Билиця про казкового звіра

Цілі прогресу

Угр голосно проковтнув голодну слину й мовив, звертаючись до свого сина:

— Я придумав, де нам взяти багато їжі. Поглянь угору. Щовечора сонце, тьмяне й опухле від голоду, залазить під землю, а зранку виходить звідти сильне і яскраве. Отже, під землею багато смачного жирного м'яса. Однак дістати його дуже важко. Якщо йти до краю землі, він буде тікати, немов олень від мисливця. Але ми й не доганятимемо його. Нам треба всього лише вирити таку завелику яму, щоб вона вивела потойбіч землі. Ми проліземо в цю діру й будемо їсти сонячну їжу.

Угр підвівся і, підійшовши до одинокого кущика, вирвав його з корінням. Вийшла заглибина. Угр присів біля ямки й почав розривати руками ґрунт.

Коли його син, якого теж звали Угром, підріс, він почав допомагати батькові. Справа посувалася швидше, тим паче, що син заходився колупати землю уламком каменю.

Угр Третій копав уже цілком пристойним кам'яним рубилом.

Угр П'ятий прилаштував до рубила рукоятку. Вийшло кайло.

Угр Дев'ятий придумав, як зробити в ямі дерев'яну опалубку. Тепер яма радше нагадувала шахту.

Угр П'ятнадцятий установив біля шахти коловорот, щоб витягати породу нагору в кошиках.

Угр Тридцять Другий дістався до покладів залізної руди й виплавив першу металеву мотику.

Угр Тридцять Дев'ятий почав працювати відбійним молотком, а Сорок Четвертий представник династії вперше сів за землекопний комбайн.

Незабаром у шахті стало занадто жарко, тому Угр Сорок Восьмий облаштував водяне охолодження.

Угр П'ятдесят Третій застосував для проходки бурильну установку, яка невдовзі поступилася місцем цілеспрямованим вибухам. Уперше їх застосував Угр П'ятдесят Сьомий.

Угр Шістдесят Другий дістався до гарячої магми, і робота застопорилася. Тільки Сімдесят Четвертий Угр просунувся вперед, застосувавши охолодження рідким азотом. Угр Сімдесят П'ятий замінив азот гелієм, але ефекту це майже не дало.

Великий винахідник Угр Вісімдесят Сьомий весь свій могутній геній кинув на поглиблення ями. Він створив плазменні тримачі, й робота закипіла знову.

Матеріали з ущільненими електронними оболонками, синтезовані Угром Дев'яносто Шостим, дозволили пройти земне ядро.

Усі ці наукові досягнення були узагальнені Угром Дев'яносто Дев'ятим, який на їх основі сконструював універсальний підземохід.

І ось нарешті Угр Сотий на батьківській машині пробився на поверхню. Там був світанок. Ніжний вітерець шелестів у кронах фруктових дерев, величезні горіхи падали з кокосових пальм. Угр оглянув поглядом околиці, швидко роздягнувся, заліз на найбільше дерево й упився зубами в золотаву м'якоть плоду.

Очі його стали бездумними.

Цирульник

Усю ніч Ґійома Юстуса мучили кошмари, і вранці він прокинувся з важкою головою. Кімната була вся в диму: світильник забули погасити, і він нещадно чадив, а ріг, у який була вставлена лампа, обвуглився й смердів. Юстус звівся на ліжку, задмухав лампу. Не дивно, що болить голова, радше варто дивуватися, що він узагалі не згорів або не задихнувся в чаду. Добре бодай, що віконниці щільно зачинені й світло на вулицю не проникло, інакше довелося б зустріти ранок у в'язниці: наказу маґістрату, яким заборонено палити по ночах вогонь, дотримується суворо, а варта завжди рада нагоді вломитися серед ночі в чужий дім.

Юстус розчинив вікно, повернувся в ліжко і заховався під теплу ковдру. Він був незадоволений собою, такого з ним досі не траплялося. Можливо, це старість; коли людині йде п'ятий десяток, слова про старість перестають бути кокетством і перетворюються на гірку істину. Але швидше за все, його просто вибив з колії таємничий пан Анатоль.

Слуга Жером нечутно ввійшов у кімнату, поставив біля ліжка звичайний сніданок Юстуса — тарілку приготованої на воді вівсяної каші й некруто зварене яйце. Юстус звично кивнув Жерому, чи то вітаючись, чи то дякуючи, їсти не хотілося, і Юстус обмежився склянкою води, настояної на ягодах терну.

Місто за вікном поступово прокидалося. Цокали копита коней, скрипіли селянські вози, якісь жінки, що вже встигли посваритися, голосно лаялись, і спинило їх лише протяжне «Стережись!..» із вікон верхнього поверху. Кумасі, підібравши спідниці, кинулися в різні боки, знаючи з досвіду, що вслід за цим криком їм на голови виплеснуть уміст нічного горщика.

Книга, яку Юстус збирався читати ввечері, лежала на столику нерозкрита. Такого з ним теж досі не бувало. Вечір без книги й ранок без пера й паперу! Пан Анатоль тут ні до чого, це він сам дозволив собі розлінуватися.

Юстус розсердився й устав, вирішивши на кару за лінощі позбавити себе останніх хвилин ранкового мління. Щойно він устиг одягтись, як Жером доповів, що метр Фаворі чекає на нього.

Метр Фаворі був модним цирульником. Він нечасто стриг простих людей, залишаючи це учням, а сам працював зі знатними клієнтами, яких обслуговував удома. Крім того, він контрабандно займався медициною: не чекаючи вказівок лікаря, пускав хворим кров, розкривав нариви й навіть насмілювався братись за внутрішні хвороби. Власне кажучи, Ґійом Юстус зобов'язаний був припинити незаконний промисел голільника, але він не вважав, що це аж так необхідно. Рука в того була тверда, і навряд чи він міг накоїти багато лиха. До того ж метр Фаворі прекрасно вмів подати себе. Він був увічливий, нахабно ввічливий, і ось уже третій рік щодня голив Юстуса, жодного разу й не заїкнувшись про плату.

Метр Фаворі чекав на Юстуса в кабінеті. На великому столі були розставлені мідні тазики, парувала чаша з гарячою водою й гострим сталевим блиском кололи очі приготовані бритви. Юстуса завжди потішала пристрасть цирульника розкладати на столі значно більше інструментів, ніж потрібно для роботи. Хоча бритви в метра Фаворі були гарні.

Юстус сів у крісло; Фаворі, щоб не забруднити мереживний комір, накинув йому на груди фартух, блискавично збив у тазику рясну піну, вибрав бритву й приступив до священнодійства. Дотики його були швидкі й легкі, шкіра немов омолоджувалася від гострого доторку бритви. Юстус заплющив очі й поринув у солодкий стан безпорадності, який опановує людей, коли їм водять по горлу смертоносно відточеною бритвою. Голос Фаворі звучав зоддаля, Юстус звично не слухав його. Але тут його вух торкнулося ім'я, яке миттєво примусило насторожитися:

— …пан Анатоль сказав, що жар спаде, і рана почне рубцюватися. Я був зранку в палатах, цікаво, знаєте… І що ж?.. Монґлієр спить, лихоманка відпустила, жодних слідів гангрени. Якщо так буде й далі, то післязавтра Монґлієр знову зможе битися на дуелі. До речі, ніхто з пацієнтів пана Анатоля не вмер цієї ночі, але ж він їх відбирав винятково серед тих, кого наука визнала безнадійними…

— Їх визнав невиліковними я, а не наука, — обірвав перукаря Юстус, — людині ж властиво помилятися. Наука, до речі, теж не володіє безмежною істиною. Інакше вчені були б непотрібні, для лікування достатньо було б цирульників.

— Вам видніше, лікарю, але в колегії нам казали зовсім інше. Дуже вчений лікар Маринус пояснював, що одним із завдань медика є вивчення досконалих праць Галена й Гіппократа і обстеження на їхній основі хворих. Аптекарі мають виконувати дії терапевтичні й наглядати за дотриманням дієти. Цирульники ж зобов'язані займатися manus opera, себто оперуванням, для чого варто мати треновану руку й голову, вільну від надмірної вченості. Такий розподіл станів у лікарському цеху, який прийшов від древніх…

— У часи Гіппократа не було цирульників! — не стримався Юстус, — і Гален, як випливає з його праць, сам препарував своїх котів! Лікар Маринус — дуже вчений осел, за писаннями Фоми й Скотта він не може розгледіти Галена, на якого так сміливо покликається! Якщо навіть повірити, що великий пергамець знав про людину все, то й у цьому випадку за тисячу років тисяча безграмотних переписувачів зіпсувала кожне його слово! До того ж, чимало праць Галена загублені через байдужість скоттистів, а ще більше виявилося підроблених, — додав Юстус, трохи заспокоюючись.

— Пане лікарю! — закричав метр Фаворі, — заклинаю вас усіма святими мучениками: будьте обережні! Я ще не закінчив голити, і ви, підхопившись, могли позбутися щоки, а то й самого життя. Яремна вена…

— Я знаю, де проходить яремна вена, — сказав Юстус.

Фаворі мовчки закінчив гоління й нечутно вийшов. Він добре розумів, коли можна дозволити собі фамільярність, а коли слід негайно зникнути. Юстус же, вдягнувши врочисту лілову мантію, відправився в готель Святої Трійці. Іти було недалеко, до того ж стічні канави на довколишніх вулицях зовсім недавно стараннями самого Юстуса були вимощені камінням, і кожен міг вільно перетнути вулицю, не ризикуючи більше потонути в нечистотах.

Готель Святої Трійці був одразу за міською стіною, на березі річки. Чотири будинки стикалися кутами, утворюючи маленький внутрішній дворик. В одному з будинків були важкі, окуті залізом ворота, завжди зачинені, а напроти воріт у дворі облаштували спуск до води, щоб зручніше було полоскати постільну білизну й промивати полотно, призначене для бинтування ран. Готель Святої Трійці стояв окремо від інших будинків, усі знали, що тут лікарня, і перехожі, марновірно хрестячись, квапливо обминали недобре місце.

Під навісом у дворі лежало всього п'ять тіл: за ніч померло троє хворих, та ще біля міста були знайдені трупи двох бурлак, убитих, імовірно, своєю ж злиденною братією. Юстус сподівався виявити під навісом ще чотирьох, але вчора зранку їх забрав собі пан Анатоль, і, як доповів метр Фаворі, всі вони зосталися живі.

Юстус провів звичний обхід палат. Усе було майже так, як колись, тільки зникли погляди хворих, звернені на нього зі страхом і очікуванням дива. У поголоски довгі ноги, дива тепер чекають від пана Анатоля. Імовірно, вони мають рацію, пан Анатоль справді творить дива.

Спочатку Юстус не хотів сам оглядати вирваних у смерті хворих, але пана Анатоля все ще не було, і Юстус, відмахнувшись від згадки про станові звичаї, які він і так частенько порушує, пішов в окрему палату.

Цирульник мав рацію: четверо відібраних паном Анатолем хворих не лише не наблизилися до Стигійських драговин, а й виразно почали одужувати. Монґлієр — бретер і, як подейкували, найманий убивця, що недавно одержав удар ножем у живіт, — лежав, заплющивши очі, й удавав, що спить. Він повинен був умерти ще ввечері, але все ж був живий, хоча подих залишався уривчастим, а пульс нерівним. Стан його й далі був дуже тяжким, але те, що вже сталося, відверто дивувало. Ні в древніх, ні в новітніх авторів не можна знайти жодної згадки про настільки швидке й незрозуміле одужування.

Інші троє хворих вражали ще дужче.

Жебрак, що перестарався із симулюванням виразок і одержав замість фальшивої болячки справжній антонів вогонь, видужав за одну ніч, запалення припинилося, виразка почала рубцюватися.

Золотушний хлопчисько, син мандрівного шевця, який ще вчора лежав і конав, нині стрибав на матраці, а побачивши Юстуса, завмер, витріщившись на шовкову мантію лікаря. Оглядати себе він не дозволив і від страху заховався під матрац.

Четвертий хворий — відомий у місті лихвар, багатій і неабиякий скнара, що вирішив краще лягти в лікарню, ніж переплатити лікарям за лікування, — мав гостре запалення нирок. Його крики протягом тижня не давали спокою мешканцям готелю Святої Трійці. Тепер же він сидів на ліжку, наполовину прикритий ковдрою, і побачивши лікаря, закричав, погрожуючи йому скорченим хизагрою пальцем:

— І не подумайте стверджувати, начебто застосували якісь дорогі ліки! Ви не вичавите з мене ні гроша! Пан Анатоль обіцяв лікувати мене задарма! А що, люб'язний, не вдалося пограбувати старенького бідняка?

Юстус повернувся й, не кажучи ні слова, вийшов. Лихвар уразив його в найбільш болюче місце: пан Анатоль не брав грошей за лікування, а величезні гонорари Ґійома Юстуса стали приказкою в місцевої знаті. Звичайно, пан Анатоль має рацію — гріх наживатися на стражданнях ближніх, але ж для бідняків є лікарня, а за задоволення бачити лікаря у себе вдома треба платити. Ще Аристофан завважив: «Винагороди нема, то й лікування нема». До того ж, це єдиний спосіб змусити багатіїв піклуватися про бідних. Місто виділяє кошти скупо, і майже всі новації в лікарні зроблені коштом «корисливого» лікаря. Цього навіть пан Анатоль не зможе заперечувати.

Пан Анатоль сидів у кабінеті Юстуса. Лікаря вже не дивувало ні вміння молодого колеги всюди приймати невимушену недбалу позу, ні його сміховинний костюм. Одноколірні панталони пана Анатоля були такими широкими, що теліпалися на ногах і вільно звисали, ледь не дістаючи до низьких чорних черевиків. Одноколірний же камзол без жодних прикрас не мав навіть шнурівки й застібався на кружальця. Під камзолом виднілося щось на кшталт колета або угорської куртки в обтяжку, але, як дізнався метр Фаворі, коротке й без рукавів. Тільки сорочка була сорочкою, хоча й на ній не можна було знайти ні вишивки, ні клаптика мережив, ні плоєних складок. Спочатку вбрання пана Анатоля викликало у місті подив, але тепер до нього звикли, і деякі чепуруни, незважаючи на крайнє невдоволення кравців, навіть почали його наслідувати. Ні шпаги, ні кинджала в пана Анатоля не було, до зброї він ставився з презирством.

— Вітаю високовченого лікаря! — пожвавився пан Анатоль, побачивши Юстуса. — Чи в достатньо рівномірному змішанні перебувають сьогодні соки вашого тіла?

— Дякую, — обізвався Юстус.

— Ви довго спали, — продовжував пан Анатоль, — я чекаю вас уже двадцять хвилин. Зайвий сон подібний до смерті, чи не так?

— Без сумніву, — Юстус вирішив не пояснювати панові Анатолю, що він уже повернувся з обходу. — Якщо ви готові, ми могли б пройти в палати.

— Прямувати за вами я готовий завжди!

Він підвівся й узяв зі спинки крісла білу накидку, без якої не з'являвся в лікарні. Юстус ніяк не міг визначити, що це. На мантію не схоже, на білі одіяння древніх — тим паче. Воно трохи нагадувало шлафрок, але якийсь куций і нікудишній. Пан Анатоль накинув її на себе, й вони пішли в загальні палати.

Там їх чекало зовсім інше видовище, ніж у привілейованій палаті пана Анатоля, де кожен пацієнт мав окреме ліжко і власний матрац. У першому ж приміщенні їх зустріла хвиля такого важкого смороду, що довелося зупинитись і перечекати, поки ніс звикне до нездорового повітря. На ліжках не вистачало місця, матраци були постелені навіть упоперек проходу, і їх доводилося переступати.

— Лихоманка, — коротко пояснив Юстус.

Пан Анатоль уже бував тут раніше й тепер почував себе значно впевненіше. Він, не морщачись, переступав тіла хворих, біля деяких зупинявся, сховавши руки за спину, нахилявся над лежачим. Тоді пацієнт, якщо він був при пам'яті, підводився на ложі й благально шепотів:

— Мене, візьміть мене…

Однак цього разу пан Анатоль не вибрав нікого. Він лише іноді відкривав свій баульчик і, вибравши потрібні ліки, змушував хворого проковтнути порошок або маленький білий круглячок. Часом він діставав ювелірної роботи скляну трубку зі сталевою голкою на кінці й упорскував ліки просто в м'яз якому-небудь щасливцеві. Утім, деякі хворі відмовлялися від підозрілої допомоги пана Анатоля, і тоді він, знизавши плечима, мовчки йшов далі.

А Юстус раптом згадав, як гарячкував пан Анатоль у таких випадках у перші дні після своєї появи. Що ж, час обламує всіх. Хіба сам він колись дозволив би кому-небудь розпоряджатися у своїх палатах? Особливо такій малошанованій особі, якою видавався пан Анатоль. Той не скидався на лікаря, він не розмовляв латиною, весело й недоречно сміявся, рвучко рухався. Не було в ньому статечної поважності, яка вирізняє навіть наймолодших лікарів. Адже саме впевненість у своєму мистецтві вселяє пацієнтові довіру до лікаря. Головне ж — пан Анатоль боявся хворих. Юстус чітко бачив це й не міг собі цього пояснити.

Але зараз скептичні думки покинули старого ескулапа. Він спостерігав, як від круглячків і порошків пана Анатоля спадає жар, ущухають болі, як умираючі повертаються до життя й хворі видужують. Це захоплювало, як диво, й було настільки ж незрозумілим.

Сумніви повернулися лише після того, як пан Анатоль навідріз відмовився йти в палату коростявих. Юстус, який уже був там сьогодні, не наполягав, і вони разом рушили туди, де четверо врятованих чекали на свого рятівника.

Пан Анатоль першим увійшов у палату й раптом зупинився в дверях.

— Де хворі? — запитав він, повернувшись до Юстуса.

Юстус боком протиснувся повз завмерлого Анатоля й оглянув палату. Два матраци виявилися порожні, у приміщенні були тільки Монґлієр і лихвар. Монґлієр цього разу справді спав, а міняла лежав, натягнувши ковдру аж до підборіддя, і дрібно хихикав, дивлячись на відвідувачів.

— Утекли! — оголосив він нарешті. — Бурлака вирішив, що виразка вже досить гарна для його промислу, і втік. І хлопчика з собою забрав.

— Ідіоти! — простогнав пан Анатоль. — Лікування не закінчене, а вони здумали бурлакувати! Це ж самогубство, стовідсоткова ймовірність рецидиву! А ви куди дивилися? — обернувся він до старого. — Треба було зупинити їх.

— А мені яке до цього діло? — відповів той. — Так ще й краще, а то лежиш поруч зі злодієм. Та й за хлопчаком мабуть шибениця давно плаче.

Пан Анатоль безнадійно махнув рукою й, діставши з баульчика трубку з голкою, схилився над лежачим Монґлієром.

Після огляду й процедур вони повернулися в кабінет. Пан Анатоль зняв накидку, розташувався в кріслі й, дотягтись до стола, двома пальцями підняв аркуш праці, над якою напередодні збирався працювати Юстус.

— Можна поцікавитися?

Якийсь час пан Анатоль вивчав текст, беззвучно ворушачи губами, а потім повернув його й, зітхнувши, сказав:

— Ні, це не для мене. Чи не поясните неграмотному, чому присвячена ваша вчена праця?

Визнання Анатоля пролило бальзам на рани Юстуса. Ото вже тут, у тій дещиці, яку створив сам, він виявиться попереду всемогутнього пана Анатоля!.. До речі, як це лікар може не знати латини? Сповнившись гордості, Юстус почав:

— Трактат тлумачить про лікувальні властивості однієї речовини. Цей чудесний склад може бути отриманий розжарюванням у керотакисі відомого металургам білого нікелю. Летке стає зверху й називається туцією. Властивості ту ції, раніше нікому не відомі, воістину дивні. Змішавши дрібний порошок із протопленим курячим салом і додавши для пахощів рожевої олії, я мазав цим старі виразки й бачив поліпшення. Рани ж мокрі присипав пудрою, приготовленою з туції, і вони підсихали й рубцювалися. Туція, випита з водою із чудесних джерел, погамовує внутрішній жар і допомагає при жіночій істерії.

Пан Анатоль був розгублений.

— Не знаю ніякої туції, — визнав він. — І взагалі, нікель не буває білим.

Юстус підвівся й виклав на стіл посудину з туцією, склянку з маззю й шкалок каменю.

— Нічого в цьому нема дивного, — сказав він, — адже я перший вивчив це тіло. А ось — білий нікель, або, у просторіччі, обманка.

Обличчя пана Анатоля прояснилося. Він висипав на долоню трохи порошку, розтер його пальцем.

— Он воно що! — викрикнув він. — А я вже подумав… Тільки це не нікель, а цинк. До речі, вживати його як внутрішнє не слід і від істерії він не допомагає, хіба як психотерапевтичний засіб. Теж мені, знайшли панацею — цинкова мазь!

Пан Анатоль зазирнув у баульчик, дістав крихітну баночку й простягнув її Юстусу. Баночка була повна білої мазі. Юстус узяв її трохи мізинцем і, не звертаючи уваги на здивований погляд пана Анатоля, спробував на смак. На зубах тонко заскрипіло, потім крізь в'язку нудотність незнайомого жиру пробився ледь гіркуватий смак туції. Юстус повернув баночку, обличчя його спохмурніло.

— Я згадаю в трактаті про вашу першість у цьому відкритті, — сказав він.

— Не варто, — Анатоль дружелюбно посміхнувся, — до того ж… — він не договорив, махнув рукою й повторив ще раз: — Їй-богу, не варто.

Юстус прибрав зі стола ліки й рукопис, а потім неголосно нагадав:

— Сьогодні операційний день. Чи не бажаєте бути присутнім?

В операційній панувала немилосердна жара. Стояв сморід сала від безлічі дешевих свіч, жаровня наповнювала кімнату синім вигарним димом. Цирульники — метр Фаворі й приїжджий ельзасець майстер Базель готували інструменти. Базель говорив щось упівголоса, а метр Фаворі слухав, презирливо настовбурчивши губу. Аптекар, пан Ришар Детруї, примостився в кутку, зиркаючи на всіх із-під насуплених сивих брів.

На них чекало три операції, перший хворий уже сидів у кріслі біля стола. Це був один із тих ландскнехтів, яких нещодавно найняв маґістрат для служби в міській варті. Кілька днів тому його було поранено під час сутички з бандитами, і тепер ліва нога на долоню вище коліна була вражена ґанґреною. Найманець сидів і розглядав свою опухлу, мертвотно-бліду ногу. Від сильного жару й випитого вина, настояного на маку, погляд його здавався відсутнім і тупим. Але Юстус знав, що в солдата така форма ґанґрени, за якої людина аж до кінця залишається при свідомості й відчуває біль. І ніщо — ні вино, ні мак не зможуть цей біль угамувати.

Пан Анатоль, який увійшов слідом, гидливо покрутив носом і промурмотав немовби про себе:

— Не хотів би я, щоб мені вирізали тут апендикс. Квартирка саме для Діогена. Лікар-філософ подібний до бога, чи не так? — запитав він голосно.

Юстус не відповів.

Останнім у приміщенні з'явився лікар Агель. Це був невисокий повний дідок із добрим домашнім обличчям. Та й весь він був якийсь домашній, навіть лікарська мантія мала на ньому вигляд затишного нічного халату. Лікаря Агеля любили в місті, вважаючи особливо вправним у жіночих і дитячих хворобах, і, мабуть, лише Юстус знав, скільки людей відправив на той світ цей добряк, який призначав кровопускання при лихоманках і інших сухих запаленнях.

Хворого поклали на стіл і міцно прив'язали. У праву руку йому дали великий ціпок.

— Жезл обертайте повільно й рівномірно, — статечно повчав доктор Агель.

Солдат спробував обертати ціпок, але пальці не слухали його. Тоді він заплющив очі й замурмотів молитву.

Юстус схилився над хворим. Пан Анатоль теж ступнув уперед.

— Тут обов'язково потрібний загальний наркоз, — злякано сказав він.

Юстус не слухав. Його вже опанував той чудовий стан відточеності почуттів, завдяки якому він успішно проводив щонайскладніші операції. І лише потім гарячка й операційна ґанґрена забирали в нього половину пацієнтів.

Юстус узяв вузький, схожий на бритву ніж і одним рішучим рухом розсік шкіру на ще не враженій ґанґреною частині ноги. Кімнату наповнив нестямний крик, який перейшов у вереск.

Далі почався звичний кошмар великої операції. Солдат рвався, кричав, голова його тіпалася на жорсткій шкіряній подушці, він затято смикав ремені, намагаючись звільнити руки з намертво затиснутим у побілілих пальцях ціпком. Пан Анатоль щось нечутно бурмотів позаду. А Юстус продовжував працювати. Розсічені м'язи округлими буграми здувалися в основі стегна, дрібні артерії спалахували фонтанчиками крові. Нарешті, оголилася найбільша судина стегна — відгалуження вени. Вона туго пульсувала під пальцями, напружена, болюча. Перерізувати її — значить дозволити пацієнтові стекти кров'ю.

— Залізо! — крикнув Юстус.

Одразу звідкись збоку підсунувся метр Фаворі з кліщами, у яких був затиснутий багрово-світний штир. Залізо торкнулося м'яса, яке засичало, вена зморщилася й обпала, вереск припинився. У тиші, що нахлинула, безглуздо пролунав голос лікаря Агеля, який тримав хворого за вільну руку:

— Пульс рівний.

Юстус швидко перерізував судини й волокна, що залишилися, оголив живу рожеву кістку й ступнув убік, поступаючись місцем майстрові Базелю, який очікував з пилкою в руках своєї черги. Майстер зігнувся над столом і почав пиляти кістку. Безвольне тіло сіпнулося, найманець болісно хрипів і булькав.

Базель квапливо пиляв, сніжно-біла кістяна стружка сипалася з-під пили й миттєво червоніла. Найманець знову кричав тонким вібруючим голосом, і в цьому крикові не було вже нічого людського, лише надприродний нестерпний біль. Детруї непотрібно метушився біля столу, обтираючи нещасному вологою губкою піт із лоба. Лікар Агель сидів, поклавши для годиться пальці на пульс хворому, й поглядав у віконце, за яким виднілися круглі башточки міського муру.

І тут… Крик знову різко обірвався, тіло ландскнехта вигнула страшна судорома, потім воно витягнулося й обм'якло. Білі від болю очі оскляніли.

— Пульс пропав, — констатував доктор Агель. Він помовчав трохи й додав: — Амінь.

«Як же це так? — Юстус розгубленим поглядом обвів присутніх. — Навіщо, у такому разі, всі вони тут? Милий недоумок лікар Агель, цирульники, аптекар зі своїм непридатним вином, він сам нарешті?..»

Дивний звук пролунав позаду — чи то гикання, чи булькіт. Там біля стіни скорчився пан Анатоль. Панові Анатолю було зле. Але він швидко опанував себе й звівся на ноги, пильно дивлячись в обличчя Юстусу. Юстус мовчки чекав.

— Чоловіче добрий! — істерично вигукнув пан Анатоль. — М'ясником вам бути, а не лікарем!

І вибіг з кімнати. Юстус повільно вийшов слідом.

У свій кабінет Юстус повернувся геть розбитим. У роті пересохло, ноги гуділи й підкошувалися, а найгірше те, що тремтіли руки. Дві операції довелося передати іншим, і метр Фаворі, ймовірно, ріже зараз цих бідолах під доброзичливим доглядом лікаря Агеля. Ну й нехай, він теж не залізний, до того ж лікар не зобов'язаний сам робити операції, для цього є цирульники.

Юстус підвівся, відімкнув великим ключем скриню, що стояла біля стіни, двома руками дістав з її глибин кістяну скриньку.

Гомеопатія вчить нас, що надмір жовтої жовчі повністю й без жодних ліків виліковують здоровим сміхом. Підняття ж чорної жовчі варто лікувати спокійним спогляданням. Ніщо так не заспокоювало лікаря Юстуса, як рідкісний скарб, що зберігався в скриньці. Обережно, один за одним, Юстус розкладав на чорному оксамиті скатертини потьмянілі від часу мідні ножі, долота, пощерблені ударами об кістку, погнуті шила, пилку зі стертими зубцями. Дивним було це начиння, цей інструмент на розкішній оксамитовій тканині, який давно віджив своє. І все ж для Юстуса не було дорожчої речі. У скриньці зберігалися інструменти Мондіно ді Люцці, великого італійця, який воскресив анатомію, що гинула під владою схоластів, першого лікаря, який відклав книгу, щоб узяти до рук скальпель.

Скрипнули двері, в кабінеті з'явився метр Фаворі. Перехопивши здивований погляд Юстуса, він квапливо пояснив:

— Я поступився своїм місцем метру Боні. У старого багато дітей і мало клієнтів. Нехай трохи заробить.

Це було дуже схоже на звичні манери модного цирульника, який не любив лікарняних операцій, тому що за них, на його думку, занадто мало платили.

Фаворі підійшов до Юстуса й, нахилившись, вимовив:

— Монґлієр помер.

— Як? — швидко запитав Юстус.

— Йому перерізали горло. Ймовірно, убивці влізли у вікно. Тварюка лихвар запевняє, що спав і нічого не бачив. Бреше, звичайно.

Юстус тяжко задумався. Метр Фаворі якийсь час очікував, розглядаючи розкладені на скатертині інструменти. Йому було незрозуміло, що робить тут цей ні до чого не придатний мотлох, але він боявся необережним зауваженням викликати вибух гніву в експансивного лікаря. Нарешті він обрав лінію поведінки й обережно завважив:

— Поважна старожитність, чи не так? Нині цим гидував би й тесля.

— Це речі Мондіно, — одізвався Юстус.

— Та ну? — здивувався цирульник. — Це той Мондіно, що написав «Вступ» до Галена? І він працював таким барахлом? — очі Фаворі затяглися мрійливою плівкою, він продовжував говорити мовби про себе: — Жаль, що мене не було в той час. Із моїми методами й інструментом я б затьмарив усіх лікарів того часу…

— Ви залишилися б звичайним цирульником, — жорстко перервав його Юстус. — Можливо, спочатку вам удалося б здивувати ді Люцці й навіть затьмарити його в очах невігласів, але все ж Болонець залишився б лікарем і вченим, тому що він мислить і йде вперед, а ви користуєтеся готовим. І звання тут ні до чого. У вашому цеху трапляються справжні оператори, майстри своєї справи, яких я поставив би вище від багатьох учених лікарів. Але це вже не цирульники, це — хірурги, прошу вас запам'ятати це слово.

— Так, звичайно, ви маєте рацію, — швидко погодився Фаворі й вийшов. Він образився.

Але й тепер Юстусу не вдалося побути самому. Майже відразу двері відчинилися знову, і в кабінет увійшов пан Анатоль. Він був уже цілком спокійний, лише в глибині очей тремтів злий вогник. Погляд його на секунду затримався на інструментах.

— Вирішили перекваліфікуватися на столяра? — запитав він. — Похвально.

Юстус мовчав. Пан Анатоль пройшовся по кабінету, взяв свій баульчик, розкрив, почав перебирати його вміст.

— Ви чули, Монґлієра зарізали, — сказав він трохи згодом.

Юстус кивнув.

— Ідіотизм якийсь! — поскаржився пан Анатоль. — Варварство! Досить з мене, я йду, тут неможливо працювати, сидиш немов у болоті…

Він замовк, очікувально дивлячись на Юстуса, але не почувши відгуку, сказав:

— Запам'ятайте, лікарю, щоб хворі не вмирали у вас на столі, необхідні дві речі: анестезія й асептика.

Що ж, у баулі пана Анатоля, імовірно, є і одне, й інше, але незабаром дорогоцінний баул зникне назавжди. Тому й чекає пан Анатоль питань і жалюгідних прохань, на які він, з усього видно, вже приготував гідну відповідь. Шкода випускати з рук такий скарб, але що б він робив, якби баул спорожнів? Два дні тому Юстус обійшов усіх міських склодувів, просячи їх виготовити трубку з голкою, якою користувався гість. Жоден ремісник не взявся виконати настільки тонку роботу.

— Скажіть, — повільно почав Юстус, — ваші методи лікування ви створили самі, ґрунтуючись на численних спостереженнях хворих і старанному читанні древніх авторів? І медикаменти, воістину чудесні, виготовили, виходячи з мінералів, трав і тварин, шляхом згущення, змішування й сублімації? Чи, принаймні, дали досвідченим аптекарям точні рецепти й формули?

Пан Анатоль чекав не цього питання. Він зніяковів і промурмотав:

— Ні, звичайно, навіщо мені, я ж лікар…

— Дякую вам, — сказав Юстус.

Так, правда виявилася на його боці. Баул справді приховував безліч таємниць, саме баул. Сам же пан Анатоль — порожній.

Дивна річ: блискуча бездарність — метр Фаворі й усемогутній пан Анатоль зійшлися в думці з приводу речей Мондіно ді Люцці. Так, вони мають рацію, інструмент Мондіно в наш час придався б хіба теслі, і все-таки вчитель із Болоньї незмірно більш видатний, ніж вони обидва.

Пан Анатоль закінчив збиратися, взяв свій баульчик, кілька секунд дивився на Юстуса, чекаючи прощальних слів, потім промимрив:

— Ну, я йду… — і зник за дверима.

І тільки тоді Юстус презирливо кинув йому вслід:

— Цирульник!

Залізний вік

Маркграф Раймунд Другий був, мабуть, найближчим до світлого образу Платонового «Государя» з усіх коронованих осіб. Історія про двох алхіміків, яку я тут розповім, напрочуд виразно підтверджує це. Узято цей анекдот із мемуарів достопам'ятного Ніколя Пфальца, прозваного за мудрість і нелицемірство Ферраріусом, і тому він заслуговує на повну довіру, чого не можна сказати про чимало інших вигадок дозвільних істориків.

Великий Раймунд, — пише Ферраріус, — один день у році присвячував геть незайвому заняттю: вислуховував кожного, хто прийде повідомити йому щось важливе. Суворо заборонялося в той день приходити з доносом, скаргою й наклепом; ослушникам погрожували батогом, однак людська природа така, що чимало прохачів таки отримували добрячого прочухана.

У такий день з'явилися до двору двоє алхіміків: Якоб Септимус і Петр Берґ. Більш несхожих людей важко було уявити. Перший пройдисвіт був низького зросту й лисий, відвислі щоки і в'яле підборіддя геть ховали шию, опускаючись просто на плечі, а стара мантія, у яку був одягнений алхімік, завжди була засаленою від цього неприємного сусідства. Другий прохач був високий, жилавий і похмурий. Навіть у палаці він не зняв пропаленого робочого фартуха, може, для того лише, щоб хоч трохи прикрити те, що було під ним.

І ось ці нікчемні істоти, які радше нагадували некрофагів, ніж шляхетний людський рід, оголосили, що володіють древнім секретом витягати із землі небесний метал, і на підтвердження цього подали правителеві якийсь злиток, у якому графський ювелір одразу ж визнав справжнє й непідроблене залізо.

Історія стара як світ, і вона однаково сумно закінчувалася за всіх часів! Але коли правитель запитав, що бажають алхіміки одержати за свій секрет і чому, якщо вони тепер найбагатші люди у світі, вони не придбали цього без його допомоги, то почув у відповідь те, що змусило деякого з наближених до влади людей засумніватися, чи справді шахраї стоять перед ними.

— Нам потрібно спокійно працювати, — сказав Септимус. — Ми шукаємо заступництва великого Раймунда, щоб уникнути тривожних турбот і погроз інших упливових заздрісників. Звернутися ж до тебе, пресвітлий правителю, нам порадила поголоска, яка називає тебе наймудрішим із князів.

— Нам потрібно місце на березі ріки, дозвіл палити вугілля, потрібне каміння, глина й право брати руди у всіх ріках і болотах графства, — пробасив Берґ.

— А чи багато потрібно вам смарагдів і берилів, адже, як відомо, залізо можна одержати, тільки перенаситивши бронзу самоцвітними каменями? — вкрадливо запитав граф.

— Смарагди нам не потрібні зовсім, — відрізав Берґ, і тоді батоги, уже приготовлені, прибрали, а прохання задовольнили.

— Ці двоє або дуже досвідчені шахраї, або шляхетні безумці, — пояснив Раймунд своєму синові, якого вже в ті роки навчав державної мудрості, — і в одному, і в іншому випадку буде цікаво подивитися, що вони робитимуть.

Багато тижнів поспіль на березі річки, що протікала неподалік від Маркенбурґа, чувся стукіт і скрегіт, здіймалися до сяючого неба чорні стовпи диму. Велетень Берґ на плечах носив камені, розжарював їх у багатті, бракуючи непридатні, а з тих, що залишилися, складав піч. Септимус, немов казкова жаба, шастав по найбільш смердючих болотах, черпав бруд із бездонних трясовин, сушив його й прожарював у ювелірному тиглі.

Досвідчений у своїй справі шпигун, приставлений до алхіміків, доносив Раймунду, що їхні вчинки позбавлені будь-якого сенсу й що нещасних варто визнати біснуватими й замкнути в клітку.

Але правитель барився й чекав. Невдовзі алхіміки представили йому ще один дорогоцінний злиток і запропонували приїхати й оглянути печі. Правитель подякував, привітав з удачею, радив продовжити так щасливо почату справу, але нікуди не поїхав.

Прибув же він у лігвище алхіміків зненацька й не попередивши нікого, навіть найближчих радників. Картина, що постала перед ним, давно була знайома йому з доносів. Небо застеляв дим, Септимус, у мантії, ще більш брудній, ніж завжди, вертівся коло печі, щось підкидав у вузький отвір, над яким колихався димний султан, і в той же час ногою натискав на велике хутро, прилаштоване збоку, і при кожному натиску султан плавно здригався. Берґ, стоячи неподалік, страшними ударами величезного молота плющив на обвугленій колоді сірий безформний шматок. Дзенькіт розносився далеко довкруж.

Усе це було б дуже схоже на печі для виплавки міді, але коли граф, якого супроводжували всього лише два охоронці, під'їхав і спішився, він побачив таке, що подив його межував із жахом. Молот у руках Берґа був не з міді й не з міцного каменю. То не була й тесляча кияня з переплетеної північної берези. У руках обшарпанця шляхетно сяяв залізний молот. Він розмірно піднімався й опускався, і при кожному ударі з-під нього летіли іскри.

А поруч, просто на голій землі, валялося кілька ваговитих злитків, і Раймундові не потрібний був ювелір, щоб зрозуміти, що лежить перед ним. Як заворожений дивився він на могутні розмахи коштовного інструменту.

Підійшов, витираючи брудні руки краєм мантії, Септимус.

— Чи задоволені ви, ваша величносте, нашою ретельністю? — тихо запитав він.

— О-о!.. — простягнув граф, не знаючи, що сказати, а брязкіт удару перервав його, виручивши розгублену думку.

Уражений маркграф мовчав, а молот у руках Берґа звучав усе тихіше, нарешті він стукнув останній раз, уже не гримотячи, а протяжливою співучою нотою, і Берґ, виштовхнувши в пил черговий шматок заліза, стер із чола піт і теж наблизився до правителя.

— Чи багато металу ви встигли виготовити? — запитав маркграф, намагаючись не вимовляти фатальної назви.

— Мало! — буркнув Берґ.

— Ми одержали всього двадцять два шматки вагою від п'яти до семи фунтів кожний, — відповів Септимус. — Тепер нам потрібні помічники й підмайстри, щоб виконувати просту роботу й учитися майстерності. Ми ж хотіли б продовжити пошуки й дослідження болотних руд…

— Я розгляну ваше прохання, — кинув граф, підхоплюючись у сідло, — а ви поки що передайте весь метал скарбникові й приготуйте інструмент до відправлення в палац. Не виключено, що вам доведеться переїхати туди.

Повернувшись у палац, государ віддав деякі накази. Воля ж великого Раймунда виконувалася настільки швидко й точно, що часом бувала виконана раніше, ніж висловлена. Не дивуйся цьому, простодушний читачу, але знай, що предки наші були мудріші від своїх нащадків.

Так що вже за дві години, зійшовши крученими сходами в підземні каземати, маркграф знайшов там і викувані шматки заліза, й інструмент, і самих алхіміків, зв'язаних по руках і ногах, із кляпами, вбитими в розтягнуті роти.

Побачивши правителя, Септимус засмикався, водячи скрученими руками по шорсткому каменю, а Берґ видав носом невиразний звук, чи то стогін, чи придушений кляпом сміх.

— Вітаю тебе, люб'язний друже, — м'яко сказав граф, підходячи до Септимуса й торкаючись його вузьким, розшитим срібною канителлю носаком черевика. — Мені дуже жаль, що нам доводиться зустрічатися за таких сумних обставин. Звичайно, я міг би просто вмертвити тебе, але розум і совість не дозволяють мені цього. Ти мудра, мисляча людина, те, що я назвав би сіллю землі, у цьому ти рівняєшся мені. Так-так, я сам визнаю, що ми рівні, хоча ти й лежиш у бруді. Зрештою, царських шляхів у геометрію нема, і всі ми вчили латинь за Теодолетом. Зовнішність оманлива, важлива душа, і ти, як особа духовна, знаєш це. Тому було б не по-людськи вбити тебе, не пояснивши причин.

Септимус знову засмикався й глухо замукав, обертаючи випнутими очами.

— Не силкуйся, друже мій, я й так знаю, що ти можеш мені сказати, — запевнив його граф. — Спочатку пункти заспокійливі. Primo: я вірю, що вам відкрився спосіб природного алхімічного одержання справжнього заліза. Ergo — з вас знімаються підозри в обмані. Secundo: я не бачу у вашому мистецтві нічого, що б суперечило Божим настановам і Його волі. Ergo — з вас знімаються обвинувачення в чорнокнижництві. Тепер ви запитаєте, що стало причиною такого суворого покарання, і я відповім: ви невинні. Єдине твоє лихо — надміру допитливий розум, який не бажає зважати на деякі заборони. Він і привів тебе до такого сумного кінця. Слухай же! Ви хотіли облагодіяти світ, зробити всіх багатими…

Септимус напружився й негативно замотав головою, а Берґ протестуюче заревів, немов бик, якого привели на бойню, і він зачув запах крові.

— О-о?.. — здивувався правитель. — Ти ще розумніший, ніж здалося мені спочатку! Виходить, ти розумієш, що залізо знеціниться й стане простим металом. Але скажи в такому випадку, кому воно буде потрібне? Правителі зубожіють, торгівля порушиться, але заради чого? Коли-небудь усе знову прийде до норми, і що ж вигадають нащадки в результаті такого потрясіння? Фінанси розстроєні, там, де нині платять унцію заліза, будуть віддавати фунт і більше золота або срібла. Угоди ускладняться, і купці першими проклянуть тебе. Але ж саме на купцях тримається добробут освіченої держави. Які ж блага принесе підданим дешеве залізо? Мідь і олово виженуть його з кухонь і їдалень, а золото й срібло — з ювелірних крамниць. Подумай, друже, адже залізо зовсім не красиве й цінується тільки через те, що рідкісне! І все-таки є одна сфера, де подібний винахід приймуть із радістю. Зброя! Ти мирна людина, Септимусе, то скажи: тобі не страшно? Я півжиття провів у сідлі, але все ж мало не посивів від думки, на що перетвориться світ, повен заліза… Бронза, зварена з належною кількістю берилів, звичайно, міцніша й краще надається для виготовлення пік і сокир, але ж залізо здешевіє! Ніхто більше не буде орати землю й пасти овець, шалені юрби мародерів почнуть валандатися по країні й виривати одні в одних рештки здобичі. Шляхетне мистецтво війни зостанеться хіба в переказах, зброя потрапить до рук черні, і підлий удар у спину вважатиметься великим подвигом. І все тому, що ти, Септимусе, звернув свій погляд на болота! Можливо, ти скажеш мені, що все буде зовсім не так. Численні й добре озброєні війська виженуть бандитів і охоронятимуть працю хліборобів, яким знаряддя з нового матеріалу принесуть небачену користь і процвітання… На жаль!.. Людина підла й невдячна, а з кіс занадто легко виходять ножі. Щоб перекувати рала на мечі, зовсім не треба бути вченим Септимусом.

Розпластаний чернець тільки ледь чутно зітхнув і заплющив очі.

— О, не перебивайте ж мене! — із нетерпінням закричав Раймунд. — Вам було надано всі можливості говорити на свою користь, перелічувати ті сфери, де це згубне відкриття могло б позитивно себе проявити. Тепер буду говорити я! Крім потрясінь минущих будуть втрати непоправні. Загинуть стародавні витвори геніальних ювелірів. Зроблені з нікчемного ферруму, кому будуть потрібні ці прикраси? Зникнуть цілі ремесла, запустіють квітучі області, ніхто більше не піде в пустелю на пошуки каменів, що впали з небес, і хіба дикуни будуть нипати по непотрібних пісках. Зачахнуть науки, так-так, твої улюблені науки зачахнуть! Нині сотні астрономів сидять біля зорових труб, очікуючи появи боліда, — а кому він знадобиться завтра? Досвідчені й умілі в арифметичних діях учені розраховують час появи падаючих зірок. Навіщо?

Правитель замовк і обтер із чола піт. Алхіміки лежали непорушно.

— Чого ж ти мовчиш? — запитав правитель. — Тобі нема чого сказати! Ось тому я, хоч і з важким серцем, вирішив умертвити тебе й твого підручного, а заодно й шпигуна — він уже мертвий. Так що ніхто не довідається, чи одержали ви земне залізо і як вам це вдалося. Прощай!

Із цими словами маркграф вийшов. Алхіміки немов не помітили його відходу. Септимус лежав, заплющивши очі, а в темних зіницях Берґа ніхто не зумів би прочитати його думок, та нікого це й не цікавило.

Відтоді минуло майже півроку, і якось уранці правителя підняв з ліжка переляканий скарбник. Із залізними злитками й інструментом алхіміків сталося щось незрозуміле. Їх густо покривав наліт на зразок зеленої плівки, яка лягає на стару мідь, але брудно-рудого кольору.

Раймунд взяв у руки дивний молот Берґа. На долонях залишилися жовті плями. Правитель презирливо посміхнувся й мовив:

— Усе ж я мав рацію. Справжнє залізо не іржавіє. А це, — звернувся він до скарбника, — вичистити до блиску, набити з нього повновагі монети й таємно, вроздріб, пустити в обіг.

І, помовчавши, додав:

— Гроші чеканьте французькі.

І ця остання фраза найбільше переконує історика, що вся ця оповідь є чистісінькою, неприкрашеною правдою.

Ганс Щуролов

Усюди жили чудеса. Вони ховалися під мітелками відцвілої трави, у калюжах, що позеленіли від спеки, серед надутих білих хмар, що прикрашали небо. Чудеса були цікаві, вони тяглися до Ганса, намагалися доторкнутися, зігнувшись у три погибелі визирали з-під кущів. Ганс не ображався, він і сам був цікавий. Якщо дивляться — отже, так їм краще, не треба заважати. Ось і зараз Ганс знав, що хтось притаївся за гілками, не зважуючись вийти. Нічого, у свій час з'явиться й він.

Ганс розв'язав торбинку, дістав житній сухар і почав голосно гризти. Крихти зібрав на долоні, широко розкрив її, показуючи всім, і тихенько свиснув. Із найближчого дерева злетіла пара пташок — незнайомих, їх Ганс бачив уперше. Сівши на краю долоні, пташки заходилися швидко дзьобати. Від частих обережних уколів боляче й солодко свербіла шкіра.

— А тепер що треба зробити? — запитав Ганс.

Пташки спурхнули, але за хвилину повернулися знову, упустивши на долоню по важкій перезрілій суниці. Злизнувши ягоди, Ганс підняв до губ сопілочку й узяв тонку ноту, намагаючись повторити ранкову пісню синиці. Але завмер, не почувши навіть, а просто зрозумівши, що той, хто стояв за кущами, дочекався свого часу й вийшов.

Ганс повільно підняв очі. Перед ним стояла босонога дівчинка років семи, у брудному й у багатьох місцях заштопаному платтячку. Дівчинка тримала за руку чотирирічне хлоп'я. Одразу було видно, що це брат і сестра. Хлопча стояло, учепившись у руку захисниці, й сопіло, насторожено розглядаючи Ганса. Руки й щоки дітей були густо вимазані зеленню, землею й суничним соком.

Ганс посміхнувся.

— Ти тут чаклуєш? — запитала дівчинка.

— Я тут обідаю, — сказав Ганс.

Він дістав із сумки ще один сухар, простягнув:

— Хочеш?

— Ти чаклуєш, — ствердно вимовила дівчинка. — Я бачила. І місце тут чарівне, ми завжди приходимо чаклувати на цю галявину, тому що тут під землею сама середина пекла.

— Та ну?! — здивувався Ганс. — І як же ви чаклуєте?

— Треба взяти лапу від чорної курки, стару зміїну шкіру і три краплі крові безневинної дитини, покласти все в горщик, який ніч простояв на цвинтарі, залити водою й варити цілих три дні. Якщо потім обляпати себе цим варивом, то відразу станеш невидимим.

— І виходить? — з цікавістю запитав Ганс.

— Три дні варити треба, — поскаржилася дівчинка. — Вода википає, а додавати не можна.

— А де ти збираєшся взяти кров безневинної дитини?

— А він навіщо? — дівчинка смикнула за руку брата. — Гансику, ти ж даси крові?

— Дам, — поважно сказав хлопчик.

— А я його потім чаклувати навчу. Так завжди роблять. Коли я була безневинною дитиною, старші дівчата в мене теж кров брали. Кололи палець і вичавлювали кров…

Ганс не витримав і розреготався.

— Значить… коли ти була… безневинною дитиною!.. А зараз ти хто?..

— Я пропаща душа, приречена на геєну огненну, — личко дівчинки залишалося серйозним. — Пан священик каже, що всі, хто вчиться чаклувати, гублять душу.

— Ось що, пропаща душа, — сказав Ганс, — давай їсти сухарі. У мене ще багато.

Він дав дітям по великій шкоринці, й коли вони сіли поруч на траву, сказав:

— Брата твого звуть Ганс, мене — теж Ганс, а тебе як?

— Її Лізою звуть, — оголосив Гансик.

— Отже ти, Лізхен, дуже хочеш бути невидимою?

— Ні, — відповіла Лізхен, — просто це найлегше. — Чорних курей у корчмаря повно, а зміїну шкіру в лісі знайти можна. Це ж не верблюд.

— Навіщо тобі верблюд? — здивувався Ганс.

— Начебто сам не знаєш? Голови приставляти. Людвіґ знайшов у батька на горищі мідну лампу. Це ж усі знають: якщо намазати мідну лампу верблюжою кров'ю, а потім запалити, то у всіх, кого лампа освітить, зробляться верблюжі голови, і вони так ходитимуть, поки не вимиєш лампу святою водою.

— Чудово! — зізнався Ганс. — хоча я бачив багато верблюдів і ще більше мідних ламп, а ось людини з верблюжою головою жодного разу не зустрічав.

— Так я й знала, що брешуть про голови! — обурено сказала Лізхен. — А ось ти краще скажи, чому тобі птахи ягоди носять і зовсім не бояться?

— А ти мене боїшся?

— Ні, — зізналася дівчинка. — Ти хоч і чаклун, але не страшний. Ти добрий.

— Ось і вони не бояться.

— Навчи й мене так.

— Добре, — сказав Ганс. — Я поки що поживу тут, ти приходь, я буду тебе вчити.

— А мені можна? — ревниво запитав Гансик.

— І тобі.

— А Анні? Вона внучка теслі Вільгельма.

— І Анні. Всім можна.

Наступного дня їх прийшло восьмеро. Крім Лізхен і Гансика, довготелеса дівчинка Анна; акуратно одягнений Людвіґ приніс знамениту лампу; з'явився безпритульний бродяжка Пітер — прудкий учень сажотруса, маленький і неприродно худий. Ще були два Якоби — сини підмайстрів ковальського цеху, один із них привів дворічну сестричку Марі.

Ганс на той час закінчив копати землянку й збирався відпочити.

— Ого! — вигукнув він, побачивши хлопців. — Як вас багато! Якщо так піде й далі, то незабаром усе місто Гамельн переселиться на мою галявину.

— Обов'язково! — радісно відчеканила крихітка Марі.

— А Гамельн великий? — з удаваним переляком запитав Ганс.

— Дуже, — підтвердила Лізхен. — Він більший від Гофельда й Рінтельна. Тільки Ганновер і Ерусалим ще більші.

— Тоді в моїй землянці всі не помістяться…

— Майстре, — безцеремонно перебив колишній сажотрус, — покажіть, як ви птахів приманюєте.

Ганс дістав сопілочку. Дзвінкий сигнал розбурхав ліс. Хтось зринув на верхівці дерева, шурхнув у траві, завмер, витріщивши чорні крапельки очей. Першими з гілки дуба спурхнули два лісових голуби. Вони опустилися Гансові на плече й голосно заворкотали, штовхаючись сизими боками. Пітер ковтнув слину, в його очах мигнув вогник. Голуби миттєво злетіли.

— Мені можна? — запитав Пітер.

Ганс простягнув сопілочку. Пітер засвистів.

— Нічого… — розгублено сказав він.

— Нічого й не вийде, — підтвердив Ганс. — Щоб тобі повірили, треба бути добрим, а ти зараз усього лише голодний.

— Тоді нехай іде й не вертається, поки не попоїсть, — рішуче сказав Людвіґ.

— Ти гадаєш, що це і є доброта? — запитав Ганс.

Людвіґ почервонів. Він розв'язав поясну сумку — імовірно, точну копію батьківської, дістав звідти два шматки хліба з маслом. Один простягнув Пітерові, інший, похитнувшись, розламав навпіл і віддав Гансику й Марі, які встигли опинитися на колінах у Ганса.

— Це вже краще, — посміхнувся Ганс.

Руда білка збігла вниз по стовбуру, стрибнула на руки Гансу, сіла стовпчиком, потім ухопилася лапками за шматок хліба, який тримав Гансик. Гансик засопів і потяг до себе хліб разом із білкою. Білка зацокала.

— Тихіше, тихіше, — мовив Ганс.

Він відламав від шматка шкоринку білці, решту повернув хлопчикові. Мир був відновлений.

— Його так не бояться, хоч він і жадібний, — із заздрістю мовив Пітер, облизуючи масні пальці.

— Виходить, не така проста це річ — добро, — сказав Ганс. — Ось ми зараз і подумаємо разом, яким воно може бути. Без цього в нас із вами нічого не вийде.

Розмова затяглася на весь день. Ганс пояснював, запитував, показував. Голос його охрип, губи розпухнули від безперервної гри. Білка кілька разів тікала й верталася, зграйками налітали галасливі птахи. Дітки очманіли від чудес і втомилися. Вони з'їли всі сухарі, що були в Ганса, і купу суниць, зібраних метушливими дроздами. Марі заснула, згорнувшись на розстеленій курточці Людвіґа. Гансик грався з білкою. Всі інші з'ясовували, якою повинна бути чарівна доброта.

— Якщо білка до мене прийде, а я її схоплю? — нападав старший Якоб, розумний хлопчик, єдиний крім Людвіга, хто вмів читати. — Її ж можна засмажити й з'їсти. Пітер же їсть білок.

— Як її їсти, якщо вона улюблена?! — скрикнула Лізхен, а Анна, яка за весь день не сказала й десяти слів, мовчки пересіла ближче до Гансика, щоб у разі чого захистити білку.

— А як ти улюблену курку їси? — не здавався Якоб.

— Вона по-іншому улюблена.

— Виходить, що добрій людині полювати не можна? — запитав Людвіґ.

— Можна, — сказав Ганс, — але якщо ти пішов на білку, то не клич її. Нехай вона знає, що ти її ловиш.

— Навіщо?

— Інакше буде нечесно. Давайте розберемо, чи може доброта обманювати… — Ганс обвів очима хлопців і раптом помітив, що вже вечір.

Улітку темніє пізно, сонце було ще високо, але в повітрі дзвеніла вечірня втома. Гансик, давши білці спокій, задрімав поруч із Марі. Пітер, який уже зголоднів, зосереджено жував листочки щавлю.

— Хоча про це ми поговоримо іншим разом, — поправився Ганс. — Якщо хочете, приходьте сюди… післязавтра. Завтра я піду на заробітки.

— Хіба вам теж треба працювати? — здивовано запитав молодший Якоб.

— Працювати треба всім, — відповів Ганс.

Він глянув на сонну Марі, яка вже перекочувала на руки до брата, і додав:

— Обов'язково.

Міський ліс тягся від ріки на схід, де грядою стояли невисокі, але круті гори. Ліс прорізала стежка на Ганновер, а біля ріки він був вирубаний, земля розорана. Міські, церковні й вільні селяни селилися там поруч у хуторах і маленьких сільцях.

Туди й вирушив Ганс.

Він обминув місто. Його гнітили стіни, тіснота людського житла, сморід, бруд. В селі всього цього немає — хто забруднений землею, той чистий. Тому ночувати Ганс намагався в полі або в лісі, а на заробітки ходив у село.

Досить швидко Ганс вийшов на невеликий хутір. Тут жили вільні заможні селяни — бавери. Два пси кинулися назустріч, зайшлися гавкотом. Але потім упізнали Ганса й змовкли. Із дому вийшов хазяїн. Ганс ударив об землю ціпком, на верхівці якого теліпалася зв'язка висохлих щурячих лап і хвостів.

— Мишей, пацюків виводити! — закричав він.

— Іди геть! — відповідав хазяїн. — А то собак спущу.

— Спускай! — Ганс розсміявся.

Він підійшов до великого пса, і той радісно заскавулів і почав тертися лобатою головою об ноги Ганса. Пухнатий хвіст скажено молотив повітря.

— Слово знаєш… — схвально пробурчав хазяїн. — Тоді нумо, виводь. Вийде — обідом нагодую і ще й з собою дам.

Ганс пішов до комори, на ходу дістаючи сопілочку. Пронизливо свиснув, потім пролунали болісні деренчливі переливи. У коморі почувся шерех, щось упало. Пси протяжно завили. Ганс продовжував грати.

Собі на життя Ганс заробляв вигнанням пацюків. Це були єдині живі істоти, які не викликали в нього радості. Вони завжди жили біля людей, найбільше їх було в містах. Ніхто у світі не бачив користі від пацюків. Вони гризли, псували, грабували. Якщо пацюкові вдавалося прижитися в лісі, він починав розбійничати: даремно розоряв гнізда, знищував жовтих полівок, ганяв на берегах річок сумирну хохулю, тривожив навіть крота в його глибокій норі. Лісові мешканці немов розуміли це й намагалися позбутися сірих розбійників. Удень лиси і яструби, а вночі сови вистежували їх і били. Пацюки тулилися ближче до житла, ховалися в льохах і коморах, але тоді приходив Ганс і виганяв їх.

Сопілочка нескінченно виводила один і той же мотив: «Небезпека! Небезпека! Тут не можна залишатися ні хвилини! Негайно тікати!»

Одна, дві, десять сірих тіней прослизнули через двір. У курятнику надривно заголосив, забив крильми й змовк півень. Пси, підвиваючи, позадкували в будку.

Ганс опустив дудку.

— Усе, — сказав він. — До післянаступної осені сюди не прийде жоден пацюк.

Хазяїн витер піт, перехрестився. Потім швидко пройшов у дім, виніс дві булки хліба, товстий шмат сала й шкіряну флягу з вином.

— Поїси, добрий майстре, де-небудь, — вибачаючись сказав він. — Я людина проста, неук. Мені страшно пускати тебе в дім.

— Спасибі, — сказав Ганс, приймаючи хліб.

Він уклав провізію в сумку й пішов до воріт.

— У Гамельн іди! — крикнув услід хазяїн. — Пацюків у Гамельні — море! Добряче втомили. Там заробиш.

Наступного дня до землянки прийшло п'ятнадцять дітей.

Із очеретин, із вербових гілок Ганс наробив дудок, флейт і свистунів. Галявина наповнилася шумом. Ганс без упину грав, намагаючись відшукати в дітях ту світлу ноту, яка звучала в ньому самому. Що для цього потрібно? Доброта? Діти не бувають злими. Цікавість, подив? Цьому Ганс сам міг би повчитися у своїх учнів. Виходить, щось іще… Він не знав, що саме.

Ще через день з'явилося близько півсотні хлопчиків і дівчаток. Зібралися, мабуть, усі діти Гамельна, які не були весь день разом із батьками прикуті до верстата, щоб заробляти на життя. Ганс злякався, зміркувавши, що в місті неодмінно кинуться шукати дітей, але особливо роздумувати про це було ніколи, бо саме тоді прийшов успіх.

Першою була Анна. Ганс постійно відчував м'яке тепло, що виходило від дівчинки, але все ж не підозрював, що вона так легко й просто сприйме його науку. Анна, як завжди, сиділа збоку, в розмовах участі не брала, неголосно награвала на кособокій сопілочці. Кращі інструменти розхапали інші. Але її пісенька змусила замовкнути всіх, хто був поруч, а потім із кущів і прим'ятої трави на дівчинку дощем посипалися десятки й сотні коників. Вони складали крильця й одразу починали скрекотати в унісон тонкому звуку сопілки. Багатоголосий хор видзвонював міддю, усе решта довкола змовкло, на обличчях блукали неуважні посмішки, а Ганс посміхався не криючись. Його переповнювала радість і ще легка досада, що сам він колись не міг додуматися до такого простого й гарного дива.

Анна обірвала музику й упала на землю, заховавши обличчя в долонях. Коники, великі й маленькі, розбігалися в різні боки. Гансові довелося заспокоювати налякану удачею Ганну, а потім і Лізхен, яка розплакалася. Лізхен дуже пишалася, що вона перша знайшла Ганса, вона єдина називала його на «ти» і щиро думала, що має якісь особливі переваги. Тепер вона тяжко переживала чужу перемогу.

Але потім вийшло й у Лізхен, і в молодшого Якоба, і в інших. Із тих, хто прийшов до нього в перші дні, невдача спіткала тільки Пітера. Він старався, але звірі не слухали його, а ті, яких посилав Ганс, ішли неохоче, з примусу.

І все-таки це був чудовий день.

— Приходьте завтра! — казав Ганс, проводжаючи дітвору до дороги. — Завтра ми з вами подумаємо, чи боїться доброта веселощів.

— Ні, не боїться! — відповідали йому.

— Правильно! У такому разі завтра ми влаштуємо великий хоровод.

Уночі Ганс не лягав спати. Він сидів на порозі землянки й грав. Звук був такий тонкий, що людське вухо не чуло його. Але Ганс знав, як далеко летить його пісня. Завтра він повинен улаштувати справжнє свято, яке запам'ятається надовго, закарбується в пам'яті так, щоб його не змогли витравити майбутні роки. Пісню чули на сході в хащах Шаумберга, вона проникала на заході в глухі зарості на гірських схилах Тевтобурзького лісу, піднімала звірину в ущелинах, де в древні часи ховали римських прибульців, тремтіла над затишними притулками, тривожила, будила…

Уранці юрба дітлахів висипала на галявину. Вони були збуджені й налаштовані на незвичайне. Ганс розсадив їх широким колом, і оркестр невлад заграв. Десятки флейт і сопілок не так допомагали, як заважали Гансові, але він швидко зумів заразити веселощами нетерплячу дітвору. Залишалося лише зламати недовіру тварин, тих, що зібралися в окрузі, але не надто покладалися на доброту такої кількості людей.

Сопілочка в пальцях Ганса повторювала:

— Сюди, сюди! Небезпеки більше немає! Прийшла весна, журавлі танцюють на болотах, повернулася радість, веселощі. Ідіть всі сюди!

Найхоробрішими виявилися зайці. Кілька довговухих вискочили на галявину. Очманівши від світла й шуму, вони почали, немов у березні, стрибати й перевертатися через голову. За ними рудою блискавкою вистрибнула лисиця. Зараз їй було не до полювання; згадавши дитинство, стара злодійка кружляла, ловлячи власного хвоста. Кілька козуль вийшли з кущів і зупинилися. Десяток кабанів рушили було до провізії, складеної дітьми в єдину купу, але Ганс погнав їх на середину, в хоровод. Пташиний гомін заглушав усе, крім сопілочки Ганса. Діти покидали інструменти й кинулися в танок.

Ганс грав.

Перед землянкою тривала весела метушня. Хлопчики й дівчатка різного віку, всіх звань і станів, бідняки в сірому лахмітті й діти купців та багатих цехових старійшин у добротних курточках, а декотрі навіть у черевиках, стрибали й кричали, верещали, переверталися й реготали від безпричинної радості. Сьогодні їм дано забути все, що роз'єднує їх. Дай Боже, щоб це почуття верталося до них потім хоча б зрідка.

Серед дітей бігали й бавилися звірі, ті, кого Ганс відшукав на околицях міста, і ті, що спустилися з гірських схилів. Вовки, лиси, борсуки, козулі й олені. Тільки сьогодні й тільки тут вони не боялися нікого. Нехай діти думають, що це вони зробили таке. Зрештою, так воно і є.

Пальці Ганса літали над отворами флейти. Мотив, що загубився в шумі, здавався нечутним, але насправді його чули всі. Поступово Ганс підводив танець до кінця. Коли стихне сопілочка, чи зуміють діти й тварини самі не злякатися й не полякати одні одних? Лиха не трапиться, у цьому Ганс був упевнений. Він відчував усіх, хто був на галявині. Троє ведмежат бавилися біля його ніг, а неподалік, сховавшись за валуном, недовірливо й ревниво стежила за ними ведмедиця. Битий життям вовк-одинак, який узимку розбишакував на дорогах навколо міста, прийшов і сховався в кущах. Але сьогодні вони нікого не зачеплять: ревнощі ведмедиці вгамовуються, а не здатний до веселощів сухоребрий бандит уже збирається позіхнути протяжним скигливим звуком і піти геть.

Потім Ганс відчув, що сюди йде ще хтось. Їх багато, вони злі й небезпечні. Що ж, ласкаво просимо, сопілочка зустріне вас, і ви підете, нікого не зачепивши. Сьогодні в хижаків пісний день.

— Іменем Господа, припиніть! — пролунав крик.

На краю галявини, високо тримаючи чорне розп'яття, стояв священик. Позаду з алебардами наготові вишикувалися шестеро стражників. Від цієї групи віяло такою злістю, ворожістю й страхом, що музика обірвалася на половині такту.

— Диявольський шабаш! — просичав священик, ще вище піднімаючи розп'яття. — Забороняю й проклинаю!

По траві прошурхотіли кроки, застукали копита — звірі кинулася врозтіч. Ганс чув, як разом із ними тікає боязкуватий Франц-жебрак.

— Тікайте! — мовчки наказав Ганс іншим.

Діти з вереском помчали в різні боки. Це був не той самозабутній радісний вереск, що хвилину тому. Так верещать від страху, зустрівши в лісі змію.

Ганс залишився сам.

— Іди геть, сатано! — голосив священик, тицяючи в обличчя Ганса хрестом.

Стражники підняли алебарди.

— Не смійте! — пролунав крик.

Кволий Пітер вискочив звідкись, став на шляху солдатів, намагаючись захистити Ганса. Одночасно з трави зринула сіра тінь і звелася на ноги, немов вірний пес. Вовк-одинак, людожер, жах округи, настовбурчив на загривку шерсть, напружився й загарчав. Цього звіра знали всі — озброєні, заковані в сталь люди позадкували.

— Ідіть собі, — сказав Ганс.

Нерви священика не витримали. Він упустив хрест і кинувся напролом через кущі, підвиваючи від жаху. За ним, покидавши алебарди, бігли стражники.

Ганс оглянув спорожнілу галявину.

«Ось і все, — подумав він. — А все ж у Пітера теж вийшло, адже це він привів мені на допомогу звіра, з яким навіть мені непросто було б упоратися».

— Майстре, — сказав Пітер. — Вони повернуться. Треба йти.

— Так, звичайно, — одізвався Ганс.

Він виніс із землянки торбинку, склав у неї частину їжі, принесеної дітьми.

— Ходи, поїси, — покликав він Пітера.

— Я не хочу, — відповів Пітер. — Я краще збігаю в місто, розвідаю, що там.

— Будь обережний, — сказав Ганс.

Пітер не повернувся. Ганс дарма чекав його. Зате ближче до вечора прибіг старший Якоб. Йому заледве вдалося втекти зі схвильованого міста.

— Пітера схопили! — крикнув він. — Отець Цвінґер каже, начебто Пітер просто на його очах перекинувся вовком.

— Де Пітер? — запитав Ганс, піднімаючись.

— У вежі, — Якоб схлипнув. — Вони всіх забрали, і Лізхен, і Анну, і Фріца з Мільхен. Тільки їх солдати відвели в маґістратуру, а Пітера — у вежу.

— А як ти?

— Цвінґер пам'ятає тільки тих, кого готує до конфірмації, а я вчуся в патера Бера. Може, мене ще й не зачеплять.

— Добре, — сказав Ганс. — Іди вперед, не треба, щоб нас бачили разом. Я піду виручати Пітера й інших.

Місто Гамельн стоїть на правом березі Везера на високому пагорбі. Древнє місто — ще римляни знали Гамелу. Багате місто, славне з-поміж інших ганзейських міст своїми купцями, які дужою рукою тримають торгівлю з усією Верхньою Німеччиною. Двадцять п'ять років тому єпископ Мінденський Відекінд намагався забрати в міста привілеї, але його вщент розбили біля Седемюнда. Місто славиться майстрами-каменетесами, хитромудрими шамшевниками й ковалями. Швидкий Везер крутить чимало млинів, кожен другий городянин зветься Мюллером.1[1] Велике місто, мало не шість тисяч люду живе за його стінами.

Торговельна частина, затиснула між скелею й Везером, сто років тому теж була огороджена стіною, але все ж тут не так тісно, як у верхньому місті. Вулиці доводиться робити ширші, щоб по них пройшли вози з товаром, а площа між маґістратурою й собором святого Боніфація не менша від бременської.

Ганс пройшов у місто через нижні ворота. Його не зупинили — це була удача, тому що грошей у Ганса не було, а з нього як із бродячого майстрового, могли вимагати за вхід срібний гріш.

Місто оточило Ганса з усіх боків. Кам'яні будинки, всі, як один, двоповерхові, з нависаючим другим поверхом. Зверху, з-під даху, стирчать балки, на які в базарні дні приладжують блок, щоб піднімати нагору товари. Головна вулиця навіть вимощена, дерев'яні плахи бруківки танцюють під ногами, викидаючи крізь щілини фонтанчики рідкого бруду. Над стічними канавами зведені містки.

«А пацюків тут і справді багацько», — відзначив про себе Ганс, глянувши на пориті ходами стіни канав.

Пацюки були всюди; нахабні, розжирілі, вони почували себе хазяями в місті, де не дозволяли жити ні горобцям, ні гнучким ласкам, ні кішкам. Що тут удієш, Гамельн веде велику хлібну торгівлю. Де хліб, там і пацюки.

Ганс пройшов повз древню, з поруйнованими бійницями, вежу Армінія. Тут війська Відекінда фон Міндена ледь не ввійшли в місто, і ось уже двадцять років маґістрат збирається й ніяк не може знести руїну й натомість побудувати справжню фортецю. Ганс оглянув вежу, прикидаючи, куди могли посадити Пітера, нічого не придумав і пішов далі. Маґістратура була на площі навпроти собору святого Боніфація. Дзвонили до вечірні, по площі йшов люд. Ганса одразу впізнали — очевидно, місто вже знало про нього.

За хвилину з собору вибіг патер Цвінґер.

— Затримайте цього чоловіка! — закричав він. — Я обвинувачую його в малефіціумі[2] й спокушанні!

Навколо скупчилася недоброзичлива юрба. Ганс мовчки чекав.

— Отче, — запитав багато вдягнений городянин — імовірно, член маґістрату, — ви обвинувачуєте його самі? Адже тоді вам доведеться чекати у в'язниці, поки обвинувачення не буде доведене.

— Воно буде доведене негайно! — відрізав священик. — Шестеро вірних громадян застали цього бурлаку під час мерзенного волхвування. Всі вони підтвердять мої слова. Ми на власні очі бачили шабаш.

Юрба зашуміла. Ганса відвели в маґістратуру, замкнули в підвалі. Крізь товсту кам'яну стіну він невиразно розрізняв шум, дитячі голоси й плач. Як міг, Ганс намагався заспокоїти дітей, але його голос не доходив до них.

— …Таким чином, слідуючи духу й букві булли «Голос у Римі», необхідно визнати обвинувачуваного не лише чаклуном і злим малефіком, але і єретиком, дії якого підпадають під юрисдикцію святої інквізиції й, крім відмови в причасті, караються стратою в ямі або на багатті…

Ганс нічого не розумів. Коли вранці він піднявся з підвалу в цей зал, то найперше сказав, що згоден прийняти будь-яке покарання й просить лише відпустити дітей додому. Але на його слова не звернули жодної уваги. Судовий процес проходив за давно встановленим розпорядком, і було зрозуміло, що Ганс нічого не зможе в ньому змінити.

Перед глядачами на підвищенні сиділи судді. Їх було троє. Бурґомістр Ференц Майєр, древній старець, він мерз у пишному, не за погодою теплому каптані й час від часу засинав на очах у всіх. По праву руку від бурґомістра сидів гладкий патер Бер, канонік собору, а ліворуч — маґістр Вольф Бюрґер, той городянин, який запитував, хто обвинувачує Ганса. Темне обличчя Бюрґера було немов вирізане з твердого грушевого дерева; коли він говорив, то здавалося, що губи не рухаються.

Ганс стояв посеред залу обличчям до суддів, а патер Цвінґер — позивач — говорив, стоячи за спеціальною кафедрою, кричав, показував на Ганса пальцем, обвинувачував у всіх можливих гріхах:

— Іще бременської єресі не позбулися, а нині пагубна спокуса штединґців проникла до нас. Стараннями інквізиторів установлені незлічимі лиходійства тих, хто продався дияволові, і ніяке покарання не буде занадто жорстоким для них. Якщо ми не хочемо, щоб завтра в Римі закликали до хрестового походу на Гамельн, як це сталося нещодавно з Бременом, ми зобов'язані припинити зло сьогодні. Усіх і кожного, хто був помічений на бісівському шабаші біля гори Ольденберґ, слід віддати катові й скарати на смерть!

У залі хтось зойкнув, а патер Бер неспокійно засмикався й вимовив:

— Навряд чи доречна така суворість. Саксонським капітулярієм Карла Великого заборонено вірити в чаклунство. Такої ж думки дотримується й канон «Єпископи».

— Бременський округ ще димує! — скрикнув Цвінґер.

— Отець Цвінґер має рацію, — коротко сказав Вольф Бюрґер, — але спочатку заслухаємо свідків.

Один за одним виходили в центр залу стражники. Плутаючись і збиваючись, розповідали, що саме застали вони на галявині. Комусь уявлялися чудовиська й соромітні непотребства, інші бачили просто звірів, що шалено стрибали, але всі вказували, що Ганс був головою збіговиська.

Серед глядачів почалося ремство. Особливо воно посилилося, коли свідки розповідали, як хлопчисько-злидень перетворився на вовка. Щоправда, і тут одні стверджували, що перекинувшись на вовка, Пітер зник, а інші, що роздвоївся, але суть полягала не в тому. Скаженого хижака гамельнці дуже добре знали.

— Побити камінням! — крикнув хтось.

Бюрґер підняв долоню, вимагаючи тиші, й оголосив:

— Гансе на прізвисько Щуролов, що скажеш ти?

Ганс судомно ковтнув слину, тамуючи хвилювання.

— Там не було нічого надприродного, — сказав він. — Пітер зовсім не вервольф, і я теж не чаклував. Я лише хотів навчити дітей моєму мистецтву. Це дуже гарне й потрібне людям ремесло…

— Блюзнірство! — завив Цвінґер, а бурґомістр раптом стрепенувся, прокидаючись, і прошамкав:

— Кожен, хто довів, що володіє ремеслом, необхідним і корисним жителям, має право випросити в маґістрату дозвіл улаштуватися в місті, набрати учнів та підмайстрів і об'єднати їх по закінченні належного числа років у цех, якому, залежно від заслуг, привласнюються штандарт і привілеї, — Майєр втягнув голову в плечі й знову задрімав.

— Гансе Щуролове, — мовив патер Бер, — поясни нам, що гарного у твоєму ремеслі й чому саме ти вчив дітей.

— Я вчив їх усьому, що знаю сам. Я можу змусити впасти зграю сарани — на щастя, у ваших краях ця напасть не водиться; мені неважко зупинити ратного хробака. Але зазвичай я виводжу пацюків і мишей, недарма мене прозвали Щуроловом.

— Прекрасне заняття для сина Людвіґа Мюллера, — завважив Бюрґер, — ловити по чужих коморах мишей, отримуючи один пфеніґ за дюжину хвостів!

— Я вчу всіх, хто приходить по науку! — вигукнув Ганс. — І я не ловлю пацюків, я виганяю їх, усіх і надовго!

Вольф Бюрґер, перегнувшись через бурґомістра, пошептався з патером Бером. Той згідно кивнув. Тоді Бюрґер, непомітно штовхнувши, розбудив бурґомістра й почав щось утовкмачувати йому. Старий слухняно підвівся й оголосив:

— Суд пропонує Гансу Щуролову довести своє вміння й відвести від себе обвинувачення в чорнокнижництві. Для цього призначається випробування, згаданий Ганс повинен вивести пацюків і мишей з комор і хлібних магазинів міста Гамельна.

— І тоді мені дозволять мати учнів? — запитав Ганс.

— Ми приймемо рішення, залежно від результатів випробувань, — мовив бурґомістр.

— Уже сьогодні в Гамельні не залишиться жодного пацюка, — твердо сказав Ганс.

У супроводі суддів і охорони Ганс обійшов місто. Місто було велике — більше трьох сотень кам'яних будинків. Пацюки таїлися в кожній щілині — незлічимі полчища пацюків. Він не міг би прогнати їх — їм нема куди піти. Залишалося останнє.

Колись під час своїх мандрівок цікавий Ганс заблукав далеко на північ, у Лапландію. Там досі живуть язичники, які моляться дерев'яним бовванам і звіриним черепам. Там так холодно, що не росте навіть ліс, і немає трави, щоб прогодувати корів і коней. Люди там їздять на оленях, а взимку сонце боїться визирнути з-за краю землі. У цих тундрах живе строката сніжна миша — лемінґ. Малюсіньке звіря, неодмінний корм величезних білих сов, хижих песців, одягнених у теплі шуби, і навіть виголоднілих за сіллю оленів. Але часом з лемінґами стається щось дивне, і тоді вони збираються в череди і йдуть у море. Ганс бачив юрби крихіток, що поспішають на неминучу загибель. Строкаті миші невтомно йшли у воду. Вода бурлила. Косяки тріски й лосося піднялися з глибин по легку здобич. У повітрі стояв стогін. Кричали чайки, плакав вітер. І ще чувся тонкий скрип, свист — той сигнал, що кликав лемінґів у похід. Цей звук Ганс не зміг би забути ніколи. І зараз він вирішив зіграти на флейті великий заклик.

Ганс не вагався, він знав, що зуміє це зробити, хоча ніколи йому не доводилося вбивати, використовуючи свій дар. Гамельнські дітлахи прекрасно знали, якою буває, а якою не буває доброта, вони б не повірили, що доброта здатна обманювати, змушувати до чогось і навіть убивати. А вона вміє все, лише треба пам'ятати, що одного разу тендітне диво може розбитися, і ніщо не поверне його. Але зараз Ганс про це забув.

Він замружився, набрав у груди повітря й заграв. Інструмент загудів незвичайно й страшно. Звук дряпав слух, проникав у душу й не кликав, а тягнув за собою. Усюди: в затишних норах під стінами будинків, у підвалах, на горищах, серед старих розхитаних мурів або дерев'яної потерті, під розбитою бруківкою засмічених вулиць тривожно закопошилося довгохвосте населення. Пацюки припиняли гризти, сонні прокидалися, самки покидали сліпих безпомічних дитинчат, і всі серед білого дня, забувши про обережність, поспішали до Ганса. Вони утворили широке ворухливе коло, насторожено дивилися на Ганса, ще не розуміючи, що робити далі. Ганс обережно рушив, намагаючись ні на кого не наступити. Килим пацюків поповз слідом, завмерлі, мов статуї, ландскнехти залишилися позаду.

Ганс повільно йшов уперед, ні на секунду не відриваючи сопілочки від задерев'янілих губ. Вал пацюків котився за ним, з кожного провулка назустріч їм випливали нові хвилі. Іноді пацюк вистрибував просто з вікна будинку, й тоді звідтіля чувся здушений жіночий писк. Решту міста мовчало: ні криків, ні шуму, ні стукоту інструментів — лише тремтяча музика й тисячократний шерех.

На березі Везера Ганс зупинився. Тут були замкнені іржавими ланцюгами спуски до води, причали для хлібних барок, магазини зерна, склади шкір і заліза. Потік звірків був несказанно великий, пацюки вкрили замшілі сходи й, ні на секунду не затримавшись, посипали у воду.

Везер — велика й небезпечна ріка. У верхів'ях вона з плюскотом мчить по камінню. Мимо Бремена тече широко й поважно. Біля Гамельна плин спокійний, але стрімкий, ширина ріки понад двісті кроків, на середині дна не дістати навіть довгою жердиною. Переплисти Везер — справа нелегка, а для пацюка — просто безнадійна. І все ж вони йшли, крутячись живим виром, задні напирали на передніх, і всі кидалися з останньої сходинки у воду. Серед піни миготіли підійняті вусаті носи, які хапали повітря. Вода підхоплювала пацюків і, завертівши, несла. Деяких плин викидав на камені нижче пристані, але вони одразу завзято кидалися назад уплав на той берег.

Ганс стояв на краєчку. Пацюки обтікали його з обох боків, дрібно стукаючи лапками, пробігали просто по ногах. Потік поступово рідів, берег очистився, і невдовзі остання гостра мордочка зникла під водою.

Пісня обірвалася. Ганс перевів подих і оглянувся.

Він побачив патера Цвінґера. Священик стояв по пояс у воді, очі в нього були білі, рот відкритий і зуби оскалені. Холодна вода привела його до тями, він, запинаючись, почав читати екзорцизм про вигнання бісів:

— Відійди, злий духу, сповнений кривди й беззаконня, відійди, виплодку олжі…

Ганс відвернувся. За два кроки позаду стояв Вольф Бюрґер. Його тверде обличчя було непроникне.

— Гансе Щуролове, ти гросмейстер у своєму ремеслі, — сказав він. — Я не сподівався такого. Ходімо, суд повинен закінчитись.

У кінці вулиці зринули, поспішаючи, ландскнехти.

Якщо й перед тим великий зал ратуші був переповнений, то тепер тиснява стояла просто неуявна. Охорона заледве очистила місце посередині. Судців ще не було, Ганс довго чекав, переминаючись із ноги на ногу. Вольф Бюрґер нервово походжав туди-сюди, потім сів за стіл і почав щось писати. Нарешті, з'явилися патер Бер і Ференц Майєр, який опирався на ціпок. Тюремник відвів закутого в кайдани Пітера.

— Усе буде добре! — крикнув йому Ганс.

Пітер кинувся до Ганса, але тюремний доглядач смикнув за ланцюг, і хлопчик упав.

Пізніше від усіх прийшов патер Цвінґер. Губи його були щільно стиснуті, нова сутана різко шелестіла при ходьбі.

Секретар суду підвівся з-за свого столика і, співучо вимовляючи слова, виголосив:

— Засідання оголошується відкритим. Добродії судді, чи задоволені ви результатами випробувань?

За суддівським столом кивнули.

— У такому випадку я від імені маґістрату й громадян міста прошу вас розсудити цю справу за законом і совістю й винести ваш вирок.

— Про що тут міркувати? — пробурчав бурґомістр. — Хлопець, безсумнівно чаклун, але ж пацюків він вивів. Нехай собі йде на всі чотири сторони.

Патер Бер сидів із замисленим виглядом, зчепивши пальці на округлому череві. Бюрґер скінчив писати й передав аркуш бурґомістрові. Майєр прочитав.

— А можна й так, — сказав він, узяв перо й поставив унизу підпис.

Патер Бер, дочекавшись своєї черги, теж прочитав документ.

— Але це жорстоко! — вигукнув він, відсуваючи папір.

— Це необхідно, — неголосно сказав Бюрґер.

Він нагнувся й почав щось шепотіти Беру. Канонік стражденно морщився, тряс головою, але відтак не витримав:

— Ну добре, нехай буде по-вашому, але я вмиваю руки.

Документ він віддав, не підписавши. Секретар поставив унизу печатку, а потім оголосив вирок:

— Ми, виборний суд вільного імперського міста Гамельна, розібравши й обговоривши за законом і совістю обвинувачення, висунуте преподобним Вілібальдом Цвінґером проти мандрівного майстра Ганса на прізвисько Щуролов, визнали його обґрунтованим і правдивим. Доведено, що було спокушання дитячих душ до негідних і небезпечних занять. Ганс Щуролов і далі підозрюється у зв'язках із ворогом Господа й роду людського. Разом із тим, послуга, яку зробив він місту, велика й безсумнівна. Взявши до уваги все це, а також пам'ятаючи, що булла суворо велить, щоб ніхто під загрозою вигнання не навчав і не вчився такій мерзоті, суд постановляє: обвинувачення в малефіціумі з вищезгаданого Ганса Щуролова зняти, за інші ж провини присудити його до ганебного стовпа й вигнання за межі міста, — секретар зупинився, глянув спідлоба на блідого Ганса, а тоді продовжив: — Стосовно ж злиденного бурлаки, що йменує себе Пітером, достовірно встановлено, що він, продавши душу дияволові, перекидався диким звіром і чинив на дорогах розбій. Тому вирішено його, як злісного й нерозкаяного малефіка, скарати смертю на багатті. Попередньо його слід піддати катуванням, тіло вервольфа буде роздерте залізними пазурами, як і він роздирав своїх жертв. Інших же, з огляду на ніжний вік і повне каяття, покарати батогами й віддати під опіку батькам.

Пітер закричав. Ганс рвонув до нього, але його збили з ніг і виволокли з маґістратури. Тут на сходах було вмуроване в стіну кільце. На ньому висіли кайдани, у які заковували безнадійних боржників і всіх тих, кого маґістрат присудив до ганебного стовпа. Кат швидко склепив залізні кільця на зап'ястях Ганса. Тепер Ганс був немов розіп'ятий біля стіни. Поруч на спеціальному гаку висів батіг. Кожен мав право вдарити засудженого.

Із маґістратури виходили люди. Чимало з них зупинялися біля Ганса. Якась жінка, невисока й худа, підскочила до нього впритул і зірвала з гака батіг.

— Диявол! — крикнула вона. — Через тебе мою Марту битиме кат! Ось так! — багряний рубець проорав Гансові щоку. — Ось так! — жінка вдарила ще раз, плюнула Гансові в обличчя й, кинувши батіг, побігла геть.

— Правильно! — крикнули в юрбі. — Бий його за дітей!

Уперед вийшов плечистий бородань, у якому Ганс угадав батька Якоба й маленької Марі.

— Треба бити, — сказав він, піднімаючи батіг.

Батіг свиснув. Ганс не намагався ухилитися від удару.

— Нумо ще! — почулося з юрби, але бородань раптом повісив батога на місце й швидко пішов.

Більше Ганса не били.

День усе не закінчувався. На площі три теслі споруджували поміст для катувань. Поруч рили яму, щоб поставити стовп, навколо якого складуть багаття.

— Вони не посміють цього зробити! — шепотів Ганс. — Я не дозволю!

Віддзвонили другу годину. З будинку поруч із собором вийшов патер Цвінґер. Він гуляв із собачкою. Маленький білий цуцик крутився біля його ніг, високо підстрибував, намагаючись дістати хазяйську долоню. Цвінґер підійшов, аби подивитися на Ганса. Губи розтяглися у посмішку.

— Кусь! — наказав він собачці.

Песик нерозуміюче завиляв хвостом, потім заскиглив й позадкував. Цвінґер посміхнувся, взяв батіг, розмахнувся… Тієї ж миті песик, підстрибнувши, вчепився зубами в його руку. Патер, вилаявшись, копнув песика, затиснув рану долонею й зник у своєму будинку.

На площі почало темніти. Сторожі замикали вулиці. Продзвонили перший обхід. Ганс стояв, притулившись до стіни і намагався зосередитись. Тепер він знав, що робити. Щоправда, сопілочка залишилася у в'язниці, та й руки до обличчя піднести неможливо, але якщо треба, то він упорається й так. Завтра, коли Пітера виведуть із вежі, звідусіль злетяться хмари білих метеликів. Вони кружлятимуть навколо Пітера, покриють білим килимом багаття. Люди повинні зрозуміти, що хлопчик ні в чому не винен. Але якщо й знамення не нарозумить їх, тоді доведеться вчинити жорстоко. Не дай Боже катові торкнутися Пітера, у ту ж мить із вежі собору зірветься яструб, що нестиме затиснуту в пазурах змію. Горе тим, хто хоче чужої смерті. Горе тому місту, де дозволено стратити дитину. Він накличе на Гамельн усі земні напасті: вовків, лісових мурах, пацюків… Ганс сіпнувся й застогнав від розпачу, образи й безсилля. Після того, що він зробив сьогодні, чи послухає його хоч хто-небудь?

На темній площі гойднулася тінь, пролунали тверді кроки. Ганс розгледів Вольфа Бюрґера. Маґістр підійшов, кинув на сходи торбинку й ціпок Ганса. Дістав молоток, збив кайдани з однієї його руки, тоді з іншої. Другий удар був неточний, залізний браслет залишився на лівому зап'ясті.

— Шкода для міської власності… — посміхнувся Бюрґер.

Ганс мовчки розтирав затерплі руки. Бюрґер підняв і простягнув мішок.

— Зараз ти підеш із міста й повернешся сюди не раніше, ніж за десять років. Я побоююся, що завтра ти накоїш дурниць, і нам доведеться стратити тебе, а від тебе є користь, ти гарний майстер, а отже, повинен жити.

— Ти гадаєш, я можу піти, залишивши дітей на муки, напризволяще?

— Напризволяще?.. — саркастично простягнув Вольф. — Ти дурний, Гансе. Ти бачиш тільки себе самого й лише себе слухаєш. Ти забув, що ми теж люди й це наші діти. Кат міста Гамельна батогом убиває бика, але може, вдаривши з плеча, ледь торкнутися шкіри. Повторюю — це наші діти. Вони провинилися, їх треба боляче покарати, але без шкоди для здоров'я. А добряче випороти на площі — це ще нікому не шкодило.

— Багаття теж нікому не шкодило?

— Не май мене за дурня, якщо сам дурень, — обірвав його Бюрґер. — Я все передбачив. За законом ти маєш право заснувати цех. Я дам тобі учня. Ти підеш із міста разом зі своїм вервольфом. Я навіть не запитую, я знаю, що ти підеш. Ти чув, до чого засуджений Пітер, і щоб урятувати його, ти побіжиш від цих стін так швидко, немов за тобою женуться всі ті вовки, у яких нібито вміє перекидатися твій учень.

Бюрґер рушив до вежі. Ганс ішов за ним. Маґістр своїм ключем відімкнув двері, увійшов досередини й за кілька хвилин повернувся, волочачи за собою зв'язаного Пітера, який затято впирався. Ганс розплутав мотузки, і хлопчик пригорнувся до нього, часто здригаючись.

— Швидше, — поквапив Бюрґер.

Оступаючись і провалюючись у невидимі вибої, вони перелізли через напівзруйновану стіну й скотилися вниз. Силует Вольфа Бюрґера, який стояв на стіні, виразно чорнів над ними.

— Ось бачиш, — почулося згори, — я вчинив з тобою чесно. Я знаю, ти теж чесний і не будеш мститися місту.

Від міста Ганс із Пітером не відішли. Світанок застав їх на пагорбі неподалік від міських мурів. Заховавшись серед дерев, Ганс дивився на дахи Гамельна. Його зникнення, звичайно, давно завважили, а зараз, мабуть, уже виявили, що втік і Пітер. Вольф Бюрґер, палаючи вдаваним гнівом, повідомляє городянам, що замки й ланцюги цілі, але злочинець зник. Обличчя Бюрґера стурбоване, але в душі він сміється і з людожерської жорстокості Цвінґера, і з роззяви Ганса.

А зараз… Ганс увесь скоцюрбився, намагаючись нічого не бачити, не чути, не знати. Вольф має рацію, він не повинен був уторгатися в мирне життя міста, адже це справді їхні діти, а якщо вже так вийшло, то слід негайно піти, і що швидше його забудуть, то краще — і для нього, і для дітей. Однак піти Ганс не міг. Кожен удар озивався в ньому болем, він відчував дитячий страх і сором, почував, як із кожним змахом батога на міській площі витікає з нього дорогоцінна сила. Він убивав, щоб виручити цих діток, і обманював заради них, а тепер він їх зрадив — і теж заради них.

Повчальна екзекуція закінчилась, а Ганс ще довго лежав, зарившись обличчям у землю. Потім він підвівся й, похитуючись, побрів углиб лісу.

Ганс ішов, немов оглух і осліп, не бачачи світу довкола. Він став чужим цьому світові — звичайний перехожий, який безцільно суне невідь куди. Зупинила його думка про те, що він забув щось важливе. Ганс присів на камінь, дістав із сумки сопілочку, беззвучно перебрав пальцями по отворах, потім розмахнувся й закинув її в кущі.

Кущі розсунулися, на галявину вийшов Пітер. На руках він ніс маленьку Марі.

— Майстре, — сказав Пітер, — Марі натоптала кривий мозоль, вона не може більше йти.

— Куди йти, навіщо? — промурмотав Ганс.

— Із вами, — пояснив Питер. — Бони теж вирішили піти.

— Обов'язково! — підтвердила Марі.

Усе ще нічого не розуміючи, Ганс оглянув ногу Марі, обдер вербову гілку, ретельно розжував гірке листя й приклав зелену кашку до хворого місця. Коли він, скінчивши лікування, підняв голову, то побачив, що навколо стоять усі його учні: Анна, обидва Якоби, Лізхен із Гансиком, і чепуристий Людвіґ, і всі інші, імена яких він не встиг запам'ятати, але любив їх найдужче на світі.

Отже, нічого не змінилося… Ганс зітхнув. Ні, змінилося багато чого. Діти втекли до нього з-під строгого нагляду за півгодини після екзекуції. Просто так їм би це не вдалося, напевно вони скористалися його наукою. Але в місті вже спохватилися, незабаром вишлють погоню. Цього Ганс не боявся, він знову відчував у собі силу й знав: коли захоче, жоден шукач не візьме сліду, а відбитки дитячих ніг обірвуться на камені, так що навіть досвідчений слідопит руку дасть на відсіч, що далі ніхто не йшов і, мабуть, сама скеля розкрилася й поглинула дітей. Їх ніхто не знайде. Щоправда, прогодувати таку юрбу непросто, але він упорався б і з цим. Усе було б легко й зрозуміло, якби не одне «але»…

Ганс перевів погляд на Марі. Її кругле личко було дивовижно й смішно схоже на бородате обличчя коваля, який ударив Ганса батогом на площі. «Це наші діти, — пролунав у вухах голос Вольфа Бюрґера. — Ти чесний і не будеш мстити місту». Саме так. Він не може повести дітей, але не може й прогнати їх від себе. Має рацію Бюрґер, але не помиляється й він. Вирішити повинні діти, кожне окремо, саме за себе, і не зараз, коли образа переплітається з болем, а розмисливши, тверезо зваживши всі «за» і «проти». Завдання непосильне не лише для дитини, але навіть для мудрого й далекоглядного Вольфа Бюрґера. І все ж вирішувати доведеться.

Втомлені діти стояли кружка навколо наставника й терпляче чекали, коли почнеться урок.

— Сьогодні ми з вами повинні разом подумати, чи може доброта бути жорстокою, — сказав Ганс, дивлячись туди, де за деревами ховалися вежі осиротілого міста Гамельна.

Билиця про казкового звіра

Церква в Ельбаху не вражала ні висотою споруди, ні скорботно витягнутими ликами скульптур, ні святими дивами. Та все ж у тісних обіймах свинцю в портальній розі блищали вітражі з найкращого єнського скла, і сонячними літніми вечорами, коли світло призахідного сонця торкалося рози, церква наповнювалася снопами різнобарвних променів. Сяйво оповивало ореолом фігуру Богоматері й розп'ятого Христа, золотилося в покровах. Тоді починало здаватися, начебто церква посміхається, і навіть хриплуваті зітхання старенького органу ставали чистіші й виразніші.

Найдужче Марія любила бувати в церкві в цю тиху годину. Але сьогодні, незважаючи на те, що час був ще робочий, у храмі зібралося надзвичайно багато людей. Біла сутана священика рухалася, перетинаючи кольорові відблиски сонця, невиразна латинська скоромовка перегукувалася з органом, але все це було мовби звичним тлом для тривожного шепоту парафіян, що піднімався з лав.

Жителі Ельбаха обговорювали проповідь, яку виголосив нетутешній чернець отець Антоній. Недоброю була його промова, загрозливою й незрозумілою — він усе згадував Вавилон і Капернаум.

Що б це означало і що саме розумів чернець під Вавилоном і Капернаумом? Не таким і простим був отець Антоній і не далеким від мирської суєти. Проповідника не раз бачили в замку Оттенбурґ, і багато хто вважав, що близиться сутичка з молодим графом Раоном де Брюшем, а отже, настав час ховати худобу й зерно та готуватися до найгіршого. Інші, втім, не вірили, бо хто ж воює навесні, коли ще не посіяли?

Марія слухала пересуди, непорушно вглядаючись углиб лункої бані, й нечутно шепотіла:

— Господи, не треба війни!

Не раз уже воювали графи де Брюші зі своїми лихими сусідами, імперськими баронами Оттенбурґами, і щоразу прикордонне сільце Ельбах опинялося на шляху військ. Обидві сторони визнавали його своєю вотчиною, але кожен, хто входив у селище, вважав законною здобиччю. У мирні дні ельбаським селянам часом вдавалося взагалі нікому не платити податей, зате в дні гніву сеньйори сповна брали своє.

Під час недавньої сутички сталева гвардія Людвіґа фон Оттенбурґа обложила графську фортецю Монте. Маленька річечка, яку ніхто не мав за кордон, відокремлювала замок від Ельбаху. Офіцери армії, що вела облогу, селилися в будинках, солдати різали худобу, і хоча високоповажний барон оголосив, що підданим за все буде заплачено, та досі селяни не отримали від війська жодного талера.

За кілька місяців полки пішли, залишивши після себе загиджені будинки, спорожніли клуні й дівчат, які втратили наречених. Наступної весни одні за одними проходили в ельбаській церкві нерадісні хрестини дітей війни.

І тоді ж, під час безглуздої сутички загинув батько Марії. Було свято, і один із п'яних ландскнехтів здумав похизуватися, «полюючи» на зграю качок, які мирно плюскалися в калюжі. Ландскнехт гидко лаявся, безглуздо розмахуючи алебардою, качки кричали, розбігаючись. Чомусь це видовище, більше смішне, ніж страшне, зачепило за живе Томаса, який проходив мимо.

— Що ти робиш, виродку! — скрикнув він і спробував вирвати ратище.

Мародер відіпхнув Томаса, ударив алебардою — плазом. Він не хотів убивати, однак лезо в неслухняних руках провернулося, і Томас, скрикнувши, схопився за розсічене плече. Кров удалося зупинити, але до вечора у рану ввійшов вогонь, почалася гарячка…

Після похорону батька в благополучний колись дім прийшов голод. Урятувати родину могло лише вдале заміжжя Марії. Наречений у матері на прикметі був. Генріх — хлопець як хлопець, на два роки старший від Марії, некрасивий, з ріденьким білястим волоссям, великим завжди мокрим носом і нешляхетним виразом блідого обличчя. Зате поля двох родин були поруч, і весілля було вигідне всім. Марія розуміла це й спокійно чекала.

Але тепер отець Антоній виголосив страшну проповідь, і в пам'яті ожили крики й плач, і пожежі, затоптані поля, мертве обличчя батька. І ще — неминуча примара вбогості.

Марія розгойдувалася, стоячи на колінах, учепившись побілілими пальцями в спинку лави, і надривно шепотіла:

— Миру дай, Господи! Миру!..

Міст через Зорнциґ теж уважався спірним, хоча був дуже далеко від Ельбаха. Біля мосту боїв не бувало, оскільки де бій, там і пожежа, а від мосту мали чималі прибутки обидві сторони. З одного боку збирали данину на користь графів де Брюшів, а з іншого чекали митарі барона. Однак подвійне мито ображало купців, тож багато з них почали їздити в обхід через незручний, а часом і небезпечний брід. Тонути в ріці було непорушним правом купців, але й за переправу вбрід теж належало платити. Розгорілася суперечка — кому володіти бродом. Наближався Франкфуртський ярмарок, а тому воєнні дії почалися раніше, ніж зазвичай. І знову першим відчув війну Ельбах.

Цього разу село зайняли люди де Брюша. Латники в італійських бурґіньйотах із кольчужною завісою і в гострогрудих, гусячим черевом уперед, кірасах. Важкі кіннотники у смугастій збруї без султанів і пір'я, зате зі сталевими шипами на грудях коня. Граф мріяв обійти Оттенбурґ. Там, у серці баронського гінтерлянду, легко можна прогодувати військо і взяти багату здобич.

Але наступного дня до Ельбаху підійшла рать Людвіґа. Барон, як завжди спокусився надією опанувати погано укріпленою фортецею Монте, щоб звідти цілитися на вотчини де Брюша.

Зранку мав бути бій.

У Людвіґа фон Оттенбурґа було більше найманої піхоти, в Раона де Брюша — блискучої дворянської кінноти. Відповідно до цього й розроблені були плани баталії. Заодно мстивий Раон де Брюш вирішив покарати ельбаських мешканців, які минулого разу присягли супротивникові. На світанку, у повній тиші, без звуку труб і барабанного дробу, військо графа покинуло село, відійшовши до берега річки. У селі залишився лише невеликий загін списників. У кожного з них навколо кованого рожна обвивався пук просоченого смолою й салом клоччя.

На березі проспівала фанфара, і за цим сигналом списи перетворилися на тріскучі смолоскипи. Палії побігли по спорожнілому селу. Селяни, зігнані на інший берег, безпорадно дивилися, як гине їхнє майно. Солом'яні дахи весело спалахували від дотику списів, ґонтові загорялися важче, але горіли дужче: дранка, корчачись і розсипаючи іскри, вогненними метеликами перелітала по повітрі, все далі розносячись пожежу.

За півгодини вулиці Ельбаха перетворилися на нездоланну для баронських латників перешкоду, фланг де Брюша був надійно захищений. А в обхід села по незасіяному полю з галасом рушила кіннота.

Однак досвідчений у битвах фон Оттенбурґ чекав атаки. З десяток легких вершників вилетіли назустріч кінній лавині, а коли націлені списи опинилися зовсім близько, круто повернули коней і помчалися геть, розкидаючи підметні каракулі — пружні клубки тонкого дроту з колючками, що стирчать в усі боки. Двоє лицарів, не встигнувши зупинитись, грьопнулися з коней, інші поскакали назад.

Підбадьорений першим успіхом Оттенбурґ сам перейшов у наступ, кинувши свій кінний загін просто крізь пекло палаючого села. Захищені бронею воїни важким галопом рухалися по центральній вулиці, коли назустріч їм з-за повороту виплеснулася кіннота графа. Атака на полі виявилася лише відволікаючим маневром, основні свої сили месір Раон теж вирішив послати через пожарище.

Із тріском і брязкотом вершники врізалися одні в одних. Декого одразу викинуло з сідла, й вони корчилися на землі, не в змозі підвестися. Вогонь неухильно підбирався до них, і нещасні голосно кричали, марно гукаючи зброєносців і відчуваючи, як розжарюється їхня залізна шкаралупа. Інші покидали непотрібні більше списи й, зірвавши з перев'язів мечі, вступили в бій. Рубалися, ніяково відмахуючи скованими збруєю руками, бряжчали гранованими лезами по панцирах супротивника, намагалися вдарити під пахву, цілили тонко відтягнутим лезом крізь погнуті ґрати глухого забрала. Але найбільше берегли коней і прагнули скоріше вирватися із загрозливого диму й полум'я.

Незабаром лицарі де Брюша витиснули ворога з села й погнали до лісу.

— Перемога! — вигукнув граф Раон, спрямовуючи коня в гущу бою. Ударом кончара він оглушив супротивника й лівою рукою, яка стискала кинджал, ударив його в щілину збруї, що розсунулася.

— Перемога!.. — палко прошепотів фон Оттенбурґ, який спостерігав за боєм збоку. Графська кіннота вже зовсім близько від лісу. Зараз звідти, із засади, полетять стріли арбалетників, і нападники один за одним поваляться з коней…

Перші стріли з тонким свистом простромили повітря, барон піднявся на стременах, зірвав шолом, щоб краще бачити. І він побачив, як його воїни лізуть через засіки й біжать по полю, кинувши зброю й не звертаючи уваги на ворога. У лісі лунали крики, тріск і глухе, ні на що не схоже ревіння. І ось із кущів рокитнику, розкидавши колоди засіки, вирвалося небачене чудовисько, жива гора, вкрита чорно-рудою шерстю. Чудовисько бігло, виставивши перед себе, немов таран, жовтувато-білий гострий ріг. А навколо його ніг тонко вилася, упиваючись у плоть, струна підметної каракулі.

Звір ревів від болю, але швидкості не зменшував. Один із важезних вершників не встиг ухилитися з його шляху, чудовисько мотнуло низько опущеною мордою, піддівши перешкоду рогом, і вершник із конем злетіли в повітря й грьопнулися десь іззаду.

Безконечно довгу хвилину видіння носилося по полю бою, знищуючи все, що траплялося на шляху, а потім кинулося в ліс і зникло там.

Обидва війська безладно втікали.

Аж надвечір окремі сміливці з'явилися біля погару села. Розглядали дивні сліди, залишені могутньою лапою, говорили про диявола. Отець Антоній був одним із перших. Оглянув глибокі вм'ятини, що відпечаталися в землі, підняв угору палець і мовив:

— Це не диявол. Посланці сатани мають копито роздвоєне, тут же бачимо немов персти, для хреста складені. Це Божа кара — єдиноріг! Буде розплата за гріхи наші!..

За добу про це знала вся околиця.

Після пожежі родина Марії оселилася в льосі. Ще давно сюди запасливо стягнули сякий-такий скарб, так що перший час можна було прожити. Набагато гірше, що згоріла комора. Зерно зверху обвуглилося, а те, що лежало насподі, добряче пропахло димом, однак на насіння годилося. Проте сіяти не поспішали, розуміли, що війна не закінчена й незабаром війська, опам'ятавшись, повернуться на поля Ельбаха. Дехто, втім, думав, що сіяти треба, інакше можна залишитися без хліба, а що стосується війни, то вона повинна закінчитися раніше, ніж зійдуть ярі. Ось лише чим харчуватися до нового хліба?

Щодня зранку Марія з кошиком у руках і плетеною корзиною за плечима йшла в ліс — шукати перезимовані під снігом, почорнілі ліскові горіхи й розбухлі, з ніжним носиком паростка, жолуді. Марія квапилася заготувати про запас якомога більше липкого коричнюватого борошна, адже за кілька тижнів торішні плоди вже будуть ні на що не придатні, а братів і сестер треба годувати.

Дітей у ліс не пускали — боялися чудовиська. Сама ж Марія не те щоб не вірила в єдинорога, — просто не могла собі його уявити й не думала про нього. Можливо, тому вони й зустрілися.

Того разу Марія особливо далеко забралася в зарості ліщини. Горіхів було багато, восени їх майже не збирали, бо тоді ще пам'ятали закон. Марія йшла зігнувшись, не піднімаючи голови, швидко обмацувала пальцями килим вологого прілого листя. Розпрямлялася, тільки коли кошик наповнювався до половини. Тоді Марія йшла й пересипала горіхи в корзину. Довкола дивитися було ніколи, так що глухе застережливе бурчання застало її зненацька.

Спочатку Марія нічого не могла розгледіти. Тіло лежачого звіра зливалося з бурим листям, ріг видавався побілілим від негоди уламком сухого дерева. Але раптом усе немов виплило з нізвідки. Єдиноріг лежав за три кроки від неї, і здавалося неймовірним, як Марія зуміла підійти так близько, не помітивши його. Хоча розгледіти його вперше було так само важко, як і потім випустити з уваги.

Марія дивилася, повільно переводячи сомнамбулічний погляд: ріг округло розширюється від світлого вістря, тупа морда, зарості темної з рудим відливом шерсті, що зливаються з торішнім листям. Очі — великі, коричневі, точнісінько тобі коров'ячі… Кривий стовбур ноги, витягнутої вперед, і на ній величезна, мов тарілка, рана, що сочиться повільно застигаючою сукровицею. З рани косо стирчить уламок сталевого прута. Певно, звір рвав зубами власне тіло, намагаючись висмикнути колючку, що зірвалася зі злощасної каракулі.

Марія ступнула вперед, присіла навпочіпки, схопила двома пальцями заржавлений кінець шипа й щосили смикнула. По шкірі єдинорога хвилею пробіг дріж. Марія сама не думала, що робить. Вона бачила лише круглі, густо-карі очі єдинорога. Ніяке це не чудовисько, а просто дуже велика корова, яка здуру забігла в терник, сколота, нещасна, яку тепер треба лікувати.

Водою із глиняної батькової фляги Марія промила рану, відірвала від подолу спідниці довгу смугу полотна й перев'язала поранену ногу. Єдиноріг здригався, голосно дихав, але терпів. На болоті Марія нарвала молодих пагонів рогози, принесла цілий оберемок, поклала перед звіром. Торкнулася рукою холодної кістки плавно вигнутого рогу й сказала:

— Ти нікуди не йди. Завтра я прийду знову.

Розігнані міраклем війська незабаром удалося зібрати. Месір Раон, граф де Брюш, покинув фортецю Монте й вийшов назустріч дружині фон Оттенбурґа. Цього разу бій мав бути без жодних військових хитростей. Війська мусили зійтися в кривавій каші, у тій мішанині, коли перемогу або поразку можуть принести один-два хоробрих або кілька боягузів, які дружно кинуться втікати. Але в кожному разі воїнів треба було довести до шаленства, вселити їм бойовий азарт. Чекали двобою.

Раон торкнувся шпорами боку коня, рушив уперед. Зброєносець подав панові окутий сріблом ріг, граф підняв голову до неба й протрубив виклик. Із противного стану вийшов лицар Фрідріх, боєць, досі непереможний на турнірах, але справжнього бою він ще не знав. Однаковим рухом суперники опустили забрала, намертво їх таким чином закріпивши, поправили важкі списи, зісперті на грудний важіль, і кинулися назустріч один одному. Вони зійшлися, месір Раон прийняв спис на щит, а юного Фрідріха викинуло з сідла, і він із гуркотом звалився в борозну. Але ніхто на всьому полі вже не дивився на дуелянтів. Погляди були звернені до ріки, звідки неминуче наближалося знайоме й страшне видіння.

Воно пройшло по берегу, там, де переплетені кущі шипшини ставали неприступною стіною на захист заповідних володінь водяних пацюків і лисиць. Єдиноріг рухався швидко й плавно, немов примара, а на спині його, проміж горбатих лопаток, учепившись рукою в рудо-бурі патли, сиділа дівчина. Вона розмахувала в повітрі вільною рукою й кричала щось нечутне за співом валторн.

Якусь секунду юрба оторопіло дивилася на диво, а тоді слабкий голос дівчини, вагомо підкріплений націленим бивнем чудовиська, прорізав раптову тишу:

— Стійте! Досить битися! Миру!..

Один переляканий зойк, будь-який різкий рух могли в ці хвилини обернутися загальною панікою, втечею, десятками на смерть затоптаних і втоплених у мілкому прикордонному струмочку, але війська, мов загіпнотизовані, мовчали, а незвичайна вершниця продовжувала застерігати, по черзі повертаючись то до одної, то до іншої шеренги:

— Навіщо ви хочете вмирати? Для чого вам убивати інших? Отямтеся! Дайте Ельбаху мир! Ви шляхетні, сильні, розумні — помиріться, кажу вам. Раоне де Брюше і ви, пане бароне, підійдіть сюди й подайте один одному руки!..

Вожді оглянулися на війська. Шеренги повільно заколивалися, солдати один за одним опускалися на коліна.

— Сьогодні їх битися не змусиш, підемо розмовляти, — промовив фон Оттенбурґ і, відділившись від групи радників, рушив туди, куди кликала його мужицька дочка Марія.

— Чортівня! Боягузи!.. — заскреготав зубами де Брюш, але розуміючи, що йому нічого не вдасться змінити, покинув Фрідриха, який вовтузився в чорноземі, й теж поспішив на заклик.

Підриваючи грудки землі, він перший підскакав до єдинорога, хотів щось сказати, але кінь, злякано заіржавши, схарапудився й понісся по полю. Лише неабияка вправність вберегла Раона де Брюша від ганьби й допомогла втриматися в сідлі.

Барон Людвіґ опустив коневі на очі сталевий щиток, але й осліплий іноходець нервово смикав головою й роздував ніздрі, страшачись тягучого чужого запаху, який хвилею накочував від неймовірно величезної туші єдинорога.

Підскакав граф Раон, заледве впоравшись зі своїм скакуном.

— Шляхетні сеньйори, потисніть ваші руки й заприсягніться у дружбі й вічному мирі… — Марія запнулася, забувши придумані заздалегідь слова, й додала вже зовсім не врочисто: — Я вас дуже прошу.

Якусь мить лицарі вагалися, але вигляд єдинорога не давав підстав сумніватися. Монстр стояв, готуючись до удару, гаряче повітря голосно виривалося з грудей, опуклі очі повільно наливалися кров'ю. Лише слабка рука вершниці охороняла зараз життя суверенних владик.

— Так хоче Бог! — мовив фон Оттенбурґ, першим простягнувши руку.

Одна залізна рукавичка брязнула об іншу. Мир був укладений. Заборола правителі не підняли.

Почався другий тиждень свят. Перші сім днів Оттенбурґ гостював у замку Брюш, потім кавалькада лицарів, яка супроводжувала легендарного звіра і його прекрасну господиню, мала перекочувати в землі Оттенбурґів. Від першого дня щоранку безліч люду збиралося глянути на дивну виставу: невисока дівчина в білому платті підходила до чудовиська, вдвічі вищого від найбільшого бика, і втілення Господнього гніву опускалося на коліна, щоб володарці зручніше було сісти верхи. Крім Марії, до єдинорога ніхто не смів підійти, кожен знав, що лише цнотливиця може приборкати велетня і лише їй він підкориться завжди й цілковито.

Піднявшись над юрбою, Марія вимовляла одні й ті ж слова — про те, що люди втомилися від війни, що не треба більше вбивати одні одних і топтати чужі поля. Потім лунав голос отця Антонія, який закликав до покаяння й пожертвувань. Рясно текли мідяки на відновлення постраждалої Ельбаськой церкви. Отець Антоній, що вигадав ці збори, непомітно висунувся на перший план, став немовби пастирем юнки. Його проповіді незмінно збирали юрби віруючих, але вже не лякали їх. Солодким голосом отець Антоній обіцяв швидке пришестя тих часів, коли у світі «буде єдина череда і єдиний Пастир», по-батьківському докоряв, нагадував, як попервах «віруючі були разом і мали все спільне».

Християни зворушувалися й жертвували на поступ громади й майбутній золотий вік. Але частіше просто відверто витріщалися, дивуючись розмірам чудовиська, непомірній його силі, хвилям брудної шерсті, великанському рогові й дивним копитам — не кінським і не подвійним, як у корови, а мовби з окостенілих пальців, щільно притиснутих один до одного.

На арені перед графською цитаделлю під мідний дзенькіт горна билися на турнірах лицарі, військовою доблестю прославляючи вічний мир. Месір Раон налітав блискавкою, із протяжним тріском розщеплювалися списи, і суперник голосно падав на втоптане коло. Барон Людвіґ двічі виїжджав переломити спис зі знатними рицарями з дому Брюшів, але з самим графом не зустрівся, побоюючись за свої роки й сказавши, що мирна клятва не допускає підняти хоча б і легкий спис проти друга.

Здобувши на змаганні лицарський приз, граф де Брюш, як і годиться, підніс його дамі, але не графині й не худющій дружині барона, а грізній наїзниці, покорительці Божого знамення. Уперше нащадок де Брюшів під'їхав до єдинорога без шолома й глянув в обличчя Марії. Здивовано пожував породистими губами й не витримав, сказав:

— Як дивно, зоддаля ти набагато гарніша. Це ж треба, у тебе обвітрене обличчя й вавки на руках. Ти нічим не відрізняєшся від звичайної сільської дівки…

— Я і є сільська, — сказала Марія.

— Так не повинно бути! — твердо мовив граф і, не додавши більше нічого, поскакав геть.

У той же вечір Марії піднесли біле шовкове плаття, у якому вона відтепер показувалася перед народом, парчеві туфлі з вигнутими довгими носаками й золотий гребінь, що сяяв камінням кольору драконячої крові, щоб дівчина скріплювала ним волосся й не носила селянського чіпця, який недоречно спокушає простолюд. Зоддаля Марія почала скидатися на знатну пані.

Єдиноріг же нітрохи не змінився. У присутності Марії він був лагідний і сумирний, а коли залишався сам, слухняно очікував її, але нікого більше не визнавав. Він не нападав, але в його бурчанні чулося щось таке, що відбивало навіть у найбільших відчайдухів охоту наближатися до звіра впритул.

У замку барона й у місті намічалися ті ж свята, що й у графа. Де Брюш, збираючись у дорогу, брав із собою найкращих коней і повен візок легких турнірних списів. Мали бути полювання, бали, бенкети. Готувалися молебні. Отець Антоній хотів навіть їхати вперед, готувати врочисту зустріч, але потім передумав і залишився поруч з Марією.

У середу в другій половині дня правителі зі свитами, супроводжуючи дівчину, прибули в замок Оттенбурґ.

— То що ж ти можеш сказати нового?

— Новин чимало, ваша світлосте. Ми добряче попрацювали в де Брюша. Армія повністю розвалена й воювати не зможе. Народ говорить лише про мир, так що графа можна брати голими руками. На жаль, тепер незайманка прибула до нас, тож уже почала свою руйнівну роботу.

— А ти спокійно дивишся на це?

— Ваша світлосте, дівиця надзвичайно перекірлива, вона вбила собі в голову, що їй доручено Божественну місію. Вона відмовила своєму нареченому й тепер збирається в мирний хрестовий похід по всіх королівствах імперії. Вона погоджується зі мною у всьому, крім найголовнішого. Так, каже вона, було б чудово, якби обома областями управляв один владика, це була б запорука благополуччя й процвітання, але варто мені згадати про те, що об'єднання можна домогтися й силою, дівиця одразу ж стає схожою на своє чудовисько, впирається й нічого більше не бажає слухати. В цьому й полягають найбільші труднощі, тому що ніхто, крім незайманки, не зможе повернути єдинорога в бажаний нам бік…

— Чорт забирай, хто б міг припустити, що в задрипаному Ельбаху хоча б одна дівка умудриться зберегти цноту до п'ятнадцяти років! І до речі, шановний, якщо вся проблема лише в норовистості Марії, то невже її не можна замінити? Невже у всій країні неможливо більше знайти жодної цнотливиці?

— Ваша світлосте, я це вже передбачив. Ще до вашого прибуття в замок доставили одну ґречну дівицю, юну й привабливу, гарного роду. Учора її допитали матрони зі знатних сімейств і в їхній присутності оглянули сповитухи. Цнота і добропорядна поведінка дівиці твердо встановлені, і слід гадати, що єдиноріг буде її слухати. Сама ж вона виявила повну покірність і згоду слідувати по зазначеному вашою світлістю шляху.

— Тоді в чому ж проблема?

— Усе не так просто, ваша світлосте. Марію знають у народі, раптова її заміна спричинить небажані пересуди. Варто було б зробити так, щоб саме знамення Господнє — єдиноріг указав віруючим справжній шлях. І мені здається, я знаю, як цього домогтися…

Після вечері двоє пажів привели Марію у відведені їй покої, поставили свічники на стіл, побажали доброї ночі, поклонилися й зникли.

Марія зітхнула з полегшенням. Вона ніяк не могла звикнути до метушливого блискучого життя, що звалилося на неї. Хотілося додому, до матері, до маленьких братів і сестер, подивитися на новий будинок, закладений на попелищі. Жаль було рідних полів, річки, яка так недоречно виявилася прикордонною. Жаль і Генріха, який із покірною приреченістю прийняв її відмову. Генріх нічого не сказав, лише частіше ніж зазвичай чмихав носом. Марія боялася розмови з колишнім нареченим і тому відчувала подвійне полегшення — від того, що Генріх ні в чому не дорікнув їй, і від того, що не доведеться восени виходити за нього заміж. І все-таки Генріха було теж жаль.

Але так було необхідно. Зрозумівши вагу відповідальності перед змученим війною народом, Марія з усією серйозністю старшої дочки звалила на себе цей хрест і збиралася нести його до кінця. Лише вечорами, залишившись сама, вона дозволяла собі розслабитися.

Марія витягла з волосся гребінь, піднесла його до світла й ще раз із дитячою радістю помилувалася грою каменів, у яких відображалися тремтливі вогники свічок. Потім, дмухнувши кілька разів, одну за одною погасила всі свічі. Роздягатися в такій великій кімнаті при світлі було соромно. Марія на дотик відкинула полог, сунула золотий гребінь під подушку. І в цю мить її міцно схопили ззаду, щільно затуливши рота й не даючи змоги вирватися.

Ще одна постать з'явилася з-за портьєри, чоловік повільно підійшов до Марії. Дівчині було видно лише чорний силует на тлі вікна, але вона відразу впізнала, хто це.

— Ось так… — мовив барон Оттенбурґ і спробував поплескати Марію по щоці, але, наткнувшись пальцями на долоню, що затискала рот, посміхнувся й опустив руку.

— Баша світлосте! — незнайомо зашептав той, хто тримав Марію. — Набагато краще буде, якщо це зроблю я. Гріх вийде більший, розумієте?

— Розумію… — протягнув Оттенбурґ. — Старий гріховоднику! Що ж, хай щастить.

Барон вийшов, прикривши двері. Ключ кілька разів повернувся в замку. Долоня, яка затискала рот, сповзла на груди, чоловік смикнув шнурівку ліфа, намагаючись розв'язати її.

— Побалуємося, красуне? — запитав він.

Лише тепер вона впізнала цей хрипкий шепіт. Ще не вірячи в те, що відбувається, вона рвонулася, але отець Антоній схопив її за руку й з несподіваною силою жбурнув на ліжко.

— Дитинко, тихіше!..

Коли все було закінчено, чернець піднявся на ліжку й неголосно, добре поставленим голосом досвідченого проповідника мовив:

— Ти сама винувата у всьому. Це твій гріх. Ти своєю непорочністю, виставленою напоказ, увела мене в спокусу.

Марія мовчала. Отець Антоній видав короткий смішок і сказав:

— Добре, до цього ми повернемося зранку, а зараз у нас попереду ціла ніч. Зізнайся, дівчинко, тобі сподобалося зі мною? Францисканці — найкращі коханці в світі… Мовчиш? Ну добре, спи поки що… Про це ми теж поговоримо ближче до ранку… — і отець Антоній повернувся на бік і заснув…

Марія тихо, побоюючись розбудити його, відсунулася в дальній куток широкого ліжка й спробувала полагодити розірване плаття. У замку були тихо, лише баштові годинники гулко відбивали чверті, та іноді чувся важкий удар і тріск дощок — єдиноріг не спав у загоні, пробуючи міцність стін. Марія зв'язувала тріснуті шнурки. І думала, думала, усоте повторюючи собі одне й те ж.

Це кінець. Доведеться розпрощатися з чудесною мрією, яка осінила її, коли вона в сльозах прибігла до лігвища єдинорога, скаржачись, що війська прийшли знову, і раптом зрозуміла, як проста слабка дівчина й великий добрий звір можуть зупинити кровопролиття. А потім мудрі промови отця Антонія, того Антонія, який хропе зараз поруч, навели її на думку примирити всіх правителів і всі народи.

Але тепер мрія загинула, і винувата в цьому сама Марія. Імовірно, вона справді занадто наголошувала на своїй юній безгрішності, та ще й одягла прокляте біле плаття з відкритими грудьми й коротким пишним рукавом. Безсоромно розпустила волосся й заколювала його дорогоцінною брошкою. Вона наслідувала родовитих пань, але в неї не було знатного імені, яке захищає принцес від зазіхань чоловіків. До того ж не можна було брати в сповідники нестарого ще чоловіка, через день приходити на сповідь і тим спокушати його, спокушати повсякчас, доки він у відчаї не порушив обітниці цнотливого життя. Як не міркуй, а в усьому винувата вона. Ось лише навіщо був у кімнаті барон Оттенбурґ і чому він не зупинив ченця? Або тут узагалі нікого не було й усе їй просто примарилося?

На вулиці почувся шум, крики, скрегіт металу, дрібно посипалося скло, потім по бруківці пружно простукали копита коня, біганина у дворі посилилася, ще кілька вершників швидким галопом помчали внизу, а тоді все стихло. За вікнами повільно голубів ранок.

Годинник пробив шосту. За дверима чітко пролунали кроки, ключ повернувся, і в залі з'явився фон Оттенбурґ.

— Спиш? — запитав він в отця Антонія, який пролуплював заплилі баньки. — Нумо, швидко готуй її до виходу, — барон мотнув головою в бік Марії й зловтішно додав: — Де Брюш утік.

— Як?! — отець Антоній підскочив від несподіванки.

— А так! На неосідланому коні!.. В самій сорочці!.. Це ти, суко, наробила, — барон повернувся до завмерлої Марії. — «Відчиніть ворота замків, опустіть мости!» Де би він у мене втік, якби ворота були замкнені! Ет!.. — фон Оттенбурґ махнув рукою й швидко вийшов.

Отець Антоній поспішно одягався.

— Плаття поправила? — діловито запитав він. — Молодець. Швидше, народ уже зібрався, нас чекають.

— Ви ж знаєте, мені більше не можна до єдинорога, — убитим голосом прошептала Марія. — Я не піду.

— Підеш, — зловісно простягнув батько Антоній. — Я бачу, ти, люба, нічого не зрозуміла. Зараз треба виправити ту шкоду, якої ти завдала своїми безбожними промовами. Військо готове в похід, і народ зібрався. Але ніхто не піде воювати, поки вірить твоїм словам. Чуєш, як бушує твій звір? Господній гнів не терпить блуду! Ходімо!

Он у чому справа! — У Марії немов відкрилися очі. — Отже, не було ніякої мимовільної спокуси, і отець Антоній скривдив її вчора не в приступі любовної гарячки, а з ницого бажання прислужитися панові. А сам Оттенбурґ брехливо клявся, цілував розп'яття, виношуючи в грудях плани зрадництва. І все для того, щоб і надалі броньована кіннота могла шкодити беззбройним жителям Ельбаха. А вона ж, дурепа, сподівалася примирити хижаків! Та вони страшніші від сотні чудовиськ…

Отець Антоній взяв Марію за лікоть, повів за собою. Марія йшла покірно, з погаслими очами. У голові крутилася одна-єдина фраза, сказана колись священиком Ельбаськой церкви: «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло і потім не здатен нічого вдіяти».

Поруч із замком, на арені, де часом гарцювали рицарі, юрбився народ. Високі лави, на яких зазвичай сиділи знатні пані, цього разу були відкриті для простого люду. Оттенбурґ бажав, щоб розповіді про те, як послане Богом чудовисько вчинило розправу над лженезайманкою, яка посміла закликати до ганебного миру, поширилися якомога швидше.

Єдиноріг, залишений тут на ніч, неспинно кружляв по арені, штовхав рогом гнучкі дошки бар'єру. Час від часу його верхня губа відвисала, оголюючи квадратні жовті зуби, і з широких грудей виривався клекотливий рев. Звір був голодний і розлютований, на губах і чорному носі виступали краплі крові. Справа в тому, що Оттенбурґ хоча й повірив у план отця Антонія, але пам'ятав, однак, і обставини першої появи дива, а тому завбачливо засунув у годівницю з вівсом обрізок улюбленої зброї — підметної каракулі.

Сурмачі підняли фанфари, на арені з'явився ясновельможний барон Людвіґ, одягнений у легкі святкові лати, верхи на багато убраному коні. Слідом отець Антоній вів бліду Марію. Оттенбурґ від'їхав убік, мовчки подав знак рукою. Його кінь, який останнім часом звик до єдинорога, стояв спокійно, лише пряв іноді вухами.

— Брати во Христі! — звучно проспівав отець Антоній. — Ось перед вами юна й непорочна незайманка, яка закликала князів до миру. На підтвердження своєї чистоти, а також того, що слова її справді натхненні Господом, незайманка приборкає зараз грізне чудовисько, послане за наші гріхи. Хай звершиться воля Всевишнього!

Отець Антоній підштовхнув Марію й прошептав:

— Дивися, вони будуть однаково раді будь-якому результату. Бідолаха, «важко тобі проти рожна перти».

— Солодко, — відповіла Марія й сама пройшла на арену.

Вона підійшла впритул до єдинорога, стала на коліна, так що низько опущений ріг опинився точнісінько навпроти грудей, і тихо попросила:

— Убий мене…

Єдиноріг неквапливо повернувся боком і опустився на землю. Марія уткнулася в заглибину між двома горбатими лопатками й лише тут, з головою зарившись у густу теплу шерсть, уперше за увесь час зуміла розплакатися.

— Брешеш, повіє! — загарчав фон Оттенбурґ і, пришпоривши коня, рвонув уперед. У його лівій руці блиснув смертельний трикутник даги. Барон спрямував удар у спину дівчини, але єдиноріг різко звівся на ноги, і дага лише ледь сковзнула по твердій шерсті.

Колóс миттєво повернувся й коротко вдарив. Перший удар припав під ребра коневі. Ноги коня ще не встигли підігнутися, коли почервоніле від крові вістря вразило барона в груди, простромивши його наскрізь і вийшовши зі спини. Трибуни дружно зойкнули, а єдиноріг тряс головою, намагаючись скинути з бивня повислу на ньому ляльку. Коли це вдалося, єдиноріг підняв погляд на ворота, що зачинилися, підбіг до них і вдарив. З голосним хрускотом дубові стулки злетіли з петель. У юрбі, що зібралася на полі, почалася паніка. Але звір, не звертаючи ні на кого уваги, розмірно рушив по дорозі від замку.

Марія підняла голову, побачила небо, косі верхівки тополь; часом у такт крокам звіра миготіла земля, де металися люди… Чорна фігура гойднулася десь осторонь. Отець Антоній, який все усвідомив раніше від інших, рятувався втечею. Побачивши ченця, Марія почала тремтіти. Вона вся стислася, намагаючись сховатися, стати непомітною. Єдиноріг, уловивши її рух, звернув з дороги, двома широкими стрибками наздогнав утікача, захрипів, обертаючи червоним оком, і піддів рогом спину. Коротко пискнувши, отець Антоній злетів у повітря й, уже не схожий на людину, пом'ятим чорним мішком звалився на землю, потрапивши під величезне копито.

Коли дорога перед ними спорожніла, єдиноріг не сповільнив бігу, він рухався таким же широким розгонистим клусом, ідучи на північ, куди вів його голос давно зниклих предків. Слід його перетинав землі, залишаючи по собі легенди про чудову вершницю…

І нарешті поголоска про них загубилася в диких лісах далекої Сарматії.

Сумирний Жак

Уночі раз у раз починав хльостати дощ, вітер налітав хвилями, але, не зумівши набрати сили, гаснув. Однак до ранку негода стихла, лише кошлаті жмути хмар сунули змученим небокраєм. Головне ж — граду не було, а дощ не зашкодить ні хлібу, ні виноградникам, хіба вино цього року вийде ледь кисліше й водянистіше, ніж зазвичай.

Але ж вином нехай переймається пан барон, Жакові до цього діла нема, а капусті, якої в Жака багато, дощ лише на користь.

Як завжди, Жак устав засвітла й вийшов подивитися на небо. Нічне буйство ще давалося взнаки, але вже було видно, що день виявиться погожим. Серед плину хмар очі вловили сіру блискавку. Певно, Івона — сільська відьма пролетіла верхи на чорному коті й, розлютована невдалим чаклунством, гухнула в димохід своєї халупи. Можна зрозуміти лють чаклунки: всю ніч накликати бурю й у результаті всього лише полити мужицькі городи.

Найперше Жак пішов перевірити поле. Стежинка через зарості кропиви й лопухів вивела його до посівів.

Хліб цього року вродився напрочуд багатий. Колосся високо несло важкий вантаж, і дощова волога, що запала між щетинками вусів, здавалася краплями живого срібла.

Жак швидко пройшов чужі смуги. Його клин був останнім, ближче до лісу, й тому особливо часто потерпав від навали непрошених гостей. Ось і зараз Жак зоддаля побачив, що його найгірші побоювання справдилися. Край ріллі був пом'ятий, потоптаний, поритий.

Жак підбіг до посівів і став навпочіпки, розглядаючи землю. Уже добре розвиднілося, і на потемнілому від дощу грунті було чітко видно сліди кабанів. Отже, не допоміг надійний засіб, куплений у перехожого ченця, марно він весь день розкидав уздовж межі квіти й корінці майорану, повторюючи, як учив продавець: «Геть, свиното, не для тебе мої пахощі!» Кабани з легкістю переступили ефемерну перешкоду, і тепер з ними нічого не вдієш: занадившись, вони приходитимуть щоночі, поки не знищать весь урожай. І гнати їх не можна — селюк не сміє тривожити шляхетну дичину пана барона.

В інші дні Жак, зціпивши зуби, пішов би на псарню й передав би доглядачам, що з'явилися кабани. Зрозуміло, барон не всидів би вдома, і хоча мисливська кавалькада витолочила б хліб незгірше за град, дикі свині після побоїща зареклися б виходити на поле, що належить Жакові.

Але тепер мисливців наполохали чутки про величезного змія, що облюбував скелі Монфоре. Сам барон сидів у чотирьох стінах і тримав міст піднятим.

Отже, з кабанами доведеться боротися самому, хоча за це можна й на шибеницю втрапити. Та навіть не на шибеницю — браконьєрів вішають на дереві в лісі. Страшно, звичайно, але позбутися хліба — страшніше. Жак готувався до війни з кабанами від того дня, як уперше побачив сліди, хоча й сподівався, що майоран віджахне розбійників.

Повернувшись із поля, Жак пройшов за будинок, де димілася на ранковому сонці гнойова купа, яка приберігається до осінньої оранки. Із самісінької її середини Жак витяг довгий ледь вигнутий ціпок. Ціпок як ціпок, із двома карбами по краях. Із ним можна пройти через усе село, і ніхто не запідозрить нічого поганого. Спробуй визнач крізь шар бруду, що він витесаний із серцевини старого клена, і спробуй довідайся, для чого потрібні два карби. Просто йде людина з ціпком, — а закону, який забороняє селянам мати зброю ніхто не порушує.

Удома Жак обмив розіпрілий у гною стрижень, обережно зігнув його й прив'язав жилу, обмотавши її по карбах. Готовий лук він залишив сохнути на горищі неподалік від теплого димаря.

За день кленова деревина висохла й розпрямилася, туго натягнувши тятиву. Такий лук не кожному під силу зігнути, зате пострілом з нього можна пробити закованого в броню латника. Секрет лука разом із легендою про латника Жак дізнався від батька, який брав участь у Великому бунті. Тепер секрет придався.

Стріли Жак зберігав удома під борошняним кулем. Їх усього дві, зате це справжні кипарисові стріли зі сталевим чотиригранним наконечником і густим оперенням. Він знайшов їх у лісі після однієї з осінніх облав, на які з'їжджалося дворянство всієї округи.

Жак загорнув зброю в мішковину й, коли стемніло, пішов на поле.

На краєчку лісу ріс величезний бук. Жак умостився на розвилці товстих гілок і чекав. Ніч була безвітряною й теплою. На краю землі часом спалахували блискавиці, але тут було тихо. Івона, стомившись минулої ночі, певно, спала, і разом з нею на якийсь час заснули біди й нещастя.

Жакові не було видно села, зате замок чорним громаддям темнів на березі озера. В одному з вікон горіло світло, здавалося, що замок дивиться червоним оком на злочинця, що затаївся. Пташиний хор, який переповняв ліс увечері, поступово затих, зате розспівалися цикади й коники. Особливо цикади — срібні бубонці їхніх голосів розбурхували кров, навівали думки про щось давнє, молоде, втрачене назавжди.

Над волохатими від лісу горами повільно піднявся жовтогарячий місяць. Цієї ночі він був бездоганно круглий і чистий. Місяць піднімався, блищав усе дужче, світло залило долину, зірки злетіли вгору, а червоний промінь у вікні вежі сполотнів і вже не вдивлявся так пильно.

Дзвін на сільській церкві пробив першу. Над застиглим полем пронісся в несамовитому танці розпластаний кажан. Потім, не толочачи колосків і не приминаючи трави, поле перетнула напівпрозора фігура, ледь помітна.

Навіть не розгледіти, звір це чи людина. Видіння пройшло, не залишивши сліду, і вже за секунду Жак, який утиснувся в дерево, не міг визначити, чи то була примара, чи все це просто привиділося втомленим очам в оманному місячному сяйві.

Жак хотів перехреститися, але завмер, не донісши руки до чола. Його слуху торкнувся чіткий і давно очікуваний звук. Шурхнули кущі, почулося тихе попискування й хриплувате рохкання ватажка. До поля вийшло стадо кабанів, їх було не менше дюжини: свиней, оточених худими смугастими поросятами, галасливих підсвинків різного віку, молодих кабанів, яких ватажок терпів, оскільки вони ще не ввійшли в силу. Вів череду величезний сікач, з виду немов чорна камінна брила. Вигнуті ножі іклів біліли при світлі місяця.

Вепр зупинився на краю ниви, кілька разів мотнув головою, принюхуючись, і хрокнув, даючи дозвіл. Свині висипали на поле, чавлячи колосся, підриваючи землю, голосно чавкаючи. Ватажок трохи постояв біля кущів, але заспокоєний тишею, теж рушив на годівлю.

…А тим паче суворо забороняється лякати дичину на годівлі криками й вогнем і метанням каміння й деревини…

Жак наклав стрілу, прицілився. Коротко свиснувши, стріла встромилася під ліву лопатку звіра. Ноги його підломилися, і він, не хрокнувши й не пискнувши, уткнувся мордою в чорнозем.

Кабани, стривожені незрозумілим звуком, скупчилися навколо непорушного сікача, очікуючи розпоряджень і перемовляючись короткими утробними попискуваннями.

Жак вибрав більшенького кабанчика й наклав другу стрілу. Вона ввійшла йому в бік, утонувши аж до пір'я. Кабан упав на спину, задригав лапами, але раптом підхопився і з диким вереском метнувся до лісу. Стадо й собі заверещало і кинулося за ним, трощачи кущі й густий підлісок. На полі залишилася лише туша вбитого сікача.

Жак зістрибнув з дерева, тримаючи ніж напоготові, підійшов до вепра. Тицьнув ножем у ніздрю, перевіряючи. Той був мертвий.

Стрілу Жак чіпати не став; якщо вепра знайдуть, то нехай думають, що просто йому вдалося втекти під час недавнього полювання. А ось забрати тушу з поля потрібно.

Звір важив не менше десяти пудів. Потягти його в кущі й заховати там у випадково знайденій ямі було справою нелегкою. Місяць хилився до заходу, світло блідло, але Жак усе ж дістав припасену заздалегідь мотику й перерив те місце, куди пролилася кров вепра й пораненого кабана.

Стояла глибока передранкова тиша. Кабанів уже не було чутно, і навіть цикади, притомившись, не співали хором, а лише іноді видавали мелодійну, згасаючу трель.

Усе спало, тільки червоне око замку все ще мерехтіло. Жак згадав, що в тому крилі будинку молитовня. Про що може просити Бога пан барон?

Здалеку над вершинами дерев пронісся тонкою, жалібною хвилею наростаючий звук: «У-у-у!..» — немов величезний вовк вив на призахідний місяць. Виття обірвалося зненацька на найвищій ноті різким кашляючим звуком. Жак квапливо перехрестився. Отже, розповіді про страшного змія — не жіночі брехні, а справжня моторошна правда. А раптом змій зараз з'явитися тут? Куди тікати посеред поля? Хоча, судячи з виття, він там, у себе в скелях. Жак добре знав скелі посеред лісу й похмуру ущелину, де, за чутками, поселився дракон. Якщо чудовисько справді таке велике, як кажуть, воно стане справжнім нещастям для всього краю. Тоді не дивно, що в замку всю ніч служать молебень.

Жак повернувся додому, поїв сухого хліба. У домі було порожньо й незатишно. Зібравшись бити кабанів, Жак, щоб уникнути зайвих балачок, відправив родину до кінця тижня до батьків дружини в сусіднє село.

На сон часу не залишалося: середа — панський день. Зате четвер цілком належить йому. Це потім, коли дозріє хліб і почнуться жнива, селян будуть збирати на панщину шість разів на тиждень. А зараз він майже вільна людина.

Жакові випало працювати на винограднику, підрізати молоді пагони, щоб вони не занадто тяглися вперед і закладали більше плодових бруньок. Він проходив із кривим садовим ножем уздовж шпалер, повитих виноградними лозами. Підрізав де треба, рухався далі, а сам раз у раз косив оком на ворота замку, добре помітні з пологого крейдового схилу, на якому розкинувся виноградник.

Увесь час йому ввижалося, що вепра знайшли в кущах, усе зрозуміли й зараз по нього прийдуть.

У замку затрубив ріг, ворота розчинилися і зринула дивна процесія. Попереду церковний служка ніс корогву зі святим Георгієм, слідом на ставному бойовому коні їхав лицар, з голови до п'ят одягнений у залізо. Два зброєносці несли за ним довгий спис із кедровим ратищем і важкий дворучний меч. Позаду йшли священик і кілька ченців.

Хоча забрало в лицаря й було опущене, Жак упізнав його за конем і збруєю. Це був сеньйор Ноель, племінник старого барона де Брезака. Біля лісу процесія зупинилася, сеньйор Ноель оперезався мечем, прийняв від зброєносця спис і зник за деревами. Піші слуги й священнослужителі поспішили назад до замку.

Отже, пан баронет вирішив здобути славу й поборотися зі змієм? Хай щастить! Жак ще раз глянув на дорогу, де вже нікого не було, й повернувся до лоз.

Працював без обіду й скінчив засвітла. Управляючий на винограднику не з'явився, і Жак пішов додому. Ще зоддаля він помітив юрбу селян, що зібралася посередині вулиці. Звідти чулися крики й плач. Там, оточена односільчанами, просто на землі сиділа Івона. Вона розгойдувалася й скубла сиві патли на непокритій голові. Її переривчастий плач відлунював між будинками.

Сусіди пояснили Жакові, що сьогодні близько полудня змій виповз із ущелини на луг, де паслася череда, і зжер чотирьох овець. Дві з них були Івонині. Тепер у відьми з усього господарства залишалися тільки чорний кіт і порося, яке вона тримала в закутку хліва.

«Божа кара, — найперше подумав Жак, і відразу ж слідом за тим мигнула жахлива думка: — Дві інші вівці чиї?..»

У самого Жака було п'ятеро овець і корова, наглядати за якими на час відсутності дружини було доручено сусідці.

— Прокляття на тебе! — заволала Івона, ударивши кулаками в землю. — Знатимеш у мене, як кривдити бабу! Добрий сеньйор де Брезак уб'є тебе сьогодні!Уб'є!..

У цю мить почувся кінський тупіт, і з-за повороту вилетів кінь сеньйора Ноеля. Він був весь у милі, бойова попона з безлічі сталевих ланцюжків збилася набік і волочилася по землі, піднімаючи страшний пил. Кінь промчав повз остовпілих селян і зник з очей.

Зависло важке мовчання. Селяни не вельми любили молодого баронета, він частіше за всіх інших скакав, бувало, по ниві, що колоситься, поспішаючи наздогнати козулю, — але тепер усім згадалося інше.

Коли Ґастон Нуар'є — лицар-розбійник напав на село й забрав усю худобу, сеньйор Ноель кинувся за викрадачем, наздогнав його й убив, а худобу повернув селянам, хоча за законом міг забрати собі половину здобичі. Та й зараз молодий лицар вийшов проти дракона, який викрадав селянських овець. І селяни жаліли Ноеля де Брезака.

— Ой-йой-йой!.. — запричитала Івона. Вона піднялася із землі й, продовжуючи стогнати, зашкутильгала до своєї хатинки. Жак теж поспішив додому.

Цього разу лихо обминуло його, всі п'ятеро овець були цілі й злякано тиснулися одне до одного, замкнені в спеціальній загорожі. Корова, прив'язана поруч, тривожно косила оком, а коли Жак входив, шарахнулася від дверей, що заскрипіли.

Жак простягнув їй пучок свіжої трави, але корова лише зітхнула й не торкнулася до зелені.

«Хоч би молоко не пропало», — похмуро подумав Жак.

Усе це було невесело. Тримати худобу вдома — не вистачить кормів, ходити по траву на луг — страшно. Жак думав весь вечір, але не бачив іншого виходу, крім того, який відразу спав йому на гадку.

Щойно стемніло, Жак постукав у двері Івониної хижі. Відьма відкрила йому й відступила всередину, розглядаючи гостя й щулячи запалені очі без вій.

— Заходь, — сказала вона. — Чого прийшов?

Жак щільно зачинив двері й сказав у затхлу темряву:

— Мені потрібна вовча отрута. Багато.

— Ой-йой! — баба з'явилася звідкись збоку, тримаючи в зігнутій руці пучок палаючих скіпок. Підпалила ґніт у плашці з виноградною олією, коротко глянула на Жака.

— Хто ж труїть вовків серед літа?

— Не твоя справа! — обірвав Жак. — Я плачу, ти продаєш.

— Дорого обійдеться, — проскрипіла чаклунка. — Спочатку отрута, потім мовчання, коли раптом у замку або в селі хто-небудь помре раптово.

— Що ти!.. — злякався Жак. — Ніхто не помре, — він трохи подумав і зізнався: — Для змія отрута.

— А!.. — закричала відьма. — Для змія? Добре. Я чекала на тебе, тільки не думала, що це будеш саме ти, сумирний Жаку! Що ж, тим краще…

Вона вибігла з комірки й відразу повернулася з невеликим мішком.

— Поглянь, — зашептала вона, — тут усе, що треба. Я навчу. Грошей мені не пропонуй — дарма даю. Ти тільки баранчика візьми жирнішого, а ще краще порося. У жирі отрута добре розходиться. Свого б віддала, та не можу, здохну я без нього з голоду. Ти слухай, слухай!..

Глибокої ночі Жак вийшов на околицю.

У селі всі спали, тільки з будиночку Івони крізь міхур, вставлений у вікно, просочувалося світло. Чаклунка не лягала, чекаючи результатів помсти.

Місяць, як і вчора, піднявся над лісом. Повня вже минула, однак було доволі світло. Жак навіть мусив триматися ближче до огорожі з колючих кущів тернику, щоб із вежі випадково не помітили самотню людину, яка котить візок по нічній дорозі.

Вепр лежав там же в кущах, де залишив його Жак. Найперше Жак вирізав стрілу — вона ще придасться. Потім гострим ножем у багатьох місцях надрізав товсту шкіру звіра. Він нашпигував тушу посіченим аконітом, сипав у рани блекоту й вовчий корінь, пудрив шкіру порошком мертвого гриба, напихав у вискалену пащу боронцю, цикути й жаб'ячого ока.

Жак працював, поки мішок не спорожнів. Тоді він звалив нашпиговану тушу на візок і повіз її вглиб лісу до скель.

Дорога повільно піднімалася вгору. Добре змазані колеса не скрипіли, лише дрібні камінчики хрускотіли під ободами та іноді чувся легкий стукіт — це візок наїжджав на більший камінь. Покреслена ножем туша кабана громадилася над бортами. Тепер Жак почував до колишнього ворога майже ніжність. Це була вдала думка: нагодувати вепром дракона й заразом позбутися обох. Якщо, звичайно, змій не зжере заодно й Жака.

Стежка роздвоїлася, Жак звернув на вужчу. Вона зиґзаґами піднімалася до вершини стрімчака над ущелиною дракона. Коли, задихаючись від утоми, Жак вийшов до обриву, вже майже розвиднілося. З неба непримітно опустилася рясна роса, туман збирався в низини. Ліс, що оточував скелю, стояв по пояс у тумані, а круглі вежі замку вдалині здавалися звідси дуже маленькими.

Жак підійшов до краю ущелини, обережно глянув униз. Густий білий туман наповнював ущелину, розгледіти що-небудь крізь нього було годі. Зітхнувши, Жак відійшов від краю й приліг неподалік від візка. Він був згоден ризикувати собою, але не справою.

Доведеться трохи почекати.

Жак, який не спав дві ночі поспіль, непомітно задрімав і прокинувся, коли сонце, що піднялося над кронами дерев, заглянуло в ущелину й розігнало туман. У яскравому світлі обрив уже не здавалося ні занадто крутим, ні надміру високим. Якщо дракон захоче, він за дві секунди забереться сюди. А в тому, що чудовисько живе саме тут, сумнівів більше не було. Кущі, які раніше покривали дно ущелини, були виламані й витоптані величезними лапами. Особливо постраждали вони там, де ущелина стискалася настільки, що вершини довколишніх дерев геть приховували її, утворюючи подобу печери з живим зеленим склепінням.

А на голому каменистому майданчику перед самим лігвищем лежало покалічене тіло Ноеля де Брезака. Сталева збруя були пом'ята, руки й ноги неприродно вивернуті, крізь прорізи шолома натекла калюжа крові. Переломлений спис і дворучний меч валялися неподалік.

Жак узявся за ручки візка. Навіть якщо чудовиська немає в норі, воно швидко повернеться й не промине отруєну принаду.

Візок із гуркотом покотився по крутому схилу, кілька разів підстрибнув, перевернувся, одне колесо відлетіло вбік, і нарешті, візок і кабаняча туша порізно грьопнулися на майданчик унизу. І відразу ж, у відповідь на шум, із пітьми переплетених стовбурів почувся моторошний шиплячий звук:

— Кх-х-х!..

Жак, ледве втримавшись на схилі, упав на землю; ріденька трава не могла сховати його, і він розумів: якщо змій гляне вгору, то одразу ж виявить непроханого гостя. Тепер обрив здавався геть мізерним.

Унизу посипалися камені, заскрипіло, згинаючись, дерево, і з чорного провалу ущелини одним миттєвим ривком висунулася голова змія. Швидко перебираючи лускатими лапами, він вибрався з нори, сильним ударом відкинув убік збрую баронета.

Масивна лапа піднялася вдруге і вдарила вепра. Голосно хруснули кості.

Жак, утиснувшись у землю, затаївся між кущиками й дивився, не в змозі відвести очей.

В ущелині розлігся справжній дракон, укритий потужною бронею, озброєний гострим гребенем уздовж спини й масивним хвостом. Криві пазурі нагадували мавританські шаблі, а ікла у відкритій пащі були майже півтори п'яді завдовжки. Від морди до хвоста чудовисько простягалося не менше ніж на тридцять кроків.

Дракон схилив пащу над кабаном і, блиснувши іклами, відірвав йому голову. Лапа нетерпляче рвонула тушу, розпоровши вепрові черево. Видавши знайомий шиплячий звук, дракон занурив морду в криваве місиво. За хвилину все скінчилося. Від кабана не залишилося навіть костей, і дракон розлігся на сонці, прикривши маленькі пронизливо червоні вічка зморшкуватими нижніми повіками. Тонкий роздвоєний язик метався між вискалених зубів.

Сонце піднялося високо, промені немилосердно палили, над вапняними стрімчаками, переливаючись, тремтіло прозоре марево нагрітого повітря. Від сухої трави тягло задушливим пряним ароматом. З ущелини піднімався сморід. Голова крутилася, схили плили перед очами. Але йти було не можна, по-перше, тому, що найменший рух міг привернути увагу чудовиська, а по-друге, Жак знав: якщо піде зараз, то нізащо в світі не змусить себе повернутися й перевірити дію отрути.

Дракон здригнувся, розкрив очі й повільно переповз до тіла де Брезака. Лизнув червоним язиком засохлу кров, потім опустив морду на землю. Хвіст дракона неспокійно смикався, гримлячи лускою по камінню. Рухи його ставали все млявіші, нарешті припинилися. Червоні очі згасли.

Жак очікував, що отруєний колос буде ревіти, качатися по камінню, битися в судорогах на дні ущелини. Але нічого цього не було: дракон непорушно лежав перед ним, навколо очей товклися мухи.

Жак ще довго вичікував, побоюючись, що страховисько просто спить. Нарешті, зважившись, він піднявся на коліно й узяв лук. Стріла вдарилася об кістяну пластину на морді дракона й відскочила, не залишивши сліду. Дракон лежав.

По схилу, що обсипався під ногами, Жак спустився вниз, обережно наблизився до чудовиська. За три кроки від потворної голови зупинився, підняв із землі дворучний меч пана де Брезака, виставивши його перед себе, підійшов до монстра впритул, націлився вістрям у фігурну ніздрю, що зяє над пащею, і щосили наліг на рукоять. Якусь мить здавалося, що шкіра дракона не поступиться натиску сталі, але потім клинок легко й швидко ввійшов у плоть, поринувши до половини.

Дракон навіть не смикнувся. З розсіченої ніздрі витік струмок зеленої крові.

Жак відвернувся від мертвого чудовиська й заходився насаджувати колесо, що злетіло. Потім відшукав стрілу, впрігся у візок і покотив його геть. Біля виходу з ущелини оглянувся: лицар Ноель сеньйор де Брезак лежав поруч із убитим гігантом. Меч лицаря стирчав із закривавленої морди.

Будь-хто, побачивши цю картину, заприсягнувся б, що доблесний лицар убив дракона, але й сам був повалений здихаючим чудовиськом.

— Ти навік прославишся, добрий сеньйоре, — промурмотав Жак.

Далеченько вже відійшовши від скель, Жак почав збирати хмиз і вантажити його на візок. Дозвіл на збір у нього був. Стрілу й лук він сховав в одній із в'язанок. Тепер нікого не здивує, що робив він із візком у лісі.

Незабаром він уже вивозив вантаж з лісу. На краю поля зупинився, витер рукавом піт із чола.

Хліб стояв стіною. Вусате колосся пшениці погойдувалося на вітрі. Ще два тижні — і можна буде жати. Нічого не скажеш — удалий рік, урожай буде непоганий. І якщо більше нічого не трапиться, то навіть після виплати всіх податей хліба вистачить до наступного літа.

Оберіг біля Порожнистих пагорбів

— Доброго дня, шановний! Де я можу знайти високоповажного Ваді?

Ваді ще раз підкинув на долоні камінчик, тоді підняв очі.

Гість був височенний як вежа. На Заході взагалі живуть крупні істоти, але цей виділявся навіть серед них. Його ноги не стояли на землі, а топтали її. Широкі груди блищали карбованою збруєю, над якою кривилася потворна усмішка егіди. Мускулисті руки були оголені до ліктя й беззбройні — певно, прибулець не вважав, що Ваді може чимось йому загрожувати — сталевий шестопер залишився висіти біля пояса. Нічого дивного: гість сильний і великий — навіть підстрибнувши, Ваді не зміг би дістати рубчастої рукояті булави.

Задерши голову, Ваді глянув в очі велетневі. Нормальне обличчя, людське. А шолом золотий, блищить, цілячись у зеніт відточеною спицею.

«Через Опарище, мабуть, рачки повз, — прикинув про себе Ваді, — а шапку здогадався зняти. А то б нізащо не пройшов — блискавки в такий шишак уціляють за милу душу. Певно, хороша людина — не дурень і не спесивець. Жаль його…»

Ваді підкинув камінчик, піймав.

— І нащо тобі знадобився Ваді?

— Це я скажу тільки йому.

— Кажи. Я Ваді.

Велетень не здивувався. Певно, в тривалій подорожі встиг набачитися всього й знав, що не зріст визначає, яка людина, і не золото, й не залізо.

— Мене звуть Гаґен. Я із Західних земель. Мені потрібний світлий меч Шолпан.

Ваді, клацнувши пальцями, відкинув камінчик, показав порожні долоні:

— у мене немає меча. Я не воїн, не коваль і навіть сувенірами не торгую, хоча довкола валяється чимало старого заліза.

— Люди кажуть, що в тебе є талісман, з яким можна пройти повз Порожнисті пагорби.

Ваді згідно кивнув.

— Справді, оберіг у мене є.

Велетень швидко нахилився. Важка тінь накрила Ваді.

— Дай мені його! Дай лише на день. Цього часу мені вистачить, щоб облазити Порожнисті пагорби вздовж і впоперек. Усім відомо, що меч Шолпан там. Богатир, умираючи, встромив його в черево смоляного чудовиська, і вже не мав сил вирвати. А потім на пагорби впало безчасся, і меч там залишився, вплавлений у купу смоли. Клянуся світлом і тьмою, я поверну тобі твій талісман, щойно знайду меч.

— Навіщо тобі саме цей меч? Невже на світі мало інших клинків?.. Я можу показати тобі камінь, з якого стирчить рукоять, так густо замальована рунами, що не можна прочитати жодного слова. Правда, це камінь, а не смола, меч висмикнути буде непросто…

Гаґен похитав головою.

— Мені потрібний саме світлий меч. Якби мені протистояв дракон або гідра, я б знайшов спосіб упоратися з ними, але зараз на моєму шляху стоїть щось інше. Може, ти чув, поважний Ваді, що на Заході, в моїх краях, є Темна долина. Це прокляте місце! Удень воно нітрохи не відрізняється від будь-якої іншої долини, але Боже борони заночувати там. Твоє багаття згасне, і смолоскип спливе чадом, а тоді з'явиться Страх темряви. Він вип'є твою душу й залишить утікати порожнє тіло. Ніхто з тих, що стріли Страх темряви, не може розповісти, що було з ним, але з їхнього бурмотання народилися злі легенди. Одні подейкують про чорного звіра, невидимого в пітьмі, лише двійко синіх очей каламутять погляд жертви. Інші розповідають про жінку в жалобному платті й з бездонною дірою обличчя, де плавають ті ж сині вогні. Селяни прозвали Страх пітьми Синюхою й насмілюються заходити в долину лише вранці. Я теж не знаю, хто живе там, але погань не повинна заважати людям, тому мені потрібний світлий меч, який розвіює духів ночі.

— Невже Синюха виповзла з Темної долини? Чи бруква, яку селяни саджають на нічиїй землі, по ночах почала божеволіти з жаху?

Гаґен розуміюче посміхнувся, присів навпочіпки, щоб теж бачити обличчя Ваді.

— До цього поки що не дійшло. Леви не їдять капусти, а Синюха не чіпає брукви, або ж бруква не здатна збожеволіти.

— Тоді в чому ж справа?

Велетень коротко реготнув.

— Справа в тому, що я не бруква й не турнепс. Я не можу спати спокійно, коли погань нипає поруч із моїм домом. Я — людина.

Ваді підібрав із землі п'ять камінчиків, вибрав найбільш придатний, примірився підкинути його на долоні, але не підкинув — обличчя співрозмовника було занадто близько.

— Ти не людина. Ти — герой. Людина не може заснути, коли поруч незрозуміле. Тоді вона називає це Синюхою і засинає, задоволена тим, як чудово все пояснила. Але ти не такий. Тобі потрібний супротивник. Гадаю, що якби Синюха жила під сімнадцятим морем, ти б і туди пірнув, щоб поборотися з нею.

Гаґен випростався. Гостроверхий шолом простромив небо.

— Так, ти маєш рацію. І саме тому я — людина.

Тепер Ваді знову міг підкидати й ловити камінчик і дивитися вгору, не боячись образити гостя.

— А раптом там немає звіра? А якщо там жінка, синьоока нічна красуня, а твої подорожани божеволіли від безнадійного кохання до неї?

— Жінку я бити не буду. Але й у цьому випадку я повинен глянути в її очі.

— Тримаючи в руках меч?..

Гаґен змовк, лише жовна на вилицях разом здулися, стримуючи різке слово.

Камінчик злетів, упав, зник у долоні.

«Яка вузька долоня стала в мене… і зморшкувата. Цікаво було б знати, чи довго я ще проживу…»

Камінчик, поневажуючи людський закон тяжіння, злетів до неба, потім повернувся, покірний цьому законові.

Небо посміхалося новонародженою блакиттю, яка не вицвіла навіть над Порожнистими пагорбами. У завмерлій сині небес описував спіралі молодий вишневий дракон. Ковзав униз, немов провалюючись у невидиму лійку, кола швидко стискалися, поки весь літун не зливався в очах, обертаючись на яскраво-червоний зблиск, але в останню мить спіраль починала розкручуватися і, навіть не ворухнувши крилом, дракон злітав у піднебесся. Він теж не любив підкорятися законам, які не велять йому літати.

Сім… дев'ять… шістнадцять тонких штрихів прорвали небо, перекресливши тугу циклоїду дракона. Від них не було куди подітися, але вибухнувши малиновими відблисками, дракон зробив немислимий курбет і знову повернувся до плавного крутіння. Це було красиво, як усяка відточена гра. І подвійно красиво тому, що гра була смертельною. Лучники із ближнього села спробували застати вишневого красеня зненацька. Якби це їм вдалося — небо над округою осиротіло б, а весь світ став на одного дракона нудніший.

Камінчик злетів і, передумавши, повернувся на долоню. Злетів, повернувся — і впав на землю. Зморшкувата долонька зімкнулася в кулак.

— Не гнівайся, могутній Гаґене, але оберега я тобі не дам. Нехай Синюха живе у своїй Темній долині. А ти, якщо тебе справді переймає доля людей, оселися поруч і стеж, щоб ніхто не заблукав туди ненароком.

Гаґен не був ні здивований, ні розгніваний.

— От, виходить, навіщо ти тут сидиш. Що ж, це заняття варте такого курдупля як ти. І я не ображений твоєю відмовою, я від початку чекав чогось подібного. Не сердись і ти, поважний Ваді, але я все ж одержу твій талісман.

— Мене не можна вбивати, я вже чотириста років не заподіюю зла!

Ваді знав, як відлякують інших пришельців ці моторошні слова, але Гаґен лише посміхнувся — злегка презирливо.

— А скільки років ти не робив добра, високоповажний?

Ваді схилив голову до розсипаних біля ніг камінчиків, потім підняв підборіддя назустріч глузливому погляду велетня.

— Добра я теж не творив чотириста років, але в тому немає моєї провини! Я чесно попереджаю кожного мандрівця, що далі він не пройде, але чомусь ніхто не хоче слухати мене.

Гаґен згідно кивнув.

— Тих, хто зміг дістатися сюди, не так просто звернути з дороги. Якби ти знав, скільки перешкод мені довелося здолати…

Сперечатися було марно, але все ж Ваді запропонував:

— Хочеш, я покажу шлях в обхід Опарища? І навчу, як обдурити Солодку драговину…

— Це зайве. Краще б ти допоміг мені йти далі.

Ваді мовчав.

— Тоді я візьму талісман сам. Такий учинок важко назвати добрим, але я й не прагну досконалості. Адже мене в будь-яку хвилину можуть убити, і тоді все нескоєне мною зло вирветься на волю. Не бійся, я постараюся не заподіювати тобі шкоди, хоча мені дуже хочеться глянути, у що виллються невчинені тобою лиходійства. Втім, боюся, що навіть за такий час ти не зміг би накоїти багато лиха. Із твоїми силами, та ще голими руками…

— Головне зло коять не руками, а словом. До того ж, я озброєний. Меча в мене нема, але є кинджал.

Товсті пальці потягнулися до пояса Ваді.

— З такою шпилькою лише на жука ходити…

— Обережно! Там отрута! Колись я ходив із цією шпилькою на лускатого гаспида. Кинджал досі в крові.

Гаґен осмикнув руку. Комашка, що сиділа перед ним, виявилася смертельно небезпечною. З такою зброєю курдупель і справді міг накоїти чимало лиха. І зараз усі вони, недосконалі, посаджені в тендітну в'язницю чесноти, чекають загибелі свого тюремника, щоб обрушитися на того, хто опиниться найближче, себто — на вбивцю. Тож подвійне попередження виявилося дуже доречним.

Ваді гордо випростався, і в цю мить здоровенна лапа обхопила його за тулуб, а іншою рукою Гаґен висмикнув з-за пояса Ваді кинджал. У руках велетня отруєна зброя й справді здавалася шпилькою. Затиснутий мертвою хваткою Ваді захрипів, але знайшов сили докорити Гаґенові:

— Навіщо ти це робиш? Адже ти знаєш, що я не нападу на тебе…

— Я й не боюся твого ножика. Але мені потрібний талісман, і тому, про всяк випадок, я заберу все, що в тебе є. Можливо, чарівною силою володіє ніж, або пряжка на ремені… — пальці Гаґена вправно обшукували Ваді, — а може, талісман висить на ланцюжку…

— Не чіпай, це моя амулетка!

— Але я й шукаю амулет, який рятує від безчасся.

— Це не оберіг, це амулетка! Вона нікому не придасться, крім мене!

— Не злися, високоповажний Ваді, але ти сам змусив мене до цього. І не хвилюйся, я поверну все твоє добро, як тільки повернуся з Порожнистих пагорбів.

— Ти не повернешся.

— Не каркай. Краще зніми перстень. Я боюся зламати тобі палець.

— Цей перстень подарувала мені одна знайома. У ньому немає ніякої чарівної сили.

— Я не можу ризикувати. Що у тебе в кишенях?

— Мідний гріш.

— Я бачу — ти багатій. Ти одержиш його назад разом з усіма твоїми скарбами. А це я залишаю тобі в заставу, щоб ти не турбувався про свої речі, поки я буду шукати меч.

Гаґен опустив Ваді на землю й стягнув із пальця кручений перстень із тонко ограненим адамантом. Ваді міг би носити цю заставу замість браслета.

— До швидкої зустрічі, високоповажний! Побажай мені удачі.

Гаґен повернувся й розміряною ходою воїна рушив до пагорбів. На мить Ваді здалося, що безчасся вже освітлило його кучері старечою білизною, але, звичайно, такого не могло бути. Кордон був неподалік, але ще не тут.

Кілька хвилин Ваді сидів нерухомо, намагаючись ні про що не думати. Потім вибрав камінчик і кинув його в небеса, де й далі кружляв вишневий дракончик. Камінчик піднявся зовсім невисоко, але плавний хід дракона змінився, звір звернув убік, готуючись відскочити з можливого шляху каменю.

Зірка тварина! Зуміти з його висот угледіти таку крупинку… Не так просто буде сільським стрільцям підбити його. Ще не день і не два вишневий красень тішитиме око всім, хто гляне в небо. А заодно, змагаючись із яструбами, тягати з дворів курей та індичат. І якщо лучникам не вдасться прикінчити маля, скоро дракончик почне хапати овець, а колись — зачує свою силу й упаде на людину. На той час його буде вже неможливо простромити стрілою чи вдарити рогатиною. Тоді виручити людей зможе тільки герой. Але герой пішов до Порожнистих пагорбів і більше не повернеться. У цьому теж своя правда, відмінна від тієї, першої, яка не веліла давати оберіг.

Ваді нагнувся, вибрав з розсипу гальки ще один камінчик — непоказний і кутастий, але теж придатний, затиснув його в кулаку й пішов слідом за Гаґеном.

В обличчя дихнуло непорушним, задавненим холодом, але оберіг налився теплом, запульсував, пропалюючи пальці, й Ваді продовжував іти. Ще за хвилину він знайшов Гаґена. Велетень упав обличчям до пагорбів — навіть зачувши лихо, він не повернув назад. Відполірований неминулими століттями череп викотився з шолома й лежав трохи оддалік, пильно розглядаючи світ. Ваді присів поруч, нахилившись до очниць.

— Я зробив усе, що міг. Я чесно попереджав тебе…

Череп посміхався широкою, нічого не розуміючою посмішкою.

Ваді зітхнув і взявся до справи. Відшукав свою амулетку й кинжальчик — і далі небезпечний, тому що навіть безчасся не могло знешкодити кров лускатого гаспида. Знайшов перстень, подарунок знайомої, і позеленілу пряжку від ременя. Не було тільки грошика, а Ваді не хотів іти без нього. Адже це була плата за останню з добрих справ. Чотириста років тому до кордону підійшла людина, і Ваді вдалося її зупинити. Людина не була героєм — чоловік просто шукав зниклу козу. Ваді попередив подорожанина про небезпеку й показав, куди поскакала коза. На подяку одержав грошик — єдину цінність, яку йому вдалося зібрати за чотири сторіччя. Нарешті знайшлася й монетка.

Ваді зняв з руки перстень, надяг його на хрусткі фаланги зотлілих пальців Гаґена.

— Ось твоя застава. Повертаю її тобі.

Більше робити тут було нічого, але Ваді навіщось почав підніматися далі по схилу.

У балці між двома пагорбами тьмяно поблискувало асфальтове озерце. Якщо не брешуть легенди, це останки смоляного чудовиська. Там, десь у глибині, залитий липким ґудроном, лежить меч Шолпан. І якби навіть у Гаґена був оберіг, всього його життя не вистачило б, щоб вичерпати й процідити смоляну густоту. А може, перекази брешуть, і Порожнисті пагорби справді порожнисті. Але ж це нічого не змінить: герої однаково будуть шукати тут свою загибель.

Більше в балці нічого не було: два горбки й калюжа смоли між ними. Навіть Ваді міг би обнишпорити Порожнисті пагорби за півгодини. І навряд чи страшне царство Синюхи в центрі Західних земель набагато більше від проклятих Порожнистих пагорбів. Чому людей так тягне саме сюди? І навіщо тут сидить маленький Ваді? Кого й від чого він хоче охоронити? Чи, точніше, що він хоче охоронити й від кого?..

Ваді неквапливо йшов додому, туди, де й далі вивершував кола вцілілий дракончик. Гарячий камінь обпікав пальці. Нестерпно хотілося підкинути його в повітря, піймати, знову підкинути. І не для того, щоб остудити натруджену руку, а щоб хоч трохи остудити хвору душу. Але Ваді не смів розтиснути кулак і хоч на мить випустити камінь. Він не знав, чи встигне знову стиснути пальці, і чи захоче оберіг, злетівши, повернутися на підставлену долоню.

І тоді ти береш меч

…і тоді ти береш меч і йдеш рятувати світ від якої-небудь напасті. Меч, властиво, не обов'язковий, згодиться будь-яка зброя, але варто пам'ятати, що буття визначає свідомість. І якщо ти озброїшся сукуватим дрюком, то й вигляд у тебе буде відповідний, і завдання. До того ж, власник великого сукуватого дрюка не лише трощить ворожі черепи, але й сам частенько отримує по голові. А отримувати по голові не хочеться навіть у ті хвилини, коли ти береш меч і йдеш рятувати світ від якої-небудь напасті.

Зрозуміло, твій подвиг буде вчинений не тут. Світ, у якому ти мав нещастя народитися, бідний і нудний. У ньому немає місця для героя, і навіть лиходійства дрібні й випадкові. Твій шлях веде за його межі. Мандрівник, який залишає темний світ заради боротьби й захоплюючих пригод, знає, що він ніколи не повернеться. Такий закон дороги — ти можеш зупинитися, та ніколи не зумієш повернути назад.

Але саме тут, де все набридло й стоїть поперек горла, ти повинен знайти зброю — знайти свій меч. Ти не коваль і не зброяр, ти не зможеш сам викувати чарівний клинок. Утім, чарівні клинки тим і хороші, що їх зовсім не обов'язково кувати. Їх можна знайти або одержати в подарунок. Купити їх — не можна. Тому ти з презирливою байдужістю проходиш повз універмаги й дорогі бутіки, де продають сувенірні кинджали й шаблі. Там, куди ти йдеш, вони залишаться таким же сувенірним барахлом. Вони тобі не потрібні. А ось кривий горобиновий ціпок, що валяється на газоні, зацікавлює. Колись горобина росла перед домом, але потім завадила автолюбителям, які паркуються на газоні, або нудьгуючим тінейджерам, яким хотілося показати силу, і вони перетворили деревце на ціпок. Ціпок і тепер при ділі: собачники розважають ним розжирілих вихованців. Кори на ціпку майже не залишилося, деревина погризена гострими зубами. Якщо взяти цей ціпок із собою, він обернеться на посох мага, і важко сказати, які властивості виявляться в горобині. Одначе й ти змінишся, обернувшись на мага з білосніжною бородою, а це зовсім не входить у твої плани.

Дурнувате слово «білосніжний» у справжньому світі має сенс. Тут сніг зазвичай сірий, а то й узагалі чорний. А коли на металевому заводі завантажують шихту, сніг стає світло-коричневим або рудим. Цікаво було б обернутися на мага зі сніжно-рудою бородою… Якщо постригти її коротко, може вийти доволі пікантно.

Горобиновий жезл залишається позаду. Ти йдеш через коричнювато-сніжний двір і шукаєш меч. Меч — найкраща зброя, ним може володіти будь-який герой, і він ніколи тебе не підведе. Немає нічого кращого від хорошого меча.

Дівчисько років шести, заховавшись за кущами, захоплено будує секретик у підмерзлому газоні. Може, вона дасть тобі те, що стане мечем?

— Мені потрібний меч.

Дівчисько здригається й утікає. Осколки скла валяються на розритому газоні. З-за кущів вистрибують дві гладкошерсті такси й гавкають на тебе на диво басовитими голосами.

Щокастий трирічний хлопчак, весь круглий через намотані шарфи, тупцює посеред пісочниці. В одній руці — лопатка, не придатна ні до піску, ні до злежалого снігу, в іншій — заслинений, надкушений пряник. Розтоптані чорно-сніжні горбки випинаються по кутках пісочниці. Давно-давно, коли сніг ще був білим, тут зліпили фортецю. Поговорити б із її будівельниками… а в нинішнього мешканця й солодких соплів не випросиш. І все ж ти кажеш:

— Мені потрібний меч.

Хлопчак мовчачи замахується лопаткою. Одразу видно, що він готовий захищати свій пряник до останньої краплі ворожої крові. А якщо сили виявляться нерівні, на допомогу завжди прийде бабуся й дві гладкошерстих такси.

— Мені потрібний меч.

Цього разу ти звертаєшся до істоти, вбогої навіть за мірками цього вбогого світу. Олігофрен, що виріс в інтернаті для розумово відсталих, несподівано для всіх зумів стати корисним членом суспільства. Він працює теслею в ЖЕКу й із безнадійною завзятістю лагодить поштові скриньки та розбиті двері парадних. Іноді його кличуть у квартири, вставити кватирку або відремонтувати якусь іншу дрібну столярку. Він безвідмовно виконує все, а потім, звірившись зі старим прейскурантом, виставляє рахунок, де сума викликає хіба ностальгійні почуття. Вигляд в олігофрена украй серйозний, рухи вповільнені, але в них відчувається усвідомлення своєї потреби. Гарна людина, такі навіть серед ідіотів зустрічаються нечасто.

Вислухавши твоє прохання, він мовчачи киває й, повернувшись, неквапно йде до підвалу, де обладнана ЖЕКівська майстерня. Завмерши, ти сунеш за ним, і від дивного поєднання: крокувати завмерши — кожен твій рух набуває особливої олігофренічної значимості. Ну й нехай, аби тільки він дав меч. Він може, убогі багато чого можуть і в тому, і в цьому світі.

У майстерні хлопець довго перебирає рейки, складені біля стіни, нарешті встановлює одну на верстат і береться за рубанок. На підлогу падає стружка — шовковиста, кручена, яка ніколи не виходила в тебе. Заради самої цієї стружки хочеться стати столяром і все життя лагодити розбиті поштові скриньки. Майстер звільняє планку з обіймів верстата, береться за ніж. Дилетанти ріжуть дерево різними ножами, майстер — лише косо сточеним шевським, зробленим з уламка пилки. Ручка в нього завжди з намотаної ізоляційної стрічки, голубої або чорної. У цього ножа ручка блакитна; добра прикмета. За два обережних доторки означується рукоять меча, лезо набуває легкого вигину, відтягається гостре вістря. Де серйозний хлопець міг навчитися майструвати дерев'яні мечі? У спецінтернатах цьому не вчать.

Опредметнена мрія дражливо світиться в руці дурника, який і сам не розуміє, яке чудо він сотворив. Меч і мрія — слова одного кореня, і начхати, що з цього приводу вважають укладачі етимологічних словників.

— Із вас двадцять копійок, — тьмяно вимовляє олігофрен.

— Які двадцять копійок? — розгублено запитуєш ти, не завважуючи, що в тебе вирвалася кепська приказка, одна з тих, якими хизувався в сопливому дитинстві. Зараз тобі не до приказок, скарб, до якого ти встиг прикипіти душею, спливає з рук. Ти готовий віддати за меч не двадцять копійок, а в тисячу, у мільйон разів більше, але давати за нього гроші не можна, чарівна зброя не може бути куплена, нещасна копійчина геть-чисто позбавить його сили.

Майстер розуміє питання по-своєму. Він витягає з кишені пухку записну книжку, знаходить у ній потерту накладну, демонструє її, і в тебе відлягає від серця. Двадцять копійок — стільки коштувала рейка в ті часи, коли ЖЕК придбав її для невідомих потреб. І зараз нетутешньо чесний майстер бере з тебе ці копійки, щоб рідна установа не зазнала збитків. А розцінок на дерев'яні мечі в прейскуранті нема, отож, за роботу, за велике диво, яке народилося на твоїх очах, платити не треба.

Тремтячими пальцями ти намацуєш у кишені копійки, розписуєшся на сірому бланку з написом «Акт про виконання робіт». Уся ця далека магія не дивує й не обурює, так треба майстрові, це його чаклунські обряди, і ти не перечитимеш.

Обряд закінчений, жертви невідомим богам принесені. Опустившись на одне коліно, ти приймаєш меч. Очі столяра спокійні й серйозні, у них почуття власної гідності й упевненість, що все йде як слід. Ти не дивувався його вчинкам, він мовчачи сприймає твої. Але коли ти зводишся на ноги, він раптом простягає тобі соснову стружку: жовту, скручену в тугий завиток, яка пахне, мов пряний бальзам. Направду царський подарунок! Хто б міг повірити, що серед тутешньої павутинності може трапитися таке? Ти ще раз кланяєшся й мало не бігцем покидаєш напівтемний підвал. Хазяїн-олігофрен суворо дивиться тобі вслід.

Із мечем у руках ти виходиш на перехрестя. Це не просто схрещення вулиць, а те єдине місце, звідки можна піти в справжнє життя. Його варто було б писати із заголовної літери й вимовляти з особливою інтонацією, але вроджена нелюбов до пихатої багатозначності не дозволяє тобі зловживати заголовними літерами. Тому ти просто виходиш на перехрестя й також просто залишаєш світ, у якому мав нещастя народитися.

Як ти робиш це? Хто навчив тебе? Звідки ти знаєш, що чекає тебе попереду? Запитайте в метелика, який розправляє крила, хто навчив його розривати кокон. Як він робить це й звідки знає про небо, яке чекає на нього?

Ти ступаєш на перехрестя й розумієш, що шлях закритий.

Таке часом трапляється. Іноді перехрестя проходиш спокійно, а часом шлях перепиняє страж. У такому разі можна пройти, тільки вбивши його. Ніхто не знає, звідки береться страж і навіщо він потрібний: мертві герої не запитують, мертві стражі не відповідають. Страж не ворог, ворога легко можна впізнати за ненавистю й чорною силою. Дехто вважає, що страж — просто собі випробування на шляху, фільтр, який не дозволяє пройти тому, хто не вартий цього. Смертельний фільтр.

Ось він з'являється з півмороку: людина як людина — просте обличчя, відвертий погляд. У голосі немає погрози, але в руці меч.

— Повернися. Тобі не можна туди.

Він має рацію, звідси ще можна повернутися, за спиною шумить схрещення вулиць, яке стало для тебе перехрестям. І поки ти не зробив вибору, ти можеш повернутися, й це теж буде вибір.

— Вертайся, я нічого тобі не зроблю, — каже він.

Це теж правда: якщо ти поступишся, йому нема чого тебе вбивати. Але ти вже ніколи не потрапиш на перехрестя й будеш вічно нипати повз порожні перетини вулиць. Це гірше, ніж смерть, мертві бодай сорому не мають.

І тоді ти береш меч і крокуєш назустріч супротивникові. Хто б він не був, він не змусить тебе повернутися.

Із металевим брязком вдаряють один об одного мечі: здається це дві сталеві волі б'ються одна об одну, з'ясовуючи, хто дужчий. А дужчий — він. Він досвідченіший, невтомний, йому не доводилося жити в чорно-сніжному світі, де отруює навіть повітря. І ти вже передчуваєш ту хвилину, коли він витре закривавлений клинок об твій одяг і мовить презирливо:

— Слабак!

У розпачі ти вдаєшся до останнього, неперевіреного засобу, метнувши в супротивника затиснуту в кулаку стружку. Сліпуча спіраль прорізає простір, страж падає на спину. Нічого не скажеш — чудовим виявився подарунок недоумкуватого столяра.

Ти нахиляєшся над переможеним, дивишся в невидющі очі. Дуже хочеться вірити, що це лише випробування, що зараз він підніметься, покрекче, потре ниючі груди й скаже:

— А ти молодець, класний хлопець. Якщо ти пройшов тут, то й далі не пропадеш…

Та вбитий лежить і не збирається вставати. Ти тупцюєш поруч, потім розумієш, що при тобі він не встане, і з важким серцем ідеш назустріч своїй мрії.

Там, куди ти приходиш, панує літо. Вдвічі дивно втрапляти в літо з брудної міської зими. Виникає спокуса повірити, начебто літо тут завжди. Зрозуміло, це не так. Тут буває осінь — некваплива, розкішна, яка встеляє землю золотом листя. День, а то й два ллють важкі всепроникні дощі — це час туманних міркувань. Потім настає зима, і білий — чуєте, білий! — сніг хрумтить під ногами й іскриться на сонці. І звичайно, там буває весна. Але найчастіше й найдовше в справжньому світі панує літо. Тут повинні жити гарні люди, часом грубуваті, але завжди горді й сильні, тому що в цьому світі чимало небезпек. Тут було б дуже цікаво жити, але саме жити тут і не можна, тому що сюди проникнуло зло. Гарні люди втратили силу й гордість і стали рабами. І ти прийшов звільнити світ від тупого зла, щоб разом із волею до людей повернулося щастя.

Ти оглядаєш себе й свій арсенал. Сам ти залишився таким, яким був, і це добре, а зі зброї в тебе меч і дивовижна стружка. Зараз це просто соснова стружка, ти розтратив її силу, і весь місяць вона буде повільно накопичувати її. Це правильно, такий артефакт не можна використовувати на дрібниці, а місяця тобі вистачить, щоб звикнутися й знайти джерело напасті.

Так і стається. За місяць ти знаєш усе, та й непросто було б не знати. Зло не вважає за потрібне ховатися, похмурий замок плямує своєю чорнотою саме серце країни. Зло там, воно сміється з тебе й твоєї мрії.

І тоді ти береш меч.

Ворота замку охороняють дві кам'яні статуї. Два дракони притулилися до землі зміястими лускатими тілами, наструнені, готові до стрибка. І якщо в душі того, хто наближається до замку, немає абсолютної покірності, статуї оживають. Місцеві жителі, саме ті, що мають бути горді й сильні, наближаються до воріт поповзом, волочачи на спині дарунки, та однак мало не кожен другий стає жертвою кам'яних ящурів. Лише той, хто вб'є монстрів, зможе ввійти в замок зі зброєю. Але він повинен входити одразу, бо за годину дракони відновлять сили й знову займуть свої місця біля воріт. Кам'яні тіла зростуться, повернуть собі давню міць.

Ти йдеш і розбиваєш довготілих тварюк на шкалки, розбиваєш самим лише мечем, тому що стружка, вже заряджена, напевно знадобиться всередині замку. І хоча болять рани, і меч мало не випадає з утомленої руки, ти йдеш усередину, тому що інакше все було б марно. Слуги, які забирають дари, мало поможуть — вони розбігаються, побачивши меч у твоїй руці. Добре, що чарівні мечі не тупляться, тому що панцир живого дракона нітрохи не м'якший, ніж кам'яного.

Ти шукаєш хазяїна замку, того, хто перетворює твою країну на обитель рабів. І звичайно ж, ти знаходиш його — біля дверей скарбниці. Цього разу володар зла має вигляд велетня, якому ти не можеш дістати й до коліна. Побачивши тебе, він гарчить і замахується широким як лопата тесаком.

Потім це назвуть великою битвою зі злом, а поки що ти стрибаєш як заєць по борозні, розмахуєш мечиком і з усіх сил намагаєшся не втрапити під удар. Несуттєво, штовхне тебе велетень ногою чи розплющить своєю лопатою, в жодному разі від тебе залишиться хіба мокре місце.

Дуже швидко ти переконуєшся, що сталеві поножі й кольчужні чоботи велетня меч не бере; навіть у чарівних мечів є свої межі. Тоді ти пускаєш у хід стружковий артефакт. До широченних грудей й товстощокої пики сліпуча спіраль дістати не може, але ти холоднокровно перебиваєш велетневі ногу. З диким криком володар зла падає на підлогу. Він ще не переможений: верещить, реве, брикається й відмахується тесаком, але тепер ти можеш дістати мечем його величезну тушу. Із цієї миті велика битва зі злом найбільше нагадує роботу м'ясника в найгіршому її вияві. Робота тривала, важка й дуже брудна. На той час, коли висічена туша перестає смикатися, ти весь у крові. Захист добра — справа жорстока.

Ось і все. Тепер ти можеш піти звідси. Народ, жителі країни, вже знають, що велетня більше немає. Навіть сюди, у самісіньке серце чорного замку, доносяться вітальні згуки. Надворі сонце, повітря, люди. Тут важкий запах крові й звіринцю, тьмяно блищить на стінах золото, хижо виблискують очі самоцвітів. Скоріше на волю!.. Тільки спочатку глянути, що зберігав чорний владар у скарбниці. Золота й коштовних каменів навколо більше, ніж можна собі уявити, невже й за дверима така ж дешева мішура?

Одним ударом ти збиваєш із дверей замки, ногою розчиняєш двері й довго стоїш на порозі, дивлячись перед себе. Там на невеликій таці лежить один-єдиний предмет: заслинений, надкушений пряник.

Волочачи меч, немов звичайну деревинку, ти йдеш назустріч радісним згукам. Ти ще робиш вигляд, що нічого не зрозумів, хоча від правди вже не відвернутися.

«Народ без мене не повний», — ніяк не згадаєш, де ти чув цю фразу… Ти пішов зі світу, який здавався тобі тьмяним, хоча був єдино справжнім, і світ став неповний без тебе, у ньому зазяяла каверна, і світ звалився в цю діру, калічачи й роздираючи сам себе. Ти гадав, що позбувся його назавжди, але він, хриплячи від болю, поповз за тобою слідом, послужливо перетворюючи свої рештки на будь-яку дрібницю, яку тобі лише заманеться уявити.

Ти виходиш на площу. Навколо радіють люди: на обличчях посмішки, із горлянок рветься «Ура!», а в очах туга й ненависть. Колись вони жили: нерозумно, нудно, але насправді. Тепер вони грають у чужій грі. З'явився чорний владар і перетворив їх на маріонеток. Чорний владар — це ти.

Які вони раді, що ти зумів убити дурненького трирічного хлопчиська, який надміру любив м'ятні пряники! Як вони будуть раді будь-якому твоєму вчинку!

Волочачи меч, ти виходиш на перехрестя, на те, яке слід було б писати із заголовної літери. Ти хочеш додому, не тому що раптом полюбив свій дім, а щоб виправити зло, яке ти заподіяв. На жаль, це неможливо: мандрівник, що залишає рідний світ заради боротьби й захоплюючих пригод, повинен знати, що ніколи не повернеться назад. Йому нема куди вертатися, його світ загинув. За твоєю спиною агонізують скалічені рештки всесвіту. Точнісінько так само смикався й хрипів уже вбитий велетень. Ти підеш, і придумані фантоми згинуть остаточно. Ти залишишся й продовжиш болісну агонію на невизначений час. Утім, куди ти можеш піти? — в черговий світ? Але там ти будеш чужим — гнійна скалка, що встромилася в плоть всесвіту. Зрозуміло, той світ постарається знищити тебе, хоча це не так просто, ти багато чому навчився за останній місяць. Тож цілком можливо, що здолаєш ти, а потім підеш знищувати наступний всесвіт. Відтепер це твоя доля.

Клятий олігофрен, навіщо він дав тобі цей меч? Хоча, на те він і дурник, думати повинен був ти. А йому нема про що жаліти ні в тому, ні в цьому світі.

Поштовх перериває плин темних думок. Хтось намагається вийти на перехрестя, а ти розсівся посеред дороги й загородив шлях. За мить з'являється вона. О, яка вона прекрасна! Її очі сяють, її хода легка, але на боці висить меч, а в руках — лук, який уміє вражати без пощади. Звідки тобі відомо це? А звідки метелик знає, який безжалісно точний політ стрижа?

Ще один шукач пригод, який без тіні жалю й сумніву пожбурив живий світ у безодню заради придуманої казки. Навіть якщо розповісти їй усе, вона не зупиниться. Адже тільки тут вона сильна, талановита й красива, там усе було інакше. І вона буде мстити реальності за свою нещасливість, за анемічну прозорість, за презирливу жалість подруг, за фігуру, вигнуту сколіозом, за ріденьке себорейне волосся, за свої виплакані ночами бездарні вірші. Вона ще не знає, що її тутешня краса, у яку не можна не закохатися, це помста світу. Звичайно, коли-небудь вона розрізнить ненависть, яка прозирає під відданими поглядами й словами про любов. Тоді вона покине свій іграшковий світ і, мов стріла, буде простромлювати всесвіт за всесвітом, мстячи світобудові за нелюбов. Але поки вона сповнена надії, вона вся політ — стріла, що зірвалася нарешті з тятиви.

І хоча ніякими словами стрілу, що летить, не повернути в сагайдак, ти кажеш:

— Зупинися, сестро. Поки не пізно, повернися назад, там твій дім, він помре без тебе.

Вона ще не розрізняє тебе в півмороку, але стріла, накладена на тятиву, дивиться тобі просто в перенісся.

Колись ти думав, що найстрашніше, якщо тебе слухають, але не чують. Лучниця чує тебе. Вона все розуміє, але не бажає тебе слухати, і це найстрашніше. Вона не зупиниться.

І тоді ти береш меч і йдеш рятувати світ від цієї дурнуватої романтичної напасті.

Устигну

Різьбяр жив у місті на березі ріки. Місто було маленьке, а ріка велика, тому з вікон будь-якого будинку було видно й саму ріку, і кораблі на ній, і синю смугу лісу на протилежному березі. Різьбяр сидів у майстерні, вирізав з білої кістки вигадливі скриньки для домовитих господинь, з темного черепахового панцира — гребені міським модницям, а з жовтих бивнів старих мамонтів — ножі для розрізування паперу вченим професорам і бібліотекарям. Коли Різьбяр утомлювався, він дивився у вікно на ріку, на кораблі й вирізав корабель. Потім дивився на ліс і вирізав дивовижних звірів, які мали б водитися в дрімучому синьому лісі. У цей час розчинялися двері, вбігав хтось із замовників і починав скаржитися, що час іде, а майстер займається зовсім сторонніми дрібницями, тоді як замовлена робота стоїть.

— Устигну, — відповідав Різьбяр. — Ще маю час.

І він справді встигав, тому що був справжнім майстром і любив свою справу.

Той, хто гадає, що майстер був старий, короткозорий і сивовусий — неабияк помиляється. Звичайно, вуси в Різьбяра здавалися білими, але тільки через те, що їх густо покривав кістяний пил. Зате коли Різьбяр умивався, розчісувався старим благеньким гребінцем і виходив на вулицю, то виявлялося, що вуса в нього зовсім не сиві, а… зрештою — несуттєво які. Мені особисто здається, що руді, але якщо вам більше подобаються брюнети, то зійдемося на солом'яних, і нехай усі будуть задоволені.

Різьбяр спускався до ріки, де жили рибалки й моряки, або піднімався на гору до університету — у нього скрізь було багато друзів. Але найчастіше він ішов у передмістя, де жила одна красива дівчина. Дівчина виходила гуляти з маленьким братом, і Різьбяр дарував братові різьбленого свистуна або тріскачку, щоб брат більше шумів і не заважав цілуватися.

Так тривало доти, доки одного разу після роботи Різьбяр не завважив, що ніяк не може відмитися. Ні, його вуса й далі були рудими (або, якщо завгодно, солом'яними), але одна волосинка виявилася білою, немов її густо покрив кістяний пил.

Кожен знає, що одна волосина ще нічого не вирішує, її можна просто вирвати й забути про неї. Перший сивий волосок не має жодного стосунку до віку. Буває, що й у десятилітнього хлопчака прозирає в чубатій голові сивина. Професор з університету, що на пагорбі, розкривши том, закладений замість папірця кістяним ножиком, науково пояснить, що справа не у віці, а в недостачі меланіну. Не скаже лише, де інші беруть цей меланін. Може, у браконьєрів купують, або з-під прилавка лівий товар — не знаю.

Хай там як, та виявивши брак меланіну, Різьбяр почав замислюватися про час і боятися, що його теж не вистачить. Ось лише він ніяк не міг вирішити, що в житті найважливіше, і продовжував жити, як жив, витрачаючи час на все підряд і сподіваючись, що встигне все.

І ось, коли меланін закінчився в другому волоску, і Різьбяр стривожився не на жарт, до нього прийшов замовник. Цей чоловік приїхав у місто недавно й звів собі дім у балці, звідки не було видно ріки. Не можна сказати, щоб цього чоловіка в місті не любили — навіть у маленькому місті не можна любити або не любити кожну людину. До більшості не ставишся ніяк. Ось і до замовника не ставилися ніяк. І він теж ніяк не ставився до жителів містечка, немов їх і не було. Але коли Різьбяр стривожився не на жарт, він прийшов до нього, поклав на стіл різьблену пластину із міцної слонової кістки й сказав:

— Мені потрібно сто тисяч таких пластин. Щоб вони були однаковісінькі і їх не можна було розрізнити.

Майстер присвиснув:

— Добрий чоловіче, цілого життя не вистачить, щоб виконати твоє замовлення.

— Я розплачуюся часом, — відповів той. — За кожну сотню пластин я даю три роки життя. За цей час ти не зістаришся ні на день, ні на годину, ба навіть на хвилину. Але працюватимеш у підвалі мого будинку.

Різьбяр оглянув зразок. Складний візерунок покривав пластину, його робив справжній художник, і повторити таку роботу було непросто. Але Різьбяр був управним майстром, він не лякався складних замовлень і вмів, коли треба, працювати швидко. До того ж, йому обіцяли платити часом, якого так не вистачало.

«Устигну», — подумав майстер і сказав:

— Згоден.

Різьбяр зібрав інструменти й прийшов у підвал, де його чекав цілий штабель дорогої слонової кістки. Час тут не рухався, і годинник на стіні стояв. Різьбяр узяв першу пластину й приступив до роботи.

Не так це й весело — усоте копіювати той же завиток, але Різьбяр не сумував і працював швидко, адже його ніщо не відволікало. Він трудився день і ніч, не стомлювалися ні руки, ні очі. Але все ж, коли сота пластина була готова, Різьбяр побачив, що від зароблених трьох років зекономив один день. Різьбяр здав роботу, відмився від білого пилу й вийшов на вулицю. Він пішов у передмістя й довідався там, що молодший брат дівчини підріс, і йому більше не потрібна нянька, а сама дівчина вийшла заміж і гуляє тепер з маленьким сином. Різьбяр не засуджував дівчину, адже це він зник на три роки, перш ніж вона встигла дати йому слово.

Він повернувся в підвал і запитав замовника:

— Навіщо тобі потрібно стільки однакових пластин?

— Узагалі, це не твоя справа, — відповів замовник, — але ти добре працював, і тому я відповім на твоє запитання. Але тільки на одне. Я будую вежу зі слонової кістки, і ці пластини будуть прикрашати її стіни.

І знову Різьбяр, не розгинаючись, трудився три роки, й знову виграв день. Він пішов до ріки, де жили його друзі — рибалки й матроси, але не зустрів нікого. Одні пішли в кругосвітнє плавання, інші обзавелися родинами, стали розсудливими, і тепер їм було не до давньої дружби. А хтось і потонув.

Різьбяр згадав, як він сам збирався в кругосвітню подорож, і йому стало сумно. Але він утішав себе: «Нічого, я не постарів на жодну хвилину. Ще встигну».

А повернувшись у підвал, запитав у замовника:

— Вежа вже будується?

— Так. У ній п'ятсот ліктів висоти, і вона буде ще вищою. Слонова кістка — дуже міцний матеріал, вежу ніщо не обмежує.

Через три роки Різьбяр піднявся до університету. Його приятелі, які були студентами, вже стали професорами й могли відповісти на будь-яке запитання, крім двох: «Куди дівається час?» і «Де стоїть вежа зі слонової кістки?» Різьбяр нічого не довідався в них.

Увечері він запитав:

— Твоя вежа красива?

— Вона прекрасна, — відповів замовник. — Висока, але гармонійна, у ній немає жодної вади, кожна її частина варта подиву, а всі разом вони викликають захват.

Поступово в місті забули про Різьбяра й, захоплюючись його старими роботами, вже не могли назвати ім'я автора. А сам Різьбяр, виходячи в місто, не шукав стареньких друзів, яким не було про що з ним говорити, а йшов у бібліотеку. За день він устигав переглянути газети й дізнатися новини за три роки. Серед цих новин усе частіше зустрічалися сумні повідомлення про смерть колишніх друзів, але жодного разу не траплялася стаття про чудесну вежу.

— Де стоїть вежа? — запитав він, і вперше не отримав відповіді.

— Ти не повинен цього знати. І ти ніколи її не побачиш. Досить і того, що ти допомагаєш будувати її й отримуєш найбільшу платню, на яку може розраховувати людина.

Спочатку в сумних замітках звучало гірке слово «передчасно», потім воно зникло, тому що час, якого ніхто не чекає, наспів. Потім з'явилися слова: «у глибокій старості», і нарешті імена друзів зникли. І лише Різьбяр нітрохи не мінявся, і вуса його, коли він мився перед виходом у місто, були все такі ж руді (або чорні, якщо вам так хочеться). Робота вже давно не радувала Різьбяра, та і як може радувати нескінченне повторення одного й того ж? Не радували й міські новини. У газеті він читав: збираються рубати ліс, що синіє на протилежному березі ріки. «Ні, — думав майстер, — я цього не допущу. Коли я прийду наступного разу, я негайно втручуся». Але наступного разу він дізнавався, що ліс уже зрубаний. Він довідувався про руйнування старих будинків після того, як їх знесли, про отруєння ріки, коли риба вже здохла. Він не міг змінити нічого, йому залишалося лише читати газети.

Утішала майстра думка, що він своєю каторжною працею створює красу. Десь здіймається в небо неймовірно прекрасна вежа зі слонової кістки, і в ній є частка його праці. І вдома теж ще нічого не втрачено, адже замовник тримає своє слово, і він не постарів на жодну секунду, ні на єдиний волосок.

Того разу майстер закінчив десятитисячну пластину, й своє питання він задав, не повернувшись увечері, а здаючи роботу:

— Що говорять про вежу ті люди, які бачили її?

— Вежі ніхто не бачив, — сказав замовник. — Вона стоїть там, де немає й ніколи не буде ні єдиної людини.

— Навіщо тоді будувати її?

Замовник посміхнувся.

— Це вже друге запитання. Але сьогодні ти виконав десяту частку всієї роботи, і я відповім. Краса самодостатня. Вежа, яку ми будуємо, прекрасна сама по собі. Навіщо їй люди?

Різьбяр прийшов у бібліотеку, взяв газети, але сьогодні йому чомусь не читалося, і він пішов, і блукав по місту, яке стало геть незнайомим. Він прийшов у колишнє передмістя, де тепер виріс центр міста, і там у парку побачив дівчину. Вона гуляла з молодшим братом — чомусь він одразу зрозумів, що це її брат. Різьбяр розгладив пальцем руді вуса (що б ви не казали, вуса в нього були рудісінькі!) і пішов представлятися.

— Ви схожі на одну мою знайому, яка жила тут триста років тому, — сказав він.

— Не інакше, це була моя пра-пра-прабабця, — погодилася дівчина. — Або ще кілька разів «пра». І що ж, вона була красивою?

— Дуже.

Різьбяр дістав із кишені збереженого ще з тих часів кістяного свистуна, віддав його малому, і вони пішли по доріжці: дівчина, рудовусий майстер, а позаду хлопчак, який розполохав свистом усіх сторонніх.

— Ти тут часто буваєш? — запитав він.

— Щодня. Батькам ніколи, тому з братом гуляю я. Усі гадають, що це мій син, і до мене ніхто не пристає.

— Ну, я ж одразу здогадався, — задоволено завважив майстер.

Увечері Різьбяр зайшов у свою майстерню, яка теж не постаріла на хвилину, навіть пил не осів на столі. Різьбяр думав, що йому час повертатися в підвал, звідки він вийде лише за три роки. Але замість того, щоб піти, він узяв шматок кості й почав вирізати дивний, без єдиного вітрила корабель — тепер саме такі плавали по ріці. Скінчивши цю роботу, взявся за тріскачку — подарувати молодшому братові дівчини, щоб він не надто заважав.

«Нічого, — думав він. — Один день нічого не значить. Я повернуся в підвал на день пізніше й буду працювати дуже швидко. Я встигну».

Про автора

Святослав Лоґінов (справжнє прізвище Вітман) народився 9 жовтня 1951 року в Приморському краї (Росія). Закінчив хімічний факультет Ленінградського університету. Працював науковим співробітником в НДІ, різноробочим, інженером, вантажником, учителем хімії.

Перша публікація в журналі «Уральский следопыт» (оповідання «По грибы», 1975 р.) вийшла під справжнім прізвищем, однак «знаючі люди» попередили: якщо хочеш видаватися частіше, ніж раз на шість років, зміни прізвище. Він узяв дівоче прізвище матері — й відтоді регулярно виходять його книжки.

Лоґінов — один із найпопулярніших російських авторів, які працюють у жанрі фентезі. Автор наразі 11 романів, 7 повістей і кількох десятків оповідань, за які був удостоєний цілої низки літературних премій: «Аэлита» (2008), «Странник» (2003), «Интерпресскон» (1995, 1998, 1999, 2006), «Великое кольцо» (1983) та ін.

Мешкає в м. Санкт-Петербург (Росія).