Беззоряне море

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Гаразд, ми писатимемо все вручну, адже інтернету я більше не довіряю.

Не те щоб я колись довіряла інтернету. Але все стало якимось дивним.

Не те щоб раніше все не було дивне. Та досить про це.

Я маю намір записати сюди все, про що вже дізналася, щоб знову не втратити інформації. Я знесла свої записи з ноутбука, видалила файли, але перепишу їх сюди, перш ніж поріжу надруковані копії.

Хтось якимось способом стер усе з мого телефона, тож ті записи втрачено, і, напевно, щось я вже забула.

Спробую відтворити те, що пам’ятаю, у якомога точнішому хронологічному порядку.

Для надзвичайних випадків у мене є одноразовий мобільник.

Хочу зберегти якомога більше інформації в якомусь одному місці, щоб завжди мати її під рукою.

Тепер є лише ти і я, щоденнику. Сподіваюся, згодом я зможу розібрати свій почерк. Сподіваюся, воно того варте, хай куди все це заведе. Хай коли це станеться.

Кумедно: якщо доросла людина зникає і немає ніяких прикмет брудної гри, ніхто не розпочне повномасштабної детективної операції з її пошуків абощо.

Тому за це взялася я.

Певною мірою тому, що мені набридло, як «люди весь час зникають», а ще через те, що, здається, протягом кількох останніх днів я бачилася із З. частіше за інших.

Поліція захотіла знати, чому він приїжджав до Нью-Йорка. Мені було відомо про костюмовану вечірку (я розповіла про це поліції, і вони запевнили, мовляв, дізнаються, що це була за вечірка, проте не знаю, чи виконали вони обіцянку, адже коли я сказала, що З. позичив мою маску, поліціянти подивилися на мене так, ніби я все вигадую), тому все це здавалося незапланованим і вирішеним останньої хвилини, і я спробувала розпочати розслідування з того, що відбувалося на кілька днів раніше.

Він здавався… Не знаю. Схожим на себе, але все було якимось екстремальнішим. Ніби він був поряд і водночас десь далеко. Я і далі думаю про ту розмову посеред снігу, коли попросила його стати моїм співмодератором, і яким той семінар здавався… особливим. Він, схоже, був поглинутий чимось іншим, і я хотіла розпитати, чим саме, але потім ми вийшли на вулицю, а тоді з нами весь час була Лексі. І я знала, що він не знайомий з Л. досить добре, щоб затівати такі балачки, а потім він зник.

Поліції не подобається чути, що він, схоже, «був поглинутий чимось іншим», якщо ви не знаєте, чим саме. Це для них пусті слова. Наче нас усіх інколи не поглинає щось інше.

Їм також не сподобалося, що на запитання «Що було в повідомленнях, котрі ви йому надсилали?» я відповіла: «Шарф з “Гаррі Поттера”, який я йому сплела».

«Вам не здається, що ви трохи задорослі для цього?» — поцікавився один з них тоном, нібито сказав: «Ви занадто дорослі для цього, так звані міленіали-переростки»[60].

Я знизала плечима. І ненавиділа себе за те, що вчинила так.

«Як добре ви його знали?» — запитали мене у відділку, пригостивши ледь теплим чаєм у паперянці із чайним пакетиком (напій лише здавався справжнім чаєм, а був підфарбованою листям водою).

Як добре хтось когось знає? У нас було кілька спільних курсів, і всі, хто захоплений іграми, трохи знають одне одного. Часом ми зависали разом у барах чи біля автомата з огидною кавою у фоє медійного корпусу. Ми базікали про ігри, коктейлі, книжки й про те, що ми просто діти й нам це нітрохи не заважає, хай навіть інші люди, схоже, дотримуються протилежної думки.

Мені хотілося сказати, що я знала З. досить добре, щоб попросити його про послугу й віддячити за неї. Я знала, які коктейлі з меню в барі він замовить, а якщо не буде нічого цікавого, він візьме «Сайдкар». Я знала, що ми були однодумцями стосовно того, що ігри — це значно більше, ніж «стрілялки», і що ігри можуть бути чим завгодно, навіть «стрілялками». Іноді він ходив зі мною на дискотеку щочетверга, тому що нам обом більше подобалося, коли в клубі не товчеться натовп, і я знала, що З. чудово танцював, але спершу мав випити принаймні два коктейлі, інакше витягнути його на танцмайданчик було неможливо. Я знала, він читає чимало романів, З. профемініст і, якщо зустрінеш його в кампусі до восьмої ранку, він напевно ще й не лягав. Я знала, що почуваюся так, наче ми на тому етапі, коли звичайні приятелі перетворюються на друзів, які допоможуть тобі під час переїзду, проте ми не довершили цього перетворення, так, наче треба пройти разом ще якийсь побічний квест, здобути ще кілька балів взаємного схвалення — тоді б наші стосунки стали комфортнішими, але ми ще не цілком розуміли динаміку нашої дружби.

«Ми були друзями», — відповіла я, і ці слова пролунали водночас і брехливо, і щиро.

Вони запитали мене, чи зустрічався З. з кимось, і я сказала, що не думаю, а вони після цього, здається, більше не вірили, що ми друзі, адже справжній друг знав би про таке. Я мало не вибовкала їм, що він огидно порвав з тим хлопчиною з Массачусетського технологічного інституту (у нього було іменникове прізвище — Дзвін, чи Джбан, чи ще щось таке), але не сказала, адже минула вже ціла вічність, і до того ж я була впевнена: так сталося через стосунки на відстані, тож розмови про це не здавалися аж такими доречними.

Вони запитали, чи не думаю я, що він міг учинити щось — на кшталт стрибнути з мосту, — і я сказала, що не міг, та разом з тим я думала, що більшість із нас інколи стоїть за два кроки від того, щоб стрибнути з мосту, і ти не знаєш, у який бік тебе штовхне завтра — туди чи сюди.

Вони записали мій номер, але так і не зателефонували.

Я телефонувала й залишала повідомлення кілька разів, щоб дізнатися, чи знайшли вони щось.

Мені ніхто ніколи не перетелефонував.

Син віщунки стоїть на вкритому снігом полі. Сніг і далі тихо падає, прилипаючи до окулярів і волосся. Навкруг поля ростуть дерева, гілля притрушене сніжинками. Нічне небо де-не-де поплямоване хмарами, але зорі та місяць ллють м’яке світло.

Закарі розвертається й бачить позаду себе двері — їхній прямокутник самотньо стоїть посеред поля й веде до кришталевої печери. За ними миготить вогонь, тягнучись до снігу, але смолоскип, який ще секунду тому був у хлопця в руках, тепер зник кудись разом із совою.

Повітря в легенях таке свіже й колюче, що його важко вдихати.

Усе здається занадто насиченим. Надміру широким і просторим. Дуже холодним і вельми дивним.

Десь удалині сяє вогник, а коли Закарі наближається до нього крізь легкий снігопад, той перетворюється на вервечку маленьких лампочок, що звисають з фасаду дуже знайомого будинку. Над бовдуром здіймається стовп диму, прокладаючи собі шлях крізь сніг до зірок.

Він нещодавно був тут. Кілька тижнів тому? Можливо. А може, і ні. Цей будинок матиме той самий вигляд, хай би скільки минало років.

Закарі Езра Роулінз минає пофарбовану в індиго клуню, яка в тьмяному світлі здається чорною, і підіймається вкритими снігом сходами материного будинку. Хлопець змерз і стоїть, розгублений, на задньому ґанку. До його спини прив’язаний меч у старовинних шкіряних піхвах. Убраний він у древнє пальто, що загубилося в часі, а потім знову знайшлося.

Закарі не йме віри, що Мірабель відправила його додому.

Але він тут. Він відчуває сніг на шкірі й потерті дошки під ногами. Бильця і карниз прикрашені миготливими лампочками. Ґанок убраний гілочками падуба, обгорнутими срібними стрічками, і заставлений залишеними для фей мисочками.

Запах снігу свідчить про те, що в каміні палає вогонь, чутно пахощі кориці в тістечках, які, мабуть, щойно вийняли з духовки.

Усередині горить світло. У будинку людно. Лунає сміх. Дзеленчать келихи. Грає, безсумнівно, Вінс Ґваральді.

Вікна розмальовані морозяними візерунками. Вечірка всередині звідси здається розбитою на прямокутники імлою зі світла та кольору.

Закарі кидає погляд на клуню і садки. Уздовж усієї під’їзної доріжки стоять машини, якісь він упізнає, а якісь ні.

На краю лісу позаду клуні стоїть і дивиться на нього крізь снігопад олень.

— Ось ти де, — чує Закарі голос позаду себе, і його водночас кидає і в жар, і в холод. — Я тебе шукав.

Олень зникає в гущавині. Закарі обертається до власника голосу.

За ним на ґанку стоїть Доріан. У нього коротше підстрижене волосся. Вигляд не такий утомлений. Чоловік убраний у светр з оленями та сніжинками, який здається іронічно святковим, що надзвичайно зворушливо. На ногах Доріана смугасті вовняні шкарпетки, а черевиків немає.

У руці він тримає склянку зі скотчем і льодом у формі зірочок.

— Що сталося з твоїм светром? — цікавиться Доріан. — Певно, ти заприсягнувся ніколи не знімати його, навіть коли б він став переможцем у конкурсі на найогидніший светр.

Закарі мовчки дивиться на нього. Не може збагнути, чому ця знайома людина опинилася в зовсім іншому, але так само добре знайомому місці.

— Ти нормально почуваєшся? — непокоїться Доріан.

— Звідки ти тут узявся? — запитує Закарі, коли нарешті здобувається на слово.

— Мене запросили, — пояснює чоловік. — Запрошення для нас обох надійшло кілька років тому, ти про це знаєш.

Закарі озирається на двері в полі, але не бачить їх крізь густий сніг. Скидається на те, що їх там узагалі ніколи не було. Наче все це сон. Пригода, яку він сам собі вигадав.

Хлопець розмірковує, чи сниться йому це, але не пам’ятає, щоб лягав спати.

— Де ми познайомилися? — запитує він чоловіка, що стоїть біля нього.

Доріан скоса поглядає на нього, почувши ці слова, і, трохи помовчавши, каже:

— На Мангеттені. На вечірці в готелі «Алґонкін». Після неї ми вирушили на прогулянку під снігом, а потім опинилися в одному з тих погано освітлених і зручних для розмов барів, де протеревенили аж до світанку, тож я як джентльмен відвів тебе назад до готелю. Це тест?

— Коли це було?

— Майже чотири роки тому. Хочеш повернутися в той час? Якщо хочеш, можемо влаштувати святкування на річницю.

— Ким… Ким ти працюєш?

Доріановий погляд на мить змінюється зі скептичного на стурбований, але він однаково відповідає:

— Коли я востаннє перевіряв, то був книжковим редактором, але тепер я шкодую, що зізнався в цьому, адже якщо ти все забув, я міг обдурити тебе й змусити нарешті показати мені той проєкт, з яким ти граєшся і сам не знаєш, книжка це чи комп’ютерна гра, ну той, з піратом. Я вже склав тест? Тут холодно.

— Це не може відбуватися насправді.

Закарі тягнеться до билець ґанку, остерігаючись торкатися чоловіка поруч із собою. Бильце під його пальцями тверде, сніг тане на шкірі, легенько пощипуючи.

Усе, що він відчуває тут, злегка пощипує.

— Ти випив забагато пуншу, що приготувала Кет? Вона повісила на нього табличку з попередженням, тому я зупинився на цьому. — І Доріан підіймає в повітря свою склянку.

— Що сталося з Мірабель? — запитує хлопець.

— Хто така Мірабель? — Доріан ковтає скотч.

— Не знаю, — зізнається Закарі, і це правда.

Він не знає. Не певний на всі сто. Можливо, він вигадав її. Cтворив у своїй уяві з міфу й фарби для волосся. Якби вона була справжня, то була б тут, і вона б сподобалася його мамі. На Доріановому обличчі знову з’являється занепокоєння, здебільшого це стосується насуплених брів.

— У тебе черговий випадок?

— У мене що?

Доріан опускає очі на свій келих і занадто довго мовчить, перш ніж озватися. Коли він нарешті набирається духу, кожне його слово виважене, а тон спокійний і врівноважений.

— Раніше в тебе були проблеми зі здатністю відрізнити реальність від вигадки, — каже він. — Іноді з тобою трапляється, коли ти чогось не пам’ятаєш або пам’ятаєш те, чого не було. Але такого вже давненько не було. Я думав, що твої нові ліки допомагають, та мабуть…

— Нема в мене ніяких випадків, — протестує Закарі, однак ледве витисикає із себе ці слова. Йому стає складніше дихати, бо кожен подих — плутанина та крига. Руки тремтять.

— Узимку справи завжди погіршуються, — пояснює Доріан. — Ми впораємося.

— Я… — починає хлопець, але не може закінчити думку. Він ніяк не може опанувати себе.

Земля під ногами більше не здається твердою. У нього проблеми зі здатністю відрізнити реальність від вигадки.

— Я не…

— Ходімо всередину, любий.

Доріан нахиляється, щоб поцілувати його. Цей жест звичний і заспокійливий. Наче він робив так уже тисячу разів.

— Це історія, — шепоче Закарі Доріанові у вуста, перш ніж вони притискаються до його, — це історія, яку я розповідаю собі.

Він зводить руку, яка все ще тремтить, до Доріанових губ і легенько відштовхує його. Чоловік здається справжнім на дотик. Справжнім, щільним, затишним і знайомим. Було б легше, якби він не здавався таким справжнім.

Розмови й музика в будинку стихають, ніби хтось чи щось скрутило фонову гучність.

— Ти в піжамі? — дивується вигаданий Доріан.

Закарі знову дивиться на небо. Хмари розсіялися. Снігопад ущух.

Згори вниз на нього дивиться місяць.

— Тобі не слід зараз бути тут! — гукає місяцю хлопець. — Мені не слід зараз бути тут, — каже він собі.

Закарі повертається до вигаданого Доріана в образі його бойфренда на материній щорічній феєрії на честь зимового сонцестояння, яка тішить його не менше, ніж лякає, і каже:

— Гадаю, мені вже час.

— Ти про що? — перепитує Доріан.

— Я хотів би бути тут, — щиро зізнається Закарі. — Або, можливо, у якійсь іншій версії цього місця. І гадаю, я міг би закохатися в тебе, але це все не відбувається насправді просто зараз, тому мені вже час.

Він розвертається і йде туди, звідки прийшов.

— Міг би? — гукає йому назирці Доріан.

Закарі стримує бажання повернутися. «Це не справжній Доріан», — нагадує він собі.

Хлопець іде далі попри те, що якась його частина мріє залишитися. Він прокладає собі шлях по снігу, залитому місячним сяйвом, віддаляючись від будинку, хай навіть це здається відступом. Мабуть, це була перевірка. Відступ заради руху вперед.

Закарі йде до дверей у полі, але, коли підходить ближче, не бачить жодних дверей. Їх більше немає. Лише сніг. Замети, що ними встелений навіть ліс.

Хлопець пригадує мапу, яку вирішив не класти до свого інвентаря.

Два будинки в гущавині. Але ферму звідси більше не видно, він лише здогадується, з якого боку вона має бути. Намагається пригадати, у якому напрямку вказувала намальована на мапі стрілка, яку частину лісу вона позначала чи хоча б де саме стояв олень, але не може, тож вирішує, що йому все одно.

Якщо це лише історія, яку він собі розповідає, він накаже собі йти вперед. Подалі звідси.

Хлопець зводить погляд до всипаного зірками неба. Місяць дивиться на нього згори.

Закарі дивиться на нього у відповідь.

— Нам не слід бути тут! — знову кричить місяцю Закарі.

Місяць не відповідає, а лише спостерігає. Чекає на те, що станеться далі.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Я згодувала ІТ-відділу сльозливу історію про свого зниклого друга та вигаданого електронного листа, який нібито випадково видалила, мені навіть довелося пустити справжню сльозу, щоб вони перевірили для мене університетську поштову скриньку З., оскільки поліція не завдавала собі клопоту щодо цього. Після його зникнення не було жодного листа, але й до нього теж нічого. Узагалі нічого за весь січень, що здалося супердивним. Я була переконана, що в перший тиждень року ми з ним перекинулися кількома листами з того чи того приводу, а ще я надсилала йому свій розклад на С-семестр, щоб він знав.

Я перевірила свою пошту, і там не було жодного листа від З. за останні кілька місяців, а я «знала», що вони мають там бути.

Я обшукала його кімнату. Почекала, поки на поверсі нікого не буде. Його замок легко було зламати: усі внутрішні замки в корпусі просто лайно.

Його ноутбук був там, і я ввімкнула його, але хтось скинув усе до заводських налаштувань. Він навіть не був захищений паролем. Усі файли зникли, його ігри теж, чудовий постер фільму «Той, хто біжить по лезу» випарувався. Стандартний вигляд у високому розширенні.

Це було геть ненормально.

Я пошукала бібліотечні книжки, але нічого не знайшла, мабуть, він прихопив їх із собою до Нью-Йорка. У нього завжди був цілий стос бібліотечних книжок.

Єдина дивна річ, яку я там знайшла, — клаптик паперу під ліжком. Він лежав під шкарпеткою, тож його легко було проґавити (З., мабуть, прав через день, бо навіть речі на підлозі були чисті), але він вирваний з блокнота, що був на столі.

Папірчик укритий якимись карлючками, наче він писав, одночасно виконуючи щось інше. Усе здебільшого нерозбірливе, та посередині вирізнявся малюнок. Тобто три малюнки. Бджола, ключ і меч. У рядочок у центрі сторінки.

Вони намальовані всередині прямокутника, який нагадує двері, або це просто прямокутник. З. не найвидатніший художник. Бджола більше скидається на муху, але вона смугаста, тому я гадаю, що це має бути саме бджола.

Схоже було, що цей листочок важливий, тому я поклала його в кишеню. А тоді вкрала його PS4[61]. Закладаюся, їм забракне клепки, щоб помітити це.

З., як з’ясувала, був не досить розумний, щоб залишити приховані підказки в збережених на приставці іграх. Або не мав часу, чи не здогадувався ні про що, чи, може, ще щось, але ось результат. Розчарована пика детектива.

Нічого у PSN[62] чи деінде.

Певно, він теж ховав десь таємний щоденник. Він просто повинен був його мати.

Мені здавалося, що у вигаданих детективах є більше підказок. Або більше підказок, які, власне, приводять до наступних підказок.

Я хотіла знайти слід, а мала лише якісь розрізнені дивні речі, анітрохи не схожі на слід.

Не знаю, що саме я сподівалася знайти, можливо, його повідомлення до когось, у якому він розповідав про плани, абощо. Якщо, звісно, він мав план. Може, і не мав.

Я знайшла благодійну організацію, що влаштовувала вечірку, на яку З. поїхав, і працювала, ґрунтуючись на ідеї, що на вечірці він таки був. Я знала, що він зареєструвався в готелі, тому що це поліція перевірила, отож не такі вони вже й безголові… Проте ця благочинна організація якась незрозуміла.

Вони роздавали / збирали тонни грошей на всілякі літературні штуки, і чимало заходів звучали круто, але коли я спробувала відстежити їх до першоджерела або до людини — виконавчого директора чи когось там, то натрапляла на зачароване коло: одна благодійна організація — частина другої, а та з’являється в переліку дочірніх компаній ще якоїсь, і всі вони — благочинна стрічка Мебіуса[63], яка ніколи не веде до якоїсь конкретної людини. Усе скидалося на прикриття для відмивання грошей, але я зателефонувала в кілька місць, і в усіх підтвердили, що збирають пожертвування, однак не могли надати жодної додаткової інформації.

Тож я копала далі. Знайшла кілька адрес і спробувала ще кілька телефонних номерів. Один відправив мене до чистилища із записаним голосовим повідомленням, а друга лінія була від’єднана.

Найближча адреса, що не була на головній сторінці й на неї можна було перейти з іншої другорядної сторінки на якомусь вебсайті (до речі, у пошуку ці сайти не індексувалися, тому складалося враження, наче сторінку заховали так, щоб її ніхто не знайшов), була на Мангеттені.

Я пошукала її.

Цей будинок згорів за два дні після вечірки. Це не могло бути збігом.

Я на Мангеттені.

Сфотографувала той будинок, він зусібіч заблокований. Ззовні має нормальний вигляд, лише вікна потріскалися від вогню, і чимало шкоди накоїв дим. Аж шкода, бо будинок такий красивий.

Табличка на ньому повідомляє, що це «Клуб колекціонерів». З одного з будинків на протилежному боці вулиці вийшла жінка із собакою, і я розпитала про пожежу. Вона сказала, що замкнуло електрику, і поскаржилася на електричні дроти в старих будинках, а її мопс (Бальтазар) тим часом обнюхував мої черевики. Я запитала, що це був за клуб, а вона сказала, що гадає, буцімто це був якийсь приватний заклад, але який саме — не впевнена. Сказала, що бачила, як туди заходили або виходили люди, але траплялося це не надто часто. Повідомила, що до них часто приїжджали служби доставки, але потім, схоже, пригадала, що не мала б цього казати, і мала рацію, адже це вже було шпигуванням за сусідами. А може, вона вирішила, що я дивачка, бо ставлю так багато (аж два!) запитань про згорілий будинок, тож вони з мопсом подалися геть. Очевидно, вона подумала, що я вчуся на палійку.

Я пошукала «Клуб колекціонерів», але ця назва занадто загальна, щоб це якось допомогло. За кілька кварталів звідти є клуб філателістів з такою самою назвою. В онлайновому світі ніщо не пов’язує цю назву із цією адресою, принаймні ніщо з відомого мені.

Я оглянула провулок за будинком і всі доступні місця й навіть змогла прогулятися там, не видаючись розгубленою. Я не знімала каптура і далі йшла вперед, тому що там були камери, але затильний бік будинку мені пощастило чудово роздивитися. Він був не такий широкий, як решта будинків у цьому кварталі, мав паркан і засипаний снігом садок, який зберіг недоторканий вигляд, навіть попри розбиті вікна й забиті дошками задні двері.

Ворота до нього викуті із заліза, вони складалися з двох половинок, які зачинялися посередині декоративним мечем.

Це теж не здалося мені збігом.

Не впевнена, що досі вірю в збіги.

Потім я довго гуляла. Вешталася середмістям і врешті-решт опинилася в «Стренді». Дивно, але мені здавалося, наче я ось-ось стикнуся там із З. Немов він утратив плин часу, заблукавши серед книжкових стосів, і не знає, скільки минуло днів після його зникнення.

Я довго тинялася підвалом, де пахло цвіллю та здавалося, наче за мною хтось спостерігає або щось насувається, але я не розуміла, що саме. Звучить тупо, та мені здавалося, мов десь тут є потрібна книжка, і я, заплющивши очі й витягши руку до полиці, зможу торкнутися її пальцями.

Кілька разів я спробувала, але це не спрацювало. Книжки були звичайні.

Потім я пішла до «Хранителя ліхтаря» і, справивши на офіціанта враження коктейльного задрота (він запитав, чи я також працюю барменом, тож довелося зізнатися, що я просто багато п’ю), скористалася чужим готельним вайфаєм, щоб пірнути глибоко в даркнет і знайти там сайт з конспіраційними теоріями, на якому, власне, було кілька розсудливих людей (вони у своїх повідомленнях розвінчували більшість теорій, які писали інші люди, десь за двадцять хвилин).

Я зареєструвалася з фальшивої поштової скриньки, приєдналася й написала таке:

Шукаю інформацію:

Бджола

Ключ

Меч

От дурненька, забула зробити скріншот. Але отримала три відповіді за десять хвилин. В одній мене назвали «тролем», у другій було сім знаків запитання, а в третій залишили смайлик, який знизує плечима.

Ще за п’ять хвилин хтось видалив мій пост, а в моїй скриньці з вхідними з’явилося два повідомлення.

Перше було від когось з адмінів і лише попереджало: «Не треба». Я відповіла, що це не спам, просто запитання.

Адмін відповів мені словами: «Я знаю. Не треба. Тобі не захочеться туди вскочити».

Друге повідомлення від акаунта, який нічого не постив, а називався якоюсь недолугою сумішшю літер і цифр, було таке:

Корона

Серце

Пір’їна

Король Сов наближається

Син віщунки гуляє по снігу, розмовляючи з місяцем.

Він просить його показати шлях, або подати знак, або якось заспокоїти, що з ним усе буде гаразд, навіть якщо це брехня, але місяць нічого не каже, і Закарі суне далі, сніг чіпляється до піжамних штанів і потрапляє в черевики.

Хлопець жаліється, що місяць має якось допомагати, а не просто світити, а потім перепрошує — хто він такий, щоб сумніватися у вчинках чи бездіяльності нічного світила?

Дерева, здається, анітрохи не наближаються, хай скільки він іде вперед. Узагалі-то хлопець уже мав би дістатися до них.

Попри місяць і зорі Закарі знає, що досі перебуває глибоко під землею. Він відчуває всю її важкість над собою.

Минає дуже багато, як йому здається, часу, але жодного прогресу немає, тож хлопець зупиняється, щоб пошукати в торбі щось корисне. Пальці натрапляють на книжку, і він припиняє пошуки.

Витягає «Солодкі муки». Не розгортає, просто тримає в руці, а потім кладе до кишені пальта, щоб книжка була напохваті.

Торба, тепер уже звільнившись від усіх книжок, однаково здається несподівано важкою. Те, що в ній залишилося, не має жодної цінності. Ніщо із цих предметів не зможе йому допомогти. Принаймні тут.

Закарі кидає торбу на землю й залишає її в снігу.

Пропускає крізь пальці ланцюжки на шиї з ключем, мечем і компасом, неспроможним зараз вказати йому бодай якийсь напрямок.

Рушаючи далі, хлопець не розтискає пальців. Ідеться легше, адже тепер він несе лише книжку та меч.

Йому хочеться, щоб Доріан по-справжньому був тут. Це бажання мало не переважає бажання дізнатися, що буде далі.

— Якщо Доріан десь тут, унизу, я хочу його бачити, — повідомляє Закарі місяцю. — Негайно.

Місяць не озивається.

(Він не відповів на жодну з його вимог.)

Ідучи далі, хлопець подумки повертається до місця, яке залишив позаду, й уявної вечірки в ньому та до своїх відчуттів, коли він спостерігав за тим усім, немовби просочуючись у своє звичне життя та заповнюючи в ньому прогалини.

Він чує кроки, що наближаються до нього. Хтось біжить, але сніг приглушує звуки. Закарі з острахом зупиняється. Чиїсь пальці хапають його за руку.

Хлопець обертається до людини, яка стоїть позаду, і витягає з піхов меч, щоб відігнати нову примару.

— Закарі, це я, — каже Доріан, з осторогою підіймаючи вгору руки. Він має точнісінько такий вигляд, як у хлопцевих спогадах, — від відрослого волосся до пальта з ґудзиками-зірочками, от хіба що вкритий місячним сяйвом і снігом.

— Куди зникає місяць, коли його немає на небі? — запитує Закарі, не опускаючи меча, й усмішка, яку він дістає у відповідь, підказує йому, що це не вигадка, а справжня людина.

Тут, але не тут. Він стоїть з ним на залитому місячним сяйвом снігу й водночас іще десь, але це справжній Доріан. Він знає його аж до кінчиків мало не відморожених пальців.

— У готелі, який колись був розташований на перехресті, а тепер опинився тут, унизу, серед решти цього всього, — каже Доріан, змахуючи рукою на сніг і зірки. — Тепер я тут. Можливо, я заснув. Я дивився у вікно на сніг, думаючи про тебе, а потім побачив тебе й опинився тут. Але не пам’ятаю, як виходив з будинку.

Закарі опускає меч.

— Мені здавалося, що я втратив тебе, — зізнається він.

Доріан знову бере його за руку, тягне ближче до себе й торкається своїм чолом до хлопцевого. На дотик він теплий, але й холодний, справжній, але несправжній водночас.

Ця людина — місце, у якому Закарі може загубитися і мріяти, щоб його ніколи не знайшли.

Знову йде сніг.

— Ти теж зараз тут, унизу, еге ж? — запитує чоловік. — У світі під світом, що під світом?

— Я поїхав ліфтом з Максом, тобто Мірабель. Після твого падіння. Зараз я значно нижче, десь за загубленим містом з меду та кістки. Пройшов через двері. Мені слід припинити все це. Я загубив свою сову.

— Як гадаєш, ти зможеш звідти, де ти перебуваєш зараз, дістатися готелю?

— Не знаю, — відповідає Закарі. — Я, мабуть, наближаюся до Беззоряного моря. Певно, ми з тобою більше не опинимося в одному часі. Якщо… Якщо щось станеться…

— Забудь про таке, — уриває Доріан. — І не думай прощатися. Я хочу знайти тебе. Ми хочемо знайти один одного й разом розібратися із цим. Ти можеш бути сам, але ти не самотній.

— Іти самому небезпечно, — майже автоматично відгукується хлопець, стримуючи сльози, що вже бринять на очах, припорошених снігом.

Він повертає меч у піхви та знімає їх зі спини.

— Візьми, — каже Закарі, простягаючи меч Доріану.

Це здається йому правильним рішенням. Той, напевно, уміє ним користуватися.

Доріан бере меч і хоче сказати ще щось, але раптом зникає. Закарі не встиг навіть оком змигнути. Ось він був тут, а наступної миті його вже нема. Навіть слідів на снігу не залишилося. Жодного доказу, що він був тут.

От хіба що меч зник. Разом з місяцем, що сховався за хмарами.

Віхола трохи вляглася, сніжинки повільно плавають у повітрі. Земна куля зі снігу.

Закарі простягає руку вперед, щоб переконатися, що там нічого немає. Сніг кружляє навколо витягнутої долоні й потрапляє під манжет успадкованого пальта.

«Доріан був тут, — думає він, переконуючи себе. — Він десь тут, унизу, і живий, тож я не самотній».

Хлопець вдихає на повні груди. Повітря більше не холодне. Десь неподалік лунає ледь чутний звук. Закарі обертається і бачить перед собою оленя, який пильно його розглядає. Тварина так близько, що видно хмарки пару від дихання, які клубочаться в повітрі.

Роги в оленя золоті й укриті свічками, що переплітаються і горять, немов корона з полум’я та воску.

Закарі дивиться на оленя, і той не відводить від нього схожих на чорні намистини очей.

Якусь мить жодний з них не рухається.

Потім олень відвертається і рушає до дерев. Закарі йде назирці.

До узлісся вони дістаються швидше, ніж він сподівався. Крізь гілля дерев сіється місячне проміння або світло зірок чи якихось вигаданих штучних джерел, однак здебільшого в лісі панує темрява. Сніг здається радше блакитним, ніж білим, а дерева золотавими. Закарі зупиняється, щоб ретельніше роздивитися стовбур одного з них, і виявляє, що його кора вкрита витонченим золотим листям.

Хлопець тримається якомога ближче до оленя, утім часом той перетворюється на пляму світла, що веде його вперед між дерев. Невдовзі Закарі вже не бачить поля, його поглинає позолочений ліс, одночасно густий і темний.

Дерева стають вищими й розлогими. Земля здається нерівною, і, відкинувши носаком трохи снігу, Закарі виявляє, що це не земля, а ключі — цілі стоси ключів у нього під ногами.

Олень виводить його на галявину. Дерева тут розступаються, показуючи латку зоряного неба над головою. Місяць зник, і, коли Закарі переводить погляд на землю, оленя біля нього вже нема, тож він його покинув.

Дерева на галявині прикрашені стрічками. Чорні, білі й золоті смужки звиваються навколо гілок і стовбурів та плутаються на снігу. На стрічках підвішені ключі.

Маленькі ключики, видовжені ключі й важкі велетенські ключиська. Вишукані, звичайні й поламані ключі. Вони лежать стосами серед гілля і вільно розгойдуються на вітті, їхні стрічки перетинаються, плутаються і прив’язують один ключ до другого.

У центрі галявини на стільці спиною до нього хтось сидить і дивиться в гущавину. У такому світлі важко щось роздивитися, але Закарі помічає спалах рожевого.

— Максе! — гукає хлопець, але вона не повертається.

Він підходить ближче, та сніг уповільнює ходу, дає ступати лише поодинокі кроки. Здається, минає ціла вічність, поки Закарі дістається дівчини.

— Максе! — повторює знову, але постать на стільці не обертається.

Коли він підходить ближче, вона навіть не ворушиться. Надія, за яку він так відчайдушно хапався, навіть не помічаючи цього, тане під пальцями на дівочому плечі, коли він торкається Мірабель.

Стілець і постать на ньому вирізьблені зі снігу та льоду.

Її сукня водоспадом стікає зі стільця, і складки тканини перетворюються на хвилі, а у хвилях можна побачити кораблі, моряків і морських потвор; аж раптом море разом із сукнею зникає в завірюсі.

Обличчя в неї порожнє та крижане, але це не та подібність, якою могли похизуватися раніше бачені статуї, це дивовижна схожість, яку можна побачити в замерзлій воді, наче її відлили з живої форми. Це Мірабель аж до запорошених снігом вій. Вона досконала, от тільки плече щойно зламалося.

У грудях дівчини горить вогонь. Він червоно жевріє під снігом, створюючи легку ілюзію рожевого мерехтіння, яку Закарі помітив здалеку.

Руки лежать на колінах. Хлопець гадає, що вони будуть витягнуті в очікуванні на книжку, як у статуї Королеви Бджіл, але вони натомість зв’язані шматком стрічки, схожої на стрічки на деревах, тільки ця без ключа, навіть якщо колись він на ній і був.

Тепер Закарі бачить, що статуя вдивляється не в ліс. Вона дивиться на інший стілець навпроти себе. Той стілець порожній.

Здається, наче вона завжди сиділа тут, чекаючи на нього.

Ключі, що висять на деревах, розгойдуються і дзеленькотять, наштовхуючись один на одного, співають, як дзвоники.

Закарі сідає на стілець. Дивиться на постать навпроти себе.

Слухає, як співають у танці ключі на своїх стрічках, що переплітаються докупи навколо них.

Він заплющує очі. Глибоко вдихає. Повітря прохолодне, хрустке та яскраво освітлене зорями.

Закарі знову розплющує очі й дивиться на постать Мірабель навпроти себе. Вона застигла в очікуванні, а старі історії та минулі життя тягнуть її сукню донизу. Він майже чує її голос.

«Розкажи мені історію», — просить дівчина.

Саме цього вона чекала. А Закарі перед нею в боргу.

Доріан прокидається в незнайомій кімнаті. Він досі відчуває сніг на шкірі й меч у руці, але жоден сніг не вижив би в цьому теплі, а його пальці стискають складені на ліжку стосом ковдри й більше нічого.

За стінами готелю завиває вітер, збитий з пантелику плином подій. (Вітрові не подобається бути розгубленим. Це заважає його відчуттю напрямку, а напрямок для вітру — найголовніше.)

Доріан натягає черевики й пальто та виходить із затишної кімнати. Коли він застібає ґудзики у формі зірок, вирізьблена кістка під пальцями здається такою реальною, яким ще мить тому був меч і пам’ять про дотик холодної шкіри Закарі до його обличчя.

Ліхтарі у великій залі згасли, але в просторому кам’яному каміні досі палає вогонь. Свічки теж ллють світло зі столів і стільців.

— Вас вітер розбудив? — цікавиться власник готелю, підводячись зі стільця перед каміном з розгорнутою книжкою в руці. — Я можу дати вам дещо снодійне, якщо хочете.

— Ні, дякую, — відмовляється Доріан, розглядаючи чоловіка, висмикнутого з його уяви, у залі, де він тисячі разів мріяв побувати. Якби він міг начаклувати місце, у якому забував би, звідки прийшов чи куди прямує, це було б воно.

— Я мушу йти, — каже він господареві.

Доріан підходить до дверей готелю й відчиняє їх. Він очікує, що побачить сніг і ліс, але натомість дивиться на тьмяну печеру без жодного снігу. Десь удалині бовваніє щось схоже на гору, можливо, замок. Він дуже-дуже далеко звідси.

— Зачиніть, — каже позаду нього власник готелю. — Будь ласка.

Доріан вагається, але таки зачиняє двері.

— Готель може відправити вас лише туди, де вам слід бути, — пояснює господар. — Але там, — каже він і тицяє пальцем на двері, — така глибина, де лише сови наважуються літати, чекаючи на свого короля. Вам не можна йти туди без підготовки.

Він повертається до вогню, і Доріан прямує за ним.

— Що мені знадобиться? — цікавиться він.

Перш ніж чоловік встигає відповісти, двері навстіж розчахуються. Першим уривається вітер, несучи із собою хмару снігу, а потім з’являється мандрівниця в довгій мантії з каптуром кольору нічного неба, вишитій срібними сузір’ями. Навіть після того, як жінка знімає каптур, сніжинки продовжують мерехтіти в її темному волоссі та зблискувати на шкірі.

Двері за нею з гуркотом зачиняються.

Місяцівна відразу йде до Доріана, витягаючи на ходу загорнутий у темно-синій шовк її мантії довгий пакунок.

— Це ваше, — каже вона, віддаючи його чоловікові без зайвих прелюдій. — Ви готові? Часу обмаль.

Доріан знає, що лежить у пакунку ще до того, як розгорнув шовк, — вага в руці здається знайомою, нехай сам предмет він тримав лише один раз та й той уві сні.

(Якби меч міг зітхнути з полегшенням, коли його дістали з піхов, він би неодмінно так учинив, адже стільки разів губився і знаходився, а тепер знає, що цей раз останній.)

— Ми не можемо відправити його туди, — каже своїй дружині власник готелю. — Це… — Він не може змусити себе промовити вголос, що це таке, і небезпека в невимовлених словах здається страшнішою за все, що Доріан може уявити.

— Він хоче туди піти, — наполягає Місяцівна.

— Там я знайду Закарі, чи не так? — запитує Доріан. Місяцівна киває. — Отже, саме туди я і піду.

(Западає тиша, наповнена лише вітром і потріскуванням вогню, а ще здається, що дзижчить історія — у передчутті продовження вона аж муркоче, наче кіт.)

— Я принесу його валізу, — каже господар, залишаючи гостя наодинці з дружиною.

— Цей готель прив’язує до себе, — каже Місяцівна. — Він залишається таким самим незалежно від того, як змінюються припливи. Вийшовши звідси, ви знову звільнитесь і не віритимете нікому з тих, кого зустрінете. У темряві ховаються різні речі, колись вони були божествами, смертними чи історіями, але тепер стали чимось іншим. Вони підлаштовуються під вас, щоб завести на манівці.

— Під мене?

— Щоб налякати, збити з пантелику або спокусити. Вони скористаються вашими думками, щоб ошукати вас. Ми тут живемо на краєчку того, що ви могли б назвати історією або міфом. Можливо, зорієнтуватися буде непросто. Міцно тримайтеся за те, у що вірите.

— А що, як я не знаю, у що вірю? — перепитує Доріан.

Місяцівна дивиться на нього чорними як ніч очима, і на мить здається, наче вона запропонує йому щось — засторогу чи побажання, але натомість бере чоловікову руку в долоні й підносить її до уст, а потім відпускає його. Цей жест простий і глибокий, і Доріан знаходить у ньому відповідь на своє запитання.

Господар повертається з його валізою. Тепер вона важча, чоловік відчуває всередині вагу скриньки із серцем. Йому, напевно, слід повернути серце Долі, але він вирішує завершити історію.

Доріан відчиняє двері готелю й бачить той самий темний краєвид, що й раніше. Тепер тінь удалині більше скидається на замок, ніж на гору. Можливо, в одному з вікон навіть мерехтить світло, але з такої відстані важко сказати напевно.

— Нехай боги благословлять і вбережуть вас, — озивається власник готелю й ледь відчутним поцілунком торкається Доріанових вуст.

Озброївшись мечем і серцем, Доріан виходить у незнаний світ, і готель залишається в нього за спиною.

Вітер скавчить услід, коли він виходить, наляканий майбутнім, та смертний не може розуміти бажання вітру, хай як голосно той плаче, тож його останні застороги залишаються непоміченими.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Мені здається, наче я вже чула про Короля Сов, але не можу пригадати, де саме.

Того вечора я запитала Єлену, чи хоче вона побазікати із З. після лекції, а вона розповіла, що він узяв у бібліотеці якусь дивну книжку, якої не було в системі, а потім повернувся, щоб відстежити інші книжки з того пожертвування. Настрій у нього був «цілковито бібліотечно-детективний» (її слова), але чому — вона не знала, а він не пояснював. Єлена також зауважила, що кілька книжок (зокрема, з тією першою) зникло і, мабуть, вони були в нього.

Вона дала мені ім’я, яке повідомила і йому, — благодійника, який пожертвував книжки.

Дж. С. Кітінг, тож я трохи порозкопувала. Чимало порозкопувала.

Джоселін Сімона Кітінг народилася 1812 року. Інформації про неї небагато, ані записів про шлюб, ані народжених у ньому дітей — нічого. Звучить так, наче родина від неї відмовилась. Інші Кітінги — брат, одружений, бездітний, мав «підопічного» без імені, який, згідно із записами, помер у підлітковому віці. Братова дружина померла, він одружився вдруге, дружина номер два теж померла, а сам брат помер пізніше, гадаю, старезний і самотній. Були ще дві кузини Кітінг, які не дожили до тридцяти. Ось і все, на цьому обірвався рід Кітінгів, принаймні ця його гілка, адже це досить поширене прізвище.

Жодного свідчення про смерть Джоселін. Принаймні я нічого такого не знайшла.

Але книжки були пожертвувані від її імені приблизно тридцять років тому. Єлена дозволила мені покопирсатися в бібліотечних файлах, коли її керівник пішов на обід. У ті часи записи ще не були цифрові, тож зараз їх сканували по черзі, і це були рукописні копії поганої якості — половину взагалі неможливо було прочитати.

Я все ж таки знайшла дещо про фонд, інструкції стосовно пожертв. Проте як цій леді поталанило залишити свою бібліотеку кільком різним університетам у різних країнах, якщо деякі з них ще навіть не існували, коли її не стало? Ну, тобто серйозно, навіть якщо вона дожила до ста років, наш навчальний заклад був заснований (віднімаю в стовпчик, бе-е-е) десь сорок чи п’ятдесят років по тому?

Єлена допомогла мені знайти ще кілька пожертвуваних книжок, і деякі з них занадто сучасні, щоб належати леді в тисяча вісімсот якомусь там році. У деяких навіть ідеться про епоху джазу[64]. Певно, це була не «її бібліотека», а «бібліотека, названа на її честь»? А може, просто фонд отримав свою назву з далекого минулого. Я не змогла ніде знайти інформацію про «Фонд Кітінг», наче його взагалі не існує. На одній з книжок знову була зображена бджола. Бджола, ключ і меч намальовані вицвілим чорнилом на задній частині палітурки під наліпкою з баркодом.

Усе це так дивно. До того ж дивно не в хорошому розумінні. Обожнюю, коли щось дивне в хорошому розумінні.

Я закрила свій акаунт на сайті Twitch, тому що хтось спамив мені в приват бджолиними смайликами.

На телефон з невідомого номера надійшло повідомлення: «Припиніть пхати всюди носа, міс Гоукінс». Я не відповіла.

Усі мої повідомлення З. або від нього зникли.

Син віщунки сидить на стільці посеред ключів у центрі залитого сяйвом зірок лісу й розмовляє з жінкою зі снігу та криги.

Спершу він не знає, що сказати.

Він не вважає себе оповідачем. І ніколи не вважав.

Закарі думає про всі легенди, на яких він виріс, міфи, казки та мультики.

Пригадує «Солодкі муки», їх тест для хранителів — розповісти історію посеред ключів — і те, що можна було розповідати будь-яку історію, крім своєї, однак у нього немає жодної.

Він нічого не репетирував. Нічого не приготував. Утім, прохання його ніяк не обмежує.

«Розкажи мені історію».

Прохання без жодних уточнень чи вимог.

Тож Закарі береться говорити, спершу затинаючись, а потім поступово заспокоюється, наче розмовляє зі старим другом у тьмяно освітленому барі за майстерно приготованими коктейлями, а не сидячи в засипаному снігом казковому лісі та звертаючись до мовчазної статуї.

Він розпочинає свою розповідь з одинадцятирічного хлопчика, який знайшов у провулку намальовані двері. Описує їх з найменшими подробицями, аж до намальованої замкової шпарини. Розповідає, як хлопчик не відчинив їх. Як потім шкодував про це і як у непевні моменти протягом наступних років двері переслідували його й переслідують досі.

Закарі розповідає, як переїжджав з одного місця на друге, а потім ще на одне, однак ніде не почувався своїм; як йому майже завжди хотілося опинитися деінде, а понад усе — у вигаданих місцях.

Хлопець розповідає, як переймався, що ніщо із цього не має значення. Що все пусте. Що те, ким він є, чи вважає, наче є, — лише сукупність відсилок до мистецтва інших людей. Він так зосереджується на історії, її значенні та структурі, що мріє, щоб його світ теж набув такої самої привабливої чіткості, але цього ніколи не було, і Закарі непокоїться, що не буде.

Хлопець розповідає їй про те, у чому ніколи нікому не звірявся.

Про чоловіка, який так повільно й довго розбивав йому серце, що Закарі ніяк не міг збагнути, що то насправді — біль чи кохання. Минуло вже багато часу, та коли він намагається розібратися, як почувається зараз, відчуває лише порожнечу.

Закарі розповідає, як університетська бібліотека стала для нього чимось необхідним у його житті. Якщо він відчував, що земля тікає з-під ніг, то йшов туди, знаходив собі нову книжку й занурювався в неї, хай навіть тимчасово ставав кимось іншим й опинявся деінде. Хлопець описує бібліотеку аж до її ненадійних лампочок, розповідає, як знайшов «Солодкі муки» і як цей момент несподівано змінив усі наступні.

Він читає їй уголос «Солодкі муки», більше покладаючись на пам’ять, адже світла зірок не досить, щоб освітити слова. Розповідає їй Доріанові казки про замки, мечі та сов, про загублені серця, утрачені ключі та місяць.

Закарі розповідає, що завжди почувався так, наче шукає чогось, завжди думав про ті невідчинені двері та яким засмученим почувався тоді, коли пройшов крізь інші двері. Але це відчуття нікуди не зникло, однак воно на мить покинуло його в застиглій у часі позолоченій бальній залі. Він знайшов те, що шукав, — не місце, а людину, особливу людину в цьому особливому місці, але вже за мить і людина, і місце зникли.

Хлопець пригадує все, що сталося потім (від аварії ліфта до голосів у темряві, знайомства із Саймоном у його святилищі, спробу записати історію про те, як він вийшов на сніг, минув якесь фантасмагоричне святкування й ліс з оленем), аж поки історія не дістається цієї галявини, на якій вони влаштувалися; її він теж описує в найменших деталях аж до кораблів, вирізьблених на її сукні.

Вичерпавши всі принесені із собою історії, Закарі береться вигадувати нові.

Уголос цікавиться, куди прямує один з кораблів на її сукні. І після його слів кораблик оживає та рухається крижаними хвилями, віддаляючись засніженою галявиною від Мірабель.

Ліс навколо змінюється, дерева блякнуть, коли кораблик пропливає між ними, але Закарі залишається на стільці, і крижана версія Мірабель досі поряд із ним, слухає, як він прокладає собі шлях, повільно затинаючись, коли бракує слів. Однак хлопець чекає на них, не підганяє й рухається за кораблем та історією туди, куди вони вирішили попрямувати. Сніг під корабликом тане, хвилі піняться баранцями і б’ються об корпус.

Закарі уявляє, як перетинає море на цьому кораблі. Доріан теж поруч, а також його загублена подружка сова. За компанію в розповіді хлопця опиняється й персидський кіт, якого він додає до своєї картинки. Він уявляє собі місце, куди прямує корабель, не для того, щоб його пасажири опинилися вдома, а щоб висадити їх десь у досі незнаних місцях. Він спрямовує корабель та історію туди, де їм ще не доводилося бувати.

Крізь час і долю, повз місяць, сонце та зірки.

Десь там є двері, позначені короною, серцем і пір’їною, які ще ніхто не відчиняв.

Закарі бачить їх блиск простісінько в темряві перед собою. Хтось тримає ключ, який їх відімкне. За дверима причаїлася інша Гавань на Беззоряному морі, жива, наповнена книжками, човнами та хвилями, що набігають на історії про те, що було та що буде.

Закарі стежить за історіями й кораблем так далеко, скільки сягає око, а потім знову повертає їх назад. У цю мить, у це місце. У цю припорошену снігом мить, що повернулася до гущавини вкритого ключами лісу.

Тут він зупиняється.

Корабель знову кидає якір на застиглій сукні з її потворами. Закарі з Мірабель сидять у тиші, що западає після завершення історії.

Хлопець і гадки не має, скільки спливло часу, якщо він узагалі кудись прямував.

Помовчавши, він зводиться на ноги й підходить до своєї слухачки, уклоняється, злегка нахилившись до неї.

— Де все це скінчиться, Максе? — шепоче дівчині на вухо.

Її голова повільно повертається до нього, дивлячись порожніми крижаними очима.

Закарі завмирає, заскочений так зненацька, що не може поворухнутися, коли статуя здіймає руку й тягнеться, але не до нього, а до ключа, що висить на його шиї.

Вона бере довгий вузький ключ, який був захований у «Передбаченнях і переказах» і, відділивши його від компаса та меча, стискає в долоні. Ключ покривається шаром інею.

Дівчина підводиться зі стільця, смикаючи за собою Закарі. Її сукня осипається, кидаючи кораблі, моряків і морських потвор у свої крижані могили.

Потім вона кладе долоню з ключем на груди Закарі між розстібнутими ґудзиками його пальта.

Її рука така холодна, що обпалює вогнем, коли вона притискає розпечений метал до його шкіри.

Другою рукою дівчина хапає Закарі й тягне ближче, плутаючись крижаними пальцями в його волоссі й наближаючись губами до його вуст.

Усе навкруги занадто гаряче й занадто холодне, а цілий світ Закарі перетворюється на вигаданий поцілунок серед найяскравішої темряви, що смакує медом, снігом і полум’ям.

У грудях утворюється клубок, який росте й палає так, що вже неможливо збагнути, де закінчується крига й починається людське тіло, а коли стає геть нестерпно, клубок, вибухнувши, зникає.

Закарі розплющує очі й намагається вгамувати дух. Крижана подоба Мірабель теж зникла.

Ключа немає, а меч і компас висять на ланцюжку в парі. Полум’яний відбиток ключа залишився в Закарі на грудях і вже закарбується там назавжди.

Решта ключів теж зникла разом з деревами. Закарі більше не стоїть серед гущавини. Тепер він опинився в засніженому провулку, у якому ніколи не було (якщо він досі існує в справжньому світі) стільки снігу.

Поряд з ним тепер стоїть інша вирізьблена з криги фігура. Менша постать, в окулярах, з кучерявим волоссям і наплічником, убрана в байку з капюшоном, застигла перед цегляною стіною не з крижаної, а зі справжньої цегли — більша її частина побілена і бліда, через що зливається зі снігом.

На стіні хтось майстерно намалював двері.

Кольори багаті, деякі пігменти мають металевий блиск. У центрі, де могла б бути замкова щілина, стилізованими лініями, що гармоніюють з усією картиною, намальована бджола.

Під нею — ключ. А під ключем — меч. Закарі тягнеться, щоб торкнутися дверей, його пальці торкаються їх між бджолою та ключем і відчувають гладеньку фарбу на прохолодній цеглі; ледь помітні нерівності видають текстуру під малюнком.

Це просто стіна. Просто стіна із чарівною картинкою. Картинка така досконала, що виникає оптичний обман.

Закарі знову повертається до своєї молодшої примари, але постать зникла. Сніг зник. Він самотньо стоїть у провулку перед намальованими дверима.

Освітлення змінилося. Надсвітанкове сяйво прогнало з небес зорі.

Закарі тягнеться до намальованої дверної ручки, і його пальці змикаються на холодному, круглому й тримірному металі.

Він відчиняє двері й переступає поріг.

Так син віщунки знаходить свій шлях до Беззоряного моря.

Доріан прокладає собі шлях у глибині з ретельно загорнутою скринькою-схованкою для серця Долі в прив’язаному до спини клунку і з мечем, який значно старший за нього самого, але достоту не такий древній, як ті штуки, що витріщаються на нього з тінистих закапелків, і всі вони досі не втратили своєї гостроти.

Меч іще не забув, як знайти свою ціль у вправній руці. Його вістря й рукави Доріанового пальта з ґудзиками-зірочками вкриті плямами крові.

Якісь… штуки переслідують його, відколи він покинув готель, а дорогою до них щоразу приєднуються нові. Тим штукам потрібне його життя, плоть і мрії. Ті штуки заповзуть йому під шкіру й носитимуть, як пальто. Безліч років смертний не приходив так близько, спокушаючи їх собою. Штуки навколо нього змінюють форму. Використовують проти нього свої історії.

Попри перестороги Місяцівни Доріан такого не чекав. Усе це здається занадто реалістичним. Щойно він був у печері, прикипівши поглядом до віддаленого світла, аж раптом опиняється на вулиці міста. Відчуває шкірою сонячні промені, а носом — вихлопи проїжджих автомобілів.

Доріан не вірить у те, що бачить.

Він іде вперед залюдненим хідником у місті, яке зійшло б за центр Мангеттена, якщо не придивлятися занадто уважно. Доріан звично огинає численних перехожих. Бізнесмени, туристи й маленькі діти озираються йому вслід. Він намагається не дивитися нікому й нічому в очі, але потім опиняється біля знайомої пам’ятки з двома великими котами.

Доріан ніколи раніше не звертав увагу на те, які великі Терплячість та Сила Духу. Двійко більших за справжніх левів проводжають його блискучими чорними очима, які належать не їм.

Чоловік зупиняється біля підніжжя бібліотечних сходів, міцніше стискаючи свого меча й розмірковуючи, чи кам’яні леви спливатимуть кров’ю так само, як кровоточило все, що траплялося на його шляху в цьому місці.

Доріан опановує себе, чекаючи, що леви стрибнуть на нього, та натомість щось хапає його ззаду, затискає шию й тягне на вулицю.

Невідомо що гупає чоловіка об бік таксі, пронизливі гудки виводять його з рівноваги, але він ще міцніше тримає меч. Відновивши баланс, Доріан розвертається та плавним упевненим рухом влучає прямісінько в ціль.

Те, що він розітнув, спершу скидається на бізнесмена з дипломатом, потім на аморфну багатоногу тінь, тоді — на маленьку верескливу дитину, а згодом узагалі зникає. Разом з ним зникають вулиці, таксі, бібліотека й леви, залишаючи Доріана наодинці в просторій печері.

Беззоряна темрява над ним така розлога, що він майже готовий повірити, наче це небо.

Удалині бовваніє замок. Крізь вікно найвищої вежі ллється світло. Доріан бачить цей замок, а ще м’яке сяйво узбережжя внизу. Він прикипає до замку поглядом, але той не ворушиться і не змінюється, на відміну від усього іншого тут, унизу, тож для Доріана він править за маяк, і чоловік далі прокладає собі шлях уперед.

У черевиках хлюпає чиясь кров, просочуючи собою кожен крок.

Поверхня під ногами змінюється з кам’яної на дерев’яну. А тоді починає нахилятися, наганяючи хвилі, яких насправді немає.

Він на кораблі. Пливе у відкритому океані під яскраво освітленим нічним небом.

Перед ним на палубі стоїть постать у шубі, схожа на Аллеґру, але він знає, що це не вона.

Хтось намагається роззброїти його. Доріан міцніше стискає руків’я меча.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Тепер вони спостерігають за мною. У прямому сенсі слова, це відбувається, коли я пишу ці слова.

Зараз я в «Локшина-барі», і в черзі за раменом якийсь випадковий хлопчина, що стояв за мною, заводить балачку на кшталт запитань про мою футболку з написом «Начитана жінка — небезпечне створіння» та чи бувала я в іншому місці, де подають рамен, неподалік, а тоді, поки я замовляла, кинув мені щось у торбу. Не знаю, жучок це чи щось таке. Я зачекаю, поки він піде, а потім вигребу все звідти й перевірю. Хлопчина зараз сидить з протилежного боку в залі ресторану на відстані, яку напевно можна вважати чималою. Носа він запхав у книжку, обкладинка здається мені знайомою, але назви я не бачу. Якась новинка з прилавків. Але він не читає. Просто розгорнув десь ближче до кінця, проте суперобкладинка якась занадто недоторкана як на майже дочитану книжку, бо я знаю, що на таких суперобкладинках дуже легко залишаються відбитки пальців, а надто якщо читати за обідом.

Схоже, я вже стаю справжнім професіоналом.

Утім, він майже не дивиться в книжку й ледве сьорбає свою локшину. З хитрістю в нього не дуже. Дивиться, як я пишу. Утупився поглядом у мій щоденник, наче намагається придумати, як поцупити його, щойно я відвернусь.

А я тепер нікуди не відвертаюся.

Тобі доведеться вирвати цей зошит із «Часом пригод» на обкладинці з моїх холодних мертвих рук, ага, придурку.

Ця ситуація трохи нагадала мені того типа, що витріщався тоді на З. у «Грифоні», але цей молодший і не такий привабливий, якими бувають посивілі чоловіки.

(Того дядька я теж спробувала відстежити. Ще давно. Розпитувала офіціанток і барменів, та лише одна офіціантка пригадала його та сказала, що спробувала пофліртувати з ним, а він її відшив, проте ввічливо. Однак вона більше не бачила його ні до того вечора, ні опісля.)

Цей хлопчина нарешті збагнув, що я не піду, поки він не піде. Хай там що. А якщо він спробує пересидіти мене, вигадаю якусь нісенітницю в дусі втечі через задні двері кухні, як у шпигунських фільмах.

Трохи пізніше. Я перемогла в раменній сутичці, хлопчина врешті-решт пішов, суперповільно й неохоче, наче мріяв ще посидіти над залишками своєї миски з локшиною.

За пів години він перегорнув заледве дві сторінки.

Вийшовши з бару, я довго петляла в хибному напрямку й зупинилася в парку, щоб понишпорити в торбі.

Там лежав крихітний кнопковий передавач завбільшки з батарейку для годинника й щось липке — воно залишилося всередині, навіть коли я висипала все із сумки. Я б нізащо його не знайшла, якби не бачила, як мені його підклали. Не знаю, що це: GPS-маячок, мікрофон або ще щось.

Усе це справді дивно.

Уже вдома.

Дорогою я купила додатковий ланцюжок на вхідні двері й детектор руху.

Потім спекла печиво з корицею і вершками, змішала собі коктейль «Кловер клаб»[65], оскільки вже однаково дістала яйце, затишно влаштувалася вкотре грати в «Темні душі» й тепер трохи краще ставлюся до життя та свого існування.

Мені дедалі кращає, щойно на екрані з’являється напис: «Ти помер».

Ти помер.

Ти помер, а земля далі крутиться.

Ти помер, і це було не аж так погано, чи не так? З’їж печивко.

***

Я просто сиділа й рюмсала пів години, але тепер почуваюся краще. Гадаю, З. помер. Ось я і сказала це. Записала, хай там що.

Здається, якоїсь миті я припинила шукати його й стала шукати відповідь на запитання «Чому?», а тепер це заплутує мене.

Той імовірний відстежувач я причепила на кота в парку.

Син віщунки проходить крізь двері до просторої печери глибоко-глибоко під поверхнею землі. Під гаванями, містами, під книжками.

(Єдина книжка, яку він несе із собою, стане першою, яку розгорнуть на такій глибині. Тут історії ніхто не зшиває, тож усі вони вільні й живуть у природі.)

Закарі розмірковує, чи був він увесь час у цій печері, розгулюючи нею, коли бачив те, що здавалося снігом, деревами й сяйвом зірок. Невже він щойно пройшов через свої історії і вийшов з іншого боку?

Щось м’яко, однак наполегливо торкається його щиколотки. Опустивши очі, Закарі бачить сплюснуту мордочку персидського кота.

— Гей, — озивається хлопець. — А ти як опинився тут, унизу? — Кіт не відповідає. — Я чув, що ти мене шукав.

Кіт цього не підтверджує, але й не спростовує.

Закарі озирається і вже не дивується, побачивши, що двері, крізь які він прийшов сюди, зникли. На їх місці виситься стрімчак, можливо, цей високий стрімчак утворився над дверима, але з цього місця важко сказати щось напевно.

Кіт знову притискається головою до хлопцевої ноги, підштовхуючи його в інший бік.

Із цього боку простягнувся кам’янистий краєвид, який закінчується гірським хребтом. За ним щось світиться.

Закарі чує, як шумлять хвилі.

— Ти йдеш? — запитує він кота.

Кіт не відповідає, але й не ворушиться. Спокійно сидить і вилизує лапку.

Хлопець ступає кілька кроків уперед, наближаючись до гір. Кіт за ним не йде.

— Не підеш?

Тварина у відповідь лупає очима.

— Гаразд, — озивається хлопець, хоча на думці в нього дещо інше, й цікавиться: — Ти вмієш говорити, еге ж?

— Ні, — каже кіт.

Чотирилапий схиляє голову, розвертається і зникає в затінку, залишивши Закарі, який тепер тупо дивиться йому вслід.

Не відводить очей, аж доки кіт не зникає, тобто не так уже й довго, а потім рушає в бік пасма гір. Піднявшись досить високо, щоб побачити, що причаїлося за ними, хлопець розуміє, де опинився.

Закарі Езра Роулінз стоїть на березі Беззоряного моря.

Море сяє, наче полум’я свічки в бурштиновому ліхтарі. Над водною гладдю назавжди застигло надвечірнє сонце.

Закарі глибоко вдихає, чекаючи солоної морської гостроти, але повітря густе й солодке.

Він підходить до крайки води, дивиться, як хвилі, набігаючи й відступаючи, облизують каміння. Прислухається до їх звуку — тихого заколисувального бурмотіння.

Закарі знімає черевики. Кладе їх так, щоб до них не дісталися хвилі, заходить у грайливий прибій і радісно сміється, відчувши пальцями море.

Він нахиляється та гладить рукою поверхню медового моря. Підносить палець до вуст і боязко облизує. Замість солі на нього чекає солодкість. Та навіть попри чудовий смак хлопець не певен, що хотів би скупатися.

Закарі вважав би це чимось неймовірним, але вже давно схильний вірити в неймовірне.

«Що відбувається?» — думає він, та запитання майже миттєво вилітає з голови. Це не має значення. Принаймні не тепер. Не на такій глибині, де час надзвичайно крихкий.

Адже просто зараз перед ним лежить цілий його світ. Беззоряний і священний.

Перед ним розкинулося до небокраю Беззоряне море. На іншому березі мріє примарне місто — порожнє й темне.

На землі, під його ногами, там, де до них торкається море, щось лежить. Закарі піднімає невідомий предмет.

Розбита пляшка від шампанського. Судячи з того, який у неї вигляд, вона пролежала тут не один рік. Наліпка стерлася. Розбите скло стирчить гострими вістрями, з яких скрапує мед.

Закарі зазирає до темної печери. Те, що нависло над ним, дуже схоже на замок.

Окрім того, хлопець бачить шари та рівні, що спіралями тягнуться вгору. Тут тіні темніші, ніж деінде. Проміжки між ними, які вигинаються й розростаються, поцятковані вогниками, але то не зірки.

Закарі на мить дивується тому, як далеко зайшов. Він крутить у руках розбиту пляшку та пригадує сходи й танцювальну залу, що десь дуже далеко вгорі.

Чує кроки, хтось наближається, і думає, що доречно було б, діставшись Беззоряного моря, знову зустрітися з Долею. Теперішня мить — уже не «поки що», це просто теперішня мить.

— Привіт, Максе, — вітається Закарі. — Я знайшов тебе…

Він обертається назустріч якомусь дивному рвучкому рухові. На мить його погляд затуманюється, а коли знову стає чіткішим, перед хлопцем виникає… Ні, не Мірабель.

Це Доріан.

Закарі намагається вимовити його ім’я, але не може, а чоловік здивовано дивиться на нього, вигнувши брови. Закарі не може вдихнути, це вперше він зустрів когось, від кого буквально перехоплює дух, напевно, справді закохався, але стривайте — він таки не може дихати. Відчуває, як паморочиться в голові. Сяйво моря згасає. Розбита пляшка від шампанського вислизає з його пальців і розлітається на друзки.

Закарі Езра Роулінз опускає очі на свої груди, куди аж до руків’я занурився Доріановий меч, і, тільки-но починає розуміти, що саме сталося, усе навколо поринає в темряву.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Я сиділа в «Грифоні» в кабінці позаду, де мене ніхто не бачив, пила й читала, коли літня леді в білій шубі всілася навпроти мене, ніби я на неї чекала. У неї було одне око блакитне, друге каре, а в руці вона тримала кришталево-прозоре мартіні з двома (однаковими) оливками. Cклянка досі була вкрита інієм, певно, жінка щойно взяла її на барі.

— Вас складно відстежити, міс Гоукінс, — сказала вона з удавано приємною усмішкою, яка здавалася майже справжньою.

— Та ні, — заперечила я, — це місто не таке велике. Тут якихось два бари, куди я ходжу. І мій розклад занять у вас, мабуть, теж є, хіба ні? Шпигунські пристрої зайві.

Посмішка сповзла з її обличчя. Безсумнівно, це одна з них, але цього разу я заслужила на важку артилерію, і ця жінка була доказом. Цього разу йшлося не про погано замаскованого шпигуна з протилежного боку зали.

Незнайомка нічого не відповіла, тож я поцікавилася:

— Це з кого? — кивнула я на її велетенську білу шубу.

Вона анітрохи не переймалася тим, що надто впадає в око, і мені це подобалося.

— Це штучне хутро, — озвалася жінка, а мене це засмутило. — Як вам книжка? — Вона постукала пальцем по моєму примірнику «Офігенного письменника»[66].

— Це програмна річ, — сказала я і не збрехала.

Її балакучість збила мене з пантелику, я навіть уявити не могла, що колись розмовлятиму з кимось із цих людей.

— Сумуєте за ним? — спитала вона, поглянувши на мій коктейль «Сайдкар». Я замовила його, бо не змогла вигадати нічого іншого, просто хотіла посидіти десь за межами своєї квартири. Забула сказати, щоб не додавали цукру, тож вінця склянки стали від нього липкі.

— А ви знаєте, де він? — своєю чергою поцікавилась я.

Жінка нічого не відповіла, але в її очах — у карому, бо мені здалося, що блакитне затуманене катарактою, — з’явився дивний вираз. Не знаю, на що він був схожий, та знаю, що мало б прозвучати: «Ага, ви ТАКИ знаєте, де він», але цього не сталося. Незнайомка глипнула на мене, відпила ковток мартіні та, поставивши келих на місце, сказала:

— Ви, мабуть, сумуєте через свій розрив.

Я нікому не казала, що ми з Лексі порвали. Л. страшенно сердилася на мене, коли я стала докопуватися до суті того, що сталося із З., і говорила, що він, напевно, просто здимів, а я ж гніваюся, що він не попередив. Я звинуватила її в тому, що вона ставиться до цієї історії з бджолою, ключем і мечем як до одного зі своїх театральних сміттєвих полювань, а тоді вона назвала мене «змарнованим часом», що прозвучало занадто грубо, тож я не впевнена, що сумую. Я нормально до цього ставлюся. Не думаю навіть, що мені хочеться нині бути в стосунках з кимось. Усе змінюється.

А тепер усе змінюється надзвичайно швидко, позаяк ще минулого тижня все було інакше. Утім, снігопади не вщухають. Принаймні це не змінилося.

— Не дуже сумую, — відповіла я.

— Але у вас більше немає варіантів, — озвалася леді. — Не дуже багатий вибір.

Мене це роздратувало, адже ця жінка мала рацію, але казати їй цього я не маю наміру. У мене був записник і мої проєкти, і я сиділа там наодинці з коктейлем, бо не хотіла пити з кимось іншим. У мене немає інших людей. Вона сказала це, буцімто натякаючи, наче їй відомо, що моя родина не аж так добре до мене ставиться.

Я нічого не відповіла.

— Ви сама собі господиня. Невже вам не хочеться мати десь своє місце?

— Моє місце тут, — відрубала я.

Не розуміла, до чого вона веде.

— І як довго це триватиме? — запитала незнайомка. — Ви пристали на дворічну навчальну програму, адже не знали, що вас ще може зацікавити, але потім вам доведеться покинути це місце. Невже вам не хочеться бути частиною чогось більшого?

— Я не релігійна людина, — заперечила я.

— Ідеться не про релігійну організацію, — пояснила вона.

— А про що?

— Боюсь, я не можу вам повідомити, про що саме. Доти, доки ви не погодитеся приєднатися до нас.

— Це якийсь культ чи щось таке?

— Чи щось таке.

— Мені потрібно більше інформації, — відповіла я їй і сьорбнула свій «Сайдкар», бо це було бодай якесь заняття, однак від нього пальці стали липкими. Цукор на вінцях келиха — якась дурня. — А може, це одна із ситуацій, що може означати «ви вже й так забагато знаєте»?

— Так і є, але я цим не надто переймаюся. Якщо ви розповісте комусь те, що вам відомо, чи принаймні гадаєте, що відомо, вам однаково ніхто не повірить.

— Тому що це звучить занадто неправдоподібно?

— Тому що ви жінка, — пояснила вона. — Через це вас простіше вважати божевільною. Істеричкою. Якби ви були чоловіком, можливо, це мало б якесь значення.

Я нічого не відповіла їй на це. Чекала додаткової інформації. Леді навпроти довго та пильно вдивлялася в мене. Достоту не від природи було блакитним її око.

— Ви подобаєтеся мені, міс Гоукінс, — нарешті мовила вона. — Ви наполеглива, і я захоплююся такою завзятістю, з якою люди беруться до діла, але тоді, коли її застосовують у потрібному напрямку. А ви наразі стоїте на хибному шляху, але, гадаю, я зможу спрямувати в потрібне русло. Ви розумна, рішуча, пристрасна й маєте всі ті якості, яких я шукаю. А ще ви оповідачка.

— А хіба це стосується усього іншого?

— Це означає, що ви споріднені з галуззю, яка нас цікавить.

— Літературна благочинність, так? Не думала, що ця справа має так багато спільного з таємними товариствами.

— Благочинна організація — лише фасад, і вам це добре відомо, — не розгубилася жінка. — Ви вірите в магію, міс Гоукінс?

— У магію на кшталт Артура К. Кларка, коли досить успішну технологію неможливо відрізнити від магії? Чи справжню магічну магію?

— Ви вірите в містичне, фантастичне, у неймовірне або невірогідне? Чи вірите ви, що речі, які інші вважають фантазіями й вигадками, існують насправді? Чи вірите ви в казки?

Мені здалося, наче шлунок сповз у п’яти, адже я завжди по суті була дитиною, яка вірить у казки, і не знала, як із цим жити, позаяк більше не була дитиною, а була двадцятирічною дівчиною, яка сидить у коктейль-барі, якій завжди здавалося, що вона ще не досить доросла для таких напоїв, тому я відповіла:

— Не знаю.

— Вірите, — запевнила леді, знову сьорбнувши мартіні. — Просто не знаєте, як у цьому зізнатися.

Я, мабуть, скривилась, але не пам’ятаю, чи це справді було так. Запитала, чого вона хоче від мене.

— Я хочу, щоб ви пішли звідси зі мною й більше ніколи сюди не поверталися. Ви залишите в минулому своє ім’я і своє життя. Допомагатимете мені захищати місце, в існування якого більшість людей не вірить. У вас буде мета. А одного дня я візьму вас із собою до того місця.

— Перепрошую, я не з тих крихіток, які чекають «одного дня».

— Хіба це не правда? Адже ховаєтесь у своїх академічних храмах, уникаючи контакту зі справжнім світом.

Я подумала, що це був неабиякий удар нижче пояса, та, навіть якщо він був аж надто влучний, ця жінка вже так збісила мене, що я вдалася до грубощів:

— Пройдо, якщо в тебе є казкове місце, де можна жити, чому ти сидиш на задвірках бару й теревениш зі мною?

Вона якось дивно глипнула на мене, не знаю, через те що я назвала її «пройдою» чи з якоїсь іншої причини, але замовкла й розмірковувала над цими словами довше, ніж над усім іншим, що я казала, а потім просто витягнула з кишені візитку й посунула її до мене поверхнею столу.

На картці було написано «Клуб колекціонерів». А ще був телефонний номер. І маленький меч унизу.

Зізнаюся чесно: мене це заінтригувало. Ну, тобто, як часто якісь літні леді пропонують тобі казкову правоохоронну роботу, наче вони самі працюють у дивокрайній поліції? Але в повітрі ширяло щось незрозуміле, моє ім’я мені подобалося, а те, що вона уникала запитань про З., налаштувало мене геть на інший лад.

— А Закарі пристав на вашу пропозицію роботи чи це він спалив вашу клубну будівлю? — поцікавилась я, прикинувши, що інших варіантів не існує.

Якщо зважати на вираз її обличчя, то правильною відповіддю була друга. Фальшива посмішка зникла.

— Я можу розповісти вам чимало з того, що вас цікавить, але спершу ви мусите пристати на всі мої умови. Тут вам нема чого шукати. Хіба ви не допитлива?

Я була допитлива. Супер-пупер допитлива. Я була наддопитлива. Я вже збиралася відповісти, що подумаю про це, якщо вона дозволить мені поговорити із З. або якщо надасть докази того, що він живий, але відчувала, що ця леді не з тих, хто торгується. Якщо не піду за нею зараз, то більше ніколи її не побачу.

— Я сумніваюся у ваших словах, — сказала я. На мить вона здалася по-справжньому засмученою, а потім опанувала себе.

— Чи можу я запропонувати щось, що змінить вашу думку? — поцікавилася вона.

— Що сталося з вашим оком? — запитала я, хай навіть знала, що жодні її слова нічого не змінять.

Усмішка, що з’явилася у відповідь на це запитання, була щира.

— Колись давним-давно я пожертвувала око, діставши натомість можливість бачити, — пояснила вона. — Переконана, вам відомо, що магія потребує жертв. Я роками бачила всю історію. Тепер це не працює, принаймні тут, адже я обрала свій шлях і залишилася з туманною версією сьогодення. Іноді я сумую за чіткістю, але знову-таки йдеться про жертви.

Я мало не повірила їй. Пильно дивилася на цю жінку, і те затуманене блакитне око витріщалося у відповідь, всотуючи світло якоїсь із вінтажних лампочок; замість катаракти там було штормове, вкрите вихорами небо, таке чітке, як усе інше. На мить його протнула блискавка.

Я перехилила залишки «Сайдкара», схопила книжку, торбу й пальто своїми гидкими липкими руками, підвелася та, звівши книжку до чола, відсалютувала незнайомці.

Візитну картку я залишила на столі й накивала звідти п’ятами.

— Ви розчарували мене, міс Гоукінс, — сказала вона мені в спину. Я не обернулася й не почула, що жінка додала, але й так чудово це знала: — Ми не спускатимемо з вас ока.

Син віщунки помер.

Його світ неймовірно тихий і темний, порожній і безформний. Десь у безформній темряві лунає голос.

«Привіт, містере Роулінз».

Голус лунає десь дуже-дуже далеко.

«Привіт-привіт-привіт».

Закарі нічого не відчуває, навіть землі під ногами. Навіть своїх ніг. Якщо вже про це йдеться. Навколо лише порожнеча, дуже віддалений голос і більше нічого.

А потім усе змінюється.

Щось схоже буває, коли прокидаєшся й не пам’ятаєш, як заснув. Але зараз усе відбувається не поступово — свідомість повертається несподівано й шокує, заскочивши зненацька все його єство.

Закарі повернувся до свого тіла. Чи якоїсь версії свого тіла. Лежить на землі в піжамних штанях, без черевиків і в пальті, яке досі вважає Саймоновим, хай навіть і саме пальто, і його потерта версія достоту знають, що належать тому, хто їх одягає.

На грудях у Закарі з’явився свіжий рубець у формі ключа, але нема ні рани, ні крові.

А ще в нього немає серцебиття.

Однак найбільше в тому, що він помер, його переконує чіткість зору, попри те що окуляри кудись зникли.

Ідеї Закарі щодо варіантів розвитку подій після смерті завжди коливалися від цілковитого забуття до реінкарнації чи навіть безкінечних самозароджених усесвітів, але, зрештою, він повертався до думки, що марно намагатися вгадати, і припускав, що однаково все дізнається, коли помре.

Тепер він помер і лежить на березі, дуже схожому на той, на якому помер, але іншому, утім хлопець надто розлючений, щоб просто зараз помічати різницю.

Закарі намагається пригадати, що відбулося, і спогади до болю чіткі. Доріан повернувся. Стояв простісінько перед ним. Він щойно знайшов те, що шукав, але потім історія звернула на манівці, пішла хибним шляхом.

Закарі подумав, що нарешті (нарешті!) отримає цей поцілунок, ба більше, і він далі прокручує в голові останні миті, бажаючи знати тоді, що вони останні; а навіть якби знав це, то однаково невідомо, чи встиг би щось удіяти, якби мав хоч дрібку часу на реакцію.

Це, поза сумнівами, був Доріан там, на березі Беззоряного моря. Можливо, Доріан подумав, що це не він. Закарі теж раніше не вважав чоловіка справжнім серед отих снігів. Тоді хлопець підняв той самий меч, але цього разу мечем змахнув Доріан, який достоту знав, як ним користуватися.

Здавалося, наче всі шматочки стали нарешті на свої місця, щоб привести їх до цієї миті, а половину з них він узагалі виклав власноруч. Закарі гнівається на себе за безліч нездійснених справ, за час, який змарнував в очікуванні, коли розпочнеться життя, а тепер воно скінчилося, тож у нього з’явилася інша думка, несподівано чітка: він ображений.

Закарі зводиться на ноги й кричить на Долю, але Доля не відповідає.

Доля тут не живе. Тут узагалі ніхто й ніщо не живе.

«Ти тут, тому що мені потрібно від тебе те, чого я не можу виконати сама», — ці слова сказала йому Мірабель після аварії ліфта й перед усіма подальшими подіями.

Їй потрібно було, щоб він помер. Вона знала. Вона від самого початку знала, що це станеться.

Закарі ще раз намагається викричатися, але йому бракує мужності. Натомість хлопець зітхає.

Так нечесно. Він щойно почав і мав перебувати в середині цієї історії, а не в кінці чи якомусь посмертному епілозі.

Він ще навіть нічого не зробив. Нічого не досягнув. Хіба не так? Він не знає. Знайшов загубленого в часі чоловіка або сам став ним. Дістався Беззоряного моря. Знайшов те, що шукав, і знову втратив, при цьому навіть оком не змигнув.

Хлопець намагається вирішити, чи змінився він, відколи почав свій шлях, хіба він не почувається інакше, ніж раніше, однак не знає, як відрізнити те, що почувається іншим, від його внутрішніх змін — босоногого хлопця, що стоїть на березі без серцебиття.

Берег.

Закарі розглядає море. Це не той берег, на якому він стояв кількома хвилинами (це були хвилини?) раніше. Він нагадує той берег, навіть стрімчаки позаду схожі, але має певні відмінності.

На цьому березі є човен.

Маленький гребний човник, з акуратно складеними на сидінні веслами, наполовину занурений у воду, стоїть на березі.

Чекає на нього.

Море навколо нього синє. Яскравого неприродного відтінку. Закарі занурює палець у синяву — вона тріпоче. Це конфеті. Паперове конфеті різних відтінків синього, зеленого й фіолетового з білими вкрапленнями на краях, що створюють враження баранців. Десь далеко від берега конфеті змішується із серпантином, довгі паперові кучерики прикидаються хвилями.

Закарі дивиться на будівлю, що вимальовується на стрімчаку позаду нього — це, безумовно, замок, однак збудований він з кольорового картону. Навіть звідси видно, що будівля має лише фасад — двом стінам з вікнами бракує структури й об’єму. Це лише ідея замку, намальована й зведена, щоб обдурити око з відстані, що значно більша за цю.

За замком можна побачити зірки: велетенські зорі, складені з паперу, звисають на мотузках, що зникають у темряві. Розкидані зірки застигли в повітрі, а на різній висоті висять планети з кільцями й без них.

Цілий усесвіт.

Закарі обертається й дивиться на паперову воду. На протилежному березі розкинулося місто. Воно осяяне миготливими вогниками. Буря емоцій, що накривала його з головою, ущухає, витіснена несподіваним спокоєм. Закарі опускає погляд на човен. Підіймає весло. У руці воно здається легеньким, але міцним. Хлопець штовхає човен у паперову воду, і той тримається на плаву, укриваючи конфеті брижами та вихорами.

Закарі ще раз дивиться на місто з протилежного боку моря. Отже, його пошуки ще не закінчилися.

Ще ні.

Доля ще має на нього плани, хай навіть посмертно.

Закарі Езра Роулінз сідає в човен і береться за весла.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Привіт, щоденнику, давно не бачилися.

Усе наче затихло. Після зустрічі з тією леді в барі я не знала, як поводитися, і цілу вічність страждала від параної, маючи острах записувати щось або говорити з кимось, тому запхала голову в пісок і працювала. Час минав, і нічого не відбувалося, а тепер уже літо.

Ну, дещо таки сталося, і я тоді про це не написала.

Хтось залишив мені ключ. Він лежав у моїй поштовій скриньці в кампусі. Це важкий латунний ключ, а його головка виготовлена у формі пір’їни, тож він скидається на старовинну ручку-перо з борідкою замість вістря. До ключа стрічечкою була прив’язана записка, схожа на старомодну етикетку для багажу, яка повідомляла: «Для Кет, коли настане Час». Я вирішила, що це запрошення на чийсь захист, але більше нічого про це не чула. Ключ досі в мене. Я повісила його на ланцюжок з іншими ключами (пір’їна має нагорі петельку). Записку я не знімала. Мабуть, досі чекаю, «коли настане Час».

Я гадала, що незнайомка з бару повернеться. Наче я влаштувала якусь відмову від поклику, хоча не маю нічого спільного з подорожами героя[67]. Гадаю, тоді це здавалося правильним рішенням, але, самі знаєте, людині стає цікаво. Що може статися далі?

Отже, саме над цим я й узялася працювати, хай навіть не заплановано. Я вже давненько не працювала й не знала, із чого почати, я взагалі не знала, до чого прагну, тому й далі думала про свої бажання й поверталася до розповідей в ігровій формі. Я дійшла думки, що все це могло стати половиною годящої гри, якби це була гра. Частково в жанрі шпигунського кіно, частково — казки, частково — вибору власних пригод. Епічна розгалужена історія, що не обмежується одним жанром або одним шляхом і розростається за допомогою інших історій, проте залишається цілісною.

Я намагаюся бавитися тими речами, які можна здійснити в грі, але неможливо задіяти в книжці. Намагаюся охопити більше історії. Книжка виготовлена з паперу, а історія — це дерево.

Ти зустрічаєш когось у барі. Ідеш за ним або ні. Відчиняєш двері чи ні.

Хай там як, суть завжди одна й та сама: що станеться далі?

Мені знадобилася ціла купа записників, заповнених варіантами, але тепер уже щось стало вимальовуватися.

У «Реальному житті»™ далі сталося так, що я знайшла Джоселін Кітінг. Типу.

Я знайшла Сімону Кітінг.

Кілька місяців тому я попросила свою подружку Пріті з Лондона провести для мене детективну роботу в бібліотеці з приводу «Фонду Кітінг», якщо буде нагода, але нічого від неї не чула й вирішила, що вона нічого не знайшла. Однак учора подруга написала, що дещо нарила і чи цікаво мені ще.

Вона, мабуть, подумала, що я збожеволіла, оскільки я дала їй щойно створену електронну адресу й попросила написати мені повідомлення, коли надішле листа, щоб я могла все негайно роздрукувати, а сам лист видалити. Їй я теж наказала видалити все після того, як надішле відомості. Сподіваюся, цього буде досить. Це точно параноя.

З’ясувалося, що раніше існувало Британське бібліотечне товариство, яке не було «офіційним» бібліотечним товариством. Здебільшого його членами ставали люди, двері до звичних товариств перед якими були зачинені. Переважно це були леді, але не тільки.

Вони здавалися такими собі бешкетниками, але на якийсь ботанський лад.

Схоже, товариство було підпільне, тож записів залишилося небагато. Утім, у якійсь приватній лондонській бібліотеці збереглося кілька тек. Хтось знайшов їх і спробував нарити більше інформації, щоб перевірити, чи не стане її, бува, для статті або книжки, та нічого путнього із цього так і не вийшло.

Отже, годящих записів про те, що це була офіційна група, не залишилось, але є уривки зі щоденників та кілька фотографій. Вицвілі світлини кольору сепії з людьми в чарівних капелюхах та аскотах[68] на тлі чарівних книжкових крамниць, які нагадують клітки, де все здається дорогоцінним, вишуканим, і, мабуть, вони самі трохи скидаються на маскування для таємного проходу.

Уривки зі щоденників не так легко розібрати, до того ж я читаю роздруківки відсканованих аркушів, але ось що я змогла прочитати:

…дверей з каталогів ще в трьох додаткових містах. А. ще не відзвітувала з Едо. Чекаю відповіді. Утрачений контакт з…

…підозрює, що ми опинилися між реінкарнаціями. Ми вправляємося в терплячості, як наші предки, і так, певно, діятиме чимало наших нащадків. Нам слід докладати всіх зусиль, щоб підтримувати прогрес того, що розпочало свій рух.

…провела ще більше часу внизу. Кімната облаштована, її можна вважати функціональною. Нині все залежить від віри. Велися суперечки з приводу того, чи потрібно для безпеки розділити архіви. Дж. перенесла чимало документів до будиночка…

Ось і все. Решта занадто вицвіла, аби щось можна було прочитати, чи це просто окремі цифри. Не знаю, що вони означають. Було б простіше, якби таємні товариства не так утаємничувалися. Там є ще якийсь уривок про шість дверей і місце, де інші місця існують «поза часом», та «остаточну реінкарнацію», але не знаю, це трохи скидається на культ Ґозера[69].

А ще є фотографії.

На одній світлині зображена білявка, яка сидить за столом і не дивиться в камеру. Голову вона опустила, волосся розкуйовдилося, читає книжку. Вона має підвісочку, можливо, у формі серця, достоту не можу сказати. Скільки їй років, теж не можу сказати.

На звороті написано «Сімона К». Дата теж є, але вона так вицвіла, що я ледве змогла розібрати 1 і 8, а потім 6 чи 5, насправді не знаю. Пріті каже, що інших позначок не було, але припускає, що це можуть бути 1860. Уривки зі щоденника не писалися набагато пізніше, інакше місто називалося б Токіо, а не Едо.

Є одна групова світлина. Тринадцятеро людей перед книжковими полицями, хтось стоїть, а хтось сидить, і в усіх такий вигляд, наче їм хочеться перечитати геть усе. Фото дуже нечітке. Я знаю, що на світанку мистецтва фотографії доводилося нерухомо позувати хтозна-як багато часу, але ця групка людей здається якоюсь особливо нетерплячою. Одна леді курить люльку. Ніхто не у фокусі, до того ж угорі й з одного боку світлину пошкодила вода.

Утім, одне з написаних уручну на звороті імен може бути «Д. С. Кітінг». Ну, можна розібрати «Д» і «С», потім іде «К» чи «Х», а в кінці «інг».

Якщо з іменами все гаразд, то це білявка, яка стоїть другою праворуч і повернулася сказати щось чи послухати останнього хлопчину, що майже зник після контакту з водою. Не можу розібрати його повне ім’я, але воно починається з «А». Леді та сама, що й на фото із Сімоною.

Під переліком імен написано: «Зустріч сов».

Син віщунки пливе в човні паперовим океаном.

Будівля на березі позаду нього тепер здається справжнім замком. У горішньому вікні горить світло. Навколо найвищої вежі скрутилася тінь дракона.

Весла занурюються в конфеті й серпантин, скуйовджують їх подібним до мерехтіння води синьо-зеленим вихором, однак неба, що могло б віддзеркалюватися такими кольорами, угорі немає. Закарі дивиться туди, де воно мало б бути, розмірковуючи, чи хтось нагорі змінює цей усесвіт.

Він пливе в маленькому човнику океаном. З відстані його, мабуть, навіть не видно. Крихітна рухома цятка на величних просторах.

А тут, унизу, посеред океану, він здається чимось значно більшим.

Щоб дістатися міста на протилежному березі, знадобилося значно більше часу, ніж хлопець сподівався. Берегова лінія поцяткована безліччю вогнів, але Закарі пливе до найяскравішого.

Наблизившись, він бачить, що це маяк. Підпливши ще ближче, хлопець розуміє, що маяк зведений з пляшки вина із запаленою в горлечку свічкою.

Маяк височіє навпроти замку з його драконом, стереже місто з будинків та веж, оточених намальованими горами, яке розчиняється вдалині серед того, із чого його збудували.

Паперове конфеті навколо човна жене його до берега.

Закарі витягає човен на пляж, щоб море знову не забрало його собі.

Пляж укритий піском — кожна піщинка просто велетенська. Утім, шар дуже тонкий. Нижче ховається тверда поверхня. Закарі розкопує пісок біля човна й виявляє відполіровану червону деревину столу, на якій розташована ця частина світу. Лак на стільниці подряпаний піском і часом.

Хлопець іде від пляжу до зеленої паперової трави. Тепер він уже знає, де опинився, хай навіть не розуміє, чому він тут. Занурюється в ляльковий усесвіт, який так довго мріяв побачити, навіть не припускаючи, що колись мрія здійсниться і він розглядатиме його так зблизька.

Уздовж берега тягнуться стрімчаки, печери, скрині зі скарбами та ще так багато всього, що цікаво було б оглянути. Але Закарі знає, куди прямує. Він просувається в глиб суходолу, а паперова трава шурхотить під його босими ногами.

Він минає повз розсип храмових руїн і вкритий снігом готель, на зеленій траві повсюди розсипані паперові сніжинки.

Перетинає міст із ключів і луки, де буяють квіти з книжкових сторінок. Закарі не зупиняється, щоб прочитати їх.

Деякі складові цього світу видають свою справжню суть — це папір, ґудзики й винні пляшки. Інші — досконалі зменшені копії справжніх речей. Здалеку вони схожі на те, що зображують, але, наблизившись, Закарі бачить, що текстури несправжні. Штучність аж сочиться з усіх усюд.

Фермерський будиночок оточений ватними кульками, неначе то вівці.

Над ними на мотузках тріпотять складені з паперу пташки. Висять, але не літають.

Що далі йде Закарі, то частіше йому трапляються будинки. Він петляє вуличками, а потім навколо нього виростає місто з високими картонними будівлями, у яких нерівномірно розкидані вікна. Хлопець минає готель і йде провулком, помережаним ліхтарями й плакатами, що мають прикрашати якесь невідоме свято.

Місто переходить у маленьке містечко. Закарі йде головною вулицею, обабіч якої вишикувалися будинки, крамниці, ресторани й коктейль-бари, а також пошта, шинок та бібліотека.

Деякі з будинків розпалися. Інші поремонтовані скотчем і клеєм. Прикрашені, просторі й порожні, навіть ті, усередині яких є фігурки, що витріщаються скляними очима у вікна чи дивляться в келихи.

Такий вигляд має світ, у який ніщо не вдихнуло життя. Шматочки без історії. Він несправжній.

Порожнина в грудях Закарі болить, тужить за чимось справжнім.

Він проходить повз самотню ляльку в пошитому на замовлення костюмі із завеликими стібками, яка долілиць лежить посеред вулиці. Закарі намагається підняти її, але порцеляна тріскається, рука ляльки ламається, тож він залишає її на місці та йде далі.

На вершечку пагорба, з якого видно ціле місто, стоїть будинок. Великий ґанок і численні вікна із затуманеного бурштину. На його даху є майданчик, з якого відкривається краєвид на море. Звідти хлопця могли б побачити, але зараз на балконі нікого немає.

Він здається справжнім на тлі цього світу.

Світу, створеного навколо нього з паперу, клею та знайдених дрібничок.

Він бачить петлі на стіні лялькового будиночка. Замок не дає фасадові розпастися.

З обох боків від дверей сяють ліхтарі. Закарі підіймається сходами лялькового будиночка на ґанок. Лунає якесь гудіння. Дзижчання.

Двері відчинені. На нього чекали.

На табличці над дверима написано: «Пізнай себе і навчися страждати».

Дзижчання гучнішає. Воно множиться і змінюється, дзюркотить, а тоді розпадається на слова.

Привітпривітпривітпривітпривітпривіт

Привіт містере Роулінз нарешті ви тут привітпривіт.

Привіт.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Цього разу минуло ще більше часу, щоденнику. Довелося перечитати тебе, тому що я не пам’ятала, на чому зупинилася. Як дивно не пригадувати своїх думок навіть попри те, що записала їх. Іноді Кет з минулого нагадує випадкового перехожого на вулиці.

Про Джоселін Кітінг я більше нічого не дізналася. Я досі не пригадала, де раніше чула про Короля Сов, і досі не знаю, від чого той ключ. Час від часу помічаю, як хтось спостерігає за мною в бібліотеці й нервую з того приводу, хоча це, може, і кумедно.

У мене проблеми зі сном. З. досі не знайшли.

Уже понад рік минув.

Ми довго не могли зв’язатися з мамою З., але тепер у мене всі його речі, витягнуті з університетського складу й напхані в коробки, вони в мене вдома. Я далі кажу його мамі, що можу привезти їх, але вона наполягає, щоб я почекала до випуску в наступному травні. Хто я така, щоб сперечатись із віщункою? До того ж З. має вишуканий смак на книжки, тож я застрягла, читаючи їх.

З людьми я більше не розмовляю, знаю, що мушу, але це так складно. Я кілька разів зустрілася з хлопцем, який працює барменом у «Прикметниковому іменнику», і він був милий, але я дозволила іскрі згаснути, щось таке. Одного разу не відповіла на повідомлення й більше нічого про нього не чула, а тепер він просто пересічний бармен, завжди привітний, коли я там буваю, і це дивно, наче я все вигадала й насправді нічого не було.

Щодо тієї фотографії в мене виникають такі самі відчуття. Я не писала тут про неї, але кілька місяців тому знайшла онлайн світлину з костюмованої благодійної вечірки. Там була ціла галерея зображень, і на одному була жінка в довгій білій сукні й короні та чоловік у костюмі (схоже, вони щойно припинили танцювати або збиралися почати). Вигляд у них такий, наче вони знайомі. Ніхто з них не дивиться в камеру. Вона поклала руку йому на груди.

Жінку я не впізнала, але хлопець — це З. Зі спалахом вона була б у більшому фокусі, але вже як є. А ось той, хто з нею, — це однозначно З. Він убраний в мою маску.

Підпису у світлини не було.

Коли я спробувала завантажити більше зображення, щоб зберегти файл, з’явилося повідомлення «Сторінку не знайдено», потім я ще кілька разів погортала галерею, але фото кудись зникло. Подумки я можу уявити той кадр, однак останнім часом не певна, що не вигадала його. Очевидно, я бачила те, що мені хотілося побачити.

Невдовзі після цього я видалила себе з усіх соцмереж. Закрила свій блог. А ще покинула випічку, крім невдалих експериментів з безглютеновим листковим тістом.

Утім, я намагалася розважити себе чимось.

Мій «Записник безкінечних можливостей» перетворився на дипломну роботу й навіть щось більше, тож я приїхала на зустріч на Мангеттен (я досі тут, завтра повертаюся до Вермонту) і на другий день мого перебування тут отримала повідомлення з невідомого номера: «Привіт, Кет. Північно-східний ріг Юніон-сквер, о 13:00».

Нижче був смайлик із бджолою, смайлик з ключем і смайлик з мечем. Я пішла туди. Хіба могло бути інакше?

На Юніон-сквер улаштували ринок, тож там було, як у зоопарку, і мені знадобилося трохи часу, щоб знайти, де можна зупинитися; я не знала, що саме слід шукати, тому вирішила, що хтось шукатиме мене. Звичайно, дотримуватися вказівок з анонімного повідомлення — ненадійно, але центр людного рогу вулиці здавався досить безпечним, і, гаразд, зізнаюся, мені було цікаво.

Я простояла там приблизно три хвилини, коли телефон знову завібрував і надійшло інше повідомлення: «Подивись угору».

Я поглянула вгору. Мені знадобилася ще хвилина, а тоді я помітила в горішньому вікні гігантської книжкової крамниці Barnes and Noble дівчину, яка дивилася на мене й тримала одну руку так, наче збиралася помахати, але не махала. У другій руці в неї був телефон і, тільки-но вона побачила, що я її помітила, одразу взялася щось клацати.

Я впізнала її. Ця дівчина кілька разів приходила на мої лекції, це було приблизно в той період, коли З. зник, але потім я не бачила її до січня. Вона захоплювалася плетінням. Допомогла мені вдосконалити візерунок із золотим снітчем. Ще ми кльово поспілкувалися про сюжетні лінії, що накладаються одна на одну, і про те, що жодна історія ніколи не буває всеохопною. Її звуть Сара Якось-там.

Вона була там і тоді, а я навіть не подумала про неї. Жодного разу.

Телефон-автомат поряд зі мною раптом задзвонив. Серйозно, я й не знала, що ці штуки ще працюють, подумки я відносила їх до об’єктів ностальгійного стрітарту.

Мій телефон завібрував від чергового повідомлення. «Підійми слухавку».

Я знову подивилась угору. Дівчина мала два телефони — один притискала до вуха, а на другому набирала текст. Завжди потрібні ще телефони.

Люди навколо стали дивно на мене поглядати, а я стояла найближче до автомата, тож телефонували напевне мені.

Тому я взяла слухавку.

— Гадаю, тебе звуть не Сара, — сказала я, притиснувши телефон до вуха.

— Ні, — озвалася вона.

Її голос лунав у телефоні за секунду після того, як ворушилися губи у вікні. Дівчина надовго замовкла, але залишалася на зв’язку. Ми просто стояли там, дивлячись одна на одну. У неї була така дивна сумна напівусмішка.

— Є ще щось, що ти хотіла б мені сказати? — поцікавилась я, коли тиша стала нестерпною.

— Вона запропонувала приєднатися до нас, а ти відмовилася, чи не так?

Я не повинна була перепитувати про кого чи про що вона говорить.

— Вирішила залишити собі й інші варіанти, — пояснила їй.

— Ти була розумницею.

У її голосі пролунала гіркота. Я чекала, поки вона скаже ще щось. В одній з фермерських яток продавали зібраний на мангеттенських дахах мед, і я на мить відволіклася, замислившись, яка різниця між міськими та сільськими бджолами, і переймаючись, чи вдосталь на Мангеттені квітів.

— Я хотіла мати своє місце, розумієш? — сказала «не-Сара», але відповіді від мене не чекала. — Мати щось важливе. Я хотіла робити щось заради певної мети, щось… щось особливе. Керівники нагорі зруйнували всю організацію. Усіх звільнили. Ніхто не знає, що сталося. І тепер я не знаю, як мені бути.

Я відповіла:

— Схоже, хріново тобі.

І це було трохи жорстоко, хай усе справді звучало хріново. Вона цілком адекватно це сприйняла.

— Я знаю, що тобі було складно, — сказала вона. — Мені не хотілося, щоб ти весь час нервувала. Хотіла повідомити, що більше за тобою ніхто не стежить.

— Ти стежила.

Вона знизала плечима.

— Що сталося з тим місцем, яке ви мали захищати? — поцікавилася я.

— Не знаю. Я ніколи там не була. Можливо, воно зникло. Навіть не знаю, чи існує воно.

— Чому ти не шукаєш його? — запитала я.

— Тому що підписала угоду, де сказано: якщо я шукатиму, вони ув’язнять мене в прямому сенсі. Мене запевнили, що ця стаття залишається в силі, коли розрахувалися зі мною й дали мені нову особистість. Вони вб’ють мене, якщо дізнаються, що я говорю з тобою.

— Серйозно? — перепитала я, хоча розуміла, що це геть не схоже на жарт.

— Це все серйозно, — вела дівчина далі. — Ішлося й про те, щоб усунути тебе, але вирішили, що це занадто ризиковано, бо може привернути увагу більшої кількості людей до справи Роулінза.

— Де Закарі? — запитала я, а потім пожалкувала про це, адже вона могла підтвердити інформацію про його смерть; хай там що я собі думала, однак уже звикла до крихітної іскорки надії, яка жевріла в темряві невідомості.

— Я не знаю, — рвучко кинула дівчина, запанікувавши ще більше. Озирнулася через плече. — Я… Я не знаю. Мені відомо лише те, що тепер усе скінчилося. Подумала, що тобі теж слід це знати.

Гадаю, вона хотіла, щоб я їй подякувала.

Я цього не зробила. Натомість запитала:

— Хто такий Король Сов?

А вона кинула слухавку.

Відвернулася від вікна й пішла в глиб крамниці.

Я знала, що не зможу її знайти. Загубитися в п’ятиповерховій книгарні посеред Мангеттена — це дуже просто.

Я написала ще одне повідомлення на її номер, але воно не було доставлене.

Не знаю, із чого розпочати пошуки місця, якого, можливо, узагалі не існує.

Син віщунки стоїть на порозі лялькового будиночка, не меншого за справжній, наповненого значно більшими за справжні медовими стільниками та бджолами завбільшки з котів, що повзають сходами, вікнами, стелею, стільцями й люстрами.

Звідусіль довкола Закарі лунає дзижчання бджіл, які радіють його появі.

— Привіт привіт містере Роулінз дякуємо що навідались до нас уже так давно ніхто не навідувався ми чекали.

— Привіт? — озивається хлопець, не збираючись додавати запитальної інтонації, однак звучить це як запитання. Увійшовши до лялькового будиночка, він і сам перетворився на суцільні запитання. Коли Закарі ступає крок до передпокою, його ноги загрузають у меду, яким укрита підлога.

— Привіт містере Роулінз привітпривітпривіт.

Велетенські бджоли повзають сюди-туди заповненою стільниками кімнатою, розгулюють угору та вниз сходами, пурхають між кімнатами, виконують свої справи, хай які там у них можуть вони бути.

— Звідки… ви знаєте моє ім’я? — запитує Закарі.

— Його казали нам безліч разів містер Закарі Езра Роулінз сер.

— Що це? — не розуміє хлопець. Він заходить у глиб будинку, ступаючи повільно, клейкими кроками.

— Це ляльковий будиночок будиночок для ляльок будиночок для зберігання історії але більшість історій у нього не поміщається більшість історій завелика ця дуже велика.

— Чому я тут?

— Ви тут тому що померли тож тепер ви опинилися тут між місцями ще й тому що ви ключ вона казала що надішле нам ключ коли прийде час завершувати щоб ми змогли замкнути історію на ключ коли вона буде готова й ось ви тут.

Закарі дивиться на рубець у формі ключа в себе на грудях.

— Хто вам це сказав? — перепитує він, хай навіть знає відповідь.

— Скульпторка історій, — лунає дзиґотлива відповідь, геть не схожа на ту, якої очікував Закарі. — Та, що часом створює скульптури історій іноді вона в історії іноді ні іноді вона частина історії іноді вона людина вона дуже давно сказала нам що ви прийдете ми довго-довго чекали на вас містере Роулінз.

— На мене?

— Так містере Роулінз ви принесли сюди історію дякуємо дякуємо тут дуже давно не було історії ми не можемо замкнути на ключ історію Гавані яка помандрувала так далеко зазвичай ми підіймаємося вище вище вище а цього разу опустилися нижче нижче нижче ми опустилися сюди вниз щоб зачекати й ось ми поєдналися з історією хочете чаю?

— Ні, дякую, — відповідає Закарі.

Він глипає на підлоговий годинник у передпокої, з якого скрапує мед. Його декоративний циферблат прикрашений совою і котом у невеличкому човнику, а стрілки застигли у воску за хвилину до півночі.

— Як мені вибратися звідси? — запитує він.

— Звідси немає виходу є лише вхід.

— Гаразд, то що буде далі?

— Тут немає далі тільки не тут це кінець невже ви не знаєте що таке кінець?

— Я знаю, що таке кінець, — озивається Закарі.

Спокій, який він щойно відчував, зникає, змінюючись схвильованим гудінням і дзижчанням, однак складно сказати, чи не криється тут ще якась причина, крім бджіл.

— З вами все гаразд містере Роулінз у чім річ вам слід радіти ви ж любите цю історію ви любите нас ви наш ключ ви наш друг ви любите нас самі казали.

— Не казав.

— Казали казали коли ми пригощали вас капкейками.

Закарі пригадує свої слова про вічну любов, написані чорнильною ручкою на папері, який він надіслав униз кухонним ліфтом; здається, це було так давно й так далеко.

— Ви — Кухня, — каже він, збагнувши, що вже мав кілька бесід із бджолами, хай навіть пишуть вони краще, ніж розмовляють.

— Там ми Кухня а тут ми стаємо самими собою.

— Ви бджоли.

— Нам подобаються бджоли. Хочете щось перекусити ми можемо перетворити мед на будь-що будь-що будь-що з того що ви можете уявити ми це чудово виконаємо й ми маємо неабиякий досвід ми можемо пригостити вас ідеєю капкейка і вона матиме дуже справжній смак точнісінько як абсолютно справжня випічка але менший. Хочете капкейк?

— Ні.

— Хочете два капкейки?

— Ні, — голосніше повторює Закарі.

— Ми знаємо ми знаємо ви б хотіли коктейль з капкейком так так це було б краще.

Не даючи Закарі відповісти, бджоли підганяють його до невеличкого столика, на якому стоїть келих-купе з матового скла, наповнений яскраво-лимонною рідиною, і маленький капкейк, прикрашений ще меншою бджілкою.

Допитливість змушує Закарі взяти келих і відпити малесенький ковточок, очікуючи, що напій матиме медовий смак. Це справді так, але водночас він має знайомий присмак джину з лимоном. Він прилип до нього, як бджола до меду. Звичайно.

Закарі ставить келих на місце. Зітхає і рушає далі знайомитися з будинком. Декілька бджіл летить за ним, бурмочучи щось про випічку. Меблі здебільшого вкриті медом, але деякі залишилися недоторканими. Хлопцеві босі ноги щокроку грузнуть у просочених медом килимах.

За передпокоєм є вітальня, кабінет і бібліотека.

На столі в бібліотеці стоїть ляльковий будиночок, що не схожий на вікторіанську будівлю, у якій зараз опинився Закарі. Це мініатюрна цегляна хатинка з безліччю вікон. Вона скидається на школу або, може, на публічну бібліотеку. Хлопець зазирає в одне з віконечок — ляльок там немає, книжок теж, але стіни всередині вкриті картинами.

Навколо будиночка, наче захисний рів, розлилася медова калюжка.

— Невже це Беззоряне море? — запитує в бджіл Закарі.

— Це нова історія ця вже закінчується адже з’явився ключ який замкне її складе й заховає подалі щоб її читали розповідали або залишили в спокої ми не знаємо що станеться коли вона закінчиться але ми раді що хтось складе нам компанію нам не завжди складають компанію в кінці.

— Не розумію.

— Ви ключ і ви принесли завершення час замкнути її і сказати до побачення на добраніч прощавай ми дуже довго чекали на вас містере Роулінз ми не знали що ви станете ключем ми не завжди бачимо справжню суть ключів коли зустрічаємо їх іноді вони стають несподіванками привіт несподіванко.

Закарі продовжує екскурсію будинком, опинившись в офіційній їдальні з накритим для неіснуючої вечірки столом. На буфеті стоїть пиріг, від якого хтось відрізав скибочку, але порожнина на її місці заповнена бджолиним воском.

Хлопець проходить комірчину дворецького, яка веде до кухні. У ній є місце, щоб жити, однак нині там мешкають лише бджоли й самотній небіжчик.

Позаду будинку є кімната-солярій з просторими та вкритими медом вікнами. Тут Закарі знаходить ляльку. Розмальовану дівчинку з порцеляни. Вона тріcнула, але не розбилася. Сидить на стільчику, ноги як слід не згинаються, дивиться у віконце, наче чекає на когось, на того, хто прослизне в будинок через садок із задвірку.

У руці лялька тримає книжку. Закарі бере її в неї з рук, але книжка несправжня. Просто шматочок дерева, що нагадує книжку. Вона навіть не розгортається.

Закарі визирає з укритого медом вікна. Якомога ретельніше чистить його долонею і розглядає садок, місто й паперове море. Стільки історій в одній історії, і ось він дістався їх кінця.

— Ця історія поки що не може закінчитися, — повідомляє Закарі бджолам.

— Чому містере Роулінз чому їй ще не час закінчуватися ця історія вже добігла кінця час настав.

— Доля завинила мені танець.

У відповідь на його слова лунає незрозуміле дзижчання, яке згодом перетворюється на слова.

— Ой ой ой кгм ми не знаємо чому вона це скоїла ми не завжди розуміємо її вчинки хочете поговорити з нею містере Роулінз сер ми можемо збудувати вам місцинку для розмови зі скульпторкою історії місце в історії де зможете поговорити з нею а вона зможе поговорити з вами нам не можна з нею розмовляти тому що вона ще не померла але ми можемо збудувати місцинку для бесід чи танців ми добре будуємо місця для історій часу залишилося небагато це триватиме не дуже довго але ми впораємось якщо хочете ви хочете цього?

— Так, я б хотів цього, якщо ваша ласка, — погоджується Закарі. Він далі дивиться у вікно на цей світ, поки чекає з незавершеною ідеєю книжки в руках.

Бджоли беруться будувати історію про простір у просторі. Нову кімнату в ляльковому будиночку. Працюючи, вони злагоджено гудуть.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Я згадала, де вже чула про Короля Сов. Не знаю, чому мені знадобилося стільки часу.

Це сталося кілька років тому, можливо, за декілька місяців до зникнення З. Достеменно не пам’ятаю. Здається, було літо. Напевно, літо, тому що я пам’ятаю комарів і надвечірнє розпечене марево. Це була одна з вечірок удома в друга якогось друга, і по тому я б нізащо не упізнала б той будинок друга якогось друга, адже всі будинки в тому світлі здавалися синьо-зелено-брунатними, а на певних вулицях вони мають однаковісінький вигляд — зливаються один з одним, та й із друзями друзів іноді стається те саме.

У цього будинку на задвірку були такі прикольні гірлянди. Міцний дріт зі справжніми лампочками. Здавалося, наче їх позичили в якомусь французькому кафе.

Я вийшла трохи подихати чи щось таке. Не пам’ятаю, чому була на вулиці. Пам’ятаю, що сиділа у дворі, дивилася на небо й намагалася пригадати сузір’я, хай навіть завжди могла впізнати лише Оріон.

Я сиділа сама. Мабуть, було надто волого, чи комахи набридали, чи було вже так пізно, що гості здебільшого розійшлися, а решта лишилась усередині. Я влаштувалася за столом для пікніків, завеликим для того подвір’я, і просто споглядала всесвіт.

А потім ця дівчина. Ні, жінка. Леді. Байдуже. Леді вийшла й запропонувала мені випити. Я вирішила, що вона аспірантка, чи доцентка, чи, може, чиясь сусідка по кімнаті, чи щось таке, але не могла второпати, скільки їй років. Старша за мене. Не набагато.

Кумедно, як це працює. Однісінький рік різниці у віці так довго має неабияке значення, а після певної межі вже нічого не змінює.

Вона дала мені прозору пластянку, таку саму, як я покинула в будинку, але з кращим бурбоном у ній і з льодом.

Я взяла той напій, позаяк таємничі міс, що пропонують бурбон під зоряним небом, неабияк пасують моїм естетичним смакам.

Вона сіла поруч зі мною і розповіла, що ми з нею люди, за якими сюжет стежив би протягом усієї вечірки, якби ми були персонажами кіно, роману чи чогось такого. Ми перебували там, де історія, за якою можна йти, немов за ниткою, а не всі ці нагромаджені історії з домашніх вечірок, переплутаних і переобтяжених драмами, просякнутих дешевим алкоголем і напханих у тісні кімнати.

Пригадую, що ми говорили про історії і про те, як вони працюють, як не працюють, чому життя здається таким повільним і химерним, коли ти чекаєш, що воно буде більш схожим на історії з викресленими редактором нудними уривками й щоденною рутиною. Про щось подібне ми любили базікати із З.

Ми розмовляли про казки, і вона розповіла мені одну, якої я ніколи не чула, хоча знаю їх чимало. У ній ішлося про приховане королівство. Якесь нібито священне місце, точного місцеперебування якого ніхто не знає, але ти знайдеш його, якщо знадобиться. Воно кличе тебе зі снів або піснями сирен, а потім ти знаходиш двері, портал чи ще щось таке. Не завжди, але інколи знаходиш. Треба лише вірити, або потребувати його, або просто бути щасливцем, як мені здається.

Це нагадало мені про Рівенділ, тиху віддалену місцину, де можна закінчити писати книжку. Але це приховане королівство містилося під землею, і в ньому був морський порт, якщо я правильно пригадую. Напевно, порт був, тому що воно стояло на березі якогось Беззоряного моря, я впевнена, що нічого не плутаю в цій частині, тому що королівство було сховане під землею, а отже, жодних зірок там не було. Якщо все це не було метафорою. Байдуже.

Саме місце запам’яталося мені краще, ніж історія, яка супроводжувала його, але, здається, частина історії була пов’язана з тим, що приховане королівство — тимчасова місцина. Воно мало припинити існувати та зникнути, адже загальновідомо, що казкові королівства зникають, а це місце мало початок, середину й рухалося до кінця, однак застрягло. Здається, воно кілька разів починалося з початку, але цього я достеменно не пам’ятаю.

Якісь шматочки історії потрапили в пастку за її межами, а інші загубилися. Здається, хтось намагався не дати історії закінчитися.

Але історія прагнула кінця. Кінцівки — найважливіша суть оповіді.

Не знаю, чи вірю я цьому. Я вважаю, що цілісна історія має суть, але водночас думаю, що сформовану історію потрібно розщепити. Навіть не розщепити, а знайти якесь відповідне місце, де можна було б залишити її. І попрощатися з нею.

Мені здається, найкращі історії лишають враження, ніби вони й далі розгортаються десь за межами свого часопростору.

Пам’ятаю, як замислилась, чи ця історія — аналогія людей, які залишаються в місцях, стосунках чи якихось ситуаціях довше, ніж слід, позаяк бояться відпустити їх чи рухатися далі, до невідомого; а чи вона про те, як люди чимдуж тримаються за щось і навіть не помічають, як це щось уже не те саме, чим було раніше.

А може, це з історії винесла тільки я, а хтось інший, почувши цю саму оповідь, зрозумів би щось інше.

Хай там як, а приховане королівство, яке жило чарівним казковим способом і тим самим способом співало до людей, які потребували знайти його, з якихось священних причин стало шепотіти, щоб хтось прийшов і зруйнував його. Ця місцина знайшла власні хитрощі й вигадала чари, щоб знайти свій кінець.

— Це спрацювало? — пам’ятаю, як запитала я, тому що леді замовкла.

— Поки що ні, — озвалася вона. — Але одного дня спрацює.

Згодом ми говорили ще про щось, але історія мала більше подробиць. У ній був цілий набір персонажів, і вона скидалася на неабияку казку. Може, там був лицар? Здається, він був сумний? А може, їх було двоє, і один мав розбите серце.

А ще там була якась схожа на Персефону леді, яка далі жила й поверталася, і король — раніше я пам’ятала, що це був пташиний король, але забула, який саме птах, а тепер ладна присягнутися, що він був совою. Мабуть. Напевно.

Утім, я забула, що конкретно це означало, яке значення це мало для історії.

Дивно, що я досі можу так багато пригадати. Я пам’ятаю лампочки, зірки й прозору пластянку в руці, те, як лід, танучи, розбавляв бурбон, а з будинку линули запахи випивки та аромати фіміаму. Я знайшла Оріон, а повз мене проїхали дві машини, у яких грала музика, котру крутили того літа повсюди. Однак я не пригадую всієї історії, принаймні з подробицями, тому що вона не здавалася такою важливою, як оповідачка чи зірки тієї миті, коли вони її розповідали. Історія — це не прозора пластянка або чиясь рука, яку можна стиснути у своїй.

Якщо я взагалі правильно все це пригадую. Я вже не певна в цьому. Принаймні переконана, що пам’ятаю ту леді.

Пам’ятаю, що ми чимало сміялися, пам’ятаю, що чомусь сумувала ще до того, як почалася наша бесіда, а потім це минулося.

Пам’ятаю, що в мене ніби виникло бажання поцілувати її, проте водночас я боялася все зруйнувати й не хотіла видаватися дівчиною напідпитку, яка цілується з усіма на вечірці, хай навіть, правду кажучи, така я й була раніше.

Пам’ятаю, як хотіла записати її телефонний номер, але чи таки не записала, чи загубила його.

Достеменно знаю, що більше ніколи її не бачила. Я б запам’ятала. Вона була гарячою штучкою.

З рожевим волоссям.

Велетенська бджола веде сина віщунки сходами вниз до підвалу, однак нині там не підвал, а простора танцювальна зала, збудована з медових стільників, мерехтливих, золотистих і чарівних.

— Готово містере Роулінз залишилося небагато часу але ось ви йдете туди до цього місця де ви хотіли потанцювати до місця для розмов де скульпторка історій уже чекає переказуйте від нас вітання будь ласка дякую.

Дзижчання стихає, заглушене музикою, коли Закарі спускається до танцювальної зали. Він упізнає джазовий стандарт, але не може пригадати назви.

Зала переповнена привидами, які танцюють. Прозорі постаті в офіційному одязі, що не належить до жодної епохи, та масках з блискіток та меду світяться і кружляють над відполірованою воском й обрамленою шестикутниками підлогою.

Так собі уявляють вечірку бджоли. Вона не здається справжньою, однак усе в ній дуже знайоме.

Танцюристи розступаються перед Закарі, і тоді він бачить з протилежного боку кімнати її. Вона тривимірна, справжня і дійсно стоїть тут.

Мірабель має такий самісінький вигляд, як під час їхньої першої зустрічі: перевдягнута в Короля чудовиськ, однак волосся під короною яскраво-рожеве, а сукня прикрашена — біла тканина тепер вишита ледь помітними білими ілюстраціями лісів, міст та печер, сплетених між собою стільниками та сніжинками.

Вона схожа на казку.

Коли хлопець наближається, Мірабель простягає руку і Закарі бере її у свою.

Тут і зараз у бальній залі з воску та золота Закарі Езра Роулінз починає свій останній танець із Долею.

— Це все відбувається в моїй голові? — запитує Закарі, коли вони кружляють посеред золотавого натовпу. — Я все це вигадую?

— Якщо це правда, будь-яка моя відповідь теж буде вигадкою, чи не так? — озивається до нього Мірабель.

Хлопець не знаходить потрібної відповіді на це її спостереження.

— Ти знала, що це станеться? — цікавиться він. — Це все ти спланувала?

— Не я. Я дала тобі двері. Ти вирішував, відчиняти їх чи ні. Я не пишу історії, а лише підштовхую її в різних напрямках.

— Тому що ти скульпторка історій.

— Я просто дівчина, яка шукає ключ, Езро.

Музика змінюється, і Мірабель змушує його розвернутися. Навколо них кружляють сліпучі привиди.

— Я пам’ятаю не всі випадки, коли помирала, — веде далі Мірабель. — Деякі пригадую з досконалою чіткістю, а інші життя зливаються в одне. Але я пам’ятаю, як тонула в меду і якоїсь миті, захлинаючись від історій, побачила все. Я бачила тисячу Гаваней і зірки, та нас із тобою тут і тепер, у самісінькому кінці, але не знала, як ми сюди потрапимо. Ти сам попросив зустрічі зі мною, хіба не так? Я не можу бути тут, адже я не мертва.

— Але ти… Хіба тобі не слід бути там, де хочеться?

— Не зовсім так. Я перебуваю всередині посудини. Щоправда, цього разу безсмертної, та все-таки посудини. Певно, я знову стала всім, чим була раніше. Мабуть, чимось новим. А може, я просто стала собою. Не знаю. Щойно з’являється беззаперечна правда, місця для міфу не залишається.

Вони якусь хвилинку танцюють мовчки, поки Закарі розмірковує про правду та міф, а інші танцюристи кружляють навколо.

— Дякую за те, що знайшов Саймона, — озивається Мірабель, помовчавши. — Ти повернув його на призначений йому шлях.

— Я не…

— Ти допоміг йому. Він би досі ховався у храмах, якби ти не повернув його до історії. Тепер він там, де повинен бути. Це наче знахідка. Усе було непередбачуваним, а вони так багато запланували, щоб утримати мене поза часом, і ніхто ніколи не зупинявся, щоб подумати про те, що станеться після цього з моїми батьками та як тоді все ускладниться. Неможливо завершити історію, поки хоч якась її частина блукає, загублена в часі.

— Саме тому Аллеґра хотіла позбутися книжки, еге ж? І Саймона, і його руки.

Закарі краєм ока помічає іншу пару, і на мить здається, наче мерехтливий чоловік у пальті, неабияк схожому на його, який танцює поруч із ними, не має лівої руки, однак потім її вихоплює промінчик світла — вона прозора, але є.

— Аллеґра побачила кінець, — пояснює Мірабель. — Вона бачила, що майбутнє летить на своїх крилах, і доклала всіх зусиль, аби запобігти цьому, навіть вчинила те, чого не хотіла. Вона хотіла зберегти сьогодення та улюблену Гавань такою, якою вона була, просто все заплуталося та обмежилося. Історія постійно згасала, і бджоли повернулися туди, звідки вийшли. Вони дуже довго супроводжували історію від Гавані до Гавані, але якщо нічого не зміниться, цьому припинять приділяти стільки уваги. Історія мала закінчитися ближче до моря, щоб можна було знову віднайти бджіл. Я повинна була вірити, що хтось колись піде за цією історією аж до самісінького низу. Що це, можливо, саме та історія, яка поєднає всі інші.

— До речі, бджоли переказували вітання, — пригадує Закарі. — А що буде далі?

— Я не знаю, що буде далі, — зізнається Мірабель. Слово честі, не знаю, — додає вона у відповідь на погляд, яким вдивляється в неї Закарі. — Я витратила чимало часу, намагаючись дістатися цієї миті, і ця мета здавалася такою неможливою, що я не думала про те, що чекає на мене опісля. Це хороший хід, повернення до витоків і все таке. Я не мріяла про те, що ми зможемо дотанцювати. Іноді танці залишаються незакінченими.

У Закарі є ще тисяча запитань, які необхідно поставити їй, але натомість він притягує Мірабель ближче й кладе голову їй на шию. Він чує її серцебиття, що лунає повільно й рівномірно в унісон з музикою.

Не існує нічого, крім цієї кімнати, цієї жінки й цієї історії. Хлопець відчуває, як історія розгортається так далеко з погляду простору і часу, що годі й уявити, але пульсування її дзиґотливого серця чутно тут. Просто тут і зараз.

Він знову спокійний. Йому полегшало, адже Макс повернулася. І нехай вони обоє знають, що належать іншим людям, у них є ця кімната, цей танець і ця мить, що напевно важливіше за все інше.

За стінами навколо них лунає дзижчання. Примарні танцюристи зникають одне за одним, аж поки Закарі з Мірабель не залишаються наодинці.

— Не знаю, чи зрозумієш ти колись, як я вдячна тобі, Езро, — каже Мірабель. — За все.

Музика стихає, і танцювальна зала починає тремтіти. Одна зі стін дає тріщину. Підлогу просочує мед.

— Небагато часу залишилося містере Роулінз сер ви отримали свій танець історія скінчилася нам справді вже час.

Застережливе дзижчання лунає зусібіч.

— Я сумував за цим, — зізнається хлопець. — Так сильно сумував. — Насправді він має на увазі не історію.

— Ти тут для того, щоб завершити все, — нагадує Мірабель.

Йому від цього не легшає.

— Що відбувається зараз? — запитує Закарі, адже «зараз» несподівано здається йому важливішим за «далі».

— Це від мене не залежить, Езро. Як я вже казала, я не даю подіям життя, а лише забезпечую можливості та двері. Відчинити їх доведеться комусь іншому.

Мірабель тягнеться вперед і виводить пальцем на стіні лінію зі стільників, а тоді ще одну і ще, аж поки вони не починають згруба скидатися на двері.

Дівчина малює на них ручку, береться за неї і відчиняє. За дверима вимальовується залитий сяйвом зірок ліс із похиленими від важкого листя гілками. Медові хвилі під їхніми ногами облизують поріг, але не перетинають його.

— Бувай, Езро, — каже Мірабель. — Дякую тобі.

Вона вклоняється йому. Танець закінчився.

— Прошу, Максе.

Хлопець теж вклоняється у відповідь, не кваплячись випростатися, адже очікує, що її вже не буде поруч, коли він підведе погляд, однак Мірабель повертається і стоїть простісінько перед ним, вона цілує його, легке торкання вуст до щоки — прощальний подарунок.

Поцуплена мить, перш ніж кінець зіллється з медом і неминучістю. Він не зовсім солодкий. Потім дівчина розвертається й виходить.

Двері за нею зачиняються і тануть на восковій стіні, залишаючи Закарі на самоті в спорожнілій бальній залі, що вже починає руйнуватися.

— Час іти містере Роулінз сер.

— Куди йти? — не розуміє Закарі, але дзижчання змовкає.

Мед вихорами закручується навколо хлопцевих ніг й огортає його. Закарі прокладає собі шлях до сходів і підіймається до лялькового будиночка. Мед не відстає. Бджоли з будиночка кудись зникли.

Порцелянова лялька теж зникла із солярію.

Закарі намагається відчинити вхідні двері, але віск міцно їх запечатав.

Хлопець піднімається сходами та йде повз порожні лялькові спальні й комірчини, аж поки він не знаходить чергові липкі від меду сходинки, що ведуть на горище, захаращене забутими спогадами. А ще на горищі є драбина, яка веде до дверей у стелі.

Закарі розчахує її і вилазить на дах лялькового будиночка. Зупиняється на майданчику й розглядає море. Під паперовим конфеті здіймається бульбашками мед, обертаючи синяву на золото.

Навколо даху під ногами хлопця рояться бджоли. Коли здіймаються і розлітаються, вони дзижчать йому:

— На все добре містере Роулінз дякуємо що були ключем ви були гарним ключем і хорошою людиною нехай щастить у подальших справах.

— Яких подальших справах? — кричить бджолам Закарі, але вони не відповідають. Відлітають у темряву, повз моделі планет і зірок, залишаючи хлопця наодинці із шепотінням моря. Щойно дзижчання стихає, він відчуває, що сумує за ним.

А море починає здіймати свої хвилі.

Мед накриває паперову траву й тече до моря. Маяк падає, його промінь згасає. Мед проковтує берег, наполегливо й нетерпляче тягнучи за собою будинки. Залишається тільки море, що ось-ось проковтне всесвіт.

Море дісталося до будиночка. Замок ламається, і хвилі мчать крізь відчинені двері вгору сходами. Фасад падає і розчахується, демонструючи нутрощі зі стільників.

Човен плаває не так близько, щоб легко дотягнутися до нього, але в Закарі немає інших варіантів. Світ іде на дно.

Коли ти мертвий, тобі не слід так ризикувати. Мед підіймається до колін.

«Це справді кінець, — думає Закарі. — Під цим світом немає іншого світу. Після цього вже нічого не буде». Реальність цих слів вимальовується чіткіше, коли за його спиною іде на дно ляльковий будиночок. Кінець вже тут, і Закарі змагається з ним.

Він підтягується на рейках і пірнає за човном. Послизається й падає в медове море, і мед обіймає його, наче давно втрачене кохання.

Хлопець хапається за борт човна, але заляпані медом руки занадто слизькі, щоб утриматися.

Човен перекидається набік.

Беззоряне море заявляє свої права на Закарі Езру Роулінза. Воно тягне його на дно, відмовляючись випускати на поверхню.

Хлопець намагається ковтнути повітря, однак легені не відчувають потреби, і світ навколо нього розчахується.

На дві половинки.

Як яйце.

Рима стоїть на самісінькому вершечку сходів, що колись вели до бальної зали, а тепер зникають у медовому океані.

Вона знає цю історію. Знає напам’ять. Кожне слово, кожного персонажа, кожен поворот сюжету. Ця розповідь роками гула в її вухах, але одна річ — почути про повінь, геть інша — побачити її.

Вона тисячу разів малювала її собі в думках, але зараз усе інакше. Море темніше, хвилі жорстокіші й піняться, ковтаючи каміння, тягнучи в течію книжки, свічки й меблі. Поодинокі сторінки та пляшки вина знову зринають на поверхню, перш ніж померти так, як їм судилося.

В уяві Рими мед завжди рухався повільніше.

Час іти. Давно вже час, але Рима залишається на місці й дивиться, як течія відступає і знову набігає, аж поки мед не торкається її ніг. Аж тоді дівчина повертається та, ідучи від моря, відчуває, який липкий і тяжкий від меду пруг її сукні.

Беззоряне море супроводжує Риму, поки вона прокладає собі шлях кімнатами й залами, воно рухається за нею назирці, коли дівчина долає останні сходинки, приводячи до цього місця останнього свідка.

Дорогою дівчина щось наспівує, і море слухає її. Вона зупиняється біля вкритої вирізьбленими лозами, квітами й бджолами стіни, у якій, здається, немає дверей, однак Рима витягає з кишені металевий диск завбільшки з монетку й кладе бджілку на отвір у формі бджоли — прохід до Архіву відчиняється перед нею.

Мед наступає їй на п’яти, заливаючи кімнату, розтікаючись між захованими стелажами й полицями. Рима проходить повз порожнє місце, де мали б стояти «Солодкі муки», якби давно їх не вкрав кролик, і ще одну порожнину, звідки вона сама витягла «Баладу про Саймона та Елінор» не так уже й давно, якщо порівнювати із чимось іншим.

Дівчина розмірковує, чи давати людям шматочки їхніх історій — це нечесно стосовно Долі, і вирішує, що Доля, напевно, так чи інакше не заперечує.

«За такий час лише дві книжки опинилися не на своїх місцях, а це не так уже й погано», — думає Рима, дивлячись на полиці. У цьому місці є тисячі історій. Перекладених і записаних усіма аколітами, які ходили цими залами до неї. Переплетених у томи з окремими оповіданнями або поєднаних у взаємопов’язані історії.

Історії цього місця зберігаються тут не знічев’я.

У голові якось лунко й порожньо. Рима чує бурмотіння минулих історій, нехай навіть низьке й ледь чутне, історії завжди заспокоюються, коли їх записують, байдуже — з минулого вони, теперішнього чи майбутнього.

Найбільше її дивує відсутність верескливих історій майбутнього. У вухах дзижчить те, що відбудеться за кілька хвилин (так нечутно порівняно з багатошаровими оповідками, які їй колись доводилося чути), а потім усе стихає. Це місце більше не має що розповісти їй. Стільки часу знадобилося, щоб навчитися їх розшифровувати й записувати, щоб вони бодай трохи нагадували те, що лунало в її вухах і голові, а тепер усе майже зникло. Дівчина сподівається, що той, хто записав ці останні миті, поставився до них відповідально. Сама вона їх не записувала, але дзижчання підказує, що історію вже перенесли на папір.

Рима неквапливо востаннє прогулюється Архівом, мовчки прощаючись і дозволяючи історіям галасувати навколо неї, а тоді підіймається нагору.

Двері до Архіву вона не зачиняє, щоб пустити всередину море.

Беззоряне море підіймається за дівчиною сходами, минає зали й садки, заявляє свої права на скульптури, спогади й усі книжки, яких ой як багато.

Електричне світло блимає і згасає, занурюючи все в темряву, але Римі досить світла свічок. Вона заздалегідь освітила свій шлях, знаючи, що лише вогонь допоможе їй знайти дорогу.

Коли Рима дістається Серця, її вітає запах паленого волосся. Вона без стуку заходить до кабінету Хранителя і ніяк не коментує його коротко обстрижене волосся та жмуток кісок у каміні, де жевріють і розпадаються на вуглини низки перлів.

Одна перлинка за кожен рік, який він провів тут.

Хранитель ніколи не казав їй цього, але й не повинен був казати. Рима знає історію. Бджоли нашепотіли на вухо.

Хранителева мантія охайно складена на стільці, а він сам убраний у твідовий костюм, який вийшов з моди ще тоді, коли він востаннє одягав його, а це було доволі давно. Чоловік сидить за столом, пишучи щось у світлі свічок. Це трохи допомагає вщухнути дівочому хвилюванню — он скільки часу вона згаяла, утім, Рима заздалегідь знала, що вони підуть найостаннішої миті.

— Усіх котів випустила? — цікавиться Хранитель, не відводячи погляду від записника.

Рима показує на рудого кота на його столі.

— Цей упертий, — визнає чоловік. — Доведеться взяти його із собою.

Він пише, а дівчина спостерігає. Рима може прочитати його квапливі рядки, якщо захоче, але й так знає, що там написано. Молитви та благання. Благословення і співчуття, побажання і попередження.

Він пише Мірабель, так було завжди, він робив це всі ті роки, які вона провела із Закарі в глибині, пише так, наче розмовляє з нею, наче вона може почути кожнісіньке слово, яке матеріалізується на папері, ніби шепіт над вушком.

Рима замислюється, чи знає Хранитель, що Мірабель чує його, завжди чула й чутиме попри відстань, час завдовжки в життя й тисячі перегорнутих сторінок.

«Та наша історія тут не закінчується, — пише він. — Вона тут лише змінюється».

Хранитель відкладає ручку та згортає щоденник. Переводить погляд на Риму.

— Тобі слід перевдягнутися, — каже він, дивлячись на її мантію і просочені медом черевики.

Рима розв’язує мантію і знімає. Під нею дівчина вбрана в той самий одяг, у якому була, коли вперше з’явилася тут (у стару шкільну форму — картату спідничку й застібнуту на всі ґудзики білу блузку). Їй здається, що одягнути щось інше, щоб піти звідси, було б неправильно, однак насправді спідничка вже замала, і схоже, наче дівчина вдягнула минуле життя. Просоченими медом черевиками доведеться вдовольнитися.

Хранитель, здається, не помічаючи несамовитих хвиль, підводиться й наливає з пляшки, що стоїть на столі, келих вина. Пропонує налити Римі, але вона відмовляється.

— Не хвилюйся, — каже він дівчині, спостерігаючи, як вона дивиться на море. — Усе ось тут, — нагадує він, притискаючи вказівний палець до її чола. — На забудь випустити.

Хранитель простягає їй чорнильну ручку. Рима всміхається, бере перо й ховає в кишеню спіднички.

— Готова? — перепитує чоловік, і вона киває.

Хранитель ще раз роззирається кабінетом, але не бере нічого, крім келиха з вином, коли вони виходять до сусідньої кімнати. Рудий кіт рушає назирці.

— Можеш, будь ласка, допомогти мені? — просить Хранитель, ставлячи келих з вином на полицю, і вони вдвох з Римою відсувають убік великий портрет Закарі й Доріана, відчиняючи за ним у кам’яній стіні двері.

— Куди підемо? — запитує чоловік.

Рима вагається, дивлячись на двері, а потім озирається через плече. Море вже дісталося кабінету, облизує стіл і свічки й кидає мітлу, що стояла в кутку.

— Ми вже проґавили час для обітниць, — додає Хранитель, і Рима знову обертається до нього.

— Мені б хотілося бути там, якщо можна, — каже вона, повільно й ретельно вимовляючи слова, що мають дивний смак на язику, яким дівчина не користувалася роками. — Ви не проти?

Хранитель обмірковує цю пропозицію. Витягає з кишені костюма годинник і дивиться на нього, повертаючи руку сяк і так, перш ніж кивнути.

— Гадаю, ми маємо час, — вирішує він.

Рима бере на руки рудого кота.

Хранитель кладе руку на двері, і двері слухаються його вказівок. Вони знають, куди їм слід відчинитися, хай навіть могли б відчинитися куди завгодно.

Медові хвилі заливають кімнату, коли чоловік відчиняє двері.

— Поквапся, — каже він, підганяючи Риму й кота до дверей і захмареного дня за ними.

Чоловік повертається й бере з полиці келих з вином.

— За пошуки! — каже він, простягаючи келих до моря, що наближається до нього.

Море не відповідає.

Хранитель впускає келих, даючи йому розлетітися на друзки на підлозі під ногами, а потім виходить з Гавані, що зникає в медових хвилях, у світ нагорі.

Двері зачиняються, і Беззоряне море наштовхується на них, заливаючи кабінет і сусідню кімнату. Воно накриває собою полум’я та коси всередині, що досі жевріють, а потім ковзає на картину, ховаючи під собою міри часу й зображення долі.

Місце, де колись була Гавань, знову стало Беззоряним морем.

Усі його історії повертаються до свого джерела.

Десь далеко вгорі на сірому міському хіднику Хранитель зупиняється, щоб зазирнути до вікна книжкової крамниці, поки Рима, задерши голову, вдивляється у високі будинки, а рудий кіт глипає на ніщо й не геть усе.

Вони далі йдуть своїм шляхом, а коли дістаються рогу вулиці, Рима дивиться на знак, який повідомляє їй, що вони покидають Гавань і йдуть до Короля Сов. На вказівнику вмостилася сова й розглядає її.

Схоже, більше ніхто не помічає птаха.

Уперше за тривалий час Рима не знає, що це означає.

І що станеться далі.

Доріан сидить біля тіла Закарі на кам’яному березі Беззоряного моря.

Він закляк від сліз і тепер просто сидить, не маючи жодного бажання дивитися на незмінний краєвид перед собою, але й не може відвести погляд. Чоловік далі думає про перше створіння, яке він зустрів у цьому світі та яке прибрало подоби Закарі. Чоловік не знає, скільки відтоді минуло часу, пам’ятає лише, що був геть непідготовлений, і це попри те, що вже бачив незліченну кількість Аллеґр та гірших жахіть у шкірі його сестри, яка померла, коли йому було сімнадцять.

Сніжило. Доріан лише на мить повірив, що це справжній Закарі, але цієї миті було досить. Досить для тієї штуки, яка не була Закарі, хай навіть натягнула його обличчя, аби роззброїти чоловіка й поставити його на коліна. Доріан навіть не пам’ятає, як спромігся доволі швидко ухилитися від мацаків, що потягнулися до нього крізь просочений кров’ю сніг, схопити меч і знову звестися на ноги.

Місяцівна попереджала його, але Доріан не думає, що можна підготуватися до того, що меч простромить найглибшу темряву й виріже все, що ти любив за своє життя.

З усіма наступними подобами Закарі він більше не вагався.

Гадав, що зможе відрізнити від них справжнього, коли нарешті зустріне його.

Помилявся.

Доріан знову і знову прокручує цей момент у себе в голові, момент, коли Закарі нікуди не подівся, на відміну від попередніх створінь у його масці, що зникали після удару мечем, щоб повернутися у вигляді когось, чогось іншого чи навіть якогось місця; аж потім прийшло жахливе розуміння: ця мить і все, що в ній відбувалося, якісь занадто справжні.

А тепер ця мить розтягується і розтягується, нескінченна й жахлива — усе в ній незмінне, на відміну від запаморочливих змін, що відбувалися раніше, занадто швидко, щоб віддихатися. Зараз навколо немає жодних примарних міст, палких поглядів, жодного снігу. Лише порожниста печера й морське узбережжя, захаращене уламками кораблів та історій.

(Ті штуки, що переслідували його, визираючи з темряви, зникли, злякавшись його надзвичайного смутку.)

(Залишився лише персидський кіт, який скрутився неподалік клубочком і муркотить.)

Доріан думає, що заслуговує на цей біль. Розмірковує, коли він ущухне. Якщо колись ущухне.

Сумнівається, що це колись станеться. Така його доля.

Закінчити свою історію тут, у невпинних стражданнях серед розбитого скла й меду.

Чоловік замислюється, чи не кинутися йому самому на меч, але присутність кота зупиняє його.

(Усі коти — добровільні вартові.)

Доріан не має жодних засобів, щоб відміряти час, що спливає жахливо повільно, але хвилі Беззоряного моря наближаються до нього, осяйна крайка меду підповзає ближче. Спершу чоловік думає, що це лише його фантазія, але незабаром стає зрозуміло: починається приплив.

Доріан уже змирився з тим, що йому судилося втопитися в медові й муках, аж раптом бачить корабель.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Я думала про те, щоб віддати записник мамі З., але поки що не готова розлучитися з ним, хай навіть це просто купка уривків, а не щось цілісне.

Здається, кількох частин бракує, можливо, це навіть якась дрібниця, яка тримає купи решту історії, але я й гадки не маю, що саме це може бути.

Я дещо розповіла мамі З. Не все. Привезла печиво у формі бджілок, вирішивши, що це може їй щось підказати, якщо має для неї якесь значення, а ще тому, що в нього смачна медово-лимонна глазур; однак печиво їй нічого не сказало, або я не змогла цього помітити. Мені не хотілося мати справу з таємними товариствами й місцями, які можуть існувати або не існувати, і приємно було нарешті поговорити з кимось. Побути деінде, посидіти й поласувати кавою з печивом. Тут усе здавалося яскравішим. Світло, настрій…

Геть усе.

Вона теж просто «знає» деякі речі. Гадаю, ця жінка мене трохи зламала. Або під її впливом у моїх психологічних латах з’явилася нова тріщинка. Саме так усередину потрапляє світло й усіляке таке.

У якусь мить я запитала, чи вірить вона в магію, і мадам Лав Роулінз сказала мені: «Світ — це і є магія».

Певно, це правда. Не знаю.

Коли я йшла, вона запхала мені в кишеню карту таро. Помітила я її значно пізніше. Карта «Місяць». Довелося пошукати інформацію. Я нічого не знаю про карти таро. Це нагадало мені, що З. теж мав колоду, якось раз навіть поворожив мені, наполягаючи, що не надто майстерний у цих справах, однак усе сказане ним було дуже влучне.

Я знайшла інформацію про те, що карта «Місяць» каже про ілюзії, пошуки свого шляху в невідомих таємних світах і творче божевілля.

Мадам Лав Роулінз, як на мене, знає, що де діється.

Я причепила карту на приладову панель, щоб бачити її дорогою. Мені здається, наче щось насувається, але що саме, я не знаю.

Намагаюся відпустити все це, але щось далі чіпляється за мене. Ні, щось надалі живе в моїх думках. Веде мене до чогось нового й чогось наступного.

Якби цього не сталося, я б не почала писати гру, не мала б цієї роботи, не прямувала б просто зараз до Канади. Здається, наче я іду за ниткою, що залишив мені З., уздовж лабіринту, але його самого в лабіринті, можливо, навіть немає. Мабуть, моє справжнє завдання — не знайти його, а дізнатися, куди веде нитка.

Як дивно було залишати цей шарф. Він так давно лежав у мене. Сподіваюся, одного дня він його надіне.

Сподіваюся, у нього буде для мене справді чудова історія, яку він розповідатиме за вечерею у його мами вдома, і поруч із ним буде його чоловік, а я буду з кимось чи сама, однак не перейматимуся через це. Сподіваюся, ми не лягатимемо так пізно, що вже ставатиме рано, і сподіваюся, що його історії та вино будуть невичерпні, невичерпні, невичерпні. Колись.