Брати-віталійці

БРАТИ-ВІТАЛІЙЦІ

Королева Данії Маргарита прийняла у замкові Фредеріксбор посланців од шведської шляхти, яка прохала в її величності регенства над їхньою вітчизною. Заповітна мрія розумної й гонористої королеви сповнялася: три північних царства — Данія, Норвегія і Швеція — об’єднувалися під її скіпетром. Од свого батька Вальдемара IV вона, престольна опікунка рідного сина Олава, перейняла розхитане й занедбане королівство. Усій півночі нав’язувала свою волю Ганза. Але Маргарита, повелителька Данії та Норвегії, таки дочекалась, коли вона стане на герць із Ганзою й вирве з-під її залежності Швецію. Своєї мети королева не спускала з очей ні на мить і йшла до неї розумно, хитро і ні в чому не перебираючи міри.

На півночі, як і скрізь за тих часів, процвітали вбивство, отруєння й немилість — засоби, якими панівна верхівка стверджувала й розширювала свою владу. Головою всьому була сила. Володарів струювали найближчі їхні родичі, добивали під час хвороб, заманювали в пастки або ув’язнювали довіку. Народ підпадав то тому, то іншому коронованому царевбивцю чи отруйникові. Для знатних панів старанність селян, могуть городян, заповзятливість купців спричинялись до затяжних чвар, розбишацьких нападів та віроломних убивств. А коли йшлося про те, щоб знекровити супротивника, вони утримували на свій кошт розбійників і потурали піратству.

Королева Данії воювала з Ганзою і пособляла балтійським грабіжникам, одкривала їм свої гавані й закуповувала в них здобич. А невзабарі ганзейські міста Вісмар та Росток теж вербували до себе піратів — «вільних морських солдатів»[14] — і хитро послуговувались ними у війні з Данією.

Отож березневого дня 1388 року, коли до Маргарити завітали державні шведські гості на чолі з могутнім намісником їхнього краю Бо Йонзоном Гріпсом Гріпсгольмським і запрохали у неї захисту од засилля Ганзи й герцогів Мекленбурзьких, королева пообіцяла їм допомогу.

Нещодавно у битві під Фальчопінгом шведський король Альбрехт Мекленбурзький зазнав від неї нищівної поразки. Шведські дворяни і гольштінські графи перемкнулись на полі бою у датський табір. Альбрехт Мекленбурзький із своїм сином попав у полон. Звитяжна королева Данії одягла їх у блазенські ковпаки і заточила до вежі ліндгольмського замку. Як і Норвегія, Швеція опинилась під рукою Маргарити. Опір учиняв лише Стокгольм. Під орудою молодого Йоганна Мекленбурзького він одбивав усі нальоти датчан. Дуже допомагали йому й численні тамтешні німці. Застольне місто Швеції розгорілись затяжні й жорстокі бої. «Не впаде Стокгольм — не впаде Швеція!» Так розуміла діло Маргарита. Герцоги Мекленбурзькі, родичі полоненого Альбрехта, закликали своїх підданців до боротьби з Данією, добивалися звільнення і возз’єднання Шведського королівства. Вони вперто кували сили, примусом тягли за собою свої міста Вісмар та Росток і за тодішнім військовим звичаєм пособляли щомога балтійським піратам, видавали їм грамоти на право морського розбою та підмовляли їх воювати своїм коштом із Данією, а воднораз і постачати харчами обложений Стокгольм.

Капітан Клаус і його друзі жили буйним розбійницьким життям. Жоден корабель на Балтійському морі не минав їхніх рук. Воювати для них було насолодою. Вони нападали і на купецькі судна, звідки G вони не йшли, і на добре озброєні вітрильники.

«Женев’єва» та її капітан давно вже мали нові імена. Колишній Гозангів корабель зробився «Морським тигром», мисливцем за вовками-багатіями, і вистежував насамперед вульфлямівське поріддя. Одначе Клаус, найхоробріший серед своїх побратимів, одержав кличку не за сміливість, а за те, що над усіх випивав. Хоробрість у них нікого не подивляла: відважні й відчайдушно сміливі були всі «тигряни» — боягузів не терпіли на піратських суднах. Але ж вихилити за один дух шестилітровий глек, якого «тигряни» запожили на новгородському вітрильникові, був удатний не кожен, хоча славних пияків серед піратів не доводилось шукати. З цим ділом справлявся блискуче хіба що один Клаус. Він притьмом вихиляв шестилітрову чашу прямо собі в горло, і за таку дивоглядну випивку його прозвали Штертебекером.[15]

Пірат Клаус Штертебекер був дужий і ставний чолов’яга. Його, вимогливого капітана і чуйного друга, всі добре слухались і майже обожнювали.

Чи варто дивуватись, що безбатченко Клаус, який колись марив стати звичайним моряком, вибився в капітани, та ще й на піратському судні? Аніскільки. Бути капітаном він мріяв завжди, й охоче пішов би ним лише до Гозанга, тільки не до Вульфлямів. Йому аж не вірилось, що він сам собі господар на морі. Попервах Клаус мстився за Гозанга, ворогував з багатіями, заступався за знедолених друзів — цеховиків і селян. Але коли здружився з розбійниками Мікаелем Гедеке і Вігбольдом, йому тільки й лишилось, що повести піратську війну з усією панотою.

Жилося на піратських кораблях украй тяжко, проте не гірше, ніж у містах під чоботом вельмож, а на селі під натаєм у дідичів. Трудовий люд нидів у нестерпній скруті. Кожен потяг до волі, до поступу вперед придушували по-дикунському. На міських майданах раз по раз спалахували вогнища і поглинали жертву за жертвою. Кати працювали не складаючи рук. Тортурами пани залякували народ і тримали його в покорі.

Церква, яка доскочила світського володарства, навперейми з багачами вистежувала, спалювала й колесувала єретиків.

Хто бажав уціліти серед цієї гризні, той не питався ні прав, ні справедливості, а цілковито покладався на самого себе і на свій меч. Клаус Штертебекер узявся за зброю і в кривавій боротьбі з вовками у людській шкурі теж не відав милосердя. З ворогами не панькався — нищив упень. Проте ніколи не вбивав неімущих моряків і вільнодумних цеховиків; матроси із захоплених суден самі вибирали, куди їм іти: на «Морського тигра» чи під чотири вітри. А бранці, які приставали до піратів, були нестямно хоробрі й не боялись ні смерті, ні дідька, ні десятого болота.

На розбійницьких кораблях панував бунтарський дух, палка зненависть до міських вельмож і сільської шляхти. Але то був стихійний анархічний настрій, скерований на знищення ворогів, та й тільки. Самі моряки рвалися на волю й простір, аби не бути рабами, не бути залиганим бидлом у заможників. Вони жили з грабунків і вважали себе правими, бо одбирали в багачів награбоване. В гаванях розбійники збували навойоване майно і вимінювали його на речі першої потреби. Вони щедро обдаровували злиденних голодранців без сорочки на хребті і гроша за душею.

Тим-то пірати й здобулись доброї слави у простих людей. Чоловіки чимраз частіше покидали села та міста і прилучались до піратів. А серед народу пішов поговір: «На широку ногу живуть лише князі, духівники і пірати».

Так Вісмар ще споконвіку не вирував. Люду напливло з усіх усюд. Вулиці заполонювали і биті у тім’я пірати, і ті, хто прагнув вільного життя: збіднілі лицарі, безземельні селяни, розчаровані міські писарі, невдоволені підмайстри, моряки, гендлярі, збіглі ченці, бродячі школярі. Дехто з цього брата упевняв, що він просто прийшов підпирати краянські інтереси на півночі і німецьких купців у Стокгольмі, та й, зрештою, мечем погратись закортіло; однак збільша усі твердили, що рабство їм остобісіло, що годі стогнати під ярмом, терпіти наругу — і пора вже їм самим звідати папського щастя, а чванливій знаті дати гарненької наминачки. Тільки зась називати їх піратами! Хіба вони не порядні моряки? Не воюють разом з Вісмаром та Ростовом на боці Мекленбурзьких герцогів і графів? Та ще й проти кого — проти датської королеви! Ні, вони не звичайні пірати, хоча й ласі до грабунків. Адже міста, що під зверхністю Мекленбургів, видали їм почесні грамоти на право морського розбою! А хто ж досилав провізію для німців в обложений Стокгольм? Ясна річ, вони!

Їх не прозивали піратами — на них казали брати-віталійці.[16] Ними мріяли стати сотні й тисячі людей; Рибніц, Вісмар і Росток розпирало од шукачів пригод.

Войовничі жадібливі пани і підпанки покидали свої надійні кубельця і заявлялися тут як тут із своїми розбійницькими суднами — адже нова війна на морі заповідала їм високі командні пости. Були серед них гучні на весь край імена: гольштінські, мекленбурзькі, померанські графи, лицарі й поміщики, які галасували: «Хай живе війна з Маргариток)!» А на гадці мали одне: «Хай живе грабівля!»

Багатії, підданці Мекленбургів, хоч-не-хоч витрясали на війну з Данією силу грошей і доправляли піратським суднам оружжя та харч. А загалом, уся ця потороч годувалася з війни, і хто-хто, але купецтво хилилось до піратів уже хоча б тому, що в них була багата здобич, для якої Мекленбурги відкрили усі свої гавані.

У міських ратушах піратські отамани почували себе як вдома — скрізь їх шанували, мов шляхетних панів.

Це було у жнива 1391 року. У Вісмарській гавані повно набилось братів-віталійців, охочих завербуватись на бойові або харчувальні судна, коли нараз до пристані хвацько підімчали три високобортні вітрильники, на щоглах яких майоріли жахливі піратські прапори, знайомі кожному морякові. Кораблі по-молодецькому увімчали в гавань. На суднах од носа й до корми вишикувалась живою стіною безстрашна, гартована у битвах братія: хто з алебардою, хто з бойовою сокирою чи мечем. Одні були зодягнені в панцири та шоломи, інші були до пояса голі й простоволосі. Без слова та привіту вони підпливли до причалу. Без слова та привіту стрічала їх і юрба, що збилась на набережній. Два-три пронизливих посвисти — і паруси з дивовижною швидкістю було спущено, якір кинуто, а до берега полетіли швиргома товстенні линви.

— Чи з добром, чи з лихом, хто будете ви? — за дідівським звичаєм спитав їх начальник гавані, гукаючи у складені трубою долоні — сам він був старий бородай, у залізі од голови до п’ят.

— Матроси «Морського тигра!» — відповіли з корми першого вітрильника, який саме-саме кидав котви.

Коли підійшов другий корабель, бородай і його поспитав, хто він такий.

— Матроси «Морського шумія»! — гукнули йому на відповідь.

З третього судна сповістили:

— Матроси «Морського бігуна»!

Втаємничені переконалися, що то кораблі трьох найвідоміших піратів з Балтійського моря: Клауса Штертебекера, Мікаеля Гедеке й магістра Вігбольда. Капітан Штертебекер Зійшов на берег перший. Він був зодягнений, мов лялька: у блискучу куртку з червоного оксамиту аж до стегон та світло-коричневі штани із м’якої шкіри. При боці висів широкий меч; біле, як прядиво, волосся вибивалось йому із-під чорного берета на самісінькі плечі.

Всі дивилися — й очей не відривали од цього бравого піратського ватажка. Гурт шанобливо, ба навіть із деяким острахом, розступався перед ним. Штертебекер усміхався, вітав городян і моряків. Він зачекав, поки пришвартуються й два інших вітрильники.

Мікаель Гедеке, присадкуватий і кремезний, скидався у панцирі та шоломі на лицаря. Магістр Вігбольд, навпаки, був ближчий до вченого мужа, ніж до розбійника. Сам він вибухався високий та худий, носив куртку з чорного оксамиту, чорні штани і великі дзьобаті капці. Морське сонце та вітер анітрохи не вчепились його довгастого у зморшках обличчя.

Три отамани простували до міської ратуші — а натовп за ними зростав. Їх гучно вітали; з вікон визирали городяни, намагаючись розгледіти страхітливу трійцю, трьох володарів Балтики, союзників їхнього міста. Грішне й праведне гомоніла юрба про них. Знов і знов передавали з уст в уста, як капітан Штертебекер заслужив собі теперішнє прізвище.

Еге ж, «вихиличаші» над нього не знайдеш!

Виявляється, Мікаель Гедеке — колишній цеховий підмайстрич із Грейфсвальда! Багачі зненавиділи його й цькували. Ну от, він люто квитається з усіма гаманами!

Вігбольд — розумна голова у піратів. Він уміє читати й писати, за те й прозваний «магістром»!

Одні твердили, ніби він славетний професор з вельми ученого міста Віттенберга. Інші запевняли, що з Оксфорда. Один морячок винюхав, наче Вігбольд має в рубці товсту книженцію якогось магістра Гуго фон Трімберга і частенько її читає. І позаяк рукописна книга називалась «Бігун», то Вігбольд охрестив «бігуном», але морським, своє судно.

Панувала думка, що найстрашніший розбійницький корабель — «Морський тигр», а найпрудкіший — «Морський шумій».

У Вісмарі тільки й говорили про трьох капітанів, що зникли ото за дверима ратуші. Перед її входом на них чекали городяни та люд, що прибився сюди з глибини краю і мріяв звідати щастя на морі.

В гавані народу — ніде яблуку впасти: любителі свіжої новини, незвичайної чутки не зводили зачарованих очей з могутніх вітрильників, які пустили на дно бозна скільки кораблів; ба навіть ходила пославка, наче на них сила-силенна усяких скарбів.

З юрби хтось крикнув у напрямі «Тигра», прохаючись у морські вояки:

— Стерновий! Агей, стерновий!

— Що там? — гукнув з корми Дитячий Бас, який ніс вахту.

— Приймайте до себе. Я брат-віталієць.

— А нажив три рубці у боях? — спитав той.

— Ні. А що? — кинув йому брат-віталієць, видно вбогий, але відважний хлопака.

— Е-е, наш капітан не приймає без трьох рубців!

Брат-віталієць знітився. Він не мав жодної рани. Інші теж принишкли і зачудовано зорили на вітрильник і на Клаусових побратимів.

Переговори в ратуші закінчились обопільною згодою. Всі три отамани й надалі без чиєїсь опіки водитимуть свої кораблі, на свій розсуд збуватимуть здобич, не даватимуть мирної хвилини датському флотові і постачатимуть обложений Стокгольм харчами. Віднині вони під захистом мекленбурзьких герцогів, віднині вони завше зарятуються притулком у їхніх гаванях, де й спускатимуть по гожих цінах свою Здобич. Умови склали письмово, спершу папери гарненько обдумав магістр, і тільки тоді підписав їх за дорученням побратимів. Договір в урочистій обстановці запечатали і віддали на сховок до радницької шафи, а посланці од Вісмара, Ростока й Рибніца видали піратам грамоти, за якими вони ставали узаконеними грабіжниками.

Під час переговорів між піратами і радниками виникли дві невеликі притичини, але їх, на втіху трьох капітанів, позбавились дуже швидко.

Штертебекер попередив панів, що він воював і воюватиме з Маргариток) та її союзниками, проте, крім неї, у нього є свої вороги, яких він ловитиме хоч вдень, хоч уночі, — але скарає доконче. І не спорятують їх ані благання, ані моління, ані вмовляння бодай які.

Йшлося про помсту Вульфлямам.

Вісмарські радники розповіли, що влада у Штральзунді перейшла до народу і Вульфлями покинули місто. Вульвекена датська королева поклала фогтом над сконенськими замками, а Вульфа забрала до свого уряду.

— Вульфлямів прогнали із Штральзунда! — зрадів Штертебекер. — Чудово, панове! Аж теперечки ми звільнимо З в’язниці мого друга Герда, якого упорпали туди Вульфлями!

Пани пообіцяли Клаусові, що й вони допоможуть йому.

Друга притичина сталася через Генніга Мантойфеля, поміщика з глушини, який, зітявшись із могутнім сусідою, провоював свій маєток і відтак докотився до грабунку. Мантойфель ратував за те, щоб усі піратські судна стали під одну єдину руку — інакше піратам у майбутньому не минути чвар.

Трійця збунтувалась. Так! Воно може й непогано зайти під владу найсміливішого і найрозумнішого капітана. Але тільки у скруті! А показав би себе їхній ватажок нечемою чи бовдурем, тоді йшов би він під стонадцять дідьків. Де бачено, щоб вони самохіть у хомут лізли? Вони — вільні моряки, а не якісь лакузи, і кожен їхній корабель — окрема держава. Як лицарі незалежно ведуться у замках, так вони ІЗ своїми побратимами живуть у себе на кораблях. Хто тільки пхає носа до них — той їхній ворог. А вороженьки знають ціну піратського ножа!

Насамкінець магістр Вігбольд проказав сухим голосом:

Пани живовидячки пересвідчились, що пірати не підуть на втрату самостійності: вони нікому не ймуть віри, покладаються тільки на себе і рабство обминають десятою дорогою — адже наїлись його по очі.

День відплиття віталійців перетворився в народне свято. На ноги звелося все місто; у Вісмарі дзвонила кожна дзвіниця. Ченці благословляли кораблі у щасливе плавання і скроплювали святою водою піратські гармати. На щоглах тріпотіли барвисті вимпели.

Генніг Мантойфель керував суднами, що везли харчі, зброю та одяг, на яких чекали без витерпу обложені стокгольмці. Два бойових вітрильники узяв під начало Марквард Прен, а два — Арнд Штюк. Серед сторожі йшли також Гедеке, Штертебекер і Вігбольд. Дгодом до них мав приєднатися і Ростоцький флот під орудою Возе фон Каланда та Генріха Люхова.

Датчани сном-духом не сподівались, що воюватимуть із такою силою.

Клаус кермував своїм вітрильником та поглядав на «Шумія», що йшов у голові сторожових суден. На носі «Морського тигра» прилаштували «Відвагу», щомиті готову бухикнути по ворогові і продірявити його. Біля рей лежали бойові сокири й протазани, мечі й алебарди. Їх було і було тут, адже всю зброю побитого ворога пірати забирали собі.

«Тигр» подужав не одного ворога, і все вороже майно переходило до його спожиття. Купців Вульфлямового гатунку пускали на дно за їхніми суднами, приповідаючи:

У «Тигрових» трюмах нагромадилось чималенько добра. Потрапляла туди всіляка здобич: сувої шовку, сукна, шкіряні товари, хутра, коштовні метали, зерно, прядиво, жири, засолена риба. В найближчих гаванях здобич спродували або вимінювали на вино та пиво. У Клаусовій каюті стояла важчезна скриня, ущерть набита дукатами, гульденами, пфенігами й іншими грішми. На стінах висіли килими із Фландрії, рідкісна зброя, опудала морських тварин, яких не стрінеш у тутешніх водах. А на столі — дивовижні шахи із слонової кості. На жаль, жоден матрос не вміє грати цієї казкової гри. Всезнайко магістр і той не тямить у ній!

Клаус щасливий був над край: він вільний, як птах, сам собі голова і має гору багатства. Але тішить його найбільше те, що він на морі, водить корабель, керує ватагою нестямно відважних матросів. Ніяким світом не сподівався він, що його мрії так хороше сповняться. Засмучувало його одне: скільки він не підстерігав, скільки не вистежував, йому не попадався жоден Вульфлямів корабель. Він ще не помстився ні за Гозанга, ні за Свена, ні за Герда, ні за вісьмох старійшин. Вульфлям-батько помер. У ліжку. Правда, конав тяжкою смертю. А його сини?.. Він, Клаус Штертебекер, настигне їх абиде. Лихо буде вам, Вульфлями! Лихо чигає на ваше вовче поріддя! Ми вже не ягнята: ми — тигри!

Коли Дитячий Бас підоспів йому на зміну, Штертебекер з усміхом глянув на нього.

Хлопець давно виріс із сорочки підлітка і вийшовся ставним молодчагою й чудовим керманичем. Зростом і силою він майже рівнявся з Клаусом. На ліву щоку Дитячий Бас заробив рубця на добрий палець, а від удару, що поклав йому цю шрамину, він стратився і лівого вуха. Ран, правда, не видко, бо їх застеляє густе русяве волосся аж до плечей. А попри них, він ще й під одежею мав низку шрамів, якими вельми пишався.

Його капітан Штертебекер, навпаки, не міг похвалитись ані подряпиною, дарма що завше був серед січі: «Ну от, я вискочив ціленький!» — гукав він, скоро кінчався бій. Та не лишень Дитячий Бас, усі тигряни вважали Клауса заговореним од меча, — і від цього він тільки зростав у їхніх очах.

— Чи чуєш, Дитячий Басе? — сказав якось Штертебекер. — Вульвекен проживає на Сконе у замку.

— Річ цілком можлива! — протяг той міцним голосом, який з роками погучнішав. — Дишель йому в горло! А коли ми заглянемо до нього?

— Найближчим часом. Тепер він не втече від нас!

— Ех, і піймали б щуку на гачок! — вигукнув Дитячий Бас. — Але Стокгольм… На біса він здався нам? Замість витрясати купецькі капшуки, ми займатимемось казна-чим. Яке нам діло до датської королеви? У нас свої вороги: Вульфлями.

— Не переборщуй, Дитячий Басе, — засміявся Штертебекер. — Я ж дав слово допомагати Стокгольмові. Сповнимо обіцянку — повернемось до Сконе, бо й справді задовго не віддаємо позичку Вульфлямам.

— Чи не лучче дременути звідси? Щось мені не подобається це весілля.

— Я дав слово! — твердо повторив Штертебекер.

Датчани не так уже й кепсько підготувались до війни, як це думали собі віталійці. Залізним кільцем вони обійняли Стокгольм із суші, а на воді зачинили всі входи і виходи до озера Меларен[17] й не пускали в місто жодного судна. Сміливим нападом віталійці проламали стіну датських вітрильників, і тим часом як піратські кораблі витримували їхню навалу, Генніг Мантойфель вільно пробрався у гавань. Захисники Стокгольма шумно вітали звитяжців. Ось уже два роки вони вистоюють у нерівному герці з ворогом. А нині, коли надійшла підпора до них, коли їм підкинули зброї та харчів, вони воскресли. Тепер з датчан і глузувати глузуй. Допоки Стокгольм дружній з Ганзою і братами-віталійцями, він безпечний за себе!

Всі свої кораблі пірати запровадили в гавань. А датчани того й чекали: вони зібралися з силами, підтягли помогу і знову закрили гавань, живучи надією, що не випустять з неї піратів.

На раді капітанів Штертебекер наполягав, щоб без затяжки вибиратися звідси, бо от-от упаде зима, — і їм доведеться кукати тут аж до весни, а датчани з того всього привільно гулятимуть по морю, та й годі.

Ба не всі капітани пристали до Штертебекерової думки. Тільки Арнд Штюк підтримував його. Генніг Мантойфель тягнув кота за хвіст: він наводив нові й нові докази, мовляв, нікуди поспішати. А Марквард Прен, якого вельми шанували тутешні німці, тримався обіч.

Штертебекер погрожував, що діятиме самотою, а таки вибереться у відкрите море.

Вігбольд не схвалював Клаусових замірів: він не бачив у них ні краплини здорового глузду. Адже датчани дозорять затоку Сальтшен усім флотом. Куди ж пертися одниною проти такої сили?

А Клаусові не давав спокою Сконе з Вульфлямами. На одному місці не сиділося, і з кожним днем його побирала все більша й більша нетерплячка.

Раптом потиснули шпаркі морози. Миттю замерзли Меларен і Сальтшен. Тільки відкрите море, де чатували датчани, ще не бралося кригою. Аж ось вони зважились ударом завладати піратськими суднами, що каменем застигли серед льоду. Але, завдяки пильному окові тигрян, ворог одержав доброго лупня.

Штертебекер проклинав байдужість шляхти. Аби датчани не вдарили по піратах знеобачки, він, Гедеке і Вігбольд обгородили свої вітрильники, найближчі до виходу в Меларен, високим частоколом. У надто морозяні ночі вони зливали тин водою, вода замерзала — і до них ні підійти ні під’їхати було.

Клаус удався до військової хитрості. Вночі за непроглядної пітьми тигряни надламали лід. Тепер хай біжать вороженьки — вони проваляться із своїми драбинами й таранами, що й духу їхнього не почуєш!

Матроси розбивали лід, а в Клауса вродився ще один задум. З його наказу наготували довгих щільних ящиків, в яких зверху навертіли дірок. Ящики набили порохом од «Відваги», а в дірки позакладали гноти. Уздовж найнебезпечніших підходів до корабля повицюкували в кризі ополонки як на обсяг зроблених скриньок, й у проруби застановили вибухівку.

Шляхта глузувала з піратів — з їхньої гарячкової підготовки і з їхнього тину перед кораблями.

— Своєї тіні злякались! — кепкував Генніг Мантойфель. — А я-то думав, що піратам ніякий страх не страшний!

Штертебекер застеріг його, що Вісмарська згода не вічна, що рано чи пізно оружне побратимство піратів з панами урветься, а він, Клаус Штертебекер, тигрянський отаман, зарубає собі на носі Мантойфелеві кпини.

Відтоді вже ніхто не глузував з хлопських капітанів.

Вийшло точно на Клаусове: покладаючись на свою перевагу, датчани вдарили на розбійницькі кораблі, які тумою туманіли серед льоду. Датські вітрильники позостались у відкритому морі, а їхні вояки покотились широкою шерегою на огорожу. Вони волокли за собою безліч драбин, аби перелізти її. Штертебекер дав своїм людям наказ приготуватись до бою і кожного датчанина, що вигулькне над частокіл, розстрілювати, а при надобі — захищати кораблі грудьми!

В усіх моряків були напохваті сокира чи протазан. Кілька чоловік причаїлось біля огорожі, аби в слушну хвилину запалити вибухівку.

Датчани поперли на розбійників із шаленим вояцьким гуком.

Шляхетні капітани палець об палець не вдарили, аби допомогти піратським суднам у скруті. Вони тримали своїх людей на кораблях і чекали, чим скінчиться бій перед трьома вітрильниками, які засіли ані руш серед криги при вході в Меларен. Штертебекер, Гедеке і Вігбольд люб-не-люб Зітялися з усім датським флотом. Проте духом вони не упали і чекали визивно на ворога, що котився до їхнього табору.

Коли ворог підійшов за якихось п’ятдесят кроків, штертебекерці за сигналом свого отамана підпалили шнури від вибухівки і прожогом побігли до своїх, щоб і собі докласти рук до захисту вітрильників.

Кораблі супротивника стріляли по дерев’яній кріпості, але збитків від того вона не мала.

Перші ворожі вояки примчали до частоколу. Вони вже приставляли драбини до піратської фортеці, як раптом скоїлось лихо: під тином скупчився великий гурт — надрубаний з ночі полій проламався, і майже всі вороги так і загурчали під воду. Замішка знялась чималенька.

То там, то сям нападникам пощастило, вони видерлись на тин. Але туди хмарами посипалися стріли, — з драбин полетіли убиті. А втім, натиск не падав.

Зненацька навперебивки пролунало п’ять вибухів, серед них почулись несамовиті крики: «Рятуйте!» У п’яти місцях лід тріснув, наче його покраяла невидима рука. Нападників охопив страшенний переполох, і вони з панічними зойками кинулись навтіки, пошпуривши і зброю, і драбини.

Штертебекерові друзі і всі віталійці звитяжно закричали скільки мали горла, а «Відвага» раз і два пальнула ворогові у п’яти. Він більше не вертався: підняв вітрила та й поплив геть.

З нагоди перемоги справили учту на льоду. Зарізали бика, викотили з кораблів багато бочок вина й пива. В гостину зазвали всіх братів-віталійців. Прийшли і шляхетні капітани зі своїми челядниками. Клаус радо призволяв їх до столу — всі були бажаними гостями. Матроси Генніга Мантойфеля затягнули «Пісню братів-віталійців», що зачиналася словами: «Нам ворог світ увесь, а друг лиш бог святий». Далі вони співали:

— Усім людям вороги? Лише богові друзі? — вигукнув Клаус. — Я от ворогую тільки з Вульфлямами. Коли хочете здорові знати, вони справдешні вовки серед людського роду, вовки, які безкарно пожирають беззахисних ягнят. Ану, хлопці, утніть нашої пісні!

І Штертебекерові матроси заспівали:

БУРЯ НАД ГОТЛАНДОМ

Стокгольм знову вирвався до моря.

Клаус дійшов згоди з Гедеке і Вігбольдом напасти на Сконе. А через те, що ця земля знову підпала під вінець датської королеви Маргарити, то заходилось на велику війну. Але Штертебекер не спинявся ні перед чим: він шукав Вульфлямів!

Генніг Мантойфель противився задумові Клауса і добивався єдності між братами-віталійцями, адже датський флот не знищено — його було тільки пошарпано. Але Штертебекер заявив, що він зітнеться з датчанами самотою і без найменшого страху.

Шляхетні капітани занепокоїлись. Генніг зажадав, щоб Штертебекер, Гедеке і Вігбольд прибули до нього на раду: треба все гарненько обміркувати. Однак пірати відказали йому, що такого командувача, як він, вони знати не знають, та й зрештою, з якого сива-дива він зазиває їх до себе?

Пани-пірати стурбувались не на жарт. Легко сказати — нарозумити хлопських капітанів! Силою од них не діб’єшся нічого. Пошана до Гедеке й Штертебекера навіть серед панських челядників надто велика, так що й годі зброю заносити на них. Хіба от тільки одне: посіяти ворожнечу між трьома капітанами. Треба віч-на-віч побалакати з магістром Вігбольдом, піратським «дипломатом і канцлером». З ним Змовитись найлегше.

Коли Вігбольда обскочила шляхта, він на мить розгубився, але хутко оговтався і на його лукаве обличчя забігла зневажлива усмішка.

— Поспішайте! — зауважив він байдуже. — А то мої хлопці спохватяться.

— Магістре, ми до тебе з добром, — почав Прен подружньому.

Вігбольд усміхнувся: він гадав, що його уколошкають, а перед ним ось задріботіли навшпиньках. «Ну що ж, і так непогано, — вирішив магістр. — Подивимось, чим дихає ця шляхта».

— Панове, я дуже радий вам. Кажіть, чого бажає ваша ласка? — спитав Вігбольд і сів у крісло з високою спинкою.

Заговорив Марквард Прен. Він бідкався, що датчани й досі бешкетують на морі. Розбрат між піратів — це вірна загибель. Дужі вони тільки тоді, коли згуртовані. Після бою на кризі трійця піратів доскочила ще більшої слави і шани. Але невже магістр Вігбольд проти єднання піратів та віталійців? Невже він так і не бачить, що свої перші успіхи трійця капітанів тільки побільшить, коли вона діятиме вкупі зі шляхтою?

Вігбольд сказав, що він до цього торгу хоч пішки і що воно й справді було б добре, якби з’єднаними силами віталійців керував один чоловік.

Капітани зраділи. Вони похопилися з місць, оточили Вігбольда, потискували йому руки і дружньо плескали його по плечу, мовляв, він хлопець свій, завбачливий, мудрий, з ним ще можна балакати.

Магістр оголосив панам, що він вельми втішений з їхніх прихильних слів. А воно таки так: найпекучіша болячка тепер — єдність і спільне керівництво. Тим-то й не за звичай тяжко обрати ватажка для всіх віталійців.

Капітани насторожилися. Схоже, що магістр сам пасе очі на посаду головного отамана. Марквард Прен вигукнув:

— Кого б ви зичили нам у начальники?

— Першого розумаку, першого вояку і найпершого справедливця серед нас! — відповів Вігбольд.

— Браво! — зрадів Прен, бо думав, йдеться про нього. Інші мовчали, чекаючи, що ще казатиме магістр.

— Клауса Штертебекера! — заявив Вігбольд. — Гадаю, ви зі мною погодитесь. — І він глянув на Маркварда Прена, в очах якого спалахнула лють.

— Клауса Штертебекера? — скрикнув Мантойфель. — Та ніколи!

— Чому ж? — ввічливо спитав Вігбольд.

— Ніколи, і край! — відрубав Прен.

— Нізащо! — гуртом заволали капітани.

Магістр підвівся й окинув їх поглядом:

— Тоді ще одна вам рада. Може, вона вас вдовольнить?..

— Яка ж? — понуро спитав Прен.

— Хай наші матроси і ваші брати-віталійці самі оберуть головного капітана.

— Голодранці? Ота нікчемна чернь? — несамовито закричав Генніг Мантойфель.

— Еге ж, вони. — спокійно зронив Вігбольд.

— Ніколи в світі! — заволав Мантойфель.

— Ніколи в світі! — підхопили й інші.

Магістр пішов — до дверей пани проводжали його лихими поглядами.

Погожого квітневого дня три вітрильники покинули Стокгольм. Попереду плив «Шумій», за ним «Тигр» і «Бігун». У моряків серце співало. Кінчилося нудне ув’язнення на льоду! Минулася надобридлива служба у Мекленбургів! Вони вже не вівчарі біля отари овець, а тигри, морські тигри, що вистежують вовків та здобич.

Штертебекер довідався від Вігбольда про чорні заміри шляхти. Із-за керма свого корабля він позирав на «Бігуна», що йшов слідком за «Тигром». А магістр молодець! Гарненько він осік підступних змовників!

Сказав йому колись Вігбольд спересердя:

Звичайно, ці слова вичитані з мудрої книжки, яку магістр частенько читає. Сливе так говорив Гозанг: «Одного ворога — надто багато, а ста друзів замало». Той, хто має таких друзів, як магістр, Гедеке, Дитячий Бас та й усе побратимство їхнє — багатий по очі, з ними абиякий біс не страшний. Бережись, Вульфляме! Настав час розплати! Ні за які дарунки я не відмовлюсь од помсти над тобою! Даси відповіт за Гозанга, Свена, Герда і вісьмох старійшин. І заплатиш тільки кров’ю своєю.

Неподалік від Готланда вони нарізались на датське судно, яке вишукувало й винищувало піратів. «Шумій» прожогом кинувся за ним — аж щогли вгнулися! Датчанин, скільки мав духу, почухрав до берега. Та шлях туди перетяв йому Штертебекер! Вігбольд відстав. Хіба вженешся за «Тигром», що мчить, мов дельфін?

Штертебекерці раділи. Нарешті, вони знову гасали по морю. Всі шпарко лагодились до бою.

Саме тоді, коли «Шумій» сів на п’яти датчанам, по ньому бухнуло три глухих постріли. Тяжко поранений, він безсило загойдався. Противник мав кілька гармат, а в Гедеке була одна єдина, та й то поламана — її саме-саме збирались підлатати у Вісмарі. Бій видався нерівний. Клаус круто повернув кермо — і гайда на ворога.

«Відвагу» приготували до бою. Підкотили важкі кам’яні ядра. Дитячий Бас одібрав двадцяток найбільших відчаюг для абордажу, — кожен був з бойовою сокирою, тільки їхній ватажок при короткому мечі. Гримнуло ще три постріли, і «Шумій» зовсім вийшов з ладу. Але тут якраз підоспів «Тигр». Датчани квапно цілились в нього.

— По шканцях вогонь! — скомандував Штертебекер з-за керма.

Гармаш Ріке Вестфаль добре знав своє діло. Він хутчій тарахнув по ворогові — кам’яне ядро розтрощило йому головну щоглу. Тигряни завищали з радості. Датський вітрильник охопила паніка. Повітря розтинав бойовий клич. Над «Тигром» засвистіли стріли. Піратське судно пішло на абордаж.

Ватага розбійників під проводом Клауса стрибнула на ворожий корабель з вантів, а Дитячий Бас плигнув на нього з високого бушприта. Тялися, аж іскри сипались. Голови злітали, наче маківки. Зойки, прокльони, вояцькі кличі злилися в нерозбірливий гам.

Декотрі пірати, невдало стрибнувши, попадали в море.

Датський капітан уже заходився був розкладати вогонь у себе на кормі. Штертебекер з трьома хлопцями — туди! Датські воїни захищались несамовито. Але побачивши, що опір не дасть нічого, а корму їхнього корабля охопив дим, більшість із них чкурнула в море.

— Дитячий Басе! — гукнув Клаус. — Рятуйте гармати!

Із «Тигра» полетіли вірьовки. Дитячий Бас підхопив їх; металеві жерла взяли на зашморг і потягли на «Морського тигра». Решта моряків підзбирувала зброю серед убитих. Дехто нишпорив по трюмах, шукаючи здобич. Поранені розбійники переповзали на своє судно.

Уже підхопили були на мотуззя другу гармату — як нагло пролунав страшенний вибух. Клаус і Дитячий Бас покотились палубою. Хтось підпалив комору з порохом. Цього пірати сподівались. Треба абищо забрати й третю дорогоцінну гармату. Проте не вдалося: розтрощене судно тонуло надто швидко. Двоє тигрян так і не вилізли з його трюму: їх разом із забитими й тяжкопораненими проковтнуло вировище, яке рознуртував корабель, що йшов на дно.

«Бігун» застряв біля «Шумія». Гедеке бідкався і лаявся на всі спусти, але коли підійшов Штертебекер, то щиро засміявся і подав йому руку.

— Ти меткіший від мене, друже! — вигукнув Мікаель.

— Щасливіший! — відповів Клаус. — 3 тобою лихо лучилось, бо ти без жодної гармати. Ось я тобі доставив аж дві. Рани, гадаю, самі залікуєте.

— Досить однієї! — зрадів Гедеке. — Превелике спасибі й за неї.

— Тоді другу хай забере магістр.

— А що тобі? — спитав Вігбольд.

— Я забираю третю, — відповів Штертебекер, приховуючи, що вона пішла на дно.

Датські гармати забили шістьох шуміян. Штертебекер стратився чотирма убитими і сімома пораненими — дехто зазнав навіть тяжкого каліцтва: двоє розбійників позостались без однієї руки. Скалічених розмістили у долішніх каютах. Мертвих прив’язали до дощок з металевими обтяжками. Матроси зібрались на палубі і завели своєї розбійницької пісні:

На Сконе пірати зрівняли з землею кілька замків. Узявши Ліндгольм, Штертебекер довідався, що Вульфлям виїхав до Вісбі на Готланд. Клаус не йняв віри. Він добував замок за замком, оббирав їх і спалював. А Вульвекена мов злидень злизав! Моряків тішила багата здобич, Штертебекерові світ був не милий. Ненависний ворог минав його рук.

— Зачекай, негіднику, — мовив собі Клаус подумки. — Врешті ми рознюхаємо, де твоя нора. Своєю смертю ти не сконаєш. Перш як простягати ноги, ти плазуватимеш рачки і благатимеш у нас прощення. Твоїм суддею буду я, Клаус Штертебекер! Ти не втечеш од мене, вовчий породку!

Десь у жнива розбійники повернулись до Вісмара. Городяни бучно привітали їх, але радники кривились на них, мов середа на п’ятницю.

Генніг Мантойфель ревне скаржився і зводив наклепи на побратимів.

Хлопські капітани розповіли, як вони бились на льоду, як знищили датське судно, що вистежувало піратів, як перетворили на купу сміття дев’ять Сконенських замків.

А чого доброго вчинили Мантойфель, Прен і Люхов?

Радники мовчали. Таки так, ці отамани не мали чим похвалитись.

— Панове! — заговорив Клаус. — Я вельми ціную свободу, а її ви обіцяли мені. Може, ми не до вподоби вам — скажіть. Ми з вами не назавжди зв’язані. Коли хочете, то здоровенькі бувайте!

Багатирня бажала чого завгодно, тільки не розриву з піратами. Клопоту було по тім’я, і йшлося панам не дуже гаразд. Маргарита шкодила купцям, як тільки знала. У Швеції не корився датській короні лише Стокгольм. До того ж Ганза, а надто могутній Любек, прагнули хутенько закінчити війну: мир і злагода на морі означали для неї дальший розквіт торгівлі. Треба абищо завдати вирішального удару Данії і втихомирити її. Затаких обставин безглуздо нехтувати піратськими суднами на чолі з нестямно хоробрими капітанами.

— Які у вас заміри на майбутнє? — спитали в один голос радники.

— А ми хочемо з вами пораятись, — улесливо відповів магістр.

Панам це сподобалось, і вони аж полагіднішали. Виявилось, у віталійців нема опорного пункту. Стокгольм далеченько від Ростока і Вісмара. Та й до того уздовж шведського узбережжя підстерігають на здобич датські пірати.

— Треба взяти Вісбі на Готланді! — заявив Клаус.

— Правильно, — підтримав його Гедеке. — Коли нам поталанить одібрати Готланд у Маргарити, то капець її пануванню на шведському узбережжі.

— Не так легко завоювати його, — мовила шляхта.

— Легко — не легко, але можна, — озвався Штертебекер. — Дайте нам на підмогу три кораблі та сотню добрих молодців, і Готланд буде наш.

— Мантойфель гадає, що з цього нічого не вийде, — зауважив хтось із панів.

— В нього не вийде, а в нас вийде, — відрубав Клаус.

Радники роздумували.

— Ручаюсь, панове, — запевняв Клаус, — що з нашими трьома кораблями та вашими трьома ми захопимо Готланд за іграшки. Але звольте спитати: ви, бува, чогось не чули про мого друга Герда Віндмакера, який сидить у штральзундській в’язниці?

— За нього просять тисячу любецьких гульденів!

— Будь ласка, я даю їх! — зрадів Штертебекер. — Спасибі вам, панове!

«Тигр», «Шумій», «Бігун» та ще три добре озброєних кораблі покинули вісмарську гавань. Очолював їх Штертебекер.

Герцоги Мекленбурзькі поривались якнайшвидше виручити з халепи свого молодого родича Йоганна, стокгольмського оборонця, а тому схвалювали хоробрий задум захопити Готланд і зробити з нього цитадель для німців у боях за Скандінавію. А поміж радниками, які затялись в одну шкуру з герцогами Мекленбурзькими, хтось-не-хтось плекав уже надію, що сильні й ненависні пірати зламають собі шию аж на Готланді, бо Вісбі — горішок міцний та й вояки у ньому мов на підбір.

Вісмарські, ростоцькі і рибницькі радники, здебільшого купці або «крамарі», як вони себе скромно називали, переконались давно, що воєнний неспокій б’є в першу череж по їхній кишені. Їм-то байдуже, хто сидить на троні і хто панує над Швецією. Інша річ, якби нагодилася сила, котра б тримала порядок на морських шляхах і забезпечувала привільну торгівлю!

Так! Над усе для них гендель, з якого вони виручають скажені гроші! Аби впевнено ходити по землі і гідно боронити свої права од зазіхань князів, вони заснували союз міст — Ганзу, в якій веде перед могутній імперський Любек.

Тим часом Вісмар, Росток і Рибниця були не під імператором, вони підлягали герцогам Мекленбурзьким, та це не заважало їм входити до Ганзи, яка у війні Мекленбургів з датською королевою стояла обіч, а потай однаково в’язалася з нею, і без Вульфової спритності тут не обійшлось!

Свої міста, що йшли за Мекленбургами, Ганза утискувала. Вона нахвалялася виключити Росток, Вісмар і Рибніц із своєї спілки, хай тільки вони не одвернуться від розбійників!

Про цю колотнечу Штертебекер не знав.

Але Вігбольд передбачав, чим обернеться дружба з багатіями. Рано-пізно панеча зрадить їх!

Штертебекер сміявся з майстрових побоювань. Майбуттям він не журився. Дбав про сьогоднішній день і віддавався найближчій меті. Що бачив — на те й важив. Ні завтра, ні позавтра не цікавило його. Жив він за звичаєм: дасть бог день, дасть бог розум. І, головне, знав, чого йому треба: волі і волі. Знав він також свого ворога. Звали його Вульфлям. Вульфлями для нього всі, хто тільки сіяв по світу кривду. А без гріхів і не шукай пана! Щасливий, певний перемоги, Штертебекер стояв за кермом «Тигра» і, сп’янілий від міці свого флоту, поглядав на п’ять молодецьких вітрильників, що точилися за ним у тропу. Кругом безкрає море, його батьківщина. Думи линуть до великого острова з багатим торговим містом, де сидить Вульвекен Вульфлям. День помсти ось-ось настане!

Недалеко від Готланда пірати здибали чотири кораблі віталійців на чолі з Арндтом Штюком.

— Прилучайтесь до нас, і гайда на Вісбі! — звелів їм Штертебекер.

Штюк закомизився. Він вперто опинався навіть тоді, коли Штертебекер посвідчився йому своїми повноваженнями од Вісмарської ради.

Тепер Клаус прямо заявив Штюкові, що, коли той і далі відбуватиметься викрутнями, його матимуть за ворога.

Штюк позадкував. Що ні, то ні, його матроси не встануть на тигрян!

З десятьма бойовими вітрильниками брати-віталійці вродилися перед Вісбі. Тутешні місця Клаус знав ще з подорожей на «Женев’єві». Перш ніж нападати на місто, він зажадав, аби воно здалось без бою. З багатющого й укріпленого Вісбі міг би вийти опорний пункт. А яке пуття з руїн?

Багатств у Вісбі було хоч огребом греби. Та щоб діло до крові не дійшло, Клаус заправив містові таку умову: або сплатити бочку золота, або видати Вульвекена Вульфляма, а опріч того, подостатком забезпечувати віталійців харчами та з доброї волі підтримувати обложений Стокгольм.

Але ратуша напропале не погоджувалась й уклінно запрохала через своїх посланців допомоги у Маргарита, у померанських герцогів та Тевтонського лицарського ордену.

Місто Вісбі, яке взяв і сплюндрував 1361 року датський король Аттердаг, через нехлюйство городян ще й досі не відбудувалось. Його мури було підправлено тільки десь-не-десь, та й то нашвидкуруч. Цим і скористався Клаус. Не в гавані, а на заміському березі вигулькнув він темної ночі з таранами й гарматами і за добре продуманим планом напав на Вісбі з чотирьох боків. Очолюючи ударний загін, Штертебекер оволодів Східними воротами і вдерся за мури.

Вісбі упало, вже коли над морем займались досвітки. Рештки захисників сховались в укріплених церквах.

Штертебекер у супроводі Гедеке й Вігбольда зайшов до ратуші на перемовини з радниками.

Чекати на них довелось довгенько. З переляку вони розбіглись хто куди, і знайти їх було нелегко. Врешті страшним віталійцям показався на очі наймужніший із них — німецький купець Тідеман, він же бургомістр.

Штертебекер запрагнув од Вісбі одного з двох: або Вульфляма, який переховувався в місті, або півтори бочки золота. Крім того, хай ратуша віддасть віталійцям усі свої кораблі у гавані, удосталь доправляє піратам харчів та вже відтепер допомагає обложеному Стокгольмові.

Бургомістр перечив. Він не знає, куди запропастився Вульфлям. Вісбі ні з ким не хоче воювати. Городяни ще не отямились од руйниці, якої завдав їм Вальдемар Аттердаг. Місто розорене й бідне, аж світиться.

Клаус із глузом випалив зачин старовинної готської пісні:

— Так було, та прогуло, — одказав бургомістр.

— І гадаєте, що знову буде, чи як?

— Дай боже!

— Ні, не буде! — закричав Клаус. — Тільки не видайте мені Вульвекена Вульфляма, сконенського фогта од датської корони, я каменя на камені не зоставлю від міста!

Тідеман мовчки, але рішуче дивився розгніваному переможцеві просто в лице. Клаус вихопив меч і, спершись на нього, спитав:

— Ну, передумали?..

Магістр підійшов до Штертебекера і, поклавши долоню на його плече, застеріг:

— Тільки не гарячися, Клаусе. Згадай, що ми…

Штертебекер відсторонив товаришеву руку. Він шаленів од гніву: його дратувала осляча впертість бургомістра — Вульфлямового прихвосня, жалюгідного крамаря, який зважився йому на опір. Кров шугнула Штертебекерові в голову, вижилки на чолі, здавалося, ось-ось лопнуть. Він ще на крок підступився до бургомістра і був до того страшний, що радники од жаху поприлипали до стін. Один лише Тідеман спокійно чипів на своєму місці й не зводив очей з розлюченого Штертебекера. Ця мужня витримка, якої Клаус не чекав од крамаря, вкрай розлютувала його.

— Або так або ні! — несамовито закричав Клаус. — Аттердаг вимагав од вас три бочки золота. Але, знайте, він чорта пухлого тямився на руйниці. Та ми не по золото прийшли. Нам потрібен фогт!.. Або так або ні!

— Ми бідні, — повторив бургомістр.

— Побачимо! — заревів Штертебекер і, обернувшись до своїх хлопців, гукнув: — Оддаю вам місто на поталу! Шукайте фогта Вульвекена Вульфляма! Всіх городян позганяйте в церкви. Підпалюйте кожен будинок! Рознесіть на скалки міські мури. Зробіть все, щоб од Вісбі і сліду не залишилось!

Розбійники радісно заверещали, а пани залилися плачем. Штертебекер зиркнув на бургомістра: той не голосив, а гордо стояв, як стояв на своєму місці. Так і кортіло стяти голову цьому впертому цапові.

До Клауса підійшов Вігбольд:

— Ти, бачу, забув про наші заміри.

Магістра підтримав Гедеке:

— Ну, сплюндруєш ти місто. А яка користь?

— Зберемо під віничок усі багатства в його святих та божих жителів, — відповів Штертебекер, підкресливши з глузом «святих та божих».

— А як тоді з гаванню та опорною кріпостю? — невдоволено мовив Гедеке.

— Одміни свій наказ! — вигукнув Вігбольд.

Штертебекер глянув на бургомістра, котрий, звівши на піратів очі, і далі стовбичив, наче бовван.

— Ні, — твердо відповів Клаус.

— Каятимешся, та пізно буде, — промовив Гедеке.

— Все полетить шкереберть через твою безглузду поведінку, — зауважив Вігбольд.

Клаус визвірився на бургомістра: йомуздавалося, що перед ним стоїть сам Вульфлям — цей несхитний, жорстокий та самозакоханий вовк. І він ще більше наполіг на своєму.

Віталійці різали і грабували два дні.

Вісбі, колись квітуче і гарне, палало. Сотні городян стікали кров’ю в будинках і на вулицях. Здобич везли і везли до гавані й завантажували нею кораблі. На другий день скаженого нищення до Штертебекера, який з мечем у руці ганявся з одного краю міста в інший і не знаходив того, за ким нишпорив, підбігли магістрові хлопці. Вігбольд кликав на поміч, і то якнайскоріше. Клаус метчій понісся вулицями, аж поки добіг до широких кам’яних сходів якоїсь крамниці.

У просторій залі магістр бився з велетнем, котрий, спершись плечима на стіну, хоробро захищався довгим широким мечем.

— Нарешті, — крикнув Вігбольд, угледівши Клауса. Він одскочив від противника і помахом меча запропонував Штертебекеру своє місце. — Сюди! — гукнув він товаришеві, який з подивом зорив на нього. — Твій Вульфлям! Що не впізнаєш свого сконенського фогта?

Клаус вихопив з піхов меча й, прикипівши очима до смертельного ворога, перейшов у наступ. Фогт Вульфлям був уже в літах. Чорною патлатою бородою він разюче нагадував свого батька. Од татуня був у нього і холодний захитрющий погляд.

Магістр із хлопцями загородив двері і мовчки стежив за двома витязями, що віч-на-віч стояли з мечами.

— Вульвекене, — почав Клаус, — чи знаєш ти, що ми сьогодні квитаємося з тобою?

— Даю п’ять тисяч золотих дукатів, — відповів Вульфлям, — тільки відпустіть мене до Штральзунда.

Штертебекер зловтішно засміявся.

— Золото? Золото? — викрикував він. — Та позбирай ти скарби з усього світу, і їх буде замало, щоб тебе викупити! Вульвекене, я месник за купця Гозанга, якого ти і твої посіпаки сколесували, бо він любив простолюд. Я месник за вісьмох старійшин, яких ти відшмагав задурно на Сконе. Я месник за Герда Віндмакера, якого ти і твої посіпаки уже кільканадцять літ морите у в’язниці. Я месник за багатьох бідних штральзундців, яких ти і твої посіпаки позбавили прав, знедолили й ошукали. Я нещадний ворог усіх ворогів народу. А тепер захищайся, негіднику!

Клаус як буря налетів на Вульфляма, і той аж занімів, неспроможний відвихнутись од його приголомшливого меча. По недовгій січі Вульфляма страшенно телепнуло в голову. Він поточився. Другий удар розсік йому плече — і меч вилетів з руки.

Тоді й Клаус одкинув зброю. Він схопив Вульфляма обіруч і забив його в кайдани. Розбійники загукали «ура».

Штертебекер обняв магістра, щиро подякував йому за добру послугу.

Наступного дня Вульфляма скарав суд віталійців. Як підлому злочинцеві, йому стяли голову на базарному плаці у Вісбі. І вивісили її на бушприті «Морського тигра».

СПРАВЕДЛИВЦІ

Ніколи вже не скресло Вісбі од піратських ран. Надалі воно було жалюгідним, неприлюдним гніздом, і його колишню велич засвідчували рештки мурів та багатьох церков.

Штертебекер уже дещо помстився ворогам. Гроші і скарби не займали його. Після того, як він узяв Вісбі, сюди плавом попливли віталійці під началом шляхетних капітанів. Генніг Мантойфель прибув на Готланд із Стокгольма й іменем своїх повелителів, герцогів Мекленбурзьких, заволодів островом. Він, певно, боявся, що три нерозлий мужицьких капітани самі поживуть цю землю. Генріх фон Люхов вернув з розбійницького походу на Зунд і на двох кораблях примчав скільки мав духу до Готланду, щоб і собі хоч лапку вмочити у здобич. Заявились також лицар фон Епп і Марквард Прен, який заздалегідь випросив у Ростока титул намісника Готландського.

Клаусові ця колотнеча обридла. Він махнув рукою на шляхту і з Гедеке та Вігбольдом покинув місто. Його тягло у Вісмар. Може, Герда уже звільнено із штральзундської в’язниці, і він чекає на нього? Зрештою, не сиділось в одній гавані. Клаусовою батьківщиною було море. Його кликали-звали до себе воятика й розбій. До того ж ще живий один ІЗ Вульфлямів. На дрібен мак посіче його Штертебекер! Він доконає все вульфлямівське поріддя! Втім, Клаус без пощади і миру ворогував з усім, що тільки пихатим паном звалось і точило з бідного люду кров.

Але ж приємно бачити Вульвекенову голову на бушприті! Клаус раз по раз поглядав на неї з-за свого керма. І він колись був ягням, яке щомиті розірвав би вовк. Однак врятувала власна сила — вона запобігла його від найтяжчого лиха на світі: боягузливо схилятися перед кривдою. Таке вже воно життя: хочеш уціліти під залізними кулаками багачів — окуй і собі руки в залізо. Тепер йому соромно за свою колишню легкодухість. Гозанг знехтував мечем, бо вірив у правду. Цей забобон куди страшніший від церковних теревенів про смирення. Коли вже вірити в щось, то тільки у власну силу!

Клаус Штертебекер змужнів. Життя навчило його священної мудрості: вродився на світ — борись! Безнастанна воятика на морі загартувала його вдачу. Йшлося тут, як і на суші: живеш — май силу, а між вовками тигром будь.

Проте часто його мучили сумніви. Оливи у вогонь підсипав магістр. Хіба сам він тепер не пан, який тримає у жмені ватагу бравих піратів? Хіба не йому, як отаманові, перепадає найбільша пайка від грабунку? Він — суддя на кораблі, кожне його слово — закон. Від нього залежать вчинки десятків і десятків молодців. Ясна річ, для своїх побратимів він набагато ліпший товариш, ніж Мантойфель або Прен. На «Тигрі» з його наказу обладнано покій для хворих, лікувальню — чим хвалилось не кожне судно. Він не терпить брехні. Моральна засада у нього: найхоробрішому — найбільша шана. А проте копнутися глибше, то він такий самий капітан, як Прен, як Мантойфель.

Що таке отаман? Що таке підлеглі? Про це він частенько балакав з магістром та Гедеке, і кожного разу вони відчували, наче совість у них нечиста. Їхнє ставлення до решти побратимів хорувало огидною предковічною недугою: «пан і хлоп». Де ліки від цієї болячки?.. Звичайно, вони люблять своїх людей, звичайно, вони прагнуть справедливості, але виходу не бачать. Невже хтось повинен бути паном? Коли так, то навіщо воюватися з Вульфлямами?

Недалеко від Борнхольму[18] Дитячий Бас, що чатував у кліті на щоглі, угледів корабель. Пірати мерщій за ним! Майже цілий день ганявся «Тигр» за незнайомцем, аж поки підійшов до нього на одну кидь.

То був штральзундський вітрильник. Клаус радісно загукав. А раптом на ньому другий Вульфлям! Але ж ні, його прогнали із Штральзунда. Тепер він у датської королеви. Та й по віщо йому їхати у Штральзунд? Цікаво, їй-богу, цікаво. Втім, роздумувати ніколи. Уперед!

Тим часом як штральзундець лагодився до бою і його матроси вже войовничо розмахували сокирами й мечами, Штертебекер наказав своїм хлопцям викинути прапор. За милю від «Тигра» йшли «Бігун» і «Шумій». Пірати пливли просторою шерегою, аби мати якнайбільший оковид.

Щойно штральзундці вгледіли знамено з тигром перед стрибком, як пошпурляли зброю. Коли Штертебекер зламав могутнє Вісбі, то що йому розправитись з їхнім кораблем, хай навіть озброєним тричі.

На борту штральзундського вітрильника їхало дванадцять радників. У Карлскроні вони домовлялись із шведами, як би ото спекатись піратів. І ось тобі на — вони й самі попались розбійникам із розбійників!

Панам зазирала у вічі вірна смерть — вони лементували, благали, падали на коліна, сподіваючись на чудо.

Вітрильник здався без бою. Вульфляма на борту не було. Од радників, які молили пощади, Клаус довідався, що він уже бургомістр у Штральзунді. Народолюбців там знищили, Зарнову стяли голову.

— Ви теж заодно з Вульфлямом? — владно спитав Клаус.

Нетяги благально залементували, зводили руки, просили залишити їх живими, обіцяючи великий викуп. Штертебекер замислився. Простіше простого вишпурнути цих йолопів у море. Але ж Герд! Тоді Вульфлям розправиться з ним, як йому заманеться.

На палубі штральзундського вітрильника стояли бочки з оселедцями; Штертебекер спинив на них очі. Він усміхнувся у пшеничну бороду і глянув на переляканих радників.

Вісімнадцять полонених матросів перейшли до тигрян, одинадцятеро лячно пригорнулись до панів. Штертебекер помилував усіх. Ба навіть пообіцяв, що відвезе їх додому!

Тигряни з наказу Штертебекера спорожнили бочки від оселедців. Засолена риба полетіла у воду. У днищах вирізали продухвини по радницьких шиях. Панів упакували в діжки, днища заклали назад. Радники сиділи карячки, висунувши на світ лишень жалюгідні лиця. Вони й досі боялись, як би їх не вижбурнули в море.

Штертебекер звелів виставити панів на видному місці. Він полічив: двадцять три бочки! Радники залементували, розміри викупу підскакували з кожною хвилиною. На гроші Клаус не ласився: він вимагав Герда.

Штральзундського вітрильника пірати взяли собі. Він був міцний та швидкий, щоправда, трохи менший за «Тигра». Саме тому Дитячий Бас, що пішов на нього капітаном, охрестив його «Морською кішкою».

До Клауса завітав магістр. Він од душі сміявся з бочкового параду і щипав багатіїв за носи, називаючи то одного, то іншого «бочковим лицарем» або «бочковим пузанем». А коли поганющий запах забивав йому подих, він лаяв панів і завважував їм, аби шанувалися та не ганьбили свого доброго виховання й на піратському кораблі.

Штертебекер закликав до себе магістра, аби той написав йому грамоту до штральзундської ратуші. Клаус упевняв її, що він викладе в гавані бочки з живим вантажем, а в один пай і гроші для викупу Герда. Так чи інак, але ратуша хай випустить його, і то якнайскорше. Адже спійманих її радників ніхто й пальцем не черкнув.

«Шумій», «Бігун» і «Кішка» прилишились на чатах біля входу в гавань, а Клаус безшумно подався далі. «Тигр» пристав до молу. Старий нічний сторож наглядав за портовою брамою. Він підійшов ближче, аби подивитись, що там за гість нагодився. Спритнющий тигрянин плигнув на мол й одним махом прибив діда до землі. А вже зв’язали його за іграшки.

Корабель хапкома пришвартували, і моряки заходились викочувати на берег живий вантаж. Пани вирячили очі од подиву: Штертебекер дурів-передурів, але слова дотримався! Вони хоча й помучилися в діжах і в очах аж зеленіло од піратського жарту — а проте їх дуже тішив такий рішенець.

Нічного сторожа посадили на порожню бочку та й міцно прив’язали до неї. В руки йому тицьнули алебарду, а Штертебекер поклав перед ним грамоту до міської ратуші і тугий мішок із тисячею любецьких гульденів.

Пірати відчалили так само нечутно, як і причалили. В’язні охали, дивились їм услід і, зводячи в небо стражденні лиця, з нетерпінням чекали ранку.

До Вісмарської гавані зайшли чотири піратських кораблі. В ратуші саме-саме сиділи любецькі ратмани, які востаннє нагадували тутешнім радцям про їхні союзницькі обов’язки. Гості запевняли місцевих радників, що Любек вірно захищатиме Вісмар і Росток од герцогів Мекленбурзьких — тільки хай ці міста без загайки поривають з Мекленбургами. Багатирня мала на думці прогнати з моря піратів, які аж надто вбилися в силу, а тому вона віддавала Стокгольм Маргариті бігцем, якщо б та заздалегідь визнала торгові права Ганзи.

Рада припинилась: у місті розбійники! Треба прийняти їх, бо лихо може бути. Після того як Штертебекер узяв Вісбі, перед ним схилялись навіть його вороги.

А панів сьогодні хоч бери й до рани прикладай; Клаусові аж любо дивитись, до чого вони гостинні. Проте магістр краще знався на людських обличчях і насторожився, як ніколи. Він раз у раз ловив вовкуваті погляди радників, їхнє підозріле перешіптування. А їй-бо, вони ховають камінь за пазухою, диви, які бісики скачуть у їхніх переляканих очах!

Клаус запрагнув відкритого ринку для своєї здобичі, і його дали піратам з дорогою душею. Герд Віндмакер все ще томився в штральзундській неволі. Але ратуша обіцяє послати гінця по нього. На зворотній путі до гавані Вігбольд застеріг друзів:

— Пахне зрадою! Ні на мить не відкладати зброї і тримати напоготові кораблі!

— Моє серце теж віщує, що радники проти нас, — погодився Гедеке. — Їхня гречність тільки про людське око.

— Ось бачите, до чого спричинились наші успіхи, — сказав Штертебекер. — Коли ми зламали Вісбі, гадають вони, то ще легше здолаємо Вісмар. — І він зайшовся сміхом.

— Отож-то, — зауважив Вігбольд. — Коли вони такої думки, значить, справи кепські.

— У багачів, звичайно! — вигукнув Клаус, все ще сміючись.

— Ні, я гадаю, що в нас, — сухо відповів магістр.

Три дні вісмарці юрмилися в гавані, розкуповуючи піратську здобич. Розбійники спродували її за безцінь. Якусь дрібничку або навіть срібну річ, од якої не одривались дитячі оченята, моряки дарували за привітний погляд. Щоправда, інколи побратими збували свої коштовності за досить товсті ціни. Проте жмикрутами вони не були: шинкували грішми направо й наліво. Ото прийде до них якась бідна матінка, покаже їм спрацьовані долоні, заплакані очі, розповість «панам піратам» про своїх голодних сиріток, — і тужаві розбійницькі руки, які ще вчора чи позавчора людям голови зривали, співчутливо простягали багаті дари.

З корми свого «Тигра» Штертебекер стежив за товчею, де ярмаркували його хлопці. Аж глип — вістовий з міської ратуші проминається крізь натовп. Не спускаючи з нього очей, Клаус гукнув:

— Агей, Мартине! Узнай там, кого він напитує!

— Каже, в’язня доставили із Штральзунда!

— Герда? — аж скрикнув Штертебекер. — Де він?

— У ратуші! — сказав вістовий.

— Вовки би вас зарізали! Чому ви сюди його не привели? — Штертебекер поправив на боці меч і хвацько насадив на голову берет. Він хотів похизуватись перед другом, якого не бачив стільки літ. «Герд, Герд! — шепотів він, щасливий мов дитина. — Збігло майже двадцять літ, як ми бачились востаннє. А все ж я витяг тебе з темниці, — думав Клаус із задоволенням. — Штральзундські пани показали себе чемними. Та й посміялися ж вони, мабуть, із радників у бочках!»

Так розмовляючи з собою, Штертебекер підійшов до ратуші. В радницьку залу збігав по кам’яних сходах сягнистими стрибками. Вістовий ледве встигав за ним. Панів він застав з переляканими обличчями, з їхніх занепокоєних поглядів він угадував, що скоїлося щось недобре. Може, Герда вбили і привезли тільки труп? Він скрадно озирнувся й помітив у кутку високого, страшенно худого чоловіка в благенькій свитці. Герд! Довга патлата борода і волосся, що звисало аж до плечей, відливали сріблом. «Негідники! Негідники, що ви зробили з нього?» — думав Клаус, безмовно розглядаючи свого друга.

— Герде, Герде! — шепотів він.

Худенька постать стрепенулась. Обличчя шукало Клауса.

— Герде! — заголосив Штертебекер і кинувся до друга. Він обняв його за сухенькі плечі і глянув у обличчя, од якого тільки щелепи лишились, а замість очей зяяли дві кров’янисті ями. Герда осліплено!

— Герде! — гукнув Штертебекер. — Це я, Клаус. Хіба не впізнаєш свого сконенського товариша? Того самого Клауса, який згодом найнявся на «Женев’єву». Це я тебе врятував. Це я тебе звільнив.

— Клаус? — почувся шепіт.

— Так, так. Це я, твій друг!

— Клаус Штертебекер? — перепитав сліпий.

— Так, Герде, так. А негідників, які знівечили тебе, я виловлю. Конче виловлю, хай би вони сховалися на краю світа.

З кривавих ямок покотилися сльози.

— Ось гляньте! — гукнув Штертебекер і показав панам спотвореного Герда. — Гляньте, що виробляє багатирня, яка нарікає на жорстокість піратів. — Потім спитав, обернувшись до друга: — Чия це робота, Герде?

— Вульфа Вульфляма!

— Отого… отого… — заревів Клаус, задихаючись. Голос йому урвався, він тільки дивився на осліпленого друга. Перечасувавши, він спитав:

— Коли це сталося?

— Шість днів тому. Тоді, як над морем знайшли радників у бочках.

Клаус відскочив як упечений.

— Це так Вульфлям оддячив мені за те, що я відпустив його прихвоснів?

— Ти ж знаєш, Клаусе, яка улюблена кара у Вульфа Вульфляма. Про це я говорив тобі ще на Сконе.

Клаус пригорнув товариша до грудей, а Герд, повисши на його руках, заридав.

П’ять тисяч лицарів-тевтонів зненацька висипали на Готланд і, розгромивши у кривавому бою братів-віталійців, зайняли Вісбі. Це воїнство спорядила в похід Ганза, а її міста Вісмар і Росток, за спонукою яких віталійці взяли були Готланд, підло зрадили своїх союзників і відкаснулись од них у смертельну годину.

Завдяки спритності ганзейських міст Любека і Гамбурга, Маргарита й герцоги Мекленбурзькі помирились. Німецьку рать відкликали із Стокгольма, полонений герцог Альбрехт Мекленбурзький, колишній король Швеції, опинився на волі. Маргариту визнали королевою Норвегії і Швеції. Ворогуючі сторони — Данія, Норвегія, Швеція, Мекленбург і їхні посередники, ганзейські міста, — уклали договір про спільний виступ проти піратів на Балтиці й Північному морі.

Шляхетні капітани Марквард Прен, Генніг Мантойфель, Генріх фон Люхов, Арнд Штюк і лицар фон Епп розпустили спілку братів-віталійців, і кожен пішов своєю стежкою: той у міцний замок, щоб спокійніше точити розбій, той у східні води, щоб грабувати на власний страх і ризик.

Перед ворогом, що загрожував піратам і брав над ними гору числом, не склали зброї Штертебекер, Вігбольд і Гедеке, — навпаки, вони ще міцніше зімкнули свої лави і заснували нову спілку.

Магістр не раз і не два зауважував, що на морі діють ті ж самі неписані закони, що й на суші. У загонах віталійців є пани, та є чернь: одні правлять, інші спину гнуть. Лев’ячу пайку од здобичі забирають багачі, тим часом як бідняки вдовольняються покидьками. Шляхетні капітани стягали силенні нажитки у свої замки, у свої супокійні куточки.

Вігбольд знову й знову наполягав, що пора створити спілку на засадах непорушної рівності. Хай моряки самі обирають капітанів й усувають їх при першій потребі. Здобич надалі розподіляти однаковісінько між усіма, бо дотеперішня майнова розбіжність спричинялась до того, що шляхетні капітани набивали добрі міхи багатства і зраджували побратимів.

Штертебекер та Гедеке схвалили магістрову думку. Вони розповіли своїм побратимам про зміни у їхньому житті-бутті, і моряки радо сприйняли їх. В урочистій обстановці три капітани спряглися у нову спілку. Ватажка в ній не було, всі жили як браття: дружили з бідняками і ворогували з багачами. Відтепер вони називали себе «справедливцями».

Найлюбіше сиділось Гердові на «Тигровому» марсі. Він хоча й не бачив нічого, але тут, угорі, відчував буяння вітрів, що гойдали морем, наче колискою, подумки вимальовував морську далеч, залиту сонцем, бакланів навколо щогл, метушливих побратимів на палубі, а іноді й висхлий Вульфлямів череп на бушприті.

Герд любив самотність. Тринадцять років ув’язнення далися йому взнаки. Він говорив зрідка і ніколи не сміявся. А проходив він кораблем, десятки співчутливих рук тягнулися до нього на поміч.

Після Клауса, Герд найбільше подобав Вігбольда. Коли магістр брався за оповідки, сіре кощаве Гердове обличчя просвічувалося радістю. Вігбольд, наче справжній чаклун, розширював Гердову уяву. Розповідав магістр про величезні південні міста, про їхній союз — не такий, як Ганза, бо союз той тримає у шорах сильних світу цього. В ньому ремісники, звичайні городяни, самі собою правлять, а тому в них нечуваний розквіт. Розповідає він також про повстання англійців проти папської влади, про казково мальовничі землі фландрів. Магістр був невичерпною криницею знань. Про все він знав, про все він чув — й усе те вкладав Гердові у вуха. У морських напрямках він розбирався без допомоги Зірок. Тепер не тільки небесні світила пишуть вірний шлях піратам. Є й інший засіб. Звичайненька магнітна стрілка, така легесенька, що може лежати на воді, показує завше північ! Як треба було взнати, де північ, кликали магістра, він розглядав свій «отче наш» — так жартома Вігбольд називав свою стрілку — і казав правильну відповідь. Тепер хай бушує негода, хай хмари важкі застеляють небо, пірати не зіб’ються з путі.[19]

А попри все, магістр умів виводити Герда з німизни. Якось погожого вечора, за смаженою камбалою і французьким вином у Клаусовій каюті, Герд уперше розповів про страхіття, яких він назнався у Штральзунді. Говорив він поволі, уривисто, без високих тонацій і жалісливості.

Як одного із заводіїв невдалого повстання городян, що хотіли врятувати Гозанга і прогнати Вульфлямів, його навічно заточили у холодний льох біля східної гаванської брами. Три роки він був закутий по руках і ногах. Коли на ньому лишились тільки шкіра та кості, а сам він мало не з’їхав із глузду, його перекинули в буцегарню з вісьмома в’язнями. Пани мали надто багацько ворогів і замало темниць.

Од нових в’язнів він довідався, що в місті відбулися великі зміни. Молодих Вульфлямів прогнали. Їхній татунь помер. Головою міста обрали Карстена Зарнова. Герд аж закричав од радості! Як-не-як Зарнов — Вульфлямів ворог і неодмінно помилує людей, що йшли за Гозангом!

Однак про звільнення не було й мови. Товариші висміяли Герда, бо знали, що Зарнов — Вульфлямів посіпака. Під час повстання він переховував Вульфа, аж поки той не вислизнув з міста. Городянина, який розголосив цю таємницю, Зарнов укинув до тюрми.

Врешті Герд узнав, чому його перевели з одиночного льоху. Штральзундський вітрильник захопив судно віталійців з дев’яносто вісьмома матросами. На бранців наклали заліза й розсадовили їх по різних закамарках. Їх морили голодом. Останній, тобто дев’яносто восьмий матрос, помер після жахливих стодвадцятиденних мук. Кару придумав Зарнов.

Торік таємні прихильники Вульфлямів підбили городян, невдоволених жорстоким свавіллям Зарнова, на повстання. Штральзундці озброїлись чим попало, оточили ратушу й ув’язнили Зарнова, а решту радників прогнали. Наступного дня Вульф Вульфлям знову заволодів містом і виголосив перед народом медову промову. Зарнова, що свого часу врятував його, він зробив запеклим злочинцем. Йому стяли голову саме там, де було сколесовано Гозанга. Вульфлями не знають ні дяки, ні подяки. Люди в їхніх руках лише знаряддя. Зарнов більш не надобився їм, то й знищили його.

Якось Гердові сказали, що за нього прийшли великі гроші, і його звільнять. Він довго сушив собі голову, хто б міг бути його добродійник і заступник, багатий, мов князь.

— Але ще не один день загас, поки за мною у льох прийшло троє катів. «То що, є викуп?» — спитав я. Кати ствердно кивнули. Я до того ослаб з радості, що ноги у мене підтяло, я упав на долівку й од щастя заплакав. Кати хоч-не-хоч понесли мене на руках. Та тільки не на волю, а на тортури. Коли я зрозумів усю жахливу правду, я спитав, чи це не обіцяна свобода. «Еге ж», — відповіли мені. — Враз я помітив Вульфа Вульфляма, що сперся на стіну і тупо видивився на мене. Я зірвався з місця, кинувся до нього і поцікавився, чи одержано викуп і коли мене випустять. «Раніше, ніж за годину! — відповів він. — Од твого добродія і друга одержано не тільки тисячу золотих гульденів, але й дванадцять осміяних радників. Через тебе я передам йому невеличку пам’ятку. Щоправда, ліпше було б, якби він узяв її сам».

— І справді, за годину мене звільнили, — закінчив Герд.

МОРСЬКЕ БРАТСТВО

Восени 1397 року Штертебекер, Гедеке і Вігбольд рушили на десяти вітрильниках через датську протоку Зунд до ганзейського міста Берген, що ворогувало зі справедливцями, і, попри всі їхні застереження, переховувало у себе Вульфа Вульфляма. Скільки уже років борознив Штертебекер води Балтійського моря, скільки уже знищив кораблів, скільки багатіїв Вульфлямівського копилу вишпурив рибам на з’їжу, а Вульфа Вульфляма, останнього нащадка ненависного роду, й досі не впіймав.

Від одного полоненого радника Штертебекер довідався, що Вульф Вульфлям відсиджується в купців, у Бергені.

Аби уникнути датських бойових вітрильників і щасливо промайнути Зунд, кораблі справедливців причекали на шторм. Лютувала ураганна негода, над самісіньким морем, торкаючись валів, перелітали чорні хмари, і корабель не бачив корабля. Зашаленої бурі піратські вітрильники поминули Копенгаген і, після важкої плавби, вийшли в Скагеррак. З диким ревом настигали їх сильні вітри. Велетенські водяні гори гримали об високі борти, викидали кораблі на гребені валів і знову шпурляли їх у вируючу прірву. Палуби раз у раз заливало водою — тільки щогли та корми виднілись над безмежною павіддю. Вітрила до найменшого клаптя зняли — бо буревій позносив би щогли в один змиг ока. Пірати, потрібні на палубі, приперезались до суден, щоб хвилею не змило їх за борт. Клаус Штертебекер теж прив’язався товстенною кодолою до стерна — за такої негоди кермував власноруч. Під ударами хвиль кораблі аж стогнали. Величезні вали гралися ними, як шкаралупами. Вітрисько туди й сюди метав суднами, пригинав їх аж до води, а облавки їхні скрипіли й кожної миті погрожували розлетітись з оглушливим тріском на тисячі друзок.

Нараз Клауса пойняв страх, що перед самою розплатою з ворогом він загине на розтрощеному вітрильникові. Тільки тоді хай проковтне його море, коли Вульф Вульфлям сконає від меча, тільки тоді Клаус залюбки прийме смерть моряцьку. Але перед самою перемогою, перед вирішальною перемогою рятуй його боже від загину! Коли Клаус відчув, що кермо вже не слухається його рук, він зовсім упав у відчай.

Неподалік од «Тигра» велетенська хвиля високо підкинула «Шумія». Він мало-мало не шарнув щоглами по дощових хмарах, але могутній вал метчій швиргонув його потужним кидком у глибоченне вировище. Штертебекер побачив мигцем Гедеке, приперезаного до керма. Той привітно махнув йому рукою і щось викрикнув, але мову його поглинуло завивання стихії. Мікаель сміявся, сміявся на повні груди. Довге мокре волосся прилипло йому до щік.

Штертебекер підняв руку й гукнув: «Тримайся!» У відповідь пролунав тільки дикий шалений регіт. «Ми переможемо стихію! — вчувалось у ньому. — Ми не відступимось од своєї помсти! Ми доберемось до Бергена, ми спостигнемо Вульфа Вульфляма, ми скрутимо йому в’язи, а відтак ще не одному бундючному багатиреві зірвемо голову! Це буде! Неодмінно буде! Хоч би як бісилось море».

Нараз корабель кинуло в безодню, Клаус повис на своєму кермі і, крім сірого водяного громаддя, не бачив нічого навкруги, хіба що Мікаелів вітрильник ген-ген гойдався на гребені хвилі, немов доладна іграшка. Але раптом йому здалося, що все море знову здіймається вгору, а карколомна хлань уже несла, вже мчала «Тигра» за собою вниз.

Де Гедеке? Чому не чутно його бадьористого запального сміху? Де його «Шумій», його незламне судно?

Чому Штертебекер не вболівав у ці хвилини за Вігбольдового «Бігуна», за «Кішку» Дитячого Баса, за шістьох інших вітрильників, які належали йому, Клаусові? Штертебекер не спускав з очей лише Мікаелевого корабля. Ніхто так чудово і впевнено, як він, не протистояв Скагерракові! Ще хоча б один раз вдалось угледіти піднесено-запальну усмішку Гедеке, цього моряка з моряків!

Тим часом як «Тигр» летів у вировище, «Шумій» по інший бік гінкого валу збігав на самісінький вершечок хвилі. Ось так вони й пливли: то у незглибній безодні, то аж під небом, то внизу, то угорі, а кругом шипіла, нуртувала вода, над головою свистів, завивав буревій та заступав небо хмурий дах чорних загрозливих хмар.

Лютуй, реви, грими, буревію! Шаленійте, хвилі! Розверзніться, хмари! Залийте вишини і землю водою! Шпурляйте наші судна і в пекло, і під небо — ми все подолаємо! Все! Наша путь на Норвегію! Ми будемо там! Будемо! Агей, «Шумію»! Агей, «Тигре»! Агей, «Бігуне»! «Агей, „Кішко“!» Вперед на Берген! Долайте Скагеррак!

Після шестиденного шторму дев’ять вітрильників справедливців увійшли в Бергенський фіорд. Один із них або відстав або загинув.

Море вляглося, й аж не вірилось, що воно може ревіти і вирувати. У блакитній вишині сяяло лагідне сонце, і, здавалось, таке небо ніколи не хмариться, не розливається грозами й дощами. Південне узбережжя Бергена, усіяне величезними скелями, розпадалось на довгі вузькі ущелини, фіорди, що їх повикраювало море. В один такий фіорд і звернули Штертебекерові кораблі. Ген-ген у кінці затоки леліло місто Берген, що віночком облямовувало кручу.

Перш ніж нападати на місто, всі пірати зібрались на раду. Магістр казав, що місто варто пощадити. Але Клаус і в голові не покладав такого. У Бергені їхній найперший ворог, Союз міст, мав одну з найбагатших своїх контор. Ганза оголосила смертельну війну морському братству справедливців, а Вульфа Вульфляма послала у Берген своїм чоловіком. Вона плескала в долоні Карстену Зарнову, коли той прирік у Штральзунді на голодну смерть полонених віталійців. Ганзейська багатирня завше ховалась Вульфлямам за спину. Вульфлями плоть від плоті були її людьми, бо затиналися з нею в одну шкуру. Отож боротьба проти ганзейської паноти була водночас боротьбою і проти Вульфлямів, які заправляли Союзом міст.

— Берген треба знищити! — наполягав Штертебекер. — Здобич, звісно, буде велика, але я пальцем не торкнусь до неї. Я прийшов по Вульфа Вульфляма. Ця потвора мусить плазувати перед Гердом. Цілувати йому ноги і просити у нього пощади! Потім її сіктимуть різками і ламатимуть їй кожну кісточку! Звіряча Вульфова голова висітиме на «Тигровому» бушприті поруч із черепом його братуня!

Рано-вранці, тільки на світ засвітилося, пірати зайшли далі у фіорд. Після короткої січі вони потопили п’ять кораблів противника, які намагалися їх перепинити, закріпились біля королівського замку Бергенхуз край Німецького моста, хутко зламали опір купців та їхніх челядників і, вбиваючи та спопеляючи все на своєму шляху, увірвались у вузенькі Звивисті вулиці портового міста.

Якимось дивом Клаус узнав, що Вульф Вульфлям заховався в Бергенхузі. З ватагою «тигрян» Штертебекер ударив на королівський замок, що стояв при вході у фіорд. Назустріч справедливцям виступив загін челядників, що переважав їх і кількісно, і збройно. Штертебекер налетів на них, мов та буря, вони похитнулись і під шаленими ударами розбійників покотилися назад. Відступаючи і безнастанно захищаючись, челядники хотіли підняти за собою міст до замку і зачинити браму, та не змогли. Бій перейшов на подвір’я фортеці.

Штертебекер перебігав із зали в залу і кричав:

— Вульфе Вульфляме! Негіднику, вбивце, осліплювачу! Нумо, до одвіту за свої діяння! Виходь на чесний чоловічий бій! Не ховайся, як жалюгідна боягузлива баба! Вульфе Вульфляме! Вульфе Вульфляме! Вульфе Вульфляме!

Після того як Штертебекер вибив ганзейських вояків із королівської горниці, їхні недобитки відступили до Купального дому. Останні бої точились на мурах замку і стрімких прямовисних скелях.

Далеко внизу шурхало море. Серед останніх десятьох челядників, що хоробро захищались, був і Вульф Вульфлям, який давно здогадався, хто прийшов по його душу, а тому твердо поклав собі не здаватись живцем. Хоч-не-хоч його челядники покинули замок. Тепер вони відчайдушно захищались на височенній скелі, яку було легко боронити, та не легко взяти.

Під кручею примостились пірати з арбалетами і, наче воронів, розстрілювали купецьких челядників, що стояли на гладкій, мов долоня, вершині.

Клаус метався по подвір’ю і нестямно кричав:

— Вульфлям! Куди дівся Вульфлям?

Потім скинув очі на скелю, де точився бій, і серед купки челядників уздрів свого ворога.

Штертебекер наказав своїм лучникам припинити стрілянину. На кручі біля Вульфляма позосталось лише чотири челядники. Клаус звернувся до них із словом. Він дарував їм життя і волю, тільки хай вони видадуть йому Вульфляма.

Колишній бургомістр і глава Штральзунда, майже шестидесятирічний велетень з кучерявими й довгими-довгими вусами, хмуро глянув на свого противника. Він знав, що цей затятий і смертельний ворог приготував йому таку ж саму долю, що і його братові Вульвекену. Порятунку нема, він приречений на вірну загибель. Разом з ним помирає й останній нащадок Вульфлямів. Але помирає мужньо! Вульф глянув на чотирьох гайдуків, які, відвернувшись од нього, про віщось перешіптувалися.

Один повернувся до Вульфляма й заблагав:

— Пане, як-не-як нас четверо. І коли ми вас видамо…

На цьому й обірвалась його мова. Вульфлям страшенним ударом збив воїна з ніг. Троє інших накинулись на нього. Він ще два-три рази махнув мечем, а відтак шпурнув його геть, вибіг на край кручі та й загув у море.

Штертебекер, запинивши подих, спостерігав за всім на скелі. А що нічим не міг зарадити лихові, скрикнув із відчаю й люті. Останній Вульфлям уник його помсти і вмер своєю смертю!

Розлючений до нестями, Клаус заволав:

— Спалити місто до тла!

Сам він метався вулицями з вилискуючим мечем і нищив усе, що наверталось йому під руку.

В бою за Берген тяжко поранило Дитячого Баса. Стріла розтрощила йому коліно. На вулицях ще точилась війна, а він карався від нестерпного болю у себе в каюті. Коли б він міг устати, коли б міг виповзти на палубу, то неодмінно б утопився. Він знав, рана його дуже тяжка і однієї ноги вже бігма. Калікою він не здолає водити корабель, а сидіти на шиї у своїх хлопців йому не хотілось.

Дві доби пролежав Дитячий Бас, перетерплюючи біль поза всяким наглядом і допомогою, поки про поранення друга не довідався Клаус. Він і звелів переправити його на «Морського тигра». Там була одна-єдина у розбійників операційна кімната, де господарював лікар Колле Адамс, дивовижний майстер ножа. Лікував він лише після боїв, а в час битви брав сокиру і грався з небезпекою не згірше од своїх побратимів.

Те, що Штертебекер обзавівся лікарем, виходило за межі звичного, адже надто скалічених піратів завше викидали в море, коли вони самі не скакали в нього. Але й тепер на «Тигрі» лікували далеко не всіх. На ворогів піхто й не дивився: рятували тільки своїх.

Дитячого Баса внесли в каюту з низькою стелею. Дух стояв тут важкий. На стінах, як у зброярні, висіли ножі, сокири й пилки. На невеличкій дощечці виднілось кілька посудин, а біля них лежало грубе полотно. Оце й усе. Правда, ще були у каюті дерев’яні нари, на які й поклали хворого.

Після боїв лікар Колле Адамс мав багато роботи. Брався він лише за найскладніші рани — відтинав ноги, руки, чистив великі розруби на тілі, а відтак припікав їх. Робив він це з дивовижним хистом, чому й запожив якнайбільшої вдячності і шани.

Серед інших піратів Дитячий Бас був не так уже й тяжко поранений. Щоправда, ногу годилось відрізати: коліно вже взялося гноєм.

Лікар Адамс одягнув шкіряного фартуха і підгострив ножа. З Дитячим Басом він жартував, називав його капітаном Кульгою і втішав, що нема нічого страшного, зладнають йому дерев’яну ногу, та й годі. А загалом настрій у доктора був такий чудовий, що його гумор підбадьорював і хворого, дарма що тому хотілось кричати пробі.

Коли Дитячому Басові одтинали ногу вище коліна, він не втрачав свідомості. Природа обійшлася з ним лагідно: одразу по операції він знепритомнів і прийшов до себе вже тоді, як лежав із перев’язаним оцупком у своїй каюті.

Щойно йому полегшало, до нього завітав Штертебекер.

— Біда, Клаусе, вже я своє відморячив, — сказав Дитячий Бас. — Кому потрібні одноногі матроси? Подамся я у Бремен чи Гамбург і стану вивідачем. Га?

— Лишайся, Дитячий Басе, з нами, — мовив Клаус. — Хто ж замінить тебе?

— Сам подумай, чого я вартий на одній нозі?

— А ось уяви, я знав одноногого керманича. Його так і прозвали Одноногом. Ходив він на костурі. А тримався за стерном міцніше, ніж інший на двох. Висвердлив у палубі дірку як на свою дерев’янку — і стояв ніби вкопаний. Жодна буря й непогода не лякали його.

Дитячий Бас потис товаришеві руку.

— Клаусе, — прошепотів він, — спасибі. Я ходитиму морем, наче той капітан Одноніг.

Штертебекер схилився над другом й обняв його сміючись:

— Старий, ти отримав нове ім’я, хай тобі копа літ! Дитячий Бас уже давно не годиться для тебе. Тепер ти капітан Шкутильга.

Зруйнувавши Берген, пірати рушили на чотирнадцяти кораблях у Північне море, щоб повести війну проти ганзейських купців, які зносилися з Англією. На розбійницьких вітрильниках не вгавали веселощі. Здобич була багата. Судна в побратимів розпирало од скарбів. Надходив новий день, надходило й нове свято. Вони бенкетували, впивалися і раз по раз співали своєї бадьорої пісні:

Але Клаус Штертебекер тримався кутком від цих буйств. Останнім часом він дуже зістарівся. Його біляве, й досі густе волосся, вкрилося памороззю. Навколо рота й очей залягли зморшки, а погляд забігла печаль. Звичайно, він переможець, Вульфлямів знищено, Гозанга, Свена, Герда відомщено. Та що з того? Вульфлямів заступила багатирня з іншого поріддя та й мордує городян за вульфлямівським звичаєм. Коли Штертебекер міркував так, його завжди картала думка, чи не ліпше прилучитись до бідарів і цеховиків, що воюють за свою волю, за владу народну. Йому здавалось, наче його виштовхали за двері, наче його викинули за поріг. Він ніби сам на сам зітявся з усім світом, дарма що скрізь і всюди мав союзників проти спільного ворога. І він страждав од безсилля.

Коли Клаус міркував, як допомогти біднякам у борні з багачами, як зарятувати городян, він згадував народолюбця Гозанга. Згадував він також невірного народного висуванця, боягуза Карстена Зарнова. Спогади линули один за одним. Клаус бачив себе на ярмарку у Вісмарі, бачив селян і городян. З думки не сходили їхня кричуща сліпота, доктор Анжелікус, що удавав ученого, а насправді був темний, мов чобіт, старий крамар Йозеф, що називав людей злюками і кінчив свій шлях на вогнищі.

Із-за «Тигрового» керма Штертебекер поглядав на свій флот. На його кораблях не знали, що таке пан, а що прислуга, що таке багач, а що злидень. Всі пожиткувались однаковими правами, бо всі вірно служили своєму ділу, всі діставали однакову пайку при розподілі здобичі, бо всі доблесно воювали. Якщо віталійці були найманцями, то справедливці були вільними моряками, де один стояв за всіх, а всі за одного. З наказу Штертебекера, кожного відважного побратима, що засяг рану у чесному бою, осипали добром та золотом і виряджали на сушу. Часто-густо скалічені пірати добирали для своїх друзів-розбійників цінні відомості.

Справедливці об’єднались у велике морське братство, яке поклялось животтям своїм: бити вельмож і на землі, і на воді, повсюдно висміювати римського папу, який прокляв розбійників. На чужі кораблі справедливці нападали із кличем: «Панам ми вороги, а біднякам — друзі!»

Не один місяць щасливо грабували вони уздовж берегів Шотландії, у гирлі Темзи і Шельди, аж поки знайшли собі захисток у Фризії, аби за холоду і снігу перепочити і підлатати свої кораблі.

Фризькі правителі, анікому не підвладні, радо зустріли справедливців. Князь Кено Брокенський, який не ладнав з ганзейським містом Бременом, вітав їх як своїх найдорожчих друзів по зброї. Вельми люб’язно поставився до них і емденський пастор Гіско — затятий ворог Ганзи.

Кено Брокенський відпустив піратам гавань із добротною церквою Марієнгаве, яку справедливці перебудували на замок — на свій опорний пункт. Марієнгаве стояла край добре захищеної бухти, де і в найгіршу погоду ховалось багато кораблів. Із суші піратів прикривала від небезпеки церква, яку оперізували високі міцні мури і широкі необорні рови. При потребі їх легко було заповнювати морською водою.

Справедливці жили панами що на воді, а що на землі. Замок Марієнгаве правив їм за надійну гавань, Емден — за ринок для здобичі, а Північне море — за поле для воятики. Часто їхні сміливі розбої сягали верхів’їв Ельби та Везера. Пірати вигулькували на своїх вітрильниках перед самісіньким Гамбургом чи Бременом. То були найплідніші і найзвитяжніші роки у справедливців. Уся багатирня із побережжя Північного моря терпіла непоправні збитки, бо над торгівлею з Англією навис піратський кулак.

Всі відважні піратські нальоти нітрохи не глушили в Клаусові тих шляхетних замірів, які щойно-щойно зароджувались у ньому. Навпаки, боротьба зміцнювала їх. Штертебекер панував уже не тільки на морі, він зробив перші кроки на сушу, прилеглу до берегів Фризії. В одну душу з Кено й емденським пастором Гіско він мріяв про вільні міста. Клаус вірив, що з його допомогою городяни Бремена і Гамбурга, Штаде і Вердена скинуть ненависний лад багатіїв.

Штертебекер мав на оці добитись якнайміцнішого єднання з Кено Брокенським і гадав, що це йому вдасться, як тільки одружиться на дочці фризького князя.

Клаус розміняв уже п’ятий десяток, а життя його було вбоге на кохання. І от він заручився з дочкою Кено, стрункою й голубоокою Гельгою. Ще до шлюбу Клаус приносив їй королівські дарунки. Проте в її присутності ніяковів і був до того безпорадний, що миле дівча од душі сміялось із нього.

Врешті пустотлива Гельга щиро залюбилась у Клауса.

Останнім часом «Тигр» частенько відстоювався в бухті. Клаус втішався спокоєм своєї кімнати і розповідав нареченій про моровицю у Вісмарі, про Йозефа, про Свена і Герда, про поріддя Вульфлямів, про Новгород, про Вісбі та Берген.

Восени 1399 року він побрався з Гельгою. На весілля запросили всіх справедливців і всіх мешканців з найближчих околиць. Зійшлося за тисячу чоловіків та жінок. Над піратськими суднами майоріли віяла з коштовних тканин. Довкола попід мурами замку розклали величезні намети. На вогнищах, що аж під небо, смажили биків та баранів. До столу подавали добірні напої і ласощі — найкращу здобич, захоплену у багатих купців. До танцю кликала підскочиста музика. Блазні звеселяли гостей, — всі залягалися сміхом, аж за животи бралися. А ось Штертебекер-вихиличаша підніс до губів срібну, п’ятилітрову чару, подаровану йому тестем! Під бурхливі оплески він показав, що незадарма у нього таке соковите прізвисько.

За тих часів весілля гуляли кілька діб. Скрізь — на подвір’ї замку, під його мурами, на сходах — голосно хропіли, наївшись і напившись, гості. Не впився лише Шкутильга, що із жменькою надійних хлопців стояв у дозорі. Всі набражились до підборіддя, а ворогові тільки подай цього. Але він не показувався. Весільна компанія безтурботно співала, танцювала, аж небові було жарко.

На Фризьких островах довго ще згадували про гулянку в Марієнгаве, де народ був почесним гостем.

Празник трохи затьмарила сварка. Магістр, замакітрений вином, накинувся на Штертебекера:

— З цеховими майстрами знюшкався! А вони ж обивателі і з багатирями в одну шуршу тягнуть…

— Ні, вони друзі біднякам! — Штертебекер.

Магістр Вігбольд розшумівся:

— Біднякам, біднякам! Щоб ти здоров був на слові.

Між ними мало не дійшло до герцю. Втрутився Мікаель Гедеке і помирив їх. Але ненадовго.

ВІЙНА З БАГАТІЯМИ

Гамбурзька ратуша намагалась переговорити з піратами таємно. Проте коли ганзейський вітрильник з посланцями од справедливців увійшов до гавані, з корабля на корабель, З будинку до будинку швидше од вітру рознеслося: «Справедливці прибули! Справедливці!» З гавані до ратуші плавом попливли городяни. Сукнороби й різники кидали роботу й поспішали на головний майдан. Моряки залишали свої судна і мчали у місто. Всі дерева уздовж вулиць, якими мали проходити справедливці, обліпила малеча. Місто гуділо, мов вулик. Кожен прагнув побачити уславлених піратів. Щойно кортеж у супроводі вершників рушив приморськими вулицями, ледве-ледве прокладаючи собі дорогу, голосні привітання струсонули повітря. Піратів вітали, немов високих і почесних гостей.

Справедливців очолював Штертебекер. Карбуючи крок, він ішов попереду в осяйних вояцьких обладунках, з широким-прешироким мечем на боці, а голову йому прикрашало ланцюжкове плетиво. Постава його була сповнена гідності й величі, зовсім як у сильного світу сього. Так! Він гідний ходити при царственній статурі. Князі народжувалися верховодами. Вельможі робились багачами ще в колисці. А він, гуляй-отаман, став морським володарем, грозою багатирів тільки завдяки своїй силі. Хіба йому не найвища шана, що радники великого ганзейського міста розмовляють із ним як рівний з рівним? І цих переговорів не він, а вони домагалися. Пани навіть запропонували йому трьох своїх заложників, трьох шляхетних радників, на час його перебування в місті. Але Штертебекер од душі посміявся з них і заявив, що за власну безпеку й у вус не дме. Хай-но хто скривдить його, тоді од їхнього міста зостанеться тільки пригорща попелу. От він і йшов на перемовини лише з трьома хлопцями. Його кораблі стояли на котвах у гирлі Ельби біля Штаде.

Радники були збуджені не менше за городян. Старигань Пріс, хазяїн трьох вітрильників, що вивозили крам до Англії та Фландрії, переконував і благав панів за всяку ціну домовитися з розбійниками і ні в якому разі не сваритися з ними. Різким, старечим голосом він протяг:

— Дуже легко підняти на щоглу прапорець, що засвідчує війну. Але подумайте, як тяжко спускати його!

— Ви тільки послухайте, про що несе старий базіка, — спересердя гукнув Христіян Дейк. — Лише труситься за свої вітрильники! Вже так і ладен на згоду з піратами! Ач, який нешуканий знайшовся!

Дейк мав одного вітрильника, який плавав під охороною любецьких суден між балтійськими гаванями. Крім того, він був господарем корабельні у Грасброку, і це, певно найголовніше, що додавало йому снаги в розмові. Там він будував для всього міста вітрильник. Звичайно, то буде бойове судно, яке у майбутньому дасть йому великий зиск. Тому він так вороже настроєний проти Пріса, тому він так встав на ножі з піратами! І, сумнівайся не сумнівайся, але все це він робить заради міста!

Бургомістр Матіас Краман, кремезний, опасистий дядько, мовчки спостерігав за сваркою. Колись він теж сушив собі голову суднами, та згодом переклав торговельний тягар на сина.

«Старим радникам» уже відомі усі тонкощі майбутньої війни з піратами. Аби їх перехитрити, потрібна обережність. Тому всю ратушу не вповідали у задум. А він був такий: укласти договір із Штертебекером, поки добудують вітрильник з потужними гарматами — найбільший у північних морях. В Нідерланди вже помчав тайкома гінець, який привезе для цього корабля сміливця-капітана, надійного чоловіка, такого, що перед боєм не перемкнеться до піратів.

А радники хай сперечаються — кому з того лихо.

Бургомістр Краман тримався спокійно і нікого не обстоював.

Щойно Штертебекер з’явився на дверях, все миттю стихло, ніхто й не писнув. Пани не зводили очей із ставного піратського проводиря. Кожен опасистий радник із заздрістю чудувався високою стрункою постаттю мало що не казкового розбійника, його блакитними очима під білявими бровами, його пшеничною бородою на владному лиці. Абиякий вельможа хай би сховався в кут перед ним!

Штертебекеру гречно запропонували місце біля бургомістра. Він сів, поклавши меч на коліна, а його почет, чистої води велетні, мовчки стали позад свого отамана.

— Що скажете, панове?

Звівся Краман і подякував Клаусові за відвідини. Потім він виклав йому свої умови: міцний союз, захист гамбурзьких кораблів на Північному морі, відкритий ринок для Штертебекерових суден у Куксгавені і Штаде.

Бургомістр в’яло гугнявив про майбутній договір, а Штертебекер зважував, з якого дива багатирі задкують перед ним. Чи не посварились у місті цехи з ратушею? Цілком можливо, адже городяни зустрічали його напрочуд гостинно. Невже ратуша гадає, що на такий лад вона задушить ремісників й зміцніє. Пригадався обережний, завше недовірливий магістр, і Штертебекер ледь-ледь усміхнувся. Саме слушно заступитись за ремісників! Коли бургомістр закінчив, Штертебекер встав, увійшов у коло радників і спершись на меч запитав:

— Панове! Буде так, як ви бажаєте. Тільки введіть до ратуші цеховиків.

Радники зарепетували. Христіян Дейк заволав:

— Що? Таж це поламає дідівські звичаї!

Навіть Пріс незадоволено похитав головою. Але Краман, на превеликий подив присутніх, запевнив Штертебекера, що цеховиків теж впустять у ратушу. Чи ж варто гребувати дружбою із справедливцями?

— Я хочу розв’язати собі руки проти Бремена! — гукнув Штертебекер, якого дратувала непевна поведінка противника. — Він ворогує з Кено Брокенським, моїм другом і союзником!

Радники перелякано видивились на бургомістра, спокійного навіть при останніх піратових словах супроти їхнього міста — сусіди.

— З Бременом ми ні в кепських ні в лепських. З фризьким князем живемо злагідно. Народ ми зичливий і прагнемо спокою й мирної торгівлі, — чемно проказав бургомістр.

Штертебекер усміхнувся. Він був задоволений. «Старі радники» і Матіас Краман теж. Інші радники спантеличено мовчали, аби не зронити перед розбійниками зайвого.

Брехня, зрада й підлота з давніх-давен притаманні князям, духовенству й купцям. Ще гамбурзькі пани не переговорили із страшним та й ненависним піратом, а ганзейські міста потаймиру вже гуртувались на нього.

Вістовий Матіаса Крамана майнув у Голландію по капітана Симона Утрехтського. Його запрошували на ватажка гамбурзьких бойових вітрильників. Інші посильні мчали у Нюрнберг по гармати, замовлені знаменитому ливареві Йохену Прассельбергеру. Вони були потрібні для нового військового корабля.

Коли Штертебекер повернувся в Марієнгаве, отамани справедливців зустріли його холодно.

— Ну, що нового у твоїх друзів-радників? — вигукнув Мікаель Гедеке.

Цей жарт розсмішив Штертебекера. Він відв’язав од пояса меч і, пошпуривши його на хутряне ложе, сказав:

— Але й ми-иршаві вони!

— Помиляєшся, — вставив магістр. — Надто ду-ужі вони!

Штертебекер, не слухаючи Вігбольда, вів далі:

— Городяни стрічали мене вельми гостинно, а пани пообіцяли ввести до ратуші цеховиків. Замоєю вимогою.

Магістр Вігбольд хихикнув:

— А й же вгородять вони тобі ножаку в спину. І наперекір твоїй вимозі.

— Я не вірю їм ані-ані! — спалахнув Штертебекер.

— Отакої! Ти допинаєш успіху, друже! — глузував магістр.

— Я наглядатиму за ними сотнею очей, — скричав Штертебекер. — Не думайте, що я дурний повірити вульфлямчукам. А до того бургомістр Краман — тямущий чоловік. Якщо на те пішло, то й люди мої в них під боком. Од мене вони нічого не утаять. А обдурять, тоді хай начуваються.

Магістр зареготав:

— Коли обдурять… Ха-ха-ха! Ти віриш і не віриш їхнім красним слівцям. Та зрозумій же врешті, вони обдурюють тебе усправжки!

— Побачимо, — спокійно відказав Штертебекер, пригублюючи поданий йому келих.

— Якщо городяни візьмуться за них, то, може, вони трошки й переінакшаться, — підкинув Гедеке.

— Якщо, якщо! — вигукнув магістр. — Усе діло за отим «якщо»!

Штертебекер відклав чару й, погладивши бороду, сказав дружньо і воднораз владно:

— Отож, пам’ятайте: жодного гамбурзького судна не чіпати. Я дотримуюся слова. Але не пропускайте бременських кораблів. А я рушаю до Везера й ловитиму їх просто вдома.

До Гамбурга підійшла валка підвід, яку охороняло понад сто вершників. Над Ельбою вона спинилась, кілька гінців помчало в місто, і звідти для супроводу валки під’їхали нові рейтари. Десь за північ вози проїхали Східну браму й потяглись вулицями до пристані. Запізнілих перехожих розганяла міська сторожа, що йшла в голові колони.

Біля самої гавані був цех мореходів. Неподалік від нього, в ніші міського муру, причаївся матрос. Із схованки він стежив за таємничими підводами, а потім назирці покрався за ними. Валка перейшла Ельбу і вступила на острів Грасброк. Матрос не відставав, хоча грався із смертю. Рятівних закутків і завулків тут не було: порт лежав на відкритій місцині, і його добре проглядали нічні сторожі.

Загадкові вози звернули в Дейкову корабельню, яку оточили широким колом вершники.

Таємний вивідач присів за перекинутим човном. Він придивлявся і так і сяк, проте не міг розгледіти, що зносили з підвід і заховували до гамазеї. Забувши про небезпеку, він вирішив підкрастися ближче. Щасливо прослизнувши мимо першого, другого вартового, він проник на задвірки.

Чоловіки, відсапуючись, волочили важчезні предмети. Тепер було зрозуміло: з підвід вивантажують нові, величезні гармати. В гамазеї заховують стволи, могутні підгарматники і безліч якихось ящиків. Вивідач згадав, що тут збудували наймогутніший у Гамбурзі вітрильник. Ага, то, мабуть, бойовий корабель! Тільки це таємниця. На морі, мовляв, хай мають його за беззбройне купецьке судно. Віроломство! Глитаї готують зраду. Треба хутчій попередити Штертебекера і справедливців.

Але морякові не пощастило. Він до того стривожився, що й забув про небезпеку. Його помітили і схопили. Тієї ж ночі невдаху допитували бургомістр та кілька радників, яким допомагали, закотивши рукави, кати. В'язень не зізнавався.

Ні, він не піратський шпик. А якщо крався за валкою, то тільки із цікавості… Штертебекера він не знає і в очі не бачив. Що вивантажували з підвід, йому теж байдуже… Моряка жорстоко катували. Багатії навчились мордувати у церковників. Бідолашного шпигали розпеченим залізом, йому виламували руки та ноги, але він кричав своє:

— Я нічого не знаю!

І чим лютішали болі, тим переконливіше він ревів:

— Я нічого не знаю!

Удосвіта вкрай знесиленого в’язня виволокли на тюремне подвір’я і стратили.

Свого отамана Штертебекера він не зрадив, але й не попередив про чорну змову.

Симон Утрехтський оглянув новий вітрильник і гармати. Гарний корабель! Високий, з міцними облавками і стрімким сильним носом — вояки з нього легко скакатимуть на ворожі судна.

Щогли на вітрильнику невисокі, але напрочуд міцні, а їхні висячі кошелі вміщують по кілька стрільців. Корабля Симон звелів пофарбувати на сірий і брунатний колір, а для носа й обшиття над самісінькою ватерлінією радив не пошкодувати білої фарби.

— Ат, зробите з вітрильника рябу корову! — заперечував Дейк.

— Він мусить наганяти жах! А тому хай має дикунський вигляд! — наполягав майбутній капітан.

Пани одноголосно назвали свій бойовий вітрильник «Рябою коровою».

Наступні дні Симона Утрехтського спливали за таємними розмовами в ратуші. Він уже надіслав до справедливців своїх шпиків. Вони розвідають їхні сили і напрямки плавби на найближчий час. Щойно до нього дійшла чутка про сварку між піратськими капітанами, він хутчій послав у Марієнгаве своїх підбурювачів, які брехливими чутками ще більше позпалюватимуть розбрат між Гедеке, Штертебекером та Вігбольдом. Крім того, до розбійників пробралися надійні люди, які сіятимуть паніку серед усіх побратимів. У пригоді стане й один гельголандський краболов, адже бій пірати одержать між Гельголандом і гирлом Ельби. А як не підвезе «Рябій корові», вона за іграшки сховається на Ельбі!

Утрехтський — не те, що Клаус. Розум у нього холодний. Майбутні бої він продумує до найменших дрібниць і завжди лишає у своїх планах місце для програшу. Присадкуватий, вайлуватий та дуже врівноважений, він до крапельки відповідає смакам купців. І в нього, і в них одне правило в житті: ніколи не ризикувати усім, але й не гребувати нічим, покладатись і на меч, і на хитрість.

«Рябу корову» вже мали спускати на воду, як кораблебудівник Дейк зайшов у ратушу і заправив за неї товсту ціну. Судно, плакався він, забрало у нього багато коштів. Він будував його з найкращого дерева. А насправді він хотів скористатись із сутужного становища міста і виканючити в нього якнайбільше грошей. Пани знали, що їхній побратим дурить їм голови. Дехто і, в першу чергу, старий Пріс, щиро казав йому про це. Дейк образився. Як-не-як він тягнув із себе всі жили, тільки б збудувати для земляків міцний корабель! А що за дяка йому!

«Старі радники» боялися, як би Дейкові слова не вийшли за стіни ратуші. Тоді всі довідаються, що нове судно зовсім не торгове, а бойовий вітрильник з потужними гарматами.

Рада виплатила Дейкові гроші. Але ж не свої. Вона злупила їх з городян, яких уже вкотре обклала податком.

Радник і корабельник Дейк, вдоволено усміхаючись, загорнув до кишені величезну виручку.

В Марієнгаве стікались матроси й мандрівні школярі, бідняки й ремісники з Бремена, Штаде, Гамбурга і з усього світу, щоб записатися в пірати, а отже — у вільні моряки. Гнали їх сюди недоля й ненависть до свавільних багачів. Вони розповідали всілякі страхіття про крамарів, про клятих гаманів, які тримали під своєю п’ятою міста. Штертебекер охоче брав їх до себе, бо то були хлопці твердого дуба. І він раз У раз казав побратимам: «Гляньте, що робиться навколо. Бідний люд знемагає від панської кривди-неправди. Чи не пора допомогти сіромахам?»

Вігбольд затикав вуха при цих балачках і зайшлих не приймав. Якось Штертебекер відрядив до нього десяток здорованів, котрі просилися й молилися в пірати. Він знав, Вігбольдові бракує матросів. Проте магістр одправив їх назад. Незнайомих цурався. Ось недавно він допитав красненько одного — аж надто солодковустого. І що ж? Сам вибевкав — підісланий бременською радою! Одначе Клаус подумав на те: «Багачі справді ладні на все. Але й праведний на тортурах скаже, що грішний».

— Та жени ти в шию всяку нечисть! — радив йому магістр. А сам волів жити серед жменьки надійних людей — лише не серед підозрілої наволочі.

Штертебекер щиро товаришував із Мікаелем Гедеке. Він шанував і магістра, але справжньої дружби-злагоди між ними не було. Вігбольд здавався йому надто ученим. Клаус знав, що той учився в Оксфорді, слухав великого доктора Євангелікуса, папського супротивника Джона Вікліфа. Вігбольд розумівся на ордені Лолардів[20] і все найкраще з нього перекіс у спілку справедливців. Штертебекер і Гедеке пішли за ним, допомогли йому перетворити в життя добре діло.

Магістр не вірив ні вельможам, ні церковникам. Всі вони дияволи в людській подобі. Але він не йняв віри, що й брати-цеховики принесуть злидарям щастя. Гай-гай! В Англії він надивився на них! Які вони з біса добродії, коли кривим оком дивляться на голоту? Гозанг, на якого залюбки посилається Штертебекер, справді мав тяму. Але такі люди самітні, як місяць серед зірок. От Карстен Зарнов уже не те! Він був майстром, завдяки ремісникам вибився у верхи, та й зраджував своїх братів. Отакі вони, багаті цеховики, всі.

Ох, добре йому зрозуміло, що світську владу треба докорінне змінити! А ось яким робом і завдяки кому — то хто його знає. Ану, йди бодай пікни про це. Джона Вікліфа королівська корона ласкала доти, поки він догоджав їй. Та щойно він виступив проти антихриста в Римі, його опаплюжили, а сподвижників узяли під чобіт. Гей-гей, якого пуття із сварок про сповідь, причастя, про целібат,[21] про поклоніння мученикам і служіння мощам? Хіба це боротьба? Хіба цим запоможеш лихові? Ото треба порядки переладнати, та притому скрізь: і в селах, і в містах!

Але Вігбольд, попри свою вченість, не відав, як і з ким це зробити. Він заворогував з усім світом і подався в пірати. Слова «богові — друг, а всьому світові — ворог», які згодом підхопили справедливці, то його слова. Заними ховався жагучий зміст: до комунізму, який проповідували перші християни, земля ще не дозріла.

А в душі цей дивний пірат якнайщиріше любив людей. Він мріяв про таку державу, де би збраталися всенькі народи, про державу без Каїнів та Авелів, про державу, якою б керували вічний мир, добробут і щастя.

Розумний, недовірливий магістр упав жертвою панської хитрості.

Якось увечері він застав у своїй каюті записку: «Магістре! Штертебекер злигався з гамбурзькою радою і гострить на вас ножа. Зате, що ви йому не довіряєте. У нього вже й кайдани готові на ваші руки-ноги».

Вігбольд захихотів. Ясна річ, то свинська витівка шляхти! Вона сіє між отаманами ворожнечу. Хто-хто, а Штертебекер ніколи не видасть його на погибель. Про це й думати не варто. Капосну цидулку ліпше не показувати Клаусові. І так він набрид йому своїми вічними застереженнями.

Проте магістр ізловив себе на думці, що після їхньої сварки Клаус до нього почужішав. Що, питається, примусило його самісінькому, навіть без Гедеке, поїхати на переговори в Гамбург? Звідкіля відомо, що шлюб у Марієнгаве — не хитрий крок? Отак помалесеньку Штертебекер спекається піратства, викапає багатіям друзів — і чистенький вискочить.

При таких думках Вігбольд сам себе соромився. Таки ні! Клаус не зрадить своїх побратимів!

Але чорні думи верталися. І віщували біду.

Врешті магістр вирішив пошукати притулку де-небудь на побережжі Норвегії. В Марієнгаве він почував себе зле.

Одного разу, коли Вігбольд на трьох вітрильниках вирушив у море, схвильований Гедеке увірвався в замок до Клауса:

— Магістр пішов по гамбурзькі вітрильники на Ельбу!

Той скочив мов ужалений і наказав:

— Приготувати кораблі!

Ким він постане в очах радників і городян Гамбурга? Клятвопорушником? Ні, його слово твердіше за крицю!

В бухті стояли тільки «Тигр» і «Шумій». Всі інші судна роз’їхались по здобич у голландські й англійські води.

І Клаус, і Гедеке рушили морем до Ельби, — як вони гадали, — слідом за магістром-відступником.

Невеличкий гамбурзький виселок Куксгавен тулився уздовж гирла Ельби. Тут мешкали краболови. За відпливу вони виходили далеко в море, і якщо воно було спокійне, то під скелями Гельголанду одразу обробляли свій вилов, щоб у Куксгавені або десь в іншому місці збути його.

Північне море рідко коли не бушує. Того березневого дня 1401 року воно мов збожеволіло. На берег погрозно налітали могутні піняві вали, чорні хмари затягли небо, час од часу періщив сильний дощ.

Із смерком над водою розлігся непроглядний туман, і пливти поважчало. Штертебекер пристав до Гельголанда, аби перечекати до ранку. Мікаель Гедеке подався до Ельби на розшуки магістра.

«Тигр» гойдався на хвилі край скелястого острова. Море трохи вгамувалось, але темрява погустішала. Штертебекер заспокоївся: навряд у таку погоду магістр полює за гамбурзькими суднами.

Вігбольда Клаус не мав за ворога, він просто хотів повернути його собі. Хто ж буде вожаком у справедливців — скажуть самі пірати. Всі моряки коритимуться його волі, а з ними й Вігбольд. Не схоче магістр чужу владу куштувати — його відпустять з богом.

Штертебекер довго не міг заснути, і вже серед ночі він почув, як хтось гукнув:

— Гей, там!

Вахтовий розмовляв з кимось. Його співбесідник був на воді. Кого це принесло за такої теміні? Клаус вийшов на палубу.

Нічну вахту ніс один з новачків, який недавно прибився в Марієнгаве, аби стати піратом і боротися з багачами. Штертебекер впізнав його. Напередодні він бачив моряка за роботою й око раділо, який він справний.

— Хто там? — спитав отаман.

— Та якийсь рибалка заблукав і просить прихиститися з човником біля нашого судна. Він змерз і хоче зварити попоїсти.

Клаус глянув за борт. Під кораблем гойдався рибальський човник, на якому крізь туман мерехтів вогник. Отаман усміхнувся: рибалка як рибалка.

— Коли він зварить юшку, я куплю її в нього. Скажи йому про це.

Клаус повернувся до каюти і ліг спати.

Вранішнє сонце поволі розганяло туман. Штертебекер вийшов на палубу й глянув униз — рибалки не було. «Агов, вахтовий!» — гукнув він. Ніхто не озивався. Клаус зайшов до матроського кубрика — хлопці міцно спали; він розбудив старшого матроса й наказав розшукати моряка, який стояв на чатах уночі.

Не встиг Штертебекер дійти до своєї каюти, як згори пролунало:

— Увага, судно!

Невже «Морський шумій»? У пасмугах туману дедалі чіткіше вирізнявся могутній корабель. Ні, то не він. То, певно, один із гамбурзьких вітрильників, за якими ганявся Вігбольд. Клаус гарикнув: «Усім на палубу!» Матроси до одного вибігли нагору. Кілька чоловіків мерщій забралися на щогли і спустили вітрила. Штертебекер ухопився за кермо, щоб повернути «Тигра» проти вітру. Воно не слухалось. Він наліг на нього з усієї сили, однак стерно мов заморозило. А тим часом вітрильник з височенними облавками підійшов на політ стріли. Корабель був чудернацький, рябий, наче морське чудовисько.

— Що з кермом? — крикнув Штертебекер. Усі мовчали. Він кинув його і, склавши руки трубою, протяг:

— Чий вітри-ильник? Гамбурзький?..

Йому не відповіли. Тільки підняли над кормою червоний гамбурзький прапор з білою міською брамою в очерті.

Штертебекер полегшено зітхнув. Добре, що хоч гамбурзьке судно. Ніякої небезпеки.

— Що з кермом? — крикнув він ще раз і вхопився за неслухняне стерно.

Враз у ранковій тиші гримнув оглушливий постріл. Слідом за ним розлігся тріск. З гуркотом звалилась головна щогла «Морського тигра». З обшивки посипалися друзки.

Зрада! Віроломство!

Штертебекер гукнув:

— До зброї! Зрада!

Далі він заревів:

— Хлопці, приготуватись до абордажу! «Шумій» прийде нам на поміч! До зброї! Смерть багатіям! Смерть зрадникам!

Пролунав другий постріл. «Тигр» сколихнувся. В повітря полетіли скалки. Зчинилася страшенна веремія. Багато піратів лягло під цурпаллям.

— Де гармаш? — рикнув Штертебекер. — Чому мовчать наші гармати?

Лише згодом Клаус довідався, що до нього пробралось четверо ворогів, які вночі уколошкали гармаша й викинули його за борт, а двері в зброярню наглухо забили цвяхами. Рибалка не варив тоді юшку, він топив свинець. Ним-то нічний вахтовий і залив кермо.

«Зрада! Зрада! Ох, Вігбольде, Вігбольде, який я несправедливий був до тебе! Ти завше сумнівався і мав рацію. А я, бовдур, взяв та повірив багачам. Зрада! Де ж той „Шумій“?»

Беззбройний, смертельно зранений «Тигр» гойдався на хвилі — іграшка вітру й підступного ворога.

Штертебекер зібрав навколо себе жменьку вцілілих хлопців. Ех, якби їхній корабель годящий, а кермо слухалось їх, вони б усією міццю накинулись на далеко сильнішого ворога, пішли б на абордаж, і тоді справу розв’язував би меч, як у кожному чесному бою.

Ні, його перемогли не у шляхетному поєдинку. Його перемогли зрадою, підлістю, віроломством.

Коли Симон Утрехтський побачив, що піратів на безпорадному судні яка-небудь пригорща, він оддав наказ узяти його на абордаж. «Ряба корова» повільно й загрозливо насувалась на «Морського тигра», розстріляного вщент.

Пірати не здавались живцем. Штертебекер очолив приречених побратимів на останню січу. Ганзейця за ганзейцем косив його меч. Заодним ударом Клаус вигукував: «Біднякам — друг!» — за іншим: «Багачам — ворог!» І все ж усвідомлював, що рятунку нема.

Ганзейці захопили ніс і ют: запекла січа перейшла на палубу, тялися один на один. Піратські сокири були жахливою зброєю. Під їхніми страшними ударами ганзейці покотились назад, але тут Симон Утрехтський удався до хитрощів. З високої корми свого корабля він накинув на побратимів величезну сталеву сітку. Зразу за нею скочило кілька відважних вояків і згорнули її. Штертебекер з дев’ятьма хлопцями потрапив у пастку.

Його закували в кайдани і привели до Симона Утрехтського. Побачивши страшного пірата в полоні, той переможно всміхнувся.

— Ну от, Штертебекере, — кепкував він. — Так ти й удруге навідаєш славний Гамбург.

Клаус підійшов до Симона Утрехтського впритул і плюнув йому у вічі.