Чорні рядки

VIII

Слід тепер сказати дещо про наші відносини до других неукраїнських націй: поляків, жидів та німців. У перших початках наші відносини до поляків бодай назовні були мирні. Я уже згадував про спільну нашу працю, коли то на нас найшла повінь нещасливих російських поворотців. Відтак, коли я скликав сесію представників двірських обшарів і виложив їм стан справи і начерк української конституції, котра поручала кожній нації свобідний культурний розвиток, свободу віри і недоторканість приватної власності, виказав їм моє бажання на братню згоду та просив їх у всіх справах звертатися до мене. Тоді один шляхтич, стискаючи мені руку, сказав: «і з певносцьов бендзє нам лєп'єй як дотихчас». По якімсь часі прийшла до мене депутація польської організації, щоб скласти між нами якийсь «модус вівенді» на будуче; заявили, що вони хочуть свобідного культурного розвитку і таке інше. Я сказав їм те саме, що перед тим сказав дідичам, але хай вони скажуть своїм верхам, щоб залишили офензиву на нашім фронті, щоб ми могли спокійно працювати спільними силами над відбудовою нашого зруйнованого повіту. За той час вирішить Антанта, що з нами має статися. Вони на це від себе самих згодилися, але вони самі того рішати не можуть і мусять предложити це своїй верховній владі. В тій цілі треба їм з їх верхами порозумітися і вислати когось з-поміж себе через фронт на другий бік. Я обіцяв

їм таку перепустку постаратися, і ми розійшлися в найкращій згоді. Я ніколи не був політиком, не вмів хитрити, вірив в те, що мені говорили, гадав, що вони думають щиро і вже радів з того, що незабаром на нашім фронті настане спокій, так дуже усіма бажаний. Я в тій хвилині хотів забути, чого нас наша історія навчила. При тій нагоді, як була між нами мова про народну культуру, я сказав

їм, що після нашої конституції вільно їм вибрати собі народову раду, і висилати з неї своїх делегатів до прибічноі повітової ради. Користали з того жиди і німці, лиш не поляки. Я був страшно на себе лихий, що так легко дався взяти на таку полову, бо я пізнав, що ті угодові пересправи були лиш на те, щоб двох делегатів могло свобідно перейти фронт і дістатися своїх. Коли я по кількох днях заінтерпелював одного з тих панів, яку привезли відповідь їхні делегати і що буде з нашою згодою, відповіли мені, що вже тепер їм ніякої згоди не треба.

Жиди ставилися до нас симпатично. Вибрали свою народну раду і боролися між собою при виборах дуже завзято. Були й протести виборчі, і другі вибори. Та ми не вміли тої симпатії використати, навпаки - деякі наші невідповідальні людці своїм поведенням супроти жидів мусили настроїти їх до нас неприхильне. От, наприклад, зарядила команда міста, щоб жиди на «бліху» (жидівська частина міста) чистили вулиці. До тої роботи хотіли міліціянти взяти і місцевого рабина, д-ра філософії, хоч він хотів поставити за себе наймленого ставленика. Прийшов до мене рабин із своєю асистою на скаргу. Говорить чистою польською мовою і бачу, що людина з вищою освітою. Такий бешкет уже зачіпав віросповідання іншої народності. Я рабина перепросив і розмовився телефонічне з командою міста:

- Що ви доброго, панове, робите? - І представив їм зміст жалоби та просив, щоб цього не робили, бо я би був змушений віднестися з жалобою до секретаріату. Моя

інтервенція справді помогла і більше жалоб у мене з тої причини не було.

Знову ж німці йшли нам у всьому на руку. Але лише ті німецькі німці, бо сполонізовані німці з Нейдорфу держалися поляків.

Від того часу, як угодові переговори між нами і польською стороною розбилися, коли ще я не міг на власну руку змінювати формули урядового приречення для урядовців, котрі під такою умовою хотіли розпочати службу, місцеві і дооколичні поляки стали нам робити пакості, які лише було можна. Я мав багато з тим клопоту, щоб здержати роз'ярених стрільців від доразної відплати. Наша розвідка нічого не знала і нічого не робила. Описаний вище напад на окружну команду, двократний бунт арештантів, гаснення електричного світла і багато іншого, повторювалося дуже часто.

А наші?

Всіляко бувало. Зразу я не міг обігнатися від кандидатів на сільських комісарів.

Приходили різні осібняки, фасіонували себе великими українськими патріотами, а з місцевих війтів робили останніх лайдаків. Я не міг зразу зорієнтуватися, бо ще не мав нагоди пізнати повіту як слід. Згодом показалося, що не один з тих людців мене надув, що він був перший драбуга в селі, а рвався до комісарського стільця тільки задля наживи. Я став переводити громадські вибори і на жадання громади висилав своїх урядовців туди. Були і протести, і не раз вибори переведено по кілька разів.

Було по селах здеморалізоване війною шумовиння, але були і гарні люди, які розуміли, в чому річ, і виявляли свою посвяту до народної справи. Тим то людям я

і завдячував, що міг розпорядки виконувати громади точно і охоче. От, приміром, вважав конечною потребою заложити свою папірню, бо був великий брак паперу. Я знав, що є велика, але спустошена москалями фабрика паперу в Сасові. Я переписувався в цій справі з секретаріатом, а тим часом збирав матеріал до продукції паперу. Проголосив я по громадах, щоб збирали полотняне лахміття і привозили до мене на продукцію паперу. Я визначив зараз льокаль на склад. Люди з сіл привозили радо, і зібралося того близько на два вагони. Знайшов я також

інженера, який виказався посвідками, що в Німеччині працював на фабриках паперу

і своє діло добре розумів. Його післав я до Станіславова і, либонь, що заключив угоду, котрої змісту я не пам'ятаю.

Другий епізод пригадую собі такий. В одному селі збиралися в лісі дезертири з нашого війська: злучилися з циганами з Ваневич і окрадали ніччю двори та грабували закопану в полі бульбу. Приходили до мене дідичі зі скаргою. Я віднісся до жандармерії, та вона не мала стільки людей мені післати, щоб виловити, як пізніше показалося, біля 80 дезертирів. Я виклопотав військову поміч. Післали мені цілий курінь на ту експедицію. Але курінь пішов за дня, співаючи по дорозі пісеньок, а дезертири мали час повтікати. Тоді я віднісся до зверхності громади і приказав, що коли мені сама громада до 48 годин не виловить тих дезертирів і не приставить до команди, то наложу на неї контрибуцію 20 000 корон і пішлю їм на екзекуцію військо, котре так довго буде стояти на квартирах, поки грошей не зложать. Мені самому здавався цей приказ драконським, але він над сподівання поміг. Люди змовилися, пішли ніччю, виловили всіх дезертирів і привели, за виїмком двох. Тих ніяк не могли зловити і просили мене, щоб тих двох

їм подарувати, що я охотно зробив.

Так само можна би поділити і інтелігенцію українську на три категорії. Були такі щирі патріоти, що не пожаліли б свого життя для України. Та знову багато було, особливо між урядовцями, таких, що зиркали «на задні колеса» і не хотіли так зовсім замикати за собою фіртки - ану ж… хто то ще знає, як воно буде? А ще була і третя категорія і між інтелігенцією, котрої ідеалом була нажива.

Забагатіти дешевим коштом - то ціль життя. Добивалися якогось уряду, якогось дуже рентовного підприємства, бодай би на один раз, щоб лише забагатіти бодай на

200%. Між моїми урядовцями не обійшлось і без хабарників таких мізерних, як за москалів: «пажалуй, барин, капєєчку на чайок». Одного разу зайшов я до одного мого урядовця, де давали для чоловіків рекламації, одним словом, де заходили жінки за своїми чоловіками. Я почув в шафі якийсь шорох. Відчиняю двері, а там дві курки, зв'язані за ноги. Урядовець збентежився дуже, що я відкрив такий

«фасцикул», але я не сказав нічого, лише перевів його зараз до іншого відділу, де він з партіями не сходився.

Але були і грубші інтереси, особливо в харчевім відділі. Та тут я нічогісінько не міг вдіяти, бо не мав нізвідки до того допомоги, а іншої пильної роботи було страшенно багато. Відтак роблено грубші інтереси з горілкою з нашої ґуральні.

Тут вже була і спілка урядовців з деякими місцевими старшинами. Знала про те, мабуть, і місцева команда, бо відтак командант бригади, полковник Кравс, відібрав нам заряд ґуральні… Вже він щось мусив знати, бо мав коло себе таких старшин, що пильно слідили за роботою урядовців адміністрації. Та дивно, що полковник, хоч часто зі мною сходився, не виявив мені того.

Ми видавали часопис «Наддністрянські Вісті», орган повітових комісаріатів в

Сам-борі. Старім Самборі і Турці. Щоб цей орган міг існувати й удержуватися, я узнав його органом повітового комісаріату. Тут поміщали ми всі розпорядки свої і державні, за те всі громади повіту мусили орган цей передплачувати, а військо забирало велике число накладу на фронт для стрільців, котрі домагалися, щоб їм достарчити лектури, якої, задля перервання комунікації зі Львовом, зовсім не було. Знову ж усі читальняні бібліотеки, яких було доволі перед війною, понищила московська охранка, поборюючи всяке «мазепинство» в Галичині. За числа, котрі брали для війська, платило військо, а сотник інтендантури й опісля отаман Михайло Тимяків не жалував свого гроша на літературу для війська на фронті.

Одного ранку приходить до мене прокуратор і заявляє мені, що найновіше число

«Вістей» мусить сконфіскувати.- Та за що? - «От за цей артикул» і тиць пальцем в одне місце на два слова «пани кровопийці».

- Агі! - кажу,- хіба ви такого надрукованого слова ще не читали?

- Читав чи ні, але цей-то я конфіскую…

- Та як конфіскуєте орган політичної повітової влади? От дайте спокій і не робіть непотрібного бешкету.

- Я таки заберу цілий наклад…

- Не заберете, бо я не дозволю.

- Зараз іду до друкарні і заберу… Чиста напасть! Я таки всердився і крикнув одно нецензурне слово, якого ужив раз і Віктор Гюго, а польський перекладчик твору соромився його перекласти і залишив таки слово в оригіналі.

По відході прокуратора я довго не міг заспокоїтися. Я відтак довідався, що прокуратор справді був у друкарні, але накладу вже йому не дали, бо прийшов запізно. Коли я відтак сказав старшинам, що число мало не підлягати конфіскаті, то почув таке:

- А ми були б його сконфіскували і відіслали до Станіславова…

Мій протест проти конфіскати я опирав на розпорядкові міністерства юстиції з дня

18 січня 1896, Ч. 26785/95., по якому органи політичної повітової влади конфіскаті не підпадають. Але видно, що прокуратор того не знав і був би наробив такої метушні, що військо було б ного заарештувало. Я мав з тим паном ще й таку колізію перед тим. В поблизькому селі знайдено вбитого чоловіка. Прокуратура заряджує доходження, та не має лікаря, котрий зробив би секцію. Приходить до мене прокуратор, щоб дати йому лікаря. Я маю до диспозиції лише одного лікаря, котрий з тифом не може собі дати ради. Що робити? Денат лежить вже три дні несекціоновании.

- Це справа судова і до мене не належить, але я на вашому місці зробив би так: тепер обов'язує воєнний стан. Вбивство належить до доразового суду, віддайте справу там і позбудетеся клопоту. Військо зробить секцію своїм лікарем.

Така була моя рада і я зовсім тим не інтересувався, бо це не- моє діло. Отож із тих двох фактів викував на мене прокуратор свій капіталик: він мене заскаржив до свого міністерства юстиції, що я не дозволив йому сконфіскувати газети за артикул проти суспільного порядку і ненависті проти суспільного класу і що я змушував його відступити слідство за злочин вбивства доразовому судові.

Жалоба пішла по міністерствах, чи пак, секретаріатах, і коли я раз, будучи в

Станіславові, зайшов до міністерства юстиції, то пан секретар юстиції згадав про це (до того часу я про це не знав) і заявив мені урядовим тоном, що справа так легко мені не минеться. Я не бачив причини пригадати пану секретареві вище зацитований розпорядок міністерства, якого він теж не знав, і сказав два слова по-жидівськи: «ну-ну». Отож ця легенька погроза не зробила на мене враження.

Але немає такого злого, щоб на добре не вийшло. Тої скарги мені ніколи не доручено до оправдання, бо незадовго настав розвал. Але це стало дошкою рятунку для пана прокуратора, коли прийшли до влади поляки. Коли відтак польська дефензива переводила наді мною сакрамент очищення, то адвокатує діаболі закидав мені, що я таку полякожерну газету, як «Дністрові Вісті» видавав, яку навіть український прокуратор хотів конфіскувати, а я не дозволив. Розуміється, що нікому не було цікаво переконатися, чи була підстава до конфіскати. Але з того закиду я довідався, що це дуже помогло тому панові при ритуалі очищення, бо польська влада полишила його на становищі, котре займав до того, а, навпаки, багато інших пішло за свою службу Україні на зелену пашу.

Я мав ще два рази сцисію з Центральною владою.

Жалувалися переді мною селяни, що їхні панотці все ще при службах Божих поминають його величність цісаря Карла. Я вважав себе компетентним тій аномалії покласти край і видав обіжник до всіх парохіяльних урядів, щоб дали собі спокій з Карлом і поминали при службі Божій Україну. Незадовго потім приходить до мене для виправдання себе жалоба самбірського деканату, що я мішаюся у справи церкви, а це належить до компетенції декана, в часі як юрисдикція єпископату припинилася. Декан, а не хто другий, має видавати як єпископський намісник такі розпорядки, а не я. Властива дорога була внести проти мого розпорядку ракурс,- ну, але й так добре. Я відповів, що саме зробив це тому, що декан того не ч^обив. Друга річ, що не знати, на котрого декана треба було мені чекати, бо в моїм повіті є їх кілька. І так справа обійшлася без дисциплінарки.

Але третя з черги сцисія могла мати для мене погані наслідки, якби не полковник

Кравс.

У тім часі, як велись переговори з Антантою про завішення зброї під Львовом і наша влада проголошувала «отрецаюся» проти більшовиків, приходить до мене секретний обіжник, щоб слідкувати за більшовицьким рухом в Галичині і всі прояви такого руху нищити. Відома річ, що недугу найкраще лічиться усуненням причин недуги. Я дуже добре розумів, які причини викликають більшовицький рух і більшовицькі симпатії. Мою відповідь на це письмо звернув я прямо проти

Центрального уряду і виписав усі свої помічання, які кожному думаючому чоловікові пхалися на віч. Нищення краєвого господарства, нерівномірне розложення воєнних тягарів на громадян, консервування замагазинованої нафти так, що дальше добування нафти перепинено через брак місця на магазинування, неможливе «брикання» деяких повітових комісарів, котрі свої повіти врозріз з почуттям солідарності перемінили на окремі республіки, в першу чергу -

Дрогобицький повіт. Нафта невдовзі дістанеться ворогові. Коли тих причин не усунеться, то ніхто не спинить невдоволення, а тим самим і більшовицької пропаганди, бо в більшовизмі бачать невдоволені одинокий рятунок в скрутнім положенні.

Письмо було доволі об'ємисте.

Не знаю, з якої речі моє письмо пішло до головної команди, а звідсіля до полковника Кравса до заопініювання. Отож полковник Кравс, як мені опісля сказав його ад'ютант, зреферував свій реферат так, що усе те, що тут написано, він потверджує. (Я потверджую це обіруч).