Чінгісхан

Розділ перший ГОРЕ ТИМ, ЩО КИНУЛИ ЗБРОЮ!

У монгольському війську був порядок, встановлений Чінгісханом. Кожний вершник знав своє місце в десятку, і в сотні, і в тисячі; тисячі воїнів збирались у великі загони, підлеглі воєводам, які одержували особливі накази від начальника правого чи лівого крила війська, а то й від самого монгольського кагана.

В усі вулиці багатого, велелюдного міста Бухари швидко поскакали монгольські вершники. З ними були посередники з бухарських старійшин — перекладачі-товмачі з мусульманських купців, що раніше торгували в монгольських кочовищах. Ці товмачі голосно оповіщали жителям, які з ляку поховалися в своїх будинках, про накази нових володарів міста, а на перехрестях вулиць з’явились «караули»[107], що стежили за порядком.

Монгольський начальник міста Таїр-хан оселився в головній мечеті, куди, виконуючи наказ Чінгісхана, були скликані бухарські старійшини. Вони подали докладні списки всіх багатих жителів міста, вказали потайні склади припасів, раніше заготовлені для війська хорезм-шаха, а також і приватні склади, і крамниці з цінними товарами.

З усіх кінців міста потягнулись до головного майдану нав’ючені верблюди, коні й вози. Налякані жителі привозили мішки з зерном, купи тканин, одягу, килимів, цінний посуд та інші речі й продукти. Все це складалося в мечетях, і від усього майна виділялася третя частина для монгольського владики Чінгісхана.

Жителів, здатних працювати, послали засипати глибокий рів, що оточував цитадель, в якій замкнувся непокірний Іхтіар-Кушлу. Він із своїми воїнами вирішив не здаватись і битися до останнього подиху. Були серед захисників фортеці й інші хани, серед них богатир-монгол Гурхан, який утік від Чінгісхана і перейшов на службу хорезм-шаха.

Монголи стежили, як працювали тисячі молодих і старих бухарців, закидаючи землею і колодами глибокий рів і квапили їх. Через два дні вже можна було наблизитися до високих стін фортеці, на яких стояли озброєні захисники.

— Ми нашу роботу виконали швидко, — говорили бухарці. — Подивимося тепер, чи швидко зуміють монголи видертися на ці високі стіни.

З наказу монголів бухарські теслярі приготували багато довгих драбин. Тоді монголи накинулись на натовп, люто стьобаючи його канчуками.

— Чого ви ждете? На що дивитеся? Ставте драбини і лізьте на стіни.

Ніхто з бухарців не наважився підійти до стіни, звідки летіла цегла і лився окріп та кипляча смола.

Але монголи, вихопивши мечі, стиснули кіньми натовп непокірних бухарців і, нарешті, почали безжалісно бити їх по головах.

Бухарці кинулися вперед, затуляючись руками. Монголи продовжували їх рубати, відтинаючи пальці і долоні.

Товмачі умовляли натовп лізти на стіну.

Дехто з бухарців кричав:

— Лізти на стіну — смерть, стояти на місці — теж смерть! Поліземо на фортецю до своїх воїнів. Може, вони нас пожаліють і перестануть битися!

Бухарці взяли драбини, приставили їх до стін і почали видиратися наверх з криками:

— Ми мусульмани, як і ви! Покладіть зброю і здавайтесь!

Воїни, які були наверху, підпускали близько тих, що підіймалися, потім збивали їх каміннями і колодами, відкидали драбини. Вони відповідали:

— Ви боягузливі собаки! Повертайте назад, бийте монголів! Дивіться, як ми всі вмираємо джахідами, а не здаємось! Не підкоряйтеся ворогам!

Монгольський богатир Гурхан, який стояв на стіні і кидав важке каміння, кричав:

— Чому монголи ховаються за спини цих покірних баранів? Нехай вони перші покажуть свою хоробрість! А куди сховався кислолиций дід Чінгісхан, рудий пес, пожирач немовлят?

І Гурхан одчайдушно бився шаблею, а коли вона зламалася, то сокирою, скидаючи тих, що видиралися, поки монголи не прошили його стрілами.

Тим часом монголи присунули китайські метальні машини. Вони кидали у фортецю великі палаючі стріли, обгорнуті паклею та смолою, і горшки з запалювальною рідиною. У фортеці спалахнули пожежі.

Облога цитаделі тривала дванадцять днів. Нарешті, перебивши майже всіх захисників, монголи вдерлися до фортеці і схопили небагатьох уцілілих, вкритих ранами і обпалених. Монголи здивувалися, дізнавшись, що тільки чотириста чоловік захищали цитадель від великого монгольського війська. Ці люди загинули, але не скорились. Коли б усі жителі так само стійко захищалися на високих міцних стінах міста, монголам не вдалося б узяти стару Бухару ні за півроку, ні за рік, і бухарців би не спіткала та жахлива доля, яку вони самі собі уготовили.

Коли городяни Бухари привезли монголам свої дари, наповнивши ними мечеті, надійшов новий наказ: «Усі жителі разом з жінками й дітьми повинні вийти з міста в поле, залишивши вдома все майно і не маючи в собою нічого, крім одягу!»

Товмачі-перекладачі їм пояснили:

— Ні про що не турбуйтеся, скрізь стоять вартові. Ваше майно буде пильно охоронятися. Цей вихід у поле потрібен, щоб перелічити, переписати всіх жителів і правильно оподаткувати їх. А хто ухилиться від наказу і залишиться в місті, буде забитий на тому місці, де його знайдуть.

Зранку цілі юрби бухарців вирушили з міста. Батьки вели за руки дітей, жінки несли немовлят, навіть дряхлі діди і бабусі, які роками не виповзали з своїх закутків, поплентались, чіпляючись одне за одного.

Монгольські роз’їзди гасали по всіх вулицях, стукали у ворота і кричали:

— Дер-халь! Хош-халь![108]

Жителі виходили з воріт і розташовувались у полі кільцем, оперезавши все місто. Назад варта нікого не впускала.

Тоді стало ясно, як багато жителів жило в «благородній Бухарі», — бухарців було вдвічі-втричі більше, ніж монголів.

Спершу монголи разом з перекладачами об’їжджали жителів, запитуючи, хто з них ремісник і яке ремесло знає. Таких досвідчених ремісників вони виділяли в окремий натовп. Потім були відібрані молоді й дужі чоловіки й оточені вершниками.

Нарешті монголи почали відбирати вродливих жінок, дівчат і дітей і виводити їх з натовпу. Тут усі зрозуміли, що вони розлучаються з своїми рідними і, мабуть, назавжди. Зчинився крик і голосіння, і полилися сльози розпачу.

Як м’ясники на базарі байдуже відбирають мукаючих корів чи жалібно мекаючих кіз і женуть їх ударами на бойню, так і нові хазяїни Бухари били канчуками непокірних, накидали їм на шию аркани і, погнавши коня, виривали з натовпу.

Жах перед монголами був такий великий, що бухарці навіть не пробували опиратися.

Деякі чоловіки й батьки, бачачи, як монголи волочать у пилюці дочку чи дружину, кидалися до них, збожеволівши від горя і намагалися врятувати близьку людину. Але монголи топтали їх кіньми або, ударивши по голові палицею з залізним ядром, збивали з ніг.

Серед натовпу бухарців, вигнаних із міста, були також учені, що довгі роки проводили в медресе, де вони передавали учням свої великі знання. Двоє таких учених стояли в натовпі, і жахались, бачачи навколо нелюдські насильства.

— Ці язичники грабують мечеті, копита їхніх коней топчуть сторінки мудрих книг. Вони викрадають і душать немовлят, гвалтують дівчат на очах у батьків, — сказав перший. — Хіба я можу це стерпіти?

Другий учений, найвидатніший у місті Рукн ед-Дін Імам-Заде, відповів:

— Мовчи! Мчить вітер аллахового гніву! Соломі, яку розвіває вітер, нема чого говорити!

Однак недовго старий Рукн ед-Дін міг зберегти спокій і покірність. Бачачи, як жорстоко монголи поводяться з жінками, Рукн ед-Дін та його син заступилися за них і тут-таки були забиті. Те саме довелося зазнати багатьом іншим: бачачи ганьбу і приниження своїх родин, вони кидалися, щоб обороняти їх, і падали від смертельних ударів монголів.

Це був жахливий день, коли чулися тільки крики, стогони вмираючих і плач жінок та дітей, що назавжди розлучалися з своїми батьками, чоловіками й братами. Чоловіки були безсилі будь-чим допомогти і пригадували слова поета: «Хто не захотів міцно тримати чорне руків’я меча, на того повернеться гострий клинок його».

Монголи вернулися у покинуті населенням безлюдні вулиці. Коли вони розбрелися по домівках і в’ючили на коней награбовані речі, місто зайнялося одразу з усіх кінців. Вогняні язики і чорний дим здійнялися над стародавньою Бухарою, заславши сонце. Будівлі були нетривкі, з дерева та глини, і місто швидко обернулось на величезне багаття. Збереглися від зруйнування лише головна мечеть і стіни деяких палаців, збудованих із цегли.

Монголи, рятуючись від бурхливого вогню, помчали з міста, кидаючи награбоване. На багато років місто лишилось у вигляді купи закурених руїн, де переховувалися самі лише сови й шакали.

Розділ другий СТАРІЙШИНИ САМАРКАНДА ЗРАДИЛИ МІСТО

Чінгісхан вирушив з Бухари до Самарканда ранньої весни року Дракона (1220). Військо йшло обома берегами Зеравшану. Не дуже утискаючи на цей раз тих, хто йому підкорявся, каган лишив загони для облоги міст Серіпуль і Дабусіє, які замкнули перед монголами свої ворота.

Прибувши до Самарканда, Чінгісхан вибрав місцем своєї стоянки заміський «Зелений» палац хорезм-шаха («Кексерай»). Сюди стали прибувати загони його чотирьох синів і юрба полонених, яких монголи гнали канчуками, мов худобу. Всі ці загони розташувались навколо міста, утворюючи суцільне кільце.

З усіх міст Хорезму Самарканд був найбільш укріплений. Старі високі стіни неприступної товщини мали залізні ворота з вежами і бійницями по боках. Гарнізон налічував сто десять тисяч воїнів. З них шістдесят тисяч розмовляло тюркськими мовами. Це були здебільшого кипчаки, а решта військ складалися з таджиків, гурців, кара-китаїв та інших племен. Було двадцять бойових слонів, застрашливих на вигляд; у їхню допомогу дуже вірив хорезм-шах. Крім того, можна було зібрати ціле військо добровольців з мирного населення, яке складалося з ремісників та їх численних рабів.

Якби на чолі оборони Самарканда було поставлено випробуваного і непокірливого полководця, такого, як Каїр-хан чи Тимур-Мелік, то місто трималося б довго, — не менше року, — поки вистачило б харчів. Але хорезм-шах призначив головним начальником військ Самарканда свого дядька, пихатого Тугай-хана, який ніколи не був полководцем, брата ненависної цариці-матері Туркан-Хатун.

Чінгісхан два дні об’їжджав місто, оглядав стіни, вали, глибокі рови, до краю наповнені водою; він вишукував слабкі місця оборони і обміркував план нападу.

Щоб приховати свої справжні сили і налякати обложених, монголи вишикували пригнаних полонених у бойовий порядок і на кожні десять чоловік дали прапор. Жителям Самарканда здалеку видавалося, що місто оточене незліченним військом ворогів.

Тюркські воєначальники Алп-Ер-хан, Сіюндж-хан і Балан-хан вийшли з своїми загонами кипчаків з міських воріт і напали на монголів. Зав’язались уперті бої. Хоча мусульмани і захопили в полон кілька монголів, але самі втратили близько тисячі чоловік і повернулися під захист фортечних стін.

Другого дня кипчацькі воїни вже не захотіли виходити з міста. Добровольці з жителів Самарканда зробили раптову вилазку. Монголи вдали, ніби тікають. Самаркандці погналися за ними і потрапили в засаду, — з усіх боків нападали воїни, що чатували на них, і, одрізавши відступ, майже всіх перебили. Лише небагатьом пощастило вернутися до міста.

Вранці третього дня Чінгісхан сів на коня і особисто керував штурмом Самарканда. Всі свої війська він розставив навколо стін і проти всіх воріт. Монголи нападали на тих, що виїздили з міста, вражаючи їх стрілами із своїх великих, тугих, далекобійних луків; вони билися з смільчаками цілий день до вечора, після чого обидві сторони повернулися до своїх таборів.

Цієї ночі найзнатніші особи Самарканда — головний суддя (каді), глава духовенства шейх-уль-іслам і найстаріші охоронці мечетей — імами — влаштували нічну нараду, вирішивши покірно здатися. Вранці вони вийшли з міста і попрямували до табору кагана. Вони хотіли випросити у монгольського владики милості до обложеного міста. Чінгісхан «обіцяв їм безпеку від гніву свого і дозволив розійтися по домівках», і посольство повернулося з радістю до міста. Тоді, за винятком загону сміливих, який сховався в цитаделі, кипчацькі хани, на чолі з начальником усіх військ Тугай-ханом, так само поспішили з’явитися з поклоном до монголів і запропонували прийняти їх до себе на службу. І на це Чінгісхан, милостиво посміхаючись, згодився.

Вранці шостого дня облоги відчинилися головні «Ворота намазу», і монголи вдерлися в столицю хорезм-шаха.

Вони пригнали полонених і наказали їм зруйнувати стіни.

Однак всупереч обіцянкам Чінгісхана не чинити зла місту, всі чоловіки й жінки Самарканда, розподілені по сотнях, були вигнані в поле, і там монголи їх начисто пограбували і піддали насильствам.

Не зачіпали тільки дуже небагатьох осіб, на яких вказали зрадники — головний каді і шейх-уль-іслам.

Населенню було оголошено, що монголам дозволено проливати безкарно кров кожного, хто відважиться переховуватися в будинках, коли всіх жителів буде виведено в поле. Скориставшись із цього наказу, монголи зарізали багатьох мирних жителів.

Кипчацьке військо, що становило тридцять тисяч воїнів, разом з дружинами й дітьми, на чолі з дядьком хорезм-шаха, Тугай-ханом, вийшло з міста, щоб служити ворогам. Монголи наказали їм скласти зброю, обіцявши натомість видати монгольську. Вони оголосили, що кипчаки, вступивши на службу до Чінгісхана, повинні мати так само і вигляд монгольський. Тому їм вибрили півмісяцем волосся на голові. Для табору монголи приділили їм окрему долину. Там кипчаки поставили свої намети і розташувалися разом з сім’ями. А другого дня монголи раптом напали на них і всіх перебили, забравши майно. Ті, що лишилися живими, сказали про загиблих кипчаків: «У них не виявилось мужності ні для бою, ні навіть для втечі».

А цієї ж ночі з гарнізону, що сховався в цитаделі, виїхала тисяча одчайдушних джигітів на чолі з Алп-Ер-ханом. Вони сміливо пробилися крізь ряди монголів і, користуючись темрявою, зникли. Незабаром вони з’єдналися з військом Джелаль ед-Діна.

Решта захисників фортеці билася далі. Тоді монголи зруйнували греблі каналу Джакердіза, який мав майстерно зроблене з свинцю русло. Вода затопила околиці цитаделі й підмила стіни, і крізь обвали монголи проникли до цитаделі і перебили всіх, кого знайшли.

Із виведених у поле жителів монголи відокремили вмілих ремісників, щоб послати їх до себе в далеку Монголію. А ремісники славились виробом білого ганчір’яного паперу, парчі, шовкових, сріблястих тканин, хустин, дублених шкір, кінської збруї, великих мідних казанів, срібних і металевих кубків, ножиць, голок, зброї, луків, сагайдаків і багатьох інших коштовних речей. Всі найкращі майстри були віддані у рабство синам і родичам Чінгісхана і відправлені до Монголії, де вони потім утворили окремі ремісничі селища. Монголи й згодом не раз виводили з Самарканда різних ремісників і молодих, дужих робітників, так що надовго Самарканд і його область обезлюділи.

Після взяття самаркандської цитаделі Чінгісхан проїхав через місто, де скрізь купами лежали трупи, і повернувся до заміського палацу. Його тінисті сади зменшували спеку, якої не терпів монгольський владика. Жахливий сморід від трупів не дозволяв залишатися в місті, звідки повтікали жителі.

Розділ третій ХОРЕЗМ-ШАХ НІДЕ НЕ ЗНАХОДИТЬ СПОКОЮ

В той час, як монголи грабували землі Хорезму, шах Мухаммед був далеко від них. Він вичікував дальшого перебігу подій, займаючи з невеликим загоном місто Келіф на річці Джейхуні.

— Моя мета, — говорив він, — не дати монголам переправитися через ріку Джейхун. Незабаром в Ірані я зберу величезне нове військо і тоді прожену оцих жахливих язичників.

На вершині скелі, що виступала кутом у ріку, здіймалася вузька башта, і до неї приліпились невеликі плоскі хатини. Старовинна кам’яна стіна оточила їх нерівним кільцем.

Тут у тузі й роздумах перебував хорезм-шах, На даху башти завжди стояв дозорець, поглядаючи на північ. В далечині на горбах вночі спалахували вогні, а вдень стовпи диму подавали сигнали про пересування ворожих військ.

Іноді Мухаммед сходив до ріки, де гойдалися незграбні човни з високо піднятими носами. Шах дивився на каламутну, стрімку воду, стиснуту скелястими берегами. Більша частина його війська поступово переправилася на другий бік Джейхуна, де на горбах виднілися будівлі стародавнього міста Келіфа. Колись непереможний Іскендер Дворогий і його воїни, прив’язавши до грудей надуті повітрям козячі шкури, переправлялися тут плавом через вузьку бурхливу ріку.

Коли почалась облога Самарканда, хорезм-шах двічі посилав допомогу обложеним: одного разу десять, вдруге двадцять тисяч вершників, але обидва загони не наважились дійти до столиці і знову повернулися до Келіфа, заявивши, що падіння Самарканда слід чекати кожного дня і їхня допомога нібито справді не допоможе.

До Келіфа прискакав Інаньч-хан з двома сотнями змучених і зранених вершників з загону, який втік уночі з Бухари. Татари наздогнали цей загін на березі Джейхуна, майже всіх перебили і лише небагатьом пощастило врятуватися. Серед уцілілих був Курбан-Кизик.

Хорезм-шах був дуже вражений, дізнавшись, що такий великий загін, залишений для оборони Бухари, загинув без користі, без слави. Шах довго не міг ні думати, ні розпоряджатися. Він помітив також, що хани ближніх округів почали ухилятися від виконання його наказів і не з’являлися на його виклики. Звідусіль повідомляли про випадки зради й перехід на бік Чінгісхана. Хорезм-шах бачив, що лад, установлений ним, розпадався, що основи його влади розвалювались, а прояви відданості й покірності розліталися, як порох.

Хорезм-шах Мухаммед сів у великий човен. Джигіти навантажили в нього вузькі шкіряні ящики з золотом і коштовностями шаха і ввели улюбленого гнідого коня. Човен відчалив од рідного берега. Вода стрімко понесла його вниз за течією, але гребці вперто працювали веслами і жердинами, скеровуючи човен на другий бік.

Важкий човен не міг пристати до іранського берега через підводне каміння. Тоді векіль наказав високому сухорлявому воїну, який працював гребцем, перенести шаха з човна на берег. Крекчучи, він підхопив собі на спину огрядного Мухаммеда і, бредучи по воді, дійшов до берега.

Ставши на каміння, шах спитав:

— Як звати тебе і звідки ти?

— Я хлібороб, наймит Курбан-Кизик. Я залишив сім’ю на клаптику землі, яку мені дає в оренду Інаньч-хан. З ним-таки я врятувався після втечі з Бухари. Тоді вночі, під час вилазки, я був перед жовтим наметом татарського хана і думав його зарубати, але наші джигіти чомусь злякались і повернули в бік Джейхуна. За ними помчав як скажений і мій сивий жеребець. А потім уже ми ледве врятувалися.

— Чому тебе звуть Курбан-жартівник? — спитав шах. — Вигляд у тебе зовсім не веселий.

— Звуть мене Курбан-жартівник тому, що я, на своє горе, кажу тільки правду, але завжди не до речі. Ніколи я не знаю, що слід, а чого не слід говорити. За це мене прозвали «жартівником» і часто б’ють за правду, ну і я теж даю здачі.

— А ти мене раніше коли-небудь бачив?

— Ні. Бачити не бачив, але пригадував часто, — адже коли з нас стягали податки, то хакім завжди говорив, що «це для шаха». Тут ми тебе і згадували…

Хорезм-шах посміхнувся. Він узяв у свого векіля золотий динар і передав Курбанові.

— Нехай цей воїн Курбан поїде зі мною далі. Він уміло переносить через канави, і він мені говоритиме правду.

— Я корюся, великий падишах, — сказав Курбан. — Тебе нести — справа неважка, все одно, що тягнути великий лантух з зерном. Але дозволь мені ще раз переправитися на той бік, щоб узяти мої чоботи.

— Дозволяю.

Падишах сів на коня і стежив, як високий, сутулий, з довгою худою шиєю Курбан у мокрих шароварах, закачаних вище колін, допомагав переносити на берег дорогі шкіряні ящики.

Потім човен відплив на той бік річки, забравши Курбана.

Коли хорезм-шах на гнідому коні видирався по крутій дорозі, на березі знялася тривога. Всі показували в далечінь, де на горбах клубочилися поряд п’ять густих стовпів диму. Це був страшний знак: ворог наближався великими загонами.

— Всі човни зараз же спустити вниз за течією! — наказав Мухаммед. — Не можна дозволити татарам переправитися на цей бік, — і шах погнав гнідого коня.

Шукаючи слідів хорезм-шаха, двадцять тисяч татар, очолюваних Джебе-нойоном і Субудай-багатуром, прибули до берега Джейхуна.

Ніхто не завадив їм переправитися. Берег був порожній, все населення Келіфа втекло. Хоч ніяких човнів не було, але, виконуючи наказ Чінгісхана — «мчати і не зупинятись», — татари зробили з дерева щось на зразок великих водопійних корит, обтягнули їх бичачими шкурами і склали туди свою зброю і одяг.

Спустивши коней у воду, татари вчепилися руками за їхні хвости, прикріпивши до себе ці дерев’яні корита так, щоб кінь тягнув людину, а людина тягла корито. У такий спосіб усі татари за один день переправились через стрімкий Джейхун[109].

Але хорезм-шах був уже далеко, він швидко відходив на захід.

Більша частина війська, що йшла за Мухаммедом, складалася з кипчаків. Вони організували змову. Проте хтось порадив шахові бути насторожі. Мухаммед кожного вечора непомітно залишав намет, у якому мав ночувати. Одного разу вранці виявилося, що повсть намету, як сито, наскрізь пробита кипчацькими стрілами.

Побоювання хорезм-шаха збільшились. Він поспішав, змінюючи в дорозі напрям, не знаючи, де б урятуватись. Скрізь він умовляв жителів укріплювати міста, покладатися на стіни й уникати бою. Від цього страх серед населення зростав, і багато хто тікав у гори.

Тільки прибувши до захищеного горами Нішапура, Мухаммед, щоб розвіяти свій сум, вдався до бенкетів і веселощів.

Татари невідступно мчали по слідах Мухаммеда і розпитували про шлях його відходу. Коли й до Нішапура надійшла звістка, що монголи близько, шах оголосив, що вирушає на полювання і поскакав з невеликим загоном вершників, замітаючи за собою сліди.

Татари примчали в Нішапур, дорогою розграбувавши Туе, Заву, Рей і кілька інших міст. З Нішапура вони послали дрібні загони в різні напрямки, щоб виявити, куди втік хорезм-шах. Вони грабували кожне місто і кожне село, палили, руйнували і не щадили нікого — ні жінок, ні старих, ні дітей.

Мухаммед знову зібрав значні загони. У рівнині Даулетабад, в околицях Хамадана, коли хорезм-шах уже мав двадцять тисяч вершників, його несподівано оточили татари. Вони перебили більшу частину його війська. Мухаммед, вбраний у селянський одяг, брав участь у бою на простому, але міцному коні. Це була остання зустріч хорезм-шаха з татарами. Хоч сили монголів не переважали мусульманських, але шах не зумів добитися перемоги, думаючи лише про свій порятунок.

Деякі татари, не пізнавши шаха, пустили в нього стріли, поранивши його коня, але Мухаммед поскакав і сховався в горах. Тут татари остаточно загубили сліди хорезм-шаха.

Звідси татари пішли на захід, до Зенджана і Казвіна, розбили хорезмське військо, очолюване Бек-Тегіном і Кюч-Бука-ханом, і рушили через Азербайджан до Муганського степу, де мали сутичку з грузинами.

Скрізь, куди приходили татари, вони не зупинялись, брали тільки найпотрібнішу їм кількість їжі й одягу, забирали тільки золото та срібло і вирушали далі. Пам’ятаючи важливість дорученої їм Чінгісханом справи, вони здійснювали переходи і вночі і вдень, з дуже короткими зупинками і йшли по слідах хорезм-шаха Мухаммеда.

У населених місцях татари забирали найкращих коней і на них мчали далі. Кожний вершник їхав, маючи двох коней, а в деяких було по кілька коней. В дорозі, під час скачки, татари пересідали з одного коня на другого і тому могли за одну добу пробігати величезні відстані, з’являтись несподівано там, де їх не ждали.

Розділ четвертий НА ОСТРОВІ АБЕСКУНСЬКОГО МОРЯ[110]

Шах Мухаммед прибув до округи Діануй і потай зупинився біля міста Амоля. Місцеві еміри з’явилися до нього з висловами пошани і заявили про свою готовність йому служити. З колишнього великого почту у шаха майже нікого не лишилося. Вкрай знесилений, зовсім хворий, радився він з найстарішими емірами, до яких він ставився з довірою, і, сповнений відчаю, все повторював:

— Чи знайдеться на землі спокійне місце, де б я міг передихнути від татарських блискавиць?

Тоді всі визнали, що буде найкраще, якщо хан сяде в човен і знайде собі притулок на одному з островів Абескунського моря. Послухавшись цієї поради, хорезм-шах переїхав на невеликий самотній острів у морі, зовсім безлюдний, без ознак житла.[111]

На цей острів незабаром прибули сини Мухаммеда: Озлаг-шах, Ак-шах і Джелаль ед-Дін. Тут хорезм-шах написав указ, в якому замість малолітнього Озлаг-шаха він знову призначав наступником престолу ДжелаЛь ед-Діна, якого раніше переслідував і принижував.

— Зараз тільки один Джелаль ед-Дін здатний врятувати державу, — признався Мухаммед. — Він не боїться ворогів, а, навпаки, сам шукає битви з ними. Клянуся, що коли після перемоги Джелаль ед-Діна аллах поверне знову могутність мені, то тоді лише милосердя і правда пануватиме у моїх володіннях.

Потім хорезм-шах оперезав Джелаль ед-Діна своїм мечем з алмазним руків’ям і дав йому звання «султана». Молодшим його братам він наказав присягнути на вірність йому і слухняність.

Одержавши меч хорезм-шаха, султан Джелаль ед-Дін сказав:

— Я одержую в управління царство Хорезму, коли його загарбали татари. Я очолюватиму війська, від яких зосталося лише ім’я, — вони розвіяні, мов листя після бурі. Але в цю темну ніч, що спустилася над мусульманськими країнами, я запалю в горах бойові закличні вогні і почну збирати сміливих.

Джелаль ед-Дін попрощався з батьком і вирушив назад на нові битви. Поїхали і всі інші, а Мухаммед залишився один на піскуватому острівці Абескунського моря.

Коли од берега відчалював незграбний смолений човен, хорезм-шах Мухаммед стояв на піщаній косі і дивився, потемнілий і засмучений. Гребці-туркмени підіймали великий сірий парус, а сини шаха і астрабадський емір стояли в човні, склавши руки на животі, не сміючи повернутися, поки на них був звернений погляд падишаха.

Парус наповнився вітром, човен гойднуло, і, поринаючи у хвилях, він став швидко віддалятися в бік туманних голубих гір.

Тепер у хорезм-шаха були порвані останні зв’язки з його батьківщиною і з вічно невдоволеними бунтівними підданцями. Йому більше не загрожували ні татарські наскоки, ні похмура тінь Чінгісхана. Сюди вже не доберуться невтомні Джебе і Субудай, які весь час переслідували Мухаммеда.

Тут, серед безмежної морської рівнини, можна буде з гіркотою згадати минуле, спокійно оцінити сучасне і, не кваплячись, обдумати майбутнє. На цілий місяць хорезм— шах забезпечений їжею: астрабадський правитель поставив у лощовині між піщаними горбами повстяну юрту, надіслав казан, мішок рису, баранячого сала, шкіряне відро, сокиру й інші необхідні речі. Тепер шах стане дервішем; він сам варитиме собі щодня їжу.

Човен був уже зовсім далеко, а Мухаммед все ще стояв, заглиблений у думи, потім ліг на сухий гарячий пісок і задрімав, пригрітий сонцем і обвіюваний легким морським вітром.

Шурхіт і шепіт примусили шаха прокинутись. Йому почулися слова: «Він великий, він дужий…»

Чиї голоси могли пролунати на цьому безлюдному острові? Знову вороги? Шах озирнувся. На горбі, серед кущів сивої трави, майнула й одразу ж сховалася голова в чорній овчинній шапці. У Мухаммеда з собою не було зброї, — лук, стріли і сокира були в юрті. Шах швидко піднявся на горб. Кілька чоловік у дранті, босоногі бігли через глинясту площадку, і серед них незграбно шкандибала на чотирьох обрубках якась страшна істота. «Я наказав астрабадському правителю доставити мене на зовсім безлюдний острів! Звідки ці люди?» — з тривогою Мухаммед попрямував до своєї юрти. Над нею звивався димок. На площадці перед юртою півколом сиділо близько десяти потвор. Що це були за обличчя, які майже втратили людську подобу! Розпухлі, червоні лев’ячі морди, з величезними наривами і виразками.

— Хто ти? — закричав один з цих невідомих. — Для чого ти прибув сюди? Нас звідусіль виганяють, ми зайняли цей острів.

— А хто ви?

— Ми — прокляті аллахом. Сьогодні ми приїхали на цей острів і тут будемо рибалити.

— Хіба ти не бачиш? Ми всі прокажені; іще живі, розвалюємося, як мерці. Дивись, ось у цього одвалилися всі пальці. У цього відпали ступні ніг і руки до ліктів, і він ходить рачки, як ведмідь. У цього витекло око, а в цього розпався язик, і він став німим.

Мухаммед мовчав і думав з тугою про човен, який чорною крапкою віддалявся до далекого берега.

— Ми всі молилися, щоб аллах допоміг нам. Він пожалів нас і прислав тебе.

— Чим же я можу допомогти вам?

Один з тих, що сиділи, підвівся. Він здавався сильнішим і вищим за інших і в руці тримав сокиру.

— Я шейх нашого братства, і тут, у царстві проклятих, всі повинні мені коритися. Хто не виконає мого наказу, буде забитий. Ти здоровий і міцний. Ми тебе приймаємо до нашої громади, і ти будеш таскати сіті, носити воду і дрова. Не всі з нас можуть це робити. У цій юрті, посланій нам аллахом, ми знайшли казан, рис, борошно, глечик з маслом і бараняче сало. Тепер ти житимеш з нами і скинеш свій одяг; його ми будемо носити всі по черзі, а тобі одяг не потрібний.

Мухаммед повернувся і, задихаючись, побіг до берега. Прокажені пішли за ним і, зібравшись на вершині горба, спостерігали. Хорезм-шах пройшов на піщану косу, зібрав там сухі гілки, викинуті морем, розклав багаття і розпалив вогонь. Стовп густого диму, клубочачись, потягнувся в небо. «Цей дим побачать з берега, сюди припливе човен і одвезе мене назад на землю, — бурмотів Мухаммед і думав тільки про човен, який загубився в туманній далині. — Хай там війна, хай там гасають татарські вершники, але там живі, здорові люди. Вони ворогують, страждають, плачуть, сміються, і жити серед них буде радістю після цього острова живих мерців».

Через п’ятнадцять днів, згідно з обіцянкою, до острова приплив човен. В ньому прибув з кількома джигітами полководець хорезм-шаха Тимур-Мелік. Не одразу пощастило знайти хорезм-шаха. Він лежав на березі зовсім голий. На голові в нього сиділа ворона і клювала очі.

Тимур-Мелік обійшов острів і знайшов переляканих прокажених, які сховалися в кущах. Він спитав їх, що трапилося на острові. Вони розповіли:

— Ми бачили, що всі, хто прибув у човні, кланялись до землі цій людині, яка залишилась на нашому острові, і називали її падишахом. А ми добре знаємо від стариків, що коли прокажений надягне одежу, в якій ходив шах чи султан, то хворий стане здоровим і рани його загояться. Тільки тому ми зняли одяг з цієї людини. Ми кликали його обідати з нами, приносили йому їжу, але він відмовлявся їсти, весь час палив багаття і лежав ось так мовчки, як зараз. Весь одяг його цілий. Ми переконалися, що ця людина не була султаном, тому що ніхто з нас не одужав.

— Дозволь, ми переб’ємо їх! — вигукнув один джигіт.

— Тільки не нашими шаблями, щоб не забруднити ясні клинки їхньою отруєною кров’ю, — відповів другий воїн і прошив стрілою живіт шейхові прокажених. Той з одчайдушним криком кинувся бігти, а за ним побігли і всі інші прокажені.

— Залиште їх! — крикнув Тимур-Мелік. — Вони вже покарані аллахом. Я далеко нещасніший за них! Усе життя я бився за велич шахів Хорезму. Я проливав свою кров, вірячи, що хорезм-шах Мухаммед — новий непереможний Іскендер і що в день народного горя він поведе безстрашні мусульманські війська до славних перемог. Тепер мені соромно моїх ран, мені шкода юних років, даремно потрачених на захист химерного міражу пустелі. Ось лежить той, хто мав величезне військо і міг підкорити всесвіт, а тепер він неспроможний поворухнути рукою, щоб відігнати ворону. Він лежить, усіма забутий, не маючи шаровар, щоб прикрити наготу, і пучки рідної землі для своєї могили. Годі, не буду більше воїном! У мене не вистачить сліз, щоб змити гіркі помилки, що печуть мене…

Тимур-Мелік вихопив свою криву шаблю, наступив на неї ногою і переламав. Він сам обгорнув тіло хорезм-шаха тканиною свого тюрбана і прочитав над ним єдину коротку молитву, яку знав. Джигіти викопали ножами. у піску яму і поховали в ній труп хорезм-шаха Мухаммеда, що був наймогутнішим з мусульманських владик і скінчив своє життя безславно, як козеня, що тремтить під ножем м’ясника.

Тимур-Мелік покинув острів і вирушив з своїми джигітами на розшуки султана Джелаль ед-Діна, щоб розповісти йому про смерть його батька. Кажуть, що потім багато років він мандрував простим дервішем, блукаючи по Аравії, Ірану й Індії.[112]

Розділ п’ятий КУРБАН’КИЗИК ВИРУШИВ ДОДОМУ

— Гребіть сильніше! Ану, іще!

Поставлений носом проти течії човен боровся з стрімкими потоками Джейхуна і поволі наближався до берега. «Доглядати за шахським конем на чужині, — овва! Краще голодувати на батьківщині! — роздумував Курбан. — Така сама радість, як перепелиці сидіти в шовковій клітці над дверима ашхани. Падишах мені подарував золотий динар. Такий день буває раз у житті. Але як донести цей динар додому? Тільки тримаючи його у роті за щокою. Адже він наказав відправити човни вниз по річці до Хорезму… Ні! Туди я не попливу. Ні, Курбан не хоче більше ні воювати за шаха, ні тікати. Так можна добігти й до великого Останнього моря, а потім куди? Курбан хоче повернутися на свою ниву і побачити своїх дітей…»

І Курбан позирав на залишений ним скелястий берег, де ще виднівся на вершині горба Мухаммед на гнідому коні. Курбан зіскочив у воду і вибрався на берег. З фортеці вниз по горбу бігли збожеволілі люди з клунками на плечах; відштовхуючи один одного, вони плигали в човни і повторювали:

— Татари близько! Швидше рятуйтесь!

Ніхто не зважав на Курбана. Курбан побіг вздовж берега, добрався до намету, де жив з іншими перевізниками, знайшов у соломі свій мішок з чобітьми, оглянувся ще раз на річку і побачив, що човни один по одному відчалювали від берега. І одразу, не вагаючись, він став на стежку нових випробувань.

Курбан піднявся на горб до стін фортеці. Звідти він побачив, як жовтою кам’янистою рівниною тікали червоні й смугасті халати, що рятувалися врозтіч, а ще далі наближалася хмара куряви. «Це татари!» — зрозумів Курбан і кинувся вперед сухим степом, не відчуваючи, що каміння й колючки роздирають йому босі ноги. «Там спереду горб, за ним повинні бути яри. Татари займуться фортецею і переправою. Навіщо їм Курбан?»

Він добіг до самотньої могили з високою жердиною, причаївся за нею, віддихався і почав виглядати.

В куряві він уже розпізнавав вершників у рудих кожухах, які мчали, прицавши до ший коней. На деяких блищали залізні пластинки панцирів. Уже долітало ревіння татар, дикі вигуки «кху-кху-кху!» і тупіт ніг тисячі низькорослих запорошених коней.

Деякі вершники відокремлювались од натовпу, скакали прямо по рівнині, перетинаючи шлях втікачам. Злітали блискучі мечі, люди падали, татари утворювали коло, зупинялись і, не злізаючи, нагиналися, підхоплювали кинуті клунки і знову мчали, приєднуючись до війська.

Курбан плазом дістався до сухого яру, скотився вниз і знову побіг.

Цілий день тягнулася пустинна рівнина, часом траплялися занедбані ниви. На дорогах зустрічалися люди то поодинці, то блукаючими ватагами. Дізнавшись, що Курбан звідти, з «долини скорботи і сліз», усі зупинялися і розпитували про долю Бухари, про втечу хорезм-шаха, запрошували до багаття, ділились коржами, спеченими в попелі, і жадібно слухали.

Курбан розповідав, як він бився один з кількома татарами, як він перебив усіх і як під ним забито коня. Тепер він плентається додому, не бажаючи нічого, аби тільки побачити стару тополю в тому місці, де арик повертає на його ниву, аби тільки знову приголубити своїх дітей…

Він, нарешті, сам почав вірити в свої розповіді, але мовчав про те, як він переносив падишаха з човна на берег, тому що всі проклинали Мухаммеда, який в годину горя покинув рідну землю. Віддавши народ на поталу монголам і татарам, він побоявся вмерти, як мученик-джахід на полі битви.

В одному місці Курбан побачив багато людей в яру, підійшов до них, і вони посунулись, давши йому місце біля вогню. Всі говорили про татар і зустрічі з ними.

— Ми з одного села. У нас трапилось ось що. Зібралися ми на вулиці чоловік з десять поговорити. Тут в’їхав у село татарин. Він поскакав прямо на нас і почав рубати людей одного по одному. Жоден з нас не наважився підняти руку на одинокого вершника. А хто встиг перелізти через огорожу, як ми, той врятувався.

— А ось що я чув. Наздогнав татарин одного чоловіка, який працював у полі, і не було в татарина ніякої зброї, щоб прикінчити його. Страшним голосом він закричав: «Поклади голову на землю і не ворушись!» І що ж! Чоловік ліг на землю, а татарин поскакав до другого свого коня, нав’юченого награбованим добром, знайшов меч і, повернувшись, забив чоловіка.

Так вони сиділи біля багаття і журилися з того, як страждає рідний народ, і дали Курбанові шматочки коржів і чашку гарячої води з намішаним борошном.

Раптом страшний, хриплий голос прокричав згори над ними:

— Ей, ви! Скрутіть один одному руки за спиною!

На горі, край яру, на рудому коні показався татарський вершник.

— Біда! Настав день нашої загибелі! — забурмотіли люди і заходилися знімати пояси й покірливо в’язати підставлені руки.

— Стійте! — сказав Курбан. — Адже він один. Невже ми не вб’ємо його і не втечемо?

— Ми боїмося!

— Коли ми самі перев’яжемо собі руки, він заб’є нас. Давайте краще уб’ємо його! Може, нам пощастить урятуватись.

— Ні, ні! Хто наважиться це зробити!

І всі, тремтячи, продовжували в’язати собі руки.

Курбан, схилившись і протягуючи перед собою клуночок, немов хотів піднести дар, видерся нагору по схилу і підійшов до татарина.

Вершникові вже було багато років. Сиве рідке волосся звисало з підборіддя. Обличчя, обпалене вітром, порили зморшки часу. Звужені очі видивлялися колючими осколками.

— Що це? — спитав вершник, схиляючись до простягнутого клуночка.

Курбан схопив його за голову й руку. Кінь сполохався і кинувся вбік. Курбан не відпускав татарина і волікся по землі, доки вершник не звалився. Тоді Курбан зарізав його ножем, як звик різати баранів.

Курбан підвівся й озирнувся. Хтось із тих, що були біля багаття, щодуху побіг геть, інші, причаївшись, визирали з яру. Потім підійшло двоє.

— Він уже не дихає, — сказав один, схилившись над татарином.

— Тепер треба чесно поділити все, що на ньому, — сказав другий і заходився здирати з забитого кожух, одягнений без сорочки на голе смагляве тіло.

Всі кинулися до коня і допомогли Курбанові спіймати його. Тут Курбан сказав:

— Ви беріть все, що хочете, а рудий кінь буде мій. Ви ж бачите, що це не монгольський, а наш, селянський, украдений кінь. На ньому я оратиму землю.

— Кинемо краще жеребок, — сказав один, намотуючи на руку повід коня.

— Дивись, татарин живий, він підводиться! — крикнув Курбан, і чоловік, злякавшись, кинув повід і побіг.

Курбан одв’язав і скинув на землю всі мішки і торбинки, які були на коні, крім однієї, найважчої. Скочивши в сідло, він крикнув:

— Які ви джигіти! Ви — перелякані жуки, що втікають від піднятої палиці. Коли б у вас були лев’ячі серця, то ми разом не тільки вигнали б усіх татар і монголів, але й усіх хорезм-шахів, султанів, беків і ханів, які загарбали наші землі. А ви — таргани, ховаєтесь у щілини і боїтеся кожного шурхоту! Звичайно, найнікчемніший татарин вас розчавить. Прощайте і згадуйте Курбан-Кизика, богатиря всесвіту! — Махнувши рукою, Курбан поскакав через поле.

Розділ шостий КУРБАН ШУКАЄ СВОЮ РОДИНУ

Що ближче Курбан під’їздив до Бухари, то більше зустрічалося зруйнованих селищ і об’їдених трупів. Розжирілі собаки з одвислими животами поволі відходили гедь від трупів, волочачи хвости, і лягали, не гавкаючи.

У безлюдному місці Курбан розв’язав шкіряний мішок татарина, що лишився на сідлі, сподіваючись, що в ньому він зберігав награбоване золото. Там виявилось три звичайних ковальських молотки різної величини, терпуг, кліщі, клуночок з пшоном, шматок вареного м’яса і десяток коржів. Де ж золото? У згорненій ганчірці Курбан знайшов шкіряний гаманець. У ньому були гроші — не золото, а жменька срібних і мідних монет. Усе-таки й ці дирхеми пригодяться в хазяйстві, та ще зберігся за щокою золотий динар хорезм-шаха.

Біля деяких селищ на нивах уже працювали селяни. Вони скаржилися Курбанові, що тепер в ариках вода надходить неправильно й рідко, деякі поля засохли, на інших вода, розлившись, розмила зорані і засіяні землі. Скрізь утворилися нові яри.

Вже недалеко від рідного дому в одному безлюдному селищі Курбан зустрів знайомого селянина Кувонча. Той вказав на купу закуреного каміння і попелу.

— Ось все, що лишилося від мого будинку! — говорив Кувонч, сумно хитаючи головою. — Я ходжу навкруги і кличу моїх дітей, а вони не приходять. У той день, коли прискакали монголи, я був на полі. Я побачив дим, збожеволілих сусідів і побіг за ними, гадаючи, що й моя сім’я втекла з іншими. Коли я повернувся вночі, розшукуючи свій дім, — нічого не лишилося, крім оцього каміння й гарячого попелу. Я не знаю, чи монголи повезли моїх дітей, чи всі вони загинули в полум’ї… Але, може, вони ще повернуться?

Сповнений тривоги Курбан поїхав далі і вже у темряві опинився біля старої тополі, де відвідна канавка повертала до його ниви.

В арику текла вода. У німій тиші ночі, при блідому сяйві місяця він наблизився до будинку. Ворота подвір’я були розчинені навстіж. Він зіскочив з коня, поставив його під навісом і пішов до дверей будинку. Вони були забиті впоперек дошкою. Ні шурхоту, ні зітхання за дверима…

Навіть собака не зустрів його…

Курбан назбирав оберемок соломи і кинув коневі. Потім знайомими виступами стіни виліз на дах. Там ліг на купі старого стебла джугари. Засинаючи, він чув слова, сказані Кувончем: «Вони, може, ще повернуться?»

Рано-вранці, коли пройнятий холодним вітром Курбан перевертався на даху хатини, до нього долинув дивний звук, схожий на віддалений стогін. Курбан прислухався. Стогін повторився. Він линув знизу. Хто це стогне? Поранений татарами? Чи, може, вмираючий татарин?

Курбан зліз із даху і кинувся до коня. Той уже з’їв усю солому і нетерпляче перебирав ногами. Курбан витяг з шкіряної торбинки молоток. Висадивши двері хатини, він увійшов всередину. Там було темно. Він пошарив руками по лежанці і наткнувся на тіло. Обмацав обличчя і пізнав матір. Вона лежала, як мертва; тихий голос простогнав:

— Я знала, синку, що ти повернешся. Курбан не покине нас…

— А де інші?

— Всі втекли туди, до гір, а я лишилася сторожити дім, та зовсім знесилилась. Мене, певно, вважали за мертву і двері забили. Так, синку, тепер, коли ти повернувся, все поправиться…

Курбан знайшов горщик, приніс води з канавки, зібрав колючок. Він розпалив вогонь і поставив горщик, насипавши в нього пшона. В хатині стало світло й тепло. Мати лежала, худа і слаба, не маючи сил поворухнутися. Її ніс загострився, і сухі обтягнуті губи шепотіли:

— Ось ти й прийшов, синку!

Курбан одвів коня на пустир, стриножив його і залишив пастися. Поряд була його ділянка поля, такий клапоть, як долоня, — як з нього прохарчувати сім’ю? А ще доводилося віддавати половину врожаю власникові землі — беку! Ділянка вже заросла бур’яном. Далі тяглися знайомі ділянки сусідів. І вони поросли бур’яном, а людей ніде не було видно. Хатинка з сараєм старого коваля-заїки Сакоу-Кулі стояла вдалині, обгоріла, з закуреними стінами, а на деревах, що оточували дім, листя зів’яло і зморщилось від пожежі.

Але он одинока людина поволі йде полем, зупиняється, змахує кетменем, очевидно, виправляє канавку.

— Ойє! — гукнув Курбан.

Чоловік випростався, підніс руку до очей, вдивляючись.

— Ойє! Курбан-Кизик! — закричав він, і обоє швидко попрямували вздовж канавки назустріч один одному і простягнули руки, притулившись правим плечем. Це був сусіда, старий Сакоу-Кулі, який мав уже внуків.

— О, які часи! — сказав старий, утираючи руками очі.

— Чи здорова сім’я, чи жива корова, чи працює осел, чи плодяться вівці? — спитав Курбан.

— Прийшли оці загорнуті в шуби люди, погнали сусідську худобу, повезли впоперек сідла чотирьох моїх овець і одну мою внучку, а решта сім’ї втекла в гори. Я все чекаю на них, якщо тільки вони не загинули з голоду. А корова й осел врятувалися.

— А де моя сім’я? — спитав Курбан. Дихання його сперлося, поки він чекав відповіді.

— Для тебе є радість, — твоя дружина вчора повернулась і ночувала в руїнах мого убогого дому. Он вона вже йде через поле…

І Курбан побачив удалині знайоме червоне плаття дружини. Чому вона йде похитуючись? Курбан одразу став серйозний і поважний, адже він глава сім’ї і повинен усіх зібрати під свою руку і знову налагодити зруйноване господарство.

— Ну що ж, Сакоу-Кулі, — сказав він старому. — У тебе є корова і осел, у мене кінь. Ми їх запряжемо і зоремо наші клапті землі. Кругом війна, набіги; вчора були кипчацькі беки, сьогодні монгольські хани. Коли ж ми їх позбудемося? Але ми, землероби, не можемо ждати. Наша справа — сіяти хліб; якщо ми самі про себе не подбаємо, то хто ж нас прогодує?

— Правильно сказав! Гаяти час не можна: земля потребує насіння, плуга і води!

Розділ сьомий ВТЕЧА ЦАРИЦІ ТУРКАН-ХАТУН

Весною цього страшного року Дракона (1220) увесь Мавераннагр уже був під владою Чінгісхана. Як дбайливий господар, що одержав у своє володіння цінну спадщину, монгольський каган став піклуватися про встановлення порядку й мирного життя. У всіх містах Чінгісхан поставив татарські загони, призначив місцевих хакімів і до них приставив своїх монгольських правителів, щоб усе бачило, все знало невсипуще око великого кагана.

Деякі селяни, ще налякані й недовірливі, стали поступово повертатися до своїх селищ і розпочали обробіток полів. Але порядок встановлювався повільно: по всій країні блукали ватаги голодних, бездомних біженців, і слідом за монголами, шукаючи їжу, вони так само грабували розорені селища.

Залишались непідкореними тільки ще пониззя Джейхуна, корінні землі Хорезму, де стояла багата столиця хорезм-шахів Гургандж, — вона залишалася в середині володінь монгольських, немов намет з перерізаними вірьовками. Чінгісхан вирішив привласнити ці землі і доручив завоювання цієї області своїм трьом синам: Джучі, Джагатаю і Угедею. Їм він виділив значні частини свого війська. Джагатай і Угедей пішли на Хорезм з півдня, берегом ріки Джейхун, а завжди непокірний Джучі став зволікати, лишаючись з своїми загонами біля Дженда, де він полював на диких ослів і забирав коней у кочівників, вимагаючи тільки білих і буланих, улюблених каганом.

Чінгісхан припинив похід свого головного війська і вирішив провести зиму на березі ріки Джейхун. Він послав до Гурганджа Данішменд-хаджіба, одного з сановників хорезм-шаха, який перейшов на його бік. Той прибув до старої цариці Туркан-Хатун і сповістив їй, що великий каган воює не з нею, а лише з її сином, Мухаммедом хорезм-шахом, і не так за злочинства, які той заподіяв, як з бажання покарати його за неслухняність і за образи, завдані ним своїй матері. Данішменд-хаджіб ще додав, що коли Туркан-Хатун виявить покірність, то Чінгісхан обіцяє не займати і не розоряти областей, які перебувають під її владою.

Але хіба підступна цариця Туркан-Хатун могла повірити монгольському володареві, який був чесний лише з своїми монголами, а на всіх інших людей дивився, як мисливець, що грає на сопілці, принаджуючи козу, аби схопити її і приготувати з неї кебаб.

Водночас із прибуттям Даніщменд-хаджіба до Гурганджа припливли човни з Келіфа. В одному з них був одягнений, як звичайний наймит, Інаньч-хан, який привіз листа від хорезм-шаха. Падишах сповіщав матір, що залишає застави на березі Джейхуна. Він вирушає в Харосан, щоб зібрати там велике військо, і запрошує Туркан-Хатун виїхати до нього з усім його гаремом, не довіряючи Чінгісханові.

Це повідомлення так стривожило Туркан-Хатун, що вона навіть перестала прикладати до своїх очей примочки, якими намагалася зробити їх красивішими. Зрозумівши, що залишатися в Хорезмі небезпечно, вона наказала нав’ючити великий караван, зібрати всіх дружин і дітей хорезм-шаха, навантажила верблюдів коштовностями і вирушила через каракумські піски на південь, до гір Копет-Дагу.

Перед від’їздом стара цариця вирішила забезпечити своїх онуків від можливих у майбутньому суперників. Вона наказала головному катові: всіх юних заложників, що жили при шахському дворі, незважаючи на їхній вік, вивезти човнами на глибоке місце ріки Джейхун і там скинути в воду з великими каменями на ногах. Усіх двадцять сім хлопчиків і юнаків, синів великих феодальних правителів Хорезму, було потоплено.

З усіх заложників Туркан-Хатун дарувала життя лише Омар-хану, синові володаря Язера[113] у землі туркменській. Вона зробила це тільки тому, що сама вирушала туди, а Омар-хан і його слуги знали дорогу через пустелю. Під час важкого переходу через піски Каракумів, що тривав шістнадцять днів, вони вірно й покірливо служили старій шахині.

Але коли караван уже наближався до кордонів Язеру і за пісками показалися скелясті вершини гір, Туркан-Хатун, дочекавшись, коли Омар-хан заснув, наказала відрубати йому голову.

Вона спрямувала караван до неприступної фортеці Ілаль, розташованої на вершині одинокої скелі. Тут вона перебувала з усім своїм двором, поки поблизу не з’явились передові монгольські загони, які шукали шаха Мухаммеда.

Один з начальників охорони шахині запропонував їй негайно втекти звідти під заступництво її внука Джелаль ед-Діна, що збирав в Ірані бійців для боротьби з монголами. Всі тільки й говорили про його мужність, про силу його війська, про те, що він зуміє прогнати ворога.

— Школи! — вигукнула розлючена стара. — Краще мені загинути від монгольського меча! Як це? Щоб я так принизилась і прийняла милість від сина ненависної мені туркменки Ай-Джіджек? Щоб я жила під його заступництвом, коли в мене є внуки моєї благородної кипчацької крові? Краще я потраплю в полон до Чінгісхана і перетерплю в нього приниження і ганьбу.

Незабаром примчали монголи і обложили фортецю. Вони збудували навколо скелі суцільну огорожу, відрізавши обложених від навколишнього світу. Облога тривала чотири місяці, і коли в цистернах і льохах висохла остання припасена вода, Туркан-Хатун вирішила здатися. Монголи захопили разом з шахинею-матір’ю весь гарем і малолітніх синів хорезм-шаха. Всі хлопчики були одразу зарізані, а дружини й дочки шаха і сама Туркан-Хатун відправлені до табору Чінгісхана.

Весь почет і охорону монголи перебили.

Монгольський владика негайно роздав дочок хорезм-шаха своїм синам і близьким особам, а злісну шахиню Туркан-Хатун тримав для показу на своїх бенкетах. Вона повинна була сидіти біля входу до намету й співати жалібні пісні, а Чінгісхан кидав їй обгризені кістки.

Отака була їжа в Туркан-Хатун, яка була раніше самодержавною правителькою Хорезму і яка називала себе «володаркою всіх жінок всесвіту».

Розділ перший ДЖЕЛАЛЬ ЕД-ДІН ВИКЛИКАЄ НА БІЙ ЧІНГІСХАНА

Розлучившись із хорезм-шахом, Джелаль ед-Дін і його брати від другої матері, Озлаг-шах і Акшах, у супроводі сімдесяти вершників пробралися до Мангишлака. Місцеві кочівники дали свіжих коней. На них молоді хани пройшли Каракуми і досягли Гурганджа, столиці Хорезму.

Там вони оголосили найзнатнішим бекам, що хорезм-шах Мухаммед скасував духівницю і призначив своїм наступником султана Джелаль ед-Діна. Хоча колишній наслідник Озлаг-шах і підтвердив це, але кипчацькі беки не захотіли примиритися з султаном не кипчацької крові. Таємно змовившись, вони вирішили вбити Джелаль ед-Діна.

Його попередив про змову прибулий з Келіфа Інаньч— хан.

— Що мені робити в цьому місті скорпіонів і тарантулів, де навіть перед загрозою небезпеки немає єдності! — сказав Джелаль ед-Дін.

Вночі в супроводі Тимур-Меліка і трьохсот туркменів він непомітно залишив Гургандж і вирушив на південь через Каракуми.

За кілька днів маленький загін пройшов важкий шлях, на якому каравани роблять шістнадцять ночівель, і досягнув міста Несси. Посланий уперед розвідник доповів, що на зеленій луці біля підніжжя хребта Копет-Дагу видно якісь юрти і поряд пасуться стриножені коні незвичайної породи. Очевидно, це монголи, і їх не менше семисот чоловік.

Тимур-Мелік сказав:

— Хоча після важкого переходу наші коні втомлені, але сил у них вистачить, щоб вдертись у монгольський табір. А в нас повинно вистачити вміння порубати ворогів.

— Сміливого доганяє удача! — відповів Джелаль ед-Дін.

Виринувши несподівано з пісків, загін туркменів Джелаль ед-Діна з одчайдушною люттю накинувся на монгольський табір. Сутичка була гаряча, обидві сторони рубались, не шкодуючи життя. Монголи не витримали і побігли в безладді, ховаючись у підземних водопровідних канавах (кяризах). Тільки небагатьом пощастило врятуватись.

Це була перша сутичка, в якій туркмени здобули перемогу над монголами. Досі монголи навівали на всіх такий жах, що їх вважали непереможними.

Джелаль ед-Дін сказав:

— Коли б монголи не стояли табором на відкритій рівнині, а сиділи за фортечними стінами Несси, то ми на своїх змучених конях ніколи б не прослизнули мимо. Швидше ловіть їхніх коней і сідлайте! Дорога в нас ще довга.

Всі вершники спішно пересіли на свіжих монгольських коней і гірськими стежками рушили на південь до міста Нішапура.

Через кілька днів, побоюючись зради кипчацьких ханів, до Несси прибули з Гурганджа двоє інших синів хорезм-шаха: Озлаг-шах і Ак-шах. Їх супроводжував великий почет; вони намагалися пройти непомітно повз монгольський сторожовий загін, але їх оточили й всіх перебили.

Тим часом Джелаль ед-Дін, ніде не зупиняючись, їхав усе далі, через Ніпіапур, Зузен і Гератську область. Начальник однієї гірської фортеці пропонував йому в ній залишитися, покладаючись на неприступність стародавніх стін. Джелаль ед-Дін відповів:

— Полководець повинен діяти у відкритому полі, а не замикатись у стінах. Хоч би яка міцна була фортеця, монголи знайдуть спосіб оволодіти нею.

Коли Джелаль ед-Дін прибув до Буста, він мав уже досить великий загін з воїнів розігнаного війська хорезм-шаха. Тут він з’єднався з загоном Амін-ал-Мулька, прогнав монголів, що обложили Кандагар, і прибув до Газни, головного міста уділу, визначеного йому колись хорезм-шахом. Там він прийняв клятви вірності від усіх місцевих беків.

У Джелаль ед-Діна тепер було близько Тридцяти тисяч туркменських воїнів. Стільки ж приєдналося до нього афганців, карлуків і воїнів інших племен.

З цим військом в шістдесят тисяч піших і кінних бійців Джелаль ед-Дін виступив назустріч монголам і розташувався табором біля невеликого міста Первана, у верхів’ї річки Лугар, що впадає в Кабул.

Звідси він зробив набіг на Тохаристан і розгромив монгольський загін Мукаджека, який обложив фортецю Варіан. Монголи втратили там близько тисячі чоловік забитими, поспішно переправились через ріку Пяндшір, руйнуючи за собою мости, і повернулись до Чінгісхана.

Джелаль ед-Дін надіслав Чінгісхану гінця з коротким листом: «Вкажи місце, де ми зустрінемось для битви. Там я тебе ждатиму».

Чінгісхан на листа не відповів, але стривожився поразкою загону Мукаджека і сміливістю Джелаль ед-Діна. Він послав проти нього сорок тисяч вершників під начальством свого зведеного брата Шикі-Хутуху-нойона.

Джелаль ед-Дін сміливо вирушив назустріч монголам. Битва відбулася в долині на відстані одного фарсаха (7 км) від Первана. Перед початком бою Джелаль ед-Дін дав війську такий наказ: «Богатирі, бережіть сили коней до того часу, поки не заб’ють барабани. Лише тоді сідайте в сідло. До того бийтеся пішими, прив’язавши повіддя коней за спиною до пояса».

Битва тривала два дні. Шикі-Хутуху-нойон, бачачи, що його монгольські воїни втомлені і вибиваються з сил, а подолати противника не можуть, другого дня вдався до хитрощів. Він наказав приготувати з повсті ляльки і посадити їх на запасних коней. Спочатку хитрощі подіяли і мусульманське військо завагалось, але Джелаль ед-Дін підбадьорив воїнів, і вони знову продовжували вперто битися.

Нарешті Джелаль ед-Дін наказав ударити в барабани. Всі стали сідати на коней. Він повів своїх вершників у наступ. Сам кинувся в середину монгольського війська і розколов його. Тоді монголи кинулися тікати, «викрешуючи іскри копитами коней»[114].

Вершники Джелаль ед-Діна на невтомлених конях легко доганяли і знищували втікаючих ворогів. Тільки з незначними залишками розгромленого війська Шикі— Хутуху-нойон повернувся до табору Чінгісхана.

Слава про битву біля Первана і розгром непереможних монголів пронеслася через гірські хребти і долини. Монгольський загін, що облягав фортецю Балах, негайно зняв облогу й відійшов на північ. В деяких містах, зайнятих монголами, населення повстало і перебило монгольські гарнізони. Тоді Чінгісхан вдався до своїх звичайних хитрощів: він підіслав лазутчиків до ханів, союзників Джелаль ед-Діна, і обіцяв їм верблюдів, навантажених золотом, якщо вони покинуть сміливого султана.

Незабаром у таборі Джелаль ед-Діна під час розподілу здобичі через дрібниці розпочалися чвари. В суперечці за арабського коня один кипчацький хан ударив батогом по голові Аграка, ватажка великого загону, і Джелаль ед-Дінові не вдалося їх примирити. Після цього і Музафар-Малік, ватажок афганців, і Азам-Мелік з карлуками, і Аграк з воїнами Кельджу, повіривши підступному Чінгісхану, відокремились од війська Джелаль ед-Діна, скаржачись на зарозумілість і грубість кипчаків, які сміють бити батогами воїнів інших племен:

— Оці самі тюрки (тобто кипчаки) раніше боялися монголів. Вони запевняли, що монголи не схожі на звичайних людей, що вони непереможні, бо удари мечів не можуть їх поранити. Тому монголи нібито не страхаються нікого в світі, і нема такої сили, яка могла б боротися з ними. А тепер, коли ми розбили монголів і всі побачили, що й монгольське плем’я так само, як і всі люди, може бути поранене і стікати такою ж, як у всіх, кров’ю, тепер кипчаки почали хизуватись і кривдити нас, тих, хто допоміг їм у битві…

Джелаль ед-Дін нічого не міг вдіяти. Даремно він доводив, що Чінгісханові легко буде розбити противників, нападаючи на кожного зокрема, його запевнення були марними, і половина війська од нього відійшла. Він лишився лише з туркменами Амін-ал-Мулька.

Коли Шикі-Хутуху-нойон, повернувшись до Чінгісхана, розповів йому подробиці битви біля Первана, Чінгісхан залишався, як завжди, незворушним і непроникливим. Він тільки сказав:

— Хутуху звик бути завжди переможцем. Тепер, зазнавши гіркоти поразки, він стане більш уважним і досвідченим у військових справах.

Проте Чінгісхан не барився, стягнув до себе всі війська, які тільки міг зібрати, і виступив з величезною силою. Він гнав вершників з такою поспішністю, що в дорозі не було можливості зварити їжу. Каган ішов просто на Ганзу, і, коли колісний шлях скінчився, він покинув весь обоз і рушив стежками через гори.

Розділ другий БИТВА БІЛЯ СІНДУ[115]

Після відходу союзних загонів Джелаль ед-Дін уже не міг вступити з монголами у відкритий бій, як хотів раніше, і вирушив на південь. Його затримала швидка і багатоводна ріка Сінд, стиснута горами. Султан шукав човнів і плотів, щоб переправити військо, але стрімкі хвилі розбивали всі судна об високі скелясті береги. Нарешті, привели одне судно, і Джелаль ед-Дін намагався посадити в нього свою матір Ай-Джіджек, дружину й інших супутниць. Але й це судно розвалилося від ударів об скелю, і жінки залишилися на березі разом з військом.

Раптом примчав гонець з криком: «Монголи зовсім близько!» А ніч у цей час все закрила своїм чорним покривалом.

Чінгісхан, дізнавшись, що султан Джелаль ед-Дін шукає переправи через Сінд, вирішив його захопити. Каган вів військо всю ніч і на світанку побачив противника. Монголи стали наближатися до війська султана з трьох боків. Кількома півколами монголи спинилися у вигляді зігнутого лука, а ріка Сінд була немовби його тятивою.

Чінгісхан послав Унер-Гуліджу і Гугус-Гуліджу з їхніми загонами, щоб вони відтіснили султана од берега, а своєму війську дав наказ: «Не поражайте султана стрілами, наказуємо захопити його живим».

Джелаль ед-Дін перебував у середині мусульманського війська, оточений семистами одчайдушними вершниками.

Побачивши на горбі Чінгісхана, який звідти керував боєм, султан кинувся з своїми джигітами на монголів з такою люттю, що погнав їх, і сам монгольський володар кинувся тікати, поганяючи канчуком коня.

Але завбачливий і обережний Чінгісхан перед битвою сховав у засаді десять тисяч добірних воїнів. Вони вилетіли збоку, напали на Джелаль ед-Діна, відкинули його і помчали на праве крило туркменів, якими командував Амін-ал-Мульк. Монголи зім’яли його ряди, відтіснили їх у середину війська, де всі перемішались і почали відступати.

Потім монголи розбили так само й ліве крило. Джелаль ед-Дін бився разом з своїми джйгітами до полудня і, втративши звичайний спокій, кидався, як зацькований тигр, то на ліве, то на праве крило.

Монголи пам’ятали наказ кагана: «Не пускати в султана стріл», і кільце навколо Джелаль ед-Діна дедалі більше стискалося. Він бився одчайдушно, намагаючись прорубатися крізь ряди ворогів. Зрозумівши, що становище стало безнадійним, султан пересів на улюбленого туркменського коня, скинув шолом і всю зброю, лишивши тільки меч. Він повернув коня і кинувся з ним з високої скелі у темні хвилі бурхливого Сінду. Перепливши ріку і видершись на крутий берег, Джелаль ед-Дін погрозив звідти мечем Чінгісханові і поскакав, зникнувши в заростях.

Чінгісхан від надзвичайного подиву поклав руку на рот, показав на Джелаль ед-Діна синам і сказав:

— Ось яким у батька повинен бути син![116]

Монголи, побачивши, що султан кинувся в річку, хотіли вплав кинутися за ним у погоню, але Чінгісхан заборонив.

Вони перебили все військо Джелаль ед-Діна. Воїни встигли кинути в річку ййго дружину й матір, щоб ті не дісталися монголам.

Залишився живий тільки семирічний син Джелаль ед-Діна, захоплений монголами. Вони поставили його перед Чінгісханом. Хлопчик, повернувшись боком до кагана, косився на нього сміливим, сповненим ненависті оком.

— Рід наших ворогів треба виривати з коренем, — сказав Чінгісхан. — Нащадки таких сміливих мусульман виріжуть моїх онуків. Тому серцем хлопчика нагодуйте мого хорта.

Кат-монгол, посміхаючись аж до вух від гордості, що він може перед великим каганом показати своє мистецтво, засукав рукава і підійшов до хлопчика. Поваливши його на спину, він в одну мить розпоров ножем йому груди: засунув руку під ребра, вирвав маленьке паруюче серце і підніс його Чінгісханові.

Той кілька разів, як старий кабан, покректав: «Кху-кху-кху!», повернув буланого коня і, згорбившись, похмурий, вирушив далі вгору кам’янистою стежкою.

Після цієї битви при Сінді султан Джелаль ед-Дін, блукаючи по різних країнах, ще багато років вдало воював з монголами, збираючи загони сміливців. Але ніколи йому не вдалося очолити таке велике військо, щоб воно могло подолати монголів.

Розділ третій ХАДЖІ РАХІМ СТАВ ПИСАРЕМ

З того вечора, коли в Бухарі Махмуд-Ялвач врятував Хаджі Рахіма від мечів монгольської варти і дозволив йому триматися за полу його щедрості, дервіш скрізь ішов слідом за ним, а за дервішем простував, мов тінь, його молодший брат Туган.

Махмуд-Ялвач став головним радником нового правителя області Мавераннагр, сина Чінгісхана Джагатай-хана. Сам Джагатай більше займався мисливством і бенкетами, а Махмуд-Ялвач для нього збирав податки, підраховував захоплені татарами цінності, відправляв у Монголію юрби рабів, описував покинуті беками будинки і маєтки, оголошував нові податки і посилав для їх збирання спеціальних збирачів.

Він закликав селян повертатися на свої землі і сіяти хліб та бавовну, обіцяючи, що колишні беки на свої садиби не повернуться і платити їм оброк за землю не доведеться.

Але все це він говорив, аби заспокоїти народ, який розбігся хто куди, щоб налякані селяни повернулися на свої ниви і щоб припинилися напади голодних бродячих ватаг на каравани. Згодом виявилося, що всі ці обіцянки були тільки принадою і що замість туркменських, таджицьких і кипчацьких беків поступово землевласниками стали монгольські царевичі й хани, а селяни, повернувшись, як і раніше, стали працювати в них наймитами, віддаючи їм майже весь свій урожай.

Махмуд-Ялвач призначив Хаджі Рахіма писарем своєї канцелярії, і той, залишивши на якийсь час складання солодкозвучних газалей[117], старанно служив, щодня з ранку до темряви сидячи на стертому великому килимі в ряду інших писарів; на своєму коліні він складав рахунки, описи майна, накази і всякі інші важливі папери.

Махмуд-Ялвач не платив дервішеві ніякої платні і одного разу так сказав йому:

— Навіщо тобі платня? Хто ходить коло багатства, у того до рук пристає золотий порох…

— Але не до рук поета-дервіша, — відповів Хаджі Рахім. — На моєму старому плащі зібрався тільки дорожній порох від багаторічних моїх блукань.

Тоді Махмуд-Ялвач подарував йому новий квітчастий халат і наказав з’являтися до нього вранці щочетверга напередодні священного дня п’ятниці за трьома срібними дирхемами на хліб, чай і лазню, щоб на ділові папери не сипався порох, зібраний дервішем на безкрайніх дорогах всесвіту.

Інший на місці Хаджі Рахіма вважав би себе дуже щасливим: він жив у маленькому будиночку, покинутому господарями, і міг користатися ним, як своїм; повернувшись із канцелярії, він сидів на приступці ганку перед виноградником, де на старих лозах наливалось стільки янтарного винограду, що врожай його забезпечив би власника на цілий рік; біля будинку ріс такий високий платан, що тінь його падала й на сусідню мечеть і оберігала від спеки маленький будинок дервіша. Тут-таки протікав арик[118], що зрошував виноградні лози, і в вечірній прохолоді Хаджі Рахім навчав алгебри і арабського письма свого молодшого брата Тугана.

Але Хаджі Рахім був шукачем не благополуччя, а незвичайного, і на серці його жевріли гарячі жарини неспокою. Незабаром він уже не міг миритися з тією роботою, яку виконував. Щодня до канцелярії приходили сотні прохачів, звичайно з скаргами на утиски монголами мирних жителів; уся країна була під владою нових завойовників, які розпоряджалися народом, як вовки в овечій кошарі.

Тоді Хаджі Рахім сказав собі: «Доволі, дервіше! Хто служить ворогові рідного народу, той заслуговує прокляття замість похвали», — і він пішов до Махмуд-Ялвача, вирішивши сказати йому правдиво все те, що спалює йому серце.

Він знайшов Махмуда у великому палацовому саду, де той підстригав на виноградній лозі сухе гілля і в цьому знаходив відпочинок від своїх турбот. Махмуд вислухав дервіша і сказав:

— Ти хочеш покинути рідну матір, покриту ранами і знемагаючу від страждань?

— Я не хочу служити поневолювачам народу…

— Мабуть, ти і мене вважаєш лиходієм за те, що я служу поневолювачам рідного народу? Ось що я тобі відповім на це. У нашого повелителя, великого кагана Чінгісхана, є головний радник, китаєць Єлю Чу-цай. Він завжди каже, не боячись, правду Чінгісханові. Він один спиняє його від непотрібного знищення цілих міст, пояснюючи: «Якщо ти переб’єш усіх жителів, то хто ж платитиме податки тобі і твоїм онукам?» І Чінгісхан після йото слів милує сотні тисяч полонених… Те саме я намагаюсь робити біля сина Чінгісового, Джагатай-хана, щоб врятувати наш мусульманський народ від поголовного винищення. Ти бачив обличчя Джагатая? Якою безумною люттю сповнені його очі! Щодня на прийомі він вказує пальцем на кого-небудь з страшними словами: «Алиб— барин!»[119] і нещасного ведуть на страту. А я щодня стараюсь вирвати в нього милість і пощаду.

— Я залишуся на моїй батьківщині, — відповів Хаджі Рахім. — Та дай мені іншу роботу: я не маю сил більше писати рахунки одежі, вкритої плямами крові, і бачити людські сльози.

— Гаразд, я дам тобі важливе доручення.

— Я слухаю, мій пане.

— Мені сказали, що повелитель північних і західних країн Джучі-хан, старший син Чінгісхана, одержавши в спадщину північні землі Хорезму, йде їх підкоряти.

— Я можу тільки сказати: ковалі і мідники Гурган— джа не віддадуть без бою свого міста, як це зробили жителі Бухари і Самарканда.

— Мені треба переслати Джучі-ханові листа, але в дорозі, у пісках Кзилкумів з'явилися загони, які нападають на монголів і вбивають їх. Кажуть, що на чолі їх стоїть якийсь «чорний вершник» Кара-Бургут на дивному чорному коні. Він невловимий. Він з’являється несподівано в різних містах Кзилкумів, роблячи величезні пробіги, і зненацька безслідно зникає. Серед населення поширені чутки, що сам шайтан допомагає йому.

— Цей «чорний вершник» доводить, — сказав Хаджі Рахім, — що серед мусульман ще збереглися сміливі джигіти.

— Я дам тобі листа до самого Джучі-хана. Ти сховаєш цього листа так, щоб ні монгольська варта, ні «чорний вершник» не перехопили його. Інакше ти і себе і мене занапастиш.

Хаджі Рахім опустив очі. «Що це за лист, який може занапастити того, хто послав?» Він підвів очі. На золотому небі заходу переплелося виноградне листя» Махмуд-Ялвач стояв нерухомо, і його погляд, здавалося, проникав у думки дервіша. Він поклав руку на свою бороду, позначену сріблом часу, і легка посмішка сковзнула по його вустах.

— Я доставлю листа Джучі-ханові, — сказав Хаджі Рахім, — і ніхто не прочитає його. Я видовбаю дірки в моєму посоху, покладу туди листа і заліплю його воском. Але чи пощастить дістатися до великого хана? Він тепер воює у кипчацькому степу, де блукають ватаги, вбиваючи зустрічних. Я подібний до комашки, яка тут повзе біля твоїх ніг стежкою саду. Що зі мною буде, коли я вийду з-під захисту твоєї могутньої руки? Я не боюся «чорного джигіта», але на першій-таки заставі мене схопить монгольська варта і порубає на частки.

Махмуд-Ялвач нахилився, підійняв з доріжки червоного жучка і поклав собі на вузьку бліду долоню. Жучок квапливо побіг до кінця пальця і, розпроставши крильця, полетів.

— Подібно до цього жучка, ти переберешся там, де не пройдуть тисячі воїнів. Ти, як священний дервіш, знову накинеш свій старий плащ, візьмеш покірного осла і навантажиш його книгами. А щоб тебе не затримали монгольські застави, я видам тобі золоту пайцзу з соколом.

— А що мені робити з моїм молодшим братом Туганом?

— Ти його візьмеш з собою як учня. А там, у таборі Джучі-хана, він навчиться військової справи. Стане досвідченим джигітом. Хай буде легкою тобі дорога!

— Будь спокійний, я все зроблю.

— Коли ти закінчиш свій шлях, то помолися за мене. Я старий чоловік, який ставиться до тебе доброзичливо.

Розділ четвертий «ЧОРНИЙ ВЕРШНИК»

Хаджі Рахім і Туган вирушили в путь надвечір і приєдналися до натовпу селян, що поверталися з базару з порожніми корзинами. Поступово всі подорожні один за одним звернули в різні боки, до своїх погорілих селищ.

Хаджі Рахім ішов рівною, розміреною ходою, наспівуючи за звичкою арабські пісні. Туган уже дуже виріс. З-під голубої чалми, як належить юнакові, вибивався довгий чорний завиток волосся і спадав на плече. Він закинув за спину дорожній мішок і, спираючись на довгу палицю, легко вибігав на зустрічні горби і вдивлявся в далечінь, у ледве мріючі гори, оповиті сизим серпанком, озирався навколо, все намагаючись запам’ятати, все зрозуміти. Він жив тепер повним щасливим життям, яке видавалося особливо радісним після важких місяців, проведених у похмурому вогкому підземеллі гургандзької в’язниці.

Чорний осел, поводячи довгими вухами, дріботів міцними копитцями. У нав’ючених на осла мішках зберігалися книги і згортки арабських та перських поетів і запас їжі на кілька днів.

Часом вдалині показувалася хмарка куряви, потім з-за дерев з’являлося кілька монгольських вершників, які супроводжували знатного начальника — «даругу» — або охороняли поволі виступаючих верблюдів, нав’ючених мішками з зерном. Один із монголів відокремлювався від інших, підлітав до Хаджі Рахіма і кричав:

— Ти хто? Куди йдеш?

Хаджі Рахім мовчки збивав свою шапку на потилицю, і на лобі показувалась прикріплена до тонкого обруча золота пластинка з зображенням літаючого сокола, Тоді поволі опускалась піднята рука з канчуком, і монгол, вигукнувши: «Байартай! Урагх!»[120], круто повертав коня і мчав доганяти свій загін.

А дервіш, насунувши на лоба свою гостроверху шапку, йшов далі і заспівував нову пісню:

У пустинному місці з-за горба несподівано вилетіли чотири вершники й зупинилися впоперек стежки.

— Стійте! — закричав один з них, старий з глибокими зморшками на смаглявому, аж чорному обличчі. — Яке твоє ім’я?

— Достаток, простір і благополуччя тобі! — відповів дервіш. — Навіщо тобі потрібне моє ім’я?

— Я впізнав тебе! Від мене не втечеш! Ти був писарем у мусульманина Махмуд-Ялвача, який ганебно продався монголам. Ти допомагав йому грабувати народ і за це зараз відчуєш гостре лезо мого меча.

— У твоїх словах дві краплини чистої істини, а вся решта — каламутний потік чорної брехні.

— Якої брехні? — люто вигукнув старий і витягнув з піхви криву шаблю.

— Правда, що я був писарем у шановного мусульманина Махмуд-Ялвача, правильно, що я заслуговую смерті і її побачу, бо хто зможе втекти від неї? Але я ніколи нікого не грабував, а лише записував на довгих сувоях награбоване монголами і писав прошения всім скривдженим, хто приходив до Махмуд-Ялвача з скаргами і просьбами заступитися.

— Якщо ти, дервіше, не хочеш утратити тут-таки, на цьому місці, твій ковпак разом з головою, — все ще кричав старий, — то зараз же підеш за нами і не намагайся втікати.

— Я завжди йду до тих, хто кличе мене, — сказав спокійно дервіш, — Але ти мені не сказав твого імені. На кого мені поскаржитись аллахові, якщо ти затягнеш нас у вир загибелі?

— Раніше ніж аллах тебе розсудить, тебе розсудить меч «чорного джигіта», — відповів один з вершників. — З нашим начальником тобі буде не до жартів.

Вершники, звернувши з дороги, попрямували на північ, заглиблюючись у розпечені жовті піски. Рідка жорстка трава, де-не-де кущі прозірчастого тамариску, ящірки, що квапливо розбігалися, надавали місцевості вигляду похмурого й сумовитого. Туган шепотів Хаджі Рахіму.

— Невже прийшов наш кінець? Для чого ти погодився на цю непотрібну подорож? Як тихо і щасливо ми жили у Самарканді.

— Не треба ремствувати до пори до часу, — відповів дервіш. — Сьогоднішній день ще не скінчився, а майбутнє повне несподіванок.

Довго йшли подорожні, все простуючи на північ. Нарешті, на перехресті двох ледве помітних стежок вершники зупинилися. Один із них виїхав на горб, довго вдивлявся на всі боки, потім вказав рукою на захід і крикнув:

— Швидше, швидше туди! Сонце сідає.

Уже в цілковитій темряві Хаджі Рахім разом з іншими наблизився до яскраво палаючого багаття. Вони перебували на дні сухого яру. У дервіша і Тугана руки були скручені за спиною, а петлі арканів зашморгнули шию, щоб полонені не надумали зникнути в темряві. Старий, що їх затримав, підвів обох до самого вогню і наказав стати на коліна. Поряд з ними поставили осла.

Біля багаття на невеликому килимку сидів, підібгавши ноги, худорлявий похмурий туркмен. На загорілому бронзовому обличчі різко виділялися блискучі круглі очі. Поруч на килимку лежав прямий меч-кончар. «Де я бачив цього гордого джигіта? — думав Хаджі Рахім, спостерігаючи туркмена. — Безперечно, це «чорний вершник…»

На ньому був чорний чекмінь, чорна шапка, зсунута на потилицю, і поблизу стояв на припоні високий вороний кінь. Навколо багаття сиділо десятків зо два джигітів в обшарпаному одягу, але з чудовою зброєю у сріблі. На приведених полонених позирали одні насмішкувато, інші злісно.

Один із Д гітів зняв з чорного осла килимовий мішок і витрусив з нього в’язку коржів, торбинку з ізюмом, диню і шматок кислого сиру. Потім обережно поклав другий мішок з борошном і витрусив третій килимовий мішок. В ньому були пенал з чорнильницею, кілька книг і сувоїв і інструменти зброяра.

Джигіт з круглими очима взяв одну книгу, покрутив у руках, перегорнув кілька сторінок і сказав:

— Тут, мабуть, написано хадиси і настанови, якими довгобороді гладкі імами забивають голови своїм худим голодним учням.

— Ні, славний воїне, — відповів Хаджі Рахім. — Ця книга про великого Іскендера, завойовника всесвіту.

— Хотів би я послухати про цього хороброго вояку! Але тобі не залишилося часу. Зараз Азраїл понесе твою Душу.

Старий, який привів Хаджі Рахіма, одвів набік осла, не поспішаючи витягнув з-за пояса довгий тонкий ніж, яким м’ясники завжди ріжуть баранів, і схопив жорсткою рукою дервіша за підборіддя.

— Гей, діду, зажди різати! — крикнув хтось. — Наш начальник хоче дізнатися, що написано в інших книгах.

Напівзадушений дервіш прохрипів:

— В одній книзі описано подвиги славного барса пустелі Кара-Бургута, грози караванів…

— Зажди! Облиш його, старий!.. — сказав начальник ватаги й уважно почав перегортати книжку, розглядаючи малюнки, що зображували сутички воїнів.

Старий відштовхнув Хаджі Рахіма і, лаючись, одійшов.

Хаджі Рахім дивився на темне небо з яскравими зірками, на червоне потріскуюче полум’я багаття, на суворі обличчя присутніх, на пустельні піски навкруги і думав: «Звідки надійде порятунок? Якщо мене, бурлаку, ніхто не пожаліє, то ці воїни повинні жаліти хлопчика-зброяра, що вислизнув із мороку шахського підземелля. Але, навіть падаючи в безодню, дервіш не повинен сумувати: його плащ може зачепитися за виступ скелі або його підтримає крило пролітаючого орла…» А Туган поруч шепотів:

— Хіба ти не бачиш, що прийшов наш останній час?

— День ще не скінчився, — відповів дервіш. — Попереду довга ніч. Хто заздалегідь скаже, що вона принесе? «Чорний вершник» поклав книгу в жовтій шкіряній оправі на килимок перед собою і сказав:

— До ранкової зорі зосталося ждати недовго. Із стратою цього слуги невірних можемо не поспішати. Чи не послухаємо ми цього блукача, хай він нам розповість про подвиги якого-небудь сміливого богатиря.

Туган прошепотів:

— Невже, отакий принижений, стоячи на колінах, ти будеш їм розповідати? Не говори ні слова. Нехай вони краще заб’ють нас одразу!

— Потерпи, — відповів Хаджі Рахім. — Ніч довга, і майбутнє може стати незвичайним…

— Хай говорить! — сказали голоси. — Трапляється, що соловей у клітці співає краще, ніж на волі.

— Тоді слухайте, — почав Хаджі Рахім. — Я вам зараз розповім не про Дворогого Іскендера і не про Рустема і Зораба, а про славного степового розбійника Кара-Бургута і про туркменську дівчину Гюль-Джамал…

Зачувши слово «Гюль-Джамал», начальник ватаги пильно глянув на дервіша, брови його здивовано підвелись. Він ліг на правий бік; спершись на лікоть, він підпер щоку долонею і чорними блискучими очима став уважно вдивлятися у зв’язаного розповідача.

Розділ п’ятий КАЗКА ХАДЖІ РАХША

«Гюль-Джамал була бідною пастушкою у бідному аулі у великій туркменській пустелі, — почав говорити співучим голосом Хаджі Рахім. — Гюль-Джамал знала багато пісень.

Окрема пісенька у неї була, щоб вести ягнят на водопій; інша, спокійна і радісна, умовляла ягнят мирно пастися і далеко не розходитись.

Але одна, тривожна пісенька, похмурими, уривчастими звуками попереджала тих, що заблудилися, про наближення хижого вовка, і ягнята, які мирно дрімали у затінку чахлого куща, разом схоплювались і швидко мчали туди, де на горбі стояла Гюль-Джамал з довгою палицею, а три великі кошлаті собаки з гавкотом бігали навколо відсталих і збирали в одну купу все стадо.

Всі пісеньки Гюль-Джамал вивчила од свого діда Коркуд-Чобана, який багато років був пастухом і награвав пісні на довгій дудці-сопілці. Все сйоє довге життя він був бідняком, наймався аульним пастухом і харчувався, переходячи по черзі з однієї юрти-до іншої, хоч він мав і свою, стару, покривлену, як він сам, юрту край аулу.

Він був самотній з того часу, як померли спочатку дружина, а потім два сини, забиті під час війни хорезм-шаха з вільними афганськими горянами.

Дочка пастуха, віддана заміж у віддалене кочовище, одного разу прийшла до нього, несучи на руках крихітну дівчинку, і, прохворівши кілька днів, померла. Її обличчя було геть усе в синяках. Що з нею трапилося, ніхто не знав, а старий Коркуд-Чобан на запитання відповідав:

— Мабуть, так захотів аллах! Не кожній дівчині трапляється добрий чоловік! — і затуляв широким рукавом зморшкувате обличчя.

Коркуд-Чобан спочатку оберігав і пестив свою внучку, як беріг би скульгавілу овечку, і, блукаючи з отарою по степу, носив дівчинку за спиною у шкіряному мішку, іноді разом з мекаючим хворим ягням.

Поступово Гюль-Джамал підростала, потім бігала вже з ним поруч; вона підспівувала тонким голоском дідові, коли він награвав на дудці, і стежила разом з собаками, щоб не відбилися ягнята. Коли Гюль-Джамал іще підросла, Коркуд раптом заявив, що він більше не буде пастухом, що він вирішив віднині лежати на повстині коло своєї старої юрти, а замість нього піде пасти молодих ягнят його онука. Саме тоді приїхала на облізлому ослі його стара сестра й оселилася з ним у юрті. Всі в аулі заговорили, що Коркуд зустрів у степу шайтана і продав йому онуку за дружину. Інші говорили, що дід знайшов у стародавній могилі скарб, і ще багато чого про нього вигадали. Але правильно те, що у Коркуда раптом з’явився старовинний мідний казан, над юртою завжди звивався димок і бідний пастух частував усіх прибулих чаєм.

Нарешті для старого настав важливий час — треба було видати заміж внучку. А калим[121] за таку дівчину міг одразу принести і верблюда, і коня, і корову, і баранів. Тоді дід стане зовсім безтурботним, — він тільки лежатиме на повсті, питиме скільки захоче кумису і дивитиметься вдень на хмари, а вночі на зірки. А за худобою доглядатимуть сестра, внучка і зять.

Коркуд не поспішав віддати внучку, і всім, хто приїздив сватати Гюль-Джамал, старий все підвищував вартість калиму, так що свати від’їжджали без успіху, дивуючись з пожадливості колишнього пастуха. Але був один, хто повертався і знову сватався. Це був відомий барс великих доріг, гроза караванів, розбійник Кара-Бургуд[122].

— Коли кохають дівчину, — говорив Кара-Бургут, — то не торгуються за калим. — І він обіцяв дати стільки, скільки заправить старий Коркуд. Але той кожної ночі, коли приїздив розбійник, не давав остаточної відповіді і говорив, що подумає.

Однак шайтан, мабуть, пожартував з старого, і той разом втратив і верблюдів, і коней, і баранів, яких підраховував, дивлячись на зірки. Приїхали в аул джигіти самого шаха збирати податки і за минулий, і за теперішній, і за майбутній роки. Вони забрали багато коней, худоби і вкрали Гюль-Джамал, сказавши, що шахові піддані повинні доставляти найвродливіших дівчат.

Серед ночі до юрти Коркуд-Чобана прискакав розбійник Кара-Бургуд. Він просидів усю ніч на кінці повстини і докладно розпитував про джигітів, що приїздили напередодні: хто у них був начальником, які в них були коні і які сідла й чапраки. Він усе наполегливо вивідав у старого і сказав:

— Тепер я всіх їх пізнаю навіть уночі і розправлюся з кожним по черзі і з усіма разом, хоча б вони сховалися від мене на дні Хорезмського моря. А Гюль-Джамал я розшукаю і доставлю тобі, діду Коркуд, а потім ми влаштуємо велике свято, з якого я повезу її до моєї юрти вже як свою дружину. Я обіцяв тобі верблюда, кобилицю з лошам, корову з телям і дев’ять овець, а тепер я пропоную тобі всього в дев’ять разів більше, але ти не смій обіцяти онуку будь-кому іншому, крім мене.

Кинувши на коліна старому, як завдаток, мішок срібних дирхемів, Кара-Бургут скочив на коня і зник у темряві ночі…»

Сказавши ці слова, Хаджі Рахім замовк, крекчучи, зігнувся і повалився набік.

— Що ж трапилося далі? Чи знайшов розбійник дівчину? — заговорили джигіти, які сиділи навколо багаття.

— Вай-уляй! Що тільки не траплялося з хоробрим розбійником і прекрасною дівчиною! — відповів із стогоном Хаджі Рахім. — Але я не можу продовжувати розповідь: вірьовки врізалися мені в тіло, і я втомився.

— Розв’яжіть його! — наказав «чорний вершник».

— І моєму молодшому братові так само розв’яжіть поранені руки! — сказав Хаджі Рахім і, повернувшись на спину, заплющив очі.

Старий туркмен, невдоволено буркочучи, розв’язав обом полоненим руки. Вони вмостилися зручніше на піску, і дервіш розповідав далі: «Коли на світанку Кара-Бургут їхав степом, він зустрів Джелаль-ед-Діна, сина самого падишаха. Юнак заблудився, ганяючись за джейраном, його супутники відстали. Він уже знемагав з голоду і спраги, ведучи за повід втомленого коня, але тут побачив юрту старого Коркуд— Чобана. Той гостинно його прийняв, дав йому відпочити, нагодував і його, і коня. В цей час випадково приїхав Кара-Бургут і зайшов у юрту. Довго розмовляв з сином свого ворога, не підозрюючи, хто це. Прощаючись, молодий наступник шаха запросив Кара-Бургута провідати його у заміському палаці Тілляли. Тут розбійник дізнався, що перед ним син ненависного шаха. Але закон гостинності вимагає цілковитої шаноби до гостя, так що Кара-Бургут не скривдив його і обіцяв обов’язково побувати в гостях у молодого хана.

Незабаром Кара-Бургут поїхав до столиці, щоб завітати до шахського сина. Але цей молодий хан був тоді в немилості, — шах не злюбив його за те, що той дружив з простими людьми, приймав у своєму заміському палаці і кочівників пустелі, і блукаючих дервішів, і мандрівників з далеких країн… Шах боявся, чи не готує часом його син змови проти батька, і стежив за кожним його кроком. Тому навколо його палацу і саду причаїлася варта, яка стежила за всіма, хто входив або виходив звідти.

Коли Кара-Бургут прибув до палацу Тілляли, син шаха привітно його прийняв, почастував багатим обідом, а музиканти грали й співали старовинних бойових пісень. Вночі, коли Кара-Бургут хотів вирушити в путь, хан запропонував йому залишитися до ранку, обіцяючи дати йому охорону, щоб той безпечно доїхав до міської межі.

— Хто посміє зачепити Кара-Бургута? — сказав розбійник. — Мій меч не боїться двадцяти джигітів, якщо вони здумають напасти на мене… — І він вийшов із хвіртки саду. Але тут же на нього була накинута міцна рибальська сіть, яка обплутала його руки так, що він не встиг навіть вихопити меч. Джигіти поволокли його і приставили зв’язаним до будинку суду і катувань.

Вночі головний начальник катів, «князь гніву», Джіхан-Пехлеван, почав допитувати Кара-Бургута, прикладаючи до його тіла розпечені жарини, щоб вивідати, чого він був у саду молодого хана.

— Я обіцяв бекові викрасти найкращого коня з табунів рудобородого татарського хана, — твердив Кара-Бургут.

Джіхан-Пехлеван, нарешті, втомився допитувати і катувати затятого джигіта і наказав одвести його до башти Відплати.

Кара-Бургута вели в темряві до високої башти; кати тісним кільцем оточували й(? го. І раптом хтось тихо шепнув йому на вухо: «Ти простягни руку праворуч і вхопишся за залізний гак». І він одразу відчув, що вірьовки, якими було скручено йому руки, послабшали, перерізані невідомим другом. Не даючи знаку, що він уже готовий до захисту, Кара-Бургут покірно ввійшов до башти і піднявся по високих кручених сходах. Нагорі, при тьмяному світлі факела, відчинились невеличкі двері. Розбійник опирався щосили, коли його впихали в ці двері. Факел раптом погас, розбійник швидко звільнив руку і легко намацав праворуч великий залізний гак. Хтось крикнув: «Однією собакою менше!» Двері з гуркотом захлопнулись, і Кара-Бургут повис у цілковитій темряві, не відчуваючи опори під ногами…

Кара-Бургут висів, силкуючись звільнити з вірьовок ліву руку, що йому вдалося з великими труднощами, і тоді стало легше висіти, тримаючись обома руками. Коли настав ранок і перші промені проникли в щілини старої башти, джигіт переконався, що він знаходиться під самим дахом: внизу глибока безодня, звідки чутно глухе гарчання, там рухаються чорні тіні і видно купи кісток. Якщо не надійде допомога від таємних друзів, то сил вистачить ненадовго, щоб отак висіти, вхопившись за гак».

— Що ж було далі? — спитали голоси, коли Хаджі Рахім знову замовк і став байдуже дивитися на багаття. — Що сталося з Кара-Бургутом, з Гюль-Джамал? Кажи швидше!

— Може, ви дасте трохи води і хліба моєму хлопчикові? Та й мені треба промочити горло, я зранку не пив ані краплини…

— Дайте йому коржів, сушеного винограду і всього, що в мене є, — наказав «чорний вершник». — Розповідай далі, дервіше, до сходу сонця вже недовго…

Хаджі Рахім, поволі випивши чашку кислого молока, розповідав далі: «Тим часом син шаха безжурно розважався в саду під розлогим карагачем і годував скибками дині своїх улюблених жеребців. Раптом до нього наблизився закутаний по самі очі один з відданих йому друзів, які були скрізь, і тихо розповів, що гостя з пустелі схоплено біля стіни його саду, одведено до начальника шахської охорони і звідти його потягли до башти Відплати.

Молодий хан спалахнув од гніву. Він наказав усім своїм джигітам сідати, на коней і бути готовими до бою. З сотнею озброєних вершників Джелаль-ед-Дін помчав у місто, розганяючи вуличних сторожів, які вибігали назустріч, і прискакав просто до старої високої башти, біля якої відбувалися страти. Похмурий сторож від страху втік, і джигіти сокирами виламали вхідні двері. Джелаль ед-Дін піднявся сходами на самий верх башти, і там довелося, знову виламати другі двері.

Коли їх розчинили, то відсахнулись: прямо за порогом починалася чорна порожнеча, а праворуч на стіні, на невеликому залізному гаку висіла людина. Джигіти обережно зняли її і витягли на сходи. Джелаль ед-Дін взяв засвічений факел і пробував глянути вниз. З глибини дивилися блискучі очі і чулося злісне гарчання. Хан шпурнув палаючий факел. Крутячись, полетів він униз, і з скавучанням відскочили врозтіч великі волохаті собаки-людожери.

— Клянусь, — сказав він, — коли б я став шахом, то я зберіг би оцих страшних псів, щоб вони пожерли тих, хто придумав оцю страшну башту.

Молодий хан спустився з башти і сів на коня. Другий осідланий кінь ждав Кара-Бургута. Тісним натовпом джигіти проїхали через місто і, як тільки вони минули кам’яні ворота і спереду відкрилася рівна далечінь безмежного степу, Джелаль ед-Дін сказав врятованому Кара— Бургуту:

— Чи ти не подумав, що я навмисне запросив тебе до свого палацу, щоб ти потрапив до рук шахських катів? Я б хотів знову запросити тебе до мого саду Тілляли, але боюсь, що тепер ти ще раз можеш потрапити до лап собачих слуг ката Джіхан-Пехлевана…

— Таких чорних думок у мене не було. Дозволь мені повернутися до моєї рідної пустелі. Хоча там голі піски, чахла трава і солонувата вода, але там більше волі і щастя, ніж тут, серед пишних палаців, високих башт і мідних стін.

— Я не буду тебе затримувати. Я б хотів іще виконати якесь твоє бажання, адже ти постраждав через мене.

— У мене тільки одна просьба. Мої кати, обкутавши мене рибальською сіттю, зняли з мене мій славний меч-кончар. Поки я не відберу його у того хвалька, який наважився носити його, чи не дозволиш ти на якийсь час взяти блискучу шаблю в одного з твоїх джигітів?

Молодий хан одчепив з пояса свою шаблю, прикрашену бірюзою, сердоліком та яхонтами, і передав Кара— Бургуту.

— Носи її з славою і виймай з піхов лише проти ворогів нашого племені, а не проти мирних караванних подорожніх. Цей благородний вороний кінь, на якому ти сидиш, віднині теж твій. На ньому ти вирушиш у похід проти ворогів батьківщини.

— У мене ще одна до тебе просьба, — сказав Кара— Бургут.

— Кажи!

— Чи не можеш ти, знаючи все, що діється в шахському палаці, сказати мені, що сталося з дівчиною нашого туркменського племені на ім’я Гюль-Джамал? її силоміць викрали шахські грабіжники, сказавши, що вона поступить до палацу, щоб розважати старезного шаха.

— Знаю. Для цієї дівчини Гюль-Джамал шах наказав поставити окрему юрту, в одному з палацових садів. Але дівчина виявилась гордою і непокірною. Я боюся, що її спіткає сумна доля всіх непокірних полонянок нашого шаха.

— Спасибі тобі, мій великодушний визвольнику! — сказав Кара-Бургут. — Якщо тобі потрібне буде моє життя, виклич мене, і я прийду негайно, хоча б мені довелося пробиратися через гори і безодні.

Кара-Бургут повернув вороного коня і поскакав до своєї пустелі. Незабаром він змінив напрямок і виїхав на дорогу, яка веде в бік найпрекраснішого з міст, що потопає в садах, Самарканда.

Кара-Бургут так замислився, що його мало не зім’яли кілька джигітів, які скакали на всю кінську силу, вигукуючи:

— Дорогу! Дайте дорогу! Гонець до падишаха! Лист у власні руки падишаха!

Кілька вершників мчали у хмарах куряви, тягнучи за собою аркан: кінець аркана було прикручено до луки сідла. Гонець, прив’язаний до коня мотузками, на всьому скаку міцно спав, розгойдуючись і хитаючи головою.

Певно, кінь гінця робив останні зусилля, щоб доскакати до воріт міста; він хропів, бив хвостом і мчав тільки тому, що його тягнули на аркані джигіти, які скакали спереду, завжди супроводжуючи ханського гінця від одного селища до іншого. Раптом на повному ходу кінь упав на землю. Вершники зупинилися, зіскочили з коней, намагаючись підняти знесиленого, загнаного коня, але марно: кров полилася з його ніздрів на запилену дорогу.

Гонець, як упав, так і лишився лежати. Він тільки сказав «Важливий лист шахові від його дочки, обложеної бунтівниками у фортечній вежі. У Самарканді повстання всіх жителів проти шахських катів і збирачів податків. А мені все одно помирати…»

Сказавши ці слова, гонець поклав голову на кулак і заплющив очі. Кара-Бургут під’їхав до гінця і сказав:

— Дай мені твою шкіряну сумку. Я сам доставлю листа в руки падишаха. А ти не валяйся тут поряд з дохлим конем, а лягай там, у затінку під деревом, і добре виспись. Я знаю, що ти не дуже квапишся доставити листа і тебе доводиться силоміць тягти, бо за «чорну», погану звістку шах гінцеві відтинає голову.

— Я теж гадаю, що мені краще відпочити тут, — сказав запилений гонець і віддав Кара-Бургуту свою сумку. Одійшовши набік, він повалився на траву під деревом і захропів.

Кара-Бургут, зачепивши кінець аркана за луку сідла, крикнув: «Уперед!» — і всі вершники знову помчали шляхом до столиці шаха.

Разом з супроводжуючими вершниками Кара-Бургут прискакав до високих воріт палацу. Перед гінцем з важливою вістю від дочки падишаха розчинилися всі двері. Старий євнух, брязкаючи ключами, повів гінця по звивистих переходах, і Кара-Бургут уже повинен був стати перед грізним володарем країни, коли раптом джигіт виразно почув за стіною жіночий крик: «Рятуйте! Останній мій день настав!»

Чи міг Кара-Бургут не пізнати цього ніжного голосу, тепер сповненого жаху і закликаючого до жалості! Він вихопив шаблю, подаровану Джелаль ед-Діном, і, змахнувши нею над старим ключарем-евнухом, наказав йому відчинити двері. Стрибнувши, мов тигр, увірвався Кара-Бургут до кімнати, яка геть була увішана килимами. Він шукав шаха, бажаючи зарубати його, упевнений, що це він дозволяє собі глумитися з їхньої туркменської дівчини. У кімнаті, однак, не було жодної людини, а в кутку на купі персидських шалей лежав жовтий з чорними плямами барс і намагався кігтями розідрати килим, з-під якого неслися приглушені крики.

Двома ударами шаблі джигіт забив звіра і відкинув килим. Перед ним лежала майже бездиханна, бліда Гюль-Джамал.

— Який лиходій міг пустити хижого звіра до безпорадної дівчини! — закричав Кара-Бургут і схилився над тією, яка стільки часу привертала всі його помисли.

До кімнати широким кроком увійшов сам шах. Розлючений, він хотів одразу скарати на смерть джигіта, що зарубав його улюбленого барса. Але Кара-Бургут поважно передав йому листа. Шах, вражений повідомленням про заколот у Самарканді і нападом на його дочку, наказав начальникові війська негайно готуватися до походу, щоб утихомирити і стратити заколотників, і вже не звертав уваги на джигіта. А Кара-Бургут підняв Гюль-Джамал, сам на руках одніс її до білої юрти серед персикового саду і сказав служницям, що завтра приїдуть старійшини з пустелі з почесним караваном, який одвезе Гюль-Джамал до її рідного кочовища.

Але другого дня старих не допустили до Гюль-Джамал і виштовхали з палацу. Їм оголосили, що Гюль-Джамал за замах на життя великого падишаха ув’язнена до кам’яної башти Вічного Забуття, в якій лишиться «навіки і до смерті»…»

— І вона померла там? — спитав чийсь голос.

Хаджі Рахім, почекавши, сказав:

— Ні, Гюль-Джамал жива до цього часу, замкнена у кам’яній башті Гурганджа. Її наказала тримати там злюща мати шаха Туркан-Хатун, і хоч сама стара втекла, як боягузлива гієна, з столиці Хорезму, але безголові судді, раїси[124] і варта не відважуються змінити наказ ненависної шахині і тримають Гюль-Джамал у в’язниці, а так само багато інших невинних полонених.

— Дервіше, поясни мені, звідки ти знаєш все це? — спитав, підвівшись з килима, «чорний вершник». — Адже все, що ти розповів, це не казка, а трапилося справді…

— Ми, блукачі по рівнинах всесвіту, мандруємо серед людей і чуємо різні бесіди. А крім того, вітер пустелі не раз наспівував мені цю казку.

— Беки-джигіти! — звернувся «чорний вершник» до присутніх. — Готуйтесь! На світанку я виїжджаю до Гурганджа.

— Якщо ти хочеш потрапити в Гургандж, поспішай, — сказав Хаджі Рахім. — На Гургандж з трьох боків наступають сини татарського хана з величезним військом. Вони оточать місто суцільним кільцем, і тоді до міста тобі не пройти.

— А ти, дервіше, поїдеш зі мною, — сказав «чорний вершник». — Я дам тобі і твоєму супутникові пару коней, і через три дні ми будемо біля воріт Гурганджа. Ви ж, мої товариші, вирушайте до своїх кочовищ і ждіть мого виклику. А чи повернуся я до вас, чи мене Азраїл потягне у вогненну долину, — хто, крім аллаха, знає?..

Розділ шостий ЧЕРЕЗ ГУРГАНДЖ ВОРОГУВАЛИ ТРОЄ СИНІВ ЧІНГІСХАНА

Чінгісхан наказав молодшому синові Туль-ханові взяти й віддати на поталу стародавнє місто Мерв, а трьом старшим синам, Джучі, Джагатаю і Угедею, дозволив вирушити з своїм військом на завоювання хорезмської столиці Гурганджа.

Усім монголам хотілося взяти участь у поході на це найбагатше місто мусульманських земель, що розсилало в усі кінці всесвіту каравани з тонкими тканинами, прославленими кольчугами й іншим коштовним крамом. Кожний учасник штурму приведе звідти щонайменше пару коней чи верблюдів, навантажених шовковим одягом, намистом з яхонтів і смарагдів, кубками і різними іншими рідкісними речами: крім того, кожний прижене до себе на батьківщину кілька вмілих рабів, які вироблятимуть тканини, шитимуть чоботи або шуби, а їхній власник тим часом спокійно лежатиме на привезеному з війни килимі і слухатиме гру на лютні музиканта, теж узятого в полон у Гурганджі.

Так мріяли монгольські воїни, посуваючись до берегів ріки Джейхуна, на північ, у багаті рівнини Хорезму.

Сини Чінгісхана Джагатай і Угедей квапилися прибути першими, щоб захопити це місто раніше, ніж з’явиться старший їхній брат, Джучі. Адже він згідно з духівницею великого кагана одержує під цілковиту владу разом з Кипчацьким степом весь Хорезм.

Джучі-хан, розсердившись за те, що в майбутній столиці його уділу братам дозволено взяти участь у розподілі багатства, вирішив не поспішати; він займався улюбленим полюванням на диких коней і байдуже говорив:

— Без мене вони все одно Гурганджа не візьмуть. Нехай вони спочатку розіб’ють собі лоби.

А Джагатай, заздрісний і жадний, під час своїх пиятик клявся:

— Джучі одержав занадто великий уділ. І хоче всім найкращим заволодіти сам. Йому я Гурганджа не віддам, спочатку я зруйную його дощенту.

Гургандж, столиця династії хорезм-шахів, місто пихатих кипчацьких ханів, багатих купців, вправних ремісників і різноплемінних рабів, після вторгнення монголів до Мавераннагру, переживав тривожні часи.

Після втечі шахині Туркан-Хатун, яка тримала місто в шорах, і від’їзду всіх родичів династії хорезм-шахів, багатолюдна столиця залишилася під владою кипчацьких верховодів. Кожний з них мріяв хоч на один місяць, хоч на один день стати верховним повелителем мусульманських земель. Однак поки хани і беки сварилися, кипчацький бек Хумар-Тегін, не чекаючи, щоб його підняли на «білій повстині шани», сам оголосив себе султаном Хорезму. Всі беззаперечно йому підкорились, і сивобороді імами в мечетях почали старанно за нього молитись.

Новий володар Хорезму, Хумар-Тегін, насамперед показав свою владу в ревності до релігії ісламу: він наказав відшукувати і саджати в башту тих, хто не ходив щодня на молитву до мечеті. По всьому місту разом з озброєними стражниками ходили раїси. Вони палками наводили порядок і карали не досить богомільних. Новий султан призначив головним начальником охорони міста свого родича Алла ед-Діна Ель-Хайаті і збільшив число нічних сторожів за рахунок нових податків. Проте розбої в місті анітрохи не зменшились, особливо грабували склади хліба і рису. Зростала тривога, — всі побоювалися, що станеться з жителями великого міста, коли прибудуть страшні монгольські вершники.

Султан Хумар-Тегін через оповісників та імамів заспокоював населення, запевняючи, що монголи зовсім не підійдуть до Гурганджа, що вони вже наситились, пограбувавши Бухару, Самарканд і Мерв, і навіть готуються вирушати назад до своїх степів.

Гургандж, здавалося, жив своїм колишнім життям: так само вранці з височини мінаретів азанчі закликали правовірних на молитву, так само на базарі купці сідали біля розкладених товарів і запрошували покупців; так само безперервною юрбою йшли перехожі по вузьких вулицях, але торгове і ремісниче життя міста з кожним днем завмирало.

Купці скаржилися, що торгівля занепадає, а в декого майже зовсім припинилась. Покупці тільки питалися про ціни, прицмокуючи, похитували головами, але не купували, хоч ціни на товари вже знизилися наполовину.

Тільки їстівні продукти дедалі дорожчали, і городяни спішно закуповували і борошно, і пшоно, і в’ялений виноград, передбачаючи, що підвіз харчів припиниться. Люди збиралися на перехрестях і шепталися:

— Татари близько. Татари підходять великими силами. Татари обложать наше місто. Стіни високі, міцні, облога триватиме довго. Ми з’їмо всіх баранів і коней, а що буде потім? Куди сховатися, куди тікати?

Різні неймовірні чутки хвилювали і радували городян:

— Джелаль ед-Дін зібрав п’ятсоттисячне військо. Він уже наближався до Гурганджа. Він розбив велике військо татар, і вони втекли на схід…

Інші говорили:

— Татари покрутяться навколо стін і не зможуть їх взяти. Хіба можна взяти Гургандж? Вони підуть на північ. Старі люди це знають.

З міста почали вирушати каравани верблюдів. Замість в’юків обіч горбів висіли корзини: з них визирали жінки й діти, які виїжджали до туркменів у Мангишлак. Водночас до міста прибували інші каравани — і на конях, і на возах, і на ослах, — це поспішали сховатися за міцними високими стінами Гурганджа родини знатних беків, що втікали із своїх садиб.

На базарі стали зникати продавці коржів, закривалися пекарні. Ціни на баранів і коней зростали, навіть простий осел цінувався так дорого, як ще недавно коштував добрий кінь.

Монголи з’явилися перед містом несподівано, серед дня. Одразу ніхто навіть не збагнув, що трапилось. До південних воріт кочівники пригнали з степу гурт худоби. Стадо баранів і корів зупинилося біля мосту через канал, поки сторожі одержували з пастухів плату за пропуск до міста.

Раптом близько двохсот вершників, одягнених незвично, не схожих ні на туркменів, ні на кипчаків, виринули з клубів білої куряви, знятої стадом худоби. Ці вершники на невеличких, але прудких конях, почали тягти до себе на сідла баранів і відганяти решту худоби, вступаючи в суперечки і бійку з пастухами.

Потім вершники зарубали кількох пастухів, що сперечалися з ними, і, не кваплячись, насвистуючи і хльоскаючи батогами, погнали стадо назад, геть від міста; вони перейшли мостом через великий канал і поволі рушили далі.

У місті знялася тривога. Султан Хумар-Тегін послав тисячу кипчаків догнати зухвалих грабіжників і привести їх до нього живими для страти.

Розділ сьомий КАРА-КОНЧАР ШУКАЄ КІНЦЯ КАЗКИ

Рятуючись від монголів, Кара-Кончар пробирався пісками до ріки Джейхун. Вдалині розтягнутим цепом час від часу з’являлись монгольські загони. Всі вони рухались на північ, до Гурганджа. Доводилося завертати назад, у піски, робити довгі обходи, розпитувати випадкових кочівників, які з страху металися по Кзилкумах, тому що звідусіль насували монголи.

Разом з Кара-Кончаром їхало двоє зчорнілих від спеки туркменів у великих баранячих шапках — завжди похмурий хлопчик і бородатий дервіш.

Вночі, при тьмяному світлі місяця, подорожні прокрались непоміченими до берега ріки, що широко розлилася. Вони пройшли кабанячою стежкою крізь високий очерет і опинилися коло води. Кілька великих незграбних човнів— каюків з високо піднятими носами пливли мимо. В них видно було людей, коней, баранів. На крики й просьби пустити в човни звідти відповідали: «Аллах вам допоможе, у нас немає місця».

На одному човні відгукнулись:

— Правовірний не покидає правовірного у біді! — І рульовий скерував човна до берега. Він погодився довезти всіх до самого Гурганджа.

— Скільки ж ти хочеш за провіз? — спитав Кара-Кончар.

— Е, про що говорити! Сьогодні і гроші, і речі, і худоба — все не має ціни, все переплуталось. Ти зараз у біді, і я в такій самій біді: мій дім розгромили, сім’ю вирізали. Нащо мені і для кого збирати гроші? Пливіть!

Міцний великий човен забрав подорожніх і їхніх коней і швидко поплив, погойдуючись на каламутних хвилях широкого Джейхуну. Іноді на правому березі з’являлися монгольські роз’їзди. Тоді човен тримався ближче до лівого берега. Через чотири дні човен в’їжджав у широкий канал, що розтинав Гургандж на дві частини: старе місто, оточене високим муром, і передмістя, де будинки ховалися в тутових садах.

Кара-Кончар витяг з-за пояса шкіряний мішечок, затягнутий шнурком, відрахував десять золотих динарів і поклав їх на широку долоню власникові човна.

— Не знаю, чи доведеться ще з тобою зустрітися. Ти скажи хоч би твоє ім’я.

Рульовий посміхнувся і збив на потилицю червоний тюрбан.

— Звуть мене Керім-Гулем, коваль. А тебе я пізнаю, хоч ти й не говорив своє ім’я. Твій вороний кінь з легкими стрункими ногами і лебединою шиєю може належати лише тому, про кого вже розповідають казки і співають пісні. Якщо ти будеш тут битися з язичниками, я прийду до твого загону.

Кара-Кончар його вже не слухав. Він уважно вдивлявся в далечінь, звідки з того боку каналу наближалася хмара куряви.

Вимальовувались кінські морди і схилені до грив кипчацькі вершники. Вони кричали, стьобали коней, здалеку долітав глухий шум і рев хрипких голосів.

Спереду скакав чоловік на великому білому коні. Він мотався в сідлі, — ось-ось впаде. Білий тюрбан і жовтий халат були в кривавих плямах; кінь був залитий червоними патьоками, а в шиї коня застряла довга стріла.

Кипчаки вихором пронеслися по мосту.

— Вони близько, вони за нами! Рятуйтесь! — долинули їхні відчайдушні крики.

Кара-Кончар біля воріт міста стримав вороного жеребця, який гарячкував і гарцював, побачивши, як мчать коні.

Кипчаки влетіли у ворота, за ними в’їхав Кара-Кончар із своїми супутниками. Ворота з тягучим рипінням зачинили їх важкими колодами.

Один вершник зупинився біля сторожів і розповідав:

— Новий султан Хумар-Тегін послав нас захопити дві сотні монголів. Вони забрали нашу худобу. Побачивши нас, вони помчали, як перелякані щури, покинувши захоплене стадо. Хто знав, що вони готували пастку і нашу загибель! Біля саду Тілляли налетіли на нас із засідки тисячі дві оцих скажених язичників. Вони оточили нас з усіх боків, вражали здалеку довгими стрілами, збивали вершників і ловили коней. Всі наші хоробрі воїни загинули там! Ось усе, що лишилося від нашого загону. Для чого султан послав нас на цю бойню?

— А навіщо ви обрали поросячого султана? — вигукнув Кара-Кончар.

Всі оглянулись: хто наважився сказати таке слово про султана?

А Кара-Кончар кричав далі:

— Аллах і боягузтво вигнали з Хорезму злу суку царицю Туркан-Хатун і всю зграю її дармоїдів. Втік і товстозадий шах Мухаммед. Тепер собаки рвуть його, мов падло! Коли вся зграя шакалів виметена вітрами бурі, ви вирішили обрати собі нове городнє опудало Хумар-Тегіна! Справжній хазяїн йому не довірить навіть двох облізлих цапів, а ви зробили його начальником війська, і ви таки вручили йому оборону міста!.. Рабське ви плем’я! Не можете жити без палиць…

Двоє джигітів, супутників Кара-Кончара, заступили його.

— Тихше, Кара-Кончаре! Адже тут навколо кипчаки. Вони одного з шахом роду. Їдьмо звідси!

Воїни і сторожі, що були біля воріт, остовпіли від слів «чорного вершника».

— Що це за сміливий джигіт? Але ж він сказав правду. Хіба Хумар-Тегін раніше відзначався в бою, хіба він визначався безкорисливістю чи розумом? Уся сила його в тому, що він ходив хвостом за шахинею Туркан-Хатун. З такими султанами всі ми пропадемо.

Кара-Кончар не поспішаючи їхав головною вулицею Гурганджа і чорними суворими очима поглядав на зустрічну юрбу. Своїм супутникам він сказав:

— Ідіть на базар, знайдіть там чайну Мердана. Всі його знають. Там ждіть мене. Зараз я поїду сам.

Половина крамниць базару була зачинена. А в тих, де купами лежав шовк і тонкі шерстяні тканини, продавці вже не закликали покупців. Вони тоскно сиділи кружка і міркували: що буде?

— Якщо вороги обложать місто, ми не продамо ані ліктя. Хто захоче купувати, коли язичники, мов звірі, увірвуться в місто і все візьмуть дурно? Та чи вціліє наша голова?

Башта Вічного Забуття була біля палацу хорезм-шаха. Одним боком вона виходила на майдан. Під’їжджаючи до неї, Кара-Кончар вдивлявся у невеликі круглі душники, що заміняли вікна, і думав: «Де, за яким віконцем захована вона, квітка пустелі? Чи жива вона? А якщо жива, то чи зберегла вона солодкі риси невинного обличчя, іскристі очі і ніжні дівочі руки? У цій жахливій башті люди божеволіють, жінки стають дряхлими старухами… Може, і Гюль-Джамал, прикута ланцюгом до стіни, тепер…» — і він жахнувся, подумавши, кого він побачить. Краще смерть, відразу смерть у бою, ніж побачити її, світло його життя, іншою, бридкою, божевільною…

Коло низьких залізних дверей башти на східцях дрімав бородатий сторож з кривою старою шаблею на. колінах. Коло нього на килимку лежало кілька сухих коржів і в дерев’яній чашці два чорних мідних дирхеми. Погано зараз родичі піклуються про в’язнів! Думають лише про себе, як би самим урятуватись! А в душнику стіни просовувались кістляві, сухі руки і лунали крики:

— Згадайте про стражденних! Киньте шматок хліба позбавленим світла!

— Гей, діду, підійди до мене! — гукнув сторожа Кара-Кончар.

Старий прокинувся, мотнув сивою бородою і втупився очима в джигіта, не думаючи підводитись.

— Чого тобі треба?

Кара-Кончар під’їхав ближче до старого, і той підвівся.

— Візьми оцю монету і розкажи мені, чи багато прибуло до в’язниці нових в’язнів?

— А якщо й багато, то це тебе не стосується.

— Але старих в’язнів залишилося, мабуть, теж немало?

— Хто не здох від бруду, кліщів і голоду, той ще висить на гаку надій.

— Ось тобі ще динар. Скажи мені, чи є серед ув’язнених жінки?

— Є дві старухи; їх посадив новий султан за те, що вони займалися чаклунством і хотіли накликати на нього хворобу.

— А молодих жінок нема?

— Що ти до мене причепився? Ти хто: суддя, начальник катів чи старший імам «мечеті? Я не смію розмовляти з тобою. Може, ти розбійник і хочеш звільнити інших головорізів. Візьми свої гроші і їдь звідси.

Кара-Кончар підняв канчук і хотів ударити сторожа. Але чиясь рука м’яко стримала його. Він оглянувся.

Високий старик з довгим до плечей волоссям, одягнений у лахміття, палаючими очима зустрів гнівний погляд Кара-Кончара.

— Мабуть, ти не знаєш тутешніх порядків і тому так розмовляєш з оцим дідом. Ходім далі звідси, і я тобі все поясню. Дивись, поки ти розмовляв, уже з воріт вийшло чоловік із десять катів — джандарів султана: вони все дивляться в цей бік і ладні на тебе накинутись… Ходім швидше звідси, послухай мого слова, їдь за мною.

Кара-Кончар смикнув коня і поїхав за дивним стариком.

У провулку старий прискорив ходу і незабаром завернув у безлюдну вулицю. Тут він зупинився.

— Ти не дивуйся, що я заговорив з тобою. Я вже цілий рік ходжу до в’язниці і передаю хліб моєму панові, кинутому в підземелля. Його звали Мірза-Юсуф; у хорезм— шаха Мухаммеда він був літописцем. Шах був до нього і милостивий, і ласкавий. Але коли стара гієна Туркан-Хатун стала в Хорезмі «великим мечем гніву і списом могутності», вона не пошкодувала ні сивини, ні кволості Мірзи-Юсуфа і кинула його в підвали в’язниці…

— Але за що?

— За те, що він у своїй книзі назвав її «чорною плямою на плащі могутнього Хорезму» й описав усі її підлоти. Про це донесли шахині святі імами, і тепер я ходжу по місту, прошу милостиню і відношу до в’язниці, щоб прохарчувати безпорадного старого. Я жду, щоб увірвалися до цього міста невідомі кочівники. Коли вони будуть різати населення і джандари розбіжаться, як миші, я прибіжу до в’язниці, задушу своїми руками оцього підлого сторожа і випущу на волю всіх в’язнів, а з ними й старого Мірзу-Юсуфа. А сам я тоді, піду до своєї батьківщини.

— А далеко твоя батьківщина?

— Далеко! Я з Руської землі, і звуть мене Саклаб, а по-нашому дід Славко.

Кара-Кончар замислився.

— Скажи мені, бек-джигіте, кого ти шукаєш? — спитав старик. — Чи не зможу тобі допомогти.

— Чи багато жінок у в’язниці? Сторож сказав, що сидять тільки дві старухи.

— Він збрехав! Ти помітив у башті, високо під дахом, маленькі віддушини? Там — невеликі комірчини. В них сховано кілька жінок з гарему шаха за те, що вони виявилися непокірними.

— Чи є серед них туркменки?

Старий задумався.

— Я про все дізнаюся. Цей сторож любить гроші. Хоч одягнений він голодранцем, але він багатий. З усіх подаянь на користь в’язнів він оддає їм навряд чи половину, а всю решту бере собі. У нього є і будинок, і сад, і гарем з восьми жінок… Я спробую допомогти тобі. Бачиш оцю стару хвіртку під деревом, — тут колись жив мій хазяїн літописець Мірза-Юсуф. Я оберігаю його будинок і книги… У нього була вихованка Бент-Занкиджа; вона допомагала йому переписувати книги. Але вона виїхала до Бухари і потім зникла, і ось я лишився сам…

— Я вірю тобі, старий Саклабе, і не думаю, що ти хочеш мовї загибелі. Завтра вранці я буду тут…

Розділ восьмий ЩОБ ВЗЯТИ ГУРГАНДЖ, ЙОГО ТРЕБА СПОЧАТКУ ЗРУЙНУВАТИ

Монгольське військо, прибувши до Хорезму, не одразу розпочало облогу столиці. Спочатку монголи розташувались у селищах поблизу Гурганджа, зганяючи до своїх таборів полонених селян. Обидва сини Чінгісові, Угедей і Джагатай, оселились у заміському палаці Тілляли, а їхні воєначальники: Кадан, Богуджі, Тулен-Джербі, Таджібек та інші, спішно були зайняті спорудженням облогових машин, метальних катапульт і «черепах» на колесах. Китайські інженери, привезені здалеку, обіцяли спорудити штурмові машини, які допоможуть швидко взяти місто.

Труднощі виникли у зв’язку з тим, що поблизу не було каміння, — нічого було кидати. Тоді китайці запропонували вирубувати з тутових дерев великі ядра і довго тримати їх у воді, доки вони не набудуть потрібної міцності.

Окремі загони монголів з’являлися з різних боків міста, вступали в бій з загонами вершників, які виїжджали з воріт, і швидко тікали, намагаючись знову заманити їх у засаду. Але гургандзькі воїни вже були насторожі і поверталися під захист своїх стін.

У місті на чолі війська стояв султан Хумар-Тегін, а найближчими його помічниками були Огул-Хаджіб (захисник Бухари), Ер-Бука-Пехлеван і Алі-Дуругі. На воєнній нараді султан Хумар-Тегін показав підкидні листи монголів. У цих листах населенню запропонували відчинити ворота і довіритися монголам, які не завдадуть ніякої шкоди.

— Чому не домовитися з ними? — говорив султан. — Краще віддати їм велику данину і кінчити справу миром, ніж піддавати всіх жителів страхіттям вторгнення, різанини й пожеж.

Огул-Хаджіб та інші заперечували:

— Ти, падишах, мабуть, забув, що монголи зробили з Бухарою, Самаркандом, Мервом та іншими містами? Там жителі теж просили пощади і кидали зброю. Монголи відібрали найкращих ремісників і послали до себе в Монголію, а всіх інших перебили палицями з залізними кулями.

— Все-таки треба дізнатися, чого хочуть монголи.

Вночі султан Хумар-Тегін з невеликим почтом виїхав з Гурганджа і прибув до палацу, де бенкетували Джагатай і Угедей. Він з’явився перед ними, склавши руки на грудях, як прохач.

— Що ти нам привіз? — спитав із сміхом Угедей. — Де золоті ключі од воріт?

— Я схиляюсь перед величчю й силою владики Сходу Чінгісхана і хочу служити йому, як служать інші беки.

— Нам потрібне місто Гургандж, а не такі перевертні, як ти! — відповів похмурий Джагатай. — Чи зможемо ми повірити одному твоєму слову, якщо ти покинув рідний народ і навіть ладен піти проти нього? Візьміть його.

Кати схопили Хумар-Тегіна і всіх його супутників. Вони зірвали з них одяг, не проливаючи крові, переломили їм хребти і кинули в яр, де ще напівживих їх об’їли шакали й собаки.

Коли прибув із своїм військом старший син Чінгісів Джучі-хан, Гургандж був уже в тісному кільці монгольських загонів. Щоб підвезти до стін метальні машини, три тисячі монголів і юрба полонених почали лагодити міст через канал. Раптом з воріт Гурганджа вилетів загін сміливих вершників на чолі з туркменом Кара-Кончаром. Вони несподівано напали на працюючих монголів і всіх їх перебили, нагромадивши на мосту цілий вал трупів. Цей успіх запалив обложених.

Тоді монголи стягли до міста все своє військо, вони пригнали багато тисяч захоплених селян і примусили їх закидати рів, що оточував стіни. Після цього можна було підкотити облогові машини і почати штурмувати місто. Метальні катапульти шпурляли мочені дерев’яні ядра і китайські глечики з палаючою рідиною. Від неї займався такий сильний вогонь, що дерев’яні будівлі загорялися великим яскравим полум’ям, і його не можна було загасити.

Найрішучіше діяло з півночі військо Джучі-хана. Там під стіни міста полонені підкопали підземний хід. Монголи вдерлися в середину міста, і після одчайдушної сутички незабаром на північній сторожовій баніті вже маяв величезний прапор сина великого кагана.

Це викликало заздрість і лють Джагатая. Він кидав на стіни Гурганджа загін за загоном, але захисники стін виявили неймовірну стійкість, збивали тих, що видирались, цеглинами, ошпарювали окропом і гарячою смолою, так що монголи падали купами, обпечені і обварені.

Розділ дев'ятий КАРА-КОНЧАР У БАШТІ ВІЧНОГО ЗАБУТТЯ

Кілька разів Кара-Кончар марно приїжджав до старої хвіртки під деревом, щоб зустрічатися з старим Саклабом. Нарешті він його побачив. Старий був уже не в лахмітті, як раніше, а в смугастому халаті і в синій чалмі на голові. Не одразу можна було його впізнати.

— Прости мене, сміливий бек-джигіте, що я не зміг раніше розповісти тобі все, що я дізнався і що зробив. Сторож в’язниці наче в рот води набрав. Боїться, певно, джандарів, або він з ними заодно. Я намагався говорити з ним і так і сяк, пропонував чистити в’язницю, але цим викликав тільки його гнів. Коли ж я запропонував йому, що працюватиму у нього вдома за пару коржів на день, він зрадів і поставив мене наглядачем до його восьми дружин… А коли я побив його головну, злу дружину, він мене нагородив, подарувавши цей халат і стару чалму…

— Що ти мені мелеш дурниці про якихось там жінок і халати! розлютився Кара-Кончар. — Я тобі дав п’ять золотих. Що ти зробив? Чи дізнався про все, що треба?

— Звичайно, дізнався! Якщо Назар-бобо мовчить, то хіба його дружини можуть мовчати? Вони давно все від нього вивідали, а я вивідав від них… В оцій башті-в’язниці є кілька комірок, вони приліпилися зсередини до стін, як ластівчині гнізда. А в середині башти колоди згнили і підлоги провалилися до самого підвалу.

— Щоб заодно шайтан і тебе завалив!

— Добираться до цих комірок важко, треба лізти по дерев’яних приставних драбинках, зв’язаних гнилими вірьовками. Раніше ними лазив сам сторож Назар-бобо, а тепер і він уже боїться…

Хто ж сидить у цих комірках?

— Сидять люди, які викликали гнів хорезм-шаха. А в одній комірчині, під самим дахом, ув’язнена молода туркменка…

— Кажи її ім’я! — джигіт схопив старого за плече.

— Кажуть, що ім’я її Гюль-Джамал.

— Ти зараз же проведеш мене до неї.

— Та хіба це зараз можливо? Двісті джандарів сидять біля воріт палацу, нудьгуючи без діла. Вони ждуть, на кого б кинутись, а ти хочеш прямо пройти до в’язниці! І сам потрапиш до підвалу.

— Мовчи, боягузлива душа! Іди до в’язниці і жди на мене там. Я зараз туди приїду і всіх повитрушую!..

Кара-Кончар стьобнув коня і, збиваючи куряву, помчав уздовж вузької вулиці.

Він приїхав у ту частину міста, де жили і працювали різні ремісники: ковалі, мідники, зброярі і вправні майстри кольчуг, броні, щитів. Удари по ковадлах незліченних молотків сповнювали повітря шаленим гуркотом і дзенькотом.

І тут робота йшла лише наполовину, старанно працювали тільки ремісники, які виготовляли зброю. Кому в день загибелі потрібні різні мідні тази, глечики чи нарядні прикраси для кінської збруї?

Кара-Кончар побачив натовп ковалів, що кричали і сперечались. Поява похмурого вершника викликала цікавість, і вони замовкли. Що потрібно «чорному джигітові» на вороному коні?

Кара-Кончар в’їхав у середину натовпу і заговорив палко:

— Гей ви, ковалі, залізні руки, мідні груди! Чи довго хани і беки будуть зиущатися з вас? Спершу хорезм-шах Мухаммед висотував вас податками. Він утік до Ірану з скринями, повними золота. За ним, на щастя, попленталась і злобна гієна — його мати. Тепер самозваний султан Хумар-Тегін перекинувся до наших ворогів і, напевно, їм уже розказав, з якого боку найлегше проламати стіни Гурганджа. Чи довго ви будете лупати очима і ждати, що якийсь новий султан знову продасть вас? Чого ви ждете? Ходімо до палацу, розтрощимо вщент це забруднене гніздо і заодно висадимо залізні двері в’язниці й випустимо з її підвалів в’язнів. Там сидять не розбійники і вбивці, а ті, хто говорив правду, невгодну султанові.

— Ходім, ходім! Зруйнуємо палац хорезм-шаха! — закричали ковалі. — Розвалимо в’язницю!

— Беріть молотки, беріть кліщі й зубила, беріть усе, що потрібно, щоб розклепати кайдани. Все беріть, щоб вивести з підвалу вмираючих наших братів.

Усі ковалі, і зброярі, і мідники, й інші ремісники, забравши і молотки, і мечі, і списи, грізною юрбою рушили до палацу.

Деякі джандари кинулися назустріч, намагаючись розігнати натовп. Їх побили й кинули під ноги. Поки ковалі громили палац, кілька чоловік допомагали Кара-Кончарові розчинити залізні двері в’язниці. Сторож Назар-бобо, зв’язаний, стояв тут-таки: він схлипував і клявся, що завжди дбав про ув’язнених, як про своїх дітей.

Ковалі швидко відчинили залізні двері.

Туган, що прибіг з ковалями, кричав:

— Швидше вниз, у підземелля! Там лишилися мої друзі, безсилі, осліплі від вічної темряви. Деякі не змажуть вибратися, їм відібрало ноги…

Кілька чоловік спустилося у похмурий отвір підвалу.

Звідти стали виповзати в’язні, чіпляючись один за одного, в лахмітті, брудні, з відрослими довгими нігтями, із скуйовдженим волоссям. Осліплі від багатолітньої темряви, вони стукалися головами, все обмацували руками, плачучи і сміючись, не вірячи щастю, що вони знов під небом і сонцем, серед вільних людей.

— Ідіть через базар, — кричали їм з натовпу. — Нехай всі бачать, як хорезм-шахи утримували своїх підданих! Вимагайте, щоб купці дали вам чисті сорочки й шаровари.

Кара-Кончар з палаючим факелом ступив усередину башти.

Звідти віяло холодом і вогкістю. Перед собою він штовхнув переляканого сторожа, який весь час бурмотів молитви. Той поліз по хитких східцях. Ззаду ступав Туган і по дорозі збивав молотком замки на дверях в’язнів. Жалюгідні, у дранті, жінки, виснажені й худі, виходили, хитаючись, трималися за стіни і плачучи спускалися вниз.

Коли Кара-Кончар піднявся під саме склепіння даху, сторож спинився біля залізних дверей. Маленький квадратний отвір був загратований.

— Тут, — сказав він, — ув’язнена «навіки і до смерті» одна жінка з двірцевого гарему. Вона насмілилась підняти руку на самого шаха Мухаммеда.

— Чого ж ти ждеш? Відчиняй!

— Не гнівайся на мене, найхоробріший богатирю, але ключ від цих дверей зберігається у падишаха.

— Значить, у тебе немає ключа?

— Нема, мій повелителю! Нема, мій всевишній аллах!

— Тоді провалися під три чорти! — і Кара-Кончар скинув сторожа. З одчайдушним зойком полетів він униз, чіпляючись за повалені балки, і зник у мороці під. скавучання й гавкіт сполоханих собак.

Кара-Кончар припав оком до невеликого отвору в дверях. Він побачив тільки обривок старого килима, освітлений скісним променем сонця. «Де вона? — думав він. — Комірка порожня… Невже вона загинула?»

Раптом тінь майнула перед ним, і показалося темне обличчя. Великі чорні очі впивалися пильним поглядом.

Кара-Кончар давно готував багато прекрасних слів з старих пісень, але всі вони розвіялись, як перелякані бджоли. Він міг тільки сказати:

— Це я!

Несміливий, тихий голос прошепотів:

— Освіти твоє обличчя, щоб я могла тебе пізнати.

Кара-Кончар одсунувся і підійняв палаючий факел.

— Я пізнаю шрам через усе обличчя від лапи звіра. Ти той, якого ніхто й ніщо не стримає.

Одійди від дверей, зараз ти будеш на волі.

Кара-Кончар помітив, як струнка тінь дуже схудлої дівчини відскочила назад, як легко вона опустилася на обривок строкатого килима. Промінь сонця упав не смагляве, майже голе тіло. Його ледве прикривало якесь червоне лахміття і кілька разків синіх бус. Великі чорні очі дивилися похмуро і насторожено.

— Пусти мене, Кара-Кончаре, — сказав один з супутників. — Зброяр швидше відкриє замки, ніж богатир Каракумів.

Коваль відбив молотком замок. Залізні двері подалися. Гюль-Джамал, як і раніше, сиділа, затуляючись руками.

— На мені весь одяг зотлів. Я не можу підвестися перед тобою.

Кара-Кончар відступив і сказав молодому ковалеві:

— Ти не повинен дивитися на жінку. Кинь їй твій чапан, я тобі подарую інший, шовковий. — Він повернувся і піднявся вузькими напівзруйнованими сходами на дах башти.

Він побачив навкруги клуби диму; у вихорі іскор і вогню вони здіймалися аж до хмар. Місто палало. Навколо міських стін у хмарах куряви пересувалися загони вершників. Вдалині на башті майорів білий семихвостий прапор Джучі-хана.

На площадку вийшла Гюль-Джамал у синій чалмі, у чоловічому чапані, схожа на стрункого тонкого хлопчика. Здивовано підвівши вигнуті брови, вона вдивлялась у далечінь.

— Що діється в Гурганджі? Що це за страшні люди скачуть перед стінами міста?

— Війна примчала й сюди, — відповів Кара-Кончар. — Вороги обложили Гургандж… Тепер ми з тобою будемо завжди боротися поруч. Вогонь війни і сльози на твоїх печальних очах нас з’єднали.

— В цій страшній башті я все забула і навчилася тільки ненавидіти. Я піду з тобою всюди, як люта тигриця, а не колишня безтурботна Гюль-Джамал…

Кара-Кончар уже не слухав її слів. Прикриваючи очі рукою, він вдивлявся вбік крізь пропливаючі клуби диму й куряви.

— Що наробили оці безумці. Дивись: велика ріка Джейхун вийшла з берегів і суне на нас… Вона змиває будинки; вони розвалюються, як дитячі іграшки. Дивись — високі тополі, наче підрубані, з тріском падають… Оці тупоголові, нещадні дикуни зруйнували стародавню греблю, яка вже тисячу років стримувала течію могутньої, багатоводної ріки…[125] Тепер ріка, геть усе розтрощуючи на своєму шляху, заллє і знищить усе багатолюдне місто… Гюль-Джамал, треба негайно тікати з цієї старої башти: під натиском води вона завалиться і нас розчавить…

Уже більша частина міста була зруйнована безперервними штурмами полонених, яких монголи гнали на приступ. Однак жителі Гурганджа захищалися з одчайдушною лютістю. Монголи брали квартал за кварталом. Вони звикли битися в полі, з коня, і насилу посувались вузькими вулицями, заваленими уламками палаючих будівель, але вперто наступали і влучно вражали захисників довгими стрілами.

Найлютішими бійцями були ремісники Гурганджа, вони знали, що коли потраплять у полон, їхня доля наперед вирішена: найвправніших і найдужчих монголи відішлють на свою далеку батьківщину, а решту, непридатних, переб’ють.

Дружини й дівчата билися на стінах і дахах будинків поруч з своїми батьками, чоловіками і братами. І якщо хто-небудь з них, вражений стрілою, падав, жінки безстрашно складали перед пораненими стінку з цегли й землі, щоб захистити його від нових стріл.

Героїчна оборона Гурганджа вписала одну з надзвичайних сторінок у печальну повість про загибель великого Хорезму; інші міста здебільшого виявили сліпу довірливість до монголів, легкодухість і безсилля і тому безславно загинули. Навколо Гурганджа монголи втратили дуже багато своїх воїнів, і з кісток забитих утворилися цілі горби, що їх потім багато років було видно між руїнами.

Коли зосталися незахопленими лише три квартали, змучені, зранені захисники Гурганджа вирішили здатись і послали обраних осіб до хана Джучі просити милості й пощади. Син Чінгісхана відповів:

— Про що ви думали раніше? Чому ви не виявили покірності, коли моє військо підходило до міста? Тепер, коли я втратив стільки моїх найкращих бійців, чи можу я заборонити моїм воїнам насититись лютістю і грабіжництвом? Ніякої пощади вам не буде.

Монголи кинулись до вцілілої частини міста. Одних захисників вони взяли в полон, інших зарубали, все майно розграбували.

З наказу хана Джагатая, який не хотів, щоб перлина Хорезму, Гургандж, дісталася старшому братові, монголи зруйнували головну греблю, що розподіляла воду по всьому Хорезму. Вода затопила величезне місто і знесла будинки. Місце, де стояв Гургандж, ще багато років залишалося покритим водою. Хто врятувався від татар, той потонув у хвилях розлитої ріки чи загинув під руїнами. Збереглося лише кілька будинків: частина старого палацу Кешкі-Ахчак, збудованого з цегли, і дві шахські гробниці.

Вода розбурханої ріки затопила також і кілька інших міст Хорезму, а сама ріка змінила течію і довгий час несла води свої через піски в Абескунське море.

Під час одчайдушного захисту Гурганджа Хаджі Рахім перебував на стінах серед воюючих. Знаючи арабські способи перев’язування і лікування ран, він допомагав потерпілим.

Коли зненацька розлилася ріка Джейхун, він два дні просидів на високій цегляній гробниці-мавзолеї шаха Текеша. У човні, що пропливав мимо, виявився рульовим уже знайомий дервішеві коваль Керім-Гулем. Той пересадив його до свого човна, і вони разом плавали по розбурханій водяній рівнині, рятуючи всіх, кого могли. Їм не пощастило більше зустріти Кара-Кончара і Гюль-Джамал. Значно пізніше Хаджі Рахім слухав не раз казку мадаха[126] про подвиги Кара-Кончара, який полював у Каракумах на монголів, і про його безмежну любов до пастушки Гюль-Джамал, силоміць викраденої до гарему останнього хорезм-шаха.

Мадах закінчував казку описом розливу ріки, яка змила славний і багатий Гургандж. У цей потік розбурханих вод потрапив Кара-Кончар. Деякі люди бачили, як він одчайдушно боровся з хвилями, щоб врятувати Гюль-Джамал, але обоє зникли у бурхливих потоках… В одному місці, де відкрилася височина, знайшли двоє тіл: Гюль— Джамал і Кара-Кончар лежали одне біля одного, і маленька ручка туркменки була затиснута в могутній долоні Кара-Кончара…

Мадах закінчував свою казку повчанням: «Кохання з справжнього потягу — це таке кохання, яке кінчається лише разом зі смертю…»[127] Коли ж при цьому дівчата плакали, то мадах говорив: «Досвідчені люди мені переказували також інше, нібито звістка про смерть Кара-Кончара у хвилях Джейхуну брехлива, — він виплив з потоків ріки на своєму вороному коні і врятував Гюль-Джамал. Він повіз її в глибину Каракумів до своєї юрти поблизу криниць Бала-Ішем. Там вони прожили щасливо багато років, чого і вам усім бажаю!»

Розділ десятий ХАДЖІ РАХІМ У ЮНОГО БАТУ-ХАНА

Хаджі Рахіму пощастило з труднощами пробратися між бешкетуючими монгольськими загонами і прибути до табору Джучі-хана. Прив’язана на ковпаці дервіша золота пластинка з соколом оберігала його і привела до білої юрти правителя північно-західного улусу великого царства монголів. Хаджі Рахім чув, що Джучі-хан, старший син грізного Чінгісхана, був єдиний з усіх близьких до монгольського володаря осіб, хто наважувався з ним сперечатись. Але говорили також, що Чінгісхан не довіряв своєму первісткові і завжди підозрював його у спробах змови. Тому Чінгісхан призначив його правителем найвіддаленішого, крайнього улусу, де більшу частину земель ще доводилося завойовувати. Чінгісхан сказав тоді синові: «Віддаю тобі всі землі на захід так далеко, як може ступити копито монгольського коня!»

У білій юрті на низькому троні сидів, підібгавши ноги, Джучі-хан. Він був схожий на батька високим зростом, ведмежими повадками і холодним поглядом зеленкуватих очей. Від безбородих монголів він відрізнявся довгими вусами і вузькою чорною бородою. Майстерно вплетене в бороду кінське волосся переходило в тонку косичку, яку Джучі закидав за праве вухо. Перед троном на колінах, зігнувшись до землі, покірно чекав милості великого володаря натовп прохачів: і ханів, і улемів, і купців, і простих городян.

Хаджі Рахім, голосно повторюючи: «Я-гу-у, я-хак!» і переступаючи через схилені спини, пройшов просто до трону Джучі-хана і зупинився, спираючись на посох.

Пильним, похмурим поглядом втупився Джучі-хан у дервіша й спитав.

— Чого просиш, кипчацький шамане?

Хаджі Рахім пояснив, що приніс власноручного листа великого візира Махмуд-Ялвача.

— Чому так пізно? Я жду листа давно.

— Я був в обложеному місті Гурганджі.

— Значить, ти був разом з моїми ворогами?

— Так. Я як лікар допомагав пораненим.

Хаджі Рахім розпечатав кінець посоха, заліпленого воском, і витягнув згорнутий аркуш паперу з червоною печаткою. Писар Джучі-хана розгорнув аркуш і оглянув його з подивом.

— Тут написано всього троє слів: «Цій людині вір!»

— Ясно і достатньо! — сказав Джучі. — Приведіть мого сина Бату-хана!

Нукери побігли й швидко повернулись. Попереду стрибав хлопчик років дев’яти з невеликим луком і трьома червоними стрілами[128]. Він виривався від двох дідів, які намагалися вести його під руки. Підбігши до Джучі-хана, хлопчик звичним жестом упав на коліна, торкнувся лобом килима і схопився, позираючи на всіх іскристими карими очима.

— Ось мій син Бату-хан! — сказав Джучі, скоса позираючи на хлопчика. — Я просив відданого Махмуд-Ялвача прислати вченого мірзу, який навчив би мого сина читати, писати і говорити тією мовою, якою розмовляють мої нові піддані, жителі Хорезму. Чи зумієш ти бути таким учителем?

— Я можу навчити хлопчика читати книги туркменські, перські і арабські і зроблю це з радістю, — відповів Хаджі Рахім. — Я тільки не вмію пояснювати священні книги, як це роблять імами в мечетях. Я навчаю по тих книгах, у яких описуються мандрування по всесвіту і в яких говориться, що таке добро і зло, любов до рідної землі і обов’язок кожної людини…

— Це корисно і добре! — сказав Джучі. — Такий учитель допоможе здерти з мого сина шкуру степового дикуна і зробити його правителем народів. Бату, слухайся твого нового вчителя! А тобі, мірза, дозволяю бити мого сина тростиною…

Хлопчик одвернувся.

— Якщо він розповідатиме мені про богатирів і про війни, я, можливо, стану його слухати!

Хаджі Рахім відповів хлопчикові:

— Я тобі розповім про завоювання румійського полководця Іскендера Дворогого. Цей цар, бувши зовсім молодим, завоював багато країн, де у царів було більше, ніж у нього, і зброї, і скарбів, і війська, але Іскендер все ж таки їх розбив…

Хлопчик повернувся до дервіша і з цікавістю став його розглядати.

— Яким чином хан Іскендер досяг таких перемог? — спитав Джучі-хан.

— Кажуть, що коли про це спитали самого Іскендера, він нібито відповів: «Не пригнічував я підданих завойованої країни…»

Джучі-хан подивився на свого сина й сказав:

— Мій батько, єдиний і найвеличніший Чінгісхан завоював половину всесвіту, а Іскендер Дворогий — другу половину. Що ж лишається завоювати тобі, Бату-хане?

Хлопчик, не задумуючись, відповів:

— Я відніму ці землі в Іскендера!..

З цього дня Хаджі Рахім залишився в таборі Джучі-хана, ставши учителем його сина Бату. Він навчав його кілька років аж до раптової загибелі Джучі-хана від рук підісланих убивць.

Під час облавного полювання Джучі-хан погнався за оленем і віддалився в очереті од своїх нукерів. Його ледве знайшли. Він лежав з переламаним, за монгольським звичаєм, хребтом. Таємні вбивці зникли і не були виявлені. Дехто шепотів, що вони були підіслані самим Чінгісханом[129]. Джучі був іще живий, але не міг вимовити й слова або поворухнути рукою. Тільки очі його дивилися печально і похмуро, доки не заплющилися навіки.

У цей час приїхав, повернувшись з походу на захід, уславлений полководець Субудай-багатур. Він посадив хлопчика Бату-хана до себе на сідло і сказав:

— Тут на тебе чекає такий самий кінець, який побачив мій повелитель Джучі-хан. Ти поїдеш зі мною до Китаю, де навчишся воєнної справи. Я виховаю тебе, як рідного сина, і зроблю полководцем.

Розлучившись з Бату-ханом, Хаджі Рахім знову лишився самотнім блукачем. Він дуже горював за своїм братом Туганом, який зник у Гурганджі під час розливу ріки. Чи загинув Туган, чи врятувався від хвиль ріки і мечів монголів? Чи блукав в інших областях вільним або рабом? Про це постійно думав Хаджі Рахім і ждав того дня, коли він знову його зустріне.

Хаджі Рахім обійшов різні міста, скрізь розпитував очевидців про скорботні дні, пережиті народом Хорезму під час вторгнення нещадних монголів. Він записував розповіді певних людей і, нарешті, вирішив написати цілу книгу про Чінгісхана, про те, як він став могутнім і захотів завоювати всесвіт, і про те, як все гинуло і перетворювалось у пустелю там, де проходили монголи.

Розділ перший НАКАЗ ЧІНГІСХАНА

Весною року Дракона (1220), у місяці Сафар (квітень) Чінгісхан викликав до себе двох полководців, що виявили себе, як добрі виконавці найвідповідальніших доручень: старого одноокого Субудай-багатура і молодого Джебе-нойона[130].

Негайно вони прибули до шовкової юрти «потрясателя всесвіту» і впали на повстину перед золотим троном. Чінгісхан сидів на п’яті лівої ноги, обіймаючи рукою праве коліно. З його круглої лакованої шапки з великим ізумрудом звисали хвости чорнобурих лисиць. Жовто-зелені котячі очі дивилися байдуже на двох схилених непереможних багатурів. «Єдиний і найвеличніший» заговорив низьким хрипким голосом:

— Лазутчики повідомили мене, що син жовтовухої собаки, хорезм-шах Мухаммед, таємно залишив своє військо. Замітаючи сліди своєї втечі, Мухаммед недавно показався на переправах через ріку Джейхун. Він везе з собою незліченні багатства, нагромаджені за сто років шахами Хорезму. Його треба спіймати раніше, ніж він збере друге велике військо… Ми вам даємо двадцять тисяч вершників. Якщо виявиться, що у шаха таке військо, що ви замислитесь — чи можна битись, утримайтесь від бою… Але одразу ж мене повідомте!.. Тоді я пошлю Тохучар-нойона, і він один упорається там, де ви вдвох не зумієте перемогти. Ми думаємо, проте, що це наше повеління сильніше, ніж усі війська Мухаммеда. Поки ви не притягнете Мухаммеда на ланцюгу, до мене не повертайтесь!.. А якщо розбитий вами шах з кількома супутниками втікатиме, щоб знайти притулок у неприступних горах або похмурих печерах, або, як хитрий чаклун, зникне на очах у людей, то ви чорним ураганом промчіть по його володіннях… До кожного міста, яке виявить покірність, поставтеся поблажливо і залиште там невелику охорону і правителя, що забув, як усміхатись… Але кожне місто, яке стане на шлях опору, беріть приступом! Не залишайте там каменя на камені і перетворіть усе в жар і попіл!.. Ми гадаємо, що це наше повеління вам обом не здасться важким…

Джебе-нойон випростався і спитав:

— Якщо шах Хорезму Мухаммед дивовижним чином втікатиме від нас далі на захід, скільки часу гнатися за ним і віддалятись од твоєї золотої юрти?

— Тоді ви будете гнатися за ним до кінця всесвіту, поки не побачите Останнє море.

Субудай-багатур, зігнутий і кривобокий, крекчучи, підвів голову і прохрипів:

— А коли шах Мухаммед обернеться в рибу і сховається у морській безодні?

Чінгісхан почухав перенісся і перевів недовірливий погляд на Субудая.

— Зумійте схопити його раніше! Дозволяємо вирушати.

Обоє полководців підвелися з колін і позадкували до виходу.

Того ж дня з двадцятьма тисячами монгольських і татарських вершників вони помчали на захід.

Розділ другий ДОНЕСЕННЯ «НАЙВЕЛИЧНІШОМУ»

Виконуючи повеління Чінгісхана, його полководці Джебе-нойон і Субудай-багатур з двома туменами вершників два роки шастали по долинах і гірських нетрях північного Ірану, розшукуючи сліди тікаючого володаря Хорезму, шаха Мухаммеда. Нічого вони знайти не змогли. А народний поголос їм сказав, що хорезм-шах залишив свою батьківщину і, згодом сам покинутий усіма, помер на одинокому острові Абескунського моря.

Тоді Джебе і Субудай викликали монгола, який умів співати старовинні пісні про битви богатирів, і проспівали йому своє донесення «єдиному і найвеличнішому». Вони примусили монгола повторити їхні слова дев’ять разів по дев’ять[131] і потім послали до Чінгісхана в його стоянку на рівнині поблизу міста Несеф[132], багатій зеленими луками й чистими водами. Тому що проїзд по дорогах був ще небезпечний через напади і грабунки голодних ватаг втікачів, які покинули спалені монголами міста, для охорони гінця було виділено триста надійних нукерів.

Гонець усю дорогу співав старих пісень про монгольські голубі степи, про лісисті гори, про дівчат Керулену, схожих на червоне полум’я багать, але ні разу не проспівав донесення, що його послали багатури. Прибувши до стоянки великого кагана, пройшовши через вісім застав охорон— ців-тургаудів і очищений димом священних багать, гонець підійшов до жовтого намету і зупинився перед золотими дверима. Обіч входу стояли двоє незвичайної краси коней: один молочно-білий, другий — буланий, обоє прив’язані білими волосяними вірьовками до литих золотих припон.

Здивований такою розкішшю, гонець-монгол упав ницьма на землю і лежав доти, поки двоє силачів-турга— удів не підвели його під руки і не втягнули в юрту, кинувши на килим перед Чінгісханом. Монгольський володар сидів, підібгавши ноги, на широкому золотому троні.

З заплющеними очима, стоячи на колінах, гонець проспівав завчене донесення, заливаючись високим голосом, яким звик співати монгольські билинні пісні:

Скінчивши пісню, гонець, примружившись, уперше глянув у люті очі неприступного для простих монголів володаря. Вражений, він знову впав ниць. Чінгісхан сидів спокійний, непроникний, з напівзаплющеними очима і, киваючи сивіючою рудою бородою, чухав голу п’яту. Він дивився втомлено на гінця, що лежав перед ним, і сказав, мовби у роздумі:

— У тебе горло, як у дикої гуски… Тебе слід нагородити… — він порився у жовтій шовковій торбинці, що висіла на бильці трону, витяг кусок запиленого цукру і втиснув його у тремтячий рот гінця. Потім каган сказав:

— Джебе-нойона і Субудай-багатура ще рано хвалити. Подивимося, чи вдало закінчиться їхній похід… Відповідь нашу ми надішлемо з спеціальним гінцем.

Порухом пальця каган відпустив гінця. Він наказав його нагодувати і напоїти кумисом, а також достойно угостити охорону, що супроводжувала його. Другого дня він усіх відправив назад доганяти монгольський загін, який відійшов далеко вперед.

Минув рік, і ніяких вістей про тих монголів, що пішли на захід, не надходило. Одного разу Чінгіехан сказав кілька слів своєму секретареві, уйгуру Ізмаїлу-Ходжі, і наказав, щоб запечатаний лист (ніхто не знав його змісту) повіз гонець, увішаний бубонцями, з соколиним пір’ям на шапці (знак поспішності). Охороняти гінця він доручив темнику Тохучарові з туменом на десять тисяч вершників.

— Ти поїдеш на край всесвіту, поки не знайдеш Джебе-нойона і Субудай-багатура. Там, на твоїх очах, гонець повинен передати нашого листа Субудай-багатуру з рук у руки. Вони тепер забралися так далеко, що їх тіснять тридцять три збурених народи. Час їх виручати.

Тохучар того-таки дня вирушив з своїм загоном на захід розшукувати монголів, які помчали на край всесвіту.

Розділ третій У РОЗШУКАХ ОСТАННЬОГО МОРЯ

Як дві величезні чорні змії, що, проспавши зиму, виповзають з-під коріння старого платана на поляну і, відігрівшись у промінні весняного сонця, шурхотять по стежках, то стискаючись, то знову роз’єднуючись, і вселяють жах тікаючим звірам і кружляючим над ними з криками птахам, так два монгольських тумени стрімливого Джебе-нойона і обережного хитрого Субудай-багатура, то розтягуючись довгими ременями, то збираючись разом гомінким і строкатим стовбищем коней, топтали поля навколо перейнятих жахом міст і прямували на захід, залишаючи за собою задимлені руїни з обгорілими, роздутими трупами.

Цей передовий загін військ Чінгісханових пройшов по Північному Ірану, розгромивши міста: Хар, Сімнан, Кум, Зенджан та інші. Монголи пощадили тільки багате місто Хамадан, правитель якого вислав уперед з почесним посольством подарунки: табун верхових коней і двісті верблюдів, навантажених вбранням. Запеклу битву монголи витримали в Казвіні, де в середині міста жителі одчайдушно билися довгими ножами. Казвін було спалено.

Холодні зимові місяці монголи провели в межах міста Рея[134]. З усіх кінців їм посилали отари баранів, найкращих коней і верблюдів з тюками одягу. Там монголи чекали на весну.

Коли під весняним сонцем зазеленіли схили Іранських гір, монголи пройшли до Азербайджану. Велике багате місто Тавріз вислало їм цінні дари, і монголи, погодившись на мир, пройшли мимо, не зайнявши міста. Вони попрямували на Кавказ, де підступили до столиці Аррану Ганджі. Але монголи не наважилися штурмувати це місто, зажадали срібла й одягу, це їм було видано, і вони рушили до Грузії.

Сильне військо грузин стало на їхньому шляху. Субудай з головними силами йшов спереду, Джебе з п’ятьма тисячами вершників сховався в засаді. При першій сутичці монголи, як завжди, удали, ніби тікають. Грузини, забувши про обережність, погналися за ними. Татари Джебе кинулися на них із засади, а вершники Субудая, повернувши назад, охопили грузинів з усіх боків і перебили. В цьому бою загинуло тринадцять тисяч грузинів.

Монгольське військо побоялося, проте, забиратися в глиб цієї пересіченої гірськими ущелинами країни з дуже войовничим населенням і покинуло її, обтяжене здобичею. Воїни говорили, що їм тісно у кавказьких гірських ущелинах. Вони шукали степів, де коні можуть привільно пастися. Вирізавши місто Шемаху, монголи рушили до Шірванського Дербента. Ця фортеця стоїть на неприступній горі і закриває прохід на північ. Джебе-нойон послав до шірванського хана Рашіда, який сховався у фортеці, гінця з вимогою:

— Пришли до мене твоїх знатних беків, щоб ми уклали з тобою дружній мир.

Шірванський правитель прислав десять родовитих старійшин. Джебе зарубав одного гордого бека на очах у інших і зажадав:

— Дайте надійних провідників, щоб наше військо могло пройти через гори. Тоді вам буде пощада. Якщо ж провідники виявляться несумлінними, то всіх вас чекає такий самий кінець.

Шірванські беки відповіли, що вони підкоряються цій вимозі — провели монгольське військо, обійшовши Дербент, гірськими стежками і показали шлях на кипчацькі рівнини. Монголи тоді відпустили старих посередників, а самі попрямували далі на північ.

Розділ четвертий У КРАЇНІ АЛАНІВ І КИПЧАКІВ

На Північному Кавказі Джебе і Субудай прибули в країну аланів, куди з широких північних степів на допомогу аланам[135] зібралося багато лезгинів, черкесів і кипчацьких загонів.

Монголи билися з ними цілий день до вечора, але сили залишалися рівними, і ніхто не здобув перемоги. Тоді Джебе послав до найзнатнішого кипчацького хана Котяна лазутчика, і той прочитав Котянові такого листа: «Ми, татари, як і ви, кипчаки, — одна кров одного роду. А ви з’єднуєтесь з іноплемінниками проти своїх братів. Алани і нам і вам чужі. Давайте укладемо з вами непорушний договір не тривожити один одного. За це ми дамо вам стільки золота і коштовного одягу, скільки ви забажаєте. А ви самі йдіть звідси і дайте нам можливість розправитися з аланами».

Монголи послали кипчакам багато коней, навантажених подарунками, і кипчацькі хани, спокусившись ними, по-зрадницькому покинули вночі аланів і повели свої війська на північ.

Монгольські загони напали на аланів, розгромили і промчали по їхніх селищах, спалюючи, грабуючи і вбиваючи. Алани оголосили про свою цілковиту покірність Чін— гісханові, а частина їх приєдналася до монгольського загону.

Тоді, не маючи більше за спиною гострих мечів аланів, Джебе і Субудай несподівано повели свої тумени на північ у степ, на кипчацькі кочовища. Упевнені в мирі і власній безпеці, кипчацькі хани з окремими загонами роз’їхалися по своїх стоянках. Монголи погналися за ними слідом, зруйнували головні стійбища кипчаків і забрали різного майна набагато більше того, що дали на сплату за зраду.

Ті з кипчаків, які жили далеко в степу, почувши про вторгнення монголів, нав’ючили на верблюдів майно і повтікали, хто куди міг: одні ховалися в болотах, інші в лісах[136]. Багато людей пішло в землі руські й угорські.

Монголи гналися за втікаючими кипчаками берегами Дону, поки їх не загнали в сині хвилі Хазарського моря[137] і там багатьох потопили. Тих кипчаків, що залишилися живими, вони зробили своїми конюхами і пастухами, щоб ті стерегли захоплену скрізь худобу і табуни коней.

Потім монголи пройшли на Хазарський півострів і напали. на Судак, багате приморське кипчацьке місто. До нього раніше приходило багато кораблів з чужоземних країн з одягом, тканинами й іншими товарами. Кипчаки на них вимінювали невільників, чорнобурих лисиць і білок, а також бичачі шкури, якими славилась кипчацька земля.

Дізнавшись про наближення монголів, жителі Судака втекли, частина сховалася в горах, частина сіла на кораблі і відпливла через море до Требізонта. Джебе і Субудай розграбували місто і знову відійшли на північ для відпочинку в кипчацьких кочовищах, де перебували понад рік.

Тут простяглися багаті травою луки і родючі поля, оброблені рабами, і баштани з кавунами і гарбузами, і численні стада крупних корів і тонкорунних баранів. Воїни монгольські хвалили ці степи й говорили, що тут їхнім коням так стало привільно, як на батьківщині, на берегах Онону і Керулену. Але рідні монгольські степи для них дорожчі, і вони їх не проміняють ні на які інші. Покінчивши з завоюванням всесвіту, всі монголи хочуть лише одного — повернутися на береги рідного Керулену.

Джебе і Субудай із своїми загонами пробули недовго в головному місті кипчаків Шарукані[138]. В ньому були і кам’яні будівлі, до половини закопані в землю, і амбари, повні іноземних товарів, але найбільше було розбірних юрт, у яких жили як кипчацькі хани, так і прості кочівники. Вони весною відкочовували з міста у степ, а на зиму знову поверталися до міста.

Коли з’явилися монголи, заморські купці, боячись війни, перестали торгувати з степом. Місто Шарукань, розграбоване і спалене, спустіло, а монгольське військо пішло до Лукомор’я[139].

Там монголи поставили курені у низинах між горбами, щоб сховатись од вітрів. Кожний курінь ставився кільцем у кількасот юрт, відібраних у кипчаків. У курені нараховувалась тисяча воїнів. У середині кожного кільця стояла велика юрта тисячника з його високим рогатим бунчуком із кінських хвостів. Біля юрт, прив’язані до залізних приколів, стояли завжди готові до походу осідлані коні з туго підтягнутими попругами, а інші коні паслися величезними табунами в степу під доглядом кипчацьких конюхів.

Монгольське військо, як і раніше, додержувалось суворих законів — «Яси Чінгісхана»[140]. Табори були оточені потрійним ланцюгом вартових. У степу, на головних стежках, що вели до земель булгар, урусів і угрів[141], переховувалися сторожові пости. Вони ловили всіх, хто їхав степом, розпитували їх, потім тих, хто знав про сусідні племена, відсилали до Джебе-нойона, а інших убивали.

У багатьох нукерів разом з ними в юртах були їхні монгольські дружини, які виїхали в похід ще з далекої батьківщини, а так само жінки й діти, забрані в дорозі. Монголки були одягнені так само, як і нукери, і їх важко було одразу відрізнити. Вони часом брали участь у битвах, але звичайно жінки завідували верблюдами, в’ючними конями й возами, в яких зберігали одержану під час поділу здобич. Жінки стежили так само за полоненими з тавром власника, випеченим на бедрі, і доручали їм різну роботу. Вони разом з полоненими доїли кобилиць, корів і верблюдиць і під час стоянок варили у мідних або кам’яних казанах їжу.

Маленькі діти, народжені за час походів або захоплені в дорозі, під час переходів сиділи на возах або в шкіряних саквах, іноді по двоє, на в’ючних конях і за спиною монголок, що їхали верхи.

У степу, осторонь від монгольського табору, розтягнувся набрідний табір воїнів різних племен, що приєднувалися в дорозі до монголів. Тут можна було побачити і туркменські строкаті юрти, і тангутські руді намети, і чорні намети белуджів, і прості курені аланів або вершників невідомо якого племені. Усю цю розгульну ватагу монголи першою посилали на приступ, а після бою вона підбирала залишки загарбаної монголами здобичі.

Розділ п’ятий У ТАТАРСЬКОМУ ТАБОРІ БІЛЯ КАЛКИ

Субудай-багатур наказав поставити собі юрту на високому кряжі морського берега, біля гирла лінивої каламутної ріки.

Нукери весело виконали наказ багатура, передчуваючи стоянку і відпочинок. Дванадцять верблюдів привезли кілька розбірних юрт. На верблюдах сиділи перелякані кипчацькі полонянки в гостроверхих повстяних шапках. На вимогу монголів вони співали пісень, коли ставили напівкруглі грати, обтягували їх білою повстю і навскіс перев’язували строкатими тканими доріжками.

Субудай, хмурячись, спитав:

— Чому три юрти?

— В одній ти будеш думати твої думи, у другій ми помістимо твоїх улюблених мисливських барсів, а без третьої не можна, — в ній ми для тебе замкнули найкращих кипчацьких полонянок, що вміють співати і танцювати.

Субудай обірвав нукерів:

— Уггаї (Ні!) Нехай у другій юрті гарчать барси, а в третій юрті нехай для мене варить обід старий Саклаб. Кипчацькі полонянки нехай мені в поході не заважають. Роздайте їх сотникам.

Саклаб з казанами, великими дерев’яними ложками і довгим тонким ножем на поясі розташувався в третій юрті. Високого, худого, кістлявого раба з сивими патлами схопили татари в дорозі біля Астрабада. Нукери пояснили тоді Субудаю: «Цей старий полонений — родом урус. Він був поваром у мірзи самого харезм-шаха Мухаммеда і надумав тікати до себе на батьківщину. Він розмовляє всіма мовами і вміє готувати різні страви. Старий готуватиме тобі і пилав з мигдалем, і пилав з сливами, і кайме з гороху, і каймак з вершків, і халву, і пахлаву. При ньому живе його приймак, мовчазний юнак на ім’я Туган. Він допомагатиме Саклабові готувати обід». Тоді Субудай розсердився і сказав:

— З мене досить лиш старого Саклаба, щоб приготувати обід. А ніяких помічників мені не потрібно. Всі люблять бути помічниками біля казана. Цього юнака Тугана озброїти мечем і дати йому з табуна лисого шолудивого коня. Послати його в передову сотню, і хай він вчиться військової справи. Якщо буде з нього хороший воїн, то скоро в нього з’явиться і добрий кінь, і сідло, і броня, А якщо буде він поганий воїн, то його заб’ють під час першої сутички. Втрата невелика!..

В юрті з білим верхом і дверима, повернутими на південь, у бік моря, Субудай сидів біля входу на сідельній подушці. Він довго й здивовано дивився виряченим оком на сіре неспокійне море, де і вода, і вітер, і риби, і навіть літаючі над хвилями птахи зовсім інші, ніж у голубих озерах монгольського степу. Здалеку котились до берега одноманітні хвилі, і в туманній синяві часом з’являлися білі паруси іноземних кораблів — вони боялися наблизитися до зайнятої татарами землі.

Тут був привільний степ, висока трава, озерця з плаваючими птахами. Навкруги пасся скот, відібраний у кипчаків: бики були білі, довгорогі, барани — жирні, курдючні, теж білі; і повсть у кипчаків біла, і юрти білі. Воїни Субудая щодня їли м’ясо і знічев’я валялися на перських килимах. Іноді монгольські хани-тисячники виїжджали на полювання з соколами або влаштовували верхогони, випробували коней — своїх, монгольських, і захоплених у дорозі: туркменських, персидських, кавказьких та інших.

Угору по річці Калці, серед степу на кургані поставив свою юрту другий полководець, Джебе-нойон. Навколо простяглася зелена рівнина. Через неї на північ тягся ланцюг сторожових курганів.

Хоч Джебе і Субудай були послані Чінгісханом на захід одночасно і заради однієї справи, але обидва полководці один з одним не завжди ладнали, раз у раз сперечались, і кожен старався на ділі довести помилку іншого. Чінгісхан з хитрим заміром послав двох суперників. Не раз він робив це і з іншими своїми нукерами, посилаючи на одне діло двох, — адже суперники завжди намагаються відзначитись.

Джебе, стрімкий у поході, завжди виривався вперед. Його загін не раз потрапляв у дуже небезпечне становище. Він уміло відходив од напираючого противника, А коли звідусіль загрожувала загибель, тоді з’являвся і виручав Субудай. Він нападав на ворога зімкнутими рядами важкої монгольської кінноти, в якій і нукери, і коні були покриті залізними китайськими латами.

Високий, прямий Джебе, який ніколи не сміявся, із скляними нерухомими очима, після бою з’являвся до Субудая, вкритий курявою і забризканий кров’ю. Сидячи біля багаття, він пояснював Субудаєві, що не зробив ніяких помилок, що ворогів було занадто багато. А Субудай посміювався, задоволений, що він знову виявився рятівником Джебе, і пропонував йому краще не пояснювати своїх помилок, а покуштувати запеченого на рожні, як у самого хорезмського падишаха, нашпигованого часником і фісташками молодого баранця.

Джебе був гордий, самовпевнений, запальний. Він гадав, що ніде не схибить, якщо на відстані шістдесяти кроків влучає стрілою в голову швидкого ховрашка. За влучність і стрімкість його прозвали «Джебе» стріла[142]. Під цим іменем його знали всі у війську, хоч справжнє його ім’я було інше. Перед битвою він завжди сам оглядав місцевість, проносячись на високому сухорлявому коні по передових небезпечних місцях, і його не раз з труднощами рятували від загибелі охоронці-тургауди.

Субудай з пасмами сивого волосся на підборідді видавався старим; ніхто не знав, скільки йому років. Колись, за юних літ, його було поранено в плече, м’язи були перерубані, права рука з тих часів лишилася скарлюченою, і Ын діяв однією лівою рукою. Обличчя його було розсічене через ліву брову, від чого ліве око, вибите, було завжди примружене, а праве, широко розплющене, здавалося, свердлило й бачило кожного наскрізь.

Усі нукери у війську говорили, що Субудай хитрий і обережний, як стара лисиця з відгризеною лапою, а злий, як барс, що побував у капкані, — з Субудаєм не страшний ніякий ворог, і з ним не загинеш.

Джебе вперто обмірковував план руху, щоб доїхати до Останнього моря, яке омиває всесвіт. Донесення Чінгісханові, надіслане з гінцем, складав Джебе, а Субудай тільки схвалював, похитуючи головою, і посміювався:

— Чи ти далеко дійдеш? І чи скоро буде те місце, звідки ти, як сайгак, побіжиш назад і мені востаннє доведеться тебе виручати.

Розвідники, що стежили за степом, ловили придорожніх, приводили до Джебе, і він сам їх розпитував: про племена, що живуть на заході й на півночі, про шляхи до них, про ріки й переправи через них, про корм для коней, про багаті міста й міцні фортеці, про військо, зброю і про те, чи добре воїни вміють битися, влучати стрілами в намічену ціль і чи далеко Останнє море.

Розділ шостий БРОДНИК ПЛОСКИНЯ У ТАТАРСЬКОМУ ПОЛОНІ

Якось розвідники привели до Джебе кількох чоловік з якогось невідомого племені. Займалися вони перевезенням подорожніх на поромах і човнах. Були вони високі, плечисті, з широкими рудими бородами, в овчинних подертих кожухах, у шкіряних штанях і м’яких постолах, переплетених ременями. Сірі рисячі шапки були хвацько збиті на вухо.

— Хто ви такі? Звідки прийшли? — спитав Джебе.

Один, трохи вищий і ширший за інших, відповів по-кипчацькому:

— Ми звемося «бродники», тому що ми бродимо по степу. Батьки й діди втекли сюди в степ від князів, шукаючи для себе волі…

— Якщо ви не поважаєте ваших панів і втекли від них, значить, ви розбійники і бродяги?

— Ми не те що розбійники і не зовсім бродяги… Ми — вільні люди, вільні мисливці і рибалки.

— А ти хто? — спитав Джебе найвищого «бродника».

— Мене звуть Плоскиня. Наші бродники обрали мене своїм воєводою.

Джебе негайно послав нукерів до Субудай-багатура сказати: «Приїжджай! Спіймано потрібних нам людей».

Нукери прискакали назад з такими словами: «Субудай-багатур сидить на килимі. Біля нього торба бобів. Він сказав: «Не поїду, зайнятий…»

Бродник Плоскиня зауважив:

— Це значить: «Хто за ким плаче, той до того й скаче».

Джебе залишив під вартою всіх спійманих бродників, а сам разом з Плоскинею, оточений нукерами, вирушив до Субудая.

На загасаючому багряному небі виразно чорніли три юрти Субудая. Над ними звивалися димки і стирчали військові значки-жердини з кінськими хвостами і рогами буйволів. Субудай сидів у юрті на перському шовковому килимі. Освітлений тремтливим світлом багаття, він лівою рукою виймав із строкатої торби боби і старанно розкладав їх дивними довгими низками.

— Хто це? — спитав Субудай. На мить він втупився виряченим оком у Плоскиню і знову зайнявся бобами. — Сідай, Джебе-нойон.

Джебе сів на килим біля Субудая і байдуже скоса позирав на те, що робив багатур. Ніколи він не міг наперед розгадати, що зробить старий барс з відгризеною лапою.

Бродник Плоскиня, високий, ставний, з широкою рудою бородою, що спадала на груди, бистрими очима оглядав юрту і щось прикидав у думці. Він, як і раніше, стояв шанобливо біля входу. Його вартували двоє обвішаних зброєю монголів.

Позираючи на руку Субудая, що швидко пересувала боби, Джебе розповів про те, що чув від полонених, і радив використати Плоскиню як провідника.

— А що роблять зараз кипчацькі хани? — перебив Субудай.

— Всі вони злякалися, — відповів Плоскиня. — Коли ваші татари примчали в їхнє місто Шарукань, кипчацькі хани розбіглися — одні до руського краю, інші на болота.

— Хто втік до урусів?

— Багато втекло, і перший утік головний їхній багач Котян, і половці лукоморські, і Токсебичі, і Багубарсови, і Бастєєва чадь, і інші.

Субудай одірвався від бобів і пильно втупився очима в Плоскиню.

— А де ж тепер головне військо урусів?

— Хтот крім бога, це знає?

Субудай з’їжився, його обличчя скривилось, і розплющене око спалахнуло гнівом. Він посварився скарлюченим пальцем з обгризеним нігтем.

— Ти говори все, що знаєш! Не замітай сліди! А то я покладу тебе під дошку, а на дошку посаджу двадцять нукерів. Тоді ти запищиш та й здохнеш…

— А навіщо мені мовчати?

— Кажи, де тепер уруські князі? Чи готуються уруси до війни?

— Дай зміркувати! — сказав Плоскиня і, розставивши довгі ноги, закотив догори очі.

Субудай разів зо два підозріло зиркнув на бродника і знову почав пересувати на килимі боби. Нарешті, він зашипів:

— Слухай-но ти, степовий бродяго! Якщо ти мені все до ладу розкажеш, то вже дам тобі нагороду. Дивись сюди на боби. Бачиш оцю низку бобів — Це ріка Дон… А оця довга низка — це ріка Дніпро… Підійди сюди ближче й покажи, де повинно бути місто урусів Київ?

Плоскиня ступив крок, але обоє монгольських вартових кинулися на нього і зірвали пояс з мечем. Тоді бродник, обережно опустившись на коліна, підповз до Субудая.

— Так! Розумію! — говорив він, зморщуючи лоб і зсовуючи хутряну шапку на потилицю. — Ось це наш Дніпро… А це гирло Дніпра біля моря, де Олешшя… А ось. тут мала річечка, — це, певно, Калка, де ми стоїмо зараз… Але ти послухай, мій найсвітліший хане! Адже Дніпро не так тече просто з півночі на південь, а як зігнута рука, рогом. Ось тут, де плече, — це місто Київ, а де кулак, — там уже Чорне море. А де випирає у степ лікоть, — там на Дніпрі острів Хортиця, і ось, біля Хортиці, тобто коло ліктя, збирається руське військо. — Плоскиня пересунув боби так, що Дніпро вигнувся, рогом.

— Скільки звідси до Києва? — спитав Субудай. Він вийняв з торби разом з бобами жменю золотих монет, підкинув їх на долоні і поклав біля себе.

У Плоскині очі розгорілись, і він облизав язиком сухі губи.

— А нащо тобі Київ? Від Києва руси не підуть. Адже до Києва звідси далеко, верст шістсот…

— Що таке «верст»? — розсердився Субудай. — Не розумію «верст»!.. Ти скажи мені, скільки до Києва кінських переходів?

— Якщо звідси на Київ поїдеш на одному коні, то будеш навпростець їхати днів дванадцять. А на двох; конях — проскачеш за шість днів.

— От тепер ти мені став говорити до ладу.

— Але руси від Києва просто у степ не ходять. Вони спускаються на човнах по Дніпру до «ліктя», ось до цього рогу, до острова Хортиці. Тут вони переправляються на другий бік і тут «Залозним шляхом»[143], короткою дорогою ідуть сюди на Лукомор’я. Тут доброго кінського ходу всього днів три-чотири, а на двох конях проїдеш і за два дні.

— Лише два дні? — здивувався Субудай. — За два дні уруси можуть пройти сюди від Дніпра?

— Бачиш, ось звідси, де закрут, від Хортиці, наші руси часто нападали на половецькі кочовища. Якщо їхати без возів, то за два-три дні проїдеш.

Субудай, очевидно, був задоволений, одержавши важливі для нього відомості. Він посміювався, плескаючи себе по коліні, і наказав подати кумис. Він докладно розпитував Плоскиню про дороги, про броди через ріки, про військо урусів; про те, які в них коні, як озброєні ратники, чи добре б’ються?

— Б’ють вони здорово, особливо сокирками й звичайними сокирами.

— Скільки у цих урусів війська?

— Якщо всі ближні князі приведуть до Хортиці свої дружини: київські, чернігівські, смоленські, галицькі, волинські й інші, які дрібніші, то в степ вирушить піхотинців, стрільців і вершників тисяч п’ятдесят[144].

— Значить, в урусів п’ять туменів? — сказав Субудай і поклав п’ять золотих монет біля того «закруту» в Хортиці на Дніпрі, де починався похід у степ. — А скільки вершників виставлять кипчаки?

— Мабуть, теж набереться тисяч з п’ятдесят. На цьому боці Дніпра уже зібралася незлічена хмара кипчаків.

Субудай поклав іще п’ять золотих.

— Отже, проти нас буде всього десять туменів урусів і кипчаків? — зауважив Субудай і подивився на непроникного, мовчазного Джебе. — Пам’ятаєш, Джебе-нойон, з яким військом від чорного Іртиша ми пішли на Хорезм. Покажемо тепер, чи добрі ми учні «потрясателя всесвіту» Чінгісхана!

Плоскиня, стоячи навколішках, позирав то на золоті монети, то на замислених монгольських ханів. Хитрі, злі іскри майнули в очах Плоскині, коли він вкрадливо спитав:

— А що ж ти, найсвітліший татарський воєводо, не поклав іще кілька золотих на те місце, де стоїть твоя татарська сила? Похвалися, скільки у тебе війська?

Субудай стиснув скарлючені пальці в кулак і тицьнув в обличчя Плоскині.

Ось скільки нашого татарського війська. А ось що я зроблю з урусами й кипчаками!.. — Субудай злісно згріб десять покладених ним монет і кинув їх у торбу з бобами. — Усіх їх засуну в мою торбу і зжеру, як сир.

Плоскиня позадкував.

— Ти мені дай що-небудь від твоєї ханської милості за старанність!

— Угга! Я грошей нікому не даю, а мені їх усі приносять, і я все відсилаю моєму повелителеві Чінгісханові, непереможному… А втім, ти можеш заробити нагороду. Є в тебе сини?

— Слава богу, чотири є.

— Де вони? Далеко?

— Сидять на бродах по Дону.

Я пошлю за ними сотню вершників, вони вмить їх доставлять сюди. Ти їм накажеш пробратися лазутчиками на уруську сторону і там довідатися, де розташовані уруські полки і скільки їх. Нехай вони дізнаються, які заміри в уруських воєвод, потім швидше повертають назад, щоб мені все точно розказати. Тоді я відпущу і тебе, і твоїх синів на волю і дам у нагороду косяк коней і кожному по жмені золота. Ну, чого вагаєшся? Чого мнешся?

Плоскиня стояв твердо, розставивши довгі ноги, важко зітхнув і сказав:

— Рубай мені голову, преславний хане, а моїх синів не займай!

Субудай засопів і вдарив кулаком по килиму.

— Ти так зі мною говориш? Гей, нукери! Одведіть мого почесного гостя у юрту з барсами і поставте потрійну варту. А Саклаб нехай частує його вдосталь, як хана…

— А ноги йому спутати? — спитав нукер. — Такий вовк утече!

— Та не забудь вшанувати його міцним залізним ланцюгом!..

Розділ сьомий ТРИВОГА В КИЄВІ

На лівому степовому березі Дніпра, проти Києва, пором зранку. захопили половці, які наїхали несподівано. Вони видерлись на пором, погрожували перевізникам, не даючи їм утекти. Від великої кількості людей пором нахилився, зачерпнувши води. На рябому, як барс, коні під’їхав старий огрядний половецький хан. Його супроводжувала сотня джигітів. Один із них гарцював попереду і тримав на довгій жердині ханський бунчук з кінськими хвостами і мідними брязкальцями. Другий бив у бубон. Двоє верескливо дуділи в дудки. Один джигіт на дикому коні, що люто хропів, ляскав канчуком, намагаючись прокласти ханові дорогу до перевозу.

Осторонь перед натовпом слухачів худий запорошений прочанин з торбою за спиною розповідав, що всі половці зараз біжать з Дикого поля[145], а за ними женеться незнайоме, страшного вигляду плем’я «татари», — «обличчя їхні безбороді, носи тупі, і в кожного скуйовджена коса, як у відьми. Від одного вигляду безбожних татар люди падають мертвими…»

— Що це за люди? Розкажи нам, прочанине божий, мабуть, ти людина досвідчена й книжна.

Прочанин, спершись на довгу палицю, почав говорити:

— Прийде зі сходу в незліченній кількості якийсь лиховісний народ, у нашій країні нечуваний, глаголемий «татари», і з ним іще сім язиків. Якоже половці досі навколишніх народів полоняху і губяху, нині ж їхня загибель наста. Татари не токмо половців побєдіша і загнаша, але навіть дощенту іскореніша, а на їхню землю самі сідоша…

— Звідки впало це плем’я?

— Про це глаголять сказання в святих книгах, про них ще єпископ Мефодій Патарійський свідчить, яко грецький цар Александр Македонський у стародавні часи загнав поганий народ Гогі та Магогі[146] на кінець землі, в пустелю Єтрієвську, між сходом і північчю. Закрив він їх горами і наказав сидіти там до кінця строку. І тако-бо єпископ Мефодій рече, яко після кінця часу гори знову розсунуться, і тоді вийдуть звідти Гогі та Магогі і заполонять усю землю від сходу до Євфрату, і від Тигру до Понтського моря, — всю землю, крім Ефіоп’я…

— Всю землю! — вигукнули в натовпі слухачі. — Отже, і нашу землю?..

Прочанин вів далі:

— А хіба ви не бачите, що навкруги діється? Це знамення останнього часу! З’явилася страшна зірка, промінням до сходу далеко сягаюча, іже знаменована нову пагубу християнам і нашестя нових враг… То вийшли з-за гір і на нас ідуть погані Гогі та Магогі! Нині прийшло проречене закінчення часу. Кінець світові близький!..

Почулися зітхання й голосіння. Прочанин зняв повстяну шапку, і слухачі опускали в неї бублики і дрібні чорні монетки.

З правого берега на великих просмолених човнах припливли дружинники великого князя київського. Вони розігнали натовп, розчистили місце перевозу і допомогли старому половецькому ханові зійти на пором. У шовковому малиновому чекмені, підбитому соболем, у білому гостроверхому ковпаку, опушеному червоною лисицею, і в темно-червоних чоботях, гаптованих перловими нитками, хан поважно стояв, тримаючись за поручні рукою у шкіряній перстатій рукавиці. Другою рукою він стискав руків’я кривої шаблі, що сяяла алмазами.

Хан, огрядний, величний, здавався спокійним, тільки очі його тривожно бігали, косячись на темні води Дніпра. Вітер посилювався, поверхня річки брижила, і сиві баранці пінилися на високих хвилях.

Хан платив щедро. Поромники одержали від нього чимало жмень срібних грошей і старалися з усієї сили. Цілий день вони перевозили величезний караван: добірних коней, закутаних у розшиті попони, ревучих від страху верблюдів, гладких буйволиць з довгими рогами, що спадають на плечі, іноземних полонянок, яких гарно вбрали тут-таки на березі, смаглявих, чорнобрових, прикрашених намистом і стрічками. Все це хан віз у дар руським князям.

У натовпі говорили, що це прибув найстаріший половецький хан Котян, власник сотень тисяч коней, що блукають по безмежних рівнинах Дикого поля з його тавром: слід копита у вигляді півкола і під ним дві риски.

— Котян — хазяїн степу! Він сам може виставити величезну рать. Недарма він приїхав до Києва. Біда його погнала. Та й інші половецькі хани потягнулися з усіма своїми родами на руську сторону і тепер переходять Дніпро всіма бродами і перекидними мостами. Половецькі загони входять у воду на конях у броні, з щитами і з списами… Що воно буде? Чи не замислили вони лихе? І пісень веселих половці більше не співають. Тільки пісні тягучі, як верблюдячий стогін, чути здалеку, коли їдуть із степу на наш бік…

У хоромах великого князя київського Мстислава Романовича[147] спішно готувалися до з’їзду: чекали на великих і малих князів. До всіх були послані гінці з запасними кіньми скликати на захист Руської землі.

Київському князеві нелегко було прийняти з честю вельможних гостей, — кожний приїжджав із своїми дружинниками; що був вищий князь, то з більшим почтом він їхав. Князівські слуги примусили всіх хлібників і м’ясників Києва пекти пироги з начинкою та пшеничний хліб і везти до князівського двору. Тепер не та сила, яка була в київського князя сто років тому, за часів Мономаха. Тоді під владою великого київського князя була майже вся Руська земля: і Київ, і Переяславль, і Смоленськ, і Суздаль, і Ростов, і навіть далекий багатий Новгород належав йому цілком. Тоді йому корилися всі князі, а половці не сміли поворухнутися. По всіх кордонах він розніс славу руського імені. Але минали роки, рід Мономаха дрібнився. Князі роздавали міста й волості своїм синам, племінникам і внукам, і тепер Мстислав Романович володів Києвом урізаним і ослаблим. За останні двадцять п’ять років розгроми, завдані руськими князями, знесилили Київ, коли і галичани, і володимирці, і суздальці, і дикі половці, яких покликали безсовісні князі, грабували й палили древню столицю[148].

Нелегко було жителям Киева відбудувати своє місто після стількох розгромів; багато будинків залишилося зруйнованими, з повибиваними віконницями і дверима…

Зараз знову з степу насувалося лихо. Воно зібрало разом непримиренних князів, гордих і упертих, що ворогували один з одним все своє життя за кращий престол, за більш прибуткове місто, за людну волость. Тепер старі вороги половці самі з поклоном прибігли в Київ, просячи підмоги. Похмурі й пониклі, вони сиділи юрмою навпочіпки перед ворітьми княжого двору. Коли стали прибувати руські князі, половці до них підбігали, цілували повіддя коней, простягали руки, твердячи:

— Зберіть полки! Прийдіть до нашого степу! Обороніть нас! Допоможіть прогнати лихих недругів!

Князі кожний з своїм почтом збиралися на подвір’я княжого дому; вони стояли окремо, сперечалися, часом переходили, щоб послухати, де що говорять, але хоч як їх упрошували київські тіуни, не заходили у великокнязівські гридниці.

Половецький хан Котян так само перебував у дв. орі, гордий, як завжди. Біля нього, склавши руки на животі, похмурі й непорушні, стояли його степові радники в гостроверхих ковпаках, з темними від сонця і степового вітру обличчями. Старий перекладач, з степових бродників пояснював ханові, хто з князів уже прибув, як звати того чи іншого, і хто особливо впливовий і сильний. Котян, зваживши, кому слід виявити шану, підходив перевальцем, схилявся, насилу торкаючись пальцями землі, і, знову з гідністю випроставшись, погладжуючи напівсиві довгі вуса, говорив одне й те саме:

— Допоможи, будь братом! На всіх нас суне загибель! Разом пліч-о-пліч станемо, загибель відженемо. Не погребуй маленьким подарунком. Прийми мою шану! Нікого не забував я, всіх хочу вшанувати — і наволоками, і кіньми, і худобою, і полонянками.

Уже сонце схилялося на полудень, а князі все ще стояли осторонь і до хрипоти сперечалися на гомінкому княжому подвір’ї; усі поглядали, хто перший ввійде до гридниці князя київського. Говорили, що Мстислав Романович ще на когось чекає, — може, на гінців із півночі від владного і гордовитого князя суздальського, Юрія Всеволодовича, який чекає з’їзду в себе у Володимирі і не поїде на раду князів до обіднілого Києва. Та ще не видно князя галицького Мстислава Удатного[149], — він особливо всіх скликав на снем (з’їзд), і гінці його всіх спонукали: «Лихо загрожує неминуче, приїжджайте вборзе![150]» Враз всі пожвавішали й заговорили:

— Мстислав Удатний приїхав! — і з цікавістю, відштовхуючи один одного ліктями, намагалися глянути на князя, прославленого вдалими походами й перемогами над уграми та ляхами.

Мстислав Удатний увійшов ходою легкою, незважаючи на роки. Він зупинився, озирнув усіх жвавим поглядом чорних проникливих очей, немовби розшукуючи когось, і довго крутив довгий звислий вус. Готовий до бою, він був у позолоченому шоломі, що виблискував у сонячному промінні, і в легкій кольчузі з золотою оздобою. Червоне корзно[151] під час його швидкої ходи розвівалося. Він помітив, у кутку двору хана Котяна і попрямував до нього. Той заметушився і, простягнувши руки, пішов назустріч Мстиславові. Вони притулилися плечами, і Котян припав головою до грудей галицького князя. Білий ковпак Котяна впав у порох, і всі помітили, що плечі половецького хана судорожно здригалися.

— Плаче! Нехай поплаче! — зашепотіли у натовпі. — Ці лиходії чимало наших людей зробили своїми колодниками, тепер самі зазнають, що таке гіркі сирітські сльози! Мстислав одружений з дочкою хана Котяна, тому і розпинається за багатого тестя!

Дружинники повідомили київського князя про приїзд Мстислава Удатного. Проте Мстислав Романович усе ще зволікав і не виходив на ганок, щоб зустріти двоюрідного брата, — старі рахунки заважали! А Мстислав, обнявши Котяна, відійшов з ним у куток двору, і довго вони стояли там і тихо розмовляли.

Знову всі заворушились і почулися вигуки:

— Суздальці приїхали. Буде сильна підмога! Де ж нам вирушати без суздальців! Ні, це не суздальці, а молодий ростовський князь Василько Костянтинович.

На подвір’я ввійшов стрункий, молодий воїн. Світлий пушок ледве вкривав його підборіддя. Він так само, як Мстислав Галицький, був готовим до бою, — в кольчузі і стальному шоломі і з довгим прямим мечем біля пояса. Одягнений він був скромно, червоне корзно вицвіло. Весь одяг його був у куряві і забризканий грязюкою, — мабуть, щойно зійшов з коня. Поруч нього плентався дід з довгими напівсивими кучерями, що спадали на плечі; на сириці, перекинутій через плече, висіли гусла.

— Це сліпий співак! Славний співак Гремислав! Раніше був воєводою, не раз громив половців, а рязанський князь Гліб із злості посадив його в поруб[152], осліпив і тримав три роки. Там, в ув’язненні, Гремислав почав складати пісні, і його взяли з порубу. Відтоді він блукає з одного міста до іншого і співає бувальщину про часи стародавні… Сьогодні, певно, ми почуємо Гремислава!

Молодий князь Василько з привітною усмішкою і з повагою до старших князів обійшов усіх. Князі самі йшли йому назустріч і запитували:

— А чому ж не їдуть суздальці? Ти їхній сусіда, ти знаєш, чому їх нема? Великий князь суздальський Юрій Всеволодович твій рідний дядько, чи умовив ти його?

— Все ще думає! А чи приїде, — про те і відуни не скажуть…

На ганок княжого дому вийшли парами десять дружинників, усі, як один, ставні, в кольчугах і шоломах, з короткими списами. Вони зійшли східцями і зупинились обіч сходів, чекаючи князя Мстислава Романовича.

Він вийшов поволі, спираючись на посох з позолоченим орлом. Суворі очі з прямими бровами дивилися втомлено й нерадісно. Ледь роздвоєна сивувата борода, хрест і золота іконка на грудях, парчевий каптан, весь іконописний образ князя свідчили більше про його щиру побожність і нічні молитви, ніж про військові турботи. Князь, злегка накульгуючи, зійшов сходами і зупинився на останній приступці.

— Просимо милості, гості дорогі! — сказав він сумним, наче пригніченим турботою голосом.

Усі князі на дворі почали кричати разом, перебиваючи один одного:

— Навіщо нас викликали? Рятувати диких половців? Не бачити б їм світу-сонця! Без них стане легше! Нехай самі себе рятують, а ми подивимось!

Огрядний хан Котян відокремився він натовпу і, перевалюючись на кривих ногах, поспішив до ганку. Торкнувся рукою землі, торкнув гаптоване золотом убрання князівське і, захлинаючись, сказав:

— Княже найсвітліший! Ти раніше був ласкавий до мене, як і я до тебе! Будь нам замість батька! Допоможи прогнати злобний народ хана Чагоніза! Наче вовки, шастають по нашій землі ці лиходії, яких звуть татарами. Всю нашу землю сьогодні у нас відняли, а завтра прийдуть до вас і вашу Руську землю візьмуть. Бороніть нас! Якщо не допоможете нам, всі ми нині порубані будемо, а ви, руські, завтра будете побиті! Треба нам усім з’єднатись і оборонятись однією раттю.

— Не каркай! Чого наплів! — лунали невдоволені голоси. — Тихше, дайте говорити! Навіщо без пуття лаятись?

Другі заперечували:

— Половці — вороги наші! Вони зараз на нашій землі без моці й сили — Перебити всіх і багатство їхнє забрати!

Нові голоси, перебиваючи один одного, змішалися в дикий галас. Князь київський безпорадно озирався, піднімав руки. Крики посилювались.

Князь Мстислав Удатний, рішучий і швидкий, зійшов на східці ганку.

— Князі преславні, і воєводи чесні, і всі молодці руські! — говорив Мстислав. — Чи не всі ми сини однієї землі святоруської? Забудьмо старі сварки, і чвари, і війни з половцям! І ми їх били і полонили, і вони нас палили й громили… Зараз тяжкі дні настали і для половців, і для нас. Коли наступає новий, невідомий ворог, краще дружба, ніж війна з половцями. Якщо ми зараз їм не допоможемо проти безбожних татар хана Чагоніза, то половці можуть до них перейти, і сили ворожі стануть ще більшими.

— А що за люди татари? Може, вої прості, простіші, ніж половці. Скільки їх?

— Хан Котян разом з аланами бився проти татар Чагоніза. Каже, що нападають вони дружно, рубаються завзято. Прийшли вони здалеку, пройшли країну Обезів[153] і Залізні Ворота. Самим половцям було не під силу спинити татар. Розграбували татари намети половецькі, взяли в полон і дружин, і коней, і худобу, і всі багатства Котяна та інших половецьких воєвод… Тепер татари так ополонились, що не знають, куди дівати свій полон, обжерлись, як пес на падлі, і поставили свої багаті товарища[154] біля Лукомор’я на берегах Хазарського моря… А самі татари без нічого, на конях, без возів, вирушили на Руську землю. А коли хто каже, що я не заради землі святоруської стараюся, а заради мого тестя, тепер убогого хана Котяна, то все це на мене чорна брехня!..

Натовп слухав уславленого князя Мстислава, затамувавши дух. Почулись окремі вигуки:

— До берега Хазарського моря далеко, днів з двадцять ходу.

— Не вперше нам зустрічати незваних гостей! Князю київському доведеться зустрічати їх, нехай він і журиться про це!

Натовп гудів, знаючи, що нема у князів єдиної братньої любові, нема єдиної волі, і відчувається в них давнішня злоба, і печуть їх старі рахунки.

Почувся спів. Церковна процесія у парчевих ризах з’явилася в потрібний час, щоб утихомирити розпалені пристрасті й суперечки князів. Чотири широкогруді диякони, розмахуючи кадилами, хлопчики з засвіченими товстими, як рука, восковими свічками, старі протопопи з металевими хрестами в руках, нарешті митрополит у великій золотій митрі, смаглявий чорнобородий грек, підтримуваний під руки двома хлопчиками, — всі наблизились до ганку, протягло співаючи, і зупинились, одразу внісши тишу.

Князь київський підійшов до митрополита, схилився, склавши долоні, поцілував благословляючу старечу руку і тихо шепнув:

— Скажи повчання, святий отче! Умов князів стояти дружно, любовно, забувши старі кривди!

Митрополит піднявся на ганок, благословляючи всіх на три сторони і почав говорити завчену промову, погано вимовляючи руські слова:

— Братіє і сини мої люб’язні! Навчіться бути благочестивими діячами згідно з євангельським словом! Спонукайтеся на добрі діла ради господа! Язику стриманість, розумові смирення, тілу підкорення, гніву згуба!..

Князь київський стояв, лагідно схиливши голову. Мстислав Галицький тривожно оглянувся, помітив розтулені роти і невдоволення на обличчях. А митрополит говорив далі:

— Якщо ти чогось позбавлений, — примирись і не мстися! Якщо ненавидимий і гнаний, — терпи! Якщо зганьблений, — моли! Господь вказав нам перемагати ворога трьома добрими ділами: покаянням, слізьми і милостинею…

Мстислав обережно підійшов до чотирьох дияконів і шепнув:

— Грек з глузду з’їхав! Усе переплутав! Кому він про сльози і покаяння говорить? Адже князям говорить, а не челяді і смердам! Мерщій починайте будь-який псалом чи тропар, — кожному дам по барану!

Митрополит щось белькотав ще, а всі чотири диякони разом почали співати тропар, за ними підхопили всі протопопи та хлопчики низькими і тонкими голосами. Князівські тіуни оточили збентеженого митрополита і допомогли йому ввійти в князівську гридницю.

На верхню приступку сходів зійшов молодий князь ростовський Василько.

— Я прискакав з далекої півночі, від Ростова великого. Заради Руської землі і заради християн кажу я вам ось що. Прибули до нас спішні гінці від князя київського, Мстислава Романовича, кваплячи озброїти полки і поспішити на оборону Руської землі. Привів я своє невелике військо, а найсильніший з нас, князь суздальський Юрій Всеволодович, усе ще гадає: чи прийдуть татари до нього в Суздаль, чи обійдуть стороною? І тут я чую такі ж розмови; «Кожний хай дбає за свою голову!» А святий митрополит говорить слова, пристойні не воїну, а древньому старцеві перед кончиною, — про покаяння і сльози… Тихою лагідністю не зупинимо ворога, не вдержимо землі Руської…

— Правильно, правильно сказав Василько! — закричали у натовпі.

Народ невідомий і злий йде швидко, верхи… Треба з честю зустріти незваних гостей. Треба відбитись од них і притомити назавжди. Татари не крилаті, не перелетять через Дніпро, а якщо й перелетять, то, певно, сядуть, і ми тоді побачимо, що бог дасть.

— Приймемо їх на мечі й сокири!

— Так нехай наші стольні князі, — вів далі Василько, — пройдуть до гридниці князя Мстислава Романовича і за стародавнім звичаєм сядуть тісним колом на одному килимі й вирішать: чи зустріти поганих недругів слізьми й покаянням, чи випробуваними дідівськими мечами булатними?

— Правильно сказав князь Василько. Нехай так і буде! — закричали з усіх боків.

— А хто буде найстарший? Хто поведе полки? Я під рукою Мстислава Романовича не піду! — кричали з одного боку.

З другого підхоплювали:

— Нехай поведе рать Мстислав Мстиславович Галицький. Недарма його прозвали Удатний, він удачу принесе!..

Двадцять три князі пройшли до гридниці київського князя, щоб вирішити, що робити. Думали довго, а домовитися не змогли. Мстислав Удатний доводив, що треба напасти на татарський табір біля Лукомор’я. «Захопивши їхні товарища, ми збагатимо всіх. Тоді не тільки князь, а й простий ратник одержить здобич чималу».

Ця думка про похід до Лукомор’я багатьом сподобалась, але князі ніяк не могли обрати одного воєводу для всіх полків.

Тим часом із степу прибіг один з бродників. Він повідомив, що невідомі татари густо сунуть до Дніпра. Це прискорило рішення йти проти татар, переправляючись через Дніпро біля острова Хортиці.

Князі зійшлися на одному: кожний князь іде сам по собі з своєю раттю, ніхто нікому шляху не перебиває. Хто, щасливий, прийде перший до Лукомор’я і захопить татарський табір, той чесно повинен поділитися з іншими князями.

Всі поцілували хрест/ не порушувати клятви, і якщо хто з князів почне брань проти другого князя, то бути всім заодно проти призвідника. Потім поцілувалися між собою — тут Мстислав Київський і Мстислав Удатний підставили один одному потилиці.

Коли князі підвелися з килима, князь Василько був чорний від думи і турботи. Похмурий, він вийшов на ганок. Його очікував старий співак Гремислав.

— Добром ми не кінчимо, — сказав Василько. — Не так треба воювати. Не багатства татарського слід шукати, а так покласти ворогів, щоб більше не поворухнулись. А йти нарізно, коли кожний одвертає обличчя від іншого — це своєю волею накликати на себе біду.

Настав теплий вечір. Над княжими палатами сяяли ясні зірки. На дворі стояли довгі дубові столи, приготовані для обіду. Коли всі гості посідали на дубових ослонах і затихли, смакуючи князівські пироги і смажених лебедів, а отроки з палаючими факелами стали навколо столів, усі виразно побачили в червоному тремтливому вогні старого співака Гремислава, який сидів на верхній сходинці княжого ганку. Ніжно забриніли переборами дзвінкі гусла, а старий співак, підвівши до неба червоні западини очей, заспівав трохи надтріснутим голосом улюблену бувальщину.

Гремислав співав про сміливий похід Ігоря Святославовича на половців, про сварки і розбрат князів, про марну загибель через це хоробрих руських воїнів, про те, як оці сварки «відчиняли ворогам ворота на Руську землю»…

Багато хто, слухаючи це, схилив голову на руки й замислився: чй не таким лихом загрожує зараз незгода і взаємна зненависть князів і чи не загублять оці чвари і ворожнеча велику руську справу — захист рідної землі?..

Розділ восьмий ПЛАН СУБУДАЙ-БАГАТУРА

Субудай викликав десять своїх тисячників. Джебе прийшов так само з десятьма. Сиділи всі в юрті колом, і старі і молоді. Слухали, що говорить Джебе, А Джебе дивився поверх голів і немовби щось бачив удалині.

— Київ — багате місто… — говорив Джебе. — Будинки для молитви мають дахи високі, круглі, і покриті вони щирим золотом. Ми обдеремо оці золоті дахи і біля намету Чінгісхана поставимо коня, відлитого з чистого золота, такого ж великого, як його білий кінь Сетер.

— Піднесемо Чінгісханові золотого коня! — вигукнули монголи.

В урусів багато ханів; називаються вони по-їхньому «конязь». І всі ці хани — «конязі» — між собою гризуться, як собаки з різних кочовищ. Тому розгромити їх буде неважко. Ніхто не зібрав оцих «конязів» в один сагайдак, і нема в них свого Чінгісхана.

Такого іншого вождя, як наш великий Чінгісхан, ніде в усьому світі не знайдеш!

— Я кажу вам: ми повинні налетіти на уруську землю швидко, підпалити її з усіх кінців і захопити Київ поки… — І Джебе зупинився.

— Поки що? — спитали тисячники.

— Поки не прийшла ще відповідь на донесення наше єдиному й найвеличнішому.

— Чінгісхан накаже ждати його приходу! Чінгісхан захоче сам увійти в Київ! — говорили монголи. — Ми вже брали такі великі міста, як Бухара, Самарканд, Гургандж, і нам узяти Київ неважко. Ми повинні якнайшвидше взяти Київ.

Усі дивилися скоса на Субудая і ждали, що скаже цей хитрий і обережний «барс з відгризеною лапою». Він сидів, зігнувшись набік, і вдивлявся в кожного.

— Не так легко буде розбити урусів, як гадає Джебе-нойон, — сказав тисячник Гемябек.

— Урусів і кипчаків багато — сто тисяч, а нас мало, — двадцять тисяч, та ще один тумен різних волоцюг; вони розлетяться, як зграя горобців, якщо ми почнемо відступати. Небезпечно нам увійти в уруські землі, де багато, дуже багато сильного війська. Нам не можна йти на Київ… Звідси нам треба йти назад, під могутню руку Чінгісхана…

— Чи не згадаєш ти, хоробрий багатуре Гемябек, — сказав Джебе, — що цзиньців[155] було ще більше, ніж урусів, коли ми разом з тобою й іншими багатурами вдерлися в їхні оброблені рівнини за великою китайською стіною?

Субудай заворушився і замахав рукою. Всі притихли і нахилилися в його бік.

— Починаючи справу, треба згадати, як раніше діяв «єдиний». І потім треба подумати, що він зробив би на нашому місці, — поволі говорив Субудай. — Спершу треба перехитрити ворога, погладити його по щетинці, щоб він замружився і, розкинувши лапи, розтягнувся на спині… А тоді кидайтеся на нього і перегризайте йому горлянку!

Всі випростались і перезирнулись. Тепер стало ясно, що доведеться робити. Нічого й думати про повернення назад під захист могутньої руки великого кагана… Субудай говорив далі:

— Урусів багато! Вони такі сильні, що могли б нас розчавити, як чавить на дорозі нога верблюда сонну сарану. Але в них нема порядку! Їхні «конязі» завжди між собою гризуться. Їхнє військо — це стадо дужих биків, які бредуть степом в різні боки… Однак в урусів є свій Джебе! Його звуть багатур Мастисляб… Кажуть, що цей Мастисляб багато воював і до цього часу бачив тільки перемоги, але в них нема свого Субудай-багатура, щоб, коли Мастисляб зарветься вперед у небезпечне місце, його підтримали й виручили!..

— Ми його спіймаємо, оцього Мастисляба, й одвеземо до Чінгісхана! — вигукнули монголи.

— Я обіцяю, — додав Субудай, — що той, хто спіймає Мастисляба і зніме його золотий шолом, той сам одвезе його до Чінгісхана.

Нарада тривала довго. Всі говорили пошепки, щоб вартові нукери не почули рішень монгольських полководців.

Другого дня Джебе виступив на захід із своїм туменом вершників, а Субудай з іншим туменом лишився на берегах ріки Калки, щоб підготувати коней і підготувати їх до вирішальної сутички.

Розділ дев’ятий МОНГОЛИ НА БЕРЕГАХ ДНІПРА

Весна була надзвичайно жарка. Багато днів дули суховії. Трава, що буйно піднялася, почала в’янути і скручуватись. Сонце нещадно пекло і здавалося пронизливим оком Субудая, що підганяло всіх.

Джебе-нойон розділив свій тумен на п’ять частин. З однією частиною на дві тисячі коней він поскакав уперед до Дніпра, а чотири загони інших вершників розставив уздовж звивистого, протоптаного віками шляху в степу.

Кілька татарських сотень поскакали в різні боки, у степові простори, і скрізь, де знаходили кипчацьких кочівників із стадами, зганяли їх до шляху.

Джебе, на чолі сотні вкритих курявою нукерів, під’їжджав до широкого Дніпра, що виблискував у промінні сонця. Чорні осмолені човни пересувалися синьою гладінню ріки.

— Поглянь, ось руські ратники! — сказав перекладач.

На горбі біля берега стояли руські воїни в залізних шоломах з короткими списами. Затуляючись рукою від сонця, вони вдивлялись у степову далечінь. Побачивши, що наближаються не кипчаки, а вершники іншого племені, руси збігли до річки і на човнах відпливли од берега.

Джебе у гостроверхому сталевому шоломі, похмурий і бронзовий від спеки, стримав коня над береговим обривом і вузькими некліпаючими очима довго розглядав горбкувату рівнину протилежного берега. Там чорнів багатолюдний табір, рядами стояли вози з підійнятими вгору голоблями. Паслися табуни різношерстих коней. Піші й кінні воїни пересувалися по рівнині, і яскраво спалахували сонячні іскри на металевій зброї.

Кілька човнів кружляло поблизу берега. Гребці старанно гребли, борючись з течією багатоводної ріки. З одного човна закричали.

— Гей ви, гості незвані! Що ви у нас шукаєте? Який нечистий вітер вас приніс?

Двоє бродників, що супроводжували Джебе, перекладали йому слова, які долітали з човнів.

— Ми йдемо не на вас, а на кипчаків! — гучним голосом відповів бродник. — Кипчаки наші холопи й конюхи. Бийте їх, а обози й худобу беріть собі. Кипчаки нам багато заподіяли зла, та і вам вони шкодять здавна. А ми з вами хочемо миру. Війни з вами у нас нема.

З човна кричали:

— Присилайте ваших послів, а ми з ними переговоримо!

— Аз ким говорити? Чи є у вас тут великий начальник?

— Тут князів багато. Вони з вашими послами вже домовляться!

Джебе вибрав чотирьох нукерів і одного бродника як перекладача і наказав їм перебратися на той берег. Вони повинні побачити головного київського князя і сказати йому: нехай уруси женуть від себе кипчаків, забирають їхню худобу й багатство, а тут, у степу, татари їх порішать.

Вибрані нукери переступали з ноги на ногу, чухали канчуками спини й говорили:

— Про що нам з урусами говорити? Краще почнемо з ними бійку.

Джебе сказав:

— Тоді поїду я сам з перекладачем.

Нукери закричали:

— Ні! Не їдь до них! Що без тебе станеться з нашим військом? Що робитимуть вовченята без старого вовка? Там з тебе здеруть шкуру. Лишайся! Ми поїдемо.

Чотири нукери і бродник спустилися до ріки і гукнули руських, що роз’їжджали поблизу берега. Один човен пристав і забрав монгольських послів.

Джебе довго лишався на високому березі, оглядаючи другий бік. Там, у туманному серпанку, далеко розляглися луки, гаї і голубі заводі; скрізь по дорогах вітер ніс хмари куряви, здійнятої загонами, які підходили.

Вночі, загорнувшись у баранячу шубу, Джебе лежав на могилі коло багаття. Він ждав посланих до урусів нукерів. Вони не повернулись. Кипчаки їх зарізали.

Навкруги в степу блимали далекі вогники багать. Всюди рівнина жила невідомим життям. Якісь стривожені вершники пробирались улоговинами через степ, і вночі спалахували вогники далеких багать…

Джебе не міг заснути всю ніч. Важкі думи, уривки розмов, знайомі обличчя пропливали перед ним, і він то переймався люттю, то починав дрімати… І знов перед ним поставали то залізний шолом з чорними лисячими хвостами страшного старого Чінгісхана і його зеленкуваті, котячі, некліпаючі очі, то пронизливе відкрите око Субудая, то помахи виблискуючих мечів…

Тепер мають бути битви з урусами, сильними воїнами, які не втікають, а самі шукають бою. Перемога над ними буде дуже важкою!.. Тепер настають такі дні, коли може померкнути вся слава Джебе, завойована його перемогами в Китаї.

Або він накладе в цих степах своєю головою, або ім’я Джебе знову всі повторюватимуть у золотій юрті кагана як великого переможця урусів і кипчаків, що забрав золотий шолом у Мастисляба.

Вранці нукери розбудили Джебе.

— Дивись, що діється на тому боці… Уруси пригнали зверху стільки човнів, що в’яжуть міст через річку. Їхні вози вже спустилися до самої води. Там скупчилося багато кінноти і піших воїнів[156]. Незабаром вони почнуть переходити на цей бік. Що робити?

— Не заважай урусам! — наказав Джебе. — Спостерігайте здалеку і відступайте в степ!

Розділ десятий УРУСИ Й КИПЧАКИ РУШИЛИ В СТЕП

Сухорлявий рудий кінь Джебе-нойона легко вилетів на одинокий курган і зупинився біля високої кам’яної постаті степового богатиря. Його широкі сутулі плечі, плоске обличчя, короткий меч на стегні, гостроверха шапка і навіть чашка в руках були за давньої давнини старанно висічені з суцільного каменя молотком кочового майстра… Минули віки, і багатолюдна країна перетворилася на пустельний степ, а кам’яний богатир, як і колись, міцно стояв, глибоко вкопаний, на вершині Кургана і похмуро дивився опуклими сліпими очима в той бік, куди він колись чинив свої наскоки.

Так само нерухомо, як ідол, сидів на коні Джебе, вдивляючись холодними примруженими очима в той бік, звідки по зеленому степу, що парував ранковими туманами, швидко розповзалися лави чорних рухливих крапок… Вже вмилений кінь остиг і вільно тягнув повід, силкуючись схопити чорними губами чахлі стеблинки блідого полину; він уже почав збивати копитом солончаковий грунт, а Джебе не міг одірвати погляду від густих рядів руських воїнів, що все наближалися.

Попереду вершники… Одні посуваються дорогою, інші широко розсипалися по степу… Над ними здіймається чорна хмара куряви… У них короткі списи… Ось у куряві виразно видно вози. Руси сподіваються на багату здобич, вони везуть на возах зброю, казани і мішки з хлібом.

Джебе натягнув повід. Час їхати… Руси вже помітили самотнього вершника на кургані… Ось кілька русів і кипчаків відокремились од загону. Вони швидко прямують в його бік. Інша група вершників помчала вперед дорогою, щоб відрізати йому шлях. Але недарма Джебе любить свого рудого жеребця, одного з найкращих скакунів у його тумені.

Джебе з’їжджає запиленим солончаковим схилом кургану. Збоку земля розрита і видно чорний вузький вхід, — мабуть, тепер лігво степових вовків. А раніше хтось рився в могилі богатиря, хотів викрасти його золотий скарб…

Джебе прискорює біг коня. Треба дістатися до яру. Там причаїлися в засаді сотні Гемябека. Татарські розвідники залягли в траві і добре все бачать — і наближення урусів, і втечу від них Джебе.

Але руські вершники все ближче… У них добрі коні, вперед пущено найкращих вершників. Небезпечніші за інших ті, що скачуть навперейми, звернути вбік не можна, — ліворуч яр з стрімкими берегами, праворуч у руси. їх дев’ятеро. Троє задніх почали відставати… Передні шість теж розкололись, вони хочуть оточити його.

З-під ніг коня вилетіла зграйка сірих куріпок і понеслася вбік, знову падаючи в траву. Заєць метнувся з-під широкого лопуха і помчав прямо, прищуливши вуха. А кінь, як і раніше, легко скакав, відкидаючи руді ноги, стрибаючи через кущі бур’яну, і швидко виносив Джебе, що схилився до гриви.

Вороги недалеко… Джебе розрізняв їхні загорілі обличчя під залізними шоломами. Двоє урусів прикриваються червоними щитами: один зовсім молодий, з рум’яним обличчям і чорними очима, у другого сиві звисаючі вуса. Найближчий за всіх третій в яскраво-червоному чекмені — кипчак на вороному коні… Він намотує на руку аркан.

Вірне око у Джебе, і не схиблять його стріли. Джебе натягує свій страшний тугий лук, і кипчак, змахнувши руками, падає з сідла. Сполоханий вороний кінь мчить уже без вершника, задерши голову, і вітер розвіває його довгу гриву.

Молодий руський воїн близько… Через якусь мить коні зіткнуться. Юнак сильно метнув короткого списа, але той тільки сковзнув по плечу сталевого татарського панцира… Друга довга стріла Джебе вп’ялася юнакові між чорними блискучими очима… Прощай, славо! Прощай, яскраве сонце, прощай, отчий дім!

Джебе не оглядається… Він шукає очима: де ж нукери Гемябека? Ось вони! Ціла юрма їх уже вибралася з яру і мчить з хрипким лютим виттям назустріч наступаючому руському загонові.

Руські вершники швидко перешиковуються і змикаються в тісні ряди. Їхні червоні щити, — круглі зверху і гострі знизу, — вирівнюються дружним і грізним цепом. Воїни вийняли свіжовідточені сяючі мечі і стрімко летять на татар.

Але Гемябек і його нукери твердо пам’ятають наказ Джебе: наблизившись на політ стріли, вони круто повертають коней, проносяться повз здивованих урусів, посилаючи згубні стріли, і щодуху скачуть назад у степ.

Уруси з криками кидаються вслід. Вже їхні стрункі ряди змішались. Усі скачуть врозбрід, намагаючись догнати тікаючих татар. Деякі уруси на чудових конях наздоганяють десяток відсталих. Вони рубають їх, здирають броню і пересідають на татарських коней.

Джебе, оточений охоронцями, недовго спостерігав першу сутичку татар з урусами. Він спустився в яр, де пробивалося джерело, напоїв коня і наказав усьому татарському загонові відходити далі.

Вершники Гемябека, повернувшися, сказали, що їхній начальник, поранений списом, упав разом з конем; його оточили уруські вершники, але він відбився і поскакав у степ. За ним погналося багато кипчаків.

Вночі Джебе з допомогою бродників сам допитував захопленого руського полоненого. Той розповів, що це йде передовий загін під начальством сміливого галицького князя Мстислава Удатного. З ним воїни з Галича і волинських міст. Вони спустилися на човнах Дністром до моря, завернули в гирло Дніпра і звідти піднялись до острова Хортиці, де призначено збір усіх загонів, які йдуть на татар.

— Князі не миряться один з одним, — говорив полонений, — всі йдуть загонами нарізно; в кожному загоні свій начальник, а загального воєводи над усіма нема. Хоч ратники між собою говорили, що слід було б зробити головним воєводою Мстислава Удатного, — дуже він у бою досвідчений і запальний! — але проти нього заперечував князь Мстислав Романович київський. Він ніяк не може підкоритися, бо вважає себе старшим, великим князем. А простим ратникам від тієї княжої ворожнечі тільки скорбота і розорення; адже коли татари переможуть, то всі князі на борзих конях повтікають, а прості ратники ляжуть кістьми. У похід ратники вирушили. на своїх орних конях, на них далеко не втечеш. А татари вислизають від них, як. в’юнкі вужі.

Джебе спитав, чи багато кипчаків? Полонений відповів, що кипчаків, кажуть, дуже багато. Їхні загони йдуть лівим берегом Дніпра, кваплячись з’єднатися біля Хортиці з руськими військами. І зараз спереду, разом з Мстиславом Удатним, іде кипчацький загін, а веде його воєвода Ярун.

— А що кажуть уруси про татарських воїнів? — спитав Джебе.

— Раніше говорили, що татари воїни «прості» (малосильні), ще гірші, ніж кипчаки. Тому князі й поспішають без остраху захопити татарський табір і награбоване татарами добро. А тепер я помітив, що татари і воїни хороші, і стрільці влучні.

Джебе наказав татарам відійти далі в степ й не розпалювати вночі багать, а руського полоненого зарізати.

Вночі бродники і татарські розвідники підповзли до руського передового загону і слухали, що там говорять. Руські воїни ночували посеред кола, утвореного з возів. Кипчаки стояли окремими таборами, співали й танцювали біля багать. Вони раділи, що повертаються до своїх покинутих кочовищ, звідки виженуть татар.

Розвідники розповіли, що уруси спіймали начальника татарської тисячі Гемябека. Тікаючи, він заховався в кургані, у вовчій норі. Його витягли уруси і віддали кипчакам. Ті прив’язали його за руки й за ноги до чотирьох коней, а коні, поскакавши в різні боки, розірвали його на куски… Голову Гемябека, просунувши ремінь від повода крізь вуха, повіз з собою біля сідла воєвода половецької раті Ярун.

Розділ одинадцятий ТАТАРСЬКА ПАСТКА

Джебе з татарами відходив, стежачи за передовим загоном руських, що швидко наступали. Іноді татари кидались битися з кипчацькими вершниками, що вилітали наперед, але великих боїв не було.

Роблячи довгі переходи, руські іноді вдень зупинялися, і вершники ловили кипчацьких биків, які розбрелися по весняних луках. Ці стада були пригнані з наказу Джебе. Татарські пастухи охороняли стада, поки не наближалися руські й кипчацькі воїни; тоді пастухи тікали, приєднуючись до татар.

Джебе робив усе, щоб розтягнути сили руських, щоб ослабити їхню пильність, щоб вони на привалах об’їдалися бичачим м’ясом і не сподівалися грози. Руські загони йшли окремими частинами, все більше віддаляючись один від одного, розтягуючись по широкому курному шляху. Лягаючи вночі спати, вони вже не обгороджувались тином і возами.

Нові руські полонені розповідали, як ратники задоволені походом, численністю захопленої худоби: «Тепер одягнемося в кожухи, з волових шкур нові чоботи пошиємо…» «Де ж незліченна сила, татарська? Кипчацьких биків більше, ніж татар. Так, гіаняючись за ними, ми до Лукомор’я дійдемо, а табору татарського і не побачимо».

Один загін руських ішов стрункіше від інших; в ньому був військовий порядок, ратники йшли дружніше, не розходячись по степу. На ніч там завжди ставили коло з возів, висилали в усі боки розвідників. Це були полки київського великого князя Мстислава Романовича. Кияни йшли окремо від інших; половина була піших воїнів, половина їхала на важких конях-ратаях. Вони теж іноді зупинялися і висилали вершників збирати блукаючу в степу, відгодовану на весняних травах кипчацьку худобу. Потім вони варили в мідних казанах юшку з м’ясом і, попоївши, лягали спати до ранку.

Татари говорили, що коні урусів не такі верткі й витривалі, як татарські, що стріли урусів летять не так далеко, але уруси сильніші в рукопашному бою, коли вони б’ються сокирами з довгими руків’ями, і уруси стійкі й напористі.

Після кожної короткої сутички з руськими загонами татари тікали далеко в степ, ховаючись за горбами, вислизаючи ярами.

Томили душні дні, жодна хмара не пливла в небі, щоб заступити немилосердно палаюче сонце. Загони збивали хмари чорної куряви, в якій задихались і коні, і люди. Деякі загони звертали з дороги в степ і йшли цілиною, але й там розпечена земля розсипалася під ногами, і курява чорною хмарою нависала над військом.

У ці жаркі дні почали висихати струмки, і воїни бурчали: «Для чого нас погнали в степ шукати татар? Чи не час повертатися додому, забравши з собою кипчацький скот?»

Розділ дванадцятий СУБУДАЙ-БАГАТУР ГОТУЄТЬСЯ ДО БИТВИ

Старий полководець провів два дні в роз’їздах, оглядаючи місцевість, вибираючи поле, вигідне монголам для битви.

Тричі прибували гінці на вмилених конях.

— Джебе-нойон відступає… Попереду йде загін довгобородих… Їх веде «багатур Мастисляб»… Разом з ними йдуть кипчаки хана Яруна… Він везе біля сідла на ремінці голову нашого тисячника Гемябека…

Останнього вечора напередодні бою Субудай повернувся в свою юрту на горбі, де біля рогатого п’ятихвостого бунчука були поряд встромлені в землю десять високих списів з бунчуками тисячників усього загону. Тепер весь тумен був зібраний і гудів гомінким табором на рівнині.

Субудай лежав на повстині. Його кістки нили. Він перевертався з одного боку на другий, Димлячи, догоряло багаття в юрті. Під закуреним повстяним склепінням слався дим, поволі виходячи у верхній отвір покрівлі. Бокові повстини юрти були відгорнуті, але крізь дерев’яні грати не віяло прохолодою. Нерухоме, гаряче повітря стояло над висохлою рівниною Калки.

Старий монгольський полководець не міг заснути і вслухався в невиразний гомін затихаючого табору. Крізь грати юрти він бачив вогні багать, які освітлювали багровими відблисками воїнів, що сиділи кружка. Долинали обривки розмов, одноманітний брязкіт залізного клинка об точильний камінь. Хтось заспівав:

Сердитий голос закричав:

— Замовчи! Накличеш чорного птаха біди!

Пісня урвалася. Десь почулися крики: «Стій! Хто їде?» Субудай насилу підвівся й сів. Наближався гомін натовпу і рівномірний тупіт коней… Увійшов тургауд.

— Приїхав Тохучар-нойон. Слідом за ним іде весь його загін — десять тисяч вершників.

— Навіщо вони мені?

— Нойон підіймається на горб, хоче тебе бачити.

Субудай, крекчучи і відкашлюючись, підвівся і вийшов із юрти. У півтемряві перед ним стояв високий воїн у залізному шоломі.

— Тобі милість вічного неба! Я приїхав прямо від золотої юрти поставити мій бунчук поряд із твоїм.

— Я без тебе досі справлявся з усіма, хто стояв на моєму шляху…

— Це всі монголи знають. Зараз я повинен говорити з тобою.

Обидва полководці ввійшли в юрту. Тохучар-нойон, опустившись на повстину поруч з Субудаєм, пошепки на вухо говорив йому про наказ Чінгісхана вирушити на захід, щоб розшукати монгольське військо, яке пішло вперед, і про лист великого кагана, що його везе спеціальний гонець.

Субудай довго кашляв і мовчки похитував головою. Він нагнувся до Тохучара і теж пошепки на вухо сказав:

— Я не знаю, що написано в листі найвеличнішого… Не слухатися його не можна. Може, єдиний бажає нам удачі, а може, він наказує повернутися назад?.. Тоді мої воїни відмовляться битись… А завтра сюди прискачуть уруси. Якщо я піду звідси саме перед битвою, що вони подумають?.. Вони скажуть, що військо великого Чінгісхана, побачивши тільки уруську бороду, вже показує кінські хвости…

Субудай замовк і знову довго кашляв.

— Я не бачив листа!.. Я нічого не чув про нього!.. Зараз я лягаю спати, а вранці, коли проспіває півень, я вирушу назустріч урусам… Якщо бог війни Сульде, бог вогню Галай та інші наші боги збережуть мене від стріли й меча, то ми зустрінемося з тобою після битви, і ти перед усім військом передаси мені листа найвеличнішого… Прощай!

Субудай двічі за ніч роздував жарини в багатті і підкидав сухе гілля. Він позирав на золотистого півня, прив’язаного срібним ланцюжком за ногу до грат юрти. Той сидів настовбурчений, не звертаючи уваги на хазяїна. Розплющивши кругле блискуче око, півень знову затягнув його білою повікою.

А на ранок Субудай задрімав. Півень раптом голосно заспівав і залопотів крильми. Зараз же в юрту ввійшов старий раб Саклаб і почав розпалювати багаття. У сусідній юрті двоє шаманів, наслідуючи співові півня, кричали:

Субудай скоса глянув на Саклаба, — що з ним? Старий уруський раб, розстеляючи на повстині шовковий достархан, мав особливо урочистий вигляд: сиве волосся розчесане на два боки і перев’язане ремінцем, на загорілій зморшкуватій шиї з’явилося намисто з ведмежих зубів… Саклаб вийшов і повернувся з блюдом вареного рису і дрібно накришеної баранини. Він поставив блюдо перед Субудаєм на шовкову хустку і поруч поклав кілька тонких коржів, складених учетверо.

— Ось тобі плов по-гургандзьки з червоним перцем…

Навіщо ти одягнув ведмеже намисто? Радієш, що побачиш своїх братів урусів?.. — Субудай близько нахилився до рису і недовірливо обнюхував його.

Отрута! Нагодуй ним твого покійного батька! — прошипів Субудай і відштовхнув блюдо.

Я раб, я нікчемніший за собаку, — покірно сказав Саклаб, — але за моє довге життя я ніколи нікому не зробив зла.

Субудай нахмурився.

— Візьми блюдо, неси за мною! Субудай-багатур хоче молитися.

Шкутильгаючи і віддихуючись, старий полководець вийшов і зупинився біля юрти. Він ще звечора віддав війську наказ: «Вранці після першого півня вишикуватись на рівнині позад горбів».

Вершники їхали по всіх напрямках, деренчали ріжки, стукотіли барабани, лунали крики воїнів, що підганяли коней.

Перед юртою коло багаття сиділо двоє старих шаманів у високих шапках, кошлатих шубах шерстю наверх, увішаних брязкальцями. Помітивши полководця, шамани завили, вдарили в бубни і, пританцьовуючи, пішли по колу біля вогню.

Субудай дав останні розпорядження:

— Юрти, килими і повстини тут покинути! Ти, Чубугань[157], поїдеш разом з в’ючними кіньми. Візьми з собою моїх трьох барсів, півня і старого Саклаба, та наглядай за ним. Чи не збирається він сьогодні втекти до своїх урусів… Коней!

Тургауди привели коней; двоє з них були змінні інохідці і шестеро в’ючних. Вони везли важкі шкіряні сакви. Говорили, нібито в цих саквах Субудай возив зібране ним золото.

Субудай підійшов до бурого кошлатого молодого в’ючного коня і подав знак Тургауду. Двоє вхопили коня за повід, стали його погладжувати і підвели до багаття. Саклаб стояв тут-таки з блюдом рису. Субудай брав здоровою лівою рукою жмені рису, кидав у вогонь і протяжно молився:

Обидва шамани повторювали заклинання Субудая і поволі били в бубни. Коли полководець скінчив, шамани вхопили блюдо з рисом з Саклабових рук і, сівши на землю, почали, голосно плямкаючи, жадібно пожирати рис.

Субудай вийняв вузький ножичок і зробив надріз на плечі бурого коня. Той забився, темна кров потекла по шовковистій шерсті. А Субудай, міцно вчепившись рукою за холку, припав губами до пораненого місця, висмоктуючи кров.

Тургауди стояли не рухаючись і шанобливо спостерігали, як полководець перед важливою битвою насичувався гарячою кінською кров’ю.

На горб піднявся воїн у залізному шоломі і сталевих латах. Він весь до брів був густо вкритий курявою. Його важко було впізнати. Субудай одірвався від бурого коня. На обличчі його, забрудненому кров’ю, блищало кругле допитливе око.

— Хто ти, багатуре?

Воїн приклав долоню до відкритої рани коня і мокрою від крові рукою провів по одягу Субудая.[158]

— Річ не міцна, хазяїн довговічний! Порох наверх, масло всередину! Я Джебе-нойон!

— Де уруси?

— Близько, зовсім близько! Скоро будуть тут… Мої сотні стикаються з ними і тікають, заманюючи сюди… Я з трьома сотнями стежу за Мастислябом… Він з своїм загоном їде спереду… Я хочу взяти його живцем!

— Сам не попадись йому в лабети!

Субудай сів на буланого інохідця. Поперед нього рушили вряд три монголи. Середній тримав рогатий бунчук з п’ятьма кінськими хвостами. Субудай поволі спустився з горба на рівнину, де чекала сотня тургаудів. Далі на випаленому степу з’їжджалися густі юрби вершників.

Розділ тринадцятий БИТВА ПОЧАЛАСЬ

Першим показався на яристих берегах Калки галицький кінний загін князя Мстислава Мстиславовича Удатного. За ним прискакали половецькі вершники воєводи Яруна. Мстислав побачив широке коло покинутих татарами закурених юрт. У багатьох лежали килими і повстини, мішки з зерном, а в вогнищах попіл був ще теплий.

— Татари втекли звідси, як зайці, — говорили дружинники. — Де ж ми їх наздоженемо? Чи довго ще тягтись у спеку за смертю?

Князь Мстислав Удатний мав великий воїнський досвід — він усе життя провів у ратних справах, бився за кого завгодно, аби тільки знайшлася пожива. Він не зрадів від покинутого татарами табору, — не табір, а самі татари повинні були опинитися в його руках. Хоча Мстислав оголосив зупинку, але наказав загонові швидше готуватися до бою і надіти кольчуги. У розвідку князь вислав свого юного зятя Данила Романовича з волинцями. Нетерплячий воєвода Ярун так само вирушив з своїми половцями, щоб якомога швидше захопити втомлених, як всі вони гадали, знесилених татар.

Незабаром від князя Данила прискакав гонець:

— Татари зовсім близько! Татари тут! На горбах видно їхніх розвідників… Бачачи нас, вони ховаються… Що робити?

Князь зажадав свіжого коня. Дружинники підвели трьох осідланих коней. Двоє з них були угорські, гніді з чорними гривами, міцні, широкогруді. Зараз, укриті курявою, вони стояли понуро. Третій, подарунок тестя, половецького хана Котяна, був високий, сивий, з рудими цяточками туркменський жеребець. За злісний норов йому дали прізвисько Атказ[159]. Його насилу підвели двоє половецьких конюхів, повиснувши на поводі…

Мстислав скочив на Атказа і, стримуючи його невитрачену силу, спустився до ріки. Він наказав вершникам трохи напоїти коней і шикуватися. Князь не сподівався на якусь пастку з боку татар: він гадав, що вони уникають бою через нестачу сил, і тому вирішив одразу ж, не роблячи перепочинку, наздогнати татар, розметати їх і знищити.

Виблискуючий сталевий шолом з густою золотою насічкою і високий туркменський аргамак з лебединою вигнутою шиєю, вся молодецька постава сухого, жилавого князя Мстислава — чи не свідчило це все дружинникам, що він справжній витязь, що він любить вогонь і небезпеку битви, шукає ворога й кидається на нього і що його, загартованого в багатьох бойових сутичках і походах, недарма прозвано Мстислав Удатний…

Піднявшись на другий берег ріки, Мстислав почекав, поки підтягнулися вершники, які напували коней.

— Бог нам підмога! — крикнув Мстислав. — Посічемо безбожних татар! Не жалійте це отруйне плем’я! Вперед!

Увесь загін рушив риссю. Воїни оправляли зброю, сподіваючись, що зараз буде запекла січа…

Мстислав побачив спереду рівнину, де в хмарах чорної куряви проносилися татарські й руські вершники… Це був загін волинців, очолюваний двадцятитрьохрічним зятем князя Данилом Романовичем. Ось майнув голубий стяг його, гаптований золотом. Дружинники товпилися обіч князя Данила, охороняючи його, а татари кружляли по всіх напрямках, налітаючи, стикаючись, падаючи і б’ючись вигнутими довгими клинками.

Половці були далі, Мстислав бачив, що половецький загін, де погойдувався хвостатий значок воєводи Яруна, віддалявся в бік горбів, женучи перед собою хмару куряви.

Мстислав вирішив звернути ліворуч, пересікти горби і, якщо за горбами точиться бій, вдарити на татар збоку, щоб допомогти половцям воєводи Яруна. Він повів свій загін в обхід на горби і, піднявшись на вищий горб, спинився, вражений тим, що побачив…

На рівнині, очікуючи, розгорнулися щільні лави свіжого татарського війська. Вершники стояли нерухомо, у грізному мовчанні. Виразно було видно залізні шоломи, блискучі лати, криві клинки в руках. Загін за загоном, довгими рядами розтягнулися татари по рівнині… Скільки їх? Двадцять полків? Чи більше, тридцять? П’ятдесят? «Ось де затаїлася татарська сила, ховаючись до останнього страшного дня! А ті дрібні загони, що нападали і втікали по дорозі від Дніпра, — це була тільки принада, хитра татарська пастка!

Так схибити, так привести у пастку своїх відданих дружинників під криві мечі готових до бою татар! Де вихід, де порятунок? Як виграти час, повідомити і зібрати всі руські загони, що розтягнулися безтурботно на довгому шляху? Наших руських військ багато, не менше, ніж татарських! А чому вони не зібрані разом такою самою грізною непереможною силою? Чому кожний князь іде сам по собі, з своїм військом?! Хоч би один день відстрочки, щоб об’єднати всі роздроблені руські загони! Тоді помірятися силою з татарами».

Час згаяно! Зараз татари кинуться вперед і натиском тридцяти тисяч свіжих коней зметуть усе на своєму шляху… «Мертві сраму не імуть», — прошепотів Мстислав і вперше ударив коня канчуком. Степовий кінь звився дибки і зробив шалений стрибок. Він помчав з горба вниз, на рівнину, а назустріч йому з-за горбів вилетіли густою юрбою половецькі вершники. З ревом жаху і відчаю вони стьобали коней, відкинули і змішали ряди галицьких дружинників Мстислава і безладною масою, збиваючи зустрічних, мчали далі. Разом з ними кінь виносив молодого Данила Романовича тяжко пораненого в груди. Він ледве тримався в сідлі, вчепившись за гриву коня.

Спереду виїжджали на рівнину татари, зімкнутими рядами, дивовижно безмовні, з закачаними до плеча правими рукавами, з піднятими вигнутими клинками. Щось зловісне було в цьому мовчазному русі щільної колони вершників, коли вони без жодного крику наближалися риссю до берегів Калки.

Лише пирхання коней, глухий тупіт і випадковий брязкіт зброї порушували тишу грізного монгольського війська, скованого єдиною метою і єдиною волею.

Татари перейшли ріку, піднялися на протилежний берег, і лише тоді задеренчали пронизливі сигнали сурм. Вони з диким виттям помчали на табір руських. Там уже помітили стрімливу втечу половецького загону, що зовсім розгубився, і поспішно зсовували у коло вози.

Не затримуючись біля першого руського загону, татари помчали далі, налітаючи на зустрічні розтягнені обози.

Всі загони русів, що тяглися Залозним шляхом, бачили половецьких вершників, які гнали коней, і серед них князя Мстислава Удатного. В червоному плащі, що розвівався під вітром, він похмуро скакав на довгов’язому сивому жеребці.

Багато руських, кидаючи вози, сідали на коней і поспішали назад до Дніпра. Інші ставили в коло вози і з боєм зустрічали сокирами налітаючі татарські загони.

Одна частина татарських військ обложила табір князя київського Мстислава Романовича. Він ішов з десятитисячним загоном ратників, кінних і піших. Він не підтримував зв’язку з іншими загонами, не знав, яких заходів вживе Мстислав Удатний, і похвалявся, що сам, без сторонньої допомоги, винищить «принесених злим вітром татар хана Чагоніза».

Опівдні цього чорного дня кияни стали табором на високому березі Калки. Вони, як звичайно, поставили в коло вози, як зненацька повз них пронеслася лавина збожеволілих половецьких вершників.

Одинадцять князів, що були в київському війську, сказали:

— Тут наша смерть! Станемо ж міцно!

Вони поцілувались один з одним і вирішили битися до останнього подиху.

Кияни тісніше зсунули вози, захистилися червоними щитами і залягли за колесами. Вони поражали налітаючих татар стрілами, відбивалися мечами й сокирами.

Розділ чотирнадцятий «І БИСТЬ СЄЧА ЗЛА І ЛЮТА…»

Хмари куряви здіймалися над широкою висхлою рівниною, і особливо клубочилася вона там, де рубалися люди, мчали коні без вершників, чулися стогони поранених, крики люті, тріск барабанів, пронизливі звуки сурм.

Субудай-багатур був на горбі, оточений сотнею добірних тургаудів. Він послав вершників дізнатися: «Як тримаються багатури? Чи не видно свіжих уруських військ? Чи не загрожує звідкись біда?» Але гінці поверталися й говорили, що монголи всюди перемагають, що уруси відступають до Дніпра, б’ються, падають, поранені продовжують відбиватись, але жодний не просить пощади, жодний не здається в полон.

— Вовча порода! — сказав Субудай. — Вовча їм смерть!

Дізнавшись, що київське військо оточило себе возами, відстрілюється і відбивається. Субудай посилав на цей табір загін за загоном, наказуючи: «Перекинути вози! Прорвати кільце! Підпалити навкруги степ!»

Монголи, напираючи на руські заслони, метали списи, натягували великі луки, пускали влучні стріли з загартованими голками на кінці, підкочували запалені в’язки сухого очерету, — але руські трималися стійко, збиваючи стрілами і камінням підлітаючих близько вершників, і татари не могли зламати руську силу.

З наказу Субудая на руський табір рушили, спішившись, набрідні супутники монголів з різних племен; вони видиралися на вози, розмахуючи булавами й кривими мечами, дико репетували і підбадьорювали один одного. Руські зустріли їх ударами сокир на довгих руків’ях, мечами й ломаками і збивали нападаючих, які валилися з розбитими черепами…

На третій день Субудай викликав старшину бродииків Плоскиню. Він прийшов зчорнілий, худий від голоду. Високий, дужий, Плоскиня тепер ледве ступав. Два монголи стояли позад нього і підколювали ножами, щоб Плоскиня йшов уперед. Субудай сказав:

— Піди до своїх братів урусів і умов, щоб вони покидали мечі й сокири. Нехай ідуть додому, ми їх не займемо. За це одержиш від мене волю.

Плоскиня, притримуючи рукою ланцюг від ножних кайданів, попрямував до руського табору. Двоє монголів йшли слідом за ним і тримали кінець сириці, накинутої на шию Плоскині. Він зупинився за кілька кроків від руських возів. Руські вилізли на вози і здивовано дивились на чудну виснажену людину з важкою колодкою на шиї. Дехто його пізнав: «Це Плоскиня-коняр, він приганяв до Києва табуни половецьких коней і був у половецьких ханів перекладачем!»

Плоскиня почав кричати руським:

— Мені наказав хан татарський, Субудай-богатир, сказати вам, щоб ви більше марно не бились. Якщо ви їхній милості підкоритесь, то вони вас під чотири вітри відпустять… Тільки залиште все ваше добро — кожухи, вози й сокири. Все це татарам потрібне за їхні турботи, бо в походах дуже вони витратились.

— Та брешеш ти все, пустобрех Плоскиня, як брехав на торжищах, коли продавав нам запалених коней!

— Не слухайте його! — кричали старі воїни. — Краще вийти з мечами і пробиватися до Дніпра. Хоч половина добереться додому, а так, без сокир і мечів, ми всі в степу поляжемо!

Але Плоскиня клявся, що каже правду, зняв натільний хрест, цілував його, плакав і говорив:

— Чи можу я говорити інакше, якщо татари мене ззаду ножами підколюють!

А татари кивали головами і підтверджували, підіймаючи великий палець на знак того, що правильно говорить їхній перекладач.

Незважаючи на заперечення старих воїнів, усе ж великий князь київський Мстислав Романович наказав здавати татарам зброю. Тоді київські воїни стали прощатись один з одним, кланяючись у пояс, і виходили поодинці, кидаючи зброю в одну купу. Насамперед воїни побігли до ріки, — три дні вони не пили води. Коли ж останні воїни вийшли з табору і в куряві потягнулися шляхом, розминаючи плечі і радіючи, що побачать батьківщину, татари почали їх наздоганяти і нещадно рубать.

Тепер у пустельному безмежному степу, без зброї, загибель усім здавалась неминучою. Русь далеко, і допомоги сподіватися нізвідки!

Монголи виділили одинадцять князів, що були разом з князем київським. Вони запросили їх на бенкет до хана Субудай-багатура. Вершники оточили їх тісним кільцем і повели до татарського табору.

Субудай-багатур з сотнею своїх охоронців-тургаудів проїжджав осторонь київського табору і спостерігав бойню.

Беззбройні уруси билися, як могли, кидаючи каміння й грудки сухої землі. Поранені стиналися з татарами, стягували їх з сідел, вириваючи їхні криві мечі, і знову билися. Один високий урус, принісши з табору голоблю, бився нею, як ломакою, хотів ударити вершника, що під’їхав, і удар влучив у голову коня. Кінь звився на диби і впав разом з монголом. Урус накинувся на лежачого, вихопив його меч, зарубав і, скочивши на коня, продовжував битися мечем… Хмара куряви все закрила…

Та сили були нерівні, і монголи перемагали.

Субудай-багатур виїхав на горб і звідти, як і раніше, спостерігав пересування по шляху вершників; він перший помітив, що з півночі насуваються три хмари куряви.

— Що це? — спитав Субудай, показавши пальцем на північ.

— Це повертаються монголи Тохучара! — говорили тургауди. — Це кипчаки гонять биків!

— Ні, це йде свіже військо! — сказав Субудай. — Бийте на збір! Скликайте швидше всіх воїнів! Досить здирати чоботи з мертвих урусів! Буде новий бій!

Пронизливо задеренчали сурми. В кількох місцях, де йшла сутичка, відповіли сигналами інші монгольські сурмачі. Деякі монгольські вершники, залишаючи дорогу, де відбивалися руські, навскач мчали до горба, де виднілися п’ятихвостий бунчук Субудая і нерухомий, як кам’яний ідол, полководець на коні.

А з півночі, з степу, все ближче насувалися три хмари куряви. Потім курні хмари відокремились од землі, попливли в повітрі і поволі розвіялися. Субудай мовчки дивився в той бік. Його тургауди стиха заговорили:

— Ідуть три загони. Хто це? Якщо не кипчаки, то це уруські вершники. Там спереду очерет. Вони тепер ідуть через болото, тому й курява не встає… Дивіться, ось вони!

На полях, за якими тягнувся очерет, серед заростей верболозу показалися перші вершники на білих і рудих конях. З’являючись з усіх боків, виростаючи, немов з-під землі, групи вершників дедалі густішали і незабаром заповнили рівнину.

Деякий час вершники спокійно залишалися на місці, наче вишиковували свої лави. Вершники розтягувались півколом, показалися три трикутних прапори — чорний з золотом посередині і два червоних обіч.

Татари, що рубали беззбройних киян на шляху, оточені густою курявою, довго не помічали прибуття нового війська, і сутичка тривала, поступово посуваючись на захід до Дніпра…

Раптом середина прибулого війська рвонулася вперед і помчала з оглушливим криком, прямуючи в саму гущу бою.

Праве крило одірвалось і помчало далі, на захід, охоплюючи тих, що бились, а ліве крило, поволі, дедалі прискорюючи біг, подалося до того горба, де стояв Субудай— багатур.

Старий полководець вагався лише якусь мить. Він гукнув: «За мною!» Стьобнувши інохідця, він швидко спустився з горба і помчав у той бік, де стояло військо Тохучара. Там було порожньо — Тохучар взяв участь у битві, — і Субудай поскакав далі.

Але руські його не переслідували. Вони зробили півколо і помчали виручати киян, які відходили до Дніпра.

Субудай зупинився, розіслав гінців-нукерів скликати монгольські війська, які розтягнулися по шляху, наказуючи негайно повертатися до берегів річки Калки.

— Поки що перемога на нашому боці, — сказав старий полководець. — Уруси плодюче, затяте плем’я! З степу може ще з’явитися військо урусів і відріже нам повернення на батьківщину… Час повертати коней!

Джебе-нойон на чолі трьохсот вершників, міняючи коней, без перепочинку проскакав до Дніпра. Бродник Плоскиня, що супроводжував його як перекладач, розпитував поранених русів:

— Де Мстислав Удатний?

Деякі відповідали, що бачили його, коли він мчав, мов буря, на чортячому сивому коні.

На березі Дніпра Джебе помітив відпливаючий човен. В ньому червонів плащ Мстислава. Князь сидів на кормі і підтримував за повід коня, що плив за човном. У промінні вечірнього сонця яскраво виблискував золотий шолом Мстислава, але він не оглядався на залишений ним «злий берег».

Джебе наставив найкращу стрілу і натягнув тугий лук. Стріла, не долетівши до човна, плеснула по воді. Джебе зіскочив з коня, упав грудьми на землю і, обхопивши руками голову, розлючений гриз пожовклу суху траву…

Він підвівся, глянув ще раз на човен, що віддалявся з червоним плащем, і, не знаючи, на кому зігнати свою лють, вихопив кривий меч і на кілька частин розсік тепер йому не потрібного закованого бродника Плоскиню.

Джебе скочив на рудого коня і, повернувши в степ, поскакав назад, віддаляючись од шляху, де в чорних хмарах куряви тривали останні сутички і пересувалися тисячі людей.

У битві біля Калки і на довгому Залозному шляху загинуло чимало славних руських богатирів і рядових молодців. Вони полягли, виручаючи беззбройних київських воїнів, винищуваних татарами, які поклялися не зробити зла урусам, що здалися. Руські люди не забудуть тих, що загинули в цьому бою, — ростовського богатиря Альошу Поповича і його вірного щитоносця Торопа, рязанського богатиря Добриню Золотий пояс, відважного сподвижника Альоші — славного Якима Івановича та інших суздальських, муромських, рязанських, пронських хоробрих північних витязів[160].

Руські загони, які пробивалися сміливо, не кидаючи зброю, дійшли до Дніпра, де човни, що чекали на них, перевезли їх на той бік. А ті, що повірили татарським умовлянням і покидали мечі й сокири, майже всі були перебиті, як говорить стара пісня:

Так з вини непередбачливих, заздрісних князів, що ворогували поміж себе і відмовилися з’єднати свої сили в єдине, міцно згуртоване руське військо, Залозний шлях замість шляху великої перемоги став «слізним шляхом», — відважні руські ратники всіяли його своїми білими кістками, полили своєю червоною кров’ю.

Розділ п’ятнадцятий ТАТАРСЬКИЙ БЕНКЕТ НА КІСТКАХ

На березі Калки, на високому кургані, Субудай-багатур скликав усіх своїх тисячників і сотників на урочисте моління богові війни Сульде. Цього зажадав похмурий патлатий шаман Бекі. В гостроверхій шапці з ведмежою шкурою на плечах, обвішаний ножичками, ляльками і брязкальцями, старий чаклун ударяв билом у великий бубон і, пританцьовуючи, ходив по колу, де всередині лежали зв’язані Мстислав Романович, великий князь київський, та одинадцять інших довірливих руських князів.

Похитуючи головами і прицмокуючи, татари їх оглядали і шкодували, що серед полонених не було «конязя Мастисляба», — дуже їм хотілося подивитися на прославленого «руського Джебе»…

Шаман Бекі викрикував молитви і, притуливши до волосатого обличчя бубон, то свистів, як дрізд, то гукав, як пугач, то гарчав, як ведмідь, або завивав, як вовк, — це він «бесідував» з могутнім богом війни Сульде, який подарував монголам нову перемогу.

— Чуєте, як гнівається бог Сульде? — ревів шаман. — Сульде знову голодний, він вимагає людської жертви!..

Тисячі татарських воїнів розташувалися на рівнині, навколо Кургана. Вони розпалили багаття і кололи молодих кобилиць.

Татари принесли голоблі і дошки, одірвані від руських возів, і поклали їх на зв’язаних князів. Триста татарських воєначальників посідали на цих дошках. Підіймаючи чаші з кумисом, вони величали грізного бога війни Сульде, покровителя монголів, і славили непереможного «потрясателя всесвіту», червонобородого Чінгісхана. Відмовившись од грошей за викуп найзнатніших руських князів, татари жертвували богові Сульде цих полонених, що наважилися вступити в бій з військами «посланого небом» Чінгісхана… Багатури реготали, коли з-під дощок неслися стогони і прокляття розчавлених князів. Стогони і зойки поступово затихали, і їх заглушила радісна пісня монгольських воїнів:

Під час бенкету підвівся полководець Тохучар-нойон і просвистів сигнал, що скликає стрільців на облавному полюванні. Всі затихли, почувши знайомий заклик. Тохучар став кричати воїнам:

— Великий каган Чінгісхан — наймудріший з людей! Він усе передбачає і за сто днів і за тисячу літ… Він послав мене за вами з туменом хоробрих людей, щоб я розшукав непереможних тигрів — Джебе-нойона і Субудай-багатура. Каган мені сказав, що найкращий вам від нього подарунок — це послати воїнську підмогу в день битви.

— Правильно, правильно! — вигукнули монголи.

— Ніде не зупиняючись, ми проходили різні країни. Всюди ми бачили сліди незламного монгольського клинка. Ми запитували: «Де славні багатури Джебе і Субудай?» Перелякані жителі, падаючи навколішки, махали руками на захід. Ми примчали сюди перед початком битви, і в неї врізалися мої десять тисяч вершників… З’єднавшись з вами, ми швидко розгромили довгобородих урусів…

— Слава тобі, Тохучаре! Ти прибув вчасно!

Тохучар говорив далі:

— Великий володар світу Чінгісхан подумав про вас і мною надіслав свою волю… Його священний лист привіз нарочний гонець. Десять тисяч моїх вершників оберігали гінця, як дорогоцінний алмаз, і доставили живцем сюди. Дивіться, ось лист![161]

До Субудай-багатура підійшов старий кривоногий монгол, увішаний бубонцями, в шапці з соколиним пір’ям. З-за пазухи він витяг шкіряну трубку. У ній зберігався запечатаний сувій. Скарлюченими пальцями Субудай зірвав воскову печатку. Сивобородий писар у мусульманській чалмі розгорнув сувій, прочитав написане про себе, пошептав на вухо Субудаю. Той підвівся і закричав:

— Великий каган повеліває! З повагою слухайте!

Всі воєначальники разом підвелись. Бачачи це, схопилася й решта татар. Начальники і за ними воїни всього табору попадали на землю ницьма.

Підвівши голову, вони кричали:

— Великий каган наказує! Ми підкоряємось!

Субудай-багатур вів далі:

— Єдиний і непереможний начертав такі слова: «Коли одержите листа, повертайте назад морди коней. Приїжджайте на курултай[162] обговорити підкорення всесвіту. Бог на небі, каган — божа сила на землі. Печать повелителя схрещення планет, владики всіх людей».

Субудай обвів поглядом схилені до землі спини монголів і підняв руку.

— Тепер говоритиму я!.. Мене слухайте!

Всі випростались і, стоячи навколішках, затаївши дух, дивилися на «барса з відгризеною лапою».

— Сьогодні ми ще потішимось, а завтра, коли зійде сонце, ми всі рушимо назад до золотої юрти нашого владики. Хто забариться, — буде задушений!

Всі воїни завили від радості і, знову сівши, з криками й піснями продовжували бенкетування.

Вранці другого дня, помолившись сонцеві і воздавши йому жертву кумисом, монголи сіли на коней. Вони гнали гурти худоби і обшарпаних, знесилених полонених. Запряжені биками вози з награбованим добром і з тяжко пораненими монголами нестерпно зарипіли на весь степ і зникли в хмарах куряви. Поперед монгольського війська їхав Субудай-багатур. Він віз у торбі голову київського князя Мстислава Романовича, його сталевий з позолотою шолом і нагрудний золотий хрест на ланцюжку. Вкрите шрамами забруднене грязюкою обличчя Субудая кривилося, — це він так посміхався, уявляючи собі, як він покладе свою дорогоцінну торбу перед золотим троном «потрясателя всесвіту» Чінгісхана непереможного…

Позад війська їхав з своєю сотнею розвідників похмурий Джебе-нойон. Він не віз ніякої здобичі і тягнув сумну, як виття вітру, пісню про голубий Керулен, золотий Онон і про широкі степи монгольські…

Монголи попрямували на північний схід до ріки Ітіль і далі через південні відроги Уралу до рівнин Хорезму. Кипчацький степ звільнився від грізного війська монголів і татар. Вони зникли так само раптово й незрозуміло, як прийшли. Після їхнього відходу деякі кипчацькі племена повернулися до своїх спустошених кочовищ, інші перекочували в угорський степ й до пониззя Дунаю. Тоді і кипчацькі, і руські князі думали, що татари ніколи більше не повернуться, і проводили день за дцем, як і раніш, у сварках і розбраті, не готуючись до нової війни і не підозрюючи, що Чінгісхан задумав новий, ще більш страхітливий набіг на захід…

Розділ перший ЧІНГІСХАН НАКАЗАВ ПОВЕРНУТИ КОНЕЙ

Після сміливої втечі султана Джелаль ед-Діна Чінгісхан послав випробуваних полководців Балнойона і Дурбай-багатура до Індійської країни в погоню за султаном.

Вони помчали різними шляхами, але не знайшли його слідів. Учиняючи по дорозі погроми, монголи спалили міста, якими володіли союзники Джелаль ед-Діна хани Аграк і Азам-Мелік.

Заготувавши плоти і навантаживши їх катапультами і круглим камінням, придатним для метання, монголи спустили плоти вниз річкою Сінду і прибули до міста Мультана. Там вони почали обстрілювати це багате місто з каменеметальних машин. Неприступні стіни, індійські війська, що весь час прибували, і нестерпна спека примусили одягнених в овечі шкури монголів припинити облогу і повернутися в гори до Чінгісхана.

Великий каган ховався від спеки серед високих гірських хребтів у селищі, оповитому хмарами, і начебто забув про всі військові справи. На вечірніх бенкетах Чінгісхан слухав казкарів і співачок, які співали перських і китайських пісень. Нові танцюристки, які нещодавно прибули після двох років подорожі з китайської столиці, виряджені в золотисте шовкове вбрання, бігали по темно-лілових афганських килимах. Вони показували мистецтво танцю, розмахуючи довгими рукавами, наслідуючи політ ширококрилих птахів, або, звиваючись у клубки, як змії, розкручувались і кружляли в хороводах.

Тут захворіли маленький син Чінгісхана Кюлькан і його молода мати Кулан-Хатун: обоє лежали на шовкових подушках, вкриті шубами, і скаржились то на холод, то на жар. Чінгісхан щодня приходив до хворих, всовував їм у рот шматочки цукру, сидів біля них і питав, де сьогодні болить?

Кулан-Хатун плакала і скаржилась на біль у всьому тілі.

— Це духи тутешніх гір мучать тих, хто лишається в цьому лихому місці, — говорила вона. — Ти бачив, які тумани підіймаються з глибини ущелин? Це душі забитих твоїм військом немовлят. Я і маленький Кюлькан помремо тут. Тільки вода глибокого Керулену вилікує нас. Відпусти нас назад до рідних монгольських степів.

Чінгісхан сердився:

— Сама без мене ти нікуди не поїдеш. А я повинен раніше завоювати другу половину всесвіту.

Кулан-Хатун плакала ще дужче. Чінгісхан послав по великого радника китайця Єлю Чу-цая. Той прийшов негайно з великою книгою в руках. Побачивши його, Кулан-Хатун схопилася, вирвала книгу, кинула на килим і сама лягла на неї.

— Зараз ми дізнаємося, що скаже небо! — сказав Чінгісхан.

— Я не хочу знати, що буде зі мною, — відповіла Кулан. — Буде те, що я захочу. А я хочу повернутися на береги Керулену, і всі у нашому війську цього хочуть…

Чінгісхан підводив і опускав брови, сопів і нарешті сказав:

— Досі не було таких противників, яких би я не перемагав. Тепер я хочу підкорити смерть. Якщо ти, безтурботна і непокірлива Кулан-Хатун, будеш рядом зі мною, смерть до тебе не доторкнеться. Якщо ж ти від мене поїдеш, то таємна отрута в страві або стріла, що вдарить з темряви, понесуть тебе за хмари… — Потім Чінгісхан звернувся до Єлю Чу-цая, наймудрішого з його радників: — Ти обіцяв приставити мені шаманів, чаклунів, лікарів і мудреців, котрі знають, як виготовити напій, що дає безсмертя. Чому я досі їх не бачу?

— По них послано надійних людей, і всі вони мають незабаром сюди з’явитись. Але ти йдеш з військом так швидко і так далеко, що всі ці знаючі люди не можуть наздогнати тебе…

Чінгісхан бачив, що Кулан-Хатун дедалі дужче хворіє і її квітуча краса швидко зникає. Маленький син її Кюлькан так само, як і раніше, лежав поруч схудлої, змарнілої матері. Тоді каган став виявляти неспокій і ні в чому не знаходив розради. Він часто говорив про смерть і питав у лікарів спосіб для продовження життя. Багато хто пропонував чудодійні напої. Чінгісхан наказував цим лікарям самим вживати їхні ліки, а потім рубав їм голови, спостерігаючи, чи вони не залишаться часом живі.

Особливу засмученість каган став виявляти після битви монголів біля фортеці Балтан, коли ворожа катапульта влучила стрілою, великою, як спис, в Мутугана, улюбленого внука, Джагатаєвого сина. Він мав стати головним ханом мусульманських земель, а від випадкової стріли Мутуган помер.

Тоді Чінгісхан переконався, що смерть завдає ударів, немов сліпа верблюдиця б’є ногами: в одного влучить — і він дух спустить, іншого обмине — і житиме він до старості.

Чінгісхан так розлютився через смерть внука, що наказав взяти Балтан негайно. Військо, проламавши стіну, вдерлося в місто і все знищило мечем. Чінгісхан повелів, щоб воїни нікого в полон не брали; всю місцевість перетворив у пустелю, щоб жодне створіння там не жило. Ім’я цьому місцю дали Мау-курган, що значить Горб печалі. Відтоді ніхто там більше не оселявся, і земля лишилася необробленою.

Цілими днями Чінгісхан сидів біля свого жовтого намету, поставленого на вершині гори, над урвищем. Під ногами темніли ущелини, які, здавалося, не мали дна. Він бачив похмурі хребти і снігові вершини, що сягали в туманну далечінь, іноді викликав до себе досвідчених провідників і розпитував їх про найкоротші шляхи через Індію і Тібет до монгольських степів.

У таборі воїни, обтяжені багатою здобиччю, говорили тільки про повернення до рідних кочовищ. Але ніхто не наважувався заявити про це грізному кагану. Ніхто не знав його справжніх дум, ніхто не міг передбачити, який завтра буде його наказ, — чи поверне він військо назад, чи вирушить знов у похід і чи не доведеться ще багато років блукати по різних країнах, у диму пожеж винищуючи зустрічні народи.

Військо вже почало ремствувати через довгу стоянку в тіснинах афганських гір, де було мало корму коням. Тоді Кулан-Хатун, бажаючи переконати кагана, що час повертатися на батьківщину, пошептавшись з великим радником, китайцем Єлю Чу-цаєм, придумала казку, Єлю Чу-цай навчив двох сміливих нукерів розповісти її Чінгісхану. Ці два монголи з’явилися в ставку і почали вимагати побачення з Чінгісханом, кажучи, що мають повідомити йому дещо дуже важливе й чудесне.

Єлю Чу-цай провів їх до Чінгісхана, і вони розповіли:

— Заблудившись у горах, ми побачили одного звіра, який нагадував оленя, був зеленого кольору і мав кінський хвіст і один ріг. Цей звір прокричав нам по-монгольськи: «Вашому ханові треба вчасно повернутися до рідної землі».

Чінгісхан вислухав казку спокійно, але, підвівши одну брову, став пильно розглядати багатурів, що стояли перед ним навколішки.

— У той день, коли вам показався дивовижний звір, чи багато ви випили кумису?

Багатури поклялися, що вони були б раді випити, але в цих голих скелях не тільки кобилячого але навіть козячого молока дістати важко, і на доказ правдивості своїх слів піднімали великий палець.

Чінгісхан звернувся до Єлю Чу-цая:

— Ти знаєш наймудріші книги, в яких відкриті всі таємниці землі, моря і неба. Чи ти читав сказання про такого звіра?

Єлю Чу-цай приніс велику книгу з кресленнями й малюнками різних звірів, риб і птахів всесвіту, перегорнув її і сказав:

— Такий рідкий звір зветься мудрий Го-Дуань, і він розуміє мову всіх народів. Його звертання до наших двох багатурів означає, що в світі відбувається надмірне кровопролиття. Ось уже чотири роки, як твоє велике військо підкоряє західні країни. Тому вічне велике небо, обурюючись з безперервних вбивств, послало звіра Го-Дуаня сказати тобі, государю, свою волю. Вияви покірливість небу і пощади жителів цих країн. Це буде безмежне щастя для тебе, інакше на тебе розгнівається небо і вразить блискавкою. Так пояснює ця древня книга китайських мудреців.

Єлю Чу-цай говорив урочисто і поважно, наче жрець, що читає молитву, а Чінгісхан, примруживши одне око, дивився на свого радника. Потім він перевів погляд на багатурів, які покірно стояли перед ним на колінах, і підкликав до себе спочатку одного, а потім другого. Нахилившись, він прошепотів їм щось на вухо, і кожний так само пошепки йому відповів.

Тоді каган, вельми задоволений, дозволив багатурам вийти і наказав дати їм кумису, скільки кожний з них зможе випити.

— Ці багатури кмітливі й винахідливі, — сказав каган своєму радникові, — їх слід звеличити. Я спитав їх по черзі, якою ходою пройшов звір Го-Дуань. І один сказав, що він біг риссю, а другий — що йшов інохіддю. Жодний навіть зовсім п’яний монгол, глянувши на звіра, так не помилиться. Але я зрозумів сьогодні, що військо втомилося воювати, що в ньому зростає туга за рідними степами, і тому оголошую, що, згідно з волею неба, яке послало мені, своєму обранцеві, чудесного звіра Го-Дуаня, я повертаю військо назад і вирушаю до рідного корінного улусу[163].

Другого дня, дізнавшись про рішення Чінгісхана, всі монгольські воїни раділи, співали пісень і готувалися до походу.

Спочатку Чінгісхан думав пройти через Індію і Тібет і з цією метою відправив посольство в місто Делі до індійського царя Ільтутмиша. Але шлях через гори був ще завалений снігами, а цар не поспішав з відповіддю і стягував війська, поставивши на чолі Джелаль ед-Діна.

А тим часом з Монголії прибули донесення про нове повстання завжди бунтівних тангутів, а обчислення по зірках його радника Єлю Чу-цая і ворожіння шаманів не радили кагану йти через Індію.

Тоді Чінгісхан вирішив іти назад тим самим довгим шляхом, яким прийшов. З його наказу населення почало розчищати від снігу гірські перевали, і на початку весни монгольське військо вирушило в дорогу.

Розділ другий ЛИСТУВАННЯ ЧІНГІСХАНА З БІДНИМ МУДРЕЦЕМ

Ще під час стоянки у верхів’ях Чорного Іртиша Чінгісхан, дбаючи про своє здоров’я і продовження життя, шукав досвідчених лікарів. Йому розповідали про надзвичайного мудреця Чан-Чуня, який немовби відкрив усі таємниці землі й неба і навіть знає спосіб стати безсмертним. Про нього великий радник і звіздар Єлю Чу-цай сказав:

— Чань Чунь-цзи — людина високої досконалості. Цей старець давно вже володіє даром бути в товаристві хмар, літаючи до них на журавлях, і вміє обертатися в інші істоти. Відмовляючись од усіх земних благ, разом з іншими мудрецями він живе в горах, шукаючи філософський камінь «дань», який дає людині довголіття й безсмертя. Заглиблений у думи, він то сидить, як труп, то стоїть цілими днями нерухомо, мов дерево, то говорить, наче грім, то ходить легко, як вітер. Він багато бачив, багато чув, і нема книги, якої б він не прочитав.

Щоб відшукати цього незвичайного старика, Чінгісхан наказав негайно послати свого випробуваного китайського радника Лю Чжун-лю. Він дав йому золоту пайцзу з зображенням розлюченого тигра з написом: «Надається повновладно розпоряджатися, так начеб ми самі мандрували».

До рук Лю Чжун-лю було як найвищу дорогоцінність передано іменний лист від Чінгісхана до мудреця Чан-Чуня, записаний з слів неписьменного великого кагана його радником Єлю Чу-цаєм. У листі говорилося ось що: «Небо зреклося Китаю за його надзвичайну розкіш і гордовитість. А я, житель північних степів, не маю розпусних нахилів. Я люблю простоту і чистоту звичаїв, відкидаю розкіш і додержую помірності. У мене завжди єдиний полотняний одяг і однакова їжа, На мені таке саме дрантя, як на конюхах, і я їм так само просто, як корова.

За сім років я здійснив великі діла і в усіх країнах світу я встановив мою владу. Такого царства ще не було з стародавніх часів, коли світ завоювали наші предки, кочові племена хуну[164].

Звання моє велике і обов’язки важливі. Але я боюся, що в управлінні моєму чогось бракує. Якщо будують судно, то готують і весла для того, щоб за їхньою допомогою можна було переплисти ріки. Подібно до цього запрошують і мудреців і вибирають помічників для підкорення й управління всесвітом.

Я дізнався, що ти, учителю, зріднився з істиною і дієш завжди згідно з високими правилами. Багатовчений і досвідчений, ти глибоко вивчив закони. Здавна ти перебуваєш у скелястих ущелинах і сховав себе від світу.

Але що мені робити? Через обширність гір і долин, що роз’єднують нас, я не можу зустрітися з тобою. Тому я обрав мого близького сановника Лю Чжун-лю, виділив метких вершників і поштового воза і прошу тебе, учителю, не боячись багатьох тисяч лі[165], приїхати до мене.

Не думай про далечінь і розміри піщаних степів, а пожалій мій народ. Або, з милості до мене, повідом мене про спосіб для продовження життя.

Сподіваюся, що ти пізнав суть великого «дао»[166], співчуваєш усьому доброму і не будеш противитись моєму бажанню. Тому справжнє наше повеління повинно бути тобі цілком ясним».

З таким листом у руках Лю Чжун-лю вирушив у далеку путь через степ і гори. Він мчав, кваплячись виконати каганову волю, швидко міняючи на станках[167] коней. Нарешті, прибувши до Китаю, він дістався до високих гір, де в глухій ущелині розшукав старезного мудреця, виснаженого й ледве прикритого ветхим лахміттям. Це був знаменитий Чан-Чунь. Прочитавши листа Чінгісхана, він спершу рішуче відмовився поїхати до нього. Потім він написав відповідь, яку Лю Чжун-лю відіслав з нарочним до великого кагана, а сам залишився біля пустельника, боячись гніву кагана і ще сподіваючись переконати Чан-Чуня. Ось що писав китайський мудрець: «Той, хто прагне «дао», смиренний житель гір Чан-Чунь, одержав нещодавно височайше повеління, яке прибуло здалеку. Так, весь бездарний приморський народ китайців через свою гордовитість нерозумний. Уявляючи собі, що в життєвих справах я тупий, а щодо вивчення «дао» я не досяг ніяких успіхів, всілякими способами трудився, не вмер, а постарів, і хоч слава про мене поширилася по різних державах, але щодо святості я нітрохи не кращий за звичайних людей, то через все це я тільки мучусь від сорому. Адже таємні думки хто знає?

Спочатку, одержавши незвичайного листа, я хотів сховатися в горах чи піти до моря, але потім вирішив не противитися твоєму повелінню і вважаю за необхідне вирушити в дорогу і боротися з снігами, щоб представитися государеві, якого небо обдарувало мужністю і мудрістю і який перевершує всіх, хто був за стародавніх часів, так що і вчені китайці, і дикі варвари, — всі підкоряються йому.

У подорожі вітер і курява постійні, небо затьмарене хмарами, а я, старий і кволий, не можу витримати великих труднощів і боюся, що до тебе по такому довгому шляху я не доїду.

А коли я прибуду до тебе, володаря народів, то вирішувати військові й державні справи хіба я зможу? Тому прошу милостиво вказати: чи повинен я їхати, чи ні? Вид мій висохлий, тіло виснажене.

Чекаю рішення у рік Дракона, в 3-й місяць».

Йоли Чінгісхан одержав цього листа, він вельми зрадів, щедро нагородив гінця і відповів новим листом: «Хто приходить під мою руку, той зі мною. Хто йде від мене, той проти мене. Я застосовую військову силу, щоб згодом після великої праці досягти тривалого спокою. Я зупинюсь лише тоді, коли всі серця всесвіту підкоряться мені. З цією метою я виявляю грізну велич, перебуваючи завжди в поході серед непереможних воїнів. Я знаю, що ти можеш легко вирушити в путь і прилетіти до мене на журавлі. Хоча дороги рівнини безмежні, але вже недовго мені ждати, щоб побачити посох твій. Тому я відповідаю на твоє послання, щоб тобі було видно мої думки. Про інше докладно не говорю».

Розділ третій «ЗРОБИ МЕНЕ БЕЗСМЕРТНИМ!»

Одержавши від великого кагана другого листа, китайський мудрець погодився вирушити в далеку путь. Він рішуче відмовився їхати в каравані разом з прекрасними двірцевими співачками і танцюристками, яких теж посилали з Китаю Чінгісханові. Тому йому було дано окрему охорону з тисячі піхотинців і трьохсот вершників. Чан— Чунь узяв з собою двадцять своїх учнів, з них один писав докладний щоденник, занотовуючи в ньому висловлювання і вірші учителя[168].

Чан-Чунь їхав не поспішаючи і всюди в містах зупинявся. Монгольські начальники міст (даруги) влаштовували йому урочисті прийоми і пропонували багате вгощення, від якого мудрець відмовлявся, задовольняючись лише рисовою кашею і плодами.

У дорозі Чан-Чунь весь час писав вірші. Коли він проїжджав монгольськими степами, він виклав свої думки в таких рядках:

Через два роки з дня виїзду Чан-Чунь прибув до ріки Джейхун і поблизу Термеза переправився на другий бік. Там його зустрів особистий лікар Чінгісхана. Мудрець подарував йому вірші, написані з нагоди закінчення довгої дороги, і сказав:

— Я — гірський дикун, прибув у військовий табір великого кагана лише для того, щоб йому сказати важливі слова. Від їхнього здійснення стане щасливий всесвіт.

Вірші Чан-Чуня були такі:

Проїхавши через спустошене місто Балх, де було чути лише гавкання голодних собак, бо жителі розбіглись, Чан-Чунь через чотири дні дороги по горах прибув до табору Чінгісхана, до його жовтого намету, що стояв над стрімким урвищем.

У супроводі намісника в Самарканді Ахайя-Тайші, який знав китайську і монгольську мови, Чан-Чунь з’явився до грізного володаря. Тому що всі «даоси», з’являючись до китайського повелителя, ніколи не ставали перед ним на коліна і не били земних поклонів, то і Чан-Чунь, увійшовши в юрту кагана, тільки нахилився і склав на знак шаноби долоні.

Перед великим каганом стояв висхлий старець, бронзового кольору, обпалений спекою і вітрами, з опуклим лобом і білим пухом на потилиці. Він здавався жебраком у мотузяних сандалях на босу ногу і ветхому плащі, але він спокійно і без страху дивився на «володаря всесвіту», потім опустився на килим.

Чінгісхан, темнолиций, з рудою посивілою бородою, в чорній шапці з великим смарагдом і трьома лисячими хвостами, що спадали на плечі, сидів на золотому троні, підібгавши ноги. Він вдивлявся некліпаючими, зеленкуватими, як у кішки, очима в старого мудреця, дряхлого і вбогого, від якого тепер чекав свого порятунку. Чінгісхан був, як і його гість, у простому полотняному чорному вбранні, і в нього борода так само була вкрита білим інеєм старості, але шляхи у кожного були різні. Китайський мудрець ішов від людей в пустельні місця, все своє життя присвятив вивченню наук, відшукуючи таємницю спасіння людей від хвороб, страждань, старості і смерті, і допомагав усім, хто до нього звертався з благанням. А каган завжди був вождем величезних армій, посилав воїнів на винищення і загибель інших народів, усі свої перемоги він здобував, знищуючи десятки тисяч людей. Тепер, коли надійшли останні роки життя, тепер від цього виснаженого пустинника залежало, щоб Чінгісхан знову став молодим і дужим і назавжди уник чіпких рук смерті, яка весь час іде слідом за каганом, яка готувалася перетворити його, найсильнішого на землі, в прах і небуття.

Обидва старі довго мовчали. Потім Чінгісхан спитав:

— Чи благополучна була твоя подорож? Чи всього тобі вистачало в тих містах, де ти зупинявся?

— Спочатку мені постачали різну їжу вдосталь, — відповів Чан-Чунь. — Але останнім часом, коли я проїжджав землі, де побувало твоє військо, скрізь ще було видно сліди битв і пожеж. Там добувати харч було важко.

— Тепер ти матимеш усе, що захочеш. Приходь щодня до мене обідати.

— Ні, мені не потрібна така ласка! Гірський дикун живе подвижником і любить залишатися на самоті.

Служники принесли кумис, мудрець од нього відмовився. Каган сказав:

— Живи в мене, як хочеш. Ми покличемо тебе для особливої бесіди. Дозволяємо йти.

Чан-Чунь підвівся, склав долоні, помахав ними на знак поваги і вийшов.

Незабаром монгольське військо вирушило назад на північ через землі Мавераннагру. В дорозі Чінгісхан не раз присилав мудрецеві виноградного вина, динь і різної їжі.

Через ріку Джейхун військо швидко перейшло по майстерно збудованому на човнах плавучому мосту і попрямувало в бік Самарканда.

Одного разу під час зупинки Чінгісхан надіслав до Чан-Чуня повідомлення, що пізно вночі він чекає його для важливої бесіди.

Коли гомін табору став затихати і чимраз сильніше було чути трелі жаб, Ахайя-Тайші провів мудреця Чан-Чуня повз нерухомих вартових до жовтого намету великого кагана.

Обабіч золотого трону у високих срібних свічниках горіли товсті воскові свічки. Чінгісхан сидів, підібгавши ноги, на білому повстяному підсідельнику, і від круглої лакованої шапки з чорними лисячими хвостами обличчя його було в тіні, лише очі горіли, мов у тигра. Біля нього на килимі сиділи двоє секретарів, що знають монгольську і китайську мови.

Чан-Чунь опустився на килим перед троном і сказав:

— Я — дикун гір і вже багато років вправляюся в «дао» — у вченні про найпрекрасніше і найвеличніше. Я люблю перебувати тільки в дуже відлюдних і тихих місцях, люблю блукати пустелею чи стояти там, роздумуючи. А тут, поблизу царського намету, — постійний гомін від великої кількості воїнів, їхніх коней і возів. Від цього мій дух неспокійний. Тому, чи не буде мені дозволено їхати з моєї волі то поперед, то позад твого походу? Для гірського дикуна це буде великою ласкою.

— Хай буде так, як ти бажаєш, — відповів каган. Потім він спитав: — Поясни мені, що таке грім? Чи правду кажуть мені чаклуни і головний шаман Бекі, нібито грім — це гримання богів, які живуть на небі за хмарами, коли вони гніваються на людей? А гніваються вони тоді, коли люди в жертву їм приносять не чорних тварин, як належить, а тварин іншого кольору. Чи вірно це?

— Небо гнівається на людей не за приношення, багаті чи бідні, — відповів Чан-Чунь. — Гнівається небо і не за те, що йому приносять у жертву баранів чи коней не чорних, а рудих, рябих чи білих. Я так само чув хибні слова твоїх шаманів, нібито влітку людям не можна митися в ріках чи прати в воді одяг, катати повстину чи збирати гриби, — через усе це небо нібито дуже гнівається і посилає на землю грозу з блискавками і громом… Зовсім не в цьому полягає неповага людей до неба, а в тому, що люди роблять багато злочинів. Я, гірський дикун, читав у стародавніх книгах, що з трьох тисяч різних людських злочинів наймерзенніший — неповага до своїх батьків… Багато разів я помічав у дорозі, що твої підданці не досить поважають своїх батьків: самі об’їдаються на бенкетах, а старих батьків, матерів і дідів морять голодом. І ось за те, що безсердечні сини й дочки ображають своїх батьків, праведне небо обрушується на людей, караючи їх блискавкою і громом. Постарайся, государю, напоумити і виправити твій народ.

— Мудрець каже до діла! — зауважив Чінгісхан і наказав переписувачам записати слова Чан-Чуня і по-монгольському, і по-китайському, і по-тюркському, щоб видати особливий закон про повагу до батьків[171].

Коли на золотих блюдах було подано різноманітні страви і Чан-Чунь взяв лише жменьку вареного рису і трохи в’яленого винограду, каган спитав:

— Святий мудрець! Давно я хочу дізнатися, чи нема в тебе таких ліків, щоб старого зробити молодим, щоб кволому влити нові сили? Чи не можеш ти зробити так, щоб дні мого життя текли безперервно, завжди і не знали б зупинки, як безперервно течуть води великої ріки? Чи нема в тебе ліків, що роблять людину безсмертною?

Чан-Чунь опустив очі і мовчки з’єднав кінці пальців.

— Якщо в тебе зараз нема таких ліків, — говорив далі Чінгісхан, — то, може, ти знаєш, як приготувати такі ліки? Чи ти вкажеш іншого мудреця і чарівника, якому відкрита таємниця, як стати безсмертним? Якщо ти приготуєш для мене такі ліки, щоб я міг жити вічно, то я дам тобі незвичайну, небувалу нагороду: я зроблю тебе нойоном і правителем великої області… Я дам тобі кінську торбу, повну золотих монет… Я подарую тобі сотню найвродливіших дівчат з різних країн!..

Чан-Чунь, не відповідаючи і не підводячи очей, став тремтіти, наче від сильного холоду. А каган усе спокушав його:

— Я збудую на твоїй горі небувалої краси палац, який можна бачити тільки у китайського богдихана, і в цьому чудесному палаці ти роздумуватимеш про високі речі… Мені навіть не потрібна молодість. Нехай я лишуся таким старим і сивим, як зараз, але я хочу багато років, без кінця краю тримати на своїх плечах велику Монгольську державу, яку збудував я сам своїми руками…

Каган мовчав і палючим, пильним поглядом втупився у виснажене обличчя мудреця. Той зіщулився і, скоса поглядаючи на грізного кагана, заговорив тихо:

— Нащо мені золото, коли я люблю гори, тишу і роздуми? Чи можу я управляти цілою областю, коли я не знаю, як управляти собою? Всіх прекрасних полонених дівчат видай заміж за благонравних юнаків. Мені не потрібний палац, — роздумувати я можу, стоячи на камені… Я вивчав усі наймудріші книги, які були написані найзнаменитішими китайськими вченими, і для мене більше нема таємниць. Я можу сказати тобі точну істину: є багато засобів, щоб збільшити сили людини, вилікувати її хвороби і оберігати її життя, але нема й не було ліків, щоб зробити її безсмертною…

Замислився Чінгісхан і, схиливши голову, довго мовчав. Перестали скрипіти очеретинки переписувачів, що заносили до книги слова розмови. Чути було тільки потріскування спливаючих воскових; свічок. Нарешті каган сказав:

— У наших монгольських сивоголових є приказка: «Той, хто каже правду, вмирає не від хвороби», — хто-небудь від злості прикінчить правдивого передчасно… Ось чому всі люди намагаються нагромадити гори брехні… А ти, мудрий старик, який проїхав десять тисяч лі, щоб побачити мене, ти один не побоявся сказати правду, що засобу стати безсмертним — нема! Ти щиросердий і правдивий. Якщо в тебе є просьба, — говори! Обіцяю її виконати.

Чан-Чунь з’єднав долоні і схилився перед каганом.

— У мене просьба лише одна, і я приїхав через сніги, гори і пустелі, щоб сказати її тобі, — припини свої жорстокі війни і скрізь серед народів установи доброзичливий мир!..

Брови Чінгісхана переламались, потім зсунулись. Обличчя скривилося. Задихаючись, він став кричати так, що у переписувачів очеретинки заплигали по паперу.

— Щоб скрізь встановити мир, потрібна війна!.. Наші старійшини в степу недарма вчать: «Тільки коли ти заб’єш свого непримиренного ворога, то і вдалині і поблизу стане спокійно…» А я не розгромив ще мого давнього ворога, тангутського царя Бурханя! І друга половина всесвіту ще не під моєю п’ятою… Чи можу я це терпіти? Хоча ти і мудрець, але твоя просьба не ділова! Такими просьбами нас більше не обтяжуй!

Чінгісхан підвівся і, вчепившись в бильця трону, тремтячи від люті, прошипів:

— Дозволяємо вийти!

Зиму цього року Чінгісхан провів біля Самарканда. Він не любив тісноти міст і жив у монгольському таборі.

Спочатку випадало багато дощу, так що вся земля наситилася водою і проїхати стало важко. Потім часто випадав сніг, і настав такий холод, що багато коней і волів замерзло і валялося по дорогах.

Мудрець Чань-Чунь жив у колишньому заміському палаці хорезм-шаха «Кек-серай», оточеного садами. Там старий писав вірші. До нього юрбою приходили голодні селяни, в яких монгольські воїни забрали все майно, худобу, дружин і дітей. Чан-Чунь роздавав надіслану Чінгісханом їжу і сам варив для прохачів кашу.

Розділ четвертий ПОВЕРНЕННЯ МОНГОЛІВ ДО «КОРІННОЇ ОРДИ»

Коли Чінгісхан, бажаючи перемінити стоянку табору, наказав війську вирушити з Самарканда до річки Сейхун, то, з його веління, стара цариця Хорезму Туркан-Хатун, мати шаха Мухаммеда, весь колишній гарем шаха й інші знатні полонені жінки стояли вздовж дороги, якою посувалися монголи; доки всі воїни не проїхали мимо, вони голосно співали, оплакуючи загибель держави Хорезму.

На початку року Барана (1223) табір Чінгісхана розташувався на правому березі ріки Сейхун. Сюди прибули на курултай викликані Чінгісханом його сини: Джагатай, Угедей і Тулі, крім старшого гордого і непокірного сина Джучі. З синами, ханами і головними воєначальниками Чінгісхан радився про план завоювання протягом найближчих тринадцяти років усіх західних країн, аж до Останнього крайнього моря.

Табір Чінгісхана був розташований серед садів, покинутих населенням, яке розбіглося навтіки. Сюди у великій кількості спускалися з ближніх гір кабани. Чінгісхан любив полювати на них, поражаючи їх з коня списом і стрілами.

Одного разу він погнався за дикими свиньми, його кінь спіткнувся. Хан упав, а кінь поскакав. Величезний кабан зупинився, стежачи за Чінгісханом, що нерухомо лежав перед ним. Потім він, не поспішаючи, пішов в очерет. Наспіли інші мисливці, спіймали і привели коня. Каган припинив полювання і, повернувшись до табору, наказав привести китайського мудреця Чан-Чуня, щоб той пояснив, чи не було в цьому падінні Чінгісхана перед дикою свинею втручання вічного неба? Чан-Чунь сказав:

— Усі ми повинні оберігати наше життя. У великого кагана вік уже похилий, і йому слід менше полювати. Те, що нечистий кабан не наважився напасти на «потрясателя всесвіту», який лежав у болоті, — це знак заступництва неба.

— Мені покинути полювання? Ні, цю пораду не можна виконати! — відповів Чінгісхан. — Ми, монголи, змалку звикли полювати і стріляти з коня, і навіть старі не можуть залишити цю звичку. А втім, слова твої я збережу в моєму серці.

Чінгісхан, бажаючи нагородити Чан-Чуня, повелів пригнати стадо молочних корів і табун добірних коней, але мудрець цього подарунка не прийняв, відповівши, що може повернутися назад до своїх китайських гір у звичайному поштовому возі. Потім мудрець після прощального візиту до кагана вирушив назад у супроводі своїх двадцяти учнів і загону воїнів. Чимало наближених Чінгісхана проводжали старого даоса з глечиками вина і корзинами рідкісних плодів. Прощаючись, багато хто втирав сльози.

У рік Мавпи (1224) Чінгісхан повів своє військо назад у монгольські степи.

Як старий тигр, що, зжерши голову, поволі повертається в густий очерет до свого лігва, волочачи одвисле черево, так поволі посувалося військо Чінгісхана, обтяжене величезною здобиччю. Кожен воїн мав по кілька в’ючних коней, верблюдів і биків. Разом з воїнами рушили і стада баранів, і рипучі двоколісні вози, навантажені одягом, килимами, зброєю, мідним посудом та іншими награбованими у мусульман речами. Тут-таки і на конях, і на верблюдах, і на возах їхали монгольські й різноплемінні жінки та діти, і довгими, безконечними рядами йшли полонені, виснажені, обдерті й босі.

Весь цей похід посувався не кваплячись, влаштовуючи зупинки в місцях, де зручні пасовиська, так що військо провело в дорозі і літо й зиму, лишаючи довгий слід у вигляді здохлих облуплених коней та биків і трупів полонених, що не витримали труднощів дороги через безводні щебенисті рівнини Центральної Азії.

Весною Чінгісхан прибув до своїх кочовищ на річці Керулен і наказав поставити каганський жовтий намет у стані Букі-Сучегу. Тут він скликав нараду всіх найзнатніших ханів і тих полководців, які відзначалися, і влаштував ніколи ще в степу не бачений багатий бенкет. Через три дні після цього бенкету померла молода дружина Чінгісхана Кулан-Хатун. Поголоска йшла, що в цій смерті винні брати кагана… А істину хто дізнається?

Наступного року Курки (1225) Чінгісхан залишався у своїх рідних кочовищах і обнародував «Ясак», настановляючи монгольський народ на «Путь розуму й достатку», як було названо збірник його повчань.

Розділ п’ятий ЧІНГІСХАН ВИРІШИВ ПОМЕРТИ В ПОХОДІ

Чінгісхан не міг залишитися спокійним, коли почув, що царство непокірних тангутів знову збунтувалось. Великий хан не забув своєї обіцянки покарати їхнього царя Бурханя. Готуючись до походу, він запросив до себе синів і повідомив їх, що сам поведе військо.

Знову прибуло троє синів, крім старшого, упертого Джучі.

Другий син кагана, Джагатай, правитель Мавераннагру, що завжди ворогував з старшим братом Джучі, під час родинної наради сказав:

— Джучі полюбив країну кипчаків більше, ніж свій корінний улус. Він у Хорезмі не дозволяє монголам навіть зачепити будь-кого з кипчаків. Джучі, не криючись, говорить такі безсоромні слова: «Старий Чінгісхан втратив розум, бо спустошує стільки земель і винищує безжалісно стільки народів». Джучі хоче під час полювання вбити нашого батька й укласти союз дружби з мусульманами, відокремившись од монгольської корінної орди.

Тоді Чінгісхан розлютився і послав до Хорезму свого брата Утчигіна і вірних людей з наказом, щоб Джучі негайно прибув до батька. «А якщо він одмовиться приїхати і залишиться в Хорезмі, — сказав Утчигінові на вухо Чінгісхан. — тоді ти мовчки вдар і без дорікань убий!»

Джучі послав батькові відповідь, що не може виїхати через хворобу, і залишився в Кипчацькому степу. А вірні люди написали Чінгісханові, що хан Джучі здоровий, часто їздить на облавне полювання, і саме тому вони залишилися біая Джучі, щоб виконати таємний наказ великого кагана.

Джагатай виїхав назад, щоб управляти своїм улусом, у Самарканд, а Чінгісхан з двома улюбленими синами, Угедеєм і Тулі, на початку року Собаки (1226) повів своє військо проти тангутів і дійшов до місця Онгон-Талан-Худун. Тут він побачив страшний сон і почав говорити про наближення смерті. Він послав по синів, які були в іншому загоні.

Другого дня на світанку прибули Угедей і Тулі. Коли вони наситились поданим угощенням, Чінгісхан сказав присутнім у юрті:

— Я маю провести з синами таємну нараду. Про наші турботи я бажаю переговорити з ними у цілковитій самотності. Ви всі вийдіть.

Коли всі хани та інші люди вийшли, Чінгісхан посадив біля себе обох Финів. Спочатку він давав їм поради відносно життя і управління державою. Потім сказав:

— Уважно запам’ятайте все, діти мої! Знайте, що, над моє сподівання, настав час мого останнього походу. З допомогою покровителя монголів, бога війни Сульде, я підкорив для вас, сіини мої, царство такого незвичайного простору, що від пупа його в кожний бік буде один рік дороги. Тепер кажу мій останній заповіт: «Завжди знищуйте ваших ворогів і звеличуйте ваших друзів», а для цього ви повинні бути завжди одної думки і все робити, як один. Тоді ви будете жити легко й приємно і тішитися своїм царюванням. Моїм наступником я залишаю, як наказав раніше, Угедея. Після мене його повинні оголосити великим каганом і підняти на білій повстині пошани. Стійте міцно і грізно на чолі всієї держави й монгольського народу і не смійте після моєї смерті перекручувати чи не виконувати мій «Ясак». Шкода, що зараз тут нема моїх синів Джучі і Джагатая. Шкода! Хай не трапиться так, що, коли мене не стане, вони порушать мою волю, ворогуватимуть поміж себе і здіймуть у царстві згубну смуту! Хоч кожна людина бажає померти вдома, але я вирушаю в останній похід, заради гідного кінця мого воїнського імені. Дозволяємо вам іти!

Після цього Чінгісхан рушив з військом далі. В дорозі правителі зустрічних племен і міст приходили один по одному і заявляли про свою» покірність. Один хан з’явився з підносом крупних перлів і сказав: «Ми підкоряємось!»

Але великий хан, почуваючи близькість смерті, не звернув на перли уваги і наказав розсипати їх у степу перед військом. Всі воїни збирали, але багато перлів загубилося в поросі, так що й згодом люди шукали їх і знаходили.

— Кожний день для мене тепер дорожчий за підноси з перлами, — говорив Чінгісхан і був сповнений турботами й тривогою.

Тоді цар тангутський послав вісників до Чінгісхана. Він їх не прийняв, і тангутські посли передали такі слова великому радникові кагана Єлю Чу-цаю:

— Наш цар кілька разів повставав проти великого кагана, і після того завжди в нашу країну вторгалися монголи, вбивали народ і грабували міста. Безглуздо чинити опір. Ми прийшли служити Чінгісханові, просимо миру, угоди і взаємної клятви.

Єлю Чу-цай відповів послам:

— Великий каган хворий. Хай цар тангутів підожде, поки Чінгісханові стане краще.

Хвороба Чінгісхана день у день посилювалась; він виразно бачив близькість кончини і наказав:

— Коли я помру, то нічим не виявляйте моєї загибелі, не зчиняйте плачу й голосіння, щоб про це не дізналися вороги, не зраділи і не піднеслися духом. А коли цар і жителі тангутські вийдуть з воріт фортеці з дарами, кидайтеся на них і знищуйте!..

Великий каган лежав на дев’яти складених білих повстинах. Під головою була сідельна замшева подушка, на ногах покривало з темного соболя.

Тіло, довге і схудле, здавалося неймовірно важким, і йому, що потрясав світ, було важко поворухнутись або підвести обважнілу голову.

Він лежав на боці і чув, як при кожному подиху лунає тонкий звук, наче миша попискує. Він довго не розумів, де сидить ця миша. Нарешті, він переконався, що миша пищить у нього в грудях, що, коли він не дихає, замовкає й миша і що миша — це його хвороба.

Коли він перевертався на спину, він бачив над собою верхній отвір юрти, схожий на колесо. Там поволі пропливали хмари, і одного разу він помітив, як високо в небі пролетів ледь видний ключ журавлів. Доносилось їхнє далеке курликання, що кликало в далечінь, до нових, небачених земель.

Каган пригадав, як він хотів проїхати до Останнього моря, але вже на кордоні Індії не витримав спеки і все його тіло вкрилося червоними сверблячими плямами: тоді він повернув військо до прохолодних монгольських степів.

Тепер, ослаблий і безпорадний, він гине в холодній тангутській долині, між ліловими горами, де вранці вода в чашках перетворюється на кригу. Щомить сили покидають його, а лікарі обдурюють чи не вміють знайти ту траву, яка допоможе знову сісти на коня і помчати степом за довгорогими оленями або за жовтими непокірними куланами… Куланами?.. А де красуня, непокірна Кулан-Хатун?.. І її вже нема!.. Отже, має рацію китайський мудрець, що способу здобути безсмертя нема!..

Каган шепотів, ледве ворушачи висхлими губами:

— Я не бачив таких страждань, коли збирав під свою долоню численний народ голубих монгольських степів… Тоді було дуже важко, так важко, що натягувалися сідельні ремені, тріскалися залізні стремена… Але тепер мої страждання безмежні… Правду кажуть наші старійшини: «У каменя нема шкіри, у людини нема вічності…»[172]

Чінгісхан поринув у тривожний сон, а миша попискувала дедалі сильніше, в боку кололо, і дихання уривалось.

Коли каган прокинувся, біля його ніг сидів навколішках китаєць Єлю Чу-цай. Такий же довгий і худий, як Чінгісхан, оцей мудрий радник не зводив з хворого пильного погляду. Каган сказав:

— Що… доброго… І що… поганого…

— Прибув із країни Бухарської твій перекладач Махмуд-Ялвач. Він каже, що там…

Каган роздратовано поворушив долонею, і китаєць замовк.

— Я запитую, — прошепотів Чінгісхан, — що доброго… І що поганого… в житті… я зробив?..

Єлю Чу-цай замислився. Що можна відповісти тому, хто йде з життя? Перед ним раптово промайнули сотні образів… Він побачив голубі рівнини і гори Азії, прорізані ріками, скаламутнілі від крові і сліз… Пригадались руїни міст, де на задимлених стінах громадились порубані й розпухлі тіла і старих, і дітей, і квітучих юнаків, а здалеку долинав глухий гомін монголів, які громили місто, і їх незабутнє виття, коли вони вбивали ридаючих жителів: «Так велить «Яса»! Так велить Чінгісхан!..»

Жахливий сморід від гниючих трупів виганяв уцілілих жителів з руїн, і вони знаходили собі притулок у болотах, у куренях, щомиті чекаючи повернення монголів і зашморгу аркана, що поведе їх у тяжке рабство… Одна картина спалахнула із сліпучою яскравістю. Біля стін зруйнованого Самарканда лежав на спині, розчепіривши сухі довгі ноги, великий худющий верблюд; життя ще теплилося в його сповнених жаху очах. Кілька чоловік, зчорнілих від голоду, відштовхуючи один одного, скривавленими по лікті руками, виривали з розпоротого черева верблюда куски нутрощів і тут же квапливо їх пожирали… «Потрясатель всесвіту», який лежав безмовно, своїми довгими кістлявими ногами й висхлими руками нагадував того верблюда, і такий самий жах смерті спалахував у його напіврозплющених очах… І так само біля його тіла вже товпились, відштовхуючи один одного, наступники, намагаючись одірвати шматки від великої кривавої спадщини…

— Хіба ти… не можеш… пригадати?.. Скажи!

Єлю Чу-цай прошепотів:

— Ти в житті зробив багато і великих, і вражаючих, страшних справ. Правдиво їх перелічити зможе лише той, хто напише книгу про твої походи, діла й слова.

— Наказуємо… викликати… людей знаючих, щоб… вони… написали… сказання… про мої походи… діла… І слова.

— Це буде зроблено.[173]

В юрті було тихо. Часом потріскувало багаття, або порив вітру, що влітав через дах, закручував голубий димок над багаттям з сухого полину і вересу. Знову прошипіли слова:

— Що ж… найкраще… з того… що я… зробив?

Бажаючи втішити умираючого, Єлю Чу-цай сказав:

— Найкраща з твоїх справ — це твої закони «Яса». Додержуючи шанобливо цих законів, твої нащадки правитимуть всесвітом десять тисяч років[174].

— Правильно! Тоді… настане… спокій… кладовища… в пустельних степах… виросте… буйна трава… а між могильними курганами… будуть ластися… лише… монгольські коні… — І, помовчавши, каган додав: — І дикі… кулани…

Чінгісхан лежав нерухомий, заплющивши очі, з загостреним носом і запалими скронями.

Безшумно ввійшли Махмуд-Ялвач, китайський лікар і головний шаман. Опустившись на коліна біля ніг кагана, вони завмерли, чекаючи, коли він прокинеться й заговорить. Каган розплющив очі, і погляд його зупинився на Махмуд-Ялвачі.

— Як управляє… західним уділом… мій син… Джагатай?

Махмуд-Ялвач, благообразний і нарядний, у червоному халаті і білосніжній чалмі, схрестивши руки на гладкому животі, схилився до землі.

— Твій доблесний син Джагатай-хан, і всі монголи-багатури, і всі підкорені народи його уділу на берегах Сейхуну і Зеравшану молять аллаха за твоє здоров’я і бажають царювати багато років.

— А як управляє… правитель північних народів… мій… старший син… Джучі-хан?

Махмуд-Ялвач затулив обличчя руками. Згідно з монгольськими звичаями, під час розмови про смерть близької людини непристойно згадувати звичайне ім’я покійного, що вже став «священною тінню», а слід говорити алегорично, заміняючи його ім’я іншими шанобливими словами. Тому Махмуд-Ялвач почав здалеку:

— Той, що одержав твоє повеління правити північними народами, оголосив бекам, що готує великий похід…

— Проти мене?

— Ні, мій великий государю! Вістря списів були спрямовані на захід у бік булгар, кипчаків, саксинів, урусів. Але похід не міг відбутися, і всі воїни роз’їхалися по своїх кочовищах. Як удар грому серед ясного дня, велике горе звалилося на всіх!

— Поясни!

— Для ханської родини було влаштовано в степу велике полювання. П’ять тисяч нукерів розтягнулись облавою по рівнині і вигнали з очеретів і кабанів, і вовків, і кілька тигрів. А інші п’ять тисяч вершників пригнали здалеку, з степу, і сайгаків, і джейранів, і диких коней. Коли ввечері після полювання запалали багаття і мав початися бенкет, нукери не могли знайти того, хто з найстрашніших боїв виходив незачепленим стрілами. Його довго шукали і, нарешті, побачили, але як! Він лежав одинокий у степу, ще живий, на ньому не було ні краплі крові, але він не міг вимовити жодного слова, а тільки дивився розуміючими очима, сповненими гніву…

— Невже загинув… він…

— Загинув дорогий і найближчий твій багатур, укритий славою перемог, — невідомі лиходії переламали йому хребта.

Обличчя Чінгісхана скривилося. Руки зім’яли соболеве покривало. Він шепотів:

— Утчигін поквапився… Великого багатура й досвідченого полководця вже нема… А замінити його ніким! Хто тепер… правителем Хорезму?

— Твій юний внук, хан Бату, під керівництвом його мудрої матері. Вона скликала нукерів і разом із хлопчиком піднялась на курган. Батухан сидів на гнідому бойовому коні свого батька. Палкий хлопчик закричав нукерам: «Слухайте, багатури, переможці чотирьох сторін світу! Ваші мечі вже заіржавіли! Гостріть їх на чорному камені! Я поведу вас туди, на захід, через велику ріку Ітіль. Ми промчимо грозою через землі боягузливих народів, і я розсуну царство мого діда Чінгісхана до останніх меж всесвіту… І я клянусь також, що розшукаю і зварю живими в казанах тих злочинців, які загубили мого батька!»

Чінгісхан, потемнілий і страшний, з блукаючими очима, підвівся на лікті і, задихаючись, видавлював слова:

— Добре бути молодим… навіть з колодкою на шиї… коли попереду сяють перемоги… Але Бату ще хлопчик… Він наробить помилок… І його теж загублять! Повеліваємо… щоб поряд з Бату… завжди був радником… мій самий вірний… барс з відгризеною лапою… обережний Субудай-багатур… Він його збереже і навчить воювати… Бату продовжить мої перемоги… І над всесвітом… простягнеться монгольська рука…

Чінгісхан упав набік. Ліве око примружилось, праве око, блискаюче й зловісне, стежило за присутніми.

Опустивши очі, всі довго мовчали… І пригадалися слова поетові:

У тиші заіржав кінь, що стояв біля намету. Здригнувшись, усі глянули на кагана, — його праве око, втративши блиск, потьмяніло.

Чінгісхан давно вже возив з собою труну, видовбану з суцільного дубового кряжа, облямовану зсередини золотом. Вночі сини потай поставили її посеред жовтого намету. У труну поклали Чінгісхана, одягненого в бойову кольчугу. Руки, складені на грудях, стискали руків’я нагостреного меча. Чорний шолом з воронованої сталі відтіняв зблідле суворе обличчя з склепленими повіками. Обабіч у труну були покладені: лук з стрілами, ніж, кресало і золота чаша для пиття…

Воєначальники, згідно з наказом кагана, приховували таємницю його смерті і продовжували облогу тангутської столиці. Коли тангути вийшли з головних воріт міста з почесними дарами і пропозицією миру, монголи накинулись на них, усіх перебили, потім вдерлися в місто й перетворили його на руїни.

Загорнувши труну Чінгісхана в повсть і поклавши на двоколісного воза, запряженого дванадцятьма биками, монголи рушили назад. Щоб ніхто передчасно не розповів про смерть повелителя народів, багатури, поки не прибули в Корінну орду, в дорозі вбивали кожне зустрічне створіння — і людей, і тварин, говорячи вмираючим:

— Вирушайте в надхмарне царство! Старанно служіть там нашому священному правителю!

Під час народного оплакування прославлений багатур Чінгісхана, переможець меркитів, китайців, кипчаків, іранців, грузин, аланів і урусів, полководець Джебе-иойон оголосив:

— Одного разу «той, хто встановив наше царство», полював на горі Бурхан-Халдун. У пустельному місці, на схилі гори він відпочивав під старим деревом. «Тому, кого вже нема», сподобалось оце дике місце і височезний стрункий кедр, що чіплявся за хмари. І я почув такі його слова: «Це місце. як пасовисько зручне для дикого оленя і пристойне для мого останнього пристанища. Запам’ятайте це дерево».

Полководці кагана згідно з наказом розшукали на горі вказане місце, де ріс надзвичайно високий кедр. Під ним було опущено в землю труну з тілом Чінгісхана.

Поступово навколо могили розрісся такий густий і дикий ліс, що не можна було пройти крізь нього і знайти місце поховання, так що навіть старі охоронці забороненого місця не вкажуть до нього дороги.

Розділ перший ТУТ ПРОЙШЛИ МОНГОЛИ

На широкій дорозі, що вела на схід від великої ріки Джейхун, де протягом багатьох століть проходили багаті каравани, одразу після монгольського погрому припинився рух. Спустіли придорожні крамнички та заїжджі двори, і стояли вони похмурі, без воріт і дверей, бо їх виламали воїни для багать. Зів’яли не зрошувані більше сади, бо нікому було прочищати арики і проводити воду.

Дивним і незвичним здавався молодий похмурий вершник в іноземному плащі, що самотньо їхав по курних шляхах, де всюди валялися розтягнені шакалами людські кістки. Вороний сухорлявий кінь арабської крові рівномірно постукував копитами, а вершник зрідка підбадьорював його свистом.

— Яка мертва пустеля! Ні людини, ні верблюда, ні собаки! — зітхав подорожній. — За весь день тільки два вовки не кваплячись пересікли дорогу, наче хазяїни цієї безмовної рівнини, схожої на безмежне кладовище… Якщо так буде й далі, то мій завжди невтомний кінь разом з хазяїном незабаром простягнеться навіки біля оцих білих черепів з слідами страшних монгольських мечів…

Темна ворухлива маса спереду видалась незвичайною. Кінь форкнув, нашорошив вуха. Вершник під’їхав ближче. Кілька великих понурих орлів тиснулися над здобиччю, що лежала посеред сліпуче залитої сонцем закуреної дороги.

Вершник свиснув. Важко змахуючи величезними крилами, орли знялися й сіли на ближньому горбі. Між свіжими дорожніми коліями в дивному стані, немов у судорожному пориві, лежала дівчинка в порваному туркменському одягу. Орли вже встигли зіпсувати її обличчя, яке ще зберегло ніжні риси.

— Знову монгольська робота! Вони хапають дітей, тримають, не піклуючись, потім, натішившись, кидають…

Звився канчук — і кінь поскакав. За поворотом дороги вершник наздогнав групу монголів. Два вози на високих скрипучих колесах, перевантажені награбованим добром, поволі посувалися вперед. На кожному возі на речах сиділа монголка у чоловічому лисячому малахаї та баранячій шубі і одноманітно покрикувала на запряжених биків, які байдуже ступали в хмарах куряви.

Позад волів шкутильгало троє напівголих виснажених полонених з зав’язаними за спиною руками і жінка, що хиталася від слабості. За ними плентався, висунувши язик, великий кудлатий собака. Монгольський хлопчик років семи, з двома косичками над вухами, підганяв полонених, наче пастух, який квапив поволі ступаючих корів.

— Урагш, урагш, муу! (Вперед, вперед, дурний!) — кричав хлопчик і по черзі стьобав кожного хворостиною. Одягнений він був у підіткнутий за пояс ватяний халат, зідраний з дорослого, на його ногах були великі чоботи, і, щоб вони не спадали, маленький монгол туго перев’язав їх під коліньми ремінцями. Усвідомлюючи важливість дорученої йому роботи, хлопчик особливо підганяв жінку, яка тяглася лише завдяки мотузці, прив’язаній до воза. Крізь дірки жовтого плаття просвічувала її кістлява спина з темно-червоними рубцями. Жінка голосила:

— Відпустіть мене! Я повернусь! Там лишилася моя дочка Хабіче… Я сама потягну її!

— Яку ще тобі дочку треба? — перепитав її старий монгол, виринувши на сивому коні з курної хмари. — Сама ледве плентається на мотузці, а хвалиться, що потягне другу клячу!..

Старий стьобнув жінку канчуком. Вона рвонулася вперед і впала. Вірьовка, якою вона була прив’язана, натягнулась і поволокла полонянку. Монголка з воза закричала:

— Чого ти, старий пес, такий жадера? Була б крива вівця, я б узяла її до себе на коліна, — од вівці хоч м’ясо і шкура. А яка нам користь від оцієї тварюки? її дочка вже здохла, ось і вона звалилась. А нам, ой, як далеко ще плентатися додому, до рідних берегів Керулену!.. Покинь її!

— Не здохне! Живуча! — хрипів від злості старий. — І це падло і ці три молодці — всі в мене дійдуть до нашої юрти. Он наші сусіди по двадцять рабів додому женуть, а ми не можемо пригнати чотирьох? Ей ви, тварюки, вперед! Урагш, урагш!

Монгол стьобнув батогом жінку, що волоклася за возом, вірьовка обірвалась, і рабиня лишилася на дорозі. Вози котилися далі. Старий притримав сивого коня, цмокнув язиком і спитав молодого вершника, що саме під’їхав:

— Виживе чи не виживе? Купи її в мене! Дешево продаю, всього за два золотих динари…

— Вона й до ночі не доживе! Хочеш два мідних дирхеми?

— Давай! А то й справді не доживе! Тоді й цього я не одержу. — Монгол засунув за халяву дві одержані від вершника мідні монети і риссю помчав доганяти свій обоз.

Вершник звернув набік і, не озираючись, поскакав через висхе поле…

Спереду виникли білі руїни, химерні купи уламків, старі стіни з проломами і кілька великих арок. На них ще збереглися різнокольорові арабські написи. Багато майстерності й думки було вкладено зодчими, які збудували ці стрункі будинки, а ще більше праці внесли невідомі робітники, які склали з великих квадратних цеглин і красиві палаци, і вражаючі медресе, і стрункі мінарети. Монголи все це перетворили на покриті кіптявою руїни.

— Один би сніп сухої конюшини і кілька коржів, — шепотів вершник, — і тоді ми, проїхавши ще день, дістанемося до зелених гір, де знайдуться і люди, і дружня бесіда біля багаття.

Кам’яні руїни вже близько. Ось під масивною аркою важкі ворота, розчинені навстіж. Двері оббиті залізом з великими, як тарілка, опуклими головками цвяхів. «Знайомі ворота! Колись тут проходили дервіш Хаджі Рахім, селянин Курбан-Кизик і хлопчик Туган. Тепер Туган виріс і став умілим воїном, але, як безпритульний подорожній, не знаходить собі ні хліба, ні пристановища благородній Бухарі, раніше такій квітучій і такій багатолюдній».

Під темними воротами гучно пролунали кінські копита. Спереду метнулася руда лисиця, легко вискочила на купу сміття й зникла.

Обережно ступав кінь, пробираючись між уламками мертвого, безмовного міста. Ось головний майдан… Величні будинки оточували раніше це місце гомінких народних зборищ. Тепер майдан засипано сміттям і посередині білів кістяк коня. У бірюзовому просторі неба поволі пливуть бурі шуліки, розплатавши нерухомі крила.

Кінь зупинився біля широких східців мечеті і, форкаючи, позадкував, поводячи вухами. Спереду на кам’яній підставці лежала величезна розгорнута книга корану з покоробленими від дощів сторінками, які ворушилися од вітру. «По цих кам’яних східцях в’їжджав у мечеть на буланому жеребці похмурий владика монголів, рудобородий Чінгісхан. Тут він повелів бухарським старійшинам годувати вдосталь його плосколицих воїнів. Тоді на майдані палали багаття, смажилися баранячі туші… Досі ще видно на кам’яних плитах сліди багать…»

Туган зійшов з коня, розіслав плащ і накришив сухого хліба. Він розгнуздав коня і сів на сходинці, тримаючи кінець повода.

За купою каміння щось заворушилося. З-за уламків цеглин підвелася виснажена жінка. Кутаючись в обривки плаття, вона наближалася, простягнувши руку, і не могла відірвати жадібно палаючих очей від хлібної скоринки.

Туган дав їй жменьку сухарів. Вона величним повільним жестом прийняла їх, як дорогоцінність, одійшовши, стала на коліна. Вона піднесла сухар до запалених губів, але рвучко опустила руку і стала розкладати сухарі рівними жменьками на кам’яній плиті. Обережно злизала з руки крихти й гукнула:

— Гей, лисенята, гей, пузанчики, до мене! Не бійтеся! Він наш, він добрий!

З чорного отвору, між кам’яними плитами показалися спочатку одна, потім три скуйовджені дитячі голівки. Пробираючись між руїнами, чіпляючись одне за одного, діти поволі наближалися до жінки. Голі, обпалені сонцем, вони були худі, як скелети, тільки животи їхні роздулися шарами. З чорної дірки вилізло ще двоє дітей. Вони і не намагалися підвестись, а підповзли рачки й посідали, обійнявши руками свої опухлі животи.

Жінка вдарила по руках тих, хто потягнувся до сухарів, і стала по черзі класти дітям у рот крихти. Вона розповідала:

— Вдерлись вони… оці страшні люди, закутані в баранячі шкури… Скакали скрізь на невеликих конях і забирали все, що тільки помічали… Вони вбили мого чоловіка, — він хотів захистити сім’ю. Вони схопили всіх моїх дітей і повезли, — не знаю, чи живі вони?.. Вершники волокли мене на аркані, тримали рабинею на посміх усім. Якось уночі мені пощастило сховатись, і я пробралася сюди, в оці руїни… Тут я не знайшла свого житла. Лише купи сміття. Вдень бігають ящірки, вночі виють і підкрадаються шакали… Біля міста я зустріла оцих покинутих монголами дітей. Ми разом шукали їжу і викопували корінці дикої цибулі… Тепер ці діти стали моїми дітьми, і ми помремо разом, а може, й виживемо…

Туган віддав жінці останні сухарі і, ведучи на поводі коня, пішов з міста.

Туган пробирався все далі до Самарканда. Він не зустрічав караванів. Де-не-де на полях з’являлися поодинокі селяни. Двічі промчали риссю монгольські вершники. Тоді селяни, що працювали, падали, як підкошені, і відповзали до канави. Коли хмарка куряви, супроводжуючи монголів, відпливала за горби, на полях знову підводились налякані селяни і бралися копати землю.

Розділ другий ДЕ ГОМІНЛИВЕ МІСТО САМАРКАНД?

Через кілька днів Туган зупинився на пустинній височині, поритій могильними горбами. Перед ними зеленіла долина ріки, де громадились руїни ще недавно славного Самарканда. Будиночки з плоскими покрівлями тулились один біля одного, але ніякого руху не було помітно в колишній столиці Мавераннагру, де раніше працювали десятки тисяч вправних робітників.

Проламані й розмиті дощами фортечні стіни огинали середню частину міста. Там збереглися задимлені руїни високої мечеті, збудованої останнім хорезм-шахом Мухаммедом, і дві круглі башти.

Кривий жебрак наблизився до Тугана і просунув з дрантя худу руку.

— Подай убогому, славний бек-джигіте! Хай збереже тебе в битвах аллах! Хай одведе він ворожу стрілу від твого хороброго серця!

— Де ж місто? Де блискуча столиця султанів і шахів? Де поважні купці, барвисті базари, де веселий гомін молотків у майстернях? — питав Туган, розмовляючи більше з самим собою, ніж із жебраком.

— Усього цього більше нема! — сказав жебрак. Адже тут пройшли монголи! Хіба вони що-небудь залишать? Ти запитуєш, куди поділося місто? Одну частину людей вирізали безжалісні вершники, другу частину погнали вони в свої далекі степи, решта жителів втекла до скелястих гір, де багато з них уже загинуло…

— Чи довго втікачі блукатимуть?

— Туди, за містом, вище по річці, вже потроху сходяться люди і будують собі хатинки з хмизу та глини. Але живуть вони завжди під страхом: монголи можуть повернутися кожного дня, забрати, кого захочуть, і потягнути з собою на арканах… Хай збереже тебе аллах за твою щедрість!

— А що це за башта посеред міста?

— Завертай коня далі від оцих башт! Там в’язниця! Монгольські хани вже завели в’язницю у мертвому місті. При ній живуть монгольські кати. Вони залізними палицями розбивають голови засудженим. Я розкажу тобі, як вони це роблять.

Туган, не слухаючи, спустився вниз косогором. Пробравшись між руїнами мертвого міста, Туган під’їхав до фортеці, де височіли дві старі башти, похмурі й безмовні. Вздовж стіни на землі сиділи сумовиті родичі ув’язнених. Вартові з списами сторожили біля воріт. Осідлані коні дрімали, прив’язані до стовпів.

— Ти куди? Від’їжджай! — крикнув вартовий.

— У мене справа до наглядача в’язниці, — сказав Туган.

— Ти за нею знудьгувався?

— Можливо, якщо в башті сидить мій брат.

— У нас у в’язниці чимало розбійників. Але довго вони не засиджуються: їх приводять на майдан перед ровом і стукають по тім’ю залізною булавою. Пошукай там, у рові, може, знайдеш тіло брата. Як звали його?

— Він дервіш і пише книги, Хаджі Рахім аль-Багдаді.

— Довговолосий божевільний дервіш? Цей ще живий! Ми його звемо дивона (юродивий). Його посаджено надовго…

— «Навіки і до смерті»?

— Я занадто з тобою розбалакався… Прив’яжи коня і йди собі у двір. Спитаєш начальника в’язниці. Його будинок стоїть там-таки. Біля дверей на ганку підвішено глечик. Не забудь покласти в той глечик не менше шести дирхемів. Тоді начальник тебе слухатиме.

Туган прив’язав коня й увійшов у ворота. Начальник в’язниці стояв на терасі будинку у червоному ватяному халаті і зелених туфлях на босих ногах. Напівголий худий куховар, дзенькаючи залізним ланцюгом на ногах, сік сікачем у дерев’яній мисці баранину для кебабу. Кінець сивої бороди начальника, його нігті й долоні були пофарбовані червоною хною. Очеретяною тростиною він бив куховара по плечі й примовляв:

— Підсип перцю! Не лінуйся! Так! Полий гранатовим соком!

Туган помітив підвішений біля дверей глиняний глечик і опустив у нього десять мідних дирхемів. Начальник похмурим поглядом втупився в Тугана.

— Я мусульманський воїн із загону Субудай-багатура. З його дозволу їду розшукувати рідних. Ось моя пайцза! — Туган дістав дерев’яну дощечку з вирізаним написом і малюнком птаха, що висіла в нього на шнурку.

Начальник повертів пайцзу і повернув її Туганові.

— Що тебе привело в цей дім для відщепенців?

— Я шукаю родича, дервіша Хаджі Рахіма аль Багдаді. Чи нема такого?

— Хай прокляне його аллах і хай збереже нас, мене і тебе, від сумніву й знайомства з ним!

— За що його посадили? Я знав його людиною праведною.

— Ото праведник! Його посаджено на вимогу найсвятішого шейх-уль-іслама і достойніших імамів за байдужість до священних книг, за зухвале вільнодумство і за те, що в розмові він ніколи не згадував імені аллаха всевишнього. Загибеллю став його кінець!.. Вогонь буде його житлом!.. Так йому й треба!

Туган подумав і сказав:

— Обвинувачення йому пред’явлені тяжкі, але, може, ти все-таки дозволиш мені як-небудь полегшити його долю?

— Не турбуйся даремно! Йому зберегли життя тільки на вимогу Махмуд-Ялвача, великого візира у могутнього володаря нашої країни, хана Джагатая. Дервіша не випустять, доки він не напише книгу про життя й походи потрясателя всесвіту Чінгісхана.

— А коли Хаджі Рахім закінчить свої записки, його випустять?

— Ач чого захотів! Навіть якщо він розкається в своїх гріхах, його виведуть з в’язниці лише для того, щоб перед натовпом на майдані відрізати йому язик і руки. Ось чому дивона вже два роки пише книгу і писатиме ще років з тридцять аби віддалити день своєї загибелі.

Туган сказав:

— Зважаючи на те, що Хаджі Рахім був моїм благодійником, навчив мене читати й писати по-арабськи і годував мене, коли я вмирав від голоду я ладен на добрі діла пожертвувати мій єдиний золотий динар… — Туган показав золоту монету. — А ти, великий начальнику, прояви милість до приреченого на загибель і дозволь мені побачити Хаджі Рахіма.

— Дай мені золотий динар і йди в друге подвір’я. Там ти зможеш тішитися, скільки схочеш, своїм божевільним дивоною.

Таган поклав золоту монету у пофарбовану червоною хною долоню начальника в’язниці і пройшов у кам’яні ворота.

Розділ третій У ЗАЛІЗНІЙ КЛІТЦІ

У глибині вузького дворика в стіні темнів квадратний отвір з залізними гратами. Там на купі Ганчірок копошилося щось темне. Біля клітки притислася до стіни тонка постать, загорнута в довгу, до землі, чорну шаль, звичайну у жінок мандрівного племені люлі.

Туган обережно підійшов. Жінка повернула голову. Знайомі риси вразили його: те саме смагляве золотисте обличчя, ті самі карі допитливі очі, але зникла колишня безтурботність. Пильно зиркнувши, жінка одвернулась… Сумнівів нема — це була Бент-Занкиджа!

Туган підійшов ближче, вдивляючись у середину клітки. В ній в’язень міг ледве сидіти зігнувшись. З темряви показалася кошлата грива чорного кучерявого волосся і палаючі, втуплені очі. Незважаючи на страшну зміну в змарнілому обличчі, Туган не міг не впізнати Хаджі Рахіма. Дервіш підповз до прутів клітки і притулився до них волосатим обличчям.

— Ти прийшов вчасно, молодший брате мій! — хрипів він. — Підійди ближче, Тугане, і вислухай мої останні бажання. Злісні імами хочуть згноїти мене в клітці або, щоб настрахати юрбу, обстригти мені вуха і розрубати на частки… Але хіба можуть вони вбити вільну думку, задушити мою палаючу зненависть?.. Тепер я написав усе, що вони хотіли, але, прочитавши мої записки, вони спалять на багатті і мої записки, й мене… Адже я не вихваляв, як вони, червонобородого Чінгісхана і не складав похвальних медових пісень татарським поневолювачам Хорезму, товстошкірим убивцям жінок і дітей. Я сміливо написав правду про те, що бачили мої очі… Я зробив усе, що міг, і тепер настав мій останній день розлуки. Поховайте мене під старим платаном на березі Салару… Мій учитель Абу-Алі Ібн Сіна був найвидатніший мудрець, а гнаний тупими, злісними імамами, він помер у в’язниці на гнилій соломі… Він знав усі таємниці всесвіту, але не знав однієї — як врятуватися від смерті!..

Туган заговорив тихо:

— Чи ти пам’ятаєш, чого ти мене вчив у пустелі, коли ми з тобою були зв’язані мотузками і над нами був занесений меч грізного «чорного вершника» Кара-Кончара? Хіба не ти говорив тоді: «Зажди журитися, ніч довга і ще не кінчилась!» Тепер я тобі кажу те саме: «Зажди журитися, ніч навіть не починалась!»

Хаджі Рахім швидко підвівся, наче сили повернулися до нього. Туган вів далі тихо, півголосом, намагаючись переконати:

— Слухай, старший брате мій, і зроби те, що я скажу. Я дам тобі три чорні кульки, і ти їх проковтнеш. Тоді ти будеш нерухомий, як мрець, перестанеш відчувати біль і побачиш сон, ніби ти перелетів через гори в долину прохолодних потоків і запашних квітів… Там пасуться білі, як сніг, коні і співають прекрасними голосами золоті пташки… І там уві сні ти зустрінеш знову дівчину, яку ти любив у шістнадцять років…

— А потім, прокинувшись, я знову гризтиму залізні прути? Мені не потрібний такий сон!

— Почекай і слухай далі! Поки тобі примариться гірська долина, де ти втішатимешся в солодкому забутті, я поясню твоїм тюремникам, що ти помер, і твоє тіло треба поховати. Тоді тюремники розчинять клітку, підчеплять гаком твоє тіло і поволочуть до ями страчених… Витерпи це, хоч би як це було боляче, не кричи і не плач! Інакше тобі розіб’ють залізною палицею голову… Коли ж ти будеш лежати в ямі серед трупів і опівночі підповзуть шакали, щоб гризти твої ноги, я чекатиму разом з трьома воїнами. Ми загорнемо тебе в плащ і швидко віднесемо за місто в безлюдне місце… Там розум повернеться в твоє тіло, я посаджу тебе на коня — і ти поїдеш на захід чи на схід, де почнеш нове життя.

— Так, ти правильно сказав: ніч іще не скінчилась!.. Я згодний вирушити в долину білих коней!.. Дай швидше цілющі кульки! — і Хаджі Рахім простягнув руку, чорну й жорстку, як лапа беркута.

Туган витяг з кольорового мішечка три чорні кульки і передав Хаджі Рахімові. Той, не вагаючись, проковтнув їх. Він почав щось шепотіти, чимраз нерозбірливіше й тихше, похитнувся і впав набік…

До клітки підійшов стражник із списом.

— Мій начальник наказує довше не залишатися біля цього злочинця!

— В’язень не потребує милості твого старого начальника: він помер!

Стражник недовірливо просунув у клітку списа і вколов лежачого дервіша.

— Не кричить? Не ворушиться? Мабуть, справді помер!.. Тепер тіло божевільного «дивони» буде викинуте в яму… Якщо ви захочете його поховати, поспішіть це зробити сьогодні вночі. До ранку собаки й шакали згризуть покійника так, що ви й кісток його не зберете. Спасибі за щедрість. Усім нам. коли-небудь доведеться померти!

Розділ четвертий ОСТАННЯ СТОРІНКА КНИГИ

Туган і Бент-Занкиджа йшли поряд безмовними пустинними вулицями зруйнованого міста. Туган вів коня на поводі. Лунко віддавався тупіт копит у стінах покинутих будинків. Обоє пригадували далекі дні юності, проведеної в гомінливому Гурганджі, в будинку старого Мірзи-Юсуфа, що загинув під час розливу ріки.

— Усі ці довгі роки моїх блукань я думав про тебе, Бент-Занкиджа!

— Ось знову перед тобою подруга твого дитинства… І мені теж довелось побачити сяйво блискавок і почути удари грому, який потряс усю нашу землю… Але там, де в люту бурю падають могутні дуби і платани, там іноді зберігається неушкодженою маленька мишка, — і я врятувалась!

— Розкажи, що з тобою було за ці страшні роки?

— Слухай, що зі мною трапилось. Коли монголи схопили мене в Бухарі і примусили співати їхньому лютому владиці сумні пісні про загибель Хорезму, він похвалив мене і наказав тримати в його похідному хорі китайських співачок… Разом з ними я побувала всюди, де проходив цей винищувач людей. Одного разу Чінгісхан став скаржитися на біль в очах, на те, Що замість одного місяця перед ним випливають два місяці, що замість одного джейрана йому в степу ввижаються одразу три. Він думав, що з ним жартують злі духи. Монгольські шамани молились і танцювали перед Чінгісханом, але не зуміли відігнати злих духів. Лікарі боялися доторкнутися до нього і заглянути в його жахливі очі. Але старий арабський «кадах»[176] на ім’я Зін-Забан, що прибув до табору Чінгісхана, мужньо взявся вилікувати «потрясетеля всесвіту». Він справді швидко допоміг Чінгісханові. Лютий володар залишився вдоволений і спитав, яку нагороду він хоче. Старий лікар не просив скарбів, а тільки вказав пальцем на співачку жіночого хору, і цією співачкою була я! Чінгісхан наказав віддати мене лікареві. Старий замкнув мене в ендеруні[177], де я співала про чорні кучері юнака і родимку на щоці. Лікар почув і побив мене узорчастим поясом. Я заспівала про воїна, що забув посмішку. Старий знову провчив мене сирицею. Тоді я втекла від нього, і мені дали притулок у себе в похідних наметах жінки зневаженого в нас мандрівного племені вогнепоклонників люлі. Я ходила закутаною, як вони, в чорне покривало, і ніхто мене не виказав… Але, собі на горе, старий кадах Зін-Забан пішов скаржитися на мене грізному Чінгісханові і благав, щоб його воїни мене розшукали. Монгольський повелитель так розлютився, що всі навколо попадали на землю, схопивши обличчя в долоні… «Як ти наважився випустити із своїх рук мій дар? — кричав Чінгісхан. — Як ти не зумів підкорити собі свою дружину? Чоловік, якого не слухається дружина, не сміє жити в моїх володіннях! Візьміть його!» І бідолашного старого лікаря схопили кати і тут-таки відрубали йому розумну сиву голову. «Який страшний кінець!»[178] З того часу я живу в племені люлі. Дізнавшись, що Хаджі Рахім сидить у клітці, я стала приносити йому хліб, горіхи, виноград. Я допомагала йому писати…

— І ти, сама гнана, допомагала йому?

— Через кожні три дні я ходила до в’язниці і передавила йому їжу. Разом з хлібом я передала Хаджі Рахімові кілька аркушів чистого паперу, а він крадькома подавав написані ним за три дні аркуші своїх спогадів. Переписавши у себе в наметі ці аркуші, я повертала їх Хаджі Рахімові і через три дні знову одержувала нові сторінки повісті про навалу монголів на Хорезм… Таким чином, одночасно з тією книгою, яку писав у клітці Хаджі Рахім, у мене зібрались аркуші другої такої самої книги, переписаної моєю рукою. Хай буде благословенна пам’ять Мірзи-Юсуфа, що навчив мене писати!..

— Ти зробила велику справу, — сказав Туган. — Якщо злісні імами спалять записки Хаджі Рахіма, у нас збережуться другі їхні аркуші! І внуки наші, і правнуки читатимуть повість Хаджі Рахіма про злодіяння Чінгісхана…

Вони підійшли до берега швидкої каламутної ріки. Тут стояли закурені повстяні намети племені люлі.

Біля підніжжя старого платана, на обривку килима Бент-Занкиджа поклала купку паперових аркушів. Яскравий місяць, що піднявся над руїнами Самарканда, освітлював жовті сторінки, де рівними рядками викладалася повість гнаного блукача.

Бент-Занкиджа опустилася на килим і, перебираючи аркуші, говорила:

— Хаджі Рахім дуже ослаб, замкнений у холодній, ніколи не опалюваній клітці, але він анітрохи не журився, наче його палили власні полум’яні думки… Йому вже було важко писати… Бачиш, як у цих рядках у нього тремтять і плигають літери! Слухай, що Хаджі Рахім написав на останній сторінці…

Бент-Занкиджа взяла списаний арабською в’яззю аркуш паперу і почала читати: «… Мій стертий калям дописав останні рядки повісті про нашестя нещадних монголів на квітучі долини нашої батьківщини… Обсипаний тирсою старанності, оповідач цих подій хотів би сказати також багато що про тих легкодухих людей Хорезму, які не відважились самовіддано стати на боротьбу проти жорстокого винищувача мирних племен, лютого Чінгіс, хана…

… Коли б усі хорезмійці твердо й одностайно підняли меч гніву і, не шкодуючи себе, люто кинулися на ворогів батьківщини, то зарозумілі монголи та їхній рудобородий володар і півроку не вдержалися б у Хорезмі і назавжди зникли б у своїх далеких степах…

… Монголи перемагали більше внаслідок незгоди, поступливості і боягузтва противника, ніж силою своїх кривих мечів… Сміливий Джелаль ед-Дін показав, що невеликим загоном одчайдушних джигітів він умів розбивати монгольські стовпища.

… Але калям випадає з моїх холодіючих пальців… Сили дервіша-блукача слабнуть, а дні біжать, наближаючи день розплати… І я можу накреслити лише кілька рядків вірша поета:

… Скажу на прощання моєму невідомому читачеві: «Пихаті імами і надуті від поважності улеми дорікають мені за невір’я. Злісна й тупа їхня короткозорість! Невір’я, таке, як моє, не легка і не пуста річ. Нема міцнішої й палкішої за мою віру: в перемогу скованого мислителя над тупоумним катом в перемогу пригнобленого трудівника над лютим насильником, в перемогу знання над брехнею!.. Я вірю — настане краща пора, коли правда, піклування про людину і воля поведуть нашу батьківщину до загального щастя і світла… Це прийде, це буде!»

Бент-Занкиджа притулила до губів тонкий смаглявий пальчик з трьома срібними перснями, подумала, зсунувши вигнуті брови, старанно згорнула списані аркуші і загорнула їх у шматок строкатої тканини. Вона підвела блискучі чорні очі на Ту гана і сказала пошепки:

— Тепер я покличу трьох сміливих юнаків з племені люлі… Ви вирушите до ями страчених визволяти Хаджі Рахіма. Адже ніч довга і ще не скінчилась! Ми врятуємо його!