Блуд

Грища

… завагітніти — буває ой і проблема, проблемою з проблем! Згодна з тобою, одна жінка ще не встигне по-справжньому спробувати, як уже готова, вскочила по самі вуха й мучиться: чи то аборт робити, чи то народжувати. А от буває — як заворожить жінці вона й так старається, й сяк, вона й з календарем звіряється, коли календар обіцяє успішне запліднення, вона й стимулюючі ліки п'є, вона й в церкву ходить — словом, ладна помолитися не тільки Богові, а й чортові, аби тільки спромогтися на дитину… Ось про одну актрису з київського театру недавно мені знову розказали у випадковій компанії, але цю історію я вже чула раніше. Ти повинен знати цю актрису — вона багато грала і в дожовтневій класиці, і в сучасних п’єсах. Молодою дуже вдало вийшла заміж, подруги їй заздрили, а через якихось півроку — він з нею розлучився. Розлучився з красунею, з примадонною, перед якою всі падали на коліна. Ця примадонна довге не тужила, швиденько вискочила вдруге заміж, теж вдало, теж їй заздрили — й швиденько знову розлучилася, вдруге. Та й призналася перед своїми в театрі, що другий чоловік теж розлучився з нею, а не вона з ним. А чого? Бо обидва хотіли мати від неї дітей, обидва старалися, та з їхніх старань результату — мов кіт наплакав, бо не вагітніє вона й не вагітніє. Ось тепер більше не виходитиме заміж після двох таких невдач. А чого виходити втретє? Щоб і третій чоловік хотів од неї дітей, а вона не могла завагітніти — й знову розлучатися, втретє? Радили їй усе-таки втретє вийти заміж, перевірити ще одного чоловіка, мовляв, може, ти й не винувата, що не можеш завагітніти, а винуваті саме вони, хоч і як там стараються, а винуваті. Але примадонна їх не послухала, сказала, що досить з неї тих двох спектаклів, у яких вона зіграла роль нареченої під радісно-урочисту музику маршу Мендельсона, що годі з неї тих двох сімейних спектаклів, де вона зіграла роль вірної дружини. Й більше не стала виходити заміж, хоч претенденти на її серце були — і в артистичному світі, й поза артистичним світом. А почала спати наліво й направо з усіма в театрі, й усі в театрі з нею теж спали наліво й направо. Примадонна чого так ударилася в любов? Бо сподівалася, що від когось завагітніє. А всі чоловіки чого з нею ударилися в любов? Бо зовсім не боялися, що вона від них завагітніє, бо добре знали, що вона від них не завагітніє — це ж було перевірено двома її заміжжями, та й уже не тільки заміжжями. Ось так і виходило: вона до них у відчаї, щоб нарешті завагітніти, а вони до неї у радості, щоб від них не завагітніла. Аж поки вона таки завагітніла. В той день перед спектаклем прийшла раніше в театр, сама гримувалася в гримерній, коли раптом щось таке відчула… відчула, що завагітніла, й так у ній усе заспівало, й так їй захотілося з кимось поділитися своєю радістю. Бо ж усі знали, що останнім часом зона зустрічалася з провідним актором театру Козенком, жонатим, батьком двох дітей, великим любителем протилежної статі. Обійшла примадонна весь театр, але нікого не знайшла, щоб похвалитися, аж у гардеробній побачила гардеробницю Діну Йосипівну. Гардеробниця, звісно, теж знала, що примадонна зустрічається з їхнім провідним Козенком. «Діно Йосипівно, ви знаєте, що я завагітніла?» — мало не закричала примадонна. Гардеробннця подумала-подумала й запитала: «А це добре чи погано?» — Примадонна сказала: «Таж добре, добре!» Гардеробниця Діна Йосипівна ще подумала й сказала: «Ну, тоді я вас поздоровляю».

… ти послухай, а я розкажу історію, давно зі мною було. Правда, зі мною багато всякої всячини трапляється, а ти поки що послухай цю пригоду. Сталося на другому десятку років після нашого з жінкою весілля. Тобі відомо, я не святий. Ні тепер не святий, ні до весілля, ні після весілля, можу не згадувати про свою жінку, навіть коли ми вдвох у квартирі, коли сама лізе в очі, а мені так — наче ії нема. А то буває — находить сказ. Находить сказ, коли подумаю, що вона ось так може бути з іншими, як я буваю з іншими. Коли затримується десь після роботи, а я не знаю, де затрималася, то так і здається, ніби вона щойно з чужих обіймів. А тоді ми поїхали з нею за Київ у Пирогове, в краєзнавчий музей. Мовляв, давно в своєму селі не були, а ми з нею з одного села, то давай хоч у суботу подивимося в музеї просто неба старовинні українські хати, як то наші люди колись жили. Приїхали в Пирогове, пристроїлися до якоїсь туристичної групи, екскурсовод усе розказує, ходимо — ось були на Слобожанщині, а це вже на Поділлі, а це вже на Волині, оце вам вітряки, а це кузня, а це корчма, а це борті, а це пасіка! Цікаво. Та ще цікаво, що в той день там організували свято народних ремесел, поприїжджали умільці з усієї України, виступають народні ансамблі — теж поприїжджали співаки й танцюристи з усіх усюд. А день сонячний, осінній, а по городах гарбузи та соняшники, а в садах біля хат яблука на яблунях та грушки на грушах, вінки цибулі та кукурудзи висять на жердках попід хатами, а музейні працівниці дорідні та у вишитому одязі — свято, й годі. Ти вибач, шо я тобі розказую про гарбузи, соняшники та кукурудзу, але я художник, і хоч татарин, але український колорит дуже люблю. Як і українських жінок, ти знаєш, що жінка в мене українка. А людей у ту неділю наїхало в Пирогове багато, десь біла кузні вона й загубилася в натовпі. Там коваль сидів у кузні, вогонь біля цього в горні горить, а він залізо розпікає на вогні й молотом кує на ковадлі. За якийсь короткий час — і викував підкову, ловкий коваль, усі дивляться, як на цирк, а моєї жінки десь не стало. Не стало то й не стало, я собі з групою подався до якоїсь багацької хати, куркульської, з цієї куркульської подався до бідняцької, там до середняцької. А тут мені трапився знайомий товариш, скульптор, але який він скульптор? По кладовищах на могилах ставить пам'ятники покійникам. Сміється з мене. Двоє дурнів, каже про мене й про себе, не бачили, як жили бідняки-середняки-багачі, то прийшли подивитися. І потягнув мене пити ниво. Стоїмо в черзі до ларка, достоялися, взяли пиво в пляшках, а він, бачу, все всміхається й головою крутить. — Ну, — каже, ну, — каже. — Що таке, — питаю. — А бачиш оту хату на торбі, ліворуч від вітряка, на Слобожанщині. — А ми з ним десь отако стоїмо й пиво п'ємо в районі між Київщиною й Полтавщиною, бо ж той музей етнографії та побуту — як модель усієї України, далеко тут видно по всій землі — й Карпати видно, й Чорне море. — Бачу, — кажу, — оту хатину в темнім гаї, на благословенній Слобожанщині. — То знаєш, що мені розказали, — питає, — за ту хатину в темнім гаї? — А що тобі розказали, — питаю. — Екскурсанти, каже, у ту хату не заходять, бо хата начебто на замку і там немає доглядачки. — То й що, — кажу, — коли хата начебто на замку, можна зайти в іншу хату, подивитись, яка велика Україна, скільки по ній усяких млинів, комор, гамазеїв і всякої всячини. — Але в хату, — він каже, — можна зайти — й туди заходять, хто хоче. — А чого туди заходити, — питаю, — що там таке, що йдуть і в зачинені двері. — Жінка, — він каже. — Яка жінка, — питаю. — А там у хаті, — він каже, — лежить молода й гарна жінка, лежить і спить. — А чого вона там лежить і спить, — питаю, що це за жінка. — Ніхто не знає, що це за жінка, — він каже, — мабуть, вчамріла від якихось напоїв, мабуть, хтось напоїв. — Ну, то відіспиться і встане, — кажу, — раз таке з нею трапилося, то чого заходити до неї, вона ж не експонат який-небудь, щоб дивитися. — А ти не здогадуєшся, — він питає, — чого до неї заходять? — А чого заходять, — питаю, — бо не здогадуюся. — Мужики заходять, — каже він, — а та жінка молода й гарна знепритомніла, то всяк має змогу покористуватися нею. — Як то покористуватися, — питаю. — А покористуватися на дурняк, — він каже, — як ото чоловікові інколи кортить покористуватися чужою жінкою. — А вона ж що, — зовсім по-дурному питаю, бо сторопів від почутого. — А вона нічого, — каже він, — нікому не відмовляє, бо вона ж у сні. — А ти там був, — питаю. — Я там не був, але чув, — каже він. — Може, брешуть, — питаю. — Е-е, не брешуть, — каже він, — бо я це почув від такого, що ніколи не бреше, що ніколи чужої жінки не пропустить, а тим більше такої, що погано лежить. — Вона погано лежить, — питаю. — Ні, ти не зрозумів мене, — сміється, — вона там гарно лежить і, мабуть, навіть дуже гарно лежить, коли про неї така легенда пішла… Ми так поговорили з ним, допили пиво, розійшлися, а потім я сам себе лясь по лобі: послухай, кажу, старий дурню, а де ж твоя жінка, що досі немає? Дивлюся туди-сюди, шукаю — як у воду канула. І чого це вона мене не шукає, думаю. От я її шукаю, а вона чомусь мене не шукає. І чую, що заводжуся, отак усе в мені починає кипіти, кипіти, кипіти. Повіриш чи не повіриш, а самі ноги понесли мене на Слобожанщину, до отієї хатини в темнім гаї. Розумом розумію, що дурне думаю, що такого з моєю жінкою начебто не могло статися, а раптом сталося? А раптом не просто сталося, а в неї це вже відпрацьований номер, а цей відпрацьований номер вона перейняла у когось із своїх подружок-товаришок, бо ти наших київських жінок знаєш. І що сюди, в етнографічний музей, вона вже навідується не вперше, й сьогодні, навіть зі мною будучи, не втерпіла, сподіваючись, що я не довідаюся, що знову все минеться безкарно, а от я довідався, а от я тебе зловив на гарячому! И чим більше так думаю — тим дужче розпалююся. і ніхто б мене тоді не зупинив, коли я йшов до тієї хатини під соломою на Слобожаншині. Я навіть бачив, як там у ліжку, вдаючи з себе непритомну, лежить моя жінка, ждучи на чергового відвідувача, і їй однаково, який той відвідувач — молодий чи старий, п'яний чи тверезий, їй якби вдовольнити свою несамовиту похіть. Ні-ні, якоїсь несамовитої хіті я за нею не помічав, скільки разів казала, шо байдуже ставиться до сексу, може спокійно обходитися без нього, але то ж вона, так мені тоді думалося, може спокійно обходитися без мого сексу, а без чужого — не може, їй подавай груповий, їй подавай цілі ватаги екскурсантіві.. Назустріч ішла якась група, то я там на кожного мужика дивився з такою люттю, наче кожен з них щойно переспав з моєю жінкою. Підійшов до хати — двері на замку, натиснув рукою на двері — відчинилися. Я ввійшов у сіни, зачинив двері зсередини. Думаю, коли зустріну когось — уб'ю, бо моя кров татарська, гаряча, мов кров сама вб'є. Прислухаюся — тихо. А може, думаю, зі мною пожартували, бо добре знають мою буйну вдачу, знають, шо почув про таке — і вже побіг… побіг туди, де погано лежить… А хата на дві кімнати, з сіней — двері ліворуч і двері праворуч. Спершу крадькома відчиняю двері праворуч, у світлицю, навшпиньки йду за піч, де ліжко стоїть, а на ліжку самі вишиті білі подушки. Ото попався на жарт, думаю. 3 сіней відчиняю двері в кімнату навпроти — хтось таки лежить у ліжку, в мені так усе й похололо! Невже моя жінка? Бо таки якась жінка… Хух… І ти знаєш? Уже добре бачу, що не моя жінка, вже полегшало, а не зовсім, усе ще колотить мною. Бо хоч лежить у ліжку не моя жінка, але могла там лежати моя, от! Підійшов ближче — славненька й молоденька. І не зрозумієш — спить чи тільки придурюється, що спить. Плаття на ній зіжмакане, роздерте знизу. Я торкнувся пальцем до коліна — тепле коліно. Торкнувся пучкою щоки — не прокидається. Значить, не обманювали мене й не жартували. І я вже тоді не подумав, скільки це чоловіків біля неї побувало за сьогоднішній день, забулося почуте, мені самому захотілося… ну, розумієш?.. захотілося цієї жінки. Мене вже нічого не лякало, коли захотілося. Я спершу ледь-ледь поторкався до неї, бо вдавалося, що зона ось-ось проснеться, але, бачу, не просипається, то я почав уже дужче любити її. Прекрасне тіло! Вродливе обличчя! Рум'янець виступив на щоках. Так усміхалася, наче в забутті знала, з ким вона оце зараз. Руками не тяглася до мене й не обіймала, але я відчував дуже близько її тіло, й це було таке відчуття, що вона віддається мені, що вона хоче мене, їй добре зі мною. І я себе зовсім не відчував гвалтівником, а так наче все у нас відбувається за обопільною згодою, що вона зараз назве моє ім'я, попросить не поспішати, попросить іще любити, що їй мало, бо їй ще хочеться… Коли я йшов, то вона так і лежала, не озвавшись. Цікаво, чим її напоїли, що вона прийняла, хто вона така? Чи ще довго лежала в тій хатині на Слобожаншині? Я тоді не знав і тепер не знаю. Метрів за двісті я зустрів двох якихось чоловіків, які йшли в напрямку до цієї хати, і я мало не побіг, щоб не дивитися, чи вони справді туди йдуть. А свою жінку я скоро побачив біля того ларка, де недавно пив пиво. — Ти де був, — запитала вона, — я тебе скрізь шукала, твій товариш сказав, що залишив тебе коло цього ларка, я чекаю й чекаю, а тебе нема, я з подругою зустрілася, розбалакалася, а тебе десь не стало… — Де ти була, — закричав я на свою жінку, — що я тебе скрізь шукав, а знайти піде не міг, тепер ти посилаєшся на якусь подругу, вигадуєш якусь подругу, краще признайся, де була. І я схопив її за руку й навіть ляснути хотів по щоці, бо ж заслужила, бо куди вона сміла подітися, коли ми вдвох приїхали в музей етнографії і побуту українського народу, а вона поміняла мене на якусь міфічну подругу. — Ти не знаєш, у яку історію ти мене втравила, — кричав я на свою жінку, — не потрібна була мені та історія, ти винувата у всьому, ти винувата!.. А коли подумати — хто винен? Хто винен, що я кинувся шукати свою жінку, що я опинився у тій хаті на Слобожанщині? Моя жінка й винна, більше ніхто.

… ні до чого в нашого діда руки не стоять і не лежать. Учитель. Усе життя учитель, усе життя школа, педради, наради, класи, діти, екзамени, письмові домашні завдання, увечері — телевізор і газети, а щоб цвях у стіну збити, щоб полагодити холодильник — ні. А то надумав полагодити етажерку, бо поламалася, узяв якусь дощечку, сидить на канапі і струже ножем. А ніж із дощечки спорснув, бо з діда відомий майстер, — і вістряком прямо йому в руку, в жилу, в сонну артерію. Усе йому випало, дід очі закотив, упав на канапі, лежить, а кров так і дзюрчить. Добре, що баба поряд була, схопила бинт, умить перев’язала руку вище рани, а я кинувся викликати швидку допомогу по телефону. Додзвонився, там записали адресу — їдуть! Ми ждемо швидку допомогу, місця собі не знаходимо, страшно, бо дід лежить непритомний на канапі, хоч би ворухнувся. Зблід, лице загострилося, ніс загострився, ну покійник покійником, хай Господь помилує, що говорю так. Баба вже, бачу, молиться, хреститься, сльози витирає. Я не витерпів, знову дзвоню на станцію невідкладної допомоги — виїхала машина чи не виїхала? Виїхала, заспокоюють мене, ждіть, і номер карети швидкої допомоги називають, просять не нервувати. А як ти будеш не нервувати, коли старий до пам'яті не приходить, коли кожної хвилини може віддати Богу душу? Або й уже віддав? Наш будинок на околиці Київа, хвойний ліс підступає до самих вікон, а наша квартира на четвертому поверсі, славно. Коли чуємо, в'їжджає машина в двір, вибігли на балкон — швидка допомога, нарешті! Я навіть відчинив двері: вони прийшли — а двері вже відчинено. Чекаємо, нікого нема, дід на дивані не ворушиться, може, й холоне. До нас приїхала швидка чи не до нас? А якщо хтось інший з нашого будинку викликав карету, а нашої ше нема? Вибігаємо з бабою на балкон — стоїть у дворі під соснами біло-молочна швидка. А нікого в квартиру нема. Що ж таке? Дзвоню по телефону — мене там заспокоюють: поїхала бригада, вже давно поїхала. Де ж поїхала, кричу їм, коли не приїхала! Тут би кожен закричав, коли швидкої нема й нема, а дід лежить без свідомості. Баба йому тулить мокрі примочки до лоба, плаче, а я біжу по сходах униз, до швидкої допомоги. Ніхто мені з лікарів по дорозі не трапився, і в машині не видно нікого. Де ж вони поділися, думаю, що сталося? І що це таке з каретою швидкої допомоги — розгойдується чомусь. Розгойдується й розгойдується. Я підходжу ближче, заглядаю через переднє вікно туди, в глибину карети, а там щось вовтузиться, і я спершу не можу зрозуміти, що там вовтузиться й чого машина розгойдується. Якісь наче людські тіла сплелися, борються. Ти можеш тільки уявити мій тодішній стан. Можеш тільки уявити, як я злякався. Взяв — і з переляку та зопалу затарабанив у бокове скло. Звідти, з глибини карети, висунулася червона вусата пика шофера, він незграбно переліз на переднє сидіння, за ним там засвітилося наполохане жіноче обличчя, білий халат блимнув. Шофер відчинив дверцята й гаркнув: «Ти чого стукаєш, свалота?! Мені так і заціпило. Ви швидка, потім питаю. Швидка, він сичить. Я вже здогадуватися почав, що й до чого, задки-задки відступаю, а машина вже стоїть, не розгойдується. Пішов по сходах, а слідом за мною на ліфті руда лікарка в білому халаті піднімається, рум'яна й весела, очі горять, як ото підпалений спирт горить. Заходимо удвох у квартиру, а дід на дивані вже сидить з перев'язаною бинтом рукою. — Де хворий, — питає руда лікарка. — Ось хворий, каже баба. — Де ж він хворий, — каже руда, коли він здоровий. Ми їй пояснюємо, що з дідом сталося, а вона слухати не хоче. 3 веселої стала злою, як змія. Вам ото робити нічого, розкричалася руда, то ви швидку допомогу викликаєте, наче на швидкій працюють не люди… Я ніяк тоді не міг зрозуміти, чого вона кричить. Думав-думав і аж пізніше здогадався, чого так розсердилася. І я б, мабуть, теж розсердився на її місці. Бо зона ж там у машині не задовольнилася, тільки охоту нагнала, а я тут загримав у вікно, злякав, перешкодив. Ось вона й розсердилася люто на мене. І я б на її місці розсердився.

… не поїду я в тюрму, не поїду! Там просили, щоб приїхала саме я? А не Варвара Митрофанівна? Хто просив? Ага, начальство просило, Воробйов. Згодна, він іще не старий, хоч і не такий молодий, як ви кажете, ага, я йому сподобалась, як була минулого разу. Кажете, всьому контингентові сподобалася? Ага, за весь контингент вам сказав сам Воробйов. Добре, добре, обмовилася, не тюрма, а виправно-трудова колонія посиленого режиму, й там не кримінальні злочинці, а наші з вами сучасники, які оступилися. Які будували розвинутий соціалізм — і оступилися. А в виправно-трудовій колонії відбудуть зароблений строк, їм там підремонтують їхню мораль-етику, вправлять мізки, випустять з-за колючого дроту на волю, й тут вони вже будуватимуть суверенну Україну, ударяться в патріотизм. А чом би й ні, правильно. А суверенна держава Україна позбавить їх будь-яких рецидивів, і їхня майбутня патріотична доля залежить від мене, від патріотки в суддівській мантії. Розумію всю свою відповідальність за їхню участь у завтрашній розбудові нашої незалежної держави, але в виправно-трудову колонію до них з лекцією більше не поїду. Ні з якою лекцією не поїду й не навертатиму їх більше на шлях благочестя і правопорядку. Посилайте Варвару Митрофанівну, вона перед тамтешнім контингентом виступить не гірше від мене. Вони просять мене, жінку? А Варвара Митрофанівна не жінка? Жінка. Ата, вони просять молоду і вродливу, дякую за комплімент. І яку — сексуальну? Це ви так чи в колонії так, що я сексуальна? Ага, і вони, і ви. Що ж, така оцінка моєї особи якось невимушено об'єднує у палких мареннях і вас на волі, і отой контингент у неволі… й навіщо ви змушуєте мене сказати, чому не піду? 3 вашим досвідом — і не здогадуєтеся? Чи вам не знати, як там ведеться чоловікам без жінок? За замками, за колючим дротом? Коли вся тамтешня жіноча стать — це вівчарки, це суки? То я скажу, раз примушуєте. Минулого разу я виступала в них, еге, в їхньому червоному куточку. Розмальовувала, що їх чекає, коли вийдуть на волю. Сидять — і дивляться иа мене. Особливо ж пильно дивляться ті, що сидять ззаду. Тільки я спершу ніяк не могла добрати, чим вони займаються, бо електрика світить слабенько, бо зима в загратованих вікнах, ніч, слякоть. І в тих, що ззаду, очі напружені, морди червоні. Я злякалась. Якби сама була в тому червоному куточку в виправно-трудовій колонії, то втекла б, а то була не сама, а з начальством, сам Воробйов прийшов мене послухати, удостоїв честі. Я раз подивилася на нього, другий раз подивилася, мовляв, що це відбувається? А він лише красиво всміхається мені. Гарний чоловік. Він до зеків добре ставиться, а зеки — до нього, взаємна симпатія. Я далі розказую про закони кримінально-процесуального кодексу, а вони поспускали там руки за спинами тих, що сидять попереду, повитягували шиї і їдять мене очима. Знаєте, я спершу червоніти почала, вся стала покриватися червоними плямами, а вже потім здогадалася, чим вони займаються. А як здогадалася, то й відняло мову. Стою й мовчу, тільки повітря ковтаю, а вони всі повитріщалися на мене. Я — тікати звідти. Не дочитала всю лекцію — й тікати. Чую, щось вони там закричали за мосю спиною, та я тільки дверима гримнула. В коридорі доганяє мене Воробйов, красень мужчина, хапає за лікоть, щоб я назад повернулася, дивується з мене. Що таке та шо таке? Я йому сказала, що таке. Оце ви мені так симпатизуєте, кричу. А він — що таке та шо таке? Оце ви мене так запросили в колонію на лекцію, кричу. А він те саме — що таке? А ви не бачите, що таке, верещу на нього. А він — що таке, заклинило йому. А ви не бачите, що я їм читаю лекцію, а вони там онанізмом займаються, дивляться на мене баранячими очима — й займаються? А вам то що до того, каже Воробйов, ніхто вас не зачіпає, хай собі займаються, я й не думав, що ви помітите. І ви це мені так говорите, кричу на нього. А Воробйов усміхається: ви прийшли читати лекцію — ось і читайте, вам створено для цього всі умови, ніхто не заважає. А чим вони займаються, чим займаються, кричу. А хай займаються, каже Воробйов, чи ви хочете, щоб не займалися? А чим ще їм займатися, коли вони в колонії, коли тут жінок нема? А тут прийшла така гарна жінка — ось усі й прибігли на лекцію, ось і займаються. Вам що від того, що вони займаються? Нічого. Не дивіться на них. Вони дивляться на вас, а ви дивіться на Леніна, висить на видному місці. Пожалійте їх, у вас має бути м'яке жіноче серце. Й не думайте, що це якийсь колективний акт у колонії, ніякий це не колективний акт, просто ви читаєте свою лекцію. Читаєте свою лекцію — і все. І дивитеся на Леніна, а Ленін дивиться на вас. Та й вам повинно бути приємно, що ви подобаєтеся стільком чоловікам зразу, що стільки чоловіків хотіли б з вами переспати. Е-е, не з кожною б вони так хотіли у червоному кутку, не з кожною, а вас як побачили, то зразу всі й ваші… Я як закричу на Воробйова: всі мої? Беріть їх усіх собі — і всі ваші! Тут він перестав усміхатися, побілів і питає, що я маю на увазі. А я маю те на увазі, кажу, шо й ви маєте на увазі. Не сказала йому ні прощай, ні до побачення — геть з колонії… А тепер знову згадав про мене. Спіймав тоді облнзня — й проковтнув? Більше в колонії лекцій не читатиму, не просіть. Чом би не послати Варвару Митрофанівну? Згодна, гаразд, на її лекцію може прийти мало зеків — і заїкається, як виступає, і фактаж не першої свіжості, і сама не першої молодості. Але хтось прийде і на неї? Прийде. Може, вона зрадіє там у червоному куточку, бо Воробйов вважає, що жінка повинна зрадіти, й не відвертатиметься до Леніна, а радісними очима дивитиметься на зеків, то чом жінці не дати шансу, я сама попрошу, шоб вона поїхала в колонію, тим більше шо скоро — жіноче свято Восьмого березня!

… всякі є жінки — розумні, й не дуже розумні, й дурні. Ви знаєте цього чоловіка, не називатиму його прізвища. Працював колись головним редактором нашого київського… Не називатиму де. Завелась у нього на роботі полюбовниця, діло житейське. А довідалася жінка про полюбовницю — сказилася, написала заяву і по начальству, і в партком. Чоловіка з членів партії не виключили, бо в нього багато всяких заслуг перед партією, тільки записали догану в облікову картку. Але з поста головного редактора вигнали, довелося йому шукати непрестижну й низькооплачувану роботу. Позбувся всіх пільг, які мав як головний редактор, позбувся всього. Хто на цьому постраждав? Він? Так, і він. Але ж постраждала і його жінка. Гаразд, розлучився він зі своєю полюбовницею, повернувся в лоно сім’ї, до своєї жінки, але він і не думав розходитися з нею. А з чим повернувся? 3 дрібненькою зарплатою, з порожніми руками. Бо якби в жінки розум, то вона сама проти себе не рила б, а зуміла б повернути так, що все було б на її користь, нічого не втратила б. Жіночий розум — велике діло, тільки де його взяти? А беруть, беруть або й своїм обходяться. Ось я чув про одну пару в Одесі: він велике цабе в інституті, а вона велике цабе спершу на комсомольській роботі, а потім на партійній. Він там в інституті мав усіх студенток, яких тільки хотів мати, аякже, доцент, аякже, викладач української літератури, а яка студентка не злякається заліку чи екзамену, а він їхнім страхом уміло маніпулював: одних ганяв по предмету так, поки вкоськував, а других і вкоськуати не треба було. А хай ти хоч який доцент, хай ти хоч яке цабе в інституті, а так не буває, щоб твої колеги за тобою не дивилися й не хотіли тебе з'їсти. Хтось кудись написав донос, хотіли вже дати хід ділу — загримів би чоловік з інституту, звідусюди загримів би за моральну розбещеність. Бо де це бачено так брутально, так цинічно в стінах інституту ставитися до молоді! А хто його врятував? Жінка врятувала, власна жінка, бо як довідалася про цей донос — то прийшла додому й сказала, що є, чоловіче, на тебе отакий донос. І хоч вона знала, шо це правда, але сказала своєму чоловікові: я знаю, що це неправда, що ти порядний переді мною й перед нашою спільною дочкою, що тебе обмовляють твої колеги, які тобі заздрять, які хочуть тебе з'їсти, тож давай думати вдвох, як рятуватися від наклепів, од халепи. Доцент спершу настрахопуднвся і доносу, бо там було все розказано, як було насправді, і ніякий то був не донос. І настрахопудився своєї жінки, бо ж розумна-розумна, а тут наче дурна, бо не вірить у правду, яка сама припливла їй до рук. А вона зіграла роль, ох і зіграла роль! Чоловікові своєму — не вірю, що ти такий, це тебе обмовляють вороги. І всім іншим — не вірю, я свого чоловіка знаю, він не такий. 3 неї насміхалися в очі й поза очі: за своєю партійною роботою так відірватися від реального життя! 3 неї насміхаються, а їй хоч би що, вона в душі з усіх них насміхається. І добилася, що по партійній лінії її скоро з Одеси перевели в Київ, тут спромоглася на високу посаду. А через усякі там канали зуміла не дати, щоб чоловікові пришили діло, спустили на гальмах, вона зуміла його з Одеси теж перевести в Київ, теж влаштувати в інституті. І квартири гарної добилася, і дочка їхня вступила до університету. Чоловік її досі думає, що жінка така наївна, і вона вдає, що справді наївна. Бо розумна! Бо з її розуму вигода всім, а насамперед — їй самій. От якби вона влаштувала чоловікові скандал, га? Якби його за розпусту вигнали з інституту, га? Так би мовити, восторжествувала справедливість? А що їй самій з тієї справедливості? Ну, розійшлася б з чоловіком, а потім де їй шукати чоловіка, усі так і побіжать до неї чи інші кращі за її чоловіка? І не побіжать наввипередки, й не кращі — або такі самі, або ще гірші. А скандал в інституті і в сім'ї хіба допоміг би її партійній кар'єрі? Зовсім не допоміг би, навпаки. А так вона і в Києві, і квартиру має, і кар'єру зберегла, і дочка вчиться в столичному університеті, і чоловіка жінка має, і чоловік роботу має. А вона задоволена й пишається сама із собою, й коли хтось поза спиною насміхається — хай насміхається, бо то поза спиною, а в очі ніхто й слівця не посміє. Бо розумна. Бо розум є розум. І всі думають, що вона сіра партійна панчоха. А ніяка вона нє партійна панчоха, вона мас коханця на найвищих номенклатурних верхах, тільки в нєї все шито-крито. Партійна таємниця. Оті номєнклатурні вєрхи й допомогли їй — і скандал в інституті зам’яли, і в Києві влаштували. Добре, коли гарна спідниця, але ще краще, коли в спідниці є розум.

… А буває добре, коли й розуму нема аж так багато, що аж лякаєшся. Як у наших гуцулок з Карпат, я наслухався про них, як їздив колись у гори. О, гуцулка там радіє за свого гуцула, коли в нього є любаска, а коли дві любаски — ще більше радіє, а коли ще й третя любаска — втричі більше радості. Аякже, значить, у неї гуцул — мужчина такої високої проби, що потрібен багатьом, а не тільки їй, не жалко й поділитися, і вона хвалиться не нахвалиться своїм гуцулом. А якщо в гуцулки такий гуцул, що потрібен тільки їй, більше нікому? То мало радості і тому гуцулу, і тій гуцулці, нема їй чим похвалитися перед іншими гуцулками. Наче не тільки він у неї з ганджем, а й вона в нього з ганджем…

… поза вершниці — її улюблена поза. Випадково чи не випадково колись при нашому знайомсгві у неї вирвалося, що вона шкодує, що не народилася мужчиною? Мабуть, не випадково. Спершу мене дивувала її хода, якась таки чоловіча, не жіноча, і якийсь час звикав, поки нарешті звикнув, поки перестав помічати, — й хода її, вугласто-розхристана, стала для тебе добре знайомою жіночою ходою. І голос її — грудний, басом, глухуватий — спершу теж видавався чоловічим, але й до голосу скоро звик, у ньому вже не вловлював чоловічих ноток. А може, і хода, і голоє у неї змінилися, стали жіночнішими й саме такими сприймалися тобою? У неї було кілька різних ключів від різних київських квартир, це були квартири її подруг по університету, подруги повиходили заміж, обзавелися сім'ями й за старою пам'яттю давали їй ключі від своїх квартир, де ми зустрічалися і рік, і два. А як у подруг пішли діти, а як дорогу до їхніх квартир через дітей було заказано, нарешті вона запросила мене до себе додому. В кімнаті пахло гіркою черемхою, яку я купив у мизатого хлопчика біля станції метро «Лівобережна», після весняної грози у відчинене вікно струмувало свіже, чисте повітря, з вікна ген-ген відкривався блакитний Дніпро, відкривався правий берег річки з будівлями Видубицького монастиря, відкривалися мальовничі дніпровські кручі у хвилях молодої зелені, рвалося в безмежні висі по-весняному живе, по-весняному одухотворене небо. Що тут розказувати? Чим більше ми сиділи за столом і розмовляли, попиваючи сухе вино, тим більше я в неї закохувався. Ні, я не обмовився, ти не смійся. В мене як? Ось я, скажімо, зустрічаюся з жінкою, сплю з нею але для того, щоб у черговий раз лягти з нею спати, я повинен черговий раз у неї закохатися, в мені у черговий раз повинно знову народитися почуття, розумієш? А якщо не так — я геть порожнісінький, ніякого бажання в мені пема, а на голу фізіологію мене не тягне, бо гола фізіологія мені огидна. Бувало, що зустрінемося з гарною жінкою, подивимося кіно чи в кафе вип’ємо кави, запросить вона до себе додому, здавалося б, клади її в ліжко або й сама скоро ляже, не треба класти, — а я вже прощаюся, йду, вона втямити негодна нічого, а я ж їй не стану пояснювати, що мене гола фізіологія не приваблює, що я так не можу… Так от, у черговий раз відчув, що люба мені вершниця-наїзниця, що тягне мене до неї. Ввімкнула магнітофон, записи пісень Висоцького, ми обнялися, почали цілуватися, а потім попадали на диван. Гарна жінка! Невичерпна й невтомна. Й що дивно — я сам біля неї невичерпний і невтомний, хоч би скільки задовольнявся — а мало, вдасться, нарешті задовольнився — а через якусь коротку часинку знову голодний, знову хочеться, знову любиться. Непомітно я задрімав, а проснувся — й мало не збожеволів. Де я? Що зі мною? Невже я так сильно впився, що нічого не пам'ятаю? Мабуть, і ти б так подумав у першу мить, якби раптом проснувся на дивані — а біля тебе нікого нема, хоч ти начебто добре пам'ятаєш, з ким тут лягав і що тут зовсім недавно відбувалося. Й знайома кімната… Але ж хто це вийшов із дверей сусідньої кімнати, зупинився на порозі, простягає перед собою безпомічні руки? Що з нею сталося — і в якому сні сталося? Що з нею зробили чи що з нею зробилося? Я на цьому світі чи вже на тому? Не дивуйся, що я так тобі розказую, й ти б так розказував, якби опинився на моєму місці. хотілося закричати, і я зціпив зуби, щоб не закричати… Уяви собі, що з сусідньої кімнати (а квартира двокімнатна, я лежав у прохідній кімнаті) раптом виходить твоя вершниця-наїзниця, тільки геть старенька, ветха-преветха. Посивіла, з білим посіченим волоссям, з блідим вилицюватим обличчям, з заплющеними очима, з коротких рукавів квітчастого халата простягає худі руки, крізь обвислу на руках шкіру проступають сині жили, невпевнено ступає по підлозі дерев'яними ногами. Незрячим обличчям втупилася перед собою, а правою рукою шасть по стіні, шасть. І човг капцями, човг капцями, човг — наче наждаком хто по душі тре. Я дивлюся на неї, на цю стару жінку, — й нічого зрозуміти не можу. Вздовж стіни, ляп та ляп та долонею, вона перейшла кімнату, зникла в коридорі — чи в ванну пішла, чи в туалет, чи на кухню. Моєю думкою було — одягнутися й мерщій звідси. Аж тут у кімнату заходить моя вершниця-наїзниця, молоденька і свіженька, видно, щойно прийняла душ. І дивиться на мене лукаво, і моргає, мовляв, що з тобою, чого такий наляканий. Це ти, питаю. Це я, каже. А що з тобою, питаю. А що зі мною, питає. Де ти була, питаю. У ванні була, каже, а що з тобою, питає. А хто це такий вийшов із сусідньої кімнати, питаю. А з сусідньої кімнати вийшла моя бабуся, каже, вона там і днює, й ночує, бо ледве встає з ліжка. А чом ти мені не сказала, що в сусідній кімнаті живе твоя столітня бабуся, питаю. Не сказала, бо інакше б ти не прийшов, каже, аби знав, що вона в сусідній кімнаті. Від тебе я такого не сподівався, кажу, подай мій одяг, буду одягатися, бо це ж вона мене бачила тут на дивані, але в тебе така вихована бабуся, шо вдала, наче не помітила, та й що їй залишалося робити, як вдавати з себе сліпу. Ох і внучка в неї, кажу, ох і внучка. Тобі не подобається її внучка, питає. Подобається, кажу, ще й дуже подобається. Можеш не іронізувати, каже. Моя бабуся тебе не бачила, каже, бо сліпа, бо в неї менше одного процента зору, тому їй однаково, чи ти тут лежиш, чи ти тут не лежиш. Але ж ти могла мене попередити, кажу, порятувати від стресу, нащо мені такі стреси, я не звик, І якщо твоя бабуся, кажу, не бачила, то вона все чула, й навіщо їй вдалася вся наша какофонія. Та ніякої нашої какофонії моя бабуся не чула, каже. Як то не чула, питаю, а що вона чула. А нічого не чула, бо не тільки сліпа, а й глуха, в неї менше одного процента слуху, так що заспокойся, погамуй свої стреси, а бабусі ніякі стреси вже давно не загрожують, хоч співай при ній, хоч танцюй, хоч цілуйся зі мною, о, бачиш, вона вже повертається з ванни, придивися до неї… І в цей час у кімнату почала поволі входити її сива бабуся у квітчастому халаті, лівою рукою шаркаючи по стіні. Бабусю, покликала моя вершниця-наїзниця, ви мене чуєте чи не чуєте? Бабуся хоч би голову повернула на її голос, повільно переставляла ноги по підлозі. Можеш привітатися з нею, сказала моя вершниця-наїзниця. Я послухався й стиха привітався, сказав — добрий день, бабусю. А вона чалапкала вздовж стіни, глуха й сліпа, аж поки зникла в своїй кімнаті. Як бабуся схожа на тебе, сказав, як схожа! Схожа, згодилася вона, дуже схожа, і я колись стану такою старою, якщо доживу… Ми пили вино, дивилися у вікно, сонце сідало над золотими банями Лаври. Ти не знаєш, чому так сумно, озвалася моя вершниця-наїзниця, бо стало чомусь дуже сумно. Справді, сумно, сказав я, але я не знаю, чому сумно, все це мине, мине. Я пив сухе вино й поглядав на двері сусідньої кімнати, побоюючись, що ось-ось стара знову появиться на порозі, й хотів уже одягатись, але моя вершниця-наїзниця засміялася. Та вона ж нічого не бачить, сказала, заспокойся й піди у ванну покупайся чи прийми душ. Я пішов у ванну, зачинився, купаюся, а потім як злякаюся: зачинив чи не зачинив двері? А раптом стара зайде у ванну? Схопився, зачинив двері, бр… І в той вечір більше не міг залишатися у моєї вершниці-наїзниці. Почувався так, наче в гостях не в неї, а в її бабусі, наче, вибачай, переспав з вісімдесятилітньою старою. Зібрався — й пішов, бр… І того дня, й наступного дня все не йшла мені з пам'яті ця пригода. І ні я не дзвонив моїй вершниці-наїзниці, ні вона мені не дзвонила, мабуть, вона теж щось відчула. А якось ми зустрілися випадково на трамвайній зупинці біля Бессарабки. Вона зупинилася, я зупинився. Вона мовчить, я мовчу, ніяк розмова не клеїться. Тут якась знайома взяла її за лікоть, вона мені мовила — привіт — і пішла, не оглядаючись, не попросивши телефонувати їй, і я не пообіцяв телефонувати… Буває… От наче нічого не сталося, а все-таки сталося щось — і як відрізало, і як наворожило: ні я до неї, ні вона до мене.

… не журися, чого ти журишся? Познайомився вчора з бабою? Познайомився. Кажеш, не дала? А, дала, тільки в тебе нічого не вийшло? Навіть засунув — і то не вийшло? Е-е, ти вже думаєш, що діло — швах? Не думай так. Флюїди? Авжеж, флюїди бувають усякі, а бувають такі флюїди, такі флюїди! Ти сьогодні не думай відвертати носа від неї, як зустрінетесь, ще раз спробуй. Вона відвертатиме від тебе носа? Не вигадуй, ти ж не знаєш, може, якраз ти її й задовольнив, вона ж тобі не сказала. А де це ви з нею вчора? Вночі на березі Черемошу? Пісок, верболози ніяких умов. Але сьогодні ти не дуже відвертай носа, бо в готельчику нашому інших фемін катма, вибір — пшик, а вона з морди хоч і нікудишня, але ж усе в неї є, все при ній, так що ти сам і винуватий, а не вона. В тебе з іншими жінками виходило? Чудесно: і виходило — і виходить, значить, усе діло знову ж таки не в ній, а в тобі. Ха, щоб це не було ніякого бажання, коли ти їй уже засунув! А коли тільки засував — було бажання? То де ж воно поділося? Ага, пропало, бо тобі морда її не подобається. Ти вибач, може, і їй твоя морда не подобається, але ж вона тобі віддалася, вона тобі довірилася — і теж не в спальні на пуховику, а біля річки, бо в неї теж вибору нема, у цьому готельчику тільки ми з тобою та ще якийсь сліпий вуйко, а якби в неї був порядний вибір, то навряд чи ти з нею вчора опинився б над Черемошем. Ти ще молодий, малодосвідчений, ось так у тебе й вийшло. Та нема такої баби, шоб з нею не вийшло, це тобі кажу я, а раз я тобі кажу — я знаю, що кажу. Ось послухай мене, мій досвід. Розумію, шо мій досвід ти можеш забракувати, але не поспішай, не поспішай заперечувати, ото вже вдача!.. Думаєш, мені подобаються самі тільки красуні, самі тільки сексуальні бомби! О, знову за євоє: сам учора до неї не подався, а його послав, а якби сам пішов, то й зі мною таке б сталося. Е, як сказати, чи таке б сталося… Так от, мені всякі попадаються — сьогодні попадеться якась директриса школи, молода, незаміжня, що після ночі з нею ходиш покусаний та погризений, що тиждень боїшся вдома роздягатися, аби домашні не побачили, а в вухах два тижні дзвенить її істеричний фальцет: «Песталоцці сказав!.. Януш Корчак зізнався!.. Антон Макаренко написав!..» А ще через якийсь час попадеться така наяда з райгастрономторгу чи райпобуткомбінату, що словами не розказати й пером не описати. Бо моя журналістка — це моя журналістка, відкриває великі й часто дуже несподівані можливості, а чого нехтувати можливостями, чого копилити губу: та не така, та сяка, а та така-сяка-пересяка! Не треба нікого обижати, всі гарні, тільки кожна гарна по-своєму. В мене теж буває з бабами по-всякому. Одна попадеться — ну тістечко з кремом, ну молочний коктейль, ну охолоджене шампанське, так і тануть, навіть не встигаєш помітити, коли розтанули й коли ти сам розтанув, їси — і голодний, п'єш — і пити хочеться. А буває, такий житній черствяк попадеться, такий цвілий сухар, що як тільки побачив — і зуби заломило, Господи, невже справді доведеться гризти, невже вгризеш? Але вже така затятість, що хочеш гризти — хоч і боїшся зуби поламати. І гризеш. А як? 3 приправою, голубе мій, з приправою. 3 якою? А з такою. Коли вже вона в мене з якоюсь зовсім непрезентабельною мордою чи флюїди від неї скачуть такі, що мої флюїди лякаються, то я заплющуюся й починаю хитрувати. Мріяти починаю, вигадувати, одним словом, займатися ілюзіями. Я собі думаю, що лежу зовсім не з цією, яку товчу, товчу — й ніяк дотовкти негоден, а зовсім з іншою. Зовсім з іншою, а цієї близько нема. Знаєш, це не важко уявити, бо в жінок майже все однакове, ну є відмінності, є, іноді навіть великі відмінності, але коли вночі, та ще заплющитися, та ще коли підключити зорову пам'ять!.. І тоді ти вже займаєшся любов’ю не з цією, що трапилася десь по п’янці у випадковій компанії, а з тією, з якою хочеш. Еге ж, з тією, з якою хочеш, і тут вибір у тебе — необмежений, твій вибір залежить тільки від тебе й від твоєї фантазії, і ніхто не може вплинути на твій вибір. Як то все мені вдається? А дуже просто. Скажімо, уявляю, шо лежу не з цією, а зі своєю першою любов'ю, вона тоді була ще дівчинка, боялася навіть глянути на мене, відверталася, і в неї все тремтіло — губи тремтіли, руки тремтіли, тіло все тремтіло, варто їй було тільки побачити мене біля себе, а як побачила, то заплющувалася і далі все робила з заплющеними очима, й непогано в неї виходило, навіть дуже добре, вона тільки те й робила, що кінчала раз за разом та ще плакала, сльози в неї самі бігли, я зціловував, спивав солоні сльози на мокрому обличчі, а вони течуть і течуть, якась вона була чутлива й весь час тільки приказувала: Ой мамо, ой мамо, ой мамо! І знаєш, коли тільки я починаю згадувати свою першу любов, як вона віддавалася, що я тоді переживав, коли я таки майже фізично відчував, що лежу таки з нею, — тоді в мене з іншою виходило так, наче з нею. Або ж згадував і уявляв учительку фізкультури, десятиборку, брюнетку, двадцяти п'яти років, у неї не кров, а інтернаціональний коктейль, там той коктейль по різних лініях готували і мішали вірмени, осетини, євреї, поляки, росіяни, українці, та й хіба всіх перерахуєш, хто готував коктейль шаленої крові. Та вона і в ліжку була десятиборкою, уже так мене виснажувала, що я ставав ганчіркою. Я виснажувався коло неї за дві-три ходки, а вона знову все зуміє підготувати, що я скаженію й кидаюся на неї, і ми вдвох гарчимо, як собаки. Але ніколи не приходила з порожніми руками. Її батько тоді був директором птахофабрики, він і тепер там директором, то його дочка-брюнетка щоразу приносила чималу макітру курячої печені. І просто курячої печені — в гірших випадках, а в кращих випадках — пупки, пупки, пупки! Або повна макітра курячої печінки! Або повна макітра курячих нутрощів — там тобі і серце, і легкі, і печінка, й оті жовтки-зародки яєць, якими курка не встигла знестися, бо її зарізали й не дали знестися! Ми спершу добре наїдалися, бо такий харч сам до рота проситься, а пізніше, зголоднівши, знову вставали й їли, аж поки геть вичищали макітру. То мені ця десятиборка теж дуже ефективно помагала, коли з кимось іншим не виходило — і тоді її згадую. Могутнє тіло, а шо вже форми відточені! Її згадую, її уявляю — і вже здасться, що з нею займаюся любов'ю, а не з кимось іншим, і вже тоді від цього когось іншого маю справжнє задоволення, а не якесь непорозуміння. Ефект— справжнісінький! І хочеш вір, а хочеш не вір, навіть відновлювався гастрономічний ефект, наче поїв курячої печені, й не просто курячої печені, а пупків, пупків, пупків!.. А коли треба, то й не такі методи маю на озброєнні, Скажімо, йдеш по вулиці й раптом зустрів таку дівку чи молодицю, що тільки ах — та й годі! Проведеш крадькома оком, оближешся — і зітхнеш. А прийшов на побачення, дивишся — й ще раз зітхаєш: не те! Не те, що ти бачив щойно на вулиці. От іще вчора, позавчора й позавчора-позавчора було те, навіть дуже те, а сьогодні сталося з тобою щось. І все відбувається якось без охоти, як мокре горить. Але я не відчаююсь, я згадую зустріч на вулиці, в думках роздягаю ту дівку чи молодицю, в думках кладу її в ліжко — і вже бачу біля себе її, свіженьку й звабливу, а не якусь там обридлу мені полюбовницю чи ще якесь там казна-що. І чим яскравіше уявляю, тим гостріше хочу ту, що маю, й маю від неї те, що мав би від неї, випадково побаченої. За один вечір чи за одну ніч я можу уявити собі кількох отаких випадково побачених, і ця різноманітність не спалює, не виснажує, і моя реальна партнерша не народжується з мого ентузіазму, а я їй і не кажу, звідки мій ентузіазм береться, а вона знай хвалить: У мене ще такого партнера не було. Та коли я своїм знайомим дівкам розкажу про тебе — не повірять». А я ото дивлюся інколи на таку, особливо ж коли переп'ю, й думаю: де вона тут узялася біля мене, я ж тільки що спав зовсім з іншою, а ця де взялася? Ото такі бувають перевтілення. А то й казуси. Розказати за один казус? Я тоді працював у молодіжній газеті, прийшла до нас обліковцем листів така Оля. Блондинка, з шкіра смаглява: як шоколадка в срібній обгортці, так і хочеться всю її злизати. Одного разу я подався прямо з редакції до своєї полюбовниці. Може, й не пішов би, але як почала видзвонювати по телефону!.. От як не приїду, як не трахну, то вмре, втріскалася в мене — від і до. А я її жартома називав — яловичина. Товчу я свою яловичину, товчу — не виходить, я й уявив собі, що це наша Оля, обліковець листів, шоколадка у срібній фользі. А як уявив, то все пішло як по маслу, яловичина задоволена, співає від щастя. Але ж наступного дня прийшов я в редакцію, дивлюся на Олю — й ніяк не можу позбутися відчуття, що я вчора з нею переспав. Переспав — хоч стріляй, бо на своїх губах відчував її щоки, її шию, її груди, відчував родимку на її лівій руці вище ліктя, і голос її в вухах звучить, як музика. Так і хочеться підійти до її столу, обняти. Подався я з редакції в місто, купив на базарі якихось квітів, приношу, кладу на стіл. Її саме не було, а ніхто не бачив, потім у редакції всі бігали й усі питали: хто Олі квіти приніс, хто Олі квіти приніс? Наступного дня я знову поклав на її столі квіти. Дешевий прийом, але я назавжди запам'ятав, як мені одна колись жінка говорила: хочеш сподобатися жінці — не тягни їй дорогого подарунка, а принеси квіти. Бачу, блондинка Оля вчора була в рожевому платтячку, а сьогодні вже в голубому. Знову всі бігають по редакції: хто приніс квіти, може, якийсь автор? А я починаю мучитись, як дивлюся на неї, бо ж добре відчуваю, що таки з нею переспав, а не з відданою мені яловичиною, і було мені дуже добре. Я тоді що в редакції? Кажу, хтось носить квіти Олі, а я теж можу принести, принести квіти — й запросити на каву. І приніс їй квіти, й запросив на каву, навіть опинилися в міському парку на танцях, а потім уночі опинилися над Бугом. І повіриш чи не повіриш? Я до Олі — а мені уявляється моя тверда яловичина. Я й так, і так біля дівчини, а в мене все як відмерло. А вона — що з вами та що з вами? А хіба я їй скажу, що зі мною? Стався формений конфуз, а хто в тому винен?.. Це щоб з Олею — й отак? Що з нашими флюїдами? Я аж зубами заскреготів там, у кущах бузку над Бугом, і вдався до свого випробуваного методу. Уявив, що це я зовсім не з вимріяною Олею слухаю уночі солов'їв і вдивляюся в загадкову течію ріки під місяцем, а з однією моєю давньою знайомою, з піонервожатою з піонерського табору, я з нею познайомився на літніх канікулах у лісі неподалік від «Вервольфа» Гітлера, там був піонерський табір, а я поїхав туди у відрядження. Піонервожата обкусала мене тоді в лісі, коли проводжала на трасу до Вінниці, але моїм рукам волі не дала, от і стала для мене в споминах забороненим плодом, а коли плід заборонений чи недосяжний — росте апетит, особливо ж на плід жіночий. І знаєш, вийшло тоді в мене з Олею вночі біля річки. Шкода тільки, що мало ми з нею зустрічалися, бо десь місяців через два трах-тарарах — вийшла заміж за якогось офіцера, виїхала з ним у Ташкент чи куди, він був приїжджий офіцер, познайомилися на танцях у тому самому міському парку, де ми з нею колись танцювали перед її гріхопадінням. Ха, як тільки я почув про її заміжжя — почав ревнувати, навіть не сподівався від себе, але вже така дурна чоловіча вдача: любишся, женитися не збираєшся, бо ніяким кілком тебе вже ніхто не оженить, а як у тебе з-під носа забирають — і ти вже ревнуєш. Поїхала Оля, шоколадка в срібній фользі, потім такого листа написала, що ти не уявляєш. Написала, шо тільки там, у Ташкенті, чи де там, зрозуміла нарешті, що лиш мене одного й любила по-справжньому й далі по-справжньому любить, згадує і згадує ніч над Бугом. Ех, знала б вона все про ту ніч над Бугом — і про мою тверду яловичину, й про піонервожату з-під «Вервольфа»! Але ж жінкам не можна всього розказувати, навіщо? Треба шанувати їхнє самолюбство. І шанувати отой свій образ, який вони витворили в своїй уяві, хай, хай буде твій образ у їхній уяві — тобі ж від того не гірше, а може, навіть краще, то не треба руйнувати. Я Олі не відповів — навмисне. Хай собі думає, що образився на її заміжжя, хай собі й далі творить та ідеалізує мій світлий обрав у далекому Ташкенті, чи де там, куда армійська доля закинула її чоловіка-офіцера разом з нею… Забалакався я, аж стомився, але, сподіваюся, ти мене зрозумів. У мене колись був Буг, у тебе вчора Черемош. Сьогодні знов піди на Черемош чи в гори подайся під ялиці і смереки, наговори їй купу компліментів — її заведи й сам заведися. І не забудь, що я тобі розказував, не забудь усі мої поради, повір, діють безвідмовно, я тобі дурних порад не даватиму… Може, вона сьогодні з тобою теж не про тебе думатиме, а про когось іншого, ото у вас вийде спектакль! Наче ви — й наче не ви займаєтесь любов'ю, а хтось замість вас займається. Як уявлю собі — скільки це разів Оля, моя шоколадка в срібній фользі, лягаючи зі своїм чоловіком, уявляла, що лягає зі мною, віддається мені? А її офіцер про те ні сном ні духом не здогадується, а я тільки можу здогадуватися!

… чорна кішка біжить через вулицю, хай біжить, а ми перечекаємо. О, тепер ходімо. Ні, я не забобонний, але… Коли інші забобонні, то мимоволі себе відчуваєш жертвою забобонів. Особисто я проти чорних кішок не маю нічого, але… Згадалося про одну чорну кішку, яка пробігла колись поміж мною і моїм другом Андрієм, з одного села ми з ним, разом до Києва приїхали, його рідний дядько взяв нас на завод, ми ПТУ закінчили перед тим, а дядько ще й гуртожиток нам зробив, красота. Андрій був схожий на французького кіноактора Алена Делона, всі жінки й дівчата на нього оберталися — на вулиці, в кафе. А коли я з ним був, то мені вдавалося, що й на мене обертаються. У гуртожитку… Я коли пізніше заїкнувся своїй жінці Галці про гуртожиток, то вона мало не вбила, місяць до себе не підпускала, аж поки я її силою взяв, а якби силою не взяв, то й розлучилася б зі мною, клята дуже. Ми з нею були на якомусь весіллі, я все придивлявся до нареченої, придивлявся, а потім і кажу своїй Галці, що цю наречену я начебто вже бачив років п'ять-шість тому, щось вона дуже пізно виходить заміж. А Галка вчепилася — де бачив та коли бачив, а чом вона тебе не впізнала й ти її спершу не впізнав? Якби я не випив, то я б не розказав, а то ж випив. Може, бачив, кажу, може, не бачив, бо хіба всіх запам’ятаєш. І розказав за наш гуртожиток, там хлопці жили з нашого заводу. Розказав за Андрія, за нашого кіноактора, ми його ввечері посилали з гуртожитку на вулицю, щоб яку-небудь дівчину привів, а то й дві, а то й три, бо нас троє хлопців жило в одній кімнаті. 3 дівчатами по всякому виходило, інколи вони скоро тікали з кімнати, інколи не скоро тікали, а то залишалася одна — з ним, з Андрієм, її підпоювали вином чи горілкою, у вино чи горілку підсипали якоїсь хімії, щоб їй зовсім задурманити голову, й тоді вже з нею по черзі робили все, що хотіли… Ех, тільки я сказав своїй Галці, що ми по черзі робили з дівкою все, що хотіли, як вона сказилася. Може, питає, ви і з цією нареченою щось робили по черзі. Не знаю, кажу, не пам'ятаю, а так наче я вже бачив її. То піди спитай у неї, каже, чи вона часом не пам'ятає. Та все, що розказував мені, розкажи її нареченому, йому цікаво буде послухати. Зірвалася — й полетіла з весілля, а я вже мусив досиджувати, і все мені кортіло підійти до нареченої, еге, підійти до нареченої й бодай жартома запитати, чи ми з нею раніше не зустрічалися, чи не пам'ятає вона Андрія та нашого гуртожитку. Тепер не віриться, коли згадаю. А якби я ще розказав своїй Галці, як ми посварилися з Андрієм — вона б мене звела з цього світу. Стояли ми з ним у неділю на зупинці трамвая біля парку Слави, задумали поїхати на іподром і зіграти в тоталізатор, може, пощастить виграти якусь десятку-другу, бо збідніли, ото залишилося копійок хіба що на трамвай-автобус-метро. Під’їжджає чорна «Волга», у машині за рулем якась жінка, чорнява, розмальована, у золотих перснях, у браслетах, у срібних ланцюжках, у чорних окулярах. Відчинила дверцята, подивилася на нас — на мене й на Андрія. Й ми дивимося: чого вона хоче? А вона каже сідай і киває на мене. Куди сідай, чого сідай? Ми з Андрієм переглядаємося. Ми вдвох, кажу. А я запрошую одного, тебе каже вона, сідай. А я все не можу повірити, що вона запрошує мене, а не Андрія, і він, бачу, не може повірити, бо коли запрошує не вдвох, то мала б насамперед запрошувати його, жіночого серцеїда. Й куди запрошує, навіщо, хто вона така? І була не була, сів я в машину, кажу — на іподром, на кінні скачки. Які скачки, питає — й не дивиться на мене. Кінні скачки, кажу. А-а, кінні скачки, говорить вона, поїхали-поїхали… Не розказуватиму, як ми їхали й куди їхали. Аж пізно ввечері опинився я в гуртожитку — й розказую Андрієві про свої пригоди. Мовляв, загадкова брюнетка привезла мене до себе додому — шампанське лилося рікою, бутерброди з ікрою, краби! А потім зашторила шторами та ще й важкими портьєрами закрила вікно — і в кімнаті посеред білого дня стало темно, як уночі. А потім почала роздягатися й сама почала мене роздягати. Груди в неї — це фантазія, стегна — це фантазія, і все інше в неї — це фантазія. Ніякої такої фантазії ми в своєму гуртожитку ніколи не бачили й ніколи не побачимо. Видно, вона сексуальна маньячка. Ой, вона таке в ліжку виробляла, таке виробляла! Але без музики не може, от що цікаво. Там у неї в кімнаті стоїть біле, як молоко, фортепіано, то вона разів три чи чотири вставала й сідала за фортепіано, мабуть, так настроюється на секс. Пограє на фортепіано — лягає в ліжко, полежить у ліжку — сідає до фортепіано. Гарно грає, жаль, що я в музиці не розбираюся, мабуть, у неї без музики нічого з сексом не виходить… Розказував я Андрієві ще багато всякої всячини про брюнетку з «Волги», а потім питаю, чи він щось виграв на іподромі на кінних скачках. Тут він уже не витримав, іподром і кінні скачки його доконали. А може, його доконало фортепіано, шо брюнетка без музики не може. Побуряковів і питає, чому я не вернувся за ним. А як я міг вернутися за тобою, кажу, то не моя «Волга». Ні на який іподром я не їздив, каже, а стояв на трамвайній зупинці й чекав, коли ти повернешся за мною, а ти не вернувся, ось який ти друг. Та як я міг вернутися, серджуся на нього, коли не я сидів за рулем, а брюнетка? А ти повинен був її переконати, каже, щоб вернулася, бо ми звикли тільки вдвох, а поодинці не звикли, а ти про свого товариша не подумав, тільки про себе, егоїст. А я ніколи не був егоїстом, я завжди з вами ділився, приведу з вулиці дівку — й поділюся з вами, й цілу ніч граємо на ній, як на фортепіано. Розсердився Андрій на мене, зібрав своє майно — й подався жити поверхом вище, до товариша, якраз їхнє вікно над нашим вікном. Я побіг миритися, а він не хоче миритися. Я признався, що набрехав про брюнетку, не був я в неї, не пив шампанського, не їв бутербродів з ікрою, не грала вона на фортепіано. А як було? Вона мене переплутала з якимсь там своїм сантехніком, у неї у ванні трубу прорвало, хотіла хутчій поремонтувати, а як почула, що я не сантехнік, то відразу й висадила з машини, я аж образився на неї, груба дуже. Андрій вислухав і, бачу, зрадів, що не було ніякою шампанського і білого, як молоко, фортепіано, що я все вигадав про музику. Але сказав, що назад у нашу кімнату не вернеться, бо я дуже образив його. Та я ж ні в чому не винен, кричав я, а коли не винен, то навіщо мене карати так, ми ж стільки дружили, стільки разом прожили в одній кімнаті!.. І тієї ночі я не спав. Через відчинені вікна з верхнього поверху таке чулося, таке чулося! Видно, Андрій заманив з вулиці якусь дівчину чи й двох дівчат, хлопці там не дрімали, а я слухав, перевертався з боку на бік, мучився. Й де взялася «Волга» на мою голову? Ота брюнетка? Сантехнік їй був потрібен, а щоб тобі всі труби позривало! Й навіщо я набрехав Андрієві про ії жіноче скаженство, що вона сексуальна маньячка? Я ж сам з вулиці отак запросто дівку не приведу, мордою не вдався. Скільки я втратив! Ото, дурню, не будь дурнем…

… привіт, Люсю, привіт, Надю, не сподівалася побачити вас тут, на Володимирській гірці. Випогодилося, сонечко, сніг блищить, а то весь час оця чорнобильська понурість, оці важкі чорнобильські хмари висять і висять над Києвом, у всіх депресія, всі не знаходять собі місця, всім не хочеться жити. А ви гарно придумали: дітей у коляски — й на Володимирську Гірку. Скільки це вже твоєму, Люсю, п'ять місяців? А твоєму, Надю, шість місяців? Майже одночасно у вас вийшло, синхрон. Молоко у вас ще є чи вже немає? Бо ж тепер біда з цим материнським молоком — усе через Чорнобиль. А грошей дітям на харчі вистачає? Гм, кому ж їх тепер вистачає, це правда, за якусь пачку сухого молочного порошку три шкури деруть, і ще ж того молочного порошку не знайдеш. Ви дуже відчайдушні, що понароджували, бо тепер ніхто не хоче заводити дітей — це треба мучитися ще й дитині, а не тільки самій. Кажете, чоловіки наполягли, захотілося мати хлопців, ну, тепер мають хлопців. Подивіться, зараз у такий славний день, у таку погоду вас аж дві мами на Володимирській гірці, а по всіх київських парках, особливо ж у парку біля університету, біля пам'ятника Шевченкові, так і снували з немовлятами, з малими дітьми. А тепер? Страшно, бояться народжувати, навіть не спокушаються чорнобильськими копійками допомоги на дітей… А ваші чоловіки — оптимісти, і ви у них — оптимісти. Добре, але ж оптимістам і дітям оптимістів треба щось їсти, правда? В мене ідея. Підробити хочете? Чоловіки ваші не знатимуть. У мене є знайомі араби, вчаться и нашому інституті легкої промисловості. Хороші араби, щедрі, вони мені й духи французькі подарували, й колготи, й бюстгальтери, й пухову куртку. Вони тут скучають за дівчатами, зрозуміло? Хочете, познайомлю, їх двоє, Саддам і Арафат, вони зараз сидять у моїй квартирі. А діти, шо робити з дітьми? Я вас познайомлю, залишу на квартирі, а сама в дворі доглядатиму ваших хлопців в колясках. Араби чесні-чесні, ні разу не обманули, вони й за квартиру мені платять, аякже. Нічого з вашими дітьми не станеться, гарантую. Ой, які ви! Мені про Таллінн розказували, про фінів, які туди приїжджають, вони ж там з естонцями якісь близькі родичі, то у них взаємна ностальгія. Приїжджає такий фін у Таллінн, зупиняється в готелі. А в тому готелі на першому поверсі яке-небудь кафе, і естонські мами зі своїми дітками приходять сюди їсти морозиво. Сидить собі отака мама з дитиною в кафе і їдять морозиво. І заходить у кафе приїжджий фін, дивиться. Вподобав собі якусь маму й киває головою: ходімо. Мама зводиться і йде, а дитина сидить і їсть морозиво. Фін заводить її в номер, там вони займаються любов'ю, і через якихось максимум півгодини мама повертається назад у кафе, а її дитина спокійно сидить і їсть морозиво. Повертається мама не з порожніми руками, а з подарунками від фіна — там і помада, і кофточка, і прикраси. Й каже своїй дитині, що затрималась в туалеті, і ніяких непорозумінь. Але ж то Таллінн, вважайте, був закордоном — тепер ще більше закордон. Хіба у нас, у Києві, є такий готель, а в готелі кафе, щоб туди зимою чи літом могла прийти мама з дитиною поїсти морозива і щоб приїжджі іноземці спускалися в кафе зі своїх номерів і вибирали собі якусь маму до вподоби? Ха, Київ не був ніколи закордоном і ще не скоро стане закордоном! Але ж треба якось викручуватися, пристосовуватися. То договорилися? Ходімо, дуже хороші араби, знають їх з минулого року, їм ще два роки вчитися, так що сподобайтеся їм, сподобайтеся, ви ж це умієте, а вони вам віддячать, і ви вже якось мені віддячите. Може, ви в них щось попросите й для своїх чоловіків, це вже як договоритеся, то що, ходімо?

… послухай, може, пригодиться. Як я сьогодні посварилася зі своїм Жориком через собаку, через мого доберман-пінчера, ти бачив, який у мене доберман-пінчер, я доглянула його з цуценяти. Я сама знаю, шо тепер такого собаку тримати невигідно, він більше їсть м'яса, ніж ми з моєю мамою, а що робити? Ми з мамою самі не їмо, а йому віддаємо. А Жорик учепився — продай та продай, тепер таких собак можуть тримати тільки злодії і колишні партократи, які влаштувалися в кооперативи чи в спільні підприємства. Ходила я на Пташиний базар, водила свого доберман-пінчера, але там за нього давали так мало, шо образили мою жіночу гордість, не продала. Ми живемо вдвох з мамою, то нам собака не заважає, собака нам заміняє сім'ю — і дітей, і чоловіка в сім'ї. А Жорик — вредний, він то до мене чіпляється, то до собаки. Усе бубонить, шо роботи біля мене багато, бо я розтовстіла, а раніше роботи було менше, бо я була худіша, що тепер він багато дурної роботи біля мене робить. А я кажу, що ти ж і винуватий, бо раніше ти ніякої роботи коло мене не боявся, ні розумної, ні дурної, допадався, як йолоп до мила, то я й була худіша, й фігура в мене була фігуристіша. А тепер зледачів, сам розжирів, ніякої роботи взагалі не хочеш робити, ділиш на розумну й дурну, а вона якою була — такою й зосталася, не треба вигадувати, ось через твої лінощі я й потовстішала, й фігура моя не така фігуриста, хоч коли подумати — фігура моя якою була, такою зосталася. Я ж тебе, кажу, годую, коли приходиш, годую не гірше за свого доберман-пінчера, то чого наїсися — й хропеш, замість мене обняти й помасажувати так, щоб кістки тріщали, щоб у мене сауна була в ліжку? Неінтересно, каже. Як то неінтересно, питаю, раніше було інтересно, а тепер неінтересно, чому неінтересно? Бо неінтересно, каже. А я йому цицькою вазь по морді, вазь, другою цицькою — вазь по морді, вазь. Тепер інтересно, питаю. Інтересно, каже, тільки не дуже, тобі з собакою інтересніше, каже, ніж зі мною. А хто винен, кажу, що мені з собакою інтересніше, ніж з тобою, ти ж і винен. То Жорик тут уже вчепився до собаки. Як собака, вчепився до собаки. Мовляв, любиш свого доберман-пінчера більше, ніж його. Каже, є такі жінки, є, що мають діло зі своїми собаками. Ти проснися, кажу, що ти мелеш, що ти верзеш, як це я можу мати діло з собакою, коли в мене є такий собацюра, як ти. Е-е, каже, не придурюйся, бо коли й не займешся ніяким ділом зі своїм доберман-пінчером, то думаєш займатися, ось тому й вигодували його завбільшки з слона. Каже, не ти перша й не ти остання, жінки люблять займатися скотоложеством, ще з найдревніших часів займаються — хто з ослом, хто з конем, хто з собакою. Цариці Катсерині вистачало чоловіків — і князів, і графів, і генералів, і солдатів, але ж неспроста розказують що вона шанувала й жерсбців зі своєї царськоі конюшні, а вже коли цариця не цуралася жеребців, то що тодi казати про якусь бабу, якій, буває, припече, тоді давай те, що трапляється: жеребець — так жеребець, осел — так осел, собака — так собака!.. Ох ти рило, кажу, паскудне-препаскудне, так подумати про мене, таке наплести. А він; до того йдеться, бо й мені з тобою неінтересно. То я не витерпіла — й розперезалася, а ти знаєш, як я можу розперезатися. Жорик слухав — і тільки зубами клацав. Я йому виклала, щоб не думав, що я нікому більше не потрібна, що він мені дуже потрібен. Я йому називала імена — й пальці загинала на руці. Спершу на лівій руці, потім на правій. Потім загинала пальці на нозі — спершу на правій, потім на лівій. Далі почала вже загинати пальці на його руках, тут він уже не витерпів, хоч я ще до його ніг не добралася, ще не почала загинати пальці на його ногах. Це все, кажу, ще до нашого знайомства з тобою, так що заспокойся, а як познайомилася з тобою, то не зраджувала тебе ні разу, не хотіла, бо ти мене задовольняєш, після тебе я нікого не хочу, я чистоплотна й бридлива, не те що ти, сволота. Але не думай, що ніхто вже й не подивився в мою сторону, дивилися — ще й багато, ось поглянь, скільки позалишали своїх телефонів, я можу по цих телефонах подзвонити будь-кому й будь-коли. Хочеш, питаю, хоч зараз подзвоню. От Василю Васильовичу подзвоню. Хто такий Василь Васильович? А хрін його знає, хто він такий, познайомилась в метро, їхав кудись у п'яній компанії, вся п'яна компанія витріщилась на мене, як я зайшла на станції метро «Хрещатик», а в Василя Васильовича був у руках, величезний букет гвоздик, він до мене підпливає — і віддає гвоздики, і залишає візитну карточку, якийсь кооператор чи підприємець, шкода, що вони зразу й повиходили, на Лівому березі, а я далі поїхала. То подзвонити? Або подзвоню Степанові Онуфрійовичу, з райгастрономторгу, я з ним познайомилася тиждень тому в Елки на дні народження, привіз мене на таксі додому, все хотів познайомитися з моєю мамою і з доберман-пінчером, але я його через поріг квартири не пустила, все думала про тебе, й дурна була, що думала, треба було пустити, він уже віку такого, як моя, мама, хоч би чаю з нею попив. У моїй записній книжці— сто різних чоловічих імен і сто різних телефонів — я беру на всякий випадок, а чого мені відмовлятися. Так що ціну собі знаю. Тільки ти не хочеш знати моєї ціни, а інші знають, і добре знають, тільки я не беру. Так що не треба мене принижувати й не треба гудити мого доберман-пінчера. Ото якби вас поставити поряд, тебе і доберман-пінчера, порівняти вас і проаналізувати, га? Ти йому в підметки не годишся, повір. Він же красень собака, любо глянути, без живота, живіт підтягнуто до хребта, а в тебе? А в тебе — як футбольний м’яч. Жінка, яка знає толк у собаках, так як цариця Катерина знала толк у жеребцях, ніколи б не віддала тобі переваги перед моїм доберман-пінчером, можеш не сумніватися. Я вже не буду порівнювати твою генеалогію з його генеалогічним древом, бо в нього древо — справді древо, є серйозні документи на його древо, а твоя генеалогія — це ніяке не древо, а бур’яни, чортополох. Мама мого доберман-пінчера з його татом шлюб у кропиві не брали, це точно, у них усе було, як у високопородних собак, у кімнаті, на килимі, я тобі навіть адресу можу назвати — на вулиці Десятинній, може, номер квартири назвати і номер телефону? А ти що сам розказував мені про своїх батька-матір? Де вони тебе зачали? У Пущі-Водиці, в лісі, посеред білого дня? Сховалися в густій папороті — і прямо в папороті на сирій землі, біля мурашника. Може, тому ти весь у зелених веснянках, схожих на лісових мурах, бо мурахи тоді в папороті пожалили твоїх батька-матір. Ну, задоволений тим, що почув від мене? Ото я так само задоволена всім тим, що почула від тебе, Жорику!.. А тепер, кажу йому, одягайся і взувайся. Тільки не білій і не червоній, я тебе не проганяю, бо тобі доведеться без мене кепсько, а мені без тебе, звикла. Ото бери на повідець доберман-пінчера й прогуляйся з ним у парку, на свіжому повітрі. Побачиш і почуєш, як на мого доберман-пінчера реагують суки, бо в нашому парку сук прогулюють. І потім скажеш, як там реагуватимуть на тебе жінки, бо в парку й жінки прогулюються. Порівняєш. А потім прийдеш і подякуєш мені, дурний, що я, дурна, все-таки віддаю перевагу тобі, а не красеневі доберману-пінчеру.

… так мені шкода мою матусю-сироїдку, матусю-есперантистку, матусю-перекладачку! З кожним роком усе жалкіше, я сама дивуюся зі своїх жалощів, де вони тільки беруться. Ще зовсім недавно їй було сповнилося п’ятдесят, а давали сорок, потім сповнилося — шістдесят, а їй давали п’ятдесят, а це-от сповнилося сімдесят, і їй дають усі сімдесят, якось різко постаріла. Раніше вона гасала по всіх есперантистських таборах — чи в Прибалтиці, чи в Болгарії, чи в Польщі, а потім тут, у Києві, приймала гостей-есперантистів, усе чоловіків, жодна жінка-есперантистка ніколи до неї в гості не приїхала, вона чомусь жінок-есперантисток ненавиділа лютою ненавистю, а до чоловіків спокійно ставилася, то ці чоловіки-есперантисти приїжджали в гості до неї, а по два-три тижні жили в мене, я їх годувала з базару і з магазину, бо мама казала: хай поживуть у тебе, дочко, я все ж таки есперантистка, а не куховарка! Тепер уже й вона по есперантських таборах не їздить, і до неї есперантисти не їздять. Вік. І пам’ять стала пропадати. Засунула була десь ощадну книжку — не могла знайти, викликала мене по телефону — ми вдвох не могли знайти, аж потім у подушці знайшла, випала з подушки. А то принесла їй ліки з аптеки, матуся на дивані читає якусь перекладну книжку й свариться — дуже їй переклад не подобається, з німецької, чи не Ервіна Штрітматтера. А я кажу, матусю, це ти сама перекладала. Та не могла я так перекласти, сердиться матуся, ось які тут мовні перли, пху, яка стилістика дубова, які звороти казенні. Я їй показую в книжці, де зазначено, що перекладачка таки вона, а не хтось. Подивилася — й каже, що не могла вона так перекласти, що хоч і стоїть її прізвище, але це не її прізвище, це якась однофамілиця, от! Геть не стало пам'яті, а яка блискуча пам'ять була — й на іноземні мови, й на все-все… Дивиться телевізор — і не впізнає Горбачова, питає, хто це такий. І за Єльцина питає, хто такий. Я їй нагадала, то вона зразу їх і переплутала: Горбачов для неї — це Єльцин, а Єльцин — це Горбачов, усе в голові перемішалося. Але якби тільки цих чоловіків плутала, по телевізору, то нічого б, але ж… Сяде в квартирі в чотирьох стінах — і сидить день, забуває вийти в гастроном купити хліба чи сиру, то я принесу їй увечері хліба чи ковбаси, й давай іди, кажу, матусю, надвір, на свіже повітря. Сама одягну її, сама виведу надвір, сама й прогулюю біля озера Тельбиного. Й зустрічаємо старенького дідка, схожого на облізлого коня, й морда в нього кінська, й довга шия кінська, й труситься по-кінському. В одній руці в нього ціпок, а в другій чорний цуцик. Зупинився, глянув кінськими посоловілими очима й каже: «Добрий вечір». А моя матуся перелякалася й відказує: «Добрий вечір». І смикає мене за лікоть, щоб хутчій іти від нього. Відійшли ближче до залізниці, й вона питає: «Хто це такий? Хто це привітався?» — «Ти не знаєш, хто з тобою привітався?» — питаю. «Якийсь нахаба, не знаю», — каже матуся. «Зовсім не знаєш?» — «'Зовсім не знаю.» — «Зовсім-зовсім не знаєш?!» — «Та перший раз бачу, ніколи не бачила, якийсь геть старий, вижив з розуму, обізнався або з усіма отут вітається». Мені й заціпило на матусині слова. Це ж їй так пам’ять відняло — свого колишнього коханця забула! Та ж через нього вона з моїм батьком розлучилася, батько пішов жити до своєї сестри, потім виїхав аж у Хабаровськ. Я ж через цього її коханця колись божеволіла, коли він до нас додому приходив, кінська морда і кінська шия. Оце я вам газетку обласну приніс, а в цій статті згадано ваше ім’я, то збережіть цю газету у своїй книгозбірні — для майбутнього. А це я вже приніс болгарський есперантський журнал, у цьому журналі вміщено ваш переклад на есперанто вірша нашого сучасного українського поета, вірш його слабенький, зате переклад на есперанто блискучий, то хай ваша праця займе місце у вашій домашній книгозбірні. А це в Угорщині вийшов ротопринтний довідник про есперантистів Східної Європи, тут згадується й ваше ім’я поміж найдостойніших, а можна так сказати, що біля вашого найдостойнішого в Східній Європі імені згадуються імена й інших есперантистів, то хай цей довідник займе почесне місце у вашій книгозбірні — для майбутнього… Як я його ненавиділа! Матуся не могла без його лестощів, а він розливав патоку цілий день, зовсім не те що мій батько, який наказував їй ходити в овочевий магазин і варити борщ — з буряком, з капустою та ще з мозковою кісткою. Я творча натура, я творча натура, кричала моя матуся, мені борщі не в голові, щастя не в каструлях, їжте перловку, будьте вегетаріанцями, гріх споживати плоть свиней та корів, гріх бути плотоїдними, наче звірі. О, вона ще ділила всіх на плотоїдних і травоїдних, а мій батько був для неї плотоїдним, він так і говорив: «Учора консервована капуста з бляшанки, сьогодні знов консервована капуста, а я хочу м’яса, м’яса, м’яса!» То вона в очі й поза очі дражнила його: «М’ясо, м’ясо, м’ясо!..» Я там біля озера Тельбиного питаю: «Матусю, ти справді не впізнала?» — «Кого?» — «А того, хто з тобою привітався?» — «А хто зі мною привітався?» — «Ти не пам’ятаєш, що з тобою привітався старий дідок, ішов з чорним цуциком, уже не видно?» — «Та ніхто зі мною не вітався, перестань». Я тільки зітхнула й перехрестилася. Навіть пам’яті не лишилося про нашу сімейну драму, про мої сльози, про батьків відчай. Наче ніколи й не було нічого. Не життя, не минуле, а пустеля, випалена напалмом забуття. Повнісінький маразм. А може, прикидається, бо ж хитра-прехитра, може, свідомо вдає з себе руїну, бо лінується принести з магазину й кілограм картоплі, та навмисне працює на мене, щоб я двічі на день прибігала до неї з продуктами — вранці і ввечері? Питаю в неї, щоб перевірити свої підозри: «Матусю, а ти свого хорошого партнера пам’ятаєш?» — «Якого це хорошого партнера?» — бурчить матуся. «А хіба в тебе їх так багато було? Особливо хороших? То згадай хорошого партнера». — «Що ти вигадуєш? Ніякого хорошого партнера я не пам’ятаю», — бурчить матуся. Ну, думаю, не прикидається, а так і є, повнісінький старечий маразм. Не пам’ятає хорошого партнера. А сама ж мені розказувала років двадцять тому. Я цілих двадцять років пам’ятаю її хорошого партнера, наче він мені дуже потрібен, а вона забула. Матуся завжди вдавала з себе хвору, знаходила в себе десятки болячок, яких у неї ніколи не було. О, люди творчі — люди з підірваним здоров’ям, з відхиленнями у психіці, бо вони займаються самоспаленням в ім’я мистецтва! Хоч матуся й займалася самоспаленням, але стояла на всіх мислимих і немислимих обліках у поліклініці та диспансерах, і як тільки можна вирвати безплатну чи пільгову путівку на курорт чи в санаторій — вона вже вирвала путівку, вже поїхала лікуватися, а ми з батьком удвох на все літо. У неї ніякого туберкульозу легень не було, але хтось із знайомих лікарів допоміг їй поїхати лікувати легені, й вона поїхала в санаторій під Одесу. З дороги стомилася, хоче відпочити, а в кімнаті — не сама, а ще якась жінка — і з кавалером. Матуся терпіла їх якусь годину, відвернувшись до стіни, а потім гаркнула — якщо кавалер негайно не забереться, то заявить адміністрації. Чужий кавалер злиняв із своєю дамою, матуся заснула з дороги, просинається поночі — хтось стоїть навколішках біля ліжка й гладить її по спині. Якийсь голий чоловік. Матуся як зарепетує. А чоловік той до неї — ша, тихіше, не кричи, я не грабіжник (а там у санаторії крали по кімнатах), я хороший партнер. А матуся спросоння як закричить — геть! Голий чоловік навколішках спокійно питає в неї. «Ти хто така, що так кричиш?» — «Есперантистка!» — «Есперантистка? А я есперантист і хороший партнер». — «Та який ви есперантист? Не знаю я таких есперантистів!» — «Не біда, що не знаєш, а я справді хороший партнер. Я тебе заспокою, щоб ти не кричала, я всіх заспокоюю, тут усі спокійні, а їдуть звідси всі заспокоєні… А то налякала свою сусідку, так кричала. Ти їй позаздрила! Позаздрила, що в неї є кавалер? Твоя сусідка прибігла до мене — рятуй, іди її заспокой, а я тобі півлітру поставлю, коли вона заспокоїться. Так що в тебе дуже порядна сусідка, турбується про тебе, про твоє здоров’я, з такою сусідкою не пропадеш. Тихо, тихо, я хороший партнер». А в матусі на тумбочці стояла миска з виноградом, то вона схопила миску з виноградом — і йому на голову. Схопила графіна з водою — і йому на голову. Геть!.. Я розказала все це матусі біля озера, вона слухала, а потім як засміється: «Пам'ятаю. Не забула. Згадала. Ага, есперантист. А який він есперантист? Я всіх есперантистів знаю — вдома, і за кордоном, а це якийсь безсовісний самозванець, то я запам'ятала». Е-е, думаю, не такі вже в неї й провали в пам'яті, не така зона безнадійна. «Може, ти не розчула тоді? — питаю. — Може, ти йому сказала — есперантистка, а він тобі сказав — сексперантист?» — «Як?» — «Сексперантист'.— Я між есперантистів не чула про сексперантистів». — «А він, мабуть, не чув раніше про есперантистів!» — «Може, я тоді щось не так зробила, ти мені дорікаєш?» — «Ні, все правильно. Правильно ти з ним повелася, хоч він і хороший партнер. А може, тільки нахвалявся, підбадьорював себе». Е-е, хоч і великі провали в пам'яті у моєї матусі, а ще пам'ятає, ще не безнадійна, ще в мене є надія — на матусю.

… ми з Оксаною мало не двадцять років зустрічаємося, а це вже півроку як не бачимося. За цих двадцять років, здасться, разів сім, отак приблизно на півроку, це коли вона збирається вийти заміж за якогось свого чергового знайомого. Вона знайомиться з новим кавалером, паралельно зустрічаючись зі мною, і все-все мені розказує про них. І що хто їй сказав, і що подарував, і яке дивилися кіно, і що він говорив про її фігуру, про її груди, про її вітчизняну та імпортну обновку, і як він її вперше поцілував, і як уже домагався від неї близькості, але вона йому поки що не обіцяла. Всі ці та інші подробиці вона мені розповідає чи по телефону, чи на моїй квартирі за чашкою кави або в постелі — в мене, чи в неї, бо ми зустрічаємося там і там. Я слухаю її не без цікавості, всі її історії повторюються й схожі одна на одну, інколи іронізую, інколи даю товариські поради, інколи застерігаю, а коли мені просто набридає слухати пікантні деталі, які особливо чимось там дорогі для неї, то я просто затикаю їй рот поцілунком і пропоную такий теми у ліжку, що вона замовкає — й потім просто не згадує. Ми паралельно зустрічаємося, поки в неї з черговим кавалером ще знайомство, ще тільки легкий флірт, але коли вона перестає ділитися зі мною подробицями, коли починає вигадувати й дурнувато посміюватися, тоді мій безжурно-іронічний настрій минає, тоді я їй кажу — все, годі, тепер зустрічайся тільки з ним, а я з тобою більше зустрічатися нє хочу… Після цього вона зрідка подзвонює, ми з удаваною чемністю говоримо про те-се, вона вдавано цікавиться моїм особистим життям, я так само вдавано цікавлюся її особистим життям. Але минає п'ять-шість місяців, її енний роман обертається на драму чи на фарс (та все ж таки на фарс не без ноток істеричної драми), вена знову починає надзвонювати по телефону, виявляючи щирий інтерес до мого особистого життя, й ми зустрічаємося, п'ємо чай і горілку (вона п'є чай, а я п’ю горілку), без особливого бажання чи необхідності займаємося любов'ю, і нарешті в ліжку, в перервах між статевими актами, вона поривається розказати про якісь віхи, про заключні акорди в своєму останньому романі, але мені справді не хочеться слухати, мене опановує апатія, долонею затуляю їй рота, вона сердиться, відбивається, я затуляю їй рота обома долонями, й вона затихає, скоряється, щоб пізніше, вже одягнувшись і вже йдучи, кинути мені щирий докір, що я байдужий до її особистого життя. Так, байдужий до її особистого життя, до неї, не люблю, не поважаю, а їй уже майже сорок років, а її в інституті на роботі поважають, а її студенти-заочники, що приїжджають у Київ з усіх куточків однієї шостої земної суші, її поважають і навіть осмілюються залицятися, особливо вірмени, а в неї ще з дитячих років слабкість до вірменів, і тільки я один, хам і мужик, ставлюся до неї по-наплювацьки, і якби я ставився не по-наплювацьки, а по-людськи, то вона б ніколи не дозволила собі ніяких знайомств на стороні, була б завжди мені вірна, а так я своєю поведінкою змушую її до таких стосунків, сам я винуватий у тому, що їй подобаються всілякі недостойні типи, я винен у її розчаруваннях і сльозах! Бо не хочу думати, що вона має влаштувати своє особисте життя, бо в неї ще є час, але час збігає, скоро зовсім не залишиться ніякого часу, вона стане нікому не потрібна, а мені була не потрібна — і є не потрібна!.. Й ми з Оксаною відновлюємо старі наші стосунки, які ніяк не можуть стати новими стосунками, але я — був би не я, аби не передбачив і з певністю не знав, що після всіх цих невдалих романів мені слід сподіватися на її новий так само невдалий роман, а тому не кидав і не кидаю телефонну трубку, якщо мені дзвонять мої старі знайомі жінки. У мене, тертого-перетертого холостяка, їх залишилося не так і багато з того великого мінливого контингенту, що був колись. Авжеж, той жіночий контингент був плинний, мінявся, хтось появлявся — й швидко зникав, щоб більше ніколи не повернутися, бо чи замiж виходив, чи знаходив собі іншого полюбовника, а хтось залишався надовго — на десяток, а то й на більше років. Ось я й не відмовляв цим жіночкам зі свого постійного, стійкого контингенту. А навіщо відмовляти, навіщо ображати в них їхню і людську, і жіночу гордість, коли просять пожаліти їх, поспівчувати, розрадити, обійняти, покохати? Я не такий жорстокий чоловік, та й з жорстокості — ніякої втіхи ні для себе, ні для когось, а саме тільки зло, то навіщо свідомо чи несвідомо заподіювати собі зло? Отож вони до мене зверталися й звертаються зі своїм жіночим теплом і жіночими слізьми, зі своєю жіночою спрагою любити й бути любленими, зі своїми добротою й щедрістю, а ще, звісно ж, зі своїми жіночими примхами й капризами, образами й вередами, абсурдністю мислення й алогічністю вчинків, тобто з усіма так званими накладними витратами їхньої вдачі і їхньої психіки, але де ж від цього дітися? Чи є якісь віддистильовані жінки, рафіновані, сама витонченість і духовність, сама еманація духовності? Нема таких ідеальних творінь-створінь, але в неідеальних творіннях-сотворіннях при бажанні завжди можна знайти оту рафіновану жіночність, якої прагнеш, а жінки ше й активно допомагатимуть тобі в твоїх пошуках у їхніх душах саме таких скарбіві.. А коли зустрічався зі своїми старими кадрами, то відмовляв у зустрічах Оксані, завжди знаходив якусь причину. Аж поки вона почала називати мене: «Ти проститутка!» Вислухає мою відмову по телефону, вилається «ти — проститутка» і кине трубку. Мене зло почало брати, чого обзиває? Колись зустрілися, випили горілки, я до неї, а вона — страйкує, у неї, мовляв, менструація. То й що, як менструація, хай буде менструація, на здоров'я, отже, не завагітніла, а ми хіба з тобою способів не знаємо? А вона: «Ти чоловік-проститутка, не хочу». І в очах скажені ревнощі. Думаю, щось знає, тільки що? «Не вигадуй», — кажу спокійно. А за її романи мовчу, вона сама про свої романи знає більше, ніж я, то хай згадає — і не кидається словами, хоч я не ображаюся. Й тут вона виклала досьє, яке зібрала на мене. Мовляв, тобі від жінки потрібна не тільки жінка, хоча й жінка теж потрібна. От коли вона до мене йде, то несе з собою курячу печеню, сметану, вінегрет, салат, смажену рибу, несе шкарпетки чи галстуки, ще якийсь дріб’язок у ванну чи на кухню. Дочці, коли відділилася, помагала через знайомого вантажника Колю діставати меблі — і диван, і письмовий стіл, і кухонний набір, а ще потім влаштувала дочку на курси машиністок, і дочці курси обійшлися безплатно, хоч іншим обходяться по шістсот-сімсот карбованців, і ти подарунка мені не купив навіть на червонець, для сміху. Думаєш, я не знаю, що ти зустрічаєшся з медсестрою Валею? Вистежила, як проводжав її в суботу вранці в поліклініку, вона в тебе провела всю ніч, і з твого ліжка подалася прямо до хворих, ставити капельниці. Я добре її роздивилася, вона ззаду більш-менш, ось тільки одягається бідненько, без смаку, бо від тебе хіба дочекаєшся на подарунок? А в цій поліклініці моя мама колись працювала, то я там досі багатьох знаю, а вони Валю знають, вона сама з Ірпеня, двоє дітей у неї, з чоловіком розлучилася: п’яниця й епілептик. То я знаю, що від цієї медсестри ти маєш усі ліки, які тільки треба, по аптеках не бігаєш, а ще від неї маєш самогон, вона сама хоч і не жене, але в сусідів бере для тебе. Й не кажи, що я брешу чи вигадую, бо я тобі тільки на пучку розказую з того, що знаю. Оця голуба сорочка на тобі — чия? Румунська, такі сорочки у них на роботі продавали для медперсоналу, головний лікар договорився з товаришами, ти знаєш? А я знаю. Тобі розказати про твою секретарку Таню? Розлучена, має дівчинку, а ти від неї маєш папір, скріпки, копірку, канцелярський клей, кнопки — ось усе в тебе лежить на письмовому столі, зараз геть усе повикидаю з балкона, тільки зафурчить. Про інших розказувати? Евеліна — ах, яке імпортне ім’я, вона в тебе ще нікуди не збирається виїжджати, наприклад, в Ізраїль? А твоя татарка Алла, теж має дочку, теж розлучена? Е-е, ти не тільки проститутка, ти ще й проститутка з садистським ухилом. Не подобається? Слухай, бо хто ще скаже тобі таку правду, скажу. Ти не просто добираєш жінок вільних чи таких, що хочуть порозважатися, повеселитися, кинутися зосліпу в загул і розгул, а ти добираєш нещасних і ущерблених, як правило — розлучених, бо поміж твоїх полюбовниць немає жодної нерозлученої. І в кожної — дитина. Я — виняток, у мене дитини нема, в мене хворі фаллопієві труби, я скільки їх лікувала — нічого не допомогло, не народилися в мене діти від моїх законних чоловіків, я думала, що вони винуваті, а вони думали, що я винувата, не вдалася мені дитина й від тебе, хоч я дуже старалася, ти й не розумів, чому я так старалася, а якби вдалася дитина від тебе — я тебе отак обома руками скрутила б у баранячий ріг, ти б у мене зразу став склеротиком і забув, хто така українка Валя, єврейка Евеліна, татарка Алла та інші, ти б знав тільки свою єдину-преєдину українку Оксану!.. У чому твій садизм? У тому, в чому твій садизм виявляється у ставленні й до мене. Кожна з цих жінок, уже не така й молода, мріє ще вийти заміж і знайти для своєї дитини батька, хоч і названого, але батька. А тому кожна з них ставиться до тебе не тільки як до свого потенційного законного чоловіка, а й як до потенційного батька своєї дитини. Кожна з них понад усяку силу старається, щоб так неодмінно сталося, — і в своє старання вкладає весь капітал свого серця, своєї душі, своїх скупих матеріальних можливостей. І ти користуєшся цим. Користуєшся рік, два, три, все розтягуєш і розтягуєш стосунки, не вносиш ніякої ясності у ваші взаємини. Еге, ти начебто нікого з них не обманюєш, бо нікому з них нічого не обіцяєш і не обіцяєш, так що вони й не повинні начебто розраховувати на заміжжя з тобою, але ж вони розраховують — і ти сам добре знаєш, що вони розраховують! Вони ждуть. Вони ждуть — а їхній час минає. Та краще б ти порвав з ними — це для них було б краще. Вони б звільнилися від твого липкого і слизького обману і, можливо, знайшли б те, що шукають, були б щасливі, а ти й тут обкрадаєш їх. Обкрадати — ось твоя суть. Чоловік-проститутка. Можеш дати мені по морді, можеш, тільки не забувай, що в школі я кидала диск, гранату і спис, а на перших курсах інституту теж кидала диск, була чемпіоном, так що рука в мене важка, дам здачу… І все-таки ти мені підходиш, я тебе як мужчину дуже добре відчуваю, а коли по правді, то саме ти розбудив у мені жінку, у нас з першим чоловіком так не виходило. Це вже ми з тобою зустрічалися, а тут мій розлучений перший надумав до мене в гості прийти, ми з ним переспали, то він був ох і здивований, усе допитувався, хто в мені розбудив жінку, бо я вже така стала, така стала! — то я сказала, що ти розбудив. Задоволений? А ти мені й за астрологічним календарем підходиш, ти для Бика хоч і не оптимальна пара, але підходяща, я тебе повинна задовольняти й заспокоювати… Сподобалося досьє, яке я зібрала на тебе? Неповне досьє, я поповню, а потім поб’ю тобі на морді і всім твоїм Валям-Евелінам-Аллам повидряпую очі. Я стежу за своїм здоров’ям, лікую свої фаллопієві труби, лікарі мене заспокоюють, що все буде гаразд, що я колись ще народжу, мій вік дозволяє народжувати, так що шануйся й люби свою Оксану, бо відріжу тобі вві сні, щоб нічого не дісталося українкам-єврейкам-татаркам Валям-Евелінам- Аллам!

… за Городищем голосувала з піднесеною правою рукою чорнява жінка в білому плащі, ви втрьох спершу уважно приглянулися до неї, потім переморгнулися між собою і, вловивши на подобрілих фізіономіях один одного вдоволені усмішки, лукаво закивали головами — й бородатий С. зупинив машину. Підхопивши на дорозі легкий студентський чемоданчик, скоро ваша випадкова попутниця сиділа вже в машин1, ззаду поряд з тобою, а С. і В., раз у раз оглядаючись на молоду чорняву жінку, затіяли звичну жартівливу балачку. Звати Галею, зона продавщиця універмагу в Городищі, двадцять три роки, попросилася у відпустку — й ось тікає від свого чоловіка, з яким посварилася, з яким дітей не нажила, який п'яниця й рукоприкладник. Попутними машинами хоче добратися до Азовського моря, там у неї рідна тітка живе в рибальському селищі, купатиметься й загорятиме, з двоюрідними братами ловитиме тарань і чехонь, а шо їй ще більше треба? Ви перед Галею не стали признаватися, але надмірно люб'язно В. представили як полковника кадебе, хоч він і не працював у органах безпеки, і вже з тієї хвилини називали його тільки полковником, і йому це подобалося, він справді почав удавати з себе полковника, ввічливого, веселого й розважливого, з притаманними будь-яким полковникам чоловічими гріхами, й відповідно ми біля полковника кадебе почувалися впевненіше й значущіше, почувалися сильними світу сього, можливо, теж співробітниками органів, але на це можна лише натякнути загадковим смішком чи загадковим мовчанням, не обов'язково про це теревенити, а тим більше, ха-ха-ха, показувати документи. Кругловида чорнява Галя, сяючи терновими очима, щасливо сміялася, вона рада, що їде у веселій машині, що опинилася в дотепній компанії, що до неї делікатно й дружно залицяються, особливо ж доволі ще молодий полковник, якому його товариші начебто мостять зелену вулицю для його залицянь, водночас і самі беручи якусь свою самостійну участь у натяках та двозначних недомовках, і вона, однаково прихильно ставляючись до всіх нас, усе-таки віддавала перевагу полковнику кадебе, довше на ньому затримуючи свій погляд, більше розмовляючи з ним, відкритіше йому усміхаючись. Цікаву тоді втрьох ми задумали подорожі. І вже ввечері, опинившись у селі Раївка, на прадавній — ще післявоєнній — батьківщині В., ходили по цьому старовинному слов'янському осідку, полковник кадебе упізнавав напівзабуті з дитячих літ місця, а його ніхто з селян не впізнавав, бо ж виїхала звідси родина давно-предавно. Купалися при місяці в Дніпрі, а що захопили до річки пляшку горілки, то купання проходило з бурхливими реготами, кожен хотів поплавати біля Галі, а вона від кожного, збиваючи снопи бризок, тікала, а коли хто наздоганяв, то мав од неї приз поцілунок, а потім ви втрьох кинулися до неї у воді, обняли її втрьох, і вона нас трьох цілувала, й ми її цітували— в щоки, у плечі, у груди. А на ніч ви зупинилися у старої бабусі, яка відкупила колись хатину у батьків В., і ця бабуся не могла вже їх згадати, забулося, але, пізно вечеряючи у дворі під грушею, над якою висіли скіфські липневі зорі, полковник кадебе усе згадував свое дитинство та майже забутих односельців, а привітна бабуся хитро всміхалася, дивлячись на вас, і не відмовлялася від горілки, яку розливали по алюмінієвих станкаичиках. Після купання в Дніпрі, після випитої горілки під південним степовим небом легко та бадьоро дихалося, майже безмежно думалося та почувалося, і, мабуть, то була одна з вершин вашої подорожі, її натхненний шпиль. Повечерявши, В. забрав Галю — й вони зникли в нічних сутінках, а ви з С. пили сухе вино, розмовляли, навіть узялися грати в карти, чомусь нервуючи й захоплюючись полковником кадебе, який більше не став розводити антимонії ні за столом, ні поза столом, а подався з молодою нашою попутницею у світ широкий, а нічка темная була. В білій голій кімнатці, де нам постелила хазяйка, не спалося. С. удався в спогади про те, як десь на другий чи третій рік після війни працював відповідальним секретарем республіканської газети, естонською мовою виходила, в Таллінні, хоч не знав жоднісінького слова естонською мовою («треба, Федю, треба»), потім перекинувся на якісь інші спогади, бо після випитої горілки та сухого вина вже не було ніякого контролю над балачкою, й зрештою він захропів на високій подушці, а ти все більше дратувався: де вони, де Галя, адже і в річці, й по дорозі сюди, коли цілувалися, то шепотіла, що буде сьогодні з тобою, а несподівано зникла з В., авжеж, вона його всерйоз сприйняла за полковника кадебе, ото на свою голову записали його в органи, та й, мабуть, і йому пообіцяла, а він виявився несподівано спритніший. Прикрутивши гніт у гасовій лампі, ти забувся у півсні-півмаренні, коли далеко опівночі тебе розбудив В., який щось розказував С., а той притишено посміхався… Ви не думайте, переді мною ще жодна жінка не встояла, й там, де буде два чоловіки й одна жінка, — та жінка буде моєю, й там, де збереться три чоловіки й одна жінка, — та жінка буде моєю, й навіть багато збереться чоловіків біля однієї жінки, однаково та одна жінка буде моєю, а тепер ви йдіть до неї, хто хоче — хай іде, вона лежить у сусідній кімнаті, а ми були з нею в садку, потім були біля Дніпра, потім знову повернулися в садок, вона така голодна, вона таке виробляє, я ледве від неї втік, ледве врятувався, вона сексуальна маньячка, у неї скаженство матки, її ніхто не зможе задовольнити, йдіть, хто хоче, поки вона сама не прийшла й не зчинила шелесту на весь будинок і на всю Раївку, а я ледве шкуру врятував, усю свою любов списала мені пазурами на грудях і на спині… Полковник кадебе, захлявши, пив сухе вино, бородатий С. пив вино, посміхаючись і не збираючись нікуди йти, бо йому анітрохи не хотілося, а ти пив вино — й чим більше пив, тим дужче впевнювався, що ось-ось не витримаєш, ще трохи хмелю в голові — й ти підеш… І як тільки В. і С. поснули, ти вийшов у тісний коридор і, лапаючи долонею по стіні, намацав двері — і відчинив. Нічого не бачачи в темряві, вгадав ліжко в кутку і, не озиваючись, скрадливо ступаючи, підійшов до ліжка, схилився над постаттю, що горбилася під ковдрою, провів рукою по голові — й зразу ж почувся причасний шепіт: «Це не вона, вона в сусідній кімнаті». Злякано віднявши руку, ти здогадався, що випадково зайшов не туди, що обмацуєш бабусю, і, не кажучи слова, позадкував до виходу, подумки клянучи свою невдатливість. З коридора обачно відчинив двері до сусідньої кімнати, ще темнішої, і, так само не озиваючись, навшпиньках подався до ліжка під стіною, й зразу ж звідти почувся нерозбірливий жіночий шепіт, до якого ти не прислухався, а, сівши на краю ліжка, пустив у розвідку свою праву руку, сподіваючись на опір, на обурення. Рука пропливла по жіночій поставі, це була Галя, вона радісно схопила твою руку своїми руками, притулила до гарячої щоки, й тоді ти почав швидко роздягатися. Роздягнувшись, накрився ковдрою, горнучись до її розпашілого, солодкого тіла, шукаючи її губи — й зразу ж знайшовши їх, вони жадібно відповіли на поцілунок. Ти цілував і цілував, аби мовчати, аби з твого голосу вона не здогадалася, хто до неї прийшов, що до неї прийшов зовсім не В. Розпарена, вогка, вона горнулася й горнулася до тебе, й ти відчував усе дужче бажання цієї жінки, аж поки різким рухом ти взяв її, покірну й розкішну, спраглу й жадібну. Задихаючись від довгих поцілунків, ти відірвався від її губів, і тоді визволився її голос, її шепіт похапливий… Ага, ти прийшов, шепотіла вона, я так чекала, що ти прийдеш, я так чекала, ти прийшов, прийшов… Шепіт її гаснув — спалахував, гаснув — спалахував, і тобі почало здаватися, що то вона звертається до тебе, що тебе вона чекала — й дочекалася. Ти радів, що в кімнаті повнісінька темрява, що вона не бачить твого обличчя, а тому й не озивався, щоб не почула твого голосу, ти мовчав і мовчав… Чому ти мовчиш, шепотіла вона, чому ти мовчиш, ти такий загадковий, ти такий загадковий і пристрасний, ну ж не мовчи, я тебе чекала… Ти знову затулив їй рот поцілунком, і губи її відповіли ненаситним поцілунком, і ти відчув оргазм, і вона водночас з тобою відчула оргазм, і вже за якихось болісних пароксизмів бажань ти цілував і цілував її губи, голублячи руками піддатливе багате тіло, й вона так само голубила твоє тіло, й ви були не в змозі відірватися одне від одного, й ти весь час побоювався, що вона розпізнає навпомацки тебе, закричить, вивільниться з обіймів, а тому, остерігаючись цієї миті, все цілував і цілував, аж поки знову відчув напад бажання, й вона відчула напад бажання, ти відірвався від її ледь-ледь спотвореного гримасою бажання обличчя, й тоді знову на волю вирвався її шепіт… Який ти загадковий, чому ти мовчиш, ми поженимося, я всиновлю двох твоїх синів, а сьогодні зранку підемо в магазин, бо ми ж у садку поламали каблук на моєму лівому туфлі, купимо нові туфлі, який ти загадковий, який ти пристрасний, чому ти мовчиш. Якби я була чоловіком, я б сама не любила таку жінку, як у тебе, хіба ж можна любити таку жінку, це ж змія підколодна. Чому ти мовчиш, який ти загадковий, який ти пристрасний, зранку підемо в магазин, бо в мене каблук поламався… Вона шепотіла й шепотіла, голублячи тебе, й ти чекав, що ось зараз вона таки розгадає обман, перестане сприймать тебе за В., а може, то вона зумисне грається з тобою у В. і тебе заохочує до такої гри, тому й просить не мовчати, обізватися, підключитися до гри, але як вона не розуміє, що ти не можеш обізватися, що ти не можеш себе навіть спробувати видати голосом, а вона хай шепче, що хоче, аби тільки дозволяла любити себе, аби тільки віддавалася… Й коли тобі здалося, що все триває дуже довго, що в квадратному вікні починає каламутніти чорна мла літньої ночі, коли в темряві стали чіткіше проступати риси її обличчя і, звісно, мали б чіткіше проступити риси твого обличчя й вона могла вже нарешті розпізнати тебе, — ще раз осягнувши всю її жіночність, у тоскному, глухому відчаї ти відірвався від неї, заскрипівши зубами, проворно одягнувся та й, не кажучи слова, розбитий, розвальцем почовгав з кімнати, чуючи за спиною — який ти загадковий, який ти пристрасний!.. Провалився у сон, а проснувся — будили до чаю, до сніданку. Ти вмить згадав, що вчора відбулося, й заплющився, й накрився ковдрою… Снідали у дворі за тим самим столом під грушею, де вчора вечеряли, і, щоб вернути безпечне самопочуття, ти випив замість чаю склянку сухого вина, збадьорився — й тепер відкритим поглядом, навіть безстрашним і нахабним, дивився на всіх, особливо ж вглядався у Галю, яка нічим не виказувала ні свого зніяковіння, ні непевності, яка всім світила приязно у круглих очах густого тернового полиску. Бородатий С. зводив угору кошлаті брови й сьорбав чай, старенька бабця щось розказувала В., який з удаваною чи справжньою зосередженістю слухав. Галя палила чаю у склянку, підсунула до нього, поклала руку на плече, припрошуючи до чаю, легенько поцілувала в щоку, він відповів кивком голови, не відриваючи погляду від балакучої бабусі, хміль зашумів у твоїй голові… Послухай, полковнику кадебе, ти такий загадковий!.. В. наче не почув кинутої тобою фрази, й Галя наче не почула, тільки набурмосений бородатий С., сопучи над смаженою яєчнею, блимнув підозріливо: ти вже встиг похмелитися? Веселішаючи, ти ще хильнув холодного вина, яке всю ніч простояло на столі під грушею, тепер на всіх дивився безстрашними, всезнаючими і всерозуміючими очима, твої губи в усмішці розтягувалися до вух… Який ти загадковий, який ти пристрасний, і чому ти мовчиш?.. Ти вже дивився не так на В., як на Галю з Городища, ти запрошував і її, і всіх до ранкової похмільної гри, до похмільних жартів, але ніхто не слухав тебе, лише бородатий С. знову сердито блимнув на тебе набряклими від учора випитого, шершнюватими очима. Ти пригас у своєму веселому запалі — невже все тобі приверзлося в нічній маячні? Ще хотів пожартувати, але не жартувалося. Збиратися, збиратися! Але В. зоставався ще на кілька днів у селі свого дитинства, з вами попрощався за руку, з Галею теж попрощався за руку, сухувато-стримано, без обіймів-поцілунків, і ви рушили без нього. Галя сиділа спереду й мовчала. Невже тобі примарилася минула ніч? Десь через півсотні кілометрів С. стомився вести машину, захотів відпочити — і з дороги звернув у поле, в лісопосадку. Поле було затоплене безмежною сонячною млою. Галя вийшла з машини, повільно пішла поміж дерев, і ви похмуро дивилися їй услід. Іди, сказав ти, а я посиджу в машині. Я не хочу, сказав С., а ти можеш іти, як хочеш, я справді подрімаю, бо вчора перебрав… Галя віддалялася поміж дерев лісопосадки в полі, ти наздогнав — і вона сахнулася від тебе, дивлячись не те що з неприязню, а навіть з люттю… Йди собі, не чіпай мене, я не знала, що то ти, йди собі… Ти не повірив, що вона гнівається й проганяє після всього, що було вночі значить, таки було, не приверзлося в п'яній маячні… Галю довезли до найближчого міста, висадили на вокзалі, обсадженому тополями, — звідси йшли поїзди на південь… І вже згодом, у Києві, зустрічаючися з В., ти посміювався — ох, який ти загадковий, який пристрасний, я усиновлю твоїх синів, у тебе не жінка, а підколодна змія! Він делікатно посміювався й казав — ти ще раз довів свою винятковість, ти завжди був такий, ти завжди мені цим подобався, ти справжній друг… І в присутності його жінки, яку ти знав близько двох десятків років, ти жартома звертався до В. — ох який ти загадковнй, який пристрасний. Він за своєю звичкою стримано посміювався, а вона, далека від змісту цього жарту, й зовсім не розуміючи цього плаского жарту, бо який же це жарт, мружилася іронічно й поблажливо, мовляв, що від тебе чекати, хіба що недолугий жарт… І в тому ж таки році, а може, й у наступному році В. подзвонив по телефону, шо треба зустрітися, поговорити, ні-ні, суші дрібниці, але не по телефону, й зустрілися на Хрещатику. Вибачливо, делікатно посміюючись, дістав з портфеля машинописний текст сторінок на сім, попросив прочитати. Еге, це характеристика, яку він склав на тебе. Яка характеристика, навіщо, для кого? Попросили з компетентних органів, щоб він склав на тебе характеристику, бо хто ж тебе так добре знає, як він, давні товариші, та ні, в цій характеристиці нема нічого осудливого чи вигаданого, все правда, все написано з найкращих почувань до тебе, авжеж, він міг би й не складати, але тоді б неодмінно попросили скласти когось іншого, й той інший понаписував би всякої всячини, що не поздоровилося б. Авжеж, цю характеристику можна було б тобі не показувати, зразу віднести в компетентні органи, але це було б не по-товариському, ти повинен усе знати, все прочитати, а коли що тобі не сподобається, то можеш викреслити або навіть можеш дописати, що вважаєш за потрібне, а він характеристику передрукує, щоб не було видно твого почерку, бо твій почерк знають, і занесе цю характеристику не сьогодні, а завтра, бо вже нагадували й питали, чи він не передумав, але він зволікав, бо хотів неодмінно узгодити з тобою… Який ти здогадливий, який ти пристрасний!.. Справді, характеристику було складено в компліментарних тонах, а в кінці сказано, що тобі мало довіряють, що ти вартий більшої довіри, що виявлена тобі довіра пішла б на взаємну користь… Ні, сказав ти, викреслювати я нічого не стану й дописувати не стану, я сам собі характеристику складати для компетентних органів не збираюся, цю характеристику складено тобою, отже, це твоя точка зору… Якщо ти скажеш, я нікуди не понесу цю характеристику… Твоя воля чинити так, як ти вважаєш за потрібне — рвати чи нести, я не втручаюся… Він узяв машинопис, заховав до портфеля… Який ти загадковий, який пристрасний!.. В. засміявся на твій жарт, попрощався біля поштамту — й подався в натовпі, а ти дивився йому вслід, і губи тремтіли в жалюгідній усмішці, здавалося, наче ти сам на себе склав ту характеристику, а В. послав до компетентних органів, щоб відніс… і це ж тобі тоді вона шепотіла, а не комусь іншому, — який ти загадковий, який пристрасний, і зранку — зразу в магазин…

… ні-ні, я не роздягатимуся, у нас дуже мало часу, не вистачить. Я до тебе приїхала на міліцейській машині, виглянь у вікно, бачиш? Міліцейська машина підкинула, тому я так швидко встигла: ти тільки подзвонив — і я вже в тебе. А що я тобі привезла? Коньяк, шампанське. Ти ж знаєш, що я люблю шампанське, але ти, скнара, шампанським мене не вгощав, тільки горілкою, хоч добре знаєш, що я горілку не п’ю, як і твоїх кислих червоних вин — хай вино алжирське чи єгипетське, молдавське чи українське. А ще-от баночка печінки в олії, баночка шпротів португальських, баночках маслин марокканських. Де дістала? Дістала. Відкривай, наливай. Відкрив, налив? Давай вип’ємо, день сьогодні суботній, вечір, можна трохи й позловживати… Чого стоїть у дворі міліцейська машина і не їде? Мене чекає. Чекає, щоб забрати назад, тому в мене й часу нема, тому й не будемо роздягатися. Знаєш, за що я хочу випити? За тебе і за те все, що в нас було, а в нас багато було славного, правда? Смачний коньяк, вірменський, тільки хіба коньяк п’ють так, як ти випив? Коньяк п’ють повільно, смакують, а ти мужик мужиком… Кінь… Хто сидить у машині й чекає? Думаєш, міліціонер? Ану виглянь з балкона, може, побачиш, хто там сидить. Виглянув? Я ж казала, що не міліціонер, а жінка. Добре, добре, жінка в міліцейських погонах, але ж не чоловік. Вона — старший лейтенант, а хіба не буває жінок — старших лейтенантів? Знайома, хай почекає, вона дала нам рівно півтори години, так що вона там дивиться на свій годинник, і ми тут будемо дивитися на свій годинник. Бо в неї важкий характер, може прийти в квартиру й наробити шелесту. Не пустиш міліціонерку в квартиру? Пустиш, де ти дінешся, бо вона влада. Чом не поїхала, чом сидить у машині? Бо так ми з нею договорилися, інакше вона мене б не пустила до тебе, ха-ха-ха! Давай ще вип’ємо за все гарне, що в нас було, дай я тебе поцілую, і ти мене поцілуй, отак… Я тобі зараз таке скажу, тільки ти послухай — і не падай з крісла… Коньяк, шампанське, делікатеси — це тобі відчіпне. Відчіпне, відчіпне! Я тобі привезла відчіпне, але не я тобі ставлю відчіпне. А хто? Хтось. Хоче, щоб ти відчепився від мене, — й ставить тобі могорич. Еге, я згодилася привезти могорич, подумала — й згодилася, бо, мабуть, так треба зробити. А тепер давай вип’ємо за розлуку. За розлуку! Не ти мені ставиш за розлуку, а тобі ставлять, ти чув коли-небудь про таке? Не віриш мені? Повір. Чи давно ми зустрічаємося на стороні? Та вже якийсь час. А я, можна сказати, й не зраджувала тебе. Подивись на мене, уважно подивися. Оце золото у вухах, оці персні на руках, оцей годинник з коштовним каменем… Це ж не ти купував, правда? І не я купувала, бо в мене таких грошей нема. А ти навіть не спитав, звідки в мене все це взялося, значить, так ти мене любиш, тобі зовсім байдуже. Подарунки, й це ще не всі подарунки. А про тебе знають, що ти в мене є. Але тому що люблять, то прощають, бо коли сильно люблять, то здатні геть усе простити, хоч ти з ротою солдатів переспи. Знають про тебе, знають — і не один раз під твої вікна проводжали, чекали надворі стільки, стільки я в тебе тут була. Я тобі не признавалася, а тепер мушу признатися. Бо мені сказали: або — або. Щоб я нарешті вибрала, тільки не тебе. Ось і маєш відчіпне, могорич. Відверто — я вже стомилася і там брехати, й тут брехати. Не помічав? Значить, добре обманювала. Ну, давай ще раз вип’ємо за тебе, не сердься. Хочеш зі мною попрощатися на дивані? Дідько з тобою, давай прощатися на дивані, ти однаково не відстанеш, а я трохи випила. О, як добре прощатися! Як добре, що ти не кричиш, не обзиваєш мене проституткою… Чуєш, клаксон? Уже сигналить, уже казиться. Хто-хто! Старший лейтенант у міліцейських погонах. Ти не здогадався? Це ж вона і є. Це вона тобі передала відчіпного, вона все може дістати. Як від кого передала? Від себе передала. А ти й досі не здогадався? Це вона в мене так страшно закохалася, моя блондинка. Тільки вона в мене — це він, мій блондин, ідіот ревнивий. Пристала з ножем до горла, щоб я тебе кинула. Божевільна, скажена, обіцяла застрелити мене з службового пістолета. О, знову сигналить. Давай на якийсь час розлучимося, а там буде видно, бо я не знаю, скільки я витерплю свою люту блондинку з пістолетом… Свого блондина…

Дурощі

… ви вже розлюбили мене, вже не любите? Ось тільки не брешіть, бо терпіти не можу, коли брешуть. Скажіть правду — так або ні. А то викручуєтеся, правду не говорите, а мені від того важче. Скажіть, що більше не будемо зустрічатися, я помучуся, помучуся — та й вирву вас із своєї душі. За цих десять років, що ми з вами, всякі чоловіки зі мною знайомилися, я вам не сказала, а якби й сказала, то вам однаково. Але я така дурна, що вас люблю, хоч вас нема за що любити. й тепер один мені дзвонив у лікарню й чекає під лікарнею, квіти приносить, проводжає від лікарні до метро. Ох і вредний нахаба! Я йому дозволяю проводжати себе тільки до метро. Він мені погрожує: однаково будеш моєю! Я вам розказую, а ви хоч би трохи ревнували, то ні. Бо у вас хтось є. Одного разу я вас у трамваї проводжала аж на Лівий берег, ви не бачили. А то я за вами стежила в метро до станції метро «Героїв Дніпра». А то ви були швиденько зникли в прохідному дворі на площі Космонавтів, я кинулась в двір, але за вами й слід прохолов. Можете заперечувати, але ж ви добре бачите, що я не вигадую — ні «Героїв Дніпра», ні Космонавтів, ні Лівий берег. Ви не помічали мене, бо ви хіба про мене думаєте? А в мене серце розривається. Іноді вдасться, що взяла б вас — і вбила, поки ви спите, але жалко, все-таки десять років разом. Ви отак можете ще з кимось зустрічатися, а я не можу, мені на інших чоловіків противно й подивитися, все в них якесь не таке, вони тільки до мене заговорять, а я вже бачу їх наскрізь. Я й вас бачу наскрізь, але з вами якось не так, я з вами стаю дурна й знаю, що дурна, а вдіяти нічого не можу, бо ви мене розуму позбавляєте. Вам що, хочеться мене мучити? Не любите — скажіть, що не любите, купіть рову й поведіть у ресторан… Я вам не сказала, а тепер скажу. Думаєте, я за цих десять років не хотіла помиритися з моїм Славою? Хотіла помиритися після того, як він полікувався від алкоголізму у колонії трудового режиму, у Вінницькій області. Я його з квартири виписала, поки він відбував примусовку, то він поселився в Києві, у матері. Та й подала на розлучення, поки сидів, нас швиденько розлучили, так що йому не було більше куди податися, тільки до матері. А тут являється — з квітами, з пляшкою горілки. Я квіти взяла, а пляшку горілки розбила на кухні в раковині, потім ще й пальця подряпали об скло. Я однолюб і більше ніхто мені не потрібен, та й двоє дітей у нас давай разом жити. А я дурна, то й прийняла назад, уже свого колишнього, влаштувала на меблеву фабрику, поставила могорич на начальникові цеху. Слава потримався три тижні, потім уночі вибив вікно в горілчаному магазині на Озерній, заліз усередину, випив пляшку й заснув там, а сигналізація, то зловили. Я ледве його врятувала від нової колонії, врятувала, але вигнала, його й з меблевої фабрики вигнали, а тому начальникові цеху я ще один могорич поставила, бо підвела його. Розказують сусіди — бачили Славу, як порожні пляшки збирає по вагонах електрички, ходить з опущеною головою, щоб людям в очі не дивитися, схопив пляшку — й далі. А то мої діти бачили батька в Святошині на вокзалі, у підземному переході, де торгують квітами, яблуками, петрушкою. Бачать, хтось знайомий у переході навпочіпки, на газетці лежать гриби, зігнув голову. Це ж він грибів у лісі назбирав, торгує на пляшку. То діти бігом кинулися від того батька. Слава ще потім приходив з квітами, але вже без горілки, то я й через поріг не пустила. Діти його соромляться, а такий чоловік мені не потрібен. Ви годі якраз у відпустці були. Мої сусіди як гуляли? Петрович і Корніївна. Петрович був пішов з дому років на п'ять, пристав у прийми у Ворзелі, а до Корніївни приходили всякі, вона жінка проста, не дуже перебирала. А через п’ять років приїжджає Петрович до неї й каже — ти нагулялася, й я нагулявся, то давай зійдемося назад. 1 зійшлися назад, і він уже нікуди не бігав, і вона сиділа вдома. Не без того, щоб не посваритися, але хто не свариться. А ви досі не нагулялися? Подивіться, вже сиві, п’ятдесят років, а вам дівчата в голові? З вашим хворим серцем? Усе, я більше не хочу — купуйте розу і ведіть у ресторан! Розказати вам за одного заступника директора технікуму, гарний такий мужчина, в нього дві машини — «Волга» і «Жигулі». Він допоміг влаштуватися у їхній технікум десятикласниці Каті, вона стала його полюбовницею ще до вступу в технікум чи вже після вступу, яке це має значення. То він помагав їй учитися з першого курсу по останній. А Катя була в матері одиначка, нагуляна, без батька, то цей заступник був їй не тільки полюбовником, а й батька замінив, старався всім для її матері — чи будинок підремонтувати, чи холодильник купити. А вже після технікуму Катя тут, в Ірпені, познайомилася з молодим болгарином, він тут учився в нас, то вони сподобалися одне одному. Думаєте, заступник директора скандалив, сцени їй влаштовував? Зовсім ні, вихований мужчина, то Катя зі своїм болгарином весь час гостювала в нього вдома, й хазяйці молода пара дуже подобалася. Поженилися, в Каті народився хлопчик — викапаний заступник директора технікуму, а болгаринові хоч би що: його син! Ви чуєте, які бувають мужчини? Він їй і весілля справив, і дитину зробив, і з болгарином познайомив, і в свою сім’ю прийняв, і гарно з подарунками провів у Болгарію. А ви? Все крутите й крутите, не хочете правду сказати, але я сама вашу правду чую. Купуйте розу і ведіть у ресторан, попрощаємося, залишимося друзями. О, якби це ви до нас у лікарню потрапили! Хай Господь милує, але… У нас там є апарат по підтриманню кровообігу й штучного дихання… Ото якби вас підключили до цього апарата — ваш кровообіг, і ваше дихання. І все було тільки в моїх руках, і все залежало б тільки від мене. І ви знаєте, що все залежить тільки від мене, — захочу, й ви житимете, захочу — й відімкну апарат. От якби ви мені потрапили в таку ситуацію! Що, я жорстока, я бездушна, так? Е-е, то не я бездушна й жорстока, то ви жорстокий, бо то мене підключено до такого апарата по штучному диханню й кровообігу, а цей апарат — у ваших руках, і ви не жалієте мене, ви хочете позбутися мене, ви відключаєте апарат…

… ти вже тоді звільнився з видавництва, як до нас прийшла коректором Світлана, може, потім ти випадково зустрічався з нею, коли навідувався у видавництво. Ми сиділи з нею в одній кімнаті. Кращого за неї коректора у видавництві не було — її поважали редактори, автори, виробничий відділ. Кожен редактор хотів, щоб відредагований ним рукопис потрапив до Світлани, — це була стопроцентна гарантія від будь-яких помилок. Якісь чоловіки їй зрідка дзвонили по телефону, але ні з якими кавалерами я ніколи її не бачив. А то раптом коли я не прийду в кімнату — завжди на її столі свіжі квіти. Весною — весняні, літом — літні, восени — осінні. Й сама Світлана цвіте, як квітка, — то весняна квітка, то літня, то осіння. Раніше начебто ніякої уваги не звертала на наряди, а то почала виряджатися, парфуми в неї появилися польські та болгарські. Ну, думаю, хто ж це упадає за Світланою — хтось із наших видавничих чи автор — поет, прозаїк? А вона цвіте, як на її місці розцвітала кожна молода жінка, в якої завівся залицяльник. Ось тільки хто? Ми в своєму гурті допитуємося — ніхто не знає, але ж, видно, хтось сильно закохався, раз осипає квітами. Й вона, скромний та непоказний коректор, виглядає мало не світською гранд-дамою, що випадково опинилася у нашому видавництві. Раніше трималася самотою, осторонь, а тут встряє у всі розмови, якісь збори — виступає на зборах, якесь обговорення — вона обговорює. Комусь сказала — й від когось пішло, що всі їй роблять компліменти, а найбільше — головний редактор. Що от вона робила коректуру книжки молодого поета — уже знаменитого! — то молодий поет на неї так дивився! А то жінки бачили, як до видавництва під'їхала чорна «Волга», Світлана сіла поряд з імпозантним чоловіком — і не появилася у видавництві й наступного дня, щоправда, наступного дня у неї за графіком був відгул. Не жінка, а фейєрверк. Або як мені казав один знайомий єврей-перукар, що моїх троє дітей — це не фонтан, так от, Світлана стала за фонтан. Потім взагалі почалася якась кошмарна історія: усім стало відомо, що вона завагітніла. Й не від головного редактора, справді донжуана, хоч підтоптаного, й не від молодого знаменитого поета, який у своїх віршах палив і смалив своїх ліричних героїв смертельним напалмом своєї демонічної похоті, а від невдатливого публіциста. Може б, цей публіцист був би і вдатливий, але по редакціях та по цензурах з усіх його матеріалів вирізали, як то говориться, продуктивні яйця, ось і матеріали його були кастровані, й він сам видавався кастрованим, та ще ж і вдачею не відзначався бойовою — кастрат, і годі, як же Світлана могла від такого завагітніти? Значить, поміж тих, що носили їй квіти, значиться й він, ловелас-невидимець? Але ж як йому з публіцистикою не везе, хоча чоловік не без здібностей, так і тут не повезло, попався, ото вже доля. 3 нього в очі й поза очі почали кепкувати й глузувати, а він тільки посміхається, бо нічого не розумів. Усі наші жінки разом зі Світланою почали радити раду: народжувати їй — чи вдатись до аборту. Начебто годилося вдатися до аборту, бо в публіциста сім'я й двоє дітей, свою сім'ю заради Світлани кидати не збирається, покайфував — і в кущі, бракує чоловікові широти душі. Але начебто годилося б і не вдаватися до аборту, а народжувати дитину, бо Світлана замужем ніколи не була, зробить аборт — і більше ніколи не завагітніє, зостанеться безплідна, без материнської утіхи, так от заради цієї материнської утіхи й годиться народжувати. А публіциста — подати на аліменти: любив кататися — хай саночки повозить. Видавництво кипіло, особливо ж коректорський відділ. Публіцист не появлявся, як лизя злизала. Що дивно — свіжі квіти й далі появлялися на столі у Світлани. То всякі думки закрадалися не тільки в мене одної: хто ж їй носить квіти, якщо публіцист перестав носити? Може, завагітніла від коюсь іншого, від кого — й сама не знає, а публіцист мусить потерпати не тільки за свої гріхи, а й за чужі? Може, його гріхів зовсім ніяких немає? Може, слід зробити аборт, аби потім не псувати життя ні дитині, ні публіцисту, ні собі, ні ще комусь, а кому — хіба вгадаєш? Ха, ти ж знаєш, як у нас. Пішла недобра слава — і вже хтось високих моральних принципів не вітається й не подає руки публіцистові, який виявився низьким, не наших моральних принципів, уже в якомусь журналі відхилили якусь статтю, хоча редакція сама замовляла потрібну тему, уже на первинній партійній організації мають ставити персональну справу — моральний розклад, виродження, зганьбив кодекс комунізму. Аж тут гуртом наші жінки додумалися відвести Світлану в жіночу консультацію, до лікаря-гінеколога, бо вона й на обліку ніколи не була, й не обстежувалася, а хіба ж можна так недбало ставитися до свого здоров’я і до здоров'я своєї майбутньої дитини? Завели її в консультацію, вивели з консультації — Світлана цвіте, немає щасливішої за неї жінки. Ну як, питаємо, що сказав лікар. Лікар сказав, що треба народжувати, каже Світлана, що в мене є для цього всі дані, що народиться нормальна й здорова дитина, ось тільки він з певністю не може сказати — хлопець чи дівчинка. Ми з неї добродушно посміялися, мовляв, ніякий цього не скаже, от як народиться — тоді лікар і скаже, шо народилося. А десь через тиждень як грім на голову: Світлана опинилася в психіатричці, у Павлівці! Чому в психіатричці, чому у Павлівці? Ніхто не знає, толком сказати не може. Але хтось пустив чутку, що публіцист у всьому винен. Мовляв, наполягав на аборті, поки ще не пізно, ось у неї дах і поїхав, бо для неї вже нічого дорожчого не було, як майбутня дитина, у якої б жінки на її місці та не поїхав дах на голові. Публіцист у видавництво боявся заходити, а то б його кастрували. Такий нелюд — і вчить інших, як'треба жити за високими приписами високої моралі! Наші жінки носили Світлані в психіатричку всякі передачі, розмовляли з психіатрами, піддобрювалися до санітарок, а публіцист ні разу й не навідався до нещасної. Наші обурювалися: і такого морального покруча вона полюбила? Й від такого ницого розпутника хоче народити дитину? Та як тільки визволиться з психіатрички — нехай негайно робить аборт, поки не пізно. Всі переживали за неї так, як за самих себе не переживали б: це ж треба так вскочити у халепу з бездарним публіцистом. Світлана виписалася з лікарні, відбула відпустку — й появилася у видавництві місяців через три. Без живота. Нормальна, здорова, але без живота. Всі наші ох та ах: таки зробила аборт, зважилася, зуміла побороти свій материнський інстинкт, врятувати публіциста від ганьби і сорому, а то довелося б йому і з членством у партії попрощатися, і жінка б з дому вигнала. Позітхали, поспівчували Світлані — й тихо раді за неї: хоч здорова, хоч працездатності не втратила, а материнське щастя — попереду, бо не стара й не потворна, на кожен товар знайдеться свій покупець. А вона тужила чи не тужила за тим, що сталося, тільки знову в нашій кімнаті на її столі — свіжі квіти. Й знову ніхто не знає, хто приносить букет за букетом. Хтось зі своїх, хтось чужий? І це — після недавньої такої великої драми! Значить, не дуже близько взяла вона до серця свій трагічний роман з публіцистом, значить, знаходять чоловіки в Світлані те, що й шукають у жінці, і — на здоров'я, і на щастя!..

Цікаво слухати, що я розказую? Ти вже про щось здогадуєшся чи не здогадуєшся? Не здогадуєшся, то слухай. Якась із наших редактрис побувала у тій жіночій консультації, куди ми водили Світлану, переговорила з її лікарем. І розказала нам усе, що від нього почула, а почула від нього дуже мало, дрібницю. Ми не знали, — плакати нам чи сміятися. Ридати чи реготати. Бо що сказав той лікар з жіночої консультації? Що Світлана — незаймана дівчина! Так-так, незаймана дівчина. Прийшла до нього, щоб встановити вагітність і термін вагітності, а він оглянув — і ніякої вагітності не знайшов, бо в неї і дівочу пліву не порушено. Сказав їй іти, а вона ще й розгнівалася на нього, що поганий лікар, бо навіть не вміє встановити вагітності, а працює в жіночій консультації. То він відчинив перед нею двері кабінету й наказав іти геть, і вона пішла, пішла, ображена, що їй трапився такий некваліфікований лікар. Усяких жінок бачив, розказував цей лікар, маю досвід, але таких у моїй практиці не траплялося. А коли цей лікар почув про Павлівку, то сказав: усе зрозуміло, все зрозуміло…

Й нам у видавництві стало все зрозуміло. Хоч зрозуміло, та однаково чудно. Це ж треба! Правду чи неправду розказувала вона про нашого головного редактора, про знаменитого молодого поета, про публіциста? Особливо — про публіциста? Були вони всі у Світлани чи не були? Почали сумніватися. Може, головний редактор і знаменитий молодий поет і не були, але публіцист неодмінно був, бо в нього якась така підозрілива фізіономія — наче він з цієї шкодливою фізіономією був не тільки в нашої коректорки, а й у жінок з виробничого відділу, з бухгалтерії. А психіатричка, Павлівка — була ж, була ж, ніхто не вигадав! А квіти, скільки квітів — і до психіатрички, і після психіатрички? Хтось же їх носив Світлані, хтось же носить. Ось тільки хто? Хоч я сиджу з нею в одній кімнаті, але за весь час не бачила жодного чоловіка, який би приніс їй бодай квіточку, бодай зелений весняний листочок, бодай жовтий осінній листочок!

… за свого двоюрідного брата розкажу, за Сашка, його колись уся Русанівка знала як Сашка Пузиря. Пузир, бо головатий-мордатий, бо грудастий-животастий, а кулаки — як гирі. Він тільки те й робив, що бився з усіма, тому й знали. Пузир прославився ще в одинадцять років — зі своєю однокласницею втекли на острів посеред Дніпра, там поставили намет і жили місяць, ніхто з батьків не знав, де вони поділися. 3 одинадцяти років у нього з дівчатами й почалося. Як був у дев'ятому класі, то сусідка говорила його матері: «Мабуть, у твого Сашка дуже солодка морковка, раз до нього мало не щодня бігає блондинка, учителька фізкультури з їхньої школи. Тільки ти на роботу, а вони обоє біжать зі школи сюди на квартиру, ох і морква в твого Сашка солодка». 3 дівчат насміхався, мовляв, ще не встигнуть на світ народитися, а вже думають заміж вийти. Перша дружина в нього була наркоманка, Пузир з нею теж спробував наркотиків, але не призвичаївся, вернувся до горілки, а наркоманка підзалетіла в колонію — й після колонії розбіглися, вона собі знайшла якогось наркомана. А він потім років два не хотів женитися. Приводив з танців чи просто з вулиці дівку додому, інколи силоміць затягував. Затягував у квартиру, а сам ішов купатися в ванну. Купався в ванні, скільки хотів, а потім уже приступав до дівки. Ти ж могла піти, казав, коли я був у ванні, а ти не пішла, значить, чекала. А спіткнувся на Ленці-хуліганці. В кафе у Гідропарку з нею познайомився, дуже вона йому сподобалася. Привів додому й навіть не пішов купатися у ванні, як завжди, а кинувся її роздягати. Роздягнув, а вона гола вирвалася з квартири за двері. Заходь, кричить голий Пузир, хай сусіди не дивляться. Не хочу, кричить Ленка-хулігаика, хай дивляться. То Сашко на ній і женився. А того, сказав, що вона перша від мене втекла. От яку не приведу, знайому чи незнайому, купаюся у ванні цілу годину — чого ти сидиш і не тікаєш, чого чекаєш мене, коли маєш повну волю? То він переспить з такою — і коліном під зад, іди гуляй, така мені не потрібна. А Ленка-хуліганка перша, яка від нього втекла, значить, не така, як інші, значить, є в неї дівоча гордість, от він і женився. Одну дівчинку народили, другу, бо він від неї хотів мати саме дівчат, бо він її полюбив за один лише факт — що вона тоді втекла від нього в коридор. От і спробуй вгадай цих чоловіків, спробуй догоди: один тебе полюбить за те, за що інший радий від тебе забігти на Колиму. Вони то разом, то по черзі їздили в Польщу, займалися всякою спекуляцією, з то років чотири тому Ленка-хуліганка поїхала сама — й пропала. Тільки листівку прислала, що залишається в Польщі, а шукати її не треба. Чого, навіщо — ніхто не знав. То Сашко Пузир зібрався й поїхав у Польщу, знав, що її треба шукати в Любліні, а де — не знав. Але знайшов. Що вона там утворила! Видала там себе за дівчину, за незаміжню, за бездітну й вишла заміж за якогось польського спекулянта, з яким вона раніше мала діла. На коліна падала, аби тільки Сашко Пузир не викрив її перед поляком. А він її навіть не вдарив. Так любить. За те, що вона колись без трусів утекла від нього в коридор. То що він зробив? Переїхав у село, купив у селі хату — й фермером став. Доглядає двох своїх дочок, обох дуже любить, а за помічницю взяв собі якусь сільську жінку. Він її не любить, але живуть добре, не сваряться. Обидві дочки вже пішли в школу, вчаться. Ленка-хуліганка за цей час ні разу так і не приїжджала. А він її любить і каже: «Ось дочки повиростають, моє хазяйство розростеться, а колись приїде Ленка-хуліганка й побачить, що вона втратила, та пізно буде, бо ми їй ніколи не простимо!»

… вам, чоловікам, тільки одне в голові: завалити бабу. Як дивитеся на жінку — тільки про це й думаєте. Так що ваші думки читати дуже легко, бо у вас завжди тільки одна думка. Може, неправду кажу? Правду. Я тільки одного знала, що не хотів мене завалити, за все життя — тільки одного. Ми тоді з ним були студентами, вчилися в Ніжині, в педінституті, я вже була випускницею, а він учився на другому курсі, я жила на квартирі, а він у гуртожитку по вулиці Богуна, поблизу поштамту і комунальної бані. В інституті на перерві між лекціями він читав мені свої вірші, а в віршах: я тебе люблю, люблю, люблю! Я колись пам'ятала його вірші, тепер забула. Після лекцій або гуляли біля інституту в Графському парку, або купалися в озері й загоряли. Як там навесні співали солов'ї, я більше ніде не чула таких солов'їв, як тієї весни в Ніжині! І весь час цілувалися з ним, у мене в голові паморочилося від поцілунків. І що він говорив? Говорив, що дуже любить, так любить що ніколи не посягне на мою дівочість, на мою цноту, що поcягнути на мою цноту — це святотатство така я свята й чиста. Він і вірші такі писав про мене — як про богиню, перед якою можна тільки бити поклони, а посягатися на богиню навіть у помислах — великий гріх. Якось я вночі, на березі Остра, спитала, чи не жалко йому, коли моя цнота дістанється комусь іншому? Й він сказав, що береже мене для себе, нікому не віддасть ось тільки женитиєь йому ще рано, поженимоєь тоді, як він закінчуватиме інститут. І я здуріла, почала шалено його цілувати й просити — візьми ж мене, візьми, візьми! Ніколи нікого не просила, а його тоді просила, бо він справді мене любив, я ж добре відчувала, як він любить мене, як мучиться своєю любов’ю. А він сказав — ні, й обняв так сильно, що я мало не задихнулася. І покусав мені губи, що я ледве могла чай пити. Після цього ми з ним більше нс зустрічались, я від нього тікала. Саме тому, що він так сильно любить. І сама не знаю, чому його любов стала тяжка, неприємна. Якісь вірші передавав через знайомих дівчат — я повертала не читаючи. А тут познайомилася зі своїм офіцером Антоном Щелконоговим і за якийсь тиждень вийшла заміж. Тепер інколи думаю: шкода, що навіть вірші не збереглися. Такі поети більше не траплялися, а раз не траплялися, значить, нема таких. І коли згадую інститут і студентський свій Ніжин, то насамперед чомусь згадується він, ота весняна ніч над Остром. Де він тепер?

… давай отак пройдемося біля кінотеатру «Десна», що сьогодні тут демонструсться? Ага, бойовик американський. Тепер коли не американський бойовик щодня, то американська порнографія, то американська маячня космічно-фантастична, то вже французька садистсько-мазохістська каламуть. А що тут сьогодні? «Лють у клітці», бойовик. Заглянь у віконечко каси, побачиш цікаву жіночу фізіономію. Ні, в кіно не підемо, нащо нам «Лють у клітці», коли, подивися, біля кінотеатру пиво в бочці, продають на розлив, а фізіономія в віконечку каси колоритна, варта твоєї уваги. Ну що, подивився? Ха-ха-ха, трохи порубцьована фізіономія, пошрамована, але нормально зашита і, я б сказав, вилуджена. А ці наївні очі на бандитській ряшці, правда? Як волошки серед чортополоху, ні, як ромашки поміж іржавого колючого дроту. Звідки її знаю? Всі на Русанівці знають, і я знаю. Смачне зранку холодне пиво, правда? Колись отам-о, подивися через міст, на дніпровські верболози, я пішов назбирати котиків, бо пригріло весняне сонечко, найiшов на мене ліричний настрій. А там зарослі, вважай, у самому центрі Києва, дніпровська голуба вода, благодать. Нарвав котиків, а назустріч міліціонер. Що ти тут робиш, питає. Як що, кажу, збираю котики, й показую йому пучок котиків. Ні, що ти тут робиш, сікається до мене. Та ж котики збираю, кажу йому. Ти що, кажу, не впізнаєш мене, ми з тобою в одній школі вчилися, ти ж — Фонар? А він у школі завжди ходив з підбитими очима, то його так і назвали — Фонар. А-а, каже він, і я тебе впізнав, ти — «М'яса Хочу», еге? А мене так у школі називали, бо я завжди казав, коли бачив пиріжки з горохом чи з капустою, що я хочу м'яса, хочу м'яса, хочу м'яса! А кого ти тут шукаєш у кущах, питаю. Сучку шукаю, каже Фонар. Яку сучку, питаю. Натуральну київську сучку, каже, отам біля гастроному, біля автоматів з пивом зібралися мужики, алкаші алкашами, похмеляються після вчорашніх зловживань і перекосів, а сюди в кущі по черзі бігають, бо тут якась профура завелася, всіх приймає. Так ти хочеш, щоб і тебе прийняла, жартую. Та на хрін вона мені здалася, сердиться Фонар, щоб за одним разом зібрати венеричні болячки з усього Києва, Союзу, а то й з Африки! А я подумав, каже, що ти від неї вертаєшся, ходімо пошукаємо. Та на фіг вона мені здалася, кажу, ота профура, щоб я її шукав, шукай її сам, а я подивлюсь, як ти шукаєш. Слухай, каже він, перестань з мене сміятися, Хочу М'яса, бо я не люблю, коли з мене сміються. Та не бухти, Фонар, кажу йому, ходімо шукати профуру вдвох, хоч вона не потрібна ні тобі, ні мені. Йдемо, дивимося, озерце розлилося, за озерцем у верболозах лежить зрубана верба, а біля верби сидить якась дівка, волосся розпущене, в курточці, в чобітках. Побачила нас — і пальцем кличе. І від неї хтось проворно тікає через кущі, навіть не один, а двоє. Фонар свиснув, а хіба вони дурні ставати? А дівка пальцем отак до нас — ідіть, ідіть. Ми підходимо. Ти що тут робиш, питає міліціонер. А нічого не роблю, каже вона. А чого сидиш на землі, питає він. Бо сонце пригріло, каже вона, то я сиджу на землі, гарно тут, подивіться, яка красива Лавра за Дніпром, і ви сідайте біля мене, подивимося разом на Дніпро й на Лавру. А тут двоє мужиків ідуть, пивом пахнуть, перегаром несе від них, видно, з тих, що біля гастроному зранку похмелялися, а тепер прийшли розважитися. Вони дивляться на нас, а ми з Фонарем дивимося на них. Ви що тут робите, питає Фонар. Гуляємо, кажуть вони, а хіба не можна? Можна, каже він, то й гуляйте своєю дорогою. Вони пішли з матюками, а Фонар питає у профури, що вона тут робить. А профура сміється й каже: котики збираю, котики, ось подивіться, скільки назбирала котиків. І показує букет вербових котиків, а біля неї на землі повнісінько розкидано зірваних котиків. Хіба ви не бачите, каже вона, що я збираю котики, збираю котики. А вони що тут роблять, питає дурний Фонар і показує на тих двох мужиків, що вже й не видно в кущах. А я не знаю, що вони роблять, каже профура, може, вони теж збирають котики, але я не знаю, що вони роблять, бо я збираю котики. І сміється з нас обох, каже, й ви збирайте котики, а ви чим тут займаєтесь, а ви чом не збираєте котики, весна, так славно тепер у Києві, то ви теж збирайте котики, а якщо самі не хочете зривати котики, то беріть ось мої, у мене багато, мені не жалко. Фонар як почув — зовсім офонарів, ану геть звідси, закричав, а то опинишся у відділенні, там позбираєш котики…

Так це була вона, що в касі кінотеатру сидить. Я її потім по фізіономії скрізь на Русанівці впізнавав. У неї чоловік, двоє дітей. Як побачу — завжди згадую, як вона біля річки відшила Фонаря, навіть оком не моргнула, мовляв — збираю котики. Але ж знаєш що, ти тільки візьми подумай — правду тоді казала, не обманювала органи правопорядку: справді збирала котики біля Дніпра.

… це я вчора в трамваї зустрілася зі своєю старою подружкою, колись разом училися в університеті на вечірньому відділенні. У норковій шапці, у дублянці, у пімах. Піми вже приношені, чоловік їй колись привіз із Півночі, як їздив на заробітки, тепер уже не їздить, влаштувався у якомусь кооперативі… Пам’ятаєш старий диван у материній квартирі, все провалювався під нами, а ти зітхав і зітхав: бідний диван, бідний диван, скільки цей диван набачився всякої всячини. Я раніше не казала, а тепер скажу, що ця Ірка теж ламала той диван, коли ми ще були студентами. Як не одна моя однокурсниця, то друга просила ключа посеред білого дня, водили кавалерів у материну квартиру, бо мати ж цілий день на роботі, а найчастіше — Ірка, вона просто божеволіла, їй щодня хотілося, а коли мала перерву — скаженіла. Диван від неї натерпівся найбільше, вона кілька разів і ремонт оплачувала. А тепер постатечнішала, мало не великосвітська дама, якби тільки у нас у Києві був великий світ. Знає польську, і я знаю польську, то в трамваї весь час переходила зі мною на польську, щоб пасажири думали, що ми полячки, прекрасні пані. То Ірка тепер уже не така, вже коханців у неї нема стільки, як раніше. Не без того, каже, щоб не вскочити у гречку, буває, особливо ж у командировці. Командировочний роман — це на день чи на кілька днів, роз’їхалися — і все. А в Києві вже не хоче морочитися з коханцями — то вони сьогодні не хочуть, то вони завтра не можуть, то післязавтра у них якесь сімейне торжество, понабридали зі своїми капризами. Тепер у неї основна ставка на законного чоловіка, бо їй треба щодня для здоров’я й для психіки — з гарантією, щоб потім ніяких дурних думок у голові не появлялося. То я в неї запитала, чи її чоловік щодня може, а раптом не зможе чи не захоче? Ірка подивилася на мене з прижмуром і сказала по-польськи: «Як то не зможе чи не захоче? Зобов’язаний!»

… жінка — завжди загадка. Ось тобі здається, що ти її розгадав, що ніяких таємниць у її душі не залишилося, а вона тобі раптом таку таємничу загадку загадає, що ніяким лобом не розгадаєш. Недавно я зустрічалася з Аделаїдою Йосипівною, це лікарка, моя сусідка по четвертому поверху. Завжди мені помагала з усякими ліками, по суботах і неділях пили з нею каву, а вечорами — пили чай і дивилися телевізор. У неї чоловік військовий лікар, задер хвоста — і поїхав у Росію, хоч ніхто його в шию з Києва не гнав. Мабуть, тому й поїхав, що вони з Аделаїдою Йосипівною тут не мирили, дітей не було, зарплата дрібненька. Зосталася сама — й запалала до нього любов’ю, до свого Вадика, листи йому пише, дзвонить по телефону, шле телеграми. Так наче в Києві більше немає чоловіків, наче ніяких образ не було. А він за нею теж скучив — і кличе до себе, обіцяє роботу й любов. Аделаїда Йосипівна тут кидає нагріте місце, летить у Росію, як побачила його не в своїй розпаленій уяві, а насправді,— погасла й навіть не димить, як ото димить мокра головешка. Перша ніч у його квартирі — лягли окремо, друга ніч — окремо. Й не хоче ні вона, ні він. А тут у цьому військовому госпіталі познайомилася з медсестрами, то язикаті медсестри все порозказували за їхніх лікарів, хто й чого з них вартий у ліжку, хто котирується високо, хто ніяк не котирується, а її Вадик у ліжку ні риба ні м’ясо, від нього хіба що вагітніти, а задоволення ніякого, бо ото засуне — й вийме, більше нічого. А медсестри ніякого відкриття не зробили, вона знала давно, що її Вадик такий. Перший тиждень минув, другий, а вони все окремо сплять. А то якось приходить Аделаїда Йосипівна з нічного чергування веселенька, усміхається, грає формами — аж чоловік запалився, щось там співає на кухні, готує для неї сніданок. Вона прийняла ванну, поснідала, обіймає його, сама тягне в ліжко, й нарешті вони вже відводять душу. А Вадик усе не нахвалить її — і жагуча, і ненаситна, і мало не збоченка, а може, й збоченка! Такий щасливий. І вона щаслива. Й він у неї все допитусться, що з нею сталося та що з нею сталося, що в ній така невгадана жінка проснулася. Та Аделаїда Йосипівна йому тільки всміхається й нічого не сказала, залишилася для нього загадкою — в ім'я збереження сім'ї. А мені вона розказала. Там, на нічному чергуванні в госпіталі, вона віддалася черговому лікареві, і все у них було добре, й лікар їй трапився великий мастак, вона аж ошаліла, коли відчула його як мужчину. Але ж у госпіталі сталося чепе, комусь приспічило вмирати, кинулися по чергових лікарів — ось їм і перервали на найцікавішому місці, не дали до пуття діло довести. Той лікар тільки розбудив у ній жінку, бо жінка в ній заснула, розбудив — і не більше, розтривожив, а вона прийшла додому, а тут Вадик. Одним словом, якби не черговий лікар, якби не нічна тривога її черговий лікар таки задовольнив у ній жінку, то невідомо, чим би все це ще в них закінчилося. Бо Аделаїді Йосипівні після довгої перерви так сподобалося зі своїм чоловіком, що вона потім на того чужого лікаря, з яким у неї не вийшло, й не дивилася. Так наче в них нічого не було. Й почала дуже пильно наглядати за своїм Вадиком, бо знайшла в ньому те, чого раніше не знаходила. Ще й ображалася на медсестер, які так непоштиво казали про її законного, мовляв, що від нього тільки вагітніти, більше нічого. Сказала мені, що ті медсестри самі не вміють, але своє невміння приписують комусь іншому, та нічого дивного тут нема, така людська природа.

…слухай, до тебе оця критикеса у французькому шиньйоні ще не підходила? Не підходила. А вона тобі подобається? А та, подобається, тільки шиньйон не подобається. Я тобі розкажу анекдот про шиньйон, тільки не зараз, бо зараз я поспішаю. А шиньйон з жінки завжди знімається, так що її приваба не в шиньйоні. Ще не підходила до тебе, але неодмінно підійде — в їдальні чи в бібліотеці. Або постукає в двері твоєї кімнати десь годині о десятій вечора, ти саме лежатимеш у ліжку й читатимеш газету на сон грядущий, а вона в тебе попросить цигарки й сірники. Не куриш? Не страшно, що ти не куриш, критикеса однаково підійде чи постукає в двері за цигарками, бо ти член редколегії журналу, а вона у ваш журнал подала свою статтю. Знаєш, вона вже тут до одного члена редколегії підходила. Не називатиму його прізвище, аби не від мене йшла плітка, але вас тут тільки двоє членів редколегії, то ти здогадуєшся, про кого я кажу, хоч я тобі його не називаю. Так от, критикеса прийшла до цього члена редколегії годині о десятій вечора просити цигарки й сірники, він пригостив її шотландським віскі, яке привіз із останньої своєї поїздки за кордон, годині об одинадцятій вона вже скинула спідницю, а він скинув штани. Й треба ж було їй саме у цей момент попросити, щоб він, як член редколегії, замовив у редакції журналу слово про її статтю, бо стаття — це розділ з дисертації і для неї дуже важлива публікація статті. У члена редколегії зразу все опустилося, він одягнув штани — й подався надвір курити цигарки, а коли десь годині о першій повернувся в кімнату — критикеси вже не застав. Так що, дивися, тобі доведеться попрацювати за двох членів редколегії, за себе й за нього, а критикеса наполеглива, їй сказали, що тепер усе залежить тільки від тебе, так що поспішай у магазин по горілку. І не думай тікати чи не відчинити дверей! Критикеса надрукує свою статтю в журналі, неодмінно захистить дисертацію — і в усьому ти їй допоможеш, у цьому ніхто не сумнівається.

… ідея чоловіка в моїй голові є завжди, ніяк жіноча стать не народжується без ідеї чоловіка, це аксіома. Бувають відхилення від програми, але то аномалії, хвороби, авжеж, ці аномалії та хвороби теж говорять, по-своєму говорять про саму вроджену програму. Ідея чоловіка в жіночій голові — абстрактна, і в кожному конкретному випадку вона повинна наповнюватися конкретним змістом. Розумієш? От я жінка, так? І я вродилася з цією ідеєю чоловіка, так? А тепер беремо конкретний випадок — тебе. Ця абстрактна ідея повинна трансформуватися, перерости в твою особистість. Розумієш? Ні, вроджена ідея чоловіка при цьому не пропадає, від неї звільнитися неможливо, навіть коли вона втілюється в твоїй особистості, авжеж, вона втілюється і водночас начебто існує паралельно з твоїм конкретним втіленням. Ти можеш на мене сердитися чи не сердитися, але так є, і від цієї об’єктивної даності нікуди не подінешся, хоч думай про це, хоч не думай. Тільки почекай, не давай рукам волі, коли я з тобою розмовляю, я повинна виговоритися, ох і дурні ж у тебе руки й не розуміють, що вони дурні. При кожній нашій зустрічі я повинна дозріти до тебе, ти повинен визріти в мені. Я маю тебе захотіти, запалитися бажанням, щоб ти ввійшов у мене, а я тобі віддалася, щоб ми були щось одне, спільне: чи то чоловік — жінка, чи то жінка — чоловік. Ти не сердься, бо я трохи вчена, трохи недовчена, то люблю погалалакати язиком на оцьому міжстатевому базарі. А ти не думав над тим, що чоловік сам по собі, окремо взятий, хоч і індивідуум, зле ущербний? І жінка так само, окремо взята, хоч начебто індивідуум, але теж ущербна? Ось тому чоловік усе своє життя шукає жінку, а жінка все своє життя шукає чоловіка, вони, зливаючись, прагнуть позбутися своєї ущербності, своєї неповноцінності, й вони у цьому прагненні, в оцьому злитті обертаються на двостатеву істоту, на симбіоз, себто на жінку-чоловіка чи чоловіка-жінку? Тільки не говори ніяких пошлостей. На твоїй лукавій фізіономії написано, що ти хочеш сказати якусь пошлість, але не треба, потерпи, я скоро виговорюся. Ти ж знав, з ким знайомився, — я кандидатка наук, викладаю у столичному торговельному закладі. Звичайно, жінці не обов'язково бути кандидаткою наук, але вже так склалося. Жінка — кандидат. Ка-ка. Кака. І найшвидше ти в мені визріваєш, коли слухаєш — і не заперечуєш. Так про що я тобі казала? Ой, який ти нетерплячий, ти ж усе псуєш, як ти цього не розумієш. Ну, псуй, псуй, раз до тебе не доходить моє слово. Але я однаково хочу виговоритися. Ой! Не вмієш. Уже скільки тобі років, а не вмієш. Добре, бачу, тн ніяк не змінишся, то вже роби своє діло, а я своє робитиму, я таки виговорюся. І мій перший чоловік не поважав у мені жінку, все гвалтом брав, то ми розійшлися через півроку. Другий чоловік за мною довго попобігав, поки я пустила його в сад любові, зле він теж трапився з егоїстів, з тих самців, для яких існує тільки їхня гола фізіологія, а вже фізіологія їхньої партнерки не існує, а коли ще в цієї партнерки є психіка й душа, а коли ця партнерка не просто партнерка навіть з психікою і душею, а неординарна особистість, — у них щелепи від нудьги вивертаються! Третій чоловік був з-поміж них найкращий, повністю мені підпорядкований, стелився килимовою доріжкою під ноги, завжди точно знав, коли я вже готова, а коли краще не показуватися на очі. Марко Маркович, закрійник ательє. Подумати не могла, що він здатен мене обманювати. Мене — й обманювати? Комусь можна віддати перевагу переді мною? А він кому в ательє шив — з тим поза ательє і жив. Як почула — не повірила. Щоб Марко Маркович, мій слизняк? Щоб це я його не задовольняла? Та швидше він мене мало коли задовольняв. А він і не став заперечувати, коли я його приперла до стінки, признався у всіх своїх коханках. І знаєш, як признався? Що всі вони його просять! Як то просять, питаю. А просять, каже, й мені їх жалко, тому не можу відмовити. Жалко, питаю. Жалко, говорить. Ага, коли тобі жалко — гайда, забирайся. І мій закрійник Марко Маркович подався жити на квартиру до своєї матері. Я сама зосталася, чомусь таке зло мене взяло. Я навіть подумати не могла, що він мене здатен зрадити, а він мене зраджував. Милосердний самець, гуманіст! Але ж і самця там не так багато, хіба я не знаю. То до чого він додумався. Прийшов миритися. Приніс пляшку шампанського, торт, горілку, оселедці. Я сховала шампанське і торт у холодильник, а він пив горілку і заїдав оселедцями. Як випив, то плакав, що дуже мене любить і не може без мене, зрозумів це тільки тоді, як ми розлучились. Я його прямо запитала. Запитала, з чим він ходив до своїх потягух — з порожніми руками чи з подарунками. Закрійник ательє так і витріщився. А я йому — ти не витріщайся, кажи правду, коли всерйоз хочеш помиритися, бо я жінка непроста й зі мною не можна поводитися так просто, як з іншими жінками. Щоб я тобі так просто дарувала всі твої зради — та за кого ти мене маєш? А він п’є горілку, їсть оселедці й плаче. А я страх не люблю чоловіків, які нашкодять, плачуть, каються — й при тому ще їдять оселедці. От що ти заніс, питаю, своїй першій полюбовниці, коли зрадив мене перший раз? А він перелякано бубонить — гроші. Гроші, каже, їй дав, бо тоді в мене з собою більше нічого не було, ніяких подарунків з собою не взяв, бо пішов до неї на квартиру міряти костюм, бо й не думав, що так станеться в них. І вона взяла, питаю грізно. А я, каже, залишив на столику біля дивана. То вона взяла, допитуюсь. Мабуть, узяла, каже мій Марко Маркович, бо не повернула. А може, взяв її чоловік, питаю, у неї є чоловік? Є чоловік, але чоловік не міг узяти, каже, бо чоловік саме був у відрядженні, а дітей у неї немає, щоб діти взяли. Скільки ж ти їй залишив на столику, питаю ще грізніше. П’ятдесят карбованців, белькоче він. Ого, кажу, п’ятдесят карбованців залишив, ого, як високо оцінив її пошлі послуги, а мені ти коли-небудь платив п’ятдесят карбованців? А Марко Маркович іще дужче витріщився на мене: я — і щоб отак грубо говорила з ним про гроші! Злякався — й мовчить. А мені скільки ти даси, питаю. А він ще дужче злякався, бо ніяк не вгадає, що від мене чекати, а я й сама до пуття не відаю, що від себе чекати, імпровізую на всю катушку. Скільки даси, питаю, бо я ж тобі не дружина, ми з тобою розлучилися й ти до мене прийшов як до проститутки. Повіриш, він упав на коліна, плаче, а я йому: ану викладай гроші, я подивлюся, в яку суму ти мене оцінюєш. Він почав порпатися в кишенях, дістав якісь пожмакані купюри. Сімдесят один, каже, О, кажу, це все-таки більше, ніж п'ятдесят, що ти дав своїй першій проститутці. Він бубонить, що вона не проститутка, а жінка собі. Значить, я проститутка, питаю, раз ти мені платиш? Я так зацькувала його за ті сімдесят один карбованець, що ніякий сімдесят один карбованець того не вартий. А вже потім змилостивилась над ним, над гуманістом. Бери мене, кажу, як проститутку, а я тепер спробую, як беруть проститутку, бо ніколи ще не була проституткою й ніколи мені не платили. А він рюмсає,оселедцями від нього смердить. Потім як почав мене обціловувати, як почав, аж поки я зласкавилася й сказала, що годі, що він як мужчина вже дозрів у моїй свідомості. А прийшов через кілька днів — я знову йому: що ти заплатив своїй другій шлюсі? Чи вона в тебе не шлюха була? І до цієї ходив додому, а куди ж у цей час відряджався її чоловік? То мій закрійник ательє мені сто карбованців, однією купюрою, видно, що підготувався. О, кажу, я в тебе в ціні виросла, все-таки вигідніше бути платною проституткою, ніж законною жінкою. А він каже, що любить мене. Що під час нашої розлуки полюбив мене — й нічого не здатен вдіяти з собою, так любить. Що я знущаюся з нього, коли саму себе називаю проституткою. Що він не впізнає мене, що я раніше такою не була, й коли він сам довів мене до такого стану, то йому й на світі не варто жити. А я йому кажу — так, довів, я справді раніше такою не була, та мені сподобалося бути проституткою, бо законну жінку не шанують, а проститутку шанують, і поки що я віддаюся тільки йому, але можу піти по руках, ось надумала шити собі костюм, подамся в якесь ательє індивідуального пошиву, там теж не без майстра-закрійника, запрошу його додому на примірку, він мій натяк зрозуміє, він теж добре заробляє, то подивимося, скільки від нього матиму!..

І за третім разом я взяла гроші зі свого бевзя. І так з того часу беру з нього гроші, й він платить, бо справді сказився — й полюбив. Мужики ж поголовно дурні, ти знаєш, поки ти йому вся належиш — він не цінує, а тільки ти випурхнула з його рук, стала для нього жар-птицею, то він уже з розпачу рве на собі волосся, обіцяє тобі золоті гори. А мені сподобалося з ним бути проституткою, зі своїм колишнім законним. Я з ним зовсім інша, ніж з тобою. Ти хоч здогадуєшся, що в жінці ховається не одна жінка, а кілька жінок? В одній особі ласкава жінка — й жорстока, щедра — й скупа, сердечна — й безсердечна, милосердна — й бездушна. Все залежить від чоловіка, з яким вона поведеться. Це від чоловіка залежить, що негарна жінка біля нього стає вродливою або ж красуня стає потворою. Не уявляю, щоб я з Марком Маркевичем вела такі розмови, які веду з тобою. Ой, обережніше, делікатніше, з більшим почуттям, а то гризеш мене, як скажений собака, я ж у тебе істота ніжна. Будьмо чоловіком-жінкою і жінкою-чоловіком. О, забула сказати. Купила тобі подарунок — німецьке пиво і американські цигарки, забула викласти з сумки. Де взяла гроші? Ти знаєш, де взяла.

… а я питаю сусіда: чого ти мене боїшся, не бійся, я тобі не Бермудський трикутник. Отоді він зі мною заговорив. Який Бермудський трикутник, питає. А ти не чув про Бермудський трикутник, питаю. Не чув, каже. То що тобі казати, раз ти не чув, кажу. Отак ми з ним познайомилися. Увечері сусід на кухню не виходить, ми з Лізкою вечеряємо, п’ємо пиво, а сусід у своїй кімнаті дивиться телевізор, бо вона ж баба. Я болільник, але я до сусіда не піду футбол дивитися, правильно, бо ми з ним тільки сьогодні познайомилися, а то ж незнайомий, правильно? Один-нуль, чую, один-нуль, чую, а чий нуль, чий один — не чую, бо сусід звук вирубав. Кажу Лізці: піди скажи, хай врубає звук, а то не чути, чий один-нуль. А вона сміється: я як піду, то й весь футбол подивлюся. Тоді не йди, кажу, давай пиво. Потім сусід у коридорі мене питає: про який це ти Бермудський трикутник казав, ніяких Бермудських трикутників я не боюся. А я не лякаю, кажу йому, я тобі тільки сказав про трикутник, але я не лякаю. Ми сусіди, кажу, у тебе своя кімната, у нас з Лізкою своя кімната, і є нейтральна територія — кухня, коридор, ванна і туалет. А з Лізкою, кажу, ти розлучився по закону, і я до тебе ніяких претензій не маю, хоч ти й її колишній чоловік. Що раніше у вас було — то ваше діло, я не мішаюся, але тепер у нас з Лізою — наше діло, зрозумів, і ти не мішайся. А я не мішаюся, він каже. А я не кажу, що ти мішаєшся, я йому кажу, але ти не мішайся. Поговорив з ним, як мужчина з мужчиною, він пішов, і я пішов. Правильно? Правильно. Щоб знав, що тепер у Лізки є сожітєль, що прийняла сожітєля, і ти сам по собі, а ми самі по собі. А потім я йому в коридорі кажу: що це ти ввечері сидиш у своїй кімнаті, дивишся телевізор і ніяких бабів до себе не водиш, ти що, скучаєш за Лізкою? Я знаю, кажу, ти скучаєш за нею, то щоб не скучати, води собі всяких бабів, хоч завались, я ніяких претензій до тебе не матиму. А він до мене — яке твоє діло, водити мені бабів чи не водити. Ніякого мені діла немає, кажу, я на твоїх бабів і не подивлюся, а коли хочеш, я з тобою своїми поділюся, у мене вистачає, усякого класу — і лялі, і лярви. А сусід роги наставляє, що ніяких йому бабів не треба, що він от саме через Лізку нікого не водитиме. «Через Лізку?» — «Через Лізку». — «А вона тобі забороняє? Щось я не чув, щоб зона тобі забороняла, і я тобі не забороняю». — «Та котись ти із своїми заборонами, я без тебе якось розберусь! — Даремно, — кажу, — я хотів по-доброму, бо ми сусіди, нам треба в мирі жити. А ти не бійся мене, я тобі не Бермудський трикутник, не бійся». — «Та який іще Бермудський трикутник?..» А що я з ним далі буду говорити, коли він отакий лапоть? Лізка йому не забороняє когось водити, води кого хочеш, а він — Лізка й Лізка! Я їй розказав, а вона: то він мене любить. Як то любить, питаю, коли ти з ним не живеш, а живеш зі мною, значить, я тебе люблю і ти мене любиш. Я то не живу з ним, каже Лізка, але він мене любить, він чокнутий, сантехнік, тепер з усякою сантехнікою дефіцит, ніяку потрібну залізяку не знайдеш і йому в голову не вставиш. І тобі, питаю, однаково, що він тебе любить? «Однаково!» — «Як то однаково?» — «А мені навіть цікаво! — «Та що тут цікавого, коли ви жили разом, і спротивили одне одного, й ви розійшлися?» — «То я його спротивила, а він мене не спротивив, і мені цікаво, що любить, хай любить, мені не жалко». — «Та що ж там у тобі такого, що він любить?» — «А то ти не знаєш?» — «Ні, ти скажи». — «А те, що всі люблять». — «І ти дозволяєш, шоб він тебе любив?» — «А що я йому скажу? Мені не жалко». — «Не жалко?» — «Не жалкоГ' — «Ну, ти даєш. Він тебе любить, а тобі не жалко. А мені що робити?» — «Нічого не робити». — «Я з ним поговорю!» — «А що ти будеш з ним говорити?» — «Як мужчина з мужчиною». — «Та які ви мужчини? Якби ви мужчини, то хіба б жили отако в одній квартирі? Мужчини!..» Ох, обидила мене Лізка, так обидила… І я розказав, як у молодості був сторожем у санаторії, у Пущі-Водиці, в лісі, на озерах. Природа — ісключітєльна! Я недавно їхав трамваєм через Пущу-Водицю, але там такої природи вже нема. Я там сторожував, а жив у підсобці. Як тільки заїжджала нова зміна — в мене була нова дама. І всі — во! Ні одної не було необразованої, всі образовані. І я їх не шукав, а вони мене шукали. Ха, вони знали, як мене шукати, й кожна як приходила зі мною знайомитися — приносила пляшку казьонки, пляшка була як пароль. А чого так? Усе від Гертруди пішло, від моєї там першої, вона в Києві юристом у юридичній консультації. Не віриш? Можу дати адресу юридичної консультації, підеш подивишся на неї — о женшина! Як у неї строк минув, то не хотіла їхати з санаторію, так у неї зі мною все виходило. Хочеш, питає, я тебе познайомлю із своєю подругою, вона слідом за мною приїжджає, ось тільки як ти її впізнаєш? А я кажу, пізнати не штука, нехай бере пляшку горілки в целофан — от і впізнаю. Приїхала Дора. Дора — во! То вона мені щодня пляшку приносила. Дора собі відпочивала, як хотіла. Потім уже, її якась подружка приїхала, потім ще. І так само на другий рік уже нікуди не хотіла їхати, лиш у Пущу-Водицю, вони мене називали знаєш як? Перехідною паличкою. Або перехідним червоним вимпелом. Або навіть червоним прапором… Ото я розказав Лізці, а вона чомусь заскучала, вечеряти не готує, щось там пере. Чого ти обижаєшся, питаю, це ж усе було до тебе, я ж не обижаюся на тебе за те, що в тебе колись було до мене. Може, кажу, ти служила в підпільному бардаку, то твоє діло, я про те не хочу знати, я тільки хочу, щоб зі мною в тебе не було ніяких бардаків, і так би тобі кожен сказав на моєму місці. Лізка слухає, й морда в неї кисла-кисла, й морду від мене відвертає. Може, думаю, вона вже передумала за мене, а задумала знову знюхатися з своїм сусідом, бо він їй вроді і як сусід, і як колишній чоловік. Я давай ловити сусіда на кухні, зловив, давай йому розказувати за санаторій, за Пущу-Водицю, як я там був перехідним червоним вимпелом у жінок. То чого, питаю, Лізка обидилась? Тоді Лізка жила з тобою, а не зі мною, правильно, то чого їй обижатися саме на мене? Може, там, у Пущі-Водиці, тепер другий такий сторож у тому санаторії, теж за естафетну паличку у жінок усяких, у тому числі у Гертруди і в Дори, то чого Лізка на нього не обижається, а на мене обижається. Так можна обидитися на всіх мужиків у світі — на білих, на чорних і на жовтих, правильно? Сусід слухав-слухав мене, а потім і каже. Каже, відчепися від мене ти, Бермудський трикутник. Який Бермудський трикутник, питаю, від кого відчепитися? А від мене, каже, відчепися разом із своїм перехідним червоним прапором. А я кажу, так ви заодно з Лізкою. За чемодан — і адью. Удвох проти мене! Чого? Може, я ваш нашатирний спирт випив, так на фіг мені ваш нашатирний спирт. А Лізка теж… Коли ти вже береш собі сожітєля, то бери, живи з ним, а не починаєш морду кривити, починаєш на свого комунального сусіда оглядатися. Ні, я їх не зловив, та й не було коли ловити, я там у них тиждень прокантувався, але я ж не дурний, ідіть ви туди-перетуди разом із своїм Бермудським трикутником, ядрьона вош…

… є такі, що все життя холостяком і холостяком діло, усе життя нержавіючі женихи, таке хобі в них: жених-холостяк і в двадцять років, і в п’ятдесят, і в сімдесят. І завжди у виграші, завжди на них є попит. Я таких не поважаю. У них є фантазія, але бідна, та й не фантазія, а суцільний обман, та й таких женихів судити треба. Є така стаття в кримінальному кодексі, за неї судять, це коли входять в довіру з метою ошуканства, обману. Ось такі вічні холостяки-женихи підпадають під цю кримінальну статтю, бо вони ошукують жінок, бо вони, обманом входячи в довіру, чинять над ними найжорстокішу наругу — топчуть жіноче єство так, що жінки до пори до часу зостаються ще й задоволені. Є навіть таке мистецтво — мистецтво бути холостяком. Ну, добре, ти там холостяк, бо служив у армії і опромінився чи народився імпотентом, то холостякуй, хоча й такі женяться, але коли ти вродився з кінськими яйцями — й холостякуєш, то вибачай, я такого не розумію. Тобто я розумію, але не розумію. От у мене кілька партнерок — і в столиці, й поза столицею, але я нікого з них не обманюю, я всім кажу, що в мене є законна дружина, тільки тимчасово ми з нею живемо на різних квартирах, вона живе у своєї матері, бо матері потрібен догляд удень і вночі, мати дуже хвора. Ще й кажу, що моя дружина мене любить, дуже ревнива, дуже пристрасна й розлучатися з нею я не збираюся. І коли моя партнерка Тоня залишає засоси на грудях чи на животі, я кажу своїй партнерці Ларисі, що сліди залишила моя законна, й ми обоє захоплюємося моєю законною. А коли покусає Лариса, то я перед Тонею маю виправдання, що законна перестаралася. А коли подряпає Рая, то я ні Ларисі, ні Тоні не признаюся за Раю, а зверну тільки на законну. Бо добре, коли в усьому можна звинуватити законну. А якби я не приписував їй чужі гріхи? А якби я говорив саму лише правду? Ну, Ларисі казав за Тоню, а Тоні за Ларису, якби Раї казав за Тоню й Ларису, а Тоні й Ларисі за Раю? Та ніхто б не захотів слухати мою правду, та всі б зі мною пересварилися — і їм було б гірше, й мені гірше. А так ми тільки посміюємося з моєї законної, такої несамовитої і скаженої. І ніхто з моїх партнерок не розраховує на те, що ми візьмемо шлюб. І коли я відмовляю в побаченні Ларисі, то кажу їй, що сьогодні в мене гостює рідна жінка, хоч насправді в мене може гостювати Рая чи Тоня, й ніхто з них не виламує двері, не обриває телефон. Або коли Тоня зварить борщ, я пригощаю її борщем Раю, але ми з нею обоє вихваляємо за кулінарні здібності мою законну. Оця голуба сорочка на мені — це подарунок від Лариси, але Рая і Тоня знають, що це подарунок від законної. Знаєш, я ні з ким із них не боюся йти по вулиці, бо коли йтиму з Раєю, а випадково зустріну Тоню, то завжди їй скажу, що то я йшов із законною, але Київ великий, усі вони живуть у різних місцях, то ще ні разу не було накладок. Але найцікавіше знаєш що? Тільки спокійно стій, не падай. Найцікавіше те, що в мене взагалі нема ніякої законної жінки, ха-ха, що все це я про законну жінку і її хвору матір вигадав, що я таки холостяк, але це велике мистецтво — мистецтво бути холостяком, і я ніяких прикрощів своїм куріпкам не завдаю, правда? Бо коли подумати — ніякої вигоди в реальній законній жінці нема, це коли взяти мою холостяцьку ситуацію, а є велика вигода саме в нереальній законній жінці, вона мені ой як потрібна! Коли поміркувати, я ж ніколи не обманюю, ото хіба що обманюю законну жінку, якої нема, то совість моя не дуже й страждає. Пригадуєш отой старий анекдот про Ілліча, як він повчає Фелікса Едмундовича? Ілліч так його повчає: «Дорогий батеньку, з жінками архіважливо вміти поводитися. Жінці своїй скажи, шо ти сьогодні йдеш до полюбовниці, своїй полюбовниці скажи, шо ти сьогодні з жінкою, а насправді треба піти в бібліотеку — й працювати, працювати, працювати!

… як залицяються? По-всякому. Я тобі розкажу про таке залицяння, про яке ти ніколи не чув. І я б про це не почула, якби мені Окса не розказала, моя подружка. А їй розказав Соколов, той самий, з яким вона спить прямо в редакції, у його фотолабораторії. Добре, коли ти фотокореспондент у журналі й можеш ізолюватися в своїй лабораторії коли завгодно. Вони там займаються любов'ю просто вдень, бо після роботи Окса поспішає додому до чоловіка й дитини. По сусідству з їхньою редакцією була редакція журнальчика «Під прапором ленінізму», а там у секретаріаті працювала Берта Ісаївна, її чомусь називали Гармата Берта, хоч вона жіночка не огрядна, а швидше мініатюрна. Вже зів'яла, пожмакана, але, як то кажуть, із слідами колишньої краси. Вона взяла за моду курити біля вікна якраз біля фотолабораторії. Окса біжить до коханця, а Гармата Берта стоїть коло вікна, курить, дивиться і все бачить. Окса біжить від коханця, а Гармата Берта все курить і дивиться. Безцеремонна, зовсім знахабніла, але ж ти їй не скажеш, щоб ішла курити в інше місце. І весь час зачіпала Оксу: сьогодні ви прекрасно виглядаєте, а вчора виглядали не дуже добре, але я вам не казала, бо не хотіла зіпсувати вам настроїв. Оця рожева кофточка вам дуже личить, а вчора ви були в синьому платті, але синє плаття вам не личить, я не хотіла вам говорити, щоб не зіпсувати настрій. Оця зачіска у вас дуже вдала, ви з цією зачіскою молодша, а позавчора у вас була невдала зачіска, але я мовчала, щоб не зіпсувати настрій. І так весь час, Окса дуріла: яке їй діло до моїх зачісок, суконь і парфумів, чого вона стовбичить і стовбичить біля лабораторії, що я не можу ні зайти, ні вийти!.. А Гармата Берта дочекалася, коли Окса пішла у відпустку, й попросила Соколова знаєш що? Аби він у своїй лабораторії проявив її плівки. Мовляв, дуже зобов'яже. Мовляв, це інтимні акти. Її особисті. А фотографував її коханець, з яким вони побили горшки. Соколов як проявив — жахнувся: на знімках Гармата Берта була в найрізноманітніших позах, сама, без коханця, і на першому плані скрізь — її орган любові, і сяк, і перетак. Соколов спершу хотів усе те викинути в туалеті, а плівку повернути, але заспокоївся й не викинув. І що цікаво — Гармата Берта приходить під його лабораторію, курить біля вікна, а про знімки не питає. І Соколов нічого не каже, мовчить. То вона перша не витримала й запитала: ви плівки проявили? «Проявив». — «І знаєте, мене цікавить ваша думка», — «Яка думка?» — «Як вони з вашої професіональної точки зору?» — «Я не беруся судити їх з професіональної точки». — «Як? Чому? Вам не сподобалося?» — «Що мені не сподобалося?» — «Та ж знімки. А я, наївна, думала, що вам сподобаються знімки, ви такий професіонал, такий віртуоз, такий майстер! Чому ви не запрошуєте в лабораторію, щоб я подивилася знімки? Може, ви не збираєтеся повертати, бо вам так сподобалося? То ви можете надрукувати відбитки для себе, тільки нікому не показуйте й не кажіть…» — «А якщо я покажу вашому редактору? Або здам у відділ кадрів, хай там підшиють до вашої особистої справи?..» Соколов, ясна річ, не пустив Гармату Берту в лабораторію, віддав знімки в коридорі, а вона подивилася й: «Ах, ах, я переплутала плівку, я дала не ту плівку, тепер я вам принесу ту плівку, а цю плівку я порву, ха-ха, не треба віддавати у відділ кадрів, не треба підшивати до моєї особистої справи, а все-таки знімки вам сподобалися чи не сподобалися, як вони з професіональної точки зору?» А Соколов їй сказав: «Я не професіонал у цій справі, шукайте професіонала в цій справі, хай він судить…» Дурна-дурна Гармата Берта, куди їй проти Окси! Соколов її так любить, що зробив з неї цілих два фотоальбоми найінтимніших фотознімків, а Гармата Берта задумала похвалитися своїм органом любові, куди їй супроти Оксиного органа любові, можна не сумніватися, знятого з найвищим професіоналізмом!

… це ще коли Олька була в Сибіряці, то вона там з ним познайомилася. Він ще в Сибіряці приставав, але вона була неприступна. А потім в Києві зустрілася з ним, то він дуже зрадів. І зразу сказав, що привіз для неї подарунок, нехай вона зайде за подарункам до нього додому. Але ж Олька не така дурна, щоб зразу бігти до нього додому, вони ж випадково познайомилися в Сибіряці, тому тільки, що кияни. А потім знову зустрілися на Хрещатику, й він знову до неї — зайди за подарунком, навмисне віз для тебе з тайги. То Олька, пам'ятаю, зайшла до мене радитися, йти їй до нього чи не йти, й ми з нею почали гадати, який подарунок він міг привезти з тайги, з Сибіряки. Якщо підкреслює, що з тайги, то, мабуть, якесь хутро. Звичайно, що не соболь, бо хто ж це випадковій знайомій з тайги везтиме соболя, але може бути й соболь. Думали на білку, норку, лисицю. Навіть на ведмедя думали. Бо він там у Сибіряці займався полюванням. А потім зупинилися не просто на кожухові, а на дублянці. Додумавшись до дублянки, вирішили, що треба йти, бо хто ж іще в наш час так запросто подарує дублянку. Олька розпалилася — й пішла. На другий день чекаю, а її нема, й на третій день нема, цілий тиждень нема, а я згораю з цікавості. Через тиждень зустрілися, вона мовчить. Чого ти мовчиш, питаю. А що казати, каже. Кажи, що є, кажу. Нема що казати, каже. А подарунок, нагадую, подарунок він тобі подарував. Подарував, каже Олька, я прийшла до нього ввечері, а він подарував аж уранці, в урочистій обстановці, одягнув сорочку, галстук, костюм — і аж тоді подарував. Що, питаю. Кедрову шишку, каже Олька. Що, перепитую. Кедрову шишку, повторює, шишку. Кедрову шишку, ще раз перепитую. Кедрову шишку, ще раз каже Олька. А в очах — сльози. Добре, хоч кедрову шишку, я їй кажу. Ага, добре, каже Олька, ще просив приходити, ще якийсь подарунок обіцяв. А ти підеш, питаю. Ні, не піду, каже. Може, кажу, на цей раз подарує уже не кедрову шишку, а хутро. Еге, дочекаєшся від цього хутра, мабуть, хоче подарувати другу кедрову шишку, але я не розуміюся на кедрових шишках, то можеш ти піти, я дам адресу, хай він тобі подарує кедрову шишку. Е-е, кажу, не піду, бо він мені кедрову шишку не обіцяв, то вранці я взагалі піду від нього ні з чим!

…Панчучка в цьому ділі була темна після весілля з Панчуком так само, як до весілля. В ліжко лягала в халаті, вже під ковдрою дозволяла розстебнути халат, а коли чоловік шаленів і сердився, то згоджувалася зняти халат. І уникала дивитися на свого Панчука, щоб не бачити його могутніх чоловічих достоїнств. А щоб вона дозволила собі якісь вільності в ліжку — та ніколи. Й хоч би одненьке сороміцьке слово злетіло з язика, й вуха затуляла пальцями, коли жінки в її присутності затівали нескінченні теревені про чоловіків, бо ж багато жінок не тільки люблять чоловіків, а ще й люблять розказуватн про них. Панчук учив-учив свою Панчучку, але вона не піддавалась науці, вважала його брутальним та розбещеним, ось він і почав погулювати. Але не афішував ні перед ким. Панчучка не знала, шо Панчук погулює, але їй очі розкрила Карменсіта, сусідка. Я тобі вже колись розказувала про Карменсіту, батько в неї іспанець, мати єврейка, а вона сама — це гримуча суміш, яка вибухає щохвилини. Вона все про всіх знає. То вона зустріла Панчучку й запитала її в лоб: «Ти скажи, чого твій Панчук гуляє?» — «Панчук гуляє?.. — «Гуляє». — «Та не може він гуляти, не повинен». — «От не повинен, а гуляє». — «Та я ж ніколи не відмовляю своєму Панчуку». — «Ти не відмовляєш, але він гуляє. А ти ж така інтересна, пікантна, загадкова, несподівана, та з тобою кожен захоче познайомитися, та я знаю тут одного кооператора, який умирає за тобою, та тебе цей кооператор озує й одягне, і в такі фірмові шмотки, що тобі ціни не буде, що твій Панчук роздивиться тебе — та пізно роздивиться…» Отак десь цілий тиждень Карменсіта пудрила мізки Панчучці, аж поки напудрила. Лягає Панчук із своєю Панчучкою в ліжко, вона спершу скромна-скромна, як завжди, а потім усе нескромніша й нескромніша, а далі все безсоромніша й безсоромніша, а тоді й зовсім безсоромна, наче ніколи ніякого сорому не знала. І показала в ліжку такі прийоми, що Панчук тільки ревів, як бугай, від задоволення. А потім ще. А потім ще. А потім найшло на нього, сказився й питає, де це ти навчилася, бо ти раніше такою не була, який мужик навчив усіх цих прийомів, бо в мене ти вчитися не хотіла. А вона признаватися не хоче, їй соромно признатися. Він ще більше дуріє — хто та хто, я йому наб’ю морду, а з тобою розлучимося. То Панчучка мусила признатися. Сказала за Карменсіту. Панчук спершу не повірив, усе мітив на якогось мужика, який начебто завівся у його Панчучки, а потім таки повірив, бо згадав, яка профура їхня сусідка була раніше, до неї на день два-три! кавалери приходили, це вже тепер вона трохи ухоркалася, то водить менше. Після цього він зустрів Карменсіту і каже: «Ох ти ж і курва!» А зона засміялася й питає: «Сподобалося?» — «Сподобалося.» — «Тепер твоя жінка вміє все?» — «Вміє все». — «А вмітиме ще більше, я її ще повчу». — «Повчи». — «То мені стало шкода твоєї Панчучки: така симпатяга — й вона мучиться, й ти біля неї мучишся, а ти ж теж симпатяга. Жінка повинна бути майстром у своєму ділі, вона повинна всю техніку постелі знати назубок, вона повинна грати на чоловікові, як дідько на роялі. Кожен чоловік потребує свого індивідуального підходу, але висока жіноча техніка всім чоловікам підходить. Тепер ти шануватимеш свою Панчучку, триматимешся сім' ї, бо мені ще ж і вашу сім'ю стало жалко, у вас маленька дитина. Я вчила безплатно, заради моєї жіночої любові до високого жіночого мистецтва, але ти можеш поставити мені пляшку горілки або купити колготки. Поставиш пляшку горілки?» — «Матимеш і горілку, і колготки. Ох ти ж і курва!»

… мені Олька розказувала про свою сусідку, у неї був чоловік, то чоловік її бив тільки в голову, бо в неї зовсім дурна голова, нічого не хотіла розуміти, а потім чоловік її кинув. То як ця сусідка меблі купувала. Пішла в меблевий магазин, подивилася на всіх гружчиків, які там працюють, а познайомилася з одним, що їй сподобався. Попросила, щоб він їй допоміг купити меблі. Гружчик пообіцяв. А вона йому розказала, що незаміжня, що грошей у неї мало. Й дала зрозуміти, що віддячить натурою. Раз натурою, то гружчик запалився, й скоро вже були готові меблі. Занесли їй меблі у квартиру, грузчик хотів залишитися, але вона його випхала за двері. Й пішла розказувати Ольці, як до неї гружчик приставав. Олька вислухала й питає: «Ти ж йому обіцяла?» — «Обіцяла. Але мало кому я що обіцяла». — «А якби ти не пообіцяла, то б у тебе досі не було меблів, правда? Значить, він тобі допоміг, а ти його обманула. Він тебе не обманув, а ти його обманула. А раптом тобі знову доведеться звертатися в меблевий магазин, до кого ти звернешся» — «До другого гружчика». — «Обманеш ще одного гружчика?» — «Обману». — «Але той другий гружчик уже знатиме від першого гружчика, яка в тебе репутація, що ти обманюєш». — «То ти мене заставляєш займатися розпустою з усіма гружчиками?» — «Я тебе не заставляю, ти сама домовлялася з гружчиком». — «То що ти про це думаєш?» — «Я думаю, що це нечесно», — сказала моя Олька своїй сусідці. А мені сказала: «Недаремно чоловік бив її в голову. А може, сусідка стала саме такою тому, що чоловік бив її в голову?»

… подивися на цього продавця в білому халаті, стоїть у м'ясному відділі. На вітрині хоч би шматочок м'яса, а морда в нього — як свиняча відбивна. Разом училися в дев'яностій школі, були друзями, але двадцять років не розмовляємо, й він мене не впізнає. Ось бачиш, він дивиться на мене, як на порожнє місце. А я на нього теж дивлюся, як на порожнє місце. Дуже обидчивий. А чого розсердився на мене? За одну лише фразу. Колись поділився зі мною великою радістю — як улітку поїхав до тітки в село, там познайомився з дуже гарною дівчиною, переспав з нею на сіні в клуні. Він був дуже задоволений, а вона чомусь зосталася незадоволена. То він оце думав і думав, чому вона залишилася незадоволена. Й додумався. Вона вища за нього на цілу голову, а він ростом не вдався, от вона й незадоволена таким їхнім знайомством. То він збере гроші й неодмінно поїде в Курган до професора Ілізарова, цей професор додає людям росту, з малорослих робить великорослими, то нехай витягне йому ноги, щоб бути на зріст таким, як та дівчина. А я взяв і сказав йому, щоб таки їхав у Курган до професора Ілізарова, тільки нехай професор витягне йому не ноги, а щось інше, тоді ота сільська дівчина точно буде задоволена. А він мені що сказав? Сказав, що попросить у моєї дівчини, щоб моя дівчина перевірила в нього й сказала мені, чи справді йому треба щось витягувати. Й коли моя дівчина скаже, що таки треба витягувати в довжину, то він поїде в Курган до професора витягувати не тільки ноги. 3 тих пір я теж дивлюся на нього, як на порожнє місце.

… померла, згоріла за якийсь місяць, так жалко Валю! Все своє життя не прожила, а промучилася. Добре, хоч син вступив до політехнічного, вона доглянула сина сама, без чоловіка, він у неї теж помер від раку. Весною зустрілися, то розказувала, що познайомилася з якимось удівцем, удівець їй подобається, але нема умов для зустрічей. У вдівця на руках хворі старі батьки, а в неї тільки однокімнатна квартирка, і в цій квартирці вона не сама, а з сином. То хвалилася, що поставить на кухні такий замок, щоб відмикався тільки з кухні, а син з коридора зайти не міг… І чомусь весь час мені цей замок пам'ятався — поставила Валя чи не поставила? На поминках у її квартирі думалося про цей замок. Зайшла на кухню, подивилася на двері — є замок! Я клацнула — замикається кухня зсередини. І так мене її смерть ударила, що я знов розридалася, плачу й плачу, ніяк не погамую сліз. Потім до мене підійшов той удівець, просить не плакати, мовляв, сльозами Валю не повернеш, а я дивлюся на замок — і ще дужче заходжуся.

… Олька тепер постатечнішала, стала мотрона мотроною, усе-таки троє дітей нажила з чоловіком. Хоче виїхати будь-куди, щоб самій не мучитися і щоб діти не мучилися. Вчить англійську мову — в трамваї, в тролейбусі, на вулиці. Якісь малайці були організували кооператив для навчання медсестер, якийсь дуже прискорений курс здобуття спеціальності, Олька записалася, вже мала закінчити й одержати диплом, але тут з’ясувалося, що їхні дипломи недійсні, і кооператив розпався, й вона так і не стала медсестрою. А на Заході медсестри дуже дефіцитні. То вона тепер знайшла якісь курси кравчинь, вчиться на кравчиню, дуже вмілі руки, все їй дається легко, недавно з обрізків пошила мало не фірмову куртку для чоловіка, він усім каже, що купив на барахлівці за скількись там тисяч. Так оце з усіх її історій я згадала ще одну історію, давню, а теперішніх історій у неї більше нема. Добивався один дядечко від неї любові, все минуле літо добивався, але далі обіцянок вона не пішла. А ця історія була з народним дружинником, вона з ним познайомилася в народній дружині, на чергуванні. Такий здоровий лоб, високий, Ольці дуже сподобався, він усе їй розказував про київських яхтсменів, бо сам якийсь там яхтсмен. У нього перший раз нічого не вийшло. То вона прийшла до мене, все розказала й радиться: йти завтра чи не йти, бо договорилися про побачення на завтра. Я їй сказала, щоб ішла, раз пообіцяла, а там буде видно. І в нього вже вийшло, то вони, бувало, цілими днями тільки те робили, що займалися любов'ю, аж сині ходили від виснаження. Цей народний дружинник дуже любив похвалитися. Хвалитися, що член у нього на двадцять сім сантиметрів, але від збудження виростає ще на один додатковий сантиметр. І міряв на піаніно, на клавішах. Чому на піаніно? У них там на квартирі стояло піаніно, його мама мріяла стати піаністкою, але пішла в кулінарію. То народний дружинник схоплювався з дивана, біг до піаніно, клав свій член на клавіші й кричав: дивися, дивися, правду тобі казав! А Олька йому казала, щоб отак зіграв вальс «На сопках Маньчжурії», їй чомусь дуже цей вальс подобався, вона ж така меланхолійно-романтична. То він казав, що

цього вальсу не знає, але розучить — і спеціально гратиме для неї. А посварилися вони знаєш чого? Хвалько почав хвалитися, що його батько працює в кадебе і там у його батька є аж два досьє на Ольку. А вона ніяк не могла повірити, що аж два досьє. Вона то вірила, що на неї заведено досьє, бо на всіх заводили, але щоб аж два! І стала допитуватися, що ж у тих досьє. А в тих досьє, сказав народний дружинник, є навіть фотографії, де ти трахаєшся в парку на лавочці. «В парку на лавочці?» — «В парку на лавочці». — «В якому парку!» — «Важко розібрати, бо ж фотографії робилися вночі. Або в Першотравневому, або в Голосіївському, чи в Гідропарку. Хіба ти не бувала в цих парках?» — «Та я в усіх парках бувала і в цих бувала». — «Значить, компетентні органи зафіксували. Нічого немає такого, чого б там не знали». — «Та не трахалася я ні в яких парках ні на яких лавочках. Не було ні на яких лавочках! — «Але фотографії не брешуть. Якби міг, то я б показав тобі ці фотографії, але я не можу…» Олька прийшла до мене й весело розказує за піаніно й гірко — за фотографії. Зажурена-зажурена. Й де могли взятися такі фотографії — в парку, на лавочці, намагалася згадати, скрізь бувало: скрізь, але в парку на лавочці — не було. Мабуть, там, у кадебе, фальсифікували фотографії — і підклали їй у досьє, але навіщо це їм, навіщо? А може, було десь колись у парку на лавочці, тільки вона зовсім не пам’ятає? От би подивитися фотографії, тоді б вона точно сказала, було чи не було, справжні чи фальсифіковані знімки. Але хто ж їй покаже! Та й посварилася вона за ті фотографії з народним дружинником і ніколи більше не захоче зустрітися з ним, навіть нехай він із заплющеними очима навчиться грати своїм інструментом на піаніно вальс «На сопках Маньчжурії»

… як у Таїси помер чоловік… Може, справді геній? Тепер, як немає, то можна думати, що став би генієм. Учився — закінчив школу з золотою медаллю. Грав у футбол — був якимось чемпіоном. Радіотехніка — знав радіотехніку, електроніка — знав електроніку. Писав вірші, музику складав, у живописі розбирався. 3 політиком він політик, з економістом економіст, з міліціонером він міліціонер. А з лиця — наче врубелівський Демон, а може, як гетевський Мефістофель, тільки я ніяк не можу уявити, яке в нього могло бути лице. 3 жінками був легкий, невимушений, і вони біля нього ставали легкі й невимушені, закомплексовані втрачали всі свої комплекси, в них просиналися спокусниці, а красуні ставали ще більшими красунями, що тільки як хват — і нічого, крім захвату. Не чоловік, а батарея могутніх флюїдів, якими він усіх бомбардував і скорив на великих і малих відстанях. Таїса, як почула, що він хоче з нею одружитися, подумала: жартує, насміхається. І спочатку зовсім не сприймала всерйоз його залицянь. Було приємно, раділа, але всерйоз не сприймала. Аж поки він подарував золотий перстень з брильянтом, тоді вона вже повірила, хоч і не до кінця. Вона й після весілля не вірила, шо вони поженилися. А як його збила п'яна машина, як його не стало, та Таїса не хотіла жити, вона хотіла піти зі світу — слідом за ним. Усе їй ночами снилося й чілрилося, що він кличе її до себе. Вона скуповувала всяке снодійне, хотіла наковтатися таблеток, заснути — й не проснутися. Всі її виговорювали, я її виговорювала, ледве виговорили. Років два жила, як у кошмарі. То почало здаватися, що не помер, живий, тільки ховається від неї, що от-от зустріне його в натовпі на вулиці. Біда з нею коїлася. До ворожок зверталася, до гадалок, до екстрасенсів, пила всяке зілля, щоб забути, а він не забувався. Потім надумала ставити йому пам'ятник на могилі на Байковому. Шукала скульптора, то їй порадили вусатого Василя, якого всі називали не Василь, а вусатий Вусиль. Він скульптор непоганий, ліпив і видатних українських діячів усяких, виготовляв пам'ятні медалі гетьманів, а ще ж і майстер по металу, й до кераміки мастак. Він спершу вимовився знайомитися з Таїсою й говорити з нею про пам'ятник, але його вмовили, щоб допоміг молодій вдові, бо ж і сам удівець зі стажем, то знає, як їй самій важко. Вмовили, вусатий Вусиль згодився, почав з глини ліпити всякі варіанти фігури Таїсиного чоловіка, а вона всі варіанти бракувала. Те їй не так, те не так. І голову повинен тримати по-іншому, і розворот плечей не той. А скульптор понурої вдачі, небалакучий: не подобається — приходь через два місяці, запропоную інший варіант. І аж тоді вже заспокоїлася Таїса. кати вусатий Вусиль виліпив таку фігуру її чоловіка, з таким виразом обличчя, як вона хотіла. Спершу з глини виліпив, а тоді відлив у металі, Таїса з ума сходила від радості, шо дуже схожий. Аж розцілувала вусатого Вусиля. У неї багато родичів у Америці, то родичі дали їй долари на мармур для пам’ятника, купили білий мармур, і скульптор у своїй майстерні на вулиці Перспективній почав обтісувати мармур, а Таїса внадилася до нього ходити, щоб він тесав під її наглядом. Він теше, а вона йому вечерю готує чи каву варить. І дійшло до того, що йому не працюється, коли її нема, тоді він дзвонить, щоб вона приходила в майстерню, бо вона для нього як муза-натхненниця. Й чим довше отак ходила Таїса до вусатого Вусиля, тим більше їй забувавєя покійний чоловік, хоч, може, з мармуру поставав усе виразніше, як живий. Жалоба з неї зійшла, вона стала схожа на себе, і сміється, й чарку п'є зі скульптором, коли той пригостить, а він після робочого дня завжди пригощався— для розрядки. Аж ось уже пам'ятник готовий, Таїса задоволена-презадоволена, бо, мабуть, краще витесати з мармуру її чоловіка було просто неможливо. Й вусатий Вусиль вдоволений своєю роботою і сам собою. Йому Таїса давно вже сподобалася, то він ще й зумисне відтягував роботу над пам'ятником, щоб вона довше до нього ходила, це він уже пізніше їй признався. Повечеряли. Таїса висповідалася якнайщиріше про своє життя, скульптор висповідався їй, і вона йому в той вечір віддалася. А посеред ночі скульптор схопився, як обпечений, бо Таїса кричала. Вона кричала й показувала пальцем: пам'ятник, пам'ятник! І вся від жаху тремтіла. Їй приснилося, що вона віддалася мармуровому пам'ятнику, переспала з покійним чоловіком. То вусатий Вуєиль закрив пам'ятник простирадлом, щоб не дивився на них, і ще мусив Таїсу на таксі відвозити додому, бо вона більше й хвилини не могла зоставатися в майстерні, всяка маячня їй ввижалася. І після цього в майстерню до вусатого Вусиля не ходила, аж поки пам'ятник відвезли на Байкове й там встановили на могилі. Потім через якийсь час вона вийшла заміж за скульптора. Тільки ніколи з ним не ходила на кладовище на могилу свого першого чоловіка, було їй чомусь дуже страшно, що той дивитиметься на них. Їй і самій було дуже страшно, що той дивиться на неї з того світу. Таїса казала мені про пам'ятник: «Дивиться й дивиться на мене, запрошує до себе, а я ще не хочу йти до нього, я ще хочу трохи пожити, а потім піду, піду, бо де ж я від нього подінуся».

… пам'ятаєш, що ти мені колись розказував про Т., як він любив жінок, просто скакав з однієї на другу. Забув — то я тобі нагадаю. Це ж у нього був один інфаркт, другий, то лікарі застерігали його від жінок, наказували берегтися, бо, мовляв, його інфаркти — від жінок, від любовних перевантажень. Після першого інфаркту він зовсім не зважав на лікарські поради, а після другого інфаркту вже побоювався, хоч і не цурався цього відьомського кодла. Справді, мабуть, у людині прагнення смерті — вроджене, власне, все у ній вроджене, й вона запрограмована як на цікавість до чужої чи до своєї смерті, так і на прагнення її. Очевидно, для Т, невситиме прагнення жінок і було тим вогнем, який його вабив, який страхав — і водночас не можна було не бажати його. Пам'ятаєш, що він тобі казав після другого інфаркту? Самі його полюбовниці казали йому, щоб не поспішав, щоб берігся, щоб вилікувався до кінця, бо все це небезпечно, коли ти ще на лікарняному режимі. Але ж йому хотілося! Й одна з них змилостивилася над ним, дозволила — і його тоді як електричним струмом пронизало. Він так тобі й сказав: моє серце й мене всього як електричним струмом пронизало. Таке в нього тоді було відчуття від жінки. Й скільки це в нього минуло часу після лікарні? А та, два роки. А він усе сміявся й сміявся, що його нічого не бере, що лікарі малокомпетентні, й не оминав жодної жінки — молода чи стара, гарна чи негарна, усіх любив, усіх жалів, усі були йому бажані… Пірнув у озеро — й не випірнув, у воді ударив його третій інфаркт… Моє серце й мене всього як електричним струмом пронизало…

… давно ви з нею бачилися, зрідка ти чув її голос по радіо, в якійсь там республіканській програмі вона виступала ведучою, — і тоді вмикав радіо голосніше, прислухаючись до її хрипкуватого, грудного голосу. Прокурені тютюном бронхи. Й, коли ви познайомилися десь на самому початку сімдесятих років, у неї вже тоді були прокурені тютюном бронхи, й тоді вона теж працювала на радіо, й тоді теж вела якусь популярну програму. Й тоді теж багато курила. Зустрічаючись з тобою, один раз чи два рази на тиждень, вона водночас зустрічалася з іншими чоловіками, й тобі про це ставало відомо від спільних знайомих, які працювали на республіканському радіо. Повертаючись із відрядження зі Львова чи з Маріуполя, де записувала на магнітофонну плівку розмову з передовими виробничниками чи переслідуваними новаторами, вона дивилася на тебе якимись журливо-безмежними очима, сповненими жалісливої провини, й ти знав, що не тільки дні при сонці, а й ночі при місяці вона бурхливо провела там з якимось передовим виробничником чи переслідуваним новатором, вони там щиро сповідалися одне одному, й не тільки сповідалися, ти знав її ці щирі сповіді, — й тепер вона, курячи цигарку та дрібно сьорбаючи каву, жалібно-провинно застерігала тебе від підозр, бо нічого там у неї у Львові чи в Маріуполі не було й не могло бути, що вона там пам'ятала тебе й хотіла якомога швидше повернутися до тебе у Київ. А ти не наполягав на підозрах, ти слухав терпляче й не без якоїсь своєї дражливої винуватості, що змушений вислуховувати її виправдання, скільки вже було цих поїздок, цих виправдань, цих томливих з'ясувань стосунків, і ти не переставав дивуватися з цієї особливості жіночого єства — постійно зраджувати й постійно виправдовувати свої зради, відмовляючись від них так, наче їх насправді не було, а ти, саме ти винуватий, бо смієш підозрювати, ах, як ти смієш підозрювати, значить, ти і є нечистоплотний, ти і є зрадливий у ставленні до неї! Нітячись, ти починав її заспокон1вати, авжеж, у тебе нема ніяких підозр, авжеж, вона справді квапилася швидше приїхати до тебе в Київ, ви начебто мирилися, але між вами однаково зоставалася прозора, добре відчутна стіна. Й ще — оця винуватість за свої підозри… Потім ви тривалий час не бачилися — вона поїхала проводити літню відпустку до сестри під Москву, в Чорноголовку, де центр ядерних фізиків. Там сестра, будучи замужем за ядерним фізиком, висватала її заміж за ядерного фізика Рахліса, й тепер вона розривалася в поїздках між Києвом і Москвою, між Москвою і Києвом, зрідка дзвонила по телефону, вона пожаліла талановитого ядерного фізика Рахліса, в нього трагедія, молодою померла дружина, зосталася малолітня дочка, хтось же повинен йому допомогти виростити дочку, а в дочки епілепсія, таке горе, то їм ще допомагає московська старенька тітка Рахліса, але тітка зовсім старенька, то скільки вона може допомогти. Але в той шалений рік вона так і не вийшла заміж за талановитого фізика Рахліса, епілептичну малолітню дочку доглядала московська старенька тітка, тепер ти частіше чув по радіо знайомий глухуватий голос з хрипами в бронхах, аж поки ви зустрілися за цигарками й кавою, й вона знову курила весь час, дрібно сьорбаючи каву, й дивилася безмежно-журливими очима, трохи винуватими, але й не зовсім винуватими, а жертовно-мученицькими, глибоко-страдницькими, ви говорили про всякі київські дрібниці, й аж перегодя вона сказала, що зовсім не збиралася заміж за талановитого ядерного фізика Рахліса, що його старенька московська тітка не така вже й старенька, що вони вдвох доглядали малолітню епілептичну дочку, бо хтось же мусив змилостивитися й допомогти нещасному чоловікові в його трагедії, і ти не заперечував, терпляче слухав, так, хтось мусив допомогти, жалко дитину з її невиліковною хворобою, і ти відчував свою винуватість, що начебто маєш якісь претензії до неї, хоч які тут можуть бути претензії, коли йдеться про тяжке горе і про звичайне людське милосердя!.. Й ви знову зустрічалися один раз чи два рази на тиждень, ядерний фізик Рахліс усе далі відступав у тінь. Як через якогось півроку вона подзвонила й сказала, що виходить заміж за хірурга, за головного лікаря однієї з київських лікарень на Солом'янці — саме тієї лікарні, де вона торік провела два тижні на обстеженні, а ти ні разу й не навідався. Що головний лікар її любить, полюбив ще за торішнього обстеження, що от вони випадково зустрілися на площі Космонавтів — і він мало не з першої фрази признався в своєму почутті, а любов у наш час така рідкість, така рідкість, люди розучилися любити, люди не хочуть любити, люди не вміють любити навіть самих себе, а їй нічого остерігатися, вона жінка зріла і з досвідом, знає, що чоловікові потрібно від жінки, і в неї є чим обдарувати свого закоханого хірурга, й вона обдарує, ти ж бо добре знаєш, як вона вміє, а з тобою вона мало що втрачає, бо саме цей її дар обдаровувати чоловіків ти ніколи в ній не шанував, не розумів і навіть осуджував! І зона пішла заміж за хірурга, й ви не спілкувалися, ото хіба шо ти чув її хрипкуватий голос по радіо, аж десь років через чотири задзвенів у квартирі телефон, і ти почув цей глухий голос у телефонній трубці біля вуха, чи ти впізнаєш мене, ага, впізнаєш, а я думала, що ти не захочеш мене впізнати, було б дуже жаль, що ти забуваєш старих друзів, але ти не забув, ти мало змінився, і як добре, що ти залишився такий самий, як колись. А в неї горе, вона пережила своє велике горе, в неї помер чоловік, ти ж пам'ятаєш, я тобі казала, хірург Вовка, головний лікар на Солом'янці, то його не стало, весь медичний персонал плакав, його дуже любили, бо він був і спеціаліст, і справедлива людина, такі рідкість — і такі ще й помирають першими. Шкода, що ви були незнайомі, ви б дуже сподобалися один одному, але тепер пізно про це говорити, Вовку не вернеш, сира земля йому пухом. Давай з тобою зустрінемося, поговоримо, у нас є що згадати, — згадаємо… І ось вона знову курить цигарку і сьорбає каву, очі її безмежно-жалібні, страдницько-мученицькі, шоколадної барви шкіра на обличчі зів'яла, шкіра на шиї померхла, й ви знову говорите про якісь київські дрібниці, наче у вас не було в зустрічах перерви в чотири роки, цієї прірви часу, яку ви й не відчуваєте прірвою, й тобі жаль цю жінку, й самого себе в її присутності жаль, хоч сам себе ти ніколи не жалієш, і вона усміхається кволим усміхом, який тобі мимоволі хочеться порівняти з квітнево-блідим усміхом студеної весни чи з листопадовоблідим усміхом студеної осені, й ти мимоволі вдячний цій жінці за те, що спізнав її саме такою, й ти дякуєш, спасибі тобі, спасибі, а вона дивується — за віщо ти дякуєш, нема за віщо дякувати, не дякуй, а самій тривожно-цікаво й тривожно-приємно, що ти дякуєш, що ти начебто втратив контроль над собою і схожий на того, двадцятирічної давності, коли таки справді втрачав контроль над собою й вона втрачала… Знову зникає, зникає на півроку, й тобі невідомо, що з нею відбувається, але ж щось неодмінно відбувається, як раптом дзвінок по телефону, у її голосі тривога, вона хоче негайно зустрітися з тобою, й ви зустрічаєтеся в парку Слави, йдете до церкви Спаса на Берестові, й вона допитується, чи це правда, чи це правда, що ти одружуєшся. Здається, їй твоя відповідь не потрібна, вона твою відповідь знає наперед, і вона просить тебе не одружуватися, не одружуватися, не одружуватися, бо вона добре знає тебе, ніяка жінка не принесе тобі щастя, а тільки ти єдиний їй і потрібен. І це ти повинен зрозуміти нарешті, а вона зрозуміла, й ще не пізно, у вас є час, треба отямитися. Й вона впаде перед тобою на коліна, аби ти змінив своє рішення— й одружився не на комусь, а на ній… Ви повільно ходили довкола церкви Спаса на Берестові, ти вкотре перечитував пам'ятну дошку з написом, що церква є усипальницею князя Юрія Довгорукого, сина князя Володимира Мономаха, похованого тут у 1157 році, й тобі вкотре було жаль цю жінку — таку, якою вона є, якою вона була завжди, й ти нітрохи не жалкував, що вже не зміниш свого рішення, що все відбуватиметься так, як відбувається, й ти чомусь був знову вдячний їй за те, що вона кинула справи в радіокомітеті й прибігла сюди, в Лавру, сподіваючись щось змінити, хоч уже нічогісінько не можна змінити, й тільки як вона не здатна зрозуміти, що пізно? Й ще вдячний був за те, що, по суті, ви вдвох прожили зо два десятки плутаних років, і ці плутані роки не могли бути іншими, бо так на роду написано, такий фатум… І ще минуло кілька років без зустрічей, ото хіба що лунав зрідка для тебе хрипкуватий голос по радіо у якійсь черговій популярній передачі, цей голос лунав близько, водночас зостаючись десь далеко, віддаляючись усе далі у безвість, — як раптом ви зустрілися випадково на площі Незалежності, біля фонтанів, що били вгору сонячними струменями, поміж молодих фотографів у джинсових костюмах, які закликали киян і гостей міста Києва фотографуватися на спомин про столицю саме в них, і ви засміялися радісно від невимушеної цієї зустрічі, подалися в поблизьке кафе з металевим ажурним ліхтарем на вході, замовили тут по чашечці кави й розмовляли. Обличчя її ще більше зів'яло, та розумні співчутливі очі світилися нев'янучим страдницьки-мученицьким почуттям. Як завжди, ви знову говорили про якісь київські дрібниці, наче тільки вчора чи позавчора обірвали свою нескінченну розмову, наче за вами не розверзлася ще глибша прірва буття-небуття. І тобі були дорогі і її голос, і розмови, і вираз її обличчя, і ти вже наперед здогадувався, що вона ще скаже, що між вами відбудеться в майбутньому. Ви не згадували про вашу останню зустріч біля церкви Спаса на Берестові, хоч тобі ця зустріч бачилася всі ці останні роки, ви чомусь обоє уникали говорити про справи особисті, хоч раніше завжди говорили про особисті справи, й раптом вона замовкла, приглядаючись до тебе, усміхаючись своїм квітнево-блідим усміхом холодної весни чи то листопадовоблідим усміхом студеної осені, й раптом сказала, що завжди любили тільки тебе одного. І щоб ти зовсім не думав, що вони будь-коли любили будь-кого іншого. І ще до зустрічі з тобою, ще не знаючи тебе, вона мріяла про зустріч з тобою. І її перший чоловік був лише прелюдією до зустрічі з тобою. Увертюрою, пожартував ти. Але вона зовсім не захотіла прийняти твого жарту, попросила не жартувати, бо ти нічого не розумієш, а коли б розумів, то не став би говорити про якусь увертюру. Йдучи до інших, насправді вона ніколи не покидала тебе, то в інших чоловіках вона шукала тебе, то в інших зона розчаровувалась, бо в них не знаходила тебе, а в тобі ніколи не розчаровувалася, у тобі шукала тебе — і більше нікого, й дуже шкода, що ти ніколи не хотів цього розуміти, що ти кепкував, що ти не цінував її почуття, та й, коли подумати, не цінуючи її почуття, ти не цінував самого себе. А вона любила тільки тебе одного, більше нікого, й чи ти задумувався коли-небудь над тим, що жінка все своє життя любить одного чоловіка? Вона любить лише одного чоловіка, вона шукає лише одного чоловіка — й не знаходить, і в цьому її трагедія, її споконвічна трагедія. І так само чоловік любить лише одну жінку, все його земне буття — це пошуки лише однієї жінки, яка б його задовольнила розумово й статево повністю, він шукає — й розчаровується, шукає — й розчаровується, бо все не те, не те. Правда ж, не те? І в тебе знову не те, й вона добре знає, що в тебе знову не те. Бо ти знайшов її — і не зрозумів, що нарешті знайшов її, що в інших віднині ти шукатимеш тільки її, але ні в кому не знайдеш, бо не зумів її роздивитися, ех ти, дурник у літах, а вона ж стоїть ось перед тобою, надивляйся, поки стоїть, бо зараз піде, — й вона, поцілувавши тебе в щоку, справді пішла з тісного кафе, не оглядаючись, пішла, ти вийшов надвір під ажурний металевий ліхтар на вході, гірко дивився їй услід, не сумніваючись, що почув якусь дивну правду, яку повинен освоїти, й не зовсім уже будучи впевненим у тому, що вам знову колись удасться отак зустрітися бодай випадково.

… як Леру згвалтували, то чоловік від неї пішов жити до своєї матері. А хіба вона винувата, що її згвалтували? Це як кому повезе — і як кому не повезе. Це якби в них з гвалтівником вийшло по обоюдному согласію, тоді можеш своїй Лері і морду набити, бо вона твоя законна жінка, і йти собі до матері чи під три вітри, а коли вони з гвалтівником не домовлялися, то чого ти свій норов показуєш, до матері тікаєш? Подумаєш, чистоплюй який! А якби гвалтівник Леру згвалтував, а вона тихенько прийшла додому, тихенько помилася у ванні й тихенько лягла під тебе, то тобі добре було б, ти б радів, що нічого не знаєш? А може, вона про тебе думала, коли гвалтівник її гвалтував? А чого в тебе таке серце кам’яне, що не почуло, як її гвалтують? Ага, телевізор дивився, футбол, а не пішов зустрічати свою жінку з роботи, а її гастроном зачиняється пізно, а ще потім поки поприбирали за прилавками — глупа ніч, а глупою ніччю ото добиратися додому… Чоловік подумав про це? Коли-небудь подумав? Звик, що жінка в мороз чи в дощ після роботи, як положено, приб’ється додому, ляже в постіль, як положено, а він у неї одержить, як положено, та й відвернеться до стіни й захропе. Як положено. Як подумати, сам і винуватий, що твою жінку згвалтували, сам допустив. Бо якби той гвалтівник знав, що в цієї жінки є чоловік, що чоловік ніколи не дасть її в обиду, то він хіба кинувся б її гвалтувати? Я б отаких байдужих чоловіків саджала в суд на одну лавку з гвалтівниками, хай би їх обох судили, бо обоє винуваті, а ще б потім послала в одну тюрму та в одну камеру, хай би там добре познайомилися. Ха, та коли вас порівняти, може, той гвалтівник не такий і страшний, ти страшніший за нього, то годилося б тобі навіть більше дати. Ага, як премію. Може, тому гвалтівникові трапилася вдома отака сама холодна жінка, як оце ти холодний чоловік, то він із свого важкого життя й мусив іти вночі на полювання, а тут і трапилася твоя жінка, бо ти ж у своєї жінки не хазяїн. Але це я дуже розговорилася, ви мене, бабу, смикайте за язик, щоб язик за мною, а не я за язиком. Я вам кажу те, що говорили жінки в нашому дворі, коли все це почули. А Лера для всіх стала — як Зоя Космодем’янська, навіть для дітей. Діло навіть не в тому, що гвалтівник її згвалтував. А діло в тому, що, поки вночі дійшли від гастроному до будинку, він згвалтував її шість разів. Шість разів! А Лера з гонором, комизлива, з неї завжди всі насміхалися за її гонор. То вона й своєму гвалтівнику надумала показувати гонор, наче йому від неї потрібен гонор, а не щось інше. І тільки вона йому свій гонор, а він їй свій ніж. Показує ніж і приставляє до тіла. Вона й злякалася ножа. Потім, як тільки вона знов закомизиться, він їй знову показує ножа. І так він шість разів з ножем до неї приставав, мало не під кожним кущиком, бо від гастроному до будинку не така й довга дорога. Жінки в дворі зачепилися за того ножа: о, ножа злякалась, ножа злякалася. Особливо ж Муся, є в нас така, на меблевій фабриці робить, без чоловіка, ми її Піночетом називаємо, бо вона завжди свариться на своє начальство на фабриці, та й скрізь: немає на вас Піночета, він би швидко порядок навів. То Муся-Піночет найбільше заходилася: ніж не винуватий, гвалтівник не винуватий, а винувата сама Лерка, бо якби не захотіла, то не дала б, то ніж вирвала б. Я, каже Муся-Піночет, ніякого б гвалтівника не злякалася. То їй сказала там одна, є в нас така язиката, як і я. Що ніхто б тебе, Мусю, не став гвалтувати, бо в тебе морда страшна, так що не розписуйся за інших. То Муся засміялася, далі заплакала, потім сміється й плаче — одне. Відважна яка, надумала гвалтівника захищати. Але що ти з неї візьмеш, коли чоловіка нема, тут можна добалакатися. А Лера сказала, що завтра суд, завтра судитимуть гвалтівника. Питаємо в неї, як ти завтра вдягнешся на суд. А вона питає, як їй одягтися. Та по-всякому вдягнутися можна, кажемо, й так, як на весілля, й так, як на похорон. Лера вже відійшла душею, не така настрахопуджена, то ніякого гвалтівника не лає, а тільки себе: от дурна я, дурна, я ж могла в той день і раніше звільнитися з роботи, й не казати чоловікові за гвалтівника, бо з ким лиха не буває, а я ж розказала, значить, сама й винувата, що чоловік мене кинув. Ось такої заспівала. Та назад хіба повернеш, якщо сталося, а суд хіба відміниш? Е-е, кожне хитре заднім розумом, але ж і того заднього розуму не так багато. Лера одяглася на суд, як на свято, я бачила у вікно, як вона йшла, а суд від нашого будинку недалеко, то вона ще до засідання задовго подалася, хоч засідання було на дванадцяту. А чи не піти й самій, думаю, та подивитися, з якого це дива Лера на суд вирядилася, наче заміж зібралася. Мала б іти, як на похорон, а вона… Тут, бачу, Лера попід моє вікно біжить назад. Чого це назад біжить, невже суд відмінили? Знову бачу Леру, о, вже не в святковому одязі, а в буденному. Що ж мені, думаю, одягнути, бо самій кортить піти на суд подивитися, не часто ж твої сусіди судяться. А тут — Лера знов назал біжить. Я перехрестилася: таки відмінили суд, а я вже хотіла вийти на люди. Коли сусідка — шасть попід вікно, я аж у раму висунулася: скинула з себе все буденне, а нацупила святкове, наче їй не суд, а весілля. То вже коли ти, думаю, вирядилася, мені сам Господь велів вирядитися, бо ж не повісткою на суд покликали, а сама йду. Й вирядилася. І радію, що зробила манікюр ще за тиждень і завивку накрутила в Києві, наче згадала, що подамся на суд. І в голові сидить цвяхом: чого вона вирядилася? Для суддів чи для гвалтівника? Цікаво — аж страх, що то за гвалтівник такий? Подалася в суд, знайшла їхню цю контору, де судять, і сіла на стільці ззаду. Бачу Лерку в нарядах, бачу всяких суддів, старенькі вже, нецікаві, та я й знала, що наші і старенькі, але чомусь думалося, що з Києва приїдуть, раз таке діло. А ген і гвалтівиика побачила. По ньому не скажеш, що гвалтівник. Якби на вулиці зустріла, то не подумала б. І не злякалася, нема чого боятися. Штанці на ньому обстріпані, пщжачок обстріпаний, він весь якийсь обстріпаний, миршавенький, що хочеться підійти до нього й пожаліти. Хіба що на лиці довгий ніс, як у Гоголя, ото все. Так мені стало нецікаво, як побачила, але вже не піду, раз прийшла. Й оце Лера злякалася його ножа? Стільки разів злякалася його ножа? Бреше. Мабуть, зовсім не злякалася його ножа. І я б не злякалася, бо чого там боятися. По ньому абсолютно не видно, що там є чогось боятися. Я вже не така дурна, щоб за свій вік не знати, кого боятися. Буває, побачу мужика, то справді стає страшно, є чого боятися, хотіла б тікати, але ноги віднімаються, та й чого, питається, тікати, коли ніхто за тобою не женеться. А тут Муся-Піночет боком-боком протискується в суд, сідає біля мене, шепоче: «Ой, який страшний!» — «Хто?» — «А той гвалтівник». — «Може, суддя страшний, бо з нього вже порох сиплеться, такий вітхий». — «Гвалтівник страшний!» — «А що ж у нього таке страшне?» — «Все страшне!» — «Ага, бо тобі все страшне. Й чого ти прийшла, коли тут нема на що й подивитися?» — «А ти чого прийшла?» — «Бо я прийшла та й прийшла, а ти чого прийшла?» — «А вони всі чого поприходили?» — питає Муся-Піночет і показує на всіх жінок, що позбиралися в суді. Я тільки тоді роздивилася, що самі жінки позбиралися, і щоб зовсім були молоденькі, то ні, й підтоптаних нема, а тільки такого віку, як я та Муся-Піночет. Питаю, чого ж це вони позбиралися, бо ми — Лерчині сусідки, ясно, а вони ж усі ніякі не сусідки. «А їм хіба не цікаво?» — питає Муся-Піночет. «А що їм цікаво?» — «А те саме цікаво, що й тобі цікаво, що й мені цікаво». — «А що тобі цікаво?» — «А мені цікаво, що є такі чоловіки». — «Та це ж не чоловік, а гвалтівник». — «А хіба гвалгівник — не чоловік? Ось мені й цікаво, що є такі чоловіки. Аж шість разів!» — «Так то ж під ножем!» — «Ну й що, як під ножем? Та я сама б із ножем пішла, як засвербить, але хто мого ножа послухає». — «Послухай, Мусю, що ти верзеш?» — «Верзеш, верзеш! А ти що верзеш? І ти ж прибігла подивитися на справжнього чоловіка. Бо хіба в тебе чоловік, хоч і маєш чоловіка? Нап'ється горілки — й спить». — «Я знаю, що ти сама йому на шию вішалася, але він і не дивиться в твою сторону, хіба кажу неправду?» — «Правда, не дивиться, а відвертається, бо в нього немає з чим дивитися, він із ножем нікуди не піде, хоч ти йому десять ножів поклади в кишеню. А це чоловік! Аж шість разів, під кожним кущем. І тобі цікаво, й мені цікаво, й усім цікаво! А Лерка ж дурна чи в дурного зимувалася. А може, й не дурна, раз так вирядилася на суд. Це ж так пощастило жінці! Й за своє щастя — судити? Сама зосталася, сама, ще невідомо, чи до неї повернеться її чоловік, та й у нього немає з чим повертатися, бо теперішні чоловіки всі однакові. Ще Лера пожаліє, ще сама ходитиме поночі, аби хто-небудь згвалтував, але де вже той охотник знайдеться на неї? Шість разів! Ще пожаліє й заплаче, але хто зжалиться над її сльозами, як от вона над своїм гвалтівником не зжалилася, ще згадає своє щастя, бо такого більше не матиме…»

…Олька просипається, поволі-поволі розплющує очі, дивиться — й зразу ж злякано знову заплющується. Так вона мені колись розказувала, а я запам'ятала, бо такі речі чомусь самі запам'ятовуються. Заплющилася, лежить, прислухається і згадує. І геть нічогісінько не може згадати, провал у пам'яті. Розумієш, нічогісінько в пам'яті нема. Помацала пальцями — лежить на теплому піску. Чує, водою пахне, якісь голоси. То вона поволі-поволі знову давай розплющуватися — якесь озеро блищить на сонці, велике озеро, ліс кругом озера, в озері купаються якісь люди, галасують. Як вона тут опинилася — хоч убий не здатна пригадати, Може, думає, це не озеро, а Дніпро в Києві, але якийсь дивний ліс. Може, це Гідропарк? Ні, не Гідропарк. Може, Пуща-Водиця? Схоже. Як подумала про Пущу-Водицю, то на душі трохи полегшало, значить, недовго звідси доведеться добиратися додому, до Києва. Тільки як вона опинилася в Пущі-Водиці? Хоч стріляй — не може згадати.

І зовсім це не Пуща-Водиця, а таки якесь озеро в лісі, берези та хвоя, надувні човни, машини, поміж кущів намети. Олька звелася, помацала пісок, а одягу нема, де ж подівся, хто міг забрати? Роздивляється — нема її одягу. Та й не пам’ятає, в чому була зодягнута. Думає, залізу в воду, покупаюся, прополощу мізки, щось згадаю. Залізла в воду, покупалася, освіжилася, але мізки так і не освіжилися, в мізках туман і провал у пам’яті. Вилізла з озера, хоч і боялася вилазити, обережно приглядається до людей, бо хоче когось упізнати зі своїх знайомих, але нікогісінько не впізнає, нема знайомих. Та де ж це вона, та що з нею? Може, сон? Може, на тому світі? Пройшла в один бік берегом, пройшла в другий бік… Щось уже почала згадувати, але так смутно, наче кіно в голові крутилося, й де те кіно взялося в її голові? Якесь кафе, зайшла в кафе. Хотіла взяти бодай склянку чаю, але ж грошей ні копійки нема. Хтось грає у бадмінтон біля кафе, трохи далі грають у волейбол. Куди йти? А що в кого питати? Й тут якась борода кидається до неї, борода в сомбреро, на шиї у бороди висить медальйон. Облапив Ольку, цілує, а вона дуже не любить, коли на неї нахрапом навалюються, — і кулаками в груди, аж він упав. «Хто такий? — «А ти хто така?» — «Ні, хто ти такий?» — «А ти забула?» — «Що забула?» — «Хто я такий?» — «Забула!» — «Ти ж моя герла!» — «Я твоя герла? Ти здурів! Я тебе ніколи не бачила, вперше бачу. Не дури й не приставай. Де ти взявся?» — «А де ти взялася?» — «Я знаю, де я взялася». — «Справді не пам’ятаєш?» — «Не пам’ятаю й не приставай». — «У тебе досі чортики в голові?» — «Чортики, а тобі що?» — «А де твоє барахло, ти знаєш?» — «А де моє барахло?» — «Ходімо!..» Борода в сомбреро хотіла взяти Ольку за руку, а вона як гаркнула щось на нього. Прийшли до якогось намету між ялинок. «Ти ночувала ось тут». — «Я ночувала тут? А де мої речі?» — «Ось твої речі.— Борода залізла в намет, щось дістала там, Олька дивиться — її плаття, її туфлі, куртка, сумка. — Твої речі?» «Мої речі. Як вони тут опинилися?» — «А ти не пам’ятаєш?» — «Що не пам’ятаєш, що не пам’ятаєш? Я тебе питаю, як усе це тут опинилося?» — «Ти сама залишила». — «Я залишила?» — «Ти ночувала тут — і залишила». — «Я ночувала тут? З ким?» — «Зі мною. З нами. Ти забула?» — «А що я мала забути?» — «Все забула? Як ми з тобою в Києві познайомилися в кафе «Хрещатик»?» — «З тобою познайомилися? Хіба ми знайомі? Я з тобою не знайома». — «Ти ж Олька?» — «Олька, а ти звідки знаєш, хто тобі сказав?» — «Ти мені сказала. То вже трохи відіспалася? Залазь у намет, ще поспи». — «Я за Києвом?» — «За Києвом. Не пам’ятаєш?» — «А ти хто?» — «Я Ігор». «Ігор? Який Ігор?» — «Такий Ігор». — «Ти з Києва?» — «З Києва». — «А намет чий?» — «Тут мої друзі, відпочивають. Ти їм дуже сподобалася вчора, вони всі вчора без штанів лазили, така ти була хороша». — «Хто ти такий?» — «Твій київський знайомий Ігор. Ти ж хочеш за мене вийти заміж, забула?» — «За тебе заміж?» — «За мене, ще договорилися жити в моєї мами». — «В твоєї мами? Ага, ага, ага!» Олька бачила, що цей Ігор — чи не Ігор — щось знає, але думала, що дурить. Схопила манаття — й гайда. Заглянула в сумочку — гроші і паспорт на місці. Тут хтось їй кидається на шию, дивиться — дядько, схожий на актора Ступку, в самих плавках, спінінг у руках: «Привіт, Олько!» — «Привіт, а ти хто такий?» — «А ти забула, як ти мене вчора називала?» — «А як називала?» — «Сексуальний збоченець». — «Ти сексуальний збоченець? Я тебе так називала? А звідки я знаю, що ти сексуальний збоченець?» — «Тобі не сподобалося?» — «Що не сподобалося?» — «Те, що я сексуальний збоченець?» — «Не сподобалось!» — «А вчора тобі подобалося». — «Слухай, де ти взявся? Де я опинилася?» — «Ти вчора приїхала». — «На чому приїхала?» — «На таксі». — «З ким приїхала?» — «З одним чмуром у сомбреро, він мені вчора пропив тебе». — «Мене? Пропив тобі? Чмур у сомбреро?» — «Ти всім учора так сподобалася. Всі так балділи від тебе. Ти балдьожна. Ти знаєш, яка ти балдьожна?» — «Я знаю, яка я балдьожна». — «І я балдьожний, правда?» — «Правда, і ти балдьожний». — «Але чого ти бігаєш від одного до другого так швидко? Так швидко, га? Я тільки пристроївся, а ти втекла». — «Що ти мелеш?» — «Я не мелю, ходімо до мене». І дядько, схожий на актора Ступку, схопив Ольку за руку, але вона вирвалася. Бачить, до озера веде якась дорога поміж дерев, і вона подалася через ліс. Якщо вона сюди справді приїхала на таксі, то дорога виведе: А тут якась машина доганяє. Олька проголосувала, й машина її взяла. «Скільки до Києва кілометрів?». — «Багато», — сказав шофер. «А скільки?» — «Сімдесят». — «Сімдесят? А я думала, що більше. Ви до Києва». — «До Києва». — «Довезете?» — «Вас довезу. Хіба ви не забули, як ми з вами вчора познайомилися?» — «Де?» — «Біля озера». — «Ми з вами знайомі?» — «Знайомі, ще й у Києві повинні зустрічатися з вами». — «Де з стрітися?» — «Ось за цією адресою, ви мені дали адресу». дав Ольці папірця. Олька подивилася — її рукою написано її домашню адресу, її домашній телефон. питає: '«Де це ви взяли?» — «Ви ж і дали. Ви Олька, ми з вами вчора познайомилися, а я В'ячеслав Данилович». А на задньому сидінні сиділа якась жінка, все мовчала, скреготала зубами, а потім як закричить: «Ану, зупини машину, ану, висаджуй цю лярву. Це ви вчора договорилися з нею, що сьогодні зустрінетеся в лісі? Тепер я знаю, чого ти хотів сам їхати до Києва, а я силою напросилася їхати з тобою. І тобі треба ця наркоманка? Вона вчора накололася наркотиками, напилася горілки — й ходила на голові, й ви усі коло неї ходили на голові, а я терпіла, терпіла й скільки мені ще терпіти? Вона вчора лика не в'язала, світу Божого не впізнавала, а їй усе підливали. Їдь із нею хоч до дідька в зуби, а мене випусти, я вже сама якось доберуся до Києва!» Той В'ячеслав Данилович зупинив машину, Олька сама вискочила на дорогу, хряснула дверцятами: «Їдьте!». Й машина поїхала. Й тільки тоді почало до Ольки все доходити, почала розуміти, як вона вчора ще в Києві накололася та напилася, а це ж останнє діло для наркоманів, — і наколотися, і напитися, вони зневажають алкашів, самі себе вважають мало не благородними порівняно з алкашами, алкаші для них — це люмпен. Олька нічого не пам'ятала, що вчора було, тільки одне — справді, учора наче в Києві знайомилася в кафе «Хрешатик» з отим Ігорем у сомбреро. Ну, з Ігорем чи не з Ігорем, а в кафе заходила — це точно. А далі — провалля в пам'яті, уже нікого й нічого не пам'ятала… Ось так вона тоді проснулася біля озера за сімдесят кілометрів від Києва. А як добиралася назад? Хтось підвіз на попутній машині, тільки вона зі страхом дивилася на шофера: а раптом скаже, що вчора в них уночі теж там щось було? И раділа, що ніхто з отих, що біля озера, їй так і не подзвонив, навіть В'ячеслав Данилович не подзвонив, хоч він їй навіть сподобався, ось тільки жінка дуже клята, а потім їй почало здаватися, що ні до якого озера не їздила, біля озера посеред білого дня не просипалася, що то в неї все наркотично-алкоголічна маячня.

… його старший брат робив тоді в Києві в енкаведе, мав там кликуху Жайворонок, і він розстрілював і засуджених, і не засуджених. Кажуть, що це саме він розстріляв письменника Григорія Косинку, комусь похвастався тоді Жайворонок, от і знають. Але я так думаю, що все-таки похвастався не Жайворонок, бо чого йому хвастатися саме письменником, коли він стріляв без числа та без ліку — що тобі письменники, що тобі воєнні, агрономи, бухгалтери чи зоотехніки, а похвалився його молодший брат. Авжеж, почув від Жайворонка — й похвалився, бо ж йому було солодко на душі. Солодко на душі, що він брат отого самого Жайворонка. Отого самого Жайворонка, який у підвалах енкаведе пострілом у потилицю вбив самого Григорія Косинку, вдатного українського письменника. Й хоч цей молодший брат не служив у енкаведе, але ж він нічим не відрізнявся від старшого брата, одна кров, то міг би служити там само й міг би так само будь-кого розстрілювати в потилицю, міг би так само вбити й письменника Григорія Косинку. То ми не дуже відрізняли молодшого брата від старшого брата, обидва були для нас однаково страшні, й нам здавалося, що то вони обоє і вбили, що молодший брат теж убивав. Може, я щось дурне кажу, але так здавалося. То цьому молодшому братові дали квартиру неподалік від театру імені Івана Франка, на вулиці Марії Заньковецької. А моя квартира була над його квартирою, у нього з балконом — і в мене з балконом, і інші балкони виходили на вулицю, якраз над верхами лип і каштанів, неподалік від аптеки. Якось моя жінка вночі як закричить, я схопився, чого ти кричиш? А вона блідіша смерті. Хоче сказати щось — і не може, тільки труситься біля серванта, аж труситься сервант. Я дурію, що вона дуріє, а їй спереляку заціпило. Там, показує рукою на балкон, там. Що там? Я на балкон, дивлюся — ніде нічого, подивився на вулицю направо-наліво, подивився на будинки навпроти — в вікнах не світиться, тихо. Я до жінки, питаю, де там, що там, а вона шепоче: — Не ходи! — Куди не ходити? — На балкон. — Та я ж був на балконі, що там ти побачила, бо я не побачив? — Ой не ходи, я тебе молю і умоляю, бо ти підеш, а потім з нами з обома таке зроблять, що краще не ходи. — Що ж там ти побачила? — У сусіда, поверхом нижче, на балконі… Мені серце схопило, болить, я тебе не будила, вийшла подихати на балкон. Я й не хотіла дивитися вниз, я ніколи вниз не дивлюся, боронь Боже, а якось воно само подивилось. Я й не роздивилася до пуття, страшно. Може, то сусід, може, то сам Жайворонок, там не розбереш, що таке робиться. — Що ж там робиться, що ти роздивилась на їхньому балконі? — Я не роздивилася, не розібрала, але ти не ходи, бо ж невідомо, що там робиться, а потім нам якесь діло пришиють. — Моя жінка всього боїться, я тихцем на балкон, заглядаю униз, перехиляюся, що там на нижньому балконі? Щось ворушиться, наче п’яний упав і не може звестися, чи двоє п’яних ніяк не зведуться поміж вазонів, бо там весь балкон заставлений вазонами квітів. І щось біліє, наче голе тіло. Видно погано, бо ліхтарі не світять, і місяць не світить, за хмарами зірки поховалися. А потім таки роздивився, що голий чоловік без штанів і сорочки, — спина гола, ноги теж голі, ворушиться лиса голова, а біля лисої голови ще якась голова з довгими косами. Я все зрозумів і вернувся в кімнату, зачинив двері на балкон і наказав жінці лягати й заспокоїтись. — А ти що побачив? — Та важко розібрати. — А що ти розібрав? — Та наче спить на балконі сусід наш, а може, його брат Жайворонок, дідько їх знає, бо обоє лисі. Тепер літо, вночі тепло й парко, а вони люди з села, звикли в жнива спати надворі під грушею чи в клуні, ось за сільською звичкою хтось з них спить на балконі так, наче він у селі. Бо важко в таку ніч спати в ліжку, у задушливій кімнаті… — Я ще й радів тоді з жінки, що вона дивилася й не роздивилася, бо на її хворе серце ще тільки такого не було! І в ту ніч, і пізніше все мені думалося: то сусід поверхом нижче лежав з якоюсь жінкою на балконі чи його старший брат Жайворонок, який часто приходить до нього в гості? Й чи не помітили там унизу, що на них дивляться згори?.. Після того як жінка засне, щось мене часто будило вночі. Тихесенько зведуся, тихесенько вийду на балкон, спершу оглядаюся на всі сторони, а тоді вже перехиляюся вниз, що там, унизу? Всякого довелося там набачитися, а мене звідти ніхто ні разу не побачив, бо їм було не до мене, бо в них було своє діло. Й спершу мене мучило, хто там — наш нижній сусід чи його брат енкаведист Жайворонок? Ніяк не міг роздивитися, а вже потім таки роздивився, що вони там обидва бувають на балконі — то один, то другий, по черзі, і все з тією самою товстою брюнеткою, грудастою та задастою. їй, видно, одного брата було мало, то вона двох приймала. Я потім її упізнав на вокзалі, вона білети продавала на поїзди, а я їхав до родичів у Шепетівку, то я так і витріщився на неї, вона в вікні не вміщалася, така широка, та дідько з нею, я швидко втік від неї, щоб не запам’ятала. А якби запам’ятала, а якби розказала, а якби брати впізнали мене й розгадали? Й ще там кілька жінок вони водили на балкон, одна дуже стогнала, то я звечора завжди щільно зачиняв свої двері на балкон, щоб моя дружина не чула, щоб не злякалася, а в неї ж серце. Ото я так мучився тоді через свого сусіда, страху набрався. І що тоді жінку мою повело на балкон, що вона подивилася — й побачила? Серце. А що мене тоді повело? Не тільки тоді, а й пізніше водило часто, бо не міг я втриматися від інтересу. Інтерес мене водив і водив. Ох і набачився, ох і надивився1 А заодно страху звідав за оте побачене. Бо коли хтось довідається, що я їхній свідок? Або я з власною жінкою посварюся — й моя жінка видасть, що піддивлявся я за ними з балкона, бо ж не могла вона не бачити, що я піддивляюся, бо не могла вона не знати, що там на їхньому балконі робиться. Еге ж, я знаю, а вона не знає! Й чого ото їх обох уночі тягло з кімнати на балкон, на свіже повітря? Та хай би вони тоді хоч весь Київ перетовкли в себе на квартирі, тільки той Київ з широкою задницею і великими грудьми не водили на балкон та не товкли перед моїми очима. Авжеж, якби не на балконі, а в квартирі, то крізь підлогу я б не роздивився. Ось як подумати — що тільки за камінними стінами в місті відбувається, але ніхто не бачить, то наче й не відбувається. Вони, вони, брати, винуваті в усьому, а насамперед — у моєму страхові, що я такі секрети знав про них. І мене могли б повести в оті підземні каземати, й мене могли там розстріляти, як ворога народу, а я ворогом народу не був ніколи, я стриматися не міг — підглядав, як на балконі, по черзі, з різними жінками, а найчастіше з отією задастою і грудастою брюнеткою, ох і баба, скажу я вам, то саме за неї я найбільше страху набрався.

… Мая прийшла проситися на роботу до нашого директора, а в директора вже така звичка: якщо жінка чи дівчина проситься на кухню — він посилає її на кухню, щоб там роздивилися, а що вже на кухні скажуть — він так і зробить, прийме чи не прийме. Ось від директора Мая приходить до нас у їдальню, а я ж сиджу цілий день у білому халаті за своїм столиком праворуч від дверей. Так і так, мовляв, директор послав, щоб я тут поговорила. А я знаю, і всі на кухні знають, що директорові треба й чого директор послав. Така вона маленька, худенька, здоров'ям слабенька, голосок тоненький, платтячко на ній тонесеньке, туфлі на ногах бідненькі. Як сирітка. Де робила, що вмієш? Після школи — у шкільному буфеті, потім у піонерському таборі, в їдальні на цегельному заводі, а це захворіла, мала операцію, то хотіла б щось легше, аби не дуже надриватись. Я їй сказала, що в нашому санаторії люди хоч відпочивають, але біля тих, що відпочивають, треба добре наробитися. Подивилися на Маю наші куховарки, подивилися офіціантки. Сама приїжджала, незаміжня. Видно, бідова, а раз бідова — не лінуватиметься. Та й тілом, та й личком така, що на неї не поласують, не дуже кидатимуться. Це ще якби на місце офіціантки, то ми б подумали, а то в неї було місце кухонної — мити посуд на кухні. Хто її там на кухні побачить? Переглянулися наші між собою — беремо. Повела її до директора, кивнула головою, він узяв її на місце кухонної, місце в гуртожитку пообіцяв. Коди виходити на роботу? Виходь завтра, виходь післязавтра. Вийшла завтра — ми всі задоволені. Робить усе, що повинна кухонна робити, мало в помиях з головою не купається, з ресторану її нікому й не видно, а ми чомусь звикли зал у їдальні називати рестораном — така велика й світла їдальня, широкі вікна, гардини й штори на вікнах, скрізь вазони — фікуси й навіть одна пальма, як у джунглях. Днів через кілька Мая зловила мене, давай розказувати про себе, торохтить і торохтить, воно мені й не треба, але слухаю. І за ту операцію, що їй недавно провели, коли на цегельному в їдальні робила. Й дістає довідку, щоб я подивилась. Я не хочу дивитися ніяку довідку, але вона — подивіться та подивіться. Мовляв, у неї була серйозна операція, лікарі змушені були порушити їй дівочу плевру, але ж вона дівчина, в неї ніколи не було ніяких чоловіків, як це в теперішніх дівчат, які вже зі шкали гуляють наліво-направо, а вона спершу вийде заміж — і вже тоді переспить з чоловіком, а до заміжжя не підпустить, хай він і золоті гори обіцяє. І лікарі їй видали таку довідку, а в довідці написано про тяжку операцію. І про те, що в лікарні пошкоджену плевру їй зашили. Й про те, що вона ціла. Мусила я в неї ту довідку взяти. Довідка як довідка, я на такі довідки надивилася — і для дітей своїх брала в лікарні, і для себе. А в довідці сказано все те, що сказала Мая. Якось мені через ту довідку й незручно стало, бо навіщо мені її довідка, нащо вона мені все це показує, і по-людському стало її жаль. Якась вона така вся, що дивишся на людину — й зразу стає жаль, а чому жаль — і сама не знаєш. Я її заспокоїла, щоб не переживала, бо головне — здоров'я, знайдеться гарний чоловік, який її полюбить, — йому ніяка довідка не буде потрібна, а тільки Маїна щира душа та її любляче серце. То вона мені що сказала? Сказала, що в наші часи така довідка ще ой як знадобиться. Я так подивилась на неї і подумала: та навіщо тобі довідка? Як є в жінок щастя — то є, обходяться без довідок, а коли нема щастя — ніякі довідки не поможуть. Але що то молоде-зелене, без досвіду, сподівається на щось і надіється — то сподівайся й надійся. Мая не тільки мені розказала про ту операцію, бо скоро вже наші дівчата між собою заговорили про операцію і про її довідку. Хоч і посміювалися, але співчували. Й що то їй за операцію таку робили? Та хіба теперішнім чоловікам потрібна довідка від дівчини? їм потрібне щось інше, тільки не довідка. Може, когось любить щиро, ще не розучилася щиро любити, хоче вийти заміж за свого хлопця, щоб віддатися тільки йому — й більше нікому, щоб разом з ним усе життя прожити у вірності,— ось і додумалася до такої медичної довідки, лікарі за спиною посміялися з неї — і виписали, бо чудеса всякі трапляються. А це вже я від дівчат наших, від офіціанток, почула, що Маю згвалтували. Хто згвалтував, як згвалтував? У мене волосся сторч стало на голові — якась дурна операція, якась дурна довідка на руках, а тепер ось згвалтували. А, кажуть, Андрій Андрійович. Андрій Андрійович?! Відпочивав у нашому санаторії з Донбасу один чоловік, такий огрядний, солідний, білявий, повен рот золотих зубів, він там десь чи головний інженер, чи заступник директора, чи ще якесь цабе, в нього там жінка й діти, а в нас він — парубок, бо у нас усі стають парубками, забувають про своїх дітей і жінок. Та не міг Андрій Андрійович згвалтувати Маю, та й невже тут інших нема, кого й гвалтувати не треба, а самі тебе згвалтують, і не такий він чоловік. А мої дівчата — еге, вроді не такий чоловік, і його б повинні гвалтувати, але Андрій Андрійович віддав чомусь перевагу Маї. А коли ж вони познайомилися? Познайомилися. І вона пішла до нього в кімнату? Пішла. А чого пішла? Бо запросив на каву. А хіба Мая не знає, яка то в чоловіків кава? Знає чи не знає, а пішла, бо вона ж не могла сподіватися такого від Андрія Андрійовича, й ніхто не сподівався, а він, вважай, дитину не пожалів після важкої операції, і довідка не допомогла. В їдальні його вже не видно і день, і два, значить, скандал, значить, ховається, соромно показуватися на очі. А на третій день появляється в їдальні, губи — до вух, сміється, ми його «лапшею» називали, бо він весь такий білий, як лапша. Здоровкається зі мною, бо я ж біля входу сиджу, навіть щось жартує, а я так собі думаю: і ти ще жартуєш. А пожартуєш, як хтось твоїй жінці напише, а ти додому приїдеш. І всі дивляться на нього як на героя, і він — як герой, радіє, що всі знають. Я спочатку нічого не могла зрозуміти — й чого він радіє, й чому від сорому додому не тікає, то це вже потім дівчата мені розказали. Андрій Андрійович дав Маї великого відкупного, щоб тільки не було скандалу, й вона згодилася. Дав їй багато, ще й по товаришах своїх збирав, з якими разом приїхав з Донбасу, так вони помирилися, і навіть не тільки помирилися, а далі зустрічаються. Далі зустрічаються? Згвалтував, заплатив якісь тисячі за скандал — і далі зустрічаються? Або я здуріла, або світ здурів. І це Мая? Мая, яка пережила таку важку операцію і взяла від лікарів довідку, що вона ціла, аби пред’явити своєму женихові? Якось чудно все виходить. І в Маї ніяк не спитаєш, бо бігає повз мене так, наче не бачить, немає мене. Діла. Я все-таки її зловила, питаю прямо, чи все це правда, що я чула: Андрій Андрійович тебе згвалтував і заплатив тобі гроші, щоб обійшлося без скандалу? Я від неї не чекла, а вона мені показала зубки: — А що б ви, Калино Семенівно, зробили на моєму місці? — На твоєму місці? — А чого б це я повинна бути на твоєму місці? — Якби опинилися на моєму місці. — У мене є своє місце, а на твоєму місці я опинятися не збираюся. — Усі ви так, усі ви так! А мені його жалко стало, бо в нього жінка — вчителька й троє дітей-школярів, а я їм зла не бажаю, бо в мене серце добре. Андрій Андрійович дуже просив, щоб не було ніякого скандалу, а я теж не захотіла скандалу, ось і мусила взяти гроші. Я відмовлялася від грошей, відмовлялася, бо гроші нічого не замінять, але він дуже просив, аби я взяла гроші, бо коли візьму гроші — тоді вже нікуди не поскаржуся, він буде спокійний, і я подумала, що справді так… І він скоро поїхав з нашого санаторію, не добув днів три-чотири, а розказували, Мая навіть проводжала, то вже їхнє діло, як хто кого проводжає. Тільки я чомусь перестала й дивитися в її сторону: ти, кухонна, миєш там на кухні посуд — і мий, а в мене свої діла. Коли сама після обіду якось підходить у їдальні до мене, сідає на стільці перед моїм столиком, так пронизливо дивиться мені в очі й каже: — Чого ви мене зневажаєте, Калино Семенівно? — Та Господь хай милує, щоб я тебе зневажала. — Ні, зневажаєте. — В мене є інші клопоти, ніж тебе зневажати. — Я знаю, ви на моєму місці бути не захотіли, не захотіли! Та я повинна якось жити, то й мені жити вже не треба? — Живи, Господь з тобою. — То ось подивіться на оцю довідку, подивіться! — Й знову показує мені отой медичний папірець. Питаю: — Нащо ти мені це показуєш? Ти вже показувала, я бачила. — А що там сказано? — Сказано те, що сказано. — Сказано про операцію? Сказано. Сказано, що після операції мені зашито плевру? Сказано. Ось я й невинувата. — В чому невинувата? — А ні в чому невинувата, ви не думайте й забудьте, і хай інші не думають і забудуть. — Що не думати й забути? Що таке сталося. В довідці сказано, що я невинувата. — Причім тут довідка? — Е-е, довідка потрібна, ви не розумієте, як мені потрібна довідка — на завтрашній день. Я з довідкою була дівчиною й залишилася дівчиною. — Та яка вже ти дівчина, коли в тебе он був Андрій Андрійович? — Багато ви не розумієте. — Скажи, раз я не розумію, просвіти мене, а то й умру непросвіщенна. Може, і я собі таку довідку дістану, що я дівчина, хоч і маю двох хлопців. — Самі здогадуєтеся, тільки не хочете признаватися. А мені для щастя довідка потрібна, я від свого щастя відмовлятися не хочу. — Я після цього довго думала про нашу розмову й нічого не тямила. Що їй з довідки? Нащо їй довідка? Андрій Андрійович її згвалтував, заплатив гроші — і вона знову дівчина, бо в неї є довідка. І якось чудно згвалтував, що вони потім зустрічались, і вона проводжала його на вокзал у Київ… А тут новий заїзд у наш санаторій, серпень місяць, фрукти, кавуни, сонце — якраз я найбільше серпень люблю, коли все дозріло, кави консервуєш, тушкуєш, маринуєш на зиму, коли все їси — й не відриваєш від рота, а наїдаєшся вволю. Й тут інші дівчата знову розказують про Маю, що вона в цьому заїзді має нового кавалера. Й дивуються. Це ж, якби працювала офіціанткою, була б на виду, то, зрозуміло, як не один, то другий учепиться, або ж так, як у нашої Люди, — всі чіпляються, а то ж Мая — кухонна, цілий день у закамарках та закапелках миє посуд і чистить казани, сіренька мишка, навіть сіріша за сіреньку мишку, а ти ж дивися, і на кухні її побачили, значить, є в неї щось таке, що чоловіки помічають. А новий кавалер у неї малоденький, на хлопчика схожий, у білій сорочечці ходить і в білих штанцях, ну, думаємо, цей уже Маю не згвалтує. Заїзд серпневий минув, кавалер поїхав, усе тихо, ніякого скандалу, ніяких балачок, але наші дівчата які? Однаково обговорюють. Обговорюють, що ось недавно тебе гвалтували, розплачувалися з тобою тисячами, а ти тут уже водишся з другим кавалером. Гаразд, та й кавалер не знає, що там було у тебе в минулому заїзді, але ми ж з тобою працюємо, ми знаємо, то як тобі перед нами? Ці балачки до Маї доходили чи не доходили, а тільки вона знову надумала сповідатися переді мною. Знову після обіду прийшла й отак сіла на стільці перед моїм столиком. Показує персня на руш — Бачите? — Бачу. — Що це таке? — Перстень. — А чом не питаєте, де взяла? — Коли ти хочеш сказати, де взяла, то кажи. — Ковалевський подарував. — Це ви так обручилися? — Ні, не обручилися, але він подарував. Правда ж, гарний перстень? — Гарний. — А вам коли-небудь такий дарували? — Дарували… А тобі що до того? — Я знаю, що дарували, знаю. Але не думайте, що я така, що мені не подарують, і мені подарували. Бо люблять. Бо не тільки вас люблять. —

Мене чоловік любить, більше ніхто. — і я хочу, щоб мене любив чоловік, більше ніхто, але в мене ще чоловіка нема. Чоловіка нема, але оцей перстень від Ковалевського маю. — Він збирається на тобі одружуватися? — Не знаю, не знаю. — За віщо ж подарував перстень? — Бо він мене образив. — Образив? Та він такий, що мухи не образить, — Е-е, Калино Семенівно, ви його не знаєте, а я знаю, він усіх наших жінок ображав, тільки вам про те невідомо. На свої вуха чула, як усіх ображав. — Мая, ти вигадуєш. — Усіх, усіх ображав! Я пішла до нього в кімнату, він пригостив портвейном, сп'янів. І почав плести, що у нашому санаторії працюють усі продажні жінки. Що немає жодної непродажної жінки. Що тільки Яківна непродажна — та й лише тому, що крива на ліву ногу, а тут і з прямими ногами вистачає. — А ти не брешеш? — Я не брешу. Він брехав на всіх. — І на мене? — Я про вас не казатиму, бо ви дуже славна жінка, а він нікого не милував. — А як ти захистила нас? Ти йому не дала в морду? — Я всіх захистила. — Захистила? Як? — Я сказала, що тут працюють усі порядні жінки, а ви — найпорядніша. — І він повірив? — Ні, спочатку не повірив. — А потім ти йому довела? — Ви не смійтеся з мене, Калино Семенівно. Я знаю, що ви подумали. Але я йому таки довела. Я йому сказала: а та, ти й про мене так думаєш, як думаєш про інших жінок. А він, п'яний, каже: думаю, а хіба не так? Я йому кажу — не так і не так. Візьми й подивися мою довідку! Й дала йому свою довідку. — І що? — А те. Він читав, читав і спочатку нічого не міг зрозуміти, а потім зрозумів і питає: так ти целка? А я кажу, що так. А він каже, що целок ще ніколи не бачив, що я перша. Що тепер дівчата ще й на світ не народяться, як у материнському лоні втрачають свою цноту. — Ковалевський так сказав? — А хіба я б таке видумала? Й тоді подарував мені свого персня, ось цього. Бо в нього ще ніколи не було незачіпаних дівчат. А я в нього отака перша незачіпана, тому він і персня не пошкодував. — Це ти, Мая, була в нього така перша незачіпана? — Ой, Калино Семенівно, ви таке говорите, а я вас так перед ним захищала, — А мене не треба від когось чи перед кимось захищати. — Я знаю, але ж він не знав. Калино Семенівно, якби ви тільки знали, як кожному чоловікові хочеться мати целку, як кожному хлопцеві хочеться бути першим у своєї дівчини! Вони тоді такі горді, так пишаються собою! — То Ковалевський поїхав гордий і запишався сам собою? — Ви мене питаєте, самі знаєте. — І в вас обійшлося полюбовно, без гвалту, по обоюдному согласію? — Ой, самі знаєте. — Без гвалту? Не так, як з Андрієм Андрійовичем? — Ковалевський — це не Андрій Андрійович! — розсердилася Мая… То наші дівчата раділи за Маю, що на цей раз у неї обійшлося без гвалту, що тепер вона з перснем, то якби не ота її медична довідка — то не відстояла б вона нашу колективну жіночу гідність і честь. От як для всіх нас прислужилася її довідка!.. Потім я здибала медсестру з тієї цегельні, де Мая працювала в їдальні, розговорилися. То вона мені таке за Маю порозказувала! За її медичну довідку! Там усі на цегельні знають її, без сміху розказувати не можуть. Сама липнула до чоловіків, але страх як їй кортіло бути з ними не кимось іншим, а тільки целкою. І щоб кожному вона віддавалася з великої любові, і тільки вперше, і тільки зі сльозами, і тільки назавжди. А з цегельні вона втекла. Чого втекла? Жінки там робочі, люті, не звикли до таких коників, то сказали Маї: якщо будеш приставати до наших чоловіків і потім розказувати, що тебе згвалтували, то зашиємо тобі просмоленою дратвою — і вже справді ні хто тебе не згвалтує, так і до кінця віку зостанешся ціленькою, хоч показуй довідку, хоч не показуй. Вона щоб дуже вредна, то ні, але чоловікам вона чомусь подобається, їм справді хочеться ціленьких. Але де ж тих ціленьких набрати, щоб кожного разу — ціленька й ціленька? Повинна ж якось думати, що компрометуєш інших жінок. Скільки ж можна показувати одну й ту саму довідку? Та ще й таке — нагуляну дитину в селі кинула на матір, там їй мати доглядає сина, десь нагуляла ще у восьмому класі, а вона — ціленька, та отака й до ста років зостанеться ціленька!

… ми тоді жили на Солом’янці, я дружила з Розою, що грала на скрипці. Сама вона грати на скрипці не хотіла, але мама дуже сильно заставляла, бо її мама виросла у великій бідності, й казала, хай хоч моя дочка вивчиться грати на скрипці, — за весь їхній рід вивчиться, бо в їхньому роду ніхто ніколи не грав на скрипці. Роза дуже швидко росла й скоро виросла в такого собі солдата-гренадера, то діти її кликали, щоб вона чинила суд-розправу над кривдниками. А через двір у сусідньому будинку жив старий ексгібіціоніст, ходив у ярмулці й з пейсами, то ми всі його дуже боялися, бо наші батьки лякали нас цим євреєм. Якось Роза поверталася з музичної школи, а він стоїть у під’їзді і показує. Вона розсердилася, кинулася на нього із скрипкою, а він каже: «Ша, я ж нічого не роблю, я тільки показую, не бий, мені дуже шкода твого музичного інструмента, а тобі не шкода?»

…послухай про мою подругу чудну Тамару, художницю, й про нашого спільного знайомого художника Сокальського. Ти чув коли-небудь, щоб вони розмовляли між собою? Це тепер ми вже не ходимо по всяких компаніях і по гостях, по кафе і ресторанах, а раніше багато виходжували, часто зустрічалися там з Сокальським і Тамарою, а вони завжди мовчали, правда? І Тамара з іншими розмовляла, і він розмовляє з іншими, а між собою — ні, й словечка не скажуть. Наче пересварилися. Але ж не пересварилися, бо й прийшли в компанію разом, і йдуть з компанії разом. І переглядаються між собою по-дружньому, а не по-ворожому. Художники! І всі знають, що вони коханці, причім коханці з великим стажем, не такі, що сьогодні зустрілися, а завтра вже розскочилися, бо їм вистачило однієї зустрічі, щоб більше вже ніколи не зустрічатися, ні, в них любов, і чоловік у Тамари знає про їхню любов, і жінка у Сокальського знає про їхню любов, і з розумінням ставляться до їхніх стосунків, говорять в один голос: «Ми цивілізовані люди, цінностей мордобою між статями не визнаємо й не цінуємо». Чуєш? Ха, цінності мордобою! Але ж, говорять, і в Тамариного чоловіка є своя коханка, і в жінки Сокальського свій коханець, то чом їм і не зневажати цінності мордобою, правда? А в тих коханців і коханок — ще свої коханки і коханці, всі сплять з усіма, весь Київ спить з усім Києвом, так що ми до пуття не знаємо, які ще між нами стосунки, правда? Але в Тамари і Сокальського все виходило на людях дуже красиво, та й самі вони красиві, прийдеш на яку-небудь виставку живопису, то насамперед їх у парі побачиш, а вже потім живопис почнеш роздивлятися. Й на вулиці так само, й не хотітимеш подивитися в їхній бік — а подивишся, бо вони як магніт. І ніхто не міг зрозуміти їхньої таємниці, чому завжди мовчать. Я не витерпіла й почала допитуватися в Тамари, вона спершу не хотіла признаватися, а потім призналась. Як вони з Сокальським колись давно опинилися в Одесі. А там у Сокальського в готелі «Спартак» жив тоді товариш, теж з Києва приїхав. То вони попросилися, щоб цей киянин пустив їх у свій номер, поки десь там займатиметься своїми справами. Той згодився пустити їх у свою кімнату, але з однією умовою — що вони в номері весь час мовчатимуть. Хай роблять, що хочуть, але мовчать. І щоб не відповідали на телефонні дзвінки й не відчиняли дверей, коли хтось подзвонить у двері. І щоб усяких звуків у кімнаті було якомога менше — й коли питимуть шампанське, й коли лежатимуть у ліжку. Бо від цього залежить багато що. А чому так? А тому так, він потім розкаже, як повернеться. Ну, Тамара з Сокальським, як зосталися самі, поводилися так, наче їх у кімнаті й не було. Усе без слів. І шампанське пили без слів, і в ліжку лежали без слів. І все прислухалися — й нічого не могли почути. Переморгувалися й на кивах щось показували одне одному. Та ще писали записки, ха-ха-ха, займалися любов’ю — і обмінювалися записками… Аж потім довідалися: номер у готелі весь прослуховувався, цей київський знайомий довідався про це від свого знайомого товариша-кадебешника. Що скажеш — слухають, фіксують. У той номер адміністрація готелю поселяла саме тих постояльців, до яких був інтерес у кадебешників. То нащо кадебешникам здалося записувати чи підслуховувати всю любовну какофонію людей, які їм абсолютно не потрібні? Та ще при тому думати на нього, на їхнього київського знайомого, бо ж кімната за ним. Якщо ви мовчали — спасибі вам, значить, ви вберегли не так себе, як його від непередбачуванйх неприємностей. А раніше про підслуховувальну техніку говорити не хотів, аби не подумали, що вигадує, бо скупує уступити їм кімнату. Ось і все. З тієї пори Тамара і Сокальський навчилися скрізь мовчати — чи то вдвох на самоті в чужій квартирі і в своїх майстернях, чи то в застольному товаристві. Але чому, чому? Бо після готелю в Одесі вони так увійшли в роль. І так увійшли в образ людей, яких скрізь підслуховують. Бо скрізь є вуха. Ось вони й не видають ні себе, ні своїх інтимних стосунків, а коли мовчать — ніхто нічого не почує навіть через найдосконаліші пристрої!

… в Окси стосунки з її першим чоловіком були, м’яко кажучи, напружені. По молодості він її трахнув у під’їзді будинку на Тарасівській, вона мені колись показувала той будинок і той під'їзд, — вони тоді поверталися з чийогось дня народження поночі, якраз липи цвіли, вже трамваї не ходили, вони всю дорогу цілувалися, а потім опинилися в тому під’їзді. Завагітніла, а як завагітніла, то вирішили не робити аборту, а поженитися. То коли розлучалися, в нього до Окси який був найневідпорніший аргумент? Мовляв, є в нього товариш-холостяк, то цей товариш-холостяк витрачає рівно вдвічі менше презервативів, ніж він, жонатий, то навіщо йому здалася така жонатість?! Сіли вони з Серьожкою, розговорились, підрахували, хто скільки потратив презервативів останнім часом, стало все зрозуміло обом, — і край, іншого виходу нема, як розлучатися.

… давно про Маргаритку не розказувала, а це знову згадалося дещо з її бурхливої біографії, не з біографії, а з вулкана… Чи то раніше її Анчаров був знайомий з тим змієловом, коли змієлов ще не був змієловом і ще тільки збирався їздити в Середню Азію ловити змій і зашибати бабки на зміях, чи то вже пізніше познайомився з тим змієловом, коли той уже став змієловом і вже їздив у Середню Азію ловити змій і вже зашибав добрячі бабки на зміях, на отруті, яку добувають з їхніх жал, а Анчаров захотів зняти про нього фільм на нашій хронікально-документальній кіностудії. Була в нього така ідея, бо ж екзотика. Але які фінанси в кіностудії, щоб спорядити знімальну групу в Середню Азію на відлов змій, щоб показати натуру? Ніяких фінансів. Було б дешевше, якби змії самі проповзли до Києва, прямо на кіностудію й позували перед камерою, але від змій не дочекаєшся, хоч, може, вони б свої ролі зіграли краще за українських актрис, які перед камерами гарні змії, знаю не з чуток. Одним словом, Анчаров почав водитися із змієловом, усім показував, з усіма знайомив, а всі дивляться на змієлова й кричать: ах, змієлов! ах, змієлов! То Анчаров по простоті душевній познайомив свою Маргаритку із змієловом, бо ж не знав, яку змію пускає сам собі за пазуху. А дивлячись на змієлова, й не скажеш, що це змієлов, бо скидався на зачуханого сантехніка, на вчорашнього алкаша-двірника, який відбув примусове лікування й тепер тимчасово поки що не п'є. Але як послухаєш його, тоді повіриш, що це таки змієлов, бо любив розказувати про свої пригоди, пригод у нього там було багато. А може, й до своїх пригод уміло додавав чужі пригоди, хіба він признавався? А тільки весь час хвалився, що ніяких укусів ніяких змій не боїться, бо його там стільки перекусали, що його дублене тіло так звикло до отрути, що ніяка отрута йому не страшна! Маргаритка дивилася на змієлова, як кролик на удава, усе їй здавалося, що він її ось-ось ковтне, їй навіть цікаво було. Було цікаво, як змієлови залицяються до жінок, у неї ж ніколи не було ні одного змієлова, бо Київ — це все-таки не Середня Азія, де водяться змії і змієлови, у нашій столиці з цим товаром дефіцит, Аж тут Анчаров кудись поїхав у відрядження, аж тут у змієлова жінка з дітьми подалася кудись у відпустку, і змієлов подзвонив маргаритці, щоб зустрітися. Зустрілися — чи в нього, чи в неї, чи в кафе, чи в парку, я вже забула, де зустрілись. Ага, в парку біля філармонії. Змієлов приніс Маргаритці великий фотоальбом. Ти не повіриш, але так було. А в фотоальбомі знімки з найдревніших часів — оце мій прадід, оце моя прабаба, оце мій дід, оце моя баба, оце моя мати, оце мій батько, оце наші родичі по батьковій лінії, оце по материній лінії, оце моя жінка, оце її мати і її батько, оце її баба і її дід, оце її прабаба і прадід, оце їхні родичі по материній лінії, а це їхні родичі по батьковій лінії, а це я — в колисці, у яслах, у дитячому садочку, у першому класі, у другому класі, у піонерах, у комсомолі. Маргаритка засміялася, згорнула альбом, сказала, що годі, не треба показувати, а змієлов страшно здивувався — як то не треба, ти дивись, раз я тобі приніс показати! Маргаритці стало скучно, але вона терпляче подивилася весь альбом, а як подивилась, то запитала, навіщо він їй показує весь той музей. Змієлов ще більше здивувався — який музей, який музей, це зовсім не музей, ти тільки подивися на моє генеалогічне древо, таке древо в Києві рідко тепер у кого знайдеш, нема тепер таких дерев, і він сам дбає і дбатиме про своє генеалогічне древо, й дітей своїх навчить, щоб дбали, бо то тільки дурні не мають свого генеалогічного древа, а він таки не дурень. Маргаритка не сподівалась такого від змієлова, їй стало ще скучніше, й вона призналася змієлову, що ніколи не любила розглядати чужі фотоальбоми, вони їй здаються схожими на археологічний музей, де зібрано всякі скелети, кістяки, рештки доісторичних чи історичних істот, яких давно вже немає, а от начебто чомусь треба вірити, що вони були. Ну, були то були, а не були то не були, яке їй діло до якихось археологічних музеїв, їй просто нецікаво. Ех, як образився змієлов за той археологічний музей, за скелети й за доісторичні істоти, Маргаритка ледве його заспокоїла, чого ти нервуєш, не нервуй, ось тобі подобаються такі археологічні музеї, такі дерева генеалогічні, я ж тебе за це не осуджую, не критикую, це твоя справа, а от я байдужа до таких музеїв і таких дерев, то чого ти мене осуджуєш і критикуєш, це моя справа. Змієлов трохи заспокоївся і пояснив. Пояснив, що не збирається розлучатися із своєю жінкою (там на фотографіях така лисичка з лисячим носиком) і не збирається кидати своїх дітей (там такі лисенята з носиками лисеняток). Та ніхто ж тобі не каже кидати дітей і жінку, засміялася Маргаритка, вони в тебе славні, вони в тебе свої, то навіщо їх кидати, коли вони свої, і я тобі не казала кидати. А змієлов слухає її — і не чує. Та коли б ти мені сказала кинути, завівся змієлов, то я б ніколи не кинув, бо я б тоді порушив природний ріст свого генеалогічного древа, й тоді на мене звалилися б усі гріхи, мене б тоді прокляли навіть пращури, які лежать по могилах, та вони б навіть з могил повставали б з великої розпуки, що на їхньому генеалогічному древі завівся отакий мерзотник! Маргаритці ще скучніше стало, й чого вона прийшла на побачення зі змієловом, з усіма її вже в Києві бачили знайомі на всяких побаченнях — і з приборкувачами тигрів, із водіями трамваїв, і з аматорами підводного плавання, навіть з одним ювеліром, тільки цей ювелір був дуже полохливий, швидко злиняв, ось тільки її ще не бачили на побаченні зі змієловом! Хотіла втекти, але змієлов не пустив, мовляв, куди ти тікаєш, не тікай, у мене якнайсерйозніші наміри, поважай хоч мої наміри, коли не поважаєш мене. Маргаритці навіть стало цікаво, чим усе це закінчиться. А змієлов каже, що вона йому зразу сподобалася, як тільки Анчаров їх познайомив, але він вирішив не квапитися й перевірити своє почуття. Куди не квапитися, запитала Маргаритка, але змієлов не відповів. І навіть розпитував за неї на кіностудії у знайомих Анчарова. У яких знайомих, ще більше здивувалася вона. Змієлов не сказав, які саме знайомі, але сказав, що ніхто з цих знайомих жодного поганого слова про неї не сказав, бо просто її там погано знають, і його це влаштувало, що її там погано знають, бо було б, на його думку, погано, якби її там знали непогано. И тому-то він зважився нарешті прийти до неї з фотоальбомом, показати генеалогічне древо і всерйоз поговорити про це древо, що не збирається розлучатися з жінкою й кинути дітей. Так, він любить свою жінку, вона задовольняє його, а він задовольняє її, й вона не скаржиться, що він не задовольняє її. Ось тільки вона хоч і задовольняє його, але задовольняє мало, йому треба значно більше. Ні, він своїй жінці не дорікав, вона не знає, що вона його задовольняє не повністю, що йому треба більше, він її цього не скаже, бо ніколи її не образить, вона не заслужила образи, вона віддає йому все, більше віддати не може, — то навіщо ж її ображати, правда? А йому треба значно більше, він добре знає, що йому треба значно більше, ніж здатна дати його жінка, він терпів, давно терпів, але терпіти далі просто несила, ось тому він і вирішив запропонувати Маргаритці, щоб стала його полюбовницею. Бо ж і їй, очевидно, треба більше, ніж здатен дати один чоловік, себто Анчаров. Тим більше що він часто буває у відрядженнях, а у відрядженнях ой як важко зберігати вірність жінці, залишеній удома. Звичайно, вона приваблива, спокуслива, чарівна, загадкова, звичайно, вона завжди собі знайде партнера, бо партнер її сам знайде, але оті нинішні партнери! Всі вони і розбещені, і вередливі, і ненадійні, з непередбачуваними психозами-нервозами, з неконтрольованою поведінкою, невиправні егоїсти-егоцентристи, зациклені на всіляких комплексах власної особи, вони звикли святкувати самих себе — й нікого більше, а коли навіть уміло вдають, що святкують свою партнерку, то насправді безсоромно і безцеремонно ошукують, бо в її довірливій особі шанують таки свою особу! Отже, обманюватимуть Маргаритку, завдаючи їй удару за ударом, а він, змієлов, буде з нею хоч і прагматичний, але справедливий. Він поклонятиметься їй не сліпо, а з розплющеними очима. Він матиме з нею статеві стосунки для обопільного задоволення, отож їхня фізіологія буде задоволена, але водночас їхня душа не почуватиметься упослідженою чи ущербною. Маючи життєвий і сексуальний досвід, тверезо ставлячись одне до одного, вони поступово і, звичайно, не без успіху опанують секретами і прийомами французької любові, для них за насущну азбуку стане знаменита Кама-Сутра, перетворившись із міфічної і знаменитої на щоденну й побутову Кама-Сутру, а коли вони спільними зусиллями досягнуть успіхів у мистецтві любові, то виграють не тільки вони вдвох, без особливого вміння, хоч не без бажаня, віддаючись сексу, а виграють від того і їхні законні партнери — у Маргаритки виграє від її великого вміння законний партнер Анчаров, а в змієлова виграє законна партнерка жінка. Виграють особистості, таким чином ще більше утвердившись як особистості!.. Ну, то як, згодна вона чи не згодна стати його полюбовницею? Він дуже чесна людина, тому питає згоди, а якби він був нечесною людиною, тоді б він і згоди її не питав, і ніяке генеалогічне древо було б йому не потрібне. Маргаритка спершу не допетрала, що це він про згоду сказав, якось так чудно сказав. І перепитала. А змієлов сказав, що в нього є страшна таємниця. Яка таємниця? А така таємниця, що немає в Києві, й не тільки в Києві, а й скрізь немає такої жінки, яка б йому не віддалася! Маргаритка як почула, то й розреготалася, бо змієлов зовсім не тягнув на такого вже великого спокусника-гвалтівника в одній особі, щоб аж з кожною жінкою в Києві — й поза Києвом. А змієлов образився на неї за той сміх, бо дуже амбітний трапився змієлов, і каже, що не треба сміятися, коли нічого не знаєш. Він би її і не питав згоди, вона б навіть не довідалася, що між ними відбулося, але з нею хоче тільки за обопільною згодою, бо вже мало не полюбив її. А Маргаритку ще дужчий сміх узяв. А змієлов ще більше образився, що зневажають його чоловіче достоїнство, так, так, закричав у парку на лавочці, аж на них почали випадкові люди оглядатися, я можу переспати з будь-якою жінкою — й вона про те не знатиме, й з тобою міг і зараз можу переспати — й ти ніколи про те не знатимеш, а коли скажу, то не повіриш. Як та як, сміялася Маргаритка, а змієлов сатанів: а ти не здогадуєшся, не здогадуєшся? І так на неї розлютувався, що признався у своїй страшній таємниці: на відстані! Що на відстані, не втямила Маргаритка. А на відстані, сказав змієлов, але краще, коли торкнуся до жінки, тоді краще. А чим торкнешся, не зрозуміла Маргаритка. А чим-небудь, хоч і пальцем. Пальцем? Пальцем. А до чого торкаєшся пальцем? До чого-небудь. До чого-небудь? До чого-небудь. І самим тільки пальцем? Можна пальцем торкнутися, можна долонею, можна плечем, можна грудьми, можна очима в очі пильно подивитися, а можна взагалі не торкатися, а тільки подивитися. Скільки за день буває таких зустрічей — у метро, в тролейбусі, просто на вулиці. З дівчатами й зовсім молодесенькими. З жінками заміжніми й незаміжніми. З негритянками й китаянками, з італійками й іспанками. А які трапляються красуні! Але він, змієлов, ніколи не користується своєю феноменальною здатністю, у нього з мораллю — свої серйозні рахунки. Маргаритка такого феномена ще не бачила й не чула. На відстані? На відстані. Й виходить? Виходить. А двоє дітей твоїх — на відстані зробив? Ні, не на відстані, він у ліжку зі своєю жінкою спить без відстані. А ти впевнений, що ти сам зробив собі дітей? Впевнений. А раптом хтось зробив тобі дітей? Ні, це неможливо, бо в нього дуже вірна й любляча жінка. Гаразд, хай вірна і любляча, але раптом хтось на відстані зробив з нею тобі дітей? Ні, неможливо, бо так зробити дітей неможливо. А раптом на відстані — й ти ще не все знаєш про любов на відстані? Змієлов розсердився на Маргаритку, що вона запідозрила його жінку в зраді — навіть у такій зраді, про яку сама не здогадується. Почав кричати, що в нього дуже розвинуте генеалогічне древо, по всіх лініях — що по його лінії, що по жіночій. І що він не дасть опорочити його генеалогічне древо. Й що він глибоко помилився у Маргаритці — не хоче мати з нею діла ні на відстані, ні без відстані, й тепер більше не домагається від неї ніякої згоди, бо вона йому вже не потрібна й не за згодою, і без згоди, не потрібна, не потрібна! Забрав фотоальбом — і побіг не оглядаючись. І після того більше ніколи не бачила того змієлова, й Анчаров так і не зняв про нього документального фільму. Це ж так образився за своє генеалогічне древо, бо Маргаритка засумнівалася у справжній родовитості. Може, справді не треба було сумніватися, бо воно справжнє, без відхилень? А тільки Маргаритка не забула змієлова, згадує весь час — у метро чи в трамваї. Бо мимоволі здається, що змієлов не один такий у Києві, що в столиці багато є таких змієловів, своїх та приїжджих, і невідомо, що вони з тобою роблять у будь-яку пору дня у комунальному транспорті.

… ох і довгожитель батько у Панаса Панасовича, ох і довгожитель! А як схожі — що батько Панас, що син Панас, тюлечка в тюлечку схожі, наче на одному столярному верстаті їх з одного чурбака вистругано. Хоч я їхня сусідка в селі, хати наші через дорогу та через озеро, а однаково за все наше життя звикнути до їхньої схожості не змогла. Буває, при місяці здибаєш молодшого, сина Панаса, мимоволі сахнешся й подумаєш: «Господи, та що це сталося зі старим Панасом, що він так помолодів!» А він засміється синовим голосом і скаже: «Та не сахайся, Дуню, це я, молодий Пономар, а не старий, з Києва оце приїхав, хіба ти не бачила мою машину у дворі?» А то, буває, так само при місяці здибаєш старого, батька Панаса, мимоволі сахнешся, а він бурчить: «І чого ти, Дуню, сахаєшся, це ж я, старий Пономар, та хіба я такий старий, що ти сахаєшся, ще не сахалася недавно». А в мене язик не повертається сказати, що я подумала, як його побачила. А подумала: «Господи, як же постарів молодий Панас, і чого він так постарів за одну ніч?» Бо такі вони схожі, батько й син. Але ремеслом син у батька не вдався, батько зоотехнік у селі і колій, а син у Києві й невідомо хто, наче якийсь спеціаліст по будинках, архітектор, і ще якийсь спеціаліст по пам’ятниках, скульптор. Але, мабуть, ніякий спеціаліст-архітектор, бо хоч би за холодну воду взявся в батьковій хаті чи коло батькової хати, хоч би яку дошку прибив, хоч би вхідні двері по-людськи навісив на завіси, то ні. А мати померла, то пам’ятник на могилу сам не робив, а замовляв десь на кар’єрі під Житомиром, то який він скульптор? Йому б швидше бути зоотехніком і колієм, як його батько, бо тільки в якої молодиці в селі доходить до того, що вигодувала кабана й наспіває пора колоти, — він уже біля тієї молодиці крутиться, себто біля її кабана, балачки тільки про свіжину і про те, що хай не турбується за кабана, кликати нікого не треба, він сам упорається біля кабана. Й таки вміє колоти, й тут він удався в батька. Але щедрий. Що вже щедрий, то щедрий. З Києва без подарунка не приїжджає. Тільки закотив машину у батьків двір, тільки відчинив багажник, як, дивися, вже через дорогу та мимо озера йде в нашу хату, несе, несе там щось таке, що в селі не купиш, а тільки в Києві, та й то по знайомству. І якісь подарунки для моєї Ганнусі. Менша була Ганнуся — менші були для неї подарунки, там цукерки, платтячка, туфельки, а донечка стала підростати — й подарунки їй стали підростати, а вона звикла до київського Панаса, наче до батька рідного, бо свого немає, то все чекає його з Києва, коли та коли приїде. Казав: «Я вас обох люблю, ви обоє мені як рідні». Він так скаже, а я подивлюся на нього й подумаю: «Чого це він так говорить, може, хтось набалакав щось?» Оце як зготую вареники з сиром, у сметані,— їсть і хвалить, як його батько Панас. А як поїсть вареників, то норовить ущипнути мене чи обняти, а я йому по руках лясь та лясь, кажу, я вже стара для тебе, підтоптана. А він сміється: «І не стара, й не підтоптана, якраз упору, бо коли вмієш вареники варити з сиром умієш усе й інше гарно робити». Після таких балачок я вроді жартома його за плечі — й геть з хати. Син Панас і не сердився, через тиждень чи два знову суне в двір з подарунками: «А де Ганнуся? Панчішки для неї приніс. Ото вже росте невісточка для когось!» А сам великий спеціаліст по наших сільських невісточках, як і його батько, це вже я добре знала — за обох Панасів. Як тільки вечір, то старий Панас зеленого картуза на голову — і вже подався до тієї, в кого вчора чи позавчора кабана колов, а вона ще й самогон вигнала. І молодший Панас так само — тільки поїв моїх вареників, тільки по руках його ляснула, як вийшов з мого двору та й прямісінько подався до якоїсь молодиці, у якої намітив кабана калоти. «Матусю, ти знову прогнала дядю Панаса?» — побивається Ганнуся? Нікуди не дінеться дядя Панас, — кажу. — Хоч би де ходив бичок на вірьовочці, а однаково до нашого хліва прийде». А на другий день Ганнуся радіє: «Матусю, матусю, ти правду казала, що дядя Панас знову прийде. Ти обіцяла, що він з бичком прийде, але бичка не видно чомусь, дядя Панас іде сам без бичка? Дитина, що ти їй скажеш чи що ти з неї візьмеш. Ось так мені повезло на двох сусідів — на батька й сина, на сільського Панаса й на Панаса київського. Ганнуся підросла, закінчила десятирічку, вискочила за петеушника заміж у Білу Церкву, через місяць чи два розійшлася з чоловіком — не зійшлися характерами. Ага, то зійшлися характерами — на кілька тижнів, а то вже розійшлися характерами — на все життя. Повернулася Ганнуся в село, ходить на колгоспну ферму до корів, їй і горя мало, а молодший Панас навідується з Києва і все журиться за її долю. Пообіцяв нікого не підпускати до Ганнусі, стерегти її від безсовісних кавалерів. Справді, стереже й не підпускає, що я навіть трохи розсердилася, кажу, чого це ви, Панасе Панасовичу, так упадаєте біля моєї Ганнусі, що всіх хлопців од неї відшиваєте, може, вона ще своє щастя знайде. А він мені каже: «Не ревнуй, то ти вже ревнуєш, бо я ж і до тебе залицявся, тільки ти мені відмовила». А я йому: «То я вам лише одна в селі відмовила, більше ніхто не відмовив, правда?» Він мені каже: «Правда чи не правда, тільки Ганнуся вже доросла, так що ти не мішайся, а я обіжати її не збираюся». І якби ж дочка на нього крутила носом, то ні, бабій з нього вдався не менший, ніж його батько, то що мені робити, аби завадити? А треба завадити, не можу я такого допустити, щоб вони знюхалися прямо перед материними очима, та я б собі цього не простила, та я б тоді сама себе звела зі світу. А київський Панас усе посміюється з мене: «Ох і ревнуєш, Дуню, я й не знав, що така ревнива. А сама винувата, бо відмовила мені. Тепер уже пізно, пізно, ох і славну ти дочку виростила!» І як на зло, якби хтось із наших сільських упадав за Ганнусею, то ні, як заворожило. А тут отой із Білої Церкви її чоловік, що кілька тижнів пожили й розійшлися, бо характерами не зійшлись, приїхав миритися. Бо дуже його душа стала сохнути за Ганнусею після їхньої розлуки. Мовляв, любитиме й шануватиме, візьметься за розум, тільки ви, мамо, поможіть, — це я для нього мало не рідною мамою стала. А я кажу, щоб просився в Ганнусі. Він проситься у Ганнусі, а вона жене його з порога. Тут і київський Панас навинувся до нас у хату, уже все знає. Насипався на мене: чого неволиш дочку, чого їй світ зав’язуєш із нелюбом, коли між ними чорна кішка пробігла. Насипався й на гостя: чи тобі мало дівчат у Білій Церкві, що ти аж у село добився, ти вже спробував Ганнусю, а вона спробувала тебе, ви обоє кращі не стали, то чого намагатися зв’язати гнилий мотузок, однаково порветься. Й насипався на мене: а ти, Дуню, не ревнуй, не ревнуй. І змовницьки підморгує. Еге, думаю, у них з Ганнусею далеко зайшло, пора мені сказати їй. І покликала в сусідню кімнату, й сказала все, а дочка як почула — біліша за стіну стала, хоч відливай її холодною водою. Потім вийшла в кімнату до своїх кавалерів. Думаю, що вона їм скаже? А вона й не дивиться на київського Панаса, каже своєму розлученому: «Коли так просишся, то давай тепер справимо друге весілля, щоб люди бачили. Щоб люди бачили, що ми знов поженилися. А як не справиш другого весілля, то разом жити не будемо. Потратився на весілля раз — потраться і другий раз, щоб не захотілося розлучатися ще раз — і втретє тратитися на весілля, бо грошей у тебе теж не так багато». Потім київський Панас кинувся до мене допитуватися: «Що ти їй сказала, що ти їй сказала? Щоб отак в один мент Ганнуся все передумала й кинулася назад до свого осоружного чоловіка. Мабуть, набрехала. Мабуть, набрехала, що ми з тобою переспали, бо інакше б чого вона стала так казитися? Але це брехня, ми з тобою ніколи не спали, це ти з ревнощів!» А я йому: «Панасе Панасовичу, ніяких ревнощів нема, ось тільки Ганнусі ніяк не можна з вами зустрічатися! А він: «Чому не можна? Я ще не такий старий. І з моєю жінкою ми давно живемо окремо. І Ганнуся мені подобається, і я їй подобаюся. Це ти з ревнощів». А я йому: «Ні з яких не з ревнощів. І добре, що у вас душа одне до одного лежить, ось тільки разом вам бути не можна». А він: «Що ти їй сказала?» А я: «Піди спитай у свого батька, що я їй сказала». Київський Панас як зарегоче! Поїхав на столицю, навіть говорити більше ні з ким не став, так розсердився. А на весілля сам приїхав, хоч його не запрошували, бо пересердився. Гарне було в Ганнусі друге весілля з її одним і тим самим чоловіком, навіть краще, ніж перше. Київський Панас підпив і все жартував: «Ох Дуня й слово знає, таке слово, шо зразу склеює розбиті серця, що на тих розбитих серцях не видно ні одної щербинки». А як танцював з Ганнусею, то вчепився: «Що мати сказала тобі?» Далі знову вчепився до мене: «Що ти сказала Ганнусі?» А я: «Підіть у свого батька спитайте, бо я ж і його покликала на весілля». — «А він знає?» — «А він нічого не знає». — «То чого ж я маю питати в нього?» — «Може, здогадується». — «Що?» — «Що Ганнуся ваша сестра». — «Що?» — «Що ваш батько — це батько Ганнусі». — «Що?» — 'Що ви брат і сестра». — «Що?» — Що вам аж ніяк зустрічатися було не можна». — «Оце ти їй тоді й сказала?» — «Оце й сказала. А ти думав — ревнощі. Які ревнощі, коли ви брат і сестра». — «То батько знає Ганнусю?» — «Батько не знає і не здогадується, що він оце на весіллі у своєї дочки». — «Ти йому так і не сказала?» — «А що казати? Воно йому треба? В нього півсела таких дочок і синів. Не менше, ніж у вас у Києві… А йому спасибі — за таку славну дочку, бо ніхто й дивитися не хотів на мене, а він дивиться на всіх, то й на мене подивився… Так що дякуй мені за все добре і віддавай сестру заміж. Другий раз за того самого чоловіка». Отак я поговорила з київським Панасом, коли він приїхав віддавати сестру заміж і не знав, що віддає сестру. А наш сільський Панас сидів на весіллі й не знав, що дочку рідну заміж віддає.

Фурія-Факел

… Колись я працювала з Танею, вона така гарненька, напівгречанка-напіввірменка, як ртуть, і ця ртуть з чорними очима! У неї вже тоді почався рак, і ніхто не знав, що в неї рак, навіть вона сама не здогадувалася. Тільки іноді з веселої ставала апатична й сумна, що заплакати хотілося, коли на неї дивилась, бо я ж трохи лікар, я тільки одна розуміла, яка хвороба її підточує, але хіба чимось допоможеш? А потім як у лікарні їй сказали, то вона зовсім погасла, і всі вже дивились на неї, як на приречену. У нашій бухгалтерії працював бухгалтером Семен Семенович, схожий на коміка-ексцентрика, який чомусь опинився поміж рахівниць та арифмометрів, поміж усяких ідіотських фінансових звітів, то цей комік-ексцентрик одного разу вривається до нас у кімнату як божевільний, а ми в кімнаті сиділи удвох з Танею, і кричить: «А ви знаєте, що ваш Вітя гуляє з моєю жінкою?» Ми як побачили його, як почули, то обидві так і позводилися за столами, дивимося на нього дурнувато, бо в Тані чоловіка звати Вітя, і в мене чоловік теж Вітя. «Мій гуляє? — питаю я. — 3 вашою жінкою?» Семен Семенович кричить: «Твій Вітя не гуляє, твій Вітя хороший чоловік». Таня питає: «Мій Вітя гуляє з вашою жінкою?» Семен Семенович кричить: «Еге, твій Вітя гуляє, твій, бо який іще Вітя може гуляти, як не твій». А Таня так розгубилася, що візьми й скажи: «А ви правду кажете, що він мене проміняв на вашу жінку?» Бо вона красуня, то могла так запитати. Семен Семенович закричав: «Хіба я можу казати неправду, коли в мене в бухгалтерії всі мої фінансові документи правдиві, мене ще ніяка ревізія не зломила, то ти що — ревізія?» А Таня питає: «Хіба він кращу не міг знайти за вашу жінку, що він мене зраджує з вашою жінкою?» А Семен Семенович кричить: «У мене для нього кращої жінки немає!» У Тані щоки мокрі від слів, вона так дивиться пильно на мене й каже: «Бідна я, бідна, тепер ось ми ще й з Семеном Семеновичем породичалися. Й чому ти через свого Вітю не породичалася з ним?» Та й так і сіла. І я сіла. Й Семен Семенович сів на стільці коло вікна, голову обхопив рука ми. Я тихенько вийшла з кімнати, не захотіла заважати їхній розмові, бо в них там спільне горе. Потім уже Таня розказувала мені. Сидів-сидів Семен Семенович, розбитий горем, а потім і каже: «Ти мене чуєш?» Таня каже «Чую». Він каже: «Давай їм відомстимо!» Таня питає: «Як відомстимо?» Він каже: «Ти відомстиш своєму Віті, а я відомщу своїй Раї. Хочеш відомстити?» Таня питає: «А як ми відомстимо?» А він каже: «А так і відомстимо. Давай удвох переспимо — й так відомстимо, бо ти мені вже давно подобаєшся, а іншого способу я поки що не знаю, може, пізніше придумаємо спосіб, як їм відомстити». А Таня каже: «Не хочу я мстити своєму чоловікові, а ви собі мстіть з якою хочете жінкою». А він питає: «Це ти не хочеш мстити йому зі мною?» Таня каже: «Не хочу йому мстити з вами». Семен Семенович надовго замовк, Таня за цей час вийшла в коридор у туалет, умилася в туалеті холодною водою, повернулася, а він усе сидить коло вікна й каже: «Я зрозумів. Це ти зі мною не хочеш йому відомстити, бо я — бухгалтер, бо я — Семен Семенович. А з ким би з наших чоловіків ти захотіла відомстити своєму Віті, що він тебе зрадив із моєю жінкою?» Й почав перераховувати наших чоловіків — од самого верху, від начальства, і нижче. А Таня йому все — ні та ні. Тоді Семен Семенович почав її за чужих чоловіків, яких він ніколи не бачив, чи з ними не захотіла б Таня відомстити своєму чоловікові за те, що з радив з його жінкою. А Таня каже: «Не тільки з вами, а ні з ким не хочу. Тому що я не хочу». Й тут Семен Семенович схопив її руку, почав цілувати: «Спасибі, спасибі, а я думав, що ти мене не поважаєш. Це ж ваш Вітя не поважає мене, бо він спить із моєю жінкою. І за що він мене не поважає, адже ми з ним навіть не знайомі!..» А Таня місяців через два померла від раку в лікарні, її Вітя до неї ні разу в лікарню не прийшов, а я часто ходила, і Семен Семенович ходив…

… Катерина тоді ще була студенткою. А тут — американська виставка в Києві. Німих виставок ніколи не було, а тут спочатку змагання легкоатлетів США і СРСР на Республіканському стадіоні, а тоді вже — виставка американського обладнання на Виставці досягнень у передовому господарстві України. Спершу вона з братом вагалися — йти чи не йти на легкоатлетів. Обоє боялися, але пішли. Дуже їм запам'яталося, як американська дівчина років п'ятнадцяти-шістнадцяти змагалася на якусь довгу дистанцію з нашими бігунками. Наші спринтерки — здоровецькі бабенції, у них що ноги — во, що груди — во, що задниці— во, а заморська дівчина тендітна й худенька, дитина дитиною, з тоненькими ніжками й тоненькими ручками, ну куди їй було змагатися з нашими! Але як побігли, як побігли — наші біжать, аж земля двигить на стадіоні, а заморська інфантилька чап та чап, наче й не біжить, а чапає. А потім вона як рвонула вперед, обігнала наших набагато, випередила, то Катерина з братом аж злякалися, бо їм це видалося за якусь ідеологічну диверсію, тоді тільки й говорили про ідеологічні диверсії, всі дуже боялися за ідеологічні диверсії… Після цього ще дужче боялися йти на виставку американського обладнання, бо ж диверсії бійся, бо на провокацію не попастися. Та й у них же рідний брат жив у Америці, втік під час війни, тінь брата завжди висіла над сім'єю. Батько їхній був трудяга з трудяг, робив корабелом на заводі «Ленінська кузня», учасник війни, передовик соціалістичного змагання, йому запропонували з парткому, щоб подавав заяву до партії. Він би ніколи сам не зважився написати заяву, а тут запропонували. То на партійних зборах його змішали з гряззю за те, що має брата в Америці. Питається, навіщо ви йому самі сказали писати заяву до партії? Ви ж бо знали, де його брат. Добре, хоч не вигнали з заводу «Ленінська кузня»… Ага, оця виставка американського обладнання. Таки пішли Катерина з братом, не витерпіли, хоч добре знали, що там кожний другий відвідувач виставки — компетентний співробітник, і той кожний другий компетентний співробітник стежить за кожним першим некомпетентним відвідувачем. А тоді ж по всіх установах та організаціях у Києві пустили поголоски, що на виставці весь американський персонал — це ж агенти ЦРУ, які навмисне для цієї поїздки оволоділи українською і російською мовою, чи українські буржуазні націоналісти, члени всіляких заокеанських націоналістичних організацій і водночас також за сумісництвом агенти ЦРУ. Але ж так їм хотілося піти на виставку — й пішли! Ходили, дивилися, якісь там буклети розглядали. Й познайомилися з одним американцем українського походження — паном Юрком Дідківським. Катерина його полюбила, а він полюбив Катерину, так буває, що з першого погляду. Вони ще потім зустрілися в кафе, їли морозиво й пили сік, а потім другий раз — у ресторані, пили шампанське і їли «котлети по-київськи». Зустрічалися не вдвох, а втрьох, бо брат ходив разом з Катериною. Боялися якої-небудь ідеолог1чної провокації від пана Юрка, але так і не дочекалися, він розповідав якісь веселі історії з життя українців у Америці, й вони сміялися. Вони бачили, що за ними весь час стежили — й на виставці, й на вулиці, і в кафе, і в ресторані, але ніяких гріхів за собою не відчували, тим більше пан Юрко висміював заокеанських українців, а не радянських, так що підслуховуйте! Він потім писав Катерині з Америки, просив її вийти за нього заміж, але вона дуже злякалася, не повірила й подумала, що це вже справжнісінька провокація, а на провокацію вона не піддасться, тому навіть не відповіла, й пан Юрко більше не писав. А до чого додумався брат Катерини? Щось він думав, думав — і поїхав у Москву, подався до американського посольства просити політичного притулку. В посольство не потрапив, його наші зловили біля посольства, ага, ти надумав просити політичного притулку, бо тобі в нас погано, ти надумав виїхати в Америку, значить, ненормальний. Відправили в Київ, тут ще раз допитали — і в психіатричну лікарню, у Павлівку. Тут його почали так лікувати, що він справді став ненормальним, не виходить з лікарень по нинішній день, але це кадебешники зробили його ненормальним. Уяви, як Катерина почала усього боятися — і що знайома з паном Юрком, а він просив її заміж, і що в неї рідний дядько живе в Америці!.. Скільки води спливло — часи змінилися. Рідний дядько запросив Катерину в Америку, поїхала на його долари, він оплатив дорогу літаком туди й назад. Гортала там телефонний довідник, натрапила прізвище — Дідківський, пан доктор. Зважилась подзвонити — пан Юрко взяв телефонну трубку, впізнав, зрадів, запросив у гості. Якраз на Новий рік. Виявилося, родина Дідківських — дуже багата родина, мільйонери. Яка то була зустріч! У пана Юрка перед тим померла дружина, а його мати знала, що її син колись давно пропонував Катерині руку й серце, то весь час дивилась підозріло й насторожено, наче та довідалась на великій Україні, що пан Юрко овдовів, і тому спішно прилетіла в Америку. А треба було йти в гості, на якийсь прийом, і доктор Дідківський там був заявлений не сам, а з дамою, себто з Катериною. Вона зраділа й злякалася, що от треба йти в гості на новорічний вечір. «Ви в такому костюмі?» — запитала сувора мати пана Юрка. А Катерина була одягнена в звичайному сірому трикотажному костюмі. «В такому», — сказала вона. «А іншого костюма у вас нема?» — запитала господиня. «Може, я тоді в гості не піду?» — здогадалася Катерина. «Пан Юрко заявлений у гостях не сам, а з дамою, — сказала господиня, — отже, ви мусите йти неодмінно». Й повела в сусідню кімнату. Катерина ще ніколи не бачила кімнати, яка всуціль заставлена самими лише шафами, а в шафах — самий лише одяг. І коли блакитна сукня, то дібрано до неї взуття, сумочка, прикраси. Й коли ансамбль бордовий, то до бордового ансамблю дібрано відповідні туфлі та інші речі. Підібрали Катерині потрібний одяг, і пішла вона з паном Дідківським на новорічну забаву… А тепер часи й зовсім змінилися: то пан Юрко недавно знов прилітав до Києва, тепер він часто прилітає. Бізнесмен, у нього і тут діла, хоче прислужитися незалежній Україні женитися другий раз у Штатах. Зустрілися з Катериною в готелі а вона його не стала запрошувати до себе додому, бо куди запрошувати, в свою комунальну? Пан Юрко не забув, як вони колись ходили з нею в Нью-Йорку на новорічну забаву, а Катерина тим більше не забула. Він у Києві має всілякі справи, але найперспективнішою вважає — брати в киян донорську кров і відправляти за кордон. Будь-куди за кордон — чи в Америку, чи в Європу, чи в Азію. Мовляв, у вас дуже дешева кров, а це — вигідний бізнес. Катерина розсердилась на нього, що ми такі нужденні, бідні, а доктор Дідківський надумав брати з нас дешеву кров — для свого бізнесу. А він їй каже, що наші донори безплатно здавали нашій державі свою кров, то хай тепер йому здають за гроші, він добре платить, отже, вони не будуть такі бідні й нужденні. А Катерина в нього запитала, чи їхня фірма не братиме кров у неї та в її дітей. Пан Юрко спокійно відповів, що братиме, якщо їхня кров відповідатиме якимось там стандартам. Як вона почула про стандарти — попрощалася крізь зуби й пішла з готелю. Чекала телефонною дзвінка, але більше не дочекалася… Як то буває… Катерину легко зрозуміти, чому вона розсердилася на пана Юрка за донорську кров. А могла ж вона бути замужем за міністром, могла, тепер уже пізно — в нього давно друга жінка, а в неї давно другий чоловік… Але якби отоді, у Нью-йорку, вона була не в якомусь трикотажному костюмі нашого пошиву, а в справжньому одязі, і якби в тому справжньому одязі вона сподобалася суворій пані Дідківській, матері пана Юрка!

… після десятого класу Окса цілий рік була піонервожатою у своїй-таки школі, колись вони проводили ленінський урок у квітні місяці, на день народження вождя. Прийшов до них пост — співець ленінської теми, він писав вірші тільки про Володимира Ілліча, і поета всюди запрошували на зустрічі — в піонерські загони, до всіляких ветеранів, на вечори жовтневі, першотравневі, на жіночі дні. То він виступив у їхній школі перед четвертокласниками, взяв букет квітів — і каже перед дітьми у класі тихенько Оксі на вухо: «Приходьте ввечері сьогодні до мене додому, я вам подарую целофановий кульок. Імпортний».

… я тоді на літо поїхала в Сибір, пішла з геологами в тайгу. Там у нас евенки були в тайзі провідникамн, без евенків нікуди б не пішла й нікуди б не прийшла. Мене тоді супроводжував евенк Федя. Чую, він як закричить: «Ведмідь!» Я так і обімліла, згадую, що ж робити треба, коли ведмідь трапився. Ледве згадала, А де ж той ведмідь? Зовсім близько між дерев, а я кофту на грудях не можу розстібнути, але таки розстібнула. Під кофтою плаття розстібаю, а потім розірвала, гудзики посипалися. А ведмідь зовсім близько, а я думаю: «Може, обманули евенки, може, пожартували, й зараз ось Федя жартує, але ж чому він не кидається на допомогу, теж злякався». Показую ведмедеві голі груди, а під самою ноги підкошуються, ось-ось упаду. Бачу, ведмідь справді зупинився, далі не йде, придуркувато дивиться на мене, а я жду, що накинеться, бо зовсім близько. Й евенка Федю не чути, десь пропав, тільки листя шелестить. Ведмідь постояв проти мене, повернувся — й потрухикав геть. А я стою і вслід йому голі груди показую, не вірю, що він не зачепив мене, що вже в кущах пропав. І тоді вже зашаруділо за спиною, підійшов евенк Федя. «Сховай груди, — сказав евенк, — ведмідь не повернеться». А я не можу руками поворухнути, пальці задерев'яніли. Й доходить до мене, як у тумані: правду казали евенки, що ведмідь не зачепить у тайзі жінку, якщо вона йому покаже голі груди. Не знаю, скільки так стояла, поки в голові розвиднілося. Бачу, евенк Федя сміється. «Сховай груди, — каже. — Ведмідь тебе злякався і більше не повернеться. Чи ти мене ще хочеш налякати? Я не злякаюся, бо я не ведмідь, сховай груди, бо комарі погризуть…» І вже там, у тайзі, я тільки про одне думала — швидше б додому, в Київ, не хочу ніяких зустрічей з ведмедями, не хочу за порадами евенків показувати груди ведмедям, щоб вони змилостивилися наді мною, бо коли який ведмідь чи не захоче змилостивитися, чи грудей моїх голих не роздивиться… Не хочу, не хочу! Такого натерпілася страху, що з часом мій минулий страх не меншав, а більшав, наче я справді ось-ось мала таки зустрітися ще з одним ведмедем. І все дорожчим ставав мій Мирон, чоловік, якого я так безсовісно залишала самого вдома, щоб він там, у порожній квартирі, божеволів від туги за мною, а я таки напевне знала, що божеволіє за мною, бо любить. І я обіцяла собі покаятися перед ним і більше ніколи не їздити ні в який Сибір, не ходити ні в яку тайгу, нащо мені ці евенки, ці ведмеді, краще сидіти вдома, поратися на кухні, стояти в чергах по магазинах!.. І добралася я додому, і зустрілася з Мироном, і покаялася перед чоловіком, і так щнро покаялася, що ми аж заплакали вдвох. І я говорила, що не достойна його. І тоді він сказав, що не достойний мене, і не достойний моїх сліз, і не достойний мого високого каяття. І теж покаявся переді мною. Як завжди, тієї осені їхню київську контору мобілізували на сільськогосподарські роботи в колгоспі, і він згодився поїхати, збирали яблука у величезному саду, врожай видався небачений, і погода стояла як на замовлення, бабине літо, великі зірки в небі щоночі, яблука й зірки, — він ще ніколи не звідував такого стану, бо ж народився в місті. І однієї ночі вони з Ліною, вона теж робить у їхній конторі, йшли через яблуневнй сад, і він мимоволі поклав їй руку на плече, й вона поклала йому руку на плече, вони обнялися, поцілувалися, а потім між ними сталося те, що відбувається між чоловіком та жінкою, коли вони прагнуть одне до одного, й Ліна розказала, що давно його любить, а тому й віддалася, інакше б вона не віддалася, з якої речі, й він тоді зрозумів, що вона зараз найближча для нього людина, що він також любить її, що він стомився й переживати за мене, бо кінця-краю нема його очікуванню і його стражданню, й що він тепер живе в Ліни, в неї двокімнатна квартира, й сьогодні опинився в нашій квартирі випадково, прийшов забрати свій транзнстор, інакше б ми не зустрілися. Й він упав на коліна, просячи в мене пробачення, а потім таки забрав свій транзистор і пішов, а я зосталася сама у нашій однокімнатній квартирі-пустці, плакала сухими сльозами, згадувала тайгу, ведмедя, свої переляки й тупо запитувала сама в себе, навіщо я показувала тому ведмедю свої груди, навіщо, навіщо, краще б той ведмідь роздер мене в тайзі, краще б роздер, краще б роздер…

… ви тоді сіли на тролейбус, доїхали до Голосієвого й подалися в ліс. Аж не вірилося в справжність цього лісу мало не в центрі великого міста. Якийсь чоловік прогулював бульдога, і цей чоловік лютою своєю бугристою мордою скидався на люту бугристу морду бульдога. В інвалідній колясці бородатий син у темних окулярах віз свою безногу матір теж у темних окулярах. Пройшовши асфальтованою доріжкою, ви звернули праворуч поміж дерев, і тут різкіше запахло вогкою, відволоженою землею та першою весняною зеленню. Тобі давно вже хотілося зустрітися з цією жінкою, й тепер ти був радий, що вона згодилася, що ви цього суботнього ранку опинилися в Голосієвому, що ти можеш зрідка торкатися до рукава її сірого пальта — біля плеча, за лікоть, а то й торкнутися її палаців. Тебе тривожив її притишений голос, сухуватий, якийсь немелодійний, у цьому голосі молодої жінки наче б з якихось ще давніх його глибин пробивався голос дівчинки, яку колись скривдили, й відзвук цієї кривди зберігся назавжди, на ціле життя. І тобі раз у раз хотілося дивитися на її видовжене, жорсткувате обличчя, з ледь випнутими вилицями, з віялами тоненьких зморшок під очима, з чітко окресленими рисами зморшок у кутках великих, жорсткуватих уст, — це її обличчя мало колір доспілого абрикоса, й на ньому якимось своїм окремим життям жили її спокійні тихі очі зі спокійним тихим поглядом, хмарно-сині очі, які час від часу пожвавлювалися, й тоді вона запитувала: «Чого ти на мене так дивишся?» А хіба ти міг відповісти щось доладне, чому ти так на неї дивишся? Тобі просто хотілося дивитися на неї — і все, хотілося не відривати від неї погляду, хотілося заглядати в її хмарно-сині очі, й ти дивувався з цього її запитання, на хвилину-другу відвертався, дивлячись обіч, щоб скоро знову скоритися непереборному своєму бажанню — й дивитися на неї, відчуваючи радісну втіху від її обличчя і від її невеличкої зграбної постаті, зодягненої в демісезонне сіре пальто «сосонкою». Ви йшли навмання поміж дерев по сирій землі, встеленій шелестким торішнім листям, ступали по тонких і кволих голочках блідої зеленої трави, неправдоподібно молодої, дивовижно весняної (наче ця трава й не повинна вже була зійти після зими, а вона таки пробилася з землі, з невідомо якого буття-небуття), й ти вслухався у її стриманий, скрадливий сміх, якийсь особливий сміх… чимось схожий на цю несміливу, стриману весняну траву… яка пробилася з землі й ще не вірить ні в своє воскресіння, ні в передзвін-пересвист пташок, і ще трава не вся появилася з темряви, ще її багато нуртує в глибині… й так само її сміх, який немов чудується зі свого народження, який стримується виказувати свою справжню силу і справжню чарівливість… Ліс розступався перед вами, все ширше й ширше відкриваючи вільні й легкі обійми свої, і ви йшли у його квітневий манливий простір, аж поки опинилися біля озера, що причаєною синьо-зеленою поверхнею несподівано покликало до себе, й вільно пішли берегом, дивлячись на озеро й на ліс на протилежному березі. Під віттям чорних дерев стояла якась споруда з відчиненими дверима та з вибитими вікнами, схожа на літній павільйон, у якому в спеку п’ють лимонад і їдять морозиво, й ви зайшли всередину, сторожко прислухаючись до тріщання під ногами розбитого скла. В павільйон долинав тихий пташиний спів, через висаджені вікна видніло озеро, по воді пливло три качки, на відстані від них ще дві. Зітхнувши, зважившись, ти обійняв невеличку біляву жінку, й вона — уже в твоїх обіймах — спершу відкинула назад голову з коротким ячмінним волоссям, зав’язаним тугим хвостом на потилиці, подивилася здивовано, і в цю мить очі її спалахнули задерикуватою радістю, потім вона прихилилася ближче, й ти, взявши долонями її обличчя, припав губами до її губів. Але жіночі губи не відповіли на твій поцілунок і, шерехато-прісні, прохолодні, мовби завмерли в очікуванні й ти, стиха всміхаючись, грів їх і грів, аж поки вони ледь ворухнулися, оживлені теплом, і самі потеплішали й нарешті відповіли на поцілунок. Ти цілував і цілував, аж поки вона раптом вперлася тобі в груди й відсторонилася, прошепотівши: «За нами підглядають». Здивований, ти обернувся — у вибитому вікні стриміли дві неголені чоловічі фізіономії. Дикуваті, занехаяні фізіономії з дикуватими погрозливими очима. Це були фізіономії тих, які п’ють що попадя: горілка — так горілка, пиво — так пиво, денатурат — так денатурат, одеколон — так одеколон. «Що таке?» — запитав ти, розвертаючись постаттю до цих двох непрошених фізіономій. — Фізіономії мовчали. «Що таке?» — знову запитав ти і ступив уперед кілька кроків по тріскучому склу на підлозі. Дві неголені, чорні фізіономії, перезирнувшись між собою, зникли з розбитого вікна, й почулося шелестіння листя під їхніми ногами. «Де вони взялися?» — мовив ти. «Йшли слідом». — «Ти їх бачила?» — «Я не бачила, але вони йшли назирці». — «Навіщо?» — «Всякі тут вештаються. Ходімо звідси». — «Але ж вони пішли геть». — «Пішли, але можуть повернутися, то такі». — «Типи?» — «А хто ж як не типи». Справді, залишатися далі в павільйоні було безглуздо, й ви подалися берегом озера, — роздивляючись скрізь поміж дерев, але в лісі було порожньо, два підозрілі типи зникли. «Ти думаєш, вони за нами стежать?» — «Усе може бути». — Але навіщо їм стежити за нами?» — «Ти мене питаєш!» — «І що це за типи?» — «Хіба не бачиш, типи». Від озера ви подалися схилом горба вбік і вгору, аж поки вийшли на порослий кущами сусідній горб. Гілля розлогих кущів узялося дрібним листям, творячи такий-сякий захисток, і ви зайшли поміж кущів, здається, сховавшись у лісі від усього лісу. Тут збудливіше й гіркіше пахло гострою весняною зеленню, похлюпував вітер у верхах дерев. Ти простелив плаща на землі, й ви зосталися наодинці, й ти знову обійняв цю біляву жінку, вловлюючи ніздрями черемхово-вітряний запах її сухих кіс і любистково-терпкий дух її тугого тіла. Ти відчував її через поцілунок, зосередившись на відчутті її через поцілунок, і наче вже все перестало існувати за межами вашого поцілунку, й вона вже похилилась на плащ, лягаючи на спину, як раптом сперлася на лікоть і, розплющівшись, напруженими очима подивилася повз тебе, зводячись, аж поки звелась. Ти лякливо озирнувся — неподалік, під липою, стояв якийсь патлатий парубійко у салатовій куртці і дивився на вас. Дивився прямо, спокійно, анітрохи не знітився тоді, коли зустрівся з твоїм поглядом. Чи не один з тих типів, які втелющили були свої чорні фізіономії у вибите вікно павільйону. Та ні, це якийсь інший тип, і в цього типа інша фізіономія — одутлувата, з обвислими вусами, пашить рум'янцями, зелений берет на рудому волоссі. Сидячи на землі, ви через гілля кушів дивилися на застиглого під липою нахабного парубійка, а він з якоюсь тупою незворушністю дивився на вас. «Поглянь на цього йолопа, — майже весело сказав ти. — Якого дідька йому треба від нас?» — «Не знаю», — усміхнулась жінка. «І цей стежить?» — «Мабуть, стежить». — «А він теж ішов слідом за нами». — «Не знаю. Тільки я шкірою відчула, що хтось біля нас є, подивилася, а він стоїть під деревом». — «А йому що треба?» — «Не знаю». — «І що це за типи, які скрізь підглядають у цьому лісі? Поглянь на нього, стоїть і дивиться». — «А що йому можна сказати?» — «Я не знаю, що йому можна сказати. Стоїть — і стоїть і нічогісінько не робить. Стоїть. Може, запитати, чого він стоїть?» — «А що він каже? Скаже, що стоїть і запитає, чого ми сидимо. А ми скажемо, що сидимо тому, що сидимо. Краще ходімо звідси». Ти вдягнувся в плащ, і зніяковіло ви вийшли з кушів, поволі подалися лісом і скоро вийшли до іншого озера, маленького й круглого, пустельного, без качок. Ти обернувся — салатова куртка йшла слідом. Закипаючи злістю, ти обернувся й пішов до нього, цього підглядача-нахаби. «Що таке?» — запитав ти в нього, сердито дивлячись у пласке, розплескане перенісся. Ти сподівався на брутальну відповідь, але парубійко рангом усміхнувся і сказав: «Нічого, я йду своєю дорогою». — «Ти йдеш своєю дорогою? А чого ти йдеш своєю дорогою слідом за нами?» — «Бо я так іду своєю дорогою». — «Кали ти йдеш своєю дорогою, то йди своєю дорогою, але не ходи слідом за нами, чуєш?» — «Чую». — «Коли чуєш, то йди своєю дорогою». Й раптом він усміхнувся ще привітніше, навіть беззахисно: «Ви мене боїтеся? То ви мене не бійтеся». — «Ми тебе не боїмося». — «А коли не боїтеся, то робіть що хочете». — «Що робити?» — «А робіть що хочете. Я хочу подивитися». — «Ти хочеш подивитися?!» — «Я хочу подивитися, що ви робите я люблю дивитися». — «Ти що, псих, ненормальний? Що ти хочеш подивитися? Що ми повинні тобі показати? Чуєш, краще йди своєю дорогою». У нього зовсім розпливлося широке обличчя в безпорадній дитячій усмішці: «Та не бійтеся, я тільки подивлюся». — «Ти завжди тут ходиш?» — «Завжди». — «Й часто піддивляєшся?» — «Часто». «Й ніхто не побив тобі морду?» Він долонею потер пухку щоку і сказав: «Били. Але я нічого поганого не зроблю». — «Ти й далі будеш ходити за нами?» — «Я повинен подивитися». Спересердя ти плюнув під ноги: псих, ненормальний, ну що ти візьмеш із такого збоченця? Треба ж було поїхати в Голосієве, щоб зустрітися! Білява жінка, щулячись від весняної свіжості, чекала на тебе, ледь хилячи світлу голову на ліве плече. «Ходімо, — сказала вона тужливо, — а то холодає». У повітрі сіялися дрібненькі, як мак, дощинки й зрідка пролітали мокрі пластівці снігу. Спантеличено крутячи головами, ви подалися через ліс, чуючи, що на відстані слідом за вами назирці йде ота салатова куртка, отой зелений берет на рудих патлах, підглядаючи й підглядаючи, бо він не міг не підглядати, й ви належали начебто не одне одному й своїй усамітненості, а йому, психові ненормальному. Ти мимоволі стиснув кулаки, й білява жінка сказала з вибачливим усміхом: «Я чула про нього. Кажуть, він утік із психлікарні, ходить тут, але ж він не буйний, а зовсім смирний, так жаль його, так жаль».

… це з Ольчиних історій. Як вона колись була на Кавказі і там познайомилася з грузином. Коли грузин роздягнувся, то залишив галстук на голому тілі. Такий довгий-предовгий галстук на шиї, а на галстуку — пальми. Грузина звали Джаба. Й тільки тоді вона почала розуміти, чому з цього Джаби посміювалися його знайомі друзі-грузини, коли вони вдвох сиділи з Олькою в ресторані. Знайомі грузини напідпитку підходили до їхнього столика, захоплено дивилися на Ольку, цокали язиками і всі питали у Джаби: «Ти сьогодні у своєму коронному галстуку?» Він розтягував рот до вух і казав: «Так, я сьогодні надів коронний галстук». І всі задоволено сміялися, й Олька сміялася, хоча вона навіть не здогадувалася, чому вона сміється. Але коли Джаба в кімнаті вночі зостався в самому лише галстуку на голій шиї, вона ще нічого не знала про його коронний галстук… А потім проснулась Олька в темряві, бо хтось сварився в кімнаті. Спершу не могла зрозуміти, де вона опинилася й хто це свариться. Далі згадала про ресторан, про Джабу і впізнала його гортанний голос, це він сварився. А може, й не він? Бо знайомий голос сварився не на когось, а таки на Джабу. Може, то хтось інший сварився на нього? Ні, Джаба сварився на Джабу. Ольці аж у голові замакітрилося, не могла зрозуміти, що відбувається. Придивилася крадькома — її грузин сидів на дивані і, смикаючи галстук на шиї, кінцем галстука щось бив унизу, на дивані, в себе поміж ногами. Приказував: «Ох ти сучий син Джаба, сучий син. Ти напився коньяку та хванчкари і спиш, як сучий син. І чого ти ледачий, навіть коли біля тебе така красива дівчина, як Олька? Ти тільки раз погостював у неї — і вже звалився спати мертвим сном? Та в такої красивої дівчини треба гостювати всю ніч, а потім день, а потім ще ніч — і не думати про сон. Ану, вставай, кому сказав?! Кому сказав, Джаба! Ти вже мені добре набрид. Скільки я можу тебе годувати шашликами та виноградом, поїти коньяком та хванчкарою, а ти мене так підводиш. Ти ображаєш таку красиву дівчину, як Олька, а вона приїхала до тебе з самого Києва, з берегів голубого Дніпра. Ти повинен дбати про високу честь грузинського народу, всього Кавказу, так, усього Кавказу, а ти егоїст. Ану, вставай Джаба, ти ж молодець, коли захочеш, тож будь молодцем. Бо я буду тебе бити, поки ти встанеш. О, злякався, встаєш? Молодець, Джаба, встав, а тепер іди до красуні, вона прийме тебе всім своїм серцем». І коли він перестав бити галстуком, і коли прийшов до Ольки, то вона нарешті зрозуміла, кого він бив галстуком і засміялася: «Джаба, молодець у тебе твій Джаба, давай я поцілую твого Джабу за те, що він у тебе такий молодець, Джабо, і не бий його більше галстуком, бо це принижує честь усього грузинського народу і Ельбрусу — найвищої вершини Кавказу!»

… Маргаритка розказувала про Корнілова, оператора, на кіностудії що працював разом з її Анчаровим. Тільки де збиралася якась компанія, то вже після третьої-четвертої чарки цей оператор починав незмінно розказувати про статеве життя у мух. Усі дивувалися: яке може бути статеве життя у мух, невже і в мух є протилежні статі? Виявляється, є, Корнілов сідав на свого улюбленого коника й гаття-вйо, розказував про статеве життя у мух. Він був дуже красивий, з бородою, інтелігентний, у пенсне, його мама була мало не дворянкою, якийсь дід був мало не бароном. То Маргаритці розказувала її подружка Віта: Корнілов запрошував її до себе в кооперативну квартиру на Русанівці. Горілка, вино, кава. На столі недбало розкидані порнографічні журнали — з усіх країн світу, бо в нього брат плаває на кораблях далекого плавання, то понавозив. І відеомагнітофон. Увімкнув якусь імпортну порнуху, а сам розказує про статеве життя мух. Розважає. Бо нічого більше не любить розказувати, як про статеве життя мух. А Віта не муха, в неї своє статеве життя. Думає, що то Корнілов навмисне її розпалює, готує, а її ж і готувати не треба, вона завжди розпалена. Бачить, що він не пристає до неї, то вона сама давай приставати до нього. Аж поки сама силоміць роздягнула його. Та він навіть образився на неї, закричав: «Я ні про що таке не думав, ану, одягайся, ану, забирайся!» Ні, ти чув коли-небудь про таке? А Маргаритка не чула, і я не чула. Садист і мазохіст. Коли ти вже привів додому дівчину, коли поїш вином і кавою, показуєш порнографічні журнали і всяку імпортну порнуху по відеомагнітофону, коли ти вже дівчину довів до такого збудження, що вона сама тебе починає роздягати, бо ти ж мужчина, то чого ти їй кричиш: «Я ні про що таке не думав?» А хто за тебе думатиме? Кому потрібне твоє статеве життя у мух? Та ще й дівчину виганяєш, наче вона сама прийшла до тебе, а не ти її запросив. То Віта йому видала. Вона видала: «Я думала, що ти справді Корнілов! А який ти Корнілов? Ти ніякий не Корнілов. Я всім розкажу, що ти ніякий не Корнілов».

… рідна моя жінка, чого ти так пильно дивишся на мене? Так, наче бачиш на моєму лобі ті роги, які ти колись так щедро ставила мені. Еге, була ти колись щедра в молодості, але в старості стала скупа: щоб добро не пропадало, то всі роги, які наставила мені, ти, стерво, пустила на пантокрин.

… ще недавно оця всім відома мотрона працювала в міністерстві освіти, вже пішла на пенсію, бавить онуків. Це тепер здається, коли дивишся на неї, що вона завжди була стара, але це ж неправда, була колись вона молода й жила в студентському гуртожитку по вулиці Жертв Революції. Нема тепер ні цього студентського гуртожитку, ні вулиці Жертв Революції, — та ні, вулиця зосталася, тільки тепер називається по-іншому. І жила майбутня мотрона в кімнаті разом з іншими дівчатами, й прийшов якось до неї тоді ще молодий хлопець, але в майбутньому (це майбутнє тепер- от якраз настало) великий знавець криміналістики та юриспруденції, защепнув двері кімнати на клямку, й коли вона злякано закричала до нього, щоб не підступав близько, сказав їй похмуро: «Не кричи, Тамаро. Ти ж Вовці дала? — дала, ти ж Борисові дала? — дала, ти ж Богданові дала? — дала, всім дала, то чого ти кричиш, дай і мені».

… мій Федір усе життя мені вірний. Я не знаю, щоб коли-небудь він був мені невірний, а може, я чогось не знаю? Скажете, Федір — дурний? Скажете, а чим ти, Фросю, така гарна та славна, що він як припав колись у молодості до твоєї криниці, то й не відірветься ніяк? Скажете, спрагу можна задовольнити з будь-якої криниці, та й чи найглибша твоя криниця, та й чи найсмачніша твоя водиця! Еге, всяке набалакати можна, але факт залишається фактом: навіть коли Федір у відрядженні, у від'їзді, то однаково не пригощався з чужої криниці, а журився за моєю. І все допитувався у мене, чому я завжди дружу з такими негарними жінками. Хоч на яких різних роботах я робила, хоч з якими подругами дружила, а він усіх їх запам'ятав і всіх по пальцях може перелічити. Колись Жанна з овочевої бази — негарна, але заміжня, двоє дітей. Діна з кулінарії— страшненька, але замужем, двоє дітей. Тетяна Михайлівна з дитячої бібліотеки — негарна, заміжня, троє дітей. Тетяна Григорівна з кінотеатру — негарна, ревнивий чоловік, аж четверо дітей, бо так чоловік ревнував, що завжди при дітях тримав, при пелюшках. Усі замужем, усі з дітьми. Федір як бачив котрусь мою подругу, то йому аж зуби ломило, кривився. А торік трапилося з ним, такого ще ніколи не було. Ми вдвох з чоловіком спимо — посварилися чи не посварилися, а в ліжко разом, це ще мене покійна матінка так навчила, що в ліжку помиритеся, коли до ліжка посварилися, й святу правду казали покійниця, земля їй пухом. Федір усю ніч прогладив мене по голові, по волоссю, а в мене ж густе волосся. Погладить — і засне, проснеться — й погладить. Погладить — і засне. У нас дата якась у ту ніч була, весільна, одним словом, то він усе хотів відзначити в ліжку цю дату достойно — й не зміг. Проснусь я вранці, а в мене волосся з лоба задерто назад, злиплося, ковтун ковтуном, а Федір темніший ночі, не дивиться в мій бік. А ввечері я привела з нашої роботи гостю, свою товаришку Марію Гордіївну, що мій, як побачив, і рота роззявив, бо така вона мила та славна й не нарадується, що в гостях у нас гарна-прегарна жінка. І я не нарадується, що чоловік не нарадуюся, що красиву подругу привела прямо додому. Бо я вже після минулої ночі знала, що він мені не зрадить, залишиться вірний, то хай хоч потішиться на жіночу вроду, що не всі мої подруги — тільки крокодили. А чого я вибирала собі таких подруг? Теж за порадою моєї покійної матінки, земля їй пухом. Бо вона вчила ніколи не товаришувати з вродливою подругою, а тільки з негарною, бо скільки в тебе вродливих подруг — стільки, вважай, у твого чоловіка інших жінок, крім тебе. Бо кожна твоя вродлива подруга, то, вважай, друга, третя, четверта, п'ята, шоста, сьома жінка у твого чоловіка, крім тебе. То хіба тобі треба розладу в сім'ї, вчила моя покійна матінка, то нікого й не приводь красивих, а самих негарних, бо я, каже, була колись молода й дурна, мала красивих товаришок на свою голову, то хоч ти повчися на моїх помилках, хоч поживи в мирі-злагоді. Й таки пожила в мирі-злагоді, це правда. А тепер дружу з Марією Гордіївною, тепер можна, бо тепер ми з Федором теж лягаємо вдвох у одне ліжко, дуже звикли, не відвикнемо, він погладить мене по голові — й засне, проенсться — погладить, погладить — засне, а на ранок у мене тільки збивається з волосся ковтун на моїй голові, а більше нічого, то я спокійна.

… ви хіба любите? Ви хіба вмієте любити? Вам тільки одне треба від жінки. Я вам розкажу, як люблять. Я ще студенткою була, жила на квартирі, хазяйка — на пенсії, хазяїн — уже в літах, але ще працював у школі учителем з виробничого навчання, вчив дітей столярної справи. Обоє вже старенькі. А будиночок їхній крихітний, ще після війни як поставили, як стягнулися з копійками, то вже так і не перебудували, в них дітей не було, то для кого? Будиночок на дві кімнати: у першій прохідній кімнатці жило четверо нас, дівчат, а в другій кімнатці жили хазяїн з хазяйкою. Після одинадцятої години вечора хазяйка виймала з рота свого хазяїна вставні пластмасові щелепи. Такий у них був порядок. І у скляній банці, у воді, несла на кухню. А кухню замикала на замок. І туалет замикала на замок. Так що після одинадцятої кому з дівчат хотілося води, то вже йшла пити не на кухню, а надвір, за ворітьми була водонапірна колонка. Й так само в туалет — бігали надвір після одинадцятої. А взагалі, бігати після одинадцятої вечора вже заборонялося: чи йти на побачення, чи повертатися з побачення. Щоб не шуміти, щоб не тривожити сон хазяїна і хазяйки. Ото як хазяйка урочисто через нашу кімнату несла на кухню у банці з водою пластмасові щелепи свого хазяїна— це був для нас сигнал, відбій. І так само сигналом, відбоєм від сну вранці був той час, коли вона відмикала кухню і через нашу кімнату урочисто несла назад у їхню кімнату пластмасові щелепи в банці. Тоді ми вже могли вставати, збиратися, шуміти. А причім тут любов? А притім. Бачте, ви так і не зрозуміли, бо куди вам зрозуміти, я ж сказала, що вам одне від жінки треба. Хазяйка так любила свого хазяїна, що сама виймала йому щелепи з рота — й сама вставляла. Сама несла на кухню ввечері — й сама несла з кухні вранці. Мабуть, вона йому на ніч ноги мила, але ми не бачили, ми тільки бачили, як вона тазик з брудною водою виносила. Думаєте, він цінував її любов? Еге, цінував. Усі ви, чоловіки, однакові. Хазяїн бив хазяйку по ночах. За віщо? За те, що вона в молодості, ще до їхнього знайомства, сильно гуляла. Ні, коли вони познайомилися й поженилися, то вона більше не гуляла, була йому вірна. Питається, чого ти її б’єш? Тому що в тебе кулаки великі? За те що вона тебе так любить, виймає і вставляє тобі щелепи у твій беззубий рот. Ми так у своїй кімнаті плакали, коли чули, що хазяйка плаче. Бо якщо вже вона сильно гуляла колись, то гуляла ще до тебе, ще до вашого весілля, то чого ти її б’єш?!

… позаминулого року дали відпустку моєму чоловікові, він мав путівку в Одесу, але раптом здав путівку — і: проводитиму відпустку в Києві! Як-то в Києві? А так, у Києві, бо скільки до нас приїжджає проводити відпустку москвичів та ленінградців, то чому кияни вдома не можуть відпочивати? Ловитиму рибу на Дніпрі й житиму на квартирі у матері, мати відправляється на літо до вітчима у село, якраз її квартира вільна, а ви тут удома хоч на головах ходіть. Це так сказав мій благовірний. А на головах ходіть — це він мав на увазі мою сестру, що приїхала в гості з двома своїми дітьми — подивитися столицю. Я розумію, що чоловік стомився від сім’ї, що йому й грошей на поїздку жаль, бо грошей завжди катма, то хай посидить у матері, спробує, скільки сам висидить — без моїх сніданків, обідів і вечерь. Він у мене редактор у видавництві, то захотів ще посидіти над чиїмись рукописами, що терміново слід було здавати до друку, і свою хотів книжку закінчити, бо він теж письменник, хоч і дитячий, хоч і дехто посміхається, що дитячий, а письменник. Зібрав речі, наче в далеку відпустку, а не на Русанівку, наче на Чорне море, а не на Дніпро, — й гайда. Правда, не поїздом чи літаком, а своєю машиною. Ми з ним договорилися жартома навіть по телефону не дзвонити одне одному, а писати листи і листівки. Через кілька днів листівка від нього: «Доїхав благополучно, влаштувався добре, компанію ще не підібрав, люблю, скучаю, Борис». І я йому відписала. Відповідь від нього: «Відпочиваю, ловлю рибу, набираюся здоров'я, редагую чужий роман, пишу про пригоди українського хлопчика в доісторичні часи. Люблю, скучаю». Через кілька днів знову — листівка і «…люблю, скучаю». А я справді за ним скучаю, то сідаю на метро й гайда на Русанівку, бо ж цікаво, як там мій відпускник. Приїжджаю, дзвоню в двері, відчиняє Борис. Якийсь блідий, а побачив мене — ще більше зблід. «Занедужав?» — питаю. «Занедужав, — каже, — тільки тобі не хотів дзвонити, щоб не турбувати, якраз і медсестра в мене, познайомлю вас». На кухні справді сидить медсестра в білому халаті, молода, чорнява. Зоя. І я— Зоя. То й добре, що дві Зої. І та Зоя починає розказувати мені, Зої, що в чоловіка схопило серце, то вона його лікує, а він от пригощає її кавуном. «Пригощайтеся і ви», — каже вона. «Пригощайтесь і ви», — кажу їй. А кавун смачний, Борис уміє вибирати кавуни. Чоловік приніс горілки, випили. «За зустрічі — сказала я. — Бо ж давно не бачилися». Медсестра Зоя хитро поглядає на мене і, бачу, думає: дурна ти, дурна. А я дурнувато поглядаю на неї і думаю: сама ти дурна, а я зовсім не дурна. Сидимо, їмо кавун, пригощаємося горілкою. Я питаю в Зої: — У вас чоловік є?» Зоя навіть образилася «Є чоловік, аякже». То я кажу своєму Борисові: «А я ж ходила на аналізи в лікарню, то сьогодні маю результат». — 'І який результат?» — питає чоловік. — «Той результат, — кажу, — що мені треба лікуватися». — «Що ж у тебе знайшли?» — дивується чоловік. — «Мабуть, те, що ти мені подарував». — «А що я тобі подарував? Не жартуй». — «Я не жартую, бо ти мені всерйоз подарував. Трихомонади. Так що ви, Зою, не від тієї хвороби його лікуєте». Бачу, та Зоя вже не сміється, вже в неї злякане лице, вже їй не хочеться кавуна, зводиться з-за столу. «Лікуєте йому серце, — кажу, — а його треба лікувати від трихомонад». А Борис обіймає мене й каже: «Не жартуй, ти любиш пожартувати. В мене справді схопило серце». — «Я знаю, де в тебе хапає серце». — «Вона принесла таблетки». — «А я не могла принести таблетки?» — «Могла, але ж не забувай, що я у відпустці, що я у від'їзді, а ти від мене далеко — це тобі добиратися і літаком, і поїздом. Поки ще там доїдеш! А це місцева медицина, під боком. Поміряла мені тиск. Хочеш, поміряє й тобі, в неї й тонометр з собою, а ти не віриш». — «Чом не вірю? Вірю, що й тонометр є у квартирі. Зою, поміряйте мені тиск. Не хочете? Не тікайте». А медсестра сердиться: «А чого ви кажете, що я вашого чоловіка не від тієї хвороби лікую? Нітрогліцерин чи валокордин — від серця, в нього серце, перепрацював, треба відпочити». А я кажу: «Ніколи на серце не скаржився… Ви наче й не чуєте, що я сказала». — «А що ти, жінко, сказала?» — «Я сказала, що в мене трихомонади». — «А-а, в тебе трихомонади!» — зрадів мій Борис. «То чого ти не питаєш, де я їх узяла? Я ж твоя жінка, то спитай». — «Еге, де ти взяла трихомонади?» — «Ти ж знаєш, що я ні з ким не спала й не сплю, тільки з тобою? Що я завжди така дурна?» — «Знаю, знаю, але ти не така дурна». — «Добре, не така, а така. Це ти мені подарував свої трихомонади». — «Я?» — «Ти. Чи думаєш, що я тобі подарувала?» — «І в мене?» — «Можеш не сумніватися, гарантовано. — Й питаю в медсестри Зої: — «Правда ж?» А медсестра Зоя: «Чого ви до мене вчепилися зі своїми трихомонадами? Чи я знаю? Я не знаю». — «Ви ж медицина, то все повинні знати не тільки про серце, а й про трихомонади». — «Чого ви до мене вчепилися?» А я спокійно так і чемно: «Борисе, я до неї вчепилася? Зовсім не вчепилася. Це ви, Зою, чіпляєтеся до мене зі своїми трихомонадами». Борис бачить, що заварюється бабська каша, зразу вдається до своєї улесливої дипломатії: «Дівчата, дівчата, заспокойтеся. Та не так сказала, та не так почула, буває. Які трихомонади? Нема ніяких трихомонад. Аналізи набрехали, наші лікарі такі, що в них аналізи часто брешуть». Я кажу: «Аналізи брешуть? Значить, твоє серце не болить — аналізи брешуть? Ви вдвох брешете?» — «А тонометр? У мене — підвищений тиск». — «У тебе завжди підвищений тиск, навіть коли нема ніякого тиску. Я знаю, хто тобі наганяє тиск». А в медсестри Зої смикаються губи, й сама вона смикається: «На що ви натякаєте? На що натякаєте?» Я спокійно: «Я натякаю? На що натякаю?» А медсестра: «Немає в мене ніяких трихомонад!» Ох, я й посміялася, півгодини сміялася, а вони дивилися як на хвору. Потім я спокійно: «Хіба я сказала, що у вас трихомонади? Борисе, я так сказала? Я сказала, що трихомонади в мене. І трихомонади в Бориса, бо він мій чоловік. А хіба я сказала, що у вас трихомонади?» — «Але ж ви сказали, що я не лікую його від трихомонад!» — «Сказала, ви справді не лікуєте його від трихомонад» — «А звідки ж я повинна знати, що у вашого чоловіка трихомонади?» — «Повинні знати, добре повинні знати». — «Знову натякаєте! На що ви натякаєте?» — «Я зовсім не натякаю. Я прямо вам обом заявляю. Ви повинні знати, що в мого чоловіка трихомонади». — «Я не знаю, не знаю, не знаю, бо я не спала з вашим чоловіком!» — «Не знаю, чи ви спали з моїм чоловіком, чи не спали, і з ким ви спали, це діло ваше, але ви повинні лікувати його від трихомонад, раз у нього трихомонади». — «Але ж я не винувата, в чому ви мене звинувачуєте?» — «Винувата чи не винувата, але ви медицина — ви все повинні знати. Медицина. Але тепер і вам треба лікуватися». — «Від чого лікуватися?» — «Від трихомоиад». — «Від яких трихомонад? Та нема в мене ніяких трихомонад, та не спала я з вашим чоловіком, і ще треба перевірити, чи є в нього трихомоиади!» — «У мене є, а в нього нема? Ну й медицина! А я й не кажу, що ви тут спали з моїм чоловіком. Інфекція могла передатися і на побутовому грунті, як, скажімо, побутовий сифіліс». — «Який побутовий сифіліс? Який побутовий рівень? Немає у нас ніякого побутового рівня». — «Могли піти у ванну, витертися рушником, а цим рушником недавно втирався Борис… Чи ви не ходили у ванну й не витиралися ніяким рушником?» — «Ходила». — «Витиралися?» — «Витирала руки після миття. Помила з милом і витерла». — «От бачите». — «Що — бачите?» — «Витирали руки». — «На що ви натякаєте?» — «Зовсім не натякаю. Витирала руки». Мій дипломат Борис знову взявся дипломатничати: «Дівчата, заспокойтеся, дівчата, випийте ще трохи горілки й закусіть кавуном, бо кавун дуже смачний під горілку… Знаю я свою Зою, немає в неї ніяких трихомонад, то вона все вигадує». А медсестра Зоя: «Як то нема?» і я так спокійно: «Може, справді нема». А медсестра Зоя: «А аналізи?» — «Аналізи можуть набрехати». Медсестра Зоя: «То в Бориса Танасовича є трихомонади, а у вас нема?» Я спокійно: «І Бориса Танасовича ще треба перевірити». Медсестра Зоя: «Значить, тільки в мене трихомонади?» — «Чого ви так злякалися? Може, у вас теж нема! Йдіть на аналізи… О, додумалася! Розумна все-таки в мене голова. Спершу пошліть свого чоловіка!» — «Я б послала…» — «То пошліть». — «Не пошлю». — «Чому?» — Бо нема в мене чоловіка». Заплакала медсестра Зоя й пішла, а Борис каже: «Звідки ти взяла, що в тебе трихомонади?» — «А я видумала». — «Навіщо?» — «Аби вас перевірити». — «На що перевірити?» — «А на трихомонади». — «І перевірила?» — «Перевірила». — «То й що — є в мене трихомонади чи нема?» — «Борисе, — кажу своєму чоловікові, — заспокойся, не переживай. Якщо в тебе нема трихомонад, то будуть, будуть, я тобі гарантую, бо я тебе знаю, а відпустка в тебе велика, а це Київ. Гарантую — і в тебе трихомонади будуть, і в мене, і в цієї медсестри Зоі»'. Борис мій засміявся, обняв мене й каже: «Ох і розумна ти! Нічого в тебе так не люблю, як твій великий бабський розум». А в мене хіба великий розум? Просто бабський, а не великий. Питаю: «Знаєш, кого ти мені нагадуєш?» — Кого?» — «Сліпого». — «Якого сліпого?» — «Не знаєш, якого сліпого? То послухай — знатимеш». І розказала йому те, що досі ніколи йому не розказувала, хоч ми з ним за наше спільне життя про все переговорили. А за того сліпого — мовчала, соромилася. А тепер чого соромитися? Було це в дитинстві. Неподалік від нашого будинку жили сліпі — їхній гуртожиток, їхня якась фабрика, де вони всліпу щось там навпомацки виготовляли. І великий парк міський близько, сюди сліпі ходили прогулюватися. І був там один красивий сліпий, ми всі дуже його жаліли: такий молодий — і сліпий, так йому не пощастило. Сліпий Юрко ходив у чорних окулярах, то нам навіть здавалося, що він придурюється, що він бачить крізь чорні окуляри. Якби не сліпий — кожна б дівчина в нього закохалася. Та й закохувалися потай, бо юначе серце весь час хоче когось жаліти — кішку, собаку, сліпого. І наш сліпий Юрко закохався у сліпу Юлю, була в них там така, дуже негарна. Як жаба. Й одяг завжди був на ній такий, як на жабі — зелений. Всі так сердилися на сліпу Юлю, наче вона була в чомусь винувата. А хіба вона була винувата? В дворі діти навіть змовлялися, щоб набити її. Взяти й набити. Ми ж не розуміли, що раз сліпі, то вони одне одного не бачать: сліпий Юрко не бачить сліпу Юлю, а сліпа Юля не бачить сліпого Юрка. То ми їх бачимо, які вони, а вони самі не бачать, які вони. Й на нього сердилася: він такий гарний, ми його всі жаліємо, бо сліпий, а він уподобав собі жабу, на яку страшно дивитися. Наче то він усіх нас, дівчаток, у дворі зрадив. Наче то зона, сліпа Юля, у всіх нас украла нашого дорогого Юрка. Й дуже мучилися, коли він брав її за лікоть і вів у парк прогулюватись. Якось ми з батьком бачили, як вони в парку удвох прогулюються. Вони походили так біля чортового колеса, наче самі збиралися покататися на чортовому колесі. Походили біля озера й подивилися на білого лебедя, наче того лебедя бачили. А вже вечір, то вони сіли на лавочці під липою, він їй руку гладить, а вона йому гладить. Мені так смішно було, що вона його гладить, і так жалко, що він не бачить, з якою жабою сидить. А потім повставали й пішли, тільки не алейкою пішли, а вбік, поміж дерев. «Тату, — кажу, — тату, куди вони пішли, вони ж не бачать, куди йдуть, я побіжу й скажу їм». А батько: «Вони хоч сліпі, а знають, куди йдуть». І ми так пішли за ними, а сліпий Юрко й сліпа Юлька пішли в кущі за ялинки. Й тут він почав її обіймати, далі вони полягали на сиру землю. «Тату, чого вони лягають на землю, земля сира, вони простудяться, піди їм скажи». А трохи далі від кушів — поламаний штахетник, за штахетником вулиця й зупинка автобуса, й люди чекають на автобус. І теж дивляться в парк, на сліпого Юрка і сліпу Юльку. Вони там займаються в кущах любов’ю, а з вулиці дивляться, бо все видно, всім цікаво, як то в сліпих. А вони ж думали, мабуть, що зовсім смеркло, що вони поховалися в кущах, ніхто не побачить. Батько взяв мене швиденько за руку — й геть з парку, туди, на автобусну зупинку. А там стоять і дивляться. Автобус підійшов, — а вони дивляться. І хтось каже батькові за того сліпого, мовляв, для нього нема ні дня, ні ночі, йому завжди ніч. Отак дивляться — і всім жалко, ніхто не сміється. А мені батько все відвертав голову вбік, щоб я не дивилась, бо ж мала дитина, але я однаково бачила, я вже тоді трохи знала й розуміла. Так-от, кажу своєму Борисові, ти мені нагадуєш отого сліпого Юрка, якому здається, що кругом ніч та кущі і ніхто не бачить. І всі жінки тобі — вродливі, бо тобі не дано побачити, яка то на вроду сліпа жінка Юлька… А він знаєте, що сказав, мій Борис? То й добре, каже, що навіть сліпа Юлька для мене — це красуня, ох ти моя сліпа Юлька! Ох і Юлька, ох і Юлька, а ніяка не Зоя…

… він у неї такий лопух! Ох і лопух! Учора я до неї зайшла додому. Сидимо п’ємо чай. А вона давай сварити свого чоловіка: знов я від тебе завагітніла, знов треба робити аборт, знов ти, споживач, споживав мене, користувався, як якоюсь ганчіркою, а треба ж було берегти, я ж тобі не на один день потрібна. А я слухаю — і так вона мені подобається, як я сама собі не подобаюся. Бо я ж то знаю, що вона вагітна зовсім не від свого чоловіка, й вона знає, що не від свого чоловіка, тільки він, бідолаха, не знає. П’є чай і винувато усміхається, хоч, бачу, вдоволений. Винувато усміхається, а вдоволений, що зробив жінку вагітною. А я ж то знаю, від кого вона вагітна, тільки вона не знає, що я знаю. Перший раз була вагітна таки від свого чоловіка й народилася Ярослава, захотілося їй княжого імені. Другий раз була вагітна й народила Анну — теж захотілося княгині. Це від свого чоловіка, правда, але вона тоді й не звинувачувала його, хіба я не знаю, я все знаю. Два аборти робила — мовчатиму: не знаю — від свого чоловіка чи від кого. А тепер от завагітніла — хіба від свого чоловіка? Еге, від свого чоловіка, він у неї імпотентом став у сорок років, то займається сироїдством та всякою йогою. Мовляв, мені не до сексу з жінкою, бо я займаюся сироїдством і всякою йогою. Але ж йому не до сексу не тільки зі своєю жінкою, а й зі мною, еге. Раніше було до сексу і з власною жінкою, і зі мною, а тепер сироїдство і йога, я знаю. То я знаю, добре знаю, що від свого чоловіка вона завагітніти не могла. А тільки від Сьоми Калиновського. Від Сьоми — й більше ні від кого. Але навчила мене, ох і навчила. Тепер і я сваритиму свого чоловіка, що вагітна, хай помучиться, бо він дитини зовсім не хоче. А потім зо два місяці його до себе не підпускатиму. Тільки ви не подумайте, що я теж вагітна від Сьоми Калиновського. Не вагітна. Але мене лють колотить. Я ж із ним теж сплю, то чого вона вагітна і сварить свого чоловіка, а я не вагітна? Як він із нею спить, що вона вагітна, і як він зі мною спить, що я не вагітна? От чого мене лють розбирає.

… моя дочка була розхвасталася переді мною своїм чоловіком. Усе — мій Вітя і мій Вітя. Мій Вітя і те, і се, і перетаке. А я слухала — й мовчала, мовчала — й слухала, а потім уже не витерпіла. Чого ти, питаю, так розквокталася: мій Вітя і мій Вітя. Якби, кажу, не я, то не мала б ти ніякого Вітю, а мала б якогось Льоню чи Петю, а я тобі вибрала Вітю, так що кажи мені спасибі. Кажи спасибі мені і своїй покійній учительці Елеонорі Павлівні, царство їй небесне, це ми тобі вибрали чоловіка. Ох, моя гонориста дочка скочила диби-цапки: як це ви могли вибирати мені Вітю, коли я сама його вибрала? Сама, та не сама, кажу їй, а ми вдвох. Коли ти вже підросла, коли тебе хлопці вже почали проводжати додому ввечері після уроків. Навіть не ввечері, а вночі, бо в другу зміну уроки пізно закінчувалися. А ми ж на хуторі жили, йти від села через поле, попід ліс, то я завжди перемучуся, поки дочекаюся. Еге, сама не поверталася, хлопці проводжали, але які хлопці? Я пішла в школу, переговорила з Елеонорою Павлівною про хлопців, у всіх своїх страхах висповідалася, й учителька мені порекомендувала з-поміж усіх Вітю. А хто спочатку проводжав? І Льоня, і Петя, а то й удвох разом — Льоня з Петею. Але вони мені обидва не подобалися, а подобався Вітя, й учителька порекомендувала його. Бо ж уже дев'ятий-десятий клас, рано чи пізно, а мала ж моя дівка-дочка комусь віддатися, то воно й сталося по-моєму, віддалася вона Віті, в лісі, коли він проводжав. А завагітніла зразу, то й поженилися зразу. Так що я вибрала собі зятя, а дочці жениха й чоловіка, то нехай дякує. А то — мій Вітя, мій Вітя. Мій Вітя! Я ще колись його батька любила, теж Вітю, коли хлопцем був, але він мене в лісі вночі і взяв, так що я знаю, як зі школи проводжають, я це діло в дочки не пустила на самоплив, а взяла під контроль, бо ніякого Льоні чи Петю в зятях бачити не хотіла. То чий Вітя? Мій Вітя. Я знала, що буде мій Вітя.

… ще не знаю, як там усе сталося, от як поїду в село, то розпитаю. Ото любов! Перша жінка в нашого прокурора померла, то взяв молодшу за себе років на двадцять. Що всі про нього казали: взяв на двадцять років молодшу! А син від першої жінки двічі потрапляв у тюрму, то батько не втручався, якщо заробив — то сиди, як усі. То син вийшов другий раз із тюрми — й почав приставати до названої матері. Батько застрелив його з мисливської рушниці. Прокурор — і суд, і розправа.

… той композитор — добра сволота, я тепер з ним не зустрічаюся, хоч зустрічалася мало не півтора десятка років — коли часто, щодня, як він був молодий, а коли з інтервалами в тиждень чи в два тижні. Він колись хвалився мені: «Я пишу так, як Моцарт, але ж у нас такі невігласи, що ніхто й ніколи не скаже мені, що я пишу таку музику, яку писав лише Моцарт, і лише я один знаю, що я живий Моцарт, це моя велика таємниця». А син у цього нового Моцарта імпотент, у нього ніколи не було жодної дівчини, це ж треба: у такого сексуального маньяка — й така невдача з сином. Живий Моцарт водив його до лікарів, до гіпнотизерів, до екстрасенсів, до всіляких знахарок-шептух, але нічого не допомогло, глухо. То до чого додумався? Додумався просити мене, хоч я ніяка не знахарка-шептуха, не гіпнотизер і не екстрасенс. А він захотів перед сином видати мене за сексолога. Й не за сексолога-теоретика, а за сексолога-практика. Мовляв, познайомишся, поговориш — і роби з ним, як жінка, все, що вважатимеш за потрібне. Мовляв, не може бути, щоб у тебе з ним не вийшло, щоб у нього з тобою не вийшло, бо в тебе завжди все прекрасно виходить. Я подивилася на живого Моцарта й питаю: «Ти ідіот?» — «Чому ідіот, чому ідіот», — закричав живий Моцарт, — до кого ж мені звертатись, як не до тебе, хто мені поможе, як не ти, мій товариш і друг». — «Ти ідіот», — сказала я йому. — «Раз ти не хочеш помогти моєму синові, значить, ти не любиш мене, а якби любила, то б допомогла, пожаліла, а так у тебе камінне серце». — «Ні, ти таки справді ідіот, — сказала я живому Моцарту. — Це ти всерйоз говориш чи жартуєш?» — «Які там жарти, коли син хворий, коли сина треба лікувати, щоб у нього були жінки так, як у кожного нормального жеребця, щоб у мене були внуки, бо я так можу залишитися без внуків, а тебе не убуде, а з тебе, як з гуски вода…» — «Ні, ти таки ідіот — і в короні ідіот!» — сказала я живому Моцарту, плюнула, повернулася й пішла. Зателефонувала йому через тиждень, а він зі мною не захотів розмовляти, кинув трубку. Розсердився на мене смертельно, бачили такого? Не я розсердилась на нього, а він розсердився на мене. І після того скільки я йому дзвонила — ніяких побачень, як відрізало. А в нього ж не одна полюбовниця, я знаю, то, може, він якусь іншу свою полюбовницю умовив, щоб видала себе за сексопатолога й на практиці вилікувала сина? Раптом знайшлася така, що з любові до нього й спить з його сином? Живий Моцарт. Ніхто не знає, що він живий Моцарт, бо всі невігласи, один тільки ерудит знайшовся, який знає, що він живий Моцарт.

… ти, Олексо, хоч і молодий, але який ти молодий письменник? От поглянь на Євгена, сидить за сусіднім столиком. Він справжній молодий письменник. Його ще не було в «Енеї», а оті дві дівчини вже чекали на нього, вже й горілку замовили. А тиждень тому він був тут з іншими дівчатами, теж з двома. А ти? Сьогодні прийшов сам, вчора приходив сам, позавчора сам. Який ти молодий письменник? А він — справжній молодий письменник, і талант у нього таки більший, дівчата ніколи не помиляться, в кого більший талант, але в тебе, Олексо, є можливості для росту, ти не безнадійний, але його талант ніколи не переростеш.

… як ми розлучалися з моєю Жанною, то стали жити в сусідніх кімнатах, добре, що кімнати ізольовані, а що б ми робили у прохідних? Що б робили у прохідних, коли мені треба привести якусь жінку чи якогось чоловіка? Хочеш не хочеш, а напрошується груповий варіант. Я сплю й чую, як посеред ночі Жанна перший раз випустила якогось кавалера. Десь тижнів через два після нашого розлучення. Тихенько скрипнули двері її кімнати, потім тихенько скрипнули вхідні двері — й зачинилися. А на ранок зустрічаємося на кухні, й вона така весела-весела, наспівує, а я злий і похмурий, як дідько. Питається, чого сердитись? А серджуся, нічого з собою зробити не можу. Не моя жінка, просто сусідка, хай собі зустрічається з ким хоче, мало яка сусідка з ким зустрічається, яке моє діло, але в мені все кипить — і край. Неділя, ранок, вона співає на кухні, а я мушу слухати, бо в мою кімнату чути. На весну заспівала? Ну, ввімкнула б радіоточку, я розумію, але чого ти співаєш? Мабуть, думає, що я нічого не чув і нічого не знаю, як вона випускала. Випускай, мені яке діло? Не встигли розлучитись, як ти вже водиш, — ось твоя справжня душа, а я ще колись додумався женитися на тобі. А ввечері сміється в своїй кімнаті. Чого ти смієшся вголос, наче тебе чорти лоскочуть? Я плащ на плечі, щоб не чути, й гайда надвір. А знадвору дивлюся у її вікно на п'ятому поверсі, може, щось побачу, але нічого не побачив, світиться вікно — і все, але ж, мабуть, хтось там є, прийшов непомітно, інакше б вона не сміялася. Ходив до Дніпра, аж міліція до мене приглядалася, але я не п'яний, то не зачіпали. А вночі, добре чую, знов когось випускає моя сусідка, моя колишня жінка, замок раз у дверях клацнув, а потім другий раз клацнув. Ну, думаю, розгулялась. То, бувало, ледве її впросиш, щоб уділила мені своїх жіночих зваб та спокус, а тут як з ланцюга зірвалася. Вчителька. Чого доброго вона дітей у школі навчить, коли сама отака? А то музику в своїй кімнаті увімкнула, значить когось посеред білого дня провела. А вона мені була колись вишила сорочку, то взяв я сорочку — й стукаю в її двері. Не озивається. Я голосніше стукаю. Не озивасться. Тоді я загримкотів кулаком. «Увійдіть!» Я зайшов. «Забери ось свою сорочку!» Й кинув на диван. Дивлюся, а в кімнаті нікого, сама вона в кімнаті, й магнітофон грає. Може, сховала, на балконі? Подивився на балконі — порожній балкон. «Граєш?» — «Граю». — «Грай, грай». І вийшов… А то чую, наче хтось у неї є, знов музика грає, а я місця собі не знаходжу. Все, думаю, треба розмінювати квартиру. Щоб я з нею мучився в одній квартирі — нізащо. Завтра почну шукати розмін, хай з нею хтось інший мучиться. Узяв пляшку горілки — п'ю, хоч сам ніколи не п'ю. І чим більше п'ю, тим більше зло мене бере, що так у житті не пощастило, що женився, аби тільки розженюватися. А від моєї сусідки — музика, веселиться. 3 ким же вона веселиться? І від горілки я озвірів. Ну, думаю, отак сидітиму на кухні, двері в коридор відчинені, то подивлюся, кого привела. Не сидітиме ж він весь час у кімнаті, повинен вийти — як не зараз, то через годину. Сиджу, а він не виходить. Горілку випив, а він не виходить. І ще більше зло накипіло в душі. Підійшов до її дверей, стукаю — відчини. Не відчиняє. Відчини! Не відчиняє. А музику зробила тихішу. А-а, кажу, не відчиняєш, то я тобі виламаю двері, — й як наліг плечем, двері впали на підлогу. Моя сусідка лежить перелякана в ліжку. Я дивлюся скрізь — нікого немає. Де ж він подівся? Подивився в шафу, за шафу, на балкон, — піде нікого. Але ж був, був! Кого ти шукаєш, питає сусідка, ти такий п'яний, що двері виламав, ось зараз я подзвоню в міліцію. І тягнеться рукою до телефона. А-а, кажу, ти в міліцію дзвониш, ти хочеш мене здати в міліцію, ось я тобі подзвоню, ось я тобі здам! І до неї, і давай телефон виривати, а як торкнувся до неї, запаморочилося в голові, почав її обнімати, цілувати. Вранці проснувся — де я, що я? В чистому ліжку лежу? Ледь-ледь почало розвиднятися в голові, але до пуття не можу все згадати. Мені пити не можна— випадіння пам'яті у нетверезому стані. Спав я чи не спав із своєю колишньою жінкою? Наче спав — і не спав. А де ж вона? Чи не подалася в міліцію? Дивлюся, двері лежать на підлозі, значить, я виламав справді, не приснилося. А тут і моя колишня жінка заходить, сусідка, усміхається, дві пляшки пива принесла. Як побачив я пиво, то зрадів: точно переспав із своєю колишньою жінкою, бо якби не переспав, то вона пива б не принесла, а дзуськн!

…у Окси є тітка, ця тітка кришнаїткою була, виспівувала «Крішна харі, Крішна харі, Крішна харі, харі харі», а потім їй перехотілося бути кришнаїткою, захотілося стати послідовницею вчення Порфирія Іванова. То ця тітка почала ходити боса, обливалася холодною водою, купалася зимою в ополонці, голодувала, не пила горілку й не курила. Одним словом, вела здоровий спосіб життя, максимально наближений до природи. О, ця тітка ніколи не плювалася, бо вчення Порфирія Іванова не радить плюватися, слина — цінний продукт, який виробляє організм, і слина має лікувальні властивості. І ніяких прикрас не носила на тілі, бо метал віднімає силу. А ще не стриглася, не робила ніяких перманентів, як то жінки роблять, бо волосся годує мозок, тому вона боялася загубити навіть одненьку волосину. І знала вона пісню-казку свого учителя Порфирія Іванова, ця пісня-казка мала допомагати за будь-яких прикрих випадків у житті. Ця тітка розказувала, як її гвалтували ввечері біля Дніпра. Чогось вона там ішла, а назустріч з кущів появився мужчина. Вона як побачила цього мужчину — зразу відчула недобре. Й почала тихенько наспівувати: Грудью ветер рассекает, а метель пред ним играет! Смело по снегу ступает, след ногой не оставляет». Гвалтівник схопив її за руку, потягнув у кущі, а вона не кричить і не відбивається, а знай співає: «Он на воду спать ложится и храпит, так сладко спится, а волна его ласкает, ветер песни напевает и колышет еле-еле, как младенца в колыбели». Гвалтівник уже її гвалтує, а вона собі співає: «Затопило все в округе! Что творилось! Ужас, други! Плачут старые и дети. Будто стонет все на свете». І тоді вона відчула, що гвалтівник уже не так сильно її обіймає, що обійми його слабнуть, слабнуть, він схопився й побіг, бо злякався, а вона йому вслід співала пісню-казку свого учителя Порфирія Іванова: «А еще такое было: двоє суток море выло, шторм сильнее поднимался, плач детей не унимался!»

… у Маргарити є подруга — Залізний Фелікс. Чому Залізний Фелікс? Так її колись Маргаритка назвала, а потім уже всі так стали звати, хоч насправді ніхто не знає, що за цим криється. У всякому разі, не те, що можна подумати. Що коли ця подруга не була Залізним Феліксом, а просто Мілкою, то її називали Мілкою-сексопілкою. Мілка-сексопілка нікому не могла відмовити, вона так і казала: «Не можу я їм відмовляти, немає в мене такої сили волі, я всіх їх жалію і люблю». Тому ніхто Мілку-сексопілку заміж не брав, що вона була така знаменита потягуха. Потягуха з потягух — у неї перебували араби й негри, інтелігенція й пролетаріат, військові й демобілізовані, бо ніхто від неї не мав ніяких сексуальних дискримінацій. Як сказав би народний депутат Петро Осадчук у своєму експромті, якби познайомився з Мілкою-сексопілкою: ніякі нації не знали дискримінації. Гуляти гуляла, а тут надумала вийти заміж, і жених знайшовся — міліціонер Федя, він сільський, а потрібна ж була квартира. Маргаритка порадила Мілці-сексопілці: хочеш заміж за Федю — тримай до самого весілля, дасиш йому вже після весілля, коли стоятиме штамп у паспорті, бо коли до весілля, то ніякого штампу в паспорті не стоятиме, злиняє Федя так само, як усі інші злиняли. «Поклянися», — сказала Маргаритка. «В чому поклястися?» — «Що до весілля ти його не підпустиш». — «Клянуся». — «Будь як залізний Фелікс, зрозуміла?» — «Зрозуміла, буду як залізний Фелікс». — «Щоб завтра мені про все доповіла, а я тобі дам нові цінні вказівки, зрозуміла?» Завтра Мілка- сексопілка приходить до Маргаритки й каже: «Ой, ти не знаєш, який Федя мужчина, який мужчина». — «І знати не хочу, — каже Маргаритка, — але ж ти мені поклялася! Поклялася стояти, як залізний Фелікс». — «Але ж я не залізний Фелікс, мені було важко встояти, Федя прийшов у погонах». — «У погонах?» — «У погонах». — «Ти ніколи не вийдеш заміж! Не могла потерпіти? В тебе що, нема з ким переспати? Спи з ким хочеш, коли хочеш, а раз намітила собі жениха, щоб вийти заміж, тримайся з ним до останнього, якщо не хочеш його втратити. Жениха треба довести до кондиції, що він тебе хотів усе більше га більше, щоб у нього залишався єдиний вихід, аби домогтися тебе: це — оженитися на тобі. Ех ти, Мілка-сексопілка! Доводила б собі Федю до кондиції, хай би він думав про тебе всякі якнайкращі думки, признавався в любові, а сама б собі погулювала на стороні. А тепер і Федю втратила». — «От і не втратила, от і не втратила, Федя обіцяв, бо я йому дуже сподобалася, я йому набрехала, що він у мене перший». — «Пообіцяв женитися — до того чи після того?» — «Після того, після того!» — «Ну, коли після того, то, може, й жениться. Ох ти ж і залізний Фелікс!» — «А знаєш, що мені Федя сказав?» — «Що ж сказав твій міліціонер?» — «Ти, каже, свята!»

… дурні ці чоловіки, дурні, й ніколи не порозумнішають. Прийшла я додому від полюбовника, то чого ти до мене лізеш? Ти до мене не лізь, раз я прийшла від полюбовника. В мене ще свято в душі, а ти береш і моє свято псуєш? У тебе ж однаково краще не вийде, ніж у полюбовника, то чого ти лізеш і страмишся? Тільки все зіпсуєш. І ти хочеш, щоб я тебе після цього любила? За що? За те, що ти зіпсував моє свято?

… Моя баба все життя гиркала на мене, жодного такого дня не було, щоб не гиркала, а це два тижні — як шовкова. Задоволена. Я думаю, чим ти так задоволена? Вчора навіть пішов на вокзал. Думаю, буде їхати з роботи електричкою з Києва, то, може, якийсь мужик її проводжатиме, але не така ж вона дурна, хоч і моя жінка, ніхто її не проводжав, пильна…

… о, я пам’ятаю свою першу жінку. їй тоді було вісімнадцять років, ішов дев’ятнадцятий. Її привів у гуртожиток Аркаді й Кацман, киянин, заочник політехнічного інституту, він тоді працював у комсомольському штабі на так званому «стані 1700» у Маріуполі. Алла, проститутка з проституток. Аркадій ще запитав: «Ти не боїшся з проституткою?» А я йому сказав: «Чого б це я мав боятися з проституткою? Хай проститутка боїться». Так йому сказав, хоч у мене ніколи ніяких проституток не було. Андрій сказав: «Я з нею договорився і за себе, й за тебе. Спочатку піду я, а потім підеш ти». Спочатку пішов Аркадій Кацман, а я, нервуючи, подався в ресторан «Північ», був такий ресторан біля гуртожитку робітничої молоді, й замовив собі пляшку портвейну. Я ще не допив вино, як прибіг Аркадій: «Чого ти тут розсівся? Ми ж договорилися, що ти чекатимеш біля гуртожитку». Я подивився на годинник — не минуло навіть тридцяти хвилин — і запитав: «А ти вже?» — «Я вже», — сказав Аркадій. «А де вона?» — «Чекає в гуртожитку, йди, я з нею про все договорився. Вона з усіх бере гроші, а мені дала безплатно й тобі дасть безплатно. По любові».

… жартував був один зі мною, це ще коли я в тролейбусному парку робив. Сміявся з мене, дотепник. Тільки що — глузує, й весь час тільки з мене, більше ні з кого. Бо хтось пустив поголоску, що я свою жінку не задовольняю. А чом це я свою жінку не задовольняю, хто ж тоді її задовольняє? Задовольняю — ще й як. А цей дотепник: не задовольняєш, не задовольняєш. Але ж допік. Аби не приставав, аби не допік, то я б мовчав, нащо мені здалося його зачіпати. Ну, я йому й сказав: «Ти візьми і в своєї жінки запитай, як я задовольняю». В нього очі полізли на лоба, заціпило, більше не сміявся з мене.

…подивися на мене уважно, правда ж, я цікавий? Іноді я подивлюся на себе в дзеркало й сам собі скажу: ох і цікавий тип, і ніхто не знає, що я цікавий тип, тільки жінка знає. Бо за все моє життя в мене була тільки одна моя жінка, більше нікого не було. Цікаво? Ні, я зовсім не кажу, що в мене ніколи не було ніяких ситуацій з чужими жінками, були ситуації, ще й які, але ніколи не переступав межі. Не хотілося. Мені вже за п’ятдесят, і я ніколи вже такої межі не переступлю, хоч ситуації ще можуть трапитися головоломні. Правда ж, цікавий тип?

… а моєму братові колись побили баян. Брат дуже любив грати на чужих весіллях, то на весіллях й побили. Жених. А брат грав на весіллях з вибором, не кожній нареченій і не кожному женихові. А цей жених знав, кому він грає. І як тільки брат прийшов до нього на весілля й заграв жених сказився, вирвав у нього з рук баян і давай гамселити об стіну. Чому? Тому. Бо в брата була така звичка — грати на весіллях у тих дівчат, з якими він колись гуляв, а він після армії довго не женився, тільки й знав, що гуляти, дівчата його любили, красень. Брат почав клястися перед цим женихом, що не гуляв з його дівчиною, не треба даремно бити баян, то жених йому що сказав? Сказав: «Я знаю, що у вас нічого не було, бо я її цілою взяв, я знаю, що твій баян не винуватий, але що я можу з собою зробити, коли мені твоя музика дуже не подобається!»

…могилу свого батька на Байковому кладовищі я плиткою так і не обклала. Той скульптор, що виготовляв пам'ятник, поставив пам'ятник, а потім поклав свою долоню на мою задницю й каже, що облицює плиткою пам'ятник без усякої черги, бо в нього брат працює в крематорії на спалюванні трупів, то все влаштує дуже швидко, ось тільки нам треба договоритися. А малому Женьці тоді було три роки, він як почув про гроші, то зразу ж заплакав, бо подумав, що поганий дядько-скульптор хоче у його мами відняти гроші. Ох і ридав!

…де тільки все дівається? Олька мені розказувала колись. Як Рилєєва переслідували в Києві, як він тікав у Сибір, а з собою прихопнв її. Сімнадцять років їй було, й вона його дуже любила. Пам'ятаєш, я тобі розказувала, як він там на озерах у тайзі стріляв качок, а Олька, наче мисливська собака, кидалася в холодну воду — й приносила йому качку в зубах, Це він її навчив, щоб у зубах. А потім запідозрив, що вона підіслана, що вона агент кадебе — і давай її мучити, щоб призналася, й чим більше вона відмовлялася, тим дужче він її мучив. Бо ж у нього була манія переслідування, він тому й на Сибір тікав. А коли в них не стало продуктів, то Олька відчула, що Рилєєв хоче їі з'їсти, й тоді вона втекла від нього, ледве не здохла в тайзі. А недавно випадково зустріла його на Хрещатику, й ледве впізнала, й він ледве її впізнав. А так любила, І де тільки все дівається?

…двоюрідний брат Степан якось прибігає додому сердитий-пресердитий, мати в нього допитується, що сталося, а він мовчить, не признається. «Чого ти не признаєшся, — питає мати, — я ж бачу по тобі, що сталося щось». — «Вас жалію, тому й не признаюся». — «Якщо справді жалієш, то признавайся, я менше мучитимусь». — «А ви обіцяєте мені помогти?» — «Обіцяю». — «Скажіть, ви хочете, щоб мене восени забрали в армію, а в мене тут народилася дитина?» — «Свят, свят, свят. А від кого ж дитина планується?» — «Планується від Васьки». — «Від Васьки? А як же ти полів на Ваську — в неї не морда, а решето?» — «По п'яному ділу, мамо. То хочете таку невістку? Хочете від неї онуків?» — «Ой, не хочу, сину». — І я не хочу, мамо. Але вона хоче за аборт великі гроші». — «Які гроші?» — «Дві тисячі карбованців, а в мене таких грошей нема, ви дасте?» — «За ваш гріх — і дві тисячі карбованців?» — «То підіть до неї і поторгуйтеся, може, Васька для вас спустить суму, а з мене вимагає дві тисячі». Що залишилося робити матері? Іти й торгуватися? Чи чекати непутящу невістку в хату? Вона дала синові дві тисячі карбованців. Провела його в армію, повертаються родичі з району в село, розмовляють між собою про всяку всячину, й дядько Пилип розказує, як-то він виручив свого племінника: дав тисячу на аборт, бо від нього завагітніла якась дівка, він і називав її — Марина. Тут озивається дядько Микола й каже, що дав племінникові півтори тисячі теж на якийсь аборт, але зовсім не Марині, а якійсь Клаві. Тоді озивається дядько Тимофій і каже, що й він давав племінникові гроші на аборт, але не Марині й не Клаві, а якійсь Марійці, він добре запам’ятав ім'я. А мати вже мовчить, що сама давала дві тисячі на аборт для Васьки. Всі дядьки тільки головами крутять: ну й племінник, ну й молодець, ну й погуляв перед армією, не шкода такому й гроші дати аж на стільки абортів, хоч матиме що в армії згадати. Ох і молодь пішла, ох і молодь! А мати подумала-подумала й сама себе лясь долонею по лобі — та це ніякі дівки й ніякі аборти, це синові не вистачало на закордонний магнітофон, а вона йому забороняла купувати таку дорогу річ, ось він і додумався до абортів, на аборти ніхто йому не пошкодував, і вона теж не пошкодувала, бо хай Господь боронить від такої, як ота непутяща Васька.

…знаєш, Лесю, ми з моєю мамою дивилися на твого байстрюка, дивилися, а потім давай радитися з мамою: може, й нам завести дитину? Бо самі й самі. А мамі вже пізно, то мама каже: давай ти. Я й завела, тепер маю дівчинку. У нас на поверсі чотири квартири, чотири сім'ї, і тільки в одній є мужчина. То хоч би хто-небудь запитав, де в мене взялася дитина, всім байдужісінько, а вже рік минув. Учора надворі катаю в колясці свою Лєнку, повз нас ще наш сусід. Він мені подобається. Подивився так, наче не впізнав, заглянув у коляску й каже: «На мене схоже!» А мені стало так приємно!

…подивися на цього старого дідка зі старим портфелем у руці. Дідок сам схожий на старий портфель. Холостяк, уже давно холостяк. Ти ж знаєш, я закінчувала педагогічний інститут, у нас у лабораторії української мови і літератури була дуже симпатична лаборантка, молода, а вже член партії, золота душа, всі її любили: і студенти, і викладачі, Каміла Воронець: чорні очі, вродливе обличчя, фігуриста фігура. І як усі дивувалися, що в такому юному віці — і вже замужем. Хто твій чоловік, де твій чоловік, чому ніколи не видно тебе з чоловіком десь у кіно, чому ні разу не приведеш на студентську вечірку? Не вірили, що замужем, бо думали, що вигадує собі чоловіка, аби відбитнся від залицяльників, що вились біля неї хмарою. І раптом — персональна справа Каміли Воронець! Таке почали в інституті про неї розказувати, що на вуха не налазило. Не може бути, брехня, Каміла — зовсім не розпутниця, а зразковий член партії, морально витримана, приклад для наслідування, а всякі лихі люди й заздрісники зводять наклепи, бо комусь не догодила. Не догодила — і їй відомстили. Є розпутниці в інституті, чому ж нема, і серед студенток є слабкенькі на втори, й серед викладачок, але на справжніх розпутниць ніхто не клепає, справжні розпутниці торжествують, а жіноча невинність страждає несправедливо. Говорили те, що завжди в таких випадках говорять, отож і не треба затівати ніякої персональної справи, щоб не зіпсувати людині біографії, бо потім не поправиш. Але тут почали говорити про якісь фотографії. Що якби не фотографії, то ніхто б і не подумав чогось такого про Камілу Воронець, але є фотографії, а вони не брешуть. Які фотографії, де взялися, що на них? І хто бачив фотографії? І тоді кожному захотілося побачити фотографії. Наче мало було зайти в лабораторію української мови та літератури, подивитися живу лаборантку, ні, подавай з неї якість фантастичні пікантні фотографії! І все-таки що на тих фотографіях, що інститут догори ногами став? Усі щось знали— й ніхто до пуття не знав. А піжон Боб з кафедри фізкультури, дискобол, бугай, казав: «Я знаю тільки те, що мене на тих фотографіях біля Каміли нема!» Але навіть після фотографії в інституті почали говорити, що ніякої персональної справи заводити не треба: фотографії хоч і справжні, але можуть виявитися фальшивими, змонтованими. І тут сталося. Сталося таке, що ти не повіриш. У ректорат прийшов лист від її чоловіка, якого ніхто не бачив і не знав. А в листі чоловік Каміли Воронець підтверджував, що його жінка таки розпутниця. Він сам раніше не відав, що таке розпуста, а вона його навчила — й розбестила. Тепер йому соромно, шо він такий розбещений, бо в нього така розбещена жінка. Їй не місце в педагогічному інституті, де на неї дивляться студенти, їй не місце в партії, де мають бути тільки достойні, а тому він наполягає, щоб його жінку звільнили з роботи в інституті, виключили з партії. І на підтвердження. розпутності і розбещеності своєї жінки надсилає ще одну серію фотознімків, де його жінка — в

найрізноманітніших сексуальних позах, дуже непристойних, і він би ніколи не додумався знімати її в таких позах, але вона наполягла — й він змушений був піддатнся… То Камілу Воронець таки виключили з партії, а з інституту вона сама пішла. І все через свого чоловіка, дуже був ревнивий. У нього на неї не було ніяких фактів, але він підозрював, що вона з усіма спить в інституті, то дуже хотів, щоб її попросили і з роботи, і з партії. Ти чув про таке? Наче жінка не може зраджувати свого чоловіка поза роботою, тільки на роботі! І тільки поза партіею. Жінка як захоче, то вона тебе зрадить прямо перед твоїми очима, а ти нічого не побачиш. Він був за Камілу старший на двадцять років, то вона кинула його. А чого вийшла заміж за старшого? Він хірург, врятував життя її батькові, то батько пообіцяв: коли моя дочка виросте, віддам за тебе заміж. Дочка була маленька, а вже знала, що вийде заміж за дядю хірурга, який врятував її батька. Ось така історія. А отой старий зі старим портфелем і сам схожий на старий портфель — і є її хірург, ревнивий Отелло. Може б, краще було, якби він зарізав її батька на операційному столі, ніж отак зарізав її молоде життя.

…прийшов полюбовник до полюбовниці, вони даремно час не витрачали, тільки начебто чується полюбовнику — в сусідній кімнаті чи на балконі підозрілі звуки: кур-р… курр… Може, вдасться чи недочуває? Знову часу не марнувалн, й знову чує: кур-р… куу-р… «Послухай, — каже полюбовник до полюбовниці,— якісь голуби у тебе на балконі, все кур-р та кур-р». — «Е-е, які там голуби, — каже полюбовниця, — то в сусідній кімнаті лежить мій паралізований чоловік, свариться на мене, але ніяк не може вимовити; курва, курва».

…Маргаритка торік дуже образилась на одного болгарина. Поїхала вона з Оксою в Болгарію з туристською групою, опинились в зачуханому містечку Казанлик, а в тому містечку всі місцеві болгари якісь такі — наче наші киргизи чи татари. Ото хіба що багато троянд. Маргаритка там захотіла купити дублянку, левів не вистачало, то вона питалася дешеву, а тут один болгарин почув. Пообіцяв дістати дешеву дублянку, тільки нехай, каже, твоя подруга зі мною переспить. Маргаритка спершу не зрозуміла: «Чому подруга?» — «Бо подруга, — сказав болгарин. — Бо подруга мені сподобалася». То Маргаритка на болгарина образилася чому з подругою, а не з нею самою? Вона не хотіла просити Оксу, але де подінешся, коли кортить дешевої дублянки, а на дорогу нема левів. Окса спочатку не хотіла, відмовлялася, то Маргаритка приперла її до стіни: «Виручай мене, ти ж моя подруга, а я тебе виручу колись». Окса навіть розсердилась на неї: «Я сама себе завжди виручу». — «Не зарікайся, не зарікайся», — сказала Маргаритка. То Окса пішла до того болгарина, він переспав з нею у своїй машині — і втік, ніякої обіцяної дублянки, ні дорогої, ні дешевої. То Маргаритка навіть сварилася на Оксу: «Ти йому якось не так дала, інакше б він не втік, а я була б з дублянкою. От якби я!» Та Окса їй відрізала: «От якби ти, от якби ти! Але чомусь він тебе не захотів, а захотів мене. Ото на другий раз вибирай собі такого болгарина, який захоче трахнути не мене, а тебе, побачимо, з якою ти дублянкою залишишся». Та Маргаритка ніяк не заспокоїться і знай вихваляє турків, а болгарів гудить. Бо їй розказали історію про турецьких митників і польських туристок, які до них їдуть спекулювати в Туреччину. Прекрасні польські пані з-поміж себе вибирають найспокусливішу й найзавзятішу туристку, посилають її до турецьких митників. А турецькі митники вже знають, чого до них від усієї групи делеговано розкішну спокусницю: щоб не платити високого мита за провезення товарів на їхню територію. Зваблива блондинка віддувається за всю туристську групу, турецькі митники пропускають усіх, не беруть ніякого мита, бо своє мито вони вже взяли. Й ні разу так не було, щоб після розкішної блондинки ще брали мито з туристок. А їй, звичайно, група віддячувала шматтям-лахміттям чи косметикою. Турки є турки. Далеко тому болгарину з Казанлика до турків, ой далеко.

…буває, ще не таке буває. Якось мій дядько Семен повертається з роботи, а вдома — гість у його жінки. Якийсь чоловік сидить за столом, п’є горілку й закусує. Жінка щось розказує, а він веселий-веселий. Сидів спиною до дверей, а обернувся — наче не чоловік, а жінка. Й наче не жінка, а чоловік. Дивиться з-під лоба й мовчить. Хоч би голос подав, то можна було б зрозуміти, якої статі гість, а то й по фізіономії не розбереш. «Знайомся, — говорить жінка, — це Аркадій». — «Який Аркадій?» — питає чоловік. «А я з ним разом у колонії сиділа». — «Так ти ж сиділа у жіночій колонії чи у змішаній?» — «У жіночій». — «То причім тут Аркадій, де він узявся у вашій жіночій колонії?» — «А я тобі не розказувала?» — «Про що? — «Про Аркадія?» — «Не розказувала». — «Дивно. А я думала, що розказувала. То познайомся, це Аркадій. Мене випустили раніше, а його недавно, то він от у гості навідався, провідати». Підійшов дядько Семен до гостя, приглядається й каже: «Нічого не можу второпати. Який це Аркадій? Це ж якась жінка, правда?» — «Та правда, правда, це жінка, — засміялася його жінка. — Звати Діна. Але вона була в тюрмі Діна, поки не зламалась, а як зламалась, то всі ми стали називати її Аркадій, зрозумів?» — «Ні, не зрозумів. Чого зламалася?» — «Ну зламалася». — «То вона Діна чи Аркадій?» — «Краще випий з нами, якось розберемося». Випили. Ця Діна-Аркадій спочатку мовчала, а потім розговорилася, й голос у неї якийсь такий чудний, наче вона таки не Діва, а Аркадій, бо не жіночий голос, а чоловічий. «А що це в тебе з голосом сталося?» — питає дядько Семен. «А що сталося? — питає Діна-Аркадій. — Голос як голос». — «Е-е, не кажи, що голос як голос, а якийсь у тебе не жіночий голос». — «Мені подобається мій голос», — каже Діна-Аркадій. «Це в неї після того, як вона зламалася в тюрмі!» — докинула дядькова жінка. «І голос у неї зламався?» — «Еге, і голос зламався». Встала Діна-Аркадій з-за столу, ходить по хаті, а дядько Семен приглядається до неї — очей відірвати не може. А жінка йому: «Чого ти так видивляєшся на неї, що й за мене забув?» — «Та я за тебе не забув, але очі самі чогось на неї дивляться». І як засміється. «А чого ти смієшся?» — «А я знаю, чого я сміюся?» Вийшла Діна-Аркадій на двір, а дядько Семен дивиться, дивиться. І сусіди почали приглядатися. Сусідка Настя питає в дядька Семена: «Це хто такий у вас?» — «3 тюрми. Разом з моєю у тюрмі сиділи». — «Ну хіба що з тюрми. Дивися за нею». — «А що дивитися?» — «Моє діло сказати — дивися за нею». — «Та я дивлюся». Дядько Семен дивиться. І що бачить? Бачить, що Діна-Аркадій весь час не відходить від його жінки, усе вдвох і вдвох. Щось там згадують про свою тюрму і гелгочуть, як гуси. Обоє сиділи по розтратах у своїх магазинах, але Діна-Аркадій більше потратила, то довше сиділа. А під вечір тітка питає в дядька, чи не подасться на риболовлю, бо ж учора збирався. «Вже не збираюся». — «А чом не збираєшся? Чи не тому, що Діна сподобалася?» — «Тому». Ех, тітка як розрегочеться зі свого дядька: «Нічого в тебе не вийде, так що краще збирайся на риболовлю». — «Ти мною не командуй, де мені сьогодні вночі ловити рибу». А він щось почав підозрівати, ось і не пішов. Та й питає в Діни-Аркадія: «Чого це ти мою жінку обіймаєш?» — «А вона мене теж обіймає, хіба не можна? Дивно, як жінки обіймаються? Твоєї жінки не убуде». А тут сусідка Настя кличе дядька Семена до себе в хату: «Дурний ти, дурний». — «Чому дурний?» — «Бо дурний» — «Ні, ти скажи, чому я дурний». — «Добре, я скажу, чому ти дурний. Тобі твоя жінка про тюрму розказувала?» — «Чом не розказувала. Я сам бачив, коли до неї в гості їздив». — А все бачив?» — «Як то все? Бачив те, що бачив». — «А ти свою гостю бачив у тюрмі? Коли до жінки їздив?» — «Не бачив». — «А вона каже, що тебе бачила». — «Оця Діна-Аркадій?» — «Оця Діна-Аркадій. Ти ж тоді не зустрівся із своєю жінкою?» — «Не зустрівся. Мені сказали, що вона в лазареті, дуже слаба. То я їй передачу залишив». — «Жінка від передачі не відмовлялась?» — «Не відмовлялась». — «Еге, чого б їй від передачі відмовлятися, хоч у вас давненько не було побачення». — «Та кажу, що вона тоді заслабла, була в лазареті…» «А звідки ти все це знаєш?» — «Трохи ти розказував, трохи твоя жінка. А знаєш, хто твою жінку до тебе не пустив у тюрмі на побачення?» — «Хто ж не пустив? Тільки не видумуй». — «А я не видумую. Не пустила оця гостя ваша, як її, Діна-Аркадій». — «Та що ти таке плетеш?» — «Не плету». — «А чого вона оце до нас приїхала? Тільки випустили з тюрми — й до нас. Каже, що скучила. Це вони так у тюрмі звикають одна до одної?» — «Видно, що ти не був у жіночій тюрмі, не сидів». — «То й добре, що не сидів. А тобі, Насте, добре, що ти колись посиділа рік? Тобі та колонія переколотила в голові, тепер говориш казна-що». — «Не казна-що, ти послухай. Хіба не чув, що в жіночій тюрмі жінки живуть з жінками?» — «Як?» — «А так. Там же нема чоловіків, щоб жити з чоловіками, то вони з жінками. Знаєш, Семене, тюремних наглядачів там не так багато, щоб на всіх арештанток вистачило, ну, пощастить кільком, а решті що? Та тюремні наглядачі — не всі, а жінки в тюрмі, то біля них — тюремні наглядачки. Але навіть тюремні наглядачки дуріють, коли все те бачать. От одна в нас була, коли я сиділа, наче нормальна, але їй там сподобалася молоденька наркоманка з бараку, то почала приставати до наркоманки, а наркоманка поскаржилася — й наглядачку вигнали». — «Звідки вигнали?» — «3 тюрми». — «А за що?» — «За те що приставала до наркоманки». — «Брешеш». — «Не брешу. У тюрмі як? У тюрмі жінка — або жінка, або мужик». — «Як це?» — «А так. Коли жінка — це жінка, то до неї всі ставляться як до жінки. А коли жінка — мужик, то до неї всі ставляться як до мужика». — «Як це?» — «А так. І її вже називають — Іван чи Степан». — «Який Іван чи Степан?» — «А так вони самі себе починають називати, й так усі повинні їх називати. А як назвеш їхнім жіночим іменем, то сердяться, можуть дати й по морді. Мене там знаєш як називали?» — «Як?» — «Воно». — «Як це — воно?» — «А таке. Бо я там була ні чоловік, ні жінка». — «Як то?» — «А так — не хотіла бути ні чоловіком, ні жінкою. Одна там у бані дивилась так, як мужик дивиться на жінку, й приставала, але я відмовилась. Вона потім у їдальні обізвала мене, то отак стояла каструля гарячої води — я вилила на неї, більше ніхто не приставав, у тюрмі інакше не можна, щоб потім не їздили на мені. Й ніхто на мені не їздив. Я там була без сім'і» — «Без якої сім'і?» — «А в жіночій тюрмі всі жінки діляться на сім'ї. Жінка, яка жінка, й жінка, яка чоловік, — це і є в тюрмі сім'я». — І що вони роблять» — «Живуть». «Як?» — «Як сім'я». — «Тьху!» — «Ти не тьхукай, Семене, бо в тюрмі бувають дуже зразкові сім'ї. На волі немає таких зразкових сімей, як у тюрмі. Але бувають такі самі дурні сім'ї, як і на волі, що в них теж ладу нема, дим коромислом». — «Як це?» — «А так. У зразковій сім’ї — любов і порядок, а в дурній сім'ї — ревнощі та бійки». — «Любов?» — «Аякже, любов». — «І ревнощі?» — «Аякже, і ревнощі, що на волі не побачиш. Ревнують люто. Чоловік кидає жінку — і йде до іншої, жінка кидає чоловіка — і йде до іншого, аякже, і в тюрмі те саме життя». — «До якого іншого йде жінка? До якого чоловіка?» — «Ет, Семене, ти ніяк не зрозумієш! 1 хіба треба йти в тюрму, щоб таке зрозуміти?» — «Слухай, ти набалакала таке! Що ти мені за мою жінку набалакала?» — «Я тобі за твою жінку нічого не балакала! Не вигадуй, сусіде, я з твоєю жінкою сваритись не збираюся». — «А за цю, як її, що в гості приїхала?» — «Й за неї не казала». — «Крутиш ти, Насте, ох крутиш. Казала не казала. А хто казав? І нащо мені здалась ця Діна-Аркавій? Що, вигнати її? Та жінка мені горло перегризе, що весь час у мене п'яні дебоші, хоч я й не п'яний. Що робити?» — «Роби що хоч. А я тобі розказала, бо маєш знати». — «Ні, ні, гріх таке подумати на мою жінку, вона тоді в тюрмі в лазареті лежала, причім тут цей Діна-Аркадій? Ех, які ви, жінки! Й ти, Насте, добра, так розворушила мою душу». Пішов дядько Семен додому й каже своїй жінці: «Жінко, це до тебе приїхав з тюрми хахель?» — «Який хахель?» — запитала жінка. «А ця твоя Діна-Аркадій». — «Хто тобі сказав?» — «Ти не питай, хто мені казав, а ти мені кажи: хахель чи не хахель?» — «Ах, це тобі сусідка набрехала. Думаєш, я не знаю, що ти з нею жив, поки я в тюрмі сиділа? Я досі мовчала, а тепер скажу, що ти з нею жив!» — «Жив чи не жив, а ти мені скажи: це твій хахель приїхав? Значить так, вибирай: або я — або вона». — «А все Настя, а все людська заздрість: вона і в тюрмі нікому не подобалась, і тут нікому не потрібна. Ти знаєш, як її називали в тюрмі? Воно! Воно! То це воно задумало в мене тебе відняти. Ну, Семене, коли тобі дороге воно, коли ти слухаєш воно, то йди до воно, а це моя хата, а в своїй хаті я хазяйка, а зі своєї хати я гостей не виганяла — й не виганятиму. Забирайся до своєї матері!» — «Жінко, може, я з дурного розуму набалакав щось не те, даруй». — «І не кайся, й не просись. Збирайся, раз ти на свою жінку подумав, мені такий чоловік не потрібен. Хахель! Який хахель? Жінка нещасна, як і я». — «А чому ж — Аркадій? Діна-Аркадій! Як це вона там зламалася?» — «А хто в тюрмі не зламається? А такі самі нещасні жінки й назвали Аркадієм, бо хотілося там хоч ім'я чути чоловіче. Ні, забирайся!» Й подався дядько Семен до своєї матері, поки в його жінки гостювала ота Діва-Аркадій. А як нагостювалась, то поїхала. Й тоді дядько Семен прийшов до своєї жінки проситись, то вона пересердилась, пустила назад у хату. А сусідка Настя перестала розмовляти з дядьком Семеном, навіть у його бік перестала дивитися, хоча жінки між собою не посварилися, чешуть язиками, от що дивно.

… думаєш у мене в стосунках з жінками щось залежало від мене? Як тільки померла моя Рая, то все тут залежало тільки від нашої дочки Ані. Бо ми з нею залишилися вдвох, я коло неї — і за тата, і за маму, і за дідуся, і за бабусю. Ні, бабуся у нас була, Раїна мати, але яка з неї допомога? Навідалася на кілька годин чи на півдня, посиділа трохи з онукою, а то в неї самої — і своя квартира, і якийсь там приймак-пенсіонер, і в лікарню бігти треба — здавати аналізи, і на барахлівку їхати — приторговувати, бо пенсія мала. Так що з самого початку всі мені в один голос: думай про жінку! Думай, бо тобі потрібна жінка, а твоїй Ані потрібна друга мати. Друга мати не замінить рідної, але ж рідна — покійна, так що думай. І всякі мої знайомі почали мене знайомити з усякими жінками. Сказати, які в мене за цей час були жінки? Хе, була навіть одна генеральша — ще при живому генералі. То я пізніше довідався, що в генеральші її генерал ще живий, а коли знайомилися з генеральшею — ніхто не сказав, і вона не сказала. Генерал був якийсь дуже хворий, ось-ось мав померти, але все не вмирав. Ми трохи були зустрічалися з генеральшею, вона в ліжку — звичайнісінька баба, нічого в ній від генеральші, хоч, правда, я не знаю, яка та справжня генеральша має бути в ліжку. А потім я їй сказав, що я так не можу. Не можу, поки в неї ще живий генерал, мені такі експерименти непотрібні. Чекай, поки генерал помре! То я свою Аню з генеральшею навіть не знайомив, сам забракував. А після генеральші була в мене актриса, наша спільна з Василем знайома, ти знаєш Василя, то актриса була давно не замужем, вона і в ліжку була артистка, у ліжку весь час — театр. Справжня актриса, в Києві таких небагато, вроджені здібності. Але я собі подумав. Добре, я подумав, ти здібна актриса, визнана, але якщо ти й для моєї Ані будеш весь час актриса, якщо весь час у квартирі театр? І розійшлися ми з актрисою. А потім як? Раніше ні генеральшу, ні актрису я навіть не показував своїй дочці. Не хотів розстроювати, бо недавно мати померла, а тут батько вже гуляє з іншими жінками, жалко було дитину, вона б однаково не зрозуміла, що її батько — мужчина, шо її батькові — треба. А потім почав свою Аню знайомити з усякими тітками. Познайомлюся, пересплю, а через якийсь час кажу, слухай, дорога, в мене серйозні наміри, ти не думай, що в мене якісь наміри несерйозні, то давай познайомлю з дитиною, а там уже що дитина скаже. І влаштовував удома невеличке домашнє свято — з тортом, чаєм, шоколадними цукерками, сухим вином, бо ж не могли ми при дитині напиватися горілкою чи коньяком. Затівали втрьох світську бесіду, тири-пири, тринди-ринди коржі з маком, наша гостя серйозно старалася, щоб сподобатися дитині, а потім я ласкаво та весело питаю в дитини, чи хоче вона цю тітку бачити вдома своєю мамою, бачиш, мовляв, яка гарна тітка, яка розумна, як тебе любить. Аня ж мовчазна, потайна, зайвого слова не скаже, насуплювалася, дивилася спідлоба й заперечливо крутила головою. Тоді я казав цій дамі, що женитися не збираюся, бо дитяче серце не приневолиш, бо дитяче серце її не приймає, бо я не можу привести в квартиру жінку, яка не замінить моїй дочці рідну матір, а зразу ж стане для неї мачухою. І ще якийсь час зустрічались, аж поки я знайомився з іншою. 3 цією іншою повторювалося те саме — і скромне домашнє свято, і торт, і чай, і шоколадні цукерки, й — чи хочеш ти, Аню, щоб цю славну тітку я привів додому, бо ця славна тітка хоче тобі замінити рідну матір, і дочка заперечливо крутить головою, і в мене знову є серйозний привід, щоб розлучитися. Бо ще ж я і чоловік такий — поки не переспав з якою жінкою, то вона мені інтересна, а як тільки переспав — уже неінтересна, то, коли правду казати, я вже й сам не дуже хотів, та й хто здатний замінити рідну матір, та й я вже добре вивчив свою Аню, я наперед знав, що вона скаже, так що скромне свято було невеличким спектаклем для нашої гості. Чому? Аня зразу ж спротивлювала тих жінок, які зразу ж залишалися зі мною ночувати. А з Надією Іванівною вийшла промашка. Вона й така солідна женщина, працює в інституті, але замужем ніколи не була, хоч, звичайно, з мужчинами зустрічалася й до мене. Привіз додому, познайомив, чай, шоколадні цукерки, торт, шампанське. А потім я в Ані питаю, чи їй подобається Надія Іванівна, чи хотіла б вона її за рідну матір. Моя без'язика дочка мовчить, нічого не каже. Я знов питаю. Тоді вона киває головою й каже, що хоче. В мене аж нижня губа відвисла, бо я на таке від своє дочки не сподівався. Ти добре подумала, питаю. Добре подумала, каже дочка. Подумай другий раз, кажу. Я вже подумала другий раз, каже. Й що ти придумала другий раз, питаю. Хай Надія Іванівна залишиться в нас, каже. Ось так Надія Іванівна й залишилася в нас, ми з нею розписалися, тепер живемо разом. Хоч спочатку навіть отямитися не міг, своїм вухам не повірив, хотів третій раз перепитати, але третій раз перепитувати було якось незручно. Мені ж цей спектакль був наперед відомий, і фінал відомий, я завжди очікував саме цього фіналу. Було цікаво, що ж сталося з дочкою, чому розтануло її серце? То я в неї пізніше й запитав якось ненавмисне. То Аня мені призналася. Ти, батьку, сказала, завжди всяких тіток залишав на ніч у себе, й вони в тебе почували всю ніч, то хіба я могла полюбити їх чи поважати, хіба такі могли мені замінити рідну матір, а Надія Іванівна перша жінка, яка не залишилася в тебе ночувати, коли ти перший раз привів її додому, за це вона й сподобалась, нехай вона буде мені за рідну матір. Ну, ти бачив таку, ти чув про таку? І я згадав, як усе було, коли Надію Іванівну я вперше привіз додому, як наступного дня раненько Аня заглянула в мою кімнату, побачила мене самого, підбігла до мене й поцілувала. Я тоді не знав, чого вона мене цілує, а воно он що! Бідна Аня, так і не знає, як ми її обманули! Дочекались, поки вона заснула, потім сіли на таксі, поїхали на таксі додому до Надії Іванівни, бо їй так захотілося, щоб у неї вдома, провели у неї бурхливу ніч, а потім так само на таксі я встиг раненько повернутися додому, ще дочка спала. А потім ото вона зайшла в мою кімнату й побачила мене самого. Бідна Аня! Дитяча наївність! Як жаль, що з віком минає і дитяча наївність, і дитяча довірливість. Поки маленька, то нізащо не хочеш вірити, що з твоєї милої дівчинки виросте, ну… Добре, не казатиму, бо язик не повертається в роті, коли про свою дитину. Звичайно, я не втримався й похвалився перед Надією Іванівною, що почув від Ані. А моя законно узаконена жінка хитро всміхається. Чого ти хитро всміхаєшся, питаю. А вона питає — сказати чи не сказати, чого вона хитро всміхається. Авжеж, скажеш. То вона мені сказала, моя професорша, що, перше ніж зі мною серйозно знайомитися, вона переговорила з усіма нашими спільними знайомими, й наші спільні знайомі поділилися усією об'єктивною інформацією про мене. Потім вона потай від мене переговорила з Анею, одержала від дочки інформацію, яка повністю збіглася з інформацією, яку вона мала від знайомих. І що сказала? Сказала: «Я перша з претенденток на твоє серце, що не їла в тебе торт, правда?» — «Правда», — кажу… «І не пила традиційний чай, так?» — «Так». — «І не пила традиційне шампанське, так?» — «Так», — мушу признатись, бо як тут не признаєшся, коли вона все знає. І моя Надія Іванівна зареготала: «Бо я знала, що ні в якому разі не повинна залишатися в тебе на ніч, що коли ти захочеш — ми неодмінно повинні поїхати додому до мене. Через Аню. І ми поїхали. А дочка подумала, що я з тобою не переспала, а тому й призвала мене. Ось так я тебе ошукала, ось так женила на собі». — «Та не ошукала, не женила мене на собі, а я на тобі женився, бо так захотіла Аня». — «Еге, Аня. Чекала б мене та сама доля, що й інших, чи я тебе не знаю, але мені дуже шкода стало й тебе, й Аню. Може, не так тебе, як дитину, бо ж і без рідної матері, і ще такий батько трапився, що зі смаком увійшов у роль вдівця». — «Та в яку роль, у яку роль, не вигадуй!» — «А я не вигадую, це ти вигадуєш». Ось така мені трапилась Надія Іванівна, приємно, коли жінка розумна, біла розумної — і сам розумніший, а біля дурної — і сам дурніший, а мені повезло, недаремно я влаштовував усі ті домашні свята з тортом, недаремно радився з моєю розумницею Анею, вона таки вибрала собі до душі, я б сам не вибрав.

…завербовані дівчата, цілий поїзд курсантів! На якійсь станції підманули курсанти завербовану тамбовську дівчину, а чи вона сама захотіла, щоб молоді хлопці її підманули, й опинилася в їхньому поїзді, в купе. Спершу курсанти з усього купе з нею потішилися, потік до цього купе стали в чергу курсанти з усього вагова, всі хлопці задовальнилися й думали — не встане завербована тамбовська дівчина, а вона дочекалася станції і, чують курсанти, тільки лоп-лоп-лоп-лопі — так проворно побігла до свого поїзда, щоб не відстати.

…несамовита Маргаритка була ще молоденька зовсім, ще не замужем за Анчаровим, ще тільки збиралася за нього заміж. А він ще був не пробудженнй Везувій, це він пізніше пробудився, як Везувій, а тоді він ще був не пробудженнй Везувій. Його батько, якийсь відставний моряк у високому чині, відав порятунком потопаючих на Дніпрі, то молодий Анчаров у нього влаштувався на хлібну роботу. Тесав із дерева жіночі фігури. На повен жіночий ріст. 3 усіма жіночими принадами, з усіма відповідними формами: коли це груди — то груди, коли це задниця — то задниця, коли це щось інше — то це в жінки щось інше. Тільки обличчя пласкі. Звичайно, тесав не безплатно, а за гроші, бо в цій конторі по порятунку потопаючих на Дніпрі за ці жіночі фігури було покладено грубі гроші, то старому Анчарову не хотілося випускати живу копійку з рук — і він залучив сина. Хоч син Анчаров, ясна річ, ніколи раніше цим ремеслом не займався. Але дурне діло не хитре, приловчився й тесав з великим ентузіазмом і дуже боявся, щоб якась жіноча форма йому не вдалася, бо тоді б пропала робота, довелося б починати все спочатку. Маргаритка завжди сміялася з тих його фігур, що все в них неоковирне, що в них груди завжди більші, ніж задниці, дуже великі — й шукала причину у якихось начебто психічних відхиленнях у Анчарова. «Чому такі великі, чому?» — питала в нього, «Бо в мене таке світобачення», — пояснював він. «Поміняй своє світобачення, нехай у твоїх жінок будуть якісь нормальні груди, як у всіх жінок, бо де ти бачив таку натуру, навіщо?» — «Для зручності». — «Для якої зручності?» — «Щоб легше було хапати?» — «Навіщо хапати?» — «Аби врятувати. Ось коли така жінка тоне у воді — то її легше рятувати, а з маленькими грудьми — важче рятувати. За великі груди схопив — і легко тягнеш з води, а за малі груди важко хапати й важко тягнути з води», — «А чому за груди тягнути?» — «А за що?» — «Можна й за щось інше». — «Можна й за щось інше, але в інструкції сказано, що за груди найлегше й найефективніше». А що за дерев'яних жінок тесав Анчаров? На них тренувалися. Оті, зі служби рятування на водах. Затягували у Дніпро дерев'яні жіночі фігури, голі, зовсім роздягнені, бо ж у воді купаються голими та роздягненнми, й відпрацьовували на них відповідні прийоми. Голі рятівники — чоловіки, живі, кидалися на дерев'яних жінок, які начебто тонуть, і рятували, відточували майстерність, аби потім, коли доведеться рятувати насправді, бути у всеозброєнні. Гвалт стояв страшний. Збиралася на березі публіка, й не всі ж розуміли, що то в Дніпрі відбувається, чого так завзято голі чоловіки накидаються на голих жінок, тому публіка верещала чи від обурення, чи від захвату. Верещали самі рятівники, щоб увійти в азарт, бо дуже важливий азарт, коли накидаєшся на голу жінку, навіть коли вона дерев’яна. Ото хіба що не верещали дерев’яні жінки, коли їх рятували з води, але стояв такий гвалт, що публіці з берега здавалося — білі-білесенькі жінки теж кричать і чинять опір, бо рятівники швидше скидалися на гвалтівників, на банду озвірілих гвалтівників. А потім публіка витріщалась на голих жінок, коли вони опинялися на березі, коли на піску лежали врозкидь, і все дивувалася публіка, чому ці жінки дерев’яні, невже жива людська плоть стала деревом? А мабуть, потонувши й задубівши в воді, таки задерев’яніла, значить, спізнилися рятівники, й чому жінки не давалися? Все переплутувалося в головах — справжнє й вигадане, грішне з праведним, і, здається, не було на цих тренуваннях-заняттях щасливішого за Анчарова! Здається, він один щиро вболівав, щоб усі жінки були врятовані, бо для рятівників, може, їхні фігури були дерев’яні й неживі, а для нього — наче справжні, живі, зовсім не дерев’яні, й коли їх витягували з річки на берег, то він радів: о Марта! о Цезарина, о Тамара! Бо кожна дерев’яна жінка в нього мала своє ім’я, й коли для інших вони були на одне лице, то він їх добре відрізняв одна від одної. Але чому Цезарина, чому Тамара, чому Марта, а не якось інакше? Маргаритка підозрювала, що неспроста дано такі імена, що Анчаров цілком свідомо, хоча й не признавався, давав своїм дерев’яним жінкам імена тих дівчат, у яких був колись закоханий, але вони йому відмовили. Чому закоханий, чому відмовили? Я знаю, що так, тупала ногою Маргаритка, був закоханий — і відмовили, так що він закомплексований, навмисне дає дерев’яним фігурам імена знайомих дівчат, щоб відомстити їм, але ж пороху в нього малувато на справжню помсту, й він начебто хотів би, щоб усі ті Марти, Цезарини, Тамари потонули, та коли вони справді ось-ось мають потонути в річці, він боягузливо лякається своєї мстивості, лякається, що вони потонуть, а тому аж пісок під собою гребе, щоб їх таки було врятовано. Мабуть, садист-мазохіст, мабуть, збоченець. А чому? А тому, що з жіночими фігурами він може, нарешті, виробляти все, що завгодно, вони повністю в його руках, вони безборонні, жодна з дерев’яних жіночих фігур, навіть якби в чомусь, хотіла відмовити Анчарову, то не відмовить і не скаже, що про нього думає. Ось так. Я дорікала Маргаритці, що вона все це вигадує, що Анчаров

151

не такий уже садист-мазохісг і збоченець, як то їй вдається, і витісує з дерева жіночі фігури тільки тому, що старий Анчаров-батько в конторі йому добре за це платить, а якби не одержував за свою роботу грубих грошей, то ніколи б не стругав ніяких дерев'яних жіночих фігур і не було б ніяких підстав говорити про якийсь його садизм-мазохізм і збоченство. Бо вже скільки років Маргаритка приходить в майстерню, в якій він струже своїх ідолів, уже як спокушала, а вона таки вміє спокушати, й на коліна йому сідала, й проходжувалась перед ним своєю особливою звабливою ходою, від якої в хлопців паморочиться голова, а той Анчаров — анігугу, струже й струже дерево, наче холодні дерев'яні форми йому дорожчі за її живі й теплі форми, та він же ірод безсердечннй, бо знущається з неї, довірливої і доброї. Та б уже дерев'яний бовдур здогадався, чого вона ходить до нього в майстерню, та б уже дерев'яний бовдур ожив і кинувся б на неї, бо вона для того й створена, щоб її обіймати, але тільки не Анчаров, садист-мазохісг і збоченець. Ось подивися лишень на мене, каже Маргаритка, які в мене щокн, які губи, які очі, правда ж, гарні, всі чоловіки так і липнуть до мене поглядами, а мені приємно, а я вдаю, що не помічаю, хоч і як добре помічаю, бо що може бути дорожче за ті чоловічі погляди, лише один Анчаров не помічає. Хіба мої щоки, губи, очі можна порівняти з тими щоками, губами, очима, які він власноручно струже з дерева своїм бабам? А подивися на мою шию — це не яка-не- будь дерев'яна шия! А ось я роздягнуся, подивися на мене, — й Маргаритка почала роздягатися переді мною, щоб показати, яка вона, хоч я на пляжі не один раз бачила її, знаю. Спершу зняла кофтинку, зняла бюстгальтер, обома руками помасажувала свої груди, мовляв, подивись, які в мене груди, а груди в неї справді славні, хоч і невеликі, але хто сказав, що дівочі груди мають бути великі, справа не у величині грудей, а вони ж у Маргаритки — як двоє молочно-білих голубів, тільки не земних, які літають по Києву, а райських, які живуть у раю, літають у раю, на них тільки дивитися й милуватися, розквітаючи душею, а торкатися боязно, і якщо вже торкатися, то самим лише подихом уст, самим лише поцілунком, розумієш, навіть не губами, а таки самим поцілунком. Це йому не які-небудь дерев'яні, правда ж, сказала Маргаритка, але чому він цього не розуміє — от чого я не можу зрозуміти. А далі вона скинула міні-спідничку й зосталася в самому лише бікіні — клаптик рожевого краму ззаду і клаптик рожевого краму спереду, таке воно малесеньке, майже нема, а все-таки є, надаючи загадковості стрункій дівочій постаті. Маргаритка лукаво поглянула на мене, далі вигнулась ліворуч, вигнулась праворуч, закинула руки на шию і вигнулась назад, — і засміялась розкотисто: бачиш, яка я, бачиш? І пройшлася по кімнаті, навіть не пройшлася, а пропливла по паркету, пролетіла, бо в неї навіть не хода, а плавба, а політ, на неї і не хотів би подивитися, а подивишся. А поглянь на мою талію, а поглянь на мої стегна, засміялася Маргаритка, де ще в кого побачиш таку красу і таке витончене багатство? А талія в неї тоненька, а стегна в неї хоч невеликі, зате дуже пропорційні, й ноги в неї високі та граційні, схожа на якусь фантастичну істоту, але в природі немає такої істоти, з якою можна було б порівняти Маргаритку, будь-яке найщедріше порівняння не додасть їй вроди, а тільки відніме вроду. То схожа я на яку-небудь дерев'яну бабу, допитувалась вона, то хіба можна мене порівнювати з якими-небудь сгруганими фігурами, й не те що порівнювати, а й віддавати їм перевагу, знущаючись із мене своєю байдужістю? А тепер-от подивися й скажи, подивися й скажи, — й Маргаритка майже невловним порухом пальця зірвала з себе рожеве бікіні так, наче воно само злетіло легким пухом, наче вона й була без цього майже невидного прикриття, й тепер стала гола-голісінька, й диво дивне: чомусь мені здавалось, що не гола-голісінька, а був на ній якийсь химерний одяг якнайтоншої роботи, бо таке враження справляла її біла шкіра, яка десь із середини світилась м'яким і теплим світлом. Стала Маргаритка — й стоїть, дивиться на мене й нічого не каже. А що тут казати, коли все й так ясно? Є в мене слабкість до краси жіночого тіла, є, хоч я й сама жінка. Хочу чи не хочу, а буває замилуюся яким-небудь досконалим екземпляром. Звичайно, рідко трапляється, щоб аж весь екземпляр був досконалий, але ж — чи ноги, чи талія, чи грудні А то — лице. А то — просто хода така, що замилуєшся. А то — зачіска. А то — навіть у негарної жінки погляд блисне такий дивний, що прониже тебе струмом. А тут — уся Маргаритка досконала. Немає у тебе недоліків, кажу їй, ого хіба що єдиний недолік у тебе. Й торкнулася пальцем до ключиці на її лівому плечі. А що там, питає. Цяточка маленька, родимка чорна, кажу їй, більше нічого, але це ж ніякий не недолік, а просто особлива прикмета, в кожного є якась особлива прикмета, в тебе ось така, вона тобі тільки додає краси. Маргаритка зраділа, кинулась обіймати й цілувати мене, мало не задушить мене, то я спочатку її теж обіймала, а потім давай відбиватися від неї. Кажу, не шаленій, не шаленій, одягай своє бікіні та міні-спідницю й гайда, бо мені ще в університет бігти. А Маргаритка не дочула й питає, як ти сказала, як ти сказала, міна-спідннця? Ти не дочула, кажу їй, але в тебе справді міна-спідниця. Міна-спідниця, заспівала вона, одягаючи бікіні та свою міну-спідницю, але чого ж той Анчаров такий дурний, що струже своїх дерев'яних, ніяк спокусити не вдається, всі чоловіки, лише він — як якась дерев'яна фігурка, але ж інших чоловіків мені не кортить, а чогось закортіло оцю дерев'яну фігуру… То я їй дала пораду. Маєш таку спідницю, маєш свою міну, кажу Маргаритці, то чого тут даремно втрачаєш час, поспішай до нього, закладай свою міну під нього, й не може бути, щоб він не підірвався на твоїй міні, щоб не вибухнув, бо й дерев'яний би вибухнув. І ти підмостила дерев’яну свою міну, а твій Анчаров таки не дерев'яний, а живий, ото вибухне на твоїх міні, ото вибухне!.. І що? Хіба несамовита Маргаритка не скористалась моєю порадою? Потім усім хвалилася: під його фортецю я підклала свою міну — й фортеця вибухнула, бо немає таких фортець, які б не зуміли взяти більшовики. Це вона так цитувала Сталіна, а я її якийсь час навіть називала — більшовичка. Це ота більшовнчка, яка бере неприступні фортеці, підклала міну — й нема фортеці. А хто порадив? Я порадниця, я, не відмовляюсь від своєї поради. І виявився Анчаров не такий уже садист-мазохіст, не збоченець, не дерев'яна фігура. Маргаритка уже потім казала мені, що хай тільки спробує вистругати дерев'яну бабу й додумається назвати її Маргариткою, то вона йому все повідриває своїми руками. Бо ж з дерев'яною Маргариткою здорові мужики з команди рятівників вироблятимуть що завгодно. Я просила її заспокоїтися, не вигадувати, бо Анчаров ревнивий, хіба ж назве Маргариткою якусь дерев'яну фігуру, хіба він захоче, щоб здорові лоби з рятувальної братії виробляли що завгодно з дерев'яною Маргариткою — навіть з дерев'яною! А вона сердилася, що міг би вже й кинути цю дурну роботу — стругати бабів, адже тепер жонатий, то міг би заспокоїтися, а він допався, як дурень до мила. Я виправдовувала Анчарова — хлібна робота в цього, навіщо ж кидати хлібну роботу? Але чому струже самих лише жінок, жінок і жінок, несамовитіла Маргаритка. Я тоді реготала з неї, що вона ревнує чоловіка навіть до дерев'яних фігур. А я знала, чому він стругав жіночі дерев'яні фігури, а чоловічі не стругав. Знала — й маргаритці не казала, хай собі й далі несамовитіє, несамовитість їй завжди була до лиця, вона тоді стає прекрасною фурією, фурія-смолоскип. А чому все-таки Анчаров не стругав дерев’яних мужиків? Розгадка проста. За дерев’яного мужика йому б заплатили тільки сто карбованців, а за дерев’яну бабу він одержував по сто двадцять п’ять карбованців. А якби за дерев’яного мужика платили більше, ніж за дерев’яну бабу, то хіба б він не стругав тільки дерев’яних мужиків? Стругав би тільки дерев’яних мужиків, бо за гроші він тобі що хоч виструже. Скупий, прижимистий. Навіть скнара. Цікаво, що б казала несамовита Маргаритка, якби він зациклився, перестав стругати дерев’яних бабів — і стругав тільки дерев’яних мужиків?

…розказувала Рая-наркоманка, як у її квартирі колись збиралася компанія київська, знайомі хлопці й дівчата з Березняків. Отакий собі клуб зустрічей, а простіше — притон. Приходив стійкий контингент, але в цей стійкий контингент затісувалися й свіжі кадри. Музика, випивка, танці. Як не одне просить у неї ключ від квартири, то друге, щоб потрахатися. Або зачиняться на кухні й трахаються, чи зачиняться в ванні, купаються вдвох. А то хто-небудь посеред ночі стукає в двері, й спробуй не відчинити — виб’є двері. І всі котили бочку на своїх батьків. Як їм набридли батько-мати, як неволять, як не дають дихати, як повчають усякими ідіотськими повчаннями, що не знаєш, куди забігти від своїх предків, як рятуватись від них. А то й займаються рукоприкладством, б’ють ременями, що хочеться дати здачі своїм предкам, теж відшмагати їх ременями, але ж треба терпіти, хоч і несила терпіти. І яка щаслива Рая-наркоманка (а вона тоді ще не була наркоманкою), що ніхто не полоще їй мізки, бо вона — вільна в квартирі, вона самостійна й незалежна, предки не понукають її, як якусь скотину. А коли всі розходилися, коли Рая-наркоманка на якийсь час залишалась геть сама в квартирі, то вона гірко плакала й дуже заздрила всій компанії, що батьки їх б’ють ременями, полощуть мізки, й журилась ревно, що її не б’ють і не неволять, от якби її били та неволили, то була б вона по-справжньому щаслива, але не було в неї такого щастя й ніколи не буде, бо вона сирота, бо давно повмирали її батьки, що вона їх і не пам’ятає, а як подивиться на їхні фотознімки — не вірить, що то її батьки.

… в Окси є знайома, то чоловік цієї знайомої фольклорист, досліджує українські народні пісні, особливо ж родинні пісні і пісні про кохання. Окса дуже любить свою знайому перекривлювати, є в неї такий великий небесний дар — перекривлювати рідню й найколоритніших знайомих. Говорить її голосом. «Ото в мене чоловічок так чоловічок, учений-перевчений: по науку бігає, з наукою їсть, з наукою лягає, з наукою спить і з наукою встає. Бо такий учений-перевчений. І співак співочий, ото співає пісню про лихого мужа: «Там, під зеленим дубом, били жовняри в бубон, гам я ся забавила, спідничку заставила; мої милі сусідоньки, виведіть мя з бесідоньки, бо лихого мужа маю, буде бити, добре знаю, і щіткою, кужівкою, веретеном, грсбінкою… Била мене мати зранку, що подерли хлопці дранку, гей-гу, гу-га-га, що подерли хлопці дранку.» Що на нашій на вулиці цвітуть огірочки, а на тім кутку Задубівці розсукині дочки… Ой нате вам, западинці, пшеничную булку, а нам дайте, передайте Кузьминшину дурку… Ой мамуню, горох кочу, горох кочу, чорнявого хлопця хочу, чорнявого хлопця хочу… На ставі чорні раки, чому хлопці не єднакі? Ой на ставі чорні раки, чому дівки не єднакі?..» Отакий у мене чоловічок учений-перевчений, фольклорист, пісні про кохання вірне й невірне, про чорну зраду й подружнє ошуканство. А коли я сама ляжу йому під бік у ліжко, то відвертається до стіни. Та не відвертайся, не відвертайся, кажу йому, я ж не якась потвора, а твоя законна жінка й прийшла до тебе по твою законну чоловічу ласку. А мій фольклорист каже, що була мені його законна чоловіча паска три дні тому. А я ж йому кажу, що це було три дні тому, знову хочеться його законної чоловічої ласки. А мій фольклорист каже, що йому не хочеться, а захочеться через чотири дні, бо йому хочеться раз на тиждень, такий у нього графік. А я йому кажу, виконуй свої шлюбні обов'язки, як законом велено, бо хто за тебе виконуватиме твої шлюбні обов’язки? А мій фольклорист каже, що в посвідці про наше одруження, яке ми одержали в загсі, нічого не сказано про шлюбні обов'язки — раз на тиждень чи сім разів на день, і такого ніякого закону нема, а він сам прислухається до свого організму, до біологічного календаря в самому собі, то біологічний календар у його організмі підказує саме таку інтенсивність, іншої інтенсивності не підказує, та й де може взятися інша, коли енергія йому потрібна для заняття наукою, для вивчення фольклору? От спробував мій фольклорист не раз на тиждень, а два рази, то відбулася перевитрата енергії, у нього спав інтерес до науки, то чого наука має страждати? Бо сублімація є сублімація. Так що, жінко, не вигадуй якихось шлюбних обов'язків, не підривай науку, бо чоловік собі не ворог, щоб піддаватися на всякі жіночі провокації і підривати своє здоров'я… Що в нашої да Парахни під хатою кровать, додержала Іванка, що й корови доять, не так доять, що й в череду гонять. Ой ревнула да корова, у череду йдучи, погубив же Іванко чоботи й онучі, од Парахни йдучи… Ой дав мені Іван перстень із трьома очками, а сам пішов к чортом батьку та й за овечками. Я двох люблю, я двох люблю, на третього важу, четвертого в сажу вмажу, ід чорту допроваджу».

… недавно бачила Маргаритку, сварила себе дуже. За що сварила? Та за того ж свого єврея Борюсю, якому вона з ревнощів виливала на білий «мерседес» червоний борщ з томатами та з м'ясом. Не могла зрозуміти його — й досі не розуміє. От сьогодні вони зустрілися, було їм дуже добре, він не міг нахвалитись, як йому добре, а вже назавтра до нього не можна ні додзвонитися, ні в двері достукатися, бо в нього інша. То навіщо ж тобі та інша, коли тобі зі мною було так добре, й невже вона, Маргаритка, й назавтра не могла тобі замінити оту іншу, зостаючись сама собою?.. То Маргаритка сварила саму себе, коли оце ми з нею зустрілися. Згадувала, як вона вистежувала Борюсю, щоб викрити його. Приходила під його будинок уночі й чи під липою мерзла на холоді, чи на лавці тремтіла від вітру, чи в сусідньому під'їзді ховалася від дощу, аби тільки вистежити, кого він проводжатиме. І нічого їй не трималося, тільки одне — кого проводжатиме. Й зовсім забула, що в цьому ж таки будинку на сьомому поверсі живе ассірійка, знайома з роботи, хоч і не дуже там знайома, але знайома. То можна було попроситися додому до цієї ассірійки, випити в неї кави чи чаю, сісти на затишному балконі, звідки добре видно всі під'їзди цього будинку, і з балкона ассірійки в комфортних умовах стежити, кого ж він, сволота Борюся, проводжатиме посеред ночі!

…ви ж мого старшого Вадика і мого молодшого Серьожку знаєте? Старший такий лінивий, що в день жіночого свята купив тюльпани для своєї дівчини, не полінувався, а віднести полінувався. Попросив, щоб молодший брат відніс, привітав його дівчину зі святом. То Серьожка не полінувався, відніс тюльпани, привітав зі святом, а тепер так і ходить до неї. А Вадик говорить: «Ох і виручив, ох і виручив, я тобі подарую за це імпортні касети з імпортною музикою». А я спочатку думала, що вони морди одне одному наб'ють. Еге, тепер не б’ють, тепер за таке ще й подарунки дарують. Кажу Вадикові: «Це він тепер тебе виручив. А коло твоєї жінки, якщо женишся, хто тебе внручатиме? Теж Серьожка?» А він так спокійно до мене: «То, мамо, вже не твоя справа, хто мене виручатиме біля моєї жінки, то вже її особиста справа». Ні, ви таке чули?

…у нашому селі розказували, я чула. Там учительський синок, такий славний, такий гарний, привіз собі жінку з Донбасу, вони у відпустку приїхали до батьків. Рано вибігає молода невістка з учительського будинку й кричить. Сусіди на неї дивляться й нічого не здатні второпати, бо ж учительська сім’я така спокійна, тиха, що могло статися? А сердита невістка йде в магазин — і кричить. То в неї питають, чого ти кричиш. А вона кричить, що їй недолугий чоловік попався, от вона й кричить. Але чому недолугий, питають, коли кращого важко знайти. А тому недолугий, розказує ця невістка з Донбасу нашим сільським жінкам, що я звикла дванадцять разів за ніч, розумієте, а він сьогодні зробив мені лише п’ять разів, розумієте, лише п’ять разів, не задовольнив. Сільські жінки так і повитріщалися. Дванадцять разів? Дванадцять разів. П’ять разів? П’ять разів. А він знає, питають, що треба дванадцять разів? Знає. То, може, він рахував — і погано порахував, але ж, здається, не міг він погано порахувати, бо в нього батько — математик. А невістка з Донбасу й кричить, що, видно, батько такий самий поганий математик, як і син, бо вона ж його попереджала, коли виходила заміж, що їй треба дванадцять разів, не менше!

… вже десь у сьомому класі Окса так почала крутити задницею, що, коли йдеш за нею, здається, що її задниця бігає по всьому тротуару, бігає туди-сюди. Причому начебто бігає сама, бо коли задниця так метушиться, так скаче, то Оксу якось не видно, на неї не дивишся, а тільки на її задницю, що наче з цепу зірвалася. Так це в неї тоді ще задниця була невелика, підліткова, то скільки завзяття дівоцького і дівоцького гонору було в її задниці! А коли виросла, а коли підросла? Як у Тараса Шевченка: «І виросли, і розійшлись помежи люди, в москалі». Еге, в Окси її задниця теж виросла пізніше і розійшлася помежи люди, в москалі, але то вже інше, а я оце згадала, як вона з батьками ще жила на Подолі й ходила до школи. Але до школи вона ходила не для того, щоб учитися, а щоб просто ходити, бо ж усі ходять — і Окса ходить, а хто ж удома чи на вулиці витримає цілий день, треба ходити на уроки. Але в школі то все інше в неї було, а я про те, як вона жила тоді на Подолі. У їхньому будинку в сусідньому під’їзді жив лікар, чоловік собі як чоловік, ніхто б і уваги на нього не звернув, бо в Києві мало яких лікарів зустрінеш мало не в кожному під’їзді. Але на цього лікаря увагу звертали, бо це був лікар-гінеколог, а тому й як чоловік він уже видавався цікавим чоловіком. Лікар-гінеколог Міша, із пузцем, із борідкою, в окулярах-пенсне, а очі жваві — й допитливі, так і бігають, так і бігають. Особливо ж бігали в нього очі, коли бачив Оксу. Зупиниться й дивиться на неї, як на чудо, як вона йде — веселу губату морду задерла, груди випнула, високі ноги на високих каблуках так і гримлять по тротуару, задницею крутить люто, наче задниця зараз у неї вирветься зі спідниці й розбіжиться на всі чотири сторони. Зупинявся подивитися на Оксу не тільки гінеколог Міша, а всі чоловіки якщо не зупинялися, то оглядалися, щоб полюбуватися таким чудом, яке не часто зустрінеш. Але з Оксою наче щось робилося, коли зустрічалася з цим гінекологом. Мабуть, тому що гінеколог. Наче якась нечиста сила вселялася у неї,— тоді вона аж палахкотіла вся, наче казала: ага, ти дивишся на мене — то на тобі, подивися. Подивися, бо в мене є що тобі показати, гінеколог задрипаний. Подивися, хай тобі очі на лоб повилазять, хай тобі пенсне вилізе на лоб, задрипаний гінеколог, скільки ти жінок перемучив, скільки дівчат перемучив, ах ти ж козляча твоя борода! И Окса ще вище задирала голову, ще далі випинала груди, ще лункіше гриміла каблуками, а своїй задниці давала вже таку волю, наче в неї у спідниці вулкан кипів! І що цікаво — ніколи не дивилася на гінеколога, наче його на світі не було. Ні, вона його бачила, але бачила так, що він ніколи не знав, що вона його бачить. У класі знали, що в Оксиному будинку живе гінеколог, вона ж сама роздзвонила, бо сміялася з нього перед подружками, а тут якась подружка підзалетіла, завагітніла, була в них така Муха, ніхто б і подумати не міг, що вона перша в їхньому класі завагітніє, а вона — ударниця комуністичної праці. Під страшним секретом призналася Оксі, бо та ж була знайома з гінекологом, і попросила завести до цього гінеколога, щоб не шукати по місту невідомо кого й не йти в лікарню, але Окса почорніла на морді й сказала, що той гінеколог уже не живе в їхньому будинку, виїхав кудись, а куди виїхав — невідомо, то Муха, звичайно, в когось абортувалась, але на подругу затаїла кривду. Річ у тім, що Окса поклялася сама собі: хоч ти й пасеш мене очима, гінеколог задрипаний, то паси, але я ніколи до тебе не прийду, ніколи! А тут ще мати почала сваритися на неї: не крути задницею так, як ти крутиш, бо доведеться тобі йти до гінеколога. Чого йти, чого йти, сердилася Окса, немає чого мені йти. А мати казала, що, коли отак крутиш задницею, неодмінно потрапиш до гінеколога. А що, питала мати, принесеш мені в подолі? Не принесу тобі в подолі, обіцяла дочка, й нізащо не піду до гинеколога, він мені такий противний, що противнішого немає. А в цього лікаря-гінсколога була жінка, облізла блондинка, й двоє дівчаток-близнючок, теж облізлих блондинок, схожих на свою матір. То мати-блондинка з дочками-блондинкамн теж завжди зупинялися, коли в дворі бачили Оксу, й чомусь перелякано дивилися на неї в шестеро переляканнх і синеньких, як розбовтана марганцівка, очей. І моїй бойовій подрузі тоді ставало не по собі, хоч вона нікого не боялася: хто дивиться — хай дивиться, не жалко. Ну, добре, хай дивиться лікар-гінеколог Міша, як на свою майбутню клієнтуру дивиться, його легко зрозуміти, але чому дивляться його жінка і його діти-близнята, як тут зрозуміти? Якось Окса повертається додому, а біля її під'їзду стоять оці близнючки, тримають у руках портфелики, й тільки вона підійшла до них, як близнючки хапають за руки і в один голос кажуть: «Тетя, не отнимайте у нас нашего пану. Окса стала баран бараном, нічого допетрати не може, а дівчатка міцно вчепилися за її руки, не відпускають і повторюють в один голос те саме: «Тетя, не отнимайте у нас нашего папу». Окса подивилася кругом, чи не видно десь поблизу їхнього папу-гінеколога разом з їхньою мамою-гінекологинею, але нікого піде не видно, тільки ці діти вчепилися в неї, що не вирвешся. А близнючки знову в один голос: «Тетя, обещайте нам, что вы не отнимете у нас нашего любимого папу». Що було Оксі робити? Вириватися від них? Що було Оксі обіцяти, коли вона, нікого не віднімала й не збиралася віднімати, а ці двоє дітей щось таке вигадують? То моя бойова подруга набралася духу, усміхнулася дітям і сказала, що вона в них ніколи не відніматиме їхнього дорогого пану. «Большое вам спасибо, тетя!» — подякували блюзнючки, відпустили її руки й побігли, а Окса ще стояла, як намахана, думала. «Тетя, не отнимайте у нас нашего папу!» До неї почало доходити, що самі діти не могли таке придумати, що це їх навчила їхня мама, облізла блондинка. Бо подумала, що вона зазіхає на її лікаря-гінеколога! Але ж Окса ніколи не зазіхала, навпаки, й не дивилась у його бік, то навіщо таке придумувати? Сказилася, стара мимра. Кому потрібен твій бородатий козел Міша? Ні він не потрібен, ні його неясне, ні його обвисле пузо, котіться ви всі разом через весь Поділ аж у

Чернігівську губернію. Після цього Окса почала відвертатися від козла-гінеколога. То раніше просто не дивилась, наче його немає й він не витріщається на неї, а тут почала демонстративно відвертатися. Вже як скрутить голову вбік — мало шию собі не зверне, але задницею крутить ще завзятiше й лютіше, наче жорнами. Це їй мати була так сказала, що в дочки задниця — як жорна, бо в неї ж мати сільська, вона після війни в селі на жорнах зерно молола, коли було важко з хлібом. Не мели своїми жорнами, казала вона дочці, немає тобі що молоти, а ти мелеш і мелеш, дивися — домелешся. Вона в мене меле сама, відсварювалась Окса, ти сама й винувата, що народила мене з такою задницею, то що ти хочеш тепер від мене, де мені тепер свою задницю подіти, щоб не молола, й ніякі то не жорна, а в тебе самої жорна! Отак тоді вони посварилися — за жорна. Потім помирилнся, бо хіба можна довго бути посвареною з рідною матір’ю, але скоро знову посварилися. За того козла-гінеколога Мішу. Матері у дворі набрехали на Оксу й на гінеколога, що між ними начебто щось є. Мати як почула, то накинулась на дочку з кулаками, була б побила. Що є, що є, питала Окса, нічого в нас нема, а я не винувата, що бородатий козел дивиться на мене. Брешеш, казала мати, інакше б у дворі не плескали язиками, ніколи не плещуть марно, а ти ото крутиш задницею — й докрутилася, що всі знають. Але ж нема що знати, плакала Окса, бабські язики всього наплещуть, бо то в них така робота — цілий день плескати язиками. Як то між вами нічого нема, сварилась мати, коли діти-близнята відбороняли від тебе свого батька, хіба не було такого, хіба не було, у дворі бачили, не збрешуть. Ніхто не відбороняв, кричала Окса, ніхто не відбороняв, а я сама не знаю, чого від мене хотіли близнята, й вони самі не знають. Пропаща ти, пропаща, кричала мати, не матимеш у житті щастя, бо хто тепер на тебе зглянеться, а коли завагітнієш, то не треба мені твого дитяти в подолі, йди до Міші — й нехай він тобі сам зробить аборт, дешевше обійдеться, бо не такий же він виродок, що з тебе ще й гроші візьме за аборт, але ж у тебе грошей нема, значить, за твій аборт і за свій чорний гріх він з мене злупить гроші, більше ні з кого!.. Оксі вдавалося, що мати війшла з ума, вже хотіла викликати швидку допомогу. Щоб приїхала швидка допомога, ціла бригада чергових санітарів і забрали не тільки її матір, а й весь їхній двір, і сусідній двір, бо всі посходили з ума, хай би ще забрали козла Мішу, його облізлу жінку-блондинку, їхніх облізлих дівчаток близнючок. Весь білий світ війшов з ума, і їй вдавалося, що

в цьому божевільному світі вона й сама сходить з ума, то нехай і її теж з усіма забере бригада швидкої допомоги, зона від санітарів не відбиватиметься, от якби тільки всі інші не відбивалися від санітарів… І тут мати зовсім перелякала свою дочку. Перелякала на смерть. Так що після цього Окса до вечора сиділа на дивані й дивилася в куток, на фікус. Мати навіть спеціально була підходила до фікуса — що там на фікусі таке, що дочка очей не може відірвати, але на фікусі нічого не побачила. Бо мати сказала — й забула, що наговорила, зате Окса!.. А мати їй сказала. Ти знаєш, сказала мати, що цей гінеколог не тільки знайомим і незнайомим жінкам робить аборти, за які отримує чималі гонорари, так що в нього запросто вистачить грошей, аби не тільки не брати з тебе грошей за аборт, але й заплатити за твій аборт, коли ти надумаєш звернутися до іншого лікаря. Але чого тобі звертатися до іншого лікаря, коли й він сам зробить непогано, його хвалять як гінеколога, коли він і своїй власній жінці робить аборти, так, так, робить аборти своїй власній жінці, зробив уже п'ять чи шість, про це говорять у дворі, а в дворі не говоритимуть марно. Авжеж, тут усякі можуть бути причини, чого він робить аборти їй сам. Може, не довіряє іншим лікарям, бо не вважає їх за кваліфікованих спеціалістів. Може, інші лікарі й високі спеціалісти, але він жаліє для них грошей, а тому, жаліючи розплачуватися з кимось, робить аборти сам. А може, він за аборти ще й гроші бере із своєї жінки? А може, він такий різник, так любить різати всіх по живому, особливо ж любить різати по живому свою жінку, що навіть якби вона просилася на аборт до іншого гінеколога, то він швидше б її зарізав і залишився з двома дівчатками-сиротами, ніж згодився б послати свою жінку під чужий ніж!.. Окса дивилась і дивилась на фікус, поки смеркло, а як смеркло, заходить її мати — немає дочки. Вже пізно, а її немає. До чого ж додумалася мати? Додумалася до гінеколога піти додому, питати про свою дочку, то козел-гінеколог тільки руками розвів, можна собі уявити, як він дивився на неї — як на придуркувату, а тут у коридор вийшла його облізла блондинка, вийшли облізлі близнючки-лондинки й теж дивляться на неї, як на придуркувату… Окси і вночі додому не було, то мати хіба не думала, що вона десь уночі своїми жорнами крутить? А вона пішла ночувати до своєї подружки Мухи. Розказала з горя за всі свої пригоди, бо треба и комусь розказати, Муха вислухала — й сміється: «Дурна ти, Оксо, дурна. Й за що страждаєш? Якби ж за діло страждала, а то нізащо. Ось я знову завагітніла, знову треба робити аборт, цього разу, може, нехай твій козел Міша зробить мені аборт, можна сказати, по знайомству. Ось я страждаю — так страждаю за діло, та коли добре подумати — й сама не знаю, за що страждаю!»

…немає більше таких мудрих, як моя покійна баба Катерина, і я не така мудра, як покійниця, бо й мені всевишній пожалів розуму. А може, не всевишній винуватий, а я сама винувата, що завжди викажу чоловікові за його вештання й шльондрання, за його походеньки та зальоти. Я викажу, а толку ніякого, чоловік від моїх докорів кращий не став, а лиш мені й гірше, бо після сварки тиждень не розмовляє, грошей не дає, спить окремо в сусідній кімнаті. Сама ж мушу потім і підлещуватися до нього, хоч він винуватий, а не я винувата. Він відтерпне душею й запитає: І чого ти не вдалася в бабу Катерину? О, баба Катерина — велика жінка. Пам'ятаєш чи забула? Згадуй частіше, бо я твою бабу часто згадую, ото б мені таку жінку!» Хіба не ірод? Ірод. Він про бабу Катерину від кого знає? Від мене. Дід Карпо в неї, а він тоді ще не дідом був, а здоровим дядьком, у колгоспному млині був за мельника. І як тільки коли не приходив додому, то всі знали, що він заночував у млині, бо мололи допізна, бо затримався з помольниками, бо перед досвітком не захотів тюпачити через усеньке село. Уморився трудівник. І домашніх своїх не хотів колошкати, коли ще чорти зорюють. А коли вусатий мельник після такого нічлігу в млині приходив у хату, баба Катерина, свята та божа, урочисто зустрічала господаря в чистій господі, в печі було випалено, було наварено, стіл застелено, долівку виметено, лавки вимито. Дід Карпо якийсь наче похмуро-винуватий, що ніч ночував у млині, полоскав над цебром руки з милом, а мовчазна хазяйка біля нього тримала рушник і зливала воду, потім він брав рушник і витирав руки. Статечно йшов до столу, статечно сидів на покуті, а господиня статечно щось йому ставила на стіл, щось забирала зі столу, вона без наказів угадувала кожне його бажання, — кожен порух брови чи погляд очей щось значив. Дедалі похмура винуватість спливала з довгобразого лиця, дедалі господар відходив душею і тілом після виснажливої нічної роботи, дедалі своєю послужливістю, слухняністю і покірливістю баба Катерина лікувала йому настрій, і він уже мав силу скупо всміхнутися їй, щось гмукнути чи кашлянути навіть, — і йому у відповідь вдячна господиня теж оживала, вільнішала, щасливішала. Аякже, годувальник сім'ї всю ніч трудився, поки ми в хаті спали, тепер годувальник сім'ї добився до родини, йому потрібен спокій та смачний поживок, щоб набрався сили для нової роботи, бо ж сьогодні теж ще скільки того труду, ще треба молоти й молоти в млині, що немає часу й переночувати в своїй теплій хаті, отож, діти, пошануймо свого батька й годувальника. Наморений і ситий, Карпо засинав на білій постелі, на білій подушці, а баба Катерина затуляла всякими рядюжками вікна, щоб денне сонце не світило в кімнаті, аби в кімнаті було темно, аби краще спалося хазяїнові. І знову йшов Карпо ген-ген пополудні до млина, і знову далеко за північ молов зерно людям, що зі своєю пшеницею добилися чи зі свого села, чи з сусідніх сіл, і знову було пізно повертатися додому, виробленому й замученому, то залишався ночувати у млині. І знову, коли приходив додому вже ранком, коли на городі, в хліві, на подвір'ї і в хаті було все попорано працьовитими руками баби Катерини, вона зустрічала його мало не біля воріт і знову зливала з кухля воду йому на руки, подавала рушник, і він сідав до столу й відпочивав на білій постелі, а вона затуляла вікна від сонця. Годувальник сім'ї відпочивав, а хазяйка й мусі не давала пролетіти. Мельник! Не так і багато було тоді в селі чоловіків, яких би так шанували. Ну, комірник. Але ж комірником стати міг усякий, хто найкраще догодив голові колгоспу й кого він призначив комірником. Ну, бондар, бо тоді ще бондарі були в селі, а народ квасив, солив, мочив, то діжечки були потрібні. Ще столяр, ще тесля, ще колій. Але ж мельник! Мельником треба було вродитися. Ось призначать тебе мельником, то хіба ти вже мельник? Це не директор школи. Й не один рік трудився дід Карпо в нічні зміни, та все рідше й рідше, аж поки справді став зовсім-зовсім дідом, аж поки й млина в селі не стало. Ні, млин зостався, але вже не молов людям зерно на борошно, щоб пекли хліб зі своєї пашниці, а стали завозити хліб з районної хлібопекарні, так що люди стали купувати хліб у магазині. А не стало млина, то якось хутко не стало й мельника, заслабував на груди, бо ж млин водяний, весь час мельник на воді та на воді, на протягах, ось і простудився, ось і не стало. Як плакала баба Катерина, як плакала, коли прощалася з небіжчиком! Дивилися на неї і казали, що довго без нього не протягне, ген як сама до нього проситься в могилу, мало сама не кинеться в яму. І як скоро не стало, упокоїлася, могила в могилу полягали. А я підросла, то почало до моїх вух докочуватися з людських балачок, за діда Карна, за мельника. Як ото він трудився у млині допізна. Бо таки трудився, правди піде діти. А як млин замовкав опівночі, то мельник брав на плечі мішечок з борошном свіжого помолу і йшов додому. Додому — це він так говорив тим, хто справді приїхав у млин здалеку і ніде більше не міг заночувати. А сам ішов з мішечком у село до якої-небудь молодиці й відносив свіже борошно — на хліб, на пампушки, на вареники, на галушки. А після війни в селі багато позалишалося і вдів, і незаміжніх дівчат, для яких так ніколи й не знайшлося законного чоловіка. То кожна була рада прийняти на ніч мельника, який прийшов не з порожніми руками. Й чекали його, й не кожній часто щастило, бо ж хіба могло вистачити одного мельника на всіх — та ще після роботи у млині? А він уже старався як міг. А що мав чуле серце, то багатьом старався догодити. Й не дивилися молодші, що він старший, але робітник був — як молодий, та й перебирати не було ким, та й з борошенцем свіжим приходив, а хто тобі отак борошенце принесе, хто ще тобі в хаті посеред ночі зробить свято? Багато знайдеться таких? Отож-бо й воно. І скільки діточок мельник насіяв по селу! Народ говорив, що понасіювалися з мельникового мішечка. А якщо навіть з його щедрого мішечка, то хіба вже не діти, то хіба в чомусь винуваті? Хоч мельникові, хоч не мельникові, а всі діти — Адамові діти, один у них батько. Знають про свого справжнього батька чи не знають, а однаково мають бути вдячні йому за те, що живуть, що Божим світом тішаться. І казав народ у селі: пішла баба Катерина до свого Карпа в землю, та так нічого не знала й не взнала, а тому й життя прожила щасливо, ніколи не сварила за його тини-перелази, ото іноді як мало треба для щастя — тільки не відати правди, бо від правди гризня та горе. А я думаю, що правда не в цьому, а правда баби Катерини то й зовсім не в цьому. Хіба оце, живучи в селі й добре знаючи свого чоловіка, вона була така сліпа та глуха? І не сліпа була, й не глуха. І хіба десь у глибині душі не мучилася так, як кожна б жінка мучилася на її місці? Мучилася, але ніхто про те не здогадувався. І не борошенця їй було жаль, що вночі розносив її мельник до вдовах та нещасних молодичках. А жаль їй було тих самих вдів та молодичок, шо їх жалів і її Карпо. Бо то він з великого жалю до них ходив, бо де б це їм ще такого щедрого чоловіка дочекатися, коли їх зовсім нема? Хай і вони звідають чоловічої ласки, не тільки ж усе їй, бабі Катерині. А ще їй було жаль тих чоловіків, що не вернулися з фронтів, бо в неї самої не вернулося два брати, а в цих братів позалишалися молоді жінки, то вже їм так важко доводилося, так важко, баба Катерина їм помагала, але ж є такі діла, в яких ніяка жінка ніякій жінці не допоможе, і ці діла — діти. Що вона, мудра, казала? Казала, що без чоловіка жінка здатна обійтися, але без дрібних діток — таки не здатна. Отому й зустрічала так свого Карпа, коли він казав, що залишався на ніч у млині ночувати, — ласкою зустрічала й добром, бо вона ж то знала, який він великий працівник. А ще ж була вдячна йому за його делікатність і повагу до неї. Хтось інший прямо та грубо сказав би своїй жінці, де він був та що робив, образив би свою жінку й себе заодно зганьбив, але тільки не Карпо, тільки не мельник — людина вродженої інтелігентності і порядності. Спробуй пошукай таких — не знайдеш. Колись би знайшов, а тепер ні… Ось мій чоловік. Усе радить мені: згадай свою бабу Катерину, згадай, як вона ставилася до діда Карпа. Я згадую. Так, я не баба Катерина. Але ж і ти, іроде, не дід Карпо. То справді був трудівник з трудівників, а ти? Потягун — і все, не більше, робиш ту роботу, яку в наш час зробить будь-хто й навіть краще за тебе. Переливаєш з пустого в порожнє, котишся порожньою бочкою з гори. То як же до тебе ставитись, як шанувати? Е-е, не станеш біля тебе мудрою бабою Катериною, не станеш, сам і винуват.

… чоловік мій колись казав мені, що хоче на Місяці побувати. Я його питала, нащо тобі Місяць, ти ж не космонавт, щоб летіти на Місяць. А він каже — хочу, і все, й сам не знаю, чому хочу, а тільки відчуває моя душа, що колись побуваю там. А як не стало мого чоловіка, як його з'їв Чорнобиль, то я часто дивлюся на Місяць, бо часто згадую, що казав чоловік.І мені вдається, що душечка його на Місяці, що навіть бачу його на Місяці, коли довго-довго вглядаюся, бо він так хотів побувати на Місяці, бо він знав, що побуває на Місяці, то душечка його не могла не полетіти на Місяць, щоб я дивилася на неї звідси, з Землі.

…на кручі біля Дніпра, у березневому прозорому лісі, в передобідню пору. Лискуче гілля дерев ще вільне від бруньок, з-під опалого торішнього листя ще не пробивається жодна зелена травинка, навіть не видно паростків чистотілу, який тут розкошує і весною, і влітку, і восени. Свіжо, безвітряно. Й раптом — собаче гавкання та гарчання десь попереду, ага, під отим чорним дубом, де видніють дві чоловічі постаті й одна жіноча. Вони поспускали голови й приглядаються до волохатих собак, що метушаться біла їхніх ніг. Біля їхніх ніг та біля дуба метушаться, вовтузяться — й нікуди не тікають. Ага, один собака не тікає, бо його прив'зано за повідець до дуба, а другого собаку чоловік у понурому пальті й понурій зимовій шапці тримає в руці за повідець. Собаки збуджені, дражливі, а люди зосереджені й цікаві, на їхній жовто-землистих лицях якісь оголені, тваринні емоції. Ага, та це ж вони намагаються спарувати суку з кобелем: суку прив’язали до дерева, щоб дати їй якнайменше маневру, а кобеля тримають на повідку, щоб у кобеля був мало не повний маневр. Сука звискує і не дається, крутить задом, показує ікла, а розпалений кобель гавкає, крутиться біля неї і так, і так, але взяти суку не може, хоч як старається. Кобель молодий, здоровий, із вишкіреною пащею, з каламутними полум'яними очима, які блищать і мало не парують кривавою парою, він, видно, породистий і, мабуть, дуже подобається молодій жінці з непокритою головою, в зеленій куртці, їй дуже хочеться, щоб кобель узяв її суку, вона щось радить своїй суці, щось наказує, просить, але сука не слухається, вона то прилягає на землю, то викручується, звискуючи й погрожуючи іклами. «Та візьми її за морду, та постав її так, як треба, — кричить хазяїн кобеля роздратовано-веселим голосом. — Вона що в тебе — не знає, як ставати? Скільки кавалер може випендрюватися біля неї? Ти подивися, який кобель, ти подивися, який у нього інструмент. Вона що — не розуміє свого щастя?» Роздратовано-стримана жінка в зеленій куртці каже: «Хоч сама ставай, хоч сама ставай!». А хазяїн кобеля: «Може, самій ставати не треба, а показати могла б, хтось же повинен її навчити, хто ж навчить, як не ти». Зрештою, собача любов собакам не вдається, суку відв'язують від дуба — й ідуть, а волохатий кобель ніяк не може повірити в свою поразку, він усе метушиться біля суки, його очі горять безумним полум'ям, і вся ця компанія — з гарчанням та повискуванням — поволі віддаляється поміж сірих та голих дерев у березневому лісі, у Києві над Дніпром, і вслід їм дивиться кілька цікавих чоловіків: а може, таки станеться?

…хай Господь пошле кожному таку смерть, як послав ділові Онисиму! Гріх мені, гріх, що таке говорю, дід мій родич, але по іншому не можу. Бо хіба добре при повній тямі прощатися з білим світом? Прощатися — легко, коли ти знаєш, що вмираєш? Тут знаєш, що вмираєш, а тут іще й прощатися, — легко? То краще вже коли в смертний час Господь відніме розум і тяму, ото дякувати треба Всевишньому за таку милість велику. Я чула, колись люди прощалися зі світом, кликали батюшку, батюшка маслособорував, готуючи людину в далеку дорогу, але мало що було колись! Колись люди в Бога вірили, а тепер? А тепер, де схопить кого смерть. Раніше, як вірили в Бога, то й душа була, бо ж турбувався Бог про душу, праведна чи грішна — була, а тепер, як перестали в Бога вірити й душі не стало — ні праведної, ні грішної,— то що тепер смерть бере? Тіло чи душу? Авжеж, тіло, бо душі ж немає, ото для смерті поживок — саме тіло, клопіт для чортів. У повній пам'яті дід Онисим казав: «Колись було пекло і рай, а тепер там немає ні пекла, ні раю». Отак лежав у ліжку, над ним ікона Божої Матері і горить свічка в лампадці, я всеньке село вибігала, поки знайшла ту лампадку й випросила в людей. Я кажу: «Щось є там, не переживайте, не може так бути, щоб не було нічного». — «Ой, нема, бо піде вже нічого нема». — «Та не плачте, ви не маленький плакати». — «Сльози самі течуть». І згадав свою жінку покійну Горпину: «Це ж вона, моя Горпина-праведниця, кудись пішла у рай, а де тепер той рай шукати, коли навіть пекла нема?» — «Праведниця?» — питаю. — «Праведннця». Ну, думаю, вижив з ума зовсім, нема пам'яті. А ще моя мама була жива, сестра Онисима, то мама розказувала про Горпину, і я ж її пам'ятаю. Замолоду Онисим дуже ревнував її до всіх. Не можна було їй одягнути нову блузку чи нову спідницю, запнутися новою хусткою, бо це ти для кого так виряджаєшся, ану вдягни старе й ношене, ану взуй не ті черевики, а ті черевики, ану зовсім зніми намисто і сховай у скриню! Горпина проситься в нього, що попустить разочок намиста, бо довга поворозка, то під блузкою буде й не видно — в намисті вона чи не намисті, але Онисим був невмолимий, а вона його слухалась, бо грізний був — як грім у небі, як отой святий пророк Ілько на небесній колісниці. Казав: «Коли хочеш походити в намисті і в новій хустці— одягай намисто й запинайся хусткою, ходи в хаті, коло мене, а я дивитимусь, ще можеш у сіни чи в комору поткнутися». — «Таж сьогодні неділя свята, всі люди в празниковому, я б у село пішла». — «А в хаті біля мене тобі не село?» — «І біля тебе в хаті село». — «І я кажу, що й біля мене в хаті село. А чи тобі не неділя біля мене?» — «І біля тебе неділя». — «І я кажу, що неділя й біля мене, то ходи в празниковому біля мене, в хаті. А коли треба свині дати їсти, чи теляті, чи курям, то я сам їм дам, бо чого тобі в празниковому надвір з хати виходити? Ні худоба, ні птиця не знають, що в людей свято, а в них не свято». Й так уже тішився Онисим, що вона біля нього в хаті ходить у празниковому одязі — тільки для нього, більше ні для кого! Казав їй: «Ходи, ходи в обновах, бо чого мають залежуватись і тліти у скрині? Я купував, я тратився, щоб ти ходила, мені не жалко, але ходи в хаті переді мною, бо чого маєш виряджатися в людський гурт, у людському гурті по-всякому дивляться мужики на бабу, а я не хочу, щоб на мою жінку так дивилися». — «Та як? Та хто на мене дивиться? Та кому я потрібна? Ген скільки молодих дівчат повиростало — як рути, дивляться на них!» — «Е-е, раз я дивлюся на тебе, значить, і другі дивляться!» — «Та мене від того не вбуде!» — «О, о! Бач, якої заспівала! Вбуде! Бо і в хаті видно тебе — через вікна заглядають в…» А вже коли гнівався на свою жінку, то гнівався ласкаво: 'Горпино, ти не здогадуєшся?» — «Про що маю здогадуватися?» — «Сама підеш чи тебе за руку завести? Йди, серденько, сама, щоб я тебе не брав за руку». — «Ой нема часу на твої видумки, ген скільки роботи непоробленої, а ти йди та йди». — «Я ж тебе прошу по-доброму. Швидше підеш — швидше вийдеш, бо ти мене розсердила, бо ти заслужила…» — «Я ж не винувата перед тобою ні в чому, от забожуся й перехрещуся». — «Якби не винувата — хіба б я сердився? Мене ж не переспориш, іди». Й Горпина мусила йти — в комору. В коморі вона брала яку-небудь роботу — чи шити, чи вишивати, чи квасолю перебирати. Комора — то була хатня тюрма, в яку Онисим посилав, свою жінку, коли сердився на неї. І в цю тюрму вона йшла начеб сама, начеб добровільно, — й цим начеб визнавала якусь свою вину-провину, якої в неї не було, а то все він придумував. У коморі Горпина могла співати, але дуже тихенько, щоб з комори не чутно на двір. Якщо приходила сусідка до хазяйки, то Онисим посилав її в комору: «Там хазяйка, там, у коморі сидить зранку. — «Вже вечір, то чого це вона цілий день сидить і білого світу не бачить?». — «А хіба вас, жінок, угадаєш, чого це ви по коморах сидите?» У Горпини ж теж серце, то вона сердилася на чоловіка: «Не вийду з комори!» — «Вийдеш. — «Не вийду!» День минув — не виходить, ніч — не виходить, ранок — не виходить, Онисимові на роботу — вона не виходить. Прийшов з роботи — вона в коморі. «Горпинцю, виходь з комори». — «А хто мене сюди послав? Я тут сама сіла? Я перед тобою ні в чому не винувата». — «Не винувата, кажеш? Тоді винесу на руках». І Ониснм виносив її на руках з комори, а комору замикав на замок, щоб вона сама туди більше не вскочила… Але що комора, хоч комора — це ж таки тюрма важка для жінки, але що комора, що комора… Значить, не дуже гнівався Онисим на свою Горпину, коли посилав її в комору, й вона мусила сама йти в свою тюрму — вишивати в тюрмі й співати журливих пісень. А коли вже зовсім якийсь великий гріх бачив за жінкою, то затихав і ходив по хазяйству, як грозова хмара по небу, й чорнів на лиці, як перетліла гілляка у вогні. Хазяйка не знала, як підступитися до хазяїна, яке слово сказати, на яку ногу ступити. Лиш питала: «Що сталося, що таке?» А він: «Ти знаєш, ти все знаєш!» І далі хмара хмарою, то вона: «Що таке?» — «Ти знаєш, ти знаєш!» — «Онисиме, я не знаю». — «Не бреши, ти знаєш, ти знаєш». Горпина обіймала чоловіка, але він відпихав жінку: «Йди й сама неси!» — «Та ти знову жартуєш, Онисиме» — «Чи тобі принести? Йди й сама неси». — «Знов ти вигадуєш, по очах твоїх бачу». — «Ще раз питаю — сама підеш?» і Горпина йшла надвір приносила пучок жаливи. «Де рвала жаливу — в садку чи біля погреба?» — «Та в садку, садку. Там, де жалкіша». — «Е-е, брешеш, рвала не в садку, а біля погреба, а біля погреба жалива не така жалька, сама себе пожаліла. Але ти мене не пожаліла, то й я тебе не пожалію». Онисим зачиняв хатні двері й казав: «Знімай спідницю!»— «Онисиме, не жартуй, я ж принесла тобі кропиву». — «Принесла, бо знаєш свою вину, знімай спідницю». Горпина біліла на лиці, але слухняно знімала спідницю. «А тепер підійди до мене». — «Іроде, затулю ікону Божої Матері, щоб не дивилась». І, ставши на лавку, затулила рушником ікону, потім уже слухняно підходила до чоловіка. «Нагнися». Жінка нагиналася, тримаючись руками за стіл. «А як хто у вікно побачить?» — «Очі не повилазять. А як очі вилізуть — теж не страшно, хай не дивляться в чуже вікно, на чужі ягоди, я так люблю твої ягоди, що кропивою їх, кропивою». і Онисим ледь-ледь торкався жаливою до жінчииих ягід. «Болить?» — «Не болить». — «Бо не болить, бо я їх жалію, а нема чого жаліти. А тепер болить?» — «І тепер болить». — «Зараз заболить, почекай». Онисим спершу вазькав кропивою ледь-ледь, потім уже й хльоскав. «Болить?» — «Не болить». — «Я ж казав, що вирвала не ту кропиву, ти вирвала біля погреба, а не в садку, в садку жалкіша, від садової кропиви ти б уже плакала. То знаєш, за що тобі кропива?» — «Не знаю». — «Знаєш, але не признаєшся, та коли напечу тобі ягоди — признаєшся. — «І тобі не жалко так пекти мої ягоди?» — «Ще й як жалко, але що я можу зробити з собою, коли їх треба попекти?» — «Але ж вони будуть попечені, то чи тобі треба мої попечені ягоди?» — «А мені й попечені ягоди твої треба. То знаєш, за що жалю кропивою?» — «Таки не знаю». — «А щоб ніхто й не подивився на твої ягоди». — «Та ніхто ж не дивиться, чоловіченьку!»' — «Дивиться. А щоб не показувала, не показувала. Не показувала, ось тобі ось, оcь!» — «Я не показую, ніхто не дивиться». «А як побачать, щоб злякалися, ось тобі, ось, ось!» — «Сам не злякаєшся?» — «Сам не злякаюсь». — «І за що знущаєшся з мене?» — «Щоб і думок грішних у твоїй голові не було, б’ю кропивою по ягодах, а думки вибиваю з голови. Все! То я тебе так святив — і висвятив. Святив — і висвятив». А після цього в них починалось найцікавіше. Горпина брала якесь шиття й сама ховалася в комору, зачинялася зсередини на клямку. Онисим навшпиньки підкрадався до дверей, тулився вухом, нишком прислухався. «Чого не плачеш?» Горпина в коморі мовчала. «Ти там є чи тебе нема?» Горпина мовчала. «Я тебе питаю чи не тебе — чого не плачеш? Смієшся там наді мною? Ану відчини!» Жінка не відчиняла. «Болить?» Вона мовчала. «Раз не плачеш, значить, не болить». А коли жінка відчиняла двері в коморі, бо хоч би скільки сиділа під замком, а вийти треба, то Онисим ловив її в дворі. «Болить? Не винувата, кажеш? Але я ж такий необтесаний, що мені здасться — ти кругом винувата. Ось я нарвав кропиви. Справді в садку нарвав, де жалкіша, а не біля погреба. Візьми пучок і поквацяй мені жаливою мою пику. Мою пику безсовісну, що так любить тебе. Попечи мені пику так, як я попік тобі ягоди». Заплакана Горпина штурхала його ліктем: «Та чи я сказилася, щоб жаливою пекти свого чоловіка!» — «Не кажу, що ти сказилася, не кажу. То ходімо вже спати, моя рибонько, бо я так змучився за тобою». — «З тобою не хочу, піду в комору».— «Як то не хочеш?» — «А чим я буду хотіти, коли в мене попечені ягоди? Якимось смальцем треба змазати». — «Я пожалив жаливою — я й смальцем змажу, а підеш зі мною?» — «В комору піду». — «То пожаль мені лице за те, що я тобі ягоди жалив. — «Не пожалю». — «Пожаль, кажу». — «Не пожалю, кажу.» — «Ну то я сам себе пожалю. Ось мені, ось! Ще? Ось мені, ось. Ох, пече, справжня кропива, з садка, не від погреба… Жінко, жінко, це ж я матиму тепер печену картоплю замість лиця, й тобі не жалко, а що люди скажуть?» — «Скажеш, що бджоли покусали». — «Але бджоли кусають не так, але де в нас бджоли, коли пасіки нема? Що люди скажуть?» — «Ой, віддай мені кропиву, мучителю, бо вже твоя пика така — як мої ягоди». Виривала Горпина кропиву, кидала десь, ладна миритися й стелитися з чоловіком, але ж він тут ставав цапки: «Моя пика — як твої ягоди?» — «Таж ти любиш мої ягоди чи не любиш?» Онисим замовкав, лягали вони вдвох, ойкали та зойкали всю ніч, бо ж попечені обоє — хто ззаду, хто спереду, а ранком Онисим питав: «То моя пика — як твої ягоди?» Горпина тікала від нього до роботи, але ввечері він її знов питав: «Пика — як ягоди?» — «Та далеко моїм ягодам до твоєї пики, далеко, заспокойся, бо ще не вспіли з тобою помиритися, але зараз я знов побіжу в комору, хресій-бо ж побіжу». І тільки Онисим розтуляв рота, вона: «Біжу в комору!» І тільки він хотів сказати слово, а вона: «Все, біжу в комору!» Онисим хапався за голову, тікав од жінки: «Ох і клята баба в мене, ох і клятт-та-а-а вона мене коморою лякає, вона лякає мене коморою!..» А потім згоріла у них стара хата з коморою, а потім не стало й Горпини — згоріла від раку, як свічка, лиш кропива-жалива не переводиться, хоч ніхто її не сіє. А дід Онисим багатьох пережив — лиш кропиву не пережив. Та ще себе людина пережити не годна… Справді, куди йому з цього світу йти, коли вже там нема ні раю, ні пекла? Це він так говорив перед смертю: «Горпина — праведниця, в раю опинилась, а мені треба в пекло, але нема пекла там, нема, то куди йти? Їй повезло, бо праведниця, а мені навіть з пеклом не повезло, бо грішник великий. То, може, я в цьому світі зостануся, бо хіба це наше життя — не пекло, пекло і є, а мені в пеклі положено, грішник я великий». Зовсім пам’ять і тяму стратив старий, то легко йому було йти… А куди йти?.. Сама не знаю, сама вже забалакуюсь так, як той грішний Онисим.

ЗМІСТ

Грища З

Дурощі 46

Фурія-факел 109

Літературно-художнє видання

Гуцало Євген Пилипович

БЛУД

Україна: розпуста і виродження

оформленні обкладинки використано роботу художника Р. Багаутдінова

Художнє оформлення Л. М. Горошко Художній редактор О. І. Яцун Технічний редактор Н. М. Юшина Коректор Н. М. Овчарук

Здано на виробництво 11.04.42.

Підписано до друку 04.11,92.

Формат 84ХЮ8*/..

Папір друкарський № 2.

Гарнітура Тайме. Друк офсетний.

Умови, друк. арк. 4.24. Умови, фарбовідбій. — вид. арк. 10,26. Тираж 30000 пр. Зам. 0212002.

Видавництво «Український письменник»

252054, Київ-54, вул. Чкалова, 52.

Віддруковано і фотоформ АВПТ «Оберіг» на комбінаті друку видавництва «Преса України»,

252047. Київ-47, просп. Перемоги, 50.

Гуцало Є. П.

Г97 Блуд: Україна: розпуста і виродження. — К.: Укр. письменник, 1993. — 173 с.

ISNB 5-333-01127-9

Цього разу відомий український письменник виступає в незвичному для нього амплуа: його нову книгу можна вважати своєрідним українським «декамероном». В ній вміщено історії про стосунки чоловіків і жінок у… ліжку. Жінки розповідають про чоловіків, а чоловіки про жінок. Пристрасті й сексуальні відхилення… Тільки це не порнографія, а здоровий секс.

Отже, Євген Гуцало — як продовжувач Апулея і Боккаччо на українському фунті.