Бурецвіт

Частина третя Шахраї

1

Осінь. Осінь, нарешті, стала схожою на осінь. Під ногами — калюжі, над головою — важкі хмари.

— Мені важко про це згадувати, — схлипнув Бурецвіт (в нього була алергія на одну з моїх рослин у крамниці, і він уже третій день страждав через це), — але коли мої батьки, старша сестра і ненароджений племінник загинули в автокатастрофі, я залишився сам із п’ятьма маленькими, беззахисними та безпорадними пуделями на руках.

Він чхнув.

— Будьте здорові. Яка страшна історія! Бідні пуделі! — перед ним стояла повнотіла жіночка років п’ятдесяти і любовно притискала до себе крихітне лисе нещастя, яке ніби зараховують до собак.

— Вибачте. Так от, я, звісно, міг би позбутися їх, віддати комусь, просто вигнати на вулицю. Але я набрався духу і сказав собі: ми тепер самі з пуделями, розраховувати нам нема на кого, і я, тільки я маю забезпечити моїм песикам майбутнє. Апчхи!

— Будьте здорові!

— Я знаю, — Бурецвіт звів на неї мокрі очі, — я мало уваги приділяв їм, але ж я так тяжко працював тоді.

Він хлипнув.

Я подивилася на жінку. Вона весь час хитала головою, наче заведений метроном. В очах її ніби щось блиснуло. Ну!

— І тоді, — шукач дістав носовичка і прилаштував до носа, — тоді… — він похмуро втупив погляд в асфальт, мабуть, не знав, що казати далі.

Він мав розчулити незнайому людину. Таку вправу йому вигадали русалки. Хоча, власне, це ще не вправа, а тренування перед нею.

— Одного дня я не зачинив вікна, коли йшов з дому. Лишив його відчиненим… вікно…

Аби не чхнути ще раз, мій клієнт потер носа.

— А коли повернувся… то побачив на дорозі… перед моїм домом… побачив…

— Ні… — прошепотіла тітонька.

— Тіло… мого розчавленого песика!

— Боже! — тітонька так притисла до себе свого чотирилапого друга, що той зойкнув. По її щоці збігла сльозинка. Зараховано.

Тут шукач усе зіпсував. Хоча він, звісно, як вихована людина, підніс долоню до рота, це нічим не зарадило.

— А-а-апчхи-и! — гримнув він прямо на добродійку з песи ком. Той завмер з витріщеними очима і втягнутими в голову вухами.

— Вибачте.

— Ходімо, — я взяла його під лікоть. — Ходімо, тобі не варто це згадувати. Пробачте нам. За кілька років після цієї трагедії у мого друга почалося це. Алергія. Лікарі сказали, що це алергія на собак. Але в пам’ять про свого загиблого улюбленця мій друг зараз розводить пуделів. Щодня вони змушують його страждати, але він… він не полишить цього. Ніколи. Пробачте нам іще раз. До побачення.

— Пробачте, — схлипнув шукач.

Ми хутко подалися геть.

— Ну, як я? — запитав Бурецвіт. Сльози стояли в його очах. Щось не дуже діє цей засіб проти алергії, хоча коштує, як пластична операція.

— Фінал кепський. З іншого боку, здоровим ти взагалі не впорався б. У вкладці до цих крапель я нарахувала 18 протипоказань. Треба мати залізне здоров’я, щоб так лікуватися.

— Але ж ти скажеш русалкам, що це було зараховано?

— Скажу. Ще серветок?

— Угу.

Я дістала з сумки пачку паперових носовичків. Це біда просто, йому не вистачає однієї такої і на п’ятнадцять хвилин.

Крім 18 протипоказань там було названо ще 24 побічні ефекти. Хоч би що сталося зараз із Бурецвітом, ми не повинні дивуватися.

— Затули вуха, — попрохав шукач.

— Припини.

— Я ж за тебе непокоюся. Краще затули.

Я затулила. Приглушений гул — Бурецвіт сякається.

— Куди ми зараз? Вуха можеш розтулити.

Вітер був холодним, як у всі останні дні. Я всунула голову в комір, щоб він діставав до самого носа.

— До клубу.

— Куди?

— У клюб.

2

Ми втрьох — Я, Мереж, Бурецвіт пройшли довгим білим коридором і…

Стоп. Насправді нас було четверо. У правій руці я несла кошик, у якім сидів Дивник.

Так от, ми пройшли довгим білим коридором до прочинених дверей, над якими був напис: «Клуб любителів дивовижного». Ми зупинилися. Я спитала:

— Ви впевнені?

— Якщо це клуб любителів дивовижного, то я маю їм сподобатися, — відповів Мереж.

Найбільше б їм у такому разі сподобався Дивник, але його показувати я не мала наміру.

Ми увійшли. Це був невеликий концертний хол. На сцені самотньо стовбичив мікрофон. У холі було з тридцятеро людей. Деякі стояли групками і розмовляли, деякі сиділи в рядах для глядачів.

Переважно молоді люди з інтелектуальними живими обличчями. Мабуть, вони розумні, освічені, інтелігентні, дотепні тощо, а до того ж вони цікавляться дивовижними речами! Те, що треба.

Ми обрали саме це місце. Про клуб мені розповіли друзі, і після деяких довідок я вирішила, що він нам підходить найбільше. Осоромитися перед безмозким натовпом — невелика біда. А тут… тут вони застосують увесь свій інтелект і чарівність, щоби змусити тебе почуватися останнім виродком.

Ми скромно присіли в передостанньому ряду. Я поставила кошик із монстром на коліна. Звідти почулося невдоволене гарчання.

— Ой, вибач, — прошепотіла я і перевернула кошик так, щоб Дивник був мордою до сцени.

Присутні почали кидати на нас зацікавлені погляди. Хто доброзичливі, а хто й не дуже.

— Знову новачки, — пробубонів хтось.

Нарешті до мікрофона на сцені підійшов високий молодик і сказав:

— Добрий вечір, пані та панове! Сьогодні ми почнемо з того, що не завершили останнього разу. Хто хоче висловитися з приводу нашої теми?

Тут він помітив нас і додав:

— А наша минула тема звучить так: «Чи мусимо ми повідомляти іншим про наші контакти з позаземними цивілізаціями»

У залі злетіла вгору чиясь рука.

— О, пані Вихра хоче щось сказати.

На сцену вийшла струнка дівчинка з двома хвостиками. Обличчя її було сповнене серйозності, коли вона стала перед мікрофоном.

— Я вважаю, — заголосила дівчина з істерикою в голосі, — ми неодмінно повинні повідомляти про наш досвід спілкування з представниками інших цивілізацій решті землян! Заяви деяких у цій залі про те, що це «собі дорожче», вважаю егоїстичними і не гідними членів нашого чудового клубу! Ми маємо сповіщати всіх і кожного про ці контакти! Якщо треба, витрачати на це і власні гроші, і власний час! Чому? Бо ви повинні розуміти, що інопланетяни звертаються не до когось особисто, а до людства в цілому, і це ніяк не факт, що ви — та сама людина, котра може правильно витлумачити сенс повідомлення. Якщо ви боїтеся насмішок і нерозуміння — це просто свідчить про вашу слабку волю. І я засуджую це! Приховувати від громадськості таку інформацію — злочин! Це — подвійний злочин: злочин проти людства і злочин проти тієї цивілізації, яка намагається вступити з нами у контакт! Дякую!

Частина аудиторії шалено зааплодувала. Хтось вигукнув: «Молодець!»

Чоловік, що розпочинав «засідання», підійшов до дівчини, провів рукою по її спині та промовив у мікрофон:

— Що ж, гадаю, і прихильники, і опоненти мають визнати, що сказано це було сильно. І перш ніж я надам слово наступному промовцеві, чи є у вас питання до пані Вихри? О, я бачу, що є.

Руку, як не дивно, підняв Мереж.

— Прошу, пане, гадаю, ми вас почуємо.

Мереж підвівся.

— Пані Вихро, ви мали контакти з позаземними цивілізаціями?

Вихра гмикнула і посміхнулася. Ведучий поглянув на мого учня, як на цілковитого недоумка. У залі почулися смішки.

— Пане, на жаль, не знаю вашого імені, ви тут уперше, я розумію. Річ у тім, що питання щодо цих контактів — суто теоретичного характеру. Що ми будемо робити, коли вони почнуться? Звичайно, ніхто з присутніх таких контактів не мав. Дивно, що треба це пояснювати. Тема нашого обговорення: як поводитися, якщо інопланетяни встановлять із вами контакт. Ви ж розумієте, яка це важлива і гостра проблема для людства, — так відповів ведучий.

Мереж сів.

— Якщо більше питань нема, прошу на сцену пана Кодло.

Пан Кодло був явно поважною персоною. Увесь такий кругленький, трохи старший за інших віком, у діловому костюмі, він почав спокійно і зважено:

— Я поважаю думку пані Вихри, як і всіх присутніх, — він розвів руками, — але в її промові прозвучало одне твердження, яке, на жаль, не має жодних доказів. А саме, твердження про те, що інопланетяни звертаються не до когось особисто, а до люд ст ва в цілому. Я вважаю якраз, що це зовсім і не обов’язково. Крім того, це, скоріш за все, не так. Якби інопланетяни прагнули, щоби про них дізналось якнайбільше мешканців планети, вони, мабуть, самі це влаштували б. І зверталися б до великої кількості людей одразу. Якщо ж вони намагаються встановити контакт саме з вами, то, певно, на те є якісь резони.

У залі пролунали оплески.

— Дякую, дякую, шановні друзі, — розкланявся Кодло. — Так от, цілком можливо, що інопланетяни через певні свої міркування хочуть здійснити обмін інформацією саме з вами. І зовсім не зрадіють тому, що ви почнете витрачати всі свої гроші та марнувати час на те, аби сповістити про ваш контакт усім родичам і сусідам.

Деякі з аудиторії на знак згоди засміялися, знову почулися поодинокі оплески. Бурецвіт запитально подивився на мене.

— Можливо, не слід цього робити, доки не отримуєте конкретних вказівок від інопланетян. Ось що я хотів сказати, шановні друзі. І продиктовано це зовсім не «слабкою волею», а здоровим глуздом, шановні! Дякую за увагу.

— Здуріти можна, — сказав Мереж.

3

Дивник був просто стихійним лихом у крамниці. По-перше, він постійно об’їдав ягоди райські «асорті». Захоплював їх своїм довгим гнучким хвостом, зривав із куща і відправляв до пащі. Обідрана рослина зовсім не приваблювала покупців.

По-друге, він зненавидів співочий кущик. Тільки той розпочинав свій виступ, як Дивник йшов до кухні, залазив у холодильник, набирав у чотири лапи томатів або яєць, на двох лапах повертався і бомбардував бідну рослину. Крім того, що через таке ставлення співочий кущик став нагадувати вдачею плакуче деревце, то ще й доводилося потім усе те прибирати.

У крамниці в робочі дні вісім годин працювала Лет. Дивник не мав показуватися їй на очі. Ми домовилися про це. Він і не показувався. Тому важко було пояснити дівчині, хто постійно риється в її речах, хто зачиняється у ванній серед дня, хто з’їдає її бутерброди та тістечка, хто намалював її помадою якесь страхіття (автопортрет, власне) на свічаді у вітальні і чия шерсть тепер повсюди.

Довелося запропонувати Лет невеличку відпустку. Можливо, за інших обставин вона сприйняла би це без розуміння. Але після всього за кілька днів пережитого погодилася з радістю та без питань.

Бурецвіт і Мереж фактично жили у мене. Я віддала подругам рослини, на які у шукача була алергія, і тепер крамниця стала для нього безпечним місцем. Тітка ж Бурецвіта люб’язно дозволила йому залишатися в неї, тільки за умови, що він харчуватиметься поза її хатою, не стирчатиме в неї вдень і ночуватиме деінде в іншому місці. Я відвела йому невелику кімнату, де раніше звалювала різний непотріб, ми купили туди ліжко і ще дещо з меблів.

Мереж спав удома, але майже весь день сидів у крамниці.

Цього вечора він уважно вивчав четвертий параграф «Вступу до орхідеєзнавства», але я чудово бачила, що під підручником він тримає на колінах якийсь журнал.

Я вирішила винагородити його за старання.

— Мереже, я хочу тобі дещо презентувати.

— Справді?

— Дивись, — граційним рухом, запозиченим з реклами прального порошку, я витягла з-за спини книжку. — Це — самовчитель для людей із талантом, але без досвіду. За якийсь місяць малюватимеш просто божественно.

Мереж поглянув на самовчитель без особливого зацікавлення.

— О, ні, дякую, я не потребую цього.

Я роззявила рота.

— Ми гадали, що ти хочеш малювати, — втрутився Бурецвіт, який поливав квіточки.

— Так, але ж не витрачати час на вивчення книжок. Чуття все підкаже.

— Ну звичайно, в першу чергу практика, практика — це головне, — пробурмотіла я розгублено.

Мереж піднявся і поклав мені руки на плечі.

— Але я вдячний тобі за турботу, Ліринко.

— Ага… А де Дивник?

Я давно вже його не бачила і починала нервуватися.

— На кухні. Готує.

— Готує? — перелякалася я і побігла дивитися, чи лишилося ще щось від моєї кухні.

Дивник справді готував, причому готував жваво. Двома передніми лапами він різав помідори. Лівою середньою — чистив цибулю, правою середньою — тер моркву, двома задніми розминав тісто, а в хвості тримав ложку, якою помішував вариво на плиті.

— Привіт, — сказала я.

Дивник кивнув не відволікаючись.

— Обід скоро?

Дивник витяг ложку з каструлі, поклав її на блюдце, вільним хвостом зметнувся вгору, до годинника над своєю головою, і провів китичкою від позначки 12 до позначки 6.

— Через півгодини, — зрозуміла я.

На холодильнику в прозорій мисочці лежав самотою огірок, украдений вчора шукачем. Його ніхто не їв, ніхто не різав на салат, його взагалі ніхто не торкався, він був ніби священним трофеєм.

Річ у тім, що русалки забажали, аби Бурецвіт тепер вряди-годи цупив щось у магазинах і на ринках. Я щиро сподіваюся, що на мою крамницю це не поширюється.

З торгового залу почулися крики. Я швидко повернулася туди. Сварка вже була в розпалі.

— Ти мене дістав, — злився Бурецвіт, — своїми ідіотськими фантазіями, своєю самовпевненістю, своїм телевізором.

— Ти мене теж дістав. У тебе щодо мене комплекс, от і все.

— Чого в мене? Єдина від тебе користь — радіти, що я не такий козел.

Я вхопила Бурецвіта за лікоть і потягла до своєї кімнати.

— У чому річ? — спитала я, коли зачинила за нами двері.

— Лірино, я розумію, що в тебе педагогічні амбіції, але можна було взяти учнем не останнього психа? Це ж все ніби заради мене, ці пошуки, заради мене!

— Бурецвіте, чим він тобі так заважає? Чого ти до нього весь час присікуєшся? Ти постійно його ображаєш!

— Я його охолоджую. Він скоро уявить себе бозна-ким!

— Навіть якщо він уявить себе бозна-ким, від тебе що, шматок відвалиться?

Шукач шумно видихнув.

— Чому люди так хвилюються, щоб інші чогось хорошого про себе не подумали?

— Не в тім річ, Лірино…

— У чому ж? А знаєш, мені й не цікаво. Якщо тобі легше так уважати, то Мереж — частина завдань.

Я полишила його розмірковувати над моїми словами, грюкнувши дверима для більшого ефекту. На телевізорі в залі сидів Дивник, який, певно, прибіг із кухні подивитися, що відбувається. Мереж розвалився у кріслі з самолюбним і засмученим виглядом водночас.

Раптом із моєї кімнати вийшов Бурецвіт і розпочав, ніби нічого й не сталося:

— Отже, головне завдання — клуб. Дивнику!

Дивник витягнув шию.

— Як тобі клуб?

Дивник приставив кінчик хвоста до скроні й повернув.

— Правильно. Отже, нам потрібна провокація, щось таке, аби викликало їхній жвавий до нас інтерес. Так? Щоб ми могли почати їм вішати. Так?

Дивник кивнув.

— Що може викликати подібний інтерес?

Дивник ткнув себе хвостом у груди.

— Відкидається.

— Може, щось у газеті? — ліниво підказав Мереж.

— У газеті?

— Якесь повідомлення з твоєю світлиною.

— Але як ми потрапимо на шпальти газет? Дивнику!

Дивник намалював хвостом у повітрі знак $.

— М-м… не творчо. Лірино!

— Може, не газета, а оголошення?

— Оголошення?

— Яке ми могли би самі розклеїти.

— Гаразд. Ідеї?

На кухні щось зашкварчало, Дивник зірвався з місця і помчав туди.

— Щось, що врізається у пам’ять, — сказав Мереж.

— Добре. Лірино, що у нас на завтра?

— На завтра у нас перша вправа.

4

«Ви не задоволені своєю зовнішністю? Хочете позбутися комплексів? Хочете, щоб на вас звертали увагу?

Спеціально для вас ми розробили комплекс вправ для м’язів обличчя. Виконуючи їх під керівництвом нашого фахівця, ви позбудетеся всіх вад за якихось півроку. Без жодного хірургічного втручання».

Справа світлина «після», зліва світлина «до».

Це фото Бурецвіта, справа — до, а зліва — після фотошопу.

І номер телефону моєї крамниці. Ми збилися з ніг, розклеюючи ці оголошення. Особливо старанно треба було обробити територію довкола клубу. Але довелося обліпити все місто, інакше це виглядало би підозріло.

Під вечір я вже ненавиділа ці папірці та благала їх скінчитися. Місто таке велике, а вони такі маленькі, але ж кожен треба намазати клеєм і знайти куди приліпити.

Вже темно, тепер ми просто стоїмо на вітрі навпроти одного з попсованих нами стовпів, і милуємося.

— Це має подіяти, — каже Мереж. Дивник намагається висунути голову з кошика, щоб краще роздивитися, але я заштовхую його назад.

— А що робитимемо, якщо почнуть телефонувати? — питає Бурецвіт.

— Хто? — Мереж шмигає носом. — Це ж лохом бути треба.

— На жаль, лохи теж мають телефони.

— Тоді просто назвемо їм вартість. Якусь таку переконливу.

Я втрачаю пильність, і Дивник таки висовує свою волохату чотириоку голову з кошика. Кілька секунд споглядає, потім ляскає себе хвостом по очах і пірнає назад.

Залишається лише сподіватися, що в темряві його ніхто не помітив.

— Ні, добре вийшло, — посміхається Бурецвіт. — Лірино, Мереже, ми — найкращі.

— Я завжди це знав, — відповідає Мереж.

5

— Значить, так, — русалка стоїть навпроти ринку в темних окулярах, хоча сьогодні день не сонячний, — ідеш, щось крадеш, ну, ти вже знаєш.

— І все, — позіхає шукач.

— Все, за винятком того, що ти маєш пійматися.

— Що?

— Дай себе спіймати на гарячому.

Бурецвіт мовчки дивиться на нього, потім на мене, потім знову на нього.

— Мушу пійматися?

— Ну, щоби хтось побачив, що ти крадеш, — пояснює русалка. — Щоб у тебе вкрадене відібрали. Ну, може, ще пику намнуть. Зрозуміле завдання?

— Угу.

— Чого ти не радієш? Треба радіти. Треба радіти, що ми так жваво просуваємося, — наставляє його русалка.

— Угу. Треба вкрасти, пійматися і радіти. А ви мене з дурки витягнете?

— Слухай, — русалка стягає окуляри і звертає на Бурецвіта свої витрішкуваті очі, — я тобі одне скажу — життя не досконале. Второпав?

— Уторопав.

— Молодець.

Бурецвіт застібає верхній ґудзик плаща і заходить до критого павільйону. Ми йдемо за ним на деякій відстані. Він розглядає прилавки.

— Лірино, — русалка смикає мене за рукав, — є важлива розмова.

— Так.

— Глянь на мене.

— Ну?

— На голову.

— А я на що дивлюся?

— Поглянь на волосся.

Я оглядаю його волосся. Все як завжди, ззаду воно зібране в низький хвіст.

— За той час, що ти мене не бачила, я не полисів?

— За два дні?

Русалка нахмурюється і стискає губи.

— Лірино, ти мене не бачила відтоді, як ви подалися до місця мрії.

— Ой, вибач.

— То я полисів?

— Ні.

— Гаразд.

— Прошу, — кажу автоматично. — Тобто, я теж рада.

— А… а він тебе дістав?

— Хто?

— Бурик.

— Бурецвіт?

— Ми йому наказали тебе діставати.

— Дуже розумно з вашого боку!

— То дістав? Послухай, він сам хотів тебе подіставати. Наша робота — то лише наказувати йому робити, що хочеться.

— Дурня. Звідки ви знаєте, що йому хочеться?

— А от уяви, що знаємо.

— Нічого ви не знаєте. І я справді не думаю, що вам варто мене діставати, навіть через шукача!

Бурецвіт зупиняється перед однією розкладкою та бере до рук пляшку із соняшниковою олією. Продавальниця щось йому говорить. Бурецвіт загадково посміхається. Потім відступає на два кроки і кричить:

— Люди!

Деякі перелякано обертаються, інші кидають короткі погляди, але вдають, що нічого особливого не відбувається.

— Люди, я краду! Я краду, люди!

Присутні починають посміхатися, обмінюватися запитальними поглядами.

— Оце, — Бурецвіт піднімає пляшку над своєю головою і демонструє її усім, — оце я краду.

«Хворий… ненормальний… симпатичний» — чуються чиїсь зауваження.

— Я вкрав, — констатує шукач. Розвертається і йде до виходу.

— Гей, псих, стій! — кричить продавальниця. — Вернися! Заплати!

Бурецвіт спокійно обертається і ввічливо пояснює:

— Заплатити я не можу. Я це вкрав.

Люди нарешті дружньо витріщаються на нього, полишивши всі свої справи. Вони зрозуміли, що ці безглузді викрики їх особисто не стосуються, і їм одразу стало цікаво. Бурецвіт далі простує собі до виходу.

— Тримайте його, — невпевнено вигукує продавщиця.

Кілька чоловіків без певних намірів наближаються до нього.

— Це злодій! — кричить продавальниця.

— Це вона про мене, — позіхає шукач.

— Тримайте його, — голосить постраждала.

— Тримайте мене, — вторить Бурецвіт. — Щоб не впав.

Нарешті якийсь добродій хапає пляшку і висмикує її з шукачевих рук. Мій клієнт застигає в позі, повній почуття власної гідності.

— Ви в мене олію вкрали? — навмисно голосно цікавиться Бурецвіт.

— Ні, я повертаю її продавальниці, — так само голосно, ніби вони на сцені, пояснює той.

— О, ви молодець. Ви мене спіймали і повертаєте товар продавцеві. Ви справді молодець.

— Дякую. — Є за що.

Шукач тисне чоловікові руку і підходить до нас.

— Не зараховано? — з кислуватою посмішкою питається він у русалки.

— Чому ж, зараховано.

— Я гадав, ви очікуєте чогось… драматичнішого.

— Може, й очікували, але ти зробив як зробив. Наступного разу буду чіткіше формулювати завдання. Бачиш, можна обійтися без драматизму. Тільки от що. Клуб. Клуб — це мусить бути драматично. Зрозуміло?

— Бурецвіте, — оголосила я, коли ми вдвох їхали трамваєм до крамниці. — Я мушу тобі сказати, що з останнім завданням ти впорався блискуче. І взагалі ти робиш успіхи.

— Дякую.

— Є за що.

6

Мереж сидить за столом у моїй кімнаті й завзято ляпає щось фарбами на папері. Бурецвіт стоїть перед плакучим деревцем і слухає його стогони.

— Я тобі співчуваю, флоро, — каже він.

Деревце виє.

— Я правду кажу, чуваче. Деякі вважають, хто багато скаржиться — сам собі всі нафантазував неприємності. А ми з тобою знаємо, що це той, хто радіє, багато фантазує, а поскавучати завжди реальний привід є. Правда?

Деревце притихає.

— Так що я тебе поважаю.

Дивник слухає старенький хеві-метал. Спершу він його просто ввімкнув на всю крамницю, але Мереж почав кричати, що після такої музики буде здригатись уві сні, тому я запропонувала монстрові навушники. Тепер Дивник лежить у кріслі в навушниках і тихо мліє. — І взагалі, якщо ти не скавучатимеш, хто тебе купить? — продовжує шукач. — Ти ж плакуче деревце, а не яке-небудь. Ти мене розумієш, ні? Ти молодець, ти чутливий, тобі не байдуже.

Деревце приголомшено скиглить. — І ти не будеш щось таке балакати: опануй себе, це все дрібниці, не будь хробаком. Ти взагалі нічого не говориш, тільки ревеш. І це в тебе добре виходить.

Деревце замовкає зовсім. «Невже?» — думаю.

Один, два, три, дивно, п’ять, шість, сім, нічого собі, дев’ять, десять, одинадцять…

— У-а-а-а!!! Горе-е!

Бурецвіт аж відскочив. Ну, все.

Я йду до своєї кімнати, до Мережа. Згорблений над аркушем, зіпрілий від старань і емоцій, мій учень трудиться пензлем. Коричневі плями на зеленому тлі. Це — картина. Тільки не сперечатися. Дивлюся на трохи пом’яту і три дні не голену пику Мережа і намагаюсь уявити, що йому п’ять років.

— У тебе добре виходить.

Мереж відхиляється від свого творіння, критично оглядає його.

— Гадаєш?

— Ходімо поїмо.

Мене надихнув приклад Дивника. Я вирішила теж щось приготувати. Щось дуже смачне.

— Чудово, у мене розпалився апетит. Що їмо?

— Я зварила борщ.

— Борщ?

— Угу.

— Ти що, готувати вмієш?

— Гм. Але ж я вам уже готувала.

Він розгублено дивиться на мене.

— Я це пам’ятаю. Гм. Я мав на увазі… ну, я не знав, що ти вмієш борщ варити.

«Та-ак. Хай тільки почнуть вередувати».

— Ходімо їсти борщ, — звертаюся до Бурецвіта, проходячи залом. Повторюю це ще раз, знявши навушник з одного вуха Дивника.

На кухні я розливаю суп по тарілках. Дивник теж сидить з нами, тільки не за столом, а на столі, бере дві ложки і знаками вимагає третю.

— Більше не дам.

Тоді Дивник захоплює ложки, що я поклала собі, Мережу та Бурецвіту. Зітхаю, дістаю ще. Розпочинаємо трапезу.

— Ну як?

Чогось усі мовчать. І довго пережовують. Що там пережовувати?

— Ну як?

Я давно вже не готувала борщу. Єдине, що я пам’ятаю про борщ, який готувала останнього разу, — то це те, що він був огидний. Але цей ніби нічого. Принаймні я старалася.

Дивник кидає всі свої ложки і вихором мчить кудись. Мабуть, до туалету.

Бурецвіт підозріло копирсається в тарілці, ніби очікує виявити там здохлого щура.

— Смачненько, — вичавлює Мереж, із зусиллям проковтнувши. — Файний борщик.

Чудово. Прекрасно. Такий собі обмін. Я нахвалюю його мазню, він нахвалює моє вариво. Стараємося, щоб бути застрахованими. Брешемо одне одному заради того, щоб тобі збрехали теж.

Принаймні це не звичайний борщ, не такий, як усі. У цьому борщі я виразила свою індивідуальність. Своєрідний смак, так. Але ж їдять люди різну екзотику, то чом би й цього не поїсти?

— А я не голодний, — каже Бурецвіт. — Мені взагалі худнути треба. Серйозно. Шукач повинен бути струнким, спортивним. Так?

— Готуйте промови. Завтра йдемо до клубу, — сердито нагадала я. — І ще. Бурецвіте — годуєш сьогодні рожу-вампіра, Мереже — складаєш мені «38 речей». Дивнику! Де цей волохатий бовдур? Дивнику!

7

Коли ми наступного разу з’явились у клубі, то мали таке приємне відчуття, ніби на нас там чекали. Мало того, шановні любителі дивовижного ледь не забули про своїх інопланетян.

— Я бачила ті оголошення, ті знімки, — шепотіла нам із Мережем пані Шума, витончена жіночка років тридцяти з довгуватим носиком, — невже він і справді виглядав так жахливо раніше?

Вона хитнула головою вбік Бурецвіта, що стояв далі, оточений когортою зацікавлених.

— Так, — відповіли ми хором.

— Важко повірити. Це просто диво якесь.

— Я сам, тільки це між нами, — застеріг мій учень.

Шума закивала, погляд її став жадібним.

— Я сам займаюся зараз у нього, — довірливо повідомив Мереж. — Прагну вкоротити носа.

— Вкоротити носа? — Шума була приголомшена. — Хіба таке можливе?

— Ще два місяці тому він був довший на півсантиметра.

— Ви мене розігруєте…

— Які там розіграші… тільки це — між нами.

— Я — могила, — пообіцяла Шума. — А що ви робите для цього?

— Дивіться, — Мереж приставив палець до носа і став тиснути на кінчик.

— Три секунди тиснете, три — відпочиваєте.

— Ага.

Шума поклала довгий ніготь на ніс, а очі скосила на наручний годинник.

— А потім так, ніби втягаємо носа, кривимося. Ніби дуже неприємний запах, — Мереж демонстративно зморщив носа. — Це чудова метода. Ви можете робити це скрізь, — вдома, на вулиці, на роботі. Головне — повторювати якнайчастіше. Ні-ні, скалитися необов’язково, тільки втягати носа.

Шума кивнула і ще раз скривилася. Зберігати серйозний вигляд якраз було ще порівняно легко, набагато важче мені далася легенька доброзичлива усмішка, більш природна за таких обставин.

— Ви мене розігруєте, — сказала Шума, схожа на мавпу з цією гримасою.

— Це добре, що ви мені не вірите, — зітхнув із полегшенням мій учень. — Бурецвіт буде невдоволений, що я це комусь розпатякав. Я ж, наприклад, заплатив гроші, щоб дізнатися про ці вправи.

— А ви, — Шума звернулася до мене, — ви щось таке робили?

— Ну… — я роблено розсміялася, — розумієте, я ж жінка, і мені не так легко розкривати свої таємниці.

— Звичайно! — втрутився Мереж. — Те, що ви бачите, — не дарунок природи, а результат наполегливої праці.

— Мереже, — зашипіла я.

— Лірино, — сказав мій учень серйозно, — ми не повинні соромитися цього. Ми пройшли довгий і важкий шлях. Не в усіх вистачає сили волі й терпіння. А Лірина, Лірина нічого не боялася. Вона робила вправи весь час. Вдень і вночі, на самоті та в компанії. Попри насмішки оточення.

Я скромно опустила очі.

— Звісно, мені ще багато треба зробити. Це тільки початок.

Роки за два я зможу вийти заміж.

— Я гадаю, ви могли б зробити це й раніше. Я бачила стільки заміжніх крокодилів, — підбадьорила мене Шума. — А хто розробив цю методику?

— Сам Бурецвіт. Це — дивовижна людина, справді дивовижна. Він дійшов до всього сам. Ніхто не вірив. Його підштовхнуло до цього нещасливе кохання. Він полюбив одну дівчину. Вона була просто красуня. А він, він був… ну, ви бачили.

— Страшне й сумне, — кивнула Шума.

— Майже десять років пішло на це. На проби й помилки. Розумієте?

— Десять років?

— Зараз він виглядає молодшим, ніж є насправді, — посміхнулася я.

— Він геній, — впевнено сказав Мереж. — Але… такий наївний, такий сором’язливий, такий безкорисливий. Він міг би заробляти мільйони на цьому. Але робить свою справу з любові до мистецтва.

— Але ж ви казали щось про гроші.

— Так, але в нього не так багато клієнтів. Більшість людей не може повірити. Знаєте, ми зараз усі живемо серед техніки, про яку мало хто знає, як вона працює, серед невимовних термінів, серед заплутаних теорій, ми так звикли до всього цього, що надаємо перевагу складним речам і не можемо повірити в ефективність простих. Тому я завжди вважав, що всі клієнти Бурецвіта — люди особливі. І він стільки часу приділяє кожному з них, що, повірте, це можна назвати безкорисливим.

— Так, усе геніальне — просте, — протягла Шума.

До нас підійшла жива загроза кар’єрі пластичних хірургів.

— Доброго вечора, — привітався Бурецвіт до Шуми.

— Доброго вечора.

— Де ти пропадав, ми скучили, — я погладила його краватку.

— Я розповів пані Вихрі, як збільшити очі.

Він великим і вказівним пальцями розтягнув шкіру довкола правого ока.

— Бурецвіте… — з лагідним докором промовила я, — чи ти забув, що за це слід брати гроші?

— Лірино, я не можу відмовити цим милим людям, кому як не мені знати, що таке проблеми із зовнішністю?

Шума розчулено гляділа на шукача.

— Шановні пані та панове, розпочинаємо! — проголосив ведучий.

— Вибачте, — усміхнувся Бурецвіт до Шуми, — займімо наші місця на гальорці.

Ми всілися там, де й минулого разу.

— Хлопці, нас лінчують, — прошепотіла я.

— Сподіваюся, вони не встигнуть зашкодити собі за цей час, — шукач звернув на мене стурбовані очі.

— Ну, не знаю.

Я тяжко зітхнула і поправила волосся.

— Шановні, а як ми дізнаємося, що це інопланетяни встановлюють із нами контакт, а не, наприклад, янгол спустився?

На сцені стояла пухкенька дівчина з русявим волоссям і дуже добрим обличчям. Її відрекомендували як пані Вулик.

— Це смішно! — гнівно вигукнув хтось.

— Чому?

Підвівся високий чоловік.

— Тому що смішно! Який ще янгол?

— Ну, — дівчина знизала плечима, — такий сяючий, з крильцями.

— Ха! Господи, дівчино, скільки вам років? Як можна вірити в янголів?

— Так, — одізвався ще хтось з залу. — Давайте реально дивитися на речі. Це може бути тільки інопланетянин.

— Навіть якщо сяючий та з крильцями? — поцікавилася дівчина.

— Якщо сяючий і з крильцями — то ваша галюцинація! — роздратовано відповів її опонент.

— А якщо інопланетяни саме сяючі і з крильцями? — не вгамовувалася дівчина.

— Тоді це інопланетянин!

— А якщо він зовсім як янгол, то, може, це все-таки янгол?

— Янголів не буває!

— А якщо янголи живуть на іншій планеті?

— Господи, що за запитання, ніби вам п’ять років?

— Мені цікаво.

— Янгол — витвір людської фантазії. Казочка для марновірних.

Дівчина зітхнула.

— Будь ласка, пані, не займайте наш час цими дитячими балачками. Тут серйозні люди зібралися. І не просто так, а щоб обговорювати серйозні речі.

Як я пізніше дізналася, цей чоловік — пан Крут, часто дорікав пані Вулик її віком. Пані Вулик було двадцять. Пан Крут порівняно з нею був значно більш досвідченим, обізнаним і серйозним. Панові Круту було двадцять два.

— Я тільки… вибачте…

Вона ще раз зітхнула і спустилася зі сцени. До мікрофона одразу підбігла Вихра, хоч ведучий її і не запрошував.

— Що ж це таке, шановні!

Невідома зігнута дама крадькома наближалася до нас, ніби запізнилася на сеанс у кіно. Вона з тактовною усмішкою пройшлася по нашим із Мережем ногам і впала у крісло поруч із Бурецвітом.

— Добрий вечір, вибачте…

-…моральні кастрати, блюзніри, неповноцінні створіння без душі й фантазії… — Вихра, здається, адресувала своє невдоволення Крутові.

— Вибачте, а якщо ніс можна вкоротити, то, певно, і видовжити можна? — спитала в шукача його новоявлена сусідка.

— Релігія — це віра, яку з тобою розділяють. Віра — це головна ознака духу. Віра — це любов. Любов до Бога і до ближнього — єдине, що рухає світом. Релігійне виховання вкладає її в наші серця. Ви ж заперечуєте релігію, заперечуєте віру та любов. Таких, як ви, прибити мало!

— Безсумнівно, — підтвердив шукач. — Видовжити теж можна.

— Наступний у нас пан Шмига, — встиг вставити ведучий.

Пан Шмига злетів на сцену і швидким граційним рухом притягнув до себе мікрофон.

— А якщо ніс можна видовжити, то, певно, і не тільки ніс?

— Контактів із ними слід уникати, а якщо виходу нема — інопланетянина, що вступає з тобою в контакт, варто знищити!

Обурені вигуки та нервовий сміх у залі.

— По-перше, ми не знаємо, що за зараза на ньому сидить.

Ну, різні там мікроби, чи ще щось.

— Тобто? — не зрозумів Бурецвіт.

— Ну, іншу якусь частину тіла теж видовжити можна.

Шукач запитально глянув на неї.

— У чоловіка, — пояснила вона.

Бурецвіт подивився у стелю, потім опустив очі долу, зітхнув і промовив:

— Ну, є один спосіб…

«О, ні. Господи, тільки не це!»

— По-друге, навряд чи інопланетянин має щодо нас добрі наміри. Знаєте, людство, мабуть, зі сторони — вельми несимпатичне явище. Якби я був інопланетянином, я і не пробував би по-доброму домовитись.

Панянка присунулася до шукача і довірливо підставила вухо.

— Пане Шмиго, не судіть по собі! — вигукнув Крут. — Інопланетяни стовідсотково нас ненавидять.

— Ні!

— Ні!

— Вони люблять нас!

Бурецвіт сумно зазирнув їй у вушну раковину, ніби хотів перевірити, чи не видно крізь неї бокову стіну приміщення.

— Ой лишенько, що ж ви такі наївні, — сплеснув руками Шмига. — Розплющіть очі!

— Такі, як ви, пане Шмиго, руйнують цей світ!

— Хто я такий, щоб руйнувати світ? — розсміявся Шмига.

— Якщо ви наполягаєте… — шукач авторитетно зашепотів їй щось.

— Ви — ніхто! Ніщо! Черв’як!

— Панове, припиніть це, будь ласка! На що ви перетворюєте засідання?

Бурецвіт відхилився. Панянка усвідомлювала почуте. Це, мабуть, давалося нелегко.

На сцену скочив молодик, невеликий на зріст. Він відштовхнув Шмигу і затараторив у мікрофон:

— Що ж це таке, шановні? Ми всі — розумні, талановиті й виховані люди, чому ж ми не можемо порозумітися? Ми повинні поважати одне одного. Кожен має право на особисту думку.

— Пане Стелько, залишіть, будь ласка, сцену, дайте панові Шмизі завершити! — гримнув ведучий.

Добродійка встромила в шукача вимогливий погляд.

— Ви знущаєтеся з мене?

Бурецвіт гмикнув і заперечливо похитав головою.

— Скільки разів я чув це.

— Кожен мусить розуміти, що не знає всього. Слухати інших. Слухати уважно.

— Пане Стелько!

— Кепсько, що ми не чуємо одне одного.

— Пане Стелько!

— Це так образливо, коли тебе не чують.

— Пане Стелько!!!

Дама стулила губи і кліпала очима.

— Ви просто… знущаєтеся з мене…

Шмига схопив мікрофон у руку і відбіг із ним.

— Готуйте зброю, шановні! Нам треба боронитися! Інопланетяни атакують!

— Пане Стелько, злізьте зі сцени! Висловитеся згодом! Пане Шмиго, не бігайте з мікрофоном!

— Не вірю жодному слову, — жорстко промовила панянка, презирливо скривила носика і пройшлася по наших ногах назад.

— Я — черв’як! Так, я черв’як! — Шмига ганяв сценою. — Ми всі черв’яки, але я хочу врятувати цей черв’ячий, поганий, бридкий світ від кращих і досконаліших, якщо вони хочуть його знищити!

Ведучий сів на краєчку сцени, звісив ноги і опустив голову на руки.

— Це що, парад блазнів? — поцікавився Мереж. — Чортівня, ми навіть поїсти з собою не взяли.

— Не знаю, це так дивно, Мереже. Їхню би енергію і пристрасть та на якусь корисну справу.

— А зараз енергія та пристрасть нікому не потрібні. Тому й доводиться зливати їх у такі от унітази. Я достатньо образно висловився?

— Так. Принаймні я нічого не зрозуміла.

— Я втомився, Лірино, — зітхнув Бурецвіт. — Я від них утомився.

— Може, не від них, а від тієї тітки? — я нахилилася, щоб роздивитися брудний відбиток на черевичку.

— У мене теж є ця проблема. Зайвої енергії, — поділився мій учень.

— Справді? — протягнув Бурецвіт. — А в мене немає.

— А в мене є. Тільки я її вирішую інакше. Не так, як вони.

— А як?

— Я пишаюся тим, що я — черв’як! — голосив Шмига.

— Творчість.

— А-а…

— Угу.

— Треба тебе більше навчанням завантажувати, — вирішила я.

Нарешті ведучий підвівся, наздогнав промовця і вирвав у нього мікрофон.

— На сьогодні ВСЕ! Зрозуміло? ВСЕ! Хто буде порушувати дисципліну — не дам більше слова! І на наступний раз готуйте НОВІ ТЕМИ, ясно? До побачення, шановні, було дуже приємно!

Він знесилено опустив руки.

— Слава Господу, — видихнув Мереж. — Ходімо звідси.

Ми підхопилися з місця і подалися до виходу. Раптом біля нас постали дві дівчини. Одна з них була пані Вулик, прихильниця теорії янголів-інопланетян. Інша була нам іще не відома. Середня на зріст, з круглим обличчям і темним кучерявим волоссям.

— Добрий вечір, — сказала вона. — Мене звати Мася, а це — Вулик. Ми хотіли з вами познайомитися.

— Дуже приємно, — відповів Бурецвіт.

Ми почережно назвали свої імена.

— Про вас такі дивні речі розповідають, — трохи зніяковіло пробурмотіла Вулик.

— Справді? До речі, нам сподобався ваш виступ. — Мережева щетина розпливлася в усмішці.

— Правда? — Вулик зашарілася.

Бурецвіт угукнув.

— Скажіть, будь ласка, — раптом випалила Мася, — ви нас усіх розігруєте, так?

Ми перезирнулися.

— Чому ви так вирішили? — я насупила брови.

— Ну…

До нас підійшов сердитий ведучий.

— Новенькі? Вже другий раз?

— Так, — обережно підтвердив Мереж.

— Наступного разу будете?

— Так.

— Добре, готуйте втрьох свою тему. Щоб кожний щось сказав. Наступного разу починаєте засідання. Не можна довго ходити і не виступати, зрозуміло?

Ми кивнули.

— Тема повинна бути цікава. І ніяких провокацій! Зрозуміло?

— Цікава без провокацій? — розгублено перепитала я.

— Цікава без провокацій, — відрубав ведучий. — На все добре.

— До побачення…

Він розвернувся й пішов.

— Е… то що ви казали? — усміхнувся шукач до дівчат.

— Ми просто… не знаємо, чи можна вірити… вам? — Вулик широко розплющила очі та підняла брови на знак своєї розгубленості.

— Можна, — запевнив Бурецвіт.

— Ну, ми б, може, і не вірили, — стенула плечима Мася, — якби у вас не були такі чесні очі. Ну, до наступного засідання.

— Приємно було познайомитися, — пробурмотів шукач.

Мереж кивнув з кислою міною.

За кілька хвилин ми вийшли в морозну темряву з розкиданими де-не-де плямами світла від ліхтарів.

— Ніколи ще мені не було так гидотно, як від компліменту про чесні очі, — промовив шукач.

8

Ми сиділи у невеличкій кав’ярні. Головною її принадою визнали те, що тут було тепло. Тепліше, ніж назовні. Компанію нам склав русалка, що волів дізнатися про наші успіхи.

— Пам’ятайте про час, якого мало, — наставляв він. — А то ви вже, бачу, розслабилися.

Хлопці назамовляли гарячих страв і м’яли серветки в очікуванні.

— Ви мене слухаєте?

Ніхто його особливо не слухав. Бурецвіт поглядав на офіціантку, щоб вона, бува, про нас не забула. Мереж шкрябав виделкою скатертину. Що ж до мене, то мої думки займало інше. Я розуміла, що це зовсім невчасно і геть несерйозно, але що поробиш.

— До речі, як там ваш монстр?

— Добре, — механічно відповіла я.

Річ у тім, що вчора ми з шукачем і Мережем пішли в кіно. Фільм був, чесно скажу, не дуже. Маразматичний фільм.

— Як це «добре»? — розсердився русалка. — Що тут може бути доброго? Ви дізналися, хто це?

— Хто? — перепитала я.

Але у фільмі був дуже симпатичний актор. Грав він не надто, але ж такий лапуля.

— Хто ваш монстр?! Якщо він був людиною, то ким?

— Яка різниця, — я пересмикнула плечима.

— Велика. Чомусь же в Моротемна за нього душа болить.

— Ми дізнаємося, — пообіцяв шукач.

Нам принесли замовлення. Всі накинулися на їжу, і лише русалка велично розбовтував ложкою свою каву з молоком.

— Оце — борщ, — сказав Бурецвіт до мене, — отак він смакує. Тому вигадай іншу назву для тієї сумнівної страви, яку ти готуєш, Лірино.

Я не відреагувала. У нього вдома чау-чау і маленький папуга. Це я про того актора. Я обговорила це з Вулик по телефону. Вона погоджується, що любов до тварин — добрий знак.

— Як вас прийняли у клубі? — русалка осміхнувся. — Я бачив ті оголошення. Блазні.

— Прийняли непогано, — доклав Мереж. — Не знаю, правда, що вони про нас думають.

— А вас це цікавить?

— Трохи.

— Нічого хорошого, — встряла я.

Ну, може, крім тих двох дівчат. Ми з ними вже потоваришували. Виявляється, Масі раніше теж подобався цей актор. Він мешкає далеченько, старший від мене на двадцять з гаком років, але то нічого. Кепсько, що він одружений.

— А тобі, шукачу, цікаво, що вони про тебе думають?

Шукач витер губи серветкою і невизначено похитав головою.

— Мабуть, трохи.

Тож тепер я маю таку біду. Бісів лицедій вліз у мою дурну голову і заважає виконувати обов’язки провідника. Тож я роблю те, що завжди. Якщо мені потрібно позбавитися романтично-еротичних фантазій про недосяжного чоловіка, я уявляю собі, що він у мене закоханий.

— Трохи? Чи дуже?

Бурецвіт замислився.

— У моєму становищі, здається, краще й не знати, що про тебе думають.

Отже, історія така. Приходить цей тип у мою крамничку по квіточку. Треба, щоб у руках у нього було щось велике, гарне і ламке. Наприклад, велетенська кришталева ваза. На біса йому велетенська кришталева ваза? А, хай буде. Так от, приходить він і пускає вазу, вона падає, розсипається на кришталевий дощ. Ну, це він мене побачив і одразу закохався.

— Голову в пісок? Боїшся дізнатися, що вони думають зле? — допитувався русалка.

Бурецвіт поклав руки на стіл і спрямував погляд у нікуди.

— Ні. Просто це неприємно.

Плакуче деревце верещить, бо йому шкода вази. Я притуляю руки до грудей і кажу: «Ой».

— Отже, неприємно.

Русалка поглянув на мене з батьківською ніжністю. Що це з ним? Потім перевів погляд на шукача.

— Звісно, неприємно. А якщо вони щось приємне про тебе думають, то тобі цікаво, що саме?

— Русалко, задовбав, ага, — позіхнув Мереж.

«Я завжди мріяв про дівчину, яка жила би серед квітів і мала очі мавки». А я тоді кажу: «Е…» Ні, я кажу: «А я завжди мріяла про чоловіка, який не верз би дурниць».

Це я молодець, це я його гарно відпровадила. Хай знає, як, маючи дружину, залицятися до порядних дівчат.

— Мереже, — русалка розвернувся до нього і примружив очі, — а чи є для тебе важливим, чи непокоїть тебе, що про тебе думають інші?

«Разом ми подолаємо всі перешкоди. Я хочу здійснити всі твої мрії, а тоді ми помремо в один день».

Тю, козел. Ні, ну це ж треба таке бовкнути?!

— Ні. Мені начхати, — Мереж хитнув головою, щоб відкинути волосся з лоба, і гордо задер підборіддя. — Яка мені різниця, що про мене думають усякі телепні? Ідіот. Повний. Це я про актора.

Все, відпустило.

Русалка розглядав мене і посміхався. Та що це з ним?

— А тебе, Бурецвіте, непокоїть, що про тебе думає оточення?

Шукач скрутив серветку трубочкою і гмикнув.

— Ні.

— Ні?

— Ні. Мені тільки треба знати, що вони мене люблять.

Русалка кивнув.

— А що тобі найбільше не подобається у вправі з клубом?

— Мені в ній усе не подобається.

Русалка відхилився на спинку стільця і поклав ногу на ногу.

— Чому?

— Ну… знаєш… я завжди вважав, що брехати недобре.

— О! — русалка присунувся до столика, азартно ляснув пальцями і націлив на шукача вказівний палець. — Оце правильно.

Бурецвіт скептично скривив губи.

— Лірино, ти з нами?

— Га?

Русалка підвівся.

— Перейдімося вулицею. Є конфіденційна розмова.

Перспектива опинитися поза стінами теплого приміщення, на вітрі й на холоді, вибачте за каламбур, зовсім не гріла. Невдоволена і похмура, я повільно влізла в куртку і стала так само повільно застібатися. Потім довго тулила шапочку на голову.

— Ходімо, — буркнув русалка.

Він узяв кінець мого шалика, намотав його собі на руку і посмикав. Я пошкандибала за ним до скляних дверей. Як справжній джентльмен, русалка прочинив їх переді мною, не відпускаючи шалика.

Надворі було ще бридкіше, ніж я собі уявляла. Насунувши шапку на самі очі, я заховала руки в кишені й поглянула на русалку спідлоба.

— Ну, що ще?

— По-перше, кхм…

— Що? — Є особисте питання, — він понизив голос.

— Ну?

Русалка зігнувся і підсунув мені свою макітру.

— Я не полисів?

— Ти що, знущаєшся? Ти тільки три дні тому мене питав!

Русалка різко випрямився.

— Що, я? Лірино, я ніколи… Як, я, тобто мій брат, тебе питав?

Я заплющила очі та ледь розліпила повіки знову.

— Вибач.

— Він питав тебе?

— Угу.

— Питав, чи він не полисів?

— Ага.

Русалка зітхнув.

— Так, звісно. Мене він питає останні сто двадцять років.

— Русалко, було б легше, якби ви нам назвали ваші імена. І щоразу називали. Ми вас не плутали б.

— По-перше, наші імена — таємниця для сторонніх, — лице русалки стало суворим.

— Хіба ж я стороння? — образилася я.

— А по-друге, у нашого батька було своєрідне почуття гумору.

Тож імена у нас однакові.

— Ну, я не знаю… давай ти тоді будеш №1, а твій брат — № 2, або навпаки, згода?

— Ти що?! — гримнув русалка у благородному гніві. — Як моя складна індивідуальність може вкластися у фразу «номер один» або «номер два»? До того ж, ми з братом посваримося через те, хто буде першим, а хто другим номером. А взагалі-то я не про те хотів побалакати. А про шукача.

— Я слухаю.

— Він хоче, аби ти йому сказала, що ти ним пишаєшся.

Я нахилила голову і кліпнула очима.

— А ти звідки знаєш?

— Як звідки? Думки читаю.

— Що?

Мені стало зле. Аж навіть трохи повело. На моїх вухах ніби хтось запалив свічки.

— Але ж це якась дурниця. Нащо воно йому?

— А ніби ти щось розумне думаєш.

У мене, мабуть, навіть кінчик носа почервонів. Я втиснула голову в плечі.

— Сказати, що я ним пишаюся?

— Так. І хай, може, ще хтось скаже. Йому просто кортить почути. До речі, Лірино, — він поклав мені руку на плече, — я пишаюся тобою.

— Припини читати мої думки! — я гнівно зірвала його руку. — Я не знала, що ви це вмієте.

— Світ не стоїть на місці. Ми тренуємося. Нас навчають побережники.

— А що Мереж собі думає?

— М… не знаю. У нього такий сумбур у голові. Я можу читати тільки більш або менш чіткі думки.

— Ну, все, бувай, — різко випалила я.

— Не такий я поганий, як оце тобі думається, — заусміхався русалка.

— Припини!

— Вибач! Більше не буду.

— Бувай!

— А хто він такий, той дядько?

— На все добре, — рикнула я, розвернулася й пішла. За спиною чувся розвеселий русалчин сміх.

9

Ми знову оббігали місто і зірвали всі оголошення. Але це вже не зарадило. Телефон розривався. Спершу ми пробували відповідати на дзвінки.

Бурецвіт вертів довгий олівець у руці і монотонно декламував:

— Ні, для вас це надто дорого. Ні, не треба продавати машину.

Або:

— У вас і так усе гаразд. Не хвилюйтеся. Ви дуже гарні.

Або:

— Ні, вам не допоможе. Вам уже ніщо не допоможе.

У Мережа був свій підхід. У наших горе-клієнтах він убачав прекрасну аудиторію для пропагування своїх ідей.

— Життя коротке. І життя — лайно. Збагніть, що життя — лайно, і забудьте про всі ці дрібниці.

Я намагалася порадити щось путнє. Це, мабуть, було най — гірше.

— Так, присідання, також махи ногами… покладіть скибочки огірка на щоки…

Потім уже слухавки ніхто не брав, окрім Дивника. Він підхоплював її лапкою або хвостом, притуляв до вуха, коротко вуркотів, що скидалася на людське «угу», і так довго-довго сидів з виряченими від почутого чотирма очима. Іноді монстр не витримував і починав гнівно верещати у слухавку. Він активно жестикулював при цьому всіма лапами, на яких не сидів, і навіть хвостом, явно намагаючись щось довести.

— Вони тебе не розуміють, Дивнику! — казала я йому тоді. Але звір не вгамовувався, аж доки клієнт не кидав слухавки.

Ще Дивник полюбляв писати мені коментарі у блокноті. «Якби був психоаналітиком, дисертацію б на них захистив». «А хто ти, Дивнику?» — «Я?» — «Ну, не психоаналітик, а хто?» — «Не знаю».

Дивник не хотів нам повідомляти, хто він такий.

Що ж до телефону, то ми його просто почали вимикати.

У Мережа з’явилася дівчина. Інакше чого б він щодня ходив кудись, а перед тим причісувався і навіть чистив зуби.

Мені треба було обмірковувати події у клубі, але це трохи лякало, і я підсвідомо намагалася викинути його з голови. Кухнею тепер повністю завідував Дивник, мене туди пускали тільки поїсти. А так — лише до магазину ходи. Іноді я теревенила з Масею або Вулик по телефону, два рази вони навіть заходили до нас. А решту часу я діставала Мережа, коли той був удома.

Усю минулу ніч він десь провештався, а тепер заліз у моє ліжко, а я сиділа скраєчку і не давала йому заснути.

— Що зі слів чародія можна приймати на віру?

— Нічого, — бурмотів Мереж.

Я поставила галочку в зошиті.

— Що зі слів русалки можна приймати на віру?

— Нічого…

Ще одна галочка.

— Що можна розповідати іншим про чародія і шукача?

— Нічого…

— Чому?

— Я це знаю, Лірино, — дратівливо відмахнувся Мереж і повернувся до стінки.

— Чому? — наполягала я.

— Бо якщо хтось дізнається, — дразливим тоном затягнув мій учень, — то чародій не зможе спокійно прийняти долю, почне всіх кришити…

— Кого всіх?

Мереж підтягнув ковдру до шиї.

— Тих, хто дізнався…

— А чому він не може прийняти долю?

— Бо хтось знатиме, що ця персона в його житті — не чародій, принаймні раніше не була чародієм, і в такому разі ця доля — вже не чародієва доля, це все руйнує…

— Що є важливішим для провідника за шукача?

— Нічого…

— Що має робити провідник на початку пошуків?

— Нічого…

— Мереже!

— Що? Лірино, дай поспати, — його голос губився у дрімотному сопінні.

— Де ти вештався цієї ночі?

— Я… гуляв.

— І де це ти гуляв?

— У справах…

— Гуляв у справах? Ну, гаразд… — я підвелася і засмикнула штори. — Спи, гуляко.

Я подалася набридати шукачеві. Він сидів у кухні за столом.

Перед ним лежав розгорнутий самовчитель живопису. Бурецвіт шкрябав олівцем щось на папері і зрідка поглядав у книгу.

— Привіт, — я завжди кажу «привіт», якщо не знаю, як почати розмову.

— Привіт, — відгукнувся шукач.

Він зобразив на аркуші дещо, що можна було б назвати схемою людського обличчя. На той момент Бурецвіт відміряв лінійкою відстань між ніздрями. Вигляд у нього був зосереджений і старанний.

— Це ж треба на око робити, — я кивнула на малюнок.

— Не збивай мене.

— Вона собі зморшки наробить.

— Хто?

— Вихра.

Я присіла на стільчик.

— Ця вправа. Для збільшення очей.

Бурецвіт зиркнув на мене.

— Вона так собі зморшки поробить. Вона весь час виконує цю… вправу.

Шукач зосереджено креслив щось із лінійкою.

— Вибач, що я набридаю. Але мені якось лячно стало.

10

Жовті листочки пливли асфальтом під нашими ногами. Вони прикрасили цей світ в останні дні свого існування, спалахнули теплим полум’ям, наповнили землю барвами, коли небо вже стало блідим і похмурим. Мало хто вміє вмирати так гарно. Тепер вони встилали нам шлях, вони були скрізь, здіймалися хмаринками під мітлами двірників.

Шукач озирав перехожих. Хто з візочками і малюками, хто з пляшками і цигарками, хто з коханими, хто з песиками, люди неквапливо снували туди-сюди стежинами між дерев.

— Ми так уляпалися, що я просто не знаю, — буркнув він. — Чия це провина? Хіба моя? Я просто хотів бути піднятим на сміх. А вони що? Чому я мушу бути відповідальним за чийсь ідіотизм?

Бурецвіт явно виглядав когось. Якесь маля пробігло повз нас, гепнулось і заревіло. Дбайлива матінка підняла його і луснула по попі. Маля заревло дужче. Матінка гаркнула на нього.

Я теж почала оглядати людей довкола. Кілька бабусь на лаві хехекали, ніби обговорювали якісь непристойності. На іншій лаві два дівчиська розпивали пляшку червоного вина. Кілька хлопців, на вигляд однаковісіньких, у чорному і з довгими патлами, намагалися познайомитися з володаркою нахабного песика, що обнюхував кожного з них почережно. Правда, попри поширене переконання щодо цього, дівчина виявилася антиподом своєму собаці. Вона залишалася байдужою до хлопців такою ж мірою, якою її песик був ними зацікавлений.

Раптом погляд натрапив на картину неочікувану. Алеєю йшов наш друг Мереж під ручку не з ким-небудь, а з панною Вулик.

Я штовхнула Бурецвіта під ребра і хитнула головою в їхній бік.

— Ага, — розгублено відгукнувся той.

Мереж щось розважливо оповідав своїй супутниці, яка тільки усміхалася і, мабуть, не мала коли слово вставити. Вони йшли майже в ногу, поважно і статечно, з гордо піднятими головами, ніби обходили власні володіння, що розкинулися довкола замку.

— Ось вона! — раптом азартно вигукнув шукач.

— Хто?

Виявилося, Бурецвіт вирячився на даму з маленьким лисим песиком, якій ми колись навішали на обидва вуха. Я згадала, що це сталося в цьому парку і приблизно в цей час.

— Ходімо, — шукач потяг мене до тієї панянки. Вона, здається, впізнала нас і заусміхалася.

— Добридень, пам’ятаєте нас? — звернувся Бурецвіт до неї.

— Так, — дамочка закивала.

— Пам’ятаєте ту трагічну історію з пуделями, один з яких загинув, і про алергію, і про розведення собак?

— Так.

— Усе брехня.

Шукач розвернувся і пішов геть, залишивши панянку з широко розплющеними очима. Вона запитливо зиркнула на мене. Раптом Бурецвіт обернувся і додав:

— Крім алергії. Тільки вона була на рослину.

— Е… вибачте, — знизала я плечима і кинулася наздоганяти шукача.

— Стійте! — раптом гукнула тітка.

— О Господи, Бурецвіте, вона за нами женеться!

Тітонька наближалася. Бурецвіт зупинився і мужньо чекав на неї, тримаючи мене за лікоть, щоб я не змогла втекти.

— Стійте… ви тільки… сусідкам моїм не кажіть, добре? Бо я їм уже напатякала, все, що ви казали і чого не казали…

— Вашим сусідкам… — урочисто промовив шукач, що, як і я, гадки не мав, де вона живе, — вашим сусідкам ми — жодного слова.

Тітка кивнула, і ми попрямували додому.

11

Була вже ніч, принаймні нормальні люди вважають ніччю час після дванадцятої. Я спала у своєму ліжечку, коли задзеленчав телефон. «Не дай Боже — з приводу оголошення, я ж порву». Я намацала рукою слухавку і ще довго шукала, де моє вухо, щоб її туди притулити.

— Алло, Лірино?

— Так.

— Це русалка.

— Привіт.

— Лірино, є конфіденційна розмова. Треба зустрітися.

— Ти не полисів.

— Лірино, — дратівливо перебив він, — я не про те. Ви кепський клуб обрали.

— Тобто?

Мені такий поворот зовсім не сподобався, час же лине, вже який є.

— Можливо, ви у небезпеці.

— Де ми?

— Мені стало відомо з достовірних джерел, що це — лігво маніяків.

— Що? — я аж сіла на ліжку. — Яких маніяків, що ти верзеш?

— Таємне товариство. Можливо, служителі якогось культу.

— Що?

— Вони збираються вночі та проводять ритуальні обряди.

— Що?

— Ти сама маєш побачити. Давай, одягайся, я по тебе заїду.

У слухавці запікало. Я почухала потилицю. На годиннику за тридцять перша. Хай мені грець.

12

Ми вилізли з русалкової машини і подалися до вікон, що світилися жовтим світлом. Мені хотілося спати понад усе.

Це був триповерховий квадратний будинок на околиці. Виглядав він придатним для мешкання, але занедбаним. Його колись оточував паркан — подекуди виднілися його рештки. Життя, до того ж активне соціальне, вирувало лише на першому поверсі. Інші два дрімали у темряві. Доводилося йти обережно, щоб не натрапити на розкидані подвір’ям цеглини та якісь залізяки. Ми підкралися до вікна. Штори було запнуто.

— Іди сюди, тут є дірка, — русалка покликав мене до лівого краю вікна, де між рамою та шторою була щілина, корисна у нашій справі шпіонажу.

У кімнаті просто на підлозі колом розсілися людей з десять із клубу. Серед них я впізнала Стелька, Вихру і ще декількох.

Несподівано всі вони скривили страшні гримаси, роззявивши роти і максимально натягнувши губи. Нічний кошмар дантиста. Я відсахнулася. За кілька секунд присутні стулили роти і надули щоки. Потім стали смикати себе за кінчики носів.

— Все гаразд, — трохи фальшивим тоном вимовила я, відійшовши від вікна. — Це все корисні поради… не знаю, Мережа або Бурецвіта. Це вони вдосконалюють зовнішність. Пригадуєш оголошення?

Якийсь час русалка мовчки дивився на мене.

— А! — сказав він. — Ну… Тоді… Кхм…

Русалка стенув плечима.

— До речі, Лірино, мене ще й досі цікавить особистість вашого Дивника. Ви дізналися, хто він?

— Ні, — я намагалася вся влізти у своє до останнього ґудзика застібнуте пальто, з руками, ногами, головою. — Він не називається нам. Каже, сам не знає, хто він.

Русалка насупився.

— Ходімо.

Ми стали пробиратися назад до машини.

— Обережно, не вбийся. Тут скрізь каменюки. Не знає, хто він? Але Мрія начебто нічого не казала про можливу втрату пам’яті.

Я зітхнула, переступаючи через якусь залізяку.

— Можеш прийти і прочитати його думки.

— Не можу.

— Чому?

— Ну, як тобі сказати, він не у зовсім звичній подобі.

— Але ж він усе одно щось думає?

— Не знаю, що він думає. Не вмію читати думки маленьких страхіть.

Ми перелізли через залишки паркану.

— А ви вже приготували тему? Ти казала, що ви мали приготувати тему для наступного засідання.

— Так, уже підготували.

— Гаразд. Я прийду на засідання. Треба скоріше вже припиняти все це. Це ваш крок, наступний — мій.

13

— Любі друзі!

Ніколи не починайте так свою промову, особливо якщо тема її — не надто приємна.

— Бог створив цю планету, і вона йому не сподобалася. Тому Бог заселив її людьми, — Мереж планував підготувати кращий виступ, але загуляв, тому вийшло трохи уривчасто. — Головна місія людей на землі — підтримувати на ній належний рівень лайна. Ми всі рухаємося до того, щоб стати лайном. Усіма речами, нами створеними, ми користуємося лише певний час перед тим, як вони стануть лайном. Тобто сміттям, гниллю, непотребом. Ви повинні широко розуміти поняття «лайно».

— Як людина, що закінчила медичний університет, я можу запевнити вас, що це абсолютно неможливо, — із поблажливою усмішкою пояснював якийсь чоловічок невеликому колу слухачів.

— Ваша медицина ще просто не доросла, — відказала Шума. — Я займаюся не так давно, а ніс уже вкоротився на чотири міліметри.

— А мені здається, трохи виріс, — насмішкувато шпигнув пан Шмига. Сьогодні він був спокійний, бадьорий та усміхнений.

Певно, інопланетяни відклали свій наступ.

— Та що ви таке кажете? — Шума стурбовано торкнулася носика. — Я заміряла.

Чого вони не слухають Мережа? Бовдури.

— … Як би ви хотіли бути поховані? Знаєте, от живе собі людина, вважає, що вона щось значить, а потім від неї лишається паралелограмчик із хрестом або каменюкою. І знаєте, це так принизливо. Навіть якщо каменюка дуже велика, і не просто каменюка, а пам’ятник, і не просто пам’ятник, а обкладений квітами цілий рік — все одно це так принизливо, що краще б уже нічого не лишалося. І я розсудив, хай мене кремують. А попіл куди? І рішення прийшло миттєво. В унітаз. Унітазові я віддавав так багато протягом свого життя. Усе, що я створював, усе моє лайно. Я хочу злитися з ним у вічності.

Я хвилювалася. Те, що ми вигадали, в жодні ворота не лізло. Це було гірше за вкорочення носа. До того ж я, здається, застудилася. Коли ми похапцем збиралися до клубу, виявилося, що Дивник забрав мого капелюха і влаштував собі в ньому кубло. То поки ми дісталися сюди, вуха у мене геть повідмерзали. Тепер, у теплі, їх поколювало. Я сиділа, розтирала пальцями вушка та намагалася зазвати хоч одну розумну думку в мою бідну голову. Усе, що я собі планувала, або забулося, або здавалося безглуздим. А, біс із ним! Це ж мій перший і останній виступ.

До мене підсіли Мася та Вулик.

— Ну, як ти? Нервуєшся?

— Ага.

— Нервуйся, нервуйся, тобто, не нервуйся, не треба, — погладила мою руку Вулик.

— Ну, як тобі… проповідь твого коханого? — я хитнула головою в бік сцени.

Вулик зашарілася.

— Ти про що?

— Життя — лайно-о-о, лайно життя-а-а! — проспівав Мереж на мотив «Журчат ручьи».

Бурецвіт, який щойно обговорював щось із Вихрою у протилежній стороні залу, підійшов до зібрання очолюваного медиком.

— Панове, вибачте, але, може, ви присіли б та послухали мого друга, — шукач тактовно схилив голову. Компанія почала повільно розповзатися.

Бурецвіт плюхнувся біля мене.

— Привіт, дівчата!

— Мені жодного разу не поталанило в цьому житті, крім одного, коли мене не зґвалтувала діваха на ім’я Мрія. Але насправді я вважаю, що мені не пощастило й тоді.

— Що ще за Мрія? — насупилася Вулик. — І я вважаю це, як не дивно, подарунком долі. Завдяки тому, що, на відміну від інших, я ніколи не бачив оманливих вогників фортуни на своєму шляху, я ясно розумію, яке лайно життя.

— Це… це не має значення.

— Я кажу вам це, щоб ви зрозуміли, що життя — лайно.

Байдуже, своє життя ви прожили, чи ні, байдуже, як довго ви жили і скільки разів.

— Що він верзе? — почулося звідкілясь позаду.

— Я кажу вам це, аби ви цілком урозуміли, що життя — будь-що лайно, і не дуже переймалися тим, що я вам зараз скажу.

Шепіт скрізь по залу стих.

Мереж замовк і повільно обвів аудиторію серйозним поглядом.

— Ви, певно, пам’ятаєте історію з тузькими чаклунками.

Звісно, історію про тузьких чаклунок пам’ятали усі. Втім, згадувати про них уголос уважалося поганим тоном. Тузькі чаклунки були закритою темою, закритою темою для всіх.

Їх було сім. Усі вони були родичками, і не тільки родичками, вони утворювали, так би мовити, пряму генеалогічну лінію. Де й коли народилася найстарша, перша чаклунка, не знав ніхто. Всі решта народились у Тузі. Причому друга чаклунка була дочкою першої, третя — дочкою другої, четверта — дочкою третьої і так далі. Тож наймолодша чаклунка доводилася найстаршій прапрапраправнучкою.

У чаклунок була спільна здатність омолоджувати або зістарювати людей. Так вони розправлялися зі своїми недругами. Чаклунка промовляла закляття, і людина миттю старішала, аж доки не падала замертво, та ще й кістки її зотлівали. Звісно, вони могли діяти і не так радикально. Могли просто кілька років додати.

Тоді не вщухали суперечки щодо того, чи слід застосовувати смертну кару. І уряд вирішив використовувати тузьких чаклунок. Смерть швидка, безболісна, та й убивством це важко назвати, просто, так би мовити, пришвидшення природних процесів.

Попри те, видовище страти було просто жахливим. Тому завжди було чимало бажаючих її споглядати.

Страчували, щоб не турбувати часто чаклунок, тільки раз на рік зразу всіх приречених.

Тут іще треба сказати, що в усіх тузьких чаклунок була цікава родинна риса. Вони всі страшенно пиячили.

І от одного разу зібрали всіх найгірших злочинців, маніяків, терористів, серійних убивць у відведеній для страти залі, зібрали всіх найбагатших і найвизначніших у рядах для глядачів і стали чекати на чаклунку. Чаклунки завжди запізнювалися.

Нарешті прибула чаклунка, вже добряче під градусом, і приступила до виконання своїх обов’язків. На лихо, з перепою вона переплутала закляття.

І перед ошелешеною публікою постали кілька десятків малюків у завеликому для них тюремному вбранні.

Найстаршому, правда, було двадцять три, наймолодшому, якого довелося розшукувати у шматті, чотири місяці.

— Ой, вибачте, — пробурмотіла чаклунка і більше не промовила нічого, бо її здолала гикавка.

Здійнявся страшенний галас. Що було тепер робити? Продовжувати страту? Але ж перед катами стояла купка безвинних дітей і один юнак, який, втім, у двадцять три ще нікого не вбивав.

Звісно, про те, що вони наробили в дорослому житті, дітлахи й гадки не мали. Адже разом зі скинутими роками стиралася і пам’ять про них. І навіть якщо повернути їх у попередній вік закляттям тузьких чаклунок, вони нічого не пам’ятатимуть.

Але ж є результат — вбиті та скалічені, і є вирок суду.

Страту довелося відкласти.

Ці події сталися якраз напередодні виборів до парламенту. Історія набула розголосу і стала одним із засобів політичної боротьби. Одна партія наполягала на страті омолоджених душогубців, інша захищала бідних дітей, яким доля подарувала другий шанс вирости порядними громадянами. Третя заявляла про необхідність відсторонення тузьких чаклунок від здійснення правосуддя. Четверта пропонувала відтепер завжди омолоджувати злочинців і перевиховувати, бо це ж так гуманно. П’ята закликала стратити самих чаклунок і теж мала своїх прихильників.

Дітей поки випустили з в’язниці і поселили в дитячий будинок під нагляд правоохоронців. Та спокою їм не було. Їх тягали по демонстраціях, телешоу, весь час виставляли перед камерами, на них кричали, в них жбурляли каміння, до них підлещувалися і надсилали їм неймовірно дорогі подарунки. Постери з їхніми обличчями продавалися в кіосках і книгарнях.

Першим не витримав колишній ґвалтівник і вбивця худеньких бабусь, а тепер — чотирнадцятирічний хлопчак. Він перерізав собі горлянку у ванній. Другим наклав на себе руки отой старшенький, двадцятитрьохрічний. Найменшого придушив батько застреленої ним у дорослому житті дівчини.

Газети вибухнули праведним гнівом — хто на кого. «Смерть підлітка на совісті лідера фіолетово-жовтих». «Скільки можна знущатися з дітей? Нові жертви передвиборних афер червоно-сірих». «Нахабна провокація: злочинців досі не страчено, родичі загиблих мстяться».

— То ви пам’ятаєте про тузьких чаклунок? — Мереж ясно дав зрозуміти, що питання не риторичне, але ніхто не відгукнувся.

Журналісти, поки там що, почали розкопувати все довкола таємничих постатей тузьких чаклунок. І вийшли на одного громадянина, з якого чаклунки вже не перше століття беруть плату за омолодження. Він, утім, про це не знає.

Колись він дожив до сорока з гаком років і раптом зрозумів, що життя його склалося не так, як би він хотів. Він розшукав тузьких чаклунок і запропонував їм кругленьку суму за те, щоб йому знову було двадцять п’ять років, переїхав в інше місце і готувався зовсім інакше провести своє життя. Після омолодження він, звісно, все забув. Чаклунка сказала йому, як і обіцяла:

— Проживи своє єдине життя до ладу.

— Не крапайте мені на мізки, — відповів він.

Цей чоловік прожив наступні двадцять років приблизно так само, як і попереднього разу (ну, не зовсім так, часи, все ж таки, були інші), і знову заявився до чаклунок. Слава Богу, гроші в нього водилися. Ті ж, вічно напідпитку, чи то забули, що такий до них уже приходив, чи не надто переймалися його проблемами, але люб’язно виконали прохання ще раз.

А потім ще раз. І ще раз. І ще раз…

Виявилося також, що він не один такий.

З іншим добродієм сталася зовсім трагічна історія. І не з його вини. Вперше це сталося, коли йому було двадцять сім. Його мати вирішила, що їй не подобається такий її син. Вона попросила чаклунок зробити його знову п’ятирічним, щоби з другої спроби вона виростила малого як треба. Знов-таки, п’яна чаклунка примудрилася закільцювати закляття. Мати нещасного давно вже була на тому світі, а він щоразу, як доживав до двадцяти семи років, трьох місяців і шести днів, ставав дитиною. Бідолаха не знав про це і не міг, відповідно, нікого попередити. Тож уявіть собі почуття його дружини, коли вона одного дня заходить до спальні і бачить замість чоловіка п’ятирічного малюка, вельми знайомого за фотографіями, який малює машинку в діловому щоденнику.

«Справжнє безсмертя», «Вічна молодість» — так називали це газетярі. За кілька тижнів той молодик застрелився.

Були й інші випадки. Ніхто не міг сказати точно, скільки їх було.

Виявилося також, що влада знала про існування таких людей і раніше. Мало того, якщо знати, де і як, то можна було замовити перед омолодженням новий комплект документів — з іншою датою народження та іншим ім’ям.

Потім відбулися вибори, і цю тему хутко затерли. Якраз тоді з’явилося повідомлення про те, що чаклунки знову понапивалися, поїхали на своєму фургончику влаштовувати пікнік у горах поблизу Туги і зірвалися, мабуть, через нетверезий стан, із серпантинової дороги у прірву. Ніхто не вижив.

Потому всі вирішили забути про тузьких чаклунок. Так було спокійніше.

— Ні, я можу вам нагадати. Та все ж, мені здається, ви пам’ятаєте, хто такі тузькі чаклунки. Їх було сім. У них усіх був однаковий дар. Я маю на увазі їхній головний дар. Вони ще дещо вміли, звісно. Вони ніби загинули. Я кажу ніби, бо хто його знає. Я ж не бачив їх мертвими. А ви їх мертвими бачили? Ну, гаразд, хай так. Хай вони загинули. Тут важливо інше. Ви помітили, мабуть, що кожна відьма, крім першої, була донькою іншої. Вас не дивує це? Ну, тобто, ви, мабуть, знаєте, що цей дар передавався по жіночій лінії. Причому передавався всім. Тобто, хоч би скільки дівчат не народила чаклунка. Чи вас не дивувало, що в кожної була лише одна донька?

Люди в залі почали стурбовано перезиратися.

— Ну добре, поділюся інформацією. У кожної з них була не одна донька. Вони мали дві, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім… не дивуйтеся, жили ж вони довго… дев’ять, десять… Коротше кажучи, до двадцяти дочок. Кожна. Ну, тобто, всі по-різному, але приблизно так.

Всі ці дівчатка народжувалися з даром. У них теж були діти.

— Нісенітниця! — вигукнув хтось. — Їх було сім.

— Казати, що тузьких чаклунок було сім, так само неправильно, як казати, що населення нашого міста обмежується кількома десятками відомих людей. Насправді тузьких чаклунок, тобто жінок із даром тузьких чаклунок, були сотні, якщо не тисячі, по всій країні і, мабуть, по всьому світу.

— Були?

— О! Нарешті. Звісно, вони нікуди не поділися. Принаймні не всі.

— Можливо, всі дочки мали дар, але не всіх навчали.

— Гадаєте? Навчати особливо нема чого, всього кілька заклять.

— А звідки ви взяли, що в них була така велика кількість нащадків?

— Звідти ж, звідки може взяти будь-хто інший. Розпитавши корінних мешканців Туги.

— І до чого ви ведете? — сторожко запитав пан Кодло.

Мереж посміхнувся, задоволено примружившись.

— Розумієте, всім цим дівчатам треба було думати про хліб насущний. Стали б ви на їхньому місці клопотатися якоюсь звичайною, прибутковою чи не дуже людською справою, якщо могли б заробляти непогано тільки тим, що ви тузькі відьми, самим лише своїм даром?

Питання, до речі, неоднозначне. Могла б я, наприклад, заробляти тільки тим, що я Сонніч. А вирішила ж влаштувати собі крамницю.

— Ви хочете сказати, що по світу купа людей заробляє собі гроші омолоджуванням? — підсумував трохи розгублений ведучий.

Мереж клацнув пальцями.

— Точно. — І що певна кількість людей проживає свої роки вже не по одному разу, можливо, й не підозрюючи про те? — перепитав Шмига, підхопившись із місця.

— Так.

Зала загула. Люди вертіли головами, збираючи враження по обличчях інших, переговорювалися, здіймали брови високо-високо, або ж навпаки, насували їх на самі очі.

— Мої батьки… — Вулик стурбовано вхопила мене за рукав обома руками, — вони мені за віком як дідусь із бабусею.

— Ти просто пізня дитина.

Шмига підскочив до сцени, весь такий збуджений, тіло його подалося вперед, він стояв, як Пізанська вежа, очі ледь не вискочили. Якщо вірити старожилам, він завжди такий перед гарячою дискусією.

— Де факти? Де докази? І що з цього випливає?

— А тепер саме час передати слово фахівцеві, — кивнув Мереж. — Бурецвіте, прошу.

Шукач підвівся.

14

Тузьких чаклунок ми обрали темою з кількох причин. По-перше, шукач нещодавно натрапив на розповідь про них у книзі, яку він читав. По-друге, у Бурецвіта був друг, з яким вони останнім часом майже не спілкувалися, і цей друг входив колись до групи дослідників, які вивчали феномен дару тузьких відьом та їхній вплив на суспільство. Тож шукач був трохи в темі. По-третє, вже сама згадка про чаклунок була провокацією, а саме провокації нам і треба було.

Я обернулася. На задньому ряду тихо сидів самотній русалка.

— Чи знаєте ви, що населення планети постійно зростає і зростає швидкість зростання? Гадаю, знаєте. А чи знаєте ви, що кількість населення перевищує різницю між народженими за останні 80 років і померлими за останні 80 років? Вона перевищує її на 40%. При цьому середній вік людей, що раніше невпинно повз угору, тепер повагом зменшується. Ви пам’ятаєте суперечки щодо повільного розвитку людства за кам’яного, мідного, бронзового віку? Коли минали сторіччя, а наші пращури майже нічого не змінювали у своєму побуті? Ви пам’ятаєте, як деякі науковці висували припущення, що чаклунки, давні чаклунки, примудрилися зациклювати життя цілих народностей.

Вони проживали те саме життя по кілька разів, усі разом. Вони помирали найчастіше молодими, тобто на сьогодні молодими, помирали не своєю смертю, бо старими й не могли померти.

Доживаючи до певного віку, вони поверталися в дитинство…

Таке було припущення. Досить фантастичне, згоден. Згідно з цією теорією, коли чаклункам таланило розциклювати життя людей, відбувався бурхливий розвиток.

— Це якась нісенітниця! Як вони могли проживати те саме життя? А їхні батьки? Якщо вони теж повертались у дитинство, хто їх ростив? І хто ростив батьків їхніх батьків?

— Коли зациклюють певну групу людей, то зациклюють усіх на однакову кількість років, незалежно від віку. Батьки поверталися не в дитинство, а в свою молодість, коли ростили тих дітей. Але населення ніби молодшає, адже назад відкидає всіх, але при цьому ситуація «стільки-то років тому» цілком не відтворюється, бо нема в живих тих, хто помер до часу зациклювання, а стільки-то років тому якраз ще бігав, хоч і був похилого віку. Тобто, відтворюється ситуація «стільки-то років тому», лише без старих. Так от, батьки знову ставали молодими і починали все спочатку, й гадки не маючи, що все це вже робили.

Але я не маю наміру боронити тут зараз цю своєрідну теорію.

Річ в іншому. Теоретично люди можуть бути зациклені й не помічати цього. Можуть бути зациклені цілі родини. Поруч із зацикленням можуть відбуватись і разові омолодження. На жаль, усе це загрожує інцестом. Так можна одного разу почати зустрічатися з власною бабусею.

У нашій розповіді ми вміло переплели правду та брехню, факти, гіпотези і власні вигадки. Вигадок була лише мала частка, а як ефектно вийшло.

Люди в залі вже своїх носів не обговорювали, вони не могли спокійно всидіти на місцях, зверталися одне до одного, але оскільки сказати їм особливо не було чого, то лише обмінювалися беззмістовними вигуками. Публіка була спантеличена, схвильована і роздратована. Повітря в залі наелектризувалося. Навіть Шмига стояв під сценою і слухав. А такого, кажуть, із ним раніше не бувало. Я поглянула на Вулик. Вона сиділа бліда-блідісінька із застиглими очима.

Я схопила її за плечі і струсонула.

— Що таке?

— Знаєш, я була поганим підлітком. Я пам’ятаю. Мабуть, моїм батькам я не сподобалася. Пам’ятаєш про того хлопця, якого випадково закільцювали? Пам’ятаєш, мати хотіла його перевиховати, газети писали?

«Які ж ми засранці», — подумала я.

— Припини, це все зовсім не так.

— Шановні, — Бурецвіт покашляв, щоб прочистити горло, — не переймайтеся. Згадайте мудрі слова Мережа про життя, що є лайном. Шановні, я ж іще нічого не сказав…

Це була правда, у нас іще було багато заготовлено. Втім, я сказала би, що вже слід згортатися. Шукач мав іще дещо розповісти, а потім була моя черга. Але мені лячно ставало від самої думки, що зараз, у такій атмосфері, доведеться піднятися на сцену і почати оте верзти. Занадто сильний резонанс вийшов.

Ведучий, сам ні в сих ні в тих, піднявся на сцену.

— Звідки у вас усі ці відомості? Ви кум чаклунки чи у вас є зациклений родич? Якщо всі смертні про таке не чули, то звідки ви знаєте?

— Я не хотів би цього розголошувати, — промовив Бурецвіт.

— О, ні, будьте вже такі ласкаві, я вас прошу! — хитнувши головою, з тиском сказав ведучий.

— Ну, гаразд, — шукач на мить опустив очі долу, а потім оглянув присутніх світлим поглядом. — Я — один із так званої тузької комісії. Один із групи дослідників, які на замовлення уряду досліджували цю проблему.

Публіка зустріла це зізнання недовірливою розпачливою тишею.

— А на сьогодні, мабуть, і досить, — раптом прокинувся ведучий.

— Ти ж казала, що твої батьки пізно одружилися, нічого дивного, що вони народили тебе під сорок, — втішала я тим часом Вулик.

— За сорок, — схлипнула вона.

— Ну, хай за… За сорок?

Урешті-решт, жарти жартами, а Вулик таки справді могли «омолодити», чаклунки ще живі були тоді. Та ні, що за дурниця.

— Ну, ти ж у матері не перша була дитина?

— Ні, її перша померла. Маленькою померла. Від першого її чоловіка. Вони й розлучилися через це.

— Ну, от бачиш, як не перша, то таке буває, зараз узагалі народжують бозна-коли, така вже мода пішла. Так що все… в межах реального.

Нашу розмову почув Мереж, що раніше стирчав під самою сценою, а тепер вирішив повернутися на своє місце.

— Вулик, я тобі от що скажу: я знаю одну прикмету, на жаль, поділитися ні з ким не можу, але ти явно не омолоджена.

— Правда? — зраділа та.

Мереж легенько закивав зі спокійною впевненістю знавця.

— На сьогодні досить, — провадив ведучий. Вигляд у нього знову був змучений. Мені стало шкода бідолаху. — Я гадаю, члени клубу побачили необхідність перевірити достовірність деяких повідомлень, перш ніж продовжувати обговорення. З тим прощаюся. На все добре.

На обличчі Бурецвіта відобразилося полегшення. Так, тепер усе гаразд. Ми все зробили від нас залежне. Найгірше вже попереду. Тепер вони перевірять достовірність інформації.

Я повернула голову. Русалка ще сидів самотньо в останньому ряду.

Ведучий та Бурецвіт спустилися зі сцени. Останній підійшов до нас.

— Це все правда? — глитнувши, запитала Мася.

— Що саме? Я ж нічого не встиг сказати, — посміхнувся шукач.

Я роззирнулася. Русалка вже полишив своє місце, перехопив втомленого ведучого на півдорозі до виходу і щось із ним вирішував.

— Додому час, — промовила я.

— Так, ходімо, — відгукнувся Мереж.

Ми розпрощалися з дівчатами, вийшли з будівлі та стали чекати на русалку біля парадних дверей. Нарешті він з’явився із задоволеною усмішкою на вустах.

— Ну, молодці, впоралися. Тепер я все сам зроблю. Як ти казав, звали того твого друга, що мав стосунок до чаклунок?

15

Я прокинулась і гляділа у віконечко не ворушачись. Скрипнули двері. Я повернула голову. У вузьку щілину просунув маківку Дивник. Побачивши, що я не сплю, він коротко запитально верескнув. Це був вже знайомий інформативний зойк. Він означав, мабуть, «Доброго ранку», або «Ти вже прокинулася?», або «Можна?»

— Привіт, Дивнику, — сказала я.

Ударом задньої лапки монстр розчахнув двері та зник за стінкою. За мить він повернувся з тацею, яку утримував у чотирьох лапах, і повагом прокрокував на останніх двох до мого ліжка. Дорогою Дивник обвив хвостом ручку і зачинив за собою двері.

На таці були дві чашки з гарячою кавою, дві запашні булочки і дві жовтенькі вітамінки.

— О, Дивнику, це так мило з твого боку.

Я сіла і взяла тацю з його лапок, щоб звірятко могло залізти на ліжко.

— Як справи?

Дивник вмостився скраєчку, взяв свою чашку, мокнув у каву кінчик хвоста і засунув його до рота. Потім невизначено похитав головою.

— Ну й вечір був учора, Дивнику. А що ще буде. Великий каюк гряде, — промовила я, узявши до рук булочку.

Дивник сьорбнув. Я розломила булочку навпіл і опустила половину в чашку.

— Дивнику… нам усім було би легше жити, якби ти відрекомендувався русалкам.

Монстр побовтав каву кігтиком.

— Ти чуєш?

Дивник розвів усіма вільними лапами.

— Ти нічого не пам’ятаєш?

Він запхав китичку хвоста у каву і знову її обсмоктав.

— Ну, ти як порося.

Я розправилася з булочкою і відкинулася на подушках.

— Мені все це вже трохи остогиділо. Скоріше б воно скінчилося.

Дивник теж розлігся зручніше і закивав.

— Дивнику, ти вже в курсі всього. Може, пішов би навчатися в якогось провідника. Хочеш бути провідником, Дивнику?

Дивник, що цідив своє пійло, ніби пирснув зі сміху, навіть обплював мені кавою постіль.

— Що таке? — я піднялася на лікті.

Дивник поставив чашку на тацю, зіскочив на підлогу, відчинив хвостом двері та стрімголов помчав кудись. Коли він прискакав назад, в його лапах був клаптик паперу. Я взяла листочок і прочитала кривими літерами виведене: «Хочу. Дуже хочу».

16

— Ні, я ні про що не шкодую у своєму житті. Якщо я його й проживаю вже вдесяте, то я тоді десять разів молодець, — проголосив Шмига, накладаючи собі салат.

— Оце правильно, — підхопив пан Кодло, — оце розумний підхід. Так і треба.

— От, наприклад, пам’ятаєте, Кодло, як ми святкували день народження Метелика? На дачі, га?

— Авжеж, — Кодло розплився у широкій посмішці.

— Хто ж цього не пам’ятає? — Метелик, один із членів клубу, з яким ми сьогодні познайомилися, узяв по пляшці вина в обидві руки і переводив оцінювальний погляд з однієї на іншу. — Понапивалися всі, влаштували дикі оргії, бігали лісом… Що питимуть дами? Я радив би почати з цього.

Він трусонув пляшкою в лівій руці.

— Ой, Метелику, а сам, а сам ти що робив?

— А що я робив?

Шмига захихотів, луснув себе по коліну і почав до нас:

— На власному дні народження він заліз під стіл.

— Можна подумати, — знизав плечима Метелик. — І не хотів вилазити звідти!

— Не хотів.

— Так і сидів під столом. І що ти там робив, Метелику? Що там таке цікаве було?

— Я просто раптом забажав усамітнитися. Лірино, Вулик, ви червоне будете чи біле?

— Червоне, — поквапно проказала я.

— Біле, — вигукнула Вулик.

— Е… Масю?

— Байдуже.

— Ну, відкоркуємо обидві, — Метелик поставив пляшки перед собою. — Подайте мені коркотяг, будь ласка.

— А під столом затишно, — раптом прокинув Стелько, задумливо звівши очі вгору, — по собі знаю.

— Яка смакота, — Шмига облизав губи, — люба, ти перевершила сама себе.

Жіночка, що сиділа напроти нього за столом, осміхнулася.

Це була його дружина, звали її Роса. Шмига щомісяця збирав у себе на хаті декого з клубу, а влаштування вечірки повністю покладав на плечі Роси. Щоправда, їй це начебто подобалося.

Роса теж приходила на кожне засідання клубу, але ми її не пам’ятали, бо вона сиділа тихо, як мишка, і, як сама зізналася, потайки читала книжку або ж вишивала що-небудь.

— Пам’ятаю, тоді я почув від Кодла чимало непристойних анекдотів, — сказав зі сміхом Тіній, чоловік, що був на засіданнях за ведучого, — за все життя стільки не чув.

— О, так, — Кодло заусміхався, ніби йому комплімент зробили, — до речі, я тут пригадав до теми…

— Кодло, ми ще не дійшли до кондиції, — перервав його Шмига.

— Сподіваюся, сьогодні ми до цієї кондиції не дійдемо, — додав Метелик.

— О, Метелику, припини. Я починаю з пристойних анекдотів, ти ж знаєш. Якщо тобі не сподобається, можеш залізти під стіл.

— Що про нас подумають наші новенькі, — встряв Стелько. — Ми ж повинні поважати одне одного.

— Новенькі? Та це вже наші люди! Чи не так?

— Кодло, мені теж не подобаються ваші анекдоти, і під стіл я лізти не хочу, — рішуче промовила Мася.

— Масю, — Метелик стукнув п’ястуком по столу, — молодець!

— Так, наша Мася — розумничка, — долучився до похвал Стелько.

— Я її люблю, — зауважив Метелик.

— На наступному засіданні я порушу проблему свободи слова, — сказав Кодло і відправив до рота грибочок.

— І я її люблю, — виголосив Шмига, — я і Кодла люблю.

Хоч і знаю, що от прийде Кодло до клубу, зійде на сцену і всіх нас, кого треба, багнюкою вимаже, і так це в нього розумно і тактовно вийде, що не присіпаєшся.

— Ну, розійшовся, — буркнув Кодло.

— Я вже і новеньких наших люблю, хоч і знаю їх іще мало.

Росо, куди ти дивишся, в гостей тарілки порожні!

— Голубці будете? — спитала Роса.

— Ні, дякую, — відповів Бурецвіт.

— Давайте, я не відмовлюся, — закивав Мереж.

— Який салатик іще не куштували?

— Ні, ні, досить, дякую, — сказала я Метелику, що вже майже до країв наповнив мій келих.

— Ви щось цікаве готуєте на наступний раз? — поцікавилася Мася в шукача.

— Так.

— Ще б пак. Ви просто… як скринька з сюрпризами.

Я не зрозуміла, чи то вона зверталася до нас трьох, чи то до Бурецвіта на «ви».

— Такого якраз і не вистачало нашому клубові. Ви ж нас не полишите?

Дивилася вона лише на шукача.

— Ні.

— Це добре. Вам із нами затишно?

— Так.

— Це добре.

— Нам треба частіше зустрічатися поза клубом, — сказав Шмига. — Може, поїхати кудись. Знаю, зараз не сезон. Але… м… наприклад, узимку можна з’їздити в гори, покататися на лижах. Хоча б на кілька днів.

— Так, а влітку, бо воно ж коли-небудь знов настане, — очі Вулик загорілися, — влітку можна здійснити подорож навколишніми селами.

— На машинах? — запитала Роса.

— Ні, по-старовинному.

— Пішки?

— На конях, — усміхнулася Мася.

— До літа ще дожити треба, — сказав Мереж.

— Це точно, — кивнув Бурецвіт.

— Ви обов’язково маєте поїхати з нами! — вигукнула Вулик. — Лірино, чого мовчиш? Ви всі поїдете з нами. Так?

— Гм. Якщо ви захочете.

Шмига підскочив із келихом.

— Тост! Пропоную тост!

— О, тост! — підхопив Кодло. — Давай краще я. Мені тут нещодавно один розповіли.

— Звісно, — відмахнувся Шмига, — тільки чомусь мені здається, що ми разів десять його вже від тебе чули.

— Ні, це новий!

— Ти завжди так говориш. Я не знаю, як можна мати одночасно таку ціпку пам’ять на анекдоти і такий склероз.

— Шмиго!

— Не заважай. Тост. Проголошую тост!

— Проголошуй уже, — сказав Метелик. — В усіх налито?

— Так от, тост. За наших нових друзів: Ліринку, Бурецвіта, Мережа!

Вулик заплескала в долоні.

— Коли ви познайомитеся з нами ближче, то зрозумієте, які ми чудові. Куди! Ще не пити, ще не весь тост. Так от, щоб наші любі друзі…

— Це ви йому зараз любі друзі. А спробуйте з ним посперечатися — порве, — не залишився у боргу Кодло.

— Кодло! Мій любий Кодло! Не лайся, давай я тебе поцілую.

— Стоп! Оцього не треба.

Шмига перехилився через стіл, щоб дотягнутися до приятеля, і випнув вуста. Кодло поспіхом відсунувся разом зі стільцем.

— Любий, обережніше, ти все поперевертаєш, — застерегла Роса.

— Ну, гаразд. Завершую тост. Щоб наші нові друзі були здорові, повноцінні, не ламали рук-ніг, добре спали, щоб статеве життя було цікаве… не пшикай на мене, Росо. Так от, щоб наша зустріч з вами стала і для вас, і для нас цінним відкриттям у житті. Щоб ми тішили одне одного, стали справжніми товаришами. Ну що, ура? Ура!

Всі повставали і зігнали свої келишки у єдину дзвінку хмару над столом.

17

У середу Дивнику зробилося зле. Я майже цілий день його не бачила і, збагнувши це, знайшла звірятко на кріслі у залі, де воно згорнулося клубочком у моєму капелюсі та дрібно тремтіло. Я торкнулася Дивника і відчула, що він значно гарячіший, ніж зазвичай. У відповідь на запитання про його самопочуття монстр жалібно заскиглив. Я гадки не мала, що робити. Як лікувати невідому науці шестилапу тварину, на яку перетворився гомо сапієнс?

Дивник нічого не бажав їсти, не вилазив із капелюха і навіть не видавав жодних звуків. Неабияк налякана, я почала надзвонювати русалкам. Вони сказали мені, що це починає сходити закляття і що краще його не чіпати.

Мереж засумував. У Вулик, виявляється, є хлопець. Цю приголомшливу новину вона повідомила йому вчора. Три місяці тому її обранець переїхав до іншого міста, не попрощавшись. А днями повернувся. Не знаю, як там у них все налагодиться тепер, але Мереж у прольоті.

— Залишімося друзями.

— Що, так і сказала?

— Так.

— Страшне.

Мережу, здається, справді не щастить. Тепер він весь час у хандрі і пропонує нам із шукачем поглянути на його малюнки.

Вихра й Метелик приходили до нас у гості. Вихра принесла смачне печиво власного приготування і купу пліток про всіх у клубі. Метелик приніс пляшку коньяку.

Завтра наше останнє засідання у клубі.

18

— Сьогоднішнє засідання мав би розпочати пан Бурецвіт, — сказав ведучий. — Але є деякі обставини, з огляду на які я запропонував би вам послухати спершу іншого доповідача. Ви не знаєте цієї людини, але вона має свідоцтво члена тузької комісії, власне, нині вона цю комісію очолює. Пан Вітрюк.

До мікрофона підійшов усміхнений молодик.

— Доброго вечора, — привітався він. — Я готовий дати будь-які пояснення щодо тузьких чаклунок. Будь ласка, запитуйте.

— Чи є правдою випадки кількаразового омолодження чи навіть зациклення, описані у пресі? — поцікавилася Вихра.

— Так.

— І скільки їх, таких випадків?

— Нами було зареєстровано тридцять чотири. Випадків одноразового омолодження значно більше.

— Скільки?

— Близько тисячі. Зареєстровано.

— Чи справді загинули сім чаклунок у автокатастрофі? — спитав Кодло.

Молодик помовчав.

— Тіл не було знайдено.

— Це він? — здогадалася я.

— Так, це він, — підтвердив шукач.

Чоловік на сцені був той самий давній Бурецвітів приятель. Його, певно, привів до клубу русалка.

— То вбилися вони чи ні? — вигукнула Шума.

— Вважається, що вони загинули. Але довести ми цього не можемо.

— То вони можуть бути живі? І якщо вони ще з нами, то вони можуть продовжувати омолоджувати, зістарювати, зациклювати? — уточнив Шмига.

— Після аварії жодних таких випадків не зафіксовано.

— Може, вони просто краще влаштували свій бізнес.

— Не думаю. Насправді це не так уже й складно відстежити.

— А щодо їхніх родичок, які наділені тими ж здібностями? — обережно поцікавився Метелик.

— Яких родичок? — не зрозумів Вітрюк.

— Сестер, племінниць, дочок…

— Ні, що ви, у них немає родичок.

— Як так?

— Тузька чаклунка не може за життя народити більше однієї дитини. Однієї дочки. Така їхня біологічна особливість.

Так що сімка чаклунок — це і вся їхня родина. Ну, якщо не враховувати татусів.

Залом пробіг розгублений гомін.

— А чому різниця між народженими за останніх вісімдесят років і померлими за останні вісімдесят років значно менша за кількість населення?

— Якщо відняти всіх померлих за останні вісімдесят років од усіх народжених у нашій країні, то різниця почнеться мінусом.

— Але ваш колега сказав нам…

— Який колега?

— Пан Бурецвіт.

— Пан Бурецвіт? — Вітрюк нахмурився зморщив чоло, ніби згадуючи щось.

— Пане Бурецвіте, підведіться, — попросив ведучий.

— О, привіт! — зрадів Вітрюк. — Це… це мій давній друг. Але… ми не працюємо разом.

— Тобто? — отетерів Шмига.

— Я не знаю, чим він зараз займається, але до комісії не входить. І це сталося. Десятки округлених від неприємного здивування очей звернули на нас свої запитливі й ображені погляди.

— Вибачте, а давно ви знаєте пана Бурецвіта? — спитав Крут Вітрюка.

— Так, зі школи.

— А як він виглядав раніше?

— Ну, дуже добре виглядав. Завжди. Як і зараз, тільки що був менший. Ну, маленький був.

— Які ще питання до пана Вітрюка? — виголосив ведучий.

Але на Вітрюка ніхто не дивився. Дивилися всі на нас.

Ошукані, виставлені у дурному світлі самі перед собою, члени клубу всі встромили погляди у нас. Погляди були різні. У тих, кого це все не обходило, — просто шоковані та обурені. У тих, хто переймався через чаклунок, — ображені та приголомшені.

Ці намагалися поглядом проникнути у глибінь наших напрочуд темних душ. Найжалюгідніший вираз був на обличчях тих, хто захопився Бурецвітовою псевдометодикою поліпшення зовнішності. У їхніх очах читалися розпач, сором і острах.

Хоча ні. Найжалюгіднішим, мабуть, був вираз на наших обличчях.

Присутні нічого не казали, їх ніби приморозило. Бурецвіт стояв перед усім цим кагалом і теж відмовчувався.

— Доки вони не прийшли до тями, вимітаймося, — тихо скомандував Мереж.

— Панове, ви нічого не хочете нам пояснити? — спитав ведучий.

— Ні, — сказав Бурецвіт і ковтнув слину.

Вигадувати щось іще ми не збиралися. Вправу було виконано.

Шукач повільно став просуватися до виходу. Ми пішли за ним слідом, і тоді я, нарешті, відчула, як запекло мені щоки червоним опіком. Це, оце було принизливо.

Ми вже були коло дверей, коли хтось позаду спокійним, але вимогливим тоном попрохав:

— Зупиніться, будь ласка. У нас є до вас кілька питань.

Ми статечно розвернулися.

— До мене? — здивовано перепитав шукач.

Це був Метелик, Метелик зупинив нас. Дуже похмурий Метелик, від якого віяло холодом.

— Звичайно, — шукач пересмикнув плечима.

Раптом Бурецвіт кинувся до дверей, розчахнув їх і помчав коридором. Ми з Мережем теж накивали п’ятами, ніби нами хто з рогатки стрельнув.

Цим довгим, надто довгим, особливо сьогодні, коридором, ми гнали щодуху до східців. Потім злетіли вниз і помчали до гарних парадних дверей, що чекали попереду.

Нагорі здійнявся галас, ми чули це. За нами хтось біг.

Довелося пригальмувати перед дверима, які ще треба було відчинити. Дивовижно, але ми втрьох примудрилися майже одночасно проскочити в один проріз. Червоні та гарячі, як варені раки, вилетіли ми на холод.

Нам посигналили. З вікна однієї машини висунулася голова русалки. Ми кинулися до нього, пірнули в салон авта, ніби там був єдиний порятунок, і нервово причинили за собою дверцята.

Русалка різко стартував і поїхав геть.

— Ну як? — поцікавився він.

Ми промовчали.

19

Виявляється, в Дивника було два серця. Я збагнула це, бо тепер весь час тримала його на руках і відчувала, що в його грудях стукає і зліва, і справа.

— Вона сама?

— Сама.

— То можна відчинити?

— Не треба.

Шукач і мій учень товклися біля вхідних дверей і почережно заглядали у вічко.

— Може, вони десь ховаються. З сокирами, — бурчав Мереж.

— Не будь смішним. Треба відчиняти. Чи не треба? — тривожно глянув на нього шукач.

— Хто там? — спитала я. На моїх руках важко сопів хворий монстр. Йому вже все було байдуже, і нашими справами він більше не цікавився.

— Мася.

— Мася? — я зараз дуже хвилювалася за Дивника, і тому мене це не могло збентежити. — Відчиняй.

Шукач без особливого завзяття відімкнув замок і прочинив двері.

Мася була серйозна, але ніби не дуже сердита.

— Алло, тобто так, чого? — буркнув до неї Мереж.

— Доброго дня, — спокійно сказала дівчина. — Вибачте, що відволікаю вас… від справ. Мене просто попрохали передати вам це.

Вона простягнула їм конверт.

— Що це? — недовірливо озирнув його Мереж.

— Це офіційне прохання від усіх членів клубу не з’являтися більше на наших засіданнях.

— Ха! Це зайве. Я й так туди більше носа не суну, — відмахнувся мій учень.

— У мене є тільки… одне питання, — Мася поглянула на Бурецвіта. — Навіщо? Навіщо було все це робити?

— Гм. Ти не повіриш, — сказав шукач.

Вона закивала із розумінням.

— Ще б пак. Тепер тобі нескоро хтось повірить.

Він нічого не відповів. — І все-таки… чому? — брови її збіглися до носика і там загнулися догори.

— Це… гм… розумієш, — Бурецвіт криво посміхнувся, — це було потрібно для мого духовного розвитку.

— Що?

Вона перевела погляд на Мережа.

— А чого ти на мене так дивишся? У мене було тяжке дитинство.

Мася похитала головою і опустила очі.

— Ви дуже мене розчарували, справді, — з трагічною щирістю промовила вона.

Дівчина заховала конверт у сумочку, поправила лямку на плечі, розвернулась і пішла.

— Бувай, — кинув Мереж їй услід і причинив двері.

— Нема чого витріщатися, — сказав він шукачеві. — Поїхали до русалок.

— Бурецвіте… — почала я несміливо.

Кислий шукач обернувся.

— Я пишаюся тобою.

— Що?! — Бурецвіт остовпів. — Ти що, мене добити хочеш?

Я розгублено стенула плечима.

20

Русалки перевезли до свого «палацу» частину моїх рослин, мовляв, нам все одно нема коли ними клопотатися. Тепер русалка задоволено обходив горщики з лійкою в руках.

— Ми всі існуємо завдяки оцим зеленим, — сказав він. — Дуже люблю рослинки.

— Не ти один, — відгукнулася я.

— Ну, як там ваші справи?

— Краще не буває, — запевнив Бурецвіт.

— Так-так, так-так…

— Русалко.

— Що?

— А коли я здобуду орхідею, то стану дуже крутим?

Русалка приснув.

— Ага. Як яйце.

Бурецвіт скривив губи.

— А чого ти хвилюєшся? Ті, хто її мають, не скаржаться, ти знаєш, на брак крутості.

— І… я зможу довести всьому світові, що я — хороший хлопчик?

— О… Бач, Лірино, звідки амбіції беруться.

— Ти про що? — не зрозуміла я.

— А про те, що навіть коли говориш, що хочеш довести щось усьому світові, то насправді прагнеш довести це кільком вельми конкретним людям.

Легко бути філософом, коли читаєш чужі думки.

— Зі святом усіх, — раптом сказав Мереж.

— Яким? — поцікавився русалка.

— З першим снігом.

— О, так.

Русалка обвів нас довгим поглядом.

— Крок уперед.