Блакитний роман

АОРИСТ

У темних проваллях одвічної тайни снувалась легенда аорист. Знаки незнані і давні Твою тамували блакить. Чийсь придорожній надгробок з дикого каменю дороговказом шлях Твій відзначив, нудьгу невимовну й байдужу у душу Тобі навівав. Пітьму безкрайних світів Ти зором незрячим своїм пронизав і застиг в бутті.

Будівлі титанів, величні квіти, аромат саркофагів і порох віків, ритмічно гойдалися постаті в убранні фіалковім, довгім. (Над усім панувала нерухома застиглість аорист).

Дим благовоній, отруйні напої, тогобічна свідомість і погляд бездонний людини аорист — гонилися разом з Тобою. З болем солодким Ти линув в безвість лоскотно-щемливу.

Смертельне кохання — байдужість аорист!

Підобгані ноги під себе й руки уперті у ліжко, безсило піднесені вгору уста, гойдання ритмічне.

Їоги в індійських печерах хай вчаться у Тебе.

О, сількісь!

Темно в кімнаті. Темно й дико на дачі. На кручі над насипом грізним центрозалізниці гуляє у голих деревах бурхливий вихровій, оскаженіло боре усі перешкоди, дико стрясає стіни твоєї схованки.

То шуми баграві стихії аорист. То говір Твоєї душі.

Ти радо всміхнувся — всміхнувся! Ти міг заспокоїтись. Відпочинок знехіті прийняв, як приймав усе інше.

Де Чоловік?

Ти глянув навколо. Коли б не негода надворі, пішов би відразу до нього в сторожку.

Але було Тобі на душі спокійно і лінь, а в темних проваллях одвічної тайни снувалась легенда аорист.

Здригався від напруження і скаженої ходи експресний потяг. В непроглядну темряву ночі кидав яскраву смугу іскор. Гуркіт і брязкіт виповнювали на мить буряну порожнечу темного кола і знову зникали за вітром. Дві червоні крапки чезли в невідомому, нагадуючи про той клапоть життя, що летів в блакитну недосяжність. Сопів і нетерпляче приставав на підйомі.

Ти чогось злякався і не міг відшукати причин. Аджеж повз Твою дачу проходили не раз потяги, а до того, що Тебе впіймають білі чи кольорові, ти ставився спокійно, як і до всього іншого.

Лютував коло дачі вітер.

Шипів і стрибав поміж вагонами і здирав все, що не було міцно зв'язано з основною масою його ворога — потягу. Стояли на буферах останнього вагону, вона вчепилася в якесь поруччя, вистромилась на заплющений злий вітер, зігнулась як пантера до скоку, і в неї завмерло дихання. Рвав вітер її сукню, засмоктуюче тяг за собою і лякав.

Щось рвонуло. На буферах нікого не залишилось.

Яся вмить підхопилася з землі на стрункі ноги, прислухалась до зникаючого потягу, несвідомо притулила руку до невеликої рани на голові, пригнулась і зникла поспішно.

Лютував вітер за вікном Твоєї кімнати і заглушав шарпкі чиїсь кроки на веранді дачі.

Ти сторожко розбирався і не міг розібратися.

В хаосі титанічних пірамід і експресного потягу. Тремтіла легенда аорист.

В шибу темного вікна вона зашкрябала пальцями. До мовчання буряного вітру додалося Твоє мовчання. А коли відхилилися двері і до Твого ліжка підстрибнула Яся — Ти заспокоївся.

— Я прийшла, бо не могла не прийти. Не могла більше.

У темних проваллях одвічної тайни снувалася легенда аорист.

Гойдався ритмічно, поволі на ліжкові сидячи. Яся присіла в куток під дверима. Буйно палало кохання у її грудях. Підвелася, простягла руки. Душила одіж: хапливо скинула все, лишилась в короткій білій кошулі.

Тоді Ти спокійно одягся: щось нагадала собою стороннє для Тебе. Пітьму безкрайніх світів Ти зором незрячим своїм пронизував і застиг у млявому забутті.

Яся тілом гарячим вилась на Тобі.

Величні будівлі титанів, квіти величні, аромат саркофагів і порох віків.

Вона цілувала Тебе куди хотіла і як хотіла.

Ритмічно гойдалися постаті тьмаві в убранні фіалковім, довгім.

Яся шепотіла натхненно й гарячково, а солодка безсилість всю її розтопила.

Дим благовоній, отруйні напої, тогобічна свідомість і погляд бездонний людини аорист гойдалися в Твоїх очах.

Яся млосно скрикнула, і Ти її ніби вперше помітив.

— Ви мені заважаєте, — спокійно їй промовив. Вчувся скрегіт зубів. Яся вдарила Тебе по обличчю, а Ти її вдарив у груди. Вона зникла негайно.

Потім Ти мляво мусив почати пригадувати.

— Чого вона сюди з'явилась? Чого їй треба? Вона за щось, здається, вдарила мене. Але я їй нічого не зробив!

Голі дерева рипіли, стогнали. Чорні дерева. З веранди з'явилась між ними біла й напівгола постать повії. Тинялась від одного до другого стовбура — шукала. Душа Ясі зблідла від холодного жаху. Вона хотіла втекти кудись, назавжди, — вразило її смертельно.

— Коли б він виявив хоч презирство, хоч ненависть, хоч огиду, а не тогобічний спокій, не спокій!

Але я його, здається, вдарила — то за сороку Іну, — машинально думала про Тебе Яся і божевільним поглядом шукала тільки.

Платан біля веранди нічим не відрізнявся від усіх інших платанів. Хіба лише тим, що збоку нього в повітрі гойдалося, біліло чиєсь тіло.

Несамовито гуде вітер, оскаженіло боре усі перепони, дико стрясує стіни Твоєї схованки. То шуми баграві стихії аорист.

Ти заснув без снів.

Рано удосвіта, коли на безхмарному тихому небі займалися ранішні зорі, а природа спокійно й задумливо відпочивала, Ти обережно вийшов зустрічати сонце.

Як вийдеш Ти з хати і випадково поглянеш на садок, на платані побачиш холодний і довгий труп Ясі. Обминеш його Ти байдуже і підеш.

Зустрічати сонце осіннє.

Індиго і кобальт навперейми змагались за своє панування в освітленні Твоєї путі. Кошулю і ноги на трупі окутав суворий ультрамарин. Край неба баканом закаляло.

Стремів Ти до нього і ні про що не хотів думать. Попереду в Тебе життя й Чоловік, позаду ж — труп Ясі висить.

Чим же ти винен? Хіба лише тим, що всі інші не такі, як і Ти?

У мене стискається щось у грудях від жалю за Тобою. На Тебе не повпливала шкідливо смерть Ясі: Ти був безкрайно байдужим, а Яся не могла поводитися інакше. Ти спокійно пішов далі у життя, мов пішов на коротку проходку. Пішов між иншим і не повернувся.

Чийсь придорожний надгробок з дикого каменю дороговказом шлях Твій відзначив. У темних проваллях одвічно» тайни снувалась легенда аорист.