«Постать Еліс я бачу», — відзначив у думці Еллері Квін і знову глянув перед себе.
Віп не протер очі лише тому, що це було б смішно, до того ж ні зір, ні решта чуттів у нього ще ніколи не були такі гострі, як цієї хвилини.
Еллері стояв на снігу й уже довго, дуже довго дивився на те місце, де ще вчора стояв триповерховий кам’яний будинок, зведений сімдесят п’ять років тому.
— Немає, — почув він кволий голос Еліс із вікна нагорі. — Будинку... немає...
— Виходить, з глузду я не з’їхав, — зробив висновок Торн, підходячи до них.
Еллері подивився на довгий слід від адвокатових ніг на снігу, а тоді перевів погляд на власну тінь. «Вага людини все ще має значення, — подумав він. — І матеріальні предмети все ще відкидають тінь». Дивно, але це відкриття дало йому певну полегкість.
— Будинок справді зник! — проказав Торн надтріснутим голосом.
— Зник,— глухо повторив Еллері. — Таки зник, Торне. — Це було все, що він міг сказати.
Райнак вигнув гладку шию і, трясучи, мов індик, подвійним підборіддям, вигукнув:
— Неймовірно! Це неймовірно!
— Неймовірно! — прошепотів Торн.
— Не науково. Цього не може бути. Я розумна людина. Розумна! І мій розум нічим не затуманений. Такого, чорт забирай, просто не може бути...
— ...як сказав той, хто вперше побачив жирафу,— зітхнув Еллері.
Торн безтямно заходив сюди-туди. У вікні стояла приголомшена Еліс. Кейт вилаявсь і, випроставши перед себе руки, як це роблять сліпі, кинувся через завалений снігом проїзд до невидимого будинку.
— Стійте! — гукнув йому Еллері. — Постривайте!
— Чого вам треба? — сердито запитав юний велет, зупинившись. •
Еллері сховав до кишені револьвер, повільно підійшов по снігу до хлопця й став поруч з ним.
— Я ще й сам не знаю. Тут щось не те. Щось негаразд — або зі світом, або з нами. Це не той світ, який ми знаємо. Це... переміщення неживих предметів. Ви припускаєте, що Сонячна система геть збожеволіла й зійшла з орбіти в неосяжних глибинах космосу? Здається, я кажу нісенітницю.
— Вам краще знати, — озвався Кейт. — А я не хочу через якесь безглуздя тікати світ за очі. Бог свідок, на цьому місці стояв міцний триповерховий будинок, і я нікому не повірю, що тепер його там немає. Не повірю навіть власним очам. Ми... загіпнотизовані. Це все наробив кабан! Він здатний на що завгодно. Ми загіпнотизовані! Ви загіпнотизували нас, Райнаку!
— Що? — перепитав лікар, не відводячи погляду від порожнього місця.
— Кажу вам, будинок тут! — люто закричав Кейт.
Еллері зітхнув і, ставши навколішки, замерзлими руками почав розгрібати м’який білий сніг. Під снігом він побачив вологу жорству.
— Це проїзд, иравда ж? — запитав він, не підводячи голови.
— Проїзд,— буркнув у відповідь Кейт,— а може, дорога в пекло. Ми знаємо те саме, що й ви. Звичайно, проїзд. Хіба ви самі не бачите? Он же гараж. Що ж це, як не проїзд?
— Не розумію,— спохмурнів, зводячись на ноги, Еллері. — Нічого не розумію. Почну все спочатку. Може... може, справа в земному тяжінні? Може, ми з хвилини на хвилину злетимо в космос?..
— Боже мій! — простогнав Торн.
— Єдине, в чому я певен, — це те, що вночі сталося щось надзвичайне.
— А я кажу, це гіпноз,— правив своєї Кейт. — Звичайнісінький гіпноз.
— Дивно! — подав голос товстун. — Який усе ж таки недосконалий світ! Зник будинок. Дивно! — Він похмуро засміявся.
— Атож! — нетерпляче кинув Еллері. — Так воно й є, докторе. Світ справді недосконалий. А щодо вас, Кейте, то ви й самі не вірите в нісенітницю з груповим гіпнозом. Будинок таки зник. Але мене хвилює не те, що він зник, а те, як він зник. Це схоже на... на... Я ніколи не вірив у... щось таке. — Він труснув головою. — А, нехай йому чорт!
Райнак розпростав широкі плечі й, дивлячись червоними очима на порожнє, вкрите снігом місце, гарячкував:
— Це обман! Підлий обман! Будинок на місці, перед нашим носом! Або... або... Ні, мене вони не обдурять!
Глянувши на нього, Еллері спитав:
— Може, він у Кейта в кишені?
На ганку з’явилася Еліс. Її босі ноги були в черевичках на високих підборах, коси розсипалися поверх надягненого на нічну сорочку пальта. За нею, зіщулившись, дріботіла місіс Райнак. В очах у жінок стояв жах.
— Поговоріть з ними, — тихо попросив Еллері адвоката,— Про що завгодно, аби лише відвернути їхню увагу. Ми всі збожеволіємо, якщо не збережемо бодай подоби здорового глузду. Кейте, принесіть мені віника!
Еллері брів по снігу, старанно обминаючи невидимий будинок і кидаючи погляди на порожнє місце. Товстун, повагавшись, перевальцем рушив услід за ним. Торн неквапно поплівся до ганку, а Кейт, широко ступаючи, зник за Білим домом.
Сонця не було видно. Його бліде світло ледве пробивалося крізь холодні хмари. Не вщухаючи, падав м’який густий сніг.
Вони темніли на снігу маленькими, безпорадними цятками, немов на аркуші чистого паперу.
Еллері розчинив двостулкові двері гаража й заглянув усередину. В ніздрі йому вдарив важкий запах бензину та гуми. Торнів автомобіль, ця чорна потвора, оздоблена хромовими деталями, стояв, як і напередодні ввечері, коли Еллері побачив його тут. За ним, ближче до дверей,— певно, його поставив сюди після їхнього приїзду Кейт,— виднівся дуже пошарпаний «б’юїк», яким Райнак привів їх із міста. Обидві машини були зовсім сухі.
Квіп зачинив гараж і повернувся на проїзд. Крім ланцюжка слідів, залишених недавно ними ж таки на незайманій білій ковдрі, уваги ніщо не привертало.
— Ось вам мітла,— зустрів його Кейт. — Ви що, збираєтесь на ній літати?
— Припни язика, Ніку! — дорікнув йому Райнак.
— Дайте хлопцеві спокій, докторе! — засміявся Еллері. — Цілком слушне запитання. Ідіть обидва за мною! Може, настав уже судний день, але ми повинні діяти!
— Нащо вам мітла, Квіне?
— Хочу переконатись, чи те, що йде сніг, — випадковість, чи частина плану, — відповів Еллері. — Сьогодні можливе все. Геть усе.
— Нісенітниця! — пирхнув товстун. — Абракадабра! Та як можна спланувати снігопад? Ваші слова — просто маячня!
— Я ж не сказав, що цей план складений людиною.
— Маячня! Маячня! Маячня!
— Ви теж припніть язика, докторе! Поводитесь, мов хлопчисько, що від страху свистить у темряві.
Еллері свиснув у руках мітлу й пішов через проїзд. Він відчув, що ноги відмовляються слухатись його й ступати на білий прямокутник. Еллері весь напружився, наче й справді мав наразитися на тверду масу будинку, що, як завжди, стояв на своєму місці, але тепер чомусь зовсім невидимий. Не зустрівши нічого, крім холодного повітря, Квін ніяково всміхнувся й почав якось незвично орудувати мітлою. Він дуже обережно, ледь торкаючись білої поверхні, змітав набік, шар за шаром, кристалики сніжинок і повільно занурювався все глибше й глибше. При цьому він так уважно вивчав кожний шар, ніби той приховував у собі якусь небезпеку. Так Еллері дістався до самої землі, не виявивши жодного сліду людської діяльності.
— Ельфи, — розчаровано мовив він. — Ельфи, більше ніхто. Визнаю, я нездатний цього осягнути...
— Навіть фундамент... — почав був Райнак.
Еллері вдарив держаком мітли об землю. Вона була тверда мов камінь.
Грюкнули вхідні двері. Це Торн і обидві жінки зайшли в Білий дім. Троє чоловіків стояли надворі, не знаючи, що робити.
— Так, — озвався нарешті Еллері, — це або кошмарний сон, або кінець світу.
Тягнучи за собою по снігу, мов стомлена прибиральниця, мітлу, він перетнув з кутка в куток білий прямокутник, вийшов на проїзд і поплентався до невидимої звідти дороги, що губилася, вигинаючись, за голими, припорошеними снігом деревами. До дороги було недалеко. Еллері пам’ятав її добре. Вона вела довгою дугою від самого шосе. Трясучись по ній, вони не проїхали жодного перехрестя.
Він вийшов на середину засніженої дороги, що чіткою білою стрічкою тяглася серед плетива припорошених дерев, машинально розмів клаптик чистого снігу й побачив під ним вибоїни та сліди старого «б’юїка».
— Що ви шукаєте, золото? — спокійно запитав Нік Кейт.
— Отже, ви вирішили за мною стежити? — Еллері повільно випростався й подивився на велета. — А може... Ні, перепрошую. Це, безперечно, Райнакова ідея.
Вираз на засмаглому обличчі в хлопця не змінився.
— Ви зовсім з глузду з’їхали. Стежити за вами?
2*
35
А мені більш нічого не лишається, як стежити за вами.
— Звичайно, — погодився Еллері. — Ви, юний Проме-тею, здається, запитали, чи не шукаю я золота?
— А ви дивак,— осміхнувся Кейт, коли вони рушили до будинку.
— Золото... — проказав Еллері. — Гм, у будинку було золото. А будинок зник. Вражений відкриттям, що будинки літають, мов птахи, я зовсім забув про цю невеличку деталь. Дякую, містере Кейт, що нагадали! — сухо закінчив він.
Еліс, бліда мов полотно й зіщулена, сиділа на стільці біля каміна.
— Містере Квін, — благально промовила вона, — що в нами сталося? Що нам робити? Ми... Може, то був учора сон? Хіба ми не були в тому будинку, не ходили там по кімнатах, не торкалися речей?.. Мені страшно!
— Якщо вчора був сон, — усміхнувся Еллері, — тоді завтра слід чекати видіння. Так сказано в святому письмі. Тут можна повірити не тільки в притчу, а й у чудеса, — Він сів і почав енергійно розтирати змерзлі руки,— Як там з дровами, Кейте? Тут холодно, справжня Арктика.
— Вибачте, — на диво приязно озвався Кейт і вийшов з кімнати.
— Ми вже бачили видіння, — тремтячим голосом промовив Торн. — У мене голова йде обертом. Такого просто не може бути. Це жахливо! — Він ляснув себе по боках, і в кишені у нього щось забряжчало.
— Ключі, — кинув Еллері,— А будинку немає. Чудасія!
Повернувся Кейт з оберемком дров. Глянувши в камін, він невдоволено скривився, поклав дрова й заходився змітати скалки карафки від бренді, що її сам розбив об цегляну стіну напереродні ввечері. Еліс поглянула з-за його широкої спини на материн портрет. Місіс Райнак з розпущеними попелястими косами, загорнувшись у халат, мовчки стояла, схожа на гнома, в кутку й не зводила очей зі свого чоловіка.
— Міллі! — гримнув товстун.
— Іду, Герберте,— відгукнулася місіс Рейнак і відразу поспішила сходами нагору.
— То що скажете, містере Квін? Чи, може, ця загадка для вас надто складна?
— Жодна загадка не складна, якщо її не загадав сам Бог. Але в даному разі це не загадка, це... велика підлота.
Містере Райнак, ми маємо змогу звернутися по допомогу?
— Якщо вмієте літати, то маєте.
— Телефону немає, — докинув Кейт, не обертаючись. — А дорогу ви самі бачили. Машиною по таких заметах не проїхати.
— Навіть якби вона була, — всміхнувся господар, але, мабуть, згадавши про Чорний дім, відразу погасив усмішку.
— Що ви хочете сказати? — запитав Еллері.— В гаражі...
— Два ні на що не придатні витвори доби механізації. Обидві машини — без пального.
— А в моїй, крім того, щось вийшло з ладу,— раптом приєднався до розмови Торн.— Ви ж знаєте, Квіне, минулого разу я залишив водія в місті, а тепер, хоч трохи пального й зосталося, двигун не запускається.
Еллері затарабанив пальцями по бильцю крісла.
— Кепсько. Ми навіть не маємо змоги попросити в когось, щоб перевірив, зачаровані ми чи ні. Між іншим, містере Райнак, до найближчого населеного пункту далеко? Я якось не звернув уваги, коли ми їхали сюди.
— Дорогою понад п’ятнадцять миль. Якщо маєте намір іти пішки, містере Квін, то спершу добре подумайте.
— Ви не подолаєте заметів,— застеріг Кейт, якого, вочевидь, найбільше турбували замети.
— Отже, нас замело в четвертому чи, може, в п’ятому вимірі, — висловив припущення Еллері, — Весела історія! І найкраще почуває себе Кейт.
— Щось не видно, щоб ви були дуже збентежені, — вауважив Райнак, з цікавістю розглядаючи Квіна. — Сказати правду, те, що сталося, приголомшило навіть мене.
— Нам не варто втрачати голови, чи не так? — промовив, помовчавши, Еллері.
— Я не здивуюсь, якщо над будинком раптом з’являться дракони, — важко зітхнув Торн. — Квіне, може, краще... спробуємо звідси вибратись? — нерішуче запитав він.
— Ви чули, що сказав Кейт?
Торн закусив губу.
— Мені холодно, — озвалася Еліс, присуваючись ближче до каміна. — Дякую вам, містере Кейт. Цей... цей вогонь нагадує мені домівку.
— Нема за що, — коротко відказав хлопець і підвівся, їхні погляди на мить зустрілись.
— Ви, здається, єдиний, хто... Ой!
Сходами спускалася висока, стара, виснажена, жовта, як мрець, жінка в накинутій на плечі шалі. Одначе враження вона справляла людини бадьорої, на її рухливому обличчі молодо світилися розумні карі очі. Тримаючись сухими руками за поруччя і обережно переставляючи ноги, вона не відводила погляду своїх живих очей від обличчя Еліс. У тому погляді був вираз давно втраченої надії, що раптом спалахнула з новою силою.
— Хто?.. Хто це? — злякано запитала Еліс, відсуваючись назад.
— Не лякайтеся! — поквапно заспокоїв її Райнак, умить опинився біля сходів і заступив жінці дорогу.— Нещасна втекла від Міллі... Саро, що ти тут робиш о такій порі? Ти поберегла б себе, Саро!
Не звертаючи уваги на його слова, жінка повільно сходила вниз, аж поки підступила до товстуна впритул.
— Олівія! — радісно промовила вона.— До мене повернулась Олівія. Ох, люба моя!
— Не треба так хвилюватися,— спробував заспокоїти жінку товстун і обережно взяв її за руку.— Це не Олівія, Саро. Це Еліс, Еліс Мейх’ю. Сільвестрова дочка. Вона приїхала з Англії. Ти пам’ятаєш маленьку Еліс? Ні, це не Олівія, Саро.
— Не Олівія? — Жінка перехилилася через поруччя й пильно подивилась на Еліс. Зморщені губи в старої ворушилися.— Не Олівія?
— Я Еліс, тітонько Сара,— підхопилася дівчина.— Еліс...
Сара Фелл раптом обминула товстуна, швидко перетнула кімнату, взяла дівчину за руку й почала уважно розглядати її обличчя. Поки вона вивчала перелякане обличчя Еліс, на її власному проступив вираз жаху.
— Не Олівія! В Олівії гарні чорні коси... І голос не Олівії. Еліс?..— Жінка опустилася на стілець, де щойно сиділа Еліс, її худі плечі обвисли, і вона заплакала.
— Міллі! — гукнув господар.
Місіс Райнак з’явилася відразу, ніби з волі чарівника.
— Чому ти дозволила їй вийти з кімнати?
— Але ж... я думала, вона...— затинаючись почала місіс Райнак.
— Негайно забери її нагору!
— Гаразд, Герберте,— ледь чутно вимовила місіс Райнак. Кутаючись у халат, вона зійшла вниз, узяла стару жінку за руку й повела нагору.
Місіс Фелл покірно рушила за нею і схлипуючи запитувала:
— Чому ж не приходить Олівія? Навіщо її забрали від матері?..
— Вибачте! — повернувся до них товстун, витираючи піт і важко дихаючи. — Це в неї напад. Я знав, що він наближається, уже з того, як вона зацікавилася, довідавшись про ваш приїзд, Еліс. За те, що ви з Олівією схожі, винуватити її не можна.
— Вона... вона страшна! — тихо промовила Еліс. Містере Квін, містере Торн, нам конче треба залишатися тут? Я б набагато спокійніше почувала себе в місті. До того ж моя холодна... ці холодні кімнати...
— Бачить Бог,— спалахнув Торн, — я ладен іти пішки!
— І покинути Сільвестрове золото на нашу ласку? — з усмішкою запитав Райнак і відразу спохмурнів.
— Не потрібна мені батькова спадщина! — приречено сказала Еліс, — Тепер я бажаю тільки одного: вибратися звідси. Я... я проживу й так. Знайду роботу... Я багато що вмію робити. їдьмо звідси! Містере Кейт, може, ви...
— Я не чародій, — відрубав Кейт, застебнув на всі гудзики куртку і вийшов.
Вони бачили з вікна, як його постать помалу зникала ва серпанком лапатого снігу. Еліс, почервонівши, відвернулась і задивилася на полум’я.
— І ніхто з нас не чародій, — додав Еллері. — Міс Мейх’ю, наберіться мужності й потерпіть, поки ми придумаємо, як звідси вибратись.
— Гаразд, — прошепотіла, тремтячи, Еліс і знову відвернулася до вогню.
— Між іншим, Торне, розкажіть мені все, що ви знаєте, особливо про будинок Сільвестра Мейх’ю. В цьому може бути розгадка таємниці вашого батька, міс Мейх’ю. Хоч будинок і зник, сховане в ньому золото, хочете ви того чи ні, належить вам. Отже, ми повинні докласти всіх зусиль, щоб його знайти.
— Раджу вам спочатку знайти будинок, — докинув Райнак. — Будинок! — Він невдоволено махнув волохатою рукою, й пішов до буфета.
Еліс байдуже кивнула головою.
— Може, Квіне, нам краще поговорити сам на сам? — вапропонував Торн.
— Вчора ввечері ми почали відверту розмову, і я не бачу причину які б заважали нам так само відверто продовжити її сьогодні. Від містера Райнака нам критися нічого. Наш господар — здібна людина, винятково здібна. І все зрозуміє правильно.
Райнак промовчав. Насупившись, він одним духом випив повний келих джину.
Не зводячи погляду з господаря, Торн рішучим, твердим голосом почав розповідати, що вперше якась невиразна підозра виникла в нього ще тоді, як був живий Сільвестр Мейх’ю.
Одержавши листа від Еліс, адвокат знайшов хворого Мейх’ю і повідомив його про доччине бажання знайти батька, якщо той живий. Старий Мейх’ю дуже зрадів і признавсь, що боїться родичів із сусіднього будинку. Відтоді він, здавалося, жив самою надією на майбутню зустріч із дочкою.
— Кажете, боявся, Торне? — здивовано звів брови товстун. — Ви знаєте, Сільвестр боявся не нас, а бідності. Він був дуже скупий.
Торн, не звертаючи уваги на його слова, розповідав далі, як Сільвестр Мейх’ю попросив його написати Еліс, щоб вона виїжджала до Америки негайно. Він мав намір залишити дівчині все своє багатство і хотів зробити це, поки живий. Схованку із золотом Сільвестр не показав навіть Торнові, сказав тільки, що вона в будинку, але нікому, крім Еліс, він про неї не розповість. Старий Мейх’ю сердито заявив, що родичі почали шукати схованку відразу, як тільки сюди переїхали.
— До речі, містере Райнак, ви давно живете в цьому будинку? — поцікавився Еллері.
— Близько року, Ви, звичайно, не станете вірити маячні старого шизофреніка перед смертю? В тому, що ми сюди переїхали, немає ніякої таємниці. Я побачився з Сільвестром понад рік тому, після довгої розлуки. Він, як і доти, жив у старому родовому будинку, а цей так само стояв порожній, забитий дошками. Між іншим, Білий дім, у якому ми оце сидимо, побудував мій вітчим, Сільвестрів батько, і подарував його на весілля Сільвест-рові, коли той одружувався з матір’ю Еліс. Поки вітчим був живий, Сільвестр жив тут, а потім знов оселився в Чорному домі. Коли я зустрівся з Сільвестром, він уже геть опустився, жив самітником, і йому конче потрібен був медичний догляд.
— Самітником, у цій глушині? — недовірливо перепитав Еллері.
— Саме так. Щоб дістати в Сільвестра дозвіл на переїзд до його будинку, мені залишалося, по суті, тільки одне: спокусити його безплатним медичним доглядом. Вибачте, Еліс, але ваш батько був зовсім неврівноваже-
ний... І ось Міллі, я і Сара, яка живе з нами після загибелі Олівії, переїхали сюди.
— Дуже люб’язно з вашого боку, — зауважив Еллері. Вам, гадаю, довелося відмовитись від медичної практики?
— Від надто великої практики мені відмовлятися не довелося, містере Квін, — криво посміхнувся Райнак.
— Виходить, це були щирі братні почуття?
— Ну, про нагоду успадкувати від Сільвестра якусь маєтність я думав також, не заперечую. Це ж природно. Адже про Еліс ми тоді нічого не знали. Але, як виявилось... — Він стенув широкими плечима. — Я, знаєте, філософ.
— Як не заперечуєте й того, — втрутився Торн, — що коли я приїхав, а Мейх’ю вже був у стані тієї фатальної коми, ви слідкували за мною, мов... зграя шпигів. Я стояв у вас на дорозі.
— Містере Торн... — збліднувши, прошепотіла Еліс.
— Пробачте, міс Еліс, але ви, гадаю, теж повинні знати правду! Вам не пощастило обдурити мене, Райнаку. Ви намагалися знайти золото, хоч би кому воно належало. Я зачинився в будинку, щоб не дати вам змоги прибрати його до рук.
Райнак стис губи й знову стенув плечима.
— Ви хочете знати правду? — різко запитав Торн. — Тоді слухайте! Я шість днів не виходив з будинку — від того дня, коли поховали Сільвестра Мейх’ю, і до того дня, коли приїхала міс Еліс Мейх’ю. Весь цей час я шукав золото. Я перевернув там усе догори ногами і не знайшов навіть сліду золота, а тому категорично заявляю: його в будинку немає. — Він пильно подивився на товстуна. — Золото вкрадене ще до того, як Мейх’ю помер.
— Ну, це вже взагалі нісенітниця,— заперечив Еллері. — Нащо ж тоді було чаклувати, щоб будинок зник?
— Не знаю,— відрубав адвокат. — Певен лише, що тут скоєно якусь підлоту, а за фальшивою усмішкою цієї... підступної істоти ховаються... страшні речі. Даруйте, міс Мейх’ю, що я змушений так говорити про вашу родину, але мій обов’язок застерегти вас: ви потрапили до хижаків. До вовків!
— Боюся, любий Торне, я не прийшов би до вас по рекомендацію,— кисло промовив Райнак.
— Краще б я померла! — прошепотіла Еліс.
Не в змозі стримати себе, адвокат закричав:
— А цей Кейт, хто він? Що він тут робить? Він схожий на бандита! Я підозрюю, Квіне, що...
— Ви, мабуть, усіх підозрюєте, — всміхнувся Еллері.
— Містер Кейт? — прошепотіла Еліс. — О, я певна, ні! Я... я не думаю, що він здатний на щось лихе, містере Торн. У нього, мабуть, було важке життя, і він зазнав багато страждань...
Торн відвернувся й простяг до вогню руки.
— Давайте поговоримо про те, що нам ближче, — приязно запропонував Еллері. — Здається, ми розмовляли про зниклий будинок. Якийсь план так званого Чорного дому зберігся?
— Бачить Бог, ні,— відповів Райнак.
— Хто жив у будинку після смерті вашого вітчима, крім Сільвестра Мейх’ю та його дружини?
— Дружин, — поправив Квіна господар, наливаючи собі джину, — Сільвестр був одружений двічі. Ви, мабуть, про це знали, люба моя?
Еліс, сидячи біля вікна, здригнулася.
— Я не люблю копатися в нещасливому минулому, та оскільки ми сповідаємось... Сільвестр ставився до матері Еліс погано.
— Я... здогадувалася,— прошепотіла дівчина.
— Вона була жінка норовиста й часто бунтувала. Та коли прийняла остаточне рішення й повернулася до Англії, це не мипулося для неї безслідно, і вона невдовзі померла. Про її смерть писали нью-йоркські газети.
— Я ще була дитиною, — тихо докинула Еліс.
— Сільвестр, уже тоді неврівноважений, хоча й не такий відлюдкуватий, яким став згодом, одружився з багатою вдовою і привів її сюди. Вона приїхала з сином від першого чоловіка. На той час його старий батько вже помер, і Сільвестр перебрався з другою дружиною до Чорного дому. Скоро стало зрозуміло, що на вдові Сільвестр одружився заради її грошей. Він умовив дружину передати йому чимале, як на ті часи, багатство й своїм жорстоким до неї ставленням відразу створив їй нестерпні умови. І ось одного разу жінка забрала дитину й зникла.
— Може, зараз краще не треба про це?.. — запропонував Еллері, дивлячись на Еліс.
— Ми так і не знаємо, що сталося насправді — чи Сільвестр її прогнав, чи вона, не в змозі витримати знущань, покинула його сама. У всякому разі через кілька років я випадково довідався, що вона померла в злиднях.
Еліс дивилася на Райнака з огидою.
— Невже батько міг так... зробити?
— Припиніть! — крикнув Торн. — Бідолашна дівчина скоро стане заїкою. Яке відношення це має до будинку?
— Містер Квін поцікавився... — відказав товстун.
Еллері, мов зачарований, дивився на полум’я.
— Йдеться про те, Райнаку, — нагадав адвокат,— що ви слідкували за мною з тієї хвилини, коли я ступив сюди ногою. Ви боялися залишити мене самого навіть на мить. Обидва рази ви посилали Кейта зустрічати й відвозити мене своєю машиною. Ви робили все, щоб я на п’ять хвилин не зостався зі старим господарем сам на сам. А потім ота його непритомність, схожа на глибокий сон. Говорити він уже не міг до самої смерті. Чому? Навіщо ви наглядали за мною? Бачить Бог, я людина терпляча. але ви дали мені всі підстави підозрювати вас.
— Ви, судячи з усього, не згодні з Цезарем.
— Тобто?
— «Якби він був багатший...» — процитував Райнак. — Хай навіть настане кінець світу, джентльмени, але це не причина, щоб ми залишилися без сніданку. Міллі! — гукнув він.
Повільно прокидаючись, Торн, мов старий мисливський собака, відчув якусь небезпеку. В кімнаті було холодно. У вікно зазирало бліде ранкове світло. Торн сягнув рукою під подушку й крикнув:
— Стій! Ні з місця!
— То у вас теж є револьвер? — почувся голос Елле-рі.— Це я, Торне. Треба порадитись. Між іншим, зайти до вас непоміченим зовсім не важко.
— Що ви маєте на увазі? — запитав адвокат, сідаючи в ліжку й відкладаючи набік свій старий револьвер.
— Я бачу, у вас тут замок теж зник — як у мене та в Еліс. Як зник Чорний дім і невловиме золото Сільвестра Мейх’ю.
Губи в Торна посиніли від холоду. Він натяг на себе ковдру й знову запитав:
— Що сталося, Квіне?
Еллері припалив сигарету й хвилину дивився у вікно на густий сніг, що падав без упину вже другий день.
— Дивна виходить річ, Торне, хоч із якого боку поглянути. Дух і матерія змішалися так, що аж не вірить-ся. Знаєте, я щойно провів розвідку. Вам буде цікаво довідатись, що зник і наш юний велет.
— Зник Кейт?!
— На його ліжку ніхто не спав.
— Учора його теж майже цілий день не було.
— Отож-бо. Наш похмурий геній, який ніби втілює собою світову скорботу, час від часу кудись зникає. Куди? Багато б я дав, щоб дістати відповідь на це запитання.
— По таких заметах він далеко не зайде,— промовив адвокат.
— Як кажуть французи, треба думати. Наш. приятель Райнак також зник.
Торн аж закляк від подиву.
— Атож. Правда, в його ліжку хтось спав, але, на мою думку, не довго. Як вони зникли — разом чи окремо? Справа стає надзвичайно заплутаною, Торне.
— Я цього просто не можу збагнути, — промовив, здригнувшись, Торн. — І ладен уже відступитися. Я не бачу змоги довести цю справу до кінця. Крім того, весь час щось порушує рівновагу. Будинок зник...
Еллері зітхнув і глянув на годинник. Була одна хвилина на восьму.
Торн відкинув ковдру й нахилився, щоб узяти з-під ліжка пантофлі.
— Ходімо вниз! — рішуче сказав він.
— Чудова грудинка, місіс Райнак, — мовив Еллері. — Завозити сюди харчі, мабуть, нелегко?
— У наших жилах тече кров перших поселенців, — бадьоро похвалився Райнак, перше ніж здобулася на відповідь його дружина. Він зі смаком їв яєчню-бовтанку з грудинкою. — На щастя, запасів у нашій коморі вистачить надовго. Зими тут суворі, ми це торік відчули.
Кейт на сніданок не прийшов. Зате за столом була стара місіс Фелл. Вона їла з неприхованою пожадливістю старої людини, в якої в житті не лишилося іншої втіхи, крім заповнити шлунок. Місіс Фелл жувала мовчки, не відводячи погляду від зляканого обличчя Еліс.
— Я дуже погано спала, — поскаржилась Еліс хрипким голосом, нервово покручуючи кавову чашечку. — Та ще оцей осоружний сніг!.. Сьогодні ми не зможемо звідси вибратися?
— Боюся, поки йтиме сніг, не зможемо, — лагідно відказав Еллері. — А ви, докторе? Ви теж погано спали? Чи те, що з-під вашого носа зник цілий будинок, не вплинуло на ваші нерви взагалі?
Товстун прикрив почервонілі очі важкими повіками й, усміхнувшись, промовив:
— Я? Я завжди сплю добре. Сумління в мене чисте. А чому ви питаєте?
— Просто так. А куди це зранку подівся наш приятель Кейт? Він дуже потайний хлопець, правда ж?
Місіс Райнак проковтнула, не розжувавши, шматок гарячої булочки. Господар зиркнув на неї, і вона, похопившись, кинулась на кухню.
— А хто його знає,— відказав нарешті Райнак.— Він хлопець загадковий. Не турбуйтесь, з ним нічого не
станеться.
Еллері зітхнув і вийшов з-за столу.
— Минула вже ціла доба, а ця дивна подія зрозумі-лішою не стала. Якщо не заперечуєте, піду ще раз подивлюся на будинок, що так таємниче зник.
Торн також хотів був підвестися.
— Ні-ні, Торне, краще я поїду сам, — Еллері тепло вдягнувся і вийшов. Кучугури вже сягали вікон першого поверху. Дерева майже сховалися під снігом. Стежка, яку недавно хтось розчистив на декілька кроків від входу, тепер була знову наполовину засипана.
Еллері зупинився на стежці, глибоко вдихнув холодне повітря й подививсь на прямокутник праворуч, де колись стояв Чорний дім. Через цей прямокутник до узлісся вели ледь помітні сліди. Щоб захиститися від пронизливого вітру, Еллері звів комір пальта й пірнув по пояс у глибокий сніг.
Іти було важко, але щоб неприємно, то ні. Еллері швидко зігрівся. Його оточував білий, мовчазний, незнайомий світ.
Коли він, подолавши відкрите місце, почав заглиблюватись у ліс, світ знову дивовижно змінився. Все було спокійне, незаймано біле, прекрасне. Сніг, що лежав на деревах, надавав їм нових, незвичайних форм.
Раптом з низької гілки впала снігова шапка. Тут, під деревами, таємничі сліди замітало не так швидко, як на галявині. Вони рівною пунктирною лінією вели кудись у далечінь. Схвильований передчуттям відкриття, Еллері наддав ходи.
І раптом світ зробився чорним.
Це була справжня дивовижа. Спочатку сніг став сірим, потім, поступово, темно-сірим і нарешті чорним як смола — так, ніби його залили друкарською фарбою. Щокою Еллері підсвідомо відчув холодний, мокрий поцілунок замету.
Розплющивши очі, він зрозумів, що лежить горілиць на снігу, а над ним схилився в своєму картатому пальті Тори.
— Квіне! — термосив його за плечі адвокат. — Що з
вами?
Еллері сів, облизав губи.
— Те, чого й слід було чекати,— простогнав він. — Що мене вдарило? Це було мов грім серед ясного неба. — Він потер потилицю й важко звівся на ноги. — Ну, Торне, здається, ми дійшли до межі зачарованої землі.
— Ви не марите? — стурбовано запитав адвокат.
Еллері подивився на сніг. Крім подвійної лінії, в кінці якої стояв Торн, ніяких інших слідів не було. Мабуть, він довго лежав непритомний.
— І цю межу переступити не можна,— вів далі Квін.— Табу! Зась! Робіть своє діло! За цією невидимою межею і казковий палац, і пекло, й ангел безодні. «Облиште будь-яку надію ті, що входять сюди...» Даруйте, Торне, ви, здається, врятували мені життя?
— Не знаю. Не думаю,— сказав Торн, пильно вдивляючись у спокійний, мовчазний ліс. — Я знайшов вас тут самого. Спочатку мені здалося, що ви мертвий.
— Я дуже просто міг ним бути,— кинув Еллері, тремтячи від холоду.
—* Після того як ви пішли, Еліс подалася нагору, Райнак сказав, що хоче поспати, а я надумав прогулятися. Спершу побрів був на дорогу, а тоді згадав про вас і повернув назад. Ваші сліди вже майже засипало, але їх ще було видно. Я перетнув проїзд, дійшов до узлісся і незабаром натрапив на вас. Тепер ваших слідів уже не видно.
— Мені це зовсім не до вподоби,— спохмурнів Еллері.— І все ж я задоволений.
— Що ви хочете цим сказати?
— Я не вірю, — всміхнувся Еллері, — що сили господні так низько опустились і напали на мене.
— Так, це вже справжня війна,— погодився Торн.— Хоч би хто це був, він не зупиниться ні перед чим.
— У всякім разі війна милосердна. Я був цілком у його руках. Мене можна було вбити, як... ,
Еллері замовк. Спершу йому почувся звук, схожий на тріск соснового поліна у вогні чи зламаної мерзлої гілки, тільки куди гучніший. Згодом долетіло й слабе відлуння.
То був звук пострілу з револьвера.
— В будинку! — вигукнув Еллері.— Ходімо!
Вони кинулись заметами до будинку.
— Мій револьвер! — раптом пополотнів Торн.— Я за-
був... Я залишив його в спальні під подушкою. Ви гадаєте...
Еллері дістав із кишені свій.
— Мій при мені. Але... Чорт, я обеззброєний! — Він покрутив закоцюбленими пальцями барабан.— Патрони вийнято, а запасних у мене немає.
Перелякані жінки і Райнак металися по кімнаті, самі не знаючи, чого шукають.
— Ви теж чули? — вигукнув товстун, коли Квін і Торн убігли до будинку.— Хтось стріляв! — Вигляд у нього був надзвичайно схвильований.
— Де Кейт? — крикнув Еллері, нишпорячи поглядом по кімнаті.
— Не знаю. Міллі каже, нібито стріляли десь за будинком. Я дрімав, напевне не знаю. Револьвери... Але ж він вийшов надвір.
— Хто? — запитав Еллері.
Товстун стенув плечима. Еллері пішов до кухні й відчинив двері чорного ходу. Сніг за порогом був гладенький, незайманий. Коли він повернувся до вітальні, Еліс, поправляючи тремтячими руками шарф, рішуче заговорила:
— Я не знаю, скільки ще сидітимете в цьому жахливому місці ви, але з мене вже досить. Дякую! Містере Торн, я вимагаю, щоб ви забрали мене звідси! Негайно! Я не залишуся тут і хвилини!
— Заспокойтеся, міс Мейх’ю, — жалібно озвався Торн і взяв її руки в свої. — Я теж хочу того самого, але ви ж бачите...
Далі Еллері не слухав. Перестрибуючи через три східці, він збіг нагору, штовхнув ногою двері до Торнової кімнати й потяг носом повітря. Потім спроквола всміхнувся, підійшов до зім’ятого ліжка й відкинув подушку. Довгоствольний Торнів револьвер старого зразка лежав на місці. Барабан був порожній. Еллері підніс до носа дуло й понюхав.
— Що? — спитав від дверей Торн.
Поруч з ним стояла Еліс.
— Так, — мовив Еллері й відклав револьвер, — Ми стоїмо тепер не перед уявним фактом, а перед реальністю. Би мали рацію, Торне, це війна. Стріляли з вашого револьвера. Дуло ще тепле. Коли принюхатись, то можна відчути запах пороху. А патрони зникли.
— Що все це означає? — простогнала Еліс.
— Це означає, що хтось надзвичайно дотепний. Це була невеличка хитрість, щоб примусити нас із Торном повернутися до будинку. Можливо, постріл був не лише приманкою, а й застереженням.
Еліс сіла на Торнове ліжко.
— Гадаєте, ми...
— Так, — не дослухав її Еллері, — відтепер ми полонені, міс Мейх’ю. І не маємо права виходити за межі в’язниці. Цікаво знати чому? — додав він, насупивши брови.
Поволі тягся той імлистий день. Дедалі виростали снігові замети. Все заволокла суцільна біла пелена. Здавалося, небеса розверзлись і всі запаси снігу, що там були, падали на землю.
Опівдні раптом з’явився Кейт. Він похмуро й жадібно поїв гарячого і пішов до себе в кімнату. Райнак, трохи потоптавшись, теж зник і з’явився аж надвечір, мовчазний, брудний, геть мокрий. Що ближче до ночі, то менше всі розмовляли. Торн у розпачі налягав на віскі. О восьмій вечора Кейт зійшов униз, зварив собі каву, випив три чашки й знову пішов нагору. Похмурий, аж сердитий господар, здавалося, втратив своє почуття гумору і розтуляв рота лише для того, щоб гримнути на дружину.
А сніг усе падав і падав.
Розійшлися всі рано й мовчки. Опівночі залізні нерви Еллері не витримали. Він почав нервово міряти кроками кімнату й, перескакуючи думками від неможливого до фантастичного, час від часу ворушив вогонь у каміні, аж поки в нього страшенно розболілася голова. Спати він не міг.
Скоряючись пориву, якого він навіть не намагався пояснити, Еллері надяг пальто й вийшов у холодний коридор.
Двері до адвокатової кімнати -стояли зачинені, чути було, як Торн стогне й совається уві сні на рипучому ліжку. Повертаючись у непроглядній темряві до своєї кімнати, Еллері зненацька спіткнувся об порваний килим, утратив рівновагу й, глухо гупнувши, вдарився в стіну. Ще не встиг він випростатись, як почувся короткий жіночий крик — десь наче з кімнати Еліс Мейх’ю. Вихопивши з кишені сірники, Еллері кинувся коридором до дверей кімнати Еліс, рвучко їх розчинив, черкнув сірником і від подиву завмер на місці.
Дівчина, накинувши на плечі стьобану ковдру, сиділа в ліжку. Очі її блищали в тремтливому світлі від сірника. Біля великого комода невиразно вимальовувалася постать Райнака. Він стояв, засунувши руку до висунутої шухляди. Одягнений, у мокрих черевиках, господар збентежено дивився примруженими очима на Еллері.
— Прошу залишатися на місці, містере Райнак,— спокійно наказав Еллері, коли сірник догорів.— Мій револьвер — загалом вогнепальна зброя, але ним можна скористатись і як тупим знаряддям.— Він підійшов до столу, на якому встиг помітити гасову лампу, новим сірником запалив гніт і знову відступив до дверей.
— Дякую вам! — прошепотіла Еліс.
— Що сталося, міс Мейх’ю?
— Я... не знаю. Я спала. Прокинулась, коли почула, як зарипіла підлога. А тоді з’явилися ви.— Еліс заплакала.— О Боже!..
— Ви закричали.
— Закричала? — Вона по-дитячому зітхнула.— Я... Дядечку Герберт, що все це означає? — раптом гнівно запитала вона,— Що ви робите в моїй кімнаті?
Силувано всміхаючись, товстун глипнув па неї, висмикнув із шухляди руку й незграбно випростався.
— Що я роблю, люба моя? — перепитав він, дивлячись на біло плече Еліс, що виглядало з-під стьобаної ковдри.— Я зайшов поцікавитись, як ви себе почуваєте. Сьогодні ви була така схвильована... Просто це вияв родинного почуття, дитино моя. Пробачте, якщо я налякав вас.
— Бачу, я вас недооцінив, докторе,— зітхнувши, промовив Еллері.— Дуже невдало з вашого боку. Просто грубо. Я, звичайно, мозку віднести це за рахунок вашого збентеженпя, що природно. Але навряд чи була рація шукати міс Мейх’ю в шухляді комода, хоч би який великий віп був. Цей чоловік вас чіпав? — різко запитав він дівчипу.
— Чіпав мене? — вона з огидою повела плечима.— Ні, Якби він доторкнувся до мене в темряві, я померла б.
— Який чарівний комплімент! — промовив Райнак з іронією в голосі.
— Отже, що ви тут шукали, містере Райнак? — запитав Еллері.
Господар повернувся правим боком до дверей і всміхнувся.
— На жаль, я трохи недочуваю на праве вухо. На добраніч, Еліс! Приємних снів! Ви дозволите мені вийти, рицарю?
Еллері мовчки дивився на усміхнене обличчя товсту-на, поки за тим зачинилися двері. Якийсь час у кімнаті-стояла тиша. Потім Еліс, притримуючи край ковдри, лягла.
— Містере Квін, благаю вас, заберіть мене звідси завтра! Я кажу серйозно. Я не можу вам пояснити, як... як мені страшно. Я весь час думаю, що... що... Ми всі збожеволіємо, якщо залишимося тут ще трохи. Ви мене заберете?
Еллері сів на край ліжка.
— Вам справді так страшно, міс. Мейх’ю? — запитав він лагідно,
— Дуже страшно,— пошепки відповіла дівчина.
— В такому разі завтра ми з Торном зробимо все, що зможемо,— Він потиснув їй руку крізь ковдру,— Я подивлюся, може, пощастить полагодити його автомобіль. Він казав, що там залишилося трохи пального. Проїдемо, скільки вистачить, а далі підемо пішки.
— А якщо пального зовсім мало?.. А втім, мені байдуже!— Вона подивилася на Еллері широко розплющеними очима. Гадаєте, він... нам дозволить?
— Він?
— Ну, хоч би хто це був...
— Не гасіть лампи. Коли я піду, поставте під дверну ручку стілець.— Еллері швидко обвів поглядом кімнату.— Між іншим, міс Мейх’ю, у нас немає нічого такого, що містер Райнак хотів би привласнити?
— Мене це теж дивує. Не уявляю, чого йому треба. Я така бідна, містере Квін, мов та Попелюшка. Крім того, що на мені, й речей, які я привезла, у мене нічого немає.
— Може, давні листи, юридичні папери, пам’ятні подарунки?..
— Лиш одна дуже давня мамина фотокартка.
— Гм... Містер Райнак не справляє враження сентиментального чоловіка. Ну гаразд, на добраніч. Не забудьте про стілець. Запевняю, вам нічого не загрожує.
Еллері трохи постояв у холодному темному коридорі, ‘ впевнився, що дівчина підставила під двері стільця, й пішов до себе.
В кімнаті на нього чекав Торн. У пом’ятому халаті, з розкуйовдженим волоссям, він був схожий на привида.
— О, а це що?! Мара! Вам теж не спиться?
— Спати? — здригнувся Торн.— Як може чесна людина спати в цьому забутому Богом місці? Я бачу, ви чогось дуже веселий.
— Не веселий. Живий.— Еллері сів і закурив сигарету.— Кілька хвилин тому чув, як ви крутилися в ліжку. Що вас погнало сюди в такий холод?
— Нічого. Просто нерви,— Торн заходив по кімнаті.— Де ви були?
Еллері розповів.
— Дивний цей Райнак,— закінчив він.— Але ми не повинні дозволити, щоо він нас перехитрував. Нам треба від усього відмовитися, Торне, принаймні поки що. У мене була,; надія... Та, на жаль, я дав бідолашній дівчині обіцянку. Завтра ми від’їжджаємо, і чим раніше, тим краще.
— А в березні нас, замерзлих, знайде рятувальна команда,—жалібно промовив Торн.— Чудова перспектива! Але краще замерзнути, ніж і далі лишатися в цьому страшному місці.— Він подивився на Еллері.— Сказати правду, Квіне, я трохи у вас розчарувався. Після есього, що я чув про вашу професійну майстерність...
— Я ніколи не претендував, щоб мене вважали за чародія чи богослова,— стенув плечима Еллері.— Те, що тут діється,— або найчорніша магія, або доказ того, що чудеса все ж таки трапляються.
— Ваша правда,— погодився Торн.— І все ж, якщо подумати, то це... суперечить законам природи, чорт забирай!
— Я бачу, юрист оговтується від страху,— сухо сказав Еллері.— Та залишатися тут довше означало б остаточно себе зганьбити. На мою думку, тим часом краще визнати свою поразку.
— Тим часом? Що ви хочете цим сказати?
— Запевняю вас, Торне, ви ще не настільки оговталися від потрясіння, щоб як слід обміркувати те, що сталося,— лагідно зауважив Еллері.— Сьогодні я сушив собі над цим голову. Розгадки я не бачу, але вона десь поруч. Зовсім поруч.
— Ви хочете сказати,— збуджено почав адвокат,— що справді...
— Якби на мене мала вплив релігія...— не дав йому закінчити Еллері.— Це надзвичайно дивовижний випадок,— замислено говорив він далі.— Надзвичайно! Ні в англійській, ні в будь-якій іншій мові немає слова, яким його можна було б назвати. Він, як і всі великі справи, розпадається на дуже прості складові частини. Існує золото. Воно сховане в будинку, будинок зник. Щоб знайти золото, треба спершу знайти будинок. Гадаю...
— Крім безглуздих маніпуляцій з Кейтовою мітлою,— глузливо посміхнувся Торн,— я не пригадую, щоб ви зробили в цій справі щось варте уваги. Знайти будинок! Ви' ж бо ще й пальцем не ворухнули, тільки сидите й вичікуєте...
— От-от! — докинув Еллері.
— Чого?
— Чекати — це для нас єдиний вцхід, мій добрий, розгніваний друже. Лише окультний знак викличе духа Чорного Дому.
— Окультний знак? — здивовано звів брови Торн.— Духа? »
— Чекати! Тільки чекати! Господи, як я чекаю!
Торн вражено дивився на Еллері й, здавалось, підозрював, що той, незважаючи на нічний час, надумав пожартувати. А Кейт сидів і спокійно курив сигарету.
— Чекати! Чого чекати, чоловіче? Ви дратуєте мене більше, Еллері, ніж ота гладка потвора. На що ви сподіваєтеся? Чого хочете дочекатись?
Еллері підвівся, кинув у камін недокурок і, дивлячись на адвоката, поклав руку йому на плече.
— Лягайте спати, Торне! Якби я вам і сказав, ви б однаково не повірили.
— Ви повинні мені сказати, Квіне! Якщо я не побачу невдовзі виходу з цього становища, то збожеволію.
Торнові здалося, що Еллері ці слова чомусь приголомшили. Потім він раптом поплескав Торна по плечу й засміявся.
— Ідіть спати! — сказав він, усе ще сміючись.
— Але ви повинні мені сказати!
Еллері зітхнув і вже серйозно додав:
— Не можу. Ви сміятиметеся.
— У мене не той настрій, щоб сміятися.
— Та й справа зовсім не смішна, Торне. Хвилину тому я згадав про релігію. Так от, коли б на мене, нещасного грішника, мала вплив релігія, то за ці три дні я став би щирим віруючим до кінця свого життя. Навіть я, безнадійний атеїст, вбачаю тут втручання неземної сили.
— Комедіант,— буркнув адвокат, — Вбачати руку господню в... Не святотатствуйте, чоловіче! Не всі ж ми тут невігласи!
Еллері виглянув у вікно. Серед безмісячної ночі тьмяно мерехтів сірий, повитий сніговою пеленою світ.
— Руку господню? — проказав він. Ні, не руку, Тор-не. Якщо цю справу ми взагалі доведемо до кінця, то допоможе нам... світильник.
— Світильник? — тихо перепитав Торн.— Який світильник?
— Атож. Образно кажучи, Божий світильник.
Розділ третій
Наступний день, як і попередній, починався сірим, похмурим світанком. Як і напередодні, падав густий сніг, так, наче помалу обсипалося небо. Більшу частину дня Еллері провів у гаражі, копаючись у великій чорній машині Торна. Двері гаража стояли широко відчинені, і кожен, хто хотів, міг бачити, що робить Квін. Він не дуже розумівся на автомобілях, і спочатку йому здавалося, що всі його зусилля марні.
Але десь по обіді він, кілька годин невдало поекспе-риментувавши, раптом натрапив на маленький дротик, що здався йому не на місці. Дротик просто звисав, мов непотрібна річ. Логіка підказувала, що він має бути до чогось приєднаний. Еллері спробував це зробити, і йому пощастило.
Коли він увімкнув запалювання, запустив стартер і почув, як холодний двигун ожив, світло, що падало від дверей, заступила чиясь тінь. Еллері вимкнув запалювання і швидко обернувся. У дверях стояв, широко розставивши ноги, Кейт. Його темна постать чітко вимальовувалась па тлі білого снігу. В обох руках він тримав по каністрі.
— Моє шанування! — озвався Еллері.— Бачу, ви знову прибрали людської подоби, Кейте. Вийшли в цей світ прогулятись? З вами це трапляється не часто.
— Збираєтесь кудись їхати? — спокійно запитав Кейт.
— Звичайно. А ви що, маєте намір мені перешкодити?
— Це залежатиме від того, куди ви зібралися.
— О, ви погрожуєте! Гаразд, а якщо я вам скажу куди?
— Кажіть що завгодно, але поки я не знатиму, куди ви зібралися, ви залишитесь тут.
— Мені подобається така відвертість,— усміхнувся Еллері.— Я задовольню вашу цікавість. Ми з Ториом збираємось відвезти міс Мейх’го до міста.
— В такому разі все гаразд.— На Кейтовому обличчі було видно сліди тривоги і втоми. Він поставив каністри на цементну підлогу гаража.— Можете взяти. Це бензин.
— Бензин? Де ви його дістали, чорт забирай?
— Вважайте, що знайшов у давній індійській гробниці,— відповів Кейт.
— Чудово!
— Бачу, ви полагодили Торнів автомобіль. Даремно гаяли час. Це міг би зробити я.
— Чому ж не зробили?
— Мене ніхто не просив.
Велет повернувся й пішов. Еллері замислено посидів трохи в машині, потім вийшов, перелив бензин із каністр у бак, знову сів у машину, запустив двигун і, залишивши його воркотіти, мов великого кота, рушив до будинку.
Еліс була в своїй кімнаті. Вона стояла, накинувши на плечі пальто, біля вікна. Обернувшись на його стук, дівчина запитала:
— Містере Квін, ви завели машину містера Торна?
— Так, нарешті завів,— усміхнувся Еллері.— Ви готові?
— О, звичайно! Від самої думки, що ми кінець кінцем поїдемо звідси, мені стало краще. Гадаєте, ми проїдемо? Я бачила, містер Кейт ніс каністри. Він дав вам бензину? Як це мило з його боку! Я ніколи не вірила, що такий приємний юнак...
Еліс почервоніла. Вперше за ці дпі погляд її став весе-' лішим, а голос не таким хрипким.
— Долати замети буде важко, але в Торнової машини є ланцюги для коліс, та й двигун потужний...
Еллері раптом замовк і втупив здивований погляд у потертий килим під ногами.
— Що таке, містере Квін?
— Що таке? — Еллері підвів очі й глибоко зітхнув.— Нічого Особливого. Бог на небі, і в світі все гаразд!
Еліс і собі глянула на килим.
— О, сонце! — радісно вигукнула вона й повернулася до вікна.— Містере Квін,- сніг нарешті вщух. Заходить сонце.
— Давно б так,— жваво відказав Еллері.— Одягайтеся, будь ласка!
Він підхопив її валізи й стрімко, аж задвигтіла стара підлога,., подався через коридор до своєї кімнати, що була навпроти кімнати Еліс. Потім заходився, насвистуючи, складати в саквояж свої речі.
* * *
У вітальні, як завжди буває перед від’їздом, стояв гамір. Складалося враження, що це звичайна родина- у звичайних обставинах. Еліс була весела, мовби й не залишала багатства, яке можна знайти будь-якої хвилини. Вона поклала сумочку на камін поруч із материним портретом, поправила капелюшок, обняла місіс Райнак, цмокнула в суху щоку місіс Фелл і, ніби вибачаючись, ніяково
всміхнулася до доктора Райнака. Потім знову підійшла до каміна, взяла сумочку, затримала довгий погляд на Кейтовому обличчі й, наче тікаючи від нечистої сили, поспішила з будинку.
Торн уже сидів у машині. Його обличчя світилося такою щирою радістю, немов йому в останню хвилину скасували смертний вирок. Дивлячись на, призахідне сонце, він щасливо всміхався.
Еллері неквапно йшов слідом за Еліс. Речі були вже в машині. Він сів за кермо, запустив двигун і зняв ручне гальмо.
Товстун, стоячи в дверях будинку, давав поради:
— Дорогу ви знаете, правда ж? У кінці проїзду повернете праворуч і поїдете прямо. Ви не заблукаєте. На шосе будете десь через...
Останні його слова потонули в гуркоті двигуна. Еллері помахав рукою. Еліс сиділа на задньому сидінні Поруч із Торном, крутилася і весь час майже істерично сміялась. Торн мовчки всміхався, дивлячись у потилицю Еллері.
Квін вивів машину на дорогу й повернув праворуч. Темніло. їхали повільно. Велика машина, незважаючи на ланцюги на колесах, раз у раз буксувала. Невдовзі Еллері ввімкнув потужні фари. Він зосереджено стежив за дорогою. Всі мовчали.
Здавалося, минула ціла вічність, перше ніж вони вибралися иа шосе. Тут уже пройшов снігоочисник, вони помчали швидше й незабаром уже в’їжджали до сусіднього селища. Еліс, побачивши електричні вогні, асфальтовані вулиці й масиви великих будинків, скрикнула від радості. Еллері зупинився біля бензоколонки й долив у бак пального.
— Вже недалеко, міс Мейх’ю. Скоро приїдемо. Незабаром міст Трайборо... — заспокоїв дівчину Торн.
— О, як це чудово — жити!
— Ви, звісно, зупинитесь у мене. Моя дружина буде дуже рада. А потім...
— Ви такі добрі, містере Торн! Не знаю, як вам і дякувати...— Дівчина здивовано замовкла. — Що сталося, містере Квін?
Еллері поводився досить дивно. Зупинившись на перехресті, він про щось тихо запитав у полісмена. Полісмен уважно на нього подивився, відповів і показав напрямок рукою. Еллері повернув машину й повільно рушив у той бік, куди показав полісмен.
— Що сталося? — знову запитала, нахилившрсь уперед, Еліс.
Торн докірливо зауважив:
— Збитися з дороги ви не могли. Покажчик чітко...
— Не в тім річ, — пояснив Еллері. — Розумієте, мені дещо спало на думку.
Адвокат і дівчина здивовано перезирнулись. Еллері зупинив машину біля великого кам’яного будинку з зе-лепими ліхтарями біля під’їзду, зайшов усередину й за чверть години, насвистуючи, вийшов.
— Що все-таки сталося? — невдоволено запитав Торн, дивлячись на зелені ліхтарі.
— Те, що має бути доведене до кінця.
Еллері рушив назад, доїхав до перехрестя й повернув ліворуч.
— Ви не туди їдете! — захвилювалася Еліс. — Ми щойно звідти приїхали. Не може бути, щоб я помилилась.
— Ви не помиляєтесь, міс Мейх’ю. Так воно й є...
Дівчина відкинулась назад і зблідла. Здавалося, сама
думка про те, що вони повертаються туди, вселяла в неї жах.
— Річ у тому, що ми справді їдемо назад,— доказав Еллері.
— Назад?! — спалахнув Торн, ви.простуючись.
— Ох, невже ж не можна забути иро тих страшних людей? — простогнала Еліс.
— Я маю погану славу впертої людини,— всміхнувся Еллері.— Крім того, ми дістали підкріплення. Огляньтеся назад, і ви побачите, що за нами їде поліційна машина. А в ній — шеф місцевої поліції і кілька надійних хлопців.
— Але чому, містере Квін? — стривожено вигукнула Еліс.
Торн мовчки дивився Еллері в потилицю.
— Тому,— відказав Еллері,— що я маю почуття про-фесійпої гідності. Тому, що надзвичайно здібний чарівник зробив зі мною фокус і насміявся з мене.
— Фокус? — вражено перепитала Еліс.
— А тепер я сам стану чарівником, — лагідно всміхаючись, провадив Еллері.— Ви самі бачили: будинок зник. А я зроблю так, щоб він з’явився знов.
Торн і Еліс були такі приголомшені, що не могли вимовити й слова.
— А крім того, — твердо вів далі Еллері, — навіть коли й знехтувати таку дрібницю, як дематеріалізований будинок, то ні в якому разі не можна залишити поза увагою... вбивство.
Серед лісу знову стояв Чорний дім. І це не був привид. І не складалося враження, що цей міцний, потемнілий від часу будинок розпростував крила й злітав у кос-мічний простір. Він нерухомо стояв на своєму місці.
Вони побачили Чорний дім, як тільки звернули із засніженої дороги на проїзд. Темна маса будинку в ясному місячному сяйві була доказом того, що в світі реальних речей ніяких змін не сталося.
У Торна й дівчини відібрало мову. Вони були, здавалося, більше вражені тепер, коли Чорний дім з’явився знову, ніж тоді, коли він зник.
Еллері зупинив машину, вискочив на проїзд і, давши знак тим, хто їх супроводжував, поспішив до Білого дому. Його вікна були освітлені зсередини гасовою лампою та полум’ям у каміні. Намагаючись не відставати від Еллері, до будинку побігли детективи з поліційної машини; вслід ними рушили приголомшені Торн і Еліс.
Еллері рвучко відчинив двері. З того, як він стискував у руці револьвер, було видно, що в барабані знову є патрони.
— Ще раз вітаю вас! — голосно сказав Еллері й рішуче ступив до вітальні.— Я не примара. Я — син інспектора Квіна, власного персоною. Для вас, певно, Немезіда. Доброго вам вечора! Не бачу привітної усмішки, містере Райнак!
Товстун завмер, не донісши до рота склянку з віскі. Рум’янець помалу сходив з його обвислих щік, і вони на очах сіріли. В кутку скімлила місіс Райнак, тупо дивилася місіс Фелл. Лише Нік Кейт не виявляв великого подиву. Він стояв біля вікна, закутавшись по вуха шарфом. На ного обличчі було розчарування, захоплення і, хоч як це дивно, полегкість водночас.
— Причиніть двері! — наказав Еллері.
Детективи мовчки розійшлися по кімнаті. Еліс, напружено дивлячись зляканими очима на Райнака, непевно підійшла до стільця й сіла. Різко стукнула віконна рама. Один з детективів кинувся туди, де щойно стояв Кейт, але той уже швидко, мов дикий олень, мчав по снігу до лісу.
— Не дайте йому втекти! — крикнув Еллері.
Три детективи, тримаючи напоготові зброю, зникли вслід за велетом у вікні. Знадвору долинули постріли.
Еллері підійшов до каміна й простяг над вогнем руки.
Райнак повільно, дуже повільно сів у крісло. Торн теж опустирся на стілець і обхопив руками голову.
Еллері відвернувся від каміна й сказав до офіцера поліції:
— Я розповів вам цілком досить, аби ви зрозуміли, що сталося тут після нашого приїзду.
Кремезний чоловік в уніформі коротко кивнув головою.
— Учора ввечері,— по-змовницькому підморгнув Торгові Еллері,— я казав вам, що вперше в своїй кар’єрі вдячніш за допомогу... А вам усім, хто причетний до цього незвичайного злочину, теж можу сказати, що коли б не було на небі Бога, ваша змова відібрати спадщину в Еліс Мейх’ю увінчалася б успіхом.
— Ви мене розчарували,— озвався товстун із свого глибокого крісла.
— Мені це дуже прикро. — Еллері з усмішкою глянув на пього.— Дозвольте дати вам, скептику, пояснення. Коли кілька днів тому містер Торн, міс Мейх’ю і я приїхали сюди, було вже надвечір. Нагорі, в кімнаті, яку ви так дбайливо для мене приготували, я виглянув у вікно. Заходило, сонце. Нічого особливого в тому не було. Захід сонця, звичайний собі захід - сонця. Повсякденне явище, що цікавить лише поетів, метеорологів та астрономів. Але цього разу сонце вперше мало істотне значення для того, хто прагнув дійти до суті... Воно розганяло темряву й було воістину... Божим світильником.
Бачте, моя кімната й кімната міс Мейх’ю виходили вікнами в різні боки. Якщо я із свого вікна бачив захід сонця, значить, воно виходило на захід, а вікно кімнати міс Еліс, природно — на схід. Поки що все гаразд. Того вечора ми поговорили й розійшлися. Другого ранку я прокинувсь о сьомій, коли сонце тільки-тільки зійшло. І що ж я побачив? У моє вікно світило сонце!
У каміні засичали дрова. Кремезний офіцер у синій уніформі неспокійно засовався на стільці.
— Розумієте,— вів далі Еллері, — з вікна своєї кімнати я бачив і захід і схід сонця.
Райнак похмуро подивився на Еллері. Його товсті щоки знову порожевіли. Рухом, схожим на привітання, він підніс до рота склянку й випив її до дна.
Еллері розповідав далі:
— Я не відразу збагнув, яке важливе значення має це загадкове явище. Але згодом, повернувшись до нього у думці, я невиразно відчув, що доля, космос чи Бог — називайте це як завгодно — дають мені нагоду зрозуміти,
давалося б, незбагненний феномен Чорного дому, який ночі зник з лиця землі.
— О Боже! — простогнав Торн.
— Але я ще не був до кінця певний. Щоб дійти оста-очного висновку, мені потрібен був від небес ще один доказ. А тому, Оскільки падав сніг і сонце не могло
пробитися крізь густу завісу, я чекав. Я чекав, поки перестане сніг і знову засяє сонце.— Він зітхнув.— І коли воно нарешті засяяло, в мене не залишилося жодного сумніву. Сонце світило у вікно міс Мейх’ю. Того дня, коли ми приїхали, це вікно виходило на схід, але тепер я був у кімнаті міс Мейх’ю майже надвечір. А сонце заходило.
— Боже мій! — знову вихопилось у Торна. Нічого ін-шого він, здавалося, сказати не міг.
— Отже, її кімната виходила на захід. Як вона могла виходити на захід, коли в день нашого приїзду виходила на схід? Зупинилося сонце? Перевернувся світ? Чи було якесь інше пояснення — таке, що своєю простотою вражало уяву?
— Квіне,— почав був Торн,— та це ж...
— Зачекайте,— зупинив його Еллері.— Дайте мені закінчити. Єдиний логічний висновок, що не суперечив законам природи, був такий: хоча будинок і кімнати, де ми жили, здавалися тими самими, які ми побачили в день приїзду, це був не той будинок і не ті кімнати. Якщо, звісно, ця міцна споруда разом з фундаментом не була повернута на сто вісімдесят градусів, мов дитяча іграшка на паличці. Але така думка — абсурд. Отже, це був інший будинок. Він був схожий на перший як знадвору так і всередині, у ньому були такі самі меблі, килими, прикраси, але... це був не той самий будинок. Це був інший будинок, схожий на перший у всіх деталях, крім однієї: його положення щодо сонця.
Знадвору долинули приглушені вітром голоси детективів. Наздогнати Кейта їм не пощастило. Місяць кидав па землю холодне світло.
— Таким чином, — провадив Еллері, — все стає на свої місця. Білий дім був не той будинок, у якому ми ночували першу ніч. Це був його двійник, і він займав інше положення щодо сонця, а тому й Чорний дім нікуди не зникав. Він залишався там, де стояв завжди. Зник не Чорний дім, а ми. Першої ж ночі нас перевезли на нове місце, де кругом був такий самий ліс, проїзд, гараж і розбита дорога. Було все. Але там, де мав стояти Чорний дім, лише білів засніжений прямокутник.
Поки ми спали, пас перевезли до двійника Білого дому. Перевезли нас, наші речі, портрет матері міс Мейх’ю, навіть скалки карафки від бренді, розбитої напередодні в першому будинку під час добре підготовленої і талановито виконаної сцени. Були вийняті замки з дверей... Було зроблено все, щоб зберегти ілюзію, нібито ми прокинулися вранці в тому самому будинку, в якому звечора лягли спати.
— Дурне базікання! — кинув, усміхнувшись, Райнак.— Нісенітниця, маячня хворого.
— Все йшло чудово, — пустивши повз вуха його слова, провадив Еллері. — План був прекрасний, відчувалася рука великого майстра. Було створено бездоганний ланцюг переконливих доказів. Нас усіх перевезли вночі — очевидно, коли ми були непритомні. Я пригадую ті два ковтки, після яких і в мене, і в Торна вранці був неприємний присмак па язиці й розколювалась від болю голова. Містер Райнак сам приготував заздалегідь напої і підмішав у них наркотики. Адже він — лікар, усе дуже просто.
Кинувши швидкий погляд на кремезного чоловіка в синій уніформі, товстун весело стенув плечима. Обличчя офіцера залишалось незворушним.
— Чи містер Райнак зробив усе те сам? — поставив запитання Еллері.— Ні, це неможливо. За ті кілька годин, які він мав, сам він не встиг би... полагодити Тор-пову машину, перевезти нас, наш одяг і наші речі з Білого дому до його двійника, знову вивести з ладу Торгову машину, покласти нас у ліжка, розвішати наш одяг так, як ми розвішали його перед сном, перевезти портрет, скалки кришталевої карафки, можливо, й деякі дрібниці та прикраси, яких бракувало в другому будинку, і таке інше. Немала робота, навіть якщо значну її частину було виконано ще до нашого приїзду. Немає сумніву, це було діло рук цілої групи співучасників. До неї належали всі, хто жив у будинку, крім хіба місіс Фелл,— вона в такому стані не дуже розуміла, що діється.— Очі в Еллері горіли. — Отже, я запевняю, що всі, в тім числі й молодий містер Кейт, який завбачливо втік, брали участь у змові, щоб перешкодити законній спадкоємиці Сільвестра Мейх’ю заволодіти будинком, де сховане багатство.
Доктор Райнак ввічливо прокашлявся і, мов жирний тюлень, сплеснув у долоні.
— Надзвичайно цікаво, Квіне! Надзвичайно! Вже й по пригадую, коли я чув таку захопливу вигадку. А з другого боку, хоч я й ціную вашу дотепність, у вашій казочці є один натяк, що не може не викликати мого обурення. — Він поверпувся до офіцера. — Ви, звісно ж, по вірите в цю нісенітну вигадку?.. Гадаю, містер Квін від шоку трохи з’їхав з глузду...
— Це вам не до лиця, містере Райнак, — зауважив Еллері.— Те, що ми сидимо тепер тут, підтверджує мої слова.
— Доведеться вам пояснити, — озвався офіцер, який, здавалося, не міг нічого збагнути.
— Я хочу сказати, що тепер ми сидимо в першому Білому домі. Хто, як не я, привіз вас сюди? І я можу повезти вас до двійника Білого дому, бо знаю, в чому полягає облуда. Між іншим, усі ці люди повернулися сюди з будинку-двійника. Він своє призначення виконав і більше їм не потрібний.
Для облуди використано географічне положення будинків. Мені пригадалося, що дорога, якою ми сюди їхали, вигинається нескінченною плавною дугою. Від цієї дороги відходять два проїзди — між ними миль шість. А дорога робить велику криву і... замикається на собі, описуючи ніби цифру дев’ять. Отже, відстань між будниками по дорозі — близько шести миль, а по прямій — не більше однієї милі.
Того дня, коли прибула «Коронія» і містер Райнак віз сюди Торна, міс Мейх’ю і мене, він свідомо проминув майже непомітний проїзд до будинку-двійника так, щоб ми не звернули на нього уваги.
Машину Торна вивели з ладу для того, щоб позбавити його змоги їздити самому. Адже водій завжди помічає дорогою те, на що пасажир узагалі не зважає. Обидва рази, коли Торп приїздив до Мейх’ю, Кейт зустрічав ііого з однією метою: відвернути увагу від дороги. А нас трьох першого дня привіз сюди містер Райнак. Сьогодні ввечері мені дозволили поїхати, сподіваючись, що назад я не повертатимусь, а ще тому, що ми були в будиику-двійнику, який стоїть по дорозі ближче до шосе, ніж перший. Крім того, вони знали, що в такій досить короткій поїздці підозра в нас не прокинеться.
— Навіть якщо все це так, містере Квін, — озвався полісмен,— то я не розумію, чого всі ці люди домагалися? Не могли ж вони сподіватися, що ви взагалі не викриєте цей обман!
— Це правда, — погодився Еллері. — Але не забувайте, що, спіймавши пас на гачок, вони намагалися заволодіти багатством Сільвестра Мейх’ю і зникнути. Весь обман був потрібен, щоб вигадати час, без перешкод обшукати Чорний дім і знайти золото, навіть якби для цього довелося зрівняти будинок із землею. Це ж ясно. Я не маю сумніву, що в сусідньому будинку цілим залишився, мов після погрому, тільки каркас. Саме того Рай-пак і Кейт час від часу й зникали. Поки справді надприродне явище тримало нас у Білому домі-двійникові, вони по черзі, довбаючи камінець за камінцем, гарячково шукали в Чорному домі золото. Ось чому хтось — може, й присутній тут вельмишановний містер Райнак — вислизнув з будинку вслід за вами, Торпе, і вдарив мене по голові, коли я необачно спробував був піти по сліду, залишеному на снігу Кейтом. Не можна було допускати, щоб я дійшов до... до того місця, де стояв і Чорний дім, і Білий дім, у якому ми лягли спати першої ночі після приїзду. Бо тоді я розгадав би таємницю.
— А золото вони знайшли? — запитав Торн. .
— На мою думку, знайшли й переховали.
— Але ж ми не...— вихопилось у місіс Райнак.— Герберте, я ж тобі казала, не...
— Ідіотка! — гарикнув товстун.
Жінка сіпнулася, немов він дав їй ляпаса.
— Якщо ви не знайшли здобич, то чому ж дозволили їм сьогодні поїхати? — грубо запитав у Раішака офіцер.
Той, не відповідаючи, схопив склянку й жадібно випив.
— Гадаю, я можу відповісти на це запитання, — замислено промовив Еллері. — 3 багатьох причин це — най-дпвовижніша річ у всій таємниці, до того ж найжорсто-кіша й найменш простима. Все інше порівняно з нею — дитячі забавки. Це стосується міс Мейх’ю і... вбивства.
— Вбивства? — насторожився полісмен.
— Стосується мене? — збентежено промовила Еліс.
Еллері запалив сигарету й звернувсь до полісмена.
— Приїхавши сюди, Еліс Мейх’ю першого ж дня пішла разом з нами до Чорного дому. Там у батьковій спальні вона натрапила на давній дівочий портрет своєї покійної матері. Бачу, тут його немає — отже, він усе ще в Білому домі-двійникові. Еліс кинулася до портрета, мов голодний китайський біженець до чашки рису. Вона сказала, що має лише одну материну фотокартку, та й Ту поганої якості, а тому дуже зраділа такій несподіваній знахідці. Еліс узяла портрет, принесла до Білого дому й поставила його на каміні на оцьому каміні.
Полісмен насупив брови. Еліс сиділа нерухомо. Мовчав здивований Торн.
Еллері затягся сигаретою й розповідав далі:
— Та коли сьогодні Еліс Мейх’ю, рятуючись утечею, назавжди залишала з нами Білий дім, вона не взяла з собою материного портрета — дорогої згадки, від якої була в захваті першого дня. Не помітити портрета, скажімо, від хвилювання, вона не могла, бо за хвилину до від’їзду поклала на камін, поруч із портретом, свою сумочку, але, забираючи її, на портрет навіть не глянула. Л в Еліс же, як вона сама висловилась, немає нічого дорожчого. Коли вона взяла портрет першого дня, то, безперечно, мала б узяти його й останнього дня.
— Бога ради, Квіне, що ви таке кажете?! — вигукнув Торн.
Суворо дивлячись на дівчину, яка сиділа затамувавши подих, Еллері різко промовив:
— Я кажу, що інший був не тільки будинок, інша була й жінка. Я кажу, що перед нами не Еліс Мейх’ю.
Всі мовчали, навіть полісмен. Він лише переступив з ноги на ногу.
Нарешті дівчина звела очі.
— Я все передбачила, — зітхнувши, мовила вона зовсім не хрипким голосом. — І все йшло так добре...
— О, ви ошукали мене дуже спритно, — озвався Еллері.— Чого варта тільки ота сценка в спальні минулої ночі!.. Тепер я знаю, що там діялося. Опівночі шановний містер Райнак непомітно зайшов до вашої кімнати, щоб розповісти вам про наслідки пошуків у Чорному домі. Мабуть, він хотів також, щоб ви будь-що вмовили мене й Торна негайно поїхати. Я випадково проходив коридором біля вашої кімнати, спіткнувся об килим і, заточившись, удариься в стіну. Не знаючи, хто це і що в непроханого гостя на думці, ви обоє зіграли дуже талановито... Справжні актори! Ви обоє могли б досягти успіху у театрі.
Товстун заплющив очі й, здавалося, спав.
— І досягли, містере Квін! — з викликом заявила дівчина.— Я сім років працювала в театрі.
— Ви дияволи. Обоє. З погляду психології, це був задум лихого генія. Ви розуміли, що Еліс Мейх’ю в Америці ніхто не знає, а побачивши її фотографії, звернули увагу на те, що ви з нею схожі. Ви знали також, що міс Мейх’ю в нашому з Торном товаристві пробуде лише кілька годин, до того ж у темному автомобілі.
— Боже мій! — простогнав Торн, з жахом дивлячись на дівчину.
— Еліс Мейх’ю,— підвищив голос Еллері,— увійшла в цей будинок, і місіс Райнак одразу відвела її нагору. Більше ми англійської дівчини Еліс Мейх’ю не бачили. До вітальні зайшли ви. Ви уникали потрапляти на очі Торнові всі шість попередніх днів, щоб він навіть гадки не мав про ваше існування. Торн привіз сюди фотографії та листи Еліс Мейх’ю, в яких вона до подробиць описала своє життя. І тоді саме вам, мабуть, спало на думку видати себе за неї в очах двох чоловіків, для котрих Еліс — узагалі чужа людина. Коли ви з’явились до столу першого вечора, мені здалось, наче ви якась інша. Та це, вирішив я, через те, що мені ще не доводилось бачити вас підфарбованою і без капелюшка та пальта. Певна річ; чим частіше я вас потім бачив, тим більше забував, яка на вигляд справжня Еліс Мейх’ю, а тому мимоволі все дужче переконувався, що ви й є Еліс. Ви знайшли хитрий спосіб приховати неминучу різницю між своїм голосом і голосом Еліс: просто вибачились за кашель і пояснили хрипоту тим, що застудилися в машині, коли довго їхали від пристані. Небезпеку для вас тепер становила тільки зустріч з місіс Фелл, і коли ми вперше її побачили, вона дала нам відповідь на загадку, прийнявши вас за свою дочку Олівію. Нічого дивного, тому що ви і є Олівія.
Райнак байдужно попивав маленькими ковтками бренді. Він дивився своїми невеличкими очицями кудись у простір. Тупо витріщившись на дівчину, сиділа стара місіс Фелл.
— Ви передбачили навіть цю небезпеку,— провадив Еллері Квін,— примусивши містера Райнака заздалегідь’ розповісти нам баєчку про «манію» місіс Фелл та «загибель» Олівії Фелл у автомобільній катастрофі кілька років тому. Чудово! Навіть більше, ви ввели в оману це нещасне хворе створіння й тим, що змінили голос та зачіску. Гадаю, зачіску ви зробили собі після того, як місіс Райнак привела нагору справжню Еліс Мейх’ю і перед вами з’явилася жива модель. Все це могло б зворушити мене до сліз, якби не одна важлива обставина.
— Ви такий розумний, аж страх бере! — холодно промовила Олівія Фелл. — Що ви там іще вигадали?
Еллері підійшов до неї і поклав їй на плече руку.
— Еліс Мейх’ю зникла, а ви зайняли її місце. Навіщо ви це зробили? Є два можливі мотиви: перший — примусити Ториа й мене якнайшвидше покинути «небезпечну зону» і тримати нас осторонь, «відмовляючись» від багатства, або й узагалі звільнити пас від турботи про нього.
Це підтверджують ваші неодноразові наполегливі прохання забрати вас звідси. Другий мотив куди важливіший, ніж перший: якщо ваші спільники не знайдуть золото відразу, то ви — в наших очах як Еліс Мейх’ю — на правах спадкоємиці могли б розпорядитися будинком на власний розсуд, і золото, хоч би коли його знайшли, однаково належало б вам і вашим спільникам.
Отже, справжня Еліс Мейх’ю зникла. Але щоб ви, самозванка, заволоділи згідно із законом спадщиною, а потім, користуючись нею, зажили собі на втіху, треба було, щоб справжня Еліс Мейх’ю зникла назавжди. Вам треба було, щоб вона вмерла. Ось чому, Торне,— звернувся Еллері до адвоката, міцніше стискуючи дівчині плече, я казав, що сьогодні ми повинні знайти не лише будинок. Еліс Мейх’ю вбито.
Надворі почулися три схвильовані короткі вигуки, і знову все затихло.
— Убив її той,— вів далі Еллері,— кого не було в будинку, коли першого вечора ця самозванка зійшла вниз. Убив її Ніколас Кейт. Найманий убивця. А решта — співучасники цього вбивства.
— Він не вбивця! — озвався від вікна жіночий голос
Усі повернули в той бік голови й завмерли. За вікном
стояли три детективи. Поруч із ними було видно ще дві постаті — чоловічу й жіночу.
— Він не вбивця! — знову вигукнула жінка.— Це вони хотіли, щоб Нік став убивцею. А він потай від них зберіг мені життя... Любий Пік!
Обличчя в місіс Фелл, Олівії Фелл, місіс Райнак і огрядного лікаря посіріли. Поруч із Кейтом стояла Еліс Мейх’ю. Лише в загальних рисах вона була схожа на ту дівчину, що сиділа біля каміна. Тепер, порівнявши їх, мояша було легко добачити різницю. Вигляд у Еліс був стомлений, але щасливий. Вона тримала Кейта за руку, як свою власність. А хлопець ніяково всміхався.
Уже згодом, коли можна було спокійно оглянутись назад, як на саму змову, так і на її наслідки, містер Еллері Квін, підбиваючи підсумки, сказав:
— Виникненню змови сприяли дві обставини: вдача Олівії Фелл і майже фантастична наявність будинку-двійника.
Він міг би додати, що ці дві обставини, в свою чергу, не мали б значення, коли б не особливі риси, властиві членам родини Мейх’ю. Батько Сільвестра Мейх’ю, Рай-яаків вітчим, завжди був диваком, і це дивацтво успадкували його діти. Сільвестр і Сара, що стала потім місіс Фелл, були двійнята і завжди й у всьому одне одному заздрили. Коли в тому самому місяці Сара вийшла заміж, а Сільвестр одружився, батько, щоб уникнути клопоту, подарував кожному з них по будинку. Спеціально зведені будинки були однакові до дрібниць. Один із них батько поставив поруч зі своїм і подарував місіс Фелл, а другий — на своїй ділянці за кілька миль від першого й подарував його Сільвестрові.
Невдовзі чоловік місіс Фелл помер, і вона перейшла жити до брата по матері, Герберта. Після смерті старого Мейх’ю Сільвестр забив свій будинок дошками й поселився у великому спадковому будинку. Вийшло так, що цілком однакові зовні, однаково вмебльовані, будинки-двійники, яких розділяло всього кілька миль, довгі роки стояли пам’ятниками дивацтва старого Мейх’ю.
Отож двійник Білого дому стояв забитий і чекав, поки ним надумає скористатися лихий геній Олівії Фелл. Олівія була дівчина вродлива, кмітлива, освічена й така сама нерозбірлива в засобах, як леді Макбет. То вона подала думку повернутися до покинутого будинку поруч із Чорним домом, щоб згодом прибрати до рук багатство Сільвестра Мейх’ю. Та потім з’явився Торн з новиною про давно забуту Сільвестрову дочку і Олівія збагнула, що їхньому намірові загрожує небезпека. Але, побачивши привезені Торном фотографії й звернувши увагу на свою схожісїь з англійською сестрою, Олівія замислила цей химерний план.
Насамперед треба було усунути з дороги Сільвестра. Підкоривши своїй волі Райнака, Олівія схилила лікаря до думки заподіяти пацієнтові смерть до приїзду його дочки. Згодом, після ексгумації та розтину труна, в ньому виявили отруту. А тим часом Олівія удосконалювала свій план перевтілення і обману...
Фокус із «зникненням» будинку вона придумала для того, щоб ізолювати Торна, поки вони, шукаючи золото, перевернуть Чорний дім догори дном. Потреба в обмані, може, й не виникла б, якби Олівія була цілком певна, що її самозванство матиме цілковитий успіх.
Підготувати обман виявилося легше, ніж гадалося. Будинок-двійник був повністю вмебльований і готовий виконати своє призначення. Треба було тільки повідривати дошки, провітрити кімнати, прибрати, постелити свіжу білизну. Часу на це до прибуття Еліс було цілком досить.
План Олівії мав тільки одне вразливе місце, але тут від неї нічого не залежало. Ця жінка могла б досягти будь-якої мети, але вона припустилася помилки, вибравши на роль убивці Еліс Мейх’ю Ніколаса Кейта. Хлопець, щоб завоювати довіру змовників, спершу дав згоду й повівся як шибайголова, ладний за відповідну платню на що завгодно. Але річ у тім, що Нік був син другої дружили Сільвестра, з якою той поводився дуже жорстоко і зрештою вигнав її помирати в злиднях. До самої своєї смерті мати крапля по краплі вливала в синову свідомість почуття ненависті до Мейх’ю, яка з роками не пригасла, а навпаки, розгорілася. Кейт приєднався до змовників з однією метою: знайти багатство свого вітчима і взяти собі ту частку, яку Сільвестр украв у його матері. Хлопець від самого початку не мав наміру вбивати Еліс, тобто виконувати призначену йому роль. Під носом у Квіна й Торна Кейт першого ж вечора вивіз Еліс з буднику, але не 8адушив її й не закопав, як наказувала Олівія, а сховав у лісі, в одній тільки йому відомій хатині. Він потайки заносив дівчині їжу — коли ото йшов у Чорний дім шукати золото — й вирішив тримати її полонянкою, поки знайде скарб, забере свою частку й зникне. Але, взнавши свою полонянку ближче, Кейт по-, кохав її і одного разу, прийшовши в хатину, все їй розповів. Прихильність Еліс додала йому сил, і він, над усе турбуючись про її безпеку, умовив дівчину залишатись у схованці, аж покп знайдуть золото. Після цього вони вдвох збиралися викрити Олівію.
Зла іронія всієї цієї історії, як казав згодом Еллері Квін, полягала в тому, що мета змови й контрзмови — Сільвестрове золото — залишалася такою самою примарною, яким був спершу Чорний дім. Незважаючи на най-ретельніші пошуки в будинку й навколо нього, навіть найменших слідів золота не виявили.
— Я запросив вас до своєї скромної оселі, — добродушно сказав Еллері Квін через кілька тижнів, — щоб перевірити одну свою думку, що просто волає, вимагаючи перевірки.
Еліс і Кейт здивовано перезирнулися. У найзручнішому кріслі Еллері поважно сидів елегантний, самовпевне-ний, добре відпочилий Торн.
— Я радий, що комусь щось спало па думку,— гірко всміхнувся Кейт.— Я жебрак. Еліс теж не багатша під мене.
— Вам бракує філософського ставлення до багатства,— холодно зауважив Еллері.— У містера Райнака це одна з чарівних рис його вдачі. Бідолашний доктор! Цікаво, чи йому подобаються наші в’язниці?..
Він поворушив кочергою жар у каміні.
— Міс Мейх’ю, ваш приятель Торн, мабуть, уже дощенту зруйнував будинок вашого батька. А що, немає золота, Торне?
— Нічого, крім сміття,— скрушно зітхнув адвокат.— Ми пе пропустили жодного камінця.
— Все правильно! Отже, якщо подивитися па це діло тверезо, то є дві можливості: або багатство вашого бать ка, міс Мейх’ю, існує, або його немає взагалі. Якщо він сказав неправду й багатства немає, то справу можна вважати закінченою і вам з вашим любим Кейтом залишається порадитись і вирішити: або жити з гордо піднесеною головою жебраками, або здатися на ласку благодійного товариства. Але припустимо, що багатство, як і запевняв ваш батько, існує. І заховав він його десь у будинку. Що тоді?
— Тоді,— зітхнула Еліс,— воно безслідно зникло.
Еллері розсміявся.
— Не зовсім так. У всякому разі з мене цих зникнень досить. Давайте подивимось на проблему з іншого боку. Що було в будинку за життя Сільвестра Мейх’ю таке, чого там немає тепер?
Торн витріщив очі.
— Якщо ви маєте на увазі... е-е... тіло...
— Ну, це ви вже занадто, Торне! До того ж була ексгумація. Думайте!
Еліс повільно перевела погляд на пакунок, що лежав у неї на колінах.
— То ось чому ви попросили прихопити з собою мате-рин портрет!
— Гадаєте, старий свідомо вводив нас в оману, коли казав, що його багатство — золото? — вигукнув Кейт.
Еллері, всміхаючись, узяв у дівчини пакунок, розгорнув його, хвилину вивчав великий портрет матері Еліс, а тоді новернув портрет другим .боком до себе й упевпено відвів картонку. Золотисто-зеленим каскадом на коліна йому посипалися папери.
— Цінні папери! — всміхнувся Еллері.— Хто сказав, що ваш батько був несповна розуму, міс Мейх’ю? Він був дуже розумний джентльмен. Ну-ну, Торне, не будьте таким цікавим! Залишимо цих щасливих дітей самих!
•
РЕКС СТОУТ
Перекладено за виданням: Rex Stout. Bullet for One. Great American Detectives. Signet Books, New Vork, 1985.
©
Судячи з кольору обличчя дівчини, важко було повірити в те, що її залякали.
— Мабуть, я висловилась не зовсім точно,— наполягала вона, виламуючи собі пальці, хоч я і просив її не робити цього.
— Я нічого не вигадую, зовсім ні. Якщо вони вже одного разу звинувачували мене, чому я повинна думати, що вони не підуть на це іще раз?
На мене значно більше враження справили б її щоки, якби вони зблідли од страху, наче від них відринула кров. Але з першого погляду па неї я пригадав календар з фотографією повновидої молодиці, який висить на стіні у Сема Дайнера на Одинадцятій авеню; в одній руці у неї відро, а іншою вона спирається на корову, яку щойно подоїла або збирається доїти. Вони дуже схожі кольором обличчя, фігурою, якоюсь невинністю.
Дівчина облишила викручувати собі пальці і стиснула їх у маленькі кулачки.
— Невже він справді такий пихатий, як індик? Вони прийдуть через двадцять хвилин, але я повинна побачити його раніше! — вона схопилась на ноги.— Він де, нагорі?
Я підозрював, що вона — особа імпульсивна, і тому замість того, щоб іти до столу, зайняв позицію між нею і дверима до холу.?
— Облиште ці спроби, -- порадив я. — Вас б’є дрож, коли ви стоїте — я помітив це, як тільки ви увійшли, — тож сідайте. Я хотів пояснити вам, міс Руні, що ця кімната править за робочий кабінет Вулфу, тоді як решта будинку — його житло. З дев’ятої до одинадцятої години ранку і з четвертої до шостої вечора його ні для кого немає — він чаклує над своїми орхідеями в оранжереї, і набагато поважнішим особам доводиться миритися з цим. Але я бачу, що ви, мабуть, непогана людина, і могли би вам допомогти.
— Як?
— Сідайте і припиніть тремтіти.
© Український переклад. В. ІІосенко, 1992
Вона сіла.
Я піду і скажу йому про вас.
— Що ви скажете йому?
— Я йому нагадаю, що Фердинанд Поль домовився по телефону про те, що він і ще четверо осіб прийдуть до пана Вулфа о шостій годині, тобто за шістнадцять хвилин. Я скажу йому, що вас звати Одрі Руні і ви одна з тих чотирьох, що ви вкрай перелякана симпатична дівчина і кажете, що вони тільки вдають, що підозрюють Телботта, а насправді хочуть звинуватити вас, а ще...
— Не всі вони.
— В усякому разі дехто з них. Я скажу йому, що ви прийшли завчасно, щоб поговорити з ним віч-на-віч, повідомити, що не вбивали ніякого Зигмунда Кейеса, а також порадити не втрачати пильності з цими суб’єктами.
— Це звучить як марення божевільного!
— А я вкладатиму почуття у кожне слово.
Вона знову схопилась із стільця, рвучко підійшла до мене, поклала руки мені на груди і відкинула голову назад, щоб зазирнути мені у вічі.
— Ви також можете бути дуже приємним,— з надією у голосі промовила вона.
— Ви перебільшуєте,— кинув я, прямуючи до сходів у холі.
Фердинапд Поль говорив.
Я слухав його, сидячи у кріслі спиною до мого робочого столу, а Вулф — за своїм столом ліворуч од мене. Поль був майже вдвічі старший за мене. Він вмостився напроти Вульфа у кріслі, оббитому червоною шкірою, її закинув ногу на ногу так, що задер холошу мало не до коліна. В ньому ніщо не привертало увагу, крім безлічі зморщок па обличчі.
— Нас звела разом,— роздратовано почав він різким голосом,— і привела сюди наша одностайність у тому, що Зигмунда Кейеса вбив Віктор Телботт, а також упевненість...
— Ми не одностайні,— заперечив хтось.
Голос був лагідний і приємний для слуху, а його володарка приємна для ока. Особливо сподобалось її підборіддя — гарне під будь-яким кутом зору. На мою привітну усмішку вона лише повела бровою, тому я не запропонував їй сісти поруч зі мною, а вирішив не зважати на неї, поки вона не зрозуміє, як треба поводитись.
— Ми не одностайні, Ферді,— повторила вона.
— Ви стверджували,— ще роздратованіше провадив
Поль,— що співчуваєте нашій меті і хотіли б прийти сюди з нами.
— Але де аж ніяк не значить, наче я гадаю, що мого батька вбив Вік. У мене немає власної думки, бо я просто нічого не знаю.
— З ким же ви в такому разі?
— Я хочу дійти істини, ви також., Я до того ж переконана, що поліція діяла вкрай нездарно.
— Хто ж, якщо не Вік, убив вашого батька?
— Не знаю,— вона знову повела бровою.— Але, оскільки я успадкувала батьків бізнес і збираюсь вийти за Віка заміж, а також іще з ряду причин мені конче потрібно це знати. Саме тому я прийшла сюди з вами.
— Але ви не підтримуєте нас! — Поль зморщив і без того зморщене обличчя.— Я говорив про це раніше і не відмовляюсь від своїх слів тепер! Ми вчотирьох прийшли сюди з однією метою — просити Ніро Вулфа знайти докази причетності Віка до вбивства вашого батька!
Несподівано Поль нахилився до Дороті Кейєс і кипув їй в обличчя:
— А що як ви спільниця Віка?
Тепер водночас говорили троє.
— Знову завелися,— кинув один.
— Дайте Бродайкові розповісти,— втрутився другий.
— Хай хтось із них піде звідси,— сказав третій.
— Якщо ви, пане Поль, думаєте спрямувати зусилля слідства на пошуки доказів вини Віка,— промовив Вулф,— то ви марно їхали сюди. А що як він не вбивав?
Багато що бачив цей кабінет Неро Вулфа на першому поверсі старого цегляного будинку на 35-й уест, недалеко від річки, за ті роки, що я працював на нього по п’ятницях, суботах, неділях, понеділках, вівторках, середах і четвергах. Тут завжди збирались найкращі представники своїх професій: Вулф був найкращим приватним детективом Нью-Йорка, Фріц Бреннер — найкращим кухарем і економом, Теодор Хорстман — найкращим фахівцем з догляду за орхідеями, а я, Арчі Гудвін,— найпричепли-вішйм гедзем. Природно, в такому домі цікаво жити. Ця наша зустріч жовтневого вівторка викликала особливий інтерес, адже тиждень тому було вбито відомого конструктора Зигмунда Кейеса. Я довідався про вбивство з газет, а також з балачок сержанта Перлі Стеббінса з відділу розслідування вбивств, мого давнього приятеля і суперника.
Як детектив-професіонал я був просто приголомшений.
Кейес мав звичку п’ять днів на тиждень о шостій тридцять ранку прогулюватись по парку в дещо складний і чудернацький спосіб: не на двох, а на чотирьох ногах. Ці чотири ноги мали ім’я Казанова, й тримав він їх у школі верхової їзди, що по 98-й стріт на захід од парку.
Того вівторка, як завжди рівно о шостій тридцять ранку, він осідлав Казанову і поїхав до парку. Через сорок хвилин, о сьомій десять, його бачив кінний поліцейський, який патрулював у районі 66-ї стріт. Звичайно Кейес проїжджав тут приблизно в цей час. А ще через двадцять п’ять хвилин, о сьомій тридцять п’ять, Казанова вибіг з парку без вершника і поскакав вулицею у напрямку школи.
Звісно, цим зацікавились, і за три чверті години усе з’ясувалось, коли поліцейський знайшов тіло Кейеса під кущами, метрів за двадцять од кінської стежки у районі 95-ї стріт. Згодом із грудей вбитого витягли револьверну кулю 38-го кілібру. Вивчивши сліди на стежці і обіч неї, поліція дійшла висновку, що постріл вибив його з сідла, після чого Кейес з останніх сил повз угору по положистому схилу до пішохідної доріжки, але помер, не діставшись мети. Повідомлений про вершника, вбитого поблизу «Емпайр Стейт Білдінг», звісно, потрапило на шпальти газет. На місці злочину не знайшли ніякої зброї і не було жодного свідка, який бачив би людину у масці, що ховалася за деревом.
Тож чиновникам довелось братися за розслідування з іншого кінця — тобто шукати мотиви і можливості. За тиждень, що минув з моменту вбивства, перебрали безліч прізвищ, офіційні особи відвідали багатьох людей, і, як наслідок, увага громадськості зосередилася на шістьох особах.
Наша бесіда того вівторка викликала неабиякий інтерес, бо п’ятеро з цих шести були присутні тут і, очевидно, хотіли, щоб Вулф придивився до шостої особи, якої не було в кімнаті...
— Дозвольте сказати мені,— почувся густий баритон Френка Бродайка,— тому що пан Поль висловився не зовсім точно. Річ у тому, пане Вулф, що кожний з нас гадає, що його турбують даремно. Не лише тому, що нас несправедливо підозрюють у злочині, який ми не скоїли, а й тому, що за цілий тиждень поліція нічого не зробила і, схоже, не думає нічого робити, а в результаті на нас постійно давитиме тягар безпідставної підозри.
Бродайк махнув рукою. Він мав не тільки відпрацьований голос, але й відпрацьовані манери. Не набагато молодший за Поля, він був удесятеро елегантніший. Складалося враження, що йому важко поводитись природно, бо: а) він перебував в кабінеті приватного детектива, що вульгарно вже само собою; б) він прийшов сюди з людьми не свого кола і тому ніяковів; в) предметом обговорення була його причетність до вбивства, а це вже'зовсім нісенітниця.
Він провадив:
— Містер Поль запропонував проконсультуватись із вами і попросити зайнятись цією справою. Я хочу, щоб з нас зняли несправедливу підозру. Якщо ви зробите це, знайдете злочинця і докази його вини,— дуже добре. Якщо злочинцем виявиться Віктор Телботт — це теж дуже добре.
— Які можуть бути сумніви! — вигукнув Поль.— Це вчинив Телботт, слід лише довести його вину!
— Не забувайте, Ферді, що я допомагала йому,— м’яко промовила Дороті Кейес.
— Та годі!
Очі присутніх повернулись до чоловіка, який за весь час розмови сказав лише «знову вони завелися». Усі змушені були повернути голови, оскільки він сидів у глибині кімнати. Високий голос добре пасував до імені — Уейн Саффорд, але аж ніяк не відповідав дебелій статурі цієї людини.
Вулф схвально кивнув головою:
— Цілком згоден з вами, пане Саффорд.
Вулф обвів поглядом кімнату і покрутив пальцем.
— Пап Поль дуже багато хоче за свої гроші. Ви можете найняти мене, леді і джентльмени, щоб я спіймав для вас рибу, але не зможете вказати, яку саме. Ви можете сказати мені, що я повинен знайти вбивцю, але ви не зможе-те назвати його, поки не матимете доказів, а в противному разі навіщо платити гроші мені? У вас є докази?
Усі мовчали.
— У вас є докази, пане Поль?
— Ні.
— Звідкй ви знаєте, що вбивця — Телботт?
— Знаю, і крапка. Ми усі це знаємо! Навіть міс Кейес знає, але не хоче визнати очевидне.
Вулф знову обвів поглядом присутніх.
— Це правда? Ви усі так думаєте?
Ні слова у відповідь.
— Тоді визначити рибку доведеться мені. Ви згодні,
пане Бродайк?
— Так.
— А ви, пане Саффорд?
— Згоден.
— Міс Руні?
— Так. Але все-таки, я вважаю, що вбйв Вік Телботт.
— Ніщо не заважає вам так думати... Міс Кейес?
— Так.
— Пане Поль?
Відповіді не було.
— Я повинен отримати вашу згоду, пане Поль. Якщо ииявнться, що вбивця Телботт, можете заплатити більше. Та все-таки мене наймають для того, щоб знайти докази?
— Певно, але справжні докази.
— Інших і не буває. Запевняю, що всі докази, які я для вас знайду, будуть справжні.— Вулф натиснув па кнопку на столі.— Хочу, аби ви усвідомили, що ви всі разом і кожен зокрема відповідаєте за дотримання нашої угоди. А тепер...— На порозі кімнати виріс Фріц Брен-нер і рушив до господаря.— Фрі це,— звернувся до нього Вулф,— з нами будуть вечеряти п’ятеро гостей.
— Так., сер,— не моргнувши, промовив Фріц і вп-йшов.
Фріц чудово вимуштруваний, і до того ж він не з тих, хто частує омлетами чи консервованим супом.
Тут заперечив Френк Бродайк:
— Приготуйте вечерю для чотирьох гостей. Я маю скоро піти: у мене вже призначена зустріч за вечерею.
— Відмініть її,— різко кинув Вулф.
— На жаль, не можу,
— Тоді я не можу братися до роботи,— відрубав Вулф.— Чого ви ждете від мене після того, як минув тиждень?
Він зиркнув на стінний годинник.
— Ви всі будете потрібні мені цілий вечір, а можливо, і більшу частину ночі. Я повинен знати все, що вам відомо про пана Кейеса і пана Телботта. До того ж, якщо я мушу відвести од вас несправедливу підозру з боку поліції і людей, мені треба самому переконатись у вашій невинуватості. А для цього потрібно довго й напружено працювати.
— О,— втрутилась Дороті Кейес, повівши бровою,— ви підозрюєте нас?
Вулф, не звертаючи на неї уваги, спитав у Бро-
дайка:
— Ну, то як?
— Мені треба подзвонити,— пробурмотів той.
— Це ваше право,— погодився Вулф} наче роблячи поступку. Він повів очами наліво-направо і зрештою зупинив погляд на Одрі Руні, яка сиділа трохи вглибині, обіч Уейна Саффорда.
— Міс Руні,— випалив Вулф,— оскільки ви були однією з головних дійових осіб цього спектаклю, ваша позиція здається найбільш уразливою. Коли і чому Кейес звільнив вас?
Одрі сиділа прямо і непорушно.
— Знаєте, це було...— почала вона, та її урвали.
Хтось подзвонив „у двері, і Фріц пішов одчиняти.
Через хвплипу Фріц знову з’явився у холі, прихилив за собою двері і сказав:
— Сер; вас питає пан Віктор Телботт.
Це ім’я справило ефект бомби, яку скинули на людей, що зібралися відпочити.
— О Боже! — вигукнув Уейн Саффорд.
— Якого дідька?..— почав було Френк Бродайк, але присікся.
— Отже, ви сказали йому! — кинув Поль в обличчя Дороті Кейес.
Дороті лише припідняла брови.
Мені вже почала набридати ця її манера, і захотілося, щоб вона відреагувала якось інакше.
В Одрі Руні очі полізли на лоба.
— Запросіть його,— звелів Вулф Фріцу.
Як і мільйони мешканців міста, я знав Віктора Тел-ботта лише з фотографій у газетах, і вже через кілька секунд після того, як він увійшов, зрозумів, що саме таким і уявляв його. Він був з тих молодих людей, які па вечірці хапають тацю з коктейлями і обходять з нею гостей, заглядаючи кожному у вічі і сиплючи жартами. Якщо не брати до уваги мене, він був найбільш привабливим мужчиною з усіх нас.
Увійшовши до кімнати, він усміхнувся до Дороті Кейес, а потім, дивлячись на решту присутніх, наблизився до столу Вулфа і сказав із гідністю:
— Ви, мабуть, Неро Вулф. А мене звати Вік Телботт. Гадаю, за даних обставин вам ліпше не потискати мені руку,— себто якщо ви візьметесь за роботу, що її пропонують ці панове.
— День добрий, сер,— рикнув Вулф.— Боже мій, я потискував руки скільком Вбивцям, Арчі?
— Ох... сорока,— прикинув я.
— Так, не менше. Знайомтесь, пане Телботт, це — пан Гудвін.
Вік кивнув мені головою й обернувся до гостей:
— Ну, що скажете? Найняли великого детектива?
Фердинанд Поль Підхопився з крісла і рушив до незваного гостя. Я теж скочив на ноги, готовий до усяких несподіванок. Однак П°ль лише поплескав Телботта по грудях і прогирчав:
— Послухай, хлопче, адже ти не збираєшся сваритися з нами. Ти й так заварив усю цю кашу.
Поль вереснув до Вулфа:
— Чому ви дозволили йому увійти?
— Мені здається,— вставив Бродайк,— що це вже надмірна гостинність.
Тут почувся м’який голос Дороті:
— До речі, Вік, Ферді вважає, що я твоя спільниця.
Вік ніяк не реагував па зауваження решти, але після
слів Дороті він обернувся до неї, і на його обличчі було написано стільки, що вистачило б на цілий розділ роману.
Він цілком належав їй, побий мене грім, якщо це не так. Він подякував їй самими очим&, а тоді звернувся до Поля:
— Хочете знати, що я думаю про вас, Ферді?
— Якщо ваша ласка,— втрутився Вулф,— зовсім не обов’язково обмінюватись своїми думками відносно один одного у моєму кабінеті, це можна зробити десь-інде. На нас чекає робота. Пане Телботт, ви спитали, чи погодився я виконати запропоновану мені роботу? Так. Я прийняв пропозицію розслідувати вбивство Зигмунда Кейеса. Проте поки що ніхто не повідомив мені нічого вартого уваги, і я можу відхилити пропозицію. Ви можете запропонувати щось ліпше мені? З чим ви прийшли до мене?
Телботт усміхнувся.
— Оце вже зовсім інша розмова! — захоплено вигукнув він.— На жаль, мені нічого запропонувати, але я відчуваю, що повинен бути тут. Я міркував так: вони наймають вас, щоб заарештувати мене за вбивство, отже, природно, ви захочете познайомитись зі мною ближче і поставити мені кілька запитань — отож я і прийшов*
— Звісно, ви не винуваті... Арчі, дайте стільця пану Телботту.
— Звісно,— погодився він, вдячно всміхнувшись до меле,— інакше у вас не було б роботи. Гатіть.
Раптом Вік зніяковів:
— Гадаю, за таких обставин мені не варто було казати «гатіть».
— Ви б могли сказати смаліть,— почувся десь ззаду голос Уейна Саффорда.
— Заспокойтесь, Уейн,— дорікнула Одрі Руні.
— Дозвольте мені,—почав було Бродайк, але Вулф урвав його:
— Ні. Пан Телботт хоче відповісти па кілька запитань,— Він вп’явся очима у Віка,— Мої гості вважають дії поліції безглуздими і неефективними. Ви згодні з цим, містер Телботт?
Вік трохи подумав, а тоді кивнув:
— Загалом так
— Чому?
— Розумієте, вони з самого початку пішли хибним шляхом. Адже вони звикли працювати лише тоді, коли в якісь сліди, і хоча на місці події їх безліч, приміром на доріжці, що веде до гаю, та серед них немає жодного, який допоміг би встановити вбивцю. Отже, найкращим виходом з ситуації було вхопитись за мотиви вбивства. І вони відразу знайшли того, хто, на їхню думку, має найбільше в світі підстав для вбивства.
Телботт тицьнув у свій галстук:
— Мене. Але тут виявилося, що я, мабуть, не міг цього зробити, бо був в іншому місці. У мене є алібі, яке...
— Фальшиве! — втрутився Уеин Саффорд.
— Вигадане,— додав Бродайк.
— Тупаки! — не втримався Поль.— Якби вони тільки дали цій телефоністці...
— Годі! — гримнув Вулф.— Продовжуйте, містер Телботт. Ваше алібі... ні, спершу давайте про ваші найбільші в світі підстави.
Вік здивовано глянув на Вулфа:
— Про це друковано й передруковано в усіх газетах.
— Знаю, але мені не потрібні журналістські висновки, я хочу почути інформацію з перших вуст, якщо це не обтяжить вас.
Телботт гірко посміхнувся:
— Якщо я навіть і був сентиментальним, то минулого тижня повністю позбавився цієї вади. Гадаю, мільйони читачів дізнались, що я до нестями кохаю Дороті Кейес, пбо щось подібне. Гаразд, я не заперечую! Хочете почути це від мене? — Вік повернувся до своєї нареченої: — Я кохаю тебе, Дороті, глибоко, шаленно. Кохаю тебе усім серцем.— Потім знову до Вулфа:— Оце і є мій мотив.
— Вік, любий, — вихопилось у Дороті.— Ти надзвичайний дурень і надзвичайно привабливий. Я така рада, що в тебе надійне алібі.
— Ви продемонстрували своє кохання,— сухо процідив Вулф,— позбавившись батька коханої, чи не так?
— Так,— визнав Телботт,— залежно від того, як на це дивитись. Ось вам ситуація: Зигмунд Кейес був найбільш відомим і талановитим промисловим дизайнером в Америці.
— Нісенітниця! — вибухнув Бродайк, хоча ніхто не питав його думки.
Телботт посміхнувся.
— Бувають випадки,— заговорив він, наче запрошуючи усіх до дискусії,— коли заздрісний чоловік гірший, ніж заздрісна жінка. Ви, звичайно, знаєте, що містер Бродайк також промисловий дизайнер, фактично він був піонером у цій галузі. Мало хто з промисловців брався до створення нової моделі пароплава, поїзда, літака, будильника або іще чого-небудь, не порадившись з Бро-дайком, аж поки я не став керувати комерційним відділом у фірмі Зигмунда Кейеса. І саме тому я дуже сумніваюсь, що Кейеса вбив Бродайк. Якби це довело Бро-дайка до відчаю, то він би вбив не Кейеса, а мене.
— Ви почали говорити,— нагадав Телботту Вулф,— про кохання, яке за певних обставин може стати мотивом убпвства.
— Так, і Бродайк збив мене.— Телботт крутнув головою.— Поміркуйте самі, я знаходив клієнтів для Кейеса, а він не міг навіть чути про те, що у значній мірі своїми успіхами повинен завдячувати мені, і водночас иобоював-ся здихатися мене. До того ж я кохаю його дочку і хотів одружитися з нею. Однак він користувався чималим впливом на неї, а втім, якби вона кохала мене так, як я її, це не мало б ніякого значення, але, на жаль, то не так...
— Віку, послухай,— запротестувала Дороті,— невже я не твердила безліч разів, що пішла б за тебе заміж, якби не батько? Звичайно, я кохаю тебе!
— Ось,— Телботт обернувся до Вулфа,— тепер ви знаєте мотив. Звичайно, це трохи старомодно, без блиску сучасного дизайну, але цілком достовірно. Природно, саме так вважала і поліція, поки не встановила, що я був в іншому місці. Я б не сказав, що вони зовсім зняли підозру з мене. Припускаю, що в них знайдуться детективи й агенти, котрі вистежать вбивцю, якого я найняв. їм доведеться добре попрацювати. Ви чули, міс Кейес назвала мене дурнем, але я не такий дурний, щоб наймати вбивцю.
— Хотілося б вірити,— зітхнув Вулф.— Немае нічого кращого від певного мотиву. А як з алібі? Поліція повірила вашому алібі?
— Так, ідіоти! — вигукнув Поль.— Ця телефоністка...
— Я спитав пана Телботта,— відрубав Вулф.
— Не знаю,— мовив Телботт,— але, гадаю, вони мусили повірити. Я й досі починаю тремтіти, коли подумаю, яй мені пощастило, що напередодні вбивства Кейеса пізно ліг спати. Якби я поїхав з ним на прогулянку, то сидів би тепер у в’язниці. Усе спирається на різницю в часі.
Кінний поліцейський бачив, як Кейес їхав парком поблизу 66-ї стріт о сьомій десять. Кейеса було вбито біля Дев’яносто шостої вулиці. Навіть якби він проскакав увесь шлях учвал, то однаково не дістався б туди раніше сьомої двадцяти, оскільки кінська стежка дуже петляє. Але він не скакав учвал — кінь зовсім не стомився.
Телботт різко обернувся:
— Ви тут видатний. фахівець, Уейн. Адже Казанова пе спітнів, чи не так?
— Розповідайте далі,— тільки й мовив Уейн Саффорд.
— Отже, не спітнів,— провадив Телботт.— Уейн може засвідчити це. Тож Кейес не міг доїхати до місця, де його вбили раніше сьомої двадцяти п’яти. І виходить, що злочин стався -о сьомій двадцять п’ять.
— Ну а ви? — поцікавився Вулф.
— Мені пощастило. О такій ранній іюрі я двічі або тричі на тиждень, проїжджав по парку разом з Кейесом. Він хотів, щоб я прогулювався з ним щодня, але я робив це через раз. Знаєте, я не сноб. Коні просто йшли бік о бік, а ми обговорювали справи, якщо тільки йому не хотілося погарцювати. Я живу у готелі «Черчілль». У понеділок я повернувся додому пізно ввечері, але все-таки попросив подзвонити мені о шостій годині ранку, бо не їздив на прогулянки з КейеСом уже кілька днів. Але коли вранці мене розбудила телефоністка, я був ще вовсім сонний і попросив її подзвонити до школи верхової їзди і попередити, що я не зможу прийти, а потім знову зателефонувати мені о сьомій тридцять.
Вона так і зробила, але мені все одно дуже не хотілося вставати. Проте довелося, адже я домовився поснідати з одним клієнтом з передмістя, тому замовив собі до номера подвійну порцію апельсинового соку. Через кілька хвилин офіціант приніс сік. Кейеса було вбито принаймні о сьомій двадцять п’ять або трохи пізніше у центрі міста. О сьомій тридцять я був у своєму номері майже за три милі від місця вбивства. Ви можете тільки здогадуватись, як я радів, що попросив передзвонити мені
о сьомій тридцять!
Вулф кивнув: «Якщо у вас таке надійне алібі, чому ви все-таки вирішили прийти сюди?»
— Подумати тільки, телефоністка і офіціант! — саркастично чмихнув Поль.
— Порядні, чесні люди, Ферді,— відрізав Телботт, а тоді знову мовив до Вулфа: — Я не вирішував.
— Ні? Може, вас взагалі тут немає?
— Чому ж, я тут, але не для того, щоб приєднатись до вашої компанії. Я прийшов, щоб приєднатись до міс Кейес. Я не вважаю себе надто докучливим. Що стосується решти присутніх, за винятком, можливо, Бро-дайка.
У двері знову подзвонили, і я хутко підхопився з крісла ї вибіг у передпокій, вчасно перехопивши Фріца, а тоді припав до вічка, перевіряючи, бажаний чи небажаний гість завітав до нас. Роздивившись людину, що стояла но той бік дверей, я накинув ланцюжка і, відхиливши вузьку шпарину, мовив:
— Я не хочу застудитись.
— Я теж,— пролунав грубий голос у відповідь.— Зніміть ланцюжка.
— Містер Вулф зайнятий,— чемно сказав я.— Можу я бути вам корисний?
— Ні, не можете. Ви ніколи не могли і не зможете.
— Тоді зачекайте, піду спитаю.
Я замкнув двері і повернувся до залу, щоб повідомити Вулфа.
— Там до вас прийшов професор,— так я називав інспектора Крамера з відділу розслідування вбивств.
Вулф застогнав і мотнув головою:
— Я буду довго зайнятий і прошу мене не турбувати.
Я знову повернувся до передпокою і з розпачем у голосі мовив у шпарку:
— Шкода, але він виконує домашнє завдання.
— Так,— Крамер не приховував сарказму,— звичайно, зайнятий. Тепер разом з Телботтом у вас сидять усі шестеро. Відчиніть двері.
— Ба! Кого ви хочете вразити? Ви причепили хвости до когось із них, а може, й до всіх, сподіваюсь, не забули й про Телботта, бо він подобається нам. До речі, ви не пам’ятаєте прізвищ телефоністки й офіціанта з готелю «Черчілль»?
— Ім’ям закону відчиніть двері!
— Послухайте, що він каже,— мовив я скептично.— Не на того напав. Час уже знати, що саме закон забороняє вам увійти. Якщо ви готові заарештувати когось, скажіть, хто вам потрібен, і я докладу всіх зусиль, аби він чи вона не накивали п’ятами. Зрештою, у вас немає монополії на цю справу. Вони були у вашому розпорядженні цілий тиждень, а Вулф розмовляє з ними лише близько години, і ви вже загубили спокій. Послухайте, вам буде приємно: він іще не розгадав і розслідування може тривати до півночі. Ми б зберегли час, якби ви назвали прізвища...
— Замовкни,— ревнув Крамер.— Я прийшов із дружніми намірами. Закон не забороняє Вулфу приймати у себе відвідувачів. І той самий закон дозволяє мені бути при цьому.
— Певно, що так,— погодився я,— але як же двері? Ось двері, і згідно з законом...
— Арчі! — загорлав Вулф на всі легені, а потім почулися й інші звуки. Трохи згодом знову: — Арчі!
— Прошу вибачити,— випалив я і, захряснувши двері, метнувся через передпокій.
У кімнаті не було нічого тривожного. Вулф так само сидів за своїм столом. Крісло Телботта було перекинуте. Дороті стояла спиною до Вулфа, її брови піднялися до рекордної висоти. Одрі Руні забилась у куток за великим глобусом і виглядала звідти, приклавши до щік міцно затиснені кулаки. Поль і Бродайк стояли і роздивлялись щось посеред кімнати. З реакції глядачів можна було виснувати, що на підлозі діялося щось жахливе, але там лише двоє чоловіків штурхали один одного. Коли я переступив поріг, Телботт саме зацідив Саффорду правою рукою в шию, а як зачиняв за собою двері, вже Саффорд зрівняв рахунок сильним коротким ударом по нирках супротивника.
— Я багато пропустив? — поцікавився я.
— Зупиніть їх! — звелів Вулф.
Телботт ледь черкнув Саффорда правицею по щоці, а той знову поцілив супротивникові у нирки. Вони справно молотили один одного, забувши, що хазяїн Тут Вулф, а він не терпить у себе неподобства, тому я рішуче схопив Телботта за комід» і шарпонув з такою силою, що той перелетів через крісло, а потім заступив Саффорду дорогу. Я гадав, що Саффорд змете мене, але він опустив руки.
— З чого усе почалося? — запитав я.
— Він поглузував з міс Руні,— зауважив Бродайк.
— Вижени його звідси! — вигукнув Вулф.
— Кого саме? — поцікавився я, накидаючи одним оком на Саффорда, іншим — на Телботта.
— Телботта!
— Молодець, Вік,— сказала Дороті.— Ти був просто незрівнянний, коли твої очі войовничо виблискували. Вона взяла голову Телботта в долоні, притягла його обличчя до себе і швидко поцілувала в губи.— Ось тобі!
— Вік повинен залишити нас,— сказав я Дороті.— Ходімте, Телботте, я випущу вас.
Перед тим як піти, Телботт пригорнув Дороті до себе. Я глянув на Саффорда, сподіваючись побачити, що він зробить те саме з Одрі, але той і далі стояв, міцно затиснувши кулаки. Тоді я пропустив Телботта вперед і рушиц слідом за ним. У передпокої, поки він одягався, я визирнув у вічко і, пересвідчившись, що за дверима нікого немає, випустив Телботта. Коли він проходив повз мене, я сказав: —
— Ви зовсім не вміете стримувати себе. Так недовго й до біди.
Коли я повернувся до кімнати, всі вже посідали на свої місця. Очевидно, незважаючи на те, що її кавалера виставили за двері, Дороті вирішила залишитись. Я вже хотів сісти за свій стіл, коли заговорив Вулф:
— Нас перервали, міс Руні. Я вже казав, що ви, мабуть, найбільш вразливі, оскільки були у гущавині подій. Сідайте ближче, ось стілець... Арчі, візьми блокнот і записуй.
Наступного ранку о десятій п’ятдесят п’ять я вже сидів у кабінеті, чекаючи, поки Вулф спуститься з оранжереї на даху, де він плекае десять тисяч орхідей. Він щодня працював в оранжереї з дев’ятої до одинадцятої ранку і з четвертої до шостої вечора, і якщо атомна війна здатна порушити щось, то я хотів би побачити, як вона порушить цей розпорядок.
Я грав у карти з Солом Панцером і Оррі- Кейтером, яких викликали допомогти у роботі. Довгоносий коротун Сол мав якийсь домашній вигляд у старому коричневому картузі, проте не боявся ніякої чорнової роботи. Оррі міг роками обходитись без щітки для волосся, йому було далеко до Сола, але й він не пас задніх.
На десяту п’ятдесят п’ять я вже програв три долари.
У шухляді мого стола лежали два списаних блокноти. Вулф затримав клієнтів майже на всю ніч, і тепер ми знали про них набагато більше, ніж друкувалось у газетах.
Усі клієнти певною мірою давали схожі свідчення, як от, ніхто з них не вбивав Зигмунда Кейеса, нікого, навіть рідну дочку, не зворушила його смерть, ніхто з них ніколи не мав револьвера і не вмів стріляти, ні в кого не було ніяких доказів, щоб висунути обвинувачення проти Телботта або заарештувати його, ніхто не мав залізного алібі, і всі вони, як Телботт, мали свої, хоч і не найбільші в світі, проте цілком достатні підстави для вбивства.
В усякому разі вони так твердили.
Фердинанд Поль обурювався. Він ніяк не міг збагнути, навіщо ми гаємо з ними час, коли єдино правильним слід вважати спростування алібі Телботта і його арешт. Поль навів свої докази. Десять років тому він вклав сто тисяч доларів у бізнес Зигмунда Кейеса, без яких не можна було розпочати кар’єру дизайнера високої кваліфікації. За останні кілька років прибутки Кейеса нечу-вано зросли, і Поль зажадав від нього, розділити їх порівну, але не отримав бажаного.
Кейес визначив жалюгідних п’ять процентів щорічних на внесок Поля, тобто п’ять тисяч, тоді як половина прибутку становила суму вдесятеро більшу. Однак Поль не міг протиставити цьому класичну альтернативу: «або купляй мою долю, або продавай мені свою», оскільки не вилазив з боргів.
Закон також був не на його стороні, бо за угодою Полю гарантувалось лише п’ять процентів, тоді як Кейес забирав собі ввесь прибуток, твердячи, що запорукою успіху — його дизайнерський талант. Тепер, коли Кейеса не стало, усе буде інакше з тими контрактами, що є і гарантованими прибутками на двадцять років наперед. Якщо спадкоємці, Поль і Дороті, не дійдуть згоди, доведеться розділити спадщину через суд і тоді його доля становитиме принаймні двісті тисяч, а ймовірніше значно більше.
Поль заперечував, що мотивом для вбивства могла стати перспектива на спадщину.
До того ж у вівторок о сьомій двадцять вісім ранку він вирушив поїздом до Ларчмонта поплавати на своїй яхті.
Де він сідав у поїзд, на Гранд Сентрал чи на 125-й стріт? На Гранд Сентрал... Його ніхто не, супроводжував? Ні. Він вийшов з квартири на 84-й іст стріт о сьомій ранку і сів у метро... Він часто їздить на метро? Так... І так далі аж на чотирнадцяти сторінках мого блокнота...
Я оцінив його алібі як не досить задовільне, навіть якщо повірити, що він добрався до Ларчмонта тим поїздом, бо поїзд робив зупинку на 125-й стріт о сьомій тридцять вісім, тобто через десять хвилин після відправлення з Гранд Сентрал.
Що стосується Дороті Кейес, основне питання було в тому, яка частина батькових прибутків перепадала їй.
Певний час вона вважала, що батько досить легковажно ставиться до грошей, а потім зрозуміла, що він був жадібний, наче дитина, яка хапав чужі іграшки.
Зрештою я дійшов висновку, що її частка становить десь від двадцяти до п’ятисот тисяч на рік, а це чималий розрив. Суть справи у тому, як вигідніше їй: при живому батькові, який заробляв грубі гроші, але тримав їх затиснутими в кулаці, чи без нього, коли, залагодивши справи з Полем, вона буде розпоряджатись всім сама. Дороті чудово розуміла, до чого ми хилимо, і мушу визнати, це її анітрохи не бентежило. Якщо вона й грала, то досить вдало. Вона не розводилася про те, що дочки не вбивають батьків, а твердо стояла на тому, що в таку ранню годину, о сьомій тридцять ранку, не могла навіть муху скривдити. Вона не встає раніше одинадцятої ранку, крім надзвичайних випадків, як, скажімо, у вівторок між дев’ятою і десятою ранку, коли стало відомо про смерть батька.
Вона з батьком жила у квартирі на Сентрал-Парк-Саут... Чи була у них прислуга? Так, дві покоївки...
Далі запитання Вулфа: чи змогла б вона до сьомої ранку вийти непоміченою з дому, а потім вернутись назад?
Ні, ніяк; хіба що хтось обіллє її водою, щоб розбудити, тоді вона могла б це зробити, та й то важко сказати, адже у неї не було досвіду.
Я ніяк не оцінював її відповіді, оскільки ставився до неї упереджено і не довіряв своїм висновкам.
Френк Бродайк був дурнем. Він радо ухопився за версію Телботта, згідно з якою Бродайк мав більше підстав вбивати не Кейеса, а його, бо всі вважали, що Кейес сягнув таких висот завдяки вмінню Телботта вигідно продати товар, а не своєму хисту дизайнера.
Бродайк визнав, що тривалий занепад його бізнесу співпав з періодом процвітання Кейеса, а потім, коли про це сказала Дороті, додав, що за три дні до вбивства Кейес. подав на нього в суд, вимагаючи відшкодування збитків у сумі ста тисяч доларів за те, що Бродайк нібито вкрав креслення бетонозмішувалки та електричної пральної машини.
Яка нісенітниця! Звісно, тут вина Віка Телботта, який увірвався на ринок, розштовхуючи всіх ліктями.
Френк докладав чималих зусиль, щоб знову зіп’ятись на ноги. Він досяг блискучих успіхів раніше за своїх конкурентів і працював не покладаючи рук. Але згодом розлінився, став недбалим, пізно вставав і пізно лягав спати, а відтак його зірка почала закочуватися.
Зовсім нещодавно він вирішив роздмухати тліючий вогник і лише місяць тому почав приходити на роботу до сьомої ранку, на три години раніше від своїх службовців. Йому на втіху це вже давало певні наслідки. До нього повернулося творче натхнення. У вівторок вранці, коли було вбито Кейеса, він привітався з персоналом і показав усім просто-таки революційний дизайн електричної яйцезби-валки.
Вулф поцікавився, чи був, окрім нього, хтось іще в офісі в день убивства, скажімо, з пів на сьому до восьмої ранку, коли народжувалось його творіння?.. Ні, він був сам.
З цих трьох лише у Бродайка фактично не було ніякого алібі.
Розпитуючи Одрі Руні, я вражено довідався, що її справжнє ім’я — Енні, яке дали їй батьки у Вермонті і яке вона сама змінила. Хай їй не подобалось бути Енні Руні, але ж чому Одрі? Мабуть, у неї був якийсь комплекс. Звичайно, це ще не свідчило про її причетність до вбивства, але її розповідь наводила саме на таку думку.
Одрі працювала у фірмі Кейеса секретаркою Віктора Телботта, а місяць тому Кейес звільнив її, підозрюючи, що вона вкрала креслення і продала їх Бродайку. Вона стала вимагати доказів, і, коли Кейес не зміг нічого довести, дівчина почала діяти.
Вона так часто удиралась до кімнати Кейеса, що він змушений був купити собаку, яка б охороняла його спокій. Дівчина спробувала дістати його вдома, та-марно. За вісім днів до вбивства, в понеділок уранці, вони зуотрі-лись біля школи кінної їзди у СтілЛуеллі, коли Кейес збирався погуляти на чотирьох ногах.
Уейн Саффорд, робітник стайні, допоміг Кейесу сісти на коня, після чого той поскакав до парку.
Але другого дня Енні-Одрі знову прийшла туди і на-оту и ного ранку також. Вона пояснила Вулфу, що її дуже образило його небажання вислухати. На думку міс Руні, Кейес повинен був це зробити. Кількома словами вона пмалювала ще одну причину своїх візитів до школи — ніхто, здавалося, не заперечував проти того, що вона ходила туди.
Па четвертий ранок, у четвер, разом з Кейесом
приїхав Вік Телботт. Кейес, роздратований настирливістю Одрі, відштовхнув її стеком; тоді Уейн Саффорд штурхонув Кейеса і той упав; Телботт вдарив Уейна, який у Відповідь так стусонув його, що Віктор гепнув у неприбраному стійлі.
Я подумав, що Уейн, мабуть, стримував себе, коли би вся з Телботтом на керманському килимі нашого вишукано вмебльованого офісу; а ще подумав, що на місці Кейеса я сконструював би для себе електричного коня. Але і наступної п’ятниці, і понеділка Одрі чимало наговорила йому. Телботта не було при цьому.
Ранком у вівторок Одрі прийшла до стайні за чверть на шосту, щоб устигнути приготувати каву, поки Уейн доглядатиме за конями. Вони їли булочки з корицею і нили каву. При цьому Вулф скривився, бо терпіти не міг булочок з корицею. О шостій з хвилинами подзвонили з готелю «Черчілль» попередити, щоб не сідлали коня для Телботта, і просили передати Кейесу, що Віка не буде на прогулянці. Кейес приїхав рівно о шостій тридцять, як завжди, щось процідив крізь зуби у відповідь на шпильку Одрі і поскакав геть. Одрі ще цілу годину просиділа в школі, й о сьомій тридцять п’ять, коли кінь Кейеса повернувся без вершника, вона була там.
Чи Уейн теж нікуди не виходив? Так, вони цей час провели разом.
Коли вони порозходилися, десь о другій годині ночі, я позіхаючи сказав Вулфу:
— П’ятеро чудових клієнтів, еге ж?
Він незадоволено бурчав щось у відповідь.
— Я міг би працювати більш продуктивно, якби ви підказали, на кого звернути увагу,— мовив я.— Звичайно, не на Телботта, тут мені підказка не потрібна. Я краще за вас розбираюсь у сердечних справах і бачив, як він дивився на Дороті, то був погляд закоханого. Хто ж тоді, іікщо не він? Поль?
— Йому конче потрібні гроші, і тепер він дістане їх.
— Бродайк?
— Його самолюбству завдано страшної рани, бізнес
іде абияк, і його звинувачують у привласненні чималої суми грошей.
— Дороті?
— Дочка. Жінка. Тут можна говорити лише про її інфантильність. А може, справа у модній дрібничці, яку не дали купити.
— Саффорд?
— Примітивний романтик. Через три дні після зустрічі з Одрі цей дурень уже їв з нею булочки з корицею
о шостій ранку. Він часом не втратив розум од кохання?
— Мабуть, так,— погодився я.
— Отже, він бачив, як Кейес ударив дівчину стеком.
—' Не ударив, а відштовхнув.
— Це ще гірше, бо більш принизливо. До того ж дівчина переконала його, що Кейес повівся з нею вкрай несправедливо.
— Гаразд. А вона сама?
— Справляє враження людини, яку образили або яка сама скривдила когось. У будь-якому разі вона трохи не в собі.
— Щось спати хочеться,— підвівся Вулф і рушив до дверей.
Я пішов слідом і сказав йому:
— Гадаю, я повинен якнайшвидше добути повні відомості про них. Ніяк не збагну, чому цей самовпевнений
гиндик Крамер хоче зустрітись з ними знову, „навіть з Телботтом, після того як прогаяв цілий тиждень. Може, подзвонити йому?
— Не треба.
Ми вийшли до передпокою. Вулф, який хотів уже підніматись ліфтом до своєї кімнати на другому поверсі, обернувся до менег
— А що він хотів?
— Він нічого не сказав, але, по-моєму, він зайшов у глухий кут і бажав, щоб ми підказали йому вихід звідти.
Я став підніматися сходами, тому що мені з Вулфом було б тісно в ліфті, хоча кабіна досить простора.
— Козир сорок,— мовив Оррі Кейтер в середу о
десятій п’ятдесят п’ять.
Я лише сказав своїм партнерам, що ми розслідуємо вбивство Кейеса і підозрюємо в цьому наших п’ятьох .клієнтів. Вулф, мабуть, ще не визначив, які завдання він дасть, і ми тим часом забавлялися грою в карти, замість
того щоб аналізувати записи у моєму блокноті. Рівно об одинадцятій ми завершили гру, а ще через кілька хвилин двері відчинилися і на порозі з’явився Вулф.
Він умостився за столом, попросив принести пива і звернувся до мене:
— Гадаю, ти ввів Сола і Оррі у курс справи?
— Звичайно, ні. Наскільки мені відомо, все засекречено.
Вулф щось невдоволено пробурчав і попросив з’єднати його з інспектором Крамером. Я набрав номер телефону 'Крамера, переподав трубку Вулфу і, не почувши наказу відійти, узяв паралельну слухавку.
— Пан Крамер? Це Неро Вулф.
— Слухаю. Що вам потрібно?
— Прошу пробачити, але того вечора я був зайнятий. Я завжди радий вас бачити. Я розслідував смерть пана Кейеса і, гадаю, нам обом було б корисно, якби ви поділилися зі мною певними відомостями.
— Якими саме?
— Для початку прізвище і особистий номер кінного поліцейського, який бачив Кейеса в парку о сьомій десять ранку. Я хочу послати Арчі...
Крамер повісив трубку.
Вулф також поклав трубку і потягся до таці з пивом, яку приніс Фріц, звелівши мені:
— Набери помер Скіннера з прокуратури нашого округу.
Я з’єднав його зі Скіннером. У минулому вони з Вул-фом нерідко сварилися, але принаймні у нього перед носом ніхто не хряпав дверима, і тому Скіннер був гарної думки про Вулфа. Вулф пообіцяв тримати Скіпнера в курсі справ, що, як відомо, було брехнею, а потім запропонував помічникові прокурора скласти мені протекцію в поліції.
Через десять хвилин після того, як вони поговорили, мені зателефонували із Сентер-стріт і повідомили, що поліцейський Хеферан чекатиме на мене об одинадцятій сорок п’ять на розі 66-ї стріт і Сентрал-Парк-Уест.
Менш як за десять хвилин Вулф попив пива, розпитав Сола про сімейні справи і дав мені вказівки, про що говорити з поліцейським. Усе це дуже стомило мене, але водночас зацікавило. Коли ми розплутуємо якусь справу, буває, Вулф підмічає, що я надто «захопився» якимось окремим фактом або клієнтом, і тоді намагається хоча б на хвильку переключити мою увагу на щось інше. Тепер я майже не ображаюсь на нього. Але у чому річ? Нічию версію я не «проковтнув» і не прийняв нічию точку зору; чому ж тоді він відправляє мене товкти воду в ступі з тим поліцейським, а Сола та Оррі притримує для більш важливих справ? Я уп’явся в нього очима, і тут знову задзвонив телефон.
Вулфа просив Фердинанд Поль.
— Я в офісі Кейеса,— сказав він.— Це на розі 47-ї і Медісон. Ви не зможете прийти негайно?
— Звичайно, ні,— образився Вулф.
Він завжди ображався, коли хтось не знав, що він ніколи не виходить з дому у справах і робить це вкрай рідко з якоїсь іншої причини.
— Я працюю виключно вдома. А в чому річ?
— Тут у мене є двоє, з якими, на мою думку, вам слід поговорити. Працівники фірми. Вони можуть довести, що Телботт украв креслення і продав їх Бродайку. Це підтверджує версію вбивства Кейеса Телботтом. З нас п’ятьох найбільша підозра падала на міс Руні і цього типа зі стайні, а ці свідчення напевне знімуть з них підозру.
— Нонсенс. Нічого подібного. Це говорить про те, що її несправедливо звинуватили у крадіжці, а несправедливе звинувачення ображає більше, ніж справедливе. Тепер ви принаймні можете звинуватити Телботта у крадіжці. Я дуже зайнятий. Дякую за дзвінок.
Поль хотів сказати щось іще, але Вулф поклав трубку, ковтнув іще пива і звернувся до мене:
— Арчі, тебе ждуть через двадцять хвилин, а знаючи твою схильність до перевищення швидкості...
За вісім років мене лише один раз оштрафували за перевищення швидкості. Я попрямував до дверей, але обернувся і гірко дорікнув:
— Якщо ви думаєте, що відправляєте мене на прогулянку, то помиляєтесь. Хто останній бачив Кейеса живим? Поліцейський, саме він. А хто скористається з цього, ви? Ні, інспектор Крамер.
Погода була незвично тепла для жовтня, і я б з радістю поїхав до центру міста, якби не гризла думка, що мені накинули цю поїздку. Поставивши машину па 66-й стріт, я завернув за ріг будинку, пройшов один квартал, перетнув Сентрал-Парк-Уеет і побачив кінного поліцейського, що погравав вуздечкою.
Я показав йому посвідчення і—сказав, що це дуже люб’язно з його боку виділити мені кілька хвилин, незважаючи на зайнятість.
— О,— вигукнув він,— один з наших знаменитих хлопців, чи не так?
— Майже так само знаменитий, як ікринка у банці ікри,— спробував захиститись я.
— О, ви їсте ікру!
— Стривайте,— промимрив я.—Давайте все по порядку."— Я відійшов до ліхтаря, повернувся назад і виголосив:—Мене звати Гудвін, я працюю з Неро Вул-фом. В управлінні мені сказали, що я можу поставити вам кілька запитань. Буду вдячний, якщо ви погодитесь відповісти.
— А-а, он воно що. Мій приятель з п’ятнадцятої дільниці говорив про вас. Через вас його мало не вигнали.
— В такому разі ви повинні упереджено ставитись до мене. Так само, як і я, але не до вас. Навіть не до вашого коня. До речі, якщо мова зайшла про коней, не пригадуєте, о котрій годині ви бачили Кейеса на коні незадовго до його вбивства?
— О сьомій десять.
— Упродовж однієї-двох хвилин?
— Ні, зовсім не впродовж. Рівно о сьомій десять.
Я чергував і повинен був змінитись о восьмій. Як ви зауважили, я по горло зайнятий і не маю часу, отже, я крутився там, чекаючи, коли, немов за розкладом, проскаче Кейес. Мені подобається його кіиуь — прудкий, світ-ло-каштанової масті.
— Який був на вигляд кінь того ранку, як завжди? . Все було у порядку? — Побачивши вираз його обличчя, я поквапливо додав: — Мені справді треба знати, чи то був його кінь?
— Звичайно, його! Ви, на відміну од мене, погано знаєтесь на конях.
— Чому ж? Я непогано розбирався у конях, коли був хлопчиком на фермі в Огайо, та останнім часом я цим не займався. Втім, повернімося до Кейеса, яким він здався вам того ранку — стривоженим, радісним чи іще якимось?
— Він був такий, як завжди.
— Ви розмовляли з ним?
— Ні.
— Як далеко ви були один від одного?
—' Двісті сімдесят футів. Я відміряв кроками.
— Вас не обтяжить показати мені те місце? Де їхав Кейес, а де стояли ви?
— Обтяжить, але я мушу виконувати накази начальства.
Якби він був чемнішим, то взяв би коня за повід і йшов зі мною, але він пе зробив цього. Натомість він скочив на гнідого і поїхав до парку, а я поплівся за ним слідом; до того ж він нишком підострожив коня, наче запізнювався кудись. Я ніколи не бачив, щоб кінь ішов так швидко. За останніх кілька років я вперше так напружував ноги і відстав не більше ніж на тридцять кроків, коли він зрештою зупинився на вершині невисокого пагорба. Праворуч схил поріс деревами, ліворуч — кущами, а посередині довгою стрічкою звивалася кінська стежка. Вона протяглася перед нашими очима на відстані щонайменше ста ярдів.
Поліцейський так і пе зліз з коня. Найкраще відчуваєш свою перевагу над іншою людиною, розмовляючи з нею верхи на коні. Під час розмови я намагався вдавати, що зовсім не захекався.
— Ви стояли тут?
— Саме так.
— А він їхав на північ?
— Так.
— Ви бачили його. А він вас бачив?
— Так. Він підняв стек, вітаючись, а я помахав йому рукою. Ми часто так вітали один одного.
— Але він не зупинявся Ьне дивився прямо на вас?
— Він не дивився ні прямо, ні косо. Він виїхав на прогулянку. Послухайте, приятелю...
З тону його голосу я здогадався, що він хоче поглузувати наді мною і на тому завершити нашу розмову.
— Мене вже розпитували хлопці з відділу розслідування вбивств. Якщо вас цікавить, чи то був Кейес, так, це був він. То був його кінь. Він був у своїх яскраво-жовтих бриджах — таких тут більше ні в кого немає, у блакитній куртці і чорному кашкеті. Та й сидів він на коні, як звичайно, з низько опущеними стременами. То був Кейес.
— Дякую. Можна поплескати вашого коня?
— Ні.
— Гаразд, не буду. Хотілося б коли-небудь мати змогу поплескати вас по плечу. Сьогодні я вечерятиму з інспектором і закину за вас слівце, не скажу тільки яке.
Я побрів з парку на Бродвей, розшукав аптеку, ре набрав мій улюблений номер телефону. У трубці почувся голос Оррі Кейтера.
«Отже,— сказав я сам собі,— він^усе ще там, мабуть, сидить за моїм столом; очевидно, Вулф дав йому надзвичайно складне завдання».
Я попросив покликати Вулфа.
— Слухаю, Арчі,— мовив шеф.
— Я дзвоню, як домовились. Поліцейський Хеферан ненавидить Г-удвіиа, але я затис у кулак свою гордість. Якщо він виступатиме свідком у суді, то, безперечно, присягається, що бачив Кейеса у той самий час на тому самому місці, як, на мою думку, це й було насправді, однак вправний адвокат легко заплутає його всякими «якщо» та «але».
— Чому? Невже Хеферан такий непевний?
— Ні в якому разі. Він переконаний в тому, що каже. Проте він бачив усе не зблизька.
— Гадаю, тобі слід переказати його свідчення дослівно.
Я переповів.
— Поль знову двічі телефонував від Кейеса,— сказав Вулф.— Він справжній бовдур. Сходи до нього. Його адреса...
— Я знаю адресу. Про що з ним говорити?
— Хай припинить дзвонити мені.
— Гаразд, я переріжу дрота. Що потім?
— Потім зателефонуй мені, там видно буде.
Досить було окинути поглядом апартаменти Кейеса на 13-му поверсі, щоб зрозуміти, куди пішла значна частина прибутків, якщо тільки на це не витратили отримані від Поля сто тисяч доларів. До стін і стелі, обшитих дерев’яними панелями чотирьох відтінків білого кольору, цілком пасували меблі.
Коли жінка у рожевих сережках почула, що мені потрібен пан Поль, вона глянула на мене насторожено і водночас докірливо. Втім, після деякої затримки мене пропустили, і я опинився в кінці довгого, широкого ко-ридора. Мені ніхто не сказав, куди йти, тому я вирішив просуватись коридором, заглядаючи у відчинені двері. Я побачив його за четвертими дверима праворуч, і вій тут-таки покликав мене:
— Гудвіне, заходьте!
Я увійшов до великої кімнати, схожої на приймальню, Підлогу покривали білі килими, стіни були чорні, а величезний стіл, що займав, увесь кут, побий мене грім, був з чорного дерева. Таке ж було і крісло за столом, де мостився Поль.
— А де Вулф? — поцікавився він.
— Там, де завжди,— відповів я, потупивши очі.— Сидить вдома.
Поль насупився:
— Я гадав, він прийде з вами. Коли я говорив з ним кілька хвилин тому, він натякнув, що може прийти. Отже, його не буде?
— Ні, і не може бути. Я радий, що ви подзвонили йому ще раз, адже він при мені вранці сказав, що потребуватиме допомоги від вас усіх.
— Я завжди до його послуг,— похмуро мовив Поль.— Але оскільки він не прийшов особисто, гадаю, можна віддати цс вам.
Він витяг якийсь папірець з кишені піджака і простягнув мені. Я підійшов до столу і узяв його. На аркуші було надруковано «Пам’ятка Зигмунда Кейеса», а нижче був надряпаний чорнилом список міст:
Дейтон, Огайо, 11 і 12 серп.
Бостон, 21 серп.
Лос-Анджелес, з 27 серп, по 5 вереси.
Медвілл, Пенсільванія, 15 вересн.
Пїттсбург, 16 і 17 вересн.
Чікаго, 24—26 вересн.
Філадельфія, 1 жовт.
— Красно дякую,— сказав я і сховав аркуш у кишеню.— Широкі у нього інтереси.
Поль кивнув.
— Мушу визнати, що Телботт спритний торговець, тому і процвітає. Передайте Вулфу, що я зробив усе, як він наказував. Цей аркуш лежав у столі Кейеса. Тож ніхто про нього не знає. У списку вказано, коли Телботт виїздив з міста після першого серпня. Не знаю, навіщо це Вулфові, але хто знає, на кого полює детектив?
Я уважно подивився на нього, намагаючись зрозуміти, чи він насправді такий наївний. Я знав, що Вулф намагався стримувати потяг Поля до телефонних розмов, підкидаючи йому роботу, однак той напрочуд швидко упорався із завданням і був готовий виконати нове. Не маючи можливості переговорити з Вулфом, Поль накинувся на мене:
— Сходіть по сандвічі й каву. На 46-ту стріт, у «Пер-рінз».
Я так і сів.
— Цікаво, я саме хотів було попросити вас зробити мені таку послугу. Я втомився і зголоднів. Ходімте разом.
— Я не можу.
— Чому?
— Тому що потім я можу не втрапити сюди. Це кімната Кейеса, але Кейес мертвий, тоді як я — співвласник його бізнесу і маю право бути тут! Дороті намагалась викурити мене звідси. Мені потрібна була певна інформація, а вона наказала персоналу не давати її мені. Вона погрожувала викликати поліцію, щоб витурити мене звідси, але не зробить цього. їй набридла поліція по саму зав’язку.
Поль похмуро позирав на мене:
— Принесіть солонини і чорної кави без цукру.
Я лише всміхнувся на його слова:
— Отже, ви захопили кабінет. А де ж Дороті?
— В кімнаті у Телботта, далі по коридору.
— Телботт там?
— Ні, сьогодні його не було.
Я зиркнув на годинник — двадцять хвилин на другу — і підвівся.
— Вам принести житнього хліба з гірчицею?
— Ні, краще білого без нічого — без масла.
— Гаразд, але за умови, що ви пообіцяєте не дзвонити панові Вулфу.
Він сказав, що не буде, і попросив два сандвічі і багато кави.
Я вийшов, спустився ліфтом у вестибюль і попрямував до телефону-автомата.
Мені знову відповів Оррі Кейтер, і я запідозрив, що вони з Солом і Вулфом досі грають у карти.
— Я їду,— повідомив я, коли Вулф узяв трубку,— по сандвічі з солониною для себе і Поля, але у мене визрів план. Він пообіцяв не дзвонити вам, поки мене не буде, тож, якщо я не повернусь назад, йому капець. Він засів у кабінеті Кейеса, який вам варто подивитись, і наперекір Дороті має намір залишитись там. Поль там із самого ранку. Що мені робити далі: іти додому чи у кіно?
— Пан Поль обідав?,
— Звичайно, ні. Тому він і просив принести сандвічі.
— В такому разі ти повинен принести їх йому,
— Гаразд,— погодився я,— до того ж я можу одержати чайові. Між іншим, той ваш трюк не спрацював. Він одразу знайшов звіт про поїздки Телботта в столі у Кейеса і списав його на аркуш паперу з блокнота боса. Ці дані у мене в кишені.
— Прочитайте мені.
— Ох, які ви нетерпеливі.
Я витяг з кишені папірець і зачитав список міст і дати. Коли ця комедія закінчилась, я спитав:
— Що мені робити після того, як я його нагодую?
— Подзвоніть мені знову після обіду.
Я кинув трубку на важіль.
Сандвічі були чудові. Яловичина була ніжна, а хліб — хрусткий. Я купив півлітра молока і розтягував насолоду. Чергуючи їжу з діловими розмовами, я помилився. Мені не слід було нічого говорити Полю, бо що більше я його бачив, то дужче він мені не подобався, але я втратив пильність і бовкнув, що, за моїми даними, ніхто не нападав на телефоністку і офіціанта з готелю «Черчілль».
Поль схотів негайно подзвонити Вулфу і завити у трубку, і, щоб зупинити його, мені довелося сказати, що на Вулфа працюють й інші люди, а я не знаю, кого чи що вони розкручують.
Я хотів було подзвонити, коли увійшли Дороті Кейес і Віктор Телботт. Я підвівся, Поль і далі сидів.
— Привіт,— бадьоро вигукнув я.— Весело у вас тут.
Ніхто з них навіть не кивнув головою у відповідь.
Дороті впала у крісло біля стіни і з погордою подивилася на Поля. Телботт попрямував до столу чорного дерева і звернувся до Поля:
— Ви чудово знаєте, що у вас немае ніякого права ритися серед речей і давати накази персоналу. У вас тут ні на що немае ніяких прав. Я даю вам одну хвилину, щоб забратися звідси геть.
— Ви даєте мені? — огидно скривившись, просичав Поль.— Ви, найманий службовець, якого скоро тут не буде, а я співвласник, і ви ще кажете, що даєте мені одну хвилину!? Я намагаюсь давати вказівки персоналу? Я даю їм шанс сказати правду, і двоє із них вже виклали цю правду в адвоката. Бродайка під присягою обвинуватили в отриманні крадених речей, і його заарештовано.
— Забирайтесь геть,— процідив Телботт.
Поль навіть не поворухнувся.
— А ще я можу додати, що вас обвинувачено у крадіжці креслень, які ви продали Бродайку.
Телботтові зуби не розімкнулися, коли він повторив:
— Ви можете йти.
— Я можу і залишитись. Я залишаюсь.— Поль явно кепкував з Телботта, і від цього зморшки на його обличчі стали ще глибшими.— Ви, мабуть, встигли помітити, що я не са,м.
— Мені до цього немає ніякого діла.
— Зачекайте,— втрутився я,— поки я візьму пальто.
Не розраховуйте на мене, пане Поль. Я лише незацікав-лений спостерігач, гіа єдиним хіба що винятком — ви не заплатили мені за обід. Перед тим як піти, якщо ви йдете, поверніть мені дев’яносто п’ять центів.
— Я нікуди не піду. Тепер зовсім інша ситуація, ніж тоді, у парку, Вік. Тепер є свідок.
Телботт зробив два швидких кроки, відштовхнув ногою важкий стілець чорного дерева від столу і, схопивши Поля за барки, підняв його зі стільця. Поль подався
вперед, пручаючись, однак Телботт продовжував швидко йти і потяг його за собою навколо столу.
Та раптом Телботт беркицьнувся на спину — в руках він стискав клапоть краватки. Поль, попри свій вік і незграбність, зробив усе можливе — він зіп’явся на ноги і загорлав: «Рятуйте! Поліція! Допоможіть!» — а потім схопив важкий стілець і підняв високо над головою. Поль хотів було опустити стільця на розпластаного супротивника, і в мене сіпнулася нога, щоб завадити цьому, але Телботт встиг підхопитися і вибити стільця у нього з рук.
І далі, гукаючи на пробі, Поль метнувся до столу, на якому було чимало різних предметів, і, схопивши електричну праску, пожбурив нею у Телботта. Але той ухилився, і праска збила зі столу телефонний апарат. Напевне, від того, що в нього пожбурили праскою, Телботт зшаленів, бо, коли добувся до Поля, замість того, щоб ухопити останнього за щось більш надійне, ніж краватка, він затопив супротивникові у щелепу, незважаючи на те, що напередодні я застерігав його.
— Негайно припиніть! — прогримів чийсь голос.
Я глянув праворуч і побачив, по-перше, що Дороті й досі сиділа на стільці, закинувши ногу на ногу, а по-друге, що до кімнати увійшов закон в особі поліцейського детектива, якого я раніше бачив, але не був з ним знайомий.
Він підійшов до гладіаторів і виголосив:
— Так не варто чинити.
Дороті стала поруч із детективом.
— Цьому чоловікові,— показала вона на Поля,— веліли забиратися звідси, але він не хоче. У цьому закладі розпоряджаюсь я, а він тут ніхто. Я хочу обвинуватити його в порушенні спокою або чомусь подібному. Він намагався вбити містера Телботта спочатку стільцем, а потім праскою.
Я поставив телефонний апарат на стіл і ходив по кімнаті, поки мене не помітив представник закону.
— А ви, Гудвіне, що тут робили, стригли нігті?
— Ні, сер,— шанобливо відповів я,— просто мені дуже не хотілося, щоб мене потоптали.
Телботт і Поль заговорили водночас.
— Знаю, знаю,— збентежився детектив.— Якби тут була звичайна справа, ми б сіли з вами й обговорили все, але справа зовсім не звичайна, бо йдеться про вбивство Кейеса. Так ви кажете, що хочете висунути обвинувачення, міс Кейес? — спитав він у Дороті.
— Саме так.
— Гаразд. Ходімте зі мною, пане Поль.
— Я залишаюсь тут,— відсапуючись мовив Поль.— Я маю на це право і, нікуди звідси не піду.
— Ні, ви не залишитесь тут. Ви ж чули, що сказала
пані.
— Так, але ви не чули, що сказав я. На мене напали. Вона висуває обвинувачення. Я також. Я спокійно сидів иа стільці, коли Телботт вдарив мене і намагався задушити. Невже ви не бачили, як він ударив мене?
— Він захищався,— сказала Дороті.— Ви кинули праску...
— Щоб врятувати своє життя! Він напав..,
— Годі,— відрубав детектив.—Чоловіки підуть зі
мною.
Вони пішли, хоча спочатку довго сперечалися і жестикулювали, та зрештою підкорились.
Я подумав, що міг би трохи прибрати тут, і підняв стільця, з якого хотів скористатись Поль, а потім поставив на місце праску.
— Схоже ви боягуз, чи не так? — спитала Дороті, яка знову сіла на своє місце.
— Це спірне твердженім,— не погодився я.— Я хоробрий, як лев, з неозброєним карликом або з жінкою. Спробуйте тоді мене зачепити. Але коли я маю справу з...
Пролунав дзвінок.
— Телефон,'— сказала Дороті.
Я присунув апарат до себе і зняв трубку.
— Чи є поблизу міс Кейес?
— Так, вона тут сидить. Що їй передати?
— Скажіть, що її хоче бачити пан Дональдсоп. ,
Я так і сказав їй і вперше побачив на обличчі Дороті безсумнівно людський вираз. При імені Дональдсона жінка навіть не пробувала повести бровою. Вона напру-жилась усім тілом і зблідла. Дороті могла бутп або не бути таким боягузом, яким вважала мене,— я тут не суддя, бо ніколи не бачив і не чув про Дональдсона,— але вона, безперечно, була налякана.
Мені набридло чекати, і я повторив:
— Вас хоче бачити пан Дональдсон.
— Я...— Вона облизала губи, проковтнула слину, а тоді підвелася і сказала вже не так лагідно:— Передайте, щоб йото провели до кабінету пана Телботта,— і вийшла.
Я передав її розпорядження, попросив, щоб телефон перемкнули на міську мережу, і набрав номер. Я глянув на годинника — п’ять хвилин на четверту. Почувши у трубці голос Оррі, я цілу секунду не міг вичавити з себе й слова.
— Це Арчі,— врешті мовив я.— Мені потрібен Сол.
— Сол? Його нема. Він давно пішов.
— Я думав, ви й досі граєте; Тоді Вулф.
— Арчі, слухаю,—почувся Вулфів голос.
— Яв кабінеті у Кейеса за його столом. Зараз я тут сам. Вони хапають наших клієнтів. Бродайка взяли за приховування крадених креслень, які він купив у Телботта. Поля забрали за порушення спокою, а Телботта — за напад і образу дією. Я вже пе кажу про те, що міс Кейес щойно мало не знепритомніла від страху.
— Про що це ти? Що сталося?
Я усе розповів; а що він тільки сидів, а Оррі відповідав за нього по телефону, то я нічого не пропустив. Довівши свою розповідь до кінця, я припустив, що було б непогано довідатись, чому при імені Дональдсона молоді жінки бліднуть.
— Не думаю, що це потрібно,— сказав Вулф,— якщо тільки він не кравець. Перевір, чи він, бува, не кравець, тільки обережно, не розкривай себе. Якщо він кравець, довідайся, де він мешкає. Потім розшукай міс Руні. Спробуй увійти до неї в довіру. Розв’яжи їй язика.
— А про що я маю?.. Хоча ні, це я знаю, а що ви від неї хочете?
— Не знаю. Будь-що. Прокляття! Ти й сам бачиш, яка це справа; лишається тільки метод спроб і помилок.
Краєм ока я помітив якийсь рух біля дверей. Хтось увійшов і попрямував до мене.
— О’кей,— сказав я Вулфу.— Важко сказати, де вона зараз, але я знайду її, якщо навіть витрачу на це цілий день.
Я повісив трубку і привітався з гостею:
— Хелло, міс Руні, часом не мене шукаєте?
Енні Руні, хоча й убрана у симпатичну вовняну сукню, схоже, не була задоволена ні собою, ні оточуючими її людьми. Не вірилося, що таке рум’яне обличчя може мати такий кислий вираз.
— Як побачитись із заарештованими? — запитала вона.
— Це залежить від обставин,— мовив я.— Не дивіться на мене так; не я заарештовував його. Кого ви хочете бачити, Бродайка?
— Ні.— Вона впала на стільця, паче їй терміново знадобилась опора.— Уейна Саффорда.
— За що його заарештовано?
— Не знаю. Я подзвонила Люсі, моїй кращій подрузі, і вона сказала, що чула, нібито Вік Телботт продав ті креслення Бродайкові, тож я і прийшла вияснити, що тут коїться. Коли ж дізналась, що Телботта і Поля заарештовано, то зателефонувала Уейну, але якийсь чо-ловік сказав мені, що Уейна забрала поліція.
— За що?
— Він не знав. Тому я подзвонила до вашої контори, а там мені сказали, що ви тут. Як мені побачитись із ним?
— Гадаю, ніяк.
— Але мені конче потрібно!
Я похитав головою:
— Так гадаєте ви і я, але не фараони. Ми не знаємо, чому його забрали до поліції. Якщо вони хочуть поспитати його про загнаних коней, тоді він вийде через годину. Але якщо його впіймали на гачка, тільки Бог знає, що буде далі. Ви ж не адвокат і не родичка.
Вона поглянула на мене зовсім кисло. Потім встала, обійшла стіл й, піднявши трубку, попросила телефоністку:
— Хелен, це Одрі. З’єднай мене, будь ласка... А втім, не треба.
Вона поклала трубку, присіла на ріжок стола і знову уп’ялася в мене неприязними очима.
— Це все через мене.
— ІЦо саме?
— Усі ці неприємності. Куди не поткнуся — скрізь самі неприємності.
— Авжеж, такий світ. Де б хто не був — скрізь є неприємності. Ви впадаєте в крайність. Вчора боялися, що вам припишуть убивство, хоча ніхто навіть не натякав на це. Може, й тепер помиляєтесь.
— Ні, не помиляюсь,— похмуро мовила вона.— Почалося з того, що мене звинуватили у викраденні креслень. Вони не повйнні були робити цього, але, як ви бачили, зробили. Тепер, коли розкрилося, що я тут ні при чому, що вони роблять? Заарештовують Уейна за вбивство. Потім...
— Я гадав, що ви не знаєте причини його арешту.
— Не знаю. Але зважте самі; він був зі мною, адже так? — Вона ковзнула зі столу і розпрямилася. — Я думаю, ні, я певна, мені треба побачитись із Дороті Кейес.
— У неї зараз відвідувач.
— Знаю, але він, можливо, уже пішов.
— Його звати Дональдсон, і мене цікавить, хто він такий. Я підозрюю, що міс Кейес починає власне невеличке розслідування. Ви часом не знаєте, чи не детектив цей Дональдсон?
— _Ні, не детектив. Він адвокат і прйятель пана Кейеса. Я часто бачила його тут. Ви...
Вона не договорила, бо до кімнати увійшов чоловік і рушив до нас. Цю людину я знаю вже багато років.
— Ми зайняті,— різко промовив я.
Мені слід було мати більше здорового глузду і давно покинути спроби обманути сержанта Перлі Стеббінса з відділу розслідування вбивств, оскільки це завжди око-шувалося на мені.
— Отже, і ви тут,— відзначив сержант.
— Так... Міс Руні, познайомтесь із сержантом...
— Ми вже зустрічались раніше.
— Так, зустрічались,— погодився Перлі.— А я вас шукаю, міс Руні.
— О Боже, знову ті самі запитання?
— Ті самі. Невеличка перевірка. Пригадуєте, у підписаних вами свідченнях зазначено, що у вівторок вранці ви із Саффордом були у приміщенні школи кінної їзди з п’яти годин сорока хвилин до семи тридцяти і нікуди не виходили?
— Звичайно, пригадую.
— Ви не хочете змінити свої свідчення?
— Чому я повинна їх змінювати? Звісно, ні.
— У такому разі як ви поясните, що вас бачили в парку на коні в означений час, а Саффорд їхав поруч із вами на іншому коні, в чому він зізнався?
— Полічіть до десяти,— випалив я,— перш ніж відповідати, чи краще до сот...
— Замовкніть,— гаркнув Перлі.— Як ви це поясните, міс Рупі?
Одрі плигнула зі столу, щоб глянути в лице детективові.
— Можливо,— припустила вона,— хтось недобачає. Хто сказав, що бачив нас?
— О’кей, — Перлі витягнув з кишені аркуш паперу, розгорнув його і глянув на мене: — Ми дуже уважні до таких маленьких деталей, а надто коли твій відгодований бос суне свій ніс у наші справи. — Він показав аркуша так, щоб Одрі могла бачити, що там написано. — Це ордер на ваш арешт. Ваш приятель Саффорд захотів прочитати свій від А до Я. А ви?
Вона пропустила повз вуха його шляхетну пропозицію.
— Що це означає? — запитала вона.
— Це означає, що ви поїдете зі мною до центру міста.
— Це також означає... — почав було я.
— Замовкніть.— Перлі ступив до жінки і хотів узяти її за лікоть, але не встиг, бо вона побігла. Він кинувся слідом й у дверях майже наздогнав її. Очевидно, вона подумала, що знайшла спосіб побачитись з Уейном. Я похитав головою без усякої причини, підняв трубку телефону, вийшов на міську лінію і набрав номер.
В трубці почувся голос Вулфа.
— А де Оррі? — запитав я. — Дрімає на моєму ліжку?
— Де ти зараз? — поцікавився Вулф.
— Досі в офісі у Кейеса. Забрили ще двох.
— Що «двох»? Куди?
— Двох клієнтів до буцегарні. Ми дуже...
— Кого і чому?
— Уейна Саффорда і Одрі Руні, — Я розповів йому, що трапилось, не пояснюючи, що Одрі ввійшла до кімнати ще до того, як ми закінчили нашу попередню розмову. Потім я додав: — Отже, чотирьох з п’яти вилучено і Телботта також. Ми стоїмо перед дилемою. У нас залишається тільки Дороті Кейес... Мене не здивує, якщо вона теж кудись дінеться, судячи з виразу її обличчя, коли вона почула, хто такий... Зачекайте хвилинку.
Я не встиг договорити, бо до кімнати увійшла Дороті Кейес.
— Я передзвоню, — мовив я у трубку і встав зі стільця.
Дороті підійшла до мене. У неї тепер був більш людяний вигляд: де й поділась її зверхність; у неї було землисто-сіре обличчя, а в очах вгадувалася тривога.
— Пан Дональдсон уже пішов? — запитав я.
— Так.
— Нещасливий сьогодні день. Ось і міс Руні з Саф-фордом забрали. Поліція думає, що вони не все розказали про події того вівторка. Я саме розповідав про це панові Вулфу, коли ви увійшли...
— Я хочу бачити його,— сказала Дороті.
— Отак зразу це неможливо. Ви можете помчати туди на таксі, але можете й почекати, поки я заберу свою машину, що стоїть на 66-й стріт. До того ж після четвертої він піклується орхідеями і не зможе прийняти вас до шостої, навіть якщо ви єдина його клієнтка, що залишилась на волі.
— Але ж справа нагальна!
— Не для нього, в усякому разі, до шостої години. А втім, ви можете розказати мені; мене він допускає до оранжереї. Ну то як?
— Ні.
- В такому разі я піду по машину?
— Так.
Я вийшов.
О шостій годині три хвилини Вулф спустився до нас з оранжереї. Дорогою Дороті дала зрозуміти, що їй нічого більше сказати мені. Коли Вулф увійшов і, привітавшись із нею, вмостився у кріслі за столом, вона насамперед попросила:
— Я б хотіла говорити з вами приватно.
Вулф похитав головою.
— Нан Гудвін — мій довірений помічник, і якщо ви не скажете йому, то це зроблю я. Що там у вас?
— Окрім вас, я нікому не можу звіритись. — Дороті сиділа в одному із жовтих крісел, трохи нахилившись до Вулфа. — Не знаю, з чого почати, мені треба зібратись з думками. Одна людина хоче заявити поліції, що я підробила батьків підпис на чеку.
— Це правда? — запитав Вулф.
— Що я підробила чек? Так.
— Розкажіть, — запропонував Вулф.
Виявилось, що все було дуже просто. Батько не давав їй досить грошей, щоб жити, як вона звикла. Рік тому вона підробила чек на три тисячі доларів; він, звичайно, виявив це і взяв з неї обіцянку ніколи більше так не робити. Нещодавно вона підробила ще один чек, цього разу на п’ять тисяч, — батько, звісно, шаленів, але йому навіть на думку не спало заарештувати дочку.
Через два дні після того, як він виявив другу підробку, його було вбито. Він залишив дочці все, але призначив Дональдсона виконавцем духівниці, не знаючи, зі слів Дороті, що той ненавидить її.
І от Дональдсон знайшов серед паперів Кейеса підроблений чек разом із написаною його рукою запискою, подзвонив Дороті і сказав, що його обов’язок як громадянина і адвоката повідомити про це поліцію.
Вулф одержав відповіді на всі запитання, що його цікавили, відкинувся на бильце крісла і зітхнув.
— Мені зрозуміло, — пробурмотів він,— що вам кортіло вилити кому-небудь душу. Але якщо я навіть усе правильно зрозумів, що з того?
— Не знаю. — У голосі Дороті почулася безвихідь.
— Крім того, — провадив Вулф, — чого ви боїтесь? Усе майно тепер належить вам, включаючи гроші в банку. Окружний прокурор марно витрачатиме гроші і час, намагаючись висунути проти вас обвинувачення і притягти до відповідальності; цей позов навіть не розглядатимуть. Дональдсон чудово це розуміє, якщо тільки він не ідіот. Так йому і скажіть. Передайте йому, що я назвав його бевзем. — Вулф покивав їй пальцем: — Якщо тільки він не припускає, що ви вбили свого батька, і хоче посадити вас на електричний стілець. Він так сильно ненавидить вас?
— Він ненавидить мене,— різко мовила Дороті,— всіма фібрами душі.
— Чому?
— Колись я дала йому зрозуміти, що могла б вийти за нього заміж, але потім передумала. У нього сильне почуття. Воно було сильне, коли він кохав мене, і тепер він з такою ж силою ненавидить мене. Якщо у нього буде найменша можливість завдати мені шкоди тим чеком, він використає її.
— Отже, ні ви, ні я не зможемо зупинити його. Він цілком законно має підроблений чек і записку вашого батька, і ніщо не завадить йому віддати їх поліції.
— Чудово! — розпачливо вигукнула Дороті і підвелася.— Я гадала, що ви розумніший! — Вона рушила до дверей, але зупинилась па порозі.— Ви просто дешева нишпорка! Я сама впораюсь із цим брудним пацюком!
Я підвівся, щоб провести її і переконатись, що двері за нею надійно замкнені. Повернувшись знову до нашого офісу, я жбурнув записну книжку до шухляди письмового стола і сказав:
— Вона усім нам понавішувала ярликів. Я — боягуз, Ви — дешева нишпорка, а виконавець духівниці — пацюк. їй потрібні нові знайомства.
Вулф трохи побурчав, але то було добродушне бурчання, бо наближалась обідня пора, а він ніколи не дозволяє собі дратуватися перед прийманням їжі.
— Отже, — сказав я, — якщо тільки вона швидко не
зробить якогось дива, то завтра ще до обіду її заберуть. Вона — наша остання клієнтка. Сподіваюсь, у Сола і Оррі справи йдуть краще, ніж у пас. Я домовився з подругою пообідати і подивитись шоу, але можу відмінити побачення, якщо для мене є робота...
— Для тебе ніякої роботи немає. Я сам тут упораюсь.
Авжеж, він упорається. Читатиме книжки, питиме пиво, а Фріц відповідатиме всім по телефону, що бос зайнятий. Вже не вперше він вирішує, що справа не варта зусиль. У таких випадках моє завдання полягало у тому, щоб мозолити йому очі, поки він не розлютиться; але цьо- го разу я вирішив, що якщо Оррі Кейтер міг просидіти цілий день у моєму кріслі, то він так само може виконати мою роботу. Тож я пішов до своєї кімнати, щоб причепуритись перед вечерею.
Це був чудовий вечір з будь-якого погляду. їжа у Лілі Роуенз була смачна, хоча й не така вишукана, до якої мене намагався привчити Фріц. Шоу також було па рівні, як і музиканти клубу «Фламінго», куди ми завітали, щоб краще взнати одне одного, адже були знайомі лише сім років. Через усі ці походи я добрався додому лише о третій ночі і за звичкою заглянув до офісу, щоб поторкати ручку сейфа і перевірити, чи все гаразд. Якщо Вулф хотів передати мені щось, він завжди залишав записку на моєму столі під преспап'є. Тут я і знайшов аркуш із його блокнота, списаний дрібним чітким по-черком:
А. Г.
Твоя робота у справі з Кейесом була цілком задовільною. Тепер, коли все з'ясовано, можеш вранці піти, як ми домовлялись, до пана Х’юїт-та на Лонг-Айленд і забрати ті рослини. Теодор приготує тобі картонні коробки. Не забудь забезпечити вентиляцію.
Н. В.
Я перечитав записку, перевернув аркуш, але зворотна сторона була чистою.
У четвер газети не надрукували ані слова про справу Кейеса, показуючи тим самим, що ніхто навіть на сантиметр не наблизився до вбивці. А я з десятої до вісімнадцятої години їздив до Люїса Х’юїтта на Лонг-Айленд; відбирав, чистив і пакував десять дюжин однорічних рослин, а потім вертався машиною додому.
Коли я виносив останню коробку з рослинами, то дуже
здивувався. Машина з управління поліції, яку я часто бачив раніше, підкотила до узбочини, зупинилась за моїм «седаном», і з неї виліз інспектор Крамер.
— Що там у Вулфа? — запитав він, піднімаючись до мене по сходах.
— Дюжина орхідей Зигопеталум,— холодно відповів я.
— Пропустіть мене, — грубо звелів інспектор.
Я відступив.
Мені нічого не залишалось, як визнати, що я більше не детектив, а розсильний, тож я зціпив зуби і продовжив допомагати Теодору носити орхідеї нагору, але невдовзі почув Вулфове ревіння з офісу:
— Арчі!
Я побіг на голос. Крамер сидів у кріслі, обтягнутому червоною шкірою, стискаючи зубами незапалену сигарету. Вулф спідлоба зиркав на нього, міцно стиснувши губи і ледь стримуючи тиху лють проти гостя.
— Я виконую важливу роботу, — відрубав я.
— Вона може зачекати. Зв’яжи мене з паном Скін-пером.
Я міг би ще довго розводитися, якби не присутність Крамера. Тож я чмихнув і став набирати номер.
— Припиніть! — гаркнув Крамер.
Я продовжував накручувати диск.
— Облиште, Арчі,— звелів Вулф. Я глянув на нього — він і далі супився на інспектора, але тепер він не так міцно стискав губи. Через якусь мить він заговорив:
— По-моєму, пане Крамер, ви не можете просити більше, ніж я пропоную. Як я вже говорив вам по телефону, дайте слово, що готові співробітничати з нами на моїх умовах, і я одразу познайомлю вас з усіма детелями справи, включаючи, звичайно, і докази. Якщо ви не захочете дати слово, то я спитаю пана Скіннера, чи не захоче зі мною співпрацювати районний прокурор. Я гарантую, що шкоди від цього не буде, навпаки, сподіваюсь, справу буде закрито. Чи це не справедливо?
Крамер щось невдоволено буркнув.
— Не розумію, — мовив Вулф, — якого дідька я вожуся з вами. Скіннер учепився б за мою пропозицію.
Нарешті Крамера прорвало:
— Коли це буде — сьогодні ввечері?
— Я уже говорив, що розповім усе після того, як ви дасте мені обіцянку, але піду вам назустріч. Це станеться завтра на світанку; щойно мені доставлять посилку... До речі, Арчі, ти не поставив машину в гараж?
Ні, сер.
— Добре. Пізніше, мабуть, десь опівночі, тобі доведеться зустріти літак. Усе залежить від літака, пане Кра-мер. Якщо він прилетить не сьогодні, а завтра, то нам доведеться чекати суботнього ранку.
— Я радо поясню, — звернувся я до поліцейського Хефферана, — якщо ви злізете з коня, щоб зрівнятися
зі мною.
Хефферан зліз з коня, і я перестав задирати голову. Ми стояли на невисокому пагорбку у Сентрал Парку, куди він привів мене у день нашого знайомства.
— Я лише виконую накази, — чесно попередив Хефферан. — Мені звеліли зустріти вас тут і вислухати.
Я кивнув.
— Отже, вам нема до цього ніякого діла. Мені також, зрозумійте, ви, непохитний козаче, але в мене теж є наказ. Ось ситуація: як вам відомо, за отим лісом, — я махнув рукою, — є повітка. Біля неї один із ваших колег тримає осідланого і загнузданого Кейесового гнідого. У повітці — дві жінки, Кейес і Руні, і четверо чоловіків — Поль, Телботт, Саффорд і Бродайк. А ще інспектор Крамер зі своїми людьми. Хтось із цих шістьох, той, на кого показав жереб, зараз одягається в яскраво-жовті бриджі
і блакитну куртку, такі самі, як у Кейеса. Між нами кажучи, жеребкуванпя підстроїв інспектор Кремер. Вдягнутий, як Кейес, один із шістьох сяде на коня Кейеса і поїде по кінській стежці, горблячись, з опущеними стременами, помітить вас і привітається, піднявши руку зі стеком. Прошу пам’ятати, що вас цікавив не так вершник, як кінь, а тоді запитайте себе самого, чи справді бачили Кейеса того ранку, чи лише його коня та одяг? — Я відверто сказав йому: — Ради Бога, не кажіть ані слова. Ваші висновки потрібні не так мені, як вашому начальству, тож притримайте їх на майбутнє. Від вас залежить багато такого, про що можна пошкодувати, але тут уже нічим не зрадиш. А тепер не ображайтесь і послухайте наше припущення.
Убивця, вдягнутий, як Кейес, але у пальто, чекав
о шостій тридцять за тим ліском, поки Кейес в’їде у парк
і рушить стежкою. Якби він вистрілив у Кейеса навіть з близької відстані, то кінь міг понести. Саме тому вбивця, перш ніж натиснути гачок, вийшов назустріч, зупинив Кейеса і схопив коня за вуздечку. Вистачило однієї кулі.
Потім він перетяг тіло в гущавину, щоб не було видно зі стежки, оскільки міг нагодитись інший враніщній верхівець, скинув пальто або легкий дощовик і, сховавши його під курткою, скочив на коня і поїхав далі по парку. Він ретельно розрахував час так, щоб їхати точно за графіком Кейеса. Через півгодини, наблизившись до того місця, — я вказав рукою туди, де стежина вибігала з-за дерев, — він або побачив вас тут, або дочекався вас, а тоді рушив стежкою і, як завжди, привітався піднятим стеком.
Однак, зникнувши з вашого поля зору на іншому кінці стежки, він діяв швидко. Він зіскочив з коня і кинув його напризволяще, знаючи, що кінь сам знайде вихід з парку. Потім він рвонув до автобуса чи до метро, залежно від того, куди йому треба було їхати. Оскільки він не знав, як скоро знайдуть коня і почнуть шукати Кейеса, то хотів якнайшвидше забезпечити собі алібі. У найгіршому разі виходило, що о сьомій десять Кейес був іще живий і їхав стежкою в одному напрямку, а його тіло знайшли у протилежному.
— Гадаю, — уперто мовив Хефферан,— я зможу підтвердити, що бачив саме Кейеса.
— Забудьте це, викиньте з голови. Зітріть з пам’яті, щоб...
Я враз замовк, подумавши, що поводжуся недиплома-тично, і поглянув на годинника:
— Зараз сім годин дев’ять хвилин. Ви сиділи на коні того ранку чи стояли поруч?
— Сидів на коні.
— Тоді вам треба сісти верхи, щоб усе було так, як тоді. Швидше стрибайте на коня, він їде!
Мушу визнати, що цей козак знає, з якого боку сідати на коня. Він заскочив у сідло швидше, ніж я поставив би ногу у стремено, й уп’явся очима в те місце, де стежина вихоплювалася з-за дерев. Я відмітив, що гнідий звідси був просто чудовий. Він гордо вигнув шию і, за словами Хефферана, здавався папружиненим. Я прикипів поглядом до вершника, намагаючись роздивитись обличчя, але з такої відстані це було неможливо. Добре видно було блакитну куртку, жовті бриджі, згорблені плечі, але не обличчя.
Хефферан принишк. Коли вершник доїхав до кінця видимого відтинку стежки, я знову напружив зір, чекаючи, що буде далі, бо знав, що попереду за крутим поворот том його зустрінуть четверо кінних поліцейських. Раптом щось трапилось, причому зовсім не те, на що я сподівався. Лише на якусь мить гнідий зник за поворотом, та враз вистрибнув назад; де й подівся гордий вигин шиї. Мабуть, йому чи його вершникові набридла стежина. Кінь пробіг десять кроків, а тоді рвонув ліворуч через моріжок на схід, до 5-ї авеню — стрибок був надзвичайний,—
і ось він уже далеко попереду, показує нам хвоста. Тут
і четвірка кінних поліцейських виїхала із засідки, немов для кавалерійської атаки. Коли вони побачили, що зробив гнідий, їхні коні враз стали, проковзнувши ногами кілька метрів по багнюці, а тоді й собі перестрибнули на траву і помчали навздогін.
З-за лісу, від повітки, вибігли люди, які щось вигукували. Хефферан також зірвався з місця і поскакав вниз по схилу, щоб приєднатися до погоні. На сході пролунали постріли, і це доконало мене. Я б віддав свій річний заробіток, ціле царство за коня, але навіть без коня я не встояв на місці.
Я стрімголов кинувся схилом, побиваючи рекорди швидкості, та від кінної стежки мені довелося бігти вгору, обминаючи дерева та кущі, і плигати через огорожі. Я нісся просто на шум і стрілянину на сході. Зрештою я побачив огорожу парку, але довкола нікого не було, хоча гомін і поближчав. Просто переді мною височів кам’яний мур, до якого я й рушив. Вилізши на огорожу, я постояв, відсапуючись, і роззирнувся. Я був на розі 65-ї стріт і 5-ї авеню. За квартал од мене, біля входу до парку, на вулиці була пробка. Автомобілі, здебільшого таксі, зупинялись по обидва боки від перехрестя, до якого звідусіль бігли пішоходи. Над натовпом височіли коні, усі руді, крім одного, і я дуже зрадів, коли побачив, що він жи-вий-здоровий. Я побіг до юрби: у сідлі нікого не було.
Я намагався проштовхатись крізь натовп, коли хтось у формі схопив мене за руку, і, поки я оговтувався від подиву, Хефферан, а то був він, вигукнув:
— Пропустіть! Це — Гудвін, помічник Неро Вулфа!
Я б з радістю щиро подякував йому, але досі не міг
відсапатись. Тож я просто пропхнувся далі, щоб за допомогою власних очей задовольнити свою цікавість.
Віктор Телботт у голубій куртці і жовтих бриджах, очевидно, такий же здоровий, як і його гнідий, стояв посеред юрби, і поліцейські тримали його за руки. ,
— Ви зрадієте, довідавшись, — сказав я Вулфу увечері того ж дня, — що жоден з рахунків, які ми відсилаємо нашим клієнтам, не адресовано до окружної тюрми. Інакше у нас би були труднощі.
О шостій годині з хвилинами він уже спустився з оранжереї і пив пиво. Я виписував рахунки.
— Бродайк,— продовжував я,— твердить, що він линів купував креслення, які йому пропонували, не знаючи, звідки вони походять, і, певно, стоятиме на своєму. Дороті погодилась домовитися з Полем і не наполягатиме на обвинуваченні його у вторгненні. Стосовно Дороті ви правильно підмітили, що тепер усе належить їй. А Саффорда з Одрі не можна притягнути до відповідальності за прогулянку по парку, навіть якщо вони «забули» повідомити про це у своїх свідченнях, ^уникаючи ускладнень. До речі, якщо вас цікавить, чому вони віддали п’ятнадцять процентів нашого гонорару конюхові, то знайте, що ніякий він не конюх. Він — повновладий хазяїн школи верхової їзди. Тож Одрі зовсім не продешевила. Ця пара, мабуть, одружиться верхи на конях.
Вулф невдоволено буркнув:
— Це аж ніяк не піде їм на користь.
— Ви упереджені до кохання,— дорікнув я йому.— Телботт вірив у нього і покладав великі надії... ,
— Облиш жарти,— урвав мене Вулф.— То був лише один з мотивів. Він боявся, що Кейес ось-ось довідається про викрадені креслення.
Вулф хоч і поправив мене, але не переконав, тож я повернувся до підрахунків наших цитрат.
— Я хотів спитати, навіщо Сол і Оррі вгатили стільки грошей на телефонні розмови з нью-йоркськими кравцями?
— Ці гроші не викинули на вітер,— відрубав Вулф. Він не терпів, коли його звинувачували у марнотратстві.— Існував крихітний шанс, що Телботт виявиться дурнем і замовить собі костюм у одного з місцевих кравців. Звичайно, ймовірніше було шукати в тих містах, які він нещодавно відвідав, а ще ліпше у найвіддаленішому. Тож я подзвонив спершу у Лос-Анджелес, де у південно-західному агентстві мені дали прізвища п’ятьох кравців. Сол і Оррі виконували й іншу роботу. Приміром, Сол дізнався, що Телботт у таку ранню годину міг по сходах через запасний вихід непомітно вийти зі свого номера у готелі і повернутись назад. — Вулф хмикнув. — Сумніваюсь, що Крамер подумав про таку можливість. Та й навіщо? Адже він цілком покладався на свідчення того поліцейського, який о сьомій десять бачив живого і здорового Кейеса верхи на коні.
— Гаразд,— погодився я,— але якщо поліцейський бачив не Кейеса, а вбивцю верхи на коні, то чому ви одразу зупинили свій вибір на Телботті?
— Вибір зробив не я. Правильність моїх висновків підтверджує факт. Цей маскарад, якщо тільки він мав місце, був потрібен лише Телботтові, бо алібі на ту годину могло стати в пригоді лише йому.
До того ж обмін вітаннями з поліцейським на відстані був складовою частиною плану, і тільки Телботт, який часто прогулювався разом в Кейесом, добре знав, що в нього буде така нагода.
— О’кей,— знову погодився я. — Потім ви подзвонили Полю, щоб дізнатись, де останнім часом побував Телботт.
І Поль допоміг-таки! До речі, Південно-західне агентство надіслало рахунок авіапоштою, тож, гадаю, їм потрібен чек. У них помірковані розцінки, тільки кравець вимагає триста доларів за голубу куртку і жовті бриджі.
— За них заплатять наші клієнти, — спокійпо мовив Вулф, — Ціна не така вже висока. Коли кравця розшукали, було п’ять годин вечора, і довелося умовляти його за ніч пошити ще один такий костюм, як у Кейеса.
— Розумію, — знову погодився я, — йому треба було виготовити точну копію того костюма з ярликом і усіма іншими причандалами, щоб настрахати хлопця. Треба визнати — він не з полохливих! О шостій ранку розмовляє по телефону із свого номера, просить розбудити його о сьомій тридцять, потайки залишає готель, вбиває Кейеса і повертається до наступної телефонної розмови о сьомій тридцять. І не забувайте, що він почав діяти з моменту вбивства Кейеса о шостій тридцять. Відтоді мусив точно дотримувати графіка. Залізні нерви!
Я підвівся і передав Вулфу рахунки.
— Знаєте, — сказав я, знову вмостившись у кріслі, — сьогодні вранці у парку він був на межі нервового стресу. Спершу, коли йому випало вдавати Кейеса, він трохи занепокоївся. Потім його завели у кімнату, щоб переодягтися, і вручили коробку з написом «Клівер, Голлівуд». Він відкрив коробку і побачив точнісінько таке вбрання, яке він замовляв і якого позбувся разом зі зброєю. І на куртці знову-таки ярлик «Клівер, Голлівуд».
— Мене вразило, що він зміг усе це одягти і сісти у сідло. Ну й витримка! Гадаю, він діяв би так і далі, якби не побачив четвірку поліцейських за поворотом; тут він зірвався, і не його в тому вина. Мушу визнати, що я не міг навіть уявити собі, коли дзвонив вам, що список міст, який дав мені Поль... Стривайте!
— Що трапилось? — стрепенувся Вулф.
— Дайте-но мені той перелік витрат! Я забув записати дев’яносто п’ять центів за сандвічі для Поля!
Квін Еллері.
БОЖИЙ СВІТИЛЬНИК.
Переклад з англійської
Андрія Євси . . . ..З
Стаут Рекс.
КУЛЯ ДЛЯ БОСА.
Переклад з англійської
Влпдислава Посенка................69
Литературно-художественное издание КВИН ЗЛЛЕРИ БОЖИЙ СВЕТИЛЬНИК
СТАУТ РЕКС ПУЛЯ ДЛЯ БОССА
Повести Пєревод о английского Киев, издательство «Молодь»
На украинском язнке
Художній редактор В. В. СОКИРКО Технічний редактор Т. І. СЕМЧЕНКО Коректори 3. М. КЛЕЩЕНКО, Р. О. КОНДРАЦЬКА
•
ИБ № 4773
Здано до набору 05.08.91. Підписано до друку 03.12.91. Формат 84Х108'/з2. Папір друк. № 2. Гарнітура звич. нова. Друк висо» кий. Умови, друк. арк. 5,88. Умовн. фарбовідб. 6,72. Обл.-вид. арк. 6,61. Тираж 40 000 Зам. 1—333.
Ордена «Знак Пошани» видавництво «Молодь». Поліграфком-бінат «Молодь». Адреса видавництва та поліграфкомбінату: 254119, Київ-119, вул. Пархоменка, 38—44.