Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

1

Керн підхопився з подушки й прислухався. Як усі гнані й цьковані, він умить прокинувся з темного, каламутного сну й уже був готовий до втечі. Застигнув всім своїм худеньким тілом у напружено-очіку-вальній позі, він сидів у ліжку й гарячково міркував, як вислизнути звідси, якщо поліція вже на сходах.

Кімната на п’ятому поверсі… Вікно виходить у двір, але ні балкона, ні карниза, звідки можна б дотягтися до ринви, немає. Отже, через двір тікати неможливо. Лишається єдиний шлях: коридором на горище, а звідти по даху в сусідній дім.

Він поглянув на циферблат годинника. Кілька хвилин на шосту. Кімнату ще сповнював досвітній морок, і в ньому невиразними плямами сіріли простирала на двох інших ліжках. Поляк, який спав біля стіни, гучно хропів.

Керн тихо встав із ліжка й навшпиньки підійшов до дверей. Тієї ж миті його сусіда на середньому ліжку ворухнувся й пошепки спитав:

— Що там?

Керн не відповів: він саме завмер, припавши вухом до замкової щілини.

Сусіда підвівся і, сидячи в ліжку, став порпатись у своїй одежі, що висіла на залізному бильці. Потім спалахнув кишеньковий ліхтарик, і кружало блідого тремтливого світла вихопило з темряви руді, облуплені двері й зігнуту постать розпатланого, в зім’ятій білизні Керна.

— Чуєш, ти? — просичав чоловік у ліжку. — Що там таке, я питаю!

Керн випростався.

— Не знаю. Мені щось таке вчулось, і я прокинувся.

— Вчулось, вчулось! Кажи до ладу, що почув, недотепо!

— Щось там унизу. Голоси якісь, тупіт чи що.

Кернів сусіда встав і теж підійшов до дверей. На ньому була жовтувата нічна сорочка, з-під якої визирали волохаті м’язисті ноги. Він і собі трохи послухав, потім спитав:

— А ти давно вже тут живеш?

— Два місяці.

— І за цей час була хоч раз облава?

Керн похитав головою.

— Ото ж бо! Тобі, певно, просто причулося. Знаєш, як воно вві сні: щось рипне, а тобі здається — грім.

Він посвітив Кернові в обличчя.

— Ну звісно… Ще й двадцяти, мабуть, нема. Емігрант?

— Атож.

— Єзус Христус, цо сєн стало? — захрипів раптом зі свого кутка поляк.

Чоловік у нічній сорочці спрямував кружало світла на нього. З пітьми виринула чорна щітка давно не голених вусів та бороди з проваллям роззявленого рота й широко розплющені очі під кошлатими бровами.

— Дай спокій із своїм Єзусом Христусом, поляче, — буркнув чоловік із ліхтариком. — Його вже давно на світі нема. Поліг добровольцем на Соммі.

— Цо?

— О, знову — чуєте? — Керн метнувся до ліжка. — Підіймаються сходами! Треба тікати через дах!

Чоловік у сорочці теж крутнувся, мов дзиґа. Знизу почувся стукіт дверей, приглушені голоси.

— Сто сот чортів! Поляче, тікай! Поліція! Тікаймо! — Він зірвав із бильця свій одяг. — Вихід знаєш? — обернувся до Керна.

— Знаю. Коридором праворуч, а там за вмивальником сходи нагору.

— Ну, гайда! — Чоловіку сорочці тихенько відчинив двері.

— Матка Боска! — харчав поляк.

— Цить! Гляди, нас не викажи! — Чоловік причинив за собою двері й слідом за Керном подався вузеньким брудним коридором. Бігли вони так тихо, що чули, як капає в раковину вода з погано закрученого крана.

— Ось тут нагору! — шепнув Керн, звернув ліворуч, аж раптом на когось наткнувся й ледве не впав.

Побачивши перед собою уніформу, він подався був назад, але в ту ж мить його вдарили по руці й хтось гукнув із темряви:

— Стій! Руки вгору!

Керн опустив додолу своє манаття. Ліва рука його затерпла від удару, що припав на лікоть. Чоловік у сорочці спершу нібито ладен був кинутися на голос у темряву. Та, углядівши дуло револьвера, що його наставив йому в груди другий поліцай, й він повільно підняв руки.

— Кругом! — скомандував голос. — Стати до вікна!

Утікачі підкорились.

— Поглянь, що там в них у кишенях, — сказав поліцейський з револьвером.

Другий обшукав одяг, що лежав долі.

— Тридцять п’ять шилінгів… ліхтарик, люлька… складаний ніж… густий гребінець. Більш нічого.

— Паперів нема?

— Листи якісь чи що…

— А паспорти?

— Нема.

— Де ваші паспорти? — спитав поліцай з револьвером.

— У мене немає паспорта, — відповів Керн.

— Ну, звісно!

Поліцай штурхонув чоловіка в сорочці дулом револьвера в спину.

— А в тебе? Тебе що, окремо питати, волоцюго?

Поліцаї перезирнулися. Той, що без револьвера, зареготав. А перший облизав губи, тоді повільно мовив:

— Ти ба, який вельможний пан! Його ексцеленція пан Волоцюга! Генерал Смердюх! — І раптом, розмахнувшись, ударив чоловіка в сорочці кулаком у підборіддя. А коли той заточився від удару, поліцай ревнув: — Руки вгору!

Чоловік повернув до нього голову. Керн іще ніколи не бачив такого погляду.

— Я тебе, тебе питаю, задрипанцю! — визвірився поліцай. — Довго ще думатимеш? Чи, може, тобі ще раз зацідити?

— У мене немає паспорта, — сказав чоловік.

— У мене немає паспорта! — передражнив його поліцай. — Ну, звісно, в пана байстрюка немає паспорта! Я так і знав. Ну вдягайтеся, та мерщій!

Коридором, відчиняючи підряд усі двері, надбігло ще кілька поліцаїв. Один, у погонах, підійшов до затриманих.

— Що це тут у вас?

— Та ось, двох пташок злапали. Через горище хотіли випурхнути.

Офіцер зміряв обох затриманих поглядом. Він був зовсім молодий, вузьколиций; блідий, з невеличкими, акуратно підстриженими вусиками; від нього пахло перукарнею. Керн упізнав запах — одеколон 4711. Він трохи розумівся на цьому: колись його батько мав парфумерну фабрику.

— До цих двох ми придивимося пильніш! Візьміть їх у наручники, — наказав офіцер.

— Скажіть, невже віденській поліції дозволяється бити затриманих? — спитав чоловіку сорочці.

Офіцер звів на нього очі.

— Як ваше прізвище?

— Штайнер. Йозеф Штайнер.

— Безпаспортний, та ще й погрожує нам, — устряв поліцай з револьвером.

— Дозволяється ще й не таке, щоб ви знали, — відрубав офіцер.

— Збирайтеся, швидше!

Арештовані вдяглися. Поліцай вийняв наручники.

— Давайте-но руки, лебедики! Оце вам таки пасує. Наче за міркою зроблено.

Керн відчув на руках холодний дотик сталі. Це були його перші в житті кайдани. Іти вони не дуже заважали, але Кернові здавалося, наче в нього скуті не самі лише руки.

Надворі вже розвиднялося. До будинку під’їхали два поліційних автомобілі. Штайнер скривився.

— О, похорон за першим розрядом! Еге, синку?

Керн не відповів. Він силкувався якось сховати наручники під піджаком. На вулиці вже спинили свої візки кілька цікавих молочарів. У будинках навпроти повідчинялися вікна, й у темних отворах біліли обличчя. Захихотіла якась жінка.

Арештованих — душ тридцять — посадили в машини, відкриті по-ліційні авто. Майже всі лізли в кузови мовчки, без заперечень. Серед них була й власниця будинку — гладка білява жінка років десь п’ятдесяти. Тільки вона одна галасливо протестувала. Кілька місяців тому вона сяк-так обладнала два незайнятих поверхи своєї старої, занедбаної кам’яниці під дешевенький пансіон. Незабаром пішла чутка, що там пускають ночувати нелегально, без прописки в поліції. У господині пансіону було тільки четверо пожильців із справною пропискою: один рознощик, один щуролов і дві повії. Решта всі приходили пізно ввечері. Були то майже поспіль емігранти або втікачі з Німеччини, Польщі, Росії та Італії.

— Ну, ну, лізьте в машину! — звелів офіцер хазяйці. — Усе це ви зможете пояснити нам у поліції. Там у вас буде досить часу.

— Я протестую! — репетувала жінка.

— Протестувати можете, скільки вам завгодно. А поки що поїдете з нами.

Два поліцаї підхопили хазяйку під руки й посадили в машину. Офіцер повернувся до Керна і Штайнера.

— Так, а тепер оцих двох. Та пильнуйте їх добре.

— Мерсі, — глузливо мовив Штайнер і поліз у кузов, а за ним і Керн.

Машини рушили.

— До побачення! — вереснув жіночий голос із котрогось вікна.

— Повбивайте їх, цих заброд-емігрантів! — ревнув іще хтось басом. — Щоб і харчів не переводили!

Вулиці були ще майже порожні, й поліційні машини їхали досить швидко. Небо над будинками відступало вище, яснішало, ширшало, стаючи прозоро-синім; але постаті арештантів у кузовах чорніли, мов ті верби під осіннім дощем. Дехто з поліцаїв жував бутерброди, запиваючи кавою з плескатих бляшаних баклажок.

Біля Аспернського мосту дорогу їм перепинив зеленярський автофургон. Поліційні машини загальмували, потім рушили знову. Тієї ж хвилини один з арештантів на другій машині переліз через борт і скочив униз, але, упавши боком на крило над колесом, зачепився полою пальта й гепнувся на бруківку.

— Стій! Тримайте його! — закричав офіцер. — Якщо тікатиме, стріляйте!

Авто різко загальмувало, поліцаї пострибали на брук і кинулися туди, де впав утікач. Водій озирнувся, побачив, що той лежить нерухомо на місці, й поволі подав машину назад.

Утікач лежав горілиць. Він ударився головою об камінь і лежав тепер, розкинувши руки й ноги, в розхристаному пальті, схожий на велетенського підстреленого кажана.

— Підведіть його! — гукнув офіцер.

Поліцаї нахилилися над людиною на бруку. Потім один випростався:

— Він не може встати. Певно, зламав щось.

— Як то не може? Поставте його на ноги!

— Носака йому добрячого, сам підхопиться, — байдужим тоном промовив поліцай, що вдарив Штайнера.

Чоловік застогнав.

— Він справді не може встати, — доповів іще один поліцай. — І кров тече з голови.

— Ат, чорт! — офіцер теж вийшов з машини. — Ані руш мені! — гукнув він у кузов до арештованих. — Набрід проклятий! Тільки морока з вами!

Машина вже спинилася біля розпростертого долі чоловіка, й Кернові було добре видно його згори. Він знав цього миршавенького польського єврея з ріденькою сивою борідкою. Керн кілька разів ночував із ним в одній кімнаті. Тепер він виразно пригадав старого, як той рано-вранці стояв був біля вікна з молитовними ремінцями на ллечах і, похитуючись, молився. Старий торгував нитками, пряжею та шнурками до черевиків; його вже тричі висилали з Австрії.

— Встаньте! Мерщій! — звелів офіцер. — Навіщо ви вискочили з машини? Що, совість нечиста? Крав, мабуть, еге? Чи й гірше щось!..

Старий, не зводячи з офіцера широко розплющених очей, ворухнув губами.

— Що? — перепитав той. — Що він сказав?

— Боявся, каже, — відповів поліцай, що стояв навколішках над старим.

— Боявся? Авжеж! Видно, нашкодив десь! Що він каже?

— Каже, нічого він не зробив…

— Та це вони всі торочать. Але що нам із ним зараз робити? Що у нього там?

— Треба б лікаря викликати, — озвався Штайнер із машини.

— Тихо! — роздратовано крикнув офіцер. — Де я вам у таку рань візьму лікаря? Та й не лежати ж йому доти на вулиці! Бо потім знов галасуватимуть, ніби це ми його так замордували. Адже ж на поліцію всіх собак вішають!

— Його треба відвезти до лікарні, — сказав Штайнер. — І негайно.

Офіцер не знав, що робити. Він уже й сам бачив, що людина тяжко розбилась, і в замішанні забув навіть обірвати Штайнера.

— До лікарні! Гадаєте, це так просто? Хто ж його там прийме без офіційного листа! Та й не можу я цього зробити своєю владою. Я повинен спершу здати затриманого по інстанції.

— А ви одвезіть його до єврейської лікарні, — порадив Штайнер. — Там його приймуть без формальностей. І навіть без грошей.

Офіцер пильно подивився на нього.

— А вам звідки це все відомо?

— Одвезімо його на станцію швидкої допомоги, — запропонував один поліцай. — Там завжди буває фельдшер або лікар. їм видніше, що з ним робити далі. А ми його таким робом здихаємось.

Офіцер врешті вирішив це зробити.

— Гаразд, підніміть його. Поїдемо повз швидку допомогу. Там хто-небудь лишиться з ним. От халепа на мою голову!

Поліцаї підняли старого. Він застогнав і зблід. Його поклали на дно кузова. Старий здригнувся й розплющив очі. Вони неприродно блищали на змарнілому обличчі.

Офіцер закусив губу.

— Отаку дурницю встругнути! Старий чоловік, а стрибає, мов той хлопчисько… Ну, поїхали поволі.

Під головою пораненого помалу набігла калюжа крові. Вузлуваті пальці судорожно шкрябали дошки кузова. Уста поволі розтяглися в болісну гримасу, оголивши зуби. Здавалося, наче з-за цієї моторошно застиглої маски болю сміється хтось інший, сміється беззвучно й глузливо.

— Що він каже? — спитав офіцер.

Біля старого стояв навколішках поліцай — той самий, що й на вулиці, — і підтримував йому руками голову, щоб не так трусило. Він відповів:

— Каже, що хотів до своїх дітей. А тепер вони, мовляв, пропадуть з голоду.

— Ет, дурниці. Нічого з ним не станеться. А де вони?

Поліцай нахилився.

— Він не хоче сказати. Бо їх тоді вишлють. Вони всі тут без дозволу.

— Маячня якась… Що він іще каже?

— Просить вас вибачити йому.

— Що-що? — здивовано перепитав офіцер.

— Просить вибачити йому за оцей клопіт з ним.

— Вибачити? Що за вигадки! — офіцер, хитаючи головою, сторопіло подивився на старого.

Авто зупинилося біля пункту швидкої допомоги.

— Віднесіть його! — наказав офіцер. — Тільки обережно! Ви, Роде, залишайтесь біля нього, поки я не подзвоню вам.

Поліцаї підняли пораненого. Штайнер нахилився до нього й сказав:

— Ми знайдемо твоїх дітей, не дамо тобі пропасти. Чуєш, старий?

Єврей розплющив очі й знову заплющив. Троє поліцаїв понесли його до дверей. Руки його волоклися по бруку безживно, яку мерця. За кілька хвилин два поліцаї повернулись і сіли в машину.

— Він більш нічого не сказав? — спитав офіцер.

— Ні. Та він уже весь позеленів! Якщо зламав хребет, то довго не протягне.

— Клопіт великий, на одного жида менше, — озвався поліцай, що вдарив Штайнера.

— Вибачте, каже… — промимрив собі підноса офіцер. — І придумає ж! От диваки…

— Та ще в наш час, — докинув Штайнер.

Офіцер набундючився й гримнув:

— А ви заткніть пельку! Бо ми з вас ці більшовицькі фокуси виб’ємо!

Арештованих привезли до поліційного відділка на Елізабетпромена-де. З Керна та Штайнера зняли наручники, потім їх увіпхнули слідом за всіма іншими до великої напівтемної камери. Більшість арештантів сиділи мовчки. Вони вже звикли чекати. Тільки гладка блондин-ка-хазяйка й досі лементувала.

Десь о дев’ятій годині їх по одному почали виводити. Керна завели до кабінету, де сиділи два поліцаї, писар у цивільному, офіцер, що керував облавою, й літній обер-комісар. Обер-комісар сидів у простому дерев’яному кріслі й курив сигарету.

— Персональні дані, — сказав він писареві.

Писар, щуплявий прищуватий чоловічок, спитав несподівано гучним басом:

— Ім’я й прізвище?

— Людвіг Керн.

— Дата й місце народження?

— Тридцяте листопада тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, Дрезден.

— Німець, виходить?

— Ні. Без підданства. Позбавлений.

Обер-комісар звів на нього цікавий погляд.

— У двадцять один рік? Що ж ви таке накоїли?

— Нічого. Батька мого позбавили громадянства, а що я тоді був неповнолітній, то й мене теж.

— А батька за віщо?

Керн хвилинку помовчав. Рік життя в еміграції навчив його зважувати кожне слово в розмові з офіційними особами. Нарешті він сказав:

— За політичну неблагонадійність. На підставі брехливого доносу.

— Що, єврей? — спитав писар.

— По батькові. По матері — ні.

— Ясно…

Обер-комісар струсонув попіл сигарети на підлогу.

— А чому ви самі не залишились у Німеччині?

— Бо в нас. одібрали паспорти й усіх вислали. Якби ми лишились, нас посадили б за ґрати. А вже як сидіти, то краще деінде, ніж у Німеччині.

Обер-комісар сухо засміявся.

— Ще б пак! А як же ви перейшли кордон без паспорта?

— На чеському кордоні тоді досить було звичайного посвідчення з місця проживання… їх у нас не відібрали. З таким посвідченням дозволялося перебувати в Чехословаччині три дні.

— А далі?

— Далі нам дали тримісячний дозвіл на проживання. Потім довелося виїхати.

— Ви давно вже в Австрії?

— Три місяці.

— Чому ви не з’явились одразу до поліції?

— Бо мене тоді негайно вислали б.

— Так-так… — Обер-комісар ляснув долонею по бильцю крісла. — Звідки ви все це так добре знаєте?

Керн, звісно, не зізнався, що він із батьками, потрапивши вперше до Австрії, зразу ж з’явився до поліції і що їх того ж таки дня ниш — ком випхали назад за кордон. А повернувшись, вони вже не пішли в поліцію.

Він тільки спитав:

— А хіба неправда?

— Ваше діло відповідати, а не питати, — грубо обірвав його писар.

— Де ж ваші батьки тепер? — спитав обер-комісар.

— Мати в Угорщині. їй там дозволили залишитись, бо вона угорка родом. Батька заарештували й вислали, коли мене не було в готелі. Де він зараз, я не знаю.

— Ваша професія?

— Я був студентом.

— Аз чого ви жили тут?

— У мене є трохи грошей.

— Скільки?

— При собі дванадцять шилінгів. Решта — в одних знайомих.

У Керна тільки й було тих дванадцять шилінгів; він заробив їх, торгуючи милом, парфумами та одеколоном. Та якби він зізнався в цьому, його могли б покарати ще й за недозволену торгівлю.

Обер-комісар підвівся і позіхнув.

— Усі?

— Ще один, — відповів писар.

— Певно, те ж саме. З великої хмари малий дощ. — Обер-комісар скоса зиркнув на офіцера. — Усі нелегальні іммігранти. На комуністичну підпільну організацію щось не схоже, еге ж? А від кого надійшла заява?

— Та від власника такої самої кошари, тільки з блощицями, — відповів писар. — Певно, з заздрості. Конкуренція.

Обер-комісар засміявся. Потім зауважив, що Керн іще тут.

— Одведіть його. Ви ж, юначе, знаєте, що за це дають? Два тижні арешту й вислання. — Він знову позіхнув. — Ну, гаразд, треба піти поснідати та пивця випити.

Керна відвели вже до іншої камери, меншої. Там було п’ятеро в’язнів, серед них і поляк, що спав з ним в одній кімнаті. За чверть години привели й Штайнера. Він сів біля Керна.

— Що, вперше в клітці, синку?

Керн кивнув.

— Ну, і як воно? Сам собі здаєшся горлорізом, еге?

Керн кисло всміхнувся.

— Десь так. У мене ж про тюрму, сам знаєш, яке багате уявлення.

— Це ще не тюрма, — зауважив його Штайнер. — Це тільки арешт. Тюрма ще попереду.

— А ти вже був там?

— Був. Першого разу це тебе дуже гнітитиме. Потім ні. Особливо взимку. Принаймні маєш на якийсь час спокій. Адже людина без паспорта — це мертвяк у відпустці. Що йому ще лишається, як не лягти назад у домовину?

— Аз паспортом? Однаково ж і з паспортом ніде за кордоном не дістанеш дозволу працювати.

— Авжеж, що ні. Паспорт тільки дає тобі право спокійно здохнути з голоду. Не ховаючись. А це вже чимало.

Керн не відповів. Він сидів, втупивши порожні очі в одну точку.

Штайнер ляснув його по плечу.

— Вище голову, хлопчику! Зате тобі випало щастя жити в двадцятому столітті — столітті культури, прогресу й гуманності…

— Скажіть, а їсти нам тут дадуть чи ні? — спитав раптом низенький лисий чоловічок, що сидів у кутку на нарах. — Кави хоча б…

— Чого ж! — відказав Штайнер. — Подзвоніть тільки, й кельнер принесе вам меню. Тут є чотири різних обіди, на вибір. Чорна ікра, звичайно, a discretion¹.

— їжа тут бардзо погана, — озвався поляк.

— О, це ж наш Єзус Христус! — Штайнер зацікавлено обернувся до нього. — Так ти тут уже своя людина?

— Бардзо погана, — повторив поляк. — І мало…

— Господи Боже! — зойкнув лисий у кутку. — А в мене ж у валізі смажена курка лишилась! Коли ж нас випустять звідси?

— Через два тижні, — відповів Штайнер. — Це звичайна норма для безпаспортних емігрантів. Чи не так, Єзусе Христусе? Ти ж знаєш!

— Два тижні, — потвердив поляк. — Альбо й більше. їсти дають бардзо мало. І бардзо погане. Ріденьку юшечку.

— От лихо! Адже ж моя курка за цей час зіпсується. — Лисий застогнав. — Перша моя пулярка за останні два роки! Мідяк до мідяка складав на неї. Сьогодні збиравсь нею пообідати…

— А ви перетерпіть до вечора, — порадив Штайнер, — а тоді уявіть собі, ніби вже з’їли її, от вам і полегшає на серці.

— Не меліть чортзна-чого! — визвірився на Штайнера лисий. — По-вашому, це однаково? Аби язиком плескати! Пулярки-то я не їм! Та ще й на завтра на сніданок думав стегенце залишити…

— Ну, то перетерпіть до завтра до обіду.

— А мені воно байдуже, — встряв поляк. — Я не їм пулярок.

— Ще б пак тобі не байдуже! Не в твоїй же валізі вона лежить, — огризнувся лисий із кутка.

— Хоч би й у моїй, то байдуже. Я їх нігди не їм. Терпіти не можу. Мені однихздуші верне. — Полякз вельми вдоволеною міною пригладив бороду. — Мені за ті пулярки байдуже.

— Господи, та хто тебе питає! — сердито вигукнув лисий.

— Хоч би й сюди принесли ту пулярку, я б її не їв! — тріумфально проголосив поляк.

— Боже мій! Чули вже, скільки можна! — Власник пулярки розпачливим жестом затулив очі руками.

— Отже, з боку смажених курей тобі, Єзусе Христусе, ніщо не загрожує, — сказав Штайнер. — У тебе до них імунітет. Щодо смажених курей ти Діоген. А як щодо варених?

і

Досхочу (фр.).

— Теж не їм, — твердо заявив поляк.

— А курчата в паприці?

— Курятини не їм ніякої. — Поляк аж сяяв од задоволення.

— Збожеволіти можна! — не витримав бідолашний власник пулярки.

Штайнер обернувся до поляка.

— А яйця, Єзусе Христусе? Курячі яйця?

Сяйво на обличчі в того погасло.

— О, яйка їм! Яєчка я люблю! — Тінь мрійного смутку оповила бородату пику. — Бардзо люблю!

— Хвала Богові! Хоч одна прогалина в такій досконалості.

— Яєчка бардзо люблю! — запевнив поляк. — Четверо яєць… Ні, шестеро, або й дванадцятеро. Шестеро зварити, а з решти яє-ченьку. Із смаженою картопелькою, з сальцем…

— Ой, я більше не можу! Не можу слухати! Розіпніть його, цього ненажеру Христуса! — вибухнув Пулярка.

— Панове, — озвався приємний бас із російським акцентом, — навіщо стільки хвилюватися через марну ілюзію. Я проніс із собою пляшку горілки. Дозвольте вас почастувати. Горілка зігріває серце, вливає мир у душу.

Росіянин відкоркував пляшку, трохи надпив нахильці й подав її Штайнерові. Той теж хильнув і простяг пляшку Кернові. Але юнак тільки похитав головою.

— Випий, хлопчику! — сказав Штайнер. — Це помагає. Треба навчитись.

— Горілка — то бардзо добже, — ствердив поляк.

Керн ковтнув трохи й передав горілку полякові. Той звичним рухом перехилив пляшку собі в рот.

— До денця вижлуктить, яйцепоклонник триклятий, — пробурчав Пулярка, видер пляшку в нього з рук, приклався до неї й віддав назад росіянинові, винувато мовивши:

— Небагато лишилося…

— Нічого, нічого! — заспокоїв його росіянин. — Мене щонай-пізніш увечері випустять.

— Ви певні цього? — спитав Штайнер.

Росіянин ледь вклонився.

— Так. На Жаль — хотілося б мені додати. Як росіянин, маю нан-сенівський паспорт.

— Нансенівський паспорт! — шанобливо повторив Пулярка. — Ну, так ви, звісно, належите до вигнанницької аристократії…

Росіянин знизав плечима, потім простяг пляшку шостому в їхній камері, що досі мовчки сидів осторонь.

— Прошу, випийте й ви.

— Дякую, — відмовився той. — Я не з вашої братії.

Усі повернулись до нього.

— Я маю підданство, справний паспорт, прописку й дозвіл працювати.

На це ніхто нічого не сказав, лише трохи згодом росіянин спитав нерішуче:

— Перепрошую, а за що ж тоді вас посадили?

— За мою професію, — гордовито відповів чоловік. — Я не якийсь там заволока-біженець без документів, я порядний кишеньковий злодій і шулер, повноправний громадянин.

На обід принесли ріденьку квасоляну юшку без квасолі. На вечерю — те саме, тільки цього разу воно називалося кавою, і по скибочці хліба.

О сьомій годині брязнув засув. Росіянина, як він і передбачав, випустили.

Прощалися, наче давні знайомі.

— Через два тижні я загляну в кафе Шперлера, — сказав він Штайнерові. — Може, ви теж будете вже там, а я встигну тим часом щось розвідати. Бувайте здорові!

До восьмої години повноправний громадянин і шулер уже дозрів для того, щоб приєднатися до товариства. Він витяг пачку сигарет і почастував усіх. Закурили. Червоні жарини сигарету вечірній сутіні сповнили камеру майже домашнім затишком. Злодій розповів, що його посадили тільки за підозрою: перевіряють, чи це не він устругнув одну там штуку кілька місяців тому. ’Але він не думає, щоб могло щось розкритися. Потім він запропонував перекинутись у тарок і, повороживши у себе в піджаку, вийняв колоду карт.

Уже стемніло, а електрики не вмикали. Шулер був готовий і до цього. Він поворожив іще й добув свічку та сірники. Свічку приліпили на карниз. По камері розлилося миготливе тьмяне світло.

Поляк, Пулярка і Штайнер підсунулися ближче.

— Це ж не на гроші, правда? — сказав Пулярка.

— Ну, звісно! — шулер усміхнувся.

— А ти не хочеш? — спитав Штайнер Керна.

— Я не вмію.

— Треба навчитися, хлопчику. Бо що ж ти робитимеш вечорами?

— Хай завтра. Зараз не хочеться.

Штайнер обернувся до нього. Кволе світло вирізняло глибокі зморшки на його обличчі.

— Що з тобою? Може, захворів?

Керн похитав головою.

— Та ні, нічого. Просто якась утома. Я полежу.

Шулер уже тасував карти — віртуозно, хвацько, з хрускотом.

— Хто здає? — спитав Пулярка.

Повноправний громадянин роздав по карті. Поляк дістав дев’ятку, Пулярка — даму, Штайнер і сам шулер — по тузові.

Шулер зиркнув спідлоба на партнерів.

— Прикупляємо.

І потяг карту. Знову туз. Шулер усміхнувся й передав колоду Штай-нерові. Той недбало висмикнув спідню карту — жировий туз.

— Оце збіг! — засміявся Пулярка.

Та шулер не засміявся.

— Звідки ви знаєте цей трюк? — вражено спитав він Штайнера. — Ви що, професіонал?

— Де там! Аматор. І тим приємніше мені схвалення фахівця.

— Та ні, я не про те, — шулер не зводив із нього очей. — Річ у тому, що це мій винахід.

— А, он воно що! — Штайнер погасив сигарету. — Це я в Будапешті навчився. У тюрмі, перед висланням з Угорщини. Від одного там хлопчини. Катчер на прізвище.

— А, Катчер! Тепер розумію! — злодій зітхнув з полегкістю. — Катчер — то мій учень. А ви непогано натренувалися.

— Еге ж, — погодився Штайнер, — у цих мандрах чого тільки не навчишся.

Шулер передав йому колоду й замислено глянув на полум’я свічки.

— Світло погане… але ж ми, панове, гратимемо тільки так, для розваги, правда? Чесно…

Керн простягся на нарах і заплющив очі. Його сповнював якийсь туманний, сірий смуток. Від самого ранішнього допиту йому не йшли з думки батько й мати. Давно вже він не згадував їх… А зараз Керн ніби навіч бачив батька, як той повернувся з гестапо додому. Один конкурент, щоб довести його до руїни й потім за безцінь купити його невеличку фабрику гігієнічного мила та парфумів, доніс, нібито він провадив антидержавні розмови. План цей удався, як і тисячі подібних планів у ті дні. Просидівши півтора місяця в гестапо, Кернів батько повернувся додому зовсім зломлений. Він ніколи не розповідав, чого зазнав там; але фабрику продав конкурентові справді таки зовсім дешево. Невдовзі їх вислали й почалася нескінченна втеча. Із Дрездена до Праги; з Праги до Брно, звідти вночі через кордон в Австрію; другого дня поліція випхала їх назад у Чехословаччину, та через кілька день вони знову перебрались потай через кордон і дісталися до Відня — мати зі зламаною вночі рукою, на яку просто в лісі наклали сякі-такі лубки з двох виламаних гілляк; із Відня — в Угорщину, там перебули тиждень-другий у материних родичів, поки не дізналася поліція; потім прощання з матір’ю, котрій дозволили залишитися, як угорці родом; знову кордон, знову Відень, злиденна торгівля з-під поли — милом, одеколоном, підтяжками, шнурками; постійний страх пійматися; і той вечір, коли не повернувся батько; і місяці самотності, блукань від одної криївки до іншої…

Повернувшись на бік, Керн когось штовхнув і розплющив очі. На нарах біля нього, схожий у присмерку на великий чорний згорток, лежав останній мешканець камери — чоловік років п’ятдесяти, який за цілий день майже ні разу не поворухнувся.

— Перепрошую, — сказав Керн, — я не бачив вас…

Чоловік не відповів. Але очі в нього були розплющені. Кернові не

раз уже доводилося бачити таке, він розумів, у якому стані ця людина. Найкраще — дати їй спокій.

— Тисяча чортів! — скрикнув раптом у картярському кутку Пулярка. — Ну і йолоп же я! Ну і йолоп же неприторенний!

— Чого це? — спокійно спитав Штайнер. — Із червової дами ви пішли цілком правильно.

— Та не про це я! Можна ж було попросити цього росіянина, щоб він передав сюди мою пулярку! Господи Боже! Чи бачили ви такого йолопа?

Він озирнувся довкола таким поглядом, неначе під ним світ западався.

Керн несподівано відчув, що його душить сміх. Він зовсім не хотів сміятись, але стриматись уже не міг. Його аж трусило з реготу. Щось само сміялося в ньому всередині, заглушуючи все — і смуток, і спогади, і всі турботи.

— Чого це ти, хлопчику? — спитав Штайнер, одірвавши очі від карт.

— Сам не знаю. Смішно…

— Посміятися завжди корисно. — Штайнер витяг пікового, козирного короля й завдав безмовному полякові несхибного, смертельного удару.

Керн вийняв сигарету. Все раптом здалося йому на диво простим. Він вирішив завтра ж навчитися грати в карти, і химерне відчуття охопило його — наче це рішення має змінити все його життя.

2

За п’ять днів шулера випустили. Жодних доказів проти нього знайти не змогли. Із Штайнером він попрощався, як з другом. Усі ці п’ять днів він тренував Штайнера, довершуючи курс науки свого учня Кат-чера. Прощаючись, шулер подарував Штайнерові карти, і той почав учити Керна. Він навчив його грати в скат, яс, тарок і покер: скат — для емігрантів, яс — для Швейцарії, тарок — для Австрії, а покер — про всякі інші випадки.

За два тижні викликали й Керна. Інспектор поліції завів його до кабінету, де сидів якийсь літній чоловік. Кабінет здався Кернові величезним і таким світлим, що він аж зажмурився: очі вже звикли до сутінків у камері.

— Ви Людвіг Керн, без підданства, студент, народилися тридцятого листопада тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року вДрездені? — байдужим голосом спитав чоловік за столом, дивлячись у якісь папери.

Керн кивнув. Він не міг говорити, в горлі раптом пересохло.

Чоловік за столом звів на нього погляд.

— Так, — хрипко вимовив Керн.

— Ви перебували в Австрії без документів, не зареєструвавшись в органах влади… — Чоловік швидко читав із протоколу. — Вас було засуджено до чотирнадцяти днів арешту, які ви вже відбули. Тепер вас буде вислано з Австрії. У разі повернення ви підлягаєте карі. Ось судовий вирок про ваше вислання. А отут ви повинні розписатися в тому, що вам оголошено вирок і повідомлено про кару, якій ви підлягаєте в разі повернення. Ось тут, з правого боку.

Урядовець запалив сигарету. Керн, мов заворожений, дивився на гладку старечу руку з товстими жилами, що тримала сірник. Через дві години цей чоловік позамикає шухляди свого стола й піде вечеряти. Після вечері, напевне, зіграє партію в тарок, вип’є одну-дві склянки молодого вина; годині об одинадцятій позіхне, гукне кельнера, розплатиться і скаже: «Втомився я сьогодні… Піду додому. Спати». Додому. Спати… У цю годину прикордонні ліси оповиє темрява, ворожа, моторошна пітьма, і загублена в цій пітьмі, самотня миготлива іскорка життя — Людвіг Керн утомлено чвалатиме, охоплений тугою за людьми і страхом перед ними. Що ж його відрізняє від оцьо-

го знудженого урядовця за письмовим столом? Тільки клаптик паперу, що називається паспортом. Кров їхня має однакову температуру, очі — однакову будову, нерви реагують на однакові подразники, думки їхні йдуть однаковими шляхами — а проте їх розділяє безодня, ні в чому вони не рівні, що для одного — насолода, те для другого — мука, один — імущий, другий — позбавлений усього; і безодня, що їх розділяє, — це всього лиш невеличкий аркушик паперу, на якому написано тільки прізвище та ще кілька нічого не вартих відомостей.

— Ось тут, праворуч, — повторив урядовець. — Ім’я й прізвище.

Керн насилу опанував себе й підписався.

— Вибирайте, до якого кордону вас одвезти.

— До чеського.

— Гаразд. За годину поїдете. Вас повезе супровідник.

— У мене лишилися деякі речі в готелі, де я жив. Можна спершу піти забрати їх?

— А що за речі?

— Валізка. Білизна тощо.

— Гаразд. Можна буде зайти дорогою на вокзал. Скажете поліцаєві, який вас супроводитиме.

Інспектор одвів Керна назад до камери й забрав Штайнера.

— Ну що там? — нетерпляче запитав Керна Пулярка.

— За годину нас випустять.

— Єзус Христус! — вигукнув поляк. — Знову йди поневіряйся…

— А ти б хотів тут зостатися? — спитав Пулярка.

— Якби годували краще… та робітка яка-небудь, підмітайлом чи що, то з дорогою душею.

Керн вийняв хусточку й заходився чистити свій костюм. Сорочка за ці два тижні дуже заносилася, й він перевернув манжети на другий бік. Він весь час намагався оберігати їх. Поляк, дивлячись на нього, сказав:

— За рік-два тобі це буде вшистко єдно.

— Куди ж ти тепер? — спитав Керна Пулярка.

— В Чехію. А ви? В Угорщину?

— До Швейцарії. Я вже надумався. Ходімо зі мною. А звідти, як піймаємось, попросимось до Франції.

Керн похитав головою.

— Ні, я спробую дістатися до Праги.

За кілька хвилин привели назад і Штайнера.

— Знаєш, як звуть того поліцая, що вдарив мене, коли нас забирали? — спитав він Керна. — Леопольд Шефер. Живе на Трауте-наугассе, двадцять сім. Це мені з протоколу вичитали. Звісно, не про те, що він мене вдарив, а лише про те, що я нібито погрожував йому. — Штайнер глянув Кернові в очі. — Як ти гадаєш, забуду я це прізвище й адресу?

— Ні, — відказав Керн. — Я певен, що ні.

— Я також.

Поліцай-супровідник у цивільному забрав Штайнера й Керна. Керн хвилювався. За дверима поліції він несамохіть зупинився. Йому ніби війнуло в обличчя лагідним південним вітерцем. Небо було синє, понад будинками вже трохи по-вечірньому пригасле, на Дунайському каналі мерехтіли блискітки хвиль; осяяні сонцем автобуси проїздили вулицями серед потоку людей, що поверталися з роботи чи гуляли. Зграйка дівчат у світлих суконьках, кудись поспішаючи, сміючись, пробиралась у натовпі. Кернові здавалося, ніби він ще ніколи в житті не бачив такої краси.

— Ну, ходімо, — сказав поліцай.

Керн здригнувся й збентежено зиркнув на свій одяг, помітивши безцеремонний погляд якогось перехожого.

Вони пішли вулицями — поліцай посередині. З кафе повиставляли на тротуари столики й стільці, всюди сиділи, розмовляючи, веселі люди. Керн похнюпився й мимовільно прискорив ходу. Штайнер із лагідним усміхом глянув на нього.

— Що, синку, не для нас оце все, еге?

— Авжеж, — відказав Керн і міцно стулив губи.

Зайшли до готелю. Хазяйка зустріла їх напівсердито-напівспівчут-ливо. Речі їхні вона віддала зразу. Все було ціле. Ще в камері Керн збирався був перевдягтися тут у чисту сорочку, але, пройшовши містом, передумав. Він узяв під пахву пом’яту валізку й подякував хазяйці за все.

— Мені дуже шкода, що вам через нас такі неприємності…

— Та що ви, що ви! — запротестувала хазяйка. — Аби у вас усе владналося! Ну, щасти вам. І вам теж, пане Штайнер. Куди ж ви тепер?

Штайнер махнув рукою.

— Як усі прикордонні зайці. Від куща до куща.

Повагавшись якусь мить, хазяйка рішуче ступила до настінної

шафки у формі середньовічного замку.

— Хоч випийте по чарці на дорогу…

Вийнявши пляшку й три чарки, вона поналивала їх.

— Сливовиця? — спитав Штайнер.

Кивнувши, хазяйка запросила й поліцая.

Той випив і обтер вуса.

— Зрештою, хіба ж я що, ворог їм?.. Служба така..г

— Ну звичайно! — Хазяйка налила йому ще. — А ви чому не п’єте? — спитала вона Керна.

— Я не можу. Отак на порожній шлунок…

— А, он що! — Хазяйка допитливо подивилась на нього, і її брезкле холодне обличчя враз потепліло. — Господи, воно ж іще росте! — промурмотіла вона собі під ніс, потім гукнула: — Франці! Один бутерброд!

— Дякую, не треба! — Керн зашарівся. — Я не голодний!

Кельнерка принесла великий сендвіч із шинкою.

— їжте, не соромтеся! — припросила хазяйка.

— Хочеш половину? — спитав Керн Штайнера. — Я сам не подужаю.

— їж, не балакай! — відказав той.

Керн ум’яв бутерброд і випив чарку сливовиці. Потім вони попрощалися з хазяйкою й поїхали трамваєм на Східний вокзал. У поїзді на Керна раптом налягла страшенна втома. Гуркіт коліс присипляв його; наче вві сні бачив він, як пропливають за вікном будинки, заводи, дороги, обсаджені високими горіхами заїзди, луки, лани, лагідний синій присмерк вечора. Ситість сп’янила його. Думки розпливалися, губились у сонному маренні — про білий дім серед розквітлих каштанів, про депутацію поважних городян у парадних сурдутах, що вручають йому диплом почесного громадянина, про диктатора у військовій формі, який навколішках, плачучи, просить у нього пробачення…

Коли вони дісталися до митниці, майже зовсім смерклося. Полі-цай-супровідник передав їх митним доглядачам і почвалав назад, у рожево-фіалкові сутінки.

— Ще зарано, — сказав митник, що перевіряв автомобілі перед шлагбаумом. — Найкраще йти десь так о пів на десяту.

Керн і Штайнер посідали на лаві біля дверей. Під’їздили все нові й нові машини. Трохи згодом вийшов ще один митник і повів їх стежкою праворуч. Вони пройшли ланами, над якими стояв міцний запах землі й роси, поминули кілька будиночків з освітленими вікнами, потім перелісок. Аж ось їхній провідник зупинився.

— Далі йдіть самі; беріть увесь час ліворуч, — там кущі, не так видно буде, — поки не вийдете до Морави. Вона зараз неглибока, можна перебрести.

Керн із Штайнером пішли, Ніч була тиха-тиха. Пройшовши трохи, Керн озирнувся. Позаду чорнів силует митника. Він стояв і дивився їм услід.

Дійшовши до Морави, вони розляглись і позв’язували свої речі в клунки. Темно-брунатна, з болотяним запахом вода мінилася сріблом. На небі мигтіли зорі, часом із-за хмар виринав місяць.

— Я піду попереду, — сказав Штайнер. — Я вищий за тебе.

Вони побрели через річку. Керн відчував, як вода, прохолодна і таємнича, піднімається по тілу вище й вище, ніби не хоче випустити його. Попереду обережно намацував дорогу Штайнер, тримаючи високо над головою клунок. На його широких плечах лежав білий відблиск місяця. Посеред річки він став і озирнувся. Керн був за два кроки позаду. Штайнер усміхнувся й кивнув йому.

Видершись на другий берег, вони нашвидку обтерлись носовиками, повдягалися й пішли далі. Незабаром Штайнер зупинився.

— От ми й за кордоном, — сказав він, глянувши на Керна світлими, немов скляними в примарному місячному сяйві, очима. — Ну що, дерева тут ростуть інакше? Чи вітер не так пахне? Чи зорі не ті самі? Чи люди вмирають інакше?

— Та ні, — відповів Керн. — Зовсім ні. Але я почуваюсь інакше.

Вони знайшли собі затишну місцину під старим буком. Перед ними положистим схилом тяглися луки. Вдалині блимали вогники якогось словацького села. Штайнер розв’язав рюкзак і став шукати сигарети. Погляд його впав на Кернову валізку.

— Я пересвідчився, що рюкзак практичніший за валізу. Не так впадає в очі. Думають — просто невинний волоцюжка.

— Волоцюжок теж перевіряють, — відказав Керн. — Людей, бідних на вигляд, усіх перевіряють. Найкраще мати автомобіль.

Закурили.

— Я за годину повернусь сюди, — сказав Штайнер. — А ти?

— Спробую дістатися до Праги. Там поліція не така клята. Легше одержати на кілька днів дозвіл на проживання, а далі видно буде. Може, відшукаю батька й він мені якось допоможе. Я чув, ніби він у Празі.

— А ти знаєш, де його шукати?

— Ні.

— Скільки в тебе грошей?

— Дванадцять шилінгів.

Штайнер пошукав у піджаку.

— Ось тобі ще трохи. Щоб вистачило до Праги.

Керн нерішуче глянув на нього.

— Бери, бери, — сказав Штайнер. — Я маю ще, з мене вистачить.

Він показав кілька папірців. У сутінку піддеревом не можна було розгледіти, що то за банкноти. Керн трохи повагався, потім узяв гроші.

— Дякую…

Штайнер не відповів. Він курив. Сигарета розгорялася за кожною затяжкою й освітлювала затінене обличчя.

— А чого, власне, ти тут поневіряєшся? — несміливо спитав Керн. — Ти ж не єврей!

Штайнер відповів не зразу.

— Ні, я не єврей, — озвався він нарешті. У кущах позад них щось шелеснуло. Керн підхопився.

— Заєць або кріль, — сказав Штайнер. Потім обернувся до Керна. — Слухай, синку. Як прийде коли-небудь хвилина зневіри, згадай те, що я тобі зараз скажу. Ти вирвався звідти, і батько твій, і мати. І я теж вирвався. Але дружина моя в Німеччині. І я нічого не знаю про неї.

У кущах зашелестіло знову. Штайнер погасив сигарету й сперся спиною на стовбур бука. Знявся вітрець. Місяць висів над обрієм — крейдяно-білий і байдужий, як тієї останньої ночі…

Після втечі з концтабору Штайнер цілий тиждень переховувався в одного товариша. Він сидів у замкненій мансардочці, готовий тікати через дах, ледве почує якийсь підозрілий звук. Уночі товариш приносив йому хліб, консерви, воду в пляшках. На другу ніч він приніс і кілька книжок. Штайнер читав і перечитував їх цілими днями, щоб якось розвіятись. Ні світити світло, ні курити він не міг. Вони з товаришем боялися розмовляти навіть пошепки: дівчата-служниці, які спали за стіною, могли почути й викрити їх.

— Марія знає? — першої ж ночі спитав Штайнер.

—► Ні. За вашим домом стежать.

— їй нічого не зробили?

Товариш похитав головою й пішов.

Штайнер щоразу питав його про це. На четверту ніч товариш приніс нарешті звістку, що бачив її. Вона вже знає, де Штайнер: він примудрився шепнути їй. Завтра він знову зустрінеться з нею. На ринку, в натовпі.

Другого дня Штайнер з ранку до вечора писав листа, якого товариш мав нишком передати-дружині. А ввечері він порвав того листа.

Адже ж за нею, можливо, стежать. І з тої ж причини він уночі попросив товариша більше не зустрічатися з Марією.

Ще три дні просидів Штайнер у мансарді. Нарешті товариш приніс йому гроші, квиток на поїзд і одяг. Штайнер підстригся й вибілив волосся перекисом водню. Потім зголив вуса. А перед обідом вийшов із дому в комбінезоні, з монтерською скринькою в руці. Він мусив негайно ж залишити місто, але не встояв перед спокусою. Адже він цілих два роки не бачив дружини. І Штайнер пішов на ринок. Через годину з’явилась вона. Штайнера кинуло в дрож. Вона пройшла зовсім близько, але не побачила цого. Штайнер пішов за нею й, підійшовши впритул, шепнув:

— Не озирайся! Це я. Йди далі, не зупиняйся!

Плечі її здригнулися, вона високо підняла голову, але не зупинилась, тільки немовби вся обернулася на слух.

— Тобі нічого лихого не зробили? — спитав голос за спиною.

Вона похитала головою.

— За тобою стежать?

Вона кивнула.

— І зараз?

Вона завагалася на мить, потім хитнула головою.

— Я зараз поїду. Спробую прослизнути. Писати тобі не зможу. Це надто небезпечно для тебе.

Вона кивнула.

— Візьми розлучення зі мною.

Жінка на мить застигла. Потім пішла далі.

— Ти повинна це зробити. Завтра ж подай заяву. Причина — мої політичні погляди. Мовляв, раніше ти нічого цього не знала. Зрозуміла?

Жінка не ворухнула головою. Вона йшла далі, випроставшись рівно, мов кам’яна.

— Зрозумій же мене! — шепотів ШтЗайнер. — Це тільки для твоєї безпеки. Я збожеволію, коли вони Іюбі щось заподіють. А як візьмеш розлучення, вони дадуть тобі спокій.

Жінка не відповіла.

— Я люблю тебе, Маріє, — тихо, крізь зуби промовив Штайнер, і очі його заблищали від хвилювання. — Я люблю тебе й не поїду звідси, коли ти не пообіцяєш мені цього. Я повернусь назад, коли ти не пообіцяєш. Ти зрозуміла?

Минула, здалось йому, вічність, поки жінка кивнула.

— Обіцяєш?

Жінка знову повільно притакнула. Плечі її безсило опустилися.

— Я зараз зверну в оцей прохід праворуч, а ти обійди кругом і вийди мені назустріч. Не озивайся до мене, не роби нічого. Я хочу тільки ще раз побачити тебе, а тоді поїду. Якщо не буде ніякої звістки, значить, я прорвався.

Жінка кивнула й пішла швидше.

Штайнер звернув праворуч і пішов проходом поміж ятками. Біля прилавків галасливо торгувалися жінки з кошиками. М’ясо яскріло кривавими й білими плямами. Стояв нестерпно важкий дух. Горлали різники. Та зненацька все це щезло. Стукіт сокир об колоди обернувсь у ніжний цокіт, наче десь клепали коси. Зелений луг зринув перед Штайнером, лан достиглого жита, воля, берези, вітер, кохана постать, кохане обличчя. Погляди їхні злилися й не могли роз’єднатися. Усе було в тих поглядах: мука й щастя, любов і розлука, саме життя, що простерло крила над ними* щедре, солодке і буйне, і біль зречення, шалене мигтіння тисяч блискучих ножів.

Вони йшли й стояли майже поруч, ішли й самі того не усвідомлювали. Потім Штайнерові плеснула у вічі порожнеча, засліпила його, і лише за хвилину він знову став розрізняти барви в калейдоскопі ринку, що безглуздо крутився перед його очима.

Непевною ходою пішов він далі, все швидше й швидше, однак стримуючись, аби не привернути до себе уваги. Зачепив і звалив додолу із застеленого цератою прилавка половину свинячої туші; лайка різника за спиною вдарила у вуха, мов гуркіт барабана. Вибравшись із проходу, звернув за крайній рундук і став там.

Марія вже йшла з ринку. Поволі-поволі. На розі зупинилась і обернулася назад. Довго стояла вона там, високо піднявши обличчя, з широко розплющеними очима. Вітер шарпав її сукню, обліплюючи нею тіло. Штайнер не знав, чи бачить вона його, і не наважувався ще раз показатися їй: боявся, що вона кинеться до нього. Постоявши трохи нерухомо, вона підняла руки й обплела ними свої груди. То вона в уяві пригортала його, горнулася дб нього, стискала його в нестерпно порожніх обіймах, із розтуленими устами, заплющивши очі. Потім повільно відвернулась, і похмура ущелина вулиці поглинула її.

Через три дні Штайнер перейшов кордон. Ніч була ясна й вітряна, білий місяць висів над обрієм. Штайнер був не слабодухий, але, перейшовши кордон, він обернувся назад, облитий холодним потом, і, наче в божевіллі, вимовив туди, у простір, ім’я дружини.

Він дістав іще одну сигарету. Керн дав йому прикурити.

— Скільки тобі років? — спитав Штайнер.

— Двадцять один. Скоро двадцять два.

— Ого, скоро двадцять два! Це вам не жарт, еге, хлопчику?

Керн похитав головою.

Штайнер помовчав трохи, потім сказав:

— У двадцять один рік я був на фронті. У Фландрії. То були теж не жарти. Оце, що тут, у сто разів краще. Ти розумієш?

— Розумію, — Керн обернувся обличчям до нього. — І краще, ніж смерть. Усе це я знаю.

— Ну, то ти вже чимало знаєш. До війни мало хто знав таке.

— До війни… Це ж було сто років тому.

— Тисячу. У двадцять два роки я вже лежав у госпіталі. Отам я збагнув одну річ. Розповісти?

— Давай…

— Гаразд, слухай. — Штайнер затягся сигаретою. — Рана в мене була нетяжка. Прострелило м’ясо, не дуже й боліло. Але поруч мене лежав мій товариш. Йому осколком розірвало живіт. Він лежав поруч і кричав. Морфію не було, розумієш? Навіть для офіцерів не вистачало. На другий день він так захрип, що міг уже тільки стогнати, благав мене, щоб я вкоротив йому цю муку. Я б так і зробив, коли б знав як. Третього дня на обід чогось раптом принесли гороховий суп. Густий, мов довоєнний, із салом. Доти нас годували якимись помиями. І ми їх їли, бо були страшенно голодні, і от я лигаю той суп, мов зголодніла тварюка, забувши все на світі від насолоди, й бачу над вінцями миски обличчя товариша, спухлі, потріскані губи, бачу, в яких муках він помирає. Через дві години він уже був неживий. А я їв суп, і мені було смачно, як ніколи.

Штайнер замовк.

— Ви ж були страшенно голодні, — озвався Керн.

— Та ні, не в тім річ. Я про інше: поруч тебе може вмирати людина, а ти нічого не відчуватимеш. Ну, ще там жаль… Але не біль! Бо твій живіт цілий! За півметра від тебе з людини душа рветься в предсмертному крику й муках — а ти не відчуваєш нічого. Оце і є лихо нашого світу. Затям це, хлопчику! Тим-то людство так повільно посувається вперед. І так швидко відкочується назад. Ти згоден зі мною?

— Ні, — відказав Керн.

Штайнер усміхнувся.

— Ну, звичайно… Але поміркуй про це коли-небудь при нагоді. Часом воно помагає.

Він підвівся.

— Ну, я пішов. Назад. Митник не подумає, що я можу повернутися зараз. Перші півгодини він пильнував, і завтра вранці теж пильнуватиме. А що я можу повернутися серед ночі, це йому й не в голові. Митницька психологія. Слава Богу, втікач здебільшого з часом стає мудріший за переслідувача. І знаєш чому?

— Ні.

— Бо він ризикує більшим. — Штайнер плеснув Керна по плечу. — Найперший життєвий закон: небезпека загострює чуття.

Він подав Кернові руку — велику, суху, теплу руку.

— Щасти тобі. Може, колись іще побачимось. Я вечорами буватиму іноді в кафе Шперлера. Спитай там про мене, як потрапиш до Відня.

Керн кивнув.

— Ну, бувай здоров. І не забувай мо"єї картярської науки. Це непогана розвага, думати не треба. Жадана мета для людини без притулку. В яс і тарок ти навчився непогано. У покер треба більше ризикувати. Сміливіше блефувати.

— Гаразд, — сказав Керн. — Я блефуватиму сміливіше. Дякую тобі. За все.

— Від вдячності одвикай. А втім, ні, не треба. З нею все-таки легше прожити. Людям, звичайно, на неї начхати, але тобі самому легше буде. Це трохи зігріває душу, коли часом Можеш відчувати вдячність. І пам’ятай: хоч би що було — все краще, ніж війна.

— І краще, ніж смерть.

— Про смерть не знаю, мертвим я не був. Але, у всякому разі, краще, ніж агонія. Ну, бувай, хлопчику!

— Бувай, Штайнере!

Керн іще трохи посидів. Небо вже заясніло, і земля довкола лежала повита спокоєм, безлюдна.

Керн тихо сидів у сутінку під буком. Ясна, пронизана місячним промінням зелень листя напнулась над ним, мов велике вітрило, — неначе вітер тихо ніс Землю крізь безмежні сині простори, повз сигнальні вогники зірок і маяк місяця.

Керн вирішив спробувати ще вночі дістатися до Братислави, а звідти — до Праги. У великому місті завжди безпечніше. Відкривши валізку, вийняв чисту сорочку й шкарпетки, щоб переодягтися: неохайний вигляд міг збудити підозру. Та й тюремного духу хотілось позбутися.

Химерне почуття сповнило його, коли він стояв у місячному сяйві ГОЛИЙ. Він здавався сам собі загубленою дитиною. Керн квапливо взяв чисту сорочку, що лежала перед ним на траві, й натягнув на себе. Сорочка була синя — це практично, не так брудниться. У світлі місяця вона здавалася фіолетово-сірою.

Ні, він не піддасться зневірі.

3

До Праги Керн приїхав пополудні, залишив валізу на вокзалі в камері схову й пішов просто в поліцію. Не реєструватись; він тільки хотів спокійно обміркувати, що йому робити далі. А поліційне управління — найкраще місце для цього. Там не патрулюють поліцаї й не питають ні в кого документів.

Керн сів у коридорі на лаві, навпроти кабінету, де реєстрували емігрантів.

— Тут іще той, з еспаньйолкою, приймає? — спитав він свого сусіда по лаві.

— Той, що я знаю, — без еспаньйолки.

— А… Може, того перевели куди-небудь… А які тут шанси зараз?

— Нічого, непогані, — відповів Кернів сусід. — На кілька днів дозвіл дають без мороки. А далі вже важче. Забагато нас тут стало.

Керн задумався. Якщо він дістане кількаденний дозвіл на проживання, то зможе одержати в комітеті допомоги біженцям талони до їдальні та картку на безплатне місце в готелі на якийсь тиждень — це йому було відомо ще з минулого разу. Якщо ж не дістане дозволу — його можуть заарештувати й випхати назад за кордон.

— Ваша черга, — сказав Кернів сусід.

Керн глянув на нього.

— Як хочете, йдіть ви. Я не поспішаю.

— Гаразд. — Чоловік підвівся й зайшов до кабінету. Керн вирішив почекати його, спитати про результат, а потім уже видно буде: йти чи не йти самому. Він, хвилюючись, походжав сюди й туди коридором. Нарешті чоловік вийшов, і Керн підбіг до нього.

— Ну, як?

— Десять днів! — Щасливець аж сяяв. — От поталанило! Навіть не питав нічого. Певно, в доброму настрої. А може, тому, що сьогодні тут нас небагато. Минулого разу я дістав тільки п’ять днів.

Керн набрався духу.

— Ну, спробую і я.

Урядовець у кабінеті був без еспаньйолки. І все-таки його обличчя здалося Кернові знайомим. Може, він просто зголив свою борідку?

Крутячи в руках невеличкий складаний ножик з перламутровою колодочкою, він окинув Керна стомленим, байдужим риб’ячим поглядом.

— Емігрант?

— Так.

— Із Німеччини?

— Так. Сьогодні…

— Документи які-небудь є?

— Нема.

Урядовець кивнув. Потім клацнув ножиком, сховавши лезо, й відкрив викрутку. Керн розглядів, що в перламутрову колодочку вправлена ще й манікюрна пилочка. Урядовець заходився обережно полірувати нею ніготь великого пальця.

Керн чекав. Йому здавалося, наче в цілому світі немає нічого важливішого за ніготь цього стомленого чоловіка, що сидить перед ним. Він аж віддих затамував, щоб не заважати, не розсердити його, і тільки нервово стискав за спиною сплетені руки.

Нарешті ніготь відполіровано. Урядовець задоволено оглянув його, підвів очі на Керна й сказав:

— Десять днів. Вам дозволяється пробути в нас десять днів. Потім ви мусите виїхати.

Напруження зразу спало. Керну здалося, що він зараз упаде. Але він тільки глибоко вдихнув повітря й опанував себе. Керн уже навчився не пускати щастя з рук.

— Я вам був би дуже вдячний, якби ви дали мені два тижні, — сказав він.

— Не можу. А навіщо це вам?

— Мені мають прислати документи. А для цього я повинен мати постійну адресу. Потім я поїду в Австрію,

Керн побоювався, що в останню мить зіпсував усе, але відступати було вже пізно. Він брехав швидко й упевнено. Він волів би рад-" ніше сказати правду, але знав, що мусить брехати. Урядовець же, навпаки, знав, що мусить повірити цій брехні, бо перевірити її не було змоги, і таким чином обидва майже вірили, що це правда.

Урядовець клацнув викруткою й сказав:

— Ну, гаразд. Як виняток, два тижні. Але більше не продовжимо.

І, взявши бланк, почав писати. Керн дивився на нього, мов на архангела. Він до останньої хвилини боявся: ану ж урядовець загляне в картотеку й виявить, що він уже двічі був у Празі! Тому він назвав інше ім’я й дату народження. Так у разі чого можна сказати, що то був його брат.

Але урядовець був надто стомлений, щоб іще копатись у картотеці. Він посунув до Керна заповнений бланк.

— Візьміть! Там іще хто є?

— По-моєму, нема. Допіру не було нікого.

— Добре.

Урядовець витяг носовик і заходився старанно протирати перламутрову колодочку свого ножика. Він, мабуть, і не чув, як Керн подякував йому, а потім вийшов з кабінету так поквапно, наче в нього могли ще відібрати той папірець.

Тільки надворі він зупинився й глянув навколо. «Господи Боже! — не тямлячи себе від радості, думав він. — Господи Боже мій! Не заарештували! Тепер цілих два тижні не треба боятися, два довгих тижні, чотирнадцять днів і чотирнадцять ночей — цілу вічність! Боже, благослови цього чоловіка з перламутровим ножиком! Хай він знайде собі ще один — із висувним годинником і золотими ножичками!»

Поруч нього, біля входу, стояв поліцай. Керн намацав у кишені посвідку, потім рішуче ступив до нього й спитав:

— Котра година, вахмістре?

У нього й у самого був годинник; йому просто захотілося зазнати того вельми рідкісного для нього почуття, коли можна не боятись поліцая.

— П’ята, — буркнув вартовий.

— Дякую. — І Керн неквапливо зійшов із ґанку на тротуар, хоч йому хотілося бігти бігцем, лише тепер він повірив, що все це не сон. ³ ли з підборіддя на сукню, та вона навіть не витирала їх. Руки її безживно лежали на колінах.

І серед цієї мовчазної безнадії й смутку безтурботно бавилася дитина — десь так шестирічна дівчинка. Жвава, непосидюща, блискаючи оченятами й махаючи чорними кучерями, вона бігала по всьому залу.

Перед чоловіком зі схожою на грушу головою вона спинилася, постояла трохи, дивлячись на нього, потім показала на футляр у нього на. колінах і вимогливо спитала дзвінким голоском:

— У тебе там скрипка?

Чоловік якусь хвилину дивився на дівчинку, ніби не розуміючи. Потім кивнув.

— Ану покажи, — попросила дівчинка.

— Навіщо?

— Я хочу подивитись.

Скрипаль повагався, потім відкрив футляр, вийняв скрипку, загорнену в фіолетовий шовк, і обережно розгорнув.

Дівчинка довго не зводила зі скрипки очей. Тоді підняла ручку й торкнулася пальчиком до струн.

— А чого ти не граєш?

Скрипаль не відповів.

— Заграй що-небудь! — не вгавала дівчинка.

— Міріам! — тихо, стримуючи голос, покликала з другого кінця залу жінка, що тримала на руках немовля, — Міріам, іди сюди!

Дівчинка не послухалась. Вона все дивилася на скрипаля.

— Ти не вмієш?

— Та вмію…

— Так чого ж ти не заграєш?

Скрипаль збентежено глянув довкола. Його велика, вправна рука стиснула гриф інструмента. Дехто поблизу вже з цікавістю дивився на нього, і він не знав, куди подіти очі від ніяковості.

— Тут же не можна грати, — сказав він нарешті.

— А чому? — здивувалася дівчинка. — Заграй! Тут так нудно…

— Міріам! — знову покликала мати.

— Дитина правду каже, — озвався старий зі шрамом, який сидів біля скрипаля. — Заграйте. Може, це трохи розважить усіх нас. Та й хто б це тут мав забороняти!

Скрипаль ще трохи повагався. Потім узяв із футляра смичок, підкрутив його і приклав скрипку до плеча. Полинув перший чистий звук.

Керн відчув неначе якийсь дотик. Мовби чиясь рука щось владно відсунула в ньому. Єство його не хотіло коритись, але опиратися він не міг. По тілу пробігли мурашки. Та зразу ж це змінилося відчуттям блаженного тепла.

Двері канцелярії відчинилися, секретар вийшов у зал, не причинивши їх. У канцелярії вже горіло світло й низенька згорблена постать секретаря виразно чорніла на тлі ясного прямокутника дверей. Спершу він наче хотів щось сказати, але потім схилив голову набік і заслухався. Повільно, беззвучно, мов відтиску невидимої руки, двері самі зачинилися за його спиною.

Зникло все, лишилася тільки скрипка. Вона сповнила своїм голосом важке, мертве повітря зали й неначе змінила все, зібравши, зливши німу самотність усіх цих жалюгідних створінь, які нітились у сутінках попід стінами, в одну велику спільну тугу та скаргу.

Керн обхопив коліна руками, похилив голову й віддався повені звуків. Йому здавалося, ніби та повінь підняла його й несе кудись, несе в якусь рідну й водночас моторошно чужу стихію. Маленька чорнява дівчинка тихо, непорушно сиділа на підлозі біля скрипаля й дивилась на нього.

Скрипка змовкла. Керн трохи вмів грати на фортепіано й досить знався на музиці, щоб зрозуміти: цей чоловік грає надзвичайно гарно.

— Шуман? — спитав старий зі шрамом.

Скрипаль кивнув.

— Грай іще, — сказала дівчинка. — Заграй такої, щоб весело було. Бо тут сумно.

— Міріам! — тихо покликала мати.

— Добре, — мовив скрипаль і знову підняв смичок.

Керн глянув навколо. Він побачив схилені голови й світлі плями відкинутих назад облич, побачив смуток, зневіру — і тиху радість, що її на хвилину розлила по тих обличчях мелодія скрипки. І він згадав усі отакі дожидальні, що їх йому вже чимало довелось побачити, повні знедолених, єдина провина яких — те, що вони народилися на світ і живуть. Як же можуть водночас існувати на світі така недоля й оця музика? Як це збагнути? У цьому були водночас безмежна втіха і жахливий глум.

Керн бачив, що голова скрипаля лежить на скрипці, мов на плечі коханої. Присмерк у залі густішав, а він думав: «Ні, я мушу жити! Я не загину! Я мушу жити. Життя таке барвисте й солодке, я ж його ще не знаю, це музика, це поклик, голос із-за далеких лісів, незнаних обріїв, з невідомих ночей! Я хочу жити!»

Він не зразу помітив, що скрипка вже затихла.

— Що це ти грав? — спитала дівчинка.

— «Німецькі танці» Франца Шуберта, — хрипким голосом відповів скрипаль.

Старий, що сидів біля нього, засміявся.

— Німецькі танці! — І, провівши рукою по шраму на лобі, повторив: — Німецькі танці!

Секретар біля дверей увімкнув світло й сказав:

— Хто наступний? Заходьте!

Керн дістав картку на ліжко в готелі «Бристоль» і десять талонів на обіду їдальні на Вацлавській площі. Одержавши талони, він відчув, що страшенно голодний, і мало не бігцем побіг тудц, боячись запізнитися.

Він не помилився. Усі стільці в їдальні були вже зайняті, й довелося чекати. За одним столом він побачив свого колишнього університетського професора. Керн хотів був підійти привітатись, та передумав: він знав, що багато хто з емігрантів не любить, коли їм нагадують про минуле.

Незабаром до їдальні зайшов скрипаль і нерішуче спинився біля дверей. Керн жестом підкликав його. Скрипаль здивовано глянув на нього й повільно підійшов ближче. Керн зніяковів: коли він побачив у дверях цього чоловіка, йому здалося, ніби вони давно знайомі, а тепер він згадав, що навіть не розмовляв з ним щодня.

— Вибачте, — сказав він, — я чув допіру, як ви грали на скрипці, й тепер подумав, що ви, мабуть, іще не дуже орієнтуєтесь тут.

— Так воно й є. А ви?

'— О, я вже втретє у Празі. Ви недавно з Німеччини?

— Два тижні. Сюди я приїхав тільки сьогодні.

Керн помітив, що професор і його сусід підвелись.

— Он два місця звільнилися, — швидко сказав він. — Ходімо!

Пробираючись поміж столами, вони зустрілись у вузькому проході з професором. Той, непевно подивившись на Керна, зупинився.

— Ми з вами не знайомі?

— Я слухав ваші лекції, — відповів Керн.

— А… — Професор покивав головою. — Скажіть, ви часом не знаєте людей, які могли б купити пилосос? Десять процентів знижки, в кредит. Або грамофон…

Керн сторопів — правда, лише на одну мить. Професор був світилом в онкології… Потім відповів співчутливо:

— Ні, на жаль, не знаю…

Йому було добре відомо, що це означає, коли людина пробує торгувати пилососами і грамофонами.

— Я так і думав… — Професорів погляд став байдужим. — Ну, пробачте, будь ласка, — сказав він, наче звертаючись до когось зовсім іншого, й пішов до дверей.

У їдальні давали перловий суп із м’ясом. Керн швидко висьорбав свою порцію й, підвівши голову, побачив, що скрипаль сидить, поклавши на стіл руки, перед повною тарілкою.

— Чому ви не їсте? — спитав він здивовано.

— Не можу.

— Ви хворі?

Схожа на грушу голова скрипаля здавалася зовсім жовтою, знекровленою в мертвотному світлі голих лампочок під стелею.

— Ні.

— Так не годиться. їжте! — сказав Керн.

Скрипаль промовчав. Він запалив сигарету й кілька разів квапливо затягнувся. Потім одсунув тарілку й нарешті випалив:

— Так же не можна жити!

Керн втупив у нього очі.

— У вас немає паспорта?

— Та ні, є. Але… — Скрипаль нервово погасив сигарету. — Як же можна так жити?! Отак без нічого! Без ґрунту під ногами!

— Господи! — * обурився Керн. — У вас же є паспорт і ваша скрипка!..

Скрипаль зиркнув на нього спідлоба й роздратовано вигукнув:

— До чого тут паспорт і скрипка! Невже ви не розумієте?..

— Та чого там…

Керна охопило безмежне розчарування. Він думав, що той, хто вміє так грати, має бути зовсім особливою людиною. Людиною, від якої є чого навчитись! А тепер він бачив перед собою охопленого розпачем чоловіка, який здавався йому — хоч був на добрих п’ятнадцять років старший за Керна — вередливою дитиною. «Перша стадія еміграції, — подумав Керн. — Дарма, оговтається…»

— Ви справді не їстимете супу? — спитав він.

— Ні.

— То віддайте його мені. Я ще голодний.

Скрипаль підсунув йому тарілку. Керн повільно виїв її. Кожна ложка супу — це сила, це снага боротися з недолею, і він не хотів утратити ані краплі цієї снаги! Доївши суп, Керн підвівся.

— Дякую вам за суп. Я, правда, волів би, щоб ви з’їли його самі.

Скрипаль глянув на нього. Обличчя його прорізали зморшки.

— Ви, певне, цього ще не розумієте, — холодно промовив він.

— Та це легше зрозуміти, ніж ви гадаєте, — відказав Керн. — Ви просто нещасні, та й годі.

— А хіба цього ще не досить?

— Ні. Кожен спершу думає, ніби це щось виняткове. Але, попоневірявшись тут іще трохи, ви збагнете, що нещастя — це найбуденніша в світі річ.

Керн вийшов на вулицю і здивувався, побачивши на тротуарі навпроти професора. Той походжав туди й сюди у своїй характерній позі — руки за спиною, стан трохи нахилений уперед, — так він звичайно походжав за кафедрою, пояснюючи студентам якесь новітнє разюче відкриття в онкології. Тільки тепер він думав напевне про пилососи та радіоли.

Керн спершу був завагався: раніше він нізащо не наважився б заговорити з професором. Але тепер, після розмови зі скрипалем, він попрямував до старого.

— Пане професор, — сказав він, — вибачте, що я вас турбую. Не гадав я, що зможу коли-небудь дати вам пораду. Але зараз мені хочеться це зробити.

Професор зупинився й відповів неуважливо:

— Будь ласка, будь ласка. Я буду вдячний за кожну пораду. Пробачте, забув ваше прізвище.

— Керн. Людвіг Керн.

— Я буду вдячний вам за кожну пораду, пане Керн. Безмежно вдячний, слово честі.

— Та це, по суті, й не порада зовсім. Просто я хочу поділитися досвідом. Ви маєте намір торгувати пилососами і грамофонами. Облиште це. Ви тільки змарнуєте час. Тут сотні емігрантів хочуть жити з цього. Це так само безглуздо, як і стати агентом по страхуванню життя.

— А я саме цим хотів був уже зайнятися, — жваво перебив його професор. — Мені казали, що це неважка справа і що цим можна добре заробляти.

— І пропонували комісійні проценти від кожної укладеної угоди?

— Авжеж, авжеж, і непогані проценти.

— І більш нічого? Ні твердої платні, ні грошей на видатки?

— Ні…

— Таке можу запропонувати вам і я. Це ні до чого не зобов’язує. Пане професор, вам уже пощастило продати хоч один пилосос? Або грамофон?

Професор розгублено глянув на нього і якось засоромлено відповів:

— Ні… Але я сподіваюся найближчим часом…

— Облиште це, — сказав Керн. — Така моя порада. Купіть жменю шнурків до черевиків. Або десяток баночок крему для взуття. Або кілька пачок англійських шпильок. Дрібні речі потрібні кожному. І торгуйте ними. Ви заробите на них небагато. Але вам час від часу пощастить щось продати. Таким товаром теж торгують сотні емігрантів. Але продати англійську шпильку легше, ніж пилосос.

Професор замислено подивився на нього.

— А я про це й не подумав…

— Вірю, вірю. — Керн ніяково усміхнувся. — Але ви все-таки поміркуйте. Так краще. Я це знаю. Я сам спершу хотів торгувати пилососами.

— Мабуть, ви маєте рацію. — Професор подав йому руку. — Щиро вам дякую. Ви дуже люб’язні… — Голос його раптом став дивно тихим, майже запобігливим, немов у школяра, що не вивчив уроку.

Керн закусив губу.

— Я жодної вашої лекції не пропустив…

— Так, так… — Професор схвильовано підняв руку. — Дуже вам вдячний, пане… пане…

— Керн. Але це не має значення.

— Що ви, що ви, пане Керн! Вибачте, будь ласка. У мене вже, знаєте, пам’ять якась така стала… Ще раз дякую вам. Я, мабуть, спробую зробити так, як ви кажете, пане Керн.

Готель «Бристоль» був невеликим занедбаним будинком, орендованим комітетом допомоги біженцям. Керна помістили в кімнаті, де жили ще двоє емігрантів. Після їжі його зморила втома, й він зразу ліг спати. Його сусідів по кімнаті десь не було, і він не чув, коли вони повернулися.

Серед ночі Керн прокинувся, почувши якийсь крик, і схопився з ліжка. Не думаючи, він схопив валізку й одяг, вискочив з кімнати й побіг коридором.

Але в коридорі було тихо. На майданчику сходів Керн спинився, поставив валізу й прислухався. Тоді стиснутими кулаками провів по обличчю. Де це він? Що сталося? Де поліція?

Помалу він прийшов до тями. Окинув себе поглядом і всміхнувся з полегкістю. Адже він у Празі, в готелі «Бристоль», і має двотижневий дозвіл на проживання. І лякатись нема ніякої причини. Певне, йому щось наснилося. Керн пішов назад, думаючи: «Треба взяти себе в руки. Мені ще нервового розладу бракувало. Тоді вже зовсім кінець».

Він одчинив двері кімнати й помацки знайшов своє ліжко — праворуч, під стіною, поставив тихенько валізу, повісив на бильце одяг. Потім намацав ковдру й хотів був уже лягти, як раптом відчув під рукою щось м’яке, тепле, живе й відсахнувся, мов обпікся.

— Хто це? — спитав сонний дівочий голос.

Керн затаїв дух. Він переплутав кімнати!..

— Хто тут? — знову спитав голос.

Керн боявся поворухнутись. Його аж у піт вкинуло.

За хвилину-дві почулося зітхання, потім у ліжку наче перевернулися на другий бік. Керн постояв ще кілька хвилин. Таз темряви чути було тільки глибоке дихання. Він нишком намацав своє манаття і вийшов навшпиньках.

У коридорі біля дверей його кімнати стояв якийсь чоловік у сорочці. Він крізь окуляри пильно подивився на Керна, що з одягом і валізою в руках вийшов із сусіднього номера. Керн був надто збентежений, щоб пускатись у пояснення. Він мовчки пройшов у відчинені двері повз чоловіка, який навіть не оступився з дороги, поклав свої речі й ліг, спершу обачно провівши рукою по ковдрі. Але під нею не було нікого.

Чоловік іще трохи постояв у дверях, окуляри його блищали у кволому коридорному світлі. Потім увійшов до кімнати і зачинив за собою двері.

Тієї ж хвилини крик пролунав знову. Тепер Керн розібрав і слова:

— Не бийте! Не бийте! Ради Христа, не бийте! Не треба! О-ой!..

Крик перейшов у жахливе хрипіння й застиг. Керн звівся в ліжку

й спитав у темряву:

— Що це?

Клацнув вимикач, і кімнату залило світло. Чоловік в окулярах устав і підійшов до ліжка під вікном. Там, важко дихаючи, лежав третій мешканець кімнати, весь облитий потом, з безтямними очима. Чоловік в окулярах налив у склянку води й підніс йому до уст.

— Випийте води. То був сон. Ви в безпечному місці.

Чоловік у ліжку жадібно припав до склянки, аж борлак заходив угору і вниз на його тонкій шиї. Напившись, він знесилено впав на ліжко й, глибоко дихаючи, заплющив очі.

— Що з ним? — знову спитав Керн.

Чоловік в окулярах підійшов до його ліжка.

— Що з ним? Сон такий. Він снить уголос. Його кілька тижнів тому випустили з концтабору. Нерви, розумієте?

— Розумію…

— Ви живете тут? — спитав чоловік в окулярах.

Керн кивнув.

— У мене, здається, вже теж із нервами щось… Допіру, як він закричав, я схопився й вибіг. Думав, облава. А тоді переплутав кімнати.

— А…

— Вибачте, прошу вас, — озвався третій. — Я вже не спатиму. Вибачте…

— Ет, облиште! — Чоловік в окулярах вернувся до його ліжка. Нам це не заважає. Правда, юначе?

— Анітрохи, — запевнив Керн.

Клацнув вимикач, і знову стало темно. Керн ліг. Він ще довго не міг заснути. Як дивно це було допіру в сусідній кімнаті! Пружні груди під тоненьким полотном… Він і досі відчував той дотик, наче рука його стала якась інакша від того.

Він іще почув, як чоловік, що кричав уві сні, встав із ліжка й сів біля вікна. Його низько схилена голова чорніла силуетом на сірому тлі вікна, ніби похмура статуя раба. Керн дивився на нього ще трохи, потім його здолав сон.

Йозеф Штайнер легко перейшов кордон. Він добре знав місцевість і, як бувалий солдат, мав досвід ходіння в дозорі. Колись він був командиром роти і ще в п’ятнадцятому році одержав залізний хрест за небезпечну розвідку, з якої привів «язика».

За годину він уже минув небезпечну смугу і прийшов на станцію.

Вагон був майже порожній. Кондуктор зустрів Штайнера здивованим поглядом.

— Уже й назад?

— Квиток до Відня, в один кінець, — відказав Штайнер.

— Швиденько обернулися, — не вгавав кондуктор.

Штайнер зиркнув на нього спідлоба.

— Я знаю, в чім річ, — вів далі кондуктор. — Таких, як ви, тут возять по кілька разів на день, то ж ці супровідники вже мені очі намуляли, хай їм біс. Вас везли в цьому самому вагоні, ви, либонь, і не помітили, еге?

— Я взагалі не розумію, про що ви говорите.

Кондуктор засміявся.

— Нічого, зрозумієте. Станьте в задньому тамбурі. Як надійде ревізор, зіскочите. Та в цю пору навряд чи який біс буде. А вам усе-таки не витрачатися на квиток.

— Чудово.

Штайнер вийшов у тамбур. Його обвівало вітром; у темряві пропливали назад вогники маленьких виноградарських сіл. Він дихав на повні груди, впиваючись найміцнішим у світі хмелем — хмелем свободи. Він відчував плин крові у своїх жилах, силу своїх м’язів. Його не спіймали, він живий, він вирвався!

— На закури, брате, — сказав він кондукторові, що вийшов до нього в тамбур.

— Давай. Тільки зараз мені курити не можна. Служба.

— Але ж мені можна?

— Тобі можна. — Кондуктор добродушно всміхнувся. — Хоч у цьому тобі легше, ніж мені.

— Еге, хоч у цьому мені легше, — погодився Штайнер, затягуючись пахучим димом.

Приїхавши до Відня, він пішов у пансіон, де його заарештували. Хазяйка ще сиділа в конторі.

Угледівши Штайнера, вона аж здригнулась й одазу ж квапливо сказала:

— Вам тут жити не можна!

— Та що ви! — скидаючи з пліч рюкзак, озвався Штайнер.

— Пане Штайнер, я не можу вас пустити! Адже облава може бути кожного дня! Мені ж тоді пансіон закриють!

— Луїзочко, — спокійно мовив Штайнер, — ви знаєте, на війні найкращою схованкою була свіжа вирва від снаряда. Щоб у неї зразу ж влучило, такого майже ніколи не траплялося. Тому в даний момент ваше кубельце — одне з найбезпечніших.

Хазяйка розпачливо схопилась за голову й вигукнула патетично:

— Ви мене занапастите!

— Як прекрасно! Я все життя про це мріяв — когось занапастити. Ви — романтична натура, Луїзочко. — Штайнер оглядівся по кімнаті. — У вас іще знайдеться чашка кави? І чарка горілки.

— Кави? І горілки?

— Еге ж, Луїзочко! Я певен, що ви мене зрозумієте. Така симпатична молодичка! У вас у шафці ще є сливовиця?

Хазяйка розгублено глипала на нього. Нарешті мовила:

— Авжеж, є.

— Оцього мені й треба! — Штайнер вийняв пляшку й дві чарки. — Ви теж вип’єте?

— Я?!

— Та ви ж, ви! А хто ж іще!

— Ні, не хочу.

— Та що ви, Луїзочко! Зробіть мені таку приємність. Пити самому — це якось бездушно. Будь ласка! — Він налив чарку й подав хазяйці.

Та, повагавшись, таки взяла чарку.

— Ну, нехай уже. Але ви тут не житиме, правда?

— Усього кілька днів! — заспокоїв її Штайнер. — Кілька днів, не більше. Мені у вас щастить. А я задумав одне діло. — Він усміхнувся. — То давайте ж каву, Луїзочко!

— Каву? Яка в мене тут кава!

— Ну як же, рибонько! Он же вона стоїть, і закладаюся, що непогана.

Хазяйка неприязно засміялась.

— Ох ви ж і пройда! До речі, ніяка я не Луїза. Мене звуть Терезою.

— Тереза! Не ім’я — мрія!

Хазяйка подала йому каву.

— Он іще речі старого Зелігмана, — сказала вона, показуючи на якусь валізу. — Що мені з ними робити?

— Це того єврея, сивобородого?

Хазяйка кивнула.

— Я чула, він помер. Більш я нічого не знаю…

— По-вашому, цього ще не досить? А де його діти, ви не знаєте?

— Мало мені свого клопоту?

— Правда, правда, — Штайнер підтяг валізу ближче й розкрив її. На підлогу викотилось кілька котушок ниток різного кольору. Під нитками лежала акуратно запакована в’язочка шнурків, далі костюм, пара черевиків, єврейський молитовник, дещо з білизни, кілька аркушів рогових ґудзиків, невеличка шкіряна торбинка із срібними шилінгами, два молитовні ремінці й білий талес, загорнений у тоненький папір.

— Небагато, коли це на ціле життя, Правда, Терезо?

— Дехто й того не має.

— Теж правда.

Переглянувши молитовник, Штайнер знайшов за спинкою оправи якусь записочку. Обережно витягши її, він прочитав написану чорнилом адресу.

— Ага! Треба буде сходити туди.

Він підвівся.

— Дякую за каву й за сливовицю, Терезо. Я сьогодні прийду пізно. Ліжко мені дайте на першому поверсі, й щоб вікно у двір. Тоді легше буде накивати п’ятами в разі чого.

Хазяйка хотіла була ще щось сказати, але Штайнер підняв руку:

— Тихо, тихо, Терезо! Якщо двері будуть замкнені, я скличу сюди всю віденську поліцію. Але я певен, що вони будуть відчинені. Давати притулок бездомним — заповідь Господня. За це дається на небі тисяча років найвищого блаженства. Рюкзак я залишаю у вас.

Штайнер пішов. Він знав, що переконувати хазяйку далі — марна річ, і йому була добре відома невідпорна дія залишених речей на міщанську психіку. Його рюкзак буде для нього кращим квартир’єром, ніж усі дальші умовляння. Самою своєю мовчазною присутністю він подолає останній опір хазяйки.

Штайнер пішов до кафе Шперлера. Він хотів побачити росіянина Чернікова. Вони ще в камері домовились чекати один одного в цьому кафе після півночі першого й другого дня по звільненні Штайнера. Черніков пообіцяв Штайнерові розвідати, чи можливо у Відні купити фальшиві документи.

Штайнер сів за столик. Він хотів замовити чогось міцного, але жоден кельнер не підходив. Вони тут звикли, що більшість одвідувачів не замовляє нічого, бо не має грошей.

Кафе Шперлера являло собою типову емігрантську біржу. Там було завжди повно. Люди сиділи на стільцях, на лавах або й просто долі, спершись на стіну спиною — користалися з можливості поспати безплатно, поки кафе не зачиниться. Аз п’ятої години ранку й до дванадцятої дня, коли тут відчиняли, вони тинятимуться по вулицях. Були це переважно інтелігенти, люди, які не вміють пристосовуватися.

Біля Штайнера сів якийсь лисий товстун у картатому костюмі. Трохи посидів, роздивляючись свого сусіда чорними очицями, а тоді спитав:

— Продаєте щось? Коштовності? Може, старовинні? Плачу готівкою.

Штайнер похитав головою.

— Костюм? Білизну? Черевики? — гладкий свердлив Штайнера очима. — Може, обручку?

— Іди ти до біса, стервоїде! — буркнув Штайнер. Він ненавидів гендлярів, що видурювали запівдарма останнє майно в безпорадних емігрантів.

Повз столик протюпав офіціант. Штайнер гукнув його:

— Гей, кельнере! У вас є коньяк?

Той озирнувся на Штайнера й підійшов.

— Адвокат, питаєте? Сьогодні тут є двоє. Онде в кутку оборонець Зильбер із берлінського апеляційного суду. За консультацію бере шилінг. А там за круглим столом біля дверей — ландгерихтсрат¹ Еп-штейн з Мюнхена; півшилінга за пораду. Між нами кажучи, Зильбер кращий.

— Я вас питаю про коньяк, а не про адвоката.

Кельнер приклав до вуха долоню.

— Я правильно почув? Ви сказали — коньяк?

— Атож. Напій, що стає кращий, коли чарка не дуже мала.

— Зараз, зараз. Пробачте, я трохи недочуваю. Та й одвик я вже від такого. Тут опріч кави рідко щось замовляють.

— Ну гаразд, принесіть мені коньяк у чашці для кави.

Кальнер приніс коньяк і став біля столу.

— Учім річ? — спитав Штайнер. — Ви хочете дивитись, як я питиму?

— У нас платять наперед. Інакше не можна, бо ми збанкрутуємо враз.

— А… Ваша правда.

Штайнер заплатив.

— Це забагато, — сказав кельнер.

— Решту візьміть собі. На чай.

— На чай! — Кельнер повторив ці слова, буквально смакуючи їх, і зворушено додав: — Господи Боже! Це ж уперше за стільки років! Щиро дякую, шановний пане! Слово честі, я просто почуваюся знову людиною.

За хвилину-дві у дверях з’явився росіянин. Зразу побачивши Штайнера, він підсів до нього.

— А я вже думав, що вас, Черніков, немає у Відні…

Росіянин усміхнувся.

— У нас завжди виходить не так, як думаєш, а навпаки… Я вже розвідав усе, що вас цікавило.

Штайнер вихилив свій коньяк.

— Отже, документи є?

— Є. І навіть дуже вартісні. Я давно вже не бачив таких досконалих фальшивок.

— Я мушу розірвати це зачароване коло! — сказав Штайнер. — Дістати документи. Краще ризик сісти в тюрму за фальшивий паспорт, аніж оця щоденна тривога та відсилки. Так що ви знайшли?

Крайовий радник юстиції.

— Я був у «Алебарді». їхнє кубло тепер там. Це ті самі люди, що й сім років тому. По-своєму надійний народ. Однак найдешевший документ коштує чотириста шилінгів.

— І що ж можна дістати за такі гроші?

— Паспорт померлого австрійця. Дійсний ще протягом року.

— Протягом року… А далі?

Черніков глянув Штайнерові в очі.

— Може, вдасться продовжити — за кордоном. Або вмілою рукою переправити.

Штайнер кивнув.

— Є ще два паспорти померлих німців-емігрантів. Але вони коштують по вісімсот шилінгів. Зовсім фальшивого не купиш дешевше як за півтори тисячі. Правда, такий я б вам і не радив купувати.

Черніков струснув попіл з сигарети.

— Від Ліги Націй вам однаково поки що нема чого сподіватись. Надто нелегальним, безпаспортним іммігрантам. Нансен, який домігся паспортів для нас, помер…

— Чотириста шилінгів! — промовив Штайнер. — А в мене в кишені всього двадцять п’ять.

— Можна поторгуватись. Я гадаю, за триста п’ятдесят вони віддадуть.

— Проти моїх двадцяти п’яти це те саме. Та що балакати — треба добути грошей. Де вона, ця ваша «Алебарда»?

Черніков витяг із кишені папірця.

— Ось адреса. Тут і ім’я кельнера, який у них за посередника. Скажете йому, і він їх покличе. За це йому треба дати п’ять шилінгів.

— Гаразд… Спробую щось придумати. — Штайнер акуратно сховав записочку з адресою. — Щиро дякую вам за турботу, Черніков.

— Що ви, що ви! — Росіянин махнув рукою. — Якщо є змога, чом же не допомогти! Бо ж і сам можеш враз опинитись у такому становищі.

— Звісно. — Штайнер підвівся. — Я вас потім розшукаю і скажу, що в мене вийшло.

— Гаразд. Я туту цей час часто буваю. Граю в шахи з одним південно-німецьким майстром. Бачите, отой кучерявий. Я за добрих часів ніколи не сподівався, що матиму щастя грати з таким світилом. — Черніков усміхнувся. — Я ж завзятий шахіст…

Штайнер уклонився йому й попрямував до дверей, переступивши дорогою через кількох молодиків, що з роззявленими ротами спали попід стіною. Коло столу ландгеріхтсрата Епштейна сиділа, склавши руки, опасиста єврейка й дивилась на адвоката, котрий єлейним голосом щось пояснював їй. На столі перед нею лежало пів шилінга, а поряд, наче великий хижий павук, волохата ліва рука Епштейна.

Вийшовши надвір, Штайнер глибоко зітхнув. Після мертвотного диму й сірої безнадії в кафе свіже нічне повітря було мов те вино. «Треба вирватися з цього кола, — подумав він. — За будь-яку ціну вирватись!»

Штайнер глянув на годинник. Було вже пізно. Проте він вирішив ще спробувати побачитися з шулером.

Невеличкий бар, що його шулер назвав Штайнерові як свою резиденцію, був майже порожній. Тільки двоє вичепурених дівчат сиділи, мов папуги, на високих табуретах перед нікельованим бар’єром.

— Фреда тут не було? — спитав Штайнер бармена.

— Фреда? — Бармен пильно подивився на нього. — А навіщо вам Фред?

— Хочу з ним удвох Богу помолитись, друже. Що ж іще?

Подумавши трохи, бармен сказав:

— Він уже. з годину як пішов.

— А він ще прийде?

— Звідки я знаю…

— Ну, добре. Я все-таки почекаю. Налийте мені чарку горілки.

Штайнер прождав з годину. Він сидів і підраховував, скільки зможе нашкрябати грошей, попродавши все, що має. Але більше сімдесяти шилінгів не виходило.

Дівчата, розмовляючи, придивлялися до ньйого, посиділи ще трохи й подибали до дверей. Бармен знічев’я почав кидати з келишка гральні кості.

— Зіграємо? — озвався Штайнер.

— Про мене…

Кинули. Штайнер виграв. Потім чотири рази підряд викинув по два «тузи» — шістки.

— На тузи мені, здається, щастить, — сказав він.

— Ви взагалі щасливий, — зауважив бармен. — Під яким знаком ви народились?

— Оцього вже я не знаю.

— Напевне, під знаком Лева. Чи принаймні маєте Сонце в сузір’ї Лева. Я трохи знаюся на астрології. Ну що, кинемо востаннє. Фред уже однаково не прийде. Він у таку пору ніколи не повертається. Йому треба добре висиплятися, щоб руки не тремтіли.

Вони кинули кості ще раз, і Штайнер знову виграв.

— От бачте, ви таки справді Лев, — вдоволено мовив бармен, підсуваючи до нього п’ять шилінгів. — Ще й із сильним впливом Нептуна, по-моєму. У якому місяці ви народились?

— У серпні.

— Ну, так ви типовий Лев. Цього року маєте блискучі шанси.

— Задля цього я ладен стати цілим звіринцем, не те що Левом. — Штайнер допив свою горілку. — Передайте Фредові, що я приходив. Штайнер, скажете. Я завтра зайду ще.

— Добре.

Штайнер пішов до свого пансіону. Дорога була далеченька, вулиці безлюдні. Небо сяяло рясними зорями, з-за парканів часом долинав п’янкий аромат бузкового цвіту. «Боже мій! — думав він. — Марія… Не може ж це довіку тривати…»

4

Керн зайшов до аптекарської крамниці поблизу Вацлавської площі: проходячи повз неї, він побачив у вітрині кілька флаконів одеколону з етикеткою батькової фабрики.

— Одеколон «Фарр»! — Керн покрутив у руках флакончик, якого зняв для нього з полиці продавець. — Звідки він у вас?

Продавець знизав плечима.

— Хіба я пам’ятаю? Це німецький. Він у нас уже давно. Ви хочете купити флакон?

— І не один! Шість флаконів.

— Шість?

— Еге ж, на перший раз шість. А далі й ще. Я ним торгую. Звісно, ви повинні щось скинути з ціни.

Продавець зацікавлено глянув на Керна.

— Емігрант?

Керн поставив флакон на прилавок і сказав з досадою:

— Ви знаєте, мене це запитання вже починає дратувати. Особливо в устах цивільних осіб. А надто, коли я маю в кишені дозвіл на проживання. Ви краще скажіть, скільки процентів скинете.

— Десять.

— Ви жартуєте! Що ж я тоді зароблю?

— Двадцять п’ять процентів, згода? — сказав хазяїн, що саме підійшов до них. — А як візьмете десять флаконів, то й усі тридцять. Ми просто раді здихатись цього старого непотребу.

— Непотребу? — Керн ображено глянув на хазяїна. — Це, коли хочете знати, першорядний одеколон!

— Може, й так… Тоді вам, напевне, досить буде двадцять процентів, — байдуже мовив той.

— Тридцять, не менше. До чого тут взагалі якість? Якщо ви скинете мені тридцять процентів, то хіба одеколон уже й не може бути добрий?

Продавець зневажливо скривився.

— Усі одеколони однакові. Добрі тільки ті, які роблено для реклами. Ось у чому весь секрет.

Керн обернувся до нього.

— Ну, цей давно вже не рекламується. Отже, по-вашому, він має бути дуже поганий. А коли так, то ви могли б і тридцять п’ять процентів скинути.

— Тридцять, — повторив хазяїн. — Вряди-годи його все-таки питають.

— Пане Бурек, — сказав продавець, — я гадаю, можна скинути й тридцять п’ять, якщо він візьме зразу дюжину. Питає його завжди один і той самий чоловік, та й він ніколи не купує. Ще й сам хоче, щоб ми в нього рецепт купили.

— Рецепт? Господи, ще цього нам бракувало! — Бурек підняв руку, наче захищаючись.

— Рецепт? — насторожився Керн. — Хто це хоче продати вам рецепт?

Продавець засміявся.

— Та один там стариган. Каже, нібито це його колишньої власної фабрики виріб. Бреше, звичайно. Ці емігранти чого тільки не навигадують.

Кернові на хвилину перейняло дух.

— А ви не знаєте, де той чоловік живе? — спитав він.

Продавець знизав плечима.

— Здається, адреса в нас десь валяється. Він її нам кілька разів давав. А навіщо вам?

— Бо це, мабуть, мій батько.

Обидва, і продавець, і хазяїн, втупили в Керна здивовані очі.

— Та невже? — перепитав продавець.

— Так, це, напевне, він. Я його вже давно шукаю.

— Берто! — гукнув схвильовано хазяїн до жінки, що працювала за конторкою в глибині крамниці. — У нас іще є адреса того добродія, що хотів нам продати рецепт одеколону?

— Ви про пана Штрама питаєте? Чи про того старого бевзя, що вже стежку втоптав до нас? — озвалася жінка.

— Ет, чорт! — хазяїн зніяковіло глянув на Керна. — Вибачте! — і швидко пішов до неї.

— Ото щоб знав, як шури-мури крутити зі своїми службовками, — бридко всміхнувшись, півголосом кинув йому вслід продавець.

За хвилинку засапаний хазяїн повернувся з папірцем.

— Ось адреса. Його звуть Керн. Пан Зигмунд Керн.

— Це мій батько.

— Справді? — Хазяїн простяг записочку Кернові. — Візьміть. Він уже тижнів три, як не приходив. Ви, юначе, вибачайте за ті слова… Самі розумієте…

— Та нічого. Я зразу ж піду туди. По одеколон прийду пізніше.

— Звичайно, звичайно! Це ж не горить.

Будинок, указаний у записочці, стояв на вулиці Тузаровій, неподалік від Критого ринку. На сходах було темно, вогко, тхнуло цвіллю й кухонними випарами.

Керн повільно піднімався сходами. Його схопило дивне почуття — він трохи боявся побачити батька після такої тривалої розлуки. А також він надто добре знав, що не слід сподіватися на щось хороше.

На третьому поверсі Керн подзвонив. Через хвилину за дверима почулися кроки, й у круглому вічку відсунулась картонка. У Керна вп’ялося чиєсь чорне око.

— Хто там? — непривітно спитав жіночий голос.

— Я хотів би поговорити з однією людиною, що живе тут.

— Ніхто тут не живе.

— Ну як же! Ви ж тут живете! — Керн прочитав табличку на дверях: — Пані Меланія Ековська, чи не так? Але я хотів поговорити не з вами.

— Ну от…

— Я хочу поговорити з одним чоловіком, що живе тут.

— Нема тут ніякого чоловіка.

Керн глянув у кругле чорне око. Може, вона правду каже — батько давно тут не живе? На серці в нього раптом стало порожньо від розчарування.

— Як же його звуть, того чоловіка? — спитала жінка за дверима.

Керн підняв голову, сповнений нової надії.

— Не можу ж я кричати це вам на весь дім. Відчиніть, тоді скажу.

Око зникло. Забряжчав ланцюжок. «Фортеця, та й годі», — подумав Керн. Він уже був майже певен, що батько тут. Інакше навіщо б ця жінка допитувалася?

Двері відчинилися. Дебела, червонощока, широколиця чешка зміряла Керна поглядом з голови до ніг.

— Я хотів поговорити з паном Керном.

— Керном? Не знаю. Тут такого нема.

— З паном Зигмундом Керном. Мене звуть Людвіг Керн.

— Та невже?! — жінка недовірливо дивилася на нього. — Це кожен може сказати.

Керн вийняв із кишені дозвіл на проживання.

— Ось, будь ласка, подивіться. Ім’я тут помилково написано інше, але прізвище — самі бачите…

Жінка перечитала весь папірець — це зайняло добру хвилину, — потім повернула Кернові.

— Родич?

— Родич. — Щось застерегло його не казати всієї правди. Він уже був цілком певний, що батько живе тут.

Жінка врешті надумалась.

— Його тут немає, — сказала вона.

— Ну, добре, — мовив Керн. — Тоді я дам вам свою адресу. Я живу в готелі. «Бристоль». У Празі я пробуду всього кілька днів. Але перед від’їздом я хотів би побачити пана Зигмунда Керна. Мені треба дещо передати йому.

— Правда?

— Так. Готель «Бристоль», Людвіг Керн, не забудьте. На все добре.

«Сили небесні! — думав Керн, спускаючись униз. — Оце сторожа! Чистий тобі Цербер. І все-таки… краще хай стережуть, аніж мали б виказати».

Він зайшов до аптеки по одеколон. Пан Бурек, угледівши його, кинувся назустріч.

— Ну як, знайшли батька?

На обличчі його відбивалась безмежна цікавість людини, позбавленої будь-яких вражень.

— Ще ні, — відповів Керн з раптовою стриманістю. — Але він мешкає там. Його тільки вдома не було.

— Ви скажіть! Бувають же отакі випадки, еге?

Спершись руками на прилавок, Бурек почав розводитися про всілякі дивовижні випадки, що трапляються в житті.

— Для нас це не дивина, — відказав Керн. — Для нас дивина — це скоріше тоді, коли все йде нормально. Ну, то як з тим одеколоном? Я зараз можу взяти тільки шість флаконів, на більше в мене грошей немає. Скільки процентів ви скинете?

Поміркувавши трохи, Бурек великодушно заявив:

— Тридцять п’ять. — І додав: — Адже ж таке не щодня трапляється.

— Гаразд.

Керн заплатив. Продавець запакував йому флакони. Тим часом жінка, що звалася Бертою, теж підійшла до прилавка — подивитися на цього юнака, який знайшов свого батька. Від збудження в неї грали під щоками жовна, ніби вона жувала щось невидиме.

— А знаєте, — згадав аптекар, — що я вам ще хотів сказати: одеколон цей дуже хороший. Справді, дуже хороший.

— Дякую! — Керн узяв пакунок. — Тоді я, мабуть, скоро прийду заберу решту.

Повернувшись до готелю, він у себе в номері розгорнув пакунок і переклав два флакони в портфель, додавши ще півдесятка брусків мила та кілька пляшечок дешевих парфумів. Він хотів зразу ж спробувати що-небудь продати.

Зачиняючи за собою двері кімнати, він побачив, що з сусіднього номера виходить молода дівчина, середня на зріст, у світлій сукні, з кількома книжками під пахвою. Спершу Керн не звернув на неї особливої уваги; він саме прикидав, яку ціну правити за одеколон. Але нараз йому подумалось: адже ж дівчина вийшла з тієї самої кімнати, до якої він забрів уночі. Він прикипів до місця. Йому здалося, що вона може впізнати його.

Але дівчина, не озираючись, спустилася сходами вниз. Керн почекав ще трохи, а тоді подався коридором навздогін за нею. Йому чогось раптом дуже схотілося побачити, яка вона з себе.

Зійшовши вниз, він озирнувся навкруги, але дівчини не побачив. Тоді він вийшов на вулицю. Сонце, пилюка й ніде ні душі, тільки дві собаки-вівчарки гризуться посеред бруку.

Керн повернувся в готель і спитав портьє, котрий водночас був кельнером і двірником:

— Тут зараз виходив хто-небудь?

— Виходив.

— Хто?

— Та ви ж! — Портьє втупив у Керна очі, сподіваючись, що той заллється невтримним реготом у відповідь на його жарт.

Але Керн не засміявся.

— Я питаю про дівчину, — пояснив він. — Молоду даму.

— Дами в нас не живуть, — буркнув портьє, сердатий, що змарновано такий дотеп. — Тільки жінки.

— Так ніхто не виходив?

— Ви що, з поліції, що так допитуєтесь? — уже з одвертою ворожістю огризнувся портьє.

Керн здивовано витріщився на нього, не розуміючи, яка муха вкусила цього чоловіка. «Дотепу» він навіть не помітив. Вийнявши з кишені пачку сигарет, Керн підніс її портьє.

— Дякую, — крижаним тоном відказав той. — Я такої дешевини не курю.

— Воно й видно…

Керн заховав сигарети й ще хвильку постояв, подумав. Дівчина, певно, десь тут, у готелі. Може, в салоні? І він пішов туди.

Салон був довгою вузькою кімнатою. Цементована тераса перед нею вела в обгороджений муром садочок, де росло кілька кущів бузку.

Крізь скляні дзері Керн заглянув туди. Дівчина сиділа за одним із столів, спершись на нього ліктями, й читала книжку. Більше там не було нікого. Керн не міг стриматись, він одчинив двері й увійшов до салону.

Почувши, як рипнули двері, дівчина підвела очі. Керн зніяковів.

— Добривечір, — нерішуче сказав він.

Дівчина подивилась на нього, кивнула і знову схилилася над книжкою.

Керн сів у кутку. Посидівши трохи, підвівся й узяв зі столу кілька газет. Він раптом здався сам собі досить-таки смішним і вже не радий був, що зайшов сюди. Але встати й вийти отак зразу — це теж здавалося йому майже неможливим.

Керн розгорнув газету й почав читати. Трохи згодом він побачив, що дівчина взяла сумочку, вийняла звідти срібний портсигар, відкрила його, але, так і не взявши сигарети, знов закрила і вкинула в сумочку.

Керн мерщій поклав газети й підвівся.

— Я бачу, ви забули сигарети. Дозвольте вам прислужитися.

Він видобув свою пачку. Дорого дав би він зараз, щоб мати портсигар! Пачка була пом’ята, розірвана. Керн подав її дівчині.

— Правда, я не знаю, чи ви такі куритимете. Портьє допіру погребував.

Дівчина зиркнула на пачку.

— Я курю такі самі.

Керн засміявся.

— Вони ж найдешевші. Ми вже немов розповіли одне одному історію свого життя.

— По-моєму, готель сам їх розпрвідає.

— Теж правда.

Керн витер сірника й підніс дівчині вогонь. Кволий червонястий вогник освітив вузьке смагляве обличчя з густими темними бровами. Очі в дівчини були великі, ясні, уста повні й лагідні. Керн не зміг би сказати, чи вона вродлива й чи подобається йому; в нього тільки було чудне відчуття якоїсь далекої, невловимої спорідненості з нею: він же торкався рукою її грудей, ще навіть не бачивши її самої. Дівчина зітхнула, і раптом Керн, сам розуміючи, що це смішно, хапливо сховав ту руку в кишеню.

— Давно ви з Німеччини? — спитав він.

— Два місяці.

— Недуже, значить…

— А по-моєму, безмірно давно.

Керн здивовано кліпнув очима. Однак потім сказав:

— Ваша правда. Два роки — це недовго. Але два місяці — це безмірно довго. І все-таки тут є своя перевага: чим довше це триває, тим коротші стають місяці.

— А ви гадаєте, це ще довго триватиме? — спитала дівчина.

— Не знаю. Я вже не думаю про це.

— А я тільки про це й думаю.

— Перших два місяці я теж тільки про це думав.

Дівчина мовчала. Вона сиділа, замислено схиливши голову, й курила, глибоко затягуючись. Керн дивився на густе, ледь хвилясте чорне волосся, що облямовувало її лице. Йому хотілося сказати щось незвичайне, розумне, дотепне, але ніщо не спадало на думку. Він силкувався пригадати, як поводились у таких ситуаціях галантні герої прочитаних ним книжок, але пам’ять його немов висохла до дна, та й герої ті, либонь, ніколи не потрапляли до емігрантського готелю в Празі.

— Вам не темно читати? — нарешті спромігся він на слово.

Дівчина здригнулась, неначе думки її були тієї миті десь далеко.

Тоді згорнула книжку.

— Ні. А втім, мені вже й не хочеться читати. Однаково ніщо в голову не йде.

— Але часом це розвіює, — відказав Керн. — Я, коли трапляється якийсь детектив, прочитую одним духом.

Дівчина стомлено всміхнулася.

— Це не детектив. Це підручник з неорганічної хімії.

— Он що! Так ви вчилися в університеті?

— Вчилась… У Вюрцбургу.

— А я в Лейпцигу. Я спершу теж возив із собою підручники. Хотілося нічого не забути. А згодом продав їх. Надто вони важкі, щоб їх носити; а за ті гроші купив одеколону й мила на продаж. З цієї торгівлі я тепер і живу.

Дівчина скинула на нього очима.

— Доброї ж ви додаєте мені одваги…

— Я зовсім не хочу віднімати її у вас, — квапливо мовив Керн. — У мене все було зовсім по-іншому. Я взагалі не мав ніяких документів. А ви ж, мабуть, таки маєте паспорт.

Дівчина кивнула.

— Паспорту мене є. Але його термін за півтора місяця скінчиться.

— Це нічого. Ви напевне зможете продовжити його.

— Навряд…

Дівчина підвелася.

— Ще сигарету? — спитав Керн.

— Ні, дякую. Я й так забагато курю.

— А мені один чоловік сказав якось, що сигарета в слушну хвилину буває часом цінніша за всі ідеали світу.

— Це правда. — Дівчина усміхнулась і раптом видалася Кернові надзвичайно гарною. Він дорого б дав, аби поговорити з нею ще, але не знав, як затримати її.

— Коли я можу чимось стати вам у пригоді, — швидко сказав він, — я буду дуже радий. Я в Празі своя людина, бо вже втретє потрапляю сюди. Звуть мене Людвіг Керн, я мешкаю в кімнаті праворуч вашої.

Дівчина кинула на нього бистрий погляд, і Керн уже злякався, що зрадив себе. Але вона невимушено подала йому руку, й він відчув міцний потиск.

— Я неодмінно спитаю вас, коли чого не знатиму. Дуже вам вдячна. — Забравши зі столу свої книжки, дівчина вийшла і попрямувала сходами нагору.

Керн ще трохи посидів у салоні. Йому раптом спали на думку всі слова, що їх слід було сказати.

— Іще раз, Штайнере, — сказав шулер Фред. — їй-право, я дужче хвилююся за ваш дебют у тій норі, ніж коли сам граю в Жокей-клубі.

Вони сиділи в барі, й Фред провадив із Штайнером генеральну репетицію. Він хотів випустити його в одній кав’ярні поблизу на компанію дрібніших шулерів. Штайнер не бачив ніякого іншого способу добути грошей — хіба що крадіжка або грабунок.

Вони з півгодини вправлялись у трюкові з тузами. Нарешті злодій задовольнився результатами й підвівся. Він був у смокінгу.

— Ну, мені вже час. Я йду в оперу. Сьогодні велика прем’єра. Співає Леман. Справжнє велике мистецтво — це для нас золоте дно. Воно поглинає всю увагу людей, розумієте? — Він подав Штайне-рові руку. — Стривайте, ще одне: скільки маєте грошей?

— Тридцять два шилінги.

— Мало. Треба, щоб ті хлопці побачили у вас більші гроші, бо інакше вони не клюнуть. — Фред поліз у кишеню й витяг стошилін-гову банкноту.

— Візьміть, заплатите нею за каву. Це їх принадить. Сотню потім віддасте хазяїнові, він мене знає. Пам’ятайте ж: не зволікайте гру і стережіться, коли вам випадуть чотири дами. Ну, ні пуху вам, ні пера!

Штайнер узяв гроші.

— А коли я програю? Я ж не зможу їх вам віддати.

Злодій знизав плечима.

— Ну що ж, значить, пропадуть. Таке наше щастя. Але ви не програєте. Я цих хлопців знаю. Примітивні шахраї, невисокого польоту. Ви хвилюєтесь?

— Начебто ні.

— Це теж додає вам шансів. Адже їм невтямки, що ви їх наскрізь бачите. А поки вони це помітять, ви їх уже нагрієте, і викрутитись вони не зможуть. Ну, щасливо.

— На все добре.

Штайнер перейшов у кав’ярню навпроти. Дорогою він думав: «Дивна річ! Ніхто більше не довірив би мені й чверті тих грошей, що їх цей шулер дав мені, не задумавшись. Стара пісня… І слава Богу».

У кав’ярні за кількома столами грали в тарок. Штайнер сів біля вікна, замовив чарку горілки, неквапливо видобув гаманець, у який він напхав для товщини ще паперу, й простяг кельнерові сотню.

За хвилину до нього вже заговорив якийсь миршавенький чоловічок і запросив скласти компанію в покер, по маленькій. Штайнер із знудженою міною відмовився. Чоловічок почав його умовляти.

— У мене часу мало, — пояснив Штайнер. — Півгодини, не більше. Що ж це за гра…

— Ну, не кажіть! — миршавий усміхнувся, показавши щербаті зуби. — За півгодини, пане сусідоньку, люди цілі маєтки вигравали.

Штайнер скинув очима на двох компаньйонів миршавого, що сиділи за сусіднім столом. Один був гладкий, пикатий, лисий, другий чорнявий, весь зарослий, з великим носом.

— Якщо справді півгодини, — нібито вагаючись, сказав Штайнер, — то можна б і спробувати.

— Авжеж, авжеж! — зрадів миршавий.

— І я зможу покинути гру, коли схочу?

— Ну звичайно, пане сусідоньку, коли схочете!

— Навіть якщо виграю?

Гладкий за сусіднім столом ледь помітно скривив уста й перезир-нувся з чорнявим: от, мовляв, каплуна підчепили!

— Аякже, аякже! Коли ж і кидати, як не вигравши! — весело заскрекотав миршавий.

— Що ж, тоді згода.

Штайнер пересів до їхнього столу. Гладкий стасував колоду й здав карти. Штайнер виграв кілька шилінгів. Коли надійшла його здача, він, тасуючи, обмацав краї карт, зрізав колоду там, де відчув щось непевне, і, замовляючи собі чарку сливовиці, нишком зиркнув на спідню карту колоди. Виявилося, що підрізані карти — королі. Потім він знову добре перетасував колоду й здав.

За чверть години Штайнер виграв шилінгів із тридцять.

— Чудово! — цвіркнув миршавий. — Може, трошки підвищимо ставки?

Штайнер мовчки притакнув головою. Він виграв і наступний кін, уже на вищих ставках. Далі йшла здача гладкого. Його рожеві пухкенькі ручки, по суті, були малуваті для шулерських трюків, однак Штайнер пересвідчився, що він робить їх дуже вправно. Піднявши свої карти, Штайнер побачив три дами.

— Скільки? — жуючи сигару, спитав гладкий.

— Чотири, — відказав Штайнер і помітив, як той сторопів: адже йому слід було прикупити тільки дві! Гладкий кинув йому чотири карти. Штайнер побачив, що перша з них — якраз четверта дама. Тепер у нього, звичайно, карти були нікудишні, й він ляснув ними об стіл, вигукнувши:

— Сто чортів! Пасую.

Його партнери перезирнулись і теж спасували.

Штайнер знав: він може щось зробити тільки при своїй здачі. Отже, на виграш у нього був один шанс із чотирьох. Фред мав рацію: треба діяти швидко, поки вони нічого не запідозрили.

Він зробив трюк із тузами, але високо ставки не піднімав. Гладун, граючи проти нього, програв. Штайнер глянув на годинник.

— Ну, мені час іти. Остання партія.

— Добре, добре, сусідоньку, — цвіркнув миршавий. Інші двоє промовчали.

У першому ж коні Штайнер одержав чотири дами зразу. Він прикупив до них одну карту. Дев’ятка. Брюнет прикупив дві карти. Штайнер помітив, як миршавий підкинув їх йому зі споду колоди. Він знав, що це означає, але все-таки поторгувався до двадцяти шилінгів і лиш тоді спасував. Брюнет пронизав його поглядом і посунув до себе банк.

— Яка ж у вас карта була? — дзвякнув миршавий і швидким рухом перекинув Штайнерові карти. — Чотири дамиі і ви пасуєте? Що це ви, справді! Адже ж ви могли загребти всі гроші! А в вас яка карта була? — спитав він чорнявого.

— Три королі, — відповів той із кислою міною.

— Ну, от бачите! Ви б же виграли, сусідоньку! А ви до скількох торгувались би при трьох королях?

— При трьох королях я б заліз до самого неба, — досить похмуро мовив чорнявий.

— Я недодивився, — сказав Штайнер. — Думав, у мене тільки три дами. Четверта здалась мені валетом.

— Ти ба!

Чорнявий здав. Штайнер дістав три королі, прикупив четвертого, поторгувався до п’ятнадцяти шилінгів і спасував. Гладун шморгнув носом. Штайнер уже виграв близько дев’яноста шилінгів, а лишилося тільки два кони.

Миршавий сіпнувся до Штайнерових карт, але Штайнер одіпхнув його руку.

— Це що, така мода тут?

— Ну, вибачте, вибачте. Адже ж цікаво.

У наступному коні Штайнер програв вісім шилінгів, більше не захотів. Потім узяв карти й перетасував. Напружуючи всю увагу, він підтасував королі під спід колоди, щоб здати їх гладкому. Все вийшло як по маслу. Чорнявий для годиться спершу взяв участь у торзі; гладкий попросив на прикуп одну карту. Штайнер здав йому четвертого короля. Гладкий знову шморгнув носом і перезирнувся зі своїми товаришами. Штайнер використав цю мить для трюка з тузами. Він відкинув три свої карти й прикупив останні два тузи, що лежали тепер зверху.

Гладкий почав торг. Штайнер поклав карти на стіл і, ніби повагавшись трохи, відповів. Брюнеттеж відповів і набавив іще стільки. На ста десяти шилінгах він спасував. Гладкий підняв ставку до ста п’ятдесяти. Штайнер не здавався. Він був не зовсім певен виграшу. Що в гладуна чотири королі, він знав. Але п’ята карта не була йому відома. Якщо це джокер, він пропав.

Миршавий аж засовався на стільці.

— Можна глянути? — І він простяг руку до Штайнерових карт.

— Ні, — Штайнер прикрив карти долонею. Його здивувало це наївне зухвальство. Адже миршавий зразу ж протелеграфував би гладунові ногою.

Гладкого взяв сумнів: цей фраєр торгується так обережно, що в нього, певне, дуже сильна карта. Постерігши це, Штайнер почав набавляти рішучіше. На ста вісімдесяти гладкий забастував і виклав на стіл чотири королі. Штайнер перевів дух і перевернув свої чотири тузи.

Миршавий свиснув. Потім запала важка тиша. Штайнер збирав зі столу свій виграш.

— Заграємо ще одну партію, — раптом твердо заявив чорнявий.

— На жаль, не можу, — відказав Штайнер.

— Ми зіграємо ще одну партію, — повторив чорнявий, войовниче задерши підборіддя.

Штайнер підвівся.

— Іншим разом.

Підійшовши до прилавка розплатитися, він тицьнув хазяїнові згорнену кілька разів сотню.

— Передайте, будь ласка, Фредові.

Той здивовано підвів брови.

— Фредові?

— Еге ж.

— Добре. — Хазяїн весело вишкірився: — Уклепалися хлоп’ята! Ловили карасика, а наскочили на акулу!

Штайнерові партнери вже стояли біля дверей.

— Ми зіграємо ще одну партію, — сказав чорнявий, загородивши вихід.

Штайнер зміряв його очима.

— Номер не пройде, пане сусідоньку, — цвіркнув миршавий. — По-вашому не буде, сер!

— Годі вже нам туман пускати, панове, — мовив Штайнер. — Війна є війна. Треба вміти часом і програвати.

— Нам не треба, — відрубав чорнявий. — Ми зіграємо ще одну партію.

— Або ж віддайте, що виграли, — докинув гладун.

Штайнер похитав головою.

— Це ж була чесна гра, — сказав він з іронічною посмішкою. — Ви ж знали, чого хотіли, і я теж знав, чого шукав. Бувайте здорові.

Спробувавши протиснутись між брюнетом і миршавим, він відчув тугі м’язи брюнета.

Тут підійшов хазяїн кав’ярні.

— У мене не бешкетують, панове!

— Я й не думаю бешкетувати, я хочу вийти, — озвався Штайнер.

— Ми теж підемо, — сказав брюнет.

Миршавий із брюнетом вийшли перші, за ними Штайнер, а позад нього — гладун. Штайнер знав, що небезпечний для нього тільки брюнет; той зробив помилку, пішовши вперед. Проходячи дверима, Штайнер вихнув ногою назад, ударивши гладкого в живіт, і щосили, наче молотом, вгатив чорнявого кулаком по потилиці, аж той поточився зі сходів і налетів на миршавого. А Штайнер одним стрибком вилетів на-двір і рвонув вулицею, поспішаючи втекти, поки вороги не отямились. Він знав, що це його єдиний шанс, бо на вулиці з трьома йому не впоратися. Ззаду почувся крик; Штайнер озирнувся, не зупиняючись, але ніхто за ним не гнався. Вони, видно, надто сторопіли.

Штайнер уповільнив крок, а незабаром вийшов на люднішу вулицю. Перед вітриною якогось салону мод він зупинився й глянув на себе в скло. «Шулер і шахрай, — майнула думка. — Зате півпаспор-та є!» Кивнувши своєму відображенню, він пішов далі.

5

Керн сидів на мурованій огорожі старого єврейського кладовища й при світлі вуличного ліхтаря лічив свої гроші. Він цілий день ходив зі своїм крамом у районі Святокршизької гори. Це були бідні квартали, але Керн знав, що біднота жалісливіша й ніколи не кличе поліцію. Він уторгував тридцять вісім крон: день випав щасливий.

Керн сховав гроші й спробував розібрати напис на старовинному кам’яному нагробку, приваленому до муру біля його ніг.

— Рабі Ізраїль Лейб, померлий у стертому році, колись, напевне, вельми вчена людина, а нині жменька струхлих кісток під землею, — сказав він, прочитавши ім’я, — що ти мені порадиш? Удовольнитись і йти додому чи ризикнути ще, спробувати дотягти до п’ятдесяти крон?

Керн витяг п’ятикронову монету.

— Тобі, старий, це, певно, байдужісінько, правда? Ну що ж, спитаємо емігрантську долю — випадок. Герб — удовольнитись, решка — ризикнути.

Підкинувши монету вгору, він підставив долоню. Монета скотилася з руки й упала на нагробок. Керн сплигнув із муру й обережно підняв її.

— Решка! На твоєму нагробку! Отже, й ти радиш мені те саме, рабі! Ну, тоді вперед!

І рушив до найближчого будинку, немов у приступ на якусь фортецю.

На першому поверсі йому не відчинили. Він постояв трохи й піднявся вище. На другому поверсі до нього вийшла гарненька служниця; побачивши портфель, вона закопилила губу й мовчки зачинила двері в нього перед носом.

Керн піднявся ще вище. На третьому поверсі йому — тільки після другого дзвінка — відчинив чоловік у розстебнутій жилетці. Він обурено перебив Керна мало не на першому слові:

— Одеколон? Парфуми? Ну й нахаба! Ви що, читати не вмієте? Мені, наче навмисне мені, головному представникові парфумерної фірми Лео, ви посміли нав’язувати свій непотріб?! Геть звідси!

Він грюкнув дверима. Керн запалив сірника й прочитав латунну табличку. Дійсно, Йозеф Шимек сам продавав мило, одеколон і парфуми, тільки оптом.

Керн похитав головою.

— Рабі Ізраїль Лейб, — промурмотів він, — що це означає? Невже ми не зрозуміли один одного?

Він зійшов на четвертий поверх і подзвонив. Відчинила добродушна огрядна жінка.

— Заходьте, заходьте, — приязно сказала вона, побачивши його. — Німець, еге? Емігрант? Заходьте, чого ж ви стоїте!

Керн увійшов за нею в кухню.

— Сідайте, — сказала жінка. — Ви ж, певне, наморилися.

— Та недуже.

Це Керна в Празі вперше запросили сісти. І він не відмовився скористатися з такої рідкісної нагоди. «Вибач, рабі, — подумав він, — я був надто нетерплячий. Вибач мені, рабі Ізраїль, я ж іще молодий». Потім розстебнув свій портфель.

Огрядна господиня поважно стояла перед ним, схрестивши руки над животом, і дивилась на нього.

— Це парфуми? — спитала вона, показавши на невеличкий флакончик.

— Атож! — Керн, правду кажучи, більше сподівався, що її зацікавить мило. Він підняв пляшечку вгору, мов якийсь коштовний самоцвіт. — Славнозвісні парфуми «Фарр» фірми Керн. Це вам не абищо! Не така водичка, як, приміром, оті вироби фабрики Лео, що ними торгує пан Шимек із третього поверху.

— Хм…

Керн відіткнув флакончик і дав жінці понюхати. Тоді взяв скляну паличку, вмочив і провів по її повній руці.

— Спробуйте самі.

Жінка обнюхала руку й кивнула.

— Здається, хороші. А що, у вас тільки отакі малесенькі пляшечки?

— Ось вам і більша. Є й ще одна, зовсім велика. Оця. Вона, правда, коштує сорок крон.

— Нічого, нічого! Оце якраз для мене, я її й візьму.

Керн не вірив собі. Це ж чистих вісімнадцять крон заробітку!

— Якщо ви візьмете велику, я вам дам ще брусок мигдального мила задарма! — на радощах пообіцяв він.

— Чудово! Мило в хазяйстві завжди знадобиться.

Жінка взяла флакон та мило і вийшла з кухні. Керн тим часом поскладав свій крам назад у портфель. Із напіводчинених дверей кімнати пахло вареним м’ясом. І він вирішив теж сьогодні не поскупитись і як слід повечеряти. Супом у їдальні на Вацлавській площі не наїсися.

Жінка повернулася.

— Ну що ж, красненько вам дякую, бувайте здорові, — ласкаво сказала вона. — Ось вам іще бутерброд на дорогу.

— Спасибі.

Бачачи, що Керн стоїть і жде, жінка спитала:

— Ви ще чогось хочете?

— Ну аякже! — Керн засміявся. — Ви ж мені грошей не віддали!

— Грошей? Яких грошей?

— Таж сорок крон! — здивовано відповів Керн.

— А, он що! Антоне! — гукнула жінка в кімнату. — Іди-но сюди! Тут цей парубійко грошей хоче!

З кімнати вийшов чоловіку пропотілій сорочці, в підтяжках. Щось дожовуючи, він обтирав рукою вуса. Керн помітив, що штани на ньому з кантом, і лихий здогад шибнув йому в голову.

— Грошей? — хрипким голосом перепитав чоловік, колупаючи пальцем у вусі.

— Сорок крон, — повторив Керн. — Але ви, мабуть, краще віддайте мені одеколон, коли це вам задорого. Мило можете залишити собі.

— Хм!.. — Чоловік підступив ближче. Від нього тхнуло застарілим потом і свіжою вареною свининою. — А йди-но сюди, хлопче! — Він ширше прочинив двері до кімнати й сказав, показуючи на формений мундир, що висів на спинці стільця: — Ти знаєш, що це таке? Може, мені надіти його та пройтися з тобою до поліції?

Керн відступив на крок. Він уже бачив себе в тюрмі. Два тижні за недозволену торгівлю.

— Я маю дозвіл на проживання, — промовив він якомога байдужіше. — Можу показати.

— Покажи краще дозвіл працювати, — відповів чоловік, не зводячи з Керна очей.

— Я його лишив у готелі.

— Можна й до готелю прогулятися. Чи, може, краще подаруєш пляшечку, га?

— Ну, нехай… — Керн обернувся до дверей.

— Та візьміть же бутерброд! — широко усміхаючись, озвалася жінка.

— Дякую, не треба. — Керн відчинив двері.

— Ти диви! Воно ще й невдячне!

Керн грюкнув за собою дверима й побіг сходами вниз. Він не чув громового реготу, що вибухнув у кухні після його втечі.

— От здорово, Антоне! — аж захлиналася жінка. — Ти бачив, як він чкурнув? Наче за ним вовки гналися! Ще швидше, ніж отой старий єврей, що вдень приходив. Певно, ти йому капітаном поліції здався, він уже й небо в клітинку вздрів!

Антон задоволено вишкірився.

— Бо вони всі бояться мундира! Навіть поштарського. Еге, непогано ми скубемо цих емігрантів? — він лапнув жінку за груди.

— Парфуми хоч куди! — Вона пригорнулась до нього. — Кращі, ніж у того старого єврея.

Антон підсмикнув штани.

— Ну, то напахайся ними, як лягатимемо. Щоб я сьогодні спав із графинею. Там у каструлі ще є м’ясо?

359

Керн зупинився на вулиці й мовив скрушно, повернувши голову в бік кладовища:

— Рабі Ізраїль Лейб! Мене нагріли. На сорок крон. Аз милом навіть на сорок три. Двадцять чотири крони чистого збитку.

Повернувшись до готелю, він спитав портьє:

— До мене ніхто не приходив?

Той похитав головою:

— Ні.

— Точно?

— Ніхто. Навіть президент Чехословаччини.

— Його я й не чекаю, — відказав Керн і пішов нагору.

Його дивувало, що батько не дає про себе знати. Либонь, він уже справді там не живе; або ж його цими днями заарештовано. Керн вирішив почекати ще два-три дні, а тоді знову сходити до пані Ековської.

У своєму номері він застав Рабе — чоловіка, що кричав уночі. Той саме роздягався.

— Ви вже лягаєте спати? — здивувався Керн. — Іще ж тільки дев’ята година.

Рабе кивнув.

— Інакше мені не можна. Так я посплю хоч до півночі. О дванадцятій я щоночі схоплююсь. У такий час вони звичайно приходили в камеру. Я тоді сідаю біля вікна й сиджу годин зо дві, а потім ковтаю снодійне. Так мені вдається більш-менш виспатись.

Він поставив біля свого ліжка склянку з водою.

— А ви знаєте, що мене найліпше заспокоює, коли я сиджу вночі біля вікна? Я проказую вірші напам’ять. Оті, що в школі вчили.

— Вірші? — зчудовано перепитав Керн.

— Еге ж, простенькі вірші. Оцей, скажімо, що співають дітям на ніч:

Час уже лягти спочить,

Очі втомлені склепить.

Боже, ангели ясні Хай глядять мене у сні.

Може, нині був я злий —

Ти цей гріх із мене змий.

Отча ласка й Сина кров Всі гріхи змивають знов.

Рабе стояв у самій білизні посеред напівтемної кімнати, наче якийсь зморений миролюбний привид, і монотонним голосом промовляв рядки колискової пісеньки, невидющим поглядом дивлячись У вечірнє вікно.

— Мене це заспокоює, — повторив він, докінчивши вірш, і всміхнувся. — Не знаю сам чому, але заспокоює.

— Вірю, — погодився Керн.

— Це начебто безглуздо, але воно мене справді заспокоює. Мені стає якось так затишно, неначе я в рідному домі.

Кернові стислося серце й мороз пішов поза спиною.

— А я не пам’ятаю віршів, — сказав він. — Забув геть усе. Мені здається, наче вже ціла вічність минула відтоді, як я ходив до школи.

— Я теж позабував. А тепер нараз усе пригадується.

Керн кивнув і підвівся. Його потягло з кімнати. Нехай собі Рабе спить, та й сам він звільниться віддумки про нього.

— Якби знати, куди подітись увечері, — сказав він. — Чиста кара — оці вечори. Читати в мене давно вже нема чого, а сидіти в салоні та от пережовувати оті балачки — як гарно жилося колись у Німеччині та коли вже все це скінчиться, — теж не маю ніякої охоти.

Рабе сів на ліжко.

— А ви сходіть у кіно. Це найкращий спосіб згаяти вечір. Потім навіть не пам’ятаєш, що ти бачив, але принаймні думати не треба.

Він стягнув шкарпетки з ніг.

— У кіно, — повторив Керн, замислено дивлячись на нього. Йому спало на думку, що можна ж запросити й дівчину з сусіднього номера. — Ви знаєте людей тут у готелі? — спитав він Рабе.

Той поклав шкарпетки на стілець і поворушив пальцями босих ніг.

— Знаю декого. А навіщо вам? — Він дивився на ті пальці, немов уперше бачив їх.

— Із оцього номера, праворуч нас?

Рабе подумав трохи.

— Тут живе стара Шимановська. До війни вона була славетна артистка.

— Ні, мене цікавить не вона.

— Його цікавить Рут Голланд, молода вродлива дівчина, — озвався чоловік в окулярах, третій мешканець їхнього номера. Він уже з хвилину стояв у дверях і слухав розмову. Звали його Мариль, і він був колись депутатом рейхстагу. — А що, вгадав я, Керне? Ах ви донжуан!

Керн зашарівся.

— Дивина, — не вгавав Мариль. — Найприродніші речі примушують людину зашарітись. Найпідліші — ніколи. Ну, як сьогодні торгувалося, Керне?

— Прогорів начисто. Готові гроші втратив.

— Ну, то протринькайте ще скільки-небудь. Це найкращий спосіб розігнати досаду.

— Та оце ж збираюсь, — відповів Керн. — Хочу піти в кіно.

— Браво! З Рут Голланд, як я збагнув із ваших обережних розпитувань?

— Не знаю. Я ж із нею не знайомий.

— Та ж кожна людина з більшістю інших не знайома. Коли-небудь однаково доводиться знайомитись. Сміливіше, Керне! Відвага — найперша окраса молодості.

— Гадаєте, вона піде зі мною?

— А чого ж ні? Це одна з переваг нашого спаскудженого життя: серед страху й нудьги кожен буває вдячний за будь-яку розрядку… Отож відкиньте фальшивий сором. Уперед, на приступ, без вагання!

— Підіть у «Ріальто», — докинув Рабе зі свого ліжка. — Там зараз іде фільм про Марокко. Я вже пересвідчився: що екзотичніша картина, то краще вона розважає.

— Марокко — це саме те, що треба, — підтвердив Мариль. — І для дівчат теж.

Рабе, зітхнувши, загорнувся в ковдру.

— Мені часом хочеться заснути й десять років не прокидатись.

— І ви ладні пробудитись на десять років старшим? — спитав Мариль.

— Е, ні… Адже ж тоді мої діти будуть уже дорослі…

Керн постукав до сусіднього номера. Чийсь голос озвався на стук, Керн одчинив двері й застиг на місці, опинившись віч-на-віч зі старою Шимановською.

Обличчям вона скидалася на сову. М’ясисті зморшки, товсто вкриті білою пудрою, нагадували засніжений гірський ландшафт. У глибоких западинах чорніли очі. Шимановська дивилась на Керна так, неначе зараз учепиться йому пазурами в обличчя. У руках вона тримала ясно-червону шаль, з якої стриміли плетільні дротики. Нараз обличчя її злісно скривилося. Керн уже злякався, що вона зараз кинеться на нього, але хижа гримаса враз змінилася на якусь подобу усмішки.

— Чого ви бажаєте, мій югіий друже? — низьким, патетичним голосом актриси спитала Шимановська.

— Я хотів поговорити з фройляйн Голланд.

Усмішку неначе водою змило.

— А…

Шимановська ковзнула по Кернові зневажливим поглядом, і дротики аж замигтіли в її руках.

Рут Голланд сиділа на ліжку й читала. Керн побачив, що це те саме ліжко, біля якого він стояв уночі. Йому аж кров ударила в голову.

— Можна у вас щось запитати? — мовив він.

Дівчина підвелась і вийшла з ним у коридор. Шимановська пирхнула їм услід, наче поранений кінь.

— Я хотів спитати вас, чи не схочете ви піти зі мною в кіно, — сказав Керн за дверима. — У мене едва квитки.

Рут Голланд глянула на нього трохи здивовано.

— Чи, може, маєте якісь інші плани? Може…

Вона похитала головою.

— Та ні…

— Ну, так ходімо! Чого вам сидіти цілий вечір у кімнаті?!

— Я до цього вже звикла.

— Тим гірше. Я ледве витримав дві хвилини. Думав, вона мене з’їсть.

Дівчина засміялась, і в обличчі її несподівано проступило щось зовсім дитяче.

— То вона тільки на вигляд така. У неї дуже добре серце.

— Вірю, але ж на лобі в неї цього не написано! Сеанс починається за чверть години. Підемо?

— Згода, — сказала Рут Голланд, неначе зважившись на щось дуже серйозне.

Біля каси Керн метнувся вперед.

— Одну хвилиночку, я візьму квитки. Я їх у касира залишив.

Він купив два квитки, сподіваючись, що Рут нічого не помітить. Та

зразу ж йому стало байдужісінько, помітила вона чи ні — головне те, що вона сидить поруч нього.

Світло в залі погасло. На полотні екрана з’явилися мальовничі, залиті південним сонцем мури Марракеша і розпечена пустеля, монотонні звуки флейт і тамбуринів затремтіли в гарячому мороку африканської ночі.

Рут ГолланД відкинулась на спинку крісла. Музика лилась на неї теплим дощем, монотонним теплим дощем, з якого зринав болючий спогад…

Був квітневий вечір. Вона стояла біля Замкового рову в Нюрнбергу. А в сутіні перед нею стояв студент Герберт Біллінг із пом’ятою газетою в руці.

— Ти мене розумієш, Рут?

— Розумію, авжеж, Герберте! Це неважко зрозуміти.

Біллінг нервово жмакав у руці номер «Штюрмера».

— Мене ославлено в газеті єврейським попихачем! Осквернителем раси! Це катастрофа, ти розумієш?

— Авжеж, Герберте…

— Я мушу якось викрутитися з цієї халепи. На карту поставлено усю мою кар’єру. Адже ж газету будь-хто може прочитати, розумієш!

— Атож, Герберте. Там же й моє прізвище згадано.

— Так це ж зовсім інша річ! Чим це тобі може зашкодити? Тебе ж однаково виключено з університету!

— Правда, Герберте…

— Отже, кінець, еге? Ми розійшлися й більше не знаємо одне одного.

— Так, так, не знаємо. Ну, бувай здоров.

Рут повернулась і пішла геть.

— Стривай, Рут! Хвилиночку… Чуєш?

Вона зупинилась. Герберт підійшов до неї. Обличчя юнака, неясне в темряві, було так близько, що Рут відчула його подих.

— Слухай, Рут? Куди ти зараз ідеш?

— Додому.

— Ну навіщо ж так одразу… — Він став дихати важче. — Звичайно, вороття вже нема, як умовились, так і буде. Але ж ти могла б… ми могли б… Якраз сьогодні в нас нема нікого вдома, й ніхто не побачить. — Він схопив її за руку. — Навіщо нам розлучатися так офіційно? Можна ж було б наостанок…

— Іди геть! — вигукнула Рут. — Зараз же!

— Облиш, Рут, не дурій. — Він обняв її за плечі.

Рут глянула на вродливе обличчя, яке вона любила, якому так безмежно вірила. Потім розмахнулась і вдарила. Сльози бризнули їй з очей, і вона крикнула:

— Геть від мене! Геть!

Біллінг одсахнувся.

— Що? Ти мене вдарила? Мене? Вдарила? Ти, паскудо жидівська, ще мене битимеш?

І сіпнувся до неї з кулаками.

— Не підходь! — пронизливо скрикнула Рут.

Біллінг злякано озирнувся.

— Цить! — просичав він. — Хочеш іще прилюдно мене осоромити? Я знаю, ти рада була б! Не бійся, я йду геть. Слава Богу, що я тебе спекався.

«Quand l’amour meurt»¹, — глухуватим голосом співала на екрані жінка серед гамору й чаду марокканської кав’ярні. Рут Голланд провела рукою по чолу.

Усе, що було далі, її вже не вражало. І страх родичів, у яких вона мешкала, і дядькове наполягання, щоб вона виїхала, аби не звинуватили і його, й анонімний лист із погрозою провезти по місту на возі, обстрижену, з плакатами на грудях і на спині, як «осквернительку раси»… І вечір на материній могилі, й сльотавий ранок біля пам’ятника жертвам світової війни, з якого здерли прізвище полеглого у Фландрії в 1916 році батька Рут, бо він був єврей… А тоді поквапна, самотою, втеча через кордон до Праги, з кількома коштовностями покійної матері в сумочці…

На екрані знов залунали флейти й тамбурини. У їхню мелодію вплітався далекий марш іноземного легіону — гарячково бадьористі голоси похідних сурм над колонами вояків без батьківщини, без роду й племені, що крокували кудись у пустелю.

Керн нахилився до Рут Голланд.

— Вам подобається?

— Так…

Він дістав із кишені невеличкий плаский флакончик і шепнув, простягаючи його дівчині:

— Одеколон. Тут так душно… Може, він вас трохи освіжить.

— Дякую.

Рут накапала на руку кілька крапельок. Керн не бачив, що на очах у неї нараз виступили сльози.

— Дякую, — повторила вона.

Штайнер удруге прийшов до кафе «Алебарда». Тицьнувши кельнерові п’ять шилінгів, він замовив каву.

— Подзвонити? — спитав кельнер.

Штайнер кивнув. Він мав тепер близько п’ятисот шилінгів, які добув, граючи зі змінним успіхом у карти по інших пивничках та кав’ярнях.

Кельнер поклав передним кілька газет та журналів і пішов. Штайнер узяв газету, розгорнув, але скоро поклав її: його мало цікавило,

і

Коли любов вмирає (фр.).

ідо діється в світі. Для людини, що опинилась під водою, існує тільки одна турбота: як виринути. До краси підводного царства їй байдуже. Кельнер приніс каву й склянку води.

— За годину прийдуть.

Постоявши трохи біля столу, він додав:

— Нічогенька погодка, правда?

Штайнер кивнув, не зводячи очей із плаката на стіні, що закликав продовжити життя, вживаючи солодове пиво. Кельнер почовгав назад до стійки. За кілька хвилин він приніс Штайнерові на таці ще склянку води.

— Принесіть краще чарку кіршу, — сказав Штайнер.

— Будь ласка. Зараз принесу.

— Налийте й собі.

Кельнер уклонився.

— Дякую, пане. Видно, що ви нашого брата розумієте. Таке не часто трапляється.

— Ет, де там! — відмахнувся Штайнер. — Це я просто з нудьги.

— Я знав людей, яким з нудьги спадали на думку гірші речі, — відповів кельнер.

Вихиливши свою чарку, він почухав горлянку й сказав зі змовницьким виглядом:

— Пане, я ж знаю, чого ви прийшли. Коли дозволите дати пораду — я б рекомендував вам померлого австрійця. Є ще, правда, мертві румуни, вони навіть дешевші трохи, але це ж якби вміти по-румунському…

Штайнер пильно глянув на нього.

Кельнер облишив своє горло й почав чухати потилицю, водночас шкрябаючи ногою по підлозі, наче собака.

— Найкраще, звісно, американець або англієць… — замислено додав він. — Та коли це в Австрії вмирають американці? Хіба що з машиною розіб’ється, але ж як після нього той паспорт добути?'..

— А по-моєму, німецький краще, ніж австрійський, — сказав Штайнер. — Важче перевірити.

— Та це правда, але ж ви з ним не дістанете дозволу працювати. Хіба візу на проживання. А з австрійським можна працювати в Австрії будь-де.

— Поки не попадешся.

— Теж правда. Але коли це в Австрії хто попадався? Хіба що через якийсь фальш.

Штайнер мимоволі засміявся.

— Так де ж ти подінешся від того фальшу? Однаково небезпечно.

— Е, пане, — відказав кельнер, — як хочете знати, небезпечно іноді буває й у носі длубати.

— Та воно то так, але за це в тюрму не садовлять.

Кельнер заходився обережно розминати носа, однак длубати в ньому не став.

— Я вам добра зичу, пане. Я вже тут надивився на всяку всячину і знаю, що й до чого. Мертвий австрієць — це найпрактичніше.

Близько десятої години прийшли продавці паспортів. Один, моторний, говіркий чолов’яга з очима, як у птаха, повів розмову зі Штайнером, другий, крихкотілий, сидів біля столу, мов та гора, й мовчав.

Моторний вийняв німецький паспорт.

— Ми все з’ясували в наших компаньйонів. Оцей ось паспорт можна переробити на ваше власне ім’я. Усі записи буде змито, а натомість вписано ваші дані. Певна річ, крім місця народження. Тут вам доведеться вдовольнитися Аугсбургом, бо ж печатка тамтешня. Так, правда, вийде на двісті шилінгів дорожче. Філігранна робота, розумієте?

— Я не такий багатий, — відказав Штайнер. — Та мені й байдуже про ім’я.

— То беріть його так. Ми тільки замінимо фотокартку. Той краєчок печатки, що попадає на неї, зробимо безплатно.

— Не буде діла. Я хочу працювати. З цим паспортом я ніде не дістану дозволу.

Балакун стенув плечима.

— Коли так, то лишається тільки австрійський. З ним ви зможете працювати.

— А коли запитають поліційне управління, яке його видало?

— Хто це буде запитувати, якщо ви нічим не прошпетитесь?

— Триста шилінгів, — сказав Штайнер.

Його візаві ображено випростався.

— У нас тверді ціни. П’ятсот, ні на шилінг менше.

Штайнер мовчав.

— Якби це німецький, то ще можна б поговорити, його добути легше. Але австрійський — це ж рідкість. Ну хто в Австрії має паспорт? Удома він не потрібен, а за кордон чи багато їздять? Та ще за нинішнього валютного ембарго! Так що п’ятсот — це майже задарма.

— Триста п’ятдесят.

— Триста п’ятдесят я сам сплатив небіжчиковим рідним! — за-гарячкував балакун. — Ви гадаєте, це легко було — умовити їх? А мої накладні витрати? Дістати паспорт свіженьким, зразу після похорону — це треба таки брязнути капшуком! Тільки готівка осушує сльози й відсуває на другий план скорботу! Чотириста п’ятдесят — крайня ціна. Це собі ж на збиток, тільки з симпатії до вас.

Погодилися на чотирьохстах. Штайнер дістав із кишені фотокартку, зроблену в фотоавтоматі за шилінг. Підроблювачі пішли й за годину принесли готовий паспорт. Штайнер заплатив їм гроші й поклав його в кишеню.

— Ну, щасти вам доля! — сказав балакун. — І ще одна порада. Коли скінчиться термін, прийдіть до нас, ми продовжимо. Змиємо дату і впишемо нову. Це робиться дуже просто. Єдині можливі труднощі — віза на виїзд. Що пізніше вона вам буде потрібна, то краще — довше можна міняти дату.

— Так це ж можна зробити й зараз!

Балакун похитав головою.

— Не треба. Так ви матимете поки що справжній паспорт; ви могли його просто знайти. Замінити фото — це не такий тяжкий злочин, як підробка записів. Адже маєте ще цілий рік попереду. А мало що може статися за рік!

— Треба сподіватись.

— Ви, звісно, самі розумієте, що все це — абсолютна таємниця. І в наших, і у ваших інтересах. Нікому ні слова, хіба що — серйозна рекомендація. Ви ж знаєте, як нас знайти. Ну, бувайте здорові.

— На все добре.

— До відзеня, — буркнув мовчун.

— Він не вміє по-німецькому, — усміхнувся його товариш, помітивши здивований погляд Штайнера. — Але на печатках руку набив — просто диво! Це, звичайно, між нами.

Штайнер пішов на вокзал, де в камері схову лежав його рюкзак. Напередодні ввечері він вибрався з пансіону, переночував на лаві в парку, вранці у вокзальній убиральні зголив вуса, а потім сфотографувався.

Нестямна радість охопила його. Отже, він — робітник Иоганн Губер із Граца!

Раптом він зупинився. У нього ж лишилась не владнана ще одна справа з тих часів, коли він звався Штайнером! Він зайшов до кабінки таксофону й почав шукати в телефонному довіднику номер, мурмочучи;

— Леопольд Шефер… Траутенаугассе, двадцять сім.

Це ймення й адреса міцно засіли в його пам’яті.

Знайшовши номер, він подзвонив. Озвався жіночий голос.

— Поліцай Шефер удома? — спитав Штайнер.

— Удома, зараз покличу.

— Не треба, — квапливо відказав Штайнер. — Це дзвонять із поліційного відділка на Елізабетпроменаде. На дванадцяту годину призначено облаву. Поліцай Шефер повинен прибути сюди об одинадцятій сорок п’ять. Ви зрозуміли?

— Атож. Об одинадцятій сорок п’ять.

— Гаразд. — Штайнер повісив слухавку.

Траутенаугассе виявився вузеньким тихим завулком з одноповерховими будиночками. Штайнер знайшов будинок номер двадцять сім І пильним оком оглянув його. Будинок нічим не відрізнявся з-поміж інших, однак здався йому особливо гидким. Потім він одійшов трохи далі й став чекати. Поліцай Шефер вийшов з дому квапливо, з виглядом заклопотаної людини, важко гупаючи чобітьми. Штайнер рушив йому назустріч, так щоб зійтися з ним у темнішому місці. Зіткнувшись з Шефером, він явно умисне щосили штовхнув його плечем.

— Ви що, п’яний? — поточившись, ревнув поліцай. — Не бачите, що перед вами службова особа в уніформі?

— Не бачу, — відказав Штайнер. — Я бачу перед собою паскудного сучого сина й більш нічого. Сучого сина, чуєш?

Шеферові на мить одібрало мову.

— Ти що, сказився? — нарешті тихо промовив він. — Стривай, я ж з тобою поквитаюся! Марш зі мною в поліцію!

І вхопився за кобуру револьвера. Та Штайнер блискавично вдарив його носаком по руці, підступив до нього впритул і завдав Шеферові найтяжчої для чоловіка образи: вліпив йому по ляпасу в обидві щоки.

Поліцай заревів і кинувся на Штайнера. Але той ухилився й свінгом лівою пустив йому юшку з носа.

— Сучий син! Стерво собаче! Заяча душа!

Різким прямим ударом він розтовк Шеферові губи, відчувши, як хряснули зуби під кулаком. Ледве встоявши на ногах, поліцай вереснув тонким, писклявим голосом:

— Рятуйте!

— Заткни пельку! — гаркнув Штайнер і врізав його аперкотом правою в щелепу, а тоді коротким ударом лівої влучив точно в сонячне сплетіння. Шефер квакнув якось по-жаб’ячому й лантухом повалився на землю.

У кількох вікнах засвітилося.

— Що там таке знову? — гукнув хтось.

— Та нічого, — озвався з темряви Штайнер. — Якийсь п’яний.

— Бодай би їх чорти вхопили, цих п’янюг, — сердито вигукнув той самий голос. — У поліцію його одведіть!

— А куди ж іще!

— Та вцідіть спершу по тій п’яній мордяці разів зо два!

Вікно зачинилося. Штайнер, осміхаючись, звернув за найближчий ріг. Він був певен, що Шефер не впізнав його поночі, та ще безвусого. Попетлявши трохи завулками, він вибрався на люднішу вулицю й пішов уже повільніше.

«Як чудово і як огидно водночас! — думав він. — Отака сміховинна помста! Але вона винагороджує за цілі роки поневірянь. Треба ко-ристатися з тієї нагоди, яка трапляється».

Він зупинився під ліхтарем і вийняв із кишені паспорт.

«Иоганн Губер! Робітник! Ти вмер і гниєш десь у грацькій землі, але твій паспорт живий і лишається дійсний для влади. Я, Йозеф Штайнер, — живий; але без паспорта я для влади все одно що мертвий. — Штайнер засміявся. — Поміняймося, Йоганне Губере! Віддай мені своє паперове життя й візьми собі мою безпаспортну смерть! Якщо живі не хочуть нам помагати, треба звертатися до мертвих».

6

У неділю ввечері Керн, повернувшись до готелю, побачив у своєму номері Мариля, чимось дуже схвильованого.

— Нарешті жива людина! — вигукнув Мариль. — Триклята нора! Наче навмисне саме в цю хвилину ніде ні душі. Усі порозбігалися, всі десь повіялись, навіть хазяїн, чорти б його вхопили!

— А що сталося? — спитав Керн.

— Ви не знаєте, де знайти акушерку? Чи лікаря-гінеколога абощо!

— Не знаю.

— Так я й думав. — Мариль спинив на ньому погляд. — Слухайте, Керне! Ви ж серйозний хлопець. Ходімо зі мною; треба, щоб біля неї хтось побув, поки я збігаю знайду акушерку. Ви зможете?

— Що?

— Догляньте, щоб вона не дуже борсалася! Поговоріть з нею! Ну, що-небудь зробіть!

Він потяг розгубленого Керна за собою. Спустившись на один поверх нижче, Мариль відчинив двері невеличкої кімнатки, де стояло тільки одне ліжко. На ньому лежала, стогнучи, якась жінка.

— Сьомий місяць! Передчасні пологи чи що… Заспокоюйте її, як зможете! Я пошукаю лікаря.

І вибіг із кімнати, перш ніж Керн устиг розкрити рота.

Жінка в ліжку застогнала. Керн навшпиньках підійшов до неї.

— Вам щось подати?

Жінка застогнала знову. Біляве, наче вицвіле волосся її було зовсім мокре від поту, на зблідлому, землистому обличчі неприродно темніло рясне ластовиння. Очі закотились під лоба, й між напівзаплющених повік видніли майже самі білки. Гримаса страждання розтягла тонкі губи, й міцно зціплені вишкірені зуби виразно біліли в присмерку кімнати.

— Вам подати щось? — повторив Керн.

Він оглядівся по кімнаті. На спинці стільця висів недбало кинутий дешевий, тоненький плащ. Біля ліжка валялися стоптані черевики. Жінка лежала вдягнена — видно, прийшла і впала. На столі стояла пляшка з водою, біля вмивальника — валіза.

Жінка все стогнала. Керн не знав, що робити. Нараз вона заметалась у ліжку. Він згадав те, що сказав йому Мариль, згадав рештки своїх першокурсницьких знань і спробував притримати її за плечі. Та це було так само важко, як утримати в руках вужа. Жінка звивалась, відштовхувала його; потім ураз підняла руки й судорожно вчепилась йому в плечі.

Керн стояв, немов прикутий. Він ніколи б не повірив, що в жіночих руках може бути така сила. Жінка повільно крутила головою, наче вигвинчуючи її, й стогнала якимсь моторошним, замогильним стогоном.

Тіло її сіпнулось, і раптом Керн побачив, що з-під зсунутої ковдри показалася чорно-червона пляма й почала розповзатись по простирадлу. Він знову спробував звільнитися, але жінка тримала його, мов кліщами.

Нараз тіло її обм’якло, вона розчепила руки й упала на подушку. Керн кинувся до дверей і побіг нагору, на свій поверх, до номера, де мешкала Рут Голланд.

Дівчина була вдома, сама. Вона сиділа на ліжку, пообкладавшись розгорненими книжками.

— Ходімо зі мною! — гукнув Керн. — Там, унизу, жінка кров’ю спливає!

Вони збігли вниз. У кімнаті було вже темніше, за вікном палала вечірня заграва, і її тривожний відблиск лежав на підлозі й на столі. У пляшці з водою горів рубіном червоний промінь. Жінка вже зовсім затихла; здавалося, вона й не дихає.

Рут Голланд підняла ковдру. Жінка підпливала кров’ю.

— Засвітіть світло! — крикнула дівчина.

Керн метнувся до вимикача. Проміння слабенької лампочки змішалося з вечірньою загравою в якусь непевну каламуть.

— Дайте рушник! Треба спинити кров. Пошукайте ще що-небудь!

Рут закачала рукава й почала розстібати на жінці одяг. Керн ухопив з умивальника рушник і подав їй.

— Зараз має прийти лікар! Мариль побіг по нього.

Шукаючи ще чогось замість бинтів, він хапливо вивернув валізу

на підлогу.

— Давайте, що є під руками! — кричала Рут.

На підлозі лежала купка речей для немовляти: сорочечки, пелюшки, покривальця, плетені кофтинки з рожевої та голубої вовни, оздоблені шовковими бантиками. Одна була ще недоплетена, з неї стриміли дротики. Клубок м’якенької голубої пряжі беззвучно покотився по підлозі.

— Давайте, мерщій! — Рут кинула додолу закривавлений рушник. Керн подав їй жмут пелюшок. І в цю мить почулися кроки на сходах.

Двері прочинилися, вбігли Мариль із лікарем.

— Що це тут діється? Ах, чорт!

Лікар ступив до ліжка, одіпхнув Рут Голланд і схилився над жінкою. За хвилину він обернувся до Мариля:

— Біжіть подзвоніть по телефону 21–67, хай Браун негайно приїде сюди й привезе все потрібне для наркозу. Операція Бракстона-Гікса. Запам’ятали? І все, що требі при тяжкій кровотечі.

— Іду.

Лікар озирнувся довкола.

— Ви можете йти, — сказав він Кернові. — Фройляйн хай лишиться тут. Принесіть води. І подайте мою сумку.

Другий лікар прибув через десять хвилин. З допомогою Керна та ще кількох чоловіків, що посходилися тим часом, лікарі влаштували в сусідній кімнаті імпровізовану операційну: повідсовували ліжка, зсунули докупи столи, приготували інструменти. Хазяїн готелю приніс і повкручував у патрони найбільші лампи, які в нього були.

— Швидше, швидше! — перший лікар аж кипів од нетерпіння. Накинувши на себе білий халат, він звелів Рут Голланд застебнути його на спині. — Надягніть і ви! — Він кинув їй другий халат. — Може, ви нам тут потрібні будете. Крові не боїтесь? Не зомлієте?

— Ні, — відповіла Рут.

— Чудово. Молодчина!

— Може, і я стану в пригоді? — спитав Керн. — Я вчився рік на медичному.

— Поки що не треба. — Лікар скинув оком на інструменти. — Ну, можна починати?

Лисина його блищала під лампочкою. Двері познімали із завісок, і четверо чоловіків перенесли ліжко з жінкою до операційної. Жінка лежала, широко розплющивши очі, й тихенько скімлила. Її безкровні губи тремтіли.

— Ну, беріться! Швидше! — владно гримнув лікар. — Підіймайте! Та обережно, чорт забирай!

Жінка була важка. У Керна аж піт краплями виступив на лобі. Очі його зустрілися з очима Рут. Дівчина була бліда, але спокійна і така змінена на обличчі, що Керн ледве впізнав її. Вона всім своїм єством була з жінкою, що спливала кров’ю.

— От так! Тепер вийдіть усі, хто тут зайвий! — знову гримнув лисий лікар. Потім узяв породіллю за руку. — Не бійтеся, це зовсім не боляче, — несподівано материнським голосом сказав він.

— Дитину врятуйте… — прошепотіла жінка.

— І вас теж, — лагідно відказав лікар.

— Дитину…

— Ми тільки трошечки повернемо його, голівкою вперед, і воно вмить вискочить. Тільки не хвилюйтеся. Наркоз!

Керн із Марилем та ще кількома чоловіками стояли в кімнатці, де жила породілля, й чекали, поки їх покличуть знову. Крізь стіну приглушено долинали голоси лікарів. Долі валялися порозкидані рожеві й голубі плетені кофтинки.

— Народження… — мовив Мариль до Керна. — От як народжуються на світ: із кров’ю! З кров’ю та криками. Ви розумієте це, Керне?

— Розумію.

— Ні, ви не розумієте, — заперечив Мариль. — І я теж. Тільки жінка може це зрозуміти, тільки жінка… Ви не почуваєте себе свинею?

— Ні.

— Справді? А я почуваю. — Мариль скинув окуляри й подивився на Керна. — Ви вже спали коли-небудь із жінкою? Ні. Ато й ви б почували себе свинею. Тут можна роздобути чогось міцного?

Кельнер підійшов до них.

— Принесіть півпляшки коньяку! — звелів Мариль. — Та не бійтеся, гроші в мене є. Несіть, швидше!

Кельнер пішов, за ним хазяїн і двоє інших чоловіків. Керн із Ма-рилем лишилися самі.

— Сядьмо біля вікна, — мовив Мариль і показав на вечірню заграву. — Гарно, еге?

Керн кивнув.

— Отак воно ведеться, — додав Мариль. — Усе вкупі. То бузок? Там, унизу, в садку.

— Бузок.

— Бузок і ефір. Кров і коньяк. Ну що ж, будьмо здорові!

— Пане Мариль, я приніс чотири чарки, — сказав кельнер, ставлячи тацю на стіл. — Подумав, може… — він кивнув у бік сусідньої кімнати.

— Правильно.

Мариль налив дві чарки.

— Ви п’єте, Керне?

— Мало.

— Непитущий, значить… Єврейський гріх. Зате ви краще розумієтесь на жінках. Правда, жінки зовсім не хочуть, щоб їх розуміли… Ну, будьмо!

— Будьмо!

Керн вихилив чарку до дна, і йому трохи відлягло від серця.

— Це просто передчасні пологи? — спитав він. — Чи щось гірше?

— Передчасні. На цілий місяць раніше. Від перенапруження. Вокзали, поїзди, пересвдки, хвилювання, біганина — розумієте? Не слід їй було їхати в такому стані.

— Навіщо ж вона…

Мариль налив знову.

— Навіщо? Бо вона хотіла, щоб її дитя народилося чехом. Щоб на нього в школі не плювали, не дражнили його жидом пархатим.

— Розумію, — сказав Керн. — А чоловік не міг з нею виїхати?

— Чоловік уже два роки як за ґратами. Завіщо? За те, що мав крамничку й був більш тямкий та ретельний, аніж його конкурент через вулицю. Що ж робить у таких випадках конкурент? Іде в гестапо й заявляє на нього — мовляв, антидержавні висловлювання, невдоволення або комуністичні ідеї… Що на язик спливе. Тоді людину кидають у тюрму, а клієнтура переходить до конкурента. Дійшло?

— Мені це добре відомо, — відповів Керн.

Мариль допив свою чарку.

— Жорстока доба. Мир зміцнюють гарматами й бомбовозами, гуманізм розвивають концтаборами й погромами. Ми живемо в добу переоцінки всіх цінностей, Керне. Агресор нині зветься поборником миру, побитий і переслідуваний — порушником спокою. І є цілі народи, що вірять у таке!

Через півгодини за стіною почувся кволий крик.

— Бісові душі! — схопився Мариль. — Упорались! У світі стало на одного чеха більше! За це варто випити. Наливайте, Керне! За найбільше таїнство цього світу, за народження людини! А ви знаєте, чому народження — це таїнство? Тому, що потім усе одно мусиш помирати. Ну, хай живе!

Двері відчинились. Увійшов другий лікар, забризканий кров’ю, з мокрим від поту обличчям. На руках він ніс щось червоне, мов той рак. Воно тоненько вищало, а лікар плескав його долонею по спинці.

— Живісіньке! — пробурчав він. — Знайдеться тут що-не-будь… — Він підняв згорток білої тканини. — Дарма, згодиться й це. Фройляйн!

Лікар передав Рут дитину й пелюшки.

— Скупайте й сповийте, тільки не туго. Хазяйка вміє. Тільки подалі від ефірного духу, де-небудь у ванні…

Рут узяла немовля. Її очі здалися Кернові ще вдвічі більшими, ніж звичайно. Лікар сів до столу.

— Що це у вас, коньяк?

Мариль налив йому чарку й спитав:

— Цікаво, що буває на серці в. лікаря, коли він бачить, як день у день будують нові крейсери й бомбовози, а шпиталі не будують? Адже ж перші існують виключно для того, щоб наповнювати другі!

Лікар підвів на нього очі.

— Паскудно, хай йому біс! Препаскудно! Завидна доля — з якнайбільшою вправністю латати людей, щоб їх потім з якнайбільшою брутальністю знову роздирали на шматки! Чому б тоді не вбивати зразу немовлят? Це ж куди простіше!

— Любий друже, — відказав депутат рейхстагу Мариль, — убивати дітей — це злочин. А вбивати дорослих — справа національної честі.

— Нічого, в майбутній війні жінок і дітей теж не милуватймуть, — буркнув лікар.

— Брауне! — гукнув із суміжної кімнати його колега.

— Іду!

— Стонадцять чортів! Здається, не все гаразд… — промовив Мариль.

Невдовзі Браун повернувся — змарнілий, хмурний.

— Розрив шийки матки, — сказав він. — Нічого не можна вдіяти. Спливає кров’ю.

— Нічого не можна вдіяти?

— Нічого. Перепробували все. Кров не спиняється.

— А може, переливання?.. *— спитала Рут, що саме з’явилася в дверях. — Я б дала свою кров.

Лікар похитав головою.

— Марна річ, дівчинко. Якщо не спиниться сама…

Він знову вийшов, покинувши двері відчиненими. Світлий прямокутник здавався якимсь нереальним. Троє в кімнатці сиділи й мовчали. Увійшов кельнер.

— Прибрати зі столу?

— Не треба.

— Налити й вам? — спитав Мариль Рут.

Дівчина похитала головою.

— Все-таки випийте. Вам полегшає. — Він налив їй півчарки.

Уже стемніло. Лише на обрії над дахами оранжевою смужкою, переходячи вище у тьмаву зелень, догоряло останнє світло вечора. У ньому плавав блідий місяць, поїдений плямами, наче стара мідна монета. З вулиці чулися голоси — гучні, вдоволені, безжурні. Кернові зненацька пригадався Штайнер, його слова: поруч тебе може вмирати людина, а ти нічого не відчуватимеш. Оце й є лихо нашого світу! Співчуття — не біль. Це прихована зловтіха. Зітхання полегкості, що це не ти сам і не людина, яку ти любиш… Керн зиркнув на Рут. Але її обличчя вже не можна було розгледіти.

Мариль прислухався.

— Що це?

Протяглий, глибокий звук скрипки розітнув вечірню імлу, потім затих, знову забринів, налився силою, знявся увись, переможний, непокірливий, — і задзюрчали переливи, все ніжніші й ніжніші, розвинулась мелодія, проста й смутна, як догорілий вечір.

— Це в нас, у готелі, — сказав Мариль і виглянув у вікно. — Над нами, на п’ятому поверсі.

— Я, здається, знаю цього скрипаля, — озвався Керн. — Я вже раз чув, як він грає. Але я не знав, що й він тут живе.

— Це не звичайний скрипаль. Це великий майстер…

— Може, піти попросити, щоб він перестав?

— Чого це?

Керн уже повернувся до дверей. Мариль блиснув окулярами:

— Не треба. Навіщо? Хіба так не можна сумувати? Однаково смерть повсюди. Одне другому не вадить.

Вони довго сиділи й слухали. Нарешті з суміжної кімнати вийшов Браун.

— Кінець, — сказав він. — Померла. Недовго й мучилась. Але вона знала, що дитина жива. Це ми їй встигли сказати.

Троє за столом підвелися.

— Можна вже перенести її сюди, — сказав Браун. — Адже в тій кімнаті живуть люди…

Лисий лікар, що все ще топтався біля померлої, якось аж непристойно контрастував із нею: жадібне, повнокровне, ненажерливе, вибагливе життя поруч із довершеним спокоєм смерті.

— Не розкривайте її, — сказав він. — Краще вам усього не бачити. І так уже досить з вас, аж занадто. Правда, люба фройляйн?

Рут похитала головою.

— О, ви тримались одважно, навіть не писнули! Ви знаєте, Бра-уне, що мені зараз хочеться зробити? Повіситись на першій гілляці!

— Ви ж і так зробили неможливе — врятували дитину.

— Знаю, знаю! Знаю, що ми зробили все, що більше вже не було ради. І все-таки мені хочеться повіситись.

Він аж задихався од люті. М’ясисте обличчя над комірцем закривавленого халата почервоніло.

— Двадцять років уже займаюся цим! І щоразу, яку мене вислизає з рук людське життя, мені хочеться повіситись. Безглуздо, але що я вдію! — Він повернувся до Керна. — Візьміть отам у лівій кишені піджака сигарету і вкладіть мені в губи. Так, так, панночко люба, я знаю, що ви зараз думаєте! Добре, тепер ще вогню. Ну, я йду митися. — Лікар подивився на свої гумові рукавички, наче це вони були у всьому винні, й важкою ходою пішов до ванної кімнати.

Ліжко з небіжчицею винесли в коридор, тоді занесли в її кімнатку. У коридорі вже стояло кілька мешканців із великої кімнати.

— А що, не можна було відвезти її до лікарні? — спитала худюща літня жінка з брижуватою, наче в індика, шиєю.

— Ні, — відказав Мариль. — Якби можна було, то відвезли б.

— І це вона цілу ніч тут лежатиме? Мертве тіло за стіною… Хіба тут можна буде спати?

— Ну, то не спіть, бабусю, — сказав Мариль.

— Яка я вам бабуся? Я не бабуся! — пирхнула жінка.

— Воно й видно.

Жінка вколола Мариля злющим поглядом.

— А хто ж тепер поприбирає в кімнаті? Просмерділи всю, воно ж ніколи не вивітриться! Хіба не можна було в десятому номері?

— Зауважте, — мовив Мариль до Рут, — ця жінка померла. А вона ж була потрібна дитині, та, може, ще й чоловікові. А ота безплідна дошка живе. І, певне, до ста років доживе на зло своїм ближнім. Це одна з тих загадок життя, які ніколи не вдасться розгадати.

— Зло сильніше, воно витриваліше, — похмуро відповіла Рут.

Мариль пильно глянув на неї.

— Коли ви встигли це взнати?

— Нині це неважко.

Мариль не сказав нічого. Він тільки дивився на не!.

Прийшли лікарі.

— Дитина в хазяйки, — сказав лисий. — По неї приїдуть. Я зараз подзвоню. І до моргу теж. Ви знали її?

Мариль похитав головою.

— Вона всього кілька днів як приїхала. Я тільки раз говорив із нею.

— Певно, в неї є якісь документи, щоб оформити…

— Я подивлюся.

Лікарі пішли. Мариль переглянув валізу померлої. Там були тільки речі для дитини, синя сукня, трохи білизни та барвисте дитяче брязкальце. Він поскладав усе назад у валізу.

— Дивна річ! Яке все це раптом стало мертве…

У сумочці Мариль знайшов паспорт і поліційну посвідку з Франк-фурта-на-Одері. Він підніс папери до світла.

— Катарина Гіршфельд, уроджена Бринкман, із Мюнстера, народження сімнадцятого березня тисяча дев’ятсот першого року…

Підійшовши до ліжка, він глянув на небіжчицю. Біляве волосся, вузьке, з різкими рисами вестфальське обличчя…

— Катарина Бринкман, у заміжжі Гіршфельд…

Мариль знову заглянув у паспорт.

— Дійсний ще три роки, — пробурмотів він. — Три роки для когось іншого. Щоб поховати її, досить і посвідки.

Сховавши папери в кишеню, він сказав Кернові:

— Усе це я владнаю. І свічку добуду. Слухайте… може, слід комусь посидіти тут? Я знаю, все це пусте, але в мене таке відчуття… ну, що не годиться лишати її саму.

— Я побуду біля неї, — сказала Рут.

— Я теж, — додав Керн.

— Гаразд. Тоді я прийду пізніше, зміню вас.

Місяць побілів. Над землею висіла ніч, широка, темно-синя. Вона дихала у вікно запахом землі й квітів.

Керн стояв із Рут біля вікна. Йому здавалось, ніби він був далеко-далеко й оце повернувся. У ньому ще тупо тремтів страх, збуджений зойками породіллі, корчами її скривавленого тіла. Він чув тихий віддих дівчини, що стояла поруч, бачив її лагідні, юні уста. І йому нараз ясно стало, що й вона причетна до цієї похмурої таємниці, яка обіймає кохання крижаним кільцем жаху, він збагнув, що й ніч причетна до цього, й сутінь, і важкий дух землі, й солодкий голос скрипки над дахами; він знав, що, обернувшись, у миготливому світлі свічки побачить бліду маску померлої, і тим живіше відчував він тепло своєї крові, що трепетом проймало його, тягнучи до іншого тепла, тільки до тепла й ні до чого більше…

Ніби чиясь чужа рука взяла його за руку й поклала її на тугі, молоді плечі дівчини.

7

Мариль сидів за столом на цементовій терасі готелю, обмахуючись газетою. Перед ним лежало кілька книжок.

— Ідіть сюди, Керне! — гукнув він. — Наближається вечір. У такий час звірі шукають самотності, а люди — товариства. Як там ваш дозвіл на проживання?

— Ще тиждень… — Керн сів до нього.

— Тиждень у в’язниці — це дуже багато. На волі — дуже мало. — Мариль позгортав свої книжки. — Еміграція навчає! Ось я на старості літ надумав вивчити французьку й англійську.

— А мені часом уже несила чути слово «емігрант», — понуро сказав Керн.

Мариль засміявся.

— Дурниці! Ви потрапили в якнайвишуканіше товариство. Дайте був емігрантом. Шиллерові теж доводилось п’яти салом мастити. І Гейне, і Вікторові Гюго. Це вам лише кілька прикладів. Он гляньте на небо: наш блідолиций Місяць — це теж емігрант Землі. Та й сама матінка Земля — давня емігрантка Сонця. — Він підморгнув Кернові. — Правда, може, краще було б, якби вона зовсім не емігрувала й ми ще кружляли там розжареним газом. Ви згодні зі мною?

— Ні.

— Правильно. — Мариль знову почав обмахуватись газетою. — А знаєте, що я оце читав?

— Що дощ не йде з вини євреїв.

— Ні.

— Що справжньому чоловікові для повноти щастя необхідний осколок снаряда в живіт.

— Теж ні.

— Буцім усі євреї — більшовики саме тому, що вони так жадібно нагромаджують багатство.

— Непогано! Давайте далі.

— Що Христос був арієць. Нешлюбний син римського легіоне — ра-германця.

Мариль зареготав.

— Ні, не вгадаєте. Шлюбні оголошення. Ось послухайте: «Де той милий, симпатичний чоловік, що зробить мене щасливою? Відповідна дівчина, з ніжним, щирим, благородним серцем, залюблена в усе добре й прекрасне, досконало обізнана з готельним господарством, шукає споріднену душу віком од тридцяти п’яти до сорока років, з належним достатком…» — Він підняв очі від газети. — Од тридцяти п’яти до сорока років! Сорок один рік — уже виключено. От де віра, скажіть? Або ось: «Де знайду я тебе, моя паро? Глибока, оптимістична натура, леді й домовита господиня, з не розбитими об мур буденщини пориваннями, наділена темпераментом, душевною красою й почуттям товариськості, бажає вийти за добре забезпеченого джентльмена з нахилом до мистецтва та спорту і водночас симпатичного хлопчину…» Знаменито, правда? Або ще: «Духовно самотній п’ятдесятирічний чоловік, чутлива натура, на вигляд молодший, круглий сирота…» — Мариль опустив газету. — Круглий сирота! У п’ятдесят років! Що за бідолашне створіння, цей сентиментальний перестарок! Ось подивіться, друже, — він простяг Кернові газету. — Дві сторінки. Щотижня цілих дві сторінки, в одній лише цій газеті! Погляньте на самі заголовки! Аж рябіє: «щирість», «вірність», «любов», «приязнь», «дружба»… Рай, та й годі! Едемський саду пустелі політики. Як це підбадьорює! Бачиш, що й у наш паскудний час є ще хороші люди. Такі речі зміцнюють волю до життя! — Він жбурнув газету на стіл. — Колись, чого доброго, ще й таке вичитаєш: «Комендант концтабору, глибока натура, з ніжним серцем…»

— А вони, певно, саме так про себе й думають, — докинув Керн.

— Безперечно! Що люди примітивніші, то кращої вони про себе думки. Це видно хоча б з отаких-от оголошень. І в цьому, — Мариль в’їдливо всміхнувся, — їхня пробивна сила! У сліпому переконанні! Сумніви й терпимість — властивості інтелігента. Його довічне прокляття. Сизифів камінь. Це, по-моему, один із найглибших образів у всій людській творчості.

— Пане Керн, там вас хтось питає! — збуджено гукнув зненацька прибігши на терасу помічник кельнера. — Здається, не з поліції!

Керн підхопився зі стільця.

— Іду!

З першого погляду він не впізнав цього нужденного літнього чоловіка. Перед ним наче виникло нечітке, розмите зображення на матовому склі фотоапарата, яке помалу ставало різкіше, набувало знайомих рис.

— Це ти, батьку! — нарешті вимовив з глибоким ляком Керн.

— Я,Людвігу…

Старий Керн витер піт із чола й додав, кволо всміхаючись:

— Жарко…

— Ще й дуже. Ходімо, тут є кімната з роялем, там трохи прохолодніше.

Щойно вони посідали, як Керн знову піднявся — принести батькові зельтерської з лимоном. Хвилювання його не вщухало.

— Давненько ж ми не бачились, тату, — несміло сказав він, повернувшись.

Старий Керн кивнув.

— Тобі дозволять тут лишитися, Людвігу?

— Навряд. Ти ж сам знаєш. Нарікати на них не можна, на два тижні дозвіл дали, та ще, може, продовжать на два-три дні, але далі нічого не вийде.

— Думаєш залишитися нелегально?

— Ні, тату. Нас тут уже забагато. Я цього не знав. Постараюся пробратись назад до Відня. Там легше переховуватись. А що ти поробляєш?

— Я хворів, Людвігу. Грип. Оце тільки днів зо три як на ноги звівся.

— А, он що… — Керн відчув полегкість. — Отже, хворів… Чи ж ти вже зовсім видужав?

— Таж бачиш…

— А як ти живеш, тату?

— Та я знайшов собі пристановище.

— О, тебе добре стережуть, — сказав Керн і всміхнувся.

Батько глянув на нього з такою болісною ніяковістю, що Керн сторопів.

— Тобі там недобре, тату? — спитав він.

— Та ні, чого там, Людвігу. Що означає добре для нас? Якийсь спокій маєш, та й то вже добре. Працюю трошки… веду бухгалтерію. Небагато тієї роботи, та все-таки якесь заняття. На паливному складі.

— Так це ж чудово! І скільки ти заробляєш?

— Нічого я не заробляю. Хіба що на цигарки. Зате маю харч і житло.

— Ну, і це вже не абищо. Завтра я прийду до тебе в гості, тату.

— Приходь, приходь… Або… або я знов до тебе прийду.

— Та навіщо тобі ноги трудити, я сам…

— Людвігу… — старий Керн знітився. — Краще я сюди прийду…

Керн здивовано глянув на нього — і нараз усе збагнув. Та огрядна жінка на Тузаровій вулиці… Серце молотом загупало в грудях. Керна поривало схопитися, взяти батька, втекти з ним кудись. У голові промайнули уривки думок — про матір, про Дрезден, рідний дім, тихі недільні ранки в їхній сім’ї… Та погляд його знову впав на розбиту життям людину, що з жахливим упокоренням в очах дивилась на нього, і він подумав: «Кінець… Амба». Спазм одпустив душу, і зостався тільки безмежний жаль до батька.

— Мене двічі висилали, Людвігу. Тільки повернувся й на другий день знову попався. Злості на нас вони не мають, але ж і не можуть усіх нас у себе прихистити. Потім я захворів: саме дощі почалися… Запалення легенів з ускладненням. Ну, і… вона мене одволала, а то я був би пропав, Людвігу. Вона ж від щирого серця…

— Та я бачу, тату, — вже спокійно сказав Керн.

— Я й працюю трошки. Свій харч принаймні відробляю. Я ж не то що… ну, ти розумієш… Я просто не міг більше ночувати на лавах просто неба і весь час тремтіти, Людвігу…

— Я розумію, тату.

Старий одвів очі вбік.

— Я іноді думаю: матері слід узяти розлуку зі мною. їй тоді можна буде повернутись до Німеччини.

— Невже ти цього хочеш?

— Та не задля себе ж… Задля неї. Це ж я в усьому винен. Коли вона вже не буде моєю дружиною, то зможе повернутись. Це ж я винен. І перед тобою теж. Це ж через мене ти не маєш своєї домівки.

Невимовна прикрість пойняла Керна. Це ж зовсім не той батько, яким він був у Дрездені, — веселий, життєрадісний; це якийсь інший чоловік, рідний йому, але зовсім інший, нещасний, старий, безпорадний. Украй збентежений, Керн підвівся й зробив те, чого не робив ще ніколи: обняв батька за вузькі, згорблені плечі й поцілував його.

— Ти мене розумієш, Людвігу? — прошепотів Зигмунд Керн.

— Розумію, тату. Мені все те байдуже. Байдужісінько, — Керн ніжно поплескав батька по спині, дивлячись через його плече на картину над роялем, що зображувала відлигу в Тиролі.

— Ну, я піду…

— Добре, тату.

— Я тільки за лимон заплачу. На, ось я тобі пачку сигарет приніс. Ти виріс, Людвігу… виріс і зміцнів.

«А ти постарів і змізернів, — подумав Керн. — Ех, якби мені зараз попався хтось із тих, хто довів тебе до цього! Я б йому розтовк його тупу, ситу, самовдоволену пику!»

— Та в тебе теж нічого вигляд, тату, — сказав він. — За лимон я вже заплатив. Я тепер трохи заробляю. І знаєш, на чому? На наших старих виробах. На мигдальному кремі й одеколоні «Фарр». Тут в одного аптекаря їх іще повна полиця, я в нього купую.

Очі Зигмунда Керна ледь ожили. Та він зразу ж невесело посміхнувся:

— Чи гадав я, що тобі доведеться їх із-під поли продавати… Прости мені, Людвігу!

— Ну що ти! — Керн ковтнув клубок, що раптом підступив йому до горла. — Це ж найкраща в світі школа, тату! Вивчаєш життя знизу. І людей теж. Потім уже ніколи ні в кому не розчаруєшся.

— Тільки не хворій…

— Ні, я добре загартувався.

Вони вийшли на вулицю.

— Ти такий оптиміст, Людвігу…

«Господи! Він називає це оптимізмом!» — подумав Керн. Але вголос сказав:

— Нічого, тату, все ще владнається. Хіба можливо, щоб так довіку лишалось?

— Правда, правда… — дивлячись кудись убік, старий тихо сказав: — Людвігу, коли ми всі знов будемо вкупі… і мати теж… і все це, — він махнув рукою кудись позад себе, — забудеться, правда? Ми ні про що не згадуватимемо, еге ж? — Мова його, тиха, дитинно довірлива, чимось нагадувала цвірчання змореної пташини. — Якби не я, ти б міг тепер учитися, Людвігу, — додав він жалібно й водночас машинально, як людина, котра вже стільки про це думала, що почуття провини набуло якогось автоматизму.

— Якби не ти, тату, мене б і на світі не було, — відказав Керн.

— Ну, живи здоровий, Людвігу. Може, візьмеш сигарети? Я ж таки твій батько, мені б хотілося щось лишити тобі.

— Добре, тату. Давай.

— Ти ж згадуй мене хоч зрідка, Людвігу, — сказав старий, і уста його раптом затремтіли. — Я ж завжди хотів як краще, Людвігу. — Він усе повторював синове ім’я, наче йому не сила було розлучитися з ним. — Хоч у мене й не вийшло нічого, Людвігу. Я ж тільки про вас хотів дбати, Людвігу.

— І дбав, доки мав змогу.

— Ну, я вже піду. Щасти тобі, дитино моя.

«Дитино… — подумав Керн. — Хто ж із нас двох дитина?..» Він стояв і дивився вслід батькові, що повільно віддалявся від нього. Він пообіцяв, що писатиме йому, що при нагоді зайде, але він знав, що бачить батька востаннє. І він стояв і дивився вслід старому, поки той не зник з очей. І в Керновому серцю стало порожньо, як на тій вулиці.

Він повернувся на терасу. Там іще сидів Мариль і з відразою та зневагою на обличчі читав свою газету. «Просто диво, як мало часу треба для катастрофи, — подумав Керн. — Газети не встигнеш прочитати. Круглий сирота, п’ятдесяти років… — Уста йому звело в похмуро-глузливу усмішку. — Наче не можна стати круглим сиротою при живих батькові й матері».

Через три дні Рут Голланд поїхала до Відня. Вона одержала телеграму від однієї подруги, яка запрошувала її до себе жити. Рут сподівалася, що знайде там роботу й зможе відвідувати університет.

Увечері перед її від’їздом вони з Керном пішли до ресторану «У чорного поросяти». Обоє вони весь час харчувались у комітетській їдальні; але на прощання Керн запропонував трошки поласувати.

«Чорне порося» був невеличким прокуреним ресторанчиком, де годували не дуже дорого, але доволі смачно. Піти туди Кернові порадив Мариль. Він сказав йому також точні ціни й порадив узяти «фірмову страву» — гуляш із телятини. Підрахувавши свої фінанси, Керн установив, що їх вистачить ще й на десерт — дві порції сирного пудингу. Рут якось зізналася, що дуже любить цей пудинг. Та коли вони прийшли до «Чорного поросяти», їх спіткало прикре розчарування.

Гуляшу вже не було, вони запізнилися. Керн стурбовано заглибився в меню. Більшість інших страв були надто дорогі. Кельнер стояв над душею й бубонів:

— Шинка з капустою, свинячі котлети з салатом, курча в паприці, свіжа гусяча печінка…

«Гусяча печінка! — подумав Керн. — Що він нас за мільйонерів має, цей дурень?» І спитав, передаючи меню Рут:

— Що ти вибереш замість гуляшу?

Він уже підрахував: якщо замовити котлети, з пудингом доведеться розпрощатись.

Рут швиденько перебігла меню очима й сказала:

— Сосиски з картопляним салатом.

Це була найдешевша страва.

— Не хочу й слухати, — відказав Керн. — Що ж це за прощальна вечеря?

— А я їх дуже люблю. Однаково після юшки в нашій їдальні це буде справжній бенкет.

— Ну, як уже бенкет, то хай будуть принаймні котлети!

— Дорого…

— Пане обер, дві свинячі котлети! — повернувся Керн до кельнера. — Тільки щоб великі!

— А вони всі однакові, — незворушно відповів той. — Що на перше? Сугі, закусочку, холодець?

— Не треба нічого, — відповіла Рут, перш ніж Керн устиг її спитати.

Вони замовили ще карафку дешевенького вина, і кельнер з досить-таки зневажливою міною пішов — наче наперед знаючи, що Кернові забракне півкрони йому на чай.

Ресторанчик був майже порожній. Крім них, лише один іще клієнт сидів за столом у кутку — немолодий уже чоловік із моноклем в оці, зі шрамами на широкому червоному обличчі. Перед ним стояв кухоль пива. Чоловік весь час дивився на Керна й Рут.

— Шкода, що цей суб’єкт тут сидить, — сказав Керн.

Рут кивнула:

— Якби хоч хтось не такий. А то цей… нагадує мені…

— Еге ж, це безперечно не емігрант, — погодився Керн. — Скоріше навпаки!

— Не дивімось на нього.

Але Керн не втерпів і, зиркнувши в той бік, помітив, що чоловік усе ще розглядає їх.

— Чого йому треба, хотів би я знати! — розсердився він. — Очей з нас не зводить!

— Може, це агент гестапо? їх тут, кажуть, повно.

— Піти до нього й спитати, чого йому від нас треба?

— Ні, ні! — Рут злякано поклала руку на плече Кернові.

Принесли котлети — ніжні, присмажені, зі свіжим зеленим салатом. Однак і Кернові, й Рут їлося не так смачно, як вони сподівались: обоє були надто стривожені.

— Не може бути, щоб він тут на нас чекав, — сказав Керн. — Хто ж знав, що ми сюди прийдемо!

— Та звісно! — відповіла дівчина. — Тут він, може, й випадково. Але ж хіба не видно, що він за нами стежить…

Кельнер забрав посуд. Керн провів його похмурим поглядом. Він так хотів зробити приємність Рут, а цей тип із моноклем усе зіпсував.

Щось надумавши, він рішуче підвівся.

— Одну хвилиночку, Рут!

— Куди ти? — злякалась дівчина. — Сиди!

— Та не бійся, я не до нього. Я хочу щось спитати в хазяїна.

Збираючись сюди, Керн про всяк випадок поклав у кишеню два

маленькі флакончики парфумів. І тепер він сподівався виміняти за один із них дві порції сирного пудингу. Правда, парфуми коштували багато дорожче, але йому було байдуже. Якщо вже з котлетами так не пощастило, то хай Рут хоч десертом на свій смак поласує. А може, вдасться ще й по чашці кави виторгувати.

Підійшовши до стійки, він звернувся з своєю пропозицією до хазяїна. Той зразу ж почервонів, як буряк.

— Що, дурнички захотілося? Нажерлись, а платити нічим? Ні, голубе, від поліції ви в мене не відкрутитесь!

— За те, що я з’їв, я заплачу!

— Хвилиночку, юначе! — почулося ззаду.

Керн рвучко обернувся. Позад нього стояв незнайомий із моноклем.

— Дозвольте вас дещо спитати.

Незнайомий відступив на кілька кроків од стійки. Керн пішов за ним. Серце його раптом шалено закалаталося.

— Ви німецькі емігранти, еге ж? — спитав чоловік із моноклем.

Керн витріщився на нього:

— А вам яке діло?

— Та ніякого, — спокійно відповів чоловік. — Просто я чув вашу розмову з хазяїном. Може, ви продасте той флакончик мені?

Кернові одразу стало зрозуміло, куди хилить цей суб’єкт. Продавши йому парфуми, він дасть підставу для обвинувачення в нелегальній торгівлі, і його можуть негайно заарештувати й вислати. Тому він відповів:

— Ні.

— А чому?

— Бо я нічого не продаю. Я не торгую.

— Тоді давайте поміняємось. Я дам вам за парфуми те, чого не хоче дати хазяїн: пудинг і каву.

— Я взагалі не розумію, чого ви від мене хочете.

Чоловік усміхнувся.

— Зате я добре розумію вашу недовірливість. Річ осьу чому: я приїхав з Берліна й за годину повертаюся туди. А ви цього не можете…

— Атож, не можемо.

Чоловік глянув йому в очі.

— Ось чому я й підійшов до вас. І буду дуже радий прислужитися вам такою дрібничкою. На фронті я командував ротою, і один із найкращих моїх бійців був єврей. Ну, то віддасте мені ті парфуми?

Керн простяг йому флакончик.

— Вибачте… Я подумав про вас зовсім інше.

— Здогадуюсь! — засміявся незнайомий. — Ну, йдіть до своєї юної дами. Вона, певно, вже непокоїться. Бажаю вам обом усього найкращого. — Він подав Кернові руку.

Спантеличений Керн повернувся до дівчини.

— Рут! Або сьогодні Різдво… або ж я марю.

За хвилинку з’явився кельнер, несучи на таці каву й велику срібну вазу, горою повну всякого печива.

— А це що таке? — здивовано спитала Рут.

— Це парфуми «Фарр» фірми Керн сотворили таке чудо!

Сяючи від гордості, Керн налив каву в чашки.

— Кожен із нас має право вибрати собі яке завгодно тістечко. Що тобі покласти, Рут?

— Сирний пудинг.

— Ось тобі сирний пудинг. А я візьму «голову мавра».

— Решту вам загорнути? спитав кельнер.

— Як-то? Яку решту?

Кельнер показав рукою на повну вазу.

— Це ж усе для вас замовлено.

Керн втупив у нього здивовані очі.

— Усе для нас? А де ж… хіба того добродія не буде?

— Він уже давно пішов. За все розрахувався. Ну, то…

— Стривайте! — схаменувся Керн. — Стривайте, ради всього святого! Рут, хочеш іще еклер? Трубочку? Чи, може, «наполеон»?

Він наклав їй повну тарілку, взяв і собі ще два чи три тістечка й сказав, перевівши дух:

— О, тепер запакуйте решту в два пакунки. Один ти візьмеш із собою, Рут. Як це прекрасно, хоч раз мати змогу подбати про тебе!

— Шампанське вже поставлено в лід, — сповістив кельнер, забираючи срібний шедевр.

— Шампанське? Непоганий жарт, — засміявся Керн.

— Ніякий не жарт. — Кельнер зробив жесту бік дверей. Там уже з’явився хазяїн. У руках у нього було відерце з льодом, звідки стирчала загорнена в станіоль шийка пляшки.

— Не прогнівайтеся, — улесливо вишкірив він зуби, — я, звісно, пожартував допіру…

Керн, широко розплющивши очі, впав на спинку стільця. Кельнер кивнув:

— За все вже заплачено.

— Це сон! — сказав Керн, протираючи очі рукою. — Ти пила коли-небудь шампанське, Рут?

— Ні. Тільки в кіно бачила.

Керн не без зусилля опанував себе.

— От бачте, пане господарю, — з гідністю сказав він, — який вигідний обмін пропонував я вам! Флакон всесвітньо уславлених парфумів «Фарр» фірми Керн за дві жалюгідні скибки сирного пудингу! А тепер ви самі бачите, що дають за них знавці!

— Хто ж може все знати! — виправдувався хазяїн. — Я більше тямлю в напоях…

— Рут, віднині я вірю в чудеса, — сказав Керн. — Якби оце зараз у вікно влетів білий голуб, несучи у дзьобі два паспорти для нас, дійсні на п’ять років, або необмежений дозвіл працювати, — я б не здивувався!

Вони допили шампанське до дна. Лишити в пляшці хоч краплю здавалося їм непрощенним гріхом. Правду кажучи, вони навіть не знайшли в ньому ніякого надзвичайного смаку, але пили його й дедалі веселішали, аж зрештою обоє трошки захмеліли.

Нарешті вони встали з-за столу. Керн забрав пакунки з печивом і хотів був заплатити за котлети. Але кельнер замахав руками:

— За все вже заплачено…

— Рут, — мовив Керн нетвердим голосом, — на якому ми світі? Ще один такий день, і я стану романтиком.

На відході їх зупинив хазяїн.

— У вас більш нема таких парфумів? Я б хотів для своєї жінки…

Керн опустився з надхмарних висот.

— Випадково ще один флакон є. Останній. — Він дістав з кишені другу пляшечку. — Але вже не на таких умовах, друже любий. Ви проґавили нагоду. Двадцять крон. — Кернові аж самому дух перехопило. — І то тільки для вас!

Ресторатор блискавично зробив підрахунок. За шампанське й тістечка він здер із ротмістра зайвих тридцять крон. Отже, лишається ще чистих десять крон дармових.

— П’ятнадцять, — іще спробував поторгуватись він.

— Двадцять. — Керн удав, ніби хоче сховати флакон.

— Ну, гаразд. — Ресторатор вийняв пом’яту двадцятку. Він уже вирішив сказати своїй коханці, дебелій Барбарі, ніби парфуми коштували п’ятдесят. Тоді можна буде не купувати їй капелюшка за сорок вісім крон, якого вона вже з місяць канючить у нього. Одним пострілом — двох зайців.

Керн і Рут повернулись до готелю, забрали валізу Рут і поїхали на вокзал.

Рут притихла.

— Не журись, — сказав Керн. — Я теж скоро приїду. Більше тижня я тут не зможу втриматись, я добре знаю. А тоді подамся до Відня. Ти хочеш, щоб я приїхав?

— Приїзди! Якщо, звісно, так краще для тебе…

— А чому ти не скажеш просто «приїзди», та й годі?

Дівчина зиркнула на нього трохи винувато:

— А хіба те, що я сказала, не краще?

— Не знаю… Звучить якось обережніше.

— Так, це правда. Обережніше, — з раптовою гіркотою в голосі погодилась вона.

— Не треба журитись, Рут! Ти ж допіру була така весела!

Дівчина розгублено глянула на нього й промовила тихо:

— А ти не зважай. Це на мене часом таке находить. А може, це од вина. Давай думати, що це од вина. Ходімо пройдемось, іще є час.

Вони зайшли у сквер і сіли на лавці. Керн обняв дівчину за плечі.

— Веселіше, Рут! Однаково журба не поможе. Дурні слова, але для нас вони не такі вже й дурні. Нам же так потрібно трошки веселості! Як нікому.

Рут сиділа й дивилась кудись в одну точку.

— Та я б і рада бути веселою, Людвігу. Але в мене така важка вдача… Мені й хочеться ставитись до всього легше. Я б рада робити все легко, але виходить у мене все незграбно й важко, — розпачливо вимовила вона, і Керн нараз побачив, що по її щоках течуть сльози. Вона плакала беззвучно, гнівно й безсило. — Сама не знаю, чого це я плачу… Адже зараз немає ніяких причин для цього! А може, якраз тому я її плачу. Не дивись… не дивись на мене!

— Ну що ти!

Рут схилила до нього обличчя й поклала руки йому на плечі. Керн пригорнув її, і вона поцілувала його — наосліп, заплющивши очі, твердими стиснутими губами, нестямно й гнівно, немовби відштовхуючи від себе.

— Ех, що ти знаєш… — уже спокійніше вимовила Рут. Голова її впала йому на плече, очі все ще були заплющені. — Що ти можеш знати… — Уста її розтулилися, стали м’які, мов достиглий овоч.

Вони встали й пішли далі. Біля вокзалу Керн на хвилинку залишив Рут і купив букет троянд* благословляючи в думці чоловіка з моноклем та господаря «Чорного поросяти». Рут зовсім збентежилась, коли він з’явився з букетом. Вона вся зашарілась, і смуток де й подівся з її обличчя.

— Квіти! — видихнула вона. — Троянди! Я від’їжджаю, мов якась кінозірка.

— Ти від’їжджаєш, як дружина вельми удачливого комерсанта! — гордо поправив її Керн.

— Комерсанти, Людвігу, не дарують квітів.

— Е, вибачай! Молодше покоління вже дарує.

Він поклав її валізу та пакунок із печивом у сітку для багажу, і вони обоє вийшли з вагона. На пероні Рут узяла Керна обома руками за голову і серйозно подивилась йому в очі.

— Якдобре, що я тебе зустріла, — вона поцілувала його. — Ате-пер іди. Іди, не чекай, поки я від’їду. Ато я боюся знов розплакатись: ти тоді ще подумаєш, що я більш нічого й не вмію… Іди!

Та Керн не зрушив з місця.

— А я не боюсь прощання, — сказав він. — Мені вже так багато разів доводилось прощатися… Та це й не прощання зовсім.

Поїзд рушив. Рут усе махала рукою. Керн стояв, поки останній вагон не зник з очей. Аж тоді він пішов із вокзалу. У нього було таке Відчуття, ніби все місто вимерло.

Біля дверей готелю він зустрів Рабе.

— Добривечір, — привітався Керн, вийняв сигарети й підніс йому.

Рабе відсахнувся й підняв руку, наче захищаючись від удару. Керн здивовано кліпнув очима.

— Вибачте;— сказав Рабе, страшенно зніяковівши. — Це просто… просто такий мимовільний рух.

Потім узяв сигарету.

Штайнер уже два тижні працював кельнером у трактирі «Під зеленим деревом».

Час був пізній. Хазяїн уже години дві тому пішов спати, й за столами сиділо лише кілька завсідників.

— Шабаш! — сказав Штайнер, опускаючи жалюзі.

— Налий нам іще по одній, Йоганне! — сказав один із гультяїв, столяр, зі схожим на огірок обличчям.

— Ну добре, — погодився Штайнер. — «Міколашу»?

— Ні, угорського більш не хочу. Давай тепер доброї сливовиці.

Штайнер приніс пляшку й чарки.

— Налий і собі, — запросив столяр.

— Сьогодні більше не можу. Коли вип’ю ще хоч краплю, то вже не зупинюся, поки не нап’юсь як квач.

— Ну то напийся! — Столяр потер свій огірок. — Я теж нап’юся! Ти тільки подумай: третя дочка. Сьогодні вранці. Виходить акушерка й каже: «Поздоровляю, пане Блау! Третя здоровенька донечка». А я вже думав: ну, цього разу неодмінно хлопець буде! Три дівчини, а спадкоємця нема! Збожеволіти можна! Ну скажи, хіба не правда, Йоганне? У тобі ж душа людська, то мусиш мене зрозуміти!

— Ще й як! — притакнув Штайнер. — То, може, візьмемо більші чарки?

Столяр гепнув кулаком об стіл.

— Маєш рацію! Хай мене чортяка вхопить! Як в око вліпив! Більші чарки! Як це я сам досі не додумався?

Штайнер приніс більші чарки, й вони сиділи пили ще цілу годину. Столяр уже переплутав усе й почав плакатися, що його дружина народила троє синів. Нарешті, ледве спромігшись розплатитися, він з усією компанією почалапав до дверей.

Штайнер поприбирав, тоді налив собі ще повну склянку сливовиці й випив. У голові гуло. Він сів на стіл і трохи посидів, устромивши очі в скатерку. Нарешті встав і пішов до своєї комірчини. Там він розшукав серед речей фото дружини й довго дивився на нього. Від самого свого від’їзду він нічого про неї не чув. І не писав ні разу, побоюючись, що за її листуванням стежать. Він гадав, що вона послухалась і взяла з ним розлуку.

— Сто чортів! — Штайнер підвівся. — Може, вона давно живе з іншим, а мене забула! — Він роздер фотокартку надвоє й кинув додолу. — 3 цим теж треба покінчити. Бо пропаду. Я самотній чоловік, Йоганн Губер, ніякий я не Штайнер, і крапка!

Він випив іще чарку, потім замкнув двері й вийшов на вулицю. Недалеко від Рингу його зачепила якась дівчина:

— Ходімо зі мною, любчику!

— Ходімо.

Дівчина пішла поруч, допитливо поглядаючи скоса на Штайнера.

— Ти ж і не глянув на мене!

— Та чого там! — буркнув Штайнер, не підводячи голови.

— Авжеж, не глянув! Я тобі подобаюсь?

— Подобаєшся.

— Як це в тебе швидко виходить!

— А чого тут воловодитись! — кинув Штайнер.

Дівчина взяла його під руку.

— А що ти мені даси, любчику?

— Я там знаю… А що ти хочеш?

— Ти на цілу ніч?

— Ні.

— Двадцять шилінгів даси?

— Десять. Я ж кельнер, заробляю небагато.

— Щось ти не схожий на кельнера.

— Буває, чоловік не схожий на президента, а проте він якраз і є президент.

Дівчина засміялась.

— А ти веселий хлопчина. Я люблю веселих. Ну, про мене, хай і десять. У мене гарненька кімнатка… Ось побачиш, ти будеш щасливий зі мною.

— Ти ба… — буркнув Штайнер.

Кімнатка була таки справжнє кубельце: скрізь червоний плюш, порцелянові цяцьки, на столиках серветочки, на стільцях чохли. На дивані сидів цілий рядок плюшевих ведмедиків, карнавальних ляльок та матер’яних мавп. Над диваном висіла збільшена фотографія: фельдфебель у повній уніформі, вибалушені очі, нафарб-лені вуса.

— Це твій чоловік? — спитав Штайнер.

— Ні, це хазяйчин небіжчик.

— Певно, рада, що здихалась його, еге!

— Багато ти знаєш! — Дівчина розстебнула блузку. — Вона ще й досі за ним реве, такий був хлопчина. Як штик, розумієш?

— Чого ж вона тоді повісила його в тебе?

— У неї ще один портрет є. Більший, розфарбований. Звісно, тільки форма розфарбована, розумієш? Ходи сюди, розстебни мені гаплики на спині!

Штайнер відчув під руками тугі плечі. Він не чекав такого, бо знав іще зі своїх солдатських часів, які повії на дотик — м’які, в’ялі.

Дівчина кинула блузку на диван. Груди в неї були повні, пругкі, як і пасувало до міцних пліч та шиї.

— Сядь, любчику, — сказала вона. — Спочинь. У кельнерів та в нашої сестри завжди ноги болять.

Вона стягла з себе спідницю.

— Сто чортів! — вигукнув Штайнер. — А ти гарна!

— Та це мені вже не один казав… — Дівчина акуратно згорнула спідницю. — Будь ласка, якщо тобі неважко…

— Де там не важко!

Вона через плече озирнулась на нього:

— Ну, ти й жартун!

Штайнер не зводив із неї очей.

— Чого ти на мене так дивишся? — спитала дівчина. — Аж страх бере! — Господи, очі — як ножі! Що, давно не мав жінки, еге?

— Як тебе звуть? — спитав Штайнер.

— Тільки не смійся… Ельвірою. Це моїй матері так заманулося, їй весь час хотілось вибитися в пани. Ну, лягаймо.

— Ні, давай ще вип’ємо.

— А гроші в тебе є? — швиденько спитала вона.

Штайнер кивнув. Ельвіра, як була гола, підійшла до дверей і гукнула:

— Фрау Пошніг! Нам що-небудь випити!

Хазяйка прибігла вмить, наче вона стояла і підслухувала під дверима. Була вона кругленька, затягнена в чорний оксамит, червонощока, з блискучими очицями-ягідками.

— А яке в нас шампанське є! улесливо щебетала вона. — Як мед!

— Горілки! — буркнув Штайнер, не дивлячись на неї. — Сливовиці, кіршу, тирличівки — однаково.

Жінки перезирнулися.

— Кіршу, — сказала Ельвіра. — Того доброго, з верхньої полиці. Десять шилінгів, любчику.

Штайнер віддав їй гроші.

— Чого в тебе таке біле тіло? — спитав він.

— Гарне, еге? — Ельвіра крутнулась перед ним на всі боки. — Таке буває тільки в рудоволосих.

— О, а я й не примітив, що в тебе руде волосся, — здивувався Штайнер.

— Та я ж у капелюшку була, любчику! — Ельвіра взяла з хазяйчиних рук пляшку. — Вип’єте й ви з нами, фрау Пошніг?

— Коли ваша ласка… — Хазяйка сіла. — Добре вам живеться, панно Ельвіро! — Вона зітхнула. — А що мені, бідній удові… усе сама та й сама.

Бідна вдова вихилила чарку і зразу ж налила собі ще.

— Будьмо здорові, кавалере! — вона підвелася й кокетливо зиркнула на Штайнера. — Красненько дякую. Доброї вам ночі.

— Ти їй припав до смаку, любчику, — пояснила Ельвіра.

— Подай-но мені склянку, оту! — сказав Штайнер. Потім налив повну й випив.

— Господи! — Ельвіра стурбовано глянула на нього. — Не нароби тільки мені бешкету, соколику мій. Іще поб’єш що-небудь, а тут же все дороге!

— Сядь! — звелів їй Штайнер. — Біля мене.

— Може, краще поїдемо куди-небудь? У Пратер або ж до лісу.

Штайнер підвів голову. Зсередини, з мозку, м’якими молоточками стукав у очі хміль.

— До лісу? — перепитав він.

— Еге ж, до лісу. Або в поле, в жита. Адже ж літо.

— Поле… Літо… Чого це тобі поле на думку спало?

— А хіба що? — стурбовано зацокотіла Ельвіра. — Таж зараз літо, любчику. Улітку всі люблять ходити в поле, хіба не знаєш?

— Не ховай пляшки, не бійся, нічого я тут тобі не поб’ю. У поле, кажеш? Улітку?

— Авжеж, улітку, любчику. Взимку ж холодно.

Штайнер знову налив собі повну склянку.

— Сто чортів, як від тебе пахне…

— Руді всі так пахнуть, любчику.

Молоточки застукотіли частіше. Кімната захиталася перед очима.

— Поле… — мовив Штайнер повільно, важко. — Вітер, ніч…

— Лягаймо вже, любчику, роздягайся.

— Відчини вікно.

— Таж воно відчинене, любчику! Іди сюди, й будемо щасливі.

Штайнер вихилив склянку.

— А ти була коли-небудь щаслива? — спитав він, упершись очима в стіл.

— Аякже! І не раз.

— Ет, помовч ти! Погаси світло.

— Та роздягнися ж спершу!

— Погаси світло, кажу!

Ельвіра послухалася. У кімнаті стало темно.

— Ну, лягай у постіль, любчику!

— Е ні! В постіль не ляжу. Постіль — це річ інша. Стонадцять чортів! Не ляжу.

Штайнер непевною рукою вилив у склянку рештки горілки. Кров бухала йому в голову. Дівчина перейшла кімнату, стала біля вікна й виглянула надвір. Слабеньке світло вуличного ліхтаря впало на її темні плечі. За її силуетом у вікні синіла ніч. Дівчина підняла руку до зачіски.

— Іди сюди, — хрипко сказав Штайнер.

Дівчина повернулась і підійшла темною невиразною тінню, ступаючи м’яко, беззвучно — стигла, як колос, пахуча, як тисяча жінок і ще одна…

— Маріє… — прохрипів Штайнер.

Дівчина засміялася грудним, ласкавим сміхом:

— От бач, любчику, який ти п’яний! Мене ж звуть Ельвірою.

8

Кернові пощастило продовжити свій дозвіл іще на п’ять днів, потім його вислали. Йому дали безплатний квиток до кордону, і там він прийшов на митницю.

— Без документів? — спитав чех-доглядач.

— Атож.

— Заходьте. Там уже є ваші. Години за дві можна буде рушати. Керн зайшов до митниці. Там сиділи й ждали ще троє — дуже блідий чоловік із жінкою та старий єврей.

— Добривечір, — привітався Керн.

Вони щось промимрили у відповідь.

Керн поставив валізу, сів і заплющив очі. Він стомився й хотів заснути, бо знав, що йти вночі доведеться далеченько.

— Ми перейдемо, — почув він голос блідого чоловіка. — Ось побачиш, Анно, перейдемо, і там усе буде краще.

Жінка мовчала.

— Ось побачиш, перейдемо, — знову забубонів чоловік. — Я певен. Та й чому б їм нас не пропустити?

— Бо ми їм непотрібні, — відказала жінка.

— Хіба ж ми не люди?

«Дурень ти, дурень», — подумав Керн. Засинаючи, він іще чув мурмотіння блідого.

Він прокинувся, коли митний доглядач прийшов, щоб відвести їх. Польовою дорогою вони вийшли до лісу, що чорною громадою здіймався на тлі темного неба.

Митник зупинився.

— Ідіть оцією стежкою, вона там далі звертає праворуч. А як вийдете на дорогу, повернете вліво. Ну, на все добре!

І він зник у темряві.

Четверо висланців якусь хвилину нерішуче постояли.

— Ну, і що нам тепер робити? — спитала врешті жінка. — Дорогу хто-небудь знає?

— Я піду попереду, — сказав Керн. — Я вже був тут рік тому.

Вони рушили в пітьму. Місяць іще не зійшов. Під ногами, невидна, вороже шаруділа волога трава. Нарешті їх прийняв під своє шумливе шатро ліс.

Вони йшли довго. Керн чув за собою кроки супутників. Зненацька попереду спалахнули електричні ліхтарики і чийсь грубий голос ревнув:

— Стій! Ані руш!

Керн рвонув убік. Він біг крізь темряву, наштовхувався на дерева, помацки пробирався далі, чуючи за собою тупіт чиїхось ніг. Набігши на ожинові зарості, він кинув свою валізу в саму гущавину й обернувся. Його наздоганяла жінка.

— Сховайтесь! — шепнув він їй. — Я злізу на дерево.

— Таж чоловік… От іще мені!..

Керн швиденько видряпався на дерево й сів у розвилці. Під ним лагідно шелестіло листя. Внизу, причаївшись, стояла жінка: він не міг бачити її, тільки відчував, що вона там стоїть.

Оподалік щось прогомонів старий єврей.

— А мені начхати! — відрубав грубий голос. — Без паспорта не пропущу, і квит!

Керн прислухався. Трохи згодом почув і голос блідого чоловіка, який щось відповідав жандармам. Отже, спіймано їх обох. Тієї ж миті під деревом зашелестіло. Жінка, щось мурмочучи, пішла назад.

Хвилинку було тихо. Потім між деревами замелькали промені ліхтариків. Кроки наближалися. Керн щільніше припав до стовбура. Рясне листя на нижчих гілках добре маскувало його.

Нараз почувся різкий, істеричний голос жінки:

— Він десь тут! Він на дерево зліз, отут-о!

Промінь ліхтарика ковзнув угору, і грубий голос гукнув:

— Злазьте! А то стрілятиму!

Керн іще мить подумав. Нічого не вдієш. Він зліз додолу. Промінь ліхтарика різонув очі.

— Паспорт?

— Якби в мене був паспорт, чого б я дерся на дерево…

Керн глянув на жінку, що виказала його. Вона аж трусилася од нестямної люті.

— Ач який хитрий! — засичала вона на нього. — Утекти, а ми щоб лишилися! Ні, хай усі лишаються! — вереснула вона. — Усі!

— Тихо! — гримнув жандарм. — Стати докупи! — Він освітив ліхтариком групку спійманих. — Вас би слід за Грати вкинути, ви це й самі знаєте! За нелегальний перехід кордону. Та шкода харчі на вас переводити. Гайда назад у Чехословаччину! Тільки затямте: вдруге стрілятимемо без попередження.

Керн розшукав у ожині свою валізу. Потім усі четверо мовчки, низочкою пішли назад. За ними йшли жандарми з ліхтариками. Власне, не жандарми, а якісь примари: адже біженці так і не побачили своїх ворогів, їх спіймали й гнали тепер назад самі голоси з темряви та сліпучо-білі кружальця ліхтариків.

Ясні кружальця зупинилися.

— Тепер чухрайте прямо! — звелів грубий голос. — Хто повернеться — дістане кулю!

Четверо біженців ішли не зупиняючись, поки світло не зникло за деревами.

Керн почув за спиною в себе тихий голос блідого чоловіка:

— Ви пробачте… то вона згарячу… Не гнівайтесь… вона, певно, вже й сама шкодує…

— А мені байдуже, — кинув Керн через плече.

— Та зрозумійте ж! — шепотів чоловік. — Це вона з переляку…

— Зрозуміти я можу. — Керн обернувся до нього. — Але пробачити — це для мене трохи важкувато. Я краще просто забуду.

Вийшовши на невеличку галявину, він зупинився. Супутники його теж зупинились. Керн ліг на траву, підклавши валізу під голову, інші троє зашепотілися. Потім жінка виступила вперед.

— Анно! — покликав її чоловік.

Жінка підступила до Керна й гостро спитала його:

— То ви не проведете нас назад?

— Ні, — відказав Керн.

— Як-то ні? Ах ви ж поганець! Це ж ви винні, що ми попалися!

— Анно! — знову покликав її чоловік.

— Нічого, нічого! — озвався Керн. — Відвертість — хороша річ.

— Встаньте! — крикнула жінка.

— Я лишаюсь тут. А ви як хочете. Отут зразу за лісом стежка, вона вас виведе до чеської митниці.

— Жидівський виплодок! — вереснула жінка.

Керн засміявся.

— Ще цього бракувало!

Блідий, щось шепочучи своїй непогамовній дружині, відтяг її вбік.

— Він же вернеться! — хлипала жінка. — Я знаю, він вернеться й перейде! Він повинен нас… Він не має права…

Чоловік помаленьку повів її в ліс. Керн поліз у кишеню по сигарети. І тут за кілька метрів перед ним піднялося щось темне, наче гном з-під землі. То був старий єврей, котрий теж ліг на траву.

— Що, тут і ночуватимемо? — трохи згодом лагідно спитав старий.

— Полежимо до третьої години, а тоді підемо. Так найкраще. Зараз вони ще пильнують, а як нікого не буде, їм набридне.

— До третьої — так до третьої, — спокійно погодився старий.

— Це далеченько, та ще, мабуть, тепер якийсь шмат дороги й рачки скрадатись доведеться, — додав Керн.

— Дарма! На старості літ перекинуся індіянином.

Часинку посиділи мовчки. Небо помалу вияснялося, на ньому проступали зорі. Керн розшукав очима Великий Віз і Полярну Зірку.

— Мені треба до Відня, — озвався старий.

— А мені, по суті, нікуди не треба, — відказав Керн.

— Буває й таке. — Старий пожував зірвану травинку. — А потім знов буває треба кудись. Так воно й ідеться. Треба тільки чекати.

— Так, — погодився Керн. — Треба. Але на що чекати?

— Та, правду кажучи, ні на що, — незворушно відповів старий. — Бо коли й діждешся, то виявляється, що воно ніщо. Потім знову чекаєш на щось інше.

— Мабуть, так воно й є. — Керн знову простягся на траві й відчув під головою валізу. Хоч щось тверде, певне…

— Я Мориц Розенталь із Годесберга-на-Рейні, — промовив старий ще трохи згодом. Вийнявши з рюкзака благеньку сіру крилатку, він накинув її на плечі. У крилатці він ще більше скидався на гнома. — Часом аж чудно буває, що в тебе є імення, правда? А надто вночі…

— Або ж коли не маєш паспорта, — додав Керн, дивлячись у темне небо. — Ім’я мусить бути записане, інакше воно не твоє.

У гіллі дерев заворушився вітер, зашумів так, неначе зразу ж за лісом було море.

— Як ви гадаєте, вони справді стрілятимуть? — спитав Мориц Розенталь.

— А хто їх знає… Навряд.

Старий похитав головою.

— Усе-таки, коли тобі за сімдесят, це хоч з одного боку краще: меншим ризикуєш…

Штайнер нарешті довідався, де переховуються діти старого Зелігма-на. Адреса, знайдена в єврейському молитовнику, виявилась правильною, але дітей тим часом уже відвели кудись інде, і Штайнерові довелося довгенько розвідувати, куди саме: скрізь його спочатку приймали з недовірою, вважаючи за шпига.

Забравши з пансіону Зелігманову валізу, він вирушив на східну околицю Відня. Добиратись туди довелося більше години. Нарешті він розшукав потрібний будинок і ввійшов до темного під’їзду. На кожному майданчику було троє дверей. Штайнер присвічував сірниками, шукаючи потрібні. Аж на п’ятому поверсі він побачив латунну табличку з написом: «Самуїл Бернштейн, майстер-годинникар».

Штайнер постукав. За дверима щось зашаруділо, зашепотілося. Потім чийсь насторожений голос спитав:

— Хто там?

— Мені треба дещо вам віддати, — сказав Штайнер. — Валізу.

Раптом йому здалося, що на нього ззаду хтось дивиться. Він швидко обернувся.

Двері навпроти Бернштейнової квартири були вже відчинені. На порозі стояв щуплявенький чоловічок у жилетці.

Штайнер поставив валізу на підлогу.

— Вам кого? — спитав чоловік у дверях.

Штайнер зміряв його очима.

— Бернштейна немає, — додав чоловічок.

— Я ось приніс речі старого Зелігмана, — пояснив Штайнер. — Мені сказали, що його діти тут. Я бачив, як він розбився.

Чоловік ще якусь мить розглядав його. Потім гукнув:

— Відчиняй, не бійся, Морице!

Брязнув ланцюжок, заскреготів у замку ключ. Двері Бернштейно-вої квартири відчинилися, Штайнер заглянув у тьмяно освітлений коридорчик і скрикнув:

— Та не може бути! Невже це ви, дідусю Мориц?

У дверях стояв Мориц Розенталь у накинутій на плечі крилатці, з дерев’яним ополоником у руці.

— Я… — сказав він. А тоді вигукнув із радісним подивом: — Ой, та це ж Штайнер! Як це я вас одразу не впізнав! Таки справді вже недобачаю… Я ж знаю, що ви у Відні! Коли це ми бачилися востаннє?

— Та вже з рік тому, дідусю Мориц.

— У Празі?

— У Цюриху.

— Так, так, правда, в Цюриху в тюрмі. Хороші там люди… Щось я вже став усе плутати. Я ж півроку тому ще раз побував у Швейцарії. У Базелі. Годують там шикарно, тільки, на жаль, сигарет не дають, як у Локарнській міській в’язниці. Там у мене навіть вазон камелій у камері стояв. Дуже не хотілось виходити, як відсидів… От у Мілані вже не те, зовсім не те… — Старий схаменувся: — Та заходьте ж, Штайнере! Ато стоїмо в коридорі й обмінюємося спогадами, як старі пірати.

Штайнер увійшов. Квартира складалася з кухні й кімнатки, де стояв стіл, кілька стільців, шафа й два застелених ковдрами ліжка. На столі було порозкладано годинникарські інструменти, стояли дешеві будильники й старовинний годиннику розмальованому барокковому футлярі з фігурками ангелів. Маятник його зображував смерть із косою. У кухні над плитою на вигнутому кронштейні висів кухонний газовий світильник з розкошланою зеленаво-білою жаровою сіточкою. На чавунних ґратках газової плити парувала велика каструля.

— А я оце варю хлоп’ятам обідати, — сказав Мориц Розенталь. — Знайшов їх тут, як мишенят у мишоловці. Бернштейн лежить у лікарні.

Діти покійного Зелігмана сиділи всі троє біля плити. На Штайнера вони навіть не глянули: вони не зводили очей із каструлі. Старшому було років чотирнадцять, меншенькому — сім чи вісім.

Штайнер поставив валізу й сказав:

— Ось я приніс речі вашого тата.

Усі троє одночасно глипнули на нього, майже не ворухнувшись, тільки ледь повернувши голови.

— Я його бачив перед смертю, — додав Штайнер. — Останні слова його були про вас.

Діти мовчки дивилися на нього. Очі їхні блищали, як відшліфовані чорні камінчики. Газовий світильник сичав. Важке почуття лягло на Штайнера. Він думав, що треба сказати щось тепле, ласкаве, але всі слова, які спливали в голові, здавалися йому порожніми й фальшивими перед самотністю, що огортала цих трьох мовчазних хлопчаків.

— А що там у валізі? — спитав нарешті старший. Голос у нього був якийсь безбарвний, говорив він повільно, насторожено.

— Та я вже добре не пам’ятаю. Різні речі та грошей трохи.

— І це тепер наше?

— Звичайно! А для чого ж я його приніс?

— Можна взяти?

— Ну аякже! — здивувався Штайнер.

Хлопець підвівся — високий, худий, чорнявий. Повільно, не зводячи зі Штайнера очей, підійшов до валізи, тоді швидким, якимсь звірячим рухом схопив його й відскочив назад, немов боячись, що Штайнер іще відніме в нього здобич. І зразу ж потяг валізу в кімнатку. Обоє менших шмигнули за ним, тулячись одне до одного наче два великих чорних коти.

Штайнер глянув на старого Морица й сказав з полегкістю:

— Звісно… вони ж уже давно знали.

Мориц Розенталь помішав ополоником суп.

— їм це вже недуже страшне. Вони вже бачили, як помирала мати й двоє братів. Отож їх це не так сильно вразило. Те, що бачиш часто, вражає недуже.

— Або ще дужче, — відказав Штайнер.

Мориц Розенталь глянув на нього з-під зморшкуватих повік:

— Зовсім молодих — ні. І зовсім старих — теж ні. От міждитин-ством і старістю — це найгірший час.

— Еге ж, — погодився Штайнер. — От паршиві п’ятдесят років.

Мориц Розенталь лагідно кивнув.

— У мене вони вже позаду, то мені байдуже. — Він накрив каструлю кришкою. — Ми їх уже влаштували. Одного Байєр візьме з собою в Румунію. Другого віддамо до дитячого притулку в Локарно, там один мій знайомий погодився платити за нього. Старший поки що лишиться тут, у Бернштейна.

— А вони вже знають, що їм доведеться розлучитися?

— Знають. Це їх теж не дуже лякає. Вони ще й раді, що хоча б така змога є. — Розенталь відвернувся. — Штайнере! Я двадцять років знав його. Розкажіть мені, як він помер. Це правда, Іцо він стрибнув з машини?

— Правда.

— А його не скинули?

— Ні. Я сам бачив.

— Я про це в Празі почув. Там казали, ніби його зіпхнули з машини. Я тоді й подався сюди. Щоб подбати про дітей. Я колись йому це пообіцяв. Ніколи й гадки не мав, що справді до такого дійде. Він же ще не старий був, заледве шістдесят років. Але в нього, правда, відколи його Рахіль померла, трохи не всі вдома були. — Мориц Розенталь глянув на Штайнера. — Він мав багато дітей. У нас, євреїв, це часто буває. Мй любимо сім’ю. Хоч нам, коли поміркуєш, якраз не слід її мати. — Він щільніше загорнувся в крилатку, наче його морозило, і став раптом якийсь дуже старий і стомлений на вигляд.

Штайнер дістав пачку сигарет.

— А ви давно вже тут, дідусю Мориц?

— Три дні. На кордоні раз був ускочив. Ми переходили з одним юнаком, ви його знаєте. Він мені про вас розповідав. Керном звуть.

— Керн? Так, Керна я знаю. А де він тепер?

— Теж десь у Відні. Де саме, не знаю.

Штайнер підвівся.

— Ну, я піду. Спробую знайти його. До побачення, дідусю Мориц, старий мандрівцю. Бозна, де ми ще зустрінемось.

Він зайшов до кімнатки попрощатися з дітьми. Усі троє сиділи на одному ліжку, розіклавши перед собою вміст валізи. Акуратною купкою лежали котушки, поряд них — шнурки, капшук із шилінгами, кілька пачок з моточками шовкових ниток. Білизна, черевики, костюм та всі інші речі старого Зелігмана були ще у валізі.

Коли Штайнер із Морицом Розенталем увійшли, старший хлопець глипнув на них і мимовільно прикрив руками розкладене на ковдрі добро. Штайнер зупинився.

Хлопець, блискаючи очима, дивився на Морица Розенталя, на щоках у нього виступили рум’янці.

— Як продамо оце все, — збуджено сказав він, показуючи на речі у валізі, — то вторгуємо ще шилінгів із тридцять. Тоді можна буде пустити всі гроші в оборот, накупити матерії — вельвету, плису. Та ще панчіх. На цьому більше заробиш. Я завтра ж беруся за діло.

Зранку, о сьомій годині, — він серйозно, з нетерпінням глянув на старого Морица.

— Добре. — Мориц Розенталь погладив його подовгастій голові. — Завтра о сьомій годині й почнеш.

— Тоді Вальтерові не треба буде їхати до Румунії, — додав хлопець. — Він зможе мені помагати. Якось переб’ємося. Тільки Макс нехай їде.

Усі троє звели очі на Морица Розенталя. Макс, меншенький, кивнув. Він розумів, що інакше не можна.

— Побачимо… Потім ще поміркуємо про все це.

Мориц Розенталь провів Штайнера до дверей.

— Горювати ніколи, — сказав він. — Надто велика скрута, Штайнере.

Той кивнув.

— Хоч би не попався хлопець зразу…

— Нічого, він остерегатиметься. Він уже тямущий парубійко.

Штайнер пішов до кафе Шперлера. Він давно вже не був там. Діставши фальшивий паспорт, він почав уникати місць, де його знали раніше.

Керн сидів на стільці під стіною, поставивши ноги на свою валізу, і спав, закинувши голову. Штайнер тихенько сів поруч: не хотів його будити. «Трохи постаршав, — подумав він. — Подорослішав».

Він обвів очима кафе. Біля дверей сидів ландгеріхтсрат Епштейн; на столі перёд ним лежало кілька книжок і стояла склянка з водою. Епштейн був самотній, понурий; ніхто не сидів перед ним із трепетом у серці й півшилінгом у жмені. Штайнер озирнувся: певно, конкурент, адвокат Зильбер, переманив клієнтуру до себе! Однак Зильбера тут не було.

Кельнер підійшов сам, і з радісним виразом спитав, мов давнього знайомого:

— Знов до нас завітали?

— А ви мене пам’ятаєте?

— Ще б пак! Я вже тривожився за вас. Адже в нас тепер куди крутіші порядки стали. Вам коньяку, пане?

— Давайте. А де ж адвокат Зильбер?

— Йому теж не поталанило, пане. Заарештували й вислали.

— Он як! А пан Черніков давно тут був?

— На цьому тижні не з’являвся.

Кельнер приніс коньяк і поставив тацю на стіл. Ту ж мить Керн прокинувся, закліпав очима, тоді скочив на ноги:

— Штайнере!

— Я, я, — спокійно повів той. — На, випий оцей коньяк, він тебе вмить розбуркає.

Керн випив коньяк і сказав:

— Я вже двічі сюди приходив, сподівався тебе зустріти.

Штайнер усміхнувся:

— Ноги на валізі… Отже, жити не маєш де?

— Не маю.

— Можеш ночувати в мене.

— Справді? Це було б чудово! Я тут зупинився був у знайомих, але сьогодні вже мусив вибратися. Вони бояться тримати в себе людей більше як два дні.

— У мене тобі нічого боятись. Я живу за містом. їдьмо зараз, бо ти, бачу, невиспаний.

— Правда, — погодився Керн. — Я стомився. Сам не знаю від чого.

Штайнер жестом підкликав кельнера. Той прибіг підтюпцем, мов старий бойовий кінь, давно вже списаний в обоз, на звук сурми.

— Дякую, — з надією в голосі сказав він, ще й не одержавши від Штайнера грошей, — щиро дякую, шановний пане!

А глянувши на чайові, приголомшено пробелькотів:

— Цілую ручку! Ваш покірний слуга, пане граф!

— Нам іти далеченько, аж у Пратер, — сказав Штайнер надворі.

— Куди завгодно, — відповів Керн. — Я вже зовсім прочумався.

— Поїдемо трамваєм. У тебе ж таки валіза. Що, все ще одеколон та мило?

Керн притакнув головою.

— Я живу вже під іншим прізвищем, але ти можеш спокійно називати мене Штайнером. Про всяк випадок я виступаю на сцені під власним прізвищем. У разі чого можна сказати, що це мій псевдонім. Або навпаки, залежно від обставин.

— То що ти зараз робиш?

Штайнер засміявся.

— Якийсь час заступав у одному трактирі хворого кельнера. Поки він не вийшов з лікарні. Зараз працюю асистентом в атракціонах Пот-цлоха. Прислужую в тирі, а вечорами даю сеанси телепатії. А в тебе є щось на меті?

— Нема нічого.

— Може, я зумію влаштувати тебе в нас. Нам часто буває потрібен підсобний робітник. Я завтра насяду з цим на Потцдоха. Найпри-надніше те, що в Пратері ніколи нікого не перевіряють. І прописка непотрібна.

— Господи! — зрадів Керн. — Так це ж просто чудово. Мені якраз хотілося б надовше лишитись у Відні.

— Справді? — Штайнер скоса зиркнув на нього.

— Так.

Вони вийти з трамвая й пішли нічним Пратером. Біля одного фургона з віконцями, трохи осторонь містечка атракціонів, Штайнер зупинився, відімкнув двері, піднявся всередину й засвітив лампу.

— От ми, хлопчику, і вдома. Тепер треба спорудити тобі якусь постіль. — Він дістав з кутка дві ковдри та матрац і розстелив його цр підлозі біля свого ліжка.

— Певно, голодний?

— Я вже й сам не тямлю, — відповів Керн.

— Отам у коробці є хліб, масло й шмат ковбаси. Зроби й мені бутерброд.

У двері тихенько постукали. Керн поклав ніж і прислухався, вже шукаючи очима вікно. Штайнер засміявся:

— Що, заяча звичка, синку? Певно, вже ніколи її не позбудемося. Заходь, Ліло! — гукнув він.

Увійшла висока ставна жінка й спинилася біля дверей.

— У мене гості, — сказав Штайнер. — Це Людвіг Керн. Молодий, але вже бувалий вигнанець. Він житиме в мене. Ти можеш зварити нам каву, Ліло?

— Чому ж ні…

Жінка дістала спиртівку, запалила її, поставила на неї каструльку з водою й заходилась молоти каву. Усе це вона робила майже безшумно, повільними, плавними рухами.

— А я думав, ти, Ліло, давно вже спиш, — сказав Штайнер.

— Не спиться мені…

Голос у жінки був низький, хрипкуватий. Вона мала вузьке, з правильними рисами обличчя й чорне, розділене посередині на проділ, волосся і схожа була на італійку, але говорила зі слов’янським акцентом.

Керн сидів на продавленому плетеному стільці. Він відчував тяжку змору; не тільки голову — все тіло обійняла сонна млость, якої він давно вже не знав. Його розслабило почуття безпеки.

— Ех, іще подушку б! — сказав Штайнер. — Тільки подушки й бракує.

— Дарма, — промовив Керн. — Я згорну піджак і підмощу. Або білизну вийму з валізи.

— У мене є подушка, — озвалася жінка.

Заваривши каву, вона встала й вийшла так само беззвучно, мов тінь.

— Нумо вечеряти! — сказав Штайнер, наливаючи каву в дві чашки з синім візерунком.

Вони заходились коло хліба й ковбаси. Жінка повернулася з подушкою, поклала її в головах Кернової постелі й сіла до столу.

— А ти не хочеш кави, Ліло? — спитав Штайнер.

Жінка похитала головою. Вона мовчки сиділа й дивилася, як вони їдять. Та ось Штайнер підвівся.

— Ну, час лягати. Ти ж, синку, певно, стомлений?

— Та вже знов розморило…

Штайнер погладив жінку по голові.

— Іди й ти спати, Ліло…

— Іду, — вона слухняно встала. — Добраніч вам.

Керн і Штайнер полягали. Штайнер погасив лампу.

— Ти знаєш, — озвався він трохи згодом із теплого мороку, — треба жити так, ніби додому вороття вже ніколи не буде.

— Згоден, — відказав Керн. — Мені це й не важко.

Штайнер запалив сигарету. Він курив повільно, рідко затягуючись.

За кожною затяжкою червона жаринка на мить розгорялася ясніше.

— Хочеш закурити? — спитав він. — Потемки в тютюну зовсім інший смак.

— Давай. — Керн відчув дотик Штайнерової руки з сигаретами й сірниками.

— Ну, як тобі жилось там у Празі? — спитав Штайнер.

— Добре. — Керн помовчав, затягнувся сигаретою й додав: — Я там зустрів одну людину.

— І оце через неї приїхав до Відня?

— Ні, не тільки. Але вона теж тут.

Штайнер усміхнувся в темряву:

— Не забувай, що ти мандрівець, хлопчику. Мандрівцям теж потрібні пригоди, але не такі, що відривають шматок серця, коли доводиться рушати далі.

Керн мовчав.

— Це, власне, нічого не говорить проти самих пригод, — додав Штайнер. — І проти серця теж. А менш за все — проти тих, хто дає нам на чужині дрібочку тепла. Хіба що, може, трошки проти нас. Бо ж береш багато, а дати можеш мало.

— Я, по-моєму, зовсім нічого не можу дати. — Керна раптом пойняв смуток. Що він тямить? І що він може дати Рут? Тільки своє почуття. А це ж ніщо, здавалося йому. Бо він був молодий і наївний…

— «Нічого» — це куди більше, ніж «мало», хлопчику, — спокійно мовив Штайнер. — Це, по суті, майже все.

— Залежно від кого…

Штайнер усміхнувся.

— Не дрейф, хлопчику! Почуттю треба вірити. Сміливо кидайся у вир! Тільки серцем не приростай. — Він погасив сигарету. — Ну, добраніч. Висипляйся. Завтра підемо до Потцдоха.

— Добраніч… Отут я таки висплюся!

Керн поклав сигарету й зарився головою в подушку Ліло. Смуток його ще не зовсім розвіявся, але водночас він почував себе майже щасливим.

9

Директор Потцдох був невисокий на зріст, верткий чоловічок з наїжаченими вусами й величезним носом, з якого раз по раз спадало пенсне. Він весь час перебував у великому поспіху, надто тоді, коли робити було нічого.

— Ну, що там? Швидше! — гукнув він, коли Штайнер підвів до нього Керна.

— Нам потрібен помічник, — сказав Штайнер. — Удень прибирати, а ввечері асистувати ясновидцеві. Ось я знайшов. — Він показав на Керна.

— А він що-небудьуміє?

— Усе, що нам треба.

Потцдох закліпав очима.

— Ваш знайомий? А скільки він хоче?

— Помешкання, харч і тридцять шилінгів. На перший час.

— Ого! Ціле багатство! — скрикнув директор Потцдох. — Оклад кінозірки! Ви що, Штайнере, розорити мене хочете? Таж майже стільки платять легальному робітникові, з документами! — додав він уже миролюбніше.

— Я й без грошей згоден, — поквапився сказати Керн.

— Браво, юначе! Отак і стають мільйонерами! Тільки скромні люди досягають успіху в житті, — Потцдох, усміхнувшись, шморгнув носом і підхопив рукою пенсне. — Але ви не знаєте Леопольда Потцдо-ха, останнього людинолюбця! Ви одержуватимете гонорар. Щомісяця п’ятнадцять кругленьких шилінгів. Я сказав — гонорар, друже мій! Гонорар, а не платню. Віднині ви творчий працівник. П’ятнадцять шилінгів гонорару — це більше, ніж тисяча платні. А ви часом чого-небудь такого, знаєте, особливого не вмієте?

— Трохи граю на фортепіано.

Потцлох енергійним рухом начепив пенсне на носа.

— І тихенько грати вмієте? Так, знаєте, лірично?

— Навіть краще, ніж бравурно.

— Чудово. — Потцлох враз обернувся на фельдмаршала. — Розучіть що-небудь єгипетське. У номерах «розпилювання мумії» та «половина жінки» якраз до речі була б музика, — вже біжучи кудись, кинув він.

До закладу Потцлоха належали три атракціони: карусель, тир і панорама світових див. Уранці Штайнер показав Кернові частину його обов’язків: почистити мідні бляхи на збруї кращих карусельних коників та замести в каруселі.

Керн узявся до роботи. Він почистив не тільки коней, а й оленів, що ритмічно гойдалися на шарнірах, і лебедів, і слонів. Захопившись роботою, він навіть не почув, як підійшов Штайнер.

— Обід, синку! Ходімо їсти.

— Знову їсти?

— Знову, — притакнув головою Штайнер. — Якось незвично, еге? Ти ж потрапив до артистів, а тут панують найбільш міщанські звичаї у світі. У нас навіть підвечірок буває — кава з бісквітом.

— Казкове життя! — Керн вибрався з гондоли, запряженої китом. — Боже мій, Штайнере! Мене аж страх бере, як усе складається до ладу останнім часом. Спершу в Празі… тепер тут. Іще вчора я не знав, де переночувати, а сьогодні вже маю роботу, житло, мене кличуть обідати! Аж не віриться.

— А ти повір, — відказав Штайнер. — Дають — бери. Давній девіз мандрівників.

— Може, хоч трохи вдасться тут затриматись!

— На все життя! Чи принаймні на три місяці, поки не похолоднішає.

Ліло поставила на траві перед фургоном хиткий столик, принесла велику миску із зеленим супом та м’ясом і сама сіла біля Штайнера та Керна. День був сонячний, але в повітрі вже пахло осінню. На галявинці сохла розвішана на шворках білизна, поміж нею пурхало кілька зеленаво-жовтих метеликів.

Штайнер підняв руки над головою, потягся.

— Здорове життя! Ну, ходімо в тир.

Він показав Кернові рушниці, навчив заряджати їх.

— Є два типи стрільців. Честолюбні й заздрісні.

— Яків житті! — цвіркнув директор Потцлох, який саме пробігав повз них.

— Честолюбні стріляють у гральні карти або у фігурки, — пояснював далі Штайнер. — Вони не небезпечні. А заздрісні прагнуть що-небудь виграти. — Він показав рукою на кілька етажерок у глибині тиру, заставлених плюшевими ведмедиками, ляльками, попільничками, пляшками вина, бронзовими статуетками, лампами тощо. — їм і справді треба давати щось виграти. З нижніх полиць. Але хто виб’є п’ятдесят очок, той добирається до верхніх, де призи коштують по десять шилінгів, а то й більше. У такому випадку ти підсовуєш йому одну з чарівних кульок фірми «Потцлох і К°». На вигляд вони нічим не відрізняються від інших. Ось тут вони лежать, з цього боку. Стрілець твій аж рота роззявить, раптом вибивши цим пострілом лише два чи три очка. Трошечки надсипано пороху, розумієш?

— Розумію.

— Головне — не міняти рушницю, юначе! — додав директор Потцлох, що несподівано знову вигулькнув у них за спинами. — Це навіює підозру. А набої — нічого. Ну, і вмійте зводити баланс. Давати виграти — потрібно. А заробляти — необхідно. Ці дві речі треба збалансувати. Якщо ви це зумієте, значить, ви оволоділи мистецтвом жити. Я не перебільшую! Звісно, хто часто буває в тирі, той має право на приз із третьої полиці.

— Хто простріляє п’ять шилінгів, має право виграти яку-небудь бронзову богиню, — пояснив Штайнер. — Вона коштує шилінг.

— Юначе! — вигукнув нараз Потцлох патетично й грізно. — На одне я хочу звернути вашу увагу з самого початку: на головний приз. Він недоторканний, розумієте? Цю річ я з дому приніс. Гляньте, яка розкіш! — Він показав на срібний сервіз — пишну корзинку для фруктів і дюжину тарілок із ножами та виделками. — Мусите бодай умерти, але не допустити, щоб хтось набрав шістдесят очок! Пообіцяйте мені це!

Керн пообіцяв. Потцлох витер піт із лоба й ще встиг підхопити своє пенсне.

— Ух… Сама тільки думка… — видихнув він. — Моя дружина мене б зі світу зігнала! Це ж фамільна річ, юначе! — вигукнув Потц-лох. — Фамільна річ у наш позбавлений традицій час! Ви знаєте, що таке фамільна річ, юначе? Гетьте, мовчіть, звідки вам знати!

Він помчав далі. Керн стояв і дивився йому вслід.

— Не бійся! — заспокоїв його Штайнер. — Однаково рушниці наші походять ще з часів облоги Трої. Крім того, як прийдеться скрутно, тобі допоможе Ліло.

Вони перейшли до «панорами світових див». Це був величенький павільйон на помості з трьома сходинами, обліплений строкатими афішами. Спереду приліпилася будочка каси у формі китайської пагоди — ідея Леопольда Потцлоха. Штайнер показав на афішу із зображенням чоловіка, очі якого сипали блискавками.

— «Альваро, феномен телепатії» — це я, хлопчику. А ти будеш моїм асистентом.

Вони зайшли до павільйону. Там було напівтемно й задушливо. Кілька рядків порожніх стільців, мов якісь привиди, безладно стояли в партері. Штайнер піднявся на сцену.

— Ну, слухай! Хто-небудь із глядачів ховає щось в іншого глядача. Здебільшого це буває пачка сигарет, коробок сірників, пудрениця або — найчастіше — шпилька. Просто диво, де в них ті шпильки беруться! А я повинен знайти цю річ. Запрошую на сцену когось із глядачів — хто забажає, — беруся з ним за руку й вирушаю на розшуки. Цим «зацікавленим глядачем», звичайно, буваєш ти й тоді просто ведеш мене до потрібної людини. Що ближче ми підходимо до неї, то дужче ти стискаєш мою руку. А як уже підійдемо — злегенька стукаєш мене по руці середнім пальцем. Це дуже просто. Я шукаю, поки ти постукуєш. Як перестанеш — я знатиму, що вже знайшов те місце. Якщо треба шукати вище або нижче — ти злегка тягнеш мою руку вгору чи вниз.

До павільйону влетів директор Потцдох.

— Ну як, тямить?

— А давайте спробуємо, — відповів Штайнер. — Сядьте в залі, директоре, і сховайте на собі що-небудь. Шпилька у вас є?

— Аякже! — Потцдох відігнув лацкан піджака.

— Я так і знав. — Штайнер одвернувся. — Сховайте її. А ти, Керне, потім поведеш мене.

Леопольд Потцдох вийняв шпильку і, хитро підморгнувши Кернові, застромив її під рант черевика.

— Ну, Керне, ведіть.

Керн зійшов на сцену, взяв Штайнера за руку й підвів його до Потцлоха. Штайнер почав шукати.

— Ой, я ж боюся лоскоту, Штайнере! — пирснув Потцдох і завищав.

За кілька хвилин Штайнер знайшов шпильку. Експеримент повторили ще й ще. Керн швидко навправлявся подавати знаки, і час, за який Штайнерові вдавалося знаходити в Потцдоха сірники, з кожним разом меншав.

— Непогано, — сказав Потцдох. — Потренуйтеся ще до вечора. Але головне от що, Керне: виступаючи в ролі глядача, ви повинні вагатися, розумієте? Не можна, щоб публіка запідозрила якийсь фальш. Тим-то ви й повинні вагатися. Ану ще раз, Штайнере, я йому покажу.

Він сів на стілець поруч Керна. Штайнер зійшов на поміст і заволав у порожній павільйон голосом ярмаркового закличника:

— А тепер я попрошу кого-небудь із шановного панства піднятися до мене на сцену! Тільки через дотик руки, без жодного слова відбудеться передача думки, і таким чином буде знайдено сховану річ!

Директор Потцдох нахилився вперед, наче хотів підвестись і щось сказати. Тоді завагався, засовався на стільці й засоромлено озирнувся довкола. Далі усміхнувся зніяковіло, наче виправдуючись, трошки звівся з стільця, хихикнув і знову швиденько сів. Нарешті, мовби пересиливши себе, встав і поважно, ніяково, цікаво й нерішуче водночас рушив до Штайнера, який мало не качався зо сміху.

Перед сценою він зупинився, обернувся до Керна й самовдоволе-но сказав:

— Ану, повторіть, юначе!

— Це неможливо! — вигукнув Штайнер.

Потцдох вишкірився, потішений його захватом.

— Ніяковість зобразити нелегко; я, ветеран сцени, це добре знаю. Тобто, я хочу сказати, справжню ніяковість.

— Нічого, він зуміє, він од природи несміливий, — запевнив Штайнер.

— Ну, гаразд. Я побіг до каруселі. — Потцдох шмигнув у двері.

— Вулканічний темперамент! — з пошаною сказав Штайнер. — Йому ж уже за шістдесят… А зараз я навчу тебе, що робити, коли ти не зможеш вагатися. Коли завагається хтось із справжніх глядачів. У нас тут десять рядів стільців. Пригладжуючи чуба, ти спершу показуєш на пальцях номер ряду, де сидить та людина. Потім так само показуєш номер стільця по порядку зліва. А тоді непомітно лапнеш себе за те місце, де в неї сховано предмет. Тоді я вже якось знайду…

— І цього досить?

— Цілком. У таких речах люди неймовірно недогадливі.

— Щось надто просто.

— Обман і повинен бути простий. Складні хитромудрі махінації майже ніколи не вдаються. Ми до вечора ще повправляемось. Ліло теж помагатиме. Азараз я тобі покажу нашого дідуся-рояль. Музейна річ. Один із найперших роялів у світі.

— Боюся, що я надто слабенько граю.

— Пусте! Підбери кілька гарних акордів і грай до «розпилювання мумії» тягуче, а до «половини жінки» — хвацькіше, стакато. Однаково тебе ніхто не слухатиме.

— Добре, я спробую, потім послухаєш, що в мене виходить.

Керн заліз у комірчину за сценою, де на нього вищирив жовті зуби клавішів рояль. Подумавши трохи, він обрав для мумії «Танець у храмі» з «Аїди», а для «половини жінки» — салонну п’єску «Весільний сон хруща». Тарабанячи по клавішах, Керн думав про Рут, про Штайнера, про вечерю, про все це несподіване щастя — і йому здавалося, наче ніколи в житті він ще не жив так добре.

Через тиждень до Пратера прийшла Рут. Вона з’явилась якраз на вечірню виставу в панорамі див. Керн посадовив її в першому ряду, а сам, досить-таки схвильований, побіг у свою комірчину до рояля. На честь такої нагоди він змінив репертуар — до мумії заграв «Японську серенаду», а до «половини жінки» — «Світи, світлячок!» Ці п’єси були ефектніші. Потім до демонстрації «Мунго, австралійської лісової людини», він уже з власної охоти заграв пролог із «Паяців» — свій коронний номер, що давав виконавцеві великий простір для арпеджіо та октав.

В антракті його спіймав Леопольд Потцлох.

— Люкс! — схвально вигукнув він. — Куди жвавіше, ніж звичайно! Хильнули, мабуть?

— Та ні, — відказав Керн, — просто такий настрій.

— Юначе! — Потцдох підхопив своє пенсне. — Так ви, значить, досі мене обдурювали? Слід було б зажадати від вас повернення платні! Віднині я вас зобов’язую завжди мати такий настрій. Артист це може, розумієте?

— Розумію.

— А замість компенсації ви від сьогодні супроводитимете музикою дресированих тюленів. Щось класичне, добре?

— Згода, — сказав Керн. — Я знаю уривочок із Дев’ятої симфонії, це якраз те що треба.

Він зайшов до залу й сів в одному з останніх рядів. Далеко попереду, між капелюшком із пір’їною та чиєюсь лисиною, у хмарі тютюнового диму виднілася голова Рут. Ця голова здалась йому враз найграціознішою, найкрасивішою голівкою у світі. Часом, коли розвеселені глядачі ворушилися, вона зникала з очей, тоді несподівано з’являлася знову, мов далеке неясне видиво, і Кернові мало вірило-ся, що вона належить живій дівчині, з якою він потім розмовлятиме, йтиме поруч.

На естраду вийшов Штайнер. На ньому було чорне трико, розмальоване астрологічними знаками. Одна гладка дама сховала губну помаду в кишені у юнака, свого сусіда, і Штайнер запросив кого-небудь із глядачів зійти до нього на сцену.

Керн почав «вагатися». Він робив це просто-таки майстерно: навіть дійшовши до середини проходу, сіпнувся був іще назад, Потцдох підбадьорив його схвальним поглядом. Директор помилявся: це була зовсім не свідома акторська знахідка, просто Кернові раптом здалося, що він не зможе пройти повз Рут.

Але зрештою все вийшло чудово, зовсім легко.

Після вистави Потцдох підкликав його й спитав:

— Що це з вами діється сьогодні, юначе? Ви вагалися досконало! Навіть із потом ніяковості на чолі. Піт удати важко, я знаю. Як це ви примудрилися? Віддих затримували?

— Та ні, по-моєму, це просто сценічна гарячка.

— Сценічна гарячка? — Потцдох засяяв. — Нарешті! Щире хвилювання справжнього артиста перед виступом! Слухайте, Керне: віднині ви даватимете музичний супровід не тільки до тюленів, а й до лісової людини з Нейкельна, а я підвищую вам платню на п’ять шилінгів. Згода?

— Згода! — відповів Керн. — І десять шилінгів завдатку.

Потцдох вирячив очі.

— Ви вже й слово «завдаток» знаєте? — Він вийняв із кишені десятку. — Тепер у мене більше не лишилося сумніву: ви — справжній артист.

— Ну, дітки, йдіть гуляйте! — сказав Штайнер. — Тільки глядіть, щоб о першій годині були тут! На вечерю сьогодні гарячі пироги. Правда, Ліло?

Жінка кивнула.

Керн і Рут попрямували через галявину за тиром на галас каруселі. Вогні й музика містечка розваг ясною хвилею плеснули їм назустріч і обдали їх піною бездумних веселощів.

— Рут! — Керн узяв дівчину за руку. — Сьогодні в тебе буде великий вечір! Я витрачу на тебе не менш як п’ятдесят шилінгів.

— Що ти, що ти! Не треба! — Рут зупинилася.

— Мовчи! Я й п’ятдесяти тисяч не пошкодую, не те що п’ятдесяти шилінгів, бо я їх однаково не маю. Але для тебе я їх таки витрачу, навіть не маючи. Ось побачиш. Ходімо!

Вони рушили до «дороги привидів». Це була велетенська споруда з підвішеними високо в повітрі рейками. По ній мчали невеличкі вагончики, з яких лунав регіт і крики. Біля входу товпилися люди. Керн, тягнучи дівчину за руку, пропхався до каси.

— Хелло, Джордже! — загледівши його, гукнув касир. — Заходьте, будьте ласкаві!

Керн відчинив дверцята низенького вагончика.

— Сідай!

Рут спантеличено глянула на нього. Керн засміявся:

— Так, так! Справжні чудеса. Платити не треба.

Вагончик рушив, з шаленим розгоном злетів по рейках круто вгору й скотився в темний тунель. Із темряви, завиваючи, виринуло закуте в ланцюги чудовисько й простигло лапи до Рут. Дівчина скрикнула й притулилась до Керна. Далі перед їхніми очима розкрилася могила й кілька скелетів проторохтіли своїми кістками монотонний жалобний марш. Вагончик вилетів з тунелю, скрегонув на повороті колесами й знову звалився в похилий колодязь. Звідти назустріч їм мчав другий вагончик, де теж сиділо двоє, щільно пригорнувшись одне до одного, й перелякано дивились на них. Зараз вони зіткнуться… Та раптом вагончик знов мотнуло на повороті, дзеркало зникло, й вони влетіли в димну, задушливу печеру, де по їхніх обличчях ковзнули чиїсь вологі руки.

Минувши останній привид — старезного сльозавого діда, — вони виїхали на денне світло. Вагончик зупинився. Рут і Керн вийшли. Дівчина провела рукою по очах і сказала, усміхаючись:

— Як тут тепер гарно стало! Світло, повітря… і дихати можна, й ходити…

— Ти була коли-небудь у блошиному цирку? — спитав Керн.

— Ні.

— Ну, то ходімо!

— Сервус, Чарлі! — привітала його білетерка блошиного цирку. — Що, вихідний сьогодні? Заходьте, заходьте! У нас якраз виступає Олександр Другий.

— Знов задарма! — вдоволено глянувши на Рут, пояснив Керн. — Ходімо!

Олександр Другий виявився досить великою рудуватою блохою, яка вперше самостійно виступала перед публікою. Дресирувальник трошки хвилювався: Олександр Другий досі ходив тільки лівим переднім конем у четверні й мав уперту, норовливу вдачу. Публіка — п’ять душ разом із Керном та Рут — напружено спостерігала його.

Однак Олександр Другий виступив бездоганно: пробіг ристю, покрутився на трапеції і навіть свій коронний номер — вправи на балансирі — виконав чітко, й разу не схибнувшись убік.

— Браво, Альфонсе! — Керн потиснув гордому дресирувальнику скусану блохами руку.

— Дякую. А вам, мадмуазель, сподобалося?

— Просто чудесно! — Рут також потисла йому руку. — Я взагалі не розумію, як це вам удається.

— Дуже просто… Школа. І терпіння. Мені якось один казав, що можна видресирувати й камінь, коли б тільки мати досить терпіння. — Альфонс лукаво примружив очі. — А знаєш, Чарлі, з Олександром Другим я вдався до невеличких хитрощів. Я його перед виставою півгодини ганяв запряженого в гармату. У важку мортиру. От він як виморився, то й став слухняний.

— У гармату? — перепитала Рут. — Невже й у бліх є гармати?

— Навіть важка польова артилерія! — У нагороду Альфонс підпустив Олександра Другого до своєї покусаної руки. — Це, щоб ви знали, найпопулярніше в нашій програмі, мадмуазель! А популярність — це гроші.

— Але вони не стріляють одні на одних, — додав Керн. — Не винищують самі себе, і в цьому вони розумніші за нас.

Рут і Керн пішли на механічний автодром.

— Здоров був, Пеперлю! — гаркнув чоловік при вході, силкуючись перекричати металічний брязкіт. — Беріть сьомий номер, добре буцається!

— Тобі ще не здається, що я бургомістр Відня? — звернувся Керн до Рут.

— Навіть більше! Власник Пратера!

Автомобільчик зірвався з місця, штовхнув другого, третього й скоро опинився в самісінькій веремії. Керн, сміючись, пустив з рук кермо. Рут — серйозна, брови зведені надпереніссям — сама спробувала правувати, але зрештою теж покинула, обернулась до Керна, немов вибачаючись, і всміхнулася — тією ясною усмішкою, такою нечастою в неї, що робила її лице лагідно-дитинним: в око впадали раптом уже не густі чорні брови, а повні, червоні уста.

415

Вони зайшли ще до півдесятка різних павільйончиків та атракціонів, надивились на все — від морських левів, що вміли рахувати, до індійських факірів-ворожбитів, — і ніде з них не взяли ані копійки.

— От бач, — гордовито сказав Керн, — вони хоч і не пам’ятають, як мене звуть, але пускають усюди задарма. Оце й є справжня народна солідарність.

— Так нас і на гігантське коло пустять без грошей? — спитала Рут.

— Ну аякже! Ще й з особливою честю! Я ж член трупи директора Потцлоха. Ходімо зараз туди!

— Сервус, Шані! — мовив касир. — 3 панною нареченою?

Керн кивнув і почервонів. Він боявся навіть глянути на Рут.

Касир узяв із купки, що лежала поруч нього, дві яскраві поштові

картки й простяг їх дівчині. На картках було зображене гігантське коло з панорамою Відня.

— На згадку, фройляйн.

— Щиро дякую.

Вони зайшли в одну з кабінок і сіли біля віконця.

— Я просто не хотів розводитися перед ним щодо тієї «нареченої», — почав виправдуватись Керн. — Аби не затримуватися.

Рут засміялась.

— Зате ж нам і особлива честь! Оці картки. Шкода тільки, що нікому послати їх.

— Нікому, — погодився Керн. — А якщо й є кому, то нема адреси.

Кабінка тихо пливла вгору, і внизу великим віялом помалу розгорталася панорама Відня. Спершу Пратер із ясними ланцюжками освітлених алей, що подвійними разками перлів лежали на темних грудях гаю; далі, наче велетенська діадема з рубінів і смарагдів, барвисте сяйво ярмарку веселощів, і нарешті залите вогнями, майже неосяжне для ока місто, а за ним вузенька імлиста смужка далеких пагорбів.

Вони були самі в кабінці, що плавною дугою піднімалася все вище та вище, аж, перекотившись через вершину, попливла вниз, — і їм зненацька стало здаватися, ніби вони сидять не в кабінці гігантського кола, а в якомусь безшумному літаку, і земля внизу повільно обертається, тікаючи з-під них. Ніби вони, зовсім одірвані від неї, летять у якомусь зачарованому повітряному кораблі, що не має де приземлитись, а під ними пропливають тисячі людських домівок, тисячі освітлених будинків і квартир, що ждуть своїх мешканців додому, — аж до самого обрію хатні вогні, затишні житла, що ваблять і кличуть до себе, але жодне серед них не їхнє. А вони пролітають над ними

в темряві безпритульності, і все, що вони можуть засвітити, — це безрадісна свічка туги за своїм домом.

Віконця фургона були розчинені навстіж. У гаю стояла задуха й безвітря. Ліло застелила ліжко строкатою ковдрою, а на Кернову постіль накинула стару плюшеву завісу з тиру. У вікні погойдувалися два барвисті паперові ліхтарики.

— Венеціанська ніч сучасних кочовиків, — сказав Штайнер. — Ну, відвідали концтабір у мініатюрі?

— Що-що?

— «Дорогу привидів».

— Атож.

Штайнер засміявся.

— Каземати, карцери, кайдани, кров і сльози… «Дорога привидів» не відстає від життя, правда, дівчинко? — спитав він Рут, підводячись. — Вип’ємо по чарці, абощо! — І взяв зі столу пляшку.

— Налити й вам, Рут?

— Налийте, та побільше!

— А тобі, Керне?

— Мені подвійну порцію.

— Ого! Дітки, з вас будуть люди! — здивувався Штайнер.

— Це я просто на радощах, — пояснив Керн.

— Налий і мені чарку, — сказала Ліло, що саме ввійшла, несучи на тарілці смажені пироги.

Штайнер налив їй, тоді підняв свою чарку й усміхнувся.

— Хай живе депресія — понура мати радощів!

Ліло поставила пироги й принесла ще фаянсову ринку з огірками та темний хліб на тарілці. Потім узяла свою чарку й повільно випила. Світло лампіона іскрилось у прозорій рідині, і здавалося, наче жінка п’є з рожевого діаманта.

— Наллєш мені ще? — спитала вона Штайнера.

— Скільки хочеш, меланхолійне дитя степів. Рут, а вам?

— Теж.

— Налий і мені, — озвався Керн. — Я ж дістав від Потцлоха надбавку.

Усі знову випили й узялися до гарячих пирогів із м’ясом та капустою.

Після вечері Штайнер сів на своє ліжко й закурив. Керн і Рут примостилися долі, на Керновій постелі. Ліло заходилась прибирати зі столу. Її велика тінь рухалась по стіні фургона.

— Заспівай, Ліло, — попросив Штайнер.

Жінка кивнула й зняла з гвіздка в кутку гітару. Голос її, зазвичай хрипкуватий, коли вона заспівала, став чистий, звучний. Вона сиділа в сутіні. Незворушне обличчя її ожило, очі засяяли диким, тужливим сяйвом. Ліло співала російські народні пісні й старовинні циганські. Співала довго, врешті замовкла і глянула на Штайнера. Світло лампіонів відбилось у її очах.

— Співай іще, — сказав Штайнер.

Ліло взяла кілька акордів. Потім замугикала одну за одною простенькі монотонні мелодії, з яких часом виривалися гучніші слова, мов птахи з мороку широких степів, — пісні кочівлі, чуткого сну в шатрах, і здавалося, наче й їхній фургон у хисткому світлі паперових ліхтариків обернувся на шатро, нашвидкуруч напнуте серед ночі, наче й їм завтра вирушати далі.

Рут сиділа перед Керном, спираючись плечима на його високо підібгані коліна, і його грів м’який теплий дотик її спини. Голову вона відкинула назад, на його руки, і тепло її вливалося через них йому в кров, знесилюючи його невідомим досі жаданням. Щось темне ломилося йому в душу і рвалося з неї, і було воно в ньому самому, і в грудному жагучому голосі Ліло, і в диханні ночі, й у бентежному плині його думок, і в тій осяйній хвилі, що раптом підняла й понесла його кудись. А голівка дівчини довірливо лежала в його складених чашею долонях.

Коли Керн проводжав Рут, у Пратері було вже тихо. Павільйони стояли запнуті сірим брезентом, шум натовпу змовк, над недавнім галасом та штовханиною, ляскотом пострілів у тирах та верещанням на гойдалках знову беззвучно піднявся ліс, поховавши під собою строкате й сіре струп’я балаганів.

— Ти вже хочеш додому? — спитав Керн.

— Сама не знаю… Ні, не хочу.

— Давай погуляємо ще. Походимо гаєм. Мені зараз хочеться, щоб «завтра» не настало ніколи.

— І мені. Завтра ж знову буде страх і непевність. А тут так гарно!

Вони йшли крізь темряву, загорнені в м’яку тишу, наче в невидиму

вату. Дерева стояли над ними непорушні, навіть листя не шелестіло.

— Може, лише ми одні зараз не спимо…

— Навряд… Поліцаї завжди лягають пізніше за всіх.

— Тут поліцаїв немає. Жодного. Це ж ліс. Як приємно тут іти! Власних кроків не чутно.

— Справді, нічого не чути…

— Е, ні, тебе я чую. А може, себе самого? Я вже не можу собі уявити себе без тебе.

Вони йшли і йшли. Було так тихо, аж у вухах дзвеніло — неначе тиша затаїла віддих і чекала з далини чогось страхітливо чужого.

— Дай мені руку, — сказав Керн. — А то мені страшно: що як тебе раптом не стане?

Рут пригорнулася до нього. її волосся лоскотало йому щоку.

— Рут, — сказав він, — я знаю, це просто крихітка взаємності серед тривоги й порожнечі. Але для нас це, либонь, важить більше, ніж деякі речі, що їх називають гучними словами.

Рут припала щокою до його плеча. Вони трохи постояли так.

— Ти знаєш, Людвігу, — промовила дівчина, — мені часом хочеться, щоб нічого більш не було… Хочеться отак просто впасти на землю й згаснути.

— Ти стомилася?

— Ні, ні… Я не стомлена. Я ладна все життя так іти. Тут так м’яко ступати… І не б’єшся ні об що.

Знявся вітер. Листя над їхніми головами зашуміло. Кернові впала на руку тепла дощова крапля. Друга черкнула по щоці. Він глянув угору.

— Дощ починається, Рут.

— Справді…

Краплі посипались рясніше.

— Накинь мій піджак, — сказав Керн. — Мені байдуже, я звичний.

Він угорнув плечі дівчини в піджак, ще теплий теплом його тіла,

і на серці в Рут стало зненацька спокійно-спокійно.

Вітер стих. Ліс немовби на мить притамував дух; потім темряву прорізала беззвучна біла блискавка, дрібно заторохтів грім, і дощ раптом линув як з відра, неначе блискавка продерла небо.

— Побігли! — гукнув Керн.

Вони кинулись до каруселі, що, обвішана брезентом, невиразно чорніла в нічній темряві, мов якийсь розбійницький замок. Керн підняв з одного боку брезент, вони обоє залізли всередину й стали, важко дихаючи, ніби накриті велетенським чорним барабаном, у який безперестану бив барабанщик-дощ.

Керн ухопив дівчину за руку й повів за собою. Очі їхні скоро звикли до темряви. Передними примарно здіймалися чорні силуети здиблених коней; олені закам’яніли у своєму вічному зачарованому бігові; розгорнули крила лебеді, сповнені таємничого сподівання; і, ще темніші серед темряви, спокійно височіли могутні спини слонів.

— Іди сюди! — Керн потяг Рут до однієї з гондол, назбирав по сидіннях плюшевих подушок і вимостив ними дно. Потім стяг з одного слона гаптований золотом чепрак.

— От маєш тепер покривало, мов яка принцеса.

Надворі протягло розкочувався грім. Спалахи блискавок кидали тьмаве, бліде світло в теплий морок шатра, і щоразу з пітьми виринали гіллясті роги та цяцькована збруя на тваринах, що виступали поважно й мирно у своєму вічному колі, мов неясне, далеке видиво заклятого раю. Керн бачив бліде обличчя Рут, темні очі; укриваючи дівчину, він відчув під рукою її груди — такі ж незнані, чужі, такі ж дивно наснажені, як тієї пам’ятної ночі в готелі «Бристоль», у Празі.

Гроза швидко насувалася. Грім глушив торохтіння дошу по туго нап’ятому брезентові, з якого потоками струміла вода; від його ударів аж земля двигтіла. І раптом у лункій тиші після останнього, найсиль-нішого струсу карусель зрушилась і почала поволі обертатись — повільніше, ніж удень, ніби неохоче, ніби з якогось таємного примусу. Музика теж звучала повільніше, ніж удень, і химерно переривалась паузами. Зробивши півоберта, карусель спинилась; замовкла й шарманка; немов розсипавшись від утоми, і тільки дощ усе шелестів — найпредковічніша колискова пісня у світі.

10

Безлюдний майдан перед університетом зализало полудневе сонце. Небо було ясне, сине, над дахами снувала метушлива зграйка ластівок. Керн стояв по другий бік майдану й чекав на Рут.

З широких дверей університетського корпусу вийшли перші студенти й почали спускатися сходами. Керн витягнув шию, шукаючи очима коричневий беретик Рут. Вона завжди виходила одна з перших. Але сьогодні її чомусь не було. Та й потік студентів раптом урвався, і дехто з тих, що вже були вийшли, повернув назад. Певно, там щось сталося.

Зненацька, ніби виштовхнутий вибухом, із дверей валонув цілий гурт студентів. Бійка! До Керна долетіли вже й вигуки:

— Геть євреїв!

— Бий кривоносих!

— У Палестину їх!

Керн швидко перейшов майдан і став під правим крилом будівлі. Потрапляти в колотнечу йому ні в якому разі не можна було, але він хотів триматись якомога ближче, щоб визволити Рут, якщо буде треба.

Група студентів-євреїв, чоловік тридцять, намагалися прорватись: вони збилися тісною купкою і проштовхувалися сходами вниз. Десь так душ зі сто інших, вимахуючи кулаками, напирали на них з усіх боків.

— Розколоти їх! — горлав високий чорнявий молодик, більш схожий на єврея, ніж будь-хто з оточеного гурту. — Поодинці їх обробляти!

Кільканадцять напасників на чолі з ним, дико горлаючи, вклинились поміж євреїв і стали оддирати їх по одному та штовхати до гурту своїх спільників, які одразу ж накидалися на них з кулаками та палицями.

Керн тривожно шукав поглядом Рут. Не бачачи її серед оточених, він сподівався, що дівчина, лишилась в університеті. На сходах біля дверей стояло вже тільки двоє професорів. Один, рожевощокий, із сивою, розділеною надвоє бородою, як у цісаря Франца-Йосифа, усміхаючись, потирав руки, а другий — кощавий, суворий — з незворушним обличчям дивився на бійку.

З того боку майдану надбігло кілька поліцаїв. Перший зупинився неподалік від Керна й сказав до двох інших:

— Стійте! Не втручайтесь!

Ті теж спинилися.

— Євреї? — спитав один із них.

Перший ствердно кивнув. Помітивши Керна, він пильно поглянув на нього, Керн удав, ніби нічого не чує; неквапливо вийняв сигарети, закурив і з байдужим виглядом одійшов на кілька кроків убік. Поліцаї стояли, поскладавши руки на грудях, і зацікавлено дивились на бійку.

Із колотнечі вирвався низенький студентик-єврей, постояв якусь мить, кліпаючи очима, немов засліплений, потім угледів поліцаїв і кинувся до них:

— Чого ж ви стоїте! Поможіть! Швидше! Адже повбивають!

Поліцаї витріщили на нього очі, мов нз якусь комаху. Жоден із них

не відповів ні слова. Студентик якусь хвилину безтямно дивився на них, тоді мовчки повернувся й пішов назад, до натовпу. Та не ступив він і десяти кроків, як звідти вискочили двоє студентів і налетіли на нього.

— Ах ти, жидисько! — гукнув передній. — Справедливості захотілося! Ось тобі, маєш!

І з виляском ударив студентика в обличчя. Той упав, почав був підводитись, та другий напасник ударом ноги в живіт знову звалив його. Потім вони вдвох схопили його за ноги й поволокли, наче лантух, по бруку. Марно маленький студентик чіплявся руками за каміння. Його побіліле лице, звернене до поліцаїв, було схоже на маску жаху. Із чорного отвору розтуленого рота стікала на підборіддя цівочка крові. Але він не кричав.

У Керна пересохло в роті. Його поривало кинутись на цих двох погромників, але він знав, що поліцаї поглядають на нього, тому, ціпеніючи від люті, змусив себе відійти в другий кінець майдану.

Студенти протягли свою жертву зовсім близько повз нього. Вони сміялися, блискаючи білими зубами, і в їхніх обличчях не було ані сліду злості. Ті обличчя просто світилися щирою, невинною радістю, наче хлопці брали участь у якійсь спортивній грі, а не тягли по бруківці скривавлену людину.

Але тут з’явилася поміч. Високий білявий студент, який досі тримався осторонь бійки, бридливо скривився, побачивши, як повз нього тягнуть малого студентика; він трохи підсмикнув рукава піджака, повільно ступив кілька кроків уперед і двома різкими, замашними ударами повалив на брук мучителів малого. Відтак ухопив за комір виваляного в поросі студентика, поставив його на ноги й буркнув:

— Ну, вшивайся! Та швидко!

Потім так само неквапливо, наче в задумі, рушив до розлюченого стовписька. Нагледівши чорнявого заводія, він правою рукою так страхітливо вгатив йому в перенісся, а лівою — майже невловимим рухом — у підборіддя, що той гепнувся додолу, мов колода.

Цієї миті Керн помітив Рут. Простоволоса — видно, загубила берет, дівчина якось вибралася з юрмища. Керн метнувся до неї.

— Швидше! Швидше, Рут! Тікаймо звідси!

У першу мить дівчина не впізнала його.

— Поліцію кличте! — бліда від хвилювання, вихлюпнула вона з себе. — Де ж поліція?!

— Поліція нам не допоможе! Ще й нас аби не похапала! Тікаймо подалі звідси, Рут!

— Так, так… — дівчина глянула на нього, немов прокидаючись зі сну. Обличчя її раптом змінилося, видно було, що вона от-от заплаче. — Так, Людвігу! Тікаймо! — вимовила Рут якось чудно, надломленим голосом.

— Ну, мерщій! — Керн ухопив дівчину за руку й потяг за собою. Позаду знялася нова хвиля галасу. Оточеним євреям пощастило прорватися, частина їх пустилась через майдан навтьоки, а юрма бешкетників повалила за ними, і Керн та Рут опинились нараз у самій гущі.

— А, Ревекка! Сара! — один із напасників простяг руку до дівчини.

У Керна неначе розпросталась усередині якась пружина. Він украй

здивувався, побачивши, що студент передним повільно падає. Керн сам не тямив, коли це він ударив його.

— Непоганий прямий удар! — схвально гукнув хтось поруч.

Обернувшись, Керн побачив високого білявого студента. Той

якраз, ухопивши за в’язи двох бешкетників, стукнув їх голову об голову, ще й примовив:

— Дубові, не розіб’ються!

І, пустивши їх, наче мокрі мішки, з рук, тут-таки згріб іще двох.

Керна вдарили палицею по руці. Червоний туман люті застелив йому очі, він рвонувся вперед, розмахуючи кулаками, розбив комусь окуляри, звалив когось із ніг. Нараз щось оглушливо гупнуло йому в голову і червоний туман став чорним.

Опритомнів він у поліції. Комірець сорочки був розірваний, щока закривавлена, в голові й досі гуло. Керн підвівся й сів.

— Салют! — сказав хтось поруч. То був високий білявий студент.

— Що за чортівня! — озвався Керн. — Де це ми?

Студент засміявся.

— У поліції, братику. День-два подержать і випустять.

— Мене — ні. — Керн озирнувся довкола. У камері, крім нього, було ще семеро; опріч білявого, самі євреї. Рут серед них не було.

Білявий студент знову засміявся.

— Чого ви так оглядаєтесь? Думаєте, схоплено не тих, кого слід? Помиляєтесь, любий мій! Не забіяка, а побитий винен! Бо він був причиною звади. Найновіший погляд!

— Ви не бачили, що сталося з дівчиною, котра була коло мене? — спитав Керн.

— З дівчиною? — Білявий на мить задумався. — Та, мабуть, нічого. А що з нею могло статися? Адже дівчат у бійці не чіпають.

— Ви певні цього?

— Атож. Майже певен. Та й поліція ж зразу прибігла.

Керн похнюпився. Отож-то й є, що поліція… Правда, паспорт Рут іще дійсний, нічого страшного їй не могли зробити.

— А крім нас вісьмох іще кого-небудь забрали? — спитав він.

Білявий похитав головою.

— Навряд. Я був останній. До мене вони ледве наважились під-ступитися.

— Точно нікого?

— Нікого. Якби ще кого взяли, то й він був би тут. Адже ми ще у вартівні.

Керн зітхнув із полегкістю. Видно, справді з Рут не сталося нічого.

Білявий студент насмішкувато дивився на нього.

— Що, похмілля? З невинуватими завжди таке буває. Коли вже терпіти, то краще, як є за що. По суті, єдиний, хто потрапив сюди згідно з добрим старим законом, це я. Адже я встряв у бійку з власної охоти. От тому я й не журюся.

— О, це було вельми шляхетно з вашого боку.

— Ет, шляхетно! — зневажливо відмахнувся білявий. — Я сам давній юдофоб, але ж н£ можна спокійно стояти й дивитися на таке свинство. А у вас, треба сказати, один раз вийшов чудовий прямий удар. Різкий, блискавичний! Займалися коли-небудь боксом?

— Ні.

— Так треба зайнятися. У вас непогані здібності, ви тільки надміру запальний. Якби я був єврейським папою, я видав би буллу, щоб усі євреї щодня одну годину вправлялися в боксі. Побачили б ви тоді, як притихли б перед вами ці хлоп’ята.

Керн обережно помацав голову.

— Зараз мені не до боксу.

— Гумовий кийок, — спокійно пояснив студент. — Наша славна поліція… Завжди на боці переможця. Нічого, до вечора ваша голова одійде, і почнемо вправи. Однаково ж робити нам тут нема чого. — Піднявши на нари свої довгі ноги, він оглядівся по камері. — От ми вже й відсиділи дві години. Ну й нудота ж тут! Якби хоч карти, заграти в «чорного Петера» абощо, це ж будь-хто вміє! — Він окинув зневажливим поглядом студентів-євреїв.

— Карти в мене є! — Керн поліз у кишеню. Штайнер ще того разу лишив йому на згадку колоду шулера Фреда, і він носив її відтоді завжди при собі, мов якийсь талісман.

Студент глянув на нього з повагою.

— Низько кланяюсь! Тільки не скажіть мені тепер, що ви вмієте грати лише в бридж. Євреї ж більш ні в що не грають.

— А я тільки наполовину єврей. Я граю в скат, тарок, яс і покер, — відказав Керн не без гордості.

— Шикарно! Тоді я перед вами пасую. У яс я не вмію.

— Це швейцарська гра. Я вас навчу, коли хочете.

— Добре. А я зате дам вам кілька уроків боксу. Обмін духовними цінностями.

Вони грали до самого вечора. Студенти-євреї тим часом дискутували про політику та справедливість, але так і не дійшли якогось висновку. Керн із білявим грали спершу в яс, потім у покер. Керн виграв у покер сім шилінгів, не осоромивши свого вчителя Штайнера. Туман у його голові потроху танув. Він намагався не думати про Рут: однаково помогти їй він ніяк не зможе, тільки себе вимучить думками. А йому для допиту треба мати спокійні нерви.

Білявий зібрав карти й сплатив Кернові свій програш.

— Ну, тепер друга частини програми. Починаємо робити з вас другого Джека Демпсі.

Керн підвівся. Він почувався ще зовсім кволим.

— Боюся, нічого не вийде. Моя голова ще не витримає другого удару.

— Вашої голови вистачило на те, щоб виграти в мене сім шилінгів! — усміхнувся білявий. — Подолайте в собі жалюгідного страхопуда! Хай озветься у вас кров забіяки-арійця! А гуманну іудейську половину вашого «я» заженіть у кут!

— Та я вже цілий рік це роблю.

— Чудово. Отже, голову поки що будемо щадити. Почнемо з ніг. Легкість ніг — це головне в боксі. Боксер повинен пританцьовувати. Пританцьовуючи, вибивають своєму партнерові зуби. Ніцше на практиці!

Білявий став у боксерську стійку, погойдався на напівзігнутих ногах і зробив кілька поперемінних кроків уперед і назад.

— Повторюйте за мною!

Керн повторив його рухи. Студенти-євреї облишили свою дискусію. Один із них, в окулярах, підвівся й спитав:

— Може, ви й мене навчите?

— А чого ж! Скидайте окуляри. — Білявий поплескав його по плечу. — Заграй, давня кров Маккавеїв!

Зголосилося ще двоє учнів. Інші троє лишились на нарах і тільки з холодною цікавістю спостерігали за ними.

— Двоє станьте ліворуч, двоє праворуч! — командував білявий. — Починаємо прискорений курс брутальності — треба надолужити прогаяне за тисячоліття. Отже, запам’ятайте головне: в боксі б’є не рука, б’є весь корпус.

Він скинув піджак, учні теж, і після коротенького пояснення почалися вправи. Усі четверо завзято тупцювали у напівтемній камері.

Білявий з менторським виглядом дивився на своїх упрілих вихованців.

— Ну, гаразд, — сказав він нарешті, — це ви вже знаєте. По-вправляйтесь, відсиджуючи свої вісім днів за підбурювання щирих арійців до расової ненависті. Тепер хвилинка-друга відпочинку. Дихайте глибше, відсапайтесь! А зараз я покажу вам короткий прямий удар — пружинистий стрижень боксу!

Він показав, як виконується цей удар, потім згорнув клубком свій піджак, підняв на рівень обличчя й звелів учням бити по згорткові.

Серед самого розпалу вправ двері раптом відчинились і служник-арештант заніс на таці кілька мисок з гарячою юшкою.

— Ой, що це!.. — він мерщій поставив тацю з мисками й гукнув позад себе у коридор: — Варта! Скоріше! Вони й тут зчепилися!

Надбігли два поліцаї. Білявий студент спокійно поклав згорнений піджак, четверо новоспечених боксерів вмить шаснули по кутках.

— Ех ти, динозавр! — владно напустився білявий на служника. — Баран тупоголовий! Сучка ти тюремна! — Потім обернувся до поліцаїв: — Те, що ви тут бачили, — це урок гуманізму. І ваша поява з не-терпелячою рукою на руків’ї гумового кийка була зайвою, розумієте?

— Ні, — відповів один поліцай.

Білявий глянув на нього з глузливим співчуттям.

— Тілесні вправи! Гімнастика! Зарядка! Тепер збагнули? Це що, наша вечеря?

— Авжеж, — підтвердив служник.

Білявий нахилився над мискою, гидливо скривив обличчя й несподівано загорлав:

— Заберіть геть! Як ви посміли принести мені оці помиї? Мені, синові голови верховного суду? Вам що, служба набридла? — Він пронизав поліцаїв гострим поглядом. — Я буду скаржитись! Викличте зараз же районного комісара! Негайно відведіть мене до начальника міської поліції! Завтра мій батько за вас міністрові юстиції такого перцю дасть!

Поліцаї лупали на нього очима, не знаючи, присадити їм цього крикуна чи остерегтися. А білявий студент не зводив з них пронизливого погляду.

— Це звичайний тюремний харч, пане… — обережно промовив нарешті старший поліцай.

— А хіба я в тюрмі? — Білявий аж потемнів відобрази. — Я під арештом! Ви що, не знаєте різниці?

— Та знаємо, знаємо… — поліцай уже явно злякався. — Звісно, пане, ви можете харчуватися за свій кошт. Це ваше право. Дайте служникові гроші, й він принесе вам гуляш…

— Нарешті розумне слово! — змінив білявий гнів на ласку.

— Ну… і, може, пляшку пива…

Білявий зміряв поліцая очима.

— А ви мені подобаєтесь! Я замовлю за вас слівце! Як вас звуть?

— Рудольф Егер.

— Чудово! Молодця! — Студент дістав із кишені гроші й дав служникові. — Дві порції гуляшу з картопляним пюре. Пляшку сливовиці…

— Алкогольні напої… — розкрив був рота поліцай Рудольф Егер.

— Дозволяються, — докінчив за нього білявий. — І дві пляшки пива — одну для варти, другу для нас.

— Красно дякую, цілую ручку! — зрадів Рудольф Егер.

— Якщо пиво не буде свіже й холодне, як лід, — попередив служника син голови верховного суду, — я відпиляю тобі ногу. Якщо ж буде хороше, решту грошей візьмеш собі.

— Не турбуйтесь, пане граф! — радісно озвався служник. — От де справжній, щирозлотий віденський гумор!

Незабаром він приніс замовлене. Студент запросив вечеряти й Керна. Той, бачачи, як євреї понуро сьорбають баланду, став був відмовлятися.

— Будьте зрадником! Це тепер модно! — підохотив його студент. — Крім того, я ж вас частую як партнера по картах.

Керн сів їсти. Гуляш так смачно пахтів… Та й, зрештою, він же не має паспорта… і взагалі тільки наполовину єврей.

— А ваш батько знає, що ви сидите тут? — спитав він.

— Мій батько? — Білявий зареготав. — Господи! Та він живе в Лінці, торгує полотном! У нас своя крамниця.

Керн сторопіло витріщився на нього.

— Любий мій, — спокійно сказав студент. — Ви, здається, ще не знаєте, що ми живемо в епоху блефу! На зміну демократії прийшла демагогія. Цілком природна послідовність. Ну, будьмо!

Відкоркувавши сливовицю, він налив чарку й підніс студентові в окулярах.

— Дякую, я не п’ю, — зніяковіло відмовився той.

— Звичайно! Я так і знав! — Білявий сам вихилив горілку. — За одне тільки це інші довіку переслідуватимуть вас. Ну, а як ми, Керне? Упораємо пляшечку вдвох?

— А чого ж!

Вони випили сливовицю до дна, потім полягали на нарах. Керн думав, що зразу ж засне, та, ледве задрімавши, знову й знову прокидався. «Ех, біс його матері! — думав він. — Тільки б знати, що там з Рут! І чи надовго вони мене запакують?»

Він дістав два місяці тюремного ув’язнення. Бешкет, завдання тілесних ушкоджень, опір представникам влади, повторний нелегальний перехід кордону — лишалось тільки дивуватися, як це йому не припаяли десять років.

Того ж дня він попрощався з білявим, котрого випустили на волю. Потім Керна відвели вниз, звеліли здати свій одяг і видали тюремний. Стоячи під душем, він пригадав, як його колись уразило, коли йому вперше наділи наручники. І йому здалося, ніби це було страшенно давно. Тепер він був навіть задоволений тюремним одягом: принаймні свій не псуватиметься.

Його товаришами по камері були один злодій, один дрібний шахрай і один росіянин, професор із Казані, засуджений як волоцюга. Усіх чотирьох водили працювати до тюремної швальні.

Перший вечір був тяжкий. Керн згадав те, що колись сказав йому Штайнер: тюрма гнітить тільки з першого разу, потім звикаєш. І все-таки він понуро сидів на нарах, втупившись у стіну.

— Ви вмієте говорити французькою? — раптом спитав його професор, що лежав навпроти.

Керн аж здригнувся з несподіванки.

— Ні, не вмію.

— А хочете навчитись?

— Авжеж. Хоч і зараз почнімо.

Професор підвівся.

— Знаєте, треба чимось займатись. А то думки заїдять.

— Правда, — кивнув Керн. — Та воно й згодиться. Я, мабуть, махну до Франції, як випустять.

Вони сіли в кутку на долішніх нарах. Угорі над ними вовтузився шахрай. У нього був недогризок олівця, й він розмальовував стіни сороміцькими малюнками.

Тюремна одіж висіла на худющому професорові, як на вішалці. У нього була кошлата руда борода й голубооке дитяче обличчя.

— Почнемо з найпрекраснішого і найпростішого слова у світі, — сказав він, чарівливо усміхнувшись, без найменшої іронії, — зі слова «la liberté» — свобода.

Керн багато чого навчився за два місяці свого ув’язнення. На третій день він уже вмів під час прогулянки у дворі розмовляти з іншими в’язнями в колоні, не ворушачи губами. А у швальні таким самим способом зазубрював французькі слова, якими напихав його професор. Вечорами, коли він стомлювався від французької мови, злодій навчав його робити з дротини відмичку, укоськувати злих собак, непомітно зариватись у копицю сіна, щоб переспати там. Від нього ж Керн довідався, чим і в яку пору можна поживитись на полях та городах. Шахрай примудрився принести з собою в камеру кілька випусків «Елегантного світу». Опріч Біблії, ці брошурки були единим, що вони мали для читання, і з них вони дізнались, як слід одягатись, ідучи на дипломатичний прийом, коли треба носити в петлиці фрака червону гвоздику, а коли білу тощо. На жаль, злодія ніяк не можна було переконати в одному: він уперто твердив, щодо фрака належиться чорна краватка-метелик, бо звик бачити таке на кельнерах.

П’ятогодня вранці, коли їх виводили з камери, в’язень-прибиральник так штовхнув Керна, що той аж поточився й мусив спертись на стіну.

— Не спи, роззяво! — ще й гримнув прибиральник.

Керн удав, ніби не може встояти на ногах. Він хотів таким робом безкарно дати здачі — ніби ненароком вдарити прибиральника носаком по нозі. Та не встиг він цього зробити, як прибиральник смикнув його за рукав і шепнув:

— За годину попросись до клозету. Скажеш, заболів живіт. — А потім гарикнув: — Ну, ворушись! Ждати тебе чи що?

На прогулянці Керн увесь час думав, чи не хоче прибиральник підстроїти йому якусь каверзу. На роботі, у швальні, Керн тихенько порадився зі злодієм, старим тюремним щуром.

— Попроситись можна, — сказав той. — Це твоє законне право. За це він тобі нічого не може зробити. Хто проситься частіше, хто рідше, це ж природна потреба. Але там стережись!

— Добре. Побачу, чого він хоче. Принаймні якась розвага.

Керн прикинувся, ніби в нього заболів живіт, і прибиральник відімкнув йому. Завівши Керна до клозету, він сторожко озирнувся, потім спитав:

— Сигарету хочеш?

Курити було заборонено. Керн засміявся.

— А, он воно що! Ні, голубе, так дешево мене не купиш.

— Ет, не базікай. Думаєш, я тобі насолити хочу? Ти знаєш Штайнера?

Керн пильно глянув на прибиральника й відповів:

— Ні.

У нього зразу ж виникла підозра, що це пастка, наставлена на Штайнера.

— Ти не знаєш Штайнера?

— Не знаю.

— Добре. Тоді слухай. Штайнер переказує тобі, що Рут у безпеці. За неї не хвилюйся. Як одсидиш, попросися, щоб вислали до Чехії, і повертайся до Відня. Ну, тепер ти його знаєш?

Керна раптом пройняв дрож.

— Може, закуриш усе-таки? — спитав прибиральник.

Керн кивнув. Прибиральник видобув із кишені пачку «Мемфісу» та коробок сірників.

— Тримай. Це від Штайнера. Тільки, як попадешся ненароком, не кажи, що я приніс. А тепер сядь покури. Дим пускай у вічко. Я постою постережу.

Керн сів навпочіпки, вийняв сигарету, переломив надвоє й припалив одну половинку. Отже, Рут у безпеці. Штайнер дбає про нього. Перед Керновими очима була брудна стіна з непристойними малюнками, проте йому здавалося, ніби тут так гарно, як ніде у світі.

— А чому ти не признався зразу, що знаєш Штайнера? — спитав прибиральник, коли він вийшов.

— На, закури й ти, — відказав Керн.

Прибиральник похитав головою.

— Ні, ні, що ти!

— А звідки ти його знаєш? — спитав Керн.

— Він мене якось із однієї халепи визволив. Із страшенної халепи… Ну, ходімо вже…

Вони повернулися до швальні. Професор і злодій запитливо глянули на Керна. Той кивнув і сів.

— Усе гаразд? — тихенько спитав професор.

Керн знову кивнув.

— Ну, давай далі, — прошепотів професор у свою руду бороду. — Aller. Неправильне дієслово. Je vais, tu vas, il…

— Ні, — перебив його Керн. — Сьогодні давайте візьмемо інше слово. Як буде «любити»?

— Любити? Aimer. Але ж це правильне дієслово!

— От саме тому, — відказав Керн.

Професора випустили через місяць. Злодія через півтора, а за кілька днів по ньому й шахрая.

Кілька днів Керн був у камері сам, потім йому привели двох нових співв’язнів. Він зразу побачив, що це емігранти. Один був уже літній, мовчазний, другий — років тридцяти. На їхній поношеній одежі видно було сліди неабияких зусиль підтримувати пристойний вигляд. Старший одразу ж ліг на нари.

— Звідки прибули? — спитав Керн молодшого.

— З Італії.

— Ну, і як воно там?

— Було добре. Я там два роки прожив. Тепер урвалося. Перевіряють усіх.

— Два роки! — здивувався Керн. — Оце здорово!

— Еге ж, але тут я за тиждень попався! І оце тут весь час таке?

— Останні півроку гірше стало.

Новак підпер голову руками.

— Скрізь гірше стає. До чого воно тільки йдеться?.. А як у Чехо-словаччині?

— Теж гірше. Забагато нас там. А в Швейцарії ви не були?

— Швейцарія надто маленька. Дуже скоро впадаєш в очі… І чом було мені не податися до Франції?.. — невидющим поглядом дивлячись перед себе, додав новак.

— А ви вмієте по-французькому?

— Умію, аякже! — новак пошкрябав розкуйовджену голову.

Керн зрадів.

— То давайте розмовляти французькою. Я оце якраз трохи навчився, і мені не хотілося б забувати.

Новак здивовано скинув на нього очима.

— Розмовляти французькою?.. — і холодно засміявся. — Е ні, вибачайте. Це надто безглуздо. Сидіти в тюрмі й цвенькати французькою! Химерні ідеї у вас у голові, слово честі!

— Анітрохи. Просто в мене химерне життя.

Керн іще трохи почекав — може, новенький передумає. Потім зліз нагору, на свої місце, і, лежачи, повторював у думці неправильні дієслова, аж поки не заснув.

Він прокинувся: хтось термосив його. Це був новачок, який не схотів розмовляти французькою.

— Поможіть! — задихався він. — Швидше! Людина повісилась!

Керн, іще сонний, підвівся. У сірій досвітній сутіні високо при вікні чорніла людська постать із повислою на груди головою. Керн миттю скочив з нар.

— Давайте ножа! Швидше!

— У мене немає ножа! Може, у вас є?

— А, чорт! Нема, відібрали. Я його підніму, а ви стягніть пасок через голову.

Керн став ногами на долішні нари й спробував підняти самогубця. Той був важкий, мов земна куля, куди важчий, ніж здавався на погляд. Одяг на ньому був холодний і мертвий, як і він сам. Напруживши всю свою силу, Керн ледве-ледве здужав підняти безживне тіло.

— Ну, швидше! — прохрипів він. — Стягніть пасок! Я ж не можу його довго держати отак!

— Зараз…

Кернів напарник зліз на горішні нари й заходився шпортатись біля шиї самогубця. Та майже зразу ж опустив руки, похитнувся й почав блювати.

— Сто чортів вам у пельку! — загорлав Керн на нього. — Більше ви нінащо не здатні? Відчіпляйте! Швидше!

— Я не можу дивитись, — простогнав новачок. — Оті очі! І язик!

— Ну, то злізьте додолу, подержіть ви його, а я зніму пасок!

Передавши йому важелезне тіло, Керн видерся нагору. Видовище

було страшне. Сине, набрякле обличчя, вибалушені, немов полопа-ні, очі, товстий чорний язик… Керн узявся за тонкий ремінець, що глибоко врізався в розпухлу шию.

— Вище! Підніміть вище!

Внизу щось захарчало. Кернового напарника знову знудило. Він пустив з рук тіло самогубці, й у того від ривка ще дужче вилізли з орбіт очі, висолопився язик, наче в страхітливому глузуванні над безсиллям живих.

— А, бісова душа! — Керн розпачливо шукав у думці способу, як привести новачка до тями. Раптом, мов блискавка, у нього в голові сяйнула сцена сутички між білявим студентом і арештантом-служ-ником. — Ти, стерво слиняве! — ревнув він. — Берись зараз же як слід, бо я з тебе кишки випущу! Живо, боягузе нещасний! — Розмахнувшись ногою, Керн ударив того навмання і відчув, що влучив добре. Потім ударив ще раз, з усієї сили. — Я тобі голову розвалю! Піднімай, швидше!-

Чоловік унизу мовчки підкорився.

— Вище! — навіснів Керн. — Вище, ганчірко ти паскудна!

Чоловік підняв тіло вище. Кернові пощастило розсмикати зашморг

і стягти його через голову самогубця.

— Так, тепер опускаймо його!

Вони вдвох опустили безживне тіло й поклали на нари. Керн шарпонув жилетку на самогубцеві, розстебнув пояс штанів.

— Стукайте у двері, кличте варту! Я робитиму штучне дихання.

Ставши навколішки в узголів’ї, він узяв мертві, холодні руки старого в свої — теплі, живі — й почав ритмічно піднімати та опускати їх. За кожним рухом у грудях самогубця хрипко клекотіло. Керн кілька разів нахилявся, прислухаючись, над сивуватою чорноволосою головою, але віддиху почути не міг. Чоловік, що не хотів розмовляти французькою, гатив у двері й кричав:

— Варта! Варта!

Голос його глухо відлунював у високій камері.

Керн без упину мотав руками. Він знав, що штучне дихання часом доводиться робити не одну годину. Але скоро він облишив свою роботу.

— Дихає? — спитав чоловік біля дверей.

— Ні. — На Керна раптом налягла важенна втома. — Та й навіщо це?.. Він же сам хотів умерти. Так навіщо ж йому перешкоджати?

— Але ж на Бога!..

— Тихше, ви! — погрозливо просичав Керн. Почути зараз іще хоч слово — це було понад його силу. Він знав усе, що хоче сказати його напарник. Але він знав і те, що ця людина повіситься знову, хоча й пощастить її врятувати. — Спробуйте самі, як хочете… — вже спокійно сказав Керн за мить. — Але він, напевне, добре знав, чому так робить.

Надійшов наглядач.

— Що за Гвалт? Показилися, чи що?

— Та ось людина повісилась!

— Господи! Не було клопоту! Живий іще?

Наглядач відімкнув двері. Від нього тхнуло копченою ковбасою й вином. Спалахнув ліхтарик.

— Що, неживий?

— Здається…

— Ну, то полежить до ранку. Хай Стернікош із ним морочиться. Я нічого не чув і не знаю. — Наглядач повернувся, щоб вийти.

— Стривайте! — гукнув Керн. — Зараз же викличте санітарів. Із швидкої допомоги.

Наглядач вилупив на нього очі.

— Якщо за п’ять хвилин їх не буде тут, я таку бучу здійму, що вас із служби потурять! — додав Керн.

— Адже ж його ще, може, вдасться врятувати! Киснем! — озвався з глибини камери другий в’язень, що, схилившись темною тінню над самогубцем, усе піднімав та опускав йому руки.

— Нічого собі деньок починається! — буркнув наглядач і почвалав геть.

За кілька хвилин прийшли санітари й забрали самогубця. Незабаром наглядач повернувся ще раз.

— Здайте підтяжки, паски й ремінні шнурки.

— Я не збираюсь вішатись, — відказав Керн.

— Все одно здайте!

Вони повіддавали все, що вимагав наглядач, і мовчки посідали на нарах.

Увечері їх перевели до більшої камери, де вже було четверо в’язнів. Кернові здалося, що все це емігранти, але йому те було байдуже. Відчуваючи тяжку втому, він одразу ж заліз на нари. Однак заснути не зміг. Лежав і дивився на маленький світлий чотирикутник заґратованого вікна.

Зовсім пізно, десь опівночі, привели ще двох. Керн їх не бачив, тільки чув, як вони товчуться, влаштовуючись.

— Як ви гадаєте, чи скоро нас звідси випустять? — за кілька хвилин несміливо спитав із темряви голос одного з нових.

Відповіді не було довгенько. Нарешті озвався чийсь густий бас:

— Залежно від того, що ви вчинили. Коли вбивство з метою пограбування — сидітимете довічно, коли ж убивство з політичних мотивів — усього тиждень.

— Та я тільки вдруге попався без паспорта.

— Це гірше, — прогув бас. — Менш як на місяць не розраховуйте.

— Господи Боже! А в мене у валізі курка лежить! Смажена курка! Вона ж засмердиться, поки я вийду!

— Безперечно, — потвердив бас.

Керн насторожив вуха.

— А у вас іще коли-небудь лишалась курка у валізі? — спитав він.

— Правда! Лишалась! — здивовано відповів новенький за хвилинку. — А звідки ви це знаєте, добродію?

— Вас і тоді було заарештовано?

— Атож! А хто це питає? Хто ви такий? Звідки ви можете це знати, добродію? — збуджено питав голос із темряви.

Керн несподівано зареготав. Він аж. задихався від мимовільного, судорожного, болісного реготу. У цьому реготі виливалося з нього все, що осіло в душі за два місяці: і безсила злість на поліцію, і самотність, і тривога за Рут, і прагнення витримати, і жах перед самогубцем; Керн сміявся й сміявся, вибухами, на все горло, й не міг зупинитись.

— Пулярка! — нарешті вигукнув він крізь сміх. — їй-богу! Пулярка! І знову курка у валізі! Оце так збіг!

— Збіг, кажете? — огризнувся розлючено Пулярка. — По-моєму, це якесь прокляття, лиха доля!

— Вам, видно, не щастить на смажених курей? — озвався бас.

— Тихо! — обурився ще один голос. — Холера б вас узяла з вашими смаженими курми! Здіймати серед ночі такий бунт у кишках бездомного вигнанця!

— А може, між вами й пулярками є якийсь містичний зв’язок? — просторікав бас.

— То хай спробує переключитись на смажені калоші! — прохрипів бездомний вигнанець.

— Може, ви в одцому зі своїх колишніх втілень були лисицею? — висловив здогад бас. — А тепер кури мстяться вам.

Пулярка ще раз спробував огризнутися:

— Совісті у вас немає, поганці! Глузувати з людини, яку спіткало нещастя.

— Аз кого ж іще? — єлейним тоном спитав бас.

— Тихо там! — гримнув наглядач у коридорі. — Тут вам порядна тюрма, а не шинок якийсь!

11

Керн удруге розписався в тому, що його висилають з Австрії — цього разу довічно. Але тепер це його вже не вразило. Він тільки подумав, що завтра вранці, напевне, знову буде в Пратері.

— У вас є у Відні де-небудь якісь речі? — спитав Керна урядовець, що оголосив йому вирок.

— Ні, немає.

— А ви знаєте, що в разі повернення вам загрожує щонайменше тримісячне ув’язнення?

— Знаю.

Урядовець хвилинку дивився на нього, тоді дістав з кишені п’яти — шилінгову банкноту й простяг її Кернові.

— Ось нате, вип’єте вина. Не я ж видаю закони… Беріть гумпольд-кірхенське, воно цього року найкраще. Ну, йдіть.

— Дякую! — спантеличено промовив Керн. Це вперше до нього поставилися співчутливо в поліції. — Дуже дякую! Мені ці гроші вельми потрібні.

— От і добре. Ну, йдіть уже, чого стоїте! Ваш супровідник чекає в приймальні.

Керн сховав гроші. їх мало вистачити не тільки на дві чвертки гум-польдкірхенського, а й на квиток, щоб, повертаючись до Відня, хоч трохи під’їхати поїздом. Так безпечніше.

їхали вони тією самою дорогою, що й минулого разу зі Штайнером. Кернові здавалось, наче це було років десять тому.

Від станції до митниці треба>було ще далеченько йти пішки. Дорогою їм трапилась винаренька; у палісаднику перед нею стояло кілька столиків зі стільцями. Керн пригадав пораду урядовця.

— Зайдемо вип’ємо по склянці? — спитав він поліцая.

— Чого?

— Гумпольдкірхенського. Воно цього року найкраще.

— А чого ж, можна! Однаково на митницю рано, ще видно.

Вони сіли за стіл у палісаднику й попивали прозоре, терпкувате вино. Тиша, спокій раннього вечора панували довкола. Небосхил був ясний, високий, зеленавий — кольору яблука. Угорі, мов сокіл, пролетів літак у напрямі Німеччини. Шинкар приніс ліхтар зі склом і поставив на столі. Це був перший Кернів вечір на волі. Він два місяці не бачив відкритого неба, відкритого обрію. Йому здавалося, наче й дихає він уперше за два місяці, Він сидів тихо, втішаючись хвилиною спокою, що випала йому. За годину-дві знов почнуться турботи, гонитва.

— Ну й часи настали, хай йому біс! — пробурчав зненацька поліцай.

— Згоден з вами, — озвався Керн.

— Та ні, я про інше!

— О, я розумію.

— Це я про вас, емігрантів, — похмуро пояснив супровідник. — Через вас скоро всяку пошану до свого мундира втратиш. Тільки й знаєш, що емігрантів возити. День у день те саме. Од Відня та до кордону. Що це за життя! І наручників ні разу нікому не надягнеш, як колись бувало.

— Не хвилюйтесь, може, за рік-два вже й нас у наручниках возитимете, — сухо відказав Керн.

— Теж зрівняли! — поліцай глянув на Керна досить-таки зневажливо. — Ну що ви таке з поліційної точки зору! Ніщо. От колись я супроводив грабіжника Мюллера-другого, що вбив чотирьох людей! Наручники, револьвер напоготові! Ато ще, два роки тому, Бергмана — той жінок різав. А потім бандита Бруста… Не кажучи вже про Тедді Блюмеля, осквернителя трупів. Ото були часи! А нині… Таж із вашим братом здохнеш з нудьги! — Він зітхнув і допив свою склянку. — Ви хоч у вині смак знаєте… Вип’ємо ще чвертку? За мій кошт.

— Можна.

Вони випили в добрій згоді ще чвертку, потім рушили далі. Тим часом уже стемніло. Над головами шмигали через дорогу кажани, пурхали нічні метелики.

Вікна митниці яскраво світилися. Доглядачі були ті самі, що й минулого разу. Супровідник передав їм Керна.

— Зайдіть, посидьте поки що, — сказав один із митників. — Ще ранувато.

— Я знаю, — відповів Керн.

— 0, ви вже знаєте?

— Аякже! Кордон — це ж наш рідний край.

Удосвіта Керн був уже знову в Пратері. Він не наважився піти просто до фургона й розбудити Штайнера: мало що могло статися за цей час! Керн трохи походив парком. Дерева просвічували крізь туман багрянцем і золотом: поки він сидів у в’язниці, настала осінь. Перед сірим шатром каруселі він трохи постояв, тоді підняв брезент, заліз усередину й сів у одну з гондол. Усе-таки безпечніше, а то можна ненароком нарватись на поліцая.

Розбудив його чийсь регіт. Було вже видно, шатро згорнули. Керн підхопився. Над ним стояв Штайнер у синьому комбінезоні.

Керн одним стрибком вилетів із гондоли. Він удома!

— Штайнере! — сяючи радістю, вигукнув він. — Хвала Богові, я знову тут!

— Та бачу. Блудний син повернувся з підземель поліції! Ану, дай хоч подивлюся на тебе. Трішечки змарнів на тюремних харчах. А чого ти зразу не розбудив мене?

— Я ж не знав, чи ти ще тут.

— Та поки що тут… Але давай спершу поснідаємо. Тоді світ зразу порожевіє! Діло! — гукнув Штайнер, повернувши обличчя до фургона. — Наше хлоп’я вернулося! Треба його нагодувати як слід! — він знов обернувся до Керна. — А ти підріс. І змужнів трохи. Навчився дечого, хлопчику, за цей час?

— Аякже! Я тепер знаю, що треба добре загартуватися, коли не хочеш пропасти. І певен, що мене вони на той світ не заженуть! Крім того, навчився шити мішки й говорити французькою. І взнав, що наказувати часом буває корисніше, ніж просити.

— Немало! — всміхнувся Штайнер. — Немало, синку!

— Де Рут? — спитав Керн.

— У Цюриху. Її просто вислали, більш нічого їй не було. У Ліло листи для тебе. Вона ж наша поштова станція, у неї в одної справжні документи. Рут писала тобі на її адресу.

— У Цюриху… — повторив Керн.

— Еге ж, хлопчику. Тобі це не подобається?

Керн глянув на нього.

— Чого ж…

— Вона там у знайомих живе. Ти теж подавайся туди, от і все. Однаково тут уже помаленьку припікати починає.

— Правда…

Підійшла Ліло й привіталася з Керном так, немов він просто повернувся з прогулянки. Спокійно поставила вона тацю з чашками та кавником на стіл.

— Віддай йому листи, Ліло, — сказав Штайнер. — Він же однаково не їстиме, поки не прочитає їх.

Ліло показала рукою на тацю. Там, прихилені до чашки, лежали листи. Керн розірвав конверти, почав читати й нараз забув про все у світі. Це ж були перші листи, одержані ним від Рут. Перші любовні листи в його житті! Мов якимись чарами з нього спало все: і розчарування, що її тут нема, і тривога, і страх, і непевність, і самота. Чорні сліди пера почали світитись, фосфоресціювати. Є і в нього на світі людина, яка вболіває за ним, якій не дає спокою те, що з ним сталось, яка йому каже, що любить його! «Твоя Рут». Твоя Рут! Твоя! Це звучало майже неймовірно. Твоя Рут… Що він міг досі назвати своїм? Що належало йому? Кілька пляшечок одеколону, десяток брусків мила, одяг, що був на ньому… А тепер — людина! Ціла людина! Чорне, важке волосся! Очі! Це справді було майже неймовірно. Керн підвів голову. Ліло вже зайшла до фургона. Штайнер курив сигарету.

— Ну що, все гаразд, хлопчику? — спитав він.

— Усе. Пише, щоб я не приїздив. Щоб не ризикував більше собою задля неї.

— О, вони такі, ці дівчата! Понаписують! — засміявся Штайнер і налив Кернові кави. — Ну, снідай уже!

Він стояв, спершись на стінку фургона, й дивився, як Керн їсть. Крізь рідкий білий туман просвічувало сонце, і Керн відчував його проміння на своєму обличчі. Повітря було п’янке, як вино. Ще вчора вранці він у смердючій камері сьорбав із пом’ятої бляшаної миски теплувату юшку. А тепер його руки обвівав свіжий ранковий вітрець, і він їв білий хліб, запивав кавою, а в кишені шелестів лист від Рут, і поруч, прихилившись до стінки фургона, стояв Штайнер.

— Усе-таки в цих відсидках є й одна хороша сторона, — сказав Керн. — Після них усе здається таким гарним!

Штайнер кивнув.

— Ти радий би сьогодні ввечері вже й поїхати, еге ж? — спитав він.

Керн глянув йому в очі.

— І їхати хочеться, й лишитись хочеться. От якби можна було гуртом зібратися…

Штайнер подав йому сигарету.

— Зажди днів два-три, поживи тут. У тебе кепський вигляд. Підупав на тюремних харчах. Треба трохи від’їстися, набратися сили для бродячого життя. Краще днів кілька потерпіти, ніж потім у дорозі звалитися й попастись. Швейцарія — це тобі не іграшки. Незнайомий край — там ти можеш розраховувати тільки на себе.

— А тут у вас робота для мене знайдеться?

— Можеш підсобляти в тирі. А ввечері — на сеансах ясновидіння. Правда, мені вже довелось найняти іншого, але двоє теж не завадять.

— Добре, — погодився Керн. — Ти маєш рацію. Мені справді треба трохи оговтатись, перш ніж рушати в дорогу. Я відчуваю щось схоже на страшенний голод. Не лише у животі — у голові, в очах, скрізь. Краще спершу трохи прийти до тями.

Штайнер засміявся.

— Правильно! Он «Діло вже несе гарячі пироги. Наїдайся як слід, хлопчику. А я піду розшукаю Потіуюха.

Ліло поставила таріль з пирогами перед Керном, і той знову взявся до їжі. Згадавши про листи, він помацав кишеню.

— Ви лишаєтесь тут? — спитала Ліло.

Керн кивнув.

— Ви не бійтеся, — додала Ліло. — За Рут не бійтеся. Вона переб’ється. Я читаю вдачу по обличчю.

Керн хотів відповісти їй, що він не за те боїться. Його тільки тривожить, що Рут можуть заарештувати в Цюриху, перш ніж він дістанеться туди…

— Не біда, — сказала жінка. — Поки друг живий, усе не біда.

Це сталося через два дні, по обіді. До тиру заблукала якась компанія. Ліло саме була зайнята з групою хлопчаків, і нові стрільці підійшли до Керна.

— Ану, заряджай! Постріляємо.

Керн подав першому рушницю. Стрільці спочатку трохи постріляли у фігурки, що зі стуком падали додолу, та в кулі з тонкого скла, які танцювали в струмені фонтанчика. Тоді почали вивчати список призів і зажадали мішеней — стріляти на виграш.

Перші двоє, вибивши тридцять чотири й сорок чотири очка, виграли плюшевого ведмедика й посріблений портсигар. Третій, присадкуватий чоловік із наїжаченим чубом і густими рудуватими вуси-ками-щіточкою, цілився довго, старанно й вибив сорок вісім очок. Приятелі вшанували його захопленими вигуками. Ліло, почувши галас, зиркнула в їхній бік.

— Ще п’ять пострілів! — зажадав присадкуватий, збивши капелюха на потилицю. — 3 тієї самої рушниці.

Керн зарядив. Стрілець вибив трьома пострілами тридцять шість очок — кожним пострілом дванадцятку. Керн відчув, що срібному сервізові, недоторканній фамільній реліквії, загрожує небезпека. І він узяв одну з чарівних куль директора Потцдоха. Четвертий постріл дав тільки шість очок.

— Еге-ге! — стрілець опустив рушницю. — Щось тут не так! Я вистрелив бездоганно!

— А може, все-таки трошечки здригнулися, — сказав Керн. — Рушниця та ж сама.

— Я не здригаюся! — роздратовано відрубав стрілець. — У старого фельдфебеля поліції рука не здригається! Свого пострілу я певен!

Тепер здригнувся Керн. Поліцай, навіть у цивільному, впливав йому на нерви. А фельдфебель ще додав погрозливо:

— Тут щось не так, чуєте, ви!

Керн не відповів. Він подав стрільцеві знову заряджену рушницю — цього разу нормальним набоєм. Фельдфебель ще раз пронизав його поглядом, перш ніж прицілитись. Вибивши дванадцять очок, він опустив рушницю.

— Ну?

— Буває… — сказав Керн.

— Буває? Ні, такого не буває! Чотири рази по дванадцять, а п’ятий — шістка! Ви, певне, й самі не вірите!

Керн промовчав. Почервонілий фельдфебель приступив до нього ближче.

— Стривайте, стривайте! Ми з вами десь уже зустрічалися!

Та його перебили приятелі, галасливо зажадавши додаткового пострілу. Мовляв, шістка недійсна.

— Ви тут щось із набоями намудрували, голубчики! — кричали вони.

Підійшла Ліло.

— Що сталося? — спитала вона. — Може, я розберуся? Цей юнак тут новенький.

Стрільці загомоніли до неї. Тільки поліцай мовчав. Він дивився на Керна і, видно, силкувався пригадати, де бачив його. Керн витримав той погляд, згадавши всі уроки свого неспокійного життя.

— Я спитаю директора, — байдуже мовив він. — Сам я тут нічого не можу вирішити.

Керн ладен був дати поліцаєві додатковий постріл. Але що скаже Потіуюх, коли почує, що фамільний скарб його дружини у дідька в зубах? Керн ніби увіч побачив розгніваного директора. Ну й становище! Немов між Сциллою й Харибдою. Він неквапливо дістав сигарети й закурив, ледве стримуючи тремтіння в руках. Потім одвернувся й почовгав на місце Ліло.

Ліло лишилась на його місці. Вона запропонувала компроміс: хай фельдфебель зробить іще п’ять пострілів. Безплатно, певна річ. Та поліцаєві приятелі не погоджувались. Зиркнувши на Керна, Ліло помітила, як він зблід, і збагнула, що справа тут у чомусь серйознішому, ніж чарівні кулі директора Потцлоха. Вона раптом усміхнулася й сіла на стійку навпроти поліцая.

— Такий бравий кавалер і вдруге добре стрілятиме! Ну, спробуйте ще раз! П’ять призових пострілів для короля стрільців!

Підлещений поліцай гордо задер голову.

— Людині з такими руками, певно, невідомий страх, — сказала Ліло, поклавши свою тендітну ручку на міцну, порослу рудим волоссям руку фельдфебеля.

— Страх? Такого не знаємо, — поліцай випнув колесом груди й дерев’яно засміявся. — Ще чого не вистачало!

— Я так і гадала! — захоплено дивлячись на нього, Ліло подала йому рушницю.

Поліцай старанно прицілився й вистрілив. Дванадцять очок. Він вдоволено поглянув на Ліло. Та всміхнулась і знову зарядила рушницю. Усього поліцай вибив п’ятдесят вісім очок.

Ліло нагородила його сліпучою усмішкою.

— Я тут уже не один рік, але такого стрільця ще не бачила! — запевнила вона. — Вашій дружині справді нічого боятися.

— А я нежонатий.

Ліло зазирнула йому в очі.

— Певне, просто самі не хочете.

Поліцай самовдоволено усміхнувся. Приятелі його знов загомоніли. Ліло відійшла до етажерок із призами й принесла виграний фельдфебелем кошикддя пікніка. Той пригладив вусики і несподівано сказав, уп’явши в Керна маленькі холодні очиці:

— А до вас я ще докопаюсь! Я ще прийду сюди у формі!

Відтак з гордою усмішкою взяв кошика і вийшов з усією своєю

компанією.

— Він упізнав вас? — квапливо спитала Ліло.

— Не знаю. Навряд. Я його ніколи не бачив. Але, може, він мене бачив де-небудь?..

— Вам треба зникнути. Краще не траплятись йому більш на очі. Підіть скажіть Штайнерові.

Того дня поліцай більше не приходив. Проте Керн таки вирішив увечері виїхати.

— Треба вшиватися, — сказав він Штайнерові. — Щоб часом чого не сталось, бо в мене таке передчуття. Два дні я тут пробув, оговтався і тепер, здається, уже в нормі. Як ти гадаєш?

Штайнер кивнув.

— їдь, хлопчику. Я за тиждень-другий теж пощу. Мій паспорт надійніший будь-де, ніж в Австрії. Тут уже стає небезпечно. Останніми днями я багато дечого почув… Ну, ходімо до Потіуюха.

Директор Потіуюх не на жарт розгнівався, дізнавшись про втрату в тирі.

— Комплект для пікніка?! Це ж тридцять шилінгів готових грошей! Оптовий розпродаж! — зарепетував він. — Ви завдаєте мені збитків, юначе!

— Та він же їде! — відказав Штайнер і пояснив йому, як воно все вийшло. — Це ж була аварійна ситуація! — закінчив він. — Доводилося рятувати вашу фамільну реліквію.

Отямившись від запізнілого переляку, Потіуюх сказав уже примирливо:

— Ну, це річ інша! — І, сплативши Кернові зароблене, повів його до тиру. — Юначе! — сказав він там. — Ви ще взнаєте Леопольда Потіуюха, останнього в світі людинолюбця! Виберіть собі з оцих призів що вам завгодно. Як сувеніри. На продаж, звичайно. Порядні люди сувенірів не визнають; згадки — це тільки зайва прикрість у житті. Ви ж торгуватимете, правда? Виберіть що-небудь! Скільки захочете.

І метнувся до панорами світових див.

— Бери, не соромся, — сказав Штайнер. — Такий непотріб найкраще продається. Вибирай невеличкі, легкі речі. Та швидше, поки Потіуюх не передумав.

Але Потцлох не передумав. Навпаки, до вибраних Керном попільничок, гребінців та гральних костей він іще від себе додав три статуетки голих богинь із справжньої штучної бронзи.

— У маленьких містечках з руками одірвуть! — глузливо усміхаючись, пояснив він і поправив пенсне. — Містечкових обивателів душить глуха хіть. Звичайно, в тих містечках, де нема борделів. Ну, Керне, хай вам Бог помагає. Мені час іти на конференцію. З приводу високого податку на розваги. Податок на розваги! Як це типово для нашого століття! Замість того, щоб іще премії призначати…

Керн зібрався в дорогу, виправ свої шкарпетки та сорочки й порозвішував сохнути. Тоді разом із Ліло та Штайнером сів вечеряти.

— Сумуй, синку, — сказав Штайнер. — Це твоє право. Античні герої плакали більше, ніж найсентиментальніша дурепа наших днів. Вони знали, що горя не слід заганяти вглиб. А нашим ідеалом стала несхитна мужність кам’яної статуї. Це зовсім ні до чого. Посумуй трохи, воно й минеться.

— Смуток — це часом остання втіха, — спокійно мовила Ліло, ставлячи перед Керном тарілку борщу зі сметаною.

Штайнер, усміхаючись, погладив її по голові.

— А для тебе, мій юний приятелю, нехай зараз останньою втіхою буде сита вечеря. Давнє солдатське правило. А ти ж солдат, не забувай цього. Ти на передньому краї. У дозорі. У розвідці. Ти розвідник громадянства світу. За день можна перелетіти літаком десяток кордонів, і кожен з них не може існувати без другої сторони, а проте вищиряється на неї цілим лісом дул та багнетів. Так не може тривати довіку.

— Згоден, згоден, — засміявся Керн. — Але що я робитиму сьогодні ввечері, коли буду сам?

Пізно ввечері він поїхав. Узяв найдешевший квиток на найдешевший поїзд і манівцями дістався на ньому до Інсбрука. Звідти пішов далі пішки, сподіваючись, що трапиться попутна машина, але марно. Увечері він зайшов до придорожнього шиночка і з’їв порцію смаженої картоплі — дешево й ситно. Переночував у копиці сіна, скористав-шися способом, якого навчив його злодій у тюрмі. Спосіб виявився чудовим. Другого дня зранку один шофер підвіз його до Ландека, ще й купив у нього за п’ять шилінгів одну з богинь директора Потіуюха. Увечері пішов дощ. Керн лишився ночувати в невеличкому заїзді й сів грати в тарок із трьома лісорубами. Програвши три шилінги, він потім з досади не міг заснути до півночі; але від думки, що марно пропадають два шилінги, заплачені за ночівлю, його взяла ще більша досада, і він зрештою примусив себе спати. Вранці Керн рушив далі й дорогою зупинив попутну машину — «австро-даймлер» ціною п’ятнадцять тисяч шилінгів, але водій зажадав від нього п’ять шилінгів за проїзд. Керн відмовився від такої послуги.

Пізніше один селянин підвіз його трохи на возі, ще й дав добрячий шмат хліба з маслом. Переночував він знову в сіні. Ішов дощ, і Керн, перш ніж заснути, довго слухав монотонний шум, вдихаючи терпкуватий п’янкий запах вологого, спареного сіна. Наступного дня він зійшов на Арльберзький перевал і на самій верховині попався в руки жандармові. Довелося Кернові, і так уже вкрай змореному, тюпати за жандармовим велосипедом назад до Санкт-Антона. Там він замкнений перебув безсонну ніч, потерпаючи від страху — ану ж дізнаються, що він уже сидів у Відні, та відвезуть туди судити. Але йому повірили, що він прямує за кордон, і вранці ж відпустили. Щоб не впасти знову в очі жандармові своєю валізою, Керн здав її в багаж до Фельдкірха, а через день і сам дістався туди. Одержавши у Фельдкір-ху на станції валізу, він почекав до ночі, роздягся й перебрів Рейн, несучи речі над головою. Так Керн опинився у Швейцарії. Дві ночі він ішов пішки, поки не минув небезпечної зони. Потім знову здав валізу в багаж і незабаром знайшов попутну машину, на якій доїхав до самого Цюриха.

На цюрихський Головний вокзал Керн добрався пополудні, одержав валізу з багажної комори і здав її в камеру схову. Він знав адресу Рут, але не хотів з’являтися до неї серед дня. Посидівши трохи на вокзалі, Керн пішов по єврейських крамницях питати, як знайти емігрантський комітет. В одній трикотажній крамниці йому сказали адресу релігійної громади, і він пішов туди.

Прийняв його зовсім молодий чоловік. Керн сказав, що тільки вчора прибув з-за кордону.

— Легально? — спитав молодик.

— Ні.

— Документи у вас є?

Керн здивовано витріщився на нього.

— Якби в мене були документи, чого б я до вас прийшов!

— Ви єврей?

— Тільки по батькові.

— Якої віри?

— Лютеранської.

— Ах, лютеранської! Ну, то що ж ми можемо для вас зробити? Кошти у нас дуже обмежені, й ми, як релігійна громада… дбаємо, звичайно, передовсім про євреїв нашої віри, самі розумієте.

— Розумію, — відказав Керн. — 3 Німеччини мене виперли, бо в мене батько єврей. А ви тут не можете мені допомогти, бо в мене мати християнка. Комедія, та й годі!

Молодик знизав плечима.

— Дуже шкодую. Але наші фонди складаються виключно з приватних пожертв.

— То скажіть мені хоча б, де тут можна перебути день-два без прописки, — сказав Керн.

— На жаль, не можу. Не можу й не маю права. Порядки в нас дуже суворі, й ми зобов’язані їх пунктуально дотримуватись. Ідіть у поліцію, просіть дозволу на проживання.

— Ну, щодо цього я вже маю деякий досвід, — усміхнувся Керн.

Молодик, подивившись на нього, додав:

— А втім, зачекайте хвилинку, — він вийшов до сусідньої кімнати й незабаром повернувся. — Як виняток, ми можемо виділити для вас двадцять франків. Більше, на жаль, нічого не можемо зробити.

— Дуже вдячний! Я й на стільки не сподівався.

Керн акуратненько згорнув банкноту й сховав у гаманець. Це в нього були перші швейцарські гроші.

Вийшовши на вулицю, він став і задумався: куди ж тепер?

— Ну як, пане Керн? — насмішкувато промовив чийсь голос у нього за спиною.

Керн сполохано озирнувся. Позад нього стояв молодий, десь такого віку, як він, хлопець, досить елегантно вбраний, і усміхався.

— Не лякайтесь! Я теж щойно звідти, — юнак показав рукою на двері єврейської громади. — Ви вперше в Цюриху, правда?

Керн якусь мить недовірливо розглядав його, потім відповів:

— Уперше. Не тільки в Цюриху, а й взагалі у Швейцарії.

— Я так і подумав, почувши вашу розповідь. Не вельми дотепну, даруйте на слові. Навіщо було казати, що ви лютеранин? А втім, грошей вам однаково дали… Якщо хочете, я можу вас трохи чогось навчити. Звуть мене Біндер. Може, зайдемо вип’ємо кави?

— Чом би й ні. А тут є якесь емігрантське кафе абощо?

— І не одне. Ходімо в кафе Грайфа. Це недалечко, та й поліція ще не дуже знає його. Принаймні досі там ще ні разу не було облави.

Кафе Грайфа виявилося точнісінько таке саме, як кафе Шперле-ра у Відні.

— Звідки ви приїхали? — спитав Біндер, коли вони сіли за столик.

— З Відня.

— Ну, тоді вам доведеться повчитися трошечки того, що ви досі не знали. Ось що я вам скажу: ви, звісно, можете дістати в поліції тимчасовий дозвіл на проживання. Певна річ, на кілька днів, не більше; потім вас вишлють. Шансів дістати такий дозвіл без докумен-тів — уданий момент не більше двох із ста. Шансів на те, що вас вишлють одразу ж, — приблизно дев’яносто вісім із ста. Хочете ризикнути?

— Ні в якому разі.

— Правильно! Бо тут е ще один ризик: вам можуть одразу ж взагалі заборонити в’їзд до Швейцарії — на рік, на три, на п’ять років, а то й більше — як їм заманеться. І якщо ви попадетесь після цього — посадять у тюрму.

— Це я знаю, — сказав Керн. — Таке скрізь.

— Чудово. А якщо залишитися тут нелегально, ви трохи відтягнете це. Звісно, тільки до першого арешту. Це вже як зумієте і як пощастить.

Керн кивнув.

— А як тут щодо роботи?

Біндер засміявся.

— Ніяк. Швейцарія маленька країна, й у них доволі своїх безробітних.

— Отже, як і скрізь: легально чи нелегально здихай з голоду або ж порушуй закон.

— Саме так! — жваво підтвердив Біндер. — Тепер щодо географії. Цюрих — дуже гаряче місце. Надто запопадлива поліція. І що найприкріше — агенти в цивільному. Тут може протриматись тільки кваліфікована людина, не початківець. Найкраще зараз у Французькій Швейцарії, передусім у Женеві. Соціал-демократичне самоврядування. У Тессині теж непогано, але там надто маленькі містечка. Ви як працюєте: насухо чи з відмазкою?

— Тобто як?

— Просто просите допомоги чи під маркою рознощика?

— Волію рознощиком.

— Небезпечно. Це вважається роботою. Подвійна кара: за нелегальне проживання й за нелегальну роботу. Особливо коли на вас заявлять.

— Заявлять?

— Дорогенький, — терпляче-повчальним тоном відповів спеціаліст по Швейцарії Біндер, — на мене якось раз заявив один єврей, у котрого більше мільйонів, ніж у вас франків. Він обурився, коли я попросив у нього грошей на квиток до Базеля. Отже, якщо хочете продавати, то тільки дрібний крам: олівці, шнурки до черевиків, ґудзики, шкільні гумки, зубні щітки і таке інше. І ніколи не беріть із собою валізи, коробки чи навіть портфеля. Бувало, люди попадались на самому тільки цьому. Найкраще носити все в кишенях. Тепер, восени, це легше — можна накинути плащ. Чим ви торгуєте?

— Милом, парфумами, гребінцями, англійськими шпильками тощо.

— Добре. Що дріб’язковіший крам, то кращий заробіток. Сам я принципово не торгую, я простий ловець допомоги. Уникаю таким чином параграфів про нелегальну роботу й підпадаю тільки під жебрацтво та бродяжництво. А як у вас з адресами? Маєте що-небудь?

— Які такі адреси?

Біндер відкинувся на спинку стільця й втупив у Керна здивований погляд.

— Господи Боже! Та це ж найголовніше! Адреси людей, до котрих можна звертатись, які ж іще! Не можете ж ви ходити навмання від дверей до дверей! Так ви вклепаєтесь не пізніш як на третій день! — він почастував Керна сигаретою й провадив далі: — Я вам дам списочок надійних адрес. Три серії: правовірно-єврейські сім’ї, змішані й християнські. Ви дістанете цей список задарма. Мені самому за свій перший довелось заплатити двадцять франків. Звичайно, багато хто з цих людей уже не дає, набридло: надто часто до них звертаються. Але вони принаймні не викликають поліцію.

Він окинув оком Кернове вбрання.

— Одяг на вас як годиться. У Швейцарії про це доводиться дбати. Задля детективів. Принаймні пальто має бути пристойне, аби прикривати ним пошарпані лахи, які могли б збудити підозру. Щоправда, багато людей саме тоді не хочуть нічого дати, коли бачать на тобі хоч більш-менш пристойний костюм. А побрехеньку хорошу маєте, щоб розповідати про себе?

Скинувши на Керна очима, Біндер помітив збентеження в його погляді.

— Любий мій, я знаю, що ви тепер думаєте, — сказав він. — Я теж колись так думав. Але повірте мені: навіть викликати жаль своїм виглядом — це теж ціле мистецтво. А доброчинність — це корова, дуже скупа на молоко й туга на дійки. Дехто з моїх знайомих має напоготові три різні історії: сентиментальну, жахливу й нейтральну, залежно від смаків людини, в котрої ви хочете вимантачити кілька франків. Історії, звичайно, вигадані. Але брешемо ми тільки з необхідності. А причина ж завжди та сама: небезпека, втеча, голод.

— Я розумію, — сказав Керн. — Мене зовсім не це спантеличило. Я тільки здивувався, що ви так багато знаєте й так докладно.

— Концентрований досвід трьох років якнайзапеклішої боротьби за існування. Я проноза, це правда. Таких, як я, мало. Мій брат був не такий. От він і застрелився рік тому.

Біндерове обличчя на мить перекосилось, та зразу ж і розгладилося. Він підвівся.

— Якщо ви не маєте де подітись сьогодні, можете переночувати в мене. Я випадком знайшов на тиждень безпечну хату. Квартира одного цюрихського знайомого, який поїхав у відпустку. Знайти мене можете тут після одинадцятої. О дванадцятій у нас поліційна година. По дванадцятій будьте обережні: тоді вулиці аж кишать детективами.

— Ну й гаряче ж, либонь, тут, у Швейцарії! — сказав Керн. — Слава Богу, що я на вас наскочив. Без вас я, либонь, був би першого дня попався. Щиро вам вдячний! Ви мені дуже допомогли.

Біндер відмахнувся.

— Та це ж самозрозуміла річ серед таких знедолених, як ми. Поміж нелегальними панує майже така сама кругова порука, як і поміж злочинців. Адже будь-хто з нас може завтра сам уклепатися й теж потребуватиме допомоги. Ну, так об одинадцятій, якщо вам буде потрібно, приходьте сюди!

Він заплатив за каву, потиснув Кернові руку й упевненою елегантною ходою вийшов із кафе.

Керн сидів у кафе Грайфа, поки не стемніло. Він попросив кельнера принести план міста й вивчив по ньому дорогу до будинку, де жила Рут. Потім вийшов з кафе і швидко, у тривожному напруженні пішов вулицею. Поблукавши з півгодини завулочками тихої міської околиці, він відшукав потрібний йому будинок — великий, білий у місячному сяйві. Біля дверей Керн зупинився, глянув на масивну латунну ручку, і напруження в ньому раптом опало. Йому здалося неймовірним, що йому треба тільки піднятися сходами — і він побачить Рут. Щось надто це просто — після таких двох місяців… Він не звик, щоб у його житті щось робилося просто. Керн постояв, дивлячись угору, на вікна. А може, її немає вдома? Може, її й у Цюриху вже нема?

Керн повернувся й пішов вуличкою далі. Минувши два чи три квартали, натрапив на тютюнову крамничку й зайшов. Із-за високої шафки-вітрини до прилавку підійшла насуплена жінка.

— Пачку «Паризьєн», — сказав Керн.

Жінка кинула сигарети на прилавок, не дивлячись дістала з ящика під прилавком сірники й поклала їх зверху на пачку. Сірників було дві злиплі докупи коробочки. Побачивши те, жінка роз’єднала їх і кинула одну назад у ящик.

— П’ятдесят раппенів.

Керн заплатив, потім спитав:

— Від вас можна подзвонити?

Жінка кивнула.

— Он у кутку ліворуч телефон.

Керн узяв телефонний довідник і почав шукати номер. Нойман… Що їх тут, сотні, тих Нойманів, у цьому Цюриху?.. Нарешті він знайшов потрібного йому Ноймана, підняв слухавку й назвав у мікрофон номер. Крамарка все ще стояла за прилавком і дивилася на нього. Керн сердито повернувся до неї спиною.

У слухавці довго не озивалися. Нарешті почулося: «Алло!»

— Можна попросити до телефону фройляйн Голланд? — вимовив Керн у чорний отвір.

— А хто це питає?

— Людвіг Керн.

Телефон хвилинку мовчав.

— Людвігу… — врешті озвався голос у слухавці якось задихано. — Це ти, Людвігу?

— Я… — Кернове серце зненацька загупало, наче молот. — Це ти, Рут? Я не впізнав твого голосу. Ми ж із тобою ще ніколи не розмовляли по телефону.

— А де ти? Звідки телефонуєш?

— Я тут, у Цюриху. Говорю з тютюнової крамнички.

— Тут?

— Еге ж, на твоїй вулиці.

— А чого ж ти одразу не прийшов сюди? З тобою щось трапилось?

— Ні, ні, нічого! Я тільки сьогодні приїхав. Мені чомусь подумалось: а може, тебе вже немає в Цюриху? Де ми зможемо зустрітись?

— А тут! Приходь сюди швидше! Ти знаєш будинок? Квартира на третьому поверсі.

— Та я знаю. А справді можна? Що скажуть твої господарі?

— А я сама вдома. Ноймани поїхали відпочивати. Сьогодні ж субота. Приходь!

— Зараз.

Керн поклав слухавку й озирнувся навкруги, наче прокинувшись ^Зі сну. Крамничка раптом здалася йому зовсім не тією, що допіру. Він повернувся до прилавка.

— Скільки з мене за телефон?

— Десять раппенів.

— Усього десять раппенів?

— А що, хіба дешево? — Жінка взяла з прилавка монетку. — Не забудьте свої сигарети.

— Ой, справді… дякую.

Керн вийшов на вулицю. «Тільки не бігти! — думав він. — Це буде підозріло. Треба взяти себе в руки. Штайнер теж не побіг би. Піду собі просто, щоб ніхто нічого не подумав. Але ж іти можна й швидко! Майже так, як і бігцем бігти…»

Рут уже чекала його на сходах. У напівтемряві Керн розглядів її невиразну постать.

— Обережно! — квапливо сказав він. — Я брудний. Мої речі ще на вокзалі, я не міг помитися й переодягтись.

Рут не відповіла. Вона стояла на майданчику, нахилившись уперед, і ждала його. Керн кинувся до неї, перестрибуючи через дві-три сходинки, і нараз дівчина опинилась у нього на грудях, справжня, тепла, жива, більш ніж жива!

Рут безмовно пригорталася до нього, він чув її віддих, волосся її лоскотало йому щоку. Керн стояв нерухомо, а півморок довкола неначе хитався. Потім він помітив, що Рут плаче, й поворухнувся. Дівчина, не випускаючи його з обіймів, похитала головою.

— Нічого, нічого. Я вже й не плачу.

Десь унизу відчинилися двері. Керн потихеньку, майже непомітно повернувся, щоб можна було бачити сходи. Почулися чиїсь кроки, тоді клацнув вимикач і стало видно. Рут сполохано випросталась і потягла його до дверей:

— Заходь! Заходь швидше!

Вони посідали у вітальні квартири Нойманів. Керн давно вже не бував у нормальній людській квартирі. Вітальня, обставлена по-міщанському, без великого смаку — пишні меблі з червоного дерева, новенький перський килим на підлозі, оббиті репсом стільці, на лампах абажури з барвистого шовку, — однак здалася Кернові справжнім міражем мирного життя, острівцем безпеки.

— Твій паспорт давно прострочений? — спитав він.

— Півтора місяця, Людвігу.

Рут вийняла з буфета дві чарки й пляшку.

— А ти зверталася, щоб продовжили?

— Аякже. Ходила в консульство, тут, у Цюриху. Відмовили. Та я й. не сподівалась нічого іншого.

— Я,'по суті, теж. Хоча, правда, й трошечки сподівався на чудо. Бо ж ми антидержавні елементи. Небезпечні вороги. Є чим пишатись, еге ж?

— А мені байдуже, — сказала Рут і поставила чарки та пляшку на стіл. — Тепер я з тобою зрівнялась — ніяких переваг не маю, от і гаразд.

Керн засміявся, обняв її за плечі й кивнув на пляшку:

— Це що? Коньяк?

— Атож. Найкращий коньяк Нойманів. Я хочу випити з тобою за те, що ми знову разом. Мені так тяжко було без тебе, просто жах. І так жахливо було знати, що ти в тюрмі. Вони били тебе, негідники, бандити! І все через мене!..

Рут дивилась на нього, всміхаючись, але Керн відчував, що вона схвильована. Голос її звучав майже гнівно, і рука тремтіла, коли вона наливала коньяк у чарки.

— Це було жахливо! — сказала дівчина ще раз і подала йому чарку. — Але ж тепер ти знову зі мною!

Вони цокнулись чарками.

— Нічого там страшного не було, — відповів Керн. — Нічогісінько, слово честі!

Рут одним духом вихилила свою чарку й поставила на стіл. Тоді обняла Керна й поцілувала.

— Тепер я тебе не відпущу! — прошепотіла вона. — Ніколи!

Керн не зводив з неї очей. Він ніколи ще не бачив її такою. Дівчина зовсім змінилась. Те чуже, що часто якоюсь тінню досі стояло між ними, щезло. Тепер вона вся розкрилася перед ним, і Керн уперше відчув, що вона всім серцем приросла до нього. Досі він ніколи не був цього певен.

— Рут, — сказав він, — як мені хочеться, щоб зараз розкололася стеля, надлетів літак і забрав нас на якийсь кораловий острів із пальмами, де ніхто не знає, що таке паспорт і дозвіл на проживання!

Дівчина знов поцілувала його.

— Боюся, Людвігу, що й там уже це знають. Серед пальм, напевне, стоять форти й гармати, у лагунах — крейсери, і варта там ще пильніша за цюрихську поліцію.

— Либонь, так воно й є. Ну, вип’ємо ще по одній, — Керн узяв пляшку й поналивав чарки. — Але й у Цюриху досить небезпечно. Довго тут навряд чи продержишся.

— Ну, то давай чкурнемо кудись!

Керн окинув поглядом кімнату, дамастові штори, крісла, лампи під жовтими шовковими абажурами.

— Рут, — сказав він, — це чудесно — мандрувати удвох із тобою, нічого іншого я и уявити собі не міг. Але оцього всього, — він обвів рукою всю пишноту вітальні, — тоді вже не буде, це ти маєш знати. Будуть тільки дороги, постійне переховування, ночівля в сіні, а як інколи пощастить — нужденні пансіончики і страх перед облавою. Та ще тюрма.

— Я все знаю. Мені байдуже. І хай це тебе не турбує. Мені однаково вже не можна тут лишатися. Ноймани бояться тримати мене в себе непрописану. Вони тільки зрадіють, коли я піду від них. У мене й грошей іще трохи є, Людвігу. Я тобі помагатиму торгувати. Я недорого обходитимусь. По-моєму, я вже стала досить практичною людиною.

— Он як! — мовив Керн. — І гроші в тебе є, і торгувати помагатимеш! Іще одне слово, і я розревусь, мов стара баба. А речей у тебе багато?

— Не дуже. Те, без чого можна обійтись, залишу тут.

— Чудово. А твої книжки? Особливо ті товсті; з хімії. Теж поки що лишимо тут?

— Книжки я вже попродала. Послухалась твоєї поради, пам’ятаєш, у Празі. Не треба брати з собою нічого зі свого минулого. І не треба оглядатися назад, у те минуле. Це тільки відбирає силу й одва-гу. Від книжок усе наше лихо. От я їх і попродала. Та й тягати їх із собою надто важко.

Керн усміхнувся.

— Правду кажеш, Рут, ти стала практичною. Отже, по-моєму, нам треба податись у Люцерн. Мені це порадив Георг Біндер, великий знавець Швейцарії. Там багато іноземців, тому менше впадаєш у вічі, та й поліція не така пильна. Коли ми вирушимо?

— Позавтра вранці. Доти можна перебути тут.

— Добре. Ночувати я маю де. Треба тільки встигнути до дванадцятої години в кафе Грайфа.

— Ні в яке кафе Грайфа до дванадцятої години ти не підеш! Ти залишишся тут, Людвігу! До понеділка ми з тобою на вулицю й носа не виткнемо. А то я пропаду зі страху.

Керн зчудовано втупив у неї очі.

— А хіба можна? Адже тут, певне, є якась служниця, вона ж розповість хазяям!

— Служницю до понеділка відпустили додому. Вона приїде поїздом об одинадцятій сорок. А Ноймани — о третій годині дня. Доти ми тут хазяї.

— Владико небесний! — вигукнув Керн. — І ото аж доти вся ця квартира належатиме нам?

— Авжеж.

— І ми можемо жити в ній, наче вона справді наша, вся-вся, з оцією вітальнею, спальнями, власною їдальнею, зі сніжно-білою скатертиною, з порцеляною, ба навіть зі срібними ножами та виделками, спеціальними ножичками для яблук, і з чорною кавою в маленьких чашечках, і з радіоприймачем?

— З усім, з усім! І я куховаритиму для тебе, а потім уберусь у вечірню сукню Сильвії Нойман — теж для тебе!

— А я одягну смокінг пана Ноймана! Хай він, може, й завеликий на мене! Я в тюрмі начитався «Елегантного світу», отож тепер знаю, як треба одягатися.

— А він якраз і не завеликий буде.

Розкішно! Уже як свято, то свято, — Керн у захваті схопився з стільця. — Це ж я можу скупатись у гарячій ванні, з милом, як слід, правда? Я так давно не мився по-людському! У тюрмі нас тільки лізолом квацювали.

— А чого ж! Гаряча ванна, ще й із всесвітньо уславленим одеколоном «Фарр» фірми «Керн»!

— Е, його я вже весь продав.

— Зате в мене ще є флакончик! Той самий, що ти мені в Празі подарував, тоді в кіно, першого вечора. Я його зберегла.

— Отепер келих щастя повен! — вигукнув Керн. — Благословенний Цюрих! Я зовсім приголомшений, Рут. Такий щасливий початок!

12

Керн два дні тримав в облозі віллу комерційного радника Арнольда Оппенгайма в Люцерні. Білий особняк, наче неприступний замок, стояв наузвишці надФірвальдштетським озером. У списку адрес, подарованому Кернові хитромудрим Біндером, біля прізвища Оппенгайма стояла примітка: «Німецький єврей. Дає, але тільки підтиском. Патріот Німеччини».

На третій день Керна впустили до вілли. Оппенгайм прийняв його у великому, рясно засадженому айстрами, туберозами та хризантемами, садку. Перед Керном постав доброзичливий міцний чолов’яга з товстими пальцями на руках і з маленькими густими вусиками.

— Ви оце щойно з Німеччини? — поцікавився він.

— Ні. Уже третій рік, як я поїхав звідти.

— А звідки будете?

— З Дрездена.

— Ах, Дрезден!.. — мрійно зітхнув Оппенгайм, проводячи долонею по голій лискучій голові. — Прекрасне місто! Самоцвіт! Одна Брюлева тераса чого варта! Це щось неповторне, хіба не так?

— Так… — мовив Керн. Йому було жарко, він би з насолодою випив склянку того виноградного соку, що стояв перед Оппенгаймом на мармуровому столику. Але хазяїнові й на думку не спало почастувати його: комерційний радник усе ще замріяно дивився кудись у простір.

— А Цвінгер!.. А палац… а галереї… Вам, звичайно, все це добре знайоме, правда?

— Не дуже. Більше тільки ззовні.

— Що ж це ви, мій юний друже? — Оппенгайм кинув на Керна докірливий погляд. — ¹ Таких речей не знати! Це перлина німецького бароко! Невже ви ніколи не чули про Даніеля Пепельмана?

— Ну як же, звичайно, чув! — Керн ні сном ні духом не знав нічого про того майстра бароко, проте хотів догодити Оппенгайму.

— Ото ж бо! — комерційний радник відкинувся на спинку крісла. — Ех, Німеччина!.. Таж чогось подібного ніхто в світі не повторить, скажіть?

— Певно що ні. Та це й краще.

— Краще? Чому краще? Як це розуміти?

— Дуже просто. Краще для євреїв, інакше ми пропали б.

— Ах, он як! Ви з політичної точки зору? Але, знаєте… «пропали б»… Навіщо кидати такі страшні слова! Повірте мені, у нас тепер надто все перебільшують. Я знаю про це з найвірогідніших джерел: не так уже й погано все, як говорять.

— Правда?

— Авжеж, правда! — Оппенгайм нахилився вперед і вже тихше, інтимним тоном додав: — Між нами кажучи, євреї самі багато чим винні в тому, що нині діється. Страшенно винні, я вам кажу — а я вже знаю, що говорю. Вони багато накоїли такого, в чому зовсім не було потреби, — уже хто-хто, а я таки розуміюсь на цьому!

«Скільки ж він дасть мені? — думав Керн. — Чи хоч вистачить нам, щоб дістатися до Берна?»

— Візьміть ось хоча б питання з євреями Східної Європи, галицькими й польськими імігрантами, — сказав Оппенгайм і відпив ковток виноградного соку. — Чи слід було впускати їх усіх? Чого, справді', треба цим людям у Німеччині? Я проти цього, так само як і уряд. Євреї є євреї, так твердили нам споконвіку, але скажіть самі, що може бути спільного між якимось пейсатим рознощиком у засмальцьованому каптані й старовинним, осілим уже кілька століть тому єврейським бюргерським родом?

— Одні імігрували раніше, а другі — пізніше, — не подумавши, мовив Керн і сам злякався своїх слів. Адже він в жодному разі не хотів роздратувати Оппенгайма.

Проте хазяїн зовсім не звернув уваги на його випад — надто вже захопився своєю темою.

— Одні — асимільовані, повноцінні, поважні, в національному розумінні першокласні громадяни, а другі — чужоземні зайди! Ось у чому суть, добродію! Навіщо нам ті людці? Ні до чого вони нам, взагалі ні до чого! Хай би собі й лишалися там, у Польщі!

— Але ж їх і там не хочуть мати…

Оппенгайм, роздратовано дивлячись на Керна, широко розвів руками.

— Але ж це анітрохи не стосується Німеччини! Це вже зовсім інше питання! Треба ж бути об’єктивним! Я терпіти не можу, коли засуджують усе жужмом. Можна говорити про Німеччину все, що хочеш, але ж тепер там люди діло роблять! І вони ж таки чимало досягли! Ви ж цього не можете не визнати, скажіть?

— Звичайно, — мовив Керн, водночас думаючи: «Якщо дасть двадцять франків, нам вистачить на чотири дні. А може, він дасть і більше…»

— Якщо при цьому декому з людей чи навіть певним групам і скрутно буває… — Оппенгайм хапнув ротом повітря. — Ну що ж, видно, така вже сувора політична необхідність! Велика політика не знає сентиментів! З цим нам треба примиритися…

— Звичайно…

— Самі подивіться, — вів далі Оппенгайм, — народ забезпечили роботою. Піднесли національну гідність. Звісно, при цьому часом трохи перегинають палицю, але на початку завжди так буває. А згодом це владнається. Ви лишень подумайте, що сталося з нашим вермахтом! Адже досі такого світ не бачив! Ми раптом стали знову повноцінними. Бо народ без великої, боєздатної армії — ніщо, зовсім ніщо!

— На цьому я не розуміюся, — сказав Керн.

Оппенгайм скоса позирнув на хлопця.

— А слід би! — зауважив він, підводячись. — Саме коли ви за кордоном! — він спіймав на льоту комара і старанно розчавив його. — Інші держави вже знову бояться нас! А страх — це вже все, повірте мені! Досягти чогось можна лише тоді, коли інші бояться вас!

— Це я розумію, — сказав Керн.

Оппенгайм допив із келиха виноградний сік і ступив кілька кроків по алеї. Унизу вилискувало озеро — наче на землю з неба впав величезний блакитний щит.

— А що, власне, трапилося з вами? — спитав він уже іншим тоном. — Куди ви прямуєте?

— До Парижа.

— Чому саме до Парижа?

— Сам не знаю. Щоб мати якусь мету. Кажуть люди, там легше влаштуватись.

— А чом би вам не залишитись у Швейцарії?

— Пане комерційний раднику! — Керну раптом перехопило дух. — Та коли б я міг! Коли б ви допомогли мені залишитись тут! Може, якась рекомендація або ви ладні дати мені якусь роботу чи

'що… Якби ви з вашим іменем…

— Я нічого не можу зробити, — тієї ж миті перебив його Оппенгайм. — Абсолютно нічого! І взагалі нічого. Я зовсім не це мав на увазі. Тільки так спитав. Я мушу дотримуватись нейтралітету в політиці, в усіх відношеннях. Я не можу втручатись ані в які справи!

— Та тут же ніякої політики…

— Тепер усе — політика! Швейцарія гостинно прийняла мене… Ні, ні, не вимагайте від мене чогось подібного! — Оппенгайм дедалі хмурнішав. — Ну, що ви там ще хотіли від мене?

— Я хотів спитати, чи не треба вам чогось з отаких дрібничок. — І Керн дістав з кишені зразки свого товару.

— Що у вас там? Парфуми? Туалетна вода? Ні, ні, не треба! — Оппенгайм відсунув пляшечки вбік. — Мило? Ну що ж, мило завжди може знадобиться. А покажіть-но! Прекрасно. Лишіть один брусок. Хвилиночку… — він сунув руку в кишеню, завагався на мить, потім опустив кілька монет назад, а два франки поклав на стіл. — Ось вам, адже це добра ціна — правда?

— Це навіть забагато. Мило коштує всього лише один франк.

— Ну, та нічого, нехай, — великодушно сказав Оппенгайм. — Тільки ніде не говоріть про це. Бо й так страшенно надокучають різні люди.

— Пане комерційний раднику, — спокійно мовив Керн, — саме тому я хочу з вас лише стільки, скільки коштує мило.

Оппенгайм трохи здивовано вирячився на Керна.

— Ну, як хочете. А втім — це похвальний принцип: нічого не брати як дарунок. Це завжди було і моїм девізом.

До вечора Керн продав ще два бруски мила, один гребінець і три пачечки англійських шпильок. І заробив на всьому три франки. Нарешті, скорше знічев’я, зайшов до невеличкого магазину білизни, що належав якійсь фрау Сарі Грюнберг.

Фрау Грюнберг, трохи розпатлана жінка в пенсне, терпляче вислухала його.

— Адже це не ваш фах, так? — запитала вона.

— Ні, — сказав Керн. — Та, по-моєму, мені й тями для цього бракує.

— А ви хочете попрацювати? Я саме збираюсь провести облік товару. Мені б довелося повозитись днів зо два а то й зо три. Пропоную вам сім франків на день і пристойний харч. Можете прийти завтра о восьмій ранку.

— Охоче, але ж… — зам’явся Керн.

— Знаю, знаю — про це я не скажу нікому й слова. А тепер дайте мені брусочок мила. Три франки — досить з вас?

— Це забагато.

— Ні, це не багато. Навіть замало. Не занепадайте духом.

.— 3 самим тільки духом далеко не заїдеш, — зітхнув Керн, беручи гроші. — Та коли-не-коли випадає щастя. Це вже краще.

— А тепер ви ще можете кілька годин допомогти мені прибрати в магазині. Франк за годину. І це теж, по-вашому, щастя?

— Авжеж, — відповів Керн. — Ніщо не можна вважати занадто малим для щастя. Тоді воно частіше випадає.

— Це ви в мандрах осягнули таку науку? — спитала фрау Грюнберг.

— Ні, не в мандрах, а скоріше в перервах між ними. Тоді я обдумую все і намагаюся здобути з усього науку. Кожного дня можна чогось навчитись. Часом навіть у комерційних радників..

— Може, ви хоч трохи розумієтесь і на білизні? — поцікавилась фрау Г рюнберг.

— Лише на дуже грубій, — відповів Керн. — Недавно я в одному закладі два місяці вчився шити. Щоправда, тільки зовсім прості речі.

— І це за плечима не носити, — відзначила фрау Грюнберг. — Я вмію навіть виривати зуби. Двадцять років тому навчилася в одного дантиста. Хто знає — може, колись і це принесе мені щастя!

Керн попрацював до десятої вечора і, крім доброї вечері, одержав ще п’ять франків готівкою. Разом із денною виручкою цього вистачало на два дні життя, а морально це важило більше, ніж сто франківюд якогось комерційного радника Оппенгайма.

Рут чекала на нього в маленькому пансіоні, який вони знайшли в адресному списку Біндера. Тут можна було прожити кілька днів без прописки. Рут була не дама. Коло столу на маленькій терасі з нею сидів худорлявий, уже немолодий чоловік.

— Слава Богу, таки прийшов, — підводячись, мовила Рут. — А я вже боялася за тебе.

— Коли бояться, тоді здебільшого не трапляється нічого. Трапляється лише тоді, коли зовсім його не чекаєш.

— Це не життєва філософія, це просто софізм, — озвався чоловік, що сидів за одним столом з Рут.

Керн обернувся до нього. Сусіда усміхнувся.

— Сідайте, вип’ємо разом вина. Фройляйн Голланд може потвердити, що мене боятись не слід. Колись я був приват-доцентом у Німеччині, моє прізвище Фогт. Зробіть ласку, розділіть зі мною останню пляшку вина.

— Чому останню?

— Бо завтра я на певний час переходжу на казенне утримання. Стомився, треба трохи відпочити…

— На казенне утримання? — сторопіло запитав Керн.

— Так я це називаю. Можна сказати ще «до в’язниці». Завтра піду в поліцію і заявлю, що ось уже два місяці нелегально проживаю у Швейцарії. За це на кілька тижнів посадять до в’язниці, бо мене вже двічі висилали звідси. Іду на державне утримання. Обов’язково треба заявити, що був у країні якийсь час повторно, інакше просто випхнуть через кордон, як звичайного порушника правил в’їзду.

Керн озирнувся до Рут, ніби щоб погодити з нею- своє рішення.

— Якщо вам потрібні гроші, то… я сьогодні непогано заробив…

Фогт відмахнувся.

— Ні, спасибі, у мене ще є десять франків. Цього вистачить на вино і на ночівлю. Просто я стомився, хочу знову трохи відпочити. А це для нас можливо тільки у в’язниці. Мені вже п’ятдесят два роки, і здоров’ям я похвалитись не можу. Я справді стомився від цих мандрів та нелегального життя. Сідайте до мене обоє, після тривалої самотності так приємно посидіти в товаристві.

Фогт наповнив келихи.

— Це нойшательське: терпке і чисте, як вода з льодовиків.

— Але ж сідати до в’язниці… — крутнув головою Керн.

— У Люцерні хороша в’язниця; — сказав Фогт. — Більшої розкоші я собі й не зичу. Ех, якби можна було вибирати собі в’язницю до вподоби! Тільки боюся, що не потраплю туди. Що, коли попадуться надто людяні судді й просто ухвалять випхнути мене за кордон? Тоді доведеться повторити все з самого початку. А це нам, так званим арійцям, гірше, ніж євреям. У нас немає ніяких релігійних громад, які б підтримували нас, ніяких єдиновірців# А втім, облишмо це… — Він підняв свій келих. — Вип’ємо за все прекрасне на цьому світі — за вічне й незруйновне!

Вони цокнулись — мелодійно дзенькнуло скло. Керн ковтнув холодного вина. Пригадалося: виноградний сік, Оппенгайм… Він сів до столу, за яким сиділи Фогт і Рут.

— Я вже боявся, що останні години пронидію на самоті, — мовив Фогт. — А тут здибав вас… Який сьогодні чудовий вечір! Яке прозоре осіннє повітря!..

Вони довгенько сиділи мовчки на слабко освітленій терасі. Кілька нічних метеликів настирливо билися своїми важкими тільцями об гарячу електричну лампу. Фогт, одхилившись на спинку стільця, заглибився у свої думки, тільки ясні очі поблискували на його худому обличчі. Здавалося, що сидить людина з давноминулих століть, яка байдуже прощається з життям і усім світом.

— Веселість… — задумливо, наче сам до себе, мовив Фогт. — Веселість як безтурботна супутниця терпимості зникла з наших часів. Для неї потрібно надто багато — знання, розважливість, скромність і спокійне зречення перед неможливим. Усе це відступило перед казарменим ідеалізмом, який ладен ціною будь-яких жертв удосконалити світ. А диктатори ніколи не були справді веселими людьми.

— А ті, кому вони диктують, і поготів, — докинув Керн.

Фогт ствердно кивнув і поволі відпив ковток прозорого вина. Потім кивнув на озеро, що вилискувало сріблом у місячному сяйві, та на гори, що обрамлювали його, немов глибоку коштовну чашу.

— їм диктувати неможливо, — мовив він. — І метеликам, як і листю на деревах. І їм теж ні, — показав на зачитані книжки. — Гельдерлін і Ніцше. Перший писав блискучі гімни життю, а другий вимріював божественні танці в дусі веселого Вакха — й обидва скінчили божевіллям — так, ніби природа всьому поставила межі.

— Диктатори не божеволіють, — докинув Керн.

— Що ні, то ні, — погодився Фогт. Він, посміхнувшись, підвівся. — Але й не мудрішають.

— Ви справді збираєтесь іти завтра до поліції? — спитав Керн.

— Так, піду. Бувайте здорові й спасибі вам за бажання допомогти мені. Я ще на годинку зійду вниз до озера.

Він поволі рушив уздовж вулиці. У безлюдній тиші Фогтові кроки ще чулися навіть тоді, коли його самого поглинула пітьма.

Керн озирнувся до Рут. Дівчина усміхнулася йому.

— Тобі не моторошно від усього цього? — спитав Керн.

Вона похитала головою.

— Нам з тобою треба думати Про інше, — мовив він. — Ми ще молоді і якось проб’ємося.

Днів через два з’явився Біндер, приїхав із Цюриха. Елегантний, спокійний і впевнений.

— Ну, як ви тут? — поцікавився він. — Усе гаразд?

Керн розповів йому про свою пригоду з комерційним радником Оппенгаймом. Коли дійшов до того, як просив Оппенгайма поклопотатися за нього, Біндер засміявся.

— У цьому була ваша помилка, — сказав, він. — Другої такої полохливої жаби, як цей Оппенгайм, я не зустрічав. Ну, та я ось організую проти нього каральну експедицію.

З цими словами він пішов собі, а ввечері з’явився знову, тримаючи в руці двадцятифранкову банкноту.

— Оце клас! — схвалив Керн.

Біндер здригнувся, наче його морозило.

— Неприємна це була зустріч, можете мені повірити. Пан Оппенгайм належить до тих патріотів, які все прощають батьківщині заради своїх мільйонів. Гроші можуть зробити людину страшенно безхарактерною, ви згодні зі мною?

— Безгрошів’я — теж.

— Але це трапляється рідше. Я добряче налякав його жахливими новинами з Німеччини. А він дає лише з переляку. Щоб відкупитися од своєї долі. Це не зазначено в списку?

— Ні. Там написано: «Дає, але тільки підтиском».

— Це те саме. Ну, та ми ще, може, колись зустрінемося з комерційним радником десь на широкій дорозі як колеги.

— Е, то такий, що завади викрутиться, — засміявся Керн. — А чого, власне, ви потрапили до Люцерна?

— У Цюриху стало жаркувато. Причепився до мене один детектив. А крім того… — обличчя в Біндера спохмурніло, — я час від часу навідуюсь до Люцерна забирати листи з Німеччини.

— Од своїх батьків?

— Од матері.

Керн замовк, згадавши про свою матір. Зрідка він писав їй листи. Але сам не міг діждатись відповіді, бо ж не мав постійної адреси.

— Ви любите тістечка? — згодом запитав Біндер.

— О, звичайно. А хіба у вас є?

— Є. Почекайте хвилиночку.

Він вийшов і повернувся назад із пакунком. То була картонка з невеликим, акуратно загорнутим у тонкий папір тортом.

— Сьогодні з митниці, — пояснив Біндер. — Одержали мої тутешні знайомі.

— То чого ж ви самі не їсте? — мовив Керн. — Ваша мати його сама спекла, це ж одразу видно!

— Так, вона сама спекла. Тому-то я й не хочу його їсти. Ні крихти!

— Не розумію… Боже, коли б оце я одержав торта від своєї матері. Я б їв його цілий місяць! По манюсінькому шматочку щовечора.

— Але ж зрозумійте мене! — сказав Біндер здушеним, хрипким голосом. — Вона прислала цей торт не мені! Він призначався моєму братові.

Керн витрівщив на нього очі:

— Ви ж казали, ніби вашого брата вже нема живого…

— Так, нема. Але вона про це ще не знає.

— Не знає?

— Ні. Я не можу написати їй таке. Просто не'можу. Вона помре, коли дізнається про це. Він був її улюбленим сином. Мене вона не дуже-то полюбила. Він і справді був кращий за мене. Саме тому й не витримав. А я проб’юся! Хай там що! Та ви й самі це бачите! — і він жбурнув Оппенгаймові гроші на підлогу.

Керн підняв банкноту і знову поклав її на стіл. Біндер сів на стілець і запалив сигарету. Потім вийняв із кишені якогось листа.

— Ось її останній лист. Був у цій картонці. Прочитайте — і тоді зрозумієте, яка це для мене мука:

Лист був написаний на блідо-голубому папері, м’яким, похилим почерком, наче дівочою рукою. «Леопольде, любий синочку! Вчора я одержала твого листа і так зраділа, що спершу мусила сісти й почекати, поки заспокоюся. Потім розпечатала й почала читати. Після всіх тих тривог серце моє вже не таке здорове, як було колись; ти, певно, можеш це зрозуміти. Яка я рада, що ти, зрештою, знайшов собі роботу! Навіть коли ти й заробляєш малувато, не вдавайся в розпач: як будеш старатися, то все піде на лад. А там, дивись, і знову підеш учитися до університету. Любий Леопольде, ти ж пильнуй і за Георгом — він такий легковажний і необачний. Та поки ти там з ним, я спокійна. Сьогодні вранці я спекла тобі торт, адже ти завжди їх так любив. Посилаю з надією, що він не зачерствіє. А втім, пісочний торт не страшно й сухуватим їсти, тому я й спекла його, а то б послала тобі франкфуртський — ти ж його найбільше любиш. Але той би зіпсувався в дорозі. Любий Леопольде, пиши мені, тільки-но випаде вільна хвилина. Я так хвилююся весь час. Чи немає в тебе нової фотокартки? Будемо сподіватися, що скоро знову зберемося всі разом. Не забувай же мене — твою добру матір. Вітай Георга».

Керн поклав листа на стіл. Не віддав Біндеру в руки, а поклав біля нього на стіл.

— Фотокартку… — повторив Біндер. — Де ж мені дістати його фотокартку?

— Це вона лиш тепер одержала останнього листа від нього?

Біндер похитав головою.

— Він застрелився рік тому. Відтоді їй пишу я. Що два тижні. Почерком брата. Спеціально навчився підробляти його. Вона не повинна нічого знати. Цього не можна допустити. Ви як гадаєте — адже вона не повинна знати?.. — він благально дивився Кернові в очі: — Скажіть же, як на вашу думку?

— Так. По-моєму, теж, так краще.

— їй уже шістдесят років. Шістдесят, і серце в неї зовсім слабеньке. Довго вона вже не проживе. Сподіваюся, мені вдасться зробити так, що вона і не знатиме правди. Що він сам це собі заподіяв… розумієте, цього вона ніколи не збагнула б.

— Це правда.

Біндер підвівся.

— А тепер я мушу знову писати їй листа. Від нього. Напишу — тоді мені трохи полегшає. От тільки фото — ну звідки мені його взяти?..

Він забрав листа зі столу.

— Візьміть собі торт, я вас прошу! Якщо вам самому не захочеться, віддайте Рут. Вам же не обов’язково розповідати їй, що з ним пов’язано.

Керн завагався.

— Таке добре печиво… — мовив Біндер. — Я лише невеличкий шматочок відріжу… от стільки… — він вийняв з кишені ножик, одрізав тоненьку скибку з самого краю торта і поклав її в конверт до материного листа. — А знаєте?.. — додав потім Біндер, і лице в нього раптом стало наче у мерця: — Брат мій ніколи особливо не любив матір. Зате я… Дивно, правда ж?

І він попрямував до своєї кімнати.

Було вже близько одинадцятої вечора. Рут із Керном сиділи на терасі. Згори по сходах зійшов Біндер. Він уже знову був спокійний і елегантний, як і перше.

— Ходімо зі мною в одне місце, — запропонував він. — Мені ще не хочеться спати. І не хочеться сьогодні лишатись на самоті. Усього на годину. Я знаю одне кафе, там цілком безпечно. Зробіть мені таку ласку.

Керн-поглянув на Рут:

— Ти не стомилася?

Вона похитала головою.

— Зробіть мені ласку, — просив Біндер. — Лише на годинку. Аби хоч трохи змінити обстановку.

— Гаразд.

Він повів молодят до якогось кафе-бару, де також танцювали. Рут зазирнула всередину.

— Надто вже елегантно, — сказала вона. — Це не для нас.

— Адля кого ж тоді, як не для громадян всесвіту, — зсумноюіро-нією відповів Біндер. — Та не таке воно й елегантне, коли придивитися ближче. Лише настільки елегантне, щоб у ньому не боятися детективів. І коньяк тут не дорожчий, ніж деінде. Зате музика значно краща. Це людині теж часом потрібне. Прошу, заходьте — он там уже й столик звільнився.

Вони посідали й замовили вина.

— Сумом лихові не зарадиш, — мовив Біндер, підіймаючи келих. — Тож веселімося! Життя таке коротке, а вже потім — одна шана: і тому, хто веселився, і тому, хто сумував.

— Слушно сказано, — приєднався і Керн, беручи свій келих. — Давайте просто уявімо собі, що ми справжні швейцарці, так, Рут? Люди, які мають житло в Цюриху, а до Люцерна приїхали погуляти.

Рут закивала, усміхаючись йому.

— Або туристи, — докинув Біндер. — Багаті туристи!

Він випив свій келих і замовив другий.

— А ви як — вип’єте ще один? — звернувся він до Керна.

— Трохи пізніше.

— Випийте аразу. Швидше поліпшиться настрій. Прошу вас, випийте.

— Нехай буде так.

Вони сиділи й дивились, як танцюють безтурботні люди. Там було чимало молоді, не старшої за них, і все ж вони почувалися трохи ніяково, наче троє дітей, що заблукали сюди і сидять, чужі для всіх, здивовано дивлячись на публіку. І не тільки відчуття бездомності, що ніби оповило їх сірим туманом, було тут причиною — винною була ще й їхня безрадісна юність, юність без надій і без майбутнього. «Що ж це з нами? — снувалось у Керна в голові. — Адже ми хотіли веселитись! Адже я маю все, що можу мати, навіть більше можливого, що ж це зі мною?»

— Тобі тут подобається? — спитав він Рут.

— Дуже.

Цієї хвилини зала потонула в сутінках, гіо танцювальному пляци-ку ковзнув барвистий промінь прожектора, і на. паркеті завертілася струнка й красива танцюристка.

— Чудово, правда? — сказав Біндер і заплескав у долоні.

— Надзвичайно! — Керн і собі зааплодував.

— Прекрасна музика, правда?

— Першокласна!

— А чом би вам не потанцювати удвох? — запропонував Біндер.

— Ходімо? — одразу ж підвівся Керн.

— Я не певна, що зможу, — відповіла Рут.

— Я теж не вмію. Тому нам буде легше.

Рут хвилинку вагалася, а потім пішла з Керном на пляци#. Барвисті промені ковзали по парах.

— О, якраз дали фіолетове світло, — підбадьорився Керн. — Добра нагода замаскуватись у юрбі.

Вони танцювали надто напружено, ніби соромлячись одне одного. Та поступово сміливішали, особливо коли помітили, що на них ніхто й не дивиться.

— Як гарно танцювати з тобою, — мовив Керн. — 3 тобою мені завжди відкривається щось нове й хороше. І воно не лише в тому, що ти зі мною, — все навколо стає іншим, прекрасним…

Рут сміливіше обняла його за плече, водночас притулившись йому до грудей. Вони поволі линули по паркету. Промені прожекторів обливали їх барвистим водограєм, і на хвилю забулося все на світі — у них лишилося тільки їхнє молоде, ніжне життя, не затьмарене тієї миті ні страхом, ні потребою ховатись, ні недовір’ям, та взаємний потяг.

Музика стихла. Вони повернулися до свого столика. Керн поглянув на Рут. її личко повеселішало, очі сяяли. На ньому раптом з’явився якийсь ясний, самозабутній і майже мужній вираз. «Ех, коли б можна було жити, як хочеться!..» — промайнуло Кернові в голові, і йому на хвилину стало невимовно гірко на душі.

— А гляньте-но, хто там іде! — сказав Біндер.

Через зал, прямуючи до виходу, йшов комерційний радник Арнольд Оппенгайм. Біля їхнього столика він спантеличено зупинився, якусь мить постояв, витріщивши на них очі.

— Досить цікаво! — пробурмотів він. — Надзвичайно повчально!

Ніхто йому нічого не відповів.

— Отака, значить, дяка за доброту й допомогу! — обурено провадив далі Оппенгайм. — Гроші одразу ж розтринькуються в барах!

— Трохи забуття часом потрібніше, ніж наїстись до пуття, пане комерційний раднику, — спокійно зауважив Біндер.

— Пусті відмовки! Такій молоді не місце в барах.

— Але й серед бродяг на дорогах теж… — зауважив Біндер.

— Дозвольте познайомити? — сказав Керн і обернувся до Рут. — Цей добродій, що так розхвилювався через нас, — пан комерційний радник Оппенгайм. Він купив у мене брусочок мила, і я заробив на цьому сорок сантимів.

Оппенгайм спантеличено витріщився на нього. Потім пирхнув, процідивши крізь зуби щось схоже на «Нахабство!» і, ніби карбуючи кожен крок, пішов геть.

— А що, власне, сталося? — запитала Рут.

— Звичайнісіньке явище в світі, — саркастичним тоном пояснив Біндер. — Свідома доброчинність. Твердіша за камінь.

Рут підвелася.

— Він же, певно, покличе поліцію! Нам треба тікати звідси!

— Для цього він надто боягузливий. Побоїться зайвого клопоту.

— І все ж краще ходімо звідси!

— Ну, гаразд.

Біндер розплатився, і вони попрямували до свого пансіону. Поблизу вокзалу вони побачили двох чоловіків, які йшли їм назустріч.

— Обережно! — прошепотів Біндер. — Детектив! Тримайтеся вільно.

Керн почав тихенько посвистувати, взяв Рут під руку й пішов повільніше. Рут поривалася йти швидше. Він стиснув її лікоть і, сміючись, неквапно плентався далі.

Чоловіки порівнялися з ними. Один невимушено смоктав сигару. Другим виявився Фогт. Упізнавши їх, він ледве помітно подав знак очима: мовляв, не те вийшло…

За хвилину Керн озирнувся. Фогта з детективом уже не було видно.

— Курс на Базель, поїздом о дванадцятій п’ятдесят, до кордону, — тоном фахівця пояснив Біндер.

Керн кивнув:

— Видно, трапився надто людяний судця.

Вони йшли далі. Рут знизала плечима, наче від холоду.

— Якось тут стало моторошно, — мовила вона.

— Рушайте до Франції, — сказав Біндер. — Париж. Найзручніше для нас — велике місто.

— А чом би й вам не податися туди?

— Я ані слова не знаю французькою. До того ж я фахівець по Швейцарії. Ну, а крім цього… — він замовк на півслові.

Далі вони йшли мовчки. З озера повівав свіжий вітерець. А над ними простиралося небо — широке, сталево-сіре, чуже.

Перед Штайнером сидів колишній адвокат берлінської судової палати доктор Гольдбах-другий. Недавно він став медіумом на сеансах телепатії. Штайнер натрапив на нього в кафе Шперлера.

Гольдбаху було років під п’ятдесят; його провадили з Німеччини як єврея. Він торгував краватками й нелегально давав юридичні консультації. Але заробляв на цьому лише стільки, щоб не померти з голоду. У нього була тридцятирічна красуня-дружина, яку він щиро любив. Досі вона жила з того, що продавала свої прикраси; проте Гольдбах знав, що, певно, не вбереже її. Штайнер вислухав його сумну сповідь і влаштував бідолаху до себе помічником на вечірні спектаклі. А вдень Гольдбах мав змогу займатися своїми звичними справами.

Та невдовзі виявилося, що для ролі медіума Гольдбах не годиться. Він усе забував, усе переплутував і врешті-решт зводив нанівець увесь атракціон. А потім уночі сидів, мов прибитий, перед Штайнером і благав не виганяти його з роботи.

— Гольдбаху, — казав Штайнер, — сьогодні вийшло особливо погано! Далебі, так діло не піде. Адже так ви змушуєте мене бути справді ясновидцем!

А Гольдбах дивився на нього очима смертельно пораненої вівчарки.

— Ада<е це так просто, — вів далі Штайнер. — Число ваших кроків до першої підпори шатра показує, у котрому ряду сидить потрібний мені глядач. Заплющене праве око означає — жінка, а ліве — чоловік. Кількість непомітно показаних пальців — номер місця, рахуючи зліва. Виставлена вперед права ступня — означає, що річ захована вище пояса, ліва ступня — нижче пояса. Чим більше виставлена ступня, тим вище або нижче від пояса. Ми спеціально змінили всю систему заради вас, бо ви занадто вертлявий.

Адвокат весь час нервово хапався за свій комірець.

— Пане Штайнер, — винуватим тоном говорив він, — я все вивчив напам’ять, повторюю на самоті щодня. Ну, Бог його знає, чого так виходить: наче мене хто зурочив…

— Але ж, Гольдбаху, — терпляче доводив Штайнер, — у вашій практиці вам доводилось набагато більше тримати в голові!

Гольдбах заломив руки.

— Я знаю напам’ять увесь цивільний кодекс, знаю сотні різних доповнень і ухвал, повірте мені, пане Штайнер, я зі своєю пам’яттю був грозою для суддів, а тут…

Штайнер крутнув головою.

— Адже дитина може більше запам’ятати. Вісім умовних знаків, не більше! І потім ще чотири для рідкісних випадків.

— Та я ж їх знаю! Боже мій, я їх щодня повторюю. От тільки хвилююсь я…

Гольдбах сидів на ящику, маленький, похнюплений, безпорадно втупивши очі в просторінь. Штайнер засміявся:

— Але ж у судовому залі ви ніколи не хвилювалися! Ви жвели великі процеси, у яких мусили холоднокровно оперувати значно складнішими речами!

— Так, так, це було легше. Але ж тут! Поки не почнеться, я знаю все до подробиць, а тільки-но зайду в цю будку — від хвилювання все в моїй голові плутається…

— О Господи, та чого ж тут хвилюватися?

Гольдбах помовчав хвилину.

— Я й сам не знаю, — сказав потім стиха. — Тут, певно, багато різних причин. — Він підвівся. — Пане Штайнер, давайте завтра спробуємо ще раз, га?

— Та звичайно ж. Але завтра все мусить іти, як по маслу. Інакше Потіуюх усипле нам перцю!

Гольдбах попорпався в кишені піджака, вийняв звідти загорнуту в тоненький папір краватку і простягнув її Штайнеру.

— Я тут приніс вам одну дрібничку. Ви маєте зі мною стільки клопоту…

Штайнер відвів його руку:

— Це виключається! У нас таке не заведено…

— Вона мені нічого не коштує.

Штайнер поплескав Гольдбаха по пдечу.

— Спроба підкупу з боку юриста. Наскільки суворіше це карається судом?

Гольдбах кволо усміхнувся.

— Про це вам слід запитати прокурора. Доброго захисника лише питають, наскільки це карається м’якше. А втім, кара однакова; у такому випадку лише виключаються пом’якшувальні обставини. Останній відомий випадок такого роду трапився у справі Гауера та його компанії, — Гольдбах трохи пожвавішав. — Оборонцем на тому процесі виступав Фрайганг. Спритний адвокат, але трохи занадто захоплюється парадоксами. Парадокси в деталях — неоціненні, бо збивають з пантелику, але не годяться як основа захисту. На тому Фрайганг и зазнав невдачі. Він просив пом’якшити кару одному окружному радникові юстиції, посилаючись на такі пом’якшувальні обставини, як… — Гольдбах зареготав: — Як незнання законів!

— Здорово придумав, — зауважив Штайнер.

— Для жарту — так, але не для судового процесу.

Гольдбах випростався на весь зріст, закинув голову, трохи примружив очі й несподівано гостро блиснув зіницями — це вже був не жалюгідний емігрант і торговець краватками, він став знову доктором Гольдбахом-другим, адвокатом Берлінської судової палати, небезпечним тигром у джунглях законодавчих параграфів.

Стрункий, яким його давно не бачили, він швидкою ходою прямував по центральній алеї Пратера, не помічаючи осіннього смутку ясної ночі. Він знову стояв у переповненому залі судової палати, з нотатками на пульті, він був на місці оборонця Фрайганга, дивився, як прокурор, скінчивши свою обвинувальну промову, сів на місце, потім поправив на собі мантію, легенько сперся кісточками пальців на пульт, гойднувся трохи на міцних ногах, наче фехтувальник перед боєм, і дзвінким голосом почав: «Високоповажні панове судді! Обвинувачений Гауер…»

Він кидав фразу за фразою, короткі й гострі, бездоганно логічні. Один за одним перебрав він аргументи прокурора, ніби стверджуючи докази обвинувачення, наче не обороняючи, а звинувачуючи, в залі всі принишкли, судді здивовано підвели голови — і тут зненацька, віртуозним викрутасом він повертає все в протилежний бік, цитує статтю про підкуп і чотирма риторичними запитаннями розкриває її двозначність, щоб далі швидко, наче стьобаючи батогом, кинути в залу пом’якшувальні обставини, що тепер уже діють зовсім по-новому.

Так Гольдбах дійшов до будинку, в якому проживав. Поволі став підійматися сходами — із кожним кроком боязкіше, повільніше.

— Моя дружина вже дома? — спитав у заспаної дівчини, що відчинила йому.

— Чверть години як прийшла.

— Спасибі.

Гольдбах пройшцв по коридору до своєї кімнати — вузенької комірчини з маленьким віконечком, що виходило у двір. Він причесав щіткою волосся, потім постукав у двері суміжної кімнати.

— Можна…

Жінка сиділа перед дзеркалом, уважно оглядаючи своє обличчя. Не обертаючись до нього, спитала:

— Ну, що там у тебе?

— Як почуваєшся, Лєно?

— А як я маю почуватися за такого життя? Погано! І чого ти, власне, питаєш мене про це? — Жінка все ще дивилася у дзеркало.

— Ти виходила з дому?

— Виходила.

— Де ти була?

— Та так, прогулялася трохи. Не можу ж я день у день сидіти тут і дивитися на стіни.

— Та ніхто ж тебе до цього й не примушує. Я радий, коли ти знаходиш собі якусь розвагу.

— Коли так, все гаразд.

Жінка почала поволі, ретельно втирати крем в обличчя. З Гольдбахом вона говорила без будь-якого інтересу, з жахливою байдужістю. А він стояв біля дверей, дивлячись на неї, жадаючи хоча б теплого слова. Чиста рожева шкіра на плечах жінки миготіла в світлі лампи. Тіло в неї було пишне, пухке.

— Ну, знайшов ти що-небудь? — спитала вона.

Гольдбах похнюпився.

— Ти ж знаєш, Лєно, я ще не маю дозволу на роботу. Був у колеги Гепфнера… він теж нічим не може допомогти. Усе це триває так жахливо довго…

— Так, це вже триває надто довго.

— Я роблю все, що можу, Лєно.

— Так, я знаю. Але я стомилась.

— Я вже йду, на добраніч.

Гольдбах зачинив за собою двері. Він уже не знав, що йому й робити. Забігти до неї знову й просити зрозуміти його, благати дозволу лишитись у неї хоча б на одну ніч, чи, може… Він безсило стиснув кулаки. «Відлупцювати, — майнуло в голові, — все приниження, всю свою ганьбу вимолотити на тому рожевому м’ясі, хоч раз дати собі волю, вилити увесь свій гнів, розгромити її кімнату і бити, бити, поки з її холодних, байдужих і пихатих уст вирветься принаймні зойк, поки вона заголосить і її виплекане тіло заб’ється в корчах на підлозі…»

Тремтячи всім тілом, Гольдбах прислухався. Карбатке… ні, здається, Карбутке було прізвище того чоловіка; присадкуватий хлопчина, з низьким, мало не до брів зарослим лобом, а обличчя — якраз таким обиватель уявляє собі обличчя вбивці… Трудно було домогтися виправдання для людини з таким обличчям, посилаючись надії в стані афекту. Чолов’яга той вибив дівчині зуби, зламав руку й розірвав губу; її очі ще й на суді були запухлі — так він її побив; і, незважаючи на це, вона була просто-таки по-собачому віддана такій тварюці — а може, саме тому. Виправдальний вирок, якого він, Гольдбах, тоді добився, був його великим успіхом. Глибоко психологічний шедевр захисту, як зазначив колега Кон-третій, поздоровляючи його.

Гольдбах безсило опустив руки. Перед ним на столику лежали зразки дешевих краваток зі штучного шовку. Ось воно яке життя… А як переконливо й дотепно він доводив — тоді, в кімнаті оборонців, серед своїх колег, — що любов жінки жадає володаря і господаря! Це було тоді, коли він заробляв шістдесят тисяч марок на рік і дарував Лєні коштовні прикраси, виручкою від продажу яких вона тепер користується сама.

Він прислухався до того, як Лєна лягає спати. Так він робив щовечора, ненавидів себе за це, але не міг інакше. Коли почув, яку суміжній кімнаті рипнули пружини ліжка, у нього обличчя взялося плямами. Гольдбах міцно стиснув зуби, підійшов до дзеркала й подивився на себе. Потім узяв стілець і поставив посеред кімнати. «Припустімо, в дев’ятому ряду третя від краю жінка сховала ключ собі в черевик…» — пробурмотів він. Потім уважно ступив дев’ять коротеньких кроків у напрямі стільця, примружив праве око, провів трьома пальцями по чолу, виставив наперед ліву ступню, посунув її далі — тепер він цілком сконцентрувався на своїй ролі, він виразно бачив, як Штайнер шукає сховану річ, і посунув ліву ступню ще трохи наперед.

А на стіні в червонястому світлі електролампи коливалась його тінь — химерна й жалюгідна.

— Де ж тепер наш синок і що він поробляє, Ліло? — приблизно в той самий час мовив Штайнер. — їй-богу, справа не тільки в тому, що цей Гольдбах такий недотепа, — я справді часто скучаю за хлопцем!

13

Керн і Рут уже були в Берні. Оселилися в пансіоні «Барвінок», що значився в списках у Біндера. Там можна було прожити днів зо два, не заявляючись у поліції.

Пізно ввечері другого дня до Кернової кімнати хтось постукав. Керн уже роздягнувся й хотів лягати в постіль. Завмерши на місці, він прислухався. У двері постукали вдруге. Хлопець тихенько, босоніж підбіг до вікна: стрибати вниз високо, ринви, по якій можна здертися на дах', поблизу теж не було. Керн поволі повернувся назад і відчинив двері.

У коридорі стояв чоловік років тридцяти, на цілу голову вищий за Керна, кругловидий, з водянисто-блакитними очима й білявою кучерявою чуприною; він тримав у руках сірого велюрового капелюха, нервово перебираючи по ньому пальцями.

— Вибачте мені, — сказав чоловік, — я такий самий емігрант, як і ви…

Кернові раптом стало так легко, ніби в нього виросли крила. «Врятований! — промайнуло у нього в голові. — Отже, це не поліція!»

— Я у великій скруті, — вів далі незнайомий. — Моє прізвище Біндинг. Рихард Біндинг. Я добираюсь до Цюриха і не маю жодного сантима, щоб оплатити притулок на ніч. Я не збираюся просити у вас грошей, лише хотів спитати, чи не дозволите ви мені переночувати отут, на підлозі…

Керн здивовано глянув на чоловіка.

— Отут? — перепитав він. — У цій кімнаті? На підлозі?

— Авжеж. Я звичний до цього і постараюсь не турбувати вас. Я вже три ночі в дорозі. Ви ж знаєте, як воно — просто неба ночувати десь на лаві, повсякчас чекаючи, що тебе схопить поліція. І коли потім на кілька годин потрапиш у безпечне місце, відчуваєш себе щасливим.

— Це мені відомо. Але ж погляньте на цю кімнатку! Тут же ніде немає стільки місця, щоб вам простягтися на весь зріст. Як же ви будете тут спати?

— Та нічого, нічого! — палко запевняв Біндинг. — Якось примощуся! Скажімо, отам у кутку. Я можу спати сидячи, прихилившись до шафи, і це вже досить добре! Нашому братові аби хоч трохи спокою, а спати мй вміємо по-всякому!

— Ні, так не годиться. — Керн подумав хвилинку. — Кімната коштує два франки. Я можу дати вам грошей. Це найпростіший вихід. Тоді ви й виспитесь як слід.

— Ні-ні, грошей од вас я не візьму! Я прийшов не заради цього! Тим, хто тут проживає, гроші самим потрібні! Крім того, я вже питав унизу, чи не можна мені десь переночувати. Немає жодної вільної кімнати.

— Якщо у вас в руках буде два франки, може, і знайдеться.

— Навряд. Хазяїн сказав мені, що людину, яка два роки просиділа в концтаборі, він би пустив переночувати й задарма, але в нього справді немає жодної вільної кімнати.

— Що? — здивувався Керн. — Ви два роки просиділи в концтаборі?

— Еге ж, — Біндинг затиснув свого капелюха між коліньми, вийняв із нагрудної кишеньки пом’ятий папірець, розгорнув його й подав Керну. — Ось, погляньте! Це моя посвідка про звільнення з Ора-нієнбурга.

Керн обережно взяв довідку, боячись порвати її на згинах. Досі він ще не бачив документа про звільнення з концентраційного табору. Прочитав заголовок, друкований текст посвідки, вписані на друкарській машинці прізвище та ім’я — Рихард Біндинг, потім оглянув печатку зі свастикою, чіткий підпис чиновника — все було правильно. Навіть відповідало всім нормам німецького педантичного бюрократизму, і саме від цього всього стало аж моторошно — так, ніби людина повернулася з пекла з документом і візою на право проживання на цьому світі.

Керн повернув довідку Біндингу. Тоді сказав:

— Послухайте, я знайшов вихід! Ви лишаєтесь на моєму ліжку в моїй кімнаті. Я маю в цьому пансіоні одну особу, в якої більша кімната. Я зможу там прекрасно переспати. І таким чином будемо влаштовані обидва.

Біндинг вирячив на нього здивовані очі.

— Але ж це неможливо!

— Навпаки! Це простіше простого! — Керн зняв своє пальто, накинув на плечі поверх піжами, потім узяв на руку костюм і схопив черевики. — Ось так! Це я беру з собою. Тоді мені не буде потреби турбувати вас занадто рано. Я зможу й там одягнутись. Я радий, що маю можливість дещо зробити для людини, яка зазнала так багато лиха,

— Але ж… — Біндинг несподівано схопив Керна за руки. Здавалося, він поривається поцілувати їх. — Боже мій, та ви ж янгол! — белькотав він. — Ви рятуєте мені життя!

— Що ви, що ви… — збентежено мовив Керн. — Просто людина людину виручає у скруті — от і все. А інакше до чого б ми дожили? Приємного вам сну!

Бачить Бог — на краще я й не сподівався!

Керн подумав мить, чи не взяти з собою й валізу. Там у боковій кишеньці він сховав свої сорок франків. Але гроші були сховані добре, валіза замкнена, і він не наважився так одверто виявляти свою недовіру до людини, яка побувала в концтаборі. Емігранти не обкрадають один одного.

— На добраніч! Приємного вам сну! — сказав він ще раз і вийшов.

Рут жила в тому ж коридорі. Керн тихенько стукнув двічі у двері її

кімнати. Це був їхній умовлений сигнал. Рут Одразу ж одчинила.

— Щось трапилося? — злякано спитала вона, побачивши у нього в руках речі. — Тікати треба?

— Ні. Я тільки пустив у свою кімнату одного бідолаху, який вийшов із концтабору і вже кілька ночей підряд не спав. Можна мені переспати тут у тебе на шезлонгу?

Рут усміхнулась.

— Шезлонг уже старий, розхитаний… Невже ти гадаєш, що ми не помістимось удвох на моєму ліжку?

Керн миттю вскочив до кімнати й поцілував Рут.

— Часом я дійсно ставлю такі безглузді запитання, яких світ не чув, — мовив він. — Але повір мені: це лише тому, що я збентежений. Для мене все це надто нове.

Кімната Рут була трохи більша, ніж у Керна. Меблі в ній, за винятком шезлонга, були такі ж самі, але Кернові здавалося, ніби вона має зовсім інший вигляд. «Дивно, — .думав він, — це так здається через оті кілька речей Рут: вузенькі черевички, блузка, коричнева спідниця — а скільки ніжності в них! А мої речі надають кімнаті лише безладного вигляду».

— Рут, — мовив він, — якщо ми захочемо побратись… то, знаєш, ми ніяк не зможемо цього зробити. Бо в нас немає документів.

— Знаю. Але давай про це не будемо турбуватись. І, власне, навіщо нам взагалі мати дві кімнати?

Керн засміявся.

— З поваги до високоморальних швейцарців. Жити непрописа-ними — це ще сяк-так, але неодруженими — просто неможливо!

Наступного ранку він почекав до десятої години, потім пішов до своєї кімнати по валізу. Хотів виписати собі кілька адрес, а потім Бін-динг нехай собі ще поспить.

Проте в кімнаті вже нікого не було. Певно, Біндингуже знову вирушив у путь. Керн розкрив валізу. Вона виявилася не замкненою, і це здивувало Керна. Він був певен, що вчора ввечері замикав її. Іще здавалось, ніби й флакони лежать не так, як лежали раніше. Керн гарячково нишпорив по валізі. Маленький конверт у потаємній боковій кишеньці лежав на місці. Він розкрив його і одразу ж побачив, що швейцарські гроші зникли. Лише дві австрійські п’ятишилінгові банкноти випали з конверта»

Він ще раз обшукав усю валізу; перевірив кишені костюма, хоча був певний, що грошей туди не клав. Він ніколи нічого не носив при собі — на той випадок, коли його спіймають на вулиці. Тоді принаймні в Рут залишиться валіза й гроші. Проте сорок франків зникли.

Керн сів на підлогу поряд із валізою.

— Ах ти, шахрай! — не тямлячи себе, бурмотів він. — От проклятий шахрай! Ну де це таке бачено?!

Він посидів ще трохи на підлозі, подумав, чи сказати про все Рут, але потім вирішив, що зробить це лише в крайньому разі. Не хотів її хвилювати, поки можна було обійтися без цього.

Нарешті він вийняв списки Біндера і виписав із них собі кілька бернських адрес. Потім напхав повні кишені милом, шнурками до черевиків, англійськими шпильками та пляшечками туалетної води й пішов сходами вниз. Унизу зустрів хазяїна.

— Ви знаєте чоловіка на ймення Рихард Біндинг? — спитав Керн.

Хазяїн трохи подумав, потім похитав головою.

— Я маю на увазі чоловіка, який учора ввечері приходив сюди. Він просив у вас кімнату.

— Учора ввечері ніхто кімнати не просив. Мене ж тут зовсім не було. До дванадцятої години ночі я грав у кеглі.

— Он як? А вільні кімнати у вас були?

— Так, було три. Вони ще й досі вільні. А ви ще когось чекаєте? Можете взяти номер сьомий, у вашому коридорі.

— Ні. Гадаю, той, кого я чекаю, не повернеться сюди. Він, певно, вже рушив до Цюриха.

До полудня Керн заробив три франки. Він зайшов до якогось дешевого ресторанчика з’їсти бутерброд, щоб потім одразу ж знову піти зі своїм товаром по квартирах.

Стоячи біля стійки буфету, Керн жадібно поглинав свій сухий обід. Раптом у нього мало не випав з руки сендвіч: біля одного з найдальших столиків він побачив Біндинга!

Керн- рішуче запхнув решту бутерброда в рот, проковтнув його й поволі попрямував до того столу. Біндинг сидів сам, спершись ліктями на стіл, над великою тарілкою з відбивними котлетами, брюссельською капустою та картоплею і зі смаком їв.

Він звів очі тільки тоді, коли Керн підійшов до нього майже впритул.

— Ба, кого я бачу! — байдуже промовив Біндинг. — Як ся маєте?

— У мене з валізи зникло сорок франків, — сказав Керн.

— Це прикро, — відповів Біндинг, ковтаючи великий шматок котлети. — Справді прикро!

— Давайте сюди решту, яка ще лишилась у вас, і на тому справі кінець.

Біндинг відпив ковток пива і витер губи.

— З нею і так покінчено, — спокійно заявив він. — Які ще наміри у вас?

Керн спантеличено дивився на Біндинга. Охоплений гнівом, він ще не встиг подумати про те, що справді нічого не може зробити. Якщо звернеться до поліції, там спитають про документи, заарештують разом із злодієм і вишлють… Він примруженими очима оглянув Біндинга.

— У вас нема ніяких шансів, — зауважив той. — Боксер я добрий. На сорок фунтів важчий за вас. А крім того, за скандал у ресторані потрапите в поліцію, а там і вишлють.

Тієї миті Керн мало цікавився тим, що станеться з ним самим, але він подумав про Рут. Біндинг мав рацію: у нього не було можливості вжити якихось заходів.

— Ви часто вдаєтеся до подібних операцій? — тільки й спитав він.

— З цього живу. І, як бачите, непогано.

Від безсило! люті Керн мало не задихнувся.

— Поверніть принаймні двадцять франків, — хрипко вимовив він. — Мені потрібні ті гроші. Не для мене самого. Для іншої людини, якій вони належать.

Біндинг похитав головою.

— Мені самому потрібні ті гроші. Ви дешево відбулися. За сорок франків дістали найбільшу в житті науку: не будьте таким довірливим!

— Це правда. — Керн усе ще не міг відірвати погляду від злодія. Хотілось піти геть, але він не міг. — І всі ваші документи… все це, звичайно, шахрайство!

— Уявіть собі, що ні! — відповів Біцдинг. — У концтаборі я був. — Він зареготав. — Щоправда, за крадіжку в одного гауляйтера. Досить рідкісний випадок!

Він націлився виделкою в останню котлету, що лишалася в тарілці. Та тієї ж миті вона опинилась у Керна в руці.

— Можете затівати скандал, — сказав він.

Біндинг оскалився.

— Не збираюся! Я вже наївся. Попросіть тарілку й покладіть собі решту брюссельської капусти. Я навіть готовий почастувати вас кухлем пива!

Керн нічого не відповів. Ще мить — і він кинеться в бійку, вхопивши, що потрапить під руку. Він круто повернувся й пішов з трофейною котлетою в руці. Біля стійки попросив паперу, щоб загорнути її. Буфетниця цікаво позирнула на нього. Потім виловила з скляної банки два огірки.

— Ось нате, — мовйла вона. — Так буде смачніше.

Керн узяв огірки.

— Дякую, — сказав він. — Щиро дякую.

«Буде вечеря для Рут, — промайнуло в голові. — Добра вечеря, грім його побий, за сорок франків!»

Біля дверей він озирнувся ще раз. Біндинг усе ще дивився на нього. Керн сплюнув. Біндинг, посміхаючись, відсалютував йому двома пальцями правої руки.

За Берном став накрапати дощ. У Рут і Керна вже не вистачало грошей, щоб доїхати поїздом до найближчого міста. Щоправда, у них ще був невеличкий непорушний резерв, але його вони вирішили не чіпати до Франції. Кілометрів з п’ятдесят їх підвезла попутна автомашина. Далі довелося йти пішки. Керн лише зрідка наважувався щось продати в селах. Там це надто впадало в очі. Більше як одна ніч в тому самому селі вони не ночували. Заходили в село пізно ввечері, коли поліцій-ні відділки вже зачинені, а вирушали рано-вранці, ще до їхнього відкриття. Отож, коли наставав час подавати жандармерії заявки про пожильців, їх уже не було в селі. Біндерові списки в тій частині Швейцарії не допомагали — вони охоплювали тільки великі міста.

Поблизу Муртена молодята заночували в порожньому сараї. Уночі почалася злива. Покрівля на сараї була дірява, і коли вони проки-

нулись, то вже промокли до нитки. Хотіли підсушити свій одяг, та не могли розпалити вогонь. Усе було мокре, і вони ледве знайшли місцинку, де не протікало. Тісно притулившись одне до одного, щоб зігрітися, вони поснули, але їхні пальта, що заміняли їм ковдри, були надто мокрі — і молодята знову прокинулись відхолоду. Так дочекалися світанку і вже тоді рушили далі.

— Ми зігріємось відходи, — мовив Керн. — А за годину десь роздобудемо й по склянці гарячої кави.

Рут кивнула.

— Може, сонечко проб’ється крізь хмари. Тоді ми швидко просохнемо.

Але цілий день було холодно й вітряно. Над полями мчали чорні хмари, поливаючи їх рясним дощем. То був перший холодний день за місяць. Хмари низько звисали пасмами, а надвечір знову линула страшенна злива. Молодята зайшли переждати її до маленької каплиці. Якось несподівано стемніло, а потім загуркотів грім; блискавки мигтіли за кольоровими шибками, на яких святі в голубих і червоних хламидах тримали в руках стрічки з сентенціями про спокій на небі та в душі.

Керн помітив, що Рут тремтить.

— Тобі дуже холодно? — спитав він.

— Ні, недуже…

— Давай трохи походимо, так буде краще. Я боюся, щоб ти не застудилася.

— Я не застуджуся. Дай мені тільки трохи посидіти.

— Ти стомилася?

— Ні. Але хочеться ще хоч трішки посидіти.

— А може, все ж краще трохи походити? Хоча б кілька хвилин? У мокрому одязі не можна так довго сидіти. Надто холодна ця кам’яна долівка.

— Ну, добре…

Вони почали ходити. їхні кроки гучно лунали в безлюдній каплиці. Проходили повз сповідальню, зелена завіса якої надималась від протягу, навколо вівтаря, до ризниці — і знов повертались назад.

— До Муртена лишилося дев’ять кілометрів, — зауважив Керн. — Треба подбати про те, щоб десь ближче знайти притулок.

— Дев’ять кілометрів ми ще легко подолаємо.

Керн щось пробурмотів собі під ніс.

— Що ти сказав? — спитала Рут.

— Та нічого. Проклинаю одну людину на прізвище Біндинг.

Рут узяла його під руку.

— Забудь про нього. Так буде краще. Здається, вже й дощушухає.

Вони вийшли з каплиці. Ще крапало, але над горами стояла величезна райдуга, перевиснувши через усю долину велетенським барвистим мостом. За лісами з розриву хмар могутнім потоком лилось на землю жовтаве світло. Самого сонця вони не бачили — видно було тільки світло, що струменіло з хмар, наче осяяний туман.

— Ходімо, — сказала Рут. — Уже ви погоджується.

Аж увечері вони підійшли до якоїсь кошари. Чабан, літній мовчазний селянин, сидів перед дверима. Дві вівчарки лежали коло його ніг. Побачивши молодят, вони кинулись їм назустріч. Селянин вийняв люльку з рота і посвистом завернув собак назад.

Керн підійшов до нього.

— Чи не можна у вас тут переночувати? Ми мокрі й так стомилися, що далі вже не можемо йти.

Вівчар, не поспішаючи, оглядав його. Нарешті вимовив:

— Нагорі є сінник.

— А нам більше нічого й не треба.

Селянин знову довгенько помовчав, дивлячись на Керна.

— Давайте сюди ваші сірники й сигарети, — сказав потім. — Бо там багато сіна.

Керн віддав.

— Там, усередині, вилізете нагору по драбині, — пояснив селянин. — Я замкну за вами двері. Я живу в містечку. А завтра вранці випущу вас.

— Спасибі. Велике вам спасибь

Молодята вилізли по драбині. На горищі було майже зовсім темно і досить тепло. Невдовзі до них піднявся селянин. Він приніс їм винограду, трохи бринзи і чорного хліба.

— А тепер я замкну вас, — мовив він. — На добраніч.

— На добраніч. І велике вам спасибі.

Вони посиділи тихо, прислухаючись, поки селянин не спустився вниз. Потім поскидали з себе мокрий одяг і розстелили його на сіні. А далі повиймали з валіз свої піжами, одягли їх і почали їсти. Вони дуже зголодніли.

— Ну як — смачно? — запитав Керн.

— Надзвичайно! — Рут пригорнулась до нього.

— Пощастило нам, правда?

Дівчина закивала.

Унизу селянин замкнув двері. На горищі було кругле віконечко. Молодята посідали біля нього й дивились, як селянин іде додому. Небо прояснилося. Його вечірня синь відбивалася в озері, наче в дзеркалі. Селянин ішов спокійним кроком людини, яка весь час живе серед природи. Крім нього, ніде не видно було ні душі. Він ішов самотній скошеними полями, і здавалося, ніби він несе на своїх темних плечах усе небо.

Вони сиділи біля віконця, аж поки вечірні сутінки забарвили все у сірий колір. Гра тіней перетворювала купи сіна позад них на фантастичні гори. З горища видно було й овець: невиразно ворушились кошлаті слини, чулася мішанина приглушених звуків, що поволі стихали і згодом зовсім завмерли.

Уранці прийшов селянин і відімкнув кошару. Керн зліз до нього вниз. Рут іще спала. Личко в неї порожевіло, дихала вона часто. Керн допоміг селянину вигнати овець.

— Може дозволите нам пробути тут іще один день? — спитав він. — Ми охоче допоможемо вам за це, коли не заперечуєте.

— Допомагати тут особливо нічого. Проте лишайтесь на здоров’я, якщо хочете.

— Спасибі.

Керн розпитав, де в їхньому містечку живуть німці. У списках Біндера воно не значилось. Селянин назвав йому кілька прізвищ і розповів, як знайти тих людей.

Надвечір, коли вже смеркалось, Керн пішов до містечка. Перший дім він знайшов легко. То була біленька вілла, обрамлена садком. Охайна служниця відчинила двері й одразу ж повела його в передпокій, замість змусити чекати за порогом. «Добра прикмета», — подумав Керн.

— Можна поговорити з паном Аммерсом? Або з фрау Аммерс? — спитав він.

— Хвилиночку…

Дівчина зникла, невдовзі повернулась і провела його в салон, обставлений новими меблями з червоного дерева. Підлога була така навоскована, що Керн посковзнувся і мало не впав. Усі меблі були вкриті мереживними скатерками та серветками.

За хвилину вийшов пан Аммерс. То був невисокий на зріст чоловік із білою гострою борідкою, на вигляд співчутливий. З двох історій, що були у нього в запасі, Керн наважився розповісти правдиву.

Аммерс привітно вислухав його.

— Отже, ви емігрант без паспорта і без дозволу на проживання? — сказав він потім. — І продаєте мило та інші речі домашнього вжитку?

— Так.

— Гаразд. — Аммерс підвівся. — Ось моя дружина може подивитись, що там у вас є. — І вийшов.

Невдовзі ввійшла його дружина. Це була відцвіла істота середнього роду з обличчям кольору вивареного м’яса і з безбарвними, як у тріски, очима.

— Ну, які там у вас речі? — манірним тоном запитала вона.

Керн виклав на стіл свій товар. Його вже лишилось не так і багато.

Жінка довго перебирала все, придивлялась до голок так, ніби зроду їх-не бачила, нюхала мило, пробувала на палець зубну щітку, потім поцікавилась ціною і зрештою вирішила покликати ще й свою сестру.

Сестра виявилася другим, стереотипним виданням господині.

Очевидно, цапина борідка Аммерс— хоч який він був малий — міцно тримав кермо влади у своєму домі, бо й сестра була наче вилуджена й говорила приглушеним, боязким голосом. Обидві жінки весь час озиралися на двері. Вони так довго вагалися, що зрештою Кернові урвався терпець. Побачивши, що жінки так і не можуть наважитися щось купити, він забрав свої речі.

— Може, подумаєте до завтра, — сказав він. — Адже я можуйце раз прийти.

Господиня глянула на нього якось ніби аж злякано.

— Може, вип’єте чашку кави? — спитала потім.

Керн уже давненько не пив кави.

— Якщо у вас саме є готова…

— Звичайно! Я зараз! Хвилиночку.

Вона пропхнулася в двері, незграбно, мов товстуля, проте швидко. Сестра лишилася в кімнаті.

— Чашечку кави — це мені зараз до речі, — мовив Керн, аби щось та сказати.

Сестра господині пирхнула зо сміху, мов індичка, і раптом замовкла, ніби проковтнула язика. Керн здивовано глянув на неї. Вона схилилась і чмихнула носом.

Увійшла господиня й поставила на стіл перед Керном чашку гарячої кави.

— Пийте собі спокійно, — сказала вона гостинним тоном. — Вам же нема куди поспішати, а кава дуже гаряча.

Сестра пирснула сміхом і одразу ж перелякано зігнулась.

Але Керн так і не встиг випити кави. Двері розчинились, до кімнати коротенькими, пружними кроками ввійшов Аммерс, а за ним — похмурий жандарм.

Аммерс урочистим жестом показав на Керна.

— Пане жандарм, виконуйте свій обов’язок! Бездомний і безпаспортний індивідуум, викинутий з німецького райху!

Керн заціпенів. Жандарм нерішуче оглянув його. Потім буркнув:

— Ну, ходімо!

Якусь мить у Керна було таке відчуття, наче йому паралізувало мозок. Він міг чекати чого завгодно, але не такого. Поволі, машинально, наче в сповільненому фільмі, він зібрав свої речі. Потім так само повільно підвівся.

— Так от, значить, для чого ця кава і вся гостинність! — затинаючись, насилу вимовив він, ніби сам для себе хотів з’ясувати, що сталося. — Лише для того, щоб довше затримати мене! От для чого! — Він стиснув кулаки й ступив крок до Аммерса. Той відсахнувся. — Не жахайтесь, — мовив Керн тихо, — я і пальцем не торкну вас! Я тільки прокляну вас. Я проклинаю вас і ваших дітей і вашу жінку всією силою своєї душі! Хай упадуть на ваші голови всі нещастя світу! Хай ваші діти повстануть проти вас і кинуть вас на старість самотнього, в горі та в злиднях!

Аммерс пополотнів. Його цапина борідка тремтіла.

— Захистіть мене! — звелів він жандармові.

— Він ще не образив вас, — флегматично відповів той. — Поки що він тільки прокляв вас. Коли б він назвав вас, скажімо, смердючим донощиком — тоді це була б образа, і саме в слові «смердючий».

Аммерс люто визвірився на нього:

— Виконуйте свій обов’язок!

— Пане Аммерс, — спокійно заявив жандарм. — Я не потребую ваших вказівок. Для цього в мене є начальство. Ви заявили на людину, я прийшов, а щодалі буде — це вже моє діло. Ходімо зі мною! — звернувся він до Керна.

Вони обидва вийшли. За ними грюкнули двері. Немов очманілий, Керн ішов поряд із службовцем поліції. Він ще й досі не міг отямитись. Щось підсвідоме волало в ньому: «А як же Рут?..» Але далі він просто не наважувався думати.

— Ех, голубе… — озвався жандарм через якийсь час. — Іноді овечка таки потрапляє до гієни… Хіба ви не знали, хто він такий? Це шпигун німецької нацистської партії в нашому місті. Він виказав уже чимало людей.

— Боже мій! — простогнав Керн.

— Ось так, — вів далі жандарм. — Це називається вскочити в халепу, еге?

Керн мовчав.

— Не знаю… — апатично сказав він трохи згодом. — Я лише знаю, що на мене чекає одна хвора людина.

Жандарм озирнувся навколо й знизав плечима.

— Усе це нічого не допоможе. Та мене це й не обходить. Я повинен доставити вас у поліцію. — Він знов озирнувся навколо. На вулиці не було ні душі. — Я б не радив вам тікати, — вів далі жандарм. — Це безнадійна річ. Щоправда, у мене вивихнута нога і я не можу бігти за вами, але я б одразу окликнув вас і потім, якщо ви не зупинитесь, вийняв би револьвер. — Він запитливо дивився Керну в обличчя. — Звичайно, для цього потрібен певний час, — додав потім. — Можливо, за той час ви встигли б таки дременутшвід мене, особливо в такому Місці, як оце, де ми проходимо: всілякі завулки та повороти — де вже там стріляти… Якби ви тут тікали, я таки справді не зміг би вас піймати. Мені треба було з самого початку надіти на вас наручники.

Несподівано Керн ніби прокинувся: в голові прояснилося і блискавкою майнула шалена надія. Він витріщився на жандарма.

А той байдуже йшов собі далі.

— Знаєте… — озвався він згодом, — для деяких речей просто почуваєш себе надто пристойною людиною.

Керн відчув, як від хвилювання у нього змокріли долоні.

— Послухайте, — квапливо почав він, — мене чекає людина, яка без мене загине! Відпустіть мене! Ми пробираємось до Франції, так чи інакше хочемо покинути Швейцарію, то чи не однаково — яким шляхом!

— Цього я не можу зробити! — флегматично відповів чиновник. — Це суперечить інструкціям. Я повинен доставити вас у поліцію — такий мій обов’язок. У крайньому разі ви можете втекти від мене, проти цього я, звичайно, нічого не вдію. — Він зупинився. — Якщо ви, скажімо, побіжите вздовж вулиці й одразу сховаєтесь там за рогом — тоді ви вільні, я вже не встигну вистрілити. — І нетерпляче зиркнув на Керна: — Ну, коли так, то я зараз надіну вам наручники! От халепа, куди ж це вони поділися?..

Жандарм трохи одвернувсй, ніби старанно шукаючи щось по кишенях.

— Спасибі! — кинув Керн і помчав геть.

На розі він, не зупиняючись, на мить озирнувся. Жандарм стояв на місці й, узявшись у боки, сміявся йому вслід.

Уночі Керн прокинувся, почувши, як важко й часто дихає Рут. Помацав їй лоб: він був гарячий і вологий. Будити її Керн не наважився: во-на спала хоч і неспокійним, але глибоким сном. У повітрі стояв густий запах сіна, хоч воно й було вкрите грубим сукном та ряднами. Невдовзі Рут прокинулася сама. Заспаним, дитячим голоском вона попросила води. Керн подав їй кухоль, вона жадібно припала до нього вустами.

— Тобі жарко? — спитав він.

— Дуже жарко. Та, можливо, це так парить від сіна. У мене пересихає в горлі.

— Коли б хоч у тебе не піднялася температура.

— Температурити я не маю права. Мені не можна захворіти. Та я й не хвора. Ні, не хвора. — Вона повернулась, поклала голову йому під пахву і знову заснула.

Керн лежав тихо, не ворушився. От якби було світло, щоб побачити обличчя Рут. По тому, що воно було гаряче й вологе, він відчував: у неї таки, певно, температура. Але кишенькового ліхтарика в нього не було. Тому він лежав непорушно, прислухаючись до прискореного, короткого подиху Рут і Спостерігаючи, як страшенно повільно повзуть стрілки на освітленому циферблаті його годинника; що, наче далека, ледь освітлена пекельна машина часу, миготів у пітьмі. Унизу вовтузились вівці, часом чути було їхнє сонне стогнання, і здавалося, доведеться довгі роки чекати, поки, віщуючи ранок, засіріє кругле віконце.

Рут прокинулась.

— Людвігу, дай мені води.

Керн подав їй кухоль.

— У тебе гарячка, Рут. Ти можеш годину побути тут сама?

— Можу.

— Я тільки збігаю до містечка дістати чогось від жару.

Прийшов хазяїн і відімкнув кошару. Керн розповів йому, що сталося. Той спохмурнів.

— Тоді її, певно, треба везти до лікарні. Тут їй не можна лишатися.

— Почекаємо до полудня, може, їй стане краще.

Незважаючи на небезпеку зустрітися з тим жандармом або з кимось

із сім’ї Аммерсів, Керн подався до містечка, знайшов аптеку й попросив аптекаря позичити йому термометр. Провізор позичив, але під грошову заставу. Керн купив іще тюбик арканолю й побіг назад.

Температура в Рут досягала 38,5 градуса. Вона проковтнула дві таблетки, потім Керн закутав її в пальто і в свою куртку, ще й прикрив сіном. Незважаючи на ліки, опівдні температура піднялася до 39 градусів.

Селянин почухав потилицю:

— їй потрібен догляд. На вашому місці я б одвіз її до лікарні.

— Я не хочу до лікарні, — стиха прохрипіла Рут. — Завтра я буду знову здорова.

— Щось не схоже на те, — заперечив селянин. — Вам би слід лежати в ліжку, в кімнаті, а не тут, на сіннику.

— Ні, тут мені тепло й затишно. Будь ласка, дозвольте мені лежати тут.

Селянин спустився вниз, і Керн пішов за ним.

— Чого вона не хоче йти звідси? — спитав селянин.

— Бо тоді ми з нею розлучимось.

— Ну то й що ж такого? Адже ви можете почекати на неї.

— Якщо вона ляже в лікарню, там виявиться, що в неї немає паспорта. Можливо, там її й залишать, хоча в нас на це й не вистачить грошей, але потім поліція випхне її через кордон, а я не знатиму, де й коли.

Селянин похитав головою.

— І ви справді нічого не накоїли? Не вчинили ніякого злочину?

— Ми не маємо паспортів і не можемо їх одержати — оце вся наша провина.

— Я не про це. Чи ви не вкрали чого-небудь, не обдурили когось абощо?

— Ні.

— І все-таки вас переслідують так, ніби скрізь висять оголошення про вас як про злочинців?

— Так.

Селянин сплюнув.

— От і розберись тут, хто може. Простій людині цього не збагнути.

— А я вже збагнув, — мовив Керн.

— Можливо, в неї, — селянин кивнув на горище, — запалення легенів, ви це розумієте?

— Запалення легенів? — Керн втупився в нього зляканими очима. — Це неможливо! Це ж було б небезпечно для життя!

— Авжеж, — погодився селянин. — Того ж то я й балакаю з вами.

— А може, в неї грип.

— У неї гарячка, висока температура, а що там насправді, може сказати лише лікар.

— Тоді треба привести лікаря.

— Сюди?

— Можливо, якийсь і прийде. Треба подивитись в адресній книзі, чи немає тут лікаря-єврея.

Керн знову подався до містечка. У тютюновій крамничці він купив собі дві сигарети й попросив телефонну книгу. Там знайшов одного лікаря на ім’я Рудольф Беєр і пішов до нього.

Приймальний, час уже скінчився, і йому довелося чекати понад годину. Аби збути час, Керн переглядав журнали; він безтямно дивився на ілюстрації і не міг збагнути, що на світі десь відбуваються тенісні матчі, пишні прийоми, що у Флориді на пляжі відпочивають напівголі жінки і взагалі ще є веселі люди, а він безпорадний сидить отут, і Рут тяжко хвора.

Нарешті ввійшов лікар, ще досить молодий чоловік. Він мовчки вислухав Керна, потім наготував свій саквояж і взяв капелюха.

— Ходімте. Унизу стоїть моя машина, ми поїдемо туди.

Керн проковтнув слину.

— А ми не можемо піти пішки? У машині ж коштуватиме дорожче. А в нас лишилось дуже мало грошей.

— Ці турботи полиште на мене, — сказав Беєр.

Вони приїхали до кошари. Лікар вислухав Рут. Вона боязко поглядала на Керна й заперечливо хитала головою: мовляв, не везіть мене звідси.

Беєр підвівся.

— Вас треба покласти до лікарні. Шуму правій легені. Грип і загроза пневмонії. Я заберу вас.

— Ні-ні! Я не хочу до лікарні! Ми й за платити не зможемо.

— Про гроші не турбуйтесь. Ви серйозно хворі й не можете лишатися тут.

Рут поглянула на Керна.

— Ми ще поговоримо про це, — мовив він. — Я скоро повернуся.

— Я приїду по вас через півгодини, — сказав лікар. — У вас’ є теплий одяг і ковдри?

— У нас тільки оце…

— Я що-небудь захоплю з собою. Отже, через півгодини.

Керн вийшов слідом за ним.

— Це конче необхідно? — запитав він.

— Так. їй не можна далі лишатися тут, на сіні. І класти в якусь кімнату теж немає рації, їй треба до лікарні, і то негайно.

— Ну що ж, — мовив Керн, — тоді я мушу вам признатися, що Це для нас означає.

Беєр вислухав його.

— Ви гадаєте, що не зможете відвідувати її? — запитав потім.

— Авжеж. Через кілька днів підуть чутки, і поліції легко буде підстерегти мене. А так я матиму змогу лишатись біля неї, і чути од вас про її стан, і діяти відповідно до цього.

— Розумію. Ви можете прийти до мене в будь-який час і про все довідатись.

— Дякую. Її стан дуже небезпечний?

— Він може стати небезпечним. Її обов’язково треба забрати звідси.

Лікар поїхав. Керн поволі знову піднявся на горище. Він наче оглух і втратив здатність відчувати. Біле обличчя з чорними проваллями очей повернулось до нього.

— Я знаю, що ти хочеш сказати мені, — прошепотіла Рут.

Керн кивнув.

— Інакше не можна. Це наше щастя, що ми знайшли цього лікаря. Я певен, що тебе візьмуть у лікарню безкоштовно.

— Так. — Вона втупилась поглядом у простір. Потім нараз підвелася, дивлячись на хлопця зляканими очима. — Боже мій, а куди ж подінешся ти, коли я поїду до лікарні? І як ми зустрінемося знову? Ти ж не зможеш прийти туди, тебе там можуть заарештувати.

Керн сів біля неї, взяв її гарячі руки в свої і міцно стиснув їх.

— Рут, — мовив він. — Ми повинні тепер поводитися свідомо й розумно. Я вже все продумав. Я лишуся тут, буду ховатися. Хазяїн дозволив мені це. Я просто чекатиму на тебе. Буде краще, коли я не приходитиму до лікарні провідувати тебе. Про такі візити швидко розійдеться чутка, і мене можуть схрпити. Ми все влаштуємо інакше. Я щовечора приходитиму до лікарні й дивитимусь на твоє вікно. Лікар скаже мені, де ти лежиш. І вийде так, ніби «провідую тебе.

— О котрій годйні?

— О дев’ятій.

— Тоді вже буде темно, і я не побачу тебе.

— Я тільки й зможу приходити, коли стемніє. Раніше надто небезпечно. Удень мені не можна показуватись на очі.

— Ти взагалі не повинен приходити. Не турбуйся за мене, якось усе обійдеться.

— Ні, я таки приходитиму. Інакше^я не витримаю. Ну, тепер тобі пора одягатись.

З допомогою носовика та води з кухля Керн обмив Рут обличчя і витер насухо. Уста в неї були гарячі, потріскані. Вона притулилася щокою йому до руки.

— Рут, — мовив Керн. — Давай підготуємось до всяких випадків. Коли ти видужаєш, а мене чомусь тут уже не буде або тебе заберуть — попроси, щоб тебе відіслали до кордону в Женеву. Давай умовимось тоді писати в Женеву до запитання. Так ми завжди зможемо зустрітися. Женева, поштамт, до запитання. Якщо мене схоплять, ми пошлемо ще й лікареві наші адреси. Тоді він завжди зможе сповістити адресу одного другому. Він мені обіцяв це зробити. Через нього я про все дізнаюсь і пошлю тобі звістку про себе. Так ми будемо певні, що ніколи не загубимо одне одного.

— Добре, Людвігу, — прошепотіла Рут.

— Ти не бійся, Рут. Це я сказав тобі лише про найгірший випадок. Тільки на випадок, якщо мене схоплять. Або якщо тебе просто не випустять з лікарні. Але я певен — тебе відпустять так, щоТюлі-ція нічого й не знатиме, а потім уже ми поїдемо далі разом.

— А коли вона дізнається?..

— Тебе можуть лише вислати до кордону. А там я чекатиму на тебе. Женева, поштамт. — Він упевнено подивився їй в очі. — Ось тобі трохи грошей. Сховай, вони можуть тобі знадобитись на дорогу.

Керн віддав їй ті кільканадцять франків, що були в нього.

— У лікарні не кажи нічого про те, що вони в тебе є. Збережи їх на пізніший час.

Знизу їх уже кликав лікар.

— Рут! — мовив Керн, беручи дівчину на, руки. — Ти будеш мужньою, Рут?

Вона вчепилася за нього.

— Я хочу бути мужньою. І хочу знов зустрітися з тобою.

— Женева, до запитання, якщо спіткає невдача, а буде все гаразд —'я заберу тебе звідси. Щовечора, о дев’ятій, стоятиму на вулиці під твоїм вікном, бажаючи тобі всього найкращого.

— Я підходитиму до вікна.

— Ти лежатимеш у ліжку, інакше я не прийду! Усміхнись же ще раз!

— Готові? — гукнув лікар.

Рут усміхнулась крізь сльози.

— Не забувай мене!

— Як я можу забути? Адже ти — все, що в мене лишилось!

Він поцілував Рут у пересохлі уста. Цієї миті голова лікаря висунулася з ляди.

— Нічого, нічого, — сказав він, — але тепер — гайда!

Вони знесли Рут униз до машини й закутали її.

— Можна мені сьогодні ввечері звернутись до вас? — спитав Керн.

— Звичайно. Зараз ви лишаєтесь тут? Так, це краще. А до мене ви можете зайти коли завгодно.

Машина поїхала. Керн стояв, поки її не стало видно. Він стояв, але йому здавалось, ніби сильний вітер відштовхує його назад.

О восьмій годині він пішов до доктора Беєра. Лікар був удома. Він заспокоїв Керна: температура, мовляв, висока, але поки що особливої небезпеки немає. Очевидно, у неї звичайне запалення легенів.

— Скільки часу це може тривати?

— Якщо процес ітиме нормально, два тижні. А потім ще тиждень до повного одужання.

— Аякже буде з грішми? — спитав Керн. — У нас нічого немає.

Беєр усміхнувся.

— Перш за все, вона нарешті в лікарні. А потім уже якась добро-, чинна організація візьме на себе видатки.

Керн глянув йому в очі.

— А ваш гонорар?

Беєр знову всміхнувся.

— Залиште собі свої лічені франки. Я проживу й без них. Завтра ви можете знову сюди навідатись, — сказав він, підводячись.

— Де вона лежить? — спитав Керн. — На якому, поверсі?

Беєр приклав кістлявого пальця до носа.

— Стривайте… Палата тридцять п’ять, на третьому поверсі.

— А яке це буде вікно?

Беєр примружив очі.

— По-моєму, друге праворуч. Але це вам ні до чого: вона, певно, вже спить.

— Та я не для того…

— Розумію, — сказав Беєр.

Керн розпитав, як дійти до лікарні. Він швидко знайшов її і поглянув на годинник: за чверть дев’ята. Друге вікно праворуч не світилося. Довелося почекати. Він ніколи не уявляв собі, щоб так довго довелося чекати дев’ятої години. Раптом побачив, що вікно освітилось. Керн стояв, увесь напружившись, і вдивлявся в червонястий прямокутник. Колись він чув щось про передачу думок на відсталі й зараз зосередив усю свою увагу на тому, щоб передати Рут свої сили. «Допоможи їй видужати, допоможи їй видужати!» — настирливо повторював він удумці, сам не знаючи, кому молиться. Потім глибоко вдихнув і повільно став видихати повітря — пригадав, що в книзі, де вичитав про телепатію, глибокому диханню надавалось важливого значення. Він стиснув кулаки, напружив м’язи й зіп’явся навшпиньки, наче збирався летіти до неї, і весь час шепотів у темряву ночі, не відриваючи погляду від світлого прямокутника: «Видужуй! Видужуй! Я кохаю тебе!»

Світло у вікні погасло. Тепер він побачив там якусь тінь. «Та вона ж повинна лежати в ліжку!» — промайнуло в голові, а самого аж заливало щастя. Вона помахала рукою. Керн і собі нестримно замахав руками. Потім подумав, що вона ж не може побачити його в темряві. У розпачі озирнувся, чи немає десь поблизу ліхтаря, щоб стати в колі його світла. Ліхтаря не було. І тут йому сяйнула думка. Він вихопив з кишені коробок сірників, що йому сьогодні вранці дали задарма до куплених двох сигарет, запалив один сірник і підніс його вгору.

Тінь у вікні замахала рукою. Він обережно повів рукою з запаленим сірником, потім витер одразу кілька сірників і підняв їх так, що полум’я освітило його обличчя. Рут бурхливо замахала руками. Керн показав їй на мигах, щоб вона лягала в постіль. Рут заперечливо похитала головою. Він освітив своє обличчя і виразно схилив голову набік. Вона не послухала його. Він зрозумів, що треба йти геть звідти, і лише тоді вона ляже. Ступив кілька кроків, показуючи, що йде геть. Потім кинув усі запалені сірники вгору. Вони спалахнули яскравіше й, падаючи на землю, стали згасати. Якусь мить вони ще жевріли не землі, а потім погасли, і вікно тепер здавалось темнішим за все навколо.

— Вітаю, Гольдбаху! — сказав Штайнер. — Сьогодні ви вперше були на висоті! Спокійний, розсудливий і — жодної помилки. А як ви натякнули мені на сірники в бюстгальтері! Вищий клас! Це було справді нелегко!

Гольдбах вдячно дивився йому в очі.

— Я сам не знаю, як воно вийшло. Зненацька. Учора не клеїлось, а сьогодні мені наче сяйнуло щось. Заждіть, з мене ще вийде й добрий медіум. Завтра я почну вигадувати собі нові трюки.

Штайнер засміявся.

— Ходімо, вип’ємо по чарчині за цю радісну подію.

Штайнер дістав пляшку абрикосівки й наповнив чарки.

— Будьмо, Гольдбаху!

— Будьмо!

Гольдбах захлинувся й поставив чарку.

— Даруйте мені, — сказав він, — я вже одвик од такого. Коли ви нічого не матимете проти, я хотів би вже піти.

— Та звичайно! Адже ми тут усе скінчили. А ви не можете принаймні допити свою чарку?

— Охоче. — Гольдбах покірливо випив.

Штайнер подав йому руку.

— Тільки не вигадуйте надто багато трюків. А то я зовсім заплутаюсь у ващих хитромудрих вигадках і нічого не знайду.

— Ні, ні, не буду.

Гольдбах швидко пішов алеєю до міста. Йому було так легко, ніби з нього звалився важкий тягар. Проте це була легкість без радості — так, наче його кістяк наповнився повітрям, а воля його перейшла в газоподібний стан: сам її не скеруєш нікуди, вона повертається, куди вітер подме.

— Моя дружина вдома? — спитав він покоївку на порозі пансіону.

— Немає, — дівчина захихикала.

— Чого ви смієтеся? — неприємно вражений, спитав Гольдбах.

— А чом би мені й не сміятися? Хіба це заборонено?

Гольдбах пильно глянув на неї.

— Я не кажу, що заборонено, — пробурмотів він. — Смійтеся собі на здоров’я.

Він пройшов вузьким коридором до своєї кімнати й прислухався до сусідньої. Нічого не чутно. Він старанно причесав щіткою волосся, почистив на собі костюм; потім постукар у двері суміжної кімнати, хоч покоївка й сказала, що дружини вдома немає. «Може, вона тим часом уже й повернулась, — думав він. — Може, дівчина просто не бачила». Постукав ще раз. Ніхто не відповів. Він потихеньку натиснув на клямку й зайшов До кімнати. Біля дзеркала горіло світло. Гольдбах уп’явся очима в світло, як моря вдивляється в маяк. «Вона зараз повернеться, — майнула думка. — Інакше світло б не горіло».

У нього вже було якесь неясне передчуття, — десь у легких, мов повітря, кістках, у сірому хаосі кровоносних судин, — що вона вже не повернеться. Підсвідомо він це знав, але свідомість його з упертістю, яку може навіяти лише страх, чіплялася, мов потопельник за соломинку, за безглузді слова: «Вона повинна повернутись — інакше світло не горіло б».

І тут він помітив, яка порожня стала кімната. Щіток та слоїчків із кремами біля дзеркала не було; дверцята шафи стояли напіврозчи-нені, і в отворі не рябіли її сукні — там зяяла пустка. Тільки запахи ще не вивітрилися з кімнати; подих життя — але й той був уже лед-ве вловимий: тільки спогад, а за ним чатував нестерпний біль. Потім він знайшов листа, і крізь притуплені чуття прорвався подив: як же він не побачив його одразу — лист лежав посеред столу.

Минуло чимало часу, перш ніж Гольдбах розкрив конверт. Він і так уже знав усе — навіщо було розкривати? Нарешті розірвав його забутою шпилькою, що лежала поряд на кріслі. Почав читати, але слова не проникали крізь льодову кору, що скувала його мозок: вони здавалися мертвими, як слова з якоїсь газети чи з книжки, випадкові слова, що не стосувались його.

Він сидів собі тихенько і чекав, коли почнеться біль, і дивувався, що його немає. Він відчував лише якесь безмірне отупіння, схоже на той моторошний стан перед сном, коли приймеш надмірну дозу брому.

Довго він так просидів. Дивився на свої руки, вони лежали на колінах, наче білі мертві звірятка — бліді, безживні каракатиці з п’ятьма в’ялими кінцівками. Вони, здавалось, не були частиною його самого. Він весь не був сам собою; він був тілом когось чужого, чиї очі втупились у його паралізоване нутро, що тільки час від часу здригалося.

Зрештою він підвівся й пішов знову до своєї кімнати. На столі лежали краватки. Він машинально знайшов ножиці й почав різати їх, старанно, методично відрізаючи смужку за смужкою. Зрізані шматочки не кидав на підлогу,» а дбайливо, акуратно збирав у жменю і складав на стіл барвистими купками. Посеред цього машинального процесу він раптом здивовано подумав: «Що ж це я роблю?» Кинув. різати й поклав ножиці. Аза мить уже й забув, що робив досі. Здерев’янілими ногами пройшов через кімнату й сів у кутку. Там він ще довго сидів, потираючи руки — якось незвично мляво, стомлено, по-старечому, ніби мерз і вже не мав сили зігрітися.

14

Керн кинув у повітря останні сірники. Несподівано чиясь рука лягла йому на плече.

— Що це ви тут робите?

Він здригнувся, обернувсь і побачив жандармський мундир.

— Нічого, — затинаючись, відповів він. — Прошу пробачення! Просто так, знічев’я.

Жандарм уважно подивився йому в обличчя. Це був не той, що забирав його від Аммерса. Керн зиркнув на вікно третього поверху. Рут уже не було видно. Та вона, мабуть, і не могла щось помітити: вже було надто темно.

Керн спробував невинно осміхнутись.

— Вибачаюсь, — невимушено сказав він. — Це був просто жарт. Ви ж самі бачите, що від цього нікому ніякої шкоди. Згоріло кілька сірників — от і все. Хотів запалити сигарету, а вона не горить, тоді я взяв півдесятка сірників заразом і мало не обпік собі пальці…

Він засміявся, махнув рукою і хотів іти собі геть. Проте жандарм затримав його.

— Хвилиночку! Ви не швейцарець, правда?

— Чому це?

— Таж по вимові видно! Чому ви заперечуєте?

— А я й не заперечую, — відказав Керн. — Мене лише зацікавило, як ви одразу вгадали.

Жандарм вельми підозріливо оглянув його.

— Чи це не той самий… — пробурмотів він собі під ніс і клацнув кишеньковим ліхтариком. — Слухайте! — сказав потім, і голос його раптом зазвучав інакше. — Ви пана Аммерса знаєте?

— Ні сном ні духом… — якомога спокійніше відповів Керн.

— А де ви живете?

— Я прибув тільки сьогодні вранці, оце саме збирався підшукати собі готель. Ви не можете мені порадити якийсь? Щоб не надто дорогий.

— Спершу ходімо зі мною. У нас там є заява пана Аммерса, схоже, що вона стосується вас. Треба це з’ясувати!

Керн пішов з ним. Він проклинав себе за необережність. Певно, той жандарм підкрався до нього на гумових підошвах. А може, вся причина в тому, що цілий тиждень усе йшло гаразд. Він став надто безтурботний. Керн крадькома озирався навколо, чекаючи слушної нагоди втекти. Але шлях був надто короткий: за кілька хвилин вони вже дійшли до поліційного відділка.

Жандарм, що перший раз дозволив йому втекти, сидів біля столу й щось писав. Керна це підбадьорило.

— Це той самий? — спитав жандарм, що привів його.

Жандарм за столом мигцем поглянув на Керна.

— Може, й той. Точно сказати не можу. Надто вже темно було тоді.

— То я подзвоню Аммерсу, він мусить впізнати його, — сказав другий поліцай і вийшов.

— Що ж це ви, голубе, — звернувся до Керна з-за столу знайомий. — Я думав, ви вже давно забралися звідси. Тепер буде вам біда. Аммерс написав про вас сюди.

— А я не можу знову втекти? — квапливо спитав Керн. — Ви ж знаєте, що…

— Це виключено. Єдиний вихід звідси — через сіни. А там стоїть ваш друг і дзвонить по телефону. Ні, тепер ви попались-таки. І потрапили в лапи саме найпильнішому з моїх колег, який жадає дістати підвищення.

— Прокляття!

— Так, справи ваші незавидні. Особливо тому, що ви вже раз дременули. Тоді я мусив написати рапорт, бо знав, що Аммерс перевірить мої дії.

— Святий Ісусе! — Керн відступив крок назад.

— Можете навіть сказати: Ісусе Христе, — заявив жандарм. — Та цього разу і він вам не допоможе, вас засадять тижнів на два.

За кілька хвилин прийшов Аммерс. Він так біг, аж захекався. Його цапина борідка лисніла від поту.

— Авжеж, це він! Уже, певно, не чкурне, га? — спитав Аммерс.

— Тепер уже ні, — запевнив його жандарм.

— Млин Господній меле повільно, — єлейно, з тріумфом продекламував Аммерс. — Повільно, але несхибно… Кухоль ходить по воду, поки розіб’ється, хе-хе…

— А ви знаєте, що у вас рак печінки? — перебив його Керн. Він навряд чи сам усвідомлював, що говорить. Не міг він також сказати, чому ці слова спали йому на думку. Він лише раптом ошаленів ї, ще не збагнувши всього свого лиха, машинально спрямував усі помисли на те, щоб якомога сильніше вразити Аммерса. Ударити його він не міг — це б тільки збільшило йому кару.

— Що?

Від несподіванки Аммерс забув закрити рота.

— Рак печінки! — Керн побачив, що влучив у ціль, і знову кинувся в атаку: — Типовий випадок! Я медик і добре це бачу! Не мине й року, як почнуться страшенні болі й ви помрете жахливою смертю! І не буде вам ніякого порятунку. Абсолютно ніякого!

— Та це ж…

— Млин Господній! — докинув Керн. — Як ви сказали? Повільно, поступово! І так протягом років!

— Пане жандарм! — репетував Аммерс. — Я вимагаю захистити, мене від цієї особи!

— Пишіть заповіт, — напосідав Керн. — Це єдине, що вам лишається зробити в житті! Вас пожере хвороба зсередини, ви згниєте живцем!

— Пане жандарм! — Аммерс дико озирався навколо, шукаючи порятунку. — Ви повинні захистити мене від цих образ.

Перший жандарм іронічно поглянув на нього.

— Поки що він вас не образив, — заявив він. — Поки що він лише поставив вам діагноз.

— Я вимагаю все це записати до протоколу! — галасував Аммерс.

— Ви тільки гляньте на нього! — Керн показав пальцем на Ам-мерса, і той відсахнувся, наче то був не палець, а змія. — Свинцево-сірий колір обличчя в стані збудження, очні яблука жовтаві — вірна ознака! Кандидат у мерці! За нього лишилось тільки відправити панахиду!

— Кандидату мерці! — скаженів Аммерс. — Запишіть до протоколу кандидата в мерці!

— «Кандидату мерці» теж не образа, — пояснив перший жандарм, не приховуючи зловтіхи. — На це ви не можете скаржитись. Ми всі — кандидати в мерці.

— Печінка розпадеться в живому тілі! — Керн побачив, як Аммерс раптом зблід. Він підступив до нього ще на крок. Аммерс відступав од нього, немов од сатани. — На початку не помітно нічого, — в нестямному тріумфі провадив далі Керн. — І визначити щось певне теж важко. Та коли вже щось помітиш, тоді запізно. Рак печінки! Найповільніша й найжахливіша смерть у світі!

Аммерс уже тільки мовчки безпорадно дивився на Керна, не відповідаючи нічого. Його рука мимовільно лягла туди, де міститься печінка.

— Замовкніть нарешті! — несподівано гримнув другий жандарм. — Досить нам цих балачок! Сідайте он туди й відповідайте на наші запитання. Відколи ви перебуваєте у Швейцарії?

Другого дня вранці Керна повели до окружного суду. Суддя — літній, огрядний чоловік із червоним округлим обличчям — виявився гуманною людиною, проте допомогти Кернові не міг: порушення закону було очевидним.

— Чому ви не з’явились до поліції, коли нелегальну перейшли кордон? — спитав він.

— Бо мене тоді одразу б і вислали знову, — стомлено відповів Керн.

— Так, звичайно, вислали б.

— А по той бік кордону я мусив би знову з’явитись до найближчого поліційного відділка, коли б не бажав порушити закон. Потім мене звідти в першу ж ніч переправили б знову до Швейцарії.

А з Швейцарії знову туди. А звідти — знов сюди. Так би я тинявся між прикордонними постами, поки пропав би з голоду. Що ж нам іще лишається, як не порушувати закон?

Суддя знизав плечима.

— Я вам не можу допомогти. Я змушений вас засудити. Найменша кара — два тижні в’язниці. Такий закон. Він вимагає від нас захищати країну від напливу біженців.

— Я знаю.

Суддя ще раз подивився в свої папери.

— Єдине, що я можу зробити, це написати прохання до вищої інстанції, щоб вас засудили не до тюремного ув’язнення, а тільки до арешту.

— Щиро дякую, — мовив Керн. — Але мені це байдуже. У цьому відношенні в мене вже немає ніякого честолюбства.

— І зовсім не байдуже, — почав уже хвилюватися суддя. — Навпаки, це навіть дуже важливо з точки зору почесного права громадянства. Якщо вас тільки потримають під арештом, у вас не буде судимості — ви, певно, цього ще не знаєте!

Кілька секунд Керн мовчки дивився на цього наївного, лагідного чоловіка, потім сказав:

— Почесні права громадянства… Що мені до них? Адже я не маю найелементарніших громадянських прав! Я просто тінь, привид, громадянський мрець. Навіщо ж мені тоді те, що ви називаєте почесними правами громадянства?

Суддя помовчав хвилину.

— Вам повинні видати хочаб якісь документи, — зрештою сказав він. — Певно, можна буде порушити клопотання, щоб вам видали якусь посвідку через німецьке консульство!

— Рік тому чеський суд уже пробував це зробити. Клопотання було відхилено. Для Німеччини ми більше не існуємо. А для решти світу — тільки як об’єкти поліційного нагляду.

Суддя похитав головою.

— Невже Ліга Націй-і досі нічого не зробила для вас? Адже вас багато тисяч, і якесь право на існування ви повинні мати!

— Ліга Націй уже кілька років обговорює питання видачі нам посвідок про особу, — терпляче пояснював Керн. — Але кожна країна прагне підсунути нас комусь іншому. Тому ця справа, очевидно, зволікатиметься ще чимало років.

— Ну, а тим часом…

— А тим часом… ви ж самі бачите…

— О Господи! — зовсім безпорадно вигукнув суддя на своєму м’якому швейцарському діалекті. — Ну й проблема! Що ж буде з вами далі?

— Цього я не знаю. Для мене важливіше, що буде зі мною зараз.

Суддя провів рукою по залиснілому од поту чолу і знов поглянув на

Керна.

— У мене є син, — мовив він, — приблизно вашого віку. Мені важко уявити, щоб його так гнали звідусіль тільки за те, що він народився…

— А в мене є батько, — перебив його Керн. — Якби ви побачили його…

Не доказавши, він одвернувся до вікна. Там, за вікном, осіннє сонце мирно світило на обтяжену плодами яблуню. Там, надворі, була воля. Там десь була Рут.

— Мене цікавить одне питання, — сказав суддя після недовгої паузи. — До справи це вже не стосується. Але я все ж хотів вас запитати: ви ще бодай у щось вірите?

— О, так. Я вірю у святий егоїзм! У безсердечність! Вірю в брехню! У зашкарублість людських душ!

— Саме цього я боявся. Та й чого іншого можна од вас чекати…

— Це ще не все, — спокійно вів далі Керн. — Я вірю ще й у людську доброту, в справжню товариськість, вірю в любов і готовність допомогти один одному! Я все це спізнав. Можливо, навіть ліпше, ніж хтось, кому живеться краще.

Суддя підвівся й, незграбно обминаючи своє крісло, підійшов до Керна.

— Приємно чути од вас такі речі, — пробурмотів він. — Коли б тільки знати, чим вам допомогти!

— Нічим не можна, — відповів Керн. — Тепер і я вже знаю закони, а один мій приятель — той прямо-таки фахівець у цій галузі. Відсилайте мене до в’язниці.

— Я вас передам до камери попереднього ув’язнення, а вашу справу — до вищого суду.

— Якщо це полегшить вирок, що ж — будь ласка. Якщо це лише затягне процедуру, то я краще волів би до в’язниці.

— Це триватиме не довше, я подбаю про все.

Суддя вийняв із кишені величезний гаман.

— На жаль, лишається тільки ця примітивна форма допомоги, — трохи повагавшись, сказав він і дістав з гамана згорнуту вчетверо банкноту. — Мені дуже прикро, що не можу для вас нічого іншого зробити…

— Це єдине, що нам справді допомагає, — відповів Керн, беручи гроші. І водночас подумав: «Ого, двадцять франків! Яке щастя! їх вистачить Рут, щоб дістатися до кордону!»

Написати їй Керн не наважився. Адже через лист виявилося б, що вона вже давненько живе у Швейцарії, і її могли б засудити. А так ще лишається надія на звичайне виселення; або, коли пощастить, просто випустять з лікарні без будь-яких причіпок.

Першого вечора він був пригнічений, нервував і довго не міг заснути. Йому весь час ввижалася Рут на ліжку в гарячці. Потім приснилося, ніби її вже ховають, і він знову прокинувся, охоплений жахом. Сів на нарах і довго так просидів, обнявши руками коліна. Бадьорився, хотів не піддаватись, але відчував, що не сила. «Це тому, що зараз ніч, — думав він, — ніч і нічні страхи; удень страхи не виходять за рамки можливого, їх можна осягнути розумом, а страхи нічні — нічим не обмежені».

Він устав і почав ходити по тісній камері. Дихав повільно і глибоко. Потім скинув піджак і став робити гімнастику. «Не можна розпускати нерви, бо тоді я пропав, — думав він. — Здоров’я — головне!» Присів раз, удруге, зробив кілька поворотів у талії, і поступово йому вдалося зосередити свою увагу на вправах. Потім пригадався вечір у віденському поліційному відділку й той студент, що навчав його боксу. Обличчя Керна скривилося в усмішку. «Якби не той студент, я напевно не зумів би вчора так дати відсіч Аммерсо-ві, — подумав він. — Той студент і, звичайно, якби не Штайнер. І якби не все оце суворе життя останніх років. Нічого, хай воно мене загартовує, аби не задушило. Я буду оборонятись». Він став вільніше, гойднувся на пружних, напівзігнутих ногах, замахнувся і, подавшись усім тілом, послав у темряву довгий прямий удар кулаком: правою, лівою, потім навпереміну кілька аперкотів, та все швидше, частіше — і раптом у темряві, наче привид, замаячіла біла цапина борідка Аммерса з хворою печінкою: заняття набуло живого змісту. Тепер він бив свого ворога короткими прямими ударами, і навідліг у підборіддя, і у вуха, двічі стусонув хуком у саме серце, а на додачу ще й вдарив у сонячне сплетіння і ніби справді виразно почув, як Аммерс, застогнавши, гепнувся на підлогу. Але Кернові й цього було замало. Він підіймав Аммерса знову і знову збивав його з ніг; задихаючись від збудження, методично лупцював тінь свого ворога, а наприкінці, як особливий делікатес, дав йому на закуску кілька штурханів у печінку…

Непомітно настав ранок, а Керн так знесилився, що впав на нари і вмить заснув, подолавши всі страхи ночі.

Через два дні до камери завітав доктор Беєр. Керн аж підскочив.

— Ну, якій там?

— Нічого, тобто, я хотів сказати, нормально.

Керн зітхнув з полегкістю.

— А звідки ви дізналися, що я тут?

— Дуже просто. Ви більше не прийшли до мене. Отже, ви, очевидно, тут.

— Логічно. А вона знає про це?

— Знає. Коли ви вчора не з’явилися в образі Прометея, вона цілу бучу зняла, щоб викликати мене. І вже через годину ми знали, що сталося. До_ч речі, з тими сірниками — це була не дуже розумна витівка…

— Так, ваша правда. Часом людині здається, що її вже ніхто не перехитрує; отоді вона, звичайно, і чинить дурниці. Поки що мене засудили на два тижні. Певно, я вийду звідси через дванадцять днів. Вона видужає до того часу?

— Ні. Принаймні не настільки, щоб могла вирушати в дорогу. Я гадаю, ми потримаємо її в лікарні стільки, скільки буде потрібно.

— Звичайно! — Керн замислився. — Тоді мені доведеться чекати на неї у Женеві. Та я ж і так не можу взяти її з собою. Адже мене віишлють під вартою.

Беєр вийняв з кишені листа.

— Нате! Я вам тут дещо приніс.

Керн мерщій схопив листа, але потім сховав його собі в кишеню.

— Можете спокійно читати зараз, — мовив Беєр. — Я не поспішаю.

— Ні, я прочитаю потім.

— Ну, тоді я зараз піду до лікарні. Хочу розповісти їй, що бачився з вами. Будете щось передавати? — Беєр дістав з кишені пальта авторучку й папір. — Я приніс вам усе необхідне.

— Спасибі. Велике вам спасибі! — Керн похапцем написав записку: мовляв, йому тут добре, і хай тільки Рут скоріше видужує. Якщо його вишлють раніше, він чекатиме її в Женеві. Щодня опівдні перед поштамтом. Беєр їй ще розповість усе детально.

Він поклав туди ще й двадцятифранкову банкноту, одержану від судді, і заклеїв конверт.

— Ось, будь ласка.

— А ви не хочете спершу прочитати її листа? — спитав Беєр.

— Ні. Поки що ні. Не хочу поспішати. Мені ж бо ще цілий день нема чого робити.

Беєр трохи здивовано поглянув на нього, потім сховав листа.

— Ну, гаразд. Через кілька днів я ще зайду до вас.

— Напевне?

Беєр усміхнувся.

— А чому ж ні?

— Та правда. Адже тепер усе гаразд. Принаймні в тому розумінні, що за ці дванадцять днів нічого не трапиться. Ніяких несподіванок. Власне, це тільки й заспокоює.

Керн узяв у руки листа Рут, коли Беєр уже вийшов. ‘«Такий легенький, — подумав він, — клаптик паперу, списаного чорнилом, — а скільки в ньому щастя!»

Він поклав листа на край нар. Потім зайнявся своїми вправами. Знову збив з ніг Аммерса і завдав йому цього разу ще й два заборонених удари в нирки.

— Тепер ми не здамося! — пробурмотів він, поглядаючи на листа, і майстерним свінгом так затопив Аммерсу в його цапину борідку, що той знову покотився на підлогу. А далі сів перепочити і все розмовляв з листом.

Тільки надвечір, коли вже почало сутеніти, Керн розкрив конверт і прочитав перші рядки. Щогодини він прочитував по кілька рядочків і аж пізно ввечері дійшов до підпису. Він уявив собі турботи Рут, її страх, її любов і її мужність — і знову скочив на ноги й почав гамселити Аммерса. Щоправда, не надто чесно додержуючи всіх правил боксу: Аммерс діставав ляпаси й удари ногою, а на закуску Керн іще й вирвав йому білу цапину борідку.

Штайнер спакував свої речі. Він збирався до Франції. В Австрії стало небезпечно жити, бо приєднання до Німеччини було вже лише питанням часу. До того ж і Пратер, і підприємство директора Потцло-ха готувалися до довгої зимової сплячки.

Потцлох потиснув Штайнерові руку.

— Ми, мандрівні люди, звикли до прощань. Колись та зустрінемося знову.

— Авжеж.

— Ну, з Богом. — Потцлох поправив рукою пенсне. — Щасливо вам перезимувати. Я не люблю прощальних сцен…

— Я теж, — відповів Штайнер.

— А знаєте, — Потцлох примружив очі, — це все справа звички, до всього звикаєш. Коли так багато приймаєш і знову відпускаєш людей, як оце я, зрештою звикаєш до всього. Так, наче переходиш від тиру до каруселі.

— Прекрасний образ! Від тиру до каруселі — а звідти знову до тиру! За такий образ вас полюбити можна!

Потішений компліментом, Потцлох усміхнувся.

— Між нами кажучи, Штайнере, ви знаєте, що в житті найстрашніше? Скажу вам по секрету: те, що згодом все стає справою звич-. ки. — Він знову почепив пенсне на перенісся. — Навіть так звані екстази!

— Навіть війна, — докинув Штайнер. — Навіть біль! І навіть сама смерть! Я знаю чоловіка, у якого за десять років померло чотири дружини. Тепер у нього п’ята. І та вже чахне. І що ж ви думаєте — він уже спокійно оглядається, шукаючи шосту. Все справа звички! Тільки до власної смерті не звикнеш.

Потцлох махнув самими пальцями руки.

— Про смерть ніхто ніколи не думає серйозно, Штайнере, навіть на війні. Інакше воєн не було б зовсім. Кожен завжди вірить, що смерть мине саме його. Адже так?

Схиливши набік голову, він поглянув на Штайнера. Той, посміхаючись, кивнув. Потцлох іще раз потиснув йому руку.

— Ну, прощавайте! Мені ще треба збігати до тиру, доглянути, щоб добре спакували сервіз.

— Прощавайте! А я тоді скочу ще раз до каруселі.

Потцлох усміхнувся й подався геть.

Штайнер попрямував до свого вагона. Під ногами шелестіло сухе листя. Над парком стояла мовчазна й невблаганна ніч. Від тиру долинав стукіт молотків. Піддахом напіврозібраної каруселі гойдалося кілька електричних лампочок.

Штайнер ішов попрощатися з Ліло. Вона лишалась у Відні. її документи й дозвіл працювати були дійсні лише для Австрії. Та вона б не поїхала з ним, навіть коли б і могла. їх ненадовго звела доля, просто зігнали докупи вітер і час — це розуміли вони обоє.

Ліло стояла у вагончику, накриваючи на. стіл. Коли ввійшов Штайнер, вона обернулась.

— Тобі принесли листа, — сказала вона.

Штайнер узяв конверт і глянув на поштову марку.

— Зі Швейцарії. Певно, від нашого «синка». — Від розірвав конверт і став читати. — Руту лікарні, — озвався згодом.

— Що з нею? — спитала Ліло.

— Запалення легенів. Але, очевидно, не в тяжкій формі. Вони в Муртені. Вечорами «синок» сигналізує їй перед лікарнею запаленими сірниками. Може, я ще стрінуся з ним, коли проходитиму Швейцарію.

Штайнер сховав листа в нагрудну кишеньку.

— Треба сподіватися, що «синок» придумає, як їм зустрітися знову.

— Придумає, — мовила Ліло. — Він уже багато чого навчився.

— Воно-то так, а все ж…

Штайнер хотів був пояснити Ліло, як важко буде Кернові, якщо Рут відвезуть просто з лікарні на кордон. Та потім подумав про те, що вони з Ліло сьогодні ввечері бачаться востаннє, тому краще не говорити про молодят, які не збираються розлучатись, а прагнуть бути разом.

Він підійшов до віконечка й виглянув у парк. На освітленому карбідними ліхтарями майданчику робітники запаковували в сірі мішки карусельних лебедів, коней, жирафів. Фігури тварин лежали й стояли всюди, розкидані на землі, наче нагла бомба розметала їхнє спільне райське життя. В одній знятій гондолі сиділи два робітники й пили пиво просто з пляшок. Свої піджаки й картузи вони почіпляли на роги білого оленя, що ніби рвонувся тікати, та так і завмер із широко розставленими ногами, прихилений до якогось ящика.

— Ну, йди сюди, — покликала з-за спини Ліло, — вечеря готова. Я спекла тобі пирогів.

Штайнер обернувся й обняв її за плечі.

— Вечеря… Пироги… — мовив він. — Для нас, бурлаків бездомних, отак повечеряти разом — це вже зовсім як рідний дім, правда?

— Є й ще дещо. Але це тобі невідоме. — Вона помовчала хвилинку. — Тобі це невідоме, бо ти не вмієш плакати й не знаєш, як сумують удвох.

— Правда, цього я не знаю, — відказав Штайнер. — Ми не часто сумували, Ліло.

— Ні. Ти ні. Ти завжди або несамовитий, або байдужий, то смієшся, то виказуєш те, що в чоловіків зветься мужністю. Це все не те.

— А що ж, Ліло?

— Страх віддатися на волю своїх почуттів. Страх перед сльозами. Боязнь того, що ти не справжній чоловік і що тобі бракує мужності. Чого ти чекаєш?

— Я сам не знаю. Та й не хочу знати.

Ліло уважно поглянула йому в очі.

— Ходімо вечеряти, — мовила потім. — Я дам тобі в дорогу хліба й солі, за руським звичаєм, і благословлю тебе, ти мій кип’ячу, — може, і з цього будеш сміятися?

— Ні.

Вона поставила на стіл миску з пирогами.

— Сядь коло мене, Ліло.

Вона похитала головою.

— Сьогодні ти їстимеш сам. Я буду тобі прислуговувати, подаватиму страви. Це ж твоя остання вечеря в мене.

Вона не сіла, а все подавала йому стоячи — то пирогів, то хліба, то м’яса чи огірків. Мовчки дивилась, як він їсть, і готувала йому чай. Струнка й гнучка, вона спритно рухалася, широко ступаючи в тісному вагончику, немов пантера, ідо звикла до тісної клітки. Її тонкі бронзові руки різали на шматочки м’ясо, а лице зберігало зібраний, загадковий вираз, і Штайнеру на мить здалося, що перед ним якась біблійна жінка.

Штайнер підвівся з-за столу й узяв свої речі. Ще влітку, діставши паспорт, він одразу ж виміняв за свій рюкзак валізку. Розчинив двері вагончика, поволі зійшов сходами вниз і поставив валізку на землю. Потім знову повернувся назад.

Ліло стояла, однією рукою спершись на стіл. У її очах була така порожнеча, ніби вони зовсім незрячі, а вона вже давно самотня. Штайнер підійшов до неї.

— Ліло…

Вона ворухнулась і звела на нього погляд. Очі змінили свій вираз.

— Як тяжко залишати тебе, — зітхнув Штайнер.

Вона кивнула, потім одною рукою обняла його за шию.

— Після тебе в мене вже нікого не буде.

— Куди ти підеш?

— Я ще не знаю.

— Ти, певно, лишишся в Австрії. Навіть якщо вона стане німецькою.

— Мабуть.

Вона глянула йому в обличчя спокійним, серйозним поглядом. Очі її тієї миті були глибокі-глибокі й блищали.

— А шкода, Ліло, — зітхнув Штайнер.

— Так.

— А знаєш, чого?

— Знаю, і ти знаєш, чого мені шкода.

Вони все ще не могли відірвати одне від одного очей.

— Дивно, — мовив Штайнер, — адже всього лишень короткий відтинок часу, маленька частка життя були спільними в нас…

— Ні, весь час, Штайнере, — лагідно заперечила Діло, — весь час і все наше життя…

Він ствердно кивнув. Ліло стиснула долонями його обличчя і сказала кілька слів російською. Потім дала йому шматок хліба й пучку солі.

— Оце з’їси, як будеш далеко від мене. Щоб не зазнав гіркого хліба на чужині. А тепер іди.

Штайнер хотів поцілувати її, але, глянувши їй у вічі, передумав.

— Іди вже, — повторила вона стиха. — Іди…

Він пішов парком. За хвилину-дві озирнувся. Балаганне містечко потонуло в темряві ночі, і не видно було вже нічого — тільки моторошна дзвінка пітьма, а в її глибині — світлий прямокутник розчинених дверей, і в ньому — маленька непорушна постать.

15

Через два тижні Керна знову привели до окружного суду. Опасистий суддя зі свіжим, як те яблучко, обличчям стурбовано глянув на нього.

— Я змушений сповістити вам дещо неприємне, пане Керн…

Керн випростався, подавшись усім тілом до судді. «Чотири тижні», — промайнуло в голові, — коли б хоч не більше як чотири тижні! У крайньому разі Беєр потримає Руту лікарні весь цей час».

— Вища інстанція відхилила моє клопотання за вас. Ви надто довго пробули в Швейцарії. Законом не передбачено таке тривале проживання в країні навіть у разі крайньої потреби. До того ж ця історія з жандармом… Вас засудили на два тижні ув’язнення.

— Ще на два тижні?

— Ні. Всього на два тижні. Попереднє ув’язнення зараховується повністю.

Керн глибоко зітхнув.

— Отже, сьогодні я маю вийти на волю?

— Так. Можете вважати, що ви сиділи не просто під арештом, а в тюрмі. Шкода тільки, що тепер уже за вами зараховано судимість.

— Це я переживу.

Суддя знову глянув на нього.

— Вам було б краще не потрапляти до реєстру покараних. Але нічого не вдієш.

— Мене сьогодні й відправлять? — поцікавився Керн.

— Так. Через Базель.

— Через Базель? До Німеччини?..

Керн блискавично озирнувся навколо, ладен негайно вистрибнути у вікно й тікати. Йому вже не раз доводилось чути, що емігрантів переправляли до Німеччини. Але то були переважно втікачі, що тільки-но прибули звідти.

Вікно було відчинене, суд містився на першому поверсі. Надворі сяяло сонце. За вікном яблуня тихо погойдувала вітами, за нею живопліт, а там — воля!

Суддя похитав головою.

— Вас переправлять до Франції, не до Німеччини. У Базелі сходяться наші кордони з Німеччиною і з Францією.

— А не можна вислати мене до Франції через Женеву?

— Ні, на жаль, не можна. Базель — найближчий прикордонний пункт. Про це в нас є певні вказівки. А Женева значно далі.

Керн подумав хвилинку, далі знову спитав:

— А це точно, що мене переправлять до Франції?

— Цілком.

— І нікого, затриманого тут без документів, не висилають до Німеччини?

— Наскільки мені відомо, нікого. У крайньому разі це може трапитися в прикордонних містах. Але й про такі випадки я не чув.

— А жінку то вже напевне не відіслали б назад у Німеччину?

— Звичайно, ні. Я принаймні цього ніколи б не зробив. А чому це зацікавило вас?

— Та просто так. У своїх мандрах я часом стрічав і жінок без документів. їхня доля іще тяжча. Тому я й спитав.

Суддя взяв з папки папірця і Показав Керну.

— Ось наказ про вашу висилку. Тепер вірите, що вас переправлять до Франції?

— Вірю.

Суддя поклав папірець назад у папку.

— Ваш поїзд відходить через дві години.

— І ніяк таки не можна випровадити мене через Женеву?

— Ніяк не можна. Ми так багато витрачаєм коштів на залізничні перевезення біженців. Тому ми маємо строгу вказівку доставляти їх до найближчого кордону. Тут я справді нічим не можу вам допомогти.

— А коли б я сам оплатив свій проїзд, тоді можна було б відправити мене до Женеви?

— У такому разі можна. А ви цього хотіли б?

— Ні, для цього в мене замало грошей. Я просто так спитав.

— Ніколи не питайте зайвого, — порадив суддя. — Ви, власне, мусили б і за дорогу до Базеля самі платити, коли б мали при собі гроші. Я навмисне вас не спитав про це. — Він підвівся. — Ну, бувайте здорові. Усього вам кращого бажаю. Хай вам щастить у Франції. І будемо сподіватися, що скоро все зміниться!

— Усе може бути. Без надії люди вішалися б.

У Керна вже не було нагоди передати Рут хоч вісточку. Беєр був у нього напередодні й сказав, що їй треба побути в лікарні ще з тиждень. Керн вирішив написати йому одразу ж від французького кордону. Тепер він знав найважливіше: Рут ні в якому разі не відправлять до Німеччини, і, якщо в неї будуть гроші на дорогу, її доставлять у Женеву.

Рівно через дві години по нього зайшов детектив у цивільному, і вони пішли на станцію. У Керна в руці була його валіза — ще вчора Беєр забрав її з кошари й привіз йому.

Вони проходили повз готель. Вікна ресторану, що був на першому поверсі, стояли навстіж відчинені. Якась капела грала на цитрах німецький народний танець, а чоловічий хор підспівував їй. Біля вікна стояли два співаки в костюмах альпійських пастухів і виводили переливи на тирольський лад. Обнявшись за плечі, вони похитувалися в такт пісні.

Детектив зупинився. Один співак замовк. То був їхній тенор.

— Де це ти все пропадаєш, Максе? — гукнув він. — Тут уже всі зібралися й чекають на тебе.

— Служба! — відповів детектив.

Співак окинув поглядом Керна.

— От осоружна! — несподівано низьким голосом пробубонів він. — Тоді наш сьогоднішній квартет — собаці під хвіст?

— Ні в якому разі. Я через двадцять хвилин повернуся.

— Точно?

— Точно!

— Оце добре! Сьогодні ми, нехай там що, повинні врізати новий тирольський дует. Гляди там, не застудися!

— Ні-ні!

Вони пішли далі.

— Хіба ви не поїдете зі мною до кордону? — спитав через якийсь час Керн.

— Ні. Ми придумали для вас інший спосіб…

Прийшли на станцію. Детектив знайшов начальника поїзда.

— Ось, приймайте, — сказав він, показуючи на Керна, й передав начальникові наказ про висилку. — Щасливої дороги, пане, — несподівано ввічливо звернувся він до Керна й почвалав геть.

— Ходімо зі мною! — Начальник поїзда привів Керна до гальмівної будки вантажного вагона. — Залазьте туди.

У маленькій кабіні була дерев’яна лава й більш нічого. Керн засунув валізу під лаву. Начальник поїзда замкнув двері ззовні.

— Ось так! А в Базелі ми вас випустимо. — І пішов собі далі слабо освітленим пероном.

Керн визирнув із віконечка. Обережно примірявся, чи не зможе протиснутись, але нічого не виходило: надто вузьке віконце.

За кілька хвилин поїзд рушив. Повз нього пропливли освітлені зали станції з порожніми столами й нікому не потрібним світлом. Черговий по станції в червоному кашкеті лишився в темряві їюзаду. Промайнуло кілька кривих вуличок, залізний шлагбаум з низкою автомашин за ним, невеличке кафе, де сиділо кілька чоловік, перекидаючись картами, — і місто зникло з очей.

Керн сів на дерев’яну лавку й поставив ноги на валізу. Він дивився у віконце. Надворі була темна, чужа, вітряна ніч, і він раптом відчув себе самотнім і нещасним. ⁴

¹— Що там у вашій валізі? — спитав він через якийсь час.

— Мої особисті речі.

— Ану відкрийте її.

Керн підняв кришку. Митник ліниво підвівся й підійшов ближче. Потім зацікавлено схилився над валізою.

— Одеколон, мило, парфуми! Ти глянь — це ви все принесли сюди зі Швейцарії? Ви ж не будете твердити, ніби все це вам потрібне як речі особистого користування?

— Ні. Я торгував ними.

— Тоді ви повинні сплатити за них мито! — заявив службовець. — Викладайте їх! Ті дрібниці, — він показав на шнурки, голки та інший дріб’язок, — я лишаю вам без мита.

Керн уже думав, чи не вві сні все це коїться.

— Сплатити мито? Я повинен за ці речі платити мито?

— Безсумнівно! Адже ви не дипломатичний кур’єр, правда? Чи, може, ви думали, що я буду купувати у вас ті флакони? Ви пронесли до Франції товари, за які належить сплатити мито. Ну, викладайте вже!

Митник схопив тарифну таблицю й підсунув ближче ваги.

— У мене й грошей немає, — сказав Керн.

— Немає грошей? — службовець засунув руки в кишені штанів і гойднувся на ногах. — Ну що ж, тоді ми просто конфіскуємо цей товар. Давайте його сюди.

Керн сидів навпочіпки, вчепившись руками у валізу.

— Я сам прийшов до поліції, щоб мене повернули назад у Швейцарію. Я не повинен платити мито.

— Ти ба! Ви що, вчити мене хочете, га?

— Дай хлопцеві спокій, Франсуа! — озвався другий митник, що писав за столом.

—^: І не подумаю! Цей бош зарозумілий, як і вся їхня банда! Ану, викладай флакони!

— Я не бош! — огризнувся Керн.

Аж тут до митниці ввійшов третій урядовець. Керн одразу збагнув, що він вищого рангу, ніж ті двоє.

— Що тут у вас? — коротко спитав він.

Митник пояснив, інспектор критично оглянув Керна.

— Ви одразу ж і прийшли до поліції?

— Так.

— І хочете повернутись до Швейцарії?

— Так. Тому ж я й прийшов сюди.

Інспектор трохи подумав, потім сказав:

— Тоді він ні в чому не винен. Це не контрабандист. Його самого контрабандою переправили сюди. Відішліть його назад, і баста…

Інспектор вийшов.

— От бач, Франсуа, — знову озвався другий митник від столу. — І чого ти завжди так хвилюєшся? Це тільки на шкоду твоїй печінці.

Франсуа помовчав. Він засоромлено поглядав на Керна. А Керн дивився на нього. Зненацька він збагнув, що він же з ними говорив французькою і сам розумів французів. І він у душі благословив професора, з яким колись сидів у віденській тюрмі.

Наступного ранку він уже знову був у Базелі й тепер змінив тактику: не пішов одразу ж до поліції. Пробути день у Базелі і з’явитись лише ввечері — не великий ризик. Зате в списках Біндера були й базельські адреси. Хоча цьому місту емігранти надокучали, як жодному іншому в Швейцарії, він, проте, вирішив спробувати продати що-небудь.

Почав із пасторів, бо тут була майже цілковита певність, що його не викажуть. У першого його одразу ж виставили за двері; у другого дали бутерброд: у третього — п’ять франків. Керн трудився далі, і йому поталанило: до полудня заробив сімнадцять франків. Передусім він прагнув збути решту парфумів та одеколону — на випадок, якщо знову стрінеться з отим Франсуа. У пасторів це не виходило, але пощастило в інших домах, де він мав адреси: пополудні заробив ще двадцять вісім франків. Тоді зайшов до католицької церкви. Вона була відчинена і являла собою найбезпечніше місце для відпочинку. А Керн уже дві ночі не спав.

У напівтемній церкві було порожньо. Пахло ладаном і свічками. Керн сів на лаву й написав листа Беєру. Вклав у той самий конверт листа і гроші для Рут, потім заклеїв його й сховав у кишеню. Він дуже стомився, а тому зсунувся ногами на підколінний стільчик і поклав голову на пюпітр для молитовника, щоб трохи відпочити, та й заснув.

Прокинувшись, не міг збагнути, де він, і лише поступово все пригадав. Тільки почувши чиїсь кроки, прийшов до тями.

Середнім проходом наблг калась духовна особа в чорній сутані. Дійшовши до Керна, священик зупинився й поглянув на нього. Про всяк випадок Керн молитовно склав руки.

— Я не хотів вас турбувати, — сказав патер.

— А я вже збирався йти звідси, — відповів Керн.

— Я вас бачив з ризниці. Ви тут уже дві години — певно, молилися за щось дуже важливе?

— Так, отче, — мовив Керн. Від несподіванки він трохи розгубився, але швидко опанував себе.

— Ви не тутешній? — патер поглянув на Кернову валізу.

— Ні, — відповів Керн, підводячи голову. Священик чомусь викликав у нього довіру. — Я емігрант і сьогодні вночі мушу перейти кордон. А тут у валізі маю деякі речі на продаж.

У нього лишилася ще пляшечка одеколону — і раптом сяйнула шалена думка продати її в церкві священикові. Це було неймовірно, але він уже звик до неймовірних речей.

— Є одеколон, — сказав Керн. — Дуже хороший. І дуже дешевий. Я його розпродую. — Він хотів уже розкрити валізу.

Священик махнув рукою.

— Не треба. Я й так вам вірю. Не будемо уподібнюватися міняйлам у храмі. Я радий, що ви так довго молилися… Зайдімо зі мною до ризниці. У нас є невеличкий фонд спеціально для нужденних мирян.

Керн одержав десять франків. Йому було трохи соромно, але недовго: за ті гроші вони з Рут можуть трохи проїхати французькою залізницею. «Здається, смуга невдач минула», — подумав він, повернувся до пюпітра і став уже справді молитись. Кому — і сам не знав: батько його був іудейського віросповідання, сам він протестант — і ось стоїть навколішках у католицькій церкві; проте юнак гадав, що в такі часи, либонь, на небі теж панує безладдя, і тому його молитва якось дійде куди треба.

Увечері Керн поїхав залізницею до Женеви: несподівано йому спало на думку, що Рут могли й раніше виписати з лікарні. Приїхав туди вранці, здав на зберігання свою валізу й пішов у поліцію. Черговому сказав, що його оце тільки переправили сюди з Франції. А оскільки в нього був при собі наказ про вислання з Швейцарії, виданий два дні тому, то йому й повірили; потримали в себе до вечора, а вночі випровадили через кордон у напрямі Колоньї.

Там він одразу ж заявився до французької митниці.

— Заходьте, — озвався заспаний митник. — Тут уже є один такий. Годині о четвертій ми направимо вас назад.

Керн зайшов до митниці.

— О, Фогт! — здивовано вигукнув він. — Як ви сюди потрапили?

Фогт знизаз плечима.

— Знову штурмую швейцарський кордон.

— Це відтоді, як вас привезли на вокзал у Люцерні?

— Атож. — У Фогта був замучений вигляд: він схуд, шкіра на обличчі нагадувала сірий папір. — Не щастить мені, — скаржився він. — Ніяк не вдається потрапити до в’язниці. А тут уже ночі такі холодні, щодалі я не витримаю.

Керн сів коло нього.

— А я вже був у в’язниці, — почав він, — і радий, що знову на волі. От як воно буває в житті!

Прикордонний жандарм приніс їм по шматку хліба і трохи червоного вина. Мандрівники підкріпились і одразу ж поснули на лаві. О четвертій годині ранку їх розбудили й повели до кордону. Було ще зовсім темно. На полях обабіч дороги тьмяно біліла паморозь. Фогт тремтів від холоду. Помітивши це, Керн скинув із себе светр.

— Ось візьміть, надіньте. Мені не холодно.

— Справді ні?

— Ні.

— Ви молодий, — сказав Фогт, — тому вам не холодно. — Він натягнув через голову светр. — На кілька годин, поки зійде сонце.

Перед Женевою вони розпрощалися. Фогт мав намір через Лозанну проникнути глибше до Швейцарії. Поки б він блукав прбли-зу кордону, його просто відіслали б назад, і на тюрму ніякої надії не було б.

— Лишіть собі цей светр, — мовив Керн.

— Ні в якому разі! Це ж така цінність!

— У мене є ще один. Мені подарував тюремний священику Відні. Я лишив його в камері схову в Женеві.

— Це правда?

— Авжеж. Голубий светр із червоною каймою. Тепер вірите?

Фогт усміхнувся і вийняв з кишені маленьку книжечку.

— Ось візьміть за це.

То були поезії Гельдерліна.

— Та вам же самому важко розстатися з ними, — заперечував Керн.

— Нічого. Я майже всі ці вірші знаю напам’ять.

Керн прийшов у Женеву. Дві години поспав у церкві, а о дванадцятій уже стояв біля поштамту. Він знав, що Рут іще не могла приїхати, але прочекав там до другої години. Потім звернувся за порадою до Біндерового списку. Йому пощастило: до вечора він заробив сімнадцять франків і з тим пішов до поліції.

Була субота. Ніч видалась неспокійна. Уже об одинадцятій вечора приволокли двох п’яних як чіп суб’єктів. Вони заблювали всю по-ліційну вартівню, потім заходилися співати. О першій годині ночі затриманих було вже п’ятеро. А о другій привели Фогта.

— Просто якесь зачароване коло, — меланхолійно скаржився він. — Ну, принаймні ми хоч удвох.

За годину їх повели. Ніч була холодна. Високо в небі мерехтіли зорі. Серп місяця горів, як розжарений метал.

Жандарм зупинився.

— Отут повернете праворуч, а там…

— Я знаю, — перебив його Керн. — Я знаю дорогу.

— Тоді всього найкращого.

Керн із Фогтом пішли далі, через нічийну смужку землі між двома кордонами.

Усупереч звичаю, їх не переправили тієї ж ночі назад. Спершу повели до префектури, там склали протокол, а потім нагодували, і тільки другої ночі їх знову випхнули назад через кордон.

Стало вітряно й хмарно. Фогтуже так виснажився, що ледве говорив і взагалі був близький до розпачу. Віддалившись трохи од кордону, вони зробили привал під копицею сіна. Фогт проспав до ранку як убитий.

Він прокинувся, коли зійшло сонце. Але не ворушився — тільки розплющив очі. У цій висохлій нерухомій постаті під благеньким пальтом, у цій людиноподібній істоті з широко розплющеними, застиглими очима Керн уздрів щось незвичайно зворушливе й трагічне.

Вони лежали на положистому схилі, з якого відкривався вид на вранішнє місто й Женевське озеро. З димарів над будинками звивались у небо пасма диму й будили уявлення про тепло, безпечний затишок, людську постіль і домашній сніданок. Озеро мінилося безліччю крихітних хвильок. Фогт мовчки спостерігав, як зникали, наче випиті сонцем, легенькі, рухливі пасма туману, як із-за рваних хмар поволі виступив білий масив Монблану й засяяв, наче світлі мури небесного Єрусалима.

Близько дев’ятої години ранку вони вирушили в дорогу. Дійшли до Женеви й попрямували по шосе вздовж озера. Через кілька хвилин Фогт зупинився.

— Погляньте он туди! — мовив він.

— Куди?

Фогт показав на пишну будівлю, що височіла над розлогим парком. Величезний будинок сяяв у сонячних променях, як замок безпеки і благополучного життя. Розкішний парк іскрився золотом і пурпуром осіннього листя. Довгі ряди автомашин стояли в просторому дворі, і юрми безтурботних людей снували туди й сюди.

— Чудово, — зауважив Керн. — Таке враження, ніби тут резиденція імператора Швейцарії.

— А ви не знаєте, що це?

Керн похитав головою.

— Оце ж і є палац Ліги Націй, — пояснив Фогт із ноткою смутку й іронії в голосі.

Керн спантеличено дивився на нього. Фогт покивав.

— Оце та установа, де вже чимало років розводять дебати про нашу долю. Усе радяться, чи слід нам видати документи й знову зробити нас людьми, чи так лишити.

Один відкритий «кадилак» виплив із ряду автомашин і покотився до воріт. У ньому сиділи елегантні, ще молоді люди, і серед них вродлива дівчина в норковій шубці. Вони весело сміялися, махали руками до другої машини, домовляючись про сніданок на озері.

— Ось так, — по хвилі мовив Фогт. — Тепер ви розумієте, чому все так довго тягнеться?

— Розумію, — відповів Керн.

— Безнадійна справа, еге ж?

Керн знизав плечима.

— По-моєму, їм нікуди поспішати.

Підійшов воротар і недовірливим поглядом окинув мандрівників.

— Ви тут когось шукаєте?.

Керн похитав головою.

— Чого ж тоді вам тут треба? — спитав воротар.

Фогт багатозначно глянув на Керна. У його очах блиснула іскорка гумору.

— Нічого, — відказав він воротареві. — Ми туристи. Просто мандруємо по землі Господній.

— Тоді вам краще йти собі далі, — порадив воротар, у якого одразу майнула думка про відчайдушних анархістів.

— Правда, — сказав Фогт. — Так, певно, буде краще.

На Рю-де-Монблан вони гіочали розглядати вітрини крамниць. Біля ювелірної Фогт затримався.

— Тут я з вами хочу попрощатися.

— А куди ви тепер попрямуєте? — спитав Керн.

— Та недалечко. Зайду ось у цей магазин.

Нічого не розуміючи, Керн позирнув крізь скло на вітрину, де на сірому оксамиті були виставлені діаманти, рубіни й смарагди.

— Гадаю, вам тут не поталанить, — мовив він. — Ювеліри, як відомо, черствий народ. Можливо, тому, що весь час мають справу з камінням. Вони не дають нічого.

— Я нічого й не сподіваюсь від них. Я тільки хочу що-небудь украсти.

— Що? — Керн спантеличено глянув на нього. — Це ви серйозно? З такими силами, як у вас зараз, ви далеко не втечете…

— А я далеко й не збираюсь. Саме тому й хочу це зробити.

— Не розумію, — розвів руками Керн.

— Зараз ви зрозумієте. Я уже все обміркував. Це для мене єдина можливість пережити зиму. За крадіжку мені дадуть щонайменше кілька місяців тюрми. Іншого вибору в мене немає. Я вже дійшов до краю: ще кілька тижнів ходіння через кордон — і мені капут. Я мушу це вчинити.

— Але ж… — почав був Керн.

— Я знаю все, що ви хочете сказати. Більше я не можу, — пробурмотів він. — Прощавайте.

Керн зрозумів, що говорити з ним — марна річ. Він потиснув кво-лу руку Фогта.

— Будемо сподіватися, що ви скоро спочинете.

— Та дай Боже. Тюрма тут цілком пристойна.

Фогт почекав, поки товариш відійде трохи далі. Потім зайшов у магазин. Керн зупинився на розі, ніби чекаючи трамвая, і дивився на вхіддо магазину. Невдовзі він побачив, як звідти прожогом вискочив якийсь молодик і одразу ж по тому вернувся з поліцаєм.

«Може, тепер він спочине», — подумав Керн і пішов далі.

Зразу ж за Віднем Штайнер знайшов машину, яка підвезла його до кордону. Щоб не ризикувати даремно, він вирішив не показувати австрійським прикордонникам свого'паспорта, а тому виліз із машини неподалік кордону й далі подався пішки. А близько десятої вечора зайшов до митниці й заявив, що його тільки-но переправили сюди зі Швейцарії.

— Прекрасно, — мовив літній митник з бородою цісаря Франца-Иосифа. — Це нам не первина. Завтра вдосвіта ми вас повернемо туди. Посидьте собі десь тут.

Штайнер вийшов надвір, сів перед сторожкою і закурив. Навколо панувала тиша. Черговий доглядач сидів у сторожці й куняв. Лише зрідка через кордон проїздила автомашина. Десь через годину вийшов митник із цісарською бородою.

— Слухайте, — спитав він, — ви австрієць?

Штайнер насторожився. Паспорт був зашитий у нього в капелюсі.

— Звідки ви це взяли? — якомога спокійніше відповів він. — Коли б я був австрійцем, то не був би емігрантом.

Митник ляснув себе по лобі.

— Ай справді! І як же я сам не збагнув! Я спитав тільки тому, що коли б ви були австрійцем, то, може, вміли б грати в тарок.

— Це я вмію. Навчився ще хлопчаком під час війни. А потім потрапив на службу в австрійську дивізію.

— О, прекрасно! — Цісар Франц-Йосиф поплескав Штайнера по плечу. — Тоді ви майже земляк. То як — зіграємо з вами партійку? Нам якраз не вистачає третього гравця.

— А що ж, давайте.

Вони зайшли до сторожки. За годину Штайнер виграв сім шилінгів. Він грав не за методом шулера Фреда— прав чесно. Проте грав значно краще, ніж митники, тому не міг не виграти, коли траплялась більш-менш добра карта.

Об одинадцятій вони разом повечеряли. Митники пояснили, що це їхній сніданок: служба тривала до восьмої ранку. Сніданок був щедрий і смачний. Потім вони знову сіли грати.

Штайнеру щастило: йому йшла добра карта. Австрійська митна служба грала проти нього з відчайдушною мужністю. Точилася справжня боротьба, але чесна. О першій годині ночі вони вже звертались один до одного на ймення. Десь близько третьої перейшли на «ти». А до четвертої стосунки між ними стали настільки фамільярні, що слова «падло», «тварюка» чи «задрипанець» уже не звучали як образа, а лише як мимовільний прояв подиву, захоплення та симпатії.

О п’ятій годині ввійшов черговий митник.

— Ну, хлопці, пора вже нам Йозефа переправляти через кордон.

У сторожці запала мовчанка. Усі погляди прикувала до себе купка

грошей перед Штайнером. Нарешті цісар Франц-Йосиф поворухнувся.

— Виграш є виграш, — тоном приречення сказав він. — Оббілував нас, як білку. А тепер летить од нас, мов жирна ластівка восени, шибеник отакий!

— Мені все йшла добра карта, — відповів Штайнер. — Безбожно добра карта.

— У тім-то й заковика, — меланхолійно мовив цісар Франц-Йосиф. — Тобі йшла добра карта. Завтра, може б, і нам випала добра карта, але тебе вже тут не буде. Усе ж тут є якась несправедливість.

— Це правда. Але де взагалі тепер справедливість, браття?

515

— Справедливість у картярській грі полягає в тому, що ти, вигравши, даєш партнерам відігратися. Якщо виграєш знову, тоді вже ніде дітись. А так… — Цісар Франц-Йосиф розвів руками й застиг у цій позі. — Лишається якийсь осад на душі…

— Але ж, хлопці, — схаменувся Штайнер, — коли тільки в цьому річ, то все можна й виправити! Ви мене випхнете через кордон, а завтра ввечері швейцарці повернуть мене назад — і я дам вам нагоду відігратися!

Цісар Франц-Йосиф ляснув долонями, аж луна пішла в сторожці.

— Оце діло! — з полегкістю зітхнув він. — Ми самі не могли цього запропонувати, бо ми ж, так би мовити, державна установа, розумієш? Пограти з тобою в карти — можна, це не заборонено: А підмовляти, щоб ти знову переходив кордон, права не маємо. Коли ти сам прийдеш — це вже інша річ!

— Я прийду, — пообіцяв Штайнер. — Можете бути певні.

Він з’явився на швейцарський прикордонний пост і заявив, що вночі хоче повернутись до Австрії. Його не здали в поліцію, а затримали на кордоні. Була неділя. Поблизу митниці стояв шинок. Пополудні там було людно, а з восьмої вечора все стихло.

Кілька вільних від служби митників ще сиділи в шинку. Вони прийшли провідати своїх колег і сіли грати в яс. Не встиг Штайнер і озирнутись, як уже сів до компанії.

Швейцарці на диво добре грали в карти. Люди вони спокійні, а тут іще їм і щастило. До десятої години вони витягли з кишені Штайнера вісім франків; до дванадцятої він п’ять відіграв. Але до другої години ночі, коли вже зачиняли шинок, він таки втратив тринадцять франків.

Швейцарці піднесли йому кілька великих чарок кіршу. Це Штайнеру було до речі, бо ніч видалась холодна, а він іще мав брести через Рейн.

По той бік Рейну він помітив на тлі неба темну постать. То був цісар Франц-Йосиф. У нього над головою сяяв німбом місяць.

У Штайнера від холоду цокотіли зуби. Він витерся, допив кірш, який дали йому на дорогу швейцарці, й одягся. Потім попрямував до самотньої постаті.

— Де ти пропадаєш? — замість привітання-мовив Франц-Йосиф. — Я з першої години ночі жду тебе тут. Ми подумали, що ти сам заблукаєш, тому я й вийшов назустріч!

Штайнер засміявся:

— Затримали швейцарці.

— Ну, то скоріш ходімо! У нас лишилося всього тільки дві з половиною години.

І одразу ж почалась баталія. До п’ятої ранку її результати були ще неясні. І тут австрійцям саме пішла хороша карта. Цісар Франц-Йосиф жбурнув свої карти на стіл.

— От зараза! І треба ж — саме тепер!

Він надягнув шинелю й підперезався.

— Ходімо, Зеппе! Нічого не вдієш. Служба є служба. Мусимо тебе випхати звідси.

Вони зі Штайнером пішли до кордону. Франц-Йосиф мовчки попихкував запашною сигарою «Вірджинія». Через кілька хвилин він знову озвався:

— Ти знаєш, у мене таке передчуття, що сьогодні швейцарці чатуватимуть особливо пильно. Вони сподіваються, що ти знову перейдеш до них, ти як гадаєш?

— Цілком імовірно, — відповів Штайнер.

— Може, було б розумніше спровадити тебе туди аж завтра вночі. Тоді вони подумають, що ти нас обійшов, і вже не так пильнуватимуть.

— Авжеж.

Франц-Йосиф зупинився.

— Он диви, диви! По той бік щось блиснуло! Кишеньковий ліхтарик. О, знову, з другого боку! Ти бачиш?

— Добре бачу! — Штайнер усміхнувся. Нічого він там не бачив, але зрозумів, чого хоче митник.

Франц-Йосиф пошкрябав свою срібну бороду. Потім хитро підморгнув Штайнеру.

— Ні, ти не пройдеш сьогодні, це ясно як день, ти як гадаєш? Доведеться йти назад, Зеппе! Шкода, але ж вони обсіли там увесь кордон. Не лишається нічого іншого, як чекати до ранку. Я доповім про це начальству.

— Гаразд.

Вони програли до восьмої ранку. Штайнер програв сімнадцять шилінгів, але в нього ще лишалась перевага на двадцять чотири. Франц-Йосиф написав рапорт і передав Штайнера змінному митнику.

Удень чергували справжні служаки: вони заперли Штайнера в по-ліційній вартівні. Він проспав там цілий день. А рівно о восьмій вечора заявився цісар Франц-Йосиф і з тріумфом привів його знову до митниці.

Вони поспіхом, але добре попоїли — і знову почався герць. Що дві години одного з митників зміняв той, хто повертався з поста. А Штайнер до п’ятої години ранку не вставав з-за столу. О дванадцятій п’ятнадцять цісар Франц-Йосиф, розхвилювавшись, ненароком припалив свою пишну бороду; думав, що в нього в роті сигарета, й підніс запалений сірник. У нього вже ум за розум зайшов, бо цілу годину підряд йому випадали самі піки та жир: у старого вже в очах чорніло.

Штайнер обібрав митників як липку. Він просто випотрошив їх, особливо за дві години — з третьої до п’ятої. Франц-Йосиф у відчаї викликав підмогу: подзвонив чемпіону гри в тарок з містечка Бухс, і той примчав на мотоциклі. Але й це не допомогло: Штайнер обіграв і чемпіона. Відтоді, як він почув про Бога, оце вперше Бог був на боці нужденних. До Штайнера пливла така карта, що він жалкував лише за одним: чом його партнери не мільйонери.

Близько п’ятої ранку дограли останнє коло. Потім зібрали карти. Штайнер виграв сто шість шилінгів.

Бухський чемпіон, навіть не попрощавшись, вітром помчав на мотоциклі додому, а Штайнер та цісар Франц-Йосиф попрямували до кордону. Франц-Йосиф показав Штайнерові нову дорогу.

— Іди ось у цьому напрямі, — сказав він. — Та дивись, заховайся десь уранці. А вже пополудні підеш далі до станції. Адже гроші в тебе тепер є. І більше сюди не потикайся, розбійнику з великої дороги! — додав замогильним голосом. — А то нам ще доведеться клопотатися про надвишку платні…

— Добре. Колись я ще дам вам нагоду взяти реванш.

— Тільки не в тарок. Цього з нас досить. У шахи можна б або ще в піжмурки.

Штайнер перейшов кордон. Трохи подумав, чи не завернути до швейцарських митників та не попросити реваншу. Але він знав, що там програє, і вирішив їхати до Муртена та пошукати Керна. Містечко те однаково на шляху до Парижа, і робити великий гак не доведеться.

Керн ішов поволі до поштамту. Він був дуже стомлений: останні ночі ледве міг подрімати годинку. Рут уже днів зо три тому мала прибути в Женеву. Весь цей час він не мав од неї звістки: вона не писала. Він уже думав, що, може, її затримала якась нова причина, і в голову лізли тисячі тривожних думок — а тут раптом його охопило таке передчуття, що вона вже й не приїде. Він почував себе якось дивно спустошеним. Вуличний гамір наче здалеку проникав у його тупий, невиразний смуток, і він машинально переставляв ноги.

Минуло ще чимало часу, поки він забачив синє пальто. Зупинився. «Ще одне синє пальто, — подумав він. — Одне з сотень синіх пальт, які за цей тиждень мало не довели мене до божевілля!» Поглянув убік, потім знову туди: кілька розсильних і якась гладка жінка з оберемком пакетів заступили йому дорогу. Він затамував подих. Відчув, що його починає трусити. Синє пальто танцювало перед очима, поміж рожевих облич, капелюхів, велосипедів, пакетів і людей, що безперервно заступали йому дорогу. Він пішов далі, але так обережно, ніби ступав по канату й боявся, що ось-ось полетить сторч головою. Навіть коли Рут обернулась і він побачив її личко, то подумав, що це тільки неймовірна схожість або галюцинація. І лише коли її вираз обличчя різко змінився, він кинувся вперед, їй назустріч.

— Рут!.. Ти вже приїхала! Ти вже тут! Ти чекаєш, а мене все нема та й нема!..

Він тримав її міцно в обіймах і відчував, як вона тулиться до нього. Вони вчепилися одне за одного, наче стояли десь на вершині гори, а буря зривала їх і штовхала в безодню. Вони стояли в дверях Женевського поштамту, цілі юрби снували сюди й туди, люди пропихалися повз них, штовхали їх, здивовано озирались і сміялися, та вони нічого не помічали. Вони почувались на самоті. І лише коли перед очима в Керна замаячив якийсь мундир, він одразу схаменувся й випустив Рут з обіймів.

— Ходімо, швидше! — шепнув він. — У поштовий зал. Ато ще, чого доброго…

Вони хутко пірнули в людський натовп.

— Іди сюди!

Молодята стали в кінці черги до віконечка, де продавали поштові марки.

— Коли ти приїхала? — спитав Керн. Женевський поштамт іще ніколи не здавався йому таким світлим.

— Сьогодні вранці.

— Тебе спершу відправили в Базель? Чи прямо сюди?

— Ні. В Муртені дали дозвіл на проживання на три дні. Тоді я одразу ж поїхала сюди.

— Чудеса! Навіть дозвіл на проживання! То тобі взагалі нема чого боятися! А я вже уявляв тебе саму на кордоні… Ти стала така маленька й так змарніла, Рут!

— Але я знову цілком здорова. Хіба я споганіла?

— Ні, стала ще гарніша! Ти кожного разу стаєш кращою, коли я стрічаюся з тобою! Ти голодна?

— Так, — мовила Рут. — Я зголодніла за всім: хочу дивитись на тебе, ходити вулицями, дихати свіжим повітрям, говорити.

— То одразу ж ходімо поснідаєм. Я тут знаю один ресторанчик. Там подають свіжу рибу з озера. Як у Люцерні. — Керн аж сяяв. — У Швейцарії так багато озер! А де твої речі?

— На вокзалі, звичайно! Я ж бо вже старий, досвідчений бродяга.

— Оце здорово! Я пишаюсь тобою, Рут! А тепер у тебе скоро — перший нелегальний перехід кордону. Це своєрідний іспит на атестат зрілості. Ти не боїшся?

— Анітрохи.

— І нема чого боятись. Я тут знаю кордон, як свої кишені. Усе вже знаю. У мене є навіть квитки на поїзд. У Франції купив, позавчора. Все підготовано. Станцію вивчив до найменших деталей. Ми посидимо в одній безпечній пивничці й тільки в останній момент підемо ррямо на поїзд.

— У тебе вже є квитки? Де ж ти взяв на них гроші? Адже мені ти так багато переслав.

— Яв своєму розпачі гіограбував швейцарське духівництво. Наче гангстер, ураганом промчав по Базелю й Женеві. Тепер мені тут півроку не можна людям на очі показуватись.

Рут засміялася.

— Я теж привезла трохи грошей. Доктор Беєр роздобув для мене з фонду допомоги біженцям.

Вони стояли пліч-о-пліч, поволі просуваючись разом із чергою вперед. Керн міцно тримав у своїй руці опущену руку Рут. Говорили вони тихо, приглушеними голосами й намагались по змозі грати роль спокійних, до всього байдужих людей.

— Здається, нам страшенно поталанило, — мовив Керн. — Ти не тільки повернулась до мене, а навіть із дозволом на проживання та ще й з грошима! Чого ж ти тоді й разу не написала мені? Не можна було?

— Боялася! Думала, тебе можуть схопити, коли прийдеш по листи. Беєр розповів мені усе про того Аммерса. І він теж казав, що краще не писати. Але я тобі напгісала багато листів, Людвігу. Безперервно писала тобі — тільки без олівця й без паперу. Та ти й сам це знаєш, правда? — Вона заглянула йому у вічі.

Керн міцніше стиснув її руку.

— Знаю… Ти вже знайшла собі кімнату?

— Ні ще. Я прямо з вокзалу пішла сюди.

— Ну добре, тільки… — Він затнувся. — Знаєш, останні дні я надто вже обережний. Не хотів ризикувати нічим. Тому користувався більше державними пансіонами. — І, помітивши тривожний погляд Рут, поспіхом додав: — Ні-ні, я не про в’язницю кажу. Про митниці.

Спати там дуже зручно. Головне — тепло. Коли настає холоднеча, всі митниці опалюються добре. Але ц$ не для тебе. Ти маєш право на проживання, і можна було б тобі взяти розкішний номер у гранд-отелі «Бельвю». Там живуть члени Ліги Націй. Усякі міністри та інший нікчемний народ.

— Цього ми не зробимо. Я лишуся з тобою. Коли це, по-твоєму, небезпечно, давай сьогодні ж уночі майнемо звідси.

— Що вам? — нетерпляче спитав поштовий службовець із віконечка.

Вони вже підсунулись до самого віконця, навіть не помітивши цього.

— Поштову марку за десять сантимів, — швидко зорієнтувавшись, відповів Керн.

Службовець подав марку. Керн заплатив, і молодята попрямували до виходу.

— Що ти збираєшся робити з тією маркою? — поцікавилась Рут.

— Сам не знаю. Просто купив, та й гоДі. Загледівши службовий мундир, я реагую на все автоматично. — Керн почав розглядати марку: зображення Чортових водоспадів на Сен-Готарді. — Можна б написати Аммерсу анонімного листа та вибатькувати його як слід, — мовив він.

— Аммерс… — згадала Рут. — А ти знаєш, він лікується у Беєра.

— Що? Це правда? — Керн витріщився на дівчину. — А тепер іще скажи, що він скаржиться на печінку, і я з радощів стану на голову.

Рут зареготала. Вона сміялася так бурхливо, аж вигнулась усім тілом назад, наче верба од вітру.

— Правда, їй-бо, правда! Через те він і прийшов до Беєра! Адже Беєр — єдиний фахівець у Муртені. Уяви собі, як його тепер ще й совість мучить, — адже він змушений звертатися до лікаря-єврея!

— Великий Боже! Та це ж найславніший момент мого життя — я тріумфую! Штайнер якось казав мені, що любов і помста найрідше в світі випадають разом. А я от стою тут, на ґанку Женевського поштамту, і тішусь таким унікальним збігом! Може, саме тепер і Біндинг сидить у в’язниці або зламав собі ногу!

— Або в нього украли гроші.

— Це було б іще краще! У тебе мудра голова, Рут!

Вони спустилися сходами вниз.

— Нам ліпше триматися там, де густіша юрба, — сказав Керн. — Там нічого не страшно.

— А ми сьогодні вночі підемо через кордон? — спитала Рут.

— Ні. Тобі спершу треба відпочити й виспатись. Це далека дорога.

— А тобі? Хіба тобі не треба виспатись? Адже ми можемо піти в якийсь пансіон, що значиться в списках Біндера. Хіба це справді так небезпечно?

— Я вже й сам не знаю, — відповів Керн. — Гадаю, що ні. Так близько до кордону особливо боятись нічого. Я вже багато разів ходив туди й назад. Щонайбільше, нас можуть спровадити до митниці, та й годі. Та навіть коли б трохи небезпечно було, я, певно, сьогодні не пішов би сам. Опівдні, серед натовпу людей почуваєш себе сильним у своїх намірах, а ввечері, коли стемніє, все міняється. І так мені кожна хвилина здається неправдоподібною: ти знову зі мною — то як же можна добровільно тікати звідси?!

— Я б однаково сама тут не лишилась, — мовила Рут.

16

Керну з Рут пощастило непомітно перейти кордон і дістатися до залізничної станції в Бельгарді. Увечері вони вже приїхали в Париж і стояли на привокзальній площі, не знаючи, куди тепер податися.

— Вище голову, Рут, — підбадьорював дівчину Керн. — Підемо в якийсь маленький готель. Думати про щось інше сьогодні пізно. А вже завтра подивимось, що робити далі.

Стомлена за минулу безсонну ніч і далеку подорож, Рут кивнула.

— Ходімо в якийсь готель.

В одній із бічних вуличок вони побачили освітлену червоним ліхтарем скляну вивіску: «Готель «Гавана»». Керн зайшов і спитав, скільки там беруть за кімнату.

— На всю ніч? — поцікавився портьє.

— Та звичайно ж! — відповів здивований Керн.

— Двадцять п’ять франків.

— За дві особи? — перепитав Керн.

— Ну звичайно! — відповів портьє, тепер уже сам здивований.

Керн вийшов і повернувся назад уже з Рут. Портьє окинув поглядом обох молодят, потім подав Керну анкетку. Та, побачивши вагання Керна, він усміхнувся і сказав:

— Точність тут не обов’язкова.

Керну трохи відлягло від душі, і він записався як Людвіг Оппен-гайм.

— Цього досить, — запевнив портьє. —Двадцять п’ять франків.

Керн заплатив, і молодий служник повів їх нагору. Кімнатка виявилась маленька, чиста і навіть з претензією на розкіш. Тут стояло велике вигідне ліжко, два умивальники, крісло, проте шафи не було.

— Обійдемось і без шафи, — сказав Керн і підійшов до вікна подивитись на нічне місто. Потім обернувся до дівчини. — Ну, от ми й у Парижі, Рут!

— У Парижі, — усміхнувшись, відповіла вона. — І як швидко все це вийшло у нас.

— З пропискою в готелях у нас тут особливого клопоту не буде. Ти чула, як я чесав французькою? Я все розумів, що говорив портьє.

— Ти молодець! — мовила Рут. — А я побоялась би й рота розтулити.

— А проте говориш ти французькою набагато краще за мене. Я просто нахабніший, аніж ти — ось у чім річ. А тепер ходімо десь повечеряємо. Усяке місто здається чужим, поки в ньому не вип’єш і не попоїси.

Вони зайшли в маленьке, яскраво освітлене бістро поблизу готелю. Тут скрізь сяяли люстри і пахло свіжою тирсою та анісом. За шість франків вони замовили пристойну вечерю, та ще й карафку червоного вина. Усе було дешеве і смачне. Вони цілий день майже нічого не їли, тому вино вдарило їм у голову, розморило їх так, що вони невдовзі повернулись до готелю.

У вестибюлі коло портьє стояли, розмовляючи з ним, якась дівчина в хутряній шубці й чоловік напідпитку. Дівчина була гарненька і вміло підмальована. На Рут вона глянула звисока. Чоловік курив сигару, і коли Керн підійшов узяти ключ од кімнати, він навіть не відступив убік.

— Це, здається, досить шикарний готель, — мовив Керн, підіймаючись нагору сходами. — Ти звернула увагу на хутряну шубку?

— Авжеж, Людвігу. — Рут посміхнулася. — То підробка. Звичайна кішка. Така шубка коштує не багато дорожче за добре сукняне пальто.

— А я б ніколи цього не вгадав. Думав, що то норка.

Керн повернув вимикач. Рут поклала сумку й пальто просто на підлогу, обняла Керна за шию й притулилась щокою до його щоки.

— Я так стомилась, — мовила вона. — Стомилась, але щаслива, і чогось мені трохи боязно, проте все долає втома. Допоможи мені роздягнутись і вклади мене в постіль.

— Ну що ж, давай…

Вони лежали поруч у темряві. Рут притулилась головою до Кер-нового плеча і зовсім по-дитячому, глибоко зітхнувши, миттю заснула. Керн іще трохи полежав, прислухаючись, як вона дише, а потім теж заснув.

Щось почувши крізь сон, він прокинувся. Схопився з подушки й прислухався. Лунали чиїсь голоси. У Керна завмерло серце: мабуть, поліція!.. Він скочив з ліжка, підбіг до дверей, прочинив їх трішки й виглянув у коридор. Унизу хтось кричав, у ВІДПОВІДЬ злісно Ьере-щав високий жіночий голос. Через кілька хвилин у коридорі з’явився портьє.

— Що там скоїлося? — запитав схвильовано Керн.

Портьє здивовано озирнувся на нього і мляво сказав:

— Нічого особливого. Там один п’яний не хотів платити.

— І більш нічого?

— А що ж іще могло бути? Таке в нас трапляється.

Він одімкнув двері сусідньої кімнати і впустив туди чоловіка з чорними як смола вусами й біляву жінку, що йшла слідом, погойдуючи стегнами. Керн зачинив двері й навпомацки пішов назад. Наскочив на ліжко і, шукаючи опори, зненацька відчув під рукою пружні груди Рут. «Прага…» — блискавкою майнуло в голові, і його ніби залила хвиля ніжності. Тієї ж миті груди здригнулися, Рут підвелась на ліктях, і незнайомий, боязкий, здушений голос прошепотів:

— Що… що тут? Ради Бога… — і замовк, тільки подих чути було в пітьмі.

— Це я, Рут, — мовив Керн, лягаючи в постіль. — Це я. Я розбудив тебе?

— А, ти… — промурмотіла вона і знов опустилась на подушку.

Рут одразу ж заснула знову, притулившись гарячим личком до Кер-

нового плеча.

«От до чого тебе довели, — з гіркотою подумав Керн. — Тоді в Празі ти тільки стиха спитала: «Хто це?» — а тепер уже тремтиш уся від страху…»

— Роздягайся догола. — Із сусідньої кімнати почувся густий чоловічий голос. — Я позаздрився на твої товсті стегна.

Жінка хихикнула.

— О, тоді матимеш утіху.

Керн затамував дух. Тепер він збагнув, куди потрапив: у дім для побачень. Глянув скоса на Рут. Вона, здається, нічого не чула.

— Рут, — промовив він майже зовсім беззвучно, — моя кохана, ти стомилась, бідний маленький поні — спи, спи, не прокидайся.

Те нас не обходить. Я люблю тебе, ти любиш мене, і, крім нас, тут нема нікого…

— Ого-го! — заіржав чоловік за тонкою стіною, і щось лунко ляснуло. — Оце клас, і чортам завидно! Наче камінь!

— Ай! — вереснула жінка. — Ти сказився, чортів бик!

— А ти ж як думала! Я ж не дерев’яний!

— Нас тут немає, Рут, — шепотів Керн. — Ми далеко звідси. Ми лежимо на луках, над нами сяє сонечко, а навколо цвітуть ромашки і польові маки. Десь кує зозуля, а над твоїм личком пурхають барвисті метелики…

— Повернись! Нехай світло горить! — здавлено гримів густий голос поряд за стіною.

— Чого ти ще хочеш? Ах… — пирснула сміхом жінка.

— Ми з тобою в маленькій сільській хатині, — шепотів Керн. — Зараз вечір, ми попоїли кислого молочка зі свіжим хлібом. Над нами спадає вечірній присмерк, навкруги тиша, ми ждемо ночі, ми спокійні, бо знаємо, що любимо одне одного…

Поряд за стінкою почулися метушня, вигуки, зойки.

— Я схиляю голову на твої коліна, я відчуваю твою руку на моїй голові. Ти вже не боїшся нічого, у тебе є паспорт, і всі поліцаї вітаються з нами, навколо тиша, ми ждемо ночі, ми спокійні, бо знаємо, що любимо одне одного… Я…

У коридорі загупали кроки. По другий бік кімнати, звідки досі не було чути нічого, забряжчали ключі.

— Дякую, — пробубонів портьє: — Щиро. дякую.

— А що ти мені подаруєш, золотко? — спитав знуджений жіночий голос.

— Я не багатий, — відповів чоловік. — Півсотні з тебе досить?

— Ти з глузду з’їхав! Менш, як за сотню, я і ґудзика не розстебну!

— Але ж, пташечко моя… — чоловічий голос понизився до горлового шепоту.

— Ми з тобою відпочиваємо на березі моря, — владно шепотів Керн. — Ти скупалася й заснула на теплому пісочку. Море блакитне, а на обрії біліє вітрило. Квилять чайки, з моря віє теплий вітерець…

Раптом щось загуркотіло в стіну. Рут стрепенулась.

— Що там? — сонним голосом спитала вона.

— Нічого, нічого. Спи, спи, Рут.

— Ти тут, еге?

— Я завжди з тобою, Рут, і люблю тебе.

— Добре… Не кидай мене… — І вона знов заснула.

— Ти коло мене, і я завжди з тобою, і весь цей бруд не обходить нас, і весь той бруд, крізь який нас женуть, — шепотів Керн, силкуючись заглушити непристойний шум погодинного готелю. — Ми тут самі, ми молоді, і наш сон чистий, невинний, Рут, мій ти любий поні з далеких, квітучих полів кохання…

Керн вийшов із бюро допомоги біженцям. Він і не сподівався почути щось більше, як почув там. Про дозвіл на проживання нема чого й думати. Допомогу надають лише в крайніх випадках. А працювати і з дозволом на проживання і без нього, ясна річ, заборонено.

Усе це не дуже засмутило Керна. Такі порядки в усіх країнах. І все ж якось жили тисячі емігрантів, тоді як за всіма законами їм судилося б давно померти з голоду.

У приймальні він трохи постояв. Кімната була повна людей. Керн пильно оглянув кожного. Потім підійшов до чоловіка, який сидів трохи осторонь, спокійний і розважливий на вигляд.

— Вибачте мені, — сказав Керн, — я хотів вас дещо спитати. Ви не скажете, де тут можна пожити без прописки? Я тільки вчора приїхав до Парижа.

— У вас є гроші? — спитав той, анітрохи не здивувавшись.

— Дещо є.

— Маєте змогу платити за кімнату шість франків на добу?

— Поки що маю.

— Тоді йдіть у готель «Верден», на Рю-де-Тюрен. Скажете хазяйці, що я прислав вас. Моє прізвище Кдасман. Доктор Кдасман, — додав чоловік з ноткою гіркого гумору в голосі.

— А той «Верден» безпечний од поліції?

— Безпечного для нас нічого немає. Там заповните анкетку без дати, яку в поліцію не здадуть. У разі перевірки ви завади можете сказати, ніби щойно прибули й анкету передадуть поліції завтра вранці, розумієте? Головне, щоб вас не злапали. Для цього там є шикарний підземний вихід. Та вам його покажуть. «Верден», власне, й не готель — це споруда, яку мудрий і завбачливий Господь Бог створив іще п’ятдесят років тому спеціально для емігрантів. Ви газету вже прочитали?

— Уже.

— Тоді віддайте її мені. На цьому ми з вами й квити.

— Гаразд. Щиро вдячний.

Керн пішов до Рут, що чекала на нього в кафе на розі того ж кварталу. Перед нею лежали план міста і французька граматика.

— Дивись, — мовила вона, — це я щойно купила в одній книгарні. Дешево. У букініста. По-моєму, це речі, потрібні нам для завоювання Парижа.

— Точно. Ми негайно ж і скористаємось ними. Давай поглянемо, де Рю-де-Тюрен.

Готель «Верден» являв собою стару будівлю, з якої вже обвалились великі шматки штукатурки. До нього вели невеличкі двері, за ними в ложі сиділа хазяйка, худюща жінка в чорному вбранні.

Калічачи французьку мову, Керн виклав їй своє прохання. Хазяйка оглянула обох молодят з ніг до голови своїми чорно-блискучими пташиними очима й коротко спитала:

— З харчами чи так?

— А скільки коштує з харчами?

— Двадцять франків за душу. їжа — тричі на день. Сніданок у своїй кімнаті, обід і вечеря вддальні.

— Я гадаю, на перший день візьмемо з харчами, — звернувся Керн німецькою до Рут. — Адже це можна змінити коли завгодно. Головне те, що на перший час ми матимемо дах над головою.

Рут мовчки кивнула.

— Тоді візьмемо з харчами, — сказав Керн. — А є різниця в ціні, якщо ми візьмемо одну кімнату на двох?

Хазяйка похитала головою.

— Вільних кімнат на дві особи зараз нема, інші кімнати сто сорок перша і сто сорок друга. — Вона кинула на стіл два ключі. — Платити щодня. Наперед.

— Гаразд.

Керн заповнив бланки заявок на прописку без дати, потім заплатив і взяв ключі. Біля кожного з них теліпалася величезна дерев’яна груша з випаленим номером кімнати.

Обидві кімнати містилися поряд. То були вузенькі комірчини з одномісними ліжками і вікнами удвір. Порівняно з ними кімната в «Гавані» здавалась палацом. Обдивившись, Керн зауважив:

— Справжні емігрантські трущоби. Безвідрадні, проте затишні. Вони обіцяють не більше, ніж можуть дати. Як по-твоєму?

— По-моєму, це прекрасні кімнати, — відповіла Рут. — У кожного є кімната і ліжко. Ти пригадай, як було в Празі! По троє і по четверо в кімнаті.

— Правда, а я це вже й забув. Я саме згадав квартиру Нойманів у Цюриху.

Рут усміхнулась.

— Ля — той сарай, де ми змокли до рубчика під доїдем.

— Ти підходиш до цього діла розумніше за мене. Але ти знаєш, чому я так подумав?

— Знаю, — відповіла Рут, — але це хибна думка, і вона ображає мене. Ми купимо трохи крепового паперу і зробимо з нього шикарні абажури. Коло цього столу ми будемо вивчати французьку мову й, визираючи надвір, милуватися клаптиком неба над отим дахом. Спатимемо на цих ліжках і вважатимемо їх найкращими в світі й, коли, прокинувшись, виглянемо у вікно, цей захаращений двір буде сповнений романтики, бо це один із дворів Парижа.

— Добре! — погодився Керн. — Тоді ходімо заразу їдальню. Там нам дадуть французький обід. Він теж має бути найкращим у світі!

їдальня готелю «Верден» містилася в підвалі, за що пожильці прозвали її катакомбами. Щоб туди потрапити, треба було подолати довгий, заплутаний шлях через площадки сходів, через коридори і якісь загадкові, пропахлі нафталіном кімнати, де повітря застоялось, наче вода в заболоченому ставку. їдальня була досить велика, бо водночас обслуговувала й готель «Інтернаціональ», що стояв поряд і належав сестрі хазяйки «Вердена».

Та спільна їдальня була центром тяжіння обох ветхих готелів. Емігрантам вона заміняла те, чим були для християн катакомби в стародавньому Римі. Якщо в «Інтернаціоналі» починалась перевірка, всі зникали через їдальню у «Верден», — і навпаки. Спільний підвал був справжнім порятунком.

Рут і Керн на хвилину нерішуче зупинились біля дверей. Навіть зараз, опівдні, в залі горіло світло, бо вікон не було. О цій порі електричне світло здавалося якимсь дивно недоречним і хоробливим — так, наче там лишилась частина часу, забута з учорашнього вечора.

— Диви, он Мариль! — вигукнув Керн.

— Де?'

— А он по той бік, під лампою! Оце несподіванка! Не встигли й поріг переступити, як уже маємо знайомих!

Тепер і Мариль побачив їх. Не вірячи своїм очам, він якусь мить поправляв окуляри, потім підвівся, пішов молодятам назустріч і потиснув їм руки.

— То дітки вже в Парижі! Просто неймовірно! А як же ви потрапили в старий «Верден»?

— Доктор Класман підказав нам.

— Ах, Класман! Ну, ви правильно зорієнтувалися. «Верден» — шикарне гніздечко. Ви тут з харчами?

— Так, але тільки на один день.

— Добре зробили. Завтра не беріть цього. Заплатіть за кімнату, а все інше купуйте самі. Так багато дешевше! Потім час від часу знову харчуйтесь тут, аби не псувати настрій хазяйці. Правильно зробили, що чкурнули з Відня. Там уже пахне смаленим.

— А як тут?

— Тут? Як вам сказати, юначе… Австрія, Чехословаччина, Швейцарія — то була маневрова війна для емігрантів, а Париж — війна позиційна. Передній край фронту. Сюди докотилися всі хвилі еміграції. Ви бачите он чоловіка з чорною, скуйовдженою чуприною? То італієць. А того з бородою? Росіянин. А через два місця далі? Іспанець. І ще через два місця далі поляк, а за ним двоє вірменів. З ними поряд чотири німці. Париж — остання надія і остання доля для всіх. — Він позирнув на годинник. — Ходімо, дітки! Скоро друга година. Якщо ви хочете попоїсти, то саме час. Щодо їжі французи народ точний. Після другої години вже нічого не лишиться.

Усі троє посідали до столу Мариля.

— Коли будете їсти тут, рекомендую вам он ту офіціантку-тов-стулю, — вів далі Мариль. — Вона ельзаска, і зовуть її Івонна. Не знаю, як це в неї виходить, але в її тарілках завжди більше їжі, ніжу всіх інших.

Івонна поставила на стіл тарілки з супом і розпливлася в усмішці.

— У вас, дітки, є гроші? — запитав Мариль.

— Тижнів так на два, — відповів Керн.

Мариль кивнув.

— Це добре. А ви вже подумали, що робити далі?

— Ні. Ми тільки вчора приїхали. А з чого тут живуть усі ці люди?

— Правильне питання, Керне. Почнемо з мене. Я живу з того, що пишу статейки для кількох емігрантських газеток. їх приймають і пла — тять мені, бо я колись був депутатом рейхстагу. У росіян у всіх є нан-сенівські паспорти і дозвіл працювати. Вони були першою хвилею еміграції. Ще двадцять років тому. Вони працюють офіціантами, кухарями, масажистами, портьє, шевцями, шоферами і тому подібне. Італійці теж здебільшого влаштовані, вони були другою хвилею. Ми, німці, частково ще маємо дійсні паспорти; дехто має навіть дозвіл працювати. В інших іще лишилось трохи грошей, які вони витрачають якомога ощадніше. Але більшість уже нічого не має. Ті нелегально працюють за їжу та за кілька франків. Продають усе, що в них ли-шилось. Он з того боку сидить адвокат — він підробляє перекладами та друкує на машинці. Його сусід, отой молодий, приводить грошовитих німців до нічних клубів і за це дістає комісійні. Актриса, що сидить навпроти нього, живе з хіромантії та астрології. Дехто дає уроки німецької мови, інші стали вчителями гімнастики. Кілька чоловік виходять ранками до критих ринків і носять там сапетки з овочами. Певна частина живе тільки тим, що одержує з бюро допомоги біженцям. Деякі торгують; інші — просто жебрачать і часом більше не повертаються сюди. Ви вже були в бюро допомоги біженцям?

— Був, — одказав Керн. — Сьогодні вранці.

— Нічого не одержали?

— Ні.

— Дарма, треба сходити ще раз. Нехай Рут піде до єврейського бюро, ви — до змішаного. А я приписаний до арійського. — Мариль зареготав. — Як бачите, злидні теж мають свою бюрократію. А ви стали там на облік?

— Ні, ще ні.

— Зробіть це завтра ж. Класман може вам допомогти. Він у цьому ділі експерт. Для Рут він може навіть спробувати добути дозвіл на проживання. Адже в неї є паспорт.

— Паспорту неї є, — мовив Керн, — але його чинність уже скінчилася, і їй довелося перейти кордон нелегально.

— Це не страшно. Паспорт є паспорт. Він ціниться на вагу золота! Класман вам усе роз’яснить.

Івонна поставила їм на стіл картоплю і тарілку з трьома шматками телятини. Керн усміхнувся їй. У відповідь вона розпливлася в усмішці.

— От бачите! — сказав Мариль. — Оце вам Івонна! Звичайна порція — шматочок м’яса, а вона приносить ще й добавку.

— Велике вам спасибі, Ів'онно, — мовила Рут.

Івонна усміхнулась іще ширше і, погойдуючись, мовчки пішла собі.

— Боже праведний! — сказав Керн. — Дозвіл на проживання Рут! їй, здається, щастить на це! У Швейцарії їй уже раздавали. Коли б хоч днів на три.

— Ви вже закинули свою хімію, Рут? — поцікавився Мариль.

— І так і ні. Закинула тимчасово.

— Правильно, — Мариль схвально кивнув. Потім показав на молодика, що сидів під вікном, тримаючи перед собою книжку. — Той хлопчина вже два роки миє посуд в одному нічному клубі. У Німеччині був студентом. А два тижні тому здобув у Франції диплом лікаря. Тим часом йому стало відомо, що тут його не візьмуть на роботу, зате можна влаштуватись у Кейптауні. Тепер він вивчає англійську мову з метою добути англійський диплом і виїхати до Південної Африки. І таке тут буває. Це вас хоч трохи тішить?

— Так.

— А вас, Керне?

— Мене все тішить. А як тут поліція?

— Досить млява. Стерегтися треба, проте вона не така в’їдлива, яку Швейцарії.

Оце для мене справжня втіха! — сказав Керн.

Наступного ранку Керн пішов із Класманом до бюро допомоги біженцям ставати на облік. Звідти вони попрямували до префектури.

— Заявлятись туди абсолютно безнадійно, — пояснив Класман. — Вас просто вишлють, і край. Проте корисно заглянути, що там робиться. Це нічим не загрожує. Приміщення поліції, так само як музеї та церкви, являють собою найбезпечніші місця для емігрантів.

— Авжеж, — погодився Керн. — Щоправда, про музеї я досі ще не думав.

Префектура містилася в цілому комплексі будівель, що утворювали великий внутрішній двір. Класман провів Керна через кілька воріт і дверей у великий зал, що чимось нагадував залізничну станцію. У стінах — довгі низки віконець, за якими сиділи службовці. Посеред залу стояли стільці без спинок. Кількасот відвідувачів сиділо, й стояло в довгих чергах до віконечок.

— Це зала обранців, — зазначив Класман, — мало не рай. Тут ви бачите людей із дозволом на проживання, який їм треба продовжити.

Керн одразу відчув атмосферу турбот, що тяжіла надлюдьми в цьому солідному приміщенні.

— Оце — рай? — перепитав він.

— Так. Он дивіться!

Класман показав на жінку, яка тільки-но відійшла од віконця неподалік. Вона з виразом нестямного захоплення втупилася в одержану з віконечка довідку з жаданим штампом. Потім підбігла до людей, що чекали своєї черги.

— Чотири тижні! — здушеним голосом вигукнула вона. — Продовжили на чотири тижні!

Класман з Керном перезирнулися.

— Чотири тижні — це в наші дні мало не ціле життя, скажіть?

Керн кивнув.

Тепер під віконцем стояв якийсь літній чоловік.

— Але що ж я маю робити? — розгублено спитав він.

Службовець щось так швидко протарабанив французькою, що Керн

нічого не зрозумів. Старий вислухав відповідь і знову, вдруге, спитав:

— Так, але що ж мені тепер робити?

Службовець повторив свою скоромовку, передихнув і гукнув:

— Хто там далі? — й узяв, нові документи, подані через голову старого.

Дідок озирнувся:

— Я ж іще не закінчив! Я ж не знаю, що мені далі.робити. Куди ж мені тепер іти? — знову звернувся він до службовця.

Той щось буркнув і заглибився в папери. Старий усе ще міцно тримався за підвіконня, немов потопельник за дошку.

— Що ж мені робити, коли ви не продовжуєте мого документа? — допитувався він.

Службовець уже не звертав на нього уваги. Тоді старий обернувся до людей, що стояли в черзі:

— Ну що я маю тепер робити?

Він дивився на стіну скам’янілих, змучених турботами, зацькованих облич. Ніхто йому не відповів; проте ніхто його й не відтісняв од віконця: люди обережно подавали свої документи через голову старого у віконце, намагаючись не штовхнути його.

Старий знову повернувся до віконця.

— Хто-небудь же та мусить мені сказати, що я маю робити! — уже тихіше повторював він.

Далі він уже тільки шепотів, повторюючи те саме, очі його були повні жаху, він зігнувся під руками, що, наче хвилі, безперервно снували туди й сюди у нього над головою. А його руки з набряклими звивинами жил і досі судорожно трималися за дошку. Потім він замовк. І нараз, ніби втративши останні сили, опустив руки й відступив од віконця. Великі безживні руки звисали, немов чужі, випадково пришиті до його плечей. Старий похилив голову і, здавалося, вже нічого не бачив. Та поки він стояв отак ні живий, ні мертвий біля віконця, Керн побачив ще одне обличчя, заціпеніле від жаху. Чоловік трохи погарячився, розмахуючи руками, а далі знов те саме — безнадійне заціпеніння, застиглі очі, ніби звернуті в свою душу із запитанням: чи немає ще десь якого порятунку?

— Так оце рай? — озвався Керн.

— Так, — відповів Кпасман. — Це ще рай. Багатьом, правда, відмовляють, але ж чимало й таких, кому вдається виблагати продовження.

Вони пройшли кілька коридорів і потрапили до приміщення, яке нагадувало зал для пасажирів четвертого класу. Там було справжнє вавілонське стовпотворіння. Лав не вистачало на всіх, і люди більше стояли або сиділи просто на підлозі. В одному кутку Керн побачив опасисту чорняву жінку, що сиділа долі, наче розкудлана квочка на яйцях. У жінки було правильне, застигле обличчя. Чорне волосся розчесане на проділ і заплетене в коси. Навколо неї бавилося кілька дітей. Найменшого вона тримала біля оголеної груді.

Коло неї стояло кілька євреїв із пейсами та ріденькими сизими борідками, у чорних каптанах. Вони стояли й чекали з виразом такої незворушної покірливості, ніби прождали так уже століття і знали, що доведеться ждати ще століття.

На лаві під стіною сиділа вагітна молодиця. Поруч неї чоловік увесь час нервово потирав руки. Далі сидів уже зовсім сивий чоловік і сти-ха^втішав заплакану жінку. З другого боку вугрюватий молодик, попихкуючи сигаретою, злодійкувато стріляв очима на вродливу й елегантну даму, що сиділа навпроти нього, безперестану то скидаючи, то знову надягаючи рукавички. Якийсь горбань сидів і писав щось у блокноті. Зграйка румунів сичали, немов паровий казан. Один чолов’яга розглядав фотокартки, ховав їх у кишеню, потім діставав знову, дивився на них і знову ховав. Товстуля поруч нього читала італійську газету. Далі сиділа байдужа до всього, вся поглинута своїм смутком молода дівчина.

— Це все люди, які подали заяви на дозвіл жити у Франції, — сказав Класман. — Або збираються подати.

— Аз якими документами це можливо?

— Більшість іще має дійсні або прострочені паспорти. Або ж приїхали сюди нелегально, з візами на якихось посвідках.

— Тоді це ще не найстрашніше відділення?

— Ні, — потвердив Класман.

Керн помітив, що за віконцями, крім чоловіків, працювали й дівчата. Вони були вдягнені чистенько, зі смаком, більшість у світлих блузках і в чорних сатинових нарукавниках. Якусь мить Керну здавалось дивним, що люди за віконцями так бояться трохи забруднити рукава, тоді як перед ними товпляться істоти, життя яких тоне в бруді.

— Останні тижні тут, у префектурі, стало особливо кепсько, — пояснював Класман. — Кожного разу, коли в Німеччині щось утнуть, від чого сусідні країни починають нервувати, першими за все розплачуються емігранти. На них зганяють свою злість і ті, і ті.

Керн поглянув на чоловіка зі схудлим інтелігентним обличчям, що саме стояв біля віконця: його документи, як видно, були в порядку — дівчина спитала його про щось із-за перегородки, кивнула, взяла папери й почала писати. Потім щось привітно сказала йому й повернула документи. Чоловік невимушено подякував їй бездоганною французькою мовою і мерщій відійшов од віконця. І тільки біля виходу з залу розгорнув папірець і поглянув, що там написано. Там стояв тільки синюватий штемпель із кількома датами, але чоловікові стало так радісно, наче несподівано прийшла весна і в казенному залі оглушливо затьохкали солов’ї свободи.

— Ну що, підемо? — промовив Керн.

— Уже надивилися?

— Та досить.

Вони попрямували до виходу. Коли вони були вже у вестибюлі, згори долинула, наче скотилася сходами вниз, гучна музика. Грали бравурний марш, урочисті сурми змагалися з могутніми фанфарами.

— А це що таке? — здивувався Керн.

— Радіо. Там, нагорі, поліційні казарми. Саме передають обідній концерт.

Музика лилася сходами вниз, наче блискучий гірський потік; вона заповнила коридори й водоспадом ринула в широкі двері; вона шумувала й іскрилася, заливаючи самотню маленьку постать, що безбарвно темніла на нижній приступці сходів, наче купка сміття, маленький горбочок із застиглим розпачем в очах. То сидів старий, якому так тяжко було відірватись від того безжального віконця. Життя доконало його, він тулився в кутку, всіма забутий і нікому не потрібний, втягнувши голову в плечі й підібгавши коліна так, ніби йому вже ніколи не встати, — а через нього лилася й скакала музика яскравими іскристими каскадами, енергійна, пружна, безупинна і безжальна, як саме життя.

— Ходімо, — сказав Класман уже на вулиці, — та вип’ємо ще кави.

Вони сіли до плетеного столика перед невеличким бістро. Випили гіркої чорної кави, і лише тоді Керну трохи полегшало на душі.

— А де ж останнє коло? — спитав він.

— Останнє коло — це ті численні сіромахи, що сидять собі самотні й голодують, — відповів Класман. — По тюрмах. На станціях метро. У недобудованих спорудах. І під арками мостів на берегах Сени.

Керн перевів погляд на потік людей, що безперервно сунув повз столики бістро.

— Скільки вам років? — поцікавився Класман.

— Двадцять один. Скоро вже буде двадцять два.

— Я так собі й подумав. — Класман помішав ложечкою в чашці. — У мене син вашого віку.

— Він теж тут?

— Ні, — відповів Класман. — Він у Німеччині.

Керн звів на нього погляд.

— Це кепсько, я розумію.

— Не для нього.

— Тим краще.

— Для нього було б гірше, коли б він був тут, — мовив Класман.

— Ви гадаєте? — Керн трохи здивовано глянув на Класмана.

— Так. Тут би я його скалічив.

— ІДо-що?

— Він доніс на мене. Через нього я мусив тікати з Німеччини.

— О, прокляття!.. — зітхнув Керн.

— Я католик, правовірний католик. А син — той уже кілька років був членом однієї з молодіжних організацій їхньої партії. У них там таких називають тепер ветеранами. Ви можете уявити собі, що це мені було не до душі, ну, і часом що-небудьта й скажеш. Хлопець дедалі більше виявляв непокору, а потім одного разу сказав мені, — приміром, як унтер-офіцер каже новобранцеві, — щоб я тримав язика за зубами, а то, мовляв, гірше буде. Пригрозив, розумієте? Я заліпив йому доброго ляща. Тоді він, розлючений, побіг з дому й виказав мене в гестапо. Слово в слово розповів усе, як я лаяв їхню партію, а там записали до протоколу. На моє щастя, там працював один мій знайомий, він одразу ж перестеріг мене по телефону. Я мусив якнайшвидше втекти з дому. А вже через годину по мене прийшла ціла команда — на чолі з моїм сином.

— Тут не до жартів, — мовив Керн.

Класман кивнув:

— Але йому теж буде не до жартів, якщо я колись повернуся додому.

— Може, тоді в нього буде вже свій син, який донесе на нього.

Класман спантеличено втупився в нього.

— Ви гадаєте, це триватиме так довго?

— Не знаю. Сам я вже й не уявляю, щоб колись довелося повернутись туди.

Штайнер прикріпив значок націонал-соціалістської партії на звороті лівого лацкана свого піджака.

— Прекрасна ідея, докторе! — сказав він. — Звідки ви його взяли?

Доктор Беєр усміхнувся.

— Від одного пацієнта. Зазнав аварії зі своїм авто поблизу Мур-тена. Я накладав шину йому на руку. Спершу він остерігався і все розхвалював там, у Німеччині; потім ми випили з ним по чарці-дру-гій коньяку, і він почав розносити всю ту лавочку. А партійний значок подарував мені на згадку. На жаль, він мусив повертатися на батьківщину.

— Будь благословен той чолов’яга! — Штайнер узяв зі столу синю папку й розкрив її. Там лежало кілька пропагандистських відозв і зверху оздоблений свастикою список. — Гадаю, цього досить. На цьому він вклепається по самі вуха.

Відозви й список він теж дістав у Беєра, якому всі ті речі з якихось загадкових причин надіслала кілька років тому штутгартська нацистська організація. Штайнер відібрав частину з них і вирушив у похід на Аммерса. Про все пережите тут Керном Беєр розповів йому.

— Коли ви рушаєте далі? — спитав Беєр.

— Об одинадцятій. Але перед тим ще занесу вам цей значок.

— Добре. Буду чекати на вас із пляшкою фандану.

Штайнер знайшов дім Аммерса й натиснув на кнопку дзвінка при вході. Вийшла служниця.

— Мені треба поговорити з паном Аммерсом, — заявив Штайнер. — Моє прізвище Губер.

Служниця зникла й за хвильку повернулася знову.

— А в якій справі?

«Ага, — подумав Штайнер, — це вже після Керна така обережність». Він знав, що Керна ні про що не питали.

— У партійній, — коротко пояснив він.

Цього разу Аммерс вийшов власною персоною і зацікавлено втупився в гостя очима. Штайнер недбало підкинув руку вгору.

— Партайгеносе Аммерс?

— Так.

Штайнер повернув лацкан піджака й показав свій значок.

— Губер, — відрекомендувався він. — Із зарубіжної організації і маю вас про дещо спитати.

Аммерс виструнчився і водночас віддав поклін.

— Будь ласка, заходьте… е-е… пане… пане…

— Губер. Просто Губер. Ви ж знаєте, ворог всюди наставляє вуха.

— Знаю, знаю! Для мене це особлива честь, пане Губер.

Штайнер правильно все врахував. Аммерсу й на думку не спало

не повірити йому. Страх і послух перед гестапо надто глибоко засіли в його свідомості. Та навіть коли б він щось і запідозрив, то нічого не міг вдіяти проти Штайнера. У того був австрійський паспорт на ім’я Губера. Які в нього зв’язки з німецькою зарубіжною організацією, ніхто знати не міг. Навіть німецьке посольство, яке інформували далеко не про всі таємні пропагандистські заходи.

Аммерс повів Штайнера до вітальні.

— Сідайте, Аммерсе, — запропонував Штайнер, вмостившись у кріслі господаря.

Він хвилинку мовчки копирсався в своїй папці, перебираючи папери.

— Ви знаєте, партайгеносе Аммерс, що за кордоном головний принцип нашої роботи — якомога менше галасу?

Аммерс кивнув.

— Цього ми сподівалися й од вас: діяти тихою сапою. А тепер до нас дійшло, що ви тут даремно здійняли галас через якогось там жовторотого емігранта!

Аммерс підскочив на стільці.

— Та він же справжній лиходій! Я від нього зовсім захворів, він же з мене зробив посміховище, негідник такий…

— Посміховище? — різко перебив його Штайнер. — Та ще, мабуть, і прилюдно? Партайгеносе Аммерс!..

— Ні, ні, не прилюдно! — Аммерс уже збагнув, що припустився помилки. Від хвилювання він зовсім заплутався. — Я… я хотів сказати… тільки перед самим собою…

Штайнер свердлив його поглядом.

— Аммерсе, — з притиском сказав він, — справжній партайгеносе навіть перед самим собою ніколи не може бути смішним! Що це з вами, голубе? Може, демократичні миші тут погризли вже ваші переконання? Посміховище!.. Та такого слова для нас не існує взагалі! Це наші противники, в принципі жалюгідні й смішні, вам це ясно?

— Так, так, звичайно! — Аммерс провів долонею по чолу. Він уже уявив, як його тягнуть до концтабору за те, що дозволив «погризти» свої переконання.

— Це сталося тільки один раз. А так я завжди міцний, як сталь! Моя віра непохитна…

Штайнер дав йому трохи побелькотати. Потім різко перебив:

— Ну, годі, партайгеносе! Я сподіваюся, з вами таке не повториться. А з емігрантами більше не зв’язуйтесь. Ми раді, що здихались їх там у себе.

Аммерс запопадливо закивав. Потім підвівся, дістав із буфета кришталеву карафку та два срібних, позолочених усередині келишки. Штайнер з відразою спостерігав ту сцену.

— А це що таке? — спитав він.

— Коньяк. Я гадав, що ви, може, не проти підкріпитись…

— Коньяк п’ють у такий спосіб лише тоді, коли він зовсім нікчемний, Аммерсе, — вже лагідніше зауважив Штайнер. — Або в товаристві цнотливих дівчат. Знайдіть мені звичайну, тільки не надто малу склянку.

— Чудово! — Аммерс був у захопленні від того, що лід, здається, розтанув.

Штайнер випив. Коньяк виявився досить добрий. Але в тому не було ніякої заслуги Аммерса. Просто у Швейцарії поганих коньяків не буває.

Штайнер вийняв синю папку зі шкіряної теки, яку теж позичив у Беєра.

— Між іншим, тут є ще одне діло, партайгеносе. Але це — сувора таємниця. Ви, певно, знаєте, що наша пропаганда у Швейцарії не досягла блискучих успіхів?

— Знаю, — запобігливо кивав Аммерс. — Я завжди говорив про це.

— Нічого, — Штайнер поблажливо махнув рукою. — Тепер усе має піти інакше. Створюється спеціальний таємний фонд. — Він зазирнув у свої списки. — Тут уже є солідні внески. Але ми вітаємо й скромніші пожертви. Оця гарненька вілла — ваша власна, так?

— Так… Щоправда, я під неї уже двічі брав кредити. Отже, фактично вона вже належить, власне, банкові, а не мені, — квапився пояснити Аммерс.

— Майно закладають у банку для того, щоб за нього платити менше податку. Партайгеносе, який має власний будинок, не може бути вітрогоном — він за нього ще й грошики матиме в банку. Ну, то на скільки вас підписати?

Спантеличений Аммерс вагався.

— Для вас це якраз вигідний момент, — підбадьорював його Штайнер. — Ми, звичайно, передамо ці списки з усіма іменами в Берлін. Я гадаю, ви могли б підписатись франків на п’ятдесят.

В Аммерса відлягло віддуті. Він боявся, що менш як сотнею не відбудеться. Ненажерливість партії була йому добре відома.

— Безперечно! — одразу ж погодився він. — Навіть можна на шістдесят, — додав потім.

— Добре, нехай буде шістдесят. — Штайнер записав. — Крім імені Гайнц ви маєте ще й інші?

— Гайнц-Карл-Гозвін.

— Так, ім’я суто німецьке! Старонімецьке. Ще в часи великого переселення народів у германців був король Гозвін.

— Не сумніваюсь.

Аммерс поклав на стіл півсотенну банкноту і ще десятку. Штайнер сховав гроші.

— Квитанція виключається, — сказав він. — Ви розумієте чому?

— Само собою! Таємниця! Та ще тут, у Швейцарії! — Аммерс хитро підморгнув Штайнеру.

— І більш ніяких зайвих скандалів, партайгеносе! Тихо-мирно працювати — в цьому запорука успіху. Ніколи не забувайте цього!

— Зрозумів! Тепер я в курсі! То був лише нещасливий випадок.

Штайнер ішов заплутаними вуличками до Беєра і посміхався. «Рак

печінки! От тобі й Керн! Ото здивується хлопець, одержавши ці шістдесят франків із каральної експедиції!»

17

Хтось постукав у двері. Рут прислухалась. Керн ще після сніданку пішов шукати роботу, і вона була в номері сама. Повагавшись хвилинку, Рут тихо встала, перейшла в Кернову кімнату й. замкнула за собою двері. Вихід з кімнати Керна був за рогом звивистого коридора. Це було зручно на випадок облави: можна вийти через суміжну кімнату, і тебе не побачить той, хто стоїть під твоїми дверима.

Тихенько прихиливши вихідні двері з кімнати Керна, Рут пройшла коридором і виглянула з-за рогу. Під її дверима стояв чоловік років під сорок. Вона знала його в обличчя. Він жив у тому ж готелі, звали його Брозе. Його дружина вже місяців сім лежала хвора. Подружжя те жило з мізерної підтримки бюро допомоги біженцям та решти грошей, захоплених із собою з Німеччини. Це ні для кого не було таємницею — в готелі «Верден» було відомо все майже про кожного мешканця..

— Ви до мене? — спитала Рут.

— Так. Я хотів про щось попросити вас. Адже ви — фройляйн Голланд?

— Так.

— Моє прізвище Брозе, я живу на поверх нижче… — збентежено почав чоловік. — Мені треба йти шукати роботи, а в мене там унизу хвора дружина. От я й хотів спитати, чи не змогли б ви якийсь час…

У Брозе було схудле, змучене обличчя. Рут знала, що в готелі майже всі тікають, забачивши його. Він давно вже звертався до людей завжди з одним проханням — посидіти з його дружиною.

— їй надто часто доводиться лишатись самій… а ви ж знаєте, як воно… так вона може втратити всяку надію. Бувають дні, коли вона особливо сумує. Та коли вона в товаристві, все ж краще. Я гадав, що, може, й вам було б приємно поговорити з нею — моя жінка розумна…

Рут саме хотіла спробувати сплести светр із тоненької кашмірської вовни: їй хтось казав, що один магазин на Єлисейських Полях купує такі речі, щоб потім продати втричі дорожче. Вона, певно, не піш-ла*б, але оте наївно-безпорадне розхвалювання — «Моя жінка розумна» — переважило: їй чомусь стало соромно відмовити.

— Почекайте хвилиночку, — сказала вона. — Я тільки візьму деякі речі й піду з вами.

Узявши вовну й зразок для своєї роботи, Рут пішла слідом за Брозе вниз. Жінка лежала в маленькій кімнатці на другому поверсі, з вікном до вулиці. Коли Брозе завів туди Рут, вираз обличчя в нього змінився: воно якось вимушено засяяло.

— Люціє, — радісно вигукнув він, — ось я привів Рут Голланд: їй захотілося трохи поговорити з тобою.

Двоє темних очей на восковому обличчі недовірливо втупилися в Рут.

— Ну, то я тепер піду, — заквапився Брозе. — Повернусь увечері. Сьогодні вже напевно щось та знайду. До побачення. — Він, усміхаючись, помахав рукою і причинив за собою двері.

— Він покликав вас, правда? — трохи згодом спитала хвора.

Спершу Рут хотіла заперечити, та потім передумала і ствердно

кивнула.

— Я так і думала. Ну, спасибі вам, що прийшли. Але я спокійно могла б побути й сама. Не зважайте на мене, робіть своє діло. Я можу трохи поспати.

— У мене ніякого діла немає, — відповіла Рут. — Просто я саме вчуся плести. А це можна й тут робити. Я взяла свою роботу сюди.

— Можна знайти щось цікавіше, ніж отак сидіти біля хворої, — стомлено мовила жінка-

— Можливо. Але це приємніше, аніж сидіти самій.

— Так завжди кажуть, коли хочуть людину розрадити, — пробурмотіла жінка. — Я знаю, хворих завжди тільки втішають. Краще од-верто скажіть уже, що вам неприємно сидіти з незнайомою хворою, яка до того ж у поганому настрої, і що ви це робите тільки на прохання мого чоловіка.

— Усе це правда, — відповіла Рут. — І я зовсім не збираюся вас утішати. Проте я рада, що мені є з ким поговорити.

— То ви ж можете піти погуляти! — сказала хвора.

— А я не люблю гуляти.

Не діждавшись відповіді, Рут підвела очі й побачила розгублене обличчя хворої. Та сперлася не лікоть і заздрісно-здивованим поглядом дивилась на Рут. Несподівано з її очей потоком побігли сльози, і за мить обличчя ніби залила повінь.

— Боже мій, — схлипнула вона, — ви говорите про це так просто. А я… коли б я могла хоч вийти на вулицю… — І знову впала на подушку.

Рут підвелася зі стільця. Вона дивилась, як здригаються посірілі плечі хворої, дивилась на убогу постіль у сірому від пилюки сонячному світлі, глянула у вікно на вулицю, де сяяло холодне осіннє сонце, на маленькі залізні балкони, на величезну, освітлену зсередини пляшку наддахами — рекламу аперитиву «Дюбонне», що безглуздо, марко сяяла ще з дня, — і на якусь мить їй здалося, ніби все це не тут, а десь далеко-далеко, на якійсь іншій планеті.

Жінка перестала плакати й поволі підвела голову.

— Ви ще тут? — запитала вона.

— Тут.

— Я істеричка. Часом находить на мене таке. Прошу, не гнівайтесь на мене.

— Ні-ні. Я просто задумалась на хвилинку.

Рут сіла знову поряд з ліжком, поклала перед собою зразок светра й стала плести. На хвору вже не дивилася — було боязко глянути ще раз на те нещасне обличчя. їй стало ніби соромно за своє здоров’я.

— Ви не так тримаєте дротики, — сказала хвора через якийсь час. — Так ви мало встигнете зробити. Це робиться ось так… — Вона взяла дротики й показала Рут, як треба. Потім узяла в неї з рук уже сплетений клапоть, оглянула його. — А тут ось ви пропустили петлю. Треба це діло поправити. Дивіться, ось так…

Рут підвела очі. Хвора всміхнулась їй. Обличчя жінки тепер було уважне й зосереджене. Від недавньої істерії не лишилося й сліду. Безкровні руки працювали швидко і легко.

— Ось так… — жваво повторила вона. — А тепер спробуйте ви!

Брозе повернувся увечері. У кімнаті було темно. Лише за вікном ви-днілося зеленкувате вечірнє небо та величезна, червона пляшка «Дюбонне».

— Люціє? — покликав у темряві Брозе.

Дружина поворухнулась у ліжку, і він побачив її обличчя. У променях світлої реклами воно здавалось ніжно-рожевим — наче сталося чудо і жінка несподівано видужала.

— Ти, певно, спала? — запитав чоловік.

— Ні, просто так лежу.

— Афройляйн Голландуже давно пішла?

— Ні. Кілька хвилин тому.

— Люціє… — Він обережно сів на край ніжка.

— Любий мій… — Вона погладила його по руці. — Щось виходив сьогодні?

— Ще ні, але я таки доб’юся свого.

Хвилину жінка лежала мовчки, потім озвалася знову:

— Я стала для тебе таким тягарем, Отто…

— Як ти можеш таке говорити, Люціє! Що я робив би без тебе?

— Ти був би вільний. Міг би робити, що схочеш. Навіть міг би повернутись до Німеччини й там працювати.

— Ти так гадаєш?

— Атож, мовила вона. — Візьми розлуку зі мною! Там тобі це навіть поставлять у заслугу.

— Арієць, який почув у собі голос германської крові й розвівся з єврейкою, так? — сказав Брозе.

— Певно, так це вони й називають. Адже вони, крім цього, нічого проти тебе не мають, Отто.

— Ні, зате я дещо маю проти них.

Брозе прихилив голову до бильця залізного ліжка й замислився. Пригадалося, як до нього в креслярню зайшов начальник і довго розводився про се, про те, про нинішні часи, про те, який тямущий і старанний працівник Брозе, і що йому дуже шкода звільняти його з роботи лише за те, що в Брозе дружина єврейка… Брозе взяв тоді свого капелюха й пішов. А через тиждень пустив юшку з носа швейцарові, що водночас був націстським шпигуном у їхньому кварталі, бо той обізвав його дружину «жидівською свинею». Це могло скінчитись досить кепсько для Брозе. Та, на щастя, його оборонець зумів довести, що портьє за кухлем пива вів антидержавні розмови; тоді портьє зник з їхнього дому. Але дружина вже більше не наважувалась і на вулицю вийти — боялася хуліганів у гімназійній формі. Брозе так і не знайшов роботи. Тоді вони виїхали в Париж. А в дорозі дружина занедужала.

Зеленкувате небо за вікном посіріло, зблідло й потемніло.

— У тебе й сьогодні боліло, Люціє? — спитав Брозе.

— Недуже. Тільки якась у мене страшенна втома. Щось тут, усередині, виснажує мене.

Брозе гладив її по голові. Під промінням реклами «Дюбонне» її волосся мінилось мідно-рожевими тонами.

— Скоро ти знову зможеш ходити…

Голова дружини повільно ворухнулась під його рукою.

— І що це воно може бути, Отто? Досі я ж ніколи нічого подібного не відчувала. А тепер ось уже скільки місяців…

— Якась причина є, звичайно. Але нічого страшного. У жінок таке часто буває.

— Я боюся, що вже ніколи й не видужаю, — раптом зневірено мовила дружина.

— Обов’язково видужаєш. І навіть скоро. Тільки не треба занепадати духом.

На дахи будинків сповзала ніч. Брозе сидів мовчки, прихиливши голову до бильця ліжка. Обличчя його, вдень заклопотане й стривожене, тепер у сутінках заспокоїлось і прояснилось.

— Коли б я хоч не була тобі таким тягарем, Отто…

— Я ж люблю тебе, Люціє, — стиха мовив Брозе, не змінюючи пози.

— Хвору жінку не можна любити.

— Хвору жінку люблять удвічі сильніше. Тоді вона і жінка, й дитина водночас.

— То ж бо воно і є! — її здавлений голос був схожий на зітхання. — А я тобі ні те, ні друге! Я для себе навіть не жінка. Навіть цього ти не маєш од мене… Тільки тягар, та й годі!

— Я маю твої коси, — заспокоював Брозе. — Твої чудові коси! — Він нахилився й поцілував її в голову. — Я маю твої очі. — Поцілував її в очі. — Твої руки. — Поцілував і руки. — І я маю тебе. Твою любов. Чи ти вже не любиш мене? — Він схилився над її обличчям. — Хіба ти мене вже не любиш?

— Отто… — знесилено прошепотіла жінка, поклавши руку собі на груди.

— Ти вже мене не любиш? — стиха запитав він ще раз. — То скажи прямо! Я розумію, чоловіка, не здатного заробити що-небудь, любити вже не можна. Тільки скажи ж мені про це, моя кохана, моя єдина, — наполягав Брозе, схилившись над її змарнілим обличчям.

Сльози радості полилися з її очей, молодо і ніжно зазвучав її голос.

— Невже ти справді й досі кохаєш мене? — спитала вона з усмішкою, яка краяла йому серце.

— Невже я маю повторювати це тобі щовечора? Я так кохаю тебе, що ревную навіть до ліжка, в якому ти лежиш. Ти мала б лежати в мені, в моєму серці, в моїй крові!

Він усміхався, нахилившись ближче до дружини, щоб і вона бачила це. Він кохав її, вона була єдиним, що в нього лишилось на світі, і все ж часто відчував якусь неясну відразу й не міг поцілувати її. Він сам себе ненавидів за це — знав, на що вона хвора, і здоровий орга-^ нізм його просто брав гору над свідомістю. Проте зараз, у теплому, душевному відблиску реклами аперитиву, цей вечір нагадав йому давні щасливі вечори, недосяжні для темних сил страшної хвороби, — він був наче теплий і заспокійливий відблиск минулого, як і те рожеве світло над дахами.

— Люціє… — прошепотів він.

Вона притулила свої вологі уста до його уст. Так вона лежала тихо й спокійно, забувши на хвильку про своє змучене тіло, в якому непомітно, але буйно множились і розросталися клітинки раку…

Рут із Керном ліниво бродили Єлисейськими Полями. Був вечір. Сяяли вітрини, в усіх кафе було повно люду, скрізь спалахували реклами, а на тлі сріблястого, навіть уночі прозорого повітря Парижа, наче ворота в небо, темніла Тріумфальна арка.

— Глянь туди, праворуч! — сказав Керн. — Наші знайомі: Роз-енфельд і Вазер.

Перед велетенською вітриною магазину компанії «Дженерал Моторе» стояло двоє молодиків. Бідно вдягнені: костюми на них потерті, обидва без пальт. Вони із таким запалом сперечалися, що довгенько не помічали поруч себе Керна й Рут. Обидва мешкали в готелі «Верден». Вазер був за фахом технік, за переконаннями — комуніст; Розенфельд — син банкіра з Франкфурта, сім’я якого тепер жила на третьому поверсі готелю. Обидва були фанатично закохані в автомобільну справу. І обидва жили святим духом.

— Розенфельде! — майже благально говорив Вазер. — Ви хоч на хвилину розсудіть розумно! «Кадилак» — ну, може, він зручний для старих людей, цього я не заперечую. Але навіщо така шістнадця-тициліндрова лайба, скажімо, вам? Він же хлище бензин, як корова воду, і все ж ніякого виграшу на швидкості.

Розенфельд заперечно хитав головою. Немов зачарований, він уп’явся очима в освітлену вітрину, за якою поволі обертався велетенський чорний «кадилак», поставлений на спеціальну платформу.

— Ну й нехай собі хлище! — огризнувся він. — Про мене, хоч цілими барилами. Не в тому ж річ! Ви тільки гляньте, як зручно й затишно сидіти в машині! Безпечно, надійно, яку броньованій башті!

— Розенфельде, ваші аргументи пасують більше для страхування життя, а не для автомобіля! — Вазер кивнув у бік сусідньої вітрини, де були виставлені машини фірми «Ланчіа». — Ви краще погляньте сюди. От де справді шик! Усього лише чотири циліндри, таке собі низеньке насторожене звірятко, а як рвоне — що тобі пантера! На ній ви по стіні здеретеся, коли вам треба!

— А мені не треба дертися по стіні! Я хочу з шиком під’їздити до коктейль-холу! — незворушно відповів Розенфельд.

Вазер наче й не почув його доводів.

— Ви тільки гляньте на ці лінії! — замріяно мовив він. — Як вона, витягшись, низько припадає до землі і мчить — стріла, блискавка! Ні, для мене вже й восьмициліндрова надто незграбна. Моя мрія — швидкість.

Розенфельд глузливо зареготав.

— Як же ви будете залазити в отой дитячий візочок? Вазере, це машина для ліліпутів. Уявіть собі, у вас гарна дружина, вона у вечірній довгій сукні, можливо, навіть із золотої парчі або з блискітками, в хутряній шубці, виходите ви з концерту, надворі грудень, на вулиці грязюка зі снігом, а тут вам залазити в ту шарманку на колесах — невже вам хочеться, щоб люди сміялися з вас?

Вазер спаленів.

— Це все міркування капіталіста! Розенфельде, я вас прошу! Ваша мрія — паровоз, а не автомашина. І як тільки може вам подобатись отакий мамонт? Це хіба що для якогось комерційного радника! А ви ж людина молода! Ну, коли вам хочеться мати щось поважче, то, Бога ради, беріть «делайє» — він елегантний і, як-не-як, дає сто шістдесят кілометрів за годину!

— «Делайє»! — зневажливо чмихнув Розенфельд. — Ви хочете, аби я щохвилини протирав забризкані мастилом свічки, чи як?

— Коли їздити вміло, цього не буває. Зате це ж справжній ягуар — летить, що тобі снаряд! Від самого звуку мотора сп’яніти можна! Або — коли ви вже хочете мати щось зовсім незвичайне, — то беріть нову марку «супертальбот»: сто вісімдесят кілометрів ніби між іншим, граючись. Це вам не абищо!

Розенфельд аж верескнув від обурення.

— 1-і, ваш «тальбот»! Справді не абищо! Я такої таратайки й задарма не візьму! В ній проїдеш по місту — і то вже радіатор закипає. Ні, Вазере, я зупиняюсь на «кадилаку». — Він повернувся знову до вітрини «Дженерал Моторе». — Ви тільки зважте на якість! Вам років п’ять не доведеться й капот підіймати. А комфорт!.. Ні, Вазере, на таке здатні лише американці! Мотор — слухняний і безшумний, ви взагалі його не чуєте!

— Але ж, друже мій! — аж підскочив Вазер. — Що ж то за машина, коли не чути мотора! Адже це справжня музика — слухати, як зареве така норовлива бестія!

— То придбайте собі трактора! Він реве ще дужче!

Вазер гнівно визвірився на Розенфельда. Потім, ледве стримуючи себе, тихо сказав:

— Слухайте, друже, я вам пропоную компроміс: беріть «мерсе-дес-компресор»! Він важкий і досить елегантний. Ви згодні зі мною?

Розенфельд зневажливо махнув рукою.

— Це не для мене! Даремно ви так стараєтесь! «Кадилак» — і більш нічого! — І він знов уп’явся очима в елегантного чорного велетня, що обертався на платформі.

Вазер безпорадно розвів руками, одвертаючись од товариша, і тут помітив Керна та Рут.

— Послухайте, Керне, — сказав він, — якби ви мали вибирати між «кадилаком» та новеньким «тальботом» — що ви взяли б? Адже «тальбота», правда?

Тут обернувся й Розенфельд.

— Та, звичайно ж, «кадилак», які тут можуть бути сумніви!

— Мене б задовольнив і маленький «сітроен», — усміхнувся Керн.

— «Сітроен»?! — Обидва автофанати вирячились на нього, як на шолудиву вівцю.

— Або навіть звичайний велосипед, — додав Керн.

Обидва знавці обмінялись багатозначними поглядами.

— Ах так… — уже холодно зауважив Розенфельд. — Видно, ви не надто розумієтесь на машинах, адже так?

— Як, певно, й на мотоспорті взагалі, га? — докинув трохи зневажливо й Вазер. — Ну звичайно, є люди, яких цікавлять лише поштові марки.

— Оце по мені! — жваво мовив Керн. — Особливо непроштем-пельовані.

— Ну, тоді пробачте! — Розенфельддемонстративно підняв комір піджака. — Ходімо, Вазере, на той бік — оглянемо ще нові моделі.

Примирені спільним презирством до неука Керна, автофанати в пошарпаних костюмах пішли від нього вже як однодумці, аби ще поговорити про спортивні машини. Часу для цього в них було досить, адже грошей на вечерю вони не мали.

Керн весело дивився їм услід.

— Людина — це якесь загадкове диво, скажи, Рут?

Дівчина посміхнулась.

Керн так і не знайшов роботи. Куди він тільки не потикався — ніде не брали навіть за двадцять франків на день. За два тижні вони витратили всі свої гроші. їм дали невеличку допомогу: Рут — єврейський комітет, а Керну — єврейсько-християнський. Разом це становило щось близько п’ятдесяти франків на тиждень. Керн повів переговори з хазяйкою «Вердена» і домігся того, що за ці гроші, крім їхніх двох кімнаток, їм ще вранці давали каву з хлібом.

Хлопець продав своє пальто, валізу й решту речей, зароблених у Потцлоха. Потім почали продавати речі Рут: материн перстень, сукні й тоненький золотий браслет. Та молодята не вдавалися в тугу. Вони жили в Парижі й тим були вдоволені. Почували себе в безпеці і з надією чекали наступного дня. У місті, яке прийняло всіх емігрантів цього століття, витав дух терпимрсті; вони тут хиріли з голоду, але переслідували їх не більше, ніж у цьому була потреба, і це вже здавалося щастям.

Якось у неділю надвечір, коли за вхід не брали плати, Мариль повів їх до Лувру.

— Узимку вам потрібна якась розвага, щоб збувати час, — радив він. — Основні проблеми емігранта — це голод, притулок і час, якого нікуди подіти, не маючи права на працю. Голод і турботи про дах над головою — смертельні вороги, з якими треба рішуче боротись; а от час, довгий і порожній, невикористаний час — це ворог підступний, він, як повільна отрута, пожирає енергію емігранта. Це нескінченне й виснажливе чекання паралізує волю, наче примарний страх. Перші два вороги нападають на нього прямо, фронтально, від них можна або захиститись, або загинути, — а час заходить з тилу й поволі отруює нам кров. Ви люди молоді. Не нидійте в кафе, не журіться, не допускайте до себе байдужості та втоми. Стане вам тяжко — ідіть до найбільшої чекальні в Парижі: до Лувру. Він добре опалюється взимку. Краще сумувати перед Рембрандтом, Делакруа чи Ван-Гогом, аніж за чаркою горілки чи в атмосфері безсилих скарг і злоби. Це кажу вам я, Мариль, який теж любить посидіти віч-на-віч із чаркою. Коли б я сам був не такий, я не казав би вам таких повчальних речей.

Вони бродили у величних сутінках Лувру — проходячи століття, минаючи кам’яних царів стародавнього Єгипту, богів Греції, римських цезарів, повз вавилонські олтарі, перські килими й фламандські гобелени, минали творіння великих геніїв — Рембрандта, Гойї, Греко, Леонардо, Дюрера — через нескінченні зали й коридори, поки дійшли до залів, де висіли картини імпресіоністів.

Там посідали на один із диванчиків, що стояли посеред залу. Зі стін їх вабили пейзажі Сезанна, Ван-Гога й Моне, танцюристки Дега, пастельні жіночі голівки Ренуара та барвисті сцени Мане. У залі було тихо, навколо — ні.душі, і поступово Керна та Рут охопило таке відчуття, ніби вони сидять у якійсь зачарованій башті, а картини — то вікна в якісь далекі світи, в сади справжнього й радісного життя, вікна до необмежених мрій і вічних краєвидів душі, недосяжних для сваволі, страху та безправ’я.

— Емігранти! — промовив Мариль. — І вони всі були емігранти! їх висміювали, переслідували й виганяли з батьківщини, часто вони лишались без притулку, голодували, жили в злиднях, умирали в злиднях, — але погляньте, що вони створили: культуру світу! Оце я й хотів вам показати.

Він зняв окуляри й довго протирав їх.

— Що на вас тут справило найсильніше враження? — звернувся він згодом до Рут.

— Спокій, — одразу ж відповіла вона.

— Спокій. А я гадав, ви скажете — краса. Але це правильно, у наш час і спокій — краса. Особливо для нас. А ви що скажете, Керне?

— Не знаю, що й сказати. Мені б хотілось мати одну з цих картин і продати її, щоб заробити на життя.

— Ви ідеаліст, — зазначив Мариль.

Керн недовірливо поглянув на нього.

— Я кажу серйозно, — додав Мариль.

— Я знаю, що це дурниця. Але тепер зима, і я б купив Рут пальто.

Керн сам собі здавався дурником, але йому справді нічого іншого не спало на думку, весь час тільки це й було в голові. І вже зовсім несподівано він відчув руку Рут у своїй. Дівчина вся засяяла, дивлячись на Керна, а потім міцно пригорнулась до нього.

Мариль знову надів. окуляри. Тоді озирнувся довкола і сказав:

— Людина велика у своїх крайностях. У мистецтві, в коханні, в дурості, в ненависті, в егоїзмі й навіть у жертвах, але чого світові найбільш бракує, так це якоїсь певної середньої доброти.

Керн і Рут скінчили свою вечерю — какао з хлібом. Цим вони й жили ось уже тиждень, якщо не рахувати чашки кави з двома манюсінькими булочками вранці, виторгуваних Керном у хазяйки за квартирну плату.

— Хліб сьогодні своїм смаком нагадує біфштекс, — мовив Керн. — Соковитий біфштекс, та ще й з присмаженою цибулькою.

— А по-моєму, курятину, — заперечила Рут. — Молоде смажене курча зі свіжим зеленим салатом.

— Можливо. Це такий смак, певно, з твого боку. Дай і мені скибочку звідти. До біфштекса не завадить ще й трохи курятинкк.

Рут одрізала йому товсту скибку з довгої французької білої хлібини.

— На, — сказала вона. — Це стегенце. Чи, може, ти більше любиш грудинку?

Керн засміявся.

— Якби тебе не було зі мною, то я, певно, тепер би ремствував на Бога!

— А я без тебе лежала б у ліжку й рюмсала.

Цієї миті постукали в двері.

— Це Брозе, — з досадою мовив Керн. — Ну от, саме тоді, коли ми ніжно освідчуємось у коханні!

— Можна! — гукнула Рут. І двері розчинились.

— Та ні, це неможливо! — розгублено й радісно водночас мовив Керн. — Мабуть, мені сниться! — Він підвівся так обережно, наче боявся сполохати привид. — Штайнер… — Привид усміхнувся. — Царю небесний, це Штайнер!

— Добра пам’ять зміцнює дружбу і… губить кохання, — сказав Штайнер. — Пробачте, Рут, що я з порога почав говорити сентенції. Але тільки-но внизу мені стрівся мій давній знайомий Мариль. І тут уже без сентенцій ніяк не обійтися.

— Звідки ти приїхав? — спитав Керн. — Прямо з Відня?

— З Відня. А дорогою завернув до Муртена.

— Що? — Керн відступив крок назад. — До Муртена?

— Муртен — місто нашої ганьби, Штайнере,'— сміялася Рут. — Я там захворіла, а цього спритного кордонопроходця злапала поліція. Сама назва «Муртен» звучить для нас безславно.

Штайнер хитро посміхнувся.

— Того ж то я й (Заглянув туди! Я помстився за вас, дітки. — Тут він дістав свій гаман і вийняв звідти шістдесят швейцарських франків. — Ось вам. Це становить чотирнадцять доларів або ж близько трьохсот п’ятдесяти французьких франків. Подарунок від Аммерса.

— ВідАммерса? — Керн спантеличено дивився на Штайнера. — Триста п’ятдесят франків?

— Потім розповім тобі, хлопче. Заховай гроші. А тепер дайте подивитись на вас як слід. — Він уважно оглянув молодят. — Лиця позападали, захарчовані, значить, на вечерю — какао на воді, і, звичайно, нікому про це й слова, так?

— Та не зовсім, — відказав Керн. — Кожного разу, як тільки до цього доходить, Мариль запрошує нас пообідати або повечеряти. Ніби в нього є якесь шосте чуття.

— У нього є ще й сьоме — на картини. Він ще ні разу, нагодувавши, не потяг вас до музею? Це в нього звичайна покута за їжу.

— Водив, — докинула Рут. — До Сезанна, Ван-Гога, Мане, Ренуара та Дега.

— Ага! До імпресіоністів. Тоді, значить, ви обідали з ним. Бо за вечерю він звичайно тягне до Рембрандта, Гойї та Греко. Але про це годі, одягайтеся, дітки! Ілюміновані ресторани Парижа чекають нас!

— Та ми тільки-но…

— Бачу, бачу! — суворо перебив Штайнер. — Одягайтеся негайно! У мене грошей — кури не клюють.

— Ми вже одягнені.

— Ага, ось воно що! Пальта попродали якомусь єдиновірцеві, а він вас напевно обмахорив…

— Ні… — заперечила Рут.

— Дитино моя, євреї теж бувають нечесні! Це я мушу визнати, хоч би там яким святим здавалося мені тепер ваше плем’я мучеників. Ну, ^то ходімо! Зараз ми обміркуємо расову проблему смаженої курки.

Ну, а тепер уже розповідайте, що у вас і як, — сказав Штайнер після вечері.

Наче хто закляв, — почав Керн. — Париж не тільки місто одеколону, мила та парфумів, а також місто англійських шпильок,

шнурків, гудзиків і, здається, навіть образків. Торгівля тут майже зовсім виключається. Чого я вже тільки не пробував — і посуд мив, і сапетки тягав з овочами, писав адреси, торгував іграшками, — але все це нічого істотного не принесло. Завжди лише випадковий заробіток. Рут уже два тижні прибирала в одній конторі, та потім фірма збанкрутувала, і їй взагалі нічого не заплатили. За кашеміровий светр їй запропонували стільки, що вона ледве могла б купити знову вовни. Внаслідок цього… — Він розстебнув піджак. — Внаслідок цього я ходжу як багатий американець. Хочеш — Рут і тобі може виплести такий светр…

— У мене ще є вовна на один, — докинула Рут. — Щоправда, чорна. Ви любите чорний колір?

— Та ще як! Адже й життя наше нелегальне — чорне. — Штайнер запалив сигарету. — Тепер мені все зрозуміло! Ви свої пальта продали чи віддали в заставу?

— Спершу заставили, а потім і продали.

— Так. Звичайна історія. Ви вже бували в кафе Мориса?

— Ні, тільки в «Ельзасі».

— Гаразд. Тоді нам треба сходити до Мориса. Там є такий собі Дикман. Той про все знає. Зокрема й про пальта. Але я маю спитати його й про щось важливіше. Про всесвітню виставку, яка має бути цього року.

— Міжнародна виставка?

— Авжеж, хлопчику мій, — сказав Штайнер. — Саме там і можна буде знайти роботу. Та й документами там недуже цікавляться.

— Штайнере, скільки ти, власне, уже в Парижі, що все знаєш?

— Чотири дні. А до того був у Страсбурзі. Влаштовував там одне діло. Про вас дізнався через Класмана. Зустрів його в префектурі. Адже в мене є паспорт, дітки мої. Через кілька днів я переселюся в готель «Інтернаціональ». Назва сподобалась мені.

Кафе Мориса було схоже на кафе Шперлера у Відні й на кафе Грайфа в Цюриху. То була типова емігрантська біржа. Штайнер замовив Кернові та Рут каву, а сам пішов до якогось літнього чоловіка у другий бік залу. Трохи поговорив там з ним, потім чоловік той уважно окинув поглядом обох молодят і вийшов.

— Ото і є Дикман, — пояснив Штайнер. — Він усе знає. Що я казав про виставку, то все правда, Керне. Павільйони зарубіжних країн уже будуються. Оплачують видатки їхні уряди. Вони частково завозять свою робочу силу, але на земляні роботи тощо набирають людей на місці. І тут перед нами розкриваються широкі можливості! А що гроші за роботу виплачує міжнародна виставкова комісія, то французів мало цікавить, хто там працює. Завтра вранці підемо туди. Там уже влаштувалось трохи емігрантів. Нас можна найняти дешевше, ніж французів — і в цьому наша перевага.

Дикман повернувся знову з двома пальтами на руці.

— Я гадаю, вони підійдуть, — діловито заявив він.

— Ану приміряй оце пальто, — звернувся Штайнер до Керна. — Спершу — ти, а потім уже Рут приміряє друге. Попереджаю: чинити опір тут марно.

Пальта були наче на них пошиті. На пальті Рут був навіть трохи попсований міллю хутряний комірець. Дикман усміхнувся:

— У мене око!..

—. У тебе немає кращого лахміття, Генріху? — запитав Штайнер.

Дикман трохи ображено зиркнув на нього.

— Адже пальта добрі. Не нові, звичайно. Оте, що з хутряним коміром, навіть колись носила графиня… У вигнанні, звичайно, — додав він у відповідь на Штайнерів погляд. — Натуральний єнот, Йозефе. Не якийсь там кріль!

— Добре. Беремо їх. Завтра я зайду до тебе, і тоді вже остаточно домовимось про все.

— Це не обов’язково. Можеш узяти їх так. Я ж досі не розрахувався з тобою.

— Не говори дурниць.

— Нічого, нічого. Забирай пальта і забудь про них. Як згадаю, з якої халепи вирятував ти мене — Боже праведний!

— Ну, а як тепер? — поцікавився Штайнер.

Дикман стенув плечима.

— Вистачає і дітям, і мені. Але огидно так жити, весь час наче в корчах.

— Не будь такий сентиментальний, Генріху! — засміявся Штайнер. — Подивись на мене: я підробляв документи, був шулером, бродягою, винний у покаліченні людини, в спротиву органам влади, і ще маю чимало подібних гріхів — а проте не відчуваю докорів сумління.

Дикман примирливо кивнув.

— А в мене найменшенька хвора. Грипує, температурить. Але дітям температура не страшна, адже так?

Він допитливо дивився в очі Штайнеру. Той покивав.

Просто прискорений процес одужування, і все.

— Сьогодні я хочу піти додому раніше.

Штайнер замовив собі коньяку.

— І тобі, хлопчику, теж маленьку? — звернувся він до Керна.

— Послухай, Штайнере… — почав був той. Але Штайнер відмахнувся.

— Не балакай багато! Звичайні різдвяні подарунки, які мені нічого не коштують. Ви ж і самі бачили. То як, Рут, і вам коньячку?

— Я — за.

— Знову є пальта! Перспектива на роботу! — Керн вихилив свою чарку. — Після такого животіння починається нова, цікава смуга.

— Не вдавайся до хибних ілюзій! — усміхнувся Штайнер. — Потім, як наробишся донесхочу, найцікавішим періодом життя здаватиметься той час, коли не доводилося працювати. Посадиш онуків на коліна й почнеш розповідати їм дивовижні пригоди: «От колись у Парижі…»

Проходячи повз них, Дикман стомлено кивнув їм на прощання й попрямував до дверей.

— Колись був бургомістром від соціал-демократів, — зауважив Штайнер, глянувши йому вслід. — П’ятеро дітей. Дружина померла. Жебрак із добрим серцем. Зберіг людську гідність. Завжди все знає. Та занадто м’якотілий, що часто трапляється серед соціал-демократів. Тим-то з них і політики погані.

Кафе почало заповнюватись людьми. Бездомні захоплювали затишні місця в кутках, аби хоч сидячи переспати ніч. Штайнер допив свій коньяк.

— Хазяїн тут — душа, не людина. Дозволяє спати всім, хто знайде собі місце. І до того ж задарма. Щонайбільше — плати за чашку кави та й спи собі. Якби не було таких, як оця хавіра, багато декому скрутно довелося б. — Він підвівся. — Ходімо, доньки.

Вийшли на вулицю. Там було вітряно й холодно. Рут підняла єнотовий комір щойно придбаного пальта й загорнула ним своє личко. Потім обернулась до Штайнера, даруючи йому милу усмішку. Той схвально кивнув.

— Тепло, моя дитинко. Усе на світі залежить від крихітки тепла.

Повз них пройшла бабуся з квітами. Штайнер кивком покликав її.

Стара почовгала до них.

— Фіалки, — прохрипіла вона. — Свіжі фіалки з Рив’єри.

— Оце-то місто! У грудні посеред вулиці — фіалки! — Штайнер купив букетик і передав Рут. — Фіалкове щастя! Пустоцвіт! Нікчемні речі! А втім, переважно вони й дають тепло! — Він підморгнув Керну. — Повчально для життя, як сказав би Мариль.

18

Вони сиділи в їдальні міжнародної виставки. Був день зарплати. Керн порозкладав тоненькі банкноти навколо своєї тарілки.

— Двісті сімдесят франків! — підсумував він. — Заробив за тиждень! І це вже втретє так! Просто казка, а не життя.

Мариль дивився на нього з усмішкою на устах. Далі повернувся до Штайнера й підняв свою чарку.

— Ковтнемо трішки за відразу до цього нікчемного паперу, любий мій Губере! Дивно, що він має таку владу над людьми! Наші пращури тремтіли перед громом та блискавкою, перед тиграми й землетрусами; наші предки часів середньовіччя — перед мечами і розбійниками, перед пошестями та Богом… а ми тремтимо перед клаптиком казенного паперу — хай то буде чи грошовий знак, чи паспорт. Неандертальця вбивали ломакою; римлянина — мечем; середньовічну людину — чумою; а нас уже можна стерти на порох клаптиком паперу.

— Або ж повернути до життя, — докинув Керн, не одриваючи очей від французьких банкнот, розкладених навколо тарілки.

Мариль звів очі на Штайнера, потім скосив погляд у бік Керна.

— Що ти скажеш про цього хлопця? Вбивається в колодочки, еге?

— Ще й як! Він дозріває під суворим вітром чужини. Він уже й зараз дивиться в корінь.

— Я ж його знав ще дитиною, — дивувався Мариль. — Слабеньке таке хлоп’я, завжди потребувало втіхи… Це було всього кілька місяців тому.

Штайнер зареготав.

— Доба тепер така нестійка: і загинути легко, але й ростуть теж швидко.

Мариль ковтнув слабенького червоного вина.

— Нестійка доба! — повторив він. — Доба великого розбрату. Людвіг Керн, юний вандал другого великого переселення народів.

— Неточно, — заперечив Керн. — Я молодий напівіудейдругого виходу з Єгипту!

Мариль докірливо глянув на Штайнера і сказав:

— Це твій учень, Губере.

— Ні, афоризмами він заразився від тебе, Марилю! А втім, забезпечена потижнева платня може в кожного піднести чуття гумору.

Хай живе повернення блудних синів до сталої зарплати! — Штайнер обернувся до Керна. — Ховай гроші в кишеню, синку, а то тільки й побачиш їх. Гроші не люблять світла.

— Я віддам їх тобі, — мовив Керн. — Ще й крім цих я тобі маю повернути чималенько.

— Тільки посмій мені!.. Я ще аж ніяк не такий багатий, щоб відбирати борги!

Керн запитливо глянув на Штайнера. Потім сховав гроші в кишеню.

— До котрої сьогодні відкриті магазини? — поцікавився він.

— Навіщо це тобі?

— Адже сьогодні новорічний вечір.

— До сьомої, Керне, — відповів Мариль. — Хочете закупити міцних напоїв для зустрічі? То тут, у буфеті, вони дешевші. Скажімо, першокласний ром із Мартиніки.

— Ні, напоїв мені не треба.

— Ага! То ви, певно, в останній день року хочете ступити на стезю міщанської сентиментальності — вгадав?

— Приблизно. — Керн підвівся з-за столу. — Хочу зайти до Соломона Леві. Може, й він сьогодні сентиментальніший і не триматиметься за сталі ціни.

— У нинішні часи ціни зростають, — зауважив Мариль. — А проте дерзайте, Керне! Рутина — ніщо в житті, а пориви — все! Тільки за гендлями не забудьте: о восьмій ветерани еміграції збираються на вечерю до тітоньки Марго!

Соломон Леві був меткий, вертлявий чоловічок із ріденькою цапиною борідкою. Він господарював у темному склепистому приміщенні серед численних годинників, музичних інструментів, старих килимів, картин, гіпсових карликів та порцелянових звірят. У вітрині в безладді лежали дешеві підробки самоцвітів, фальшиві перлини, старі прикраси в срібних оправах, кишенькові годинники та всілякі старовинні монети.

Леві одразу впізнав Керна. Голова в нього була — немов бухгалтерська книга, і завдяки їй він зробив не один вигідний ґешефт.

— Що у вас? — Цілком готовий до бою, він зустрів Керна мало не на порозі, не сумніваючися, що той знову приніс що-небудь продавати. — Тільки ви обрали для цього несприятливий час!

— Як то? Хіба ви продали вже перстень?

— Продали, продали… — жалібно перекривив його Леві. — Ви сказали — «продали» — чи я не дочув трохи? Чи я помилився, не так зрозумів вас?

— Ні, так.

— Ех, юначе, юначе, — заторохтів Леві далі, — невже ви й газет не читаєте? Чи ви тільки-но звалилися з місяця і не знаєте, що діється у світі? Продали!.. Такий старий непотріб! Продали… Як послухаєш вас, то чисто тобі капіталіст, справжній Ротшильд. А ви знаєте, що треба для того, аби продати? — Він навмисне зробив паузу й піднесеним голосом повів далі: — Це ж треба, щоб прийшла свіжа людина, якій щось потрібно, та щоб вона вийняла свій гаманець… — Леві дістав портмоне. — Щоб вона його відкрила… — Тут він відстебнув свій гаманець: — І дістала звідти чисті, добрі гроші, готівкою… — Леві висмикнув десятку. — Та поклала їх… — Леві обережно поклав папірець і розгладив рукою на столі. — Отут починається найголовніше… — Голос Леві перейшов на фальцет. — Щоб вона наважилась розлучитися з ними надовго!

Леві багатозначно замовк, поклав гроші в гаманець і сховав його.

— І за що? За якусь блискітку, витребеньки. Чисті, добрі гроші! Та ви що — насмішити мене прийшли? На таке здатні лише божевільні та гої. Або ще я. Я, злощасний, з моєю пристрастю до комерції. Ну, то що там у вас цього разу? Тільки знайте: багато не можу дати. З місяць тому — о! — тоді ще були часи!

— Я нічого не збираюсь продавати, пане Леві. Я хочу викупити перстень…

— Що-о? — Леві роззявив рота, як зозуленяті так застиг. Цієї миті борода його нагадувала пташине гніздо. — А-а, тепер я збагнув: хочете виміняти за щось інше. Ні, ні, юначе, це мені вже знайоме. Усього тиждень тому я погорів на такому ґешефті: дзиґарик, знаєте, добрий дзиґарик, він-то, правда, уже не йшов, але, зрештою, дзиґарик — це ж годинник! І я віддав його за бронзове письмове приладдя та за самописку з золотим пером… Що я вам скажу? Обмахорили мене, довірливого дурня — самописка не пише! Ну нехай уже, дзиґарик той теж більш як чверть години не йтиме, але ж тут є дві великі різниці — чи годинник не йде, чи самописка не пише! Годинник, хай там що, лишається годинником, але ж самописка, яка ні до чого… Ви ж метикуєте хоч трохи? Це ж — тьху, це так, ніби її й зовсім нема. Ну, то що у вас є на обмін?

— Анічогісінько, пане Леві. Я сказав: купити. Ку-пи-ти.

— За гроші?

— Так, за гроші.

— Ага, тепер мені все ясно! Які-небудьугорські, чи румунські, чи то австрійські знецінені гроші, або ще якісь інфляційні, звичайно, — хто в них тепер розбереться! Тільки недавнечко сюди приходив один такий пройда з вусами, яку Карла Великого…

Але Керн уже вийняв свій гаман, дістав звідти стофранкову банкноту й поклав на стіл. Леві заціпенів від подиву й тільки тоненько свиснув. Потім, опам’ятавшися, сказав:

— То ви при грошах? Уперше бачу таке! Але ж, юначе, поліція — вона…

— Зароблені! — перебив його Керн. — Чесно зароблені. А тепер — де перстень?

— Секундочку-у! — Леві дзиґою метнувся в куток і одразу ж повернувся з обручкою матері Рут у руці. Потер-потер її об рукав піджака, дбайливо похукав на неї, знову потер і вже потім, поклав на клаптик оксамиту, наче якийсь діамант на двадцять каратів. — Гарна штучка, — благоговійно мовив він. — Справжній унікум!

— Пане Леві, — сказав Керн. — Тоді ви нам дали за цю обручку сто п’ятдесят франків. Якщо я тепер дам вам сто вісімдесят, ви матимете двадцять відсотків прибутку. Непогана пропозиція, правда?

Та Леві наче й не чув.

— Закохатись можна в таку річ, — захоплено мріяв він уголос. — Не якась там сучасна халтура. Товар! Справжній товар! Я хотів залишити її собі. У мене є невеличка колекція, приватна, для себе особисто!

Керн поклав сто вісімдесят франків на стіл.

— Гроші!.. — зневажливо пирхнув Леві. — Що таке нині гроші? При такій інфляції! Цінні речі — це я розумію. Скажімо, оця каблу-чечка, це ж утіха для душі, та ще й увесь час зростає в ціні. Подвійна радість! Усе знецінюється, а от зо-ло-то… — замріяно наголосив він, — золото підвищується в ціні! Та за таку прекрасну річ і чотириста франків мало. Який-небудь знавець міг би дати й більше!

— Пане Леві!.. — злякано мовив Керн.

— Але я не якийсь там нелюд, — рішуче сказав Леві, — і ладен розлучитися з нею. Хочу, щоб і ви мали радість. Я не хочу заробляти на ній нічого, бо сьогодні ж новорічний вечір! Триста франків — і крапка, хоч це для мене руйнація.

— Та це ж удвічі більше, ніж ви нам заплатили! — обурився Керн.

— Удвічі, хе! Це ви так бовкнули, не знаючи, що говорите. А що означає удвічі? Ще ребі з Новогрудки сказав колись, що удвічі більше — це лише половина. Ви колись чули щось про накладні видатки, юначе? Це коштує ще ого-го скільки! Податки, плата за приміщення, вугілля, різні збори, неминучі втрати в такому ось ділі… Вам це нічого не коштує, а з мене беруть величезні гроші! І воно ж набігає щодня на всі речі, зокрема й на таку каблучку!

— Я ж злидар, емігрант…

Леві махнув рукою.

— А хто з нас тепер не емігрант? Хто купує, той завжди багатший за того, хто мусить продавати. Ну, а хто з нас двох збирається купувати?

— Двісті франків, — мовив Керн, — і це вже останнє слово.

Леві взяв обручку, дмухнув на неї й поклав на місце. А Керн заховав гроші й попрямував до дверей. Та ледве він одчинив їх, як. Леві гукнув йому навздогін:

— Двісті п’ятдесят — і тільки тому, що ви молодий, а я хочу бути для вас благодійником!

— Двісті, — відповів Керн з порога.

— Тоді — шолом алейхем! — попрощався Леві.

— Двісті двадцять.

— Двісті двадцять п’ять, чесно і справедливо, бо завтра я мушу платити оренду за це приміщення.

Керн повернувся назад і сплатив гроші. Леві поклав обручку в малесеньку картонну коробочку.

— Коробочку маєте задарма, — сказав він, — і цю чудову блакитну вату. Ви прямо-таки руйнуєте мене!

— П’ятдесят відсотків прибутку, — бурмотів Керн. — Лихвар ви!

Останніх слів Леві ніби й не чув.

— Повірте мені, — уже щиро сказав він, — у Картье, на Рю-де-Пе, така обручка коштує шістсот франків. А ціна їй — триста п’ятдесят. Цього разу все точно.

Керн поїхав до готелю.

— Рут! — гукнув він ще з порога. — Наші справи йдуть угору! Дивись! Останній із могікан повернувся додому!

Рут розкрила коробочку й заглянула туди.

— Людвігу… — тільки й сказала вона.

— Нікчемні речі, та й більш нічого! — збентежено пробурмотів Керн._г— А вони ж, як казав Штайнер, дають найбільше тепла. От я й хотів це перевірити. А тепер надінь її! Сьогодні ми всі разом вечеряємо в ресторані. Як справжні робітники, що одержують потижневу платню!

Була вже десята година вечора. Штайнер, Мариль, Рут і Керн сиділи в ресторані «Тітонька Марго». Офіціанти вже почали зносити докупи стільці й мокрими віниками підмітали зал. Кішка, що сиділа біля каси, потяглася й скочила на підлогу. Патронеса спала сидячи, закутавшись у плетену кофту, і тільки час від часу розплющувала пильне око.

— Я бачу, нас хочуть вимести звідси, — мовив Штайнер і кивнув офіціантові. — Та воно й пора. Треба нам зайти до Едит Розенфельд. Сьогодні приїхав дідусь Мориц.

— Дідусь Мориц? — перепитала Рут. — А хто це такий?

— Дідусь Мориц — ветеран еміграції, — пояснив Штайнер. — Йому сімдесят п’ять років, моя маленька Рут. Він знає всі кордони, всі міста, всі готелі, всі пансіони й приватні квартири, де можна жити без прописки, ще й тюрми п’яти цивілізованих країн. Його звуть Мориц Розенталь, і родом він із Годесберга-на-Рейні.

— Тоді я його знаю, — озвався Керн. — Одного разу я переходив з ним чехословацько-австрійський кордон.

— А я — швейцарсько-італійський, — сказав Мариль.

Офіціант приніс рахунок.

— Ми з ним теж кілька разів переходили кордони, — додав Штайнер. Потім звернувся до офіціанта: — У вас можна взяти пляшку коньяку на винос? «Курвуазьє». Але, звичайно, за магазинну ціну.

— Хвилиночку: я спитаю патронесу.

Офіціант наблизився до сонної плетеної кофти. Патронеса розплющила одне око й ствердно кивнула. Офіціант підійшов до полиці, взяв пляшку й приніс Штайнеру, а той заховав її в кишеню пальта.

Цієї миті одчинилися двері й із вулиці зайшла якась примарна постать. Патронеса хапливо провела долонею по устах і розплющила очі. На обличчях офіціантів з’явилося неприховане роздратування.

Нежданий гість мовчки, наче сновида, попрямував через увесь зал до пічки, де жевріло деревне вугілля, а над ним поволі оберталися на рожні кілька смажених курок.

Чоловік пронизливим поглядом оглянув по черзі кожну тушку. Потім звернувся до офіціанта:

— Скільки коштує ось ця?

— Двадцять шість франків.

— А ця?

— Двадцять шість франків.

— Вони всі по двадцять шість франків?

— Так.

— Чому ж ви не сказали одразу?

— Бо ви одразу не спитали про це.

559

Чоловік підвів голову, і на його лунатичному обличчі на якусь мить промайнула нормальна людська лють. Потім він тицьнув пальцем у найбільшу курку.

— Давайте оцю.

Керн підштовхнув ліктем Штайнера. Той сидів насторожено й чекав, що буде далі.

— Вам із картопелькою, салатом чи з рисом? — спитав офіціант.

— Без нічого. З ножем та виделкою. Подайте мені сюди.

— Це ж Пулярка! — прошепотів Керн. — Старий Пулярка, слово честі!

— Він і є! — кивнув Штайнер. — Пулярка з віденської в’язниці.

Чоловік сів до столу, вийняв із кишені гаманець і перелічив гроші. Потім знову сховав їх і урочисто розгорнув серветку. Перед ним красувалася смажена курка. Чоловік жестом священика підняв обидві руки, немовби хотів благословити їжу. Весь він сяяв якимсь незвичайним, шаленим задоволенням. Потім підняв курку з блюда й переклав собі на тарілку.

— Не будемо заважати йому, — стиха сміючись, мовив Штайнер. — Він заслужив цю смажену курку в тяжкій боротьбі. Нелегко дісталась йому ця смажена курка!

— Навпаки, я пропоную зараз же тікати звідси! — відповів Керн. — Досі я зустрічався з ним двічі. Й обидва рази в тюрмі. Кожного разу його хапали тієї миті, коли він збирався їсти смажену курку. Отже, й тепер кожну секунду можна сподіватися, що прийде поліція.

Штайнер засміявся:

— Ну, тоді гайда! Краще зустріти Новий рік серед знедолених злидарів, ніжу поліційній префектурі.

Товариство підвелося з-за столу. Біля дверей усі знов озирнулись. Пулярка саме відокремив од курячої тушки засмажену, брунатну ніжку, оглянув її, наче прочанин святі мощі, шанобливо вкусив, потім рішуче почав пожирати її.

Едит Розенфельд була тендітна сиза жінка шістдесяти шести років. Два роки тому вона приїхала до Парижа з сімома дітьми. Шестеро з них уже влаштувала: найстарший син поїхав у Китай на фронт лікарем; найстарша донька, філолог Боннського університету, за допомогою бі — женського бюро дістала посалу покоївки в Шотландії; другий син склав у Парижі державні іспити з права і, не знайшовши роботи за фахом, працював офіціантом готелю «Карлтон» у Каннах; третій завербувався до іноземного легіону; четвертий виїхав до Болівії; друга дочка

жила на апельсиновій плантації в Палестині. Лишився з матір’ю тільки найменший син. Бюро допомоги біженцям підшукувало для нього посаду шофера в Мексиці.

Едит Розенфельд наймала номер із двох кімнат: у більшій жила вона сама, а в маленькій — останній син, автофанат Макс Розенфельд. Коли Штайнер, Мариль, Керн та Рут прийшли, у тих двох кімнатах уже зібралося десятків зо два людей, і то все — біженці з Німеччини, дехто з дозволом працювати, але більшість — безправних. Ті, в кого ще водилася копійчина, принесли з собою вина — майже виключно дешевого бордо. Мариль та Штайнер, із своїм коньяком, сиділи поміж ними, як наріжні стовпи. Вони без зайвих церемоній щедро наливали гостям.

Мориц Розенталь прийшов об одинадцятій годині. Керн ледве впізнав його. Менш як за рік він постарів років на десять: пожовк, на обличчі ані кровинки. І ходив він, ледве переставляючи ноги й спираючись на ебенову палицю зі старомодною головкою зі слонової кістки.

— Едит, вічна любове моя, — мовив він із порога, — от я й повернувся. Раніше прийти не міг — стомився дуже.

Старий спробував нахилитись і поцілувати жінці руку, та це йому не вдалося. Едит Розенфельд підвелася. Вона була легка, як пташка. Узяла його обличчя в руки й поцілувала в щоку.

— По-моєму, я старшаю, — сказав Мориц Розенталь. — Уже не можу й руки твоєї поцілувати. А ти безстрашно цілуєш мене в щоку… Ех, коли б мені було лише сімдесят!

Едит Розенфельд, усміхаючись, дивилась на нього. Не хотіла показати, як злякалась його жалюгідного вигляду. А Мориц Розенталь удавав, ніби не бачив, як вона злякалась. Він був спокійний і веселий — приїхав у Париж помирати.

— Знайомі всі обличчя, — огледівшись довкола, сказав він. — Бездомні люди зустрічаються скрізь. Дивна річ! Штайнере, де ж це ми з вами були разом? У Відні, правильно! І Мариль! У Бриссаго, а потім у Локарно, під арештом, адже так? О, і Класман тут — цю-рихськйй Шерлок Холмс! Ну от, пам’ять моя ще сяк-так працює. І Вазер! І Брозе! І Керн, знайомий по Чехії! Майєр, друг карабінерів Палланци! Боже мій, діти, який прекрасний був час! Тепер я вже не здатний на таке — ноги не носять.

Старий зручно вмостився в кріслі.

— Звідки ви оце прибули, дідусю Мориц? — спитав Штайнер.

— Із Базеля. Дітоньки, скажу вам одно: обминайте Ельзас! Остерігайтесь у Страсбурзі й тікайте від Кольмара! Атмосфера каторжної тюрми. Не врятували ні Матіас Грюневальд, ні його Ізен-гаймський олтар. Три місяці тюрми за нелегальний в’їзд, в усіх інших містах засуджують щонайбільше на два тижні. При повторенні — до шести місяців, і в’язниці там — чисто каторга. Отже, дітоньки, обминайте Кольмар і Ельзас десятою дорогою. Ходіть через Женеву!

— А як тепер в Італії? — поцікавився Класман.

Мориц Розенталь узяв келих червоного вина, який Едит Розен-фельд поставила перед ним на столі. Рука його помітно тремтіла, Гвін, засоромившись такої кволості, знову поставив келих.

— В Італії повно німецьких агентів, — мовив він. — Не підходить вона вже нам.

— А як Австрія? — спитав Вазер.

— Австрія і Чехословаччина — дві мишоловки. Франція — єдина країна, що лишилися для нас у Європі. Старайтеся будь-що затриматися тут.

— А ти чув* що-небудь про Мері Альтман, Морице? — трохи згодом спитала Едит Розенфельд. — Останнього часу вона була в Мілані.

— Знаю. Тепер вона в Амстердамі, влаштувалась покоївкою. А діти її в емігрантському притулку у Швейцарії. Здається, у Локарно. Чоловік її у Бразилії.

— Ти й поговорити з нею ще встиг?

— Так, перед її від’їздом, у Цюриху. Вона так раділа, що вся її сім’я влаштована.

— А про Йозефа Феслера щось знаєте? — спитав Класман. — Він у Цюриху чекав дозволу на проживання.

— Феслер застрелився, разом із дружиною, — відповів Мориц Розенталь так спокійно, ніби розповідав про догляд за бджолами абощо. На Класмана він і не глянув — весь час дивився на двері. Класман нічого не відповів. І всі інші мовчали. Тиша тривала ще якусь мить — кожен удавав, ніби нічого не почув.

— А ви ніде не зустрічали Йозефа Фридмана? — зрештою озвався Брозе.

— Ні, проте знаю, що він сидить у зальцбурзькій в’язниці. А брат його повернувся до Німеччини; кажуть, сидить тепер у «виховному» концтаборі.

Мориц Розенталь обережно, немов кришталевий келих, узяв свою чарку обома руками й став повільно пити.

— А що, цікаво, поробляє міністр Альтгоф? — спитав Мариль.

— Тому живеться розкішно. Влаштувався шофером таксі в Цюриху. Має дозвіл і жити, і працювати.

— Ще б пак! — докинув Вазер.

— А Бернштейн?

— Бернштейн уже в Австралії. А його батько — у Східній Африці. Особливо пощастило Максу Маю: влаштувався асистентом зубного лікаря в Бомбеї. Звичайно, нелегально, але ж заробляє на хліб. Левенштайн витримав усі правничі екзамени в Англії і тепер працює адвокатом у Палестині. Актор Гансдорф — у державному театрі в Цюриху. Шторм повісився. Ти, Едит, знала в Берліні урядового радника Біндера?

— Знала.

— Розлучився з дружиною. Заради кар’єри. Він держав одну з доньок Оппенгаймера.

Мориц Розенталь трохи подумав.

— Оце приблизно і все, що я знаю, — сказав потім. — Усі інші, як і досі, блукають світом. Тільки ще більше стало нашого брата.

Мариль налив коньяку собі у склянку, на якій стояв напис: «Gare de Lyon»⁵. Він завжди носив ту склянку з собою як згадку про перший арешт. Вихилив її одним духом, потім сказав:

— Повчальна хроніка! Смерть індивідууму! Колись у стародавніх греків мислення вважалось відзнакою. Пізніше воно стало просто щастям. А ще пізніше — хворобою. Тепер це — злочин. Історія культури — це історія страждань її творців.

Штайнер усміхнувся до нього. Мариль усміхнувся у відповідь. Цієї миті знадвору долинув церковний дзвін. Штайнер оглянув усі обличчя навколо столу — численні маленькі долі, що їх зігнав сюди вітер фортуни, — й підняв свою чарку.

— Дідусю Мориц! — почав він. — Королю бродяг, останній нащадку Агасфера, вічний емігранте, ми вітаємо тебе! Дідько його знає, що принесе нам новий рік! Хай живе нелегальний легіон! Ну, будьмо: поки живі — не помрем!

Мориц Розенталь кивнув, підняв свою чарку в бік Штайнера й випив. У глибині кімнати хтось засміявся. Потім усе стихло. Люди збентежено перезиралися, наче їх спіймали на чомусь непристойному. З вулиці долинали вигуки. Тріщали ракети феєрверку. Гучно лунали сирени таксі. На балконі по той бік вулиці якийсь маленький чоловічок у жилетці, без піджака, запалив на шальці бенгальський вогонь. Засяяли фасади будинків. Зелене світло затопило кімнату Едит Розен-фельд, і вона стала невпізнанною — неначе то вже була не кімната в паризькому готелі, а каюта потонулого корабля глибоко на дні моря.

Актриса Барбара Кляйн сиділа за столиком у самому кутку «катакомб». Було вже пізно, й горіли тільки дві електричні лампочки над дверима. Барбара сиділа в кріслі під пальмами й коли відхилялась до спинки, пальмове листя, наче жорсткі закляклі руки, чіплялося за її волосся. Вона щоразу відчувала цей дотик і здригалась — проте не мала вже сили підвестися й пересісти на інше місце.

З кухні було чути брязкіт посулу і жалібні звуки акордеона по радіо. «Станція Тулуза, — майнуло в голові Барбари Кляйн. — Станція Тулуза… Новий рік. Я стомилася. Станція Тулуза… Не хочу більше жити. Станція Тулуза… Що їм усім відомо про те, як людину втомлює життя? Я не п’яна, — думала вона. — Я лише стала повільніше думати. Думки ледве повзуть, як мухи восени, передчуваючи смерть. Смерть росте в мені, наче буйне дерево. Вона розростається, як дерево з кровоносних судин, що поволі замерзають. Хтось дав мені чарку коньяку. Той, кого всі звуть Мариль, чи той другий — він потім вийшов. Щоб я зігрілась… Але я навіть змерзла. Я просто не відчуваю сама себе…»

Немов крізь скло вона побачила, як до неї хтось підходить. Ось він наблизився, вона бачить його краще, але між ними все ще ніби скляна стіна. Тепер вона впізнала його: це той самий, що сидів поруч неї в кімнаті Едит Розенфельд. У нього невиразне обличчя, боязкі очі за великими скельцями окулярів, трохи скривлені уста й неспокійні руки, він шкутильгає — але тепер прошкутильгав крізь шибку, яка стиха брязнула й позаду нього знову зійшлася докупи, ніби желе з рідкого скла.

Вона довго не розуміла того, що він казав їй. Бачила, як він, шкандибаючи, пішов од неї, наче поплив геть, потім повернувся й сів поряд; вона пила те, що він дав їй, і не відчувала власних ковтків. У вухах щось ніжно шуміло, і крізь той шум долинав голос, окремі слова, марні, безглузді слова, здалеку, ніби з протилежного берега річки. А потім не стало й тієї людини, що сиділа перед нею, схвильована, з червоними плямами на вилицях, — лишилось тільки щось жалюгідне, щось рухливе, нещасне, мов побитий пес, воно чогось благало своїми зацькованими й жагучими очима, то був якийсь звір, замкнений у клітці самотності, у клітці зі скла, «Станції Тулуза» й чужої ночі.

— Так… — несвідомо повторювала вона. — Так…

їй хотілося, щоб він пішов геть і лишив її саму, хоч на мить, на кілька хвилин, на часточку тієї вічності, яка чекала на неї, — проте він уже підвівся, став перед нею, нахилився над нею, взяв її за руку, підвів на ноги й потяг за собою, і вона ніби брела скляним болотом, слідом за ним, а потім почалися сходи, м’які сходи, що хапали її за ноги, далі — двері, і світло, й кімната…

Вона сиділа на своєму ліжку з таким почуттям, що більше їй уже не встати. Думки не корились їй, розбігалися. Ніщо в неї не боліло. Відбувався лише беззвучний розпад — так переспілі плоди падають у тиші осінньої ночі з нерухомого дерева. Вона подалась головою вперед, глянула на вичовганий килимок на підлозі, наче там мали лежати плоди, потім підвела голову — хтось пильно дивився їй в очі.

То були чужі очі, вони визирали з-під м’якого волосся, чуже, худе обличчя витяглось їй назустріч, наче маска, — у неї пробіг мороз по шкірі, вона затремтіла й ніби прокинулась, повертаючись із далекого небуття, і раптом побачила, що то її обличчя, воно дивилось на неї з люстра.

Вона поворухнулась. І тут побачила того самого чоловіка: він стояв на колінах біля її ліжка в якійсь химерно-смішній позі й тримав її за руки. Вона висмикнула руки.

— Чого вам треба? — сердито спитала. — Чого вам треба від мене?

Чоловік спантеличено дивився на неї.

— Але ж ви… адже ви сказали, що мені можна піти з вами…

Її знову змагала втома.

— Ні… — прошепотіла вона. — Ні…

І знову полилися слова. Слова про нещастя і горе, про самотність і страждання, слова, надто гучні слова, але хіба ж є звичайні, буденні слова для тої буденщини, яка пожирає людину і стирає її на порох? І про те, що йому завтра виїздити звідси, і що він іще ніколи не кохав жінки, і про свій страх, і про свою ваду, яка паралізує його волю, робить несміливим і смішним: зламана ступня, всього лише ступня; і про свій розпач, про надію саме цієї ночі… — адже вона завжди поглядала на нього, і він сподівався…

Вона поглядала на нього? Не пам’ятає такого. Тепер вона лише знала, що це її кімната і що вона вже більше не вийде звідси, і що все інше — туман, і не більше.

— Для мене це означає нове життя! — шепотів чоловік біля її колін. — Усе для мене зміниться тоді — зрозумійте ж мене! Я не буду почуватись ізгоєм…

Вона нічого не розуміла. Поглянула знову в дзеркало. Там сиділа, схилившись, Барбара Кляйн, актриса, двадцяти восьми років, незаймана дівчина, що берегла себе для мрії, яка так і не прийшла, а тепер втратила останню надію і дійшла до кінця свого життя.

Вона тихо підвелася, не одриваючи очей від образу в дзеркалі. По-дивилась-подивилась, потім усміхнулась йому, і на мить у її очах спалахнуло щось схоже на іронію чи похмурий глум.

— Ну, що ж… — стомлено мовила вона, — нехай так…

Чоловік занімів, пожираючи її очима й не вірячи собі. А вона вже

не зважала на нього. Несподівано все стало надто важким. Сукня стискувала її, мов панцир. Вона скинула її на підлогу. Скинула важкі черевики і впала сама, своїм важким, схудлим тілом, а під нею розросталось ліжко, стало велетенським і прийняло її в свої обійми, наче м’яка, біла могила…

Вона ще почула, як клацнув вимикач, як шурхотіла одежа. Потім насилу розплющила очі. В кімнаті стояла пітьма.

— Світло! — простогнала вона в подушку. — Нехай горить світло!

— Хвилиночку! Будь ласка, лише одну хвилинку! — збентежено, хапливо озвався чоловік. — От тільки… прошу вас, розумієте…

— Хай світло горить… — повторила вона.

— Так-так, звичайно… зараз… тільки ж…

— Бо потім так довго ще буде пітьма… — пробурмотіла вона.

— Так-так, правда… зимові ночі такі довгі…

Вона почула, як знову клацнув вимикач. На закритих повіках відчула знову світло, ніжні рожеві сутінки. Потім відчула чуже тіло. На мить усе в ній зіщулилось, вона здригнулася — потім усе стало байдуже: мине, як і все інше, однаково кінець…

Вона поволі розплющила очі. Перед її ліжком стояв незнайомий їй чоловік. Пригадалося щось схвильоване, жалюгідне, благальне — а те, що вона побачила зараз, було зовсім інше: розпалене, відкрите обличчя сяяло ніжністю й щастям.

На мить вона затримала на ньому погляд.

— А тепер ідіть звідси, — сказала потім. — Прошу вас, ідіть…

Чоловік поворухнувся. Потім знову полилися слова, швидко, наче з фонтана. Спершу вона нічого не розуміла. Він говорив надто швидко, а вона відчувала лише порожнечу. І тільки хотіла, щоб він пішов геть. Далі дещо збагнула — що він був у розпачі й гинув, а тепер усе змінилось. І тепер до нього повернулась мужність, саме тепер, коли його висилають із Франції…

Вона кивнула, щоб він замовк.

— Прошу вас… — прошепотіла.

Він замовк.

— Ідіть уже, — сказала вона.

— Іду…

Вона лежала, наче розбита, під ковдрою, її погляд стежив за чоловіком, що йшов до дверей. Остання людина, яку вона бачить у житті… Вона лежала тихо-тихо, якось дивно заспокоєна — уже ніщо більше її не обходило.

Чоловік зупинився біля дверей. Трохи повагався, потім обернувся до неї.

— Скажи мені ще хоч слово, — мовив він. — Чи ти… чи ти це тільки так… з жалю… більше з жалю до мене… чи…

Вона глянула йому в обличчя. Остання людина. Останній клаптик життя.

— Ні… — над силу вимовила вона.

— Не з жалю?

— Ні.

Чоловік заціпенів біля дверей. Чекав, затамувавши віддих.

— Що?.. — спитав він так тихо, ніби боявся впасти у прірву.-

Вона все ще дивилась на нього й була на диво спокійна. Останній

шматочок життя…

— З любові… — мовила вона.

Чоловік біля дверей мовчав. У нього був такий вигляд, ніби він ждав удару кілком по голові, а тут опинився в обіймах. Він не ворушився, а все ж, здавалося, зростав на очах.

— Боже мій… — простогнав він.

Раптом їй стало страшно, що він може знову підійти до неї.

— А тепер іди вже, — мовила вона. — Я дуже стомилась… Так…

Більше вона не чула, що він сказав. Знесилена до краю, вона заплющила очі. А згодом знову побачила двері, голі, зачинені; вона була сама й уже забула про нього.

Якийсь час вона лежала непорушно. Побачила своє обличчя в дзеркалі й усміхнулась йому — стомлено й ніжно. У голові все прояснилося. «Барбара Кляйн, — майнула думка. — Актриса… І саме в перший день нового року. Актриса… Але хіба цей день відрізняється чимось од інших?»

Глянула на свій годинник, що лежав на нічному столику. Вона завела його вчора. Отже, цокатиме цілий тиждень. Поглянула на лист поруч. Жахливий лист — у ньому смерть.

Дістала з шухляди маленьке лезо бритви. Затиснула його між великим та вказівним, пальцями й натягнула на голову ковдру, їй і не боляче. Хазяйка буде лаятись завтра. Але в неї немає нічого іншого. Вероналу теж. Вона втопила обличчя в подушку. Стало ще темніше. І тут воно долинуло знову. Десь іздалеку. «Станція Тулуза». Усе ближче, ближче. Гримить безбарвний голос. Безодня… Вона сповзає в безодню. Дедалі швидше й швидше. Потім — лише вітер…

19

Мариль зайшов до їдальні.

— Штайнере, тебе там якийсь на вулиці питає.

— Кого йому: Штайнера чи Губера?

— Штайнера.

— А ти спитав, чого йому треба?

— Авжеж. Про всяк випадок. — Мариль багатозначно глянув на Штайнера. — У нього є для тебе лист із Берліна.

Штайнер різко відштовхнув свій стілець назад.

— Де він?

— На тому боці, біля румунського павільйону.

— Не схоже на шпига чи щось подібне?

— На вигляд — ні.

Вони вдвох вийшли на вулицю. Під голими деревами чекав чоловік десь так років п’ятдесят.

— Ви Штайнер? — спитав він.

— Ні, — сказав Штайнер. — А хіба що?

Чоловік окинув його поглядом.

— У мене є для вас лист. Од вашої дружини; — Він вийняв із течки конверт і показав Штайнеру. — Цей почерк вам, певно, знайомий?

Штайнер як міг намагався бути спокійним, але всередині все ніби повідривалося, все тремтіло, поривалося назовні. Він не міг підвести руку — боявся, що вона відірветься й полетить.

— А звідки ви знаєте, що Штайнер має бути в Парижі? — спитав Мариль.

— Листа доставили з Відня. Туди його привіз один чоловік із Берліна. Потім він спробував розшукати вас і прочув, що ви в Парижі. —

Незнайомий показав і другий конверт. На ньому великими літерами було написано рукою Ліло: «Йозеф Штайнер, Париж». — Крім цих, він прислав мені й інші листи. Вас я шукаю вже кілька днів. Нарешті в кафе Мориса мені сказали, що вас можна знайти тут. Вам не обов’язково признаватися, що ви Штайнер. Я знаю, треба бути обережним. Тільки візьміть листа. Я хочу збутися його.

— Це для мене, — сказав Штайнер.

* — Ну й добре.

Чоловік віддав йому листа. Штайнер мусив зробити зусилля, щоб узяти його до рук: не такий він був, як усі, — важчий за Всі листи у світі. Та коли відчув між пальцями конверт, його вже можна було вирвати в нього тільки з рукою.

— Спасибі, — сказав Штайнер тому чоловікові. — Чимало ви мали з ним клопоту.

— Нічого, коли ми вже одержуємо пошту, то це настільки важливо, що варто й пошукати людину. Добре, що я вас таки знайшов.

Чоловік попрощався й пішов собі.

— Марилю… — мовив Штайнер, ледве стримуючи себе. — Це від моєї дружини! Перший лист! Що ж це може означати?! Адже вона не повинна була писати!

— Ну, розкривай уже…

— Зараз. Посидь тут. От казус, що ж там могло статися?

Він розірвав конверт і став читати. Сидів, наче скам’янілий, поки не дочитав до кінця; та поступово лице його змінювало свій вираз. Воно зблідло і неначе запало. Жовна випнулись, набрякли жили.

Прочитавши, він опустив руку з листом і довго сидів мовчки, втупивши очі в землю. Потім поглянув на дату.

— Десять днів уже… Вона лежить у лікарні. Десять днів тому ще була жива…

Мариль мовчки, з чеканням дивився на нього.

— Пише, що її вже не врятувати. Тому й послала цього листа. Тепер, мовляв, уже однаково… А що з нею — не пише. Тільки написала… ти розумієш? Написала, що це її останній лист…

— А в якій лікарні вона лежить? — запитав Мариль. — Про це вона пише?

— Пише.

— Ми зараз же подзвонимо туди. Прямо до лікарні. Під якимось іншим прізвищем.

Штайнер, трохи заточуючись, підвівся.

— Я мушу їхати туди.

— Спершу подзвони. Ходімо, зараз поїдемо у «Верден».

Штайнер замовив розмову. Через півгодини задеренчав телефон, і він зайшов у кабіну, як у темну шахту. А коли вийшов звідти, то весь був мокрий від поту.

— Вона ще жива, — сказав він.

— Ти говорив з нею? — запитав Мариль.

— Ні, з лікарем.

— А своє прізвище назвав?

— Ні, я назвався просто родичем. Її оперубали. Але врятувати вже не можна. Проживе ще три, щонайбільше чотири дні, сказав лікар. Тому-то вона й написала. Не сподівалася, що я так скоро одержу листа. От прокляття!

Штайнер усе ще тримав листа в руці й озирався довкола, наче вперше бачив брудний вестибюль «Вердена».

— Марилю, я поїду сьогодні ввечері.

Мариль витріщився на нього.

— Ти що — збожеволів? Подумай, — тихо додав потім.

— Ні. Через кордон мене пропустять. Адже в мене є паспорт.

— Той паспорт нічого тобі не допоможе, коли вже будеш там. Та ти й сам це добре знаєш!

— Знаю.

— Тоді ти розумієш і те, що означає поїхати туди!

— Розумію.

— Ти ж напевно загинеш.

— Я й так загину, коли вона помре.

— Це неправда! — Мариль раптом закипів гнівом. — Те, що я тобі скажу, Штайнере, звучить жорстоко, але я раджу тобі: напиши їй, телеграфуй, але сам не їдь туди.

Штайнер, не слухаючи, хитав головою. Навряд чи й чув він останні слова Мариля. Мариль схопив його за плечі.

— Ти вже не можеш їй допомогти. Навіть коли й поїдеш, то не зможеш.

— Зате побачу її.

— Але ж, друже, вона вжахнеться, побачивши тебе. Якби ти спитав її думки зараз, вона все зробила б, аби ти лишився тут.

Штайнер дивився на вулицю, нічого не бачачи. Раптом круто повернувся до друга.

— Марилю! — сказав він. — Поки що вона — все, що в мене є на світі, вона жива, вона ще дихає, вона бачить очима, думає, я ще стою в її пам’яті, — а через кілька днів вона помре, нічого не лишиться від неї, тільки чужий, зотлілий труп, — але тепер вона ще є, вона живе, ще кілька днів, останні дні, і я не побуду з нею? Та зрозумій же, я мушу їхати, інакше не може й бути! Нехай провалиться весь світ, якщо я не приїду до неї, та в мене просто серце розірветься, я помру від туги!.

— Не помреш. Ходімо, пошлемо їй телеграму, бери мої гроші, візьми грошей у Керна і телеграфуй їй щогодини, пиши телеграми на цілу сторінку, пиши листи, все, що хочеш, — тільки лишайся тут!

— Ніякої небезпеки нема в тому, що я поїду. У мене є паспорт, і я з ним повернуся сюди.

— Ось не мели мені дурниць! Ти знаєш, як це небезпечно! У них там, проклятих, надто добре все організовано.

— Я їду, — тільки й відповів Штайнер.

Мариль обняв його рукою й хотів повести з собою.

— Ходімо, видудлимо кілька пляшок горілки! Напийся до нестями! Я обіцяю тобі, що буду туди дзвонити через кожні дві-три години.

Штайнер струснув його з себе, наче дитину.

— Облиш, Марилю. Це не допоможе. Я знаю, що ти думаєш. І я тебе розумію, не божевільний же я. Я знаю, чим ризикую, та коли б довелося ризикувати в тисячу разів більшим, я все ж поїхав би, і ніщо мені не стало б на заваді. Невже ти цього не розумієш?

— Та розумію! — уже кричав Мариль. — Звичайно, розумію! Я й сам поїхав би, бувши на твоєму місці!

Штайнер складав свої речі. Він був нестримний, наче гірський потік, що мчить, зламавши лід. Він ледве міг збагнути* що говорив по телефону з людиною, яка жила в одному домі з Марією; йому здавалось майже незбагненним, що його власний голос звучав так близько від неї із чорної ебонітової слухавки; все йому здавалось нереальним — що він складав свої речі, що мав сісти в поїзд і що завтра міг бути там, де була Марія.

Він кинув кілька потрібних у дорозі речей до валізи й замкнув її. Потім пішов до Рут і Керна. Молодята уже все знали від Мариля і, стривожені, чекали його.

— Діти мої, — почав Штайнер. — Зараз я їду. Довго все це тривало, але я, власне, завжди знав, що так воно буде. Не зовсім так… — додав він. — Але цьому я ще й досі не вірю. Я лише знаю, що це так. — Він сумно й розгублено посміхнувся. — Прощавайте, Рут.

Дівчина подала йому руку. На очах у неї були сльози.

— Я збиралась так багато сказати вам, Штайнере. Але тепер я все забула. Тепер мені тільки дуже сумно. Може, візьмете хоч оце? — Вона подала йому чорний светр. — Тільки сьогодні скінчила.

Штайнер усміхнувся і на мить став таким як завжди.

— Оце якраз до речі, — сказав він. Потім звернувся до Керна: — Прощавай, синку. Часом усе йде страшенно повільно, правда? А часом — страшенно швидко.

— Я не певний, що без тебе й досі жив би на світі, Штайнере, — мовив Керн.

— Авжеж, і без мене жив би. Але це приємно, що ти так кажеш. Це означає, що час минув не зовсім марно.

— Повертайтеся сюди! — сказала Рут. — Більше не можу нічого сказати: повертайтеся до нас. Ми можемо зробити для вас мало, але все, що ми маємо, — ваше. Завжди.

— Добре. Побачимо. Ну, бувайте здорові, дітки. Та будьте завжди обачні.

— Дозволь нам провести тебе до поїзда, — сказав Керн.

Штайнер завагався.

— Мариль проведе мене. А втім — ходімте!

Вони спустилися сходами вниз. На вулиці Штайнер обернувся й поглянув на сірий, облуплений фасад готелю.

— Верден… — пробурмотів він.

— Давай, я понесу твою валізу, — попросив Керн. ^

— Навіщо, хлопчику? Мені й самому тут нічого нести.

— Давай сюди, — сказав Керн, якось криво посміхаючись. — Я ж довів тобі сьогодні по обіді, який я став сильний.

— Адовів-таки. Сьогодні пополудні. Якдавно це вже було!..

Штайнер віддав йому валізу. Він розумів, що Керн хоче що-небудь

зробити для нього, а не лишалось нічого іншого, як піднести валізу.

Вони прийшли якраз до відходу поїзда. Штайнер зайшов у вагон і опустив раму вікна. Поїзд іще стояв, але Штайнерові здавалось, ніби те вікно вже відокремило його безповоротно від трьох товаришів на пероні. Керн запаленими очима дивився на його суворе, худе обличчя; йому хотілось те обличчя закарбувати в пам’яті на все життя. Штайнер був йому провідником і наставником багато місяців; усім своїм гартом він завдячував Штайнеру. І тепер-от він бачив, як ця людина, витримана й спокійна, добровільно йде назустріч своїй загибелі; адже ніхто з них не сподівався на таке чудо, щоб Штайнер повернувся.

Поїзд рушив. Ніхто не промовив і слова. Штайнер повільно підняв руку. А ті троє стояли на пероні й дивились, поки останній вагон сховався за поворотом.

— Прокляте життя! — нарешті хрипко озвався Мариль. — Ходімо, я мушу випити чарку. Я не раз бачив, як люди вмирають, але на моїх очах іще ніхто не вчинив самогубства.

Вони повернулись до готелю. Молодята пішли в кімнату Рут.

— Рут, — мовив Керн по хвилі, — якось раптом стало ніби порожньо й холодно: наче вимерло все місто.

Увечері вони провідали дідуся Морица. Тепер він лежав у ліжку і вже не міг ходити.

— Сідайте, дітки, — запросив він. — Я уже все знаю. Тут нічого не вдієш. Кожна людина має право робити з собою, що захоче.

Мориц Розенталь знав, що вже ніколи не встане. Тому звелів поставити своє ліжко так, щоб у вікно можна було бачити вулицю. Там було видно мало: лише кілька будинків навпроти. Але він, крім цього, не мав нічого, отже, й це було вже немало. Бачив вікна протилежних будинків, і вони для нього були втіленням життя. Уранці дивився, як вони одчинялись, як з них виглядали обличчя. Він у>йе, як на знайому, дивився на сердиту дівчину, що протирала шибки, на завжди стомлену молоду жінку, що, розсунувши гардини, майже непорушно сиділа, втупивши погляд на вулицю, і на лисого чолов’ягу з верхнього поверху, що вечорами, поодчинявши вікна, робив гімнастичні вправи. Він бачив, як увечері за спущеними шторами спалахувало світло, бачив, як-за ними туди й сюди снували тіні, бачив вечори, коли все тонуло в темряві, мов у покинутій норі, й бачив інші вечори, коли допізна світили'ліхтарі. Усе це — та ще приглушений гамір вулиці — було для нього зовнішнім світом, з яким він тепер був пов’язаний тільки думками, а не своїм тілом; а другий світ, життя в спогадах, був у його кімнаті на стінах. Зібравши всі свої сили й покликавши на допомогу покоївку, він прикріпив на них кнопками всі фотокартки і малюнки, що були в нього.

На стіні над ліжком висіли вицвілі фотографії його родини: батька та матері, дружини, яка померла сорок років тому; фото одного внука, що помер сімнадцятирічним; фото невістки, яка прожила всього тільки тридцять п’ять років, — усі мертві, серед яких Мориц Розенталь був старезним дідом і спокійно чекав своєї смерті.

Протилежна стіна була вся вкрита пейзажами. Фотознімки Рейну, старовинних замків, палаців та виноградників, між ними — ко-

льорові вирізки з журналів, схід сонця над Рейном, гроза на Рейні, а в кінці — краєвиди міста Годесберга-на-Рейні.

— Ну, що мені робити, — ніяково говорив Мориц Розенталь. — Тут, власне, треба було б порозвішувати краєвиди Палестини… принаймні хоч один чи два поміж іншими — але вони мені ні до чого.

— А скільки ви прожили в Годесберзі? — поцікавилась Рут.

— До вісімнадцяти років. Потім ми виїхали звідти.

— А пізніше?

— Потім я вже більше не був там.

— Давненько це було, дідусю Мориц, — зауважила Рут.

— Давненько, тебе ще тодїй на світі не було. Може, тоді твоя мати тільки народилась.

«Дивно, — думала Рут, — моя мати народилась, коли ці краєвиди вже були спогадами в мозку під оцим черепом; вона прожила своє тяжке життя і згасла, а під цим старим черепом ще й досі блукають привидами ті самі спогади, ніби вони сильніші за життя людини».

У двері постукали, й до кімнати зайшла Еди'Г Розенфельд.

— Едит, — пожвавішав Мориц Розенталь, — моя вічна любове! Звідки ти йдеш?

— З вокзалу, Морице. Провела Макса на поїзд. Він їде в Лондон, а звідти — до Мексики.

— То тепер ти лишилась сама, Едит…

— Так, Морице, — тепер я влаштувала їхусіх, і вони можуть працювати.

— Що ж робитиме Макс у Мексиці?

— Завербувався робітником. Але потім спробує влаштуватись у торгівлі автомашинами.

— Ти добра мати, Едит, — мовив Мориц Розенталь після паузи.

— Як і всі матері, Морице.

— Що ж ти робитимеш тепер сама?

— Трохи відпочину. Потім у мене знову буде робота. Тут, у готелі, є дитина. Два тижні тому народилася. Матері скоро треба знову виходити на роботу. От я й буду названою бабусею.

Мориц Розенталь трохи підвівся на постелі.

— Дитятко? Півмісячне? Тоді воно вже француз! А я цього не домігся й до вісімдесяти років. — Старий посміхнувся. — А ти не забула співати колискових пісень, Едит?

— Ні.

— Тих пісень, які ти колись моєму синові співала на ніч. Давно це було, Едит. Несподівано все стало далеким минулим. А ти не можеш заспівати мені яку-небудь із них? Часом я теж стаю мов дитя, що хоче спатки.

— Яку ж тобі, Морице?

— Про бідну єврейську дитину. Ти співала її сорок років тому. Тоді ти була така гарна й молода. Ти й тепер іще гарна, Едит.

Едит Розенфельд усміхнулася. Потім трохи випросталась і почала співати своїм надломленим голосом стару єврейську пісню. Голос її трохи деренчав, як мелодія старої музичної скриньки. Мориц Розенталь відкинув голову на подушку і слухав. Він заплющив очі й спокійно дихав. А стара Едит стиха співала тужливу мелодію бездомних на сумні слова:

Мигдаль та родзинки,

Продай — купи.

Такий твій хліб єврейський, синку.

Спи, синку, спи…

Рут і Керн сиділи мовчки й слухали. Над їхніми головами шумів вітер часу — сорок, п’ятдесят років пролинуло в розмові старої Едит і старого Морица, і обом старим здавалося цілком природним, що ті роки минули. А тут поруч тулилося двоє двадцятирічних молодят, яким і один рік здавався чимось нескінченним, чого й думкою майже не осягнути, і їх охопив примарний страх: все минає і мусить минути, а колись черга дійде й до них…

Едит Розенфельд підвелася й схилилась над Морицом Розенталем. Старий слав. Вона постояла, подивилась на велике старече обличчя, потім сказала:

— Ходімо, хай собі поспить.

Вона погасила світло, всі тихо вийшли з кімнати в темний коридор і попрямували навпомацки до своїх кімнат.

Пхаючи від павільйону важку тачку із землею, Керн саме наближався до Мариля, як тут його зупинили два чоловіки.

— Одну хвилиночку, будь ласка! І ви теж, — звернувся один із них до Мариля.

Керн неквапно поставив тачку на опори. Він уже знав, у чому річ. Знайомий тон: хоч би заїхав на край світу і заснув би найміцнішим сном, то, почувши біля свого ліжка цей тихий, ввічливий і невблаганний тон, одразу схопився б на ноги.

— Чи не будете ви такі ласкаві показати нам свої документи?

— У мене при собі їх немає, — відповів Керн.

— А може, ви будете такі ласкаві й спершу покажете свої документи? — спитав Мариль.

— Та звичайно ж, будь ласка! Дивіться, адже цього досить, чи не так? Поліція. Цей добродій — контролер міністерства праці. Ви самі розумієте: велика кількість безробітних французів змушує нас контролювати…

— Розумію, мсьє. На жаль, я можу показати вам тільки дозвіл на проживання; дозволу працювати я не маю; та ви, напевно, й не сподівались іншого…

— Ви маєте рацію, шановний, — ввічливо сказав контролер, — ми й не сподівалися. Але нам і цього досить. Можете й далі працювати. У цьому винятковому випадку, на будівництві виставіки, уряд не збирається вдаватись до надто суворих розпоряджень. Будь ласка, пробачте, що потурбували.

— Прошу, прошу, адже це ваш обов’язок.

— Можна подивитись на вашу посвідку? — звернувся контролер до Керна.

— У мене її немає.

— І жодного папірця?

— Жодного.

— То ви приїхали сюди нелегально?

— Іншої можливості в мене й не було.

— Дуже шкодую, — втрутився агент поліції, — але вам доведеться поїхати з нами до префектури.

— Я розумію, — відповів Керн і повернув голову до Мариля. — Передайте Рут, що мене таки схопили; я постараюсь повернутись якомога швидше. Нехай не хвилюється.

Усе це він сказав німецькою мовою.

— Можете поговорити ще трохи, — люб’язно заявив контролер.

— Я піклуватимуся про Рут, поки ви повернетесь, — мовив Мариль німецькою. — Ні пуху, ні пера вам, друже. Просіть, щоб вас випхнули через Базель. А через Бургфельден повернетесь назад. Із заїзду Штайфа подзвоните в готель Штайфа в Сен-Луї, попросите таксі до Мюлуза, а звідти — до Бельфора. Це найкращий шлях. Якщо ж вас помістять у Сайте¹, тоді пишіть мені якомога скоріше. Кдас-ман прослідкує за вами зі свого боку. Я зараз подзвоню йому.

На прощання Керн кивнув Марилю, потім сказав:

— Я готовий.

і

В’язниця в Парижі.

Представник поліції передав його агентові, що чекав поблизу. Контролер посміхнувся до Мариля.

— Добре напутнє слово сказали ви йому, — чистою німецькою мовою зауважив він. — Здається, непогано знаєте наші кордони.

— На жаль, — відповів Мариль.

Мариль із Вазером сиділи в бістро.

— Давайте ковтнемо ще по чарочці, — запропонував Мариль. — Чогось мені боязко йти в готель. Це зі мною таке вперше діється! Що ви п’єте — фін чи перно?

— Звичайно, фін, — з гідністю заявив Вазер. — Ганусівка — то скорше для жіноцтва.

— Тільки не у Франції. — Мариль підкликав офіціанта й замовив коньяк та чисте перно.

— Я можу сказати їй про це, — запропонував Вазер. — У наших колах це доводиться робити досить часто. Не встигнеш огледітись, як уже когось та злапали, і треба обережно повідомити про це його дружині чи нареченій. Найкраще в цьому ділі — почати з великої спільної справи, яка вимагає жертв.

— Про яку це ви спільну справу?

— Ну, звичайно, про антифашистський рух! Революційна освіта мас і таке інше.

Мариль хвилинку уважно придивлявся до молодого комуніста, потім спокійно сказав:

— Ні, Вазере, так ми, певно, недалеко зайдемо. Щось подібне годиться для якось-там соціалістичного маніфесту і не більше. Я й забув, що ви завзятий політик. Давайте доп’ємо наші чарки та й до зброї! Якось та впораємося з цим ділом.

Вони розплатилися й пішли до готелю, місячи ногами брудну снігову кашу. Вазер пірнув у катакомби, а Мариль поволі попрямував сходами нагору. Підійшов до кімнати Рут і постукав у двері. Дівчина одчинила так швидко, ніби чекала під дверима. Коли побачила Мариля, усмішка на її личку згасла.

— А, це ви, Марилю… — мовила вона.

— Я. А ви, певно, не ждали мене, правда ж?

— Я думала — Людвіг. Він теж ось-ось має прийти.

— Ага…

Мариль зайшов до кімнати. На столі стояли тарілки з хлібом та накришеною ковбасою, на спиртівці кипіла вода, у вазі стриміли квіти. Мариль подивився на все це, глянув на Рут, яка стояла перед ним, чекаючи, що він скаже, потім — аби не стовбичити без діла — нерішуче взяв у руки вазу й підняв її вгору.

— Квіти… — пробурмотів він. — Навіть іще й квіти…

— У Парижі квіти дешеві, — зауважила Рут.

— Еге ж. Та я нічого й не кажу. Тільки… — Мариль поставив вазу назад так обережно, наче вона була не з грубого дешевого скла, а з най-тоншої порцеляни. — Тільки все це страшенно утруднює мені справу…

— А що сталося?

Мариль не відповів.

— Тоді все ясно, — збагнула Рут. — Людвіга схопила поліція.

Мариль обернувся до неї:

— Так, Рут.

— Де він?

— У префектурі.

Рут мовчки взяла пальто, одягла його, запхнула до кишень деякі речі й попрямувала повз Мариля до дверей. Але той затримав її.

— Це безглуздо, — мовив він. — Ні йому, ні вам це не допоможе. У нас є людина в префектурі, яка стежитиме за ним. Лишайтеся тут!

— Як я можу тут лишатись? Так я, може, хоч побачу його! Нехай і мене посадять разом із ним! Тоді ми вдвох і кордон перейдемо.

Мариль міцно тримав Рут за руку. Вона поривалася, наче заведена пружина. Личко її зблідло і від напруження неначе поменшало. Зненацька вона ніби зів’яла й сказала безпорадним голосом:

— Ну що ж мені робити, Марилю?..

— Лишайтеся тут. Класман вартує у префектурі. Він передасть нам, що буде далі. Людвіга можуть лише вислати. Тоді він через кілька днів повернеться. Я пообіцяв йому, що ви чекатимете його тут. Він певен, що ви все зрозумієте й не будете робити ніяких дурниць.

— Так, я постараюсь. — Очі Рут налилися сльозами.

Вона скинула пальто, воно впало на підлогу.

— Марилю, — мовила вона, — за що з нас так знущаються? Адже ми нікому нічого не заподіяли!

Мариль хвилинку дивився на неї в задумі, потім сказав:

— Я гадаю, саме в цьому й причина. Справді, мені здається, що це так.

— А його не посадять у тюрму?

— Гадаю, що ні. Про це ми дізнаємося через Класмана. Треба почекати до завтра.

Рут кивнула й повільно прибрала пальто з підлоги.

— Класман вам не сказав більше нічого?

— Ні. Я говорив з ним лише хвилину. Він одразу ж пішов до префектури.

— Я була з ним там сьогодні в першій половині дня. Мене викликали. — Вона дістала з кишені пальта якийсь папірець, розгорнула його й подала Марилю. — Ось…

То був дозвіл на проживання для Рут, дійсний на чотири тижні.

— Виклопотав комітет допомоги біженцям. У мене ж іще є прострочений паспорт. Класман прийшов сьогодні й приніс мені цю звістку. Він кілька місяців добивався дозволу. Я збиралась показати це Людвігу. Тому-то й квіти на столі…

— Так ось чому! — Мариль усе ще тримав у руці документ. — Це незвичайне щастя і страшенне лихо водночас, — мовив він. — Але більше — щастя. Це своєрідне чудо. Його нелегко діждатися вдруге. А Керна діждетеся, він ще повернеться. Ви вірите?

— Вірю, — сказала Рут. — Видно, щастя із нещастям у парі ходять. Але він повинен повернутись!

— Добре. А тепер давайте вийдемо на вулицю та десь пообідаємо. Ще й по чарочці хильнемо — за ваш дозвіл на проживання і за повернення Керна. Він — бувалий солдат. Усі ми солдати. І ви теж. Правду я кажу?

— Так…

— За те, що ви тримаєте в руках, Людвіг ладен п’ятдесят разів перейти кордон, ви це знаєте?

— Так, але я ладна сто раз відмовитись…

— Я знаю, — перебив Мариль. — Про це ми поговоримо, коли він знову буде тут. Таке одне з головних солдатських правил.

— А в нього є гроші на дорогу, щоб повернутись назад?

— Повинні бути. Як випробувані бійці, ми завжди носимо при собі такі резерви про всяк випадок. Якщо ж у нього не вистачить, Класман зуміє підсунути йому скільки треба. Він — наш авангард і патруль. А тепер ходімо!

Коли поїзд зупинився перед кордоном, Штайнер насторожився, як заведена пружина. Французькі прикордонні чиновники пройшли швидко й ні до чого не чіплялися; попросили паспорт, поставили на нього штамп і вийшли з купе. Поїзд рушив знову й поволі покотився далі. Штайнер розумів, що цієї миті вирішилась його доля: вороття вже не було.

Невдовзі зайшли два німецьких чиновники, привіталися.

— Будь ласка, ваш паспорт.

Штайнер дістав свою книжечку й подав молодшому, який звернувся до нього.

— З якою метою ви їдете до Німеччини? — спитав другий чиновник.

— Хочу провідати родичів.

— Ви живете в Парижі?

— Ні, у Граці. У Парижі я гостював у родича.

— Скільки ви збираєтесь пробути в Німеччині?

— Тижнів зо два. Потім знову повернуся в Град.

— У вас є іноземна валюта?

— Є. П’ятсот франків.

— Це ми повинні записати в паспорт. Ви ці гроші привезли з Австрії?

— Ні, мені їх дав кузен у Парижі.

Чиновник оглянув паспорт, записав щось у нього й поставив штамп.

— Маєте з собою речі, за які треба платити мито? — спитав другий чиновник.

— Ні, немає нічого. — Штайнер зняв з полиці свою валізку.

— Є ще й інший багаж?

— Ні немає, оце й усе.

Чиновник побіжно оглянув речі у валізі.

— У вас є при собі газети, журнали або книги?

— Немає нічого.

— Дякую. — Молодший чиновник повернув Штайнеру паспорт. Обидва прикордонники приклали пальці до кашкетів і вийшли з купе. Штайнер глибоко зітхнув. Несподівано він відчув, що весь мокрий від поту.

Поїзд поступово набирав швидкість. Штайнер, одхилившись на спину, дивився у вікно. Надворі стояла ніч, низько на небі швидко пливли хмари, а в розривах між ними блимали зорі. Мимо пролітали невеличкі, ледь освітлені станції. Мелькали червоні й зелені вогні світлофорів, поблискували рейки. Штайнер опустив вікно й виглянув. Вологий дорожній вітер ударив йому в обличчя й розтріпав волосся. Штайнер став дихати глибше: здавалося, тут було зовсім інше повітря. Тут був інший вітер, інші обрії, тут було інакше світло, тополі на шляхах згиналися інакше, якось рідніше, навіть дороги вели наче прямо йому в серце — він дихав глибше, йому було жарко, гаряча кров стукала в жилах, ландшафт навколо підіймався й дивився на нього трохи загадково, але вже не як на чужого…

«Що за чорт, — подумав Штайнер, — чого це я так розчулився?»

Він знову сів і спробував задрімати, проте не міг. Темні контури ландшафту за вікном вагона вабили й кликали його, у пам’яті з них виростали обличчя, а коли поїзд загримів по рейнському мосту, згадалися тяжкі воєнні роки; вода, вилискуючи в напівтемряві, текла з глухим шумом і вивергала сотні імен, майже зовсім забуті імена мертвих, зниклих безвісти, назви полків і прізвища товаришів, назви міст і військових таборів, усе то були назви й імена з минулої ночі довгих років, вони юрмою навалились на нього, і Штайнер зненацька опинився наче серед бурі свого минулого, хотів боронитися від нього й не міг.

У купе, крім нього, нікого не було. Він курив сигарету за сигаретою і схвильовано ходив туди й сюди по тісній комірці. Ніколи не думав, що все те минуле ще мало таку силу над ним. Він судорожно силкувався зосередитись на тому, що буде завтра, як йому, не збудивши підозри, пройти до лікарні, намагався думати про своє становище, про те, до кого з друзів можна зайти й розпитати…

Але все це здавалося тепер дивно-примарним і нереальним — воно тікало від нього, не піддавалось обмірковуванню, навіть сама небезпека, в яку він потрапив і якій ішов назустріч, змеркла до абстрактного уявлення. Вона не могла змусити його спокійно міркувати, навпаки — вона підхопила його думки в якийсь вихор, де немовби крутилось його життя в замкненому містичному вирі. Тоді він здався на волю стихії. Він знав: це остання ніч, завтра все це, мов тінь, відступить перед іншим… То була остання вільна ніч без жахливої, усвідомленої дійсності, без очевидності смерті. Він облишив думати й віддався на ласку подій.

Поїзд мчав далі. За вікном простяглася безмежна ніч. їй не видно було кінця-краю, вона огортала всі сорок років Штайнера. Села, що мчали мимо, блимаючи поодинокими освітленими вікнами й зрідка озиваючись собачим гавкотом, були селами його дитинства: в усіх тих селах він колись бавився, в усіх тих селах минали його літа й зими, і скрізь у їхніх церквах для нього лунали дзвони. Ліси, чорні й заспані, що тепер пролітали мимо, були лісами його юності: в золотаво-зеленому присмерку їхньої тіні пролягали стежки його перших мандрівок; у їхніх озерцях віддзеркалювалось його зосереджене обличчя, коли він, затамувавши подих, підстерігав плямистих саламандр із червоними черевцями, — і вітер, що, немов на арфі, грав у гіллі буків та співав у ялинах, був для нього правітром пригод. Оті матово-сірі дороги, що наче сіткою обплітали безмежні поля, всі були дорогами його шукань, він мандрував ними, він зупинявся на їхніх перехрестях, вибираючи дальший шлях, він пізнав на них тугу прощання й солодкі надії, він знав їхні початки й кінці від обрію до обрію, знав їхні кілометрові стовпи та всі придорожні садиби. Він знав ті похилі хатини, де у тьмяно-рожевих віконцях блимало кволе світло, обіцяючи тепло й домівку; він жив у кожному їхньому вікні, він знав, як треба тихо натиснути на їхні клямки, знав, хто чекає під світлим колом кожної лампи, ледь схиливши голову з вогненно-золотим волоссям, — та, чиє обличчя всюди стояло йому перед очима і чекало на нього на всіх шляхах і по всіх закутках світу, часом затінене або майже невидиме, охоплене тугою та прагненням забуття, — обличчя його життя, якому тепер він їхав назустріч. Обличчя це нині простерлось над нічним небом, очі миготіли з-за хмар, уста шепотіли йому з-над обрію беззвучні слова. А руки він уже відчував у вітрі, в колиханні дерев, бачив усмішку, в якій тонуло і все навколо, і його серце, підхоплене збуреними почуттями.

Штайнер відчував, як стискалися й знов розширялися його кровоносні судини, як його кров ніби струмила в той осяйний потік, що вирував зовні, приймав його кров і повертав сильнішою, підіймав його руки назустріч рукам, що тяглися до нього від обрію. Він відчував колообіг того потоку, який відривав від його єства шматок за шматком, як навесні нестримна повідь розкришує крижину на річці. У цю неповторну й нескінченну ніч Штайнера охопило щастя всеосяжної спорідненості зі світом, він осягнув усе своє життя, втрачені роки, сяйво любові й глибоке відчуття повернення до неї, не затьмарене думками про загибель.

20

Штайнер приїхав об одинадцятій годині ранку. Здав валізу до камери схову й одразу ж подався до лікарні. Міста він не бачив, тільки щось невиразне пропливало повз нього — потік будівель, машин і людей.

Перед великим білим будинком він зупинився. Трохи вагаючись, оглянув широкий портал, потім довгі низки вікон, поверх за поверхом. Десь там… а може, вже й зовсім немає… Він зціпив зуби й зайшов у вестибюль.

— Я хотів спитати, коли туту вас приймальні години, — звернувся до реєстратури.

— У якому відділенні? — спитала сестра.

— Не знаю. Я прийшов уперше.

— А до кого ви хочете пройти?

— До фрау Марії Штайнер.

У першу мить Штайнера здивувало, що сестра байдуже почала гортати товсту книгу. У нього було таке відчуття, ніби лише прозвучить це прізвище, як обвалиться склепіння білого вестибюля, або ж сестра підскочить і гукне кого-небудь — вартового чи навіть поліцію.

Сестра гортала книгу і, шукаючи прізвище, пояснювала:

— Пацієнтів першої групи можна відвідувати коли завгодно.

— Це, певно, буде не перша група, — мовив Штайнер. — Можливо, третя.

— Третю групу можна відвідувати від третьої до п’ятої години. — Сестра ще й досі шукала. — Як ви сказали прізвище?

— Штайнер, Марія Штайнер. — У Штайнера раптом пересохло в горлі. Він уп’явся очима в гарненьку, як лялька, сестру, ніби чекаючи смертного вироку. Він уже гадав, що зараз вона скаже: померла.

— Марія Штайнер, — сказала сестра, — друга група. Палата п’ятсот п’ять, на шостому поверсі. Години відвідин від третьої до шостої.

— П’ятсот п’ята. Велике спасибі, сестро.

— Будь ласка, пане.

Штайнер усе ще стояв біля віконця. Сестра взяла слухавку телефону, який щойно задзвонив.

— У вас є ще запитання, пане?

— Вона ще жива?

Сестра поклала слухавку на стіл. З неї чулося тихе кумкання, наче то був не телефон, а якась тварина.

— Звичайно, пане, — сказала сестра, зиркнувши в книгу. — Інакше була б відповідна позначка біля її прізвища. Про вибуття у нас доповідають акуратно.

— Спасибі.

Штайнер змусив себе не просити дозволу піти нагору одразу ж. Боявся, що поцікавляться чому, а він мусив не привертати до себе уваги. Тому вийшов на вулицю.

Без мети бродив містом, описуючи великі кола, і щоразу проходив повз лікарню. «Вона жива, — не виходило з голови, — Боже мій, вона жива!»

Потім несподівано Штайнера охопив страх, що на вулиці його можуть упізнати, і він знайшов якесь відлюдне кафе, аби там згаяти час. Замовив собі сніданок, але не міг проковтнути й шматочка.

Офіціант косо дивився на нього, а далі спитав:

— Що — не подобається?

— Та ні, смачно. Але ви принесіть мені кіршу.

Силуючи себе, він поснідав. Потім замовив газету й сигарети. Він удавав, ніби читає, і хотів читати — але ніщо не проникало крізь мур його чола. Він сидів у напівтемному кафе, де тхнуло кухнею та духом розлитого дешевого пива, і переживав найжахливіші години свого життя. Йому уявлялося, ніби зараз, у цю хвилину, Марія помирає, у вухах лунав її голос — вона кликала його, перед очима стояло її обличчя, залите передсмертним потом і сльозами, і він сидів на стільці, немов налитий свинцем, тремтячими руками тримаючи газету перед очима і міцно зціпивши зуби, щоб не застогнати, не підхопитись і не побігти геть. Стрілка годинника повзла повільно, то була рука долі, що завершувала його життя і душила його своєю повільністю.

Зрештою він поклав газету й підвівся. Офіціант стояв, прихилившись до стійки, і копирсав у зубах. Побачивши, що гість підвівся, він підійшов ближче і спитав:

— Хочете розплатитися?

— Ні, — відповів Штайнер, — принесіть іще чарку кіршу.

— Зараз. — Офіціант наповнив чарку.

— Випийте й ви зі мною.

— Не відмовлюсь. — Офіціант наповнив і собі чарку, узяв її двома пальцями й підняв перед Штайнером: — На здоров’я!

— Так, на здоров’я… — відповів Штайнер.

Вони випили й поставили чарки.

— Ви граєте в більярд? — спитав Штайнер.

Офіціант позирнув на стіл посеред кафе з брудно-зеленим, стертим сукном.

— Трохи.

— То, може, зганяємо партію?

— А чому б і ні? Ви добре граєте?

— Давно вже не грав. Можна було б спершу зіграти пробну партію, якщо ви не проти.

— Домовились.

Вони натерли крейдою киї і загнали в лузи по кілька куль. Потім почали справжню партію і Штайнер виграв.

— Ви граєте краще за мене, — зауважив офіціант. — Ви повинні дати мені десять очок фори.

— Гаразд.

«Якщо я виграю цю партію, — снувалась думка в голові Штайнера, — тоді все буде гаразд, може, вона ще й видужає…»

Він грав уважно й виграв партію.

— Тепер даю вам фори двадцять очок, — сказав він.

Ті двадцять очок означали для нього життя, здоров’я Марі та втечу разом із нею; ті білі кулі та їхнє цокання звучали для нього, немов брязкіт ключів долі. Виграти було важко. Офіціанту щастило, і він без перерви, одним заходом загнав стільки куль, що йому до партії вже лишалось тільки два очка; останню кулю він послав неточно — вона пішла на сантиметр убік. Штайнер узяв свій кий і почав грати. Від напруження у нього мерехтіло в очах, він мусив кілька разів робити паузи, але без промаху дійшов до кінця.

— Здорово грали, — похвально відзначив офіціант.

Штайнер вдячно кивнув йому й поглянув на годинник. Минула вже третя година. Він мерщій розплатився й пішов.

Він підіймався вкритими лінолеумом сходами нагору й уже нічого не відчував, крім незнаної досі, незвичайно високої, шаленої вібрації в усьому тілі. Потім довгий коридор із численними, неначе хвилі, поворотами, і раптом перед очима постали крейдяно-білі двері: п’ятсот п’ять.

Штайнер постукав. Ніхто не відповів. Постукав ще раз. Його шлунок спазматично піднявся вгору від незмірного страху, що зараз станеться щось жахливе. Він одчинив двері.

Невеличка палата, осяяна надвечірнім сонцем, здавалася острівцем миру і спокою з якогось іншого світу. Дзвінкий час, нестримно линучи вперед, ніби втратив уже свою владу над непорушною і мовчазною постаттю, що лежала на вузенькому ліжку і байдуже дибилась на Штайнера. Він трохи заточився, і капелюх випав йому з руки. Хотів нахилитись, підняти його, але зненацька в спині щось ніби зламалось, і він, немов від удару, не тямлячи себе, упав навколішки перед ліжком і мовчки залився сльозами.

Уже байдужі до всього очі жінки довго дивились на нього, і лише поступово в них відбилось хвилювання. Здригнулось чоло й ворухнулись уста. Потім в очах спалахнуло щось схоже на страх. Рука, що досі непорушно лежала на ковдрі, в’яло звелася, наче хотіла торкнутися того, що бачили очі, й упевнитися, що це не сон.

— Це я, Маріє, — мовив Штайнер.

Жінка спробувала підвести голову. Її очі допитливо ковзали по його обличчю, що низько схилилось над нею.

— Не хвилюйся, Маріє, це я, — знову сказав Штайнер. — Я прийшов до тебе.

— Йозефе… — прошепотіла жінка.

Штайнер мимоволі схилив голову. Сльози застелили йому очі. Він прикусив губу й проковтнув клубок у горлі.

— Я, Маріє. Я повернувся до тебе.

— А як спіймають?.. — прошепотіла жінка.

— Не спіймають. Нічого в них не вийде. Я можу лишитись тут. Я лишуся з тобою.

— Візьмися за мене рукою, Йозефе, я хочу відчутй, що ти тут. Бачу я тебе часто…

Він узяв обома руками її легеньку руку з синіми жилками й поцілував. Потім схилився й припав устами до її безживних, стомлених уст. Коли він знову підвів голову, її очі були повні сліз. Вона легенько струснула головою, і краплі дощем покотилися вниз.

— Я знала, що ти не можеш прийти. Але завжди тебе ждала…

— Тепер я лишуся з тобою.

Вона зробила слабкий рух рукою, наче хотіла відіпхнути його від себе.

— Тобі ж не можна лишатися тут! Ти повинен тікати звідси. Адже ти не знаєш, що тут було. Ти повинен зараз же йти звідси. Іди, Йозефе…

— Ні, мені не загрожує ніщо.

— Загрожує, я краще знаю. Я тебе побачила, а тепер іди! Мені вже недовго лишилось. Тепер я справлюся й сама…

— Я так усе влаштував, що можу лишитись тут, Маріє. Скоро буде амністія; мене теж помилують.

Вона недовірливо глянула йому в очі.

— Правда, Маріє, — переконував він, — можу присягнутися. Звичайно, ніхто не повинен знати, що я тут, але нема нічого страшного, коли б і дізнались.

— Я не скажу нікому, Йозефе. Я ніколи нічого не говорила про тебе.

— Я знаю, люба. — Гаряча хвиля вдарила йому в голову. — Ти не взяла зі мною розлуку?

— Ні. Як я могла?! Не гнівайся на мене за це.

— Я думав лише про тебе: щоб тобі легше було тут.

— Мені тут не було важко. Люди підтримували мене. І з цією палатою допомогли. Краще лежати самій. Так я частіше бачу тебе.

Штайнер жадібно дивився на дружину. Лице поменшало, наче стануло, вилиці випнулись, шкіра восково-бліда, під очима синці. Шия тонка, тендітна, ключиці випинаються надзапалими грудьми. Навіть очі взялися поволокою, а уста зовсім безбарвні. Тільки волосся іскристо пломеніло, воно здавалося ще густішим і пишнішим, наче вся втрачена сила зібралася в ньому, тріумфуючи над згаслим тілом. Воно велично здіймалося в променях надвечірнього сонця, немов ореол із полум’я й золота, немов кричущий протест проти безсилля маленького тіла під простиралом, — протест, на який те ослабле тіло навряд чи й було вже здатне.

Розчинилися двері, й до палати ввійшла сестра. Штайнер підвівся. Сестра принесла склянку з молочно-білою рідиною і поставила її на столик.

— У вас гість? — мовила вона, оглядаючи Штайнера меткими блакитними очима.

Хвора підвела голову й прошепотіла:

— З Бреславля…

— Так здалеку? Приємно. Хоч трохи розважитесь.

Сестра дістала термометр, а тим часом її погляд знову шугнув по обличчю Штайнера.

— У неї температура? — поцікавився Штайнер.

— Та ні, — люб’язно відповіла сестра. — Уже багато днів як не було.

Вона поставила термометр і вийшла. Штайнер присунув до ліжка стілець і сів ближче, лицем до Марії, взявши її руки в свої.

— Ти рада, що я тут? — спитав він, розуміючи всю безглуздість свого питання.

— У цьому вся моя радість, — мовила Марія, не усміхнувшись.

Вони мовчки дивились одне на одного. їм лишалось так мало чого

сказати, бо так багато було в тому, що вони вкупі. Вони дивились одне одному в очі, і все інше для них не існувало. Вони поринули одне в одного. Нарешті вони повернулись до самих себе. Життя вже більше не мало для них ні завтра, ані вчора: лишалось тільки сьогодні. То були спокій, тиша й вічний мир.

Сестра зайшла ще раз і зробила відмітку на кривій температури; та вони її майже не помічали. Дивились одне на одного. Пасмо сонячного проміння поволі ковзнуло далі, нерішуче сповзло з полум’яного волосся і, наче прозора кішка, лягло поряд на подушку; потім неохоче посунулось далі, неквапно повзучи нагору по стіні. Штайнер і Марія все ще дивились одне на одного. Помалу вступили сутінки на сіро-блакитних лапках і наповнили палату. А вони дивились, не відриваючись, одне на одного, аж поки тіні виступили з кутків палати і своїми крилами запнули бліде обличчя, незабутнє обличчя.

Несподівано двері відчинились, і разом із потоком світла ввійшов лікар, а за ним сестра.

— Вам час уже йти, — мовила сестра.

— Гаразд, — відповів Штайнер, підвівся й нахилився над ліжком. — Завтра я знову прийду, Маріє.

Вона лежала, наче дитина, стомлена грою, віддавшись мріям у напівсні.

— Так… — мовила вона, і він не міг збагнути, відповіла вона йому чи своїм сновидінням. — Так, приходь.

У коридорі Штайнер дочекався лікаря й спитав, скільки це ще триватиме. Лікар серйозно поглянув йому в обличчя, потім сказав:

— Три-чотири дні щонайбільше. Це взагалі якесь чудо, що вона витримує так довго.

— Спасибі.

Штайнер поволі спустився сходами вниз. Зупинився на вулиці під порталом. Раптом перед ним постало місто. Прибувши сюди, він не помічав його, а тепер воно стояло перед ним — чітке й неминуче водночас. Він бачив вулиці, бачив небезпеку, що невидима й мовчазна чатувала на розі кожного кварталу, в кожному підворітті, в кожному обличчі. Він знав, що можливості боронитися в нього обмежені. Місцем, де його могли схопити, як дичину на водопої в джунглях, була ця біла кам’яна будівля позаду нього. Але він знав, що мусить ховатися, аби прийти сюди знову. Всього три-чотири дні. Ніщо і вічність воднораз. Він хвилинку міркував, чи не пошукати когось із друзів, проте вирішив поселитися десь у скромному готелі. Там на нього ніхто не зверне уваги.

Керн сидів у в’язниці Санте, в одній камері з австрійцем Леопольдом Бруком та вестфальцем Менке. Вони клеїли паперові кульки.

— Хлопці, — сказав після довгої мовчанки Леопольд, — я голодний, як вовк! Оце зараз вилизав би весь клейстер, якби за це не карали.

— Потерпи ще хвилин десять, — відповів Керн. — Ось принесуть вечерю, тоді й наїсися.

— Це мені не допоможе! Після тієї вечері я тільки й відчую справжній голод. — Леопольд надув порожній паперовий кульок і плеснув по ньому долонею, аж ляснуло. — Просто нещастя в наші часи — мати шлунок. Як згадаєш, наприклад, смажену курку, або навіть стіл, накритий скатеркою, — так ладний розбити на друзки всю оцю камеру!

— А я більше думаю про великий кров’яний біфштекс, — заявив Менке. — 3 підсмаженою цибулькою та картопелькою. А до цього Ще — холодного пивця.

— Цить! — простогнав Леопольд. — Давайте думати про щось інше. Про квіти абощо.

— Чому саме про квіти?

— Про що-небудь красиве, хіба ти не розумієш? Про таке, що відвертає увагу.

— Я не захоплююсь квітами.

— Одного разу я бачив грядку троянд, — почав Леопольд, намагаючись зосередити свою думку на квітах. — Це було торік улітку. Перед тюрмою в Палланці. Нас тільки випустили, а тут надвечірнє сонце — і червоні троянди. Такі червоні… такі червоні, як…

— Як сирий біфштекс, — докинув Менке.

— Іди ти під три чорти!

Цієї миті задзеленчали ключі.

— А от і харчі несуть, — мовив Менке.

Двері відчинились, але то був не кальфактор із вечерею, а наглядач.

— Керне, — сказав він. Керн підвівся. — Ходімте зі мною! До вас прийшли.

— Певно, президент республіки з візитом, — зауважив Леопольд.

— Мабуть, Класман. У нього ж є документи. Можливо, навіть приніс чогось попоїсти.

— Масла! — з запалом гукнув Леопольд. — Здоровенний кусень. І жовте, як соняшник!

Менке оскалився в усмішці.

— Ех, Леопольде, ти таки справжній лірик! У такому місці ще й думаєш про соняшники!

Керн зупинився на порозі, наче його стукнули кийком по голові.

— Рут! — задихаючись, гукнув він. — Як ти сюди потрапила? Тебе теж схопили?

— Ні, ні, Людвігу!

Керн зиркнув у бік наглядача, що байдуже прихилився до стінки в кутку, й рвонувся до Рут.

— Бога ради, зараз же йди звідси, Рут, — прошепотів він німецькою. — Ти ж не уявляєш, чим це може скінчитися! Тебе можуть схопити кожну хвилину, і це означає чотири тижні тюрми, а попадешся вдруге — шість місяців! Отже, марш звідси, мерщій!

— Чотири тижні? — Рут подивилась на нього зляканими очима. — Тобі тут бути чотири тижні?

— Та мені це що! Просто не поталанило! Але ж ти — не можна бути такою легковажною! Кожен стрічний може спитати в тебе документи. На кожному кроці!

— Але ж у мене є документи!

— Що-о?

— У мене є дозвіл на проживання, Людвігу!

Вона дістала з сумочки папірець і подала Кернові. Той витріщився на нього, мов на якесь чудо.

— Святий Ісусе! — вимовив по хвилі Керн. — Реальний факт! їй-богу! Та це ж однаково, як коли б людина воскресла з мертвих! Отже, поталанило таки ще раз! Хто це домігся? Бюро. допомоги біженцям?

— Так. Бюро допомоги і Класман.

— Мсьє наглядачу, — звернувся Керн до тюремника, — чи арештантові дозволено цілуватися з дамою?

Наглядач ліниво підвів голову.

— Про мене, цілуйтеся донесхочу, — відповів він. — Головне, щоб вам при тому не передали потай ножика або напилка!

— Ризикувати чимось подібним заради кількох тижнів не варто.

Наглядач скрутив цигарку й закурив.

— Рут! — схаменувся Керн. — Що-небудь про Штайнера чути?

— Ні, поки що нічого. Проте Мариль каже, що це й неможливо. Він звідти не може писати. Просто повернеться сюди. Несподівано з’явиться, і все тут.

— А Мариль і справді вірить цьому? — спитав Керн.

— Усі ми віримо, Людвігу. Що ж нам іще лишається?

— Це правда, — кивнув Керн. — Що нам тут іще робити? Він же всього тільки тиждень як поїхав. Може, таки проскочить благополучно.

— Повинен проскочити. Чогось іншого я собі й уявити не можу.

— Пора, — сказав наглядач. — На сьогодні годі.

Керн обняв Рут на прощання.

— Повертайся! — шепотіла вона. — Повертайся скоріше! Ти весь час будеш тут, у Санте?

— Ні. Нас одвезуть звідси. До кордону.

— Я ще спробую роздобути дозвіл прийти до тебе! Повертайся! Я люблю тебе. Повертайся скоріше! Я боюся за тебе. Краще б я теж поїхала з тобою.

— Цього тобі не можна. Твій папірець дійсний тільки в Парижі. Я повернуся.

— У мене є з собою гроші. Я їх засунула під бретельку. Візьми їх звідти, цілуючи мене.

— Мені нічого не потрібно. Маю досить при собі. Збережи їх для себе! Мариль про тебе подбає. Можливо, і Штайнер скоро повернеться.

— Пора! — сказав знову наглядач. — Дітки, тут же йдеться не про гільйотину!

— Ну, прощавай! — Рут поцілувала Керна. — Люблю… Повертайся, Людвігу!

Вона озирнулась і взяла з лави пакунок.

— Тут ось трохи їстівного. Уже перевірили там унизу: все в порядку, — сказала Рут наглядачеві. — Ну, будь здоровий, Людвігу!

— Я щасливий, Рут! Царю небесний, я просто щасливий, що в тебе є дозвіл на проживання. Тепер для мене тут — рай!

— Ну, ходімо! — озвався наглядач. — Ходімо назад у рай.

Керн узяв пакунок під руку. Він був важкенький. Наглядач повів

його назад у камеру.

— А знаєте, — замислено мовив наглядач трохи перегодом. — Моїй дружині шістдесят років, і вона трошки горбатенька. Часом я це помічаю.

Коли Керн повернувся, перед їхньою камерою саме стояв каль-фактор із бляшаними мисками.

— Керне, — із сумним обличчям зустрів хлопця Леопольд. — Знову картопляна юшка без картоплі.

— Це овочевий суп, — пояснив кальфактор.

— Ти можеш навіть сказати: кава, — огризнувся Леопольд, — я й тоді тобі повірю.

— А що там у тебе в пакунку? — звернувся вестфалець Менке до Керна.

— Якась їжа. Я й сам іще не знаю, що там.

Леопольдове обличчя засяяло, як дароносиця.

— Розгортай! Та швидше!

Керн розв’язав шпагат.

— Масло! — благоговійно мовив Леопольд.

— Жовте, як соняшник! — докинув Менке.

— Білий хліб! Ковбаска! Шоколад! — в екстазі вигукував Леопольд. — Дивись — ціла голова сиру!

— Як соняшник! — повторив Менке.

Леопольд не зважав на його слова. Він випростався і владно скомандував:

— Кальфакторе! Забирайте свою паршиву баланду й…

— Стоп! — перебив його Менке. — Не поспішай поперед батька… Ох, ці мені австріяки! Через вас ми програли війну у вісімнадцятому році! Давайте сюди миски, — звернувся він до кальфактора.

Він забрав миски й поставив на лаву. Тоді порозкладав інші продукти й оглянув імпровізований натюрморт. На стіні, саме над сиром, якийсь попередній в’язень нашкрябав олівцем: «Ніщо не вічне — навіть довічне».

Менке оскалився в усмішці:

— Цю овочеву юшку ми просто назвемо чаєм. А тепер давайте повечеряємо, як годиться інтелігентним людям! Що ти скажеш на це, Керне?

— Амінь, — відповів той.

— Завтра я прийду знову, Маріє, — сказав Штайнер, схилившись над непорушним обличчям, і підвівся.

Сестра стояла біля дверей. її прудкі очі шмигляли десь над його головою; на Штайнера вона не дивилась. Склянка з ложечкою в її руці тремтіла і тихо дзенькала.

Штайнер вийшов у коридор.

— Стій! — зненацька пролунав владний голос.

Обабіч дверей стояло двоє людей з уніформі, з револьверами в руках, Штайнер зупинився. Він навіть не злякався.

— Ваше прізвище, ім’я?

— Йоган Губер.

— Ану підійдіть до вікна.

Підступив третій і глянув йому в обличчя.

— Це Штайнер, — сказав він. — Ніяких сумнівів. Я впізнав його. Ти, певно, теж впізнав, га, Штайнере?

— Тебе я не міг забути, Штайнбреннере, — спокійно відказав Штайнер.

— Та тобі нелегко було б забути, — захихикав чоловік. — Ласкаво просимо на батьківщину! Я справді радий побачитися з тобою. Ти ж, певно, побудеш у нас хоч трохи, га? У нас є чудовий новенький табір, з усіма вигодами, хе-хе-хе.

— Не сумніваюсь.

— Наручники! — скомандував Штайнбреннер. — Про всякий випадок, мій любий. Бо якщо ти знову вислизнеш із наших рук, у мене станеться розрив серця.

Рипнули двері, Штайнер озирнувся через плече. То відчинилися двері палати, де лежала його дружина. Сестра висунула голову й хутко сховалась назад.

— Ага, — мовив Штайнер, — ось чому…

— От що значить любов! — хихикав Штайнбреннер. — Най-обережніших пройдисвітів тягне до рідного гнізда — звичайно, на благо держави й на радість її друзям.

Штайнер поглянув на вугрувате обличчя з мавп’ячим підборіддям і з синіми тінями під очима. Він дивився на нього спокійно: він знав, що йому обіцяло те обличчя, але все те було десь далеко — так, ніби й не стосувалося його. Штайнбреннер заблимав очима, облизав губи й відступив на крок назад.

— Так досі й не прикупив совісті, Штайнбреннере? — спитав Штайнер.

Той оскалився.

— Совість у мене чиста, мій любий. І з кожним разом чистішає, коли потримаю в шорах кого-небудь з вашого брата. А спиться потім — як у раю. Для тебе я зроблю виняток. Тебе я провідуватиму вночі — для приємної розмови. Ну, ведіть його! — несподівано різко скомандував він.

Штайнер під конвоєм спускався сходами вниз. Люди, що йшли їм назустріч, ставали до стіни й мовчки давали їм дорогу. І на вулиці панувала така ж мовчанка, коли вони проходили мимо людей.

Штайнера привели на допит. Якийсь літній чиновник ставив запитання і записував відповіді до протоколу.

— Чому ви повернулися до Німеччини? — спитав чиновник.

— Хотів побачити дружину, перш ніж вона помре.

— Кого ви тут зустріли зі своїх однодумців?

— Нікого.

— Вам буде краще, якщо ви скажете про це мені, перш ніж вас викриють у брехні.

— Я вже сказав: нікого.

— Хто вас послав сюди?

— Ніхто мене не посилав.

— До якої політичної організації ви належали за кордоном?

— Ні до якої.

— Аз чого ж ви жили?

— З власного заробітку. Ви ж бачите, в мене є австрійський паспорт.

— З якою групою ви тут мали встановити зв’язок?

— Коли б у мене були такі наміри, я б замаскувався інакше. Я знав, що я роблю, йдучи до своєї дружини.

Чиновник іще довгенько допитував його. Потім оглянув Штайне — рів паспорт і прочитав листа від дружини, якого теж одібрали. Дочитав до кінця й поглянув на Штайнера, потім прочитав листа ще раз.

— Сьогодні ввечері вас переведуть в інше місце, — нарешті мовив він, знизавши плечима.

— У мене до вас є прохання, — сказав Штайнер. — Воно маленьке, але для мене важливішого немає. Моя дружина ще жива. Лікар каже, це триватиме щонайбільше один чи два дні. Вона знає, що завтра я маю знову прийти до неї. Коли я не прийду, вона зрозуміє, де я. До себе особисто я не чекаю ні співчуття, ані якихось пільг, але я хочу, щоб моя дружина померла спокійно. Я вас прошу потримати мене тут один чи два дві й дозволити провідати дружину.

— Нічого з цього не вийде. Я не можу вам дати нагоду втекти звідси.

— Я не втечу. Палата дружини аж на шостому поверсі і має лише одні двері. Якщо мене туди приведуть і стерегтимуть під дверима, я не зможу нічого вдіяти. Я вас прошу не за себе, прошу за жінку, яка помирає.

— Це неможливо, — відказав чиновник. — Це не входить до моєї компетенції.

— Ви маєте на це право. Ви маєте право допитати мене ще раз. І можете влаштувати мені це побачення. Як причину можна б виставити те, що я міг би говорити з дружиною про щось важливе для вас. Із цих самих міркувань варту можна лишити піддверима. Адже ви можете звеліти сестрі побути в палаті й підслухати нашу розмову — вона ж у вас, як видно, своя людина.

— Усе це дурниці. Нічого ваша дружина вам не скаже, так само як ви їй.

— Звичайно, бо вона нічого й не знає. Але так вона зможе спокійно вмерти.

Чиновник, роздумуючи, гортав папери.

— Тоді ми вас допитували з приводу групи VII. Ви не назвали нам жодного імені. За цей час ми знайшли Мюллера, Безе і Велльдорфа. Може, ви назвете нам решту імен?

Штайнер мовчав.

— Ви назвете нам імена, якщо я дозволю вам іще два дні провідувати дружину?

— Так… — подумавши, відповів Штайнер.

— Тоді кажіть мені зараз.

Штайнер мовчав.

— Давайте домовимось так: завтра ввечері ви назвете два прізвища, а решту — післязавтра. Згодні?

— Я вам скажу всі імена післязавтра.

— Ви обіцяєте?

— Обіцяю.

Чиновник довго, пильно дивився йому в очі.

— Я подумаю, що можна зробити. А зараз вас одведуть до камери.

— Може, ви повернете мені листа? — спитав Штайнер.

— Листа? Він має лишитись у документах. — Чиновник нерішуче дивився на нього. — А втім, у ньому нічого важливого для слідства немає. Гаразд, беріть його.

— Спасибі, — подякував Штайнер.

Чиновник викликав дзвоником варту і звелів одвести Штайнера.

«Шкода, — подумав він, — але що ж тут удієш? Поставишся лю-дянодо іншого, той сам потрапиш у ту диявольську кухню». — І зненацька стукнув кулаком по столу.

Мориц Розенталь лежав у постелі. Уперше за багато днів у нього’ні-що не боліло. Починався паризький лютневий вечір, і в сріблясто-голубих сутінках спалахнули перші вогні. Не повертаючи голови, Мориц Розенталь спостерігав, як освітилися вікна протилежного будинку: здавалося, будівля коливалася в сутінку, наче велетенський корабель — океанський лайнер перед самим відплиттям. Простінок між двома вікнами кидав через вулицю на готель «Верден» довгу тінь: вона чимось нагадувала примарні сходні, що чекали на пасажирів.

Мориц Розенталь не ворушився; він лежав у своєму ліжку і раптом побачив, що вікно прочинилося навстіж, і якась постать, схожа на нього самого, підвелася й пішла з кімнати, ступаючи по тіні, через вулицю до корабля, який ледь погойдувався в довгому смерканні життя, а тут знявся з якоря й поволі поплив геть. Кімната Розенталя розклеїлась, наче картонна коробка у воді, й стіни попливли за течією. Повз нього шуміли вулиці й шляхи, внизу пропливали ліси, клубо-чився туман, а корабель плавно линув усе вище й вище в шумовиння безкраїх просторів, назустріч хмарам, назустріч зорям, у глибоку блакить; а далі в тому колисанні, немов у колисковій пісні, перед ним

595

постав казковий берег, увесь рожевий і золотавий, тіняві сходні знову безшумно опустились, Мориц Розенталь ступив на них і зійшов униз на берег, а коли озирнувся, не було вже ніякого корабля, і він стояв самотній на незнайомій землі.

Передним простерся довгий і широкий шлях. І старий мандрівець довго не роздумував: перед ним лежала дорога, щоб нею іти, а його ноги знали багато доріг.

Проте вже за кілька хвилин із-за сріблястих дерев виринули велетенські іскристі ворота, за якими сяяли позолочені куполи й башти. Перед ворітьми стояла висока постать у світлому блискучому вбранні з патерицею в руках.

«І тут прикордонна варта!» — злякано подумав Мориц Розенталь і кинувся за кущі. Огледівся довкола; повертатись назад нікуди: там дорога вела в безодню, в Ніщо. «Ну, дарма, — подумав звиклий до всього старий емігрант, — пересиджу тут до ночі. А там якось, може, пощастить проповзти стороною, обійти варту».

Він виглянув крізь самоцвітне гілля й побачив, що велетень-вар-товий махає патерицею, наче когось підкликаючи. Розенталь озирнувся ще раз: крім нього, ніде нікого не було. Вартовий помахав знову.

— Дідусю Мориц! — гукнув приємний дзвінкий голос.

«Можеш кликати, поки не захрипнеш, — думав собі Мориц Розенталь, — я однак не озвуся».

— Дідусю Мориц, — покликав знову той самий голос. — Виходь із кущів своєї печалі.

Мориц підвівся. «Таки злапали, — подумав він. — Та хіба ж од такого велетня втечеш — він же, певне, бігає швидше за мене; нічого не вдієш, треба йти».

— Дідусю Мориц! — іще раз покликав голос.

— От халепа, — бурмотів собі під ніс Мориц, — та він, либонь, знає мене! Виходить, мене вже й звідси*висилали. Тоді, за новими законами, дадуть щонайменше три місяці тюрми. Може, принаймні, хоч харч у них пристойний. І дадуть мені почитати що-небудь свіженьке, а не якийсь там журнал «У колі родини» за тисяча дев’ятсот другий рік. Ех, коли б трапився роман Хемінгуея або щось подібне!

Що ближче він підходив, то світліші й блискучіші ставали ворота.

«Що це вони влаштували таку ілюмінацію на кордоні, — зчудо-вано думав Мориц, — не второпаєш, куди й потрапив. Мабуть, останнього часу вони все освітлюють, аби легше було ловити нашого брата. Це ж марнотратство!»

— Дідусю Мориц, — мовив воротар, — чого це ти ховаєшся?

«Ще й питає, — подумав Мориц. — Він же добре знає, хто я. і чого ховаюсь…»

— Заходь, заходь, — запрошував воротар.

— Слухайте, добродію, — сказав Мориц, — поки що я, по-моєму, не порушив закону. Вашого кордону я ще не перейшов. Чи, може, мені ставиться на карб усе те, що було досі?

— Усе зараховується, дідусю Мориц.

«Тоді я пропав, — майнула думка. — Це, здається, острів, можливо, Куба, туди ж останнього часу багато хто збирався…»

— Ти не бійся, — сказав воротар. — Тут тобі нічого не буде. Заходь спокійно.

— Слухайте, добродію, — відповів Розенталь, — я хочу вам одразу сказати правду: я без паспорта.

— Ти без паспорта?

«Шість місяців», — подумав Мориц, почувши гучний голос, і винувато закивав.

Воротар підняв патерицю.

— Тоді тобі нема чого вистоювати в райському партері двадцять мільйонів світлових років. Ти матимеш одразу м’яке крісло з поручнями і з крилами замість спинки.

— Усе це прекрасно, — озвався дідусь Мориц, — але не для мене. Бо я не маю ні дозволу на в’їзд, ані дозволу на проживання. Не кажучи вже про дозвіл працювати.

— Не маєш дозволу на проживання? Не маєш візи? Не маєш дозволу працювати? — Воротар підняв руку. — Тоді ти матимеш навіть ложу в першому ярусі, якраз посередині, з неї видно все воїнство небесне.

— Це було б непогано, — погодився Мориц, — особливо для такого театрала, як я. Але тут є ще одна заковика, і вона все зводить нанівець… Я, власне, дивуюся, чому ви ще здалеку не поставили щити з написами про те, що нам сюди входити заборонено. Коротше кажучи, я єврей. Позбавлений громадянства в Німеччині. Висланий і багато років живу нелегально.

Воротар підняв обидві руки.

— Єврей? Позбавлений громадянства? Багато років прожив нелегально? Тоді ти матимеш двох ангелів до своїх послуг, та ще й третього з сурмою на додачу. — Тут він гукнув у ворота* — Гей, ангеле бездомних! — І тієї ж миті велична постать у блакитних шатах з обличчям усіх матерів світу злетіла і стала поруч дідуся Морица.

— Ангел великих страдників земних! — покликав знову воротар, і постать у білих шатах, із чашею сліз на плечі, стала по другу руку дідуся Морица.

— Одну хвилиночку, — попросив Мориц і звернувся до воротаря: — А ви певні, добродію, що там не…

— Не турбуйся, — перебив воротар. — Наші концтабори глибоко під землею.

Ангели взяли Морица за руки, і старий мандрівець, ветеран емігрантів, упевнено і спокійно пройшов у ворота, назустріч небаченому сяйву, над яким раптом зашуміли барвисті тіні, спадаючи з небес, дедалі швидше, швидше — і все закрили…

— Морице! — гукнула з порога Едит Розенфельд. — А ось і дитя. Новонароджений француз. Ти хочеш подивитись на нього?

Старий не озвався. Жінка підійшла ближче. Мориц Розенталь із Годесберга-на-Рейні вже не дихав.

Марія прокинулася ще раз. Усю першу половину дня вона пролежала в агонії і лише марила. Тепер вона знову пізнала Штайнера.

— Ти ще й досі тут? — злякано прошепотіла вона.

— Я можу лишатись тут, скільки захочу, Маріє.

— Як це розуміти?

— Вийшла амністія. Мене теж помилують. І тобі вже нема чого боятися. Я лишуся з тобою назавжди.

Вона недовірливо глянула йому в очі.

— Йозефе, це ж ти сказав, аби тільки мене заспокоїти…

— Ні, люба. Учора вийшла амністія. — Він обернувся до сестри, що поралася з ліками в глибині палати. — Правда ж, сестро, з учорашнього дня мені вже не слід боятися, що мене схоплять?

— Ні, — невиразно відповіла сестра.

— Будь ласка, підійдіть ближче, моя дружина хоче почути од вас про це ясніше.

Сестра як стояла, схилившись, так і скам’яніла.

— Та я ж уже сказала…

— Я вас прошу, сестро! — прошепотіла Марія.

У палаті запала тиша.

— Прошу, сестро… — ще раз прошепотіла хвора.

Сестра неохоче підійшла до ліжка. Хвора не зводила з неї очей.

— Адже правда, що з учорашнього дня мені можна тут лишитись назавжди? — спитав Штайнер.

— Так… — видушила з себе сестра.

— І що мені вже не слід боятися, що мене схоплять?

— Ні…

— Спасибі, сестро.

Штайнер бачив, як очі дружини вкрились вологою. У неї вже не було сили й заплакати.

— Тепер усе гаразд, Йозефе, — прошепотіла вона. — І саме тепер, коли я тобі потрібна, я мушу тебе покинути…

— Ти не покинеш мене, Маріє…

— Мені так хочеться встати й піти звідси разом із тобою.

— Ми підемо звідси разом із тобою.

Вона лежала мовчки й дивилась на нього. Обличчя вже було землисте, кості випиналися з-під шкіри, і волосся за ніч зблякло, втратило свій колишній блиск, ніби осліпло. Штайнер дивився на все це й не бачив, він тільки бачив, що вона ще дише; а поки вона жила, для нього це була Марія, його дружина, в ореолі спільної юності та спільної долі.

Помалу в палату заповзав вечір, і з коридору, з-за дверей, уже нетерпляче покахикував Штайнбреннер. Марія дихала тихо, ледве помітно, потім стала дихати нерівно, з перебоями. Зрештою подихи стали ще тихішими і завмерли, наче слабкий вітерець. Штайнер тримав руки дружини, поки вони захололи: він помирав разом із нею. Коли підвівся, щоб вийти з палати, він був сам собі чужий, пуста оболонка, позбавлена чуттів, лише рухами схожа на людину. Байдужим поглядом окинув сестру. За дверима його зустріли Штайнбреннер і Сце один суб’єкт.

— Більш як три години чекали на тебе, — прошипів Штайнбреннер. — Ну, та про це ми з тобою поговоримо ще не раз і не два, можеш бути певен.

— Я певен, Штайнбреннере, — відповів Штайнер. — Уже чого-чого, а цього я певен.

Штайнбреннер облизав губи.

— Ти, я гадаю, добре знаєш, що до мене звертатися слід «пане вахмістр», га? Ну, нічого, можеш і далі тикати мені й говорити «Штайнбреннер», — але за кожне «ти» й за кожного «Штайнбрен-нера» ти в мене, голубе, тижнями плакатимеш кривавими сльозами. Тепер мені з тобою нема куди поспішати.

Вони спускалися сходами вниз, по обидва боки Штайнера — охоронці. Був теплий вечір, високі вікна, що сягали від підлоги до стелі, прочинені навстіж. Знадвору пахло бензином і ранньою весною.

— Тепер у мене буде багато часу для тебе, — самовдоволено вів далі Штайнбреннер, — дуже багато — усе твоє життя, мій любчику.

Штайнер замислено кивав. Отвір вікна дедалі більшав, наближався, ось він уже зовсім поряд… Штайнер пхнув Штайнбреннера до вікна, стрибнув на нього і разом з ним вилетів у простір.

— Ви можете спокійно взяти ці гроші, — сумним, надломленим голосом сказав Мариль. — Він спеціально лишив їх тут у мене для вас двох. Я мав передати їх вам, якщо він сюди не повернеться.

Керн похитав головою. Він тільки-но приїхав і сидів з Марилем у катакомбах — брудний, обшарпаний. Од самого Дижона він їхав автопоїздом як помічник шофера і вантажник.

— Він повернеться, — повторював Керн. — Штайнер повернеться.

— Не повернеться він! — роздратовано вигукнув Мариль. — Господи, не крайте хоч ви мені серце отим своїм «повернеться, повернеться»… Не повернеться він уже ніколи! Ось нате, прочитайте!

Він вийняв із кишені зім’яту телеграму й кинув на стіл. Керн узяв її, розправив: вона була послана з Берліна хазяйці готелю «Верден».

«Від щирого серця вітаю з днем народження. Отто», — прочитав Керн.

— Що це означає? — обернувся він до Мариля.

— Це означає, що його схопили. Так ми домовилися з ним. Один із його друзів мав послати таку телеграму… Та це не важко було й передбачити. Я ж йому одразу сказав про це. А тепер візьміть нарешті ці погані папірці! — Він пересунув гроші по столу до Керна. — Тут дві тисячі двісті сорок франків. А тут ось іще дещо. — Він дістав свою течку і вийняв звідти дві маленькі книжечки. — Це проїзні квитки від Бордо до Мексики. На португальський вантажний пароплав «Такома». Для вас і для Рут. Відпливає вісімнадцятого. їх ми купили за його ж гроші. Візи вже забезпечені — лежать у комітеті допомоги біженцям.

Керн спантеличено дивився на квитки.

— Але ж… — почав був він.

— Ніяких мені «але»! — уже сердито перебив його Мариль. — Не добивайте хоч ви мене, Керне! І так усе це далося нам нелегко! Фатальний збіг обставин! Це сталося три дні тому. Біженський комітет домігся згоди мексиканського уряду прийняти сто п’ятдесят емі — грантів. Але з умовою, що вони доїдуть на свій кошт. Таке чудо випадає дуже рідко. От Класман і взявся за це діло. Ми одразу ж записали вас обох, поки там не набралося більше, ніж треба. А гроші на дорогу були, бо саме тепер усе і з’ясувалося. Ну, от і… —

Він урвав на півслові. — Івонно, принесіть мені кіршу, — гукнув до гладкої офіціантки-ельзаски.

Івонна кивнула й, погойдуючи стегнами, попрямувала до кухні.

— Принесіть дві чарки! — гукнув Мариль їй навздогін.

— Я б і так принесла дві, пане Мариль, — обернувшись, мовила Івонна.

— От і добре. Принаймні хоч одна кмітлива душа. — І, повернувшись до Керна, спитав: — Ну що, тепер до вас дійшло? Трохи все це несподівано, я згоден. Покажете свої квитки та візи у префектурі, і вам дадуть дозвіл на проживання у Франції до дня від’їзду. Хоч ви й нелегально в’їхали сюди. Біженський комітет і цього домігся. Можете завтра одразу ж і сходити туди. Це для вас єдина можливість вибратися з цього болота.

— Та правда. За перший раз — місяць ув’язнення, за другий — шість місяців.

— Еге ж, шість місяців. А колись же таки злапають і вдруге — це неодмінно!

Мариль підвів голову. Перед ним стояла Івонна, ставлячи на стіл тацю з двома чарками: одна звичайна, а друга — склянка, з якої п’ють чай, по вінця наповнена кіршем.

— Оця для вас, — показала Івонна великим пальцем на склянку, розпливаючись в усмішці. — За ту саму ціну!

— Спасибі! Ну й розумна ж ви дитина! Тільки шкода, що, як вийдете заміж, неминуче станете відьмою. Або ж чесною мученицею. Ну, будьмо.

Мариль одним духом вихилив половину склянки.

— Будьмо, Керне! — повторив він. — Чого ж ви не п’єте?

Він поставив склянку на стіл і вперше глянув Керну в обличчя.

— Цього ще бракувало, — сказав Мариль, — зараз ви ще заревете! Ви що ж, юначе, уже зовсім і пристойність забули?

— Я не реву… — відповів Керн. — А коли й зареву, то наплювати мені на пристойність! І що за прокляте життя: я весь час думав — ось повернуся, а Штайнер уже тут, але замість того ви мені тичете гроші й квитки на пароплав, я врятований, і тільки тому, що він загинув… та це ж диявольська несправедливість, — невже ви не розумієте?!

— Ні! Не розумію! Ви верзете сентиментальні дурниці! Тут нема чого й розуміти. Такий бо одвічний закон життя! А тепер випийте до дна! Так, як… ну, як він умів пити. А, до біса все — ви що ж гадаєте, мені легше?

— Та правда… — Керн випив свою чарку. — Ну, тепер і я в нормі, — сказав він. — У вас, Марилю, є сигарети?

— Звичайно. Ось, беріть…

Керн глибоко затягся тютюновим димом. І раптом у сутінках катакомб перед ним постало обличчя Штайнера: трохи глузлива посмішка, погляд з-під лоба — як тоді, у віденській тюрмі, перед мерехтливим вогником свічки… Здавалося, минула вічність, а Кернові вчувся його спокійний грудний голос: «Ну, хлопчику?»

«Ех, Штайнер, — подумав він. — От людина…»

— А Рут знає про це? — спитав уголос.

— Знає'.

— Де вона зараз?

— Не знаю. Певно, в біженському комітеті. Вона ж не знала, що ви приїдете.

— Ні. Я й сам не знав точно, коли доберуся. А в Мексиці працювати можна?

— Так. Що саме там можна робити, я не знаю. Але вам дають право жити і працювати. Це гарантовано.

— Я не знаю жодного слова іспанською, — мовив Керн. — Чи там говорять португальською?

— Ні, іспанською. Доведеться вам її вивчати.

Керн похнюпився. Мариль нахилився до нього.

— Керне, — раптом змінивши голос, почав він. — Я розумію, це не так просто. Але я раджу вам: їдьте! Не роздумуйте довго і їдьте! Тікайте з цієї Європи! Бо хто ще знає, що тут буде! Така нагода не скоро трапиться вдруге. І таких грошей ви вже ніколи більше не зберете! їдьте, діти! Бо тут… — Він вихилив решту зі своєї склянки.

— А ви теж їдете? — спитав Керн.

.— Я — ні.

— Хіба не вистачить грошей на трьох? У нас же є ще трохи своїх.

— Діло не в грошах. Я лишаюсь тут. Не можу вам пояснити чому, але я лишаюсь, хоч би там що. Це важко пояснити.

— Я вас розумію, — сказав Керн.

— А ось і Рут іде. Отже, так само як мені треба лишатися тут, вам треба їхати — ви це розумієте?

— Розумію, Марилю.

— Слава Богу!

Рут на секунду завмерла біля дверей. Потім кинулась до Керна.

— Коли ти приїхав?

— З півгодини тому.

Рут підвела голову.

— Ти вже знаєш?..

— Знаю. Мариль усе мені сказав.

Керн озирнувся. Проте Мариля вже не було.

— І знаєш також про те… — Рут не могла вимовити страшного слова.

— Так, знаю. Давай зараз не будемо говорити про це. Ходімо звідси! Ходімо на вулицю! На волю. Я більше не можу тут сидіти. Ходімо на вулицю.

— Ходімо.

Вони йшли Єлисейськими Полями. Був вечір, у зеленкуватому небі плив блідий півмісяць. Повітря було чисте, сріблясте і таке лагідно-тепле, що всюди на терасах кафе сиділи люди.

Довгенько вони йшли мовчки.

— А ти, власне, знаєш, де та Мексика? — зрештою спитав Керн.

Рут похитала головою.

— Тільки приблизно. Але я вже забула, де й Німеччина.

Керн поглянув їй в обличчя. Потім узяв її за руку.

— Нам треба купити іспанську граматику, Рут, і вивчати мову.

— Я вже купила позавчора. У букініста.

— Он як — у букініста… — Керн усміхнувся. — Ну, то ми з тобою не пропадемо, Рут, правда?

Вона тільки кивнула.

— У всякому разі, ми хоч трохи світу побачимо. За інших умов ми й цього б не мали на батьківщині.

Рут кивнула знову.

Вони йшли далі, повз площу. На деревах пробивалася перша молода зелень. У світлі ранніх ліхтарів це мало такий вигляд, ніби з-під землі мерехтіли яскраві електричні розряди, посилаючи свої промені вгору вздовж каштанових стовбурів та гілок. У скверах земля була перекопана. Її аромат якось дивно змішувався з запахом бензину та мастила, що постійно висів над широкою вулицею. Подекуди садівники вже посадили нарциси: їхні квіточки біліли в сутінках. Був час, коли зачинялись магазини і на вулицях юрмилося стільки народу, що й не пропхнутись.

Керн повернув голову до Рут.

— А людей сида яка! — мовив він.

— Ай правда, — відказала вона, — сила-силенна.