Чорний Простір - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Gala (ч. 2)

― Подивимося, що там в них за штінт, ― відгукнулася Фатьма, не даючи ніякої конкретики. Втім, а яка могла бути конкретика там, де ти ще нічого не знаєш?

Зворотній шлях Данило пройшов взагалі на автопілоті, думав лише про те, скільки ж усяких випадковостей може їм завадити. Починаючи з того, що Ферхад щось запідозрить, і до найстрашнішого – що жінок там вже не буде.

23.

В простір Синопу-1 вийшли усі, але тільки «Мавка» та «Кровожерна Синиця» пішли на ходових до посадки. Інші зависли у верхньому гіпері, у небезпечній близькості до планети-гіганта. В таких місцях, де гравіполя божевільно вирували, це було ризиковано. Будь-кому, хто намагався залишатися у верхньому гіпері біля планети-гіганта, оточеної великою кількістю супутників, доводилося постійно балансувати на гравітаційних хвилях, щоб не вискочити або в звичайний космос, або в глибокий гіпер. В Республіці це навіть стало своєрідним спортом – гравісерфінгом. Але зараз була не боротьба за медалі, а серйозна і небезпечна справа. Данило лише на те і сподівався, що запороги – люди досвідчені і добре знають свою справу.

Сигнал «троянам» надіслали, коли «Мавка» і «Кровожерна Синиця», набита вщерть запорогами, сіли в порту. Митницю пройшли за хабар. Чиновник було поцікавився, нащо стільки народу, але йому тицьнули цілу купу документів, виданих на Кафі та інших планетах Конгресу Фронтиру, і сказали, що приїхали на відкриття великого розпродажу на Бедестані, а що так зарані, так щоб погуляти в Синопському порту. Митника це пояснення і хабар задовольнили цілком.

Ніхто в маєтку Ахмет-паші не помітив, як у холодильнику в кухні Ферхада-аги заворушилося сало. Як із нього, немов маленькі черв’ячки, полізли нанороботи-«трояни». Як вони швидко знайшли мережеві кабелі й вгризлися в них.

Фатьма повідомила, що зв’язок із домашньою мережею Ахметового маєтку встановлено і хакери починають проникнення.

«Мавка» і «Кровожерна Синиця» сіли в порту, подалі від куполу, там, де було менше всього кораблів. Із них вивалилися тридцять «десантників» з Вовком та Килиною на чолі. Килина вдягла звичайний робочий комбінезон і балаклаву-паранджу, ховаючи під нею свою голену голову з татуюваннями. Харитон сховав свої примітні чуб та кібер-око під арафаткою.

На «діло» пішли всі, крім Олекси – його залишили стерегти кораблі. Хотіли залишити і Пріську, але та вперлася: «Давно усамам дупу припалити хотіла, нах!»

Розійшлися, щоб не викликати ні в кого підозри. Пішли в портовий район, і, вдаючи, що безцільно вештаються вулицями, тихцем пробиралися ближче до Ахметового маєтку. Чекали даних від Фатьми.

Нарешті на візорі Данила з’явився план маєтку, і дуже докладний. Це значило, що, принаймні, доступ до внутрішньої мережі вже є. А значить, якщо ахметова служба безпеки не виявить втручання, то дуже скоро будуть і коди доступу.

Вовк і Килина прислали на термінали всіх «штурмовиків» наказ: «йдемо до службових шлюзів. На плані – А, Б, В. Заходити за сигналом!»

Через десять хвилин біля кожного з названих входів вже була група з десяти людей, хто в шоломах з насунутими на очі візорами, хто в арафатках, жінки – в балаклавах. Однією командував Харитон, другою – Килина, третьою – Данило. В Даниловій групі не було запорогів, тільки люди з команди Петра, сам Петро, Пріська і тьотя Роза.

У візорі з’явилося повідомлення від Фатьми: «коди отримано. Передаю ключі доступу. Часу – сорок хвилин максимум, їх штінт виявив втручання. Ми його блокуємо, але навряд чи це надовго. Так що ворушіться, іфритові діти!»

На комм-термінал Данила пішла інформація. Він кивнув Прісьці, і та підскочила до шлюзу, взялася колупати уніключом панель доступу. Треба було її зламати, щоб пішла пряма передача даних. Пріська бурмотіла собі під носа, але працювала швидко і спритно:

― Шо таке, ми не хочемо відкриваться, нах? А от я ща тебе… о, кул, добре! Кепе, готово!

Через п’ять секунд двері розчинилися, і одразу стало ясно, чому цей вхід ніким не охоронявся і взагалі людей довкола не було.

З відчинених дверей страшенно засмерділо.

― Тьху, та це ж сміттєвий шлюз, ― покрутив носом Петро. ― Яка гидота.

― Нічо, зате нах нікого нема, ― Пріська видлубала з кишені шматок термовати і запхала собі в носа два клаптика. Задоволенно хмикнула і пірнула у смердючу діру. За ній пішов Петро, потім тьотя Роза, яка невдоволено буркнула:

― Запороги, таки думаю, навмисне прикололися… інші, мабуть, через нормальні двері йдуть…

― Ага, як же ж, через нормальні, ― пхикнула в її навушнику Фатьма. ― В такі місця проходити треба дуже, дуже тихо. Так що гаразд заздрити. І тримайте план, як до гарему йти. І дивіться, тихцем, щоб вас не попалив ніхто! Менше галасу – більше зиску.

Останнім зайшов Данило і зачинив шлюз, але залишив «жучка» - щоб потім вийти назад, навіть якщо служба охорони зможе повернути собі керування внутрішньою мережею.

24.

Досі всі уявлення Оксани про гареми будувалися на альфабетанському серіалі «Полонянка султана». Республіка Альфабета, провідний член Ліги Вільних Планет, лежала за двісті парсек від Усамської Порти, тому про усамські реалії там знали рівно стільки, скільки усами взагалі показували публіці. Тобто майже нічого докладно. Так що Оксана навіть не здивувалася, коли виявилося, що «гарем» - це звичайні робочі та житлові приміщення, в яких туди-сюди бігають служниці в робочому одязі та ходять жінки більш високого статусу в шовкових яскравих абаях та халатах. Паранджу та нашийники в гаремі майже ніхто не носив. І євнухів не було видно. Взагалі чоловіків тут не було – полонянок після розвантаження корабля конвоювали міцні озброєні усамки в балаклавах. Тільки в двох випадках автори серіалу виявилися праві: килими та парфуми. Килими вкривали тут усі вільні поверхні, а парфумами смерділо аж до сліз.

Жінок провели довгим коридором і загнали в тісний зал, змусили зняти весь одяг і сісти прямо на підлогу, на килими. Конвоїрки вишикувалися вздовж стін. В зал зайшли троє – дві молоді тітки з плечима, як у метальниць молота, і старезна бабця. Оксана уперше бачила настільки стару тітку: щоб зморшки прорізали все обличчя, як малюнок на персиковій кісточці. В Республіці, як в усій Галактичній Співдружності, вже більше ста років діяла програма загальної пролонгації життя. Пролонгація уповільнювала процеси старіння, посилювала регенераційні можливості організму, і тому ті, хто пройшов пролонгацію чи не першими, зараз мали вже під сто п’ятдесят років за плечима, а виглядали максимум на шістдесят. До того ж було багацько і косметичних методів, на додачу до пролонгації. Скільки ж років цій бабці? Але тут Оксана пригадала, що, по-перше, рівень медицини в Порті набагато нижчий, ніж в Республіці (навіть для багатіїв, які їздять лікуватися на планети Галактичної Співдружності), по-друге, більшість аристократії Порти під санкціями (за напади на Республіку, за анексію Пріми Едема, за інші «веселі» справи), і вони не можуть їздити за межі Порти, і по-третє, є дуже невеликий процент людей із генетичними збоями, в яких пролонгація першого покоління (ще експериментальна) викликає після п’ятдесяти років різке і глибоке старіння тканин шкіри чи суглобів. Мабуть, цій тітці дуже не пощастило стати жертвою всіх трьох вказаних факторів, і їй могло бути всього шістдесят років.

Бабця сіла на крісло, яке їй вже хтось устиг принести, чіпким поглядом обдивилася полонянок. Одна з охоронниць подала їй комм-термінал. Бабця несподівано молодим голосом на поліславі із жахливим усамським акцентом сказала:

― Буду називати за ім’ям. Кого назвала – встає. Не встане – накажу бити. Ясно?

Полонянки похмуро щось прогуділи. Бабця стала називати імена, зачитуючи їх з терміналу. Чіпко оглядала кожну, робила на терміналі позначки. Коли принизлива процедура закінчилася, бабця щось наказала своїм охоронницям, і ті грубо витягли з натовпу Марусю, Оксану і Лєлю, підтягли до бабці ближче. Лєля сором’язливо намагалася закритися руками, Маруся ж стояла гордовито, схрестивши руки на грудях. Оксана робила вигляд, ніби їй все байдуже.

Бабця махнула рукою, наказала усамською:

― Інших в кімнати для товару, помити, добре годувати, дати пристойну одіж. Підуть на торги.

― Ваша воля, Шахріят-бійєм, ― вклонилися охоронниці, і, зігнавши жінок у щільний гурт, вивели геть. Бабця ще деякий час дивилася на відокремлених нею полонянок, потім вказала на Оксану:

― А ну, повернися. Так, ти, білява. Гарна. Моєму сину такі подобаються. Високі, тонкі астерниці з білими косами. Якщо будеш покірна і ласкава, догодиш Рамсану, дозволю йому взяти тебе за одаліску. Будеш його хатун, будеш добре жити.

Оксана на те лише погордливо сіпнула бровою. Помітивши це, бабця гнівно додала:

― А будеш писок воротити, накажу побити бамбуковими кийками, кислотою облити пику і продати на торгах дешево. Самим обідраним покупцям. Вибір за тобою, кралечко. Або жити в палаці, у розкошах, або ішачити на якомусь паршивому астероїді, де з їдла – сама хлорела з генмод-ягелем, де тебе лупитимуть щодня і дерти у всі діри щоночі, бо будеш там єдиною жінкою. Це й вас стосується, - бабця вказала на Лєлю та Марусю. ― Післязавтра синок мій повернеться, якщо буде вдоволений – станете його одалісками. Це краще, ніж йти на продаж. Хафсо, цих окремо до Рамсанчика.

Старша з бабциних супутниць вклонилася, повернулася до жінок і, погрозливо піднявши станер, звеліла йти попереду.

25.

Марусю, Оксану і Лєлю привели в розкішні покої, в окремий відсік маєтку. Тут Оксана і переконалася, що автори серіалу «Полонянка султана» не так вже і помилялися. Тому що, коли жінки вийшли з розкішної ванної кімнати, на них вже чекали дві молоді служниці, вдягнені у легкі сорочки та шаровари. Вони принесли їм одяг, який складався з таких же шовкових шароварів, тільки зовсім прозорих, гаптованих золотом, і ліфчиків, які переливалися дорогим камінням. До цього додавалися важкі золоті прикраси з великими дорогоцінними каменями, і золоті ж капці, інкрустовані чимось дуже схожим на натуральні перли. А може, це і правда були перли. Лєля з подивом дивилася на ці тапки.

― Яке… кугутство, ― сказала Оксана, піддавши ногою капець. ― Не здивуюся, якщо до цих капців нам зроблять педікюр із натуральними діамантами.

Одна зі служниць вклонилася:

― Ви праві, ханим. Шахріят-бійєм наказала прикрасити вас як належить. І я повинна зробити вам манікюр і педікюр… з інкрустацією діамантами.

Маруся не витримала – істерично засміялася. Оксана зітнула плечима, всілася на м’яке крісло, застелене пухнастим килимом. Друга служниця вийшла, залишивши купу одягу. Педікюрша взялася за роботу. А Оксана спитала:

― Ти добре говориш поліславом. Ти також полонянка з Республіки, як і ми?

Дівчина знітилася, хитнула головою:

― Так, ханим. Тільки мені менше пощастило. Я не одаліска молодого бея, я проста гаремна служниця… Тому моїм тілом розпоряджається Шахріят так, як їй заманеться. Якщо ви сподобаєтесь молодому бею, вас це омине. Краще бути наложницею одного чоловіка, ніж розсувати ноги перед кожним, на кого вкаже Шахріят.

Маруся припинила сміятися, спохмурніла і лягла на низьку канапу біля декоративного ставка з золотими рибками. Лєля, теж похмура, сіла поряд із нею. З’явилася друга служниця – зі столиком на гравітці, вставленим різними стравами. Поставила перед полонянками на килимі по дастархану, стала ставити на них таці з їжею. І, немов у продовження мови своєї товаришки, сказала також поліславом, але із сіонським акцентом:

― Лейла права. Але і наша доля краща, ніж у тих, кого продали… тут, у Порті, жорстокі звичаї, але люди різні. Хтось із рабами поводиться майже як із людьми, а хтось – гірше, ніж з найупослідженими роботами-прибиральниками. Одне можу сказати – втекти навіть і не пробуйте. Багато хто намагався, але ні в кого не вийшло. А тих, хто спробував…

Вона проковтнула комок в горлі і продовжила:

― А тих, хто спробував, Шахріят живцем в біореактор відправила.

У Лєлі вздовж спини немов холодний слимак проповз. А більш практична і менш вразлива Маруся спитала:

― А чому Шахріят такі питання вирішує? Хто вона така? І чому її синові така честь? Як на це дивиться Ахмет-паша? З того, що я про нього чула, ясно, що він не любить ділитися владою.

― Та невже самі не зрозуміли? ― Лейла наліпила на Оксанин ніготь черговий діамант. ― Шахріят-бійєм вже років зо п’ять як і є справжній паша Синопський. Як в Ахмет-паші памороки забило і ноги віднялися, так відтоді вона від його імені всім й керує. Навіть синові своєму, Рамсан-бею, вказує, що робити. І поки Ахмет живий, Рамсанові пашанатства не бачити, як вух своїх без дзеркала. А ми тут усі мріємо – скоріше б старий паша помер, і Шахріят за ним. Тому що порівняно з ними Рамсан – просто янгол.

―А не порівняно? ― Маруся відщипнула виноградинку – дуже вже їсти хотілося. ― Наскільки він жорстокий?

― Нас він ніколи не бив, ― Лейла взялася за другу Оксанину ногу. ― Найстрашніше покарання від нього – це два дні просидіти під замком у комірчині на хлібі та воді. Або стриптиз для його нукерів станцювати, але не більше того… це все набагато краще, ніж катування, як за Ахмет-паші було. На жаль, Рамсан навіть в питанні покарань для своїх служниць майже нічого не вирішує, Шахріят і тут усім керує. А вона круто карає – може наказати бити бамбуковими кийками чи відправить казарму обслуговувати… сексуально.

Полонянки лише сумно зітхнули.

26.

Запороги і частина білоскельців під командуванням Харитона Вовка проникли в маєток паші через вентиляцію. Ходи були досить просторі – адже ж треба, щоб в них могли ходити роботи-прибиральники і ремонтники. Але… гофровані труби з чотирма ребрами жорсткості не були розраховані на пересування ними великої кількості людей одночасно, тому команда Вовка йшла дуже повільно і обережно. Будь-який необережний рух – і труби почнуть гудіти та трястися.

Всі були у візорах, на які транслювався план маєтку з міткою їхнього місцезнаходження. Сам Вовк був без візора, та йому і не треба було – він отримував інформацію на своє кібер-око. Він же першим і знайшов потрібне приміщення. Передав іншим у навушники:

― Здається, гарем. Внизу під нами великий зал, там сорок жінок. Чи бува не наші?

Хтось із команди прошепотів у відповідь:

― Звідкіля знаєш, що жінки?

― Хе, так тут гарем, тут самі жінки, ― Вовк розпластався по трубі, обережно проколупав пальцем кібер-руки дірочку і зазирнув у неї. ― Ну, я ж казав. Сорок жінок, злих та втомлених. А ну, Ласло, Тарасе, Стефо, дивіться-но. Впізнаєте кого?

Вовк просто зі свого кібер-ока передав зображення на візори трьом білоскельцям, які були в його групі. Першою відгукнулася Стефа:

― Наші! Впізнаю Марту, Риту…

Тут же подав голос і Ласло:

― Моя Софійка! І Яся!

Імпульсивний Тарас аж нервово підстрибнув:

― Ладочка!!! А щоб мені провалитися, це наші!!!

Його побажання збулося: труба затріщала, і диверсанти впали прямо в зал. Здійнявся неймовірний галас, який, однак, дуже швидко припинив Вовк, заволавши:

― Фатьмо, блокуй двері та зв’язок тут в біса!!! ― і стрельнув зі станера в найближчу охоронницю. Жінки загаласували ще гучніше, похапали кому що в руку прийшлося.

― Це свої! ― гукнув Тарас, піднімаючись та відкидаючи шмат гофрованої обшивки від вентиляційної труби.

― Ой, точно! Це ж мій Тарасик!! – скрикнула руда пухкенька жіночка. ― Тарасику!!! Ти за мною прийшов! – і вона почепилася чоловікові на шию. Поряд щасливий Ласло обіймав дружину та дочку. Вовк та двійко інших запорогів заспокоїли охоронниць станерами, і Вовк, показуючи на паралізованих тіток, гукнув:

― Жінки!!! Досить галасу, радіти рано! Нам ще звідси вийти треба. А цих – в’яжіть чим є, але спочатку роздягніть, хтось хай напне їхні лахи. І пошукайте якесь шмоття, щоб чоловікам замаскуватися.

Всі хутко взялися до справи. Дуже втішені таким поворотом долі білоскельки почали роздягати непритомних охоронниць, інші копалися в шафах, витягаючи звідти купу різноманітних абай та чачванів. Між тим Вовк зв’язався з іншими групами:

― Жінок знайшли. Сорок. Кого нема? Зараз з’ясуємо, ― він повернувся до полонянок:

― Агов, панянки, де ще три? Кого нема?

Руда Ладочка сплеснула руками:

― Оксани Чайки, Петрової Марусі та Лєлі Довбиш! Їх кудись окремо відвели… Якась стара бабця нас оглядала й наказала їх для якогось Рамсан-бея залишити.

― От зараза… ― буркотнув Вовк. ― Агов, Килино, ви там де?... Ясно. Данило, твоїх нема. Кажуть, окремо відвели. До Рамсан-бея. Хто? Та Ахметчин син це. Чекайте, зараз взнаємо, де.

І Вовк підійшов до однієї з охоронниць. Тітка була непритомна, але двійко копняків привели її до тями. Вовк тицьнув їй у носа дуло бластера і недобрим голосом запитав усамською:

― Покої Рамсан-бея де? На плані покажи! ― другою рукою він сунув їй в обличчя термінал. Усамка мовчала, і Вовк, люто крутячи кібер-оком, прошипів:

― Паша тебе, звісно, покарає… але це буде потім. А я тут, зараз, тебе підсмажу на гриль. Ну?!

― Синій сектор, А-5, - крізь зуби відповіла усамка. Вовк пригостив її розрядом зі станера і знову зв’язався з Данилом:

― Чув? Синій сектор, А-5. Килино! Я виведу жінок, ти йди до Данила. Команду розділи, мені половину. Собі залиш самих зарізяк, покої Ахметчиного синка брати будете.

Між тим жінки з команди Вовка перевдяглися в охоронниць, чоловіки напнули просторі довгі абаї та накинули на голови паранджі. Маскування було так собі, але «замилити око» цілком могло. Вовк вдягся у нікаб, який належав старій служниці, знайденій у підсобці. Бабця віддала нікаб добровільно:

― Бери, синку, виводь дівчат. Може, хоч комусь звідси вийти вдасться…

― Матінко, ходімо з нами? – запропонував Вовк. Стара похитала головою:

― Та ні, куди вже мені… лише заважатиму. Ідіть, хай вам Аллах помагає!

Пістрява компанія залишила відсік та пішла широкими коридорами. На щастя, охорона поки що не виявила ані зламу мережі, ані проникнення диверсантів – стіни були добре ізольовані і шум не пішов далі одного відсіку. І до того ж Вовк, чиє кібер-око було підключене до домової мережі та шпигунських роботів Фатьми, міг обирати ті коридори, де було якомога менше народу.

27.

В блоці управління, де сиділа за пультами охорона Ахметового маєтку, ніхто ні про що не підозрював. Фатьма про це спеціально потурбувалася: перед проникненням диверсійних груп у маєток вона зробила невелику зйомку приміщень, і тепер замість реального зображення з камер охорона бачила зациклений ролик. Звісно, довго таке крутити неможливо, рано чи пізно навіть найтупіший охоронець дотумкає, що тут щось не те. Тому при плануванні на всю операцію відвели не більше години. За цей час треба було увійти всередину, знайти полонянок і вивести за межі купола. Далі вступав у дію план Б – але лише в тому випадку, якщо не вийде добратися до кораблів без шуму.

А поки що Фатьма та її люди повністю контролювали мережу маєтку, не забуваючи водночас зливати собі базу даних Ахмет-паші. Запороги принесуть з палацу паші чималеньку здобич. І не лише матеріальну. Інформація коштує набагато дорожче за ті ж діаманти. До того ж самій Фатьмі давно вже кортіло як слід покопатися в базі даних синопського паші. І зараз вона, підключена до мережі напряму, через імплантати, із превеликим задоволенням спостерігала за бадьорим копіюванням файлів. А разом з тим – і як лізуть в мережу добірні, дбайливо прописані віруси.

Візит запорогів паші буде відлунюватися ще довго.

28.

З Килиною та її людьми група Данила зустрілася біля шлюзу, якій вів у покої Рамсан-бея. Там, де вони пройшли, лежали знепритомлені станерами жителі гарему, що трапилися їм на шляху.

― Ну, начебто галасу не наробили, ― Килина критично глянула на супутників Данила. ― Час тисне. Фатьма блокує покої Рамсана, але каже, щоб ми поспішали.

― То ж чому двері зачинені? ― Роза вказала на щільно замкнену шлюзову мембрану.

― Загальна блокада, не було часу виявляти власні коди всіх дверей, ― Килина придивилася до дверей і підняла бластер. Тут вперед висунулася Пріська:

― Нащо палити, нах. Набздімо лише. Ща відкрию!

Двома рухами уніключа вона зламала панель управління, тицьнула ключа туди і двері розійшлися. А на порозі стояв невисокий плечистий чоловічок в шовкових шароварах та довгій зеленій сорочці із золотим гаптуванням.

― Чого так довго, я вас п’ять хвилин тому викликав, ― усамською мовив він, явно ще не зрозумівши, що перед ним зовсім не слуги. Пріська відреагувала першою:

― Шо? Та пішов ти, нах! ― и тицьнула йому в живіт уніключа. Бахнув розряд, і чоловічок, хапаючи ротом повітря, осів на підлогу. Килина додала йому зі станера:

― А от і Рамсанка, собако. Тримай гостинця!

― Агов, дівки, ви тута? ― Пріська першою ввіпхалася в покої. Інші поспішили за нею, залишивши двох чоловік для охорони дверей.

Дівчата знайшлися в невеликій, але дуже розкішно обставленій кімнаті. Оксана, побачивши, хто саме з’явився, впустила з рук кальян, який тримала як палицю.

― Данило? ― не вірячи своїм очам, скрикнула вона. ― Але… як?

Данило обійняв її, притиснув до себе:

― Я прийшов би за тобою і в пекло, Оксаночко. Ці скоти тебе… нічого тобі не зробили?

― Не встигли, нас одразу для Рамсана відібрали, а він лише сьогодні повернувся… ― Оксана відлипла від Данила, подивилася на інших. Петро теж обіймався з Марусею, а поряд на плечі Рози плакала від щастя Лєля. Пріська та кілька запорогів діловито обшукували покої та пхали до кишень всіляку цінну дрібноту.

― Потім обійматися будете, ― Килина переглянула дані у візорі. ― Це ще півділа, ще вийти треба.

― Вийдемо без проблем, ― жорстко відповіла Роза. ― Головне – попереду Рамсана тягти, щоб усі бачили.

― Заручник? Розо, але ж це… тероризм! ― вжахнувся Данило. Килина лише пхикнула. Роза махнула рукою:

― Я тебе просю, який тероризм, коли ці піпідраси самі ще ті терористи? Коротше, хлопці та дівчата, в’яжіть цього козла міцніше, прихопимо з собою.

Килина ляснула Розу по плечу:

― Правильно, сестро. Із собаками по-людському не чинять. Ну що, то йдемо. Часу обмаль.

― Зачекайте, пождіть!!! ― із сусіднього приміщення висунулася Лейла. ― Візьміть мене з собою!

Друга служниця схопила її за туніку, потягла назад, крикнула перелякано:

― Ти що, впіймають – Шахріят нас у біореактор…

― А, яка різниця. Раз козі вмирати. Хоча б спробую. З цими шибайголовами, може, й вийде. А ти, Белло, як знаєш. Тільки, гадаю, тобі теж непереливки буде, якщо залишишся.

Белла вагалася недовго. Рішуче вивернула на килим шухлядки трюмо, обірвала золочений шнур від занавіски, підперезала туніку і почала пхати за пазуху прикраси, якими було набите трюмо. Лейла почала робити так само.

― Добре, дівки. Бачу, вам тут остогидло, ― всміхнулася Килина. ― Ну що, кишені всі натоптали? А тепер рушаймо. Бея міцніше тримайте, та високо, щоб звідусіль видно було.

Група рушила коридорами. Незважаючи на наявність зв’язаного заручника, Килина вирішила якомога довше зберігати тишу та непомітність.

Це їм майже вдалося. Майже…

Коли вони дісталися нарешті до входу в сміттезбірний тунель, прийшло повідомлення, що група Вовка з полонянками покинула головний купол Синопа-1. Фатьма підганяла – час виходив, штінт Ахметового маєтку вперто намагався пробити блокаду, і ці спроби от-от могла помітити служба безпеки, навіть за умови, що паша набрав туди самих клінічних ідіотів.

І, як воно завжди буває, везіння підкачало тої самої миті, коли здавалося, що все вже вийшло.

29.

Першою негаразд помітила Фатьма:

― Штінт обійшов блокаду!!! Рубай кінці!

І її підлеглі почали «рубати кінці» - тобто руйнувати ті ділянки домової мережі маєтку, які вони ще контролювали, і набивати їх вірусами та програмним сміттям. За простим принципом – наостанок напакостити і разом з тим створити супротивникові додатковий фактор перешкод. Сама Фатьма вирішила залишатися підключеною до останнього, хоча це й було пов’язане з ризиком. Але побороти спокусу подивитися, як візьмуться до роботи її віруси, не змогла.

Служба безпеки маєтку нарешті здогадалася, що вони в диспетчерській бачать зовсім не те, що відбувається насправді. Начальник охорони, Харум-ага, наказав перезавантажити камери. А тут і домовий штінт доповів про проникнення і спроби блокади мережі.

Камери перезавантажилися, і Харум-ага, побачивши, що відбувається, побуряковів, вирячив очі і закричав:

― Всіх, сучі діти, поперевішаю!!! Шкуру здеру!!! Хто прошльопав?!

Звісно, ніхто не зізнавався. Підлеглі мовчали, і на їхніх обличчях дуже явно читалося питання, над яким вони зараз лихоманково билися: «пристрелить зараз чи спочатку відправить нападників ловити?»

Харум-ага кричав, плювався і тупотів недовго. Та й часу не було – камери показували, що нападники вже біля виходу з куполу, ще трохи – й увійдуть в сміттєзбірний тунель, а там відшукати їх в безладі портових районів буде важко.

― Так, мерщій!!! Перехопити на виході зі смітника! Живцем наволоч брати!!!

― Пані доповісти? ― боязко пискнув хтось з підлеглих.

― Я тобі доповім, лайно ти собаче!!! А ну мерщій, узяв бластера і вперед! А то сам тебе пришмалю нахрін!!!

Підлеглих вимело з диспетчерської, залишилися тільки Харум і головний системник, який нервово стукотів у кишені чотками. Харум-ага повернувся до нього:

― А ти, дебіле, чого Аллаха непокоїш? Просрав напад, а тепер молишся? А ну швидко доповів, що там із мережею!!!

Системник нап’яв на голову нейрошолом. І майже одразу перелякано пробурмотів:

― О небо… вони зламали базу даних!

Харум-ага заревів, як поранений слон. І лише залишки прагматизму втримали його від того, щоб пристрелили системника на місці. Головним чином тому, що ще знадобиться.

30.

Група Килини та Данила лізла сміттєзбірним тунелем. Йшли досить повільно, бо ж тягли із собою награбоване та зв’язаного Рамсан-бея. І вже неподалік від виходу в навушнику Килини заговорила Фатьма. Килина миттю ж увімкнула «конференцію», щоб чули інші.

― Засідка. На виході. Також лізуть в тунель позаду вас.

― Скільки? – Килина подивилася на індикатор заряду свого бластера.

― Двадцять чоловік. Всі озброєні.

― Інші… вийшли? – Килина накинула на перев’язь ще один бластер і закріпила запасні батареї так, щоб у бою було швидше міняти.

― Вийшли. І ще… я більше не можу контролювати мережу, ми виходимо і все валимо. Будете на зв’язку, але без мапи. Переходимо до плану Б.

― Чи не рано? ― Килина жестами наказала своїм людям вишикуватися уздовж стін коридору, трьох поставила в ар’єргард.

― Саме час. Заблокуємо небо, ваша задача – пробитися.

Килина посміхнулася:

― Фатьмо… як гадаєш, наскільки паші дорогий його синочок?

У навушнику булькнуло сміхом:

― О, ви що, хлопнули Рамсанчика?

― Ще ні. Живий, собака. Із собою прихопили.

Фатьма непристойно заіржала. Відсміявшися, сказала, все ще давлячись сміхом:

― Шикарно! Добряча здобич. Тепер, гадаю, взагалі без проблем вийдете. Ну, давайте, вперед!

Пріська відчинила блок сміттєвого шлюзу і відскочила вбік.

Позаду вже чулося гупання черевиків ахметової охорони.

Килина правою рукою міцно ухопила Рамсана, запхала йому в рота гранату, вийняла чеку і наділа собі на пальця, гукнула:

― Егей, ви, козли усамські!!! В нас тутай Рамсан-бей. Дивіться, не підсмажте свого принця!

Позаду почулися матюки. Хтось стрільнув. Роза з коротким скриком осіла на підлогу. На її спині сходила димом та кров’ю досить погана рана. Данило та Петро підхопили Розу, один із запорогів зірвав з пояса міні-аптечку та кинув їм. Данило розгорнув пластир-гемостоп, Петро вгатив Розі шприц-тюбик з інгібітором, увівши її в штучну кому. Вони дуже швидко перев’язали рану, але якщо протягом півгодини не дістатися до лікаря… Розі кінець.

Килина закричала:

― Ви там що, довбанулися, чи як? Агов, Фатьмо, картинку цим козлам дай!!!

В кімнаті охорони Харум-ага знову завив вовком, коли Фатьма люб’язно надала йому картинку із шоломної камери якогось із запорогів: дуже зла Килина, зв’язаний Рамсан із гранатою в роті. Граната була активована, це Харум-ага одразу помітив.

Виматюкався страшно.

― Ну? Все побачили, падлюки? ― пролунав з динаміків голос Килини.

Цієї ж миті системник врешті підключив канал зовнішнього зв’язку, і у диспетчерську увірвався вереск начальника порту:

― Запороги!!! Харум-аго, запороги!!! Луплять метеоритами!

― Закрий хайло, ― гримнув Харум-ага. ― Які метеорити, ти здурів?

― Маленькі, ― проковтнувши вереск, доповів начальник порту. ― Згорають над поверхнею, у верхній тропосфері. Але ми нічого не можемо підняти!!!

― Ну? Мені довго відповіді чекати? ― знов озвалася Килина. ― Дорогу на космодром давайте, а то Рамсанчик гранатою вдавиться!

Харум-ага уявив собі, що з ним зробить Шахріят, якщо він допустить загибель Рамсана. Уявив собі і те, що з ним зробить Шахріят, якщо він дозволить нападникам вийти з Рамсаном. Вибір був дуже кепський, але після болючого десятисекундного міркування Харум-ага вирішив, що навряд чи запороги молодого бея вб’ють. Навіщо, якщо за нього можна добрий викуп узяти чи поміняти на когось. І що цю думку цілком можливо донести до розуму Шахріят, головне витримати перший напад її люті. А от якщо бей загине… тоді ніяких шансів.

― Шайтан із вами. Ідіть. Але я це запам’ятаю, суко!

― Дивись, запам’яталка зламається! – захихотіла Килина. – Бувай, козлику!

І цієї миті Фатьма відключилася від домової мережі маєтку, змусивши штінта перезавантажитися. Протягом десяти хвилин, поки штінт збирав себе по шматкам, Харум-ага тільки й міг, що безсило біситися, дивлячись, як запороги добираються до своїх кораблів (і хто б міг подумати – довбана вантажівка та дрібний експлорер!!!), як затягують туди блідого та спітнілого Рамсана, як стартують прямо під метеоритним дощем, віртуозно входячи у вузький коридорчик чистого неба, який їм дали бомбардувальники.

Лютування аги перервав мелодійний голос штінту, який якось невпевнено доповів:

― Система готова до роботи… ефективність лише тридцять процентів… виявлені заражені файли…

Харум гахнув кулаком по пульту, голографічне зображення дівчини у буркіні¹⁴ (візуалізація штінта) замерехтіло.

― Потім будеш доповідати про це. Зараз зв’язок давай з флотською базою!!!

Штінт покірно ввімкнув канал. Через півсекунди озвався:

― Зв’язок встановлено. На зв’язку капудан-ага Джафар бін Муса.

― Ну, ви там що, ідіоти, потай чачу гасите? – одразу нагримав на капудана Ахметівського флоту Харум. Той закліпав очима:

― Та ти що, Харум-аго, тебе що, шайтан за яйця вхопив?

― Ви, лайно бараняче, прогавили напад запорогів!!! Тепер ловіть цих вилупків!!!

Командир флоту вирячив очі не гірше за самого Харума:

― Та ти сам чачі обпився, Харуме. Які, іфрити тобі в печінку, запороги?

Харум від цих слів взагалі сказився. Поки начальник бісився, непристойно лаявся та плювався, системник скинув Джафарові інформацію. Той знову вирячив очі, цього разу вже від люті. Заволав на підлеглих:

― А ну, падлюки, шукайте теплові сліди, мерщій!!!

Навіть якщо запороги вже покинули систему Синопа, враховуючи, що в них були два кораблі з досить потужними двигунами, слід мав бути ще теплий. Принаймні можна вирахувати, де саме вони стрибнули в глибокий гіпер, і якщо вони все ще там, то досвідчений навігатор зможе впасти на хвіст навігатору запорогів. Це було ризиковано, але… Ахметів капудан уявив собі лють Шахріят, і забув про ризик.

Джафар наказав двом великим галерам, які були на чергуванні, переслідувати запорогів, і щойно хедари¹⁵ зафіксували зону із тепловим слідом, галери разом стрибнули в глибокий гіпер.

31.

Ледве команда Данила ступила на борт «Мавки», як Олекса миттю зайнявся Розою. Утяг її в медвідсік і поклав у автономну капсулу. Лєля з Оксаною взялися допомагати.

Килина вийняла з рота Рамсана гранату, вставила чеку. Недбало кинула гранату в поясну сумку:

― На що чекаємо? Нам дали коридор для старту, он вантажівка вже злітає.

― Метеори, Килино. Я не пілот, не певен, що зможу увійти в такий вузький коридор… ― Данило зчитував дані «Мавки» з візора. Килина засміялася:

― Не переймайся, я буду пілотом. Дай лише доступ. А ти, хлопче, того гівнюка замотай міцніше, ― вона кинула Петрові тюбик із «павутиною». ― Знадобиться ще.

Петро заходився «сповивати» полоняника. Данило сказав Прісьці:

― Дівчат кудись посади, зараз злітаємо.

І пішов у рубку. Пріська відчинила комірчину:

― Ну, дівки, давайте сюди. В нас для пасажирів місць нах нема, але тут теж ніштяк.

Вона розгорнула сувій ізолону, розстелила на підлозі:

― Сідайте. А я зараз прийду, побазаримо.

І пішла в машинне. Втеклі рабині посідали на шмат ізолону, підібгавши ноги.

― Ну, Белло, здається, ми таки втекли з тої дупи, в якій ниділи десять років, - не в змозі пригамувати радість, сказала Лейла. Белла похитала головою:

― Ой, та так. Але, знаєш, особисто я буду вважати, що ми таки втекли, як опинюся десь за межами Усамської Порти. А то щось у мене погані відчуття…

«Мавка» злетіла.

І щойно Данило хапанув «коктейлю» і поринув у робочий сон, як зрозумів: так просто звідси не забратися. Їх переслідують.

Але щоб сповісти про це інших, треба припиняти «сон», виринати… часу не було.

Переслідування в глибокому гіпері – справа складна і дуже ризикована. У вільному пошуку навігатор йде від однієї дискретної зони до іншої, керуючись або своєю інтуїцією (якщо він має природний дар), або даними маяків та гравітаційних коливань гіперпростору, які здатні спричиняти деякі зірки, що й слугують таким чином за природні маяки. Принаймні навігатор знає, куди він іде. А от якщо за ним іде хтось інший, слід-у-слід – той інший ризикує вивалитися у звичайний простір невідомо де, або ще гірше – загубитися в гіпері. Тому на таке полювання виходять зазвичай лише природні навігатори, і дуже досвідчені.

Данило знав про таке лише з лекцій та підручників, сам ніколи не брав участі в подібній справі. Більше того – навіть у таких навчаннях не бував. Якось так вийшло, що в академії, а потім у армії, жодного разу не потрапив. Тепер він відчував немов чуже дихання на потилиці… і зрозумів – це його переслідувач. Чужий навігатор, набагато досвідченіший, ніж він, «сів» йому на хвоста.

І варто вискочити в дискретну зону, як одразу ж за «чайками» запорогів туди випадуть і переслідувачі. І хто знає, чи зможуть запороги відбитися.

Що робити? Данило пригадав розповіді інших навігаторів… він раніше вважав це за пусті балачки – надто вже фантастично звучали оповіді про ментальні поєдинки в глибокому гіпері. В книжках та лекціях про це говорилося стисло і сухо, викладачі давали лише дві поради: тікати якнайдалі, виходити якнайшвидше.

Але в Данила не було ніякої можливості тікати та виходити. Принаймні, не зараз.

Тепер він бачив переслідувачів. Двоє. Природний навігатор і «навчений». Перший був як вогняна пляма із довгими мацаками, що тяглися крізь виворіт світу до Данила. Другий – маленька сіро-біла куля, він йшов за великим. Підстраховував.

Данило ж був сам. Так вийшло, що в запорогів в цьому поході хоч і були три навчені навігатори, але вони ніколи не відпрацьовували взаємодію із Данилом – нема було часу на те. Він бачив їх осторонь – йшли ланкою за ним у віддаленні: зеленкувата зірка, біла куля, блакитна краплина. Але… якщо балачки не брешуть і в глибокому гіпері можливі поєдинки між навігаторами… чи зможуть вони, ті незнайомі запороги, йому допомогти?

Вогняна пляма наблизилася, один з мацаків протягнувся майже до самого обличчя Данила. Мимоволі хлопець подумав: «Як же я сам виглядаю в гіпері? Але ж це ніколи не взнаєш, поки хтось інший не скаже». Відчувати чужу близькість було дуже неприємно. Але й вклонитися він не міг – всі його рухи в гіпері приводили до зміни курсу. І хоча насправді на вивороті світу вимірів було більше ніж три, і рух нічого не значив сам по собі, але він мав неабияке значення для людської свідомості. Так вона працювала з гіперпростором – користуючись звичними поняттями.

Данило прискорився, не міняючи напряму руху. Вогняна пляма прискорилася також.

«Хочеш втекти від мене, шмаркачу?» - раптом почув Данило. Чужий навігатор транслював йому свої думки через гіперпростір.

Він не відповідав. Чужий простягнув до нього мацаки – ще трохи, і доторкнеться. Що тоді буде?

Данила охопив страх, але він одразу ж постарався приборкати його. Страх в гіпері – остання справа. Страх – це смерть.

Він подумав у відповідь: «Хочеш наздогнати мене?» - і прискорився знову. Відчував, що супротивник хоче затягти його у ментальний поєдинок. Перевіряти свою силу не хотілося, тим більше, що зараз від нього залежало надто багато чужих життів.

Вороги теж прискорилися. Навігатори запорогів намагалися триматися в кільватері Данила, але вони всі були навчені, вони не витримували такого темпу. Як і помічник усамця. І тут вогняний одним з мацаків хапнув свого помічника, притяг до себе і проковтнув. Данила пересмикнуло. Він розумів, що насправді ніхто нікого не ковтав, він знав цей прийом – «покласти в кишеню»… і навіть одного разу робив таке, коли треба було провести «навченого» дуже складним шляхом. Відчуття були дуже гидкі для обох. І друзями вони після того аж ніяк не стали. Гидко, коли повністю пригнічуєш чужу волю. Гидко, коли таке роблять з тобою.

Данило не знав, чи зможуть його почути «навчені» в гіпері, але спробував: «виходьте тут, виходьте зараз, негайно! Чекайте!!!» Головне було – щоб його думки не почув ворог.

Здається, що не почув. Зате почули запороги, і без перешкод зникли у білій плямі виходу в дискретну зону. Це була одна з бокових петель траси, яку Данило відрізав, коли йшов назад з розвідки. Але він пам’ятав її і знав, як повернутися туди, якщо… якщо залишиться живий.

Він сподівався, що усамці не побачили цього маневру, а якщо і побачили, то, мабуть, із задоволенням вирішили, що частина ворогів вляпалася в халепу, зненацька випавши з гіперу.

Вогняний знову прискорився, Данило ледве встиг відірватися. Як довго він зможе тримати такий темп, він не знав. Це буле схоже на тренування серця на доріжці: коли міняєш швидкість бігу, і деякий час біжиш дуже, дуже швидко. Так швидко, як можеш. Так довго, як можеш. Потім знову повільно. Кожен астерник знав ці вправи з дитинства, кожен знав свої можливості.

А навігатори?

Данило не став чекати миті, коли його сили підійдуть до межі. Він різко скочив убік, до чергової білої плями дискретної зони, і вогняний пішов за ним… Данило підпустив його так близько, як тільки міг, і різко скинув швидкість. Вогняний промчався крізь нього, спричинивши пекельний біль і заметіль думок, але маневр виправдав себе: Данило залишився в гіпері, а вогняний разом із своїм «навченим» у «кишені» вивалився в «дірявий мішок». Так навігатори називали нестабільні дискретні зони. Неможливо увійти в неї і вийти назад в те саме місце. Невідомо, куди вона закине тебе… коли Данило прокладав шлях, він інтуїтивно відчув цю зону і не потикався до неї. А ворог в запалі гонитви не відчув… ну й біс із ним. Тепер треба з’ясувати самому, наскільки відхилився від курсу.

На щастя, не дуже. Данило повернувся до «петлі», де полишив навчених запорогів, увійшов в ту дискретну зону і з полегшенням побачив зеленкувату зірку, блакитну краплину і білу кулю.

«Тепер ідіть за мною», - передав їм він і відкрив прохід з «петлі» на основну трасу.

Коли пройшли Чорний простір, він нарешті виринув з робочого сну.

Перше, що побачив – блискуче від поту темне обличчя Килини. Вона дивилася на нього з тривогою і захопленням.

― Ну, хлопче, ти даєш. Ходила я з природними, але такого ще не бачила. Ти там що, в гіпері бився? Нас кидало, як лайно в зацикленому сортирі… наші хлопці передають, що якби не ти, їм би, та й нам заразом, капець був би.

Данило слабкою рукою стягнув шолом, вибрався з крісла:

― Не бився… бігав… ― і з мстивою посмішкою додав: ― Нічого, тепер усамці хай побігають з «дірявого мішка»…

Килина підняла брову :

― Ого… та ти страшна людина.

Данило лише махнув рукою та побрів у санвузол. Після зіткнення з усамцем хотілося помитися дезінфектантом – таким неприємним був цей ментальний контакт.

Поки мився, вислухав доповідь Олекси про те, що Роза жива, але в анабіозі.

Вийшов, заглянув у кладовку, посміхнувся, побачивши, що Пріська там разом з утеклими рабинями п’ють прямо з пляшки улюблений Прісьчин самогон, а на шматі ізолону поряд з ними розкидані дорогоцінності. Прийшов на камбуз, а там Оксана, все ще в гаремному одязі, сяючи діамантовим манікюром, заварювала чай. Вони довго цілувалися, потім пили той чай в рубці разом з Килиною та Лєлею.

Потім Данило знов заліз у крісло і, вже нікуди не поспішаючи, спрямував «Мавку» до Кафи.

33.

Кілька днів потому в одному з кабінетів Дипломатичного Палацу на Аскольді, столичній планеті Республіки, відбулася досить жорстка розмова.

В ній брали участь троє: міністр закордонних справ Республіки, посол Усамської Порти та представник Галактичної Співдружності.

―… Так ви кажете, ми напали на Синопський пашанат? ― професійно розігрував здивування міністр. ― Коли б це? Наскільки мені відомо – а я, маю зазначити, завжди отримую найсвіжішу інформацію – наш флот не залишав місць постійної дислокації та не виходив за межі зазначених в мирній угоді зон патрулювання. І це можуть підтвердити як представники нашого флоту, так і спостерігачі Галактичної співдружності.

Представник Співдружності мовчки кивнув. Посол заперечив:

― От тільки не треба прикидатися. Ми добре знаємо, що ваші диверсанти маскуються під цих бандитів, цих… запорогів. І саме вони…

― Стривайте, ― виставив вперед долоні представник Співдружності. ― Згідно до усіх угод та інших домовленостей, так звані «запороги» - це незалежні збройні формування, окремі адміністративні одиниці, приватні військові компанії. Так само, як і «Ісмаїлові брати» в Порті, «Лиси космосу» чи «Портове братство». Простіше кажучи – кондотьєри, наймати яких можна приватним особам чи компаніям для вирішення своїх приватних проблем. В тому числі і для промислового шпигунства, і для деяких силових операцій. Замість того, щоб виставляти якісь безпідставні претензії до Республіки, ви б поцікавилися в поважаного мною Ахмета бін Мусліма аль Балі, паші Синопського, чи не було в нього конфліктів з якимись корпораціями. Чи іншими приватними особами.

― Отож, - погодився міністр. ― Все, що відбулося, виглядає виключно як конфлікт приватних осіб. Конкретно на флот Порти ніхто не нападав, на саму планету Синоп-1 так само нападу, як такого, не було.

― А як же метеоритне бомбардування? – не здавався посол. Міністр чарівно посміхнувся, змусивши посла здригнутися. Міністр був трансгендером, і подейкували, ніби цю посаду він отримав серед іншого і для того, щоб самим своїм виглядом дражнити дипломатів Порти, в якій подібні люди переслідувалися і дискримінувалися.

― Яке метеоритне бомбардування? Ніяких свідоцтв того, що хоча б один метеорит дійшов до поверхні планети. Ніяких свідоцтв того, що хоча б один метеорит вибухнув у низькому шарі тропосфери. А метеорний дощ у верхніх бомбардуванням не вважається, якщо не викликає руйнувань. А він не викликав.

Представник Співдружності підтвердив:

― Так, вірно. Наше представництво на Синопі-1 не зафіксувало жодного факту руйнувань, жодного збитого метеорним дощем літального апарату. Все, що відбулося, вкладається в рамки приватного конфлікту.

Міністр додав:

― Крім того, цей приватний конфлікт був спровокований самим Ахмет-пашою. В нас є беззаперечні докази і свідоцтва, що саме приватна армія паші зробила рейдерський напад на астероїд Біла Скеля, який є частиною Республіки і знаходиться в її територіальних межах, тобто мало місце ще й порушення мирної угоди. Приватна армія паші спричинила на тому астероїді грабування та руйнування, захопила в полон сорок три людини. В нас також є докази, що захоплені в полон громадяни Республіки були насильно вивезені на Кафу і там перевантажені на інші кораблі. До речі, в мене тут є копія скарги мера Кафи на дії паші, які порушують як правила Кафи, так і основні положення Конгресу Фронтиру. А ще в нас є докази, що ці захоплені в полон особи були насильно вивезені в Синоп, де їх утримували в маєтку Ахмет-паші, готуючи до продажу в рабство. Що ви скажете на це, пане посол?

Посол знітився, але лише на мить:

― Нічого не знаю, в нас якраз навпаки, є свідоцтва, що ці люди поїхали на Синоп-1 цілком добровільно, уклавши трудові угоди. Адже Усамська Порта пропонує дуже вигідні умови працевлаштування для жінок з популярними професіями…

― Дурниці верзете, пане посол, ― різко обірвав його міністр, і його миловидне личко одразу ж стало суворим і жорстким. ― За законами Республіки, як і за законами Галактичної Співдружності, свідоцтвами, які підтверджують факт добровільного найму на роботу, є трудові угоди, укладені за правилами Республіки і Галактичної Співдружності, з виплаченим авансом. Якщо це робота за межами Республіки, то має бути ще й заява робітника, оформлена за всіма правилами. А також трудова картка, видана Міграційним Бюро, і трудова віза, засвідчена в нашому консульстві. Нічого подібного ви не можете надати. Отже, ми вважаємо, що вказані жінки були викрадені і вивезені за межі Республіки примусово. І це ніщо інше, як викрадення людей.

― За законами Усамської Порти… ― почав був посол, але представник Співдружності обірвав його:

― Порта не входить в Галактичну Співдружність чи у будь-які інші наддержавні утворення. Порта не дотримується міжнародних правил та законів. Порта знаходиться під численними санкціями як агресор-рецидивіст і вкрай корумпована держава, в якій порушуються базові права людини. Тому ані Галактична Співдружність, ані Ліга Вільних Планет, ані Зоряний Союз, ані Тяньго, та навіть Конгрес Фронтиру не приймають ніяку документацію, оформлену в Порті без підтвердження її повноважними представниками наших наддержав чи держав-членів наших утворень. Ви таких документів надати не можете. Тому все, що ви зараз можете – і повинні – зробити – це принести вибачення, сплатити компенсації постраждалим і задовольнитися тим, що постраждалі від дій вашого держслужбовця, яким є Ахмет-паша, обмежилися актом помсти, який здійснили за допомогою найманих кондотьєрів. Тому що ці люди, між іншим, мають повне право подавати на Усамську Порту в міжнародний трибунал. Радійте, що лише за факт викрадення і психологічних знущань. Якби їх устигли продати чи зґвалтувати, вони б точно подали в трибунал.

Однак так просто здаватися посол не збирався.

― Добре. З діями Ахмет-паші ми розберемося самі. Якщо справи дійсно такі, як ви кажете, він понесе покарання і з нього буде вирахувана сума на сплату відшкодувань постраждалим від його дій. Але… згідно ваших же законів захоплення заручників – це злочин. А ці, як ви кажете, «приватні особи», ці «ображені» взяли в заручники сина Ахмет-паші, бея Рамсана бін Ахмета аль Балі. І утримують його проти його волі. Ми вимагаємо повернути бея Рамсана додому і видати винних у його викраденні. І тут ви вже не відбалакаєтеся, це ваші громадяни.

Міністр з байдужим виразом обличчя розглядав пейзаж за широким вікном. Там на тлі смарагдово-зелених гір, під яскраво-синім небом в білих цятках хмаринок летіла зграйка золотавих дракончиків… не відводячи від них очей, міністр сказав:

― Бей Рамсан не заручник, можете його забирати. Він зараз живе в п’ятизірковому готелі екстра-класу «Біла Лілея», до речі, за державний кошт. А щодо винних… - міністр розвернувся до посла, узяв з його рук термінал, полистав знімки з камер Ахметового маєтку. Нічого там не можна було роздивитись, самі мордяки у візорах, замотані хустками. ― Злітайте на Засіки, до запорогів. Або в Лисячу Нору. Чи, може, на Тортугу або до Старця Хасана. Десь там серед кондотьєрів ви, можливо, і знайдете цих людей.

― А хто ж тоді привіз сюди, на Аскольд, бея Рамсана? ― здивувався посол. Такого він не чекав.

Міністр зітнув плечима:

― Здивовані? Ми теж здивувалися, коли отримали бея… поштовою посилкою з Кафи. В рятувальній капсулі. Відправника не було вказано. Лише місце.

…Коли злий від приниження посол пішов ні з чим, міністр нарешті дозволив собі широко посміхнутися:

― Чи не бажаєте пообідати, пане?

Представник Співдружності погодився:

― Із превеликим задоволенням, пане міністр. І дозвольте висловити вам співчуття: жити поряд з таким сусідом, як Усамська Порта… це випробування.

Міністр відчинив двері, пропустив гостя вперед:

― Зате доводиться постійно бути в тонусі, а це корисно для здоров’я.

Дипломати стримано розсміялися.

ЕПІЛОГ

Звісно, Данило і Петро чудово розуміли, що їм, як особам, які засвітилися в нападі на Синоп-1, краще за все було б років з десять не з’являтися в Республіці. Вони ж були в групі, яка захопила Рамсана в заручники. А це, що б там Роза не казала, був злочин. До того ж, хоч Фатьма і запевняла, що камери їх не зафіксували, принаймні так, щоб упізнати, а Рамсан таки їх бачив без маскування. І цього досить. Дома, звісно, на це можуть закрити очі, але у будь-якому разі не похвалять. В Данила можуть відібрати республіканську навігаторську ліцензію на ті ж десять років, а Петрові – на цей же термін заборонити виїзд з Білої Скели чи навпаки, вислати з Республіки. Та й Розі також.

От так і сталося, що на Кафі білоскельці, кому можна було без побоювань повернутися додому, попрощалися з іншими, посідали на «Кровожерну Синицю» та відчалили на рідний планетоїд. В якості компенсації за пережите вони везли ящики Ахметового добра, чесно поділеного. Запороги, до речі, від своєї матеріальної частки відмовилися, їм достатньо було бази даних.

Данило скликав команду і пасажирів на камбуз. Треба було щось вирішувати.

Дочекавшись, коли підійдуть усі, і коли Олекса включить монітор в боксі Рози, яка лежала під апаратом штучного серця, Данило сказав:

― Ну от, скінчився наш похід. Справа от у чому… Я та Петро з Розою – ми не можемо повернутися в Республіку, принаймні найближчим часом. На такі справи… здається, років десять термін давності. А нас же Рамсан цілком може упізнати як своїх викрадачів. Тому ми вирішили піти до запорогів.

Оксана і Маруся погодилися:

― Так. А ми – з вами. Сподіваємося, станемо у нагоді.

Петро обійняв дружину, Данило вдячно потис Оксані руку. І повів далі:

― Ну а іншим хочу запропонувати вирішити самим. Ми тут усі дорогоцінності, що нам дісталися, поділили на рівні частки. І кожен може їх продати тут, отримати купу грошей і дома жити на широку ногу.

― Кепе, ти шо, в натурі нас женеш нах, чи як? ― образилася Пріська. ― Е, ні, діла не буде. До того ж мені теж до хати не можна, я бея в пузо ключем херакнула.

― Прісцилла правду каже, ― сказав Олекса. ― Ми обидва з вами. Я вас також не полишу, а то пропадете. Он не пішов із вами – Розу встрелили.

Лєля підтримала брата:

― А, біс із ним, універом… ну не отримаю диплома зараз, отримаю через десять років. Заочно вчитися теж можна. Сподіваюся, добра медсестра на Засіках потрібна.

Втеклі з гарему Лейла та Белла, помацавши свої пакунки зі здобиччю, перезирнулися… і Белла спитала:

― Як гадаєте, нас із Лейлою приймуть на Засіку? Ну… не в якості повій тільки! Ми багато чого уміємо, не лише педикюри робити.

Лейла додала:

―А, шайтан з цим, а хоч би і як повій… Принаймні ми там самі собі чоловіків обиратимемо, а не як у паші. Коротше кажучи, щоб там не було, а я з вами. Хочу як-небудь башку Харуму зняти. І ще парі десятків козлів.

Оксана обійняла Данила:

― Мене б міг не питати. Я з тобою хоч у пекло, Данилку!

Мелодійно пролунав голос бортового штінта:

― Моя думка як штучного інтелекту може бути лише консультативною. Але б я хотіла вам запропонувати перед польотом на Засіку перевести ваші цінні метали та мінерали в галакти. На Кафі місяць тому відкрився філіал банку «Альфабета Бенкс». Вони приймають цінності за найбільш вигідними на Кафі цінами.

Кінець.

Notes

[

←1

]

Фігдостаніум – сленгова назва анобтаніуму, дуже рідкого мінералу, якій зустрічається лише в складі об’єктів поясу Койпера зірок класу G. Анобтаніум використовують для виробництва гравітаційних елементів (для створення штучної гравітації різних типів).

[

←2

]

Візор – індивідуальний термінал у вигляді окулярів.

[

←3

]

Штінт – скорочення від «штучний інтелект».

[

←4

]

Пролонг – скорочення від «програма пролонгації життя» - медичної процедури, прийнятої в усіх цивілізованих місцях. Це комплекс процедур, спрямованих на подовження молодості і взагалі активного життя людини, покращення здоров’я і усунення спадкових захворювань та схильності до них. В Республіці та на багатьох планетах Галактичної Співдружності, Тяньго і Ліги Вільних Планет ця процедура безкоштовна для усіх громадян, входить в комплекс обов’язкових медичних послуг, як щеплення від хвороб і профілактика онкозахворювань. Завдяки пролонгу середня тривалість життя стала становити 120 років. Програма почала широко діяти сто років тому.

[

←5

]

Гравітка – гравітаційна підлога, також гравітаційна пластина – пласка решітка зі сплаву анобтаніуму та купи інших рідкісних металів, яка може створювати штучну гравітацію.

[

←6

]

Чубаті – сленгова назва громадян Республіки. Походить, вірогідно, від зачіски, поширеної особливо серед армійців та флотських Республіки – на голеній або коротко стриженій голові пасмо більш довгого волосся.

[

←7

]

Астерник, астерниця – людина, яка народилася на астероїді чи космічній станції, і виросла в умовах низької гравітації. На відміну від «планетників» мають високий зріст (в середньому – два метри), тонку статуру, довгі руки та ноги і трохи більші голови та очі. Фізично трохи слабші за планетників, але витриваліші.

[

←8

]

Порнус – нелегальний прибуток (галактичний єврейський сленг).

[

←9

]

Ханим – пані (усамською).

[

←10

]

Нахес – вигода, прибуток, достаток (галактичний єврейський сленг). Макес – геморой (там само).