Бхомбол-ватажок

1. ВТЕЧА

Якось в середині місяця Ашшін в одному з кварталів маленького містечка зчинився страшенний переполох.

Кожен, хто дізнавався, що скоїлось, спочатку просто німів від обурення, а потім давав волю своєму гніву. «Хлопчиськів треба провчити як слід, вони всім залили за шкуру сала своїми витівками!» — чути було звідусіль.

Старійшини влаштували над «злочинцями» суд. «Засідання суду» відбулося на веранді великого, вкритого соломою будинку добродія Нідху Чокроборті. Перед будинком був просторий двір. По один бік його ріс арабський жасмин, по другий — дерево морунга, а вздовж огорожі вишикувались арекові пальми. Одна з них була зовсім гола, проте й вона разом з іншими схиляла верховіття од вітру.

Добродій Чокроборті був староста кварталу і користувався загальною» пошаною. Випнувши округле черево, з кальяном у руках, він усівся на низенькому стільці. Всі старійшини кварталу примостилися поруч на кушетках і матах. Унизу перед верандою стояли позивачі і звинувачувані. Втекти зумів тільки ватажок «злочинців» Бхомбол.

Позивачами були робітники лісного складу. Звинувачувані — група хлопчаків різного віку.

— Ей, Тогро, підійди-но сюди! — погукав одного з них добродій Чокроборті, надавши ще більше поважності своєму й так поважному голосові.

Тогра з острахом наблизився, його вважали славним хлопчиком, бо він ніколи не пустував. Саме біля добродія Чокроборті сидів батько Тогри. Він дивився на сина поглядом розлюченого тигра.

— Це правда, що ви потопили їхнього човна? — спитав хлопчика добродій Чокроборті, показуючи пальцем на робітників.

Тогра скоса глянув на батька, ковтнув слину і промимрив:

— Ні… так… він сам потонув.

— Човен — не крокодил і не черепаха, він не може сам доплисти до середини річки і пірнути у воду.

— Він ще й бреше! — пробурчав батько Тогри. — Відтоді як злигався з цим Бхомболом, зовсім зіпсувавсь!

— Ну гаразд, — мовив добродій Чокроборті, — зараз я все з'ясую… Ей, Феку, йди-но сюди! — закричав він, грізно насупивши брови.

Феку доводився йому небожем. На зріст він був дуже маленький, а голос мав писклявий, як звук флейти, тієї, що коштує одну пайсу.[1] Феку теж належав до Бхомболової ватаги. Глянувши на добродія Чокроборті, Феку заплакав.

— Дядечку, я більше не буду! — пробурмотів він крізь сльози.

— Про це поговоримо потім. Спочатку розкажи, як це трапилось.

— Що трапилось? Човен потонув.

— Яким чином?

— Яким чином? — повторив Феку, засовуючи в рот ріжок дхоті.[2] — Це все Бхомбол винен, Бхомболисько. На базарі ми побачили в чародійному ліхтарі морський бій і вирішили теж влаштувати такий самий. Ракхал спитав: «Де ж ми роздобудемо кораблі?» А Бхомбол сказав: «Велике діло кораблі! Візьмемо човна в робітників лісного складу, та й по всьому». Вранці ми на двох човнах випливли на середину річки й почали бій…

Раптом Феку засміявся. Захихикали й інші хлопчаки.

Добродій Чокроборті ще більше насупився.

— Вони ще й сміються! Мовчати! — гримнув добродій Дотто, замахнувшись на дітлахів палицею. — Та ви знаєте, що накоїли?

— Ну, а далі? — спитав добродій Чокроборті.

— Далі? Далі Бхомбол… хоча ні, Манке, який сидів у човні Тогри, штовхнув багром Бхомбола, а Боде вхопився за багор і смикнув його до себе. Тут наш човен перекинувся й поплив за течією.

— А що сталося з тими, хто сидів у човні?

— Вони попадали у воду. Одні попливли, вчепившись за човна. Інші дісталися до другого човна і повлазили в нього.

— А Бхомбол?

— Він зостався у воді. Сказав: «Я — капітан і не полізу в човен, доки вся моя команда не буде в цілковитій безпеці». Потім разом з Лалу і Монглою доплив до причалу біля рибальського селища.

— Та-а-ак, — спроквола мовив Харан Чакі, Бхомболів дядько. — Цей хлопець зовсім як адмірал Того.[3] Чи ти ба, не поліз… Річка після дощів вирує і просто кишить крокодилами, а він лишився у воді! Ну й шибеник! Хай-но прийде додому, я йому… — Не докінчивши, він щосили вдарив уявлюваного Бхомбола.

Того дня суд так і не відбувся.

— Приходьте завтра, — сказав добродій Чокроборті робітникам. — Головний злочинець утік, його треба спіймати… А ви йдіть учити арифметику, — обернувся він до хлопчаків. — Хай кожен розв'яже по сто п'ятдесят прикладів.

Була четверта година. На сьогодні був призначений великий футбольний матч з хлопцями того кварталу, де містилася поліційна дільниця. Хлопчаки купили сала в різниці, змастили як слід покришку, заклеїли три дірки в камері, але вони даремно старалися: довелось розійтися по домівках. Ну й люті ж були хлопці на свого капітана! Їх покарали, а він — утік! Та гріхи кінець кінцем доводиться спокутувати!..

На північ од містечка протікала річка, на півдні проходила залізниця. По всьому містечку були розкидані чагарники й бамбукові зарості, і воно нагадувало велике село. Коли наставав вечір, звідусюди чути було плач шакалів, цвірчання цикад, а зграї світлячків запалювали свої ліхтарики і починали кружляти в темряві.

Ринок, як для містечка, був завеликий. Там же містилися й чималі лісні склади, що належали марварі.[4] Робітники, які працювали на складах, щодня перепливали на човнах річку, прив'язували їх до пристані, а ввечері з піснею поверталися додому.

2. В ТЕМРЯВІ

Після «судового засідання» минуло години зо три. Смеркло. В храмі бога Крішни[5] зателенькали дзвіночки — почалася відправа. Звук дзвіночків чути далеко-далеко, навіть у селі по той бік річки. Після вечерні роздають солодке печиво, і часто дітвора, забувши про уроки, іде в храм. Якщо зумієш заприятелювати з жрецем, можна одержати й добавку; та жрець дуже хитрий: він приятелює не з кожним.

І цього вечора, спокусившись печивом, Манке кинув уроки й подався в храм. Ввійшовши всередину, він побачив, що в храмі зібралося багато люду. Посеред храму на мідній підставці горів світильник, а в притворі була напівтемрява. В сутінках обличчя людей ледь видно, та знайомого завжди можна пізнати.

Манке поглянув довкола, його увагу привернуло щось біле праворуч, коло масивної колони. Деякий час він придивлявся, але так і не міг зрозуміти, що то було. Манке повільно наблизився до білого предмета і, нахилившись, побачив, що це сидить людина, з головою закутана в чадор.[6] Помітивши Манке, людина зіщулилась.

— Так ось ти куди втік, Бхомболе! — раптом захихикав Манке.

— Мовчи!

— Чому? Тут же нікого нема. Де ти був весь день? Ми тебе так шукали…

— На індиговій[7] фабриці.

Ця фабрика — вірніше, руїни її — стояла в самому кінці міста, на березі річки. Давним-давно там справді була велика фабрика індиго. Але зараз від неї залишилась тільки здоровенна розвалена кам'яниця, великі чани, в яких квасили колись індиго, та уламки машин.

Місце те було безлюдне. Дерева бел і кучеряві фігові дерева кидали густу тінь, і здавалося, ніби ти в царстві злих духів. Навіть опівдні там моторошно. Подейкували, що сам хазяїн фабрики Буль-сагіб[8] обернувся в злого духа, що він частенько, примостившись на краю даху зруйнованого будинку і звісивши довгі ноги, горлає англійські пісні, а іноді в білих панталонах і з костуром у руці походжає собі поміж чанів серед густих колючих заростів.

— І тобі не страшно було? — спитав Манке.

— А чого боятися?

Тим часом жрець, закінчивши відправу, просурмив у черепашку й зачинив двері храму. Почали роздавати печиво.

— Ти не підеш додому? — спитав Манке.

— Ні… А нащо ви мене шукали?

— Нас послав добродій Чокроборті і твій дядько.

Бхомбол дуже боявся свого дядька. Той служив управителем у конторі заміндара[9] в Чормадаріпурі і кілька днів тому приїхав у відпустку. Завтра він поїде. Під час свята Пуджі[10] дядько повинен бути в Чормадаріпурі. Нещодавно він відшмагав небожа лозиною. На вулиці зібрався цілий натовп, щоб подивитися на це видовище. І хоча біль від ударів уже минув, Бхомбол не забув ганьби. І щоб він знову потрапив у лапи цього тигра?

— Манке, — сказав Бхомбол, — відійди од мене, бо одразу всі здогадаються, що я тут.

— Ніхто не здогадається.

— А я тобі кажу: відійди!

Манке злякано позадкував: не послухаєш — Бхомбол обов'язково відлупцює.

Бхомбол знову закутався з головою.

В цей час відчинилися двері, і жрець з кошиком печива в руках увійшов у притвор храму. Роздаючи печиво, він врешті дійшов і до Бхомбола. Побачивши хлопчика в такій смиренній позі, жрець вирішив, що цей особливо благочестивий віруючий самовіддано молиться Крішні, і ткнув йому цілу жменю печива.

Бхомбол затремтів од радощів, йому ніколи не доводилось одержувати так багато печива за один раз.

Тільки-но жрець відійшов, Манке наблизився до Бхомбола.

— Скільки печива тобі перепало? — спитав він.

— Ціла жменя.

— Покажи.

— Не покажу!

— Я йду додому, — сказав Манке, квапливо відступивши назад.

— Вважай же! Про мене нікому жодного слова! — попередив Бхомбол.

— Все одно скажу! — крикнув Манке.

І, прожогом збігши по сходах, зник у темряві.

Бхомбол теж не лишився в храмі.

За храмом стояли порожні качелі, на які у свято ставлять зображення Крішни. Бхомбол обійшов квітник і, влаштувавшись за качелями на помості, заходився спокійнісінько вминати печиво.

Невдовзі двері храму замкнули. Віруючі розійшлись по домівках. Смеркло. Цвірчали коники, кружляли світлячки, та в ставу біля будинку Дотто наввипередки квакали жаби.

Бхомбол озирнувся довкола й побачив, що від будинку Манке наближається вогник.

«А раптом це дядько? — з тривогою подумав хлопець. — Отже, Манке розповів про мене! Чортяка, довгорука мавпа, видра!» — вилаяв він про себе зрадника.

Вогник поволі наближався до храму.

— Бхомболе! — пролунав дядьків голос.

Його шукали.

Бхомбол схопився і, щільніше закутавшись у дхоті, чимдуж помчав до станції.

3. В ДОРОГУ!

Попереду бовванів квартал молочарів. Він увесь просяк запахом топленого і вершкового масла, духом кізяків. Дорога до станції пролягала через цей квартал. Щоб було швидше, Бхомбол вирішив піти навпростець, через обійстя молочаря Фулу.

У дворі Фулу Бхомбол побачив самого господаря і його брата Хорі, які колотили масло у величезному горщику. На веранді глинобитної хатини чадів каганець. Під самим каганцем сидів Джоду, син Фулу. Він учився в одному класі з Бхомболом. Успіхами в навчанні Джоду похвалитися не міг, і вчитель не раз м'яв йому вуха. Джоду щось робив. Підкравшись до паркану, Бхомбол почав підглядати крізь щілини між бамбуковими палицями. Він побачив, що Джоду прив'язує крючок до мотузки. Бхомболу дуже хотілося гукнути його. Він пригадав, що якось Джоду дав йому цілу грудку масла. Та зараз поблизу був його батько, лютий, як дідько. А це значило, що Бхомболу не тільки не перепаде масла, а, чого доброго, його ще й спіймають. Краще вже обійтись без масла.

Бхомбол почимчикував до залізничного переїзду. Біля переїзду стояла будка. Над залізною брамою біля будки горів червоний ліхтар. Зараз брама була зачинена. «Мабуть, скоро пройде поїзд, — здогадався Бхомбол. — Але який? Очевидно, товарний». Бхомбол виліз на браму.

Обабіч залізничного полотна стриміла огорожа з колючого дроту. Вздовж полотна росла трава куш, квіти якої нагадували віяло з хвоста яка. Зараз їх не видно, але вдень вони дуже гарні.

Бхомбол вирішив дійти по шпалах до станції — адже до неї було не дуже далеко. Звідси видно світофори — неначе кілька червоних і зелених зірочок опустилися з неба на землю. Але вночі на колії спали гадюки; нещодавно поїзд переїхав велику кобру.

В заростях біля воріт щось засичало. Невже гадюка? Бхомбол миттю видерся на верхню перекладину брами і, сівши на неї верхи, почав пильно вдивлятися в зарості. Але в темряві нічого не було видно. Сичання затихло, чути було тільки, як квакають жаби і цвірчать коники.

Однак він довго не наважувався злазити: а що як гадюка причаїлась під брамою?

Бхомбол кілька разів ляснув у долоні, щоб прогнати гадюку. Гадюки бояться шуму. Потім прислухався. Ні, сичання більше не чути. Гадюка, мабуть, поповзла геть.

Зненацька почувся перестук коліс і сопіння. Повернувши голову, Бхомбол побачив, що з другого боку до брами під'їхав віз, запряжений парою биків. У темряві здавалося, що то їдуть привиди. Очі у волів виблискували.

— Гей! Відчиняй браму! — закричав візник.

Будка була зачинена. Очевидно, сторож пішов додому вечеряти. По другий бік залізничного полотна, біля бамбукового гаю, був квартал ткачів, і сторожем тут працював батько ткача Чіру — Чойнодді. У нього не було руки по лікоть. Чойнодді добре знав Бхомбола в обличчя.

Побачивши воза, Бхомбол підбадьорився і водночас злякався: батько Чіру побачить його і перекаже дядькові. Він зліз із брами, перетнув колію і вибрався на путівець.

Бхомбол простував до станції. Опівдні пройшов дощ, у вибоях стояла вода, і ноги грузли в багнюці. Повз Бхомбола, мало не зачепивши його, пробіг шакал. За шакалом гналося двоє бродячих собак з кварталу ткачів. Проґавивши шакала, вони несподівано накинулись на Бхомбола. Та запалу в них вистачило кроків на десять, не більше, і вони не завдали хлопцеві ніякої шкоди. Нарешті він вийшов на шосе, вздовж якого подекуди горіли гасові ліхтарі. В далині з'явилися продуктові крамниці; тепер до станції було недалеко.

Прийшовши на станцію, Бхомбол став походжати по темній платформі. Поїзда ще не було. Всюди, підклавши клунки під голови, спали пасажири.

— Ти хто такий? — спитав Бхомбола хлопчак, що продавав бетель.[11]

— А ти хто? — розсердився Бхомбол.

— Спершу ти скажи.

— Замовкни! А ні, то й зубів не позбираєш! — Здавалося, бійки не минути… Очі Бхомбола метали блискавки. Він стиснув кулаки.

— Дада,[12] він мене вдарив! — зарепетував хлопчак, зметикувавши, що тут йому буде непереливки, і кинувся навтіки.

Неподалік від місця, де мала відбутися битва, стояв великий дерев'яний ящик, в якому зберігають пошту. Бхомбол усівся на ньому, звісивши ноги.

Більше він не повернеться додому. О другій годині ночі прибуде поїзд. Цим поїздом він дістанеться до Калькутти, а звідти поїде в Татанагар. Там живе Джітен, його приятель.

Минулого року Джітен, одержавши в школі довідку про перехід у наступний клас, поїхав з батьком у Татанагар. Джітен багато розповідав Бхомболу про Татанагар. Бхомбол знайде там собі якусь роботу на заводі. Він дуже сильний і стане молотобойцем, буде кувати залізо і, можливо, коли-небудь навчиться будувати автомобілі, підводні човни й літаки. Інженери й майстри можуть збудувати що завгодно!

Та спочатку було б непогано роздобути щось попоїсти. Бхомбол сьогодні тільки снідав, та й то, боячись дядька, не наївся досхочу. Потім увечері з'їв трохи печива. Якби він мав гроші, то міг би поласувати сирниками…

Бхомбол зліз із ящика й пройшовся по платформі. На станції життя поступово завмирало. Залізничники спали, полягавши на столах, у яких аж кишіли блощиці. Стояла тиша, тільки з боку шосе долинали звуки сітари.[13]

Вийшовши з станції, Бхомбол побачив, що перед джутовим склепом торговця Чадека горить багаття. Біля нього під фіговим деревом сиділи два санніасі[14] та кілька чоловік їхніх учнів. У відблисках вогню вони скидалися на привидів.

Один із санніасі грав на сітарі, другий відбивав такт на щипцях, якими підворушують жар. Хлопцеві була знайома ця мелодія, він не раз чув, як її наспівував шкільний садівник Кхотта.

Бхомбол перейшов дорогу й наблизився до вогнища. Мелодія була набагато приємніша, ніж обличчя людей, що сиділи довкола багаття. Вони скидалися на розбійників. Та Бхомболу не було чого боятися: адже він не мав жодної копійки.

Коли він підійшов, один із санніасі кинув на нього пильний погляд, але не сказав нічого. Бхомбол стояв тихо і слухав музику. Минуло близько півгодини, і сітара замовкла. Та мелодія й далі бриніла в Бхомболових вухах.

Санніасі, що відбивав такт на щипцях, дістав дві спілі груші і подав їх Бхомболові.

— На і йди геть звідси, — сказав він.

— Іди геть, — повторив один з учнів, висмикнувши з багаття головешку й піднісши її до своєї люльки.

Бхомбол більше не сумнівався: це були розбійники, і йому самому захотілося піти від них якнайдалі. Взявши груші, він повернувся на станцію.

Примостившись знову на ящику, хлопець понюхав груші й від задоволення заплющив очі: чудово пахнуть і такі великі! Наспівуючи нещодавно почуту мелодію, Бхомбол надкусив грушу. Не встиг він проковтнути шматочок, як йому захотілося ще. Але що він їстиме завтра? Треба приберегти груші.

Зав'язавши їх у ріжок чадора, Бхомбол пішов дізнатися, котра година.

Годинник показував рівно дванадцять. До приходу поїзда лишалося ще дві години. Можна було трохи подрімати. Та хлопця взяв острах: а раптом він засне по-справжньому і проґавить поїзд? Але ж його збудять крик пасажирів і пахкання паровоза. Бхомбол згадав, що читав у книзі про те, як Наполеон, сидячи верхи на коні, ухитрявся засинати на десять-п'ятнадцять хвилин. Він міг заснути навіть під час бою. Бхомбол і сам бачив, як їхній учитель пан Джогот хропів на уроці, сидячи в кріслі без спинки і з одламаними підлокітниками. Учитель прокидався завжди перед самим дзвінком. Чому ж він, Бхомбол, повинен проспати? Хлопчик ліг на ящику й заплющив очі.

Спочатку йому не давали спати москіти. Ціла хмара їж дзижчала біля самих вух, впивалася в руки й ноги. А один примостився на кінчику носа у Бхомбола й так боляче вжалив, що ніс неначе спалахнув. Щоб урятуватися від москітів, хлопець з головою закутався в чадор і, підігнувши коліна, скоцюрбився, наче дохлий рак. Тільки так йому пощастило заснути.

Бхомбол проснувся від галасу людей, що метушилися довкола нього. Прямо перед ним стояв потяг і сичав парою.

Хлопець миттю зіскочив з ящика, кинувся до поїзда і заліз у вагон. Поїзд одразу ж рушив.

4. БХОМБОЛ ПОКИДАЄ РІДНИЙ КРАЙ

У невеликому купе пасажирів було небагато. Всі, хто прийшов раніше, зайняли лавки й повкладалися спати. Якийсь пасажир сидів у кутку біля вікна й попихкував сигаретою.

— Що це за станція? — спитав один із тих, що лежали.

— Шаткодале, — відповів чоловік з сигаретою, випустивши з рота хмарку диму.

— Ей, дядечку, дядечку, вставайте! — швидко схопившись на ноги, закричав той, що питав.

Тим часом Бхомбол, висунувшись із вікна, дивився на станцію. Ось поїзд поминув платформу і вихопився в поле. Одразу ж налетів рвучкий вітер.

Бхомболові здалося дивним, що вже розвиднилось. Виходить, двогодинний поїзд уже давно пройшов. А він його проспав! Цей же поїзд ішов не в Калькутту, а з Калькутти. Отже, Бхомбол їхав не в той бік… Це було так несподівано й прикро.

Вдома Бхомбол мало не щоранку прокидався від гуркоту цього поїзда. Розплющивши очі, він бачив, як крізь щілину в даху пробивався світанок. На чампаковому дереві каркала ворона, під лимоновим деревцем скрекотала сорока, а в сусідньому будинку, сидячи на своїй маті у вітальні, позіхав писарчук адвоката Нілмоні і бубонів: «Дурга, Дурга…»

Відійшовши од вікна, Бхомбол присів на краєчок лавки. Стало холоднувато. Він закутався в чадор. Вузлик з грушами опинився в нього за спиною.

— Куди їдеш? — зиркнувши на Бхомбола, спитав чоловік, що курив сигарету.

— В Татанагар, — відповів Бхомбол. Той ніколи не чув про Татанагар.

— Це ж де є таке місто? — здивовано спитав він.

— Он там, — показав хлопчик.

— То чому ж ти їдеш у протилежний бік?

Бхомбол нічого не відповів.

— Ти ходиш до школи? — розпитував далі чоловік з сигаретою.

Бхомбол кивнув головою. Чоловік пильно оглянув Бхомбола з голови до ніг:

— Виходить, ти втік з дому?

Бхомбол мовчав. Поїзд мчав на всю швидкість. Непомітно наступив ранок. Зарожевів схід. Стало зовсім видно. Шаткодале лишилося далеко позаду. Попереду був Танграмарі. Ось уже показалося болото. Над ним летіли журавлі, кружляла чапля. Нещодавно пройшли дощі, і болото було вщерть повне води, як море. В цей час у ньому завжди розплоджувалось багато риби, і рибалки приходили сюди на лови. В далині видно було їхні човни, вишикувані в один ряд.

Якось Бхомбол з хлопцями ходив на болота, що були за три кроші[15] від Шаткодале. Дорога до них ішла через Ротонпур. Обабіч неї розкинулись неозорі рисові поля. Коли зривався вітер, колоски спілого рису немов дзвеніли, ніби по полю гуляла Лакшмі,[16] побрязкуючи браслетами на ногах. На болотах було багато лотосів і лілей. Вони росли так густо, що за білими й червоними квітами та яскраво-зеленим листям не видно було води. Там, де ростуть лотоси, треба остерігатися бджіл і гадюк. Якось Бхомболового приятеля Джогу, коли він хотів зірвати лотос, мало не вкусила гадюка; вона причаїлась на лотосі, обвившись довкола стебла й поклавши голову на квітку. Тільки Джога простяг руку до лотоса, як зненацька почулося сичання. Гадюка надула шию. Того разу Бхомбол наловив багато риби, та запотиличників від дядька йому перепало ще більше.

Бхомболу раптом дуже захотілося сплигнути з поїзда і побігати у високій траві понад болотом.

— Чуєш, хлопче! — знову пролунав голос чоловіка, що курив сигарету. — Ти повинен негайно ж повернутися додому. В тебе є квиток?

— Нема, — відповів Бхомбол.

— Тоді тобі буде непереливки! Через три станції прийде контролер.

Бхомболу траплялося бачити, як контролери перевіряли квитки. Вони завжди були дуже суворі. Хлопець вирішив зійти де-небудь раніше і піти пішки від села до села, прямо в Татанагар.

Тим часом поїзд, засичавши, зупинився в Танграмарі. Деякі пасажири посходили. Наступна станція була Алампур. Бхомбол бував і в Алампурі.

Постоявши зо дві хвилини, поїзд рушив далі. Він мчав мимо залитих сонцем нив, пастухів, що пасли корів, селян, які працювали в полі. Нарешті він поминув і Алампур. Тепер у купе не залишилось нікого. Зійшов і чоловік з сигаретою.

Бхомбол дуже зрадів, опинившись у порожньому купе. Під перестук коліс він завів пісню. Наспівуючи, хлопець висунувся з вікна і затремтів від страху: в сусідньому вагоні він побачив контролера. Хто той контролер — англієць чи пенджабець, — важко було зрозуміти: він стояв біля вікна і мав не дуже приємний вигляд. Пильно глянувши на пасажирів, контролер відійшов од вікна і подався в сусіднє купе. Незабаром він буде тут! «Чи не стрибнути з поїзда?» — подумав Бхомбол. Але ж страшно: можна розбитися на смерть або залишитись калікою. А потім потрапиш у поліцію. Краще не треба. Однак залишатися тут теж небезпечно. Може, сховатися під лавкою? Та чи це допоможе? Контролер знає, де шукати. Їздити в поїзді без квитка справді негарно. Ох, коли б тільки можна було врятуватися цього разу! Висунувшися з вікна, Бхомбол поглянув, чи далеко наступна станція. Та попереду нічого не було видно. Обабіч залізничного полотна тягся колючий дріт, а прямо виблискувала колія. «Зараз стрибну!» — подумав Бхомбол. Він тугіше підперезався, а край дхоті, що звисав нижче колін, заткнув за пояс.

Уже лаштуючись відчинити двері, Бхомбол побачив, що попереду з'явився семафор. Семафор стояв, звісивши голову, і ніби посміхався. Тепер до станції було недалеко, але й поїзд уже не мчав так швидко. Бхомбол був страшенно лютий на машиніста: «От ледар, нічого не петрає! Нічогісінько! Наминає, мабуть, собі булку, а поїзд веде кочегар! Таких людей треба карати!»

Бхомбол знову висунувся з вікна, і його охопив жах. Контролер теж виглянув у вікно і дивився люто, неначе тигр. Що ж буде? А раптом він зараз зайде? Бхомболу захотілося відлупцювати машиніста. Але що це? Поїзд зупиняється! Бхомбол перебіг до вікна на другому боці і виглянув — ось вона, станція! Він миттю відчинив навстіж двері. Не встиг поїзд зупинитися, як хлопець сплигнув, швидко проліз крізь дірку в дротяній огорожі і — шукай вітра в полі! Тепер його ніхто не спіймає! За хвилину паровоз дав гудок, і поїзд, вкутавшись димом, рушив.

5. НА СТАНЦІЇ ШАЛУКДАНГА

Це була невеличка станція. По один бік платформи стояв крихітний будиночок, укритий соломою. На будиночку і з двох кінців платформи великими чорними літерами по-англійськи і по-бенгальськи було написано: «Шалукданга».[17]

Бхомбол поглянув довкола. Ніде не було навіть ставка, не кажучи вже про лілеї. Тільки де-не-де на рисових полях блищала вода. Серед нив на пагорбі лежало село; воно неначе скоцюрбилось і підібгало ноги, боячись замочити їх. Від станції через село гадюкою петляла дорога; вона вела кудись далеко-далеко на схід. Обабіч неї росли високі, схожі на парасольки дерева.

Із станції по дорозі котився запряжений волами критий віз. Ззаду на ньому висів строкатий брудний чадор. На возі, мабуть, їхала жінка.

Раптом із села назустріч виїхав велосипедист у тюрбані і чорному піджаку. Порівнявшись із возом, він задзвонив.

Воли, злякані несподіваною появою велосипеда, вирячивши очі, потягли воза з дороги в поле. Бхомбол не міг утриматись від сміху. Воли біжучи пригинали голови, намагаючись скинути ярмо, але довжелезні роги чіплялися і заважали їм. Усі інші спроби вирватися з ярма були даремні. Кінець кінцем жінці таки пощастило втихомирити їх і знову виїхати на дорогу.

За станцією, біля великого фігового дерева стояла крамничка кондитера.

Бхомбол перетнув залізничне полотно, підійшов до крамниці і, зазирнувши в неї, побачив, що кондитер саме краяв тісто для печива. Він навіть не глянув на хлопця. Бхомбола мучив голод. Від солодкого запаху гарячої патоки в нього потекла слинка. Та, кинувши погляд на дорогу, він остовпів. Велосипедист під'їхав уже зовсім близько. То був молодший брат добродія Чокроборті — дядько Шошті! Він служив підрядчиком. Дядько Шошті, звичайно, помітив його. Про всяк випадок Бхомбол вирішив сховатися за крамницею. Від страху серце в нього калатало в грудях.

За крамницею починався густий чагарник. Росла там і кропива. Бхомбол обжалив нею ногу, і тепер її пекло вогнем. Чухаючи ногу, хлопець підкрався до крамниці.

Попереду виднілися залиті водою рисові поля, праворуч і ліворуч — безлюдна дорога. Втікати було нікуди. Звичайно, можна б сховатися в полі, але у воді є п'явки. А нема гірше, коли п'явка присмокчеться до ноги. Краще залишитись і почекати, що робитиме дядько.

Бхомбол пальцем продовбав дірку в бамбуковій маті і побачив, що дядько Шошті поставив велосипед під крамницею.

— Вітаю вас! — сказав крамар, підводячи голову.

— Макхоне, чи не розживуся я в тебе тютюну? — спитав дядько Шошті, присівши на краєчок ослона.

— Гей, Мадхобе! — гукнув крамар. — Мад-хо-о-бе! От капосний хлопчисько! Щойно був тут — і вже зник. Тільки й знає, що стовбичити на станції!

— Я бачив тут якогось хлопчака, — зауважив дядько. — Може, то він?

Бхомбол посміхнувся: дядечко Шошті не впізнав його.

— Та й мені так здалося, — відказав Макхон. — Ну гаразд, я зараз помию руки й дістану сам.

— Добре, — мовив дядько Шошті і, видобувши з кишені книжечку для нотаток та олівець із нікельованим наконечником, почав щось шукати в ній.

Скориставшись з того, що дядько Шошті одвернувся, Бхомбол вибрався із свого сховища на дорогу й подався до села.

Він біг, весь час озираючись назад, на дядька Шошті. Але той усе ще гортав собі книжечку. Бхомбол боявся, щоб він не обернувся і не поглянув на дорогу. Хоч би там що, а треба добігти до заростів біля повороту й сховатися там. Та до них було ще далеко! Від швидкого бігу Бхомболу сперло дух. Лишилося кілька кроків… Все! Добіг!

Хлопець присів під деревом і віддихався. У горлі в нього пересохло від спраги, але води поблизу не було. Коли нап'єшся води з рисового поля, то неодмінно занедужаєш. А до села ще було далеченько. Однак попереду край дороги стояла хатина. Над її дахом ледь помітно струмів димок.

Сонце припікало дедалі дужче. Воно завжди палить у таку пору року. Хлопець занудьгував за домівкою. Він поглянув угору. По небу, наче журавлині ключі, пливли попелясті хмарки, а слідом за ними бігли їхні тіні.

Побоюючись, що його може помітити дядько Шошті, Бхомбол не пішов дорогою, а попростував до хатини заростями.

Підійшовши ближче, він зрозумів, що це була кузня. Важко сопіли ковальські міхи, а язики полум'я, наче червоні гадюки, погойдували своїми гнучкими шиями й сичали. Коваль кував лемеші, серпи і великі ножі. Бхомбол давно мріяв придбати великого ножа, такого гострого, щоб до його леза не можна було доторкнутися, не порізавши пальця. Та він нічого не сказав ковалеві про ніж, а просто попрохав води.

Голова в коваля була обмотана темною ганчіркою. Одяг на ньому був брудний і чорний, як сажа, а жилаве тіло мало колір залізної окалини. Схопивши кліщами леміш, він поклав його на вогонь і звів очі на Бхомбола.

— Ти звідки? — здивовано спитав він, побачивши, що хлопчик незнайомий йому.

— З Дургапура, — відповів Бхомбол.

— А де це Дургапур?

— Он там, — показав Бхомбол. — Я дуже хочу пити. Дайте мені води.

— Води? — Коваль озирнувся довкола, потім приніс із кутка глечик і налив у коряк води.

Стінки глечика взялися багаторічною пліснявою. Досить було глянути на глечика і його господаря, щоб одразу розхотілося пити. Та коли людина конає від спраги, вона питиме яку завгодно воду. Напившись, Бхомбол знову вирушив у напрямку села.

6. БАТАВСЬКИЙ ЛИМОН

Станція лишилася далеко позаду, а до села було вже рукою подати. Воно виявилося чималим. Тільки-но Бхомбол ввійшов у село, як побачив ліворуч будинок гончара. Наближалося свято Пуджа, і гончар ліпив статую Дургі.

Бхомбол зголоднів. Він вийняв з чадора грушу і почав жадібно їсти. Наминаючи грушу, хлопець розглядав будинок гончара. В садку біля самого паркану він побачив батавський лимон. Дерево рясніло овочами. Стиглі лимони були схожі на кульки з щирого золота. Бхомбол озирнувся довкола і переконався, що поблизу нікого нема. Жінка гончара готувала в хаті обід, а господар сидів за будинком. Заткнувши за пояс край дхоті, Бхомбол майнув через паркан і, як білка, видерся на дерево. Дерево гойдалося, листя шелестіло. Не встиг хлопець вирвати лимон, як з будинку пролунав крик гончаревої дружини:

— Хто це там виліз на дерево?

Бхомбол не озвався. Затиснувши лимон під пахвою, він почав швидко злазити. Гончарева жінка, схопивши чаплію, кинулась до дерева.

— Злодій! Злодій! — пронизливо кричала вона.

На її галас прибіг гончар з дрючком у руці і став прямо під деревом. Бхомбол зрозумів, що справи його кепські. Коли ще трохи опуститись, він зможе дотягнутися ногою до паркану, але гончарева дружина саме стояла біля паркану.

— Злазь! Негайно злазь! — кричало подружжя, розмахуючи чаплією і дрючком.

Бхомбол розумів, що коли він злізе, йому не минути лиха. Ну, а коли залишитись на дереві, вони скличуть людей і силоміць стягнуть його. Тоді вже не втекти.

— Злажу, злажу! — сказав він. — Я дуже голодний і вирвав лиш один лимон.

— Якщо ти голодний, то йди собі додому й попоїж, — відказав гончар. — Чого ти поліз на моє дерево? Чий ти син?

— Добродія Чакі.

— Що це за Чакі? Я не знаю ніякого Чакі.

— Він усе бреше, — встряла гончарева дружина. — Злодюга!..

Бхомбол розсердився. «Зараз пошпурю на них лимон і стрибну через паркан», — вирішив він.

— Злазь, бо я сам стягну тебе! — погрожував гончар.

— Ану, спробуйте! — відказав Бхомбол.

— А, то ти так! — I гончар поліз на дерево.

Праворуч була кухня; гілля лимонового дерева майже торкалося її даху.

Бачачи, що гончар лізе на дерево, Бхомбол почав дертися ще вище.

Обидва виявилися мастаками лазити по деревах. Але Бхомбол мав велику перевагу: він був легший.

— Тримай, тримай його! — репетувала знизу гончарева дружина, розмахуючи чаплією. — Хапай його за ногу!

На галас прибігли сільські дітлахи. Побачивши на дереві гончара якогось незнайомого хлопчика, вони й собі заходилися голосно кричати.

«Кінець, — подумав Бхомбол. — Тепер я уже не викручусь! Але все-таки треба спробувати якось утекти».

Здавалося, гончар от-от схопить його.

Раптом Бхомбол помітив, що дах кухні прямо під ним. Він миттю опустився по гілках, став на дах, стрибнув з нього на землю і кинувся навтіки, все ще тримаючи лимон під пахвою.

— Тримай його, тримай! — заволав гончар і слідом за Бхомболом скочив на дах, а звідти на землю, але, пробігши кілька кроків, спіткнувся і простягся на весь зріст.

Хлопчаки зловтішно засміялися і заплескали в долоні — гончар і їм не дозволяв ласувати лимонами.

Перед втікачем виднілися бамбукові зарості, за ними — став, а там був уже й шлях. Бхомбол біг до шляху.

Оглянувшись, вій побачив, що за ним ніхто не женеться. Тільки чути було, як репетувала гончарева дружина:

— Розбійник, негідник, смердючий щур!

7. У БАБУСИНІЙ ХАТІ

Бхомбол ішов, відсапуючись.

По обидва боки дороги стояли хатки під солом'яними стріхами. По стінах на дах плелося огудиння гарбузів. Де-не-де на ньому порозпускалися великі жовті квітки й з'явилася зав'язь. Біля однієї хатини був тік, біля другої — хлів.

Коло дороги під деревом манго зібралася юрба хлопчаків. Вони прив'язували до хвоста собаці бляшану банку на довгій вірьовці. Дурний пес стояв і спокійно чекав, поки прив'яжуть банку. Бхомбол зупинився й собі подивитися на видовище.

Прив'язавши вірьовку, хлопці пустили собаку. Той одразу ж кинувся навтіки. Та що швидше він біг, то дужче деренчала бляшанка. Вслід за собакою з галасом мчала дітвора. Бхомбол мало не луснув від реготу. Потім він вирушив далі. Трохи пройшовши, хлопець оглянувся; він побачив, що собака, задерши хвоста, мчить полем, вірьовка волочиться за ним, але бляшанки вже нема.

Пройшовши ще трохи, Бхомбол потрапив у густі зарості очерету над дорогою. Трохи далі стояли дві хатини під солом'яною стріхою; на подвір'ях біля них було дуже чисто, а по стрісі слалося гарбузове огудиння. Хатинки були обгороджені живоплотом. Неподалік блищав старий, зарослий лататтям став з порозвалюваними сходами до води. На березі росло кілька кокосових пальм.

Дув легенький вітрець. Від голоду і втоми у Бхомбола злипалися очі. Раптом він побачив, що з-за однієї хатини, лаючи когось, вийшла бабуся із сивим, як джут, волоссям. У роті в неї не було жодного зуба.

— Ти чуєш, негіднице! — кричала вона. — Іди попоїси! Цілий день никаєш попід чужими дверима і заробляєш стусани. І люди кажуть, що я тебе не годую. Де ж ти ділася? Шурі, Шурі!.. Не озивається! А переполошила весь куток…

Бхомбол вирішив, що бабуся лає свою онуку. Старенька помалу вийшла на дорогу.

Тепер Бхомбол розглядів, що в руках вона тримала мідну миску.

— Шурі! — знову погукала бабуся. — Люба моя Шойробхі!..

Цього разу хтось обізвався. З хащів, мукаючи, вискочила біла корова, а слідом за нею руде теля.

Виходить, це корову звали Шойробхі?.. Бхомболу стало смішно.

— Іди до мене, попий рисового пійла, — примовляла бабуся.

Шойробхі глянула на неї, крутнула головою і, задерши хвоста, подалася в поле.

Розхлюпуючи пійло по дорозі, щось буркочучи, старенька пішла назад.

Досі вона не помічала Бхомбола. А тепер побачила і, прижмурившись якусь мить пильно дивилася на нього.

— Хто це там? — спитала вона нарешті.

— Я, — відповів Бхомбол.

— Хто «я»?

— Бхомбол.

Приставивши долоню до вуха і нахиливши голову, старенька перепитала:

— Як ти сказав? Томбол?

Бхомбол розсердився.

— Ні, не так! — щосили закричав він. — Бхомбол!

— Це все одно, — відказала бабуся. — Ти чого туди забрався? Мерщій вилазь. Нещодавно там бачили велику кобру. Ще б трохи — і синок рибалки Редхо віддав би богові душу!

Бхомбол миттю вискочив на дорогу і підійшов до старенької, злякано позираючи на зарості.

— Ти чий? — спитала бабуся.

— Добродія Чакі.

— Добродія Чакі? В нашому селі такого нема. Де ж твоя домівка?

— Ви все одно не знаєте, — відповів Бхомбол.

— А ти скажи. Побачимо, знаю чи не знаю.

— В Дургапурі.

— Дургапур? І я не знаю Дургапура? Туди треба їхати поїздом. Там жила моя дочка у свекра. — На очах у старенької забриніли сльози. — Зараз ніхто не зостався в живих, — додала вона. — І внук помер. А ти як забився в наше село? У тебе, мабуть, є тут рідня?

— Ні.

— То як же ти тут опинився?

Бхомбол мовчав.

— Розумію, — сказала бабуся. — І мій онук був такий, йому не сиділося дома. Всі ви дикуни і мавпи. Дома нудно… У тебе батько є?

— Ні, — похитав головою Бхомбол.

— А мати?

— Теж нема.

— Бідолашний мій! Усі померли? Кому ж тоді втримати тебе вдома? — І, підійшовши зовсім близько до Бхомбола, старенька заглянула йому в обличчя. — Ти, мабуть, давно не їв? Лице в тебе таке змарніле. Мій онук теж голодував, поневіряючись по лісах і дорогах. Ходімо — це мій дім. Трохи попоїси. Проходь, проходь!

Проте Бхомбол не рушив з місця.

— Не соромся, — сказала старенька. — Ходімо, ходім! — Вона взяла Бхомбола за руку і повела до хати.

Веранда її хатини аж сяяла чистотою. В одному кутку була кухня. На розсосі висіли глечики. Біля груби, наче відлюдник, що заглибився у роздуми, сидів попелястий кіт. Почувши кроки, він неохоче розплющив очі і стиха нявкнув.

— Ну чого ти? — спитала його старенька. — Почекай трохи…

Вона зайшла в хату, потім повернулася і, постеливши на долівці очеретяну мату, сказала Бхомболові:

— Сідай.

Бхомбол неквапливо піднявся на веранду й сів на мату.

Бабуся знову зайшла в хату. Вона висипала з горщика у лозовий кошик дві жмені свіжого смаженого рису. Потім дістала з іншого горщика дві солодкі пампушечки з м'якуша кокосового горіха і, поклавши їх на рис, вийшла на веранду й подала кошик Бхомболові.— Бабусю, а що мені робити з лимоном? — спитав Бхомбол, беручи кошика.

Старенька, радісно посміхаючись, спитала:

— Як ти мене назвав?

— Бабуся…

Старенька посадила Бхомбола перед собою і, так само посміхаючись, спитала:

— Де ти дістав цей лимон?

— Вирвав у гончара в садку.

— У гончара Моте? Не їж його, синку. Я почастую тебе гарним лимоном. Викинь його. Я прожила сімдесят років і ще ніколи не бачила такого скнари.

Та Бхомбол не викинув лимона. Він поклав його біля себе і взявся до їжі. Старенька принесла йому води у блискучому мідному глечичку.

— Їж, їж! — припрошувала вона. — А я піду нарву городини і спробую наловити рибки.

Ополудні вона нагодувала Бхомбола вареним рисом, квасоляною юшкою та городиною. Риби їй не пощастило спіймати. Старенька дала Бхомболові цілий кухоль густого молока від тієї самої Шойробхі. Шар сметани на молоці був товстий, як килим. Бхомбол дуже любив сметану. Наївшись донесхочу, хлопець ліг на мату і добряче виспався. Коли він прокинувся, над бамбуковим гаєм уже сідало сонце.

— Лишайся в мене, — запропонувала старенька. — Ця хата і став мої. Є в мене і рисове поле. Все це перейде до тебе.

Та нащо хата і став Бхомболу? Він іде в Татанагар. Там він багато що взнає, побачить… А тут? Чого він не бачив у цьому селі серед полів!

Нічого не відповівши бабусі, Бхомбол став посеред двору і спробував визначити, в якому напрямку лежить Калькутта. Там, де сідає сонце? Він уявив собі географічну карту. Еге ж, так воно й є! Головне, дістатися до Калькутти, а звідти потрапити в Татанагар уже не важко. До Калькутти звідси можна доїхати й поїздом, та коли б не потрапити до рук тих, кого послав дядько… Він же певно наказав скрізь шукати його! Скільки ж миль[18] до Калькутти? Від їхнього містечка було приблизно сто десять миль; виходить, звідси близько ста тридцяти. Бхомбол підрахував, що коли щодня йти по десять миль, то можна дістатись до міста за тринадцять днів. Не страшно!

Тим часом небо вкрилося хмарами, здійнявся великий вітер.

— Нікуди не ходи, — сказала йому старенька. — Насувається буря.

Голосно мукаючи, прибігла додому Шойробхі. Бабуся одвела корову з телям до хліва, дала їм сіна, налила води. Вона не стала замикати хлів, бо за великого вітру й грози могла трапитись пожежа.

Бхомбол поблукав трохи по двору і пішов на веранду. Тільки-но посутеніло, як по небі прокотився грім, заблискотіла блискавка, линув дощ. Почалася гроза.

Увечері старенька влаштувала для Бхомбола справжній банкет, почастувавши його смаженим рисом, молоком, бананами і патокою.

Коли Бхомбол ліг спати, бабуся почала розповідати йому казку:

— Жив собі один раджа. І було в нього сім жінок…

Та казка тривала недовго. Дійшовши до слів «поїхали за тридев'ять земель», старенька захропіла. А Бхомболові не спалося.

Було темно. По стрісі лопотів дощ. У ставу квакали жаби. До їхнього хору приєдналися птахи з очеретів. Цей перегук не припинявся до ранку. Всі наче змовилися не давати Бхомболові спати. В думках він полинув. туди, де на березі річки стояло їхнє містечко. А по той бік річки тяглася неозора піщана мілина. І Бхомбол згадував: якось періщив такий самий великий дощ, а він сидів біля вікна і співав…

На світанку все стихло, і Бхомбол заснув.

Ранок підкрався непомітно. Старенька, побачивши, що хлопець спить, пішла на став.

Коли вона повернулася, мата була порожня, а Бхомбол наче у воду впав.

«Зараз він прийде», — вирішила старенька.

Та сонце починало припікати, небо очистилося від хмар, а Бхомбол не повертався.

— Томболе! Гей, Томболе, де ти? — вийшовши на дорогу, гукала старенька тремтячим голосом.

Та де там! Бхомбол уже пройшов цілу милю на захід по манікпурському шосе. В руці в нього була бамбукова палиця, а під пахвою — батавський лимон.

8. БИТВА

Від села Шалукданга до Манікпура було чотири милі з гаком. Дорога пролягала через рисові і джутові поля. То там, то тут високо підстрибували зелені коники, а на одному із стебел джута вмостився тунтуні — птах-кравець. Вершечок молодої стеблини одразу нахилився мало не до самої землі, але птах не злетів, а почав гойдатися. Взявши грудку землі, Бхомбол кинув її на птаха. Тунтуні спурхнув і зник з очей.

Зранку в хлопця був нікудишній настрій. Бабуся так ласкаво поставилась до нього! Особливо сумно ставало Бхомболу, коли він згадував про сметану. Яка густа сметана! Ще й зараз у роті він відчував її смак. Коли б він залишився, бабуся щодня частувала б його сметаною! Та Бхомбол не міг проміняти Татанагар на сметану! От коли він стане майстром, тоді повернеться до бабусі…

Сонце підбивалося дедалі вище, тіло горіло від страшенної спеки. Зате до Манікпура було вже недалеко. Із заростів виглядали хатки. На луках паслися корови й телята. Пастух з гирлигою в руці біг за однією коровою і щось репетував на всю горлянку.

Прискоривши ходу, Бхомбол нарешті ввійшов у село.

Коло дверей першого ж будинку, біля огорожі, обплетеної гарбузовим огудинням, стояв жебрак і співав:

«Бонг-бонга-бонг, — бриніла його ектара.[21] — Бонг-бонг-бонг-бонга, бонг-бонг, бонг!»

Бхомбол добре знав цю пісню. Постукуючи однією рукою в такт ектарі по батавському лимоні, який він і досі тримав під пахвою, Бхомбол почав стиха підтягувати жебракові: «О Гірірадже, коли ж ти повернеш коханую Уму…» Перед святом Пуджа від цієї пісні тремтіло небо над їхнім містечком.

Ідучи по вулиці, Бхомбол побачив в одному місці велетенський баньян. Багато років тому майданчик під деревом залили цементом. Тепер цемент потріскався, і крізь щілини виглядала цегла. З товстих гілок дерева, неначе гадюки, звисало коріння.

За баньяном був став. В одному кінці його росли лілії. Ставові, мабуть, було стільки років, як і баньянові. Цементові сходи, що вели до води, зовсім порозвалювалися. У ставу, весело галасуючи, купалися хлопчаки. Розгойдуючись на висячому корінні баньяна, вони стрибали у воду, підпливали до берега і знову вилазили на дерево.

Бхомболові було дуже жарко, йому теж захотілося скупатися. Та в нього не було чистої одежі. Хлопець вирішив, що він закутається в один край дхоті, поки другий сохнутиме.

Бамбукову палицю й лимон він сховав у дупло дерева, потім, підтикавши дхоті, поліз на баньян. Побачивши Бхомбола, хлопчаки оніміли від подиву. Хто це такий? Проте хлопець удав, що нічого не помічає. Він добрався до кінця товстого сучка, що звисав над водою, і спустився по довгому висячому кореню. Добре розгойдавшись, хлопець шубовснув посеред ставу і безслідно зник під водою.

Хлопчаки, вирішивши, що він утонув, злякано закричали. Та небавом метрів за десять від них із води з'явилася голова Бхомбола. Він випірнув, знову пірнув, знову випірнув, потім поплив голічерева, потім на животі…

Хлопчаки забули про купання, всі — хто з берега, хто з води, а хто, повиснувши на корені баньяна, — не зводили очей з Бхомбола.

Бхомбол у душі надзвичайно пишався такою увагою. Погляди всіх хлопців були прикуті до нього. Ніхто не зважувався поплисти з ним наввипередки. Не сказавши нікому й слова, Бхомбол повагом виліз на берег, витер краєм дхоті тіло й голову, потім викрутив його. В животі бурчало від голоду. Зараз хлопець був би радий тарілці пісного рисового супу, навіть без овочів. Одну б тарілку рису і дрібок солі. Та хто його нагодує? Може, він хоч лимоном затамує голод.

Згадавши про лимон, Бхомбол неквапливо пішов до дерева. Він засунув руку в дупло, але лимона там не знайшов — лишилася сама палиця. Хто ж його взяв? Хлопець знову понишпорив у дуплі. Ні, лимон зник! Дивно…

Бхомбол озирнувся довкола і побачив, що один хлопчак тікає з його лимоном у руці. Бхомбол кинувся слідом за злодієм. Хлопчаки ще не зрозуміли, що трапилось. Вони тільки бачили, що їхній Нело щодуху мчить берегом ставу, притискуючи до грудей стиглий батавський лимон, а за Нело женеться незнайомий їм хлопчина. Проте вони з галасом подалися за ними.

Хлопчаки вервечкою пробігли берегом ставу. Шлях ішов повз храм Лакшмі і Вішну,[22] далі починався ліс. Хлопчаки поминули храм.

Здавалося, Бхомбол от-от схопить злодія… Побачивши, що йому не втекти, злодюжка хотів закинути лимон у гущавину. Тієї ж миті Бхомбол схопив його за руку. Обоє важко дихали.

— Пусти! — сказав Нело, відсапуючись. Віднявши лимон, Бхомбол шарпнув хлопця за руку.

— Злодій! Украв мого лимона й тікаєш! — крикнув він.

Він задихався од швидкого бігу і не міг вимовити більше жодного слова. Від люті його великі очі витріщились і ладні були вискочити з орбіт.

Тим часом решта хлопчаків наздогнали їх і оточили з усіх боків.

— Що сталося? — спитав один. — Ти хто такий?

Не відповідаючи їм, Бхомбол знову шарпнув злодюжку за руку.

— Нащо ти вкрав мій лимон? — спитав він.

— Пусти руку, чуєш! — сказав Нело, посмілішавши в присутності товаришів. — Хіба це твій лимон?

— Ти що, написав на лимоні своє ім'я? — загаласували хлопці всі разом. — Пусти його!

— Ідіть геть! — сказав Бхомбол. — Нічого тут командувати, а то…

— Ой-ой! Куди ми потрапили! — залементував раптом один із хлопчаків. — Тут же мурашник… Ой-ой-ой! Пусти його, кажу, — додав він уже іншим тоном. — Бо дістанеш прочухана! — І він штовхнув Бхомбола.

Бхомбол не лишився в боргу і тріснув кривдника по щоці, аж виляски пішли.

Хлопчаки, як навіжені, з усіх боків накинулись на Бхомбола. Один бив кулаком, другий намагався вцілити його в лице, третій щипав, четвертий шарпав за одежу.

Діставши кілька стусанів, Бхомбол розлютився. Окрім дядька і шкільного вчителя, ще ніхто не насмілювався його бити. Він не міг такого стерпіти й заходився дубасити всіх підряд.

— Ей, Нело! — закричав хтось, бачачи, що доведеться скрутно. — Мерщій принеси з дому списа! Ми його зараз нанижемо на рожен. Хай затямить, що наше село називається Манікпуром!

Край дороги, за два кроки від поля бою, лежала довга бамбукова палиця. Бхомбол мерщій схопив її і почав розмахувати нею над головою, примовляючи:

— Спочатку я потрощу вам голови! Ану підходьте, манікпурці!

Побачивши бамбукову палицю, хлопчаки без зайвих роздумів кинулися врозтіч і миттю поховалися в кущах. Бхомбол зрозумів, що затримуватися тут не слід. Він виграв бій! Поклавши на плече бамбукову палицю, він почимчикував далі. Груди й спина в нього горіли від стусанів, весь він був подряпаний до крові.

9. У ШКОЛІ

У селі обабіч вулиці росли гіллясті дерева, тому тут не було так жарко. Бхомбол ішов вулицею, тримаючись у затінку дерев. На околиці села знову почалися поля. Наступне село було далеченько, аж за полями, на самому видноколі. Хтозна, скільки до нього від Манікпура… Дорога вигиналася, наче велетенський лук. Бхомбол глянув на неї й зажмурився. Ну й спека. Сонце сліпило очі.

Влаштувавшись у затінку під деревом, хлопець розстелив на сонці мокрий одяг. Він озирнувся: поблизу нема нікого. Неподалік стояв великий будинок під дахом з оцинкованого заліза. Звідти долинали слова:

— Дев'ять, десять, одинадцять… — Дітвора голосно лічила до ста.

То була школа. Позираючи на школу, Бхомбол вийняв лимон і заходився їсти. Лимон був дуже смачний. Тепер Бхомболу стало зрозуміло, чому гончар Моте нікому не давав лимонів. Коли б ще трошки солі, було б зовсім добре.

Поки Бхомбол підснідував лимоном, край його дхоті висох. Хлопець закутався в сухий кінець, а другий, ще мокрий, простелив на сонці. Їсти йому так само хотілося, як і раніше: адже такому здоровому хлопцеві замало одного лимона. Він знову озирнувся, шукаючи, чим би поживитися. В цю пору року достигали банани й кокосові горіхи. За школою росло кілька бананових і кокосових пальм. Одне гроно бананів здалося йому зовсім спілим.

Бхомбол поволі рушив до школи. Підійшовши ближче, він побачив, що гроно бананів, хоч і було навдивовижу велике, ще. не доспіло. А таких бананів не споживають зеленими. На кокосовій пальмі були горіхи, та як їх дістати? Він не вмів лазити по стовбурах кокосових пальм.

Хлопець вирішив обійтися без бананів і кокосів. Байдуже, якщо він один раз не попоїсть.

Школярі повторювали таблицю множення:

— Сім разів по дев'ять — шістдесят три…

Бхомболу захотілося зазирнути в школу. Сам він учився уже в четвертій групі, а це вам не що-небудь! У школярів четвертої групи чимало різних предметів. Коли учні першого класу чують такі слова як «алгебра» і «санскрит»,[23] у них очі лізуть на лоба. Вони не знають навіть англійської мови, лише бенгальську та початкову арифметику. А хіба бенгальську треба вчити? Арифметика, правда, — то зовсім інша річ. Так міркуючи, Бхомбол підійшов до вікна.

Клас був повен дітвори, серед них було чимало переростків, у декого вже сіялися вуса. Перед учнями на стільці з поламаними ніжками примостився пан учитель. Па кінчику носа в нього ледь трималися окуляри в чорній сталевій оправі, на плечі був накинутий брудний чадор. З-під столу видно було його старі черевики із задертими носками.

Нарешті учні скінчили повторювати таблицю множення. Одразу ж зчинився неймовірний галас. Учитель постукав по столу рамкою грифельної дошки. Шарварок трохи стих, наче бджолиний рій, продзижчавши, полетів геть.

Бхомбол тільки тепер помітив у кутку класу учня, який стояв, висолопивши язика. У кожній руці він тримав по цеглині.

Бхомбол зареготав: у другому кутку він побачив ще одного учня, який прошпетився і за це стояв рачки. Щоб розважитись, Бхомбол піднявся на шкільну веранду.

— Пане вчитель, — пролунав плаксивий голос із найдальшого кінця класу, — Гопал мене лоскоче!

— Тихо! — постукав по столу вчитель.

— Пане вчитель, — повторив учень, — Гопал мене…

— Ану притягніть сюди Гопала за вуха! — наказав учитель.

Кілька здорованів миттю кинулись виконувати наказ пана вчителя. Гопал затулив вуха обома руками. Хлопці скрутили йому руки і, схопивши за вуха, приволокли до вчителя.

— Ох ти, мавпо, тільки й знаєш, що пустувати! — мовив той і ляснув Гопала по спині.

— Не боляче, — зауважили хлопці, — але ти плач, бо пан учитель ще всипле.

— Ой! — зарепетував Гопал і кинувся навтіки, тримаючись рукою за спину.

У цю мить позад Бхомбола хтось несамовито заверещав. Бхомбол подумав, що то верещить свиня. Оглянувшись, він побачив, що помилився. Кілька кремезних підлітків тягли за руки й за ноги якогось хлопчака. Хлопчик опирався і щосили горлав. Бхомболові стало смішно, що стільки хлопців не можуть упоратися з одним. Прийом джіу-джітсу[24] — і він одразу б угамувався!

Коли нарешті пощастило втягти хлопця на веранду, він зарепетував так, ніби в нього разом почало різати в животі, закололо у вусі і заболіли зуби.

— Ой-ой-ой! — лементував він. — Я не хочу йти до школи! Ой убили! Пустіть мене!

З класу вийшов учитель, а за ним висипались усі школярі.

— Підведіть його до мене! — наказав учитель. — Це порося щодня тікає! Сюди, сюди тягніть його…

Побачивши вчителя, хлопець несподівано замовк — він стояв і тільки відхекувався.

— Ходімо в клас, — сказав учитель. — Чого ти так боїшся? А як же всі вчаться! Ходімо!

Він узяв хлопця за руку. Той, відсапуючись, почвалав за вчителем. Щоки в нього були мокрі від сліз, його вигляд викликав захват у школярів.

Бхомбол теж не міг утриматись від сміху. Так сміючись, він рушив собі далі дорогою.

10. НА ЯРМАРКУ

До полудня Бхомбол пройшов половину шляху. На узбіччі дороги росла акація. П колюче гілля з дрібним листям стирчало вгору, кидаючи рідку тінь.

День був базарний, і Бхомбола раз по раз випереджали люди, що поспішали на ярмарок. Вони йшли зі своїм скарбом: один ніс на голові тюк джуту, другий — рушник, третій — в'язку баклажанів, четвертий тяг за собою пару сухоребрих кіз, які не переставали мекати, а в декотрих на голові були порожні кошики й мішки.

— В яке село веде ця дорога? — спитав Бхомбол одного з перехожих.

— А куди тобі треба? — запитав той замість відповіді.

— До залізниці, — відповів Бхомбол.

— До залізниці? Тоді тобі треба йти в той бік, — показав подорожній. — Он бачиш, ярмарок? Минеш ярмарок, потім двоє сіл і побачиш залізницю. Ти звідки йдеш?

— З Манікпура.

— З Манікпура? А нащо тобі залізниця?

— Я йду в одне село поблизу залізниці.

— А як воно називається?

Бхомбол, не відповідаючи, випередив свого співбесідника.

— Пройдисвіт, — пробубонів той йому вслід.

Ось і ярмарок. Всюди такий гамір, наче хвилі ревуть під час повені.

Бхомбол підійшов ближче. Біля самого ярмарку над шляхом стояла контора заміндара.

На веранді сиділи й стояли служники. Одні налили, інші розмовляли собі. В самій конторі на килимі сиділи писарі; перед кожним стояла дерев'яна скринька. Один із писарів палив кальян — очевидно, то був сам пан управитель. Він мав велетенське черево, схоже на військовий барабан.

Бхомбол обережно піднявся на веранду — йому закортіло роздивитися як слід пузо пала управителя. Хлопець пильно дивився на те пузо, а коли підвів очі, то несподівано зустрівся з поглядом його власника. Бхомболові одразу ж здалося, що він десь його бачив. Але де? Управитель начебто теж уважно придивлявся до хлопця.

— Та це ж, либонь, небіж нашого Харана-бабу — Бхупендронатх, на прізвисько Бхомбол! Хлопчисько втік із дому. Ей, Білаталі, Фотке, тримайте його! — закричав пан управитель і, трусячи своїм черевом, підвівся з килима.

Тепер і Бхомбол пізнав його. То був приятель його дядька Броджен Бхоттачарджо. Якось він два дні гостював у них. Коли він регоче, то нагадує бегемота з роззявленою пащею. Сміх його чути за цілий квартал.

Поки пан управитель сходив з веранди, Бхомбол уже загубився в натовпі. Де прошмигнув під рукою, де відіпхнув чийсь живіт; орудуючи ліктями, Бхомбол проштовхувався крізь натовп. То там, то тут видно було служників пана управителя. От-от потрапиш їм у лапи… Білаталі, Комородді, Фотке, Мона, Ротона та інші з палицями в руках оточили ярмарок. Люди на ярмарку поперелякувались.

Ніхто не розумів, у чім справа, почався справжній переполох. Бхомбол чув, як хтось сказав:

— У пана управителя вкрали сина.

Бхомболові стало смішно. Він штовхнув когось і, заглянувши йому в лице, побачив, що це дядько Шошті. Схилившись над прилавком, дядько Шошті купляв смажений рис. Від поштовху Бхомбола кілька рисових зерняток упало на землю. Дядько Шошті сердито підвів голову і зненацька побачив перед собою Бхомбола. Та той гав не ловив. За мить він уже сховався в натовпі.

— Тримай, тримай його! Ось він! — репетував дядько Шошті.

Почувши його крик, усі, хто стояв поруч, і собі загорлали:

— Тримай, тримай його! Ось він!

Всі галасували, але ніхто не розумів, кого треба тримати. Від страху серце в Бхомбола ладне було вискочити з грудей. Здавалося, ніщо не може його врятувати…

Бхомбол біг до великого саду, який починався недалеко від ярмарку. Там стояли вози, уткнувшись голоблями в землю. Хлопець насилу вибрався з натовпу, перескочив через паркан у сад і знову помчав щодуху. Бігти було важко: він дуже стомився після цілоденної ходьби, та ще й з самого ранку нічого не їв. Та все одно він не дасться їм до рук!

За садом пролягала дорога. По ній ішли люди з ярмарку й на ярмарок. Бхомбол проліз крізь дірку в огорожі, вийшов на шлях і почимчикував далі.

11. ПО ДОРОЗІ В ПУТІМАРІ

Бхомбол ішов і озирався. Якщо за ним стануть гнатися, він уже не зможе бігти. Треба було якомога швидше залишити місця, де панує Броджен-бабу. Тут усюди шастають його люди. Бхомбол вирішив відійти трохи далі і потім відпочити. Броджен-бабу впізнав його, але ж усі інші не знають його в лице. Однак спочатку треба було визначити напрямок. Сонце сідало прямо перед ним — отже, він ішов так як треба.

Обабіч дороги ріс густий бамбуковий гай. Дерева хилилися до землі, листя тремтіло од вітру й шелестіло.

— Куди веде ця дорога? — спитав Бхомбол хлопчика, що повертався з ярмарку, несучи на голові свої речі.

Той скоса зиркнув на Бхомбола і нічого не відповів.

— Гей, ти! — знову гукнув його Бхомбол. — Куди веде ця дорога?

— В Путімарі, — відповів хлопчик.

— А ти де живеш?

Хлопчина мерщій повернув назад і, зупинившись, голосно крикнув:

— Дядьку!

Бхомбол зареготав. Він здогадався, що хлопчина злякався й хоче показати йому, що позаду йде дядько.

— Ну чого ти боїшся? — спитав він. — Я йду в Путімарі. Скажи, скільки звідси до Путімарі?

Та слова Бхомбола анітрохи не заспокоїли хлопця, він знову позадкував. Бхомболу закортіло дати йому добрячого ляпаса. Ну й телепень!

Тим часом він побачив селян, що йшли на ярмарок.

— Чи далеко до Путімарі? — спитав Бхомбол одного з них.

— А ось воно перед тобою, — відповів той, не обертаючись, і показав рукою назад.

— А де саме це «перед тобою»?

— Та по той бік каналу.

От лихо! Селяни ніколи не відповідають точно. Для них до села, котре знаходиться за якихось вісім миль, — рукою подати.

У бамбуковому гаю, що розкинувся по обидва боки дороги, жили люди. Прямо перед Бхомболом, задерши голову, як верблюд, вирячивши банькаті очі й поглядаючи на всі боки, поважно йшов буйвол.

Бхомбол оглянувся назад. Ой лихо! Хтось патлатий з дрючком у руці біг дорогою. Невже це один із служників? Бхомбол звернув з дороги і сховався в халупці, де було встановлено рисорушку. Якась жінка натискувала ногою на педаль.

«Кечор-дхоп, кечор-дхоп», — торохтіла педаль.

Виглянувши з-за огорожі, Бхомбол побачив, що чоловік догнав буйвола і, лаючись, заходився жорстоко лупцювати його палицею. Скуштувавши палиці, буйвол повернувся і пішов у бік ярмарку. Бхомбол полегшено зітхнув: виходить, цей патлатий був просто візником. Тільки візник міг так безжально поводитися з буйволом!

Бхомбол знову вийшов на дорогу. Незабаром бамбуковий гай закінчився. Попереду лежало невелике поле. Посеред нього блищав канал, за каналом видно було село. Звідти невиразно долинали звуки барабанів і флейт.

Ще не дійшовши до каналу, Бхомбол побачив, що назустріч йому несуть запнуті білою тканиною ноші. В них, мабуть, сидить якась жінка. Незабаром свято Пуджі, і вона, можливо, їде до батька, його двоюрідна сестра Рані теж приїжджає на свято додому в паланкіні. Голоси носильників чути здалека. Почувши їх, усі виходять з хати. Паланкін зупиняється у дворі, і одразу ж із носилок, сміючись, вискакує Рані. Син Рані — Кхокон — великий пустун. Усі казали, що він удався в дядька Бхомбола. Бхомбол дуже любив його. Кхокон мав звичку перекидати Бхомболову чорнильницю. В його підручнику англійської мови Кхокон не залишив жодної сторінки. Побачивши книгу, він одразу ж простягає до неї рученята. Розкриє книгу, зручно вмоститься й вимовить: «Аа!!» А Рані каже йому: «Не чіпай, бо вдарю». А хіба можна бити такого малюка? Бхомболу захотілось побачити Кхокона. Коли Кхокон приїде, то неодмінно шукатиме його по всьому будинку. Хай шукає… Мине багато днів, і Бхомбол привезе йому цілу купу іграшок…

Носильники повагом пройшли повз Бхомбола.

Канал був дуже вузький і мілкий. Бхомбол легко перебрів його. Вибравшись на протилежний берег, він уже цілком виразно почув звуки барабана й флейти. Що там відбувається? До Пуджі лишилося ще чотири дні. Бхомбол завернув до села. Він вирішив заночувати там, а вранці знову вирушити на захід, до Калькутти.

Ввійшовши в село, Бхомбол поминув кілька дворів і вийшов до намету, напнутого перед одним з будинків. В наметі було повно людей, багато хто сидів просто на землі. Поряд з наметом під деревом манго барабанщики били в барабани. Бхомбол ступив ще кілька кроків, і в носі йому залоскотав запах смажених коржиків.

— Що тут відбувається? — спитав він одного чоловіка.

Той, жуючи, саме вийшов з намету. В лівій руці він тримав бетель і склянку пантуа,[25] а права була стиснута в кулак. Живіт його скидався на мішок з половою.

— Онукові добродія Рая сьогодні вперше дали рису,[26] — відповів він. — Іди он туди, там усі дітлахи.

Бхомболу хотілося їсти, але він соромився ввійти без запрошення. Він неквапом рушив до намету.

— Ей, хлопче, ти чого тут стоїш? — пролунав голос поруч нього. — Ходімо зі мною.

Бхомбол оглянувся й побачив товстенного усміхненого чоловіка з світлою шкірою і блискучою лисиною на всю голову. В руці він тримав нову люльку, на ногах у нього були нові дерев'яні сандалі. На грудях у товстуна висів білий шнур.[27]

— Ей, Норохорі, — сказав він, — посади цього хлопчика. Спочатку нагодуйте досхочу дітей. Чому ви цього не робите? — І, гупаючи сандалями, він ступив уперед.

— Зараз, зараз, — відказав Норохорі. — Бачте, вони прийшли всі зразу, а місць не вистачає… Йди, хлопче.

Норохорі взяв Бхомбола за руку й повів за собою.

— Мерщій біжи, — кинув він на ходу слузі, — у господаря погасла люлька.

Слуга подався до виходу. Тільки тепер Бхомбол збагнув, що чоловік з люлькою був пан Рай.

12. БЕНКЕТ

Бхомбол був без сорочки, босий, у брудному дхоті й дуже соромився зайти в дім, де так багато гостей. Він уже хотів повернутися назад, але в цей час Норохорі привів його у просторий внутрішній двір, де сиділи гості. Посеред двору було нап'ято червоне шатро, довкола ліпилися вкриті бляхою глинобитні хатки з цементовою підлогою. По другий бік двору стояла одноповерхова кам'яниця, поряд з нею влаштували кухню.

З одного боку в дворі сиділи дітлахи, з другого — старі. Хлопчаки галасували. Частували тут, видно, донесхочу. Коли прийшов Бхомбол, саме роздавали смажені в маслі солодкі коржики — лучі. Усі кричали:

— Ще, ще!

— Спочатку посідайте всі, — сказав чоловік, котрий, тримаючи кошика на голові, роздавав лучі. — Не по одній, а по десять одержите, якщо поїсте. Теж мені їдці! Один з'їсть півтора, другий — два, а третій — од сили три коржики, та й то доведеться розпустити паски. Сідайте, сідайте…

З самого краю було одне вільне місце. Поряд на веранді лежали мати, а на них бананове листя і череп'яні кухлі. Норохорі приніс із веранди мату, кілька бананових листків і порожній череп'яний кухоль; поклавши все це на землю, він сказав Бхомболові:

— Сідай. Як тебе звати?

— Бхупендронатх Чакі.

— Ага, он як! Ну сідай.

Тепер Бхомбол уже не соромився свого одягу. Він побачив, що добра половина хлопців була без сорочок і скидалася на дикунів.

Бхомбол сів. Хлопчик, що сидів поруч з ним, зиркнув на нього і щось стиха сказав своєму сусідові. Обидва захихикали. Бхомбол суворо поглянув на них. Але більше вже не звертав ні на кого уваги: принесли коржики, тушковані овочі, смажені баклажани і варені гарбузи. А незабаром мали принести ще й риб'ячі голови, Бхомбол почув це від хлопців.

Хоча Бхомболові дуже хотілося їсти, він не став накидатися на те, що подали спочатку. Йому хотілося побачити, що буде під кінець. Він тільки з'їв два коржики, але не забув і про рибу. Риба була зовсім свіжа — її привезли з маєтку пана Рая в Шітолпурі. Після риби подали кабачки з тамариндом, потім кисле молоко. Бхомбол не любив кислого молока. Не встигли гості упоратися з ним, як принесли боде.[28]

Сусід Бхомбола розпустив пояс. Хлопчак, що сидів навпроти, встав і зробив те саме. Живіт у нього надувся, як у Ганеші.[29] Облизуючи пальці, він озирнувся довкола. Мабуть, розшукував свого батька, щоб сказати йому, що більше не може їсти.

«Дурень, нічого не розуміє! — подумав Бхомбол. — Після кабачків саме й починається найсмачніше». Бхомболові поклали на банановий листок жменю боде, солодкого, наче стиглий виноград. Потім принесли макітру з кхіром.[30] Дітлахи голосно закричали:

— Кхір! Кхір!

Макітра була повна-повнісінька. Бхомбол сидів з самого краю, і йому дали першому.

Кхір був густий, червонуватого кольору, і пахнув просто чудово! Зачерпуючи кхір череп'яним кухликом, слуга глянув на Бхомбола. І хоча не знав хлопця, проте дав йому цілий кухлик.

Змішавши кхір і боде, Бхомбол заходився наминати його, аж за вухами лящало. Він навіть не помітив, як з'їв усе дощенту. Служник, що роздавав кхір, знову підійшов до нього, але в Бхомбола більше не було боде. Однак він не розгубився і почав їсти кхір з коржиком.

Побачивши, як він наминає кхір, чоловік з макітрою сказав:

— Оце то їдець! Дати ще?

— Дайте, — кивнув головою Бхомбол.

Але макітра була вже порожня. Чоловік вишкріб кухлем дно макітри і віддав Бхомболу все, що там залишалося.

— Я принесу ще, — пообіцяв він.

Але потім подали сир у сиропі і сир з цукром; чоловік з кхіром більше не прийшов. Згодом він з'явився уже з глечиком пантуа.

Бхомбол любив пантуа. Кажуть, що їх привезли аж із Мохештоли. Вони були великі-великі, повні кхіру, а всередині кожної кульки було сховано насінину кардамону. Потрапить на зуб, хрусне і змішається з кхіром.

— Їж, голубе, — сказав слуга, поклавши на Бхомболів банановий листок одразу чотири кульки.

Тим часом надійшов пан Рай з люлькою в руці.

— Ти ще чогось хочеш? — питав він кожного. — Чого ти не їси? Ти наївся?

Підійшов він і до Бхомбола. Той щойно запхнув у рот останню кульку.

— От молодець, гарно їсть! — похвалив його пан Рай. — Гей, Діджоподе, чуєш? Принеси сюди макітру!

Діджоподом звали слугу, який розносив пантуа. Він підійшов до пана Рая, і той, показавши на Бхомбола, мовив:

— Поклади йому ще.

Діджопод дістав з макітри пару кульок. Вони миттю зникли.

— І цього тобі мало! — засміявся пан Рай і сам поклав Бхомболові ще штук шість кульок. — Їж! Якщо ви всі будете задоволені, нашому Нобо випаде щастя в житті. — І пан Рай пішов далі.

Бхомбол, доївши пантуа, одним духом випив кухоль води, потім узяв бетель і разом з усіма пішов на став мити руки.

На ставу він почув, що ввечері буде вистава. Ще вранці в село приїхали три вози, навантажені декораціями і костюмами. Вистава називалася «Загибель Канси».[31] Вона мала відбутися опівдні, але акторів ще не нагодували, і її довелося відкласти.

Бхомбол страшенно зрадів, почувши, що ставитимуть «Загибель Канси». Ця п'єса йому дуже подобалась — там багато б'ються. Він пригадав військову мелодію, яку грають до бійки.

У селі частування починається в обід, а закінчується аж увечері. Скільки ще чекати на виставу? Уже ж вечір… Бхомбол пройшов берегом ставу повз комору і потрапив на дворик перед будинком. Там він побачив за хлівом чималий майданчик, в кінці якого сиділи за вечерею молоді й старі люди. Дехто з них скорчився в три погибелі. «Це артисти», — здогадався Бхомбол. Довкола товпилися люди й дивилися, як артисти їдять. Пан Рай також був тут.

Бхомбол пішов далі й побачив, шо ніхто ще й не починав готуватися до вистави, тільки невеликий айданчик під наметом обгородили бамбуковими тичинами. Очевидно, то була сцена. Блукаючи по двору, хлопець зазирнув до кімнати, де поселили артистів, але там було дуже людно. Можна було розглядіти луки, мечі й палиці, загорнуті в клейонку.

Бхомбол став осторонь і деякий час спостерігав за всім, що робиться довкола. В одному місці хлопчаки дуділи в дудки, зроблені з бананового листя. Раптом двоє малюків посперечалися за дудку. Спочатку вони голосно лаяли один одного, потім почалася бійка, яка скоро перетворилася на справжню битву. Забіяки обхопили один одного і покотилися по землі. Кожний намагався опинитися зверху. А решта не тільки не пробували розборонити забіяк, а навпаки — оточили й заплескали в долоні, під'юджуючи їх криками:

— Давай, давай! Покажи йому!

Бхомбол підбіг до забіяк і розборонив їх. Тієї ж миті вдарили в барабан, сповіщаючи про початок вистави. Всі кинулися на звуки барабана.

Бхомбол пішов слідом за всіма і побачив, що спектакль ще не почався. Глядачі несамовито галасували й метушилися. Кожному хотілося сісти якомога ближче. Хлопчаки повмощувалися біля бамбукової огорожі.

Якийсь чоловік з блідим обличчям, у шовковій сорочці, з довгим пробором на голові, сигаретою в роті і палицею в руці, гукав:

— Пропустіть дітей наперед!

Очевидно, це був Раїв син.

Бхомбол пройшов повз дорослих і сів поряд з хлопцями. Потроху просуваючись уперед, він опинився в першім ряду. Нарешті на сцені з'явилися музиканти з фісгармонією, скрипками, барабанами і цимбалами. Деякі з них курили. Їх готуванням, здавалося, не буде кінця-краю. «Коли ж початок!» — хвилювалися глядачі. Ставало жарко.

Зненацька загриміла музика. Звуки барабана наче відлунювали в грудях.

13. ВИСТАВА

Концерт був у повному розпалі. Схилившись над барабанами, барабанщик щодуху гамселив по них обома руками. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він зовсім знесилів. Слухачам уже от-от мав урватися терпець. Неждано музика замовкла. По майданчику прокотився стриманий гомін. Тепер уже, мабуть, появляться артисти.

Бхомбол крутив головою на всі боки, щоб не проґавити, коли вийде раджа в короні з пір'я і з ним сінніасі із жмутком волосся на маківці.

— Он іде посланець Вішну! — закричав хтось.

Всі одразу повернулися в той бік.

— Де він? — пролунав чийсь голос.

— А он, бачиш, біла борода?

— Тьху! Та це ж Нітаїв дядько — Удхоб Халдар!

Хлопчаки зареготали. Минуло ще кілька хвилин напруженого очікування. Праворуч на|^ матах і лавках сиділи поважні люди. Нарешті прийшов і пан Рай. Знову заграла музика. Біля Бхомбола сиділо кілька дорослих хлопців.

— Зараз почнеться, — сказав один із них.

— Звідки ти знаєш? — спитав другий.

— Пан Рай прийшов.

Він мав рацію. Музика звучала недовго. Не встигла вона замовкнути, як з натовпу показалися артисти. Нарада,[32] Вішну, Лакшмі і хтось іще. Мабуть, чи не сторожа.

Побачивши акторів, глядачі ще дужче захвилювалися. Господар трупи сів прямо перед Бхомболом.

— Принеси стільця для Вішну, — сказав він своєму сусідові.

Той, зігнувшись, порачкував із натовпу, потім звівся на ноги і, клацнувши пальцями, звернувся до добродія Рая:

— Хазяїне, потрібен стілець.

— Потрібен стілець, стілець для Вішну! — одразу ж загорлав хтось хрипким голосом.

— Виходить, Лакшмі повинна буде стояти? — спитав господар трупи.

— Тоді два стільці.

Над головами глядачів пропливли два стільці. В одного було очеретяне сидіння.

Вішну й Лакшмі посідали. Нарада почав говорити. Але глядачі так галасували, що слів його ніхто не чув, тільки видно було, як він розмахує руками і трясе бородою.

— Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! — пролунав знову хрипкий голос.

— Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! — закричали одразу з усіх боків.

Хвилин зо дві кожен намагався перекричати іншого, потім гамір нарешті ущух. Однак посланця Вішну — Нараду і зараз не було чути, він зовсім охрип.

— Повелителю… — прохрипів він, звертаючись до Вішну.

— Голосніше! — закричав один із глядачів, що сидів у кутку.

— Будь ласка, трохи голосніше, — підтримав його інший.

— Казав йому, — розлютився господар трупи, — щоб не їв кислого молока, бо спаде з голосу! Так не послухав! Тепер сичить, як гадюка.

Лакшмі сіла на стілець з очеретяним сидінням. Приблизно за хвилину вона почала соватись, потім почухала ногу. Бхомбол одразу здогадався, що її кусають блощиці. Вистава йшла на повний хід. А Лакшмі сиділа ледь жива. Блощиці, видно, давно не куштували людської крові. Лакшмі нахилилася до Вішну й прошепотіла:

— Мене так покусали блощиці, що напухло все тіло. Я більше не можу сидіти.

— Сиди.

Бхомбол був зовсім близько і, хоч актори перемовлялися пошепки, чув кожне слово.

— Спробував би сам…

— Тоді встань.

Вішну не міг далі розмовляти з Лакшмі: зараз була його репліка. Лакшмі, скривившись, залишилась сидіти. Час від часу вона щось бубоніла — мабуть, благала богиню Дургу. Нарешті вона промовила кілька слів і мерщій схопилася з місця.

Після цього трапився ще один кумедний випадок. Бхомбол дивився в той бік, звідки виходили актори. Неждано в натовпі зчинилася страшенна тиснява. Почулися звуки ляпасів. Це поверталися люди з ярмарку. Серед них було чоловік вісім молочників. Засперечавшись за щось, вони схопилися за свої коромисла. Добре ще, що вистава відбувалася в господі пана Рая, інакше намет давним-давно б підпалили. Кінець кінцем стражники пана Рая втихомирили бешкетників.

Знову почалася вистава. Потроху вона захопила всіх. Пісні були гарні, а гра артистів просто чудова!

Дія однієї сцени відбувалася в тюрмі Канси, де мучились батько й мати Крішни. На грудях в обох лежало важке каміння, і їм доводилося грати лежачи. Їхні голоси було чутно, але самих не видно. Для того, щоб розглядіти їх, Бхомболу, як і багатьом іншим, довелося стати навколішки і витягнути голову, як чаплі. Ось вони лежать — Девакі і Васудев. Ще добре, що каміння було не справжнє, а просто футляри від скрипок. Але в Девакі і Васудева на обличчі був вираз такої муки! Коли б каміння було справжнє, їх би сплющило, як зернятка рису під млиновим каменем. Але Бхомбол все-таки розсердився на Кансу. От негідник!

Господар трупи, випустивши дим із рота, штовхнув у бік людину, що сиділа поруч з ним.

— Ганеше, давай хор! — наказав він.

Ганеш дав знак, і з усіх боків неждано появилися співці в костюмах, які звичайно носять адвокати в суді, і заспівали пісню високими і низькими голосами, а вслід за ними вийшла група смаглявих юнаків. На головах вони мали гаптовані золотом шапочки, схожі на кам'яні чаші, а зодягнені були в простору червону з чорним оксамитом одежу, всипану блискітками. Рукава в них звисали мало не до самої землі. Розмахуючи руками, хор заспівав:

Серед співаків стояло двоє скрипалів у мусульманському «одязі. Припавши до скрипок і зажмурившись, вони водили смичками.

— Насувається буря, стережіться! — зненацька пролунав чийсь хрипкий голос.

Майже в ту мить велетенське шатро разом з ліхтариками зірвалося з вірьовок і спробувало полетіти до неба. Огорнуті густим димом, затанцювали ліхтарики. Небо розпанахала блискавка, вдарив грім…

Буря, буря йде! Налетів холодний вітер. Бхомболові було так жарко, що тепер він відчув велике полегшення. Хлопець любив грозу.

Глядачі миттю зникли. Тільки шатро, лопочучи, підстрибувало за кожним поривом вітру. Невдовзі почався дощ. Та Бхомбол був уже на веранді в пана Рая.

На ніч він влаштувався там же на маті. Виспався хлопець чудово.

14. У СВЕКРА ПАДМИ

Настав ранок. Ворона, закаркавши, збудила тих, що спали на веранді. Одні повставали, інші й далі лежали собі, позіхаючи і похрускуючи пальцями.

Бхомбол підвівся й побачив, що надворі вигодинилось. По всьому небу неначе хто розкидав легенькі хмарки.

Бхомбол вийшов на дорогу, яка вчора привела його сюди. Край села йому стрівся селянин.

— Я дійду цією дорогою до станції? — спитав хлопець.

— До станції? Хіба там станція?

— А куди ж мені йти?

— До Шалукданги. Сюди не ходять поїзди.

— А вчора один чоловік сказав мені, що до залізниці треба йти в цей бік.

— У цей бік? — повторив селянин. — Хоча так… Кантінагар там, за ставом. А ти куди прямуєш?

— До залізниці.

— А що тобі там потрібно? Ти що, поспішаєш на поїзд?

— Еге ж, — відповів Бхомбол.

— Але ж там ходять тільки вантажні поїзди. Ти хочеш сісти на нього? От баламут!

Бхомбол промовчав.

— Ти чий? — розпитував далі селянин. — Мабуть, прийшов до пана Рая? Гайда додому! Приїхав до родича в гості і пустуєш!

Бхомбол зрозумів, що справи його кепські, і знову повернувся в село. На другому кінці села він побачив дорогу, яка йшла греблею в південно-західному напрямку. В далині мрілося друге село. Це, очевидно, був Кантінагар. По дорозі вервечкою рухалися запряжені волами хури з джутом.

На одній хурі сиділо двоє селян. Один із них, затуливши вуха долонями, голосно співав:

Бхомбол пішов услід за возами. Ех, вилізти б на воза! Але хури через милю звернули на схід. Хтозна, яке там село…

Бхомбол ішов старою дорогою. Милі через три знову показався канал, за каналом неподалік видно було село.

Біля самої води цвіла трава каш. За каналом розкинулись неозорі рисові поля. Три буйволи залізли по шию у воду, заплющили очі і блаженно сопіли. На цьому березі каналу купалися й плавали пастушата. Деякі, скинувши одяг, ловили ним рибу. Трохи далі здіймався вузенький бамбуковий місток. Під містком було зовсім мілко. Селянки, зайшовши в воду, мили голови. Інші, сидячи на березі, прали брудну подерту білизну і балакали про хатні справи. На перилах містка сидів зимородок. Він мав надзвичайно серйозний вигляд, ні на що не звертав уваги, неначе розв'язував про себе якусь складну задачу. Несподівано він пірнув у воду і вилетів на верхівку бамбукового дерева з рибинкою в дзьобі; проковтнувши здобич, птах знову замислився.

Бхомбол ступив на місток. Канал був довгий і вигинався із сходу на захід. Обабіч каналу простяглися поля. В одному місці був великий шлюз. Через ворота шлюзу текла вода, далі видно було рибальську сіть. Коли сіть піднімали, в ній тріпотіли сріблясті рибинки.

Від села швидко наближалася якась людина. В такт її бігу теленькав дзвінок. Коли чоловік підбіг трохи ближче, Бхомбол зрозумів, що це листоноша. За спиною в нього висів ранець з листами, а в руках була палиця з тупим наконечником. До палиці було прив'язано два дзвіночки… Він ніс урядову пошту, і всі мали звертати йому з дороги. Кажуть, листоноша, як носоріг, з дороги не звертає. Якщо не зійдеш з дороги, прохромить живота своєю палицею.

Бхомбол зійшов з містка. Коли листоноша порівнявся з ним, Бхомбол вирішив забалакати до нього. Він хотів показати, що листоноші для нього не дивина і він їх анітрохи не боїться.

— Яке це село?.. Кантінагар? — спитав Бхомбол.

У листоноші були широкі груди, його тіло вилискувало од поту. Набравши в легені ще більше повітря, він ступив на місток і басом промовив:

— Чітеджурі.

— Чітеджурі? Як же це так? А де ж Кантінагар? Скільки до нього?

Не перестаючи бігти, листоноша кинув:

— Наступне село, — і затупотів по містку.

Перейшовши місток, він знову побіг шляхом. Потроху дзеленькання дзвіночків завмерло серед рисових полів.

Підходячи до села, Бхомбол оглянувся назад. Листоношу вже було ледь видно.

Край села під манговим деревом стояв будиночок. На ньому висіла табличка: «Поштове відділення Чітеджурі». Так, листоноша сказав правду. Бхомболові здалося, що назва ця йому знайома. Але звідки? Він так і не міг пригадати. І все-таки він десь чув її. Від ходьби під палючим сонцем в хлопця пересохло в горлі. От би випити склянку холодної води!

Бхомбол вийшов на веранду поштового відділення й заглянув у віконечко. Всередині нікого не було. Запах паперу, клею й тютюну вдарив йому в ніс. Хлопець поблукав по веранді і знову вийшов на дорогу. Поминувши кілька будиночків, він побачив ліворуч за будинком став, з усіх боків оточений кокосовими пальмами. До нього вела вузенька стежина, по якій, очевидно, селянки ходили по воду. Бхомбол пішов стежкою до ставу, щоб напитись води.

Трохи пройшовши густо зарослим травою берегом, він побачив жінку, яка спускалася кам'яними сходами до ставу. Бхомбол зупинився біля сходів.

Жінка була одягнена в сарі[33] з червоною облямівкою, з плеча у неї звисав червоний рушник, а край сарі вона закинула на голову. Перш ніж ступити у воду, вона зняла з плеча рушник і озирнулася. Бхомбол здригнувся: невже це Падма? Жінка теж була вражена. Вона витріщила очі:

— Бхомбол? Ти тут? У такому вигляді?

Падма була старшою донькою добродія Нідху Чокроборті, близькою приятелькою старшої сестри Бхомбола — Рані. Її свекор жив у Чітеджурі. Тепер Бхомбол пригадав, де він чув цю назву.

— Я піду, — сказав він.

— Куди? — Падма квапливо піднялася по сходах. — Без сорочки, в самому дхоті, босоніж, незачесаний! — сказала вона. — Куди це ти чимчикуєш? Ти, либонь, утік із дому? Бхомбол мовчав.

— Ходімо зі мною, — сказала Падма, схопивши його за руку.

Бхомбол не рушив з місця.

— Ну, любий братику, ходімо додому! — повторила Падма.

Сльози забриніли на очах у Бхомбола, але він одразу ж опанував себе і відповів:

— Я все одно не повернуся додому.

— А куди ж ти підеш?

— В Татанагар.

— Ну гаразд. Сьогодні побудь у нас, а завтра підеш.

І вона повела хлопчика за собою. Бхомбол чвалав за нею дуже неохоче.

Коли вони ввійшли у внутрішній дворик, якась бабуся спитала Падму:

— Невістко, кого це ти привела?

— Ви знаєте Харана-бабу?

— Ще б пак!

— Це син його старшого брата.

— Двоюрідний брат Рані?

— Атож.

— Он як!

«Це, мабуть, свекруха Падми», — подумав Бхомбол.

Глянувши на Падму, стара одразу перестала розпитувати.

— От і чудово! Рис уже готовий. Умийтеся й сідайте їсти, — мовила вона і швидко пішла в хижку під солом'яною стріхою, де, очевидно, містилася кухня.

Цього дня Бхомбол наївся досхочу. Опівдні Падма розпитала його геть усе про сім'ю Чокроборті.

— А як ти думаєш дістатися до Татанагара? — спитала вона наприкінці.

— Пішки.

— А зможеш?

— Звичайно.

— Молодець! — Падма одвернулася. Бхомболу здалося, що вона посміхається.

Та коли Падма знову глянула на нього, на її лиці не було й сліду посмішки — лице як лице.

— Я йду, — заявив Бхомбол, коли настав вечір.

— Отак проти ночі? — здивувалася Падма. — Післязавтра Пуджа. Побудь на святі, а потім іди собі.

— Ні.

— Ну то лишися хоч до ранку. Увечері повернувся чоловік Падми. Бхомбол бачив його на весіллі. Тоді він був худорлявий, а тепер став огрядний, наче борець.

— Та-ак! — сказав він спроквола, дізнавшись, хто такий Бхомбол. — Виходить, дома не сподобалось, вирішив іти в Татанагар?

— Еге.

— То в чому ж справа? Завтра я їду в Калькутту. Нам по дорозі.

Очі в нього сміялися, його погляд не сподобався Бхомболу, та й розмова здалася підозрілою.

Під час вечері чоловік Падми посадив Бхомбола поруч із собою.

— Їж рибу, — припрошував він. — В Татанагарі робота не легка. Треба бути дужим.

— Їж, — підтакувала Падма. Під накинутим на голову краєм сарі голос її лунав приглушено.

Спати Бхомболу довелося в кімнаті свекрухи, йому постелили на великій дерев'яній скрині. Скриня була старезна, не скриня, а ціле ліжко. Та Бхомбол довго не засинав. Він ніяк не міг забути погляду чоловіка Падми і його слів. Перед світанком Бхомбол трохи задрімав, та кашель старої збудив його.

На даху каркали ворони. Швидко схопившися з постелі, хлопець обережно прочинив двері. Вони рипнули. У старої був гострий слух.

— Хто там? — одразу ж озвалася вона.

— Це я.

— Хочеш вийти?

— Еге ж, — відповів Бхомбол і вискочив надвір. Було ще темно. Бхомбол квапливо закрокував по дорозі.

15. В КАНТІНАГАРІ

Сонце підбилося вже височенько. Бхомбол дуже поспішав. Він кілька разів оглядався — чи не женеться за ним чоловік Падми. Ні, позаду не було нікого.

Пройшовши ще трохи, хлопець знову озирнувся. Позаду хтось їхав на велосипеді. Бхомбол пригадав, що бачив велосипед у чоловіка Падми. Невже це він?

Серце в хлопця калатало в грудях. Але куди бігти? З обох боків тяглися голі поля. Рис був уже скошений, джут також, на нивах стирчала сама стерня. В далині зеленіли зарості цукрової тростини, та поки до них доберешся, велосипедист буде вже поруч.

Біля дороги росла фінікова пальма, оточена густим чагарником. Бхомбол мерщій сховався в кущах. Гілки загойдалися. Хлопець спробував притримати їх, та вони непокірно погойдувалися й далі.

Минуло тільки три хвилини, але Бхомболу вони здалися вічністю. Велосипедист і досі не з'являвся… По тілу в хлопця забігали лісові мурашки. На плече впала гусениця. Перед самим його носом лісовий павук заходився снувати павутину. Спина свербіла — її обліпили комарі. Бхомболові було вже несила терпіти далі.

Зненацька почувся шурхіт шин, велосипедист проїхав мимо. Та Бхомбол не встиг розглядіти його — він боявся визирнути. Минуло хвилин десять, перш ніж хлопець наважився вилізти з кущів і подивитися вслід велосипедистові. Дорога завертала ліворуч, і за кущами нічого не було видно. Хто ця людина? Чоловік Падми чи ні?

Бхомбол обережно пішов далі. Ось і село. Мабуть, це і є Кантінагар. Поки він до нього дістався, сонце вже повернуло на вечірній пруг. Час від часу чути було стукіт барабана: у селі святкували Пуджу. Бхомбол засумував за домівкою. Як би він хотів бути зараз там!

Ввійшовши в село, він побачив, що хлопчаки й дівчатка, вирядившись у новий барвистий одяг, ідуть дивитися статую Дургі. Службу божу правили в іншій частині села. Бхомбол пішов слідом за ними.

Які прибрані всі діти! їхні смагляві личка чисто вимиті, волосся в більшості — з них розділене на проділ і щедро змащене олією; щоправда, у декотрих воно стояло стор\ як голки в дикобраза. Хлопчики були одягнені в червоні, жовті і лілові атласні курточки і ситцеві сорочки з довгими рукавами; край дхоті, як правило, звисав до самої землі. Усі вони були _взуті в червоні черевики. В декого взуття було завелике; боячись, що черевики поспадають, хлопчаки йшли, човгаючи ногами по землі. Інші, в кого черевики були тісні, підклали під п'яти паперу й через те накульгували. Силувано посміхаючись, вони намагалися показати товаришам, що взуття їм саме якраз. Дехто навіть узув черевики не на ту ногу! Дівчатка в ніс позатягали прикраси; на них були червоні, блакитні й жовті спіднички, волосся зачесане й розділене на проділ. На декотрих були червоні смугасті сарі, пишні, наче спідниці.

У дітвори був святковий настрій. Бхомболу також захотілося гарно одягтися і взути нові черевики. Коли б він був удома, то теж вирядився б і пішов дивитися на статую Дургі.

Бхомбол побачив сад, за садом — храм богині Дургі. Біля храму метушився народ. Випередивши дітвору, Бхомбол пройшов трохи вперед і побачив на вулиці дівчинку років трьох-чотирьох. Під пахвою вона тримала новеньке червоне смугасте сарі. Дівчинка щось їла, прицмокуючи від задоволення. Очевидно, цукрове печиво. Від зап'ястя до ліктя по руці в неї тік сироп. За два кроки від неї сидів пес. Він улесливо дивився на дівчинку, облизуючись і помахуючи хвостом.

Бхомбол замахнувся на пса, але той не втік, а тільки підібгав хвоста. Зате дівчинка побігла в хату, волочачи по землі смугасте сарі.

У дворі перед храмом зібрався цілий натовп.

Бхомбол вирішив заночувати в цьому селі. Але що б його попоїсти? І тут хлопцеві пощастило: помилково йому дісталася ціла пригорщ смаженого рису з м'якушем кокосового горіха. Перепало йому трохи й цукрового печива. Розпорядник вирішив, що Бхомбол прийшов з барабанщиками.

— Ану, хлопче, підставляй пелену! — сказав він Бхомболові, роздаючи смажений рис.

Бхомбол підставив край дхоті, і розпорядник щедро насипав йому рису й цукрового печива.

Смажений рис був зовсім свіжий. Зернята маленькі-маленькі і дуже смачні, на кожному червона цяточка. Бхомбол примостився біля храму і всмак попоїв.

16. В ЧОРМАДАРІПУРІ

Минула ніч.

Настав осінній ранок. Дворик храму залило золотисте сонячне світло. В кутку дворика під деревом залунала знайома мелодія флейти:

Гарно вбрані дітлахи оточили музикантів. Серед них був і Бхомбол: йому не хотілося йти звідси.

«Закінчиться Пуджа, — думав він, — і я подамся в Татанагар. А кілька днів перебуду тут».

Ополудні він одержав жменю рису. Прополоскавши рота й витерши краєм одежі лице, Бхомбол підійшов до храму й побачив чоловіка Падми. Він про щось розмовляв з розпорядником. Очевидно, про Бхомбола. Хлопець мерщій сховався за стіною храму.

Перескочивши через ограду, за якою росли бананові дерева, він опинився в саду, миттю перебіг його, поминув хлів, солом'яний навіс, потім — комору. Подолавши всі перепони, Бхомбол вибрався на дорогу і помчав, як вітер.

Біжучи, він оглянувся на село — чи не женеться, бува, хто-небудь за ним. По дорозі йшли тільки незнайомі люди. Вони проводжали втікача здивованими поглядами.

Дорога була погана — невимощена. Від коліс возів на ній поробилися глибокі вибої, подекуди її перетинали канави, які, очевидно, прокопали селяни, щоб переганяти воду з одного поля на інше. Зараз було сухо, вода стояла лише в рівчаках уздовж дороги, та й ті заросли куширом і квітучим лататтям. Подекуди стояли чаплі та ще панкоурі — птах-водяник — плавав і пірнав у воді. На верховіття дерева, на березі каналу, сіла сойка і закричала: «Кррр!» Склавши руки, Бхомбол вклонився їй. «Аби тільки не спіймали», — забобонно подумав він. Але сойка з криком полетіла.

Бхомбол злякався й оглянувся — чи не йде, бува, чоловік Падми. Адже зараз його шукають по всіх усюдах. Отепер він ускочив у халепу! Вони знайдуть його в Татанагарі, на заводі, де виробляють залізо. Вони можуть спіймати його й на залізниці… Попереду не було видно жодного села. Бхомбол озирнувся довкола, шукаючи ставу: його теж ніде не було. Скільки оком кинеш лежали неозорі поля.

Надходив вечір. Небо на заході почервоніло. Полем до села, помахуючи хвостами, брели корови. Почало сутеніти. По дорозі Бхомбол зустрів кількох селян, але вже не розпитував їх про залізницю і про те, як зветься найближче село.

Хлопець дуже поспішав, але завидна до села так і не дістався. Зійшов місяць, його бліде світло відбивалося в каналі. На дорогу лягла мережана тінь від листя. Попереду заблищали вогники якогось села чи станції. Звідти долинав бій барабана. І в цьому селі святкували?

Бхомбол побіг. Звичайно, зараз там іде відправа. Бій барабанів ставав дедалі виразнішим. Очевидно, барабанів там було багато.

Тепер уже недалеко. Бхомбол ввійшов у село. Бій барабанів долинав зліва. Кілька жінок і дітей, розмовляючи, ішли в тому напрямку. Бхомбол подався за ними. Виявилося, він мав рацію: перед ним стояла велетенська статуя Дургі. Відправа вже почалась. Брахман розмахував кадилом перед зображенням Дургі, усе довкола було оповите димом. Бхомбол проштовхався крізь натовп наперед. Йому хотілося підійти якомога ближче до самої Дургі, але статую оточувала бамбукова огорожа. В огорожі він помітив дірку. Бхомбол вирішив зайти з іншого боку.

Несподівано його хтось схопив за руку:

— Бхомболе! Бхомболе!

Бхомбол, здригнувшись, підвів очі і… побачив свого дядька. Той обняв небожа обома руками. Тепер Бхомболу не втекти. Замість Татанагара він потрапив у чормадаріпурську контору…

Новина одразу облетіла все село: знайшовся небіж пана управителя.

— Бийте дужче в барабани — матимете частування! — сказали розсильні барабанщикам.

Барабанщики оточили небожа й дядька і завзято гупали в барабани.

У Бхомбола по щоках текли сльози, йому здалося, що барабани вимовляють: «Татанагар пропав, Татанагар пропав!» А цимбали потихеньку підтакують: «Томбол-дада, Томбол-дада, Томбол-дада!»