Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 4

«Мабуть, переживаю, — здогадувався Рік Декард, — щоб зі мною не сталося того самого, що з Дейвом. Анді, що зумів продірявити його лазером, з таким же успіхом продірявить і мене. Але, здається, справа в чомусь іншому».

— О, ти навіть захопив із собою оту недолугу специфікацію нової розробки мозку, — промовив інспектор Браєнт, поклавши слухавку відеофону.

— Так, до мене вже дійшли деякі чутки, — відповів Рік. — І скільки маємо тих анді? Про що дізнався Дейв?

— Поки що — вісім, — проговорив Браєнт, глянувши на дошку-планшет. — Перших двох Дейв уже встиг уколошкати.

— А решта шестеро тут у нас, у Північній Каліфорнії?

— Наскільки нам відомо. Дейв каже, що в нас. Я саме з ним і говорив відеофоном. Маю його записи; знайшов у його столі. Він каже, що це вся інформація, яку йому вдалося роздобути, — Браєнт постукав пальцем по купі аркушів паперу. Але поки що інспектор начебто і не збирався передавати Ріку записи; з якихось міркувань він сам їх гортав, насупившись і облизуючи губи.

— Наразі в мене жодного невідкладного завдання, — проявив ініціативу Рік. — Готовий узяти на себе анді Дейва.

— При перевірці підозрюваних Дейв використовував модифіковану шкалу Войґта-Кампфа, — провадив замислено Браєнт. — Ти ж розумієш, принаймні маєш розуміти, що вона не розроблена конкретно для цього нового типу мозку. Для цього типу мозку немає тесту; три роки тому шкалу Войґта удосконалив Кампф, і це все, що ми маємо, — він зробив паузу, розмірковуючи. — Дейв каже, що шкала точна. Можливо, що й так. Але я хочу, щоб до того, як ти візьмеш на себе отих шістьох... — він знову постукав пальцем по купі аркушів паперу. — Словом, тобі треба полетіти до Сієтла і переговорити з людьми з «Корпорації Роузен». Попроси їх надати тобі для тестування зразок нового мозку «Нексус-6».

— А тоді перевірити його за шкалою Войґта-Кампфа, — сказав Рік.

— Це тільки здається, що так просто, — промовив Браєнт більше сам до себе, ніж Рікові.

— Прошу?

— Думаю, поки ти летітимеш, я поговорю з керівництвом «Корпорації Роузен»,— він зиркнув мовчки на Ріка. Важко зітхнув і взявся було обгризати ніготь, але за мить уже знав, що має сказати. — Хочу поговорити з ними про можливість залучення до тестування кількох людей разом із їхніми андроїдами. Але ти цього не знатимеш. Це буде моє рішення, узгоджене з виробником. Сподіваюся залагодити справу ще до твого прибуття, — він тицьнув пальцем у Ріка, а його обличчя набрало суворого виразу.— Тобі вперше доведеться виступити в ролі старшого мисливця за головами. Дейв дуже багато знає; за спиною — багаторічний досвід.

— У мене також, — сказав Рік напружено.

— Раніше ти отримував завдання від Дейва; завжди він вирішував, що передати тобі, а що залишити для себе. Тепер ти маєш усіх шістьох, з якими він хотів упоратися сам, без твоєї допомоги, але один із них виявився спритнішим за Дейва. І його, — Браєнт повернув до Ріка аркуш паперу, щоб він міг бачити, — звати Макс Полоков. — Принаймні так він себе називає. Зрозуміло, якщо тільки Дейв не помиляється. Усе ґрунтується на припущеннях. А от модифіковану шкалу Войґта-Кампфа він застосовував тільки щодо перших трьох: до тих двох, з якими Дейв уже покінчив, а також щодо Полокова. Він саме проводив тестування; тоді Полоков і пропалив Дейва лазером наскрізь.

— Що й доводить правоту Дейва, — відказав Рік. — В іншому разі навіщо було б йому застосовувати лазер; він не мав би жодного мотиву.

— Отже, зараз ти летиш до Сієтла, — підсумував Браєнт. — Ні про що їм не повідомляй заздалегідь; я візьму це на себе. Але будь уважним, — він підвівся і суворо поглянув Рікові просто у вічі. — Коли проводитимеш у корпорації тест Войґта-Кампфа, і хтось з людей його не пройде...

— Це неможливо, — сказав Рік.

— Кілька тижнів тому я вже розмовляв про це з Дейвом. Він розмірковував приблизно в тому самому дусі. Нещодавно я отримав від радянської поліції — від тамтешнього ВПУ — доповідну записку, призначену для Землі й для планет-колоній. Група ленінградських психіатрів звернулася до ВПУ з пропозицією застосувати найновіші та найточніші персональні профільні аналітичні прилади з метою виявлення присутності андроїда — іншими словами, застосувати шкалу Войґта-Кампфа щодо ретельно підібраних людей — хворих на шизофренію, патологічно дисоційованих особистостей. Зокрема, з афективним сплощенням. Ти напевне чув про це.

— Саме це й вимірює шкала Войґта-Кампфа.

— Тоді ти розумієш, що не дає їм спокою.

— Ця проблема завжди існувала. Відколи ми вперше наштовхнулися на андроїдів, що вдавали людей. Про одностайність думки поліції з цього приводу можна довідатися зі статті Лурі Кампфа, написаної ще вісім років тому. «Блокування прийняття ролі в недеградованих шизофреників». Кампф зіставляє зменшену емпатичну спроможність, виявлену в людей з психічними захворюваннями, із на перший погляд, схожими, але, загалом...

— Ленінградські психіатри,— перебив безцеремонно Браєнт,— вважають, що деякі категорії людей не спроможні пройти тест за шкалою Войґта-Кампфа. Якби ти перевірив їх за цим тестом, то відповідно до стандартів поліції, ти б вирішив, що це гуманоїдні роботи. Але свою помилку ти зможеш виявити тільки після їхньої смерті, — тепер він замовк і чекав, що скаже Рік.

— Але ж таких індивідів,— почав Рік,— можна...

— Можна побачити хіба що у спеціальних закладах,— погодився Браєнт.— Вони не пристосовані до життя у зовнішньому світі; зрозуміло, що вони не можуть залишатися непомітними, будучи явними психопатами, якщо тільки психічні розлади не почалися з ними нещодавно і досить раптово, а поблизу не виявилося когось, хто міг би вжити заходів. Але таке може статися.

— Один випадок на мільйон, — відповів Рік. Але він розумів, про що тут ідеться.

— Девіда найбільше непокоїла, — вів далі Браєнт, — поява найновішого мозку «Нексус-6». Але «Корпорація Роузен», як тобі відомо, запевнила нас, що «Нексус-6» можна буде виявити за допомогою стандартних профільних тестів. Ми повірили їм на слово. Тепер змушені — а ми знали, що так і буде, — переконатися у достовірності цих тверджень на власні очі. Саме це тобі належить зробити у Сієтлі. Ти усвідомлюєш і, думаю, навіть дуже добре, що будь-якої миті все може піти не так, як передбачалося. Якщо тобі не вдасться виявити всіх гуманоїдних роботів, то це означатиме, що в нашому розпорядженні нема жодного надійного аналітичного приладу, і ми не спроможні виявляти андроїдів-утікачів. А якщо за допомогою шкали ти ідентифікуєш людину як андроїда, — Браєнт посміхнувся крижаною посмішкою,— то ми опинимося геть у незавидному становищі, хай навіть ніхто, зокрема ніхто із працівників «Корпорації Роузен» не розголошуватиме цього надзвичайно прикрого для нас факту. Це зв’яже нам руки на невизначений час, і ми будемо змушені довести результати нашої перевірки до відома ВПУ, а звідти вже повідомлять про наші результати ленінградським ученим. Відтак одного чудового дня ми прочитаємо про все це в пресі. Ну, хіба що на той час нам удасться розробити досконалішу шкалу, — він підняв слухавку відеофону. — Ну що? Берешся за справу? Можеш взяти службовий говеркар і заправитися на нашій станції.

— А можна мені взяти записи Дейва Голдена? Хотів би переглянути їх по дорозі, — Рік підвівся.

— Спочатку випробуємо шкалу у Сієтлі, — тон Браєнта однозначно не допускав заперечень, і Рік Декард це одразу відчув.

Коли він приземлив говеркар поліцейського управління на даху будівлі «Корпорації Роузен» у Сієтлі, там на нього вже чекала молода жінка. Темноволоса і струнка, у нових масивних пилофільтрувальних окулярах, вона підійшла до його говеркара, тримаючи руки в глибоких кишенях довгого яскраво-смугастого плаща. На її різко окресленому невеликому обличчі застиг вираз похмурого незадоволення.

— Щось сталося? — запитав Рік, виходячи з говеркара.

— Начебто нічого. Мала розмову відеофоном. Але розмова тут ні до чого, — відповіла двозначно дівчина. Вона несподівано простягнула руку; він автоматично її потис.

— Я — Рейчел Роузен. А ви, мабуть, містер Декард.

— Усе це не я придумав, — сказав він.

— Так, інспектор Браєнт уже нас поінформував. Але ж ви офіційний представник поліцейського управління Сан-Франциско, себто, відомства, яке сумнівається у відповідності нашої розробки суспільним потребам, — вона поглянула на нього з-під довгих чорних вій, напевно, штучних.

— Гуманоїдний робот, як і будь-яка інша машина, може мати різне застосування; він може приносити велику користь, а може становити й серйозну небезпеку. Користь нас не цікавить, — зауважив Рік.

— А як тільки небезпека, — сказала Рейчел Роузен, — то ви вже тут як тут. А це правда, містере Декард, що ви мисливець за головами?

Він неохоче стенув плечима і кивнув.

— Тож вам нескладно розпізнати в андроїді незвичну інертність, — вела далі дівчина, — а тоді залишається його, як то кажуть, лишень «деактивувати».

— Ви вже підібрали групу для тестування? — запитав він. — Мені треба... — і він запнувся. Бо враз побачив у вольєрах тварин.

Аякже, могутня корпорація, усвідомлював він, могла собі таке дозволити. У глибині душі Рік, очевидно, очікував побачити таку розкішну колекцію; тому його це не здивувало, але викликало почуття, більше схоже на пожадання. Він повільно відійшов від дівчини до найближчого загону. Відчував їхній запах, навіть кілька запахів живих створінь, які стояли, або сиділи, чи, як у випадку істоти, схожої на єнота — спали.

Ніколи в житті він ще не бачив єнота на власні очі. Знав хіба, які вони на вигляд із тривимірних фільмів, що транслювалися по телебаченню. З якоїсь причини пилюка уразила цих тварин настільки сильно, як і птахів, тому єнотів у дикій природі майже не залишалося. Мимоволі він вийняв свій пошарпаний каталог «Сідні» і знайшов розділ «Єноти». Рядки з цінами — надруковані курсивом; так само, як і коней-першеронів, зараз вони не мали єнотів для продажу. У каталозі було зазначено ціну, за яку їм вдалося продати останнього єнота. Цифра була просто астрономічною.

— Його звати Білл,— промовила з-за його спини дівчина. — Єнот Білл. Ми придбали його минулого року в дочірньої корпорації.

Вона показала кудись повз нього, і тільки тоді він помітив озброєних охоронців компанії, що стояли напоготові з автоматами — з легкими скорострільними «Шкодами»; відколи він приземлив свій говеркар, охоронці не зводили з нього очей. «І це незважаючи на те, — подумав він, — що я прилетів поліцейським говеркаром».

— Отже, один із найбільших виробників андроїдів, — замислено протягнув він, — вкладає свій надлишковий капітал у живих тварин.

— Погляньте на сову, — сказала Рейчел Роузен. — Ось, зараз її розбуджу, — вона пішла до невеликої клітки, всередині якої стояло сухе розлоге дерево.

Він було хотів заперечити, що сови вже вимерли. «Або принаймні так нам кажуть. У каталозі „Сідні“, — подумав він, — вони помічені літерою „В“, тобто як вимерлі; літера „В“ раз по раз траплялася в каталозі». Позаяк дівчина йшла попереду нього, то він перевірив свою обізнаність, зазирнувши до каталогу, і виявив, що не помилився. «„Сідні“ ніколи не помиляється, — промовив він до себе. — Ми в цьому певні. На що б іще ми могли покластися?».

— Але ж ваша сова штучна, — сказав він, раптом про все здогадавшись; його розчаруванню не було меж.

— Ні, — вона всміхнулася, і він побачив її рівні білі зуби, що здавалися ще білішими на тлі темного волосся й очей.

— Але в «Сідні»... — почав Рік, показуючи їй каталог. Йому хотілося довести свою правоту.

— Ми не купуємо тварин у «Сідні»; як і в інших торговців, — відповіла дівчина. — Всі наші придбання від приватних осіб; закупівельних цін ми не розголошуємо, — відтак додала: — У своєму штаті ми маємо власних натуралістів; на сьогодні вони працюють у Канаді. Там ще залишилися досить великі обшири лісів, ну, відносно великі. Але все ж таки достатні для виживання дрібних тварин, а іноді й птахів.

Він ще довго дивився на сову, що дрімала на суку. Тисячі думок роїлися в його голові, він думав про війну, про ті дні, коли з неба падали сови; пригадав, як у часи його дитинства щораз з’являлося повідомлення про вимирання того чи іншого виду тварин і як щодня трубили про це газети — одного дня: померла остання лисиця, іншого: помер останній борсук, аж поки людям не набридло читати безконечні некрологи.

Також подумав, що йому страшенно хочеться мати вдома справжню тварину; десь з глибини його свідомості вже вкотре підіймалася ненависть до своєї електричної вівці, яку доводилося доглядати, про яку йому треба було піклуватися, немовби про живу. «Тиранія речі, — подумав він. — Котра й не здогадується про моє існування. Так само андроїди не усвідомлюють існування інших». Він ніколи раніше про це не думав, про схожість між електричною твариною й анді. «Електрична тварина, — розмірковував він, — може вважатися підвидом найпростішого робота. Або навпаки, андроїда можна вважати високорозвиненою, вдосконаленою версією ерзац-тварини». Обидві думки виявилися для нього неприємними.

— Якби ви захотіли продати свою сову, — запитав він Рейчел Роузен, — то скільки б вона коштувала, і який треба було б заплатити завдаток?

— Ми не продаємо сову, — вона розглядала його зі змішаним почуттям задоволення й співчуття; або ж так йому здалося. — А якби навіть і продавали, то ви навряд чи змогли б стільки заплатити. А яку тварину ви тримаєте вдома?

— Вівцю, — сказав він. — Чорноморду саффолкську вівцю.

— Тоді ви щасливий чоловік.

— Так, я щасливий, — погодився Рік. — Але мені завжди хотілося мати сову, ще до того, як вони посипалися з неба, — потім виправився: — Хоча, звісно, не вашу.

— Наша програма з відновлення популяції та загальне планування передбачає купівлю ще одної особини сови, яка б могла спаруватися зі Скрепі, — вона кивнула на сову, що дрімала на сухому дереві; на якусь мить птах розплющив обидва ока — оті жовті прорізи, що зараз же затягнулися, щойно сова знову поринула в дрімоту. Грудина птаха ледь помітно підійнялася й опустилася, немовби сова зітхнула в гіпнагогічному стані.

Нарешті він відірвав погляд від птаха, котрий тільки додав гіркоти до його попереднього відчуття благоговійного страху та пожадання, і сказав:

— І все ж таки я повинен провести тестування заздалегідь відібраної групи. Може, спустимося донизу?

— Мій дядько говорив з вашим начальником відеофоном, тож, мабуть...

— Це у вас родинне? — перебив Рік. — Ця величезна корпорація родинний бізнес?

— ...дядько Елдон уже підібрав групу андроїдів і контрольну групу, — продовжила Рейчел незакінчену репліку. — Ходімо.

Вона покрокувала до ліфта, знову глибоко запустивши руки у кишені плаща; вона не озиралася, а він, відчуваючи роздратування, на якусь мить завагався, перш ніж нарешті рушити за нею.

— А чим я вам не сподобався? — запитав він, коли вони спускалися в ліфті.

Вона задумалася, нібито донедавна ще не знала чим.

— Бачите, — сказала вона, — ви, дрібний службовець із поліцейського управління, опинилися в незвичайному становищі. Розумієте, що я маю на увазі? — вона кинула на нього косий презирливий погляд.

— Яка частка андроїдів, — запитав він, — оснащена мозком «Нексус-6»?

— Всі до одного, — відповіла Рейчел.

— Переконаний, за допомогою шкали Войґта-Кампфа я легко їх виявлю.

— А якщо ні, то нам доведеться негайно відкликати з ринку всю партію андроїдів з «Нексус-6», — її темні очі спалахнули; вона сердито поглядала на нього, допоки ліфт не зупинився, а двері не розчинилися. — Тому що управління поліції не може впоратися з покладеним на нього завданням і виявити отих кількох андроїдів з «Нексус-6», що втекли...

Їм назустріч вийшов чоловік, рухливий та кістлявий, і вже в літах, з простягненою для потиску рукою; на його обличчі застиг вираз тривоги, начебто події віднедавна почали розгортатися надто швидко.

— Елдон Роузен,— відрекомендувався він Ріку, і вони потисли один одному руки. — Послухайте, Декарде, ви, сподіваюся, розумієте, що андроїдів тут на Землі ми не виробляємо, правда? Тому ми не можемо зняти слухавку відеофону і попросити принести з відділу готової продукції кільканадцять зразків; але це не означає, що ми не хочемо чи не можемо з вами співпрацювати. Я зробив усе, що міг, — його ліва рука дещо тремтливим рухом пригладила вже поріділе волосся.

Кивнувши на свій службовий портфель, Рік сказав:

— Тоді я беруся за роботу.

Нервозність Роузена-старшого тільки підбадьорила Ріка й додала йому впевненості. «Вони мене бояться, — усвідомив він і здригнувся. — Рейчел Роузен також. Я можу навіть змусити їх відмовитися від виробництва своїх моделей з „Нексус-6“; результати, які я отримаю впродовж наступної години, можуть вплинути на діяльність усієї корпорації. Вони стануть визначальними для подальшої долі „Корпорації Роузен“ тут у Сполучених Штатах, у Росії й навіть на Марсі».

Обидва представники родини Роузен уважно його розглядали, і він зауважив, що вони поводилися нещиро; прибувши до них, він приніс із собою пустоту, його прибуття провіщало порожнечу й тишу економічної загибелі. «Вони контролюють величезну потугу, — подумав він. — Їхнє підприємство — одне із промислових гігантів галузі; до того ж виробництво андроїдів фактично вже стало невід’ємним складником процесу колонізації, а якби воно зазнало невдачі, то існувала б велика ймовірність призупинення самої колонізаційної програми. Певна річ, що в „Корпорації Роузен“ це чудово усвідомлювали. Елдон Роузен, мабуть, збагнув усе одразу, щойно йому зателефонував Гаррі Браєнт».

— На вашому місці я б так не тривожився, — сказав Рік, ідучи разом з обома Роузенами яскраво освітленим широким коридором. Сам же він був спокійний і вдоволений. Тішився цією миттєвістю, як жодною іншою на своїй пам’яті. Вже незабаром вони дізнаються, на що здатний його тестовий прилад, як і те, на що не здатний.

— Якщо ви не впевнені в об’єктивності шкали Войґта-Кампфа, — зауважив він, — то, можливо, вашій компанії варто було розробити альтернативний тест? Можна стверджувати, що відповідальність частково лягає також і на вас. О, так, дякую.

Роузени спрямували його з коридору в шикарне, схоже на вітальню приміщення з килимами, торшерами й модерними невеликими столиками, на яких лежали журнали... зокрема, він помітив лютневий додаток до каталогу «Сідні», який йому ще не потрапляв на очі. Лютневий додаток мав з’явитися в продажу десь так днів за три-чотири. Очевидно, «Корпорація Роузен» підтримувала із «Сідні» особливо тісні зв’язки.

Він роздратовано взяв каталог.

— Це зловживання суспільною довірою. Адже ніхто не має права раніше за інших дізнатися про зміни в цінах, — це можна було трактувати як порушення федерального законодавства; Рік спробував згадати назву відповідного закону, але так і не зміг. — Я забираю журнал із собою,— сказав він, розстебнув портфель і жбурнув туди каталог.

Після хвилинної запинки Елдон Роузен втомлено промовив:

— Бачите, офіцере, не в наших правилах отримувати інформацію...

— Я не офіцер, — заперечив Рік. — Я — мисливець за головами, — з портфеля він видобув пристрій Войґта-Кампфа, сів за найближчий столик з червоного дерева і почав прилаштовувати доволі нескладний самопис.— Можете запросити перший об’єкт тестування, — повідомив він Елдону Роузену, який мав тепер як ніколи загнаний вигляд.

— Мені також хотілося б на це поглянути, — сказала Рейчел, сідаючи поряд. — Ніколи не бачила, як проводиться тест на емпатію. І що показують оті пристрої?

— Ось цей, — він простягнув плаский адгезивний диск з проводами,— визначає розширення капілярів у ділянці обличчя. Відома первинна рефлекторна реакція, так званий «сором» або «збентеження», відповідь організму на морально приголомшливий подразник. Вона не підконтрольна силі волі, на противагу електропровідності шкіри, диханню або частоті сердечних скорочень, — відтак він показав Рейчел пристрій голчастого спрямування світла.— А цей прилад реєструє коливання в очних м’язах. У поєднанні зі «збентеженням» можна виявити навіть найменш помітні коливання...

— Відсутні в андроїдів, — закінчила Рейчел.

— Андроїди не реагують на запитання-стимули; хоча з погляду біології вони живі. Умовно.

— Ну, що ж, протестуйте мене, — заявила Рейчел.

— Навіщо? — запитав здивовано Рік.

Тут уже Елдон Роузен втрутився в розмову й захриплим голосом промовив:

— Вона — ваш перший об’єкт тестування. Вона може бути андроїдом. Сподіваюся, ви все з’ясуєте.

Потім якось дуже незграбно опустився в крісло, вийняв сигарету, прикурив і спостерігав, не відводячи погляду.