Червоне і чорне

Стендаль ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ

^© _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Переклала з французької Єлизавета Старинкевич}

_{Передмова Тетяни Якимович}

_{Друге видання перекладу}

_{«ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»}

_{Назва першого значного роману Стендаля, який згодом приніс авторові світову славу, й досі лишається загадкою для книголюбів. Близько півтора століття тривають дискусії з цього приводу в науковому літературознавстві. Та й тут нікому не пощастило дати переконливе пояснення символіки кольорів у хвилюючій книзі про бурхливе життя й трагічну смерть Жюльєна Сореля.}

_{Відомо, що Стендаль, один з найдотепніших письменників XIX ст., любив ховатися під псевдонімами, бавитися парадоксами, уживати складні метафори. Можливо, й справді, як дехто гадає, це частково залежало від особистої вдачі письменника — раціоналістичної й разом пристрасно емоціональної. Бальзак — перший вдумливий критик Стендаля — писав про нього: «людина надзвичайного розуму й дивовижного хисту жити».}

_{Та існує й інша, мабуть, більш виправдана гіпотеза: мовні машкари Стендаля — засіб контестації, двобою з дворянсько-буржуазним суспільством та церквою, і водночас — спосіб самозахисту від політичного терору. За свідченням біографів, псевдонім Доменіко Вісмара, прибраний Стендалем для участі в русі італійських карбонаріїв, врятував його від шибениці, бо австрійська поліція не змогла встановити тотожність цієї особи з французьким літератором. Відомо також, що, працюючи в 1834–1835 рр над романом «Червоне і біле», Стендаль, тоді французький консул у Чівіта-Веккіа, щоб уберегтися від шпигунів, зашифрував свій рукопис. Постійна небезпека змусила його обрати шифр, побудований на складних математичних обчисленнях. Загубивши пізніше ключ до шифру, письменник не зміг поновити текст по пам’яті. Саме через це великий прозовий твір, спрямований проти Липневої монархії, що потопила в крові повстання ліонських ткачів і паризьких республіканців, лишився незакінчений і був уперше виданий шанувальниками видатного художника слова лише після його смерті.}

_{Проблематика й поетика творів Стендаля, безумовно, позначені впливом політичного й культурного клімату тогочасної Європи. Але поняття про творчість письменника як пасивний «продукт епохи», без урахування зворотної реакції художника на життя, його мистецької індивідуальності, рівня його громадської активності та інтелектуальної озброєності, вже давно відкинуте нашою наукою як антидіалектичне.}

_{Фредерік Стендаль (справжнє ім’я та прізвище Марі-Анрі Бейль) жив у період, багатий на великі історичні події. Хлопчиком йому довелося стати свідком грандіозного суспільного перевороту, здійсненого французькою революцією кінця XVIII ст. Його молодість відшуміла в роки наполеонівських походів. Мистецький хист письменника розгорнувся на всю широчінь в тяжкі для французького народу роки реставрації Бурбонів та панування Луї-Філіппа, ознаменовані революційними спалахами.}

_{Справжній талант — це не лише майстерність, а й особистість. О. М. Горький у свій час дав гостру відсіч буржуазним критикам, які не хотіли помічати заслуг Стендаля як людини передової суспільної думки. Стендаль не був письменником кабінетного типу, не замикався, в колі суто естетичних проблем. За жадібним інтересом до соціальних і політичних конфліктів сучасності, за силою бунтарських волелюбних прагнень його можна порівняти з великим революційним поетом-романтиком Англії Байроном.}

_{Серед інших, навіть найвидатніших письменників того часу Стендаля помітно вирізняє глибоке філософське спрямування його думок, широка наукова й літературна ерудиція, ентузіастична допитливість, вироблена ним досить струнка концепція історіографічних, суспільно-політичних та естетичних поглядів. Відомий радянський учений Б. Реїзов, автор грунтовних досліджень про Стендаля, справедливо підкреслює, що ідейний шлях видатного романіста не був надто прямолінійним і до кінця лишався непозбавленим суперечностей. Однак в цілому твори, щоденники й листи Стендаля, навіть численні замітки, які він робив на полях книжок і зошитів, свідчать про найпильнішу увагу письменника до сучасної йому дійсності, про те, що вія гаряче сприймав кожну нову плідну ідею й так само запально боровся проти того, що здавалося йому помилковим, небезпечною брехнею, шкідливою для суспільного прогресу акцією. Автор «Червоного і чорного» постійно перебував у опозиції до реакційного уряду, до панівних класів. Його часом, здавалося б, надто нігілістична критика оточення насправді була проявом мужнього, суворого гуманізму. За виразом Горького, Стендаль був глибоко людяний, але без принизливих жалощів до людини.}

_{Доказом цього є насамперед життєвий шлях письменника. Анрі Бейль народився 23 січня 1783 р. в сім’ї заможного гренобльського адвоката Шерюбена Бейля. Рано втративши матір, хлопець не був прив’язаний до батька, богобоязливого, жадібного до грошей, монархічно настроєного буржуа, не хотів слухати повчань приставленого до нього учителя-єзуїта. Пізніше у автобіографічній книзі «Життя Анрі Брюлара» Стендаль напише: «Мої рідні… хотіли, щоб релігія утримувала мене в покорі, а я тільки й мріяв про бунт».}

_{Початком формування своїх прогресивних поглядів майбутній письменник був зобов’язаний дідові з материного боку, старому лікареві Ганьону, який познайомив хлопця з героїчними легендами республіканського Риму, з філософією просвітителів та класиками світової літератури. Юний Бейль жваво цікавився подіями революції. Ще в Греноблі він якось відвідав збори місцевого якобінського клубу, хоч, щиро співчуваючи біднякам, малий панич, звичайно, мало розумів тоді прагнення «плебейської» Франції.}

_{1799 р. Анрі закінчив засновану в Греноблі за ухвалою Конвенту республіканську школу, діставши першу нагороду з математики, і домігся в батька дозволу поїхати до Парижа, щоб продовжувати навчання у Політехнічній школі. Та замість цього романтично настроєний юнак, потрапивши до столиці, захоплюється театром, мріє писати комедії, а через рік вступає до наполеонівської армії і виїздить на італійський фронт. Весь час, за винятком перерви з 1802 по 1805 p., коли він знову живе в Парижі, уперто поглиблюючи свої знання у галузі літератури та філософії, молодий Бейль перебував у армії Наполеона. Крім Італії, він пройшов разом із французькими військами Німеччину, Австрію, став учасником російського походу. Тоді ж виник назавжди закріплений за Анрі Бейлем псевдонім Стендаль, як спогад про одне саксонське містечко.}

_{Вступаючи до лав наполеонівської армії, Стендаль спочатку вірив у те, що вона несе на своїх багнетах принципи Великої революції. Та невдовзі молодий, наділений ясним розумом республіканець, який мріяв «виправити людський рід», починає ненавидіти деспотизм Імперії Наполеона, як «повторення старої монархічної нісенітниці», нову «спілку всіх шахраїв». А проте він не шкодує, що вирушив у широкий світ, стійко витримує тяжкі випробування, що чекали на нього в Росії. В листі, надісланому друзям під час відступу з Москви, Стендаль писав: «Уже ця подорож винагороджує мене за від’їзд з Парижа: про те, що я бачив і пережив, письменник-домосід не довідався б і за тисячу років».}

_{Протягом усієї військової служби Стендаль не розлучається з зошитом і пером. Ретельно фіксує все найважливіше з побаченого, працює над низкою творів, які закінчить пізніше. Існують певні свідчення про те, що, сидячи в одному з напівспалених особняків Москви, в заграві пожежі, Стендаль, головний інтендант армії окупантів, за допомогою майбутнього декабриста Каховського знайомився з історією Росії, з рухом Пугачова. Він уважно вивчає культуру й побут європейських країн.}

_{Молодий письменник, чи не один з усієї французької армії, усвідомив велич подвигу російського народу в боротьбі з іноземною навалою. Згадуючи пізніше про трагедію 1812 р., Стендаль писав, що в убогих хатинках Росії він побачив «патріотизм і справжню велич», що гніт царату «не здолав народ духовно». Урок, здобутий під Москвою, Стендаль вважав цілою епохою в формуванні передової французької думки. Він назавжди зберіг інтерес до Росії і російського визвольного руху. В одному з листів до О. І. Тургенєва — брата декабриста Н. І. Тургенєва, Стендаль писав: «Я шлю прокляття вашій рабській країні. Коли Ж’ нарешті ідобуде волю російський селянин?»}

_{Після падіння Наполеона Стендаль, як і двадцять тисяч інших офіцерів «великої армії», залишив військову службу. Більшість його армійських товаришів знайшли собі теплі місця за нового режиму. Але Стендаль, не маючи жодних засобів до існування, не хотів брати подачку від ненависних йому Бурбонів, що повернулися до Франції і встановили в країні жорстокий терор. Він вирішує залишити батьківщину і виїздить до Італії, де живе з 1814 по 1821 рік. Вперше йому довелося побувати тут у 1800 році, і вже тоді він закохався в чудові пам’ятники мистецтва античності та епохи Ренесансу, в італійську музику й малярство. Ще під час своєї військової служби Стендаль почав працювати над книгою «Історія живопису в Італії». Тепер він закінчує цю працю й пише низку інших, присвячених переважно питанням мистецтва («Життєпис Гайдна, Моцарта і Метастазіо» і т. д.).}

_{Та не лише художні інтереси вабили Стендаля до Італії. Письменник насамперед шукав тут ті живі джерела революції, що, як йому здавалося, були вже вичерпані у Франції. Оселившись в Мілані, він зближується з таємною організацією карбонаріїв, яка очолювала в ті часи національно-визвольний рух проти австрійської влади. Серед друзів Стендаля були: відомий італійський революціонер Конфалоньєрі, поети-карбонарії Уго Фосколо, Сільвіо Пелліко та ін. Після розгрому карбонарського руху (1821 р.) Стендалю довелося повернутися до Парижа.}

_{Письменник був непримиренним ворогом реакції, яка панувала в політиці, філософії й літературі Франції 20-х років. Своє негативне ставлення до доби Реставрації він висловив у романах «Арманс», «Червоне і чорне» та інших творах. Автор «Червоного і чорного» з симпатією поставився до Липневої революції 1830 p., з захопленням говорив про героїчних бійців «Трьох славних днів». Але новий режим, встановлений внаслідок липневого перевороту, був йому не менш чужий, ніж уряд Бурбонів. Монархія Луї-Філіп— на, яку Маркс називав «самодержавством фінансової аристократії», суперечила насамперед основному моральному принципу Стендаля — презирству до влади грошей над людиною.}

_{Під час свого перебування на батьківщині Стендаль і далі виявляв інтерес до опозиційного руху. Він був добре знайомий із знаменитим памфлетистом, захисником пригніченого селянства — Полем-Луї Кур’є. Вважав невтомного борця проти колишніх емігрантів-дворян, церкви та монархії П’єра-Жана Беранже, переслідуваного судом та реакційною критикою, найбільшим поетом Франції. Зустрічався в Парижі з засновником республіканської партії, тоді ще молодим студентом Годефруа Кавеньяком. Його хвилювали блискучі виступи визначного французького революціонера Огі^ста Бланкі на процесах заарештованих республіканців. А пізніше — звістки про потоплені в крові повстання ліонських ткачів, про звірячу розправу солдатів з населенням робітничого кварталу, увічнену «Бальзаком живопису» Оноре Дом’є в сповненій могутньої викривальної сили літографії «Вулиця Транснонен 15 квітня 1834».}

_{Стендаль не брав безпосередньої участі у сучасному йому французькому визвольному русі і, мабуть, не усвідомлював до кінця історичного значення цього руху. Він вважав Францію країною, нездатною до результативної боротьби, і прагнув повернутися до своїх італійських друзів.}

_{Стендаль терпів матеріальну скруту. Його заробітки як літератора і журналіста були мізерні. Це змусило талановитого художника піти на державну службу. Щоб мати можливість поїхати до Італії, у 1830 р. він займає посаду французького консула спочатку в Трієсті, а потім у маленькому приморському місті Чівіта-Веккіа поблизу Рима.}

_{Новий консул гаряче взявся до роботи. З властивою йому енергією, організаторським талантом, здатністю до спостережень і розумінням обставин він збирав і пересилав до міністерства іноземних справ Франції цінні відомості про становище в Італії. В той же час він поновив стосунки з італійськими революціонерами. Репутація друга карбонаріїв, небезпечного змовника, змусили французьку адміністрацію ставитися до інформацій Стендаля з упередженням. Відчуваючи марність своєї урядової діяльності, Стендаль цілком віддається літературній роботі. Наприкінці 1830 року вийшов друком написаний ще в Парижі роман «Червоне і чорне». У 1834–1835 рр. він працює над романом «Люсьен Левен» (або «Червоне і біле»), який йому не довелося закінчити. У квітні 1839 р. побачив світ останній великий твір письменника «Паризький монастир», який Стендаль написав «одним подихом» під час тривалої відпустки у Франції. У 30-х рр. одна за одною побачили світ його чудові новели з циклу «Італійських хронік». Ці твори, повні невгасимого протесту проти тогочасної політичної реакції, наснажені пристрасною бунтарською енергією. Тільки смерть урвала натхненну діяльність видатного письменника. Вона раптово скосила його під час одної з поїздок до Парижа — 23 березня 1842 року. Похорон Стендаля відбувся без духовенства. За домовиною письменника йшли Проспер Меріме, О. І. Тургенєв та двоє невідомих друзів.}

_{Надзвичайно привабливим був Стендаль як людина. Високий, міцної статури, відважний у вчинках, безстрашний у висловленні своїх поглядів, наділений могутнім логічним розумом і тонкою сприйнятливістю до всього прекрасного, глибокодумний, а часом по-дитячому грайливий, він був сповнений громадської й творчої дієздатності, яку не могли знищити за його життя ні переслідування властей, ні злісні нападки ворожої критики.}

_{Роман «Червоне і чорне», що мав підзаголовок «Хроніка XIX ст.», був написаний в основному до Липневої революції й змальовував французьке суспільство епохи Реставрації. Публікація твору затрималася у зв’язку з від’їздом автора до Трієста. Заздалегідь обміркована сюжетна структура й соціально-історична концепція твору, духовний світ героя, — все це вимагало від письменника замкнути дію роману в межах правління останнього з королів дворянсько-клерикальної Франції Карла X (Стендаль сам це підкреслював у зверненні «До читачів»). Та чи не відчувається все ж таки відгомін липневих барикад у знаменній промові Сореля на суді, що становила кінцеву мораль твору, написаного письменником-демократом?}

_{Літературна праця була для Стендаля радістю і водночас виявом його активної суспільно-етичної позиції, наслідком напруженої праці, широких філософських узагальнень, часом надто оригінальних і надміру складних для розуміння тогочасного читача й тогочасної критики. Риси особистості Стендаля можна впізнати не лише в його досить численних автобіографічних публікаціях, а й у кожному з творів письменника. Пристрасна щирість, одверта оцінка описуваних подій, звучить у «ліричних» ремарках автора, розкривається в тонкощах соціально-психологічних портретів, у філософській концептуальності творів.}

_{Стендаль написав «Червоне і чорне», коли йому було сорок сім років, тобто бувши людиною цілком дозрілою, з непохитними не¬ реконаннями. А проте в цьому творі виявляється якась непомильна свіжість думки, щастя творчого першовідкриття. Можливо, це пояснюється тим, що роман про Жюльєна Сореля — перше повноцінне завоювання письменника в цьому жанрі. «Арманс» (1827) був теж працею новаторською в галузі романної прози, твором інтелектуальним і опозиційним, а проте позбавленим тої художньої авторитетності, яка робить соціальну критику вагомою, а людські образи духовно живими, здатними хвилювати й прищеплювати читачеві свої настрої. «Червоне і чорне» — це роман-підсумок, синтез ідейно-політичних, філософсько-історичних, психоаналітичних та естетичних роздумів письменника, його перше бездоганно повне в думках та їх художньому втіленні творче кредо. Тут уперше був вироблений той неповторний стиль — вогненні спалахи почуттів, бурхлива динаміка подій, вилиті в стриману, небагатослівну форму, — про який творець «Людської комедії» написав: «полум’я, заховане в кремені». За висловом Бальзака, Стендаль поривається до драми й створює її одним словом, однією думкою.}

_{Сюжет і образ головного героя «Червоного і чорного» запозичені автором з живої дійсності. У 1827 р. паризька «Газет де трібюн» опублікувала смертний вирок, винесений сину коваля Антуану Берте, що став учителем в домі провінціального дворянина і вчинив замах на життя своєї коханки — дружини господаря. Не задовольняючись судовими звітами преси, Стендаль докладно вивчив матеріали процесу Берте і майже повністю використав канву трагічної біографії молодого плебея для свого першого великого прозового твору.}

_{В цих матеріалах можна було при бажанні знайти всі елементи, потрібні для написання ефектного сенсаційного роману: злочинне кохання, ревнощі, убивство, гільйотина. Але Стендаль розробив цю тему в новому тоді для літератури Франції соціально-психологічному жанрі.}

_{Письменник підійшов до створення «Червоного і чорного» озброєний величезними знаннями в царині історичної науки. Сотні прочитаних книжок, починаючи від античних авторів і кінчаючи новаторськими працями французької школи істориків 1810-1820-х рр., критично сприймалися Стендалем з тими корективами, які вносили останні вияви класової та політичної боротьби в країні, а також спостереження художника, наділеного даром правильно осмислювати історичний процес.}

_{Звідси свідомий, підкреслений історизм його творчого методу, прагнення до цілковитої життєвої правдивості не в фабульних деталях, а в зображенні класових стосунків і сутичок, шляхів формування психіки та інтелекту герся в умовах чітко окресленого історичного періоду. Епіграфом до роману є слова Дантона: «Правда, сувора правда», які наголошують викривальне звучання твору.}

_{В останні роки Імперії та протягом усієї Реставрації Стендаль відчував гострий, навіть болючий інтерес до політичних питань. Роботи Міньє, Тьєра та ін. про Французьку революцію кінця XVIII ст. зміцнювали його антифеодальні та антитиранічні настрої. Але в оцінці сучасного етапу історії Стендаль стояв, безперечно, на позиціях більш демократичних, ніж історики ліберальної школи, котрі після Липневого перевороту перейшли на бік Луї-Фі— ліппа, якого Стендаль називав «найбільшим шахраєм серед королів». В уявленні Тьєра і Гізо, що дістали тепер міністерські портфелі, буржуазія ставала провідною силою нації. Натомість, як зазначав О. М. Горький, автор «Червоного і чорного» був «першим літератором, який уже наступного дня після перемоги буржуазії почав проникливо й яскраво змальовувати ознаки внутрішнього соціального розкладу буржуазії та її тупувату короткозорість».}

_{Стендаль не раз говорив, що бажає щастя величезним масам так званого «простого народу», в якому відчував ту здорову й чисту мораль, якої важко дошукатись у заможних буржуа і спадкових аристократів, покалічених кастовими привілеями та владою, яку дає багатство. Він співчував «плебсу», що здійснив революцію і тепер чинить мужній опір буржуазній державі, яка морить робітників голодом, заважає жити селянам. Та все ж Стендаль з його витонченим інтелектом, постійною розумовою перевантаженістю був мало знайомий з життям народу, не відчував з ним внутрішньої спорідненості. Може, саме тому героєм його славетного роману став у певній мірі «двійник» автора — бідняк-інтелектуал, що бореться за свою людську гідність і можливість повноцінного творчого самовиявлення.}

_{У своїх роздумах Стендаль не раз звертався до ролі трудової інтелігенції в суспільстві. В 1828 р. він пише про те, що навіть Міньє і Тьєр недооцінювали «діячів думки», які у XVIII ст. «постачали ідеї всьому суспільству». Стендаль протиставляв творчу інтелігенцію сучасним промисловцям, вважаючи її «мислячим класом», який цікавить «тільки те, що корисне для більшості нації». Такими він вважає героя іспанського національно-визвольного руху Рієго, страченого Фердінандом VII, або капітана Паррі, що пробивався до полюса, тим часом як один з фабрикантів заробив десять мільйонів, виготовляючи коленк…}