БЖД

Сашко Ушкалов

«БЖД»

Власне, усе почалося через оце придурасте сонячне затемнення. Із самого ранку в мене все пішло шкереберть. Прокинувшись і поплентав­шись у душ, я переплутав звичайний людський шампунь із гігієнічним шампунем-кондиціонером для довгошерстих котів, через що моя ко­ротка зачіска тепер стирчала в різні боки так, неначе мене довбонув струмом електрочайник. А приїхавши на офіс своєї газетки, я дізнався, що шеф-редактор, в народі «шефуля», він же Сан Санич, звільнив з роботи нашого штатного астролога, звільнив через те, що його, тобто Сан Саничева, дружина, між нами кажучи, рідкіс­на істеричка, пожалілася, тіпа, його прогнози не збуваються.

—Шурік, – сказала вона за сніданком, – ти довіряєш своєму астрологові?

—А що? – злякався Сан Санич, який дуже любив свою дружину.

—Ти Козерог, – сказала вона.

—Чого це? – образився Сан Санич.

—Не в тому сенсі, – пояснила дружина, – за гороскопом.

—Ну і?.. – не врубався шефуля.

—Ти читав прогноз для Козерогів на суботу, тобто на вчора?

—Звісно, читав, я ж шеф-редактор, – збре­хав Сан Санич.

—І що? – наполягала дружина.

—І нічо... – знизав плечима шефуля.

—А де? Де? Йокелемене... – розізлилась вона.

—Що де? – зовсім розгубився Сан Санич.

—Обіцяна сексуальна активність!!!

—Чого?..

—Там було написано, що в суботу Козероги будуть сексуально активні, а ти ліг і відразу ж за­хріп... Я навіть нову білизну вдягла... Ти хоч по­мітив, якого вона кольору?

—Ніби рожевого? – зовсім убито спитав шефуля.

—Ну, Козерог... – процідила крізь зуби дру­жина й грюкнула дверима.

Словом, уранці астролог і вилетів.

Зрештою, на цьому мої невдачі могли б і скін­читися, якби Сан Санич не сказав: доки газета не знайде нового астролога, його обов'язки тимча­сово виконуватимеш ти. Але, чувак, запам'ятай, жодної сексуальної активності. Отож, останні дві з половиною години я тільки тим і займався, що від ліхтаря вигадував астрологічні прогнози. Без жодної сексуальної активності, звісна річ...

По обіді Сан Санич покликав мене «на коврик». Я саме застряг на горезвісних козерогах і ніяк не міг зрушити з місця – бо просто не уявл­яв, який у цих тупих упертих тварин може бути астропрогноз без жодної сексуальної активності. «Усе, – подумав я, – настав капець...» – і відчи­нив двері його кабінету.

—Слухай, Баз, – перейшов він одразу до спра­ви, – хочеш двісті баксів за півдня?

—Мокруха, да? – поцікавився я.

—Ні, шоу-бізнес...

—Що завгодно, тільки не довбані козероги.

—Що-що? – перепитав шефуля.

—Нічого-нічого, кажу, мене через сонячне затемнення цілий день кумарить.

—Значить так, – буркнув шефуля, – со­нячне затемнення ще не почалося, тож забудь про своїх довбаних козерогів, збирай манатки й дуй у 163-тю школу.

—Куди-куди?

—163-тя школа, – повторив він по складах.

Правду кажучи, слово «школа» викликало в ме­не майже ті самі асоціації, що й словосполучення «сексуальна активність» у Сан Санича. У дитинстві я був дуже непосидючим... і в більшості справ, які мені доводилось робити, обламувався вже після першої ж невдачі. Так було і з навчанням. Ко­ли я пішов у перший клас, мене вистачило майже на півроку, аж доки я не написав першу в своєму житті контрольну з російської. Контрольна скла­далася всього з одного слова, яке нам видавали на карточках. Від нього треба було утворити мно­жину... І от мені трапилося слово «сук». Не заду­муючись, я написав поряд «сукі» (хто б міг подума­ти, що правильно буде «сучья») і здав... За що мені поставили двійку, для чого викликали до школи батька, я так і не зрозумів, проте на навчання вирі­шив забити вже тоді, не чекаючи, доки воно при­несе ще якісь неприємні сюрпризи. З наступної моєї школи, а їх я змінив ні мало, ні багато, чотири, так от, з наступної школи мене вигнали через баскських сепаратистів... Я тоді був у третьому, була весна й у нас саме мав бути перший урок праці, на якому нам мали прищепити безмежну любов до сільського господарства й узагалі – аграрного, так би мовити, світогляду. Простіше кажучи, ми мали сіяти кабачки й баклажани на пришкільній ділянці... Але замість того, щоб читати посібник з розведення баклажанів і кабачків, я, на лихо, зна­йшов у шкільній бібліотеці брошуру про баскських сепаратистів й усю її прочитав, запоєм... Для чого в шкільній бібліотеці брошура про баскських се­паратистів, я тоді якось не задумувався. Так от, під враженням я перекупив у одного мажористого старшокласника петарду, завбільшки з добрячий огірок, і, коли всі садили кабачки й баклажани, за­рив її в грядку, а фітіль залишив нагорі. Його я під­палив тоді, як наша вчителька праці, загальмована Прибалтика, почала перевіряти, чи рівні вийшли грядки. Петарда вибухнула прямо в неї під нога­ми, а сира земля заліпила їй величезні тортилівські окуляри... Я більш ніж упевнений: наша загальмо­вана прибалтійка так би нічого й не збагнула, як­би на мене відразу ж не показали пальцями дві сучки-заучки.

—Чтоооо? – спитала вона в сучок-заучок...

—Ето он вас падарвал!!! – запищала перша.

—А ви ж паставітє нам пять, за то шо ми такіє харошиє? – запищала друга.

Загальмована вчителька праці хвилин чотири стояла мовчки, а потім кинула в мій бік:

– Ідьоооом к дірєктаааару...

– А как же ми? – запищали сучки-заучки.

З третьої школи мене випхали вже тоді, ко­ли я навчався в дев'ятому. Я не був пацифістом, проте наглухо не розумів, для чого на фізкультурі в мирні часи потрібен норматив з кидання грана­ти. Ми довго сперечалися з фізруком, і тоді він покликав директора, колишнього афганця.

—Кидай, сопляк, – сказав той, – у школі ти маєш навчитися всьому, навіть захищати родіну.

—Від кого? – не зрозумів я.

Від кого її треба захищати, він, схоже, теж не знав, тому буркнув:

– Кидай, бо викличу батьків.

І я кинув. Граната закружляла в повітрі, гепну­лась об футбольні ворота, відрикошетила й влу­чила фізрукові в ногу, розтрощивши йому вели­кого пальця... Фігня полягала в тому, що фізрук, судячи з усього, не був ворогом нашої батьківщи­ни й не являв для неї жодної загрози...

Словом, я був злий на школу, тому плекав на­півбожевільні плани й, зовсім природно, вирішив помститися. Але оскільки терористичний досвід баскських сепаратистів після того, як я вилетів із другої школи, почав здаватися мені не дуже діє­вим, я обрав дещо іншу тактику. По закінчен­ні одинадцятого класу я свідомо вступив у педа­гогічний і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною й проводячи підривну роботу зсередини...

– Ти ще тут? – здивовано глянув з-під оку­лярів Сан Смнич.

—Уже зник, – видихнув я.

—До речі, що за дурня з твоєю головою? – спитав шефуля, коли я був уже біля самих дверей.

—Гммм... – почав викручуватися я, – розу­мієте, літо скоро... Час міняти імідж...

—Імідж – це добре, – погодився Сан Санич, – але чого від тебе штиняє дустом?

Тут я вже не знайшовся з відповіддю й просто знизав плечима. Шефуля ще раз скоса на мене зиркнув, скрушно зітхнув, мовляв, що за редак­ція: астролог на якийсь біс пише прогнози із сек­суальною активністю, від передовика чогось шти­няє дустом, – і суворо сказав:

—Робиш роботу, береш двісті баксів. Завтра вранці мої, чесно зароблені відсотки, – «чесно за­роблені» він виділив логічним наголосом, – тоб­то рівно половина, мають лежати в мене на столі. А тепер щезни. І зроби щось зі своєю головою.

—Лежатимуть, зроблю, на все добре, – по-шаркав ногами я, – вітання дружині, муділа, – додав я вже за дверима. При цьому на мене недо­бре зиркнула секретарка – вагітна растаманка Свєточка.

За п'ятнадцять хвилин я справді їхав у 163-тю школу, хоч зовсім не підозрював, який іще шоу-бізнес може на мене чекати. Можливо, там зні­мають шкільне порно, – думалось мені, – але навіщо я їм потрібен, якщо від мене штиняє дус­том і в мене що попало на голові?

На мій превеликий подив школа 163 вияви­лась зачиненою, як, зрештою, і всі порядні школи в неділю. Спочатку я навіть обламався й хотів був

їхати додому, але 100 баксів, які завтра вранці ма­ли лежати на столі в Сан Санича, змусили мене передумати. Ні-ні, ай лав шоу-бізнес, – заспо­коював я себе подумки й постукав у найближче до виходу вікно. Ефект був нульовий. Я постукав сильніше – те саме. Урешті-решт я в розпачі дов­бонув кілька разів ногою в масивні дерев'яні двері так, що на мене посипалася штукатурка.

І тільки потому десь глибоко всередині почу­лася загадкова метушня. Мені чомусь здалося, що то якась велетенська риба ковтнула людину, що тепер намагається вибратися назовні.

—Шо нада, ля? – крізь щілину прочинених дверей на мою голову підозріло вирячився стар-пер у побитій міллю совковій шапці-вушанці з кривою кокардою.

—Де тут у вас шоу-бізнес? – спитав я його.

—Шо-шо ля? – не зрозумів він.

—Сьогодні, крім мене, ще хтось приходив? – спростив я питання.

—Да-да, – відразу ж закивав він, – там якісь підари за школою в окопі товчуться...

—Підари? В окопі? – хотів був перепитати я, але старий уже зник за дверима, і я почув, як його кроки віддаляються таємничими кори­дорами школи-риби.

Галіма мілітарна тема, через яку я вилетів з третьої школи, і сексуальна, точніше, зі слів дідка, гомосексуальна активність мене зовсім не приваблювали... тож за школу я вийшов із певним острахом... Там було порожнє фут­больне поле, турніки, смітник, а насамкінець я справді побачив купку людей, що метушилися

на майданчику для допризивної підготовки юна­ків. Юнаків я серед них не помітив, і це почало мене стрьомати...

– Доброго дня! – підійшов я до чуваків і приві­тався з усіма одразу. – Мене прислав Сан Санич...

Троє з них запитально озирнулися й кілька хвилин мовчки мене вивчали. Особливо уважно дивилися ті двоє, що були з відеокамерами. Мені навіть почало здаватися, що вони мене знімають.

– А-а-а! Шурічеґ! – раптом сплеснув руками третій, що був без камери, натомість мав лисий череп і якусь непевну посмішку.

Господи, – вжахнувся я, – правду дідок ка­зав, такого не злякає навіть те, що від мене штиняє дустом.

—Я Сєва, – підійшов до мене лисий і про­стягнув руку, – я тут головний, а ти, мабуть, той актор, про якого Шурічеґ казав. Мдя-мдя-мдя, правду говорив, молодий – лице мужнє... От ті-ки на голові в тебе ЩО?

—Літо скоро, – знизав я плечима, – час мі­няти імідж.

—Ну, прича в тебе попсова, але дезик прикольний, – підбадьорив мене лисий Сєва.

«Ну й який він після цього натурал?» – поду­мав я, і в мене аж мурашки по шкірі пішли.

—Як називається?

—Хто? – не зрозумів я.

—Дезик.

—Кірі-кірі, – згадав я назву кошачого шам­пуню.

—Треба й собі буде купити, – схвально за­кивав Сєва лисим черепом, – ладно, давай

роздягайся, я тобі все по ходу поясню! – рапто­во змінив він тему.

—Слухай, Сєво, ти, здається, сказав «роздя­гайся», чи мені почулось? – з острахом перепи­тав я. – Я що, голий буду?

—Да-да, роздягайся! – кивнув він мені так, наче я зараз на прийомі в лікаря, а не посеред майданчика для допризивної підготовки юнаків.

—Я потрібен вам голий? – ставлю питання руба.

—Да, – каже Сєва, – тобто НІ, – миттю ви­правляється він.

—Але ж ти сказав «роздягайся».

—Справді? – щиро дивується він. – Я мав на увазі «перевдягайся»...

Я напружено зітхаю, а Сєва вже тягне ме­не вбік мікроавтобуса, запаркованого в кущах. На початку я був такий розгублений, що навіть його не помітив. З прочинених дверей мікро­автобуса, сидячи на купі картатих торб, за нами спостерігає стара швабра, на якій стільки шту­катурки, що вистачило б відреставрувати кіль­ка архітектурних пам'яток.

—Ось, – каже Сєва й підштовхує мене в плечі.

—Умгу, – багатозначно киває вона.

—Амга, – не менш багатозначно відповідає Сєва.

Повна дупа – абсолютно однозначно.

Швабра починає копирсатися у своїх карта­тих торбах і врешті-решт дістає звідти потріпа-ний військовий френч, галіфе й гімнастьорку.

—А чоботи? – питає Сєва.

—Чоботов нєту... – знизує плечима швабра.

– Ну й ладно, – махає рукою Сєва, – роз...тобто пере...вдягайся.

Пере...вдягатися я йду за мікроавтобус, бо ро­бити це на очах у Сєви стрьомно. Повертаюся назад у новому прикиді, але в кросах – вигляд у мене відверто даунський, для повної картини бракує тільки гранати. Сєва тим часом порпаєть­ся в барсетці, що висить у нього на поясі.

«Точно шукає гранату», – думаю я, але він рап­том дістає звідти двісті баксів, і вся ця затія по­чинає здаватися мені не такою вже й провальною. Студентське життя навчило мене розтягувати шість картоплин і три кубики бульйону на цілий тиждень, а також любити гроші... я б не сказав, що я закоханий у бабки, але коли я їх бачу, вони мені подобаються, виразно подобаються.

Сєві бабки, схоже, теж подобалися, може, на­віть більше за слово «роздягайся». Тому, віддав­ши мені двісті баксів, він помітно занервувався й подріботів до чуваків з камерами.

—Де цей довбаний гуцул? – роздратовано поцікавився Сєва в одного з них.

—Досі в окопі, – винувато знизав плечима той.

—Антіне Христофоровичу, ходіть сюди, ак­тор приїхав, – гукнув убік окопу Сєва.

З окопу, який школярі вирили спеціально для уроків ДПЮ, аби вчитися боронити бать­ківщину від уявного ворога... ворога, про яко­го нічого не відомо навіть директору школи, з'являється розпатлана голова. Видно, що Ан­тін Христофорович намагається вилізти наго­ру, але в нього нічого не виходить.

– Сюди, реб'ята, – гукає він, – витягніть мене з цього клятого шанця.

Чуваки ніяково перезираються між собою, а потім зиркають на Сєву, мовляв, «а може, ну його на... може, хай там і сидить...» Сєва якось винувато киває вбік патлатої голови, мовляв, «нічого не поробиш, хлопці, треба витягнути цього мудака», тож чуваки з приреченим вира­зом на лиці йдуть за Христофоровичем, витягу­ють його за руки нагору й, наче мішок з гівном, кидають на свіжу травневу траву, після чого по­вертаються назад і бережно беруть на плечі свої чорні, нагріті на весняному сонці камери.

—Значить так, – підходить до нас патлатий, – я вже всьо чудово бачу, рекляма буде файна, але є одне «але»... Нам потрібен ще один актор.

—Антіне Христофоровичу, не потягне бю­джет іще одного актора, ніяк не потягне, – почи-на причитати Сєва. – Розкажіть хоча б сценарій, щоб... Да, тебе, до речі, як звати? – звертається він до мене.

—Баз, – відказую я.

—Дуже приємно, Антін Христофорович, га­лицький режисер, – відрекомендовується роз­патланий і дає мені візитівку, на якій написано «Антін Христофорович, галицький режисер». – Так от...

Тут галицький режисер раптом хапається за ки­шені своєї джинсівки й починає в них нишпорити. Того, що він шукає, в джинсівці не виявляється, тому він так само хаотично нишпорить кишенями джинсів, але там теж нема того чогось... Уреш­ті-решт він засовує руку до однієї із задніх кишень

і з полегшенням витягує звідти якісь колеса, виси­пає на долоню кілька штук і кидає в рота.

– А чого ти на мене так дивишся? – насторо­жено питає він.

Я знизую плечима.

—Це від голови, – продовжує виправдовува­тись галицький режисер, – я ще ніяк не звикну до вашої кліматичної зони.

—Сєва, а звідки він? – пошепки питаю я.

—Ти ж чув, з Галичини... – так само пошеп­ки відказує Сєва.

—А в них там що, інша кліматична зона? – по­чинаю сумніватися я в своїх знаннях із географії. Кажу ж, на навчання я забив ще в першому класі.

—Ага, – Сєва тицяє вбік Христофоровича й крутить пальцем біля скроні.

—Розумієш, – шепоче він, – я тут головний, але я завгосп, у мене бабки, у мене всьо, але фір­ма підписала контракт із цим режисером, тому нічого не вдієш...

—Але ж він на колесах.

—Нічого не знаю, – відрубує Сєва, – шеф сказав, що він креативний кретин...

Судячи з невинного виразу обличчя, Сєва не розумів ані першого, ані другого слова...

І тут колеса, схоже, починають діяти, бо креа­тивний кретин помітно пожвавився...

– Я сі то всьо так бачу... – пояснює він, жес­тикулюючи так активно, що збоку може здати­ся, немов він хоче злетіти. – Друга світова вій­на. Італійці, курва мать, наступають на ефіопів. Баз буде в нас ефіопом.

—Ефіопом? – охрінівши, перепитую я. – Але ж ефіопи – нігери, Антіне... як вас там...

—Антін Христофорович, галицький режи­сер, – підказує він, дихнувши мені в обличчя перегаром. – Шляк би мене трафив. Нігери, отже, нігери... Значить так, – починає виправ­довуватися він, – ти європейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії, і ти стаєш до лав армії цієї гордої й непохитної нігеро-кордофанської країни, аби ся бороти проти світового зла...

—Сєва, а що ми хоч рекламувати будемо? – обережно питаю я.

—Пиво... – зітхає Сєва.

—А до чого ж тут світове зло? – не розумію я.

—Це, – каже Сєва, – усе через їхню кліма­тичну зону.

—Через нігеро-кордофанську? – геть плута­юсь я.

Сєва так різко закочує очі під самого лоба, аж мені здається, що вони вже ніколи не повер­нуться в нормальне положення.

—Ну, добре, – погоджуюсь я, – а френч, галі­фе й гімнастьорка... теж через кліматичну зону?..

—Ні, – відказує Сєва, – це через те, що пиво називається «Офіцерське»...

Креативно-кретинного Христофоровича на­криває друга хвиля творчого пориву:

– Так... Баз сидить собі в шанці, всіх ефіопів повбивало, бо вони кепсько тямлять на військо­вій тактиці й військових маневрах... – аж захли­нається він. – У База лишається граната й кілька флєжок «офіцерського» пива... О, ні... Ні... Ні... Сєво, Сєво мій дорогий, нічого в нас так не ви­йде! – картинно заламує він руки. Сєва в розпачі хапається за голову.

—Сєвочко, нам потрібен макарон, – креативить Христофорович.

—Який макарон? – Сєвин розпач стає таким безмежним, що якби в нього росло волосся, то він би неодмінно його повидирав.

—Нам потрібен італійський зольдат, як же ти не розумієш?

—Але де я знайду вам солдата, та ще й італій­ського, Антіне Христофоровичу?

—Це від голови!!! – немовби переконуючи себе, кричить галицький режисер і кидає в рота ще кілька колес. – Сєво, курва мать, але ж ми десь взяли європейського археолога, котрого фа­шизм застав на теренах Ефіопії?

Я взагалі стою в повному ауті. Єдине, чого мені хочеться в цьому випадку, – міцно схопивши два стобаксових папірці, злиняти, просто непомітно злиняти від цих двох клоунів. Мене спиняє тільки даунський прикид і мої власні шмотки, що зали­шилися в мікроавтобусі під охороною старої шваб­ри. «Така не відпустить, – думаю я, – вчепиться зубами в сідницю й...»

Аж раптом Сєвине обличчя починає випро­мінювати якусь незрозумілу надію. Він дістає з кишені трубу й швидко набирає номер.

– Значить так, – каже він, – бери свій вело­сипед і мерщій пиздяч сюди.

Наступні хвилин десять минають у напруженій мовчанці. Сєва ходить туди-сюди й гризе нігті,

Антін Христофорович лазить довкола окопу й, зробивши з вказівних і великих пальців подобу об'єктива, вибирає ракурси для зйомки майбут­нього рекламного ролика.

За якийсь час на стадіон зі скаженою швидкі­стю влітає гопник-велосипедист у запилюженому костюмі. На всіх парах він підрулює до Сєви, зістрибує з велика й заклопотано відхекується, проте видно, що його просто розпирає природна гопницька цікавість.

– Значить так, – з ходу обламує його Сєва, – ти будеш макароном.

Гопник, судячи з усього, трохи вилітає з ко­лії й не зовсім ловить, чого від нього хочуть, але по-гопницьки довірливо й ствердно киває головою.

—Знайомся, це Баз, наш головний герой.

—Макарон, – діловито простягає мені руку гопник.

—Це наш кур'єр, – пояснює нарешті Сє­ва, – ніхто не знає міста краще за нього. Блис­кавка – не пацан! Антіне Христофоровичу, ми знайшли італійського солдата!

Антін Христофорович розмикає руки, тим самим ламаючи умовний об'єктив, і підходить до гопника.

– Перфектно! – каже він і дихає на гопника перегаром. – Тепер можна починати. Отже, наш головний герой – європейський археолог, кот­рого фашизм застав на теренах Ефіопії...

Після цього пасажу ентузіазм гопника по­волі згасає, і я розумію, що пін уже починає шкодувати.

—...залишається сам на сам із ворогом, – про­довжує галицький режисер, – тобто з макароном!

—Я, це я – макарон! – почувши знайоме слово, робить крок уперед гопник.

—Гаразд-гаразд, – плескає його по щоці Христофорович. – Наш макарон має бути дуже агре­сивний, просто розлючений. Ти вмієш матюкати­ся по-італійськи? – руба пита режисер гопника.

Той розгублено хитає головою: мов, ні.

—Мдя... Так... Мммм... Словом, будеш кри­чати – мадонна путана! Ану повтори!

—Як-як? – знічено перепитує гопник. – Макдональдс сраний?

—Сєва, шляк би тя трафив, шо це за кре­тин? – обурюється Христофорович.

—Я не кретин, я кур'єр... тобто макарон, – раптово обурюється гопник.

Сєва, почувши слово «кретин» у негативно­му значенні, виглядає трохи спантеличеним, але й собі обурюється:

—Ніхто не знає міста краще за нього!

—Добре-добре, – якось враз втухає Христо­форович. – Макарон, повтори: ма-дон-на-пу-та-на.

—Ма-дон-на-пу-та-на, ма-дон-на-пу-та-на, – повторює гопник зовсім легко з металевим дзво­ном у голосі, наче в лінгафонному кабінеті...

—Перфектно! – сплескує руками галицький режисер. – Усе... це твої слова, вивчи їх, ти біль­ше нічо не казатимеш, бо в нас дуже агресивний макарон, і весь ролик агресивний буде... Значить так, наш макарон із криками «мадоннапутана!!!» стрибає в шанець!

Почувши ще одне незнайоме слово, гопник насторожується. З виразу його обличчя я розу­мію, що він не зовсім доганяє, «шо за фігня така шанець», і взагалі – добре це чи погано. Тим не менше, гопницька цікавість таки бере гору й він продовжує слухати.

– Зара я розкажу вам концепцію, рибу... Гопник дивується ще дужче. «Гаразд, мабуть, –

думає він, – може, це... концепцію й можна розпо­вісти, але рибу, як можна розповісти рибу?»

– Баз сидить у шанці, – продовжує Христо­форович, – в одній руці в нього граната, а в ін­шій флєжка «офіцерського» пива. До речі, Сєво, у нас ще щось лишилось чи ці вже все вижрали? – якось винувато показує Христофоровична операторів.

Сєва підстрибом біжить до мікроавтобуса й тяг­не звідти ящик пива в якихось відстійних пляшках, закритих кришечками з кільцем.

—Баз сидить у шанці. Чутно крик макарона.

—Да, да, – я макарон, – укотре погоджуєть­ся гопник.

Але на нього ніхто не звертає уваги, навіть га­лицький режисер не плескає його по щоці, тож він ображено ступає крок назад.

– Баз, ти в цей момент робиш дуже зле лице, перекошене від люті, – входить у раж Христо­форович, – відриваєш чеку й кидаєш гранату з шанця. Ну, тут ми в студії зробим ефект вибу­ху, в шанець полетить земля, руки, ноги й тель­бухи макаронів...

По цих словах Христофорович якось підозріло підморгує Сєві, й мені це, правду кажучи, не зовсім

подобається... Гопнику, схоже, так само, бо йому, мабуть, не хочеться, щоб його тельбухи кудись ле­тіли. Він навіть забуває про своє «я, я макарон».

– На якусь мить западає зловісна тиша. Пі­сля неї знов чутно крики макаронів. Вони все ближче й ближче, ближче й ближче... І тут, Баз, ти не витримуєш, ти кидаєшся до ящика з пи­вом, хапаєш флєжку, чітким рухом, наче кіль­це гранати, зриваєш кришечку... Робиш кілька ковтків... І... хріначиш флєжку з шанця!!! Потім другу, третю, четверту... Хріначишхріначишхріначиш... Аж раптом з'являєшся ти, – Христофорович підходить до гопника й знову плескає його по щоці, – із криками...

– Ма... Ма... – згадує гопник...

– Мадонна путана, – пошепки підказує йо­му Сєва...

– Ма-дон-на-пу-та-на, – повторює він, на­че в лінгафонному кабінеті.

— Правильно, – погоджується Христофоро-вич. – Ти стрибаєш у шанець, і ви з Базом почи­наєте імітувати рукопашний бій...

— Це вони... як два пальці... – для чогось до­дає Сєва.

— Да-да, – погоджується гопник-кур'єр і якось недобре зиркає на мою неформальну зачіску.

— Що, як два пальці? – не розуміє режисер.

— Ну, у нас тут на Слобожанщині таке при­слів'я є, – знічується голомозий Сєва.

—Так, ніяких двох пальців, – цитькає Христофорович, – тут усім керую я, це мій сценарій, за який я несу відповідальність! Це моя, бля, ре­путація, і я не потерплю в ній жодних ваших

слобожанських пальців, – розпалюється кретин-ний, чи то пак креативний режисер. – Не переби­вайте мене більше! Так от... урешті-решт, Баз ду­шить макарона і з виразом виконаного обов'язку на лиці починає допивати пиво...

Ми всі запитально дивимось на Христофоровича, особливо гопник-макарон:

—Понарошку? – перепитує він пошепки.

—Що «понарошку»?

—Душить...

—Да-да, – підтакує Сєва, – як же ми без кур'єра?

Христофорович робить із пальців уявний пісто­лет і стріляє собі в скроню, після чого продовжує:

– А в кінці... робимо ефект... комп'ютерний ефект. Так, наче по екрану телевізора хтось стріля з кулемета й виводить напис «ОФІЦЕРСЬ­КЕ ПИВО - БАТЬКІВЩИНА ДУМАЄ ПРОТЕБЕ!!!»

Але ми так само запитально продовжуємо дивитися на Ангіна Христофоровича. Ми з Сєвою через те, що не зовсім в'їжджаємо в кон­цепцію й рибу, а гопник – через те, що ще й до­сі не знає, по-справжньому його душитимуть чи «понарошку».

– Так, – знічується Христофорович, – ви, слобожани, ні хріна не тямите в цьому бізнесі. Все. За десять хвилин зйомка.

Сєва приречено веде гопника до мікроавтобу­са пере...вдягатися, а мене Христофорович приму­шує лізти в шанець і спускає мені туди ящик пива. Я, не довго думаючи, відкриваю одне й починаю

входити в роль... Режисер тим часом шурує до опе­раторів, що заздрісно поглядають на моє «офіцер­ське», й починає їм щось втирати. Пиво, правду кажучи, галіме. Так, наче вода з господарчим ми­лом і бульбашками. Але настрій у мене ще гірший, тому я продовжую пити... Хвилин за десять гопника нарешті випускають із мікроавтобуса – він у якомусь фріцівському куртяку, в усякому разі, на плечі в нього бундесівський триколор. На іта­лійського солдата він узагалі не змахує, власне, і на німецького теж. Він так і залишається кур'єром, який найкраще знає це місто. Здалеку я бачу, як Антін Христофорович знову плескає гопника по щоці, гопнику це не подобається, й він якось вину­вато зирить на свого шефа – Сєву. «Ну, все, – ду­маю я, – зараз він вирубить нашого режисера», – і відкриваю друге пиво. Сьорбаючи, я спостерігаю, як Сєва знову зникає в мікроавтобусі й спочатку виносить із нього якийсь підозрілий мішок, а по­тім алюмінієвий тазок.

—Сєва, – кричу я йому, – а це ще на біса?

—Спецефекти... – якось загадково посміха­ється він. – Для вибухів спецефекти...

—Ну-ну, – відвертаюся я, але бічним погля­дом помічаю, як він навіщось вдягає довгі гумові рукавички.

Коли до мене підходить Христофорович, я вже допиваю четверте пиво й мені дико хочеться від­лити.

– Всьо, зара зніматимемо, на, – каже він і ки­дає мені в шанець макет гранати.

Від одного її вигляду мій настрій з галімого обертається назовсім галімий.

– Давай, ти сидиш під бруствером, тримаєш гранату, флєжку і думаєш, як ти ненавидиш іта­лійських зольдатів.

Я всідаюся під бруствер, беру болванку, пиво і думаю натомість про те, що коли мені не відли­ти, то я й справді можу тут загинути. Загинути ідіотською смертю в цьому шанці. А тим часом навколо шанця починають бігати два придурки з камерами.

– Перфектно, просто перфектно! – кричить Христофорович. – Яка ненависть на лиці! Талант!

Цієї миті в мене над головою, прямо в бруст­вері, починає щось рватися. Я інстинктивно па­даю на землю. Усе це нагадує кулеметні черги, а на голову мені сипляться шматки землі.

– Гранату, гранату! – кричить Антін Христо­форович.

Я витягую перше, що валяється піді мною, й кидаю кудись угору. Здається, це було недопите «офіцерське» пиво, але Христофорович не зверта уваги.

– Ба-ба-бах! – горлає він. – Ну, це, тіпа, вибух був... а тепер спецефекти. Баз, давай під бруствер.

Я перелажу під бруствер і одним оком бачу, як наді мною пролітають шматки землі, потім (пов­ний піпєц) рука й нога у військовій формі. Але найцікавіше починається за секунду. На бруствер плюхається щось важке й незрозуміле – я піді­ймаю голову й бачу на бруствері чиїсь тельбухи, справжні тельбухи. «Господи, бідний гопник», – думаю я... І відвертаюся...

– Пивом, пивом їх! – не вгаває Христофоро­вич.

Це звучить так, наче я маю бомбардувати пивом саме ці тельбухи. Тоді я витягую з ящика пиво, відкриваю його й, навіть не надпивши, як було зазначено в рибі, хріначу геть. Не п'ю я, по-перше, через те, що мені дико хочеться від­лити, а по-друге – на бруствері за тридцять сантиметрів від мене висять тельбухи кур'єра, який найкраще знав це місто, й мене від цього ледь не вивертає.

– А тепер макарон, в атаку, в рукопашний бій! Тільки без пальців, реб'ята, бо це моя репу­тація!!! – попереджає Христофорович.

Я чую, як до шанця з криками «ура-а-а-а!!!» наближається гопник. Власне, криків у сценарії не було, але мене радує вже бодай те, що він жи­вий і здоровий, бо якби на бруствері були його тельбухи, то навряд чи він зараз кричав би своє «ура-а-а-а!!!». Гопник вилітає на бруствер, зиркає на мою неформальну зачіску осатанілими очи­ма, – довкола нас, немов у якомусь дикому тан­кові, крутяться оператори, – робить крок уперед і вже хоче стрибнути на мене... А я вже починаю думати, як би його краще валити... Та він раптом послизнувся на тельбухах, картинно змахнув ру­ками й сторчма полетів повз мене, прямо на ящик із рештками «офіцерського» пива.

– Перфектно! – на якийсь біс кричить Антін Христофорович.

Гопник приземляється грудаком на пластиковий ящик і затихає. Біля нього по стінці шанця сповзають розчавлені ним тельбухи...

– Макдональдс... сраний... – хрипить гоп­ник...

– Тельбухи, тельбухи беріть крупним пла­ном! – не тямиться від захвату Христофоро­вич. – А потім База! Баз, де твоя граната?

Я знаходжу гранату й міцно стискаю її в кулаці, бо відчуваю, що мій сечовий міхур зараз розірве...

– Гранату, гранату крупним планом! – лунає згори. – А тепер кидай!!!

З останніх сил я фігачу гранату кудись угору, чую відчайдушне «ай, блядь...» і розумію, що дру­га в моєму житті граната також влучила в ціль.

– Знято! – кричать оператори...

А я дивлюся вгору на затемнений диск сонця й помираю, помираю в братській могилі з най­кращим кур'єром цього міста і з чиїмись роз­чавленими тельбухами...

Власне, мені зовсім не хотілося дорослішати. Увесь цей бестіарій, увесь цей цирк, уся ця боже­вільня – усе це мене влаштовувало. Більше то­го, я все це любив. Хтось інший на моєму місці неодмінно б попустився й почав би пропускати банки у свої ворота. Хтось би почувався неза­тишно... Уяви, ти потрапляєш під зливу, захо­диш до свого друга й, доки твій одяг сохне, він дає тобі джинси своєї сестри... мовляв, не сиді­ти ж тобі тут у самих трусняках. «Добре, добре, – думаєш ти, – джинси сестри, це не страшно...» Але коли ти розумієш, що його сестра носить джинси на шість розмірів більші за твої... І от ти сидиш у цих джинсах... І раптом повертається вона... тобто сестра... Я веду до того, що деякі люди почуваються так усе своє життя. На щастя, до того моменту н мене нічого такого не було.

Я май роботу, я закінчував четвертий курс фі­лології й після останнього заліку, а це, здаєть­ся, мала бути «безпека життєдіяльності», мусии отримати диплом бакалавра. У мене були проб­леми із жінками... Тобто проблем як таких не бу­ло, але важко було пригадати бодай одну жінку, яка б погоджувалась жити зі мною більше тижня. Остання була на чотири роки старша за мене. Пригадую, вона зателефонувала мені й сказала, що більше не хоче мене бачити.

—Щось не так? – спитав я.

—Да, – сказала вона, – мене дуже дратує твоя поведінка.

—Ти про що?

—Мене дратує, що, коли я смажу яєчню, ти зриваєш з мене одяг і починаєш мене любити... а коли ми лягаємо в ліжко і я хочу, щоб ти мене лю­бив, ти читаєш свого довбаного Ортегу й Тангенса.

—Ортегу-й-Гасета, – виправив її я.

—Та мені насрати...

—Ой, бляааа...

—Що бля? Ну що, бля? Сказати нічого, да?

—Бляааа... як же я міг спати із жінкою, якій насрати на Ортегу-й-Гасета...

Одним словом, із жінками мені не фортило, проте оптимізму я не втрачав. Але про все по черзі.

Перше, що я помічаю, вилізши з шанця, – це креативно-кретинного галицького режисера, який качається по землі, тримаючись за коліно. За метр від нього лежала граната. Непевними кро­ками я простую до найближчих кущів. Наступні кілька хвилин з мене виходить «офіцерське» пиво, а я тим часом, примружившись, споглядаю напівзатемнений диск сонця. Він, зрештою, нага­дує мені забухане й заспане примружене червоне око, що спостерігає за мною. Потому я повертаюсь на наш знімальний майданчик. Бачу, як оператори й Сєва намагаються евакуювати з окопу гопника, бачу Христофоровича, який досі самотньо валяє­ться на землі, обнявши своє коліно, але до нього нікому немає діла, навіть батьківщині... Ясна річ, для агентства куди важливіший кур'єр, який най­краще знає це місто.

– Це все ваші довбані слобожанські паль­ці, – раптом стогне галицький режисер і зати­хає. Але на нього все одно ніхто не зверта уваги.

Я плентаюсь до мікроавтобуса, залажу в бо­кові дверцята й починаю роздягатися. Стара швабра весь час якось недобре пасе мене по­глядом. «Наче хоче вкусити за сідницю», – ду­маю я й починаю знімати штани. Але ні з того ні з сього вона питає:

– Маладой чєлавєк, вот скажитє, а ВИ в бога вєрітє?..

Це її «ВИ» звучить настільки виразно, аж мені починає здаватися, що в мікроавтобусі є ще хтось. І можливо, цей «хтось» зараз в одній із тих карта­тих торб... Адже де Сєва міг взяти тельбухи? Тель­бухи просто так на дорозі не валяються. Від цих думок я випадаю в осад, хочу звестись на повен зріст, раптом б'юся башкою об дах мікроавтобуса й падаю кудись між крісел... А вже лежачи там, продовжую стягувати із себе штани.

– Ну почєму же ви малчітє?.. – з докором питає швабра.

У цю мить я починаю шкодувати, що в мене не лишилося ще однієї гранати.

— Ібо бог єсть, і в нєво нада вєровать, і нє бояцца гаваріть аб етом... І тому єсть прямиє доказа-тєльства... Как-то раз настоятіль нашево пріхода Біл Даун попал в автокатастрофу. Он пєрєзжал на мапєдє жилєзнодорожний путь, і в нєво врєзался поєзд... Но Біл вижил...

— Я не можу говорити про бога, коли без штанів, це неетично... – уриваю я швабру, до­ки та не почала розповідати історію створення своєї церкви й те, як ублюдок Біл навернувся до бога.

— Ах, да-да... – чую я звідкись із-за крісел, і швабра кидає мені мої шмотки.

Лежачи між кріслами, я вдягаюся, а стара тим часом підносить мені пачку агітаційних брошур і кладе поряд зі мною, точніше на крісло, під яким я лежу. Так покладають квіти на могилу не­відомого солдата.

– Возьмітє, почітайтє, – додає вона.

Продовжуючи лежати на спині, я розгортаю одну з брошур і на першій сторінці читаю: «Путь к Богу єсть долгій і тєрністий, каждий пріходіт к Всєвишнєму по-разному, я же, Біл Даун, прієхал к нєму на мапєдє ямаха...»

Додому довелось повертатися майже через усе місто. У себе на районі я вирішив поміняти свої сто баксів на нормальні гроші. «Дзєвачка» з обмінки підозріло глянула на мою зачіску й, певно, не вірячи, що в такого лузера, як я, можуть бу­ти справжні сто баксів, заходилася перевіряти їх усіма можливими способами... Вона то тицяла їх в апарат з фіолетовою лампочкою, то дивилася на денне світло, то шкрябала нігтиком, аж раптом я помітив, що позаду неї стоїть мікрохвильовка...

—Тільки не в мікрохвильовку, – попросив я.

—Єслі оні фальшивиє, – сказав раптом ве­личезний перекачаний мудак, якого я спочатку сприйняв за сейф... Схоже було на те, що в житті він був неговіркий, бо ледь-ледь добирав слова, плутався й вимовляв їх якось знехотя... – єслі оні фальшивиє, – повторив він, – я засуну іх в жо-пу... – потому він замислився, певно, над тим, чи все правильно він сформулював і чи нічого бува не забув.

—Але ж це мої сто баксів, ви не маєте права засовувати їх у жопу! – обурився я.

Качок потягнувся за дубцем, але «дзєвачка», на щастя, сказала: «Вася, всьо в нормє, бакси настоящіє...». Вася підвис і почав обдумувати свою відповідь... Так і не дочекавшись, що ж він скаже, я забрав бабло й пішов до найближчого маркету.

Там було прохолодно й порожньо. Порожньо, бо тиждень тому хтось залишив у камері схову ви­бухівку, що винесла вітрину й покалічила кіль­кадесят відвідувачів. Але я продовжував сюди хо­дити, свято переконаний, що в один і той самий маркет вибухівку двічі не підкладають... Хоч я кеп­сько розуміюся на маркетинг-технологіях... Може, в якомусь із їхніх підручників так і написано: як­що твій конкурент знижує ціни, проводить акції й переманює до себе твоїх покупців, заклади йому,

сука, вибухівку. Якщо не допоможе – за тиждень повторити процедуру.

Думаючи про це, я наштовхуюся на дівчину в червоно-зеленій уніформі, що немов набої пе­ребирала у своїй прозорій торбинці тюбики зуб­ної пасти.

—Привіт, – несподівано кажу я їй, – можеш мене нічого не питати, я чищу зуби.

—Справді? – злякано кліпає вона на мою го­лову, а потім на пачку агітаційних брошур, в яких ідеться про те, як Біл Даун їхав до бога на мопеді ямаха, а його збило поїздом.

—Так, – запевняю я, – двічі на день, уранці й перед сном.

—Я рада, – серйозно й досі злякано каже дів­чина. – А з головою твоєю що?

Я почуваюсь якось незручно – зі мною так завжди, коли я перший починаю розмову, а вона потім не клеїться. До того ж, мене бісить, ко­ли мене сприймають як якусь одну частину тіла, а не цілісно. Я кидаю брошури в морозильник із рибою й розводжу руками:

– Літо скоро, час міняти імідж...

По цих словах до дівчини підходить якесь чмо з бейджиком і починає щось роздратовано шепотіти їй на вухо. Сто чортів, ненавиджу ме­неджмент, маркетинг і весь цей, сука, сучас­ний бізнес, докупи взятий... Усіх цих ублюдків з бейджиками... У мене виникає бажання пере­кинути це чмо в морозильник із рибою, аби він почитав там трохи про Біла Дауна та його мо­пед. Але чмо швидко зникає, лишаючи дівчину з очима, повними сліз...

—Якою пастою ти користуєшся? – вичавлює вона із себе.

—Що? – не розумію я.

—Кажи, якою пастою ти користуєшся... У ме­не випробувальний, розумієш? Якщо ти зараз щось не скажеш, мене звільнять. Бачиш, за мною спостерігає оте чмо з-за холодильника з кокою?..

Я гарячково намагаюсь пригадати назву бо­дай однієї зубної пасти, але мені немовби відшибло, тому я засовую руки в кишені, ніяково посміхаюсь і голосно, так, щоб навіть чмо за хо­лодильником із кокою почуло, зізнаюся:

—Галімою, дуже-дуже галімою пастою... Від її смаку в мене завжди псується настрій... А ця пас­та, – показую я на її сумку, – вона нормальна?

—Не знаю, – шепоче й знизує плечима дів­чина, – мені її тільки-но вручили, я навіть інст­рукцію прочитати не встигла.

—Ну, а думаєш ти як?

—Що думаю? – перепитує дівчина, наче во­на ніколи в житті ні про що не думала.

—Ну, нормальна вона чи ні?

—Думаю, нормальна...

—А чому?

—Бачиш, там такий бобрик на упаковці – з колодою.

—Справді-справді, – спантеличено знизую я плечима. – Скажи, а її можна ковтати?

—Ковтати?

—Ну да, у моєму дитинстві була дуже смачна, солодка паста, не така галіма, як зараз... Я її їв...

—Розумію, – каже дівчина, співчутливо ки­ваючи, – важке в тебе було дитинство.

—Та ні, нормальне було дитинство, просто мій батько казав, що коли їсти зубну пасту, то можна померти від проносу.

—І що? – питає вона знову .

—Нічо, я все одно її їв... Класу до сьомого, здається... Сподіваюсь, цю пасту так само можна їсти?

—Не знаю, – знизує плечима вона. – Як­що хочеш, я можу зателефонувати нашому агенту.

—Агенту? – навіщось перепитую я (це одна з галімих рис мого характеру – питати різну дур­ню). – Твоя контора тримає агента, який їсть пасту?

—Все, – каже дівчина.

—Що все? – вкотре не розумію я.

—От блядь, – вона вже починає майже крича­ти, – затрахав ти мене!!! І той мудак за холодиль­ником! Да-да, – ледь не кричить вона, коли бейджик висовується з-за холодильника з кокою, – можеш там не ховатися, я все одно знаю, що ти, мудак, там. Ти слідкуєш за мною, нишпориш... Ненавиджу все це, підірвати цей сраний супермар­кет!!! Підірвати всі супермаркети!!! – вона вже зби­рається кинути свою торбу в морозильник із ри­бою й брошурами про Біла Дауна та його мопед, проте я встигаю схопити її за руку.

– Тесе... Ти чого?

Я дістаю з її сумки п'ять тюбиків зубної пасти з придуркуватим бобриком, цілую її в щоку і, по­чуваючись асоціальним елементом, швидко вши­ваюсь, аби вона мене не вбила...

Коли я опиняюсь поруч із холодильником, за яким ховається мудак, той вибалушеними

очима дивиться на мої п'ять тюбиків зубної пас­ти й хапає ротом повітря.

—Що? – питаю я.

—П-п-придбавши п'ять тюбиків, – затинаю­чись, пояснює він, – ви автоматично стаєте учас­ником розіграшу мопеда ямаха...

І я розумію, що треба робити звідси ноги, що він, можливо, теж належить до тієї секти й, втершись у довіру до компанії, що виробляє зубну пасту, намагається тепер просувати ідею з мопедами й наближенням до бога.

Вилітаючи з маркету, я встигаю захопити блок честера, пляшку коньяку й банку ананасів для Кет...

На хаті був тільки Мяудзедун. Мяудзедун – це наш старий і дуже лінивий кіт. Ми знайшли його з Ікарусом півроку тому біля під'їзду. Якісь виродки посадили його в картонну коробку з-під телевізора й викинули з вікна, але котяра вижив. Побачивши таке, Ікарус просто не міг його не за­брати. Чому? Зрозумієте трохи пізніше. Власне, Мяудзедун виявився не таким уже й поганим чу-ваком, незважаючи навіть на те, що йому ні до чо­го не було діла. Коли в нього від старості почала випадати шерсть, я всім казав, що його трахнула міль. Ну, не в прямому сенсі, а ясна річ, у пере­носному, хоча, якби міль трахнула його натураль­но–я так підозрюю, що йому б теж не було до цього жодного діла. Власне, те, що його звали Мяудзедун, так само його мало обходило – він ні­коли не озивався на це ім'я. Одним словом, він поводився, як якийсь святий на пенсії, і користі

від нього не було жодної – балконні голуби на та­кого хижака, ясна річ, клали, миші в нас не води­лися, а тримати Мяудзедуна на руках теж не було радості – з нього випадали шматки шерсті й ча­сом він пускав гази. У всьому іншому він був нор­мальною твариною.

Я від самого ранку не мав у роті жодної крихти, але на хавку мене пробило тільки тоді, коли я по­вернувся додому. На кухні було порожньо – зреш­тою, для квартири, яку ми винаймали з Ікарусом, це було нормально. Ми купували рівно стільки, скільки могли з'їсти за один раз – холодильника в нас катма, а на балконі, де в холодну пору року можна було б тримати продукти, жили й гадили голуби. Зрештою, останнє, на думку Ікаруса, – не так уже й кепсько. Знаєш, – казав він, посміха­ючись, – якщо в нас закінчаться бабки або ста­неться якийсь страшний катаклізм, ми зможемо протриматись іще кілька місяців, хаваючи голубів. Хріново, що вони не несуть яйця...

—Які на фіг яйця? – не розумів я. – Тобі що, їхнього лайна мало?

—Такі, великі, як кури... – відповідав він.

—Нічого не вийде, – хитав головою я, – ро­зумієш, усі порядні птахи несуть яйця в гніздах, а на наш балкон вони прилітають тільки срати. Ти бачив там хоч одну стеблинку, хоч якийсь на­тяк на гніздо?

Звісна річ, Ікарус нічого не бачив, бо, окрім гівна, там справді нічого не було.

Одним словом, я порився в кухонному столі, але так нічого й не знайшов. Ананаси Кет я з'їсти

не міг, бо любив робити Кет приємні несподі­ванки, а якби я з'їв її ананаси, несподіванка бу­ла б неприємною... їсти зубну пасту було небез­печно, бо я так і не взяв номер агента, який її ковтав. До того ж, якщо я її з'їм, то де гарантія, що я не виграю мопед? А ця тема мене взагалі ля­кала. Аж раптом я згадав про шафку, обклеєну еротичними наклейками. У ній я знайшов пів­літровий баняк, у який хтось насипав креветок, і мішечок котячого корму. «Корм не чіпатиму, – подумав я, – Мяудзедун мені не пробачить», – і глянув на креветки: ті дивилися на мене, а я хи­тав головою й дивився на них.

—Ти що, справді збираєшся їх їсти? – спитав мене Мяудзедун і тернувся об мою ногу.

—А що таке? – знизав я плечима.

—Бля, якісь у них підозрілі погляди... – ви­словив недовіру той, – таке враження, що вони нас пасуть.

—Слухай, вони дохлі.

—От я й кажу, здохли, сволочі, а тепер ще й пасуть...

—У тебе параноя, чуєш, тобі треба менше спати й більше рухатись...

—Як знаєш, як знаєш... – сказав Мяудзедун і пішов собі геть, певно, дивитися на голубів крізь вікно балкона...

Узагалі, я не їм морепродуктів, особливо риби... Риба є для мене чимось на зразок священної істо­ти. Пригадую, удитинстві, коли батько водив мене до зоопарку, я міг годинами простоювати перед велетенськими акваріумами, зазираючи крізь їхнє

немите скло, а коли треба було повертатись додо­му, ну, коли батя встигав по п'ять разів подивитися на решту тварин, а я й досі втикав на рибок, я зав­жди влаштовував істерику. Одним словом, тоді, у моєму дитинстві, мені було дуже затишно з риба­ми, і це, певно, наклало на мою психіку якийсь відбиток.

Але зараз у мене не було вибору. Я відкрив баняк, ще раз глянув у сумні й підозрілі очі кре­веток, набрав їх цілу жменю, кинув до рота і, кривлячись від огиди, почав пережовувати, від­чуваючи, як вони пускають сік. Не в силі тер­піти, я запив їх кількома великими ковтками коньяку, поплентався до кімнати й, не роздя­гаючись, завалився на свій морський надувний матрац, який Кет привезла мені торік із моря, їздивши туди з батьками на літніх вакаціях. По­тім я миттю провалився в сон...

І от я знову опиняюся в якомусь окопі. Лежу на спині й дивлюся в небо, а в очі мені світить на-півзатемнене сонце. Крізь сльози я бачу на його боці чорну пляму, і мені починає здаватися, що це карієс, звичайнісінький карієс... тож я шко­дую, що не можу поділитись із сонцем зубною пастою, якої нещодавно нагрібся в маркеті і яку, судячи з усього, не можна ковтати. «Дивний якийсь окоп, – думається мені, – де тельбухи? Де найкращий кур'єр цього міста?» Несподівано я помічаю, що в мене на шиї висить командир­ський бінокль. Це трохи збиває мене з пантелику, проте я не рухаюсь. Наступні кілька хвили не від­бувається нічого. Потім з неба долинає рев літака

й над моїм окопом пролітає кукурудзник, ски­даючи агітаційну літературу. Я знову лежу й че­каю, доки ця фофудья, немов підбиті птахи, спла­нує до мене... БЛЯАА!!!!!! Знову Біл Даун зі своїм мопедом!!!

Я повільно висовуюсь із окопу, бачу перед собою подовбане вибухами поле й огородження з колючого дроту, за якими височіє кілька куле­метних вишок. Я наводжу бінокль на найближчу з них і з жахом усвідомлюю, що там, ближче до не­бес, за кулеметом сидить стара швабра, яка дійма­ла мене в мікроавтобусі. Ліпше настроївши бі­нокль, я бачу за вишками їхній едем, що нагадує звичайнісінький європейський кемпінг. Там сну­ють якісь растамани, чи що... Проте мою увагу раптом відволікає лопотіння крил і пронизливий звук мотора. Я відкидаю геть бінокль і бачу анге­ла... точніше, не ангела, а... словом, уявіть собі, що вийде, якщо до двадцятилітнього старійши­ни якоїсь американської церкви, у білій сорочці з бейджиком, краваткою, в чорних штанях і доро­гих шузах, приробити крила. Він рулить до мене на мопеді, однією рукою тримаючи кермо, а ін­шою свій наплічник, однак метрів за десять почи­нає вагатися й глушить двигун. «Гаси його», – чую я голос старої швабри з вишки. Той порпає­ться в наплічнику, а потім винувато знизує плечи­ма. «Офіцерське вже скінчилося», – кричить він їй у відповідь. «А ще казали, батьківщина думає про нас!!! – репетує стара. – Кидай у нього все, що маєш». Чувак із бейджиком і крилами підгір­ським рухом кидас и мій бік наплічника. Той па­дає метрів за м'ять під мого окопу. «Ну ладно, –

я поїхав!» – кричить він старій... «Куди, курва мать? – не тямиться від люті вона. – Кидай ще!» «Та що кидати?» – не розуміє він. «Черевики ки­дай, усе, що маєш, кидай!» «Ти що, довбонула­ся? – кричить він їй. – Вони ж із крокодилячої шкіри, 800 єврів!!!» Але повітря над його головою раптово прошиває кулеметна черга... «Гаразд, га­разд... – кричить він знову. – Почекай, сука ти божевільна. Я зараз спробую з ним домовитись. Вот ду ю ду?» – починає він розмахувати руками до мене. Фішка в тому, що англійську я знаю не дуже добре, а тієї миті мені взагалі спадає на гадку тільки одна фраза, написана на стінці біля нашої з Ікарусом квартири. Саме її я й вирішую озву­чити. «Йор мазер факін кук!!!1» – кричу я чува-ку... Той якось придуркувато посміхається й кри­чить у відповідь «Ай ноу!2» або щось тіпа того... «Зате я стріляю жостко!!!» – чується згори, і мій персональний окоп, перед яким спинився ангел у шузах за 800 єврів, затуляючи своєю дуркуватою американською посмішкою карієсне сонце, по­чинають розстрілювати з кулемета...

Я прокидаюся від того, що мене трясе й нудить. Мені починає здаватися, що креветки, які я нещо­давно їв, ожили всередині мене, ожили й зупинили мій шлунок, як терористи підземку в годину пік, з усіма наслідками, що звідси випливають. «На біса я їв ці довбані креветки? На біса? Га? У них же були

такі сумні й стрьомні очі... – думаю я. – Навіть Мяудзедун мені не радив цього робити...»

Розплющивши очі, я переконуюсь, що наді мною нема жодного карієсного сонця, нато­мість самі газети, що ними власник квартири, яку ми винаймали, на якогось біса заклеїв сте­лю. Але про нього, про власника Рулерта Іва­новича, ще буде окрема розмова. Збоку, у кут­ку, біля стереосистеми втикає Ікарус. Власне кажучи, він мало чим схожий на справжнього Ікаруса, але коли втикає над стереосистемою у своїх велетенських навушниках, то збіса схо­жий на космонавта... на мертвого космонавта. Але я йому про це ніколи не казав. Ікарус си­дить із заплющеними очима, і це означає, що зараз його чіпати не можна – він слухає «ред елвісів». Легше викопати на асфальті грядку, ніж вивести його з цього музичного коматозу. Власне, це єдина платівка, яку він слухає впро­довж останніх двох років, що я його знаю. На аль­бомі написано шеісоте ю Іпе їгеаккпош', але я навіть не підозрюю, що це означає. І тут кре­ветки в моєму шлунку роблять іще одну рота­цію. Я поспішаю зірватись зі свого надувно­го матраца, бо обстругати свого ліпшого друга мені жах як не хочеться, тим паче, що «ред ел­вісів» він буде слухати навіть обструганий. Зро­бивши пару кроків у напрямку коридора, я рап­том усвідомлюю, що його дико штормить. Таке враження, що нашу, тобто не нашу, а Рулер­та Івановича, квартиру за всі його гріхи змило

всесвітнім потопом, разом із нами, майже без­грішними. Від цієї думки про несправедливість Всевишнього, єдиний можливий шлях до яко­го – мопед ямаха, мій розпач стає ще глибшим. Я добираюся до клозету, чую, як у ванній шу­мить вода... Схоже, там хтось приймає душ, але мені, якщо чесно, пофіг, хай навіть у нашому душі зараз сам папа римський... мені нема чого йому сказати, окрім як... вельмишановний па­по, я радий, що ви люб'язно зволили завітати до нашого душу, але відійдіть, ради бога, як­що не хочете, щоб я обригав вас креветками...

До клозету я заповзаю на чотирьох і починаю блювати. Блюю відчайдушно, блюю й чую, як по­заду мене ввесь час щось шкребеться. У якусь мить це шкряботіння сповнює всю мою голову й мені здається, що там, у моєму черепі, оселилась коло­нія обкурених кротів, яким саме зараз конче треба вилізти назовні й побачити, як я стругаю креветка­ми, хоч як вони можуть це побачити, вони ж сліпі... Від цієї думки мене трохи попускає. «Не все так погано, якщо я усвідомлюю причинно-наслідкові зв'язки, якщо я розумію, що, за всіма правилами діалектики, кроти не можуть бачити, як я блюю креветками, то... але, бляха, чому це шкряботіння не вщуха?..» І раптом я починаю доганяти, що на­шому Мяудзедуну приспічило «по великому» й він ніяк не може дорватися до свого дурного лотка, що має бути десь біля товчка. Несподівано я помі­чаю, що одна з моїх рук зараз саме в ньому. Шкря­ботіння не вщухає.

– Зайнято, – кажу я, випльовуючи з-під язи­ка креветку.

Але шкряботіння все одно не вщухає...

– Мяудзедуне, іди на хєр! – починаю злити­ся я. – Кожна людина має конституційне правоспокійно поригати!

З-за дверей лунає сміх – у Мяудзедуна явно так не вийшло б...

—А, це ти, Кет...

—Я, я... А там хто?.. – не може заспокоїтись вона.

—Привид з енциклопедичним словником Брокгауза-Євфрона... – мелю я перше, що спа­дає на гадку...

—Гаразд, привиде, – погоджується Кет, – спускай в унітаз свій словник і ходи до мене, го­дуватиму тебе вугіллям...

Кет – це подружка Ікаруса. Вона час від часу мешкає з нами, коли її дістають предки, ядерні фізики, а трапляється це доволі часто. Мені здає­ться, що вона їх не любить, каже, через те, що во­ни створили ядерну зброю. Ну, тобто не саме во­ни, а вся ця шайка... Нам з Ікарусом, правду кажу­чи, пофіг, тому до батьків Кет нам нема жодного діла. Ми навіть раді, що Кет їх недолюблює, бо тоді вона більше часу проводить із нами. Чого не скажеш про її батьків. Ну, тобто якщо нам вони відверто по цимбалах, то вони нас просто знева­жають і мають за покидьків, оскільки ми геть не шаримо на ядерній фізиці. Але мова зараз не про те. Мова про те, що, хоч Кет і подружка Ікаруса, – я теж якби її... Чорт... Коротше, я не мав цього ка­зати й нетреба нічого думати... Я її люблю, люблю її, тіпа, платонічно й люблю приносити їй анана­си. І, знаєте, я в принципі зовсім не здивуюсь.

якщо по-своєму люблю її навіть дужче, ніж сам Ікарус, не зважаючи навіть на те, що спить вона тільки з ним. Лиш це я й хотів сказати.

З клозету я виповзаю знову ж на чотирьох, так якось надійніше, бо коридор, здається, ще й досі продовжує штормити. Відчинивши голо­вою двері й випавши назовні, відразу ж нати­каюся на ніжки Кет.

– Привіт, ви гарні... – кажу я їм, а сам ду­маю: «Чорт, тільки не дивися під рушничок,тільки не дивися, Баз!»

Із заплющеними очима я всідаюся на підлогу, притуляючись спиною до стіни... Власне, я доб­ре усвідомлюю, що вона робить це ненавмисно, але кому від того легше? Найхріновіше мені тоді, коли Ікаруса нема вдома... Часом Кет кличе ме­не до ванної, аби я потер їй спинку. І щоразу, коли я торкаюся запіненою мочалкою її тіла, мене переклинює... Але... Чорт забирай, це дівчина мого найкращого друга, тому... доводиться медитувати, наче якомусь довбаному давньокитайському мо­наху... Хоча втішного тут мало, монахів принаймні можна було зрозуміти, вони таким чином набли­жалися до бога, наближалися, розумієте, без жод­ного, блядь, мопеда, а я?! До чого я наближаюся?

—Що пив? – питає мене Кет і простягає ак­тивоване вугілля зі склянкою води.

—Спирт, – кажу я, – авіаційний спирт...

—На біса?

—Хотів уявити себе літаком, піднятися в не­бо й розбитися...

—Ну-ну, – хитає головою Кет, – але спирту вистачило тільки нате, щоб долетіти до клозету...

—Кет, чого ти зі мною панькаєшся, як з дау-ном?

—Бо я тебе люблю, дурнику, ну, в сенсі плато­нічному...

– Я тебе теж, – відповідаю я, – в сенсі по...Договорити я не встигаю, бо вона натискає

пальцями мені на скули й засипає мені в пащеку жменю активованого вугілля, після чого змушує все це пережувати й запити склянкою води. Жме­ня вугілля трохи гасить мій ентузіазм, це майже так само, якби в топку паротяга накидати дохлих креветок. Але я все-таки збираюся доказати те, що почав... Несподівано мене знов починає тру­сити, мене кидає в жар, мій одяг стає вологий, на­че спальна білизна у вагонах нашої сратої залізни­ці, тож мені знову доводиться стати на чотири й передислокуватися до клозету...

Цього разу креветки виходять якісь чорні. Я ловлю себе на думці, що зараз і справді дуже сильно нагадую підбитий літак, причому підби­тий тією старою з вежі, літак, на якому креветки хотіли пробратися в їхній растаманський едем, а ось тепер спускаються обвуглені через товчок у самісіньке пекло.

«Чувак, підйом, – кажу я сам собі, – годі стоя­ти тут раком, годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще». Взагалі, я завжди так роблю, коли мені галімо. «Ок, ок, – каже моє внутрішнє я, – гаразд, муділа, ти спочатку спро­буй зведися, а потім уже будеш все змінювати...» «І зведуся...» – не вгаваю я й справді намагаюся різко звестись на рівні. Як не дивно, мені це вдає­ться, проте вже наступної миті в моїх очах раптом

темніє, я падаю набік, зриваю двері клозету разом із завісами й вивалююсь із ними в коридор. «Доб­ре, що Рулерт з'явиться за кілька тижнів, – думаю я, – можна буде спробувати відремонтувати». Ну так, Рулерт Іванович – цей старий алкаш – ко­лишній військовий, що, вийшовши на пенсію, ще кілька років викладав ДПЮ в школі – у нього ми винаймаємо однокімнатну квартиру на останньо­му, шістнадцятому, поверсі панельного будинку. Рулерт по-своєму уматний. Ми з Ікарусом довго ламали голову над його ім'ям, але потім усе-таки вирішили спитати, що ж воно означає. Не без гордощів Рулерт розповів, що його батько був во­дієм – звідси походила перша частина «рул», а мати шкільною вчителькою з літератури, яка за­хоплювалась латиноамериканськими авторами. Рулерт казав, що саме вона вигадала оте «ерт», як, скажімо, в імені Альберт... Ми з розумінням кива­ли й дякували небу, що батько Рулерта був не збірником педалей на заводі, а матінка не працю­вала десь на хімії...

Одного разу ми навіть врятували старого від смерті – він нажерся горілки й почав учити нас, як жити. А оскільки з п'яним Рулертом сперечати­ся було марно, ми, звісна річ, з усім погоджува­лись. НАТО – гандони! Капіталізм – гавно! – ка­зав Рулерт. – Депутати – самі пиздоболи, шо по­роху не нюхали! І президент... – тут Рулерт чогось змовк...

– Так-так, звичайно, – кивали ми, хоч нам були глибоко по цимбалах і капіталізм, і НАТО, і депутати, ну й президент так само...

—Що так, що так? – Рулерт брав своїми ру-ками-лопатами Ікаруса за барки.

—НАТО – пиздоболи... – спокійно сидів на місці Ікарус і дивився йому прямісінько в очі.

—Ні, вони гандони!!! – кивав головою Рулерт, певно, вбачаючи якусь, тільки йому відому, мета­фізичну різницю між гандонами й пиздоболами.

—Так точно! – додав для чогось я.

Одним словом, коли Рулерт зрозумів, що дис­кусії не вийде, що ворог морально подавлєн і убіт, він став нам показувати, як правильно вдягати протигаз.

– Кожна порядна, блядь, людина має трима­ти вдома протигаз, – кричав він, – на случай га­зової атаки.

І він таки справді правильно його вдягнув, вдягнув і затих – нам з Ікарусом це було якраз на руку, бо, крім усього цього, старий близько години грузив нас розповіддю про те, як у дитин­стві заблукав у лісі на лижах. Схоже, саме тоді він і став таким відморозком...

Те, що в протигазі закрито клапан, ми помітили не відразу, десь так хвилин за п'ять – одним сло­вом, ми помітили це раніше за Рулерта. Пригадую, Ікарус робив йому штучне дихання через кухон­ний рушник, а я розмахував його руками, немов інструктор, що вчить птахів літати. Прийшовши до тями, Рулерт дуже нам дякував, мовляв, бачив страшний сон, в якому його душили його ж та­ки учні, а ми його розбудили й урятували від усіх цих жахіть. Потому він знадив у свій дачний буди­ночок і не з'являвся більше місяця. Зараз він теж був не частим гостем. Приходив зазвичай тільки

для того, аби отримати бабло за наступний місяць, і йшов його пропивати. Тож дверима можна було особливо не перейматися.

Я прокручую всі ці думки в голові й, власне, тільки зараз помічаю, що двері спираються на стінку коридора градусів так під 60, а сам я, на­че медуза, вишу на них. Піді мною плакат Монсе-рат Кабальє, якому Рулерт не знайшов кращого місця, ніж тут, на дверях клозету. Я не знаю, може, старий на неї дрочить... Про смаки не сперечають­ся. Цей світ настільки дивний, що мільйони людей можуть пертися від потрясного голосу Монсерат, а наш господар може просто на неї дрочити.

Мені виразно не подобається вся ця ситуа­ція, але я намагаюся себе заспокоїти. «Все не так уже й погано, – думаю я, – могло б бути й значно гірше. Скажімо, на цьому плакаті міг би бути я, а на мені б зараз лежала Монсерат Кабальє... так-так, це взагалі був би повний піпєц...»

Але ні... повний піпєц... починається за мить. До коридора вибігає Кет. Мала в рожевих труси­ках і рожевому бюстгальтері, який вона тримає на груденятах своїми лапками.

—Ой, – скрикує раптом Кет, побачивши ме­не. Коли наша маленька дуже лякається, вона, наче дитя, хапається своїми долоньками за щічки.

—Йой, – скрикую я, бо бачу, як її бюстгаль­тер падає на підлогу, а ми з Монсерат тим часом зриваємось і їдемо ще кількадесят сантиметрів по стінці.

—Не дивись на мене, – каже Кет.

—Ти на мене теж, – буркаю я й відвертаюся.

—Це ще чого?

—Того, що я лежу на Монсерат Кабальє...

—Яка гидота, – кривиться Кет, – вставай з неї... ліпше допоможи мені застебнути бюст­гальтер.

Я таки й справді злізаю з Монсерат, посилаю їй повітряний поцілунок і намагаюся застебнути бюстгальтер Кет. Я застібаю її рожевий бюстгаль­тер і, звісна річ, медитую. Руки тремтять, наче в алкоголіка, тож я довго не можу впоратися зі своїм завданням. Мій погляд ковзає по її плечи­ках, далі по спинці, потім переходить на ідеальні сіднички... «Я спокійний, – подумки кажу собі я, – я глибоко дихаю й молюся, аби до мене при­йшов мій ангел-охоронець із розвідним гаєчним ключем і позакручував усі мої гайки або принайм­ні заїхав мені тим ключем по черепу, щоб я нічого цього не бачив».

—Малий, ти що там, заснув?

—Тут заснеш... Це що, кодовий замок?

—Ні фіга він не кодовий, просто встав у пра­вий отвір нижньої пластмасової фігнюшки лівий пиптик верхньої фігнюшки, а в лівий отвір ниж­ньої правий пиптик верхньої... потім натисни, доки не почуєш, що воно заклацнулось, усе дуже просто...

Після пояснень Кет у мене починають плави­тись мізки. Я взагалі ненавиджу бюстгальтери, бо вони нагадують мені мій перший сексуальний до­свід – тоді я добрих півгодини намагався зняти його зі своєї однокласниці, шукаючи застібку десь позаду, а вона, курна, була попереду – я до такого

навіть додуматись не міг. Блін, ну це було б майже те саме, якби я почав шукати груди в неї на спині. А однокласниця була така вгашена, що ніяк не могла допетрати, чого я так довго возькаюсь, і за­для чогось несамовито м'яла руками мої сідниці. Одним словом, після свого першого разу я вирі­шив більше ніколи цим не займатися.

Нарешті мені вдається впоратися з цією три­котажною головоломкою.

—Слухай, ви з Ікарусом тут не помрете з го­лоду? – цікавиться Кет і тікає до кімнати.

—Ні, – кажу я, – я купив пляшку коньяку, твої улюблені ананаси й до фіга тюбиків зубної пасти з дурним бобром на упаковці...

—А?.. – чую я з-за дверей.

—Щоправда, я не знаю, чи можна її ковта­ти, – перебиваю я Кет.

—Ананаси – це гарно. А в тебе що, карієс? – зиркає на мене вона.

—Ні, все дуже просто, майже так само, як із твоїм бюстгальтером... Там була дівчина, яка хотіла підірвати супермаркет, бо за нею спосте­рігало чмо з-за холодильника з кокою...

—І що? – питає Кет.

—І тому мені довелось купити в неї багато тюбиків зубної пасти, а коли я їх купив, виявило­ся, що я автоматично став учасником розіграшу мопеда ямаха, такого точно, на якому БілаДауна переїхало поїздом...

—Гаразд-гаразд... – заспокоює мене Кет. – Ти, головне, не хнилюйся... Я й не знала, що кре­ветки мають таку токсичну дію...

Мені набридають ці дурні балачки, тому я піді­ймаю Монсерат, двері вже давно перестали для ме­не існувати й перевтілились у всесвітньо відому співачку, і намагаюся закрити нею прохід до кло­зету, але навколо раптом гасне світло. Монсерат доводиться поставити на землю й відпустити, бо врешті-решт вона може неправильно мене зрозу­міти – ми стоїмо в темряві, я намагаюся охопити її безмежну талію... Відпустивши Монсерат, я чую, як вона з гуркотом падає в клозет, після чого світло знову з'являється, а переді мною стоїть Кет і три­має в руках свою спідничку, яка, судячи з усього, ще мить тому була в мене на голові. Знаєте, як­би я вів щоденник і вирішив записувати ті життєві моменти, в які б мені хотілося взяти й збожеволіти, то це був би саме той момент.

—Кет, сонечко, – кажу я, – слухай, може, ти хоч це сама вдягнеш?

—Будь спок, – каже мала, – тримай! – і почи­нає заливати червону тканину якимось дезиком.

Я, звісна річ, нічого не розумію. Навіщо во­на це робить? Фак, адже її спідниця так гарно пахне... Не знаю чому, але в такі хвилини світ починає здаватися мені геть шизонутим, і га­даю, що світ про мене приблизно тієї ж думки.

Певно, мала помічає мій здивований погляд:

—Чо витріщився? Це антистатік!

—Як-як? – ще дужче дивуюся я.

—Ан-ти-ста-тік! – по складах повторює во­на. – Це щоб панчішки не приставали до спідниці.

—Ну й ну... – кажу я й киваю головою.

—А тепер, – просить мала, ~- порозмахуй нею, нехай нинігри і і.ся.

—Як? – питаю я й роблю рух, наче обкуре­ний тореадор.

—Во-во, – каже Кет, – швидше, любчику, я знаю, ти можеш, – і зникає у ванній.

Я розмахую її спідничкою, а думки в голові змі­нюються з калейдоскопічною швидкістю. Власне, саме за цим заняттям мене й застає Ікарус. Він дов­го тупцяє на одному місці й підозріло дивиться спочатку на Монсерат, що валяється в клозеті, по­тім на мене, а потім на спідничку Кет, якою я ви­махую в повітрі.

—Не дивись так, – кажу я йому, – креветки теж на мене так дивилися... 1 де вони тепер?

—Що?.. Що ти робиш? – ошелешено питає він і переводить погляд зі спідниці на мене.

—Вивітрюю зі спідниці ан-ти-ста-тік, хіба не бачиш?

—Для чого? – ще дужче дивується Ікарус.

—Ну, – кажу я, – щоб вона не приставала до сідниць, як же ти не розумієш?

—І давно це з тобою? – струшує головою мій друг.

—Що саме? – не розумію я.

—Ну, давно ти ходиш в одязі Кет?

—Відвали, – кажу я, – не чіпляйся до ме­не, – і бризкаю в його бік антистатіком, який Кет залишила поруч зі мною, думаючи про те, що ко­ли ця фіговина робить так, що спідниця потім не липне до сідниць, то чому б їй зараз не зробити так, аби від мене відвалив Ікарус зі своїми дурну­ватими питаннями.

На допомогу мені приходить Кет. Вона заби­рає н мене спідничку й шепоче на вухо:

—Спробуй сьогодні нічого більше не їсти, а пий чай із коньяком, так робив мій дідусь, то­ді тобі стане легше...

—Твій дідусь теж був ядерним фізиком? – цікавлюсь я.

—Ні, алкоголіком.

«Дивно, як у сім'ї алкоголіка міг народитися ядерний фізик?» – питаю я себе подумки, проте вирішую змовчати. Беру пляшку коньяку й знову плентаюсь до свого надувного матраца.

Здавалося, я проспав цілу добу, але коли Іка­рус мене розбудив, було лише близько дев'ятої вечора, тобто я відключився всього на двадцять хвилин... Цей придурок стояв наді мною й бем­кав ложкою об порожню каструлю, співаю­чи марсельєзу. З цього я міг зробити висновок, що півпляшки коньяку, залишеного мною біля матраца, вже давно випарувалось. Відкривати очі було в облом, проте Ікарус ніяк не втихоми­рювавсь. За мить до нього долучився сусід-фа-раон з нижнього поверху, що довбав чимось ме­талевим по батареї й матюкався, судячи з усього через те, що не знав слів марсельєзи.

—Слухай, Ікарусе, втухни, під нами живе фа­раон. У нього є наручники, дубець і пістолет...

—Мало того, що фараон, то йому ще й ведмідь на вухо наступив, – бурчить Ікарус, урвавши спів і бемкнувши ще кілька разів задля годиться.

Проте фараон не вщухає, він продовжує дов­бати батарею, а до нього підключається ще добра половина під'їзду. У мене складається таке вра­ження, що для всіх цих людей шматок залізяки,

який тягнеться крізь їхні квартири, став утілен­ням світового зла – так завзято вони по ньому хріначать... Пригадую, якось за результатами тес­ту наш універський психолог встановив, що Іка-рус і я, що ми, коротше, аутсайдери, лузери, курва... Він так і сказав:

– Ви лузєри, панятно? – і вишкірився.

Не знаю, як я, а щодо Ікаруса всі ці тести гівна не варті. Хіба може лузер за півхвилини вчинити такий масовий психоз?

—Ну й якого хріна було це робити? – не ро­зумію я.

—У мене сьогодні день народження, – роз­водить руками Ікарус і прямує на кухню, – нехай усі знають.

—Агов, чувак, ти чо? Ми ж його два місяці тому святкували! – кричу я йому навздогін.

—Ні-ні, ти не доганяєш, сьогодні мій справж­ній день народження... Я серйозно...

Ця новина змушує мене остаточно прочума­тись...

Ми познайомилися з Ікарусом на початку весни, якщо, звісно, те, що сталося, можна на­звати знайомством. Я тоді був на другому курсі, нелегально жив у общазі й мав працювати ніч­ним сторожем автостоянки. Зрештою, не ска­жу, що ця робота мені не подобалась. О десятій вечора я вилазив на сторожову башту, курив, дуже багато думав, кілька разів на ніч робив об­хід. Ще можна було погратися потужним про­жектором, але його дозволяли вмикати тіль­ки в екстрених ситуаціях, хоч ніхто, звісна річ,

мені не пояснював, що таке екстрена ситуа­ція... Майже щоночі на нашій стоянці залиша­ла свій мере одна дуже нічогенька соска, ну, я приблизно здогадувався, чим у її віці можна заробити на тачку за 60 штук баксів... Скажімо так, це й була моя екстрена ситуація – коли во­на залишала авто й поверталася назад до ви­ходу, я, наче персональний ангел-охоронець, освітлював їй шлях. А вона, вихляючи стег­нами, як на подіумі, й пахкаючи дамською слімзсигареткою, натомість дратувалася, кри­чала, що я маніяк, і тицяла мені фак, дурна кур­ка. Вона навіть не розуміла, що схожа в той час на богиню, що їй, можливо, більше ніхто так не освітлюватиме сцену в її довбаному блядсь-кому лайфі... Але мова не про те...

Я дуже гарно пам'ятаю той ранок, пам'ятаю всі-всі дрібнички, кольори, запахи, пам'ятаю на­віть свої думки... Отже, того дня я якраз повертався зі зміни, що закінчувалась о восьмій. Довкола ле­жали купи мокрого снігу, який почав підтікати, й тоді, здається, був перший по-справжньому теп­лий день – 5–7 вище нуля. З неба сіяла мжичка. Перед гуртожитком я сів на мокру лавку й вирі­шив покурити. Мій болоньєвий плащ не промо­кав, а з бейсболки скрапувала синя вода. Час від часу цигарку заливало й мені доводилось підкурю­вати знову – тоді мокрий тютюн починав пуска­ти ядучий дим і в мене котилися з очей сльози. Я не знаю, чого я там сидів і дивився собі під но­ги, можливо, щось відчував. Повз мене пробігло четверо нігеріи, прикриваючись від дощу пакета­ми, в яких були конспекти, а потім на землю

спустився великий голомозий грак. Він почав длу­батись у пакеті з недоїдками, раз по раз настороже­но на мене озираючись. «Ох і хрінова ж штука, ця соціальна модель людства, – подумав я, – якщо на­віть серед птахів починають з'являтися гопники».

Не знайшовши нічого поживного, гопуватий грак підстрибнув і полетів геть. Я вкотре підкурив згаслу цигарку й помітив стару з пуделем, а також її маленьку онуку, яку вона, певно, вела до школи. Вони повільно наближались до мене – на обох бу­ли поліетиленові плащі, а на пуделі – дурнуватий болоньєвий картатий комбінезон. Вони здалися мені прикордонниками якоїсь держави, не зви­чайної держави, що є на всіх географічних картах, а якоїсь своєї – внутрішньої, чиї стежини й прохо­ди вони ретельно охороняли від контрабанди, не-легалів та інших напастей. Стара пройшла повз і не звернула на мене жодної уваги, за нею пробіг прикордонний пудель, але її мала раптом зупини­лась навпроти мене й глянула прямо в очі. Лице дівчинки було рясно вкрите веснянками, два мо­лочні зуби в неї випали, а на ногах красувалися гу­мові чоботи з жабками. Вона доволі довго мене розглядала, аж її бабця встигла відійти до кінця алеї. «Що, – думав я, – що зі мною не так? Чого вона витріщається на мене, наче на труп? Може, я сидів тут, курив і не помітив, як віддав богові душу?»

– Куриш? – спитав я нарешті, аби порушитинезручну мовчанку, й простягнув їй недопалок,що втретє засичав і згас.

Мала заперечно похитала головою.

– Правильно... як тебе звати?

—Мама казала не розмовляти з незнайомими дядями... – винувато шморкнула носиком вона.

—Ну, – кажу я, – бачиш, яка штука, я й пи­таюся, як тебе звати, аби познайомитись, ну, щоб усе було в порядку, щоб ми одне одного знали й могли розмовляти, щоб у твоєї мами в разі чого не було жодних претензій...

Дівчинка посміхнулась і показала мені язика. «Ну от, – думаю, – я починаю користуватись ус­піхом у жінок». Але в ту мить позаду мене несподі­вано падає щось дуже велике. Мала застигає з ви­тріщеними очима й навіть забуває сховати язика – дивлячись на неї, хтось би міг подумати, що то боїнг або шматок забутої в космосі орбітальної станції. Я, звісно, теж охрінів, повільно повертаю голову назад і бачу чувака в оранжевому комбіне­зоні, який розпластався на підталій кучугурі сні­гу... такі комбінезони носять американські зеки. Дощ раптово стих, а з-за хмар виповзло слабеньке сонце. Я перестрибую через лавку, падаю біля не­знайомця на коліна, дивлюся в його сповнені без­межною тугою очі й не знаю, що сказати. На той час я взагалі не уявляв, про що можна говорити з людьми, які падають звідкись згори. Я дістаю ще одну цигарку й після третьої затяжки в мене трохи прояснюється в голові.

– Ти звідки? – нарешті питаю я перше, щоспадає мені на думку.

– Звідти, – насилу шепоче він і багатозначнопоказує очима кудись у напрямку неба.

На більше його не вистачило – він знепри­томнів. Я підсунувся до нього ближче, вліз ко­лінами в калюжу й почав дослухатись до його серця. Воно билося, наче моряк у затонулому під­водному човні, а в його легенях щось свистіло... – Ікарус... – пробелькотіло ггозадумене дівча.

Я підняв голову й побачив, як до нас набли­жається її бабця в поліетиленовому дощовику. її дурнуватий прикордонний пудель був на довго­му повідку, тож нагодився перший і почав обню­хувати волосся незнайомця, неначе справді хотів переконатися – Ікарус це чи ні, і вирішити – потрібен він тут, на їхній території?.. Не вагаю­чись, я забичкував йому в носа цигарку – змалку не люблю пуделів, – той завищав і дременув, по­тягнувши за собою свою хазяйку. Стара розбриз­кувала калюжі, тож якоїсь миті мені почало зда­ватися, що її пудель – то катер, а сама вона їде на водних лижах. За ними підстрибом, наче кар­ликова русалка, подалася й мала, покинувши нас з Ікарусом (я вирішив називати його саме так) напризволяще.

Я кинувся в общагу й хотів викликати швидку, але вахтерка навідріз відмовилась давати мені те­лефон, з острахом зиркаючи на мій забрьоханий одяг і не розуміючи, якому там іще Ікарусу знадо­билась швидка. Я так розгубився, що не придумав нічого кращого, як силою забрати в неї апарат, але стара курва так вчепилася в нього обома рука­ми, що аж посиніла від напруги.

– От, бля... – кричав я майже в істериці, –ти що, хочеш, щоб Ікарус помер? Він там, він упав і розбився...

Тоді вахтерка взагалі схопила чорний теле­фон і міцно, наче серце, притисла його однією рукою собі до обнислих мішкін-грудей, а іншу

руку багатозначно звела й зібрала вказіний, се­редній і великий пальці докупи, певно, збираю­чись мене перехрестити, наче якогось заблука-лого, забрьоханого й убитого життям демона.

«Ну що ж, – подумав я, – якщо вона вже вважає мене демоном, то...» Я й собі звів руку... збираючись дати їй у вухо... Власне, в такій чу­дернацькій позі нас і застали якісь мантелепи з першого курсу, що теж почали вимагати теле­фон, одна поперед одної викрикуючи, що треба викликати швидку. Побачивши таку силу демо­нів і розуміючи, що всіх їх не перехрестиш, вах­терка миттю капітулювала. Я вибіг на вулицю, зняв свого плаща й накрив ним Ікаруса, а сам сів поряд на землю й закурив. Я нічого не відчу­вав, окрім порожнечі...

Коли Ікаруса повезли до лікарні, я поплентався до себе. Лікарі навіщось забрали мій плащ, тож я добряче змерз і довго втикав під гарячим душем. «Лайно, – думав я, – завтра ні в чому буде вийти на вулицю». Надвечір, трохи відіспавшись, я спус­тився на восьмий поверх до Міхи, той завжди був у курсі всіх справ і розповів мені, що Ікарус (він на­звав мені його ім'я, але воно відразу ж вилетіло в мене з голови), так от, що Ікарус випав із курилки п'ятого поверху, міліція оформила все, як нещас­ний випадок у стані алкогольного сп'яніння, але Міха, похитавши головою, додав, що це зовсім не факт, що йому, скорше за все, допомогли... «Да, – сказав він нарешті, – і ще ця сука Ліда Петрівна, – він мав на увазі вахтерку, що хотіла мене перехре­стити, – збирається катати на тебе заяву ректору». Певно, вона перестала вважати мене демоном, Гю ііііікімс куди б поїш тоді скаржилася на мене, на демона?

– Хай катає, – буркнув я, – до ректора я не пі­ду. Може, коди потеплішає...

Решту весни я проходив у кількох светрах, вдягаючи поверх них спортивну болоньєву віт-рівку. Плащ мені, зрозуміло, так ніхто й не по­вернув, але я не дуже-то й шкодував за ним. Час від часу я заходив до Міхи й питався, як справи в Ікаруса. Той казав, що хріново, сімнадцять пе­реломів, часткова втрата пам'яті через струс моз­ку й узагалі, тіпа, лікарі так прикинули й зробили висновок, що в найкращому разі чувак до кінця свого життя кататиметься на інвалідному візку й ходитиме по справах у судно. Але сам Ікарус був іншої думки...

Сталося так, що червень і липень я просидів у місті й мені чи не вперше в житті пощастило за­робити нормальні бабки безпосередньо за рахунок своєї професії. У середині червня до мене несподі­вано зателефонував Вітя Болт. Кажу несподівано, бо власного телефону в мене тоді не було. Так от, він вийшов на мене через якихось абсолютно лівих чуваків і подзвонив у общагу. Тоді Ліді Петрівні все-таки довелося віддати мені телефон. Вона зро­била це знехотя й весь час дослухалася до того, про що ж такий «демон», як я, може говорити по телефону. Виявилось, що Вітя Болт доволі автори­тетний дядя. Він вирішив не зволікати й одразу ж перейшов до діла:

– Братуха, я тут тобі дзвоню, ну, деякі пацани з общаги знають мене, а я їх знаю, і тому вони

порадили тобі подзвонить, – почав плутатися він, – чуєш, братуха, я хочу попросити, щоб ти написав мені книгу про мою династію.

—Про що? – не зрозумів я.

—Ну, панімаєш, у мене є пісьма моїх предків, і дєдушкини пісьма є, і фотографії, і взагалі я ба­гато чого такого помню, але боюсь, шо забуду або мене вб'ють, тому напиши про все це книгу, панімаєш, мені треба, щоб після мене хоч щось залишилось, крім того гавна, яке я роблю.

—Гаразд, – погодився я, – 300 баксів. Тоді я не знав, скільки у Віті бабок, тому зовсім при­родно гадав, що, почувши таку ціну, він облама­ється й дасть мені спокій.

Але Вітя тільки зареготав у слухавку, а потім сказав, що «коли все буде в порядє», то заплатить мені штуку баксів і взагалі, що я можу в разі чого до нього звертатися. Що він мав на увазі під «в разі чого», я так і не допетрав.

Надвечір він справді привіз мені на джипі кар­тонну коробку з-під телевізора, в якій був увесь його сімейний архів. Я чесно виконав свою робо­ту й на початку серпня отримав чесно зароблену штуку баксів, а також соціальну гарантію, тіпа, «я кореш Віті Болта», яка, за словами самого Віті, мала допомагати мені в складних життєвих ситуа­ціях, ну, принаймні в тій частині міста, де Вітю знали й поважали. Що буде, коли спробувати ско­ристатися цією соціальною гарантією в тих части­нах міста, де його не знають, а тим більше не по­важають, Вітя обачно вирішив не казати. Ми по­тисли одне одному руки, Вітя сів за кермо свого джипа, папку з рукописом обережно, наче ящик

з тротилом, поклав поряд із собою на переднє си­діння й дав по газах. Не знаю, як повернулася справа з хронікою Вітіної династії, але за півроку потому я, здається, бачив у газеті замітку, що са­мого Вітю підірвали разом із його джипом.

Тим не менше, отримавши купу бабок, я на пару тижнів зник із міста, а коли нарешті по­вернувся в общагу, то побачив, що в мою кімнату когось підселили. Там були безладно розкидані речі, хтось хавав з мого посуду й поливав мою па­пороть, яку я залишив помирати на спекотному підвіконні. Мене так мучила совість, що кілька разів я навіть поривався звалити додому, але ба­жання мандрувати все ж таки перемагало. Може­те уявити мій подив, коли надвечір до кімнати приперся сам Ікарус...

—Сорі, – сказав він замість того, щоб приві­татися.

—За що? – спитав я. – Ти врятував мою па­пороть. Я ледь не шизонувся, думав, що її вже не­ма. Простовмене, крімнеї, взагалі нікого нема...

—За твій плащ сорі, його санітари кудись заникали...

– Ти що, все пам'ятаєш? – ледь не впав я.Ікарус якось загадково знизав плечима, взяв

з підвіконня склянку й іще раз полив папороть.

Справа в тому, що ніхто з нас – ані Кет, ані я сам – не знали, коли в Ікаруса справжній день народження. Після того випадку, коли він нипав з вікна, його життя кардинально зміни­лося. Отож, свій день народження, чи то пак

переродження, він почав святкувати саме в той весняний день, коли це сталося. Святкувати – сказано умовно, бо ми просто дико нажирали­ся й кілька наступних днів нам було так хріно­во, що хотілося вмерти. А який у біса може бути день народження, якщо тобі хочеться вмерти?

Ті два місяці, що я провів у лікарні, – казав Ікарус, – я дуже багато думав, розумієш, значно більше, ніж раніше... Раніше я просто жив і життя думало за мене, а тоді довелося лежати й думати за життя... І от я думав за життя, щоправда, інколи ще й про твій плащ, бо негарно якось вийшло – я фактично падаю тобі на голову, ти віддаєш мені свого плаща, а я його десь никаю... А що ще зали­шається робити, як не думати... коли в тебе 17 пе­реломів і чуваки в білих халатах кажуть, що решту життя ти ходитимеш у судно? І взагалі, це повна капітуляція, Баз, – казав він, – про яке нормаль­не життя може йти мова, коли, щоб почухати яй­ця, ти маєш кликати санітарку? Тоді всі речі, які тебе оточують, виглядають так, наче ти дивишся на них у бінокль, але зі зворотного, курва, боку... А гиря, ота гиря, примотана до твоєї ноги, нагадує тобі гарматне ядро, що застигло в повітрі й ось-ось має вибухнути... А вночі вона здається мерт­вою обвугленою рибою, що на знак протесту об­лила себе нафтою й учинила акт самоспалення. Тоді мені таке верзлося, ти навіть не уявляєш...

Я справді не уявляв...

Бемкання нарешті вщухає. Люди розбрідаю­ться хто куди, облишивши свої бідолашні батареї в спокої, а Ікарус повертається з кухні й каже,

що хоче поїхати в якийсь кабак. І хоч мені в об­лом злазити зі свого надувного матраца й кудись їхати, я таки це роблю. Ікарус уперто не збирає­ться відмовлятися від своєї затії, а я геть не розу­мію, для чого нам кудись їхати, якщо можна взя­ти в маркеті ще одну пляшку коньяку, п'ять тю­биків зубної пасти й спокійно залишитись удома. Але Ікарус хоче справжнього свята.

– Хочу, щоб було весело, – каже він, – хочу, щоб мені посміхалася доля й симпатичні офіціант­ки, хочу набухатися... А тут, ну чого тут сидіти? У нас тепер навіть дверей до клозету нема. Про яку посмішку долі, про яке свято може йтися?

Крити мені справді нічим, тому ми вивалює­мо на проспект і чекаємо тролейбус до центру міста. Вісімка під'їздить доволі скоро. На щастя, вона порожня, у ній їде сам кондуктор, бо вдень цей вид транспорту реально обертається на кон­сервну бляшанку з божевільною рибою. Тиж­день тому я бачив, як якісь чуваки везли в тралі велетенську чавунну ванну, вона займала до хрі-на місця, тож старпери зняли нереальний кіпіш, а потім на якийсь біс почали скидати в неї свої речі... А ще перед цим мене якось смикнуло про-їхатись на трамваї – то в ньому якийсь гопник віз на задній площадці яву, ну так, мотоцикл яву з довгою дубовою дошкою, по якій він, судячи з усього, сюди заїхав і збирався виїхати... Причо­му в самого гопника був такий невинний вигляд, наче він віз із собою болонку.

Тому їхати в порожньому тролейбусі було жах як незвично. Кондуктор наче як узагалі спав, а ко­ли ми підпалювали до зупинки Отакара Яроша,

тролейбус так кидало й штормило, що могло зда­тися, ніби водій теж спить, а тролейбус обладнано системою автопілота.

Зупинка Отакара Яроша завжди викликала в мене дуже суперечливі спогади. Річ у тому, що тут я зробив свій перший расистський і до­волі необдуманий учинок. Зробив разом зі своїм другом дитинства – Вованом Косим. Ми тоді вчилися в десятому класі, уже покинули футбол і, як і більшість пацанів цієї гопницької школи, займалися важкою атлетикою, простіше кажу­чи – качалися.

Сталося це одного літнього вечора. Ми з Во­ваном їхали в тролейбусі на квартиру до своїх друзів. І власне, нічого б такого не було, як­би на зупинці Отакара Яроша ми не помітили худющого високого нігера. Розумієш, нічого б не трапилося, – виправдовувався Вован пізні­ше, – я що, даун, я що, не розумію, що в паца­нів там у Африці може бути напряг із хавчи-ком? Може, в них там половина населення – дистрофіки? Але нащо було вдягати на голову цю хуйню?

Я значно випереджав Вована за інтелектуаль­ним розвитком, проте ту штуку, яка була в нігера на голові, теж інакше, як хуйнею, назвати не міг. Було таке враження, що першим ділом по приїзді в нашу країну він пішов у жіночий магазин, купив білі капронові колготи, відрізав одну холошину й натяг її на свій чорний череп. Одним словом, побачивши його, ми з Вованом почали пертися. Схоже, нігер це помітив, бо підійшов до вікна,

навпроти якого ми сиділи, і постукав у нього. Ми з Вованом обернулися, і він показав нам свій чор­ний фак... Зробив він це тому, що певно ще не знав усіх особливостей українського менталіте­ту... Вована просто перемкнуло! «Ну добре, – ду­мав, мабуть, він, – якби мені показав фак довгий худий нігер, це ще куди б не йшло... Але ж у нього на голові була справжня ХУЙНЯ!»

Коротко кажучи, Вован підірвався й побіг до кабіни водія. За секунду тролейбус різко за­гальмував і ми з Вованом вистрибнули на вули­цю. Нігеру, схоже, не треба було довго пояс­нювати, що й до чого, тому він почав драпати. Драпав дуже швидко, вимахуючи своїми довги­ми чорними руками, аж якоїсь миті мені почало здаватися, що ми женемося за величезною саранчею, чорною саранчею, причому женемося вже кілька кварталів. Дистанція між нами й ним не скорочувалась. І тут Вован, зібравши докупи всі свої знання з англійської, почав горлати...

– Гей ю, – горлав він, – маза фака, стоп мазафака, гей ю мазафака-мазафака!!!

На самого Вована це вплинуло якось майже магічно. Він відірвався від мене, й тепер здавалось, що той женеться за нігером, а я в свою чергу жену­ся за ним. Так тривало ще кілька кварталів, але Во­ван усе-таки його наздоганяв... І врешті-решт схо­пив нігера за капюшон. Той шкопиртнув, полетів шкереберть, і Вован завалився на нього всією сво­єю дев'яностокілограмовою тушею. Коли я підбіг до них, Вован Косий так і лежав на нігері, продов­жуючи, щоправда, вже не так активно, повторюва­ти своютантру: мазафака, стоп, стоп, мазафака.

—Вован, – поплескав я його по плечу, – все, чувак, злазь із нього.

—Йолкі, – схопився Вован із нігера, – я лежав на нігері! Господи, тільки нікому не розказуй...

—Добре-добре, – заспокоїв його я.

Наш чорний кривдник тим часом лежав на зе­млі, міцно заплющивши очі, скрутившись калачи­ком і закривши руками голову. Складалося таке враження, що над ним стоїмо не ми, а якісь страш­ні африканські божества, в які вірувало плем'я цього бідолахи.

—Ну шо, – спитався Вован і потер руки, – пиздимо?

—Ні, – похитав головою я, – він на землі, а лежачих ми не б'ємо, ми ж нормальні чуваки.

—Він на землі, – повторив Вован, – а ми нормальні чуваки... – здавалося, він сам переко­нує себе в тому, що ми нормальні чуваки. – Шо ж робити? – занервував він.

—Та ну його на фіг, ти й так його ледь не розча­вив, – спробував був я скерувати інцидент у мирне річище.

—Але ж як, він же це... – зам'явся Вован.

—Що це? – спитав я.

—Ну це! – розвів руками мій кумпль.

—Образив нашу національну гідність?

– Точно! – випалив Вован. – Ще й як образив! Тут нігер запідозрив щось неладне, розплю­щив одне око й сказав ламаною англійською:

– Ай хев мані...

– Шо він пиздить? – спитав мене Вовантак, немов ми були на міжнародній конферен­ції, а я був його персональним перекладачем.

—Каже, що в нього є бабки...

—Мані, – буркнув Вован і показав Нігерові два пальці однієї руки – вказівний і середній, зведені докупи, – ЕС, – наголосив він і іншою рукою зобразив анальний отвір, а потім відпра­вив мані в ЕС.

Наскільки я зрозумів, це мало означати, що ні-гер може запхати свої мані собі в дулу. Проте пе­рекласти англійською я цього не міг, тому нігер закліпав оком, а потім у розпачі заволав...

—О май гад, ай ем нот гей...

—Шо він пиздить? – знову не зрозумів Вован.

—Каже, що він не гей! – переклав я.

—А ми шо, геї виходить? – визвірився мій кумпль.

—Він просто неправильно зрозумів твої жести, охолонь...

—Усе він правильно зрозумів, він просто це... ну це... хоче образити нашу сексуальну гідність... його мочити треба, блядь таку чорну...

Нігер тим часом знову заплющив око й ще дужче обхопив голову руками.

– Але ж він на землі! – повторив я.

Чоло Вована вкрилося зморшками, а його й без того косі очі почали дивитися в різні боки під ще більшим кутом – це була вірна ознака то­го, що Вован думає, напружено думає.

—Я придумав, – буркнув він нарешті, – усе дуже просто, давай ти його піднімеш і потрима­єш, шоб він стояв, а я його в'їбу, в'їбу два рази...

—Два рази? – перепитав навіщось я.

—Авжеж, два! – підтвердив він. – Раз за на­ціональну гідність, а раз – за сексуальну.

В принципі, це було логічно, але я все одно сказав:

– Годі, чувак, досить з нього.

Вован роздратовано сплюнув і видав щось нереальне.

– Отак завжди, – скрушно мовив він, – всісеруть на українців, факи тицяють, а ми їм навітьпо нирках дати не можемо.

По цих словах він кілька разів міцно копнув нігера по нирках. Той зірвався, немов ошпаре­ний, і помчав уперед, розчинившись у вечірніх харківських кварталах.

Сидячи в друзів на квартирі, я довго думаві про того нігера.

– Знаєш що, Вован? Але ж ми з тобою, вихо­дить, расисти...

1 – Перестань, – відказав він, – у тому, шо

я дав по нирках тому нігеру, насправді нема ні­чого по... – він збирався сказати «поганого», але раптом примовк, – расистського, – поду­мавши, сказав він... – Не знаю, як ти, а я мочив його тільки через цю хуйню, – тут Вован, ма-

і буть, для більшої наочності, вийняв з кишені

хуйню, яка була в нігера на голові. – Розумієш,

і якби там на зупинці стояв хтось білий із цією

хуйнею на голові, я б його теж відпиздив...

– Все одно, Вован, ми расисти. Чим ми вза­галі кращі за Гітлера?

Тут Вован задумано глянув своїми косими очима кудись у мене над головою, але я розумів, що він дивиться мені прямо в очі.

– Та хоч би тим, шо Гітлер не воював із ніге-рами... але якби він побачив, шо в нього на голо­ві, то хтозна...

Єдине, що ми з Вованом винесли із цього інциденту, це те, що расизм, як і решта нега­тивних явищ усесвітньої історії, зазвичай по­чинається через усілякі дрібниці – скажімо, через фак або через дивакуваті головні убори... Одним словом, те, з чого воно починається, зовсім не варте того, в що воно переростає... Чому це все так, ми тоді ще не знали...

Як з'ясувалося, тролейбус прямував у депо. Тож ми вилазимо на початку Сумської й переби­раємось на вулицю Римарську, по якій плентає­мось трохи вгору, вбік оперки. Тут Ікарус звертає в «Лондон», задрипану кафешку з галімим обслу­говуванням і дорогою випивкою. Власне, єдине, що в ній може нагадувати Лондон, це смог, що ви­сить над баром. Відразу ж за ним починається кух­ня, з якої валує пара й сморід підгорілої моркви. І ось, нишпорячи в цьому смогові, наче корінна мешканка Лондона, до нас посміхається суха, як тріска, барменша з підозрілим переднім зубом.

«Ось вона, посмішка долі...» – думаю я. Помі­тивши аж таку посмішку долі, Ікарус спочатку вту­хає, проте вже за мить підходить до бару й замовляє пляшку. Ми сідаємо за перший-ліпший столик, а за п'ять хвилин випиваємо рівно половину. Мені чогось починає здаватися, що справжній день на­родження Ікаруса майже нічим не відрізнятиметь­ся від несправжніх, що завтра зранку ми все одно хотітимем померти.

І тут Ікарус несподівано розвертається до ба­ру й каже:

– Перепрошую, а чи не були б ви такі ласкавіприєднатися до нашої компанії?

Офіціантка обводить поглядом порожній «Лондон», спиняється очима на нас, ще раз де­монструє «посмішку долі» й ствердно киває.

—Авжеж, – каже вона, – зараз, тільки мор­кву досмажу.

—Ікарус, ти що, довбонувся? – питаю я насторожено.

—Чого це? Ще Аристотель у своїй «Поетиці» писав, що від споглядання потворного теж мож­на отримати насолоду.

—Може, то він говорив про якісь абстрактні речі?

—Ні, про цілком конкретні.

– Ну, то виходить, він був збоченцем.Ікарус знизує плечима.

– А може, – заперечую все ж таки я, – спо­глядатимем це потворне звідси, а воно нехай по­буде за баром? До того ж, якби цей збоченецьАристотель хоч раз позависав у «Лондоні», йому бточно довелося переписувати свою «Поетику».

Але офіціантка з «посмішкою долі» вже сидить за нашим столиком поруч з Ікарусом. І жодної вам абстракції, вона конкретна, до того ж із підоз­рілим зубом. Смог над баром і сморід моркви теж дуже конкретні.

– А чого ви так далеко? – питає здивованоІкарус, і «посмішка долі» за якусь мить опи­няється в нього на колінах. Побачивши таке,я роблю кілька ковтків прямо з пляшки, проте

«посмішка долі» вихоплює її в мене з рук і сама добряче пригублює.

—Ех, мальчики, – каже вона, – а в мене син такий, як ви...

—Не може бути, – щиро дивується Ікарус.

—Атвєчаю, – запевняє барменша і йорзає в нього на колінах, – він зараз за граніцей, він завжди мріяв туда поїхать...

—І де саме? – питаю я.

—В Лондоні, він у Лондоні, цей, як його, бейбі... бейбісітер...

—Це як? – не розуміє Ікарус.

—Ну, він там живе в сім'ї, готує їм їсти, він у ме­не добре готує, миє посуд, пере, розвішує білизну, відвозить і забирає зі школи дітей, бігає по будинку з пилєсосом і те де. Тричі на день вигулює лабра-дора, якого господарі купили за дві штуки єврів, і збирає в поліетиленовий кульочок його гавно, як­що він не дай боже насере на чийсь газон... Він ду­же хоче там лишитися, в своєму Лондоні, зараз са­ме вирішується, чи залишать його ще на рік...

—І що? – питаю я.

—І нічо, – відмахується вона, – якщо за­лишиться, значить ще рік сидітиму тут сама, в цьому сраному кабаку, де, блядь, взагалі жиз-ні ніякої нема... Он, хазяїн тиждень тому, че-чен драний, мало зуба не вибив за те, що пачку цукру на барі взяла... – тут вона відкрила рота й продемонструвала свою «посмішку долі»...

Словом, конкретності з мене було досить...

– А де у вас тут клозет? – питаю її я.

Вона тицяє в напрямку якихось обшарпаних металевих дверей. Я завалюю в них і бічним зором

баскетболіста помічаю, як Ікарус показує мені жестом, що я слабак. «Ліпше бути абстрактним слабаком, ніж конкретним збоченцем», – думаю я й опиняюся в напівосвітленому коридорі, в кінці якого бачу ще одні двері. Відчинивши їх, я потрап­ляю в маленьку кабінку з товчком, яка до того ж освітлюється фіолетовою неоновою лампою, від чого починає здаватися ще меншою. Відливаючи, я помічаю перед своїм носом, на бачку, якийсь дивний годинник. На ньому до фіга різних цифр, розташованих абсолютно по-ідіотському, й це по­чинає мене дратувати. «На біса, – думаю я, – на біса в клозеті годинник, до того ж такий химер­ний. І ще ці цифри... Що вони означають? Мабуть, лондонський час... Ну звісно, а що ще вони можуть означати? Але на який хрін людині знати лондон­ський час, коли вона просто прийшла відлити? Чи, може, тут проходять змагання на «хто швидше ві­діллє»? Господи, куди я потрапив?» У цю мить мене проймає якась нереальна ненависть до всіх на світі годинників і я подумки тішуся, що в мене нема годинника. Завжди дивитися на годинник, завжди кудись поспішати, усвідомлювати те, що часу насправді мало, і навіть якщо ти зупинишся й, наче риба на дні, приляжеш відпочити, він усе од­но ітиме вперед, залишаючи тебе за своєю спиною. Час минає, життя проходить повз, і навіть у клозеті нікуди від цього не дінешся... «Так, – думаю я, – в усьому винні годинники, «посмішка долі» тут ні до чого».

Застібаючи ширінку, я чую, як у товчок летить щось металеве, проте не звертаю на це особливої

уваги. «П'ять копійок, – думаю я, – у мене з ки­шені просто випало п'ять копійок, – не полізу ж я в товчок, та ще й у такий дивний, за п'ятьма ко­пійками». Хоч, може, й варто було б злазити. Знає­те, є така прикмета – туристи кидають у фонтан монетку, аби ще раз до нього повернутися... Та по­вертатися в цей вар'ятський клозет у мене не було бажання.

Я спускаю воду й помічаю, як цифри почина­ють бігати – тієї миті мені взагалі здається, що я опинився в машині часу... Точніше, не в маши­ні, а в клозеті часу... Вийшовши з кабінки, я суну коридором назад, відчиняю металеві двері й на­жахано застигаю...

Бла...

Бла...

Бла...

Спроба номер два...

Я обережно зачиняю двері, знову стою в на­півтемному коридорі й набираю повні легені по­вітря. Усе, зараз у мене все вийде, все буде ок, чу-вак, ти чуєш?.. Знову відчиняю двері...

Блааа...

Спроба номер три закінчується так само жах­ливо.

«Лондон» зник, розчинився в своєму смогові. Переді мною зовсім інша кав'ярня, зовсім інші столики, за баром не барменша, а бармен, до то­го ж з усіма зубами на місці. Останнє, зрештою, можна легко виправити, але тим не менше, як факт... А там, де мав бути Ікарус, узагалі сидить якась білявка й читає книгу.

Я протираю очі, але моєї конкретної кав'ярні все одно нема, нема, наче її й не було. «Нічого со­бі відлив», – думаю я й відчуваю, як у мене підко­шуються ноги. Потім дуже повільно спускаюсь по сходинках, оскільки мені здається, що я йду по чомусь м'якому, здається, що я опинився все­редині повітряної кульки, яка ось-ось може лус­нути, через те, що Всевишній торкнеться до неї своєю гавайською сигарою, луснути й викинути мене фігзна-куди, викинути контуженим і безпо­мічним. У голову починають лізти різні недобрі думки. «Це ж що, – жахаюся я, – тепер щораз, як я відливатиму, мене перекидатиме в інший світ?»

Думаючи про це, я сідаю за столик до реін-карнованого Ікаруса, тобто до білявки. «Пара­лельні світи – це дуже-дуже страшно, – розмір­ковую я, – за логікою, зараз переді мною сидить Ікарус, але він уже не Ікарус, а білявка. Тобто й зі мною мали статися якісь зміни...» Я дивлю­ся собі на груди й розумію, що найстрашнішого поки що не сталося, що я так і лишився чолові­ком, проте мене починає непокоїти моє облич­чя. Цікаво, в мене тепер нова пика, чи ні? Я по­чинаю обмацувати своє обличчя, але оскільки раніше я такого ніколи не робив, то на дотик ні­чого не можу зрозуміти. Білявка весь цей час уважно за мною спостерігає. І тут я згадую про свій талісман, про начищений до блиску сріб­ний медальйон, який я ношу наланцюжку налі-вій руці...

Коли мені було вісім, я отримав його в пода­рунок від дідуся.

– Тримай, малий, – сказав він, – це старо­винний німецький медальйон, ось бачиш,на ньому монастир матері... не знаю точно якої,але якоїсь там матері, розумієш...

Я просвердлив у ньому дірочку й повісив його на ланцюжок, звідтоді жодного разу не знімав. І він справді частенько мені допомагав, принайм­ні я в це вірив. За останні кільканадцять років ме­дальйон настільки витерся, що монастир «якоїсь там матері» просто зник з його поверхні. Я дуже часто намагався роздивитися бодай його обриси, але з медальйона на мене кліпало тільки моє око. І ось зараз я вирішую глянути у свій медальйон, аби нарешті з'ясувати, чи все ок з моєю фізіономі­єю. Я закачую рукав сорочки... і розумію... що йо­го, тобто мого талісмана якоїсь там матері, нема... і що в товчок, судячи з усього, полетіли зовсім не п'ять копійок, а саме він... «Це як же так, – не розумію я, – закинути мене хєрзна-куди, спус­тити в каналізацію мій талісман із монастирем якоїсь там матері! Хто тут господар, яке падло ме­не тероризує, хто режисер цього невдалого шоу, він що, теж на колесах, як той, із Галичини?»

—У тебе щось негаразд? – цікавиться білявка.

—Все, – коротко відказую я.

—Що, все? – дивується вона.

—У мене все негаразд.

—Все-все? – й досі не вірить вона.

—Абсолютно.

—Гаразд, – каже вона, – тобто я мала на увазі «негаразд», а... Словом, може, ти хочеш про це поговорити?

—Про що?

—Ну, про все-все, якщо в тебе з ним негаразд.

—З ким, з «ним»?

—З усім-усім...

—Розумієш, – кажу я, – якщо в мене з усім-усім негаразд, то я не бачу жодного сенсу про це все-все говорити.

—Але ж якщо про це поговорити, то може виявитись, що з твоїм усім-усім і не такий уже не­гаразд, як тобі здається...

—Слухай, – питаю її я, – а в тебе в самої все гаразд?

—Що ти маєш на увазі?

—Для чого тобі слухати про моє все-все?

—Ну, – каже вона, – у мене така робота.

—Яка така?

—Телефонна служба довіри.

—Але ж я тобі не телефонував. Чого ти до ме­не причепилася?

—Слухай, – відрубує вона, – ти або розпо­відаєш про своє все-все, або йдеш під три чорти, гаразд?

—Негаразд, – відказую я. -Що?

—Все, ти ж знаєш.

—Зникни, – просить вона.

– Дай закурити, – я роблю вигляд, наче ні­чого не почув.

Вона знехотя простягає мені пачку довгих жіно­чих цигарок, я беру одну з них, відриваю зубами філ ьтр і п ідкурюю від свіч ки, що стоїть на її стол и ку.

– Моє все-все, – починаю я, – але ти сама по­прохала. Так от, моє все-все. У мене є приятель,

мій найкращий друг, його звати Ікарус... І от яка штука. Ми завжди святкували його несправжній день народження, а сьогодні він раптом сказав, що в нього справжній, ну то ми й приїхали до «Лондона». Випили трохи, а потім до нас підсіла офіціантка, чий син... бейбісітер, теж у Лондоні, але в справжньому, він там гуляє з лабрадором за дві штуки єврів і прибирає за ним какашки, як­що той раптом насере на чийсь газон. А потім офі­ціантка показала нам свій дурний зуб, мовляв, це її хазяїн, чечен... далі я пішов у клозет, а там на бач­ку, ти тільки собі уяви, там на бачку годинник, який показує лондонський час, але затим вияви­лося, що це не клозет, а якась телепортаційна ка­бінка, бо, вийшовши з нього, я не знайшов «Лон­дон», а замість Ікаруса знайшов тебе... Утім, як справедливо каже мудре народне прислів'я, хто знаходить, той і губить... Знайшовши тебе, я загу­бив свій талісман, його мені подарував дідусь, на ньому був монастир якоїсь там матері... ну, на талісманові себто... – я саме докурюю й бичкую недопалок у підсвічник.

—Ну як? – перепитую я білявку.

—Що? – розгублено кліпає вона.

—Як тобі моє все-все?

—Повний пи... негаразд, – встигає виправи­тись вона.

—Я ж казав...

—Молодий чоловіче, – втручається бармен із усіма зубами на місці, – я уважно вас слухав...

—Ви що, теж? – нажахано уриваю його я.

—Що... теж?

—Ну, і телефонної служби довіри?

—Ні, я бармен. А ви, наскільки розумію, з «Лондона»?

—Ні, – заперечую я, – з Лондона бейбісітер і лабрадор, я натомість місцевий... Хоча... «міс­цевий» доволі умовно, оскільки я взагалі не уяв­ляю, де опинився.

—Я мав на увазі, з кафе «Лондон».

—Якщо з кафе, то так.

—Ну то воно в іншому кінці коридора, у нас із ними спільний клозет.

—Що? – ніяк не врублюся я.

—Один клозет на два кафе, – повторює він, – так значно економніше. І на бачку лічильник... а не лондонський час...

Я почуваю себе наче в дитинстві: півдня ліпиш із піску замок, а потім приходять старші уєбани й за три хвилини знову обертають його на звичай­ний пісок. Отак і зараз. Ти вже цілих півгодини на­магаєшся зліпити бодай щось із якихось гівняних фрагментів, зв'язуєш їх докупи, вигадуєш найней-мовірніші версії, щоб хоч якось пояснити все те, що з тобою відбувається, а тут тобі раз – «Лон­дон в іншому кінці коридора, чуваче, а на бачку лічильник»...

Я розгублено зводжуся й навіть нічого не мо­жу сказати. Нарешті хочеться вибити офіціанту зуба, але він якби простягнув мені руку помочі, тож, якщо я зараз виб'ю йому зуба, це й справді означатиме, що в мене все-все негаразд, кон­кретно негаразд.

– Ти в разі чого, – насилу приховуючи пос­мішку, каже білянка, –дзвони, –і дає мені своювізитівку.

Ідучи коридором, я думаю про траханий біз­нес і про його економно-корпоративні замутки. Ми корпорація, – можуть гордо сказати чечен із «Лондона» й ще якийсь крутелик із тієї забігайлів­ки, де я щойно був, – ми корпорація, у нас є спільне, наприклад, клозет... Вони, певно, і дво­сторонню угоду підписували... З метою економії туалетного паперу, води, мила тощо, ми підпи­суємо двосторонню угоду про створення спільно­го клозету... Але все одно я чогось не розумію... Якщо вже бути бізнесменом по саме нікуди, я би назвав це так – «кінченим бізнесменом», то треба висмоктувати копійку з усього-усього, навіть як­що «все-все» – це клозет, із яким усе гаразд. Тре­ба на всьому економити. То як, як у біса той чечен і крутелик можуть визначити, чиї клієнти більше користуються клозетом? Так і до розборок неда­леко... Хтось із твоїх, ти чуєш, – скаже крутелик чечену, – хтось із твоїх відмотав за раз піврулону! А хтось із твоїх, – висуне пред'яву чечен, – змив, тричі за раз змив! Хто відповість за цей гнилий базар, тобі шо, стрілу набить, тобі, падла, про­стрелить прямо зараз коліно, шоби ти навчив сво­їх клієнтів економно срати? Словом, спільний корпоративний клозет – річ небезпечна, як не крути...

«Де в біса Ікарус? – намагаюсь зрозуміти я, знову опинившись у «Лондоні», бо його ніде не видно. Може, клозетна корпорація значно більша, може, це підступна змова, і тут ціла ме­режа кав'ярень, бутикіи і банків, що мають один

спільний клозет, і ось тепер мій кумпль, так са­мо, як і я, десь заблукав, розчинився в цих під­земних катакомбах?»

Але, придивившись уважніше, я з полегкістю помічаю, що Ікарус мирно спить собі за нашим столиком, зсунувши докупи два стільці й скрутив­шись на них калачиком... На столику, поринувши в смог, гордо стоять два порожні снаряди з-під го­рілки. «Посмішки долі», на щастя, взагалі ніде не­ма, тому я кидаю на бар бабки... Зрозуміло, я міг би цього й не робити... Я міг би зекономити, адже во­ни, бачте, економлять на клозеті... Але я все-таки лишаю бабки, самі розумієте, хазяїн чечен, вибиті зуби... Потім я беру Ікаруса, немов мішок, і вино­шу на вулицю, де намагаюся поставити його вер­тикально. Ікарус падає. Вперто падає.

– Що, не стоїть? – чую я несподівано ззаду.Ікарус, в принципі, справді не стоїть, я з цим

подумки погоджуюсь, але мене страшенно дра­тує, що хтось говорить про мого найкращого дру­га, наче про який прутень... «не стоїть...» Невже важко було спитати: «падає?», «не ходить?» – словом, якось більш нейтрально.

Я різко розвертаюсь назад, чую, як Ікарус, на­че лантух, валиться на землю, і бачу перед собою телефонну службу довіри, ну, не всю, а тільки са­му білявку.

– Ти що, переслідуєш мене? – питаю я. –Бачиш, у мене вже все гаразд... Майже, –додаю,намагаючись підняти Ікаруса.

1 це мені вдається. Ікарус навіть сам починає триматись вертикально, бо, судячи з усього, на­решті прокинувся.

—Я нікого не переслідую, просто я займаюся психологією, – пояснює вона й цікавиться: – А це, значить, Ікарус?

—Так, – відказую я й знову розвертаюсь до неї, – це він, і більше ніколи не кажи про мого друга «не стоїть», бо це звучить наче про... ну, ти зрозуміла... до того ж, він уже стоїть.

—Біжить, – поправляє мене білявка.

—Чого це? – не розумію я.

—Уже біжить, – показує вона за мою спину.

Я розвертаюсь і справді бачу, що Ікарус під­стрибом несеться вбік парку. Мені не залишає­ться нічого іншого, як бігти за ним, навіть не по­прощавшись із білявкою. Я насилу наздоганяю його метрів за тридцять, проте не встигаю схопи­ти, бо він чіпляється за якусь цеглину й летить шкереберть. Лежачи на спині, Ікарус замріяно дивиться в зоряне небо й, посміхаючись, каже:

– Превед, ведмед!!!

Я й собі зиркаю на небо і помічаю, що прямі­сінько над нами Велика Ведмедиця.

– Зараз, – каже Ікарус, – зараз я трохи поле­жу й ми підемо.

Я закурюю й пускаю дим у небеса. Ікарусове «трохи» розтягується на десять хвилин, і він, зда­ється, знов засинає.

– Це потрійна кава без цукру, – чую я знову себе за спиною.

Уявіть, це знову та набридлива білявка. Я мовч­ки дивлюсь на неї, вона ставить на землю свій рюкзак, присідає над Ікарусом і починає ляпасами приводити його до тями. Той прокидається й вдру­ге каже:

—Превед, ведмед!!!

—З днем народження, – відповідає білявка й вливає йому до писку кави.

Ікарус якось злякано зиркає на мене й пита:

—Що це, чувак? – маючи, певно, на увазі, геть усе: небесного ведмеда, білявку й те, що во­на примушує його ковтати.

—Потрійна кава без цукру... – знизую пле­чима я.

Білявка вливає йому ще пару ковтків.

—Ну як? – цікавлюсь я.

—Гірка, – відказує він, – наче туди коти насрали...

Немов на підтвердження цього, Ікаруса ви-верта.

Наближається північ. Перші чотири таксис­ти, щойно я їм кажу, що в мене непідйомне тіло, відразу ж звалюють. П'ятий виявляється більш говірким.

– Шеф, – засовую я голову до нього в кабі­ну, – за п'ятнадцять до «низьких» доїдемо? Алев мене ще тіло.

Таксист перехиляється через кермо, виглядає на вулицю й дивиться на Ікаруса.

—Гаразд, – каже він, – поїдемо, але якщо він нарига, хімчистка за ваш рахунок.

—Ага, – відповідаю я, – може, тобі ще колеса помитий спеціальне пальне для літаків заправити?

—Пішов ти, – гаркає він.

—Сам пішов, – відповідаю я й хріначу две­рима з такою силою, що його колимага ледь не розсипається.