Брати Кошмарик, Магістр і я

Розділ XIV

Прокинувся я в дуже дивному стані. Звичайно після сну в мене бувають ліниві думки й важка голова. А сьогодні я відчув, що моя власна, найвласніша голова — легка, паче трансокеанський метеорологічний аеростат. Що ж це, в біса, трапилось? Уже через десять секунд я збагнув, що ніякий біс не втручався. Просто обидві мої мозкові півкулі тихенько, без галасу, без жодного слова покинули мене! Я зачинив двері, що виходили на балкон, бо протяг знову почав піднімати мою занадто легку голову вгору. І певною мірою простив моїм боягузливим півкулям. Тому що все докладніше почав пригадувати собі той кошмар.

Звісно, я не зможу пригадати його собі повністю, з подробицями. Сну не можна переповісти з усіма його таємничими чудесами. Однак той сон був винятково виразний, хоч і винятково жахливий. Тому все-таки спробую.

А було це так.

Мені снилося, ніби я сиджу біля свого робочого столу. Сиджу й переглядаю велику книгу, оправлену в білу шкіру й оздоблену позолотою. Я всіляко намагаюсь прочитати текст, але старовинний і заплутаний стиль цього твору стає дедалі незрозумілішим. А мені вкрай необхідно знати, що там написано. Бо це «Таємна книга різних снів», у якій мудро розтлумачено будь-який людський сон.

Я почав вивчати кожну сторінку «Книги» і зненацька збагнув: відбувається щось жахливе. Я сиджу над «Книгою» задоволений, навіть можна сказати щасливий, але в мене якось дивно розповзаються ноги, вигинаються руки, осідає хребет.

Так, ніби я був один, а сон розділив мене на двох. А ще гірше, що той другий «я» появився в страшенно гидкому вигляді: наче купа біло-рожевих кісток, які дуже добре обгризати. У мене потемніло в очах — звідкись іздалеку до мене долинув переляканий, тремтячий шепіт двох утікачів, тобто моїх мозкових півкуль. «Як ти думаєш?» — запитує одна. «Я нічого не думаю», — каже друга. Потім перша: «Ми втратимо свою квартирну площу?» Друга: «Я нічого не знаю»; Перша: «Ти думаєш, що ті дракони не заберуться в череп?» Друга, стримуючи плач: «Я нічого не думаю і не хочу нічого знати». А я старався додуматись, збагнути, про яких драконів іде мова. І раптом усе стало ясно! Вже не треба було ані додумуватись, ані дізнаватись. Просто я побачив тих «драконів», загалом симпатичні тваринки й гарненькі, хоч у цьому сні вони були грізні, мов справжні дракони. Якийсь час ми сиділи над купою кісток мовчки. Обидві розумні й симпатичні мордочки пускали слину над тими (над моїми!) кістками з усе більшим апетитом і смаком. А мене від цього видовища охоплювали огида й відраза. Страх уві сні значно сильніший, ніж наяву. Особливо тоді, коли тебе роздягають аж до кісток. Хоч я навіть уві сні не буваю дуже боягузливим. Тим більше, що сидів у сусідній кімнаті над «Таємною книгою снів», якої насправді взагалі немає, але вві сні я дуже розраховував на її допомогу. Однак я не встиг нічого підрахувати, вирахувати чи перерахувати, бо мусив припинити читання, — в дитячій кімнаті, на собачому матраці, розпочалась надзвичайно важлива для мене розмова між дуже лагідним і терплячим на вигляд мислителем Ренні й Массумі, собачою красунечкою, часом з ангельською, а часом із зовсім сатанинською привабливістю.

— Массумі,— каже Ренні.— Я знаю цей запах. Це щось вражаюче й незвичайне, чи ж не так?

— Ох, Ренні,— стогне Массумі,— це щось надзвичайно приємне. Я теж ніби знаю цей слід. Але звідки? Звідки, і де, і яким чином?

— Я підозрюю…

— Що?

— Що це хтось домашній.

— Що-о-о?

— Так. Треба над цим серйозніше подумати.

І саме цієї миті обидва чорні носи наблизились до маловідомих мені, але, напевно, смачних моїх кісток. Я пообіцяв собі: за те, що вони не розпізнали, чиї насправді ті кістки, я добре шмагону кожного різкою по спині»

Зненацька переді мною виникла непередбачена перешкода, — як покарати справжньою різкою собаку, що тобі сниться?

— Досить! — вереснув я ще напівсонний.

— Досить! — повторив уже зовсім тихо й отупіло.

Я сидів на своєму дивані, сонце добралося вже до середини кімнати, а я цілий і здоровий, — в мене не бракує жодної кістки чи хоча б кісточки, — сидячи на дивані, горлаю, мов ворона або грак.

Я зовсім прокинувся.

Від позолоченої «Таємної книги різних снів» не лишилося й сліду. Обидві мої мозкові півкулі крадькома повернулись на своє місце.

Нарешті настав спокій.

Я почимчикував до кухні снідати. Дорогою зазирнув до Ренні й Массумі. Там панувала сонна тиша. На якусь мить я замислився, чи їм можуть снитися ті самі кістки, які щойно мені снились. Мабуть, ні. Вони спали дуже спокійно й тихо.

Годі про це, час входити в норму. Отже, холодний душ поперемінно з гарячим, потім поголитись, поснідати.

Я виглянув у вікно. Як одягнутись? Яскраве сонце, чисте небо — отже світлий костюм, одноколірну сорочку. А яку краватку пов'язати? Завжди я маю з цим клопіт — примірявши шосту, повернувся до першої. Нарешті глянув на годинник, потім — на календар.

Коли прокидався, думав, що середа. А глянувши на календар, зрозумів, що сьогодні найсправжнісінький четвер! День, по вінця заповнений справами й однією, так би мовити, надзвичайною місією. А я просто заспав. Прокинувся на дві години пізніше. Пропустив уже дві маловажливі конференції й одну важливу зустріч.

Метнувся до телефону, щоб тут і там вибачитись. Пощастило. Але що ж далі?

Бувають дні, коли на тебе сиплеться лавина справ — дрібних і ніби незначних. То лопне шнурок на лівому черевику, то пригадаєш, що сьогодні минає останній день підписання важливого договору на переклад твоєї книжки. Треба підписати й відіслати. А в квартирі порожньо — не можу нікого попросити, щоб допоміг.

І на правому черевику таки лопнув шнурок!

На щастя, знаходжу пару нових, якраз підходять до світлих черевиків. У сорочці, яку я хотів одягнути, відриваються два ґудзики. Починаю лаяти себе і все на світі.

Міняю сорочку. В цій відривається тільки один ґудзик. Немає ради. Не буду випробовувати десять наступних. Беру жінчину скриньку з голками й нитками. Звичайно, за першим разом нитка рветься. А за другим? Я так глибоко застромлюю голку в палець, що його зараз же треба старанно обклеїти лейкопластирем, щоб не поплямити сорочки. Кинувся до домашньої аптечки. І ось маєш! Поспішаючи, спіткнувся, як стара шкапа на грудці, й одразу забив покалічений палець. До аптечки так і не дійшов — зненацька голосно задзвонив телефон. Він дзвонив так поспішно й тривожно, ніби принаймні це була розмова з Парижем, на яку я чекав уже дві доби.

Ясна річ, це не був Париж, а тільки несміливий жіночий голосок.

— Вибачте, — обізвався голосок, — це крамниця лаків, кремів та вазеліну?

— На жаль, ви помилились, — пояснив я генеральським басом. — Ви з'єдналися з слідчим Воєводського управління міліції. В зв'язку з цим, будь ласка, не кладіть трубки.

— Чому? — спитав покірний жіночий голосок.

— Бо я прошу тебе, моя люба донечко, щоб ти перестала бавитись дотепами на рівні дошкільнят. Тим більше, що сьогодні в мене й без тебе вистачає різних дотепників.

Агнещин голос одразу пожвавішав.

— Чому? Може, тобі в чомусь допомогти? Що сталося?

— Ти знаєш, що означає так званий «веселий деньок»?

— Знаю. Дуже не люблю його. Скажи, як почалося?

— Спершу мені снилося, що твої чудові боксери заходились обгризати мої кістки.

— Вибач, — голос моєї доброї дочки помітно посуворішав. — Але собака й кістка ідеально поєднуються між собою. Крім того, це був лише сон.

— Дякую за такі сни. Звільни мене від них раз і назавжди. Запам'ятаєш?

— Постараюсь. А що потім?

— Потім я насилу викупався, бо напір води був дуже слабкий. Хотів зварити яйця, щоб були рідкі, а вони вийшли круті. Грінки згоріли, молоко пригоріло. Коли потім став шукати сорочку й краватку до неї, нова радість: відлетіли аж три ґудзики! Звичайно, пришиваючи одного ґудзика, застромив собі голку в палець аж по лікоть.

— О, мабуть, була велика голка! І цікаве видовище.

— А ще цікавіше було, коли біг до аптечки по перекис водню й перечепився через власні черевики, наче зизоокий слон на китайській стіні.

Після цих слів звідкілясь почулось веселеньке хихотіння.

— Нікому не раджу насміхатися з мене! — сказав я голосно.

— Але ж, тату, — обурилась моя дочка Агнешка, — все, що ти розповів, було трохи смішне, проте в мене теж бувають «веселі ранки», подібні до твого, і я знаю, що від таких веселощів можуть заболіти душа й зуби. В тебе дуже болить палець? Старанно продезинфікуй його перекисом водню чи спиртом і обклей лейкопластирем. А надалі ти повинен бути дуже обережним, коли пришиваєш ґудзики до сорочки. Часом це буває ризиковано й небезпечно. Можеш дуже поранитись. І взагалі…

Тільки тепер у голосі моєї дочки Агнешки зазвучала, мов скляний дзвіночок, вранішня веселість. Та водночас дуже близько, наче в мене під тім'ям, щось в'їдливо й нахабно захихотіло. Що це? Ага, ясно: мої улюблені мозкові півкулі! Те, що почала ліва, докінчила права й навпаки.

— Нахабство! — вигукнув я. — Чистісіньке нахабство!

Веселий голос моєї дочки, смішлиної Агнешки, раптом перетворився на крижаний кришталь.

— Не розумію, про що ти говориш. Це ти на мене так кричиш?

— Та ні,— застогнав я, — зовсім ні! В жодному випадку!

— Ой, бували такі випадки!..

— Але дуже давно й дуже рідко, скажи сама, адже рідко?

— Тож на кого це ти, дорогий батьку, щойно так гримав? — спитала вона навіть ніжно.

Легко сказати! Не буду ж я отруювати молодої уяви казками про нахабні, грубі мозкові півкулі, які саме тихенько підсміювалися з мене і взагалі з усієї безглуздої ситуації. Нарешті вони зовсім не по-дурному підказали мені: «Зверни все на мух», — тому що всі жінки в моїй сім'ї ненавиділи всіх і всіляких мух. Вони ламали стільці, розбивали шибки й ладні були зруйнувати всю квартиру, ганяючись за звичайною домашньою мухою.

— Знаєш, донечко, — сказав я, — це я так розкричався на муху.

— Таку велику?

— Еге ж. Дуже велика. Чорно-синя, й гуде.

— Ти прикінчив її?

— Еге ж, прикінчив.

— Браво, тату! — зраділа Агнешка. — Матимеш від мене тістечко з кремом. А тепер скажи, котра зараз година?

— Одинадцять годин дві хвилини.

— Дивно.

— Чому?

— Я ж мала нагадати тобі, що об одинадцятій ти повинен бути на телебаченні. Не стогни так розпачливо, бо, по-перше, в мене серце кров'ю обливається, а по-друге, там чекають тебе, тож нехай почекають. Тримайся, старенький! Привіт, бувай здоровий!

— Я тобі дам старенького! — даремно вереснув я, бо моя люба дитина вже поклала трубку.

Тієї ж миті за моєю спиною відчинилися двері, вбігло, якось дивно поблискуючи очима, двоє собак, а я почув голос бабусі Ірени:

— Одинадцята три… а ти ще вдома?

І відразу знову обізвався телефон, а в телефоні обізвалась дружина:

— Вже трохи запізнилась, але я повинна була тобі нагадати, що об одинадцятій ти маєш бути на телебаченні. Ти пам'ятаєш чи забув, любий?

— А ти як гадаєш, люба?

— Що я гадаю, те гадаю. Але ти принаймні вже поголився? Так? Дуже добре. Коли ти повернешся додому?

— Думаю, що десь опівночі,— пробурчав я.

— Я тебе чекатиму, добре поводься, бувай здоровий!

Я ще встиг запитати бабусю Ірену: — Мамо! Що означає, коли сняться кістки? Та ще й власні?

Собаки стрибали на мене з усіх боків, помітно зацікавлені.

І в цей час хтось подзвонив біля вхідних дверей.

Бабуся ще встигла відповісти:

— Це означає, що на обід… як сьогодні… буде бульйон, зварений на кістках, і м'ясо з підливою із хрону.

Я чемно подякував за відповідь і після другого дзвінка відчинив двері.

На порозі стояв усміхнений молодик із бачками й маленькими вусиками. Я дуже добре знав його. Він працював на телебаченні.

— Добрий день, пане Льолеку, — всміхнувся я.

— Добрий день, пане Єжи. Як же це так? Ви забули, що сьогодні об одинадцятій починається репетиція на телебаченні?

— Не забув! Заспав! Тільки заспав!

— Це інша справа. Їдьмо?

— Їдьмо.

Льолек — справжній водій. Тому, хоч він і знав, що я поспішаю, та навіть якби я мало не навколішки благав його, щоб їхав швидше, — все було б марно. Дозволена швидкість у місті — п'ятдесят кілометрів на годину! Зате коли ми вискочили на дорогу швидкого руху, Льолек, ніби й не збільшуючи швидкості, обігнав вісім машин, проскочив одне й друге світло, і,— точно за чотири хвилини й сорок дві секунди після того, як я переступив поріг мого дому, — я переступив поріг студії NN, у якій готували програми, що не потребували багато декорацій, великого простору й численних учасників.

Я ввійшов зі світла просто в оксамитну темряву студії. Тому спочатку мені здавалося, що я бачу лише тіні якихось меблів, незграбні камери, світлу пляму якогось екрана, — й більше нічого.

Я заплющив очі, щоб призвичаїтись до темряви. Почав рахувати секунди, але мені перешкодив це робити ніби оксамитний, а насправді ущипливий баритон.

— Нарешті ви зволили з'явитись, — бубонів голос, — щоб зробити ласку й виступити перед захопленим народом.

— Магістре, вітаю вас! — закричав я, ще не розплющуючи очей. — Заздрість виїдає вам мозок?

— У мене немає мозку! — гарикнув магістр Діонізій Гібридон.

— Я теж так думаю! — радісно вигукнув я.

— Я увесь є мозком. Сам і увесь.

— Магістре Діонізію, — почув я спокійний, але жорстокий Мареків голос. — Ви запрограмовані з точністю до однієї десятої секунди, а сьогодні ви збудили нас із запізненням на сім секунд. Це був жарт? Ні, магістре! Це був скандал, пов'язаний з компрометацією. Що ви на це скажете?

— Що я на це скажу? — голос магістра Діонізія зазвучав якось плаксиво й жалібно. — Я на це, як навколішки.

— Що: «навколішки»?

— Я кажу, що вибачаюсь, як навколішки. Вистачить?

— Вистачить.

Під час такої незвичайної перепалки між Мареком і магістром Діонізієм я широко розплющив очі і в сріблясто-сірому мороці студії розпізнав уже кількох присутніх друзів. Найближчих, близьких і більш далеких знайомих, навіть магістра Діонізія, якого я, незважаючи ні на що, вирішив ще раз зарахувати до друзів.

Найкраще засвітилися в темряві блакитні Ганчині очі і її невимовно чарівна усмішка. Обоє світліших очей братів Кошмарик грізно блиснули з обох боків, наче очі однооких лісових котів. Хтось відсунув штору на вікні, тепер я вже розпізнав усіх присутніх — трьох знайомих операторів, двох звукооператорів, завідуючу виробництвом, декораторку, помічницю режисера й насамперед нашого милого здоровила з носом, як у тапіра, тобто Фуня Прекрасного.

Фуньо як Фуньо. Я простягнув руку Ганці, а він одразу перехопив мого лапу й так зловив мене в свої обійми, наче я сам у них кинувся.

Нехай буде так! Я так стиснув йому в дружніх обіймах ребра, що він аж зойкнув і на мить наче зомлів. Я поставив його під найближчу стінку й пішов привітатися з Ганкою. Щиро кажучи, я проти звичаю цілувати руки. Та цього разу сам себе зрадив. Спочатку я поцілував їй праву руку, потім ліву, і знову праву, і знову ліву…

— Досить! — в один голос зіпнула вся студія. І я подумав, що від сорому провалюся на нижній поверх, тобто до якоїсь монтажної.

Всі присутні, на чолі з магістром Діонізієм, сміялись, аж за боки бралися. Єдина пані Ганка дивилась на мене з чарівним поблажливим усміхом.

А Фуньо, пробудившись від своєї короткочасної летаргії, перетворився на лева.

Він метнувся до мене, але про всякий випадок зупинився на крок від своєї жертви.

— Я викликаю тебе! — ревнув він, як тигр.

— Куди?

— На поєдинок! — засичав він, мов кобра.

Це в нього навіть було непогано: стрибок лева, ревіння тигра й сичання кобри. Незважаючи на все це, я не здавався.

— Якщо ти викликаєш, я маю право вибирати зброю, — мовив я грізно.

— Ма-а-а-аєш! — це вже було щось середнє між ревінням молодого зубра й меканням старого барана.

— Годі вже!

Це втрутилась Ганка.

На мене вона тільки зиркнула, ніби двома шматочками льоду. Зате Фуневі було вичитано коротку, але безжальну нотацію: що він не буде займатись дурницями, коли вже нагріваються камери, не буде робити посміховська з неї як з дружини, ані з себе як із чоловіка, що він не буде спочатку ревіти, як молодий тигр, а потім мекати, як старий баран. Робота чекає. Майже все готове. А що виробляє перший режисер? Що і з ким? З головним актором сьогоднішнього запису! З паном Єжи!

Вони стояли не дуже близько від мене, але якось я все почув. І тепер у мене на хребті наїжилась шерсть, як у старого вовка.

— Що я чую? — запитав я дуже спокійно, зате дуже голосно. — Може, у когось тут клепки в голові не вистачає і він вирішив, що я закінчив Вищу театральну школу? Якщо так, то нехай той хтось або ті хтось уставлять собі ту клепку, бо я актором не був, не є і не буду. Я знаю, кожному з нас, принаймні один раз у житті, здається й ввижається, що він великий актор, але, за незначними винятками, це закінчується халтурою, манією величності. А я не хочу ні з того ні з сього стати маніяком. Ясно?

— Пане Єжи! — всміхнулась, мов ангел, Ганка. — Адже про акторство в прямому розумінні цього слова взагалі немає мови.

— На акторів у мене є Куцувна або Гольоубек! — пирхнув Фуньо.

— Ге-ге-ге! — заскрекотів магістр Діонізій Гібридон Вернигора. — Будь ласка, покиньте скрекотіти! — гримнув я. — Якщо не маю бути сценічним актором, то навіщо вся ця балаканина про акторство? — І враз я почервонів, ніби старий буряк, бо пані Ганка глянула на мене очима пораненої сарни, і тієї ж миті брати Кошмарик ухопили мене попідруки, а за литки мене хтось страшенно міцно обняв; то був магістр Діонізій Гібридон.

Перш ніж я встиг розібратись, що й до чого, моя улюблена трійця (тобто брати К. +магістр Вернигора) перенесли мене в куток студії за грубу завісу. Перенесли так легко, наче я був букетиком фіалок! А скільки це тривало? Від чотирьох до шести секунд. І ось я вже знову на ногах, відчуваючи тільки невелику сухість у горлі й холодний піт на скронях. Я стояв на ногах, але нахабна трійця все ще тримала мене в обіймах.

— Любий пане Єжи, — почав, чарівно всміхаючись, Ярек, — ви маєте рацію, кожна людина, як ви слушно зауважили, хоча б один раз у житті мріє про те, щоб стати актором.

— Але цього ще не досить, — втрутився Марек. Магістр надувся аж до двадцяти семи сантиметрів висоти й забубонів, як дух старого колодязя:

— Бути чи не бути актором? Ось запитання!

Ця перекручена цитата з Шекспіра так вплинула на мене, що я несподівано перестав злитись і гніватись на розбишакувату трійцю моїх друзів.

Нарешті я втямив, у чому справа. Посміхнувся й одразу відчув себе вільним, бо мої друзі випустили мене зі своїх залізних обіймів.

— Дякую вам, — урочисто промовив я. — Я збагнув, у чому справа! Отже, кожна людина не лише раз у житті мріє стати актором, але й хоча б один раз у житті мусить стати актором.

— Отож-бо! — відповіли всі троє.

— Ми дійшли одного висновку, — полегшено сказав я. — Тільки, будь ласка, поясніть мені, що я маю з тим спільного. Ви перелякали мене. У мене в горлі пересохло й тремтять коліна.

— Пересохло в горлі? — спитав Ярек. — І тремтять коліна? Так! Будь ласка, ось підбадьорливі цукерки.

— Я не люблю цукерок.

— Та все ж спробуйте, будь ласка.

Важко відмовитись від милого запрошення. Я застромив руку в коробочку з цукерками. Взяв одразу дві. Побачивши це, Ярек наче трохи злякано глянув на Марека, — той удав, що цього не помітив. Але магістр Діонізій тихенько зойкнув.

А я? Я зовсім забув про те, що в мене коли-небудь пересихало горло й тремтіли коліна. Я відчув у собі незвичайну силу й відвагу. Тепер потрібно було б щонайменше з двадцять братів Кошмарик і десять Діонізіїв Гібридонів, щоб зупинити мене й примусити чинити їхню волю. Відчувши себе сильним, я голосно засміявся. Був готовий до всього.

Захочуть, щоб зіграв на концерті всі етюди Шопена? Зіграю!

Захочуть, щоб у Великому театрі зіграв принца Гамлета чи Снігову королеву? Зіграю!

Захочуть, щоб зіграв як нападаючий у збірній футбольній команді країни? Зіграю!

— Добродії,— сказав я, самовпевнено посміхаючись, — шкода витрачати власний час і зловживати чужим терпінням. Ви тут висловлювали якісь незрозумілі зауваження щодо акторства, що… наскільки я пам'ятаю… що кожна людина принаймні один раз у житті повинна зіграти не менше ніж одну добру роль. Ці зауваження явно стосувались мене. Я згоден. Нехай так станеться! Нехай так буде! Будь ласка, дайте мені текст моєї життєвої ролі. Але попереджаю: якщо це буде поганий, бездарний і нудний текст, жодні тортури не примусять мене промовляти його перед телекамерою.

— Навіщо відразу тортури? — зловісно засміявся магістр Вернигора. — Буває, полоскочеш людину добряче — їй і вистачить.

Мені хотілося рішуче висловитись з приводу істотних відмінностей між тортурами й лоскотами, та Ярек увіпхнув мені в руки кілька сторінок машинопису — тобто текст моєї «акторської ролі».

Будь ласка! Я одразу заходився читати. І читав півголосом, бо в такий спосіб завжди найшвидше й найкраще завчав напам'ять. Це в мене завжди легко виходило. Щоправда, з роками пам'ять починає трохи горбитись і накульгувати, проте й сьогодні я не можу мати до неї великих претензій. Як і в давні роки, я вивчаю десятихвилинний текст за тридцять хвилин. Непогано для літнього чоловіка.

Але цього дня мені пригадались найкращі часи моєї пам'яті — один раз прочитане слово відтискалось на ній, як на друкарській матриці. Читаючи останній рядок машинопису, я був уже цілком переконаний, що маю весь текст у голові. До того ж із точністю до однієї коми. А головне, що мені не загрожували ані тортури, ані лоскоти. Текст було написано правильною польською мовою. Він був скороченим. Його слід було розширити, по-людському прочитати цифри, фактам надати виразності та емоційності. От і чудово. Кінець кінцем я зумію до цієї телевізійної «ролі» додати чимало потрібних фраз. Але все це необхідно було узгодити.

— Мої дорогі, любі,— почав я сердечно. — В основному все грає. Текст досить прозорий, а цифри красномовні. Є одне «але»! По-перше, він закороткий для десятихвилинної передачі, по-друге, його необхідно прикрасити, додати в нього більше влучних визначень, яскравих барв. Ви згодні зі мною?

— Не виключена можливість, — буркнув не дуже задоволений магістр.

— Мені здається, — сказав Марек, — що…

— …що це просто обов'язково, — докінчив Ярек.

І знову через три-чотири секунди я стояв перед камерою, позначеною цифрою один.

В першу мить мені здалося, що це знову знайома трійця несе мене в залізних обіймах через студію. Але ж ні! Просто мої власні ноги несли мене майже над підлогою, мало не в повітрі,— і от я вже став перед камерою, готовий, уважний і водночас приємно розслаблений. Як спринтер після енергійної розминки перед дуже відповідальним стартом. Я був уже готовий. Так — я був уже в стартових блоках, перед пострілом, бігом і кидком на фінішну стрічку.

На жаль, Фуньо ще не був готовий. Спершу він повинен був сам особисто перевірити, в якій із камер я маю найкращйй вигляд. Коли вибрав камеру, заходився вибирати мікрофон. А мене це почало злити. Працівникам студії було байдуже, вони не таке бачили. Ганка сховалася в якомусь темному кутку.

Зате братики Кошмарик і магістр Діонізій Гібридон помалу-малу, але помітно скручувались, тамуючи сміх. Причому брати К. скручувались у правий бік, а магістр, навпаки, — в лівий.

Нічого дивного! Адже Фуньо Прекрасний, випробовуючи мікрофони, наказував мені говорити в кожний з них. Виразно і з почуттям! Ви гадаєте, він хотів водночас перевірити те, що я мав сказати й пояснити народові, який сидить перед телевізорами?

Зовсім ні! Випробовуючи мікрофони, він вирішив за одним махом перевірити правильність моєї вимови. Дав мені в руки папірець з трьома ідіотськими реченнями, які я мусив раз у раз повторювати, не задумуючись, не затинаючись і не мимрячи. Спочатку він прочитав їх сам уголос, щоб показати мені, як треба читати.

І справді — показав, що таки вміє! Взяв несамовитий темп, склади сипались, як намистини, округлі, безпомилкові, та ще й з дивовижною швидкістю.

Фуньо Прекрасний заплющив очі, зосередився й почав показувати дуже швидко і виразно. Може, кому здається, що в цьому немає нічого складного, нехай сам спробує.

Ось, будь ласка, перше речення: «Ми виіндивідуалізувалися з ентузіастичного натовпу».

Друге речення: «Через Сешель в час засухи йшов сухим шосе сонний сешелець разом зі своєю дружиною, славетною шансонеткою сешелькою».

Ну, як вам подобається така нісенітниця?

І нарешті третє речення. Теж страшенно дурне. Будь ласка:

«Король Карл по-королівському подарував королеві Кароліні і королівні Кароліні цінні, хоч і переоцінені корали коралового кольору».

Проказавши третє речення, Фуньо широко розплющив очі й нахабно подивився на мене з почуттям власної вищості.

Бідолашний! Він не знав, що Ярек почастував мене двома підбадьорливими цукерками, завдяки яким я почував себе так, що, не вагаючись, міг би взяти участь у сходженні на Еверест, в перельоті аеростатом через Атлантичний океан або в самотній подорожі навколо світу — найрадніше в балії.

Чим же в таку мить були для мене ті вправи на чистоту вимови, що їх колись застосовували в театральних школах? На жаль, мої молоді літа минули дуже давно. Але зараз я був молодим, дуже самовпевненим і справді кмітливим.

Я проторохтів речення за реченням виразно, без помилок і принаймні на дві секунди раніше, ніж Фуньо Прекрасний, який витріщився на мене, наче король Карл на сухе сешельське шосе кольору ентузіастичного колориста.

В студії запала урочиста тиша. Порушив її один із операторів, одружений з чешкою.

— Дуже добре, пане Іржі! — сказав він по-чеському.

— Тихо! — вереснув Фуньо. — Досить балаканини! За три хвилини починаємо.

З Фуня можна підсміюватись, що в нього ніс тапіра, що він зазнається, що він не годен без гуркоту перемикати швидкість у машині.

Проте ніхто не може заперечити, що Фуньо — фахівець найвищого класу — один із небагатьох, чию роботу можна вже назвати мистецтвом. До того ж він працює щонайменше з точністю годинникаря. Тому не дивно, що через три хвилини я вже стояв під прицілом двох камер і промовляв перше речення свого тексту. Не дивно й те, що на десятій хвилині, як і було домовлено, я проказав його останнє речення. На п'ятнадцятій хвилині ми домовилися про день і годину перегляду (ще треба було змонтувати кіноплівку) всієї програми. На вісімнадцятій хвилині ми спускалися з Кшемйонок — Ярек, Марек і магістр Діонізій у валізці.

Я не боюсь ані телевізійної камери, ані кінокамери. Хвилюватись починаю тільки після виступу. Хвилююсь недовго, але дуже сильно.

Я подивився, який вираз обличчя в братів Кошмарик. Здавалося, ніби вони задоволені. Однак мені хотілося впевнитись у цьому.

— Що ви скажете, хлопці, на те, як я розповідав?

— Дуже добре, — обізвалась по-чеському валізка.

— Дуже добре, — в один голос сказали брати Кошмарик. І я з полегшенням відітхнув.