Буба

ХЛІБ НЕ НАДТО НАСУЩНИЙ

Мати повернулася з батьківських зборів знервована, бліда й сердита.

— Бубо! — холодно кинула вона в бік доньчиної кімнати. Напружено сіла в кухні на стільці.

— Ти про англійську? — Буба вирішила послабити удар. — Я ж вам казала, що в мене проблеми. Але ж не такі серйозні? — вона перелякано дивилася на маму. Не пригадувала, щоб та виглядала такою обуреною. Хіба що, коли сварилася з батьком…

— Бубо, виставу закінчено, — мамин голос драматично переходив у плач. — Я вже давно підозрювала щось жахливе. Ти так швидко з того ліцею поверталася або так пізно йшла на уроки… Я відчувала, що ти щось приховуєш…

— Але ж ти ніколи не знаєш, о котрій я виходжу чи повертаюся. Тебе ніколи немає, або ти спиш…

— Я працюю ночами, — перебила її мати, — тому можу собі дозволити. Як ти могла мене не попередити, наразити на таку ганьбу, завдати такого сорому?! — 3 маминих очей ринули потоки сліз.

— Але що сталося? — Бубі вривався терпець.

— Мовчи! — закричала мати. — Тобто — розповідай! — зажадала вона. — Поясни, будь ласка, чому ти так підло нас ошукала. Ти ж не ходиш до жодного ліцею! Ти брехуха! Донька відомої письменниці з незавершеною середньою освітою! — мати витирала накрохмаленою скатертиною то очі, то носа. — Я перевірила журнали в усіх класах. Навіть у четвертих! Ніде про наше прізвище навіть не чули!

— Ну, із четвертими все зрозуміло. Мені ще до них рости й рости, — бовкнула Буба. — Але в першому «А» про мене, мабуть, щось-таки знають.

— Вони навіть не знають, як ти виглядаєш. Я показала їм фото! Ніхто з учителів тебе на очі не бачив!

— Хвилиночку, а в якому ліцеї ти була? — Буба зморщила носа й напружено дивилася на маму.

— Як це — у якому? У твоєму. Ось, будь ласка, — вона відкрила записника з календариком і підсунула Бубі під носа. — Ось адреса. Що, не твій? На площі Вашингтона. Імені, здається, 303-ї Дивізії.

— Не мій, — спокійно відповіла Буба. — У тому, що на площі, були якісь літературні зустрічі з тобою. Рік тому. Мій — імені Костюшка, двісті метрів звідси, біля бібліотеки. А з ліцеєм імені 303-ї Дивізії в нього спільного лише те, що цей ліцей, як із пташиного польоту, видно з вікна нашої кухні.

Мама завмерла.

— Справді, Бубо? — запитання пролунало драматично. — Ти розумієш, що це значить? Що я знову можу повністю тобі довіряти! Ох, дитинко! — Буба опинилася в маминих обіймах, але перш ніж її притулили й обцілували, дівчині спало на думку, що в цій ситуації не все настільки смішно, як хотілося б зараз мамі.

Пообіддя було сонне й ледаче. Навіть жвавий останнім часом дідусь впадав у зимову сплячку, про що свідчило його гучне хропіння. Мати ходила по хаті знервована, у розхристаному халаті й шукала натхнення.

— Я ніколи не закінчу книжку під такий акомпанемент, — нарікала вона під дідусевими дверима. — Через це хропіння не напишу еротичної сцени на європейському рівні, — скаржилася вона чоловікові, який виявився байдужим до галасу й спокійно вправлявся перед дзеркалом.

— П-а, и-е, о-у, — відповів він їй, викрививши губи, показуючи ледь кривуватого зуба.

— Тобі ніхто не казав, що його треба вирівняти? — мама відкопилила чоловікові губу й зацікавлено глянула на зуб. Торкнула його пальцем.

— Ау-у-у! — залементував батько, не залишаючи сумнівів, що із зубом трапилося щось дуже серйозне.

— Твій зуб — твої проблеми, — прокоментувала мама. — Але не розраховуй, що по телебаченню тебе покажуть беззубого. Ну, хіба що в рекламі неякісної пасти, — додала вона, залишаючи батька з болючим зубом та іскоркою надії.

— Бубо, — мати увірвалася до її кімнати, — рятуй польський любовний роман від повної катастрофи! Придумай, що жінка повинна сказати закоханому чоловікові в певній, так би мовити, інтимній ситуації? Але це не може бути щось банальне!

,Буба глянула на маму квадратними від подиву очима.

— Не знаю, — відказала стиха, — я ще в такій ситуації не опинялася. Подзвони до Ольки. Вона таким займалася ще в ліцеї.

— Не обмовляй сестру, — обурилася мама й додала примирливо. — Олька напевне запропонує якісь заяложені фрази, а я шукаю чогось природного, чистого, нечуваної досі любовної пісні.

— Подумай про нас, — порадив матері батько. — Може, тобі спаде на думку якийсь витончений приспів. Колись, скажу я тобі, ти вміла співати.

— Колись? — у маминому голосі забриніла образа. — А вчора?

— Учора ми співали дуетом, але це не те, — сперечався тато. — Інша річ, що ти мене дивуєш. Запитуєш у Буби про такі речі…

— Про які? — матуся вочевидь прагнула посваритися. — Буба майже доросла й настав час із нею поговорити про… ці справи, еге ж, Бубо?

— Щиро кажучи, я збиралася повчити фізику.

— А й справді, доню. Якщо опануєш її, то світ тебе нічим не здивує, — переможно заявив тато.

— Більш доречною була б філософія, бо це — королева наук, — мама не соромилася банальних фраз, коли їй кортіло докинути свої п’ять копійок. У результаті вона забувала про причину суперечки.

— А може, мамо, у цій сцені, — Буба делікатно намагалася повернути її до попередньої теми, — спробувати обійтися без слів?

— Це книжка, а не порнофільм! — обурилася мама.

— Я мала на увазі, звичайно, опис почуттів, — не здавалася Буба.

— Опис, кажеш? — мати замислилася, а тоді задоволено скинула своїми густими кучерями. — Авжеж, донечко! Це буде так незвичайно! Адже бувають миті, коли слова лише заважають, а я саме пишу про такий момент.

— Я теж! — гукнув, прокинувшись від дрімоти, дідусь. — Усе життя ніщо не заважало мені більше, ніж твої, Маріє, крики біля мого вуха! У цьому домі буде бодай хвилина спокою?

— Якщо ти знову заснеш, то звичайно, ні! Ти хропеш, як ведмідь! — не залишилась у боргу мати і, гордо піднявши голову, повернулася до свого роману.

Буба разів з п’ять проходила повз телефон, перш ніж наважилася подзвонити.

— Адась? — запитала вона спокійно. Намагалася приховати хвилювання, котре її дуже непокоїло. — У тебе є підручник з фізики? Так, я ще не встигла купити. Заскочиш? — хвилювання поступилося місцем радості. — Ну, чекаю, — закінчила вона розмову.

Миттю повернулася до своєї кімнати. Схопила відкриту книжку й крадькома віднесла до кухні. Заховала її в хлібниці. Приготувала сік і, прихопивши склянки, повернулася до себе. Вилила на голову трохи маминих парфумів і придивилася до свого відображення в дзеркалі. Три прищі лише на мить затьмарили її радість. Відкриваючи двері, вона вже була готова полинути назустріч великій пригоді.

— Я зніму черевики, — запропонував Адась.

— У нас не роззуваються, — пояснила Буба, піднімаючи погляд на висоту метра дев’яноста сантиметрів. На самому вершечку, увінчаному їжачком волосся, дівчина помітила приємну посмішку.

Здоровенні Адасеві черевики голосно протупотіли паркетом цілої квартири. Буба з гордістю відзначила, що це справило враження навіть на батька, який, задивившись на Адасеві ноги, не встиг кинути йому свого звичного «хай». Адась злегка пригнувся і, на татове здивування, вписався в двері Бубиної кімнати, які негайно зачинилися.

— Ти бачила те саме, що я? — батько недовірливо дивився на маму, увагу якої привернули звуки армійського марширування по її килимах.

— Не зовсім. Ця жердина — то хто?

— Гадки не маю. Уперше його бачу. У нього така широченна куртка, що під нею сховався б цілий кавалерійський полк. Він не озброєний, як ти думаєш?

— Це Адась, — озвався дідусь. — Малий Адась Куницький з Бубиного дитсадочка.

— Тієї Куницької, що співає?

— Ні, тієї, що грає, — пояснив дідусь.

— На чому грає?

— Не на чому, а в що! У спортлото, — дідусь схилив голову нижче, занепокоєний тим, що зацікавлення Адасем несподівано перейшло на нього. — Між нами кажучи, — продовжив він, — яка ж вона чарівна жінка, його мати! Я переконаний, що в її жилах тече не одна краплина чистої арабської крові.

— Як у коня?

— Батько мав на увазі блакитну, — пояснив Павел. — Не знаю, скільки там у ній тече блакитної крові, але здогадуюся, скільки нашої готівки протікає між її пальців.

Дідусь вороже глянув на зятя.

— Завжди ти, Павлику, про справи, навіть тоді, коли йдеться про майбутнє твоєї доньки.

— Як це — майбутнє? То все зайшло аж так далеко? — мати відчула обов’язок з’ясувати всі подробиці.

— Далеко чи ні, пильнувати треба. Ти повинна зайти до них, вигадай якийсь привід. Вони начебто фізику вчать, але доки не переконаєшся, нічого не відомо.

— Зайди, зайди! — порадив батько. — Може, якраз побачиш сцену, яка пасуватиме до твого роману. — Остання фраза пролунала погрозливо.

— Я приготую їм бутерброди й чай, — мати блискавично прийняла рішення. — Але занесемо разом, — попередила вона. — Не хочу, щоб Буба подумала, що лише я їй не довіряю.

— Я нічого не нестиму, бо в мене тремтять руки, — застеріг дідусь.

— А вас ніхто й не просить, — відказала донька.

— Звичайно. До мене тут ставляться гірше, ніж до Бартошової. Як до непотребу, — захлипав несподівано дідусь.

— Татусю, допоможіть робити бутерброди.

— Ну, і що ви на це скажете? — мати тріумфувала. — Я простягаю руку по хліб, а там — підручник з фізики, яку вони саме вчать! Ха! Ми мали рацію!

— Дозволь нагадати, хто її мав, — дідусь цілковито оговтався. — Ви підете з бутербродами, а я — із книжкою, — прийняв він сміливе рішення.

— Залишся ще, — несміливо попрохала Буба. — Якщо, звісно, у тебе є час.

— Я домовився з Йолькою. Шкода, що ти не подзвонила раніше, — знітився Адась. — Але якщо матимеш проблеми із задачами, забіжу післязавтра. Йолька їде на якісь курси для модельок, і я буду вільний цілий день.

— Пробачте, — у дверях стояла вся родина. Мати тримала чашки з паруючим чаєм, батько — таріль з бутербродами, а за його спиною дідусь вимахував підручником з фізики.

— Ми тут подумали, що коли ви вчитеся, то гарячий чай вам не зайвий, — мати, усміхаючись, простягнула руки із чашками.

— І під’їсте трохи, — докинув батько, поставивши таріль на столі. — А як підживитеся, можете братися до фізики. Глянь, Бубо, що ми знайшли в хлібниці! Підручник, важкий, як буханець!

— Дуже дякую, — дурнувато посміхнувся Адась, — але мені вже треба йти. Добре, Бубо, що ти все-таки маєш цей підручник. Тоді я свій заберу.

Трьома кроками Адась подолав помешкання й зник у передпокої. А Буба сиділа над двома чашками чаю й розмірковувала, чи в її віці можна так голосно плакати.