Червона зона

Частина друга

– От що сталося, – пiдсумував далекобiйник Валерiй Цюцюра. – Десь так, Талiб?

– Десь так, – кивнув старий узбек.

Ми втрьох сидiли на даху семиповерхового будинку на вулицi Турiвськiй, притулившись спинами до стiни лiфтової шахти, що вивищувалася вгору над дахом. Ми сидiли в ряд: сухорлявий старий, потiм велетенський Валера, за ним я. Ми з Валерою курили. Кам'яний будинок був дев'ятнадцятого столiття, спершу його побудували п'ятиповерховим. На початку двадцать першого столiття надбудували ще один металопластиковий поверх i встановили на мiсцi смiттєпроводу вузький лiфт. А пiсля зведення роздiльної стiни, коли ця частина Подолу опинилась у червонiй зонi, над шостим поверхом добудували ще один, iз дощок i бляхи. Люди жили навiть на сходовому майданчику, лiфтову шахту на кожному поверсi перетворили на шафи, будинок заселявся дедалi щiльнiше, люди набивалися по кiлька осiб у кiмнату, щоб дешевше було платити за оренду. Подiбне вiдбувалося з усiма будинками довкола. Подiл на пiвнiч вiд Контрактової площi перетворювався на багатоповерховi слами.

– Це не вперше нас хочуть виселити, – сказав узбек. – Але цього разу забудовники налаштованi серйозно.

Валера кивнув на знак згоди.

– Улугбек, – запитав я, – чому Вас називають Талiбом?

– Бо вiн талiб, – Валера випустив дим крiзь вуса, намагаючись приховати усмiшку.

– Нiякий я не талiб, – розтягнув губи Улугбек, – я перший узбецький анархiст, клянусь Аллахом!

Вiн длубнув пальцем повiтря перед собою, як свердлом, цей жест бiльше асоцiювався з кавказцем, нiж iз узбеком. Валера засмiявся басом.

– Прiзвище Талiпов, – серйозно сказав Улугбек.

Це був батько Умiди: невисокий сухорлявий чоловiк рокiв шiстдесяти з коротко стриженим сивим волоссям. Коли Улугбек дивився на мене, менi весь час здавалося, що вiн подумки смiється – але може, це через те, як ми познайомилися три днi тому. Вiн викликав асоцiацiї з Ходжею Насреддiном. У нього були швидкi, як на його вiк, жести, якi поєднувалися зi спокоєм у примружених очах.

– Будеш iще? – запитав мене Валера, простягаючи пачку сигарет.

– Давайте.

– Ти оце так i бухикаєш, вiдколи ми познайомилися? Цiлий мiсяць?

– Три тижнi.

– Дивись, бо згорнешся в тюбик, – похитав головою Валера.

– Курю забагато, – сказав я, складаючи долонi човником i прикурюючи.

На даху був сильний вiтер. Вiн дув злiва. Перед нами через вулицю стояв вищий будинок, також iз надбудованими поверхами, але праворуч виднiла чорна широка рiчка. Бiля берега повiльно колисалися хвилею будiвельні вагончики, якi в десяток рядiв плавали на порожнiх металевих бочках. У плавучих кварталах жили тi, кому бракувало грошей винаймати житло на сушi. Я бачив, як з одного плавучого помосту на iнший перестрибують над водою, граючись, дiти, уявив, як холодно буде промахнутись i впасти у воду, згадав, як смердить рiчка та скiльки в нiй плаває смiття й подумав, як добре все-таки менi тут, на даху, звiдки я можу спуститись у порiвняно комфортну квартиру. Я присунувся ближче до Валери, який сидiв лiворуч, затуляючи мене вiд бiчного вiтру масивним тулубом. Черевики-гiвнодави ковзнули по схилу, але жерсть була напiвiржава, шершава, тож я втримався, поклавши долонi на дах. Сигарета опинилася пiд складеною дашком долонею, я вже звик тримати вогник усерединi, щоб захистити вiд вiтру та вогкостi. Я вiдчув, як менi обпiкає руку, й вiдсмикнув долоню вiд даху.

– Думаєте, нас таки виселять? – запитав я, нарештi вмостившись, а запитавши, вiдразу сам здивувався, що сказав «нас», ототожнивши себе з мешканцями сламiв. Так швидко.

– Будемо боротися, – сказав Улугбек.

Валера похитав головою, затягнувся i з силою випустив дим.

Коли ми з Умiдою кiлька днiв тому бiгали за шеренгою блеквотерiв, бляки розпорошили хлопцiв, але що далi вони йшли, то на бiльший опiр наражалися. До молодi приєдналися дорослi чоловiки та жiнки – i зрештою блякiв вiдбили назад за стiну. Валера з Улугбеком вважали, що та перша сутичка була лише початком.

Олiмпiйськi Iгри через шiсть рокiв уперше в iсторiї мали пройти в зеленiй зонi GEE-17. Свiт саме вийшов iз чергової фiнансової кризи, економiка була на пiдйомi. До Олiмпiади лишалося багато часу, проте цикли мiж кризами за останнi десятилiття скоротилися настiльки, що наступна могла вдарити будь-якої митi. Рада директорiв холдингу Грiнiнвест, власника зеленої зони, вирiшила, що готуватися до Олiмпiйських Iгор треба заздалегiдь. Треба прибрати слами iсторичного Подолу та вiддати його пiдрядникам-забудовникам для розширення зеленої зони, побудови тут готелiв i вiдновлення туристичного бiзнесу. Роздiльну стiну збиралися звести заново по новiй межi мiж зеленою та червоною зонами.

Валера Цюцюра вважав, що основна причина розширення зеленої зони – економiчний бум. Олiмпiйськi Iгри – лише привiд, який забезпечує гарне пiар-прикриття. Зелена зона, з огляду на фiнансовий пiдйом, потребувала нових територiй, поки це було можливо. Звiсно, за рахунок червоної.

– Першим, ххть, вирiшили захопити iсторичний Подiл, – з характерним придихом хвилювання озвучував свою версiю Валера. – Типу, що за ххня, такi гарнi мiсця, рiчка поруч, ххть. Чому тут мають бути слами, якщо можна вiддати територiю девелоперам, ххахх, чи як там жирiки називають забудовникiв. Ххть, та Подiл їм був наххухх непотрiбен, поки тривала криза, кого хвилювало, ххах, перетворились iсторичнi квартали на слами чи не на слами? Знай, сламлорди з-за стiни оренду пiднiмали.

Сталося так, що першi квартали, якi взялися виселяти блеквотери того першого вечора, були переважно вiрменськими. Вiрмени жили в цих сламах уже кiлька десятилiть, вiдколи вулиця Хорива опинилася по червоний бiк стiни. Пiд час зачисток чи, за офiцiйним термiном забудовника, б'ютифiкацiї, мiсцевi намагалися чинити опiр. Мiж них було багато вiрмен, трохи смаглявiших за автохтонiв. Може, тому довготелесий базарник, якого ми з Умiдою перейняли, сказав, що «буянять чурки». Але вже в наступнi днi бляки на службi у забудовникiв переконливо довели, що виселятимуть усiх поспiль, без огляду на автохтоннiсть або чистоту раси.

– Мiж нами кажучи, – казав тепер Валера, сидячи на даху, – я б хотiв побачити, як бляки вiдселятимуть, ххах, Житнiй ринок. Отодi почнеться! З цього базару так чи iнакше годується кожна десята сiм'я в цiлiй зонi, ххть. А блякам таки доведеться взятися за Житнiй. Забудовники хочуть ххярити майже до Петрiвки, – вiн махнув лiворуч ручищею з сигаретою мiж пальцями, – i по ширинi вiд Днiпра по Львiвську площу й по вулицю Артема.

– Якщо ми їх не зупинимо, – зауважив я i знову вiдзначив подумки, що кажу «ми» щодо себе й арникiв.

Улугбек, який сидiв лiворуч вiд Валери, перехилився вперед, щоб я його бачив, i показав виставлений вгору великий палець.

– Ти що, смiшний? – Валера поплескав мене по плечу. – Ми просто стримуємо їх ненадовго. Даємо собi час переселитися.

Мешканцi подiльських сламiв не володiли житлом. Незначна частина були сквотери, якi колись захопили закинутi будинки та зробили їх бiльш-менш придатними для життя. Хтось орендував тепер кiмнати у цих перших сквотерiв. Але бiльшiсть будинкiв належали оптовим сламлордам. Цi винаймали одразу цiлi квартали у компанiй-власникiв землi, а потiм здавали в оренду окремими квартирами чи кiмнатами. Самi сламлорди, звiсно, жили в зеленiй зонi. Поступово, за останнi десятилiття, землю пiд усiма будинками на Подолi викупив у рiзних компанiй той-таки холдинг Грiнiнвест, якому належала практично вся зелена зона. Й тепер холдинг вирiшив знести слами й зайнятися редевелопментом.

Як колишнiй журналiст я був певен, що з точки зору вiльної преси мешканцi сламiв чинять беззаконня, силомiць опираючись виселенню. Адже Грiнiнвест скупив орендоване чи захоплене ними житло та землю пiд будинками у приватну власнiсть. А приватна власнiсть священна. Мешканцi ж Подолу з перших днiв почали будувати барикади серед вулиць, щоб не дати пройти блякам i технiцi вглиб району.

Валера стояв на барикадах, бо винаймав кiмнату на вулицi Костянтинiвськiй у кварталi на пiвнiч вiд Нижнього Валу. Вiн жив там iз молодою дружиною й донькою-немовлям. Улугбек, разом з Умiдою, мешкав у будинку на Турiвськiй рокiв п'ятнадцять.

Сам я не збирався вв'язуватись у жоднi бунти. Проте вийшло, що з вечора пiсля першого зiткнення я нiби й не мав вибору.

Вiд того вечора я був з Умiдою.

Ми поцiлувалися ранiше, нiж дiйшли до неї додому. Я досi пiдозрюю, що нас зблизив сльозогiнний газ i смiх полегшення, коли атака минула. Iнакше, можливо, все було б по-iншому.

Поцiлунок пiсля сльозогiнного газу особливо солодкий та вологий. Розпухлi губи пiдвищено чутливi.

На вулицi сутенiє.

I не скажеш: «Не знаю, як це сталося, не було часу думати, все закрути…». Часу аж забагато. Лише в поганому кiно можна пiвдня ходити брудними вулицями серед пилюки, яку здiймають машини, потiм пробiгтися та спiтнiти, а тодi в поривi пристрастi спонтанно зайнятися сексом. Вдихаючи амбре одне одного.

Проте важко говорити про спонтаннiсть i «ой, як це сталося», коли ви двоє пiднiмаєтесь на останнiй, сьомий поверх, i вона вiтається з безлiччю сусiдiв, при цьому хтось кидає на тебе хитрi погляди, ти вiдчуваєш спертий дух чималої кiлькостi людей на квадратному сходовому майданчику завбiльшки чотири на чотири метри – так неощадливо будували наприкінці дев'ятнадцятого столiття. Нинi тут залишено якраз досить мiсця, щоб пройти, й ви протискуєтеся повз перила, бо й на сходах сидять люди, якi перетворили майданчик на спiльну вiтальню та мiсце для iгор дiтей, бо в окремих кiмнатах за перегородками так мало мiсця. На сходових клiтках гамiрно й напiвтемно.

Ви пiднiмаєтеся на сьомий поверх, повертаєте у комунальну квартиру лiворуч i проходите в кiнець довгого темного коридора до кухнi. Вона залишає тебе на продавленiй кушетці, й ти радiєш, що хоч тут наразi немає людей.

– Зараз повернуся, постав он чайник, – усмiхається вона й виходить.

Ти пробуєш запалити газ, до плитки приєднаний балон, ти не можеш зрозумiти, як воно працює, й кидаєш. Роздивляєшся у бляклому свiтлi двадцятиватної лампочки без плафона кухню з давно фарбованими в синє стiнами та горою брудного посуду в раковинi. На стiнi поруч iз раковиною написано великими червоними лiтерами: «Мийте кожен за собою!!!». З червоних лiтер стiкають краплини фарби, наче кривава погроза тим, хто не помиє посуд.

Проточної води в туалетi, куди ти виходиш по-маленькому, нема. Бiобак, як у батькiв на дачi. Його по черзi виносять вранцi надвiр мешканцi комуналки. Сюди – тiльки по-маленькому, а по-великому – виключно надвiр. Ти намагаєшся не розгубити романтичний настрiй, поки повернешся до кухнi.

Голосно здригається старий холодильник, починаючи працювати. Вiд несподiванки здригаєшся й ти.

– Все добре, – повертається за хвилину вона. – Чайник не ставив?

Ви обоє знаєте, що робите, але не говорите про це вголос. Ви розмовляєте про загальнi речi. Згадуєте, як бiгали за блеквотерами, а потiм вiд них пiд газком. I смiєтеся.

– Як? – ти показуєш на її повiки. – Минулося?

– Виплакала всi очi, – смiється вона, й ти мимохiть думаєш, що вона виросла, мабуть, усе ж на мiсцевому фольклорi.

Ви вимкнули свiтло, вам досить i того, що потрапляє знадвору. Свiтло з чужих вiкон навпроти – темно-жовте. Ти озираєшся в пiвтемрявi й коментуєш напис криваво-червоними лiтерами на засмальцьовано-синьому тлi стiни: «Мийте кожен за собою!!!».

– Схоже, агiтграфiтi не допомагає, – кажеш ти, вказуючи на гору у раковинi.

– Несвiдомi у нас сусiди, – усмiхається вона.

Ви наливаєте чай i ставите грiти воду в тому-таки чайнику, щоб помитись у великому пластмасовому червоному тазику на пiдлозi в кутку за полiетиленовою ширмою. Спершу вона. Потiм ти. Винесете воду з тазика завтра вранцi, а зараз ви сидите на продавленiй кушетці з протертим до пружин покриттям, i цiлуєтесь, чекаючи, поки нагрiється чайник. Тобi в стегно знизу встромляється гострий кiнець пружини, але ти намагаєшся цього не помiчати. Дiвчина пiдтягнула ноги на кушетку, а ти нi. Тому що ти, повагавшись, вирiшив мовчки зайти на кухню не роззуваючись. Ви не настiльки знайомi, щоб ти признався їй: це зовсiм не через те, що на пiдлозi комунальної кухнi брудно. Нi. Ти просто боїшся, чи не смердять у тебе ноги. Ти роззуєшся лише коли надiйде твоя черга митись, i одразу тихо запхаєш шкарпетки глибоко в носаки черевикiв, а їх винесеш у коридор.

– Ай! Поколе нас ця кушетка, – кажеш ти жартiвливим тоном, коли кiнець пружини надто глибоко встромляється в стегно.

– Та ми ж не тут будемо, – пiднiмає брови вона. – Нам лишили кiмнату. Я ж чого ходила. Домовлялася.

Вона розповiдає про систему, яку виробили п'ятнадцятеро людей, змушенi жити в однiй квартирi, коли в кожнiй кiмнатi їх по троє-четверо.

– Найменшу кiмнату як чергову залишили тим, кому припече, – каже вона.

Сьогоднi це ми, сьогоднi нам припекло, думаєш ти. Мовчки ковтаєш слину.

Ти заздриш її невимушеностi. Вона досвiдченiша за тебе. Вона старша – їй аж двадцять сiм. Ти у свої двадцять три почуваєшся з нею хлопчиком. Але, мабуть, ти перебiльшуєш її невимушенiсть. Бо ж i вона з натягнутим смiшком киває головою:

– Ходiмо, покажу.

Ви проходите пiвтемним довгим коридором. Смужки слабкого свiтла з-пiд дверей кiмнат по обидва боки. Ти чуєш звуки вiдеоiгор та голоси в кiмнатах. Ви йдете до найдальшої. З покрученого дроту серед сiрої стелi коридора висить лампочка ват на десять, не бiльше.

Тобi здається, що у своїх черевиках-гiвнодавах ти гупаєш, наче кiнь. Всi люди в кiмнатах, якi ти минаєш, точно тебе чують. Ти намагаєшся ступати на зовнiшнiй край пiдошви, щоб виходило хоч трохи тихше.

– Гнiздо… – показує дiвчина i беззвучно смiється, дивлячись тобi в обличчя.

На бiлих дверях тiєю-таки червоною фарбою з краплями, що стiкають донизу, написано недвозначно:

SEX ROOM

– Рано, – каже вона з легким смiхом i тягне тебе за руку в кухню, – ходiмо таки помиємося.

Як ти дiзнаєшся потiм, система не така й складна. Кожен має власну бiлизну, щоб стелити на загальне лiжко. Саме лiжко буде з вiдносно новим матрацом, зате двi нiжки з чотирьох будуть вiдламанi, й замiсть них ліжко стоятиме на двох стосах книжок великого формату. Енциклопедiї та словники. Ти й не знав, що у другiй половинi двадцять першого столiття паперовi книжки iснують у такiй кiлькостi поза бiблiотеками. Ти подумаєш, що не завжди електронна книжка зручнiша за друковану.

Коли ви питимете в кухнi дуже солодкий, дуже гарячий чай, нарештi й твоя нiяковiсть розтане.

Вода для неї нагрiється, й вона зайде за полiетиленову ширму, що сягає їй до плечей, вона спокiйно роздягнеться, й ти у слабкому електрично-жовтому свiтлi, що падає знадвору вiд iнших будинкiв, побачиш її смагляву тонку шию та плечi, i крiзь напiвпрозорий полiетилен ти намагатимешся вгадати контури її голого тiла. Вона поверх ширми гляне темними блискучими очима на тебе, усмiхнеться, й ти вiдчуєш її рiдною.

Пiд ранок, у пiвтемрявi, я прокинувся зi змiшаним почуттям щастя та провини. Вчора весь вечiр я вiдганяв думки про Романа Цюцюру.

Ми з Умiдою спали пiд товстою важкою ковдрою, мiж простирадлами, якi вона принесла зi своєї кiмнати. Зверху на ковдру кинули ще й лiжник, i все одно цiлу нiч ми щiльно тулились одне до одного. Попри кiнець квiтня, вночi було холодно. Квартира мiстилась у надбудованому поверсi з дощаними стiнами та дахом iз жерстi. Смердюча затока, вiд якої дихало вогкiстю, усього за квартал вiд вулицi Турiвської. Лежачи в напiвтемрявi бiля Умiди, я слухав, як завиває вiтер з боку рiчки. Жерстяний дах вiд поривiв торохтiв. Бах, бах, бах, бах… Добре, що sex room виходив на протилежний вiд рiчки бiк, iнакше було б iще холоднiше.

Треба буде запитати у неї, як вони взимку в цiй квартирi не замерзають, подумав я. Умiда лежала, згорнувшись калачиком, спиною до мене. Я розрiзняв темно-синi обриси вiкна на чорнiй стiнi: надворi невдовзi свiтатиме. Знизу – мабуть, з будинку навпроти – на стелю падав чотирикутник жовтого свiтла. Я на мить вiдгорнув ковдру над Умiдою, щоб залiзти туди, й подивився на дiвчину. Вона лежала на боцi, голою вона мала вигляд iще мiнiатюрнiший, нiж в одязi. Я вiдчув її довге пряме волосся обличчям, я ткнувся носом в її шию ззаду й обiйняв її, просунувши руку пiд лiкоть i поклавши долоню їй на живiт. Живiт був гарячий.

Коли Умiда була вдягнена, вона, незважаючи на тендiтнiсть, випромiнювала спокiйну силу, тепер же її хотілося захистити, обгорнутися навколо й огорнути її собою. Я опустив голову пiд ковдру й поцiлував дiвчину між лопаток.

Засинаючи, я побачив легке сяйво щастя. На нього набiгла хмарка усвiдомлення, що це щастя за рахунок iншої людини, Романа. Та ще й людини, яка стільки допомогла. Я спробував прогнати хмарку, переконуючи себе, що у стосунках стається так, як має статися. Вийшло наполовину.

Коли я прокинувся вдруге, у вікно било сонячне світло й Умiди поруч не було. За стiною ходили й розмовляли. Я вдягнувся й пiшов на кухню. Дверi до кiмнат були відчиненi, коридором гуляв протяг, вочевидь, навмисне для провiтрювання, бо тепер не відчувався спертий запах людського сну, як учора ввечерi. Я не зупинявся, але бачив частину сусiдiв бiля дверей i мусив вiтатися:

– Добрий день. Добрий день.

Хтось кивав, хтось не вiдповiдав.

Я чекав, що всi сусiди виявляться узбеками. Нi. Автохтони. В однiй з кiмнат, бiля дверей у коридор, сидiла бабуся з бiлим ламким волоссям, в окулярах iз товстелезною оправою. Вона шила, тримаючи шитво на колiнах. У наступнiй сидiли на лiжках молодi хлопцi, у третiй двi дiвчини стояли коло вiкна.

З останньої кiмнати перед кухнею вийшов широкий хлопець, вiком не більше двадцяти п'яти, але з густою русявою бородою. Вiн пiшов менi назустрiч.

– Привiт, – сказав я, притуляючись до стiни, щоб дати йому пройти.

Вiн буркнув щось басом, проходячи повз i не дивлячись на мене.

Умiда пила чай, сидячи в кухнi перед столом на продавленiй кушетцi, пiдiбравши пiд себе ноги.

– Привiт, – усмiхнулась вона. – Як спав?

– Добре.

Менi хотiлося поцiлувати її, але я не знав, чи можна, бо поруч стiльки людей, хтось може зайти, тож я стояв i вагався, чи сiсти поруч i наскiльки близько.

– Якраз думала, чи тебе будити, – сказала Умiда. – Тобi ж на роботу аж на шосту вечора, правильно?

– Навiть на сьому. А ти?

– Недiля.

– А.

Я замовк, бо не знав, що казати i як поводитись далi. Вночi було зрозумiлiше.

– Можна? – почув я ззаду бас i здригнувся вiд несподiванки.

Я ступив крок уперед i обернувся. Власник басу протиснувся у дверi повз мене. Це був бородатий, якого я зустрiв у коридорi. Не подумав би, що вiн зi своєю вагою може пiдiйти так тихо.

– Умка, йдеш до «Жовтня»? – пробасив бородатий до Умiди, пiдкреслено не помiчаючи мене.

Умка. Я глянув на дiвчину. Тодi перевiв погляд на бородатого.

Я стояв, притулившись до синьої стiни бiля напису «Мийте кожен за собою!!!». У профiль я помiтив, що у бороданя справа на шиї визирає з-пiд сорочки татуювання, схоже на кiнцi полум'я.

– Iгорю, це Антон, – Умiда долонею вгору вказала на мене.

Бородатий покосився й коротко кивнув.

– Антоне – Iгор.

– Дуже приємно, – тихо проказав я.

– Iдеш зi мною? – запитала мене Умiда.

– Йду. Куди?

Вона засмiялась i повернулась до Iгоря:

– Йдемо.

Той криво усмiхнувся в мiй бiк i вийшов.

– Не дуже дружнiй, – сказав я Умiдi тихо, щоб бородатий раптом не почув.

Я подумав про Романа. Мабуть, вони знайомi. Вони чимось схожi.

Умiда зробила в бiк дверей жест, нiби вiдмахується вiд надокучливої, але милої дитини:

– Е! Забий, у нього буває. Не любить жирiкiв. Навiть колишнiх.

Закiнчуючи реплiку, Умiда спробувала говорити повiльно i низьким голосом, потiм надула щоки, випнула груди й похитала плечима, пародiюючи Iгоря. Я усмiхнувся:

– А куди ми йдемо?

– За годину народ збирається на ринку бiля колишнього кiнотеатру. Це десять хвилин пiшки звiдси. Я не до кiнця зрозумiла, але вчора на Валах не всiм було так смiшно, як нам. Здається, бляки вiдiйшли назад за стiну, але ж вони повернуться i спробують знов. Будемо думати, що робити.

– Угу.

– Ходiмо тим часом покуримо на даху? Час є. З кавою?

– Є кава? – я вже досить пробув у червонiй зонi, щоб вважати її делiкатесом.

– Ми ж тут багачi, живемо бiля базару i стiни, – усмiхнулась Умiда.

Умка, подумав я, дивлячись на неї.

Щоб пiднятися на дах, нам спершу довелося спуститись на два прольоти, з саморобної надбудови на шостий поверх. Там ми перетнули квадратний сходовий майданчик, де стояли пiд стiнами диванчики для спiльної вiтальнi, але людей зараз не було. За колишньою лiфтовою шахтою, нинi перетвореною на шафу, йшли гвинтовi залiзнi сходи на дах. Стаючи на першу сходинку, я перечепився ногою об м'який клунок, залишений кимось, утратив рiвновагу й шурнувся правим плечем об давно бiлену стiну, але в лiвiй руцi я обережно, щоб не розлити, нiс чашку з кавою, тому лише глянув на плече, на якому залишився бiлий слiд i товстий шар пилу, знятий зi стiни. Витру пiзнiше.

Ми обережно пiднялися проти годинникової стрiлки, Умiда натиснула плечем, i залiзнi дверi на дах із рипiнням вiдчинилися.

– Ох, як тут добре, – зiтхнув на повнi груди я.

Ранкове небо було яскраво-синє та прозоре, смог iще не затягнув його димкою. Вiяв прохолодний вiтерець.

На даху я почувався краще, нiж на кухнi. Ми були самi. Умiда обережно сперлася рукою із чашкою на залiзнi перила майданчика за дверима, потяглася вгору i чмокнула мене в губи. Тодi обернулася:

– Можна туди пiти, – кивнула вона головою, – сiсти на дах, або постояти тут.

– Давай постоїмо. Нiкого наче нема.

Умiда кивнула.

– Я не знав, що ти куриш, – сказав я, прикурюючи їй.

– Зрiдка, – вона вийняла з кишенi гаджет i глянула на екран. – Нам через хвилин двадцять виходити, тож я тебе вже потiм нагодую.

– Ну от, почуваюся нахлiбником.

– Припини, дурнику, – Умiда вiльною рукою провела по моєму чолу.

– А тобi не муляє, що я для тебе малий? – запитав я, бо менi муляло.

– Ну от, я для тебе стара!

Я не зрозумiв, жартома вона це сказала чи нi, i сказав:

– Умка… – вона усмiхнулася, коли я так назвав її. – Ти на себе глянь. Дiвчинка дiвчинкою.

Я мiцно затягнувся димом, щоб почуватися старшим. Згадав Нiну, свою колишню з зеленої зони. Нiна теж була старша за мене. Проте вона жила за мiй рахунок i за рахунок свого законного чоловiка, тому дорослою менi не здавалась.

– Ти мiй хлопчику… – Умiда пiднялася навшпиньки, щоб дiстати губами до моєї щоки, я трохи нахилився назустрiч. – Пий свою каву, бо вистигне.

Я обiйняв її однiєю рукою, вона повернулася в обiймах спиною до мене i стала перед поруччям:

– Як тобi наш райончик?

Ми стояли обличчям на схiд, трохи лiворуч я бачив плавучi квартали на затоцi, здавалося, навiть видно, як вони плавно гойдаються на хвилях: спершу дальня частина кварталу вища за ближню, тодi поступово середня виходить на низький гребiнь, потiм повільно пiднiмається найближча.

– А там, бачиш? – показала правiше Умiда.

Я перевiв погляд. Мiж двома дальнiми будинками виднiв краєчок роздiльної стiни. Сiрий колiр бетону, змiшаний з iржаво-червоним вiд залiзних шипiв-арматурин. З такої вiдстанi стiна здавалася рожевою, й по верху – свiтлий металiк моткiв рiжучої стрiчки, яка здалеку в ранковому свiтлi нагадувала нiжну пiну на морськiй хвилi.

– Зовсiм поруч iз КПП, на роботу пiшки ходжу, – сказала Умiда. – Бачиш, як вигiдно тут жити?

Я знову не зрозумiв – вона серйозно чи жартома. Ми стояли, спершись на залiзне поруччя, вона попереду, я за нею, обiйнявши її вiльною рукою.

– Але чи довго ще буду звiдси ходити на роботу, неясно, – вимовила Умiда. – Схоже, нас виженуть.

Ще живучи в GEE-17, я дивувався, навiщо було включати до зеленої зони малесенький клаптик Подолу, який на картi стирчав iз загальної маси, наче апендикс: половина Контрактової площi, вулиця Сагайдачного та кiлька кварталiв iз виходом до рiчки. Ймовiрно, Грiнiнвест давно мав плани за нагоди розширити GEE-17.

По той бiк зеленого апендикса починався iнший сектор червоної зони. Там були кручi – колись вiдомi лiсопарком серед мегаполiсу, а нинi лисi, крутi схили рiчки. Вони були щiльно забудованi одно-та двоповерховими сламами. Стоячи на даху, я мiг бачити цi будиночки, натицянi один понад одним на схилах. Я пригадав, як кiлька рокiв тому пiсля зливи лисий крутий схил поповз у рiчку. Кажуть, при цьому загинуло кiлькасот людей, бо обвалилося вночi, коли арники, що жили у сламах, спали. Наше агентство тодi добре заробило на новинах про обвал i його фотографiях. Продавалися по всьому свiтi. Думали навiть вiдправити репортера в червону зону, але це виходило надто дорого, тож обмежилися фотографуванням з роздiльної стiни, передруком офiцiйних прес-релiзiв Грiнiнвесту та перепродажем фотографiй вiд арникiв-очевидцiв.

По верхньому краю схилу, над сламами, йшов ряд хмарочосiв. Найближчий, який я бачив, вiдомий у зеленiй зонi як «монстр на вулицi Грушевського». Його, на вiдмiну вiд решти, при подiлi на зони залишили в червонiй, оскiльки цей хмарочос почав зсуватися по схилу ще на початку столiття, коли роздiльних стiн iще не побудували. Тодi в будинку нiхто не хотiв жити, бо iснувала постiйна загроза обвалу. Нинi, коли висотка була в червонiй зонi, її заселили арники. «Монстр на Грушевського» й досi належав, звiсно, компанiї з зеленої зони. Компанiя брала з арникiв орендну плату. Я дивився з даху на висотку й думав, що арники напевне також знають, що будинок може обвалитись, але їм треба десь жити.

Умiда обернулась i перехопила мiй погляд:

– На кручi дивишся? Тi слами на схилах – ото справжня бiдося. З того боку навiть КПП в зелену зону немає.

– Та й у плавучих кварталах теж, мабуть, не дуже приємно жити, – показав я.

– Ну так. Ми тут iще досить добре влаштованi. Поки що.

Я роздивлявся плавучi будiвельнi вагончики. Брудно-жовтi й темно-коричневi залiзнi бочки, на яких вони плавали, мiсцями взялися iржею. Темне, пiдгниле знизу дерево стiн. Встеленi руберойдом пласкi стелi. Я спробував уявити: постiйна вогкiсть, смiття у водi, а мiж ним, ясна рiч, плавають щурi, яким так легко видертися нагору в будь-яке помешкання. Бррр. Холод вiд води. Запах. I це при тому, що тут рiчка вiдносно чиста – вище за течiєю тiльки Оболонь. Мабуть, пiд кручами, внизу за течiєю, також є плавучi квартали – а мiж пiвнiчним Подолом i тими схилами вклинився зелений апендикс, що належить зеленiй зонi, й там, у районi Поштової площi, вся зелена зона зливає вiдходи.

Пiвнiчний Подiл, де жила Умiда, був одним iз найбагатших районiв REE-17. Великий Житнiй ринок – робочi мiсця. Близькiсть до роздiльної стiни, багато хто має робочi вiзи й ходить на роботу через КПП в зелену зону. Близькiсть до рiчки – економiя на вивезеннi смiття. Заощадження також на постачаннi технiчної води, адже й тут, на багатому пiвнiчному Подолi, теж давно немає анi водогону, анi каналiзацiї. Питну воду, як i всiм, доводиться купувати у великих бутлях. Одна з офiцiанток у «Точцi G» вже встигла пояснити менi: краще витрачати чверть зарплатнi на якiсну чисту воду, нiж залiзти в борги, лiкуючись пiсля того, як вип'єш безкоштовної. Я при нiй тодi спробував випити некип'яченої води на кухнi клубу й, коли вона мене зупинила, мусив зiзнатися, що я в червонiй зонi новачок. Зараз, дивлячись у бiк рiчки з даху, я згадав статтю про померлих через воду в REE-17. Статтю, через яку мене звiльнили з роботи. Як давно це було. Менi тепер важко вкладалося в головi, що вiдтодi минуло менше мiсяця, i що журналiст iз зеленої зони – то теж був я.

Все-таки пити каву, та ще й викурити двi сигарети поспiль з самого ранку, нiчого не з'ївши, було великою помилкою. Колись я це знав, але кинувши курити, забув. Тепер згадав. Я випустив Умiду з обiймiв. Романтика закiнчилася:

– Умка, де тут у вас той-во?

– Вниз, на вулицю. Он будинок навпроти – обходиш лiворуч, так ближче… Антон?

Мене вже здуло.

Чорт! Сiм поверхiв униз!

Я б хотiв бiгти. Але я дрiботiв дуже короткими кроками. Прямий, як кiлок. Нi, навiть трохи вигнувшись назад. Щосили стискаючи сiдницi. На сходах заповненого по самiсiньке нiкуди будинку траплялися люди. Доводилося вдавати, нiби я невимушено спускаюся сходами. Просто я дерев'яний буратiно. Я робив морду ящиком, а коли зустрiвся очима з лiтньою жiнкою, що сидiла у плетеному крiслi на сходовому майданчику, то навiть привiтався здушеним голосом:

– Доб-бр-р ден-н-ннь, – прорипiв я, а сам думав, хоч би дiйти, хоч би дiйти, хоч би дiйти.

Я вийшов на освiтлену сонцем вулицю й перетнув перехрестя навскiс. Боже, скiльки людей. Я йшов прямий та дерев'яний попiд стiною з сонячного боку. Хоч би Умiда зараз не дивилася на мене з даху.

Я зробив зусилля i, напруживши м'язи, нiби лопатою щось перевернув у животi. Попустило, i я побiг риссю.

– А!

Це видихнув старий двiрник, на якого я наштовхнувся за рогом:

– Слухай! Дивися, куди преш! – вигукнув вiн iз м'яким акцентом.

Вiн був невисокий сухорлявий старий, що ледь дiставав менi до пiдборiддя. Дуже зморшкувате, особливо навколо очей, на диво засмагле як на кiнець квiтня жовтувато-коричневе кругле обличчя. Це обличчя залишилося в пам'ятi, як фотокартка.

– Де туалет? – просипiв я, затримавши дихання.

Старий подивився на мене пiдкреслено серйозно. В його очах я бачив готовий вибухнути смiх.

– Он, – держаком мiтли, яку тримав у руцi, двiрник показав на кубiчну синю споруду. – Папiр дати?

– У мене є, – збрехав я. А дарма.

Я побiг. Лишалося метрiв сорок. Я зможу, думав я. Я зможу.

В животi знову перевернулося, наче впало з лопати, я загальмував i перейшов на дрiбний крок, щосили стиснув сiдницi. Останнi метри довелося долати так, нiби я ковтнув держак двiрникової мiтли. Синiй пластиковий куб iз ребром метрiв п'ять тремтiв i розпливався перед очима.

Ох!

Туалети в червонiй зонi, позбавленiй каналiзацiї – дуже прибутковий бiзнес. Перед входом на стiльцi з металевими нiжками сидiла тiтка, закутана в сiру хустку грубого в'язання.

– За папiр ще стiльки ж! – верескнула тітка, коли я схопив складений квадратиком шматок туалетного паперу i спробував проскочити.

– На виходi дам! – через плече гукнув я.

Треба було зачекати пiвсекунди й не вiдмовлятися вiд пропозицiї двiрника. Але хто в панiцi думає? Я забiг по сходах i рвонув ручку на себе.

Уфф. Нарештi.

Синiй пластиковий куб стоїть просто на землi, без фундаменту. Ти платиш, щоб пiднятися приставними сходами нагору, а там – заходь в одну з кабiнок. Кабiнки зйомнi, як у дитячому конструкторi, та становлять верхню частину куба, а нижня – для вмiсту. Вантажiвка компанiї-оператора приїжджає, коли пластикова посудина наповнюється, i забирає, мiняючи резервуар на порожнiй. А повний – вантажiвка вивозить до рiчки, де випорожнюється прямо у воду.

Я стояв навпочiпки над пластиковим унiтазом так, щоб не торкнутися його. Ноги почали затерпати, й колiна трохи тремтiли. Я взявся рукою за ручку зсередини, щоб перенести центр ваги.

О-ой, схоже, буде час подумати, поки я тут. Здається, централiзована каналiзацiя почала здавати впродовж 2030-х, згадував я. Тодi вважалося, що кожен багатоквартирний будинок має сам подбати про себе. Систему приватизували частинами. Але коли труби забивались або ламалися тiльки в одному мiсцi, це виводило з ладу всю мережу. А завжди знаходився хтось, хто бiльше не мiг платити за приватизований трубопровiд, i таких ставало дедалi бiльше.

Ох! Мене знову скорчило, а потiм глибоко внизу почувся плямкiт. Добре хоч не булькання. В одному з таких туалетiв на Борщагiвцi, де вмiст був дуже рiдким, я щоразу боявся, що бризки знизу дiстануть до мене.

Система з приватизованими трубопроводами для багатоквартирних будинкiв накрилася за першої ж затяжної фiнансової кризи, коли злiсними неплатниками стала бiльшiсть. По-моєму, i з водогоном сталося подiбне. Труба в кiлькох мiсцях трiснула, бо за ремонт на своїх вiдрiзках не заплатили кiлька багатоквартирних будинкiв. Система вийшла з ладу, й далi питну воду доводиться завозити вантажiвками вже й рештi будинкiв, що розташованi за розривом. На дахах встановлюють спецiальнi баки для води. Так i з каналiзацiєю, тiльки тут бак на дах не поставиш.

Я ще не закiнчив. Уфф. Я тримався рукою за дверцята зсередини, ноги затерпали, я намагався рiзко видихати носом i майже не вдихати, щоб не чути запаху.

Ну звiсно, якби я жив у зеленiй зонi, менi було б неприємно вислуховувати всi цi подробицi. Але в червонiй фраза «позич на туалет» стала такою ж поширеною серед знайомих, як «прикурити не буде?» серед незнайомих. Кубiчнi пластиковi баки встановлювали у дворах. Система одноразової оплати – значно простiша, нiж колективна. Не маєш грошей – вибачай. Коли не маєш анi копiйки в кишенi – це лихо. Хiба дуже п'яний наважиться зробити справу просто неба. Адже людям жити в цих умовах, i якщо заскочать за неподобством – просто поб'ють. Можуть iще й тицьнути носом у нароблене, як кошеня чи цуценя. Арники в цьому плані навченi ще з дитинства.

Уфф. Здається, нарештi все. Бiльше нiколи не куритиму з самого ранку на порожній шлунок. Я витерся, натягнув штани i штовхнув пластиковi синi дверi кабiнки плечем, аби не торкатися до них рукою, але тодi згадав, що мусив триматися за ручку.

– За папiр, – дiстав з кишенi монетку й пiшов до умивальника.

За миття рук закутана в сiру хустку тiтка теж узяла окремо. Я йшов до дiвчини, тому вiдмовитись не мiг. Дiстав iще монетку, кинув на пластмасову тарiлочку i став ретельно-ретельно терти руки пiд жерстяним умивальником, що висiв на стiнi над бiлою емальованою раковиною.

На Борщагiвцi, де все гiрше, я бачив iншi варiанти. Скажiмо, кiлька кварталiв домовляються й обирають один iз найменших закинутих будинкiв, як правило, малопридатний для житла, i починають його… словом, той будинок стає спiльним туалетом. Туди можна ходити безкоштовно. Але виникають проблеми. По-перше, в густонаселеному мiстi, де не лишилося паркiв, непросто знайти достатньо вiддалену вiд iнших будiвлю, щоб вiдстань бодай трохи глушила запах. По-друге, рано чи пiзно таки доведеться вичищати цю будiвлю. Ну i по-третє – зараза, починаючи з мiкробiв i закiнчуючи комахами, мишами, щурами. Одного разу я бачив у мiстi навiть стерв'ятникiв. Незрозумiло, звiдки вони взялись у наших широтах.

Копати вигрiбнi ями на десятки тисяч людей було б завданням промислового масштабу, до того ж і в мiстi нема для них мiсця. Та й ями, за визначенням, довелося б вигрiбати. Надземнi пластиковi контейнери виявилися рентабельнiшими. Мабуть, не варто й казати, що власники вигрiбних фiрм живуть у зеленiй зонi. Найбiльшi акцiонери – мiльйонери. Прибуток стабiльний. Грошi не пахли й тодi, коли могли це робити фiзично. Що вже казати про електроннi, якi тiльки й ходять у зелених зонах.

Я закiнчив мити руки й, обтрiпуючи їх на повiтрi, перевальцем i розслабивши сiдницi пiшов до будинку Умiди. Я намагався триматися недбало, наче нiчого не сталося. Це коли ви давно разом, то з побутових комедiй можна посмiятися вдвох. Але не в першi днi.

Чорт, Умiда вже спустилась i стоїть пiд будинком, та ще й розмовляє з двiрником. Старий побачив мене перший i кивнув головою в мiй бiк, показуючи Умiдi. Вона усмiхнулась i замахала рукою, щоб я швидше пiдходив:

– Познайомтеся. Тату – це Антон. Тонi – а це мiй батько, Улугбек.

– Можна просто Бек, бо багатьом важко запам'ятати, – скромно схилив голову батько Умiди.

Вiн поводився пiдкреслено ввiчливо. Думаю, подумки він угорав.

– Дуже приємно, – нахилив голову я й подумав, чи казати «ми вже знайомi». Вирiшив, що знайомством це не назвеш.

– Талiб! – гукнув сусiд, який вийшов з пiд'їзду. – Ти що, не йдеш?

– Зараз, – вiдповiв Улугбек.

Вийшло ще кiлька сусiдiв. Усi прямували в один бiк.

– Добре, тату, – сказала Умiда. – Побачимося бiля «Жовтня».

– Давай, – сказав Улугбек доньцi й повернувся до мене: – Було приємно познайомитись.

Старий ледь вклонився, в цьому руховi було щось схiдне. Вiн примружив очi, зморшки навколо них поглибшали, проте обличчя лишилося пiдкреслено серйозним:

– До нових зустрiчей.

Бiля колишнього кiнотеатру, а нинi будiвлi критого базару «Жовтень», зростав натовп. Люди були не так стривоженi, як збудженi. Зрештою, вчора вночi вони вiдбили блеквотерiв на вихiдну позицiю, не вiддали жодного будинку – тому вiрили в себе.

Умiда вiталася зi знайомими. Ми трималися за руки. Свiтило сонце. Я мружився й вiдчував його тепло на лобi й тепло її долонi у своїй. Невелику площу бiля «Жовтня» займали переважно торговi намети, але сьогоднi їх розсунули по периметру. Втiм, базарники радiли, бо людей прийшло бiльше, нiж зазвичай. А оскiльки вони вже тут – може, щось i куплять.

– Тоха!

Я повернувся й побачив над натовпом велику кучеряву голову. Це був Валера Цюцюра, батько Романа. Вiн широко всмiхався з-пiд вусiв i рухався у наш бiк.

Я вiдпустив руку Умiди й тут-таки про це пожалкував, а взяти знову вже не мiг. Умiда без усмiшки подивилась на мене:

– Не бiйся. Романа не буде.

– Тоха, i ти тут! – Валера опинився поруч.

Вiн нахилився й мiцно стиснув мене ручищами. Я вiдчув, як мої руки та плечi стискаються, заходять наперед, притискаючись до грудної клiтки. Я рiзко видихнув i приготувався боротися за своє життя, але тут Валера випустив мене з обiймiв.

– Привiт, Умка, – вiн нахилився ще бiльше, щоб поцiлувати її в щоку. – Як Талiб?

– Добре. Зараз прийде.

– Мiцний дядько, ххть, – видихнув Валера й повернувся до мене. – Ну, як тобi життя серед морлокiв, ххах?

– Радий вас бачити.

Валера без паузи гукнув через моє плече:

– Наомi! Наомi, давай сюди. Я пiдiйду, Тоха, – вiн поплескав мене по плечу, так що я мусив напружити м'язи, щоб не зiгнутися пiд його рукою.

Ми з Умiдою залишились удвох у натовпi, вона стояла поруч, але я не мiг тепер глянути на неї. Тридцять секунд тому я був щасливий, а тепер бачив натовп нiби в чорно-бiлих тонах i чув усi звуки приглушено, наче крiзь вату. Як можна було так усе зiпсувати одним жестом? Чому я такий боягуз? Чому Умiда помiняла Романа, смiливого чоловiка, на таку ганчiрку? I водночас, хоч менi було соромно, я переживав, де житиму далi, бо ж не зможу сидiти на шиї у хлопця, чию дiвчину вiдбив, хай навiть отак ненадовго, бо тепер усе полетiло пiд три чорти через мiй боягузливий жест, коли я вiдсмикнув вiд неї руку, побачивши Романового батька, замiсть стиснути руку Умiди мiцнiше, а тепер – тепер я все зiпсував, я не маю де жити, чи може, я зiпсував усе ще тодi, коли пiшов з Умiдою гуляти вчора, навiщо менi це було, навiщо вона мене запросила? Щоб звабити? Я ж тiльки робив усе, що вона хотiла, я нi в чому не винен.

Я дивився на чорно-бiлий натовп i слухав глухi чорно-бiлi звуки, щоб не дивитися їй в очi, й тут вiдчув на своїй руцi її гарячу суху долоню, її рука опинилася всерединi моєї, я зробив зусилля, щоб моя рука не затремтiла, й вiд цього у мене пiшов мороз поза шкiрою.

Вона мовчала.

Це був лише перший раз iз десяткiв, коли Умка виявлялася значно кращою, ніж я. Я не повертав голови, а сильно стискав у руцi її вузьку долоню, гомiн натовпу ставав гучнiший, у світ поверталися кольори, я мовчав i дивився прямо перед собою, стискаючи зуби, щоб подолати дрож, i водночас зневажав себе, любив її, був щасливий.

Бульдозер горiв особливо гарно. В нiжно-оранжевому призахiдному свiтлi, що падало на стiни, бiле полум'я, вириваючись iз пропаленої в капотi дiрки, слiпило очi, як зварювальний апарат. Доводилося мружитись. А щiльний стовп бiлого диму, напевно, блеквотери бачили з оглядових вишок на стіні, за п'ятсот метрiв звiдси.

Рецепт запальної сумiшi був простий. Калiйна селiтра – поширене добриво – змiшувалась iз цукром, котрий потiм розкладався й дiяв як окиснювач. Спiввiдношення не мало особливого значення. Зазвичай, щоб не паритися з розрахунками, насипали один до одного, просто з 50-кiлограмових бiлих мiшкiв. Для звичайних блеквотерських вантажiвок годилося наповнити сумiшшю жерстяну трилiтрову банку з-пiд фарби. Для значно масивнiших бульдозерiв – брали цiле вiдро. Тiльки обов'язково металеве, щоб сумiш, плавлячись i продовжуючи горiти з температурою понад тисячу градусiв, спершу пропалювала дно, а не стiнки. Пластиковий посуд миттєво плавився, й сумiш розтiкалася на широкiй поверхнi капоту, не встигаючи пропалити метал.

Коли ж сумiш трималася купи, вона продiрявлювала капот i розповзалася тисячоградусною лавою по двигуну, безповоротно заплавлюючи все, чого сягала. Вантажiвка чи бульдозер ставали, водiй вискакував, а знерухомлений транспортний засiб перетворювався на ще одну барикаду для мешканцiв подiльських сламiв. Тепер девелопери, навiть пiд прикриттям блякiв, не могли протиснутися далi перегородженою намертво вузькою вуличкою.

Найважче було пiдiбратися до бульдозера, щоб закинути йому на капот вiдро iз сумiшшю. Бульдозери сунули вуличками, змiтаючи на шляху легкi будiвлi, в оточеннi пiших блеквотерiв у чорному спорядженнi. Блякiв доводилося вiдволiкати коктейлями Молотова.

Справжньою зброєю мiсцевi не користувалися, щоб зайвий раз не провокувати нападникiв. Над мiсцем сутички кружляли гелiкоптери преси, тож Грiнiнвест мусив зберiгати видимiсть законностi. Мовляв, знавiснiлi орендатори, вороги свободи (пiдприємництва), не бажають звiльнити нашу власнiсть, але найнятi нами блеквотери та пiдрядники лише зачищають квартали. Вороги свободи (пiдприємництва) нападають на блякiв iз Молотовими й нищать технiку, але ми вiдповiдаємо лише сльозогiнним газом i водометами. Ми, вiльнi пiдприємцi Грiнiнвест, не переступаємо межi й застосовуємо силу лише внаслiдок необхiдностi. Ми дiємо лише за встановленими ранiше правилами. Є правило, що можна стрiляти без попередження в тих, хто заходить у двадцятиметрову смугу зачистки бiля стiни. Значить, будемо стрiляти – це законно. Нема правила, щоб на нищення технiки вiдповiдати бойовою зброєю – значить, обмежимося нелетальними засобами. Але Грiнiнвест має намiр лобiювати жорсткiшi закони щодо ворогiв свободи (пiдприємництва).

– Ххть, не знаю, чим думали тi ххобанi малолiтки, – видихнув Валера, стискаючи в правiй руцi товстий лом. – Якби не вони, бляки ххуй би захопили цi квартали, ххть їх переххть.

Ми починали нiчне чергування на барикадах. Бiльшу частину сутичок на Подолi я пропустив, подаючи горiлку та витираючи липкi столи в «Точцi G» на Новобiличах.

– Цi малi дурники вирiшили, що як вигнати вiрмен з вулицi Хорива, то бляки не полiзуть, ххах, до них на Кожум'яки, – не мiг заспокоїтись Валера. – В бiлi, ххть, квартали!

Говорячи це, Валера махнув рукою з ломом у правий бiк, у напрямку урочища Кожум'яки. На щастя, я стояв лiворуч вiд нього. У мене в руцi була тонка залiзна арматурина.

– Що у цих малолiток у головi? – зiтхнув Валера.

У сутiнках бiля нас тихо догоряв двигун бульдозера. Минулої ночi махинi спалили тiльки гусеницю. Вiдро з запальною сумiшшю закинули на капот, але воно перевернулося. Втiм, водiй утiк, i цiєї ночi ми спокiйно палили двигун, щоб знерухомити бульдозер остаточно.

Яскравим бiлим уже перегорiло, тепер стало можливим дивитися на вогонь прямо. Я спробував доплюнути до полум'я. Доплюнув лише до краю довгого капота. Слина одразу зашкварчала й випарувалась.

– Я ще на першiй зустрiчi бiля «Жовтня» бачив, до чого йде, – сказав Валера. – Тиждень тому.

Тодi на першiй зустрiчi люди посварилися. Один iз промовцiв запропонував приймати виселених, якщо девелопери захоплять якiсь квартали. Найближчi квартали до стiни були вiрменськi, й декiлька пiдлiткiв розкричалися, що не хочуть жити з «чорножопими». Бiльшiсть людей зацитькали їх. Мешканці сламів розiйшлися, так нi до чого й не домовившись.

Через чотири днi група з кiлькасот молодих людей напала на вiрменськi квартали. Група складалася переважно з хлопцiв iз перенаселеного урочища Кожум'яки. Нападники палили дерев'янi халупи та полотнянi торговi намети, що тулилися до кам'яних монументальних будинкiв. Кричали «слава нацiї – смерть ворогам», писали балончиками на стiнах «повторимо вiрменам геноцид», «геть чужинецьких зайд». Молодi хлопцi з вiрмен почали збиратися групками на вулицi й битися з нападниками-сусiдами. З будинкiв вибiгали й старшi вiрмени.

Мешканцi сламiв билися помiж собою – й тут з-за стiни з'явилися блеквотери, яких не було видно вiд тiєї першої сутички, коли ми з Умiдою потрапили пiд газ. Тепер бляки скористалися тим, що найвойовничiшi групи сламiв – i передусiм молодь – зайнятi бiйкою, i зайшли в червону зону пiд приводом наведення порядку. Чим блеквотери у принципi не займаються. А тут вони й справдi розняли групи – «арiйцiв» iз Кожум'якiв на один бiк, вiрменiв на iнший. Бляки сипали й сипали з-за стiни. Поки перша група стримувала молодь, наступна пiшла по квартирах, викидаючи звiдти старших людей. Через пiвгодини з-за ворiт у розподiльчiй стiнi з'явилися й бульдозери. Вони йшли вуличками, зносячи саморобнi прибудови мiж будинками. Бульдозеристи не розбиралися, де вiрменськi квартали, а де нi.

Тепер ми з Валерою стояли на перехрестi Верхнього Валу та Волоської й курили. Зелена зона, скориставшись нагодою, встигла захопити кiлька паралельних вулиць вiд стiни на Контрактовiй площi по Верхнiй Вал. Зачистка забирала багато часу, бо блякам доводилося заходити до кожної оселi, щоб силомiць вивести звiдти всiх мешканцiв. Тим часом молодь з обох бокiв переключила агресiю на блеквотерiв, люди наступних кварталiв зорiєнтувалися, хтось iз базарникiв привiз вантажiвку калiйної селiтри та цукру. Що далi йшли бляки, то бiльше людей стояло на дахах, i з дахiв мешканцi скидали на машини вогнянi кулi.

– Ххть, якби не дурнi малолiтки, ми б i цi кiлька кварталiв утримали, – сплюнув на землю Валера.

Двигун бульдозера бiля нас догорiв. Закiнчилася запальна сумiш, а сам метал горiти не хотiв. З-пiд капота змiївся тепер легенький бiлий димок. Майже стемнiло.

Я невдало затягнувся й закашлявся. У грудях боляче запекло. Валера покосився на мене:

– Ех, Тоха, Тоха.

– Весна була холодна, – сказав я.

Валера вiдвернувся й помахав рукою з ломом сусiдньому патрулю. Мешканцi сламiв виставили по двоє патрульних на кожнiй вулицi, що виходила на Верхнiй Вал з боку Контрактової площi. У разi, якщо бляки вночi спробують пройти далi, ми мали скликати людей.

Я ще раз кашлянув – попри бiль у грудях, цього разу навмисне i щосили. В кулак. Глянув. Кровi не було.

За нашими спинами, де у п'яти-, семи-, дев'ятиповерхових сламах жили люди, вмикали світло. Тут i там блякло-жовтим електричним прямокутником видiлялося на сiро-чорному тлi стiни вiкно. Свiтили не скрiзь, бо дизельна електрика коштувала дорого. Попереду на тлi темно-синього неба чорнiли виселенi слами. Там не свiтилося жодне вiкно. Я спробував заглибитися поглядом у чорнi квартали, за бульдозер, який перегородив вуличку. Я не знав, чи є там бляки.

м це нi до чого, бо вони могли стежити за кожним кварталом через вiдеокамери, а за потреби швидко прислати кiлькадесят чорних автобусiв або гелiкоптерiв з-за стiни. Та може, один-два автобуси стоять i зараз за найближчим рогом у темрявi. При цьому блякам, на вiдмiну вiд мешканцiв сламiв, за протистояння платять. Я напружив очi й завмер, намагаючись зазирнути в пiтьму. Мiг бачити лиш на кiлька десяткiв метрiв углиб – доки сягало свiтло з будинкiв за нашими спинами.

– Наомi йде, – показав кивком Валера.

Дiвчина тихо наближалася справа, вiд сусiднього патруля. В її руцi я помiтив невеликий предмет i здогадався, що це вiдеокамера. Валера познайомив нас на першiй зустрiчi бiля «Жовтня». Наомi жила в зеленiй зонi й перебувала серед нас добровiльно. Вона приїхала з-за океану з зон Монсанто, за її словами, «знiмати документарi про боротьби опресованих людiв». Наголос у «боротьби» вона ставила на другий склад. Наомi розмовляла майже без акценту, її батьки колись емiгрували звiдси, але у граматичних конструкцiях вiдчувався вплив глiнгу, як-от у використаннi слова «боротьби» у множинi. Свої «документарi» Наомi демонструвала на фестивалях, присвячених правам людини, i при знайомствi вона назвала себе human rights tourist, туристка за права людини. Менi здалося, Наомi вмикає самоiронiю як захист, аби самiй казати про себе те, що, як їй здається, можуть подумати про неї iншi.

– Привiт, – усмiхнулась Наомi, наблизившись. – Можна зняти вас чергуючи?

– Зняти, як ми чергуємо? – з нiжнiстю в голосi перепитав Валера. – Звичайно, сестричко.

– Тiльки не дивiться в камеру, – попросила вона.

Щоб зайнятися чимось, ми з Валерою дiстали сигарети й закурили. Наомi почала обходити нас пiвколом спереду, спрямувавши об'єктив маленької камери на нас. Ми, мужньо спершись на лом i арматурину, вдивлялися в темряву захоплених бляками сламiв. Наомi ступала беззвучно. Це була струнка дiвчина, середня на зрiст, i перше, на що ти звертав увагу, було її темно-каштанове волосся, тонке, наче павутиння, хвилясте i довге, воно спадало їй до середини спини й на кiнцях, нижче рiвня лопаток, було зiбране гумкою. Обличчя Наомi здавалося водночас нiжним i сумним, воно мало правильнi риси, у неї була тендiтна фiгура, але дiвчина здавалася цiлком асексуальною. Можливо, причиною були її м'якi плавнi рухи, не жiночнi, а радше як у боязкої дитини. Майже всi зверталися до неї «сестра», старшi люди також «маленька». Менi здалося, що всi її любили i водночас вiдчували потребу опiкуватись нею.

– Шот готовий, дякую, – оголосила Наомi через тридцять секунд, обiйшовши пiвколо. – Як у вас, усе спокiйно?

Вона говорила тихо, так що доводилося повертати вухо в її бiк i дослухатися. Наомi опустила камеру, ми з Валерою розслабились i обоє одночасно затягнулися бiльш натурально.

– Все тихо, – сказав Валера. – Думаю, жирiки спершу закрiпляться, аж тодi тиснутимуть далi.

– Це все так сумно, – опустила голову Наомi. – Я вдень ходила розмовляючи з людьми на базар, брачи… беручи iнтерв'ю. Всi злi, що їх хочуть виселити, але коли я питаю, чи не час валити стiну, люди не розумiють, – дiвчина пiдняла пiдборiддя i вперла руки в боки, когось iмiтуючи, та сказала змiненим голосом: – «Як це без стiни, а куди я вiдправлю моїх дiтей, коли розбагатiю? Якщо повалити стiну, то весь свiт стане одна червона зона».

Валера поклав їй руку на плече:

– Маленька. Ти зрозумiй, бiльшiсть арникiв асоцiюють себе не з сусiдами, а з зеленою зоною. Кожен вiрить, що вiн у червонiй зонi тимчасово, що досягне Успiху з великої лiтери У, – Валера справдi видiлив «у» голосом, – i сам опиниться в зеленiй зонi. А ти їм кажеш валити стiни.

– Та i хто я така, сама з зеленої зони, – зiтхнула Наомi, й менi здалося, що вона вiдчуває за це провину. – Але це так сумно. Я пiдходжу до жiнки, яка сидить на базарi, перед нею на полiетиленовiй плiвцi лежачи її товари, i я питаю представитись i ким вона працює. А вона каже – приватний пiдприємець. Вона думає себе пiдприємцем.

– Ну так, повний базар акул капiталiзму, – усмiхнувся у вуса Валера. – Кожен знайде точку G, а там i стане мiльйонером.

– Я їх розумiю, – зiтхнула Наомi. – Приємнiше себе думати пiдприємцем, нiж прекаризованим i, – вона тихо клацнула пальцями, шукаючи слово, – underemployed?

– Напiвбезробiтним? – запропонував я.

– Дякую. Прекаризованим i напiвбезробiтним. Але це так сумно, – втретє повторила Наомi.

– А пропонуючи повалити стiну, ти хочеш забрати у них надiю опинитися по iнший бiк, – сказав Валера.

– Мiй брат теж думає, як ти, – спробував розрадити дiвчину я. – Вiн теж iз зеленої зони, але хоче повалити стiну. Здається, вiн навiть щось робить для цього. Може, чула – Пол Ципердюк.

Очi Наомi розширились:

– Твiй брат – Пол Сайбердюк? Paul Cyberduke? – повторила вона з вимовою глiнгу.

– Tsyperdyuk, – поправив я, але вiдразу зрозумiв, що вона не помилилася. – Вiн себе називає Cyberduke?

– Ми його так називаємо, в нашому русi, – я вперше почув смiх Наомi, її смiх теж був несмiливий, як i все в нiй. – Пол – крутий комп'ютинг ґай.

– Я не питав, чим вiн там займається, – сказав я, вирiшивши не уточнювати, як я ставився до дiяльностi Павлика, поки жив у зеленiй зонi. – То ви знайомi?

– Особисто нi, – вiдповiла Наомi. – Але чула. На жаль, нас так мало, що кожен про кожного принаймнi чув.

– Нiчого, буде бiльше, – озвався Валера.

Я промовчав.

Наомi невдовзi пiшла знiмати iншi шоти. Коли о другiй ночi нас пiдмiнили, Валера пiшов до дружини й доньки на Костянтинiвську, а я – на Турiвську до Умiди. Цього разу sex room зайняли iншi, тож ми з Умкою досипали до свiтанку в кухнi, на продавленiй кушетцi, з якої стирчав гострий кiнець матрацної пружини.

Мене дратували люди, люди, люди, натовпи на вулицi, переповненi примiщення, неможливiсть лишитися самому. Коли йдеш по вулицi, треба виставляти вперед одне плече, щоб затесатися мiж перехожих, пройти крiзь людський потiк, обходячи машини, якi стоять тут-таки на узбiччi, бо тротуарiв у червонiй зонi нема, ти можеш думати, що йдеш по тротуару, але тобi у спину вже сигналить машина, яка об'їжджає затор чи хоче припаркуватись. У кiмнатi завжди буде поряд iще кiлька людей, i ти нiколи не лишишся сам, ви нiколи не залишитесь удвох, завжди доводиться спiвiснувати з iншими в тiснiй близькостi, з незнайомими людьми, яких ти ненавидиш за саме лиш iснування, з малознайомими, яких ненавидиш, бо мусиш із ними постiйно перетинатися, зi знайомими, якi починають дратувати нав'язливим перебуванням поруч.

Я йшов з нiчної змiни на Новобiличах на годину пiзнiше, нiж зазвичай, була восьма ранку, я злився й пiтнiв, пiтнiв i злився, вливаючись у натовп години пiк на перехрестi Старої Окружної й Уборевича, я був мокрий i постiйно шаркався то спиною, то грудьми об iнших людей, якi йшли назустрiч або напереріз менi. Я штовхав плечем, i штовхали мене. I от назустрiч виїхала легкова машина, старий двигун дирчав, авто здригалось i їхало пiшохiдною частиною вулицi, натовп мовчки розсувався, я мусив вiдступити, щоб машина не вiддавила менi ноги, й коли вона проїжджала повз мене, я щосили копнув у дверцята з боку водiя. Автомобiль зупинився, натовп обпливав його, як вода, дверцята з обох бокiв хряцнули, й на мене посунули два худих пацанчика в кашкетах iз козирками, у спортивних штанах.

– А ти нiчо не переплутав? – запитав водiй, сплюнувши менi пiд ноги.

– Ти їхав по тротуару! – сказав я.

– Дядя, ти вдарив мою машину.

– Ти їхав по тротуару! – повторив я i з огидою почув, як мiй голос зривається на фальцет.

Товариш водiя заходив менi з правого флангу.

– Я добрий, а iнший може i вбити.

– Ти їхав по тротуару, чувак!

Я напружив м'язи грудей та плечей про всяк випадок, але кулаки не стискав, бо це було б видно.

– Ти неправий, – тихо сказав водiй.

– Ти теж, – сказав я.

– Добре, – погодився вiн.

Пацанчик був на пiвголови нижчий за мене, але жилавiший. Товариш був схожий на нього. Люди обминали нас, невдоволено зиркаючи на машину, але нiхто не втручався. Натовп iшов своїм ходом, кожен вiдводив очi. Я намагався бачити руки обох супротивникiв.

– Добре, – видихнув водiй. – Давай так. Я неправий, i ти неправий.

– Давай, – видихнув я.

– I бiльше так не роби.

Вони повернулися в машину i повiльнiше, обережнiше поїхали далi по тротуару. Менi треба було сказати щось iще, типу «ти теж», але я мовчки пiшов крiзь пiшохiдний натовп у бiк переходу на бульвар Вернадського.

Минулої ночi, коли я прийшов з чергування на барикадах до Умiди, sex room знову був зайнятий, i кухня цього разу теж була зайнята, а спати з Умiдою в її кiмнатi я не мiг, бо там жив її батько, i ми просто пили чай у квадратному передпокої, сидячи на протертiй канапi, та ходили курити на дах, але i в передпокої й навiть на даху сновигали iншi люди, попри нiч, i неможливо було побути наодинцi, навiть душ прийняти було неможливо, бо в кухнi влаштувався бородатий Iгор iз якоюсь – я подумки матюкнувся, Умiда дивилася на мене з осудом: «ну чого ти психуєш?», мабуть, думала вона, але намагалася згладити ситуацiю, розважити мене, а я поводився як мудак.

й треба було спати, вранцi вона мала йти в зелену зону на роботу – вона тепер ходила через КПП аж на Львiвськiй площi, адже стiну на Контрактовiй закрили з огляду на протистояння. Умiдi рано вставати, а я не давав їй спати, сподiвався десь i якось урвати своє, а пiд ранок ми обоє були виснаженi й вона, попри розчарування моєю поведiнкою, намагалася мене заспокоїти. Я був пiтний уже вiд середини ночi, й ми обоє були розбитi, коли вона нарештi пiшла на роботу, а я до себе в метробудiвський гуртожиток, у кiмнату Романа Цюцюри.

I в гуртожитку я зрозумiв, що метробудiвцi, вiд яких кисло пахне смiттям пiсля змiни, терпiти мене не можуть, тому вони зi мною майже не розмовляють, ми лише мугикаємо «привiт», i кожен займається своїм. Коли я зайшов до кiмнати, там був один iз метробудiвцiв, худий хлопець iз немитим довгим бiлявим волоссям. Вiн сидiв на своєму лiжку з голим торсом i, здається, саме душив прищi на грудях. Вiн смикнувся й повернув обличчя до вiкна. Я мугикнув без дружностi, дiстав з-пiд стола свою пiдстилку – це була ватяна блякло-червона ковдра, яку дав менi першого ж дня Роман. Я спробував вмоститися мiж лiжками на темно-коричневiй дощанiй пiдлозi. Не мiг заснути, крутився на твердому з боку на бiк, дошки рипiли, а двi години, якi я мiг бути в кiмнатi за раз, тим часом минали. Я плюнув i спустився на перший поверх у душ. Але в душi не було води. Порожнє примiщення три на п'ять метрiв iз кахельними стiнами, п'ять вiдокремлених виступами нiш iз залiзними трубами, що над головою закiнчуються жерстяним решетом. Тут пахло господарським милом i трохи гнилою ганчiркою, якою мили примiщення. Над довгою дерев'яною лавкою висiла дошка з гачками для одягу. Й на нiй бiлiло оголошення, що води не буде три днi. Я вiдчув, який я липкий i як вiд роздратування по хребту тече новий липкий струмок.

– Ципердюк, ви знову на цiлий день? – сказала вахтерка Жаба, коли я виходив повз неї.

– Нi, – буркнув я. – До речi, Свiтлано Степанiвно, вам ця зачiска не пасує. I взагалi, у вас сьогоднi жахливий вигляд, – я хотiв сказати «бридкий», але останньої митi помiняв слово на «жахливий», хоча це мало що змiнило.

Жаба розкрила рота, вiд чого три її пiдборiддя перетворилися на чотири, у складки мiж ними залiзли пасма жорсткого, фарбованого в темно-мiдний колiр волосся, яке було нинi розпущене i спускалося вперед на груди. Жаба не встигла вiдповiсти, бо я вискочив надвiр i, не дуже криючись, обiйшов п'ятиповерхiвку з торця i, рвучко пiдтягуючись i рiзко переставляючи ноги, полiз по ґратах вiкон на другий, третiй i далi у вiдкрите, вже без ґрат, вiкно спiльного туалету на четвертому поверсi. Благо, хоч туалет у гуртожитку всерединi примiщення, бо свiй резервуар у пiдвалi – не доведеться вилазити до синього куба на подвiр'ї. Переваги корпоративного будинку.

У кiмнатi патлатий продовжував душити прищi, тепер на плечах. Вiн шарпнувся, коли я зайшов, i вдав, що розглядає свої м'язи, став напружувати миршавий бiцепс. Я знову лiг на дощану пiдлогу i знов не мiг заснути. У мене була мокра вiд поту спина, менi муляли складки одягу. Коли я перевертався, болiли суглоби, якими я стукався об тверду пiдлогу крiзь тонку пiдстилку. Але бiльше за немитiсть, бiльше за тверду пiдлогу мене дратувала неможливiсть лишитися самому. Ненависна червона зона. Патлатий кiлька разiв уставав i, щоб вийти, переступав через мене. Я скреготав зубами. А через пiвгодини згадав, що в цiй кiмнатi саме я – непроханий гiсть. Це вiн, патлатий мене терпить. Вiн слухається Романа Цюцюру.

«Ти помиляєшся, Тонi, ти просто помиляєшся», – переконувала мене цiєї ночi Умiда, поки ми сидiли на потертiй канапi у квадратному комунальному передпокої, а на сусiднiх крiслах сидiли й напiвлежали чужi люди. Вона дивилася на мене благально, просила не бути дитиною. Умка казала, що вони з Романом уже не разом. Колись вони зiйшлися через схожi травми – у Романа, як i в Умки, рано померла мати. Тепер вони давно не пара, а зустрiчаються лише як колеги, у справах, i я знаю в яких: драг-дилерство, постачання дешевих лiкiв для червоної зони.

А я ревнував, тепер я ревнував. Я не казав Умiдi, але згадував свою колишню з зеленої зони, Нiну, яка всi пiвтора роки стосункiв жила зi мною й одночасно зi своїм чоловiком, i постiйно обiцяла, що пiде вiд нього, але я знав, що вона не зробить цього. Чоловiк був успiшнiшим за мене, нехай вiн був старий, негарний i товстий. Тепер я не мiг повiрити, що Умiда так легко залишить Романа, що вони не разом, хоча при першiй зустрiчi в червонiй зонi я бачив, як вони йдуть поруч: не торкаючись, але як близькi люди.

А я живу в його кiмнатi, подумав я, перевертаючись iз боку на бiк i знову стукаючись кісткою тазу об тверду дошку підлоги. Я рiзко встав i згрiб свою блякло-червону пiдстилку, вона потягла за собою з пiдлоги крихти, волосся, дрiбне смiття, усе це липло до моїх пiтних передплiч. Нiчого не сказавши патлатому, який спiдлоба дивився на мене, я вийшов у коридор i прочалапав до сходiв.

Кiмната Романа була на останньому поверсi, але вгору вело ще два прольоти, там сходи впиралися в iржавi залiзнi дверi на горище. Дверi були замкненi на важкий ланцюг, просунутий крiзь грубо пробиту дiрку та крiзь металеву скобу на рамi. Я розклав свою ковдру-пiдстилку на сходах. Тут валялися недопалки, лушпиння вiд соняшникового насiння, одна порожня пляшка з зеленого скла. Тхнуло застарiлою сечею та вогкiстю. Я вмостився так, щоб сходи менше муляли плечi та ребра, пiдiгнув одну ногу бiльше, iншу менше, щоб закрiпитися на сходах навскiс, i накрився краєм своєї ковдри. Затих.

У грудях почав збиратися слиз, я мусив звестися на лiктi, щоби вiдкашлятись. Кашляв у ковдру, щоб заглушити звук. Коли вiдпустило, знову лiг. Муляли сходи. Що я роблю, подумав я. Дихання, яке збилося внаслiдок перевкладань, почало вирiвнюватися. Серце билося повiльнiше. Я почув, як за залiзними дверима над моєю головою щось шкрябається. Може, щурі. Я пiдняв голову i переконався, що щiлина вузенька, сюди вони не потраплять. Але з-пiд дверей горища тягло холодом. Я вкрився з головою.

Коли почали торсати за плече, я спросоння подумав, що застукала Жаба. Спина i груди були мокрi, я тепер завжди пiтнiв увi снi. Футболка липла до тiла, шкiра пiд нею свербiла.

– Я в гостях, – пробелькотiв я, прокидаючись.

– Ти що, дебiл? – надi мною стояв Роман Цюцюра.

Нагорi сходової клiтини було майже темно, у бляклому електричному свiтлi знизу я бачив його широкi плечi та нерiвну, вкриту кратерами шкiру обличчя. Я ще нiколи не бачив його обличчя так зблизька й бiльше не хотiв, я бачив усi пори та кожен фолiкул, з якого пробивалася волосина на пiдборiддi, чи може, це менi примарилося. Котра година, подумав я.

– I скiльки ти так витримаєш? – запитав Роман.

Я мовчав.

– Не будь дитиною, – сказав Роман. – Це через Умку? Б-блiн. Мені й без тебе проблем вистачає.

– Вибач, – сказав я.

– Йди в кiмнату.

Роман розвернувся, квадратна спина почала вiддалятися, а коли вiн повернув на другий пролiт i я побачив згори його обличчя, вiн був насуплений i дивився прямо перед собою. Останнiй тиждень вiн розмовляв ще менше, нiж звичайно. Я зрозумiв, що зараз вiн думає вже не про мене, й це мене переконало, що Умiда казала правду i причин для ревнощiв немає.

У травнi потеплiшало. О шостiй вечора ми з Умiдою виповзли з sex room. Ми були мокрi та щасливi. Стали збиратися на повстанський карнавал. До темряви лишалося понад двi години.

Я витер блiдо-зелену гумову маску протигаза об футболку на животi. Цей старовинний протигаз Умiда витягла з-пiд лiжка sex room, де помiж стосами книжок, якi замiняли двi нiжки, стояла картонна коробка iз мотлохом. Протигаз мав довгий гофрований шланг, але коробка-фiльтр на кiнцi загубилася. Я натягнув його на волосяну частину голови, не закриваючи обличчя. Скельця, що скидалися на очi бабки чи мухи, вiдбивали свiтло з вiкна вертикально в стелю. Перед моїм обличчям метлявся гофрований блідо-зелений хобот.

– Схожий на слоника? – запитав я.

– На слонопотама, – вiдповiла Умiда.

Сама вона лише вдягла на голову сатанинськi пластмасовi рiжки на чорному обручi. Рiжки були червонi й напiвпрозорi. Коли Умiда натисла кнопку на обручi над своїм правим вухом, рiжки замиготiли – то один рiг, то iнший: миг, миг, миг, миг. Волосся Умiди вiд цього здавалося ще чорнiшим, нiж зазвичай.

– Який милий чортик.

Я полiз цiлуватись, але вона зi смiхом вiдiпхнула мене:

– Ходiмо, слонику.

У кiмнатах переповненого сламу сусiди, якi повернулися з роботи, вдягалися якомога яскравiше, абсурднiше. Один намотав на голову поверх балаклави яскраво-оранжеву iзоляцiйну стрiчку. Iнший знайшов пухнасту маску зайчика, але маска була дитяча, тож закривала тiльки очi, прорiзи були маленькi, а знизу стирчала вгодована пика бородатого мужика. На третiй людинi, тоненькiй дiвчинi, сидiло широке сомбреро, дiаметром у пiв її зросту, й коли дiвчина пiднiмала голову, криси сомбреро опускалися так, що при поглядi ззаду ти бачив лише худi ноги й цей капелюх, а щоб вийти крiзь дверi, дiвчинi довелося взятися обома руками за криси з бокiв i потягнути їх униз на себе. Четвертий, пелехатий чоловiк рокiв тридцяти з ведмежою зачiскою, обмежився тим, що натягнув яскраво-червоний клоунський нiс завбiльшки з кулак, при цьому вираз його обличчя, з опущеними кутиками рота й насупленими бровами, контрастував iз носом i надавав образу пелехатого пiдкресленої серйозностi.

– Ходiмо, повстанцi!

За днi, поки я вiдбував змiни в «Точцi G» на Новобiличах, девелопери закрiпилися на Подолi. Забудовники пригнали мобiльний кран iз короткою стрiлою й узялися до роботи. Квартали, з яких витiснили мешканцiв, зяяли порожнiми вiкнами будинкiв. Блеквотери вибили шибки на верхнiх поверхах i, як прозорий натяк, поставили снайперiв iз гвинтiвками у вiкнах, що виходили на Верхнiй Вал. З обох бокiв вiд крана стояли в два ряди блеквотери в чорному з короткими автоматами, на випадок ближнього бою. Мешканцi сламiв – серед них багато виселених вiрменів – зiбралися через вулицю на Нижньому Валу, скандуючи «ганьба», але втручатись у роботу не наважилися.

Мобiльний кран працював цiлими днями. Вiн вiд'їжджав за роздiльну стiну й повертався з бетонною плитою, почепленою на стрiлi, пiд прикриттям блякiв iз короткими автоматами. Десяток працiвникiв iз пневматичними вiдбiйними молотками, заглушуючи крики «ганьба», довбали асфальт i заглиблювались у землю, брали з вантажiвок i встановлювали в метровi ями залiзобетоннi стовпи. Знизу кожен стовп мав потовщення, набалдашник замiсть фундаменту. Кран опускав на стрiлi бетонну плиту, її крiпили до стовпа. Девелопери не наважувалися везти багато технiки й матерiалiв у червону зону, паркан виходив тимчасовий, кривий i на неглибокому фундаментi. За два днi стiна з бетонних плит, заввишки два метри, вiдгородила спорожнiлi квартали.

Одразу потому на вiдгородженiй територiї з'явилася вiльна преса, запрошена Грiнiнвестом для демонстрацiї законностi. Кiлька операторiв вилiзли у вибитi вiкна, з дозволу командування зайняли пости поруч зi снайперами i здалеку знiмали «обурених мешканцiв» по той бiк паркану. Вiльна преса була безстороння: будучи з боку забудовника, вона не ставала нi на чий бiк. Мешканцi сламiв – серед них багато виселених вiрменів – стояли на Нижньому Валу, не припиняючи скандувати «ганьба».

На зборах бiля «Жовтня» мешканцi домовилися провести так званий повстанський карнавал i заздалегiдь повiдомити про нього пресу. Вiльна преса любить яскравi картинки та прозорi символи. Що ж, арники це зроблять. «Повстанський» – щоб показати серйознiсть намiрiв, майбутнiй опiр. «Карнавал» – щоб показати, що протест символiчний, а картинка яскрава. Деталей заздалегiдь домовились не розголошувати, тодi заiнтригована вiльна преса прийде висвiтлити, як мешканцi сламiв борються з законними дiями Грiнiнвесту.

Умiда написала менi на гаджет, що початок карнавалу анонсовано на дев'ятнадцяту, щоб могли пiдтягнутися й люди, якi повертатимуться з роботи. Хоч я тепер мав власний гаджет, старі акаунти про всяк випадок перевіряв через анонімайзер із клубу «Троян» біля метробудівського гуртожитку. Там, у пiвтемному пiдвалi, в оточеннi блiдих пiдлiткiв, занурених в альтернативну реальнiсть, де вони принци ельфiв, завойовники планет або успiшнi люди у зеленiй зонi, я прочитав меседж вiд Пола.

To: (undisclosed recipient)

From: (undisclosed sender)

Subject: (no subject)

привiт, тоха. сподiваюсь, у тебе там усе добре. нагадую, на цей лист вiдповiдати не можна.

словом, ситуацiя така. твого бляка виписали з лiкарнi, й це дуже-дуже добре. правда, на нас можуть повiсити витрати на його лiкування.

зате бляка звiльнила його контора. це для тебе ще краще. наш адвокат гне, нiби контора фактично визнала цим звiльненням, що бляк перевищив повноваження, вдаривши бабусю й напавши на батька. насправдi, звичайно, контора просто зливає бляка. це у них звичайна практика. щоб не платити за лiкування працiвника, травмованого при виконаннi.

тепер у судi ми проти блеквотера особисто.

таке. мама переживає найбiльше, тяжко на неї дивитися. у вас там у ree-17 заворушення – прошу, не встрягай нi у що, не ризикуй. поки не закiнчився суд. якщо засвiтишся на камеру, це буде обтяжуюча обставина. сам розумiєш: типу, ось вiн який – переконаний ворог свободи.

тримайся подалi. маю iнформацiю: якщо безлади не спадуть, ree-17 штурмуватимуть гелiкоптерами й вогнеметами.

мама просила переказати, що любить тебе.

Порiвняно з тим, коли я дiзнався, що не убивця – нова iнформацiя мало мене зачепила. Отже, шанси на виправдання зростають. Ми в судi особисто проти бляка? Значить, програє той, у кого першого закiнчаться грошi. Я розумiв, про що Пол не пише. Звiдки у нас грошi? Мабуть, батьки набрали кредитiв пiд заставу. Точно заставили кафешку. Може, i квартиру. Бiльше грошам взятися нiзвiдки. Якщо суд завершиться не на користь бляка, я зможу повернутися по той бік стіни, i за десяток-пiвтора рокiв, можливо, ми разом iз Полом i батьками вiдновимо їхнiй маленький бiзнес у туристичнiй зонi Кей-Пi Сiтi, розрахуємося з боргами. По той бiк стiни. Чомусь при цiй думцi в головi моїй була порожнеча. Нiчого. Я спробував уявити себе в зеленiй зонi, не змiг i встав з-за столу, заплатив дiвчинi за сiрою пластиковою стiйкою гаджет-клубу, у дiвчини були гарнi очi, я кивнув i пiднявся з пiдвалу. А щодо «не встрягати» – якби тiльки Пол знав, наскiльки я встряг.

Карнавальнi повстанцi стiкалися пiд бетонну стiну дещо ранiше призначеного часу, о вiсiмнадцятiй тридцять. Найбiльша група прийшла з урочища Кожум'яки. Навiть пiд гумовими масками, яскравими перуками, бутафорськими вусами було видно, що це переважно молодi люди, причому двi третини з них – дiвчата. Кожум'яцькi трималися пiдкреслено окремо вiд iншої групки, де з-пiд масок проглядали смаглявiшi обличчя молодих вiрменiв.

Яскравi потоки стiкалися з Костянтинiвської, по Нижньому Валу, по Межигiрськiй, по Фрунзе. Через десять хвилин пiсля нашого з Умiдою приходу, пiд стiною зiбралося чоловiк сто п'ятдесят. Решта мали пiдходити з роботи впродовж акцiї.

– Почнемо? – прогугнявив у нiс гумовий Ніксон велетенського зросту.

– Може, почекаємо, поки нас буде бiльше? – озвався боязкий слонопотам.

– Аякже, може, блякiв дочекаємося? – заперечив саркастичний ковбой, ховаючи обличчя пiд шийною хусткою.

– Поїхали! – вигукнув дiвочим голосом опришок у гуцульському капелюсi.

Кiлька людей пiдскочили до паркану. Клоун iз червоним носом i клоун у червоно-зелено-синiй перуцi склали руки замком i пiдставили їх пiд ноги дуже вусатому мексиканцю. Той зачепився за верхнiй край бетонного паркану, обережно пiдтягнувся, швидко зазирнув по той бiк, одразу опустив голову i втиснув у плечi. Нi, не стрiляють. Блякiв чомусь не видно. Дуже вусатий мексиканець зiстрибнув з рук клоунiв, при цьому лiвий вус задерся в польотi, вiдклеївся й зачепився за плече мексиканця.

– На два метри лiвiше, – сказав одновусий мексиканець.

Два клоуни пройшли лiворуч уздовж стiни.

– Тут, – зупинив їх мексиканець.

Вiн вiдчув, що лiвого вуса нема, опустив погляд i струсив шматок чорної синтетичної шерстi з плеча на землю, тодi відiрвав i правий вус. Клоуни, один iз червоним носом завбiльшки з кулак, iнший у червоно-зелено-синiй кучерявiй перуцi, знов склали руки в замок i присiли, щоб колишнiй мексиканець пiднявся. Гумовий американський президент Нiксон великою волохатою рукою подав колишньому мексиканцевi тонкий трос. Через тридцять секунд:

– Давай.

Клоуни опустили екс-мексиканця, той вiдступив вiд бетонного паркану.

– Добре закрiпив? – засумнiвався слонопотам, беручись у ряду з iншими за шорсткий трос.

– Вiн же промальп! – пробасив бородатий зайчик.

– Хто-хто? – озирнувся слонопотам.

– Промисловий альпiнiст, – пояснив зайчик. – Висотник. Це його життя, надiйне крiплення.

Верхня половина обличчя зайчика, стиснена дитячою маскою, була значно вужча за нижню – з лапатою бородою на вгодованiй пицi. Зайчик дивився на слонопотама крiзь маленькi чорнi прорiзи та шкiрив зуби з-пiд розкудланої, хоч i короткої бороди.

Тим часом високий гумовий Нiксон ручищами з могутнiми передплiччями розмотував трос далi, щоб бiльше людей вхопилися за нього. Чому Нiксон серед повстанцiв, запитав себе слонопотам. Мабуть, маски поширенi, вiдповiв собi вiн. Iндiанцi, шерифи, козаки, розбiйники, американськi президенти, джеки-рiзники, опришки, кармалюки бралися за розмотаний трос, натягуючи його. Кiнець троса був закрiплений екс-мексиканцем по той бiк бетонного паркану за залiзний виступ на стовпi опори, на метр вкопаної у землю.

– Натягуємо! – гукнув гумовий Нiксон, i повстанцi потягли трос.

Слонопотам дуже боявся того, що вони збираються робити. Але перед слонопотамом у лiнiї людей, що тягли трос, стояла його пекельна сатана, її рiжки по черзi миготiли червоним, i слонопотам не мiг собi дозволити вийти зi строю.

– Р-раз! – гукнув Нiксон.

– Р-раз, – пробасував позаду бородатий зайчик.

– Р-раз, – почув слонопотам дiвочий голос опришка.

– Р-раз! – крикнула, блимаючи рiжками, пекельна сатана попереду слонопотама.

– Р-раз! – крикнув i сам слонопотам.

– Р-раз! Р-раз! Р-раз! Р-раз! – гукали повстанцi, щоразу натягуючи трос сильнiше, ще сильнiше, а стiна не пiддавалась; і повстанцi увiйшли в ритм, вони тягнули ще, i ще, й невдовзi стовп вивернувся з землi, набалдашником догори. Двi бетоннi секцiї навколо стовпа глухо гупнули об землю. Слонопотам вiдчув, як на його обличчя посипалися з неба часточки ґрунту, пiдкинутi вгору при падiннi стовпа.

– Ура! – гукнув слоноптам i пiдняв лiвою рукою хобот над спiтнiлим обличчям, правою витираючи з обличчя рукавом землю.

– Понеслась! – пробасив бородатий зайчик, вириваючись уперед повз слонопотама.

Карнавальнi повстанцi рушили в отвiр. Двадцять перше столiття, подумав слонопотам. А тактика нагадує середньовiчну облогу фортецi.

Тепер повстанцi перебували по обидва боки стiни. Однi могли штовхати плити, а iншi тягнути на себе. Справа пiшла швидше. Люди в масках, перуках i театральному одязi закрiпляли новi й новi троси. По той бiк можна було впиратись у стiни, стовпи й дерева. Слонопотам залiз мiж блiдо-цегляною облупленою стiною та верхньою частиною паркану, вперся мокрою спиною в холодний цегляний будинок, а ногами в черевиках-гiвнодавах у верхню частину бетонної плити – i став щосили штовхати. Поряд iз ним те саме робив гумовий Нiксон, напевно, з утричi бiльшою силою. З-пiд маски Нiксона виднiла кучерява шевелюра, мокра вiд поту. Через лiве плече слонопотама перехнябився хобот, ковзнувши по щоцi, слонопотам пiдняв його i тут – вони з Нiксоном уже сантиметрiв на десять вiдiпхнули ногами плиту, а по той бiк кiлька людей тягнули її за трос – спідлоба глянувши вгору, слонопотам побачив над собою видовжений чорний матовий цилiндр, який стирчав iз вiкна над ним. Серце слонопотама захололо, й попри напруження стегон вiн вiдчув, як яйця перетворюються на твердi дерев'янi кульки, й ледь повернувши обличчя, вiн прохрипiв крiзь натугу м'язiв до гумового Нiксона:

– Бляки.

Нiксон здригнувся i, не припиняючи тиснути ногами на плиту, спiдлоба глянув туди, куди показав поглядом слонопотам, а тодi, крiзь зусилля нiг i спини, коротко просмiявся:

– Преса.

Слонопотам iз Нiксоном востаннє натужилися, крекнули, й плита подалася, вони обоє зiстрибнули на землю й обоє вiдвернули обличчя, закривши руками – гухнуло, розкришився асфальт, пiднялася курява, i за плитою вони побачили п'ятьох людей, що працювали разом iз ними. Бородатий зайчик показав великого пальця і змотав трос. Слоноптам вiдхекався, узявся за груди, на пробу кашлянув. Не болiло. Тодi слонопотам задер голову i глянув на матовий видовжений цилiндр, який стирчав з вiкна.

Це було не дуло – телеоб'єктив. Напевно, цього вечора девелопери не платили блякам за охорону паркана. Можливо, не вiрили в протидiю мешканцiв сламiв, очiкували самих лише слiв. Або якраз хотiли спровокувати, дозволити арникам забагато, щоб мати виправдання для своїх наступних дiй. Блеквотери так i не прийшли, зате в анонсований час, о дев'ятнадцятiй, коли акцiя була в розпалi, з'явились оператори та фотографи вiльної преси. Всi вони зайняли об'єктивну позицiю по той бiк стiни. Лише Наомi, з червоно-чорною банданою на павутинно-тонкому волоссi, зайняла зi своєю камерою заангажовану позицiю серед протестувальникiв. Наомi переходила вiд однiєї групи до iншої, заходила i з боку тросiв, i з того боку, де штовхали, кiлька разiв клала свою маленьку камеру в сумку на талiї й сама допомагала протестувальникам, що для вiльної преси неприпустимо.

По ходу акцiї прибували новi й новi арники, тепер уже й старшi, бiльшiсть iшли без жодних карнавальних аксесуарiв прямо з роботи i бралися до справи разом iз молодими. Паркан уже був щербатий, як зуби давнього бомжа в червонiй зонi, а новi плити падали дедалi частiше. Люди бiгали вiд групки бiля однiєї плити, що лишалася, до iншої, й кiлькасоткiлограмовi бетоннi прямокутники гупали тут i там. Гухх! Гухх! Гухх! По периметру кожної плити, що падала, здiймалися прямокутні хмарки сухої пилюки. Залишки старого асфальту трощились i здималися складками. Тільки б нiкого не придавило бетоном, думав слонопотам. Але попри видимий хаос i вiдсутнiсть будь-якої технiки безпеки, жоден арник не потрапив пiд плиту. Тепер частина масок злетiла, частину зняли розпашiлi люди, й було видно, що пiд час хаотичних перебiжок iз групи в групу русявi з Кожум'як змiшалися зi смаглявими з вiдселених кварталiв, i нiхто на це тепер не зважає, бо всi захопленi спiльною справою. Я теж зняв протигаза, бо пiд гумовою маскою навiть волосся змокрiло, i солона волога текла по чолi, заливаючи очі їдким.

Старшi, солiднiшi мешканцi району зайшли на той бiк колишнього паркану й давали коментарi вiльнiй пресi. Картинкою преса була задоволена, вона навмисне ставила лiтнього «обуреного мешканця» на тлi плити, яку саме довалювали молодi.

Я бачив Улугбека. Той швидкою на свiй вiк ходою рухався вiд групки до групки й допомагав валити окремi плити, що лишалися стояти. Молодi люди втомились i бачили, що основну роботу зроблено, тож доламували паркан ліниво. Шiстдесятилiтнiй узбек устигав тепер за молодими. До нього двiчi або тричi пробували пiдiйти представники вiльної преси, що вже злiзли з вiкон i, кликанi професiйним обов'язком, наважились наблизитися до арникiв попри вiдсутнiсть стiни між ними і собою. Улугбек щоразу кидав те, що робив, i переходив до iншої групки. Вiн, хоч i старий та шанований у районi, уникав камер. Як потiм пояснив сам Улугбек, не варто зайвий раз нагадувати мешканцям зелених зон, що в сламах є й «iнородцi», хай навiть сам Улугбек живе тут понад два десятки рокiв.

Зате Валера, знявши гумову маску Нiксона, говорив на камеру. Не чекаючи вказiвок оператора, Валера став так, що за його спиною зараз мали впасти в кадрi три бетоннi плити, здiйнявши гуркiт i пилюку. Якби вiн знав, що в зеленiй зонi через це iнтерв'ю його назвуть одним iз лiдерiв. Якби Валера знав, наскiльки це iнтерв'ю важливе в його життi. I якби знав я, щоби продумати своє рiшення заздалегiдь. Хоча що б я придумав?

Валера говорив, зважуючи кожне слово, без своїх проковтнутих матюкiв. Масивна кучерява голова, спiтнiле обличчя з великими вусами, спокiйно-iронiчнi, примруженi вiд поту й пилюки карi очi:

– Ми назвали акцiю повстанським карнавалом. Карнавал: цим ми показуємо, що акцiя вiдносно символiчна. Поки що! – Валера пiдняв у бiк камери вказiвний палець. – А що значить слово повстанський, ви розумiєте самi. Якщо мешканцям червоної зони доведеться перейти вiд символiчного до реального спротиву – хто їх до цього спровокує? – вiн зробив паузу, бо позаду впала, глухо гупнувши, плита. – Звичайно, забудовникам важко вiдмовитись вiд ласого шматка. Але на цiй землi давно живуть люди. Й вони – ми – вже сьогоднi даємо забудовникам зрозумiти: їм буде дешевше вiдмовитись вiд будiвництва зразу. Це рентабельнiше, нiж боротись iз суспiльством.

Гухнула друга плита за його спиною, й Валера зробив паузу. Масивний, вiн подивився в об'єктив, звiв брови й насунувся на камеру так, що оператор здригнувся i зробив два кроки назад. Валера перейшов на глiнг:

– Девелопери! Фейл редевелопменту сламiв зараз – рентабельнiший, нiж епiк фейл пiсля мiльярдних iнвестицiй.

Гухнула третя плита. Треба буде запитати, подумав я, чи вiн заздалегiдь домовлявся з хлопцями, якi довалювали стiну.

Блеквотер Микола, або ж Нiк, широко вiдчинив металевi дверi моєї камери й усмiхнувся, сяйнувши золотим зубом:

– Мiстер Ентонi, за годину вам призначено до мiстера Ворнера!

Я не зрушив з мiсця, сидячи на кутi бiлого ортопедичного матраца й поклавши лiктi на колiна. Тож Микола поворушив рудими вусами й пояснив:

– Сходiть у душ, перевдягнiться в чисте.

Я пiдвiв на нього погляд, i цей погляд, мабуть, здався блеквотеру Миколi недосить радiсним. Вiн пiдiйшов близько i сказав, нахилившись до мене:

– Це ж означає, що ви на шляху до Успiху. Мiстер Ворнер мало кого кличе до себе особисто.

Микола вимовив «шлях», «Успiх» i «мiстер» iз присвистом у моє вухо, i слово «Успiх» вiн явно вимовляв з великої літери У. Я бачу, як ставлення блеквотера Миколи до мене змiнюється з кожним тижнем. Спочатку вiн затискав губи, бо звертався до ворога свободи, тепер дедалi бiльше дивиться знизу вгору як на людину, що пiднiмається. Нехай я поки сиджу в D-зонi, байдуже. Тепер Микола не тiльки охороняє мене, а й прислуговує.

Блеквотер Нiк вiв мене свiтло-сiрим коридором з лампами денного свiтла. Тепер Микола не знiмав автомата з плеча. Вiдповiдно до iнструкцiї, вгору я не йшов сходами, а пiднiмався лiфтом iз матовими бiлими стiнами та безшумними дверима з куленепробивного пластику. Коли ми вийшли, Микола здав мене блеквотерам, якi охороняли адмiнiстративний, верхнiй поверх. Вище – тiльки небо, а пiд ним дах iз гелiкоптерними майданчиками.

Мiстер Ворнер сидiв у свiтло-коричневому шкiряному крiслi, спиною до вiкна, обличчям до дверей. У правiй руцi вiн тримав товсту сигару й курив, час вiд часу випускаючи синьо-сірий дим рідкими хмарками. Ясно було, що курить мiстер Ворнер рiдко й невмiло. Його засмагле обличчя з немовлячою гладенькою шкiрою зливалося кольором iз оббивкою крiсла. Виділялися яскраво-синi немовлячі очi. В лiвiй руцi мiстер Ворнер тримав яскравий свiтло-жовтий тенiсний м'ячик, яким з вiдстанi всього у сантиметр дрiбно набивав об стiл. Так: тук-тук-тук-тук-тук-тук.

Коли мене ввели, мiстер Ворнер кивком голови вiдпустив блеквотера, покинув стукати м'ячиком, затис його в лiвому кулацi й неквапним жестом лiвої руки запросив мене сiсти на вузький стільчик через стiл вiд себе. Я тепер був на пiвголови нижче за нього й мусив мружитися, бо коли мiстер Ворнер нахилявся до мене, його обличчя бовванiло на тлi вiкна. Мiй стільчик твердий: дерево без оббивки.

– Любиш класичну музику? – запитав мiстер Ворнер.

Я знизав плечима.

– Пiнк Флойд, – сказав агент у повiтря. – Рендом, шафл.

Пiсня, випадково вiдiбрана аудiосистемою, почалася по наростаючiй з однiєї хвилини електричних акордiв.

– Отже, – мiстер Ворнер видихнув дим, – нашi редактори кажуть, що хоч пишеш ти паскудно, твоя писанина чимось проймає, – вiн коротко засмiявся медовим смiшком. – Якоюсь наївнiстю.

Iнтро пiснi закiнчилось, i мiстера Ворнера перебив хрипкуватий голос:

Come in here dear boy have a cigar

You gonna go far…

Мiстер Ворнер прицмокнув, набираючи диму в рот. Менi вiн не пропонував закурити. Попри покращення умов утримання, тютюну менi не давали. Тепер дуже хотiлось нiкотину, мiй рот наповнювався липкою густою гiркою слиною. Я не попросив.

– Редакторам подобається, як ти в текстi переходиш iз R-зони в D-зону й розповiдаєш про умови, в яких пишеш текст. У цьому є щось… щось вiд, – вiн поклав сигару на попiльничку, щоб клацнути пальцями, – неопостпостмодернiзму. Вiн зараз у модi, – мiстер Ворнер закинув голову назад i знов засмiявся медовим смiхом. – Коли я вчився в Єльському університеті, трендом був старий добрий постмодернiзм. А тепер i неопостмодернiзм, i постпостмодернiзм вiдiйшли. Нiщо не вiчне!

Я промовчав. Коли я кiлька рокiв тому вчився в GEE-17, iще був модним постпостмодернiзм. Студенти його називали поц-поц. Я сидiв на низькому стільчику й думав, чи прокоментує мiстер Ворнер власний образ у текстi. Подумки махнув на це рукою. Немовляче обличчя нависало на тлi вiкна, сигара пiд яскраво-синiми очима стирчала, як зламаний набiк нiс пiноккiо. Щоб вiдволiктися вiд цього видовища, я спробував згадати аргументи сухорлявого професора Щiпки з унiверу, чому, коли Сервантес у «Дон Кiхотi» змушує священика палити власну, сервантесову книжку, чи коли герої «Дон Кiхота» у другiй частинi прочитали першу частину – це не поц-поц-модернiзм, i чому поц-поц є чимось унiкальним i новим в iсторiї. Аргументи професора Щiпки розпливались у моїй головi, й поки я силкувався зiбрати їх докупи, мiстер Ворнер мене вiдволiк:

– Але тобi не здається, що ти демонiзуєш зелену зону й жирiкiв?

Зелену зону, здивувався я. Жирiкiв, подумав я. Демонiзую батькiв, якi силкуються не збанкрутувати, демонiзую мовчазного брата, який зливає iнфу про тортури блякiв, i самокритичну Наомi, що агiтує арникiв за повалення стiн, а арники її не розумiють i смiються з неї, й хочуть потрапити в ту саму зелену зону, до тих самих жирiкiв.

– I warn you, – мiстер Ворнер виставив праву руку з сигарою, затисненою мiж великим i вказiвним пальцями, вiн помахав самою лише сигарою, вiд чого мiж нами повис сизий димок. – Застерiгаю, Тонi. Ми тут лiберали, але ж є межа толерантностi.

Агент примружив немовлячі очi:

– А я? Тобi не здається, що ти робиш iз мене карикатурного негiдника? А менi, думаєш, легко? Та я всього в життi мусив досягати сам.

Я пiдвiв на нього погляд. Так, засмагла шкiра, пшеничне волосся i свiтло-коричнева оббивка крiсла зливались, i я бачив лише цi яскраво-синi очi. Ворнер шморгнув носом:

– Мiй батько змусив мене повертати йому все, що вiн витратив на моє навчання в Єлi. Я випустився з боргами в пiвмiльйона доларiв. I зразу мусив бiгати по родичах i позичати ще кiлька мiльйонiв, щоб вiдкрити свiй бiзнес. Думаєш, легко було? Думаєш, хтось менi подарував цi грошi? Нi, я все мусив вiддати. I вiддав.

Ворнер вiдвернувся, так що я бачив тепер його обличчя в профiль, воно i в цьому ракурсi зливалося з крiслом. Голос Ворнера тремтiв:

– Думаєш, легко, коли нормальнi нiшi в бiзнесi вже зайнятi? Я мусив їздити по D-зонах, спiлкуватись iз ворогами свободи, зi злочинцями, з найгiршими представниками людства! Я мiсяцi проводив на борту гелiкоптера, метався вiд одного detention-центру до iншого, шукав iсторiй на продаж, визволяв таких, як ти, чого лише не вислухав – а потiм виходжу таким собi карикатурним, тепличним мiльйонером!

Вiн замовк i не рухався, i здається, по його щоцi текла сльоза. Не впевнений, бо я дивився знизу i мусив мружитись, а його обличчя на тлi вiкна було в тiнi.

– Слухай, Тонi, – мiстер Ворнер прокашлявся. – Слухай уважно, I warn you. Нам треба дiяти командою. Якщо ти пишеш добре – ми домовляємось iз суддями та з прокурором, тебе визнають ненавмисним пособником ворогiв свободи. Зрозумiв? Я не кажу, що означає писати «добре». Це визначать продажі, – вогкiсть випаровувалась iз голосу Ворнера з кожною фразою. – Моя тобi порада, лише з досвiду – кинь демагогiю, просто описуй те, що вiдбулося. Ну, може, ми трохи опустимо те, що вiдбувалося з тобою в тюрмi, доки я не вийшов на тебе. Це в iнтересах твоєї ж гiдностi, – вiн подивився яскравими очима менi в обличчя, я думав, пiдморгне, нi, не пiдморгнув. – Усе решта пиши як хочеш. Нас не цiкавить стиль, нас цiкавлять деталi, нас цiкавить щирiсть. Розумiєш, публiцi набридли професiйнi вигадки. Нашiй публiцi потрiбна правда про iнакше життя, – голос Ворнера був уже цiлком сухий. – Розумiєш, Тонi, для публiки червона зона – це такий собi бруд, у який хочеться зануритись, але щоб ненадовго й не забруднившись. Ну, ти зрозумiв. Нам потрiбна порнушка.

Пiсня з аудiосистеми дiйшла свого оргазму, хрипкiсть у голосi спiвака зникла, вiн завивав:

And did we tell you the name of the game, boy

We call it Riding the Gravy Train!..

– Запитання є? – мiстер Ворнер завершив виклад моїх перспектив.

– Де ми?

– Тобто?

– Географiчно.

– А, – вiн почав смiятися медовим смiхом, але захлинувся димом сигари й закашлявся. – Не переживай, не в Гуантанамо, – Ворнер зiгнувся в крiслi й кiлька разiв ударив себе кулаком у груди. – Не настільки ти важливий, дорого возити. Ми в Коцюбинському.

Ми були посеред REE-17 у D-зонi, вiдгородженiй стiною з вишками й рiжучою стрiчкою. Я повiрив. Те, що навколо звучить глiнг, не має значення. Ним розмовляють мiж собою всi блеквотери.

х постiйно перемiщують з однiєї зони в iншу, щоб вони не встигли зблизитись iз цивiльними i їм колись не довелося застосувати тортури до власних друзiв.

– А тепер, – пухлий тамада Сеня, тримаючи мiкрофон у руцi, подивився в темний кут залу, – спецiально для нашого дорогого гостя, на згадку про його буремну юнiсть – пiсня «Голуби летят над нашей зоной».

– Його буремна юнiсть – це коли зонами називали тiльки D-зони? – нахилився я до Лаури.

– Хи зи, – похитала головою вона. Висушене перекисом водню волосся шурхотіло вздовж оголених плечей жорстко, як сiно. Лаура була вже трохи п'яна, клiєнти не йшли.

У «Точцi G» сьогоднi було мало людей. Можливо, саме через дорогого гостя. Вiдвiдувачi передавали чутки про старого чоловiка, що сидiв за VIP-столиком пiд вимкненими на його прохання лампами. Вiдвiдувачi шепотіли одне одному ще на порозi, й бiльшiсть розверталися i вiд грiха подалi йшли в iнший клуб. Дорогий гiсть був одним з останнiх людей того, старого поколiння. Бiльшiсть або загинули, або легалiзувались i стали полiтиками, фiлантропами, меценатами, вершками суспiльства. А гiсть пропустив момент – чи то сидiв у D-зонi, чи вирiшив зачекати – й тепер не мiг потрапити в зелену зону, адже прийшла демократiя. Неясно, чи й хотiв лiтнiй чоловiк у зелену зону. Правда, там були його троє дiтей. Цi – так, досягли Успiху. Старший став великим бiзнесменом, i починаючи з третього чи четвертого мiльярда його фiнанси прозорi та легальнi. Середня донька – свiтська левиця й фiлантропка. А наймолодший став сенатором – причому голосували за нього саме люди в червонiй зонi. Зелена ж давно цiкавилася бiльше не ширмою полiтичного життя, а зборами акцiонерiв, де приймалися справжнi рiшення.

Наша адмiнiстраторка не довiрила менi обслуговування дорогого гостя.

– Го-ооо-луби летят… – пробуючи пiдспiвувати пiд примiтивний електронний мотив, прохрипiла крiзь сигаретний дим Лаура й рiзко опустила пiдборiддя на долоню. Її лiкоть поїхав по барнiй стiйцi. Я стояв поруч iз ганчiркою для протирання столiв на згинi руки, так що встиг упiймати її за плече, поки голова не стукнулась об мармур.

– Обережно. Язика прикусиш.

– Н-но н-но, – п'яно засмiялась Лаура. – Вiн менi ще сьогоднi потрiбен. Т-т-тоха, а от голуби – ч-чому не летять над нашою зоною? Т-ти коли бачив голуба? Чи хоч горобця?

– Я вiдмовляюся про це думати, – сказав я, продовжуючи тримати її за плече.

Кiлька разiв я бачив у червонiй зонi котiв – але тiльки крiзь вiкна, не надворi. Можливо, десь у кiмнатах були й собаки та iншi тварини, але в REE-17 я не бачив нормальних тварин на волi, тут лазили тiльки щури по ночах, та ще комахи в будинках, перетворених у бiднiших районах на сортири.

– Не бачиш, третiй столик? – шипить з-за мого плеча адмiнiстраторка.

Я з жалiстю дивлюся на неї: жили на худiй шиї випинаються дедалi бiльше, зморшки навколо носа поглибшали, пiд очима мiшки. Я розумiю, що вона серйозно хвора.

– Вже йду, – кажу лагiдно.

Двоє мордатих, якi були тут у мою першу змiну, приходять щовечора. Досi сiдали за кутовий VIP-столик. Сьогоднi вони нiяково вклонилися туди, в темряву, й пiшли разом зi своїми дiвчатами-вiсiмнадцятилiтками за столик ближче до центру залу. Вiдкритi з усiх бокiв.

– Для початку, водочки, – розтягує слова один з мордатих.

– Двi, як завжди, – стверджую, радше нiж питаю я i йду по двi пляшки до бару.

– А потiм соляночки, – скоромовкою промовляє другий менi услiд.

Я прочиняю дверi в кухню: «Двi солянки». Коли я повертаюсь iз пляшками, другий мордатий скоромовкою звертається до своєї дiвчинки:

– Ти якого хуя вчора з Ашотом робила, блядь хачовська?

Вiн рiзко пiднiмає руку й хапає її рукою за скальп, я зi стуком ставлю пляшки на стiл i хапаю мордатого за зап'ясток:

– Це жiнка, легше!

Вiн не вiдпускає гриви дiвчини, вона пiд його рукою опустила голову, стиха скиглить i не рухається. Мордатий пiднiмає очi на мене й вiдбарабанює:

– Ти чо, ващє страх загубив, холуй пiдарський?

– Пусти її.

– Не пхай свого писка в чужi справи, – крiзь зуби цiдить вiн.

– Ваня, пiзнiше розберешся, – тягне слова його приятель. – Старий дивиться.

Обоє зиркають самими лише очима в темний куток, i мордатий випускає волосся дiвчини, а я його зап'ясток.

– Сучка, – каже мордатий дiвчинi, яка випросталась i закрила обличчя долонями. Мордатий повертається до мене i, понизивши голос, шипить скоромовкою: – З тобою ще поговоримо, пiдар. Неси жерти.

Я йду на кухню, тут, як завжди, пахне застарiлим жиром, хлоркою та гнилими ганчiрками. Забираю пiдiгрiту солянку, йду назад, стискаючи зуби, i перед столиком шпортаюся навпроти мордатого. Гаряча жирна рiдина вихлюпується, одна тарiлка мимо, солянка глухо плямкає, бiла тарiлка з приглушеним вiд жиру брязкотом розбивається, шматки бiлої порцеляни ковзають по темнiй плитцi пiдлоги. Друга тарiлка потрапляє мордатому на ширiньку, мордатий підстрибує вiд столу назад, вiн шипить i хапається руками між ноги, тарiлка з'їжджає по його колiнах, не розбивається i з гудінням кружляє по пiдлозi. Мордатий згинається, пiднiмає голову й дивиться спiдлоба на мене, руками вiдокремлюючи мокрi гарячi штани вiд свого тiла, щоб вистигло:

– Ах ти педрила!

– Я не хотiв.

– Ти пiдар гнiйний, за лоха мене тримаєш, – тарабанить мордатий i випростується, бо солянка на його штанах досить вистигла. Вiн на голову вищий за мене i ширший. Його дiвчина вiдвертає погляд. Мордатий робить крок до мене й потрапляє кулаком у нiс, я при падiннi вдаряюся лiктем об сусiднiй порожнiй столик, i розряд болю перекриває все, що робить i робитиме мордатий, я лише качаюся по пiдлозi й намагаюся лiвою рукою схопити себе за правий бiцепс трохи вище лiктя, а коли бiль ущухає, бачу над собою зморшки адмiнiстраторки. Вона примудряється дивитися на мене, задерши голову вгору, хоч я лежу на пiдлозi:

– Нахуй звiдси.

Мордатого, який мене побив, тримає ззаду пiд обидва лiктi його приятель, той уже не рветься до мене, тiльки продовжує матюкатися скоромовкою, триповерховими.

Я працював у «Точцi G» майже мiсяць, але звiсно, зарплатню менi не виплатили. Добре хоч чайових сяк-так вистачало прожити вiд змiни до змiни.

Цілий наступний тиждень я безуспішно, як i першого разу, намагався знайти роботу.

Висiв на шиї у Романа. Вiн i знайшов менi нову:

– Знайомому потрiбен грузчик.

Грузчиками у червонiй зонi називають вантажникiв.

– Але менi потрiбен надовго. Ти ж надовго? – запитав господар.

– Так, – кивнув я.

– А то вiчно йдуть через три-чотири мiсяцi.

– Я надовго, – повторив я.

– Чи йдуть у запiй, три днi на роботу не приходять, а ти сам розвантажуй, – не заспокоювався вiн.

– Я не п'ю.

– Менi потрiбен постiйний грузчик, – наполягав господар.

Вiн розмовляв зi слабким акцентом, але без помилок. Це був азербайджанець рокiв п'ятдесяти на iм'я Алiк, зi стриженим пiд машинку посивiлим волоссям. Вiн починав повніти. Алiк приїхав пiд хлiбний кiоск, який стояв на перехрестi Героїв Севастополя з Борщагiвською, старим бiлим унiверсалом. Крiзь немите лобове скло з переднього сидiння на нас дивилася його дружина, також рокiв п'ятдесяти, з темнiшим, нiж у Алiка, обличчям, із розпущеним по грудях лискучим чорним волоссям, дуже товста. Коли Алiк повертався до неї спиною, вона пiдбадьорливо менi усмiхалася.

– Я вранцi бiгаю, – сказав Алiк. – Заразом перевiряю, як i що.

– Ясно.

– Роботи небагато. Тобi Роман казав, що я продаю тiльки хлiб i випiчку?

Я кивнув.

– Лотки неважкi, це тобi не вагони вантажити. – Алiк махнув рукою й пiдняв брови. – У мене на Борщагiвському базарi ще три кiоски, часом доведеться пiдмiнювати. Але основна твоя робота тут. Бути перед шостою ранку. Вiдмикаєш своїми ключами. О шостiй – шостiй тридцять приїжджає перша машина з хлiбом. Її треба встигнути розвантажити до сьомої двадцять. Iнакше я плачу за простiй, зрозумiв?

Я кивнув.

– Потiм лишаєшся допомагати Надi, продавщицi. Вона приходить о сьомiй. Лотки часом переставляєш, порожнi вниз, повнi ближче до Надi. Взагалi легко. Об одинадцятiй тридцять, до дванадцятої, приходить iще одна машина з хлiбом. Її розвантажувати не всю, тiльки щоб заповнити кiоск, скiльки продали. По п'ятницях i понедiлках, правда, до дванадцятої може продатися весь, тодi заповнюєш наново. Розвантажив другу машину, ще продавщицi зробив, що скаже – i десь о другiй вiльний. Запитання є?

Я кашлянув. За спиною Алiка його дружина лагiдно кивала менi.

– А, так. Зарплата шiстдесят нових доларiв на мiсяць. Можу розбити i платити щотижня. Хочеш, навiть по два долари щодня.

– Краще щодня, – сказав я, згадавши «Точку G».

Алiк зазирнув менi в очi. Я постарався надати їм чесного виразу.

– Без проблем, – рiвним голосом сказав Алiк. – Завтра о шостiй. Я буду тут, покажу що й до чого. Дам ключi.

Поки вiн iшов за кермо, його дружина встигла помахати менi рукою. Я вiдчув у нiй щось потужно материнське, хоча вона зовсiм не схожа на мою тендiтну, завжди коротко стрижену свiтло-русяву маму. Я пiдняв руку й постояв так, поки вони вiд'їжджали. Алiк i не подумав представити дружину.

– Ну ти даєш, – зареготав Валера й закинув голову так, що ледь не вдарився потилицею об стiну, аж я зiщулився вiд страху за нього. – Обскакав мого Ромчика.

– Роман з Умкою давно не разом, – заперечив Улугбек.

Ми втрьох сидiли близько шiстнадцятої години в кухнi квартири на Турiвськiй: я в кутку на продавленiй кушетці, Валера теж на кушетці, але ближче до дверей, поруч iз кривавим написом «Мийте кожен за собою!!!», а Бек через стiл вiд нас на табуретцi. Улугбек – двiрник, найнятий за грошi мешканцiв кiлькох сусiднiх кварталiв – починав прибирати лопатою смiття о пiв на четверту ночi, тiльки-но всi, хто його продукує, бiльш-менш повкладаються спати. Вiдповiдно, вiн i звiльнявся з роботи ранiше за iнших. Я приходив з Борщагiвки близько третьої чи о пiв на четверту. Далекобiйник Валера бував удома лиш коли вертався в Сiмнадцятку з рейсу, зате тодi був вихiдний по повнiй. Ми скористалися з того, що решта на роботi й кухня вiльна. На вкритому газетою столi стояла пляшка, три стопки, банка солоних огiркiв з магазину й готова копчена курка, теж магазинна. Улугбек принiс iз кiмнати гiтару, яка тепер стояла, притулена до стiни й бильця кушетки. Сонце у вiкно, травневе тепло, ми трохи розморенi.

– Талiб, – пiдняв чарку Валера, – за нову пару.

– Та вже не нову, – примружився Улугбек. – Тобi пiзно доповiли.

– Ну то за свободу iнформацiї, – пiдморгнув менi Валера й перехилив чарку.

Я прочистив горло:

– Просто нагоди не випадало.

– Що за винуватий тон? – Валера плеснув мене ручищею по спинi. – Якби Умка хотiла бути з Ромком, ххухх би ти що зробив.

– А я давно бачив, що разом вони не будуть, – сказав батько Умiди.

– Та, Ромка останнiм часом заклопотаний, – кивнув Валера, намагаючись пропхати вказiвний i середнiй палець у банку по огiрок. Йому вдалося це зробити, але з огiрком пальцi назад не вилазили. Валера зробив жалiсну мiну: – Талiб, дiстань огiрочок. У тебе пальцi худiшi.

Бек швидким жестом запхав у банку великий та вказiвний палець i витяг на газету великий огiрок. Потiм iще два. Валера й Бек виглядали поруч дивовижно: м'язистий, масивний велетень та дрiбний, жилавий узбек.

Я витяг iз кишенi гаджет i глянув на екран. Улугбек помiтив мiй жест.

– Вона сьогоднi затримається, – з усмiхом Насреддiна сказав вiн. Вiд зовнiшнiх кутикiв його очей пiшли зморшки-променi. Я опустив погляд на огiрки на газетi й узяв найменший. Огiрок був трохи пересолений, але хрумтiв на зубах саме як треба.

Тепер я мiг приходити на Подiл тiльки у другiй половинi дня, пiсля роботи. Кiоск Алiка стояв за двадцять метрiв вiд секторальної стiни, що йшла по Борщагiвськiй. Згори ходили озброєнi бляки, але на них нiхто не зважав. Кiоск розмiщувався за якихось двiстi метрiв вiд метробудiвського гуртожитку, тож було зручно рано-вранцi ходити на змiну, спустившись по вiконних ґратах. Пiсля другої я йшов на Подiл i чекав на Умку. Вона теж починала працювати рано, але закiнчувала й поверталася з зеленої зони пiзнiше, нiж я приходив, i завжди в рiзний час. Залишатися на нiч я тепер не мiг, бо не встигав дiстатися на шосту ранку на Борщагiвку. Тому вночi я повертався на Героїв Севастополя i в темрявi залазив по ґратах у вiкно на четвертому поверсi. Я працював без вихiдних.

Брати участь в акцiях проти забудовникiв я теж мiг лише в другiй половинi дня. Боротьба виявилась позицiйною. Вночi колишнi мешканцi, переважно молодi, займали кам'янi будинки й навiть зводили тимчасовi барикади та прибудови. Вдень приїжджали бульдозери й за пiвгодини нищили зроблене. Вночi знову виростали слами з дощок i картону. Частина мешканцiв, як i хотiв забудовник, подалися шукати нове житло – далi вiд робочих мiсць на Житньому ринку й далi вiд стiни й робочих мiсць у зеленiй зонi. Забудовник не намагався витiснити мешканцiв за раз i остаточно. Дешевше дати арникам зневiритися самим. Час до Олiмпiйських iгор був, оскiльки ж вони стали тільки приводом для девелопменту – час у девелопера був у принципi. Грiнiнвест грав на виснаження, малими силами: раз прижене екскаватор i копне мiж будинками, другий прижене бульдозер i знищить набудоване арниками за тиждень, третiй прижене автобус блеквотерiв, якi виженуть пiдлiткiв iз таборiв i не дадуть обжитись у будинках мешканцям, котрi спробували повернутися. Новий паркан поки не зводили.

Валера поплескав себе по кишенях, дiстав iз правої пачку:

– Талiб, давай не йти на дах. Ге?

– Е, чорт iз вами, – Улугбек встав i потягнувся до верхнього шпiнгалета. – Тiльки висувайтесь надвiр, бо засмердите все.

Старий потягнув на себе вiкно, дерев'яна рама рипнула, на край стола пiд вiкном посипалась пилюка, вiдвалилось i впало кiлька пласких шматкiв засохлої бiлої фарби. В кiмнату повiяло теплом, знадвору почулися вигуки дiтей i сигнали машин. Валера протиснувся мiж мною i столом, прихопив пачку, обійшов стіл i висунувся по пояс у вiкно, закурюючи.

– Iншого разу до мене пiдемо, – сказав вiн через плече.

– Хай твоя доця трохи пiдросте, – усмiхнувся Бек. – А то жiнка вижене нас з порогу.

Валера засмiявся:

– Катя може.

– Як вони?

– Не нарадуюсь, – обернувся у вiкнi Валера, випускаючи дим назовнi. – Мала агукає як мале агукало.

– Це їй три?

– Три мiсяцi десять днiв, – Валера усмiхнувся, тодi обернувся в бiк вулицi, докурив i пролiз назад на кушетку, даючи мiсце у вiкнi менi.

– Еххх, яка погодка! – зiтхнув вiн. – Навiть у мiстi без паркiв, травень є травень.

Я висунувся у вiкно, з насолодою вдихнув тепле повiтря, потiм догнався димом. Машини внизу проїжджали нечасто, на Турiвськiй майже не було транзитного трафiку. Пiд будинками, по проїжджiй частинi теж гасали з криками дiти. Пастельне свiтло. Будинки та вулицi нарештi прогрiлися пiсля холодної зими, а до асфальтової спеки лiта ще є час.

– Ну, давайте за плодючу Ферганську долину, за її людей, – Улугбек розлив по стопках, коли я докурив.

– Хiба мусульманам можна горiлку? – примружився я на нього.

– Крiзь хмару мого смутку Аллах не побачить, – сказав Бек.

Я чекав лукавих променiв вiд пiднятих кутикiв очей, але зморшки з'явилися бiля опущених кутикiв губiв:

– Сьогоднi роковини. Валера знає. Антон-бек, я приїхав сюди з одного мiста у Ферганськiй долинi. Ти про нього, напевно, й не чув. Тодi теж був травень. У нас у Ферганськiй долинi о цiй порi дуже тепло, правда, абрикоси давно вiдцвiли, зате все зелене, ще не вигорiло. Сонце палить, але пiд деревами густа тiнь… Менi було двадцять рокiв, – Улугбек зiтхнув. – Тодi зони тiльки починали називати зонами, а так то були країни. Я стажувався в однiй органiзацiї, яку фiнансували американцi. Вчився на юриста.

Зони зонами не називали, але майже вся країна опускалась у червону зону. Я тодi вiрив, що треба тiльки обрати iншого президента – i все змiниться. Бо у нас iще й президент був: сидiв у крiслi – й iншого не пускав. А в сусiднiх зонах то там скинуть свого, то там. Ну i наші захотіли.

Пiвмiста вийшло на вулицi. Ще й з усiєї провiнцiї поз'їжджалися. Травень, весна, молодiсть, а ще й попрацював пiвроку з американцями – ми все зможемо, демократiя! Ти колись був серед великого натовпу, який вiрить у себе, Антон-бек? Нi? Тут кожен тобi брат. Коли тебе випадково штовхнуть, ти усмiхнешся, а не розізлишся. Ти забуваєш, що вчора ви сперечалися, тут у вас одна мета. Якщо ти зашпортаєшся, тебе пiдтримають. I разом ви гори звернете. Я скандував, пiднiмав кулак над головою, часом тримав край транспаранта. Фотографував, бо моя органiзацiя хотiла фотографiй.

У мене сiли батарейки. Знаєш, Антон-бек, що таке батарейки? Тодi їх надовго не вистачало. Я побiг в офiс по новi. Я дуже везучий. Буквально десять хвилин туди, десять – назад.

I поки я був в офiсi, то почув пострiли, а потiм крики. Спершу кричали жiнки, потiм вони верещали, а невдовзi почали кричати чоловiки. Я визирнув у вiкно, спершу нічого не побачив, а потiм з боку великої вулицi побiгли люди. Вони бiльше не пiдтримували одне одного. Тепер кожен за себе. Старий чоловік упав, а ззаду бiгли молодшi, й вони перестрибували через нього. Нiхто не зупинився допомогти, потiм натовп став густiшим, i бiльше я старого не бачив. Люди розбiгалися по дворах, вони пробували дверi пiд'їздiв, шукали вiдiмкненi, але натикалися на кодовi замки.

Я дивився згори, як люди метушаться всерединi двору, вони опинились у мишоловцi, а потiм вузький прохiд, звiдки всi прибiгли, загородив бронетранспортер. На баштi сидiв солдат iз кулеметом, вiн пустив чергу справа налiво, по колу прошив усе подвiр'я, й кiлька людей упали. Знову вереск, решта попадали животами на землю. Броньовик здав назад i зник. Я дивився згори i почув схлипування, а потiм зрозумiв, що схлипую я.

Антон-бек, армiя зразу стрiляла металевими кулями, без сльозогiнного газу, без гумових куль, без водометiв, без попереджень. Одразу. Ти знаєш, що таке армiя? Так тодi називали блеквотерiв, тiльки вони вважалися не приватними, а народними. Вони мали захищати народ, але, як i нинi, захищали господарiв.

Наш пiд'їзд був наскрiзний, i я вийшов з iншого боку, щоб не бачити людей, по яких стрiляли з БТР. Я пiшов дворами до замiжньої сестри. Побоявся йти додому, до батькiв. Я знав, що мене шукатимуть, бо працював у цiй органiзацiї, а уряд, як тодi називали менеджмент, стверджував, що всi люди, якi вийшли на протести, є пiшаками закордонних агентiв. Я працював на цих агентiв.

Я помічав тiла на вулицях i намагався не дивитись, але дещо не змiг не побачити. Коли я залiз через паркан у двiр сестри, її чоловiк став кричати на мене. Вiн вiд початку був проти цих мiтингiв, а тепер я наражаю на небезпеку i його, i свою сестру! Вони щойно одружилися, чоловiк сестри був тiльки на два роки старший за мене, а сестру видали замiж у сiмнадцять, не дуже й питаючи. Сестра заступилася за мене, її чоловiк сказав, щоб я переночував у сiнi бiля вiслюкiв, але щоб удосвiта зник, – Улугбек пiднявся з табуретки, пiдняв кришку вiдра в кутку кухнi й зачерпнув кухоль води.

Поки вiн пив, ми мовчали. Валера заховав обличчя в долонях, спершись руками на стiл.

– Уряд потiм визнав сто вiсiмдесят сiм загиблих, – сказав Улугбек. – Але я на власнi очi бачив десятки вантажiвок, Антон-бек. Я в пiтьмi скрадався попiд стiнами перед свiтанком, коли нiч найтемнiша. Я почув гуркiт i сховався вiд свiтла фар за стовбуром шовковицi. Я не рахував, бо тремтiв i намагався злитися з деревом. У тишi нiчного мiста гули вiйськовi вантажiвки, вони проїжджали повз мене одна по однiй, я тремтiв, i це тяглося нескiнченно. Темно-зеленi машини вилискували у свiтлi фар одна одної. Колеса з глибокими протекторами в половину мого зросту. Кузови вкритi брезентовими тентами.

Машини їхали за мiсто. Скидали тiла у виритi екскаватором ями серед вiйськового полiгону. Потiм привозили цистерни й заливали трупи кислотою. Щоб неможливо було впiзнати. Там були тисячi трупiв, Антон-бек. Тисячi трупiв.

Я перечекав останню машину й побiг. Потiм дiзнався, що тiєї ночi до батькiв приходили. Мене шукали. Дзвонили на роботу. Пiд час мiтингу держбезпека вела оперативну зйомку, i потiм шукала тих, кого впiзнала на вiдео. Протягом наступних тижнiв зникли тисячi людей. По них приходили додому, на роботу. Забирали – й вiдтодi цих людей бiльше нiхто нiколи не бачив.

– Хто, – запитав я, вiдчув хрипкий голос i прокашлявся, – хто приходив? Блеквотери?

– Вони не представлялися. Були в цивiльному. Мабуть, держбезпека. Так, зараз це теж були б блеквотери.

– I ви втекли сюди?

– Не одразу, – сказав Улугбек. – Спершу поїхав до двоюрiдної тiтки у Ташкент. Там i дiзнався, що зникають люди. Батьки передали менi, скiльки могли. Я заплатив одному, вiн перевiв мене пустелею через кордон. Зрештою дiстався нинiшньої REE-3, найбiльшої з зон Газпрому, де було легше знайти роботу й перебитися до кращих часiв. Але невдовзi нашi почали зникати й у газпромiвських зонах. Тамтешня держбезпека працювала на одну руку з узбецькою.

Тодi по радiо я почув, що всi ми, виявляється, iсламськi фундаменталiсти, – Улугбек стиснув губи, зморшки-променi вiд кутикiв очей опустилися вниз. – I всi ми, виявляється, були бiйцями клану, що бореться за владу. Газпромiвськi блеквотери вiдловлюють у REE-3 терористiв i повертають їх узбецьким силам правопорядку. Моя американська органiзацiя мовчки прийняла цю версiю.

й потрібно було зберігати присутнiсть у Ферганськiй долинi.

– Отак, – Улугбек без стуку поставив порожню стопку на стiл. – Я мусив тiкати далi. Приїхав сюди. Пробував узяти штурмом фортецю Європу. Подався на статус бiженця. Поки тягнувся процес, продавав шаурму. На будовах працював. Через три роки одружився з українкою, мамою Умiди. Згодом почали з'являтися стiни мiж червоними й зеленими зонами. Так ми тут i лишилися. Жiнка померла десять рокiв тому. Ось, Антон-бек, лишилась Умiда. Бережи її менi.

– Буду.

Валера мовчки потягнувся через бильце кушетки до гiтари. Перебираючи струни, став тихо награвати щось меланхолiйне. В його ручищах гiтара здавалась маленькою, як укулеле. Валера схилив голову.

– А то я старий став, – зiтхнув Улугбек. – Тепер хiба вулицi пiдмiтати й можу. I знаєш, Антон-бек, хоч скiльки вже тут живу… Коли не мiг знайти роботу, показують пальцями: от, ми працюємо, вiн понаїхав i сидить на шиї. Коли знаходив роботу – от, ми без роботи, бо вiн понаїхав i забрав наше робоче мiсце. А пенсiя як не свiтила, так i не свiтить.

– От за що-що, – пiдвiв голову вiд гiтари Валера, – а за це не переживай. Вона давно нiкому не свiтить.

Вiн перевiв погляд у вiкно, не припиняючи бринькати. Я взяв пляшку й розлив рештки горiлки, свою стопку перехилив не чекаючи на них.

– Давайте розкажу, чому я тут.

– Тiкаєш, – одразу сказав Улугбек.

– Умка розповiла?

– Нi. Це й так ясно.

Я розповiв про блеквотера в Кей-Пi Сiтi, про те, як вважав себе вбивцею, а потiм з'ясувалося, що не вбив. Валера поклав гiтару на колiна й перестав грати, а я все силувався пояснити головне i сп'яну не мiг, i менi здавалося, що вони мене не розумiють:

– Розумiєте, рiч не в тому, що я мав тiкати, – молов я. – Рiч у тому, що ти думаєш: от, я вбивця. Я вбив, i хай з необхiдностi, i не хотiв, але ж я вбив людину. Тепер я нiколи не буду таким, як досi. I це не менш страшно, нiж якщо вб'ють тебе. Тобi ввижається той бляк i як iз його шиї б'є кров, вiн притискає руку, а крiзь пальцi капає, й тобi це сниться, ти це бачиш, коли завтикаєш у вiкно маршрутки, стрiпуєш головою й боїшся зануритись у себе. Ось Бек розказував, як вiн тiкав, щоб залишитися живим. Це страшно, але бути вбивцею не менш страшно, а то й страшнiше…

– А прикинь, вiйна, – вставив Валера.

– Так, – затнувся я й замовк.

– Постiйно або ти, або тебе.

Я потягнувся рукою до порожньої пляшки, промахнувся, схопив її з другого разу. Перехилив, у стопку крапнуло. Я вилизав рiдину кiнчиком язика. Улугбек мовчки пiдсунув до мене свою стопку, я очима подякував i випив. Валера бренькав i повiльно декламував, видно, iмпровiзуючи:

– Якщо прийде вiйна,

Я буду дезертиром, -

Сказав один.

А iнший вiдповiв:

– Вже не буває воєн,

Тiльки

Рiзанина.

Якщо прийде вона -

Ти не втечеш.

Буде погожа днина,

Ти спочиватимеш:

Дружина поруч,

На колiнах син.

Летiтимуть з боку лiсiв.

Бомбитимуть заради миру,

Їбатимуть цивiльних

Для торжества свободи,

Казатимуть:

«Якщо не ми, то хто?».

Загинула твоя дитина?

Випадковiсть.

Сам винен, що тут жив.

Загинули ще тисяча?

Така цiна

«Свободи», «демократiї»

Та ринку.

Зроби собi нову

Дитинку.

Ми з Беком мовчали. Валера вiдклав гiтару через бильце на пiдлогу, верхом грифа стукнув об стiну, й гiтара загула. Валера повернувся до нас:

– Це краще, що зараз немає великих воєн. Вiдколи держави стали н-ном-мiн-нальн-ним-ми, – на цьому словi його язик заплiвся. – Ми тепер не гинемо сотнями тисяч одразу. Мремо поступово. Вiд бiдностi, поганого харчування, поганого повiтря, антис-сан-нiтарiї, вiд вилiковних хвороб, бо не мали грошей на лiки.

Улугбек поклав щоку на долоню й опустив очi.

– Вибач, Бек, – сказав Валера.

– Це правда, – сказав Улугбек.

– Зате «демократiя», – скривився Валера. – Вiльний ринок. Як тепер, коли Грiнiнвест хоче нас зiгнати. Знаєте, я й далi цiкавлюся своєю с-соцiальною iс-сторiєю. Так от, – Валера рвучко струснув головою, язик не слухався його на окремих сполученнях звукiв. – Я двадцять рокiв бачу в рiзних зонах ту саму iсторiю. Спершу народ має право на протести. Демократiя. Але! – вказiвним пальцем Валера намалював у повiтрi знак оклику, – треба поважати правопорядок. Протести мають бути мирними. У дрiбних справах це часом працює. Але де замiшанi великi грошi – та хоч мiльйон людей виходь на вулицi, ххахх, а капiтал гне своєї. Результат? Протести перестають бути мирними. Як у нас на Подолi. I зразу – все, ми бiльше не народ, який має право на протести. Ххухх там! Тепер ми порушники правопорядку. Якщо блеквотери не впораються сльозогiнним газом – приженуть гелiкоптери, а то й бомбардуватимуть. А хто бореться далi – вороги свободи. Хто не бореться – цивiльнi жертви.

– Дезертирувати нема куди, – сказав я.

Валера кивнув i без паузи продовжив:

– I знаєте, що найбiльше бiсить? Такi прекраснi поняття – свобода, демократiя – захопили та привласнили для боротьби з ними-таки, зi свободою та демократiєю. Цi два поняття перетворили на пiдпорки для третього: вiльний ринок. I тепер якщо ти чиниш опiр ринку – ти чиниш опiр свободi й демократiї, ххахх.

Улугбек схрестив на столi руки й лiг на них скронею, обличчям до дверей.

– Зате у нас виходить, – сказав я.

– Що? – зiтхнув Валера.

– Чинити опiр. Гляньте, як вiдтiснили Грiнiнвест.

– Поки що.

– Валера, спершу ви казали, що ми тiльки вiдтягуємо час. А тепер, дивiться – ми самi пiшли в наступ.

– Це i є вiдтягування часу, – скривився Валера.

– О-о, бачу, кухоннi фiлософи нафiлософувалися добряче, – почув я вiд дверей.

Ми з Валерою повернули голови. Прийшла з роботи моя Умка.

Її батько пiдняв голову:

– Ми не тiльки кухоннi, – заперечив вiн, затинаючись. – Ми ще й вуличнi.

– Так, так, – усмiхнулась Умiда.

– Та й не такi вже п'янi, – сказав Валера. – Чула б ти, якi ми теми обговорювали.

– Кiнець чула.

– Якби були п'янi, ми б такi слова навiть вимовити не могли, – ретельно вимовив Валера.

– Ик! – зiпсував усе я.

Умiда засмiялася.

Тiєї ночi я вирiшив, що лiзти на четвертий поверх по вiкнах п'яному не варто. До рiшення долучилося й те, що Умка повернулася з роботи пiзно, а до sex room ми потрапили й зовсiм пiзно. Вранцi я встав затемна, тихо вдягнувся, сiв на ліжко, нахилився i притулився щокою до щоки Умiди. Вона обiйняла мене худенькою рукою:

– До сьогоднi, – ледь пiдвелася, щоб поцiлувати мене в губи, i я побiг на першу маршрутку.

Доїхати до Борщагiвки вчасно не встиг. Бiля кiоску стояла вантажiвка з вiдчиненими заднiми дверцятами. Металевi дверi кiоску теж були вiдчиненi навстiж. Алiк у кросiвках i спортивному костюмi бiгав iз лотками хлiба. Його лисе тiм'я блищало вiд поту.

– Антон, маму твою! – хекнув вiн i побiг по наступний лоток.

– Алiк, вибачте.

Вiн махнув рукою через плече, вiдвернувся i згрiб наступний лоток.

– Я не вдома ночував. Не встиг.

– А менi що, – на ходу хекнув власник.

Вiн прогнувся назад, тримаючи лоток перед собою на рiвнi грудей, пiд кутом вгору, впираючись у черевце.

– Бери наступний, – кинув менi через плече, заходячи в кiоск.

Я взявся надто рiзко, загнав у долоню скалку з защербленої дошки лотка, але зцiпив зуби й не зупинявся.

– Ще десять хвилин, – Алiк глянув на зап'ясток, у нього там був старомодний електронний годинник.

Я прискорився, бiгав туди й назад. Розвантажувати вдвох ми не могли, бо заважали б один одному у вузьких дверях. Алiк тiльки пiдсував наступнi лотки менi до краю машини.

Водiй вантажiвки, лiниво спершись лiктем об переднє крило, читав паперову газету й не дивився на нас.

– Ще п'ять лоткiв, – сказав Алiк. – Встигаємо.

Коли машина поїхала, спiтнiлий власник кiоску сiв на бровку за кiоском:

– У них же таймери в машинах стоять, навiть не домовишся з водiєм. А якби я не пробiгав поруч? Платив би за простiй неустойку бiльшу, нiж твоя мiсячна зарплатня.

– Вибачте.

– Таке. Головне, що встигли.

Алiк узявся однiєю рукою над черевцем, iншою за поперек:

– Уфф. Уже й не треба бiгати сьогоднi. Набiгався.

– Вибачте.

– Та нiчого. Бiльше так не роби.

I вiн, трохи горблячись i продовжуючи триматися правою рукою за груди, лiвою за спину, побрiв у двори.

Продавщиця Надя, жiнка рокiв сорока п'яти з фарбованими бiлими кучерями, того дня теж запiзнилася, тож я годину продавав хлiб замiсть неї.

– Тiльки ж не кажи Алiку, – попросила Надя.

– Та ясно.

– Бо вчора й позавчора бурчав, що я запiзнилася. Так нiби я йому рабиня, – квохкала продавщиця. – Понаїхали тут i зайняли все. Тепер я мушу на них працювати.

Я мовчки перемiщував хлiб з глибини лоткiв ближче до неї.

– Чурки неруськi, – закiнчила думку Надя.

Пiсля роботи я пiшов на Подiл пiшки. Умка сьогоднi мала прийти рано, й по дорозi я помічав, як тут i там паличка, на яку я досi й не звертав уваги, вкрилася листям. Хтось висадив вишнi на даху нежилої п'ятиповерхiвки, в якiй провалилися перекриття мiж поверхами. Тепер будинок облямовувала бiло-рожева хмара: вишнi цвiли. На балконах, за якими зяяли чорнi дiри незасклених вiкон, росла трава й подекуди кущi. Внизу, мiж стiною будинку i тротуаром, iз трiщини тягнулися блiдо-зеленi пагони.

Я зупинився перед рядком бабусь, якi торгували на тротуарi. Вони сидiли на ящиках, у застiбнутих коричневих i сiрих пальтах, у теплих хустках, ще у валянках i калошах – за iнерцiєю пiсля холодного бруду березня та рiдкої грязюки квiтня. Одна з бабусь продавала хворобливо-жовтi нарциси, вирощенi, мабуть, пiд багатоповерхiвкою на метрi землi, який вона голiруч очистила вiд битого скла й уламкiв цегли.

– По чому вашi квiточки?

– Десять копiйок! – вигукнула бабуся, пiднявши на мене свiтло-сiрi очi. – Отут двадцять штук – два рублi!

Не встаючи з ящика, вона нахилилася до бiлого пластмасового вiдра, взяла в кулак щiльний пучок квiтiв i пiдняла до мене. У вiдрi лишалося вп'ятеро бiльше нарцисiв, кожен на окремому тонкому стеблi. Квiти стояли, сантиметрiв на двадцять зануренi у воду.

– Два долари? – перепитав я. – Нових?

– Нi! Старих! – вигукнула бабуся. – Два рублi!

Це було так мало, що я звiв брови й хитнув головою, думаючи, що не розумiю.

– Двадцять штук – два рублi! Я так вiддаю, бо вже не можу стояти! Палку поклала, а сама сиджу!

Бiля бабусi на землi лежав костур. Тепер я бачив, що, сидячи на ящику, одну ногу вона тримала перед собою прямо.

– А як ще стiльки ж, буде чотири старих долари?

– Чотири рублi, так!

– То дайте на чотири.

Я дiстав п'ять нових центiв. Це було як п'ять старих доларiв, до грошової реформи.

– Хай буде так, – подав бабусi.

– Дати ще на рубель? – не зрозумiла вона.

– Нi, нi. Просто не треба здачi.

– Добре, – бабуся зашарiлась i опустила голову.

Я стиснув товстий пучок нарцисiв i поспiшив геть.

Квiти подарував Умiдi.

Злiва мене затисла огрядна жiнка, справа я вiдчував гаряче тепло п'ятдесятилiтнього дядька. Вiд нього несло перегаром, з-пiд пахви – пронизливо-кислим запахом поту. Дядько пiдняв руку, тримаючись за поручень над головою. На темнiй футболцi виднiла ще темнiша мокра пляма.

Маршрутка стояла в заторi на Глибочицькій, за трамваєм. Смуги праворуч i лiворуч теж стояли, бо трамвай ширший за машину, а їхали ми мiжряддям базару. Мiкроавтобус iнодi з гарчанням просувався на метр уперед i знову ледь не впирався бампером у трамвай. З колонок, вмонтованих у стелю, звучав гангста-шансон.

– Водiй! Випустiть! – гукнув чоловiк у кашкетi, що стояв у проходi бiля переднiх дверей. Однiєю ногою вiн спустився на приступку.

– Куди, пiд оту вантажiвку? – хмикнув маршрутник.

Перед водiєм хиталася православна iкона богоматерi, що звисала з дзеркала заднього огляду. Над лобовим склом висiли у ряд наклейки: «Як заплатиш – так поїдеш», «Їжте сємки зi шкаралупою», «Зупинок тута i тама нема», «Ша! Ша прогрiєм i поїдем», «Як тiльки – так зразу», а крайня праворуч вказувала стрiлочкою на сидiння поряд із водiєм: «Мiсце для красивої». По периметру лобового скла пiд чорний гумовий шнур були вставленi монетки в один цент.

– Шофер! Стоїмо ж! – гукнув хлопець у спортивному костюмi.

– Та випустiть! – басом проказала огрядна жiнка біля мене.

– А, хоч пiд колеса, – махнув рукою водiй i потягнувся до двох кнопок.

Переднi дверi зiтхнули й рiзко вiдчинилися. Чоловiк у кашкетi вискочив i прослизнув мiж маршруткою та вантажiвкою. За ним потяглись решта.

– Шофер, заднi! – крикнув хлопець у спортивному костюмi.

– Копни дверi, – водiй усiм тулубом розвернувся через праве плече.

Юнак щосили копнув дверi з лiвого боку.

– Справа! – крикнув водiй.

Юнак копнув iще раз, металева стулка зiтхнула й пiсля пiвсекундної паузи з брязкотом відчинилася. Чоловiк iз перегаром хитнувся вiд мене в бiк дверей, зате огрядна жiнка стала напирати, пiдпихаючи мене грудьми. Коли мене витисло через заднi дверi, я вiдчув себе корком, що випорснув iз пляшки. Щоб не тулитися до вантажiвки, вкритої сантиметровим шаром засохлого болота, я подався праворуч – i тут-таки стесав плечем шар бруду з квадратного крила маршрутки. Пiд пилюкою мiкроавтобус виявився жовтим.

Я пройшов мiж машинами та базарниками до вiдносно пiшохiдного ряду i почав протискатися мiж торгових наметiв униз по Глибочицькiй, ступаючи на розкислий картон i вiдкидаючи з-пiд нiг пакувальний пластик. На Верхньому Валу йти стало легше. Якоїсь аварiї я так i не побачив, машини просто стояли в заторi. Він тягнувся i крізь Житнiй ринок, що розкинувся вiд старого примiщення з увiгнутим арочним дахом до колишньої автостанцiї, займаючи її всю.

Там, де базар рiдшав, я побачив Улугбека. Вiн поспiшав.

– Бек! – гукнув я, але вiн не почув.

Старий швидким кроком перетнув Верхнiй Вал у бiк Контрактової, до кварталiв, вiдбитих у забудовника пiсля повалення паркану. Я пiдбiг уперед, завернув праворуч на Костянтинiвську, де зник Улугбек, побачив худу згорблену спину, мусив знов бiгти, щоб наздогнати його.

– Ви куди, Бек? – запитав я на ходу, порiвнявшись iз ним.

– Це ти. Привiт, – не зупиняючись, сказав вiн. – Там копати почали. I хочуть будинки валити.

Пiдходячи до роздiльної стiни, ми вiдчули лiворуч двигтiння. За двадцять або тридцять метрiв, серед розкиданого навсiбiч будiвельного смiття, велетенський екскаватор рив котлован. Важким ковшем iз товстими шипами на кiнцях вiн пробивав землю на метр углиб, при цьому камiння у ґрунтi пронизливо скреготiло, а потiм екскаватор виймав кiвш землi завбiльшки iз мiй хлiбний кiоск, i рiзким рухом стрiли заводив його назад.

Кiлька днiв тому тут стояли саморобнi халабуди з дощок i гiпсокартону, якi Валера називав «ґеджеконду», де жили, чи радше чергували, кiлькадесят хлопцiв i дiвчат. З одного боку майданчика пiд стiною будували халабуди дiти вiрменiв, вигнаних iз сусiднiх кварталiв. З iншого, дотримуючись дистанцiї, отаборилися молодi люди з урочища Кожум'яки. Вдень цi халабуди вже раз або двiчi валили бульдозери пiд охороною блеквотерiв, а вночi, коли жирiки боялися потикатись у червону зону, молодi люди поверталися, нашвидкуруч клепали новi халабуди й палили багаття. Вони робили це демонстративно попiд стiною, аби блеквотерам було видно. Не заходили тiльки у смугу зачистки, де бляки мали право стрiляти на ураження.

Тепер п'ятеро чи шестеро пiдлiткiв бiгали навколо екскаватора, кричали та жбурляли в заґратовану кабiну камiнням, на що оператор машини не зважав. Серед молодi з Кожум'як я помiтив i старшого за решту бородатого Iгоря, сусiда Умiди. Я кивнув на нього Улугбековi.

– Чого твоїх так мало? – крикнув йому Улугбек, вловивши мить, коли шум вiд екскаватора ослаб.

– На роботi, – знизав плечима Iгор, при цьому татуйоване полум'я на його шиї заворушилося.

– Нашi теж, – кричав Бек. – Я написав на гаджети, кому мiг.

– А базарники? – перекрикував шум я.

– Вони не з нами, – прокричав Iгор.

– Десятків два прийдуть, – заперечив Улугбек. – Через годину, коли закриються!

– Два десятки? Досить! – крикнув я. – Екскаватор один.

Я почув скрегiт за спиною й обернувся.

– Вже нi, – крикнув Iгор. – Ось i бульдозери.

Гусеничнi машини сунули з-за рогу жовтого старого будинку, очевидно, виходячи з ворiт на Межигiрськiй та завертаючи до нас на Спаську. Бульдозерiв було три або чотири, вони їхали один слідом за іншим, бо бiльше одного не влазило по ширині вулиці. Це були махини заввишки у два поверхи. Вулиця пiд їхньою вагою зминалася.

Менi сперло подих. Спробував ковтнути, але не змiг. Задер пiдборiддя, щоб проштовхнути клубок, i побачив блiдо-блакитне небо, повернувся праворуч i глянув на роздiльну стiну. За стiною височiв хмарочос Гостинного двору. У деяких вiкнах я помiтив знайомi конуси телеоб'єктивiв. Я торкнув за рукав Iгоря й показав пальцем.

– Знiмають спецоперацiю, – кивнув Iгор.

Мiж мешканцiв Подолу тиждень ходили чутки, що невдовзi забудовники валитимуть квартали мiж вулицею Спаською, де ми стояли, та сусiдньою Хорива. Опустивши голову, так i не змiгши проковтнути клубок у горлi, я побачив, що ми з Улугбеком та Iгорем i ще пiвдесятка пiдлiткiв стоїмо рядком упоперек Спаської, мiж старим будинком i котлованом, який почав рити екскаватор.

Iгор, стоячи лiворуч, узяв мене пiд один лiкоть, з iншого я вiдчув тонку руку, глянув праворуч побачив павутину тонкого каштанового волосся.

– Не могла допомогти, щоб прийти, – усмiхнулася знизу Наомi.

– Не могла не прийти, – механiчно виправив я. Мiй голос звучав сухо, в ротi не лишилося слини.

– Дякую, – сказала Наомi. Лiвою рукою вона тримала мене пiд лiкоть, а правою ховала маленьку вiдеокамеру в сумку на стегнi, перш нiж узяти пiд руку наступного в ряду протестувальника.

Бульдозери гурчали навпроти, вишикувавшись один за одним. Окрiм скошеного ножа вiдвалу, завширшки п'ять метрiв i заввишки мені по шию, поперед кожної махини стирчала коротка товста стрiла, що закiнчувалася чотиригранним шпичаком. Таран. Завдяки таранам морда кожного бульдозера нагадувала рибу нарвала.

Мiж другим i третiм бульдозерами стояла, також iз заведеним двигуном, чорна вантажiвка, крита чорним брезентом. У таких перевозять блякiв, але зараз на Спаськiй та Контрактовiй не видно жодного бляка, навiть на вишцi над роздiльною стiною.

– Будемо стримувати! – гукнув Улугбек, який стояв у ряду за двi людини вiд мене.

– Як? – запитав я себе впiвголоса. Я хотiв розвести руки, але лiву мiцно затис пiд лiкоть Iгор, а праву ще мiцнiше – Наомi.

Переднiй бульдозер дуже повiльно рушив на нас, i я вiдчув, як вiд вібрації землі тремтять мої колiна. Я нервово смикнув шиєю праворуч i побачив позаду рух. За нами збирався ще один ряд людей. На вiдмiну вiд нашого ряду, де єдиною жiнкою була Наомi, у другому, крiм двох або трьох чоловiкiв, стояли жiнки. Базарницi й базарники прийшли ранiше, нiж думав Улугбек.

Ми завмерли, перекривши проїзд, i я вiдчував, як руки, продягнені крiзь лiктi сусiдiв i складенi перед грудьми в замок, напружуються дедалi сильнiше. Бульдозер iшов дуже повiльно, й ряд стискався перед ним, люди тулились одне до одного. Ось таран дiйшов до нас, але двоє чи троє людей, у яких влучав шпичак, лише пригнули голови. Це було лiвiше вiд мене. Улугбековi навiть не довелося пригинатися, бо таран проходив над його макiвкою.

Земля двигтiла, права сторона скошеного бульдозерного ножа видавалася вперед i наближалася. Нижнiй край ножа вiдвалу йшов на рiвнi наших колiн. Мої тремтiли. Оператор бульдозера вiв махину дедалi повiльнiше.

– Що ви робите! – пролунав жiночий крик iз заднього ряду.

– Людей давлять! – гукнула iнша жiнка.

– Убивають! – заверещала перша.

Щоб не дивитися на бульдозерний нiж i не ступити назад, я пiдняв погляд i побачив за ґратами та товстим склом обличчя оператора бульдозера. Це був чоловiк із запалими щоками, рокiв п'ятдесяти, й вiн мав невпевнений вигляд. Коли бульдозерист скривився, щосили торсаючи важiль, у його ротi блиснули золотi зуби, i я зрозумiв, що бульдозерист – арник, як i ми. Махина затремтiла i стала на мiсцi, водiй у своїй кабiнi над нами знизав плечима. Бульдозер продовжував двигтiти на холостих. Це ж треба, подумав я, вийшло.

I тут почув лопотiння брезенту й тупiт нiг. Обходячи бульдозер з обох бокiв, на нас пiшли молодi чоловiки в цивiльному, i я розумiв, що й вони теж – арники, як i ми, як i бульдозеристи. Чоловiки не знали, що робити, вони пiдбiгли до нас i стали, у одних обличчя розгубленi, iншi ховали нiяковiсть за нахабною насмiшкуватiстю. Один став навпроти мене i сплюнув менi пiд ноги. Це був накачаний юнак, стрижена русяво-рудувата голова, ластовиння на обличчi – й менi здалося, що я його знаю.

– Ти з Борщаги! – гукнув я йому.

Вiн здригнувся i втупився у мене, i я впiзнав його.

– Як ти можеш?

Веснянкуватий вiдвiв погляд.

– Чого стоїте? – гавкнув чоловiк, який пiдiйшов з боку машини. – Розривайте!

Вiн був кремезнiший за решту i старший – рокiв пiд сорок. I найбiльш упевнений. Очевидно, бригадир. Вiн подав приклад – пiдiйшов з краю ряду й шарпнув худорлявого пiдлiтка. Той скрикнув вiд болю й вiдпустив сусiда. Бригадир, не глянувши на хлопця, взявся за наступного в ряду.

– Рятуйте! – заверещала жiнка ззаду.

– Давайте! – крикнув бригадир своїм.

Жiнка з другого ряду пробувала завадити йому, але двоє качкiв пiдскочили та стали через голови пiдлiткiв вiдпихати руки жiнки, поки бригадир розривав наш ряд.

– Не дурiйте! – сказав бригадир. – Все одно ми пройдемо.

Пiд прикриттям двох пiдлеглих вiн пiдходив з правого боку дедалi ближче до мене.

– Майте совiсть! – почув я голос Бека. – Ви ж такi, як ми!

Чоловiки ховали очi, проте робили своє. Вони розхитували й шарпали, але, видно, не так сильно, як бригадир, бо не могли розiрвати ряд. Бригадир пiдiйшов до Наомi, i я розкрив замок своїх рук, щоб вiн не зробив їй надто боляче. Наомi м'яко вiдiрвалася вiд мене. Я знову склав пальцi рук у замок, i тут кремезний шарпнув мене. Я скрикнув, вiдчувши, як сухожилля пiд лiктем напнулось об руку Iгоря. Бригадир шарпнув iще раз, я знову скрикнув i ледь послабив замок. Пiдлеглi прикривали кремезного, вiдтiсняючи вiд нього жiнок iз другого ряду та наших хлопцiв, яких кремезний вiдiрвав вiд ряду ранiше. Бригадир шарпнув мене втретє, замок моїх пальцiв, як я й готувався, розiрвався – й рука вислизнула з-пiд лiктя Iгоря. Для годиться я став тицятись у качкiв, якi тепер вiдтискали й мене вiд бригадира, поки той вiдривав вiд ряду Iгоря. Кожен iз накачаних чоловiкiв був на голову вищий за мене, всi вони були ширшi за наших хлопцiв i значно сильнiшi. Качки навiть не дуже боронилися, лише вмiло прикривалися та вiдштовхували, й було ясно, наскiльки вони тренованiшi за нас.

Я почув клацання – бульдозерист знову вмикав передачу, щоб пустити машину вперед. Улугбек сам вийшов iз ряду й пiшов пiд таран, пiдняв руки над головою й зiмкнув їх над стрiлою. Двоє качкiв пiдскочили й вiддерли його руки. Вони навiть не намагалися вдарити його чи скрутити. Просто попiд руки пiдняли Улугбека, так що його ноги трiшки не дiставали до землi, й вiднесли старого набiк.

– Гань-ба! Гань-ба! – скандували їм услiд нашi.

– Мудаки! – крикнув Iгор. – Ви ж на жирiкiв працюєте!

– Всi на жирiкiв працюють, – пробурчав один iз качкiв.

Я побачив, що вiдтіснена Наомi тримає вiдеокамеру в руцi, пiдтримуючи себе iншою за зап'ясток. Мабуть, десь там на хмарочосi Гостинного двору сидить i вiльна преса, згадав я, кинувся помiж качкiв до бульдозера, застрибнув на стрiлу тарана й повис на нiй, тримаючись руками, пiдiгнувши ноги i ставши на верхнiй край бульдозерного ножа. Я притулився щокою до металевої стрiли i здивувався, бо вона виявилась дуже холодною. Бульдозер здригнувся так, що ледь не струсив мене пiд нiж вiдвалу, i став.

Двоє качкiв пiдскочили й потягли мене за ноги. Я обхопив рукою металевий трос на стрiлi й повис. Одна нога висковзнула з рук супротивника, я сперся нею об верх ножа вiдвалу, це дало менi важiль, i я почав брикати iншою ногою, поки i її вiдпустили.

Бригадир демонстративно зiтхнув i без поспiху пiшов у мiй бiк. Вiн кивнув до одного з пiдлеглих:

– Тримай ноги.

Той, закриваючи рукою обличчя, щоб я, бува, не вдарив, пiдскочив i обiйняв мене за обидва колiна. Я побачив, що це веснянкуватий:

– Чувак! Я теж iз Борщаги! – брикався я, але вiн схопив мiцно. – Я ж тобi хлiб продавав! Ти з сином був! Малим, рокiв п'ять! Як ти можеш! Ти ж не жирiк!

Веснянкуватий вiдвертав обличчя, але ноги не вiдпускав. Бригадир, якого пiдлеглi прикривали вiд решти наших, пiдiйшов упритул до мене. Я злякався, бо вiн зовсiм не здавався роздратованим. Вiн просто виконував свою роботу. Бригадир пiднявся до мене i став згори на нiж вiдвалу, мiцно вперся розставленими ногами об нього, а спиною – об корпус бульдозера. Зафiксувався, взяв мене лiвою рукою за плечi, а правою почав методично, короткими ударами, бити знизу в живiт:

– Ну що ти! – видихнув вiн з ударом. – Як маленький! Що за! Дитячий! Садок! – хекав бригадир, щоразу засаджуючи кулаком пiд дих. – Все одно! Ви програєте! Все! Одно! Ми! Пройдемо! Ти сам! Це! Знаєш! Ну що ти! Як маленький! Що! Ти! Як! Маленький! Пускай! Пускай! Отак! Молодець! – бригадир збився з дихання, але спустився з бульдозера тiльки слiдом за мною.

– Так не хочеться вставати, так не хочеться нiкуди йти, – я натягнув ковдру до пiдборiддя, лежачи на спинi. Умiда погладила мене долонею по чолу. Вона лежала на лiвому боцi, підперши голову рукою. Одну голу ногу Умiда поклала менi на живiт, iншу притиснула до мого стегна.

Я витяг з-пiд ковдри руку й поплескав по стосу книжок, якi замiняли нiжку лiжка:

– Хочу, щоб можна було лишатися тут. Ночувати з тобою. Вранцi спати, притулившись отак, – я повернувся обличчям до неї, ми обiйнялись i притулилися животом до живота. Гола шкiра до голої шкiри.

– Так буде незручно, – засмiялась Умiда й поцiлувала мене в губи.

– Тодi ти спи, як тобi зручно, а я згорнуся навколо. Щоб торкатися всiм тiлом.

Вона провела долонею по моїй щоцi:

– Нiчого, колись так буде.

Голос Умiди був нiжний, але непереконливий. Я присунувся ближче, обiйняв i притулився щокою до її щоки, щоб Умка не бачила моїх очей. Дивився за її плече на потертi жовто-коричневi шпалери i думав, що все-таки ночувати з нею я б хотiв не тут. Сутенiло. Через двi години я мусив iти на останню маршрутку на Борщагiвку.

– Не завжди тобi буде на шосту ранку в iнший кiнець мiста, – вона гладила мене ззаду по шиї.

Так. Досить. Зараз ми тут i поруч. Я вiдсунувся назад i дуже серйозно зазирнув їй в очi:

– Я часом думаю, – насупився я. – Ось ми такi iнтелектуальнi створiння, правда? А одна з найбiльших радостей у життi – це зробити отак!

Я просунув руку пiд ковдру i стиснув її сiдницю. Половинка була несподiвано й приємно прохолодна, вона iдеально вмiщалася за формою й розмiром у розкриту долоню. Умiда хихикнула i стиснула мене так само, мiцно, тiльки її рука, звичайно, була значно менша за мою.

– А почнеш забагато думати – супиш брови, стискаєш зуби, – закiнчив думку я. – Курт Воннегут написав книжку, де люди еволюцiонують у щось на кшталт морських котикiв. Iз меншими мiзками. Стають щасливiшi.

– Ти сам як той котик, – усмiхнулась Умiда.

– Тюлень, – я вiдкинувся на спину i став плескати вiдкритими долонями, зображуючи ласти: – Ав-ав-ав-ав-ав!

Умка тицьнулась обличчям менi в бiк:

– А я мрiю, щоб можна було взагалi на тиждень зникнути вдвох.

Здається, у нас обох сезон мрiйництва, подумав я.

– I щоб не працювати, – зiтхнула Умiда, а потiм швидко додала: – але так, аби не втратити роботу, а через тиждень можна повернутися.

– Це називається вiдпустка.

– Вiдпустка, – Умiда кивнула з серйозним виглядом. – I щоб можна було з зони виїхати. До лiсу. Думаю, приємно було б. Iти лiсовою дорогою, пiсок пiд ногами. Триматися за руки.

Умiда лежала у мене пiд боком, пiдiбгавши ноги й легко впираючись колiнами у мене. Я обiймав її за плечi й щокою повiльно терся об макiвку, вдихаючи запах її волосся. Я вiдчував, що скоро захочу ще раз.

– Тато розповiдав, – сказала Умка, – що буквально рокiв десять-п'ятнадцять тому iснували платнi лiси. Платиш на входi – заходиш, i гуляєш собi, й нiхто тебе не вижене.

– А тепер?

– Нерентабельно, – знизала плечима вона. – Скiльки з арника вiзьмеш? Здається, тепер продають абонементи мисливцям, на сезон. Але то жирiкам. Та й без гелiкоптера не долетиш, поруч iз зонами лiси вирубали.

– Чекай. Ти нiколи в лiсi не була?

– Нi. А ти був?

– Двiчi. З екскурсiями. Груповими, так дешевше.

– Класно тобi, – вона театрально зiтхнула. – А я лiс бачила тiльки в альтернативнiй реальностi. Мене мала сестра Iгоря пустила якось. Правда, не знаю, наскiльки той вiртуальний лiс схожий на справжнiй, – Умiда хихикнула. – Бо там над папороттю маленькi феї лiтали. Такi, у бльосточках, – вона поворушила пальцями, – iз фiолетовими крильцями.

Я хмикнув. Умiда знов зiтхнула, цього разу стриманiше, бо не грала:

– А тепер замiсть лiсу й фей треба думати, щоб нас бодай звiдси не вигнали.

За наступнi два тижнi ми тiльки раз змогли усамiтнись i поговорити про фей над папороттю. Мешканцi Подолу готували контрнаступ – i Умка була зайнята.

Девелопери знесли будинки дев'ятнадцятого та двадцятого столiть мiж вулицями Спаською та Хорива до рiвня землi. Лишилися вкритi сухим цегляним пилом i уламками каменю фундаменти та засипанi пiдвальнi примiщення, в яких просiдали з тихим шелестом уламки цементу. Над рiвнем землi подекуди стирчала металева арматура. Бульдозери валили дрiбнi структури, а основну роботу, вiдтіснивши нас i поставивши кордон iз качкiв iз бейсбольними битами i травматичними пiстолетами, девелопери зробили за допомогою вибухiвки. Ми спостерiгали з сусiднiх дахiв. Чути було приглушений вибух, потiм верхнiй поверх будинку просiдав, зникав за iншими будiвлями, i з мiсця вибуху пiднiмалася суха сiро-коричнева хмара пилу. Пил долітав до нас i потiм рипiв на зубах. Пiдiрванi будинки акуратно складалися всередину. Вибухотехнiки знали свою роботу. Потiм iще тиждень девелопери розчищали завали, вивiльняючи мiсце. Далi їм доведеться розчистити ще кiлька вулиць. Iмовiрно, всi квартали до Верхнього Валу.

На мiсцi «ґеджеконду» мiж Контрактовою та Спаською, де великих будiвель нiколи не було, девелопери вже пiшли пiд землю. Тепер тут був котлован завглибшки метрiв п'ять. Той, який почали копати на наших очах. Iмовiрно, цей котлован був лише заготовкою для подальшого розширення та поглиблення.

Я казав собi, що не мiг тодi пiд час протистояння нiчого зробити. Це правда. Але навiть Умiдi я не розповiдав про вiдчуття спiвучастi, що виникло, коли кремезний бригадир бив мене в живiт, i якоїсь митi ми зустрiлися поглядами, i я знав, що тiльки вдаю справжнiй опiр, i що бригадир, б'ючи мене, це розумiє, й вiн б'є мене в живіт упiвсили, i я тримаюся впiвсили. Менi треба зберегти обличчя перед нашими, йому треба зберегти обличчя перед пiдлеглими. Я напружував прес, i удари навiть не проходили до нутрощiв. Тiльки пекла поверхня шкiри та болiли м'язи. Оскiльки я все не розчiплював рук, бригадир поступово бив сильнiше, поки його гра не переважила мою гру, й тодi я просто вiдпустив стрiлу i спустився з бульдозерного ножа i пiшов до Улугбека, до Наомi й бородатого Iгоря.

У тижнi, коли арники готували контрнаступ на забудовника, я зрозумiв тиху повагу до Умiди з боку мiсцевих, яку постiйно вiдчував i досi не мiг пояснити. Умiду, наполовину узбечку, мовчки шанували навiть схильнi до расизму хлопцi з Кожум'якiв, а багато жiнок з Житнього та Подолу називали її «донечка».

Умка нiколи не знала точно часу свого повернення з зеленої зони. Закiнчивши роботу прибиральницi по вiзi, вона крутилася бiля складiв i аптек по той бiк стiни, вивiдуючи мiсця зосередження лiкiв для драг-трафiкантiв. Часом поверталась о другiй або третiй дня, вiдразу пiсля мого приходу на Подiл. Iнодi її не було до десятої вечора. Я ходив уздовж Валiв, коли не сидiлося на Турiвськiй, i вiдчував себе кинутим собакою й хотiлося вити, якщо її довго не було. Умiда приходила з боку Житнього ринку. Пiсля закриття КПП на Контрактовiй у зв'язку з редевелопментом i протистоянням мiж забудовниками й мешканцями сламiв, Умiда ходила в зелену зону й назад через Львiвську площу. Вона йшла в мiй бiк по краю кам'яного пiдвищення, де пiшохiдна зона мiж Верхнiм i Нижнiм Валами на пiвметра вища за проїжджу частину, але вся пiшохiдна частина заставлена припаркованими авто. Тому йти Умiдi доводилося по бровцi. Я помiчав її здалеку i пробирався мiж машинами, якi завжди стояли тут у заторi чи повiльно сунули в тягнучцi. Я протискався мiж крайньою машиною та вертикальним пiдвищенням, терся штанами об кам'яне облицювання бровки, йшов назустрiч Умiдi, вона бачила мене й усмiхалась. Ми пiдходили одне до одного впритул, вона на метр вище, я обiймав її колiна, терся щокою об стегно, вона пестила менi волосся, потiм спиралася долонями на плечi:

– Оп! – i я пiднiмав її й не опускав на землю, вона була легенька i тендiтна в моїх обiймах, нарештi я давав їй торкнутися ногами землi, й ми секунду-двi цiлувалися мiж машин у заторi, й нiхто не сигналив на нас, а тодi я брав її за руку й вiв у бiчнi вулички, де трафiк менший i можна йти тротуаром, я пробував вести її додому, але Умка ще мала зайти до Олени Петрiвни за два квартали звiдси й домовитися про пiсок на акцiю, чи перетнутися бiля Житнього з Iгорем щодо контролю над молоддю з Кожум'якiв, або сходити на збори базарниць, бо вони хотiли гарантiй своєї безпеки пiд час протестiв, i так далi, й так далi, й це затягувалось до вечора, а я ходив за нею слiдом, як хвіст, аби хоч так побути разом.

Я вихоплював уривки з пiдготовки до акцiї:

– Олено Петрiвно! Як машини? Буде шiсть? А по скiльки ходок? Так, скидаємося. Тато ходить по плавучих кварталах, Валерiй Цюцюра – ближче до Щекавицi.

А через день:

– Iгор, на Кожум'яки треба когось iз наших вiдправити. Може, сходиш? Тебе вони слухають. Аби знов на своїх не напали. Я не можу, я для них чурка неруська, сам знаєш.

I наступного дня:

– Базарники будуть? Чудово. Iгор каже, з Кожум'якiв теж прийдуть. Але скидатись не хочуть. Ну, молодi хоч лопатами помахають – у них сили немiряно.

I назавтра:

– Валера, що з зустрiччю? Нi, треба в реалi. Самi знаєте, яка ефективнiсть мережевих розсилок.

Я часом викликався на побiгеньки. Сходив туди, сказав те, перенiс Валерi два пакета, обдзвонив два десятка невiдомих менi людей i повiдомив про зустрiч назавтра о сьомiй біля колишньої автостанцiї на Житньому. Я не розумiв, що вiдбувається, й запитував Умiду, як вона тримає все в головi, як вона знає, що вийде в результатi.

– А я не знаю, – усмiхалась вона. – I нiхто не знає.

Ми бiгали, дзвонили, зустрiчались тут i там, але як iдуть справи загалом, скiльки людей прийде, звiдки взяти iнструмент, як вiдволiкти блякiв або качкiв, чи буде досить пiску – до кiнця не знав нiхто. Кожна людина мала тiльки частину iнформацiї. Тому i бляки, й забудовник, якщо i стежили за нами, то не зовсiм розуміли, що вiдбувається.

Вся ця дiяльнiсть – пiсля роботи, бо нiхто не скасовував необхiдностi заробляти на життя. Умка при цьому ще знаходила енергiю, щоб усмiхнутися менi, на ходу притулитись або на зустрiчi стиснути руку, а коли я одного разу, напевно, глянув на неї очима сумного пса, вона вiдкинула менi волосся з лоба i сказала:

– Знаю, мiй хороший. Менi теж цього бракує.

Лише раз Умка пiшла зi мною, i я вiдчув у цьому радше спiвчуття, вона пiддалася моїм бажанням, її бажання майже не було, i вже потiм, коли вона лежала бiля мене, поклавши ногу менi на стегно, iншою притуляючись до мене збоку, пестила менi волосся й думала про своє, я занив:

– У-у-у, я так не хочу йти вiд тебе.

– Знаю, Антончику, – вона поцiлувала мене у скроню. – Але головне, що ми разом.

– Так. Це головне, – повторював я й почувався вередливою дитиною.

– Вибач, менi ще треба… – й вона вже неуважна, я бачив, що вона думає про своє, я вiдчував, що заважаю, й поспiшав пiти, поки вона не встигла захотiти, щоб я пiшов. Я ще трохи ходив за нею, мов цуцик, вона йшла з зустрiчi на зустрiч, я вiдчував себе зайвим, прощався, Умiда ще знаходила сили на нiжнiсть i на спробу дати менi вiдчути себе бажаним, а тодi я пiвтори години їхав на Борщагiвку, й хотiв, аби швидше це минуло й ми захистили свiй sex room, дивився крiзь власне вiдображення у вiкнi маршрутки в темряву, притулявся лобом до скла i злився на девелоперiв, якi створили таку ситуацiю, намагався не переносити злiсть на Умку, а на Борщагiвцi залазив по вiконних ґратах на четвертий поверх, вранцi злазив ґратами на роботу, вiдпрацьовував своє у хлiбному кiоску i знов поспiшав на Подiл.

– Пора, – сказав Валера по гаджету. – Сунуть.

– Всi на Контрактову! – Умiда йшла коридором i стукала долонею по дверях кожної кiмнати комуналки. – Всi на Контрактову! Пора.

По сходах семиповерхiвки тупали ноги, на кожному з поверхiв до нас долучалися новi люди, тут i там стукали дверi. Молода жiнка на ходу плескала себе по кишенi, перевiряючи, чи не забула ключi, другою рукою вона вела семилiтню дiвчинку з довгим чорним волоссям, я ще подумав, як мама не боїться за дитину. Серед iнших поспiшав сусiд знизу Азат, сивий худий вiрменин, якого взяли в будинок на Турiвськiй пiсля вiдселення вiрменських кварталiв бiля роздiльної стiни. Коли я два тижнi тому стояв на даху й дивився, як щоразу пiсля вибуху просiдає черговий будинок, я думав саме про Азата – що вiдчуває вiн, адже тепер він не повернеться у свiй дiм на Хорива. Азат любив хвалитися, як жив колись у зеленiй зонi в Єреванi, мав три вiлли, два приватнi гелiкоптери. Вiн втратив усе у Вiрменiї, бо вирiшив взяти участь у виборах, але пiшов за списком не тiєї партiї. Мусив тiкати. Жiнка й дiти успiшно перебралися до GWE-3, однiєї з зелених зон Захiдної Європи, а сам Азат не змiг пройти секюрiтi в аеропорту, його ай-дi картка засвистiла. Бiльшiсть грошей на рахунках, отримавши код ай-дi, заблокували полiтичнi суперники. Пiсля кiлькох мiсяцiв блукань Азат осiв у REE-17, а з родиною так i не возз'єднався. Тепер вiн втратив усе й тут, i ось колишнiй впливовий жирiк серед нас, арникiв, iде боротись iз девелоперами вже незрозумiло за що, бо його будинок пiдiрвали тиждень тому.

Небо над нами було суцiльно хмарне, без блакитних розривiв i без грозових темних хмар, рiвномiрно сiре – бiльш характерне для пiзньої осенi чи для березня, нiж для середини червня. Земля була пересохла, i там, де не залишилось асфальту, розсипалася на порох, бо давно не було дощу. Я йшов поруч iз Умкою по вулицi Оболонськiй, iз кожного будинку виливалися людськi струмки, п'ятеро тут i шестеро там, i коли ми вийшли на Межигiрську, нас виявилося близько сотнi, люди йшли в ряд по обидва боки проїжджої частини й усi – в один бiк, до Контрактової. Я сподiвався побачити бiльше людей, але у багатьох мешканцiв Подолу ще не скiнчився робочий день, вони перебували в iнших районах REE-17, дехто в зеленiй зонi. Було пiв на третю по обiдi, четвер.

Дехто з молодших людей, що йшли по Межигiрськiй, натягнув маски, клоунськi носи чи бутафорськi капелюхи, якi залишилися вiд повстанського карнавалу. Бiльшiсть вдягли звичайний одяг, бо цього разу задум був iнший. Умiда на ходу розсилала з гаджета повiдомлення для вiльної преси за списком, який здобули люди з числа наших симпатикiв у зеленiй зонi. Якщо вiльна преса й не наважиться перебратися через стiну, то оператори завжди можуть знiмати протистояння з того боку – наприклад, з вiкон хмарочоса Гостинного двору. Мешканцi сламiв навмисне чекали на перший хiд забудовника, щоб забезпечити пряме фiзичне протистояння i, таким чином, яскраву картинку. Адже зрозумiло, що хорошi кадри для вiльної преси – краща приманка, нiж соцiальна справедливiсть та iншi абстракцiї. На вiдмiну вiд сюжетiв про боротьбу мешканцiв сламiв за свої права, кадри фiзичного зiткнення, вiдомi у професiйному середовищi як riot porn, гарантовано продадуться, бо вони цiкавi споживачам не тiльки GEE-17 або REE-17, але й iнших зон.

– Наомi! – гукнула Умiда через вулицю, й дiвчина перейшла до нас. На грудях у неї висiла маска протигазу.

– Що наш план? – запитала Наомi.

– Який у нас план? Хто фiзично сильнiший, той iде на забудовникiв. Переважно чоловiки, деякi з базарниць також, – сказала Умiда. – Решта, як можуть, психологiчно тиснуть на бикiв i допомагають нашим. Крики, галас, бiганина в тилу, тиск на жалiсть. Координаторки на зв'язку мiж собою, – Умiда показала свiй гаджет. – Якщо доведеться тiкати вiд блякiв, бiжимо дворами. Мiсцевiсть знаєте? – вона подивилась i на мене також, тому я покрутив головою.

Умiда махнула, щоб ми з Наомi йшли за нею:

– Це Ярославська. Якщо добiжите, звертайте сюди. Орiєнтуйтесь на виноград, ось, – показала Умiда.

З-під асфальту, здиблюючи його горбом, пiднiмалися старi товстi стебла, вкритi поздовжнiми свiтло-сiрими смугами тонкої кори. Темно-зелені зарості вкривали будинок вiд другого й до останнього поверху. Плодiв у червнi видно не було.

– Тут усе наскрiзне, – сказала Умiда. – Завертаєте з Межигiрської праворуч i пiрнаєте в першу чи другу арку, все одно. Бляки загублять вас, бо сюди зразу не поткнуться. Бояться закритого простору.

Я пiдняв голову, шукаючи орiєнтирiв. Лiворуч висiла зелена, заiржавлена по краях прямокутна табличка, мабуть, столiтньої давності. На нiй було написано: «Товарищи жильцы! Надстройка балконов запрещена». Кожен балкон був надбудований. Вище, над вiкнами другого поверху, йшов горизонтальний ряд гiпсових лев'ячих морд. Заскленi балкони ховали кожен по кiлька левiв, пiд склом одного з балконiв кожна лев'яча морда виявилась пофарбованою в iнший колiр: жовта, тодi фiолетова, зелена, синя, червона.

– Сюди, – кивнула Умiда.

Ми пройшли крiзь арку до внутрiшнього дворика, схожого на колодязь. Над нами вiд стiни до стiни двiр перетинали мотузки, на них сушився рiзнобарвний дитячий одяг. Вгорi над нерiвною цегляною кладкою, з якої лущилася побiлка, виднiв квадрат неба. Завдяки вогкiй темрявi внизу, небо здавалося глибоко-синiм.

Праворуч стояла машина марки «Жигулi» зi спущеними шинами та потрiсканою, колись блiдо-жовтою фарбою на капотi й даху. На даху авто сидiла, насторожено дивлячись на нас, плямиста бiло-сiро-жовта кішка. Вона напружилася, готуючись у разi небезпеки тiкати.

– Далi можна або сюди, або сюди, – показала Умiда. – Тiльки без панiки, щоб не вибiгти назад на Межигiрську.

Прямо, дорiжкою завширшки метр мiж двох стiн, могли рухатись уже тiльки пiшоходи. Ми пройшли вперед, Умiда перша, далi Наомi, останнiй я. Повернули праворуч у хвiртку пiд аркою й опинились у наступному дворику, ширшому, проте тут виявилось iще темнiше, бо над нами по залiзних прутах вилися винограднi лози, утворюючи тьмяно-зелену стелю. Тут пахло приємнiше.

– Праворуч – назад на Межигiрську, лiворуч – глибше у дворики, – показала Умiда.

На Межигiрську виводила велика арка, якою могла проїхати машина, а вглиб кварталу вiв тунель завдовжки метрiв десять, завширшки метр i заввишки такий, що менi доводилося нагинати голову.

Наомi дiстала маленьку камеру з сумки, що висiла у неї ззаду на поясi. Дiвчина взяла камеру в долоню, закрiпивши на руцi ремiнцем.

– Iдеальне мiсце для урбан ґерильї, – сказала Наомi, обводячи дворик об'єктивом по периметру.

– Якщо не оточать з усiх бокiв, – сказала Умiда, так щоб це потрапило у вiдео. – Бо тодi це щуроловка.

Наомi опустила камеру, залишивши її прикрiпленою до долонi. Ми пройшли пiшохiдним тунелем, де пахло пральним порошком i сечею, й опинились у широкому дворi. Я вiд несподiванки сахнувся пiсля вузькостi попереднiх закапелкiв. Праворуч навскiс стояла двоповерхова цегляна будiвля, за архiтектурою схожа на старий дитсадок. Над екс-дитсадком надбудували ще два дерев'янi поверхи. По периметру до будинку тулилися дерев'яні сарайчики.

Ми пройшли лiворуч. Мiж чавунних колон однiєї з арок висiла дитяча гойдалка на шнурках.

– Краще туди, – Умiда показала рукою вперед, – подалi вбiк, перш нiж повертатися на вулицю. Якщо треба – можна перечекати мiж сараїв чи забiгти до пiд'їзду. Нашi домовились повiдчиняти всi ворота, пiд'їзди, пiдвали. Ясно?

Ми знов повернули лiворуч i пройшли мiж широко розчинених фарбованих у чорне залiзних ворiтниць. Краї крiпилися до кiлець, забитих усерединi арки мiж цеглою в стiни.

– Знов Ярославська, – сказала Умiда, коли ми вийшли. – Бачите, мiж арками – виноград. Це орiєнтир. Можна з дворiв не повертатися на Ярославську, а вийти на Волоську. Можна i праворуч, на Нижнiй Вал – але якщо бляки йтимуть за нами, то з Валiв. Туди бiгти не треба.

– Тому не панiкувати, щоб не помилитись, – повторив я попередню настанову Умiди. Всерединi у мене щось неприємно вiбрувало, живiт втягнувся.

Ми втрьох повернулися на Межигiрську та приєдналися до решти людей, що поспiшали в бiк Контрактової. Весь iнструктаж забрав двi хвилини.

Забудовники явно готувалися до проблем. Котлован мiж Спаською та роздiльною стiною виявився обгороджений нашвидкуруч зведеним парканом заввишки метра два, з гофрованого лискучо-сiрого листового залiза. Роль опор виконували конструкцiї з арматурин у виглядi перевернутої Т, які просто стояли на землi.

Кiлькадесят мешканцiв сламiв уже були на мiсцi. Ми не могли бачити з землi, що за парканом. Двоє хлопцiв пiдняли третього, тримаючи за литки, той спирався на їхнi плечi, тодi рiзко став на повен зрiст i присiв назад, перш нiж утратив рiвновагу. Його опустили на землю.

– Братки, – сказав хлопець, вiдновлюючи дихання, яке збилося вiд рiзкого руху.

– Скiльки? – запитав один з тих, що пiднiмали його.

– Двадцять, – вiн швидко вдихнув i видихнув. – Може, тридцять.

– Тю.

Ми почули свист пневматики, навскiс лiворуч вiд нас вiдчинилися ворота КПП, з них виїхала крита брезентом вантажiвка, з гарчанням набрала швидкiсть, щоб тут-таки загальмувати бiля ворiт у тимчасовому парканi. З вантажiвки сипонули, гупаючи берцами по розбитому ґрунту, накачанi чоловiки. Вони були в оранжевих накидках будiвельникiв i в оранжевих пластмасових касках. Жерстянi ворота розчинились, i псевдобудiвельники рушили всередину. Вантажiвка, що їх привезла, розвернулась i вже рiзко набирала швидкiсть, поспiшаючи назад у зелену зону. Головного братка я впiзнав, це був знайомий моєму животу бригадир. Вiн нагадував мускулястого накачаного стероїдами бiлого щура з гидко гладкою шкiрою. Я пошукав поглядом веснянкуватого сусiда з Борщаги, але не знайшов.

– Гiп! Гiп! Гiп! – почув я над правим вухом, i повз мене вже бiгли нашi хлопцi. Порiвняно з качками забудовника нашi були на загал дрiбнiшi, у частини обличчя були закритi нашийними хустками.

– Коля, назад! – почув я зойк жiнки бiля себе, голос був дзвiнкий та чистий, я на півсекунди повернув голову – i впiзнав квадратну жiнку, це вона в Кожум'яках спiвала, розвiшуючи бiлизну. Один iз пiдлiткiв, почувши її зойк, зашпортався на бiгу, не впав, пригальмував, обернувся, натягнув хустку вище пiд очi й побiг далi.

– Налiтай, пацани! – крикнув Коля, обганяючи iнших, i поки братки не встигли зачинити бляшанi ворота за собою, з десяток хлопцiв опинилися поруч.

– Вали їх! – почув я знайомий бас, i серед молодi побачив бородатого Iгоря.

Хлопцi кинулися на качкiв у воротах, але тих було бiльше, й качки вiдтіснили наших i замкнули ворота за собою. Нашi розсипалися вздовж паркану, я не витримав i теж побiг уперед, а першi хлопцi вже хапалися за секцiї, щоб тягнути їх на себе.

– Обережно, краї! – почув я за секунду за того, як схопив секцiю разом iз маленьким хлопцем, нi, то була дiвчина з закритим обличчям. – Ай! – скрикнула вона, i я теж вiдчув бiль i встиг вiдпустити лист металу.

Я глянув собi на долонi, посерединi їх перетинав неглибокий кривий порiз. Секцiї з листового металу мали вгорi зазубрини. Ми з дiвчиною в шийнiй хустцi розгублено стали попiд парканом, не знаючи, що робити далi.

Тим часом десяток наших напирали на ворота поруч. Братки зсередини стримували їх.

– Розiйдись! – гукнув один iз хлопцiв тим, хто стояв перед воротами.

Вiн iз двома iншими нiс довгу iржаву трубу, на кiнцi якої тримався на болтах дорожнiй знак «зупинку заборонено». Ще кiлька наших зрозумiли задум i вхопили трубу. Її кiнець, разом зi знаком, просунули пiд бляшанi ворота, я пiдбiг, нахилився по трубу й бачив, як братки забудовника вiдстрибують, щоб їх не вдарило по ногах. Знак «зупинку заборонено» на трубi нагадував лезо алебарди на кiнцi довгого древка. Ми просунули трубу на метр, уперли з того боку кiнцем у землю, пiдважили – й ворота знялися з петель i подалися на нас пiд вагою качкiв, якi напирали зсередини. Трубу пiд вагою ворiт i людей боляче рвонуло з рук, перш нiж я встиг її вiдпустити. Я вiдстрибнув, щоб труба, падаючи, не вдарисла по нозi.

– Так їх! – i нашi проскакували крiзь ворота всередину, братки намагалися ловити їх, але нашi виявилися вертляві й висмикували одне одного, якщо хтось потрапляв до рук качкiв. Братки забудовника розгубилися, й молодь розбiглася всерединi по периметру.

Я вiдстав i глянув на свої долонi. Шкiру потягнуло при падiннi труби, долонi тепер пекло, на порiзах лишилась iржа вiд труби, але я подумав, що маю щеплення вiд правцю. На вiдмiну вiд бiльшостi арникiв. Я роззирнувся й пiдняв з землi шматок товстого пакувального полiетилену, витер об штанину, обмотав полiетиленом шкiру й бiльше не думав про бруд.

Я пiдняв очi, шукаючи, куди застосувати себе тепер, i побачив, що пiдтягнулися запрошенi журналiсти. Молодцi, устиг подумати я, не побоялися перейти через стiну. Кiлька операторiв бiгали з камерами, двоє чи троє фотографiв навiть опинилися всерединi за парканом, бiля котловану. Журналісти, які щойно прибули, похапцем розпаковувались, вони бачили, що обiцянi яскравi кадри будуть, лиш треба не пропустити, поки все не скiнчилось. Я побiг уздовж паркану.

Нашi хлопцi, а тепер i дiвчата розбiглися по периметру котлована, вони валили паркан зсередини, вже не тягнучи на себе, а просто навалюючись усiм тiлом i витискаючи секцiї одну по однiй назовнi, й металевi прямокутники падали легко, разом iз не закопаними в землю анти-Т-подiбними опорами. Жiнки, лiтнi чоловiки й тi, хто виявився повільнішим, як от я, обережно допомагали ззовнi, дотягуючи своєю вагою секцiї, якi нахиляли на нас хлопцi й дiвчата з iншого боку.

Здавалося, братки зовсiм втратили контроль над ситуацiєю й тільки безпорадно ходять, розставивши руки, не надто намагаючись перейняти нападникiв, якi проникають на територiю. I тут я побачив Iгоря, вiн залишився ззовнi периметра, як i я. Iгор схопився за похилену секцiю, крайню з тих, що лишалися стояти, до нього пiдскочило двоє браткiв, узяли за ноги й почали тягнути, Iгор скрикнув, i братки вiдпустили його й побiгли захищати наступну секцiю, на яку зсередини стрибали, копаючи ногами, двоє пiдлiткiв. Iгор, на зiгнутих ногах, скрючився там, де його покинули качки, вiн затис руки мiж ногами, i я пiдбiг до нього. Iгор закусив губи, засмоктавши їх усередину, й тихо стогнав. Вiн стиснув ноги, зiгнувся i присiв, тримаючи руки мiж стегнами.

– По яйцях? – на вдиху запитав я.

Iгор енергiйно покрутив головою. Й далi горблячись, вiн дiстав з-мiж нiг лiву руку, правою сильно стискаючи себе за лiвий зап'ясток.

– Ох ти ж… – я вiдчув, як у мене самого холонуть яйця.

Долоня Iгоря була розпанахана до кiстки, я встиг побачити шматки м'яса i щось бiле, потiм Iгор, видно, послабив тиск пальцiв на зап'ясток, бо розрив швидко заповнився яскравою, зовсiм не темною кров'ю, я вiдвернувся i щосили стиснув зуби, кiлька разiв, як пес пiсля бiгу, дуже швидко вдихнув i видихнув носом, щоб прогнати пiтьму з-перед очей.

– Сам винен, – Iгор зареготав. – Треба було зразу вiдпускати.

Вiн зайшовся смiхом, i в мене мурашки поповзли між лопатками. Iгор дивився на свою руку, з неї на землю крапала червона кров i чорнiла в пилюцi, а вiн смiявся i смiявся, менi хотiлося вхопити його за плечi й щосили трусонути, i тут я побачив масивну постать, це був Роман Цюцюра, вiн пiдскочив до Iгоря i з розмаху дав ляпаса по вилицi, над щокою. Iгор захлинувся й нарештi вдихнув повiтря. Тепер його нижня щелепа трусилася.

– До Пферда треба, – сказав Роман.

– Угу.

– Я тебе повезу. Не зомлiєш?

– Н-не п-повинен, – губи Iгоря сильно тремтiли, й вiн закусив нижню.

Роман узяв Iгоря пiд здорову руку, прямо пiд пахвою, й повiв у бiк Валiв по колишнiй вулицi, нинi рiвнiй дiлянцi землi мiж сухими цегляними руїнами. Ззаду я бачив, що Iгор похитується на ходу. Iгор був на пiвголови вищий за Романа, але Роман кремезнiший. Щокiлька метрiв за Iгорем в асфальтовiй пилюцi лишалася матова чорно-червона краплина.

– Бачила? – запитав я.

– Багато хто порiзався. Куди це вони? – Умiда показала в бiк Романа й Iгоря.

– До якогось Пферда.

– А, – вона кивнула. – Правильно. Ти сам як?

Я простягнув уперед руки, тодi подумав, що це виглядатиме, наче я скаржусь, i вiдсмикнув їх за спину. По-дитячому вийшло, тож я насупився:

– Нормально.

– Покажи, – Умка за рукав витягла мою лiву руку з-за спини, розмотала полiетилен i повернула долоню догори. – Давай iншу.

Вона дiстала з кишенi хустину i, змочуючи її слиною, обережно витерла бруд із ран, щоб дати порiзам закритися. Було волого й прохолодно. Коли Умка схилилася над моєю рукою, я поцiлував її в макiвку.

– Не заважай, – сказала вона.

Я глянув праворуч, де молодi люди без поспiху, методично збивали ногами на землю останнi секцiї паркану. Чулися мiрнi удари пiдошвами по залiзу. I нашi, й качки тепер ходили навколо котловану поволi, втомленi. Бригадир, схожий на лиснючого накачаного щура, голосно розмовляв по гаджету, притискаючи його до вуха. Вiн жестикулював вiльною рукою.

Деякi оператори вiльної преси зняли з плечей камери й роззиралися, шукаючи поглядом колег.

Бригадир закiнчив розмову й махнув рукою пiдлеглим, щось рикнувши. Братки потяглися в його бiк, не чинячи більше спротиву молодi, а тим часом жiнки, лiтнi люди й кiлька маленьких дiтей, приведених смiливими батьками, йшли за братками, скандуючи: «гань-ба». Деякi качки огризалися, нагадуючи загнаних вовкiв. Бригадир зiбрав їх навколо, сам опинився всерединi групи. Пiд крики арникiв «ганьба!» та кiлька протяжних «ура-а-а!» братки забудовника, щiльно ставши плече до плеча, пiшли смугою зачистки прямо попiд роздiльною стiною в бiк КПП. Згори стояли озброєнi бляки, спрямувавши дула автоматiв горизонтально над нашими головами. Смуга зачистки, якою йшли качки, вирiзнялася дещо свiтлiшим старим асфальтом, крiзь трiщини в якому проростали будяки, бо по ньому так рiдко ходили.

Знов почувся свист пневматики, й металопластиковi ворота вiдчинилися, показавши на хвилину сiро-металевi нутрощi пропускного шлюзу. Двоє браткiв обернулись i сплюнули на землю, решта зайшли всередину, тримаючи пiдкреслено рiвно спини й розправивши плечi, не повертаючи голови.

Вiльна преса, знявши вiдступ забудовника, почала спаковувати апаратуру в чорнi чохли.

– Шановна пресо! – махаючи руками, щоб привернути увагу, Умiда пiшла до групи журналiстiв i операторiв, якi тулилися купкою. – Шановна пресо! У нас є ще коротка заява!

Я звернув увагу на одну журналiстку, це була дiвчина рокiв двадцяти п'яти, не бiльше, з густим шаром макiяжу. Молода журналiстка покусувала губи, хоча намагалася не виказувати страху перед нами. Вона перебувала в червонiй зонi, поруч жодного бляка, тепер i братки забудовника пiшли. Дiвчина вагалася, проте поплескала свого оператора по плечу, гладкий чоловiк щось буркнув i пiдкреслено знехотя взявся знов розпаковувати вже зачохлену камеру. Ще кiлька операторiв зробили те саме, але бiльшiсть, чоловiк сiм, не виймали технiку. Троє фотографiв iз камерами на грудях – це було навiть комiчно – стояли поруч в однакових позах, схрестивши руки, виставивши одну ногу вперед, й дивилися спiдлоба. Фотографи не бачили один одного, тому не усвідомлювали, наскільки схоже повелися.

– Ми хочемо нагадати, – сказала Умiда в кiлька об'єктивiв, що нацiлилися на неї. – Вiсiмнадцять рокiв тому компанiя-адмiнiстратор GEE-17, яка нинi називається Грiнiнвест, сама привезла з червоної зони Єревану пiвтори тисячi вiрменiв. Вiрмени добудовували цю стiну, – Умка показала на роздiльну стiну за спинами операторiв, – коли мiсцевi вiдмовилися. За це вiрменам було обiцяно квартали безпосередньо поряд зi стiною. Ось цi, якi нинi зрiвняно з землею, – Умiда зробила широкий жест у бiк цегляних руїн.

Позад Умiди ходили молодi люди – як вiрмени, так i кожум'яцькi – а також вiрменськi жiнки й кiлька лiтнiх чоловiкiв. Серед них був i Азат. Вiн, разом iз жiнкою рокiв п'ятдесяти, на вигляд базарницею, нiс у бiк котловану секцiю листового залiза.

– Квартали тодi були закинутi, – Умiда поспiшала, бо один з операторiв опустив камеру й вiдступив. – Мешканцi самотужки возили воду, купили дизелi для електрики. I тепер Грiнiнвест забирає їхнi квартали, нищить будинки! Ми не дамо! – у неї не вийшло завершити ефектно, вона зiрвалась на крик.

– Забирайте свiй паркан! – крикнула жiнка, яка несла металеву секцiю з Азатом, i штовхнула свiй край усередину котловану. Азат вiдпустив свiй бiк, i лист металу, торохкочучи й перевертаючись, покотився на дно ями.

– Закопайте котлован! – гукнув один з пiдлiткiв.

– Забирайте свiй паркан! Закопайте котлован! Забирайте свiй паркан! Закопайте котлован! – скандували кiлька людей, решта пiдхопили, й арники вигукували це, поки йшли по новi секцiї, а тодi кожну з них скидали на дно котловану.

Цi дiї знiмав уже тiльки один оператор вiд вiльної преси. Повний чоловік зняв був камеру з плеча, але бiля нього стояла молода журналiстка з густим макiяжем, вона щось гаряче доводила колезi. Оператор знизав плечима, знов пiдняв велику камеру й, не сходячи з мiсця, спрямував об'єктив у бiк, де мешканцi сламiв скидали залiзо з краю котловану вниз.

Ще одним оператором була Наомi, яка ходила поруч iз людьми, що носили металевi секцiї, забiгала наперед i йшла спиною, i лиш останньої митi вiдходила, щоб не впасти, i проводжала маленькою ручною камерою секцiю в польотi.

Четверо хлопцiв несли секцiю за кути, гнучкий лист металу провисав мiж ними, хлопцi йшли в ногу пружним кроком, лист ритмiчно вигинався i спiвав вiд напруження металу: «вввiуууу, вввiууу, вввiууу», а тодi хлопцi з криком «ааааа-ах!» розбiглись i щосили штовхнули металеву секцiю горизонтально вперед, вона пiвсекунди летiла вперед на потоцi повiтря, а тодi один з кутiв загнувся донизу, металевий лист рiзко змiнив напрям польоту, миттєво втратив висоту i, вдарившись сторч об камiння на днi ями, завмер вертикально, вагаючись, у який бiк упасти, вiн iще секунди три лунко гудiв, вiбруючи, аж поки не лiг на глину з легким «пххх».

– Їдуть! – почув я дзвiнкий жiночий голос i обернувся на крик.

– Їдуть!

По Костянтинiвськiй наближалося два, три, чотири гусеничних тягачi, кожен iз двома вiдкритими довгими причепами, машини з'являлись одна по однiй з-помiж будинкiв Верхнього Валу й повiльно, iз двигтiнням сунули на нас мiж руїн. Земля вiбрувала пiд важкими махинами так, що менi залоскотало стопи. Гусеницi переднього тягача нацiлилися просто на нас, арники розступалися по обидва боки, потiм машина забрала лiворуч i пiшла вздовж котловану на вiдстанi в кiлька метрiв, аж поки обидва причепи не стали паралельно до краю ями. У причепах лежав завантажений брудний пiсок, перемiшаний iз глиною, з куп де-не-де стирчали мокрi округлi каменюки. В кабiнi першого тягача свiтилася задоволена пика далекобiйника, колишнього професора соцiальної iсторiї Валерiя Цюцюри.

– Ближче не можу! – Валера крикнув з кабiни вниз крiзь шум двигуна, тодi почухав ручищею кучму кучерявого темного волосся, опустив руку на важiль i рвонув на себе. Обидва причепи озвалися рiзким металевим скреготом, потiм щось нiби трiснуло, i платформи причепiв перехилилися в бiк котловану, з них на землю посипався пiсок, вiн шарудiв несподiвано гучно, часом об край металевого днища причепiв гуркотiли каменi, вони перевалювались, падали вниз i глибоко провалювались у пiщану купу, яка росла на краю й частково стiкала вниз у котлован. Коли весь пiсок зсипався, Валера рвонув на себе iнший важiль. Тягач затремтiв дрiбнiше й за три секунди стих. Валера вiдчинив навстiж дверцята i спустився з кабiни по металевiй драбинi. У правiй руцi вiн стискав велику сокиру. Дерев'яний держак був темно-коричневий від віку, металева частина – напiвiржава й масивна.

– Гля, це той самий, – сказав оператор журналiстцi з густим макiяжем. Дiвчина двiчi кивнула.

– Ближче не мiг, – повторив Валера, зiстрибнувши з останньої сходинки на землю. – А то йоххнусь туди наххухх.

Вiн показав рукою з сокирою на тягач i зробив жест у напрямi дна котловану.

Валеру впiзнали й решта операторiв i фотографiв, усi кинулись похапцем розчохляти сховану апаратуру.

– Лопати в кабiнi, – сказав Валера Умiдi.

Умка кивнула й обернулася до мене:

– Антончику, залiзь поскидай. Будь ласка, – додала похапцем i поклала долоню менi на плече, нiби просячи пробачення.

Я полiз по металевiй драбинi, зайшов у знайому простору кабiну. Там за сидiннями, на пiдлозi валялося штук сорок лопат. Держаки були всi рiзнi, лопати було поскидано неакуратно, i їх купа сягала менi до пояса.

– Бережись! – крикнув я, викидаючи крiзь дверцята першу лопату.

Люди внизу розступились, i я помiтив, що кiлька об'єктивiв спрямовано на мене. Я нахилявся, брав лопати одну за іншою й намагався кидати всi в одне мiсце. Кинув кiлька лезами донизу. Одна вдарилась об землю i вiдскочила далеко вбiк, змусила якогось хлопця вiдстрибнути. Я став кидати лопати горизонтально, тепер вони дзенькали й лишалися лежати, де впали. Доки я закiнчив, був геть мокрий i збився з дихання. Чого, питається? Вони ж такi легкi. Я пообiцяв собi менше курити, згадав про сигарети й одразу дiстав одну з пачки в нагруднiй кишенi. Валера постiйно курив у кабiнi, тож i я тепер став на виходi й закурив, щоб зробити паузу й вiддихатись, поглядаючи на всiх згори.

Валера зiбрав навколо себе журналiстiв, розмахуючи над головою сокирою. Народжений в епоху медiаспектаклю, вiн став мiж своїм тягачем i краєм котловану на тлi людей, якi встигли розхапати лопати й залiзти на купу пiску.

– Сьогоднi ми закопуємо сокиру! – голосно сказав Валера i зробив паузу. Вiн пiдняв сокиру вище, й об'єктиви спрямувалися на нього. – Ми закопуємо в котлован сокиру вiйни. Ми не хочемо вiйни з забудовником. Ми хочемо виконання обiцянки. Цю землю передали людям, якi замешкали тут.

У Валери виходило ефектнiше, нiж перед тим в Умiди. Журналiсти не вiдверталися, й тепер маленька Наомi зi своєю крихiтною камерою була непомiтна серед чоловiкiв, кожен з яких тримав апаратуру обома руками на плечi, як базуку. Валера перед об'єктивами вдавав якогось Тора, вiн блимав очима i гримiв голосом. Мабуть, подумав я, цей артистизм у Валерiя Цюцюри лишився з часiв, коли доводилося читати лекцiї студентам.

– Ми закопаємо сокиру вiйни тут! – вигукнув Валера. – I краще хай забудовник її не вiдкопує!

Позад нього люди махали лопатами, засипаючи пiском котлован. Валера вiдiйшов вiд камер, присiв на краю ями i, притримуючись вiльною рукою за землю бiля нiг, зiстрибнув униз, на насипану пiд стiнкою ями купу. Вiн обрав мiсце i застромив сокиру, рукiв'ям вниз i лезом догори, мiж двома шматками розколотого бетонного блока. Оператори стали в рядок по краю котловану, щоб зняти з наближенням iржаве лезо, яке стирчало з купи ще з пiвхвилини, доки його не присипали темним вогким пiском, перемiшаним iз глиною.

Аби показати вiльнiй пресi, що спектакль закiнчено, Валера пiшов спиною до об'єктивiв на дальнiй вiд операторiв край ями.

– Спустiть держак, – попросив вiн одного з хлопцiв, той гукнув iще одного, i вдвох вони подали лопату, Валера вхопився за кiнець, хлопцi вперлися ногами в землю й вiдхилилися назад, аби втримати його вагу. Валера, спершись ногою об стiнку котловану, обхопивши долонею держак, вiдштовхнувся й пiдтягнувся вгору. Бiльший з хлопцiв подав руку, Валера вхопився, спружинив i вискочив з котловану, поплескав хлопця по плечу й обтрусив вимащенi глиною на колiнах штани.

Арники мiрно працювали лопатами, i купа пiску швидко перекочувала до ями. Валера поліз по металевiй драбинi в кабiну, щоб вiдвести машину. Я посунувся всередину, сiв на мiсце поряд з водiєм. Вiльна преса зрозумiла, що нiчого нового не заплановано, й поспiшила в офiси, щоб там монтувати доповнену реальнiсть. Було близько п'ятої вечора.

– Ви артист, – сказав я, коли вусате обличчя Валерiя Цюцюри з'явилося на рiвнi дверцят кабiни. – Заворожили журналiстiв.

– Професiоналiзм не проїххеш, – Валера усмiхнувся в вуса. – Я ж лектор, їххать його в дишло.

Я кивнув. Валера вмостився на водiйському сидiннi, дiстав з нагрудної кишенi пачку сигарет i, постукуючи по дну пачки, вибив одну сигарету до середини фiльтра. Простягнув менi:

– По однiй?

Я зiтхнув i витяг сигарету.

– Оце я розумiю демократiя, – сказав Валера, дивлячись на людей. – Заздалегiдь органiзоване спiльне виконання спiльних завдань вiдповiдно до спiльних рiшень. А не як у Грiнiнвесту, ххть – купити пiвмiста й через лобi в менеджментi провести потрiбнi тiльки їм рiшення, – Валера глибоко затягнувся, повiльно випустив дим. – Ясно тiльки, що довго миритися з iншим розумiнням демократiї жирiки не будуть.

– Не всi жирiки однаковi, – я показав двома пальцями з затисненою мiж ними сигаретою на Наомi. Дiвчина саме занурювала лезо лопати в купу пiску.

– Ти ж розумiєш, Тоха, – розтягуючи слова, сказав Валера. – Я маю на увазi Грiнiнвест i їм подiбних, а не Наомi. Чи Пола Сайбердюка.

– Угу.

Валера з силою розтер кiнчик сигарети об залiзний край дверцят тягача i нiгтем вiдклацнув бичок униз.

– Ну, ххиххдуй копати з усiма, – вiн усмiхнувся у вуса, показав кивком на Умiду, яка проходила з лопатою поруч, i потягся до пускового механiзму. – Я поїхав iще по пiсок.

– А здалеку возите?

– З-пiд Вишгорода. Там намивають iз рiчки. Найцiкавiше, ххть, купили у тiєї ж контори, де Грiнiнвест купує.

м один ххухх. Аби грошi платили.

Лопат на всiх не вистачало. Ми з Умiдою захопили одну на двох i нiкому не вiддавали, працюючи по черзi. Вона працювала бiльше: я тримав лопату обережно, щоб не тривожити порiзи на долонях. Втомленi, спiтнiлi, ми перекидалися фразами й часом посмiювалися – не через жарти, а просто вiд радостi.

Тягачi з пiском їздили дотемна. Люди не розходилися, навiть коли в сутiнках iз сiрого неба пішов дрiбний дощ. Тільки коли хмари почорніли, стало гриміти в пiтьмi й дощ перейшов у зливу, до половини засипаний котлован лишили.