Чаротворці

Коніна прокинулася після півночі. Над горизонтом завис півмісяць, а пісок оповила тонка цівка прохолодного туману.

Креозот хропів, лежачи на спині. Найджел, який теоретично мав вартувати, міцно спав.

Коніна лежала, не рухаючись, і кожне з її чуттів намагалося з'ясувати, що її розбудило.

Нарешті вона почула його знову. Це було тихеньке, невпевнене дзеленчання, ледь чутне через приглушений плюскіт моря.

Дівчина встала, — чи, радше, перетекла у вертикальне положення, як безхребетна медуза, — витягнула меч із податливої руки Найджела й непомітно заглибилася в туман — так, що в ньому навіть не утворилася прогалина.

Вогонь над ложем із попелу потроху згасав. За мить Коніна повернулася й розбудила обох штурханами.

— Щотраплс?

— Я подумала, ви повинні це бачити, — просичала вона. — Гадаю, це може бути важливо.

— Я тільки на хвильку заплющив очі... — запротестував Найджел.

— Не страшно. Ходімо.

Креозот окинув поглядом імпровізований табір.

— А де наш товариш-чарівник?

— Побачите. Але не шуміть. Це може бути небезпечно.

Вони поплелися за нею по коліно в тумані, прямуючи в напрямку моря.

Зрештою Найджел запитав:

— Чому небезпечно?..

— Ш-ш! Чуєш це?

Найджел прислухався.

— Щось подібне на дзеленчання?

— Дивися...

Ринсвінд, рухаючись ривками, простував пляжем і тримав велетенський круглий камінь обома руками. Він проминув їх, не промовивши й слова. Його очі дивилися прямо вперед.

Вони пройшли за ним холодним пляжем, поки не досягнули пустельної ділянки між дюнами. Там він зупинився і, досі рухаючись із граціозністю сушарки для білизни, впустив камінь. Той дзенькнув.

Тут уже було широке коло, утворене іншими камінцями. Деякі з них навіть стояли один на одному.

Трійця пригнулася, спостерігаючи за Ринсвіндом.

— Він спить? — запитав Креозот.

Коніна кивнула.

— Що він намагається зробити?

— Думаю, збудувати вежу.

Ринсвінд, похитуючись, повернувся в коло з каміння й із надзвичайною обережністю поставив ще один камінь у повітря. Той впав.

— Йому не дуже добре вдається, — зауважив Найджел.

— Невеселе видовище, — додав Креозот.

— Мабуть, нам варто його розбудити, — запропонувала Коніна. — От тільки я чула, що якщо розбудити сновиду, то в нього відпадуть ноги, і таке інше. Як гадаєте?

— Вчинити таке з чарівником — ризиковано, — зауважив Найджел.

Вони спробували влаштуватися зручніше на холодному піску.

— Усе це так зворушливо, — сказав Креозот. — Зі справжнім чарівником у нього мало спільного.

Коніна і Найджел намагалися не зустрічатися поглядами. Зрештою хлопець кашлянув і сказав:

— Знаєш, я ж теж не справжній герой-варвар. Ти би мав помітити.

Якийсь час вони спостерігали за Ринсвіндом, який посилено працював, а тоді Коніна зізналася:

— Якщо вже до цього дійшло, боюся, мені справді бракує певних навичок, необхідних перукарю.

Обоє втупилися в сновиду, заглиблені у власні думки й почервонілі від взаємного збентеження.

Креозот відкашлявся.

— Якщо комусь від цього полегшає, — сказав він, — часом я помічаю, що моїй поезії є ще багато куди рости.

Ринсвінд обережно намагався зафіксувати велетенський камінь на дрібній гальці. Той упав, але чарівник, здавалося, вдовольнився результатом.

— З погляду поета, — обережно звернулася Коніна, — що ти сказав би про цю ситуацію?

Креозот збентежено засовгався й відповів:

— Життя — цікава штука.

— Досить влучно.

Найджел відкинувся на спину й поглянув на зорі, затягнуті туманом. Раптом він схопився й сів струнко.

— Ви це бачили? — запитав він.

— Що?

— Якийсь спалах, подібний на...

Серцесвітний горизонт безшумно розцвів барвистою квіткою, яка, швидко розростаючись, пройшла крізь усі звичні відтінки спектру, спалахнула сліпучо-октариновим сяйвом і врізалася в сітківки спостерігачів, перш ніж поступово згаснути.

За мить удалині щось загриміло.

— Якась магічна зброя, — припустила Коніна, моргаючи.

Порив теплого вітру підняв туман і поніс його геть.

— Чорт забирай! — скрикнув Найджел, спинаючись на ноги. — Я збираюся його розбудити, навіть якщо це значить, що нам доведеться його нести.

Він потягнувся до плеча Ринсвінда саме в ту мить, коли високо над їхніми головами пролетіло щось, що за звуками нагадувало зграйку гусей, які нанюхалися «веселого газу». Воно зникло в пустелі позаду них. Тоді пролунав звук, від якого звело б навіть вставну щелепу, спалахнуло зелене світло й почувся глухий удар.

— Краще я його розбуджу, — сказала Коніна. — А ти неси килим.

Вона перелізла через каменюки, що утворювали коло, і обережно взяла сплячого чарівника за руку. Це б стало хрестоматійним зразком того, як варто будити сновиду, якби Ринсвінд не впустив камінь, який він ніс, на ногу.

Чарівник розплющив очі.

— Де це я? — поцікавився він.

— На пляжі. Ти... е-е... ну... спав.

Ринсвінд блимнув на туман, небо, коло з каміння, Коніну, ще раз на коло й зрештою знову перевів погляд на небо.

— Що відбувається?

— Щось типу магічного феєрверку.

— Ага. Значить, почалося.

Ринсвінд вибрався з кола, похитуючись так, що Коніна припустила — прокинувся він не до кінця. Тоді чарівник повернувся назад, до залишків вогнища. Пройшовши кілька кроків, він, схоже, щось пригадав.

— Ой, — зойкнув він, подивившись на ногу.

Ринсвінд майже добрався до вогнища, коли їх накрило хвилею від останнього заклинання. Його ціллю була вежа в Аль Халі, розташована за двадцять миль від берегової лінії, тож долетівши сюди, хвиля майже втратила свою силу. Вона практично не вплинула на навколишнє середовище, пролетівши над дюнами з ледь чутним всмоктувальним звуком. На мить спалахнув червоно-зелений вогонь, один із Найджелових сандалів перетворився на крихітного й дратівливого борсука, а з серифового тюрбана вилетів голуб.

Проминувши їх, хвиля розсіялася над морем.

— Що це було? — запитав Найджел і копнув борсука, який обнюхував його ногу.

— Гм-м? — озвався Ринсвінд.

— Де!

— А, це, — дійшло до чарівника. — Усього лиш відголосок заклинання. Мабуть, воно влучило у вежу в Аль Халі.

— Воно мусило бути вкрай потужним, щоб дійти аж до нас.

— Таким воно й було.

— Але ж це був мій палац, — слабко озвався сериф. — Розумію, мати палац — це вже не абищо, але більше в мене нічого немає.

— Співчуваю.

— Але ж у місті були люди!

— Напевно, з ними все добре, — сказав Ринсвінд.

— Прекрасно.

— Ким би вони не стали.

— Що?

Коніна схопила його за руку.

— Не кричи на нього, — сказала вона. — Бачиш, він сам не свій.

— Ох, — пробурмотів Креозот, — яка чудова зміна.

— Думаю, це трохи нечесно, — запротестував Найджел. — Все-таки він витягнув мене зі зміїної ями і, ну, він чимало знає...

— Ага, у чарівників чудово вдається витягувати тебе з халепи, в яку тільки вони й здатні тебе втягнути, — буркнув Креозот. — А тоді вони ще й очікують від тебе подяки.

— Ем, я думаю...

— Дозвольте мені закінчити! — вигукнув Креозот, роздратовано розмахуючи руками.

На мить його освітило ще одним заклинанням, що розітнуло розтерзане небо.

— Подивіться на це! — гаркнув він. — О, так, він бажає нам добра. Усі вони бажають нам добра. Ймовірно, всі чарівники гадають, що під їхнім керівництвом Диск став би кращим місцем. Повірте мені, немає нічого гіршого, аніж хтось, хто збирається зробити світу послугу. Чарівники! Врешті-решт, яка з них користь? Ви можете назвати мені хоч щось корисне, що зробив би чарівник?

— Думаю, це занадто жорстоко, — сказала Коніна, але гострота в її голосі натякала, що вона готова вислухати його думки з цього приводу.

— Мене від них аж верне, — пробурмотів Креозот, що почував себе тверезим, як скельце, і мало радів подібному стану.

— Думаю, нам всім покращає, якщо ми як слід виспимося, — дипломатично промовив Найджел. — При денному світлі все має кращий вигляд. Хай там як, майже все.

— У моєму роті просто жахливий присмак, — пробурмотів Креозот, рішучо чіпляючись за залишки свого гніву.

Коніна повернулася до вогнища й помітила ринсвіндоподібну прогалину у звичному пейзажі.

— Він зник!

Насправді в ту мить Ринсвінд вже встиг пролетіти півмилі над темним морем, сидячи на килимі-літаку, наче розлючений Будда, а в його мозку вирували гнів, приниження, лють та ще й обурення на додачу.

Він не вимагав від життя абичого. Ринсвінд задовольнявся чаклунством, хоча воно йому взагалі не вдавалося, він завжди викладався на повну, а тепер увесь світ немов повстав проти нього. Ну-ну, тепер він їм покаже. Ким саме були ті «вони» і що він їм збирався показати — це вже деталі.

Щоб трішки підбадьоритися, Ринсвінд підняв руку й доторкнувся до свого капелюха, хоча його останні блискітки щойно знесло потоком повітря.

У Багажа також були свої проблеми.

Місцевість довкола вежі Аль Халі, постраждала від безжалісного магічного бомбардування, вже певний час дрейфувала поза межами горизонту реальності — там, де час, простір і матерія втрачають свою унікальну самобутність і починають приміряти личину одне одного. Це практично неможливо описати.

Ось на що воно було подібне:

Місцевість мала такий вигляд, як звучить піаніно, яке нещодавно впало в колодязь. Вона була жовтою на смак і барвистою на дотик. Її запах нагадував повне затемнення місяця. Безпосередньо ж біля вежі вона ставала дуже дивною.

Чекання на порятунок тут, не маючи жодного захисту, рівноцінне очікуванню появи снігу на надновій. На щастя, цього Багаж не знав, тому зараз спокійно просувався крізь вихор сирої магії, що встигла кристалізуватися на його кришці і петлях. Він був у поганому гуморі, однак у цьому не було чогось незвичайного. Ось тільки різнокольоровий ореол тріскотливої люті, що ефектно заземлявся й огортав Багаж зусібіч, надавав йому вигляду давньої і дуже злої амфібії, що вибиралася з вогняного болота.

Всередині вежі відчувалася спека й задуха. Тут не було міжповерхового перекриття, лише ряди сходів із переходами вздовж стін.

Їх обсипали чарівники, які посилали заряди енергії колоні октаринового світла в центрі, що раз у раз голосно потріскувала. Біля її підніжжя стояв Абрім, а октаринові самоцвіти на його капелюсі виблискували так яскраво, що більше нагадували дірки, прорізані в інший Всесвіт, де вони, всупереч астрономічній вірогідності, виходили прямісінько в центр сонця.

Візир стояв, витягнувши вперед руки з розчепіреними пальцями, заплющивши очі й стиснувши губи в тонку лінію, щоб краще зосередитися й збалансувати свої сили. Зазвичай чарівник міг контролювати лише ту кількість енергії, яка відповідала його фізичній спроможності, але Абрім навчався швидко.

Перетворіться на щілину між двома половинками піскового годинника, опорну призму терезів, булочку навколо сосиски.

Зробіть усе правильно, і ви станете силою, вона буде частиною вас, а ви здатні на...

Вже згадувалося, що Абрім завис на висоті кількох дюймів від землі? Так от, Абрім завис на висоті кількох дюймів від землі.

Він саме збирався з силами, щоб запустити в небо заклинання, яке б оточило вежу Анка тисячею крикливих демонів, аж раптом почувся громоподібний стукіт у двері.

Існує мантра, яку слід проговорювати в подібній ситуації. І неважливо, що є дверима — полог намету; обривок шкури на юрті, яку повсякчас обвівають вітри; міцна дубова дошка товщиною в три фути з велетенськими залізними цвяхами чи ДСП прямокутної форми, облицьована червоним деревом, з крихітним віконечком угорі, яке жахає своїм вітражем, а також дзвінком, який грає на вибір двадцять популярних мелодій, які не захотів би слухати жоден шанувальник музики навіть після п'яти років сенсорної депривації.

Один чарівник обернувся до іншого й поставив типове питання:

— Цікаво, кого це принесло о такій годині?

Стукіт у двері повторився.

— Назовні не залишилося нікого живого, — відповів інший чарівник, і доволі нервово, адже якщо відкинути можливість, що це хтось живий, завжди залишається підозра, що це може бути хтось мертвий.

Цього разу від стуку задрижали завіси.

— Одному з нас краще піти й перевірити, — сказав перший чарівник.

— Гаразд. Я зачекаю тут.

— А. О-о. Ну добре.

Він повільно рушив коротким склепінчастим коридором.

— Ну то що, я пішов, гляну, хто там? — озвався він.

— Чудово.

Навдивовижу незвична постать нерішуче попрямувала до дверей. Звичайних мантій було недостатньо, щоб захиститися від поля високої енергії всередині вежі. Тому поверх парчі й оксамиту чарівник натягнув товстий комбінезон із підкладкою, набитою стружками горобини і вишитою окультними символами. До свого гостроверхого капелюха він прикріпив затемнену скляну маску, а його рукавиці неймовірного розміру наводили на думку, що він був воротарем у крикеті, у який грали з надзвуковою швидкістю. Хімічні спалахи та пульсація величного творіння у великій залі відкидали довкола нього різкі тіні. Чарівник почав копирсатися в засувах.

Опустивши маску на лице, він привідкрив двері.

— Нам не потрібно жодних... — почав чарівник.

Варто було підібрати кращі слова, адже вони стали його епітафією.

За певний час його колега помітив, що відсутність чарівника дещо затягнулася, і вирушив коридором, щоб його знайти. Двері були розчахнуті, чудотворне пекло по той бік ревіло, намагаючись розірвати сітки заклинань, що його стримували. Узагалі, двері не були відчинені повністю; він потягнув їх на себе, щоб зрозуміти причину, і тихенько завив.

За його спиною почувся шум. Чарівник обернувся.

— Що... — почав він.

Ось на такій жалюгідній ноті і закінчилося його життя.

Летячи високо вгорі над Округлим море, Ринсвінд почував себе дещо по-дурному.

Рано чи пізно таке стається з кожним.

Наприклад, у шинку хтось зачіпає ваш лікоть, ви швидко повертаєтеся й обсипаєте його добірною лайкою, аж раптом зі запізненням помічаєте, що прямо перед вами похитується пряжка ременя чоловіка, радше витесаного з каменю, аніж народженого природним шляхом.

Або у вашу машину врізається якась тарантайка, ви стрімко вискакуєте, щоб пригрозити водію кулаком, але коли він встає, розгортаючись, немов у якомусь страшному фокусі, стаючи все більшим і більшим, ви усвідомлюєте, чому він сидів на задньому сидінні.

Чи, може, ви ведете своїх побратимів-бунтівників до капітанської кабіни, грюкаєте в двері, з-за яких виглядає його величезна голова, а потім і все тіло, — із шаблею в кожній руці, — і кричите: «Ми збираємось захопити корабель, сволото, і всі хлопці прийшли мене підтримати!», а він перепитує: «Які хлопці?», тож ви раптово відчуваєте, наскільки велика пустка утворилася позаду вас, і здатні вичавити лише: «Ем...»

Іншими словами, це неприємне відчуття знайоме кожному, хто коли-небудь дозволяв хвилям власного гніву викинути його на берег спокути, залишаючи його, висловлюючись сучасною поетичною мовою, по вуха в лайні.

Ринсвінд і далі відчував гнів, приниження і таке інше, але ці емоції трохи притихли, і його звична особистість майже стабілізувалася.

Усвідомлення того, що вона летить на кількох ниточках блакитно-золотої шерсті високо над фосфоресцентними хвилями, не принесло їй особливого задоволення.

Він прямував до Анк-Морпорка й намагався пригадати, для чого.

Звісно, це було місце, з якого все почалося. Можливо, справа в Академії, що була до краю перевантажена чарами й лежала, наче гарматне ядро на всесвітній ковдрі нестриманості, розтягуючи реальність до межі. Анк був тим місцем, де все розпочиналося й закінчувалося.

А ще це була його домівка. І яким би він не був, дім кликав чарівника до себе.

Вже згадувалося, що серед предків Ринсвінда, мабуть, було кілька гризунів, оскільки в стресових ситуаціях він відчував непереборне прагнення втекти й заритися в нірку.

Певний час килим вільно нісся, керований повітряними потоками, а світанок, який Креозот порівняв би з рожевим пальцем Зірниці, вогняним кільцем освітив край Диску. Його ліниве світло розлилося по всьому світу, який зазнав ледь помітних змін.

Ринсвінд моргнув. У цьому світлі було щось дивне. Ні, якщо подумати, не дивне, а дивовижне, і це було найдивнішим. Це як дивитися на світ крізь сонячне марево, яке жило якимось своїм життям. Воно танцювало й розтягувалося, даючи непрозорий натяк на те, що воно — дещо більше, ніж просто оптична ілюзія. Це була сама реальність, що стискалася й розтискалася, наче гумова кулька, що намагається втримати в собі забагато газу.

Ближче до Анк-Морпорка коливання повітря стало сильнішим, а спалахи й фонтани розтерзаного повітря вказували на те, що боротьба і не збиралася стихати. Подібна колона зависла над Аль Халі, і раптом Ринсвінд усвідомив, що вона була тут не єдина.

Чи не вежа це там, над Квірмом, де Округле море впадає у великий Узбічний океан? А довкола були й інші.

Усе сягнуло критичної межі. Сама суть магії занепадала. Прощавай, Академіє, рівні, ордени; у глибині душі кожен чарівник знав, що природною одиницею магії є один чарівник. Вежі множитимуться й боротимуться між собою, допоки не залишиться лише одна, а тоді битимуться вже чарівники, аж поки не зостанеться хтось один.

Опісля, найімовірніше, він вступить у сутичку зі самим собою.

Уся конструкція, яка служила маятником для магії, розпадалася на шматочки. Це обурювало Ринсвінда до глибини душі. Він ніколи не був мастаком у магічних справах, але не в цьому суть. Ринсвінд знав, де його місце — на самому дні, але принаймні якесь місце в нього було. Він міг підняти голову й побачити, як спокійно вистукує увесь крихкий механізм, споживаючи природну магію, утворювану обертанням Диску.

Він ніколи нічого не мав, але нічого — це вже щось, а тепер його позбавили усього.

Ринсвінд розвернув килим, і тепер він прямував у напрямку віддаленого сяйва Анк-Морпорка, що був блискучою плямкою в ранковому світлі. Та частина мозку чарівника, якій не було що робити, задумалася, чому ж ця пляма така сліпуча. До того ж виднівся повний місяць, і навіть Ринсвінд, чиє розуміння природничих наук було доволі обмеженим, був переконаний, що з минулої повні минуло зовсім мало часу.

Ну добре, неважливо. З нього досить. Він більше не намагатиметься що-небудь зрозуміти. Він повертається додому.

От тільки чарівники ніколи не можуть повернутися додому.

Це одна з найважливіших і найглибших приказок про чарівників, і більшість із них так і не змогла її зрозуміти. Магам не дозволено мати дружину, але дозволено мати батьків, і багато хто повертається в рідне місто на Вепро-ніч або Четвер душевного пундика, щоб трішечки поспівати й відвести душу, дивлячись, як усі ті, хто ображав їх у дитинстві, сахаються, побачивши їх на вулиці.

Вона дуже схожа на іншу, яку чарівники також не здатні зрозуміти, — ту, яка стверджує, що двічі в одну річку не ввійдеш.

Експерименти з довгоногим магом і вузенькою річечкою показали, що одну й ту саму річку можна перейти тридцять, а то й тридцять п'ять разів за хвилину.

Чарівники не дуже люблять філософію. На питання «Який звук пролунає, якщо сплеснути однією рукою?» вони зазвичай мають дуже чітку відповідь — «спл».

Однак у цьому випадку Ринсвінд не міг повернутися додому, бо його дому більше не існувало. Довкола ріки Анк розкинулося місто, але цього міста він ніколи не бачив. Воно було білим, чистим і не смерділо, як вбиральня, повна протухлого оселедця.

Він приземлився на колишній площі Розбитих Місяців, де на нього очікувало чергове здивування. Ринсвінд побачив фонтани.

Звісно, фонтани там були й раніше, але вони радше сочилися, ніж переливалися, а їхня вода нагадувала ріденький суп.

Він ступав на молочно-білі плити з невеликими блискучими камінцями. І хоча сонце ще лежало на горизонті, як половинка грейпфрута, що залишилася зі сніданку, довкола майже нікого не було. Зазвичай Анк був запруджений народом, і колір неба сприймався більшістю як незначна фонова деталь.

Над містом маслянистими кільцями вився дим, виходячи з корони пекучого повітря, що увінчувала Академію. Окрім нього і фонтанів тут нічого не рухалося.

Ринсвінд завжди дуже пишався тим фактом, що він відчував самотність навіть у місті, сповненому людьми. Але тепер, коли чарівник дійсно залишився один, він сприймав цю самотність як ніколи гостро.

Він згорнув килим, перекинув його через плече й попрямував до Академії вулицями, що кишіли привидами.

Вітер похитував розчахнуті ворота.

Більшість будівель була напівзруйнована закляттями, що не влучили в ціль або відбилися рикошетом від інших будинків.

Вежа чаротворства (занадто висока, щоб бути справжньою) здавалася неушкодженою. Натомість Вежа мистецтв...

Схоже, що половина магії, яка призначалася вежі навпроти, відбилася й влучила в неї. Частинами вона поплавилася й почала текти, місцями світилася, деякі часточки перетворилися на кристали, а інші так викривилися, що, судячи зі всього, вийшли поза межі звичних трьох вимірів. Каміння, з яким так обійшлися, викликало в Ринсвінда жалість і сум. По суті, вежа піддалась усім можливим тортурам, однак чомусь так і не розвалилася. Вона мала настільки понівечений вигляд, що, схоже, на неї відмовлялася діяти навіть гравітація.

Ринсвінд зітхнув і, обігнувши підніжжя вежі, рушив до бібліотеки.

Точніше, туди, де колись була бібліотека.

Ще виднівся арковий прохід, та й більшість стін залишилася на місці, але дах обвалився всередину, і все почорніло від сажі.

Ринсвінд стояв і довго мовчки дивився на руїни.

Тоді він кинув килим і побіг, спотикаючись і ковзаючи на камінні, що наполовину перегородило прохід. Воно досі було теплим. То тут, то там диміли уламки книжкових полиць. Випадкові спостерігачі побачили б, як Ринсвінд метушиться туди-сюди поміж тліючих куп, відчайдушно порпаючись у них, відкидаючи вбік обгорілі меблі й відтягуючи уламки даху з якоюсь нелюдською силою.

Вони б помітили, як раз чи два той зупиняється, щоб перевести подих, а потім знову пірнає в купи сміття, ріжучи руки об уламки напівпоплавленого скла від колишнього куполу на даху. Не втекло б від їхнього погляду й те, що Ринсвінд, схоже, почав схлипувати.

Зрештою його пальці наштовхнулися на щось м'яке й тепле.

Очманілий чарівник відтягнув вбік обгорілу балку, розгріб громаддя черепиці й ошелешено втупився в знахідку.

Там, напіврозчавлене балкою й запечене до коричневого на вогні, лежало велетенське гроно перестиглих м'яких бананів.

Він підняв один із них надзвичайно обережно й просто сидів, витріщаючись на банан, поки в того не відвалився кінчик.

А тоді Ринсвінд його з'їв.

— Не варто було відпускати його просто так, — заявила Коніна.

— Але як би ми його зупинили, о прекрасна волоока орлице?

— Але він може втнути якусь дурницю!

— Думаю, це дуже вірогідно, — серйозно сказав Креозот.

— Поки ми, такі мудрі, так і сидітимемо на розпеченому пляжі без їжі та води?

— Ти могла б розповісти мені історію, — запропонував Креозот із легким тремтінням в голосі.

— Замовкни.

Сериф провів язиком по губах.

— Я так розумію, навіть про коротенький анекдот не може бути мови? — прохрипів він.

— Знаєш, життя — не жарт, — зітхнула Коніна.

— Вибач, я на хвильку втратив контроль.

Тепер, коли сонце піднялося високо в небо, пляж, вкритий уламками мушель, сяяв, наче соляна мілина. При денному світлі море мало не кращий вигляд, ніж вночі. Його хвильки хлюпали, наче малов'язка олія.

Пляж тягнувся в обидва боки болісно пласкими заокругленими смугами, на яких не росло нічого, окрім кількох жмутків висохлої трави, яка виживала за рахунок водяних бризок.

Довкола не було ні сліду тіні.

— Наскільки я розумію, — сказала Коніна, — це пляж, а отже, рано чи пізно ми вийдемо до річки, отож нам потрібно лише продовжувати йти в одному напрямку.

— Однак, о чарівний снігу на схилах гори Еритор, ми не знаємо, в якому.

Найджел зітхнув і потягнувся до сумки.

— Ем, — пробурмотів він, — вибачте. З цього буде якась користь? Я вкрав її. Пробачте.

Він простягнув їм лампу, знайдену в скарбниці, і з надією запитав:

— Вона ж магічна? Я про такі чув раніше, може, варто спробувати?

Креозот похитав головою.

— Але ж ти сказав, що завдяки ній твій дід здобув спадок! — скрикнула Коніна.

— Завдяки лампі, — заперечив сериф. — Він дійсно здобув його завдяки лампі, але не цій. Та була стара й облізла, а одного дня поблизу вештався нечестивий торговець, пропонуючи людям нові лампи в обмін на старі, тож моя прабабця й обміняла ту лампу на цю. Моя сім'я зберегла її ніби на згадку про прабабку. Дурна була жінка. А лампа, звісно, не працює.

— Ти перевіряв?

— Ні, але якби з неї була якась користь, торговець би її не віддав.

— Потри її, — запропонувала Коніна. — Шкоди це точно не принесе.

— Я б не радив, — застеріг Креозот.

Найджел обережно підняв лампу. Вона була на диво гладенькою на вигляд, наче хтось вирішив створити супершвидкісну лампу.

Найджел потер її.

Результат на диво не вражав. Щось ледь чутно ляснуло, і біля Найджелової ноги з'явилася тоненька цівка диму. За кілька дюймів від неї на піску виникла лінія. Вона швидко окреслила квадратну ділянку пляжу, і той зник.

Постать, яка виникла з піску, різко зупинилася й застогнала.

На ній був тюрбан, бронзова засмага, маленький золотий медальйон, блискучі шорти й модні кросівки зі загнутими носаками.

— Так, кажіть все відверто, — наказала вона. — Де я?

Коніна отямилася першою.

— На пляжі, — відповіла вона.

— Ага, — відізвався джин. — Але я мав на увазі, з якої лампи я вийшов? В який світ?

— А ти хіба не знаєш?

Джин вийняв лампу з податливих пальців Найджела.

— А, ця старенька. Розумієте, я на таймшері. Два тижні щосерпня, але, звісно, вирватися вдається нечасто.

— Багацько в тебе ламп? — поцікавився Найджел.

— Чесно кажучи, я аж перевантажений лампами, — погодився джин. — Роздумую перейти на персні. Вони стають все популярнішими. На ринку перснів спостерігається пожвавлення. Пробачте, люди, чим можу бути корисним?

Остання фраза була сказана тим особливим тоном, який люди використовують для самопародії, помилково сподіваючись, що таким чином менше нагадуватимуть придурків.

— Ми... — почала Коніна.

— Я хочу випити, — різко обірвав Креозот. — А ти повинен сказати, що моє бажання для тебе закон.

— Ох, так вже давно ніхто не каже, — зауважив джин і, подавши серифу склянку, яка виникла нізвідки, подарував Креозоту осяйну усмішку, яка протривала десь із мікро секунду.

— Ми хочемо, щоб ти переніс нас через море до Анк-Морпорка, — твердо заявила Коніна.

Обличчям джина промайнуло збентеження, тоді він витягнув товстезну книгу[27] просто з повітря й звірився з нею.

— Звучить дуже цікаво, — зрештою виголосив він. — Зустрінемось за обідом наступного вівторка й обговоримо це, гаразд?

— Обговоримо що?

— Я зараз трішки зайнятий.

— Трішки? — перепитала Коніна.

— Чудово, — щиро зрадів джин і зиркнув на зап'ястя. — Ого, вже так пізно!

Він зник.

Трійця витріщилася на лампу в задумливій тиші. Раптом Найджел запитав:

— А що сталося з тими, ну, знаєте, товстунами в шароварах, які завжди кажуть: «Слухаюсь і підкоряюсь, мій пане»?

Креозот загарчав. Він щойно надпив свій напій. Виявилося, що це газована вода з присмаком нагрітої праски.

— Чорт забирай, я цього не терпітиму! — гаркнула Коніна.

Вона вихопила лампу з рук Найджела й почала її енергійно терти. Судячи зі всього, дівчина шкодувала, що в неї в руках не виявилося купки шліфувального паперу.

Знову пролунав легенький вибух, і з'явилася обов'язкова цівка диму, однак цього разу джин виник уже в іншому місці.

Тепер він тримав щось викривлене та блискуче біля вуха й уважно слухав. Швидко зиркнувши на розлючене обличчя Коніни, джин заворушив бровами й енергійно замахав вільною рукою, повідомляючи таким чином, що саме зараз на нього так невчасно звалилася купа надокучливих справ, які, на жаль, не дозволяють приділити їй повної уваги. Але як тільки він позбудеться цього надокучливого співрозмовника, — нехай вона не сумнівається, — її бажання, яке було, без сумніву, украй важливим, стане для нього законом.

— Я зараз розіб'ю лампу, — тихо пригрозила Коніна.

Джин подарував їй усмішку й швидко залопотів у предмет, затиснутий між підборіддям і плечем.

— Чудово. Прекрасно. Це велика удача, повірте мені. Нехай ваші люди подзвонять моїм. Залишайтесь осторонь, добре? Все, бувайте, — він опустив пристрій і ледь чутно пробурмотів: — От придурок.

— Я справді зараз розіб'ю цю лампу, — не вгадала Коніна.

— Яку саме лампу? — швидко перепитав джин.

— Скільки їх у тебе взагалі? — поцікавився Найджел. — Я завжди думав, що в джинів має бути лише одна.

Джин стомлено пояснив, що насправді в нього є кілька ламп. Маленька, але добре облаштована, в якій він живе в будні, ще одна, доволі рідкісна, за містом — ретельно відреставрований селянський світець у недоторканому виноробському районі неподалік Квірма, а зовсім нещодавно до нього потрапив набір нічийних ламп, знайдений в портовому районі Анк-Морпорка. Вони, потрапивши до рук місцевих спритників, мали величезний потенціал, щоб стати окультним еквівалентом ряду офісів і винного бару.

Трійця слухала його в благоговійному мовчанні, наче риби, що випадково запливли на лекцію з польотів.

— А хто такі твої люди, яким мають подзвонити ті інші люди? — поцікавився Найджел, який був глибоко вражений, однак сам не розумів, що конкретно його вразило.

— Насправді в мене ще немає ніяких людей, — відповів джин, скорчивши гримасу, при якій кутики його вуст явно припіднялися догори. — Але вони будуть.

— Усі замовкли, — твердо сказала Коніна. — А ти перенеси нас в Анк-Морпорк.

— На твоєму місці я б підкорився, — порадив Креозот. — Коли рот цієї юної леді стає схожим на щілину поштової скриньки, краще робити те, що вона каже.

Джин завагався.

— Знаєте, я не експерт у транспортуванні.

— Вчись, — порадила Коніна, перекидаючи лампу з руки в руку.

— Телепортація — це невимовний головний біль, — із відчаєм мовив джин. — Чому б нам не поо..

— Гаразд, з мене годі, — відрубала Коніна. — Зараз знайду пару великих пласких камінців і...

— Добре, добре. Просто візьміться за руки. Я докладу всіх можливих зусиль, але це може стати великою помилкою...

Одного разу астрофілософам Круля вдалося переконливо довести, що всі місця — це насправді одне місце, а відстань між ними — ілюзія. Ця новина збентежила всіх мислячих філософів, адже вона не пояснювала, окрім усього іншого, наявність дорожніх знаків. Роки палких суперечок призвели до того, що питання передали Лі Тін Улесникові, беззаперечно найкращому філософу[28] на Диску, який після недовгих роздумів виголосив, що всі різні місця дійсно були одним місцем, просто це місце було дуже великим.

Таким чином усе стало на свої місця. Все-таки відстань — справді вкрай суб'єктивний феномен, і магічні істоти здатні припасовувати його відповідно до своїх потреб.

Однак не кожному з них це добре вдається.

Пригнічений Ринсвінд сидів серед почорнілих руїн бібліотеки й намагався зрозуміти, що з ними не так.

Ну, для початку — все. Немислимо, щоб бібліотека могла згоріти. Це була найбільша чарозбірня на цілому Диску. Вона служила фундаментом для магії. У її книжках було записане кожнісіньке заклинання, вигадане й застосоване чарівниками. Спалити їх — це... це... це...

Однак довкола не було попелу. Купи деревного попелу, багато ланцюгів, почорнілого каміння, бруду. Але тисячі книжок так просто не згорять. Від них би залишилися обпалені палітурки й гори перистого попелу. А тут нічого не було.

Ринсвінд порухав сміття носаком черевика.

У бібліотеці були лише одні двері. Також там був підвал, — Ринсвінд бачив завалені сміттям сходи, які вели туди, — але всіх книжок у ньому не сховаєш. І назовні їх не телепортуєш — вони опиратимуться такій магії. Кожен, хто спробує зробити щось подібне, зрештою зауважить, що його мозок вже давно пурхає над капелюхом.

Над головою Ринсвінда почувся вибух. Приблизно посередині чаротворської вежі виникло кільце помаранчевого вогню, яке швидко піднялося й полетіло в бік Квірма.

Ринсвінд обернувся на своєму саморобному сидінні й підняв погляд на Вежу мистецтв. У нього склалося чітке враження, що вона подивилася на нього у відповідь. На ній не було ні віконечка, однак на якусь мить чарівникові здалося, що він помітив якісь рухи вгорі, серед вежок, які осипалися.

Він задумався, наскільки старою була ця вежа насправді. Однозначно старішою, ніж Академія. Старішою за місто, яке сформувалося довкола неї, як кам'яний осип довкола гори. Можливо, старішою, ніж географія. Ринсвінд знав, що раніше континенти були інакшими, а потім вони ніби зійшлися докупи для затишку, як цуцики в корзині. Можливо, цю вежу принесло сюди на хвилях гір із якогось іншого місця.

Може, вона була тут ще до виникнення самого Диску, але Ринсвінду не хотілося задумуватися про це, адже відразу поставали неприємні питання щодо того, хто її збудував і для чого.

Він перевірив свою совість.

«У мене немає пропозицій. Твоя черга діяти».

Ринсвінд встав, струсив з мантії пил і попіл, водночас прибравши багацько вилинялих червоних ворсинок. Він зняв капелюха, стурбовано спробував випрямити верхівку й помістив його назад на голову.

Тоді Ринсвінд невпевненим кроком рушив до Вежі мистецтв.

Біля її підніжжя були дуже старі й доволі маленькі дверцята. І чарівник зовсім не здивувався, коли вони розчахнулися прямо перед ним.

— Дивне місце, — зауважив Найджел. — Стіни так цікаво викривляються.

— Де ми? — запитала Коніна.

— І чи є тут алкоголь? — поцікавився Креозот. — Найімовірніше, ні, — із сумом додав він.

— І чому все хитається? — не вгадала Коніна. — Ніколи не була в приміщенні з металевими стінами, — дівчина принюхалася й підозріло додала: — Чуєте запах олії?

Джин з'явився ще раз, хоч цього разу й обійшовся без спецефектів, що передбачали появу диму й люків у підлозі. Було помітно, що він намагався триматися якнайдалі від Коніни — наскільки дозволяли правила пристойності.

— Всі в нормі? — запитав він.

— Це Анк? — поцікавилася дівчина. — Це чудово, але ми наче сподівалися, що ти перенесеш нас кудись, де би були двері.

— Ви на шляху, — повідомив джин.

— Куди?

Збентеження джина змусило мозок Найджела зрушити з мертвої точки й дійти блискавичного рішення. Він опустив погляд на лампу у своїх руках.

Хлопець струснув нею заради експерименту й відчув, як здригнулася підлога.

— О ні, — тихо пробурмотів він. — Це фізично неможливо.

— Ми що, всередині лампи? — уточнила Коніна.

Кімната здригнулася ще раз, коли Найджел спробував зазирнути в носик лампи.

— Не хвилюйтеся через це, — порадив джин. — А взагалі, старайтеся про це особливо не задумуватися.

Він пояснив (хоча «пояснив» — це дещо неточне слово, радше «безуспішно намагався пояснити, хоча й використав багато деталей»), що подорожувати світом у крихітній лампі, яку тримає один із групи людей, цілком можливо. Сама лампа рухається, тому що її несе одна з осіб всередині неї, а це можливо тільки завдяки: а) фрактальній природі реальності, що означає, що кожен предмет можна розглядати як складову всього іншого, і б) креативному піару. Трюк полягав у тому, що закони фізики помічали похибку аж тоді, коли подорож завершилася.

— Але за подібних обставин краще про це не думати, — зауважив джин.

— Це як не думати про рожевих носорогів, — сказав Найджел і збентежено хихикнув, коли всі витріщилися на нього.

— Це одна з ігор, в які ми грали, — пояснив він. — Потрібно уникати будь-яких думок про рожевих носорогів, — Найджел кашлянув. — Не сказав би, що це була особливо хороша гра.

Він примружився й знову зазирнув у носик лампи.

— Дійсно, — погодилася Коніна. — Дурна гра.

— Гм, — озвався джин. — Хтось хоче кави? Увімкнути музику? Як щодо партійки в «У пошуках значення»?[29]

— Є щось випити? — поцікавився Креозот.

— Біле вино?

— Пійло для худоби.

Джин виглядав ошелешеним.

— Але червоне шкідливе для... — почав він.

— На безриб'ї і рак риба, — похапцем додав Креозот. — Навіть якщо це сотерн. Але ніяких парасольок! — раптом серифа осінило, що з джинами так не розмовляють. Він спробував опанувати себе. — Обійдися без парасольок, молю тебе П'ятьма Місяцями Назріма. А також без шматочків фруктів, оливок, викривлених соломинок чи декоративних мавпочок. Наказую тобі Сімнадцятьма Метеоритами Сарудіна!

— Я не з тих, хто пхає всюди парасольки, — похмуро відізвався джин.

— Тут так порожньо, — зауважила Коніна. — Чому б тобі не прикупити меблів?

— От я не розумію, — почав Найджел. — Якщо ми всі перебуваємо в лампі, яку я тримаю, і я перебуваю в лампі, тримаючи ще меншу лампу, а в тій лампі...

Джин енергійно замахав руками.

— Не треба про це, — заблагав він. — Прошу!

Чесне чоло Найджела вкрилося зморшками.

— Ну добре, але, — продовжив він, — мене що, так багато?

— Усе циклічно, але годі привертати до цього увагу... От лайно.

Пролунав ледь вловний, неприємний звук — Всесвіт раптово щось запідозрив.

У вежі — міцній твердині давньої темряви — панувала суцільна пітьма. Вона була тут ще з незапам'ятних часів, тож її обурило несподіване вторгнення денного світла, що намагалося прослизнути у вежу разом із Ринсвіндом.

Він відчув рух повітря, двері за його спиною зачинилися, і темрява потоком ринула назад, так акуратно заповнюючи місця, де встигло побувати світло, що ви би не помітили ніяких переходів, навіть якби могли бачити в пітьмі.

Усередині вежу сповнював запах старовини. Де-не-де проникав ледь чутний запашок воронячого посліду.

Слід бути неабияким сміливцем, щоб вистояти в цій темряві. Ринсвінд не був настільки хоробрим, але однаково стояв.

Щось почало принюхуватися до його ноги, і Ринсвінд остовпів. Єдиною причиною, з якої він не рухався, був страх наступити на щось жахливе.

Тоді до нього доторкнулася рука, подібна на стару шкіряну рукавичку, і чийсь голос мовив:

— У-ук.

Ринсвінд підняв погляд.

На якусь мить темрява поступилася спалаху яскравого світла. І Ринсвінд побачив...

Уся вежа була наповнена книжками. Вони тіснилися на кожній сходинці трухлявих сходів, що вилися вздовж стін. Книжки були складені — хоча тут краще підійде слово «звалені» — купами на підлозі. Вони розмістилися — ну добре, розсілися — на кожнісінькій крихкій сходинці.

І потайки — хоча звичних шість чуттів не мали з цим нічого спільного — спостерігали за чарівником. Книжкам чудово вдається передавати думки, — не обов'язково власні, — і Ринсвінд вловив, що вони намагаються йому щось сказати.

Вежу знову освітило спалахом. Ринсвінд зрозумів, що це відблиски магії з чаротворської вежі. Вони проникали крізь віддалений отвір, який вів на дах.

Ну, принаймні вони дали можливість впізнати Гава, який сопів біля його правої ноги. Від цього Ринсвінду трішки полегшало. Тепер би ще ідентифікувати джерело ледь вловного монотонного шурхоту, що лунав біля його лівого вуха...

Новий спалах люб'язно освітив вежу, і Ринсвінд усвідомив, що дивиться прямо в маленькі жовті очиці Патриція, який терпляче пошкрябував стінку скляної банки. Це було слабке, бездумне дряпання, нібито ящірка насправді не планує вибратися назовні, а просто цікавиться, скільки часу знадобиться, щоб прошкребти скло наскрізь.

Ринсвінд опустив погляд на грушеподібну постать бібліотекаря.

— Їх тут тисячі, — прошепотів він. Його голос відразу втягнули й приглушили численні ряди книжок. — Як тобі вдалося притягнути їх сюди?

— У-ук.

— Вони що?

— У-ук, — повторив бібліотекар, енергійно вимахуючи лисими ліктями.

— Прилетіли?

— У-ук.

— Вони на таке здатні?

— У-ук.

— Мабуть, вражаюче видовище. Хотів би я якось це побачити.

— У-ук.

Не всім книжкам це вдалося. Більшість важливих ґримуарів змогла вибратися, однак семитомний травник загубив свій бібліотечний шифр у вогні, а багато трилогій оплакувало погибель свого третього тому. На палітурках багатьох книжок залишилися сліди від вогню, а деякі взагалі зосталися без оправи, тож їхні нитки печально волочилися по підлозі.

Спалахнув сірник, і довкола стін тривожно зашелестіли сторінки. Однак це був усього лиш бібліотекар, який запалив лампу й побрів до однієї зі стін. Його грізна тінь була достатньо великою, щоб видертися на хмарочос. Біля стіни стояв якийсь грубий стіл, вкритий таємничими інструментами, горщиками з рідкісними в'язкими речовинами й палітурними струбцинами, які вже тримали поранений фоліант. Довкола повзало кілька слабеньких язичків магічного вогню.

Примат всунув підсвічник Ринсвінду в руку, підняв скальпель, щипчики й нахилився над тремтячою книжкою. Чарівник зблід.

— Гм, — пробурмотів він, — ем. Не проти, якщо я піду? Від вигляду клею я втрачаю свідомість.

Бібліотекар похитав головою й схвильовано тицьнув великим пальцем на тацю з інструментами.

— У-ук, — наказав він.

Ринсвінд приречено кивнув і покірно простягнув йому ножиці з довгими кінчиками. Чарівник здригнувся, побачивши, як той обрізає пару пошкоджених сторінок. Вони впали на підлогу.

— Що ти з нею робиш? — поцікавився чарівник.

— У-ук.

— Видаляєш апендикс[30]? А-а.

Бібліотекар знову тицьнув пальцем, не відриваючись від книжки.

Ринсвінд виловив голку з ниткою серед інструментів, що лежали рядами на столі, і подав бібліотекарю. Тишу порушувало лише скрипіння нитки, яку протягували крізь папір. Зрештою бібліотекар випростався й оголосив:

— У-ук.

Ринсвінд витягнув хустинку й витер примату чоло.

— У-ук.

— Нема за що. З нею... все буде добре?

Бібліотекар кивнув, і тисячі книжок над їхніми головами зітхнули з полегшенням.

Ринсвінд сів. Книжки були перелякані. Точніше кажучи, нажахані. Від присутності чаротворця їхні корінці вкривалися гусячою шкірою. Він почувався немов у лещатах під натиском їхньої напруженої уваги.

— Чудово, — пробурмотів він. — А я можу чимось допомогти?

— У-ук, — бібліотекар кинув на нього погляд, який би був точнісінько як насмішкуватий погляд з-над окулярів у формі півмісяця, — якби в орангутана такі були, — і потягнувся за іншою пошкодженою книжкою.

— Ти ж знаєш, що в магії я не мастак.

— У-ук.

— Чаротворство, з яким ми стикнулися — жахлива річ. Розумієш, це первісна магія, яка виникла ще на світанку часів. У будь-якому разі, десь біля сніданку.

— У-ук.

— Зрештою вона і так все знищить.

— У-ук.

— Тож настав час комусь це зупинити?

— У-ук.

— Але, розумієш, це точно буду не я. Я сподівався, що зможу що-небудь змінити, коли прибув сюди, але ця вежа! Вона просто велетенська! Напевно, вона вистоїть проти будь-яких чарів! Якщо дійсно могутні чарівники не намагаються цьому протидіяти, то що зможу я?

— У-ук, — погодився бібліотекар, зашиваючи розірваний корінець.

— Так от, цього разу світ врятує хтось інший. Я на таке не здатен.

Примат кивнув, простягнув руку й зняв капелюх з голови Ринсвінда.

— Гей!

Орангутан, не звертаючи на нього уваги, узяв зі столу ножиці.

— Слухай, це мій капелюх, і якщо ти не проти... не смій робити таке з моїм...

Він стрибнув на бібліотекаря й був нагороджений ударом у скроню, який би вразив Ринсвінда, якби в того був час про це задуматися. Зазвичай бібліотекар ледь волочив ноги, нагадуючи доброзичливу гумову кульку, наповнену водою, але під громаддям обвислої шкіри приховувалася конструкція ідеально припасованих кісток і м'язів, яка ударом мозолистого кулака могла пробити грубу дубову дошку. Врізатися в руку бібліотекаря — майже те саме, що вдаритися об волохату металеву балку.

Гав почав підстрибувати вгору-вниз, збуджено повискуючи.

Із вуст Ринсвінда вирвався хриплий, неперекладний крик люті. Він відштовхнувся від стіни, схопив якийсь камінь, замахнувся ним, наче кийком, і... остовпів.

Бібліотекар сидів, схилившись, посередині вежі, а його ножиці торкалися — однак ще не різали — капелюха чарівника.

Подивившись на Ринсвінда, він вишкірився.

Кілька секунд вони стояли, мов на знерухомленій картинці, тоді орангутан впустив ножиці, струснув кілька уявних пилинок, випрямив верхівку капелюха й помістив його на голову чарівника.

Минув певний час, перш ніж Ринсвінд ошелешено усвідомив, що й досі стискає у витягнутій руці величезний і надзвичайно важкий камінь. Йому вдалося відкинути його вбік, перш ніж каменюка опритомніла від шоку й згадала, що збиралася на нього впасти.

— Я розумію, — сказав Ринсвінд, притуляючись до стіни й потираючи лікті, — що всі ці викрутаси мали б мені щось повідомити. Моральний урок — нехай Ринсвінд стикнеться зі своєю справжньою сутністю, хай визначиться, за що він дійсно готовий поборотися. Ну що ж, це був дешевий трюк. І в мене для тебе погані новини. Якщо ти думаєш, що це спрацювало... — він схопився за криси капелюха. — Якщо ти думаєш, що це спрацювало. Якщо ти думаєш, що я... То подумай краще. Послухай, якщо ти віриш...

Невпевнений голос Ринсвінда потонув у тиші. Тоді він стенув плечима.

— Ну гаразд. Але якщо ближче до діла, що я насправді можу зробити?

Орангутан відповів йому широким жестом, який давав зрозуміти, — так само ясно, якби він сказав «у-ук», — що Ринсвінд — чарівник, в якого є капелюх, ціла бібліотека магічних книжок і вежа. Іншими словами, він мав усе, потрібне магу-практику. Орангутан, маленький тер'єр, в якого смерділо з пащі, і ящірка в банці були необов'язковими доповненнями.

Ринсвінд відчув, що на його ногу щось легенько тисне. Гав, зазвичай дуже важкий на підйом, вчепився своїми беззубими яснами в носак його черевика й злісно його посмоктував.

Чарівник підняв цуцика за загривок і щетинястий обрубок, який Гав, за відсутності кращого слова, називав своїм хвостом, і обережно опустив його подалі від себе.

— Ну добре, — сказав він. — Розкажіть мені, що тут відбувається.

Краєвид з Каракських гір, що вивищувалися над рівниною Сто, посередині якої розкинувся Анк-Морпорк, неначе кинута сумка з продуктами, особливо вражав. Магічні заряди, які не влучили в ціль або відбилися рикошетом, розросталися вгору й вшир, утворюючи чашоподібні хмари загуслого повітря, у серці яких спалахували й зблискували дивні вогні.

Дороги, які вели з міста, були переповнені біженцями. Кожнісінький заїжджий двір чи придорожній шинок був битком набитий людьми. Ну майже кожен.

Ніхто, здавалося, не збирався зупинятися в доволі приємному шинку, що заховався серед дерев неподалік дороги, яка вела до Квірма. Не те щоб люди боялися заходити всередину, просто саме зараз їм не було дозволено його бачити. Приблизно за півмилі звідси відбулося якесь збурення повітря, і три постаті, з'явившись невідомо звідки, впали в лавандовий кущ.

Вони лежали навзнак серед зламаних пахучих гілок, поки до них не повернувся здоровий глузд. Тоді Креозот запитав:

— Як гадаєте, де ми?

— Пахне тут, як у чиїйсь шухлядці з нижньою білизною, — зауважила Коніна.

— Не моїй, — твердо заявив Найджел.

Він легко піднявся і додав:

— Хто-небудь бачив лампу?

— Забудь про неї. Її, напевно, вже продали, щоб відкрити винний бар, — гмикнула Коніна.

Найджел почав порпатися серед лавандових стебелець, аж раптом його руки наткнулися на щось маленьке й металеве.

— Знайшов! — сповістив він.

— Тільки не три її! — крикнули Коніна з Креозотом в унісон.

Хай там як, вони запізнилися, однак це не мало ніякого значення, адже після того, як Найджел обережно пошкрябав лампу, перед ним у повітрі з'явилося лиш кілька маленьких червоних букв, що злегка диміли.

— «Привіт, — прочитав Найджел вголос, — не відкладайте лампу, бо для нас дуже важливо, щоб ви залишалися нашим клієнтом. Будь ласка, залиште повідомлення після сигналу, і незабаром воно стане для нас законом. Тим часом бажаю вам приємної вічності», — і додав: — Знаєте, мені здається, що він занадто перевантажений.

Коніна нічого не відповіла. Вона дивилася вдалину — на магічну бурю, що бушувала за рівниною. Час від часу від неї відділялися окремі вихори, злітали в повітря й рушали до однієї з віддалених веж. Дівчина здригнулася, хоча денна спека вже почала набирати обертів.

— Нам треба спуститися туди якнайшвидше. Це дуже важливо.

— Чому? — запитав Креозот.

Один келих вина явно не допоміг повернути його колишню доброзичливу натуру.

Коніна вже розтулила рота, але потім — що для неї доволі незвично — стулила його знову. Вона не могла пояснити те, що кожнісінький її ген тягне її вперед, кажучи, що їй необхідно втрутитися. Видіння мечів і шпичастих куль на ланцюгах раз у раз вторгалися в перукарські салони її підсвідомості.

Найджел, на противагу, не відчував подібних вібрацій. Вперед його тягнула лише уява, але її у нього було, хоч відбавляй — достатньо, щоб нести вперед бойову галеру середнього розміру. Найджел дивився на місто з рішучістю, про яку могла би свідчити його висунута щелепа, якби в нього було підборіддя.

Креозот зрозумів, що залишився в меншості.

— А випити щось там, внизу, знайдеться? — запитав він.

— На будь-який смак, — відповів Найджел.

— Для початку згодиться, — здався Креозот. — Тоді веди нас, о персикогруда донько...

— І ніякої поезії.

Вони виплуталися з лаванди й рушили вниз пагорбом, де вийшли на дорогу, що незабаром привела їх до вищезгаданого шинку або, як Креозот настійливо його називав, караван-сараю.

Однак зайти до нього вони не наважувалися. Не схоже, що шинок радо приймав гостей. Але Коніна, яку з дитинства навчали заходити з тилу, знайшла у дворі чотирьох прив'язаних коней.

Вони ретельно обговорили всі тонкощі ситуації.

— Але ж це крадіжка, — повільно мовив Найджел.

Коніна розтулила було рота, щоб погодитися, але з її вуст злетіли інші слова.

— Ну і що з того? — відповіла вона, знизавши плечима.

— Може, варто залишити якісь гроші... — запропонував Найджел.

— На мене не дивися, — відрубав Креозот.

— Або написати записку й приліпити її до дверей? Чи щось подібне. Як ви гадаєте?

Замість відповіді Коніна скочила на найбільшого коня, який, судячи зі всього, належав якомусь воїну. Коняка була обвішана зброєю з голови до ніг.

Креозот незграбно заліз на іншого, доволі норовливого гнідого, і зітхнув.

— Її рот знову нагадує отвір поштової скриньки, — пробурмотів він. — Краще робити, що вона каже.

Найджел підозріло оглянув двох коней, що залишилися. Один із них був вкрай великим і надзвичайно білим — не тої кремової барви, на яку тільки й здатна більшість коней, а напівпрозорого кольору слонової кістки. Найджел відчув підсвідоме прагнення описати його як колір савану. Також у нього склалося чітке враження, що кінь був значно розумнішим за нього.

Тому Найджел зупинив свій вибір на іншій коняці. Вона була дещо худою, але покірною, і йому вистачило двох спроб, щоб її осідлати.

Вони вирушили в дорогу.

Цокіт кінських копит майже не проникав у пітьму шинку. Власник шинку пересувався, немов уві сні. Він знав, що в нього є відвідувачі, він навіть розмовляв із ними й бачив, що вони сидять за столом біля каміна. Але якщо його запитати, з ким він говорив і що він бачив, шинкар би розгубився.

А це тому, що людському мозку чудово вдається відгороджуватися від речей, які йому б не хотілося знати. Саме зараз цієї загорожі вистачило б, щоб захистити банківський сейф.

А напої! Про більшість із них він ніколи не чув, але дивні пляшки все продовжували з'являтися над бочками з пивом.

Проблема полягала в тому, що коли він намагався про це задуматися, його думки просто вислизали...

Постаті за столом відірвалися від своїх карт.

Одна з них підняла долоню. Вона стирчала з руки, і в неї було п'ять пальців, тож мозок шинкаря сказав: «Це повинна бути долоня».

Але від голосів відвідувачів мозок шинкаря відгородитися вже не міг. Один із них звучав, ніби хтось бив по каменю рулоном листового свинцю.

— БАРМЕНЕ.

Шинкар ледь чутно застогнав. Термічні списи жаху повільно, але неухильно пропалювали собі дорогу крізь сталеві двері до його мозку.

— ХВИЛИНОЧКУ. ЦЕ... ПОВТОРИ ЩЕ РАЗ, ЯК ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ?

— «Кривава Мері».

Звичайнісіньке замовлення напоїв таким голосом нагадувало оголошення про початок бойових дій.

— А, ТОЧНО, І...

У мене було півсклянки еґґ-ноґу, — додав Чума.

— І ЕҐҐ-НОҐ.

З вишенькою.

— ЧУДОВИЙ НА СМАК, — збрехав гробовий голос. — ЩЕ ПІВСКЛЯНКИ ПОРТВЕЙНУ ДЛЯ МЕНЕ І, — мовець глянув через стіл на четвертого учасника квартету й зітхнув: — ЩЕ ОДНУ МИСКУ АРАХІСУ.

За якихось триста ярдів звідси новоспечені конокради намагалися призвичаїтися до нового досвіду.

— Добре їдемо, — зробив висновок Найджел. — Навіть не трясе.

— І чудовий... чудовий краєвид, — додав Креозот, і його слова відразу ж віднесло повітряним потоком.

— Але цікаво, — продовжив Найджел, — ми правильно вчинили?

— Зате ми рухаємося, — відрубала Коніна. — Хіба цього не досить?

— Річ у тім, що... якщо дивитися на купчасті хмари згори, то...

— Замовкни.

— Пробач.

— Тим більше, вони шаруваті. Ну максимум — шарувато-купчасті.

— Ага, — з нещасним виглядом погодився Найджел.

— А є якась різниця? — озвався Креозот, який міцно обхопив шию свого коня й не наважувався розплющити очі.

— Близько тисячі футів.

— О-о.

— Ну, може, сімсот п'ятдесят, — погодилася Коніна.

— А-а.

Чаротворська вежа дрижала. У її склепінчасті кімнати й блискучі коридори просочувався кольоровий димок. У великій залі на верхівці вежі, де повітря було густим, маслянистим і смерділо, наче горіла бляшанка, багато чарівників лежало навзнак, втративши свідомість від одних лише розумових зусиль, пов'язаних із війною. Однак і вцілілих було достатньо. Вони сиділи в широкому колі, сконцентрувавшись на магічній битві.

Повітря ледь помітно замерехтіло — це з костура в руках Койна вирвався вихор сирої магії, спрямований в центр октограми.

Раз у раз з'являлися дивовижні обриси. Сама тканина реальності пропускалася крізь м'ясорубку.

Кардінґ здригнувся й обернувся — щоб часом не побачити чогось такого, що він просто не зможе проігнорувати.

Перед вцілілими старшими чарівниками зависла копія Диску в повітрі. Поглянувши на нього знову, Кардінґ побачив, як крихітний червоний вогник над Квірмом спалахнув й одразу згас.

У повітрі пролунав скрип.

— Ось і Квірму кінець, — пробурмотів Кардінґ.

— Лишилося лише Аль Халі, — докинув інший чарівник.

— Його охороняє якась мудра сила.

Кардінґ похмуро кивнув. Йому дуже подобався Квірм, доволі приємне... колись приємне місто над Узбічним океаном.

Він невиразно пригадав, як побував там ще давно, у дитинстві. На мить він із сумом занурився в минуле. Там росла дика герань, пригадав він, сповнюючи пологі мощені вулички мускусним ароматом.

— Вона росла зі стін, — сказав Кардінґ вголос. — Рожева. Вона була цілковито рожева.

Інші чарівники здивовано поглянули на нього. Один чи два — занадто параноїдальні навіть для чарівників — підозріло оглянули стіни.

— З тобою все гаразд? — поцікавився один із них.

— Гм? — озвався Кардінґ. — О-о. Так, пробачте. Просто думками за милі звідси.

Він повернувся назад до Койна, який сидів віддалік кола, поклавши костур на коліна. Здавалося, він спав. Напевно, так і було. Але в глибині своєї вимученої душі Кардінґ знав, що костур не спить. Він слідкує за ним, перевіряє його думки. І все знає. Знає навіть про рожеву герань.

— Я ніколи не хотів, щоб таке сталося, — тихо пробурмотів Кардінґ. — Ми всього лише прагнули здобути краплиночку поваги.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд?

Кардінґ неуважно кивнув. Коли його колеги знову сконцентрувалися на справі, він зиркнув на них.

Так чи інакше, нікого зі старих друзів не залишилося в живих. Ну добре, не друзів. У чарівника ніколи не буває друзів, принаймні друзів-чарівників. Тут потрібне інше слово. Ага, ось і воно. Ворогів. Але дуже порядних ворогів. Джентльменів. Справжніх вершків своєї професії.

Не таких, як усі ці, хоча вони, схоже, стали значно могутнішими після появи чаротворця.

«Окрім вершків на поверхню спливає й дещо інше», — кисло подумав він.

Після чого думками звернувся в Аль Халі, обмацуючи місто своїм розумом, розуміючи, що й інші чарівники майже напевне роблять те саме — постійно шукають слабке місце.

«А може, слабке місце — це я? — подумав він. Житник намагався мені щось повідомити. Щось з приводу костура. Людина повинна спиратися на костур, а не навпаки... Він керує ним, веде його... Краще б я послухався Житника... Це все неправильно, слабке місце — це я...»

Він спробував знову осідлати хвилі сили, дозволити їм перенести його розум у ворожу вежу. Хоча Абрім теж користав із чаротворства, але Кардінґ переналаштував хвилю й проник крізь захисні стіни, збудовані проти нього.

Перед ним з'явилося зображення внутрішніх приміщень вежі Аль Халі. Кардінґ сфокусувався...

...Багаж дріботів яскравими коридорами, відчуваючи надзвичайну злість. Його розбудили від сплячки, відкинули, на нього щойно напала купа різноманітних міфологічних (і тепер вимерлих) форм життя, у нього боліла голова, а тепер, увійшовши у Велику залу, він виявив капелюх. Жахливий капелюх, причину всіх його нинішніх страждань. Він цілеспрямовано рушив уперед...

Кардінґ, перевіряючи супротив розуму Абріма, відчув, що його увага розпорошилася. На хвильку чарівнику вдалося подивитися на ситуацію очима ворога, побачити приземкуватий видовжений предмет, що несеться по кам'яних плитах.

На мить Абрім спробував перемкнути свою увагу, і тоді — не в змозі стриматися, як не здатний стриматися кіт, помітивши, як щось маленьке біжить, попискуючи, по підлозі — Кардінґ завдав удару.

Легкого. Сильного й не було потрібно. Мозок Абріма намагався збалансувати й направити в єдине русло значні сили, тож варто було легенько штовхнути, щоб зруйнувати рівновагу.

Абрім простягнув руки, щоб знищити Багаж, але з його вуст вирвався короткий крик, і він вибухнув.

Чарівникам навколо нього здалося, що він зменшився до неймовірних розмірів за якусь долю секунди, а тоді зник, залишивши після себе лише темні обриси.

Найкмітливіші з них спробували втекти...

А та магія, яку він контролював, поринула назад й вирвалася на свободу величезним, неконтрольованим вибухом, який розірвав капелюх на шматки, повністю знищив нижні рівні вежі й більшу частину того, що залишилося від міста.

Чарівники в Анку так сильно концентрувалися на Аль Халі, що їх рознесло по кімнаті відлунням вибуху. Кардінґ опинився на спині, капелюх з'їхав йому на очі.

Його підняли на ноги, обтрусили пил і понесли до Койна з костуром — під шум із підбадьорливими вигуками. Дехто зі старших чарівників від вигуків утримався, але Кардінґ не звернув на це уваги.

Він втупився невидячим поглядом у хлопчика й повільно підняв руки до вух.

— Ти що, не чуєш їх? — запитав він.

Чарівники замовкли. Кардінґ досі був могутнім, і тон його голосу міг заглушити грозу.

Очі Койна спалахнули.

— Я нічого не чую, — відповів він.

Кардінґ обернувся до решти чарівників.

— І ви їх не чуєте?

Вони похитали головами.

— Чуємо що, брате? — запитав один із них.

Кардінґ усміхнувся широкою, божевільною посмішкою. Навіть Койн відступив назад.

— Нічого, зовсім скоро ви їх почуєте, — пообіцяв Кардінґ. — Ви подали сигнал. Ви всі їх почуєте. Але ненадовго.

Він відштовхнув молодших чарівників, які тримали його під руки, і рушив до Койна.

— Ти наповнюєш цей світ чаротворством, але з ним приходить й дещо інше, — сказав він. — Їм і раніше протоптували доріжки, але ти проклав їм цілу алею!

Він стрибнув уперед і, вихопивши чорний костур з рук Койна, замахнувся ним, щоб розтрощити об стіну.

Кардінґ остовпів, коли костур ударив його у відповідь. Тоді його шкіра почала вкриватися пухирями...

Більшість чарівників спромоглася відвернутися. Дехто — завжди знайдеться хтось такий — спостерігав за всім з непристойним зачаруванням.

Койн також дивився на Кардінґа. Його очі розширилися від здивування. Одна рука затулила рота. Він спробував позадкувати. І не зміг.

— Оті купчасті хмари.

— Неймовірно, — слабко відгукнувся Найджел.

— ВАГА ТУТ НІ ДО ЧОГО. МІЙ БОЙОВИЙ КІНЬ ПЕРЕВОЗИВ ЦІЛІ АРМІЇ. ВІН ПЕРЕНОСИВ ЦІЛІ МІСТА. ТАК, ВІН ПЕРЕНОСИВ ПОТРІБНІ РЕЧІ В ПОТРІБНИЙ ЧАС, — сказав Смерть. — АЛЕ ВАС ТРЬОХ ВІН НЕ ПОВЕЗЕ.

— Чому ні?

— ПОДУМАЙТЕ, ЯКИЙ ВИГЛЯД ЦЕ МАТИМЕ ЗБОКУ.

— Зате один вершник і три Пішоходи Апокраліпсису матимуть просто чудовий вигляд, — роздратовано буркнув Війна.

Може, попросиш їх зачекати на нас? — запропонував Чума, чий голос долинав, немов з-під кришки домовини.

— У МЕНЕ СПРАВ ПО ГОРЛО, — відповів Смерть, тихо клацнувши зубами. — ВПЕВНЕНИЙ, ВИ ВПОРАЄТЕСЯ САМІ. ЗАЗВИЧАЙ ЦЕ ВАМ ВДАЄТЬСЯ.

Війна подивився вслід коневі, що зник удалині.

— Інколи він дійсно діє мені на нерви. Чому останнє слово завжди має бути за ним? — запитав він.

Напевно, сила звички.

Вони повернулися до шинку. Деякий час помовчавши, Війна поцікавився:

— А де Голод?

Пішов на пошуки кухні.

— А-а.

Війна пошаркав ногою, закованою в лати, у пилюці й задумався про відстань, яка відділяла їх від Анк-Морпорка. Вечір видався на диво спекотним. Апокраліпсис ще трішки почекає.

— Ну що, на коня? — запропонував він.

А варто?—із сумнівом задумався Чума. — Я думав, на нас чекають. Не хотілося б підводити людей.

— На келишок часу достатньо, — наполягав Війна. — Годинники в шинках завжди брешуть. У нас купа часу. Увесь час на білім світі.

Кардінґ хитнувся вперед і з глухим стуком повалився на блискучу білу підлогу. Костур викотився з його рук і самостійно випростався.

Койн доторкнувся до зм'яклого тіла носаком черевика.

— А я попереджав, — сказав він. — Казав, що станеться, якщо він ще раз його торкнеться. Але кого він мав на увазі?

Чарівники масово закашлялися і раптово зацікавилися своїми нігтями.

— Кого він мав на увазі? — повторив Койн.

Овін Гакардлі, викладач Закону, знову усвідомив, що чарівники довкола нього розсіюються, як ранковий туман. Здавалося, він зробив крок уперед, не зрушивши з місця. Його очі бігали туди-сюди, неначе загнані звірі.

— Ем, — почав він і незрозуміло махнув руками. — Розумієш, світ, тобто реальність, у якій ми живемо, її можна розглядати, образно кажучи, як церату.

Він завагався, усвідомлюючи, що ця фраза не потрапить у цитатник із найкращими висловами.

— Таким чином, вона викривляється, — він поспішив додати, — і, гм, розширюється під впливом будь-якого об'єму чарів, і якщо дозволите висловити мою думку, то я скажу, що надмірний магічний потенціал, зібраний в одному місці, змушує нашу реальність рухатися, гм, вниз, але не слід сприймати цей термін буквально, адже я ні в якому разі не маю на увазі фізичні виміри; отож існує теорія, що застосувавши відповідну кількість чарів, скажімо так, можна пробити реальність в її найнижчій точці й прокласти, можливо, доріжку жителям або, якщо використовувати більш коректний термін, вихідцям із нижньої площини (яку балакуни називають Підземельними Вимірами), яких — напевно через різницю в енергетичних рівнях — природно притягує яскравість цього світу. Нашого світу.

Запала звична довга мовчанка, яка супроводжувала всі промови Гакардлі, впродовж якої усі подумки розставляли коми й з'єднували докупи розірвані речення.

Якусь мить губи Койна беззвучно ворушилися.

— Маєш на увазі, цих істот приваблює магія? — зрештою запитав він.

Тепер його голос змінився. Йому бракувало колишньої різкості. Костур завис у повітрі над розпростертими тілом Кардінґа, повільно обертаючись. Очі кожного чарівника в цій залі звернулися на нього.

— Судячи зі всього, — погодився Гакардлі. — Люди, які вивчають подібні речі, кажуть, що про їхню присутність сповіщає хриплий шепіт.

Койн виглядав збентежено.

— Вони дзижчать, — люб'язно підказав інший чарівник.

Хлопець опустився на коліна й оглянув Кардінґа.

— Він так тихо лежить, — обережно зауважив Койн. — З ним сталося щось погане?

— Можна й так сказати, — обачливо висловився Гакардлі. — Він помер.

— Як прикро, що так сталося.

— Підозрюю, він поділяє твою думку.

— Але я можу йому допомогти, — сказав Койн.

Хлопець простягнув руки вперед, і костур плавно влетів у його долоні. Якби в нього було лице, той би вдоволено посміхнувся.

Коли Койн заговорив, його голос знову набув тих холодних, стриманих ноток, що лунали, немов у сталевій камері.

— Якщо програш не несе покарання, то перемога — не винагорода.

— Пробач? — перепитав Гакардлі. — Щось я нічого не зрозумів.

Койн розвернувся на каблуках і швидко закрокував до свого крісла.

— Нам не варто боятися, — сказав він, що прозвучало, немов наказ. — Що нам до якихось Підземельних Вимірів? Якщо вони нас потурбують, ми з ними покінчимо! Справжній чарівник не боїться нічого! Нічого!

Він знову скочив на ноги й рушив до копії Диску. Кожнісінька деталь була відтворена ідеально — включно з Великим А'Туїном, що повільно плив міжгалактичними глибинами за кілька дюймів від підлоги.

Койн зневажливо махнув рукою крізь неї.

— Наш світ — це світ чарів, — виголосив він. — Чи знайдеться у цьому хтось, здатний протистояти нам?

Гакардлі припустив, що від нього чогось очікували.

— Абсолютно ніхто, — погодився він. — Крім богів, звісно.

Запала мертва тиша.

— Богів? — тихо перепитав Койн.

— Ну, так. Звісно. Ми не кидаємо виклик богам. Вони роблять свою роботу, а ми свою. Немає сенсу...

— Хто керує Диском? Чарівники чи боги?

Гакардлі швидко подумав.

— О-о, чарівники. Звісно. Але, так би мовити, під керівництвом богів.

Неприємно випадково наступити черевиком у болото. Але ще неприємніше ступити іншою ногою й побачити, що й вона зникла з тихим хлюпанням у тому самому болоті.

— Розумієш, чарівники більш... — поспішно додав Гакардлі.

— То ми не могутніші за богів? — поцікавився Койн.

Кілька чарівників ззаду натовпу зашаркало ногою.

— Ну. І так, і ні, — відповів Гакардлі, уже по коліно в болоті.

Правда в тім, що до богів чарівники ставляться дещо нервово. Істоти, що мешкають на горі Серце Небес, ніколи не висловлювали відвертої думки з приводу церемоніальної магії, яка, врешті-решт, не позбавлена певної божественності.

Чарівники ж узагалі старалися уникати цієї теми. Проблема з богами полягала в тому, що вони не обмежувалися дружніми натяками у випадках, коли їм щось не подобалося, тому здоровий глузд підказував, що краще не ставити їх перед проблемою вибору.

— Схоже, тут є якась невизначеність? — запитав Койн.

— Якщо мені дозволять дати пораду... — почав Гакардлі.

Койн махнув рукою. Стіни зникли. Чарівники стояли на вершині чаротворської вежі і всі, як один, звернули свій погляд на верхівку далекого Серця Небес, домівки богів.

— Коли ти переміг усіх інших, залишилося вступити у двобій тільки з богами, — заявив Койн. — Хто-небудь із вас бачив богів?

У відповідь залунав хор невпевнених заперечень.

— Я покажу їх вам.

— У тебе знайдеться місце ще для одного келишка, старий, — сказав Війна.

Чума хитнувся й невпевнено пробурмотів:

По-моєму, нам пора рухатися.

— Ой, облиш.

Гаразд, півкелишка. А тоді рушаємо.

Війна плеснув його по спині й злісно зиркнув на Голод.

— А ще нам варто замовити мішків так з п'ятнадцять арахісу, — додав він.

— У-ук, — зробив висновок бібліотекар.

— О-о, — відгукнувся Ринсвінд. — То вся проблема в костурі?

— У-ук.

— А хто-небудь намагався відібрати його в нього?

— У-ук.

— І що з ними сталося?

— Е-ек.

Ринсвінд застогнав.

Бібліотекар задмухнув свічку, бо присутність джерела відкритого вогню тривожила книжки, але тепер, коли Ринсвінд призвичаївся до темряви, то усвідомив, що тут узагалі не темно. Слабке октаринове сяйво сповнювало вежу не те щоб світлом, але темрявою, крізь яку можна було бачити. Час від часу з горішньої пітьми долинав шелест заціпенілих сторінок.

— Отже, правду кажучи, наша магія не здатна його перемогти?

Бібліотекар безутішно у-укнув, погоджуючись, і продовжив тихенько крутитися на своєму задку.

— Тоді це практично беззмістовно. Тебе не здивує, якщо я скажу, що мої магічні обдарування доволі обмежені? Тобто будь-яка дуель матиме приблизно такий вигляд: «Привіт, я Ринсвінд», за чим майже відразу настане «ба-бах!»

— У-ук.

— Тобто ти кажеш, що я маю зробити все сам?

— У-ук.

— Дуже дякую.

Ринсвінд оглянув книжки, що вишикувалися рядами вздовж внутрішніх стін вежі, освітлені власним ледь помітним сяйвом.

Він зітхнув і швидко закрокував до дверей, але помітно зменшив темп, підійшовши до них.

— То я пішов, — повідомив він.

— У-ук.

— Щоб стикнутися з чортзна-якими небезпеками, — сказав Ринсвінд і додав: — Щоб покласти життя заради людства.

— Е-ек.

— Ну добре, всіх двоногих...

— Гав.

— І чотириногих, звісно, — сказав він і нещасно зиркнув на банку з Патрицієм.

— І всіх ящірок, — додав він. — Можна вже йти?

Ринсвінд брів до чаротворської вежі, супроводжуваний ревінням бурі, що раптово з'явилася просто з ясного неба. Її високі білі двері були зачинені настільки щільно, що помітити їхні обриси на молочно-білому камені було складнувато.

Він трохи погупав по них кулаком, але нічого не сталося. Схоже, що двері поглинали всі звуки.

— Чудово, — пробурмотів Ринсвінд собі під ніс і згадав про килим.

Той лежав там, де чарівник його покинув — ще один доказ того, наскільки змінився Анк. У дні розгулу злочинності перед приходом чаротворця нічого не залежувалося надовго там, де ви його залишили. Нічого цінного, у будь-якому разі.

Він розгорнув його на бруківці, і золоті дракони завихрилися на блакитному тлі — а може, це блакитні дракони злетіли високо в золоте небо.

Ринсвінд сів.

Встав.

І знову сів, підібрав мантію і з певним зусиллям стягнув одну шкарпетку. Тоді повернув черевик на місце, трохи побродив довкола, поки не знайшов півцеглини серед купи сміття. Він помістив її в шкарпетку й кілька разів задумливо нею погойдав.

Ринсвінд виріс в Анк-Морпорку. Морпоркці люблять, щоб кількісна перевага під час бійки була приблизно двадцять до одного на їхню користь. Однак з огляду на її відсутність, доведеться вдовольнитися й половиною цеглини в шкарпетці та темною алеєю, в яку можна гулькнути — вони принесуть навіть більше користі, ніж два чарівні мечі.

Він знову сів.

— Вгору, — наказав Ринсвінд.

Килим не відреагував. Ринсвінд придивився до візерунка, відгорнув кінчик килима й спробував збагнути, чим кращий протилежний бік.

— Ну добре, — зрештою здався він. — Вниз. Але дуже, дуже обережно. Вниз.

— Вівці, — пробелькотів Війна. — Це були вівці, — його голова, закута в шолом, дзвінко вдарилася об стійку. Він знову її підняв. — Вівці.

— Ні-ні-ні, — заперечив Голод, невпевнено підіймаючи худий палець.— Якісь інші хать... хуть... ручні тварини. Як свиня. Корова. Кошеня. Щось таке. Але не вівці.

Бджоли, — запропонував Чума і м'яко з'їхав зі свого крісла.

— Добре, — сказав Війна, не звертаючи на нього уваги. — Гаразд. Тоді ще раз. З самого початку.

Він постукав по краю своєї склянки, задаючи ритм.

— Ми бідні... неопізнані хатні тваринки... ніхто нас не пасе... — дрижачим голосом почав він.

Бе-бе-бе, — пробурмотів Чума з підлоги.

Війна похитав головою.

— Знаєте, без Смерті не виходить, — визнав він. — Без нього ніяк. У нього так чудово вдавалися баси.

Бе-бе-бе, — повторив Чума.

— Стули пельку! — гаркнув Війна й невпевнено потягнувся за пляшкою.

Навколо чаротворської вежі вирував шторм — гарячий, неприємний вітер, в якому вчувався шепіт дивних голосів і який дер шкіру, наче гострий шліфувальний папір.

У центрі всього цього стояв Койн, піднявши костур над головою. Повітря сповнилося пилом, і чарівники побачили лінії магічної сили, які линули з нього.

Вони викривилися й сформували велетенську бульбашку, яка розширювалася доти, доки не стала більшою за місто. У ній з'явилися тіні. Мінливі й нечіткі, вони коливалися, немов страшні відображення в кривому дзеркалі, не матеріальніші за кільця диму чи фігури в небі, утворені хмарами, але страшенно знайомі.

На мить з'явилася ікласта пащека Оффлера. Тоді на секунду у вихорі бурі мелькнув Сліпий Іо — глава всіх богів — з очима, що вертілися за орбітою.

Койн щось беззвучно пробурмотів, і бульбашка почала стискатися. Вона роздувалася й здригалася, коли істоти всередині неї намагалися вибратися назовні — але зупинити процес зменшення вони не могли.

Ось вона набула розміру території Невидної академії.

Зменшилася до висоти вежі.

Стала вдвічі більшою за людину й сірою, як дим.

Нагадувала перламутрову перлину завбільшки з... ну добре, завбільшки з велику перлину.

Вітер вщух, його змінило тихе, важке затишшя. Саме повітря стогнало від навантаження. Більшість чарівників лежало навзнак на підлозі, утримувані звільненими силами, що згущували повітря й приглушували звуки, немовби увесь Всесвіт заповнився пір'ям, але кожен із них чув стукіт свого серця — достатньо сильний, щоб зруйнувати вежу.

— Подивіться на мене, — наказав Койн.

Чарівники підвели очі. Вони просто не могли не підкоритися.

Він тримав блискучу бульбашку в одній руці, а в другій — костур, з обох кінців якого сочився дим.

— Боги, — проголосив він, — ув'язнені в думці. Можливо, вони й раніше були не більш ніж сном.

Його голос став старшим, глибшим.

— Чарівники Невидної академії, — мовив він, — хіба я не наділив вас абсолютною владою?

Позаду них над краєм вежі повільно припіднявся килим, на якому Ринсвінд з останніх сил намагався втримати рівновагу. Його очі розширилися від жаху — почуття, природного для будь-якої людини, що стоїть на кількох ниточках і десятках сотень футів пустоти.

Килим завис, і Ринсвінд, похитуючись, ступив на вежу. Згадавши про шкарпетку, заряджену цеглиною, він закрутив нею над головою, описуючи широкі, небезпечні кола.

Койн помітив його відображення у вражених поглядах чарівників навколо нього. Обережно обернувшись, він побачив, як Ринсвінд, спотикаючись, наближається до нього.

— Ти хто? — запитав Койн.

— Я прийшов, — нерозбірливо проговорив Ринсвінд, — кинути виклик чаротворцю. Хто з вас чаротворець?

Він оглянув розпростертих чарівників, зважуючи на руці цеглину.

Гакардлі ризикнув підняти погляд й шалено заворушив бровами, роблячи натяки Ринсвінду, який навіть у найкращі часи не відрізнявся майстерністю в інтерпретації невербальних сигналів. А це були далеко не найкращі часи.

— Зі шкарпеткою? — здивувався Койн. — Чим тобі допоможе шкарпетка?

Рука з костуром дещо припіднялася. Койн поглянув на неї з легким здивуванням.

— Ні, зупинися, — наказав він. — Я хочу поговорити з цим чоловіком.

Він витріщився на Ринсвінда, який похитувався взад-вперед від наслідків недосипу, жаху й передозування адреналіну.

— Вона чарівна? — з цікавістю запитав хлопець. — Напевно, це шкарпетка архіректора? Шкарпетка сили?

Ринсвінд зосередився.

— Не думаю, — відказав він. — Гадаю, що купив її в якійсь крамниці. Гм. У мене десь є ще одна.

— Але в ній лежить щось важке?

— Гм. Так, — відповів Ринсвінд і додав: — Це половина цеглини.

— І вона наділена великою силою?

— Ну. Нею можна призупиняти речі. Знайдеш іншу половину — матимеш цеглину.

Ринсвінд говорив повільно, осмислюючи весь жах ситуації й спостерігаючи за костуром, що зловісно повертався в руці хлопчика.

— Отже, це найзвичайшсінька цеглина всередині шкарпетки. І разом вони становлять зброю.

— Гм. Так.

— І як вона працює?

— Гм. Треба розкрутити, а потім щось вдарити. Часом влучаєш у свою руку. Але лише часом.

— І що, тоді вона може зруйнувати ціле місто? — запитав Койн.

Ринсвінд подивився на золотаві очі хлопця й перевів погляд на шкарпетку. Він знімав і одягав її кілька разів на рік ось уже багато років. На ній були заштопані місця, які він пізнав і полю... ну добре, пізнав. Деякі з них встигли завести цілі сім'ї дрібніших латок. Цю шкарпетку можна було описати по-різному, але аж ніяк не як «містогубицю».

— Не зовсім, — зрештою сказав Ринсвінд. — Вона типу людей вбиває, а міста залишає.

Його мозок працював на швидкості континентального дрейфу.

Якась його частина повідомляла, що Ринсвінд стикнувся обличчям до обличчя з чаротворцем, але вона вступала в прямий конфлікт із іншими його частинами. Чарівник чув достатньо про могутність чаротворця, костур чаротворця, жорстокість чаротворця і таке інше. От тільки ніхто не згадував про вік чаротворця.

Він подивився на костур.

— А що робить ця штука? — запитав він.

«Ти маєш його вбити», — раптово наказав костур.

Чарівники, які вже почали обережно підійматися, знову кинулися навзнак.

У капелюха був досить неприємний голос, але костур говорив металево й чітко. Він не звучав, неначе дружня порада, а радше просто констатував, яким має бути майбутнє. Не підкоритися йому було майже неможливо.

Койн припідняв руку і... завагався.

— Для чого?

«Ти повинен мені підкорятися».

— Ти не повинен, — швидко заперечив Ринсвінд. — Це ж всього лише річ.

— Не розумію, чому я повинен його скривдити, — пробурмотів Койн. — Він виглядає таким нешкідливим. Немов розлючений кролик.

«Він кидає нам виклик».

— Не я, — заперечив Ринсвінд, ховаючи руку зі шкарпеткою за спиною й намагаючись не звертати увагу на порівняння з кроликом.

— Чому я повинен слухатися кожного твого слова? — запитав Койн. — Я завжди роблю те, що ти кажеш, але людям від цього не легше.

«Люди повинні тебе боятися. Чи я тебе нічого не навчив?»

— Але він такий смішний, та ще й зі шкарпеткою, — не вгавав Койн.

Раптово він скрикнув, а його рука дивно здригнулася. Волосся Ринсвінда стало дибки.

«Ти зробиш так, як я накажу».

— Ні.

«Ти знаєш, що стається з неслухняними хлопчиками».

Почувся тріск і запах паленої шкіри. Койн повалився на коліна.

— Гей, почекай хвилинку... — почав Ринсвінд.

Койн розплющив очі. Вони й досі були золотаві, але вкрилися коричневими плямками.

Ринсвінд описав шкарпеткою дику дзизкучу дугу, вдаривши костур якраз посередині. Пролунав маленький вибух, — навсібіч розлетілися цегляний пил і обгоріла шерсть, — і костур викотився з хлопчикової руки. Чарівники кинулися в різні боки, побачивши, що той упав на підлогу.

Досягнувши парапету, костур підстрибнув і кинувся за край.

Але замість того, щоб упасти, він вирівнявся в повітрі, розвернувся й понісся на Ринсвінда, тягнучи за собою хвіст октаринових іскор і видаючи звуки циркулярної пили.

Ринсвінд відштовхнув ошелешеного хлопчика собі за спину, відкинув понівечену шкарпетку вбік і, зірвавши з голови капелюха, шалено закрутив ним, захищаючись від костура, що летів на нього. Той вдарив його в скроню з такою силою, що майже зціпив його зуби докупи й повалив Ринсвінда на землю, неначе тоненьке, слабеньке деревце.

Костур знову повернувся в повітрі, палаючи гарячим червоним сяйвом, і кинувся на чарівника, щоб завдати чергового, очевидно, вирішального удару.

Ринсвінд з останніх зусиль припинявся на ліктях й із зачарованим жахом дивився, як той несеться крізь холодне повітря, яке з якихось незрозумілих причин заповнилося сніжинками.

І набуло пурпурової барви з блакитними вкрапленнями. Час уповільнився й призупинився, наче погано заведений грамофон.

Ринсвінд підняв очі й побачив високу постать у чорному, яка з'явилася за декілька футів від нього.

Звісно, це був Смерть.

Він обернув до Ринсвінда свої палаючі очниці й голосом, що нагадував звук зсуву в підводних ущелинах, сказав:

— ДОБРОГО ДНЯ.

Тоді він відвернувся, наче всі необхідні на сьогодні справи було завершено, і якусь мить споглядав горизонт, ліниво пристукуючи ногою. Подібні звуки зазвичай видає мішок, повний маракасів.

— Ем, — озвався Ринсвінд.

Смерть, схоже, пригадав про його присутність.

— ТАК, СЛУХАЮ? — ввічливо відгукнувся він.

— Я завжди гадав, як же це станеться, — мовив Ринсвінд.

Смерть витягнув пісковий годинник із таємничих глибин своєї чорної, як смола, мантії і втупив у нього погляд.

— ДІЙСНО? — байдуже перепитав він.

— Думаю, шкодувати мені нема про що, — із гідністю сказав Ринсвінд. — Я прожив хороше життя. Ну, доволі хороше, — він завагався. — Ну, не таке вже й хороше. Гадаю, більшість людей назвала б його просто жахливим, — він подумав ще трішки. — Особисто я б назвав.

— ПРО ЩО ТИ ГОВОРИШ, ДРУЖЕ?

Ринсвінд повністю розгубився.

— Хіба ти не з'являєшся, коли життя чарівника підійшло до кінця?

— ЗВИЧАЙНО. І МУШУ ВИЗНАТИ, ЩО ВИ, ЛЮДИ, ЗМУСИЛИ МЕНЕ СЬОГОДНІ ПОПІТНІТИ.

— Як тобі вдається перебувати в стількох місцях одночасно?

— ХОРОША ОРГАНІЗАЦІЯ.

Час повернувся. Костур, що завис за кілька футів від Ринсвінда, знову з ревінням полетів уперед.

Аж раптом пролунав металевий стук — Койн схопив його просто в польоті.

Костур видав скрегіт, неначе тисяча нігтів одночасно провела по склу, почав дико кидатися з боку на бік, намагаючись вирватися з руки, що його тримала, і спалахнув зловісним зеленим полум'ям по всій довжині.

«Все ясно. Наприкінці ти таки мене підвів».

Койн застогнав, але не відпустив костур, який почервонів, а потім узагалі побілів у його пальцях.

Він витягнув руку попереду себе, і сила, що сочилася з костура, з ревом пронеслася повз нього, видобуваючи іскри з його волосся, здіймаючи його мантію, надаючи їй дивних і неприємних обрисів. Койн скрикнув і, замахнувшись костуром, ударив його об парапет, залишаючи на камінні довгу лінію, що пішла бульбашками.

Тоді він відкинув його вбік. Костур прогримів по камінню й зупинився. Кілька чарівників злякано відсахнулося.

Койн упав на коліна, здригаючись.

— Я не люблю вбивати людей, — мовив він. — Це неправильно, я певен.

— Яка чудова думка, — палко зауважив Ринсвінд.

— А що стається з людьми після смерті? — запитав Койн.

Ринсвінд подивився на Смерть.

— Думаю, це питання до тебе.

— ВІН НЕ МОЖЕ МЕНЕ НІ ЧУТИ, НІ БАЧИТИ, — відповів Смерть. — ПОКИ САМ ЦЬОГО НЕ ЗАХОЧЕ.

Пролунав тихий дзвін. Костур котився назад до Койна, який із жахом дивився на нього.

«Підніми мене».

— Ти не повинен його слухатися, — повторив Ринсвінд.

«Ти не можеш мені противитися. Ти не здатен перебороти самого себе», — сказав костур.

Койн повільно простягнув руку й підняв його.

Ринсвінд зиркнув на шкарпетку. Вона перетворилася на клапоть обгорілої шерсті — недовга кар'єра в ролі знаряддя війни привела її до такого стану, в якому навіть найкраща штопальна голка виявиться безсилою.

«А тепер убий його».

Ринсвінд затримав подих. Чарівники, які спостерігали за дійством, затримали подих. Навіть Смерть, якому, крім коси, тримати було нічого, напружено її стиснув.

— Ні.

«Ти знаєш, що стається з неслухняними хлопчиками».

Ринсвінд побачив, що обличчя чаротворця зблідло. Голос костура змінився. Тепер він звучав улесливо.

«Якщо мене не стане, ніхто не зможе дати тобі пораду».

— Це правда, — повільно проказав Койн.

«Подивися, чого ти досягнув».

Койн повільно оглянув нажахані обличчя.

— Бачу.

«Я навчив тебе усього, що знаю».

— Боюся, — сказав Койн, — що знаєш ти недостатньо.

«Невдячний! Хто подарував тобі твою долю?»

— Ти, — відповів хлопець, піднявши голову. — І я зрозумів, що помилявся, — спокійно додав він.

«Чудово...»

— Я не закинув тебе достатньо далеко!

Койн різким рухом звівся на ноги й заніс костур над головою. Він стояв нерухомо, як статуя, а його рука потонула у вогненній кулі кольору розплавленої міді. Вона стала зеленою, пройшла крізь кілька відтінків синього, зависла на фіолетовому й нарешті спалахнула чистим октарином.

Ринсвінд заслонив очі від яскравого світла, однак встиг побачити, що рука Койна досі ціла й міцно стискає костур, метал якого блискучими крапельками скрапував між його пальців.

Він позадкував і раптово врізався в Гакардлі. Старий чарівник нерухомо застиг із роззявленим ротом.

— Що буде далі? — запитав Ринсвінд.

— Йому не перемогти костур, — прохрипів Гакардлі. — Він належить йому, і вони мають рівноцінні сили. Хоча Койн і могутній, але костур знає, як ним керувати.

— Це значить, що вони знищать один одного?

— Сподіваюся.

Битва продовжувалася, прихована від усіх у власному диявольському сяйві. Раптово задрижала підлога.

— Вони притягують усю доступну магічну енергію, — пояснив Гакардлі. — Думаю, нам краще забиратися з вежі.

— Чому?

— Здається мені, вона незабаром щезне.

І справді, білі плити довкола світіння виглядали так, ніби вони ось-ось розчиняться і зникнуть у ньому.

Ринсвінд завагався.

— А ми не збираємося йому допомагати?

Гакардлі подивився на нього, а тоді перевів погляд на світіння, що переливалися всіма кольорами веселки. Його рот раз чи двічі розтулився й стулився.

— Мені шкода, — відповів він.

— Ну так, але хоч трішки допоможемо, ти ж бачив, на що подібна та штука...

— Мені шкода.

— Він допоміг вам, — Ринсвінд повернувся до решти чарівників, що розбігалися у різні боки. — Усім вам. Він дав вам усе, чого ви бажали.

— Можливо, ми ніколи його не пробачимо, — відповів Гакардлі.

Ринсвінд застогнав.

— Що зостанеться, коли це все закінчиться? — запитав він. — Що залишиться?

Гакардлі опустив очі.

— Мені шкода, — повторив він.

Октаринове світло засяяло яскравіше й почало чорнішати з країв. Цей чорний не був простою протилежністю білого, це була зерниста, мінлива пітьма, що сяє по той бік сліпучого світла і не має ніякого права перебувати в будь-якій пристойній реальності. І вона дзижчала.

Ринсвінд затанцював у нерішучості. Його ступні, ноги й надзвичайно добре розвинутий інстинкт самозбереження перевантажили його нервову систему так сильно, що вона нарешті перегрілася й поступилася місцем його підсвідомості.

Він стрибнув у вогонь і схопив костур.

Чарівники тікали. Дехто спустився з вежі, скориставшись навичками левітації.

Вони виявилися проникливішими за тих, хто використав сходи, оскільки за якихось тридцять секунд вежа зникла.

Сніг продовжував падати довкола колони дзизкучої чорноти.

Вцілілі чарівники, які насмілились обернутися, побачили, що з неба повільно падає якийсь предмет, несучи за собою вогненний хвіст. Він вдарився об бруківку й продовжував тліти, поки його не загасив інтенсивніший сніг.

Незабаром він перетворився на маленьку кучугуру.

За деякий час якась приземкувата постать перетнула подвір'я, рухаючись рачки, порилася в снігу й витягнула звідти предмет.

Це був — чи радше вже не був — капелюх. Життя його сильно потріпало. Більша частина широких крис згоріла, верхівка зникла повністю, а потемнілі сріблясті літери стали майже нечитабельними. Деякі з них були взагалі зірвані. А ті, що залишилися, сформували слово «чарк».

Бібліотекар повільно обернувся. Він залишився сам-один, не враховуючи височенної колони палаючої чорноти й сніжинок, що рівномірно падали навкруги.

Зруйнований кампус пустував. Довкола лежало кілька гостроверхих капелюхів, затоптаних нажаханими ногами, і більше нічого не свідчило про те, що тут узагалі були люди.

Усі чарівники кинулися врозтіч.

Війно?

— Шотаке?

У нас було, — Чума спробував намацати склянку, — щось.

— Ми маємо бути... коротше, ми маємо щось робити, — підказав Голод.

— Згдав. У нас зустріч.

Ця... — Чума задумливо глипнув у склянку, — штука.

Вони похмуро поглянули на барну стійку. Шинкар утік давним-давно. Кілька пляшок ще стояло невідкоркованими.

— Окра, — пригадав Голод. — Ось що це було.

Нє-є.

— Алое... Апостроф, — смутно запропонував Війна.

Голод з Чумою похитали головами. Запала довга мовчанка.

Що значить «апокрустичний»? — зненацька запитав Чума, уважно вдивляючись в якісь внутрішні світи.

— Астральний, — відповів Війна. — Мені так здається.

То це не воно?

— Не думаю, — похмуро відповів Голод.

Настала чергова довга, незатишна мовчанка.

— Вип'ємо ще по одній, — запропонував Війна, опановуючи себе.

Чдова ідея.

Приблизно на п'ятдесят миль далі й кількасот футів вище Коніні нарешті вдалося вгамувати вкраденого коня й пустити його легкою риссю по пустому повітрю. На її обличчі був вираз найбільш рішучої безтурботності, коли-небудь бачений на Диску.

— Сніг? — перепитала вона.

З боку Осердя, безшумно ревучи, неслися хмари. Вони були великі, важкі й не мали б рухатися так швидко. Хмари несли за собою хуртовину, що вкривала місцевість, немов ковдрою.

Це не було схоже на сніг, що з тихим шелестом падає на землю під покровом ночі, а вранці перетворює її на сліпучу країну чудес незвичайної, неземної краси. Це більше нагадувало сніг, що наміряється зробити світ настільки холодним, наскільки можливо.

— Щось припізнився цього року, — зауважив Найджел, зиркнув донизу й відразу ж заплющив очі.

Креозот дивився на сніг зі захопленим зачаруванням.

— Ось, значить, який він, — проказав він. — Я лише чув про нього в казках. І думав, що він проростає зі землі. На кшталт грибів.

— Це якісь неправильні хмари, — зауважила Коніна.

— Не проти, якщо ми зараз спустимося? — слабким голосом запропонував Найджел. — Коли ми рухалися, я якось краще витримував цю подорож.

Коніна не звернула на нього уваги.

— Спробуй потерти лампу. Хочу з'ясувати, що тут не так.

Найджел порився в мішку й витягнув лампу.

Голос джина, доволі металевий і далекий, повідомив: «Відпочиньте хвилинку... намагаюся з вами з'єднатися». Тоді забриньчала якась мелодія — подібну могло видавати шале в Швейцарії, якби на ньому можна було зіграти. Опісля в повітрі вималювалися двері, і з'явився сам джин. Він озирнувся, а тоді подивився на них.

— Ого, нічого собі, — мовив він.

— Щось сталося з погодою, — сказала Коніна. — Чому?

— Хочеш сказати, ти не знаєш? — перепитав джин.

— Так ми ж тебе питаємо.

— Ну, я не експерт, але дуже нагадує Апокраліпсис.

— Що-що?

Джин стенув плечима.

— Боги зникли, отож... — почав він. — Згідно з легендою, це значить, що...

— Крижані Велетні, — нажахано прошепотів Найджел.

— Говори голосніше, — мовив Креозот.

— Крижані Велетні, — голосно і з певним роздратуванням повторив Найджел. — Розумієте, боги ув'язнили їх. Біля Осердя світу. Але коли настане кінець світу, вони нарешті вирвуться на свободу, осідлають свої страхітливі льодовики й повернуть колишнє царство, гасячи вогонь цивілізації, допоки світ не залишиться оголеним і замерзлим під жахливими холодними зорями. Поки сам Час не покриється льодом. Очевидно, відбудеться щось подібне.

— Але для Апокраліпсиса ще зарано, — із відчаєм зауважила Коніна. — Спочатку до влади має прийти жахливий правитель, розпочнеться жорстока війна, з'являться чотири грізні вершники, тоді Підземельні Виміри отримають лазівку в наш світ... — вона замовкла й побіліла, як той сніг.

— Перспектива погребіння під тисячефутовим шаром снігу теж не особливо радісна, — зауважив джин, простягнув руку й вихопив лампу в Найджела.

— Прошу вибачення, але пора ліквідувати моє майно в цій реальності. Незабаром побачимося. Або ні, — він зник по пояс, а тоді з останнім ледь чутним криком: «Шкода, що так і не пообідали у вівторок!» — зник повністю.

Три вершники подивилися крізь завісу снігу, що летів до Осердя світу.

— Можливо, це лише моя уява, — сказав Креозот, — але, може, ви теж чуєте якийсь скрип і стогін?

— Замовкни, — стривожено наказала Коніна.

Креозот нахилився й поплескав її по руці.

— Збадьорися, — сказав він. — Це ж не кінець світу, — і трохи обдумавши сказане, додав: — Пробач. Просто фраза така.

— Що ми будемо роби-и-ити? — завила вона.

Найджел випростався.

— Думаю, — сказав він, — нам треба піти й усе пояснити.

Коніна з Креозотом одночасно обернулися до нього, а на їхніх обличчях з'явився вираз, зазвичай прибережений для месій або повних ідіотів.

— Так, — дещо впевненіше повторив він. — Ми маємо пояснити.

— Пояснити Крижаним Велетням? — перепитала Коніна.

— Так.

— Пробач, я правильно тебе зрозуміла? — запитала Коніна. — Ти думаєш, нам треба піти, знайти страхітливих Крижаних Велетнів і сказати їм типу: «Гей, велетні, знаєте, тут є купа теплолюбних людей, яким не дуже б то хотілося, щоб ви проносилися цілим світом, завалюючи кожного горами льоду, то може ви, цей, переглянете рішення?» Ти думаєш, так потрібно вчинити?

— Так. Маєш рацію. Суть ти вловила.

Коніна з Креозотом перезирнулися. Найджел продовжував гордо сидіти в сідлі, на його обличчя грала слабка посмішка.

— То це твоя гуска змушує тебе наражатися на небезпеку?

— Не гуска, а просянка, — спокійно виправив Найджел. — І ніхто мене не змушує, просто, знаєте, я маю встигнути зробити щось хоробре, перш ніж помру.

— У цьому вся суть, — пробурмотів Креозот. — Це й найсумніше — спочатку ти робиш щось хоробре, а потім вмираєш.

— Хіба в нас є інший вибір? — запитав Найджел.

Вони обдумали це.

— Боюся, я не майстер пояснень, — зауважила Коніна впівголоса.

— Зате я майстер, — твердо відказав Найджел. — Мені постійно доводиться щось пояснювати.

Відокремлені часточки того, що раніше було мозком Ринсвінда, знову з'єдналися воєдино й випливли крізь пласт темної підсвідомості, неначе триденний труп, що піднімається на поверхню.

Вони обережно помацали найсвіжіші спогади, немов боячись роздерти нещодавню рану.

Пригадався якийсь костур, а ще біль, настільки сильний, ніби між кожною клітинкою його тіла вставили зубило й раз у раз по ньому вдаряли.

Ринсвінд згадав, як костур утікав, тягнучи його за собою. А тоді настала та жахлива мить, коли Смерть з'явився, проминув його й полинув до костура, який скорчився й раптово ожив. І тоді Смерть сказав: «ІПСЛОРЕ ЧЕРВОНИЙ, НАРЕШТІ ТИ МІЙ». А тепер це.

Судячи з відчуттів, Ринсвінд лежав на піску. Дуже холодному піску. Він розплющив очі, ризикуючи побачити щось страхітливе.

Перше, що він побачив, було його рукою і, як не дивно, долонею. Його звично брудною долонею. А Ринсвінд уже очікував побачити обрубок.

Схоже, була ніч. Пляж — якщо можна так сказати — простягався в напрямку хребта далеких низьких гір, а на нічному небі виблискували мільйони холодних зірок.

Неподалік від Ринсвінда на сріблястому піску виднілася якась крива лінія. Обережно піднявши голову, він побачив розкидані краплі розплавленого металу. Це був октирон, метал, настільки магічний за своєю природою, що жодна кузня на Диску не була здатна навіть його нагріти.

— Ого, — сказав Ринсвінд. — То ми перемогли.

І знову бухнувся на пісок.

За певний час його права рука автоматично потягнулася до голови й обмацала маківку. Тоді дослідила решту голови. Пізніше з щораз більшою наполегливістю почала порпатися в піску.

Зрештою вона, ймовірно, передала свою тривогу решті Ринсвіндового тіла, бо він випростався й пробурмотів:

— От чорт.

Схоже, капелюх загубився. Але неподалік від нього на піску дуже спокійно лежала маленька біла постать, за якою...

Виблискувала колона денного світла.

Вона гула й похитувалася в повітрі — тривимірна діра в якісь інші світи. Час від часу з неї вилітали сніжинки. У світлі виднілися викривлені картинки — мабуть, будинки чи пейзажі, деформовані дивною кривизною. Але чіткіше розглянути їх Ринсвінд не міг — через високі, задумливі постаті, що оточили колону.

Людський мозок — неймовірна річ. Він здатен працювати на кількох рівнях водночас. І поки Ринсвінд марнував часточки свого інтелекту на стогони та пошуки капелюха, якась внутрішня частина його мозку спостерігала, оцінювала, аналізувала й порівнювала.

Тепер вона підкралася до мозочка, поплескала його по плечу, всунула повідомлення йому в руку й накивала п'ятами.

Повідомлення мало приблизно такий зміст: «Сподіваюся, у мене все гаразд. Останнє магічне випробування стало останньою краплею для вимученої тканини реальності. Воно відкрило діру. Я в Підземельних Вимірах. І ці потвори переді мною — це... Потвори. Було приємно познайомитися».

Найближча до Ринсвінда Потвора мала принаймні двадцять футів у висоту. Вона нагадувала мертву коняку, яку викопали приблизно через три місяці після смерті й ознайомили з низкою нових вражень. І щонайменше одне з них було пов'язано з восьминогом. Вона не помічала Ринсвінда. Потвора була занадто зайнята спостереженням за світлом.

Ринсвінд підповз до нерухомого тіла Койна й легенько штурхнув його ліктем.

— Ти живий? — запитав він. — Якщо ні, то краще не відповідай.

Койн перекотився й вступився в Ринсвінда здивованими очима.

— Пригадую... — прошепотів він за мить.

— Краще не треба, — порадив Ринсвінд.

Рука хлопчика неуважно занишпорила в піску позаду нього.

— Його більше немає, — спокійно відказав Ринсвінд.

Рука припинила пошуки.

Ринсвінд допоміг Койну сісти. Той відсутньо поглянув на холодний сріблястий пісок, перевів погляд на небо, Потвор удалині й зрештою на чарівника.

— Я не знаю, що мені робити, — зізнався він.

— Не біда. Усе моє життя минає з подібною думкою, — підбадьорливо сказав Ринсвінд. — Майже завжди я в повній розгубленості, — він дещо завагався. — Мені здається, у цьому й суть людської природи.

— Але я завжди знав, що робити далі!

Ринсвінд розтулив було рота, щоб сказати, що бачив кілька його діянь, але передумав. А натомість він сказав:

— Вище носа. У всьому слід шукати позитив. До того ж могло бути гірше.

Койн ще раз оглянувся.

— Яким чином? — запитав він голосом, що майже повернувся до норми.

— Гм.

— Де ми?

— Це нібито якийсь інший вимір. Магія прорвалася сюди і, гадаю, потягнула нас за собою.

— А ці потвори?

Вони перевели погляд на Потвори.

— Думаю, це Потвори. Вони намагаються пролізти крізь діру, — пояснив Ринсвінд. — Це нелегко. Різниця в енергетичних рівнях, чи що. Пригадую, колись у нас була лекція про них. Ем...

Койн кивнув і простягнув тоненьку, бліду руку до його чола.

— Не проти?.. — почав він.

Від доторку Ринсвінд здригнувся й запитав:

— Проти чого?

— Щоб я зазирнув у твою голову.

— Аргх.

«Тут такий безлад. Не дивно, що ти постійно розгублений».

— Ой.

«Тут явно не завадило б генеральне прибирання».

— У-у.

«Ага».

Ринсвінд відчув, що чужий розум відступив. Койн зморщив чоло.

— Ми не можемо їх пропустити, — сповістив він. — Вони наділені страшенною силою. Потвори намагаються збільшити отвір, і вони це зуміють. Вони чекали на можливість прорватися в наш світ багато... — він нахмурився, — яр?

— Ер, — виправив Ринсвінд.

Койн розтиснув долоню, яку дотепер міцно стискав, і показав Ринсвінду крихітну сіру перлину.

— Знаєш, що це? — запитав він.

— Ні. Що це?

— Я... не можу згадати. Але це варто повернути.

— Гаразд. Просто скористайся чаротворством. Розірви їх на шматки, і підемо додому.

— Ні. Вони живляться магією. Від цього вони стануть сильнішими. Мені не можна використовувати магію.

— Ти впевнений? — запитав Ринсвінд.

— Боюся, твоя пам'ять ясно повідомляє тобі про це.

— Тоді що нам робити?

— Я не знаю!

Ринсвінд обдумав це, а тоді з виглядом остаточно прийнятого рішення, почав знімати другу шкарпетку.

— От тільки цеглини тут немає, — пробурмотів він радше до самого себе. — Доведеться скористатися піском.

— Ти збираєшся напасти на них зі шкарпеткою піску?

— Ні. Я збираюся від них утекти. Шкарпетка піску — на випадок, якщо вони побіжать слідом.

Люди поверталися до Аль Халі, де руїни вежі перетворилися на тліючу купу каміння. Кілька сміливців наблизилося до уламків, сподіваючись знайти вцілілих, яких можна врятувати чи пограбувати — або і те, й інше.

Десь там, серед каміння, відбулася така розмова:

— Тут щось ворушиться!

— Під цією плитою? Клянуся двома бородами Імтала, ти помиляєшся. Воно ж важить, напевно, цілу тонну.

— Браття, гайда сюди!

Тоді чуються звуки підйому чогось дуже важкого й крик:

— Це скриня!

— Як гадаєш, у ній можуть бути скарби?

— Клянуся Сімома Місяцями Назріма, вона відрощує ноги!

— Не Сімома, а П'ятьма...

— Куди вона йде? Вона кудись іде!

— Забудь про це, це неважливо. З'ясуймо все, як слід. Згідно з легендою, місяців було п'ять...

У Хапонії до міфології ставляться дуже серйозно. Це тільки в реальне життя вони не вірять.

Три вершники, які спускалися крізь важкі снігові хмари до осердного боку рівнини Сто, відчули якусь зміну. У повітрі вчувався різкий запах.

— Чуєте його? — запитав Найджел. — Я пригадую цей запах з дитинства, коли в перший зимовий день ти лежиш у ліжку й можеш практично відчути його смак у повітрі...

Під ними розступилися хмари, і вони побачили стада Крижаних Велетнів, які заповнили територію рівнини від краю до краю.

Вони простягалися на милі у всіх напрямках, і повітря сповнювалося гуркотом від їхнього переміщення.

Стада вели льодовики-бики. Вони голосно й скрипучо ревіли, видираючи велетенські шматки землі, і невпинно просувалися вперед. Позаду них напирали цілі купи корів і телят, ковзаючи по землі, уже зораній ватажками аж до материнської породи.

Вони були настільки схожими на звичні, знайомі світу льодовики, як лев, що дрімає у пітьмі, подібний на триста футів чудово скоординованих м'язів, які стрибають на вас із роззявленою пащекою.

— І... і... коли підходиш до вікна... — рот Найджела, не отримавши подальших вказівок від мозку, закрився.

Льодовики штовхалися, з ревінням просуваючись вперед, і заповнювали рівнину, здіймаючи хмари холодної пари. Під ватажками здригалася земля, і спостерігачам стало очевидно, що тому, хто збирається це зупинити, знадобиться дещо більше, ніж кам'яна сіль і лопата.

— Ну ж бо, — сказала Коніна, — пояснюй. Думаю, тобі краще кричати.

Найджел стривожено подивився на зграю.

— Думаю, я бачу якісь постаті, — люб'язно додав Креозот. — Глянь на ватажків цих... створінь.

Найджел придивився через сніг. І дійсно, на спинах льодовиків рухалися якісь постаті. Вони були людьми чи людиноподібними — ну принаймні людиновидними. І не були особливо великими на вигляд.

Так здавалося, бо самі велетні були надзвичайного розміру, а Найджел не розумів законів перспективи. Коли коні спустилися до ватажка, велетенського бика, вкритого глибокими тріщинами й шрамами від морен, стало очевидно, що одна з причин, з якої Крижаних Велетнів називали Крижаними Велетнями, — це тому, що вони, ну, велетні.

Інша полягала в тому, що вони були зроблені з криги.

На гребені льодовика сиділа, зігнувшись, постать розміром із великий будинок, яка підганяла його палицею зі загостреним кінцем. Вона була кутаста, можна сказати, навіть гранована, і відблискувала зелено-блакитним світлом. Її сніжно-білі кучері були прикрашені сріблястою стрічкою, а її очі були крихітними, чорними, глибоко посадженими, наче шматочки вугілля[31].

Попереду почувся оглушливий тріск — перші льодовики досягнули лісу. Птахи нажахано здійнялися в небо. Найджела, який галопом мчав у повітрі біля велетня, обсипало снігом і скалками.

Хлопець відкашлявся.

— Ем, пробачте, — звернувся він.

Перед кипучою хвилею зі землі, снігу та уламків дерев у сліпій паніці мчало стадо карібу, бурхлива маса практично торкалася їхніх задніх копит.

Найджел повторив спробу.

— Послухайте! — прокричав він.

Голова велетня повернулася до нього.

— Шо тобі твеба? — запитав він. — Жникни, теплий!

— Вибачте, але це дійсно необхідно?

Велетень поглянув на нього з крижаним здивуванням, повільно обернувся й оглянув своє стадо, що простягалося, схоже, до самого Осердя світу. Тоді він знову подивився на Найджела.

— Такс-с. Думаю, шо та. Інакже нашо б ми то вобили?

— Але, розумієте, тут живе ціла купа людей, яка б не хотіла, щоб ви це робили, — із відчаєм сказав Найджел.

Перед велетнем мелькнула загострена скеля, якусь мить похиталась і зникла.

— І багато дітей та пухнастих тваринок, — додав він.

— Фони постваждають жавади пвогвесу. Настаф час повевнути наш сфіт, — прогримів велетень. — Льодяний сфіт. Фідпофідно до неуникності істовїї і тріумпху тевмодинаміки.

— Так, але ви не змушені цього робити, — зауважив Найджел.

— Ми хочемо, — відказав велетень. — Боги жникли, ми скидаємо кандали жаставілих жабобон.

— Замороження всього світу не здається мені прогресом, — додав Найджел.

— Нам це подобається.

— Так, так, — сказав хлопець маніакально терплячим голосом людини, яка намагається розглянути проблему зі всіх боків і переконана, що якщо люди добровільно зберуться за столом й обговорять усе раціонально, як розумні істоти, рішення буде знайдено. — Але невже час уже настав? Хіба світ готовий до тріумфу льоду?

— Човт жабивай, краше би буф готофий! — сказав велетень і вдарив своєю жердиною Найджела.

Та не зачепила коня, але влучила йому прямо в груди, вибила з сідла й відкинула на самого велетня. Найджел, розпластавшись, ковзнув його заледенілим боком, якимось чином був підхоплений хвилею уламків і зрештою скотився в брудну масу талого снігу між стінами, що неслися вперед.

Він зі зусиллям звівся на ноги й безнадійно втупився в туман. Прямісінько на нього нісся ще один льодовик.

І Коніна. Її кінь виринув із туману, і вона перехилилася, схопила хлопця за його шкіряне варварське спорядження й закинула на коня поперед себе.

— Безсердечний нелюд, — прохрипів Найджел, коли вони знову піднялися. — У якусь мить мені вже почало здаватися, що я зможу чогось досягнути. З деякими людьми просто неможливо розмовляти.

Стадо перетнуло ще один пагорб, зрівнявши зі землею значну його частину, і перед ними постала беззахисна рівнина Сто, усіяна містами.

Ринсвінд бочком підкрався до найближчої Потвори, однією рукою тримаючи за руку Койна, а в другій крутив наповнену піском шкарпетку.

— Значить, без магії? — перепитав він.

— Без магії, — підтвердив хлопчик.

— Що б не трапилося, до чарів ти не вдаєшся?

— Так і є. Тільки не тут. Тут потвори практично безсилі, якщо не використовувати магію. А от якщо вони прорвуться...

Він замовк.

— Доволі жахливо, — кивнув Ринсвінд.

— Страшенно, — погодився Койн.

Ринсвінд зітхнув. От би з ним був його капелюх. Але доведеться обійтися без нього.

— Ну добре, — сказав Ринсвінд. — Коли я закричу, біжи на світло, зрозумів? Не обертаючись і не відволікаючись. Що б там не сталося.

— Що б не сталося? — невпевнено перепитав Койн.

— Що б не сталося, — підтвердив Ринсвінд із подобою хороброї усмішки на лиці. — І що би ти не почув.

Ринсвінд дещо збадьорився, побачивши, що від жаху рот Койна заокруглився літерою «О».

— А тоді, — продовжив він, — коли ти повернешся на інший бік...

— Що мені робити?

— Не знаю, — зізнався Ринсвінд. — Усе, що зможеш. Застосуй стільки магії, скільки доведеться, тільки зупини їх. І... гм...

— Що?

Ринсвінд підняв погляд на Потвору, яка досі спостерігала за світлом.

— Якщо, ну... знаєш... все вирішиться, і врешті-решт усе буде добре, я б хотів, щоб ти наче розказав людям, що, типу, я тут залишився. Можливо, вони б могли це якось увіковічити, — сказав він і скромно додав: — Звісно, не йдеться про пам'ятник. Я просто хочу, щоб про мене не забули.

За мить він зауважив:

— Схоже, тобі варто висякати носа.

Койн висякався в поділ мантії і врочисто потис Ринсвіндові руку.

— Якщо ти колись, — почав він, — цей... ти був першим... це була чудова... знаєш, я ніколи насправді... — його голос затих, а тоді він сказав: — Я просто хотів, щоб ти це знав.

— Є ще одна річ, яку я намагався сказати, — сказав Ринсвінд, відпустивши руку хлопчика. Якусь мить він збентежено мовчав, а тоді додав: — О, так. Вкрай важливо пам'ятати, ким ти є насправді. Це дійсно важливо. Розумієш, не можна довіряти тому, що про тебе кажуть інші люди чи істоти. Вони завжди в чомусь та й помиляються.

— Спробую не забувати про це, — пообіцяв Койн.

— Це дійсно важливо, — повторив Ринсвінд, звертаючись до самого себе. — А тепер, думаю, тобі пора бігти.

Він підібрався ближче до Потвори. Вона мала курячі ноги, але решта її тіла була, на щастя, прихована тим, що нагадувало згорнуті крила.

Настав час, подумав він, для кількох останніх слів. Те, що він зараз скаже, мабуть, буде дуже важливим. Можливо, ці слова запам'ятають, передаватимуть одне одному й навіть викарбують на гранітних плитах.

Тому потрібно сказати якусь невигадливу фразу без химерних літер.

— Я би все віддав, щоби не бути тут, — пробурмотів він.

Зваживши в руці шкарпетку, він раз чи двічі крутнув нею й зацідив Потворі по тому, що, як сподівався Ринсвінд, було її колінною чашечкою.