Бранці мороку

8. / Аліна / Прибуття

Зазвичай я погано переносила поїздки в авто і, як могла, намагалася уникати пересувань на машині, бо, коли це ставало неможливим, кожен кілометр шосе перетворювався на розпечений залізний обруч, що стискував мені скроні. Мене нудило і морозило, мучила нелюдська спрага, і було ще кілька десятків різнокаліберних неприємних відчуттів, що чатували на мене в дорозі. Михайло знав про це і разів сто перепитав, чи я певна, що хочу... і чи не краще нам сісти на звичайну електричку, прихопивши із собою найнеобхідніше, плюс кота, а решту речей він забере як-небудь потім, сам чи зі мною. Та мені це здалося недоцільним, марнуванням часу, чого я терпіти не могла, тому й зауважила слушно, що однією електричкою нам не обійтися, а це дуже незручно. Крім того, хоч я й не сказала про це чоловікові, найзаповітнішою моєю мрією в той момент було більше ніколи не повертатися до Києва. Тому ми склали наші клунки у причіп (звичайно, всі не вмістилися, тому декілька тюків довелося вантажити на дах), посадили Тигру на заднє сидіння «рено» поруч із нашим невеличким кольоровим телевізором, звідки він негайно перебрався до мене на коліна, і рушили, не озираючись, але перехрестившись, — принаймні я так точно перехрестилася. Михайло в «усе таке» не вірив, але й він був схвильований та сповнений надій і всю дорогу говорив, не замовкаючи, про якісь сторонні речі — найвірніша ознака його збентеження. Ще раніше я внесла нашу квартиру у список помешкань, що здаються в оренду, і на неї вже зголосилося молоде подружжя. Отриманий від них аванс за три місяці склав ледь не третину вартості нашого заміського будинку і став для нас суттєвою фінансовою підтримкою.

Десь години півтори я дрімала, притиснувши до щоки пляшку «Боржомі», яка єдина хоч трохи рятувала мене від нападів нудоти, а прокинулася якраз на в’їзді у Житомирську область. Авто стрілою помчало через маленькі містечка та села, такі мальовничі, що я забула про все на світі, навіть про своє самопочуття. Я відкрила віконце, з насолодою вдихаючи повітря, що примудрялося лишатися чистим навіть на швидкісній трасі, і зі сльозами на очах дивилася на густющі ліси та безмежно довгі ряди озер, що плавно переходили одне в одне і срібно виблискували на сонці, наче гігантське дзеркало. Одного разу ми зупинилися поїсти у придорожньому кафе, де нам подали тушковану щуку під сирно-буряковим соусом, що зробив би честь будь-якому французькому кухарю. А оскільки я завжди любила риболовлю і зналася на рибі, то могла б закластися на що завгодно, що наша щука не далі ніж добу тому ще плавала тутешніми озерами. Коли ми дісталися Кардашева, найближчого до нашого дому містечка, де були магазини і куди, зі слів чоловіка, нам доведеться їздити за крамом, Михайло заявив:

— Тут навіть книгарня є. А в ній і твої романи водяться.

— Жах який, — ліниво відгукнулася я. — До біса мої романи. Контракт ще терпить. Я беру тайм-аут. Оголошую перерву в писанні цукеркових книг щонайменше на квартал. Я хочу байдикувати. Насолоджуватися життям — і тільки.

— Ти завжди так кажеш, та більше ніж тиждень твоя перерва ніколи не триває.

— Колись тривала цілий рік. Але пусте, — поспішно мовила я, помітивши, як скривився Михайло. Ще подумає, що я на жалість б’ю, а мені цього не хотілося б. — Ось побачиш, тут я зможу ледарювати нескінченно довго. Цілу вічність.

— Ну-ну, — озвався чоловік дещо скептично. — Казав сліпий «побачимо».

Мені дуже сподобався Кардашів. Затишне містечко, зі своїм лицем, цивілізоване і водночас дуже чисте. Доки ми перетинали його центральною вулицею, я помітила автобус, схоже єдиний, що натужно крекчучи, курсував містом, автостанцію, лікарню, перукарню, ринок і цілу купу магазинів. У центрі Кардашева височіли п’яти- і навіть дев’ятиповерхові будинки, але їх було небагато.

— Тут красиво.

— Нічого. Але в нас красивіше.

Підстав не вірити Михайлові в мене не було. Ми швиденько проскочили залізничний переїзд, на якому рухливі крильця семафора привели Тигру в телячий захват, і нарешті прибули до наших найближчих сусідів. Хуторець Зелений цілком виправдовував свою назву, бо так рясно заріс деревами, кущами та бур’янами, що всі хати — здається, я нарахувала сім чи вісім — здалеку виглядали як чудернацькі гриби із зеленими шляпками. На узбіччі — біля хатинки, що знаходилася трохи далі від решти — стояла якась дивна бабця, вбрана в чорне, зморщена й стара, як сама земля. Бабуся провела нас повним ненависті поглядом — я помітила це, бо по ґрунтовій дорозі «рено» їхав досить повільно — і плюнула нам услід. Я здивувалася.

— Що це з нею? Ти що, її курку встиг переїхати?

— Ні, нічого такого. Жодних птаховбивств. Ця стара тут завжди стоїть і завжди плюється. Вона, мабуть, не сповна розуму. А може, у землю вросла, як гадаєш, Лі?

Мені чомусь стало тривожно, але я не встигла зосередитися на цьому відчутті, бо чоловік нахилився до мене і змовницьки прошепотів:

— Заплющ очі, кохана. І не дивися, доки я не скажу.

Я послухалася, зрозумівши, що на цьому повороті вже видно наш дім, і аж подих затамувала від цікавості. Ще п’ять хвилин машина стрибала і гойдалася, долаючи останні метри, а потім буркнула щось сердите і замовкла. Я внутрішньо підібралася. Ось зараз...

— Вуаля! Тепер можеш дивитися!

Я мерщій відкрила очі і голосно зойкнула. А потім відчула, як буквально сповзаю по сидінню. Сказати, що я була в захваті, побачивши будинок, — нічого не сказати. З мого тіла неначе вийняли всі кістки і наповнили його гелієм. Мені хотілося літати.

— Я...

Слів забракло. Михайло задоволено підсміювався, а Тигра нетерпляче совався у мене на колінах, певно, бажаючи якнайшвидше вийти на волю. Що ж, я його розуміла. Сяк-так випроставши спину — від довгих поїздок в авто у мене, на додачу до всього, починав нити хребет — я вибралася з машини, жадібним поглядом упилася у двоповерхове рукотворне диво, що підморгувало мені кожним сонячним відблиском у вікнах, усміхалося кожною тріщинкою між цеглинками, і ще раз зойкнула.

— Боже...

Цього разу мене вистачило аж на чотири літери. Тигра видряпався мені на плече і примруженими очима дивився кудись назад. Я також озирнулася. І побачила його. Від щастя мені захотілося вищати.

— Це озеро, Михасю!

— Тю, та я ж тобі казав про нього, — чоловіка помітно тішила моя радість. — Озеро, щоправда, то гучно сказано... ставочок чи озерце буде точніше. Одним словом, водойма. Не бажаєш оглянути дім?

— Бажаю, — мовила я з гідністю і підняла голову, як молода графиня, що прискіпливим оком дивиться на щойно успадковані від тітки-мегери володіння. — Але знаєш, я вже... тобто я не була б щасливішою, навіть якби ти купив мені дім десь на голлівудських пагорбах.

— Та хтозна, — підморгнув мені Михайло. — Ти й досі небайдужа до Гарісона Форда.

Я засміялася, охоче підхопивши нашу стару гру.

— Ну, по-перше, Форд живе десь на ранчо дуже далеко від Фабрики мрій. І правильно робить. А подруге, неправда твоя, любий. Мені завжди подобався Стів Бушемі, а ти — лише прикрий виняток у моїй любові до некрасивих, але милих чоловіків. Вельми прикрий виняток.

— Як це печально, — хмикнув Михась. — Пропоную речі вивантажити трохи згодом. Ставлю пропозицію на голосування. Хто «за»?

— Двоє, і один утримався, — я погладила Тигру. — Прийнято. Ходімо.

Михайло махнув у повітрі масивним ключем, наче чарівною паличкою, встромив його у замкову шпарину, і двері жалібно крякнули, відкриваючись. Крихітний коридорчик, чи, радше, передпокій, був темним і вогким, але цілком привітним. Саме таким, як я й чекала.

— Зараз... світло увімкну... ось. — Під стелею блимнула лампочка, і Михайло вказав на стіни, пофарбовані у дуже милий бірюзовий колір. — Тут шпалери були... вірніше, те, що від них лишилося... клаптями звисали зі стіни. Я вирішив не морочитися, і...

— Дуже добре, — щиро мовила я. — Тут у нас досить волого, і клеїти шпалери немає сенсу. А ось фарба — саме те. І колір чудовий.

При словах «тут у нас» мій чоловік засяяв яскравіше за лампочку.

— Що дивимося спочатку — кухню, веранду чи вітальню?

— Усе й відразу, — пробурмотіла я, навмання штовхнувши ті двері, що були праворуч. Кіт нарешті красиво зістрибнув з мого плеча і пішов поперед нас, задерши хвоста трубою, з виглядом єдиного і справжнього господаря цієї оселі. Він обнюхував усе, що траплялося йому на шляху, і був, з усього видно, страшенно заклопотаним. За першими дверима виявилася кухня, і Тигра впевнено попрямував до старого масивного холодильника. Ну хто б сумнівався?

— Не знаю, що з ним робити, — подав голос Михайло, і я не відразу зрозуміла, що він має на увазі не кота. — Можна купити новий холодильник, але цей працює ще й досі. Колись техніку робили на віки. Гарчить, щоправда, як той трактор, зараза, але тут товсті двері, його й у вітальні вже не чути... Зате морозить як звір. І пінгвін задубне, гарантую. Що скажеш?

— Поки що лишаємо, — винесла я вирок, і ми повернулися на веранду, а потім перейшли до вітальні, у центрі якої стояв круглий стіл із різьбленими ніжками, накритий білосніжною скатертиною і сервірований на двох. Порцелянові тарілки, кришталеві келихи, свічки у срібних підсвічниках. Відчуваючи, як від зворушення стає важко говорити, я взяла чоловіка за руку.

— Коли ти тільки встиг? Ти тут таку роботу здолав, і ще це.

— Я лише хотів зробити тобі приємне.

— І в тебе вийшло.

Тигра, що вже нагулявся біля холодильника тракторного типу, підкрався до столу і сів біля нього, жалібно блимаючи на нас круглими нещасними очима. Якби я перед від’їздом власноруч не згодувала цьому шарпакові цілу бляшанку м’ясних консервів, то неодмінно повірила б, що бідна тварина пухне з голоду.

— Потім, обманщику, — удавано насупилась я і повернулася до стіни, на якій красувалося величезне люстро у чудернацькій рамі — чи то бронзовій, чи то фарбованій під бронзу, — що зображувала якусь оргію з тваринного світу.

— Як все переплелося, — зауважила я сміючись, бо, хоча подібні витвори мистецтва й не були мені до смаку, я добре знала, що вони подобаються Михасю. Аж раптом сміх мені увірвався разом із мовою. Ліворуч угорі дзеркало перетинала ціла сітка величезних, схожих на старезне павутиння тріщин. Я ніколи не була забобонною, але від цього видовища у мене під шкірою засновигали сотні крижаних мурашок.

— Це погана прикмета, коханий, — озвалася я, намагаючись говорити спокійно. — Тримати тріснуте дзеркало у домі — до покійника. Так люди кажуть.

— Ну і де воно тріснуте, Лі? — Чоловік підійшов до свічада і провів вказівним пальцем по найглибшій із розколин. — Ціле-цілісіньке. Ти втомилася, та й усе. Я ж знаю, як тебе виснажує дорога.

Я потерла скроні і знову звела погляд на дзеркало. Павутиння з тріщин нікуди не ділося, більше того, я на власні очі бачила, як ці тріщини перетворюються у справжні щілини, такі широкі, хоч поролоном затикай. А потім у сріблястій глибині люстра промайнуло щось, чого я не встигла зауважити, якась темно-сіра, схожа за кольором на мокрий асфальт, тінь. І це привело мене до тями. У дзеркалах відображується лише те, що є насправді, сказала я собі. А позаду нас не сновигають жодні тіні, якщо не уявити, що Тигра за мить виріс мені по груди або бігає по столу. Михайло має рацію. Я просто змучилася від переїзду. Плюс стільки емоцій, цілий емоційний шторм... Ще й не те примариться.

Оглядини того танкового полігону, котрий хтось помилково назвав залою, пройшли швидко і без пригод, так само як і відвідини мого майбутнього кабінету: я лише відкрила двері, не переступаючи порогу, зазирнула до кімнати, миттєво закохалася у масивний письмовий стіл, схоже дубовий, і, цілковито втішена, спитала у Михася, коли ми повернулися до вітальні:

— А тепер нагору, так?

— Еге ж, — на ходу відповів він, пропустивши мене вперед. — Єдине, що... тут сходи дуже риплять, Лі. Я міг би їх закріпити, але мені здається... здавалося, що у цьому звуку є щось домашнє. Як гадаєш?

Я прислухалася до звуків у себе під ногами і кивнула, погоджуючись. Було, ще й як було. Здавалося, старі мостини розмовляють зі мною. По-старечому крекчучи, вони щось говорять мені. Вони говорять...

Пішла звідси.

Я вклякла, де була, а саме — на останній сходинці перед площадкою другого поверху. Ні сіло ні впало мене занудило, на чолі виступив липкий піт. Я озирнулася на Михайла — він, схоже, нічого подібного не відчував.

— Ноги не йдуть, Аліно?

Сказано це було ніби зі співчуттям, та моє вухо все ж вловило в коханому голосі якісь знущальні нотки. Чи це мені теж мариться? Мабуть, так. Он сходи — вони ж не говорять насправді. А я...

Котися.

— Та ні, все гаразд. Я в порядку, любий. Котра з цих кімнат наша?

— Та, що праворуч, я гадаю. Вона найбільша, і в ній є балкон.

— А диван?..

Чоловік заусміхався.

— Ти думаєш про те саме, що й я?

— Сподіваюся. Я тебе цілу вічність не бачила.

— Ти просто розпусниця, Лі.

— Так, коханий. Хіба не тому ти зі мною одружився?

— Ну... це була одна з вирішальних причин.

Мою втому наче рукою зняло.

— Давай я ще раз переконаю тебе, що ти не помилився.

Михайло обійняв мене за плечі і тихенько спитав:

— А як же святкова вечеря?..

— А ти зроби так, щоб я зголодніла, — теж пошепки промовила я. І ми увійшли до нашої спальні, просторої, з ніжно-рожевими, мов яблуневий цвіт, стінами і величезним ліжком посередині, схоже, старовинним. Не встигла я натішитись такими функціональними меблями, як Тигра, що попхався було за нами, завмер, притиснувши вуха до голови, і зашипів, виставивши вперед праву передню лапу, наче для захисту від когось невидимого. Очі в мого тихого кота, в котрому я завжди підозрювала латентного буддиста, стали злими-презлими й якимись холодними, а шерсть на спині здибилася, як у мокрого дикобраза.

— Що це з ним?

— Не знаю. Я не котячий психоаналітик, Лі, — Михайло вже цілував мене, і вибрики Тигри його мало цікавили. — Ану геть звідси! Киш! — прикрикнув він на кота, і той послухався, позадкував до виходу, немов боячись відвести погляд від страшного підступного ворога. Чоловік зачинив за ним двері, а я знизала плечима. Схоже, не лише у мене стрес від зміни місця проживання. Схоже...

Михась поцілував мене ще раз, і всі зайві думки прожогом вискочили з голови.

...Я піднімалася сходами на другий поверх, вірніше намагалася піднятися, але тут мене явно не чекали. Від сходів одна по одній відривалися дощечки і ставали переді мною дибки, мов якийсь оскаженілий частокіл. У них росли руки, сотні крихітних коричневих рученят, а вгорі на пласких дерев’яних поверхнях, невідомо звідкіля з’являлися очі та роти. Деякі з маленьких пащ викривлялися у жахливих гримасах, божевільних купідонівських пародіях на привітні усмішки, деякі сичали на мене, мов змії, і в тому сичанні рефреном повторювалося «Геть! Котися звідси! Тут не місце тобі, ти нікому не потрібна! Забирайся звідси!». Я здригалася, коли чула це, та вперто намагалася йти. Вперед і вгору. На звук надривного дитячого плачу. А скажені дощечки не вгавали. Одні відштовхували мене, їхні маленькі рученята вгрузали в мої груди, так, наче ті були з вершкового масла, руки ж інших, ніби бажаючи втримати мене, обвивалися навколо моїх гомілок, гнучкі, мов ліани, і водночас міцні та пахучі, як щойно спиляні сосни. У шкіру ніг мені впивалися сотні, тисячі скабок, вони просвердлювали плоть, щоб дістатися серця, помандрувати до нього з кров’ю, спочатку — капілярами, потім — синіми річками вен, а потім...

Потім я закричала від жаху і прокинулася.

Зелені цифри електронного будильника на тумбочці біля ліжка показували третю ночі. Біля мене тихо сопів Михайло — може, я й не кричала насправді, лише в уяві. Я полегшено зітхнула і провела рукою по тілу. Моя нічна сорочка була вся мокрісінька від поту. Воно й не дивно, побачити таке уві сні... Хоча це вже занадто. Цікаво, а від щастя бувають стреси? Напевно так, адже я почувалася щасливою, що переїхала сюди, мені страшенно сподобався цей дім, а ще... мені й досі здавалося, що хтось тримає мене за щиколотки. Сяк-так перевівши дух, я підвелася з ліжка і, похитуючись, рушила до валізи в кутку кімнати, у якій кублилися мої ще не розібрані речі. Навпомацки знайшла якусь футболку, скинула просякнуту потом сорочку прямо на підлогу й натягнула сухе, насолоджуючись цим відчуттям, як ще кілька годин тому насолоджувалася червоним шампанським, моїм улюбленим. Вечеря вдалася на славу, Михась розстарався, та все ж не варто було мені аж стільки пити. Алкоголь долучився до втоми від переїзду, плюс чимале емоційне навантаження — кажуть, новосілля лише на кілька балів менш травматичне, аніж розлучення — і ось результат. Кіт, який ходить задки, тіні в дзеркалі — і на додачу такий кошмар, що не в кожному фільмі жахів зустрінеш. Та нічого. Скоро все владнається, все піде своїм порядком, а поки що чому б мені не зануритися під ковдру і не погріти боки об теплу спину Михайла? Сказано-зроблено. Я знову вмостилася на ліжку, покрутилася, влаштовуючись зручніше, і смачно позіхнула, готуючись заплющити очі і покликати солодкі сни. Мій погляд вдруге впав на тумбочку із годинником. Біля неї смутно маячила якась постать. Сірувато-біла в цій темряві й... маленька, зовсім дитяча. Мені стало холодно, я часто-часто закліпала повіками, перш ніж ще раз глянути туди, де на мене чекало чергове марення.

Біля тумбочки нікого не було.

«Пити треба менше, Аліно, — сказала я собі. — У всьому потрібна міра. От тоді й не будуть увижатися ані прозорі дитинчата, ані зелені чортенята. Амінь».

І з цією тверезою думкою я нарешті заснула. Міцно, без сновидінь.

9. / Михайло / Дім, любий дім

Увесь наступний день був присвячений розбиранню речей — Аліна невтомно носилася по хаті з кімнати в кімнату, як павучок, що прагне оповити увесь дім, тільки не павутиною, а своїми уявленнями про ідеальну оселю. Одежу в шафи, новопридбані занавіски на вікна, килимки під кожні двері, консервацію в комору. Коли увесь скарб нарешті знайшов своє місце в будинку і той набув вигляду справжнього затишного людського житла, дружина зайнялася облаштуванням свого кабінету. Після кількох захоплених вигуків, що стосувалися мальовничого виду за вікном, вона заходилася творити своє робоче місце з виглядом людини, яка абсолютно точно знає, де і що має стояти. Вирішивши не заважати їй, я самоусунувся від допомоги й пішов шукати Тигру, аби показати старому товстуну прилеглі території. Йому мало сподобатися тут: що таке бездушна коробка у загазованому місті в порівнянні зі справжнім лісом, повним дрібних пташок та інших цікавинок? Я сумнівався, що наше смугасте ледащо вполює навіть равлика, тому лісові мешканці могли бути спокійними за себе, зате місця для неквапних прогулянок йому тут більш ніж достатньо.

Намарно обійшовши обидва поверхи, я з подивом знайшов Тигру на нашій веранді, за зачиненими дверима. Він згорбився у дальньому кутку і, коли я зайшов, лише кинув на мене похмурий погляд, геть нетиповий для нього.

— Старий, якого дідька ти тут робиш? — Я підійшов, присів і почухав його за вухом. Раніше цього було достатньо, аби кіт почав голосно муркотіти, а потім взагалі перекинувся догори лапами, але зараз він прийняв ласку мовчки.

— Ти що, всю ніч тут просидів? — Я згадав, що після нашого з Лі учорашнього бенкету не бачив Тигру в домі, але тоді не звернув на це особливої уваги — кіт мав звичку залазити в наше ліжко серед ночі й довго вмощуватися, при цьому обов’язково наступаючи мені на промежину. Але вночі він теж не з’явився. — Ти не захворів часом?

Тигра промовчав. Я взяв його на руки, збираючись віднести в дім. Він дозволив це неохоче, лише щось невдоволено буркнув. Та з кожним моїм кроком у глиб будинку його тіло почало відчутно напружуватися, немов кулак, що передчуває серйозну бійку. А коли я увійшов разом з ним до вітальні, кіт неначе сказився. Він загорлав так протяжно, що в мене волосся встало дибки; потім запустив пазурі мені у груди прямо через сорочку, здалося, що в тіло уп’ялися кілька велетенських рибальських гачків (і чому ми їх не зістригли?), і, перестрибнувши через моє плече, гепнувся на підлогу й чкурнув у прочинені двері на двір. Я тільки й устиг скрикнути:

— Ай, твою маму, зараза-а-а!

На мій крик зі свого кабінету вискочила Лі й вирячилася на мене. Було на що подивитися — сорочка на грудях повисла смужками, а тканина навколо них швидко розквітла плямами крові.

— Миханю, що... що це було?

Вона не впізнала крик свого смугастого улюбленця. Мабуть, вирішила, що це я загорлав. Та я й сам ніколи не чув від нашого кота такого лементу. Здурів він чи що, чорт забирай?!

— Ця смугаста паскуда мене розпанахала, — прошипів я, притулившись до стіни. — Взяв його на руки, хотів занести до будинку. І ось.

— Господи. Ходи сюди, треба змазати подряпини.

Аліна завела мене до ванної кімнати, де я клаптями зідрав із себе сорочку (а була ж зовсім новісінька) і сів на краєчок ванни. Дружина між тим витягла з аптечки перекис, йод, шматок бинта і пластир. Продезінфікувала рани, а потім швиденько розмалювала їх йодом, від чого я знову завив:

— А-а, щоб його!

— Учора відразу по приїзді Тигра теж дивно поводився, — сказала Аліна, холоднокровно накладаючи на моє тіло смужки пластиру. — У нашій спальні, пам’ятаєш? Зашипів, неначе побачив щось. Він мене просто перелякав.

— Зараз знайду ремінь і дам йому добрячих чортів, — злобливо пообіцяв я, хоч і не був упевнений, чи дійсно я збираюся це зробити. — Клята тварюка.

— Припини, Миханю. Він чогось боїться.

— Чого він може боятися у його віці?! Вже давно не кошеня.

— Можливо, це через переїзд. — Аліна наклеїла останню смужку й обережно поцілувала постраждале місце. — Для котів будь-який переїзд — це стрес. Він же в нас корінний городянин. А може... може він дійсно щось бачить тут?

— Ага, привида померлого кота попередніх хазяїв. Тільки не треба мені метафізики. — Я підвівся на ноги й глянув на своє відображення у дзеркалі. Раптом зауважив, що сивини в моєму волоссі майже немає. Дивина. — Ми його розбалували, та й усе. Хай краще не підходить до мене щонайменше тиждень, бо отримає капцем під зад.

Втім, Тигра і не підходив. Він узагалі не бажав виходити зі свого кутку на веранді. На «киць-киць» Аліни й грюкіт персональної миски не реагував, тому дружина досить скоро покинула свої спроби витягти кота звідти й стала годувати його прямо там. Я бачив, що ця дивна поведінка смугастого збентежила її, і втішав її тим, що це в нього така адаптація, а щойно Тигра звикнеться з думкою, що ми тут всерйоз і надовго, то знову стане компанійським хлопцем. Я й сам хотів сподіватися на це. Не дивлячись на те, що подряпини боліли ще кілька днів, злість на тварину минулася досить скоро. Мені навіть почало бракувати його нічних тупцювань по моєму животу.

Адаптація самої Аліни проходила куди швидше. Перші дні після її приїзду ми гуляли практично з ранку до ночі, неначе намагаючись компенсувати попередній стаж життя у Києві: блукали лісом навколо нашої ділянки, вдихаючи чисте повітря на повні груди, або ж прогулювалися шляхом аж до Зеленого. Коли ми верталися додому, я витягав з кухні на двір невеличкий стіл, і ми обідали й вечеряли на свіжому повітрі — мисливськими ковбасками, котрих я купив у Кардашеві аж три кіла і без яких віднині не міг прожити ані дня; курячими шашликами; печеною картоплею; нарешті, юшкою з дрібних карасиків, насмиканих з нашого озерця. Ми сиділи на колоді, вдихали ароматний дим вогнища й спостерігали, як вересневе сонце тоне між стовбурів, з кожним днем дедалі раніше. Поки ми були надворі, Тигра теж складав нам компанію: сидів поруч, обкрутившись хвостом, і філософськи споглядав хитання верхівок дерев, однак заходити в будинок все ще відмовлявся. А я більше не ризикував його примушувати.

Лі порушила свою обіцянку на четвертий день. Як правило, я прокидався раніше за неї, але цього ранку отямився від украй неспокійного сну (в тому моторошному видінні я сидів поруч з якоюсь страшною жінкою без очей і зовсім не міг поворушитися) в порожньому ліжку. Прийшовши до тями й відчувши бажання ковтнути холодної води, я пішов униз і ще на сходах почув торохтіння її клавіатури. Судячи зі швидкості натискання на бідолашні клавіші, які невідомо чому не розліталися в різні боки, як попкорн з розпеченої сковорідки, мою дружину відвідала не якась там тендітна муза, а ціла Монсеррат Кабальє. Це, мабуть, той останній її роман, котрий забуксував було у Києві. Зате тепер тріскотіння, що линуло з-за зачинених дверей кабінету, обнадіювало — зміна оточення далася взнаки, й Аліні знову працюється добре. Я мав би радіти цьому... але чомусь не радів. Може, це все через кошмарний сон, але гарячковий перестук пластикових квадратиків під пальцями дружини здався мені неприємним.

Я підійшов до дзеркала на стіні. До люстра, яке вона назвала тріснутим. Вічно бовкне якусь нісенітницю. Де ті тріщини? Я провів пальцями по бездоганно рівній поверхні, потім подивився відображенню в очі. Вони таки карі.

І сивина у волоссі нікуди не ділася. І взагалі обличчя навпроти мене якесь дивне. Наче й моє звичайне віддзеркалення, але вилиці немовби випирають більше, губи стали вужчі, погляд набув пронизливості, а між бровами пролягла глибока зморшка, що нагадала палю, на які в давнину живцем нахромлювали людей. Чудне лице... Моє й не моє водночас. Таке відображення подобалося мені набагато більше за те, звичайне, що у дзеркалі на аптечці. Може, це люстро відбиває кращий бік мене? Не дарма воно мені припало до душі, щойно я його побачив...

Бісове стукотіння. Добре, що це лише комп’ютерна клавіатура, а не та пекельна друкарська машинка, якою Лі користувалася ще рік після нашого знайомства, аж доки ту одного прекрасного дня не заклинило. А як тут було затишно, поки я жив наодинці з собою! Яка тиша! Ніхто не тягне на себе ковдру вночі, не рипить пружинами, не лізе цілуватися кожні десять хвилин. Ось тепер, коли вона впіймала натхнення за хвіст, можна забути про сніданок — його доведеться готувати самому, оскільки найкращі ідеї до моєї дружини приходять саме уві сні. А обірвати в таку мить процес писання — значить заробити відкопилені в образі губки й мученицьке тиняння по хаті з кута в кут. І я так розумію, що про наші плани з’їздити до обіду на екскурсію в невеличку мальовничу фортецю під Кардашевом Лі теж забула. Ще б пак, її картонні герої завжди були важливіші за тих, хто поруч із нею. Дуже тішить, що це місце так добре на неї впливає, але чи подумала вона, чим тепер займатися мені? Мавр зробив свою справу і тепер може вештатися лісами або вирячитись у телевізор, доки вона настукуватиме чергову дурницю для розжирілих від шоколаду матрон? Авжеж. Моїми ж зусиллями її мрія нарешті здійснилася, і ось від мене вже ховаються за зачиненими дверима, як від подразника, що може порушити таїнство писання своєю чоловічою обмеженістю. Чудово, Лі. Просто прекрасно.

Відображення похитало головою зі знанням справи й погодилося, що нам самим тут було значно краще. Ці жінки... Одного разу дозволиш їй покласти на тебе ніжку, а наступного разу вона вся всядеться й буде скакати на тобі, поки не здохнеш. На початку тобі помилково здається, що ти контролюєш ситуацію, а потім виявиться, що це ВОНА дозволяє тобі це робити, аби потішити твоє чоловіче самолюбство, що ти лише інструмент в її руках, засіб досягнення цілі, й навіть коли у вас все добре, вона буде лізти в усі твої справи і зрештоювтебенезалишитьсяіншоговиходуяк...

Торохкотіння гори кісток за дверима, що насправді було усього лише клацанням клавіш, раптом закінчилося гучним тріском, а за ним пролунав переляканий зойк Лі. Саме цей звук обірвав мою задуму, як сокира перерубує тонку гілку. Я підстрибнув від несподіванки, відчуваючи себе учнем, чию дрімоту на уроці зігнав потиличник суворого вчителя, й кинувся до кабінету Аліни, миттю забувши про все навколо.

— Михайле!

— Лі! — Я штовхнув двері й заскочив до кабінету, ще навіть не встигнувши уявити, що це могло так оглушливо тріснути і що я там побачу. Побачив Аліну, яка сиділа на своєму робочому місці з круглими, як кульки, очима на зблідлому обличчі. Навколо неї на підлозі були розкидані якісь сіренькі кубики завбільшки з мій ніготь. Я не відразу збагнув, що це таке.

— Що сталося, сонечко?

Вона поглянула на мене так, неначе щойно побачила за вікном снігову людину.

— Моя клавіатура, Михайле, — сказала вона з легким тремтінням у голосі. — Вона щойно вибухнула мені в обличчя.

— Що?! Як це?

Аліна підвелася зі стільця, й кілька сірих кубиків, що виявилися тими самими клавішами, впали з її колін на підлогу.

— Кажу тобі — вона просто вистрелила. Диво, що жодна з цих штук не влучила мені в очі. Господи.

Я наблизився до дружини й розвернув її голову до світла. На щоці й на підборідді червоніли дві довгі риски. Таки дійсно подряпини.

— Сильно вони мене? — запитально звела брови Лі.

— Ні. Просто чиркнули. До післязавтра вже й сліду не залишиться. Але треба протерти перекисом. Зараз.

Я сходив у ванну і знайшов у аптечці перекис водню й шматочок вати. Повертаючись до кабінету, згадав, що, коли я перед цим стояв біля дзеркала, мене відвідали думки про щось подібне. Здається, я був роздратований. Зараз жодна з тих думок не пригадувалася — вони здавалися частиною поганого сну з безокою жінкою, — але я пам’ятав, що тріскотіння клавіатури Лі мене злило.

Це ж не я зробив, ні?

Що за нісенітниця, звісно ж ні. Я не вірю в телекінез чи щось подібне. Думка — це думка, усього лише електричний імпульс в мозку, і не більше. До того ж, хіба я можу бажати зла власній дружині? Прокинувся не в гуморі через той кошмар, оце й усе. А Аліна, мабуть, просто перестаралася.

— Мабуть, ти просто перестаралася, — бадьоро припустив я, поки дружина змітала з підлоги клавіші. — Я чув, як ти шпарила. От ця пластикова китайська штукенція і не витримала.

— Михасю, це абсурд. Вона ж не просто розпалася в мене під пальцями — усі клавіші полетіли вгору. Мені в лице. Чи багато ти чув історій про клавіатури, що вибухають?

— В одному фільмі бачив, як рвонув монітор, — повів плечима я.

— Монітори — можливо. Але всередині цієї штуки практично сама лише пластмаса. Там нічому вибухати. Можеш переконатися, — Аліна простягла мені відро для сміття з рештками пристрою. Я відмовився від пропозиції.

— Якби я вірив у містику, то сказав би, що це покарання за порушену обіцянку.

— Тобто? — Аліна здивовано кліпнула очима.

— Цитую видатну письменницю сучасності Богдану Нечай: «До біса мої романи. Я беру тайм-аут, оголошую перерву в писанні цукеркових книг щонайменше на квартал. Я хочу байдикувати, насолоджуватися життям, і тільки...» А сама? Між іншим, після сніданку, який ти мені програла, ми збиралися відвідати історичну пам’ятку під Кардашевом. Є що сказати на своє виправдання?

— Винна, — Лі похнюпилася. — Але, Михасю, я навіть не можу згадати, коли востаннє відчувала таке сильне натхнення, як сьогодні зранку. Воно, власне, мене й розбудило — я прокинулася від того, що уві сні побачила увесь свій роман аж до самого фіналу! Уявляєш? Я підхопилася о сьомій з повністю побудованим сюжетом у голові. І вирішила написати якомога більше, доки нічого не забула. Ти образився?

— Є трішки, — зверхньо сказав я. — Та завжди є шанс спокутувати провину. Скажімо, яєчнею, мисливськими ковбасками і кавою. А потім, хочеш ти чи ні, ми сядемо в машину і поїдемо на екскурсію до тих старих руїн. При всій любові до нашого будинку я не збираюся киснути тут безвилазно. Виконуй.

— Так, володарю, — відсалютувала Аліна, та раптом знову посерйознішала. — І все ж таки, що це могло бути, Миханю? Що сталося?

— Не знаю. Але нічого надприродного, — рішуче сказав я, думаючи про дзеркало.

10. / Аліна / Гості

Тоді ми таки вибралися до фортеці і чудово провели час, блукаючи між старезних, порослих мохом каменів у тиші, яку порушувало тільки наші кроки. Серед тих руїн, що просто дихали нашою буремною історією, було так легко уявити себе не в цьому часі, що я не втрималась і уявила. Мені здалося, ніби я перенеслася назад, на кілька сторіч, що з міцної, ще не зруйнованої вежі я бачу наближення завойовників, що разом з товаришами по зброї захищаю рідне місто від ворожої навали — і гину, не відступивши. Дивно, але мене, переконану пацифістку, чомусь зовсім не здивували ані мої войовничі мрії, ані думки про власну загибель. Я любила проживати миті чужих життів завдяки своїм фантазіям, а покійна мама завжди казала, що не певна, чи це мій хрест, а чи дар Божий. Я також не була певна нічого конкретного, але зазвичай це здавалося мені саме даром.

Повертаючись додому, ми дивом набрели у крамничці в Кардашеві на клавіатуру, таку старезну й пожовклу, що я захвилювалася, а чи можливо підключити її до мого комп’ютера. З’ясувалося, що можливо, і ми відсвяткували це за вечерею домашнім малиновим вином, купленим у тому ж таки Кардашеві у привітної молодиці на ринку. Якийсь час ми провели на веранді, обговорюючи вибрики сучасної техніки: дивний трапунок із вибухом пластмаси все не давав мені спокою. А потім тема вичерпалася сама собою через втому, Михась пішов спати, а я перебралася до свого кабінету. Я ще довго сиділа там, але не писала, а просто зачаровано дивилася, як повільно тануть у сутінках дерева за вікном, як сріблясто-жовте сяйво молодика клаптиками лягає на підлогу, і слухала, як звабливо шумить вітер за вікном. Піднявшись нарешті до спальні, я спробувала розбудити Михайла з романтичними намірами, однак він не піддався, пробурчав щось геть не романтичне і відвернувся від мене. Я не образилася, бо була переконана, що попереду у нас повно часу і його вистачить на все. І на те, щоб кохатися, і на те, щоб народити дітей, і на те, щоб зістарітися разом.

Наступного дня я прокинулася, коли ще й на світ не займалося, а чоловік проспав до обіду. Наздоганяє втрачене, вирішила я, згадуючи його безкінечні хронічні недосипи, повернення додому о першій ночі та підйоми о п’ятій ранку, тому й не стурбувалася. Мій роман писався надзвичайно легко, просто лився, мов вода, тому я не стала відволікатися на їжу, гукнувши Михайлові, щоби він розігрів собі учорашній борщ. Чоловік чомусь образився.

— Ледацюга! — сказав він, відкривши двері мого кабінету.

— Соня! — відповіла я, навіть не повернувши голови.

Зголоднівши, надвечір я тимчасово звільнилася зі свого творчого полону, і вийшла на кухню. Михайло був там і оскаженіло рубав салат, ніяк не реагуючи на мою з’яву. Мені здалося дивним його обличчя — воно було якимось відстороненим і чужим. Я вмостилася на клишоногій табуретці і спитала:

— Усе гаразд?

— Так, звісно, — Михась відірвався від катування городини, і звів на мене очі, котрі якусь мить були темними, як рілля. — Усе прекрасно, Лі. Ось хазяйную, як бачиш. Виконую твою роботу. Мені ж тут все рівно немає чим зайнятися. А у тебе роман, герої, все таке...

Хоч як важко у це повірити, але тоді мені стало соромно. Відчуття провини — з приводу і без — завжди було моєю ахіллесовою п’ятою, і хоча з віком я навчилася давати доброго відкоша будь-кому, хто намагався таким чином мною маніпулювати, але ж переді мною був не будь-хто, а коханий чоловік. Тому я почервоніла, перепросила і хутенько доробила салат, зварила картоплю і запекла із сиром куряче філе. Михайло відтанув, ми смачно поїли, прогулялися лісом і, відчуваючи приємну втому, вирішили заснути раніше, ніж завжди.

— А тобі вдасться? — спитала я із сумнівом. — Ти сьогодні спав півдня, мабуть, нічний сон перебив.

Від цих слів Михайло спалахнув, як сухий сніп.

— Це натяк на те, що я байдикую? — спитав він погрозливо. Я так здивувалася, що навіть не образилася.

— Та байдикуй собі на здоров’я, — відказала я якомога миролюбніше. — Ми ж ніби для цього сюди й приїхали. І це ніякий не натяк, а проста констатація факту. Не сердься, любий. Це ж добре, коли раптом випадає ніч без сну.

Я говорила грайливо, і чекала хоч на якусь реакцію, однак Михась промовчав. Щоправда, він обійняв мене, коли ми лягли в ліжко, і поцілував, і робив усе, що й завжди — але не як завжди. Я ніби обіймала незнайомця, якогось стороннього мужчину, і це дивне, моторошне відчуття звело таку жадану для мене близькість на пси. А подальші слова Михайла мене заледве не вбили.

— Ти мене геть змучила, Лі, — заявив він тоном прокурора. Я засміялася, дещо невпевнено, бо у цих словах виразно продзвенів метал.

Я прошу двадцять років ув’язнення для цієї жінки за сексуальні домагання до власного чоловіка.

— Це скарга чи заохочення?

— Ні, я не скаржуся, просто гадаю, що у твоєму віці пора вже менше думати про плотське.

Промовивши це, Михайло миттю солодко заснув, а моя щелепа відпала і зі стуком покотилася на підлогу.

У моєму віці? Менше думати про плотське?

От лайно! Почути таке від коханого — так і жити не захочеться.

Спокійно, Аліно, сказав мені внутрішній голос, немає чого хвилюватися. Це природно, що він почувається зайвим. Скільки часу пройшло, відколи він втратив роботу, котра давала одне з найголовніших для чоловіка відчуттів — відчуття того, що він потрібен? Не так вже й багато, правильно? І зізнайся собі чесно, він має рацію, люба — у тебе є твоя творчість, твої герої, і це неможливо відняти. Де б ти не була, що б із тобою не трапилося, цього в тебе ніхто не забере. Поруч завжди знайдеться ноутбук, захалявна книжечка чи твоя пам’ять. Це твій стрижень, твій хребет — творчість і любов. Вірніше, любов і творчість, та в чоловіків усе інакше. Ти це знаєш, ти змирилася з тим, що жодне почуття, яким би палким воно не було і яким би великим не здавалося, не замінить мужчині улюбленої справи. А зараз тому, кого ти кохаєш, Лі, буквально перебили хребет. Він корчиться від болю, а ти дивуєшся, де його усмішка. Потерпи, дівчинко. Потрібен час і більш нічого. Час лікує все. Ну і ще якесь заняття Михайлові також не завадило б. Хоча б якесь хобі, чи що. Так що краще напруж мізки і придумай те, що трохи відволіче чоловіка від сумних думок.

Я напружувалась аж до ранку, та на гадку не спадало нічого, окрім збирання грибів та риболовлі. Заснути мені вдалося лише з першими промінцями сонця, тоді, коли селяни саме виходять до свого хазяйства, але саме в напівсні мене відвідала ще одна думка. Вірніше, згадка про давню мрію.

Дитина. Нам треба спробувати зачати дитину.

Черговий курс мого лікування невість від чого закінчився ще минулого тижня, і це давало мені надію. Я солодко позіхнула у подушку, похваливши себе за винахідливість, і вирішила обговорити це з Михасем, щойно прокинуся. Великої потреби у цьому обговоренні не було, бо я знала, що чоловік мріє про малюка так само сильно, як і я, але я просто хотіла сказати це йому. Дуже хотіла.

Збудив мене Михайло і вібруючим від злості голосом поцікавився, де, в біса, його сніданок. Спросоння я ще думала пожартувати на тему безпорадності деяких чоловіків у натуральних умовах життя без бігмаків, але наштовхнулась на його гострий погляд і замовкла на півслові. Про дитину поговорю з ним після сніданку, мудро розсудила я і з чавунною від сну головою поплелася на кухню. Там на мене чекали розчахнутий холодильник і плита із запаленими конфорками. Кота, що звично засів на своїй веранді, мов той партизан у землянці, я нагодувала досить швидко і без пригод, а ось зі стравами для нас довелося помучитися. У мене все буквально валилося з рук. Яєчня підгоріла, кава збігла, залила плиту і наповнила весь перший поверх дому огидним смородом, млинці вийшли глевкими, наче з глини, та навіть банальні бутерброди не вдалися — виявилося, що у нас не було свіжого хліба. Снідали ми у вітальні, за столом напроти дзеркала, і я помітила, що Михась увесь час позирає на своє відображення, для чого йому доводиться вивертати шию під немислимим кутом.

— Не можна дивитися в дзеркало, коли їси, — сказала я, в черговий раз зауваживши крутіння чоловіка. — Кажуть, це шкідливо для твого щастя — ти можеш з’їсти його.

— Та не більше, аніж оці твої, з дозволу сказати, наїдки шкідливі для мого шлунка, — огризнувся він. — Що, важко готувати, як слід, Аліно? Та ще й щодня, га? Це тобі не по клавішах лупити.

З цими словами Михайло встав і демонстративно вийшов з-за столу. Мої очі затягнуло слізьми, і я мовчки нахилилася над своєю тарілкою. Михась був несправедливий і знав це, бо зазвичай я готувала дуже добре і усе робила сама, без залучення усіляких напівфабрикатів, а погані дні бувають у кожного. Однак я вчасно згадала, про що думала вночі, і знову закликала себе до терпіння. І найдовший шлях починається з першого кроку. Все владнається. Все ще буде гаразд.

Я повторювала цю мантру, миючи посуд і шукаючи Тигру, котрого після сніданку наче лизень злизав з веранди. Пошуки смугастого негідника забрали в мене три години і так нічим і не завершилися. Я засмутилася, але не злякалася, бо такі зникнення вже траплялися, і я підозрювала, що мій кіт знайшов собі кицю десь на хуторці. Що ж, принаймні він не порадить їй менше думати про плотське, зі злістю подумала я, увійшовши до вітальні з наміром, що так і не полишив мене, не зважаючи на паршивий початок дня: поговорити з чоловіком про дитину. Але Михайло не мав настрою слухати мене — коли ви живете у шлюбі вісім років, ви бачите це у першу ж секунду, і вам не потрібно нічого питати, взагалі не потрібно слів. Він був дуже зайнятий — крутився перед дзеркалом, як безнадійно старіючий характерний актор, і я не здивувалася, якби однієї миті він, склавши руки човником, пірнув у ту сріблясту, прикрашену тріщинами поверхню. Мене шокувала така його поведінка — Михась завжди був гарним, але ніколи — марнославним.

— Добре виглядаєш, герою, — зауважила я, аби щось сказати. Але він почув мене, засріблився радістю і мовив:

— Ти справді так гадаєш, Лі? Я теж думаю, що ця сивина мені личить. Із нею я стаю більш сексуальним, чи не так?

— Вважай, що звання «Містер Секс» у тебе в кишені. — Я наблизилася до чоловіка і пильно пригледілася до його волосся. — Разом із трусиками збуджених фанаток. А де це в тебе сивина?

Михась шумно зітхнув, демонструючи, як його дістали моя нетямущість та короткозорість.

— Ну ти даєш... Бачиш неіснуючі тріщини на дзеркалі, а того, що я відчутно посивів буквально за тиждень, не помічаєш? Хоча з тобою не дивина й за кілька хвилин посивіти.

Боже, та що це з ним?

— Михайле, припини. Ти верзеш дурниці. Якщо тобі здається, що три сиві волосини на потилиці — це той єдиний штрих, котрого тобі бракує для завершення образу крутого мачо, то я тебе вітаю. Вони у тебе є. Ти — мачо, супермен і секс-машина. Тільки позбав мене від задоволення вислуховувати цю маячню. Краще поясни, що з тобою коїться.

Чоловік нарешті повернувся до дзеркала задом — неабияка жертва з його боку! — і посунув на мене, мов скажений бульдозер. Його очі знову здалися мені темними, майже чорними буравчиками, круглими отруйними жалами, що хижо впиваються в мою плоть. Я злякалася і відступила до порога, судомно вчепившись за одвірок тремтячими пальцями.

— Іди звідси, Лі, — просичав Михась так, ніби в роті у нього й справді було лише два зміїних зуба. — Я завжди знав, що ти тупа, я звик до цього, але ти ще й сліпа. Ми потім поговоримо, коли ти протреш очі і побачиш те, що бачу я!

— Слухай, — я пропустила повз вуха «тупа і сліпа» і щосили намагалася говорити логічно, — ходімо зі мною до ванни, там є інше дзеркало, і ти переконаєшся, що я права. Або хочеш, я принесу пудреницю, і тоді...

— Аліно, я просив тебе забратися.

Крити було нічим, хоча те, що сказав Михась, погано збігалося із моєю уявою про сенс слова «прохання». Я розчепила пальці, що трималися за дерево, як за рятівний круг, навіщось розгладила рожеву футболку на животі і пішла. Забралася. Байдуже проминула кабінет — сама думка про працю викликала в мене легку нудоту, якусь мить постояла на порозі ванної, розриваючись між бажанням включити воду і небажанням рухатися взагалі, а потім повільно, як інвалід, рушила сходами нагору. За дверима мого кабінету мені вчулося якесь шарудіння, але я була надто змучена і зла для того, щоб повернутися і перевірити, що там таке. Тигра, мабуть, більше нікому. Щоправда, кабінету він уникав так само, як і решти приміщень цього будинку, окрім веранди, але, можливо, цього разу щось його привабило. Відкрите вікно, приміром, коли всі двері зачинені. У Києві кіт дуже любив дивитися, як я працюю, і було два місця, де я завжди могла напевне його знайти — мій кабінет і кухня, а тут, у цьому домі...

Невже я справді так хотіла переїхати сюди?.. Тепер усе це здавалося сном. Поганим сном. І я вже зовсім не була переконана, що варто говорити з Михайлом про дитину. Я тепер боялася цієї розмови, боялася власного чоловіка, мене до смерті лякали ці раптові зміни у ньому, які я намагалася, проте так і не змогла пояснити собі до кінця... Врешті-решт, хіба, згоджуючись на купівлю будинку, Михась не розумів, що тут у нього з’явиться забагато вільного часу?.. Чудово розумів. Хіба не він, телефонуючи мені щовечора, розписував тутешні красоти такими словами, що від його порівнянь мене, письменницю, душила велика зелена заздрісна жабенція? Він, більше нікому. То що ж тут відбувається зараз? Що коїться з ним — і зі мною? Які всьому цьому причини? Я тут ніби чужа. Не тільки власному чоловіку, а ще й цим стінам, таким привітним, пофарбованим у теплі кольори стінам, котрі виштовхують мене, немов послід, очищуються від вже непотрібного їм матеріалу, щоб...

Я спам’яталася на ліжку у спальні, геть не тямлячи, як довго туди йшла, і негайно вилаяла себе останніми словами. Розійшлася, Лі, твоя бурхлива фантазія. Тримай її в узді, бо буде горе. Не нагнітай. Хіба не у цій хаті ти почала писати з такою швидкістю, що тобі позаздрив би й сам Лопе де Вега?! Хіба не тут ти фактично забула, що таке безсоння? Це твій дім, твоя мрія, це те життя, що ти побудувала на власний смак, так що годі скиглити. Перепочинь і зберися докупи. Може, це всього лише побічні дії після переїзду, як у нашого Тигри, адже не так легко звикнути до нового місця, хоч би яким пречудовим воно було. Так що не будь такою слабкодухою, це розкіш, яку ти не можеш собі дозволити.

Я покивала, погоджуючись зі своїм другим «я», і вирішила, що час рятуватися. Роботою, як завжди. Можна було б прогулятися околицями, але я не любила гуляти сама, без Михася. Щоправда, писати у напівістеричному стані я також не любила, однак інколи доводилося. Строки, терміни видання, обумовлені в контракті, і загроза не встигнути — цей нічний жах усіх авторів, — траплялося, підганяли й моє писання, убиваючи неквапне очікування натхнення, але що вдієш? Проза життя. Хоча строки ще не дуже піджимають, та краще не відкладати все на потім. Я підвелася, подивувавшись тому, що ноги в мене роз’їжджаються, як у новонародженого лошати, і сповзла вниз, рухаючись, мов броунівська частка. І ще на сходах почула, як розривається у вітальні мій мобільний — наш єдиний, окрім телефону чоловіка, зв’язок з цивілізацією. Він чомусь лежав на обідньому столі, там, де я ніколи його не лишаю, а за три метри від нього, у кріслі в залі сидів Михась і, не зважаючи на дзвінки, вологими від розчулення очима споглядав якесь сльозогінне шоу в телевізорі. Я підняла брови на знак здивування і відповіла на дзвінок.

Новини виявилися добрими, стосувалися вони темпів продажу моєї останньої книжки, чергувалися з побажаннями усього найкращого, одним словом, я нарвалася на планове облизування однієї із золотих рибок видавницького акваріуму. Коли я дала відбій, першим моїм пориванням було похвалитися Михайлові, як сильно мене люблять і поважають, та я стрималася. Тим більше, що чоловік дивився вже інше шоу — якесь напіввійськове. Знизавши плечима, я мовила:

— Раніше ти не витрачав час на цей телемотлох.

— Угу. Раніше у мене й часу не було, — відгукнувся чоловік крізь зуби. — А тепер є. І краще я витрачатиму його на цей, як ти сказала, телемотлох — хоча ти й уявити не можеш своїми куцими мізками, яка це титанічна праця, — аніж милуватимуся твоїми зів’ялими принадами.

Усе ще хочеш поговорити з ним про дитину, Лі?

Я похитала головою, заперечуючи сама собі, і пішла працювати. Увімкнула комп’ютер, пошукала в думках хоч натяк на натхнення, не знайшовши, повторила вголос, що натхнення — це вигадка лінивих письменників, і за сім годин народила півтори сторінки повнокровного, як фанера, тексту. Перечитала його, стерла, заливаючись сльозами, і відчула крокодилячий голод. Годинник показував лише дев’яту вечора, але Михайло, вочевидь, уже спав — принаймні на першому поверсі його не було. Ще якийсь час я метушилась на кухні, нарізаючи бринзу та шинку для грецького салату, потім врізала собі пальця, покинула недороблений салат і з горнятком зеленого чаю повернулася до кабінету. І ще не відкривши дверей, почула таке ж шарудіння, як вдень.

— Ну нарешті, смугастий лайдаче! — від полегшення мені аж дух забило, і я не знала точно, що зроблю, побачивши Тигру — задушу в обіймах чи намну вуха. Схиляючись усе ж до першого варіанта, я рвучко розчахнула двері і від панорами, що відкрилася моїм очам, впустила горнятко. Гарячий чай потік мені по ногах, але я навіть не відчула болю, я нічого не відчувала, окрім шоку, того, що, за твердженням медиків, може призвести до смерті.

Тигра й справді був у кабінеті — він уперше відвідав будинок з того дня, як Михайло намагався силоміць занести його всередину. Кіт сидів на підлозі біля крісла і лапами збивав мої крихітні записнички, що пурхали над ним, ніби метелики. Вгорі, ближче до стелі, літали вже більші книжки — словники, довідники, енциклопедії. Грубезний перший том академічного словника синонімів української мови, такий важкий, що Михайло цілком серйозно забороняв мені піднімати його після тієї катастрофи, активно кружляв кімнатою, а потім, немов побачивши мене, завис у повітрі, як гелікоптер, затріпотів сторінками, мов незаймана дівиця віями, і, важко помахуючи обкладинкою, наблизився впритул до мого носу. Решта книг — а їх було десь тридцять, — вишикувавшись за розмірами у вервечку, лишалися на місці, тобто висіли у повітрі, махаючи сторінками-крилами, як і їхній академічний колега. Мене заціпило, і я сіла просто на порозі. Книги цьому зраділи. Вони пожвавилися, заметушилися кабінетом, немов обираючи найкраще місце для приземлення, і я застогнала. Почувши це, Тигра зірвався з місця і в три стрибки опинився біля мене. Кіт не став тікати, він просто зупинився, вишкірив зуби і притиснувся до мого стегна. І тут я почула це. Дитячий сміх, чи радше хихотіння, не зловісне, але знущальне і вкрай задоволене, таке, котре видає балуване дитя, милуючись тим, як мама зранку намагається змити з лиця зубну пасту чи чорнило, якими добра донька намалювала нені індіанські бойові візерунки на щоках. Мене почало тіпати, а сміх не вщухав. Це була дитина, явно дівчинка, і я не бачила її, але — чула. Навіть шелест сторінок не зміг заглушити цього хихикання.

— Катрусю?..

Я не знала, чому раптом згадала ім’я моєї нещасної доні, котрій так і не судилося побачити світ, але сміх увірвався. І почувся голос.

— Ні. Вона не тут.

Я подумала, що марю. Однак щойно це спало мені на гадку, другий том академічного словника, аж ніяк не тонший за свого брата, склав сторінки і каменем впав мені на голову. Було боляче, і це трохи привело мене до тями. Я застогнала і зірвалася на рівні ноги.

— Хороший котик, — чітко сказала невидима дитинка. — А він не любить котів.

І тут я закричала. Тигра відразу дременув геть, а я вилетіла у вітальню і, не припиняючи вищати, побігла по сходах нагору. Увірвалася до спальні, мов торпеда, і, задихаючись, упала на ліжко.

— Михайле, вставай! О, Господи, Михасю! ПРОКИДАЙСЯ!

11. / Михайло / Пробудження

Таких яскравих снів я ніколи не бачив.

Вони почалися ще за часів ремонту, але тільки нині стали надзвичайно барвистими, змістовними і настільки вражаюче реалістичними, що насправді пробудження здавалося мені засинанням. Прокидаючись, я повертався у цю безглузду й нудну реальність, до моєї коханої дружини, котра з кожним днем видавалася мені дедалі бридкішою. О так, тепер я це угледів, аж через вісім років. Таке враження, що хтось замінив мої очі на інші — можливо, це оті карі, що відображалися у дзеркалі внизу. Зовсім нові очі, що їх не відбивало жодне інше люстро. Тепер я бачив усе дещо інакше. Це як під час сонячного затемнення — ти дивишся навколо, впізнаєш знайомі речі, але виглядають вони трохи не так, казково; це не день і не ніч, а щось містичне, час доби, непідвладний людському розумінню. Цими новими очима я й почав бачити саму сутність деяких речей.

Зараз я краще розумів натуру Аліни, як і свою роль відносно неї. У нашому тандемі саме себе вона вважала головною рушійною силою, генератором ідей, альфою й омегою. Вона раділа тому, що мене звільнили — потай, але все ж раділа, адже це допомогло здійснитися її мрії й полишити обридле місто. Тепер я це знав. Утім, нічого дивного, міг би здогадатися ще тоді, адже завжди підсвідомо розумів, що вона не співчуває щиро жодній проблемі, якою я з нею ділився. Робить вигляд, що слухає, з розумінням хитає головою, як китайський болванчик... але не співчуває. Бо не спроможна. Та й для чого? Усе одно вийде так, як вона хоче. Моя скромна функція — пливти разом із нею, притулившись до великого зоряного тіла, як та риба-прилипала, що присмоктується до акул, і допомагати її мріям матеріалізовуватись.

Усе це мені повідомив голос. Він тепер з’являвся майже в кожному моєму сні. Спокійний чоловічий голос, він був моїм безтілесним супутником у мареннях, де я блукав лісами, що не мали кінця й краю. Там небесний купол над верхівками дерев переливався від лілового до червоного й тріпотів міріадами яскравих зірок, під ногами звивалися дивовижні різнокольорові рослини, більше схожі на мешканців коралових рифів, а кожен крок м’яко відштовхував від землі й підносив у повітря. У цих снах був і наш будинок, але виглядав він зовсім не так, як у реальності. Він колихався, як величезна медуза, а увійшовши всередину, в коридорах його нутрощів можна було блукати годинами, якщо тільки ця одиниця виміру часу була тут чогось варта.

Цей голос багато чого розповідав. Він сказав, що чекав саме моєї появи. Сказав, що в дім заходили й інші, переважно волоцюги-нічліжники. Жоден з них не затримався тут довго, багатозначно мовив голос. Потім порожнечу будинку довго не порушували — аж до мого прибуття.

Ти тут не тому, що вона цього захотіла, сказав мені голос. Ти тут тому, що я цього захотів. Вона тут взагалі остільки оскільки. Вона ніхто без тебе.

Зараз вона хоче запропонувати тобі завести дитину, продовжував голос. Накинути тобі на шию ще одну петлю, щоб тримати тебе біля себе. Я знаю, про що кажу. Воно тобі треба? Я знаю, що ні. Я можу запропонувати тобі щось краще, якщо ти...

— ...айся! Михайле, будь ласка, прокинься!

Все закрутилося й звернулося само в себе, а в очі нахабно полізло жовте світло люстри. Я з кректанням перекотився на лівий бік, щоб уп’ястися мутним поглядом у перекошене обличчя моєї прекрасної Аліни крупним планом.

— Якого дідька? — простогнав я, понад усе бажаючи знову опинитися в тому чарівному лісі з різнокольоровими травами, де ніяке світло не ріже очі. — Господи, жінко, чого ти від мене хочеш серед ночі? Чергові екстрені сексуальні потреби?..

Схоже, вона жодного слова не зрозуміла. Дивилася на мене широко розплющеними очима й важко хекала, а на лобі виразно блищав піт. Я підвівся на ліктях.

— Що? Чорт забирай, та що з тобою? Кажи вже! Чи я здогадатися повинен?

— У кабінеті, — нарешті видихнула Аліна. — У моєму кабінеті. Я знаю, що ти зараз назвеш мене ненормальною, але я знаю, що я бачила. Я знаю, що я бачила це!

— То що ж воно таке? — чесно кажучи, мені було абсолютно начхати. Я зиркнув на будильник — виявляється, ще й десятої немає. От грець. Тепер я півночі засинатиму.

— Я... боюся, що я не зможу тобі пояснити, Михасю, — трусонула головою дружина. — Ходімо мерщій зі мною вниз, доки воно триває.

— Триває що?

— Ходімо, Михасю, будь ласка! Ти повинен це бачити!

Прошипівши безадресний прокльон, я виплутався з ковдри й став на ноги. Залишки сну все ще гуляли в голові, немов луна по печері. Мене обірвали на чомусь дуже важливому. А якщо цей голос більше не з’явиться?

— Веди, — похмуро буркнув я.

Ми вийшли з кімнати і сходами спустилися вниз, у освітлену вітальню. Аліна весь час озиралася на мене, неначе переконуючись, чи йду я за нею. Що вона утнула цього разу? Знову підірвала свою чортову клавіатуру? Чи тепер уже її монітор від’єднався і вилетів у кватирку? Чому вона вперто не бажає залишати мене у спокої?

Дружина зупинилася перед прочиненими дверима кабінету. Завмерла і підняла правицю, закликаючи до тиші, хоч я й не видав досі жодного звуку.

— Дивно... — мовила нарешті. — Більше нічого не чути.

— І що ж тут у дідька дивного? — поцікавився я.

Аліна не відповіла. Вона навшпиньках наблизилася до дверей, неначе очікуючи, що виявить там збіглого з лікарні психопата із закривавленим ножем у руці. Зазирнула у просвіт, потім рішуче розчахнула навстіж. І зрештою знову повернулася до мене.

— Воно припинилося.

Я відсторонив її убік і пройшов до кабінету. Очам відкрився дикий розгардіяш: усі книжки, що до цього стояли у шафі біля стіни, нині валялися навколо, неначе тут проводився якийсь несамовитий обшук. Розкриті, з пожмаканими аркушами, деякі навіть розірвані навпіл, вони вкривали собою всю підлогу й навіть стіл. Те ще видовище. Тепер вже я озирнувся до дружини.

— Що це значить, Аліно? Все ще намагаєшся будь-що привернути мою увагу?

Вона витріщилася на мене, немовби я запропонував їй танцювати брейк голяка.

— Що? Михасю, в мене й на думці не було! Ці книжки... — вона запнулася.

— Що — книжки? Вони, як я бачу, розкидані по всій підлозі. Тобі, як письменниці, це не здається блюзнірством?

— Це не я! — скрикнула вона. — Господи, невже ти думаєш, що мені може прийти у голову така ідіотська ідея — раптом вивалити все з книжкової шафи, а потім збудити тебе, щоби ти на це подивився?

«Я б не здивувався», — крутилося на язиці, та я вирішив стримати сарказм.

— Просто намагаюся зрозуміти. Або це зробила ти, або хтось інший. Оскільки ти заперечуєш свою причетність, то значить, десь тут зачаївся таємничий шкідник, котрий і здійснив цей підступний глум над твоєю бібліотекою. Мусимо його знайти. АГОВ!! Є ХТО-НЕБУДЬ?! АНУ ВИХОДЬ З ПІДНЯТИМИ РУКАМИ!!

— Припини знущатися! — скрикнула Аліна. — Що з тобою таке? Чому ти не даєш мені сказати?!.

— Бо знаю, що ти скажеш. Якщо обидва запропоновані варіанти відкинуті, залишається останній — надприродний. Бісові книжки самі це зробили.

— Саме так і було, — після кількох секунд мовчанки холодно відказала дружина. — Мої бісові книжки пурхали в повітрі, неначе метелики. І ще я виразно чула дитячий голос. Ось чому я покликала тебе.

Я витримав паузу, вишукуючи на її лиці хоч слід того, що вона жартує, але схоже, що вона сказала це на повному серйозі. Зрештою похитав головою.

— Ти мала рацію, Аліно. Ти дійсно ненормальна.

Її обличчя набуло шокованого виразу, наче я дав їй ляпаса. І на якусь мить я здивувався сам собі. Я ніколи не розмовляв з власною дружиною у такому тоні. Ці слова неначе самі зривалися з вуст. Та все ж сором, як і жаль, тривали лише кілька миттєвостей.

Бреше, шепнув хтось, тільки шепіт цей почувся не вухами, а мозком. Може й не шепіт, а просто нагадування десь усередині. Вона знову намагається маніпулювати, як завжди робила. Я ж казав: знаю таких, їм усе мало. Отримала будинок, але цього недостатньо, тепер їй треба, щоб ти танцював навколо неї, щоб прибігав за першим погуком, як вірний песик. Дозволиш цьому статися?..

— Що з тобою відбувається, Михайле? — ледь чутно спитала Аліна. Я помітив, що її очі набухли слізьми. — Ти вже кілька днів сам на себе не схожий. Ти поводишся зі мною так, наче зненавидів мене. Це правда? Я дратую тебе? Може, ти не хотів щоб я приїздила сюди? Може, ти хочеш, щоб я поїхала?

Так.

— Ні, — сором повернувся, і мені знову стало гидко. Чомусь думки, які здавалися мені вірними, на виході з голосових зв’язок перетворювались зовсім не в те, що я насправді хотів сказати. В черговий раз виникло відчуття, що прокинувся я лише кілька секунд тому, а не тоді, коли мене розбуркала дружина. Я підійшов до Лі й притис її до себе.

— Пробач. Дійсно, верзу щось не те. Просто розізлився, що ти мене розбудила. Голова зовсім не варить після сну... Давай поговоримо про це завтра, добре? Напевно є якесь пояснення всьому цьому. Домовились?

Лі лише мовчки кивнула в мене на грудях. Потім промовила:

— Цей дім не потрібен мені без тебе.

— Я знаю. Знаю. Пробач. Ходімо спати. Завтра я тут усе приберу.

Ми рушили до дверей. На порозі Аліна додала:

— І я дійсно чула голос, Михайле.

Я вирішив залишити це без коментарів. Та коли виходив з кабінету і простягнув руку, аби натиснути на вимикач, мені здалося, що я теж почув щось. Почув знову ж таки всередині голови. Тихе дитяче пришіптування.

Не впускайте його до себе.

— А я не чую нічого, — відповів я Лі й самому собі і рішуче зачинив двері.

12. / Аліна / Роздуми

О пів на другу ночі я зрозуміла, що природний сон мені тільки сниться, даруйте за невимушений каламбур. До цього часу я свердлила очима темну стелю, прислухаючись до звуків нічного лісу за вікном, сопіння чоловіка поруч (він якраз заснув без особливих проблем), а головне — ретельно вслухаючись у звуковий простір самого будинку. Від найменшого потріскування чи рипіння дощок серце починало калатати, як тугий м’яч між підлогою й рукою вправного баскетболіста, а грудна клітка неначе сповнювалися окропом. Я очікувала, що ось зараз знову почую той голос і тоді напевно збожеволію від жаху. Але ніякого голосу не було. Втім, як і сну. Зрештою, я дісталася до тумбочки, де звечора завбачливо залишила снодійне і склянку з водою, ковтнула гірку пігулку і мерщій застрибнула назад під ковдру, неначе боючись, як у дитинстві, що з-під ліжка виповзе чиясь (або нічия) довжелезна рука і схопить мене за щиколотку. Смішно. Але не вночі.

На відміну від Михайла я ніколи не була непробивною реалісткою. Навпаки, завжди вважала, що ми ніякого біса не знаємо навіть про свій власний світ, той, який чуємо, бачимо і вдихаємо. Інакше чому, довівши його до ручки й продовжуючи послідовно знищувати, дивуємося, коли той відповідає нам взаємністю у вигляді цунамі, посух та землетрусів? А з такою курячою сліпотою — звідки нам знати, що наш світ єдиний? Це логіка хробачка у яблуці, якої я ніколи не визнавала.

Тому я досить швидко і безболісно змирилася з думкою, що в цьому будинку є ще хтось чи щось.

Що це? Привид? Полтергейст? А чом би й ні? Я, звісно, ніколи не стикалася ні з чим подібним, але й не поспішала ліпити ярлик «клінічний ідіот» на кожного, хто свідчив про такі речі. Я не вірю лише в масштаби цих явищ, що їх намагається нав’язати нам телебачення (коли якась третьосортна передачка щотижня тішить свіженькою добіркою аномалій, це викликає підозри навіть у мене), але в тому, що надприродні явища існують, ніколи не сумнівалася. Схоже, мені, як і обіцяла Біблія, воздалося по вірі. Бо хоч що би там казав Михайло, я бачила те, що бачила. І навіть якщо припустити на мить, що все це мені справді здалося, то як бути з величезною ґулею у мене на потилиці, що лишилася від падіння на мою бідну голову академічного словника? Досі ще не було зафіксовано жодного випадку нападу зорової галюцинації на людей.

Ліки почали діяти, і я відчула знайому легкість в тілі, що завжди передувала засинанню. Хороші таблетки. Не знаю, що б я робила без них тоді... того року. Вони рятували мене вночі, а Михась — цілодобово. Це було так давно і ніби учора. Але той чоловік, якого я знала, ні за що не став би розмовляти так із жінкою. Із жодною жінкою, а з власною — тим більше. І він любив мене. Той, київський, Михайло мене кохав. По-справжньому. Так, як я писала у своїх романах, так, як мріяла все життя... А тепер... що мені робити тепер? Як достукатися до нього?.. А ще ж цей сміх... книжки, що пурхають кімнатою, мов паперові метелики... і думки, що плутаються, чіпляються одна за одну... напевно, тут є якийсь зв’язок... я засинаю. Я ще встигла зрозуміти це, встигла позіхнути і подумати про завтра, як про якийсь рятівний круг, і — все. Чорна ковдра штучного сну накрила мене з головою, розчинивши усі проблеми у крутому окропі забуття.

Та ранок не приніс полегшення. Пігулка вимкнула мене серйозно, і ввімкнулася я лише о першій, завдяки люблячим штурханам Михайла, котрий процідив крізь зуби, що відсутність сніданку він може пробачити, але не збирається з невідомої причини жертвувати ще й обідом. Так-сяк отямившись за допомогою кількох ляпасів самій собі, я проковтнула решту води зі склянки, аби загасити викликану снодійним спрагу, й попленталася униз готувати обід. Михайло пішов слідом, неначе збираючись проконтролювати цей важливий процес і не дати мені сачкувати. Що ж, якщо стоятиме над душею, то, може, принаймні нам вдасться поговорити.

Але Михайло був не в настрої бесідувати. Коли я завела розмову про учорашню подію, він увірвав її в зародку:

— Тобі здалося, Аліно.

— Це все, що ти можеш сказати? — здивувалася я. — Це і є та розмова, яку ти вирішив відкласти на ранок?

— Я передумав, — незворушно відказав чоловік. — Тут нема про що дискутувати. Саме так і народжуються різні небилиці — одне сприймають за інше й плутають божий дух з яєчнею. Розслабся.

— Розслабитися?! — я глибоко вдихнула, гарячково підшукуючи потрібні слова. — Та... та я... та невже ти не відчуваєш змін? Та навіть сліпий відчує, що з цим домом щось не те! Ми переїхали сюди, щоб радіти життю разом. А замість цього я кожного дня неначе ходжу по мінному полю. Тебе це не дивує, якщо згадати наше попереднє достатньо щасливе восьмирічне буття у місті? Тебе не дивують зміни, що відбуваються з тобою? Невже для тебе все як завжди?

— Не кричи, — він навіть вухом не повів, жодної емоції не промайнуло на його незворушному обличчі. — І не верзи дурниць. Завжди легше приплести нечисту силу, аніж подивитися у... у дзеркало. З будинком ніяких проблем. Проблеми з тобою.

Від злості та досади я безсило розплакалася над курячим бульйоном.

— І годі вже рюмсати, — поблажливо додав Михайло і пішов з кухні.

Зайве казати, що обідали ми у свинцевій тиші, а по обіді чоловік зірвався з місця і, пробурмотівши щось зіжмакане на кшталт «гараж, інструменти, до ладу», прожогом вискочив із кімнати, не забувши попередньо глянути в люстро на стіні. Розгрібати навалені в моєму кабінеті книжки довелося мені самій. Покінчивши з цим, я зрозуміла, що більше не можу знаходитися в цьому домі, й вирішила трохи прогулятися. Я не знала гаразд, куди піду, однак бажання вирватися з цих стін повільно переростало у манію. Ще кілька таких днів — і я буду спати на веранді разом із Тигрою.

Треба все обміркувати як слід, думала я, йдучи куди ведуть очі. Я дивилася лише під ноги і приблизно уявляла собі, куди йду, а решта мене мало цікавила. Цей день, що сірим ножем уклинився між теплими вересневими спогадами про літо, був непогожим та вологим і якнайкраще відповідав моєму настрою. Важкий від води білуватий туман клубочився над озером, клаптями висів на верхівках дерев і чомусь не зникав навіть від сильного вітру — можливо, тому, що його напрямок змінювався ледь не щомиті, як настрій у капризної панянки. Те, що синоптики називають «вітер змінних напрямків», шарпало мій одяг, забиралося під куртку і неприємним холодком бігало по хребту. Шум дерев був таким сильним, що часом здавалося, ніби вони стогнуть, і все це відволікало мене від роздумів. Я напружувалася, намагаючись зосередитись, подумати про те, що було справді важливо, однак так і не змогла зібрати думки докупи. Отямилася я біля Зеленого і сказала собі, що варто пройтися хуторцем — для різноманітності, оскільки я вже тут. Зазвичай ми з Михайлом гуляли лісом.

На ту бабцю, що плювала услід нашому авто, я натрапила зненацька. Стара наче виросла з-під землі. Мить тому переді мною було лише порожнє узбіччя ґрунтової дороги, більше схожої на широку стежину, і ось наступної хвилини я вже дивилася у маленькі вицвілі очі, що аж пломеніли ненавистю. Якби я не була на сто відсотків упевнена, що це неможливо, то сказала б, що ця бабуся, на вигляд — як із воску вилита відьма, має щось до мене. Щось особисте.

«Не мели дурниць, Аліно, — переконливо заявив мій внутрішній голос. — Ти їй у борщ не плювала».

— Вибачте, — перепросила я, помітивши, що ледве носом не вперлася у зморшкувату щоку старої. Вона не зреагувала, продовжуючи дивитися на мене зле і якось втаємничено, і виглядала, як сова, що обернулася на жінку. По шкірі в мене забігали холодні мурашки.

— Дозвольте, — пробелькотіла я й рушила навколо старої. Вона відступила на крок, кліпнула на мене червонястими, запаленими повіками і прохрипіла навздогін:

— Не сидиться у кублі тому?

— Просто гуляю, — пробурмотіла я під ніс, без особливої надії, що бабця у чорному мене почує. Було в ній щось божевільне, а відтак мені не дуже хотілося встрягати з нею у довгі бесіди. Але стара явно мала намір висловити все накипіле, оскільки вже я їй трапилася.

— А чого було ворушити? — продовжила вона свій спіч, підкріплюючи його активним жестикулюванням кощавої руки. — Їдуть, їдуть, маніюки, і чого вам, гаспидам, у місті свому не сидиться, га? Чого ви у той барліг дідьків полізли? Та вам же ж ніхто не страшний, нє, нікого вже не бояться, ач які, думаєте вже, що й Бога за бороду можете посмикати, й чорту межі очі плюнути. Кха! Посліпли люде вже, гріха не бачать, сама я тільки бачу. А вони що? Кажуть — нема там нікого, поїхали вони звідси, а мо’ ти, стара, вигадала усе? Ще й на онука мого огуду зводили. Та баба зна, що там гаспид той доднесь, як Петро святий казав, рикає, як лев, шукає кого пожерти. Ой, пошкодуєш ще, що кубло розворушила, ой наплачешся...

— Та цить ти вже, — незлобиво кинув хтось за моєю спиною, і я аж підстрибнула, бо ця довга промова аборигенки мене просто зачарувала, хоч я й жодного слова з неї не зрозуміла. Озирнулася й побачила поруч із собою худенького дідугана, що сперся на вузлувату палицю і з філософським виглядом жував самокрутку, примруживши ліве око. Від цього «цить» бабця відразу замовкла, окинула нас обох презирливим поглядом, потім змахнула рукою в жесті, що символізував марність зусиль з мого перевиховання, й посунула геть до своєї хати. Я вдячно схилила голову перед моїм визволителем.

— Дуже дякую вам за допомогу.

— Тю, та пусте, — знизав кутастими плечима дідок. — Нічого б вам стара Пріська не зробила, лише залякувати вміє. Вона трохи того, — він багатозначно постукав пальцем по скроні, а самокрутка перестрибнула в інший куток рота.

— І не дуже любить городян, як я бачу, — сказала я, глянувши їй услід.

— Вона гадає, що в неї є причини. То все через онука її, Левка.

— А що з ним? — зацікавилася я, якось не подумавши, що це зовсім не моя справа. Та дід довірчо похилився до мене, вочевидь радий поспілкуватися з новою у цих краях людиною.

— Та нічо вже. Хлопчина цей і сам трохи дурко. Та ще й німий. Це дитинча її доньки покійної, Ярини, що у Житомирі жила. А татусь його бозна де подівся після її смерті. Певно, інших дітей клепає, — дідуган грайливо підморгнув. — Дурне діло не хитре.

Ну то те кілька років тому було. Пріська розповідала, що якось полишила хлопця біля хвіртки гратися, поки у хаті прибирала, аж потім вийшла надвір, глядь, а малого там і немає. Вона давай по усьому хуторі його гукати, та за годину десь той повернувся, — старий простягнув руку й вказав пальцем, — оно звідти, з того боку, де ви тепер живете. Він до баби і щось мугикає злякано, руками тицяє, але ж піди зрозумій, що він каже, сама Пріська й то не завше розбере. Та впевнилася вона, що то той чоловік, що до вас там жив, хотів її Левка вкрасти. Бо, каже, бачила, як його машина у бік Кардашева їхала, а от як він повертався, значиться, прогавила. Ну а чому Левко повернувся, Бог його знає, мабуть, утік.

Я відчула морозець, що пробіг спиною. Михайло так і не сказав гаразд мені, хто ж там жив до нас. Треба це з’ясувати.

— І що ж далі було? — заохотила я старого до продовження.

— А далі стара Пріська по всьому селу бігала з прокльонами у бік того чоловіка, та все напосідала, щоб хтось туди пішов і розвідав, що там сталося і що вони з малим її зробили. І врешті-решт пішли туди троє — Микола Глибченко, оно у тій хаті він живе, а ще покійний Семен Ледар і я. Не хотіли йти, бо Пріська навісна завше щось учудить, а чоловік той, Орестом його звали, нам хорошим здавався, вітався щоразу, а ще завдяки йому до нас газ оно провели, — дід з гордістю вказав на жовту трубу, що пролягла повз паркан. — Не хотіли спочатку газифікувати нас, сучі вилупки, звиняй, доню, бо їм, бач, хутір замалий. Але чоловік той собі замовив, заплатив, як годиться, ну то вони й нас підключили, що робити. Але Пріська тут справжній рейвах здійняла, усе кляла й плювалася, ну то ми й пішли. Тоді ще й злива така напустилася, просто капут.

— Ви щось знайшли там? — запитала я.

— Ні, — похитав головою старий. — Нікого там не було. А жив той Орест не сам, а з сім’єю — жінка в нього була і донька маленька. І нікого з них ми так і не знайшли. Будинок був замкнений, світло не горіло — усе як наче вони поїхали звідти. Я особисто так і думаю, бо до того дня його машини вже днів три не бачив. І ніхто з наших не бачив. Орест увесь час у роз’їздах був, туди-сюди мотався на своїй червоній «ниві» — при грошах чоловік, ясно. Переїхали кудись — і все. Точно кажу, що Пріська усе це напридумувала — бувають у неї заскоки в голові її старій. А малий її просто поліз у ліс і заблукав. Ото і все.

Щось у дідовому викладенні здалося мені притягнутим за вуха, та оскільки він був єдиним джерелом інформації з цього приводу, мені лишалося вдовільнитися цим. Але я вирішила розпитати Михайла, чи відомо йому щось про це. Альберт міг згадувати про колишніх хазяїв...

Моя творча фантазія раптом почала продукувати дуже тривожні підозри, і я зрозуміла, що не заспокоюся, доки вони не підтвердяться, або ж не розсиплються на порох, як бездоказові.

— Ото таке, доцю, — між тим підсумував дідусь. — То ви добре зробили, що купили тут хату. Жаль, коли такий дім порожній стоїть. Усякому дому хазяїна треба.

— Так, — автоматично погодилася я, подумавши, а чи дійсно ми є там господарями?

— Ну, бувай, — здійняв руку у прощанні дід. — Приємно з тобою було побазікати. Мене, до речі, Мироном кличуть. Якщо шо...

— Аліна, — у свою чергу відрекомендувалася я.

— Ну так, ну так... по-городському, ге? — і він побрів геть, явно задоволений змістовною бесідою, а я стояла і дивилася йому вслід, подумки перетравлюючи його історію.

За вечерею я виклала чоловікові усе, що почула й побачила сьогодні: від зіткнення з бабцею до оповіді діда Мирона. Михайло слухав мовчки, продовжуючи жувати, й ані краплини зацікавленості на його лиці так і не з’явилося. Коли я закінчила, він витер губи серветкою і відкинувся на спинку стільця.

— Не розумію, для чого ти переповідаєш мені ці старечі маразми, — мовив нарешті.

— Для того, що я хочу дізнатися, хто жив тут до нас. Ти знаєш про цього Ореста? Альберт хоч щось тобі казав про нього?

— Ні. Вперше чую це ім’я.

— І що, він не згадував, хто тут жив раніше?

— Яка тобі, у дідька, різниця?! — спалахнув раптом Михайло. — Тобі не подобається будинок, чи що? Можу нагадати, чия це була ідея — переїхати сюди.

— До чого тут це? — рознервувалася і я. — Просто хочу довідатися, хто був попереднім хазяїном. Мене тривожить та історія з онуком старої, і...

— Що, та хвора на голову мумія підживила твою фантазію своїми шизофренічними галюцинаціями? Може, ще й книжку напишеш на цю тему?

— Припини так розмовляти зі мною! — скрикнула я й так різко відсунулася від стола, що увесь посуд мелодійно задзеленчав.

— А якої ще реакції на подібну маячню ти від мене очікуєш, люба? Якщо тобі стало сумно, не втягуй мене у свої параноїдальні вигадки. Особисто мене у цьому домі все влаштовує.

— А мене ні! Мене не влаштовує те, у що ти перетворився. Мене не влаштовує те, що тут відбувається. А ще...

— Годі! — Михайло ляснув долонею по столу так, що аж тарілки підстрибнули. — Я вже по горло ситий тобою і твоїми дурними фантазіями! Раніше ти хоча б уміла відмежовувати їх від життя, а нині... З мене досить! Я йду спати, а ти піди і зроби щось корисне... У хаті замети хоча б. Кухню вимий. І тільки спробуй розбудити мене ще раз — я за себе не відповідаю! — Очі у нього стали порожніми, як стара комірчина, куди давно не заглядало сонце. Я відвела погляд.

— Як скажеш, — це прозвучало глухо, але чоловіка задовольнило. Я вирішила більше не намагатися щось йому довести і ні про що не питати. Все намарно, лише витрачаю сили й нерви. Той Михась, що обіймав мене учора, зник. І я не знала, чи побачу його знову. Схоже, зміни не припинялися, бо з кожним днем ставало дедалі гірше. Так що у пошуках істини я можу розраховувати тільки на себе — моєму чоловікові, такому, яким він став, це не потрібно. А може, не стільки йому, скільки тому, хто мешкає в цьому будинку разом із нами.

Я маю дізнатися.

13. / Михайло / Асиміляція

Я знову в лісі, у володіннях Голосу. Сині дерева так само тягнуться до переливчастого склепіння неземного неба, пульсуючі рослини з томливими стогонами обвиваються навколо ніг, а шкіру лоскочуть пильні погляди невидимих істот, що ховаються в темних проваллях тіней. Голос кличе. Моє ім’я бринить у тутешньому повітрі, подібно до вібруючого гулу лінії електропередач, і я вповільнено, але цілеспрямовано рухаюся поміж схожих на слонов’ячі ноги зморшкуватих стовбурів, прагнучи почути нові одкровення, нову порцію мудрих порад. Дивно: якимось шостим чуттям відчуваю, що цей світ небезпечний, як отруйна гусінь на оголеній шкірі, та одночасно з цим знаю напевно, що мені тут ніщо не загрожує. Саме тому, що це я. На мене чекають, і мені можна блукати цими місцями скільки завгодно, ніщо тут не завдасть мені шкоди. Це відчуття власної винятковості, безпечної присутності в небезпечному місці п’янить, неначе хороше старе вино. Щось подібне може відчувати хлопчисько, якому дозволено гладити великого хижого звіра і який знає, що той не скинеться раптом і не відкусить йому руку одним рухом ікластої пащі.

— Михайле.

Голос лунає з-за найближчого дерева. За мить від стовбура відокремлюється вдягнута у тінь людська постать. Ще кілька кроків, і світло цієї магічної білої ночі виліплює з неї оголеного чоловіка міцної статури. Він наближається до мене, зупиняється за кілька кроків, і я розумію, що знаю це лице, з волоссям, якому сивина надала сталевого відливу, з глибокою довгою зморшкою між бровами, вольовим підборіддям та яструбиним поглядом карих очей. Саме його я бачив у дзеркалі. Та я не здивований. Тут я не вмію дивуватися.

— Пройдемося? — він зводить руку в запрошувальному жесті, й ми пліч-о-пліч рушаємо цим казковим лісом, майже не торкаючись ногами землі.

— Вона знову лізе, куди не просять, — повідомляю я. Чоловік лише незворушно киває, не повертаючи голови.

— Знаю. Я ж попереджав. Так завжди буває. Особливості жіночої натури, Михайле. На цю тему я міг би написати цілу дисертацію.

— Як мені краще вчинити?

Мабуть, це пролунало раболіпно, та мені немає чого соромитися. Сила, що виходить від цього сивого чоловіка, від його голосу, вбиває будь-які сумніви. Я цілковито довіряю йому і знаю, що отримаю правильну відповідь.

— Я вже казав, що саме тобі треба зробити. Як бачиш, хороше ставлення до тих, хто на нього не заслуговує, лише погіршує становище. Я казав, що вона тобі не потрібна. Вона хоче затягти тебе у буденність без просвіту, без жодного сенсу. Хіба ти хочеш бути хлопчиком на побігеньках, усе життя залишатись людиною другого ґатунку?

— Ні. Та я любив її. Я...

— ...звик. Хімічний процес, що називають любов’ю, сходить на пси протягом семи років — доведено вченими, між іншим. Зараз ти живеш по інерції у світі плоті. Ти гідний кращого.

— Кращого... — луною відгукнувся я.

— Авжеж. Тобі треба позбутися обмежень, як позбувся їх я. Переступи через них — і зможеш пізнати життя нового рівня.

Я помічаю, що той, хто йде поруч зі мною, більше не нагадує людину. Він змінюється, трансформується з кожним кроком, як шматок тіста, що його мнуть невидимі пальці. Я бачу це лише боковим зором — у мене не вистачає мужності повернути голову. Та одночасно зі страхом я відчуваю... захоплення.

— Не бійся, — гуде істота низьким голосом. — Це лише мізерна частина того, чого ти можеш досягти, якщо подивишся на речі ширше. Це те, що можу дати я, і те, що ти ніколи не отримаєш від своєї дружини. Та що ти взагалі маєш від неї? Лише сопливе ниття за першо'ї-ліпшої нагоди та неїстівні сніданки.

— Ти хочеш, щоби я позбувся її?

— Ні, — хитає головою чоловік поруч. Тепер він знову виглядає людиною. — Не я хочу. Це ти хочеш. І це логічне бажання для мужчини з почуттям власної гідності.

— Як мені зробити це?

— Є багато способів, — ухильно відказує він. — Повна свобода вибору. Обирай сам.

Таємничий ліс неначе хтось стирає геть з очей. Ми йдемо довжелезним темним коридором, у кінці якого я бачу нашу кухню. Там Аліна, спиною до нас, схилилася над газовою плитою. Я відчуваю, як мої руки повільно простягаються вперед, пальці стискаються й розтискаються в нетерплячому бажанні зробити боляче. Ближче, ще ближче, і ось нарешті я хапаю її голову й вивертаю на сто вісімдесят градусів із голосним хрускотом. На мить, на малесенький проміжок часу мені стає страшно — «я що, вбив власну дружину?» — та ця думка відразу забувається, як несуттєва. Я бачу, що Аліна жива. Її лице дивиться на мене скляними очима, а з вуст злітає монотонне бубніння:

— Михасю я хочу щоб ти виконав нарешті ту обіцянку яку дав мені сто один рік тому я хочу будинок за містом свій дім окремий ми ж завжди про це мріяли цей дім не потрібен мені без тебе я люблю тебе але мене не влаштовує те у що ти перетворився мене не влаштовує те що тут відбувається а ще...

— Вона пилятиме тебе вічно, Михайле, — пролунав над вухом співчуваючий голос сивого чоловіка. — Якщо тільки ти сам не покладеш цьому край. Покінчи з цим, і займемося справжньою чоловічою справою.

І тоді я здавлюю шию Аліни обома руками, стискаю якомога міцніше, аби перекрити цей нудний потік банальщини, й починаю трусити її, як гутаперчеву ляльку, молотити цю балакучу голову об усе, що трапляється під руку. Тіло в моїх руках м’якшає з кожним ударом і зрештою падає на підлогу купою ганчір’я. Сивий чоловік презирливо відштовхує його ногою вбік.

— Просто чудово, — він схвально плескає мене по плечі. — Ти майже визрів, друже мій. Спробуй тепер ось це.

Підлога під ногами розверзається, і у виниклому отворі я бачу сходи, що ведуть кудись під землю. Ступаю на них і неначе на ескалаторі в’їжджаю у пітьму, де лунає далекий дитячий крик.

— Маааамммоооооо, я хочу до мааамиииии!..

Я лечу на цей крик. Пітьма сповнюється блиманням, це лампи денного світла, що подібно до фотографічного проявника перетворюють чорноту на кахельні стіни. Я опиняюся в незнайомій кімнаті, де на столі переді мною виблискують предмети, схожі на хірургічні інструменти. їх блиск гіпнотизує й зачаровує, я проводжу по них пальцями, вслухаючись у тихе побрязкування, потім беру найбільш знайому мені річ — скальпель.

У дальньому кутку кімнати хтось тихо схлипує. Насилу відірвавши погляд від магнетичних бліків, я дивлюся туди. Здається, то дитина — маленька фігурка, що скоцюрбилася в позі ембріона. Повільно підхожу до неї. Так і є, це хлопчик, вдягнений у шорти й смугасту футболку. Його око дивиться на мене в щілину між пальцями рук, що затуляють лице.

— Я хочу додому, — долинає до мене глухе плаксиве схлипування. — Будь ласка, дядю, відведіть мене до мами!

Я нахиляюся до нього, збираючись сказати, що не маю уявлення, де його мама, але, звісно ж, я про нього подбаю. Простягаю руку. Він тягне до мене свої, та, коли дитяче обличчя відкривається, я розумію, що це ніякий не хлопчик, а якийсь неймовірно відразливий ліліпут, з виряченими очима й старечою головою радіаційного мутанта. І скальпель, який, як виявилося, намертво приріс до пальців іншої моєї руки, зривається вперед, шматуючи потворність, заляпуючи стіни червоними бризками, а за моєю спиною гуркоче схвальний регіт сивого чоловіка.

14. / Аліна / Межа

Вперше на новому місці я лягла спати окремо від Михайла.

Промучившись біля нього дві години, я не витримала і підвелася, спустивши на підлогу важкі, наче свинцем налиті ноги. Поруч, мов у гарячці, метався мій чоловік. Він то стогнав, як тяжко поранений, то скрикував, то бурмотів щось схвальне, але нерозбірливе, і відштовхував мене, коли я намагалася обійняти його, щоб якось утихомирити. Врешті-решт він знавісніло замахав руками, вигнувся дугою і захрипів, а коли я вирішила плюнути на всі його люб’язні застереження типу «спробуй тільки розбудити мене», і нахилилася над ним саме з цією ціллю, він ухопив долонями повітря біля мене так, неначе стискав чиюсь невидиму шию. Я готова була закластися, що там, уві сні, він когось душив і, судячи з його перекошених якоюсь здичавілою насолодою рис, отримував від цього неабияке задоволення. Від його вигляду мене зморозило. Нічник, котрий я увімкнула, щойно Михась почав стогнати, спотворював його й без того змінене лице химерною грою тіней. І щось у цьому обличчі, яке здалося мені зовсім незнайомим, змусило всерйоз поставитись до попередження не чіпати його. Я підняла свій халат, що валявся чомусь на підлозі, накинула його на плечі і, забувши про капці, вийшла геть. Ляжу у другій спальні, подумалося мені. Ми жартома називали її гостьовою — коли Михайло ще міг жартувати. Там стояв старенький підлітковий диван, куплений у Кардашеві за три з половиною копійки, але вміщалася я на ньому без проблем.

За подушку мені правила власна рука, вкритися довелося халатом, але заснула я на диво швидко. Мабуть, нерви не витримали і вимкнули увесь неслухняний організм для більш ніж заслуженого відпочинку. Сон був глибоким, схожим на темне небо, у якому мерехтять дивовижні вогники, і що змусило мене прокинутися, я й досі не знаю. Себто не знаю, що саме змусило мене прокинутися. Але коли я відкрила очі, темрява панувала не тільки навколо мене, а ще й над головою. Складалося враження, що тутешня стеля зненацька почорніла і суттєво знизила місце свого розташування. Все ще кліпаючи сонними очима, я різко підвелася... і з розмаху вдарилася об якусь деревину. Все ще не тямлячи, що коїться, я механічно відкинулася на спину... і виявила, що під головою маю подушку у велюровій пошиванці, а мої ноги звисають за бильце ліжка так, ніби вони виросли. Або ліжко усохло. Та й саме воно більше нічим не нагадувало диван. У кімнаті трохи розвиднилося, схоже, розійшлися хмари на небі, і в скупому місячному сяйві я нарешті побачила те, що вже й так зрозуміла. Я лежала на нижньому ярусі дитячого двоярусного ліжка. А там, нагорі, щось попискувало і шаруділо. Наче миша, дуже велика миша, крутилася над шкоринкою хліба. Я зойкнула, і шарудіння вмить стихло. Не встигла я полегшено перевести подих і запевнити себе, що все це сон, не більше, як згори на мене щось капнуло. Щось гаряче і густе. Сльози. Там хтось плакав, а сльози бувають гарячими. Чи мені цього не знати?.. Але густими... такими густими вони не бувають ніколи.

Я зробила ще одну спробу підвестися і не змогла. Все, на що мене вистачило — це повернути голову і побачити їх. Це були діти. Тіні дітей. Четверо хлопчаків, усі одного віку, років семи на вигляд, і двоє дівчаток. Вони мовчки, в один ряд, немов вервечкою рівняні, стояли біля ліжка і пильно дивилися на мене. А я так само пильно витріщилася на них, не в змозі навіть поворухнути мов задубілим язиком. Я спозирала ці тіні, а вони — мене, але коли одна з них — здається, це був хлопчик — простягнула до мене долоньку з обрубаними до половини пальчиками і щось співчутливо забулькала, тиша в кімнаті і в моїй голові хруснула й переломилася, мов горіхова шкаралупка.

І я закричала не своїм голосом.

На другому ярусі сталося пожвавлення, і за мить з нього зістрибнула ще одна тінь. Я не почула звуку приземлення — може, тому, що все ще кричала, але якимсь краєчком згасаючої свідомості відзначила, що ця дитина... ця дівчинка, схоже, більш повнокровна, аніж її супутники. Її я бачила... виразніше? Чіткіше? Та я бажала в цю мить тільки одного — не бачити нічого взагалі. Але милосердне небо чомусь не відбирало в мене тями, і все, що відбувалося далі, я бачила так добре, як тільки могла.

Діти зійшлися докупи і про щось жваво заговорили, активно жестикулючи. Я не чула слів, лише шурхотіння, схоже на шелест листя у вітряний день. Ось котрийсь з малюків похитав заперечливо головою, навіщось підтримуючи рукою потилицю. Ось другий, що досі стояв рівно, заточився, і я помітила, що у нього бракує стопи. Його підтримала сусідка, дівчинка з відтятою до ліктя рукою — вона підставила йому плече. Я більше не кричала, бо захрипла, і тільки зойкала, прикриваючи долонею серце, що калатало, як дзвін на пожежу. Нарешті те дівча, що зістрибнуло згори, повернулося до мене й урочисто повідомило:

—... Ти йому заважаєш ...Він не може впоратися з тобою, і це його бісить.

Дивний це був голос — він тремтів і зривався, так, ніби вона довго плакала і замовкла лише від безсилля, та водночас він звучав спокійно і переконливо. Настільки, що я теж спромоглася у відповідь на ціле слово:

— Хто?

— ...Твоя віра лякає його

— Я ні у що не вірю.

— ...Хіба? А у це?

Перед моїм внутрішнім зором, немов на екрані телевізора, за якусь мить промайнуло все, безжально запхане у комірчину підсвідомості під грифом «Нездійсненні мрії». Ось дівчинка років трьох, золотокоса, як мама, із татовими очима, шепеляво співає пісеньку про їжачка. Ось вона, трохи старша, у білому фартушку, пов’язаному на темно-синю шкільну сукенку, йде в перший клас, тримаючи за руки Михася і мене. За плечима у неї ранець — так корисніше для осанки, а на голові — білі стрічки. Ось вона ж, у весільній сукні, віддає шанобливий поклін своїм батькам за любов і турботу, а поруч із нею чоловік, чийого лиця я не бачу, бо він також кланяється, але знаю — він гарний, чемний і розумний, бо лише такий вартий моєї принцеси... Я не помітила, що плачу, але почула свій глухий, придушений голос:

— Цього ніколи не буде.

— ...Не буде, якщо ти лишишся тут ...Тоді для вас обох усе скінчиться ...Він не має влади над тобою, але Михайло належить йому ...їдь до Києва ...їдь додому ...Щоб не стало гірше

— Я не полишу Михайла тут.

Дівчинка печально опустила повіки.

— ...Вперта, як він і казав ...він постійно це повторює ...що ще має трапитись, щоб ти зрозуміла ...поглянь на нас ...на нас усіх ...подивися, що він із нами зробив

Я звела неслухняні очі, що так і заплющувалися самі по собі, і знову глянула на тіні дітлахів. Вони здавалися живими, та щось у них — і в мені — аж волало про смерть. Понівечені малюки — що може бути страшніше для матері, яка втратила власну дитину? Я вбирала позирком кожну постать, і кров у моїх жилах ставала крижаною. Я відчувала це і відчувала їхній біль. Біль кожного з цих янголят. Мовчки, без жодного слова, вони простягали до мене скалічені рученята, випинали розпороті животики, підстрибували на кістках позбавлених плоті ніг... Моє тіло вібрувало в такт їхнім рухам і так боліло, немов хтось загнав мені під шкіру тисячі іржавих рибальських гачків і тепер витягував їх, повільно, монотонно, але — усі разом. А дівчинка не вгавала, і на її голос, що тепер був якимось зовсім не дитячим, так само як і речі, про які вона казала, тепер накладався біль, як шовкова стрічка на рану.

— ...Ти мусиш зрозуміти ...Це не втеча, це відступ ...я їла себе, чуєш?... я прокусила собі руку і пила власну кров, бо помирала від спраги ...я померла від спраги, бо мене знудило, а кров усе не зупинялася ...вона все текла і текла із рани, доки все навколо не стало червоним ...ось, — вона підняла руки так, щоб я бачила її зап’ястки, і я побачила їх — тоненькі, як лозина, такі зворушливо ніжні, із багряними борознами від зубів, укриті плямами крові, що запеклася надто пізно... чи вчасно?

— ...Не плач ...цим не зарадиш ...Краще їдь звідси, доки й ти не стала його ...Просто зранку ...А зараз спи ...Сили тобі знадобляться

І перш ніж я встигла зібрати думки докупи, маленька долоня дівчинки нависла над моїм лобом.

Я не пам’ятаю, як діти зникли, значить, все ж таки заснула, хоча тоді, коли вони стояли біля ліжка, думала, що тепер не зможу спати як мінімум кілька днів. Але відпочити не вдалося — здавалося, що хтось намагається прорватися до мого сну, на передній план постійно лізли якісь тривожні образи, а особливо не давав спокою сповнений ненависті анонімний погляд, що витріщався на мене, аж допоки я не отямилася о дев’ятій ранку. Отямилася геть знесилена. І першим ділом почала згадувати, що ж зі мною було цієї ночі.

Найперше — я знову опинилася на тому ж диванчику, на який лягла увечері. Ніякого двоярусного ліжка, ніяких подушок. Ніщо не свідчило про те, що моя пригода дійсно мала місце — окрім спогадів, звісно. У моїй голові все було надзвичайно реальним. Але чи було це насправді?

Якби не попередні аномалії з клавіатурою і пурхаючими книжками, я б сказала, що ні. А зараз...

Зараз думання давалося мені надзвичайно важко. Я вирішила, що маю прийняти ванну з ароматичною пінкою — у місті це часто приводило мене до тями. Але перед цим я вирішила зателефонувати єдиній (як виявилося) людині, з якою могла б поділитися цими екстраординарними подіями без ризику виглядати ненормальною.

Валерія зняла слухавку після третього гудка. Я було зраділа, що застала її вдома, і ледь не застогнала від досади, зрозумівши, що нарвалася на автовідповідач.

— Привіт. Ви набрали самі знаєте який номер. І якщо ви хочете дізнатися те, чого знати не варто, то я б вам не радила, проте ви потрапили куди слід. Це буде коштувати недорого, але в грошах. Якщо ви слухаєте це повідомлення, значить, я зайнята. Залишіть свій телефон, і я вам передзвоню. І приберіть ваших дітей від наших голубих екранів.

— Валері, це я, — промовила я квапливо і озирнулася на двері — чи не стоїть у них Михайло. — Ти терміново мені потрібна. Якщо...

У трубці знову щось клацнуло, і задихана Лера гукнула мені у вухо:

— Хуаніта Уайлдер! Та це ж сама Хуаніта! Який сюрприз! Сто років тебе не чула!

Відтоді, як на екрани вийшов незабутній «Роман з каменем», котрий практично співпав з початком моєї письменницької кар’єри, дорогенька подруга ніколи не віталася зі мною інакше. А з того часу, як ми з Михасем купили дім у селі, вона ще деколи називала мене селянкою.

— Ну, як справи, селянко? Як там ідилія удвох, не розжижена цим сучім містом? Міцнішає не щоднини — щогодини?

— Щось таке, — пробурмотіла я, відчуваючи, що плачу. — Леро, я у справі. Є проблема...

— Грім у раю?

— Вірніше, декілька проблем. — Двадцять років справжньої дружби дозволяли не виписувати кола, передбачені етикетом, і відразу взяти слона за хобот. — У моєму домі щось відбувається.

— Що саме? Шалена оргія і танці? Я підписуюсь на другу частину — для першої, на жаль, застара. Хоча, якщо добре подумати...

— Леро, ти можеш хоч на дві хвилини вийти з образу розбитної відьми і послухати, що я кажу?

— Не кричи, я в кімнаті не сама. Ти лякаєш мого клієнта.

— Ну так введи його у глибокий транс.

— Я краще вийду на кухню.

Вихід на кухню тривав добру хвилину, але врешті-решт Лера змінила дислокацію, вмостилася, судячи зі звуків, що долітали до мене, на табуретці, наказала синові не запинати хусткою кота і промовила:

— Давай, сповідуйся.

— У мене в будинку завівся полтергейст.

— І від чого він завівся? Його збуджує твоє оголене тіло?

— ВАЛЕРІЄ!!!

У трубці запанувала тиша.

— Тобто ти серйозно?

— Ні, трясця твоїй мамі! Я стою тут, щомиті озираючись на двері, і тремчу, як осиковий лист, аби лиш пожартувати з тобою!

— Маму не чіпай, — заступилася Лера за рідню. — Вона не винна, що в неї така донька. А тепер викладай усе, як воно було, від початку до кінця.

Я виконала наказ. Вислухавши сильно сконцентровану версію всього, що сталося зі мною з часу переїзду, Валерія похмуро сказала:

— Ну ти і вляпалася, подружко.

— Дякую за мудрість. Це думка фахівця?

— У таких питаннях із мене фахівець, як із євнуха запліднювач, і тобі це відомо. Розкласти карти чи викачати яйцем переляк я можу, але й тільки. Я роблю це радше для забави, ти ж знаєш. Ну плюс трохи легких грошенят. А у тебе випадок клінічний. Що каже Михайло?

— Що я здуріла. Ти теж так думаєш?

— Ні. Якщо ти не здуріла, втративши дитину, то зараз і подавно не збожеволієш. А твого чоловіка точно не завадить яйцем викачати. Його власним. Боляче, зате ефективно.

— Боюся, потрібні інші методи, — сумно відказала я.

— Гадаєш? І які ж? Ні, не кажи, це вже занадто. Може, на перший раз обмежишся обрізанням?

Проти волі я хихикнула.

— Леро, ти нестерпна. Мені потрібен спеціаліст.

— Якого профілю?

— Найширшого. Потрібна людина, яка не тільки щось тямить у всіх цих барабашках, але й здатна виганяти їх. Або приборкувати. Зможеш допомогти?

Хвилину в слухавці лунало задумливе мурмотіння.

— Є дехто на прикметі, — відповіла подруга зрештою. — Щоправда, ширину профілю не гарантую, не знаючи напевно, в чому там у тебе справа, але у контактуванні з потойбічними зайдами вона справжній професіонал.

— Вона? Це жінка?

— Еге ж. Тільки не з цих штампованих на численні прохання невідомо кого Марф-Парасок-Гюльчатаїв у третьому коліні, які зцілюють геморой прикладанням їх газетної фотографії і відкривають грошові канали собі в кишеню. Вона спеціаліст старої школи, підпільно займалася цим ще перед розпадом Радянського Союзу, коли були найбільші сплески активності різної паранормальщини.

— Що ж... Беремо, — непевно відказала я. — Поговори з нею.

— Я подивлюся, що можна зробити. Зателефонуй мені завтра, гаразд?

— Домовилися. До того ж, днями я планую бути в Києві.

Валерія присвиснула.

— Отже, все ще гірше, ніж я подумала.

— Так.

— Гаразд. Я, до речі, переїхала. Тому, якщо надумаєш нагрянути до мене без попередження, запам’ятай: виходиш на метро «Нивки», шукаєш череду шістдесят восьмих маршруток, підходиш до першої-ліпшої і питаєш: «Це автобус на Картахену?».

Я розсміялася. Це був мій перший сміх за... бозна за скільки часу.

— Леро, я тебе обожнюю.

— Ну так. Усі мене обожнюють, привілеї професії. Подзвони, як приїдеш, о’кей? А зараз мушу йти. Клієнт у двері грюкає. Прийшов приворожити якусь дівицю, і хоча, якщо тебе цікавить моя думка, та дівиця не варта й воску з гривневої свічки, яку я запалила згідно з ритуалом, він від неї просто слиною сходить — не від свічки, ясна річ. Що ти візьмеш із закоханих! Лі, — подруга трохи помовчала, — я ту жіночку тобі з дна моря дістану. Я не полишу тебе в біді.

Розмова з Валерією подіяла на мене суто позитивно, принаймні я знайшла в собі сили зварити кави. Приготування сніданку вирішила відкласти, доки не прийму ванну, тим більше що Михайла у будинку я не зауважила, мабуть, знову порається в гаражі. У будь-якому випадку, півгодини почекає. В такому стані, як зараз, я здатна хіба що на глевкі млинці, а вони б не додали нічого корисного нашим і без того складним стосункам. Особисто я після нічного візиту пошматованих дітей взагалі не могла думати про їжу, і навряд чи апетит прокинеться хоча б до вечора.

Поки у ванну набиралася гаряча вода, я сьорбала каву на веранді й ще раз прораховувала обраний варіант дій. Як не крути, іншого виходу немає — мені доведеться поїхати до Києва. Інакше все погіршуватиметься доти, доки не сягне якоїсь критичної межі, і... Я не знала, на що може бути здатний Михайло зараз. Чи багато залишилося в ньому від нього самого і який відсоток того... іншого. Як це назвати? Одержимість? Можливо. Терміни не мають значення, результат незмінний — мій Михайло тепер лише зовнішністю нагадував мого Михайла. Чи це був чийсь вплив зовні, чи щось руйнівне оселилося в нього всередині, я не знала й не могла знати. Але це мав знати спеціаліст, і я сподівалася, що Валерія не підведе.

Отже, я дію у вірному напрямку. Заспокоївши себе цим вердиктом, я зачинилася у ванній і з насолодою сіла в пінну воду. Тіло миттєво розслабилося, а разом із м’язами почало відпускати й напружені нерви; голова припинила гудіти, а серцебиття дещо уповільнилося. Пари ефірної олії подіяли так добре, що, здається, на якусь хвилинку я навіть задрімала.

Отямилася я від того, що щось порушило цілковиту тишу, яка панувала у ванній кімнаті. Це був звук, але ідентифікувати його вдалося, лише коли той пролунав удруге. Вологе «ляп!», неначе шматок сирого м’яса впав на підлогу. Я розплющила очі, глянувши навколо в пошуках джерела, але нікого й нічого не побачила. Зібралася було знову замружитися й викинути це з голови, коли замість «ляп» пролунало «бульк» і щось маленьке пірнуло прямо у ванну, туди, де були мої ноги.

Я підвела погляд догори.

Там була жінка, і ця жінка виглядала неймовірно жахливо. Напівоголена, вона сиділа на стелі так, як напевно сидить чернець-буддист у своєму монастирі, от тільки донизу головою, і дивилася на мене — дивилася, хоча одне її око ховалося у надрах зіниці, закотившись під лоба, а замість іншого взагалі зяяла чорна дірка. Темне волосся, завдовшки приблизно з моє, — тобто до пліч — звішувалося вниз, і з нього додолу тяглися нитки якогось прозорого слизу. Сіро-зелена блискуча шкіра жінки взялася струп’ями, її клапті то там, то тут відокремлювалися від тіла й падали униз — саме вони видавали той дивний плюскіт. Один зі шматків упав на краєчок ванни і так і залишився лежати, як дохлий слимак. Я зачаровано подивилася на нього, спокійна, як вуж, — бо побачене все ще було десь на півшляху до того відділу мозку, який мав дати мені сигнал завищати на всю горлянку. Я просто не встигла злякатися, бо здоровий глузд відмовлявся прийняти це за чисту монету.

— УУУУГМММААААААА, — тужливо й вібруюче простогнало створіння на стелі, і моє тіло нарешті почало реагувати — воно неначе сповнилося кригою, хоча вода все ще була достатньо гарячою. По кінцівках побіг дрібний дрож, а рот сам собою відкрився у поки що мовчазній паніці. Сіро-зелена жінка тим часом обома руками обіперлася об стелю, і її тіло плавно посунулося по ній на півметра вперед (і ще ближче до мене!), так само, як безногий інвалід рухається на своєму візку. Втім, у цієї істоти ноги були на місці, й за мить вона почала зводитися на них, при цьому все ще перебуваючи на стелі й не відриваючи від мене безокого погляду. Я зрозуміла, що якщо жінка зараз випростається у повний зріст, до мого обличчя їй залишиться всього нічого.

Але я напевно так і сиділа б на одному місті, не в змозі подолати параліч, якби волосся жінки раптом не відпало разом зі скальпом прямо мені на груди. Саме це й стало пострілом стартового пістолета для моєї істерики. Я закричала так, як мені не доводилося кричати ніколи в житті — цей крик заклав вуха навіть мені самій. Михайло мав почути цей крик, де б він не був, і я сподівалася, що наступної секунди він висадить двері й винесе мене звідси на руках... або це страхіття просто зникне від його появи... та, слава Богу, я не дуже на це покладалася, бо нічого подібного не сталося. Інстинкт самозбереження волав, що треба рятуватися самотужки, і саме так я і вчинила: перевалилася через край ванни, важко гепнулася на холодну плитку підлоги і якомога швидше кинулася до дверей. Бігти не вийшло, я повзла, але, схоже, достатньо швидко, бо дотику льодяних кощавих пальців до мого плеча не дочекалася. Кілька жахливо довгих секунд довелося воювати зі шпінгалетом, подібно до героїнь дешевого наскрізь просякнутого штампами кіно про маніяків (на власній шкірі цей штамп сприймався зовсім інакше, ніж на екрані). Коли почало здаватися, що засувка не збирається відкриватися й позбавляти компанії жінку на стелі, та нарешті відскочила вбік, і я просто випала з ванної кімнати на килимок біля дверей, як п’яниця, що повернувся додому в перший день нового року. Напружилася, відштовхнулася від косяка й штурхонула двері ногою. Ті грюкнули й зачинилися, а я безсило розпласталася на підлозі... і помітила Михайла, що стояв біля свого дзеркала і дивився на мене з сумішшю здивування, іронії і презирства.

— Нарешті ти виглядаєш еротично, Лі, — криво усміхнувся він. — Справжня «хот вумен» з розвороту «Плейбою». Не знав, що ти здатна аж на такі викрутаси.

Від цієї репліки мене заціпило так само, як і від появи мертвої жінки. Я навіть забула про те, що вона досі може бути по той бік дверей, забула про те, що я гола, мокра і починаю мерзнути. Хоча я вже б мала звикнути до в’їдливих коментарів Михайла, цей мене буквально оглушив. Абсолютно точно: такого не міг сказати мій чоловік. А ще — мій чоловік обов’язково прибіг би на крик. Як тоді, з клавіатурою, коли в ньому ще залишалося щось від старого Михайла. Цього незнайомця я не знала й не хотіла знати.

— Дуже дотепно, чоловіче, — мовила я, коли відхекалася й повільно звелася на ноги. — Радію, що ти потішився. А тепер скажи, куди ти подів мого Михайла.

Він довго й недобре дивився на мене, потім загрозливо виплюнув:

— Що ти верзеш, курво, трясця твоїй мамі? Зовсім здуріла?

— Так, мабуть, здуріла, — погодилася я, повільно рушивши до нього. — Я чую голоси, бачу привидів, а ще бачу бездушного монстра замість мого чоловіка. У той час як ти не бачиш нічого, окрім клятого тріснутого дзеркала. Що там, у ньому? Я теж хочу подивитися.

— Не нервуй мене, Лі, — злим голосом мовив Михайло. — Не лізь, бо дуже пошкодуєш. Де мій сніданок, чорт забирай? Ти, сучко, зовсім від рук відбилася!

Його образи не могли мене стримати. Я посунула на нього з рішучістю потягу й коли майже дісталася дзеркала, Михайло почав відштовхувати мене, грубо й безцеремонно. Кілька секунд ми боролися отак, неначе нанайські хлопчики, а потім я пішла на обманний маневр — дозволила йому обхопити мене ззаду руками за тулуб і різко смикнулася вбік, разом із ним опинившись перед ртутною площиною люстра. І тоді я нарешті побачила.

То було не його лице. У дзеркалі мене тримав зовсім не Михайло. Те обличчя було мені незнайоме — посивіле волосся, рішуче випнуте підборіддя, глибока складка на лобі... знайомим був лише хижий погляд. Саме ці очі переслідували мене уві сні.

Лице відображення раптом побіліло, неначе воскова маска, й зашипіло на мене чорним, як після ковтку смоли, ротом; можу заприсягнутися, що це сичання пролунало не над вухом, де сопів Михайло, а саме з дзеркала. Я перелякано зойкнула й вирвалася з Михайлових обійм.

— Господи Боже, та це ж не ти, невже ти не бачиш, що це не...

Чоловік зробив крок до мене, а потім його кулак врізався у мою щелепу з такою силою, що мене підкинуло у повітря й приземлило десь біля сходів у позі зламаної ляльки. Я заклякла, впершись у стіну, й втупила погляд у його гігантську — з моєї позиції — постать. Михайло зробив ще крок, потім зупинився, потім ще один... Біля перил завмер, задумливо дивлячись на мене, і на його лиці відбилася потужна робота мізку. Мені лишалося лише очікувати на її завершення — удар вибив з мене увесь дух, зображення двоїлося, а у вухах гули дзвони, і якби він надумав зараз добити мене, а тіло розчленувати для борщу, навряд чи я змогла б цьому перешкодити. Та за кілька секунд Михайло трусонув головою, неначе відганяючи нав’язливу думку, й кинув:

— Забирайся звідси. Збери речі й геть з будинку.

Він промовив це, ховаючи погляд. Потім потер кулак, яким щойно відправив мене у нокаут, і зник у ванній. Судячи з того, що, окрім дзюрчання води, звідти не долинуло жодного звуку, жінка на стелі зникла. Якщо вона взагалі була там.

Зате у напіввідчинених дверях, що вели у коридорчик, я помітила Тигру. Вдруге наш кіт з власної волі переступив поріг будинку. Але далі порогу справа не пішла — він лише стояв на ньому обома передніми лапами, дивлячись на мене, і в цьому погляді я розрізнила смуток... навіть більше схожий на скорботу. Ніколи ще Тигрині очі не були такими розумними й розуміючими. Я знала, що він усвідомлює, що тут сталося.

А потім Тигра позадкував і зник. І я подумала, що він більше не повернеться. Що ж, не дивно... Наш кіт відчував усе з самого початку. Шкода, що я виявилася куди більш товстошкірою...

Тут я розревлася. Я плакала, збираючи речі, якщо так гучно можна назвати жбурляння у сумочку мобілки, ключів і грошей. Плакала, натягуючи на голову старий смугастий светр, — неначе він міг врятувати мене від холоду, що скував мої нутрощі. І просто-таки ридала, спускаючись униз сходами — не від болю у вилиці, не від того, що рот, наповнений кров’ю вперемішку зі слиною, усе кривився, та ніяк не міг прорватися потрібними словами, і навіть не через привида у ванній... Я плакала тому, що мусила лишити Михайла наодинці із тим дзеркальним монстром. Він майже повністю знищив мого чоловіка духовно. Що, як до мого повернення він зробить це й фізично? Тоді я ніколи собі не пробачу, що пішла, але й лишитися не можу. Господи, Святий Боже, якщо ти чуєш мене, вбережи його. Я схлипувала і повторювала це подумки, неначе закляття. Вбережи його, Боже правий, захисти. Іншої допомоги я не мала.

Я вже вийшла з дому і попленталася повз гараж, коли позаду рипнули двері. Я завмерла, не наважуючись озирнутися і боячись навіть сподіватися, що Михайло покличе мене. «Сам не знаю, що на мене найшло, Лі», — промовить він, і тоді ми поговоримо. Про все на світі і не під дахом того клятого будинку.

Але за моєю спиною була лише тиша. Не втримавшись, я рвучко обернулася. Чоловік завмер на порозі, грізний, як ведмідь-шатун, з нехорошим виразом обличчя і очима, в яких раптово промайнуло щось... щось від того Михайла, у якого я закохалася з першого погляду.

— Вирішив простежити за твоїм відбуттям, курво, — прохрипів він чужим голосом, та я ледве чула, що він говорить. Я дивилася на нього і мовчала.

— Машини від мене ти не дочекаєшся. Ну йди вже, — він кашлянув. — Забирайся геть!

Мені стало страшно. Так сильно мене не змогли налякати ані діти-примари, ані жінка у ванній, ані те, що Михайло вдарив мене. Кригою взялися усі жили, усі нерви, і, щоб не бачити, як в оболонці мого чоловіка живе і говорить щось чуже і вороже, я зімкнула повіки. На мить. Секунда слабкості — я заслужила на неї.

— Оце, — торкнувшись щелепи, мовила я, — не твоя робота. Це не ти зробив, Михасю, і мені це відомо. І що б ти зараз мені не сказав, як би не вчинив, ти мусиш знати — я повернуся за тобою. Ти дочекайся, гаразд? Я повернуся.