Богдан Ступка

Розділ восьмий Останні злети: 2010 – 2012

У кінці січня 2010-го в Москві отримує «Золотого орла» в номінації за головну чоловічу роль, Тараса Бульби. Церемонія відбувається ввечері.

В одній із найголовніших номінацій, «Головна чоловіча роль», лауреатом став народний артист України Богдан Ступка за роль Тараса Бульби в однойменному фільмі Володимира Бортка. А о п'ятій ранку як учасник Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю Антона Чехова, у складі делегації на чолі з президентом Росії Дмитром Медведєвим вилітає на батьківщину Антона Павловича, до Таганрога. Побуває в місцевому театрі, який збудували ще за пори кріпосного права. Згадує, як у трупі зань-ківчан гастролювали тут у 1962 році. Грали «Невольника» Тараса Шевченка.

До Чехова ставиться з особливим пієтетом: «Антон Павлович – це велика акторська школа. Це драматургія настрою, яка не всім піддається. Без Чехова, Ібсена, Франка актор багато втрачає, бо вони вимагають підключення, а мистецтво починається саме тоді, коли підключається підсвідомість. Решта – логіка. А логіка ніколи не була мистецтвом. Мені доля подарувала кілька зустрічей із Чеховим. На театральній сцені я зіграв Треплева в "Чайці", Войницького у "Дяді Вані", за якого отримав державну премію Радянського Союзу, Чебутикіна у "Трьох сестрах". У кіно зіграв архієрея в "Нині прославився син людський"». І остання кінороль за Чеховим – Лебедев в "Іванові", де знімався разом з Остапом. До речі, я свого часу грав Треплєва, потім ця ж роль була дипломною в Остапа, і сьогодні її грає онук Дмитро на моєму четвертому курсі в Університеті імені Карпенка-Карого».

2010-й розпочинається як знаменний рік, коли Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка святкує своє 90-річчя. Спочатку відбувається прем'єра вистави Семюеля Беккета «Останній запис Крепа». Святкування тривають два місяці. І не тільки в Києві. В лютому театр вирушає на гастролі в Санкт-Петербург. Туди, де на сцені театру імені Товстоногова за п'ять днів показують п'ять вистав: «Кайдашева сім'я», «Тев'є-Тевель», «Швейк», «Легенда про Фауста» та «Одруження».

Чому обирає саме Північну Пальміру?

«Ми продовжуємо традиції, які починали наші корифеї – на гастролі до Петербурга їздили Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Старицький, Кропивницький, Тобілевич… Трупа тоді вразила місто на Неві – навіть запрошували всіх акторів працювати до Петербурга. Дехто перейшов, але більшість повернулася до України. Ну, це, так би мовити, екскурс у минуле, а в Петербурзі ми бували неодноразово. Возили і "Тев'є-Тевеля", і "Наталку Полтавку" – то були комерційні гастролі. Зараз матимемо некомерційний творчий візит до Петербурга, бо я думаю, що в гості треба їздити, треба, щоб нас знали».

А які вистави обрали?

«Ну я ж не можу взяти всі! Я взагалі хотів узяти дев'ять спектаклів. Але це неможливо – потрібні шалені кошти. Зараз у нас їде сто п'ять людей. Гроші на цю поїздку ми викроювали самотужки, залучали спонсорів. Можливо, щось відшкодує Міністерство культури, коли приймуть бюджет… А зараз, щоб підняти ці гастролі фінансово, з дев'яти вистав довелося залишити п'ять. Люди поїдуть, покажуть там наші спектаклі, отримають задоволення, походять по музеях, книжок накуплять про театр, про мистецтво – у нас таких немає, а там видають багато. І взагалі, варитися у власному соку – то не є добре, театральні контакти треба підтримувати».

У березні показують найкращі п'єси. Завершуються урочистості 27 березня – в Міжнародний день театру. За сезон театр грає понад 300 вистав на рік. Приймає близько 300 тисяч глядачів. Урочистості до 90-річчя проводить із гумором, як репетицію сторіччя. Художній керівник вважає, що якщо колектив ставиться до себе іронічно, він має перспективи.

У травні 2010 року оголошує, що зумів знайти кошти на чергове свято кіно: «Другий Міжнародний київський кінофестиваль відбудеться! Він пройде під патронатом Президента України Віктора Януковича, а це трохи допоможе нам у фінансовому плані, аби провести форум на високому рівні. Кіноманів чекаємо на сеанси з 25 травня по 1 червня. У програмі понад 100 стрічок, пройде ретроспектива фільмів таких майстрів, як Акіро Куросава та Іштван Сабо. Відкриється наш форум картиною Отара Іоселіані «Шантрапа», яка нині представлена на Каннському фестивалі. До речі, пан Іоселіані цього року очолить журі конкурсу. В програмі 17 фільмів».

Сам ще не бачив готової картини, де знімався: «Іоселіані – людина творча, з тонким гумором, він уважно ставиться до всіх членів знімальної групи, і тому кожне спілкування з майстром залишається надовго в пам'яті. Раніше я не був особисто знайомий з Іоселіані. Пізніше режисер признався, що не хотів мене запрошувати, бо думав, що Ступка буде капризувати і на майданчику зіркові «коники» показувати. Та коли побачив, що я дуже відповідально ставлюся до роботи і кожного епізоду, то сказав, що "ми – рідні душі", і навіть почав мене називати «Ступочка» До речі, завдяки цьому фільму, який є творчим французько-грузинсько-українським проектом, я побував у Тбілісі та Парижі. У мене роль у стрічці невелика, знімався усього чотири дні. Граю чиновника радянської доби (спочатку голову Комітету кінематографії, а потім посла СРСР у Франції), від якого залежить доля головного героя фільму Ніколаса (цю роль виконав грузинський актор Дато Тарієлашвілі). «Шантрапа» – автобіографічна картина, по суті, про те, як Отар Іоселіані став кінорежисером. Про його молодість, перші кроки у кінематографі. У нас «шантрапою» називають молодих бешкетників, а на французькій мові "а шантре" – людина, яка може співати, а «па» – заперечення, тобто шантрапа – це люди, які ніколи не зможуть заспівати. Картина присвячена творчим особистостям».

У серпні 2010 року стає погано на зйомках фільму «Одного разу в Ростові». Зйомки натури відбувалися у Маріуполі. Переживає серцевий напад. Втратив свідомість. Але від госпіталізації категорично відмовляється. Повертається додому. Працює з ранку до смеркання. Як багато пропозицій! Як мало часу! Ігор Афанасьев, автор п'єси «Байка про отамана Сірка, про шевальє Дартаньяна і про турецького султана», пропонує себе і як режисера. Для вагомості аргументів додає своє бачення: старого Сірка грає Богдан Сильвестрович, середнього – Остап, а молодого – Дмитро. Фантазії режисера змушують нагадати останньому хрестоматійну епіграму Валентина Гафта про Михалкових. І її переінакшити: «Страна, ты слышишь страшный зуд? Три Ступки по тебе ползут».

Навідується до співаючого ректора Михайла Поплавського, в Університет культури і мистецтв. Сподобалася дипломна вистава Катерини Чепури. Запрошує на стажування. Катерина принесла п'єсу Володимира Винниченка «Дорогу красі». її ніколи не ставили. Вистава виявляється вдалою. Сидить у залі і відчуває небайдужість публіки. Одна з дійових осіб дізнається про крадіжку грошей на лікування брата. Перетворюється на розлючену левицю, ладну роздерти злочинця. її «Віддай гроші!» – таке непідробне, пронизливе, що їй починають вторити глядачі. На прем'єрі найгучніше кричить Богдан Ступка. У травні 2010 року франківці в сотий раз грають «Наталку Полтавку».

У серпні 2011-го відзначає круглу дату, 70 років. Відгукується Богдан Бенюк: «Коли людина досягає таких ювілейних рубежів, ми звикли визначати її місце в культурі, хто вона, що вона, заганяти її в якісь рамки. Якщо говорити про Богдана Сильвестровича, то треба декілька десятків років, щоб почати оцінювати те, що він робить у театрі, в кіно, який має вплив на українську культуру. Зараз він на гребені слави… У театрі він своєрідна палочка-виручалочка. Ми, актори, купаємось у промінні того, що Богдан Сильвестрович може для нас здобути. Він має популярність і може заходити в кабінети керівників нашої держави. Нам заздрять інші театральні колективи, бо вони такого не мають. Цього року нарешті відкриємо малу сцену. Якби не Богдан Сильвестрович, вона би готувалася ще N-ну кількість років…»

У 2011 році президент Віктор Янукович напередодні Дня незалежності нагороджує 7 осіб званнями Героя України. Високе звання отримує й Богдан Ступка. У суботу, 27 серпня, святкує день народження: «День народження – це старість. Моя мама народилась в один день зі мною напередодні Успіння… Найкращі дні народження з мамою були. Зараз радію, що приходять друзі й рідні. Нікого не запрошую. Приходить, хто пам'ятає».

Учту розпочинають ближче до полудня. Біля театру іменинника зустрічають не менше 50 душ у вишиванках, з повітряними кульками й квітами. Просто на порозі наливають йому 50 грамів коньяку. Дарують шоколадну маску та іграшкового вовка з мультфільму «Ну, постривай!».

У холі театру накрили столи з голубцями, курячим шашликом, коньяком, віскі. Увечері йдуть у рибний ресторан «Да Вінчі» на Андріївському узвозі.

Онук Дмитро Ступка розповідає: «Всі дні народження тут святкуємо. Цього разу зібралося до десяти людей, тільки найближча рідня. Дарували дорогі напої і море квітів. Дідусь не любить, коли приносять ювелірні прикраси та коштовне каміння. Під кінець дня Богдан Сильвестрович був трохи замучений, бо вік уже. 7 жовтня плануємо офіційне святкування. Буде велике театралізоване шоу. Я роблю фонограму, під яку на піску малюватимуть історію знайомства бабусі та дідуся».

У вересні 2011-го на кіностудії Довженка знімають перший посткризовий фільм за мотивами «Дикого Ангела» Коломійця. Телевізійну драму режисера Івана Войтюка «Платон Ангел» варто переглянути хоча б задля сцени, в якій розлючений Платон Ангел, Богдан Ступка, з рушницею в руках ставить на місце бандита. Коли стрічку демонструє канал «Інтер», його рейтинг зашкалює, всі інші вчорашні хіти, «Від сексу у великому місті» до «Останнього самурая», пасуть задніх.

«Концерт № 70 від Ступки» відбувається 7 жовтня у театрі Франка. На фасаді театру – портрет ювіляра пензля Сергія Якутовича. Критик Сергій Тримбач прийшов з букетом червоних лілей: «На Ступку з кожним днем цікавіше дивитися. Його зовнішність зараз яскравіша, ніж була. Днями по телебаченню показували новий російський фільм Ігоря Погодіна "Дім". Богдан Сильвестрович зіграв батька сімейства, людину свого віку. Там у актора проступає фактура старого дерева. Він аж ніби коричневий, на ньому з'являється кора». Про фільм «Дім» Богдан Сильвестрович розповідав ще минулого року: «Тільки закінчив зніматися у фільмі сценариста й режисера Олега Погодіна. Там знімалися Катя Реднікова, Сергій Гармаш, Лариса Мальована. Тож сподіваюся, що роль вдасться».

«Концерт № 70…» починається із запізненням на 20 хвилин. На сцені грає джазовий оркестр. Раптом над Богданом Ступкою вмикають світло. Він сидить за барабанами. Співає англійською пісню американського джазмена Луї Армстронґа: «Зараз ми будемо джазити!». Б'є по тарілках. Звертається до залу: «Все наше життя – суцільна імпровізація, а отже, все наше життя – це джаз». Сидячи за барабанами, Ступка приймає вітання.

На сцені юного Богдана Сильвестровича та його ж середнього віку грають онук Дмитро й син Остап. Онук виїжджає на сцену на мотоциклі. Онука Устина заспівала для діда пісню. Виступають львівський гурт «Піккардійська терція», Олег Скрипка. Міністр культури Михайло Кулиняк зачитує привітання від білоруського президента. З екрана лунають відеопоздоровлення колег із Росії, зокрема Сергія Гармаша, Галини Волчек, Олександра Калягіна, Геннадія Хазанова, Костянтина Райкіна, Леоніда Ярмольника. За рояль сідає Роберт Стуруа. Виконує «Регтайм». Заньківчани приїхали великим гуртом на чолі з генеральним директором Андрієм Мацяком. Нагадали, що ювіляр «гарно співає, але противно». Мовчки слухати їхні дотепні коломийки той відмовляється і починає підспівувати.

Свої десять років художнього керівництва театром підсумовує афористично. Дехто старіє і ще дурніший стає. Хтось – навпаки. Відносить себе до тих, хто мудрішає. В разі якихось негараздів, конфліктів на сцені, з режисером чи партнером – ідуть до замдиректора Данила Федоряченка. Йому вже за дев'яносто. ін підтримує критику, каже: «Так, так». І в самому розпалі закінчує: «Прости йому». Узяв зо тридцять молодих акторів. Страшні трудоголіки. Можуть цілодобово сидіти в театрі й працювати. Усіх своїх акторів називає дітьми. Звертається до них «синочку», «донечко».

Невже ніколи не хотів спробувати себе як постановник? «Хотів. Брався. Була одна репетиція, і я зрозумів: за те, чого не вмієш робити, – не берись. Це все-таки не моя професія. Не хочу поповнювати когорту бездарних режисерів. їх і так багато».

Як оцінює сучасну культуру? Вона прекрасна, квітне: «Просто ми її не любимо, ми її не знаємо. Ми поверхові люди. Нас затлумили політичні шоу. У нас з'явилося дуже багато «свобод», а вона може бути тільки одна. На одному телевізійному каналі ллють помиї одні на одних, на іншому – обговорюють перших. Чим ми займаємося?! Це біда, катастрофа! Політики забрали роботу в акторів. Вони стали шоуменами. Бідні артисти не можуть заробити грошей, бо всюди політики. Замість того, щоби бачити якусь надію, глядачі мусять «порпатися» у брудній білизні і «перетравлювати» купи бруду. Театр ще не почав, слава Богу, займатися тим брудом. Хоча деякі режисери цим займаються. Ті, які не мають таланту».

Не є прихильником порожніх балачок навколо традицій: «Традиція – це насамперед цікаві спектаклі. Це моральна атмосфера в колективі. Оце найголовніше. Коли це є, тоді можуть з'являтися якісні твори. Якщо немає, то хоч як би ви крутилися, нічого доброго не вийде. Ось у фіналі "Сну смішної людини"» є проповідь: любити, радіти успіхові іншої людини. Насправді це дуже складно. Заздрити, підлоту робити – це дуже просто. І в людині все це закладено. Це теж людська традиція, вона передається. Чому стільки вбивств нині в усьому світі? Зрештою щось сталося, щось порвалося в душі нашій. Стало все дозволено, і за це немає ніякої кари. Звичайно, ми берегтимемо ті заповіді, які залишили нам Лесь Курбас, Гнат Юра. Останній був надзвичайно цікавий чоловік. Його завжди представляли як такого собі селянина-дурника. А він мав французьке коріння. Із Лесем Курбасом були однодумцями і мріяли про інтелектуальний український театр. Бо навіть часом мої друзі кажуть: "Ось українська класика українською мовою – це нормально, а як тут європейська драматургія?" Уявляєте? І ці диспути були багато років тому, вони тривають і досі. Отже, суспільство не розвивається, а деградує».

Не любить літератури, де є мораль: «Та в наш час мораль просто необхідна. До нас у театр ходять ті люди, які це знають, це сповідують і в це вірять. От би прийшли ті, які в театрах майже не бувають, а ходять на різні політичні телешоу і говорять казна-що. Спектакль не розв'язує ні газової проблеми, ні соціальної, ні економічної. Він тільки порушує питання. І є, сказати б, духовним подразником, а через духовність людина робить якісь правильні й потрібні суспільству вчинки».

Про свій вік жартує оповіддю про останню стадію склерозу: «Старий пан домовився з красивою жінкою, заплатив їй гроші. Вона дала йому адресу, підготувалась. Чоловік заходить, жінка лежить з бретеличками вся, чекає. Починає його роздягати, лягає з ним у ліжко. Він підсувається до неї, весь голенький, і раптом зупиняється: забув, чого прийшов. Встає, вдягається, виходить. "Ну що з нього візьмеш, старенький, чого я буду мучитися. Гроші заплатив, хай іде", – думає жінка. На вулиці згадує, чого приходив. Хоче вернутися назад, але забуває адресу».

Жанна Куява, провідний літератор сайту «Сумно. ком», цікавиться, як ставиться до того, що перетворився на героя біографій. «Зізнаюся, що наразі про мене пише ще й відомий український кінокритик Сергій Тримбач… Насправді дещо читати про себе подобається, а дещо я таки знаю більше. Гадаю, найкращою вийде та книга, що її сам про себе напишу, вона буде найправдивішою… Уже збираю матеріали, проте коли за це візьмуся – не знаю. Але дуже хочеться правду написати, то має вийти щось проблемне… Ні, я не забронзовію, бо не з бронзи. Це доля хіба що тих людей, які не мають Бога в серці. Я ж, навпаки, хочу цю висоту жартами трішки приземлити… Я погоджуюся лише на ролі людей із долями, де є внутрішні конфлікти… А ще дуже хочу зіграти таку собі мовчазну роль, щоб нічого не говорити. Але немає таких ні в кіно, ні в театрі… То ще років п'ять тому мама сказала: "Богдане, досить тобі вже так багато кричати на сцені, у кіно. Ти в такому віці, коли треба спостерігати, аналізувати…"».

Як розгадати феномен його успіху? «Звідки мені знати? Я собі працюю, а люди називають те феноменом… Треба працювати і чесно ставитися до роботи. Вийти на сцену і зіграти найкраще за всіх. І в кіно так само. Це єдине завдання. Понад те – не вдаватися до пліток, інтриг, бо на це витрачаєш талант, здоров'я, і тоді бракує енергії вийти та зіграти якнайкраще. Якщо ти налаштовуєшся лише на творчість, тоді все вдається… Бо актор – це така професія, коли все життя мусиш доводити людям, що ти не верблюд».

Кого шанує з-поміж філософів? Сковороду. «Я взагалі люблю цього філософа. Такого, як він, не було ні в Росії, ні в Україні. Ми його, на жаль, зовсім не вивчаємо. Якось я сидів у кафе з одним американським диригентом Роджерсом. Він розпитував про наших композиторів, їхні твори. Говорили про театр, мистецтво, фільми. А за столиком поряд сиділи наші депутати. І там такі розмови: "Алло, ти що, хто ж відмовиться від такої посади, як міністр?" Мені так стало прикро за всіх справді талановитих людей тут. І я кажу Роджерсові: "Бачиш, тільки хтось з України поїде в якусь Європу чи Америку – і одразу прозвучить там. Наприклад, Бені Гутман – найкращий кларнетист світу. Я сюди зі Львова їздив на його гастрольні концерти. А його батьки з Білої Церкви виїхали в Америку. Батько Дастіна Хоффмана з Києва. Мама Сильвестра Сталлоне з Одеси. Навіть і мене вже причепили до родича. Ви не читали? Якесь видання написало, що я дядько Сталлоне". А мені Роджерс каже: "А я й не знав, що стільки знаменитостей подарувала ваша земля". Почали з ним згадувати нашого геніального диригента, мого земляка Степана Турчака. А тітка моя Олександра Сергіївна Вишневич була головним концертмейстером київської опери, коли він там працював. Дядько моєї матері, родом з Куликова, директор гімназії, одружився на рідній сестрі Кирила Стеценка, яка походила із села Квітки Черкаської області. Де Галичина, а де село Квітки? Я не знав, мені мама якось розказала. Він писав п'єси. Звали його Петро Крупник, бо моя мама з родини Крупників. Моя тітка – актриса Олена Крупник, за чоловіком Григорович. А сам він – брат знаменитого балетмейстера Григоровича. Ось такий Ступка з Куликова».

Новий 2012 рік зустрічає з усією сім'єю вдома. На запитання, що йому подарували, відповів: «Шкарпетки зимові чорні й білі, запонки…» – «А що з внуками робили?» – «Дурачились». Традиційно святкує Новий рік біля домашнього вогнища: «Зараз почуваюся, як дон Карлеоне, коли збирається вся родина. Наймолодший онук Богданчик бігає по дому (в нього завжди багато справ), онучка Устя наспівує, старший Дмитро щось цікаве (вже дорослий хлопець) розповідає, а я сиджу, дивлюсь на дружину, невістку й сина – усміхаюся і мовчу. Мені так приємно бути разом із найріднішими людьми. Маленькі діти, що хочуть, те й витворяють, нехай навіть і по голові ходять, а я, як глава клану Ступок, тільки усміхаюся… Мені подобається, коли в домі стоїть жива ялинка чи сосна, щоб хвоєю пахло…»

Старий товариш, блискучий біограф митця Мельниченко, згадує: «13 січня… мій телефонний дзвінок після обіду застав його в дорозі: Богдана Сильвестровича везли на «швидкій» із дому до «Феофанії», точніше, вже привезли. Він устиг тоді лише сказати: "Здається, у мене інфаркт був… Зараз я вже виходжу… Кладуть в реанімацію… Потім поговоримо…" Саме так – «виходжу» й «поговоримо». Спокійно, ніби нічого й не сталося… Виявилося, що інфаркт Ступка переніс за 5–7 днів до того, тобто 6–8 січня… Не хотів викликати «швидку», коли йому стало зле, але на цьому наполягла Лариса. І я згадав, як багато років тому на моє запитання, чи часто він звертається до лікарів, Ступка відповів: "Відкладаю візит, скільки можу". Так було й цього разу. Слава Богу, що поруч, як і завжди, була дружина Лариса. Уперше поговорити з Богданом Сильвестровичем вдалося ввечері 15 січня. Його голос був приглушений, але спокійний: "Інфаркт міокарда". – "Знаю. Усе вже йде на поправку". – "Іде на поправку, але причепилося й ніяк не відчепиться…"» 26 січня переводять із реанімації в палату. Провідують франківці. Пропонує гостям почаркуватися. Ті в жахові: «Лариса не простить!..»

27 січня – чергова нагорода. Премія Національної академії кінематографічних мистецтв і наук Росії «Золотий орел» за «Кращу чоловічу роль другого плану» у фільмі Олега Погодіна «Дім». Це вже третій «Орел…». Перший – 2004 року за роль генерала Серова у фільмі «Водій для Віри». Другий – 2010-го за роль Тараса Бульби. Одержує за Богдана Ступку «Золотого орла» Погодін. Назвав його «космічною людиною». Ступка скрушно коментує: «Тепер і виходу немає – треба летіти в космос… Ось прийде лікар, зробимо укольчик, і буду збиратися!»

19 березня 2012 року в Києві після 23 років будівництва відкривають Камерну сцену театру. Приходить на відкриття. Його супроводжує актор Сергій Гармаш. Зал зустрічає його оплесками, люди встали. На сцені грають спектакль Андрія Приходька «Увертюра до побачення» за новелою Івана Франка «Сойчине крило». У головній ролі Остап Ступка. Батько дуже схуд. Кілограмів на 15, напевно. Одяг на ньому висить. Ходить, спираючись на ціпок. Ніхто не чекав, що він приїде. Знали, що лікується у «Феофанії». Провідують його там родичі і найближчі друзі. В колективі акторів намагаються йому не надокучати, тому бувають у лікарні рідше. Богдан Сильвестрович, коли хтось питав про здоров'я, ніколи не жалівся. Казав, що здоровий і почувається чудово. Завжди віджартовувався. Не любив, коли хтось кликав його на ім'я і по батькові. В театрі його дехто кликав татом, дехто Ступочкою. Йому подобалось, коли називали Сильвестром Сталоновичем. Улюблених акторів у театрі називав позашлюбними дітьми…