Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Полковник П. Болбочан (Останній акт життя)

Григорій МАКАРЕНКО,

брат члена Директорії Андрія Макаренка

Уряд У.Н.Р. доходив кінця: не було набоїв, одягів, ліків, і сам він перебував у залізничім ваґоні у Тернополі. В Тернополі ухвалено післати мойого брата до Чех, щоб закупив що можливо. Брат взяв у дорогу й мене. На другий день ми були в Станиславові. Брат мав справи до Національної Ради і мусів бачитись з політичними діячами, які відбували засідання. Засідання затягнулось допізна, а нам переказали, щоб не чекати. Ми пішли з братовою на вечерю до ресторану "Одеса" (давніше "Австрія", а тепер "Варшава").

Елегантний ресторан з прегарною орхестрою, гарно одягненою публикою не нагадував, що переживаємо траґедію народу! В ресторані, за окремим столом, одиноко, задумавшись, сидів [Петро] Болбочан, коло ніг лежав його пес. Мені зразу кинулося в очі знайоме обличчя, бо я мав зустрічі і балачки з Болбочаном в Полтаві, але, що це дійсно полковник, мене впевняла і братова, бо він бував у них в Київі.

З братовою ми умовились запросити Болбочана до свого столика на скляночку кави. Я підійшов до нього, і він зразу пізнав мене; пригадали собі полтавські події і поділились пережитими вражіннями і перейшли до нашого стола. Я не знав, що він без діла і навіть "на вигнанню", це я дізнався потім з його балачок.

Я звернувся до нього: "Пане отамане! Як же ви сидите в ресторані, слухаєте музики, нічого не робите, а на фронті всяка військова людина цінна, а ви були б золотом під теперішню хвилю, за вами — щастя і успіхи. Пригадайте Полтавщину, Чернігівщину, Херсонщину — [та ж] Болбочан — орел України! Я кріпко вірю, що ви вивели б нас з цього кута державної смерти". В такому тоні мовила до його й братова.

Він задумався й довго не відповідав, а далі схвильовано каже: "Мене не хотять партійники, а найбільше от. Петлюра, звуть мене авантурником, лагодять якийсь суд наді мною, в таких обставинах нема можливосте працювати, тим паче у війську".

— Що було, те минуло! — [кажу йому]. — Я піду до Петлюри, просити за вас, він Полтавець, земляк. Він добре знайомий мені ще з Київського з'їзду земських діячів України, я постараюсь доказати вашу необхідність в армії. Я ходив теж і за полковника Кудрявцева, і вийшло добре, його теж держали далеко від армії без діла, а чи ви маєте гірші заслуги перед Україною, як Кудрявцев?

Балачка затяглась більш як 2 години, і нарешті ми умовились, що полковник прибуде на другий день в 5-ій годині вечера на помешкання брата.

Справа наша з поїздкою до Чех не здійснилась, було вже запізно їхати. На другий день, в назначеній годині, дійсно прибув Болбочан. Провели вечір на всяких пригадках; полковник любив оповідати пригоди війни, споминав геройські вчинки своїх козаків та старшин.

По вечері йшла балачка про приїзд його до Тернополя, брат запевнив полк. Болбочана словом, що справа його про поворот до війська вийде на добре, що от. Петлюру він "переломить" своїми доказами, що він не такий злий на полковника, як він собі думає. При кінці розмови Болбочан дав слово приїхати до Тернополя, де стояв уряд.

Днів через три я уже бачив Болбочана коло ваґонів в Тернополі. Він побував у брата, в знайомих військових, був гарно настроєний, сміявся, що ми так довоювались, що тільки й маємо української землі, що під вагонами уряду…

Одного вечера він зайшов до нас дуже невеселий, розказав, що був у отамана Петлюри, що прийняв його от. Петлюра чемно, а навіть сердечно, мовив, що давно чекає на його… бо тільки він один може виконати важне доручення — поїхати за полоненими до Італії, а на фронті він мало буде корисним, бо тепер буде зараз переформування відділів, а коли поверне з Італії з полоненими, то обійме команду якоюсь частиною війська на фронті. Видно було, що йому хотілось зараз бути на фронті, коло тих, що ділили його славу військову, коло своїх побратимів запоріжців. Я зрозумів його смуток!

Я був у от. Петлюри, він теж мене впевняв, що Болбочан найліпше прислужиться батьківщині, коли поїде до Італії за полоненими.

Я знав раніш, що кандидатами на поїздку до Італії є Голубович (був. премієр за Центральної Ради) і Генерал Осецькии, і мають попертя: один — партії с-р, а другий — військових, і що балачки про поїздку Болбочана — це лише балаканина і проволока часу.

Зрозумів Болбочана, що переговори в Станиславові і вся розмова його там мала підстави. Я мав важні справи і мусів виїхати з Тернополя близче до фронту.

Пройшло багато днів, і я по службовим справам приїхав до тодішнього постою уряду в Чорний Острів. Знайомий старшина запитав мене, чи не приїхав я дивитись на "розстріл" Болбочана, що відбудеться о 8-й годині вечера і що вже викопана яма…

Здивований, я запитав його — якого Болбочана? Як сталося? За віщо? Він розказував мені про якусь зраду, відозву, Гавришка, що Чоботарів привіз його закованим…

Він кріпко вірив, що Болбочан не зрадить Української Держави, а хіба що малі люди звели з ним свої порахунки, шукали його і найшли, за що причепитись. Мені стало важко. Обняв мене смуток, бо і я був завинив, намовивши полк. Болбочана повернутись до війська.

Була вже 5 година, оставалось до кари смерти Болбочана 3 години. Що ж робити? Чим і як допомогти? На от. Петлюру не було надій, бо він дипльоматично виїхав на фронт і не вернеться скоро. Смертний присуд, як я довідався, підписав ґен. Осецькии, тому я пішов до нього. По дорозі зустрів п. Осецьку в товаристві ґенерала [Миколи] Юнакова і став благати їх допустити мене до ґенерала, що моя справ розходиться про життя Болбочана, що кара смерти є помилкою та порахунком ворогів, партійників, або Москалів… Але на всі мої мольби п. Осецька не сказала, де перебуває ґен. Осецькии і де його можливо найти…

Я вернувся до брата і поставив питання так: як Болбочан буде розстріляний сьогодні, то я теж покінчу з собою, ми є співвинні у цьому ганебному вбивстві, що намовили його прибути до уряду. Неможливо, щоб Болбочан був розстріляний! Роби що хочеш, ти маєш якусь владу, за щось відповідаєш! Брат порадив "востаннє" звернутись до міністра юстиції А. М.

Лівицького та просити його ратунку для Болбочана. Через декілька хвилин я був у Лівицького. Лівицький, мій товариш по Полтавському Губернському Земству, приняв мене чемно, порадив закликати й міністра премієра Б. Мартоса, щоб зробити нараду з членом Директорії Макаренком.

Я був уже трохи втішений, бо Лівицький і Мартос Полтавці і вони не дадуть забити популярного на Полтавщині Болбочана.

Нарада 3-ох постановила припинити кару смерти і зробити нове слідство.

Цього ж вечера почалось слідство, новий допит Болбочана. Я пішов туди, де був замкнений Болбочан, і побачив його на колінах. Він істерично кричав: "Моя дружино, донечко, мої рідні, дорогі, спасайте мене!"

Мої нерви не видержали, я сам розплакався, як ніколи в життю, і відійшов від нього. А крики його, мольби і молитви летіли все дужче і дужче…

Слідство його доручено було вести членові по особо важним справам при Полтавському Окружному Судові Лихопой-Башевському, який при українському урядові [У.Н.Р.] займав якусь військову посаду в роді заступника міністра.

По переслуханню Болбочана я підійшов до Лихопоя і запитав його, як слідство.

Нічєво новава нє гаваріт, а так, напускаєт сімуляцию, моліться, крічіт, все то нє может помочь дєлу, должен понєсті кару, может бить, смерті і нє будєт.

Кричали б і ви, пане слідчий, коли б над вашою шиєю висіла мотузка, — відповів я, — знаю, що то за крик! Бо я сам був засуджений німецьким військовим судом в Полтаві на кару смерти.

Він обіцяв мене повідомити про кінцевий хід слідства.

Лихопой-Башевський — високий судовий царський урядовець, відомий україножер в Полтаві, здається, що кожнього борця за волю України, за її самостійність він засудив би на кару смерти. При Скоропадському він був "фаховець" по розв'язці демократичних українських установ.

Так не знайшовши нічого "протидержавного" в справах Полтавського Повітового Земства, він знайшов великий злочин Управи: 50 цеглин куплено до земської школи членом Управи без колегіальної постанови Управи, і тому діяльність земства застановив. Дуже дивно, як цей ворог демократичного і національного руху, цей злочинець нашого відродження міг займати високу відповідальну посаду і судити українського героя! Тільки спасаючи себе від большевиків, цей ворог пристав до Українців, щоб шкодити нам!

По справам праці я з Чорного Острова від'їхав до Проскурова і не міг уже стежити за справою Болбочана.

Я дізнався, що 28 червня забили Болбочана! Страшні річі розказують: що його добили прикладами, коли він упав на коліна. Останні слова були: "Донечко моя, ратуй мене!"

За Кам'янцем-Подільським є перша стація — Балин. Там спочиває його тіло. Його поклонники насипали могилу, обгородили, насадили квітів…[2]

Будучи в канцелярії Директорії в Кам'янці-Подільському, мені показав брат письмо до члена Директорії [Андрія] Макаренка, яким правом він припинив кару смерти над Болбочаном 12 червня 1919 р., з вимогою дати негайне пояснення. Підписаний був: Одрина, міністр.

Я довго хоронив цей документ, бо він був для мене дивний! Одрина по фаху б. лікар — людина гуманітарної професії; як цей оборонець життя людини міг бажати крови — смерти насильної над чоловіком! Дивний цей лідер с.-р., жадний на кров, та ще й заслуженого вояка!

Йшли гіркі часи нашого перебування в Кам'янці-Подільському: Денікінці підходили вже близько, за один перехід могли зліквідувати нас.

Я зустрів на вулиці Кам'янця П. Лихопоя-Башевського, веселого, щасливого, він підійшов до мене і мовив:

Знаєте, я єду до своіх, будєт Рассія вєлікая, всє народи будут вмєстє, харашо будєт всєм, как і прєждє; ну что сказать в Полтавє вашим дочкам?

Дочкам нічого не кажіть, а Полтаві скажіть, що ви приймали участь в убійстві вірного сина України — Болбочана!

— Что дєлать, вєдь нє мнє адному хатєлось, чтоби Болбочан нє жил…

Я не став слухати далі — відійшов від нього.

Лихопой-Башевський поїхав до "своїх".

Так погиб цей славний герой нашого визвольного руху! Тяжкий мені цей спогад!

Борислав, 1930 р.

Літопис Червоної Калини. — 1930. — Ч. 7–8.- Липень — серпень. — С. 10–11.

Вступ Українських Військ до Київа 31 серпня 1919 р

Василь ЧАБАНІВСЬКИЙ,

полковник Генерального штабу Армії УНР

Наближався кінець серпня 1919 року. З'єднані українські армії побідним маршем підходили до Київа. Недалеко вже блестіли осяяні сонцем золоті хрести київських церков. Наступ на Київ провадився з двох напрямків: 1-й Галицький корпус Генерала Кравса йшов по шосі Житомир — Київ. Запорожська Група в команді отамана [Володимира] Сальського — по шляху Біла Церква, далі на південь від дороги Васильків — Київ.

ЗО серпня штаб Запорожської Групи був у Василькові й одержав відомости, що наші передові частини вже під Київом, а большевики спішно тікають з Київа. На другий день було наказано урочистий вступ наших військ у Золотоверхий.

Штаб Запорожської групи теж збирався до Київа і виїхав туди на другий день ранком. Командуючий групою зі своїм начальником штабу полковником [Віктором] Кущем вирушили трохи раніш, а я затримався у Василькові, здається, у справах зв'язку і о год. 9 ранку бричкою, разом з отаманом [Олександром] Загродським, вирушив по пісчаному шляху з Василькова до Київа.

О год. 13 ми під'їхали до Київа з боку Деміївки. Радісно було на душі! Це ж ми в'їзджаємо до столиці України, її серця! Коні ніби відчували нашу радість і веселіше самі затупотіли по кам'яному шляху; ми спустилися з гори і в'їхали у самий Київ. Наш настрій, здавалося, поділяли йдучі нам назустріч улицею люди і, побачивши нас, весело всміхалися, ніби до своїх близьких знайомих.

В'їхавши на Велику Володимирську вулицю, ми пропустили повз себе кілька авт, що проїзджали вперед і назад; в них було по кілька людей, переважно в студентських кашкетах, з рушницями в руках. На наш запит "хто це?" нам пояснили, що це самооборона міста. Мені ця "самооборона" здавалася підозрілою, і я не помилявся.

Ми направилися до пасажирського двірця, де командир ґрупи призначив збірний пункт. З вигляду Фундукліївської вулиці можна було пізнати, що місто готується до урочистосте. На бальконах повивішувано килими й прапори, між ними були й російські, хоч дуже ріденько. Під'їхавши до двірця, ми побачили силу народу, що товпився біля нього, наповняв коридори, почекальні. Тут я зустрів і бувшого нашого військового міністра [Григорія] Сиротенка. В почекальні 1-ї кляси застав я майже ввесь штаб ґрупи з командиром ґрупи і начальником штабу. Тут я довідався, що вирішено урочисто ввійти в Київ і що штаб ґрупи піде в голові тих наддніпрянських частин, що мають входити. Тут же я почув, що частини Добровольчої російської армії вже вдерлися на Печерське через Ланцюговий міст, кудою їх пропустили галицькі частини; залізничний же міст тримають наддніпрянські частини й нікого не пропускають.

За кілька хвилин біля двірця показалися два вершники Добровольчої армії; вони позлізали з коней, стали осторонь і роздивлялися, що тут робиться. Ці добровольці постояли деякий час, посідали на коней і спокійно собі від'їхали. Не було сумніву, що то були розвідники, але їх ніхто не затримав. На мій запит, як поводитися з добровольцями, дістав відповідь начальника штабу, що "згідно з директивами зверху, ми мусимо сутичок з ними оминати".

Збираємося до урочистого входу до Київа, чекаємо тільки підходу дивізії [Юрія] Осмоловського, яка о год. 4 пополудні почала втягувалися в Київ.

Одержавши відомосте, що дивізія вже входить, командир ґрупи наказав сідати на коней і їхати до пам'ятника князю (графу. — Ред.) Бобринському. Біля пам'ятника всі ми позлазили з коней і чекали на підхід дивізії, яка незабаром і підійшла.

Ми рушили. Спереду їхав командир ґрупи отаман [Володимир] Сальський зі штабом і державним інспектором [Петром] Дерещуком, за ними — кінна сотня Чорношличників, далі йшла дивізія отамана Осмоловського. Йдемо Бібіковським бульваром. По дорозі котиться товпа народу, все висипало на вулицю: жінки, діти, мужчини, і майже всі з квітами. Стільки квітів я ніколи не бачив! Квіти давали в руки старшинам і козакам, квіти кидали під ноги коням. Шлях був усипаний квітами!..

Був веселий настрій, але незабаром він змінився… На розі Володимирської вулиці під'їхав до нас старшина, без сумніву галичанин, і доповів командуючому групою, що на міській ратуші денікинці повісили свій трьохкольоровий прапор рядом з українським; що біля думи на Хрещатику зібрався величезний натовп та йдуть сварки між українцями й москалями.

Ми виїхали на Фундукліївську вулицю й спустилися вниз до Хрещатика. Тут зустрів нас величезний натовп народу, що сунув нам назустріч.

Кілька осіб підійшло до отамана Сальського і оповідало про нахабство москалів. Ми разом з цим натовпом рушили вперед до ратуші. Якась сестра-жалібниця підійшла до отамана Сальського, взяла його коня за уздечку і повела по Хрещатику до ратуші. Це була ґрупа українців. Друга ґрупа українців стояла біля ратуші і, очевидно, очікувала нашого підходу. Там далі, від Купецького саду, підійшла ще юрба, то були москалі. Ось ми вже недалеко ратуші, проти цукорні Семадені. Тут стоїть великанська впрост юрба! На ратуші маячать наш прапор і прапор московський. По команді отамана Сальського похід зупинився. "Перед московським прапором не будемо парадувати!" — додав отаман Сальський.

До отамана Сальського підійшов якийсь пан (як я пізніше довідався, це був міський голова Рябцов) і переконував отамана, що московський прапор не шкодить, бо до Київа ввійшли разом і українські, і російські війська. Натовп, що оточував штаб ґрупи, голосно домагався, щоб московський прапор було знято. Рябцов не переконав. Отаман Сальський викликав сотника Божка, начальника свого конвою з кінного полку Чорношличників, і наказав йому зірвати московській прапор. Сотник Божко з кількома козаками під'їхав до самої ратуші; один із козаків зліз із коня і пішов у будинок, решта скерували рушниці на балькон, з якого враз усі втікли. Все затихло. За яку хвилину показався на бальконі козак. Тріснуло держално, і московський прапор зірвано. Зірваний прапор козак кинув уділ, де його схопив сотник Божко. Далі він, тримаючи прапор у правій, високо піднесеній руці, кинувся — що витягне кінь — до чола кольони, яка рушила вперед, як тільки московського прапора не стало. Раптово спинивши коня, що він аж сів на задні ноги, сотник Божко з усієї сили кинув прапор під ноги коневі отамана Сальського. В цей момент зліва і справа вискочили з натовпу дві пані, схопили кинутий прапор та розстелили його поперек вулиці, і через нього пройшов першим кінь отамана Сальського, а далі всі, що йшли за ним.

В юрбі зчинився страшний галас. З одного боку — нестримана втіха, з другого — протест. З одного боку співають "Ще не вмерла Україна", а з другого — "Боже, царя храні"…

Коли чоло кольони пройшло Інститутську вулицю, з дому біржі, що на розі вулиць Інститутської і Хрещатика, біля якого проїздив отаман Сальський, зненацька роздався стріл — не то з мушкета, не то з револьверу. Куля просвистіла біля голови отамана. Отаман Сальський наказав зараз же дізнатися, хто стріляв. Викрилося, що це "туземці" (місцеві мусульмани), які організували самоохорону міста; пояснили, що це стріл випадковий.

Зараз же після цього розляглися стріли згори — з Інститутської вулиці та з Купецького саду — здовж Хрещатиком. Юрба кинулась до брам. З подвір'я ратуші в бік Купецького саду проноситься біля нас кілька вершників з мушкетами й револьверами в руках; вони, опередивши голову нашої кольони, дали кілька стрілів у наш бік. Штаб з отаманом Сальським на чолі з копита понісся їм навздогін. Підчас цього руху тут же, недалеко від ратуші, мій кінь посковзнувся, впав і придушив мені ногу. Коли я підвівся, то наш штаб повертався вже назад від Купецького саду хідником (тротуаром. — Ред.), що по стороні ратуші. Хрещатик опустів. Я прилучився до штабу, і ми поза ратушею піднялися на гору і виїхали на вулицю Велику Володимирську. Десь унизу торохкотів кулемет і чути було стріли. Над нашими головами пролетіло гарматне стрільно і десь далі, на Печерському, вибухло; за ним друге… третє… Почалося! Але незабаром все стихло.

Сонце заходило. З Великої Володимирської вулиці післано кількох людей на Хрещатик пішки, щоб переказали частинам зібратися в кінці Великої Васильківської вулиці, де її перетинає залізниця. Ми виїхали на Басарабку і потім по Великій Васильківській вулиці — за Київ, на збірний пункт. Вже споночіло.

От так закінчився урочистий день і урочистий вступ у свою столицю з'єднаного українського війська!

За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. — Варшава: Українське воєнно-історичне товариство, 1938. — Збірник 8. — С. 152–154.

Чорношличник Немирівський

Вже другий тиждень йшли гарячі бої на лінії ріки Буг зі змінним щастєм. Противник одержував заєдно підкріплення і, заохочений хвилевими успіхами, намагався проломити опір, спихаючи криловими ударами українські частини на захід, до т. зв. трикутника смерти.

Останні дні осени добігали кінця. Хоч погода дописувала, то студені ночі, брак відповідного одягу та ліків для хорих до решти десяткували армію. Тиф не вгавав ні на хвилину. Противно, він набирав якоїсь винищуючої сили і косив стрілецькі ряди безпощадно. Куди не глянь, все хорі та трупи, все лежить покотом.

Сумно було дивитись на це жниво смерти. Жах збирав на саму гадку, що дальше буде.

їхали гармати без людий, мандрували осідлані коні без їздців, а піхотні полки змаліли на сотні. Тягнулось так все і ледви плентало ногами.

Тільки повні обози воліклися по українськім чорноземі та скрипіли жалісно колеса. І не везли вони тягарів воєнних, ані припасів для війська. Везли військо на возах: хворих, розгарячкованих, жовтих, як глина, стрільців.

На кожнім постою скидувано з возів нових мерців. Завалювано трупами придорожні ями, що значили шлях смертного походу.

Та всі участники цієї трагедії не прив'язували вже ваги до нічого, ані до життя, ані до смерти.

Збайдужів усякий. Кожний жив хвилею, не звертаючи уваги, що діється. Знав, що як не нині, то завтра… Все одно коли: день скорше чи пізніще.

Із тим більшим подивом можна було глядіти на тодішнє командування і на стрільців. Одні й другі сповнювали свій вояцький обов'язок гідно і чесно до останку. Без шепоту, без докору, без нарікань.

До останнього живого і до останньої хвилі. Телефони, служба, звіти, накази — не переводились.

Кожний з тим більшим самовідреченням сповнював доручене йому діло, а почуття від повід альности та надмір праці, при тім небезпека вдержували всякого при життю, напружували нерви, давали ціль жити бодай хвилею, коли вже не доставало надій остаточного виходу. Частини галицькі, а то 1 бригада стояла тоді фронтом на північний схід, сягаючи лівим крилом містечка Ладижина, направо лучили до залізничого шляху, що провадив на Зятківці.

Поміж гал. частинами а придніпрянською групою було вільне місце, охоронюване тільки малими заставами. На одній такій заставі стояло 5 стрільців. Вони відстрілювались від ворога та маркували обсаду. Аж раз якось під вечір наскочила на них денікінська стежа і двох стрільців поранила, одного вбила та перейшла на другий бік.

Ненадійно над'їхав тоді козак чорношличник з приказом до дивізії. Побачив, що діється, кинувся на ворога, кількох убив і сам з двома добутими кіньми та одним полоненим повернув до дивізії.

Історичний Калєндар-Альманах Червоної Калини на 1926 рік. — Львів — Київ: Накладом в-ва "Червона Калина", 1925, - Сторінку не зазначено.

Спогади

Валентин СІМ'ЯНЦІВ (СІМЯНЦІВ, СІМЯНЦЕВ), бунчужний 3-ї сотні 1-го кінного полку Чорних запорожців, скульптор

Бачу їх, побратимів своїх: уладу, в поході, в бою й на відпочинку. В усіх тих веселих і тяжких хвилинах, якими повне було життя тоді.

У перші роки після нашої війни, у польських таборах, часом верталися до того, що ось недавно було, і сподівалися продовження початого.

Але судилося інакше — розбрелися по світах. Та хоч куди кого закинула доля, ми шукали один одного і знаходили. І знову верталися до спогадів, до бувальщини, та вірили, що знову покличе Україна.

Віками так ведеться, що вояки радо згадують ті дні, коли в січах бували вони. Бо почеснішого нема нічого на світі, як бути вояком і захищати чи виборювати свою Батьківщину.

Одного вечора зустріли ми якось хлопців з нашої [Богданівської] сотні [2-го кінного полку Івана Литвиненка], що були призначені до іншого відділу. Тепер вони — в полку Чорних запорожців. Розповідали, яке добре життя вони там мають. Добрі коні, а хлопці-побратими — золоті душі. Старшини і козаки живуть дружно. На кожному шапка з чорним шликом. Розказували про командира — батька Дяченка. Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного завжди знає, що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, — бо то прийшла "амба" большевикам.

Про це ми вже давно чули. А почувши від своїх хлопців, хотіли зразу їхати до полку Чорних запорожців, але більш помірковані охолоджували, бо за самовільний перехід з частини в частину карали, навіть можна було попасти під польовий суд, де загрожував розстріл. Збиралися втікати, але знали, що так чи інакше знайдуть і покарають. Але одного разу приїхав сам [сотник] Соловйов і забрав нас. І так попали ми в Перший кінний Чорних запорожців полк.

Але без суду не обійшлося. Допити провадив теперішній генерал, а тоді полковник, [Михайло] Крат. Сотню лишили тимчасово в Чорному полку. Справа, хоч і тягнулася, але нашу сотню таки залишили в полку Чорних запорожців — стала вона 3-ю. Та хоч і стали ми Чорними, але все пам'ятали і не забули, що ми таки Богданівці й залишимося ними назавжди.

Була люта зима. Вже знали, що Дніпро близько, що простуємо на Лівобережжя. А більшість сотні були Лівобережці, й [серед них] багато полтавчан. Недаремно й пісня сотенна була: "Видко шляхи Полтавськії". Скільки почувань вкладали полтавчани, виводячи перше речення, яке, власне, й було для них причиною принадної сили в цій пісні! А ми, не полтавчани, підкорені, подолані їхнім галушництвом, надривали свої горлянки [разом] з ними, маючи перед очима кожний свою "Полтаву".

Останній перехід перед Дніпром. Ночуємо в селі, відпочинок і приготування для переходу Славути. Головне — перекувати коні на гострі шипи.

Настрій у сотні урочисто-святковий. Шукали голок: латали, пришивали; змащували зброю, чистили сідла і всілякі ремінчики.

Ранком вирушили до Дніпра. Рівна, біла, широчезна долина, лівий берег трохи вищий. Тільки кущі показували, де власне береги, в яких відпочиває під білою, пухнатою ковдрою Дніпро.

Були в сотні й такі, що знали цю місцевість і, показуючи на якісь дерева чи кущі, із захопленням та довго оповідали, як вони якраз отам колись щось робили. І це все тоді набирало неабиякого значення.

А Славуту ми переходили, ведучи коней за поводи.

Була ніч. Наша сотня під'їхала під залізні ворота якоїсь установи, захищеної високим і міцним муром. Напевно, це були касарні та канцелярія військового начальника.

Хочеться тут пригадати і заслужену подяку віддати місцевим людям, нашим дядечкам, які добровільно й безкорисно брали на себе завдання і блискуче його виконували як провідники. Провідники знали всі стежки-доріжки. І без них неможливо було дістатися за фронт ворога, в саму середину міста, як у цьому випадку.

Через ґрати воріт було видно немалу ватру і біля неї червоноармійців. Ватра горіла неспокійно — так, що тяжко було роздивитися, скільки їх там і що роблять. Від воріт ліворуч у дворі — будинок. Це касарні й канцелярія.

Декілька спішених старшин і козаків оглядали двір через ґрати воріт, а решта сотні під покровом ночі стояла далі від воріт. Тут уже і наш кулемет всунув свою шию між ґрати.

Сотник Соловйов каже Терешкові й мені перелізти чавунні ворота і спробувати підійти якнайближче до ватри і розглянутися, не перешкоджаючи поки що "товаришам" продовжувати те, чим вони тепер зайняті.

Перелізли ми ворота. Підійшли до ватри. Смалять кабана. Червоноармійці навколо стоять і радять, де ще треба підсмалити, цілком зайняті своєю роботою. Постояли, послухали, їм не заважаємо. Робимо кожен своє. Навпроти ватри вхід до будинку, до якого входило і виходило багато червоноармійців. Хоч і ніч, а такий рух. Праворуч ген у пітьмі — двір, заставлений військовими возами. Завернули за ріг, [бачимо] другі ворота у двір. Вартовий з рушницею — на воротах, проходить отвір воріт то сюди, то туди.

Як на ніч, побачили ніби досить, та й почули — в будинку гуло як у вулику.

Коли поверталися від других воріт, на Терешка хтось налетів, вилаявши його:

— Чого тут плентаєшся під ногами?

А Терешко, малий як пацан, на те відповів сердито:

— А тобі повилазило? Не бачиш?!

І те "не бачиш" сказав так, ніби йому було шкода, що большевик не бачить нас і що йому повилазило.

Ми ходили по дворі на віддалі один від одного, тільки переглядувалися та говорили на мигах. Уже дорогою до своїх перевіряли, хто що побачив і почув, — була повна згода.

А головне, вартовий на воротях — один, а решта тішиться смаленим кабаном. У "вулик" не заглядали — гуде спокійно. Вікна будинку сильно освітлені. З двору високо до вікон і всередину не видно.

Терешко випросив собі, що вартового "зніме" він. Я не заперечував, бо то був його фах. Ланцюжком попід вікна, але вже з боку майдану, здається мені, що то був майдан, підійшли ми до воріт.

Терешко почекав, поки вартовий підійде до нього… І вже не пішов він назад.

Тут до воріт під'їжджає підвода. Червоноармієць, що був на возі з рушницею, тихо "пішов" не своїми ногами до знятого вартового біля воріт. А другий, без рушниці, виявився полоненим козаком, взявся допомагати складати те, що було на возі: вже засмаленого кабана, бочку самогону і якусь їжу.

Оддали ми нашому козакові обидві рушниці та й казали бігти чимдужче до своїх, бо він казав, що є ще полонені. А решту, мовляв, зараз зрозумієш.

Гасло до бою подали передні, від воріт із майдану. І вжили, хто що міг зручніше: передні відкрили вогонь від воріт до двору — миготіли тіні до возів; ті, що попід вікнами, кидали гранати до касарень; ті, що лишилися на місці, через залізні ворота кропили з кулеметів двір і другий бік будинку.

Касарні наші… Але що в них по гранатах?

Напевно, большевики готувалися до свого якогось свята. Бо, крім кабанів і горілки, було ще в касарнях багато печива, багато всяких солодких хрунделиків. З касарень забрали ми всі печатки і папери — вони інколи ставали дуже у пригоді (це розказували, я там не був).

Навколо виставлено нашу варту- охорона від несподіванки. І от на одну таку варту налетів на коні, мабуть, якийсь їхній комісар-начальство з лайкою:

— Что за безобразіє! — сварив.

Ясно, взяв наших за своїх.

Зсадили його з коника, а в полон у таких випадках не беруть.

Витрусили в нього дуже дорогий портсигар з барельєфом "Ранок у лісі" з відомого образу [художника] Шишкіна.

Тягав Ванька, потягли і Ваньку.

Декілька днів швидких переходів із малими спочинками наблизили нас до Вознесенського й відірвали від большевиків, що наступали були нам на п'яти. Казали, що ми виграли один день для операцій під Вознесенським.

Загально ми знали дуже багато: що піхота без набоїв, гармашам нічим стріляти, а в нас і набоїв не було, коні і всі ми перетомлені, що позаду на нас насідають червоні, а перед нами наїжена, добре озброєна залога міста. І знали також, що у Вознесенському повно всілякого військового майна.

Все зводилося до одного — знести вознесенську перешкоду або загинути. І не одному там комусь чи якійсь частині, а всій нашій армії.

Усі це знали, [хоч] про це ніхто не говорив.

І був останній наказ. Два параграфи з нього запам'ятав. Казали, що на світанку наші гармати випустять на ворога свої останні набої і після цього гасла все піде вперед. А за цим — запевнення про цілковиту перемогу над ворогом.

Далі: хто не встигне переправитися через Буг сьогодні, має пробиватися нижче через річку десь 15–20 верст, а там, із другого боку, ті, що встигнуть пробитися, чекатимуть. Перше всім подобалося, а ось оте друге, можливість нашого "розрізання", встромило мені кілочок неповної віри в перемогу — і це мені псувало настрій.

А от ми вже й під самісіньким Вознесенським. Полк став у балці. З тої балки Вознесенського не видно.

Сотник наказав, щоб усі склали набої на купу, — бідно!

Перерахували й по-рівному поділили на кожного. Я мав вісім, а припало мені, як і всім, три. Спішили нас, і пішли ми займати свою ділянку на фронті. Три набої на рушницю, а в піхоті, казали, і по три не мають, от і воюй! Наказано насадити багнети на рушниці — ніби компенсація за набої.

Залягли на ораному полі, на м'яку, вже і заскороджену пахучу землицю. Лежу, розтягнувшись у всю ширину і довжину, приємно, а чую: сон змага. От-от засну: тиша, ніби нікого ніде нема, всі умови до спання — м'яко, тепло й тихо.

Та ось десь далеченько від нас — паку, пак, пак… І за хвилю заграв фронт із другого боку- і праворуч, і ліворуч. Зовсім близько проти нас — густа лава ворога. Куди не глянеш, виблискують постріли. Кулі високо тюкають.

— Тю на те! Таж довгий фронт…

Наші не відповідали большевиками, і вони перестали стріляти. Видно, однобічна розвага їх не бавила.

Я таки чи заснув, чи тільки на хвилю забувся і чув, як знімали нас із фронту, але відразу не встав. Але за хвилю переміг себе й догнав наших.

Перед світанком знову нас зняли із фронту й відвели до балочки — сховали. А вже як почало трохи світати, побачили ми, що весь полк наш у балочці й гармати наші теж тут.

Рухи біля гармат — то заправляють свої останні набої гармаші, щоб дати гасло.

Гукнули гармати, і помалу посунули ми на конях, уже розгорнуті в лаву, з долини на горбок. Спереду густа рушнична й кулеметна стрілянина. Б'ють їхні гармати, але по комусь, хто за нами. А там нікого немає.

Тихенько посуваємося вперед. Уже майже на зломі терену. От-от підемо в атаку, їздці не спускають очей з командира, ждуть команди. Тепер уже можна говорити. І все надолужує довгу мовчанку — гомонить, перегукується, прочищає горлянки. Готується до важливого моменту, коли всі аж надриватимуться, намагаючись перевершити один одного в чудовому, зворушливому кличу: "Слава!"

Налетить, заглушить усе, як грім ударить наше "Слава!",

Старшина зі штабу під'їхав до сотника Соловйова — передає, видно, наказ.

Сотник Соловйов під'їхав до правого флангу нашої сотні, відділив щось трохи більше як десять чоловік і наказав зв'язатися з Київською групою [Юрка] Тютюнника і сповістити, що Запорожці пішли вперед. Кінець цього наказу дослухали, коли вже Запорожці стрясали небо й землю непереможним "Слава!",

Чулися ми покривдженими долею, бачили як летіли коні, виблискували шаблі.

Під'їжджали ми поволі, не спускаючи очей із фронту, [бачили] як наші врізалися у ворожі лави. Бачили, як вони фронт зім'яли. Ми пізнавали окремих вершників.

— І чого Андрія поперло туди? — хтось вигукував.

Видно було, як [Андрій] Лепеха проскочив фронт і, зробивши коло, вже завертав коня в гущу метушливого змішаного фронту. Бачили, як з Кукли зіскочив Степан.

— Що він робить?!

А він узяв рушницю за люфу і почав гатити прикладом, як довбнею. Сокрушав!

А за хвилю горб сховав картину бою. Жаль було, що ми там не були — ремствували.

З горбка спускалися до якогось присілку. Бачимо, як наш дозор став, а за хвилю коротенький разок на нас [пальнули] з кулемета, пристрілюються [червоні]. Пішли в атаку: не було часу роздумувати. Збилися на малому місточку біля млина. На місточку стояв покинутий червоними "Максим", а по вулиці тікало декілька червоних.

Вони не втекли.

Але виглядало на паніку — вони могли знати більше, як ми тоді. Набої забрали, а "Максим", хоч як було шкода, знищили і кинули у воду.

Їдемо далі. Тихо на фронті. Значить, наші упоралися скоренько.

Виїхали до дальшого присілку. Криниця, журавель, корито. Коні тягнуться до води. Поїмо. Жадібно п'ють воду і коні, і люди. Скоренько підтягають хлопці попруги, оглядають коні. Передихнули — треба далі їхати. Аж дядьки щось показують: виходило по-їхньому, що далі їхати не можна. А як кличемо дядька або котрийсь із нас хоче під'їхати до нього ближче, дядько зникає. Безумовно, ворог близько, і то дуже близько.

З воріт вибігла молодиця. Жінка схопила першого, що трапився їй, за стремено і з плачем:

— Дорогенькі, голуб'ята рідненькі. Стійте! Не їдьте! Вертайте!

— Тіточко, кажіть, що там? — питаємо.

— Отам, зразу за селом, багато большевиків.

— Як багато?

— Дуже багато, там склади.

Підійшли нарешті й дядьки. І от про що ми довідалися. Із села забрали большевики всі підводи. І зі складів, що є ось тут, усе вивозять. Декому з дядьків пощастило втекти. А головне, ми довідалися, що на воротях стоїть варта з кулеметом, а військо — всередині.

Старший говорить, що не наше завдання туди лізти, бо вже були такі гарячі, щоб вдарити на склади.

Тітка стоїть осторонь і благально дивиться на нас.

Повернулася розвідка і донесла, що у складах великий рух. Багато підвід уже навантажено, а багато ще вантажать. Видно військових, але не вкупі, а бігають сюди-туди. На воротах — кулемет, спрямований на дорогу, що нам нею їхати. Біля кулемета зауважено одного вояка, але біля воріт — будка і, можливо, там решта обслуги кулемета.

Під'їхали ми попід огорожею складів під самісінькі ворота. Виринули якраз перед кулеметом. Чи були в будці большевики, чи ні, ми не бачили, а той, що стояв біля кулемета, почав тікати, як тільки почув "Слава!". Кулемет обернули, вкотили трохи далі до подвір'я й пустили стрічку. Все відразу забігало й ринуло від нас.

Стріляти можна було тільки вгору.

Ворога ніде не видко. Котимо кулемета вперед: трохи стрілів і — вперед.

Кинулись ми робити порядок в обозі. Дядьки радо допомагали. Відбирали спершу підводи з набоями, гранатами та набоями до гармат. Лишили двох чи трьох на охорону і порядкування. Треба виконувати наказ.

Послано хлопців подивитися, що робиться з того боку складів, побачили, як розтягненою купою тікали червоні через поле до міста. Щоб "підбадьорити" їх, послали їм декілька черг із кулемета, щоб і не озиралися на той кулемет, що лишили й на других воротях.

Забрало нам це хвилин 15–20. Готові їдемо далі шукати Київську групу.

— Спасибі, тіточко! Та й вам, люди, теж дякуємо.

Тепер перед нами чисте поле. Наїхали на окопчики, такі маленькі, що ледь сховати голову, вислані соломою, за напрямком видно — большевицькі. Далі натрапили на окопчики наших — такі самі, тільки без соломи.

Безладна рідка стрілянина десь у напрямку міста.

Коли їхали повз окопчики, говорили про тих, хто спав чи не спав у них цієї ночі. За таке діло можна й не одну ніч полежати без соломи. Так засилали ми привіт нашій піхоті.

Їдемо якийсь час, нікого не видно. Аж бачимо — рівнобіжно з нами, але ближче до міста швидко наближається кавалькада, чоловік двадцять, а то й більше. Ми, зрозуміло, — в лаву; тепер уже нас менше десяти. А вони ідуть хоч би що. Ми показуємо гасло: тричі рушниця прямовисно догори, і вони так само відповідають, але коней не стримують. Але ж нарешті як відчіпне послали нам двох чоловік. Зв'язалися. Штаб отамана [Юрка] Тютюнника спішить до міста, до Вознесенського.

Наш звіт лише підтвердив те, про що вони й так доміркувалися. Дістали ми й від них якесь повідомлення і поспішили до своїх, щоб почути, як воно було. Та і їхали ми не з порожніми руками: три кулемети зняли, склади забрали. Але знали, що ніхто в сотні з нами не хотів би мінятися, та й ми признавали за ними першість.

Знайшли ми свою сотню під залізничним мостом — чекали черги на перехід через Буг.

В обозі, який ми здобули, знайшлася скринька з одеколоном. І всі тепер поливали один одного цією пахучою водичкою, кропили й коней. Нарешті став такий сморід, що й коні чхали.

Радощам не було кінця. І кожному хотілося розказати, що він недаремно прожив той день, що він щось зробив для свята нашої армії.

І хоч згадували про передбачений наказом випадок: у разі невдачі шукати з'єднання зі своїми десь нижче на річці, та вже з усмішкою. А Буг — таки велика річка. Ходив я її привітати — погладив її, попестив.

Швидкі й великі хвилі ходили по ній у той день, із гребенів своїх посилаючи нам грайливі викрутаси, що миготіли на сонці білими хусточками привітів.

Розказували, що деякі частини переправлялися поромом. І пором потопився — і Буг захотів жертви від нас.

Перевозили ми коней через залізничний міст. Мудей так обережно ставив свої елегантні копитця на нову для нього дорогу. Спершу пробував, чи не провалиться. Легко постукавши по дошці, аж тоді ставив на повне копито свою ногу.

У Вознесенському ми відпочивали, може, днів зо три. Михайло Р., Василь Коваленко і я дістали квартиру в аптекаря — із завданням не допускати самовільного забирання ліків. Вартувати аптеку. На ліки попит був. Та і спирт притягував багатьох. Таких доводилося випроваджувати з аптеки.

Звичайно "пацієнти" жалілися на біль у шлунку, голови чи попереку. Таким пропонували тут-таки зажити хіни, рицини (касторка. — Ред.), знали наперед, що відмовлятимуться. Траплялися такі "сором'язливі", що ковтали хінін, лаялися, а от на рицину охотників зовсім не знайшлося. Всі хотіли спирту — універсального ліку. Були й такі "тяжко хорі", що вже десь "підлікувалися", — ті без балачок "летіли". Звичайно, один із нас постійно був в аптеці, але спершу не втручався в розмову клієнта з аптекарем і тільки у випадку потреби вживав відповідних заходів.

Ліки видавалися тільки на урядові вимоги з відповідними підписами і печатками. Брали полкові й цивільні шпиталі.

На прощання аптекар допитувався, що ми хочемо за службу.

Нічого не сміємо хотіти й брати, — казали ми.

А все ж я б хотів чимсь віддячити, — тримав аптекар на своєму.

Хтось попрохав щось із білизни, хтось сказав про простирало — захотілося ще хоч кілька ночей поспати на білому, а потім, розуміється, проміняти на курку. Я заявився за білими хустками — дуже любив устромляти носа до білої хустини.

А все ж, коли відходили і прощалися, дістали пляшку спирту. І я зауважив тоді: в жида ніколи не дістанеш горілки, поки в нього в хаті. Допитувався:

— Чому?

І відповідь була:

— Ну, знаєте, вип'є чоловік і зовсім інший може стати. От ви все добре робили, а якби випили? Хто то знає. І чому я сам собі маю біду викликати?

За весь Зимовий похід не було такого радісного дня, як той, коли здобули Вознесенське.

Це було 15 квітня [1920 року].

А за три тижні ми вже були знов у сформованій нашій армії.

Ми знали, що йдемо на з'єднання з нею.

Перед самим Тульчином сотник Соловйов заборонив мені сідлати мого Мудея. Ще із Синюхи, коли через обставини довго не знімав сідла, Мудей мав ранку, спочатку з горошину. Я прорізав пітник сідла та їздив далі. Ранка то загоювалась, то відкривалася знову. Перед тим була з копійку й уже затяглася ніжною рожевою шкірою. Та Мудей, дурний, почухав і зубами здер шкіру — тепер був поганий струп.

Мав я ще одного коня, та його заїздив юнак-піхотинець, що зголосився до нашої сотні. Я позичив йому коня, а він напоїв гарячого.

Намагався просити сотника. Та він заборонив сідлати Мудея… І сказав:

— Он стоїть Азор, сідлайте його.

Азор — це була любов і гордість [Захара] Ярмака. І дивно мені було, чому Ярмак лишив Азора, коли з усього видно, що Тульчин буде "гарячим". А на "гаряче" всі брали ліпші коні, хто мав два.

— Пане сотнику, та мене Ярмак уб'є, як, борони Боже, що станеться з конем, — кажу сотнику Соловйову.

А він мені:

— Я наказую.

Після цього "наказую" вже балачок не могло бути. Так мені це не подобалося, хоч і сидіти в обозі зовсім не хотілося.

Посідлав я Азора. На моє щастя, чи нещастя, Ярмака послали кудись поза сотню. Поки що я "щасливо" приєднався до сотні.

А кінь непоганий. Перший раз я сидів на ньому. Але куди йому до Мудея!

Хлопці крутили головами, а я розводив руками. Це було нове в сотні: до сотника Соловйова всі старшини респектували власність козака й таких наказів не давали.

Поручника [Василя] Шенгура, Гриця Українця, Михайла Р., [Андрія] Звоника, Шапара, Терешка і мене (декого я забув), неповний десяток, послали як передню стежу в містечко Тульчин.

Ранок. їдемо. Розглядаємося. Гриць і я на сотню кроків попереду. Чекаємо з-за кожної хати, з кожного кута "привітання". Нам же належить і перший "гостинець".

Перед нами майдан. Стали. Під'їхала стежа. З вулиці, що входить до майдану із протилежного боку, перебігають червоні та зникають за хатами.

— Вперед! Слава! — спереду поручник Шенгур, а за ним ми ріденькою лавою кар'єром вилетіли на середину майдану.

Густим рушничним вогнем зустріли нас червоні. Впали Звоник і його кінь, а ми одприснули за хати: праворуч ті, кому ближче туди, відкіль приїхали, а ми троє — ліворуч, туди, де зникали большевики. Нам ближче до тих хат, але лишатися за іншими ніяк не можна було. Сховані за хату, дивимося, як кроплять червоні майдан уже і з кулемета. Звоник і його кінь лежать нерухомо.

Поза хатами дісталися навпроти вулиці, що нею в'їхали на майдан. Понасували шапки, попригиналися до коней і… щасливо перебігли до своїх.

А вже підходила піхота. Зав'язався бій. Наші піхотинці вибили червоних із майдану й погнали.

Ми йшли за піхотою, Звоник ще говорив. Мав чотири кулі в собі. За всіх нас дістав. Багато куль отримав і його кінь. Правду кажуть: на фронті не сміє ніхто чимсь від других відрізнятися. А Звоник був великий і на малому коні, та ще й рідкої масті: білий з рудими великими плямами.

І хоч казали ми Звоникові "до побачення" і "не журись", та до вечора він не дожив.

Надійшла наша сотня. Всі разом забезпечуємо правий фланг піхоти.

Нараз між нами й піхотою (в неї на флангу й трохи в запіллі) вскочив більший відділ нашої піхоти. Тепер нас більше, й червоноармійців зімняли враз. Шапару куля розбила чашку на коліні, під Балакшієм упав кінь.

Ще триває метушня. Зганяють полонених до гурту. Бій ще не кінчився — дехто з червоних відстрілюється. Раптом бачу: за мого коня ховається большевик і лементує:

— Та ти, Терешко, сказився, таж мене большевики, хворого на тиф, забрали в полон! Валентине, хіба ж не пізнаєш мене?!

— Зарубаю зрадника! — реве Терешко.

Я одразу впізнав нашого кашовара.

Тепер стояли наші коні рядом, бо я схопив поводи й осадив Терешкового коня.

Шабля тільки повітря рубнула. Терешко реве:

— Зарубаю!

Кашовар скиглить.

Бій ще не кінчився. Впіймав я Терешка за горлянку та й давлю та до нього говорю:

— Сказився, бій ще не кінчився, а ти що? — мусів щось говорити.

А кухар нам обом коні тримає за поводи. Дивлюсь: Терешко закліпав очима. Попустив йому трохи горлянку.

— Пусти, і тебе зарубаю, — ще нахваляється, та голос уже був не той.

Після того далі ми посувалися без перешкод, мабуть, по головній вулиці аж до кінця містечка. Тут, за останніми хатами, чоловік сімдесят червоних зустріли нас рушничним вогнем, густеньким-таки. Гарматні стрільна вибухали вліво від нас і трохи спереду. Наші, виходило, погнали червоних. "А це, що нас стримує, - прикриття їхнього флангу", — так міркували.

Ворожа піхота, відстрілюючись, вийшла за містечко й зайняла обабіч дороги канаву, обсаджену деревами. Червоним добре, дуже добре. Нам погано. Спроба наблизитися не вдалася. Необережний наскок — і з сотні чи лишиться хоч "відгук невиразний".

— І бачить око, та шаблею не дістанеш, — жартували хлопці.

І навіть червоного командира хвалили, що з револьвером у руці наводив порядок у тому їхньому ланцюгу, що, позгинавшись, тікав канавою.

Коли ми наблизились, відстрілювалися густо, але не вціляли. Тікали швидко, але ми на конях не відставали.

Ми бахкали скоріше, щоб було більше гамірно. Не їхати ж нам, склавши руки на кульбаки (сідла. -Ред.). То наближаємося, то відскакуємо. І отак грали "в кота й мишки" аж до великого саду, що праворуч приліпився до шляху. Сад той і сховав їх від нас.

Частина сотні, чоловік десять, спішилась і пішла через садок шукати ворога. А в садку на протилежному його кінці, біля шляху-хата. Попрямували, спішені, до хати. Большевиків ніде не видно. Підійшли під самісіньку хату. А далі попід стіну, попід стіну, обережненько, та й біля рогу хати, що крив двір.

Перший Василь Коваленко, за ним Терешко, за Терешком я, а далі вже решта притулилися спинами до стіни. Двір Василь тільки бачить і то тільки заглядає туди й передає:

— Двір повний, мабуть, усі тут. П'ють воду. Засапані, перелякані. Деякі сидять на пеньках, решта купою біля відер з водою.

Задні сповіщають: сотня на шляху, під'їжджає до хати.

— Підженемо їх, — подає старший команду, і, створивши лаву праворуч від рогу хати, ми випустили по декілька набоїв.

До канави вони вже не дісталися — на шляху була сотня. І вискочили із двору в поле. Та й далеко не втекли.

Після того розгорнутою лавою пішла сотня, праворуч від шляху вперед.

Видно було нам, як ліворуч від шляху повів сотник Бурба свою 4-ту сотню в атаку — легко, гарно, як на параді, бравурно.

Ще далі зліва, мабуть, билася піхота. Багато стрілянини. Туди ж били й гармати. Нам двом, правофланговим, передали по лаві: посуватися праворуч і вперед, переглянути терен за зломом місцевості.

Тепер біля мене був козак не нашої сотні, той, що мав півброви чорної, а півброви білої, але й не наш Стрільченко, що теж таку брову мав.

Проїхавши пару сотень кроків (сотню ми вже не бачили), зустріли нашого командира полку [Петра Дяченка] з козаком Вовком. Зголосилися до командира полку і сказали, чого ми тут. Тепер уже ми, четверо, стояли за зломом терену, що спускався лагідно до рівчака чи річечки, береги якої поросли деревами та кущами.

Зовсім близько від нас, за тою річкою, бачимо: швидко маршують чоловік зо двадцять піхоти в уніформах школи червоних курсантів. Атакувати через потік неможливо. Знімає полковник Дяченко карабін, і ми теж за його прикладом, та й стрільнули в тих курсантів.

Умить їхній відділ став. І як на вправах: один шерег стоячи, другий із коліна, й чути було:

— Плі!

В Азора — куля у стегні. Біло-чорному коневі куля повибивала зуби. Полковникові декілька куль пробило бурку. Зіпсували одяг і Вовкові. Курсантам було, видно, дуже "ніколи", й, на наше щастя, другого "плі" не було. Та й ми на перший момент забули про наші рушниці.

Азор стрибав на трьох. Другий кінь спустив голову: в нього весь час текла кров з рота. Полковник Дяченко наказав нам відійти в запілля.

Переходили ми те, за хатою, побойовище. Лежало все. Поодалік лежав і їхній командир. Він боронився до останнього набою, навіть Андрієві Лепесі, що насідав на нього, вже порожнім револьвером намагався розбити голову.

Але…

Піднялась одна голова.

— Дабєйтє, таваріщі, -ледь вимовила і впала знов.

Все ж один був живий… і лишився живий.

На шляху нам дали партію полонених, щоб довели в запілля. Забрали. Довели. Здали до більшого гурту.

Тульчин наш. Зметена ще одна перешкода.

Спаслося тільки те, що мало час втекти.

Бій затих.

Ті, що переслідували ворога, збиралися по частинах.

І отут налетів на мене сотник Соловйов, обвинувачуючи мене в утечі з поля бою.

А чого ж він не вислав другої пари, щоб мала зв'язок з нами, коли ми сховалися в терені? Так робиться завжди. І звідкіля ж я знав, що в сотні не знають, що з нами сталося. Та й полковник Дяченко знав, чого ми там, і знав, що робить, коли відсилав до обозу.

До чого доводить сліпа ненависть. І тільки щаслива нагода, присутність там у той час полковника Дяченка, спасла мене й Соловйова від лиха. Він уже розмахнувся, щоб мене вдарити, а я витяг револьвер. У цей час став між нами полковник Дяченко.

Отже, ненавидів мене сотник Соловйов. І не тільки мене: були ми, оті "старі козаки", й інтелігентніша частина сотні йому занозою в його поганому неукраїнському серці.

Декілька днів хлопці Ярмака втішали, розважали. А я довго не смів йому й на очі показатися.

Азора й мішок цукру лишили в одного господаря, щоб доглядів коня. Його рана не була тяжка, але стояти чи лежати він мусів.

І потім ще довго, й в Юнацькій школі, куди ми з Ярмаком були призначені, аж до 1923 року, згадували наших коней.

Ярмак бачив і моє горе, коли мій Мудей упав, і простив мені цей мій не мій гріх.

А далі?

Було й далі.

Перший табір у Польщі для інтернованих був для нашого полку — ой сумні ж Пикуличі біля Перемишля. Холодні, голодні, за високими дротами. Але й там молодість співала пісні.

Я мав грижу ще із Січеслава. Там ми збирали покинуті гармати, і при накочуванні на вагони я оступився. Тепер війни тимчасово (ми вірили тоді і ще довго потім) немає. Якраз час зашити роздертий живіт. Часом грижа при їзді перешкоджала — так ніби хто в живіт ножем пхне. Зробили операцію в Перемишлі у військовому шпиталі. А потім причепилася жовтянка.

Коли вже ходив увесь жовтий, як цитрина, якось затримався біля купки реконвалесцентів. Стояли там у гурті й мирно говорили: наші, поляки й большевики. Вояки згадували про дні, коли, де і як розбивали один одному голови.

Став і слухаю. Бачу, а до мене пильно приглядається один з того гурту большевик. Підходить ближче й ще більше приглядається. Вже всі дивляться тільки на нас. Балачки урвалися. І мені дивно, що знайшов той у мені.

Он! Бєзусловно он, — уже зовсім біля мого обличчя тяжко вимовив червоний.

Я то я, а що далі? — не знаючи, що сказати на те, промовив я.

А Тульчін забил?

Тульчин забути не забув, але нащо це?

І тут він розказав перебіг атаки біля тої хати, після того, як пили вони воду, й закінчив:

— Прасіл тєбя дабіть… нє дабіл… а тєпєрь какрєшето.

Багато дір у тілі показував і перерізаний шаблею язик. Тому так погано говорив.

Вищерблений череп полатали платиновою пластинкою. Все зрослося та загоїлось.

Кому на роду написано висіти, не втопиться.

Качківка — це село на Поділлі, недалеко містечка Ямпіль…

Було то невдовзі чи, може, і зараз же по повороті із Зимового походу, коли з недалекої Писарівки ми виїхали на фронт. Сільце це, Качківка, лежить у балці, в таких густих садках, що, дивлячись із горбів, тільки де-не-де можна побачити білу стіну будови. Мабуть, якась річечка тече через село, бо пригадую чимало містків по вулицях. Навколо балки і оподалік — ліски.

Уже тижнів зо два усталився фронт біля Качківки. Створився усталений порядок: увечері ми наступали, большевики на ніч лишали нам Качківку, а самі йшли до недалекого лісу чи й поза той ліс, бо далі того лісу ми їх і не ганяли. Як вони було вскочили в ліс, бій кінчався. Ранком большевицька піхота наступала, і ми на день віддавали їм Качківку, — так ніби вели на пашу коней.

У большевиків була причина не спати в селі. Качківка — село вороже їм, неподалік його оперував повстанський відділ. Я того отамана з його штабом бачив, але прізвища не пригадую. Ми ж залишали Качківку, бо кінноті битися в селі незручно. Виходили на західні горби за село, де прийняли би бій, та большевики за село не показували носа.

Раненько, поснідавши та посідавши на коні, ми, звичайно, чекали на "запрошення" вийти в поле, яке нам большевики посилали, рушничним та кулеметним вогнем, іноді (мабуть, для глухих) ще й гупали гармати. За Качківкою наш полк Чорних запорожців розсипався в лаву і чекав, щоб большевики вийшли в поле. І завжди чекав марно. На "провокації" большевики не впіймалися. Постоявши деякий час, відходили ми далі від села, розташувавшись десь у балці, та й ждали вечора.

Большевики після кожного відходу лишали в селі купи друкованого паперу пропаганди і газет. Спершу ми те читали, а потім осточортіло вичитувати ту саму січку, пережовану на всі лади. Книжки, які хто мав по торбах у сідлах, давно вже прочитано. Від коней не можна було відходити, бо цілий день — у поготівлі. Тільки й розваги, що інколи кудись пошлють у розвідку чи зв'язок.

Щоденне повторювання наступу "на ту саму нугу", видно, знуджувало сотника та інших старшин. І сотник передавав вести наступ комусь із козаків, часто тому, хто перший попався на очі. Так один наступ вів наймолодший козак у сотні Шкет. І все йому йшло як по маслу.

Усі вже мали свої місця. Перебігали спішеною лавою від одного становища до другого. Піднімався кожен, біг і залягав у свою дучку (ямку. — Ред.). Й ото так аж до першої хати. А потім уже наступали через двори, сади та огородини.

Мав я своє місце в одному дворі за кам'яним плотом, витяг один камінь — і вже стрільниця. Звичайно, вбігши в село, на цих становищах найдовше затримувалися. Кожен мав пристрілений ріг будови або якесь дерево і завжди міг завдяки дядькам перевірити, як прицільно стріляв.

Господар двору, де я мав стрільницю, він і його родина ховалися в сінях, лежачи на підлозі.

Дядько, коли я, не маючи цілі, переставав стріляти, інколи, а потім і щодня, розпитував щось або оповідав мені. І такя познайомився з родиною: господар, дружина і дівчинка. А далі й діставав щось з'їсти і напитися — вони клали біля моєї стрільниці, знаючи, що в полі ми часто не мали цілий день нічого до уст.

Господар відбув усю Світову війну в окопах, мав добрий досвід і завжди казав мені, що з-за каменя недобре стріляти. Я це і сам знав, але кращої позиції, з широким оглядом, не було.

Якось я знайшов свою бійницю, місце у плоті, гарно обложену товстими дернинами, а під рушницю вставлений грубий кусень дерева.

Господар на моє здивування і подяку сам ніби теж здивувався:

— Та то, мабуть, діти гралися.

— Добрі діти, гарні діти, — дякував я дядькові. Потім бувала команда:

— Вперед!

Це вже, коли показувалася большевицька лава в полі на протилежному боці села. Перебігали ми вже який раз славну Качківку, щоб поганяти большевиків трохи в полі.

Одного разу застав я біля стрільниці дівчинку господарів, років дванадцяти. Лежала мала Надійка, притулившись до кам'яного плоту. Вже хотів казати, аби тікала звідтіль, та стримався. Все ж хоч височенько, але кулі літали.

Стріляю та слухаю. Оповідає, що тато і мама в полі, повернуться додому, аж як не будуть стріляти. А вона принесла мені їсти — зварені яйця.

— А як же я лупатиму те яєчко, коли мені треба стріляти?

То нічого, мовляв, вона, Надійка, лупатиме, мачатиме в сіль та даватиме мені кусати. І хліба теж можу діставати від неї. І молока вона дасть.

Лежить вздовж плоту, бовтає ніжками в повітрі і запевняє, що зовсім не страшно…

І дуже хотіла б хоч раз стрільнути.

Тато так багато оповідали про війну. А їй так хочеться стрільнути — ну хоч трішечки, тільки один-однісінький разик. А очка так просять: "Дайте!", а ручка тягнеться до рушниці.

І пригадалося мені тоді, коли ми з ще в той час меншою, як Надійка, сестрою Лесею, а мені було не більше, як Надійці тепер, стріляли з пістолі, що я її зробив. І як Леся раділа, коли бухнуло, як вся, бувало, розчервоніла, скакала, плескала в долоні і все просила:

Ще раз, ще раз! Стріляй! Перемогла, може, не так Надійка, як Леся. Кажу:

На, бери! Стріляй, але тримай міцно-міцно в рамені рушницю. А Надійка вже знає:

— А оте там потягти, — показує на спуск.

І вже рушниця в Надійки. Хочу притримати.

— Ні, сама, сама! — проситься.

І бахнула!

Мало не кинула рушницю, ніби не вірячи, що то рушниця відбила.

— Штовхається?

І сама тре щічку, рамено.

А очка повні сліз: чи радості, чи болю. Чи, може, і того, і другого.

— Ну як, забила большевика? — питаю.

— А вони наших скільки он там, за селом, повбивали.

Умовилися ми з Надійною, що ніхто про це наше стріляння не знатиме. Вона, мабуть, тата боялася.

І вже коли в наступні дні я перебігав двір, а Надійка було вистромляла голівку з-за тата, підморгувала мені, мовляв: "Воювали!"

Ще лишився добрий кусень дня, як вигнали ми большевиків із Качківки. В той день ми поспішали. Коли вже коноводи підвели коней і сотня ладналася, щоб з піснями ввійти всередину села, Терешко вискочив із лави, нікого не спитавши і нікому нічого не сказавши. Його кінь щосили погнав у бік большевиків.

У сотні замішання!

Хтось навіть бовкнув, щоб догнати його кулею. Але Терешко — старий козак, його в сотні дуже добре знали.

— Сказився Терешко, — хтось сказав, і стало легше.

Хоч щось та сказано. Ніби виправдано Терешка.

А Терешко то поринав у садках, то вискакував десь на вулиці і знову ховався від нашого зору. Всі слідкували за ним очима. Аж бачимо: тікає через поле піхотинець-большевик. Як його вгледіли очі Терешка між деревами чи десь на вулиці?

Догнав його Терешко і… дістав добре від пана сотника. Але ніяк не міг зрозуміти за що.

Коли ми вже між собою казали йому, що гріхи його величезні, бо покинув лаву без дозволу, зробив замішання в сотні, та ще й на фронті, ризикував без дозволу своїм життям і конем і ще якісь там порушення законів.

Терешко слухав і нарешті послав наставників до всіх чортів. Мовляв, у них, у кулеметній ватазі, було інакше.

І сів карбувати ще одну зарубку на карабіні.

Бо ще одна зарубка для нього була щось більше, "як дурні теревені".

Большевики повбивали всю Терешкову родину, навіть маленького братика, що був у колисці, закололи багнетом. І Терешко визначив собі якусь порцію для відплати і дуже боявся, що "не доробить"…

Цей спомин невеселий, але почуваю обов'язок написати його на згадку про славної пам'яті Гриця Бурбу, командира 4-ї сотні Чорних запорожців кінного полку.

Де то було, на жаль, не пригадую. Але це знає напевно наш командир полку, тепер Генерального штабу генерал П. Дяченко (трагедія сталася біля с. Кетроси, тепер Довжок Ямпільського району Вінницької області. — Ред.).

Наш полк було скупчено перед не то річкою, не то глибоким яром. Проти нас, на другому боці тієї теренової перешкоди, стояли в полі, на горбках, большевицькі частини, як потім довідалися, кіннота Котовського — старі знайомі.

Через ту річку чи яр був місток, перед ним ми й зупинилися.

Наш командир сотні Соловйов покликав мене і сказав їхати за ним. Попрямували ми через місток в напрямку ворога. До нас приєднався командир 4-ї сотні Гриць Бурба. Яке завдання — мені не сказали, мабуть, ближче роздивитися терен.

Терен за містком у напрямку ворога легенько, а потім круто піднімався. Велика вигода для ворога і зовсім навпаки для нас — на випадок атаки.

Їдемо у трійку. Навколо тихо. Котовському, мабуть, дуже хотілося, щоб ми виїхали на його бік.

Сотники — трохи спереду, а я, ніби ординарець, якісь там кроки за начальством.

Гриць Бурба, коли вже були під'їхали до терену, що стрімко підіймався, повернув коня і їхав по горизонталі, віддаляючись від наших, оглядаючи терен праворуч. Сотник Соловйов різав горизонталі прямовісно і таким робом наближався до ворога.

Мені ніхто нічого не казав, я міг вибрати їхати за ким схочу, але що тут вибереш? їду та й думаю: "Чого сотника Соловйова несе на ворога? Що там хоче побачити?" Здавалося мені, що сотник Бурба їде розумніше і побачить більше терену. Так я опинився між двома сотниками, не поспішаючи за своїм і не женучись за Бурбою.

Нараз на переломі терену показалися вершники і по нас заторохкотіли кулемети. Сипали-кропили густенько.

Сотник Соловйов повернув на місці коня і галопом від'їхав до наших. Сотник Бурба теж повернув коня і попрямував до містка. Я погнав ніби навперейми сотникові Бурбі, бо тепер він був трохи спереду мене. Коли я вже був зовсім близько від нього, він похилився в сідлі наперед, а потім став хилитися на бік. Його кінь шарпнувся від мене, і сотник Бурба скотився на поле. Я бачив, як з лоба струмочками текла кров. Поле заливала кіннота ворога, наші стримували наступ кулеметами. І завернули ворога.

Прискочив я до того містка, що за ним наші. А полковник П. Дяченко — на мене:

— Чому лишив сотника Бурбу?

Сказав, щоб я вертався і забрав сотника.

— Пішки повернуся, бо з конем я там нічого не зроблю, пане полковнику, або коня мого там кину.

Мабуть, і полковник зрозумів, що я сам там зроблю, як ледве стримую Мудея, який жаром бою занадто переймався і не стояв на місці. Крутився, виривався.

Виділили тачанку з кулеметом і ще двох кінних. Я погнав наперед. Уже скочив з коня, нахилився над сотником Бурбою. З чола, із двох дірочок, текла кров. Куля пройшла череп наскрізь, на межі волосся і вище очей. Сотник був мертвий. Оглядаюся за тачанкою. Не доїхали і повернули всі, і ті кінні. Ворог заливав поле уже більшими силами. Ледь проскочив я ще до своїх. Не знаю, чи обходили вони нас, але ми відступили.

І ще скажу, що потім розказували, а чого я не бачив.

У нас було, може, з десяток полонених большевицьких старшин і комісарів. Нарядили селянина з листом до Котовського, що за тіло сотника Бурби наші оддадуть їм усіх комісарів і старшин живих, а як ні, то розстріляють.

Та мертвого сотника Бурбу вони не повернули. Бо, як оповідали селяни, вони його так пошматували, що не могли дати нам свідоцтва свого нелюдського вчинку з мертвим.

Незабаром, як ми вернулися із Зимового походу, [Головний отаман Симон Петлюра і] польські генерали робили перегляд нашого полку Чорних запорожців. Кінні сотні, курінь піхоти-пластунів (ми звали їх пузолазами"), гармаші й кулеметники розгорнулись у співдії — як на фронті.

Саме того дня я вперше побачив пана Головного отамана Симона Петлюру. Наша сотня стояла вздовж дороги розгорнутим фронтом, а пан отаман зі своїм штабом ішов від козака до козака і кожного щось питав. Загартовані в боях козаки спокійно, без збентеження дивились на пана отамана, а декому він і руку подавав.

Мій сусід із правого боку був полтавцем, ще і прізвище в нього — Прилуцький. Зрадів пан отаман своєму землякові, перекинувся з ним кількома словами і навіть подав руку.

— А ви звідкіля? — питає мене.

— З Харківщини, з Великого Бурлука, — відповідаю.

Але моя відповідь не зробила враження на пана отамана, і він не подав мені руки. Жаль мені стало, не так себе, як нашої славної слободи, звідки я родом. Хіба наш Великий Бурлук не славний, а Харківщина гірша за Полтавщину? Але, побачивши, що він і не всім полтавцям подає руку, легше стало на серці.

„Виглядав тоді Головний отаман дуже втомлено і якось по-цивільному. Його обличчя, як мені здавалося, було дуже сумне.

Як правду сказати, то про велич і значення Симона Петлюри я довідався аж на еміграції. Ми воювали і мало знали, хто там у нас "нагорі". А шкода, що нам так мало говорили про наших провідників. Коли нас називали "Петлюрівцями", тоді не всім козакам та назва подобалася, але мовчали. Ми були більше задоволені, як нас звали козаками української армії.

Перегляд полку Чорних запорожців викликав у польських старшин вдоволення, навіть здивування. Ми йшли в наступ, розсипались у бойову лаву, а від нашого "Слава!" небо й земля здригалися. Особливо приголомшила поляків співдія гармат із лавою кіннотників. Гармати миттю появлялись перед лавою кіннотників, стріляли, гармаші знову клали їх на передки і, обганяючи лаву, били по ворогу, як на фронті.

Парад справді відбувався близько фронту, й гук наших гарматних пострілів зливався з канонадою на фронті, що викликало в поляків ще більше враження.

Гарний літній день. Стоїмо не по хатах, а на вулиці в поготівлі. Кожен тримається своєї сотні, свого коня. Ми вже довгими годинами — в поготівлі. Перед нами, не так далеко, фронт.

По тому, як ліниво б'ють гармати, сонно строчать кулемети і недружно б'є піхота, видно, що день буде ні до чого. Сонливість фронту передавалась і на резерви, себто на нас. А ще до того — спека. Припікає сонечко, а повітря не поворухнеться. Запорошені садки, бур'яни — все аж посивіло. Наганяє на сон. Обважніло все, мов набрякло. Аж над вечір заграв фронт. Трохи розворушилося. Але, видно, "зварили кашу" без нас.

Уже смеркає, а поготівля триває. Хай би вже щось робилося: або на фронт, або по хатах, або кудись їхати. І якого біса стовбичити на вулиці?

Новина! Викликають охочих на добрих конях. Збиратися у 2-й сотні. Охочих багато, та начальство перебирає, переціджує. Проскочили ми з Терешком і ще хтось. Небагато нас відрядили в розпорядження командира 2-ї сотні Федора Редьки.

Сотенний Редька мав славу дуже хороброго командира, а з цим мав і любов та пошану у вояцтва. На фронті для пошани, любові, авторитету — інша міра: тільки хоробрість притягає підлеглих до командира. А хоробрість майже ніколи не буває чеснотою самотньою, з нею дружать і товариськість, і турбота про підлеглих. Сотенний все це мав.

Федора Редьку не пошлють на якесь мале діло, мабуть, буде якась ліпша "забава".

Редька процідив нас, залишив чоловік із двадцять. Коли вже зовсім стемніло, ми вирушили в напрямку фронту. Про людей не казатиму, але коні — один в один підібрано.

Небагато проїхавши, зустріли ар'єргард нашої піхоти, що відходила. Довідалися, що сталося щось небуденне. Большевики не скоро забудуть той день.

Незабаром звернули ми з дороги в поле. Тут побачили те, про що неясно чули: поле густо вкрите побитими кіньми й людьми. Ще багато з них цілком не затихли. Приймали нас за своїх, щось просили. Треба було об'їжджати купи тіл, коні хропіли, шарахалися.

Переїхавши поле, ми опинилися в садках чи левадах. Наказ: спішитися! Тут, як і завжди, бурмотіння під ніс, бо коноводи сподівалися на бій, а тепер тримай коней. Але наказ є наказ. А хіба в коноводах лишають гірших? Ніколи!

Майже переполовиненим відділом піхотою пішли ми далі. Дерева гарно ховали нас. Ніким не зауважені, підійшли до першої хати головної вулиці. У селі гамірно, видно, що повно війська. Перелізли пліт і вже ми в садку. Розглядаємося. Хата величенька, від вулиці теж садок. Двір. Від вулиці і пліт.

Останні хати в бік ворога завжди залишаються для застави.

У наш бік проїхав відділ кінноти, чоловік із тридцять.

Але ось до двору, де ми так добре розташувалися, заїхало декілька кінних. З балачок зрозуміли, що це начальство.

Стоїмо ми собі за плотом, на пару кроків від них, усе чуємо та ще й нарікаємо, що не все видно. Сотенний Редька робить зауваги до їхніх розмов, аж весело в нас за плотом.

Під'їхала застава: тачанка з кулеметом і чоловік тридцять піших. Зупинились на дворі й на вулиці. Ставлять кулемет, розділяють варту.

А оте начальство, що приїхало раніше, жадає ліхтаря. Принесли ліхтаря, і нам видніше. Хтось диктує, а хтось пише донесення. Донесення приблизно такого змісту: "Зломивши переважаючі сили ворога, що зазнав великих втрат, переслідуємо його. Підрахунок полонених і трофеїв ще не виготовлено. Згідно з наказом Лучинець зайнято". Далі дата, година і все таке, чим рапорти кінчаються.

Ми вже давно приготували ручні гранати. Сотенний Редька нас поділив: трьох лишив біля себе, а решту поставив біля плота проти кулемета і варти на вулиці.

Коли рапорт був готовий, ад'ютант каже:

— Падпіші, таваріщ!

І назвав його, те начальство. А сотник Редька з-за плоту:

— То вже ні, не на те ми сюди їхали!

— Слава!!!

І пустили ми на ліхтар гранати. Те ж зробили й ті, що були біля плота.

Рвалися вони, вибухав вогонь! Послали по три гранати, а по дві лишили.

Не поспішаючи перелізли пліт і кроком пішли до коней. А сотенний Редька почав оповідати веселі анекдоти, потім й інші підтримали.

За нами піднято таку стрілянину, що хлопці жартували, що це перешкоджає слухати дотепи.

І знову ми біля коней. Коноводи із заздрістю розпитують.

А сотенний Редька (ото він!) наказав вести коні в поводі. Пройшовши добрий кусень дороги, посадив відділ на коні, й далі поїхали кроком, хоч ворог підняв тривогу і на головній дорозі вже був сильний рух. А нам що — хай собі казяться!

Згодом довідалися, що в Лучинці нещодавно стояв 1-й піший курінь Низових запорожців. Називали їх Низові, або Недайкашівці — від прізвища їхнього командира [Василя] Недайкаші. Були то хлопці, як і їхній командир, переважно із Глодос та довколишніх сіл. їхній командир учився з моїм братом Олексою, і прізвище Недайкаша я чув ще дома. Курінь був славний у нашій армії — його знали всі! Знали й большевики.

Низові мали відомості, що великий відділ большевицької кінноти рухається на Лучинець.

Починали глодосяни як повстанці-партизани. І способи воювати по-партизанському завжди застосовували, де тільки хоч трохи можна було. Хоч кажуть, що один у полі не воїн, та до Низових це прикласти не можна, бо Низові були повним запереченням цього твердження. Билися вони добре і гуртом, і поодинці — кожен із них був бойовою одиницею і сам собі командир.

Недайкашівці дуже добре використали особливості села. Лучинець простягався вздовж головної дороги, а кінці його садками (може, там і хати були) творили велику підкову, задніми шипами обернуту до нас, дорога перетинала по осі симетрії цю підкову.

Позаховувавши піхоту по садках та поза плотами, Низові пустили большевицьку кінноту пройти село, увійти в оту підкову, а потім відкрили вогонь. Усе, що увійшло в село і виїхало за село в підкову, вирватися не мало куди. Били з рушниць, били з кулеметів; били з боків, били ззаду.

Ми ж ото цілий день чекали, що большевики прорвуться через Лучинець, а Низові упоралися з ними і без нас.

Слава їм!

Багринівці — більша оселя, містечко на Поділлі. Стояли ми в ньому кілька разів і знали добре — і вулиці, і стежки через садки, і польові дороги з містечка. Знали не як свою кишеню, але орієнтувалися легко.

У той час ми так гнали большевиків, що вони, як тоді казали, мали зовсім "гайку розкручену", або "рвали когті" без затримки.

Ми були далеко в запіллі ворога. Підходячи до Багринівців, бачили, як по дорозі рівнобіжно з нами пересувається чималий кінний відділ червоних. Ми їхали так, що на них дивилися по сонцю, видно було червоний прапор спереду та відблиски сонця на списах. Мабуть, якби добре крикнув, то почули б, а напевно почули б, якби Андрій Лепеха свиснув. От свистав, аж у вухах дзвонило!

Вони поспішали, а нам їх займати не було нащо. Ми мали важливіше завдання: викурити їх із Багринівців. Згідно з відомостями, в Багринівцях було їх три до чотири тисячі: піхота, гармати, кіннота.

Полк Чорних запорожців підходив до Багринівців під вечір. Саме люди верталися з поля до дому. Всі дороги, стежки з поля до містечка ще перед приходом полку обсадили козаки, що стояли в цій частині містечка. Людей, що ішли з поля додому, зводили до стодоли, туди ж потрапляв і той, хто чомусь увечері виходив з містечка.

Багринівчани часто пізнавали "своїх хлопців", себто тих, що в них уже були постоєм. Виходили інколи цікаві балачки. Молодиця каже:

— Я піду до тієї стодоли, а ти, Степане, біжи подоїти корову — напевно, реве.

Дівка просить козака заскочити до хати і переказати, щоб дома не турбувалися.

Було й таке, що дівчата "погрожували":

— Почекай, почекай… — це тим, що раніше залицялися, тепер їх вели "під арешт".

У стодолі зібралося багатенько люду, було так гамірно, що варта просила, щоб хоч трохи тихіше, а то в Багринівцях почують. Назагал старші розуміли, що так мусить бути, а молоді хлопці хоч і нетерпеливилися, та не хотіли засмучувати нас, своїх же таки хлопців, а дітвора як дітвора, всім цікавилася, були й охочі помогти.

Уже зовсім стемніло. Можна було починати, та чекали на пластунів — піший курінь нашого полку ("пузолазів"). А вони десь забарилися.

Наша сотня спішена, становища зайняла за декілька сотень кроків по головній вулиці, поприлипавши до плотів. Ховалася попід деревами і виловлювала червоноармійців, що вешталися вулицею.

І хоч був наказ не заходити у двори чи хати, все ж знайшлися такі, що витягай з хати комісара із "супругою", а запряжені коні з усім барахлом на двох возах перевезли в наше розташування.

У другому місці, обмінявшись револьверними пострілами, витягай з хати якусь більшу рибку.

На вулиці весело, ще здоровенний большевик, а рушницю десь лишив.

— Куда ідьош, товаріщ?

— Нясу хлєб в звяно, — відповів кацаписько.

— Пайдьош с намі?

— Не магу, хлєб ждут таваріщі.

Побачивши, що наші вже "весь хлєб" розібрали, здивовано каже:

— Да што ви, братци?

Більшість спротиву не робили, широко роззявляли рота і, не розуміючи "в чом дєло", йшли слухняно за містечко. Хто ж багато розпитував і конче хотів знати "в чом дєло", тому стуляли пащеку. Головне, що все було тихо.

А ждали ми на заставу, яку мусіли червоні виставити в наш бік. Ми знали, що багато залежить від того, як зуміємо заставу забрати. Мусить бути без стрілу, нишком, бо в хатах повно большевиків.

Торохтять вози: їдуть у наш бік. Оце і може бути ота довгоочікувана застава. Вона й була. її начальник застави все торочив:

— Нє панімаю! Кто пріказал?

Коли почув лоскіт шаблі під горлянкою, замовк.

Вулиця заповнювалася нашими пластунами і спішеними сотнями. Першими йшли козаки з ручними кулеметами.

На гасло впала стрілянина. Всі стріляли якнайбільше, але вгору. Стріляли і бігли вперед до майдану, що в центрі містечка, стрясаючи повітря нашим могутнім "Слава!".

Майдан — перша лінія, яку ми мали зайняти і далі не йти, аж до наказу. Зовсім без спротиву досягай майдану. І тепер стріляли по цілях. На майдані смалили кабанів, чи що. Було декілька ватр. Перебігаючи повз них, в освітлених просторах бачили ціль.

Все, що з переляку тікало в наш бік, ішло до полону.

Червоні втекли у страшній паніці, як не все, то багато залишаючи всякого воєнного припасу.

Був наш Чорних запорожців полк у рейді. Рейди — це "фах" нашого полку. Ми любили ці "прогулянки" ворожим запіллям. Ризик, що "відріжуть" і не дадуть вернутися до своїх, винагороджувався напругою і різноманітністю забави. Наслідком рейдів була дезорієнтація ворога, послаблення фронтового і взагалі опору, загальне падіння бойового духу, ми так наганяли страх на червоних, що у них "одкручувалася гайка". О! Оце правильно: "одкручувалась гайка". Нас же радував сам ризик і почуття переваги над ворогом!

Досвід такого роду боротьби в нас був чималий — та й Зимовий похід був рейдом, тільки тривав 5 місяців. А ці рейди — коротенькі. Але того дня ми все ж далеченько залізли в запілля червоних — фронту не чути.

Довідалися наші, що на залізничному шляху курсує броневик. А може, нашим завданням і було впіймати цю "рибку"…

Залізниця проходила між лісами.

Місцевість, де ми очікували бронепотяг, — легко хвилястий терен, який вкривали ріденькі переліски, ніби левади. Гарне місце вибрали наші: і полк сховано, і розгорнутися до бою можна.

Наш невеличкий відділ висунувся трохи ближче до залізниці. Стояли ми так, що добре бачили нашу батарею на краю переліску. На батареї все як "вдома" — вешталися люди біля гармат, без поспіху, повагом.

Тривале стояння на місці викликало нудьгу. Шукали очима хоч чогось незвичайного. Нараз, ніби одганяючи нудьгу, затріскотіли кулемети, і то так близько, що аж дерева захиталися. В той же час один за одним пролунали гарматні постріли. Вибухи стрілен показували близьку-близеньку ціль. Ось так несподівано під носом заварилося!

Кулемети тріщали з боку большевиків, гармата била наша.

Все посунуло вперед. Не посунуло, а полетіло!

Дерева розступилися і сховалися за нас.

На відкритому просторі, на залізничному невисокому насипі стояв зсунутий на бік, незграбно піднявши зад, паротяг. Ніби бегемот, похнюпив голову, смертельно ранений. А за ним — порозсовані зиґзаґом вагони. Панцерник-бронепотяг ("Красноармєєц". -Ред.) — не щось там, а "черепаха".

Не вперше нам ходити і на бронепотяг у кінному ладі.

"Слава! Слава! Слава!" заглушило кулемети і гармати.

Большевики кидали зброю і піднімали руки.

Що для козака радісніше, як перемога!

Через увесь потяг, величезними літерами, на сміх людям, "пишався" напис: "Вперед без страха і сомнений". Непогане гасло — як привітання нам.

Велика риба впіймалася!

Почали вибирати "начинку" з тої "риби", головне — набої і зброю. А вже як винесли величезний червоний прапор, та ще з тим написом… Ясало (гуркотіло, салютувало, сміялося. — Ред.) все. І коні реготали!

Під тим прапором ми і докінчили наш рейд, щасливо перевізши його через фронт до наших. Ото трофей!

Полк не ховався під чужий прапор… Ні! Ми все мали спереду наш чорний з гаслом "Україна або смерть!".

Хто спричинився до такої швидкої і "безкровної" перемоги?

Один-єдиний чоловік-людина, що в потрібний час залишилася на своєму місці. Був це сотник Д. Г., командир батареї. Не знаю, де він, тут (у СІЛА. -Ред.) не чув про нього. Коли броневик обстріляв із кулеметів нашу батарею (з гармат не міг, бо батарея стояла занадто близько), тоді біля гармат був він тільки сам. Гармаші, коли снаряди зовсім близько лягають, переносять це спокійно, але рушничних чи й кулеметних куль побоюються.

Виходить, не всі! Принаймні сотник Д. Г. звик і до куль. Попавши в джміляне дзижчання, сотник по цівці навів гармату і перше ж стрільно всадив під паротяг, а далі вже бив, бив і збив, аж ми вскочили між батареєю та броневиком.

Тоді воював по нашому боці проти червоних генерал Перемикін (підпорядковувався Борисові Савінкову. -Ред.), командував він якимсь більшим Геднанням. За той чин генерал Перемикін нагородив нашого сотника високою нагородою Святого Юрія Переможця.

У нас хрестів не давали — тільки ставили, і то не завжди.

Джерела

Сімянцев В. Роки козакування, 1917–1923 (спогади). — Філадельфія, 1976. -С. 247–249, 257–260, 263–264, 268–270, 276–278,308 — 311, 318–319.

Сім'янців В. В Зимовому поході // За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. — Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1964. -Збірник 10. — С. 119.

Сім'янців В. В Зимовому поході // За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. — Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1964. -Збірник 11. — С. 206–207, 216–221.

Сім'янців В. Тульчин //У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. — Нью-Йорк, 1973.-С. 213–217.

На світлині — Валентин Сім'янців. Публікується вперше. З оригіналу.

"Мали славу нещадних і непримиренних"

Никифор АВРАМЕНКО, ад'ютант 2-го Запорозького полку

Чорношличники мали на собі все чорне. Жупани, широкі штани, шлики. Носили на голові оселедці. До полону не здавались, бились одчайдушно. Мали славу нещадних і непримиренних. Носили оселедці ще гайдамаки, хоробрі та одчайдушні. Тепер вони були по боці червоних.

У полку [Чорних запорожців] були дуже добрі старшини та козаки. Були й такі, що поганили всю частину, розбишаки та грабіжники. Люди, що, крім непогамовної одваги, готові на найнебезпечніше діло, стратили з почуттям страху все інше людське, добре.

Коли з одним з таких мав розмову Дяченко, мусив мати в руці пістоль.

Переважали бойовитість і надійна бойова готовність.

Полк тепер був невеликий, до бою ставало 150 шабель, 10 кулеметів на тачанках, дві гармати. Разом з обозом, лікарем, санітарами, хворими та пораненими було трохи більше 300.

Дисципліна досить добра. Сам Дяченко трохи дивився крізь пальці, Божко підтягав.

У сотнях Бурби, Броже та в батареї Черніцина дисципліна була добра. Не було там тих "одчаяних".

Їдемо на Бобринець, повітове місто на Херсонщині. Є надія роздобути амуніції та всякого військового припасу. Розвідка донесла про великі військові магазини (склади. -Ред.) в тім місті та порівняно невеликий гарнізон. Командує якийсь Рак.

До Бобринця недалеко… Як водиться, маю виконувати обов'язки коменданта міста. В моїй команді — десять кінних та з п'ятнадцять піших. Усі озброєні та мають по 5–6 патронів.

На світанку Черніцин ударив з гармати, над містом розірвалася шрапнель, Литвиненко понісся на станцію, Дяченко вдарив на місто із правого боку, Дубовий, розвернувши піхоту в лаву, заатакував зі сходу. Кіннота мала висунутися за місто, щоб забезпечитись від можливого нападу червоних з боку залізниці або тракту. Заскочена залога боронилася коротко і зникла.

Піхота вийшла на край міста, зоставивши курінь республіканців у моє розпорядження. Захоплено великі магазини різних продуктів та сотні возів. У панцерній касі знайдено два мішки грошей, срібний маленький кинжальчик і золотий жіночий годинник із трьома маленькими діамантами. В місті ми мали стояти добу. Викликав до себе представників усіх інституцій та казав скласти іменні списки з означенням сімейних та нежонатих службовців. Також викликав представників жидівського кагалу.

Тим часом хорунжий Отрішко (Отрешко-Арський. -Ред.) видавав з магазинів продукти частинам. Забрав я його од мазепинців, став він моєю правою рукою.

Більше двохсот возів нагружено цукром, рисом, різною крупою, борошном, салом, сіллю, кільканадцятьома мішками правдивого кофе. За списками видано урядовцям по мішкові цукру, рису, каш, муки та сала. Нежонаті дістали втроє менше. Всім виплачено трьохмісячну платню.

Двоє старші віком жиди прийшли оглядаючись. Казав їм сісти та бути спокійними. Просили не обижати своїх одноплеменців, бо були вже випадки грабунку. Зараз вислав зв'язкового до Корніїва посилити патрулі, витіснити за місто чорношличників, арештувати і довести в комендатуру бешкетників, хто б не був.

Жидам сказав, що грабіжники будуть покарані сурово, аж до розстрілу. За порядок можуть бути спокійними. На кагал дістануть по 10 мішків цукру і рису, по 20 мішків каші і муки, бочку олії та мішок кофе. Нехай і кагал нам допоможе в міру своїх можливостей — білизною, взуттям, а може, милом.

Вечором принесено 20 пар черевиків, 50 пар білизни і кілька брусків мила. Дістали обіцяне і були дуже задоволені, я також. Од поштовців прийшов швець, взяв міру, а ранком приніс гарні чоботи. Мої порядно зносилися. Залізничники принесли замшеве убрання, новесенький наган з 50 патронами, а пізніше ще з 1000 патронів до рушниць. Дістали мішок кишмишу, хоча було того мало. Забувся пригадати про масу сушених овочів та фруктів, вони також пішли на вози, приділені службовцям і жидам.

Трапилося бути свідком неприємного, дуже прикрого випадку. Із трьома козаками поїхав глянути, як орудує Отрішко, побалакати з Корніївим, подивитися на вулиці.

Отрішко показав себе добрим господарем. Спокійна праця і порядок. Хто що діставав — квотував і од'їжджав. Придані в поміч 10 козаків та підстаршина працювали чітко і жваво. Всі вони були раді білизні й черевикам.

Так їдучи, побачили ми Чорношличника на коні, а перед ним — жида з налигачем на шиї. Прискоривши коней, зараз догнали Чорного. Цього типа пам'ятаю.

— Стій! Що тут робиш, чому не в полку?

Той кинув на мене злий погляд, смикнув налигач — скоріше!

— Злазь із коня, пусти налигач! Чорний повернув карабін у мій бік.

— Проїжджайте далі, не ваше діло!

Купка людей стала, дивиться — патруль здалека йде сюди. Взяла мене лютість, вихопив нагана.

— Пусти налигач, бо вб'ю!

Хлопці кинулися, схопили: один за вуздечку, другий за карабін.

— Злазь! А ви ідіть додому, — крикнув до переляканого жида.

— Гаспадін товариш! Не убівайте його!

— Марш звідціля!

Жид зник. Чорного роззброїли, одібрали коня. Саме підійшов патруль.

— Як звешся?

— Нестір Галайденко, — відповідає сміло.

— Давно в полку? — Рік.

— Знаєш, на що заслужив? Яку пляму кидаєш на всіх нас?

— Батько наказав мені їхать і дещо добуть. Добув би, та ви перешкодили. (Чорношличники звали Дяченка батьком.)

— Лягай тут!

Мовчки ліг, не просився. Мовчав, коли на голий зад впало 25 нагаїв і з посинілого полопаного тіла полилася кров.

— Тепер іди шукай свого батька.

Галайденко глянув на мене, а злоба і ненависть у погляді — пекельні. У бандита забрано коня і зброю.

При першій зустрічі Дяченко категорично потребував вернути коня і зброю та гірко нарікав за покалічення бойового козака "за якогось жида".

— От що, Петре! Маєш у себе Бурбу, Плужника, Броже, Черніцина, добрих свого імені достойних старшин. Маєш хороших порядних козаків, котрих знаю давно або тепер пізнав: Толька, Перепелицю, Якименка, Пшеничного, Кузя, Ромця. А єсть і такі, як Галайденко. Коли трапиться подібний випадок, як тепер, буду розстрілювать. Кінь і зброя віддані достойнішим, а коли Нестор Галайденко такий бойовий, то добуде, як зад виліче. Про тебе і Чорних іде не зовсім добра слава.

— Ну, добре. Нехай буде так. Кому іншому не зійшло б.

Потім додав іншим голосом:

Всі в нас дивуються, що Нестір попав на свого. Попри все, це один з найодважніших козаків. Притому такий, що я сам, коли з ним говорю, маю пістоль одбезпечений! Ти, одначе, остерігайся!

Немає страху. Балакать нам не прийдеться. А попадеться на подібному вчинку — застрелю як пса; не мене, а його попередь.

— Тю! Ти якийсь жидівський оборонець.

— Хай і так буде. Вони тоже люди, а обижають їх хто хоче.

— Справжній жидівський батько!

— Рахуйся зі словами, Петре, та заглянь глибше у своє сумління.

На тім кінчилась розмова і моє відношення приязні до Петра Дяченка. За мною осталось насмішливе "жидівський батько". Це мене не ображало.

У споминах Никифор Авраменко зазначає, що, коли отримав тяжке поранення, ним щиро заопікувався Петро Дяченко, все зробивши, щоб врятувати йому життя, а Нестор Галайденко… вкрив пораненого своєю буркою, що особливо вразило Никифора Авраменка.

Всі групи скупчено за Збручем… Шикуємось до перегляду всіма силами, що прийшли з України, а прийшло понад 12000, із запасом зброї, амуніції і харчів.

Вигляд зовнішній не відповідав вишколенню, нічого не мав з виглядом регулярних частин. Вся маса була подібна до колишніх турецьких башибузуків. Убрання та обув'я трохи почищене, підлатане і різноманітне, свідчило про нашу бідність. Ніяково було виступати перед союзниками, а виступить і показати себе треба гідно.

Налягли на муштру, поставу, вираз обличчя. Бідні, але горді, не приблуди, а гідні союзники, прийшли як рівні.

Коли настав день показати себе перед своїм і чужим вищим командуванням, вишикувалось 7000 піхоти, 1200 шабель кінноти, 50 гармат, сотні кулеметів. Оркестр блищить золотом одполірованих труб.

Показалася група кінних, падає команда, завмерла піхота з рушницями, викинутими догори, блиснули і опустились вниз шаблі. Спереду — поряд з [Михайлом] Омеляновичем-Павленком — польський генерал, за ними — оточення, командири груп, вищі польські офіцери.

Проїжджають, вітаються з частинами, вертаються, і на правім боці шляху група стала на вищім місті, зсідаючи з коней. Командири груп зайняли свої місця, команду подає [Юрко] Тютюнник.

Оркестр грає марш. Перша рушає запорозька піхота, куренями по двадцять двійних рядів. Спереду [Андрій] Гулий, [Михайло] Крат, [Семен] Скрипка, за ними — [Іван] Дубовий, [Іван] Савосько, я, а далі — по черзі курені, за ними — на тачанках кулемети по чотири в ряд.

Біля групи, яка приймає марш, повертають Гулий і Дубовий із проводжаючими, пропускаємо полк. За нами — піхота волинців і київців у такому самому порядку.

Маширують усі добре, ряди вирівняні, крок твердий, певний. Вишколена регулярна піхота! Якби не різне убрання та взуття. Що ж? Сам командуючий у свиті, хоч при боці — дорогоцінна шабля на золотій портупеї.

Як же різниться виглядом польська група, в гарній уніформі, у сріблі!

У повнолицьому генералі пізнаю Івашкевича, поповнів помітно.

За піхотою рушили по шестеро кінні полки.

Першим пройшов риссю Мазепинський полк Волинської групи під полковником [Олександром] Недзведським, невеликим, окоренкуватим (невисоким, але кремезним. — Ред.), на рослому золотистому іноходцеві. Шапки з жовтими верхами одного крою та однакове, хоч і зношене вбрання придавали вигляд регулярної частини. Не можна було нічого закинуть посадці та рівнянню. Добре вимуштрував Недзведський своїх 300 кіннотників!

Литвиненко свої 150 шабель провів гірше. Дивуватися немає чого, це ж недавня піхота на конях, та і сам командир не дуже вмів орудувати шаблею, звик до "кислиці" (кислиці розводити — скиглити. — Ред.).

Кінний полк київців — 400 шабель — мав досвідчених кіннотників-фронтовиків, промаширував краще мазепинців.

Останніми йшли чорношличники із пластунами на возах і своєю батареєю. Дяченко мав свій стиль. Мав тепер з 500 шабель, а їхали по 10 у ряд. Кажуть, обіцяв тому, хто скривить ряд, всипать у зад 25. Мав і добрих старшин. Командири сотень старались вишколить козаків, щоб показатися найкраще.

Дійсно, їхали гарно. Трохи розбійне обличчя Дяченка повернуте направо, прибрало вираз якоїсь лютості. Командуючий крикнув: "Атакуйте вліво ворога на взгір'ю!"

Дяченко закрутив над головою шаблею, протяг вліво. Сотні повернули за ним, розвертаючись у лави, з возів позіскакували пластуни, побігли за кіннотою собачою риссю, у стременах стали численні льюїсисти, тачанки полетіли на крила.

Черніцин вискочив за пластунами, з'їхав у долинку, а за хвилю гармати знято з передків, повернуто в бік "ворога".

У куряві зникло 50 пластунів, підіпруть вони кінних, займуть здобуту позицію. Гарматний постріл — і над взгір'ям зависла хмарка шрапнелі. Показова атака кінноти зробила своє враження!

Чулось:

— Оозкопаїе! Рузгпіе! (Досконало! Чудово!)

Генерал по-своєму:

— Замєчатєльно.

Вихром пронеслись шість гармат кінної артилерії Алмазова. Без закиду проїхали риссю батареї груп. Частини верталися на свої квартири. Знали, що ці оглядини були зроблені перед виступом на фронт.

Авраменко Н. Спомини запорожця. — Київ: Темпора, 2007. — С. 320, 332–335,349-350.

"Перемога або смерть!"

Лавро КЕМПЕ,

козак полку Чорних запорожців

Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор, на ньому- череп смерті із двома перехресними кістками під черепом. На списах кіннотників — чорні прапорці. Ця відзнака символу смерті була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девіз полку — "Перемога або смерть". Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир, полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому його наслідувало. Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і втечу, а кого досягала козацька шабля чи спис — востаннє бачив череп смерті. Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник. Про це добре знали як червоні, так і білі вороги. Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин, і перемога у великій більшості була за нами.

Не знаю, як і відколи воно сталося, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, "батьком", не тільки ми, молодики, а й багато старших за нього козаків, хоч він мав тоді ледве чи 27–28 років (під час Зимового походу П. Дяченку виповнилося 25 років. -Ред.). Ні крихітки суворості: м'який голос, а в поведінці — йому притаманна щира довірливість і безпосередність. Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з'єднали до нього пошану і респект. Коли ж була потреба, він міг дати відчути свою тверду руку командира.

Постать полковника Петра Дяченка в моїй духовій пам'яті поєднується із двома історичними нашими героями, а саме [Іваном Богуном та] кошовим Іваном Сірком із "Савур-могили", — коли полковник П. Дяченко виїздив на коні на котрусь із херсонських могил, вдивляючись у степ, як також і з незабутньої атаки в бою за Вознесенське.

Діялося це раннім ранком весняного квітневого дня 1920 року (15 квітня. — Ред.). Він лежав хворий на тиф у критому фургоні… Команду полком перебрав поручник [Карліс] Броже. Скупчення наших військ обстрілювали червоні з гармат і кулеметів із двох бронепотягів залізничного шляху м. Вознесенського. Лавою — за підтримки сильного кулеметного вогню — наступала школа червоних командирів у силі 250 бійців.

Наша піхота через брак набоїв мовчить — залягла, чекаючи ворога, щоб кинутись в атаку на багнети… Пару днів перед тим кіннота віддала всі набої піхоті, залишаючи собі по 3–5 штук (як казали, для себе), але вони вистріляні напередодні…

Наш бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками і благає [дати] хоч по пару патронів до кулеметів. Він учора вистріляв усі: залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її… [Чути] його слізне благання:

— Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному! Я їх, сучих синів, — у могилу! А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв, — не стріляє!

Дві сотні чорношличників повів був поручник Броже в атаку та мусів повернутись під сильним вогнем бронепотягів і кулеметного вогню лави школи червоних командирів. Один козак 3-ї сотні на прізвище, здається, Бандура — співак, сміхун, улюбленець полку — тяжко поранений, куля засіла в черепі над лобом… Із жалю за ним нас пройняло нестямною жагою відплати… Повідомили про це хворого командира. І ось він з допомогою двох козаків злазить із воза та каже подати коня… За допомогою козаків сідає і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед.

Козацтво мов вихор за ним. У цей час наш гармаш останніми двома набоями знешкоджує один бронепотяг, а другий — подався за закрут.

Лава червоних командирів не стямилась, як наша кіннота, наче шуліки, влетіла, проскочивши лаву і з середини, і з боків, і розпочала криваве весілля…

Наймолодший із трьох братів Галайденків, мій ровесник, Нестор, оббризканий кров'ю, витирає шаблю. На запит побратимів, скільки поклав голів, скромно, з усміхненим обличчям, схожим на дівоче, відповідає:

— А хто його знає. Рахував до 18, а далі надокучило!

Ця одчайдушна атака Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром відкрила дорогу до Вознесенського. Свідками нашої перемоги — щоб переказати своїм — залишилося поле, вкрите, наче снопами, відділом школи червоних командирів. Живим з них ніхто не лишився.

Треба визнати: вмирали вони з вояцьким завзяттям. Потім, по всьому, козаки на руках поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати… Відтоді він у моїй пам'яті поєднується з кошовим Сірком.

Коли ж дивлюся на картину М[иколи] Івасюка "Богун під Берестечком", перед моїми очима постає майже тотожна картина бою влітку [28 серпня] 1920 року під Бурштином. Тоді був тяжко поранений наш командир полковник П. Дяченко. Я був між тими, що виносили його, пораненого, з поля бою. Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За цією рівниною проти нас яких кілометр-півтора гостинцем панічно відступає ворог. У ровах при гостинці кулеметним та гарматним вогнем червоні прикривають свій відступ.

Полк Чорних запорожців має завдання фланговою атакою перейняти тих, що відступають, і не дати можливості втекти ворожому обозові, повному зброї та іншого військового приладдя, якого нам дошкульно бракує. Наш командир полку з піднятою шаблею, не оглядаючись, мчить на своєму бистроногому коні…

Його кінь легко бере перешкоди через рови. Не всі коні нашої кінноти брали перешкоди, тому мала кількість козаків, яких коні були треновані, встигали за своїм полковником. Ворог (від нас уже яких півкілометра) панічно втікає і посилено відстрілюється. А полковник П. Дяченко сам уже недалеко гостинця мчить на ворога…

Раптом бачимо — він упав з коня… Кінь із розгону далі галопує у сторону ворога. Нас декілька, чиї коні найпрудкіші, доскочили до свого полковника… Один із козаків, здається Варвянський чи Микита Кирієвський, соловейко полку із профілем [Миколи] Гоголя, погнався за конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить його…

Ворожі кулеметники, напевно, бачили наше замішання, [але] перестали стріляти, рятуючись утечею, а одна серія їхнього кулемета могла зробити з нас купу трупів — ми ж були як на долоні… Нас, козаків, було, може, з вісім, спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, я веду за поводи вільних коней спішених козаків…

Недалеко від пагорбка, за яким ми могли би бути невидимі ворогам, падає з гуком вороже стрільно — на який метр-два від самої середини нашої групи… Я, ведучи коней за поводи, був декілька метрів позаду… Курява і дим закрили перед моїми очима групу з командиром. Моїх коней і мене обсипало грудками землі. Серце тьохнуло… Думаю: "Оце і по всьому…"

Пилюка розсівається, бачу: всі лежать… Підходжу — раптом усі встають, беруть на руки командира… Він, попри поранення (розторощення стегнової кістки), посміхається й каже:

— А дулю!

Таким був цей новітній запорожець, полковник Петро Дяченко.

Та на цьому пригоди того дня не скінчилися. Принесли ми пораненого командира до першої із краю нової хати під зеленою бляхою і поклали під грушею, що росла біля клуні проти хати. Один із козаків у ногах біля командира розправляє покриття, решта відійшли мовчки і сіли на призьбі під хатою, чекаючи на санітарний фургон.

За кілька хвилин козак, що лишився при раненому полковникові, кличе нас помогти перенести його в тінь від груші, бо йому сонце б'є в очі… По кругу стовбура пересовуємо його в тінь і відходимо на старе місце під хатою. Раптом чуємо завивання в наш бік ворожої гранати. З досвіду кожний відчув, що стрільно впаде десь близько — або за нами, або перед нами…

І ось: вюу-чах!..

Граната вривається під корінь груші…

Мить жаського чекання…

Груша затріпотіла якось смертельно…

Але хвилина-друга минає — довгі як вічність, а вибуху немає.

Граната не вибухла…

Лише при корені стовбура завирував жмут землі та трісок деревини.

Граната не вибухла в яких півметра від голови нашого командира.

Лише землею і трісками притрусило обличчя.

Майже в тому місці, де попередньо лежала голова полковника П. Дяченка, — ямка і розкидана свіжа земля…

Ми кинулись до нього…

— Бачите, хлопці, - каже він, — ворог стріляє, та Бог кулі носить… Видко, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі…

Над'їхала санітарка… Ми обережно поклали його на фургон… В усіх блищали в очах сльози…

Він, блідий, обвів нас очима… і ми почули:

— Хлопці, будьте козаками!

Санітарка рушила до шпиталю у сторону Станіславова.

Кемтге Л. У п'ятдесятиріччя Першого зимового походу. Спогади учасника чорношличника про свого Світлої Пам'яті командира 1-го кінного Чорних запорожців полку полковника Петра Дяченка //У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. — Нью-Йорк, 1973. — С. 163–165.

Під Вознесенськом

Петро ПЕРВУХИН, чотовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців

Коли відзначаємо 50-річчя вимаршу Армії УНР в Зимовий Похід і нашим палким побратимським привітом вітаємо всіх його учасників, мимоволі приходить на думку хорунжий Полку Чорних Запорожців Петро Первухин, що нині перебуває в далекій від нас Австралії, тримає з нами контакт та час від часу нагадує себе своєю громадською роботою.

До 17 року життя, як пише він, він "насолоджувався пахощами лук і липових лісків Харківщини", а потім із своїм другом Симоном Рідним помандрував на Київ, щоб там увімкнутися в лави тих борців, що розпочали боротьбу за волю України. Із захопленням згадує він про своє перебування в Кінному Полку ім. Гордієнка під командою ген. В. Петрова, у Харківському Слобідському Коші отамана [Івана] Кобзи та в Полку Чорних Запорожців генерала П. Дяченка, в лавах якого відбув він наступ на Київ 1919 року і Зимовий Похід.

Спогад хор. П. Первухина про ті часи — "Мій життєпис" — чекає на свою чергу бути видрукуваним на сторінках "Дороговказу", а сьогодні, у 50-ті роковини вимаршу Армії УНР в Зимовий Похід, подаємо тут маленький фрагмент про взяття Вознесенська:

"А тепер… про перемогу під Вознесенськом. Ви добре знаєте, що, вирушаючи в Зимовий Похід, ми не мали амуніції. Яка то радість бувала, коли хтось під час походу міг роздобути якийсь десяток набоїв до рушниці. І от… перемога! Прибігаємо під містечко, а там цілі гори набоїв, новенькі кулемети, новенькі машинки до набивання стрічок… Тепер уявіть собі картину: козаки прибігають та від радости не знають, що мають робити. Один упав на коліна і обіймає кулемет та плаче як мала дитина. Інші падають на коліна, підіймають руки вгору, до Бога, плачуть з радости та моляться. А ще інші кидають шапками угору та із слізьми на очах складають Провидінню подяку. А були й такі, що, обладувавшись набоями, кричали:

— Тепер ходіть! Хоч із самим чортом, не то що із Троцьким, дамо собі раду!

Інші регочуться як непритомні. Цієї картини не можу описати, бо і сам з радости не знав, що роблю. Напевно, коли б мій батько тоді побачив мене, то сказав би:

— О Боже, здуріла дитина!

Цю картину я бачу перед собою як учора, хоч уже минуло від того часу близько півстоліття. Частенько про це згадую, і старому сльози починають текти із очей, як тоді…"

Як подає ген. М. Крат у статті "Лунали дзвони і гармати" ("Бюлетень СБУВ", ч. 4,1960), у Бознесенську було захоплено 2 мільйони рушничних набоїв, 32 тисячі гарматних, 28 гармат, 5000 рушниць, 4 кулемети.

Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). -1969. -Жовтень — грудень. — Ч. 26 (45). — С. 7–8.

Вапнярська операція

Михайло КРАТ, генерал-поручник Армії УНР

Прорив Армії УНР під ст. Вапнярка на з'єднання з польсько-українським фронтом є останнім епізодом героїчного Зимового походу в запілля ворога України.

В останніх днях квітня 1920 р. Армія УНР у команді генерала Михайла Омеляновича-Павленка посувалася з району Піщана — Ольгопіль до району Тульчин-Вапнярка. ЗО квітня вона зосередилася в районі Тростянця, й тоді ж, після наради у штабі армії, вирішено було прориватися на з'єднання з польсько-українським фронтом: Запорозькій дивізії — в районі Тульчина, Київській — у районі ст. Вапнярка і Волинській — у районі ст. Крижопіль. Галицьку кінну бригаду отамана [Едмувда] Шепаровича призначено в армійський резерв.

Я в той час був начальником штабу Запорозької дивізії. Я не знав докладно розміщення ворожих частин у цих районах, бо агентурна розвідка, треба правду сказати, була не на висоті свого призначення; штаб армії теж докладних інформацій не подав. Тому в мене склалось вражіння, що операцію прориву не було ґрунтовно опрацьовано, але настрій був такий чудовий і віра в перемогу була така міцна, що думка козаків не зупинялася над питанням, де ворог і скільки його є.

Всю увагу запорожці скерували до Тульчина, який треба захопити, щоб з ним дістати заслужену нашими трудами славу і відпочинок по п'яти місяцях безупинного бою й надзвичайного напруження моральних і фізичних сил. 1 травня ввечері, із заходом сонця, Запорозька дивізія переходила залізницю Вапнярка — Христинівка біля КирнасІвки. На переїзді стояло кілька вагонів, до яких галичани грузили паливо. Як же вони були раді, побачивши нас! Які сердешні були їхні привітання! Яка радість світилася в їхніх очах!

— Ми чули, що ви десь недалеко, але не няли віри, що то є правда, Але ж, дякувати Богові, знову побачилися!

Галичан ми прилучили до себе І перейшли в село Кирнасівка, де стали на вулиці, не розходячись по хатах до часу отримання певних інформацій про ворога: від галичан ми довідалися, що тут же, за залізницею, починається сфера ворожих резервів і тилових установ. Дуже радувало мене, що нас, очевидно, ніхто не чекав — ні людність, ні ворог. Це було великим шансом на успіх, лише поставав сумнів, чи встигнемо ми продержатися скритно до ранку: за 6 верст від нас, в с. Одаївка (с. Одаї. — Ред.), стояли штаби бригад, парки і шпиталі ворога; Тульчин займали ворожі резерви; Білоусівка, Війтівка, Вапнярка, Журавлівка — всі ці села аж кишіли большевиками. Поляки — або на ст. Юрківка, або на ст. Юліямпіль. Так казали селяни, що везли меляс із Кирнасівської цукроварні.

Ситуація була дуже цікава й надзвичайна: ми опинилися від ворога на дистанції гарматного стрілу, але мусіли починати операцію вранці 2 травня разом з Київцями і Волинцями. За що б то не стало треба було сховатися від большевиків на ніч з 1 на 2 травня. Було виставлено охорону на всі сторони з наказом: 1) нікого не випускати Із села; 2) якщо хтось буде входити в село, то без галасу, й у всякому разі без стрілу, затримувати й надсилати до штабу дивізії.

Виставивши охоронну частину, розмістилися в селі на спочинок, але в повному бойовому поготівлі, а начальники частин зібралися у штабі дивізії на нараду.

Командири були настроєні дуже нервово, і нарада довший час не могла переходити нормально: справді-бо тяжко було знайти рішення в такій ситуації. Під час наради приїхав отаман повстанців [Ананій] Волинець і доповів командирові дивізії отаманові [Андрієві] Гулому про свій відділ, що находиться десь [докладно не пам'ятаю) на північний схід від Тульчина й чекає на його, отамана Гулого, накази. Сам же він, отаман Волинець, приїхав особисто для нав'язання зв'язку з армією. Тим часом я вже розібрався в мапі, в обстановці; пригадав собі місцевість, бо вона була мені знайома — тут я бився з денікінцями, командуючи 8-м пішим Чорноморським полком у 1919 році, - й забрав слово.

Подавши оцінку місцевості, найбільшу вагу я уділив несподіваності атаки й підкреслив, що Тульчин не можна атакувати з півдня, не атакуючи одночасно, або навіть дещо вчасніше, м. Кинашів, бо інакше з Кинашева ворог міг би нас атакувати у крило і цим нам пошкодити. На підставі цих міркувань, вислухавши ще й полковника [Івана] Дубового, що теж подав оцінку місцевості на північ і захід від Тульчина (так само на підставі минулих боїв у цьому районі), я виступив з конкретною пропозицією: о 5-й год. ранку розпочати бій-операцію по внутрішнім операційним лініям, себто одночасно атакувати несподівано всі села, що їх займає ворог.

Понеже (оскільки. -Ред.) інших пропозицій не було, а ніхто не висловився проти мого плану, то й вийшов наказ, поки що словесний, такого змісту:

Сотні Кінно-запорозького полку (частину полку з командиром полковником І. Литвиненком було призначено в дивізійний резерв) атакувати й захопити села Одаївка, Федорівка, Дрянка (Дранка. -Ред.), Свинокривда, Тимонівка (Тиманівка. -Ред.) й Липівка, після того вислати розвідку на ст. Вапнярка й увійти у зв'язок з Київською дивізією.

Повстанчому єлисаветському відділові отамана [Герасима] Нестеренка-[Орла] очистити від ворога с. с. Білоусівку й Війтівку, після того атакувати ст. Журавлівку і теж увійти у зв'язок із Київською дивізією, яка буде провадити бої за ст. Вапнярка.

Пішому Запорозькому полкові, підтриманому батареєю полку Чорних запорожців, атакувати Кинашів, захопити його й атакувати м. Тульчин зі сходу, після чого продовжувати наступ аж до заняття західнього краю лісу, що на захід від Тульчина, там привести себе до порядку й бути готовим до бою.

Полкові Чорних запорожців, підтриманому батареєю Окремого кінно-гірського дивізіону (озброєною гірськими гарматами, а тому рухливою), атакувати м. Тульчин із півдня й переслідувати ворога на північ; увійти у зв'язок з отаманом [Ананієм] Волинцем.

Повстанчому відділові отамана Волинця атакувати село Нестерварку, після того увійти у зв'язок з частинами дивізії.

Під час наради почувся десь поблизу стріл. Всі ми, що були на нараді, вискочили на подвір'я, гадаючи, що охорона цим стрілом попереджує про небезпеку, але хутко виявилося, що то якийсь недисциплінований козак забив комуніста, що заблукав до села. Нарада скінчилася спокійно. На ніч дивізія стояла в с. с. Кирнасівка й Антопіль. Полковникові Дубовому наказано охороняти шлях із Тульчина, але так, щоб його не зауважив ворог.

Після вечері отаман [Андрій] Гулий-[Гуленко] і політичний референт Василь Совенко полягали спати, а я зібрав старшин штабу дивізії Енгельмана, Мамонтова і Пустовійта й почав диктувати оперативний наказ, в якому розвинув обговорений на нараді план бою.

Після відходу старшин і розіслання наказу по частинах я міг би спочинути, але не міг улежати, встав і знову взяв мапу: я старався передбачити можливі несподіванки і найбільш імовірний перебіг бою. Диспозицію складав у надії, що вдасться розпочати бій несподівано для ворога й прикути його до місць постою. А як це не вдасться і ворог зустріне нас підготованим або сам нас заатакує? Це давало б йому шанси до перемоги, бо наша дивізія була числено значно слабша від ворога і ми її ще й поділили на кілька груп, на початку бою майже цілком самостійних. Досить було б ворогові навіть без перегрупування розбити хоч одну з колон дивізії і розвинути успіх далі, щоби примусити всю дивізію до відходу, і то дуже тяжкого, бо із загроженими крилами й тилом. Цей відступ Запорожців відкрив би тили Київської й Волинської дивізій, а тоді операція скінчилася би, безперечно, невдачею, якщо не катастрофою.

З другого боку, розміщення ворожих частин та установ таке, що вдарити всією дивізією в одному якомусь пункті було неможливо, бо прийшлося би не тільки провадити, а й починати бій, маючи загрожені крила й тил. Тому й прийшло до рішення атакувати ворога на всіх його становиськах у стрефі (зоні. — Ред.) бою Запорожців рівночасно, ділаючи по внутрішніх операційних лініях. Такий бій можна провадити, маючи значний резерв, але дивізія була чисельно так мала, що виділити його не могла й мусіла обмежитися резервом у складі двох сотень кінних Запорожців.

Так у думках про останній день Зимового походу провів я ніч з 1 на 2 травня.

Світало. Перехрестився, збудив отамана і штаб. За кілька хвилин ми виїхали із села й рушили в Антопіль. Ще вночі полковник Дубовий надіслав до штабу відібрані від большевицького комісара папери — це той комісар, який віз гроші до Тульчина і якого захопили Запорожці. В його паперах були ріжні накази, донесення, представлення до ордена "Красного знамени" тощо. Я уважно переглянув ці документи і з них довідався, що москалі навіть і не передбачають нашої появи в районі Тульчин — Вапнярка.

Біля Антополя Алмазівці напували коней. Селяни з Тульчина й Кинашева гнали на пасовисько худобу. Большевики спали, певно стомлені святкуванням "первого мая", — ні большевики, ні селяни не знали, що ось тут, в якихось 600 кроках, ми готуємось до бою.

У ліску на північ від Антополя зосередився піший Запорозький полк; за лісом стала батарея Чорних запорожців. Тихо, навіть без балачок, лежали запорозькі лави. Тільки я був зденервований, бо сотник Чернишин (тут і далі: Черніцин. -Ред.), командир батареї, ніяк не міг зрозуміти, що він може стріляти без обсерваційного пункту, бо від нього в огню вимагається тільки навести паніку в Кинашеві, а ворог тут же, ось — за горою.

Нарешті все було готове, тобто поступили донесення від командирів усіх поодиноких груп, що вони зайняли вихідне становище. На мій наказ (отаман Гулий був з Чорними вліво від нас) сотник Чернишин подав команду; два гарматні стріли… гук "Слава!"… і Запорожці за кілька хвилин уже внизу й господарюють у Кинашеві.

Я вискочив на горбок і побачив як на долоні цілу місцевість. На непосідланих конях метушилися по селу червоноармійці; баби кричали. Безладні стріли й галас поміж москалями покривалися громовим "Слава!" Запорожців. Кинашів взято. Запорожці б'ють ворога; чимало ловлять ворожих коней, сідають на них і, простуючи на захід, усе змітають на своєму шляху.

Тим часом почулася безладна стрілянина в Тульчині. Ворог, почувши стрілянину й галас у Кинашеві, не міг ставити правильного опору, але все ж зустрів Чорних на вузьких вулицях містечка кулями. Різко зазвучали гармати Алмазівців. Чорні вибили большевиків із Тульчина, женуть їх, переслідують у місті й поза містом.

Коли я під'їхав до цвинтаря, де стояли отаман [Андрій] Гулий, полковник [Іван] Литвиненко і [Олекса] Алмазов, — у Тульчині вже панувала тиша, а за ним маячили поодинокі постаті Чорних запорожців і, здається, Гайдамаків. Кінні Запорожці й повстанці Нестеренка теж виконали добре своє завдання, бо з тилу нас ніхто не непокоїв, і тільки в початку бою в районі Білоусівка було чути коротку стрільбу. Один із большевицьких кулеметів вирвався з Кинашева і, стріляючи навколо, кинувся кудись на схід від Антополя. Сотник Севастіянів погнався за ним. Кулемета не дігнав, але зарубав двох червоноармійців і придбав собі чудового білого коня.

Сонце вже було високо, було близько 9 год., коли з лісу, що на північний схід від Нестерварки, з'явилися густі лави, очевидно повстанців отамана Волинця, що почав атаку замість 5-ї аж о 9-й годині. Лави наступали на Нестерварку. Незабаром почулася стрілянина між Чорними і ними; ця стрілянина здалася нам дивною. Отаман Гулий послав роз'їзд, але й роз'їзд обстріляли. Лави насувалися все ближче, вели вогонь по Тульчину, і то такий інтенсивний, що і в отамана Гулого, і у мене постав сумнів, чи то справді є Волинець. Не треба забувати, що ми вели бій на ближніх тилах ворога, який легко міг зняти частини із фронту й надіслати їх проти нас.

Лави підійшли вже близько, вже тільки р. Сельниця розділяла нас і їх. Якщо то ворог і якщо повстанці Нестеренка ще не захопили Журавлівки, то наше становище, а особливо пішого Запорозького полку, могло стати критичним. Тому отаман Гулий, вважаючи, що зробив усе, щоб показати захоплення нами Тульчина й Кинашева, наказав кулеметам Кінно-гірського дивізіону (командир сотник Гришко) відкрити вогонь. Тоді лави почали спішно відходити за гору і незабаром сховалися за нею.

За якихсь півгодини з боку Антополя прибув роз'їзд Волинця з донесенням, що обстріляні нами лави належать до загону Волинця. Дяка Богові, що непорозуміння це обійшлося без втрат, але після цього випадку мене вже трудно переконати, що навіть партизанську війну можна вести домашніми засобами і на чолі відділів ставити осіб без військової освіти, маючи надію тільки на їхній патріотизм і природній військовий хист: спізнитися на чотири години до бою без поважних причин і тим спізненням стримати майже на годину цілу операцію — то є злочин.

Отаман Гулий наказав Волинцеві стати в резерві дивізії на південь від Тульчина, а сам зі мною і штабом поїхав у місто.

Завжди приємно вступати до міста, яке тільки що захоплено з боєм, але в Тульчин було особливо приємно в'їжджати, бо містечко абсолютно боєм не ушкоджено. Назустріч нам вели полонених; зустрічалися поранені Чорні запорожці, які із запалом оповідали про свою завзяту атаку. Біля мосту зустріли велику юрбу козаків, що з галасом провадили тягарове авто, захоплене в Тульчині. В цей мент у сяйві промінів сонця, якраз над нашими головами, з'явився польський аероплан, який ніби нарочито (навмисно. — Ред.) прилетів до нас, щоб додати нам сили в останніх боях після 5-місячної мандрівки по Україні.

— Польський аероплан! Аероплан! Фронт близько! Слава! — полетіли вгору шапки.

Ми вітали цього першого вісника фронту, бо саме слово "фронт" мало ' для нас таке чарівне значіння, як для Колумбових моряків слово "земля".

Отаман Гулий, бойовий і хоробрий старшина, при всіх своїх позитивних рисах, мав одну велику хибу: надзвичайне зацікавлення трофеями. І на цей раз, ще не зорієнтувавшись у ситуації, ще не привівши частин до порядку, не віддавши взагалі ніяких наказів оперативного змісту, він зараз же почав розпитувати, де та яке залишили большевики майно.

Десь була шкіра, й посилається її розшукувати. Мене шкіра в той час цікавила мало, бо я передбачав — та й тяжко було не передбачати — прихід большевицьких частин із фронту, а тому я з ординарцем Підвисоцьким поїхав у Нестерварку, щоб упевнитись, чи там є яка застава, яка б охороняла нас із півночі.

Застави не було. Коли я повернувся до міста, щоб видати відповідні зарядження, отаман Гулий кудись збирався їхати; екіпажем (здається, оглядати шкіру, яку таки відшукали), але в цей час почулася сильна гарматна стрілянина з боку Журавлівки і над нами почали рватися шрапнелі.

Штаб знову сів на коней і вирушив до піших Запорожців, що були в найбільш небезпечному місці і від яких не поступало ніякого донесення. Не доїжджаючи до східньої околиці Тульчина, зустріли ми полковника Дубового, який доповів, що ще не встигнув привести полк до порядку після вуличного бою, як його обстріляно з лісу гарматним вогнем.

Полковник гадав, що йому не вдасться легко вибити ворога з лісу, згідно з диспозицією, бо треба було б вести атаку з яру, а тому він стратив час на допровадження полку до порядку. Безперечно, він мав повну рацію, але, на мій погляд, піші Запорожці могли б виконати диспозицію, якби не розбрелися були по містечку після його захоплення замість далі переслідувати ворога. На плечах ворога легко було опанувати вихід із міста й зайняти ліс. Цей ліс міг стати нашим опорним пунктом. Але не судилося, і навпаки — він став місцем концентрації ворожих сил і в деякій мірі вихідним пунктом для його контратаки, яку вже підготовлювала ворожа артилерія.

Як виявилося незабаром, большевики кинули проти Запорозької дивізії сили такі значні, що втримати їх наступ було б однаково не під силу, а завдання виконати демонстраційний наступ з метою притягнути на себе головні сили ворога було виконано блискуче (тому затримання піших Запорожців у Тульчині не відіграло великого значіння, але факт залишається фактом: було зроблено тактичну помилку. Цим не хочу образити хоробрий полк і його досвідченого в боях командира: не помиляється той, хто нічого не робить).

Отаман Гулий видав наказ залишити місто без бою (не вистарчало сил для його оборони) та зайняти позицію на південь фронтом на захід. Передбачалося, що наша артилерія не дасть можливості ворогові зайняти Тульчин, а повстанці Волинця так зміцнять наші сили, що ми зможемо перейти в контрнаступ, але в напрямку на Журавлівку, забезпечивши своє праве крило: успіх, сполучений із захопленням Вапнярки Київцями, дав би в результаті виконання загального завдання прориву, але не в напрямі на північ, а на захід (приблизно на Могилів).

Повторюю, що Запорожці, згідно із засадами тактики, не знали, що їх завданням було демонструвати.

Штаб знову повернувся до цвинтаря, де Кінно-гірський дивізіон своїми гарматами, кулеметами і кінною сотнею вже біля години здержував ворога, який дебоширив із лісу.

Незабаром із міста появилась колона пішого полку, яка чомусь простувала по шляху на Кирнасівку. Я поїхав до неї й завернув її. Полковник Дубовий пояснив, що колона направлена до Антополя згідно з наказом, переданим якимсь козаком; що це був за козак — я й досі не знаю, але гадаю, що словесний наказ було невірно передано, в чому вже мушу визнати винуватим себе, бо треба було наказ написати, чого я не зробив, покладаючи велику вагу на швидкий вихід з міста.

Полк знову розвернувся й зайняв позицію на висотах на південь від Тульчина, фронтом на захід.

Незабаром підійшли й Чорні запорожці. Полковник Дяченко доповів, що з півночі в напрямі на Тульчин посуваються великі сили ворога, і з передовими їхніми частинами він мав бій. Полк дістав наказ стати в яру, за лівим флангом дивізії.

Близько год. 14 з'явився отаман Нестеренко і доповів, що біля ст. Журавлівка його зустріли великі сили ворога й розбили. — Я навіть не знаю, де мої повстанці, - сказав він. Тим часом надійшов отаман Волинець зі своїми повстанцями і став у яру за пішим полком біля великого шляху Тульчин — Кирнасівка. Тоді я ще раз пожалкував, що він не вийшов своєчасно на Нестерварку. Мабуть, це дало б змогу полковнику Дяченкові затриматись на північ від Тульчина і ми були б повними господарями в околиці, займаючи всі командні висоти.

З лісу ворог не показувався, стриманий нашим гарматним і кулеметним вогнем; все було готове до наступу, але отаман Гулий ще не рішався, бо не мав ніяких відомостей про хід бою під Вапняркою ні від Тютюнника (Київська дивізія), ні зі штабу армії. Я послав туди вже декілька донесень, але ординарці не поверталися.

Близько год. 16 ворог відкрив сильний вогонь із важких гармат від півночі; ми почали зазнавати втрат. Боротись із міцною артилерією ворога своїми 4-ма гарматами ми не могли, шанцевого інструменту, щоб закріпитися на своїх позиціях, не мали, а тому прийшлося відходити.

Отаман Гулий, видавши наказ про відступ, поїхав до Волинця, справедливо чекаючи удару ворога на наші крила й бажаючи бути на загроженому пункті.

Залишившись за нього на його місці (командира дивізії), я дав наказ Чорному полкові вислати міцний пост із кулеметами на схід до Білоусівки і зайняти ліс, бо передбачав можливість переслідування нас ворогом. За праве крило я був спокійний, бо там був отаман Гулий; завжди в найнебезпечніших місцях, герой тоді, коли все готове піддатися паніці, він умів робити героями тих, хто був безпосередньо біля нього. Тепер він був на правому крилі, а тому я звернув свою увагу на ліве крило. Діставши донесення, що Чорні вже вирушили до лісу, я зарядив відхід Кінно-гірського дивізіону на рисях із займаної позиції за ліс, де знову належало стати на позицію. Дивізіон знявся без втрат, але пішому полкові прийшлось відходити під таким вогнем, що всякий порядок було загублено.

Саме тоді, коли я під'їхав до Чорних запорожців, ворог почав міцно обстрілювати ліс. Луна від вибухів зміцнювала гук. У цей час біля лісу опинився загін повстанців з Бершаді, який підійшов з тилу. Йому я наказав зайняти позицію біля Білоусівських хуторів, а пішому полкові відходити до Федорівки. Тут же, в лісі, опинилися всі величезні обози дивізії, що в паніці поривалися тікати з Кирнасівки кудись на захід. Вдалося привести їх до порядку й направити теж до Федорівки. Нарешті ліс звільнився від пішого полку й обозів. Кінно-гірський дивізіон я теж спрямував у Федорівну, незабаром зняв і бершадських повстанців, залишивши в лісі, в ар'єргарді, Чорних запорожців, з якими й сам залишився. Стрільна ворожої артилерії вибухали десь наліво. Незабаром, коли все в лісі заспокоїлося, і тільки артилерія нас непокоїла, приїхали отаман Гулий і зв'язковий старшина з Київської дивізії. Виявилося, що отаман Тютюнник ще не розпочав рішучої атаки на Вапнярку, а тим часом уже наближався вечір. Тоді вирішено зібрати дивізію до Федорівки. Отаман Гулий зараз по приїзді до цього села виїхав у штаб армії.

Ситуація була критична: Запорожці були втомлені боєм, Київці і Волинці ще до цього часу успіху не мали, ворог великими силами, знятими із фронту, загрожував нам з півночі. Навіть якби поляки перейшли в наступ і примусили большевиків до відходу, то нас би змели большевицькі маси.

Завдання мінялося: треба було не робити вже прориву ворожого фронту, а шукати можливості зійти з тилових шляхів ворога. Так само зрозумів ситуацію і штаб армії, а тому вже близько 22-ї години дивізія дістала наказ рушити на Шарапанівку і прориватися просто на захід. Київська дивізія вночі мусіла рішучо атакувати ст. Вапнярка, а Волинська — ст. Крижопіль. Вирядження штабом армії сотника [Семена] Лощенка як зв'язок до поляків було завчасне, — він сидів у нас у штабі і песимістично дивився на майбутнє. Мені теж було нерадісно в цей вечір так гарно початого дня. А все ж непереломна воля отамана М. Омеляновича-Павленка зуміла, як завжди, вивести армію навіть і з цієї, здавалося, безвихідної критичної ситуації.

Близько 1-ї години, в ясну місячну ніч, дивізія, виділивши Запорозький кінний полк в армійський резерв, вирушила на Шарапанівку й прибула туди вдосвіта 3 травня. Так закінчився перший день бою. В той час як Запорожці провадили бої під Тульчином, Київська дивізія чомусь не рішалась атакувати ст. Вапнярку, але ще 2 травня 3-й кінний полк було вислано на ріг лісу, що на південь від села Крижопіль (все, що стосується дій Київської дивізії і 3-го Кінного полку, подаю зі слів полковника Олександра Вишнівського. -М.К.).

Близько полудня 2 травня, себто коли Тульчин взяли Запорожці, почався відхід большевицьких обозів з півночі; частина цих обозів потрапила до рук 3-го кінного полку. В ніч із 2 на 3 травня Київська дивізія (отаман Тютюнник) з боєм захопила ст. Вапнярку, там до її рук дісталося величезне майно й, здається, ешелон штабу 14-ї совєтської дивізії. Не затримуючись на станції, дивізія перейшла залізницю і, виславши відділ на с. Кисличку (мабуть, як бічний загін), маршувала на с. Антопіль, де ночував з 2 на З травня кінний полк. З травня, вранці, цей полк зробив напад на большевицький обоз, що проходив через с. Марківку.

Тим часом Запорозька дивізія пройшла с. Шарапанівку й наближалася до залізниці Вапнярка — Бірзула (тепер м. Котовськ. — Ред.). Там вона через помилку мала сутичку з Наддніпрянською сотнею (сотника Євсієва) Галицької кінної бригади, при якій перебував командувач армії зі штабом. Після короткої перестрілки сотня продовжувала рух на захід, а дивізія перейшла залізницю і без сутички з ворогом дійшла до м. Княжопіль. Тепер, на підставі оповідань [під]полковника [Андріана] Марущенка-[Богданівського], постараюсь описати діяльність Волинської дивізії.

Ніч з 1 на 2 травня дивізія (отаман Олександр Загродський) ночувала в лісі, що на захід від м. Жабокрич. Від 4-ї до 12-ї години дивізія вела бої із броньовиками, що прикривали ворожі ешелони, які відходили зі ст. Вапнярка на Рудницю під впливом бою під Тульчином і нападу повстанців Нестеренка на ст. Журавлівку (все, що стосується Волинської дивізії, подаю зі слів [під] полковника Марущенка-Богданівського. — М. К). Перешкодити відходу не вдалося. З 12-ї до 18-ї год. тривав гарматний бій, а о 24-й год. дивізія перейшла в рішучий наступ і захопила ст. Крижопіль враз із 2 гарматами й великою здобиччю. Але недовго Волинці господарювали на станції, бо незабаром їх вибили звідси броньовики, а о 3 — 4-й годині 3 травня подана з півночі ешелонами большевицька піхота повела наступ. Наступ було відбито, але частину дивізії, послану в обхід атакуючого ворога, заатакували большевики, що відходили з Вапнярки. Ця частина дивізії відійшла з великими втратами й загубила одну гармату. Бій припинився. Большевики міцно займали станцію Крижопіль, а Волинці зайняли вичікувальне становище на схід від неї.

Близько 10 год. розвідка Запорожців викрила, що з боку Крижополя насуваються броньовики. Дивізію було заховано в лісі, що на південний схід від м. Княжопіль. Батарея Алмазівців і кулемети пішого полку стали на позицію біля лісу в кущах, а технічний курінь сотника Герасимова (вправного й відважного сапера, героя Крюківського бою в 1919 р.) було надіслано до підриву залізниці.

Броньовики йшли дуже помалу, а як підійшли до будки (сотник Герасимів не встиг підірвати залізницю), гармати й кулемети відкрили вогонь. Броньовики відповідали, але одне із перших стрілен Алмазівців трапило в перший броньовик і тим примусило обох до втечі чимскоріше на Крижопіль. Дивізія негайно рушила за ними слідом, а в цей момент зліва почулася стрілянина — то Волинці знову перейшли в наступ. На цей раз ворог не ставив жадного опору, й станцію зайняли Волинці й Запорожці — прекрасний приклад підтримки частин і чудової орієнтації без наказу вищого начальства!

Приблизно за півгодини отаман Гулий наказав звільнити станцію, бо з півдня нібито знову надходили броньовики. Наказ було поспішно виконано, але броньовики не надійшли: вони, очевидно, відійшли на Бірзулу. Тим часом Київська дивізія вела тяжкі бої вже не з обозами, а з авангардом ворога, який почав відходити із фронту. Піхота Київців прийняла бій під селом Кисличкою, зазнала великих втрат, але затримала ворога й дала можливість дивізії приготовитись до бою.

3-й кінний полк, що тоді був у Марківці, рушив на стріли, але застав дивізію вже в марші з Антополя в Савчинці. В лісі між цими селами знову розгорівся бій, і тут відзначилася піхота Київської дивізії, відбиваючи завзяті атаки ворожої кінноти. Коли колона дивізії проходила попід самим лісом, її було обстріляно справа кулеметним вогнем з дистанції 600–800 кроків, отаман [Михайло] Омелянович-Павленко йшов пішки на чолі 3-го кінного полку, він показав рукою напрямок і видав команду: — Третій полк, в атаку!

Полк із місця понісся, блиснули шаблі, залунало "Слава!", ворог сховався до лісу, а колона продовжувала марш.

Ворожий авангард, що вів бої з дивізією, не переслідував її, а зараз же, по зайняттю Антополя, звернув на Марківку й далі на М'ясківку. 3-й кінний полк зайняв Антопіль, де перебув ніч із 3 на 4 травня. Запорозькі обози ще під час бою з броньовиками було скеровано на М'ясківку, яка вважалася місцем безпечним, бо на північ від неї знаходилась десь (докладно не було відомо, де саме) Київська дивізія. Але при наближенню до М'ясківки обози зустрілися з большевиками, які тільки що мали бій з Київцями. Все, що було живого в обозі — з рушницями й без них, — розсипалось у лаву й чекало наступу, але ворог не атакував, а спішно пройшов через М'ясківку на Гарячківку (вже пізніше виявилося, що то був головний напрям відступаючих ворожих колон).

Запорозька дивізія розмістилась у М'ясківці. Отаман Гулий виїхав до отамана Омеляновича-Павленка (зв'язок зі штабом армії було встановлено), а я, навіть не поївши, ліг спати, бо був страшенно змучений двома безсонними ночами. Скільки я проспав, не знаю. Збудив мене полковник Яшниченко, бо большевики обстрілювали М'ясківку. Коли я одягнувся і вийшов на вулицю, перед хатою вже вишикувалися зв'язки на чолі з енергійним хорунжим Пруглом. Я розіслав словесний наказ (бо не мав часу писати й боявся випустити частини з рук): "Всім витягуватися із села тими шляхами, якими прийшли сюди!" Отаман Гулий ще не встиг виїхати з містечка, як почув стрілянину й повернувся до дивізії. Над нами рвалися шрапнелі, але частини спокійно залишили містечко.

Насунула ніч. Місяць ще не зійшов, і у двох кроках не було нічого видно, тому частини по виході з містечка більш-менш стали в порядку готовності до бою, але не переходили до будь-яких акцій. Москалі теж не непокоїли нас, а незабаром і зовсім припинили вогонь по М'ясківці.

Як зійшов місяць, вислано було розвідку пішого полку до містечка. Вона хутко вернулася, обстріляна рушничним і кулеметним вогнем. Очевидно, большевики виставили охорону в наш бік на час переходу їхніх частин із фронту через М'ясківку на Гарячківку й далі. Я висловив цю свою думку отаманові й радив вночі не вв'язуватися в бій, чекати дня, коли, може, матимемо змогу пошарпати червоних, що відступали. Але отаманові Гулому порада моя не подобалась, і він поїхав кудись наперед. Я зі штабом залишився позаду, за горбком, зліз із коня, намотав повід на руку й заснув. Але ненадовго. Раптом справа, з яру, почулася кулеметна стрілянина, й хоч кулі летіли високо над нашими головами, але кілька кінних не витримало несподіванки й рвонуло в запілля, а за ними й мій штаб. Хутко, однак, вдалося все привести до порядку, стрілянина теж довго не тривала.

Приїхав отаман Гулий і оповів, що якась частина большевиків нарвалася на кінну сотню Алмазівців, що охороняла яр на нашому правому крилі, але, зустрінута нашим кулеметним вогнем, відійшла. Знову піша розвідка пішла в містечко. На цей раз вона доходила аж до центру містечка й від мешканців довідалась, що москалі подалися на Гарячківку.

Ці відомості ще більше мене впевнили в тому, що ми стоїмо на головному шляху відходу ворога, але, прийнявши до уваги малу чисельність наших сил порівняно з ворожими і втому як людей, так і коней, я знову пропонував отаманові до ранку не вступати до містечка, а отаборитися десь поблизу й тримати містечко під своїм наглядом. Так і було зроблено. Дивізія спокійно переночувала в якійсь слобідці.

Вранці 4 травня, десь близько 5-ї год., знову почулася стрільба, а наша охорона донесла, що большевики великими силами сунуть на М'ясківку з боку Марківки. Отримавши ці відомості, я побіг до отамана Гулого (він ночував осібно), але побачив його вже на коні. Він наказав мені вислати розвідку на М'ясківку й чекати наказу, а сам з ординарцем поїхав кудись у бік М'ясківки.

Соромно признатись, але мушу: цей епізод бою під М'ясківкою — Вільшанкою для мене й досі не ясний. Партизанське серце отамана Гулого піддалося спокусі пошарпати ворожі сили, і він з кіннотою кинувся за ними, не попередивши мене про це, так що я, властиво, й не знав, де саме стоять чи б'ються частини дивізії. Усі мої старання увійти з ними у зв'язок не мали успіху. Тільки Кінно-гірський дивізіон вийшов із села і чекав наказів. До нього прилучився і я з кількома старшинами та козаками штабу дивізії, але нічого не розпочинав, бо чекав з'ясування ситуації.

Раптом перед нами появилася Галицька кінна бригада Шепаровича, яка вилетіла кар'єром на гору; стала, вирівнялась, блиснула шаблями і знову зникла під горою з наших очей, обстріляна ворожою артилерією. Близько 7–8 год. до мене прибув післанець від отамана Гулого і привіз словесний наказ: переслідувати ворога, що відходив на Вільшанку. Він оповів, що отаман Гулий з кінного сотнею Алмазівців і поодинокими козаками різних частин наскочив на хвіст колони, що простувала на Гарячківку, відтяв частину цієї колони й погнав її на Вільшанку.

Переслідувати ворога, на виконання наказу командира дивізії, я міг тільки гарматним вогнем, бо кінноти та й взагалі частин дивізії у своєму розпорядженні не мав. Кінно-гірська батарея кар'єром понеслася на нову позицію; я був з нею. Перед нами відкрився чудовий образ бою! Хмари большевицьких возів і піхоти в безладді тікали по дорозі, а кілька кіннотників гналися за ними, настигали й рубали. Алмазівці своїм вогнем ще більше зміцнювали паніку ворога. Батарея змінювала свою позицію, може, з десять разів, несучись кар'єром по зораних полях. Вже позаду нас лишилася Джугастра, Слобода Шляхецька. Якийсь большевицький кулемет відкрив вогонь по отаманові Гулому з хутора, що був зліва від дороги, але через кілька хвилин, бачачи, що на нього не звертають уваги, знявся також і теж почав тікати на південь.

Отаман Гулий кілька разів надсилав накази, щоб батарея не відставала, але коні вже були так змучені, що далі рухатись не було як — батарея зробилася би зовсім не здатною до бою і маршу. Тому я, на свою відповідальність, згодився, щоб Алмазівці припинили переслідування, а полковник Алмазов дав мені за це шматок курки, який я з'їв з великою насолодою і аж тоді пригадав, що не їв ще з вечора 2 травня.

Незабаром все стихло. Я розіслав своїх зв'язкових, щоб шукали частини й передали наказ знову стати в М'ясківці, де й бути в бойовому поготівлі та очікувати появи нових ворожих колон з півночі. Сам я з кількома старшинами та козаками штабу залишився при дорозі, щоб діждатися можливості зв'язатися з отаманом Гулим, а для кращої орієнтації поставив коло себе прапор. Повз нас проїхало багато козаків, яких ми скеровували до М'ясківки. Приємно було дивитися на них, такі вони були веселі після вдалого бою!

У полудень я довідався, що отаман Гулий є в Джугастрі, і поїхав до нього. Там ми помилися, поснідали й возом, щоб дати коням відпочинок, повернулися до М'ясківки. Почувши, що в одному приватному домі в М'ясківці нібито стоїть штаб Мазепинського кінного полку Волинської дивізії, пішов я туди, щоб дізнатися, що діється у Волинців, бо з вечора 2 травня ми не діставали ніяких наказів і ні від кого не мали інформацій про загальний хід операцій.

Дійсно, побачився я зі старшинами Мазепинського полку, але вони не могли сказати мені, де їхній полк. Гостинний господар запросив мене до чаю, і я з приємністю згодився. Цей господар дуже обурювався, що ми вчора без бою звільнили містечко. Я вияснив йому ситуацію і попередив, що таке може ще повторитися — містечко будемо ще кілька разів звільняти й займати аж до часу, коли частини польсько-українського фронту займуть його.

Тим часом прийшов наказ від отамана [Михайла] Омеляновича-Павленка, щоб дивізія йшла кудись на північ (докладно не пам'ятаю, але, здається, в Теклівку). Я подякував господареві й хотів іти з тим наказом до отамана Гулого, але тільки що вийшов з хати, як почув стрілянину біля самого містечка на горі. Коли я прибіг до штабу дивізії, мене вже чекав повстанець від Нестеренка (вони знову ввечері 2 травня зібралися) з донесенням, що велика кінна колона ворога наступає з лісу, що між Савчинцями й Антополем. Я наказав дивізії збиратися при виході з містечка на Гарячківську дорогу. Цей наказ було виконано дуже хутко, й незабаром штаб стояв на горі біля якоїсь поміщицької садиби. За горою стали батареї Алмазова й Чорних запорожців; полки розташувалися поблизу них.

Вся місцевість була перед нами як на долоні. Дійсно, з лісу насувалась чорна хмара кінноти. Вліво від нас маячили кінні лави, чиї не знати; звідти було чути рушничні стріли. Дорога на Вільшанку чорніла від колон чи обозів — розпізнати було тяжко. В цей час, поки ми розглядалися навкруги й намагалися відгадати ситуацію, зліва, з гори, на нас налетів переляканий обоз Волинської дивізії. Вдалося його зупинити з пістолями в руках; обозники були такі перелякані, що навіть не могли пояснити, хто йде по Вільшанській дорозі і що то за лава на горі, зліва від нас.

Обоз цей зняв страшенну куряву й тим звернув на нас увагу ворожої колони, що наступала з лісу, і по фільварку відкрили вогонь шість ворожих гармат, з якими нам боротися було не під силу. Піший полк сховався під кам'яними будовами фільварку, а командири частин зібралися біля отамана Гулого, чекаючи на наказ. Становище було скрутне і настрій не бадьорий, бо важкі стрільна рвалися дуже близько, а з облич козаків я бачив, що як зараз не видати будь-якого наказу, то все зірветься в світ за очі й паніки тоді не оминути.

Отаман Гулий хотів піти згідно з наказом отамана Омеляновича-Павленка й спитав мене, в якому це напрямку. Я показав на большевицьку колону біля лісу.

— Тьфу, чорт, що ж робити!

Я порадив якнайхутчіш вийти на Вільшанський шлях. Якщо там ворог, то прориватися на Ямпіль, якщо свої — буде видко, що робити далі. Полковник Дубовий і полковник Алмазов з цим погодилися, отаман Гулий теж. Зараз же я вислав полк Чорних запорожців і наказав: — Якщо на Вільшанському шляху був би ворог — атакувати його, якщо свої — увійти з ними у зв'язок і надіслати донесення.

Батареї повернули свої гармати на Вільшанський шлях і приготувалися до підтримки Чорних. Піший полк в одну хвилину вибіг із двору й вишикувався внизу за горою. Чорні рушили клусом — згідно з наказом. Штаб дивізії теж мав намір прилучитися до них, щоб скоріше вийти з-під вогню ворожої артилерії, але я зупинив його і слідкував за Чорними. Ситуація знову була критична, і якби на Вільшанському шляху був ворог, а не наші, нам було б несолодко. Чорні вже близько; ось відокремилось двоє, під'їхали, розмовляють, їдуть кроком назад. Полк теж кроком витягнувся на гору й змішався з військами й обозами на шляху. — Дяка Богові, наші!

Знялися батареї, згорнулася в колону піхота, і дивізія рушила. В цей час, на наше щастя, знялася страшенна хуртовина, маскуючи наш марш. Стовпи піску закрутилися в повітрі, вдарив грім, і Господь Бог надіслав на поле бою страшенний дощ. Большевики припинили вогонь, і ми спокійно дісталися до дороги на Вільшанку. Там, на цій дорозі, був повний хаос: обози й частини всіх дивізій, вози, гармати, баби, піші, кінні, полонені; все це поволі сунуло на південь, без усякого ладу, займаючи цілу дорогу без дотримання дистанції чи інтервалів.

Голова дивізії все ж таки знайшла якусь перерву в цьому потоці людей і возів і ввійшла туди. Коли задні підтягнулись, рушили далі, лишивши сотню на місці з наказом не дозволяти обозам та частинам інших дивізій розривати колону Запорожців. Вже було темно, коли до нас приїхав ординарець отамана [Михайла] Омеляновича-Павленка з наказом: "Всій армії зосереджуватися в селі Вільшанка і навколо нього".

Я доповів отаманові Гулому, що, на мою думку, наказ не є раціональний: Командарм змучений триденним боєм і, певно, тому тільки й видав його, але ми не маємо права цей наказ виконати, бо не виключений нічний напад ворога. Якщо вся армія, стомлена до краю, зосередиться в одному місці, то досить нападу навіть одного ескадрону, щоб викликати загальну паніку. Я пропонував командирові дивізії не виконувати наказу й заночувати в с. Вербка, про що надіслати донесення в штаб армії.

— Ми будемо недалеко від решти армії; якщо ворог наскочить на Вільшанку, ми спокійно приготуємось до бою і допоможемо вільшанській залозі. Якщо напад буде на нас — то вона допоможе нам.

Отаман Гулий згодився і зупинив колону біля криниці, обсадженої вербами. То було роздоріжжя на Вербку й Вільшанку. Поки дивізія підтягнулась, а старшини штабів армії та дивізій сортували колону по дивізіях та полках, у колоні Запорожців все полягло на землю і заснуло. За якийсь час, по отриманню донесення, що дивізія зібралася, було передано командирам полків бути на поготівлі до бою, і дивізія рушила далі на Вербку.

Кінний запорозький полк, що знову прилучився до дивізії, виставив сторожову охорону; дивізія зайняла Вербку, й за якихось півгодини все вже спало мертвим сном, змучене фізично й морально триденним боєм.

Вранці, добре виспавшись, пішов я до отамана Гулого, який привітав мене так:

— Ваші стратегічні міркування про необхідність нам стати не у Вільшанці, а у Вербці справдилися наполовину. Якби ми були з армією, то не спали б так спокійно, як спали тут, але армії ми все ж таки не допомогли!

Я не зрозумів слів отамана й спитав, що сталося. Виявилося, що вночі хтось наскочив на Вільшанку; була безладна стрілянина, наші в темряві змішалися з большевиками; скінчилося все гаразд, навіть кілька сотень большевицьких возів і полонених взяли наші. Про подробиці подій у Вільшанці писати я не можу, бо пишу тільки про те, що сам бачив або чув або чого був свідком чи учасником.

Пригадую, що вночі хтось мене будив, а полковник Алмазов оповідав, що до нього прибіг якийсь галичанин з донесенням про бій у Вільшанці, але ні я, ні він [полковник Алмазов] не могли перебороти сон і втому.

Цікаво, чому кінні Запорожці не вчинили сполоху, адже ж вони виставляли охорону? Мабуть, і охорона наша спала в ту ніч, останню ніч Зимового походу!

Вранці 5 травня дивізія згідно з наказом перейшла в с. Качківку, де полонила кілька відсталих большевиків і коней. Пам'ятаю, що Запорозький полк, призвичаївшись за 5 місяців походу виставляти охорону на всі сторони, виставив пости в бік Ямполя і доніс про це у штаб дивізії. Командир полку був дуже радий, коли я сказав йому, що Ямпіль — наше запілля.

Вапнярською операцією скінчився славетний Зимовий похід.

Ввечері 5 травня до штабу армії прибув роз'їзд від дивізії полк. О. Удовиченка, що її сформовано в районі Могилева — Кам'янця. Той час належить уважати вже за початок регулярної боротьби з московськими большевиками в 1920 році.

Крат М. Вапнярська операція (спогад) // У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. — Нью-Йорк, 1973. — С. 196–210.

Про Чорних

Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, командувач Української армії

Про Чорних запорожців треба говорити окремо: багато писалося та оповідалося про них недоброго, а чимало й гарного (командир полку полковник Дяченко; строєвий помішник — полковник Броже).

Де стався який бешкет — Чорні; славне військове діло — вони ж. Багато вони приносили клопоту всьому командному складові, включно до Командарма.

Наколи б це була звичайна бандитська група, що їх у свій час блукало по Україні чимало під високими назвиськами — куренів Ґонти, Залізняка, Трясила, Наливайка і т. ін., то напевно Чорних спіткала б така ж доля, як і тих, себто роззброєння.

Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні, - десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений.

Усі пам'ятають святочний в'їзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станіславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш — ескорт козаків у типово-національному вбранню з могутніми чубами, із загальним кольоритом борців, що тільки-тільки покинули бойовище.

Пам'ятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станіславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних: "Таких залізних людей ми ще не бачили", — говорила мені старша сестра-жалібниця (полька. -Ред.).

Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновом (в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату, що вела бій із панцерником (сотникЧорниця).

Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами викликали серед ворога переполох.

Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. На Україні, 1917–1918. Українсько-польська війна. На Україні, 1919. Зимовий похід. 1920. — Київ: Планета людей, 2002. — С. 419–420.

В гостях у Чорношличників

Володимир ЛЕВИЦЬКИЙ, хорунжий УГА, сотник Армії УНР, протопресвітер

На українському Сході ще тоді гриміли весело-радісно наші гармати. Була це наявна ознака нашої сили й потуги, існування власної держави. Смертоносне, гаряче залізо гармат рвалося в кусочки й, розсипаючися, застекляло чорноморські степи та низи й височини України трупами червоного наїздника з Евразії. У супровід цієї чарівної музики клекотіли милозвучно наші скоростріли, спомагані сальвами рушничного вогню. Так, хто був довгий час на фронті, цей знає гаразд ділання цієї оркестри на людські нерви, особливо коли наша музика була горою над ворожою.

Роззвірені (озвірілі. -Ред.) орди монголо-московської навали котилися, обезсилені, взад.

Скажено шаліли вони і благородною кров'ю наших батьків і матерей і їхніх дітей значили свій відворот з глибини України. Горіли страшним полум'ям наші села, а нагарбане добро — дорібок українського селянина й робітника — везли московські кочовники на голодну Московію. Вони програли соромно (якщо можна про сором у них говорити) свою ставку брехливо-облудних кличів про всесвітнє братерство, рівність і любов. На такий цинізм хіба єдина монгольська раса спроможна. Вже тоді й наші доморослі ліваки-політикани відреклися були порозуміння та спілки з "братнім" московським робітником і селянином.

Пізнє було це каяття!

Отаман Чорношличників був славний, бойовий парень (козак. — Ред.). Бувало, коли Українські з'єдинені Армії гналися шаленим вихром на Золотоверху столицю Соборної України, щоб її відбити від червоних москалів, чи пізніше йшли наші герої на кривавий герць з царськими золотопогонниками, Отаман Чорношличників був усе зі своїми геройськими хлопцями впереді. У мент найгрізнішого положення на нашому фронті, коли здавалося, що годі стримати навалу клятої Москви, з'являлися Чорношлишники як правдиві спасителі. Вмить розпускав Отаман свою кінницю, а високо вгору піднесені, криві шаблюки рубали безпощадно ворога-наїздника. Тільки пошум лопотіння чорних шликів на українському вітрі та гомінкий оклик "Слава!" доходили до наших вух.

Приглушений крик передсмертної розпуки ворога був для нас милою прелюдією до нашого свята побіди, бо це була самооборона власного існування.

Я мав особливе щастя стояти з нашими хлопцями частіше біля Чорношличників. А вже липень 1920 р. оставив у моїй душі незабутність до цих наших братів.

Озвірені (озвірілі. — Ред.) банди кінниці Буденного навалою сунулися на наші західні землі. Українська Армія була тоді єдина, що стримувала останніми зусиллями ворога, десятикратно чисельного. Союзники втікали соромно — без боїв, оставляючи нас через ніч 20 — ЗО км впереді без зв'язку на крилах (Союзники-поляки втікали ганебно — без боїв, залишаючи нас вночі, вириваючись вперед на 20 — ЗО км, залишаючи нас без зв'язку на крилах. -Ред.).

Під Васильківцями, на галицькій землі, рішили москалі з лівого крила знищити нашу Армію. їхній прорив на сьомій бригаді був для неї страшним нещастям. Ми загнули ліве крило, готові на оборону до останнього козака, бо іншого виходу не було.

Втім, зашуміла з наших задів якась кінниця, ми були певні, що прорив поглибився і ворог уже взаді нас атакує. Але як радісно забилося серце, коли ми [побачили, що це] наші любі герої та, вдаривши на москаля ззаду, справили їм червоний бенкет у Лисянці.

Отамана пізнав я ще у поході на Київ, випадково, на фронті, коли ми відбивали спільно протинаступ червоних москалів. Наша балачка І спільні думки-погляди на організацію нашої сильної Армії, яка рядила б на Україні на місце голопупих наших партійників, з'єдинили нас обох на довший час. Він просив мене колись прибути у гостину. На фронті не було нам до цього.

Щойно після Києва сповнилося це, коли ми стояли на відпочинку. Я найшов його у с. Київці та з товаришами відвідав його полк.

Музика грає нам назустріч. Ясна, місячна нічка на Великій Україні. Тоді ще було радісно, весело на нашій любій Україні. Село співає, гомінко гуторять та сміються голосно дівчата з козаками. Отаман прохає нас до вечері. Правдиве Запоріжжя. На сіні, на землі, перед стодолою, застали ми багато застелені різними ідами дорогі коверці (килими. -Ред.). Засіли. Поплили привітання, гостювання, але все по запорізькому звичаю, навіть без вилок і ножів, тільки ложкою та руками їли. Цієї щиросердечної розмови при вечері аж до вчасного ранку не можу ніколи забути.

Які це милі, товариські бойові хлопці були. 1 такими красувалася наша Армія, але короткозорі, тупоумні партійники у верхах прогайнували добрий час І розложили вояцькі ряди.

На прощанні прохав нас Отаман загостити до нього обов'язково на Різдво. Однак його святкувати на своїй вольній землі вже більше не довелося.

Згадай, дорогий Отамане, минулий, чарівний час!

Мрій на чужині про поворот нашого Різдва, бо наші спільні думки не пропадуть. Вони викрешуть новий вогонь серед наших наслідників, створять нове Різдво, родження й сповнення Великої Ідеї, за яку стільки Чорношличників упало на полі бою з червоною і білою Москвою. Тоді і ми підемо нашим славним шляхом, але вже до повної побІди!

Я жду, Отамане, відвідати Тебе і Твій полк славних Чорношличників — на це наше обіцяне Різдво!

Новий час. — 1936. - 6 січня.

Атака Чорношличників під Товстеньким

Дмитро ҐОНТА, командир 2-ї батареї полку Чорних запорожців

О год. б рано виїздимо з комендантом 7-го гарматного полку з містечка Пробіжна на фронт у напрямку Збруча. На фронті спокій. Приїздимо до батерії пор. Сгера, яка стоїть в ліску на південь від с. с. Товстеньке — Кривеньке.

Нараз за цими селами піднялась густа рушнична та кулеметна стрілянина. Лишаємо коней ординарцям, а самі виходимо на край лісу, щоб зорієнтуватися в ситуації. І бачимо, як наша піхота відходить якраз на ці села, а за ними густими лавами сунуть большевики.

Батерія відкриває вогонь по ворогу, і особливо по тачанках з кулеметами, які вискакують наперед своєї піхоти, обертаються і засипають наших козаків густим вогнем. Наші частини, виснажені вкрай довгими боями, завзято відбиваються від ворога. Але перед переважаючими силами ворога, добре вивінуваного (тут: спорядженого. -Ред.) в амуніцію, якої у нас брак, мусять крок за кроком відходити, залишаючи рідну землю на поталу ворогам.

Большевики наступають, якийсь відділ обходить ліве крило нашої піхоти і зненацька строчить у бік між нашими частинами, які уже й так здесятковані, постає паніка.

Щоб підтримати настрій піхоти, полковник Л. наказує мені взяти одну гармату на передок і, вискочивши на поле, якнайближче до нашої піхоти, відкрити вогонь по ворогу.

— Коня! — кричу.

Прилітаю до батерії, беру одну гармату і чвалом простую по полю в напрямку с. Товстеньке, з якого вже відходить наша піхота, а підсуваються большевики. Село лежить у балці, так що обстріл через село добрий.

"Товариші" побачили гармату і зачали обстрілювати нас густим вогнем з кулеметів.

Командую:

— Наліво кругом! З передка!

І прямою наводкою зачинаю розстрілювати большевицькі лави, вибираючи в першу чергу тачанки. Хоч тактика каже стріляти по піхоті шрапнелями, я стріляю ґранатами, бо ґранат робить багато гуку і часто паралізує ворожий намір. Та, здається, не випустив ще й десяти набоїв, коли дивлюсь — зліва від нас з'являється якась кіннота. Вмент повертаю гармату наліво і — "Вогонь!", бо певен, що ворожа.

Яке ж було моє здивовання, а разом з ним і жах, коли за пару секунд бачу чорний прапор і шлики. Жах тому, що ґранат полетів у їх бік.

— Чорношличники! — закричали з радістю козаки.

І цей раз з'явились вони як із-під землі, неждані, але такі бажані в цей тяжкий мент.

За хвилину блиснули шаблі, могутній крик "Слава!" вирвався майже з тисячі грудей, виструнились коні козацькі, а ворогів охопив жах, бо побачили страшний для них чорний прапор.

Ще почулося пару поодиноких стрілів, та і вони замовкли, тільки чути було якийсь гомін, неначе надходила велика буря. Запрацювала біла зброя — шабля козацька. Купалося Поділля в крові наїзників.

Хоч "товариші" знали, що пощади нема, все ж падали навколішки, підносячи руки догори, та просили її.

Затихла буря, лише де-не-де ще ганяли козаки утікаючих "товаришів" по полях, докінчуючи своє діло.

Під'їздить до мене комендант полку, наказує хорунжому Ш. вести гармату до батерії, а ми рушаємо в бік Збруча до с. Сидорова. Переїхавши село Товстеньке, догонюємо Чорних, які вже їдуть стрункими рядами також туди, виславши наперід одну сотню.

Трапом (тут: узбіччям. — Ред.) обгонюємо полк. Чути веселі розмови козаків, жарти, таке вражіння, що не сталося нічого надзвичайного. Говорять про кобилу козака Бомби (це так прозвали козака першої сотні, чорнявого, присадкуватого флегматика, який переважно перший вривався у ворожі лави).

Так, так! — каже козак, що їде поруч з ним, — пригадую, як вона носила в атаку того маляра, що приїздив нас малювати і їздив на ній, як ти, Бомба, був ранений.

А як же це було? — сміючись питає Бомба.

Та як стояли ми в с. Б., то Дідусь (М. Омелянович-Павленко. -Ред.) прислав маляра [Василя Перебийноса] малювати з Чорних патрети, намалював "батька", старшин деяких, Микиту [Кирієвського]; "батько" дав йому твою [кобилу] Харитину, щоб він їздив, поки буде у нас, а тут якось "товариші" прорвались, сурмач грає тривогу, вилетіли ми сідлати, батько вихопився на Каську (Юзьку. — Ред.), хватає списа і наперед, ми за ним, а маляр видряпався на Харитину і за нами. Вискочили за село, тут по нас і сипнули з машинок. Харитина закусила вудила і пре в атаку. Маляр бачить, що непереливки, бо ж зброї немає, тільки якась скринька через плече, а Харитина таскає. Він тоді — коміть головою (стрімголов. -Ред.) в якусь канаву, а Харитина сама з нами ходила до атаки. Сміху було, як повернувся до села, бо перше думали, що його десь ранило або забило, шукали по полю, а він пішки повернувся до села.

Рівняємося із прапором полку, на якому напис: з одного боку — кістяк і "Україна або смерть", а на другому Тризуб і "1-ший кінний полк Чорних запорожців"; напереді — веселий і жартівливий полковник П. Дяченко.

Розповідає, що як прискочили до большевицьких лав, то перше, що кинулося в очі, це руда грубезна баба, сестра большевицька, яка підбадьорювала цю банду, щоб боронилась, та блиснула Бомбина шабля і баба присіла.

Тепер полк іде до Сидорова, а потім чвалом під Гусятин, бо там також прорив, мусимо туди поспіти, може, також справимо "товаришам" весілля. Тут обійшлося щасливо, ранено тілько двох коней, а братва вся ціла, до того дістали у презенті від "червоних" три тачанки з кіньми і два вози набоїв, яких у нас так бракує. В'їздимо до села. Селяни зустрічають нас зі сльозами на очах, бо оце сьогодні вони уперше побачили большевиків, які себе уже вспіли добре дати взнаки.

Літопис Червоної Калини. — 1936. — Ч. 12. — С. 20.

Кінний бій під Сидоровом

Іван ЦАПКО, підполковник Армії УНР

По відступі польських військ на Північному фронті під тиском Червоної армії аж до р. Вісли і під Варшаву на початку липня 1920 р. українська армія продовжувала вперто боронити свій відтинок фронту, успішно стримуючи ворога, що наступав. Врешті з 14 липня українське військо зайняло позиції на правому, західньому, березі р. Збруч — від Дністра до Гусятина.

Українська армія і тут успішно відбиває всі ворожі атаки. Паралізуються всі настирливі спроби ворога форсувати р. Збруч з метою, очевидно, прорватися в запілля, відкривши шлях червоній кінноті, що скупчувалася в поважних силах перед фронтом для остаточного розбиття української армії. Дуже сильні бої провадились у районі Шидлівці — Сидорів, де ворог підтягнув значні сили піхоти та кінноти й майже кожного дня наступав на Збруч, переходячи не раз річку.

Відтинок фронту проти цих большевицьких сил займала 3-тя стрілецька Залізна дивізія під командою генерала Олександра Удовиченка. Ця дивізія своїми контратаками не тільки паралізувала, а й відкидала ворога знову за Збруч. Ці бої витримувала Залізна дивізія, зазнаючи поважних утрат забитими та пораненими, але ворог мав теж великі втрати. Особливо дошкульними були атаки ворожої кінноти, проти якої при 3-й Залізній дивізії не було відповідно більших кінних сил.

Між іншим, враховуючи ситуацію на цьому бойовому відтинку, польське командування, як допомогу і для зміцнення фронту 3-ї Залізної дивізії, було надіслало зі своєї резерви піхоту — етапні курені. Стався теж випадок, що в одній атаці ворожа кіннота, наскочивши на один із цих польських куренів, майже повністю його вирубала.

Ворожі сили, що наступали на фронті Залізної дивізії, скупчені попередньо на лівому, східньому, березі Збруча, мали близько чотирьох полків піхоти, Окрему бригаду кінноти та ще один кінний відділ, можливо дивізіон або полк.

З огляду на загрозливу ситуацію на цьому відтинку боїв з наказу командарма для ліквідації ворожої кінноти туди було спішно перекинено з армійської резерви Окрему кінну дивізію, якій поставлено завдання з допомогою кінноти 3-ї Залізної дивізії знищити ворога.

Окрема кінна дивізія на той час мала в своєму складі такі частини: кінний полк Чорних Запорозьців, 1-й кінний Лубенський ім. Максима Залізняка полк, 3-й кінний Чигиринський полк та Окремий кінний курінь ім. Івана Сірка (разом до 1200 шабель) та Кінно-гірський гарматний дивізіон.

Штаб Окремої кінної дивізії своєчасно отримав відомості про ситуацію від командира 3-ї Залізної дивізії. Наперед до с. Кривенького був висланий старшинський роз'їзд. Коло 8 год. ранку 25 липня колона Окремої кінної дивізії на чолі з командиром генералом Іваном Омеляновичем-Павленком і штабом підходила зі сходу до с. Кривенького.

Чути було сильну стрілянину від Збруча і тут же, трохи нижче, спереду села. Цього ранку ворог у складі трьох полків 123-ї пішої бригади намагався збити зі своїх становищ частини 3-ї Залізної дивізії, що ставили рішучий спротив, нищачи ворога, але все ж большевикам пощастило захопити Сидорів. Зараз же після цього на українську піхоту, що відходила в напрямку на с. Кривеньке, блискавичною атакою кинулась большевицька кінна бригада. 3-й кінний полк та інші кінні сотні 3-ї Залізної дивізії теж відходили перед переважаючими силами ворожої кінноти.

Командир Окремої кінної дивізії зі штабом під'їхав до вітряка коло шляху, а кінний полк Чорних Запорозьців, що йшов чоловим (насправді останнім. -Ред.) у дивізійній колоні, якраз підходив до того місця, де зупинився штаб дивізії.

Майже весь простір до Збруча було досить добре видно. І тут усі при штабі Окремої кінної дивізії побачили, що прямо із протилежного невеликого бугра, на віддалі яких 300–400 кроків, у цей бік із криком "ура" летіла в атаку група большевицької кінноти, близько 400 шабель, бо вони зауважили якусь українську кінноту, напевно наш старшинський роз'їзд, що був спереду дивізії. Всієї ж Окремої кінної дивізії ще не було їм видно, бо вона підходила з-за бугра через с. Кривеньке.

Глянувши вперед, командир дивізії генерал І. Омелянович-Павленко крикнув до полковника Олекси Алмазова (що був при штабі): "Тимчасово прийміть команду!", а сам на чолі свого конвою до ЗО козаків та з їхнім командиром підхорунжим Сулейманом, вихопивши шаблю, кинувся назустріч червоним і, доскочивши до ворога, почав рубати за всіма правилами, в чому був великий мистець.

У цей же час полковник Алмазов дає наказ полковникові Дяченкові з полком Чорних Запорозьців іти з місця в атаку, щоб знищити цей кінний відділ червоних та підтримати комдива.

Полковник Петро Дяченко кількома стрибками свого бойового вороного вискочив наперед, повернувся в сідлі й скомандував: "Чорні!.. Шаблі геть! Списи до бою! В атаку… за мною!" — й понісся кар'єром, вихопивши шаблю. А Чорні, на скаку розгортаючись до бою на смерть, як і на прапорі їхньому написано, рвонули так, що цокотом копит та лоскотом збитих грудок землі й ворожу стрілянину заглушили. Зараз же з розгону врубались Запорозьці, випереджаючи свого командира полку, й почали "розносити" на шаблях ворога.

Між іншим, за полковником П. Дяченком пролітав коло вітряка в атаку на чолі якоїсь сотні сотник Віктор Дяченко, брат полковника, старшина високого зросту, в якого ворожа куля, певно, перебила путлицю від лівого стремена, і сотник, поклавшись на коня, з шаблею в руці галопував на. рубку ворогів, часом черкаючи лівою ногою по ріллі.

Враз було скінчено з цим кінним відділом червоних. До сотні їх порубали Чорні шлики, а решта кинулась назад. Генерал І. Омелянович-Павленко з конвоєм повернувся до вітряка із закривавленою шаблею.

Там же стався один характерний епізод, а саме: коли Чорні Запорозьці прямо з дивізійної колони, що підходила до вітряка на околиці с. Кривенького, пішли в атаку, з протилежного ворожого боку, через їхні лави, верхи на коні чвалала якась жінка. З вигляду молода дівчина, в білій блузі й чорній спідниці. Сиділа на коні по-мужеськи й, проїжджаючи з боку колону Окремої кінної дивізії, кричала: "Де курінь ім. Кармелюка?.."

Ніхто зі старшин та козаків такого куреня не знав і не міг відповісти, де б він мав бути. Так та дівчина й проїхала без перешкод у запілля. Пізніше один сотник оповідав командирові 4-го кінного Ніжинського полку, що ця особа на ім'я Віра таки була медичною сестрою в українському курені імені Кармелюка. її були захопили в полон большевики і примушували працювати на фронті. Під с. Кривеньким вона, користаючись із бойової метушні, скочила на першого, що підвернувся, коня й під кулями щасливо втекла від большевиків до українського війська.

Та ось до штабу Окремої кінної дивізії під'їхав один старшина з кількома козаками від командира 3-го кінного полку Залізної дивізії полковника Михайла Фролова з повідомленням, де міститься його полк і про те, що 3-тя Залізна дивізія відходить зараз у цьому напрямку (на с. Кривеньке) під захист української кінноти (Окремої кінної дивізії).

Кінна артилерія полковника Алмазова бере під обстріл ворожі кінні лави й піхотні розстрільні. Під схвальні вигуки кінноти ("О, гармати наперед!") виїхали ще дві батерії. Малі гірські гармати поскакали, як жаби по ріллі, і вже опинилися за кущами, лише чути вигуки команди хоробрих гарматних старшин:

— Два набої… Перебіжний вогонь!

Влучні гранати розривають ворожі групи, а шрапнелі їх покривають.

Потрібна швидка, рішуча дія, бо у великій небезпеці опинилася уславлена піхота Залізної дивізії, тиснена ворожою кіннотою. Під командою генерала (тоді полковника. — Ред.) І. Омеляновича-Павленка, окрім своєї Окремої кінної дивізії, була ще кіннота 3-ї Залізної дивізії, разом близько 1000 шабель.

Командир Окремої кінної дивізії дає наказ двом полкам (1-му кінному Лубенському і 3-му кінному Чигиринському) на швидкому алюрі перейти праворуч від с. Кривенького, з тим щоб вийти на ліве крило большевицької кінноти.

Кінний полк Чорних Запорозьців веде наступ в чоло червоної кінної бригади, в той же час кінний полк Залізної дивізії полковника Фролова переходить в атаку із правого крила большевицьких сил. Командир Окремої кінної дивізії з резервою (Окремим кінним куренем ім. Івана Сірка) йде за Лубенцями й Чигиринцями.

Терен, на якому в цей день розвинулись бойові операції нашої кінноти, виглядав так: правий, західній, берег річки Збруча при самій річці був порослий невеликим лісом і чагарниками. Простір між Шидлівцями, Сидоровом та Кривеньким — це бугриста долина, частинно під збіжжям. На південний схід від села Кривенького, аж до шляху й залізниці, що йшли з Копичинець на Гусятин, був перелісок та чагарники. Цей терен сприяв атакам кінноти. Далі точно оцінена загальна ситуація й відповідні розпорядження командира Окремої кінної дивізії дали позитивні наслідки.

Коло години 10-ї вліво від с. Кривенького враз припинилася стрілянина й залунало могутнє "Слава!". Чути лише гарматні вибухи. Потім ще сильніше чути "Слава!". Це полковник П. Дяченко повів полк Чорних Запорозьців в атаку.

Ще далі залунало "Слава!", "Ура!" і знову "Слава!" враз із густою кулеметною стріляниною. Там під прикриттям кулеметного вогню кінна група полковника Фролова, обійшовши праве крило червоної кінної бригади, пішла в атаку.

Коли підходили Лубенський і Чигиринський полки на визначене їм для атаки місце, Чигиринський полк, який ішов спереду, большевики зустріли вогнем. Полк спішив дві сотні й кулеметну сотню й відкрив теж сильний вогонь по ворогові. Червоні заметушились і стали поволі відходити.

Прибувши саме в цей час, командир дивізії кидає ці два полки в рішучу атаку на ліве крило ворога. Замайоріли червоні башлики нашого козацтва, заблищали на сонці сотні шабель. З бойовим покриком "За Україну! Слава!" у весь мах коней доскакують козаки до червоних лав, дехто вже й поміж ними. Почалася рубанка…

Червона кіннота, вкриваючи поле зарубаними й пораненими, кинулась у паніці відступати до Сидорова, очевидно шукаючи прикриття у своєї піхоти. Командир Окремої кінної дивізії із кінним куренем "Сірків" сам пішов в обхід большевицької піхоти під Сидорів.

Під Сидоровом залягли в розстрільнях та легких шанцях частини 123-ї пішої бриґади. Наша кіннота, йдучи на хвості решток ворожої кінної бриґади, вривається в большевицькі розстрільні й починає сікти піхоту. Майже одночасно Окремий кінний курінь ім. Івана Сірка, що був надійшов з півдня, між Сидоровом і становищами частин 123-ї бриґади бере їх під вогонь своїх кулеметів, а потім кидається в атаку, дорубуючи піших і кінних.

Як наслідок цих бойових операцій дня 25 липня до 11 години ранку Окрема кінна дивізія вщент розгромила ворога. Було знищено всю ворожу кінноту і два полки піхоти 123-ї пішої бриґади разом із командирами тих полків. Командир большевицької кінної бриґади був забитий. На ньому в польовій ташці (сумці) було знайдено посвідку ще з царських часів, що то був ротмістр 10-го гусарського Інґерманландського полку. А політичний комісар тієї бриґади, оточений козаками у фільварку коло Сидорова, на заклик здатися застрілився.

Було захоплено 34 кулемети, 3 польові гармати, коні й усе військове майно червоних та з 11 санітарних возів (тачанок) з медикаментами й медичними сестрами.

Окрема кінна дивізія втратила 2 козаків забитими, було поранених 33 козаків і 3 старшин.

У цьому кінному бою брало участь до 2500 шабель з обидвох боків.

Після бою командир Окремої кінної дивізії дав наказ командирові 1-го кінного Лубенського полку пройти з полком під м. Гусятин на Збручі, зайняти побережжя з нашого, західнього, боку р. Збруча й стежити за можливим там ворогом до відклику.

В короткому часі сотник А. Голуб доніс, що зі своїм полком спокійно зайняв крайні будинки Гусятина й надіслав стежі по березі в обидва боки. На протилежному березі і в Гусятині присутности ворога не було виявлено.

Штаб Окремої кінної дивізії з генералом І. Омеляновичем-Павленком розташувався під лісом на південь від Сидорова, щоб відпочити перед збором всієї Окремої кінної дивізії і новим походом.

Командирам частин, а з ними і полковникові М. Фролову, що при були до штабу, комдив, вислухавши звіти, висловив подяку за славетні бойові дії й блискучу перемогу над ворогом в цьому класичному бою кінноти.

За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. — Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1964. — Збірник 10. — С. 204–209.

Нічний наступ Чорних запорожців на с. Багринівці

Борис МОНКЕВИЧ, сотник Армії УНР

Сімнадцять день змагалась Запорозька дивізія за м. Летичів, то форсуючи р. Буг, то відходячи назад, то знову здобуваючи місто. Події мінялися, як у калейдоскопі, й на кінець 18 жовтня 1920 р. ворог остаточно був зламаний і Запорожці попрямували далі, на Літин. В авангарді дивізії йшов 1-й кінний полк Чорних запорожців під командою поручника [Карліса] Броже, який заступав раненого в боях на Дністрі полковника [Петра] Дяченка.

Поручник Броже!.. Де він тепер, цей хоробрий латиш, цей благородний лицар-чужинець, який бився в наших рядах за визволення України з лабет червоної Москви. Говорять, що він тепер є начальником повіту в своїй вільній і незалежній Латвії і, напевно, так добре тепер керує повітом, як колись керував полком Чорних запорожців (був начальником поліційних дільниць. -Ред.).

Похідним маршем ішов полк шляхом на Літин у полковій колоні. Головну похідну заставу провадив поручник [Олекса] Сім'янців на три четверті кілометра перед колоною. Поминувши село Війтівці, командант полку отримав донесення від начальника головної похідної застави, що на обрії зауважено довжелезну валку, яка теж рухалася в напрямку на Літин. У далековид можна було розгледіти, як доповідав начальник застави, що це або піхота на возах, або обоз, або те й друге разом.

Командант полку поручник Броже наказав вивести заставу в закриття, а для догляду за валкою виставити спішений бекет (пікет. — Ред.). Полк затримався в селі підгодувати коней.

Теплий ясний день ранньої осені завершував своє існування і сонце вже закінчувало свою денну дорогу, коли командант 3-ї сотні хорунжий [Іван] Бубон дістав від командира полку наказ вирушити на село Багринівці, що було попереду по шляху на Літин, і з'ясувати, хто його займає, причому попереджувалося, аби рух провадити скрито, не битими дорогами, а манівцями.

В одній хвилі 40 шабель на чолі з хорунжим Бубоном і поручником Сім'янцівим вирушило, маскуючись, на Багринівці. Не пройшло й години, як сотня, захована в темряві вечора, вже під'їжджала до села.

Попереду зарисувалися на тлі неба хати величезного подільського розлогого села, почулося брехання собак, крики домашньої худоби й запахло димом. На початку села, як видно, теслярі будували хату чи стодолу.

— Чи є хто в селі?

Та оце недавно ввійшли якісь більшовицькі частини з обозом, артилерією і кулеметами, — відповідає дядько.

— Чи багато? Стереотипна відповідь:

— Та дуже багато.

Селян притримали, аби не ходили в село, хоча вони й запевняли, що нікому ні про що не скажуть. По з'ясуванні ситуації командант сотні вислав донесення до полку, а сотні наказав увійти у вуличку, в якій більшовиків не було. Частина козаків спішилась, а частина з коней не злазила. Шаблі й рушниці були в поготівлі.

Спішені з-за рогу вулиці наглядали, що робиться в сусідній вулиці. З селянських розмов можна було з'ясувати, що до села прийшла щонайменше бригада й що самі селяни косим оком дивляться на більшовиків. Може, через яких три чверті години, коли вже добре стемніло, прибув цілий полк та став на кінці села зараз за 3-ю сотнею. Тепер ціла 3-тя сотня спішилась і скупчилась за рогом вулички. Козакам видко було, як червоноармійці спокійно ходили без зброї по вулицях. Внедовзі почулося характерне тарахкотіння тачанки, за якою йшли озброєних 8-10 більшовиків, а попереду біг, видко, якийсь жидок, бо семітським акцентом прокричав, доїжджаючи до вулиці, де стояли козаки:

— А вот здєсь, таваріщі, помєстітса застава.

Козаки за рогом причаїлися і, мабуть, перестали дихати; коли ж більшовицька кавалькада порівнялася з ними, була без галасу й крику оточена козаками. Більшовики буквально остовпіли, в першу мить не розуміючи, що сталося, а коли зрозуміли, то їх, делікатно показуючи на зброю, попрохали вести себе як можна найспокійніше. Вони без протесту погодилися, і їх всіх до одного відвезли назад по полку.

Не встигли козаки сплавити перших полонених, аж зирк — йде ще громада, але без зброї. Напрямок тримає на хати, що напроти вулички. Козаки стоять і слідкують, що далі буде. Червоноармійці зайшли в хати і за хвилину вийшли, навантажені свіжим, ще гарячим хлібом. Тепер козаки вискакують, без слова оточують і тиснуть у свій бік більшовиків.

— Таваріщі, да вєдь наша рота нє в том направленії, куда ви нас тянєтє?! — кричать, протестують "таваріщі", показуючи у протилежний бік.

Але вкінці розібрали свою фатальну помилку й тихенько, похнюпившись, понесли хліб до полку.

Положення команданта полку було досить трудне. Темнота взагалі до крайності утруднює орієнтацію, керування, зв'язок і робить людей вражливими і сприятливими до паніки. Ніч особливо сильно утруднює ділання (дії. — Ред.) кінноти, а тим більше в селі. Але чисельна перевага в нічних діланнях тратить своє значення, а моральний стан війська грає величезну роль, й завдяки цим двом прикметам нічного бою можна було сподіватися й бути певним за успіх.

Тому що тяжкість бою лягає виключно на піхоту, треба було кінноту спішити. Далі командант полку наказав, аби 3-тя сотня без галасу йшла по хатах і забирала більшовиків. За нею мали йти пластуни й частина полку. Перед тим було умовлено, що гаслом буде "Слава!" й при першому стрілі, який виникне при цьому, робити якнайбільше галасу, а вся піхота відкриє стрілянину зі всіх рушниць і кулеметів.

Не гаючись, 3-тя сотня рушили по хатах і почала витягати переляканих комуністів.

Сотня поділилася на групи по 3–4 людей. Кожна група, вибравши собі район, тихенько входила у двір, а потім у сіни. Раптом відчиняються двері до хати — й у дверях показуються з наставленими рушницями козаки.

— Руки догори! — гремить голос, і комуністи, як маріонетки, витягають руки догори з ложками, бо якраз сиділи за вечерею.

Зброя, як звичайно буває, в кутку, наліво коло рогачів або направо коло мисника. Ця німа сцена продовжується недовго, бо червоних виводили, передавали взад (тим, хто був позаду. -Ред.) і йшли до слідуючої хати. Так обійшли козаки вже досить багато хат, аж нарешті, як то кажуть, нарвалися. А причиною тому були коні.

Входить одна група козаків у двір, а тут коло воза прив'язано кілька коней… Чудових верхових коней… Козаки, замісць того щоби йти до хати, кинулися до коней. Кожному закортіло мати доброго, гарного коня. Підбігли до коней, почалася метушня. Видно, в хаті почули, бо раптом відчиняються двері й у світлі хатнього вогню в цілий зріст стає темна фігура і грізно кричить:

— Кто там? Стрелять буду!

Але погрози своєї виконати не встиг. Один з козакш приложився до рушниці — гукнув стріл, і більшовик покотився в сіни. Гулкою луною прокотився цей стріл у тиші осінньої ночі, й, мов у відповідь йому, відразу озвались сотні рушниць і десятки кулеметів. Це кіннота й піхота відкрили умовлений вогонь. Козаки за коні — й драла з подвір'я.

Почалося щось страшне. Залізна какофонія продовжувалася недовго, бо піші й кінні Запорожці з криком "Слава!" кинулися вперед у вулиці, забираючи й убиваючи ворога, який попадався під руку. Крик, вереск і тріскотня стояли над селом, що волосся ставало догори. Темнота ночі ще збільшувала всю грізність і невмолимість моменту. Звичайно, більшовики, почувши цей концерт, поспішили якнайхутчіше втекти за село. Більшість утекла городами.

В одній хаті захопили комбрига, а на подвір'ю — тачанку з кіньми. Для його ескорти посадили одного козака до візника, одного рядом з ним, а третій, кінний, їхав за тачанкою. І все-таки комбриг утік, та ще й через нього загинув козак, що їхав позаду. А сталося це тому, що вулицю пробігли козаки дуже скоро, всіх більшовиків, очевидно, не виловивши. І от якийсь із більшовицького командного складу, видно, не згубив голови. Зібрав навколо себе невеликий відділ з рушницями й перерізав вулицю в тилу Запорожців, залягаючи поперек неї. Коли ескорта з комбригом під'їхала до цієї лави, відтіля почувся запит:

— Кто там?!

— Слава! — відповіли козаки умовленим гаслом.

І в цей мент блиснуло огневою стрічкою впоперек вулиці й гримнуло дві сальви. Козак, що їхав за тачанкою, одразу злетів, забитий, з коня. Останнім двом довелося втікати, а комбриг з цим самим відділом вуличками втік до своїх.

Тим часом кіннота й піхота трьома вулицями вийшла на великий майдан, який замикав широкий став. Тут, за греблею, але вже в полі, чути було голоси ворожої команди, яка збирала піхоту. Але за греблею була вона невразлива, бо стріли Запорожців їх не досягали. Направо від ставу, вверх, послано розвідку, котра небавом донесла, що за хатами, по тім боці на вигоні, чути рух, голоси і вигуки. Команданти запевняли своїх червоноармійців, що "пєтлюровцев" небагато, і взагалі намовляли йти в наступ на село. Але в "таваріщів" мало було охоти йти до села, відки їх тільки що вибили.

З того приводу, що поночі дуже тяжко було орієнтуватися в селі, тим більше що ніхто не знав ні села, ні околиць, а по-друге, решта села за ставом зовсім була нерушена Запорожцями, бо просто не ризикували його займати, маючи позаду став і за греблею більшовицьку піхоту, — командант полку наказав залишити село й відійти у висхідне положення.

За деякий час полк відійшов, залишаючи в селі як заставу 3-тю сотню. Сотня розташувалася в хатах, виставивши стійки й виславши роз'їзди. Цілу ніч застава була в поготівлі, не випускаючи з рук рушниць. Над ранком з'ясовано, що в Багринівцях уже нікого немає. Більшовики відійшли на Літин.

Нащо ви, чортові діти, випустили живого комбрига! — гукав командант сотні до ескорти. — От, бач, хотілося похвастати перед штабом армії, що впіймали таку велику і важну птицю, а птиця-то і втекла.

Ми його ще впіймаємо, не журіться, пане сотнику, — відповідали козаки.

Та я в цьому й не сумніваюся, — казав сотник, усміхаючись.

У цей мент прийшло повідомлення від штабу полку, що з 12 год. ночі 18 на 19 жовтня установлено завішення зброї (перемир'я. -Ред.~) на цілому фронті з більшовиками — від Дністра до Німану.

Наслідки нічного наскоку Чорних запорожців на Багринівці були досить показові. Окрім відкинення ворога, майже без втрат з боку Запорожців, аж до Літина, полк захопив багато полонених, кілька кулеметів, масу рушниць, гурт худоби й величезний, у 100 фір, обоз із майном. Крім того, полк набув значну кількість верхових коней, що було найціннішим для нього.

Втрати полку — 2 козаки забиті й один поранений. Багато полонених одразу попросилося, щоби їх прийняти до полку. Прийняли тільки українців і татар, яких залічили до пластунського куреня.

Монкевич Б. Нічний наступ Чорних запорожців на с. Багринівці //Літопис Червоної Калини. -1933. — Ч. 10. — С. 14–16.

Неповний список старшин і козаків 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР

АЗАРОВА Олександра. Сестра-жалібниця і лікар полку Чорних запорожців, належала до санітарної чоти немуштрової сотні.

АКУЛІЧ Семен. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. АНДРІЄЦИН Петро. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. АНДРІЇВ Петро. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. АНДРУЩЕНКО Борис. Козак, згодом командир 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

АПОСТОЛ Андрій. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. АРТЮШЕНКО Юрій Митрофанович (15.04.1899, с. Котельва Харківської губ., нині райцентр Полтавської обл. — 15.02.1990, Чикаго, СІЛА). Військовий і громадсько-політичний діяч, журналіст; член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка (1917), хорунжий 2-го Запорозького полку 1-ї Запорозької дивізії і полку Чорних запорожців, заступник голови Українського національного об'єднання, редактор "Українського вісника" (1937–1940).

Організатор 1-ї української сотні в Житомирі. Після незаконного арешту полковника Петра Болбочана на знак протесту покинув "регулярне" військо і пішов у повстанці. Один із засновників Легії українських націоналістів, що постала в Подебрадах 1925 року. Випускник Української господарської академії в Подебрадах. Член ОУН. 1934 року на вимогу польської влади уряд ЧСР відмовив йому у праві проживання. Жив у Німеччині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Італії, знову в Німеччині, де нарешті 1937 року легалізувався. Від 1950 р. — у США. Співпрацював із різними українськими виданнями ("Самостійна Україна", "Українське слово", "Новий шлях", "Свобода" та "Наш клич"). 1966 року в Чикаґо вийшли його спогади "Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966". Військове звання — сотник Армії УНР (з 1.6.1921; підвищений 1961), майор.

АРТЮШКОВ Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

БАБАН Грицько. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БАБІЙ Афон (? -1.10.1920, с. Щедрова, тепер Летичівського р-ну Хмельницької обл.). Козак полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти більшовиків.

БАКАЛО Анатоль. Чотовий ординарної чоти та бунчужний полку Чорних запорожців. Поранений 18 травня 1920 р. у бою з котовцями під с. Кетроси.

БАКЛАНІВ Степан. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

БАЛАКЛИЙ (БАЛАКШІЙ?) Іван. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

БАЛАКОВ Грицько. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

БАЛИЦЬКИЙ Левко Миколайович (2.08.1893, с. Богопіль Балтського пов. Подільської губ., тепер м. Первомайськ Миколаївської обл. — після 10.08.1921). Військовий діяч; старшина Запорозького кінного полку імені Костя Гордієнка (03.1918), командир 1-го куреня полку Чорних запорожців, в. о. командира полку Чорних запорожців (09.1920). Військові звання-поручник російської армії, підполковник Армії УНР. Учасник Кримської операції військ УНР. У кінному дивізіоні ім. П. Болбочана із січня 1919 року.

БАНДОВСЬКИЙ Василь. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

БАНДУРА Олекса (? - 15.04.1920, м. Вознесенськ, тепер Миколаївської обл.). Козак полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти більшовиків.

БАРАНІЙ Яків. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БАРАШЕТИН Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. БАРДАКІВ Василь. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БАСЮК Микола. Чотовий 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БАЧИНСЬКИЙ Микола. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БЕНЗИК (БЕНЗІК, БЕНДЗІК) Михайло. Хорунжий 2-ї чоти кінної сотні 2-го Запорозького полку та полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БИБІЧ Іван. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БІЛАНЮК Мартин. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

БІЛЕНЬКИЙ Андрій. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

БІЛІНСЬКИЙ Дем'ян. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

БЛАГО (БЛАГОВ) Іван. Військовий урядовець, командир кінної сотні 2-го Запорозького полку.

БЛОЩАНЕВИЧ Микола. Начальник штабу Київської дивізії. Сотник Армії УНР.

БОГАЄВСЬКИЙ Олександр. Командир 1-ї сотні дивізіону ім. Петра Болбочана та 1-ї сотні полку Чорних запорожців (1919). Лицар Залізного хреста Армії УНР. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

БОГОВІНОВ Панас. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

БОЖЕДАЙ Леонід. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

БОЖКО. Ад'ютант оперативного відділу 2-ї Запорозької дивізії, заступник командира і т. в. о. командира Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана, заступник командира полку Чорних запорожців. Служив у Дагестанському полку Дикої дивізії. Георгіївський кавалер. 31 серпня 1919 р. зірвав у Києві російський прапор і кинув під ноги коневі Володимира Сальського. Військові звання — ротмістр російської армії, підполковник Армії УНР.

БОНДАР Трохим. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

БОРОДАВКА Йосип. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

БОРСУК (БУРСУК) Олександр. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БОРСУК Микита. Козак полку Чорних запорожців. Поранений у голову та контужений у бою 28 серпня 1920 р. під с. Більшівці, під Галичем.

БРОЖЕ Карліс Яніс (12.11.1887, м. Буртнек, Латвія -1941?). Командир 2-го куреня полку Чорних запорожців, заступник і т. в. о. командира полку Чорних запорожців (у час лікування Петра Дяченка).

Латиш. Закінчив учительський інститут. Навчався в Оренбурзькій школі прапорщиків в одному взводі з Петром Дяченком, закінчив її 19 січня 1916 року. Учасник 1-го Зимового походу Армії УНР. "Добрий старшина, але не знав української мови, з чим не мирилися козаки". 23 грудня 1920 року виїхав на батьківщину. З 10 квітня 1921 р. служив у латвійській поліції керівником дільниць. 6 липня 1940 р., після окупації Латвії червоною Москвою, звільнився з поліції за власним бажанням. Арештований і, очевидно, страчений. Військове звання — поручник російської армії, підполковник (?) Армії УНР.

БУБЛИК Федір (Федот). Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. Урядовець. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БУБОН (БУБЕН) Іван. Бунчужний 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

БУГАЙ Михайло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

БУГАРИН (БУГАРІН). Ад'ютант командира полку Чорних запорожців. Військове звання — сотник Армії УНР.

БУДУЛАК Грицько. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

БУЛИГА Василь. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БУЛЬКА Василь. Санітар немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БУРБАГриць (? -18.05.1920, с. Кетроси, тепер с. ДовжокЯмпільського р-ну Вінницької обл.). Чотовий, згодом командир 4-ї сотні полку Чорних запорожців (1919). Командир імпровізованого бронепотяга кінної сотні Петра Дяченка (2-га половина грудня 1918 р.); військове звання-сотник Армії УНР. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Загинув у бою з котовцями.

БУРЯК Дмитро. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Як втікача виключено зі складу полку з 14 червня 1920 р. (наказ по кінному полку Чорних запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.).

БУШАНСЬКИЙ Филимон. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Старший десятник Українського легіону самооборони (в роки 2-ї Світової війни).

ВАРІВАНСЬКИЙ (ВАРВАНСЬКИЙ?) Грицько. Бунчужний 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ВАСИЛЕНКО. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ВАСИЛЬКЕВИЧ Іван. Гуртовий немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ВАСІЛЬ Василь. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. ВЕЛИКОРОТ Микола. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ВІТВЩЕНКО Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. ВІЦКЕ Едуард (? — після 3.11.1957). Поручник полку Чорних запорожців. На еміграції у Бразилії.

ВЛАСЕНКО Спиридон. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ВОВК Семен. Бунчужний 2-ї сотні полку Чорних запорожців. ВОВК Созонт. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. ВОЙТКО Тихон. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. ВОЙТОВИЧ Грицько. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. ВОЙЦЕПОВСЬКИЙ Теодор. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ВОРОНІКОВ Петро. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

ГАЄВСЬКИЙ Левко. Хорунжий полку Чорних запорожців.

ГАЄВСЬКИЙ Хведір (Федір). Бунчужний кінної сотні 2-го Запорозького полку. Військове звання — хорунжий полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГАЛАЙДА Андрій. Козак і комірник кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГАЛАЙДЕНКО Левко. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ГАЛАЙДЕНКО Нестор. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ГАЛАЙДЕНКО Степан. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ГАЛЬКОВСЬКИЙ Василь. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ГАНДВІЄНКО Артем. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ГАНДРУШИНА Ганна. Сестра-жалібниця полку Чорних запорожців. Належала до немуштрової сотні.

250

ГЕРАСИМЕНКО Володимир (1893, Київ, за ін. дан. Катеринославщина -24.04.1975, Буффало, США). Військовий діяч; командир сотні російської армії (під час Першої світової війни, Західний фронт), командир сотні, ескадрону Гордієнківського кінного полку, 6-го кінного козачого ім. Костя Гордієнка куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії (1920), кінного полку 6-ї Січової стрілецької дивізії, старшина полку Чорних запорожців, командувач Української народної самооборони (кущові відділи самооборони УПА в роки Другої світової війни); військові звання-поручник російської (царської-) армії, сотник Армії УНР (1920), генерал-хорунжий (підвищений урядом УНР в екзилі).

Закінчив гімназію у Києві та піхотне юнкерське училище. В українській армії — з грудня 1917 р. Поранений у бою під м. Чечельник (березень 1919). Учасник травневого (1920) походу на Київ. Відзначився в обороні Замостя (Польща) у серпні 1920 р. Після інтернування жив на Волині. Згодом — на еміграції в США. Похований на цвинтарі Святого Матвія в м. Буффало. ГЕЦЬ Дмитро. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ГЛАДУН Іван. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. ГНАСЮК Юрко. Старший санітар полку Чорних запорожців. Належав до немуштрової сотні.

ГНЕБЕДЕНКО Ісак. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. ГНИДА Сергій. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Згодом бунчужний. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГОВОРУН Василь. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ГОЛИК Микола. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. ГОЛЄМБОВСЬКИЙ. Ройовий полку Чорних запорожців. Гармаш. Виявив героїзм у бою 16 листопада 1920 року проти бронепотяга "Красноармеец". Разом з хорунжим Головком підбили його в нерівному бою, завдяки чому Чорні захопили бронепотяг, який мав на озброєнні 6 гармат, 16 кулеметів і багато набоїв.

ГОЛІМБОВСЬКИЙ Вихтор (Віктор). Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. Очевидно, Віктор Голімбовський та ройовий Голємбовський — одна й та ж особа.

ГОЛОВАТЕНКО Манолій (Емануїл). Завідувач зброєю кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ГОЛОВКО Дмитро. Чотовий гарматної сотні полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР. Виявив героїзм у бою 16 листопада 1920 р. проти бронепотяга "Красноармеец". Разом з хорунжим Голємбовським підбив його в нерівному бою, завдяки чому Чорні захопили бронепотяг, на озброєнні якого було 6 гармат, 16 кулеметів і багато набоїв. Його прізвище фігурує у списку поранених і хворих, яких залишили на лікування, й тих, хто загинув під час Зимового походу. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГОЛУБ Петро. Ветеринарний фельдшер полку Чорних запорожців. Належав до немуштрової сотні.

ҐОНТАР Семен. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

ҐОНТАР Трохим. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГОНЧАР Гнат. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. ГОНЧАРІВ. Сотник полку Чорних запорожців.

ГОРАЧЕВИЧ Василь. Ройовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. ГОРБАТЮК Андрій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ГОРОМА Іван. Козак ординарної чоти полку Чорних запорожців. ГРЕНЬ Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ГРИЦАЙ Кузьма. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГРИШКО Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГРОМОВИЙ Прокіп. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. ГУЗАНІВ Андрій. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. ГУЛАК Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. ГУЛІКА Лазар. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. ГУЛЬКО Василь. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. ГУРАЙ Петро. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. ГУРИН (ГУРІН) Грицько. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ГОНГА Дмитро. Командир 2-ї батареї полку Чорних запорожців, бандурист. Військове звання — сотник Армії УНР. Навчався гри на бандурі у кобзаря Антона Митяя та Костя Місевича. В міжвоєнний період виступав у Галичині та Польщі у складі тріо бандуристів разом з Костем Місевичем та Данилом Щербиною. Чимало зробив для популяризації бандури в Галичині та на Волині. Після війни опинився в Мюнхені, а потім поселився у Філадельфії у США. Автор споминів.

ДАЦЕНКО Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ДЕМИДКО Яків. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ДЕНИСЕНКО Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ДЕРЕВ'ЯНКО Іван. Заступник командира імпровізованого бронепотяга кінної сотні Петра Дяченка (2-га половина грудня 1918 р.). Військове звання — хорунжий Армії УНР.

ДЕРИК Іван. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ДЖУРА Митрофан. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ДЗВОНИК (ЗВОНИК) Андрій (? - 3.05.1920, м. Тульчин, тепер Вінницької обл.). Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти більшовиків, отримавши 4 поранення. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ДЗЮБАК Ларик. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ДМИТРЕНКО Дмитро. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ДМИТРИК Іван. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ДМИТРІЄНКО Дмитро. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ДНІВЕРУК Юхим. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Гаврило. Значковий полку Чорних запорожців.

ДОБУНДЯК Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ДОБХАНСЬКИЙ Гаврило. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ДОВГИЙ Прокіп. Козак, згодом підстаршина ординарної чоти полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ДОЛДА Йосип. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ДОЛЯНИН Яким. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ДОМБРОВСЬКИЙ Павло (? м. Ямпіль, тепер Вінницької обл. — ?). Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Зараховано до особового складу полку 8 червня 1920 р. (наказ по кінному полку Чорних запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.).

ДОРОШЕНКО Михайло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ДУБИНА Іван (? Лохвицький пов. Полтавської губ. -12.12.1919, с. Ставище, тепер смт Київської обл.). Бунчужний полку Чорних запорожців. За оцінкою Петра Дяченка, один з найкращих козаків полку. Загинув у бою з денікінцями.

ДУБОВИЙ. Сотник полку Чорних запорожців.

ДУБИНЕЦЬ Микола. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ДУДЕК Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ДУДНИК Олександр. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ДУСЬКО Микола (1.12.1898, Полтавщина-3.05.1969, Монреаль, Канада). Військовий і громадський діяч; козак 2-го Запорозького полку Петра Болбочана (поч. 1918), Окремого кінного партизанського дивізіону імені П. Болбочана та полку Чорних запорожців, член 1-ї станиці Союзу бувших українських вояків; військове звання — підхорунжий Армії УНР. Учасник походу запорожців під проводом Петра Болбочана на Крим. Учасник Першого зимового походу. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Хоробрий вояк, зразковий громадянин.

ДЯЧЕНКО Віктор Гаврилович (14.04.1892, с. Березова Лука Миргородського пов. Полтавської губ., тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл. -26.04.1971, Козацький хутір біля Лейк Дженева, Вісконсин, США). Військовий діяч; рядовий 10-го гусарського Інгерманландського полку (з 8.08.1914), прапорщик 13-го Фінляндського стрілецького полку (1.09.1915), 10-го гусарського Інгерманландського полку, старшина 33-го Охтирського полку Армії Української Держави (1918), командир Окремого куреня Республіканського війська (м. Ромни, листопад 1918), курінний полку Чорних запорожців, Військовий отаман Українського вільного козацтва (1967–1971); військове звання — штаб-ротмістр російської армії, сотник (від 2.02.1918), підполковник Армії УНР.

Брат Петра Дяченка. Закінчив реальну школу в м. Ромни на Полтавщині (1913) та Віденську військову школу. Звільнений у запас російської армії 12 лютого 1918 року. Мобілізований урядом Гетьмана України на службу до 33-го Охтирського полку. 1919 року- організатор повстанського руху на Полтавщині. З приходом Денікіна був проти волі мобілізований у Добровольчу армію, з якої втік і пробрався до Польщі, де на початку січня 1920 р. був інтернований і відправлений до табору Ланцут. Наприкінці квітня 1920 року відправлений на фронт до кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. Член Союзу гетьманців-державників (на еміграції).

ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович (30.01.1895, с. Березова Лука Миргородського пов. Полтавської губ., тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл. -23.04.1965, м. Філадельфія, США). Командир полку Чорних запорожців. Див. докладніше на початку книги.

ДЯЧУН Семен. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ЄВЧЕНКО Сергій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ЖУЧЕНКО Василь. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЗАБОЛОТНИЙ Сергій. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЗАДЕРЕЙ Яків. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЗАЇЦЬ Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ЗАКРЕМСЬКИЙ Микола. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ЗАМУР'ЇВ Олекса. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ЗАНУДА. Козак полку Чорних запорожців. Кубанець.

ЗАРИЦЬКИЙ Ювхим. Козак немуштової сотні полку Чорних запорожців.

ЗАРУШИНСЬКИЙ Стах. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ЗАСТАВНЮК Карпо. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ЗАХАРЧЕНКО Андрій. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЗВАРИЧ Дмитро. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЗЕЛЕНСЬКИЙ. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЗІЛИНСЬКИЙ. Сотник полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

ЗІНЕНКО Хведір. Комірник немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ЗІНЬКО Ілько (? - 18.05.1920, с. Кетроси, тепер с. Довжок Ямпільського р-ну Вінницької обл.). Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Загинув у бою з котовцями.

ЗЛЕНКО Федір. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. ЗУБ Іван. Хорунжий Окремого кінного партизанського дивізіону імені П. Болбочана та командир 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ІВАНІВ Андрій (1901, Харківщина — 1.06.1974, Канада). Військовий і громадський діяч; козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців, вояк дивізії "Галичина", член Союзу бувших вояків. Військове звання — хорунжий Армії УНР (1920). Лицар Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри і Воєнного хреста Армії УНР. На еміграції у Польщі, Німеччині, Італії, Великобританії і Канаді.

ІВАНЮТА Гриць. Хорунжий, згодом поручник полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Автор спогадів.

ІВАСЮК Степан. Чотовий 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ІСТРОТОВ Петро. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. ІСЬКО Петро. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. ІЩЕНКО Антон. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. КАВКАІван. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців (з 15.02.1920; наказ по кінному полку Чорних запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.). КАДОМЕЦЬ Хведір. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. КАМЕНЧУК Віктор. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. КАЛАШНИКОВ (? -13.11.1920, с. Курилівці, тепер Жмеринського р-ну Вінницької обл.). Козак полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти червоних. Похований 14 листопада у м. Буцні Летичівського району. КАРАВАН Йосип. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. КАРМАНЕЦЬКИЙ Хведір. Бунчужний пластунської сотні полку Чорних запорожців.

КАЮГА Митрофан. Бунчужний 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Поранений 17 травня 1920 р. у груди у бою за с. Кетроси (тепер с. Довжок Ямпільського р-ну Вінницької обл.).

КЕМПЕ Лавро (22.08.1901, с. Володарка Київської губ., тепер смт Київської обл. — 27.01.1981). Військовий, режисер, актор; козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців (з 11.02.1920; наказ по кінному полку Чорних запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.). "Наймолодший воїн Армії УНР… один з організаторів повстанських частин у Таращанщині, учасник Першого зимового походу у рядах кінного полку Чорних Запоріжців. У міжвоєнних роках у Галичині та на еміграції в Австрії і Канаді був видатним актором та режисером".

КЕНДИШ Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. КЕРСЕВСЬКИЙ Микола. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

КИРИЛЮК Хведір. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

КИРИЧЕНКО Павло. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

КИРИЧОК (КІРІЧОК) Сергій (23.09.1895–1940, Варшава). Військовий діяч, інженер; поручник кінного полку Чорних запорожців; військове звання — поручник Армії УНР. Студент філософського факультету Варшавського університету (із 05.1922) та Української господарської академії в Подєбрадах. Інженер шляхів і мостів.

КИРІЄВСЬКИЙ Микита. Козак, згодом підхорунжий 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Тричі поранений, зокрема в руку 28 серпня 1920 р. в бою під селом Більшівці, під Галичем.

КЛИМЕНКО Петро. Бунчужний чоти ординарців полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

КЛИМЧУК Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

КЛЮЧКО (КЛЯЧКО) Михайло (? Кубань — 1.08.1965, Сан-Пауло, Бразилія). Хорунжий полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Військове звання — сотник Армії УНР. На еміграції — в Польщі, Франції та Бразилії (з 1929 р.).

КОБУС Яків. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

КОБЯК Андрій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

КОВАЛЕНКО Василь. Козак (хорунжий?) 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

КОВАЛЬ Дмитро. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

КОВАЛЬЧУК Михайло. Козак полку Чорних запорожців. Поранений у бою проти більшовиків під с. Вільшанка 10 травня 1920 року. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

КОВБАСА (КОВБАСЕНКО) Михайло. Інструктор кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

КОЗЕРНАК Грицько. Чотовий немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

КОЗІРИЦЬКИЙ Грицько. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

КОЗЮК Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

КОЛИХАНЬ Андрій. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

КОЛІСНИК Олекса. Поручник полку Чорних запорожців.

КОЛОДЕНКО Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

КОЛОМІЄЦЬ Василь. Козак полку Чорних запорожців.

КОЛЯДА. Гармаш полку Чорних запорожців. Поранений 7 вересня 1920 р. в бою проти більшовиків під с. Сівка, тепер с. Сівка-Войнилівська Калуського р-ну Івано-Франківської області.

КОНДРАТЮК Лук'ян. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. КОРАК Іван. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. КОРЖ. Поручник Армії УНР.

КОРНІВ Петро. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. КОРНІЄНКО Степан. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

КОРОВІН Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. КОРОЛЬКО (КОРОЛЬКОВ) Гриць. Козак полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

КОРОЛЬКО (КОРОЛЬКОВ) Петро. Козак полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Один з братів, Гриць чи Петро, загинув 23 березня 1920 р. в бою проти більшовиків під с. Ємилівка, тепер Голованівського району Кіровоградської області. Він же — "старий болбочанівець". КОРСУН Андрій. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. КОРСУН Антін. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. У наказі № 13 по Запорозькій дивізії від 28 березня 1920 р. Андрій Гулий-Гуленко і начальник штабу Михайло Крат висловили подяку Антону Корсуну за те, що він, попри тяжкі умови Ємилівського бою, вчасно доставляв всі накази командарма до штабу дивізії. Отаман Запорозької дивізії Гулий подякував і Петрові Дяченку та командиру 4-ї сотні за виховання козаків, на яких "можна завше покластися в тяжкі хвилини". Лицар Залізного хреста Армії УНР. КОТІВ Омелько. Ройовий 4-ї сотні полку Чорних запорожців. КРАВЧЕНКО Хведір. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. КРЕЧЕТ. Старшина полку Чорних запорожців. Артист і режисер. На початку 1920-х рр. у Польщі в таборах для інтернованих організував театр. КРИВЕЦЬКИЙ Петро. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. КРИВКО (? - 7.09.1920, с. Сівка, тепер с. Сівка-Войнилівська Калузького р-ну Івано-Франківської обл.). Гармаш полку Чорних запорожців. Загинув під час бою з більшовиками від передчасного розриву гарматного стрільна. КРИВЧЕНКО Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. КРУТІЙЧУК Павло. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

КСАНГОР Микола. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. КУБРАК Марко. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. КУЗЕВ Дмитро. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. КУКШІН Ларіон. Чотовий 3-ї сотні полку Чорних запорожців. КУРЛІЖЕНКО Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. КУТАНЬ Микола. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. КУЧЕРЕНКО Омелько. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. КУШНІР Андрій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ЛАЗАР Іван (? Галичина — 23.04.1967, Філадельфія). Командир батареї полку Чорних запорожців (1920). Здобув вищу освіту, доктор. "Мав полк доброго командира батареї, дивитись на його стрілянину було естетичним задоволенням. Витриманий, холоднокровний, ні одного стрілу не тратив після пристрілки". Військові звання — старшина Галицької армії, поручник Армії УНР. Похований на Українському кладовищі на Факс Чейлі.

ЛАЗАРЕВСЬКИЙ. Хорунжий 2-го Запорозького полку.

ЛЕВКОВ Грицько. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ЛЕПЕХА Андрій. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЛИНИК Тодос. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ЛИСИЙ Порфир. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЛОКОТІЄВСЬКИЙ Володимир. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЛОКОТІЄВСЬКИЙ Петро. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЛОТВІНЕНКО Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЛУКАШЕНКО Петро. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців,

ЛУК'ЯНЕНКО Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЛУК'ЯНЧУК Тимко. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЛЮБЧЕНКО Пантелей. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

МАГОГА Митрофан. Бунчужний 4-ї сотні полісу Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МАЗУР. Підхорунжий полку Чорних запорожців.

МАЙБОРОДА Дмитро. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МАЙКО Петро. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

МАКАРІВ Грицько. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

МАЛИНОВСЬКИЙ. Командир полкового оркестру полку Чорних запорожців. Прізвище хорунжого Малиновського (Маляновського) Олександра, лицаря Залізного хреста Армії УНР, фігурує у списку поранених і хворих, яких залишили на лікування, й тих, хто загинув під час Зимового походу. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

МАЛИНІ Андрій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

МАНЧЕНКО Петро. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

МАРТОС Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

МАСИЛЯНЕЦЬ. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців.

МАХНО. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

МАЦЬКО Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

МАЩЕНКО Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МЕЗЕНЦІВ Микола. Підхорунжий полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МЕЛЬНИК Грицько. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

МЕЛЬНИЧЕНКО Петро. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

МЕНГУР Іван. Фуражир немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

МИЗІН Степан. Чотовий полку Чорних запорожців; військове звання-значковий Армії УНР. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МИЛАНЧУК Іван. Писар немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

МИЛІЩУК Василь. Чотовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МИХАЛКІН Петро. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

МИШЕЛОВКА Сергій. Козак полку Чорних запорожців.

МОРОЗ Антін (Антип). Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МОРОЗ Сергій. Хорунжий полку Чорних запорожців (1920). Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МОСІН Хведір. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців.

МОСПАН Володимир. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Після повернення з більшовицького полону зараховано до особового складу полку із 3 червня 1920 р. (наказ по кінному полку Чорних запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.).

МОСЮК Василь. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

МУЛЯВКА Корній. Козак ординарної чоти полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МУЛЯЄВ Павло. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

М'ЯКОТА (МЯКОТА, МАКОТА) Василь. Ад'ютант Окремого кінного дивізіону ім. Петра Болбочана та полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

НАДКОВСЬКИЙ Ходос. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

НАЗАРЕВСЬКИЙ Петро. Хорунжий полку Чорних запорожців (1919–1920). Лицар Залізного хреста Армії УНР.

НАЗАРЕНКО. Хорунжий полку Чорних запорожців.

НАЗАРІВ Василь. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

НАСОНІВ Борис. Хорунжий полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

НЕДІЛЬЧЕНКО. Козак полку Чорних запорожців.

НЕДОРІЧЕНКО Іван. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

НЕДРИГАЙЛО. Командир 2-ї сотні Окремого кінного партизанського дивізіону ім. Петра Болбочана та полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

НЕЖИВИЙ. Хорунжий 1-ї сотні полку Чорних запорожців. 12 жовтня 1920 р. поранено неподалік с. Копитинці, що біля Летичева

НЕЇЛО Іуда. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

НЕКРАСЕНКО Степан. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

НЕМЕРОВСЬКИЙ Хведір. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

НЕСТЕРЕНКО Євген. Хорунжий Окремого кінного партизанського дивізіону ім. Петра Болбочана, сотник полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

НЕЧИТАЙЛО (НЕЧИТАЛО) Никон. Хорунжий (сотник) полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

НЕСТІРОВСЬКИЙ Грицько. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

НИКИФОРІВ Яків. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

НІЧЕК Василь. Ройовий 4-ї сотні полку Чорних запорожців. НОВАКІВСЬКИЙ. Осавул полку Чорних запорожців. Військове звання — сотник Армії УНР.

НОГАЄВСЬКИЙ. Командир 1-ї сотні 2-го Запорозького полку. Військове звання — хорунжий Армії УНР

ОКШЕВСЬКИЙ Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ОЛЕКСАНДРІВ Борис. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ОЛЕКСІЇВ Олекса. Чотовий 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

ОЛІЙНИК Леон. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ОЛХЯН Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ОЛЬХОВСЬКИЙ Денис. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ОЛЬХОВСЬКИЙ Іван. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ОСАДЧИЙ Аркадій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ОСАДЧИЙ Михайло. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ОСЬМАЧКІВ (ОСМАЧКІВ) Андрій (Арефта?) (? - 15.04.1944, Німеччина). Підстаршина 1-ї сотні полку Чорних запорожців, вояк протипанцерної бригади "Вільна Україна", чи дивізії "Галичина"). Лицар Залізного хреста Армії УНР. Похований у Нойгамері.

ОТРЕШКО-АРСЬКИЙ Андрій. Хорунжий полку Чорних запорожців (1919–1920).

ОТРЕШКО-АРСЬКИЙ Микола. Хорунжий полку Чорних запорожців (1919–1920) та 1-ї сотні 1-го кінного ім. Максима Залізняка полку, старшина 1-ї дивізії УНА (1945).

ОХРІМЕНКО (ОХРИМЕНКО) Мирон. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ОЧКОВСЬКИЙ Гордій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ПАВЛОВСЬКИЙ. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ПАЛАМАРЧУК Антон. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ПАЛАМАРЧУК Радивон. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ПАЛИНЕЦЬКИЙ Кость. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ПАНАСЮК Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ПАНАСЮК Петро. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ПАНЧЕНКО Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ПАСІЧНИК Дмитро. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ПАСЬКО Іван. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Валентин Сім'янців називає його у спогадах Андрієм.

ПЕНДЮРА (ПІНДЮРА) Іван. Чотовий 4-ї сотні полку Чорних запорожців. У наказі № 13 по Запорозькій дивізії від 28 березня 1920 р. Андрій Гулий-Гуленко і начальник штабу Михайло Крат висловили подяку Іванові Піндюрі за те, що він, попри тяжкі умови ємилівського бою, вчасно доставляв всі накази командарма до штабу дивізії. Отаман Запорозької дивізії Гулий подякував і Петрові Дяченку та командиру 4-ї сотні за виховання козаків, на яких "можна завше покластися в тяжкі хвилини".

ПЕРВУХИН (ПЕРВУХІН) Петро (? Харківщина — після 1969). Чотовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Воював також у складі Слобідського коша Вільного козацтва Івана Кобзи та 1-го кінного полку імені Костя Гордієнка. Учасник Першого зимового походу Армії УНР. На еміграції в Польщі та Австралії.

ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ Андрій. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ПЕРЕПЕЛИЦЯ. Козак полку Чорних запорожців.

ПИЛИПИШИН Дем'ян. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ПИРІГ Грицько. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ПИРІГ Олекса (? Київська губ. — 28.08.1920, с. Більшівці, неподалік м. Галича). Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти червоних.

ПИРІГ Семен. Козак полку Чорних запорожців. Приєднався разом із двома братами і батьком до полку під час Зимового походу. Мав на той час 17 років.

ПИСАРЕНКО Сергій. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ПЛАКСІЙ Михайло. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ПЛУЖНИК Гриць. Козак кінної сотні 2-го Запорозького полку (1918), хорунжий Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана, командир пластунської сотні (1919) і пластунського куреня полку Чорних запорожців (1920). "Старий болбочанівець". Вступив до кінної сотні 2-го Запорозького полку разом з Петром Дяченком у Полтаві наприкінці березня 1918 року. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Військове звання — поручник Армії УНР.

ПОВОРОЗНИК. Хорунжий полку Чорних запорожців (1919–1920).

ПОЛІЩУК Іван. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ПРИЛУЦЬКИЙ Павло. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Родом з Полтавщини.

ПРИСЯЖНИЙ Іван (18.10.1892, Слобідська Україна — 3.04.1965, Буффало, США). Козак полку Чорних запорожців. Учасник Першого зимового походу.

ПРОКОФ'ЄВА (ПРОКОФІЄВА) Олена. Сестра-жалібниця немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ПРОСОЛ Олександр. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ПРОЦЕНКО Іван. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ПШЕНИШНИИ Гаврило. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ПШЕНИШНИЙ Данило. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

РАДЗІЄВСЬКИЙ Микола. Значковий (поручник) 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

РАСИЧ. Козак полку Чорних запорожців.

РЕДЬКА (РЕДЬКО) Федір. Хорунжий полку Чорних запорожців (1919–1920). Лицар Залізного хреста Армії УНР. Петро Дяченко дав йому таку оцінку: "Болбочанівець… Добрий організатор. Сотня була в нього закохана, бо своєю хоробрістю імпонував усім".

РЕМІНЕЦЬ Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

РИМАРЕНКО-ЛИМАРЕНКО. Сотник полку Чорних запорожців. Військове звання — полковник Армії УНР.

РИМСЬКИЙ-КОРСАКІВ. Командир кінної сотні 2-го Запорозького полку (від початку квітня 1918 р.), командир Окремого кінного дивізіону ім. Петра Болбочана. Військове звання — значковий Армії УНР.

РІЗНИК Антін. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

РОГАЦЬКИЙ Михайло. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

РОДЗІЄВСЬКИЙ. Старшина 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

РОМАНЧУК Володимир. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

РОМЕНСЬКИЙ Кость. Хорунжий полку Чорних запорожців. Його прізвище фігурує у списку поранених і хворих, яких залишили на лікування, й тих, хто загинув під час Зимового походу. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

РОНІС Михайло. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

РОСОГ (РОСІЧ?) Василь. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

РУДИК Зінько. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

САБАДІЯ Грицько. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

САВЕНКО Олекса (? - 15.05.1920, с. Кетроси, тепер с. Довжок Ямпільського р-ну Вінницької обл.). Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти червоних. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

САГАЙДА Ілько. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців.

САДКОВСЬКИЙ Петро. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

САЛОГУБ Андрій. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

САМІЙЛЕНКО Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

САМІЙЛЕНКО Степан. Сотник кулеметної сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

САНДУРСЬКИЙ Дмитро. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

САРАХМАНІВ М. Військовий діяч; поручник Окремої збірної козачої бригади Яковлєва (у складі Лівої групи Армії УНР, 1920) та кінного полку Чорних запорожців.

СИМОНЕНКО Марко. Юний козак полку чорних запорожців.

СИНЬКО Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

СИСУН. Командир 3-ї чоти кінної сотні 2-го Запорозького полку. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

СИТНИК Яків. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

СІДЮК Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

СІКС Борис. Чотовий 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

СІМ'ЯНЦІВ (СІМЯНЦІВ, СІМЯНЦЕВ) Валентин Іванович (24.04.1899, слобода Великий Бурлук Вовчанського пов. Харківської губ., тепер райцентр Харківської обл. — 15.02.1992, Філадельфія, США). Військовий, інженер-гідротєхнік, скульптор; козак 2-їчоти кінної сотні Богданівського пішого полку, бунчужний 3-ї кінної сотні ("Богданівської") полку Чорних запорожців; військове звання — сотник Армії УНР (підвищений у повоєнні роки).

Закінчив Великобурлуцьку 2-класну школу (1911), Великобурлуцьку вчительську семінарію (1914), Липковатівськус.-г. школу (1918). В українській армії з 1918 року: служив за часів Центральної Ради, Української Держави та Директорії. Основна служба пройшла в 2-й чоті кінної сотні Богданівського пішого полку Запорозької дивізії та полку Чорних запорожців. Учасник Першого зимового походу. Лицар Залізного хреста Армії УНР. 1920 року інтернований у Польщі. Навчався в Спільній юнацькій школі (1921–1923). 1923 року нелегально перейшов кордон до ЧСР. Закінчив матуральні курси при Українському громадському комітеті (1924) та Українську господарську академію (Подєбради, 20 серпня 1929 р.; дипломний проект захистив з успіхом дуже добрим). На еміграції — в Польщі, Чехословаччині, Німеччині та США (з 1949). Автор спогадів: "Спогади богданівця" (Нью-Йорк: Червона Калина, 1963), "В Зимовому поході" (За Державність: Матеріали до Історії Війська Українського. — Торонто, 1964.-36.10.-С. 108–128; 36.11. -1966. — С. 206–227), "Студентські часи. Спогад" (Вашінгтон, 1973), "Роки козакування, 1917–1923 (спогади)" (Філадельфія, 1976), "Інженер емігрант у Чехо-Словаччині" (Буенос-Айрес — Філадельфія: в-во Юліяна Середяка, 1978) та інших праць у журналах "Тризуб", "Вісті комбатанта", "Дороговказ" та ін. Похований на Українському православному кладовищі Св. Андрія в Бавнд-Бруці (Нью-Джерсі, США).

СІМ'ЯНЦІВ Олекса Іванович (9.03.1893, слобода Великий Бурлук Вовчанського пов. Харківської губ., тепер райцентр Харківської обл. — 21.12.1963, Нью-Арк). Військовий і громадський діяч, вчитель, інженер-гідротєхнік; значковий (поручник) полку Чорних запорожців; військове звання — поручник Армії УНР.

Народився в сім'ї безземельного селянина. Закінчив 2-класну школу (1910) та Олександрійську вчительську семінарію (1914). "Того ж року був мобілізований москвинами і відправлений на службу до Петербурга", де служив в Лейбгвардійському Павлівському полку. Закінчив 3-тю Петергофську школу прапорщиків (150.2.1916). Наприкінці 1916 р. відправлений в дієву армію. На фронті пробув до кінця 1917 року. Нагороджений орденами Св. Анни і Святого Володимира. "Наприкінці 1917 р. приїхав додому, а весною в квітні (8 квітня) вступив добровільно в Українську армію, в якій і був весь час без перерви, аж до інтернування армії поляками року 1920 листопаду 22". Перебував у таборах у Пикуличах, Вадовицях, Стржалкові. "На початку липня року 1922 втік від ляхів до Чехословацької республіки з метою продовжувати освіту". Закінчив матуральні курси (20.07.1923) та Українську господарську академію (Подєбради, 16.06.1928). "Взірцевий член ОБВУА". Похований на Українському православному цвинтарі Св. Андрія в Бавнд-Бруці (США).

СІНЬКО Яків. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

СКУБРІЇВ Олександр. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

СКУЛЬСЬКИЙ Михайло. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

СЛИЦЬКИЙ Ларіон. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

СЛЮНЬКО (? - 23.03.1920, с. Ємилівка, нині Голованівського р-ну Кіровоградської обл.). Козак полку Чорних запорожців. "Старий Болбочанівець". Загинув у бою з більшовиками.

СМИРНОВ Левко. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

СМОЛЯРЧУК. Козак полку Чорних запорожців. Поранений у бою проти більшовиків під с. Вільшанка 10 травня 1920 року.

СМОРЖОВ. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

СНІГУРСЬКИЙ Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

СОГАЙДУЛА Софім. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

СОКИРНИЙ Сергій. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

СОКОЛОВСЬКИЙ (? -10.05.1920, м. Ямпіль Вінницької обл.). Козак полку Чорних запорожців. Смертельно поранений у бою проти більшовиків біля с. Вільшанка, тепер Крижопільського р-ну Вінницької області.

СОЛОВЙОВ. Сотник 2-го кінного полку та полку Чорних запорожців. Був нетовариський. Валентин Сім'янців у споминах пише, що Соловйов мав "погане, неукраїнське серце". У таборі для інтернованих у Польщі застрелив старшину, який висловив йому у вічі сумнів щодо його старшинського рангу.

СОЛЯНИК Василь. Ройовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

СОРОКІН Сергій. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

СТАНІСЛАВСЬКИЙ. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

СТАРЧЕВСЬКИЙ. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

СТАРЧЕНКО Іван (6.08.1900, м. Золочів, тепер райцентр Харківської обл. -20.02.1932, Львівська обл.). Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР. Народився в родині полковника російської армії. Закінчив Полтавський кадетський корпус. Учасник 1-го Зимового походу. Закінчив Юнацьку школу в Кам'янці-Подільському (1920). Від 1923 р. працював на Бабино-Томахівській цукроварні біля Рівного. Помер у санаторії. На його похороні від імені української еміграції промовляв старшина Армії УНР скульптор Сергій Литвиненко.

СТЕЦЕНКО Василь. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

СТЕЦЕНКО Гнат. Хорунжий Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана. Заступник командира, командир 1-ї сотні пластунського куреня. Поранений 1 жовтня 1920 р. біля с. Щедрова, тепер Летичівського району Хмельницької області. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

СТРИЖАНЮК Микита. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

СТРІЛЬЧЕНКО Йосип. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

СУМАРОКІВ Павло Федорович (30.05.1893 -19.05.1975). Військовий та громадський діяч; старшина полку Чорних запорожців, командир 6-ї роти 30-го полку дивізії "Галичина"; військові звання — поручник російської армії, підполковник Армії УНР.

СУХОРУКИЙ Аркадій. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

СЯСЗЕРОН Хведір. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ТАТАРЕНКО Василь. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ТЕРЕЩЕНКО Трохим. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ТЕРНАВСЬКИЙ (ТАРНАВСЬКИЙ) Карпо. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ТИХОНІВ Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ТКАЧУК Петро. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ТОКАР Михайло. Господарський старшина полку Чорних запорожців. Військове звання — поручник Армії УНР. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ТОСЯК Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ТРЕГУБЕНКО Василь. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ТРІЩ Федько. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ТУР Олександр. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

УКРАЇНЕЦЬ Грицько. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

УКРАЇНЕЦЬ Іван. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

УЛЕНЮК Гнат. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

УШКОВСЬКА Софія. Сестра-жалібниця полку Чорних запорожців. Належала до немуштрової сотні.

ФАТІЄВ Олександр. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ХАРЧЕНКО Микола. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців. ХАРЧЕНКО Павло. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ХВИЛЯ. Хорунжий полку Чорних запорожців.

ХИМОЧКА Яків. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ХГЛЬКО Савка. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ХМЕЛЕВСЬКИЙ Степан. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ХМЕЛЕНКО Гриць (1897, хут. Хмарин біля м. Лозової Катеринославської губ., тепер Дніпропетровської обл. — 4.09.1920, с. Медуха, тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл.). Військовий діяч; молодший старшина полку імені Петра Дорошенка, командир Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії, хорунжий 3-ї сотні ("Богданівської", "Богдано-Дорошенківської") полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти червоних. Похований 6 вересня в Івано-Франківську на Меморіальному цвинтарі за Івано-Франківським державним музично-драматичним театром ім. Івана Франка. Його прізвище, поруч з іншими, зазначено на меморіальній плиті в капличці.

ХМЕЛЕНКО (ХМИЛЕНКО) Семен. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ХОЛДУН Іван. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ХОМІВ Іван. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ХОТОЦЬКИЙ Роман. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ЦАПОВСЬКИЙ Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЦИМБАЛЮК Василь. Фуражир кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЧЕВЕРДА Микола. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЧЕПАК Михайло. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ЧЕРЕМИСІВ Іван. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЧЕРНЕЦЬ Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЧЕРНИШ Омелько. Сотник 2-го Запорозького полку, пізніше полку

Чорних запорожців.

ЧЕРНІЦИН. Командир батареї полку Чорних запорожців. Носив окуляри.

ЧЕРНЯЇВ. Командир господарчої чоти Окремого кінного партизанського дивізіону ім. Петра Болбочана. Командир 1-ї сотні куреня пластунів полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

ЧИЖ Михайло. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ЧМУРАК Ілько. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. У наказі № 13 по Запорозькій дивізії від 28 березня 1920 р. Андрій Гулий-Гуленко і начальник штабу Михайло Крат висловили подяку Ількові Чмураку за те, що він, попри тяжкі умови ємилівського бою, вчасно доставляв всі накази командарма до штабу дивізії. Отаман Запорозької дивізії Гулий подякував і Петрові Дяченку та командиру 4-ї сотні за виховання козаків, на яких "можна завше покластися в тяжкі хвилини".

ЧОРНИЦЯ. Командир батареї полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

ЧУДОВ Тихон. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. Поранений 7 вересня 1920 р. в бою проти більшовиків під с. Сівка (тепер с. Сівка-Войнилівська Калуського р-ну Івано-Франківської обл.).

ЧУПЛЯК. Ветеринарний лікар полку Чорних запорожців. Військове звання — поручник Армії УНР.

ШАПАР Іван. Козак полку Чорних запорожців. На початку травня 1920 р. поранений у бою за Тульчин. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГЛАРУДА Олександр (1901, с. Шишаки Полтавської губ., тепер райцентр Полтавської обл. -15.01.1970, Торонто, Канада). Козак Вільного козацтва, Богданівського куреня, 3-го Запорозького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку, Окремого кінного дивізіону ім. Петра Болбочана та повстанського загону Ананія Волинця. Навчався в Миргородській гімназії. Учасник Першої світової війни. Служив на Балтійському флоті. Учасник Лютневої революції. Організатор Вільного козацтва в Шишаках. На еміграції в Польщі, Чехо-Словаччині та Канаді. Член Союзу бувших українських вояків, як зазначали друзі, "дисциплінований, активний і жертовний". Нагороджений Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом. У роки Другої світової війни повернувся на Полтавщину, працював у поліції. Похований із вояцькими почестями.

ШЕВЦОВ Фрол. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. ШЕВЧЕНКО Борис (21.05.1896? - 13.12.1966, Чикаґо). Командир 1-ї чоти кінної сотні 2-го Запорозького полку, командир 1-ї сотні Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана. Військове звання — сотник Армії УНР. Учасник Першого зимового походу. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ШЕЛЕСТ Іван. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців.

ШЕНГУР Василь. Хорунжий (поручник?) полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ШИФАНЧИШИН (ШІФАНЧИШИН) Левко. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Як втікача виключено зі складу полку з 14 червня 1920 р. (наказ по кінному полку Чорних запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.).

ШКНИРЯ Володимир. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців.

ШПАК Микола. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ШПИЧКА Терентій. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ШУЛЬГА Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЩАДЬКО Олекса. Бунчужний немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ЩЕРБАК Петро. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Пропав безвісти. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЩЕРБИНА. Командир кулеметної чоти Окремого кінного партизанського дивізіону ім. Петра Болбочана і кулеметної сотні полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

ЩУПИЦЯ Тиміш. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ЯКИМЕНКО Данило. Чотовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЯМЛЕНКО Михайло. Бунчужний полку Чорних запорожців.

ЯРЕМЕНКО Прокіп. Козак ординарної чоти полку Чорних запорожців.

ЯРМАК Захар. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЯРОШЕНКО Іван. Козак кулеметної ватаги та бунчужний полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЯРОШЕНКО Ілько. Козак ординарної чоти полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЯРЧЕНКО Михайло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЯСИНСЬКИЙ Сергій. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЯСНИЦЬКИЙ Андрій. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

Роман КОВАЛЬ, Сергій КОВАЛЕНКО

Трагедія села Березова Лука на Полтавщині

Антін КУЩИНСЬКИЙ,

старшина Армії УНР, редактор журналу "Українське козацтво"

Вже скоро мине сорок років від того часу, коли за побуту в "Д.П." таборі в Міттенвальді в Німеччині зустрівся я й щиро сприятелювався з одним земляком з рідної мені Полтавщини. Був це старший чоловік, український патріот, високоосвічена й ідейна людина. Він ще недавно тоді вирвався з-під совєтського "райського" життя, переживши такі тяжкі обставини, серед яких міг загубити не лише життя, але перед тим… і душу. Фізично він був підірваний на здоров'ю, але душу свою зберіг незламною в найкращих людських чеснотах. Любив оповідати про минуле. У своїх спогадах він, як на телевізійній стрічці, показував епізоди з життя, які бачив або був їх учасником у минулому, починаючи від часів відродження України 1917–1918 років та кінчаючи роками під московською окупацією.

Ті спогади торкалися його рідного села Березова Лука Миргородського повіту на Полтавщині. Він не тільки оповідав живою мовою, але, на мою спонуку, часом брався занотовувати окремі епізоди, як більш яскраві й цікавіші, на папері. Але тяжіла над ним та психоза, що налягає на багатьох колишніх підсовєтських громадян: він боявся переслідування з боку невідомих большевицьких агентів, які, мовляв, можуть помститись не лише над ним, але й над його рідними, що лишилися через збіг обставин і далі перебувати на теренах СССР. Кажу, що це була в ньому постійна тривога і під її впливом він несподівано нищив те, що був написав. Мої дружні намагання впливати на нього, щоб він того не робив, а зберігав свої рукописи для кращих часів, щоб їх колись опублікувати, не мали успіхів. А він мав таку свіжу пам'ять, що навіть склав два списки прізвищ мешканців села Березова Лука: один список "Загиблих за волю України", а другий список "Померлих від голоду". На моє прохання, щоб колись увіковічити на сторінках преси імена загиблих, автор тих списків із трудом погодився передати мені на збереження ті матеріяли до "кращих часів", але під умовою на слово чести, яке я йому дав, ніколи при публікації тих списків не називати їх автора.

Згодом відбулося переселення таборян за океан. Мій земляк перелетів до Америки і у скорому часі там, на волі, без страху за переслідування, помер. Я ж подався до Парагваю, щойно пізніше перенісся до Чикаґо у ЗСА. Ось і тепер, розглядаючи свої архівні матеріяли, вже пожовклі, що вже і папір розпадається, ті два списки загиблих селян Березової Луки, і подаю їх до преси так, як їх занотував св. п. їх автор, імени якого, як обіцяв, не подаю.

ШИЯН Іван, син місцевих селян, козацького роду, загинув за самостійність у 1919 році під совєтами. Як людина був кришталево-чистої душі, висококультурний і всебічно освічений. Організував у селі "Просвіту". Був головним лікарем сільської лікарні. Брав участь у виставах аматорського гуртка. Користався великою пошаною й авторитетом серед селян. Невідомо як був замучений. Був кинутий у криницю. Все село брало участь в похоронах його і разом з ним убитої дружини.

Дружина ШИЯНОВА, з дому БАКАЛО, була вчителькою двоклясової школи. Невідомо як була замучена і вкинута в полі у криницю. Як свідома українка, читала селянам книжки у "Просвіті", де була бібліотекаркою, також брала участь у аматорських виставах.

КОНОВАЛЕНКО Йосип, фельдшер, син місцевих селян козацького роду. Також був замордований під совєтами в 1919 році і вкинутий також у криницю. Був відомий як "антисоціяліст". Усе село ховало разом в одній могилі чотирьох вкинутих у криницю.

ШАМРАЙ Іван, студент, син місцевих селян-козаків, свідомий українець, був знайдений замученим і вкинутим у криницю із трьома попередньо згаданими жертвами червоної Москви.

ГАНУС Олександр, селянин, козацького роду, служив у Гетьманській варті. В березні 1919 р. в Миргороді під совєтами був посічений шаблями: йому відрубано вуха, ніс, вирізано пас на спині, перерубано руку, був дострілений у мішку. Загинув по дорозі з тюрми на жидівський цвинтар у Миргороді. Записано зі слів організатора переносу тіла забитого із жидівського цвинтаря на православний і його поховання.

ГАНУС Микола, селянин-козак із Березової Луки. В 1922 р. в березні під совєтами був задавлений під Гадячем. Він тоді віз священика з Березової Луки до Гадяча. Священик зник безвісті, але був знайдений задавленим через два тижні, на другий день Великодня. Кінь і віз пропали. Село поховало загиблих на третій день Великодніх свят.

КЛИМЕНКО (ХИРНИЙ) Іван, писар сільської управи. В жовтні чи листопаді 1918 року в полі між хутором Лихопілля і селом Остапівка їхав у справі мобілізації до українського війська і був застрілений з карабіна. Все село ховало покійного.

Далі складач цього списку подав лише прізвища загиблих за державну волю України в селі Березова Лука, а саме:

Олексенко, Шептун Феодосій, Оченаш Степан, Єчко Грицько, Тараненко Федір, Оченаш Михайло, Ранюк Йосип, Ранюк (Захарків), Новицький Федір, Шириколава Мусій, Шириколава Іван, Єщенко Трохим, Оченаш Самсон, Кирій Антон, Пузь Левко, Шиян Степан, Лазур Митрофан, Шиян Андрій, Филонич Василь, Курочка Василь, Шиян, Курочка Федір, Курочка Степан, Ранюк Яким, Іванько Йосип, Фуґоль Гаврило, Филонко Яків, Курочка Іван, Филонич Ярина, Волошин Кирило, Шульга, Гаранусенко Віктор, Кулинич Микита, Кулинич Іван, Кулинич, Кузьменко Іван, Єщенко Пилип, Єщенко Іван, Шептун Петро, Коноваленко Іван, Шиян Карпо, Лисенко Микола, Пугач Степан, Курика Василь, Черкас Кирило, Гордусь Павло, Ванда Степан, Рула Микола, Єщенко Андрій, Лапенко Василь, Ранюк Грицько, Польща Степан, Рахуба Михайло, Оченаш Микола, Лапенко Пилип. Разом шістьдесят три особи. Вічна їм Пам'ять!

Кущинський А. Загибель села Березова Лука на Полтавщині // Вісник. -1983.-№ 4.

Спомин про генерала-хорунжого Петра Дяченка

Роман ПЕТРЕНКО, член ОУН, учасник українського підпілля

Серед західноукраїнської молоді у міжвоєнних роках спостерігався особливий потяг до зброї. Може, тому, що ми були народились у бурхливі роки Першої світової війни й у дитячих роках ще були помітні її сліди — стара зброя, окопи, вояцькі шоломи, все це входило до наших забав. А дитяча уява буяла далеко поза реальністю. Ми бачили себе в боях, які почали наші батьки, ми знали про Зимові походи та горіли вогнем піти їхніми слідами.

Польська держава накладала свою волю на наш запал. Заборона на всі парамілітарні організації привела нас до підпільного Пласту і ОУН. "Здобудеш або згинеш!" стало нашим девізом.

Час від часу проникали на Волинь одиниці з інтернованої в Тарнові чи Каліші Армії УНР. Нічого героїчного в їхніх постатях ми не зауважували. Були тепер це вчителі, бухгалтери, кооперативні працівники, яким удалось висмикнутися з табору. Тільки часом підслуховували уривки розмов про минулі бої, перемоги й поразки…

Студентські роки провів я у Варшаві, куди українців допускали легше, ніж до інших університетських міст у Польщі. Там, у соборі Св. Марії Магдалини на Празі (так звалась ця частина Варшави) побачив колишніх українських вояків. Вони, контрактові старшини польської армії, тримали себе безпосередньо, щиро і гідно. З одним з них — тодішнім майором Петром Дяченком — судилося мені зустрічатись багато разів. Його тверда українська свідомість, людяність і відвага не раз рятували мені та іншим життя. Високий, стрункий, припадав трохи на ногу внаслідок інвалідства. Він любив жартувати:

— Вчіться, хлопці, то будете добрими вояками. Війна дурнів не любить. Від дівчат тримайтесь здалека, а горілку пийте, бо то козацька справа. Тільки глядіть, розуму не пропивайте.

Під час Німецько-польської війни в 1939 р. полковник Дяченко був ранений у боях над Німаном. Разом з іншими старшинами польської армії (близько 1000 чол.) був інтернований у Литві, пізніше перевезений до табору старшин під Кенігсбергом.

Розпочавши війну із СССР у 1941 р., німці в короткому часі окупували всі українські землі. Вже з перших днів війни стало ясно, що різниці між червоним окупантом, що відійшов, і брунатним, що прийшов, нема. Українців трактовано як нижчу расу, рабів. Арешти, розстріли, вішання, спалення цілих сіл вимагало рішучих дій! І ми взяли до рук зброю.

Початки організації підпільної армії були винятково складні. Бракувало старшин, підстарший, зброї, амуніції, лікарів, медикаментів і багато ще іншого, необхідного для ведення військових дій. Одначе підпільна армія росла, захоплювала й підіймала до боротьби населення. Спочатку це були поодинокі самооборонні відділи, які, зливаючись, створили легендарну Українську повстанську армію, керовану проводом ОУН.

Почалися розшуки знавців військової справи серед українських військовиків, що служили в чужих діючих арміях. Так натрапили на слід полковника Петра Дяченка в Холмі. Тому що я був з ним особисто знайомий з Варшави, мені доручено з ним зустрітись і вести розмови.

Я здавав собі справу з того, що співпраця з підпіллям для нього була небезпечною, але він погодився на таку зустріч, що відбувалась в одному з сіл Холмщини, а дальше на Володимирщині і Ковельщині.

У підпілля полковник не міг іти з огляду на його фізичний стан. Натомість він радо дав згоду співпрацювати з підпіллям і допомагати чим зможе. До його штабу було приділено спеціяльного зв'язкового, через якого ми були з полковником у повсякчасному контакті (зв'язковим цим був друг "Медвідь" — Михайло Лебідь. Походив із Волині. Помер у 1973 р. в США. Похований у Бавнд-Бруці).

У важливіших справах я бував особисто в Холмі й гостював у полковника. Там я зустрів паню Олену, що з часом стала його дружиною. Коли полковник захотів оглянути "Ліс" (як він казав), його возили до "Республіки на Вовчаку" під Володимиром, де його з почестями приймали і де він був захоплений вишколом і доброю бойовою поставою відділів УПА.

Найбільше допоміг полковник Дяченко документами. Він постачав німецькі військові документи "іп Ьіапко", давав вказівки, як і де ними послуговуватися. З ними можна було вільно пересуватись у терені в будь-якому напрямку. З часом підпільні майстри дуже вдало такі документи підробляли.

З визначніших поїздок з цими документи пригадую поїздки кур'єрів до Львова, Кракова, Відня, Праги і Братислави. Одного разу, коли попросили ще документи для певних людей на виїзд до Італії, полковник обурився, кажучи:

— Люди добрі, майте ж якусь совість. Ви думаєте, що я міністер Райху?

Одначе потрібні документи вистарався.

На його листові рекомендації я їздив з його заступником, майором Павлом Каліновським, до Президента УНР А. М. Лівицького до Варшави в кінці 1943 року. Я був уповноважений говорити з ним про військові кадри для УПА; іншим разом відвідали Президента УНР члени УГВР у м. Ляску коло Лодзі, де він перебував у маєтку полковника Куниці.

Крім документів, полковник Дяченко передав для УПА через свої відомі тільки йому джерела певну кількість зброї (зокрема, короткої і гранат).

У період боїв за м. Ковель на Волині курінь УПА Лисого мав труднощі пробитися згідно із вказівками штабу УПА за фронтову лінію в совєтське запілля, але за допомогою полковника курінь виконав наказ.

Ковельщина, фактично ціла долина річки Стохід, була так насичена військовими з'єднаннями, що в терені важко було пересуватись. Порвані були всі зв'язки. Полковник, маючи свій транспорт, кілька разів, наражуючи своє життя, допоміг в районі Матієва наладнати зв'язок із запіллям і відділами УПА. При тому передав до УПА чергову кількість зброї. При передачі зброї в підпілля "пропав" і один кулемет з його власної охорони, за який він був особисто відповідальний.

"Старий", так ми його називали поза очі, був дуже вражений, навіть ображений. Я обіцяв йому, що цю справу розслідуємо і зброю повернемо. Кулемета, очевидно, "не вдалося" віднайти.

З часом відносини між нами знову покращали, і при першому побаченні полковник сказав мені:

— Знаєте, друже Омельку, за крадіж вояком навіть барахла у воєнний час карають розстрілом, але коли вояк краде зброю, то видно, що вона йому дуже потрібна. Нехай уже воно так і присохне.

Пригадую й таку подію. На вулицях Холма німці за допомогою [наших] землячків арештували двох підпільників, яких з Рівненщини перекинено на Холмщину. У них знайдено нелегальну літературу. І в цій справі допоміг полковник Дяченко. На його свідчення, що цих людей він знає, і на його поруку їх звільнено.

В околицях м. Дивина на Ковельщині фронт затримався на річці Прип'яті. Зв'язком донесли, що там прийшов поранений із-за фронту й потребує негайної допомоги. Був це провідник округи "Малий" (Окружний провідник Юнацтва ОУН Сарненщини. -Ред.). Ним зайнявся полковник Дяченко, влаштував його в німецькому шпиталі, де йому оперували ногу (вийняли кулю), і він з часом прийшов до здоров'я та зв'язком відійшов у терен Сарненщини в 1944 році.

Винятково прислужився підпіллю полковник Дяченко, коли уможливив вишколити підпільні кадри радистів. Це було його велике ризико, бо він знав, що ці люди ніколи німцям служити не будуть, одначе дав згоду й усю відповідальність взяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня вернулись у підпілля продовжувати протинімецьку боротьбу. У зв'язну з цим полковник Дяченко мав великі неприємності, мало не наклав головою. Але війна добігала кінця, штаб полковника Дяченка було розв'язано і наш зв'язок перервався.

У березні 1945 р. німецький уряд визнав Український національний комітет у Німеччині єдиним представником українського народу й дав згоду на створення Української національної армії (УНА). Комітет цей очолив ген. П. Шандрук. Після проголошення Деклярації у цій справі розпочалося формування Протипанцерної бригади "Вільна Україна", командиром якої генерал [Павло] Шандрук назначив полковника Дяченка. Цю військову частину заприсяжено генералом Шандруком як 2-гу дивізію УНА, сформовано [її] в Німеку під Берліном і з часом перенесено в Чехословаччину до м. Ґляц.

У протипанцерній бригаді, як згадує полковник Дяченко, "вирізнялась у другому курені 4-та сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучилися до бригади в р-ні Ґляца".

У квітні 1945 р. з доручення УГВР я був призначений зв'язковим до генерала Шандрука. На його наказ я два рази відвідав протипанцерну бригаду в м. Ґляцу. Це була моя чергова зустріч з полковником Дяченком. Вітав він мене радо. Я передав йому усний наказ від генерала Шандрука, щоб він старався зберегти бригаду й уникав боїв, враховуючи, що це військове з'єднання було лише у процесі формування. На це полковник Дяченко досить різко мені відповів своєю улюбленою поговіркою:

— Пес їм морду лизав! Добре їм радити і наказувати — дайте мені наказ на письмі. Я не сам, зі мною армія, і я в такій ситуації, що мене завтра можуть відіслати на любий відтинок фронту.

Мав я також зустріч з упівцями і їх командиром. У розмові з ними я пригадав їм про наше ставлення до німців і вказав, що їхнє перебування у бригаді слід розуміти припадковим і перехідним, одночасно уникати всяких фронтових дій.

Полковник Дяченко згадує у своїх споминах про бойові дії бригади, яку 15 квітня 1945 р. кинуто на фронт: "Тут уже почався клопіт із сотнею УПА (неофіційна назва. -Ред.), яка, замість [йти] на тили ворожі, продерлася на власні і над вечір другого дня знайшлася в 20 км від фронту. Командир сотні виправдовувався тим, що не може поборювати совєтські танки, "бо там можуть бути українці"! Припертий командиром бригади, признався, що має наказ "друга Омелька" за ніяку ціну не встрявати у бій". Це, одначе, повторилося вдруге. В боях 2 травня, як згадує полковник Дяченко, "всі сотні знайшлися на своїх місцях, бракувало тільки 4-ї [сотні] УПА, яка, як видно, виконуючи наказ свого провідника, дезертирувала".

Прийшов кінець війни. Втрата на війні двох дорослих синів з першого подружжя гнітила генерала. Та ласкава доля, що з'єднала його в буремних днях з п. Оленою, послала йому останню радість — малого Петруся.

З виїздом до США життя старого вояка замкнулося в вузькому колі родини, більше часу присвячував синові та дружині Олені. Займався плеканням квітів, зокрема любив троянди, та фотографією.

Почав писати спомини.

О-ко [Петренко Р.] Спомин про ген. — хор. Петра Дяченка //Вісті комбатанта (Торонто). - 1985. -Ч. 2. — С. 74–78.

Чорні запорожці під час Другої світової війни

Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ, кобзар

…Одного дня до мене, як бандуриста, прийшли двоє, за своєю статурою — справжні запорожці! Один був Олександр Шаруда, другий — Іван Клименко. Вони ще гімназистами пішли до військових частин Петлюри і служили в Чорних запорожцях, якими командував славнозвісний полковник Дяченко. Шаруда та Клименко пробули на еміграції 23 роки. А коли вибухнула Друга світова війна, вони перейшли кордон, як казали, "на зелений пашпорт". Зразу опинилися в Києві, а трохи ігізніїше — в рідній Полтаві, де колись навчалися в гімназії (О. Шаруда навчався у Миргородській гімназії. — Ред.). Повернутися в рідне село, де жили їхні родичі, вони не наважились, бо в лісах крилися совітські партизани.

Шаруда і Клименко не сиділи в Полтаві згорнувши руки, а організували українську поліцію, яку очолив начальник Петро Чуй, що прибув з Галичини. Шаруда став начальником політичного відділу, а Клименко — кримінального. Обидва не любили німців, як і совітів. Вони приходили до мене щодня послухати як бандуриста. Коли я виконував "Думу про Мазепу", ці два колишні чорношличники гірко плакали. Я з ними побратався навіки. Вони мені розповідали про життя емЬгрантів, про мельниківцш, бандерівцш та гетьманців, називаючи себе останніми. Дуже вихваляли гетьманича Данила Скоропадського. Дорікали бандерівцям за їхнє вбивство Сціборського та Сеника, за якими слізно плакали. Кілька разів я бачив у поліції, в кабінеті Шаруди, Степана Скрипника, майбутнього єпископа й патріарха УАПЦ Мстислава…

Сарма-Соколовський М. Моя причетність до ОУН. — Б. р.: Київ — Торонто: видання журналу "Самостійна Україна".

Слідами батьків (Уривок)

Василь ВЕРИГА, підхорунжий дивізії "Галичина", історик

Майже рівночасно з Дивізією на територію Словенії прибув також і волинський Український Легіон Самооборони (УЛС), зорганізований із українських повстанців на Волині. "Його завданням була боротьба із большевицькими партизанами та оборона українського населення перед нападами польських банд, які у співпраці з большевиками грабували і палили українські села і мордували українських селян"[3]. Осінню 1944 р. командування УЛС договорилося з німцями про спільну боротьбу проти совєтської і польської партизанки і діставало від німців деяку матеріяльну допомогу.

З відступом фронту на захід відійшов і УЛС, продовжуючи боротьбу з большевизмом, тому німецьке командування сприяло їхньому виїзду до Австрії.

УЛС розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтершварц коло Марібору. Під кінець Лютого почалися переговори з командуванням УЛС про прилучення його до Дивізії "Галичина". Але між УЛС і Дивізією була одна засаднича різниця: там тільки однострої були німецькі, але під кожним іншим оглядом це була українська військова одиниця, з українськими старшинами та українською командною мовою. Натомість у Дивізії "її штаб, як рівно ж і більшість командування по складових одиницях знаходилися в німецьких руках. Було там під сучасну пору чимало й рядових німців по різних відділах, і все це складалося на те, що хоч Дивізія і називалася українською, то українці там голосу великого не мали"[4]. Переговори про включення УЛС до Дивізії означали ліквідацію Легіону як окремої військової одиниці. З уваги на це були чималі труднощі психологічного порядку, які стояли на перешкоді такому об'єднанню.

Остаточно в першій половині квітня до Дивізії включили волинський Український Легіон Самооборони, який складався із чотирьох сотень силою до 600 осіб під командою полковника Петра Дяченка, колишнього старшини Армії УНР, а останньо контрактовим старшиною польської армії. Одначе німецьке командування Дивізії не приділило весь Легіон повністю до котрогось із полків, а розподілило чотами по полках Дивізії, незважаючи на те що в них команда була українська. Частина з них попала до 30-го полку, і їх зразу ж таки розподілили по сотнях.

До 5-ї сотні 30-го полку була приділена одна чота під командою чотового Ярослава Обиченка, що нараховувала тоді 43 вояки. Цю чоту послано майже негайно на розвіди поміж фронтові лінії у село Мільдорф[5].

Верига В. Слідами батьків. Нариси історії 30-го полку дивізії "Галичина"- 1-ї дивізії Української національної армії. -Львів: Братство колишніх вояків 1-ї УД УНА, 2002. — С. 186–187.

Протипанцерна бригада "Вільна Україна"

Петро ДЯЧЕНКО, Генерального штабу генерал-поручник

Протипанцерна бригада була однією з частин Української національної армії. її формування почато 22 лютого 1945 р. з наказу СС Фюрунґс-Гавптамту в порозумінні з генералом П. Шандруком.

Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берліні в той час протипожежні відділи складалися на 85 % з українців, з-поміж яких і було доручено взяти 500 людей для формування куреня майбутньої бригади. До її формування викликано полковника генерального штабу Петра Дяченка, що в тому часі командував 3-м українським пішим полком. [Петро Дяченко] 21 лютого прибув до Берліна разом зі своїм ад'ютантом поручником [Володимиром] Гладичем. Серед пожежників виявилося доволі багато підстаршин із совєтської армії, натомість старшин майже не було.

22 лютого полковник Дяченко в товаристві німецького капітана приїхав до одного із протипожежних відділів. На площі вишикувалися понад 500 пожежників. У короткій промові полковник Дяченко з'ясував ціль свого приїзду і запропонував усім, що бажають битися в рядах Української національної армії проти червоних москалів, виступити… Як на команду виступили всі 500 людей. Аби не руйнувати відділу, дозволено взяти тільки 75 людей. Тими щасливцями були краяни полковника Дяченка, полтавці з Миргородщини. Майже те саме повторювалося й в інших відділах. Усі мали вже досить німців (німці вже всім далися взнаки. — Ред.), і всі хотіли служити у власній армії.

25 лютого 1945 р. відділ у 500 осіб з Берліна був перевезений до міста Німека, яких 40 кілометрів на захід від Берліна, на подальше формування і вишкіл. Тут і було сформовано 1-й курінь бригади у складі 3-х мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної і господарчої чот. Сотня складалася з 5-ти мисливських роїв, в кожному рої — 21 особа. Командиром роя мав бути старшина або підстаршина зі старшинськими правами та двоє заступників. Таку організацію накинули німці на взір їхніх протипанцерних частин, і [була вона] подібна до організації парашутних відділів.

З першого-таки дня відчувався великий брак старшин, навіть на пости командирів сотень, не кажучи вже про обсаду роїв. На командира вишкільної сотні призначено поручника Гладича, на решту сотень — поліційні старшини, прекрасні муштровики, але не обізнані зі службою в полі. На чотах — вогневі підстаршини.

Майже з першого дня навчань відчувалася потреба про роблення з командирами сотень і з командирами вогневих чот їхніх програм. Ці відправи займали багато часу, але вже по пару днях старшини розуміли свого командира, а він їх…

Наприкінці лютого з Берліна стали прибувати дезертири з пожежних відділів, з яких взялися формувати 2-й курінь.

1-й курінь мав на озброєнні штурмові кріси, на жаль, для 2-го куреня не стало тої прекрасної зброї, і [його вояки] були озброєні звичайними крісами. Кулеметники мали два важкі кулемети, мінометники — два міномети.

28 [лютого] бригаду відвідав генерал Шандрук, який від нас прийняв присягу на вірність Україні. Після присяги курені продефілювали перед генералом, сотні рушили на вправи. Того теж дня на спеціальне запрошення приїхали бандуристи [Григорія] Китастого, які вечором дали концерт. Козакам бригади сподобався марш "Україна", і вже другого дня вишкільна сотня поручника Гладича співала, підкреслюючи слова:

Перед виїздом генерал Шандрук вказав на цілу низку недотягнень у вишколі, так наче за неповну неділю можна би було з колишніх поліцистів, а потім пожежників зробити військо…

Другого дня по присязі приїхав німецький генерал, якому під руки попалася вишкільна сотня Гладича, з якою він пробув майже до полудня. Від нього довідались, що чогось подібного він не бачив від 1941 року і що він, старий вояк, відпочив, спостерігаючи за муштрою сотні. От бачите: для свого — самі недотягнення, а чужий не має слів признання (не знаходить слів, щоб висловити своє захоплення. -Ред.).

З квітня 1945 р. бригаду завантажено в ешелони і підвезено ближче до фронту, до міста Ґляц (тепер м. Клодзко у Польщі. — Ред.). Під час переїзду до штабу бригади прикомандировано німців — капітана і двох підстарший, які зі свого приділу (купе. — Ред.) у вагоні не виходили і не втручались до жодних справ. Ще в Німеку до бригади почали прибувати старшини із Праги, яких надсилав генерал [Павло] Шандрук, — переважно старі емігранти, — від полковника Дацька — із совєтської армії та масово — протипожежники з Берліна.

У Ґляцу, як і в Німеку, курені вишколювалися за програмою, складеною полковником Дяченком. Німці до справ вишколу не втручалися. Тут же перевів докладну інспекцію обох куренів генерал граф [Гіацинт] фон Штрахвіц, якому, власне, підлягали всі такі бригади. Генерал Штрахвіц знайшов наш вишкіл достатнім і наказав сформувати моторизовану сотню (для якої невдовзі прислав мотоцикли) і бути готовими до виїзду на фронт. Поповнення, яке надходило із Праги, здебільшого не відповідало бригаді. Старшини — старі емігранти — після пару навіть не форсованих вправ хворіли, і їх доводилося відсилати назад. З молодняка 16–17 років вибиралися сильніші фізично, а решту — до Праги. З новоприбулих з Берліна та молодняка із Праги сформовано 3-й курінь. Бригада в той час налічувала до 2000 людей.

12 квітня бригада мала такий склад: командир бригади — полковник Дяченко, ад'ютант — поручник Юрків, командир 1-го куреня — сотник Фурс, командир 1-ї сотні — хорунжий [Володимир] Гончарук, командир 2-ї сотні — хорунжий Максименко, командир 3-ї — хорунжий Дмитренко, старшина для доручень — сотник Арсенів, командир 2-го куреня — поручник [Володимир] Гладич, старшина для доручень — хорунжий Матківський, командир 4-ї сотні — Кириленко, командир 5-ї сотні — невідомий, командир 6-ї сотні — Федоренко, командир 3-го куреня — поручник Старовійт, командир вогневого куреня — не подано, командир мотосотні — хорунжий Іваненко, господарчий відділ — хорунжий Яременко, чота жандармів — сотник Сокальський, чота санітарна — німець-лікар і 6 сестер-українок.

Начальником штабу призначено поручника [Василя] Татарського, який майже два тижні блукав по Німеччині, а до бригади не знайшов дороги.

Майже 100 % бригади складалися з охотників, що були приготовані до найважчих завдань. Як правило, вік стрільців не переходив 23 років. Сотні складалися за принципом земляцтва, наприклад: до 1-ї сотні належали Миргородці, до 2-ї — Лубенці, 3-тя сотня — Чернигівці. Були рої, що складалися не тільки із земляків, але й дуже часто споріднених поміж собою. До своїх відділів вони ставилися з великою любов'ю і кожне завдання намагалися виконувати якнайкраще. Бригада, майже зовсім незалежна у стадії вишколу від німців, стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях приймали як заслужені. Звідти й народилась віра у своїх командирів.

Особливо добре був дібраний 1-й курінь, він був і найкраще вишколений, у 2-му курені вирізнялась 4-та сотня, так звана УПА, бо кадрами були 32 упісти, які долучилися до бригади в районі Ґляца.

15 квітня бригаду зібрано по тривозі, завантажено у три ешелони та відправлено на фронт. У першому транспорті від'їхали штаб бригади, 1-й курінь та мотосотня. Ввечері того ж дня, не доїжджаючи 12 кілометрів до Бавцена (серболужицьке місто Будишин. -Ред.), транспорт було обстріляно кулеметним і гарматним вогнем. За наказом командира бригади 1-й курінь прямо з вагонів пішов у наступ і відкинув ворожі патрулі за перші висоти. Відомості були, що Бавцен оточено, але він борониться.

Майже перед самим виїздом на фронт до бригади було приділено 4 старшини Вермахту — всі з німецьких протипанцерних частин. При штабі залишився майор Мартін. Офіційно вони звалися зв'язковими і як такі не втручалися до вишколу, а пізніше, вже на фронті, - й до бойових наказів. Взагалі зі своїми німцями бригада не мала клопоту, бо навіть за такими дрібницями, як горілка, мусіли звертатись до командира бригади, бо без його підпису не могли отримати з магазину.

Завданням бригади було втримати зайняті позиції і не допустити до розширення прориву. Бригада ввійшла до складу корпусу "Герман Ґерінґ". Упродовж ночі стежі устійнили перебіг фронту ворога й пов'язались із сусідами. Бригада двома куренями зайняла становища, 3-й був у резерві. Ворог тримався пасивно, і тільки час від часу його танки гарматним вогнем обстрілювали район розташування бригади.

17 квітня бригада отримала наказ сильними відділами повести розвідку в напрямку Бавцена і пов'язатись із німцями, що боронилися в оточеному місті. Завдання це було доручене 4-й сотні УПА (неофіційна назва. -Ред.), мотопатрулям і 2-й сотні. Його виконав патруль 2-ї сотні, яка, знищивши два танки Т-34, прорвалася в Бавцен, з якого припровадила двох німців із "фольксштурму", що обороняли місто.

Тут уже почався клопіт із "сотнею УПА", яка, замість [йти] на тили ворожі, продерлася на власні і над вечір другого дня знайшлася в 20 км від фронту. Командир сотні виправдовувався тим, що не може поборювати совєтські танки, "бо там можуть бути українці"! Припертий командиром бригади, признався, що має наказ "друга Омелька" за будь-яку ціну не встрявати в бій. На перший раз дарувалось, із попередженням, що як ще щось подібне повториться, то буде без суду розстріляний… Бідний хлопчина, бо опинився в ситуації без виходу, бо мав аж двох командирів і не знав, чиї накази виконувати…

22 квітня ввечері 3-тя сотня з наказу командира куреня сотника Фурса перейшла в наступ, виперла ворога з його становищ та зайняла залізничну станцію. Взято 12 полонених і, що головне, вагон з тютюном.

23 квітня бригада двома своїми куренями, долаючи незначний спротив ворога, просунулася на 5 км вперед і затрималась, не доходячи до автобану Дрезден — Бавцен. Як і раніше, висимо в повітрі, не маючи безпосереднього зв'язку з німецькими частинами.

У наступі патрулі мотосотні оточили з півтора десятка ворожих піхотинців, які по короткій стрілянині покидали зброю, а їхній командир утік до пивниці і на пропозицію скласти зброю відповідав стрілами з автомата. Над'їхав командир бригади, який наказав взяти живого… Кинуто дві сльозоточивих гранати — не допомогло, душився без повітря, але відповідав стрілами; щойно дві зачепних перервали забаву. Шкода, що цей герой був грузином за національністю: всі груди в орденах — від "Леніна" до "Слави" включно.

27 квітня патрулі, вислані попереднього дня, доповіли, що на передпіллі — великий рух. Шосейний шлях, що веде з Бавцена на Дрезден, заповнений відступаючою піхотою й обозами.

На світанку того ж дня на відтинок 1-го куреня прибув командир бригади та з власної ініціативи наказав наступ 2-й і 3-й сотням. Наступ цей заламався в кулеметному і мінометному вогні ворога, що перейшов навіть до протинаступу, прорвав оборонну лінію 1-ї сотні й почав виходити на тили бригади. Десь перед 8-ю годиною від штабу бригади прийшло донесення, що ворог загрожує вже безпосередньо штабові.

Командир бригади наказав командирам куренів триматись далі, а сам своїм "фольскваґеном" бічними дорогами і полями дістався до штабу. Зібравши всіх, що були під руками, включно до штабовиків і німецьких шоферів (до бригади вже було приділено дві німецьких автоколони), з тією збираниною перейшов у контрнаступ, який провадив особисто, не злазячи з авта. Залишивши понад ЗО забитих, ворог почав відступати, густо застелюючи поле трупами.

По виході на лінію власних сотень, щоб не дати ворогові опам'ятатись, командир бригади наказав перейти в наступ 5-й і 6-й сотням, який провадив особисто поручник Гладич. Ворог не витримав цієї бравурної атаки і почав здаватися. Майже тоді ж, із власної ініціативи, перейшла в наступ і 2-га сотня. Майже все передпілля забіліло простиралами, а то й сорочками, які червоні підносили на багнетах. Пробували комісари і командири червоних стріляти у своїх людей, але всі були знищені ними.

До 11-ї години вранці бригада мала вже такі трофеї: понад 300 полонених рядовиків, 10 офіцерів, переважно молодших лейтенантів, командира дивізії полковника Лілевського, 4 гармати протипанцерні, 5 полкових мінометів, з 20 кулеметів, велику кількість гарматної і рушничної амуніції і понад 200 пар коней з возами, навантаженими різним військовим майном.

Повністю розбито 19-й піший полк 7-ї польської дивізії, у складі якої -25 — 30 % неполяків, і командний склад від командира сотні й вище — не-поляки. Були серед полонених і наші землячки, щось до 50 людей, які ще того ж таки дня увійшли до складу бригади.

Завданням того полку було прикрити відступ дивізії з-під Бавцена. Причиною масової здачі в полон стала неможливість відвороту. Патрулі й частина 1-ї сотні, що лишилися на тилах ворога, з лісків і забудувань вогнем "штурмґеверів" не давали можливості відступу ворожим частинам. Одночасно з нашим наступом над'їхали 6 німецьких "квочок" (автоматичні 37 мм гарматки на опанцерених автах), які значною мірою спричинилися до розбиття 7-го полку (або йдеться про 19-й полк, або про 7-му дивізію. -Ред.).

Після полудня того ж таки дня приїхав до штабу бригади командир [парашутно-танкового] корпусу [Терман Ґерінг" Вільгельм Шмальц] і особисто причепив командирові бригади Залізний хрест, наказавши подати список старшин і козаків для відзначень.

Командир корпусу виявився дуже милим "старшим паном", який сам запросився до нас на вечерю, щоб краще запізнатися з нами. Його цікавила частина, яка на 8-му році війни ще хоче воювати. Майже до капітуляції був нашим щоденним гостем. Завдяки йому невдовзі бригада була злюзована (замінена. — Ред.) і відійшла за Ельбу, що хоч частково нас урятувало. Багато допоміг нами сфабрикований наказ від генерала Шандрука, аби бригада йшла на злуку з 1-ю дивізією.

Пополудні почали прибувати полонені та підвозити трофеї. Привезли і пораненого командира ворожої дивізії. Одягнутий у польську уніформу. Ще на фронті відмовився від перев'язки, те саме зробив і при штабі.

Надійшов командир бригади і заговорив з ним польською — відповів російською, польської мови майже не знав. Запропонував йому горшку, а знаючи, що совєти не визнають чарок, налляв до склянки. Випивши, подякував і попросив ще півсклянки. А тепер хай роблять перев'язку. Котрийсь із наших автоматників добре проїхався, бо дві кулі мав у ногах і три в ребрах.

Не хотів спочатку вірити, що його полк розбили наших три сотні, які зовсім не мали важкої зброї. Майже до вечора проговорив з нашим командиром бригади та цікавився, що ми робимо з полоненими. На запитання полковника Дяченка "а якби я до вас попав у полон?" [відповів]:

— Краще не будемо про це говорити…

Наступного дня був відісланий до штабу корпусу, а перед тим просився, аби його лишити при бригаді та не відсилати до німців. У бригаді розпочався рух, вогневий курінь нарешті має зброю, дістали коні. 2-й курінь озброївся совєтськими автоматами. В сотнях набралися певності і минув страх перед большевиками. Гірше від цього стало німцям, бо не було ночі без випадку, на оклик "стій, гасло!" німці відповідали стрілами, а черга з нашого автомата майже завше була цільною… Відтинок бригади був обставлений таблицями, якими заборонялось німцям нічний рух у районі бригади.

2 травня з наказу корпусу бригада перейшла в наступ. Зламала легкий опір, вийшла на визначену лінію. Всі сотні знайшлися на своїх місцях, бракувало тільки 4-ї "УПА", яка, як видно виконуючи накази свого провідника, дезертирувала. Розіслані стежі мотосотні знайшли її в 16 км від штабу бригади на власних тилах. Відчуваючи скорий кінець війни, командир бригади боронив командира сотні перед німцями, які жадали віддати його під суд, який, звичайно, виніс би присуд на розстріл. Тим провідником був священик, який взявся не за своє діло.

5 травня командира бригади було викликано до штабу корпусу, в якому командир, "наш" старший пан, поінформував, що на його особисте прохання командувач фронтом дав дозвіл бригаді відійти на лінію ріки Ельби і далі йти на з'єднання з дивізією "Галичина". Бригада в той час була частково моторизована, вогневий курінь — на кінній тязі, а решта мусіла йти на піхоту.

Вечором бригаду злюзувала (змінила. -Ред.) німецька змоторизована частина. Майже одночасно на північ від нас почалася гарматна підготовка, і то такої сили, що не чути було нормальної розмови — треба було кричати. На північ від Дрездена совєти проривали фронт у напрямку на Прагу.

По цілонічному маршу і по пару годинах відпочинку бригада рушила далі, аби вийти на захід до ріки Ельби. В пополудневих годинах налетіли совєтські штурмовики, які бортовою зброєю унеможливили дальший марш. Серед наших були вбиті і ранені, багато коней побито.

7 травня у вечірніх годинах бригада осягнула лінію Ельби в районі Тетчена. Міст ушкоджений совєтськими літаками. Вислано патрулі шукати в тому районі переправи. В Чехах — повстання: обеззброюють німців. Донесення від стеж: Авсіґ у руках чеських повстанців. Бригада повертає знову на Тетчен. Німці кидають зброю. При мості на Ельбі командир бригади видає наказ, аби сотнями, а де не можна, то роями або поодинці прориватись до американців. Пробиватися до Ваймара. Йти зі зброєю як можна довго.

Вже в ранніх годинах 8 травня стало відомо, що бригаду оточено.

На всіх дорогах, що провадили на Прагу, посувалися совєтські танки і моторизована піхота. Командира бригади, що виїхав зі стежею мотосотні вперед, відтято від бригади.

Від німців ми довідалися про цілковиту капітуляцію Німеччини. Становище, в якому опинилася бригада, майже безнадійне. Треба було пройти понад 200 кілометрів тереном, зайнятим совєтами, з них половину Судетами, з чеським населенням, яке ворожо ставилось до всіх у німецьких уніформах. Що найгірше — ніхто не знав, де є американці…

На всіх дорогах видко було десятки тисяч німців, яких вели на схід, між ними — пов'язаних колючим дротом, зі спеціальною вартою, — то провадили наших або калмиків (калмики теж воювали на боці Вермахту. — Ред.). Залишалося вночі бездоріжжям пробиратися на захід.

Нарешті границя американська. Великі тисячі чекають на відкриття границі, що має наступити після прибуття совєтської місії. Уночі стрілянина з кулеметів — то американці затримують нетерпеливих. Є серед них ранені і забиті. Нарешті і цей фільтр за нами. 25–30 % стану бригади знайшлися на тилах американців, решта дісталася до совєтської неволі або згинула.

За своє коротке існування (неповних три місяці) бригада вироблялась на добру частину. Були, правда, недотягнення, які з часом вдалося би усунути, але все покривали молодечий запал і жертовність. Вишколювались і билися за Україну. Представлені до нагородження німецькими Залізними хрестами в більшості відмовлялись, просячи бойових українських нагород. Хотіли носити свої відзнаки, а не чужі.

Не хотіли вірити, що по 30-літнім існуванню Української армії не маємо бойових нагород і відзнак. Доводилося переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Не було своїх правильників, користувались чужими — знову потіхою було, що десь під Берліном засідає комісія з 1-ї дивізії, яка невдовзі видасть підручник служби польової та муштрової.

Доводилось у штабі від початку і до кінця імпровізувати. З нашою непідготовленістю соромно було перед своїми і чужинцями, бо таки не мали нічого свого, і так, здається, є і по сьогоднішній день.

Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). -1972. — Ч. 4 (60). — С. 8 -16.

Дещо про бригаду "Вільна Україна"

Володимир ГОНЧАРУК,

командир 1-ї сотні протипанцерної бригади "Вільна Україна"

Ця військова формація під командою полковника Петра Дяченка називалась "1-ша Українська протипанцирна танкова бригада "Вільна Україна". Багато відомостей про цю бригаду немає, тому що більшість її бійців не змогли переправитись через річку Ельбу і попали в більшовицький полон. Автор цієї статті був ад'ютантом бриґади, хоч мав тільки ступінь поручника. Про цю бригаду є коротка згадка у книжці [Тараса] Бульби-Боровця "Армія без держави".

Бригада "родилася" в Берліні в місяці лютому 1945 року. Добровольців до бриґади не бракувало, бо більшовики наближались до Берліна, через що багато робітників з України масово голосились у ряди бриґади.

В місті Радеберґ біля Дрездена зібрались рештки українських частин, і незабаром їх відіслано до Дрездена, де замість до української армії попали до РОА генерала [Андрія] Власова. За порадою деяких німецьких старшин ми приготували списки українських вояків (320 осіб) і вдались до Берліну, де мав би перебувати штаб УНА.

Добираючись до готелю "Кант", відкриваю двері й бачу багато цивільних, що мене дуже занепокоїло. Дижурний старшина, також у цивільному одягу, зголосив мене до генерала [Павла] Шандрука. Відкривають мені двері, і я бачу за столом "цивільного" генерала, котрому я зголосив приїзд 320 вояків. Генерал просив вибачення, що немає однострою, і заявив, що однострої скоро будуть пошиті, що й сталося. Незабаром принесли нам перекуску, і я дістав від генерала Шандрука признання та похвалу за проведену акцію.

Нас примістили в бараках, в околиці Берлін-Ґрінав (Рудоверштрассе). До штабу я заходив досить часто, у штабі було гамірно, та найголоснішим був отаман Бульба. У штабі я довідався про створення Українського національного комітету та що генерал Шандрук очолює цей Комітет.

Одного дня до наших бараків прибуло кілька наших старшин, усіх вояків вистроїли перед бараками, один із старшин прочитав нам Деклярацію Національного комітету, а потім ми склали присягу на вірність Україні. Після цього сформовано з нас дві групи: до першої отаман Бульба підібрав своїх хлопців, і ця група від'їхала на Судети. З тою групою поїхав і сотник Сачківський. Друга група творила бриґаду полковника Дяченка, її відіслано до міста Ґляц на Шленську. Ми розмістились у модерних, дуже чистих касарнях. Тут і народився штаб бригади: начальником штабу був поручник Царинник, колишній старшина Червоної армії; ад'ютантом був поручник Юрків із колишньої УГА; був ще штабовий писар і жінка-машиністка. Там і не могли обійтись без мого знання німецької мови.

Скоро бригада начисляла 1200 бійців. До бригади приділено двох старшин у ранзі майора. Майор із Вермахта був дуже аґресивний і пробував якнайскорше вислати бриґаду на фронт. СС-старшина, більш людяний, радить Дяченкові не спішити на фронт, але нав'язати контакт з дивізією "Галичина". З дивізією тримали зв'язок через кур'єрів; генерал Шандрук також не радить спішитися на фронт.

Внаслідок критичної ситуації на фронтах бриґаду таки кинено у бої. Озброєні тільки в легку зброю, ідемо поїздом у напрямі міста Бауцен, де й попадаємо під обстріл більшовиків, котрі вже вспіли зайняти Бауцен. Ми скоро пішли в протинаступ, здобули від більшовиків місто, але потерпіли великі втрати. Саме тоді полковник Дяченко назначує мене ад'ютантом бриґади, а поручника Юркова — начальником обозу. Обоз нам був тоді необхідним, бо іншого транспорту ми не мали. Вози та коні здобули ми від червоних, а навіть від німців, калмиків та узбеків, котрі вже не хотіли воювати. Тоді ми мали великий запас харчів, цигарок і горілки. Незабаром нас посилають здобувати Ґерлітц-Льобау, акцією командував славний Отто Скорцені. Акція закінчилася дуже успішно, ми здобули багато зброї і взяли багато полонених.

На другий день після цієї акції приїхав до нас німецький генерал [командир парашутно-танкового корпусу "Герман Герінг" Вільгельм Шмальц] і відзначив полковника Дяченка Залізним хрестом, а про успіх бриґади згадано у спеціяльному повідомленні. Нас знову післали на відпочинок, та ми з нього не скористали, бо проголошено капітуляцію.

Червоні далі бомбардували нас і перешкоджали в переправі через Ельбу. Полковник Дяченко дав наказ бриґаді триматися разом, а сам зі мною, шофером і приятелькою Оленою їде легковою машиною в напрямі Тешен-Боденбах, щоби знайти місце переправи цілої бриґади. їхали ми цілу ніч і доїхали до міста Ауссіґ. У місті вже є чеська поліція, чехи ставляться до нас дуже ввічливо і радять нам лишатися на Чехах. Даємо чехам у дарунок кілька автоматів і ґранат і від'їздимо далі на захід. У місті дуже багато німецького війська та зброї. Скоро голосники в місті повідомляють, що до міста входять московські танки. Велика паніка. Ми втікаємо з міста так далеко, як можна було. Пакуємо харчі в наплечники і рушаємо в ліс. У лісі повно вояків. Заходять у ліс і червоноармійці за воєнними трофеями. Тоді полковник Дяченко попрощався зі своїм Залізним хрестом і пістолею.

В лісі ми віднайшли вояка з нашої бриґади Михайла Заблоцького, раненого в руку. Пані Олена зробила йому перев'язку рани. В дальшій мандрівці нам перешкодили чеські поліцисти; полковник Дяченко з панею Оленою втекли до ліса, я із Заблоцьким здалися на волю чехів. Я сказав чехам, що я румун, показав їм румунський документ із фотографією. Чехи нас відпустили, тільки радили мандрувати дорогою, а не лісом, бо там стріляють. Ми пішли просто дорогою, і я повчав Заблоцького, що ми обидва румуни та що я знаю російську мову. На дорозі ми зустріли п'ятьох червоноармійців на роверах, котрі говорили по-українському. Ми почастували їх цигарками, а на прощання один із них сказав нам:

— Йдіть щасливо в путь, може, ще колись разом битимемо Сталіна.

Незадовго ми натрапили на одного "остарбайтера", котрий нас ограбував. Ідемо далі, а там на возі сидить молоденький солдатик з автоматом і кричить до мене:

— Штіфель, камерад! — і показує на мої чоботи. Я відповідаю йому по-українськи:

— Бери чоботи у німця, а не у свого земляка!

Це помогло, й чоботи були врятовані. Коли солдатик від'їхав, я зняв чоботи і взув старі черевики, одягнув цивільні штани та сорочку, а всі військові речі вложив у наплечник.

Перед нами видно якесь місто, німці туди не йдуть, бо при вході стоять озброєні "остарбайтери" і кілька чеських поліцистів, обшукують за зброєю і всіх ограбовують до сорочки. Мене знова врятували румунські документи, чеські поліцисти відправили нас на команду. На команді Заблоцькому зробили перев'язку, нагодували нас і почали нам виповняти папери на поворот у Румунію. Я попросив чехів, щоби мені й Заблоцькому виставили квитки до німецького Ваймару, де на мене чекає мій брат, а раненим Заблоцьким я мушу опікуватися.

Довго допитував нас обидвох чеський комісар, потім виставив нам документи до Ваймара. Це діялося в місті Біліна. Приїхали ми вночі до міста Хемцін, і по дорозі я знищив усі військові документи. На другий день вранці дозволено всім виходити з вагонів, і на станції голосник безнастанно голосив, щоб росіяни, українці, поляки та інші верталися додому. Інформували також, з якої станції відходять поїзди на Київ, Варшаву і т. д. Заблоцький намовляв мене вертатись додому, бо йому дуже докучала рука. Не знаю, що робити, аж несподівано підходить до нас якась дуже обідрана людина та каже нам: "Ходіть зі мною!" Придивляюсь і пізнаю сотника полевоїжандармерії нашої бригади Сокальського. Каже, що він тут уже кілька днів, живе в розбитому домі в підвалі, де є багато картоплі. Ми подалися за ним і в хаті застали ще одного стрільця нашої частини — Кравченка.

Від цього міста всього за кілька кілометрів починається американська зона. Одного дня ми замішались поміж бельгійських робітників і перейшли до американців. Вантажними автами перевезли нас американці в місцевість Рейт бай Вердав, у колишній табір французьких полонених. Усіх нас поставили рядами на подвір'ю, і кожний із нас мусів покласти перед собою свої всі речі та скинути сорочку. Шукали за СС-сами. Коли знаходили СС-са, віддавали його неграм, котрі лінчували нещасливців, потім усіх полонених реєстрували.

Нас, чотирьох українців, не реєструють, а американський чиновник каже нам, що поїдемо "на родіну". З тої халепи врятував нас американський капітан-українець; він дуже довго говорив зі мною, потім наказав чиновникові зареєструвати нас. На звільнення з полону ми довго не чекали. Привезли нас американці до Ваймара та звільнили. За годину я вже розмовляв з полковником Дяченком. У Ваймарі списав я звіт із фронтових операцій нашої бригади і передав його генералові [Михайлові] Садовському. Кілька разів стрічався я в Канаді з генералом Садовським, але про мій звіт він чомусь не згадав.

З Ваймара я поїхав у Ганновер, а потім Білеффелд, де зустрінув поручника Я. Стрийського. Мандруючи по діпівських таборах (табори для переміщених осіб, тобто втікачів із СССР. — Ред.), я віднайшов сотника Сокальського, поручника Юрківа; в Авсбурзі зустрів хорунжого Дмитренка, підстаршину Хохулу; Заблоцький стрінув у Мюнхені поручника Гладиша; в Новому Ульмі проживав полковник Дяченко із дружиною Оленою; там проживав і сотник Сачківський. З Нового Ульма я поїхав з полковником Дяченком на його "Січ", в околиці Авсбурґу; там він мав відділ шибайголовів, котрі заготовляли паливо для американської армії, гнали самогонку та раділи життям. Обмінявшись із полковником Дяченком сувенірами, ми розійшлись.

Через мого доброго приятеля і приятеля генерала Шандрука я мав зустріч з генералом в одному з мюнхенських ресторанів. Генерал Шандрук дуже радів, як довідався від мене, що поручник Стрийський живе в Білеффелді; Стрийський був у штабі генерала Шандрука, й саме йому генерал доручив вивезти з Берліна військовий архів та інші цінні речі. На жаль, Стрийський не міг вивезти нічого з Берліна.

Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). - 1988. — Ч. 5–6 (157–158). -С.64–66.

На світлині — юні українці, вояки 1-ї дивізії УНА. З оригіналу. Публікується вперше.

Генерал-хорунжий Петро Дяченко

Петро САМУТИН,

Генерального штабу генерал-хорунжий

23 квітня 1965 року на 70-му році життя залишив лави Новітніх Запорожців один з найкращих їх репрезентантів Ген. Шт. генерал-хорунжий св. пам. Петро Дяченко.

Народився він ЗО січня 1895 року в с. Березова Лука Миргородського повіту на Полтавщині. Тлінні останки його спочили на Українському Національному Цвинтарі в Південному Баунд-Бруці в США. Там 1 травня 1965 року кинули на його домовину грудку землі дружина, син, найближча родина та побратими зброї.

Перша світова війна застає молодого юнака в стінах Миргородської Реальної Школи, після закінчення якої вступає він до Оренбурзької Козачої кінної старшинської Школи. Кінчає школу і відразу ж їде на фронт.

Уже в перших днях революції 1917 року він залишає ряди Російської Армії та спішить до Українського Війська, де на початках своєї служби займає становище бунчужного кінної сотні в групі полковника [Петра] Болбочана. З бігом часу стає він командиром тієї сотні, а пізніше — і командиром полку. Полк приймає назву "Полк Чорних Запорожців", або, як його називали, "Полк Чорношличників". Організаційно полк входив до складу Запорозького Корпусу, а в році 1920 — до складу 1-ї Запорозької Дивізії.

Як командир полку він виховує підлеглих на традиціях Запорозької Січі й ніколи від тих традицій не відступає. Особиста його відвага — подиву гідна. Він завжди сміливо дивився у вічі смерті, зажди сам шукав ворога та б'є його, де тільки зустрічав на своєму шляху. У відношенні до своїх підлеглих був аж занадто вимогливим, але сам завжди служив їм прикладом. Той, хто старався ухилитися від вимог свого командира, довго в лавах Чорних не затримувався.

Не було, здається, бою, у якому б Чорношличники не брали участи та не виходили переможцями. І він, як отой капітан, що в разі катастрофи останній сходить зі свого командного містка, завжди останнім відходив із поля бою.

Полк Чорношличників був улюбленою частиною св. пам. Головного Отамана Симона Петлюри (сумнівне твердження. -Ред.). Де тільки з'являлась загроза, там Головний Отаман кидав полк Чорних Запорожців, і вони рятували положення. Хто не бачив атаки Чорних, той не може собі уявити і відчути тої стихійности тиску їхніх списів і шабель. Тому не дивно, що жоден ворог не витримував атаки Чорних.

У першому Зимовому поході полк Чорношличників на чолі зі своїм командиром бере уділ в повному складі. Його чин у цьому поході — подиву гідний. У бою за місто Тульчин на Уманщині (Брацлавського повіту Подільської губернії. -Ред.) з білими (червоними. — Ред.) москалями, що були у великій перевазі, св. пам. генерал П. Дяченко показав не тільки свою особисту надзвичайну відвагу, але і класичний приклад повного заскочення ворога та цілком нову тактику бою української кінноти. В цьому поході полк Чорношличників прорвався аж на лівий берег Дніпра та дійшов до міста Золотоноші на Полтавщині. І всі ці бойові чини полк завдячував своєму командирові, яким був св. пам. ген. П. Дяченко. Тяжко ранений у 1920 році в бою з москалями, він не кінчив повного лікування, але передчасно вернувся до своїх Чорношличників, без яких буквально не міг жити.

Опинившись у Польщі як інтернований, ген. П. Дяченко вживає всіх заходів, щоб улаштувати своїх козаків та старшин на працю і тим створити для них кращі умови життя, хоч у той час і він сам працював як звичайний робітник. І тут, на еміграції і в біді, покійний генерал показав себе як Новітній Запорожець.

У1927 р. з наказу Головної Команди Армії УНР ген. П. Дяченко вступає до Польського Війська як контрактовий старшина та проходить службу в 1-му і 2-му Полках Шволежерів.

1934 року закінчив він Вищу Військову Школу в Варшаві.

Війна Польщі з Німеччиною застає ген. П. Дяченка на Польсько-Литовському прикордонні, в м. Сувалки. Тут бився він до останнього дня, перейшов зі своєю частиною Литовський кордон і був інтернований.

Звільнившись з інтернування, повертається знову до Польщі, де і застає його 2-га Світова війна. Настав довгожданий час, постала Українська Національна Армія, у якій його призначено на становище командира Протипанцерної Бригади, а пізніше — командира 2-ої Дивізії УНА.

Св. пам. ген. П. Дяченко належав до тих Новітніх Запорожців, що завжди шукали часу і місця, де б могли вони бити ворогів України.

У пам'яті своїх зверхників і підлеглих залишиться він як один з найкращих командирів і вояків відродженої української кінноти. її роль у Визвольній боротьбі він добре розумів і завжди вмів використати її рухливість. Був добрим організатором і тактиком. Пройшов добрий стаж як старшина Генерального Штабу. Але зла доля не судила йому показати всіх своїх здібностей — як визначного оператора і командира великого з'єднання рідної кінноти…

Спи спокійно, дорогий генерале, друже, земляче і побратиме! Хай Земля Вашингтона буде Тобі легкою, а пам'ять про Тебе хай залишиться в наших серцях вічною!..

Самутин П. Генерал-хорунжий Петро Дяченко // Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). -1965. -Липень — серпень. — Ч. 7 (26). — С. 13–14.

Відійшов на вічний спочинок генерал Петро Дяченко

Макар КАПЛИСТИИ,

сотник Армії УНР, лицар Залізного хреста

Відійшов на вічний спочинок генерал Петро Дяченко

23 квітня 1965 року обірвався життєвий шлях хороброго лицаря, учасника збройної боротьби 1917–1921 років Петра Дяченка.

Українська громада, вояцькі організації та організована молодь Філадельфії гідно відпровадили на вічний спочинок Покійника. Похороном заопікувався Громадський Комітет на чолі з представником Відділу УККА Петром Ґенґалом і представниками від Християнського Руху др. М. Ценком, від ОбВУА побратим М. Олексевич, від ІУД УНА побр. В. Забродський, від Т-ва був. вояків УПА імени Т. Чупринки побр. М. Ковальчин, від Суспільної Опіки п. Марія Величко.

Дня 30.04.1965 р. о годині 8-ій вечора Високопреосвященіший Митрополит Іоан в сослуженні 6-х священиків відправив панахиду та попрощав Покійника. Панахида відбулася в церкві Св. Покрови при численній участі громадянства, вояцтва і молоді. Почесну варту тримали вояки і молодь із прапорами ОбВУА, І УД УНА, Пласту, ОДУМ і СУМ.

Лицарі Залізного Хреста склали бойові відзнаки Армії УНР і накрили тіло китайкою. На другий день рано, о годині 9-й настоятель о. Царик в асисті священиків відправив похоронну Службу Божу, а опісля тіло Покійника відпроваджено на цвинтар у Баунд-Бруці.

Архиєпископ Мстислав попрощав генерала, довершив похоронних молитов і відпровадив тіло на місце спочинку. У похороні взяло участь понад двісті осіб. Оточили могилу старі й молодші вояки-побратими, очолювані ген. П. Шандруком, ген. А. Валійським і ген. В. Герасименком. Зустрілися тут сивоволосі полковники і молодші старшини та козаки. Попроїдали Покійника: ген. П. Шандрук від вояцтва Армії УНР і від побратимів І УД УНА, від Головної Управи ОбВУА — д-р І. Козак, від лицарів Залізного Хреста — ген. [Володимир] Герасименко, від Головної Управи був. вояків УПА — побр. Ковальчин, від старшин і козаків Полку Чорних Запорожців — побр. В. Сім'янців, від Союзу Ветеранів Українського Резистансу-побр. Поліщук і від вояків з Клівленду — побр. Макогон.

Достойні пані приготовили трапезу-поминки. Владика Мстислав поблагословив трапезу та поділився споминами з молодечих літ Покійника, що був близьким земляком Владики.

Генерал П. Шандрук відчитав лист Керівника Військового Ресорту УНР ген. Вовка. В листі було признання великих боєвих заслуг Покійника та вислів глибокого співчуття Дружині й Родині.

От. Царик поділився враженнями з останніх днів життя генерала.

Отаман Бульба поділився споминами, як Покійник організував штаб УПА на Волині й Поліссю 1941 року.

Невістка інж. Лідія Дяченко відчитала вірш Ванчицького, присвячений Покійникові.

Побратим Дем'янчук висловив побажання, щоб були зібрані та збережені матеріяли та пам'ятки про Покійника.

Керівник і впорядник похоронних відправ і процесій побр. В. Забродський підкреслив велику популярність генерала, організовану участь вояцтва, молоді і громадянства в похороні, а при цьому звернув увагу присутніх на твердий військовий характер, патріотизм, хоробрість і фаховість військовика, чим особливо відзначався Покійник.

Го лова К-ту П. Ґенґало, який провадив і був господарем поминок, склав подяку за похоронні відправи Високопр. Митрополитові Іоанові, Владиці Мстиславові, настоятелеві о. Царикові та всім священикам, що взяли участь у похороні. Далі подякував генералам, старшинам і воякам та молоді, а також громадянству. Щире слово подяки впало на адресу пань, що приготовили трапезу. За труд і переведення похорону Голові та всім членам Комітету належиться щире визнання і подяка.

Автор цих рядків звертається до сина і внука Покійного з гарячим проханням гордо та гідно зберігати вояцькі традиції та добре ім'я роду Дяченків.

Каплистий М. Відійшов на вічний спочинок генерал Петро Дяченко // Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). - 1965. — Березень — червень. — Ч. 5–6 (24–25). — С. 24–25.

Ті, що відійшли…

Ларіон КРИЛОВЕЦЬКИИ,

козак кінної сотні Вільного козацтва Катеринославщини

Дня 23-го квітня 1965 р. відійшов у вічність після довгої і важкої недуги у Філадельфії, Па.

генштабу ген. — хор. Армії УНР, б[увший] визначний учасник Визвольної боротьби України, лицар Ордену Залізного Хреста, б. командир полку Чорних Запорожців, учасник-командир Першого Зимового Походу, а в часі Другої світової війни призначений на командира II Української Дивізії УНА.

Покійний народився ЗО січня 1895 р. в Березовій Луці на Полтавщині. Після закінчення середньої школи вступив до служби в б. російській царській армії. Закінчивши Військову Школу, служив у тій армії старшиною та брав у тому характері участь у Першій світовій війні. Після революції 1917 року вступив добровольцем до українського війська та як бойовий старшина перебув в рядах Дієвої Армії всю кампанію. По війні служив контрактовим старшиною в польській армії та закінчив Вищу Військову Школу у Варшаві.

Його похорон був доказом пошани і симпатії, якою покійний Генерал втішався в українських військовиків та в широких кругах громадянства.

Його тлінні останки були зложені найперше в церкві Св. Покрови у Філадельфії, де напередодні похорону митрополит УПЦ в ЗДА Іван Теодорович у сослуженні численного духовенства відслужив Парастас. Наступного дня, 1 травня 1965 р., труну з тлінними останками перевезено до Савт Бавнд-Бруку та внесено до тамошньої Церкви св. Ап [постола] Андрія.

Архієпископ Мстислав в асисті духовенства відправив похоронний обряд та сказав прощальну проповідь. За козацьким звичаєм тіло Померлого було вкрито червоною китайкою. В поході йшли, між іншими, три генерали: [Павло] Шандрук, [Аркадій] Валійський і [Володимир] Герасименко та багато кол. вояків різних ранґ. Зараз за труною пор. Михайло (Матвій. -Ред.) Суржко, зодягнений в однострій Армії УНР, ніс прапор та відзнаки Генерала.

Над відкритою могилою прощали покійного: ген. — штабу ген. Павло Шандрук від УНА та найближчих побратимів, д-р Іван Козак від Головної Управи ОбВУА, ген. Герасименко від Лицарів Залізного Хреста, Михайло Ковальчин від Головної Управи Товариства б. Вояків УПА, мистець Валентин Сімянців від Чорних Запорожців, Ілярій Поліщук від СВУР, Іван Макогон та інші. Під час традиційних поминок промовляли архієпископ Мстислав, о. Царик, Т. Бульба-Боровець, Михайло Дем'янчук і інші.

Невістка Покійного пані Лідія Дяченко прорецитувала вірш, написаний у пошану Генерала з приводу його смерти.

Відспівано стрілецьку пісню "Видиш, брате мій".

Влаштуванням похорону займався окремий Комітет, складений з таких громадян м. Філадельфії: пані М. Величко, П. Ґенґала, М. Алексевича, В. Заброцького, М. Ковальчика та М. Ценка.

Вісті комбатанта (Нью-Йорк). - 1965. — Ч. 2 (18). — С. 63.

Бойовий орел української кінноти (Пам'яти генерала Петра Дяченка)

Лев ШАНКОВСЬКИИ,

хорунжий УГА, підпоручник Армії УНР, історик

Смерть генерала Дяченка, командира Чорного запорозького кінного полку в роки Визвольної війни 1918–1920 рр. та командира 2-ї дивізії УНА в 1945 році, була несподіванкою для вояцької братії у Філадельфії. Ще так недавно учасники І зимового походу гостили сл. пам. Генерала із Дружиною на своїй зустрічі й слухали його доповіді про участь Чорного кінного полку в цій операції, що вкрила Армію УНР заслуженою славою. Ніщо не віщувало тоді близької смерти сл. пам. Генерала, що на цій зустрічі, як і завжди, блистів своїмнеспожитим (невичерпним. — Ред.) гумором, таким притаманним для його кавалерійської вдачі. Але проминуло декілька тижнів і не стало між живими генерала Дяченка. Він відійшов до останнього звіту у Всевишнього, може, й передчасно, але з "послужним списком", що ставить його в ряди найвизначніших полководців новітньої української воєнної історії. На спогад про цю останню зустріч із сл. пам. Генералом залишилася спільна знимка, яку просимо опублікувати.

З генералом Дяченком зійшов у могилу нащадок старого козацького роду, якого предки вміли орудувати шаблею й не цуралися вживати її у народній потребі. На Полтавщині, де молодий старшина, поручник Дяченко творив свою кінну частину десь під кінець 1918 року, живими були ще козацькі традиції у наші дні, і не можна дивуватися, що створена поручником Дяченком кінна частина, яка з часом розгорнулася в кінний полк, набрала вигляду і характеру кінної частини старої козацької армії Гетьманщини.

Коли ви зустрічали Чорний полк на історичних побойовищах Правобережжя, де колись проходили загони отамана Морозенка чи Кривоноса, ви могли дивуватися, що модерна кіннотна частина зберігає вигляд, тактику, побут і звичаї колишньої козацької кінноти. Але, придивившись до новітніх Чорношличників, ми мусіли-таки визнати це явище за закономірне, бо у військовій справі передовсім не можна йти проти традицій. їх треба знати і плекати, а також вміло сполучати з тим новим, що народжується, прагне жити й мати майбутнє. Полковник Дяченко старі козацькі традиції знав і розумів і на них створив та розбудував свій кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях у рядах відродженої української армії і записав у її історії справді блискучі карти.

Офіційна назва цього визначного полку була 1-й Чорний запорозький кінний полк. На жаль, в українській армії, що творилася здебільшого стихійно, не прикладали великого значення впорядкованому реєстрові полків, і тому щодо "першості" Чорного полку можна сумніватися. Насправді першим кінним полком української армії був полк Кінних гайдамаків імені кошового отамана Костя Гордієнка, що його створив генерал [Всеволод] Петрів на Західному фронті, з ним пробився в Україну і брав участь у рядах Запорозької дивізії у першій кампанії проти большевиків. Але в час творення Чорного полку Гордієнківський полк не існував. Його місце в Запорозькому корпусі зайняв Чорний полк, але його логічно треба було назвати "другим", залишаючи місце в реєстрі кінноти для Гордієнківського полку, що міг кожночасно відновитися.

З боку допитливих осіб може висунутися питання, чому полк названо Чорним, бо його назва "Запорозький" через приналежність до Запорозького корпусу є зрозуміла. Отож в арміях І Світової війни назвою чи краскою "чорний" означали ударні частини, тобто частини високої бойової якості. Ударні батальйони російської армії мали чорні відзнаки, штурмові батальйони австрійської армії — таку ж емблему, і чорною вилогою під тризубом на шапці визначався, наприклад, курінь смерті УСС.

Кінний полк полковника Дяченка бажав теж бути ударним, і це позначилось у його назві та його відзнаках. І справді, Чорний полк був ударним продовж усього свого існування — завдяки сполученню старих і нових традицій, такому важливому в доцільній організації війська.

Поза цією модерною ударністю чорношличники полковника Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них перш за все своїм виглядом. Ось голений лоб, з якого звисає козацький оселедець, — це не тільки стара традиція, але і засіб для збільшення боєздатності в сучасну пору. З оселедцем полону немає; большевицькі вороги придумували для власників оселедців особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до "отборньїх частей Петлюри". Далі: на голові козацька шапка з довжелезним козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками. Коли донські козаки деморалізували противника своїми окликами в атаці "кли, кли, кли" (коли!), то вже сам вигляд атакуючих чорношличників з розвіяними на вітрі шликами викликав у ворога переляк.

— Шликі наступают! — кричали вороги і гнали навтікача, навіть не думаючи про спротив, а за ними неслося грімке "Слава" і галайкання "шликів", можливо перейняте їхніми предками у степових народів.

Жупан і шаравари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій Чорношличників, причому козацький жупан мав на кінці рукавів чорні вилоги в трикутній формі, що для підстарший і старшин були оточені відзнаками ступня на французький лад.

Це так було в 1919 році, і треба сказати, що тоді зобов'язуюча система відзнак ступенів на рукавах була багато краща за відзнаки ступенів на комірі, прийняті в Армії УНР у 1920 році. Окремі ступені відзначалися петлицями, що оточували нарукавні вилоги, з яких горішня творила коло, але хай тепер скаже мені хтось, за якою системою? Які були краски родів зброї, скільки петлиць і яких було на рукаві хорунжого, сотника чи полковника? Відповідні документи, щоб могли цю систему вияснити, пропали або зберігаються в большевицьких архівах, а мемуаристи про неї не написали ні одного слова. У результаті ми знаємо систему відзнак ступня УГА або систему відзнак ступня Армії УНР у 1920 р., але не знаємо її з 1919 року, коли військовим міністром був генерал Всеволод Петрів, що мусів видати якийсь наказ із цього приводу. Гадаю, що недостача пояснення систем відзнак 1914 року в нашій мемуарній літературі є нашим занедбанням, яке треба якнайскоріше надолужити, щоб не створювати непотрібних люк (прогалин. -Ред.), які стануть морокою для майбутніх істориків.

Внутрішнє життя Чорного кінного полку теж нагадувало старі зразки. Була в Чорному полку залізна дисципліна, але тільки в бою та службі; поза нею панувало між старшинами й козаками побратимство, що навіть часами вироджувалось у панібратство. Позначалось це свобідною поведінкою козацтва в товаристві старшин, спільною участю в розвагах, у різних юнацьких витівках чи навіть нешкідливих бешкетах. Над усім цим старшував добрий і вибачливий "батько" — полковник Дяченко, що з батьківським зрозумінням ставився до дещо розгуканих своїх дітей, якщо вони в сьому гулянні не переступали меж дозволеного. Але горе було й біда, коли "батько" зі зрозумілих чи незрозумілих причин впадав у лють, — тоді й старшинам, і козакам однаково перепадало на горіхи. Тоді кожний старався щезнути якось "батькові" з очей і зашитись по мишачих норах, щоб перечекати лихо і не наразитись на лайку, а то й гірше.

Але цей страх перед розлюченим "батьком" ніяк не поменшував у "дітей" їхньої любові до нього: кожен знав, що в бою чи службі "батько" завжди буде першим і подбає за себе тільки тоді, коли подбав уже за цілий полк. Не думаю, щоб у загоні Кривоноса чи Морозенка стосунки між старшиною та козацтвом укладались якось інакше.

Очевидно, внутрішня спаяність Чорних мала велике значення для бойової вартості полку. Про боєздатність Чорношличників ходили легенди, а легенди мало відбігали від дійсності. Для нас, галицьких "уланів" з 1-ї Кінної бригади УГА, що в поході на Київ 1919 року були часто сусідами Чорного полку на фронті, Чорношличники були неперевершеним зразком, прикладом, вартим для наслідування. "Оселедці" (так ми називали своїх наддніпрянських бойових друзів з Чорного полку) були вишколеними кіннотниками і вміли воювати в кінному та пішому ладі. Вони відзначались особливою відвагою, погордою смерті, вмінням постояти за друзі свої у потребі, а при цьому були ще й чудовими вершниками, вміли орудувати вогнепальною й холодною зброєю, знали чимало хитрощів і трюків з арсеналу кіннотників степових народів і кавказьких джигітів. У результаті Чорний запорозький кінний полк став прекрасним, бойовим полком, що не знав поразки на полі бою. Це були справді бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел — командир полку, полковник Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що цю свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках.

І справді, від свого постання в перші місяці другої совєтської інвазії на Україну в 1918 році аж до похмурого дня в листопаді 1920 року, коли Чорний полк вийшов зі своїм командиром під розгорнутими прапорами на інтернацію до недавнього віроломного "союзника", Чорний запорозький кінний полк полковника Дяченка в бою переможеним не був. Цю обставину якось довелося мені нагадати внукові сл. пам. Генерала, активному діячеві українського студентського руху в Філадельфії. Немає де правди діти, але молодь у СПІА має деякі претензії до старшої генерації за те, що вона, мовляв, "мала неповторний шанс", але проґавила його, "програвши двічі". А коли "програла", то й не дуже може служити прикладом для молоді. Довелося нагадати симпатичному юнакові, що його дідусь ніколи нічого не програв, ні тоді, коли очолював Чорний кінний полк, ні тоді, коли очолював 2-гу дивізію УНА, що виросла з Протипанцерної бригади УВВ під його командою — частини, що била більшовиків навіть тоді, коли Третього рейху не було вже кому боронити…

Полковник Дяченко і його частини перед ворогом ніколи не тікали; навпаки — різні вороги й переможці тікали перед ним. Про те, "хто" і "чому" програв, судитиме ще історія, але на цьому суді полковник Дяченко може бути тільки за свідка, а не за обвинуваченого…

Ось такий були Чорний кінний полк і його незрівняний командир, полковник Дяченко. Історії цього полку не думаю передавати, бо для неї численні матеріали існують у нашій мемуарній літературі, зокрема і спогади полковника Дяченка, друковані колись на сторінках філадельфійської "Америки". У цьому місці бажаю тільки нагадати певні факти, відомі здебільшого з літератури, й зробити відповідні висновки, що стосуються головно ролі кінноти у Визвольній війні 1918 — 1920-х років.

Приклад Чорного кінного полку, що його характеристику старались ми навести у статті, присвяченій пам'яті одного із творців і керівників української кінноти, переконує нас, що українська армія диспонувала прекрасними кіннотними полками, зокрема наддніпрянськими. Остаточно реєстр наддніпрянських кінних полків нараховував 10 полків, причому 6 кінних полків перебувало постійно у складі стрілецьких дивізій, а 4 полки (Лубенський, 2-й Запорозький, Чернігівський та Ніжинський) творили Окрему кінну дивізію, що була сформована в 1920 році (тоді впродовж короткого часу до неї входив і Чорний кінний полк).

УГА мала три кінні полки, при чому один з них перебував у складі І Галицького корпусу, а два, об'єднані в І Кінну бригаду УГА, перебували в складі III Галицького корпусу. Крім цих кінних полків, були ще кінні сотні й дивізіони у складі стрілецьких дивізій і бригад.

Таким чином, так би мовити, стратегічна кіннота нараховувала 13 кінних полків. Кіннота ця диспонувала прекрасним командним складом, зокрема колишніми генералами російської армії, як [Микола] Єлчанінов-молодший, [Сергій] Кульжинський, [Микола] Янчевський, або молодшими, що вже набували командний стаж в українській армії. Серед останніх слід назвати командира Окремої кінної дивізії генерала [Івана] Омеляновича-Павленка-молодшого та командирів полків [Петра] Дяченка, [Олександра] Вишнівського, [Дмитра] Жупінаса, [Олексу] Царенка, [Олександра] Недзвецького, [Федора] Грибовського, [Семена] Лощенка, [Леоніда] Ступницького (згодом шефа штабу УПА-Північ) та інших. Були і штабовці, що прекрасно розуміли кіннотну справу: генерал [Всеволод] Петрів, полковник [Юрій] Отмарштейн та інші.

Чи, беручи це все до уваги, українська кіннота виконала свою роль у Визвольній війні? На жаль, ні, бо українське командування не розуміло ролі кінноти в революційній війні на великих просторах. Воно не мало правильної концепції ведення такої війни і у своєму стратегічному мисленні йшло по лінії найменшого опору, пристосовуючи до війни пережиті концепції позиційної війни довгими й закостенілими фронтами з пересадною (надмірною. — Ред.) увагою на крила цих фронтів та на забезпечення їхнього тилу. Поскільки фронти, як ось у поході на Київ, зависали фактично в повітрі, кінноту зосереджувано на флангах фронту для забезпечення його від різних несподіванок. Ось до чого зведено роль кінноти в українській армії.

У цьому місці не можу відмовитися від ствердження, що носіями цієї неправильної концепції ведення Визвольної війни були головно німецькі штабові офіцери в УГА. Це вони надавали пересадне значення регулярним арміям та веденій такими арміями позиційній війні і не розуміли крайньої непридатності їх вжитку в революційних умовах боротьби. З цієї причини вони недооцінювали Армію УНР, але значно перецінювали силу й "регулярність" денікінської армії. Насправді Добрармія не мала ні тієї сили, ні тієї "регулярності", що їй приписували німецькі штабовці. Ще й досі робиться якось страшно, коли думаєш, що долю Києва 31 серпня [1919 р.] вирішили німці: в Добрармії генерали Бредов, Штессель і Штакельберґ, а в українській армії — генерал [Антін] Кравс.

Я далекий, щоб обвинувачувати в чомусь німецьких офіцерів УГА. Це були переважно галицькі німці або німці, що проходили військову службу в галицьких полках. Вони чесно й віддано, за невеликими винятками (підполковник Бем), боролись за Українську державність і для цієї боротьби склали свою жертву. Ми стверджуємо тільки їхнє нерозуміння умов боротьби на Наддніпрянщині, зокрема у штабових старшин, і стверджуємо, що ними були зроблені засадничі помилки, що виникали з їхнього нерозуміння. Тим часом під впливом цих старшин перебували військові штаби, зокрема на вирішальних фронтах. Походом на Київ керувала армійська група генерала Кравса, що на її чолі стояв генерал-німець, а шефом штабу був штабовець-німець.

І сьогодні не можна позбутися враження, що український генерал на чолі цієї армійської групи краще б дав раду з походом на Київ, ніж дав її генерал Кравс зі своїм шефом штабу майором Льобковіцом. Останній залишив нам прецікавий матеріал — свої спогади (II том збірника УГА Микитюка), з яких прекрасно видно, як мало розумів, що довкола нього діється, шеф штабу армійської групи, яка оперувала на вирішальному фронті силою 40000 багнетів та шабель.

Сама стратегічна концепція походу на Київ в літі 1919 року в нашій літературі (й окремих доповідях) прекрасно скритикована фахівцем — генералом Аркадієм Валійським, і до неї ледве чи можна щось додати. В цьому місці бажаю поділитися враженнями колишнього учасника, щоб глянути на сам похід з долу, з точки зору звичайного вояка.

Отже, всі дивізії і бригади об'єднаних українських армій посувалися в напрямі на Київ рівним фронтом — під шнурок. Коли якась дивізія чи бригада залишилася позаду, цілий фронт затримувався і чекав на тих, що запізнилися. В останній фазі під Києвом фронт затримався на рокові (фатальні. — Ред.) 4 дні (25–29 серпня), бо якісь там бригади І корпусу УГА залишилися в тилу.

Чотириденна затримка мала катастрофічні наслідки для об'єднаних армій, бо дозволила денікінським військам наблизитися до самого Києва. Денікінці просувалися на Лівобережжі майже без спротиву з боку більшовиків, які всі свої сили кинули проти об'єднаних українських армій. Ось, наприклад, місто Переяслав зайняла кінна розвідка 7 дивізії Добрармії у складі 20 вояків, бо Переяслав з більшовицького боку ніхто не обороняв.

Армійська група генерала Кравса посувалася на Київ вирівняним фронтом, у центрі якого були дві бригади III корпусу УГА, ліворуч від них — бригади І корпусу УГА і праворуч — Запорозький корпус. Крила цього фронту охоронялись кінними частинами: праве крило нашою, або Запорозькою кінною бригадою, ліва — кінним полком І корпусу УГА. Не було випадку, щоб ці кінні частини забігали далеко перед фронт, хоча би з метою розвідки, вони служили винятково для охорони крил, дарма що, по суті, й не було цих крил перед ким охороняти, зокрема правого крила. Направо від армійської групи генерала Кравса була порожнеча, і тільки десь за 120 км від нас уздовж залізничної лінії Христинівка — Цвіткове посувалася група отамана Юрка Тютюнника (5-та і 12-та селянські дивізії), а ще десь далі, по залізничній лінії Знам'янка — Бобринська, йшла 2-га Терська пластунська бригада генерала Хозова, авангард якої з бронепотягом з'явився 21.VIII на ст. Цвіткове, а 24.VIII — під Білою Церквою. Терські пластуни входили до складу II корпусу Добрармії під командою генерала Ірманова, в складі якого було 7 козачих пластунських батальйонів, 6 козачих кінних полків, декілька козачих та 2 "добровольчі" гарматні батареї і дивізіон бронепотягів. Але в серпні з цього складу відійшла на Харківський фронт 1-ша Кавказька кінна дивізія, і на фронті дій української армії залишилися тільки 2-га Терська пластунська бригада, Кубансько-терська пластунська бригада полковника Цибульського та Сводна (Зведена. — Ред.) кінно-козача бригада генерала Склярова. Це й були всі сили Добрармії на цьому відтинку, а майорові Льобковіцові ввижались цілі армії, що могли принести українській армії загибель, якщо з ними не договоритись за всяку ціну… Ось так у поході на Київ на правому крилі на зміну перебувала 1-га Кінна бригада УГА або Запорозька кінна бригада, або коли не на цьому правому крилі, то в резерві армійської групи. Про те, щоб використати існуючу кінноту для інших цілей, ніхто не думав. А було цієї кінноти у складі армійської групи генерала Кравса аж 5 полків. Це була на той час значна сила, яку можна було вжити для виконання завдань стратегічного характеру. Для цього, щоб мати уяву про цю силу, слід сказати, що в ній було приблизно 2000 шабель, при 40 кулеметах, 6 гарматах (Алмазовський дивізіон, що завжди співпрацював з Чорними запорожцями полковника Дяченка), не рахуючи кінно-гарматної батареї у складі 6-ї бригади УГА.

На той час кінна група такого складу могла виконати важливі завдання стратегічного характеру, наприклад розгром тилу 12-ї більшовицької армії, що обороняла Київ, або створення перешкоди для його планової евакуації. У цьому місці я вже не кажу, що така група могла перешкодити і виконанню планів Добрармії, отже, могла спричинити засадничі зміни в розвитку стратегічної ситуації.

Історія більшовицької І Кінної армії доказує нам, що можна осягнути ініціативою, енергією й рішучістю навіть із дуже скромних початків, і тому думка, що українська 1-ша кінна армія з 5 полків кінноти армійської групи генерала Кравса, посилена піхотою, що швидко пересувалась на возах, та кінною артилерією, могла би осягнути значні успіхи, слушна.

Вихід у повстанський район Трипілля (отаман Зелений) і далі на Лівобережжя — в райони чи повстанські республіки Ангела, Мордалевича, Струка (Юліан Мордалевич тпа Ілько Струк діяли на Правобережжі. -Ред.) й інших — міг би відкрити для нашої кінної армії необмежені можливості й неповторні шанси вирішення боротьби за Київ цілком у нашу користь.

На жаль, цих можливостей і шансів не бачили відповідальні за операцію німецькі керівники і штабовці армійської групи генерала Кравса, що не розуміли значення кінноти взагалі (в австрійській армії під кінець війни її значення було в системі збройних сил зведене внівець; кінноту вживали (використовували. — Ред.) для ведення близької розвідки піхотних частин у пригожих умовах), а значення кінноти для рухової війни на значних просторах, зокрема, [не бачили] і тому цю можливість проґавили.

Ще в Галичині [на посаді шефа штабу Галицької армії] полковник [Євген] Мишківський пропагував свою концепцію швидкої, рухової війни з оляками, веденої легкими й кінними загонами, але з огляду на опір колишніх австрійських штабовців такої концепції провести не міг і мусів уступити зі становища шефа штабу Галицької армії.

В епоху [походу] об'єднаних армій на Київ концепції такої, мабуть, ніхто й не запропонував або про те ми не знаємо (виразним прихильником рухової війни був командир Запорозького корпусу генерал [Володимир] Сальський).

У кожному разі, досвід війни у Східній Європі вказує на численні приклади успішності далеких рейдів: 1) Рейд отамана Юрка Тютюнника із групою колишніх григор'євців на об'єднання з українською армією в червні — липні 1919 року, рейд з великими обозами понад 400 км відбувся з повним успіхом; 2) Донськокозачий рейд генерала Мамонтова в серпні — вересні 1919 року; 3) Рейд Якіра у вересні 1919 року на об'єднання з 12-ю більшовицькою армією з-під Одеси під Житомир; 4) Рейд Махна в запіллі Добрармії у вересні — жовтні 1919 року — від Умані по Маріуполь, і врешті 3) Перший зимовий похід Армії УНР від грудня 1919-го по травень 1920 року-може, найвеличніший приклад з усіх наведених. Але цим рейдом командував український генерал, генерал Омелянович-Павленко-старший, маючи за шефа штабу такого досвідченого рейдовика, як полковник [Андрій] Долуд, і таких досвідчених партизанських командирів, як [Андрій] Гулий-Гуленко чи Юрко Тютюнник. У поході на Київ такі українські генерали, як [Михайло] Омелянович-Павленко, [Петро] Єрошевич, [Сергій] Дядюша, [Олександр] Греків та інші, могли в керівництві операціями і для концепційної думки більше дати, ніж дала німецька пара Кравс — Льобковіц, цілком певно, не зі злої волі, але просто з нерозуміння ситуації, серед якої довелося їм діяти на чолі значної військової сили у війні за українську державність.

Ці критичні зауваження у статті, присвяченій генералу Дяченкові, не були написані для того, щоб комусь зробити прикрість або для абстрактних розважань на тему, щоби то було, якби було було. Проте аналіз минулого потрібний, щоб знайти дороговкази для майбутнього, і від цього обов'язку не можемо ухилитись ми, учасники Визвольної війни українського народу. Коли ж цей аналіз з'явився у статті, присвяченій пам'яті визначного українського полководця наших днів, то сталося те тому, що сл. пам. Генерал залюбки таким аналізом займався і пристрасно про різні справи нашого недавнього воєнного минулого дискутував (думки про недооцінку вищим українським командуванням ролі кінноти у війні висловлював й Петро Дяченко у спогадах "Чорні запорожці", вважаючи це чи не головною причиною нашої поразки. — Ред.).

Хай же і ці рядки нашого критичного аналізу будуть даниною для його вояцьких пристрастей, які він виявив і як командир полку й дивізії українських армій, і як учасник протибольшевицького партизанського руху, і як громадянин-вояк, якому дорожчим понад усе були справи українських збройних сил, від участі в яких він не цурався ніколи згідно із традиціями свого старого козацького роду. І ми віримо, що пам'ять про незабутнього "батька" Чорних шликів житиме вічно там, де творитиметься українська збройна сила, і його славний полк, Чорний запорозький кінний полк, буде ще введений з почесними правами у реєстри відновленої української армії, в якій житиме вічно з пам'яттю про свого першого командира — справжнього бойового орла української кінноти.

Вісті. Орган військово-політичної думки Крайової управи Братства колишніх вояків ІУД УНА в Німеччині. - 1965. — Ч. 119. — Листопад. — С. 100–103.

Замітка до статті проф. Шанковського про ген. П, Дяченка

Валентин СІМ'ЯНЦІВ,

бунчужний 3-ї сотні полку Чорних запорожців

Упорядковуючи писемну спадщину бл. пам. Ген. штаб ген. — хорунжого Петра Дяченка, бувшого командира полку Чорних Запорожців, натрапив я на статтю п. проф. Лева Шанковського — "Вісті", ч. 119 — під заголовком "Бойовий орел української кінноти (Пам'яти Генерала Петра Дяченка)".

Автор пише: "З боку допитливих осіб може висунутися питання, чому полк називали "Чорним", бо його назва "Запорозький" через приналежність до Запорозького Корпусу є зрозуміла (корпусу вже тоді не було, була Запорозька дивізія. — В. С). Отож в арміях І Світової війни назвою чи краскою "чорний" означали ударні частини, тобто частини високої бойової якости. Ударні батальйони російської армії мали чорні відзнаки, штурмові батальйони австрійської армії — таку ж емблему, і чорною вилогою під тризубом на шапці визначався, наприклад, курінь смерти УСС. Кінний полк полковника Дяченка бажав бути теж ударним, і це позначилось у його назві та його відзнаках. І справді, Чорний полк був ударним упродовж усього свого існування, що й було сполученням старих і нових традицій, таким важливим в доцільній організації війська".

Засадничо згоджуюся щодо думок, висловлених Шановним автором, щодо пробоєвости полку Чорних запорожців і його окремого значення в українській армії. Але назву свою — Чорні — [полк] взяв, не взоруючись на ударні чи штурмові батальйони інших армій (і все ж не треба забувати, що П. Дяченко у вересні 1917 р. командував батальйоном смерті російської армії Тимчасового уряду, відтак саме звідси і йде, очевидно, ота назва. -Ред.).

У полку Чорних запорожців говорилося про Чорних гусарів, Гусарів смерті. Перші були в російській армії, другі — в німецькій. Із такими назвами були гусари в інших арміях. Гусари у старовину — це легка кіннота, і в історії військ згадується десь у кінці XV і на початку XVI століття в мадярській армії та ще в тих часах говориться про хорватів гусар. У нас легка кіннота мала би бути з далекої давнини, бо монголи і принесли на європейські терени взірці легкої кінноти.

Вся кіннота російської армії була формована з українських полків десь із середини XVII століття. Вичерпно переконливо пише про це Нестор Король у своїй праці "Українське козацтво — родоначальник кінного війська Московії-Росії". Після 96 сторінки цієї праці уведено назви кінних полків російської армії. Усі полки носять назви українських міст із часів заснування, а 37 з них зберегли ці назви ще до 1917 роду, як, наприклад, Сумський, Павлоградський, Єлисаветградський і т. д. А Лубенський кінний полк був один час і в українській армії.

Назва "Чорних" у російській армії давалася за бойові відзначення, і таке відзначення мав, наприклад, Олександрівський полк гусарів.

Гусари мали дуже мальовничі уніформи: жовті, сині, червоні й чорні. Особливо ошатно-пишні були даламани-ментіки — верхній одяг на плечі, багато розшитий шнурами. І в Чорному Запорозькому полку носили оті даламани, але мало хто мав. Добре пригадую сотника Бурбу, який мав даламана. Але всякі сумніви щодо взорування на ударні чи штурмові батальйони розвіє фотографія у книзі "Українська еміграція", виданій Симоном Наріжним в Празі, таблиця № 27, фотознімок 83, де генерал Михайло Омелянович-Павленко в колі старшин, а між ними і полковник Петро Дяченко в гусарському даламані. Фотокартка зроблена в таборі Пікуличи в 1920 році. Та й прапор нашого полку був чорний, сріблястим об шитий. З одного боку було нашите гасло "Україна або смерть", а під ним навхрест дві гомілки і череп над ними.

Вісті. Орган військово-політичної думки Крайової управи Братства колишніх вояків ІУД УНА в Німеччині. - 1967. — Ч. 126. — С. 95. На світлині — Валентин Сім'янців. Публікується вперше.

До Хвальної Редакції журналу "Вісті Комбатанта"

Володимир ГЛАДИЧ, майор,

командир 2-го куреня і начальник штабу потипанцерної бригади "Вільна Україна"

Ласкаво прошу помістити у Вашому цінному журналі наступне вияснення.

В ч. 4–5 "Вісті Комбатанта", мабуть, з недогляду Вш. Редакції, яка напевно має всі вірні відомості про всі бойові частини УНАрмії, лист до Редакції, поміщений на стор. 89, про те, що Окрема Протипанцерна Бригада "Вільна Україна" мала німецьку назву і не мала над собою українського командування.

Я, як б[увший] Начальник Штабу тієї Бригади, вияснюю:

Бригаду було сформовано з полонених українців, б. вояків совєтської армії, та з допоміжних поліційних батальйонів. Приймалося виключно колишніх вояків, причому підстаршинам і старшинам на місці роблено короткі усні іспити. Знаю те тому, що я належав до комісії набору від першого дня організування Бригади. В Бригаді було до 80 % придніпрянців.

Бригада ніколи не мала німецької назви, бо з німцями жодних зносин не мала, аж до часу прибуття на фронт в Чехії.

Під час організаційно-вишкільного (Німек) і вишкільного (Ґляц) періодів Бригаду підпорядковано виключно Командуючому УНА генералові. Шандрукові, який в організаційно-вишкільному часі (майже 6 тижнів) в Німеку відвідав Бригаду 3 рази.

Генерал П. Шандрук призначив командиром Бригади Генерального Штабу полковника П. Дяченка.

Етат (бюджет. -Ред.) Бригади уклав полк. П. Дяченко, а затвердив його ген. П. Шандрук.

Бригада складалася з 3-ох куренів штурмової піхоти, батереї тяжкої протипанцерної зброї, резервного куреня, зв'язкової сотні, сотні саперів, санітарних, господарських та інших частин, разом біля 3900 осіб.

8 квітня 45 р. Бригада склала присягу, яку уклав Генерал П. Шандрук, на вірність українському народові і українській державі. Під час промови до Бригади Генерал П. Шандрук підкреслив, що, мовляв, честь Вам, бо Ви є перша бойова частина УНА, яка складає присягу на вірність Україні! Під час того святкування гостювала у нас Капеля Бандуристів ім. Т. Г. Шевченка під керівництвом маєстра Гр. Китастого.

Присягу перевів о. Митрат Ф. Білецький.

При Бригаді чи в Бригаді не було жодного німця, навіть зв'язкового, одного разу з ген. П. Шандруком приїжджав до Бригади німецький полковник Л. Вольф, щоб перевірити забезпечення Бригади харчами. Харчі до Бригади довозилися німецьким транспортом, але розподіляли їх виключно наші старшини. Крім того, команда впоряду та бойових вправ подавалась лише в українській мові.

Для листування зі Штабом УНА вживалося українського штампу "Штаб Окремої Протипанцерної Бригади УНА", і тому мені здавалося, що кожному старшині зі стажем є відомо, що Окрема Бригада рівняється Дивізії!

Бригада перенесла свої справоздання до Штабу УНА, і я часто, навіть кілька разів в тижні, зголошувався особисто в різних справах у Штабі УНА.

Внаслідок заходів ген. П. Шандрука Бригаду було приділено до Групи Армій Нім. Середнього Фронту, яким командував Фельдмаршал Шернер, а безпосередньо — до Панцерного Корпусу Генерала Графа фон Штрахвіца, і там Бригаду в повній мірі забезпечено технічними матеріялами.

Так само під час перебування Бригади на фронті до неї не було приділено жодних німецьких зв'язкових, бо командири куренів і сотень та всі старшини на відповідальних становищах бездоганно говорили німецькою мовою.

А дальше, 27 квітня 45 р., Бригаду було введено в тяжкі бої на Бавцен проти червоних сил, який (Бавцен) наша Бригада відбила. Пізніше перекинено наші частини на північ проти комуністичної польської Дивізії імені Косцюшки, якій ми завдали великих втрат, беручи сотні вояків в полон, добуваючи маси зброї та різного воєнного добра, проломивши фронт і просуваючись вперід, при порівнюючи малих втратах. Та сусідні німецькі частини, морально вже заломані, почали відступати і довелось давати наказ відступу.

Перед нашою Бригадою ворог був розбитий, не був в силі нас переслідувати, і відступ був майже без втрат. Змучені боями, безсонням і відступом, приступили до будування нових оборонних становищ. Полковник Дяченко виїхав по виклику до Штабу Корпусу, і якраз в час його неприсутносте проголошено капітуляцію Німеччини.

Німці панічно кидали зброю. Штаб Бригади дав наказ частинами відступати на захід, в напрямі до ріки Ельби. В той час наш Штаб ще мав точні інформації про рух ворожих сил. Всім командирам частин переслано точні інформації про ситуацію.

Відмарш на захід був дуже тяжкий, хоч ворог нас не переслідував. Він старався всі там військові частини окружити і не допустити вислинутись з їхніх рук. Тому, щоб сповільнити наш відступ і віддячитись за Дивізію Косцюшки, большевицькі літаки, ескадра за ескадрою, низькими полетами на протязі цілого дня шматували наше помучене вояцтво. Там Бригада понесла 60 % знищення в людях і матеріялі. Ніч була спокійна, і по короткому відпочинкові дальше форсованим маршем відходили ми на захід. Треба було занятися раненими і вбитими. При тому вже тут багато вояків зникло; перебираючись в реквізоване у німців цивільне вбрання, вони губилися серед населення.

В 4-ій годині ранком ще наші санітарні вози (це все, що нам залишилось) переїхали з раненими через Ельбу. Коли ж наші частини-розбитки добились туди вже о 8-ій годині ранку, то всі мости вже були обставлені большевиками. Ми є в окруженні!

Скрившись у глибоких лісах, ми провели розвідку над Ельбою і на підставі зібраних інформацій рішили залишки Бригади розділити на групи по кілька осіб (один, що знає німецьку мову), і самостійно кожна група мала пробитись до американців. Я особисто відійшов з останньою групою.

Багатьох большевики виловили, багатьох розстріляли, напевно сотні заслані в табори. Частина дісталась до Баварії. Там вояки Бригади не тільки що вдержували між собою зв'язок, але взаїмно допомагали собі пролазити різні "скринінги" (перевірки. -Ред.). Включилися активно в роботу Військового Центру при ЗП УГВР, а після того працювали в різних військових референтурах військовими референтами та інструкторами на різних військових вишколах. А дальше вояки Окремої Протипанцерної Бригади виїхали до Австралії, Аргентини і Америки та включилися активно в інші наші комбатантські організації.

Під час часу перебування Бригади в резерві Панцерного Корпусу Полковник П. Дяченко одержав наказ від Генерала Шандрука перейменувати Бригаду на 2-гу Українську Дивізію. Наказ був відчитаний під час вечірнього апелю в сотнях. Мені відомо, що Ген. П. Шандрук особисто таємно наказав Полковникові П. Дяченку використати всі можливості і не втягатися в бій та при першій нагоді відтягти цілу частину на захід, але, на жаль, такої можливости не було.

Підготовано вже багато цікавого матеріалу про 2-гу УД УНА, дальше його підготовляємо, і в свій час появиться все друком. А коли йде про зв'язок з Командиром, який у 1965 році відійшов у вічність, фізично це прямо неможливо! Багато з нас майже що кілька тижнів відвідуємо Його могилу на Цвинтарі-Пам'ятникові в Бавнд-Брук і складаємо Йому наш салют!

Не хочеться вірити, що п. бунчужний Городиський, який не мав нічого спільного з 2-ю УД УНА, так з легкої руки не тільки ображує почуття вояків цеї Дивізії, але й міною знавця відбирає право бути 2-й УД УНА тим, чим вона насправді була.

Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). - 1971. — Ч. 5 (55). -С. 73–76.

Звернення оргкомітету побудови пам'ятника Петрові Дяченку

23 квітня 1965 року в Філадельфії (США) після тяжкої недуги відійшов у кращий світ св. пам. Генштабу генерал-хорунжий Петро ДЯЧЕНКО, лицар Залізного Хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного Хреста.

Хто ж не знав генерала Дяченка? Як командир Полку Чорних Запорожців, або т. зв. Чорношлишників, він враз із своїм Полком в Історію Українського відродженого Війська вписав найкращі сторінки. Гідно репрезентував нашу славну кінноту. Не відбулося ні одного бою, у якому б Полк Чорних Запорожців не брав уділу та не вийшов переможно. У кожній акції командира Петра Дяченка бачили на чолі свого Полку. Всю Визвольну боротьбу Петро Дяченко провів у перших лавах на фронті. Тяжко ранений у боях з москалями, не залишив він лав славної кінноти і по видужанні з цілим запалом продовжував боротьбу, ставши знову на чолі Чорних. В боротьбі з Москвою згинули і його два старші сини, котрих він виховував як українських патріотів. Ніколи не дбав про своє особисте життя. До Америки прибув в уже старшому віці і міг заробляти лише на денний прожиток. Залишив по собі дружину і молодого сина.

Сьогодні на могилі св. пам. Петра Дяченка стоїть лише маленький дерев'яний хрестик, в той час як поруч його могили стоять величаві пам'ятники нашим воякам і громадянам. Пошана до наших заслужених вояків, опіка над їх могилами має велике виховне значення і для прийдешніх поколінь.

Для увіковічнення пам'яти св. пам. генерала Петра Дяченка створено Комітет, що поставив собі за ціль зібрати відповідні фонди та поставити скромний пам'ятник на його могилі на Українському Православному Цвинтарі в Бавнд-Бруку. Початки цієї праці вже зроблені, започаткував їх вояк Полку Чорних Запорожців інж. Валентин СІМЯНЦЕВ, зробивши погруддя св. пам. генерала Петра Дяченка. Проект пам'ятника погодився виконати інж. О. ТИМОШЕНКО. Залишається поміч за вояками нашої Армії, за вояками чинної боротьби всіх періодів за волю нашого народу. Тому звертаємося цією дорогою до всіх комбатантських організацій, до всіх наших побратимів та жертвенних громадян допомогти створеному Комітетові належно вив'язатися із його завдань. Всі пожертви просимо надсилати на адресу:

Diachenko Memorial Fund Comm., Selfreliance F.C.U., 239 S. Broadway St.,

Baltimore, Md., 21231, USA/

Уповноваженим на Канаду є пполк. І. Липовецький, і тому всі пожертви з Канади просимо слати на адресу: I.Lypowetckyj, 179 Dowling Ave., Toronto 3, Ont., Canada

Прізвища всіх жертводавців будуть проголошені в щоденнику "Свобода" (США) і в журналі "Дороговказ" (Канада). Листування у всіх справах Комітету провадить генерал Петро Самутин, його адреса P.Samutyn, 6008 Саrter Ave., baltimore, Md., 21214, U.S.A.

Комітет: Петро Самутин, Марія Величко, Валентин Сімянцев, Василь Біловець, І. Липовецький — Канада.

Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). -1966. — Вересень — грудень. — Ч. 13 (32). — С. ЗО.

Посвячення пам'ятника

Валентин СІМЯНЦЕВ,

бунчужний 3-ї сотні полку Чорних запорожців, скульптор

12 жовтня 1968 р. на Українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку відбулося урочисте посвячення пам'ятника на могилі св. пам. Ген. Штабу генерал-поручника Петра Дяченка.

У цій урочистості взяла участь численна громада кол. вояків, приятелів і знайомих Покійного та його ближча і дальша родина.

Чин посвячення перевів Високопреосвященний Архієпископ Мстислав у сослуженні митр, протоієрея Миколи Земляченка та прот. Павла Фалька. Дякував і керував хором проф. І. Паливода.

Над могилою виголосив промову Владика Мстислав. Показуючи на новопосвячений пам'ятник, він підкреслив, що громада може багато зробити, коли в ній знайдуться люди, що громадським справам присвятять час і працю. При цьому Владика нагадав, що на сумлінні колишніх вояків лежить ще не виконаний обов'язок перед славною пам'яттю вояків, що поховані на цьому цвинтарі, на могилах яких сьогодні стоять ще тільки тимчасові дерев'яні хрести. Зворушив Владика сумління присутніх, і хай ці його слова передаються далі до вояцької громади.

Після відправи на цвинтарі, на запрошення вдови, пані Олени Дяченко, і сина Петра — сержанта Американського Летунства, "в'єтнамця", присутні зібралися на тризну, яку очолив Владика Мстислав. У своїй промові він розвинув далі думку про потребу та обов'язок вояцтва і громади заопікуватися могилами колишніх вояків та закликав присутніх скласти пожертви на цю шляхетну ціль.

Ген. П. Самутин, як голова Комітету будови пам'ятника, привітавши присутніх, у своїй промові торкнувся постання Комітету і його праці, а також дав характеристику особи покійного Командира легендарного Полку Чорних Запорожців, що у своєму чині виріс, щоб належати цілій нації.

Інж. І. Крамаренко, промовляючи в імені Державного Центру УНР, і д-р сот. І. Козак, що заступав Головну Управу ОбВУА, у своїх промовах торкнулися чину і посвяти Покійного як вояка і полководця.

Представник Б-ва Броди-Лев п. Гр. Яремчук, віддаючи пошану Покійному, закликав присутніх до пожертв на упорядкування могил тих вояків, що не мали ні рідні, ні близьких їм осіб, а лише нас, побратимів — колишніх вояків. Збірка, яку після цієї промови перевів побратим Негребецький, дала 150 долярів.

Пані Олена Сердюк склала слово пошани від Союзу Українок Америки. Член К-ту В. Сімянцев у своїй промові підкреслив жертвенність і безкорисність інж. О. Тимошенка і проф. П. Мегика, які використали свій досвід і всі можливості, щоб надати пам'ятникові високомистецького змісту, достойного того, хто під ним спочиває.

На закінченні трапези після молитви-подяки пані Олена Дяченко в імені Родини зложила подяку Владиці, панотцям, Комітетові, а також усім присутнім за участь у цій урочистості та за щирі слова признання і згадки про Покійного.

Сімянцев В. Посвячення пам'ятника//Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). - 1965. -Жовтень — грудень. — Ч. 22 (41). — С. 15–16.

Запорожець

Пам'яті запорожця В. Дяченка

26 квітня о годині 11-й і ЗО хвилин, 1971 р., у власній хаті, на своєму хутірцеві — зимовому Келлі Ровд Лейк Женева, США, з волі Всевишнього Творця відійшов від нас у вічність наш дорогий Побратим, б. к-р куреня Кінного полку Чорних Запоріжців 1-ї Запорозької Дивізії Української Армії підполковник Віктор Дяченко.

Народився 27 березня Року Божого 1892 на Полтавщині. Примхлива доля хотіла, щоб бл. пам. побратим Віктор мав своїм безпосереднім зверхником свого молодшого брата Петра, який був командиром цього полку. Обидва рідні брати були подібні до себе своїм зовнішнім виглядом: високі, стрункі як тополі, біляві з карими очима, на рідкість у білявих людей, і навіть голосом. Але в усьому іншому це були два протилежні бігуни, де на кожному "інші моди, звичаї й обичаї".

Побратим Віктор — це взірцевий кадровий старшина-лицар з характерною винахідливістю, добрий виховник кінноти, старшина високої моралі, що вмів це все непомітно прищеплювати своїм молодшим старшинам і козакам свого куреня, яким довелося йому командувати.

Побратим, молодший його брат Петро, к-р полку на той час, — це прудкий гірський потік, до того дуже бурхливий під час повені, грізний і страшний, що так гармонізувало зі страшними, бурхливими подіями нашої боротьби за державу… Своєю вдачею, чинами побр. Петро Дяченко нагадував нам у ті часи людину з давно минулої воєнної історії з часів австрійської цісаревої Марії-Терези, к-ра полку "Пандурів", мадяра полковника барона Тренка. Тренк і його полк мали подібний одяг як і полк Чорних Запоріжців, з тією різницею, що полк пандурів мав одяг і шапки зі шликами червоної, а Чорні Запоріжці — чорної барви, що віщувала страх тому, проти кого він наступав…

Бурхлива, непосидюща натура полковника Тренка кидала його майже до всіх європейських армій — австрійської, московської, прусської, а в кінці — французької, де під час революції поклав свою голову під ніж гільотини.

Така ж вдача була і полковника Петра Дяченка, бо теж вела його аж до чотирьох армій — московської імператорської, потім української, польської — в найбільш елітарну польську частину шваліжерів (шволежерів. — Ред.), а наприкінці — в німецьку, у протитанкову бригаду… Та теж посивіла голівонька Петра залишилася на його плечах, бо так було угодно Богові, і він, з часом прибувши до Америки, оселився у Філадельфії, бо там вже жив його побратим з Чорного полку сотник [Дмитро] Ґонта. За пару років відпочинку після бурхливих пригод помер 23.4.1965 р. і був похований на Українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку, Н. Дж., залишивши дружину і сина.

Його брат Віктор — це була друга сторона медалі. Старшина високих моральних якостей, що виховувався в рамках непорушної чесноти, вірности складеній обітниці і бачив у цьому головне значення війни і боротьби. Він шанував і любив своїх підлеглих, знайомих і ближче знайомих йому людей… Був дуже скромною людиною і чемний у поводженні з людьми. Коли, знеохочений життям у таборах ДП, б. командарм Українських Армій ген. Михайло Омельянович-Павленко виїздив з Нового Ульму н. Дунаєм до Франції, підполк. Віктор Дяченко з честю відвіз його автом ще з одним старшиною, підполк. В. Т. (очевидно, Василем Татарським. — Ред.). Так випровадило наше еміграційне суспільство свого командарма.

Тяжко хворий на шлункову недугу, побр. Віктор переїхав з родиною до Америки і оселився в Чикаґо. Як член Союзу Гетьманців-Державників став членом 7-го Відділу Гетьманської Організації. Останні роки свого життя виконував також обов'язки Військового отамана Українського Козацтва на еміграції.

Інженер комунікацій, фахівець по будівлі мостів, деякий час працював у своєму фахові. Та не довго. Хвороба шлунку, операції, цілковите виснаження — це все змусило побратима Віктора відійти на спочинок. Щоб не дихати нездоровим чікаґівським повітрям, купив собі маленький хутірець, де надіявся ще прожити з сином і дружиною серед природи, яку дуже любив… Та все це тривало недовго. У своєму листі в жовтні місяці минулого року писав: "Падає з дерева листя аж під хату; відмітаю його, та не знаю, чи дочекаюся наступного падолиста та чи не покличе мене раніше до себе Творець Неба і Землі…" І таки не дочекався! Відійшов у безповоротний шлях, залишивши у великому жалю і нестерпному болю свою Дружину Оленку, сина Юрка з онуками та своїх побратимів, яких шанував і любив своїм щирим вояцьким серцем.

Похоронний обряд виконав протопресвітер о. Федір Білецький з Чикаґо 28 квітня 1971 р. Похований на місцевому цвинтарі Лейк Женева.

Вічна Тобі, Побратиме Вікторе, Пам'ять! Вічна Слава! Бо Ти віддавав своє життя за Український Нарід! За Державу!

Вівторок, 4 травня 1971 р.

Батьківщина. — 1971. -12 червня.

На світлині — Віктор ДЯЧЕНКО (ліворуч) та Антін КУЩИНСЬКИЙ, редактор журналу "Українське козацтво". Копія.

Хорунжий Авдрій Іванів (1901–1974)

Генеральна Управа СБУВ, пполк. 3. ШКУРУШЙ — Комендант

1 червня ц. р. (1974 р. — Ред.) у незвичайному випадку згинув хор. Андрій Іванів. Покійний народився на Харківщині. На початку 1918 р. вступив до Української Армії, до полку Чорних Запоріжців і в складі його перебув всю Визвольну Боротьбу 1918–1920 років, був учасником 1-го Зимового Походу. У1920 р. був підвищений до ранґи хорунжого, а згодом нагороджений Орденом Залізного Хреста, Хрестом Симона Петлюри і Воєнним Хрестом. У листопаді 1920 р. перейшов з усією Українською Армією на інтернацію до Польщі, а в 1922 р. з цілим полком виїхав на роботи до Варшави, де і перебував аж до Другої світової війни. Тут одружився з панною Михайлиною, яка народила донечку Татяна.

Під час 2-ї Світової війни вступив до 1-ї УД УНА, в якій перебув аж до закінчення війни, а згодом був в Італії, в таборі Ріміні, з цілою родиною, бо дружина і дочка були медсестрами у Дивізії. У1947 р. переїхали до Англії, а в 1959 році з цілою родиною до Канади, де відразу включився в українське громадське життя. У1963 р. на постійно оселилися в Ошаві, де працював в ґаражі як автомеханік. Був членом 12-ї Станиці СБУВояків. Дочка Татяна є одружена з о. Рост. Панченком, священиком УГПЦеркви в Канаді.

У похоронних відправах взяло участь 6 священиків на чолі з о. мит. прот. Д. Фотієм. Домовина була покрита українським прапором, при якій стояла почесна варта побратимів по зброї з організаційними прапорами. Над могилою прощав Покійного від СБУВояків майор Д. Сачківський.

Після похорону відбулася трапеза, на якій промовляв мит. прот. В. Федак. В імені родини о. прот. Р. Панченко зложив усім подяку.

Дружині Покійного і його родині складаємо наші щиросердечні співчуття.

Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). - 1974. — Ч. 5 — С. 94.

На свіжу могилу В. Гладича

Володимир ГЛАДИЧ, начальник

штабу протипанцерної бригади "Вільна Україна"

Іван БУРТИК

Сумна вістка, мов чорний ворон, облетіла всі громади, що 4 вересня цього року (1993 р. -Ред.) в ранніх годинах відійшов у вічність довголітній голова Об'єднання 2-ї Дивізії УНА св. п. Володимир Гладич. Ще одна втрата, ще одна опущена стійка, якої не легко буде заступити.

Через свою скромну вдачу, мабуть, небагато людей знало, скільки труду та пожертв поклав Покійний для побудови та збереження української ідентичности в боротьбі нашого народу за незалежність. Хоч він діждався дня Волі рідного краю, та все ж не судилося йому побачити наші національні прапори в столиці Києві та у Львові, за які він змагався ціле життя.

Вже від юних літ заповіти та ідеї ОУН були його наснагою і моттом через цілий його трудолюбний шлях, аж до самої смерти. З першим приходом більшовиків він подався на Захід, де по короткому часі в похідних групах під командою Романа Шухевича повертається в Україну, щоб принести українському народові сподівану волю. Замість волі за антинімецьку діяльність потрапляє в мадярську тюрму, з якої по довшому часі чудом дістався на волю. Пізніше, за посередництвом організаційного зв'язку, покійний вступив у ряди протипанцерної бригади "Вільна Україна" під командуванням ген. П. Дяченка, який призначив його своїм ад'ютантом, а пізніше шефом штабу. Тут він запізнався і одружився з Дорою, яка залишилася вірною супругою, а пізніше й опікункою аж до самого кінця його життя. Напередодні закінчення війни, коли вся Европа вірила, що її кінець буде початком нового конфлікту між двома ідеологічно ворожими потугами світу, а з тим прийде нова потреба знову захищати інтереси свого народу, за кордонами нашої батьківщини було понад два мільйони українського вояцтва та цивільної молоді…

12 березня 1945 р. осягнено від німців автономію Української Держави, право творити свій уряд та армію. Голова новоствореного Українського Національного Комітету та рівночасно головнокомандуючий Українською Національною Армією ген. — поручник П. Шандрук з початком березня вже переназвав бригаду "Вільна Україна" на 2-гу Дивізію УНА під командою ген. П. Дяченка, а покійний майор став шефом штабу. На цім відповідальнім пості, як пише в своїх споминах ген. П. Шандрук, покійний вив'язався суперлятивно (найкраще. -Ред.).

Всі намагання ген. Шандрука вдержати довше 2-гу Дивізію в запіллю були даремні, бо зараз після святочної присяги 28 березня на прапор та вірність Україні, вже в початках квітня, 1-шу бригаду під командою ген. П. Дяченка було відправлено на Східній фронт під Бавцен, а 2-гу бригаду під командою майора Пітелея — на Бранденбург. Згадую про це тому, що наші історики ще й досі не спромоглися заповнити порожні сторінки цього розділу нашої історії. Про долю не тільки декількох тисяч вояків 2-ї Дивізії, але також і десятків тисяч нашого вояцтва з різних формацій, а саме: УВВ, Бригади [Павла] Терещенка, наших юнаків у протилетунській обороні, нашого вояцтва в формаціях генерала Власова та різних німецьких частинах, розділених на чоти, сотні, батальйони, а в інших випадках полки. Хтось із наших істориків повинен взятися за дослідження і вивести долю цих вояків на денне світло.

В боях під Бавценом виказав велике знання техніки та стратегії і майор Володимир Гладич, вславившись признаним геройством. Згодом, після розбиття більшовицької Костюшківської Дивізії, здобуто багато трофеїв та реманенту, а разом з тим і велике число полонених, з яких майже сотня зголосилась добровільно в ряди 2-ї Дивізії. Недовго по цій перемозі на Дивізію прийшла велика поразка.

Тиснену великим з'єднаннями маршала Конєва, 2-гу Дивізію УНА було розбито. Після того вояки малими відділами пробивалися з ворожого запілля 100 кілометрів до ріки Ельби, щоб дістатися на Захід. Між тими щасливцями був також майор Гладич.

2-га Дивізія зброї не склала. Декотрі її частини після поразки були порозкидувані, й вона не мала вже змоги бодай частиною перейти в аліянтський полон. Уцілілі вояки 2-ї Дивізії УНА старалися перейти на цивільний статус. Жити було важко, помочі не було не тільки від чужих, але і свої люди не хотіли дати притулку.

Були важкі, сірі еміграційні початки. Згодом майор В. Гладич став на пості в терені організаційного ОУН. Він створює в таборах ДП молодечі організації, допомагає творити школи та організовує допомогу воякам УПА в Україні.

З переїздом до Америки, крім важкої праці та родинних обов'язків, його діяльність у громадській праці ще більше зростає. Згодом при Станиці 1-ї Дивізії УНА в Нюарку він стає співзасновником та кількаразовим головою Дивізійної Капелі Бандуристів.

В 1971 році, з великими перешкодами, він зорганізував 7 станицю 2-ї Дивізії УНА. На цьому пості він пробув аж до 1991 року, а З'їзд іменував його першим почесним головою Об'єднання — на все його життя.

Крім згаданих обов'язків, покійний був довголітнім головою відділу ООЧСУ в Перт-Амбой, членом Головної Управи ООЧСУ в Ню Йорку, членом Крайової Ради і Екзекутиви УККА та членом Координаційної Ради УККА в Ню Джерзі. Він є відомий широким кругам з його великої жертвенности. Був він взірцевим чоловіком та добрим і люблячим батьком.

Церкви, школи та різні товариства дошкульно відчують втрату цього великого філянтропа. Він був велетнем духа і наснаги, безмірної любови до свого народу і Батьківщини. Він відійшов від нас на 75-му році свого трудолюбного життя.

Наше Об'єднання дошкульно відчує цю велику втрату, як також відчує і вся українська спільнота. Під час похорону можна було побачити болючу втрату не тільки в його родини, але також і на обличчях його друзів, сивоволосих побратимів-вояків 2-ї Дивізії та друзів з УПА, що востаннє прийшли прощати свого незабутнього друга.

Прощальні слова були від проводу ОУН, від голови Об'єднання 2-ї Дивізії УНА, від Головної Управи ООЧСУ та представника Товариства УПА. Всі представники підкреслювали значення та вагомість праці покійного та болючу втрату для всієї української громади.

Зібране вояцтво 2-ї Дивізії та УПА з найбільшою дбайливістю та пошаною перенесли свого друга до могили на вічний спочинок на Український Цвинтар у Бавнд-Бруку, Ню Джерзі.

Троє друзів із Крайової Управи зняли з домовини національний прапор і з великою почестю передали його дружині Дорі, біля якої стояли всі три його донечки та маленька внучка.

Свобода. -1993. - 4 лютого. — Ч. 23.

1939–1945. Сумні роки…

Роман КОВАЛЬ

Хотів би, щоб фронтовики, українці з діда-прадіда, сприйняли цю статтю не як виклик, а як роздуми над трагічною долею нашого народу. Хто зна, може серед читачів цього розділу є й бойові побратими мого батька — Миколи Федотовича П'явка (Коваля), кавалера кількох орденів, зокрема Вітчизняної війни І і II ст., та багатьох медалей ("За відвагу", "За бойові заслуги", "За взяття Відня" та ін.); інваліда "ВВВ" 3 групи, що отримав на фронтах Другої світової війни сім поранень.

Володимир Яворівський в інтерв'ю газеті "Говорить і показує Україна" (№ 26 /2325/, 20 червня 2002 р.) під назвою "Яка вона, правда, про минулу війну…" виголосив прописні істини, які, на жаль, ще не стали банальними для багатьох наших співвітчизників. Ось вони.

СССР — імперська держава російського народу — співтворець, точніше, "співзапалювач" Другої світової війни, а отже, і всіх нещасть, які вона принесла для десятків мільйонів людей.

Саме ця держава 1939 року — на спілку з "німецькими фашистами" — напала на Польщу і, розгромивши, поділила її.

Саме совєтська держава того ж таки 1939-го напала на Фінляндію, і хоч поламала собі зуби, та все ж захопила частину фінських земель.

Саме СССР у 1940 р. в спілці з Адольфом ГІтлером знищив державність Естонії, Латвії і Литви.

Саме Совєтський Союз у 1941 р. планував продовжити свій похід на "гнилий" Захід, щоб здійснити параноїдальну мрію російського народу — побудувати державу від Владивостока до Ла-Маншу.

Плекав свої параноїдальні мрії й Адольф Гітлср. Він і випередив Йосипа Сталіна. Завдавши першим удар по совєтських частинах, які скопичилися біля кордону (нового, німецько-совєтського) в очікуванні наказу "визволяти Європу".

Ці прості істини, точніше, Історичні факти не хоче сприймати частина ветеранів "ВВВ". Бо в них забирають те, що було опорою їхнього духовного життя. Справді, людям, які повірили у свою визвольну місію, важко на схилку віку змиритися з фактом, що вони виявилися окупантами, ординцями, яких жахався весь культурний світ. І тікав від них світ за очі.

Мій батько, Микола Коваль, офіцер окупаційної армії, розповідав мені, ще дитині, як вразили його залишені (напередодні вступу совєтської армії) австрійцями охайні будинки — з усім скарбом, у чистоті і порядку. І що робили з цими осередками культури солдати-"визволителі"… На все життя закарбувалася батькова розповідь про те, як у 1945 р. у Відні він, гвардії капітан, командир розвідки полку, побачив на вулиці вщент п'яного московського офіцера, який, розстібнувши ширінку, на ходу, перепрошую, сцяв на тротуар, повертаючи свій ординнородний орган то ліворуч, то праворуч. Моєму батькові, вихідцю з українського села Гореничі, за такі вияви російської культури стало невимовно соромно — як-не-як вони були офіцерами однієї армії. На очах шокованих віденців Микола Коваль затяг ординця в перший-ліпший під'їзд і пістолетом завдав йому нищівного удару в скроню, залишивши напризволяще — не знати чи живим — цього "визволителя" на долівці — у крові й сечі…

У цій жахливій війні український народ втратив мільйони синів і дочок, а держави своєї не здобув. За державу українську боролася лише частина нашого народу: Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця, Українська повстанська армія, Український легіон самооборони, дивізія "Галичина", Окрема протипанцерна бригада "Вільна Україна" та деякі інші збройні формації. Мільйони ж наших земляків, мобілізованих до Червоної армії, йшли у бій проти німців не з метою здобути Українську державу, вони йшли у бій "За Родіну, за Сталіна!".

І тут зовсім не має підстав для кепкувань…

Величезна трагедія українського народу — віддавати своїх кращих синів на поталу московському різникові… Для того, щоб зберегти антилюдяний режим Сталіна — Берії. Щоб той і далі тримав український та інші неросійські народи у московському ярмі…

9 травня 1945 р. український народ своєї державності не здобув і навіть не задекларував. Цей день став великим святом російського народу, який у боротьбі проти іншого імперського хижака — німецького — відстояв свою державність, свою імперію. Тому для росіян ця — запланована спочатку як імперіалістична — війна стала — завдяки облудній московській пропаганді — Великою Вітчизняною. Але для нас, українців, для інших поневолених народів СССР ця війна Великою Вітчизняною не була і не могла бути: наша земля стала ареною для протиборства двох тоталітарних режимів імперських націй — німецької та російської, які билися між собою за право володіти українською землею і працелюбним народом, що проживав на ній.

Тому впровадження визначення "Велика Вітчизняна війна" в масову свідомість "народів СССР" (і російського, і поневолених ним у різні часи інших народів) є цинічним єзуїтством совєтських пропагандистів та політкомісарів історіографії.

Як знавець історії Визвольних змагань українського народу в 1917 -1920-х роках, хотів би зазначити, що фарисейство совєтсько-російської історіографії існувало від часів т. зв. встановлення совєтської влади (насправді диктатури чужинців): уже в 1920-ті роки були введені в обіг дефініції "громадянська війна" і "герой громадянської війни". Перша приховувала факт окупації Української Народної Республіки. Стосовно ж другої… Якби це справді була громадянська війна, то для її переможців визначення "герої" не підходить, бо героїв у братовбивстві не може бути. Ця проста істина чомусь досі не зрозуміла багатьом моїм землякам.

Чому? Та тому, що російські більшовики створили геніальну систему зомбування поневолених народів, які й досі — навіть після формального проголошення незалежності своїх держав — продовжують жити в полоні ідеологем своїх поневолювачів.

І ветеран Другої світової війни, українець за походженням, чомусь досі пишається, наприклад, своєю участю у совєтсько-фінській війні 1939 року. Хоча виникає питання: що ти, друже, робив там, у замерзлих болотах Карелії? Чи на Далекому Сході, воюючи проти японців — союзників німців?

Невже і там, на берегах Тихого океану, ти захищав Україну, її державність? Чи не за ката проливав ти кров козацьку?

Петро Дяченко в роки Другої світової війни співпрацював з українським антинімецьким підпіллям, постачав зброю і документи ОУН і УПА, створив дві бойові формації українського народу — волинський Український легіон самооборони та протипанцерну бригаду "Вільна Україна". Попри немолодий вік та тяжкі наслідки поранень на фронтах Першої світової і Визвольних змагань 1917 — 1920-х років, він спромігся організувати українців у сильний кулак — щоб захистити Батьківщину.

Петро Дяченко знову програв, але, скажіть, що він не зробив, щоб захистити нашу Батьківщину?!

Мій батько міг зустрітися з Петром Дяченком на фронтах Другої світової війни. Вони могли стріляти один в одного. Могли й обнятися. Бо батько мій розумів несправедливість війни, яку у спілці з Гітлером розпочала Москва. І ніколи не вважав совєтську армію визволителькою народів.

2002–2010 рр.

На світлині — Микола П'ЯВКО-КОВАЛЬ, гвардії капітан совєтської армії, батько упорядника книги. З оригіналу.

У Пикуличах вшановано борців за волю України

Щороку до міста Перемишль, що нині в Польщі, з'їжджаються українці вшанувати борців за волю України. На Пикулицькому українському військовому цвинтарі, що на околиці Перемишля, поховано дві тисячі українських вояків, серед них і Чорних запорожців.

Уперту неділю після Зелених свят в українських храмах Перемишля служать поминальну літургію по вояках Армії УНР. У неділю ЗО травня 2010 ро: ку в Українському кафедральному соборі УГКЦ у Перемишлі літургію провів архієпископ, митрополит Іван Мартиняк. Правили й у інших православних храмах. Після літургії з кожного храму хресною ходою українці підійшли до межі Перемишля, де зустрілись, а тоді під супровід Львівського військового зразкового духового оркестру під керівництвом полковника Миколи Орача всі разом попрямували в Пикуличі на цвинтар. На чолі великої колони несли хрест із хоругвами, майоріли й синьо-жовті прапори.

Співорганізаторами дійства стали Чорні запорожці з Перемишля. До них долучилися козаки і козачки Козацького стрілецького братства (Львів і Луцьк), козаки з Прикарпатської Січі Українського козацтва зі Львова та їхні побратими з Черкащини та Кіровоградщини. Найчисленнішою громадою приїхали депортовані краяни, об'єднані в товариство "Надсяння". Вшанували полеглих і представники влади зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Самбора та Києва.

По полеглих воїнах тужив тулумбас Чорних запорожців, люди клали до хреста вінки та квіти, члени ОУН разом з козаками стали в почесну варту.

"Ще не вмерла України ні слава, ні воля" під супровід оркестру співала вся українська громада.

Соломія ІСЬКІВ, Козацьке стрілецьке братство