Червона зона

Частина перша

З моєї голови зняли мiшок, бо я погодився розповiдати.

Мене звуть Тонi. Я досить добре розмовляю глобал iнглiш, хоч i з акцентом. Я не впевнений, скiльки часу провiв у зонi утримання. Мабуть, менi вже двадцять шiсть рокiв. А може, двадцять п'ять. Коли я перейшов у червону зону, було двадцять три.

Я не впевнений, за що сиджу, але точно не за того блеквотера. Ту провину перед суспiльством я вiдкупив. Буквально. Все, що стосується купiвлi, в нашому суспiльствi буквальне.

При пiдозрi у причетностi до субверсивної дiяльностi не треба судових доказiв. Трапляються випадки, коли пiдозрюваних ворогiв свободи (пiдприємництва) викрадають iз червоної зони. Очевидно, я не настільки важливий, але я сам прийшов у руки блеквотерам. Я не знаю, що конкретно менi iнкримiнують. Досить було, щоб камера стеження зафiксувала мене поруч iз Валерiєм Цюцюрою. А може, причиною стала участь в акцiї, визнанiй як ворожа до свободи (пiдприємництва). Це мiг бути зв'язок iз Тарасом Ферчуком, з Умiдою Талiповою чи з Романом Цюцюрою. Менi не зобов'язанi повiдомляти. Мене мали допитувати. Звинувачення так i не було висунуто.

– We know a good story when we see one. Ми вiдразу розпiзнаємо добру iсторiю, – сказав голос мiстера Ворнера. – Marketable, – додав вiн. – Яку можна продати.

Вiн говорить глiнгом, глобал iнглiш. Гадаю, Ворнер – його псевдо. Вiн часто до речi й не до речi повторює: I warn you. Застерiгаю.

Я його не бачу.

Я сиджу на металевому стiльцi. Руки зведено за спиною, жорстко стягнуто пластиковою стрiчкою. Це не вважається тортурами, проте менi з кожною хвилиною дедалi дискомфортнiше.

– Так, чудова iсторiя! – захоплено каже мiстер Ворнер. Його голос ситий. Масний. – Вiд випадкового порушника до закоренiлого злочинця. Та ще й жирiк! У тутешнiх red-зонах людей iз G-зони називають жирiками, правда? А людей з R-зон, арникiв, у вас iще називають, як там? – я чую клацання пальцiв, – рагулi? Це локалiзм?

Поки мiстер Ворнер говорить, я прислухаюся. Перiодично щось глухо гупає. Я пробую вгадати, що це.

– I warn you, Тонi, I warn you. Не втрать свiй шанс.

Брязкiт залiзних дверей. Ворнер виходить, i за мене беруться наглядачi. Не при ньому.

Коли сидиш iз мiшком на головi – спершу найгiрше те, що не знаєш, коли прийде удар. Але швидко слух вигострюється, й ти починаєш вловлювати наближення болю: змiна дихання наглядача, коли вiн замахується, легкий шурхiт одягу, свист гумового кийка, коли той опускається на тебе. На початках намагаєшся зiщулитись – але згодом розумiєш, що легше ввести себе у ступор.

– А яка iлюстрацiя епохи! – сказав мiстер Ворнер наступного разу. – Падiння, падiння спершу в червону зону, потiм у злочин. Це продасться. Ти розкажи – а ми подумаємо, чи робити хепi-енд, – вiн засмiявся розкотистим смiхом людини, що нiколи не була серйозно хвора чи навiть голодна.

Чим це вiн гупає? Вже ясно, що гупає вiн. Я чую змiну дихання при зусиллi.

Ще трохи практики – й ти можеш передбачити, куди припаде удар. В обличчя? По лiктю? В живiт? Мiж ноги? По колiну? Через мить пiсля того, як бiль почне спадати, можеш почати вгадувати, чим били цього разу: кулаком, гумовим кийком чи шкарпеткою з пiском. Якщо по головi – шкарпетка з пiском вiдпадає. Нею можна зламати шию, а це – втрата потенцiйних прибуткiв.

– Ти злий на нас, правда? Нещасний, що суспiльство таке? Хочеш бунтувати? Давай! Ми все це зможемо продати, – сказав мiстер Ворнер. – Кажи, що хочеш, змiнимо небагато. Цензура нинi не в модi. Головне – автентичнiсть. Вона найкраще продається. Кажи правду, I warn you. Це прибутково, – вiн засмiявся медовим смiхом.

Може, вiн гупає ще одним iнструментом для биття. Нi, цей бити не буде. Битимуть блеквотери, коли вiн вийде.

Найгiрше – не побої. Найтяжче – коли тебе лишають на самотi. У вену щось вкололи, тому заснути не можеш. Сидиш. Прив'язаний. У темрявi. Не знаєш, чи минуло двi години, чи доба. Намагаєшся вiдволiктися, зосередившись на повiтрi, що проходить крiзь мiшковину i торкається запаленої шкiри. Хай навiть пахне хлоркою та кров'ю, якою просякла мiшковина. Хоч якесь вiдчуття.

– Розумiєш, у зеленiй зонi мало хто уявляє, яке життя в червонiй, – переконує мiстер Ворнер. – Бiльше мiських легенд, нiж правди. Так, мiськi легенди. Приїде котрийсь до туристичної зони, як твiй Кей-Пi Сiтi, а потiм розповiдає. Чи вiдставний блеквотер – викинуть його на спецоперацiю, вiн i розкаже колись про свiй екшн. Такого у нас аж забагато. Перевиробництво. Або цi, як їх? Зеленi дисиденти. Народились у зеленiй зонi, а невдоволенi, що свiт подiлений стiнами. Але нi, в червону зону їздять подивитись, а як запахне смаленим – вертаються. Туристи за права людини, – хмикнув вiн. – Повертаєтесь i розказуєте, що стiни й розділення – зло? Та ви ж самі тому й привiлейованi, що свiт подiлений стiною на червону та зелену зону, – мiстер Ворнер розпалився i став гупати частiше. – I я привiлейований, але я й не проти, – захихотiв вiн.

Здається, я зрозумiв, що це гупає.

Коли ти другу добу сам на сам, ти намагаєшся прислухатися до далеких звуків – але не розумiєш, чи вони справжнi. Широко розплющуєш очi в темрявi пiд мiшком, намагаючись вловити хоч трохи свiтла. За його кольором пробуєш угадати, яка зараз пора доби й чи це свiтло проходить крiзь вiкно – якщо тут є вiкно – чи воно штучне. Потiм приходять галюцинацiї.

– Нi, нам потрiбна життєва iсторiя, I warn you. Яке життя в червонiй зонi? Розповiдай так, щоб у зеленiй зонi було зрозумiло. Ти жив i там, i там. Арник з R-зони не зможе розповiсти так, щоб менi, жирiку з green-зони, було цiкаво. Арник не має освiти, щоб розповiсти. Не має точок дотику з жирiком. А жирiки, що опускаються i падають в R-зону, губляться там назавжди, – мiстер Ворнер припинив гупати.

Вiн що, завжди це носить у кишенi?

Коли приходять галюцинацiї, намагаєшся вiдволiктися на вiдчуття тiла. Сподiваєшся, вони справжнi: зводить живiт вiд голоду, пересохло в ротi вiд спраги. Навiть бiль у зв'язаних руках. Це справжнє. Бо галюцинацiї стають спогадами. Ти їх женеш. Концентруєшся на тут i тепер. Металевий присмак кровi на розпухлих яснах. Намацав язиком дiрку, де останнiм ударом вибили пломбу. Знайшов i пломбу. За смаком схоже на вапно, яке в дитинствi відколупував вiд стiн. У дитинствi стiни були просто стiни, ними тiльки починали дiлити зони, та й то в iнших країнах. А ти мiг iти, куди хочеш. Перший спогад тягне за собою решту спогадiв.

– Тож i нам пощастило, i тобi. I тобi, Тонi, I warn you. Рiдко ворог свободи сам отак приходить на КПП з червоної зони, – мiстер Ворнер м'яко засмiявся. – Це так наївно, що й не назвеш це дурним. Але тобi пощастило. Така iсторiя й такi задатки! Мен! Ти ж був журналiстом, умiєш писати. Кожен журналiст мрiє стати письменником, правильно? То давай. Такий шанс, – мiстер Ворнер нiби плескає мене голосом по плечу.

I знову: гуп, гуп. Може, це частина спортивного iмiджу.

Коли ти сам, почуттiв тiла не вистачає назавжди – так чи iнакше, спогади повертаються, i думки заводять не туди, куди потрiбно, нi, нi, не треба, так, так, досить, господибожемiй, так! Аби лише цей мiшок зняли. Щоб тiльки були зовнiшнi подразники. Як був, так i лишився боягузом. Я досi хочу жити, попри все, я досi хочу жити й зберегти подобу психiчного здоров'я.

Йому сказали, що я згоден. Вiн знову прийшов у камеру.

– Приємно познайомитись, нарештi. Ти зараз не такий симпатичний, як я бачив на фото й вiдео. Але нiчого, оклигаєш. Ми про це подбаємо. Пiдписуй. У нас усе чесно, – сказав мiстер Ворнер. – Ти свiй профiт отримаєш.

Тепер не тiльки голос, я нарештi його бачу. Пiдтягнута фiгура. Йому рокiв сорок, але шкiра на лобi та щоках гладенька, як у десятилiтнього. Дуже засмаглий. Пшеничне волосся зачесане назад, воно трохи свiтлiше за обличчя. Калiфорнiйська усмiшка, вiдбiленi зуби. Вiн у бiлоснiжнiй футболцi з комiрцем.

I так, я вгадав. Вiн гупає об пiдлогу камери яскраво-жовтим тенiсним м'ячиком.

Як приємно, коли з зап'ясткiв зняли пластикову стрiчку. Я покрутив кулаками, щоб розiм'яти затерплi руки. Передi мною переносний столик, на ньому контракт. Спершу стилус iз брязкотом випав на пiдлогу з пальцiв, у яких не вiдновився кровообiг, але з другої спроби я пiдписав.

– Sh-sh-shit! – зашипiв мiстер Ворнер.

Вiн влучив м'ячиком у пляму моєї напiвзагуслої кровi на пiдлозi камери, м'ячик вiдскочив йому в руку, й тепер вiн дивиться на свою долоню з огидою.

– Окей, – сказав вiн, не пiднявши погляд на мене, – тобi дадуть можливiсть працювати. Тепер ти наш asset. Цінність.

Мiстер Ворнер пошукав поглядом, об що витерти руку, не знайшов, розвернувся й вийшов iз камери.

Того разу в батька не знайшлося жарту. Вiн узяв мене пiд руку й мовчки, з силою потягнув у темряву бiчної вулички.

Я послизнувся на мокрiй брукiвцi, але батько мiцно схопив мене за бiцепс i не дав упасти. Боляче. Я вiдчув кожен батькiв палець окремо, з такою силою вiн тиснув.

Здається, то була Госпiтальна, бо пам'ятаю, що ми пiшли з площi Вiрменський Ринок донизу. В каньйон. Забудову в центрi Кей-Пi Сiтi для туристiв залишили середньовiчну, тож вулички вузькi та кривi. У темрявi, на мокрому камiннi стiн i чорнiй брукiвцi вiдблискувало тьмяно-жовте свiтло лiхтарiв. Лiхтарi свiтили слабко, їх було мало, деякi розбитi. Туристам розповiдали, нiбито це червона зона. Звiсно, це була зелена зона, замаскована пiд червону з комерцiйною метою. Й вона перебувала пiд потужною охороною блеквотерiв – найманцiв iз приватних корпорацiй, якi поєднують функцiї армiї та полiцiї. Нiхто й не згадував, чому блеквотери так називалися. Iм'я стало дженериком.

Батько тодi не втратив голову. Вiн розумiв, що швидка допомога приїде по блеквотера вiд Новопланiвського мосту – тому повiв мене вниз, у каньйон.

Я жодного разу не озирнувся. Ступор, жодних думок. Пам'ятаю лише кам'янi стiни, чорну дорогу, а потiм рипiння гравiю пiд ногами, внизу в каньйонi. Дощ припинив накрапати.

Лише ввiйшовши в ритм ходи, я вiдчув, як сильно тремтить батькова рука, якою вiн мене стискає за праве плече. Його трусило.

Я усвiдомив, що в лiвiй руцi досi тримаю той металевий прут, i вiдкинув його в траву. Не хотiв дивитися, чи є на його кiнцi кров. Дорога внизу каньйону була ґрунтова, будинки по вулицi Руськiй давно покинутi. Посилювало iлюзiю червоної зони для тих, хто там не бував.

– А де бабуся? – запитав я.

– Що? А. Пiшла.

– Її знайдуть.

– Оштрафують за недозволену торгiвлю i все. Вона бiльше нiчого не зробила.

I аж тепер моє онiмiння змило. Я вiдчув, як тремтить нижня губа:

– Я не хотiв. Тату. Так тупо, тату. Я просто хотiв у туалет. Просто щоб швидше. Я не хотiв, – мiй голос зiрвався.

Я притулив лiву руку до голови, вiдчув шкiрою лоба шорсткiсть i подивився на долоню. На нiй була iржа вiд тiєї залiзної арматурини.

– Тихо, тихо. Я знаю, – ми зупинились, i батько обiйняв мене.

Його голос, коли вiн казав оце «тихо, тихо», зривався. Вiн притулився щокою до мого плеча, я подивився зверху на стрижене «їжачком» сиве волосся. Я нiколи не бачив, щоб батько плакав. Навiть коли Пола, мого старшого брата, забирали до психушки.

– Ну, ходiмо, ходiмо, – сказав батько. – Треба йти.

– Я просто хотiв у туалет, – повторив я.

Тепер, коли я про це згадав, захотiлося знов, i я сходив пiд дерев'яний паркан покинутої хатини. Довелося витерти лiву долоню вiд iржi об шершаву штанину джинсiв. У просвіті мiж хмар з'явився майже повний мiсяць. Стара вишня без листя вiдкидала на стiну порожнього будинку павутиння тiнi. Вiкна без шибок чорнiли на жовто-сiрому тлi стiни. Було холодно. Навiть як на початок квiтня. Вербна недiля, дев'яте число. Якби не ця Вербна недiля – не було б i бабусi, й решти. Ну що вона там робила о десятiй вечора? Яка верба, якi котики?

– Куди? – я витер руки ззаду об джинси. – Куди йти? – почув, що нию, але вже не мiг змiнити тон. – Вони знають, хто ми, й зараз прийдуть додому. А як не знають, то вранцi подивляться записи камер стеження. Коли той блеквотер не повернеться зi змiни.

– Нi, Тонi. Не додому, – батько говорив так тихо, що я замовк i в мiсячному свiтлi спробував читати по губах. – До стiни.

– Навiщо?

– В червону зону. Там тебе не шукатимуть.

– Мене? – я знову вiдчув холод, згорбився й обiйняв себе за плечi. – А ти?

– Антончику, – тато опустив голову. – Мама не переживе, якщо ми обоє зникнемо. У неї й так буде iнфаркт, якщо блеквотери прийдуть швидше, нiж я поясню їй, що сталося.

– Мене? В червонiй зонi? – я уявив дванадцятиметрову стiну, якою бачив її з боку зеленої зони. Сiрий бетон, кiльця металевої рiжучої стрiчки по верху, будки з озброєними блеквотерами.

– Я знаю, Тонi, я знаю, – батько говорив швидко i пошепки, не дивлячись менi в очi. – Але я тут потрiбний. У мене бiльше шансiв, я ж тiльки свiдок. I зможу тебе витягти. Ми знайдемо доброго адвоката.

Вiн знов узяв мене пiд руку i м'яко потягнув вулицею. Пiд ногами шарудiв гравiй.

У дитинствi ми, мiсцевi хлопцi, стiбалися з туристiв, якi приїздили до Кей-Пi Сiтi, сприймаючи легенду про мiсто в червонiй зонi за чисту монету. Тодi фiзичної розподiльчої стiни в мiстi не було – лише структурна, як i пiвстолiття тому: the poor stay poor, the rich get richer. Туристи в Кей-Пi нагадували малолiток, якi прийшли у вiдомий гей-клуб подивитися, як виглядають геї, i от малолiтки витрiщаються однi на одних i кожен думає, що всi навколо – геї. Кей-Пi було заповнене перевдягненими жирiками. Часом ми, що тут виросли, влаштовували для них сценки. Звичайно, не розповiдали правду. Нашi батьки втратили б роботу, якби туристи перестали їздити до мiста Кей-Пi. Мiй тато, наприклад, втратив би свою кафешку, стилiзовану пiд портову випивайку, хоча порту в мiстi серед континентальної плити нiколи не було. Зате туристи водилися вiддавна, ще й до того, як мiсцевий гурт ZiQ скоротив назву мiста до двох лiтер, i скорочення прижилося.

З туристiв я смiявся, але у справжнiй червонiй зонi теж нiколи не був. Зараз батько тягнув мене туди. I я, хоч не хотiв цього визнати, розумiв, що вибору нема. Й вiд цього ставало ще холоднiше. Я знав, що там навiть нема блеквотерiв. Хаос, право сили, жодного закону й порядку. Звiсно, як i всi, я блеквотерiв ненавидiв. Але уявляв собi життя без них – i хололо в животi.

– А чо' ти думаєш, що в ред-зонi мене не шукатимуть?

– Дорого. Дорожче за життя того блеквотера.

Я не мав що на те вiдповiсти.

– Куди ми йдемо?

– До пiвнiчного КПП. Поїдеш у REE-17. Вона найбiльша, там найлегше протягти.

– Ти знаєш?

– Чув.

Я промовчав.

А я ж донедавна працював у GEE-17. Це сiмнадцята зелена зона у схiднiй Європi, Green Eastern Europe-17. Колишнiй центр колишньої столицi, плюс житловi зеленi зони по околицях, за окремими стiнами й пiд охороною блеквотерiв. Умгу, цiкаво буде повернутись у сiмнадцятку, але червону. Red Eastern Europe, REE-17. Обов'язково пiду як турист, подивлюся на ту саму стiну з iншого боку. Я скривив рота у подобi посмiшки. Колись читав, що сарказм – захисна реакцiя, коли для гумору бракує доброти, а для iронiї – настрою.

Схоже, батько гарячково думав вiд тiєї митi, як я вдарив блеквотера:

– Йдемо повiльно. Спробуємо перетнути вулицю Корiатовичiв, коли мiсяць сховається за хмарами. Якщо треба – почекаємо. Не панiкуємо. Думаю, вони не дивляться вiдео постiйно. Тiльки коли блеквотер не вийде на зв'язок – вiдстежать його за чiпом до кiнця. Тодi ж вiдстежать i нас – але це може бути аж пiд ранок. Не поспiшаємо.

– А коли вийду за КПП, то що?

Батько говорив уже по-дiловому:

– Скидаєш усi гаджети, всi до єдиного. Точно пригадай, щоб усi. А я дзвоню й викликаю тому блеквотеру швидку допомогу. Це буде на нашу користь у судi. Ти не переживай, – сказав вiн м'якше. – Ми тебе витягнемо. Вiзьмемо адвоката…

– За якi?..

– Знайдемо, – вiдрiзав батько. – Всi шанси нашi. Я його не бив. Вiн перший ударив спершу ту бабу з вербою, потiм мене. Ти захищав мене, родича. На камерах стеження все буде видно. Нас виправдають. Тебе. Ти тiльки не бiйся. I протягни. Три чвертi людства – чи скiльки там? – живуть у червоних зонах. I нiчого.

– Ну, як нiчого, – я знову скривив губи в саркастичнiй гримасi. Й вiдповiв на його запитання: – Вже вiсiмдесят сiм вiдсоткiв. I число зростає.

– Тим бiльше! – батько наче зрадiв цьому. – Якось живуть. А ти повернешся, скiльки там того суду.

– Рiк чи два.

Вiн промовчав.

Ми перейшли старою дамбою через рiчку Смотрич i пiднялися по той бiк каньйону старовинними напiврозваленими сходами. Сходи ще сталiнськi – їм понад сто рокiв. Бетон розкришився, треба було йти обережно, намацуючи ногою кожну сходинку. Мiсцями плити обвалились, i тепер пiд ногою зяяла абсолютна чорнота. Стiна каньйону, за яку доводилося притримуватись для рiвноваги, була вогка й слизька.

Ми не чекали, поки хмари знов закриють мiсяць, i перейшли вулицю Корiатовичiв пiд його жовтим свiтлом. Було порожньо й тихо. Напевно, блеквотери ще не знають. Ми зайшли в неосвiтлений парк, щоб обiйти їхню базу на вулицi Шевченка, потiм батько повiв мене праворуч вулицею Пушкiна. Чи, може, то була Червоноармiйська. Пiсля побудови навколо центру та старого мiста в Кей-Пi Сiтi роздiльної стiни тут багато що змiнилось. Я приїжджав додому рiдко, й тепер не все впiзнавав. I зараз довiрився батьковi.

Я хотiв отак iти й iти разом iз ним, i щоб ми нiколи не дiйшли до КПП. А досi вважав себе таким дорослим. Аякже. З вiсiмнадцяти рокiв працював на копi-агентства, спершу перекладачем з глобал iнглiш, глiнгу, а тепер i журналiстом. Самостiйний. Чудова вiдкривалася кар'єра. Якби не ця баба з її пророщеними вдома котиками у Вербну недiлю! Ну чого вона не пiшла до себе в червону зону вчасно, коли закiнчувалась вiза? Я побув би з батьками тиждень або два, повернувся б до GEE-17 i знайшов би нову роботу. Нехай мене звiльнили за ту статтю, але ж я маю такий досвiд! Устиг побувати репортером вiд копi-агентства у вiсiмнадцяти рiзних мiстах i в семи рiзних країнах. Справжнiй globe-trotter, ага. Знову глiнг у голову лiзе. Як то по-нашому, по-старому? Пройдисвiт?

Ага. Тiльки то все були зеленi зони. Всi вони були безпечнi, всi пiд охороною блеквотерiв iз кулеметами на блокпостах дванадцятиметрових стiн. Там можна без батька. А тепер я не хочу, щоб ця коротка вулиця закiнчувалася, бо в кiнцi її – КПП, а за ним – червона зона. I я хочу, щоб батько йшов повiльнiше, куди вiн так поспiшає? Я подивився на нього в профiль. Гострий кадик, худе обличчя, проте шкiра пiд пiдборiддям обвисла. Навiть при слабкому свiтлi видно зморшки, що радiально розходяться вiд зовнiшнiх кутикiв очей. Батько так любить смiятися. Не сьогоднi. Два-три днi неголений, коротке свiтло-сиве волосся. Вони з мамою ще замолоду любили стригтись однаково, щоб бути бiльш подiбними.

х сприймали за брата й сестру, батькiв це розважало, й тепер мама теж стрижена пiд їжачка. Мама. Я з нею так i не попрощався, i коли… не треба. Дзвонити, зараз? Нi, не треба про це думати. Не зараз. Не зараз. Не треба.

Я прокашлявся й насупився, щоб напружити м'язи навколо очей. Це допомагає.

Тато мовчки дивився вперед, ми вже були неподалiк КПП.

Коли ми вийшли з вузької вулички й переходили широкий проспект бiля приватної клiнiки, порив вiтру прошив крiзь одяг i змусив втягти голову в плечi. Холодне повiтря встигло потрапити за комiр, мене пройняв дрож. Мiсяць закрило хмарою, стало темнiше. Батько пiдняв голову й обернувся праворуч i назад – у бiк, звiдки дуло.

– Буде дощ.

Густi верби, ще без листя й без котикiв, затуляли свiтло, яке могло падати з верхнiх поверхiв дев'ятиповерхiвок. Лише попереду мигтiв червоним, синiм i електрично-жовтим банкомат, запрошуючи серед ночi.

– На КПП не метушися, – тато заговорив швидко й по-дiловому, так було легше. – Блеквотери не здивуються. Мiсцевi взяли за звичку ходити в червону зону на нiч. Правда, групами.

– За яким?..

– Там деякi речi дешевшi, – хмикнув тато. – А вiза з зеленої в червону не потрiбна, все просто, – вiн зробив паузу. – Антоне. Не переживай за блякiв. Побачать, що боїшся – подумають, просто боїшся ред-зони. Ти пройдеш.

Банкомат блимав i забарвлював нас у тьмянi синюшний, жовтуватий, червоний кольори. Привертав увагу, як мiг. Добре хоч заборонили звукову рекламу вночi.

– Давай спершу я, потiм ти, – сказав тато. – I свою картку по той бiк викинеш разом iз гаджетами. Все одно твiй рахунок заблокують. А в картцi теж чiп, можуть вiдстежити.

Вiн зняв тридцять нових доларiв. Я – слiдом, стiльки ж. Картка ще не заблокована. З нас узяли десять вiдсоткiв так званого екоподатку, за переведення грошей у паперову форму. Всi розумiють, що цi вiдсотки не йдуть на екологiю, а стримують арникiв вiд знiмання готiвки.

– Шкода, що так мало матимеш, – зiтхнув тато.

Недавно знову зменшили лiмiт. Я лише два мiсяцi тому писав про це статтю. Забагато грошей опиняється в червонiй зонi й переходить до злочинцiв або в тiнь. Щоб зняти бiльше за лiмiт – потрiбно прийти в банк i пояснити, навiщо. Краще хай добросовiснi працiвники, якi мають щоденнi робочi вiзи в зеленi зони, витрачають грошi тут-таки в санкцiонованих магазинах просто з картки. Магазини будують неподалiк вiд КПП. У зеленiй зонi готiвка не потрiбна, банкомати – хiба для арникiв. У грiн-зонi купуєш товари чи послуги – грошi знiмаються автоматично. А от у червонiй – переважно готiвка, що просочується з зеленої. I це небезпечно, стверджують банкiри. На готiвку накладають руку терористи, злодiї, шахраї. Краще вберегти чесно заробленi грошi працiвникiв, якi мають робочi вiзи в зелену зону, на картках. Тепер ця добродiйнiсть банкiв мала вплив i на мене.

– Постарайся розтягнути, що є, – сказав батько. – Прислати тобi не зможемо.

– Давай вiдiйдемо з-пiд цього дурного банкомата. Нав'язливо блимає.

Ми стали за товсту стару вербу. Я глянув у бiк КПП. Коробка зi скла й металу, блякле бiле свiтло всерединi. Приросла до сiрого бетону. Верх дванадцятиметрової стiни зливався з синьо-чорним небом.

– Павлик придумає, як iз тобою контактувати так, щоб тебе не видати, – промовив тато.

Я мовчав. Батько сказав:

– Будемо наполягати, що це блеквотер накинувся на бабцю, а потiм на мене, а ти захищав родича.

– Угу.

– Вибач, Антончику. Це все через мене.

Батько обiйняв мене й пiшов. Я чув його швидкi кроки за спиною. Я не озирнувся. Пiшов до КПП.

Шкода, що я кинув курити. Я подумав про це вперше за пiвтора року.

Блеквотерiв було двоє, одному рокiв тридцять п'ять, чорнявий, хвилясте волосся. Красунчик. Iншому вiд п'ятдесяти до шiстдесяти, тримається пiдтягнуто, волосся майже бiле, зачесане вгору. Обоє в чорнiй формi, поклали перед себе на сiрий пластиковий стiл каски з затемненим склом.

– О, – сказав старший молодшому, вiдриваючись вiд екрану гаджета. – Ще одного несе.

Я подав документ.

– Зелена карта? – пiдняв брови молодший. – Екстриму захотiлось?

– Ага, – буркнув я.

– Користуйся гандонами, – буркнув старший, i молодший засмiявся.

Я вищирив зуби.

– Давай через рамку.

Я виклав усе, пройшов крiзь металодетектор. Чорнявий провiв моїм ай-дi через слот. Машина пискнула. Серце завмерло.

– Чого став? Шуруй, – чорнявий показав на пластиковий пiддон, де лежали мої речi. Я згрiб їх по кишенях i рушив до виходу.

– Ей! – сивий помахав моїм ай-дi.

Я повернувся, щоб забрати картку, а сивий нахилив голову, щоб зазирнути менi в очi. Тодi повернувся до напарника:

– Вже пiд кайфом.

Чорнявий заговорив зi мною, як iз дауном, ледь не по складах:

– Чу-ува-ак! О-обере-ежно тре-еба! I наступного разу сам не ходи! – потiм махнув рукою вiд себе: – А зрештою, справа твоя. Все, давай, давай, до побачення.

Дверi в бiк червоної зони вiдчинялися тiльки зсередини. Я обома руками натис на ручку – широку горизонтальну планку. Клацнуло, i я ступив у пiтьму.

Зробив кiлька крокiв – i вліз у калюжу рiдкої грязюки. Відразу мокрий холод у правій туфлі.

– Ф-фак.

Я спробував перескочити калюжу, але лiва нога послизнулась, я ледь не впав спиною назад, розтягнувся, скiльки мiг, i тут-таки вiдчув бiль у сухожиллях мiж ногами.

Менi здалося, що хтось у темрявi захихотiв. Я швидко пiшов далi, до силуетiв одноповерхових будинкiв, i обернувся назад.

Стiна з цього боку, наскiльки я мiг бачити, мала iнший вигляд. З боку зеленої зони вона сiра й гладка, мiсцями навiть iз графiтi. А тут були масивнi металевi дверi КПП, з яких я щойно вийшов, а навколо з бетону стирчали металевi шпицi з накрученою на них рiжучою стрiчкою.

Бiльше в пiтьмi я не бачив. Треба було йти. Я обернувся. Будинки, мiж якими я опинився, стояли нерiвним рядком, але подоба вулицi збереглась. Одноповерховi хати. Вуличного освiтлення нема, лише в окремих вiкнах слабко свiтиться. Мiсцями блимає, наче вiдкритий вогонь. Може, це i є вiдкритий вогонь.

Мої м'язи напружилися, коли я пiшов між будинки. Так i чекав, що мене враз пограбують, уб'ють i поглумляться над тiлом. У першiй хатi по праву руку були вибиті шибки. Здається, там нiхто не жив. Дах покошений, черепиця мiсцями провалилась і зяяла чорними дірами. Я не одразу зрозумiв, що квартали, в якi заходжу – це i є знаменитi слами. Досi, коли чув це слово чи тим паче його вiдповiдники – трущоби, нетрi – в уявi виникали неосяжнi мiськi джунглi. А виявилося, що кварталу низькоякiсного житла зовсiм не обов'язково бути великим, щоб бути сламом.

– Ей, ти! – почув я лiворуч й ледь не пiдстрибнув.

У темрявi засмiялись, i хтось тихо сказав:

– Жирiк.

– Закурити не буде? – озвався перший, дзвiнкий голос. Його власниковi було не бiльше п'ятнадцяти.

– Н-не курю, – я швидко пройшов уперед.

– А якщо знайду? – сказав менi в спину дзвiнкий голос.

Я прискорив крок. Менi вслiд знущально засмiялися.

– Третя хата вiд моста! – крикнув дзвiнкий голос.

Я не обертався й не сповiльнював ходи, аж поки вулиця не зробила поворот. Здається, будинки тяглися тiльки в один-два ряди з кожного боку, бо мiж ними я часом бачив повну чорноту. Мабуть, поле.

Серце перестало калатати, i я усвiдомив, що морщу нiс. Це був запах давно немитих людських тiл, непраного одягу. Я звiдкись пам'ятав його. Мабуть, з дитинства. В зеленiй зонi такого не допускають.

Пiд ногами хлюпала холодна юшка. Вона додавала свого гнилiсного запаху, але вiн був не такий гидкий, як людський.

Я озирнувся, притулився до якоїсь стiни спиною, щоб бачити в обидва боки, i зняв праву туфлю. Це мiське взуття з зеленої зони тут не годилося. Я перевернув туфлю, щоб вилити юшку, а тодi спробував вигребти болото пальцями. Гидко. Тепер щось таке буде постiйно? Краще б одразу в тюрму. Розумiю, чому майже нiхто не тiкає в червону зону.

Я витер пальцi об стiну, на яку спирався. Стiна була шорстка. Надягнув мокру туфлю. В нiй плямкало при кожному кроці.

Очi призвичаїлись до слабкого свiтла з вiконець. Здається, отвори були затягнутi полiетиленом. Будинки сламу були старi. Халупи. Тут i там з-пiд облiзлого шару вапна визирали дошки, сiно i якась труха. Мiж справжнiми хатами тулилися добудови з фанери й шиферу.

I бiля будiвель вгадувалися люди. Я радше вiдчував їх, нiж бачив. Тихий гомiн, хлюпання, плямкання й недобрий смiх. Коли я проходив, вони обривали розмову й мовчки стежили за мною. Потiм знову починали тихо говорити й чимось хлюпати.

Я шукав смiтник. Урну чи бак. Нiчого схожого не знаходив. Просто посеред холодної юшки валялися пластиковi пакети, уламки шиферу, обгортки вiд їжi. Мiсцями смiття лежало втоптаними в болото купами. На одну з таких я i скинув усi свої гаджети. Порпався в усiх кишенях, щоб не залишити й найменшого.

Завагався, що робити з ай-дi. Батько не сказав, чи потрiбен iдентифiкацiйний документ у червонiй зонi, та й навряд чи знав. Де-де, а в документi точно є чiп, який так просто не дiстанеш.

Я втупився у своє усмiхнене обличчя на пластику. Потiм узявся пальцями за краї картки, згинаючи й розгинаючи її, поки не зламав навпiл. Тодi кожну з половинок – навпiл. Потiм кожну з четвертинок. Далi розламати не мiг, пучки пальцiв болiли, стискаючи краї пластику. Я зсипав уламки з долонi на землю, вiдчуваючи, як вiд низу живота до горла пiднiмається холодна порожнеча.

Менi не дали насолодитися стражданням. Я рвучко повернув голову лiворуч. До мене йшло троє людей. Я нахилився до купи смiття, витяг звідти пiвцеглини й пiдняв у руцi так, щоб вони побачили.

– Ти йобу дався? – сказав той, що йшов першим.

Я вiдступав, тримаючи цеглину на виду й намагаючись при цьому зберегти гiднiсть.

Всi троє були старі.

– Тiкаєш? – вишкiрився той, що йшов першим.

Вiн був iще й маленький та худий. I здається, у нього не було зубiв.

Тим часом двоє iнших присiли й почали порпатись у купi, на яку я щойно викидав усi гаджети:

– Ого! – просипiв один iз двох, піднімаючи мій ай-бокс. Чоловік був довготелесий, з худими кiнцiвками, в пошарпаних брюках iз дiркою на правому колiнi. – Багатий жирiк, багатий.

– Був, – захихотiв iнший. У цього обличчя було покоцане, а пiвлоба займала велика темна пляма, наче вiд опiку.

– Що там було ще? – запитав перший, дрiбний. – Щоб ми знали, що шукати.

– Тобi все одно бiльше не треба, – просипiв довготелесий, що знайшов ай-бокс.

Я обiйшов їх так, щоб не повертатися спиною.

– До побачення, пане! – припiдняв рукою уявного капелюха маленький дiдусь. Вiн вiдкопилив верхню губу над беззубими яснами. – Дякуємо вам! Вип'ємо сьогоднi за ваше здоров'ячко!

Двоє iнших тихо засмiялися. Вони вже вiдвернулись i звичними рухами длубались у смiттi, шукаючи, що я викинув.

Я вiдчув, що мої губи мiцно стисненi й витягнулися вперед, а пiдборiддя тремтить. Ну от, знову починаю себе жалiти. Я намагався переконати себе, що дев'ять людей iз десяти живуть у червоних зонах, але це не допомагало. Зразу згадувалися цифри про тривалiсть життя, на дев'ятнадцять рокiв меншу, нiж у green-зонах. Про епiдемiї цiлком вилiковних хвороб, як СНIД i туберкульоз. Але ж це рагулi, казав я собi. Арники. Вони самi виннi. Вони колються, вони бухають – от i мають. Я не такий, як цi рагулi. Я наполегливий, працьовитий, освiчений, я всього у життi досяг сам – і нехай зараз у мене тимчасовi трабли, я виб'юся назад у G-зону. Згадалось, як по Discovery розповiдали, що бiльшiсть арникiв мрiють вибитись у G-зону й шукають усiх можливих способiв для цього – чесних i не дуже чесних. Як там арники це називають, казали в передачi? Знайти точку G.

Я перейшов мiстком через невеликий шумний потiк. По його схилах теж набудовані халупи, й у свiтлi з їхнiх вiкон я побачив, що береги всiянi смiттям. Якi ж цi арники все-таки… Живуть у власному гiвнi, не можуть органiзувати елементарний ресайклинг. Рагулi. I це менi серед них бозна-скiльки жити?

– Сонечко, ти до нас? – хрипкий жiночий голос.

Я здригнувся вiд несподiванки.

Вона сидiла пiд стiною й уже встала до мене.

– Два долари. Сонечко, тiльки два нових долари. Це всього двiстi старих! Не те що у вас у G-зонi. Ге? – вона йшла в мiй бiк, стара, масивна жiнка з товстими стегнами, у яскравому шматтi.

Я позадкував i пiдняв руку. Виявляється, я досi стискав тi пiвцеглини.

– Ти що, дебiл?

– Б-будь ласка, – сказав я, задкуючи, й почув, який у мене гидко плаксивий голос.

– Чи педик?

Я кинув цеглину на купу смiття й пiшов геть.

– Педрила! – крикнула вона менi вслiд.

Я не озирнувся, тiльки прискорив ходу. Її хрипкий голос лунав знущально:

– Ей! Не туди йдеш! Мамина спiдниця в iнший бiк! За КПП!

Так, правду я чув. Тут у червонiй зонi кожен проти кожного, всi агресивнi, нiхто нiкому не допоможе. Беззаконня й вiйна всiх проти всiх. I це за них мiй братик Пол пробує боротися? Та вiн їх нiколи не бачив у природному середовищi, вони для нього – абстрактнi жертви. Жертви кого? Наших батькiв-жирiкiв, якi трусяться над своїм кафе, а тепер, коли треба платити за адвоката, й самi можуть вилетiти в червону зону назавжди?

Коли нарештi закiнчаться цi слами? Чого вони розтягнулись уздовж однiєї вулицi? Я старався чимшвидше проминути їх, бо десь там iшла стара дорога на REE-17.

Iз хмар, якi затягли все небо, закрапало. Спершу я намагався не зважати, але дощ посилювався. В ногах у мене хлюпало давно, тепер ще й одяг промок. Я спробував пiти швидше, щоб не мерзнути, але зрештою змушений був стати попiд якоюсь стiною. Сперся об неї й вiдчув, що спина мокра. Холодно й гидко.

Я зiщулився i стояв так, щоб невеликий дашок захищав бодай мою голову. Жалiв себе, тепер навiть не намагаючись цьому протистояти. У горлi свербiло. Завтра буду кашляти. Я обiйняв себе за плечi, але все одно ледь стримував тремтiння. Цiкаво, скiльки ще до ранку? Та й що вранцi?

Здається, я задрiмав стоячи. Повз мою ногу щось шаснуло, i я скрикнув. Побачив, як через мокру дорогу до протилежної стiни метнулося щось сiре i хвостате. Щур! Я тупнув ногою в його бiк. Тварина сховалася.

Лiворуч вiдчинися дверi. У свiтлi, що йшло зсередини халупи, я побачив зморшкувате худе обличчя. Чоловiк – йому було рокiв шiстдесят – примружив очi, щоб роздивитися мене в темрявi. Зараз прожене, подумав я.

– Заходьте, – сказав вiн.

I зник усерединi, залишивши дверi вiдчиненими. Я зiщулився, щоб за комiр не натекла вода з даху, i пройшов усередину.

Спертий запах людського тiла. Дерев'янi стiни з грубих дощок – краще не торкатися, щоб не загнати скалку. На стiнах висять iкони Iсуса та Божої Матерi у вишитих рушниках.

В одному мiсцi на пiдлозi металеве вiдро, в iншому – пластиковий тазик, у них крізь дах скапує вода.

По центру кiмнати на довгому дротi звисає зi стелi лампа зi склом, але не електрична. Всерединi горить живий вогонь. Здається, це гасова, я в музеї колись таку бачив.

Пiсля темряви вулицi при цьому свiтлi менi було видно старi кушетки та дивани з обдертою обшивкою. Всi були зайнятi. Двоє дiтей, дiвчинка приблизно семи й хлопчик десяти рокiв, спали поруч на однiй кушетцi. У двох кутках – здоровенний мужик, спиною до кiмнати, та баба пiд купою ковдр. Баба без упину глухо кашляла.

Худий згорблений дiд, який мене запросив, мовчки дiстав ковдри й показав менi мiсце на пiдлозi. Я не зрозумiв. Вiн крекнув i нахилився, щоб менi постелити.

– Дякую вам, – прошепотiв я.

Дід мовчки кивнув й полiз пiд ковдри до баби, що продовжувала кашляти.

– Спи, спи, – сказав їй дiд. Але баба не спала.

Я роззувся, лiг на ковдру на пiдлозi й пiд покривалом скинув з себе мокру куртку та штани. Все одно було мокро. А ще твердо. Я згорнувся калачиком i спробував зiгрiтися.

Як це буває, коли затиснешся, я трохи збудився, просто вiд механiчного подразнення. Я згадав, що два тижнi не був iз жiнкою. Вiд тiєї гидкої сварки з Нiною. Але тепер менi не хотiлося нiчого такого, і мабуть, навiть якби я зараз був сам, то не став би й мастурбувати, менi хотiлося людського тепла. Жiночого тепла. Але коли я став про це думати, то уявляв не свою тепер уже колишню дiвчину Нiну, а ту маленьку смагляву жiнку, з якою розмовляв на сходах Гостинного двору в останнiй вечiр у GEE-17, пiсля того, як мене звiльнили. Я згадав, як пiдсiв до неї, згадав її мiнiатюрну фiгуру, тихий глибокий смiх у вiдповiдь на мої несмiшнi дотепи, згадав, як вiдчув тепло її долонi, коли вона прощалася. В нiй вiдчувалася тепла впевненiсть, якої менi зараз бракувало. Чи все з нею добре?

Вночi дощ посилився, баба кашляла глухiше. У мене почалася гарячка, я мерз i водночас пiтнiв, i менi снилося, як блеквотер у чорнiй формi, в касцi з закритим обличчям падає, хапаючись рукою за шию, а з-пiд долонi, з-помiж пальцiв проступає кров, вiн хрипить, а я, тiкаючи, загрузаю в рiдкiй багнюцi спершу по кiсточки, далi по колiна, в ногах у мене мокро, навколо стоять три дiди-арники й по-дурному хихочуть, а велетенська, в пiвнеба, бабега в циганському яскравому шматтi показує на мене пальцем i кричить «педрила!», з-пiд нiг у мене з рiдкого болота лiзуть щурi, вони дряпаються вгору по моїх грудях до обличчя, я вiдпихаю їх руками й вiд цього менi стає гаряче, я пiтнiю й вiд поту стає холодно водночас.

– Слухай, не ххи менi мозок! – видихнув велетень. – Ти, ххть, їдеш, ххах, чи нi? Менi ще двi доби ххздячити до Сiмнашки, ххах.

Водiй замiсть кожного складу, який ковтав, iз силою видихав повiтря.

Вiн вiдчинив дверцята вантажiвки з боку узбiччя й дивився на мене з високої, вкритої шаром засохлого болота кабiни, так що його чорна кучерява голова та вуса були на висотi двох метрiв надi мною. Я мусив вiдступити на кiлька крокiв назад i задерти голову.

– Та сiдай, ххах! Не бiйся, ххти не буду! До жiнки їду!

У перший момент щiльнiсть його силового поля змусила мене шарпнутися назад. Але вiн мав при цьому такий доброзичливий вигляд i так лагiдно усмiхався, що я наважився:

– Але у мене мало грошей, – натякнув я.

Водiй розреготався.

– Нiчого. Приїдемо, ххах, дам тобi ганчiрку, помиєш менi

машину.

Я з сумнiвом оглянув його транспорт. Це була фура з двома причепами, бiльше схожа на старовинний поїзд, нiж на машину. Тягач мав металевi гусеницi ззаду та величезнi колеса спереду. На брудно-оранжевому металевому кузовi мiсцями проступала iржа. Обтягнутi темно-синiм пластиком причепи були вкритi шаром сiрої пилюки.

– Та жартую, ххах, – сказав водiй, побачивши, як я дивлюся на його махину. – Сiдай, ххть, i поїхали. Тiльки свої гiвнодави витри, ххах, об сходинку.

Я обшкріб болото зi щойно куплених ношених черевикiв об нижню залiзну приступку. Щоб залiзти в кабiну, взявся за металевий поручень i пiднявся на кiлька металевих сходинок. Гусениця тягача, через яку я переступив, була залiплена щiльним шаром глини.

– Сильнiше! – сказав водiй, i я вiдчинив дверцята i грюкнув ними ще раз, тепер щосили. – О, це дiло. Поїхали, братику! Ти взагалi куди?

– REE-17.

– Сiмнашка? Я теж, я там живу.

Кабiна тягача затрусилася, коли водiй увiмкнув передачу важелем завдовжки пiвтора метра. Всерединi пахло сигаретним димом i мастилом.

– Я б i не ставав, бо потiм, бачиш, ххух зрушиш iз такою вагою, – пояснив водiй, – але дивлюся – жирiк, думаю, ххть, пропаде тут наххух.

– Так зразу видно?

Вiн посмiхнувся половиною рота.

– А вашi гусеницi хiба не псують дорогу? – перевiв тему я.

– Ще й як, – погодився вiн. – Але ж у нас свiт такий, кожен сам за себе. Ви там у грiн-зонi розлiтались на вертольотах, грошi є, нових дорiг вам не треба, а ми тут у червоних зонах добиваємо старi. На колесах уже й сьогоднi не дуже проїдеш, а скоро й взагалі.

Нам доводилося перекрикувати двигун. Дорога пiшла вгору серпантином, i тягач натужно ревiв.

Водiй здавався велетнем i тепер, коли я сидiв поруч, а не дивився знизу. Якби вiн встав, то на зрiст був би, може, метр дев'яносто п'ять. Не так уже й багато, якби не загальна масивнiсть. У нього була кучма хвилястого чорного волосся, яке взялося легкою сивиною, нiс iз горбинкою та пишнi темнi вуса. Вдягнений у синiй комбiнезон, пiд яким байкова сорочка в сiру та коричневу клiтинку, рукави закачанi по лiкоть. Найбiльше в його зовнiшностi впадали у вiчi потужнi передплiччя та великi долонi.

– Ну, – вивiвши машину на потрiбну швидкiсть, водiй повернув обличчя вiд дороги до мене й усмiхнувся, – вiд чого тiкаєш?

– Ну чого зразу – тiкаю?

– А що? – вiн примружив карi очi.

– Роботу втратив, – я знизав плечима.

– Давно?

– М-м… – я згадав, як омнiкоптер пiдняло й затрусило, коли ми вилiтали з GEE-17. – У день, коли був той вибух на Контрактовiй. Чули?

– Це коли стiну пiдiрвали з боку грiн-зони? Два тижнi тому? Ну, ххзди менi, ххзди. Так швидко в ред-зону не вилiтають.

– Звiдки знаєте? – я насупився.

– Було дiло, – пирхнув собi пiд вуса вiн. – Тебе як звуть?

– Тонi, – я зробив крихiтну паузу, але вирiшив не параноїти, бо вiдстежують не випадковi попутники. – Ципердюк.

– Ципердюк? – гигикнув вiн, тут-таки випростався на сидiннi та з награною серйознiстю простягнув менi ручищу: – Валерiй Цюцюра. Можна Валера.

Нiфiга собi цюцюра, подумав я. Моя рука потонула в його долонi.

– Що в Сiмнашцi робити збираєшся?

Я зiтхнув.

– Ясно, – сказав вiн. – Шукати точку джi. Знаєш, що це означає?

– Угу. Знайти спосiб, щоб пiднятись у G-зону.

– Шариш. До речi, якщо хтось пхатиме носа не у свої справи, як оце я: що робиш, куди їдеш? – можеш казати просто, що шукаєш точку G. Вся ххоххана ред-зона тiльки цим i займається.

Я пiдхопив його iронiчну фамiльярнiсть i запитав:

– А чого ви так дивно говорите?

– Як? – пiдняв брови Валера.

– Ну, отак, ххть, нiби видихаєте, ххах.

– А. Та жiнка, – вiн усмiхнувся з нiжнiстю, яка несподiвано пасувала до великого обличчя, – сказала, тепер у нас дитина, вiдучуйся матюкатись. А так зразу спробуй вiдучитися, ххть.

Валера потягнувся вгору, приспустив сонцезахисний козирок на лобовому склi й дiстав з кишеньки паперовi фотки.

– Диви, Тоха. Правда, красунечка? – вiн розплився в усмiшцi, очi перетворилися на щiлини.

На фото було немовля. Немовля як немовля. Товсте насуплене обличчя.

– Ага, дуже гарна, – сказав я. – Скiльки це їй? Це ж вона?

– Ага, дiвчинка. Оленка. Два мiсяцi, ххть. Ххть, треба припиняти оце ххахх, ххухх, – кiлька разiв, дратуючись на себе, видихнув Валера. – А це Катя, жiнка.

Вiн на кiлька секунд вiдiрвав обидвi руки вiд керма, поки висмикував з-пiд першої фотографiї iншу.

От жiнка справдi була гарна. Довге темне волосся, широкуватi вилицi, великi очi, правильне високе чоло i сильне пiдборiддя.

– Ого!

– Ага, – кивнув Валера. – Я їй тодi казав: ти, мабуть, якась вiдстала, ну навiщо я тобi, менi пiд п'ятдесят, я давно вдiвець, а тобi тiльки двадцять п'ять рокiв, знайдеш собi молодого, красивого. А вона – нi, ти хороша людина, таких мало. Я оце вже два роки досi не вiрю, що менi таке…

– Так, дуже гарна, – сказав я, щоб не запала незручна мовчанка.

Валера й далi видихав замiсть окремих складiв, особливо коли розпалювався, але я майже не звертав уваги. Лише зрiдка мене це смiшило.

Тягач утробно гуркотiв пiд нами. Сидiння, обтягнутi потрiсканим чорним дерматином, дрiбно вiбрували. Я дивився з висоти кiлькох метрiв на розбиту дорогу – радше ґрунтовка, тiльки де-не-де видно залишки асфальту. Назустрiч нам зрiдка траплялися вантажiвки та подiбнi до Валериного тягачi на гусеничному ходу. По узбiччях болото, трава ще не пробилася. За кiлька метрiв вiд дороги в кожен бiк – паркани з колючого дроту, й за ними порожнi чорнi поля. Похмуре сiре небо.

Але я сидiв у цiй кабiнi, й менi вже було не так гидко. Й навiть не так страшно.

– Куриш? – Валера простягнув пачку сигарет.

Я повагався i взяв одну. Сигарета була без фiльтра.

– Взагалi-то я кинув, – зiтхнув я.

– Тут не доживеш, аби померти вiд курiння, – засмiявся Валера.

Вiн прикурив менi, потiм собi. Я закашлявся вiд першої затяжки. Ще й пiсля вчорашнього дощу болiло горло. Менi сподобалась Валерина рацiоналiзацiя. Вчора я мокнув i мерз, потiм спав у вогкому й холодному – що менi тепер одна сигарета?

Пiсля кiлькох затяжок я сидiв очманiлий: давно не курив. Ноги й руки зробилися ватні, у кiнчиках пальцiв поколювало. Я трохи сповз по дерматиновому сидiнню й вiдчув, як липка футболка клеїться до спини, але зараз це було не так неприємно.

– То за що тебе звiльнили, Тоха? – запитав пiсля хвилини мовчання Валера.

– Ну, я журик… – почав я. – Був журиком.

Я вирiшив казати правду, хоч i не всю. Розповiв, як кiлька рокiв працював в одному копi-агентствi. Але кiлька тижнiв тому лихий мене поплутав написати, ну, статтю не статтю, а такий собi опiньйон. Я написав як, за даними Всесвiтньої органiзацiї охорони здоров'я, в REE-17 за минулий рiк 20 тисяч людей померли вiд поганої води. Це було на 4 тисячi бiльше, нiж рiк перед тим i ще на 2 тисячi бiльше, нiж два роки тому. ВООЗ давав данi по всьому свiту, але я взяв саме сусiдню з GEE-17 зону. Географiчна близькiсть. I поруч у статтi я поставив графiк зростання цiн на бутильовану воду. Вони корелювали. Нi, не те щоб менi дуже це болiло – для мене 20 тисяч померлих були цифрою, не бiльше. Я радше хизувався своїми iнтелектуальними здiбностями: ага, що я розкопав! I без узгодження вивiсив данi у свiй блог на сайтi агентства. Проблема виявилась у тому, що власники нашого агентства i монополiсти на бутильовану воду в довколишнiх зонах – це практично тi самi люди. Мене звiльнили, а за запис у блозi вибачилися перед публiкою як за манiпулятивний.

– Я думав, демократи проти цензури, – пихнув димом Валера.

Я вiдчув у його голосi iронiю.

– Це ж не цензура, – знизав плечима я. – Звичайна корпоративна етика.

Валера промовчав. Ми саме проїздили через невелике поселення – суцільний слам. Валера зменшив швидкiсть i уважно дивився на дорогу, бо на проїжджiй частинi копирсалося багато дiтей iз лопатами. Дiти в гумових чоботах i в заляпаному брудом одязi перекидали напiврiдку грязюку, змiшану з гравiєм, з одного мiсця на iнше.

– А що це вони роблять? – запитав я.

Я пригадав, як онук господарiв хати, де я ночував, вiд цiкавостi ледь не зазирав менi до рота, поки я снiдав хлiбом iз чаєм, якi отримав вiд його баби з дiдом. Хлопчик тодi збрехав менi, що йому тринадцять. Пiзнiше вiн взув гумовi чоботи, взяв бiля дверей лопату й вийшов разом зi мною.

– Вдають, нiби ремонтують дорогу, – сказав Валера. – А водiї вдають, нiби вiрять.

Вiн запхав руку в кишеню, вийняв жменю монет i, прицiлившись, кинув їх на суху дiлянку бiля дороги. Кiлька найближчих дiтлахiв одразу покидали лопати й побiгли збирати грошi.

– Печально це все. Бльхх! Друга половина двадцять першого столiття, а ми помираємо вiд ххйової води, вiд дебiльної кишкової палички. I вiд холери, вiд туберкульозу, вiд СНIДу. Вiд ххдьських вилiковних хвороб. Лише тому, що бiднi. Ти знав, що до 2020-х смертнiсть вiд тюбика, наприклад, падала? Тодi ще лишалися безкоштовнi програми лiкування. А цi дiти, ххть, якi замiсть школи лопатами махають i навiть нормально читати не вмiють? I що їм свiтить у життi?

– Ну, це їхнi батьки виннi, раз не платять їм за школу.

– Ти ж, мабуть, не знаєш, що колись i школи були безкоштовнi? – скривився Валера.

Я так на нього подивився, що вiн криво посмiхнувся у вуса:

– Що, ххть, дивуєшся, що якийсь сраний воділа про таке говорить? – вiн побачив у моїх очах згоду й пояснив: – Я ж теж не завжди жив у червонiй зонi. Колись був, не повiриш, професором, iтiть. Професором соцiальної iсторiї! – вiн пiдняв палець догори. – Ти хоч знаєш, що це таке, журналюго? Школа анналiв, – Валера пiдкреслено протягнув звук «н».

– Ну, були професором, – сказав я. – I що сталося?

Валера насупився:

– Вилетiв, як i ти. Як i доххя народу.

– Давно?

Вiн примружився, пригадуючи й дивлячись на дорогу:

– Моєму Ромi тодi було рокiв десять… Мабуть, оце шiстнадцятий рiк пiшов, як ми в ред-зонi, – вiн посумнiшав, але через кiлька секунд повернувся до мене i жвавiше сказав: – Але, Тоха, не знаю як тепер, а тодi було по-iншому. Тодi ми боролися рiк чи пiвтора, позичали грошi, просили родичiв. А ти скiльки тижнiв як роботу втратив? Два?

Я опустив голову. Менi хотiлося йому довiритися, проте я не мiг отак одразу розповiсти все. Валера пiдморгнув:

– Та забий, я ж не бляк, допитувати не буду.

У тутешнiх червоних зонах блеквотерiв називають виключно бляками. Мабуть, логiчнiше було би блеками, але для мiсцевого населення склад «бля» краще передає ставлення до найманцiв.

– Краще я сам тобi щось розкажу, – сказав Валера. – Знаєш, що то був за вибух у GEE-17?

Я глянув на нього.

– Пробили стiну, щоб винести в ред-зону партiю iзонiазиду, – сказав Валера. – Це не наркотик, це лiки вiд туберкульозу, – додав вiн у вiдповiдь на мiй погляд.

Потiм Валера замовк, чекаючи на мою реакцiю.

Пауза.

– Крадений?

– Нє, ххть, куплений, – вiн раптом роздратувався.

Я подумав, що краще не казати Валерi, як думає бiльшiсть у зеленiй зонi про drug-терористiв i драг-дилерiв. Журналiстiв у гайд-буках учать називати їх саме так. Байдуже, що це вводить в оману, бо глiнгом слово drug означає як наркотики, так i лiки.

Валера озвався знову. Вiн говорив тихо:

– У вас там вважають, що грабувати склади – величезний злочин, а ще бiльший – коли драг-трафiканти пiдривають стiну. А не злочин – добитися монополiї, знищити дешевi дженерики, а тодi на свої захищенi патентами ліки пiдняти цiни до хмар – i хай люди здихають? У вас там у зеленiй зонi нiхто про це не думає?

Я тихо сказав, що тепер я тут, у червонiй зонi. Та й неправда. Дехто в зеленiй зонi про це думає.

Менi здалося, що для Валери це болюча тема. Щоб заспокоїти його та примиритися, я розповiв про Пола. Мiй брат, комп'ютерний гiк, пiсля школи пiшов учитися до блеквотерiв. Хотiв займатися системами стеження та пошуку, щоб боротись iз терористами та ворогами свободи. Пол не розповiдав, що саме вiн там дiзнався. Проте вже через кiлька рокiв вiн хотiв пiти вiд блеквотерiв. Але контракт передбачав велику неустойку, якби Пол його розiрвав. Єдиний спосiб, щоб звiльнитися – за станом здоров'я. Пол був здоровий фiзично, але вiн почав вдавати депресивнi розлади. З розповiдей брата, прикидатися треба було не так уже й сильно. Врештi, за кiлька мiсяцiв, Пол вдав спробу самогубства. Вiн сильно порiзав вени, тiльки розрахував, щоб його встигли знайти. Пiсля того, як порiзав вени, вiн уже не був упевнений, чи хоче, щоб його врятували. Але його таки знайшли в казармi й вiдкачали.

Батькам Пол не розповiдав зайвих деталей.

Грошi за розрив контракту з Пола справдi не взяли. Натомiсть, його на кiлька мiсяцiв вiдправили до психушки. Що було там, вiн не розповiдає й менi. Але колись веселий – тепер вiн мовчазний. Закрився в собi. Пол став програмером i продовжив вивчати системи стеження та пошуку людей. Але тепер iз протилежною метою. Вiн приєднався до якоїсь групи, що бореться з подiлом людства на зеленi та червонi зони.

хня група знаходить i намагається оприлюднювати iнформацiю про те, яку цiну людство платить за стiни. Про злочини блеквотерiв. Правда, вiльну пресу не дуже цiкавить їхня iнформацiя. Кажуть, вона незбалансована.

Нехай Валера знає, що не всi в зелених зонах – це клятi жирiки, котрих нiчого, крiм Успiху, не цiкавить.

Валера дивився на дорогу й курив.

– А ти? – запитав мене вiн.

– А я нiколи про це не думав, – зiзнався я. – Та й зараз, якщо подумати… Цi товаришi Пола – iдеалiсти. Всi ж не можуть жити в зелених зонах, на всiх мiсця не вистачить.

Валера на це не вiдповiв. Ми саме обганяли хирляву вантажiвку, яка ледь рухалась у багнюцi. Йому довелося зосередити увагу, щоб з одного боку не зачепити її гусеницями, а з iншого не зсунутись у канаву.

– Ципердюк, Ципердюк… – пробурмотiв Валера, коли завершив обгiн. – А я думаю, де чув прiзвище?

– Хм?

– Це ж Пол Ципердюк, той що публiчно злив iнфу, як бляки стежили за такою органiзацiєю – «Їжа замiсть бомб»?

– Угу. Знайшов кого захищати. Цю «Їжу замiсть бомб» iще з 2006 року пiдозрюють у тероризмi.

Валера хмикнув, i ми знову якийсь час їхали мовчки. Потiм я не витримав. Я намагався говорити про те, що би нас iз ним примирило. Розповiв, як власники приватних гелiкоптерiв називають тих, хто, як я, досi лiтає в омнiкоптерах. Омнюки. Розповiв, як омнюки бояться, що омнiкоптери скасують. Тодi вони не зможуть перелiтати з житлових зелених зон у робочi. Адже дорiг крiзь червону зону для жирiкiв не лишилося – надто дорого було б їх охороняти. Тож якщо скасують омнiкоптери – тi, хто не має приватних гелiкоптерiв, просто не зможуть заробляти. Не всiм жирiкам живеться солодко, багато хто постiйно труситься – на гранi падiння в червону зону. I я не знав жодного, хто би потiм знайшов точку G й повернувся.

Чому ж я сподiваюся, що повернусь я?

Намагаючись розпитати про червону зону, я натикався на озлоблення Валери. Коли ми проїздили крiзь черговi слами – я запитав, чому будинки туляться бiля дороги. Вiн знов роздратувався й показав на дротяний паркан. На ньому мiсцями висiли таблички «приватна власнiсть». Упродовж 2020-х, сказав Валера, практично всю землю скупили за безцiнь кiлька концернiв. Тепер земля якщо й не використовується – жити на нiй заборонено. Концерни лише наймають скiльки їм треба працiвникiв, часто сезонних. А що не використовують для сiльського господарства – йде на мисливськi угiддя, на гольф-клуби тощо. Вигiднiше здати в оренду вiдразу тисячу гектарiв лiсу одному багатому жирiку, нiж по кiлька соток арникам. Колись були спроби займати землi для поселення. Швидко прилiтало три-чотири гелiкоптера блякiв – i арники не мали шансiв. Села практично вимерли впродовж 2030-х, лишились оцi люди при дорозi, радi, якщо їх наймуть на сезон саджати яблунi навеснi чи збирати врожай восени.

Те, як Валера розповiдав, навело мене на думку розпитувати про червону зону в когось iншого. Мiй редактор в агентствi сказав би, що його розповiдь однобiчна. Незбалансована – був такий професiйний термiн.

Вiн мене про зелену зону не розпитував. Вiн знав. У зеленiй зонi працюють за робочими вiзами багато арникiв. Хоча переважно вiзи дiють лише щодня вiд 8 ранку до 10 вечора, цього досить, щоб арники знали зелену зону значно краще, нiж жирiки – червону. Валера сказав, що подруга його сина, наприклад, кiлька рокiв поспiль поновлює робочу вiзу. Живе вона неподалiк вiд КПП. Зручно.

Я розповiв йому про свiй перший вечiр у червонiй зонi.

– Ага, – сказав Валера, – втратив роботу i перейшов

через КПП серед ночi?

Я проiгнорував це зауваження. Сказав, як вразило, коли мене запросили до хати. Валера хмикнув:

– А ти думав, ми тут усi морлоки, якi пожирають елоїв?

Це я теж проiгнорив, бо не зрозумiв, i розповiв про десятилiтнього веснянкуватого хлопчика, який вранцi вдягав гумовi чоботи, розповiдаючи, що його батьки на заробiтках у Сiмнадцятцi, тому вони з сестрою живуть у дiда з бабою, але хлопчик також працює. Як виявилось, працює – означає бере лопату i йде на дорогу кидати болото й камiння з купи на купу. Хлопчик i порадив менi виходити на дорогу та сподiватися на попутку – так добиралися до REE-17 його батьки. Вiн також показав, де у них продавався вживаний одяг. У сараї шмаття лежало купами у фанерних ящиках, у яких треба було ритись, а кращий одяг був складений на розкладачках, пiд ними стояло i взуття – там я купив замiсть мiських туфель високi черевики на товстiй пiдошвi:

– Оцi, якi ви назвали гiвнодавами, – показав я Валерi.

Менi було гидко, що хтось носив їх до мене, але цього я не сказав. Я згадав, що вчора не мився, й вiд цього теж стало гидко.

На пропозицiю Валери я закурив iще. Знову закашлявся, але бiльше не вставило так, як першого разу. В кабiнi було тепло, пахло мастилом i димом. Тут сидiла симпатична людина й було затишно, я дивився на багнисту дорогу та скособоченi будинки зi старих дощок i шиферу й радiв, що їду в теплi. Заколисувало. Я зсунувся на сидiннi з порепаного дерматину й пiд торохтiння двигуна заснув.

Прокинувся спiтнiлий. Прокинувся вiд того, що ми стояли. Було тихо. Я визирнув у вiкно. Вiд придорожнiх сiро-коричневих сламiв iшов, переступаючи по грязюцi, Валера. Вiн балансував, щоб не послизнутись i не впустити

те, що нiс.

– Тримай, – сказав Валера, всiвшись на своє мiсце.

Вiн подав менi бутерброд iз плавленим сирком i пластикову посудину з кавою.

– Дякую.

– Тоха, ти точно не ховаєшся, правда? Бо зараз буде КПП, перевiрятимуть документи.

– КПП? – я обпiк горло кавою. – Посеред червоної зони?

– Ти не знав?

Я похитав головою.

– Нiчого серйозного. Тут вiза не потрiбна, тiльки документи перевiрять i податок заплатити. Сорок баксiв з носа.

– Чорт.

– От я й питаю.

Вiн завiв тягач i, поки ми їхали, розповiв менi, що робити.

– Сциш?

– Сцу, – визнав я.

– А ти не сци. Через кiлька хвилин будемо. Слухай, Тоха, – сказав Валера, – я тебе чекатиму пiвгодини за КПП, але коли раптом що… я в зонi не завжди, тож запиши контакти мого сина.

– Я ж повикидав усi гаджети, нема як.

– Макiтро ти грiнзонiвська! – Валера полiз у нагрудну кишеню й дiстав блокнот, – папiр!

Вiн записав контакти олiвцем, вирвав листок i подав менi:

– Рома живе в гуртожитку. Справжнiй гопник, – засмiявся вiн. – Iз городського общежитiя пролетарiату. Може, й тебе там поселить, теж такий будеш.

– Дякую.

– А тепер давай. Пам'ятай, ти тiльки тупо в руки блякам не йди. Самi вони вiд своєї бази в ред-зону по тебе одного не полiзуть. Багато честi.

Валера по дорозi розповiв, що обiйти такий кордон мiж червоними зонами неважко. Вважається, що вони для безпеки – але ясно, що у справжнього злочинця є грошi навiть щоб жити в зеленiй зонi, не кажучи про проїзд мiж червоними. Цi кордони – просто для обмеження мiграцiї. А то б усi поперлися на захiд: багато арникiв вважають, що Захiдна Європа – одна суцiльна зелена зона. Це не так. На Заходi теж є свої червонi та зеленi зони, правда, зелених вiдносно бiльше, нiж тут. Може, в Захiднiй Європi бiльше шансiв знайти точку G. Валера не знав.

А про свою втечу вiд закону я можу в ред-зонi особливо не переживати. Так, у червонiй зонi, як i в зеленiй, понатикано камер стеження, вони ж тепер дешевi, як пiсок. Деякi автоматично розпiзнають обличчя – але це нiчого не означає. Нiхто не буде мене в ред-зонi виловлювати – дорого. Та майже на кожного арника є файл, всiх не повиловлюєш. Той купував краденi драгз, тобто лiки. Iнший збрехав при подачi документiв на вiзу в зелену зону. Третiй спробував пiдробити логотип газованого напою, щоб краще продався саморобний. Бiднiсть – це вже злочин, засмiявся Валера. Ми всi тут у червонiй зонi – злочинцi.

– То я буду бiля їдальнi в пiвкiлометрi вiд КПП, – сказав Валера. – Ну, ти мiй трак упiзнаєш.

Вiн шарпнув пiвтораметровий важiль серед пiдлоги кабiни, тягач затремтiв, збавив швидкiсть. Двигун Валера не вимикав.

– Дякую вам! – сказав я.

Я сподiвався, що ми невдовзi побачимося.

Валера потис мою долоню своєю ручищею. Я вiдчинив дверцята. Знадвору вiйнуло холодом, аж я зiщулився. Переступив через бортик i став гiвнодавом на гусеницю. Розвернувся обличчям до кабiни та спустився залiзними сходинками, тримаючись за поручень.

Вусате обличчя Валери з'явилось у дверцятах кабiни:

– Удачi тобi, братику!

Вiд цього «братику» менi стало трохи теплiше. Тягач рушив, i я з сумом дивився йому вслiд.

Лiворуч вiд дороги було кладовище з соснами, як i казав Валера. За його iнструкцiями я пiшов праворуч – заглиблюючись у двори дев'ятиповерхiвок. Це була невелика, порiвняно з REE-17, червона зона. Валера казав, що колись тут було базарне мiсто.

По свiтло-сiрому небу повзли теж сiрi, але темнiшi хмари. Пiзня цього року весна, подумав я.

Дев'ятиповерхiвки були старi, також сiрi. Стiни облупилися. Я пройшов мiж двома будинками, відстань між кутами яких становила усього метр. Будинки по всiй тридцятиметровiй висотi сполучали бетоннi плити з фiгурними дiрками. Лише внизу плити не було – такий собi прохiд.

Я зайшов у двiр. Перед пiд'їздом сидiло навпочiпки пiвдесятка чоловiкiв у вiцi вiд двадцяти до сорока рокiв. Однi курили, iншi лузкали насiння соняшника.

Я прокашлявся i пiшов до них. Вiдчув, що колiна тремтять. Запхав руки до кишень, щоб не бачити, чи тремтять i руки.

Валера казав запитати койота.

Як пояснював вiн менi, поки ми їхали, койот – це людина, яка нелегально переводить через кордон. Такi люди iснували – не мiг не розповiсти Валера – ще коли кордони зводили переважно мiж державами. Койоти, якi дали назву професiї, водили з Мексики до США. Здається, саме там у жирiкiв виникла iдея вiдгороджуватися фiзичною стiною. Тодi латiнос помилково вважали всi Штати однiєю великою зеленою зоною. Мексиканцi ж, наскiльки я зрозумiв, i дали першу назву грiнзонiвцям – грiнго. Тiльки ж тодi зони ще не називалися зеленими та червоними, та й назва грiнго iснувала до того, як мiж Мексикою та США збудували роздiльну стiну. Я не зовсiм розумiв.

Звiсно, мексиканцi помилялися. Не всi США були однiєю грiн-зоною, хоча, щоб переселитися туди, й потрiбна була грiн-карта. Всерединi самих Штатiв iснували зеленi та червонi зони. Й саме звiдти пiшла мода вiдокремлювати зеленi зони стiнами – грiн-зони тодi називалися gated communities, тобто спiльноти за воротами.

Назва професiї койота поширилася по всьому свiту. Держави iснують i в серединi двадцять першого столiття, але тепер значно бiльше значення має не країна, а в зеленiй ти зонi чи в червонiй. З червоної в зелену зону не вiзьметься перевести жоден койот. А от через кордони мiж червоними – легко.

Один із чоловiкiв, якi сидiли навпочiпки, неголосно сказав щось iншим, i всi голови повернулися в мiй бiк. При цьому жоден не пiдвiвся.

– Менi потрiбен койот, – надто голосно сказав я.

Валера казав поводитися нахабно, але я вiдчув, який у мене тонкий, майже писклявий голос.

Чоловiк у картатому кашкетi й темно-синьому спортивному костюмi, рокiв тридцяти, сплюнув на землю вбiк. Вiн був дуже худий. Всi вони були худi.

– П'ятдесят баксiв, – сказав вiн.

Тiльки не просити, казав Валера. У мене пiсля купiвлi гiвнодавiв залишалося всього сорок нових доларiв.

Я сплюнув на землю, як вiн перед тим:

– Я зекономити хочу. А так менi легше самим блякам заплатити.

Чоловiк у кашкетi подивився на мене без довiри:

– Скiльки?

– Десять максимум.

– Двадцять.

– П'ятнадцять.

Вiн iще раз сплюнув, але пiднявся:

– Ходiмо.

Вiн свиснув i хитнув головою. З кола чоловiкiв пiдвiвся ще один, дуже схожий на нього. Очевидно, брат. Теж у спортивному костюмi, теж у картатому кашкетi.

Я пiшов за цими двома. Решта кивками попрощались iз братами й лишилися сидiти навпочiпки.

– Я тобi не вiрю, – попередив мене старший.

Я мовчки йшов за ними.

Валера казав, що КПП було на мосту через рiчку. Вiн висадив мене за кiлометр перед ним. Тепер брати вели мене далi між облiзлих сiрих дев'ятиповерхiвок перпендикулярно до дороги, у правий бiк. Мимохiдь я здивувався, що будинки збудували давно, а дерева мiж них ростуть малесенькi, нiби посадженi кiлька рокiв тому. Дерева були ще голi. Навiть бруньки не набрякли. Мiж будинками дув холодний протяг. Я втягнув голову в плечi, став спиною до вiтру i прикурив сигарету з пачки, яку дав з собою Валера. Сигарету довелося тримати близько до переднього кiнця великим i вказiвним пальцем, щоб вогник був усерединi долонi й не гаснув на вiтрi. Валера пропонував iще й грошi, про всяк випадок, але я вiдмовився. Був надто делiкатний. Надто жирiк.

– Далеко ще? – запитав я братiв.

Я бачив перед собою їхнi худi, трохи згорбленi спини. Куди вони мене ведуть? Що заважає їм просто пограбувати мене?

– А ти хочеш прямо на КПП? – напiвобернувшись, запитав старший.

Ми пройшли вже з кiлометр углиб дев'ятиповерхових сламiв.

Пiдлiток iз вiдстовбурченими вухами, побачивши нас, пiдняв обличчя до неба й жартома завив:

– У-у-у, койоти!

– Ц-с-с, – засичав на нього молодший з братiв, стукаючи себе вказiвним пальцем по скронi.

– Сюди, – кивнув менi старший.

За дев'ятиповерхiвкою тулились одноповерховi халабуди з напiвiржавого залiза. Це були половини залiзничних вантажних вагонiв. Менi знадобився час, щоб це зрозумiти. За рядом пiввагонiв було видно голi кущi, за ними – каламутну воду.

Молодший брат зняв висячий замок з ворiт одного з пiввагонiв. Замок рiзко вискнув, а тодi протяжно зарипiла воротина. Зсередини вiйнуло теплом i запахом гною. Молодший зайшов у пiвтемряву i чимось стукнув. У вагоні захропло. За хвилину молодший вивiв маленького коричневого коня. На ньому була вуздечка, але не було сiдла.

– Що це за порода? – запитав я молодшого брата.

– Мул, – вiдповiв старший.

Молодший до мене так i не промовив анi слова. Вiн за вуздечку повiв мула в кущi – здається, то був верболiз. Мул покiрно йшов за чоловiком. Стебла верболозу з тихим трiском ламалися.

Старший брат жестом показав, щоб я йшов за ним. Молодший тим часом звiв мула зi стрiмкого берега в воду. Вода була каламутно-коричнева, зовсiм непрозора вiд глини. Мул стояв у нiй по колiна. Молодший чоловiк теж зайшов у рiчку, йому вода доходила до пояса. Брр. Він розвернув мула спиною до берега, так що круп тварини опинився просто пiд нами. Старший сперся на нього руками й зiсковзнув униз, сiвши верхи. Вiн присунувся до шиї мула.

– Будеш хапатися за мене, – обернувшись, сказав вiн менi.

Я нахилився й сперся руками об круп мула. Вiн був несподiвано теплий, майже гарячий. Шорстка шерсть пiд долонями. Тодi я вiдштовхнувся ногами вiд берега – й одразу набрав повнi черевики холодної, крижаної води! Я пiдiгнув ноги й нахилився вперед – i ткнувся обличчям у спину старшому брату, а тодi руками обхопив його за талiю й разом iз ним ледь не повалився на правий бiк у воду.

– Тпрр-рру! – крикнув молодший муловi, який шарпнувся.

Старший вирiвнявся й засмiявся через плече:

– Не сци, жирiк. Рано.

Й ми рушили у холодну каламутно-коричневу воду. Молодший вiддав вуздечку старшому, а сам вилiз назад на берег. Старший повiв мула, легко пiдстьобуючи п'ятами в боки. Сидiти на крупi було незручно. При кожному кроцi мул пiдкидав мене, i я щосили тримався за вершника поперед себе.

Вода доходила менi спершу до середини гомiлки, тодi до колiн, далi майже до промежини, яку я намагався пiдняти над крупом тварини, тепер майже вкритим водою. Мої кістки стискало лещатами холоду. Одного разу мул послизнувся й хитнувся, i в мене все аж стиснулося з переляку, що я можу пiрнути в цю рiчку з головою. Течiя була швидка, коричневi хвилi піднімались – але от нарешті зупинились. Мул iшов по груди у водi, глибше не ставало.

Пам'ятаю, я ще подумав, що п'ятнадцять доларiв – не так уже й багато за таку роботу. Навiть для червоної зони. Старший брат теж до середини стегна був у крижанiй водi. Вiдробляє своє. В зеленiй зонi я, бувало, в пабi за пиво платив бiльше.

Я повернув голову i вiддалiк побачив мiст. Ясно, що i нас видно звiдти.

Тепер ставало мiлкiше. Я не одразу помiтив, бо берег, до якого ми йшли, був пологий. Але ось смужка мокрих штанiв з'явилась над водою. Я думав: нарешті, й нас навіть не помiтили – але саме тодi ми повернули й пiшли просто пiд мiст.

– Тут не пiднiмемось, – напiвобернувшись, пояснив койот.

Ми йшли вперед i вперед, дедалi ближче до блеквотерiв.

Я бачив на березi, з якого ми прийшли, металопластиковi ворота, крiзь якi мусив проїхати кожен транспортний засiб. Збоку вiд ворiт стояла скло-металева прозора буда. Я навiть бачив зi спини людей у чорнiй формi, в чорних шоломах i з автоматами. Тiльки б не обернулися. Чому все так тупо? Якби я знав, то… То що?

Ми зайшли пiд мiст, i нас не побачили. Мул тепер iшов по колiна в водi. Знизу було видно, як затремтiли металевi опори. Це над нами проїхав важкий трак. Можливо, Валера. Нi, Валера давно мав проїхати. Годину тому, десь так? Я уявлення не мав, скiльки часу минуло.

За мостом уздовж води росли верби. Тут були не кущi, а старi дерева. Але листя на вербах iще не було. Мул пiшов пiд тонким вiттям, ми з койотом iнодi мусили пригинатися.

– Е-е-ей! Е-е-ей! – почув я ззаду.

Я весь зiщулився.

– Е-е-ей! – чути було погано, бо верби шарудiли вiд вiтру.

Я стиснувся ще бiльше. У них були автомати.

Койот стукнув мула в боки, i тварина пiшла трохи швидше. Койот не озирався. Нам услiд продовжували кричати, якщо це кричали нам, але звук поволi згасав. За двi хвилини берег став майже пласким, i койот спрямував мула з води. Надто близько вiд моста, надто близько.

Ми пройшли крiзь густий чагарник, з-за нього долинав гамiр, i без попереджень койот зупинив мула, перекинув ногу вперед через його шию й опинився на землi.

– Приїхали.

Вiн захихотiв без видимого приводу. Менi здалося, з полегшенням.

Я пiдняв ногу назад i злiз, як з велосипеда. Довелося зiстрибнути – й ноги озвалися болем. Я й не усвiдомлював, що вони так задубiли.

– Он станцiя, – пiдборiддям кивнув койот.

Я подивився в той бiк, куди вiн показав. Вiддалiк за чагарниками ходили люди. Багато людей.

– На ось двадцять, – сказав я, даючи грошi.

Не знаю, що мене спонукало. Мабуть, полегшення. Симпатiї до нього я не вiдчував. Койот мовчки кивнув головою i взяв мула пiд вуздечку.

– Почисться, – сказав вiн i пiшов назад.

Я зайшов у кущi, зняв черевики i став на них, щоб не набратися пiску. Зняв мокрi джинси та шкарпетки. Як мiг, викрутив. Тримаючись за товстiше стебло куща, злив воду з черевикiв, але вони лишилися мокрi й хлюпали, поки я йшов крiзь чагарi до людей.

– Ти через рiчку перейшов, правда? – спокiйно запитав перший чоловiк, який мене побачив. Йому було рокiв сорок, розумнi сiрi очi.

Я мовчки пройшов повз нього й вийшов до базарчика, що розташувався вздовж периметра невеликої площi мiж дво-i триповерхових цегляних будинкiв. Кiлькадесят арниць i арникiв, переважно старих, розклали на землi коробки з бутербродами, паперовими журналами, печивом i напоями.

На площi стояло два автобуси. Один мав заокругленi форми, з нього облазила полущена бiла фарба. Iнший був оранжевий шкiльний автобус iз написами чорною фарбою – мовою, якої я не знав. Здається, шведська чи данська. Обом автобусам було явно за п'ятдесят рокiв.

– Помiняй одяг, синку, – сказала менi стара продавщиця бутербродiв.

– I витри кров, – погодився з нею середнього вiку чоловiк, який продавав журнали.

Вiн провiв собі рукою по лiвiй щоцi. Я дзеркально провiв по правiй. Кровi було зовсiм трохи. Мабуть, я подряпався, коли йшов крiзь чагарi.

Всi арники з першого погляду розумiли. Валера казав, що бляки зрiдка робили обходи. Вони не потикалися глибоко у червону зону, але тут поблизу була їхня база.

Оранжевий автобус захурчав, i я кинувся до нього. Заскочив усередину, пройшов у кінець салону. Сiв праворуч, з боку, звiдки могли прийти бляки. Автобус був напiвпорожнiй. Чому вiн не рушає? Двигун гарчав, але водiй курив на своєму мiсцi. Перед ним iз дзеркала заднього огляду звисала невелика iкона в золотистому обiдку та чотки з темно-коричневими кульками. Чотки тремтiли вiд роботи двигуна.

З-за цегляного рогу будинку вибiг великий чоловiк у чорному, й моє серце обiрвалося. Я погано бачив його крiзь запилюжене вiкно. Чоловiк побiг до автобуса, але побачив, що той не рушає, й перейшов на крок. Зайшов усередину, сильно хекаючи. Сiв на сидiння поперед мене.

Через десять хвилин, коли двигун прогрiвся, водiй пройшовся по салону, збираючи грошi за проїзд.

– До кiнця, – затнувшись, вiдповiв я на запитання «куди».

Коли ми рушили, моя футболка була мокра вiд страху. Штани, якi я сяк-так викрутив у кущах, липли до сидiння. Я згадав, скiльки вже не мився, й подумав, що вiд мене, мабуть, смердить тепер так само, як вiд трьох старих арникiв, яких я зустрiв учора, щойно зайшовши у червону зону. Це було тiльки вчора? Це було тiльки вчора. Менi здавалося, все це триває й триває, як нескiнченно довгий страшний сон.

Нi, на мене нiхто не косився. Проте помитися треба буде за першої ж нагоди.

У водiя грало радiо. Мiсцевi новини. Я завмер, почувши оголошення, що шукають нелегала. Я думав, говорять про мене.

Нi. Шукали чоловiка з зон Газпрому. Вiн перетнув кордон у протилежний бiк, на пiвденний захiд. Напевно, сподiвався знайти точку G в червоних зонах Захiдної Європи. Той чоловiк iз зон Газпрому не переходив через рiчку, як я. Вiн примудрився обдурити блякiв, видавши себе за iншого. Не знаю, як таке можливо.

Валера казав, що бiльше кордонiв до Сiмнадцятки не буде. Менi тiльки треба заїхати з боку третього сектора, пiвнiчно-захiдного: я знав, що в REE-17 є секторальнi стiни. На них стояли блеквотери, охороняючи повiтрянi коридори для приватних гелiкоптерiв i омнiкоптерiв, котрi мусять перелiтати через червону зону з житлових зелених зон у центральну робочу GEE-17. Валера стверджував, що цi стiни слугують iще й для iзоляцiї секторiв мiста на випадок бунтiв. Вiн розповiдав менi все це, а я думав: як дивно, вiн розповiдає про червонi зони тут, поруч – а я знаю про них так само мало, як про Африку. Пiзнавальнi передачi, стереотипи – i все.

Автобус, у який я сiв, їхав пiвдороги до REE-17. Менi бiльше не смердiло вiд арникiв. Я був радий, що вони не вернуть носа вiд мене самого.

Люди майже не розмовляли одне з одним. Автобус зупинявся й зупинявся, аж поки заповнився ущерть. У проходi ставили сумки, а на них сiдали новi люди. Бiльше було чоловiкiв. Декому доводилося годинами стояти.

Через пилюку на вiкнах було погано видно, що надворі. Може, ми й проїжджали гарнi краєвиди, не знаю. Я бачив лише нечiткi обриси голих дерев i сiрих сламiв. Кiлька разiв автобус застрягав у багнюцi, й тодi ми мовчки виходили й усi разом виштовхували його, потім обтрушували руки, сяк-так обтирали взуття й сiдали знов на тi самi мiсця, де кожен сидiв доти.

I у молодих, i у старих були напруженi обличчя. Бiльшiсть, як я зрозумiв з уривчастих фраз, також їхали до REE-17. Кожен сподiвався знайти точку G.

Я пересiв на iнший автобус у невеликiй червонiй зонi посеред лiсу. Розпитав у водiїв, як проїхати в третiй сектор REE-17. На мене вже нiхто не звертав особливої уваги. Нiхто більше не казав, що я вiд чогось тiкаю. Вони чули мою трохи дивну мову, але багато жирiкiв випадало в червону зону. На вигляд тепер нiхто би не сказав, що я свiжий арник, щойно з грiн-зони.

І все ж я ледь не переплутав, бо половина автобусiв iшла на Пiвденну Борщагiвку, а це другий сектор Сiмнадцятки – пiвденно-захiдний. Менi ж треба було на автостанцiю Петропавлiвська Борщагiвка, у третiй сектор.

З наближенням до REE-17 слами вздовж дороги ставали дедалi щiльнiшi. Я бачив сотнi людей, що йшли пiшки по узбiччю. Трафiк згущувався, автобус останнi 30 кiлометрiв часом застрягав у заторi. Кiлька разiв я чув пострiли й пригинався, бо чув про розгул злочинностi в червоних зонах. Лише пiсля шостого чи сьомого разу зрозумiв, що це не зброя. «Стрiляли» вихлопнi труби машин, через неякiсне пальне. Бiльшiсть машин були старi. Деякi, певно, пам'ятали ще Радянський Союз. За багатьма автомобiлями вiявся бiлястий шлейф диму. З-пiд тягачiв виходив набiк мiцний сиво-чорний струмiнь вихлопу, що свiтлiшав i розсiювався лише через пiвметра. Всерединi автобуса було важко дихати вiд вихлопних газiв. Цi гази вiдчувались i в зеленiй зонi, попри всi намагання менеджменту очистити повiтря. Важко очистити його в окремо взятих мiсцях, якщо навколо смог.

Трафiк рухався повiльно. Певного часу прибуття нашого автобуса на станцію не було. По розбитому покриттю поруч їхали гусеничний трак i великий вiз, запряжений волами. Я витрiщався у вiкно, доки наш автобус проминув вiз у тягнучцi. Воли були недоглянутi, на заднiх ногах у обох засохло зелено-коричневе лайно.

Я дивився з вiкон i дивувався, що ось повертаюся туди ж, де жив майже десяток рокiв, тiльки по iнший бiк стiни – але почуваюся, наче я за кордоном, до того ж у вiддаленому й екзотичному мiсцi. Колись я читав статтю з апологiєю стiн мiж червоними й зеленими зонами. Автор розповiдав, що вперше таке було в Берлiнi, коли стiна дiлила одне мiсто на двi рiзнi країни. Але то була неправильна стiна, вона дiлила мiсто за неправильним критерiєм, iдеологiчним. I всi радiли, коли вона впала. Правильна ж стiна з'явилася в Iзраїлi/Палестинi. Вона дiлила мiста лише заради безпеки – як i в Багдадi та Кабулi, де зони вперше названо кольорами: зеленою – безпечну, червоною – дику. В Iзраїлi/Палестинi, хоч юридично це була одна держава, ще на початку столiття можна було бачити наочно, що по той бiк стiни – зовсiм iнша країна, писав автор статтi.

Тепер я дивився навколо i теж почувався в iншiй країнi. Звичайно, я не раз лiтав над REE-17 на омнiкоптерi – над секторальною стiною. Я добирався на роботу в центральну GEE-17 зi своєї житлової грiн-зони пiд Вишгородом. Проте ж омнiкоптер завжди лiтав над червоною зоною на максимальнiй висотi. Звiсно, блеквотери зi стiни охороняли повiтряний коридор, як могли, але було кiлька випадкiв, коли з червоної зони пiдстрелювали приватнi чи громадськi коптери з базук. Тож досi я бачив REE-17 з висоти, як план мiсцевостi. Це було iнакше, нiж побачити її тепер зсередини. Трішечки.

Я зiйшов на автовокзалi на Старiй Окружнiй дорозi, яка, попри назву, розташована посеред зони. Дехто з прибулих шукачiв точки G, як i я, роззирався, не знаючи, в який бiк пiти i що робити. Я мусив зв'язатись iз Романом Цюцюрою, сином далекобiйника Валери. Це була моя єдина зачiпка в десятимiльйонному мiстi.

– Квартира, квартира! – пройшла лiтня жiнка з табличкою на грудях. На табличцi – шматку свiтло-коричневого картону – було написано «квартира» темно-синьою кульковою ручкою.

– Таксi, таксi, – неприємний мордатий дядько став на дорозi, коли я рушив навмання в натовп. – Вам куди, юначе?

– Нiкуди, – вiн не викликав у мене довiри.

Я знайшов тиху бабусю, яка нiкого не чiпала. Вона була в зелено-жовтiй хустцi, стояла бiля сходiв пiдземного переходу з вiдерцем пролiскiв. Цiкаво, де вона їх виростила.

– Вибачте, – сказав я, й бабуся сахнулася.

– Я вже заплатила, – тихо мовила вона.

– Що? Не знаєте, звiдки можна вийти в мережу?

– А. Як ти мене напугав, синку, – вона перехрестилася. – Думала, оп'ять за мєсто збирають. Бандiти проклятi, нема з ними спокойствiя. Тобi тiлiфона нада?

Вона розмовляла дивно, але я практично все розумiв.

– Нетворк, – пояснив я. – Нет. Мережа.

– Позвонить?

– Ну так.

– Ондо. Тiки в нього дорого.

Вона показала в бiк чоловiка у шкiряному картузi.

– Дякую, – сказав я.

Чоловiк стояв, нiби стовп каруселi – вiд нього в рiзнi боки тягнулися доволi товстi металевi ланцюги. Я не вiдразу зрозумiв. На кiнцях ланцюгiв були причепленi гаджети, по яких розмовляли люди. Кожен намагався вiдiйти подалi вiд iнших, щоб йому не заважали говорити.

Я вже витратив бiльшiсть своїх грошей на купiвлю гiвнодавiв i на оплату проїзду в автобусi. У мене лишалося доларiв десять. Дзвiнок обiйшовся у п'ятдесят центiв.

Гаджет був старий, але таки з вiдеоекраном. Я взяв його в руку й вiдiйшов на п'ять метрiв – далi не дозволяв ланцюг, iншим кiнцем приєднаний до чоловiка. Гаджет мiстився в металевiй коробцi, з якої його так легко не виймеш. Тiльки передня панель з екраном, необхiдна для користування, лишалася вiдкритою.

Роман Цюцюра з'явився на екранi секунд за сорок. Я зiтхнув iз полегшенням.

– Так, – сказав вiн. – Тато попередив про тебе.

На вигляд це був хлопець приблизно мого вiку. Може, трохи старший – але йому точно не бiльше тридцяти. Роман не був схожий на Валеру. Може, через вiдсутнiсть вусiв. Обличчя Романа було нiби у слiдах вiд вiспи. Може, просто вiд сильного акне.

Так, ми можемо зустрiтися через кiлька годин. Вiн звiльниться з роботи пiсля дев'ятнадцятої. Нi, вiн не знає так одразу. Але щось можна придумати. На те й родичi, похмуро усмiхнувся на вiдео Роман. Героїв Севастополя, на зупинцi. Я знаю, де це? Нi? Де я зараз? Пiвтори години пiшки чи хвилин п'ятнадцять маршруткою, вздовж секторальної стiни. Я впiзнаю секторальну стiну? Роман посмiхнувся, менi здалося, зневажливо. На зупинцi. Сьома тридцять.

Я повернувся, пiдбираючи в руку ланцюг, i вiддав гаджета чоловiковi, що здавав засоби зв'язку в оренду.

– Не знаєте, в який бiк Героїв Севастополя?

– Нє-а.

– А де тут секторальна стiна?

Чоловiк-точка зв'язку пiдняв брови й показав поглядом менi за спину. Я обернувся, але нiчого схожого на стiну не побачив.

– Дякую, – сказав я й пiшов у бiк, куди показав чоловiк iз

ланцюгами.

Лише наблизившись на пiвкiлометра, я зрозумiв. Стiною було те, що я здалеку сприйняв за хайвей. Можливо, колись це й була дорога, високо пiднята над землею на стовпах. Зблизька я побачив, що промiжки мiж опорами наглухо закритi бетонними плитами. Те, що я сприйняв за вiдбiйники траси, було парканом iз рiжучої стрiчки, скрученої кiльцями. Коли я пiдiйшов ще ближче, побачив, що зверху по стiнi, за парканом, ходять бляки в чорному. У них на грудях висiли автомати з обрiзаними стволами. В разi чого, з таких можна стрiляти навiть перебуваючи в гущi натовпу.

Внизу вздовж секторальної стiни йшла звичайна дорога – вулиця, по якiй ходив транспорт. Тiльки мiж вулицею та стiною залишалося метрiв двадцять гравiю, всипаного пластиковими пакетами, картонками, пляшками та iншим дрiбним смiттям.

Я мав iще час, тож пiшов пiшки. Повернув лiворуч i пiшов протилежним вiд стiни боком вулицi. Тротуару не було, доводилося тиснутися попiд будинками. Спершу я проминав дев'ятиповерхiвки, панельнi та сiрi, а потiм пiшли п'ятиповерхiвки зi старої темно-оранжевої цегли. Час вiд часу я протискався мiж машиною, що стала майже впритул до будинку, та стiною. Iнодi шуркався одягом об стiну. Пройти з iншого боку не мiг, бо там їхав транспорт. У трафiку часто траплялися забитi людьми мiкроавтобуси – це й були, як я зрозумiв, згаданi Романом маршрутки. У потоцi мiж машинами та мiкроавтобусами тулились i брички, якi тягнули конi та вiслюки. Волiв я бiльше не бачив.

Дихати було важко, вихлопи не тiльки вiдчувалися, їх було видно неозброєним оком у виглядi сiро-синiх клубiв диму. Коли проїздив тягач або автобус, я кашляв. Мiй кашель вiд позавчора посилювався. Минулої ночi, чекаючи на пересадку в червонiй зонi серед лiсу, я помився, як мiг, над раковиною у платному туалетi. Виправ також футболку та шкарпетки, але сушити їх довелося на собi. Я стрибав у темрявi на платформi автостанцiї, плескав себе по боках i мерзнув, аж доки прибув автобус.

Через вулицю, якою я йшов тепер, вгорi по стiнi ходили парами бляки. Вони дивилися вниз крiзь паркан iз рiжучої стрiчки. Приблизно через кожнi два кiлометри по верху стiни стояли металевi одноповерховi вагончики. Вони здавалися мiцними. З ширини вагончикiв я зробив висновок, що в цьому мiсцi ширина секторальної стiни по верху – принаймнi метрiв вiсiм. Так, ця стiна точно колись була трасою, пiднятою над рiвнем землi. Це зрозумiло i з того, що опори, через кожнi кiлькадесят метрiв – товстi бетоннi колони. Явний надмiр для того, аби просто витримувати блякiв, якi ходять з автоматами по верху стiни. I навiть для їхнiх металевих баз.

Роман Цюцюра прийшов рiвно о сьомiй тридцять. Сутенiло.

Вже при вiдеорозмовi менi здалося, що Роман не виявляє особливої дружності. Просто робить те, про що його просять. Тим не менш, я пiшов на зустрiч, бо iнших зачiпок у цiлiй червонiй зонi не мав.

Тепер, коли я побачив Романа зблизька, вiн викликав у мене майже антипатiю. Роман був зовсiм не такий високий, як його батько. Може, трохи вищий за мене – проте значно кремезнiший. Вiн здавався майже квадратним. У нього були рiзкi, прямокутнi риси обличчя, вираз якого знову видався менi зневажливим. Холоднi, спокiйнi сiрi очi. Темно-русяве коротке волосся.

Поруч iз Романом iшла маленька смаглява жiнка. Я здалеку зрозумiв, що знаю її.

Вони йшли рука об руку, не торкаючись одне одного, проте вiдчувалося, що вони близькi люди. Принаймнi, давно знайомi. Я згадав слова Валери, що подруга його сина має робочу вiзу i працює в зеленiй зонi. Це точно вона.

Це була та сама жiнка, з якою я сидiв i розмовляв у пiвтемрявi на сходах Гостинного двору у свiй останнiй, як виявилося, вечiр у GEE-17. Тодi я чекав на омнiкоптер, що курсував iз Контрактової площi до моєї житлової зони.

Вони пiдходили до мене, Роман i маленька смаглява жiнка. Не торкаючись, але поруч. У неї було чорне гладке волосся нижче плечей, кругле обличчя з дрiбними рисами. Широкi вилицi. Великi карi очi з опущеними зовнiшнiми кутиками. Пiзнiше я дiзнався, що вона наполовину узбечка. Маленькi тонкi руки, мiнiатюрна фiгура. На зріст метр шiстдесят, не бiльше.

– Добрий вечiр, Тонi, – сказала жiнка, перш нiж я чи Роман привiталися. – Хто би мiг подумати. В десятимiльйонному мiстi.

Її обличчя смiялося.

На один збiг, який стається, є тисячi, які не стаються, ми їх просто не помiчаємо.

– Добрий вечiр…

– Умiда, – зi смiшком представилася вона.

– Умiда, – повторив я. Наголос падав на другий склад.

Жiнка повернулася до Романа Цюцюри:

– Прикинь, Ром, працювали в одному офiсi. Вiн мене раз навiть захистив.

Вона променилася теплою впевненiстю в собi, я навiть позаздрив. Ну так, ну так, тепер ми рiвнi, подумав я. А менi ще й доводиться думати, який у мене тепер вигляд, як вiд мене пахне, коли я востаннє мився. Не так давно, на щастя.

Менi здалося, що її примруженi чорнi очi іскряться, вона нiби насмiхалася зi спогаду про те, як я її захистив. Умiда працювала у нас в офiсi прибиральницею, й мала на увазi випадок, коли з неї хотiли вирахувати, бо наш начальник Ден зашпортався об її вiдро й облив нову снiжно-бiлу сорочку кавою. Я зауважив тодi, що для прибиральницi цiна його сорочки – чверть мiсячної зарплатнi, а для Дена – платня за пiвгодини. Звiсно, на саму прибиральницю я тодi не звернув особливої уваги. Хто звертає увагу на прибиральниць?

– Ну, дуже приємно, – простягнув руку Роман Цюцюра, – Роман.

– Антон, – сказав я.

Потiм ми замовкли. Нiби нiхто не знав, з чого почати. Справдi, про що найперше говорити з жирiком, який щойно вилетiв у червону зону й падає тобi як снiг на голову? З чого почати розмову з чоловіком, на чию шию ти хочеш сiсти та до якого вже вiдчуваєш неприязнь, бо вiн виявляється хлопцем дiвчини, яка тобi сподобалась?

Я зауважив, що Умiда не розповiла Романовi про те, як ми сидiли на сходах пiд бiлими колонами Гостинного двору в пiвтемрявi, поки я чекав на омнiкоптер з Контрактової площi. Гостинний двiр – таке романтичне мiсце! Перший поверх при побудовi хмарочоса залишили точнiсiнько таким, як до реконструкцiї, й не дивлячись вгору, ти не вiдчував п'ятдесят поверхiв над собою. На сходах бiля бiлих колон першого поверху часто сидiли закоханi парочки.

Але ж, мабуть, Умiда Романовi ще розповiсть про ту розмову на сходах, лише не при менi. Або не розповiсть, бо для неї ця розмова нiчого не значить. Якщо для мене це романтичний спогад – це зовсiм не означає, що Умiда про той випадок взагалi згадала. Вона ж мене знала й доти. Це я тодi вперше звернув на неї увагу – i не одразу впiзнав нашу прибиральницю. Хто звертає увагу на прибиральниць? Вона була така спокiйно впевнена у собi не лише зараз, коли ми обоє у червонiй зонi, а й тодi, хоча вона була арницею-прибиральницею, а я – жирiком iз грiн-картою. Мабуть, Умiда того разу, на сходах у пiвтемрявi, й не усвiдомила, що я м'яко клеївся. Та й чи клеївся я? Може, просто хотiв людського тепла й пiдтримки пiсля звiльнення з роботи. А вона з усмiшкою показала менi рукою, що прилетiв мiй омнiкоптер i що менi час.

– Ну, ходiмо, – сказав нарештi Роман.

– Куриш? – запитав я, простягаючи пачку.

Вiн похитав головою. Я закурив сам. Умiдi не запропонував. Я викурив три сигарети, поки чекав на Романа. Дарма я знов почав курити, тепер це з'їдатиме мої грошi, яких i так мало. Спершу я докурив пачку сигарет без фільтра, якi дав Валера Цюцюра, проте вiд них кашляв так, що купив цi, дорожчi.

Роман з Умiдою йшли попереду. Вони не розмовляли мiж собою й не торкались одне одного, iшли, як друзi. Так, скорiш як друзi, подумав я.

Я пригадав, як омнiкоптер злетiв з Контрактової площi, й одразу пiд нами пролунав вибух. Спалаху не було, тiльки тихе «пффф!», i потiм темний провал у стiнi та бiлий навiть у пiвтемрявi густий дим. Вибуховою хвилею через кiлька митей омнiкоптер пiдкинуло. Пасажири закричали. Я теж верещав фальцетом. Пiзнiше я думав про смагляву жiнку, що залишилася на сходах. Не зразу. В момент, коли омнiкоптер закрутило, я думав тiльки про себе. Але потiм я згадував маленьку жiнку, що лишилася на бетонних сходах на тлi побiлених колон. Я думав, чи не зачепило її, чи не надто близько вона була до стiни. Нi, думав я, мiж хмарочосом Гостинний двiр i стiною, де стався вибух, був iще офiсно-торговельний центр iменi Сковороди, той, що з пам'ятником у холi на першому поверсi. До маленької жiнки вибухова хвиля не повинна була дiстати.

Вона за мене не переживала, навiть якщо припустити, що їй було небайдуже, тому що вона знизу бачила, якщо взагалi дивилась, як омнiкоптер пiсля вибуху лише крутнувся навколо вертикальної осi, а тодi вiдновив рiвновагу й полетiв далi, вздовж повiтряного коридора над секторальною стiною, дедалi вище у нiчне небо над червоною зоною REE-17.

Тепер я йшов слiдом за Романом i Умiдою в пiвтемрявi цiєї червоної зони. Так, скорiш як друзi. Яка у неї фiгурка в цих темних джинсиках! Почався справжнiй весняний дощ, великi краплi важко падали на обличчя. Умiда й Роман пришвидшили крок. Вiн не пробував її обiйняти чи якось прикрити вiд дощу. Я пiдняв комiр куртки й поспiшав за ними, дивився на неї ззаду й курив на ходу. Я захищав вогник вiд дощу, тримаючи сигарету не за фiльтр, а ближче до кiнця, вказiвним i великим пальцями.

Мiстер Ворнер не збрехав. Я тепер i справдi його asset, його цінне майно – й він інвестує в мене. Мене бiльше не б'ють. Мене перевели до камери вищого класу. Корпорацiя мiстера Ворнера страшенно ризикує: detention zone, тобто зона утримання – теж приватна, i за вищий клас камери доплачує вже Ворнер, а не менеджмент зеленої зони чи хто там наказав мене затримати.

– Нiчого, dear boy, дорогий хлопчику, – казав мiстер Ворнер, стукаючи тенiсним м'ячиком об чисту пiдлогу нової комфортної камери. – Ми з тебе вирахуємо. Все чесно. Тiльки закiнчи розповiдь, I warn you. А ми подбаємо, щоб твоїх роялтi вистачило на те, щоб вiдкупити провину перед суспiльством.

Вiн засмiявся мелодiйним смiхом. Лампи денного свiтла пiсля попередньої камери здаються настiльки яскравими, що я мружуся, дивлячись на його снiжно-бiлу футболку з комiрцем. Засмагле обличчя мiстера Ворнера над цiєю футболкою здається нiби злiпленим iз молочного шоколаду. Шкiра гладенька, як у дитини дошкiльного вiку.

Гуп, гуп. Об свiтло-бежевi кахлi нової камери м'ячик стукає глухiше, нiж стукав об бетон старої.

– Працюй, dear boy. Все для твоєї зручностi, – мiстер Ворнер дивиться на свою долоню й виходить, уже думаючи про iнше.

Я бiльше не повинен ходити в оранжевiй флюоресцентнiй робi в'язня. Все для моєї зручностi. Менi видали чистий цивiльний одяг, в тому числi навiть мiй, тiльки добре випраний. Мабуть, щоб я почувався як удома. Мiй одяг пахне так, як нiколи не пахнув у червонiй зонi. Менi повернули навiть мої черевики заввишки до середини гомiлки. Гiвнодави начищенi й блищать, як нiколи в червонiй зонi. Вставили нову устiлку замiсть старої, роз'їденої потом, розлiзлої й напiвзогнилої. Тепер гiвнодави не смердять ногами. Тiльки шнурки не повернули. Я надто цiнний. Шнурки були довгi, по метру кожний, i мiцнi, з чорного нейлону.

Поки що ходжу по кiмнатi, яку важко назвати камерою, босий. Кахлi приємно прохолоднi. Не холоднi. Лиш коли мене виводять у коридор пiд вартою – вдягаю гiвнодави без шнуркiв, човгаю ногами. По кахлях на нашому поверсi, по бетону поверхом нижче. Блеквотер Нiк щодня виводить мене мити камери ворогiв свободи (пiдприємництва). Вiн робить це за статутом, iз педагогiчною метою.

Вдень на моєму поверсi завжди чергує цей блеквотер Нiк. Нiк – його офiцiйне iм'я, записане глiнгом на бейджику над правою нагрудною кишенею. Але досить глянути на щокасте обличчя, щоб зрозумiти: вiн Микола, ну який з нього Нiк? Нiс картоплиною. Рiдке рудувато-русяве волосся, проте лисини ще немає. Рудi вуса. I одна золота передня коронка. Йому, напевно, трохи за сорок, i вiн тяжко бореться з черевцем, але черевце перемагає.

Спершу Нiк/Микола боявся мене, бо мав за справжнього ворога свободи (пiдприємництва). Потiм почув, що я був жирiком, а зараз маю шанси знайти точку G.

– Свiжi рушники, – каже з порогу рудий блеквотер Нiк. Вiн усмiхається. Його золотий зуб при лампах денного свiтла здається блiдо-жовтим, але все ж блищить. – Давайте старi, я скину у коробку в коридорi. Чи самi хочете випрати?

У моїй новiй камерi є душова кабiна з прозорого пластику. Пiддон душу бiлий i чистий, крани новi та блискучi. В моїй новiй камерi також є пральна машина-автомат, якщо я захочу прати сам. Високий холодильник, забитий рiзною їжею. Є навiть пиво. Робочий стiл, екран для роботи й виходу в мережу. Правда, тiльки на прийом. Це на випадок, якщо для розповiдi потрiбно буде освiжити пам'ять. Я можу знайти потрiбну iнформацiю, якщо вона вiльна. Якщо платна – питання вирiшується через мiстера Ворнера.

Моє лiжко тепер з ортопедичним матрацом. На вiдкритих пластикових поличках пiд свiтле дерево – три комплекти постiльної бiлизни, десять комплектiв натiльної, змiна цивiльного одягу.

Стiни зi свiтлого пластику. Це бiльше схоже на готель, нiж на тюрму. Умови на порядок кращi за тi, в яких живуть бiльшiсть людей у червонiй зонi.

Блеквотер Нiк/Микола ворушить рудими вусами, стоячи у дверях. Вiн бачить, як я, сидячи на кутику лiжка i звiсивши руки між колiн, обводжу поглядом кiмнату.

– Непогана камера, правда? – блискає золотим зубом Нiк. – Але це ще не межа. У нас на четвертому поверсi сидить один СЕО. Ви б це побачили, мiстер Ентонi. Джакузi, особистий спортзал, золото i кришталь. Вино, якого ми й не скуштуємо. Ну i дiвок до нього водять, – Нiк старанно пiдморгує. – Привозять гелiкоптером. Та й то сказати, не пощастило йому. Вони всiєю радою директорiв намухлювали на тридцять мiльярдiв доларiв. То решта його кинули, нiчого чуваку не дiсталося. Мусить тепер посидiти сiм мiсяцiв. Решта не сидiли взагалi, виплатили свiй борг перед суспiльством весь, одразу й кредиткою. Life takes Visa! Гуляй, Вася, – смiється й робить жест вiд себе блеквотер Микола.

Я сиджу, згорбившись, на кутику бiлого, чистого ортопедичного матраца. Втупився в точку за плечем блеквотера Нiка, який досi стоїть у дверях камери.

– Ви вже не ображайтеся, мiстер Ентонi, – розводить руками Нiк, помiтивши мiй погляд. – За межами камери все за статутом. Нiчого особистого. Та ви не переживайте, ще кiлька разiв сходите, та й усе. Це ж для виправлення. Щоб тi, хто виправляється, не хотiв знову потрапити на нижнiй поверх. Ну, – зiтхає блеквотер Микола, знiмаючи з плеча автомат iз примкнутим штиком. – Готовi?

Вiн бере автомат обома руками перед собою, вiдступає два кроки назад i гаркає:

– На вихiд! Лiво-руч! Два кроки вперед! Обличчям до стiни! Руки за голову!

Гаркає Нiк/Микола знехотя. Я роблю, як вiн каже. Стою обличчям до стiни, руки за головою. Нижня половина стiни в коридорi пофарбована синьою водостiйкою фарбою. Вище моїх очей стiна побiлена.

Блеквотер Нiк прикладає свiй бейдж iз чипом на витягнутiй руцi до стiни, дверi камери з шурхотом ковзають праворуч i зачиняються.

– Право-руч! Кроком – руш! – старається мiй конвоїр.

Я йду, тримаючи руки в замку за головою. В обох кiнцях коридора стоять iще по одному блеквотеру, хоча на цьому поверсi дурницi з боку зекiв малоймовiрнi.

– Стiй! – командує Нiк.

Вiн заходить справа, не повертаючись до мене спиною. Стукає у заґратованi дверi кутиком приклада. З-за стiни з'являється iнший блеквотер, вiн вiдмикає ґрати справжнiми металевими ключами.

– Право-руч! Кроком – руш!

Я проходжу на сходовий майданчик.

– Затриманого здав, – каже Микола.

– Затриманого прийняв, – вiдповiдає блеквотер по той бiк.

Цей не знає мене особисто. Ми спускаємося сходами, й коли я зупиняюся, щоб перечекати бiль у грудях, блеквотер штурхає мене прикладом між лопатки:

– Руш! Не зупинятись!

Я вигинаю спину вiд удару, вiд цього закашлююсь, у грудях коле, хочеться схопитись рукою за груди, але мої руки за головою i я не хочу, щоб мене знов ударили, тому йду вниз по сходах i кашляю безперестанку, а груди розриває. Я боюся сплюнути мокротиння й ковтаю його.

– На мiсцi – стiй!

Ми проходимо крiзь iще однi ґрати, залiзо дзвенить об залiзо. Охоронець знову мiняється.

У цьому коридорi стiни сiрi, це голий бетон. Пiдлога – теж голий бетон. Але коридор яскраво освiтлений лампами денного свiтла. На цьому поверсi тхне вогкiстю та хлоркою.

– Опустити руки! – командує новий блеквотер.

На цьому поверсi в обох кiнцях коридору – по двоє охоронцiв у чорному. У них автомати з примкнутими штиками.

На цьому поверсі утримують ворогiв свободи (пiдприємництва). Це офiцiйне визначення. Вищий менеджмент вирiшив, що роздiляти свободу та свободу пiдприємництва недоцiльно, вiдповiдно, й ворогiв прирiвняли та звели в одну категорiю, де досить писати останнє слово в дужках.

– Ганчiрка й вiдро в пiдсобцi, – вже звичайним голосом каже блеквотер.

Я набираю з крану в стiнi пiдсобки технiчну воду. Додаю хлорки з великої пластикової пляшки. Опускаю руку у вiдро, щоб прополоскати ганчiрку. Суглоби ломить вiд холоду. Швабру менi не дають, бо нею в теорiї може заволодіти ворог свободи (пiдприємництва) й використати пластикову ручку як зброю.

– Сюди, – нормальним голосом каже блеквотер.

Вiн брязкає, вiдмикаючи металевi дверi першої камери. Тут використовують звичайнi металевi ключi, не електроннi.

Ця камера порожня, i я ледь зiтхаю. При цьому в грудях хрипить.

Вiкна немає, одна блякла лампочка прилiплена до стелi. Металевi нари на шарнiрах, вмурованих у стiну. Нари можна пiдняти до стiни й замкнути на замок. Вдень ув'язненим забороняють лягати. У центрi камери в бетонну пiдлогу вмурований низький залiзний табурет.

Я нахиляюся з ганчiркою, щоб помити пiдлогу, i при цьому знов захлинаюсь кашлем. Хапаюся руками за груди, бо кашель нiби розриває легенi зсередини, i крiзь ребра намагаюся стиснути їх, щоб лишилися цiлими. Цього разу я не стримуюсь i спльовую на пiдлогу, але тут-таки витираю за собою ганчiркою й опускаю її у вiдро з холодною каламутною водою. З вiдра тхне гнилiстю та хлоркою.

– Воруши булками! – каже блеквотер з коридора.

Я несу вiдро у пiдсобку, щоб помiняти воду, тонка дротяна ручка вiдтягує шкiру на долонi.

– Тепер ця, – каже блеквотер, брязкаючи ключем. – Акуратно, диви. Сам знаєш.

Я насилу ковтаю, мовчки йому киваючи.

Ця камера не порожня.

На вмурованiй у бетон залiзнiй табуретцi стоїть в'язень. На його голову надягнуто мiшок. В'язень босий, але пiд ноги йому поклали гумовий килимок. Людина стоїть, широко розвiвши руки в боки. До зап'ясткiв прикріплено оголенi електричнi дроти. В'язень не ворушиться.

Я не бачу пiд мiшком його обличчя. Лише оголенi руки вiд лiктiв та ноги нижче колiн. Здається, його шкiра смаглява. Якщо це має значення.

Коли вiн чує, як я пiдходжу, то починає дрiбно тремтiти. Я бачу, як трусяться його ноги в колiнах, як вiбрують його руки, але вiн силується не втратити рiвновагу й у жодному разi не опускає руки, до яких прикріплено оголенi електричнi дроти. Пiд мiшком ворогам свободи (пiдприємництва) ще й затуляють вуха та зав'язують очi. В'язень вiдчуває, що хтось поруч, але не знає, чи це просто прибирання, чи прийшов слiдчий.

Часом пiдозрюваних ворогiв свободи (пiдприємництва) вiдпускають без звинувачень. Пiдозри виявилися невиправданими. Тодi в'язнi розповiдають про те, що з ними вiдбулось. Але доказiв нема. Корпорацiї блеквотерiв усе заперечують. Менеджмент, який їх наймає, недоведенi чутки не турбують. Зрештою, це справа корпорацiї, у який спосiб вона виконує контракт. Аби пiдозрюванi не тiкали, а злочини розкривалися. За конкурентоспроможну цiну.

Я обережно нахиляюсь i починаю мити пiдлогу навколо звинуваченого, щоб навiть шансу не було доторкнутися до в'язня. Мене душить кашель, але я його приборкую, намагаюся задавити в собi, щоб часом не злякати людину на табуретцi, щоб людина не здригнулась i не втратила рiвновагу.

Якщо в'язень зiйде з гумової пiдстилки й торкнеться мокрої бетонної пiдлоги – його тiло прошиє електричний струм. Якщо людина опустить руку й розiрве контакт мiж оголеним дротом i голим зап'ястком – її теж прошиє струм.

Не знаю, чи я маю право розповiсти про це. В червонiй зонi про це розповiдають вороги свободи (пiдприємництва), якi повернулися. Можливо, заради цього їх i вiдпускають без звинувачень. Не знаю, чи корпорацiя мiстера Ворнера, що замовила розповiдь, залишить цей епізод. Зрештою, завжди можна додати дисклеймер: у цiй iсторiї є домiшки вигадки. Епiзод iз в'язнями з мiшками на головах – елемент такої вигадки. Такого в демократичному суспiльствi не буває.

Коли я повернувся i блеквотер Нiк/Микола прийняв варту надi мною й завiв мене до камери, вiн знову перейшов зi статутної мови на звичайну:

– Ви ж не ображайтеся, що ми вас тягаємо мити камери. Це начальство вигадало. Психологiв наймали, кажуть, i соцiологiв – придумувати оцi методи виправлення. А наше дiло маленьке – виконуй накази. Ми просто робимо свою роботу.

Я два тижнi нелегально жив у гуртожитку Романа Цюцюри й досi не мiг знайти роботу. Умiда приходила раз чи два, вдень, i вони не шукали усамiтнення. Вони йшли в кухню чи надвiр i розмовляли. Одного разу я зайшов на гуртожитську кухню поставити чайник i застав їх за розмовою. Роман тер скроню пальцем.

Роман завжди говорив тихо, мало й не жестикулюючи. Тож i тепер я не почув, що вiн сказав. Обличчя Умiди було спокiйне та впевнене.

Умiда подивилась на мене iз зацiкавленням i, менi здалося, симпатiєю. Її чорнi очi блищали. Я кивнув, не усмiхнувшись, i вийшов. Мене тягнуло до неї, але я намагався заглушити це в собi. Не хотiв почуватися змiєю, яку пригрiли на грудях. Так я казав собi подумки, уявляючи напiвзастiбнуту свiтло-сiру сорочку, з-пiд якої видно зелений клубок завбiльшки з два кулаки. Клубок ворушився. Я був собi гидкий.

Вже кiлька днiв у мене не було грошей навiть на їжу та сигарети. Менi давав Роман. Наче було мало, що я два тижнi жив у його кiмнатi.

Гуртожиток на вулицi Героїв Севастополя, розташований триста метрiв на пiвнiч вiд секторальної стiни, був цегляною п'ятиповерхiвкою столiтньої давностi. Вiн належав корпорацiї Метробуд. Попри давню назву бренду, Метробуд не будував метро. Пiдприємство закрили як нерентабельне одразу пiсля приватизацiї у двi тисячi тридцятих. Тодi тiльки будували суцiльнi стiни мiж зеленою й червоною зонами, але вже було зрозумiло, що сполучення мiж ними недоцiльне. В зеленiй зонi ходили чутки, що тунелi досi утримують у доброму станi на випадок, якщо доведеться тiкати з GEE-17, а пролiтати над червоною зоною, яка її оточує, стане неможливим. З якихось причин.

У гуртожитку на Героїв Севастополя мали право жити лише працiвники корпорацiї, яка тепер займалася вивезенням смiття на комерцiйних засадах. Жити тут було дешевше, оплата вираховувалась iз зарплатнi працiвникiв – тому чужих сюди не селили.

Удень я вважався гостем, але мав право залишатися максимум на двi години за один захiд. На щастя, ай-дi для цього не потрiбне. Виявилось, що в червонiй зонi у багатьох людей немає ай-дi – виробити документи не всiм по кишенi, хоча їх вiдсутнiсть i обмежує: наприклад, неможливо отримати вiзу в зелену зону. А блеквотерiв, яким наявнiсть ай-дi була б потрiбна для контролю, в червонiй зонi немає. В гуртожитку на дверях стоїть металева рамка-сканер. На входi й виходi сканується твоє зображення, автоматично проставляється

час.

Вночi менi доводиться лазити в гуртожиток через вiкна по ґратах. Ввечерi я залажу, вранцi вилажу, щоб потім офiцiйно приходити в гостi у дозволений час. Удень я заходжу й виходжу мiж пошуками роботи, щоб вiдпочити вiд постiйного ходiння й пiдкрiпитися їжею, залишеною для мене Романом. Вдень-таки приймаю душ. Роман каже, далеко не скрiзь у червонiй зонi є така можливiсть. Ти лише обмежений десятьма лiтрами води за раз, потiм автоматична пауза на двадцять хвилин. А так – душ входить у вартiсть проживання в гуртожитку. Розкiш. Кiлька нелегалiв, якi миються, як я – обкрадають Метробуд.

– Що, знов до Цюцюри? – похитала головою денна вахтерка, яку всi в гуртожитку позаочi називають Жаба. Вона поклала на стiл електронний гаджет, який тримала в руках.

– Та я ненадовго, – я звабливо усмiхнувся.

– Вже втретє за сьогоднi ненадовго, – буркнула Жаба. – I в нього там уже є гiсть.

Жаба – це жiнка рокiв шiстдесяти з роздутим обличчям i товстими, мовби вивернутими губами. У неї фарбоване у темно-мiдний колiр жорстке волосся, зiбране у вузол на макiвцi. Вона сидить на посту в темно-синьому спортивному костюмi, по-жаб'ячому широко розставивши товстi ноги. Поверх костюма вдягнений синiй, свiтлiшого вiдтiнку, домашнiй халат у дрiбну червону квiточку.

– Забув дещо взяти, – сказав я. – А це вам, Свiтлано Степанiвно.

Я поклав перед Жабою на стiл дрiбнi жовтi квiточки, зiбранi на звалищi на мiсцi зруйнованого будинку неподалiк. За цi два тижнi потеплiшало, нарештi настала справжня весна. Сьогоднi пригрiвало сонечко, я майже не кашляв.

– Ви сьогоднi маєте чудовий вигляд, – я знову широко всмiхнувся.

– Нiби я не знаю, що Цюцюра зараз на роботi, – буркнула вахтерка, щоб приховати усмiшку.

й подобається увага, хай навiть вона розумiє корисливiсть моїх мотивiв.

Попри лютий вигляд, Жаба, як пояснив менi Роман – добра жiнка. Поки ми не пiдставляємо її перед начальством – вона не вживатиме заходiв. Якщо я затримаюсь на довше, нiж двi години за раз – iз зарплатнi Романа вирахують грошi. Це не Жабине дiло.

– Iдiть уже, Ципердюк, iдiть, – двiчi махнула на мене рукою Жаба.

Вона взяла зi столу свiй гаджет i продовжила гратись у вiдкладену через мене вiдеогру. Я пройшов праворуч коридором i пiднявся пiшки на п'ятий поверх. Побiлка на сходах облазила, мiсцями була вкрита пухирями вiд вогкостi. Я кiлька разiв переступав через сходинку, бо старий цемент кришився пiд ногами. У першi днi в червонiй зонi мене вражала велика кiлькiсть електронiки у арникiв на тлi загальної розрухи й бiдностi. Кiлька разiв я бачив людей, якi порпались бiля смiтникiв, а вiдходячи, виймали електронний гаджет i розмовляли чи гралися на ходу. Електроніка стала дешева буквально як сміття, i водночас у червонiй зонi бракує чистої води, якiсної їжi, тут кришаться стiни будинкiв, розбитi дороги, бруд, багнюка на вулицях, i люди помирають вiд хвороб, якi цiлком можна вилiкувати. Хай-тек середньовiччя, думав я, вiдхекуючись i вiдкашлюючись на сходовому майданчику мiж четвертим i п'ятим поверхами. Менi довелося трохи зiгнутись, я схопився лiвою рукою за перила, правою за груди. Треба ж було по застудi ще й почати курити, подумав я.

Дверi до кiмнати Романа Цюцюри були з фанери, їх так легко вибити, що замок навiть не ставили. Роман жив тут з iще трьома метробудiвцями, чоловiками вiд двадцяти до тридцяти рокiв, якi терпiли мене, що спав на пiдлозi мiж їхнiми пружинними металевими лiжками. Двоє тримали цiннi речi в невеликих металевих сейфах, грубо присобачених до лiжок. Роман i ще один метробудiвець узагалi не заморочувалися проблемою крадiжок, тiльки не лишали в кiмнатi документи та грошi. Я майже не розмовляв анi з метробудiвцями, анi з Романом Цюцюрою, й вiд цього почувався тут iще незатишнiше. Роман був небалакучий, хоч i усмiхався менi при зустрiчi, а метробудiвцiв моя присутнiсть дратувала, проте вони поважали Романа.

Я штовхнув незамкненi фанернi дверi. На широкому бiлому пiдвiконнi сидiла Умiда й читала електронну книжку.

– А, це ти, – пiдняла голову вона.

– Зараз поїм i пiду, – буркнув я.

– Думала, Ромка. Вiн обiцяв ранiше прийти.

Чотири пружинних лiжка стояли по кутках кiмнати. Мiж двома лiжками лiворуч стояв стiл, завалений целофановими пакетами з рештками їжi на липкiй, укритiй крихтами полiетиленовiй скатертинi. Мiж лiжками праворуч приткнувся холодильник, обклеєний фотографiями напiвоголених жiнок. Як-не-як – тут жили чотири мужика. Тепер п'ять.

Я почав розкривати Романовi пакети. Взагалi я збирався з годинку полежати й вiдпочити вiд ходiння в пошуках роботи, поки не прийшли метробудiвцi. Тепер це вiдпадало.

– Як ти, освоївся в ред-зонi? – зi спокiйною усмiшкою запитала з пiдвiконня Умiда.

– Так собi.

Не буду ж я скаржитися.

Менi хотілося пiдiйти до Умiди й обiйняти її. Я дiстав з кулька хлiб i вiдрiзав шматок, дiстав з холодильника масло.

– Як ви тут шукаєте роботу? – запитав я.

– Переважно по знайомству, – сказала вона.

– А.

Ми помовчали.

У зеленiй зонi я шукав би роботу через мережу, писав би CV, проходив тестування. Тут я ходив по вулицях i читав паперовi оголошення на стовпах. Оголошення часом висiли в кiлька шарiв, i коли я дзвонив зi свого нового неприв'язаного до ай-дi гаджета, купленого на грошi Романа Цюцюри – то або оголошення виявлялося застарiлим, або я приходив i менi казали, що я не пiдходжу. «Га-га, глiнг вiн знає! – знущально розреготався менi в очi один товстий вусатий дядько на базарi. – То йди викладай в iнститутi благородних дiвиць! Тут iноземних туристiв немає. Менi треба мiшки тягати». Вiн оглянув мене i дiйшов висновку, що я мiшки тягати не квалiфiкований. Можливо, тому, що я саме недоречно розкашлявся.

– Я ж пiти на офiцiйну роботу не можу – документiв немає, – сказав я Умiдi. – А на базари та в магазини мене не беруть.

– Та правильно. Не довiряють, раптом обкрадеш. На таку роботу переважно своїх беруть.

– А.

Ми помовчали вдвох.

Вона дивилася на мене з пiдвiконня. Потiм схилила голову над книжкою. Знадвору на смагляве обличчя Умiди падало сонячне промiння, один пучок променiв проходив повз неї в кiмнату й висвiтлював стовпчик пилинок.

– Я потiм про тебе думав, – нарештi сказав я. Мiй голос прозвучав хрипко. Я уявив зелений клубок, що ворушиться пiд сiрою тканиною сорочки.

Умiда пiдняла на мене погляд i нiчого не сказала.

– Тодi, пiсля вибуху на Контрактовiй, – продовжив я. – Чи тебе не зачепило. Я злякався.

– А, ти про це, – засмiялась Умiда. Менi здалося, з полегшенням. – Я ж там не просто так була.

– У сенсi?

– Ну, – вона подивилася менi в очi, – я трохи причетна до того вибуху.

Ми обоє помовчали.

Я не знав, що їй на це сказати.

Менi згадалось, якою я побачив її тодi в пiвтемрявi на сходах неподалiк бiлих колон. Тендiтна, маленька, вона обiймала себе за плечi i дивилась у бiк роздiльної стiни, яку через п'ятнадцять хвилин пiдiрвали.

Тепер Умiда спустила ноги з пiдвiконня й сiла обличчям до мене, пiдклавши долонi пiд себе. Мабуть, вона зреагувала на вираз мого обличчя:

– Ну, причетна дотично. Я радила, де пiдривати.

– Але ж це тероризм, – бовкнув я.

– Ох, якi ж ви, жирiки, часом зомбованi, – зiтхнула вона. – Якщо вже за вашою термiнологiєю, то це – пограбування.

Ну, зовсiм iнша справа, подумав я. Але промовчав.

Умiда розповiла деякi деталi. Вона мала вiзу в зелену зону i працювала прибиральницею в рiзних офiсах. З того й жила. Та часом, буваючи по всiй GEE-17, дiзнавалася – навмисне чи й випадково – про розташування запасiв лiкiв. Вона прибирала тi офiси, куди пошле клiнiнгова компанiя. Й нiхто на неї не звертав уваги, а Умiда користувалася цiєю непомiтнiстю соцiального «нiщо»:

– Добре бути прибиральницею, – усмiхнулась вона, розповiдаючи про це. – Хто запам'ятовує прибиральниць?

Вона хитро примружилась, дивлячись на мене, i я опустив очi, згадавши, як сам не впiзнав її спершу, коли пiдсiв на сходах Гостинного двору.

Дiзнавшись про розташування партiї лiкiв, Умiда повiдомляла про це вiдповiдним людям у червонiй зонi.

– Ромцi, коли на те пiшло, – сказала вона.

– Он як.

– А ти думаєш, я чого сюди ходжу?

Я почув, як моє серце загупало у вухах. Звiсно ж, я не питав у Романа про їхнi стосунки. I зараз теж не наважувався запитати, чи тiльки через справи вона сюди ходить.

– А не стрьомно це розповiдати?

– Тобi? – вона засмiялася.

– Хiба тут нема камер стеження?

– У цiй кiмнатi точно нема, Ромка заглушку поставив. I то – в рамках параноїдальної програми.

А взагалi, казала Умiда, вона постiйно живе з думкою, що рано чи пiзно її викриють. I нiколи не передбачиш, на чому впiймаєшся. Програми стеження є скрiзь, проте не завжди можна скористатися їх даними по повнiй. Наприклад, зараз система стеження точно знає, що я в цьому гуртожитку – адже я проходив сканер на входi. Але що з того? Якби бляки й узялися шукати конкретно мене – комп'ютер видав би їм списком усi мiсця, де я засвiтився останнiм часом, але вийти i вiдкрито взяти чи потай викрасти мене в червонiй зонi – ледь не вiйськова операцiя. Комерцiйно невигiдно.

– Але, звичайно, здоровий глузд не завадить, – сказала Умiда. – Розповiдати лiвим людям не слiд.

Значить, я для неї не лiва людина, подумав я.

– У зеленiй зонi всi в панiцi вiд банд, якi пiдривають роздiльнi стiни, – сказав я Умiдi.

– Я в курсi, – усмiхнулась вона. – Тiльки бляки кажуть, що стiни пiдривають, щоб орда з червоної зони ринула в зелену. I як вони мужньо вiдбиваються.

– Нагнiтають, є таке, – усмiхнувся я. – А що було на Контрактовiй? – я хотiв перевiрити свiй здогад. – Iзонiазид?

– Не тiльки, але зокрема й вiн, – Умiда пiдняла брови. – Рiзнi лiки вiд туберкульозу. А ти звiдки знаєш?

– Валера Цюцюра розповiв. Батько Романа. Коли пiдвозив мене.

Умiда кивнула.

Партiю лiкiв вiд туберкульозу, за словами Умiди, завезли до приватної клiнiки на Контрактовiй площi, саме бiля стiни. Клiнiка розташована навпроти Гостинного двору, де ми з Умiдою сидiли, – у вiдновленiй старовиннiй будiвлi на мiсцi колишнього унiверситету, що збанкрутував у конкурентнiй боротьбi пiсля приватизацiї вищої освiти.

Склад – неподалiк вiд КПП. Розрахунок був на те, щоб виставити лiки вiд туберкульозу на продаж для арникiв, якi повертаються ввечерi з роботи. Для отримання вiзи в зелену зону потрiбно було пройти обстеження на туберкульоз i СНIД, але ж у арникiв iз вiзами є хворi родичi. Можуть брати для них чи заради перепродажу у червонiй зонi. Адже лiки вiд туберкульозу потрiбнi саме арникам. Люди з грiн-зони хворiють на тюбик дуже рiдко.

Ходили чутки, що фармацевтичнi монополiсти домовляються з блеквотерами, щоб продавати лiки пiд збройною охороною на КПП з боку червоної зони. Кожен арник має право на лiкування, якщо може за нього заплатити! Але корпорацiя блеквотерiв багато просила за ризик збройних нападiв арникiв заради грабунку.

Цiни на лiки, що продавалися з боку зеленої зони, були встановленi захмарнi. Хто хоче жити – хай платить.

Групи на кшталт тiєї, з якою контактує Умiда, вже кiлька рокiв грабували фармацевтичнi корпорацiї в рiзних зелених зонах. Перенести партiю через КПП вони не могли. Кiлька разiв я читав про операцiї зi знешкодження драг-картелiв. Щоразу це було пiсля гучного пiдриву роздiльної стiни, але блеквотери завжди офiцiйно повiдомляли, що метою пiдриву був напад червоної зони на зелену. Про те, що стiну пiдривали заради постачання чогось життєво необхiдного, в офiцiйнiй iнформацiї не було. А неофiцiйну вiльна преса не брала як недостовiрну, щоб не наразитися на судовi позови, скажiмо, з боку фармацевтичних компанiй.

– А все, що нашi роблять потiм у червонiй зонi – продають тi самi лiки, тiльки вдесятеро дешевше, – сказала Умiда з пiдвiконня. Вона поклала електронну книжку собi на колiна.

– Продають?

– Колись роздавали за так, – зрозумiла вона. – Але треба ж окупити власнi операцiї. I то, нашi досi кажуть собi, що ми робимо все це, хм, для порятунку життiв, – Умiда криво посмiхнулась. – Тiльки мусимо якось крутитись i жити. Як фарма-компанiї, правда? А є групи, якi вiд початку грабували фарма-компанiї тiльки для зиску.

– А ти?

– А я?

Умiда вiдвернулась i подивилась у вiкно. Вона дивилася туди довго.

– Ну, грошi беру, – сказала, не повертаючись.

Я вийшов на кухню, що була в самому кiнцi коридору, аби поставити чайник. Метробудiвець рокiв сорока у заношенiй i розтягнутiй бiлiй майцi смажив картоплю на важкiй чавуннiй сковорiдцi, картопля смачно шкварчала i пахла. Зараз, коли крiзь вiкно свiтило сонце, кухня здавалася не такою аж неприємною. Бiля вiкна, пiд синьою батареєю з облущеною фарбою хтось лишив тазик iз замоченим одягом. Гуртожитком Метробуду iнодi носило гостро-кислий запах смiття, адже бiльшiсть

метробудiвцiв займались його вивезенням i, повернувшись після роботи, пахли вiдповiдно. Вiд Романа не смердiло: вiн ремонтував машини.

Я набрав води з крану над емальованою металевою раковиною, проіржавленою по краях.

– Вимкнете, як закипить? – попросив я метробудiвця.

Той кивнув, закурюючи й пускаючи хмарку синього диму над своєю сковорiдкою.

Умiда в кiмнатi досi сидiла на пiдвiконнi, тiльки сонце, закрите хмарою, бiльше не свiтило. Умiда сперлася лобом на руку, кутики рота були опущенi.

– Я от не можу зрозумiти, – заговорив я, – а як вашi пiдiрвали стiну з боку зеленої зони? Та ще й вийшли крiзь дiрку? Там же скрiзь камери, а до КПП, повного блякiв, нещасних триста метрiв.

– Так у нас є люди i в зеленiй зонi. От цi працюють не за грошi – ми не маємо стiльки, щоб жирiкам платити. Є кiлька комп'ютерникiв iз грiн-зони, вони на час вибуху хакнули всi камери навколо.

– Хакнули?

– Ага, – кивнула Умiда. – Кажуть, на екранах бляки бачили тiльки чувака в масцi Гая Фокса, який показує їм середнiй палець.

– Круто. Симпатики в зеленiй зонi, ще й комп'ютерники, – я зробив паузу. – Дякую, що розповiла. Що настiльки довiряєш.

– Ти ж убив бляка.

Я сперся спиною об дверцята холодильника. Тi, що були заклеєнi фотографiями голих баб.

– Та все ваше копі-агентство про це говорило, – сказала Умiда.

Перед моїми очима пульсувала кров. Густа бордова кров била ритмiчним фонтаном, нiби з шиї того блеквотера, i потiм чорнiла в кутi мого поля зору. Я опустив голову i, дивлячись на пiдлогу, вказiвними пальцями помасував скронi.

– То ти через це менi довiряєш?

– Та нi!

– Але ж я не хотiв.

Умiда встала з пiдвiконня й пiдiйшла до мене. Я прибрав руки вiд скронь i випростався.

– Ти ще скажи, що я герой, – мiй високий сухий смiх звучав як рипiння дерев'яного колеса.

– Антончику, – вона провела своєю маленькою долонею менi по щоцi. – Не мели дурниць.

Її долоня була тепла й суха.

– Пiду принесу чайник, – вiдвернувся я. – Мабуть, закипiв уже.

Коли я повернувся, саме прийшов Роман.

– Привiт.

– Сорок нових доларiв на мiсяць, – сказала адмiнiстраторка. – Далi розмовляти будемо?

– Будемо, – випалив я.

У зеленiй зонi я за день заробляв у кiлька разiв бiльше.

– Офiцiанти у нас приходять на сьому вечора, допомагають вiдкритися. Йдуть о сьомiй ранку, – сказала моя нова начальниця. – Двi ночi виходиш, на третю вихiдний. Чайовi твої.

Адмiнiстраторцi нiчного клубу було рокiв сорок, фарбована сухорлява блондинка, стрижена пiд каре. Видовжене обличчя з глибокими зморшками, що йшли вiд крил носа рiзко вниз навколо вузьких губiв. Вона була на голову нижча за мене, але при розмовi вiдкидала голову на жилавiй шиї назад, тож примудрялася дивитися нiби згори вниз.

– У нас два зали. Обслуговуєш той, який я скажу звечора. Виглядати акуратно. Бiлий верх, темний низ. Питання є?

– Питатиму по ходу.

– Завтра на сьому вечора. До побачення.

Цю першу роботу знайшов менi Роман. Через якихось чи то родичiв знайомих, чи то знайомих родичiв.

Сорок доларiв на мiсяць, пiдраховував я. Плюс чайовi. Скiльки буде чайових? Живучи в зеленiй зонi, я гадав, що в червонiй, зважаючи на нижчi зарплати, й життя дешевше. Це не так. Попит, особливо штучно накручений, може робити найнеобхiднiше навiть дорожчим для людей з червоної зони. Тi ж лiки, скажiмо.

Нiчний клуб «Точка G» розташований на Новобiличах. Зовсiм поруч, як на REE-17 – зони, що утворилася внаслiдок злиття колишньої столицi з пiвдесятком мiст-супутникiв. Вiд метробудiвського гуртожитку на Героїв Севастополя до «Точки G» можна було доїхати за якихось сорок п'ять хвилин, або навiть дiйти пiшки за двi з половиною години. Я переважно ходив пiшки, щоб заощадити на маршрутках. Перший час ходив крiзь Борщагiвку до Старої Окружної вздовж секторальної стiни. Потiм вiдкрив коротший шлях, через Берестейку.

Досi я нормально висипався по ночах. Лазив у гуртожиток через вiкна в темрявi, нiчний вахтер про моє iснування й не знав. Тепер же я протягом ночi працював. Пробував вiдсипатися вдень по двi години, але в результаті ходив як у тумані. Роман це помiтив i сказав, щоб я, повертаючись зi змiни, залазив через вiкно, спав, вилазив через вiкно вдень i аж тодi заходив попри денну вахтерку Жабу.

Цегляна п'ятиповерхiвка-гуртожиток мала низькi стелi. Вiкна перших трьох поверхiв були заґратованi. Але коли я лiз по ґратах першого поверху, то мiг стати в їх верхнiй частинi, тримаючись за верхню залiзну поперечину. Тодi iншою рукою я дiставав до пiдвiконня другого поверху. Хапався за пiдвiконня верхнього поверху однiєю рукою, за поперечину ґрат на нижньому поверсi – iншою. Ногами стояв на ґратах, тому виглядав такою собi дулею. Далi примiрявся поглядом, перекидав руку знизу й хапався за ґрати вже над наступним пiдвiконням. Те саме повторювалося при переходi з другого поверху на третiй. На четвертому ґрат не було, тож я хапався за раму вiкна. Слiд було або самому заздалегiдь вiдчинити її, або щоб Роман вiдчинив менi зсередини.

Спочатку я нервувався, коли так лазив, але ризик упасти був мiнiмальний. Адже весь час я мав принаймнi три точки опори – ноги плюс одна рука, або ж нога i двi руки. Я лазив через вiкно туалету, розташованого у кiнцi коридору на кожному поверсi, з протилежного боку вiд кухнi. Невдовзi багато хто в гуртожитку знав про мою акробатику, але метробудiвцi лише стиха гигикали та пiдбадьорювали мене.

Треба було тільки, щоб Жаба заплющувала на це очi, якщо раптом помiтить. Вiд неї залежало, чи дізнається начальство. Я не знав, чи вахтерка в курсi, що я додатково проводжу час у гуртожитку таким чином. Удень бiльшiсть метробудiвцiв були на роботі, тож я добре висипався. З Романом ми майже не перетиналися. Вiдiспавшись, я визирав з вiкна туалету на четвертому поверсi, чи нiкого не видно, i швидко злазив, щоб зайти в гуртожиток повз Жабу як гiсть, на дозволенi двi години. Зовсiм не проходити повз сканер я не мiг, бо iнодi пiд вiкнами крутилися люди, i потрапити до гуртожитку по вертикалi не виходило. Тож менi доводилося пiдлещуватися до Жаби.

– До побачення, – сказав я на виходi, вiдправляючись на нiчну змiну.

– Що, Ципердюк, хоч ночувати тут перестали? – спитала вона.

Жаба сьогоднi розпустила мiдне дротяне волосся по плечах, воно звисало жорсткими рiдкими пасмами.

– А хто тут ночував? – я розширив очi. – Маєте сьогоднi чудовий вигляд, Свiтлано Степанiвно.

– Iдiть, Ципердюк, iдiть, – Жаба двiчi махнула на мене рукою.

– А це вам, – я поклав перед нею на стiл шоколадку.

Зарплатнi менi ще не дали, але щоранку в кишенi мав трохи чайових. Я пробував вiддавати проїденi та позиченi грошi Роману Цюцюрi, але той сказав, щоб я «не страждав х-нею».

– До завтра, Ципердюк, – усмiхнулася шоколадцi Жаба.

Я пiшов у бiк Новобiличiв. Помiтив, що на пустирi неподалiк гуртожитку замiсть маленьких жовтих квiточок для Жаби вже виросли бiло-блакитнi суцвiття. Кущi на цегляних руїнах розваленого будинку пустили свiжi пагони, з-помiж будiвельного смiття пробивалася нiжна трава. Я глянув на синє небо й усмiхнувся.

Напередоднi я зайшов у гаджет-клуб «Троян» по сусідству, щоб через анонiмайзер перевiрити свiй старий акаунт. Клуб мiстився в пiдвалi, тут стояла пiвтемрява, гаджети блякло блимали електронними вiдтiнками мертвотно-синюшного, зомбi-зеленого та вамп-червоного. Вiдвiдувачi, переважно дiти та пiдлiтки, сидiли у залi у кiлька рядiв, зануренi в альтернативну реальнiсть. Один був принцом ельфiв, вiн летiв на драконi й бився з орками. Iнший шарпався й вигинав шию, стрiляючи з-за дротяних заростей по варварах чужої планети. Третiй грав у стратегiю, вiн уже знайшов точку G i тепер остаточно закрiплював Успiх, будуючи бiзнес-iмперiю. У гаджет-клуб ходили тi, хто не мав грошей на власнi симулятори альтернативної реальностi.

На старому акаунтi чекав меседж вiд Пола, мого старшого брата.

To: (undisclosed recipient)

From: (undisclosed sender)

Subject: (no subject)

не здумай вiдповiдати на цього листа. не створюй доказiв.

словом, для тебе є добра новина. той блеквотер не помер. вiдкачали. поки що в лiкарнi.

це збiльшує твої шанси на виправдання. тимчасом триває слiдство. батьки найняли одного крутого адвоката, будуть тиснути, що то була необхiдна самооборона. чи оборона родича, як воно там називається.

бляки знайшли вiдеозапис, як ти його б'єш. адвокат показував, там видно, що бляк замахнувся на тата перший.

батька були заарештували, але вiдпустили пiд заставу. сидить на пiдписцi. прокурор каже, вiн мав розповiсти про зловживання бляка, але не втручатися. угу, їхня логiка така, що бляк мав забити ту бабусю до смертi, а потiм батько міг пожалiтися. тодi б ви з татом не були виннi.

адвокат каже, погано, що батько допомагав тобi тiкати, але добре, що вiн сам викликав бляку швидку. якщо визнають зловживання владою з боку бляка, то виправдати можуть i тебе, i батька за допомогу вiдповiдно.

мама – сам розумiєш. ще й не може дiзнатися, як ти там. таке.

отже, братику: ти у нас гуманiтарiй, тож повторю, ти нам не пиши. чув? нiчого. будемо просто сподiватися, що у тебе все добре. а то вiдстежать, i буде гiрше всiм.

цей меседж не перехоплять, я подбав про це. але для перестраховки кинь його в кошик i почисти треш. i в разi чого: ти думаєш, що це писав не я. думаєш, це пiдстава.

тримайся, братику. мама просила обов'язково сказати, що вона тебе любить.

Я глибоко вдихнув i вiдчув, що мої груди тепер вмiщують значно бiльше повiтря. Мої губи розпливлися в усмiшцi. Я озирнувся, шукаючи, з ким подiлитися радiстю. Два ряди облич, iз вiдблисками електричних синюшного, зеленого й темно-червоного iз симуляторiв, зануренi кожен у своє. Я встав, заплатив i вийшов на сонячне свiтло.

Тут я вдихнув iще раз. Так, дихати стало значно легше.

Я не убив.

Я ходив i, нiби обкурений, дивився новими очима на будинки навколо, на чагарники на пустирях, шерехатий побитий асфальт пiд ногами, пучки трави у трiщинах мiж тротуаром i стiною. Все здавалося блiдим, пастельним. Навпроти мене кругленька бабуся з рожевим сухим волоссям, завитим у кучерi, поливала звичайну траву, яку проростила в ящику на пiдвiконнi першого поверху. Бабуся пiдвела погляд i усмiхнулася менi.

Вже пiзнiше й тепер, iдучи на роботу, я додумав решту. По-перше, є шанси через пiвроку-рiк-пiвтора поновити ай-дi та грiн-карту, повернутися в зелену зону. По-друге, те, що недоговорював Пол. Очевидно, щоб найняти адвоката, батькам довелося-таки заставити свою кафешку. Вони цього весь час боялися. Нiчого, думав я, заробимо й викупимо назад. Напевно, Пол i зараз допомагає батькам, чим може. Попри свою публiчну доброчинну дiяльнiсть на користь червоної зони, брат непогано заробляє як програмер. Пол стриманий у словах, але коли захворiла на рак мамина сестра, вiн мовчки переказав лiкарнi практично всi свої заощадження. Ми дiзналися про це пiсля того, як тiтка померла й батькам повернули залишок фонду.

– Чому сорочка непрасована? – гавкнула адмiнiстраторка «Точки G», щойно я переступив порiг клубу.

Я не встиг нiчого вiдповiсти.

– Бiгом у задню кiмнату, там є праска, – вона штовхонула мене кiстлявим кулаком у спину.

Бiла сорочка, куплена на секондi, була у мене єдина. Якщо я йшов у нiй з Героїв Севастополя, то до Новобiличiв вона просякала потом. Я прав сорочку вранцi в тазику, сушив за день, перед виходом складав у кульок i вдягав безпосередньо перед тим, як зайти до клубу. Праски в гуртожитськiй кiмнатi не було. Сорочка в кульку м'ялася. За темний низ, на щастя, проканали мої чорнi джинси. Не довелося купувати брюки. До кiнця змiни, забiганий, я все одно був пiтний та смердючий, сорочка липла до спини, пiд пахвами – плями. Пiд ранок в атмосферi клубу пiддатi рiзними речовинами клiєнти цього не помiчали.

Я попрасував сорочку в пiдсобцi й вийшов у зал. Перед вiдкриттям у нiчному клубi пахло застарiлим жиром уперемiш iз гнилими ганчiрками та хлоркою. Запах кухнi та вологого прибирання.

– У тебе це теж перша робота? – запитала мене дiвчина рокiв сiмнадцяти.

– Е-е-е, так.

У червонiй зонi, подумки уточнив я.

Ми разом тягали по залу столи, якi перед тим зсунули в кут, щоб полегшити прибиральницi миття пiдлоги.

– I у мене. Грошi потрiбнi, – пояснила дiвчина.

А для чого ж iще, подумав я. Дiвчина була негарна, але в її очах була наївна доброта.

– Ранiше батьки не пускали, – сказала вона. – Деякi подруги давно працюють.

– Пiднiмай трохи, – сказав я, й ми посунули стiл по вологiй пiдлозi.

У першому залi клубу стояло кiлька бiльярдних столiв, i бармен iз маркером стукали кулями, ввiмкнувши лампу з конiчним абажуром. Вони курили, курив на ходу я, курила, ходячи й покрикуючи, адмiнiстраторка, потiм прийшли охоронцi, вони теж курили – й запах гнилизни та кухнi помалу маскувався димом, який розтікався нерівними сизими пасмами в жовтому електричному свiтлi.

Увiмкнули музику. В цьому залi грали переважно гангста-шансон. Орiєнтувалися на смаки публiки. «Музика для мужикiв», – казала адмiнiстраторка.

У танцювальному залi музику вмикали пiзнiше. Там була сцена для груп, але я жодного разу не бачив виступу живих музикантiв. Тiльки записи. В центрi залу висiла куля, обклеєна уламками дзеркала, на неї з балкончика пiд стелею пускали кольоровi променi. На балкончику сидiв дi-джей i крутив музику для дискотеки. «Ти не випендрюйся зi своїм лаунджем, став музику для баб, – казала дi-джею наша начальниця. – А мужики прийдуть за бабами». Дуже прагматична жiнка. Адмiнiстратор.

Прийшла Лаура, пергiдрольна блондинка з довгим ламким волоссям. У неї густий макiяж, тiльки губи вона нiколи не фарбує. Вона працює в залi з гангста-шансоном.

– Що нового, Лауро? – запитав охоронець, качок у чорнiй футболцi в обтяжку. Він підніс їй запальничку.

– Як завжди, шукаю точку G, – хрипко сказала Лаура й затягнулась. – У мужикiв давно знайшла, а свою – нiяк.

Охоронець засмiявся.

– Ей! – гаркнула до мене адмiнiстраторка. – Не втикай, клiєнти прийшли.

Я побiг до столика в окремiй нiшi. Двоє мордатих чоловiкiв рокiв по сорок iз двома молоденькими дiвчатами.

– Для початку, водочки, – розтягує слова один з мордатих.

– По сто чи по п'ятдесят?

– Слу, ти чо, лох?! – витрiщається другий, говорячи скоромовкою. – Чи нас за лохiв тримаєш?!

Адмiнiстраторка вже у мене за спиною.

– Не переживайте, вiн у нас новенький, – вона говорить високим медовим голосом, розтягує губи в усмiшцi й нахиляє прямий тулуб, уклоняючись. – Давай двi пляшки сюди, – рикає менi, й коли я вiдходжу, то чую: – За рахунок закладу.

Повернувшись, розливаю горiлку по стопках, мужики мене не помiчають, розмовляючи мiж собою й обiйнявши своїх дiвчат за плечi. У мене тепер трусяться руки, я розливаю трохи на стiл i мушу пiдняти стопку, щоб витерти стiл ганчiркою, при цьому розливаю ще.

– Молодий чоловiче, не нервуйтеся, – каже менi з-пiд руки мужика одна з дiвчат.

Iнша дивиться на мене з жалiстю:

– Що, кращу роботу не мiг знайти?

– Хачi ващє страх загубили, прикинь, Ашот нам стрiлу забиває, – скоромовкою каже один з мужикiв iншому.

– Так нада зiбраться й виїбать їх в жопу, – розтягує слова iнший.

– Соляночки, – перший клацає пальцями в мiй бiк, не повертаючи голови.

Я бiжу на кухню.

За вечiр я мiняю кiлька смердючих жирних ганчiрок, якими витираю липкi столи по всьому залу. На ганчiрках змішані солянка, печiнкова пiдлива, червоне вино, розчавлені помiдори й багато горiлки.

Коли я згодом заходжу в нiшу забрати брудний посуд у мордатих чоловiкiв, дiвчата зникли пiд столом. Мужики сидять, розкинувши руки на бильця диванiв i вiдкинувши обличчя. Той, що говорить скоромовкою, примружено дивиться прямо менi в очi.

Я зiбрав посуд, вiднiс його на кухню i став бiля барної стiйки, чекаючи наступних наказів. Лаура, курячи другу пачку за нiч, сидить на високому стiльчику й дивиться в бiк нiшi мордатих. У неї сьогоднi погано йшли справи, й вона п'яна.

– От би менi, як тим лярвам, – мрiє Лаура прокуреним голосом. – Щоб один чоловiк менi давав хоч по штуцi на мiсяць i вдягав. I я була б йому вiрна. Може, вiн би знайшов точку G, а я за ним.

– А щоб знайти точку G не через мужика?

– Ха. Як? Самiй кришувати базари, їздити на стрiлки й бити лохiв?

– У зеленiй зонi жiнки так само працюють, як чоловiки. Правда, заробляють менше…

– Та шо ти ляляля?

Вона каже «лллллля-лллллля-ллллля», бо язик погано її слухається.

– Шо не глянь у мережi, – каже Лаура, – де свiтська левиця – там чиясь жiнка. А, нє! – вона пiднiмає палець i хитається на барному стiльчику. – Буває, шо дочка, i тодi у неї є сссвiй сссвiтський лев.

Лаура хрипко засмiялась, нахилившись уперед, i я пiдтримав її за плечi, щоб вона не впала зi стiльчика.

Коли вона заспокоїлась, то довела думку до кiнця:

– Або з-з-з… звввв… звiзда.

– Це найбiльш успiшнi, – сказав я. – Звичайнi просто працюють.

– Вони знайшли точку G, – заперечила Лаура.

– Чекай.

Я побачив у залi дiвчину з коротким рудим волоссям i на видиху перестав дихати. Вона сидiла спиною до мене з якимось мужиком. Це був не мiй столик, але я на гумових ногах пiшов у той бiк, обходячи далеко збоку. Я вiдчув, як у скронях пiдвищується тиск, їх розпирає зсередини. Я йшов так, щоби побачити дiвчину збоку, але щоб вона не помiтила мене. Чоловiк сказав щось рудiй, нахилившись до неї, вона засмiялась i, жартiвливо вдаривши його по передплiччю, вiдхилилась i повернула обличчя в мiй бiк. Аж тодi я вдихнув. Нi. Менi здалося, що це моя колишня, Нiна, з зеленої зони.

Потiм весь час, що я працював у «Точці G», мене перiодично охоплював iррацiональний страх, що я зустрiну її тут.

Умiда запропонувала менi показати REE-17, коли у нас збiгся вихiдний.

– Але тiльки третiй сектор, – я розвiв руками. – Я не можу проходити через КПП.

– Я в курсi.

Ми йшли вдвох уздовж секторальної стiни по Борщагiвськiй вулицi. Сонце кiнця квiтня навiть пригрiвало у спину. Була обiдня пора, я пiсля нiчної змiни поспав лише три години, тож у головi трохи шуміло, зате ввечерi не треба йти в нiч, i я не хотiв пропустити нагоду. Ми йшли так близько, хоч i не торкаючись.

– То як ти, звик трохи? – запитала Умiда.

– Ну, нормально.

Менi хотiлося б розповiсти, як не вистачає гарячого душу досхочу, щоб терти себе долонею по грудях i плечах, i щоб аж обпiкало. Як не вистачає щодня чистого одягу, випраного пральною машиною, а не руками в тазику господарським милом. I наскiльки легшою була робота в офiсi, на яку я вiчно скаржився, порiвняно з роботою офiцiанта. I як хотілося не лазити в гуртожиток через вiкно четвертого поверху, щоб поспати одягненому на пiдлозi, а зайти зi своїм ключем у квартиру, де тiльки ти, й пiсля гарячого душу – знову ж, гарячий душ – голим залiзти мiж випранi пральною машинкою простирадла i спати, спати, спати.

Але я не хотів скиглити.

Я йшов поряд з Умiдою й непевно усмiхався. Вона запропонувала цю прогулянку з дружнiх мiркувань, щоб я не почувався самотнiм i непотрiбним – чи тут щось бiльше? Роман знав про нашу вилазку й нiяк не реагував. Якi у них з Умiдою стосунки – я так i не змiг визначити. Проте з'ясувалося, що недружнiсть Романа до мене була хибним першим враженням. Вiн просто не говорив зайвого. Я жив у його кiмнатi кiлька тижнiв, ми перетиналися не щодня, але й тодi Роман лише кивав i питав, чи менi нічого не треба.

Умiда наче не знала, що казати. Мовчанка затяглася.

Над купами смiття, пригрiтi сонцем, з'явилися першi соннi мухи, вони були велетенськi й лiтали ліниво.

– От тiльки цi мухи, – сказав я Умiдi, вiдмахуючись. – I постiйний запах смiття та каналiзацiї.

Блiн, що я говорю? Такi речi треба ввiчливо не помiчати.

– Це ще нiчого, – вiдказала Умiда. – Влiтку на смiттi з'являться оси.

Нам довелося протиснутися мiж стiною та кiлькома припаркованими машинами, тож якийсь час ми йшли поруч боком. Повернувши голову, я дивився на неї у профiль. Вона навiть не була гарна. Мене радше вабила її спокiйна впевненiсть, якої менi бракувало. Я вже знав, що Умiда старша за мене.

й було двадцять сiм, а менi – тiльки двадцять три.

– А тепер подивiться праворуч, зараз ви побачите секторальне КПП Iндустрiальний мiст, – усмiхнувшись менi, махнула рукою Умiда.

Мій сумнів зник: стiна, що роздiляла сектори, йшла по колишньому хайвею. З лiвого боку перпендикулярно пiд стiну з пагорба в яр спускалася дорога, забита машинами, скільки було видно до верху пагорба. Над дорогою текли пасма сiрих вихлопiв.

КПП, розташоване пiд колишнiм мостом, нагадувало фортецю. Над мостом, поверх стiни, стояла кiлькаповерхова метало-бетонна будiвля, що могла вмiстити, на око, з пiвтисячi блеквотерiв. Пiд мостом, у бiк перпендикулярної дороги, КПП розширювалося, нависаючи над полотном квадратною бетонною лiтерою П. На в'їздi встановлено металевi ворота, що пiднiмалися й опускалися для кожного авто. Коли проїжджала чергова машина, металева воротина рiзко падала позад неї. Через це навколо лунав неритмiчний брязкiт.

– Бляки звiдти в червону зону не виходять, – показала вгору Умiда. – Коли ти заїжджаєш пiд оте П, бачиш? – то ти на їхнiй територiї, дiєш за їхнiми правилами, весь час пiд прицiлом. У них там цiла вiйськова база.

Нам знов довелося протискатися крiзь ряди машин у заторi, щоб перейти дорогу. Авто стояли щiльно, але мiж ними, тручись колiнами об бампери, шастали пiшоходи. Далi йшли чотири смуги для транспорту, який пройшов КПП з протилежного боку, й тут треба було розраховувати вiдстань i бiгти, бо з цього боку затору не було, лише з чотирьох ворiт зрiдка вискакували машини й одразу розганялися. Добре, хоч розбита дорога вповiльнювала їх.

– Зараз! – крикнула Умiда.

Повз нас проторохтiв порожнiй тягач, вона схопила мене за лiву руку й потягла. У мене солодко защемiло в животi, я перебирав ватяними ногами.

Коли ми перебiгли, Умiда одразу вiдпустила мене, а я йшов i намагався нi до чого не торкнутися лiвою рукою, щоб довше збереглося вiдчуття її маленької долонi й тонких пальцiв.

По той бiк стояли в черзi люди, якi проходили через КПП пiшки. Пiшоходи заходили по одному в розсувнi непрозорi дверi. Вони чекали перед дверима не в одну лiнiю, а видовженим натовпом, щiльно один до одного, так нiби ближча вiдстань до розсувних дверей наближувала час, коли вони нарештi їх проминуть. Ми проштовхалися між людьми, якi з тихим бурчанням розступилися для нас, пiдозрюючи, що ми можемо влiзти в чергу.

– Вiза мiж секторами червоної зони не потрiбна, це тобi не в зелену зону з червоної потрапити, – сказала Умiда, коли ми пройшли. – Тут у багатьох навiть ай-дi немає, бо їх дорого виробити, а якщо не робиш вiзу в зелену зону, то в червонiй, раптом що, можна й без документiв прожити. Як ти. Та й КПП можна пройти без ай-дi. Твiй документ – рогiвка ока й вiдбитки пальцiв. Тому в принципi ти теж мiг би потрапити в iнший сектор.

– Якби не одне але, – сказав я.

– Так, якби не одне але.

– До речi, вiн живий.

– Живий?

– Той бляк. Я його не вбив.

Умiда мовчки глянула на мене.

– Менi брат написав.

– Це ж добре.

Вона усмiхнулась.

– Тепер я можу розповiсти, – сказав я. – Хочеш?

Умiда ледь кивнула.

– По-дебiльному вийшло. Ми з батьком iшли пiзно ввечерi, на площi бабуся продавала котики. Ну, вербовi гiлочки. Це була Вербна недiля. Мабуть, у бабусі закiнчилася вiза чи що, словом, на неї налетiв той блеквотер. А мiй батько, вiн завжди мене вчив, що найбiльше мудацтво, яке може зробити чоловiк – це вдарити жiнку. Не знаю, звiдки це в нього, але вiн постiйно повторював це нам iз братом у дитинствi. А тепер бляк штовхнув бабусю, i я побачив, що батько справдi в це вiрить. Вiн вискочив наперед i стрибнув мiж нею i бляком, вони щось кричали один одному, а я вже бiг туди ж, аби нас було двоє проти блеквотера, i тут бляк замахнувся, типу вдарити тата шокером, я схопив залiзну хрiнь з купи будiвельного мотлоху, треба ж було, щоб то виявилась арматурина, ну й тицьнув бляка куди бачив. Влучив якраз мiж бронею на грудях i заборолом шолома, десь по шиї, пiшла кров, вiн упав, а ми втекли.

Умiда мовчала, ми повiльно йшли поруч.

Перед моїми очима постала мокра вiд холодного нудного дощу чорна брукiвка Старобульварного узвозу, якою вона була того вечора. Було темно, ми з батьком верталися в бік дому. Пiднялися на Турецький мiст iз каньйону й далi, тяжко дихаючи, сунули вгору на площу Вiрменський ринок. Узвiз загинався лiворуч, i вздовж тротуару по лiвому боцi йшла висока кам'яна стiна, вкрита вічнозеленим плющем, тож площу не вiдразу побачиш. Та ще й темно.

Я тодi вiд холоду давно хотiв у туалет, i тому з силою тупав ногами на ходу, дивлячись, куди би краще вiдiйти в тiнь.

Далi все пiшло швидше, нiж я встигав думати. Повернувши за вигин вулицi, я побачив двi постатi. Маленька худа бабуся згиналася над плетеним кошиком, прикриваючи руками гiлочки, над нею стояв масивний чоловiк у чорнiй формi, й цiєї митi вiн штовхнув її, здається, не сильно, але мiй батько стрибнув до них. Я на той час уже притримував себе рукою між ногами, так хотiв у туалет, батько викрикував матюки, блеквотер кричав на нього, вони не штовхалися, просто стояли й кричали один одному в обличчя, крiзь забороло блякiвського чорного шолома, бабуся позад батька збирала похапцем гiлочки, й тут на слово «фашист» блеквотер пiдняв шокер, а я просто хотiв, щоб усе скiнчилося чимшвидше, дуже хотiв в туалет, а найшвидше було розштовхнути їх в рiзнi боки, потiм розберуться, я схопив у темрявi що бачив, хто ж знав, що у блякiв така недосконала броня. Було так темно.

Умiда сказала щось, я не розчув i примружився вiд сонця, коли повернувся до неї.

– Кажу, добре, що вiн живий. Повернешся в зелену зону.

– Ага, вже, – хмикнув я. – Все одно я напав на блеквотера при виконаннi. Вони кажуть, ми мали доповiсти про зловживання, але не втручатись.

– Умгу, класно влаштовано, – сказала Умiда. – Якщо ти нападаєш на бляка – ти нападаєш на весь устрiй. А якщо бляк нападає на тебе – нападає не устрiй, а окреме зловживання.

Я подивився праворуч i вгору, ми досi йшли повз бетонно-сiру секторальну стiну, й по її верху за рiжучою стрiчкою ходили двоє блякiв з автоматами. Чорнi фiгури чiтко вирiзнялися на тлi синьо-сiрого безхмарного неба, затягнутого iмлою смогу.

– I це при тому, що вони вважаються приватними пiдрядниками, – сказала Умiда й засмiялася рiзким неприємним смiхом. – Раптом що, то вибачайте, винного звiльнено. Можемо навiть з iншою фiрмою укласти договiр. А менеджмент усе одно нi за що не вiдповiдає. Блiн, – Умiда махнула рукою в бiк стiни, – i вони вiдгородили нас iще й за нашi грошi. Оце й усе, на що йдуть податки. Замiсть шкiл, чи лiкарень, чи пенсiй – блеквотери, стiни й D-зони.

– Хiба в червонiй зонi платять податки?

– Та їх просто закладають у цiни на все, що ми купуємо, i зрештою всi потоки сходяться на кiлькасот концернiв iз зеленої зони.

– Ти де цього набралася? – розсмiявся я.

– Проста арниця, так? – огризнулась Умiда.

Вона зупинилась i знизу вгору дивилась на мене, стиснувши зуби. Я теж мусив зупинитись i часто клiпав, дивлячись їй в очi.

– Вибач, просто…

– Але, мабуть, так, вiд Ромки Цюцюри, звичайно, – вже спокiйнiше сказала вона, замислившись. – А той вiд свого батька. Та й вiд мого батька, вони з Валерiєм, татом Ромки, давнi друзi.

– У вас там цiла велика родина, – я розвiв руками.

Умiда засмiялась:

– А iнакше в червонiй зонi й не виживеш.

Я закусив верхню губу, й вона похапцем додала:

– Схоже, тепер i ти в цiй родинi.

– Живу на шиї Романа, роботу – й ту вiн менi знайшов.

– Це ж нормально, – сказала Умiда.

Ще й закохуюсь у його дiвчину, подумав я. Ми так i стояли одне навпроти одного, вона маленька, дивлячись угору, я – дивлячись униз. Повз мене по вузькому узбiччю мiж дорогою й будинком просунулась дебела тiтка середнього вiку, вона щось пробурчала i по дотичнiй штовхнула мене пiтним тiлом, я заточився в бiк Умiди, але втримався, не притулився до неї. Тільки затамував подих на видиху.

– Ходiмо далi? – сказала Умiда. I після паузи: – Але добре, що ти не вбив того бляка. До речi, я тобi все одно довiряю, – зi смiхом сказала вона.

Щоб не дивитися весь час на неї, я перевiв погляд на дев'ятиповерхiвку попереду. Ще один багатоповерховий слам. У половинi вiкон вибитi шибки, над кiлькома порожнiми отворами на сьомому поверсi йшла вгору по бетоннiй стiнi чорна пляма сажi вiд давньої пожежi, з кiлькох iнших вiкон звисали тонкi матраци, вивiшенi на сонце.

– Ти питав, чого я працюю на драг-трафiкантiв, якi крадуть лiки, – озвалась Умiда. – Чи тiльки через грошi. Розповiсти?

Я кивнув.

– Давай присядемо десь.

Вона показала пiд стiну дев'ятиповерхiвки з сонячного боку, будинок стояв на кiлька метрiв далi за iншi вiд дороги, можна було сiсти й не займати прохiд. Ми взяли з купи будiвельного сміття два невеликi шматки гiпсокартону, пiдклали їх пiд себе й сiли, притулившись до стiни. Я вiдчув спиною, що бетон iще не прогрiвся, стiна була холодна, зате сонце пригрiвало нашi ноги, плечi та голови. Перед нами їздили машини та ходили люди, за дорогою була секторальна стiна, на якiй звiдси не було видно блякiв. Праворуч у двадцяти метрах стояв у нiшi замкнений на замок смiттєвий бак, смiття лежало купою навколо баку, й у тiй купi чоловiк і жiнка копирсалися дротяними тонкими кочергами з гачками на кiнцях.

Умiда обiйняла себе за колiна й дивилася перед собою. Я сiв так само, але дивився на неї.

– Моя, – вона захрипла, довелося прокашлятись, – моя мама померла вiд туберкульозу.

У мене мороз пiшов поза шкiрою. Я вiдсунувся вiд холодної стiни, мiцнiше обiйнявши себе за колiна.

– Я тодi пiдлiтком була, – Умiда, сидячи на землi спиною до стiни, втупилась поглядом поперед себе, її обличчя занiмiло, вона говорила без жодної iнтонацiї. – Спочатку, коли ми дiзналися, мама з татом не дуже злякались. Туберкульоз вилiковний. Вже й тодi, десять рокiв тому, лiкуватися треба було за грошi. Хочеш жити – вмiй крутитись. Пiсля того, як обов'язкове лiкування тюбика скасували, хворих стало набагато бiльше. В усiх знайомих хтось у сiм'ї та й хворiв. Ну, ми не були такi аж бiднi. Все-таки i мама, й тато доти працювали. Почали шукати – знайшли три види таблеток, якi могли собi дозволити. Iзонiазид, рифампiцин i ще якийсь, стрептомiцин чи що, не дуже добрий, в нашiй зонi майже всi палички резистентнi до нього. Взагалi треба пити одночасно чотири види лiкiв, краще п'ять. Сам по собi iзонiазид, який оце зараз нашi вкрали з зеленої зони – вiн годиться хiба для профiлактики. Я його й сама пила. Кiлька разiв, щоразу по дев'ять мiсяцiв. Щоб не захворiти. Тато розповiдав потiм, що вони з мамою вагалися, чи варто мамi пити лише три види таблеток, ну але решта були нам не по кишенi, мама почала пити тi, що були. Вже як є.

Умiда відвернула голову у протилежний вiд мене бiк.

– Може, все було би добре. Мама через мiсяць перестала кашляти. Ми з татом пили для профiлактики. Але саме тодi ввели новi патенти на старi препарати. I остаточно зняли регулювання цiн на лiки, бо ж це суперечить свободi пiдприємництва. Ну, цiни зразу стрибнули в кiлька разiв. Батько рипнувся туди, сюди – позичати грошi. Великої суми нi у кого так зразу не виявилось. Ну, трохи позичив. Ще на мiсяць докупив. Далi батьки зрозумiли, що не тягнуть. Мама перестала пити лiки.

Я дивився повз Умiду i мовчав.

– Нiчого. Натужились, за якийсь рiк або пiвтора пiдзбирали грошей, допозичили й накупили лiкiв за новими цiнами. Мама знов починала покашлювати. Влiзли в борги, щоб купити тепер одразу на весь курс, на шiсть мiсяцiв. Але цi таблетки вже не дiяли. Отак. Не треба було припиняти лiкування першого разу. Ну, а на препарати другої лiнiї, вiд резистентного туберкульозу, ми не мали де позичати. Вони ще дорожчi. Мама пiсля того прожила п'ять рокiв. Ми вiддавали борги.

Умiда мовчала кiлька хвилин, сидячи на шматку гiпсокартону пiд стiною будинку й обiйнявши себе за колiна. Вона зiщулилась, вiдвернувши обличчя вiд мене. Щоб не дивитися на неї, бо це було тяжко, я бездумно спостерiгав за чоловiком i жiнкою бiля купи смiття.

Обом було вiд тридцяти до п'ятдесяти, важко визначити точнiше. Вiн був у зношених кросiвках, потертих свiтлих джинсах i темнiй джинсовiй куртцi, з видовженим неголеним обличчям, ледь пiдпухлим у нижнiй частинi. Русяве волосся без сивини стирчало вусебiч. Вiн мав певний шарм. Вона – в довгiй до п'ят темно-фiолетовiй спiдницi та коричневiй куртцi зi штучної шкiри, в розтоптаних туфлях, iз брудним волоссям. Близько року тому жiнка пофарбувалася пiд блондинку, тепер бiля корiння вiдросло на п'ядь волосся темно-каштанового кольору з пасмами сивини. Обличчя запухло помiтнiше, нiж у чоловiка. У жiнок завжди помітніше.

– Бля! – вигукнула жiнка, коли пластикова пляшка, по якiй вона вдарила п'ятою, вислизнула з-пiд ноги.

Жiнка пiдiйшла до пляшки, пiдсунула її носаком туфлi i ще раз iз силою наступила. Пляшка стиснулась, i жiнка пiдiбрала її й кинула на вiзок.

хнiй саморобний вiзок на чотирьох колесах вiд дитячих велосипедiв мав зверху клітку, роздiлену на двi частини. Передню заповнював сплющений пластик, у заднiй лежав металобрухт. Ззаду та з бокiв чоловік із жінкою примотували дротом шматки пакувального картону й пiнопласту.

Оце й був увесь ресайклинг червоної зони. Такi люди здавали вторсировину за копiйки дрiбним пiдприємцям. Я знав вiд Романа Цюцюри, що на промисловому рiвнi вiдходи нiхто не переробляє. Метробуд, один iз фактичних монополiстiв, звалював тверде смiття тут-таки в межах REE-17. Рiдке й напiврiдке скидав у рiчку. Благо, повновода рiчка могла знести все, не забиваючись. Коли вiдходи почали вивозити приватнi фiрми, в умовах ринкової конкуренцiї вижили тi, хто робив це найдешевше. А найдешевше вивозили тi, хто викидав найближче. Найближче виявилось у рiчку. Власники компанiї живуть вище за течiєю, в зеленiй зонi. Зелена зона нижче за течiєю пробувала судитись, але не могла довести, що сморiд – через якусь конкретну компанiю.

Тепер біля кожного багатоквартирного будинку свої, замкненi на замок, смiттєвi баки. Ключi треба брати у мешканцiв нижнiх поверхiв. За вивезення кожного бака – окрема платня. Вiд публічних смiтникiв давно вiдмовилися, бо на них вiдразу зносив смiття весь квартал, i на мiсцi маленької урни утворювалось велетенське звалище. Хто мав платити за його вивезення?

Живучи в зеленiй зонi, я не раз дивився передачi про низьку екологiчну свiдомiсть у червоних зонах. Що ж, з'ясувалося, це правда: найбiднiшi вiдмовляються платити за вивезення смiття, вони просто скидають його на вулицях бiля чужих замкнених смiттєвих бакiв. Отакi несвiдомi арники. Метробуд неоплачене смiття, звiсно, вiдмовляється забирати. Так воно i лежить. Це викликає постiйнi сварки. Одного разу я чув, як лiтня жiнка на весь квартал верещала на двох чоловiкiв, застукавши їх за скиданням смiття бiля бака. У кожного було по два синтетичних бiлих мiшка. Вони все одно скинули мiшки бiля бака i втекли.

Проте звалища на вулицях допомагають прожити таким людям, як цi двоє, що длубаються у смiттi дротяними кочергами з гачками на кiнцях. Роман Цюцюра казав, що на звалищах Метробуду теж повно народу, люди ще й платять за вхiд. Я згадав, як, живучи в зеленiй зонi, дивився передачу про дрiбних приватних пiдприємцiв – так їх називав диктор – та про iсторiї їхнього Успiху. Показували усмiхненого чорношкiрого чоловiка рокiв сорока в байковiй картатiй сорочцi. Цей чоловiк, десь у центральнiй Африцi, кiлька рокiв длубався у смiттi на звалищi, шукаючи вторсировину. Нинi вiн досяг Успiху – i тепер продає фломастери, перекиднi календарi та ручнi лiхтарики в центральноафриканських маршрутках. Камера зайшла за пiдприємцем у переповнений автобус, i коли чоловiк почав скоромовку «шановнi-пасажири-до-вашої-уваги-пропоную», пасажири вiдверталися до вiкон чи то вiд нього, чи то вiд об'єктива камери.

Жiнка i чоловiк, що порпалися поряд iз баком неподалiк вiд нас з Умiдою, викопали з купи смiття пачку старих паперових газет.

– Ги! – жiнка нахилилась, розрiзала бiлий синтетичний шнурок, що оперiзував пачку, i стала гортати газети.

Чоловiк полiз iз дротяною кочергою назад на смiттєву купу.

– Позивачка заявляє, що квартиру отримала у спадок вiд бабусi, – почала читати вголос жiнка.

Чоловiк обернувся, вони з жiнкою зустрiлися поглядом, усмiхнулись одне одному, й вона продовжила читати:

– Вiдповiдач оселився з нею близько двох рокiв тому. Позивачка стверджує, що у шлюбi вони не перебували.

Чоловiк продовжував тихо порпатись у смiттi, дослухаючись до голосу жiнки. Голос був сиплий, але в ньому звучала нiжнiсть. Жiнка пiдняла брови й зачитала голоснiше, з притиском:

– Вiдповiдач зловживав спиртними напоями!

Чоловiк i жiнка подивились одне одному в очi й захихотiли. Вiдчувалося, що вони добре одне одного розумiють. Мiж ними iснувало справжнє тепло. Я позаздрив такiй сiмейнiй iдилiї.

– Вiдповiдач приводив до квартири позивачки їхнiх знайомих для спiльного… – жiнка продовжувала читати старовинну драму.

Через кiлька хвилин пара зiбрала все, що знайшла, у вiзок iз клiткою, чоловiк впрiгся у лямки спереду й потягнув, жiнка пiдштовхувала вiзок обома руками ззаду. Вони менi подобались, але, проходячи поруч, чоловiк ковзнув поглядом по нас з Умiдою, зупинив погляд на нiй, перевiв на мене й перестав тягнути. Вiн сплюнув на землю перед собою.

– Знайшов собi, – пробурмотiв чоловiк, дивлячись менi в обличчя. Вiн кривився.

Я не одразу зрозумiв. Умiда торкнулася мого лiктя.

– Ходiмо звiдси, – тихо сказала вона.

Ми швидко пiднялись i пiшли вперед, обiйшовши пару з вiзком.

– Вали, вали! Назад у Чуркестан, – гукнув нам услiд чоловiк.

– Не треба, – притримала мене за лiкоть Умiда, коли я почав обертатися, – пiшли вперед.

Я вiдчував, що мої щоки гарячi аж попiд очима, а вуха почали свербiти.

– От мудак, – я стиснув кулаки.

– Забий. Не озирайся.

Тепер у мене по спині поповзли вниз холодні мурашки. Я став повільно вдихати, скільки влазило, й затримувати на дві секунди повітря у грудях, переповнених до тріску в ребрах. Допомогло.

– Та серйозно, – вона мимохiдь узяла мене за руку, й у животi в мене розтануло, й тепло потекло вгору, аж до горла, – якщо це тiльки слова, я навiть не зважаю.

– Бувають і не тільки слова?

– Зрiдка, – Умiда оглянула мене знизу вгору й раптом повеселiшала. – Я просто знаю заздалегiдь, коли бачу людину. Наприклад, якби я побачила незнайому людину в таких берцах, – вона тикнула пальцем на мої гiвнодави, – то зразу б напружилась.

Я подивився вниз i шарпнув ногою на ходу, так що трохи зашпортався. Умiда притримала мене легенькою рукою й засмiялася:

– Але потiм глянула б на обличчя – i розслабилась.

Я вiдчував, що мої щоки й вуха знову сверблять. Умiда вiдпустила мою руку.

– Їсти не хочеш? – запитала вона.

Я провiв рукою по животi. Тепер тепло зникло і я відчув, як живiт втягнувся і м'язи самостiйно напружуються, вiдволiкаючи на себе увагу від того, що відбувається глибше всередині. За останнi тижнi я помiтно схуд i звик бути постiйно напiвголодним. Менi це навiть почало подобатися. Здавалося, голодний я все вiдчуваю гострiше: звуки, кольори, запахи, текстуру речей на дотик. I на вигляд я собi, з запалими щоками, подобався бiльше.

Ми пiдiйшли до жовтого запилюженого кiоску з шаурмою. Торгував худий азiат iз жилавими передплiччями, вкритими тонким чорним волоссям. На ньому були целофанові рукавички.

– Я пригощаю, – сказала Умiда, i коли я почав протестувати: – Я ж сьогоднi тобi показую зону, це частина програми. Та й ти щойно знайшов роботу, мабуть, i грошей ще не дали. А я давно працюю, та ще й у зеленiй зонi.

Я непевно всмiхнувся у вiдповiдь i згадав свою колишню, Нiну, з зеленої зони, яка знайшла колись точку G за допомогою чоловiка з зеленої зони й переконувала мене, що жiнка має жити за рахунок чоловiка – бо у неї iншi завдання, казала моя колишня, такi як створювати вдома затишок i просто бути для чоловiка гарною. Я подумав, може, Умiда здається менi такою надзвичайною на контрастi з Нiною. Ми з Умiдою на ходу мовчки їли шаурму, зосереджено нахилившись корпусом уперед, щоб соус не капав на одяг. Вона перша закiнчила й витерла губи однією з серветок, що нам дав худий азiат у целофанових рукавичках.

– Оце ми пройшли вулицю Косiора, – сказала Умiда. – Зараз спустимося по Глибочицькiй, i я покажу тобi найшикарнiшi слами в цiй червонiй зонi. Вийде повноцiнна екскурсiя!

Вулиця Глибочицька виявилась яром, вона спускалася круто вниз, нiби висохла рiчка мiж крутих берегiв. На берегах не було постiйних багатоповерхових споруд, лише одноповерховi саморобнi слами з дощок, фанери й шиферу. По найнижчiй частинi мiж берегiв, там, де ходять люди, справдi текла невелика брудна рiчка вiд уранiшнього дощу, бо дренажнi стоки були давно i безнадiйно забитi. Вiд води несло затхлістю.

Вулиця була суцiльним прохiдним базаром, як у зеленiй зонi Андрiївський узвiз, але тут продавали не сувенiри й картини, а новий та вживаний одяг уперемiш iз продуктами, з пластиковими вiдрами та швабрами, напiвiржавим залiзяччям до автомашин та дешевими електронними гаджетами. До тих стiн фанерних сламiв, якi виходили в бiк вулицi, тулилися торговi намети з тканини та пластику. Ще один ряд наметiв iшов мiж прохiдною частиною вулицi для пiшоходiв та проїзною для машин. Авто їхали мiж рядами наметiв, та чи інша машина часом ставала, заторюючи рух, доки водiй купував щось iз намету, а в зад йому сигналили. Двiчi або тричi, поки ми спускалися, вулицею проїхав старовинний, кiнця двадцятого столiття червоно-жовтий трамвай. На цiй вулицi якимось дивом збереглися рейки й електролiнiя над ними. Можливо, саме через базар. Коли трамвай повiльно пiд'їжджав i дзеленчав, продавцi похапцем вiдсували краї наметiв якраз настiльки, щоб дати йому проїхати, а потiм зсували краї знов, i на колiї поновлювалася торгiвля.

Ми ступали по шару втоптаного смiття: кулькiв, паперу, розмоклого i знов висохлого картону, землi та глини. Смiття шарудiло пiд ногами, а навколо стояв гомiн базару. Я йшов i не розумiв, з чого живуть усi цi люди. За весь час, що я перебуваю у червонiй зонi, я бачив лиш торгiвлю, усi торгують одне з одним, чи працюють офiцiантами, як я, чи возять смiття, ремонтують машини, як Роман Цюцюра, чи їздять, як Валера, чи обслуговують зелену зону, як Умiда, а в зеленiй зонi працюють лише в офiсах, займаються бiзнесом, керують, обслуговують, розважають. Одні здають житло в оренду іншим; одні пишуть новини, інші прибирають їм офiси; одні продають іншим шаурму; одні приносять iншим горiлку та витирають столи; одні роблять іншим мiнети. В REE-17 я не бачив жодного виробництва речей або їжi, лише торгiвлю й послуги. Можливо, виробництво відбувається десь по пiдвалах? Може, в iнших червоних зонах – але з чого тодi живе ця?

– Дивися, Тонi, там – урочище Кожум'яки, – обiрвала мої роздуми Умiда. – Також вiдоме як Вознесенка.

– Твої найшикарнiшi слами?

Ми спустилися з Глибочицької на Подiл, лiворуч тягся базар, а попереду в урочищi стояли будинки у сiм-десять поверхiв.

– Справдi, шик! – задер голову я, коли ми пiдiйшли.

Навколо кожного будинка на пiвметра-метр вивищувалося всюдисуще смiття, вiльнi кiнцi кульочкiв метлялися на протягу, бо урочище скидалося на видовжену кишку. Зi смiття виростали пафоснi стiни, заляпанi слiдами позолоти й наполовину сколотими гiпсовими фiнтiфлюшками. Кожна будiвля мала як не колони у псевдоантичному стилi, то двох левiв бiля входу або мiнiмум карiатиди навколо вiкон i атлантiв пiд склобетонними балконами. Поруч я бачив сфiнксiв iз шерехатого каменю й металопластиковi блискучi вiкна. Будинок змагався з будинком своєю пишнiстю й несмаком водночас.

– Валера Цюцюра розповiдав, що це набудували для нуворишiв на початку столiття, – сказала Умiда. – А потiм… глянь, яка Фемiда пафосна над балконом, це моя улюблена, тут колись суддя жив… а потiм не встигли навiть до кiнця заселити, бо вдарила криза, за нею ще одна, а потiм стiну мiж червоною та зеленою зоною провели по верху Замкової гори – так легше охороняти.

Урочище Кожум'яки – як слiпа кишка, без наскрiзного проходу, зусiбiч оточене крутими пагорбами. Стiна i справдi йшла високо над нами. Це була не та, секторальна стiна, що роздiляє двi червонi зони, а бастiон фортецi – зеленої зони. Знизу я не бачив блеквотерiв, та з одного лиш вигляду стiни було зрозумiло, що її ретельно охороняють. Я подумав, що лише кiлька тижнiв тому йшов повз цю саму стiну з протилежного боку, спускаючись на Контрактову площу Андрiївським узвозом. Але тут, з боку червоної зони, не влаштовують на стiнi виставок картин i фотографiй. Тут вона утикана напiвiржавими вiд часу метровими шипами, мiж вiстрями яких висять мотки рiжучої стрiчки.До пишних будинкiв тулилися саморобнi прибудови, халупи розростались i вгору по схилу, але їхня лiнiя рiзко обривалася метрiв за двадцять вiд стiни.

– А що, пiд саму стiну будувати не можна? – запитав я Умiду.

– Нє-а. Типу, смуга зачистки. I заходити туди теж – не приведи боже. Май на увазi. Штраф – черга з автомату без попередження.

Я з сумнiвом вдивився в її обличчя:

– Розводиш?

– Та нi, – вона насупилась. – Мiсяцiв два тому дитину вбили. Що ти на мене так дивишся? Це бляки таке антитерористичне правило ввели.

Ми пробиралися мiж дощаних прибудов, що тулилися до колись шикарних будинкiв. Був один з перших теплих весняних днiв, бiльшiсть мешканцiв суперсламу вiдчинили навстiж вiкна, i з них лунали музика, дитячий галас, сварливе верещання, п'янi вигуки. Будинки нуворишiв по вiнця заповнили арники, й там, де колись жила сiм'я жирiкiв iз трьох чи п'яти осiб, тепер скупчувалось кiлькадесят арникiв.

– Тепер тут немає нi каналiзацiї, нi води, треба носити бутильовану з базару, – розповiдала Умiда. – I електрику не проведено. Стоять дизельнi генератори на дахах, i це мiж пагорбiв. Тому таке важке повiтря. Звiдси навiть Метробуд смiття не вивозить, бо неможливо проїхати вантажiвкою в цi нетрi. Люди самi виносять, що можуть, до виходу з урочища.

У дворику однiєї з прибудов плечиста i приземкувата, з широким тазом, майже квадратна жiнка рокiв шiстдесяти п'яти чи сiмдесяти розвiшувала дитячий одяг на мотузку, намотану на шиї двох невеличких карiатид. Жiнка була у в'язаній кофтi з довгим тонким ворсом, вiд чого в сонячному промiннi свiтилася, ніби мала нiмб навколо квадратного тулуба. З-пiд темно-коричневої спiдницi нижче колiн виднiли свiтло-коричневi грубі колготи, що сповзали на чоловiчi чорнi черевики. Ноги жiнки вiд вiку вигинались у колiнах назовнi. Губами вона затискала прищiпки, й крiзь них стара мугикала, раз по раз нахиляючись до тазика з одягом. Вона дiставала кожну сорочку чи штанцi окремо, стрiпувала їх i вiшала рiч на мотузку. Цiкаво, це одяг її онукiв? Чи вона заробляє пранням? Жiнка дiстала з рота останню прищiпку, й виявилося, що голос у неї молодий та чистий. Якби не дивитися, можна подумати, що спiває дiвчина, а не квадратна бабуся:

Мамо моя, ти вже стара,

А я весела, молода,

Я жити хочу, я люблю -

Мамо, не лай доню свою!

Голос пронизував наскрiзь, ніби пучок голок.

Жiнка працювала спиною до нас і нас не бачила.

Менi згадався популярний виконавець гангста-шансону, якого часто крутили в «Точцi G», нiчному клубi на Новобiличах. Гангста-шансоньє хрипко, зате гучно волав у динамiк. У вiдеоклiпi, що транслювали в залi, виконавець робив пафоснi жести руками з закiльцьованими пальцями на тлi стiни з написом-графiтi Get Rich Or Die Trying. На плечах татуювання тигра та дракона. Гангста-шансоньє виконував стару класику на кшталт «Голуби летят над нашей зоной» чи «Я раньше жил в трущобах городских» та новiшi пiснi про D-зони та суворе життя у сламах. Його слухали переважно в червонiй зонi, проте сам виконавець, якого я не ризикну назвати спiваком, народився, вирiс i робив кар'єру в зеленiй зоні, носив товстий золотий ланцюг на шиї й лiтав броньованим гелiкоптером.

Я почав фантазувати, як повернусь у зелену зону та зв'яжусь iз друзями, що працюють у шоу-бiзнесi, як ми знайдемо цю бабусю з урочища Кожум'яки, зробимо запис її чистого проникливого голосу та розкрутимо в мас-медiа, щоб жiнка змогла вибратися зi сламiв i переїхати в зелену зону.

– А хочеш, покажу мiсце, де нашi пiдiрвали стiну? – запитала Умiда, коли ми вийшли з урочища.

– Давай.

– Треба тiльки пройти Житнiй ринок, нам на Контрактову. А потiм можемо пiти до мене, я неподалiк живу. З батьком i ще купою народу! – вона пiдняла палець i тихо засмiялася.

Житнiй ринок був як океан. Зайшов – i тебе понесло хвилями натовпу.

– Шанхай! – крикнув я у вухо Умiдi.

– Тримайся! – вона взяла мене за руку й потягла за собою.

Завдяки тому, що Умiда була така маленька, вона легко проходила крiзь натовп, тут i там пiрнаючи мiж людей чи прослизаючи повз тканину торгового намету. А я мiцно тримався за її тонку долоню, щоб не вiдстати й не загубитися. Ми не могли говорити, бо крики продавцiв мiшались iз гуркотом i пронизливими сигналами машин, якi тут-таки сунули повiльнiше за пiшоходiв, i море людей обтiкало кожне авто, розступаючись перед переднiм бампером i змикаючись за заднiм. Часом вiдкривалося блiдо-блакитне над вихлопами небо, мiсцями ми надовго заходили в пiвтемряву полотняного коридора щiльно поставлених наметiв. Базар заполонив усю площу, вiд старого критого ринку пiд увiгнутим навскiсною дугою дахом – i аж до автостанцiї навпроти. Торгували на Верхньому й Нижньому Валах i мiж ними, залишаючи для проїзду машин мiнiмум мiсця.

Ми хвилин сорок iшли крiзь бурю торгового натовпу, просуваючись повiльно й зигзагами. Одного разу Умiда послизнулася, переступаючи ящик, заповнений напiвзогнилим капустяним листям уперемiш iз пакувальним пластиком. Я пiдтримав її за спину пiд лопатками, не випускаючи долонi, тож ми опинилися майже в обiймах одне одного, вона зi смiхом прокричала щось менi у вухо, я не почув, усмiхнувся i закивав, Умiда примружила очi, вони іскрились, вона вiдвернулась i потягла мене далi. Долоня, якою я стискав руку Умiди, давно спiтнiла, проте я тримав її й далi. Освiтлення мiнялося, коли ми заходили пiд намети рiзних кольорiв, я дивився ззаду на її смолянисто-чорне волосся й худеньку спину, обтягнуту джинсовою курточкою, часом вона повертала голову до мене й усмiхалася, говорити ми не могли.

Коли ми пройшли метрiв сiмсот за сорок хвилин, натовп дещо порiдшав. Умiда показала назад:

– Уявляєш, а колись базар вмiщався он у тому будинку, – вона кивнула на ввiгнутий навскiсною дугою дах. – А тепер тут працює з десяток тисяч людей.

– Уфф, – рукавом вiльної руки я витер пiт з лоба. – Як на мене, то там продавцiв бiльше, нiж покупцiв.

– Так i є, – Умiда плавно i впевнено забрала свою руку з моєї долонi, мабуть, i не думаючи про це, й менi стало сумно. – Якщо кожен за день щось продасть одному-двом покупцям – уже задоволений.

I заради цього цiлий день стирчати тут, подумав я.

– А то що таке? – мляво кивнув я в бiк, куди ми мали йти.

Умiда озирнулась. Потiм обернулася всiм тiлом. Витягла шию вперед, придивляючись.

Тепер i я роздивився. Ще далеко, погано видимий мiж вуличними стовпами, чахлими кленами вздовж бульвару та кабелями, що тяглися через проїжджу частину, в наш бiк по Нижньому Валу сунув чорний блискучий броньовик.

– Блеквотери, – дуже тихо, нiби зачудовано, сказала Умiда.

– Що там? – заступивши дорогу, я торкнувся рукава довготелесого дядька середнього вiку, який майже бiг звiдти в бiк базару.

– Чурки буянять, – сказав дядько, а тодi помiтив Умiду, вiдсмикнув руку вiд мене i швидко пiшов далi.

Умiда сухо хихикнула.

З боку вулицi Межигiрської ми почули гурчання й, обернувшись праворуч, побачили за кiлька кварталiв рила ще трьох або чотирьох новiсiньких чорних броньовиків. Вони блiкували на сонцi. Мiж нами та броньовиками з бiчних вуличок, що виходили на Межигiрську, почали з'являтися люди. Вони зiбралися розпорошеною по вулицi групою i щось вигукували. По фiгурах i рухах я бачив, що це переважно молодi хлопцi. Половина замотала обличчя хустками у дрiбну чорно-бiлу або червоно-бiлу клiтинку. Кiлька хлопцiв iз вiдкритими головами здалися менi смаглявiшими за решту, але кiлька iнших мали свiтлу шкiру й русяве волосся.

Вiд рiчки на Нижнiй та Верхнiй Вали виїхали новi броньовики, за ними – кiлька чорних автобусiв iз затемненими вiкнами. Щось гавкнуло в мегафон, i з автобусiв висипали блеквотери в чорному спорядженнi, з прозорими щитами, в шоломах iз опущеними прозорими заборолами, у блискучих наколiнниках. Вони нагадували великих жукiв.

Згори я почув лопотiння. Над нами кружляв чорний лакований вертолiт, вiн виблискував у навскiсних променях сонця.

Пiд гавкiт команд блеквотери вишикувались у шеренгу й органiзовано пiшли вперед, перегороджуючи всю вулицю. Вони наблизились на кiлька кварталiв, i ми з Умiдою вiдступили по Нижньому Валу назад у бiк базару. Тим часом молодi люди з вигуками вiдступали по Межигiрськiй упоперек Валiв справа налiво, а за ними з боку Контрактової сунули блеквотери, змикаючись iз бляками, що йшли вiд рiчки. Чорнi жуки йшли крок за кроком, «гав!», «гав!», – чув я, i з кожною командою бляки робили крок уперед усiєю шеренгою, а потiм голосно гримiли пластиком об пластик i пiдошвою об асфальт, приставляючи другу ногу.

Ми з Умiдою опинилися збоку, а коли бляки перейшли через Вали, то й трохи позад них.

– Обережно! – Умiда спокiйно показала пальцем вгору.

З боку вiдтисненої молодi у блеквотерiв полетiли пляшки та камiння. Деякi пляшки палали, деякi нi. Блеквотери прикрилися щитами. Бiльшiсть пляшок першого залпу не долетiли. А от камiння глухо загупало об прозорi пластиковi щити. Частина перелетiла через шеренгу. Нам доводилося дивитися в небо, бо тепер ми опинилися в тилу блякiв. Пляшка з наступного залпу порснула об асфальт у кiлькох метрах вiд мене, i я щосили пiдстрибнув, розкинувши й високо задерши ноги.

Вiд раптового рiзкого зусилля у скронях загупало серце, потiм я вiдчув, що пiтнiю i хочеться кашляти. Я придушив кашель, притиснувши мiцно до рота кулак.

За шеренгою йшли кiлька блеквотерiв iз чимось, схожим на базуки. На нас iз Умiдою та iнших роззяв, що зiбралися обабiч, вони не зважали. З обох бокiв вiд кожного блеквотера з базукою йшли ще двоє. Цi прикривали стрiльця вiд камiння та пляшок, якi перелiтали через шеренгу й падали з неба.

Гелiкоптер у небі перемiстився й завис над групою молодi, вiн був високо, за межами досяжностi пляшок i камiння.

Знову гавкнуло в мегафон. Шеренги призупинилися. Позаду блеквотери з базуками присiли на одне колiно i спрямували зброю вперед i в небо.

– Ф-ф-фх! – снаряд вилiтав iз тихим шипiнням.

I жодного вибуху.

– Бi-i-гом… руш! – почув я, i шеренга блеквотерiв зробила ривок метрiв на двадцять, пiсля чого знов стала.

– Просто газ. Ходiмо слiдом! – почув я голос Умiди праворуч i зрозумiв, що вiдколи моє дихання вирiвнялось, я вже хвилину стежу за подiями як заворожений, роззявивши рота, i забув про власне існування.

Я з недовiрою глянув в обличчя Умiди: їй було весело!

– А як побiжать назад? – сказав я.

– Бляки? Що, дiти проти них танки виведуть?

Я роззирнувся. Всi вуличнi стовпи були зайнятi, на деяких висiли навiть по двоє людей. Тодi я вилiз на залiзну роздiльну огорожу мiж проїжджою та пiшохiдною частиною Нижнього Валу, спираючись рукою об стовп, на який видерся п'ятнадцятилiтнiй хлопець. Я спробував зазирнути за шеренгу блеквотерiв. Хлопцi в нашийних хустках i без, кашляючи та протираючи очi, вилазили з бiчних вуличок назад на Межигiрську.

х щойно вiдтiснили на пiвкварталу.

– Що там? – запитала знизу Умiда.

– Здається, хлопцiв ще бiльше.

– Молодi борються по-справжньому, – сказала вона й пiдняла руку високо над головою, щоб я притримався, зiстрибуючи з огорожi. – Кожен думає, що саме з ним нiчого не станеться.

– Але за що борються?

– Зелена зона намагається знищити квартали пiд стiною. До цього давно йшло.

Почулося сичання, а потiм тупiт нiг i торохкотiння щитiв i наколiнникiв – шеренга блякiв просунулася ще на двадцять метрiв. Сльозогiнним газом стрiляли далеко вперед, бляки не добiгали до мiсця, де падали снаряди, а ставали й чекали, доки газ розвiється.

– Все дiзнаємося. Йдемо, – Умiда вже пройшла вперед i, озирнувшись, махнула менi рукою.

Й ми пiшли слiдом за формацiєю блеквотерiв. Шеренга рухалася перебiжками, але в цiлому повiльно. За нею неквапом iшли бляки з базуками, такою ходою, нiби почувалися супермачо. Звiсно: з бокiв, згори та ззаду їх охороняли iншi блеквотери. За всiм цим сунула жменя роззяв, яка дедалi бiльшала, бо вбирала цiкавих квартал за кварталом.

Сичання снаряду – перебiжка – блеквотери вiдтiснили молодь iще на квартал. Ми тепер вiдчували слабкий запах, схожий на ядучо-кислий душок зiпсованої квашеної капусти. Доки блеквотери добiгали, це був залишок майже розсiяного позаминулого пострiлу.

Я занурювався в незнайомi квартали, але роздивлятись було нiколи. Зверху раз по раз падало камiння, що перелiтало через блякiв. Блеквотери повертали у вулички то лiворуч, то праворуч, перешикувались iз шеренги в колону, згодом перебiжки стали довшi, нiж по двадцять метрiв, i нам довелося пiдбiгати слiдом. Я вже не зовсiм розумiв, що роблю й навiщо, в головi трохи паморочилось. Газ – вiдтиснення – зупинка. Протистояння – сичання – перебiжка.

– Я думав, буде бiльше екшену, – сказав я Умiдi.

Ми чули трiск рацiй, торохкотiння щитiв об стiни, коли бляки не пролазили у вузький прохiд мiж будинком i якимось вуличним стовпом, тупiт закутих у твердi чоботи нiг.

Ми давно не бачили молодих людей, але попереду лопотiв гелiкоптер, часом його силует з'являвся мiж стiнами вузької вулички, й ми завжди рухались у його бiк, гелiкоптер показував, де основна група молодi, яку бляки досi намагалися розпорошити. Внизу мiж будинками почало сутенiти, але верхнi поверхи сламiв ще були забарвленi в темно-оранжевий, отже, сонце не сiло.

Потiм щось змiнилося. Блеквотери бiльше не ставали. Вони пiдтюпцем, не поспiшаючи, але безперестанку бiгли вперед i вперед, я вже не орiєнтувався, в якому напрямку, стiльки разiв ми змiнювали напрям доти. Тодi бляки завернули лiворуч у ще вужчу вулицю й зупинилися. Вони тепер стояли колоною по двоє, i ми з Умiдою та ще з кiлькома цiкавими зайняли мiсце на протилежному боцi вулицi.

Рацiя начальника блякiв коротко протрiщала, вiн обернувся i рявкнув щось нерозбiрливе. Бляки похапалися за свої маленькi нагруднi сумки й витягли протигази. Умiда коротко гукнула й потягла мене за руку назад з вулички на широкий проспект. Я не зрозумiв, що сталось, але вже захлинувся, не мiг вдихнути й нiчого не бачив, я ковтав без слини й повiтря, бiчнi м'язи шиї сiпались, я присiв i правою рукою намагався накрити собi всю голову одночасно, в лiвiй стискаючи долоню Умiди. Через секунду чорнота змiнилася яскраво-червоним, очi нiби випiкало назовнi крiзь повiки, я думав, мене виверне, здавалося, я дихаю розпеченими до червоного голками, але нарештi стало сил пiдвестися й, шаркаючи правою рукою по стiнi, наослiп пошкандибати в той бiк, звiдки ми прийшли.

– Не панiкуй, – прокашляла Умiда. – Це швидко минає.

I я повiрив їй, бо дуже хотiв вiрити, й вона не обманула.

Коли я змiг бачити, ми стояли перед кам'яною шорсткою стiною, між іще десятка таких самих, й усi кашляли крiзь сльози, дехто водночас смiявся вiд рiзкого полегшення.

– Ну в тебе й носяра, – засмiялась Умiда, сама шморгаючи червоним набряклим носом. – Краще не торкайся руками до обличчя. Само витече.

Її повiки запухли, очi перетворилися на щiлини, з яких текло.

– А тобi нiчо, личить, – сказав я.

Я вiдчув, як мої сльози пiд носом змiшуються з соплями. Вона подивилась на мене й засмiялась, аж пригинаючись i вхопившись рукою за моє передплiччя для рiвноваги.

– Справдi, минуло досить швидко, – я теж засмiявся i вiдчув бiль, розпухла губа трiснула, я торкнувся її тильним боком долонi, губа почала пекти, а на руцi залишився кривавий вiдбиток.

– Треба вмитися, – сказала, заспокоївшись, Умiда. – Ходiмо, познайомлю тебе зi своїми спiвмешканцями. Я тут за три квартали живу.

– Бач, як вдало нас пригнали.

Вона без вагань узяла мене пiд руку й тiсно притулилась: атака сльозогiнним газом нас рiзко зблизила.

Того разу молодь розiгнали. Довготелесий базарник помилився, буянили не «чурки». Пiзнiше до «буянення» приєднались i самi базарники, а там i половина червоної зони REE-17. За участь у цiй боротьбi, наскiльки розумiю, я зараз i сиджу в detention zone. Того дня ми бачили початок заворушень, якi вiльна преса згодом охрестила Олiмпiйськими бунтами.