

Тиша, спокій.

Повиснувши на сигнальному кінці, Карцов відпочиває: нелегко вдавати схильного захоплюватися простачка, сміятися, жартувати, коли знаєш, що перебуваєш під загрозою гіршого навіть ніж смерть.

Тиша, спокій. При кожному вдиху й видиху чітко клацають респіраторні клапани — немов метроном лічить підводний час.

Отже, зроблено все, щоб Глюк (а значить і Абст) повірили, що лікар захопився новою справою, охоче йде під воду, все бере за чисту монету і ні про що не здогадується.

Але це — найлегше.

Тепер починається головне — треба затягти навчання, доки не видужає Марта. Крім того, остаточно вирішено: у найближчі хвилини він викраде респіратор.

Деякий час Карцов просувається вздовж стіни, вимережаної заглибинами та розколинами. Ось, здається, придатна щілина.

Несподівано трос, на якому висить Карцов, починає рухатися. Часті ривки — сигнал водолазові негайно виходити на поверхню.

Що сталося на майданчику? Невже доведеться відкласти задумане? Ні, не можна — невідомо, чи трапиться ще така нагода.

Мляво працюючи ластами, Карцов помалу підіймається. Одночасно він розв'язує вузол троса. Так, добре. Трос ледве тримається. Тепер дужий ривок, і все буде гаразд…

Він на поверхні.

— Возитесь! — кричить рудобородий, широкими кільцями вибираючи трос. — Лізьте хутчій!

Наполовину піднявшись з води, Карцов затримується на трапі.

Глюк бачить: учень важко дихає, рухом руки просить допомоги. Міцніше спершись ногами, Глюк тягне троса. Карцов дереться і раптом, різко відкинувшись, падає у воду.

Ривок — і Глюк з тросом у руках летить до центра майданчика.

На майданчику гомін, метушня. Вальтер, що тільки-но підігнав кран до лагуни, плигає з сидіння, поспішає до Глюка, допомагає йому підвестися.

Німці налякані: лікар, за якого вони головою відповідають перед Абстом, пішов під воду — один, без страховки!

Глюк скидає светр і пірнає. Незабаром він на поверхні.

— Погано видно! — кричить він. — Біжи по респіратор! І знову поринає.

А в цей час Карцов, влаштувавшись у розколині під водою, осторонь трапа, стежить за поверхнею лагуни. Він бачить, як двічі пірнав Глюк, як потім він зник, піднявшись по трапу. Через хвилину-другу німець спуститься вже з дихальним апаратом. Тоді від нього не сховаєшся.

Пора спливати.

Не знімаючи шолома, він одстібає респіраторні лямки. Відімкнуто аварійний замок паска, і брезентовий ремінь із свинцевими пластинами запхнуто в розколину. Тепер потрібно випустити кисень з гумового мішка, інакше респіратор спливе… Так, добре. Апарат з порожнім повітряним мішком покладено під вантажі. Та Карцов ще в шоломі. Останній вдих. З мішка висмоктано залишки кисню. До кінця перекрито вентиль і респіраторний кран. Тепер апарат може лежати у воді скільки завгодно.

Карцов оглядає розколину, фотографуючи в пам'яті свій тайник, і швидко знімає шолом.

Дужий поштовх ногами відносить його далеко вбік. Далі, ще далі від розколини, де сховано коштовний дихальний апарат з майже цілим запасом кисню…

Німці схвильовано вдивляються в мертве лікареве обличчя. Він сплив, коли його вже не ждали: на мить показався на поверхні, щось гукнув, знову поринув. Глюк кинувся за ним, наздогнав на глибині, непритомного, схопив за волосся.

Потерпілий лежить нерухомо. Глюк підставляє йому під живіт своє коліно — звичайно, лікар напився води, треба очистити шлунок, легені. Але той здригається і розплющує очі.

— Пронесло, — полегшено мурмотить рудобородий. — Ану, поклади його зручніше.

Вальтер кладе Карцова на скелю, під потилицю запихає одяг.

— Розповідайте, що з вами скоїлося? — вимагає Глюк.

— Не знаю… Впав із трапа, поринув. Мабуть, глибоко: дуже стиснуло вуха. Тут і почалося. Від страху загубив мундштук. Шукаю його. Раптом задихаюсь і не можу знайти. Нарешті зціпив зуби. Ось він, кисень! Ковтнув раз, удруге і — стоп.

— Припинилася подача? — допитується Глюк.

— Тягну на повні груди — і нічого.

— Хвилинку! Повітря на час видиху носом випускали?

— Не пам'ятаю. Здається, випускав. У шолом попала вода, я й хотів…

— Хотіли, хотіли! — Глюк сердито трясе кулаками. — Хай вам біс, дурню! Вибрали з мішка весь кисень і нічого не додали з балона. Висмоктали повітря й дивуєтесь, що нічим дихати! А клапан навіщо? Навіщо на редукторі клапан, я питаю? Пальцем його натисни — і знову повний мішок. Учиш вас, учиш…

— Розгубилися, лікарю. Вирішили, що гинете, — встряє Вальтер. — Зірвали шолом, скинули апарат, пасок з вантажами — і наверх, як заєць. Так?

— Еге ж… Мені дуже шкода.

— «Шкода!» — Вальтер хитає головою. — Втопили респіратор, а нам відповідати. Що ми скажемо шефові?

— Лагуна мілководна, і, якщо дозволите, я сам…

— Знову «сам»! — люто гримає Глюк.

— З вашою допомогою…

— Послухайте, лікарю, не кажіть дурниць! — Глюк невдоволено шпурляє недокурок. — Яка, по-вашому, тут глибина?

— Ну, метрів п'ятнадцять.

— «П'ятнадцять»! — перекривляє Вальтер. — А чотириста футів не хочете?

— Еге ж, рівно сто двадцять метрів, хай йому чорт! — Глюк повен зневаги. — Ну, ще не передумали йти на грунт?

Карцов ніяково мовчить.

— Гаразд. — Рудий ледве стримується. — Ідіть до себе в кімнату, лікарю. І не проговоріться шефові про респіратор — буде й вам, і мені. Зрозуміли?

Карцов підводиться.

— Держіть! — Глюк кидає йому штани й светр.

Увійшовши до тунелю, Карцов одягається. Причаївся за каменем, жде: ось-ось у лагуну прийде Абст.

Хвилин через двадцять у центрі підземного озера спливає буксирувальник. За його кормою дві голови в шоломах.

Буксирувальник причалив. Прибульці підіймаються по трапу.

Перший з них — Абст.

Вальтер клопочеться біля другого, допомагаючи йому відстебнути вантажі й скинути респіратор. Шолом знято.

Карцов задкує в глиб тунелю. Йому здається, він галюцинує. Супутник Абста — це офіцер з лінкора, той самий поважний лейтенант, який так чудно облизує сигарету перш ніж закурити!

Минають секунди. Ні, мабуть, це тільки зовнішня схожість, заспокоює себе Карцов: лейтенант був вищий на зріст, гладший, інакше тримав голову.

Серце стукає ритмічніше. Тепер він майже певен, що даремно злякався.

Та ось Глюк подає гостеві портсигар. Той бере сигарету, підносить до губів і двічі проводить по ній язиком.

Восьмий розділ

Марта лежить у ліжку, знесилившись від пережитого.

Сьогодні вона точно відчула, що може рухати ногами. Спершу поворушила ступнями, почала згинати коліна. Через півгодини спробувала підвестись.

І підвелась!

Правда, її хитало на всі боки. Проте, вчепившись за спинку ліжка, вона ступила крок, і другий, і третій… Хтось іде коридором.

Рішер підводиться на ліктях, прислухається. У неї теплішають очі.

Ще недавно про нового лікаря вона думала з ненавистю. Тепер у довгі години самотності Марта намагається пригадати кожне його слово, «побачити» його жести, ходу. Вона ловить себе на тому, що в думці розмовляє з ним, часом сперечається, дорікає за якісь дрібнички…

Заходить Карцов. Він заклопотаний, неуважний. Ледь кивнувши пацієнтці, хутко йде до тумбочки з медикаментами.

Марта повернула до нього голову.

— Неприємності?

Він мовчить, обмірковуючи, як краще почати важливу розмову. Та раптом помічає: черевики Рішер стоять не там, де звичайно, — під тумбочкою, а мало не посеред кімнати.

— Пробували встати! — вигукує він.

— Пробувала ходити.

— Правда? — Карцов сідає на табуретку. — Невже ходили, Марто?

— Ступила чотири кроки.

— Розумниця, — шепоче Карцов. — Яка ви розумниця!

Він рвучко схоплюється.

— Підведемось?

Марта мовчки дивиться на нього.

— Підведемось! — повторює Карцов. — Треба примусити себе. Зараз це головне. Ну-бо, рішучіше!

Вона слухняно сідає в ліжку, спускає ноги на підлогу. Ось вона напружилась, устала, тримаючись за руки Карцева.

— Сміливіше! — вимагає він. — Сміливіше, наче й не було ніякої хвороби!

Карцов підтримує Марту, і вона неквапливо йде до дверей. Постоявши там, вертається, дедалі впевненіше ставлячи ноги в м'яких повстяних черевиках.

Стомлена, але щаслива, сідає на ліжко.

— А тепер розповідайте!

— Доброго мало. — Карцов морщиться.

Він розказує про італійців, про Бруно Гарріту, про Абстів наказ вивчати ремесло водолаза, про перше заняття під Глюковіга керівництвом і про викрадений респіратор. 1 на закінчення — про лейтенанта, котрий приплив разом з Абстом.

Дівчина лежить бліда, у неї тремтить підборіддя.

— Я знаю цього чоловіка, точніше, чула про нього. Агент розвідки, вже кілька років, як його заслали на базу. Абст вважає, що зобов'язаний йому життям.

— Що ж, він недалеко й від істини, — зауважує Карцов, пригадуючи сцену в салоні лінкора, коли лейтенант не зміг схопити Абста. — Так, агент врятував його.

— Під час зустрічі він упізнає вас! — тривожно шепоче Марта. — А зустріч неминуча.

— Неминуча. — Карцов замислюється. — Не сьогодні, то завтра. Уявляю: Абст входить до мене, і з ним цей чоловік!

— Що ж робити?

— Його треба знищити, але як це зробити? Передусім довідатися, де він влаштувався, скільки часу буде тут, які його наміри. На жаль, тут я безсилий.

— Тоді, можливо, я?

— Доведеться діяти вам, Марто. Відпочиньте, наберіться сил і йдіть до Абста. Скажіть, що здорові, починаєте роботу. Постарайтеся з'ясувати все, що треба. Ми повинні знати якнайбільше.

— Але, побачивши, що я вилікувалась, Абст уб'є вас!

— Не одразу. Він чекає, щоб я освоїв роботу під водою. Словом, у нас є ще час. Проте, якщо мене викриє агент, усе станеться миттю.

Карцов розвиває свою думку далі. Марта повинна розвідати, що це за гості, яких жде Абст, коли вони прибудуть, які плани у Абста надалі.

— І ще запитання: ви вмієте плавати?

— Так, — відповідає Марта.

— А користуватися респіратором?

— Умію.

— Дуже добре.

Дівчина замислюється.

— Тепер я повинна сказати дещо важливе, — мовить вона. — Невідомо, кому з нас пощастить вибратися звідси. В усякому разі, якщо я загину…

— Марто!

— Не перебивайте. Нестерпна сама думка, що ніхто ніколи не дізнається про Абста. Тому я й повинна розповісти все.

_{Росток… У цьому місті я народилася й провела дитинство. Але тепер нашого будинку нема. Замість нього, замість цієї вулиці — руїни. В них похована моя мати.}

_{Батько загинув ще раніше. Він служив у Мюнхені, переїхав туди, коли втратив надію знайти роботу в своєму місті. Йому поталанило — влаштувався в барі кельнером. Ми вже збиралися продати будинок і їхати до нього, та батько раптово помер.}

_{У ті роки мало хто по-справжньому розумів, що таке націзм. Це тим більше стосувалося батька — він завжди був далекий од політики.}

_{І ось його вбили.}

_{Пізніше нам розповіли подробиці. Якось увечері до бару, де він працював, ввалилася юрма горластих штурмовиків. Невдовзі всі вони добре випили, і котрийсь із них почав виголошувати промову. В далекому кутку за столиком сидів чоловік з двома залізними хрестами на лацкані піджака. Напевно, ветеран. Несподівано він схопився, підбіг до оратора, вчепився йому в груди, доводячи, що служив з ним в одному полку, що це не патріот, а брудний провокатор і донощик.}

_{Зчинилася бійка. Все сплуталося. Хтось кинув пляшку, влучив батькові в голову. Він помер від крововиливу в мозок.}

_{Це сталося весною 1923 року.}

_{Через десять років фашисти захопили владу. На той час я здобула освіту й стала хірургом. Мене ще з шкільної лави вабила медицина. Мати й старша сестра заклали дім, працювали вдень і вночі, аби я могла навчатися в університеті, — вважалося, що я маю здібності.}

_{Я дістала місце в лікарні на західній околиці Берліна.}

_{І там зустрілася з одним чоловіком. На заводі, де він працював, вибухнув котел, і йому дуже розбило голову.}

_{Мені пощастило зробити складну операцію. Він довго лежав у моїй палаті. Ми познайомились, часто розмовляли. Ми були майже однолітки. У нас завжди знаходилися теми для розмов.}

_{Він видужав, і ми розлучились. А через півроку він раптом подзвонив до мене й запросив погуляти.}

_{Того дня вирішилася моя доля. Виявилося, вони вже кілька місяців поступово вивчають мене. Вони — це група місцевих комуністів, що уціліли після того, як націсти розгромили їхню партію.}

_{Їм були потрібні такі, як я, — молоді спеціалісти, минуле яких бездоганне з точки зору Гіммлера. Я стала членом підпільної групи. Мені дали завдання вступити в НСДАП, удосконалюватися як хірург, працювати старанніше.}

_{Справитися з першою частиною завдання допоміг випадок. Якось я вилікувала одного блоклейтера[31], вилучивши йому пухлину мозочка. Цей чоловік і рекомендував мене в «Націонал-соціалістську спілку німецьких жінок». Щодо моєї професії, то тут уже підштовхувати мене не доводилося: хірургію я вважала справою свого життя, працювала багато й напружено, дедалі більше кваліфікуючись на операціях мозку. Про одну мою операцію, після якої одужав безнадійно хворий, написали в газетах… Зазначу, що о тій порі я вже мала картку члена СС.}

_{І ось мене викликали в крейслейтунг[32].}

_{Я йшла туди з тривожним передчуттям. Все відбулося так несподівано, що я навіть не змогла попередити товаришів з групи.}

_{За столом сидів креслейтер. Віддалік розташувався чоловік у мундирі генерала СС. Я впізнала його — це був Ганс Брандт[33].}

_{Крейслейтер перевірив мої документи, задав кілька питань і вийшов з кабінету. Тоді заговорив Брандт. Кілька хвилин він розпитував мене. Та я бачила — це формальність. Він уже багато що знає про мене й про мою роботу.}

_{Мені запропонували стати співробітницею Аненербе[34]. Я й мої товариші по підпіллю майже нічого не знали про цю організацію — про неї ходили чутки, одна фантастичніше за другу. Напевно було відомо тільки те, що діяльність її глибоко засекречено й що опікає організацію сам Гіммлер.}

_{Брандт сказав, що його пропозиція — велика честь. В Аненербе у мене будуть найширші можливості для наукової роботи та експериментування. Він дав мені дві доби подумати.}

_{Того ж вечора мені пощастило зустрітися з керівником своєї групи. Вислухавши мене, він не міг приховати хвилювання. Та я й сама розуміла, як важливо, щоб німецькі комуністи мали свою людину в Аненербе…}

_{Наступні півтора року минули як у тумані. Разом з групою лікарів я кочувала по концентраційних таборах. Через наші руки проходили тисячі в'язнів — ми відбирали потрібний «людський матеріал». Це були найрізноманітніші люди — здорові й такі, у котрих виявляли пухлини, хвороби серцево-судинної системи, печінки, легень… Їх везли до спеціальних лабораторій і клінік, а там ними розпоряджався шеф Аненербе доктор Вольфрам Зіверс.}

_{Через рік і сім місяців мені дали призначення в одну з таких клінік. Я на власні очі побачила, що там діялося. Все те, що звичайні експериментатори-фізіологи роблять тільки з комахами, жабами, кроликами, собаками, все це Зіверс та його колеги проробляли над сотнями й сотнями живих людей: їм ампутували кінцівки й намагалися знову приживляти ноги та руки, вирізали кістки і внутрішні органи, на піддослідних випробовували невідомі мені препарати, отрути… Зважте, це почалося до війни. Фашисти досхочу напрактикувалися на співвітчизниках, раніше ніж одержали в своє розпорядження військовополонених!}

_{Тут я і зустрілася з Абстом. Один з «кроликів», як у клініці звали піддослідних людей, був божевільний, що жив у світі страшних галюцинацій. Дуже буйний, він втратив усякий контакт з навколишньою дійсністю і являв собою приклад безнадійного параноїка. Абст вилікував його. Я асистувала під час операції і була приголомшена мистецтвом хірурга. З шанобливо» увагою стежила, як, знесилившись після надзвичайно складної двогодинної роботи так, що руки його тремтіли, блідий, Абст залишав операційну…}

_{Добре пам'ятаю хвилини, коли Абст, стоячи поруч зі мною, мив руки.}

_{«А ви мені сподобалися, — задумливо мовив він. — Я читав про вас. От і Зіверс задоволений вами. Дозвольте запитати, які ваші плани на майбутнє.»}

_{У мене від хвилювання пашіли щоки. Адже я навіть не підозрівала, що ввечері цього ж дня Абст зробить новий експеримент над врятованим ним чоловіком і знищить його! Про це й про інше я довідалася згодом. Та того дня Абст ввижався мені добрим чарівником. Він був зовсім не схожий на недолюдків, які мене оточували. І я на мить забула, хто я, чого опинилася в Аненербе, забула, що виконую важливу роботу і вона дає наслідки. Адже, використовуючи дані, які я передавала, підпільна група вже здійснила першу акцію — організувала втечу групи приречених із Зіверсової клініки поблизу Веймара.}

_{У ті хвилини я про все це забула. Я була майже закохана в Абста. І, коли він запропонував мені працювати з ним, я погодилась.}

_{Так я опинилась у лабораторії «І—W–І».}

_{Відтоді мої зв'язки з підпіллям урвались. Я була ізольована від зовнішнього світу. Лише іноді, коли лабораторія містилася ще поблизу Берліна, мені дозволяли ходити по покупки, але завжди у супроводі Глюка. Я знала, що він з групи німців, котрі живуть на протилежному кінці острова й навчаються діяти під водою. Все це були молоді, здорові люди, прекрасні плавці, захоплені новою, на їхню думку, романтичною професією.}

_{Отже, ми з Глюком кілька разів їздили до міста. Я написала листа до товаришів, та надіслати його не пощастило. Глюк не зводив з мене очей, дозволяв заходити тільки до магазинів. Я купувала, а він стояв біля дверей. Потім ми сідали в автомобіль, що чекав на нас, і повертались до озера.}

_{А в лабораторії справи йшли своїм звичаєм. Абст експериментував над людьми. І це були не божевільні, зовсім ні! На операційний стіл одного за одним клали здорових чоловіків. Відбувалося те саме, що й у клініках Аненербе. Різниця полягала в тому, що об'єктом експериментатора була центральна нервова система людини, її мозок. Абст щось наполегливо шукав, вторгаючись інструментами в черепні коробки піддослідних. Що саме, я дізналася після випадку з плавцями…}

_{Востаннє мене відпустили з острова, коли вже почалася війна. Німеччина напала на Польщу. Незадовго до цього фашисти розправилися з Чехословаччиною. Задуми Гітлера здійснювалися, і юрби обивателів, що заповнили того дня берлінські вулиці, тріумфували — вони готувались як слід нажитися на нещасті інших народів.}

_{У Глюка, що йшов поруч зі мною, фізіономія випромінювала щастя. Я ж кусала губи, щоб не розплакатися.}

_{Ми ввійшли до великого універсального магазину. Глюк лишився внизу — він хотів випити кухоль пива, а я піднялася в торговий зал.}

_{Мене позбавили зв'язку з товаришами. Я одна в оточенні ворогів, вони добиваються успіхів, спинити їх ніхто не може. Як боротися з ними, та й взагалі — чи можлива боротьба, чи є в цьому хоч краплина сенсу? Чи не краще припинити опір і пливти за течією?}

_{Такі були думки, з якими я безцільно блукала магазином, переходячи од вітрини до вітрини. І раптом на одному стенді побачила портативну кінокамеру. Я завмерла, не зводячи з неї очей.}

_{Купила її разом з запасом плівки, придбала безліч інших речей, здебільшого зовсім не потрібних: серед покупок легше було пронести кінокамеру на острів.}

_{Я купила кінокамеру, бо все-таки сподівалася відновити зв'язок з товаришами. Яким убивчим звинуваченням фашизму були б кінодокументи про діяльність Абстової «лабораторії»!..}

_{Та повертаюсь до випадку з плавцями. Взимку 1941 року троє утекли з острова. На пошуки підняли всю охорону. Втікачів наздогнали. Одного вбили під час перестрілки, двох схопили й привели до Абста.}

_{Чому вони тікали, не знаю й досі. Можливо, на них вплинула жорстока поразка, якої зазнали німецькі війська в битві на підступах до російської столиці? Хтозна!}

_{Я була певна, що Абст знищить їх. Та обох утікачів ізолювали від інших плавців, і все. Абст навіть не допитав їх. У ці дні він, на жаль, досягнув мети, до якої здавна прагнув, і не виходив з лабораторії, закінчуючи серію останніх експериментів.}

_{Через тиждень плавцям зробили операції — спершу двом дезертирам, потім усій групі, за винятком Глюка й Вальтера. Семеро загинуло під Абстовим ножем. Решта перетворилися в безвольних, покірних істот. Тепер Абст міг не боятися, що вони втечуть чи проговоряться.}

_{Повторюю, вся ця група складалася з німців. Та німці були тільки першими жертвами. Після початку війни більшість піддослідних почали привозити з таборів військовополонених. Одбирали водолазів і спортивних плавців.}

_{Час од часу навчених плавців групами по два-чотири чоловіки вивозили з острова. Куди — не знаю. Але назад ніхто не повернувся. Натомість прибувало «поповнення». Здорові, сильні молодики проходили короткий курс підготовки під керівництвом Глюка й Вальтера і — лягали на стіл в операційній Абста.}

_{А минулої весни всіх нас привезли сюди…}

Рішер замовкла, тяжко переводячи дух. Карцов намагається всміхнутись їй. Усмішка не виходить.

— Дякую, Марто! Я задам кілька питань. Абст цілком довіряє Глюку й Вальтеру. Чому?

— Глюк — найкращий плавець, чудовий водолаз.

— І це все?

— Він убивця. П'ятнадцять років каторги…

— Що ж він зробив?

— Топив людей. Це була справа, що набрала широкого розголосу. Фотокартки злочинця обійшли всі газети. І я, побачивши Глюка на острові, одразу його впізнала, хоч він одростив бороду. Він топив купальників, коли працював водолазом рятувальної станції.

— Нащо?

— Потім «розшукував» трупи загиблих і одержував винагороду.

— І Абст витягнув його з тюрми? Глюк знає, що може туди повернутися?

— Так.

— А Вальтер?

— Такий же негідник. Правда, у тюрмі він не сидів. Та Абст знає про нього щось таке… Словом, він тримає в руках і Вальтера.

— Ви казали, що втратили зв'язок з підпільною групою. Проте в листах додому можна було назвати потрібне ім'я, обережно натякнути… Ви не використали таку можливість?

— Я була зв'язана тільки з керівником групи. Вдома про нього не знали. Та й взагалі я не могла згадувати його ім'я в листі: Абст ретельно перевіряє всю кореспонденцію. Я хотіла поїхати звідси хоч ненадовго. Не пощастило…

— Тепер про плавців… — Карцов немов веде далі перервану думку. — А що як цим бідолахам можна повернути пам'ять, волю? Споатку я шукав нагоди знищити грог разом з його мешканцями. Тепер розумію: треба неодмінно допитати Абста. Яка ваша думка?

— Навряд чи Абст щось скаже. Та йдеться про двадцять три життя, тому варто спробувати.

— Саме так. І якнайскоріше! Мені влаштовують усе нові й нові провокації та пастки — Глюк і Вальтер де завгодно кидають свої пістолети: бери, дій! Якось я зловчився й перевірив патрони Глюкового парабелума, «забутого» на майданчику. Вони були холості! Абст і його помічники весь час заходять до печери плавців, щоб глянути, що я роблю. Один з них неодмінно стовбичить у дверях, коли я годую групу або вкладаю її спати. Навіть уночі я чую, як хтось підкрадається до дверей і довго стоїть, прислухаючись…

Карцов сидить, схиливши голову, поклавши руки на коліна, зосереджений, похмурий. Тепер він повинен сказати Марті таке, що стосується тільки їх, сказати негайно, бо невідомо, чи випаде для цього інша нагода.

Марта! Він бачив у ній ворога, якого треба було знищити разом з іншими фашистами з підземелля. А тепер він тремтить навіть од думки, що з дівчиною може скоїтися лихо.

Почуття прийшло несподівано, відразу, захопило його до останку. Він ніколи не розлучиться з Мартою. Тільки пощастило б знешкодити Абста і врятувати покалічених ним людей! Закінчиться війна, він забере Марту з собою, оточить її ласкою, теплом. Вони разом працюватимуть, разом плаватимуть в океані, поринатимуть у його глибини.

Пауза затягується.

Карцов підводиться. Хвилину стоїть перед дівчиною, усміхаючись якимсь своїм думкам.

— Що з вами? — запитує вона.

— Так… — Він бере її за руку, помалу стискає і ніжно опускає на ковдру.

Потім виходить.

Дев'ятий розділ

Події розгортаються так швидко, що їх важко збагнути. Дві години тому Абст викликав Карцова й наказав ретельно дослідити плавців, а потім дати їм можливість відпочити. Всі справи відміняються, бо невдовзі передбачається важлива робота.

Карцов повернувся до плавців, а незабаром надійшло нове розпорядження: зранку почати сортування речей на складі та стелажах. Для кожного плавця відібрати два комплекти водолазної білизни, фески, панчохи, рукавиці, гумові костюми, ласти. Все це запакувати в гумові мішки. Роботу закінчити опівдні.

Виходить, майно відправлятимуть? А як же люди? Вони теж поїдуть? Куди? А що коли взагалі вирішено ліквідувати це лігво? Можливо, фашисти вже на грані воєнної катастрофи й поспішають знищити сліди своїх злочинів? Чи не тому такий заклопотаний і похмурий Абст? Але якщо він хоче вивезти плавців, то, звичайно, спершу розправиться із свідками.

Про все це Карцов розмірковує, лежачи в ліжку. Ось він зводить голову, прислухається. Схопившись, поспішає до дверей.

Це — Марта.

— Сюди йдуть три підводних човни, — шепоче вона.

— Навіщо?

— Щоб забрати всіх. Операція «Долар». Вони хочуть…

— Марто, спокійніше!

— А вас він уб'є! Він уже вирішив…

— Це не новина. Та заспокойтесь. Візьміть себе в руки. Кажіть по порядку.

Марта розповідає.

Як і домовилися, вона прийшла до Абста й доповіла, що видужала. Абст зрадів. У всякому разі, їй так здалося. Розмова відбулася в Абстовому кабінеті. Там був і «гість». Він відрекомендувався: лікар Крістіан Галлер. Прикидаючись, ніби кокетує, Рішер похвалила його зовнішність, запитала про вік. Усміхнувшись, Галлер відповів, що народився двічі: тридцять років тому і позавчора. Втрутився Абст, пояснив: позавчора лікар врятувався від смертельної небезпеки, тож має право вважати, що народився знову… Далі Крістіан Галлер зауважив, що тут йому подобається і він залишиться в Абста доти, поки його не виженуть.

— Викрили, і він утік, — зауважує Карцов. — Утік з допомогою Абста. До союзників не повернеться.

Рішер веде далі. Несподівано Глюк доповів через переговорний пристрій, що в перископ бачить якихось звірів. Він так і сказав: «На ості звірі, дистанція десять кабельтових, поводяться спокійно».

Напевно, Абст чекав цього повідомлення. Він перезирнувся з Галлером, підвівся. Рішер наказали йти до радіорубки і змінити Вальтера.

— Нащо він знадобився Абстові?

— Вальтер мав іти до лагуни. Очевидно, в лагуні відбудеться щось важливе.

— Що саме?

— Не зрозуміла. Але Абст збирається випливти з грота. — Рішер розтуляє долоню. Карцов бачить згорнутий в кілька разів аркушик. — Прочитайте. Прийшовши до радіорубки, я незабаром прийняла повідомлення. Зняла копію…

Карцов читає розшифровану телеграму. Вона небагатослівна:

— Операція «Долар»?

— Я не знаю, що це таке. Але завтра тридцяте вересня…

— Абст знає про телеграму?

— Її взяв Вальтер. Він увійшов до рубки, коли я закінчувала дешифровку.

— ТТ — ініціали Кана?

— Кана звуть Фрідріх. ТТ — умовний знак. Я помічала: якщо у повідомленні стоїть цей знак, наступний зв'язок Абст проводить сам.

— Коли має бути зв'язок?

— О двадцять першій годині.

— Можна зробити так, щоб у рубці були ви?

— Ні. Хіба що Абст затримається…

Карцов підводиться:

— Марто, вам не віддали пістолета?

Вона хитає головою.

— Зрозуміло… Йдіть, Марто. Не можна, щоб нас бачили разом.

Він проводжає її до дверей.

— Постарайтесь відпочити, набратися сил. Можливо, все скоїться цієї ночі. Що б не сталося, об одинадцятій будьте у своїй кімнаті. Я постукаю… Мужайтеся, Марто!

Вона йде.

Карцов дивиться їй услід.

У неї волосся кольору платини, а очі темно-сині, майже чорні. Хвора, безпорадна, та скільки в ній мужності, внутрішньої сили!..

Йому ввижається. Сонячний день у рідному місті. Широка вулиця пролягла до порту. Попереду — море, воно стоїть зеленою стіною, і білі кораблі наче висять над дахами будинків.

Він обережно веде її. Вона в легкій світлій сукні. В руках букет квітів. У неї завжди буде багато квітів.

Нема ніякої війни.

І всі, кого вони зустрічають, знають про подвиг Марти, усміхаються їй, поспішають зняти капелюха.

Майданчик біля лагуни. Темрява. Тиша.

Карцов обережно пробирається у далекий куток майданчика до стелажів, де височить штабель ящиків, і береться до роботи. Зсунувши кілька ящиків і накинувши на них брезент, Карцов влаштовує собі сховище.

Він бере із стелажа водолазний годинник, заповзає під брезент і лягає якнайзручніше, — ждати доведеться довго. Між ящиками широкі щілини, в які буде видно і майданчик, і лагуну, коли засвітять прожектори.

Скільки часу він пролежить тут? Напевно, півгодини чи годину: будь-що треба з'ясувати, чого й куди поплив Абст. Може, човни вже прийшли? Інакше як зрозуміти слова Глюка про появу «звірів»? Що, коли «звірі» — це кораблі союзників, які Абст хоче знищити?

Карцов лежить долілиць, поклавши голову на руки. Коли-не-коли він трохи підводиться на ліктях, дивиться в щілину. В гроті темно.

Хвилини спливають, на серці дедалі тривожніше. Зростає відчуття близької небезпеки. Він мав щось зробити і забув… Але що саме?

Нестерпне чекання.

На світному циферблаті годинника — пів на восьму. За розпорядком плавцям скоро вечеряти…

Карцов здригається. Забув про плавців!

Ще півгодини тому він повинен був розбудити їх, перевірити, видати кожному препарат… І… забув це зробити.

Треба поспішати, поки є час. Страшно подумати, що станеться, коли він запізниться.

Ставши на коліна, він задкує поміж ящиками.

Пізно!

В гроті засвітилося світло.

З тунелю виходить Крістіан Галлер, Вальтер, Глюк. І з ними хтось іще. Придивившись, Карцов упізнає італійського офіцера.

Всі четверо — скраю майданчика, біля трапа. Дивляться у воду. Пози їхні — чекання. Чого вони ждуть? Чи кого? Звичайно, Абста.

Люстро лагуни темнувате, ніби затягнуте плівкою. Та ось Вальтер повертається до тунельного входу, перемикає рубильник. Спалахують ще два прожектори.

— Пора б йому й з'явитися, — каже Глюк.

— Отаку корівку не просто загнати в хлів! — посміхається Вальтер, підійшовши до колег. — Вона ще й зубки покаже.

— Бр-р! — Глюк мерзлякувато поводить плечима.

В розмову втручається Галлер. У величезній, наглухо закритій порожнині голоси звучать гучно, луна підхоплює їх, підсилює, і підземелля гуде наче величезний дзвін.

Увага людей зосереджена на воді.

— Погляньте! — кричить Вальтер. Усі відбігають од трапа.

І тут же дзеркало лагуни розколюється, наче висаджене тараном. З води сторчма підіймається тупе чорне тіло. Це жива істота. Карцову видно блискуче око, ніздрю, з якої б'є струмочком пара. Ось звір роззявив пащу — грот сповнюється булькотінням, храпом. Ще секунда, й чудовисько на поверхні. Карцов бачить його майже повністю — від квадратної морди до горизонтальних лопатів дужого хвоста.

Сумнівів нема — в гроті сплив кашалот.

Торох!

Кашалот б'є хвостом по воді, пірнає. Точніше, він намагається піти під воду. Але таємнича сила виштовхує його наверх. Велетень гатить хвостом, піднімаючи навколо гори піни, кидається то в один, то в другий бік, марно намагаючись поринути.

Таке триває майже хвилину. Лагуна нагадує ночви з мильною водою. В повітрі карусель білястих пластівців та бризок, що іскряться в променях прожекторів — наче засвічений фантастичний фейерверк. І в цьому хаосі з світла та звуків кидається, борсається чорний звір, більший од паровоза.

Хоч як приголомшений Карцов, та підсвідомо, краєм ока він спостерігає і за людьми на майданчику. Вони стовпилися, схвильовано стежать за тим, що діється. Крістіан Галлер тримає за руку італійця і щось кричить йому.

Тим часом кашалот раптово звертає і мчить до пасма скель у далекому кінці лагуни.

Скелі все ближче, звір пливе швидше й швидше. Ось він біля каміння. Він повинен збочити, якщо ні… Бум! Кашалот з усього розгону вдаряється рилом у скелю, що плоско виступає з води. Він приголомшений, поранений: плями і смуги на воді — це кров. Із роззявленої пащі вихоплюється храп. А кашалот тулиться до каменя, немов намагається утекти від переслідування. Хто ж жене його на скелі?

Звір борсається десь біля скель, хвилювання в центрі лагуни вщухає, і Карцов бачить людину.

Плавець щойно виринув і на буксирувальнику неквапливо наближається до кашалота.

Абст?

Так, «Абст! Сьогодні в нього особливий буксирувальник — довший і грубішій за ті, котрими користувалися плавці. В кормовій частині пристрій, схожий на лійку, розтруб якої обернуто назад. Своєрідним ковпаком з прозорого матеріалу прикрито голову й плечі плавця. Вода обтікає ковпак і захищає людину. Отже, буксирувальник розраховано на підвищену швидкість.

До тіла буксирувальника прикріплено короткий срібний циліндр. На торці циліндра, також захованому під ковпак, — маховички, індикатори. В центрі торця світний квадрат, схожий на екран локатора.

Помітивши людей, Абст піднімає руку. Із скелі йому кричать, аплодують.

Абст повертає маховичок. Світло на панелі гасне. Кашалот перестає тремтіти, немов досі був зв'язаний з буксирувальником, а тепер, коли прилад вимкнуто, зв'язок цей обірвався. Відсунувшись од скелі, він незграбно ворушиться на мілководді.

Тим часом Абст підводить буксирувальник до трапа.

— Бачили все? — долинає до Карцова його голос.

Галлер і Глюк дивляться на італійця, котрого, мабуть, стосується це питання. Той мовчить.

— Я знаю, ви розумний чоловік, лейтенант Пелла. І я хочу, щоб цей спектакль було належно оцінено. Тоді, об'єднавши наші зусилля, ми змогли б…

Абсту не вдалося закінчити.

— Шеф! — тривожно горлає рудобородий. — Бережіться, шеф!

Попередження зроблено вчасно. Кашалот вибрався на глибоке місце й поплив назад. Помітивши людей, він кидається в атаку.

Карцов жде, що Абст мерщій вибереться з води. Проте сталося інше.

Кашалот так і летить на хвилях. Здається, нема сили, що здатна встояти проти його люті. А назустріч рухається буксирувальник. Вони хутко зближуються.

Та ось на торці циліндра спалахнуло блакитнувате світло. Тієї ж миті тварина зникає під водою. Бона немовби спіткнулась.

Майже одночасно зникає Абст.

Невідомо, що діється в глибині. Проте через півхвилини морський велетень знову на поверхні. Абст переслідує його — світло на буксирувальнику яскраве, пульсує.

Кашалот біля каміння. Плескаючи хвостом, він мчить на брилу, що стримить з води. Ліворуч скель менше і вони розкидані, там багато води, можна маневрувати. Абст одразу націлює туди свою «гармату». Кашалот слухняно повертає в протилежний бік.

І ось — удар! Тварина б'ється мордою в кам'яне вістря.

Удар такої сили, що здається, затремтіло підземелля.

Смикаючи хвостом, кашалот падає на бік, виставляючи з-під води товстий білястий живіт.

Буксирувальник гальмує метрів за сорок од нього. Хобот циліндра все ще спрямовано на кашалота. Абст водить ним то в один, то в другий бік, немовби опромінює звіра.

На дошці з приладами світло таке яскраве, наче спалахують блискавки. Світло блимає, і в такт йому хвилі тремтіння проймають кашалотове тіло.

Схоже, що Абст добиває його. Але що за прилад установлено на буксирувальнику? Випромінювач? Напевно, так. Випромінювач невідомої енергії.

Абст звертає, запливає збоку. Немов хоче відігнати кашалота від скель. І справді, здригаючись усім тілом, тварина пливе до протилежного краю лагуни. Її хвіст ледь ворушиться, з глибоких ран у голові юшить кров.

Зібравши останні сили, кашалот пірнає.

За ним поринає Абст.

Десятий розділ

Вже кілька хвилин, як спустіла лагуна. Хвилі стали менші. Вони мляво набігають на каміння, відступають, до ходять до середини озера і там затихають.

А люди нерухомо стоять на майданчику.

— Діло зроблено, — каже Глюк італійському офіцерові. — Тепер шеф вижене звіра на чисту воду й повернеться. Весело, га? Не будьте дурнем, переходьте до нас — теж досхочу натішитесь!

Італієць мовчить.

Вальтер іде до крана, під'їжджає на ньому до лагуни Ось він витягнув шию, нахилився, напружено вдивляється У воду.

— Глюк, іди-но сюди! — кричить він. Рудобородий підходить.

— Онде, біля трапа, бачиш?.. Та он же, он! — Вальтер сплигує на землю, присідає, показує рукою. — Ну, бачиш?

— Матір божа! — мурмотить Глюк. І раптом кричить: — Він! Хай мені очі повилазять, якщо це не він!

Глюк квапливо спускається трапом.

— Диявол! — чує Карцов його голос. — Ніяк не дотягнусь. Подай мені жердину!

— Ногою, — радить Вальтер, — ногою підчепи.

Карцов притуляє лице до щілини поміж ящиками. Що вони знайшли у воді? А втім, яка різниця? Зараз головне — вислизнути звідси, дістатися до плавців, нагодувати їх… Та як це зробити? Варто залишити сховище, і його зразу ж помітять.

Тим часом на трапі з'явився Глюк. Ось він ступив на майданчик, урочисто підніс руку. В його руці… респіратор!

— Сплив, — кричить він, — повернувся до господаря!

Він любовно гладить дихальний апарат, струшує з нього воду.

— Поглянь-но! — дивується Вальтер. — Той самий?

— Він, Вальтер! — Глюк тицяє пальцем у кисневий балон. — Бачиш, пляма? Я сам підфарбував тиждень тому.

— В чому справа? — питає Галлер.

Рудобородий, гмукнувши, підморгує Вальтеру.

— Дурниці, — посміхається він. — Загубили апарат. А тепер, бачте, знайшли.

Так, це респіратор, що його викрав Карцов. Підводний тайник був надійний, доки в лагуні не зчинилася дика колотнеча. Хвилі викинули дихальний апарат з розколини. Свинцевий пояс, відчепившись, пішов на дно. А респіратор сплив — для цього досить, щоб у шланзі або гумовому мішку лишилося трохи повітря. Треба було ретельніше прикріпити вантаж.

Карцов морщиться. Як ускладнилося становище!

— Увага! — кричить Галлер. — Увага, Глюк!

З води виринає Абст. Він підпливає, гальмує біля майданчика, підіймається трапом.

Йому допомагають роздягнутися, поздоровляють, усі горланять, перериваючи один одного. Віддалік мовчки стоїть італієць.

— Ну от, спектакль закінчено, — задоволено каже Абст, сідаючи на камінь. — Потрібен висновок фахівця. Вам сподобалося, лейтенант Пелла?

— Мені було шкода тварини. — Італієць зволікає. — Я хочу піти звідси.

— Воля ваша! — Абст розсердився. — Я гадав, що ми поговоримо. Сьогодні ще є час. Завтра буде пізно. Пізно для вас, лейтенант!

— Нам нема про що розмовляти.

— Навпаки, розмова передбачається важлива… Хвилинку! — Абст звертається до помічника — Глюк, звідки цей респіратор?

Плавець винувато пояснює.

— Певні, що той самий?

— Так ось вона, позначка. — Глюк підіймає респіратор. — Погляньте на горловину балона, шеф. Фарба облупилася, я й підмастив. Бачте: балон сірий, а підфарбовано голубим. Я сам фарбував, шеф.

— Дайте сюди!

Глюк подає респіратор. Абст оглядає його, намагається відгвинтити вентиль балона.

— Скільки разів казав, не загвинчуйте намертво! Ану лишень, одгвинтіть!

— Це не я, шеф…

Абст обертається до другого помічника. Вальтер хитає головою:

— І я до цього непричетний. Глюк тільки встиг виловити його з води, як з'явилися ви. Ну, всі ми кинулися до трапа… Вентиль було загвинчено, шеф.

Абст розлютований.

— А клапанна коробка? — кричить він, — Дивіться, краник перекрито! Хто це зробив?

На майданчику мовчання.

— Хто це зробив? — Тепер Абст тихо цідить слова. — Виходить, сам водолаз? Спустився під воду й там намертво перекрив балонний вентиль і кран у клапанній коробці? Навіщо? Щоб тут же, задихаючись, скинути з себе апарат, вантажі й кулею летіти на поверхню?.. Хочете запевнити мене, що так воно й було?

Карцов чує кожне слово, бачить розлючену Абстову фізіономію — той уже про все догадався, бачить страх і розгубленість на обличчях помічників.

— Я можу розповісти, як усе сталося, — веде далі Абст. — Знайте ж, респіратор було сховано на глибині, а не панічно кинуто в хвилину небезпеки. Спершу його акуратно ізолювали від води, а вже потім запхнули до якоїсь скельної щілини.

— Навіщо, шеф? — шепоче радист.

— Навіщо, навіщо! — Абст злісно мружиться. — Цей тип удавав з себе нетяму. А під водою він працює не гірше за нас! Він сховав респіратор, щоб узяти його, коли настане час… Де він, цей Рейнхельт, чи як його там по-справжньому?

— Зачекайте, Абст, — задумливо мовив Галлер. — Ось уже кілька разів я чую це ім'я… Хто він, звідки взявся?

Абст коротко пояснює.

— Рейнхельт, — бурмотить агент, — Ганс Рейнхельт, лікар… Виловили місяців два тому, кажете ви? — І раптом вигукує: — Татуїровка на руці — «Ганс»?!

— Так, — відповідає Абст, — Так, і татуїровка.

Галлер помалу сідає на камінь.

— Збігається все, — приголомшено мимрить він, — і татуїровка, і дата, коли його «вбив» вартовий, а потім він з'явився тут. Це росіянин, росіянин!..

Пауза.

Першим отямився Абст. Засунувши руку до кишені, він вихоплює низку ключів. Ціла! Кілька квапливих кроків, і він біля сейфа. Ключ встромлено у замкову щілину. Поворот. Ще поворот. Сейф розчинено. Одного погляду досить, щоб упевнитися: тут усе гаразд.

Замкнувши сейф, Абст помалу повертається.

— Глюк, однесіть випромінювач!

Плавці прямують до крана, щоб підняти буксирувальник.

Цієї секунди Карцов помічає біля вихідного тунельного отвору Марту. Бачить її і Абст.

— Рішер! — вигукує він. — Що ви тут робите?

Кран рокоче, підіймаючи з води буксирувальник. Марта виходить на майданчик:

— Я не розчула, шеф…

— Ви давно зайшли?

— Тільки-но… Щось сталося з передавачем. Я вимкнула його й поспішила сюди.

— Глюк, Вальтер, мерщій! — наказує Абст. — Закінчуйте і йдіть у радіорубку. Негайно налагодьте станцію!

Німці, що вже зняли з буксирувальника випромінювач, несуть його в тунель.

— Мені йти з ними? — запитує Марта.

— Йдіть до себе в кімнату. До речі, де наш лікар?

— Не знаю, шеф. — Марта охоче пропонує:— Я знайду його й пошлю до вас.

— Чула, — шепоче Карцов, — чула все. Хоче попередити мене!..

— Йдіть у свою кімнату, — повторює Абст. — Зачиніться й відпочивайте. Я сам знайду його, коли звільнюсь.

— Так, шеф.

Марта йде.

— Раджу піти й вам, — звертається Абст до Галлера. — Не треба, щоб він бачив вас.

Галлер залишає майданчик.

Провівши його поглядом, Абст обертається до італійця.

— Ну от, ми з вами самі. Сьогодні ви бачили немало цікавого, чи не так?

— Я хотів би піти звідси, — каже Пелла.

— Спочатку ми поговоримо.

— Що ж, поговоримо. — Італієць сідає. — Цього чоловіка вб'ють?

— Він був приречений уже тієї хвилини, коли опинився у нас. Але певний час я використовував його знання. Тепер потреба минула.

— Напрошується аналогія, синьйоре.

— Нема ніякої аналогії! По крові, складу розуму й способу життя ми — брати, лейтенант Пелла. А той — росіянин! Він комуніст. Отже, мій особистий ворог і наш ворог, ворог усіх німців і всіх італійців. Ви розумієте мене?

— Припустімо. Що далі?

— А далі те, що ми з вами союзники, як би не змінилися відносини між нашими країнами… Італія програла війну. На жаль, становище ускладнюється і для Німеччини. Тепер, коли росіяни виходять до кордонів рейху, багато хто вважає, що Німеччину може спіткати доля вашої країни. Проте нація робить усе, щоб запобігти катастрофі. І я вірю: ще нічого не втрачено. На заводах рейху кується нова страшна зброя. Горе тому, проти кого її націлять.

— Що ви маєте на увазі?

— Багато що… Завтра, наприклад, сюди прибудуть підводні човни. Вони готуються до відповідальної операції: човни вирушать бомбити Америку!

— Яка дурниця!

— У святому письмі сказано: «Не робіть необачних висновків».

— Ви вірите, що цей задум можливий?

— Як кажуть юристи: прецедент був.

— Я не знаю таких прецедентів. Правда, Бенітто Муссоліні мріяв здійснити щось подібне до цього. Та, на щастя, це. лишилося на папері…

— Я маю на увазі інше. Потрібні факти? Прошу. Лютий 1942 року. Тихий зимовий вечір на узбережжі США, поблизу Лос-Анжелоса. За п'ять хвилин до заходу сонця з-під води виринає силует бойової рубки підводного човна. Це японський І — 17. Віддраюється рубочний люк. До гармати біжать матроси. Один за одним лунають десять пострілів. На березі вибухи, пожежа, паніка… І це не єдиний факт. Літаки, що здіймалися з японських човнів, знищували військові об'єкти у Ванкувері, а в штаті Орегон підпалили ліс: грандіозна пожежа палахкотіла кілька днів. Далі, човен 1–25 обстріляв велику базу американського флоту… Звичайно, це дріб'язок, проте й він довів ворогові, що океан — захист не дуже надійний.

— Ви теж хочете десь підпалити ліс і зруйнувати кілька будинків?

— Тепер усе задумано серйозніше. Німецькі човни випустять на американські міста свої літаки-снаряди великої руйнівної сили. Кораблі в портах атакують люди на торпедах. Перший об'єкт — Нью-Йорк з його хмарочосами й гігантським портом. Бомби й хмарочоси!.. Правда, цікаво?

— Авжеж, я розумію, чого ви хочете цим досягти. День у день справи німців гіршають. Вас б'ють і росіяни, і американці з англійцями. 1 удари посилюються. Як бути далі? Єдина можливість — розколоти табір ворогів, залякати одного з них, примусити укласти мир, і тоді всі сили кинути проти іншого. На сході ваш задум приречений на провал. Тому свої погляди ви звернули на захід. Дурниця! Я глибоко переконаний: обстріл Америки, хай з повітря і з-під води, хай найбільш варварський, уже нічого не змінить у ході війни. Занадто пізно, синьйоре.

— Як вам сказати… У президента Рузвельта завжди була міцна опозиція. Німці мають за океаном багато добрих друзів. Це могутні люди. Їм потрібна приключка… Вони давно чекають приключки, щоб посадовити в Білий дім іншу людину, лагіднішу. Треба допомогти їм. Тим паче, що вибори президента не за горами. Словом, е всі підстави для оптимізму. Хтозна, що станеться, коли під ударами з повітря почнуть валитися нью-йоркські хмарочоси, а в портах вибухатимуть кораблі з нафтою!..

— Німці проллють кров тисяч людей, переважно жінок і дітей, але нічого не досягнуть. Ви добре розумієте, що війною керують не з Америки. Головне — росіяни, а тут, я певен, ви безсилі… Та перейдемо до діла. Я стомився і хочу спати. Що ви бажаєте від мене ще?

— Вперше я побачив, як ви працюєте під водою, років п'ять тому. Ваше мистецтво схвилювало мене. Але тоді це була заздрість дилетанта. Тепер я зацікавлений як професіонал. Мені відомо, що ви приховували свій секрет навіть од співвітчизників. Чи не в цьому причина того, що з вами обійшлися так круто?.. В день вашого приїзду й сьогодні я показав, що також дечого домігся. Мені здається, я маю право сказати: об'єднаймося ж!.. Ви мовчите? Що ж, я розумію — ділова людина не розстанеться з тим, що дорого коштує, не діставши солідних гарантій. Такі гарантії будуть. Я уповноважений запропонувати вам чин капітан-лейтенанта німецького військово-морського флоту, посаду мого заступника й сто тисяч марок у будь-якій валюті і в будь-якому банку світу.

— А що повинен робити я?

— Нам потрібен загін плавців, здатних поринати на глибини сто-сто двадцять метрів… Ну, згодні? Можу додати; наказ про ваше призначення підпише сам фюрер.

— Що ви зробили з моїми товаришами?

— Для вас це небажані свідки. Я вирядив їх до табору військовополонених.

— Брехня, — кричить Пелла. — Їх убили!

І, схопившись з каменя, кидається на Абста. Абст, як завжди, напоготові. Точним ударом він звалює італійця, трохи піднімає, знову б'є, штовхає ногами.

— Я примушу тебе підкоритися, — повторює він люто, — примушу, примушу!..

Якусь секунду Карцов вагається. Та наступної миті, розкидаючи ящики, він плигає, звалює Абста й, сівши на нього, викручує руку, якою той тягнеться до пістолета.

Пелла стискує ворогові горло. Ще хвилина — і Абст зв'язаний. Його несуть у глиб майданчика, за стелажі.

Карцов порпається в Абстових кишенях. Ось він випростався. В руках у нього низка ключів.

— Росіянин! — Карцов тицяє себе пальцем у груди.

Пелла стоїть поруч, часто киває. Він усе зрозумів.

У нього розбито ніс, пошкоджено брову. Він важко дихає. Кров і сльози, перемішавшись, юшать по його обличчю, капають з підборіддя.

Одинадцятий розділ

Марта Рішер стоїть, прихилившись до стіни, біля тунельного, повороту. Сили у неї тануть, але вона не може примусити себе повернутись до кімнати.

Ввімкнувши радіостанцію, вона й гадки не мала, що почує таке!.. Правда, вже давно стала звичною думка: для підпільниці, яка діє у фашистському кублі, фінал один — катастрофа, загибель. Та десь у глибині свідомості жевріла надія: може, якось минеться!

Не минулося!

О двадцятій годині сорок п'ять хвилин Марта зайшла до радіорубки. Їй пощастило: Абст був зайнятий біля лагуни, і вона сама прийняла важливе повідомлення. Ввімкнула станцію і, маючи трохи часу, настроїлася на хвилю центрального мовлення рейху. Це було суворо заборонено, проте вона іноді ухитрялася послухати, що робиться в світі: коли двері в радіорубку відчинено й видно велику частину коридора, завжди можна встигнути вимкнути станцію або збити настройку, якщо хтось появиться в тунелі.

Передавали звичайну інформацію — щось про економію електрики й газу. І раптом диктор, обірвавши передачу, оголосив, що надійшло дуже важливе повідомлення. В Берліні відбувся суд над керівниками комуністичної організації, яку виловила служба безпеки рейху. Велику підривну групу було старанно законспіровано, її філіали розкидано в багатьох містах Німеччини. Проте СД і поліція безпеки виявилися на висоті. Важку операцію по ліквідації зграї небезпечних злочинців здійснили успішно: заарештовано всю верхівку організації на чолі з керівником — заводським механіком ІІаулем Прозе. Виловлено весь актив.

Голос диктора гримів, коли він розповідав про роботу підпільників: ті вели антивоєнну пропаганду, саботували найважливіші постанови фюрера, переховували дезертирів і втікачів з концтаборів.

Диктор трохи помовчав й оголосив: недавно зрадники намагалися передати ворогові інформацію про важливу військову новинку й про місце розташування деяких заводів та лабораторій, де цю зброю створювали. Хвала господові, їм це не пощастило.

Змовників засуджено до страти. Сьогодні вирок виконано. Членів злочинницької зграї, які уникли арешту, незабаром схоплять. СД й поліція безпеки знають, де їх шукати!..

Передача екстреного повідомлення закінчилася, радіо замовкло. А Марта все ще сиділа з навушниками на голові — нерухома, бліда, нічого не бачила, не чула. Все загинуло, все: організацію розгромлено, товаришів знищено. Страчено Пауля Прозе — людину, що навчила її справжньому життю, боротьбі. Комуніст, чиє слово було законом для десятків самовідданих бійців. Розумний і суворий керівник, а в години дозвілля, — що не часто випадали на його долю, — дорослий хлопчак, невичерпний на жарти та пустощі.

«Фрейлейн, — сказав Пауль, коли їй пощастило влаштуватися в Аненербе, — фрейлейн, того дня, коли закінчиться весь цей кошмар і улюбленого фюрера повісять, того дня я прийду до вас з величезним букетом. І коли з'ясується, що ви ще не обрали хлопця до вподоби, бережіться, фрейлейн, бо я почну небачені атаки!»

Прозе жартував. Хотів підбадьорити її. А в самого стільки тривоги було в очах. Колись Марта врятувала йому життя, а тепер він посилав її в небезпечну розвідку, можливо, на смерть.

І ось його нема…

Марта сиділа біля пульта, приголомшена, спустошена.

Хронометр на передавачі методично відлічував час.

О десятій годині вона простягнула руку до панелі станції і настроїлася на передавач Абстових хазяїв. Той відповів. Марта прийняла й розшифрувала радіограму: завтра на світанку, коли три підводні човни ляжуть на грунт поблизу скелі, Абст повинен прибути на флагманський човен, котрий він відрізнить по знаку на його правій скулі — два білих трикутники вершинами один до одного. Між ними вхідний отвір шлюзового пристрою; через нього Абста впустять у човен. Сьогодні з двадцять другої години безперервно слухати ефір, опівночі налагодити з підводними човнами зв'язок.

Закінчивши дешифровку, Марта підвелася. Треба було негайно діяти і в першу чергу розповісти про все Рейнхельтові.

Вона попрямувала до дверей, але раптом зупинилася. Звичайно, вона не покаже Абстові радіограму. Та він або його помічники можуть уночі ввімкнути станцію…

Як бути?

Вона взяла викрутку й рішуче розкрила панель рації…

Потім пішла розшукувати Карцова, Його не було в спальні плавців. Напевно, лікар біля лагуни.

Марта прийшла на майданчик, коли говорив Галлер.

У неї не вистачило витримки розіграти переляк через пошкоджену радіостанцію: поки фашисти ремонтуватимуть, вона встигне попередити друга.

Діставши Абстів наказ іти в свою кімнату, Марта й не подумала скоритися. Вона знову й знову обійшла підземелля. Розшуки не дали наслідків.

І ось, притулившись до стіни, вона стоїть у центрі скельного лабіринта, самотня, безпорадна… Треба щось робити!

Переборюючи апатію, млявість, дедалі відчутніший біль у ногах, Марта чвалає тунелем. Іноді сідає й долонями розтирає коліна, ступні. Після кожної такої зупинки все важче примусити себе підвестися.

Непомітно вона опиняється біля входу в радіорубку. В повітрі запах диму, каніфолі: Глюк порається біля розкритої панелі передавача, орудуючи паяльником. Вальтер вносить ящик із запасними деталями до рації.

— А, фрейлейн! — Він обережно опускає ящик. — Не бачили Рейнхельта?

Глюк, припинивши роботу, обертається. Фашисти запитально дивляться на Марту.

Вальтер хоче спитати ще щось, але з коридора чути швидкі кроки, що віддаляються.

— Він! — кричить Вальтер.

Вихопивши пістолети, Абстові помічники вибігають.

Вальтер та Глюк мчать тунелем. Далеко попереду невиразно видніє силует людини, яку вони переслідують.

Два крутих завороти, один за одним. Тут від тунелю відходить короткий апендикс. Утікач звертає туди.

Глюк та Вальтер полегшено переводять дух: жертва у пастці.

Увійшовши до тунельного відгалуження, рудий вмикає ліхтарик.

— Матінко божа, — розгублено мимрить він, — а ми думали!..

Попереду, притулившись до каменя, стоїть плавець. Ось він відокремлюється від скелі, йде назустріч.

— Гей, ти, стій! — наказує Глюк.

Чоловік іде далі, немовби й не чув окрику.

— Які очі у нього, Густав! — злякано шепоче радист.

Плавець втягує голову в плечі, пригинається. Ось-ось він кинеться на тих, хто заступає вихід.

Глюк підіймає пістолет. Гуркіт. Пронизливий крик.

Марта чула і постріл і крик.

Шарпнувши двері, вона вибігає в тунель, але, ступнувши кілька кроків, змушена сісти.

Довго сидить на камені, заплющивши очі й стиснувши руками горло.

Знову в тунелі шурхіт, квапливі кроки.

З півтемряви вибігає людина.

— Отто! — владно гукає Рішер, перетнувши дорогу. — Стояти, Отто!

Плавець спиняється. Його зігнуті в ліктях руки падають уздовж стегон. Піднявши підборіддя, він дивиться поверх голови дівчини.

Куди він тікав? Уривки яких спогадів та образів, що майнули в спотвореному мозку чоловіка, підняли його з нар?..

Плавець нерухомий. Тільки груди його підіймаються — судорожно, коротко, немовби йому важко дихати.

Марта кладе руку на голову божевільного. Холоднуватими пальцями масирує чоло, скроні, потилицю.

— Спокійніше, — шепоче вона, — спокійніше, Отто, іди назад і лягай спати.

Плавець обертається і біжить назад — тією ж неквапливою вовчою ходою.

Марта довго дивиться йому вслід, болісно пригадуючи те, про що тільки-но думала.

Вона втратила рідних — загинули від бомб; її сподвижників та друзів стратили фашисти; а кілька хвилин тому вбили того, хто став для Марти дорогим, єдиним… Вій знайшов її в цьому пеклі, вилікував, коли вона вже думала, що загине, вдихнув у неї енергію, волю до життя, до боротьби!

То невже ж за всі ці життя не заплатять вороги? А плавці — і за них ніхто не помститься? Якби в неї був пістолет! Але вона беззбройна. Так, рішення може бути тільки одне. Те, що вона замислила, — страшне. Проте у неї нема вибору.

Печера плавців.

Люди лежать на нарах. Деякі сидять на землі, мовчазні, нерухомі.

Щойно ввійшла Марта. За час хвороби вона одвпкла від них, і тепер їй не по собі.

Побачивши дівчину, один плавець підводиться з нар. Другий повертає до неї голову.

— Хочу їсти, — повільно каже він і ступає крок їй назустріч. — Пора вечеряти. — Він протягло зітхає. — Пора вечеряти, пора вечеряти…

Люди на нарах засовалися. Печера починає гудіти. Марта схвильована.

— Лягайте спати! — квапливо каже вона, відступаючи до дверей. — Спати, всім спати, лягайте на нари!..

Вона знає кожного, його історію, особливості організму. Тільки один незнайомий їй — широкоплечий житель півдня. У нього кучеряве чорне волосся. Він сидить у далекому кінці нар.

— Спати, лягайте спати, — повторює Рішер, і голос її тремтить, зривається.

Плавці неохоче слухаються. Та вона розуміє: це ненадовго.

Стоячи біля дверей, Марта востаннє дивиться на них. Вона все б оддала заради їхнього порятунку, все на світі!..

Дівчина довго стоїть біля виходу. У неї тремтять губи, і серце калатає так, що відбивається в скронях.

А Карцов шукає Марту.

По дорозі до спальні плавців він уже побував у її кімнаті, на камбузі, оглянув багато відгалужень тунелю. Де ж вона?

Його все більше охоплює тривога, передчуття близького лиха. Марта була на майданчику і все знає; в розпачі вона може зважитися на таке, чого вже не виправиш…

Ні на мить не забуває він також про італійця, котрий лишився сам на сам з Абстом. Щоправда, Абста зв'язано і в нього у роті кляп. Та все одно він небезпечний!

Вони зберегли Абстові життя, вирвавши з нього обіцянку врятувати плавців. Він дав слово. Але — Абстове «слово»!..

Головне зараз — видати плавцям препарат, розшукати Марту, з її допомогою знешкодити решту жителів підземелля.

Потім вони повернуться на майданчик, де чекає Пелла. Сейф відімкнуто, спостерігаючи за Абстом, італієць готує підривні заряди й респіратори. Крім того, він повинен вкрутити детонатор в одну з торпед — про всяк випадок. Все може статися…

Марта лишиться в гроті, а Карцов і Пелла, взявши заряди, подадуться розшукувати фашистські підводні човни. У цих справах Пелла великий спеціаліст. Недарма на нього полював Абст.

Такі плани.

Тільки б знайти Марту і встигнути до плавців, тільки б не спізнитися!..

Тунельний заворот. Містки перекинуто через розколину. Що це темніє на її протилежному боці? Якийсь предмет. Та Карцову не до нього.

Хутче, хутче до плавців!

Ще заворот. Ось вони, двері.

Ледве дихаючи від хвилювання, він одсуває заслінку вічка.

Нари порожні. Люди скупчилися в центрі печери, похитуючись на зігнутих ногах. Приміщення сповнене гомону.

Відсахнувшись, Карцов мчить туди, де зберігається препарат. Це в бічному тунельному відгалуженні, зовсім поряд. Можливо, він ще встигне відвернути лихо.

Ось і сховище. Та що це? Двері розчинено навстіж! Стелажі, котрі ще вчора було заставлено сірими картонними ящиками з брикетами, порожні.

Він іде назад, тицяючись ліктями об стіни. Немов сліпий. Містки через розколину. На самому її краю лежать два брикети. Очевидно, їх загубили, коли несли.

Карцов нахиляється над розколиною. З темряви війнуло холодом. Скинувши туди брикет, він чекає. Кілька секунд тихо, потім ледве чути сплеск.

У боковині містків стирчить цвях. На ньому довга темна нитка. Він і не помітив би її, та повітря в тунелі рухається і гойдає шерстинку.

Карцов довго не може спіймати її задерев'янілими пальцями. Нарешті підносить до очей.

Синя шерстинка.

Пам'ять підказує: Марта, коли вона з'явилася біля лагуни, була в синій куртці.

Марта!.. Карцов так ясно бачить її. Маленька, ще не зміцніла після хвороби, вона плентається тунелем, згинаючись під вагою ящика. Скинувши його в розколину, повертається, щоб узяти новий.

Її хитає од слабості. Їй зовсім кепсько.

Кожен крок дається важко.

Стелажі спорожніли. Ящик за ящиком зникли в безодні. Нарешті лишився останній. Дотягнувши, Марта кидає його на скелю, падає навколішки, сантиметр за сантиметром штовхає важкий ящик до розколини.

Краї провалля положисті. Тут легко втратити рівновагу. Та Марта не думає про небезпеку. Налягаючи на ящик, вона суне його, суне.

Швидше, кожну секунду її можуть наздогнати!

Останній ривок — і ящик летить у провалля.

А за ним, знесилившись, сповзає туди й сама Марта, чіпляючись за камені і не знаходячи в них опори…

Карцов примушує себе підвестися, помалу йде через містки.

А гомін у спальні плавців гучнішає. Він схожий на гуркіт штормового моря.

Гомін наростає. Тепер чути й удари. І раптом голосне ревіння потрясає тунель: немовби звук, протаранивши перепону, вихопився на волю.

Нарешті Карцов опам'ятався!

Та вже чутно тупіт десятків ніг — ті, що біжать, ось-ось вискочать з-за рогу.

Метнувшись убік, він ховається за скелю. Стоїть, притиснувшись до каменя, і його обдають хвилі повітря, розбурханого втікачами. Юрба мчить повз нього, зникає в тунельному закругленні. А невдовзі звідти долинають постріли, зойки.

Дорога до лагуни ще вільна. Пересуваючись уздовж стіни, Карцов поспішає до виходу.

З новою силою гримить підземелля: юрба повертається.

Все вирішують секунди. І Карцов, уже не ховаючись, біжить по тунелю. Тепер недалеко. Вій встигне. Тільки б Пелла був на місці.

Вибігши на майданчик, Карцов очима шукає товариша.

— Я тут! — Пелла біля стелажів. Орудуючи ключем, він угвинчує детонатор в торпеду.

— У воду! — волає Карцов.

Схопивши спорядження, складене біля трапа, вони одночасно стрибають у лагуну.

Швидко надівають респіратори, прикріплюють вантажі. Підривні заряди, компаси, ножі — все напоготові. І вони поринають.

А плавці вже вискочили з тунелю. Юрба розтікається по майданчику, божевільні падають із скелі у воду. Та без дихальних апаратів вони безпорадні. Пірнувши, плавці задирають голови і, оточені роєм світних бульбашок, пориваються до поверхні.

Вода напрочуд гарна. Вона міниться всіма відтінками синього кольору — од кобальту до ультрамарину; сповнена світла, життя, яскриться; зграї риб'ячої молоді крутяться в ній та граються, і в кожній рибчині відбивається сонячний промінь.

Але все це — біля поверхні. Ближче до дна, — а до нього тут метрів двадцять п'ять — переважають спокійні і холодні тони. В сіро-синій сутіні пропливають великі риби. Вони прямують до невисокого пасма, що стирчить з мулу, пасма, за яким дно стрімко йде вниз. Риби перевалюються через каміння й розчиняються в густій імлі. А з похмурої безодні випливають зустрічні мандрівниці. Проминувши пасмо, злітають вертикально угору, немовби знудьгувалися по світлу та сонцю. І кожна, досягнувши поверхні, народжує беззвучний вибух — срібними стрілками на всі боки мчать мальки, наче тріщини бризкають по люстерку…

Біля пасма з'явилися люди. Великий групер втупився випуклим оком у чужинців, засовав плавцями, обережно відсунувся. Із скельної щілини виволокла своє гадюче тіло мурена, постежила за ними, вищирила отруйні зуби і знову ковзнула до нори.

А ті пливуть далі. Їх двоє. Ноги в ластах звиваються, наче щупальця, руки витягнуто над головою. Ще недавно Пелла тримав перед очима компас, щоб точно йти по курсу. Тепер потреби в ньому нема — ціль знайдено. Підводний човен, один з трьох, що згадувався в радіограмі, лежить на дні, напівсхований у гущавині бурих водоростей, немовби спеціально зарився в них.

Карцов і Пелла зупиняються — заряди, які вони буксирували, опускаються і повисають на лінях.

Рухом руки Пелла кличе товариша. Зблизившись головами, вони ширяють у прозорій воді. Пелла вказує на великі циліндри — ними заставлено палубу човна. Чотири циліндри перед рубкою, по два в ряд. Стільки ж у кормовій частині підводного човна. Пелла жестами пояснює: в циліндрах торпеди; підійшовши до ворожого порту, човен лягає на грунт і випускає плавців; ті відкривають кришки циліндрів, витягають торпеди….

Карцов киває — він усе зрозумів.

Знову скоромовка жестів. Італієць просить, щоб Карцов лишився на місці й спостерігав — мало що може скоїтися. Він, Пелла, підвісить заряд, увімкне годинниковий механізм детонатора. На це піде небагато часу, і вони почнуть шукати нову ціль.

Карцов згоден. Повільно опускаючись у водорості, він стежить за товаришем, що продовжує путь.

Тиша, спокій.

Човен немов мертвий. Вимкнено навіть машинки для очищення повітря. Це зрозуміло — субмарина на невеликій глибині, її можна виявити приладами з корабля, що проходитиме поблизу, а виявивши — закидати бомбами.

Тиша. Спокій. Тільки іноді клацають клапани в Карцовому респіраторі — клапан вдиху різкіше, клапан видиху — слабкіше.

Де ж Пелла?

Карцов розсовує водорості і ривком мчить уперед.

Він побачив: з поверхні моря на човен пікірує людина. Невідомий у респіраторі. Ось він підніс руку до пояса, вихопив ніж.

Карцов з усіх сил працює ластами. Його жене страх за товариша, жене лють, шал, бо в атакуючому він упізнав Артура Абста.

Вони швидко пливуть до однієї точки.

Їхні шляхи перетнуться за метр од італійця. Той, ні про що не підозрюючи, прикріплює до човна вибухівку.

Вороги ось-ось зштовхнуться. Абст уже біля Пелли, підняв руку з ножем. Карцов атакує його і відганяє. Чи встиг Абст ударити італійця? Здається, ні…

Плавці кружляють у воді, не ризикуючи зблизитися. Вони знають: для перемоги потрібен тільки один удар. Той, хто схибить, загине.

Поступово Карцов відтісняє Абста од човна. Треба виграти час. Пелла закріпить міну, ввімкне годинниковий механізм детонатора і прийде на допомогу. Вдвох вони легко подужають ворога.

Карцов і Абст пливуть усе далі, помалу підіймаючись до поверхні.

Пелла дивиться їм услід. Дивиться все важче — навколо каламутнішає, наче з дна піднявся мул. Та Пелла знає: це не мул, це кров. Він лежить на носовому горизонтальному кермі човна. Якщо він ворушиться, кров з рани в боці юшить дужче. З кров'ю втрачаються сили. Їх у Пелли так мало, що навряд чи йому вдасться закріпити підводний заряд.

Що ж робити? Випливати?

Це легко — варто скинути вантажі на поясі, і його вже ніщо не втримає під водою. Він полине туди, де повітря й сонце, де друг, допомога якого так потрібна! Та Пелла вирішив: він закріпить міну й приведе в дію механізм детонатора.

Переборюючи біль, італієць перевертається на живіт, намагається підтягнути лінь із зарядом. Зусилля втомило.

В голові наморочиться, ось-ось він знепритомніє. І лінь вислизає з пальців.

Ще спроба, і знову невдача.

Віддихавшись, Пелла озирається. Кругом пусто. Тільки мурена випливла з-за скелі й, уткнувшись носом у пісок, звивається товстим слизьким тілом.

Сил дедалі менше. Про лінь Пелла вже не думає. Вихід один: він запустить годинниковий механізм міни і спливе, лишивши її біля човна. Він сподівається, що найближчим часом човен не рушить з місця.

Міни внизу, в піску. Пелла сповзає з керма і планірує до них. Ось він ліг на грунт, береться за механізм детонатора.

І раптом сильний удар. Якби Пелла був на поверхні моря, він би побачив: розкидавши верхівку конічної скелі, в небо вихопився вогняний стовп, скеля, хитнувшись, впала у воду.

Пелла зрозумів усе. Адже він сам угвинтив у торпеду детонатор миттєвої дії. Вибуху однієї торпеди було досить, щоб детонували інші, які лежали поруч, на стелажах.

Сила вибуху шпурляє італійця на борт човна. Скельця шолома тріснули. До лиця просочується вода.

В човні забігали, загомоніли. Він здригнувся, грунт під ним зарипів.

Пеллі недобре. Він задихається. В шоломі повно води.

Він здирає шолом.

Невиразно видно сірий, у заклепках борт субмарини, що пропливає поблизу. Де ж міна?

Руки нишпорять у піску. Намацали, обхопили снаряд. Міну притиснуто до грудей. Пелла, як сліпий, оббігає її пальцями.

Ось він, детонатор!

— Нуль… — шепоче Пелла.

І ривком повертає лімб.

Човен підкидає, кренить. З пробоїною в борту він опускається в киплячу каламуть.

Мчать угору волоті водоростей, бульбашки повітря та соляру, спливає, кружляючи, розчавлена мурена.

А осторонь Карцов б'ється з Абстом. Перший вибух не завдав їм шкоди — удар було ослаблено відстанню. Та ось висадив свою міну Пелла. Карцова боляче штовхнуло в груди, заклало вуха. Повітряний мішок респіратора тріснув, до легень увірвалась вода. Ледве живий, він зірвав шолом, скинув пояс з вантажами і виринув на поверхню.

В грудях — сильний біль. У роті відчувається смак крові.

Де ж Абст?

Карцов занурює голову у воду, напружено вдивляється в синю темінь.

Там усе затягло серпанком. Проте далеко в глибині, поблизу дна, ледве видно силует людини.

Абст загинув?..

Ні, ворушиться. Отже, живий, і респіратор його справний.

А Карцов без дихального апарата, загубив ніж, беззахисний.

Ось Абст засовав ластами, трохи сплив. Тепер він точно під Карцовим. Закинув голову й дивиться на нього.

Він може напасти у будь-яку секунду, та бариться. Чому?

Вичікує, щоб ворог підняв голову, дихаючи. Цієї миті Абст і потягне його під воду.

Карцов повинен атакувати. Атакувати всупереч логіці, котра вимагає виманити ворога з глибини, щоб битися за однакових умов. Абст не жде нападу. Несподіваність — єдина перевага Карцова.

І він пірнає.

Так, Абст навіть не ухилився — тільки встиг простягнути назустріч руку з ножем. Удар влучив Карцову в стегно. Наступної секунди він смикнув Абста за руку. Ніж випав. І тут же Абст дістав міцний удар в горло.

Ще удар, ще!.. Рятуючись від ударів, Абст ногами відбиває ворога, тягне на глибину.

Люта, беззвучна боротьба у водяній товщі. Абст слабшає. Його ноги розтискаються, він сповзає по тілу Карцова.

Зібравши всі сили, Карцов робить останній удар — зверху, двома кулаками.

Треба добити ворога, та Карцов задихається. Відштовхнувшись од нерухомого тіла ворога, він мчить до поверхні.

Сонце. Спокійне море.

Карцов лежить на воді, жадібно дихаючи. При кожному вдихові біль впинається в ребра, при видиху на губах з'являється кров. Певно, дуже пошкоджено легені.

Віддихавшись, він оглядає обрій. Навколо тільки вода.

Завалившись, скеля поховала плавців.

Там же, на дні, під кам'яними брилами, спочиває Марта.

І італійський моряк Джорджо Пелла, людина з мужнім серцем, уже не підніметься з глибини… Сльози душать Карцова.

Востаннє дивиться він туди, де глибоко під водою похована Марта Рішер.

На півночі, за обрієм, — база союзників. Він повертає на південь. Він знову сам в океані.