Чорний лабіринт

РОЗДІЛ І ПОВЕРНЕННЯ

они йшли принишклими вулицями Мюнхена — п'ятнадцять тисяч в'язнів Дахау, мовчазні і грізні, неначе судді. Над їх непокритими головами палахкотіло червоне знамено. Зупинявся на вулицях транспорт, клякли на панелях перехожі, тулилися до вікон перелякані обивателі, і все навкруги нітилось і завмирало перед могутньою силою людей, одягнених в смугасті арештантські роби. Ритмічний гуркіт тридцяти тисяч колодок котився важкими хвилями по Бауерштрасе на Маріенплац і Тал. Однак ще швидше за ті хвилі бігла попереду чутка — вони ідуть! Мюнхен чекав на них уже другу добу. П'ятнадцять тисяч німців, поляків, французів, росіян, українців поверталися із гір Швабської Юри — гестапівці не встигли розстріляти їх на марші.

— Вони ідуть! — шелестів вулицями тривожний шепіт.

Грюкали, зачиняючись, двері магазинів, опускалися гофровані жалюзі гаштетів, шмигали у темпі під'їзди переодягнені в цивільне колишні есесівці і крайслайтери. А грім насувався, невмолимо підкочувався все ближче до мюнхенської ратуші. Американські офіцери, вхопивши за тонкі талії своїх білогривих гретхен, з виглядом ласих до сенсацій туристів поспішали назустріч в'язням. Але досить було їм зустрітися з першими рядами п'ятнадцятитисячної колони, як вони ставали звичайними джонами і бобі, клерками торговельних фірм Чікаго, фермерами з Міссісіпі, агентами страхових компаній і комівояжерами Сан-Франціско, яким несила було осягнути, збагнути, зрозуміти ту міць, що її випромінювали палаючі очі гефтлінгів. Вони нишкли перед нею, губилися і блякли. В колоні йшли люди, що пережили свою смерть. Ті, що мали силу, підтримували недужих, а коли ті падали мертвими, піднімали їх і несли над головами як знамена.

Вольфганг Тегарт простував у першій шерензі. Весняний вітер рвав сиве волосся, приємно лоскотав ніздрі забутими пахощами великого міста. Важкий дух асфальту і бензинового перегару відступав під натиском густого аромату налитих свіжими травневими соками бруньок. Це було рідне місто Тегарта. Тут він народився і виріс. Серед цих похмурих будинків, вузеньких насуплених вулиць минула його молодість. Тегарт любив його за чарівні світанки юності, за тиху радість першого і єдиного кохання, за гарт і щастя боротьби, які тут дарувала йому доля. Любив і глибоко ненавидів. Ці вулиці бачили штурмовиків Рема, фашистські путчі і погроми, тупий фанатизм наці і дикунські оргії навколо багать, складених із книжок Гейне, Шіллера і Гете. На них запеклася кров тисяч найкращих синів німецького народу.

Обличчя Мюнхена мало змінилося за ці дванадцять років. Як і раніше, це було місто пивних королів, пихатого баварського бюргерства, дрібних крамарів, ковбасників, гендлярів та спекулянтів. Американські солдати, що снували панелями, не впадали в очі їхні білі шоломи, гамаші і рукавички скидалися на форму німецьких шуцманів часів Веймарської республіки, тих шуцманів, що внесли в рейхстаг Адольфа Гітлера. Тільки руїни зяяли між будинками, мов дупла викришених зубів у старечій щелепі міста.

На Марієнплаці ратуша зустріла в'язнів малиновим передзвоном старовинних курантів. Вольфганг Тегарт поглянув угору, — над високою баштою кружляла хмарина голубів. Знайомий крутий зліт готичної покрівлі, масивні димарі, довгасті, загострені доверху вікна з середньовічними вітражами, невеличкий балкон на рівні другого поверху — ратуша. Полотнище американського прапора в'яло звисало з балкона. В ратуші містилася комендатура окупаційних військ.

Гефтлінги заповнили площу, стали монолітною масою під стінами будинків, зайняли вузькі вулички, підняли ще вище над головами мертвих товаришів і вдарили могутнім валом у стіни ратуші:

— Додому! Додому!

Здавалося, від того крику от-от луснуть різнобарвні вітражі вікон.

Десять чоловік на чолі з Вольфом піднялися широкими сходами на другий поверх, глухо простукотівши об килим дерев'яними колодками. З дверей другого поверху виглянули цікаві клерки. В приймальні скалькована з Мерилін Монро міс у щільно пригнаній формі пролопотіла прибулим, що комендант зайнятий. Але її ніхто не послухав. Вольф відчинив двері, і делегація зайшла до просторого, обставленого старовинними чорного дерева меблями кабінету. На стіні темніла велика пляма, тут висів портрет фюрера. Тепер на його місці почепили менший за розміром портрет американського президента Гаррі Трумена.

Комендант зустрів гефтлінгів, розвалившись у кріслі і висадивши на стіл ноги. Поза була явно розрахована на зневагу до відвідувачів. Товста гавана стирчала в куточку міцно стиснутого рота. Полковник примружився чи то від синього диму, що кучерявився йому під лівим оком, чи то від напруги і бажання здаватися значнішим. Однак те йому не дуже вдавалося. Короткі ніжки, задерті на стіл, підняли черево аж до підборіддя. Замість зневажливо-солідного, полковник мав кумедний вигляд, так ніби хтось підчепив його за черево невидимим гачком і потягнув, догори. Злі, неначе осокою прорізані очі дивилися на старого Вольфа з неприхованою зверхністю. Тегарт спокійно вийняв з кишені складений учетверо папірець і підійшов до стола. Комендант мовчки простягнув до нього руку, але Вольф поклав папірець на край стола.

— Тут наші вимоги, — сказав він, чітко вимовляючи англійські слова, і відступив крок назад.

У щілинах-очах спалахнули колючі вогники роздратування і неприязні. Комендант не міг дістати папірець — заважала поза.

— Додому! Додому! — бив у вікна крик.

Гавана нервово перекочувалася між тонкими губами. Вкриті рясною сіткою склеротичних судин щоки полковника побагровіли від приливу крові. Ніби знехотя сповзли зі стола ноги, черево опустилося донизу. Дебелою рукою взяв папірець. Довго дивився на рядки, написані нервовим почерком Дервіля. Лікар табірного ревіра, професор Паризького університету Франсуа Дервіль хвилювався, мов школяр. Колись він знав англійську граматику добре, але тепер його переповнювали вагання, непевність. «Чого він так довго читає? Може, я написав щось не так?» Француз нервував, довгі пальці розчісували на голому черепі уявні кучері. Полковник почепив на ніс важкі, блискучі, мов колеса «рольс-ройса», окуляри.

— А чого, власне, ви прийшли сюди? — запитав чистою німецькою мовою і додав: — Тепер у Дахау є представник американської адміністрації. Він займається стравами колишніх в'язнів. Прошу, зверніться до нього, — голос коменданта прозвучав спокійно, але категорично.

— Ми прийшли сюди, пане полковнику, і не рушимо з місця, поки не буде надано транспорт. Люди вимагають відправити їх на батьківщину. Нам нема чого повертатися в табір, — твердо сказав Тегарт.

— Містер комендант, мабуть, ніколи не сидів за ґратами, — не стерпів Франсуа Дервіль.

— Панове, — комендант зняв окуляри і встав з крісла. На його кругле гладеньке личко набігла непевна, поблажлива усмішка, ніби він звертався до дітей. — Я розумію ваш стан. Табір гнітить. Я цілком солідарний з вами. Однак зважте, панове, нас десять тисяч.

— П'ятнадцять, — поправив його сивоусий гефтлінг, що стояв поруч з Дервілем.

— От бачите, п'ятнадцять. Серед вас є німці, росіяни, французи. Одним хочеться їхати додому, а другі, скажемо відверто, бояться повертатися. Америка — країна демократична. Ми не можемо відмовляти людям, які просять у нас захисту.

— Ми просимо транспорт, — обірвав його Франсуа Дервіль.

— Справа не тільки в транспорті, хоч і це вирішується нелегко. Справа ускладнюється з політичного і навіть з дипломатичного боку. Кожному з вас треба видати документи, посвідчення. Все це потребує часу і певної роботи, а в Мюнхені ми, як вам відомо, не так давно. Кінець кінцем, ми маємо встановити ваші особи, звірити з картотекою табору і видати вам якісь папірці, що свідчитимуть про ваше перебування в Дахау. Зрештою, треба знати, хто і куди хоче їхати. Інакше не можна, панове, — полковник розвів руками.

— Можна, — твердо сказав француз. — Кращих документів і свідчень, ніж ці —він показав витатуйований на руці табірний номер, — ви не зможете дати.

Комендант вийшов із-за стола, підняв пухлу десницю з коштовним перснем, немов збирався перехрестити присутніх.

— Панове…

Франсуа Дервіль знову спинив його:

— Не хвилюйтеся, містер комендант, організаційні питання теж продумано. Із Мюнхена люди виїздять у чотирьох напрямках: Відень, Париж, Белград, Генуя. Списки партій готові. Потрібен транспорт, і ви його дасте. Інакше кожна нова смерть ляже на вашу совість. Погляньте на площу, містер комендант! Ми не залишали тих, хто вмирав у дорозі. Вони прийшли з нами!

Комендант визирнув у вікно. Над головами кількатисячного натовпу, ніби сама смерть, пливли трупи в смугастих табірних робах. Площа скандувала одне коротке слово:

— Додому! Додому!

Полковник несподівано відчув, як неприємний мороз вхопив його за гладкі лопатки, крижана рука стиснула серце. «Чорт з ним, із цим Шульце і його ідіотськими порадами чинити опір. Доведеться з них скористатися іншим разом. Там, на площі, і тут, у кабінеті, стоять не монголи, не азіати, а люди, звичайні люди, що попали в біду. Нарешті, я комендант міста і мушу дбати про його спокій. Чим швидше спроваджу звідси цей смугастий розсадник смути і червоної пропаганди, тим спокійніше буде на душі».

Полковник ураз втратив свій зверхній тон і сказав по-людськи просто.

— Я спробую допомогти вам, але напевно нічого не обіцяю — армійське начальство неохоче йде на такі речі. Зв'яжіть мене з начальником штабу п'ятої. — Полковник довго розмовляв з кимось по телефону, наполягав, доводив, що треба надати в його розпорядження машини, залізничний транспорт. З слів коменданта присутні зрозуміли, що американське військове командування не дуже прихильно ставиться до жертв фашизму. Особливо довго комендант дискутував відносно радянських військовополонених. Нарешті, полковник поклав трубку і, задоволено всміхаючись, сказав: — Панове, ми не збираємося чинити перепон. Ми нація справжньої високої демократії. У Францію, Італію дорога відкрита. Що ж до підданих Росії, то у нас є поки що домовленість тільки про військовополонених, усі інші контингенти буде відправлено пізніше, після перевірки. Радянських військовополонених ми теж не примушуємо. Хто бажає залишитись…

Сивоусий гефтлінг прочинив балконні двері.

— Запитайте у них, пане комендант, чи бажають вони залишатися!

Збурена людським прибоєм площа волала:

— Додому! Додому!

— Щасливої дороги… — процідив крізь зуби комендант і натис кнопку дзвоника, викликаючи секретарку.

— У-у… ляля! Старина Вольф! Я зовсім забув, за мною боржок! — Очі Франсуа Дервіля блищали лукавою радістю.

Вольфганг Тегарт не розумів, на що натякає француз. Його думки були вже дома, на Фріденштрасе. Серце старого рвалося до дітей. Вони, напевне, вважають його мертвим.

— Ти пам'ятаєш, — гасконець вчепився в руку друга, — ревір, того російського хлопця Андре і свій день народження? Я тоді побажав тобі зустрітися зі мною через десять років і пообіцяв заплатити за вино сам! Пам'ятаєш?

— Здається, Франсуа, ти помилився. З того часу минуло лише кілька місяців.

— За цю помилку я згоден заплатити доброю пляшкою «Йоганнісбергера». Сподіваюсь, ти не проти?

— Ні, Франсуа, ні, — всміхнувся Тегарт і додав сумовито: — Чорт візьми, як воно у світі — і радість, і туга — все вкупі.

Вони стояли на східцях ратуші. Гефтлінги розтікалися з площі, прямуючи до вокзалів. Колона росіян розділилася надвоє. Військовополонені сідали в криті брезентом студебекери. Другу, значно меншу частину колони, повели кудись у провулок дівчата у формі службовців ЮНРРА. На східці ратуші піднявся сивоусий гефтлінг.

— Прощай, Вольфе.

— Прощай, гросфатер.

Вони обнялися.

— Приїжджай у гості, не забувай нас, Вольфе.

— Справжня дружба не забувається, Максе.

Вони міцно потисли один одному руки, і полковий комісар Максим Іванов, що мав у БСВ кличку Дід, побіг до студебекера.

— Жаль розлучатися з такими друзями, — промовив Вольф, ховаючи зчервонілі очі під густими кошлатими бровами. Біль розлуки осідав в його серці гірким щемом. — Ось і тобі пора… «В дорогу, ти вільний, гасконцю..» Здається, так говорить Сірано де Бержерак?

— Я не поспішаю, — відповів Франсуа.

Зате серце Тегарта нестримно рвалося на Фріденштрасе, в невеличкий будиночок за Остбангофом.

— Ну тоді ходімо вип'ємо по склянці.

Вони зайшли в перший гаштет, що трапився їм по дорозі. Ніхто з них не звернув уваги на забрьоханий «Оппель-адмірал», що повільно котився вулицею від Ізару, ніби принюхувався, звідки смачніше пахне. Біля гаштету машина притерлася до панелі і зупинилась. Вольф ще не встиг замовити два кухлі пива, коли до залу зайшли якісь люди. Їх було п'ятеро. Попереду йшов юнак у коричневому шкіряному пальті і солдатських чоботях. На голові в нього куйовдилась грива давно не стриженого волосся. За ним простував чорнявий бородань. Інших Тегарт роздивитись не встиг. Франсуа Дсрвіль, що сидів поруч нього, несподівано вигукнув, схопившись з місця:

— У-у… ля-ля! Мон шер амі Андре! Він же — Соколов Павло Петрович.

Передній глянув на гасконця і раптом всміхнувся щирою радісною усмішкою.

— Вольф, старина Вольф! — промовив чорнявий і, пробившись між густо поставленими столиками, кинувся до Тегарта.

Вольфганг теж упізнав товариша.

— Теодор! Живий!

— Як бачиш.

Вольф і Федір довго стискали один одного в обіймах.

— Ніби батько з сином зустрілися, — шепнув Хорстові Дайн-Рябчук.

Зони сіли за вільним столиком. Хорст дивився на теплу зустріч і щиро заздрив цим людям, його ніколи не зустрічали так радо. Ось він повернувся до рідного міста. Важкі небезпечні мандри скінчилися, а хто його тут чекає, хто зустріне з такою радістю — мати, тітка Сабінг, Ютта? А друзі, товариші? Їх у нього немає.

— Хорсті, — шепотів на вухо Стефан, — їх не можна випускати з рук.

— Чого ви там примостилися, як бідні родичі? Йдіть сюди, сідайте до гурту, — покликав їх Федір Крайніченко.

Ці двоє їхали з ними від туристяка, що на Траупзее. Хто вони і що — важко було сказати. Приїхали ніби оглядати туристяк. Один хотів купити, другий ніби продавав. Чорт їх розбере. Хлопцям було не до того. Звістка про перемогу, яку ці двоє привезли на туристяк, поглинула всі їхні думки і почуття. Дорогою незнайомці теж поводилися пристойно, щедро платили за їжу і вино, пригощали американськими сигаретами. Правда, їхня щедрість пояснювалась просто. У незнайомців поламалася машина, і після Зальцкаммергута вони попросилися до хлопців у «Оппель-адмірал». Єдине, що було трохи незрозуміле, — дуже несподівано в обох виникли інтереси в Мюнхені. Але замислюватись над цим ніхто з хлопців не мав бажання. Всі їхні помисли були про домівку, про швидке повернення на Батьківщину. Цілу дорогу вони тільки й говорили про те. Згадували Київ, Полтаву, Андрієву Калинівку. «Доїдемо до Мюнхена, поїмо десь і далі. Бензину нам до Нюрнберга стане. А там щось придумаємо. Там недалеко, за Шумавою — Чехословаччина і… наші!» — казав хлопцям Федір. Дякуючи приймачу, вони вже добре знали, що діється в світі.

— Кельнере, пива на всіх! — вигукнув гасконець і раптом прикрив долонею рота. Очі забігали, заіскрилися сміхом, як у хлопчака, що вчинив шкоду.

— Що з тобою, Франсуа? — запитав Тегарт.

— Я замовляю, мов Жорж Бідо у Моленружі, а в кишені жодного ламаного гроша.

Над столом злетів веселий сміх.

— Не турбуйтесь, панове, я плачу, — підняв руку Дайн-Рябчук, — До речі, кельнере, приготуйте нам окрему кімнату і накрийте стіл на сім осіб. Думаю, товариство погодиться зі мною — таку зустріч треба… Ех, шляк би його трафив, потеруха б його роз'їла до кісток, не думав говорити, та вже скажу. Не кожен день доводиться зустрічати земляків.

Його українська мова здивувала хлопців.

— Ви українець? — запитав Андрій.

— Народився і виріс у Сокалі, поблизу Львова.

Андрій хотів сказати, що вони з ним майже земляки, однак стримався.

— Емігрант? — запитав.

— Мабуть, що так, але тільки не той, не білий. Я виїхав із Львова десь у двадцять п'ятім. Прийшла в голову фантазія шукати кращої долі, от і никаю світом. І де вже не бував, і де тільки не носила мене лиха година, а все свій Сокаль забути не можу. То як хворість яка засяде в серці, ота важка туга за рідним краєм.

Він говорив щиро, слова його приваблювали сердечністю.

— Не відмовте, панове, най це буде і для мене святом. Сердечно прошу вас, зробіть таку ласку, — він встав і прохально обвів поглядом присутніх.

— Ну що ж, — промовив Федір, дивлячись на своїх хлопців. — Якщо нас так ласкаво просять, відмовлятися негоже.

— Само собою, — погодився Микола Добривечір, засовуючи кулаки під пасок. Живіт у нього прилип до спини.

За стойкою з'явилася огрядна хазяйка гаштету. Маленький сухорлявий кельнер став навшпиньки, інакше він не міг дотягнутися до її вуха. Мабуть, його вразила різномаста компанія за столиком, бо він щось довго шепотів хазяйці, киваючи на смугасті роби Тегарта і Дервіля. Хазяйка липкими водянистими очима обмацала гостей. Їй були не до вподоби ці табірники. Вона вважала усіх їх душогубами, як і свого колишнього чоловіка Ганса Венцеля, що, певно, теж скоро з'явиться, коли американці порозпускали їх із таборів.

Всі інші за столиком справляли досить пристойне враження. Особливо пан в окулярах із золотою оправою і молодий красень, обличчя якого було хазяйці звідкись знайоме. А все ж грошовитими і їх не можна було назвати. «Певно, без копійки в кишені, а давай їм окрему кімнату і стіл на сім осіб. Треба перевірити, бо ця глуха тетеря, чого доброго, може все наплутати». Вона рішуче попрямувала до столика.

— Ірма Венцель, хазяйка, — відрекомендувалася вона, розтягаючи товсті, неохайно підмальовані губи в нещирій усмішці. — Чого зволите?

— Дуже приємно. Я прошу, пані Ірмо, накрити нам стіл, — сказав Дайн, дістаючи з кишені гаманець з справжньої крокодилячої шкіри.

Хазяйка насторожилась, а коли в руці Дайна захрустіли п'ятидоларові банкноти, її дебела постать враз виявила дивну гнучкість. Ірма Венцель «чарівно» всміхнулася, склавши товсті ковбаски губ кумедним сердечком.

— О, панове, прошу. Ви не пошкодуєте, що завітали в моє скромне кафе. Кухня Ірми Венцель славиться на весь Мюнхен. Прошу вас, кімната готова. Гюнтер, пиво!

Зеленкуваті папірці ніби самі по собі вповзли в спітнілий кулак і зникли, немов хто проковтнув їх. Ірма Венцель попливла між столиками з граціозністю вгодованої льохи. Вона прочинила перед гістьми двері і розпливлася в улесливій усмішці.

Кімната, в якій стояв накритий стіл, скидалася на тюремну камеру. Вузька і довга, вона закінчувалася заґратованим вікном, що виходило у напівтемний колодязі, чорного двору.

— Банкетний зал Людовіка Дванадцятого, — зауважив Франсуа Дервіль, ховаючи лукаву посмішку.

— Що будемо пити, панове? — запитав Дайн, уткнувши носа в меню.

— Нам з Вольфом. пляшку «Йоганнісбергера». Останній раз я пив це чудове вино п'ять років тому, а ще й досі в роті відчуваю його смак, бо через нього, можете собі уявити, я попав у Дахау.

— А ви? — звернувся до Крайніченка Дайн-Рябчук.

— Я попав у Дахау тверезим, — серйозно відповів Федір.

— Ні, я мав на увазі вино…

— Краще горілку, ми люди скромні, — всміхнувся Крайніченко. — Ви як, хлопці?

— Само собою, — буркнув Микола.

— Я не п'ю, — несподівано відрубав Андрій. Уже давно в ньому наростав якийсь незрозумілий внутрішній протест проти цього вилощеного типа, що за чарку вина хоче купити довір'я. Десь підсвідомо Андрій відчував нещирість Дайна і дивувався, чому того не помічають інші. Сам хлопець ніколи в житті не сів би з ним за один стіл. Щось було в ньому слизьке, гадюче і в посмішці, і у вицвілих, ніби стерті п'ятаки, очах. Життя навчило Андрія пильніше придивлятися до людей, особливо до нових знайомих. Декілька малопомітних штрихів у поведінці, у вчинках цього новоявленого «землячка» насторожили хлопця, примусили замислитись. Може, трохи і запізно Андрій раптом узявся аналізувати події тієї шаленої ночі біли гірського озера. Якась неясна, незрозуміла тривога прокралась йому в душу і все більше гнітила, стискала серце важким передчуттям біди. Уночі хтось рішив того барона, а на ранок прибувають ці двоє. «Землячок» назвався хазяїном, а поцікавився тільки підвалами. Той молодий — ніби приїхав купувати і навіть не піднявся на другий поверх туристяка, наче те його не цікавило. Сказали, що з Каммергута, а потяглися з ними у Мюнхен. Розмовляли тільки німецькою, а тут раптом виявляється «земляк», і доларів повна кишеня… Ні, цей добродій липне до них неспроста. Щось він таїть у душі лихе. І враз ясна, мов сонячний промінь, думка шугнула хлопцеві в голову. Андрій мало не скрикнув: «А чи не ви, пане, стріляли тієї ночі в барона Дітца?» Однак стримав себе. Вирішив при нагоді поділитися своєю підозрою з майором.

Тим часом за столом точилася жвава безтурботна розмова. Легкі іскристі дотепи гасконця, схрещуючись з гострими, сповненими гумору зауваженнями Федора Крайніченка, висікали щирий сміх у присутніх. За довгі місяці і роки табірного життя люди зголодніли за сміхом і тепер, здавалося, хотіли надолужити втрачене.

Уже вдруге кельнер приніс пиво у високих череп'яних кухлях, а Франсуа Дервіль ще не починав першого, захопившись розповіддю якоїсь веселої паризької історії.

Дайн-Рябчук вийшов за двері і зупинився, прислухаючись до голосів, що долітали з кімнати. На його обличчі від сміху не лишилося й сліду, ніби хтось невидимий стер його. Безбарвні очі хижо блищали.

— Де тут у вас телефон? — запитав він у фрау Венцель, що саме поралася за стойкою, протираючи рушником келихи — Хочу подзвонити додому, щоб не турбувалися. Знаєте, давні друзі… Засидишся з ними.

Від хвилювання він перейшов на англійську мову. Проте хазяйка зрозуміла.

— Прошу, телефон у моїй кімнаті, — вона показала рушником на двері. — Я проведу вас.

— Не турбуйтесь, не треба, я знайду сам, — сказав Дайн, кидаючи на стойку долар.

Фрау Ірма провела його здивованим поглядом. Бона знала, що американці люди багаті, однак такої щедрості не чекала. Дайн штовхнув двері: невеличкий передпокій, далі світла вітальня з вікнами на вулицю, стіл, буфет, тумбочка, телефон. Підбіг, набрав потрібний номер. Із Шульце він зв'язався ще в Зальцкаммергуті. Попередив, що виїздить з новими знайомими на Мюнхен. Тепер треба тільки сповістити адресу, і все буде гаразд.

Із трубки почувся голос Шульце. В цю мить за спиною в Дайна рипнули двері. Він озирнувся. Фрау Ірма щось діставала із шафи.

— Дорога моя, — промимрив у трубку Дайн, — я зустрів давніх дружків із Зальцкаммергута. Я казав тобі про них. А тут ще двоє прив'язли. Я їх, правда, не знаю, вони тільки-но з Дахау. Я їх усіх пригощаю. Доведеться трохи затриматись, ще півгодини, не більше. Ти не сумуй, ягідко, я дуже шкодую, але…

— Адресу назови, йолопе! — гримів у трубці роздратований голос Шульце.

— Гаштет фрау Венцель. Швайбрюкенштрасе…

— Дев'ятнадцять, — підказала з передпокою фрау Ірма.

— Швайбрюкенштрасе, дев'ятнадцять. Сподіваюсь, ти не затримаєшся? Компанія весела.

— За двадцять хвилин чекай.

— Добре, цілую тебе, моя кохана.

Шульце поклав трубку. Дайн витер спітнілого лоба. А фрау Ірма мліла від тих лагідних слів, думаючи, які все ж таки ці американці уважні до жінок. Вони вміють кохати по-справжньому, не те, що її Венцель: ні тобі ніжності, ні пристойних манер.

Віллі Тегарт ішов по Швайбрюкенштрасе, опустивши голову, щоб не показувати людям заплакані очі. Клята Ірма не випустила його з гаштету, коли все те відбувалося на площі перед ратушею. А коли він усе-таки втік і прибіг туди — було вже пізно. Площа спустіла. Хлопець кинувся додому, проте батька не було. Тепер Віллі знову повертався до гаштету. В хлопця було тяжко на серці. Від Манфреда ні словечка. Невже зони зосталися з Мартою самі? І чого доля така жорстока до них? Мало їй, що забрала в них матір і батька.

На другий день, як прийшли американці, Віллі побував у Дахау. В таборі йому сказали, що його батько, Вольфганг Тегарт, до останніх днів значився в картотеці живих. Проте де вій тепер, ніхто не знав. Сьогодні Віллі, може, узнав би щось про нього, розпитав би в людей, так не пустила хазяйка. Віллі лаяв, проклинав, посилав на її голову всі нещастя і болячки, однак те не полегшувало серця. Досада і біль душили за горло, сплітаючись у гіркий пекучий клубок. Скільки років він чекав на батька, скільки разів тримав у руках ту стару пожовклу фотографію, де вони зняті удвох з матір'ю. Віллі міг годинами дивитись на них, розказувати їм про свої болі й радощі. Він не пам'ятав батьків живими. Знав тільки з фото, що чудом уціліло в домі після численних обшуків гестапо. Мати померла, коли хлопець був ще зовсім малим. А батько?.. Не раз Віллі прощався з ним навіки, не раз надія знову воскрешала його.

Хлопець витер рукавом очі і поглянув на вивіску «У красуні Ірми». Ні, вона не побачить його сліз. Нехай лається, б'є, виганяє, — жодна сльозина не впаде з його очей. Віллі шморгнув припухлим, засіяним веснянками носом, ще раз ретельно витер очі і штовхнув ногою двері гаштету.

— Бачите, прийшов, — сплеснула руками фрау Ірма, звертаючись до якогось пана в окулярах із золотою оправою. — У нас такі гості, а він швендяє цілий день по вулицях. Нероба! Марш на кухню!

Віллі зціпив зуби і вийшов.

— Отак завжди маю через своє жалісливе серце, — промовила Ірма, складаючи губи кокетливим бантиком. — Візьмеш з вулиці, ні батька, ні матері, вчиш його, вчиш, і от маєш дяку.

— Так, так, — співчутливо закивав головою Дайн. — А скажіть, фрау Ірмо, чи багато зиску маєте від свого бізнесу? Я колись теж мав кав'ярню і трохи розуміюсь на тому.

— То пані вдова? — Дайн навмисне зачепив найболючішу струну.

— Солом'яна, — кокетливо хихикнула Ірма і повела на нього масними очима.

— Я маю намір купити в Мюнхені готель з ресторацією. Може, фрау ласкаво погодиться бути моїм радником у цій справі?

Очі Ірми враз заіскрилися. Вона облишила рушник і келихи, сперлась могутнім бюстом на мармурову плиту стойки. Дайн-Рябчук підкреслено довго затримав погляд на широкому декольте її вельветової блузи. Кров ударила в обличчя Ірми, щоки спалахнули одцвітаючими пелюстками маку, а очі знову стали вологими, їх виповнила на диво свіжа просинь.

— Я вся до ваших послуг, містер, — гаряче зашепотіла Ірма, — приходьте сьогодні надвечір. Я все вам викладу, як перед богом.

— Щиро дякую. Та маю вибачитись, саме сьогодні у мене ділова вечеря… Але десь найближчим часом. Я подзвоню вам, і ми обов'язково зустрінемось.

В його голосі прозвучали такі лоскотливі нотки, що фрау Ірма ледве не зомліла від щастя. Вона хотіла ще щось сказати, але в цей час із кухні з тацями в руках вийшли Гюнтер і Віллі. Гаряча печеня парувала на тарілках, наповнюючи гаштет смачними пахощами.

— Ой, я забалакалась з вами, — Ірма замахала руками, заметушилася, вийняла скатертину, вихопила з рук Віллі тацю із стравами. — Протри швиденько ножі, виделки.

Хазяйка зиркнула на пляшки, але руки її були зайняті. Дайн перехопив погляд Ірми і вправним рухом колишнього офіціанта підхопив тацю.

— Не турбуйтесь, я віднесу, — він прочинив двері. В обличчя йому вдарив сміх.

— Герольди, сурміть у фанфари! Шановні гості, розперезуйтесь, — вигукнув Франсуа Дервіль.

На дубовий стіл лягла чиста скатертина. Від неї війнуло давно забутим домашнім затишком. Гості притихли. Може, для когось іншого така звичайна річ, як покритий скатертиною стіл, лишилася б непоміченою. Проте для людей, що багато років сиділи за нетесаними столами табірних бараків, вола була знаменною, ніби саме від цієї хвилини починалося інше життя, в якому будуть і родинне щастя, і затишок, і багато-багато такого, про що за довгі роки табірного життя колишні в'язні забули і думати. Проста річ — скатертина — в думках Тегарта чомусь стояла на межі війни і миру. Вольфа мучила роздвоєність: душа його рвалася додому, але він не міг залишити друзів, з якими бачився, може, востаннє. У глибині серця наростало бажання швидше попрощатися з ними. Тегарт почував себе ніяково перед ними, адже стільки прожито і пережито разом…

Несподівано думки його обірвались. Тегарт відчув на собі чийсь стривожений погляд. Оглянувся на двері і занімів. Там стояв напружений, мов струна, хлопчик-офіціант. Широко розплющені очі палали боязкою радістю. Вкриті смагою уста ворушилися, ніби хлопчикові несила була вимовити якесь дуже важливе слово. В руках маленького офіціанта поволі хилилася таця. Чарки, келихи, виделки, ножі зсунулись на край і враз брязнули на підлогу; Та хлопець навіть не здригнувся. Фрау Ірма підскочила до малого.

— Не руш його! — вигукнув Вольф, схопившись з-за стола. Щось невимовно дороге і рідне було в обличчі цього рудого вихрястого хлопчини.

— Що з тобою, Тегарт? — ухопив його за руку Франсуа Дервіль.

— Тегарт, — беззвучно повторили губи малого. — Батьку! — розірвав тишу крик.

Вони кинулись один одному в гарячі обійми.

— Батьку, рідний, дорогий мій, я так шукав тебе, — шепотів Віллі. Він обвив рученятами шию, притулився до батькових грудей, цілував смугасту, пропахлу потом робу і ридав гірко, болісно, виливаючи у тих сльозах невиплакане за роки горе. Худеньке, виснажене тіло хлопчика трепетно билося в обіймах.

Старий Вольф не міг сказати й слова. Тільки загрубілими рівчаками зморщок котилися скупі сльози. Попливли перед очима стіни, люди. «Дитино моя, сину мій рідний».

Грюкнули, розчиняючись, двері.

— Ахтунг! — ревнув з порога сержант американської військової поліції. — Гіб мір аусвайс![11]

Чиїсь дужі руки одірвали малого від батькових грудей і жбурнули на диван. А далі все пропливло перед Віллі, немов у страшному кошмарі.

Поліцаї в білих касках з куцими автоматами на грудях наділи всім наручники. Штовхнули. у плечі батька і повели з кімнати. Віллі кинувся йому вслід, вчепився в руку.

— Не пущу! Це мій батько! — закричав у нелюдськім відчаї.

— Заспокойся, синку. Я повернусь. Вище голову. — Тегарт намагався йому всміхнутись, а в самого в очах бриніли сльози. Підняв сковані браслетками руки, хотів погладити руду голівку, та в цю мить жорстокий удар відкинув Віллі назад у куток.

Коли хлопець вибіг на вулицю, арештантська машина вже від'їхала. Він побіг за нею по Швайбрюкенштрасе.

— Тату! Таточку! — шепотіли пошерхлі губи.

Стрічний вітер зло бив по очах, зриваючи з них гарячі сльози. На мосту через Ізар Віллі упав, а коли підвівся, машини вже не було. Малий схилився на чавунні поручні і гірко заридав.

— Гансе, ви забули поставити фамільне срібло, — з докором зауважила камердинерові Гізела фон Глевіц, оглядаючи накритий у вітальні стіл. Старовинний мейсенський сервіз майже прозорої порцеляни сьогодні не задовольняв її.

— Змінити всі шість? — запитав камердинер.

— Ні, тільки два, для мене і мого чоловіка, — сказала вона тоном хазяйки. Цей тон подобався їй дедалі більше. Тепер у домі вона господиня і право наказувати було за нею. Раніше Гізела якось не думала, що це може давати таку глибоку насолоду.

Біла, розшита гербами скатертина сліпила очі. Кришталеві графини бурштиново переливалися в яскравому світлі люстри. Білосніжні кораблики серветок, чарки, келихи, фужери, вишукано оздоблені блюда, ваза з квітами — все це піднімало і без того святковий настрій молодої жінки.

«Як дивно звучать в цьому домі слова: я і мій чоловік. Він подзвонив дві години тому. Просив приготувати все до зустрічі. Має приїхати з друзями. Геро фон Шульце-Геверніц і Гізела фон Глевіц сьогодні приймають гостей. Я і мій чоловік. Я і мій Геро».

— Чудово, — уголос промовила Гізела.

— Ти щось сказала, Гізхен? — запитав старий камердинер, приставляючи до вуха долоню.

Гізела пересмикнула плечем. Фамільярність старого дратувала її.

— Гансе, я вже просила Не називати мене Гізхен. Чого доброго, ти і при гостях… І запам'ятай… — в її голосі з'явилися металічні нотки.

— Слухаю, — старий опустив голову і, перекинувши на руку серветку, пішов геть.

«Яке нахабство, — скипіла Гізела. — Він навіть не вислухав до кінця. Цей старий шкарбан відверто зневажає мене».

З того часу, як вона повернулася до Мюнхена з Геро, всі ці батькові фаворити — Ганс, Сабіна і навіть Ютта — неначе змовились ігнорувати її. Ну, Сабіну ще можна зрозуміти. Та не хоче нікого, крім Хорста, бачити поруч неї, але ж інші? Ютта демонстративно не розмовляє. А хіба Гізела винна, що Хорст не любить її, що кинув напризволяще, а сам повіявся світ за очі з якоюсь шансонеткою? «Заждіть, ви ще танцюватиме переді мною, ходитимете по струнці».

Гізела згадала, що Геро просив передати запрошення Сабіні і Ютті. «Обов'язково запроси їх до столу. В мене для них сюрприз». Що це за сюрприз? Ні, треба відверто поговорити з ним. Пора поставити цих нахлібниць на місце.

Вона обійшла стіл, оглянула себе в широкім, майже на всю стіну дзеркалі. Декольтоване вечірнє плаття туго облягало її тонкий стан. Припудрені плечі, красива біла шия, гордо посаджена голівка. Блискуча діадема вінчала високу зачіску, — сьогоднішній її туалет сподобається Геро. Його друзі-американці повинні відчути, що німецькі жінки мають смак. Вона оглянула себе в дзеркалі, ніби актриса перед виходом на сцену. Їй пригадався ранок у готелі Монте-Карло. Там вона вперше спробувала уявити себе без Хорста. Тоді плакала, а тепер була рада тій щасливій хвилині, коли він покинув її: Геро не Хорст. Він оцінив її красу і, здається, кохає по-справжньому. Ну, а те, що Шульце старший за неї майже удвоє, не має ніякого значення. Вона ніколи не звертала уваги на жовторотих однолітків. Мужчина має бути солідним. «Однак що то за сюрприз Геро приготував для Сабіни і Ютти? Напевне, привезе їм хлопців. Американці не люблять нудьгувати за столом без жінок. Сабіна, певно, буде розважати генерала, ну а Ютта молоденького ад'ютанта». Гізела чомусь була впевнена, що саме так воно і буде. Її Геро не водить компанії з дрібнотою. Ну що ж, для генерала цілком усе пристойно: і стіл, і кімната, і вона сама — хазяйка. Ось тільки… Погляд Гізели упав на стіну, де висів портрет Герберта фон Глевіца.

«Воно, звичайно, не зовсім зручно, щоб американський генерал сидів проти портрета, на якому батько зображений в мундирі полковника медичної служби вермахта, та ще й при всіх орденах і регаліях. Треба сказати Гансові, щоб зняв негайно. Батько… Де він тепер? Чи живий ще?» Сабіна розповідала, що за місяць перед приходом американців вони з Гуго чкурнули на північ, до грос-адмірала Деніца. З того часу про них нічого не чути. Треба порадитись з Геро, вже час пред'явити свої права на спадщину і на ті гроші, що лежать у швейцарському банку. Тепер вона єдина і повноправна спадкоємиця. В серці ворухнулося почуття, віддалено схоже на жалість. Гізела підійшла ближче до стіни, на якій висів портрет, пильно вдивляючись у сірі холодні очі Герберта фон Глевіца. Ні, в цих очах ніколи не було ласки, теплоти, ніжності — вони завжди були холодні. Гізела піймала себе на тому, що думає про батька, як про покійника.

З вулиці долетів сигнал клаксона. Гізела здригнулася.

— Їдуть, — прошепотіла вона, прислухаючись.

Гудок прозвучав нетерпляче, вимогливо.

— Гансе!

— Слухаю, моя господине, — прошамкав беззубим ротом камердинер. Колись геройські бакенбарди обвисли, мов клапті білої піни.

— Зніміть цей портрет.

— Не розумію, навіщо? — Ганс поглянув на неї з острахом. — Гізхен, це ж…

— Зніміть негайно!

— Добре, я зніму, — згорбившись, слуга пішов по драбину.

— Стійте!

Ганс зупинився. Вона обпекла його злим поглядом сірих очей.

— Я сама. Ідіть відчиняйте ворота.

Камердинер покірно пішов до виходу. Гізела скочила на диван, рвонула важку позолочену раму, але міцний крюк не піддавався.

— Прокляття! — шепотіла вона пересохлими від хвилювання губами. — Зараз прийде Геро, а я…

Гізела з усієї сили рвонула раму і, втративши рівновагу, випустила її з рук. Портрет упав на паркет, скло розлетілося на скалки. Гізела боляче вдарилась коліном об стілець.

— Хай тому чорт… — несподівано голос її урвався. Вона забула про біль.

На порозі дверей, що вели на кухню, стояв живий Герберт фон Глевіц. Гізела скам'яніла. Дивилася на батька застиглими від жаху очима. Він підійшов до неї, злий і рішучий. Вона відступила на крок і заплуталась каблуками у важкому шлейфі вечірньої сукні. Сірі очі батька пожовкли від люті. Ще мить — і його важка рука злетіла над її обличчям. Повіки Гізели склепилися від жаху, вона вся знітилася, зіщулилась, чекаючи удару.

— Геро фон Шульце-Геверніц! — тремтячий, схвильований голос прозвучав як пересторога. І одразу ж почулися швидкі впевнені кроки.

— О, у тебе гості, — ні краплі здивування в голосі.

Вона розплющила очі. Геро всміхався.

— Знайомся, це мій батько, — ледве чутно промовила Гізела.

Але Шульце, здавалося, не помітив її хвилювання.

— Дуже приємно. Ми вже встигли познайомитись.

Професор підняв з підлоги розбитий портрет і, не сказавши ні слова, вийшов. Тільки тепер Гізела помітила його жовте, неголене обличчя, якийсь старий, обпалений на спині плащ і брудні черевики. Шульце дивився йому вслід, посміхаючись. Потім обняв Гізелу за оголені плечі.

— Все гаразд, Гізі, заспокойся. Сьогодні ми будемо веселитися.

Вона похилилась йому на груди і заплакала.

— Ну, заспокойся і зараз же всміхнись, — голос його був суворий. Шульце наказував. — Треба тримати себе в руках, кохана. Ми не любимо сліз, нам більше подобається усмішка, ну, — він легенько струсонув її за плечі і поцілував.

Вона спробувала всміхнутися.

— Отак краще. А де ж наші дами? — Шульце одійшов до стола, налив чарку вина і подав її Гізелі. — Випий.

Рука у неї тремтіла, плечі здригалися, але сліз уже не було. Гізела перехилила чарку і поставила її на стіл.

Геро поцілував її в губи. Відчувши на вустах присмак терпкого рейнвейна, сказав усміхаючись:

— Тепер я знову пізнаю свою Гізі. Ти маєш смак доброго вина, дівчинко. — Він підвів її до дзеркала. — Приберися. Скоро прийдуть гості.

— А хто має бути?

— О, це сюрприз.

— Геро, не муч, скажи, — просила вона, поправляючи зачіску.

— Не можу, дав слово американського офіцера.

Вона кокетливо надула губки, але Шульце не звернув на те уваги. Стояв поруч з нею перед широким дзеркалом і обсмикував новенький мундир з підполковницьким погоном на плечі. В мундирі він здавався молодшим років на десять, і коли б не сиві скроні та досить велика пролисина до потилиці, йому можна було б дати років тридцять п'ять — сорок, не більше.

До кімнати зайшла Ютта. На ній було скромне біленьке платтячко і білі туфлі на високих каблуках. Кілька разків голубого намиста обвивали шию. Вона кивнула Геро і байдуже пройшла повз Гізелу до стола, так ніби виконувала неприємний обов'язок. Шульце крадькома спостерігав за нею в люстро. Кожного разу, коли він бачив цю струнку дівчину з очима, схожими на клаптики неба, коли чув пахощі її золотого волосся, голова йому йшла обертом. Сьогодні Ютта здалася йому ще красивішою, ніж минулого разу. Від її гнучкої постаті, граціозних рухів, оповитих сумом очей віяло прихованим жаром. Геро відверто розглядав дівчину.

— З тобою вітаються, — почув він сухий, невдоволений голос Гізели.

— О, фрау Сабіна, прошу вибачити мене, задивився на вашу дочку. Проте мушу визнати, що сьогодні ви найчарівніша, — Шульце поцілував жінці руку.

Сабіна Штіллер скосила довгасті темно-сині очі на Гізелу. На підмальованих губах її блукала невловима поблажлива посмішка. «Жодній з них не можна віддати перевагу — обидві красиві, як голлівудівські зірки», — подумав фон Шульце. Він поглянув на Гізелу. В її очах палахкотів злий зеленкуватий вогонь. «І якого чорта я зв'язався з цією дикою кішкою? Та вже не довго чекати. Скоро я розв'яжу собі руки…» Шульце удавано ніжно всміхнувся.

— Гізі, чому не грає музика? Адже ми зібрались веселитися. Правду я кажу, фрау Сабіно?

Сабіна була з ним згодна. Вона не приховувала своєї симпатії до цього енергійного німця в американській військовій формі. Спочатку їй не дуже сподобався його зв'язок з Гізелою, однак, придивившись пильніше до їхніх стосунків, вона зрозуміла: це не що інше, як флірт. Фон Шульце-Геверніц людина впливова, і від нього можна мати неабияку користь. Це Сабіна відчула сьогодні, коли джип привіз великі ящики з продуктами. Як міняються часи. Хіба колись вона зважала б на такий дріб'язок — два ящики бекону?

Сабіна підійшла до радіоли, поставила пластинку. Кімнату наповнили звуки бравурного маршу. Високий голос почав викрикувати слова заспіву до Хорста Весселя[12]. Сабіна похапцем зняла пластинку і з острахом поглянула на американця, що сидів на дивані біля Гізели. Він був заклопотаний якоюсь неприємною розмовою і, здається, не чув ні музики, ні слів.

— Там ще є гімн африканського експедиційного корпусу генерал-фельдмаршала Роммеля. Знаєш, цей — «Ми йдемо по Африці. Тільки пил, пил, пил із-під кованих чобіт». Я думаю, він сподобається містерові Шульце.

Геро почув своє прізвище і повернув голову до Ютти.

— Пробачте, Ютті, ви щось хотіли мені сказати?

— Ні. Раджу матері поставити африканський джаз, — сухо відповіла Ютта.

— Поставте краще щось французьке, веселе, щоб можна було потанцювати.

Сабіна довго шукала потрібну пластинку, кидаючи осудливі погляди на Ютту. Нарешті, знайшла. З радіоли попливла мелодія тиха, прониклива. Низький жіночий голос співав про осінні бульвари Монмартру.

«Слова знайомі, затерті, мов старі гроші, — думає Ютта. — Але чому ж тоді так сумно на серці? Чому туга так міцно стискає груди?» Дівчина опускається на стілець, дивиться на себе у широке дзеркало на протилежній стіні. «Ютті, кохана Ютті, я повернусь». Хто це шепоче так палко? Чий знайомий, далекий голос крає їй серце? Все пропадає, провалюється кудись у чорну безвість — і вогні, і стіни, і люди в кімнаті, тільки вона одна іде темними вулицями. Куди іде? Не знає. А голос шепоче: «Ютті, кохана Ютті, я повернусь». Туга, печаль, незагойна у серці рана.

— Містер Стенлі Дайн з племінником, — прошамкав старий Ганс, розкидаючи білу піну бакенбардів на розшитий галунами комір парадного камзола.

У дверях з'явився невисокий, огрядний чоловік. Чорна візитка, біла сліпуча манишка, гороховий у чорну цятку метелик. Ютта ковзнула по ньому очима. Щось ніби знайоме майнуло в її пам'яті і одразу ж потонуло у морок. Дівчина перевела погляд на матір. Сабіна стояла в напруженій позі, притискаючи до грудей пластинку. Довгі, побілілі, в коштовних перснях пальці, здавалося, от-от переломлять пластинку. В очах — подив, страх, розгубленість. «Що з нею?» — подумала Ютта і мимоволі знову поглянула на пана у чорній візитці, що саме цілував руку Гізелі.

— Стефане? Звідки? — почула вона шепіт матері.

Дайн-Рябчук теж чув ті сповнені тривогою слова, але не поспішав підходити до Сабіни. Ці декілька кроків виявилися дуже важкими. Не те щоб Стефан боявся жінок, ні, для кожної з них він знаходив слова, умів навіть бути цікавим співбесідником. Тільки в присутності Сабіни завжди почував себе пригнічено. Слова, які він приготував для цієї зустрічі, враз пропали. Дайн відчув нестерпну задуху, бридкий піт укрив тіло. В душі наростало обурення проти самого себе і, як не дивно, — проти Сабіни. Це було вже щось нове в його характері: обурення рятувало від розгубленості. «І справді, чого це я гублюся перед нею, немов хлопчисько? Я не прийшов просити ласки, я прийшов узяти її. За зневагу, яку я терпів від неї, треба платити зневагою. Кінець кінцем, вона така ж, як і всі інші». Дайн рішуче повернувся і підійшов до Сабіни. Він сподівався побачити в її очах розгубленість, але вони випромінювали спокій. Однак від Дайна не сховались бліді, безкровні пальці на темному тлі патефонної пластинки, якою Сабіна, ніби щитом, прикривала серце. Він осміхнувся і навмисне грубо сказав:

— Здрастуйте, Сабіно. Я бачу — час не зачіпає вас.

Вона поклала пластинку на радіолу і відразу ж пошкодувала: звільнившись, пальці дрібно тремтіли. Жінці довелося зібрати всю силу волі, щоб відповідати йому спокійно.

— Жінки як квіти, Стефане. Одна одцвітає у двадцять, друга після тридцяти тільки починає розпускатися і цвіте до самого снігу. Поглянь на нашу Ютту, вона розцвіла рано.

«І вже починаю одцвітати», — подумала дівчина. Перед нею стояв батько. Вона не бачила його десять років. Але зустріла його байдуже: холодно, ніби не серце у неї, а крига. Та й він, крім привітної усмішки, не знайшов для неї нічого. Стояв і дивився бляклими очима.

— Підійди до мене. Дай я тебе поцілую, — промовив Дайн.

Ютті здалося, що в його хрипкуватому голосі прозвучали щирі нотки. Вона ступила крок до нього і зупинилася, відчуваючи, як повзуть тілом бридкі холодні мурашки. Ні, вона не помиляється, у нього погані, брудні очі, в них не батьківське почуття. Дайн підійшов до неї сам. Узяв у маленькі долоні голову дівчини і поцілував у чоло.

— Не цурайся мене, Ютті. Я ж твій батько, — йому було дуже важко вимовити ці слова. На його обличчі були і збентеження, і радість. Проте, що його хвилювало насправді — зустріч з дочкою чи її жіноча зваба, — неможливо було зрозуміти.

— Десять років. Ціла вічність. Ти вже зовсім доросла, Ютті. Геро, поглянь, яка красуня в мене донька. Бог послав мені втіху на старості літ, — він говорив, говорив і все зазирав дівчині в очі.

А вона думала: «Який він мені батько? Я виросла без нього. Він чужий мені. Я зовсім не знаю цього чоловіка і не хочу, не бажаю знати».

— Хорсті! — несподівано вигукнула Ютта і, вирвавшись з рук Дайна, кинулась до дверей. Там, ніким не помічений, вже давно стояв Хорст Торнау.

РОЗДІЛ II З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ'Я

В камері вогко і холодно. Андрій умостився з полтавчанином на нарах. Укрились шкіряним пальтом і притулились один до одного. Крізь вибите вікно в камеру тягнуться сизі у місячнім сяйві пасма промозклого туману. Ізар вирує під стінами, злий, невгамовний. Весна розтопила в горах сніги і покотила в долину шумливі спінені води.

Федір Крайніченко затулив плечем вічко у дверях, про щось стиха розмовляє із Вольфом. Тільки Франсуа Дервіль не знаходить собі місця. Засунувши руки в рукави смугастої куртки, стукотить колодками, з кінця в кінець міряючи камеру.

Квадрат вікна розграфлено гратами. За ним видніється чималий шмат неба., Загубленою підковою лежить на Чумацькому шляху місяць. Загадково підморгують великі, немов розжарені вухналі, зорі. Легкі і чисті, пропливають під ними одинокі хмарини. Пливуть швидко, поспішають кудись за чорний пруг ночі. Просторо і вільно їм у високому небі — тісно Андрієвому серцю у. цій камінній домовині. Згадується йому далека Калинівка і біленька хатка під куштратою стріхою. Кліпає жовтавим каганцем вікно. Випростав натруджену спину журавель над колодязем, задивився на зорі. Видзвонюють об цямрини, живим сріблом скочуються з дубового цебра краплини, а місяць перекотився у цеберко і затих, причаївся, ніби і йому хочеться в тихий затишок хати.

Мати збирає на стіл вечерю. Парує приправлений салом куліш. За столом сидять батько і старші брати. Вони тільки-но повернулися з поля. Всі троє засмаглі, широкі в плечах і пахнуть стиглими житами — в колгоспі жнива.

Чи то сон, чи так мариться Андрієві рідна оселя, він уже й не знає. Лежить, склепивши очі. Б'ють копитами прип'яті до воріт коні, форкають нетерпляче. Зачекайте, соколики, ось тільки повечеряю, і помчимо ми з вами на ніч на луги, на лісові галявини.

Потріскують у багатті сухі соснові гілки. То тільки для світла, щоб не такими страшними здавалися хлопцям дідові розповіді — казки та бувальщини, а внизу, під сосною, дубовий міцний жар, під яким у гарячім попелі печеться картопля. Весело стрибають над гілками червоні язики полум'я, лине від річки жаб'яче кумкання, хропуть, позираючи за вогнище червоними очима, коні, б'ють стривожено копитами. А полум'я здіймається все вище й вище. Ось уже спалахнуло небо червоною загравою, загорілася ніч. Вогонь упав на солом'яні стріхи Калинівки. Біжать перелякані люди, стукотять колодками об дзвінку, неначе металеву землю, а над ними кружляють чорні літаки з хрестами на крилах. «Мамо! Не біжіть! Не тікайте від мене, мамо!» — кричить Андрій, з жахом дивлячись, як клює матір червоний рогатий місяць. «Стійте, мамо! Заждіть» Але вона не чує його крику. Біжить дорогою до палаючого чорним вогнем лісу і зникає в ньому. «Мамо-о-о!»

— Прокинься, Андрію! — хтось штурхає його під бік.

Він розплющує очі. За гратами висить червоний місяць.

— Ми не повинні сидіти склавши руки, — чує крізь дрімоту Андрій. Це говорить Франсуа Дервіль. Запальний гасконець усе ще бігає із кутка в куток, грюкаючи дерев'яними колодками.

— Згоден, — говорить Тегарт. — Але що ми можемо зробити? Вибити двері? Виламати грати?

— Треба негайно викликати адміністрацію тюрми і заявити протест. За що нас, в'язнів фашистського концтабору?.. І це годі, коли ми, нарешті, вирвалися з лабет смерті.

— Не говори так красиво. Все одно ніхто не почує. Зараз ніч.

— Треба чекати до ранку, — погоджується Крайніченко.

— Ні, в мене просто не вкладається в голові: за що? За які гріхи я маю отут задубіти?

— Заспокойся, Франсуа, до ранку чекати недовго. Не втрачай мужності. Ти ж знаєш, що поліція понад усе дбає про громадський спокій, а ти кричиш. Фактично у них немає підстав тримати нас під замком, але формально закон на їхньому боці — документів у нас ніяких. А без папірця яка ти людина…

— Ну звичайно, — вихопився гасконець. — От, якби в мене був папірець з печаткою від начальника конвою. Так, мовляв, і так: «Колишнього в'язня Дахау, Франсуа Дервіля, відпускаю на волю, бо змушений сам тікати». Тоді справа інша. Це документ вагомий. Ти гадаєш, нас завтра випустять? — запитав гасконець, звертаючись до Тегарта.

— А які у них підстави затримувати нас? — кинув Крайніченко.

— Ніяких, але чує моє серце, нам звідси скоро не вибратись.

— Чому, Франсуа? — Тегарт, здавалося, теж починав втрачати рівновагу.

— Той сержант після вчорашньої сутички триматиме нас тут для власного задоволення. Ти бачив, які у нього очі — садист! Я починаю думати, що народився тільки для того, щоб сидіти по тюрмах.

— Ну, коли ти вже впадаєш у містику, давай звернемося до логіки. Нас затримали після дев'ятої години вечора, тобто після комендантської години. Без документів. Чи мала поліція формальне право затримати нас? За законами військового часу, так…

— Але ж війна закінчилася! — стрепенувся Дервіль. — Де в них совість кидати до в'язниці людей, що стільки просиділи за колючим дротом. Я дивуюсь твоєму християнському терпінню, Вольфганге. Згадаєте мої слова, тут щось не так. Хоч як логічно міркую, а не можу пояснити, чому нас посадили в цю промозклу домовину, а тих двох хлібосольних німчиків відпустили додому.

— У них були документи, — зауважив Тегарт.

— А комендантська година? Ти бачив, скільки сиділо затриманих німців? Усі вони були з документами. Нікого з них не випустили. Навпаки, як і нас, запхали в буцегарню. Бачиш, тріщить твоя логіка скрізь. Я не здивуюсь, коли завтра поліцай-комісар звинуватить нас у всіх земних гріхах.

— Хіба ми встигли завинити ще перед кимось, крім гестапо?

— Не знаю, старина, не знаю. Сам сушу собі над тим голову і не знаходжу відповіді.

Знову стукотіли об камінну підлогу колодки, знову туман заповзав у вікно, мов щупальця спрута. Андрій спробував заснути. Голі дошки нар муляли боки, але з тим можна було примиритися, коли б не думка, що скабкою засіла в мозку. «Ось тобі і землячок. Звідки він узявся на нашу голову? — думав хлопець про Дайна. — Причепився, мов кліщ. А де він тепер? Друг до першого поліція». Андрій згадав про намір поділитись своєю підозрою з Крайніченком і вирішив не відкладати тої розмови.

— Товаришу майор, — покликав він пошепки.

Федір підійшов, сів біля нього на нари. Дістав зім'яту сигарету, гостинець того ж таки Дайма, чиркнув сірником. Жовте слабеньке світло впало на його зосереджене обличчя. Андрій спостерігав, як сходяться на переніссі Федора розкрилені брови, як грає в його замислених очах мерехтливий вогник сірника, і мовчав. Чекав, поки припалить. Але Крайніченко не поспішав. Уже вогонь підібрався до пучок, а Федір усе розминав у пальцях сигарету.

— Припечете руку, товаришу майор, — сказав Добривечір.

— Ось що, хлопці. Не називайте мене майором. Може, воно і обійдеться, але про всяк випадок буде краще, коли вони менше знатимуть про мене.

Микола підвівся, відчуваючи, що Крайніченко має сказати щось важливе.

— Мене звуть Федір Краєв, рядовий, так я був записаний у Моосбурзі. Зустрілись ви зі мною в арбайткоманді на лісосіці. Про все інше — ні пари я уст. Зрозуміли?

— Я все оце хочу вам сказати, — Андрій сів на нарах. — Ще коли той «землячок», трясця його матері, пригощав нас, я подумав: а чи не він стріляв тоді в барона? І потім, коли вони оглядали туристяк, їх чомусь цікавили тільки підвали. Я так думаю, коли людина платить за щось гроші, то вона вже обмацає його з усіх боків. А вони на другий поверх навіть не піднімалися.

— Так, — підтвердив Микола. — Я лежав на другому поверсі. Туди ніхто не заходив, аж поки ми поїхали.

— Так от я й кажу, а чи не шукали вони в підвалі тих?..

Федір несподівано затис йому долонею рота. Андрій не встиг здивуватися. В дверях забряжчав ключ.

— Про це ні слова, хлопче, ніде і нікому. Зрозумів? А особливо про те, що ми бачили біля печери…

Федір підвівся, і тієї ж миті в камері спалахнуло світло. Рипнули іржаві завіси. До камери зайшов наглядач.

— Хто з вас Павло Петрович Соколов? — звернувся він до них поганою німецькою мовою, що одразу видавала в ньому англійця.

— Я, — відповів по паузі Андрій.

— На допит. І ви теж виходьте, — кивнув він Тегарту й Дервілю.

— Нас теж на допит? — запитав гасконець. — Але все, що ми могли розповісти цікавого, сер, з нас викачало гестапо.

Наглядач глипнув на нього недобрим оком, цвіркнув крізь зуби і знову заворушив нижньою щелепою, наче бугай, що пережовує жуйку.

— Ну, давай, ворушись! — несподівано гаркнув він, грубо хапаючи гасконця за комір.

— А я чув, американці — народ вихований, — промовив Тегарт.

— І дуже ввічливий, — додав Франсуа Дервіль, скосивши на Вольфа очі.

Наглядач хотів було жбурнути Франсуа до дверей, але рука його несподівано вперлась у груди Федора Крайніченка, що ніби з-під землі виріс перед американцем. Наглядач не повів і бровою. Дивився деякий час на Федора байдуже, ворушив важкою неголеною щелепою. Потім рука наглядача ніби сама собою стрибнула назад і повисла в повітрі, немов туго натягнута струна. Федір встиг відхилитися. Наглядач промазав. Він перестав жувати і дивився на Крайніченка з тупою цікавістю. Потім підпустив гасконця і спокійно показав великим пальцем правої руки на двері. Всі троє вийшли з камери.

У кабінеті слідчого панував морок. Пучок світла від лампи надав на якісь папери, притиснуті до стола кістлявими, вкритими рудим ластовинням руками. Обличчя американця не можна було розгледіти, воно розпливлося в темряві. Лампа повернула гнучку шию до Андрія. Хлопець примружився, світло засліпило йому очі. «Забавляється», — думав Андрій. Голос, глухий, сонний, запропонував підійти ближче. Хлопця вразила досить чиста російська мова. Хто ж це говорить? Захотілося глянути на нього.

— Ім'я? Прізвище? — запитує голос із темряви.

— Андрій Гаркуша.

— А Павло Соколов хто такий?

— Він помер. У Дахау.

— А навіщо тобі знадобилося його прізвище?

— Щоб жити, — відповів Андрій, спостерігаючи, як кістлява рука швидко дописала в картці: «Він же Андрій Гаркуша».

— Може, в тебе є ще які клички, давай запишу?

— Нема в мене ніяких кличок. Гаркуша — це моє справжнє прізвище.

Андрій дивився на проворні пальці слідчого, і йому здавалося, що вони належать не власникові сонного голосу, а комусь іншому. «Якого чорта він ховає обличчя, ніби боїться, що я його впізнаю».

— Росіянин? — запитав по паузі слідчий.

— Українець.

— Народження?

— Двадцять шостого року.

Запитання одне за другим вилітали з-за лампи, спокійні, монотонні, ніби вони зовсім не цікавили слідчого. Андрій відповідав, а сам не зводив очей з дописаного в картці: «Він же Андрій Гаркуша». «А звідки поліція знає, що в мене було прізвище Соколов?» — думав хлопець і раптом згадав. Соколовим Павлом Петровичем називав його, вітаючись, Франсуа Дервіль, коли вони зустрілися в гаштеті. Ті два «попутники», мабуть, теж чули. Тепер ясно. «Землячок» і тут подбав про нього.

— Так ти кажеш, утік з робочої команди, приписаної до табору Ебензе?

Андрій підтвердив.

— Сам тікав?

— Ні, нас було п'ятеро.

— Хто? — пальці схопили товстого «паркера», приготувавшись писати.

— Пшигодський, Прічард, Микола Добривечір і я…

— Це тільки четверо.

— П'ятим був Петро Родіонович Яровий, його вбили під час втечі.

— Хто такий Прічард?

— Американський льотчик, збили над Мюнхеном у сорок четвертому.

— А де він тепер?

— Не знаю. Вони з Пшигодським вирішили іти до Італії.

— Ну, а з Краєвим де зустрілися?

— Я вже казав, зустрілися в горах, на лісосіці. До команди він прибув тижнів за два перед тим, як ми мали тікати…

— Раніше не зустрічалися?

— Ні, — твердо відповів Андрій і поглянув на пальці слідчого. Спостерігаючи за ними, хлопець намагався вгадати хід думок чоловіка за столом. Пальці були спокійні, і хлопець вирішив, що слідчий йому повірив.

— Невже ти не зустрічався з ним у Дахау?

— В таборі було більше ста тисяч чоловік. «Недарма він ховає від мене обличчя. Хитрий, як лис» — подумав Андрій.

— Ну, припустімо, ти кажеш правду. А згодом, біля туристяка?

— Все було так, як я вам розповів. Микола захворів, а без нього ми не могли іти далі…

— А звідки приїхали ті грузовики з есесівцями?

— Не знаю.

— І ти кажеш, грузовики були порожні?

— Порожні, — відповів Андрій.

Слідчий уже вдруге повертався до тих грузовиків,і кожного разу його пальці починали нервово розкручувати і закручувати «паркер». Так воно і є. Їх цікавить той гестапівський архів. «Але бісового батька я скажу вам про нього».

— Виходить, гестапівці розстріляли охорону і шоферів? — вів далі слідчий.

— Так, а потім облили труїш бензином і підпалили. Та я ж вам уже розказував про це. Ви думаєте, я вас обманюю?

— Ні, чому ж, я тобі вірю. Однак уточнити треба. Виходить, той барон убив Кьоніга і тікав…

— Я кинувся за ним, а з лісу хтось вистрілив і вбив барона. На ранок приїхали ті двоє. Від них ми дізналися, що закінчилася війна, і поїхали сюди, у Мюнхен. А нас арештували. Це чистісінька правда. Я нічого не приховую. Розсудіть самі, яка мені вигода. Я хочу додому. А як вас дуритиму, ви мене затримаєте, перевірятимете. Я вже і так насидівся в Дахау. Навіщо мені сидіти ще й у вас. — Андрій говорив щиро, переконливо.

Пальці слідчого знову спокійно лежали на паперах. Здавалося, він повірив Андрієві. Та раптом його гостре, немов тесак, обличчя ввійшло в яскраве пасмо світла. Андрія вразили підсліпуваті, довірливі і якісь безпорадні очі слідчого. Рука нервовим рухом посадила на ніс окуляри. Товсті скельця збільшили очі, і вони враз втратила безпорадність, стали колючі, недовірливі, пронизливі. Андрій подумав, що, мабуть, слідчий тепер бачить того у збільшеному вигляді, як комаху під мікроскопом, і від того хлопцеві стало не по собі. Він зіщулився, втягнув голову в плечі, відчуваючи непоборне бажання стати меншим, ніби крізь ті окуляри слідчий заглядав йому в душу.

— Руку. Праву.

Один по одному слідчий відтиснув на бланку п'ять порізаних візерунками плямок.

— Навіщо це? Я не злодій. Я нічого не крав, — обурився хлопець.

— Украдеш, — упевнено сказав слідчий. — Украдеш, голубчику.

Голос його повеселішав, ніби слідчий враз прокинувся від сну.

— Я втомився від тої війни, панове, і, здається, маю право на особисте щастя. На мою душу… Десять років доля дурила мене. Нарешті, я повернувся до своєї дружини, бачу свою красуню-донечку. Я маю право на щастя, Геро?

— Маєш, маєш. Ти пий, Стенлі.

— Ні, Геро, ти скажи мені, — наполягав п'яний голос за дверима.

— Ха-ха-ха-ха, — пролунав гіркий жіночий сміх.

«Хто це сміється? Сабіна? А може, Ютта?» — думав Герберт фон Глевіц, сидячи в кабінеті без світла. Місячне сяйво впало на килим, вихопивши з темряви край стола і прихилений до нього портрет у позолоченій рамі. Професор дивився на своє зображення: рицарський хрест за польську кампанію, ордени і відзнаки за державну діяльність, багаторічну і великотрудну. «Кому це все тепер потрібно? Викинули геть не тільки портрет, а й мене самого.

Від Фленсбурга до Мюнхена — Німеччина в руїнах. Суцільне велетенське кладовище. Голодні німці блукають по цих руїнах мов примари. Безладдя, хаос. Немає нічого страшнішого, ніж залишений напризволяще народ. Це страшно і безнадійно. Німеччини, великої Німеччини нема, її поховано під уламками. Немов хорти, ганяють за достойними людьми англійська «Інтеліджен сервіс», французька «Сюрте», американська «Сі-Ай-Сі». І гірш за все те, що голодний німець продасть тебе за шмат бекону, ніби ти який непотріб».

Фон Глевіц дивиться на свій портрет і веде з ним німу, повну гіркоти розмову. Портрет не мовчить: «Німеччина встане. Згадай Версаль. Запам'ятайте, панове, вам доведеться звикати до того, що після програної війни ви житимете краще, ніж раніше!» — говорить він голосом того американця, що бенкетує в домі Глевіца. Професор прислухається. У вітальні сміх, шаркають об підлогу ноги, звучить тужлива мелодія французької пісеньки.

Так, вітер. Жорстокий, невблаганний вітер подій вирвав у нього останнє. На що можна розраховувати після всього того, що сталося? Перед професором пропливають картини останніх днів. Ось він чвалає дорогами серед нескінченного потоку біженців, іде серед них, ховаючи неголене обличчя в комір старого плаща, нікому не показуючи свої випещені руки. Він боїться людей, страшиться їхнього гніву і ненавидить цю сіру масу, яка ще зовсім недавно була німецьким народом. З нею у фон Глевіца не було і немає нічого спільного.

Біля дороги сидять у кюветі випущені з концтаборів в'язні. Якийсь чоловік у обшарпаному солдатському мундирі зупиняється біля них, просить закурити. Гефтлінг з лицем покійника виймає тютюн і, глянувши на пустий рукав солдата, скручує йому цигарку. В'язні розмовляють російською мовою, але це зовсім не бентежить солдата. Він дякує їм і йде далі. Ні, цього зрозуміти він не може, це вище його інтелекту. Вороги — німецький солдат і російські полонені-табірникн. Чотири роки вони убивали один одного, і раптом виявляється — у них є спільна мова, вони не таять зла, діляться останнім тютюном. А він, німець, чужий тому солдатові, його шукають як військового злочинця, хоч після Польщі він не був на жодному фронті. Його звинувачують у геноциді і ефтаназії[13], дослідах на живих табірниках. Але хіба можна провадити на трупах досліди по розслабленню волі?

— Я божеволію від твоєї краси, — гарячий шепіт долітає з вітальні. — Цілими днями я блукаю мов навіжений, як хлопчисько, мрію про зустріч з тобою, вигадую причини, щоб знову побачити тебе. А настає ніч, і моє ліжко стає для мене катівнею… Ютті…

— Заберіть руки, — звучить сухий, неприязний голос за дверима.

— Дівчинко, ти ще зовсім не знаєш життя. Я озолочу тебе, повезу в Париж, у Штати, ти станеш моєю дружиною. У тебе буде «рольс-ройс», вілла на березі Боденського озера, блискуче, безтурботне життя і десятки поклонників. Я на все згоден, Ютті…

— Заберіть ваші руки, Геро. Я зараз покличу.

— Я не люблю Гізелу, та й чоловік до неї повернувся. Я людина благородна і не маю наміру розбивати чуже щастя. Я…

— Ви старий цинік, Геро. Дайте мені спокій.

— Ти жорстока і непрактична, дівчинко. Зваж на мої слона…

— Любов і практичність поєднуються тільки в американців, — в голосі Ютти стільки іронії, що вона легко досягає серця професора, і він дивується, чому американець не відчуває її.

— Ютті, ти все одно будеш моєю. Можливо, ти моя остання любов…

— Я хочу бути першою. Ви цього не зрозумієте, Геро.

Каблуки дівчини простукотіли через кімнату. Затихли. Клацнув на радіолі автомат, і нова мелодія схопила за серце фон Глевіца тужливим щемом. І звідки він брався в зашкарублому, давно загрубілому серці? Ніби війнуло на старого далеким подихом молодих літ, прокинулась в душі посивіла згадка про першу зустріч з Сабіною… Тоді були інші часи, інші мелодії. Вони не вміли веселитися тугою, як нинішня молодь. Туга ллється з радіоли, виповнює собою вітальню, проникає до кабінету, заповзає в душу фон Глевіца. Чиїсь кроки, мляво шаркаючи об паркет, наближаються до дверей.

— Сабіно, десять років я мріяв про цю зустріч, — шепоче хтось ніби дерев'яними губами. — Всі ці роки я кохав тебе.

Вона мовчить.

— Віднині ми житимемо разом. Я заберу вас звідси. Куплю готель, і ти будеш хазяйкою. Ютту влаштуємо… Я вже говорив про неї з начальством, та й Геро допоможе. Я багатий, Сабіно. Чого ж ти мовчиш?

Професор подався вперед, притулив долоню до вуха, прислухається. Що скаже Сабіна?

— Не муч мене, Сабіно. Кажи.

Вона мовчить. І фон Глевіц полегшено зітхає. Але думка вже ятрить серце, не дає спокою. Невже Сабіна покине його? Піде з цим лайдаком? Усе може бути; Хто він тепер? Професор? Власник клініки? Авторитет? Усе це в минулому. А нині він воєнний злочинець, якого розшукують окупаційні власті. Спогади важкими хвилями знову напливають на нього.

… Шумить, вирує привокзальна площа. Фон Глевіц виходить з Гауптбангофа і одразу потрапляє у гамірливий натовп. Шмигають якісь людці, продають, купують, перепродують усе на світі. В цьому людському хаосі ніхто навіть не намагається приховати свої темпі справи. Спекулянти, чорний ринок. Не криючись, безсоромно торгують американські солдати. Їх багато, здається, навіть більше, ніж німців. Вони відчувають себе в цьому гаморі, як у рідній стихії. На обличчі в них такни вираз, ніби їх довго тримали далеко від раю і, нарешті, пустили в нього, не наказавши навіть зняти військову форму. Ось один оптом продає сигарети, виймає з рюкзака великі пачки з написом «Честерфілд». Гроші запихає прямо за пазуху. Три кишені туго набито заяложеними німецькими марками. Поруч двоє продають бекон. Довгі блискучі банки літають у руках, мов золоті дельфіни. Ці навіть не знімають рюкзаків. Стоять плечем до плеча. Один продає за двох. Навколо них щільно збилися спекулянти, простягають затиснуті в кулаки гроші, кричать, штовхаються. Такого професор не бачив навіть у своїй клініці для божевільних, його підхопив вібруючий вихор з людських тіл, пропахлих давно не праною білизною. Фон Глевіц спробував пробитися, однак марно. Юрба несла його через площу, стискаючи з усіх боків. Вискочив з тих лещат тільки на протилежному боці Бангофплацу. Але і тут торгівля йшла повним ходом. Серед продавців траплялися й жінки. Не зважаючи на холодну, промозклу погоду, вони, в тоненьких дешевих сукнях, бляклі, жовті, з густими тінями навколо запалих очей, терлися біля американських солдатів, намагались якнайдорожче продати свою зів'ялу красу. «Ким стали ми, німці? Люди вищої арійської раси! Проститутки, спекулянти, гендлярі… Поразка у війні стала для нас фатальною — ми втратили людську гідність».

Фон Глевіц стояв на розі Бангофплацу і Прілмайєрштрасе. Тепер цією широкою вулицею неможливо було пройти, її заповнили баришники. Торгували навіть на сходах Палацу юстиції. Професор звернув на Люїтпольд до Ботанічного саду. Саме тоді і вдарив йому у вуха крик:

«Облава-а!»

Якийсь низенький, худий, мов скелет, старик жбурнув у каналізаційний люк пачки сигарет і кинувся навтіки. Тієї ж миті перед професором виріс здоровенний баювар і, схопивши його за комір, підняв у повітря, як піднімають кроликів. Разом з гендлярами та повіями Фон Глевіца запхали в поліцейський фургон і повезли до тюрми. Кулаками, гумовими палицями, лайкою, мов барана у кошару, загнали до величезної камери. Облицьована білими кахлями, вона скидалася на операційну в його клініці на Берг-ам-Ляймі. Однак величезна баддя та їдкий сморід від нечистот і карболки розвіяли будь-які асоціації. Це було нестерпно. У професора одразу ж підскочив тиск і розболілася голова.

«Я вимагаю аудієнції з поліцай-комісаром», — звернувся він до баювара, що саме заганяв до камери нову партію баришників. Але той зачинив двері перед його носом, навіть не глянувши на нього.

«Заспокойтесь, колего, викличуть, — ляснув його по плечу якийсь тип у червоному береті з сережкою в лівому вусі. Тип нахилився до нього, зашепотів — Можу взяти на збереження ваші дивіденди. Будуть цілі, як у швейцарському банку. Комісійні — три пфеніги з марки. Гарантія — честь німецького офіцера».

«До чого ми докотилися? Ні, нам потрібен фюрер. Тверда рука. Порядок. Німеччина без порядку загине».

В тюрмі фон Глевіц пережив важкі хвилини цілковитого безсилля і гнітючої спустошеності. Це почуття не залишало його і тепер, лежало на серці камінною глибою, не давало спокою. Фон Глевіц склепив гарячі повіки. Важка втома стисла мозок, і він провалився у хворобливе напружене забуття, йому марилася штаб-квартира грос-адмірала Деніца. Фон Глевіц заходить до кабінету і падає навколішки. Молитовно склавши руки, благає: «Екселенц, рятуйте Німеччину! Рятуйте!» Деніц сидить за столом і посміхається, його обличчя затиснуте в квадрат позолоченої рами з вибитим склом. Адмірал дуже схожий на його власний портрет… «Екселенц! На вас покладає надії Німеччина!» — «Не можу! Через годину приїде Радянська Контрольна Комісія…» І знову смішок. Саркастично скривлені губи витягуються трубою. З неї вилітають схлипування джазу і регіт. Чоловічі, жіночі голоси сплітаються в клубок. Кімнату наповнює дика какофонія сміху. Голова Деніца в рамці відлітає від тіла і починає дико витанцьовувати під джаз. Усе швидше, швидше крутиться в повітрі і раптом надає на підлогу.

Герберт фон Глевіц розплющує очі. В кабінеті горить світло. Біля стола, тримаючи в руках його портрет, стоїть Геро фон Шульце-Геверніц. Помітивши, що професор прокинувся, запитує:

— Ну, як жилось у Деніца?

Фон Глевіц дивиться на нього так, немов перед ним ясновидець. Потім, згадавши свою розмову з цим підполковником у поліцай-комісара, опускає очі і мовчить.

— Вам час подумати про своє майбутнє, гер професор, — каже Шульце, сідаючи навпроти нього у крісло. — Ми не зацікавлені в тому, щоб такі шановні люди, як ви, без користі сиділи по тюрмах. Ми пропонуємо вам вояж до Америки.

Фон Глевіц підвів очі. Шульце посміхався.

Хорст сидів на підвіконні, спостерігаючи, як поступово відкочується ніч за сіру низку горбів Швабської Юри. Крізь голі дерева парку блищало, відбиваючи посвітліле небо, малахітове плесо Ізару. Від надміру випитого коньяку голова в Хорста гула. Він притулив скроню до прохолодної шибки.

Вже давно сидів так на підвіконні, а розмова з Гізелою все не клеїлась. Та і як воно могло склеїтись, коли давно розбилося. Все, що було між ними колись, забулося, вивітрилось навіть із пам'яті, не те що з серця. Він, звичайно, зробив дурницю, що приїхав сюди. Власне, на тому наполягав Шульце, і як своєму нинішньому шефові Хорст не посмів відмовити. Тепер зрозуміла причина: Шульце хотів передати йому з рук у руки Гізелу. Вона його більше не цікавила, шеф захопився Юттою. Все те навіть сліпому видно. Сліпому?.. Хорст пригадав останню зустріч з Манфредом. Глибока зневага до самого себе враз виповнила душу. «Кинути пораненого друга в біді! Так міг вчинити тільки негідник. А хто, власне, я? Хіба я хоч раз в житті вчинив щось добре, мужнє, хоч раз пожертвував своєю жалюгідною вигодою заради когось? А Манфред вчинив саме так». Від тої згадки потяглася ниточка до Раймонди. Зневага змінилася болем. Очі Хорстові налилися п'яними слізьми, і досвітній пруг за Швабською Юрою зламався. Сірі будинки застрибали на тлі неба. «Соплива німецька сентиментальність», — вилаявся Хорст. Він сумував за Раймондою, а поруч мов привид по кімнаті снувала Гізела. Думки її були не про нього, і він те знав, хоч це його і не турбувало. А все ж душа щеміла. «Ти сам обікрав себе, Хорсті. Гізела любила тебе. Тобі віддала і свою честь, і перше почуття. За що ж ти зневажаєш її тепер? Геро? Він підібрав її, не дав упасти. Вона твоя дружина перед богом і людьми».

— Це нестерпно, — прошепотів Хорст.

Гізела зупинилася.

— Ти щось сказав, Хорсті? — голос її був ламкий, ніби вона ковтала сльози.

Він подивився на неї. Слабе світло від торшера падало на її лице знизу, підсвічуючи великі сірі очі, відкидаючи довгі трепетні тіні од вій. Щось нове, незнане, на диво привабливе було в ній зараз. Такою Хорст ще не бачив її ніколи раніше. А може, не хотів помічати.

— Прости мене, Хорсті. Так сталося.

Він ступив крок до неї. Вона враз ніби згасла. Опустила додолу очі.

— Я не могла інакше. В тяжку хвилину прийшов до мене…

— Геро, — підказав Хорст, відчуваючи, як в ньому прокидається холодний егоїст, обурений власник, хазяїн її життя. Він ледве стримав себе. До хрусту стис пальці рук за спиною. Стояв, похитуючись з носків на каблуки, розглядав її обличчя. Дивно, але за цей час, що вони не бачились, він майже забув її риси. «Вона справді красива. Вечірня сукня їй до лиця. А це декольте і оголені плечі?» Хорст недобре посміхнувся: «Виявляється, моя дружина може хвилювати. Ніколи не думав. Це, мабуть, тому, що вона любить іншого. Геро удвічі старший за мене, а вона любить його. За що?» Хорст думав про одне, але сказав зовсім інше. Почуття гіркоти, ображеного самолюбства виявилося сильнішим.

— Геро не любить тебе, невже ти цього не помічаєш?

Вона не відповіла, тільки голова опустилася ще нижче.

— Чого ти завжди такий жорстокий зі мною? — промовила вона по довгій паузі.

— Це не я. Життя жорстоке, Гізі, — сказав Хорст, з задоволенням спостерігаючи, як болісно здригаються в неї губи. В ньому прокинулось мстиве почуття, хотілося якомога болючіше вдарити її словом, завдати їй ще більшого страждання. — Я розумію тебе, Гізі. Дуже неприємно бачити, коли на твоїх очах він залицяється до Ютти…

Несподівано Гізела розсміялася.

— Ти що, ревнуєш? — запитала, дивлячись йому просто в очі.

— А хоч би й так? Я все-таки твій чоловік.

Цей трохи скептичний, насмішкуватий тон влаштовував їх обох. Нарешті, вони могли сказати одне одному все. Скепсис, насмішка боронили серця від болючих уколів правди.

— Я маю індульгенцію, ти відпустив мої гріхи на все життя наперед.

— Я не папський нунцій, мої індульгенції не мають сили перед богом.

— А перед людьми?

— Це залежить від совісті.

— Кому тепер потрібна совість? Що дала мені совість, коли я, слухаючись її, мов сліпе цуценя, тикалася носом у твої ноги. Молила, благала покохати мене. Часи міняються, і люди стають іншими. Я зрозуміла, що в світі немає кохання — його вигадали для втіхи простаків.

— Але ж ти кохала мене? — всміхаючись запитав Хорст.

— Не знаю. Тепер мені здається, що ні. Та якщо то й було кохання, я більше не хочу його. Воно спустошило мене, розтоптало надії. На світі треба жити розумом, а серце затиснути в кулак. Воно, сліпе і свавільне, манить нас примарою щастя, хоч наперед знає, що здатне тільки на муку.

— Виходить, нема ні кохання, ні щастя?

— Принаймні я зневірилась у тому.

— А чого ти хочеш від Геро?

— Мабуть, захисту.

— Ну, що ж, ти маєш рацію. Геро працює в «Сі-Ай-Сі». Він зможе оборонити тебе навіть від власного чоловіка.

— Я не про те, Хорсті. В наш час жінці важко жити одній. Що було б зі мною там, у Монако, коли б не Геро?

— Я залишив тобі гроші. Ти могла приїхати сама, — в його голосі прозвучав докір.

— Може, ти скажеш, що мій чоловік чекав на мене вдома? За що ти докоряєш мені? Адже ти… Геро ставиться до мене…

— Не треба, Гізі, — різко перебив її Хорст.

У кімнаті запала тиша. Було чутно, як скриплять дерев'яні сходи у вітальні. Хтось швидко піднімався на другий поверх і, напевно, не один. За мить долетіло в кімнату чиєсь важке дихання, п'яний шепіт і приглушений голос Ютти:

— Пустіть! Я кричатиму…

— Ти дурненька, дівчинко. Чого ти пручаєшся? Я хочу тільки поцілувати тебе. Твої уста створені для насолоди.

Дзвінкий ляпас розлігся вітальнею, потім швидко-швидко застукотіли сходами каблуки. Гізела знітилась, так ніби то її ударили по обличчю. Хорст одійшов до вікна, йому було боляче дивитись на неї.

Надворі світало. Легеньке вранішнє марево поволі піднімалося між деревами, осідаючи іскристою росою на яблуневих листочках. Сонце ще ховалося десь за Шумавою, але небо вже зовсім проясніло. Над містом пропливали поодинокі рожеві хмаринки. Вони вже прокинулися, а вітер ще спав. Та ось і він потягнувся вздовж Ізару, позіхнув спросоння і погнав хмарки далі на південь. День мав бути сонячний.

Грюкнули десь унизу двері. Зашурхотів під ногами гравій. Хорст побачив Ютту. Дівчина бігла садовою доріжкою до хвіртки, на ходу натягаючи на себе плащ. Вона ніяк не могла попасти в рукав, і дощовик метлявся позад неї, мов обірваний парус. Уже по той бік вулиці вона зупинилася, вороже глянула на будинок, застебнула плащ і» пішла через парк до Ізару. Хорстові раптом теж захотілося піти геть з цього дому, на свіже повітря, між дерева парку, слідом за Юттою. «Треба наздогнати її, розказати про Манфреда все як було…» Він повернувся і рішуче попрямував до дверей.

— Хорсті, не залишай мене, — Гізела вхопила його за руку, притулилась лицем до плеча, зашепотіла з відчаєм у голосі. — Ніколи, ніколи не залишай мене одну, Хорсті. Я загину без тебе…

Гаряча хвиля жалю до неї знялася в його душі. «Кінець кінцем, ні вона, ні я не винні у тому, що сталося». Він притис її до грудей, сказав тихо, немов дитині:

— Заспокойся, Гізі, я буду з тобою… Заспокойся…

Ютта йшла набережною. За парапетом впру пал п сердиті води. Піна білими пластівцями котилася пожурбленою спиною Ізару. На серці у дівчини було недобре. І не тільки тому, що Геро набрид їй своїм приставанням. Гнітило ставлення до всього того рідної матері. Вона дивилась на Геро з поблажливою усмішкою, ніби заохочувала його. Правда, мати ніколи не схвалювала її кохання з Манфредом, однак добре знала, якої муки завдає їй залицяння Геро. «Вона ладна продати і мене за ті два ящики бекону», — подумала Ютта, і їй стало невимовно жаль себе. Як все це гидко. Ютті пригадалася та ніч, коли вони йшли з Манфредом цією ж алеєю, обнявшись, і мовчали. «Де ти, коханий? Чом не шлеш вістей про себе? Коли б ти знав, як важко в самотині, без тебе».

Дерева курились туманом. Дуби ще не викинули листя, їхнє чорне покручене гілля вчепилось у вранішній туман, ніби тягло його на себе, щоб прикрити голі стовбури.

«Ютті, кохана Ютті, я повернусь», — шелестіла об гранітний берег спінена хвиля. Дівчина починала втрачати надію. «Вже повернулися з фронту майже всі солдати. А його все нема».

Хвиля Ізару дихала гірськими снігами. Її холодний подих добирався до тіла, морозив душу. Ютта йшла вздовж парапету вже добру годину. Набережна скінчилася несподівано. Обірвалася з-під ніг камінна плита. За крок від дівчини Ізар котив піняві хвилі. Ютта задивилася на ріку, замилувалась. Маленька постать сновигала між деревами, трохи вище по річці. Ютта придивилася пильніше. Це був хлопчик. Ось він зупинився біля самої води, застиг, напружено вдивляючись у протилежний берег. Там здіймалися похмурі стіни старої мюнхенської в'язниці. «Мабуть, у нього хтось там сидить», — подумала Ютта. Не відводячи очей од вікон в'язниці, хлопчик рушив берегом їй назустріч. Віллі! пізнала хлопця Ютта.

Той глянув на неї, підняв комір піджака, засунув замерзлі руки в кишені і не поспішаючи підійшов.

— Чого ти тут блукаєш так рано? — запитала вона.

— Чекаю на батька.

— А хіба він у тюрмі?

Віллі кивнув головою.

— Вчора надвечір забрали. Але він ні в чому не винуватий. Мені сказали, що сьогодні вранці його мають звільнити.

Дівчина глянула на веснянкувате, посиніле від холоду обличчя хлопця, і в її серці прокинувся жаль.

— Коли ж ти встав, що так рано вже тут?

— А я і не лягав зовсім. Звечора тут ходжу. Спочатку був там, біля брами, так поліцаї нагнали… — Віллі шморгнув носом і пересмикнув задубілими плечима.

Ютта розстебнула дощовик.

— Іди сюди, трохи погрієшся.

Віллі підозріло глянув на неї.

— Іди, не соромся, — вона прикрила його худеньку постать полою дощовика, притулила до себе.

Віллі дрижав, як осиковий листок, однак пручався — соромився. Ютта гладила його руде, завжди скуйовджене волосся, і серце її сповнювалося теплом. Обличчя хлопця нагадало їй Манфреда. Такі ж великі світлі очі, прямий ніс, міцно стиснуті губи і таке ж щире, лагідне серце. «Він блукав тут цілісіньку ніч, виглядаючи батька, а я втекла з дому, щоб не бачити свого…»

— Слухай, давай будемо чекати разом, не заперечуєш?

Він підвів на неї недовірливі очі.

— А ти не боїшся?

— Ні, я нічого не боюся, — вона всміхнулася, — разом буде тепліше.

— Ти знаєш, Ютт, учора ввечері ми одержали листа…

Кров відлила їй од лиця. Рука, що гладила його волосся, здригнулася.

— Тільки ти не хвилюйся. Все гаразд. Лист…

— Від Манфреда? — прошепотіла вона.

— У-гу. Він у росіян. Лежить у шпиталі.

— Що з ним таке? — від хвилювання у неї змінився голос…

— В листі написано тільки, що Манфред скоро має бути дома.

— А коли?

— Цього не знаю. Там не сказано, коли саме.

— Хлопчику ти мій рідненький. Спасибі тобі, спасибі, — вона схопила його руду голову обома руками і цілувала очі, ніс, щоки.

— Пусти, пусти, — пручався Віллі.

Вона розсміялася. Сміх, веселий, радісний, злетів над сонними будинками і покотився за річку до похмурих бастіонів тюрми. В ту ж мить на них упало перше проміння сонця, і тюремні стіни вже не здавалися такими похмурими і неприступними. Злетіли у небо сонні голуби. Пронеслися над їхніми головами і хотіли вже сідати на дах сусіднього будинку. Віллі заклав два пальці в рот і свиснув пронизливо, з переливами. Голуби зірвалися в прозору блакить, залопотіли крильми і попливли живою хмаринкою над Ізаром.

РОЗДІЛ III ФЕМІДА БЕЗ ГОЛОВИ

Вечоріло, а сонце ніяк не хотіло скочуватись з вечірнього пругу — висіло над Швабською Юрою. Наближалась комендантська година. Та Бронека Пшигодського це ніскільки не тривожило. Сьогодні вперше він надів форму карабінера польської караульної роти і міг вештатись містом хоч і до ранку. «О, я таки досяг свого, я знову жолнєж війська польського, холера його мамці. Уявляю, як зрадіє фрау Ірма. Жодна німкеня не пройде повз мене байдуже, так і їдять очима». Броніслав задоволено оглядав себе у вітринах склепів, час від часу обсмикуючи гарно пошиту куртку, поправляючи хвацько заломлену набакир конфедератку. Ще зранку він почав замочувати свій мундир і вже був на добрих градусах. Не поспішаючи ішов по Швайбрюкенштрасе і забавлявся, відверто розглядаючи жінок, тішився, коли вони, не витримуючи його нахабного погляду, одвертались або опускали долу очі. Зустрічним американцям, незважаючи хто вони — офіцери чи солдати, — молодцювато козиряв і пропливав повз них гусячою ходою, — такий був суворий наказ капрала Марціняка.

Збишко Марціняк не дуже дбав про дисципліну. В казармі, де містилася польська караульна рота, її не було зовсім. Жовніри приходили, коли хотіли, і йшли, куди їм заманеться, приносили горілку, різались у карти, бавилися з дівчатами — на все те капрал дивився крізь пальці, але суворо карав тих, хто не козиряв американцям. Чи то була його власна слабість, чи того вимагало вище андерсівське начальство — ніхто не знав, та, правду кажучи, й не бажав знати. Карабінерів влаштовували ситі харчі, сто чотири долари на місяць і повна свобода дій. Командир роти з'являвся в казармі раз на тиждень. Давав капралові якісь розпорядження, однак про ті накази забували одразу ж, як тільки пан майор виходив за поріг. Поки що карабінери поклонялися Мамоні більше, ніж Марсу. Торгівля на «чорному ринку» займала весь вільний від пияцтва і розваг час.

Якось одразу Пшигодський заприятелював із Марціняком, і той поволі почав вводити його у позаказарменні діла карабінерів. От і сьогодні Збишко Марціняк наказав йому бути після одинадцятої «У красуні Ірми». Проте Бронек вирішив піти туди раніше. Щодо Ірми в нього були свої далекосяжні плани. Не можна сказати, щоб «красуня» Ірма подобалась Пшигодському, а чи викликала пристрасний вогонь у його холостяцькому серці. Ні, того не було. Бронек був вищої думки про свою кавалерську звабу. Він мріяв… Але про це потім.

Двері гаштету прочинилися, розливаючи над головою пана Пшигодського прозору кокетливу мелодію нікельованих циліндрів. Минулого разу їх не було, і Бронек з цікавістю доторкнувся до них рукою. «Люксусова штука, холера його мамці…. Та й зал сьогодні привітніший. Ірма знає, чим привабити публіку. Ач, замінила стару жерстяну рекламу баварського пива яскравою американською «Пийте пепсі-кола»..

Хазяйка поралася за стойкою. Глянула байдуже на гостя і почала полоскати високі череп'яні кварти. «Не пізнала, — подумав Бронек. — Бути вам багатим, пане Пшигодський». Він задоволено всміхнувся і збіг східцями до залу.

— Доброго ранку, фрау Ірмо! Дозвольте ласкаво вашу ручку.

— О-о, це ви, Бруно, а я думала…

— … що це генерал Бур-Комаровський завітав до вас на гостину? Ні, моя крулево, це тільки я — жолнєж війська польського Броніслав Пшигодський, як завжди з любов'ю і нестримним шалом у самітному серці, припадаю до ваших ручок, — він схопив її червону мокру руку і ткнувся носом, як у пампушку.

— Облиште, Бруио, гріх насміхатись над одинокою беззахисною жінкою. Кров гарячою хвилею вдарила їй в обличчя. Калиново запашіли товсті щоки, знялися вгору могутні сфери грудей, тіло в широкому декольте кофти взялося червоними плямами.

— Ірмо, присягаюся святими ранами Єзуса, бога і вседержителя, — гаряче зашепотів Бронек. — Я не жартую. Ніколи в житті я ще не зустрічав жінки, яка б хвилювала мне так, як ти! Я більше не можу, я збожеволію… Моє серце, моя душа, все єство моє прагне тебе. Я блукав у житті, мов той бедуїн у гарячих аравійських пустелях, і ось, нарешті, натрапив на оазис твоєї краси.

Жінка блаженно заплющила очі і, здавалося, слухала його шепіт кожною клітиною свого збудженого тіла.

— Ірмо! — він потягнувся до неї через стойку буфета. — Ірмо….

Вона зморщилася від горілчаного перегару, що вдарив їй в обличчя. Але той шепіт запаморочив жінці голову. Ще мить, і вона кинулася б до нього в обійми. Її врятували кокетливі звуки циліндрів на дверях. Хазяйка розплющила очі і побачила огрядного пана, що спускався східцями до залу.

— Ірмо, я вмираю від спраги, — пристрасно шепотів Бронек.

— На, випий, — розгублено промовила жінка, підсовуючи Пшигодському пляшку темного баварського пива.

— Не пізнаєте, фрау?..

Ірма сплеснула руками і зчервонілась ще більше.

— Як же, як же, містер…

— Дайн. Однак для вас я просто Стенлі.

Бронек відчув неприязнь до цього вилощеного панка. Але що мав робити? Сьорбав пиво і мовчав.

— Я дуже рада, що ви завітали. Не забули.

— Ну що ви, як я міг забути. Адже ми домовились. — Дайн усміхнувся і подарував Ірмі такий довгий погляд, що та мало не зомліла від щастя.

— Налийте мені чарочку «черрі-бренді», щось у горлі сохне, — Дайн кинув на стойку долар.

Бронек помітив масний, гарячий погляд Ірми, яким вона обдала Дайна, і ревнощі заклубочились у нього під серцем волохатими злими потворами. Він поліз у кишеню, вийняв одразу сто доларів — платню за місяць наперед — і, висмикнувши один папірець, кинув його на стойку жестом розгніваного короля.

— Два віскі з содовою і… мою дозу польської горілки для пана.

— Щиро вдячний, але то буде забагато.

— Гонору слово, пан вип'є, або я не жолнєж війська польського, — Бронек надувся, мов півень перед боєм. Войовничим жестом збив на потилицю конфедератку. — Чи, може, пан гребує?

— Ну навіщо одразу так. Коли ви наполягаєте, я з радістю, — запобігаючи сварці, Дайн перейшов на польську мову.

— Пан, пшепрашам, поляк? — здивувався Пшигодський.

— Українець, з-під Львова. Сокаль. Може, чули?

— Аякже, — Бронек клацнув закаблуками і гоноровито відрекомендувався: — Броніслав Пшигодський із Кракова!

Дайн чемненько промовчав, його починав дратувати цей шкваркни жовнір, але щось веліло йому стриматися, почекати. Нюхом старого розвідника відчув, що краківський амбіціант може бути корисним для нього. Оскільки Шульце все ж таки добився у шефа дозволу на купівлю готелю, Дайн має дбати про свою агентуру. Бо який він резидент без агентів. Він підняв чарку і, цокнувшись з Бронеком, випив.

— Фрау Ірмо, ще два віскі, — звернувся до хазяйки Дайн. — Коли вже ми познайомились із паном Пшигодським, треба випити.

— Без содової, — додав Бронек. Хоч язик у нього вже починав Заплітатись, він твердо вирішив перепити Дайна і тоді закінчити розмову з Ірмою наодинці.

Фрау Венцель подала їм наповнені чарки.

— За славних жовнірів війська польського.

— Віват! — гукнув Бронек і перекинув чарку.

— Бруно, досить, ти вже п'яний, — нахилилась до нього хазяйка.

— Що? Я п'яний? Ти не знаєш, як у Кракові п'ють. Я ще можу…

— А ви давно із Кракова? — запитав Дайн.

— О, то ціла одіссея, холера його мамці. Я сидів у німецькому таборі в Ебензе, поблизу Зальцкаммергута.

— Де? — стрепенувся Дайн-Рябчук.

— В Альпах, поблизу Зальцкаммергута. А потім…

Дайн нашорошив вуха. Ні, інстинкт розвідника його ще ніколи не обманював. «Пшигодський… Броніслав Пшигодський? Та це ж, мабуть, він і є, той самий поляк», його прізвище Дайн бачив у протоколі допиту Андрія Гаркуші.

— Так що ж було потім, шановний пане? — Дайн ближче присунувся до Бронека.

— Я схопив автомат і як… Та-та-та-та, як вріжу! А потім у машину і… шукай вітра в полі.

— Так то ж було в горах…

— Ну, в горах. Правильно. А ти звідки знаєш? — п'яні очі Бронека вороже зиркнули на Дайна.

— Ви самі про це казали.

— Нічого я не казав і взагалі, якого дябла тобі від мене… Чого ти чіпляєшся до неї? — непевною рукою Бронек показав на Ірму. Кружка з недопитим пивом злетіла зі столика і брязнула об підлогу.

— Бруно! Він зовсім упився. Та ти ж тільки хвилину тому казав, що ви втекли із Ебензе, а це ж у Альпах.

— Правильно, в Альпах. Я й сам знаю. От обійшли ми Зальцкаммергут, я і кажу йому. Ходімо, кажу, до Італії, до генерала Андерса, а він… — Голова у Пшигодського обважніла і хилиталась на тонкій шиї, як у паралітика. Пиво, горілка, віскі змішалися всередині, викликаючи то безпричинну веселість, то безпідставний гнів.

— Що зробиш, йому доводиться вдруге звикати до горілки, — вибачливо промовила фрау Венцель.

— Дайте йому склянку содової. Випийте, пане Пшигодський, полегшає.

— А мені і так легко, — п'яно всміхнувся Бронек. — Прошу уваги, панове!

— Ми слухаємо, — заспокоїла його Ірма.

— Уважно, пане Пшигодський. Тільки я щось не второпаю…. Кому ви все те казали? — запитав Дайн.

— Як кому? Крайніченку. Він думає, як він майор, так йому і сміятись можна. Не позвалям! Єстем пан гоноровий! Єстем хорунжий війська польського, а не якесь там бидло…

— Ви не помиляєтесь, пане Пшигодський? Може, то був не Крайніченко, а Краєв?

— Який до дябла Краєв. Крайніченко. Майор Радянської Армії. Ми разом із арбайткоманди тікали… Я вам кажу, це б я не знав з ким… — Після содової Бронеку стало трохи легше, голова ніби трохи просвітліла.

— А який він із себе, той майор?

— Високий, ставний, кучері чорні, а очі сині. Нічого собі хлоп, тільки цивілізації і справжньої культури не нюхав. Що вам сказати, пане містер, коли у них на всю Росію жодної пристойної борделі. Темнота, безпросвітна сірість.

— Що правда, то правда. Вони тепер і в Польщі свої порядки заведуть.

— Хто?

— Совєти.

— Не позвалям! Гонору слово! Польща — то країна високо цивілізована.

— А коли ви збираєтесь до Кракова?

— Як пан Збишко накаже, так і виступаємо. Збишко Марціняк, то геройський капрал, холера. Він там усе димом пустить… — Бронек ще щось мурмотів під ніс, але важка голова невблаганно опускалась на груди.

— Майн гот, що мені з ним робити, — заметушилась Ірма. — Збираються гості. Скоро прибудуть пани офіцери з дівчатками, а тут…

— Не чіпайте його, фрау Ірма, він швидко отямиться.

Бронек спав сидячи. Голоси долітали до нього в'ялі, розщеплені на звуки, і він уже не розумів, про що точиться розмова, йому марився Краків і панна Зося, яку він чомусь називав Ірмою.

— Дорога фрау Ірмо, дозвольте ще раз скористатися з вашого телефону.

— Зробіть ласку, містер Дайн.

— Я хочу, щоб ми і надалі залишалися друзями. Справжніми друзями, Ірмо. Тепер ми з нами колеги. Вважайте, що я купив собі готель.

— Де саме? — блиснула очима фрау Венцель. Вона вийшла з-за стойки. Дайн узяв її під руку, і вони пішли до покоїв, жваво обговорюючи вигоди купівлі готелю на Берг-ам-Ляймі, поблизу Остбангофа.

В кімнаті фрау Венцель Дайн набрав номер Шульце.

— Геро, цікаві новини. Виявляється, той тип не Краєв, а Крайніченко, майор Радянської Армії. Дані абсолютно точні, можна сказати, з першоджерел. Раджу проконсультуватись у Кислнцького. Ну, як там моя донечка, комизиться? Ти вже влаштував її на роботу в ЮНРРА? Ну, дякую. Гуд бай, — Дайн повісив трубку і поглянув на Ірму.

Вона розглядала кінчики своїх коротких пухлих пальців, кидала ніякові погляди на Дайна і червоніла все більше.

— Я прошу вас, містер Стенлі. Зробіть честь. Не відмовте повечеряти зі мною в моїй скромній келії.

Дайн-Рябчук погодився. Від щастя фрау Венцель стала схожою на вареного рака.

— Одну хвилиночку. Я тільки дам розпорядження. Гансе, Віллі! — гукнула вона, вибігаючи з кімнати. Залишившись один, Дайн-Рябчук уважно оглянув кімнату, прочинив двері до спальні. Широке ліжко, заслане мереживним покривалом, високі пухові подушки. Над ними портрет хазяйки. «Що ж, в молоді роки вона була нічого собі жіночка, — подумав Дайн. — А це, мабуть, її чоловік». З портрета, що висів поруч, дивився хмурий, низьколобий німець у формі штурмовика. Зацікавившись Ірмою, Дайн навів довідки і про її чоловіка. Ганс Венцель, як повідомили з поліцай-комісаріату, значився в картотеці рецидивістів-злодіїв і професіональних убивць. Свій гаштет Ірма придбала на крадені гроші. Років шість тому Ганса Венцеля засудили на довічне ув'язнення за крадіжку в мюнхенському банку і вбивство охоронця, однак грошей так і не знайшли.

Погляд Дайна спинився на прикритих килимом дверях, що вели, мабуть, у внутрішній двір.

«Тут можна організувати непогану конспіративну квартиру. Агент заходить у гаштет з парадного входу, а виходить у ці двері. Час починати вербовку. Коли буде готель і резидентура, знову попливуть гроші, як те було в Белграді, а потім в Афінах. Дещо прилипне до рук і з тих сум, які виділятиме Керк, дещо прийде знизу…» Дайну давно не давали спокою товари ЮНРРА. «Якщо їх пустять через мої руки, матиму добрий бізнес. Однак усе це можна буде робити, маючи базу — готель».

— Прошу вибачити, містер Стенлі, ви тут не нудьгували без мене? — Ірма вкотилася до кімнати, одягнена в святкову, із зеленого шовку сукню. Вона вийняла з буфета пляшку рейнвейну і два крутобоких баварських фужери.

— Рейнвейн у мене тільки для дорогих гостей,

Ірма блиснула на Дайна синім вогнем.

— Прошу, містер Дайн, за ваші успіхи.

— Ні, Ірмо, я вип'ю за вас.

В його голосі знову прозвучали знайомі лоскотливі нотки.

— Вип'ємо на брудершафт. — Дайн ступив до неї, тримаючи в руці фужер з рейнвейном.

Гаряча хвиля прокотилася по її тілу від голови до ніг. Жінка ковтнула вино, навіть не відчувши, яке воно на смак. Стояла, блаженно заплющивши очі, — чекала поцілунку. Вона отямилася від неймовірного брязкоту битого посуду. Містер Дайн лежав на підлозі, а замість нього перед нею хижо вишкірилася заросла фізіономія чоловіка.

— Гансе! — скрикнула Ірма.

— Не чекала? — прохрипів розлючено Венцель. Брудна лайка обдала її, немов окропом. Венцель схопив Дайна за груди і ривком поставив на ноги.

— Я т-тобі покажу!

— Гансе! — фрау Ірма затулила обличчя руками. — Що ти робиш? Ти уб'єш його і знову сядеш за грати. Це ж містер Дайн, американець, — вона повисла на руках чоловіка. — Отямся…

— Не турбуйтесь, фрау Ірмо, з вашим чоловіком ми ще будемо друзями, — спробував усміхнутись Дайн-Рябчук. Він підняв з підлоги окуляри і, начепивши їх на носа, з цікавістю поглянув на люте обличчя Венцеля. «Це, здається, той, кого я шукав. Сьогодні мені щастить…» — Пане Венцель, зайдіть до мене завтра о дев'ятій ранку в готель «Асторія». Не бійтесь, я не буду мститися за це маленьке непорозуміння. Ви мені потрібні для більш серйозних справ. До побачення, фрау Ірмо. Поясніть своєму чоловікові все як слід. У нього занадто крутий норов і важкий кулак. — Дайн витер хусточкою губи і, побачивши на ній кров, додав: — А інколи треба думати і головою, шляк би його трафив.

Венцель слухав усе те, мов бик, якого піймали за вправлене в ніс кільце.

Дайн вискочив до залу, немов корок із пляшки. Заточившись, важко сів на високий стілець поряд з Пшигодським, що дрімав, схилившись на столик. Бронек розплющив очі і носом до носа зустрівся з Дайном. Оглянувся. З її сусідніми столиками реготала п'яна компанія карабінерів, що сиділи, обнявшись з дівчатами. Від дверей спускався східцями Збишко Марціняк. Важкий чемодан відтягав йому донизу плече. Конфедератка з'їхала на потилицю.

— Пане Збишку, то це таке важке таргаєш? Чи не костьол обідрав, га?

— Заціп, дурню! Ходи за мною, — тихо наказав Марціняк.

Бронек ледве дістався до дверей, що вели в передпокої фрау Ірми. Марціняк вштовхнув його до вітальні і зачинив двері на засув.

— О, моя крулево, — з п'яних очей не помічаючи Венцеля, Бронек простягнув руки до Ірми, але, втративши рівновагу, сперся ними на стіл і замовк, поводячи з боку на бік важкою, немов чавунною головою.

— Набрався, як жаба мулу, — кинув йому Збишко.

Бронек гикнув у відповідь, струснув плечима, але підвести голову не наважився, дуже хиталися стіни, і він боявся, щоб стеля, бува, не впала йому на голову.

— Не звергай на нього уваги. Хай трохи отямиться. Пан Бронек колись був перший спекулянт на весь Краків. Ну, давай вивертай валізу, — сказав Марціняк, витираючи долонею спітнілого лоба.

Венцель розкрив великий шкіряний чемодан і висипав на скатерть срібні ложки, золоті таці, оздоблені коштовним камінням підстаканники, кубки, якісь ланцюжки, годинники, браслети, кулони, низки перлового і коралового намиста. Все це з дзвоном упало на стіл, заіскрилося, замерехтіло, підкотилося до рук Бронека, залоскотало пальці.

— Матка боска! Пане Збишку! Та це ж ціле багатство! За нього можна купити не одну, а дві кав'ярні, відкрити власні склепи, розпочати комерцію. Але звідки це все? — Бронек глянув на капрала тверезими, переляканими на смерть очима.

— Бог послав, — зареготав Марціняк, вишкіряючи жовті зуби.

— Пане Збишку, та це ж розбій. Нас усіх запакують до буцигарні.

— Мовчи, дурню. Не гай часу, Гансе. Діли. А ти закрий рота, язика згубиш! — порадив капрал, блиснувши на Пшигодського хижими циганськими очима. Від того погляду у Бронека заворушилося на голові волосся. Він безсило опустився на стілець і молитовно звів до стелі очі.

= Це правда? — спитав суддя по-англійськи, поклавши важкі руки на тоненьку, з двох аркушиків справу.

— Це правда? Відповідайте тільки «так» або «ні». — Молоденька перекладачка, одягнена в американську військову форму, повела підмальованими очима на Андрія.

Хлопець мовчав.

— Відповідайте. Повторюю — чесність полегшить вашу долю. «Так» чи «ні»? — в голосі перекладачки наростало роздратування.

— Моя відповідь саме між «так» і «ні», — промовив Андрій.

Міс глипнула на нього з-під важких пластів чорної туші.

«Дивна річ, — ці американські дівчата немов усі на одне лице, наче близнята, — подумав Андрій. — На відштампованих інтендантством обличчях ні думки, ні почуття…» Яке йому все тут ненависне, чуже. Та скоро, вже зовсім скоро він буде вдома і все це згадуватиметься, як страшний далекий сон. Андрій розповідатиме калинівським хлопцям про все. Не забуде і цей непривітний зал Палацу юстиції, де судова розправа вершиться при зачинених дверях над такими ж, як він, безвинними людьми. Тепер Андрій дивився на всю цю комедію вже зовсім іншими очима.

Суддя, перекладач, підсудний. Пі свідків, ні засідателів, ні адвоката. Сміхотворна присяга на біблії. За день тут проходить рівно стільки людей, скільки військова поліція встигає виловити за ніч. Майже через кожні п'ять хвилин суддя, мов крук, викрикує прізвище, а дебелий сержант запихає до залу нову жертву. «Так» чи «ні»? Деталі справи нікого не цікавлять. Більше для годиться, суддя ставить тобі кілька дріб'язкових запитань. Перекладачка, не повертаючи голови, повторює їх російською, німецькою чи польською мовами. Хвилинна пауза, і суддя зачитує нирок. Незрозумілі англійські слова падають у порожній зал, мов у чорну яму. Судді набридло вставати, перекладачці набридло повторювати весь текст вироку, і вона чекає, поки суддя дійде до головного. Червона шкіра журбиться на худій довгій шиї старого судді. Папірець легенько тремтить у млявих пальцях, але голос звучить рівно, байдуже, як у паламаря. «Читай, читай, хирлявий старче. Все одно засудити мене не вдасться, бо нема за що». Думки у хлопця спокійні. Він певен — все обійдеться. Скоро закінчиться судейська формалістика, і його випустять. А там простелиться шлях перед ним на Батьківщину, до рідного дому. Жаль тільки, що не разом з хлопцями доведеться їхати. Розлучили їх з Миколою, перевели кудись із камери Федора. Та нічого, дома спишуться, знайдуть одне одного.

— … Два місяці примусової праці на каменоломні, — прорекла міс, не повертаючи голови.

— За що? — вирвалося в Андрія. — Я не вчинив ніякого злочину. Ви повинні відпустити мене додому! Це свавілля! За що? — у хлопця зірвався голос.

Перекладачка поглянула на нього якимось дивним поглядом. Він не міг зрозуміти, чого в її очах більше — презирства, жалю чи звичайної жіночої цікавості. А перекладачка думала саме про ранковий візит підполковника із «Сі-Ай-Сі», що заїздив з приводу цього юнака і ще двох: німця і француза. «Нам треба, щоб ви їх запакували кудись місяців на два». — «Можна і на більше», — улесливо всміхався суддя. «Ні, два-три місяці, вистачить».

— Дякуй богові, що тебе судять тільки за грабіж. Ти зняв шкіряне пальто із того німця у лісі? — вона і сама не вірила у те звинувачення.

— Брехня! Я нічого не крав! — крик злетів під чорну дубову стелю і пропав, — вона всмоктала його, мов губка.

Суддя нахилився паї вироком, щось дописав і кинув дівчині декілька в'ялих сліп, неначе и нього заплітався язик від лінощів.

— Ще місяць за образу суду, — переклала тоненька міс.

Злість перехопила хлопцеві подих. Він зірвався з лави підсудних, вхопився руками за поручень, ще мить — і перескочив би в зал до того червоношийого крука, що сидів у кріслі з високою спинкою, не подбавши навіть, щоб з неї зняли націстського орла із свастикою в пазурах.

— Цюрюк! — прогримів над вухом голос поліцая.

— Не робіть дурниць. Ідіть краще самі, бо замість трьох дістанете всі дванадцять, — порадила перекладачка, схиляючись над новою справою.

Підскочили ще двоє поліцаїв, силою відірвали од поручнів, наділи на руки сталеві браслетки.

— Вольфганг Тегарт! — прокричав суддя.

Поліцаї випхали Андрія за двері. Круті, зашиті металевою сіткою сходи, короткий темний коридор, сліпуче весняне сонце, останній удар межи плечі, і арештантський фургон проковтнув хлопця. Клацнули, зачиняючись, залізні двері, і знову небо, розграфлене гратами, впало в душу блакитними клаптями печалі: «Де справедливість, де правда на світі? За що?» Гіркий, болючий спазм стиснув хлопцеві горло, однак злість спалила сльози. «Падлюки! Нема за що ухопитись, то приплели баронову шкірянку. Ні, не в шкірянці справа. Справа в таємниці, яку він забрав з собою на той світ. Це за ті ящики мушу тепер три місяці бити каміння Може, все це надаремно? Сказати — і додому. Ні, Крайніченко наказував мовчати».

Андрій, звичайно, не знав, що справа не тільки в ящиках. Американська розвідка зацікавилась особою Крайніченка. Вже попередня агентурна перевірка прояснила такі деталі його біографії, про які хлопець навіть не догадувався. «Нічого, — думав Андрій. — Ще потерплю три місяці, більше терпів. А далі їм дітись нікуди — відпустять. І поїдеш ти, Андрію, до своєї рідної Калинівки».

Двері арештантського фургона прочинились, і Андрій побачив старого Вольфа. Той ішов спокійно, дивився перед собою з якоюсь суворою гідністю. Вольф піднявся у фургон і, помітивши Андрія, радо всміхнувся.

— Привіт, Андре. Тіснуватий світ, хлопчику.

— Ні, світ великий, тільки ми з вами одними стежками ходимо.

— Правильніше сказати: нас водять, — поправив його Вольф.

— Скільки вам вліпили?

— Два примусової праці на каменоломнях, — зітхнув Тегарт.

— Мені три, я й то не зітхаю.

— Ну, тобі зітхати ще рано: молодий, здоровий…

Знову відчинилися залізні двері фургона.

— О ля-ля… Давні знайомі, — гасконець гірко всміхався. Сонце іскрилося в його великих чорних очах ще довго після того, як його запхали в арештантський фургон. — Привіт коханцям «зеленої міни»[14]. Ну, старина, що я казав? Твоя логіка давно застаріла. Суддя вважає, що свобода шкодить нам, як ліки, коли їх приймати великими дозами. Я йому спробував довести, що він помиляється, і жорстоко заплатив за те, — старий накинув мені ще місяць за образу суду, і всього маю три місяці примусової праці на каменоломнях.

Андрій і Тегарт усміхнулися.

— Чого вам так весело? Чи, може, думаєте, що каменоломня — то курорт, Ніцца. Золотий берег?

— Мені теж дали три, — сказав Андрій. — Третій — за образу суду. Хоч би справді, а то не встиг жодного дошкульного слова сказати.

— Не журись, Анрі, я сказав за двох. Лаявся англійською мовою, наче сажотрус із лондонського Сіті. І суддя несподівано заговорив, як справжній німець: «Век! Век! Доннерветтер!»

— Цього суддю я знаю вже років двадцять, — сказав Тегарт. — Служив кайзерові, Веймарській республіці, націстам, тепер на службі в американців…

— Власті міняються, а судді лишаються.

— Нічого не вдієш, Феміда носить на очах пов'язку, на неї, як бачиш, ніщо не впливає — ні час, ні політичні кризи.

— Ех, старина, у вас їй зовсім голову одірвали. Поглянь.

Андрій подивився туди, куди вказував палець гасконця. На фронтоні Палацу юстиції стояла безголова статуя грецької богині правосуддя. В руці вона тримала побиті осколками терези. Одірвана голова впала на мармурову чашу і лежала на ній, задерши догори зав'язане по очах обличчя.

— А чого в неї зав'язані очі? — запитав Андрій.

— Стародавні греки колись вважали це символом об'єктивності, — пояснив Тегарт.

— Наївні греки. Якби їхня богиня тепер зняла пов'язку, вона б напевне осліпла. Подумати тільки, після фашистського концтабору три місяці чистилища на мюнхенській каменоломні. А я уже мріяв про Сену, університет, про свою квартиру на Монмартрі.

До машини вкинули ще двох цивільних німців. Грюкнули двері. Ревнув мотор. «Зелена міна» виїхала з двору і, набираючи швидкість, покотилась Прілмайєрштрасе. В цей полуденний час на вулиці ще не було спекулянтів і американських солдатів, її не терзали судомини «чорного ринку».

Андрій, що сидів поблизу віконця, помітив на східцях струнку біляву дівчину в розстебнутому дощовику. Поряд з дівчиною стояв худенький рудий хлопчик. Щось знайоме було в його тоненькій постаті.

— Вольфе, поглянь, здається, твій хлопчик, — схвильовано промовив Андрій.

Тегарт виглянув у віконце.

— Віллі, — прошепотіли губи старого, але він не покликав сина. «Зелена міна» мчала усе далі і далі від Палацу юстиції. Постаті дівчини і хлопчика поступово зменшувались і віддалялись.

— А це не твоя дочка? — запитав Дервіль, що теж припав до вікна.

— Може і вона, не знаю. Я залишив Марту, коли їй було сім років.

— Ну, цій не більше двадцяти.

— Дочка в матір, чорнява. Хлопці руді, мов смолоскипи, а вона чорна, — сказав Тегарт.

— Тепер дівчата фарбують волосся, блондинки в моді, — промовив Андрій.

— Може й так, — погодився Вольф, і на душі в нього потеплішало. Перестала існувати пекуча проблема, яка стільки років труїла його душу. Скільки разів він запитував себе: «Хто мої діти? Чи пам'ятають мене? Чи не соромляться імені батька?»

— Не сумуй, старина, три місяці — не дванадцять літ, витримаєш.

— У мене тільки дна. Я не ображай високого суду, — посміхнувся Тегарт.

— Не кепкуй, Вольфе, а то я завию з досади, — гасконець опустив лису голову на сковані браслетками руки і замовк.

Тюремний наглядач зло лупцював Федора під боки м'якими, немов подушки, кулаками.

Крайніченко розплющив очі. На краю його широкої білосніжної постелі сиділа молода жінка і привітно всміхалась. Федір згадав, що її звуть Пат.

— Ви проспали сніданок і обід. Вставайте хоч повечеряйте. Я принесла вам каву і сендвічі. — Жінка підвелася з ліжка і, безшумно ступаючи, пішла до дверей. Рухи її були м'які і пружні, як у рисі.

— Скажіть мені… — важко вимовляючи англійські слова, почав Федір.

Вона озирнулася. Случала, як незграбно звучать в його устах знайомі слова, і всміхалась. Невисока, струнка, в тугих габардинових штанцях, пухнастому светрі, з короткою хлоп'ячою зачіскою, вона була схожа на задерикуватого підлітка.

— Говоріть краще російською, так буде легше і вам, і мені.

— Ви знаєте російську?

— Це моя рідна мова. Нею розмовляють мої батьки. Вони виїхали з Росії в двадцятому. Мені тоді не було і п'яти років. Я пам'ятаю тільки засніжені, безмежні поля. Пливуть за вікном, як біла безмовна пустеля…

— І більше нічого?

— Моя пам'ять зберегла небагато. Ну, а все інше, то вже розповіді. Спогади. У нас в сім'ї не було дня, щоб не говорили про Росію.

Годинник на протилежній стіні різко пробив шістнадцяту.

— Вставайте мерщій. У нас сьогодні гості, так що вечір буде цікавий.

Вона все ще здавалась йому підлітком, тільки очі, темні, мов стиглий чорнослив, промовляли зрілою мовою. Пат подарувала йому на диво щиру осмішку і вийшла. Федір підвівся, спустив з постелі ноги. Вони одразу потрапили у м'які, теплі пантофлі. «Так, друже, — подумав Федір, — ти, здається, із пекла без пересадки попав прямісінько в рай…» Думки завихрились сполоханими стрижами. «За які, власне, заслуги мене приймають у цьому домі, як принца крові?». Згадалася крита, без жодної шпарини машина. Їхали з годину. Потім темна горобина ніч сипонула на нього дощем, вдарила в обличчя свіжою хвилею вітру, і він опинився всередині будинку. Коли очі трохи звикли до яскравого світла плафонів — побачив струнку гострооку, жінку. Вона стояла, картинно спершись ліктем об одвірок, запустивши в чорне, коротко підстрижене волосся довгі пальці, і безтурботно всміхалася. Американський підполковник, той, що привіз Крайніченка сюди, скидаючи з себе мокрий плащ, звернувся до неї так, ніби вона була його дружиною або сестрою.

— Пат, приготуй нам каву і пляшку коньяку.

— А може, містер Краєв спочатку прийме ванну, поголиться? — вона глянула на нього, як на давнього приятеля, що повернувся з далекої подорожі. Федір зрозумів, що жінка знає, звідки він прибув, бо сказала — Ти забуваєш, Геро, що наш гість тільки-но з тюрми. А там, наскільки мені відомо, не можна втомитися від комфорту.

Пат підійшла ближче, взяла з Федорових рук мокрий дощовик і, як дбайлива хазяйка, повісила його на оленячий ріг, поруч з плащем Шульце. Спочатку Крайніченко подумав, що підполковник привіз його до свого дому. Та скоро він зрозумів, що Пат і Геро ніколи не були подружжям. Хоч жінка і говорила, і поводилася вільно, непогано граючи роль ґречної господині, в її тоні була ледве помітна зрадлива нотка, що видавала її підлеглість Геро. Підполковник не дуже охоче погодився на її пропозицію, однак Пат не звернула на те уваги, крадькома підморгнула Крайніченкові і, без особливих церемоній взявши його під лікоть, провела до ванної кімнати.

— Купайтесь, голіться. Тут у шафі цивільний костюм. Усе до ваших послуг. І почувайте себе вільно, як дома.

Потім Федір випив з підполковником по чарці міцного коньяку, і Пат наполягла, щоб Федір пішов відпочити.

— Хіба ти не бачиш, як він стомився? Прошу, Тедді, — вона несподівано назвала Крайніченка цим простим, і, мабуть, звичним для неї англійським ім'ям. — Ваша кімната на другому поверсі.

Федір навіть не встиг здивуватися, так швидко вона перелицювала його ім'я на свій лад. Крайніченко залишився сам у просторій кімнаті, обставленій модерними меблями, засланій пухнастим килимом. Коли ліг на хрусткі, накрохмалені простирадла, раптом відчув, що заснути йому не вдасться.

«Але мене розбудили — виходить, я спав».. Крайніченко згадав, як довго боровся з тривожними думками, як уже вдосвіта сон подолав тривогу. Проте досить було прокинутись, і знову та тривога прокралась в душу: «Чого вони від мене хочуть? Навіщо їм знадобилась ця гра в гостинність?»

Крайніченко швидко натягнув сорочку, штани. Взяв до рук яскравий галстук і зненацька жбурнув його на стілець, немов отруйну змію. «Купити хочуть. Комфорт, запобігливість, кава, сендвічі, а яку обіцянку випромінюють очі цієї Пат… А як хитро вона одразу повелася з ним, який чарівний, змовницький тон. А сьогодні? Яка непідробна щирість. «Моя пам'ять зберегла небагато… Засніжені, безмежні поля, біла безмовна пустеля..». Для неї пустеля, а для мене Батьківщина, рідний край». Федорові пригадалась київська квартира по Кругло-Університетській вулиці. Кожного ранку його будила дружина: «Федю, запізнишся». Він прокидався, біг на балкон робити зарядку. З шостого поверху відкривалася широка панорама Хрещатика. Сонце золотило високу баню Софійської дзвіниці, переливалося блискітками на скляному даху критого ринку. Бульваром Шевченка збігали вгору високі тополі. Яке близьке і водночас далеке все це тепер… Згадав і сина. Йому вже минуло вісім років. Восени піде до школи. Що Павлик скаже товаришам про свого батька?

Знадвору долетіли приглушені звуки клаксона. Крайніченко підійшов ближче до вікна. Будинок стояв відлюдно, закритий од цікавого ока високими кам'яними мурами, вздовж яких зеленим каре стояли на чатах гінкі пірамідальні тополі. Крізь їх зелену запону проглядали далекі сірі будинки Мюнхена. Він розлігся в долині Ізару, мов камінний спрут, простягаючи між горбами щупальця-околиці. Десь зовсім близько прогуркотів поїзд, свиснув призивно свисток паровоза. Ніби скрикнуло у грудях серце, займаючись болем, тугою, непоборним бажанням вирватись із цієї модерної пастки. Внизу лежав вузький заасфальтований дворик. У глибині його, ховаючись у тополину тінь, притулився до стіни невеличкий флігель. Поруч височіла масивна залізна брама. Звук клаксона нетерпляче викликав когось до воріт. Із флігеля вийшов товстий сержант у формі американської військової поліції, поглянув крізь вічко за браму, заметушився біля замків і засувів. Через кілька хвилин у двір заїхали дві машини, чорними щурами майнули під вікном і зникли за рогом.

«Мабуть, ті самі гості, про яких казала Пат», — подумав Федір, його знову охопило непоборне бажання тікати звідси. Він пильно оглянув вікно, досить широкий, критий черепицею карниз, що вів од мансарди на дах будинку, потім глянув на мур, який теж був покритий черепицею. Попід ним виступав двометровий козирок лінії високої напруги. На кожному кронштейні з десяток ізоляторів тримали важкі дроти, по яких бігали, мов пси на ланцюгах, тисячі лютих смертей.

— Тед, ви готові? — запитала з-за дверей Пат.

— Ні, — відповів Крайніченко.

Але двері, незважаючи на його відповідь, прочинилися. Пат зайшла до кімнати. В куточку її маленького рота стирчала сигарета.

— Ви одягаєтесь, як жінка. А на вас уже чекають.

— Нічого, підождуть, я їх сюди не запрошував, — різко зауважив Федір.

— Пов'яжіть галстук, у Штатах такі в моді, — вона, здавалось, не помітила його роздратування.

— Я ніколи в, житті не носив подібних хомутів, — сказав це досить грубувато. «Треба забути, що ти вчитель, інтелігент з діда і прадіда, — подумав Крайніченко. — В полоні тебе знали, як простого солдата».

— Звикайте, Тедді. Вам доведеться привчатись до західної культури, — жінка якось загадково поглянула на нього, взяла з стільця галстук, ловко перекинула Федорові на шию і в одну мить зав'язала модним вузлом. — Ну, а тепер ходімо вниз, на вас чекає шеф, — тон у Патріції був сухий, офіціальний, але усміхалась вона, як і раніше, привітно і чарівно. — Куріть, — Пат простягла Крайніченку пачку «Честерфілда».

Він впиняв запашну сигарету, понюхав. Пат чиркнула запальничкою і піднесла до його сигарети вогник. Крайніченко глибоко затягся димом.

— Легкувата проти нашої махорочки.

Пат не відповіла, мовчки попрямувала до дверей, йому здалося, ніби вона хотіла щось сказати і не наважилась. Це підтвердилось, коли вони вийшли з кімнати. На сходах Пат раптом зупинилась і промовила тихо, ніби звіряла йому таємницю.

— Коли ми переїздили польський кордон, до нас у купе зайшли червоні солдати перевіряти документи. Старший був дуже схожий на вас. Чорний, кучерявий, синьоокий. Запитав: «Ідете?» Мати щось відповіла, прикладаючи до носа хустинку — від них пахло махоркою.

«Ну що ж, полотном дорога. А от дітей із собою потягли даремно. Діти не винні. Вам усе одно, а вони наплачуться». Коли солдати пішли, мати сказала: «Мужлаї». А мені чогось той запах запам'ятався.

— Мабуть, часто доводилося плакати?

— Ні, не дуже, — Пат поглянула на нього, блиснула, білими зубами і побігла східцями пружно, молодо.

Кімната внизу сьогодні здалася Крайніченку ще більшою. Посередині височіла пальма, впираючись кроною в засклений дашок. Венеціанські вікна відкидали на підлогу довгі яскраві сонячні плями, які грали на візерунках килима хитромудрим сплетінням барв. У пасмах сонця метушилася по кімнаті тоненька Пат. І коли б не згадка про лінію високої напруги й товстого сержанта з флігеля, можна було б подумати, що Крайніченка запросила в гості молода багата господиня. Однак не тільки та згадка бентежила Федора. Неясне тривожне передчуття полонило його душу так, ніби ця затишна кімната була по вінця сповнена німої затаєної грози.

«Гості» ввійшли до кімнати твердою ходою, як входять парламентери до ставки переможеного полководця.

— Гуд дей, містер Краєв, — привітався високий ставний чоловік років п'ятдесяти. У нього була сива голова, темна дублена шкіра на вилицюватому, з важким боксерським підборіддям лиці і глибоко заховані під густими фарбованими бровами очі. За ним стояли Шульце і якийсь породистий дідуган в рогових окулярах, що несподівано привітався з Федором українською мовою. Чоловік з боксерським підборіддям жестом гостинного хазяїна запросив Крайніченка до стола і щось швидко заговорив до Пат. Федір не зрозумів жодного слова, хоч колись був певен, що англійську знає непогано. Жінка взяла Крайніченка під лікоть.

— Шеф каже: як тільки він довідався, що ви попали в тюрму, одразу звелів привезти вас сюди, на свою віллу. Шеф просить вас бути його гостем.

— Вибачаюсь, але чим я міг зацікавити вашого шефа? Тут якась помилка — мене плутають з кимось іншим.

Пат легенько підштовхнула Крайніченка до крісла. Вона сіла між ним і шефом.

Шеф поглянув на чоловіка в рогових окулярах.

З того погляду Федір зрозумів, що розмову з ним вестиме саме цей добродій. Бліді випещені пальці нервово заворушилися на сухих колінах дідугана, потім спурхнули на обличчя, потерлись об гостре підборіддя і раптом зірвали окуляри. Вицвілі очі пильно глянули на Федора, ніби запитували: «Не пізнаєш? Ну, придивись краще». Крайніченко дивився, але згадати не міг. Він був певен, що колись давно зустрічав цього чоловіка. Але де, за яких обставин?

— Плине час, і все забувається, — зітхнув дідуган. — А колись… Я носив тебе на руках. Невже не пригадуєш?

— Ви помиляєтесь, — Федір навмисне заговорив російською мовою.

— Облиш, Федю, я знаю тебе з пелюшок. З твоїм батьком ми подружилися ще в студентські роки. Разом ходили етапом в Сибір після університетського бунту, а потім разом залицялися до твоєї матері. А в сімнадцятому — «Арсенал», барикади. Ми були справжніми друзями з Касіяном і не забували нашої дружби навіть тоді, коли доля кидала пас у різні політичні табори. Може, мати розповідала тобі, хто врятував вашу сім'ю від розстрілу, коли Київ захопили денікінці. Це був я, Карпо Кислицький.

— Плутаєте, шановний, — хмуро промовив Федір. Він уже згадав цього сухорлявого дідка з породистим одутлуватим обличчям. Мати справді багато розповідала про нього, та й сам Федір не раз бачив Кислицького в домі, що коли батько працював у Наркомосі. Давно забуті часи, а пам'ять відновила події яскраво, так ніби все те відбувалося вчора.

… Батько сидів за столом, спершись підборіддям на стиснуті кулаки. Худа висока постать Кислицького метлялася перед столом і дзижчала, дзижчала, мов надокучлива муха. «Ми давні друзі, Касіяне. Ти повинен врятувати мене, адже ми знаємо один одного. Ну, був я в Петлюри. Але ж я визнав свої помилки і працюю чесно. Одне твоє слово, і ДПУ відчепиться од мене. Ми з тобою політкаторжани, разом гибіли у туруханському централі». — «Не можу я кривити душею, Карпе, ти ніколи не був з нами. Твої зв'язки з полковником Коновальцем, з гетьманцями…» — «Брехня. Касіяне, ось я перед тобою, як на духу. Порвав, давно порвав, рідною матір'ю присягаюся. Не маю! Ніяких зв'язків не маю!» А голос Кислицького свердлить вуха гладенькими, обструганими фразами, і те вже не в минулому. Ось він сидить навпроти, смикає нервовими пальцями чорного метелика на кадикастій шиї.

— У тридцять сьомому ми зустрілися з Касіяном в Лук'янівському бупрі, а звідти разом мандрували аж до Нариму. Він помер на моїх руках… «Неправда!» — хочеться крикнути Крайніченкові, але він стримує себе. Мовчить. Слухає. Думки, звихрені, тривожні, плутаються, шугають в голові, а відповіді на те пекуче: «Як бути?» — нема. «Признати Кислицького? Ні! Однак і не признати не можна». Карта Краєва, здається, бита. Все те, що він приховував у полоні, відомо американцям. Тепер зрозуміло, чому шеф так «гостинно» приймає його у себе на «віллі». «Відмовитись? Сказати, що старий вигадує? Повторити легенду про солдата? Не повірять». Федір почуває на собі пильні очі шефа і особливо Шульце. В того не очі — крига, мертва, холодна. Пат слово в слово перекладає шефові слова Кислицького.

— Ми не пішли ні за гетьманцями, ні за петлюрівцями Всі ці унради, спілки неспроможні підняти народ. Ми — оунівці, і в наших руках сила. Ми помстимося, жорстоко помстимося за жертви ДПУ, за чесних українців, яким був твій батько, а мій друг — Касіян Крайніченко, — патетично закінчив дідок свої спогади.

— Мій батько ніколи не був вам другом, — сказав Федір.

Кислицький глянув на нього, потім перевів стривожений погляд на шефа. Той посміхнувся і знову щось швидко заговорив, звертаючись до Пат. Вона переклала його слова.

— Я задоволений з того, що містер Крайніченко, як я й гадав, людина розумна і поводиться, мов справжній джентльмен. Нема найменшої потреби критись від нас під чужим прізвищем. Ми знаємо про нашого гостя все і віддаємо належне його хоробрості і здібностям конспіратора, які він виявив під час боротьби з німцями в Моосбурзі та інших таборах Баварії. Зовсім недавно я мав нагоду ознайомитись із матеріалами гестапівського слідства в справі БСВ. Поведінка нашого гостя була вище будь-якої похвали. Ми, американці, завжди охоче ведемо наші діла з людьми мужніми, сильними, вольовими. Джентльмени, я прошу налити келихи. Вип'ємо за героя антифашистського підпілля, мого гостя, майора союзної нам Радянської Армії Крайніченка Федора Касіяновича.

Шульце наповнив вином високі келихи, показуючи присутнім бездоганно білі штучні зуби.

— Ваше здоров'я! — промовив шеф.

— Шеф вивчив ці два слова спеціально до зустрічі з вами, Тедді, — нахилилась до Крайніченка Пат. Вона весь час намагалася підкреслити свою симпатію до нього.

— Передайте, що я вдячний за «гостинність», однак, усе ще не знаю, кому маю дякувати. Може, цей добродій назве своє ім'я і пояснить, чому мене тримають тут під охороною військової поліції?

Поки Федір поволі пив холодне, терпкувате на смак французьке вино, Пат переклала його слова шефові. Під дубленою шкірою вилицюватого обличчя не ворухнувся жоден м'яз. Американець відповів спокійно:

— Коли людина криє в собі таємницю, краще, щоб на її шляху не зустрічався ніхто сторонній!

— Не розумію, про яку таємницю йде мова. Як я пересвідчився, про мене тут знають усе.

— Шеф просить пробачення, але про це він має намір поговорити з вами пізніше, — Пат виразно глянула на Кислицького. — Йдеться про союзницькі інтереси наших держав. Тед, а ви справді герой. Я в захопленні. Ви одразу мені сподобались…

Тим часом за столом точилася жвава розмова. Кислицький щось доводив шефові, гаряче переконував: розгортання роботи організації на новому місці, в нових умовах потребує витрат, грошей. Англійська мова Кислицького була не бездоганною, та Федір розумів його краще, ніж американця. Крайніченко удавав, що зайнятий щебетанням Пат і не дуже прислухається до їхньої розмови.

— Містер Керк, наш обов'язок дбати про людей, які не бажають повертатися назад до совєтів, а таких що день стає більше. Вплив організації в таборах зростає. Ідеї, переконання, підкріплені грішми, набирають сили. Нам доводиться скаржитись на співробітників ЮНРРА, які не допускають наших людей до розподілу продуктів і посилок, що надходять із Штатів. Навіть Ісус Христос, пропагуючи своє вчення, не забував про хліб. Сімома паляницями він нагодував три тисячі чоловік, і вони пішли за ним. На чиєму возі їдеш, того і пісню співай, — каже українське прислів'я.

— О, якби вам вистачило сім хлібів. Ви ненажерливі, мов сарана. А щодо прислів'я, то я знаю інше: пусти за стіл — і ноги на стіл, — зареготав американець. — Не турбуйтесь, містер Кислицький, усе буде гаразд. Генрі Форд збільшує кошти на ваше утримання вдвічі. Геро, домовтесь про деталі.

Фон Шульце підвівся. Кислицький вклонився шефові і схилив голову до Федора.

— Не прощаюся. Ми ще поговоримо. Хочу запропонувати вам дещо.

Коли вони вийшли з кімнати, американець звернувся до Патріції.

— Принеси нам чогось міцнішого. У нас розмова буде серйозна.

Вона принесла з буфета пляшку «смирновки». На етикетці тиснені бронзою красувалися численні медалі. Вони відбивалися у гранях кришталевої чарки, в яку Пат наливала горілку.

— Наша, російська марка, — підморгнула Патріція.

Федір не відповів. Він сидів зібраний, зосереджений і чекав, поки Керк почне говорити. А той чомусь не поспішав. Довго смакував горілку, відпиваючи з чарки маленькими ковтками, потім дістав сигару, відрізав ножицями кінчик, закурив.

— Пат, залиш нас. Думаю, ми порозуміємося без перекладача, — звернувся він до Федора німецькою мовою.

— Як вам завгодно, — відповів Крайніченко.

Пат мовчки вийшла.

— Майоре, я бачу, ви серйозна людина, — усміхнувся американець. — Ви маєте сім'ю?

— Так, у мене дружина і син.

— Вони, напевне, чекають на вас.

— Думаю, що так.

— Розумію… Вас тягне додому. — Керк вийняв з рота сигару. Тонкі губи склалися в пряму лінію. — Розумію. Ми теж солдати і теж давно залишили рідні місця. Війна. Мені, шкода, що доводиться вас затримувати. Служба, майоре, вимагає. Проте все залежить від вас.

— Містер Керк, ми розмовляємо віч-на-віч, кажіть будь ласка, прямо.

— Чудово! Ви подобаєтесь мені, майоре, — Керк блиснув рівними зубами, припалив сигару. Голубі клуби запашного диму повисли над столом. Шеф зручніше вмостився в кріслі і глянув на Крайніченка з-під чорних фарбованих брів пильно, пронизливо.

Федір спокійно витримав той погляд.

— Мені здається, тут якесь непорозуміння. Я справді не Краєв, а Крайніченко, і те, що сказав Кислицький, теж якоюсь мірою відповідає дійсності. Правда і те, що я був членом ради БСВ в Моосбурзі, однак… Я не збираюся робити з цього таємниці.

— Розкажіть мені, майоре, як вам вдалося втекти з-під варти в Альпах?

— Будь ласка. Мені допоміг давній друг, однополчанин Яровий. Ми поховали його в горах недалеко від Зальцкаммергута. До речі, я маю свідків і серед ваших солдатів.

— А чому ви не сказали про то слідчому?

— Мені не хотілося розкривати своє справжнє прізвище.

— Слушно, майоре. Дякую за відвертість. Нам, союзникам у цій війні, нема чого таїти. Наші солдати вмирали за спільні цілі. Сподіваюсь, і після війни ми будемо жити в дружбі і допомагати один одному, особливо коли справа стосуватиметься фашизму. Я теж буду відвертим, майоре. Нам відомо, що гестапо заховало десь поблизу Зальцкаммергута дуже важливі архіви… — він уп'явся очима в обличчя Федора, але той нічим не виказав свого хвилювання. — І ми думаємо, — вів далі Керк, — що ви допоможете нам розшукати їх.

— На жаль, містер Керк, я нічого про те не знаю. Гестапівці пригнали на туристяк до Траупзее уже порожні машини. Випадково я і мої товариші стали свідками жахливої розправи — на наших очах було розстріляно есесівську варту. Потім події розгорнулись, як кажуть, не на нашу користь. Мертві мовчать.

— Ви можете заприсягтися, що кажете правду?

— Я сказав правду, — їх погляди схрестилися. — А присягатись зайве. Ви однак не вірите жодному моєму слову.

— Служба, майоре, служба. Не маю права вам вірити, поки архіви не лежатимуть у наших сейфах. А може, ви бережете таємницю для своїх? Хочете викупити нею свої гріхи перед радянськими органами безпеки?

— Я не маю ніяких гріхів перед Батьківщиною. Не зраджував, чесно боровся з фашизмом навіть у концтаборах.

— Недовідомі путі господні, майоре. Як знати, що ви робили в гестапо. Сто чоловік було розстріляно у справі БСВ. А вас не поставили до стіни.

— Що? — Крайніченко зірвався на ноги. — Це наклеп! Гестапо могло вирвати у мене язик, але слово зради…

— Сідайте, майоре. Охоче вам вірю, що саме так воно і було. Але уявіть собі на хвилину, — Керк поволі підвівся, збив у попільничку білу корону з сигари і відійшов до вікна. — Уявіть собі — в органи держбезпеки попадає ряд документів, написаних на бланках мюнхенського гестапо, які свідчать, що Краєв — Крайніченко, полонений майор Радянської Армії, після розстрілу членів БСВ у Дахау продав гестапо ще, ну, скажімо, тридцять п'ять чесних патріотів, учасників антифашистського підпілля. І все це, скріплене підписами слідчих і печатками, попадає до рук радянської контррозвідки.

— Це провокація! — промовив Федір хриплим від люті голосом.

— Згоден. Однак провокація як метод роботи розвідки, не виключає успіху.

— Вам не повірять, — ламкою вийшла у Федора ця фраза.

— Помиляєтесь, майоре. Навпаки — не повірять вам. Почнуть копатись у вашій біографії, шукатимуть грунту для зради і зіткнуться з фактами. А факти, знаєте, вагомі. Логічний хід думок приведе слідство до висновку: помста за арешт і загибель батька штовхнула вас на зраду. До того ж там стане відомо, як гостинно приймала вас американська розвідка…

Федір Крайніченко стояв, до болю стискаючи кулаки, йому нічого було сказати, крім того, що пастку на нього поставила вміла рука. Керк, старий досвідчений розвідник, вчепився в нього мертвою хваткою. Як перед смертю, майнули рідні обличчя — дружини, малого

Павлика, і серце залилось гарячим болем, стислося переляканим горобцем у грудях і принишкло, ніби спинилося зовсім. Керк знову підійшов до стола.

— Сідайте, нетреба так хвилюватись, у вас є інший вихід, — Керк поволі опустив своє важке тіло в розлоге низеньке крісло. — Сідайте.

Федір не ворухнувся.

— Всього цього, звичайно, можна було б уникнути, якби ви показали нам, де заховано архів.

— На жаль, не знаю… — твердо промовив Крайніченко.

— Шкода. Тоді доведеться зачекати, поки пригадаєте. Ми раді гостям, але мені прикро, що ваша сім'я хвилюватиметься. Ви на фронті з сорок першого? От бачите, чотири роки, — він співчутливо зітхнув. «Руді, ніби іржаві очі сховались під фарбованими бровами. Керк рішуче кинув у попільницю недокурок сигари і встав. — Бажаю доброго відпочинку. Почувайте себе вільно, майоре, тут усе до ваших послуг. Я не втрачаю надії на вашу розсудливість. Подумайте, зважте, однак не забувайте — третього виходу нема, — Керк не прощаючись пішов до дверей.

За кілька хвилин повз вікна прошурхотіла машина. Крайніченко сів у крісло. Опустив голову на руки. У вухах стугоніла стривожена кров, била у скронях стонадцятьма молотами, і вже не було надії на те, що колись заспокоїться серце, відпочине мозок від настирливого рою думок. Ніколи не думам Федір Крайніченко, що так жорстоко поведеться з ним доли. Полон, концтабори, Дахау… П'ять років життя висіло на волосині, п'ять років нелюдських страждань, але ще ніколи не відчував він такого пекельного болю, як тепер, «Батьківщина. Київські кручі, сивий і вічно молодий Дніпро. Залізнична школа на Солом'янці. Галасливі хлопчаки, тихі дівчатка, я вчив вас любити рідну землю, водив на екскурсії в КПВРЗ. У цех, де колись працював Микола Островський. Ми разом співали «Наш паровоз летить вперед»… Ні, я не носив за пазухою камінь, я щиро вірив — його зупинка в комуні. Цьому вчив мене мій батько. І нехай ніхто не торкається його пам'яті брудними руками — він був комуністом. Сину мій, дорогий мій Павлику, чи скаже тобі хто правду про мене?» Щось гірке і пекуче підкотилось до горла, вп'ялося гострими пазурами в душу і рвало її на шматки, ятрило незгасимим вогнем розпуки.

Щось зашаруділо, дзенькнуло над самим вухом. Федір підвів голову. Біля стола схилилась Пат, наливаючи вино у високий бокал. Удавано ніякова усмішка блукала на її пухких рожевих губах, ніби вона і справді відчувала вину за те, що сталося. Простягла йому наповнений вином бокал.

— Випий, Тед. Не треба так вболівати. Все буде гаразд. — І знову ця чарівна, добре зіграна щирість.

«Хоче скористатися з біди і влізти в душу…»

— Не хвилюйся, більшовики тебе тут не дістануть. А життя в Штатах куди краще, як у Росії. Ти тільки грошей виторгуй більше. Таємниці коштують недешево, я знаю…

— Замовкни! — обірвав її Федір. — Що ти знаєш про Росію? «Біла безмовна пустеля». А там — новий світ, вільні, роботящі, чисті люди….

Крайніченко глянув зневажливо, одійшов до вікна. За муром шуміли осяяні низьким промінням тополі. Молоденьке листя шепотіло з вітром про сонце і волю, манило, кликало до себе.

РОЗДІЛ IV МИТАРІ І ГРІШНИКИ

Білий юнррівський джип вискочив з тунелю і побіг вулицею Берг-ам-Ляйма. Чистенькі, затишні котеджики юрмилися обабіч дороги, кокетливо затуляючись зеленими віялами садів.

Андрій Гаркуша заплющив очі, підставив обличчя сонцю і вітру. Три місяці каторги на каменоломні лишилися позаду. Тепер додому. «Гасконець уже, мабуть, під'їздить до Парижа. Щасливий…» — подумав про нього Андрій. Думки знову повернулись у своє звичне русло і котилися ним, як вода в гірському ручаї, то замулюючись болем, то ясніючи картинами минулого. Ті видіння гріли душу недовго. Андрій знав — кожне з них неодмінно проросте щемом, печаллю, тугою.

Сонце пробивало склеплені повіки. Вітер лоскотав обличчя, і хлопцеві вчувався тихий шепіт лугових трав. Ніби лежить Андрій на зеленому покосі, на повні груди вдихаючи пахуче повітря. А здалеку чути, як шурхає по соковитих стеблах коса. Андрієва рука спочиває на білім поручні джипа, а хлопцеві здається, що то вигемблюване мозолями кленове кісся студить прохолодою руку. Шелестять колеса джипа. Ні, то батько мантачить косу. Вона аж виспівує в його руках, шипить, вигинається під широкою мантачкою. Батько стоїть плечистий, кремезний. До грудей прилипла мокра сорочка, перевита білими нитками бабиного літа. Ось він нахилився, поклав до брусниці мантачку. Змахнув косою, поволеньки, крок за кроком повертає назад. Ш-шух, ш-шух, ш-шух-х…

Тінь падає на обличчя. Андрій розплющує очі. Над головою, затуляючи сонце, пропливає мармурова постать францисканського монаха з хрестом у руках. Висока колона гострим спичаком врізається в небо і відпливає назад, ніби падає в синє провалля блакиті. Андрій рвучко випростовується на сидінні.

— Тобі погано? — нахиляється до нього дівчина у формі співробітниці ЮНРРА. Очі в неї сині і чисті, як два клаптики неба. Вітер грайливо полоще золотаве волосся. Червона тірольська шапочка якимось чудом тримається на маківці.

— Ні, все гаразд, Гретхен, — одвертаючись, каже Андрій.

— Не хвилюйся, табір на Ляймі — не каменоломня. Годують, одягають, роботи ніхто не питає. Загорай, купайся. Кіно кожен день крутять…

— Як на курорті. Не табір, а рай земний, чи не так, Гретхен?

— Яка я тобі Гретхен. Мене звуть Юттою. Розумієш?

— А-га… Все розумію.

За рогом джип одразу врізався в натовп і загруз у ньому. Вулицю вздовж камінного муру аж до гранітної, завитої плющем арки клініки Герберта фон Глевіца запруджували люди. Більшість була в американській військовій формі без погонів і нашивок. Натовп вирував пристрастями Мамони.

«Честерфілд»! «Камел»! Духи паризькі! Сало! Сало! Шпиковина в два пальці! Нейлон! Бекон! Годинники швейцарські! Шоколад!»

Джип пливе серед гамору, немов душогубка на бистрині. Андрій вчепився за борт, дивиться на людей, охоплених чадом наживи, спекулятивним азартом, і не може зрозуміти: росіяни, поляки, німці, американці, італійці, серби, українці, негри — всі метушаться, кричать, торгуються, хапають за поли, б'ють по руках, лаються, скаженіють…

— Що це? — запитує він.

— Абіссінія, — відповідає Ютта. — «Чорний ринок». Тут можна купити все.

Андрій і сам бачить — якийсь довготелесий німець продає новенький парабелум і дві обойми патронів до нього.

— Триста п'ятдесят марок!

— За такі гроші можна гармату купити.

— Триста, і ні пфеніга менше!

Лисий пролаза в картатому піджачку вимахує прив'язаними до дрючка штаньми, немов хоругвою.

— Кому штани! Віддаю даром.

— Черрі-бренді! Черрі-бренді! — кричить скрипучим голосом розмальована фрау.

Прилизаний чоловічок в'юниться у натовпі, пробиваючись до джипа.

— Чи маєте що продати, красуне?

— Ех, ти. Таку треба купувати оптом! — регоче якийсь телепень.

— Вона йому не по карману, — кричить хтось ззаду. Сміх тоне в гомоні, криках, лапці. Високий кучерявий блондин з пов'язаною навколо шиї строкатою косинкою, піднявши догори руку, крутить на пальці жіночу сорочку.

— Кому? Кому? Лепський дарунок для коханки! — Помітивши дівчину, він проштовхується до машини і тиче їй свій товар.

— Візьміть для почину! За один поцілунок, міс! У такій сорочці можна ходити без сукні.

Його відштовхують двоє здоровенних хлопців у чорних андерсівських беретах.

— Вашу ручку, панно, тільки один погляд…

— Що ви робите вечорами, міс?

— Не поспішай, панна потребує галантного обходження. Ти поглянь, які в неї очі. Вони попелять моє серце. Де ми зустрінемось, кізонько? Пропоную серце і дюжину срібних ложок з сервіза Шарлотти Баварської.

Дівчину закидають брудними натяками, нахабно пропонують якісь золоті брязкальця, та вона не звертає на те ніякої уваги.

Нарешті джип зупиняється біля високих кованих воріт. Над ними на тлі сірого граніту арки п'ять великих букв «ЮНРРА» і нижче на воротях крейдою: «Оставь надежду, всяк сюда входящий». «Як на мертвецькій в Дахау», — думає Андрій.

Брама розчинилася. Джип заїхав у двір табору.

— Іди за мною, — сказала Ютта Андрієві і, взявши його папери, пішла через двір до адміністративного корпусу, що білів за розлогими вітами платанів.

На подвір'ї вештались якісь люди. Снували без потреби, як сонні мухи. Ліворуч, за декоративними кущами, починався великий парк. Він теж був забитий людьми. Вони сиділи, стояли, лежали покотом на траві. Руді, обмиті дощами стіни двоповерхових корпусів прозирали крізь дерева парку.

— Ну як, подобається? — запитала Ютта, помітивши, що хлопець озирається навколо.

— А що тут було раніше?

— Клініка для божевільних мого патрона, професора фон Глевіца.

— Ну що ж, для божевільних тут було непогано. А для нормальної людини клітка завжди і всюди клітка. Ти знаєш байку про солов'я, що втратив голос?

— Ні. Але я не розумію, чого ви всі так рветеся додому? Ну що тебе чекає вдома? Я чула, що вас усіх поженуть у Сибір. Кажуть, у Росії тепер голод, епідемії, все розбито, на згарищах тільки жебраки і голодні, здичавілі пси. Там зона пустелі, Я читала про це в газетах. І взагалі ходять чутки…

— Чутками довго не проживеш. Свій розум треба мати, — обірвав Андрій. — Дивуюсь я тобі, і недурна ніби, а співаєш з чужого голосу. Більшовиків не бачила, а боїшся. Росії не знаєш, а ненавидиш. Хто тебе так налякав? — Хлопець примружився, роздивляючись Ютту.

Вони піднімалися східцями до скляних дверей адміністративного корпусу.

— А знаєш, я з тобою давно знайомий.

— Що ти вигадуєш?

— Скажи, ти приходила до Палацу юстиції три місяці тому з хлопчиком? Рудий такий хлопчина. Ну, синок Вольфа Тегарта?

Від здивування очі в дівчини стали схожі на сині озера.

— А звідки ти знаєш?

— Я бачив тебе крізь віконце арештантської машини. А потім, коли малий знайшов батька на каменоломні, Вольф дещо розповідав і про тебе.

— Тегарт? А ти його давно знаєш?

— Ще з Дахау.

Ютта засміялася.

— Ти почекай на мене тут, я швиденько, — вона побігла до дверей, дрібно вистукуючи каблуками.

Ютта не поверталася довго. Андрій нудьгував, чекаючи. Обійшов крило адміністративного корпусу і опинився на невеличкому внутрішньому дворику. На протилежному боці, пробиваючи чисте шатро платанів, здіймався в небо гострий шишак каплиці. На паперті, під мармуровою статуєю мадонни, напівголі діпісти різалися в карти. Спітнілі, хижі обличчя гравців схилилися над ящиком з написом «Made in USA».

На ньому лежала купа зім'ятих, понівечених папірців. Банкомет, низенький чолов'яга з витатуйованою русалкою на волохатих грудях, роздавав карти.

— Стук! — почув Андрій його хриплий голос.

Глядачі щільніше обступили «банки».

— Не пересмикуй! Фармазонщнк! — закричав хтось із гравців.

— За кого ти мене маєш? Я тобі що, шулер? — грізно запитав банкомет.

— Сери і гери, ша! Над вами мати божа…

— Темна! Давай третю!

— Пожалуйста, — «банкір» п'ятірнею витер спітніле шрамасте обличчя і кинув на ящик карту.

— Собі!

— Собі — не вам, фури не дам. Очі! Малютка Манон…

— Брешеш, тільки двадцять!

— Чого репетуєш, у тебе ж все одно перебор.

— Це ми ще побачимо.

— Дивись, дивись. Двадцять три, не менше, або я даремно народився в Одесі.

— Ну що ти скажеш, таки двадцять три.

— Шулер!

— Авантюрист!

— Ну, ну! Легше.

— Бий його, падлюку!

— Гроші! Гроші хапай!

На паперті зчинилася бійка. Галас, сопіння, тіла переплелися, над головами злетіли кулаки, і раптом нелюдський крик полоснув по нервах. Андрій здригнувся. Глядачі і гравці кинулися навтіки. За мить на паперті лишився тільки «банкір». Він лежав, ткнувшись лицем у ящик, розметавши волохаті татуйовані руки, а мармурова мадонна тужливими і ніби здивованими очима дивилась на рукоятку ножа, що стирчала в нього із спини. Від паперті до Андрія бігло з десяток чоловіків. Хлопець відступив убік, даючи їм дорогу, і раптом завмер. Повз нього, мов зляканий заєць, пронісся Грицько Шпинь. Цибнув через кущі і зник, тільки затиснута в руці куртка мелькнула над стриженою головою та карти посипались на асфальтовану доріжку. Андрій стояв вражений. Він уже не сподівався будь-коли зустріти свого земляка, а тим більше тут. «А втім, де ж йому ще бути, як не в цій каламутній юпррінській заводі».

— Ти тут, а я тебе шукаю, — Ютта збігла до нього по східцях. — Ось тобі продуктові картки, талон на форму і черевики, а це — аусвайс. Тепер ти справжній діпіст.

— Що?

— Діпіст — це англійське слово — переміщена особа. Ну, ходімо. Я покажу тобі кімнату і койку.

— Спасибі, важко зітхаючи, промовив Андрій. — Скажи по честі, ти не знаєш, як звідси додому дістатись?

— Не знаю, — щиро призналась Ютта. — Кажуть, має бути репатріація, а коли — хто його знає. Ніби якусь радянську місію чекають.

— Коли? — стрепенувся Андрій.

— Я тим не цікавилась. Ходімо, в мене часу обмаль.

Вони вийшли через двір. Від каплиці санітари тягли попід руки мертвого одесита. Дівчина злякано вчепилася Андрієві в лікоть.

— Що це?

— Штрикнули ножем, і кінець. «Нет счастья на земле» — прочитав Андрій витатуйований на руці мерця напис.

— Як не хтось тебе, то сам себе, а все в черепочку смерть, — промовив якийсь чоловік і, згорбившись, пішов геть.

Вони зупинились біля гранітного двоповерхового будинку з табличкою «Блок № 1».

— Які тут, буйні чи тихі? — запитав Андрій.

— Не знаю. Ходімо мерщій.

Темний коридор привів їх до великої кімнати. Тут пахло тютюном і новими солдатськими чобітьми. Черга діпістів в'юнилася по кімнаті, підповзаючи до стойки в протилежному кутку. Суха юнррівська міс кидала на руки діпістам бляшанки з беконом. Сива жінка в товстих окулярах на гострому носі вирізала талони з продуктових карток.

— Тут до вечора простоїш.

— Давай сюди свої талони, — Ютта рішуче підійшла до стойки. — Цього підпустіть позачергово, його невідкладно хоче бачити місіс Хемфорд.

Міс за стойкою заметушилася.

— Розмір черевиків, штанів, кашкета?

Хвилин за п'ять Андрій виходив з кімнати, несучи під пахвою форму, бекон, кілька пачок сигарет і ще якісь пакуночки.

Вони піднялися на другий поверх і зайшли до коменданта блоку. Той мовчки оглянув Андрія. Вийшов з-за стола, поманив за собою пальцем. Кругла, мов гумова куля, голова, похитуючись, попливла коридором.

— Заходь сюди, — штовхнув двері сусідньої кімнати.

Тихі перебори гітари огорнули Андрія сумом.

— Ось твоя койка. А оце правила поведінки і розпорядок дня табору. Вивчи назубок. Я перевірю, — комендант суворо глянув на хлопців і вийшов.

Їх було троє в кімнаті. Двоє сиділи на підвіконні, третій спав чи, може, так лежав на койці, одвернувшись до стіни. Кімната невелика, лише на чотири койки. Ті двоє, що сиділи на підвіконні, здавалось, не помічали присутності четвертого. Білявий хлопчина років двадцяти тихо перебирав струни гітари, його дружок щось наспівував без слів. Він охопив руками коліна, поклав на них голову і дивився кудись у пробиту сонячним промінням зелень парку. Тужлива мелодія якось одразу знайшла притулок в Андрієвому серці. Хлопець сів на свою койку, заслухався. «Повій, вітре, на Вкраїну…» Слова спливли в пам'яті, як застарілий біль. І ніби перекликаючись з його думками, долетіло од вікна: «… Де покинув карі очі. Повій, вітре, опівночі…» Рука білявого лягла на струни. Гітара замовкла.

— Тебе як звуть? — запитав білявий, запалюючи сигарету.

— Андрієм.

— А звідки прибув?

— Здалека.

— От що. У нас тут свої порядки. Кожен новенький, коли хоче жити з нами в дружбі, повинен сповідатися, як на духу, — сказав білявий, випускаючи тоненьку цівку диму.

— А звідки ти взяв, що мені потрібна ваша дружба, — огризнувся Андрій.

— Що ти з ним розмовляєш, Петре. Дай йому в писок і хай котиться, — обізвався, не повертаючи голови, другий.

— Слухай, я тобі по-доброму раджу. Забирай свої манатки і вертай до коменданта. Скажи йому чемненько. Мовляв, вони, тобто, ми, тобі не подобаємось. А не підеш добром, викинемо, як паршиве цуценя. Це місце зайняте! Зрозумів? — білявий рішуче спустив ноги з підвіконня.

Андрієві не дуже хотілося встрявати у сварку, однак зневага білявого гітариста зачепила його за живе. Він поволі підвівся з ліжка, зняв свою смугасту безкозирку, котру ще з Дахау беріг як сувенір, кинув її на койку і рішуче сказав:

— Я нікуди не піду.

Хлопчина на підвіконні повернув до нього голову.

Пильно глянув на новачка і раптом одним стрибком опинився перед Андрієм. В очах його палахкотіла лють.

— Слухай ти, шпана, — він схопив Андрія за груди. Гудзики на благенькому німецькому кітелі полетіли додолу. — Забирайся геть! У нас тут своїх фіскалів хватає.

Андрій не стримався, його кулак знизу вгору черкнув по підборіддю нападника. Задравши голову, той полетів на койку третього діпіста..

— Якого чорта завелися! Поспати не дасте, — третій діпіст сів на ліжку, протираючи заспані очі, і раптом вигукнув: — Андрій! Хлопці, Андрій!..

Микола Добривечір кинувся до нього, стис в обіймах.

— Ми тебе чекаємо, ось навіть місце для тебе. Чиї це тут бебехи?

— Мої, — заспокоїв його Андрій.

— Познайомся, Андрюхо, це Петро Савинов, а це Ігор Капара.

— Ми вже знайомі, — буркнув Ігор, потираючи щелепу.

— Вибач, — Андрій подав хлопцеві руку.

— Та ну вас усіх к чорту. Це я за тебе, Миколо, по морді виклопотав.

Хлопці розсміялися. Микола повів Андрія до вікна.

— Ну, розказуй, як жив-здоров?

— Краще ви мені скажіть, хлопці, що тут чутно? Чи скоро репатріація буде?

— Тут за такі слава ребра ламають, — додав Савинов.

— Хто? — здивувався Андрій.

— Є тут і власівці, і бандерівці, і ульманісти…

— Всякої тварі по парі,— вставив Петро.

— Комітети, спілки, кооперативи організовують. Зберуться бандерівці, кричать: «Єдина! Неділима!», бадерівці репетують: «Од моря до моря!», а потім за чуби, і пішла катавасія.

— Твань болотяна, і більш нічого, — зітхнув Микола.

— Вони б'ються, а в нас ребра тріщать, — промовив Ігор.

— Ех. що казать, браточки, дожились до точки, — Петро вдарив по струнах. Гітара зойкнула, ніби від болю.

— Я вам ось що скажу, — тікати треба, поки не пізно, — гаряче прошепотів Ігор. — Зібрати трохи грошей, жратви, на товарняк і на Відень.

— А потім знімуть тебе з товарняка і на рік у тюрму.

— Без пересадки, — докинув слово Петро.

— Ось запитай Андрія. Солодко йому було три місяці молотом махати на самій баланді?

— Відсидиш — і знову сюди припровадять, — Петро легенько торкнув струни гітари. Сумна мелодія повисла над притихлими хлопцями: Ніби думки їх невеселі сплелися в мінорному акорді.

— Всі шляхи ведуть до Ляйму.

— Сказав Петро Савинов і повісився з горя.

— Ні, Ігорок, я не повішусь. Я повернусь додому.

Тихо співали Ігор з Петром. Щирість нових друзів подобалась Андрієві. Пісня будила в серці чисті, незаймані струни.

Пролетіли журавлі в далекі чужі краї і сліду по собі не лишили. Чи повернуться додому? Чи згадає хто тих, що впали з перебитими крильми на сиру землю? Важкий, нескінченний шлях до того рідного гнізда, до тої виплеканої серцем волі…

— Ей! На плац! Усі на плац! Наказ коменданта! — почулося знадвору.

— От гад, зіпсував пісню, — промовив Ігор.

— Ходімо, хлопці, все одно спокою не дасть.

— Ти переодягнись, Андрію, і бекон свій заховай, а то поцуплять, і не оглянешся…

— Тут є такі артисти, що й коменданта украли б, якби він чогось вартий був, — сказав Петро, закидаючи на плечі гітару.

— Ви йдіть, хлопчики, ми наздоженемо, — порадив Микола.

— Ходімо, сер Капара, мабуть, знову якийсь зазивало, приїхав.

— Шукайте нас під аркою, в ложі-бенуар, — Ігор зачинив за. собою двері.

Андрій скинув німецький кітель, розірвав пакунок. З нього випали шкарпетки, труси і сорочка-хакі. Хлопець почав одягатися.

— Отак влізеш у цю робу, і нема тебе, наче перелицьований ходиш, — Микола сперся на бильце койки.

— Слухай, Андрію, я все хочу тебе спитати. Де той майор подівся?

— Крайніченко? Не знаю. Я більше не зустрічав його.

— Дивно.

— Я вже й сам не раз думав. Після Ярового він з нами, як з дітьми, возився. А тепер, Колю, самим про себе доведеться дбати. Ну, ходімо…

Добривечір повів Андрія навпрошки через парк до арки адміністративного корпусу. Висока арка була до половини завалена дровами. Ще здалеку Андрій побачив під аркою гітару Савинова.

— Лізь за мною, — сказав Микола, забираючись на дрова. Під склепінням гомін натовпу посилювався, а голос промовця було чутно, ніби той стояв поруч.

— Акустика, як у храмі божому, — промовив Андрій, обережно пробуючи кожне поліно, щоб, бува, не виломити ногу.

— Уже почалося, здається. Ну, брат, такого цирку ти ще не бачив.

— Ложа-бенуар, прошу, — Ігор змахнув долонею тріски з поліняки і широким жестом запросив Андрія сідати.

— Ява перша. Джіммі з Техасу! — оголосив Петро.

Площа була запруджена. діпістамп. Вони повилазили на мури, живими гірляндами обвили дашок сторожки біля брам, мов гусінь, обліпили розлогі віти платанів. Промовець стояв на площадці перед скляними дверима адміністративного корпусу, а прямо від його ніг і аж до клумби розмістився напівлежачий «партер».

— Їдьте в Америку, джентльмени, — багровіючи від напруги, кричав промовець. — Це кажу вам я, Джіммі із штата Техас. Ви можете поселитись де завгодно, в якому завгодно місці Півночі або Півдня. Кожен штат має свій уряд, свою конституцію. Тільки американський спосіб життя забезпечує повну свободу особи і особистої ініціативи. За двомісячний заробіток ви можете купити автомобіль. Америка чекає на вас, джентльмени! — викрикнув промовець.

— Аякже, з розкритими обіймами, — глузливо зауважив Микола.

— Він каже правду! Там у кожному штаті свої закони. Мені розповідали, — їдко кинув сусід. — У штаті Пенсільванія, наприклад, закон забороняє стріляти жаб у недільні дні. В місті Норфолку закон зобов'язує жителів строго стежити, щоб кури несли яйця від восьмої до шістнадцятої години. А в. Ондахо конституція забороняє людям спати в собачих конурах…

Хлопці не могли стримати сміху. А сусід вів далі з якоюсь сатанинською люттю у потемнілих очах:

— Багато, хлопчики, у них мудрих законів, тільки нема такого, щоб забороняв емігрантам здихати з голоду.

— Ходімо, хлопці, набридло. Он ще один зазивало вилазить, — буркнув Ігор, підводячись.

— Посидь, Ігорок, усе одно обідати не дадуть, поки не скінчиться ця комедія.

— Я звертаюсь до вас від імені і за дорученням радянського представника в Парижі!

На плаці враз затихло. Всі уважно роздивлялися постать промовця, що з'явився на площадці замість американця. Цивільний костюм погано приховував його військову виправку. Голос сильний, чіткий, як в актора на сцені.

— Всесвітня спілка молодих християн на прохання радянської місії в Парижі організовує молодіжний пересильний табір. Поки радянські органи будуть займатися перевіркою людей для їх репатріації в Союз, у таборі буде організовано навчання слюсарній, столярній та автомобільній справі.

Якусь мить площа тривожно мовчала і раптом вибухнула криком. Захоплення і лють злилися в єдиний високий звук. Він бринів над головами людей, розколений на тисячі голосів, на тисячі слів.

— Катись калбаскай, краснапузий! — заверещав під стосом дров чийсь надтріснутий тенор.

— Продають, братці! — надривався пропитий бас. — Агітатор! Тягніть його звідти!

— Ми повернемося, але то вже буде наша, а не радянська Росія!

На площадку вийшов комендант табору, капітан Сміт. Він обвів червоними очима натовп і підняв руку. Крики припинилися.

— Запис буде проведено в канцелярії табору на цілком добровільних засадах. І нехай ніхто з вас не боїться ніяких погроз: адміністрація табору бере всіх під захист. Я попереджаю деякі гарячі голови, що каратиму кожного, хто чинитиме перепони. Демократія, панове, — основний принцип американської державності.

— Щось дуже схоже на правду, — тихо промовив полтавчанин. — Ти як гадаєш?

— Не знаю. Може і правда.

— Ех, догнав не догнав, а побігти можна, — махнув гітарою Петро.

— Все-таки краще, ніж тут скніти.

— А може, і правда, хлопці, га?

— Поживемо, — побачимо, — Андрій вийняв сигарети. Стояв, замислено роздивляючись напис на яскраво розмальованій пачці. В куточку невеликими буквами стояло: «Made in USA».

— А може і цей агітатор зроблений в Америці?

— Та що ви, хлопці, не можна так, — Ігор стиснув голову руками.

— Як? — запитав Андрій.

— Нікому і нічому не вірити, — простогнав хлопець.

— Ех, Ігорок, — зітхнув Микола. — Моя бабуня говорила, не кажи гоп… А коли вже сказав, роздивись, куди ти вскочив.

РОЗДІЛ V «СЕН-ГОТАРД»

Сьогодні батько запросив Ютту до себе на обід у ресторан готелю «Сен-Готард», Два місяці тому Рябчук купив цей не найкращий у Мюнхені готель. Зовні «Сен-Готард» лишився таким, як і раніше, — сірим і непоказним. Новий хазяїн не дуже дбав про рекламу. Навпаки, доклав усіх зусиль, щоб зостатись непомітним: не міняв назви, не фарбував фасад, не давав об'яв у газетах. Незрозумілий був і його вибір. «Сен-Готард» стояв майже на околиці міста, біля Остбангофа. Навіть у довоєнні часи цей район вважався збитковим. Інша справа — центр. Там завжди повно клієнтів, ресторани не зачиняються цілу добу. Жителі аристократичного Гайдхаузену рідко заглядають на околицю, а з робітничого Берг-ам-Ляйму користі мало, особливо тепер, коли місто фактично голодує. Однак Дайн-Рябчук знав, що робив. «Сен-Готард» стояв на шляху від Бєрг-ам-Ляйму до центра, і його не минав жоден переміщенець. А для резидентури теж не знайдеш кращого місця. Звичайно, Дайн не ділився своїми думками ні з дочкою, ні з дружиною.

Дівчина зайшла до вестибюля. Крізь скляні двері, що вели до ресторану, побачила матір. Сабіна простувала залом, розмовляючи з огрядним сивим джентльменом. Цього чоловіка дівчина бачила вперше. По тому, як чарівно всміхалась йому мати, Ютта зрозуміла, що то якась впливова особа. Крім них, у залі не було нікого — ресторан починав працювати лише о сьомій вечора. Сказати правду, Ютті не хотілося бути на цьому званому обіді. Вона розуміла, що батько запрошує її для окраси столу. Він любить виставляти дочку напоказ своїм друзям і начальству. Ютта згадала про Геро, і в неї одразу зіпсувався настрій. Цей буде надокучати своїм залицянням, не відчепишся од нього. Але й не прийти теж не можна. Вдома, — так вона усе ще називала віллу фон Глевіца, — настали важкі часи. Професор зник, ніби у воду впав. Гізела лютувала. Вона була зла на весь світ. Геро покинув, а Хорст ніби й повернувся, але вдома не сидить, хоч прив'язуй. Складні, незрозумілі у них стосунки. Працюючи в ЮНРРА, Ютта днями та й вечорами була дуже зайнята. Вдома тільки ночувала. З матір'ю зустрічалася рідко, а з Гізелою і поготів. Однак дівчина давно помітила, що Гізела хоче вижити матір. Та для матері тепер це не страшно. Батько купив «Сен-Готард». Це вже не той Рябчук, якого колись не хотіла знати Сабіна. В нього є гроші, він ввів матір в американські кола, які дуже імпонували їй. Ким вона була у фон Глевіца? Економкою. А тут — господиня. Дівчина розуміла, що рано чи пізно мати залишить віллу на Терезієнштрасе і перейде сюди. А от куди тоді подінеться вона Ютта?

У вестибюль зайшов Хорст. Рудий швейцар взяв у нього плащ. Хорст оглянув себе в дзеркало, пригладив на потилиці блискуче набріолінене волосся — він усе ще не помічав Ютти. Од під'їзду рушила його машина. За рулем сиділа незнайома молода жінка.

— ІОтт, ти справжня міс Америки. Я навіть не впізнав тебе.

Він був напідпитку. Сині очі поблискували весело і лукаво.

— А ти все розважаєшся, Хорсті. Вино, дівчатка…

— Це краще, ніж повіситись, — розсміявся Хорст.

З дверей ресторану вийшли Сабіна і сивоголовий джентльмен.

— Знайомтесь, містер Керк, моя дочка — Ютті, племінник — Хорст Торнау.

— Дуже приємно Ніколи не повірив би, що у вас така… доросла донька, — Керк люб'язно привітався з дівчиною. Хорстові вклонився досить стримано.

— Геро мені багато розповідав про вас. Здається, він закоханий.

— Містер Геверніц не оригінальний, у мою сестру закохані всі чоловіки Мюнхена, не виключаючи офіцерів окупаційних військ. Усі, крім одного.

— Хто він? — запитала Сабіна.

— Я, — Хорст обняв Ютту за плечі. — Але з того часу, як вона наділа цей мундир, я теж починаю втрачати спокій.

— Облиш, — дівчина зняла з плеча його руку. — В тебе сьогодні на диво веселий настрій.

— У нього завжди всі кози в золоті. — На білих мармурових сходах з'явився Дайн-Рябчук.

— А от і господар. Вітаю вас, сер, — Хорст кумедно вклонився.

Недоречне штукарство Торнау збентежило хазяїна. Він зиркнув на Керка. Усмішка, що блукала на обличчі шефа, трохи заспокоїла його.

— Прошу пробачення, містер Керк, вас до телефону.

Керк вибачився і пішов за Дайном на другий поверх.

— Стефане, — кинув їм навздогін Хорст, — що накажете робити нам? Стояти тут біля дверей замість швейцара?

— Ти поводишся непристойно, — смикнула його за рукав тітка.

— Сабіно, запрошуй молодь до бенкетного залу. Ми зараз повернемось.

— Він зовсім розгубився, твій Рябчук, — посміхнувся Хорст. — А хто ж зустрічатиме бургомістра пана Штюпнагеля?

— Ти зухвалий, Хорсті. Навіщо ставиш його в незручне становище? — роздратовано промовила Сабіна. — Ти повинен розуміти, містер Керк…

— Шеф «Сі-Ай-Сі» і намісник бога на землі. Шановна тітонько, я все це розумію. О, чи не закохалися ви часом самі у містера Керка?

— Боже, що ти кажеш, Хорсті. Він зовсім п'яний.

— Помиляєтесь, тітонько. Лише наполовину. Ви дбаєте про себе, про своє забезпечене і безтурботне життя, — похвально. Це навіть романтично. Жебрак; з яким вас обвінчали силою, повертається з Америки. Він прагнув піднестись до вас і досягнув свого. Він багатий, можновладний, купує для своєї чарівної жіночки чудовий замок «Сен-Готард», і серце її, розбите на друзки коханням, котиться до його ніг. Блиск! Феєрична комедія. А що ви знаєте про нього? Може, те, що в Солоніках він тримав будинок розпусти? Чи, може, те, як в Афінах він продавав у німецькі борделі голодних грецьких дівчаток?

— Замовкни, Хорсті! — крикнула Ютта, затуляючи йому рота. Він стиснув її пальці в своїй руці.

— Ех, Ютті, жаль мені тебе, сестричко. Кинули тебе у це скаламучене юнррівське болото і ждуть, на чию вудку спіймаєшся, чийого гачка ковтнеш.

— Не треба, Хорсті. Я прошу тебе, не треба…

В цю мить біля готелю зупинився лімузин, з якого виліз бургомістр.

— Зустрічайте гостя, — Хорст глянув на Сабіну. Вона стояла бліда мов стіна. Затиснута в кулані хусточка ледь помітно тремтіла.

— Тітонько, повий бургомістр любить, коли жінки всміхаються. Ходімо, Ютті, я проведу тебе до бенкетного залу. Я радий, що можу всміхатися, плакати, вити, коли мені самому того забажається. — Він узяв дівчину під лікоть і прочинив двері до залу. — Ех, Ютт, ніколи в житті я б не прийшов сюди, коли б не одна делікатна справа, яку я маю вирішити з доктором Штюпнагелем.

— Що то за сирами? — Ютта все ще не могла заспокоїтись.

— Скажу відверто, не знаю. Стефан подзвонив мені ще на тому тижні, а вчора розшукав у «Стахусі», але так нічого до пуття і не сказав. А по очах бачу — щось серйозне.

Вони пішли через зал, пробираючись між столиками, застеленими білосніжними скатертями, немов між крижинами у повінь. Кімната, яку Дайн-Рябчук назвав бенкетним залом, була велика і світла. Високі вікна виходили на засклену терасу, за якою починався літній ресторан. Там, під зеленим шатром платана, серед заквітчаних декоративних кущів, стояв накритий стіл.

— Ти знаєш, Ютт, я весь час відчуваю якусь вину перед тобою.

— Це від горілки, вона робить тебе добрим.

— Не завжди. Буває, нап'юсь, і ніби який біс під боки штурхає. Злість така — зубами рвав би…

— І чого ти п'єш, Хорсті? Всі твої нещастя давно позаду. В тебе є гроші, у Гізели…

— Не згадуй про неї.

— Ти не любиш її?

— Не знаю. Мабуть, ні. Але інколи мені так її жаль, кричати хочеться…

— І ти живеш з нею тільки тому, що жалієш?

— Ютт, давай домовимось. Не треба про це. Сядь. — Вона опустилася в крісло. — Я давно збирався розповісти тобі про одну зустріч. Але все не наважувався. Я винен перед тобою. Розумієш, я випадково зустрівся в Берліні з Манфредом.

— Ти щось знаєш про нього? Чому ж досі не сказав?

— Я боягуз, сестричко. Жалюгідний боягуз. Манфред вивів нас з оточення. Ми йшли залитим водою метро. І тут… — Хорст замовк. Йому було важко сказати правду.

До залу зайшли Дайн і його гості.

— Пане бургомістр, рекомендую: моя дочка Ютта.

— Дуже приємне, міс…

Доктор Штюпнагель вклонився дівчині.

— Мій племінник фон Торнау.

Хорст вирішив, що Стефан отим «фон» набиває йому ціну. Однак невдовзі пересвідчився, що приставка «фон» грала у розмові з бургомістром значно вагомішу роль.

— Радий познайомитись, ми тільки-но говорили про вас.

Дайн-Рябчук узяв дочку під руку і звернувся до Шульце.

— Геро, ти ще не бачив, який чудовий платан росте в моєму літньому ресторані.

Коли вони виходили із залу, Хорст несподівано зустрівся очима з високим кучерявим брюнетом. Якусь мить Торнау не міг згадати, де бачив це обличчя. Але згодом перед очима попливли гірські вершини, так ніби Хорст раптом опинився біля туристяка на березі Траупзее. «Так, це він. Росіянин із туристяка». Думки Хорста перервав бургомістр.

— Сядьмо, пане Торнау. Наша розмова буде суто діловою, — Штюпнагель вмостився в крісло, вийняв сигарети. — Пригощайтесь.

— Дякую.

Хорст перевів погляд на Керка. Шеф «Сі-Ай-Сі» сідав за стіл третім, однак з розмову, здавалося, не мав наміру втручатися. Бургомістр сказав, розпливаючись в усмішці:

— Йдеться про ваше прохання, з котрим ви тиждень тому звернулися до магістрату, — підтвердити державну силу купчої, за якою ви здаєте в оренду інтендантству окупаційних військ землю між Берг-ам-Ляймом, Перлахом і Штраб-Трудерінгом загальною площею сто п'ятдесят гектарів.

— Так… — ледве спромігся вимовити Хорст. Він нічого не розумів. Магістрат, прохання, землі, американське інтендантство… Щось бургомістр плутає.

Але доктор Штюпнагель упевнено вів далі:

— Я розумію, звичайно, що ваше право незаперечне. Свої родові землі ви можете здати в оренду кому завгодно, та щоб підтвердити силу купчої, ми повинні спочатку пересвідчитися, що немає інших претендентів на спадщину.

Тепер Хорст уже починав дещо розуміти. Він раптом згадав про документ, що його Дайн підібрав у розбитому берлінському кабінеті генерала Вальтера фон Торнау. Хорст глянув на Стефана, що саме підходив до них.

— Здається, в гостях не годиться говорити хазяїнові неприємні слова, однак скажу…

— Раджу вам помовчати, — Керк нахилився до попільниці. — Ви повинні дякувати Стенлі, що він в свій час подбав про ваші інтереси. Запевняю вас, гер Штюпнагель, фон Торнау єдиний нащадок мого давнього друга генерала фон Торнау.

Хорст відчув, що тут пахне неабиякими баришами, коли сам Керк зацікавлений швидше владнати цю справу.

— І все-таки ми повинні перевірити. Тільки після цього можна буде надати справі цілковитої законності, — промовив бургомістр.

— Ну що ж, думаю, це влаштує наше інтенданство.

— А чому ж ви не поцікавитесь, пане Керк, чи влаштує це другу сторону? — промовив Хорст.

— Ну, юначе, кого не влаштовує сто тисяч доларів орендної плати на рік.

— Мене!

Густі фарбовані брови Керка злетіли вгору.

— Двісті тисяч і ні цента менше.

— Думаю, що інтендантство на це не погодиться.

— Тоді я завтра ж заберу з магістрату документи.

— Це ваше право, — бургомістр сховав очі за блискучими скельцями окулярів.

Хорст помітив хитру посмішку, що на мить скривила тонкі губи доктора Штюпнагеля.

— На жаль, я не уповноважений з вами торгуватися, — Керк рішуче підвівся з крісла і пішов до дверей.

Дайн нахилився до Хорста і зашепотів на вухо:

— Що ти наробив, божевільний. Тепер не матимеш і копійки, — він поспішив слідом за Керком.

Штюпнагель підвівся і чекав, поки встане Хорст, хоч міг обійти стіл з другого боку. Хорст помітив на його обличчі якийсь задоволено-змовницький вираз. Він встав і, відсунувши ногою крісло, пропустив бургомістра вперед.

— Дадуть. Двісті п'ятдесят дадуть. Земля їм потрібна для танкодрому, — тихо сказав Штюпнагель.

— Але ж можуть забрати і даром, — відповів Хорст.

— Пробували. На цих землях жителі робітничих околиць розбили городи. Тиждень тому вони камінням вигнали звідти землемірів інтендантства окупаційних військ.

Гості вийшли з дверей і потрапили під зелений тент платана. Могутні розлогі віти заповнили весь простір над головою, закрили густою кроною небо. Плющ густо заплів стіни. Вкриті квітами кущі обступили стіл. Над ним спалахували, пробиваючись крізь листя, сонячні промені, зелене мерехтливе сяйво падало на майстерно виконаний метрдотелем натюрморт із страв, посуду і пляшок.

— Шановні гості, прошу до столу, — голос у Сабіни грудний, глибокий, схожий на голубине туркотання. Статура і жести царствені.

Хорст дивився на неї і не міг стримати посмішки: «Боже, ніколи не думав, що моя тітка може бути такою самозакоханою гускою».

— Хорсті, я сяду з тобою, — Ютта вхопилась за лікоть брата.

— Зробіть ласку… Але знайте, ви накликаєте на мене гнів самого Геверніца.

— А ти його боїшся? — вони сіли край столу, ближче до виходу.

— Ненавиджу! — Ютта затулила йому рота.

— Прикуси язика, а то ще почує, — порадила тихо.

— Ех, Ютт, коли вже сам містер Керк на мене чортом дивиться…

— Що, теж через мене?

— А ти самовпевнена, сестричко. Поглянь, якими очима позирає на свого сусіда ота чорнява міс.

— А хто він такий?

— Росіянин. Військовополонений, мабуть, офіцер…

— Що?!

— Не дивуйся, Ютт. За цим столом зібрався на диво цікавий букет. Он бачиш того сухого породистого діда? Лідер українських націоналістів у Мюнхені пан Кислицький. Поруч із ним доктор Штюпнагель — лідер баварської католицької партії Центру, тепер її іменують християнсько-демократичною спілкою. Далі лідер американської розвідки містер Керк — бізнесмен і політичний бос. Він утримує всіх, платить доларами. В його руках життя і смерть кожного з нас без винятку.

— Перебільшуєш.

— Ні. Буде час, сама зрозумієш.

— А росіянин?

— Його намагаються піймати на гак.

Ніби підтверджуючи ті Хорстові слова, блиснуло мертве сяйво бліца і клацнув затвор фотоапарата. Це Геро Шульце, причаївшись за стовбуром платана, несподівано сфотографував усіх, хто сидів за столом.

— Для сімейного альбома. Подарунок фрау Сабіні про урочистий день відкриття «Сен-Готарду», — лукаво посміхаючись, він підійшов до хазяйки і поцілував їй руку.

— О, дякую, сер. Ви дуже уважні до нас, — хазяйку розпирала гордість.

— Геро, будь ласка, мене. — Патріція зненацька пригорнулася до Крайніченка, що сидів поруч, і обвила його шию руками.

«Екзакта» Шульце клацнула раніше, ніж Крайніченко встиг отямитись. Бліц різонув йому серце, мов гострий ніж. Тепер він розумів, навіщо його привезли на цей «званий» обід. «Ще один «документ» сфабрикували. Даремно, шановне панство. Нічого у вас не вийде». Він зціпив зуби і досить різко зняв із своїх плечей руки Патріції. Вона вимушено розсміялася. Однак той сміх не розвіяв ніяковості і напруження, що панували за столом.

Ютта крадькома приглядалася до росіянина. Цей кучерявий брюнет був несхожий на інших. Цивільний костюм трохи тис йому в плечах. Над білим комірцем сорочки здіймалась пряма м'язиста шия. Обличчя обвітрене, засмагле, мужнє. В чорних кучерях пробивається сивина. На лобі ясніє смужка білого тіла. Ютта знає — це від арештантської безкозирки. Таку ж саму смужку вона бачила у того більшовика, якого відвезла сьогодні до табору. Дівчина нахилилась до Хорста.

— Скажи, а він більшовик?

Хорст знизав плечима.

— Не знаю. Мабуть, такий мерзотник, як і всі ми.

— Не пий більше, Хорсті. — Ютта заглянула в помутнілі братові очі.

— Все одно, Ютт, може, хоч у горілці втоплю залишки совісті. Я зараз скажу їм тост. — Він поривався встати.

Ютта ледве стримала його.

— Не треба, ти наговориш дурниць.

— Ні, я скажу правду.

— Хорсті, заради всього святого.

— Нема святого. Все продав: і совість, і честь, і душу, і тіло. Все заплуталось, Ютт, переламалось. Порожнеча, прірва, бруд….

— Ти п'яний, Хорсті, заспокойся.

Він притих. Сидів, роздивляючись тремтливі сонячні плями на білій скатерті, ніби читав їх таємничий зміст. Ютта знову глянула на росіянина. Дівчину здивували його очі. Раніше в'ялі, зболені і ніби байдужі, вони тепер випромінювали силу і волю. Росіянин не пив. Уже третій тост виголошували за процвітання «Сен-Готарду», його хазяїна і чарівної хазяйки, а він усе обертав повну чарку за тоненьку ніжку, певно, і не збираючись пити. Старий, що сидів поруч з ним, — щось гаряче доводив, у чомусь переконував. Ютта не знала їхньої мови, а окремі німецькі слова, що вставляв старий, не давали змоги зрозуміти, про що йдеться. Однак їй було цікаво спостерігати за ними. Щось вабило її в росіянинові. Старий накидався на нього, сипав словами, нервував, а той сидів спокійно і тільки інколи відповідав стримано, гідно і, мабуть, вичерпно, бо старий губився, довго шукав нових слів і аргументів. Кінець кінцем, дідуган не витримав і запросив на допомогу присутніх, звернувшись до них німецькою мовою:

— Спитайте у них, що таке західна цивілізація, свобода. Ми пропонуємо вам вільний вибір. Ви можете не погоджуватись з нашими поглядами, але заперечувати святість наших ідей, нашої боротьби… Тепер на Україні повстають села, міста. Повстанці контролюють цілі райони.

— Бандерівці не повстанці, пане Кислицький. Їх вигодувало гестапо, дало до рук зброю і залишило в тилу радянських військ для диверсій і розбою. Той, хто стріляє в спину, не має іншого наймення, як убивця. Радянський народ подолав фашистську навалу, розбив мільйонні армії, а ви сподіваєтесь, що купка бандитів….

— Ми не бандити, ми ідейні борці за свободу нації!

— Петлюрівці Любинський і Полоз привели на україну генерала Гофмана. Ще у вісімнадцятому році ваші ідеї підпирались німецькими багнетами; В сорок першому емісари ОУН прибули на Україну в обозі гестапо. Ви хочете мене перекопати, що Кубієвич з любові до свого народу допомагав Гансу Франку відбирати в селян хліб, з ідейних міркувань вербував для Заукеля молодь і продавав її в фашистське рабство, що Андрій Мельник, керуючись святими ідеями боротьби за свободу нації, посилав галицьких хлопців у школи гестапо? Ви скомпрометували себе, пане Кислицький, а ще говорите про народ. Він ніколи не йшов за вами і не піде.

— Що ж, Федоре, бачу, ти ще не дозрів до розуміння; так би мовити. Чистеньким хочеш залишитись. Повернешся додому, скрутять тобі в'язи, як і батькові твоєму скрутили.

— А ми вам пропонуємо вільний світ, пане Крайніченко, — встряв у розмову Дайн-Рябчук, — повірте мені. Я бачив усе те на власні очі: Америка, Європа. Я був у Греції. Скрізь люди живуть. Живуть без совєтів. І ви житимете. Ось як я. Хіба міг би я там, у нас, купити готель, мати такий ресторан, бути хазяїном?

— Тебе б розкуркулили — і на Соловки, — зауважив Кислицький.

— Ну скажіть, чим моє життя гірше за ваше? — наполягав Дайн.

— Ви цього не зрозумієте.

— Чому ж? Може, ви мене переконаєте?

— Що вам сказати, пане. Ви пропонуєте вільний світ. І не підозрюєте навіть, що обіцяєте мені те, чим самі не володієте. Живете на чужих харчах, а обіцяєте свиту з панського плеча. Обіцяєте волю, а хто з вас її бачив?

— Ох, як правильно ти говориш, — несподівано зірвався на ноги Хорст. — Воля? Хто з вас її бачив? Може, ти, Стефане? Брешеш! Ти все життя як гад звиваєшся і служиш, служиш, служиш. Пес, і той щасливіший за тебе. А ти… Та хіба тільки ти. Всі ми, на жаль, порядні свині.

— Виведіть його, він п'яний, — скрикнула Сабіна.

— Ходімо, ходімо, Хорсті, — просила Ютта.

— Зараз, Ютт, я піду. І не дивіться на мене так, містер Керк, гостино уже немає, і я нас не боюся. Ви прийдете до мене, як друг мого родовитого гросфатера, а я ще подумаю, чи продати вам ту землю.

— Не звертайте на нього уваги, він ледве тримається на ногах, — шепотіла Керку Сабіна. — Ютт, виведи його.

Дівчина повела Хорста до дверей.

— Вибачте йому, містер Керк, — промовила Сабіна. — Молодий, зелений, — підтримав дружину Дайн-Рябчук. Але настрій уже було зіпсовано. Званий обід почався невдало.

— Я кохав її, мою Раймонду, — промовив Хорст, важко спираючись на плече сестри.

— Раймонду? — здивувалась Ютта. — Це, мабуть, та блондинка, що катається десь на твоїй машині?

Хорст заперечно хитнув головою.

— Ні. Ти не знаєш її. Ми зустрілися в Монте-Карло. Разом пробиралися до Берліна, а потім… Манфред. Він ішов попереду. Вода холодна, як обійми смерті. Нас закидали гранатами. Я витяг Манфреда з води. Біля ніші вона впала. Я ніс її на руках, поклав на якісь ящики. Вона була єдиною. Моє серце… Вона взяла його з собою в могилу. Тепер ось тут — крижана порожнеча. Ютті, чому бог так обікрав мене? Адже я не зробив йому нічого такого. Скажи, Ютт, за що?

— А куди ж дівся Манфред?

Вони стояли на Орлеансплаці, біля пошти. Хвилин десять тому прийшов нюрнбергський експрес. Від Остбангофа на площу висипали пасажири, розтікалися тротуарами, сідали в таксі, юрмилися біля автобусної зупинки.

— Я знаю, ти ненавидиш мене, але я більше не можу. Ми кинули Манфреда пораненого і втекли… Втекли, як жалюгідні боягузи, рятуючи свою шкуру. Зрозумій мене, Ютт, я був у такому стані. Померла Раймонда… Я не тямив, що робив…

Вона глянула на нього так, ніби вперше побачила.

— Не верзи дурниць, ти п'яний.

— Я сказав правду, Ютті. Думка, що я покинув товариша на вірну смерть, переслідує мене, не дає спокою. Манфред був мені другом.

— Не говори про Манфреда, як про покійника. Він живий.

— Живий? — Хорст схопив її за руку. — Звідки ти знаєш?

— Він надіслав листа…

Довгий гудок паровоза заглушив її слова, вдарив у мозок болючою згадкою. «Ютті, кохана Ютті, я повернусь…» Вона біжить платформою заплакана, проштовхується між жінок, дітей, стариків. Тікає, ховається в ніч червоний вогник на останньому вагоні. Болем лягає у душу стукіт коліс солдатського ешелону, а довгий тужливий гудок тупо б'є в серце. «Ютті, кохана Ютті, я повернусь…»

Не стерлося, не забулося — стоїть перед очима, ніби те відбувалося вчора. Хорст кинув Манфреда пораненого…. «Треба ненавидіти, а я не можу. Чому? Мабуть, тому, що Хорст сам нещасний, заплутався, блукає, як у темряві. І ніхто не подасть йому руки, не виведе з мороку. Як він сказав про мене: кинули в юнррівську каламуть і чекають, поки хтось на гачок підчепить.:. Правильно сказав. Нікому я не потрібна, ні батькові, ні матері. Ненавидіти… Кого мені ненавидіти? Якби не те болюче і радісне почуття до Манфреда, втратила б віру, пустилася б берега і, мабуть, пила б, як Хорст. І тоді, напевне, ненавиділа б усіх».

— Ходімо, Хорсті, я посаджу тебе на лаву. Посидиш у сквері, поки приїде твоя…

— Ти хочеш піти? Розумію. Тобі гидко зі мною. Ненавидиш?

— Не знаю. Скоріше зневажаю.

Він похнюпився і ступив невірною ногою за панель, як у прірву. Ютта підтримала його, повела через вулицю. На протилежному боці Хорст раптом зупинився, неначе перед ним виросла невидима стіна. Очі проясніли тривогою. Нараз стали тверезими, зляканими. Вп'ялися в сліпого солдата, закам'яніли. Солдат стояв на краю панелі. Старенький сіро-зелений мундир, перехоплений на плечах тугими шлейками ранця. В руках костур, невеличкий захисного кольору мішок. Обличчя спотворене синюватими, ще свіжими рубцями шрамів, на очах темні окуляри. З-під пілотки вибивається йоржик коротко підстриженого сивого волосся. Розсічене шрамом підборіддя задерлося вгору, ніби солдат з насолодою нюхає повітря. Костур у правій руці легенько постукує об панель. Усе те Ютта схопила одним поглядом і відразу одвернула очі. З дитинства не переносила калік, не могла дивитись, як на свіжу кров.

Нетерплячий сигнал автобуса, що саме підходив до зупинки, виштовхнув їх на панель.

— Ходімо, — Ютта шарпнула Хорста за лікоть.

— Зараз, Ютт, зараз… — не опускаючи очей з солдата, Хорст потягнув її до зупинки! Ютта бачила, як стара жінка допомогла сліпому подолати східці, якась дівчина звільнила місце біля вікна. Солдат сів, поклав на коліна мішок, сперся руками на костур. Невеселі думки прорізали зморшками чоло. В цю мить щось знайоме майнуло в пам'яті Ютти і одізвалося в серці болем… Дівчина відсахнулась, ніби стала на колючку. «Ні!» — затріпотіла, підкотилась до горла гарячим клубком тривога.

— Ходімо, Ютт, я, здається, помилився, — сказав. Хорст, помітивши її хвилювання, але сам не рушив з місця.

Дівчина не чула його слів. Стояла напружена, бриніла вся страхом., Автобус рушив, наддав газу, дихнув, їм в обличчя теплим бензиновим димом, і нараз все зникло, неначе видіння, страшний сон.

— Буває. Чого не приверзеться з п'яних очей.

Очі в Хорста тверезі. Ютта це знала напевне і чомусь боялася поглянути в них, щоб не прочитати там страшну, жорстоку своєю правдою відповідь. Відчувала серцем, усім єством своїм чула близьку біду. Ось вона шугнула повз дівчину, обгорнула тривогою, пройняла мукою, важким передчуттям. Ютта не йняла віри, гнала від себе думки, а вони вперто карбували в свідомості і деталь за деталлю воскрешали образ сліпого солдата.

Хорст і Ютта пішли навколо скверу, що зеленою підковою лежав на Орлеансплаці, мовчазні, замкнуті, чужі. Біля під'їзду «Сен-Готарду» вже стояла машина Хорста. З вікна виглядали фарбовані кучері його подруги.

— Їдьмо з нами, Ютт, Я познайомлю тебе з хорошими хлопцями. Розважишся трохи, потанцюєш. Компанія весела, їдьмо.

— Ні. У мене справи.

— Облиш ти їх. Справ багато, а життя одне, і молодість така коротка.

— … що не варто топтати її у багно, заливати горілкою.

— Справедливі слова, але що ти можеш запропонувати цікавішого?

— Не знаю. Ти йди, на тебе чекають.

— Давай підійму. Куди тобі?

— Я пішки. Тут недалеко.

— Жаль. — нагнув голову, пішов через вулицю.

Похнюпившись, сів у машину, різко обірвав щебетання блондинки, що обвила його шию. Дивитись на те чомусь було соромно. Повернулася і пішла геть. Ютта вже не бачила, як з дверей готелю вийшов Геро фон Шульце. Щось шепнув Хорстові. Той виліз з машини, і обоє зайшли до «Сен-Готарду».

З півдня насувалася важка хмара. Зачепившись краєм за гори, спускалась на долину чорна, набрякла дощем. Вона ще клубочилась десь над Перлахом, а на Орлеансплаці вже відчувалось її вологе дихання. Десь тривожно перегукувалися паровози, брязкали буфери вагонів і стукотіли колеса, ніби поїзди розбігались від Остбангофа, злякавшись тієї хмари. Вона несла з собою грозу.

Ютта йшла ніби без цілі. Чому звернула праворуч, на Фріденштрасе, не хотіла думати, хоч і знала, що за два квартали опиниться біля будиночка Тегартів. Заходити до них наміру не мала. Може, так хтось трапиться і сам розкаже про Манфреда. Побачивши того сліпого солдата, перелякалась даремно. Він зовсім не схожий на Манфреда — сивий, порізаний шрамами, сліпий… Проте відчувала: серце таїть іншу відповідь, немов хмара грозу.

І Ютта боялася заглянути в нього, як тоді в очі Хорста.

Вулиця котилася вниз, уздовж залізничного насипу аж до мосту, під яким вирувала магістральна Розенгеймштрасе. Машини, автобуси, тягачі снували по ній без упину.

Ліворуч на Графіндерплаці здіймалися вгору тонкі білокорі берізки. Дві з них, мов сестри, стояли обнявшись на розі невеличкого скверу. Сонце ще золотило їм зелені коси, а вітер рвав на них прозорий одяг, гнув до землі, обгортаючи курявою. Хмара підсунулась ближче, облягала небо, ніби спивала з нього прозору блакить.

Ютта вирішила почекати у сквері — може, надійде хто з Тегартів. Звідси було видно їхній будиночок. «Ну що ж, коли дощ застане мене тут, принаймні буде причина, чого зайшла…»

Дощ підбирався поволі. Великі краплини впали на асфальт, збиваючи хмарки пилу, а відтак вітер покотив вулицею шматки пожовклих газет, закрутив ними, приніс від залізниці ядучі пахощі спаленого коксу. Дрібний дощик сипонув зненацька. Зчорніла бруківка, запахло перегрітим асфальтом. Дощ набирав сили. Дівчина вже хотіла вибігти з-під беріз — до будинку Тегартів кроків сто п'ятдесят. Але в цю мить із саду через паркан майнула якась довга тінь. Це був Рекс — собака Тегартів. Він біг щосили, прищуливши вуха і витягнувши хвіст.

— Рекс, — гукнула Ютта.

Але він не зупинився, промчав повз неї. Дівчина стежила за ним, аж поки собака не плигнув на груди якомусь чоловікові, що йшов від зупинки автобуса, непевно мацаючи землю костуром.

— Манфред… — прошепотіла Ютта, але зрушити з місця їй було несила. Стояла, мов закам'яніла від жаху. Серце взялося кривавицею, защеміло нестерпним болем. «Ось вона, твоя біда! Ось воно, твоє щастя! Іди до нього, обнімай, цілуй, притискай до грудей! Чого ж ти стоїш? Чи. може, не любила? Не присягалася?»

— Ні, це не він, не може того бути, — шепотіли губи, а серце стогнало, молотом било у мозок: «Він! Він! Він!» Неначе чужими очима бачила, як пестить сліпий пса, як голубить його.

— Боже! За що?.. — вирвалося відчайдушне, глухе із самого серця. Затулила руками обличчя. І знову той голос в розбитому серці «Чого ти стоїш? Боїшся? Ти кохала іншого, не сліпого каліку? Але ж то тільки обличчя, очі, а душа?» — «Ні, це не він», — сама собі наказувала у те вірити. Розвела пальці, крадькома, злодійкувато глянула крізь них.

Сліпий нагнувся, зачепив костуром за ошийник пса, і той повів його вулицею. Вони підходили все ближче. Рекс старанно обминав калюжі, раз у раз озираючись, ніби теж не хотів вірити, що це скалічене, перетяте огидними шрамами лице з чорними страшними окулярами належить його хазяїнові.

Ні, не таким чекала його Ютта, не такою уявляла собі зустріч з коханим. Її Манфред залишився там, на східцях солдатського ешелону, який помчав його в піч. А цей? Дівчині бракувало мужності зустрітися з ним, і в той же час вона не могла зрушити з місця, щоб тікати, бігти геть звідси, куди завгодно, аби тільки не бачити його спотвореного обличчя. Знову затулила очі. Чекала в якомусь дикому нелюдському напруженні. Ждала грому, блискавки, щоб розбив, спопелив те страшне видіння, а їх не було. Хмара сіяла дощем, шурхотіла краплями по листю, сичала зміїно, безсило довбаючи брук. Дівчина слухала дощ, але не відчувала його мокрих дотиків. Кроки наближалися. Вже чутно, як радісно і водночас болісно скавучить Рекс. Вони проходили майже поруч. Здавалося, простягни вона руку — і пальці її торкнуться тих синіх, червоних, зеленкувато-білих шрамів обпаленого, посіченого осколками обличчя. Ютта здригнулась від думки, що те колись може статися. Коли почула його шумне дихання, гаряча хвиля каяття прокотилася в грудях. Дівчина простягнула руки і, як їй здалося, крикнула:

— Манфреде!

Він почув той здавлений шепіт. Зупинився. Повернув до неї обличчя.

— Хто тут? — Голос був знайомий, до болю знайомий і рідний.

Шалений страх пройняв Ютту до кісток, наелектризував кожну клітинку. Відступила за берези, принишкла, затамувавши подих.

— Почулося, — сказав Манфред до свого поводиря. — Ну, Рексі, веди далі.

Кроки віддалялися, гасли, ніби танули в шумі дощу. Стукнула хвіртка, а згодом дзвінкий дитячий голос, мов ножем, полоснув серце дівчини радісним криком:

— Манфред! Тату! Марто! Він повернувся!

Ютта кинулася тікати крізь густий пронизливий дощ. В її серці вмирали слова: «Ютті, кохана Ютті, я повернусь…»

РОЗДІЛ VI ПРИВИДИ СТАРОГО ТУРИСТЯКА

Дощ мокрими страпатими язиками лиже вітрове скло. «Двірники» не встигають протирати його резиновими швабрами, і тому все, що біжить назустріч, розпливається, втрачає форму. Бокові вікна зашторені. Придорожні вогні пролітають за ними, спалахуючи тьмяним блиском, немов умираючі зорі. Федір Крайніченко і Геро фон Шульце сидять позаду. Машину веде Патріція. Поруч з нею солодко хропе Хорст Торнау.

Пат не любить дощу — він навіває сум, а сум завжди викликає в неї приступи незрозумілого непоборного жаху. Скільки пам'ятає себе, вона жила під його невблаганним мечем. Поїздка в гори — чудовий відпочинок для її стомлених нервів. Після кількох місяців, проведених на віллі Керка, вона так стомилася, що часом втрачала над собою контроль. А все цей неотеса. Їй не вперше доводиться опікати чоловіків, які так чи інакше стають «друзями» Керка. За свої тридцять два роки життя Пат знала багатьох мужчин. Всі вони попадали до неї на гачок, а згодом вона викидала їх з серця без муки і болю. Вона ніколи не жалкувала за тим, що минуло. І тільки цього росіянина так і не пощастило прибрати до рук. Майже три місяці разом, і жодного ласкавого слова, жодного погляду, навіть натяку на цікавість, ніби вона не жінка, а якась безплотна примара, його байдужість зачепила за живе. Патріція випробувала все, пустила в хід усі відомі їй засоби жіночого привороту — марно. Уражене самолюбство пекло дошкульніше, ніж косі погляди Керка і відверте кепкування Геро. Вперше за весь час служби Патріція спасувала і фактично не виконала завдання.

За спиною чиркнув сірник. У дзеркальці над вітровим склом з'явилося обличчя Крайніченка. Він припалив, глибоко затягнувся, і все знову провалилося в морок. Нічого не скажеш — вродливий. Такий може по-справжньому сподобатись. Але за ці три місяці Патріція зненавиділа його. «Чистенький». «Чистенькі» завжди викликали в неї лють. З ними важче було «працювати».

Дощова хмара опустилася ще нижче, почорніла, загусла, її притисла до землі ніч. Уже давно залишилися позаду вогні Мюнхена, пропливли стороною розмиті дощем спалахи далеких містечок і присілків. Дорога націлилась у ніч сталевим лезом мокрого асфальту. Густий, заштрихований навкіс морок стискає машину, і вона ніби рветься з тих страшних обіймів уперед, в освітлений фарами простір.

Поруч солодко хропе Хорст. «Йому добре, — думає про нього Пат, напнися, наговорив дурниць і спить, посвистуючи носом. Кумедний хлопчик, але досить симпатичний. Вії довгі, як у дівчини. Коли б не завдання Керка приділяти всю увагу цьому майорові, можна було б побавитись — здається, грошовитий німчик».

— Спите? — запитує Геро.

Вона оглядається і бачить його світлі совині очі. Дивно, в них ніби зовсім немає зіниць.

— Ви до мене? — Патріція знову дивиться за вітрове скло.

— Ні, цікавлюсь, чи не заснув майор….

— Я не сплю, — відповідає Крайніченко.

— Ви знаєте що-небудь про операцію «Бернгард»?

— Звідки мені знати. В Дахау про це не розповідали.

— Думаю, вам цікаво буде послухати. Її план виник у голові обергрупенфюрера СС Гейдріха. Це одна з найталановитіших диверсій, яку будь-коли проводило гестапо. Протягом 1943–1944 років через німецьку агентуру і резидентів в Італії, Швейцарії, Туреччині та в багатьох інших країнах гестапо випустило на міжнародний ринок 350 мільйонів фальшивих фунтів стерлінгів. На них скуповували золото, платину, дорогоцінні камені, які згодом знову було продано вже за справжню валюту. В касу гестапо потекли фунти. Ловко, правда ж? Фінансові королі забили тривогу. А німецька розвідка не дрімала. Поповзли чутки про фальшиві гроші. Віра в твердість англійського фунта різко похитнулася. Уявляю, що робилося в той час на Уолл-стріті. Як раділи біржові маклери. Спроби перетнути фальшивим грошам шлях на міжнародний ринок не мали успіху. Фальшивки пливли ріками. Скоро до мене надійшли відомості, що через Іспанію пущено на ринок ще 500 мільйонів фунтів стерлінгів, сфабрикованих гестапо. Англії загрожувала фінансова катастрофа. Ні одна фірма в Штатах більше не брала англійської валюти. Всі комерційні діла, в тому числі воєнні поставки, було переведено на долари. Однак спокій панував недовго. Грім ударив несподівано, причому там, де його найменше чекали. Близько мільярда фальшивих доларів проникли на ринки Аргентіни; Бразілії, Перу. Тут уже почало лихоманити і нашу місію в Берні.

— Це дуже цікаво, містер Геверніц, але навіщо ви все це розповідаєте мені?

— Заждіть. Кінець вас зацікавить більше, ніж початок. Настав час, коли союзні армії не залишили Гітлеру ніяких надій. Справа йшла до кінця. І ось тоді гітлерівська верхівка почала посилено шукати згоди з сильними Нового Світу. Але тут їх винахідливість обернулася проти них. Фінансові тузи не хотіли слухати ніяких розмов про спілкування, поки німецька розвідка не припинить диверсії з фальшивими грішми. Німці відхрещувались од неї, намагалися перекласти вину на якісь неіснуючі міжнародні організації авантюристів. Пробували влаштовувати в Німеччині крикливі, щедро розрекламовані процеси нібито над учасниками цих вигаданих організацій, однак все те не допомагало. Я навіть особисто знаю одну з жертв тих часів. Гестапо довело хлопця до божевілля. Правда, в будинку для божевільних він, нарешті, отямився і накивав звідти п'ятами, — Шульце показав на Хорста, що солодко спав.

— Вся гітлерівська верхівка була збіговиськом авантюристів, — промовив Крайніченко. — Фашизм усім своїм існуванням довів це людству.

— Ні, це не зовсім так. Коли б міжнародний трибунал мав у своєму розпорядженні незаперечні докази операції «Бернгард», тоді справа інша. А поки що це тільки слова. Але заждіть, я закінчу свою розповідь, і ви самі переконаєтесь, що можете неабияк прислужитись цій справі.

— Я? Але як саме?

— Почекайте, — Геро Шульце розвернувся на сидінні так, щоб бачити обличчя Крайніченка, і вів далі: — Гестапо дістало наказ припинити операцію «Бернгард». Устаткування берлінського монетного двору було знищено, а залишки уже сфабрикованої фальшивої валюти запаковано у великі алюмінієві ящики, навантажено на машини і вивезено в гори. Місце призначення — альпійська фортеця Гітлера.

Федір зрозумів, до чого хилить фон Шульце але і взнаки не дав, що це його занепокоїло. Байдуже дивився за вітрове скло.

— Машини з ящиками ледве вискочили з оточеного Берліна. Колону вів штандартенфюрер СС, шеф Мюнхенського гестапо барон фон Дітц. Колона прибула в Зальцкаммергут. Проте, що робити з ящиками далі, барон не знав. Тоді на свій страх фон Діти повів машини в гори. На цьому сліди операції «Бернгард» губляться. Тепер ви маєте уявлення про мету нашої подорожі і розумієте, що від нас буде залежати, чи дізнається світ про фінансову авантюру гестапівських фальшивомонетчиків.

— На жаль, нічого нового додати не можу. Я нічого не крив від вас і не крию. Все, що мені було відомо, я сказав на першому ж допиті.

— Не поспішайте. Приїдемо на місце, може, щось згадається… Пам'ять інколи треба підстьобнути, як норовисту кобилу.

— Можливо, ви маєте рацію, — стиха промовив Крайніченко. Збурена словами Шульце, його пам'ять справді все чіткіше малювала минулі події.

Туристяк. Полонений гестапівець. Постріл, що зненацька пролунав з чорного лісу. «Скажена собака!» — це стосувалося того, хто стріляв у вікно. Крайніченко нахиляється над Кьонігом. З рота слідчого бухає пухирями кров, а очі палають такою дикою ненавистю, що, здається, спопелили б убивцю. «Я скажу вам… Ця операція називалася «Бернгард». Там, у ящиках, картотека закордонної агентури… і найсекретніші досьє гестапо… Ферфлюхтер гунд! Убийте його! Це барон Дітц! Убийте!» Рука здіймається і, скарлючена, безсило падає. Гестапівець мертвий… Його прохання було виконано, але зробив це хтось інший.

Попереду замаячили якісь вогні. Дорога вискочила з-за скелі і почала спускатися в долину до Зальцкаммергута. Містечко лежало трохи нижче дороги в сивій шапці заграви від електричних вогнів. Над ним висіла чорна глиба ночі. Федір подумав, що там, угорі, серед клубистих мокрих туманів, височить стрімка скеля. На ній могила Ярового. Думки вже кружляли над тою скелею і не хотіли спускатися в долину: «Друже мій Петре, друже єдиний… Коли б ти знав, як мені важко: і підлості не вчинив, і честі не маю. Хто повірить мені? Досить натякнути, що ось уже три місяці живу на хлібах американської розвідки, сам містер Керк величає мене своїм гостем… Скажи мені, друже, чи повірив би ти? Знаю, ти вірив мені, я живу твоїм життям, Петре, та краще б та німецька куля знайшла тоді моє серце, ніж маю отак поневірятися, отак мучитись страшною мукою безвихіддя. Пам'ятаєш, ми зустрілись з тобою в Дахау? Я винуватий перед тобою, Петре. Утаїв від тебе свою біду. Ти заїкнувся про недовір'я там, на Великій землі, до тих, хто попав у полон, хто гибів по німецьких таборах, мучився, виборюючи свою честь, свою совість, право дивитися людям у очі. Падлюки недовго сиділи по таборах. Вони пішли у власівці, бандерівці, поліцаї. Мине час, і люди зрозуміють це. Але, мабуть, ніколи і ніхто не зможе зрозуміти мене, повірити мені. Хай буде проклятий той, хто безневинно згноїв мого батька, хто поклав і на мене тавро потенційного злочинця, зрадника, хто роками виховував у нас недовіру до самих себе. А хіба я один такий? Скільки людей опинились у діпістських тенетах. Тих людей, що пройшли крізь пекло фашистської каторги. Хіба всі вони винні? Хіба всі вони шукали тої долі вигнанців? Ні, не шукали і не просили. Непрошена, гірка спіткала їх доля».

Машина проскочила Зальцкаммергут.

— Гальмуй, — Геро торкнув Пат за плече. — Далі я поведу сам.

Заскреготали гальма. Фон Шульце помінявся з Патріцією місцями. Вона вскочила в машину, скроплена дощем. Чорне волосся мокрими пасмами поприлипало до лоба. Всміхалася, витирала долонями щоки, горнулася до Крайніченка і шепотіла:

— Обійми мене, Тед, холодно…

Федір відчув, як під блузкою здригнулося м'яке податливе тіло і завмерло, затаїлося, принишкло, ніби Пат хотіла зробити несподіваний стрибок. Він одсахнувся.

«Вони чекають, поки ти впадеш», — стрілою пройняла мозок думка. А Патріція ніжно тулилася скронею до його щоки і підступно шепотіла:

— Тед, я знаю, ти не віриш мені, але я щиро… Всім серцем…

Просилася в душу, молила пустити, пригріти, приголубити.

Він чув її гаряче дихання. Воно вогнем обпікало йому щоку. А думка, настирна, пекуча, рвала серце, в'язала тугими вузлами жовна під шкірою щік: «Хочуть обплутати, втопити в багні. Не діждете».

— Здається, приїхали, — мовив фон Шульце, натискаючи педаль гальма. Жовті снопи фар вихопили з темряви мокрі бруси кованої залізом брами. Шульце штовхнув ліктем свого сусіда. Той замурмотів у сні, мов ситий кіт.

З темряви виринула постать у мокрому дощовику, нахилилася над вікном. Шульце опустив скло, показав перепустку. Вартовий зник, не зронивши жодного слова. За мить брама розвела щелепи і проковтнула машину разом з пасажирами.

На них, виявляється, чекали. Маленький непримітний чоловічок з сірим землистим лицем зустрів їх на порозі головного під'їзду і, низько вклонившись, повів через великий зал до сходів на галерею. Середньовічне оздоблення залу скидалося на театральні декорації. Важкі дубові стільці з прорізаними на спинках трефами юрмилися круг масивного, приземкуватого стола. Вздовж стін сумували мовчазні рицарі, стискаючи залізними руками заржавілі алебарди, важкі дворучні мечі і сокири. На стінах висіли запорошені портрети пихатих тевтонців у блискучих латах з чорними хрестами на білих, довгих аж до п'ят плащах, а також похмурих стариків у камзолах, в серпанкових жабо, з гострими борідками, з буклями напудрених перук, з крижаним холодом у примружених очах. Низка кайзерівських і гітлерівських генералів визирала з важких дубових рам, мов з віконниць історії. Це було родове гніздо. Тут народжувались, виховувалися, звідси йшли в світ цілі покоління тевтонських вояків. Ішли з мечем. Войовничий дух просяк навіть стіни в цьому старовинному замку, принаймні так здалося Крайніченкові, коли він зайшов до залу.

Дубові сходи рипіли, ніби скрикували різкими голосами.

На галереї зупинилися перед важкими дверима, обабіч яких теж стояли пустотілі рицарі. Шолом одного з них якийсь штукар прикрасив каскою з буквами «МР»— «мілітарі поліс». У забралі стирчав недокурок сигарети. Геро фон Шульце Геверніц кинув на чоловічка недобрий погляд.

— Що це за блюзнірство, Вернер? Ви знаєте, що замок наложить фон Торнау, і ми тут тільки гості.

— Вибачте, сер. Це хтось із охоронної роти. Біда з цими хлопцями, понапиваються і таке виробляють… Якось один натяг на себе лати, а тут майор, він як чкурне коридором! На смерть перелякав старого. Три дні одпоював віскі з томатним соком…

— Зніміть зараз же, — обірвав його Шульце. — Рекомендую. Хазяїн замка фон Торнау, — показав очима на Хорста.

— Дуже приємно. Ви вже вибачте, сер… — чоловічок розгубився вкрай.

— Нічого, нічого, — Хорст панібратськи поплескав Вернера по плечу, — мені навіть подобається. — Він зсунув каску рицареві набакир і, одступивши крок назад, примружив око. — Що ж, цілком годиться… Тевтонський дух під протекторатом американської військової поліції.

Пат розсміялася, але, спіймавши колючий погляд Геро, замовкла. Шульце штовхнув двері.

— Прошу!

Кімната, до якої вони зайшли, колись правила за бібліотеку. Вздовж стін височіли дубові шафи, забиті товстими шкіряними фоліантами. Неширокий дерев'яний балкон простягнувся на рівні другого поверху. Готичні загострені вікна виходили в парк. Звідти долітала монотонна тужлива пісня дощу. Дубовий стіл тулився до вікон, загороджений, мов частоколом, гостроверхими стільцями. На краю стола великий старовинний глобус лежав на бронзовій підставці у формі трьох слонів з задертими догори хоботами.

— Скажіть, Вернер, а привиди тут є? — жартував Хорст. — Знаєте, мені дуже хочеться зустрітися з кимось із моїх предків. Погомоніти про те, про се. Чи не доводилось вам бачити кого-небудь з них?

— Не зустрічав. Тут, мабуть, немає, а от у горах привиди почали з'являтися, — Вернер зігнувся в поклоні і жестом запросив їх до стола.

— Де саме? — зацікавився фон Шульце, відсуваючи важкий стілець.

— У старому туристяку, на березі Траунзес.

— Цікаво.

Вернер піймав погляд фон Шульце і показав очима на інших, запитуючи, чи слід при них говорити.

— Їм теж буде цікаво. — Шульце витягнув руки, поклав долоні на стіл.

— Поки що це тільки чутки, сер. Кажуть, що наприкінці війни десь тут у горах гестапо заховало великі скарби. Хтось бачив, як за перевал пройшла ціла валка вантажних машин під посиленою охороною. А оце недавно поповзла чутка, що біля озера Траупзее бачили ті машини і цілу купу кісток. Тут показилися, збожеволіли на тих скарбах. День і ніч шукають. Облазили всі гори, ущелини, печери. Як і слід було чекати, ніхто нічого не знайшов. Пристрасті вже почали затухати. І раптом — це було з місяць тому — зірвався зі скелі місцевий аптекар Гальтер. Упав на каміння. Ну, чого не буває в горах: могла обірватись вірьовка, міг оступитись. Але днів за десять після того випадку на березі Траупзее знайшли мертвим кухаря Вюрцмаєра.

— Можливо, теж нещасний випадок, — зауважила Пат.

— Так думали і в Зальцкаммергуті, аж поки Бренер не витяг у нього з грудей кулю. Після випадку з кухарем трапилась пригода з колишнім поліцай-комісаром Хогеном. Три дні тому його знайшли мертвим. Задушений шворкою, він лежав на березі Траупзее.

— Це вже якась фатальна закономірність, — промовив фон Шульце.

— Після цього всі вирішили, що скарби заховано саме там, на березі чи, може, і в самому озері. Коли хтось оберігає це місце, значить…

— Значить, скарб в районі Траупзее, — фон Шульце не ховав збудження. Після тих слів Вернера операція, яку йому доручив провести Керк, здалась йому не дуже складною. Факти самі просилися до рук.

— Певен, що це не так, — заперечив Хорст.

— Чому? — Шульце ледь помітно подався вперед.

— Мені здається, той привид не такий дурний. Він навмисне відвертає увагу від тайника. Сидить собі на березі озера і стріляє шукачів, мов диких качок, а той, як ви кажете, скарб спокійнісінько лежить в іншому місці. Геро фон Шульце пильно поглянув на Хорста.

— Ви можете вказати, де саме? — в його голосі прозвучала підозра.

Хорст засміявся.

— О, якби я знав, сер. На жаль, той привид не з роду Торнау.

Геро поморщився. Мого пройняла злість. Цей хлопчисько відверто кепкує з нього.

— Я не маю настрою жартувати. Справа серйозніша, ніж вам здається, — промовив він крижаним тоном.

Але Хорст навмисне не помічав його роздратування.

— Наскільки мені відомо, привиди не стріляють з гвинтівок, вони обходяться старими «гуманними» засобами.

— Що ви пропонуєте?

— Іти спати, — Хорст позіхнув у кулак.

Шульце ледве стримав себе. Нахабство цього молодика не мало меж, і нічого не вдієш. Самі зробили нащадком роду Торнау.

— Вибач, Геро, — промовила Пат, — мені здається, тут можна запропонувати тільки одне.

— Що саме? — Шульце зціпив зуби. «Не вистачало ще її порад». Але промовчав — Пат була фавориткою Керка.

— Спіймайте того, хто стріляє, і він покаже, де тайник.

— От бачите, що таке жіночий розум, — посміхнувся Хорст. — Раз, два, і готово. Не хвилюйтесь, Шульце, не мине тижня, як ви почепите собі у петлицю орден, а я вип'ю за ваше здоров'я. До речі, невже в моєму родовому замку немає винного погреба? — звернувся він до Вернера, що все ще стояв у запобігливій позі біля Шульце. — Будь ласка, розпорядіться. Я не хочу, щоб мої предки червоніли за мене. Гостинність завжди була спадковою рисою всіх Торнау.

— Стіл накрито в сусідній кімнаті, сер.

— Панове, — Хорст підвівся, — прошу до столу!

— Одну хвилиночку.

Шульце розумів, що безглуздо сердитись, але стриматись не міг. Він сперся на стіл кулаками і теж підвівся.

— Перш ніж містер Торнау почастує нас винами із своїх «родових» підвалів, я прошу зважити, що ми прибули сюди, щоб знайти тайник гестапо. Вдосвіта ми вирушаємо на Траупзее.

— Ловити припили. Забавна історія, Хорст ляснув по пузатому глобусу. Бронзова куля обізвалась глухим дзвоном.

Ранок настав тихий. Промите дощем небо ясніло блакиттю. Федір підвівся раніше за інших. Одягнувся і вийшов у сад покурити. Не спалося — почував себе зле. Цілу ніч не давала спокою думка: «Як вирватись із цього чорного лабіринта американської розвідки? Де шукати дорогу, що виведе із хащів облуди до правди і світлих днів? Не може того бути, щоб не трапилось нагоди розірвати тенета містера Керка. Треба чекати, затаїтись, приспати їхню пильність, прикинутись слухняним, нехай думають, що скоряюся долі, а потім…» Твердо знав лише одне — всі сили, які ще залишились в ньому, віддасть на те, щоб повернутися додому.

Ранкова прохолода не освіжала. Ні духмяні пахощі лип, ні густий терпкуватий аромат хвої, ні тонкий запах трав — ніщо не полегшувало серця.

Невеликий, розташований на штучній терасі парк підпирала повита плющем кам'яна стіна. Під нею лежав вимощений квадратними плитами двір. А далі, немов по східцях, спускалися до гірського потоку довгасті приземкуваті будівлі. Вся територія замка обнесена високим муром, за яким чорно-зеленою стіною вставав віковий незайманий ліс. Праворуч над замком нависали круті рудуваті скелі. Над ними збиралися клапті білого туману, що повагом піднімався з долини. Ліворуч, ген по долині, лежав оповитий вранішньою сутінню ще сонний Зальцкаммергут.

Крайніченко дивився на гори, що синіли за містечком. Шукав там гостру скелю, на якій була могила кубанця. Та, мабуть, вона ховалася десь за вершинами гір, бо він не знаходив її. Дивно, але це трохи заспокоїло. Федір вийняв сигарету, припалив і глибоко затягнувся. Потім сів на вологий камінь на краю стіни. Внизу, гупаючи кованими черевиками, пройшов караул. Мінялись вартові на вежах замка. «Кого вони тут стережуть? Тих рицарів на портретах чи, може, тевтонський дух, щоб, бува, не розвіявся? А може, мене?» Гіркота залила душу. Похилив голову, зітхнув важко. На екрані пам'яті сплило обличчя дружини: мов жива, в очах невисловлене питання, на вустах сумна усмішка. Вона ніби хотіла спитати і не могла — розуміла все… Так вона дивилась на нього у той літній ранок сорок першого, коли ішов на фронт. Павлик підбіг, простягнув рученята…

Різкий, самовдоволений сміх долетів від замка, і видіння враз розпалося. Гіркота, біль, туга стисли серце розпеченим обручем. То сміялася Патріція. Він пізнав її одразу. Ще не чув у її голосі таких соковитих, вдоволених, переможних інтонацій.

— Вчора я був зовсім п'яний, коли не розгледів такої чарівної жінки, — голос хрипкий, несвіжий з похмілля.

Пат знову розсипала самовдоволений сміх. Він покотився між деревами парку і зірвався з стіни на нижній двір. Солдати і караульний начальник позадирали голови. Сонні обличчя прояснилися, ожили. Пат підбігла і нерішуче зупинилася у Федора за спиною, ніби згадала щось. Він не оглядався.

— Доброго ранку, Тед.

Крайніченко кивнув головою.

— Торнау, ідіть сюди. Погляньте, який пейзаж. Швейцарія! — У Пат був чудовий настрій.

Федір крадькома поглянув на неї. Кофтинка наопашки, замість спідниці — тугі габардинові штанці. Стан тонкий, у рухах якась солодка притомленість, а очі жадібно вбирають у себе ранкову прозорість. Помітила внизу солдатів. Привітно махнула їм рукою. Ті загули у відповідь. Караульний гаркнув на них. Пат кокетливо засміялася і знову махнула рукою. Солдати йшли до казарми, оглядалися, щось кричали їй. А вона стояла на самому краєчку стіни і заливалася сміхом. Підійшов Хорст. Обмацав очима її ладну постать.

— Ні, вчора ви були не такою. Я неодмінно запам'ятав би вас, навіть якби був мертвий.

— Зате ви справили на мене вчора приємне враження.

— Чому так?

— Ви мовчали, не говорили компліментів, — вона розсміялась. — Не ображайтесь. Ви такий молодий.

— Молодість — не вада, — промовив він тоном бувалого ловеласа. — Одна жінка казала мені, що їй саме це в мені подобається. Слухайте, Пат, а чому я ніколи не зустрічав вас раніше?

— Не знаю, може, ви часто буваєте такий, як учора, — вона різко повернулася на носках і тепер стояла спиною до урвища.

— Одійдіть, будь ласка, від краю, — попросив Хорст.

— А що? Я люблю відчувати край. Небезпека бадьорить, не дає запліснявіти, — вона промовила ті слова хвалькувато, блиснула на Торнау гострим оком, але від краю відступила.

— Ви фатальна жінка, — Хорст не зводив з неї очей. Був певен, що рибка вже клюнула на гачок. Жінки ніколи не залишали без відповіді його увагу.

— Всі ми так чи інакше фаталісти, — промовила Пат, ніби ненароком глянувши на Крайніченка.

— Не згоден, — Федір встав. — Людина може попасти у фатальні обставини. Однак фатум і безсилля — різні речі.

— Наді мною певний час тяжіло щось фатальне, — Хорст зірвав лист волоського горіха, розтер його між долонями і втягнув ніздрями різкий кислуватий запах. — Але попри всяке бахвальство скажу: тоді мені було якось цікавіше, ніж тепер. Ви дуже правильно висловилися щодо плісняви. Вона проникає в людину, як тільки та потрапляє в заводь. Викине отак з бистрини, і починаєш день за днем гнити. Ніби і живеш, а ні, пліснявієш душею. Фатальність. Ну, хіба оцей листок не загинув фатально? Я взяв і розтер його. А мене хтось інший розітре.

— Хто? — розсміялася Патріція.

— Жорна історії. І вас, і його, — Хорст показав на Крайніченка. — Тільки він того не скаже. В нього з цього приводу своя думка. Що ви скажете про історію, майоре?

— Історію робить народ. А народ — це люди. І в кожного є голова, щоб думати, а не тільки, щоб носити капелюха.

— Фатум, історія, люди. Облиште. Ходімте краще снідати. Геро, мабуть, уже чекає на нас, — Пат взяла обох під руки і повела через сад до будинку.

Геро фон Шульце чекав на них. Він стояв на порозі бібліотеки, одягнений у спортивний костюм. Сірий піджак, коричневі гольфи, високі альпійські черевики, за плечима — мисливська рушниця, на голові — зелений тірольський капелюх з білою пір'їною за стрічкою.

— Одягайтесь швидше. Ми виїжджаємо.

— А сніданок? — запитав Хорст.

— Поснідаємо в Зальцкаммергуті, — його тон не припускав заперечень.

Хвилин за двадцять машина з «туристами» залишила замок.

Снідали в кафе готелю «Рейхенштайн» — так називалась альпійська вершина поблизу Зальцкаммергута. Хазяїн готелю, сухий кістлявий старик, ще рік тому носив коричневу форму рейслайтера, і тоді ніхто не сказав би, що його спина здатна так вигинатися перед американцями. Він був грозою містечка, його «націстською совістю» — принаймні так його величали в газетах. Тепер він стояв біля Шульце, зігнувшись в три погибелі, і уважно слухав, намагаючись не пропустити жодного слова. Геро жував салат і час від часу кидав йому слова, наче милостиню.

… Вони приїхали на відпочинок. Хочеться провести тиждень-другий на лоні природи, далі від суєти. Молодий барон фон Торнау запросив їх до свого замка, але їм там не сподобалось, незатишно, і тоді вони облюбували туристяк на Траупзее. Але, кажуть, там відбувається щось незрозуміле. Як думає хазяїн, чи безпечно в його туристяку?

— Зважте, пане, з нами дама. А може, ви запропонуєте нам щось інше?

— Ні, тільки туристяк, — удавано капризно промовила Патріція. — Привиди, таємничість. Ти мене заінтригував, Геро.

— Там немає ніяких привидів, міс. Усе то плітки. А для відпочинку туристяк — найкраще місце. В добрі часи він у мене не зачинявся ні влітку, ні взимку. Тільки там треба ще дещо полагодити, прибрати…

— Скільки коштуватиме тиждень для чотирьох? — перевів Шульце розмову у ділове русло.

— Постелі, стіл, сервіс… Сорок доларів, — хазяїн чекав, що з ним торгуватимуться, однак Шульце дістав гаманець і поклав перед ним дві асигнації по двадцять п'ять доларів.

Хазяїн поліз до кишені по здачу.

— Не турбуйтесь. Це аванс на непередбачені витрати.

— Дякую, сер. Коли ви їдете?

— Зараз. Після сніданку.

— Боюсь, що вам доведеться затри матись. Я пошлю на туристяк молодшу доньку, вона приготує вам кімнати і обід. Однак раніше полудня вона не впорається. Думаю, вам краще зачекати. Огляньте наш Зальц. У нас багато цікавого, визначні історичні місця. Кінець кінцем, проскочте в Берхтесгаден, здається, там тепер можна оглянути навіть «Орлине гніздо» фюрера…

— Геро, я хочу на озеро купатись, Пат досить вдало грала вередливу міс.

— Краще ми покупаємось, позагоряємо, а тим часом ваша донька все приготує. В Штатах ми з сестрою, — Шульце поклав руку на плече Патріції, — любили їздити на Мічіган. Пам'ятаєш, Пат? Вона плаває як риба. Погляньте на неї, хіба я можу їй відмовити. Ми не бачились з початку війни, і раптом вона приїздить до Мюнхена. Весільна подорож. Молоде подружжя. Їм хочеться побути разом.

Федір промовчав. Лише засмагла шкіра на його обличчі побіліла і стала схожою на пергамент. А Патріції нова роль явно сподобалась. Вона пригорнулась до Крайніченка.

— Він у мене соромливий, як дівчина, — розсміялася Пат, — але знаю, він теж хоче купатися. Адже ти хочеш на озеро, Тед?

Крайніченко пополотнів, здавалося, ще мить — і він не стримається. Як міг спокійно встав і попрямував до дверей.

— Вийди з ним, Пат, а то ще заблудиться, — сміючись порадив Геро тоном старшого брата, що потішається над вайлуватістю «шуряка».

«Як по нотах», — думав Хорст. Він дивився на все те і налягав на «мартіні». В розмові участі не брав. Слухав, пив коктейль і посміхався. «Мартіні» Шульце приготував сам: спирт, біле вино і згущене молоко з томатним соком. Місиво обпекло язик, приємне тепло розлилося тілом, і Хорст поплив на його хвилях. Що йому до того фарсу, який досить пристойно розіграли перед хазяїном. Рівень аматорського театру. А Пат як вибивається. Така ніжна, тепла і вся аж світиться, ніби й справді закохалася в цього похмурого кучерявого велетня з сталево-сірими очима. Дивні в нього очі. Інколи в них вираз, як у солдата, що спіймав у живіт кулю, а іноді ясніє така крицева твердість, що мороз котиться поза спиною.

Патріція і Крайніченко зупинились біля машини. Вона, заглядаючи йому в очі, щось щебетала і сміялася.

Геро розмовляв з хазяїном про його доньку. Це відволікало, заважало Хорстові думати про Пат. «Вона красива? Ні, скоріше приваблива. Щось є в ній від надклюнутої вишні».

— Слухаю, сер. Я пришлю доньку слідом. Поки ви будете відпочивати…

— Вона поїде з нами. В машині є вільне місце.

— Що ж, але…

— Ніяких «але», пане Кіртаг. Ми навіть не знаємо туди дороги. Хтось же має нас провести на туристяк. Сподіваюсь, вона не заблудиться в горах? — сміявся Шульце.

— Ільза знає. Вона тут виросла.

Пат і Федір стояли на краю панелі. Вона тулилася до нього і шепотіла:

— Тепер ми молоде подружжя, і я маю право тебе цілувати, скільки мені заманеться, — в її чорних блискучих очах святкували перемогу хитрі мстиві чортики.

— Чия це ідея?

— Моя. А тобі не подобається?

— Ні, — відрубав Федір і зняв її руку з свого плеча. Вона засміялась м'яко, муркотливо.

— Чого ти гак? Може, боїшся Геро? Він у мене ось де… — Вона до хрусту стиснула кулачок, і Крайніченкові здалося, що перед ним не жінка, а маленьке пухнасте хиже звірятко. Вчепиться в горло і пустить кров.

З кафе вийшли Шульце, Хорст і висока, могутня тілом Ільза Кіртаг.

— Знайомтесь, дочка хазяїна, Ільза. А це наші молодята, — Шульце значуще підморгнув Крайніченкові. — Завидую, Тед, така дружина, як Патріція, — знахідка. Вона відіб'є охоту женитись на все життя, — він сміявся, мружачи безбарвні очі.

— Геро, як тобі не соромно. Ми не збираємось розводитись.

— Вам пощастило, — промовив Хорст. — Вас любить така чарівна жінка.

— Не сумуйте, Торнау, ми женимо вас на Ільзі, — весело сказала Пат, беручи дівчину під руку. Поруч з донькою хазяїна вона здавалася зовсім мініатюрною.

Ільза зніяковіла, труснула в руці важкий плетений кошик з провізією, глипнула з-під білих брів на Хорста, що ледве сягав їй до плеча, і зашарілась. Цій дівчині природа виділила і тіла, і здоров'я на двох. Правда, краси і миловидності їй бракувало, хоч і поганою її теж не можна було назвати. Могутній торс, високі груди, стрункі. ноги, сильні, але по жіночому округлі плечі. Тільки руки були в неї ніби чужі мускулясті, чоловічі. Великі сині очі дивились на світ наївно і боязко. Їй було вісімнадцять.

— Не бійтесь, Ільзі, я жонатий.

Хорст узяв з її рук кошика і звернувся до Шульце.

— Відімкніть багажник, Геро, і давайте рушати. Сонце припікає, коли б нас не застукав у горах дощ.

— Дощу сьогодні не буде, — промовила Ільза приємним низьким голосом.

— Це добре, страшенно хочеться купатися, — прощебетала Патріція.

Ільза ледве пропхалась у дверці машини.

— Тед, ти сідай посередині, — попросила Патріція. — йому знову щастить, — засміявся Шульце.

Вони з Хорогом возилися біля багажника і не помічали, що з вікна другого поверху за ними пильно стежать чиїсь очі.

Як тільки машина від'їхала, Дітц спустився в кафе. Жителі Зальцкаммергута називали його Карлом Юргеном і, мабуть, не здогадувалися, що під личиною скромного «ветерана» війни криється колишній шеф мюнхенського гестапо барон фон Дітц. Навіть той, хто колись був знайомий з ним особисто, не одразу впізнав би. Глибокий шрам, слід Хорстової кулі, об яку він спіткнувся тієї пам'ятної ночі на березі Траупзее, перетинав щоку і ховався десь за вухом. Монокль він уже не носив. Тепер він міг привернути увагу. Замість нього підсліпуваті очі барона прикривали товсті рогові окуляри. В готелі Кіртага він жив давно. Кіртаг знайшов його біля туристяка на третій день після закінчення війни. Місцевий лікар як міг залатав рвану рану на його обличчі і весь час, поки вона не загоїлась, переховував у своєму котеджі. Вони обоє належали до вервольфа. Націстське підпілля діяло обережно, його керівники оберігали Дітца, бо тільки він один знав, де заховано архів. Комусь іншому передавати ту таємницю не ризикнули.

Поспішаючи в кафе, Дітц ще не знав, куди і з ким поїхала молодша донька Кіртага. Його хвилювало обличчя того чорнявого молодика, що одніс у багажник корзину з провізією. Воно дуже скидалося на обличчя його давнього знайомця — Хорста Торнау. Дітц, звичайно, не бачив Хорста у ту фатальну ніч біля туристяка. Він думав, що хтось із біглих табірників вистрілив у нього.

Він був певен, що Хорст Торнау після втечі з клініки професора фон Глевіца живе десь у Північній Італії. Тоді Дітц міг спіймати втікача. Зробити це було неважко. Але справа Торнау раптом втратила гостроту і значення. Мабуть, у Берліні зрозуміли, що процес роздувати не варто, бо з західними державами однаково не пощастило домовитись. Честолюбство барона було вдоволене тим, що професор фон Глевіц пережив не одну неприємну ніч. Барон збив йому пиху одним ударом. А цей хлопчисько Торнау виявився битим жаком. Добряче він тоді обвів усіх круг пальця і накивав із Мюнхена. Сказати правду, Дітц давно забув про його існування, і ось така несподівана зустріч.

— Кіртаг, на хвилиночку, — Дітц поманив пальцем хазяїна.

— Заходьте, Юрген.

В кафе сиділи люди, і говорити було незручно. Дітц натякнув про це хазяїнові. Кіртаг вийшов до вестибюля. І тут барон закидав його запитаннями.

— Заспокойтесь, Карле. Нічого особливого не сталося. Я розповім усе по порядку.

— До біса вашу пунктуальність. Кажіть, хто вони? Куди поїхали?

Хазяїн «Рейхенштайна» теж належав до папістського підпілля і був підлеглим Дітца. Тільки це стримало його баварський темперамент. Він пожував старечими губами і, заспокоївшись, почав:

— Приїхали якісь американські туристи. Молоде подружжя прямо з Америки. У них, бачте, весільна подорож. Вирішили провідати брата і разом відпочити на лоні природи. Тон, здається, служить у Мюнхені в американському інтендантстві, чи що. Так собі, солідна, цілком пристойна людина. Німець за національністю. З ними приятель…

— Не називав себе? — перебив нетерпляче Дітц.

— Чому ж? Це молодий фон Торнау. Останній нащадок місцевих баронів і нинішній володар замка.

— Куди поїхала з ними Ільза?

— На туристяк. Їм не сподобалось у замку. Пахне цвіллю і мишами, — так сказав цей хлопчисько. — Уявляєте, яке покоління? Ніякої поваги до предків, німецьких традицій, ніякої…

— Де ваш мотоцикл?

— У гаражі. А що?

— Я візьму його, Кіртаг. Мені треба неодмінно побачитися з Торнау.

— Беріть, гер Юрген. Тільки глядіть, не скрутіть собі в'язи. Скати зовсім стерлися, а в горах пройшов дощ. Асфальт слизький, як лід.

— Ключ від гаража у вас?

— Будь ласка, — Кіртаг подав йому ключ. — Пам'ятайте про скати, Юрген! — гукнув навздогін Дітцу, що вже біг, стрибаючи через три східці, на другий поверх.

Хвилин за двадцять мотоцикл БМВ, ревучи розхлябаним мотором, брався на крутий підйом дороги, що вела в гори. Зальцкаммергут залишився позаду.

Федір заплив на середину озера і ліг на воду відпочити. З берега гукала Патріція. Він не чув її голосу. Бачив лише, як вона крутить над головою рушник, кличе до себе, йому не хотілось повертатись. Вище, на кручі, за якою здіймалися гостроверхі дашки туристяка, стояв Шульце — руки в кишенях, у зубах сигарета, очі пильно стежать за ним. А йому те байдуже, він лежить на воді і дивиться в небо. Нагріта сонцем вода обгортає його тіло теплом. Як давно він не знав такого спокою. Тіло п'є той спокій з іскристого плеса, і він проникає в кожну клітину як життєдайний нектар.

На небі ні хмаринки — чиста глибока прозорість. Задумливий легіт ніжно пестить обличчя. Федір не зводить очей з блакиті, і в голові знову зринають настирливі думки. Керк і Шульце зробили все, щоб відрізати йому шлях додому. «Документи» сфабриковано. Тепер ці пани певні, що він не втече од них, бо ті кляті «документи», про які патякав Керк, одразу ляжуть на стіл радянського слідчого. І справді, чим можна довести, що то фальшивки? Всіх, хто знав Крайніченка, — розстріляно в Дахау, спалено в крематоріях. Єдиний свідок — його совість. А вона у Федора чиста. Він нікого не продав і не зрадив. Йому нічого боятися.

Керк і Шульце хочуть украсти в нього найдорожче — батьківщину. Але доки б'ється Федорове серце, доки руки здатні тримати зброю, він не здасться. Додому! Що б там на нього не чекало.

Шульце біг високим берегом. За ним ледве встигала Патріція. Вони щось кричали, розмахували руками, весь час показуючи на південь. Федір поглянув туди і похолов. За думками не помітив, як течія підігнала його майже до водоспаду. Метрів за сто від нього зяяла вузька ущелина, крізь яку хтось злий і ненажерливий спивав з озера воду. Гуркіт водоспаду наростав. Вдарило на сполох серце. Защеміло тужливо і болісно — не хотіло вмирати. З останніх сил Крайніченко кинувся до берега. Боротьба була важкою. Течія невмолимо тягла до ущелини, але Федорові якось пощастило вибратися з бистрини, і тільки тут він зрозумів, що смерть міцно вчепилася в нього. Сили залишали його, а до берега ще було далеко. Шульце і Патріція зупинилися — вони думали, що він уже подолав небезпеку. А Федір саме в цей час відчув, що тоне. Бездонна прозорість синього неба пропала. Чорна товща води поволі засмоктувала його тіло. Воно занурювалось усе глибше і глибше. Теплий шар води змінився крижаними обіймами. Ще мить — і всьому кінець. Темрява, холод, жах… А руки все ще рвали товщу води, гребли, продиралися, вгору.

— Тед! Тед! — голос Патріції долітав, ніби з іншої планети. Глухий, далекий, він кликав його. Але відповісти їй несила. Повіки склепила, зцементувала смерть, їх теж несила розвести. Хтось ляскав його по щоках шорсткою долонею. Потім задоволено сказав:

— Живий. Нарешті, — це голос Шульце.

Життя поверталося до Крайніченка знову. Федір розплющив очі. Над ним схилився Шульце.

— Що з вами трапилось?

— Судомина, — насилу відповів Федір.

— Я думала, ти жартуєш, а потім бачу — нема й нема…

— Трапляється і гірше, — Геро посміхався.

Федір звівся на лікті. Озеро мінилося міріадами сонячних блискіток. Вітер гнав їх плесом, розбиваючи об ноги Федора, які все ще лежали у воді. Чиїсь кроки почулися у нього за спиною.

— Що, майоре, вирішили розквитатися з життям? — Хорст заглянув йому в обличчя.

Федір не відповів. Злість скувала йому уста. Патріція пояснила:

— Геро витяг його непритомного, він…

— Хотів украсти у вас таємницю, але опам'ятався, життя виявилось дорожче. Хіба не так, майоре? Які таємниці, які коштовності можна порівняти з цим чудовим даром природи? Все полова — життя безцінне. Тепер, сподіваюсь, ви швидко порозумієтесь з паном Шульце. Нарешті, у вас з'явився спільний погляд на речі. Вам допомогти? Давайте руку.

У Федора пливли перед очима червоні кола. Кров глухо била у скронях. Спираючись на руку Хорста, він підвівся. Якось пильно глянув на Шульце, сказав:

— Ви помиляєтесь, Торнау, з паном Шульце у мене ніколи не було нічого спільного і ніколи не буде. Ми різні люди. — Ця фраза забрала у нього останні сили. Темрява знову заливала мозок.

Опам'ятався Крайніченко в кімнаті старого туристяка, коли його поклали на ліжко. Пат влила йому до рота трохи рому. Хорст і Шульце стояли біля вікна, про щось стиха розмовляючи. Федір дивився на них, аж поки сон не зморив його. Прокинувся лише надвечір. У кімнаті нікого не було. Згодом у двері зазирнула Ільза Кіртаг. Помітивши, що він не спить, мовчки подала йому термос з кавою. Одійшла до вікна, схрестила на грудях руки і так стояла, поки він не повернув їй термос.

— А де всі?

— Хто? — перепитала Ільза густим контральто.

— Американці, які приїхали.

— Всі пішли на прогулянку.

— Давно?

— Півгодини тому.

— Далеко?

Ільза знизала плечима:

— Сказали, що до Топліцзее. Вам звеліли лежати, — Ільза вийшла.

Федір простягнув руку до сорочки, що висіла на бильці ліжка. В ту ж мить йому почулось, ніби хтось скрикнув на сходах. Він насторожився. Проте більше ніяких звуків не було чути. Одягся і зійшов у хол. З кухні потягло смачним духом печені. Хотів, було, запитати Ільзу, чи скоро обід, але не зробив того. Нараз вухо вловило якийсь підозрілий шепіт. «Хто б це мав з нею шептатися? Адже дівчина сказала, що всі на прогулянці». Тихо підійшов до дверей, прислухався.

З кухні вже ясніше чулися голоси. Дівочий належав Ільзі, його Федір впізнав одразу, а от власника хриплуватого баритона він не знав напевне.

— Візьми, я тобі кажу! Сховай під кофту, — наполягав баритон.

— Я боюсь. Мені страшно, пане Юрген, — гаряче шепотіла дівчина. — Я не можу цього.

— Ти візьмеш і зробиш усе, як я тобі наказав, інакше і ти, і твій батько…

Федір штовхнув двері. Ільза вже поралася біля плити. Крім неї, на кухні нікого не було. Лише якась тінь майнула за вікном. Побачивши Федора, дівчина ніби закам'яніла. Стояла бліда, перелякана на смерть.

— З ким це ти тут розмовляла?

Ільза мовчала. Занепокоєний погляд, який вона кинула на вікно, видав її. Крайніченко виглянув надвір, але там нікого не було. Той, кого дівчина називала «паном Юргеном», встиг накивати п'ятами. Раптом Ільза кинулась до дверей. Федір наздогнав її, вхопив за плече:

Сильне тіло дівчини вислизнуло з рук. Крайніченко наздогнав її у холі. Під вельветовою баварською курткою його рука відчула щось тверде. Федір просунув пальці під куртку і зрозумів: парабелум. Недовго думаючи, рвонув його так, що тріснула куртка. Ільза в'юном вивернулась, змахнула ліктем і вдарила Федора у підборіддя. Крайніченко не випустив парабелум, хоч в очах йому потемніло. Схопив її руку і рвонув назад, загинаючи за спину. Ільза скрикнула під болю. Пістолет опинився у руці Федора. Відштовхнувши дівчину в куток, подалі від дверей і вікон, Крайніченко запитав:

— Звідки це в тебе?

— Знайшла, — викрикнула Ільза перелякано.

— А чому заховала так далеко?

— Боялася, щоб не подумали чого, видно було, що вона й сама не вірила в ті слова.

— А може, в тебе ще яка знахідка, то давай її сюди, щоб не довелося силою брати, — Федір важко дихав. Слабкість після вранішнього випадку на озері ще не минула.

— Нема в мене нічого, — Ільза дивилася на Крайніченка, немов зацьковане звіря. Куди й поділася її вайлуватість. Ще ранком вона справила на Федора враження передчасно розвиненої дівчинки з чистими очима. Тепер ті очі пашіли ненавистю, як у спійманого на гарячому злодія.

— Для чого тобі дали пістолет? — запитав Крайніченко.

— Я знайшла, — опиралася Ільза.

— Може, для того, щоб ти серед ночі вбила кого з нас?

— Ні, це неправда! — скрикнула дівчина. По тому, як спалахнули в неї, очі, Федір зрозумів, що це було саме так. Ільза Кіртаг ще не навчилася приховувати своїх почуттів.

Вони йшли на Топліцзее ближньою дорогою. Ільза попереду, за нею — Федір з парабелумом у руці. Ще в кімнаті він загнав тупорилу кулю в патронник — вона знала про це. Йшли швидко. Хвилин за п'ятнадцять були вже біля водоспаду, що пінявою гривою звисав з круторебрих скель від Топліцзее. Далі стежка дерлася вгору, чіпляючись за камінні брили, петляючи між густих ялиць, які чудом трималися на камінних грудях Рейхенштайну. Федір добре знав цю дорогу, нею вони з Андрієм не раз ходили до печери й назад.

Дівчина легко долала круті звиви стежки, а Крайніченкові підйом давався важко. Пробуксовувало у грудях серце, кров стугоніла в жилах, і рясний піт вкривав зморщене від напруги чоло.

Спускався короткий альпійський вечір. Треба було поспішати. Водоспад дихав вологою, росив обличчя прохолодою. Думки Федора, мов комариний рій, кружляли навколо одного й того ж: «Ось вона, нагода, якої ти так довго чекав. Більше такої можливості не буде. Тікати! Тікати на схід, там у Відні Радянська Армія. Ні, треба пересвідчитись, чи Шулі. це не знайшов архіву сам, без мене. Ні в якому разі не можна допустити, щоб картотека гестапо потрапила до рук американців».

Ільза і Федір уже входили під камінну арку мосту, коли все те відбулося. Шульце, Патріція і Хорст стояли на краю тієї самої площадки, з якої гестапівці скидали весняної ночі ящики з архівом. Вони про щось говорили, сміялися, а Шульце весь час показував униз під скелю. Чи й справді йому щось здалося там підозрілим, чи, може, тільки жартував, запрошуючи Хорста стрибнути вниз. Хорст заглянув під скелю і відсахнувся, замахавши руками. Тоді до краю підійшов Шульце і довго дивився на сріблясті блискітки, розсипані по чорних хвилях, що бились об граніт скелі. Раптом він скрикнув, вдаривши себе долонею по лобі. Крайніченкові здалося, що він навіть почув слово, вимовлене в ту хвилину Шульце: «Евріка!» Зненацька грім автоматної черги прокотився над зморщеним плесом озера, загув під аркою мосту, наче канонада сотень далеких гармат. Шульце змахнув руками і, повернувшись обличчям в той бік, звідки пролунала черга, впав на землю, немов підкошений. За ним упали Хорст і Патріція. Крайніченко кинувся на насип, вчепився за поручень мосту і застиг від здивування. Стежкою від печери спускався якийсь чоловік з автоматом у руках. Мабуть, він був певен, що поклав усіх трьох там, на гранітній площадці над озером, бо не криючись вийшов на дорогу. Якусь мить постояв нерішуче. Потім рушив до скелі. В цю мить Федір помітив, що Патріція заворушилася. Чоловік теж помітив її рух, зупинився і звів автомат. Але Крайніченко не дав йому натиснути спуск. Сухо вдарив постріл. Блиснули у вечірньому сонці рогові окуляри і погасли. Автомат випав із рук чоловіка і глухо вдарився об камінь. Чоловік ступив, крок назад і повалився на землю. Федір бачив, як зірвалася на ноги Патріція. Вона мчала, не розбираючи дороги, прямо до мосту. Притискаючи до тіла ліву руку, звівся на коліно Хорст Торнау. Тільки Шульце не ворухнувся, не подав ознак життя. Геро фон Шульце-Геверніц був мертвий.

— Стій! Назад! — крикнув Федір, помітивши, що Ільза біжить стежкою до водоспаду. — Стій! Стрілятиму!

Дівчина зупинилася і, не обертаючись, почала піднімати вгору руки.

— Повернись! Іди сюди! — наказав Крайніченко. Вона підкорилася. Почувши крик, Патріція зупинилася. Впізнавши Федора, кинулась до нього.

— Допоможіть! — кликав зі скелі Хорст. Він стояв, похитуючись, біля Шульце. Кров червоною ружею яскравилася на його білій сорочці.

Підійшла Ільза, і всі троє попрямували до нього. Пересвідчившись, що Шульце вже не потребує допомоги, Федір заходився біля Хорста. Рана виявилась невеликою. Куля ввійшла в руку трохи нижче плеча. Накласти джгут не було можливості, і Крайніченко так-сяк перев'язав рану.

— Візьміть його і відтягніть до того… привида, — наказав Федір жінкам.

Патріція підійшла до Геро, взяла за руку.

— Мертвий, — прошепотіла сама до себе.

— Хто він? — запитав Крайніченко у Ільзи, коли вона підійшли до другого мерця.

— Юрген. Карл Юрген, — Ільза застигла немов камінна. — Але це не справжнє ім'я.

Вона заплющила очі, ніби так їй було легше вимовити ті страшні слова.

— Ну, — гримнув на неї Федір. — Кажи!

— Він був у туристяку, — тихо, майже пошепки заговорила Ільза. Певно, і мертвий цей чоловік був для неї страшний. — Він упізнав вас. Сказав, що вже зустрічався з вами біля туристяка навесні… Стежив за вами, коли ви тонули в озері. Юрген наказав мені вбити вас. Він говорив, що решта йому не страшні — вони, мовляв, американці і нічого не знають. А ви росіянин, і він велів…

— Хто він? — повторив своє запитаний Федір.

— Його справжнє ім'я було — Дітц. Барон фон Дітц, він був…

— Що? — скрикнув Хорст. — Але ж я власноручно… весною…

Крайніченко поглянув на Хорста. Так он воно хто стріляв у Дітца тієї весняної ночі.

— Я поклав його з першого пострілу, — розгублено промовив Торнау.

— Ні, тоді його тільки поранили. Цей шрам на обличчі… Ми знайшли його з батьком на дорозі біля туристяка, на третій день після закінчення війни. Він ще не знав про катастрофу і назвав своє справжнє ім'я. Я розкажу вам усе, тільки не вбивайте мене. Це він примусив мене, дав зброю, я не хотіла. Мені страшно. Ми всі тут боялись його. Це він убив аптекаря Гальтера, кухаря Вюрцмайєра, Хогена. Він жорстокий, страшний, невблаганний…

— Був, — поправив її Федір.

Вона замовкла.

— Геро, мабуть, теж знав його раніше, — сказала Патріція. — Коли поглянув на горн, закричав: «Він тут», — і впав мертвий.

— Можливо. Все можливо. Я теж не гадав зустрітися, а вийшло інакше, — Крайніченко один зрозумів останні слова Шульце. Вони стосувалися архіву і не мали ніякого відношення до Дітца. Після смерті барона тільки Федір Крайніченко і Андрій Гаркуша знали таємницю Топліцзее. Тільки двоє.

— Ви не вб'єте мене? — несподівано запитала Ільза.

Всі здивовано глянули на неї. Вона стояла знітившись, ніби побите цуценя. Федір легенько підштовхнув її в спину.

— Іди.

— Куди? — дівчина заглянула йому в очі. — Я знаю, ви вб'єте мене, як тільки я піду.

— Іди додому, тобі тут нема чого більше робити. Іди і нічого не бійся.

Вона з острахом поглянула на пістолет. Федір усе ще тримав його в руці. Він перехопив погляд дівчини, розмахнувся і щосили жбурнув парабелум в озеро. Довго летів пістолет. Крайніченко стежив за ним, аж поки він вдарився з плескотом об поверхню води. Коли повернувся, Ільзи між ними вже не було. Вона бігла дорогою до перевалу, за яким ховався Зальцкаммергут. А звідти їй назустріч уже мчала поліцейська машина.

РОЗДІЛ VII ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Клени в парку на Берг-ам-Ляймі наділи золоті киреї. Все частіше ранками їх покривала паморозь, і Андрієві здавалося, що за літо клени постаріли, вкрилися сивиною. Відтоді, як він з хлопцями записався до нового табору, минуло чимало часу, проте ніщо не змінилося в їхньому житті. Дні, тижні, спливали сумні, сірі, безбарвні, не лишаючи по собі сліду. Тільки на душу, немов іржа, лягала незрозуміла байдужість.

У новому таборі зібрали більше як півтори тисячі юнаків. Адміністрація не дуже поспішала організовувати обіцяне навчання ремеслам. Поки що вона вивчала біографії прибулих. Хлопці заповняли безліч анкет, листків, формулярів. Адміністратори пояснювали все це вимогами радянської місії в Парижі. Молодь вірила і не ремствувала. Ті анкети підігрівали надію на скоре повернення додому. «Рано чи пізно, а вирвемося звідси!» — казав Ігор Капара, ставлячи свій підпис на черговій анкеті. А Петро Савинов завжди в такі хвилини заводив веселої. Однак анкети змінювались анкетами, а дні знову тяглися, мов старці. Гітара Петра Савинова вже не сміялась.

«Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України…» — тихо наспівував Ігор, як завжди, сидячи на підвіконні.

І тут, у новому блоці, хлопці тримались разом. До них ставилися з повагою, особливо до Андрія і полтавчанина, які пройшли Дахау. Таких на півтори тисячі було лише двоє. До них прислухалися, з ними радились і посилали делегатами до табірної адміністрації, коли треба було вести з нею якісь принципові розмови. Андрій і Микола Добривечір підбили хлопців написати колективного листа в Москву. Під тим листом підписалися тисячу сто чоловік. Листа передали комендантові. Кожного дня хлопці по черзі ходили до канцелярії, справлятися, чи нема відповіді.

Петро вже другий тиждень не брав до рук гітари. Ходив сумний, зажурений. Андрій знав: коли ще день-другий не буде відповіді, Петро нап'ється і тоді почне бешкетувати, наробить дурниць. Минулого разу побив коменданта блока, а потім два тижні відсидів у карцері. Андрієві шкода було дивитися на друга. Туга їла Петра поїдом.

— Заграй, Петре, — Андрій сів на койку до Савинова.

— Не хочеться, — відповів той, дивлячись повз нього засмученими очима.

— Ти знаєш, я теж колись пробував, — сказав Андрій, знімаючи з стіни гітару, — але, мабуть, як хисту нема, то краще й не братися.

Він торкнув пальцями струни. Гітара одізвалась жалібним дзвоном.

— Облиш, — скривився Петро, ніби той звук шарпнув його за серце. Та Андрій спробував ще раз. Пальці підкорялись неохоче.

— Ти знаєш цю пісню?

— «Ой у полі озеречко»?

— Знаю.

— Батько любив її співати…

Рипнули двері. На порозі, похитуючись, стояв комендант блока. Вже зранку він був напідпитку. Блимав маленькими очицями і витирав п'ятірнею спітнілу лисину.

— Знову похоронної правите. Давай «Маленьку Манон». Вирви серце, розбий! Чари з уст її пий! О моя незрівнянна Манон… — гугнявив він мотив модного танго. — Ну, давай разом. Майне кляйне Манон… — Комендант обняв хлопця за плечі.

— Я не знаю цієї пісні, — Андрій струсив з плеча його руку і одійшов до вікна.

— Не знаєш? От темнота… Що ж ти знаєш?

До кімнати слідом за комендантом зайшло чоловік з п'ятнадцять хлопців… Хтось із них, ховаючись за спини товаришів, крикнув:

— Ей, коли почнуться заняття?

— Коли додому відправите?

— Якого дідька ми тут чекаємо?

— З нудьги повіситися можна!

— Нудьгуєте? Ідіть в «Сен-Готард». Там весело. У герлс такі ніжки. А примадонна, ух! Пальчики оближете. Там такі форми…

— Нічого нас туди посилати! Додому відправляйте!

— Та що ви його питаєте. Він же п'яний, як ніч! — схопився з ліжка Петро.

— Я п'яний? Ну, ну… Ти мені дивись, а то знов у карцер сядеш.

— Іди ти… — Петро наїжився, але Андрій вчасно відтяг його до вікна. — Свиня, — цідив крізь зуби Савинов.

— Ви ось що скажіть, — звернувся до коменданта блока Андрій. — Коли ви думаєте розпочинати заняття? Чи, може, начальство вже забуло про свої обіцянки?

— Заняття? Це можна хоч зараз. Ось ти відповідай, як в автомобільному моторі називається ця штука, ну, як її?..

— Котра зігнута, як у чорта роги, і крутиться мов навіжена, — підказав хтось із хлопців.

— О, о… вона, — п'яно зрадів комендант.

— Колінчатий вал, гер професор, — розсміявся йому в очі хлопчина.

— А ти звідки знаєш?

— Моя ж бабуня верхи на ньому на базар їздили.

— А ще хоче вчитися. Ти й так усе знаєш, — комендант спробував вислизнути з кімнати, але його не випустили.

— Скажіть відверто, навіщо нас тут тримають?

— Звертайтесь до начальства.

— А й справді, ходімо, хлопці! — запропонував хтось згарячу.

— Куди поспішаєте, глупаки! — підвищив голос комендант блока. — Встигнете. Питання вирішується.

— Де?

— У Москві, — комендантові, нарешті, пощастило вискочити в двері.

— Бреше він, — кинув йому вслід Петро.

— Чому бреше? Адже наш лист, мабуть, уже там. Комендант табору запевняв, що того ж дня відіслали.

— Всі вони тут одна зграя. Я вчора у Пермякова спитав, так він мене Сибіром страхати почав. Каже, всіх вас, як тільки повернетесь, — етапом у Сибір.

— А я Сибири, Сибири не страшуся. Сибирь ведь тоже русская земля, — вигукнув з порога Ігор Капара.

Його високий збуджений голос враз висік тишу.

— Перемога! Перемога! Хлопці, кричіть ура! Лист прийшов! Своїми очима бачив!

— Звідки? — хриплим від хвилювання голосом запитав Андрій.

— З Парижа! Із сургучними печатками! — Ігор не міг стримати радості. — Ну, тепер усе-е! Через місяць ми вдома. Уявляєте: я в Одесі, сходжу по трапу…

— Не кажи «гоп», — промовив Микола Добривечір. Він зайшов до кімнати разом і Ігорем і став у дверях, насуплений, похмурий.

— Ти, Миколо, завжди зі своїм «гоп». Ти ж сам бачив листа. Скажи, бачив?

— Бачив, — зітхнув полтавчанин. — Тільки от що в тому листі, невідомо. Ви, хлопці, ідіть собі… не дуже зважайте на його телячу радість, — Микола кивнув на Ігоря. — Поки що нема чого радіти, ідіть.

Хлопці вийшли з кімнати понурі, мовчазні.

Микола визирнув за двері, потім щільно причинив їх. Очевидно, хотів сказати товаришам щось дуже важливе. Але у нього не вистачало духу вимовити ті слова. Нарешті, наважився.

— Мене тільки-но викликав комендант табору. Вербував. Два місяці повчишся, каже, і додому… на парашуті. А ти про Одесу…

— Гаркуша, до коменданта! — розляглося коридором. Андрій похитнувся, хотів ступити і не міг рушити з місця, ніби щось тримало його за ноги.

— Ти що, не чуєш? — у двері просунулась білява кучма посильного. — Пермяков викликає! — випалив хлопець.

Андрій пішов до дверей.

Комендант зустрів його привітно. Вийшов з-за стола, запросив сісти, причинив вікно, довго порпався в якихось паперах на столі, так ніби йому важко було починати розмову. Потім наблизився до крісла, в якому сидів Андрій, і, розглядаючи обгризені нігті на довгих жилавих пальцях, сказав:

— Я хотів поговорити про цю справу саме з тобою. Ти хлопець розумний, мусиш усе збагнути. — Він поглянув на Андрія. Потім повернувся до стола, взяв розірваний конверт з сургучевими печатками і ніби завагався: говорити чи ні.

Комендант трудового пересильного табору Пермяков був нібито із військовополонених. Сам про себе він казав, що попав у полон під Брестом. Але в таборі про нього ходили інші чутки: одні називали його власівцем, інші твердили, що він із дворян і весь час жив за кордоном, його манери, військовий вишкіл, а головне, знання іноземних мов свідчили про те, що виховання він був інтелігентного. Невисокий на зріст, худорлявий, запалі груди, землисте, брезкле обличчя і мінливі каламутні очі. Щось було в тих очах таке, що видавало в ньому дріб'язкову і підступно мстиву натуру. Він ліз із шкіри, щоб здобути прихильність американців і, певно, вже давно був агентом «Сі Ай-Сі». Хлопці прозивали його Пацюком. Зовні він і справді чимось скидався на пацюка.

— Я викликав тебе з приводу цього листа, — комендант повернувся. Тонкі пальці висмикнули з конверта папірець. — Москва… відмовилась од нас, друже, — сказав він з гіркотою і ніби щирим хвилюванням.

— Не може того бути, — Андрій зірвався на ноги, — не вірю!

Комендант подав йому папірець.

— Читай. Я, браток, і сам не чекав, а ось, бачиш, як воно повернулося.

Андрій пробіг очима рядки. «У відповідь на вашого листа… повідомляємо, що питання репатріації радянських громадян з таборів Баварії, Мюнхена та його околиць… розглядатись не буде…» Рядки зламались, мов суха солома.

— Не вірю. І ніхто не повірить. Усе це брехня! Бути того не може, щоб од нас одвернулись! Це якесь непорозуміння або…

— Що? — очі коменданта тривожно забігали.

— … фальшивка.

— Не думаю, щоб хто вчинив таке паскудство!

— Я певен, що це фальшивка, — гаряче випалив Андрій. — Комусь дуже не хочеться, щоб ми повернулись додому.

— Кому?

— Не мені, звичайно. Американцям, мабуть.

— А ти думаєш, годувати таку ораву дармоїдів їм хочеться?

— То якого ж чорта вони не пускають нас?

— Певно, там не дуже чекають на таких, як ми. Знаєш, Москва сльозам не вірить. Нам здається все просто. Написали, поскаржились, розжалобили московського татка, і він одразу ж розкриє нам обійми. Ох, браток, не так усе просто. Політика — річ складна. Правда, є спосіб потрапити додому, але він не для тебе, — криво посміхнувся Пермяков. — Скажи, як мені з листом бути? Я хотів, щоб ти про нього сам хлопцям розповів. Тобі повірить, а я все ж гаки якась власть у таборі.

— А що ви хочете, щоб я розповів їм?

— Ну, про відмову. Про те, що Москва… Що ти про це думаєш?

— Думаю, що це фальшивка. Так і їм сказати?

— Ти мені дурня не строй. Я таких бачив, — комендант різко змінив топ. — Довгим язиком легко вдавитись. Не забувай. Корчиш із себе патріота. Ти думаєш, я не знаю, чим ти в Дахау займався?

— Чим? — наїжився Андрій.

— Ти там був Соколовим, а тут Гаркушею став.

— Ну й що з того?

— Знаєш, хлопче, мені набридло з тобою патякати. — Пермяков відкрив сейф і витяг звідти тоненьку теку з англійським написом на обкладинці. — Ось тут усе про тебе. Хочеш, зачитаю?

— Читайте, цікаво послухати.

— «Комендантові трудового пересильного табору на Берг-ам-Ляймі, — читав Пермяков. — Військова поліція повідомляє вас, що в архівах відділу гестапо по Дахау знайдено відомості про Соколова, який перебуває у вашому таборі. Соколов, він же Гаркуша Андрій Романович, значиться як агент гестапо». Цього тобі досить?

— Брехня, — процідив крізь зуби Андрій.

— Дивись сам. Тут і фотокартка, і відтиски пальців. Усе є, — Пермяков показав Андрієві папірця. — Сподіваюсь, тепер ти не вдаватимеш невинного?

— А у вас нема документів, які підтвердили б, що я зашлюбний нащадок туніського бея, приміром?

— Якщо в цьому виникне потреба — будуть.

— Я бачу, ви майстер на фальшивки. Не тратьте, куме, сили, все одно на цей гачок мене не піймаєте. Не вийде! Не буду! І не сподівайтесь.

— Я тебе згною в карцері! Гадюченя.

— Гітлер уже пробував. Усіх не посадиш у карцер. Кажеш, Дахау? А що ти знаєш про нього? Може, знаєш, як умирали чесні і чисті душею люди? Як ділились останньою пайкою, щоб підтримати хворого товариша? Може, бачив, як люто карали зрадників? Нічого ти не знаєш, Пермяков, а жаль. Коли б ти знав, то давно повісився б від страху, бо такі, як ти, неодмінно кінчали своє падлюче життя на дроті. І не лякай мене карцером, не лякай! — Андрій повернувся і пішов до дверей.

— Май на увазі, десь ляпнеш про нашу розмову — пожалкуєш!

Андрій не відповів, тільки дверима грюкнув.

У кімнаті хлопців не було, на подвір'ї і в парку — теж. «Мабуть, пішли обідати», — подумав Андрій, прямуючи до брами. Вирішив пройтись, на самоті розібратися з усім тим. Може, з'явиться яка рятівна думка. Вулиця тяглась через пустирі, на яких серед дерев маячили курені. І вдень і вночі жителі робітничої околиці берегли врожаї на своїх городах.

Розенгеймштрасе починалася одразу ж за пустирями. Будинки відгородились од них валом осінніх садів. Обважнілі плодами яблуні. нахиляли над парканами розлогі віти. Раніше Андрій любив осінь, радів її приходу. Там, на батьківщині, осінь пахла сіножатями, сушеним липовим цвітом, квашеними яблуками, достиглими хлібами. Тут, у передмісті Мюнхена, осінь теж мала свої пахощі, але вони були зовсім інші — чужі.

Знову пригадались Андрієві слова Пермякова. М'яко стелить, нічого не скажеш. «Це ж він прощупував мене. А не вийшло, фальшивкою приперти хотів, падлюка, йому, мабуть, здається, як сам продався, так і всі продаються. Чорта пухлого. А може, кого і окрутив? Недаром кудись діваються з табору люди. Воно не дуже помітно. Зник чоловік, як голка в скирті, кому за ним тужити. Друзі? Не в кожного вони є».

Андрій занепокоївся. «Пацюк не відчепиться. А як йому стукне в голову того папірця хлопцям прочитати?» Його кинуло в жар на саму тільки думку про це. «Хто повірить, а хто… Микола знає, чим я займався в Дахау. А інші? Тут рідному батькові не ймуть віри». Недобре стало на душі.

Після зустрічі з комендантом у серці спалахнула ще більша ненависть до всіх тих, хто відірвав його од рідної землі. «Хто ми тут? Полова, непотріб. Агітатори, що кожен день, мов тічка голодних собак, нападають на табір, на всі лади вихваляють американську демократію, свободу. А ми тут вільні тільки здихати під тином, як бездомні цуценята. Оунівці кричать одне, гетьманці — друге, унрадівці трете, і всі кличуть: продайся — матимеш рай на землі, продайся житимеш… Є такі, що й продаються, не зважають на ганьбу. Як легко вона прилипає до людини і як важко її позбутись. От бовкне той Пацюк хлопцям, що я нібито був стукачем у Дахау, і спробуй потім доведи, що це не так. А Пермякову те на руку, він ладен весь світ брудом облити. Ні, треба мерщій кінчати з цим, так жити далі немає сили… Тікати звідси, тікати додому. А як?» І знову, в котрий уже раз, думки і наміри розбивалися об те запитання. Дехто пробував тікати ловили і повертали назад. «Проте тікали ж люди? Навіть іі концтаборів тікали. Не всім щастило дістатись додому, але ж були і такі, що діставались. То було за гітлерівців, а тепер як не є — легше, та й не так далеко, як раніше. Радянська Армія в Австрії, в Чехословаччині, за Шумавою, в Судетах. Яровий, тікаючи з концтабору, до Шелепівки пішки дійшов, а ми чекаємо. Аякже, прийдуть, попросять, м'який вагон, плацкарту на блюдечку подадуть. Трудовий пересильний… Повірили і сидимо. Треба поговорити з хлопцями. Ігор, Петро, Микола — ці погодяться. А решта? Та яке мені діло до решти? Ні, так не годиться… Виходить, нехай всі інші тонуть, аби тільки сам виплив?»

Починало смеркати, коли зупинився на Марієнплаці. Купка американських туристів позадирала голови, роздивляючись восьмидесятиметрову башту міської ратуші. Згори на них падав мелодійний передзвін курантів. Під самими хмарами маленькі фігурки рицарів виходили на герць. Молодий пикатий німчик, мабуть гід, показував на них пальцем і розповідай щось про князівський рід Турн унд Таксисів. Після турніру з башти випливли пастухи й пастушки і закружляли в танці. Механічне дійство закінчилось, гід запросив американців до машини.

Андрій пішов по Кауфінгерштрасе. Торгова артерія Мюнхена вже наділа неонові прикраси. Вулиця скидалася на повію, що дешевими брязкальцями намагається прикрити своє потворне тіло. Піраміди битої цегли, вкриті кіптявою пожеж, скелети будинків то тут, то там визирали з-за рекламних щитів пепсі-коли та чуїнгаму. Попереду здіймалися вежі Фрауенкірхен. Над ними курився туман. Він поволі осідав на будинки, на брук і асфальт панелі. Від нього віяло холодом засніжених гір.

Андрій глибше засунув у кишені руки, поворушив задубілими плечима, але від того не стало тепліше.

Надвечір вулиця пожвавлювалася. Косяками плавали нею якісь панки з обличчями давно не битих шулерів, у зелених мішкуватих піджаках з блискучим, ніби навакшена халява, волоссям, клерки американських фірм, всілякі міс і місіс, що ніби зійшли із сторінок модних журналів. Вони гули, мов оси, чужі, непривітні. — їм не було ніякого діла до Андрія. Вони навіть не помічали його. Здоровенний поліцай на розі лише на мить зупинив на ньому підозріливий погляд. Та хіба тільки його не помічають на цій вулиці. Ось у світлі вітрини повзає по панелі літній чоловік. Він малює на асфальті морду фокстер'єра, сподіваючись, що хазяйка пса кине йому кілька центів. Марне сподівання. Жінка захопилася фліртом з офіцериком, їй не до того.

У кого із набріолінених джентльменів і стандартних міс стане охоти думати про долю оцього сліпого з рекламними таблицями на грудях і на спині солдата, що § бреде вулицею. Навряд чи їх цікавить і розпродаж знецінених товарів американського інтендантства, які він рекламує з ранку до пізньої ночі, сновигаючи по місту. Ні, цих панів цікавить тільки одне — як, де і з ким згаяти вечір.

Скрегочуть гальмами розкішні машини, з шиком зупиняючись біля фешенебельних ресторанів, плюскоче у стіни будинків несамовитий джаз, підморгує, кричить, зазиває істерична реклама. Хлопець бреде серед колотнечі Кауфінгерштрасе, немов душа, що помилково приблудилась до пекла. Біля Фрауенкірхен публіка інша. Тут здебільшого німці. Похилого віку фрау під руку з своїми чоловіками, одягнені в чорне, статечно простують до вечірньої меси. З дверей собору линуть на паперть урочисті звуки органа. І це не для нього…

Хтось шарпає хлопця за рукав. «Купи!» — промовляють блискучі нахабні очі парубійка. Він тиче Андрієві порнографічні картки, спритно розпустивши їх віялом. А з стіни будинку усміхається Андрієві товсте гіпсове обличчя якогось короля, що сидить верхи на пивній бочці з келихом у руці. Над королівською короною залізний дашок, а ще вище прямо по стіні напис: «Гаштет». З дверей смачно пахне пореними сосисками. Андрій пригадує, що з ранку нічого не їв. Довго длубається в кишені і знаходить один єдиний пфеніг.

За Фрауенкірхен трохи спокійніше. Американців майже не видно. Німці стоять біля гаштетів купками, пиво п'ють прямо на вулиці, вмостившись галасливими компаніями під строкатими тентами. За кухлем пива баварці просиджують не одну годину. В гаштетах, пивницях, барах, кафе — скрізь пиво і нескінченні розмови. Тут обговорюються домашні справи, тут б'ють по руках торговці, тут сперечаються про політику, розповідають веселі побрехеньки і співають протяжні переливчасті тірольські пісні йодлі. Баварці люблять побалакати. Це пристрасть, національна риса. Прості люди у Мюнхені гостинні і привітні. Досить заговорити з кимось із них, і тебе посадять за стіл, почастують пивом. Але Андрієві соромно жебракувати.

За Ізаром, повитий вечірніми сутінками, починався Терезієнвізе. Посередині скверу височіла статуя — «Баварія». Двадцятидвометрова фігура жінки з лавровим вінком у руці. Андрій зійшов на камінний цоколь постаменту і зупинився біля велетенського лева, що лежав біля ніг жінки, тихий і смирний, немов приручений кіт. Сто тридцять східців усередині статуї вивели хлопця нагору. Звідси перед очима відкривалась панорама вечірнього міста. Воно іскрилося міріадами вогнів. Далі на захід туман сягав горбів Швабської Юри, з-за якої білозубо всміхалися альпійські верхи. Гори простягались на південь і, розрубані блакитною шаблюкою ріки, танули на сході у чорних обіймах ночі. Темрява вже оповила Берг-ам-Ляйм, Перлах, Гатідхаузен. Поодинокі вогники блимали кволо, ніби не мали сили побороти ніч. Тільки над Остбангофом здіймалась заграва, коліями повзали світлячки паровозів. Серед тисяч різних звуків Андрій ловив цокотіння коліс, далекі і близькі гудки локомотивів. Ті звуки манили до себе, збуджували уяву, хвилювали. Якась неясна думка шугала десь поза межами свідомості.

Холодний пронизливий вітер зігнав Андрія з «Баварії». Щоб хоч трохи зігрітися, він побіг. Хвилин за п'ятнадцять опинився біля Остбангофа. Іти через вокзал не ризикнув — можна напоротись на патруль табірної поліції. А попадеш до рук тих шулік, добра не жди. Та й Пацюк не погладить по голові. Давно гострить зуби. А тут такий привід — спіймали в місті в недозволений час. Хлопець попрямував до автобусної зупинки. «Проїду зайцем». Але не встиг він увійти до скверу, як мусив причаїтися за деревом — від Остбангофа ішов патруль. На Берг-ам-Ляймі в табірній поліції були переважно бандерівці. Вже не одному переміщеному із трудового-пересильного ці зарізяки повідбивали хрипи. Вони були злі на «пересильників» — вважали їх комуністами і називали не інакше, як «червонопузі». Це все за те, що в трудовий пересильний ішли добровільно і саме ті, хто хотів якнайшвидше потрапити додому. У бандерівців була страшенна ненависть до «чистеньких», як вони називали всіх тих, у кого була чистою совість. Вони не могли того простити людям, бо у самих руки були по лікті в крові.

На Ляймі бандерівці прибрали до рук не тільки поліцію. В табірному кооперативі сидів їхній «фюрер», пан Кислицький. Цей дідуган уже не раз виступав перед хлопцями з палкими «душеспасенними» промовами, агітував не повертатися на батьківщину, брехав таке про радянський лад і нові післявоєнні порядки, що й купи не держалося. Але коли людину сто разів назвати свинею, то на сто перший — вона хрюкати почне. Мабуть, за цим принципом і діяли агітатори. Бандерівська поліція тримала табірників під постійним страхом. Над «червонопузими» чинилась дика розправа. В таборі ще не наважувались убивати, проте за його мурами люди зникали без сліду. Так було з інженером Буковим, з капітаном Закревським і лікарем Сологубом. Усі троє писали листи в Берлін до Радянського командування. Їхні трупи знайшли у різних місцях. Та почерк видав убивцю. Ним був начальник поліції, колишній капо концтабору Дахау Венцель. Він стріляв у потилицю. Люди принишкли і, коли Венцель проходив табором, одвертали очі, але ніхто не наважувався протестувати чи заявити про свою підозру американському комендантові. Розуміли, що все це робиться не без його благословення. Венцель залишився начальником поліції і після того, як «мілітарі поліс», мабуть, не погодивши своїх дій з «Сі-Ай-Сі», викрила його як убивцю тисяч людей в ревірі Дахау. Комусь було потрібно зам'яти і цю справу.

Андрій визирнув з-за дерева і одразу ж заховався. В одному з патрулів віп упізнав Шпиня. Після першої зустрічі Андрій більше не бачив його в таборі. Однак знав, що Грицькові краще не попадатись на очі. Шпинь пригадає йому все: і Грац, і Дахау, і Ебензе. За все разом відплатить. Грицько з напарником пройшли до ресторану. Коли за ними зачинились двері, Андрій плигнув у провулок до залізничного насипу. Маючи намір обійти вокзал, поза поштою взяв ліворуч і попрямував до товарної станції.

Згодом видерся на насип. Від Осгбапгофа, прорізаючи темряву лезом прожектора, важко сунув експрес. Він набирав швидкість. Андрій зупинився. Думка, що схвилювала його там, на «Баварії», враз прояснилася. «Тікати. Зараз, не відкладаючи. Скочити на підніжку — і на ранок у Нюрнберзі, а там видно буде…» Прогримів паровоз, майнув поштовий вагон, побігли кадрики освітлених вікон. Якась невідома сила кинула хлопця до вагона. Вчепився руками за поручні. Ноги заплутались, втратили землю. Підтягся на руках, піймав коліном кований східець. Вітер зашумів у вухах, пройняв сердитим свистом паровозний гудок. Чи то від холоду, чи, може, від нервового збудження цокотіли зуби. Андрій сів на східці. «А як же хлопці?» Від тої думки на душі стало недобре. Ніби обікрав кого чи зрадив… «Вони не знатимуть, куди я подівся… Нічого, аби дістатися до Нюрнберга, а там може і хлопцям якось допоможу». За спиною клацнули двері. Хвиля теплого повітря вдарила в шию. Андрій озирнувся.

— Геть звідси! — заревів кондуктор і замахнувся.

Андрій повис на поручні.

— Стрибай! — прапорцем боляче вдарив по пальцях.

— Дозвольте, пане. Мені тільки до Нюрнберга, — спробував умовити хлопець.

— Ферфлюхтер гунд! Геть! — кондуктор ударив ногою.

Хлопець відхилився на витягнуті руки, гойднувся на поручнях і щосили відштовхнувся. Земля шарпнула за ноги, підкинула вгору, і він покотився під укіс. Коли підвівся, ешелон уже блимав червоним вогником останнього вагона.

— От погань, — вилаявся Андрій, розтираючи забитий лікоть. — Добре, що хоч у траву впав. Тварюка! Ні жалю, ні серця…

Виліз на насип і пішов колією назад. Товарна станція була хвилин за двадцять ходу. «Недалеко прокатався.» Наддав ходи — осіння ніч обнімала холодом.

Скоро Андрій уже підходив до пакгауза, що височів трохи осторонь. Пройшов на кінець платформи і зупинився. Біля дверей складу стояла машина. Якісь люди щось вантажили в неї. Працювали похапцем, без жодною слова. Світло над дверима складу не горіло. Не світились і ліхтарі на стовпах. Андрій не звернув на те особливої уваги. Лише коли натрапив на труп вартового, що лежав на колії під платформою, збагнув усе. Тихо обійшов, мерця і скочив у канаву. Від складу почулися кроки. Хтось підходив на край платформи, де лежав вартовий.

— Треба його прихопити з собою.

— Якого чорта таскатися з ним. Відтягни на транзитну колію. Тільки рукавички надінь.

Андрій зіщулився, затамував подих. Голос здався йому знайомим. «Венцель!» — майнула думка в голові. Напарник Венцеля скочив з платформи, сопучи потяг мерця на сусідню колію.

— Ет, ніяк не виходить без мокрого діла, — знову почувся голос Венцеля.

Андрій канавою дістався до вулиці і кинувся бігти до Остбангофа. Кварталів за два зупинився, щоб перевести подих. На розі Фріденштрасе стояв таксофон. «Ну, пане Венцель, для вас не пошкодую останнього пфеніга». Зайшов до будки і вкинув монету до автомата. З трубки почувся голос телефоністки.

— Мілітарі поліс, май дір.

Ці слова він уже знав добре.

Черговий офіцер МР подякував за повідомлення. Андрій повісив трубку. Проте йти до табору не поспішав. Якийсь мстивий біс вселився в нього. Закортіло подивитись, що з того буде. Не поспішаючи почимчикував назад до товарної. Скоро по переду замаячила чиясь постать. Сховався в тінь будинку і причаївся. Хтось ішов серединою вулиці, дзвінко стукаючи об брук каблуками. «Дівчина, чи що?» Придивився. І справді — дівчина. Боязко озираючись, вона простувала вулицею. Від Остбангофа почувся гуркіт маниш. Джипи мчали на шаленій швидкості. Дівчина ледве встигла відскочити вбік, як вони один по одному пролетіли до товарної. За ними поспішав фургон. Біля таксофона він зупинився. З кузова почали вискакувати поліцаї у білих касках МР. Не зупиняючись, групами розбігалися у завулки. Двоє з червоними ліхтарями на грудях, стискаючи в руках куці автомати, стали на дорозі.

Дівчина кинулась до будинку. Андрій відступив крок до дверей. А коли вона пробігала повз нього, схопив за руку і потяг у під'їзд. Вона скрикнула від несподіванки, але Андрій вчасно затулив їй рота і причинив за собою двері. На сходах було темно. Хлопець майже виніс її на другий поверх.

— Благаю вас, не кричіть. Я не зроблю вам нічого поганого, — умовляв він дівчину. — Зрозумійте, почують — обом нам буде несолодко.

Андрій відпустив її. Вона не кричала. Одскочила в куток, завмерла. Тільки очі, великі, чорні, блищали страхом. Андрій визирнув на вулицю. Поліцаї стояли, широко розставивши ноги, немов камінні. А від товарної вже чулася стрілянина.

— Вони шукають вас? — несподівано запитала дівчина.

— Ні, — якось непевно відповів Андрій.

— Не бійтесь. Я не видам…

— Я не боюсь.

— Слухайте. Я цей будинок знаю. Треба піднятись на горище. Там є пожежна драбина, що веде в двір. Розумієте?..

— Дякую. На жаль, зараз звідси не вискочиш — поліція оточила весь квартал.

Хвилин за п'ятнадцять, коли все стихло, вони вийшли на Фріденштрасе. Дівчина зупинилась на розі, простягла руку, прощаючись.

— Вам куди? — запитав Андрій, стискаючи її холодні пальці.

— Я майже вдома.

— Проведу вас, не заперечуєте?

— Дякую, — промовила ніяковіючи.

Він зрозумів — згодна, йшли мовчки. Дивилися під ноги, слідкуючи, як пропадають, і знову з'являються тіні від їх постатей. На Фріденштрасе ліхтарі висіли негусто. Андрій крадькома позирав на дівчину. Благенький плащик грів погано, як вона не куталась у нього. Під пахвою пакунок, акуратно загорнутий в газету і перев'язаний хусткою. Обличчя стомлене. Ця була зовсім не схожа на тих, що тиняються панелями центральної частини міста. І одягнена скромно. «Мабуть, з роботи повертається», — подумав Андрій. І раптом спитав:

— Як вас звати?

— Марта. А вас?

— Андрій.

Вона глянула на нього і всміхнулася.

— Чого вам смішно?

— Так, я вже не раз чула це ім'я.

— Від кого?

— Від батька…

— А-а… Я думав…

— Що?

— Може, хлопець у вас був.

— Ні, не було, — відповіла просто, без тіні кокетства.

Знову помовчали. Розмова в'язалася важко. За Остбангофом звернули ліворуч. Вузенький асфальтований тротуар привів їх до хвіртки.

— Ось тут я живу, — показала рукою на будиночок, що ховався за кущами бузку. Від будинку почулося радісне скавучання, і до хвіртки прибіг здоровенний пес. — От бачиш, Рексі, не прийшов мене зустрічати, а зі мною мало не трапилась біда.

Собака винувато махнув хвостом, поклав лапи на штахети і ткнувся дівчині в плече, ніби її справді просив пробачення.

— Розуміє, — всміхнувся Андрій.

— Він усе розуміє, — Марта поплескала пса по голові. — Ну, досить, іди.

Рекс поплентався до буднику.

— Дякую, що провели. Мені пора.

— Зачекайте, я хотів… — Правду кажучи, він і сам не знав, чого хотів. Ухопився за першу думку, що з'явилася в голові. — Ви знаєте, кого це поліцаї ловили?

— Ні. А кого?

— Його звали Венцель. Він був капо в концтаборі Дахау.

— А ви були в Дахау? — з якоюсь незрозумілою радістю в голосі запитала вона.

— Був.

— То, може, ви…

— Марто, з ким це ти розмовляєш так довго? — почувся від будинку хлоп'ячий голос.

— Я вже йду, Віллі, — вона поклала долоню на руку Андрія. — Треба йти, дома чекають. Я їм вечерю несу.

— Заждіть…

— Не можу.

— Коли я побачу вас знову?

— Навіщо? — вона поглянула на нього таким чистим поглядом, що йому стало соромно своїх слів. «Справді, навіщо?» Хіба йому зараз до того?»

— Так, мені хотілося побачити вас ще колись.

— Не треба цього, Андре.

— Може й не треба.

Від будинку почулися кроки. До хвіртки підійшов хлопчак і зупинився, безцеремонно розглядаючи Андрія.

Андрій зиркнув на рудого підлітка.

— А-а, давній знайомий, — здивовано вигукнув він.

— Щось не пригадую.

— Гаштет «У красуні Ірми» пам'ятаєш? Де ти вперше зустрівся з батьком?

— І гаштет, і батька, і навіть Ірму пам'ятаю, а тебе ні, — лукаво схилив набік голову Віллі.

— Ну гаразд, ти не пам'ятаєш, то, може, батько згадає, — всміхнувся Андрій і прочинив хвіртку.

— Заходьте, заходьте. Батько дома, — запросила Марта.

Старий Вольф лежав на кушетці, вкритий вовняним пледом. Уздрівши гостя, схопився.

— Кого я бачу, Андре! Я думав, ти вже давно дома. Здоров будь.

— Добрий вечір. На жаль, я ще й досі на Берг-ам-Ляймі.

— В таборі?

— Атож.

— Ну, як там? Сідай.

Андрій поставив стілець ближче до кушетки і сів.

— А ти все такий же. Навіть ця форма тебе не змінила.

Хлопець промовчав, тільки зітхнув важко.

— Марто, нагрій нам кави.

Дівчина вийшла на кухню. Малий Віллі зник у сусідній кімнаті. Там був ще хтось, бо звідти долинав приглушений гомін.

— Розказуй, Андре, як живеш, де твої друзі, — старий Вольф був щиро радий зустрічі.

— Невесело. Микола, той плечистий, теж у таборі на Берг-ам-Ляймі, а малий гуцул… Третій, що з нами в Дахау попав, пам'ятаєш? Помер у шпиталі, — Андрій замовк.

— Так, веселого мало, — промовив старий. — А той киянин, Тодор, чорнявий, з кучерями, він теж з вами?

— Крайніченко? Про нього нічого не знаю. З того дня, як повезли нас на суд, я його більше не бачив.

З кухні вийшла Марта з кофейником у руках. Заходилась готувати вечерю. Розгорнула на столі пакуночок, який принесла з собою. В ньому був буханець чорного хліба, Дістала з буфета посуд, цукор, трохи маргарину.

Андрій говорив з Тегартом, розказував про життя у таборі, а сам позирав на Марту. Вона кілька разів ловила на собі його погляд і всміхалася привітно і ніяково. Ніколи раніше Андрій не думав, що дивитись на дівчину буває так приємно.

— Кава готова, прошу, — Марта знову всміхнулася.

— Манфреде, Віллі, ідіть вечеряти, — покликав Вольфганг.

Брати зайшли до кімнат. Андрій глянув на старшого, і жаль уколов його в серце. Чорні окуляри, обличчя спотворене синюватими шрамами. Волосся біле. Біліше, ніж у батька.

— Знайомся, Манфреде, це той Андре Гаркуша, про якого я тобі розповідав.

— Приємно, — сліпий потис Андрієві руку і сів до стола.

Віллі вмостився поруч з батьком. Весь час, поки між батьком і гостем точилась розмова, він не спускав з Андрія очей.

— Чого ти так дивишся на мене? — запитав його Андрій.

— Так, думаю, — знизив плечима хлопець.

— Про що? Коли, звичайно, не секрет.

— Слухай, ти справді радянський? — несподівано запитав Віллі.

— Справді. А що?

— Та щось не віриться. От я сьогодні бачив трьох, так то справжні, це факт. У мундирах, погони золоті, ордени, медалі… Так блищать, очам боляче.

— Що ти вигадуєш? — сказала Марта, розливаючи каву.

— Ти чуєш, Манфреде, я вигадую, — образився Віллі. — Я ходив сьогодні в «Континенталь». І бачив їх. Там зупинилася якась радянська місія.

— Це правда? — стрепенувся Андрій.

— Правда, — хлопчина розгубився, помітивши, що і Марта, і батько дивляться на нього очікувально.

— Ти не жартуєш? Ми так довго чекали. Почали втрачати надію. Тільки сьогодні вранці комендант табору давав мені читати листа, що Москва нібито відмовляється од нас…

— Я не брешу, я бачив, — обурений недовірою, Віллі схопився на ноги.

Вольфганг поглянув на молодшого сина і сказав упевнено:

— Йому можна вірити, Андре.

Від радості Андрія кинуло в жар. Серце застукотіло у грудях мов навіжене. Хотів щось сказати і не зміг. Зніяковів, розгубився.

— Я ще запитав у Гайнца; хто це приїхав. А він і каже: радянська місія.

— Спасибі, Віллі, — Андрій встав. — Я піду. Не ображайтесь на мене. — Поглянув на Марту, потім на старого Вольфа. — Я ще забіжу до вас. До зустрічі.

— Зачекайте, я проведу, там Рекс, — Марта поставила кофейник на підставку.

— До побачення, Андре, нехай вам усім щастить, — Вольф махнув Андрієві рукою.

— В таборі ще нічого не знають. Ото хлопці зрадіють… До побачення, — крикнув Андрій уже з порога.

Біля хвіртки зупинилися.

— Це ви… Якби я не зустрів вас… Дякую за все. Від щирого серця.

Вискочив на вулицю і побіг щодуху. Марта стояла біля хвіртки. Сумна і водночас щаслива усмішка блукала на її устах.

Андрій вибіг на пустир і, не розбираючи дороги, кинувся навпрошки до табору. Серце калатало в грудях. Несподівана радість переповнила його. Збуджена уява вже малювала картини від'їзду, повернення до рідного села, зустрічі.

Камінний мур перетяв йому шлях. Підскочив, вчепився руками за гребінь, підтягнувся, закинув ногу і звалився у кущі глоду. Ледве видерся з його цупких обіймів. Блок зяяв чорними проваллями вікон. «Сплять, чорти болотяні. Ну, чекайте ж, зараз я вас наполохаю». Підбіг до будинку, тихенько штовхнув двері, ще тихше піднявся сходами на другий поверх. Біля своєї кімнати перевів подих. Прочинив двері, дотягнувся до вимикача і крикнув:

— Встати!

Однак усе те виявилося марним — в кімнаті нікого не було. Вибіг у коридор, заглянув до сусідньої кімнати — порожньо. Обійшов увесь поверх — ніде нікого. «Куди вони всі поділися?» Нараз відчув себе таким самотнім, ніби лишився один на всьому білому світі. Знову зайшов до своєї кімнати, схилився на підвіконня. «Що ж трапилось?» — не давала спокою думка. Якийсь напис олівцем на лутці привернув його увагу. Нахилився ближче, прочитав: «Андрію, нас вивозять. Силою вивозять. Куди — не знаємо. Микола». Андрій сів на підвіконні, притулився лобом до шибки. Навколо пустка. Тільки вітер гуде в кленовім верховітті та бризкають неприпнуті віконниці. «Вивезли. Заховали. Від кого?» І несподівано для самого себе промовив уголос:

— Від радянської комісії…

За вікном гойдалося чорне гілля. Вітер кидав його з боку на бік, свистів, завивав, реготав зло, насмішкувато.

РОЗДІЛ VIII ЗА КРОК ДО ЩАСТЯ

Цілу ніч Андрій просидів на підвіконні. А як почало сіріти, вибрався з блока, прокрався парком, перескочив камінний мур і пішов навпростець до міста. На пустирі лежав туман. Вранішня прохолода пробиралась під одяг, і Андрій наддавав ходи, щоб хоч трохи зігрітись. На Розенгеймштрасе вже снували автобуси. Робітнича околиця прокидалася рано. Біля магазинів тупцювали жінки і діти в довгих чергах. На розі біля булочної розвантажували хліб. Від машини війнуло таким солодким духом, що в хлопця голова пішла обертом. З учорашнього ранку майже нічого не їв. Одвернувся — попрямував не оглядаючись. Однак голод уже не давав спокою. Андрій довго длубався в кишенях, хоч знав, що грошей катма.

За мостом натрапив на старого німця, що саме відчиняв свій гаштет. Підійшов до нього, запитав:

— Чи нема у вас якої роботи?

Німець поглянув на нього поверх товстих окулярів, що трималися на кінчику м'ясистого носа.

— Ти що, з місяця впав? Хіба не знаєш? Діпістам давати роботу заборонено. У нас своїх вистачає… таких.

Він одвернувся і, сопучи, почав піднімати важкі гофровані жалюзі на дверях. Ледве тягнув їх догори, аж жили старому надулись на лобі. Андрій допоміг. Повернувся і хотів іти геть.

— Зажди, — зупинив його хазяїн гаштету. — Постійної роботи у мене нема, але…

— Мені хоч кілька пфенігів заробити. На обід.

— А хіба вас у таборі не годують?

Андрій не знав, що сказати. Німець зміряв його поглядом.

— Гаразд. Заходь. Це добре, що не крадеш. Дрова вмієш рубати?

— Доводилось.

Хазяїн підштовхнув Андрія до дверей. Гаштет був невеличкий, бідненький.

— Там у підсобні сокира, а дрова в сараї. Ось, візьми ключа. Вони розпиляні, іди.

— А скільки треба колоти?

— Іди, йди, там небагато.

Андрій пішов. Дров справді було мало. За півгодини поколов усі. Набрав оберемок і повернувся до гаштету. Поклав на кухні біля печі. Сива жінка в чистенькому фартушку смажила на плиті яєчню.

— Ось твої дві марки.

Андрій взяв гроші, але не йшов. Стояв і дивився на сковороду, мов заворожений. Жінка перехопила його погляд. Мовчки підійшла до шафи, відрізала шматок хліба, намазала маргарином і подала хлопцеві.

— Їж, — сказала, наливаючи склянку кави.

Він жадібно з'їв хліб, випив каву. Потім вийняв гроші і простягнув куховарці.

— Візьміть.

Жінка здивовано поглянула на нього.

— Не треба. Хазяїн сказав, щоб я тебе нагодувала.

Андрій подякував і пішов коридором до виходу. Вулицею прогуркотів автобус. Андрій кинувся до зупинки, йому пощастило, автобус ішов на Марієнплац.

Біля «Континенталю» хлопець зупинився. Його увагу привернув якийсь тип, що стояв при вході. Мішкуватий, ніби з чужого плеча дощовик, насунутий на вуха капелюх якось не пасували до його довготелесої жилавої постаті. Маленькі, глибоко запалі очі вчепилися в хлопця, немов реп'яхи. Андрій поборов вагання і рішуче попрямував до дверей. Однак довготелесий заступив йому дорогу.

— Куди зібрався? — запитав, вишкіряючи гнилі зуби.

— А тобі яке діло? — Андрій не встиг отямитись, як двоє здоровенних гицелів, що ніби з-під землі виросли, схопили його, наче кліщами.

— В машину його, — наказав гнилозубий.

Андрія потягли до рекламної тумби, біля якої стояв грузовик табірної поліції. Несподівано хлопець вирвався з рук поліцаїв і метнувся назад, але напоровся на залізний кулак довготелесого. Розметавши руки, брязнув на асфальт.

Отямився в кузові. Лежав долілиць біля бокового сидіння. Поліцаї для вірності поставили йому на спину ноги. Важкі американські черевики притисли хлопця до залізної підлоги, немов колоди, але він не ворушився, і взнаки не давав, що вже опам'ятався. Один з поліцаїв мовчки попихкував сигаретою. Другий мугикав якусь пісеньку. Ревів мотор. Машина підскакувала на вибоях. Вітер лопотів брезентовим тентом, гудів у щілинах кузова.

«Що робити? І як я не розгледів цих гадів? Треба ж було отак вляпатись».

— Слухай, Капуста, ти не знаєш, що воно там на товарній трапилось учора?

— Венцеля уколошкали.

— Хто?

— Військова поліція.

— Напоролись на засідку, чи як?

— Не знаю, я в «Сен-Готарді» з Кучмою пиво пив.

— Брешеш, ти все знаєш. Недарма тебе замість Венцеля поставити хотіли.

— Хотіли, та не поставили.

— Це через того вискочку Шпиня. Тепер він велика цяця — начальник поліції.

— Венцель і Шпинь з тим поляком, Збишко чи як його, ще до обіду з табору зникли. Я тільки сьогодні вранці про все те довідався.

— І вони не брали тебе на діло?

— Ніколи.

— Бреши, бреши. Бачили, як ти біля них терся. За те Шпинь тебе і заступником своїм зробив. Ніби я не знаю.

— Що ти знаєш? — у голосі Капусти прозвучала погроза.

— Чого ти визвірився?

— А того, що тебе не питають.

— Подумаєш, начальство, ще не встиг…

— Заткнись, бо…

— Бо що? Думаєш, як з Рябчуком злигалися, то вже й плювати на всіх можна? Не на таких напали.

— Замовкни, бо я таки дам тобі в морду, — гаркнув Капуста. — Настановили! Начальство! А чого ж тебе обійшли? Ти ж сам біля Венцеля вужем крутився. То я повинен тебе спитати, чи ти ходив з ним на діло?

— А я й не криюсь, ходив. Венцель умів з людьми жити.

— Виходить, ній умів, а я ні?

— Побачимо. Тільки наперед скажу — без пас і ти, і твій Шпинь ніщо. Не будете жити з нами в згоді, не допоможе вам ні Рябчук, ні Кислицький.

— З ким це з нами?

— Є такі хлопці в таборі.

— Щось не бачив раніше.

— А ти придивись.

— Добре, придивлюся.

В Андрія заклякло тіло. Лежати далі нерухомо не було сили. Проте як вискочити з цієї пастки, не знав. «Два таких лобурі — забагато. Не впоратись. А машина летить як скажена. Куди вони мене везуть? На Ляйм ніби, не схоже». В круглому отворі борту миготіли будинки, мури, дерева. «Треба зараз… Привезуть, кинуть у карцер, звідти не втечеш. А що вони думають вчинити, зі мною? Мабуть, те саме, що з іншими, хто пробував повернутися додому. Вивезуть за місто, порішать десь у лісі і згадуй лиш як звали».

— Позич сигарету, — почувся голос поліцая. — Бери, я не скупий. Слухай, а куди його?

— На віллу, його вже другий день шукають. Дайн наче знав. Каже: «Цей обов'язково в «Континенталь» прийде». Наказував, щоб живого привезли, я б його…

— Чим це він так відзначився?

— Хто його знає. Нащось він їм потрібен.

— А може, він уже того?..

Капуста вхопив Андрія за волосся, заглянув у лице і відпустив. Голова боляче вдарилась об залізо.

— Живий, дихає.

— Ти от що скажи мені. Венцель давав…

Що давав Венцель і кому, того Андрій уже не чув. Немов сталеві, враз напружились м'язи, рвонувся з підлоги, вхопився руками за високий борт грузовика і стрибнув під укіс. Машина саме перескочила міст над невеличкою притокою Ізару і мчала насипом, що пролягав через заболочені луги. Андрій пірнув у кущі. Чув, як заскреготали гальма, як гупали ковані черевики переслідувачів, як кричав Капуста, клацаючи затвором парабелума, однак все те було уже десь позаду. Він мчав, не розбираючи дороги, намагаючись якнайшвидше дістатися до лісу.

— Переймай! Переймай його!

Один поліцай відстав, а другий біг десь зовсім поруч з Андрієм. Здавалося, його важкі черевики гупають прямо по потилиці. Ліщина вставала на шляху непролазною гущавиною, і доводилось петляти між кущами, шукаючи дороги. «Стрілити не буде. Наказано живого…» — забилася в голові думка, коли вискочив на луг. До лісу метрів сто. З розгону перескочив канаву і помчав, нагнувши голову. Десь на півдорозі до лісу озирнувся. Поліцай наздоганяв його. Не озираючись побіг ще швидше.

У лісі звернув праворуч. Проскочив невеличку галявину і зупинився. За кущами височів паркан. Не роздумуючи, перестрибнув його і кинувся до сарая, за яким між стовбурами сосен маячив будинок лісника. Звідти зірвався собачий лемент. Андрій хотів повернути назад, оступився і полетів у якусь яму. Впав на купу чогось м'якого і зрозумів, що лежить на картоплі. Забився в куток, причаївся. Серце стугоніло в грудях, у скронях бухала кров. Ледве відсапався. Нагорі деякий час було тихо, тільки собаки дзявкотіли біля будинку. Потім залунали голоси.

— Кого вам? — почувся грубий бас хазяїна.

— Тут один арештант. Не бачили? — крикнув од воріт поліцай.

— Самі ви арештанти, — буркнув лісник і вже голосніше додав: — Нема тут нікого. Шукайте. Ліс великий.

— Він сюди побіг, — наполягав поліцай.

— Забирайтесь звідси, а то собак спущу!

Поліцай вилаявся і зло грюкнув хвірткою. Ще якийсь час роздратовано бубонів біля будинку лісник, валували собаки, та згодом все вгомонилося. Тільки сосни змовницьки шуміли над головою. Вилізти з ями Андрій наважився, лише коли стемніло. Тихо, щоб не зґвалтувати собак, перебрався через паркан і пішов темним лісом до шляху, йшов обережно, часто зупинявся, дослухаючись, але ніде не було чутно ні розмов, ні кроків. Тільки птахи сонно перекликалися, укладаючись на ніч. Знову мучив голод. Намацав у кишені зароблені вранці марки. «Треба якось дістатися до міста. Хоч шмат хліба ковтнути».

Ліс закінчився. Під ногами чавкав мокрий луг, а далі за кущами ліщини чорнів насип. По ньому бігали вогники автомобільних фар. Зупинився під самим насипом. Мабуть, з годину не наважувався перейти міст. Нарешті зібрався з духом і перейшов. Потім попрямував обочиною дороги. Далеко завезли, пішки й до ранку не дістанешся в місто. Американські машини пролітали повз нього, скочити на ходу в кузов було неможливо. «Може, десь у присілку, на перехресті…» Дорога поволі спускалася до мерехтливих вогників селища.

«А куди, власне, я поспішаю? Хто мене жде там, у Мюнхені?» Згадав Вольфа. «Переночую в нього. Та й порадитись з ним не зайве». Відразу стало тепліше на серці. Вже веселіше простував далі.

Позаду зашуміла якась машина. Оглянувся. Студебекер притишував хід перед крутим поворотом дороги. Андрій вчепився ззаду і підігнув ноги. Боляче вдарився коліньми об залізний буфер. Потім, мов кіт, тихенько переліз у кузов. Ліг на дно і завмер.

За годину студебекер під'їхав до товарної станції на Берг-ам-Ляймі. Пропливли стороною ліхтарі біля пакгаузів. «Скоро Остбангоф. Пора». Андрій потихеньку перевалився через борт і стрибнув на брук.

Студебекер обдав хлопця задушливим перегаром і покотив на магістраль, що вела до центра міста. Андрій стояв, роздумуючи, куди податись.

Вулиця виходила до залізниці одним посадом. Високий мур тягнувся вздовж двору товарної станції аж до будинку пошти, що стояв на Орлеансплаці. Андрій згадав, що минулої ночі саме тут зустрів Шпиня. Можна було повернути назад і обійти товарну, але там ще напорешся на табірний патруль. «Проскочу як-небудь, а потім через залізницю, і я у Вольфа».

Виглянув з-за пошти. На Орлеансплаці майже нікого. Лише біля зупинки чоловік десять чекають автобуса. Андрій перейшов вулицю і попрямував через сквер на другий бік площі. До напівтемного завулка, куди він збирався чкурнути, лишалося кроків десять, коли з-за рогу вивалилась компанія андерсівських жовнірів у новеньких конфедератках з блискучими лакованими козирками. Всі вони були напідпитку. Андрій зійшов на брук, даючи полякам дорогу.

— Колего, яка зустріч! Не пізнаєш? — Броніслав Пшигодський п'яно всміхався з панелі. — Панове, рекомендую — мій давній знайомий…

Дехто з жовнірів приклав до козирків пальці, хвацько клацнувши закаблуками.

— Бронек, — Андрій здивовано розглядав Пшигодського. — Тебе, брат, важко пізнані в цьому…

Пшигодський випнув груди.

— Ви чули, панове, він називає мене Бронеком. Але я не серджусь. Бронек, то тільки для тебе і тільки сьогодні! А завтра мосьє Броніслав, француз, прошу пана, лепський француз. Ходімо з нами, Андрію. Сьогодні я пропиваю свою парубоцьку волю. Женюсь, колего. Он воно як.

— А панна Зося?

— Е-е, до дябла. Де панна Зося, а де я… Може, я повернуся до Кракова через двадцять літ.

— Пане Пшигодський, прошу без політики, — зауважив якийсь вусатий андерсівець, обдаючи Андрія такими пахощами, що в хлопця засвербіло в носі.

— Яка тут політика, пане Януш, коли я женюсь. Ходімо, колеги, вип'ємо, я плачу!

Андрій спробував було відмовитися, але марно. Галасливі братчики схопили його попід руки і потягли до «Сен-Готарду».

Компанія ввалилася у ресторан і розсілася круг столика. Андрій оглянув себе у великому на всю стіну люстрі і зніяковів. Штани до колін забрьохані, на плечах павутиння, щоки неголені, чуб розтріпався. «Ну й вигляд у мене».

Однак на нього ніхто не звернув уваги. В залі плавала хмара тютюнового диму, схлипував на естраді джаз.

Пшигодський став у позу бувалого гуляки, плеснув у долоні. Кельнер виріс біля стола, немов з-під землі.

— Пива шановному панству!

— Мосьє Броніслав… — благально зазирнув йому в очі сусід з червоним, немов перчина, носом.

— Вина, — додав Бронек.

Сусід скорчив мученицьку міну.

— І віскі.

Пляшки, кухлі, чарки з'явились на столі швидше, ніж Андрій наважився замовити кельнерові якоїсь їжі.

— Ех, гулять так гулять, бий, жінко, ціле яйце в борщ, — зареготав червононосий.

Бронек набундючився, чекаючи тоста на честь своєї персони. Однак гості так захопилися напоями, що забули про нього. Поруч з Андрієм сидів майже чотирикутний пан Януш. Коли він зняв конфедератку, Андрій звернув увагу, що в нього зовсім немає лоба. Волосся росло одразу ж за бровами. Зате під вусами у пана Януша виявився величезний рот. Він перехиляв туди чарку за чаркою, немов у прірву.

Тоста на свою честь Пшигодський не дочекався.

— Я хочу випити за моїх друзів, жолнєжів війська польського. Я завжди буду радий бачити вас, шановні панове, у моїй скромній кав'ярні.

Жовніри п'яно цілувалися. Дзенькали чарками, плескали вином на білу манишку Пшигодського. За столом зчинився галас. Андрій не знав, як чкурнути звідси. Він був голодний, але замовляти їжу, коли всі п'ють, соромився. За столом кричали: «Віват! Від моря до моря!» Хтось завів: «Єще Польска не згінела…» Андрій уже зібрався вислизнути з гаштету — про нього забули. Та в цей час до стола підійшов ще один андерсівець. На ньому хвацько сидів новенький англійський мундир.

Заломлений набакир берет і капральські лички на погонах надавали йому справді войовничого вигляду. Він твердо тримався на коротких сильних ногах.

— Пане Збишку! Тебе привів сам господь, бо тільки він знає, що я півдня шукав тебе по всьому місту. Стілець панові Марціняку!

— А я був «У красуні Ірми» і цілий день чекав на тебе.

— Кельнер, віскі! — заволав Бронек. — Налийте чарку капралові.

— Спасибі, Броню, спасибі…

Щось таїлося за стриманістю капрала. Чекати довго не довелося. Десь після третьої чарки він підвівся і сказав:

— Слухайте, ви. — За столом нараз вщухли балачки. — Я радий проковтнути за нашого благодійника, за його майбутні бариші. Він один виявився розумнішим за нас усіх. Завжди нив разом з нами, потеруха його роз'їла б, і ніколи не пив за свої.

За столом вибухнув регіт. А капрал вів далі:

— І ось він жениться. Красуня Ірма купує йому нові штани і французький паспорт. А ви всі масте ось! — капрал показав жовнірам дулю. Вони знову зареготали, та він не звернув на них уваги. Марціняк дивився на Пшигодського колючим недобрим поглядом. — Тепер йому наплювати на Польщу, на Андерса і навіть на прем'єра Миколайчика. Плювати він хотів і на нас з вами, панове. Згадаєте мої слова, він ще поїде до Америки і достукається там до президента Штатів. З пєньонзами там усе можна. А у пана Пшигодського пєньонзи є… Є у тебе долари, Броню? Ну ось, бачите. Виходить, ти тепер розрахуєшся зі мною?

— Матка боска! За що я маю тобі платити? Отямся, Збишку!

— Куди ти подів частку Венцеля, нацьонгач. Вертай, холеро, п'ять тисяч марок, і годі.

Пшигодський відчув, що справа обертається на зле.

— Кельнере! Десять віскі панові.

— Ні, так не відбудеш, гроші на бочку.

Капрал схопив Бронека за лацкан новенької візитки.

— Плати, сакраментська потворо!

Пшигодський намагався вирватись. Смикнувся, аж затріщав касторовий лацкан. Капрал спритно вибив з-під Бронека стілець, і той повис у кумедній позі, репетуючи на весь зал:

— Єзус-Марія, убивають! Гвалт!

— Замовкни, холера, — Збишко поставив Пшигодського на ноги. — Ти заплатиш мені п'ять тисяч марок або я виб'ю їх з твоєї поганої пики!

Пан Бронек намацав на столі виделку і з відчаю штрикнув нею капрала. Той несамовито скрикнув. Потім схопив з стола масивний глиняний келих і тріснув ним по лисині Пшигодського. Бронек роззявив рота, але крикнути уже не встиг. Він учепився скарлюченими пальцями за скатертину і, падаючи, зірвав її зі стола. Брязнули об підлогу пляшки, задзенькотіли чарки. Плеснув у високу стелю жіночий вереск. Дехто з відвідувачів ресторану поспішив вискочити із залу.

Збишко якусь мить спостерігав, як тіпаються ноги пана Пшигодського, а потім спокійно засунув руку в його кишеню, дістав звідти набитий марками гаманець і кинувся геть. Жовніри зникли слідом за капралом.

Андрій нахилився над Бронеком. Спробував привести його до пам'яті, але марно. Пан Пшигодський дивився у стелю скляними, мертвими очима. «Яка безглузда смерть», — подумав Андрій.

Тієї ж миті хтось ухопив його за руки, вправно вивернув їх за спину. В хлопця потемніло в очах. Два поліцаї у касках МР витягли його у вестибюль.

— Пустіть. Я не винуватий! — спробував пояснити Андрій, але сержант тільки махнув рукою. Його вже хотіли тягти до дверей, коли у вестибюлі з'явився Дайн-Рябчук.

— Що тут відбувається, Юджин? — звернувся він до сержанта.

— Звичайна історія, містер Дайн. Ці діпі гризуться між собою, мов собаки.

— Яка неприємність. Я так дбаю про добру славу свого ресторану. Тут ніколи нічого подібного не було, — він скривився, розглядаючи крізь прочинені двері скривавлену лисину пана Пшигодського.

— Не варто хвилюватися, — заспокоював сержант. — Вони убивають один одного, як скорпіони в банці. Минулого тижня серед білого дня на Кауфінгерштрасе поклали трьох. Якісь бандерівці б'ють якихось мельниківців, чорт їх розбере…

Дайн придивляється пильніше до Андрія, і раптом його обличчя розпливається в посмішці. Він бере сержанта під руку. Вони відходять до конторки портьє. Недовга розмова, і сержант, одержавши кругленьку суму, повертається назад.

— Відпустіть його, хлопці. А того тягніть до машини. Доведеться зарити за рахунок магістрату.

Все це відбулося так швидко, що Андрій не встиг отямитись. Поліцаї пустили його.

— Перелякався, земляче? — Дайн-Рябчук дружньо поплескав Андрія по плечу. — Нічого, буває. Це могло погано закінчитись для тебе. За вбивство — каторга.

— Я нікого не убивав, — нахмурився хлопець.

— Ну, це ти навряд чи зумів би їм довести. Вони не вірять вашому братові.

— Навіщо вам треба було заступатись за мене? — запитав Андрій і раптом згадав підслухану в машині розмову між поліцаями.

— Жаль тебе стало.

— Я не просив вас мене жаліти.

— Такий хороший хлопець, і на каторгу. Fx, земляче, я не допоможу, хто ж тобі допоможе, хто заступиться?

Поліцаї винесли тіло Бронека. Андрій одвернувся. Не хотілось дивитися.

— Ходімо звідси, козаче.

— Куди? — насторожено запитав хлопець.

— До мене, гостем будеш…

— Нема мені чого робити у вас, — неприязно кинув Андрій і попрямував до дверей.

— Е-е, соколику, негарно так за добро дякувати.

— Я вам ще не подякував за те, що ви нас весною у кутузку запакували. Тоді теж м'яко стелили, та твердо спалося, добродію.

— Що ти верзеш? Я?

— І за те не подякував, що сьогодні Капуста мене від «Континенталю» мертвого відтарабанив за вашою вказівкою.

— А що тобі потрібно в тому «Континенталі»?

— Я додому хочу! Чули? Додому! — ледве стримуючи себе, промовив Андрій.

— Дурний ти, хлопче, дурний. Там хата, де тепло. Ходімо поговоримо. Не бійся, нічого поганого я тобі не зроблю. Посидимо, пообідаємо, чарку вип'ємо. Я маю тобі дещо сказати. Про тебе тут розпитував один твій знайомий.

— Хто?

— Майор Крайніченко. Чого ти так на мене дивишся? В готелі у мене живе. Просив, щоб я розшукав тебе, а ти комизишся…

— Федір Крайніченко?

— Атож.

Різко розчинилися двері.

— Про вовка помовка… — вигукнув Дайн.

На порозі стояв Крайніченко. Він зачудовано розглядав Андрія, наче не вірив своїм очам.

— Ти ще й досі тут? — здивовано вигукнув Федір, вітаючись з Андрієм.

— Як бачите… — хлопець і собі втупився в нього, ніби роздягав очима, намагаючись під цивільним костюмом розгледіти душу.

І душа і совість у Крайніченка були чистими. Не було йому чого крити від колючого недовірливого погляду хлопця. Він підійшов до Андрія і, як завжди, щиро обняв його.

— Змарнів ти. Зовсім подався.

— Зате ви… нівроку. Роз'їлись на щедрих хлібах, — хлопець недовірливо зиркав на Крайніченка.

— О, більшовичок наш не без гумору, — зауважила Ютта, що ввійшла до вестибюля слідом за Крайніченком.

— Гумор завжди від молодості, — підтримав її Дайн. — Ну, ходімо вечеряти. Дочко, запрошуй гостей.

Ютта взяла Андрія під руку і потягла в кімнату.

За столом розмова спочатку не клеїлась. Дайн, мов ґречний хазяїн, весь час підливав у чарки. «Хай п'ють, вино розв'яже язики». Але ні Андрій, ні Федір не дуже налягали на бургундське.

— Може, вам коньячку?

— Дякую, не призвичаївся, — сухо відповів хлопець.

— Давай сюди, татку, — потяглась за пляшкою Ютта. — У мене вони вип'ють.

Вона поналивала чарки. Піднесла вгору бокал з бургундським.

— За вашу зустріч! За минуле і майбутнє, сучасне не варте того, щоб за нього пити.

— Що ж, Андрію, вип'ємо? У нас з тобою є за що, — сказав Крайніченко.

Щирість його слів схвилювала хлопця, пробудила в пам'яті ті важкі часи, коли вони були разом, коли він вірив цьому чоловікові більше, ніж самому собі. Дахау. Альпи. Туристяк. Коли помер Яровий, вони пішли за Федором, як за старшим братом. Не вірилось хлопцеві, що Крайніченко міг продатися, так швидко переметнутися на бік американців. Але цей костюм і дружба з Дайном? Та за старе, а особливо за майбутнє варто випити. Андрій перехилив чарку.

— Оце козак, — вигукнув Дайн, наливаючи по другій.

— Ти їж, Андрію. Мабуть, голодний.

— Ні, я ситий, — промовив хлопець, ховаючи від Крайніченка очі.

У дверях з'явився кельнер.

— До телефону, сер, — сказав він, звертаючись до Дайна.

— Вибачте, панове.

Коли Дайн вийшов і кімнат, Федір кинув погляд на Ютту. Дівчина зрозуміла, підвелася, взяла коньяк, чарку і пішла слідом за Дайном.

— Чому ти такий похмурий?

— Нема чого веселому бути…

Важко починалась у них розмова. Якась туга глибоко засіла в очах Крайніченка, ніби душу тривожило сумління.

— Важко в таборі? — запитав глухо.

— Як на курорті. Кіно кожен день крутять, лекції, агітатори. Навіть клоунів обіцяли привезти, та, мабуть, уже на новому місці покажуть.

— Де це на новому місці?

— Не знаю. Вивезли наших хлопців з Ляйму.

— Як вивезли?

— Загнали в машини і повезли. Силою.

— А ти що, втік?

— Я ще в обід пішов у місто. Потім зайшов до Вольфа. Там довідався про радянську комісію по репатріації і подався на Ляйм. Прибігаю, а хлопців нема.

— Зажди, про яку ти комісію кажеш?

— Про ту, що в «Континенталі» зупинилася.

— Справжня? Радянська? — стрепенувся Крайніченко.

— Та певно, що справжня, коли мені за неї ледве ребра не поламали.

— Хто? Чому?

— Та все давні знайомі з Ляйму, — Андрій осікся, згадавши, що поліцаї говорили в машині про Дайна.

— Ну?

— Це вже вам нецікаво буде.

— Бачу, ти не віриш мені?

Андрій несподівано підвів на нього очі. Сірі, гострі, вони вкололи Крайніченка одвертою зневагою.

— Віриш не віриш, як у тій дитячій казочці, плюнеш — поцілуєш, — Андрій гірко посміхнувся. — Вірити? Мене за наказом Дайна б'ють на смерть, а ви з ним за одним столом винце попиваєте.

Запала неприємна, важка мовчанка.

— Тепер я знаю, куди вивезли наших хлопців із Ляйму, — замість відповіді сказав Крайніченко і, нахилившись до Андрія, прошепотів: — Два дні тому я був у Зальцкаммергуті. Пам'ятаєш містечко, ми його проїздили, як з туристяка до Мюнхена їхали? Там замок є, належить фон Торнау. Це кілометрів два за містечком в ущелині. Повертаючись від туристяка, ми ночували в замку. Ранком тільки виїхали, а назустріч колона, машин тридцять, як не більше, всі з переміщеннями. Виходить, заховали їх від радянської комісії.

— Мабуть, що так.

— Це зрозуміло. У хлопців біографія чиста. Може, який і клюне…

— Чорта пухлого. Там не такі, як… — Андрій хотів сказати «як ви», але промовчав, тільки глянув на Крайніченка недобре.

Федір не помітив того погляду. Зосереджено малював виделкою якісь геометричні фігурки на скатерті, ніби розв'язував нелегку задачу. Але раптом підвів гострі, допитливі очі.

— Кажеш, був у Вольфа?

— Був.

— Ну, як він?

Це так, ніби між іншим, а в очах Крайніченка — пекуча настирлива думка.

— Нічого, живе… — відповідає Андрій.

— Як його діти? У нього, здається, двоє?

— Два сини і донька.

— Так вас після тюрми на каменоломню?

— Не всім везе. Одні в готель, інші…

— Слухай, облиш. Тобі важко це зрозуміти: Дайн, готель, ці модні лахи… Але знай, я той, що був. І ніколи… Чуєш? Ніколи не буду іншим, — Федір замовк, лице посіріло, ніби постарів ураз. Глянув на хлопця важкими, неначе з криці, очима. — Ти нікому не казав про те, що ми бачили біля туристяка?

— Нікому, — відповів Андрій, дивлячись йому просто в очі. Зараз перед ним був той Крайніченко, який колись посилав його на завдання в ревір Дахау. «Ні, цей не врадить. Не тої вдачі чоловік. Усе бачив, усе пережив і вистояв».

— Це добре, Андрію, що я в тобі не помилився.

Тепле почуття вдячності огорнуло хлопцеві серце.

Він уже жалкував, що зопалу наговорив Крайніченкові недобрих слів, образив його недовірою.

— Що думаєш далі робити? — запитав Федір.

— Не знаю, — щиро признався хлопець. — Певне, у табір подамся.

— Ти в «Сен-Готарді» раніше не бував?

— Ні.

— Виходить, швейцар тебе в обличчя не знає? Я спробую його заговорити, а ти проскочиш. Якщо нам пощастить і ти втечеш звідси, біжи до Вольфа. Розкажи йому про табір. Попроси, щоб він сам сходив у «Континенталь». Його не затримають, він німець. Розумієш? І взагалі раджу тобі якийсь час у нього перебути.

— У нього не можна.

— Чому?

— Голодують вони.

— Розумію; але іншого виходу нема. Все-таки до Вольфа іди. Вітай старого. Хотів я з тобою щиро поговорити, але зараз не час. Рябчук скоро повернеться. Ходімо. Другої такої нагоди не буде. Вирватись звідси нелегко. Стежать за кожним кроком. Це тільки про людське око, одна видимість свободи. Тут всі — від портьє до хазяїна — на службі у «Сі-Ай-Сі».

Крайніченко встав і обережно визирнув за двері.

— Йди сюди. Я підійду до швейцара, попрошу припалити. Як він одвернеться — проскочиш…

Вони потисли одне одному руки і вийшли з кімнати.

— Слухаю, — Дайн-Рябчук сів на край письмового стола.

— Місіонери збираються на Ляйм. Підготуй зустріч, — голос Керка гримів у трубці так, що, здавалося, не витримає, трісне мембрана. — До ранку треба очистити табір від крикунів! Там уже знають про місію і готують списки! Ти розумієш, чим це пахне?

— Так, сер, розумію.

— Які відомості із Зальцкаммергута?

— Там спокійно. В таборі розпочалися заняття, і хлопчики заспокоїлись.

— Треба, щоб вони забули й думати про повернення.

— Робимо все можливе. Операція з листом, як ви знаєте…

— Мало! Чутки про місію рано чи пізно проникнуть і туди.

— У мене є одна ідея, але не знаю…

— Кажи.

— А що коли під маркою місіонера пошлемо в замок свою людину?

— Цікаво. Кого ти маєш на увазі?

— На мою думку, годиться Крайніченко. Час і цього дармоїда привчати до діла.

Трубка деякий час мовчала. Тільки важке астматичне дихання Керка зміїно шипіло в ній.

«Хоча б не погодився. Шарпнув мене чорт за язика…» — думав Дайн. «Ідея» спала йому на думку лише тепер, під час розмови. Сказав так, наперед знаючи — Керк на це не піде.

— Згоден, його поведінка біля туристяка не викликає сумніву. Вранці проінструктую його сам. За операцію відповідаєш головою.

— Будьте спокійні, сер, — промимрив Дайн, відчуваючи, як беруться потом долоні. — На добраніч.

— Мало не забув. Знайшли того телепня, що втік із машини?

— Він у мене.

— Не випускай його з рук, Стенлі. Справу архіву ще не закінчено. А як поживає Сабіна, як настрій у Ютти? Ще не погодилась?

— Ні, сер, мовчить. Молоде-зелене. Але я поговорю з нею.

— Удачі, старина! — голос Керка урвався.

Дайн-Рябчук стояв, постукуючи трубкою об стегно. Після смерті Геро працювати ставало все важче. Керк не терпить заперечень. «Підготуй, забезпеч, відповідаєш головою. що йому скажеш? А тут ще це дівчисько комизиться, мов королева яка. Поріднитися з Керком — перспектива, шляк би його трафив. Тоді б він не так розмовляв. На тестя не крикне. Треба буде поговорити з нею як слід. Не дай господи провалиться авантюра з Крайніченком, Ютта стане тією соломинкою, за котру можна буде ухопитися».

Несподівано Ютта зайшла до кімнати. В руці пляшка коньяку, кришталева чарка затиснута між пальцями, в губах сигарета, обличчя розчервонілось, очі напівприкриті обважнілими віями. «Вродлива, нічого не скажеш. Недарма Керк так настирливо залицяється».

Ютта підійшла до стола, сіла на бильце крісла, налила чарку.

— Твоє здоров'я.

— Багато п'єш, — зауважив Дайн.

— Це тебе турбує?

— Ти дочка мені.

— Вирішив виховувати? Чи не пізно?

— Облиш цей тон, Ютті. Твоя поведінка непокоїть мене.

— А що я?

— Нічого, але в мене таке почуття, що ти обов'язково чогось накоїш.

— Це я можу, — вона п'яно хитнула головою. Волосся упало на обличчя, прикрило очі. — Слухай, тобі ніхто отак прямо не казав: ти — мерзотник?

Дайн розсердився. Дівчина розсміялася. Різким рухом голови одкинула з очей волосся.

— Не ображайся. Я не про тебе. Я так.

— Ти краще подумала б, як житимеш.

— Не хочу думати.

— Даремно. Не вік же сидітимеш…

— У тебе на шиї? Ти це хотів сказати?

— Мене цікавить, як ти уявляєш своє майбутнє? Дівчата в твоєму віці…

— Виходять заміж. А я не хочу.

— Ти сама не знаєш, чого хочеш.

— Ні, знаю. Я чекаю свого принца, — задумливо промовила Ютта. — Він обов'язково прийде і повезе мене в щасливу землю на кораблі з червоними вітрилами. Не віриш? Тоді ти ще не п'яний. Випий і все зрозумієш.

Налила чарку по вінця і довго дивилася, як виграє на ній промінь від плафона. Дайн одійшов до вікна. Заклав руки за спину.

— Вітер у тебе в голові. Солідні люди пропонують тобі…

— Стати коханкою?

— Тобі пропонують роботу! Де ти заробиш такі гроші?

— Поки що я не продаюсь, — Ютта спила з чарки тремтливий вершечок. — Так і передай Керку.

— Дурненька. Містер Керк має серйозні наміри…

Ютта пирснула сміхом.

— Ти забув, скільки йому років.

— Яке це має значення. У нього гроші, а після його смерті… Якого захочеш, той і твій. Гроші — воля. Ти повинна це знати, ти вже доросла. Крізь рожеві окуляри кохання на світ дивляться лише дурні. Думаєш, вічно буде краса і молодість? Ні, вічного нема нічого. Ще рік тому я був значно багатший. В Афінах мав два готелі, ресторани, мебльовані кімнати…

— З дівчатками для панів офіцерів, — вирвалось у Ютти.

— Це теж бізнес, і нічого колоти мені очі. В Афінах я жив як бог, і все пропало. А хіба я певен, що завтра все оце не полетить до дідька? Що тоді робитимеш ти?

— Піду коханкою до Керка.

— Смієшся. А може трапитися, що й на панель…

— Досить! — крикнула Ютта. — Я давно знаю, що ти дивишся на мене, як на товар. Усе покупців шукаєш! То був Геро, тепер Керк. Хто дорожче заплатить. І це мій батько? Ні, ти не батько мені.

— Справді, мабуть, пора тобі знати… — Дайн отямився, але було вже пізно.

— Кажи! Чого ти замовк? — Ютта встала, стисла в руці пляшку.

— Я ніколи не був твоїм батьком. Твій батько… Герберт фон Глевіц. Сабіна нагуляла…

— Замовкни! — Ютта замахнулась пляшкою.

Дайн одскочив до дверей.

— Ти повинна дякувати… Я…

Пляшка пролетіла над його головою, вдарилась об одвірок і розлетілась на скалки. Бурі патьоки розповзлися стіною. Ютта упала в крісло. Біль роздирав їй душу. Образа, сором схопили за горло. «Він розмовляє зі мною, як з продажною тварюкою». Вона знала, що дійде до цього. З кожним днем життя дедалі більше засмоктувало її у багно безчестя. Втративши Манфреда, дівчина втратила під ногами землю. Мати. Хіба не вона штовхала її в обійми Геро? Словом не обмовилась. Фон Глевіц її батько. Жодного разу в житті він не глянув на Ютту лагідно. В голові дівчини все змішалось, прошуміло віхолою, обпекло душу. Порожнеча, самотність, бруд. «Це доля карає мене за мою невірність. Нікому не потрібна, нікому».

Дайн чекав, поки вона заспокоїться.

— Даремно хвилюєшся. Обкрутиш Керка — станеш господинею. Поїдеш у Штати, там з грошима — рай. Що ти бачила? Об'їдки з панського столу! Керк покаже тобі світ, дасть справжнє життя. Через рік другий забудеш свого сліпого Ромео.

Ютта зірвалася з крісла. Схопила важкий мармуровий прес і жбурнула його в Дайна. Той ледве встиг одхилитися.

— Ти що, сказилася?

— Це ви всі тут скажені собаки, іуди, наволоч!

— Ти як розмовляєш?!

— Не буду більше мовчати! Я знаю всі ваші брудні махінації, всі ваші мокрі, підлі діла! Я кричатиму на всіх перехрестях! Я розкажу всім, скільки людей ви з Керком погубили в катівнях, скільки душ продали в рабство на ртутні копальні Аргентіни, Чілі, Австралії. Скільки завербували в розвідшколи. Думаєш, я не знаю про твої діла з Венцелем, не знаю, хто убив тих американських солдатів, грабував склади, обливав бензином трупи діпістів? Я знаю все!

— Проклята! Я навчу тебе тримати язика! — у два скоки Дайн опинився біля дівчини і з розмаху вдарив її в обличчя.

— Бий! Все одно не мовчатиму!

— Тобі що, життя набридло?

— Я не можу більше. Я задихаюся од підлоти, — вона вже не кричала. Говорила так, ніби раптом пізнала якусь вищу мудрість, збагнула істину, яку так довго шукала. Фатальна рішучість з'явилася в її голосі, проступила гарячковим блиском в очах. — Не можу. Остогидло, — кинулася до дверей.

— Май на увазі, хоч слово де скажеш — напікай на себе!

Вже біля порога зупинилася, звела на нього сухі, сповнені презирства очі.

— Запам'ятай. Я не піду на панель. Я повішусь. Чуєш? Повішусь!

Він розреготався:

— На шиї у Керка!

— Погань, — прошепотіла Ютта і вийшла.

Широкі сходи, що вели на третій поверх, здалися їй нескінченними. В голові гуло, очі застеляв туман. Крізь нього все ясніше проступали риси, такі знайомі, рідні, найкращі в світі. «Ютті, кохана Ютті. Я повернусь…» Він повернувся. Але вона все забула. Запекло вогнем серце від нелюдського болю, пекельної муки, і не було сили стримати сліз. Похилилася на поручні. Глянула в глибокий колодязь між сходами. На його дні, розграфленому квадратами плит, стояв швейцар. Згори він був схожий на цвях, забитий по саму головку в рожевий мармур.

«Перехилитись, врізатись поруч із тим гвіздком, і кінець».

З четвертого поверху спускалася п'яна компанія. Ютта кинулась до дверей своєї кімнати. Руки тремтіли, ключ ніяк не хотів потрапляти в шпарину замка. Компанія проходила повз неї. Якісь розмальовані жінки деренчали сміхом, ніби перекидалися порожніми бляшанками, чоловіки муркотіли, мов ситі коти. Несподівано хтось зупинився біля неї. Дихнув у вухо горілчаним перегаром.

— Їдьмо кататися, кізонько, не пожалкуєш.

— Мені їхати нікуди. Я вже приїхала!

Вугруватий офіцерик прилип, мов п'явка. Штурхонула ліктем у груди, вислизнула з бридких обіймів.

— Боб, кинь її, — крикнув хтось із компанії, що галасувала вже десь на другому поверсі. Буре, вугрувате лице офіцерика ошкірилось жовтими зубами.

— Досить маніритись, їдьмо…

Насилу вирвалась, вскочила до кімнати. Грюкнула дверима перед його носом.

— Не хочеш! — брудна лайка рапірами шпигала крізь двері. Стояла немов на хресті розп'ята.

РОЗДІЛ IX ЗА ВЕЛІННЯМ СОВІСТІ

Дайн-Рябчук рвонув двері до кімнати, але там уже не було ні Федора, ні Андрія.

— Не виходили? — запитав, вискочивши до вестибюля.

— Ні, сер. На вулицю ніхто не виходив, — запевнив швейцар. — Ваш «гість» припалив і пішов на другий поверх.

Стрибаючи через три східці, Рябчук побіг до кімнати Крайніченка. Двері виявились замкнутими.

— Ви вдома?

— Ні, поки що в гостях.

Дайн полегшено зітхнув. Голос Крайніченка його трохи заспокоїв.

— Відчиніть.

— Сплю я, пане Рябчук.

— Відчиніть, справа серйозна. — Стояв, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, і коли Федір прочинив двері, прожогом ускочив до кімнати.

— А де той?

— Пішов.

— Як пішов?

— Отак. Встав і пішов.

— А ви ж куди дивилися?

— Дозвольте нагадати вам, що ніяких прохань відносно хлопця особисто я від вас не чув.

— А куди ж він пішов, шляк би його трафив?

— Не знаю. Однак він щось говорив про Зальцкаммергут. Здається, мав намір повернутися до табору.

— Ви напевне знаєте? Він пішов до замка?

— Принаймні я радив йому зробити саме так.

Дайн налив у склянку содової.

— А віскі у вас є?

— Не тримаю.

Крайніченко сів на розібрану вже постіль. Вийняв сигарети. Тим часом Дайн із склянкою в руках вмощувався в крісло так ретельно, ніби збирався просидіти тут до ранку.

— В Зальцкаммергут, кажете? Це добре. До речі, вам теж доведеться туди їхати. І не пізніше як завтра. Дуже делікатну справу вирішив доручити вам містер Керк. Звичайно, не обійшлося без моєї рекомендації. Станете мільйонером — не забудьте, що і я колись робив вам послуги, — він засміявся сухим надтріснутим сміхом. Хитрі оченята так і прилипли до співбесідника.

Федір насторожився.

— Цікаво. Може, скажете для чого?

— Про делікатні справи містер Керк воліє говорити сам. Просив попередити, що завтра пранці завітає до вас, — Дайн хизувався своєю обізнаністю. — Але, звичайно, дещо можу сказати і я. Завтра ви виступите нібито як представник радянської комісії по репатріації у замку Торнау. Треба зробити так, щоб переміщенці відмовилися повертатися додому.

— Це все?

— Вам мало? — Тепер Дайн реготав щиро. — Раджу вам — не думайте про більше. Моліть бога, щоб Всевишній допоміг вам виконати хоча б це.

— Ну що ж, постараюсь це зробити гак, щоб містер Керк був задоволений. Дякую і вам, пане Рябчук. Вибачаюсь, але вже пізно. Час відпочивати.

Дайн підвівся з крісла, поставив на тумбочку склянку з содовою і попрямував до виходу.

— Не дуже ввічливо, зате відверто, — буркнув, прямуючи до дверей. — На добраніч, пане Крайніченко. Радий, що ви вже дещо зрозуміли. Щиро зичу вам успіху.

Федір клацнув вимикачем, світло в кімнаті погасло. В отворі дверей постать Рябчука нараз перетворилась на плоский силует.

Крайніченко повернув у замку ключ і підійшов до ліжка, однак спати і не думав. Знайшов на тумбочці запальничку, припалив сигарету і довго дивився на червону цятку вогника. Потім підійшов до вікна. Тут було більше повітря і вільніше думалось. А подумати Крайніченкові було про що. Минуло лише дві доби, як він повернувся до Мюнхена. Події на березі Топліцзее несподівано розв'язали йому руки. Керк, здається, повірив у його «лояльність» і навіть не запакував знову на віллу. Тут, в «Сен-Готарді», він користується деякою свободою. «Ну що ж, це непогано, нехай і далі думає, що прибрав мене до рук. А тим часом я зв'яжуся з представниками комісії».

Приїзд радянських офіцерів до Мюнхена значно полегшував виконання тих планів, які Крайніченко таємно виношував з перших днів перебування на віллі. Після Зальцкаммергута він ще раз пересвідчився, що американська розвідка не знає, де заховано архів. Таємницю озера Топліцзее будь-що треба передати своїм. Слідчий у особливо важливих справах мюнхенського гестапо Густав Кьоніг сказав правду — у тих ящиках картотека східної агентури фашистської розвідки. Заради якихось фальшивих грошей американці не возилися б стільки часу. Нарешті випала нагода позбутися нелегкої долі охоронця затопленого архіву. Здається, настав час подбати і про своє повернення додому. Наклеп, провокація, фальшивка здатні розчавити людину тільки тоді, коли вона сидить склавши руки і не пробує спростувати всі оті вигадки. Кінець кінцем, не може того бути, щоб неправда задушила правду.

«Треба піти до «Континенталю» зараз, не відкладаючи. Вранці приїде Керк, і тоді вже не буде такої можливості. Треба діяти негайно. Але як? Андрій розповідав, що біля «Континенталю» його затримала табірна поліція. Виходить, потикатися туди самому не слід, мабуть, ті гицелі і тепер чатують там на переміщенців. Ні. Спочатку — все зважити до найменших дрібниць. Потрапити в лабети бандерівських посіпак, та ще за таких обставин, безглуздя. Ризикувати не можна. Керк запакує так, що не тільки комісії, світа білого не побачиш. Треба діяти розумно. Насамперед у Керка і Дайна не повинно виникнути і тіні підозри. Але ж як? Як все те зробити?»

Крайніченко зламав сигарету і жбурнув її за вікно. Завжди виникає оте прокляте: «Як?» Він знову закурив, міряючи нервовими кроками кімнату. Стільки часу його тримали за мурами вілли, потім Шульце і Патріція не відпускали ні на крок. Він не мав змоги навіть на годину вирватись з-під нагляду. І ось, коли цей нагляд, нарешті, послабився — не може придумати, як зв'язатися з офіцерами радянської комісії.

Несподівано згадалася розмова з Андрієм і те, як радив йому звернутися по допомогу до Тегарта. Згадка про Вольфа народила думку, від якої серце затріпотіло у грудях давно не знаною радістю.

«Старина Вольф! Друже вірний, ти як ніхто інший можеш мені допомогти». Крайніченко не міг простити собі, що це не спало йому на думку, коли розмовляв з Андрієм. А тепер, як хлопець пішов, усе значно ускладнюється. Треба шукати способу непомітно вибратись із «Сен-Готарду». А це майже неможливо.

Федір сперся на підвіконня, заглядаючи у бетонований колодязь чорного двору. Біля дверей, що вели на кухню ресторану, розвантажувалась крита брезентом машина. Шофер виймав з кузова кошики з картоплею і відносив їх на кухню. Коли він зникав за дверима, машина залишалась без догляду. Двір зяяв пусткою, лише вгорі, десь на рівні п'ятого поверху, блимали жовті плями вікон.

«Досить сховатись он за тими ящиками, що у безладді звалені під стіною, і ніхто тебе не помітить. А як тільки шофер сяде в кабіну — стрибнути у кузов. Машина вивезе на вулицю, а там…»

У Крайніченка стислося серце. Як спуститися у двір з вікна своєї кімнати, він вивчив ще минулої ночі. Залізна ринва була недалеко. До неї можна дотягтися рукою, якщо стати на карниз за вікном.

Крайніченко сів на підвіконня і, коли шофер зник на кухні, спустив за вікно ноги.

Хвилин за двадцять Федір уже підходив до будиночка по Фріденштрасе. Перевірив, чи нема за ним «хвоста», і звернув на Графіндерплац. Ще тоді, коли зустрілися «У красуні Ірми», Вольф дав Федорові свою адресу і докладно розповів, як знайти його будиночок.

У вікнах світилося, хоч було вже далеко запівніч. Старий Вольф не дуже здивувався його появі. Зустрів так, ніби давно чекав на нього. Накинув на плечі потерту шкірянку, і вони вийшли в сад. Їх обгорнула тиха ніч. Лише інколи приглушені гудки паровозів нагадували, що поруч — залізниця.

Вольф закутався в шкірянку, приготувався слухати. Лице його, вихоплене слабеньким світлом, що падало од вікна, здалося Федорові чужим, непроникним, і він зрозумів, що повинен розповісти все, до останньої краплі вилити душу, не криючи нічого.

— Вольфе, ти знаєш мене… — тихо почав Федір.

— Мабуть, у цілій Німеччині немає тепер нікого, хто знав би тебе краще, ніж я…

Очі Тегарта вкололи Крайніченка холодним спалахом недовіри, що тліла десь глибоко за сірими зіницями.

— Це так, але і ти не знаєш усього. Після того як нас розвели в різні камери, сталося багато такого, чого ніхто з нас не міг передбачити.

Чи міг я знати, що прямо, з тюрми потраплю в «гості» до шефа мюнхенського «Сі-Ай-Сі» містера Керка, що три місяці мене триматимуть на віллі за високими мурами, обплетеними дротами високої напруги, під охороною цілого взводу військової поліції, тільки для того, щоб вивідати у мене, де заховано гестапівський архів.

Крайніченко детально розповів про фальшивку, з допомогою якої Керк намагається наступити йому на горло. Не вмовчав і про репресування батька радянськими органами безпеки, про що свого часу не говорив навіть друзям по попільній роботі. Довго і детально розказував Федір про те, як вони з Андрієм стали свідками трагедії біля старого туристяка. Згадав і останні слова Густава Кьоніга. Проте коли почав розповідати, де заховано гестапівський архів, Тегарт спинив його.

— Зажди, Тодоре, ти все обміркував?

— Так, друже, я все зважив і хочу, щоб ти знав… усе. Можливо, ми бачимось востаннє. Я вірю тобі, тому і прийшов саме до тебе. Ти комуніст, Тегарт. На дні озера Топліцзее картотека закордонної агентури фашистської розвідки. Потрапивши до рук джентльменів із «Сі-Ай-Сі», ця агентура одразу почне діяти, знову підніме голову фашистська гадина. Ця наволоч служитиме кожному, хто платитиме гроші. Хіба ми впевнені в тому, що десь у Техасі чи в Оклахомі американські мілітаристи не відгодовують свого Гітлера? На власній шкурі ти вже скуштував їхньої хваленої «демократії».

— Чого ти хочеш від мене? — запитав Тегарт.

— Підтримки, поради, нарешті, допомоги, — гаряче заговорив Федір.

— Як я можу тобі допомогти?

— Ти мусиш піти в «Континенталь» і розповісти радянським офіцерам все, про що я тільки-но говорив з тобою.

— Добре, я зроблю це. Але чому ти не підеш туди сам?

— Готель блокований бандерівською поліцією з Ляйму. Якщо мене схоплять, справа провалиться. А ти німець, вони не звернуть на тебе уваги.

— Можливо, ти маєш рацію, але ж…

— Ох, Вольфе, коли б ти знав, як моє серце рветься додому. Там на мене чекає дружина, син. Вони сняться мені кожної ночі. Ти розумієш, друже…

— Розумію, — промовив Тегарт, і очі його потепліли.

— Фальшивки Керка мені не страшні. Совість моя чиста. Я тобі по честі скажу, коли про архів стане відомо нашим, коли ті хлопці, що заховані від радянської комісії в замку Торнау, повернуться додому, я вважатиму, що виконав свій обов'язок. А поки це не так, я буду останнім мерзотником, якщо кину напризволяще півтори тисячі юнаків. Містер Керк посилає мене завтра до них у Зальц нібито як представника радянської комісії по репатріації. І я поїду. Вони молоді, Вольфе. І ніхто не сміє ламати їхнє життя. Звичайно, можна було б вигадані якісь мотиви, пересидіти у тебе, але як не крути — це підлість. Ти віриш мені?

— Вірю, Тодоре, — тихо промовив Вольф. — Ти не хвилюйся, я зроблю все, як ти просиш. Там, у комісії, я скажу і про тебе. Скажу, щоб не зважали на американські фальшивки. До речі, про тебе може розказати Макс…

— Дід! Він живий? — стрепенувся Крайніченко.

— Він поїхав додому з партією радянських військовополонених, що прийшли до Мюнхена разом з нами. Ми згадували про тебе. Макс розумний і щирий товариш.

— Спасибі, Вольфе. Це ти порадував мене. Ну, бувай здоров. Вже час мені.

— Зажди. Тут до нас увечері заходив Андре. Про тебе він говорив якось непевно, але тепер я розумію його. Він просто не все знає. Хлопець теж просив мене піти до «Континенталю». Навіть листа залишив. Ти зажди, я зараз винесу його, почитаєш, можливо, в ньому є щось і про тебе. Згарячу хлопець і наплутати міг.

Незабаром Тегарт повернувся з папірцем у руках. Федір розгорнув його і, підійшовши ближче до вікна, прочитав:

— Ні, Вольфе, тут усе правильно сказано…

Вони попрощалися коло хвіртки. Старий Вольф ще довго стояв біля паркана, спершись на штахети, а коли повернув до будинку, на порозі його зустрів Віллі. Кліпаючи сонними очицями, хлопчина запитав:

— Тату, хто це приходив?

— Клаус…

— Хто? — не розібрав спросоння Віллі.

— Клаус Штьортебеккер. Не чув про такого?

Вольф обняв сина за худі плечі і повів до кімнати.

— Іди лягай спати.

— А хто він такий, Клаус?

Вольф сів на ліжко поруч із сином і замислився.

— Він був корсаром. Гроза багатіїв і надія бідняків, його боялась навіть королева Данії і Норвегії — Маргарита.

Сон у Віллі неначе хто рукою зняв. Він дивився на батька зачудованими очима.

— Розказуй, тату, розказуй.

— Їх називали «Справедливими». Вони були безстрашні і великодушні, добре знали, що таке — бойова дружба. Коли Клауса засудили до страти, він, бажаючи врятувати своїх товаришів, поставив перед суддями таку умову: «Я берусь після того, як мені зітнуть голову, пробігти вздовж шеренги моїх побратимів. І всі ті, кого я помину, мають бути звільнені».

Гамбургський суддя Симон Утрехтський дав згоду. Після удару сокири Клаус піднявся з плахи і побіг. Підступний суддя кинув йому під ноги колоду. Падаючи, Клаус вчепився йому в горло і задушив на смерть.

Старий замовк. Над горами зіп'явся місяць і заглядав у вікно, але Віллі не помічав його. Він дивився на батька, у його чисті, глибокі і теплі очі.

Перевалюючись на вибоях дороги, машина спускалася вздовж камінної стіни до нижньої брами. Федір Крайніченко виглянув у вікно. Сіре громаддя замку Торнау звисало над дорогою, мов велетенський хижий птах. Федір знав, що з вікна замку за ними стежить Керк. Він рано-вранці прибув у готель і довго напучував Федора, як слід поводитися з діпістами. «Ви повинні зробити все, щоб ці хлопчаки забули навіть думати про повернення до червоної Росії. Від того, як вам пощастить виконати це завдання, залежить ваше майбутнє. Більше того. Я буду відвертим — на карті ваше життя».

Федір знав про це і раніше. П'ять років смерть стереже його за кожним рогом, а звикнути до її пекельної усмішки несила. Крайніченко розстебнув комір. Щось здавило йому горло, ніби зашморгнулась на шиї петля. Страшенно не хотілося помирати саме тепер, коли знайдено вихід. «Вольф, мабуть уже в «Континенталі», обіцяв піти зранку».

За брамою їх оточила галаслива юрба діпістів. Вони зазирали у вікна, щось кричали, погрожували.

— Виходить, продали на цей раз союзнички!

— Хіба їм можна вірити?

— Спекулянти, деруть за живе і мертве!

— Запрошували люди у квітучі краї, так ні, не поїхав, йолоп!

— Тепер поїдеш! Запакують у вагончики і повезуть…

— Знатимеш, де Макар телят пасе!

— Більшовики не ісусики — не простять!

— Продали янкі демократію.

— Тепер каюк!

«Хтось добре їх підкрутив, — подумав Крайніченко. — Ще й підпоїли, мабуть…» Дайн-Рябчук ніби прочитав його думки, штовхнув ліктем під бік, запитав:

— Ну, як?

Федір не відповів, його увагу прикував натовп, що хвилювався за шеренгою табірної поліції.

Машина вислизнула з юрби і підкотила до дверей комендатури. Поліцаї відтерли натовп, відігнали од машини Дайнових «статистів». На ганку гостей зустрів комендант табору. Маленький, плюгавий, він вклонився Дайну і, повернувшись до Федора, сказав:

— Прошу вас, майоре, на терасу.

— Там безпечніше, — прошепотів Дайн. Склеротичні жилки на його одутлуватих щоках здулися, на очі впала плівка і зробила їх зовсім безбарвними.

З тераси відкривався великий майдан, заповнений людьми. Сотні очей з цікавістю роздивлялись новенький мундир радянського офіцера, що був на Крайніченку. Комендант підняв руку. Гомін натовпу поступово вщух.

— Радянська комісія по репатріації надіслала до нас свого представника…

Крайніченко не слухав коменданта. Він дивився на плац і ловив погляди: тривожні, дружні, схвильовані: Вони світилися щирою радістю, надією, довір'ям. У тій німій розмові з людьми, що очікувально дивились на нього з плацу, він ніби знайшов нові сили.

Федір почав неголосно, але його почули всі.

— Я не став би говорити, коли б не був певен, що серед вас багато обдурених і заляканих людей. До них я і звертаюсь. Товариші! Вас годують безсоромною брехнею, нібито на Батьківщині вас чекає тюрма, каторга, Сибір. Не вірте! Всі, у кого не забруднені кров'ю руки, у кого чиста совість, можуть сміло повертатися додому!

Натовп зітхнув. У тому зітханні потонули вигуки жалюгідної купки «статистів». Дайн розгубився. Спинити Федора було несила. «Ці червонопузі роздеруть мене на шматки, як тільки я зачеплю його пальцем».

— Вас залякують, щоб зробити покірними, — вів далі Крайніченко, — щоб витруїти з ваших душ совість. І коли це буде зроблено, вам дадуть до рук зброю і поженуть убивати ваших же братів!

Комендант ніяк не розумів косих поглядів і жестикуляції Дайна. Він був певен, що Федір агент «Сі-Ай-Сі», а коли трохи й перегинає, то, може, так і треба.

— Діпістська політика американців — це жахливий злочин. Шантажем і терором людей заганяють у табори переміщених. У цивілізованій Європі полюють на людей, як у чорній Африці. Чесних людей кидають у в'язниці і підгодовують тих, хто був кривавими руками фашизму. Зраду своєму народові, Батьківщині величають чеснотою, а чесність зрадою!

— Досить!

— Чули!

— Кінчай агітатора! — закричали від ганку.

— Ти заплатиш мені за це, — просичав над вухом Дайн. Але Федір не звернув на ті слова уваги.

— Складіть списки усіх, хто бажає повернутись на Батьківщину, і передайте їх офіцерам радянської комісії по репатріації, які будуть тут через кілька днів. Вони вже у Мюнхені. Чекайте на них, товариші! Вони знають про вас!

— Давай зараз!

— Сили немає чекати!

— Записуй!

— Бий червонопузих! — загорлав якийсь здоровенний телепень і почав проштовхуватись до тераси. За ним кинулися «хлопчики» Дайна. — Кінчай комісара!

На терасу полетіли дрючки, каміння. Натовп сколихнувся. Нервова хвиля прокотилася його могутнім тілом і притисла крикунів разом з поліцаями до стіни комендатури.

— Тихше, товариші! — сильний голос злетів над натовпом і перервав галас. Білявий хлопчина з гітарою в руках видряпався на терасу. Поліцаї хапали його за ноги, намагаючись одірвати від поручнів, але марно, він одбивався і кричав у натовп:

— Кожен день ми вимагаємо відправите нас додому, а нам надівають сталеві браслети і кидають у карцер! Товариші! Вони лякають нас Сибіром, але нехай краще Сибір, ніж оці «санаторії»!

Несподівано від ганку хтось жбурнув камінь. Хлопець схопився за голову, втратив рівновагу і полетів у натовп.

— Кінчайте цю комедію! — закричав на коменданта Дайн. — Де ваша поліція? Розженіть натовп!

Комендант, білий мов стіна, вискочив на поручні тераси.

— Розійдись! Списки складатимуться в бараках!

Дайн штовхнув ногою двері, що вели з тераси в приміщення комендатури.

— Заходь сюди, — наказав Крайніченку.

Федір підняв руку. Розбурханий натовп притих.

— Нехай щастить вам, товариші! — гукнув щосили і пішов з тераси.

В кімнаті Дайн налетів на нього, мов дикий кабан.

— Ти що ж це, гратися зі мною надумав, падлюка?

Федір стояв блідий.

— Вам давно слід було змінити професію, пане Рябчук.

Дайн вихопив з кишені пістолет.

— Я застрелю тебе, як собаку!

— Ні, я помру, як людина. Я чесно прожив життя. Я пізнав щастя, про яке ти, іудо, навіть не маєш уяви. Усе, що я міг зробити, я зробив. Жаль, не зумів більшого…

До кімнати влетів комендант. Крайніченко повернувся до нього.

— Руки! — закричав не своїм голосом Дайн.

Опір був безглуздий — пістолет Дайна уперся в спину. Сталеві браслетки клацнули, замикаючись на руках Крайніченка.

Автобус зупинився біля готелю на центральній вулиці Зальцкаммергута.

— Кінцева зупинка! Повертаємо на Мюнхен, — старик кондуктор зняв кашкета і витер строкатою хустинкою спітнілого лоба.

— Скажіть, як пройти до замка Торнау? — запитав Андрій.

— В кінець вулиці і ліворуч. Там дорога.

Хлопець вийшов з автобуса і зупинився. Над ним гудів вмонтований у вікно вентилятор, витягаючи з кухні ресторану смачні пахощі. Андрій намацав у кишені гроші. Йому страшенно хотілося їсти. «Зайду». Проте ресторан було зачинено на перерву. Крізь скляні двері хлопець бачив кельнерів, що протирали столи, готуючись прийняти вечірніх гостей. «Пошукаю, може, де який гаштет є поблизу». Він пішов тротуаром, роздивляючись вивіски. Весною вони десь тут обідали в гаштеті. Андрій пригадав і «землячка», який щедро частував їх вином.

Думаючи про Дайна, хлопець відчув себе недобре. З цим чоловіком Андрій пов'язував чи не все лихо, якого він зазнав після закінчення війни. «Мов кліщ, причепиться до тебе — не відірвеш. Але чорт з ним, тепер він мене вже не дістане. Скоро приїдуть радянські офіцери і — додому».

Настрій одразу піднявся. Через день-другий вони з хлопцями під'їжджатимуть до радянського кордону. Згадка про зустріч з рідною землею радісним хвилюванням наповнила душу.

Вулиця жила розміреним млявим життям. У вітрині перукарні|і немов символізуючи емблему містечка, куняли два ледачі коти. Мружились на сонці, сито потягалися, не звертаючи уваги на кудлате цуценя, що шкірилось на них, здираючись важкими лапами на скло. Кілька чоловік смоктали пиво біля бочки, яку хазяїн виставив на тротуар. Товстий, у клейончатому фартусі німець ліниво котив по вулиці тачку з помідорами. На розі біля аптеки стояв лоток. Якась молодичка продавала бутерброди. Тоненькі скибочки хліба були покриті прозорою, немов слюда, плівкою швейцарського сиру. Андрій вийняв гроші.

В цей час мов вихор вулицею пролетів арештантський фургон, який всі тут називали «зеленою міною». За фургоном на відстані з півкілометра, сяючи лаком, мчав розкішний «мерседес». Під'їхавши несподівано до лотка, «мерседес» зупинився.

— Його шукають, а він, бачите, де розгулює.

Хлопець оглянувся і побачив Дайна. Зустріч була зовсім несподівана. Андрій не встиг отямитись, як двоє здоровенних поліцаїв накинулися на нього.

— Мені треба в табір. У замок Торнау, — спробував пояснити хлопець.

— В машину! — Очі Дайна спалахнули люттю. Поліцаї, мов кліщами, схопили Андрія за руки і через якусь мить він уже сидів між ними на задньому сидінні «мерседеса».

— Куди ви мене везете?

— Приїдемо — побачиш, — кинув через плече Дайн. Машина зірвалася з місця. За містечком несподівано повз «мерседес» майнув «вілліс» з червоним прапорцем на капоті. То поспішали в Зальцкаммергут офіцери радянської комісії по репатріації.

Під камінним склепінням блимає вогник електричної лампочки. «Що зараз? День чи ніч?» — проноситься в голові Андрія. Він важко підводиться з підлоги. Учора в караулці били довго, із смаком. Пан Рябчук зігнав на ньому всю свою лють. «Ти в мене заговориш!» Його верескливий голос ще й досі лящить у вухах. Та Андрій не сказав йому нічого, не обмовився жодним словом про той гестапівський архів, що лежить на дні гірського озера.

Стояти важко, тремтять, підгинаються ноги. Страх вовкулакою позирає з темних кутків підземелля. Андрій обперся ліктем об руду, поїдену цвіллю стіну. Надсилу проковтнув загуслу слину. Від катувань і голоду хлопець зовсім ослаб, ледве переводив подих.

Якісь подряпини на стіні привернули його увагу. Придивився — напис: «Боже, дай силу, пошли терпіння…» Слова перекреслені навхрест і вище: «Стисни кулак!»

Ліворуч, майже біля ліктя, — нотні лінії, на місці скрипичного ключа — серп і молот, а на лінійках ноти — фа, сі бемоль і перша фраза «Інтернаціоналу»: «Повстаньте, гнані і голодні…» І трохи нижче:

— Федір! — прошепотів хлопець. Тепер йому було зрозуміло, чому американці вхопилися за нього: Федір Крайніченко загинув, не відкривши їм таємниці Топліцзее. Згадалися слова бородатого солдата, сказані там, у теплушці. «Чистий, як сльоза чистий чоловік…» — А я не вірив йому.

За дверима почувся кашель. Хтось ішов коридором, гупаючи об підлогу кованими черевиками. Андрій тричі ударив кулаком у двері.

— Ей, ти там, не дурій!

«Це Шпинь, — майнула думка, — його голос…» Грицько вчора кидався на нього, мов лютий звір. Уже й Дайн-Рябчук стомився, а той все ще садив кулаками, черевиками, лупцював по спині шомполом. «Вислужується, гад!» Андрій одійшов до стіни.

Несподівано грюкнув у дверях засув. Хлопець здригнувся. В прочинені двері Грицько жбурнув буханець хліба.

— Їж, та гляди не вдавися, — кинув, зачиняючи двері.

Андрій підняв з підлоги ще теплу хлібину. Він ніяк не міг зрозуміти, чого це раптом його вирішили нагодувати. Однак духмяні пахощі свіжого хліба змішали думки. Голод брав своє. Андрій відломив шматок і вп'явся в нього зубами.

Хліб видався трохи солонкуватий, але смачний до нестями. Хлопець ковтав його, майже не розжовуючи. Та швидко відчув, що хліб солоний, немов ропа. Перестав їсти, але було вже пізно. В животі пекло, неначе хто вкинув туди совок жару. Андрій заметався по камері, кинувся до дверей і почав гатити в них кулаками, ногами.

— Води!

Ніхто не озивався.

— Води! Дай води, сволота! Води! Води! — Кричав, немов його пекли розпеченим залізом. Крик не затихав ні на хвилину.

Шпинь спочатку посміхався. Навіть заглянув у вічко окованих залізом дверей, об які билося в нелюдських муках тіло Андрія Гаркуші. Та незабаром той крик почав шарпати йому нерви. Він одійшов у кінець коридора, сів на стілець. Не всидів. Кинувся до караулки, схопив графин з водою і почав жадібно пити. Вода лилася йому по підборіддю, по шиї, стікала на куртку. Він усе пив і пив, поки не побачив дна. А в коридорі нелюдський крик розбивав стіни.

— Води! Води! Води!

— Пий! — вода у склянці іскриться, немов живе срібло.

Дайн-Рябчук тиче склянкою в порепані, вкриті смагою губи. Андрій мовчить. До болю стискає кулаки. За вікном шумлять осінні тополі, а за ними ген-ген по долині синіє місто.

— Героя строїш! Затявся… А від тебе вимагають дрібницю. Скажи, де заховано архів, і ти вільний. Мовчиш? Мрієш про геройську смерть! Але смерті не буде. Буде життя, довге, немилосердне, страшніше за смерть. І ніхто не згадає про тебе ні добром, ні злом…

Дзижчить і дзижчить у вуха докучливий голос. Слова кусають, мов оси. Та їх отрута не дістає глибини Андрієвого серця. Воно знає свою правду і живе нею. «Ще буде і в мене щасливий день, ще і мені всміхнеться чисте небо моєї Батьківщини».

— Чого мовчиш?

— Нема про що мені з вами говорити.

Дайн скипів. Червоні очиці налилися люттю.

— Почекай, лишень, земляче, ти ще молитимеш бога, щоб він послав тобі смерть.

— Брешеш. Я буду жити!

— У, гадюченя червонопузе! — В безсилій люті Дайн плеснув водою в обличчя Андрієві і просичав: — Маєш ти щастя, що Керк заборонив, а то б я з тобою побалакав. Ти б у мене не такої заспівав.

— Не лякай. Ти поглянь на себе. Хто ти є? Що в тебе за душею? Ти голий, душа твоя порожня, в ній тільки безсила вовча лють до людей. Гарчиш, як пес, а вкусити несила, хазяїн заборонив.

Під вікном скреготнула гальмами машина. Дайн прислухався.

— Іди зустрічай, крути перед ним хвостом, вислужуйся…

Рябчук уже не слухав його мови, підібрав живота і підтюпцем потрусив назустріч Керку. Хлопець підійшов до вікна, прочинив кватирку. Струмінь свіжого повітря вдарив у лице. Запахло травами, осінніми медовими квітами і яблуками. Десь здалеку долетів гудок паровоза. «Може, то хлопці повертаються додому?» Ця думка з'являлася щоразу, як тільки вухо ловило той далекий призивний звук. Он там, у долині, біжить на схід ешелон. Біла грива диму стелиться за ним, клубочиться над вагонами і зникає поволі у мерехтливім мареві.

В досвітньому небі летять журавлі. Курликають, кличуть з собою. Андрій дивиться їм услід. Ось вони витягнулися тонким шнуром, повисли над іскристими верхами гір. Вже тільки цятка мріється, вже не чутно тужливого «кру», ще мить — і розтане в чистім небі слід по журавлях.

Локомотив попихкував у небо тонкою цівкою білої пари. Люди юрмилися біля вагонів, обліпили підніжки, визирали з вікон. Усмішки цвіли на їхніх обличчях, немов весняні квіти. Щира радість вирувала в серцях тих, що від'їжджали додому. А все ж не вірилось, що ось за мить-другу пролунає під скляним шатром Остбангофа дзвінок, прогуде паровоз, і вони залишать Мюнхен назавжди. Там, на сході, звідки підіймається над горами ранкове сонце, на них чекає рідна радянська земля. Там вони знову будуть людьми, скинуть геть ненависне діпістське лахміття, змиють з душ огидний бруд, вдихнуть на повні груди свіжий вітер Батьківщини. І лише серце ще довго зберігатиме пам'ять про ті лихі часи фашистської каторги та американських таборів для переміщених.

— Хлопці, «Катюшу»!

— Давай «Три танкісти»!

— Петре, заспівай «Чому я не сокіл…»

І злітали ті пісні, підхоплені сотнями голосів, мов пташки у небо. Линули за ними інші, такі ж веселі, радісні. Співали про Москву і Київ, про золоту Україну і рідну Білорусію, про широку і вільну Радянську Батьківщину, де слово «товариш» звучить гордо, де дружба стала законом людського буття.

За всю свою тисячолітню історію Мюнхен не чув таких пісень. Радо розчинялися вікна робітничого Берг-ам-Ляйму, недобрими більмами віконниць позирали на хлопців аристократичні квартали Гайдхаузену.

Від'їжджаючі прощалися з містом, яке принесло їм стільки горя і сліз. Нелегку дорогу пройшов кожен із них, поки водила його по чужих світах чорним лабіринтом лиха непрошена доля. Та віднині лихо позаду. Воно залишиться тут, на цій жорстокій землі, і вони не візьмуть з собою у нову путь ні крихти горя, тільки радість, щастя і дзвінку стоголосу пісню про щиру любов до рідного краю. Ось вони стоять: білявий Петро Савинов з Вапнярки, кучерявий полтавчанин Микола Добривечір, ясноокий одесит Ігор Капара. Щасливі. Для них скінчилося лихо. Нема серед них тільки Андрія Гаркуші, і вони думають про нього в радості своїй, як думали і в горі.

Капітан із радянської комісії обіцяв навести довідки. І тепер, перед від'їздом, вони чекали саме на нього. Ігор Капара першим помітив капітана, що йшов уздовж состава. Хлопці кинулися йому назустріч.

— Ну, як?

— Знайшли?

— Що сказали в поліції?

— Не журіться. Не пропаде, — заспокоював капітан.

Вони зрозуміли все.

— В «Сен-Готарді» треба шукати, — порадив Микола.

— Не хвилюйтесь, знайдемо.

Він говорив так, щоб заспокоїти їх, а самого гризли сумніви. В поліції відповіли, що розшуки не дали наслідків. Поліцай-комісар висловив припущення, що Андрій Гаркуша міг загинути десь за межами міста.

— Товаришу капітан, а де той майор, що першим приїздив до нас у. табір? — запитав Савинов.

— Майор? У нашій групі майорів не було. Про табір ми дізналися з листа вашого друга Андрія Гаркуші.

— Як не було? Був майор!

— А який він із себе? — зацікавився капітан.

— Високий, чорнявий. Говорив здорово.

— У мене аж мурашки по спині бігали, — додав Ігор.

— Ні, не знаю такого.

Їхню розмову перебив гудок паровоза. Люди кинулись до вагонів.

— Щасливої дороги!

— До зустрічі на рідній землі!

Ешелон зрушив з місця. Капітан пішов поруч з составом, тиснучи простягнуті до нього руки.

Поїзд поволі набирав швидкість.

— Передайте Андрієві наше сердечне спасибі! — крикнув з вікна Микола Добривечір.

— Передам, обов'язково передам, — відповів капітан.

Він зупинився на краю платформи і дивився вслід ешелону, аж поки останній вагон не сховався вдалині за поворотом колії.

Кінець першої книги