Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Пролог БЛЕЙН

— ЗАГАДАЙТЕ МЕНІ ЗАГАДКУ, — попросив Блейн.

— Пішов ти, — спокійно, не підвищуючи голосу, відповів Роланд.

— ЩО ТИ СКАЗАВ? — від такої неочікуваної відповіді голос Великого Блейна став дуже схожий на голос його близнюка, про чиє існування він навіть не підозрював.

— Я сказав: пішов ти, — спокійно повторив Роланд. — Якщо ти не розумієш, то я можу розтлумачити. Ні. Відповідь — ні.

Блейн надовго замовк. А коли нарешті відповів, то не словами. Стіни, підлога й стеля вагона знову почали втрачати колір і матеріальність. За якихось десять секунд баронський вагон вкотре перестав існувати. Зараз вони летіли над гірським хребтом, який виднів на обрії, коли вони виїхали з міста: сталево-сірі верхівки з вбивчою швидкістю мчали їм назустріч, а потім раптово зникли, поступившись безплідним долинам, на яких, наче наземні черепахи, повзали велетенські жуки. Роланд побачив, як із печери раптом вискочило щось схоже на величезну змію, вхопило жука й потягло його назад у своє лігво. Ніколи в житті стрілець не бачив таких тварин і такої землі. Від цього видива мороз продирав по шкірі. Здавалося, Блейн завіз їх до якогось чужого, іншого світу.

— МАБУТЬ, ТРЕБА ЗІЙТИ З РЕЙКИ ТУТ, — сказав Блейн. Голос звучав розважливо, але Роланд чув, що під маскою роздумів вирує глибинна лють.

— Мабуть, — байдуже відповів стрілець.

Едді аж перекосило. Самими губами він розлючено зашепотів: «Що ти РОБИШ?» Але Роланд не звернув на нього ані найменшої уваги: він був зайнятий Блейном і чудово тямив, що робить.

— ТИ ГРУБИЙ І ЗАРОЗУМІЛИЙ, — сказав Блейн. — МОЖЛИВО, ТОБІ САМОМУ ЦІ ЯКОСТІ ЗДАЮТЬСЯ ЦІКАВИМИ, АЛЕ Я ІНШОЇ ДУМКИ.

— Та ти мене ще грубим не бачив.

Знявши руки з колін, Роланд із Ґілеаду повільно звівся на ноги. Він стояв начебто у повітрі, широко розставивши ноги, й тримав праву руку на поясі, а ліву — на сандаловому руків’ї револьвера. Він стояв так, як стояв безліч разів до того — на брудних вуличках всіма забутих містечок, у численних кам’янистих каньйонах, де смерть чигає всюди, в незліченних темних салунах, де тхнуло прогірклим пивом і підгорілою старою олією. Це був просто черговий вирішальний поєдинок на безлюдній вулиці, от і все. Але цього було цілком досить. Кхеф, ка і ка-тет — сутичка завжди ставала центральним фактом його життя й віссю, навколо якої оберталося колесо його власного ка. Цього разу зброєю в битві будуть слова, а не кулі, але це не мало значення. Все одно битва буде на смерть.

У повітрі тхнуло вбивством незгірш, ніж у болоті смердить падлом.

А потім його охопив шал битви, і стрілець втратив над собою контроль.

— Я можу назвати тебе абсурдною, пустоголовою, дурною, пихатою машиною. Я можу назвати тебе ідіотським створінням, у якому не більше сенсу, ніж у завиванні зимового вітру в дуплі трухлявого дерева.

— ПРИПИНИ.

Але Роланд пропустив Блейнову репліку повз вуха і вів далі тим самим спокійним тоном:

— Ти лише машина. Едді називає такі бляшанками. Якби ти був чимось більшим, я б тебе ще не так обізвав.

— Я НЕ ПРОСТО ЯКАСЬ ТАМ…

— Я міг би, приміром, назвати тебе членососом, але в тебе нема ні рота, ні члена. Я міг би сказати, що ти мерзенніший за наймерзеннішого волоцюгу, що повзав у найогиднішому в світі сміттєзвалищі, але навіть така істота краща за тебе — в тебе нема колін, щоб повзати, та й упасти на них ти не зможеш, бо не маєш жодного поняття про таку людську ваду, як милосердя. Я навіть не можу сказати, що ти трахав свою матір. Бо в тебе навіть матері не було.

Роланд замовк, щоб набрати в легені повітря. А його супутники навпаки — затамували подих. Навколо них панувала запаморочлива мовчанка Блейна Моно, враженого до глибини своєї комп’ютерної душі.

— Але я можу назвати тебе бездушним створінням, яке допустило, щоб його єдина подруга втопилася, боягузом, що тішиться, коли катує дурнів і цілими натовпами вбиває невинних, розгубленим механічним гобліном, котрий обвішався шмарклями і…

— Я НАКАЗУЮ ТОБІ ЗАМОВКНУТИ, ІНАКШЕ Я ВБ’Ю ВАС УСІХ НА МІСЦІ!

Аж раптом Роландові очі спалахнули таким несамовитим синім полум’ям, що Едді з переляку сахнувся від нього. І невиразно почув, як зойкнули Джейк із Сюзанною.

— Можеш убивати, але не смій мені наказувати! — прогримів стрілець. — Ти забув обличчя тих, хто тебе створив! Або вбий нас, або мовчи і слухай мене, Роланда з Ґілеаду, сина Стівена, стрільця і володаря стародавнього краю! Не для того я за багато років пройшов тисячі миль, щоб сидіти тут і слухати твоє дитяче квиління! Затямив? А тепер ти слухай МЕНЕ!

Якусь мить всі шоковано мовчали. Ніхто не наважувався навіть зітхнути. Роланд рішуче дивився поперед себе, високо підвівши голову й тримаючи руку на руків’ї револьвера.

Сюзанна Дін підняла руку й намацала в себе легку усмішку — так жінка перевіряє, чи добре сидить на ній новий одяг, наприклад капелюшок. Вона боялася, що це все, кінець життя, проте душу переповнював не страх, а гордість — гордість за Роланда. Скосивши погляд ліворуч, вона побачила, що Едді дивиться на стрільця, захоплено усміхаючись. З Джейком усе було навіть простіше: він дивився з обожнюванням, чистим, як сльоза.

— Так йому! — прошепотів Джейк. — Нехай знає! Гад!

— Раджу тобі до нього прислухатися, Блейне, — докинув Едді. — У нього дах геть перекособочений. Не дарма ж його називають Скаженим Псом із Ґілеаду.

Після довгої мовчанки Блейн нарешті спитав: — ЦЕ ПРАВДА? ТЕБЕ ТАК НАЗИВАЛИ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

— Можливо, — відповів Роланд, спокійно стоячи в повітрі над безплідними передгір’ями.

— НАВІЩО ВИ МЕНІ, ЯКЩО ВІДМОВЛЯЄТЕСЯ ЗАГАДУВАТИ ЗАГАДКИ? — ображено запитав Блейн. Тепер у його голосі лунали буркотливі нотки невдоволеної дитини, якій дозволили не лягати спати допізна, а вона втомилася, та не хоче в цьому зізнатися.

— А я не казав, що ми відмовляємося.

— ХІБА НІ? — здивувався Блейн. — Я ЦЬОГО НЕ РОЗУМІЮ, АЛЕ АНАЛІЗ СОНОГРАМИ СВІДЧИТЬ ПРО ТЕ, ЩО В ЦИХ СЛОВАХ Є РАЦІОНАЛЬНИЙ ЗМІСТ. ПОЯСНИ, БУДЬ ЛАСКА.

— Ти сказав, що загадка потрібна тобі негайно, — відповів стрілець. — От я й відмовив. Через свою жадібність ти поводився непристойно.

— НЕ РОЗУМІЮ.

— Ти був нечемний. Це ти розумієш?

Повисла довга мовчанка — Блейн думав. Уже багато століть поспіль комп’ютер не стикався з якимось іншим виразом людських емоцій, крім невігластва, недбальства і забобонної запобігливості. А простої людської хоробрості він не бачив уже цілу вічність. Врешті-решт:

— ЯКЩО МОЇ СЛОВА ЗДАЛИСЯ ВАМ НЕЧЕМНИМИ, Я ВИБАЧАЮСЯ.

— Прийнято, Блейне. Але є ще одна, гірша проблема.

— ПОЯСНИ.

— Поясню, коли повернеш стіни. — Роланд сів, всім своїм виглядом демонструючи, що подальша суперечка, як і негайна смерть, немислима.

Блейн виконав його вимогу. Стіни знову стали кольоровими, краєвид — втілення нічних кошмарів — зник з-попід ніг. Плямка на карті вже блимала ближче до крапки, над якою стояв напис «Кендлтон».

— Гаразд, — сказав Роланд. — За грубість можна пробачити, Блейне, так мене вчили в юності. А от дурість не пробачають. Цього мене теж навчили.

— У ЧОМУ Ж Я ПРОЯВИВ ДУРІСТЬ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ? — водночас і погрозливо спитав Блейн. І Сюзанна подумки побачила перед собою ласого кота, що причаївся біля мишачої нірки, метляючи хвостом і нетерпляче виблискуючи зеленими очима.

— У нас є те, що тобі треба, а єдина винагорода, яку ти за це пропонуєш, — смерть. Це дуже нерозумно з твого боку.

Блейн замислився і не озивався довго-предовго. А потім: — ПРАВДУ КАЖЕШ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. АЛЕ ЯКІСТЬ ВАШИХ ЗАГАДОК НЕ ДОВЕДЕНА. ЗА ПОГАНІ ЗАГАДКИ Я ВАМ ЖИТТЯ НЕ ПОДАРУЮ.

Роланд кивнув.

— Розумію, Блейне. А тепер слухай і спробуй зрозуміти сам. Своїм друзям я вже розповідав дещицю цієї історії. Як я був малий, у баронії Ґілеад щороку було сім святкових днів, коли проводили ярмарки, — Зима, Широка Земля, Посів, Літнє Сонцестояння, Повна Земля, Жнива і Старий Рік. І на кожному ярмарку обов’язково влаштовували змагання загадок, але на свята Широкої і Повної Землі вони були головним обрядом, бо вважалося, що загадки віщують гарний чи поганий врожай.

— ЦЕ ЗАБОБОН, ЩО НЕ СПИРАЄТЬСЯ НА ЖОДНІ ФАКТИ, — перебив Блейн. — Я ВВАЖАЮ ЙОГО ПРИКРИМ.

— Звісно, це забобон, — погодився Роланд, — але ти навіть не уявляєш собі, як добре загадки передбачали врожай. От, наприклад, розгадай загадку: «Коли вартовий буває квіткою?»

— ЦЕ ДУЖЕ СТАРА І НЕ НАДТО ЦІКАВА ЗАГАДКА, — пробурчав Блейн, але в його голосі вчувалася радість від того, що йому дали нарешті щось розгадати. — КОЛИ ВІН БУВАЄ НЕ ЗА БУДКОЮ. ЦЯ ЗАГАДКА ГРУНТУЄТЬСЯ НА ФОНЕТИЧНОМУ ЗБІГОВІ. МОЖУ НАЗВАТИ ЩЕ ОДНУ ТАКОГО ТИПУ, ЇЇ ЗАГАДУЮТЬ НА ТОМУ РІВНІ, ДЕ РОЗТАШОВАНА БАРОНІЯ НЬЮ-ЙОРК: ЯКЕ СЛОВО ЗАВЖДИ ЗВУЧИТЬ НЕПРАВИЛЬНО?

Тут уже першим відповів Джейк.

— Я знаю. Неправильно завжди звучить слово «неправильно».

— ТАК, — підтвердив Блейн. — СТАРА ДУРНА ЗАГАДКА, ПРИДАТНА ХІБА ЩО ДЛЯ РОЗВИТКУ МНЕМОНІЧНИХ ЗДІБНОСТЕЙ.

— Хоч у чомусь я з тобою погоджуюся, друже Блейн, — сказав Едді.

— Я ТОБІ НЕ ДРУГ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.

— А наче я набиваюся… Поцілуй мене в дупу і рушай до раю.

— РАЮ НЕ ІСНУЄ.

Едді не знайшов, що відповісти.

— Я ХОТІВ БИ ПОЧУТИ БІЛЬШЕ ЯРМАРКОВИХ ЗАГАДОК З ҐІЛЕАДУ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА.

— У дні Широкої і Повної Землі для цього відкривали Залу Прадідів, і опівдні там збиралося десь шістнадцять чи навіть тридцять учасників змагання. Лише о тій порі року вхід до Зали Прадідів був відкритий для простих людей — торговців, фермерів, скотарів. І в ті дні Зала Прадідів стояла вщерть заповнена, яблуку ніде було впасти.

Погляд стрільця став далекий і замріяний. Тільки одного разу Джейк бачив його таким — у тому туманному іншому житті, коли Роланд розповідав йому, як вони з друзями, Катбертом і Джеймі, прокралися на балкон у тій самій Залі, щоб подивитися танці. Роланд розказував про це під горами, коли вони переслідували Волтера.

«Мартен сидів коло моїх батьків, — сказав тоді Роланд. — Я їх упізнав навіть з висоти балкону. Коли мати пішла танцювати з Мартеном, вони повільно кружляли по підлозі, решта людей розступилися, а коли танець закінчився, всі заплескали в долоні. Але стрільці не аплодували…»

Джейк глянув на Роланда, подумки вкотре дивуючись, звідки з’явився цей дивний відсторонений чоловік… і навіщо він прийшов.

— Посеред Зали ставили величезну бочку, — вів далі Роланд, — і кожен учасник вкидав туди жменю берестяних сувоїв, на яких було записано загадки. Багато там було і старих загадок, бо ж чули їх від літніх людей, а часом знаходили в старих книжках, і нових, вигаданих з нагоди свята. Коли давали дозвіл, троє суддів, що з них один обов’язково мав бути стрільцем, прочитували ці загадки й обирали, які з них гідні брати участь у змаганні.

— ТАК, ЗАГАДКИ МАЮТЬ БУТИ ГІДНИМИ, — погодився Блейн.

— Отже, починалося змагання, — сказав стрілець. Від згадки про дні свого дитинства, коли він був таким самим хлопчаком, як і Джейк, що весь у синцях зараз сидів навпроти нього, тримаючи на руках пухнастика-шалапута, його вуста торкнула легка посмішка. — Змагалися годинами. Посеред Зали Прадідів шикувалася черга. Місце в ній кожен отримував за жеребом, і кожен сподівався витягти велике число, бо ж бути в хвості черги краще, ніж на початку. Хоча переможець мав розгадати бодай одну загадку.

— ЯСНА РІЧ.

— Кожен чоловік або жінка (бо серед кращих відгадників Ґілеаду були й жінки) підходив до бочки, тягнув звідти шматочок кори й простягав Майстрові. Майстер ставив пісочний годинник і загадував цю загадку. І якщо за три хвилини учасник не міг відгадати, то він покидав чергу.

— І ЗАГАДКА ПЕРЕХОДИЛА ДО НАСТУПНОГО УЧАСНИКА?

— Так.

— ОТЖЕ, В НЬОГО БУЛО БІЛЬШЕ ЧАСУ, ЩОБ ПОДУМАТИ.

— Так.

— РОЗУМІЮ, КЛЬОВО.

— Кльово? — насупився Роланд.

— Тобто весело, — тихо підказала Сюзанна.

Роланд знизав плечима.

— Весело, мабуть, було глядачам, бо учасники ставилися до змагання дуже серйозно. Часто-густо після вручення призу між ними траплялися бійки.

— А ЯКИЙ БУВ ПРИЗ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

— Найбільший гусак у баронії. І рік за роком цей приз незмінно діставався моєму вчителеві, Корту.

— МАБУТЬ, ВІН БУВ НЕПЕРЕВЕРШЕНИМ ВІДГАДНИКОМ, — з повагою відгукнувся Блейн. — ШКОДА, ЩО ЙОГО ТУТ НЕМАЄ.

— Так, був. Блейне, ти готовий почути мою пропозицію?

— АВЖЕЖ. Я ВИСЛУХАЮ ТЕБЕ З ПРЕВЕЛИКОЮ ЦІКАВІСТЮ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ.

— Нехай ці наступні кілька годин стануть нашим ярмарком. Ти не загадуватимеш нам загадок, бо тобі кортить почути нові, а не самому розповідати мільйони тих, які тобі вже відомі…

— ПРАВИЛЬНО КАЖЕШ.

— Все одно ми не зможемо розгадати більшу їх частину, — вів далі Роланд. — Я певен, що ти знаєш загадки, які навіть Кортові були б не до снаги, якби він витяг їх із бочки. — У цьому він дуже сумнівався, але час битви минув і настав час перемир’я, тож Роланд вирішив трохи прикрасити дійсність.

— АВЖЕЖ, — погодився Блейн.

— Пропоную як приз замість гусака подарувати нам життя, — сказав Роланд. — Дорогою до Топіки ми будемо загадувати тобі загадки. Якщо, прибувши на кінцеву станцію, ти розгадаєш усі наші загадки, то можеш нас убити, як і задумував. Це буде твій гусак. Але якщо ми тебе переплюнемо… якщо в Джейковій книжці чи в нашій пам’яті знайдеться загадка, на яку в тебе не буде відповіді, то ти муситимеш відвезти нас до Топіки і випустити. Це вже буде наш гусак.

Тиша.

— Ти зрозумів?

— ТАК.

— Згода?

Блейн Моно мовчав. Едді напружено чекав, обійнявши Сюзанну, й дивився в стелю баронського вагона. Сюзанна на мить поклала руку на живіт, думаючи про таємницю, яка там, можливо, криється. Джейк лагідно гладив Юка, намагаючись не потривожити рани від ножа. Всі чекали, поки Блейн (справжній Блейн, який перебував зараз дуже далеко, на відстані кількох тисяч миль від них, живучи своїм недожиттям у підземеллях міста, в якому всі мешканці загинули з його волі) поміркує над Роландовою пропозицією.

— ТАК, — нарешті озвався Блейн. — Я ЗГОДЕН. ЯКЩО Я РОЗГАДАЮ ВСІ ВАШІ ЗАГАДКИ, ТО ВИ ПІДЕТЕ ЗІ МНОЮ НА ТУ ГАЛЯВИНУ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЗЕМНИЙ ШЛЯХ. КОЛИ Ж ХТОСЬ ІЗ ВАС ЗАГАДАЄ ЗАГАДКУ, І Я НЕ ЗНАЙДУ РОЗВ’ЯЗКУ, ТО Я ПОДАРУЮ ВАМ ЖИТТЯ Й ВІДВЕЗУ ВАС ДО ТОПІКИ, А ТАМ ВИ ВИЙДЕТЕ З ПОЇЗДА Й ПІДЕТЕ ДАЛІ — ШУКАТИ ТЕМНУ ВЕЖУ. Я ПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІВ УСІ УМОВИ Й ОБМЕЖЕННЯ ТВОЄЇ ПРОПОЗИЦІЇ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

— Так.

— ГАРАЗД, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. ГАРАЗД, ЕДДІ З НЬЮ- ЙОРКА. ГАРАЗД, СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА. ГАРАЗД, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА. ГАРАЗД, ШАЛАПУТЕ ЮК ІЗ СЕРЕДИННОГО СВІТУ.

Зачувши своє ім’я, Юк нашорошив вуха.

— ВИ КА-ТЕТ, ОДИН ІЗ БАГАТЬОХ. Я ТЕЖ. А ЗАРАЗ ПЕРЕВІРИМО, ЧИЙ КА-ТЕТ СИЛЬНІШИЙ.

На мить запала тиша, яку порушувало тільки рівномірне двигтіння слоутрансових турбін, що везли їх над спустошеною землею, туди, де лежала Топіка, туди, де закінчувався Серединний світ і починався Останній.

— ОТОЖ, — вигукнув Блейн. ЗАКИДАЙТЕ НЕВІД, МАНДРІВЦІ! ВИПРОБУЙТЕ МЕНЕ. ХАЙ ПОЧНЕТЬСЯ ЗМАГАННЯ!