Чорний замок Ольшанський

Розділ І,

Травень був такий, що, якби таких не бувало на землі, його треба було б вигадати. Ночами кілька разів лагідно шепталися з дахами теплі, мало не паркі дощі. Ранками земля куріла доброю парою навіть крізь численні густі паростки, а на травах висіли сережки з роси: зробиш крок — і раптом засяє, зробиш другий — і вже в інших місцях спалахують маленькі оранжево-зелені сонця. Травень обіцяв спокійне літо, добру осінь, ситу зиму, і мало хто з селян не благословляв його.

Окрім, мабуть, мене. Для мене він не був квітінням садів, яке потім укрило теплим снігом землю, не дощами, не росами, що пророчили розкішні життєдайні дні, а скоріше якимись похмурими підземними склепами, переходами, нескінченними катакомбами та жахами вночі.

Я жив, кажучи словами давнього аноніма,

А коли прийшли ті події — де уявлення про ці лази, ями, провали, підземні колодязі, — прийшли і ще рядки (чиї, я забув) про те, як

Тому настрій у мене, як кажуть брати поляки, був «на пси», коли десь уже в двадцятих числах місяця я сидів на лавочці біля Шабликової хати разом з господарем і Михасем Змогителем, займаючись вельми похвальною справою: ми поволі-поволі попивали «Білоруський бальзам», змішаний з божою сльозою, і закушували з решета парниковими полуницями (нехай його бог любить, цього Шаблику, все на світі в нього є або знайдеться).

Гули в золотому вечірньому повітрі хрущі. Зовсім уже низьке сонце зробило з Ольшанки райську річку світла. Густі вже шати дерев тихо готувалися до сну.

І розмова йшла у нас якась сонна і спочатку ні про що.

— Ти ось майже завжди оце «БТ» куриш? — ліниво спитав Змогитель.

— Так.

— А от я виключно «Німан».

— Та і я люблю, але як покурю довго — кашель. Кинути не пробував?

— Якось дев'ять місяців не курив. А тут вибори. Пива рідкісного на селі привезли, лідського. Сушена рибу знайшлася. Ну, а я урну возив по тих, хто своїми ногами прийти не може. Друзі набрали всього на мою долю і, зарази, забули, три пачки «Німану» купили. Як тільки голоси підрахували — складчина. А я намерзся за день на морозі, відвів коня, прийшов, ну, випили. Закурив. І… як не було тих місяців.

Шабликові ця бесіда була така цікава, що здох би разом з мухами. Тому розмова перейшла на тему, від якої, судячи по наших літературних газетах, здохли б мухи в усьому світі: на «книжність».

— Ну от якої ти, Михасю, думки про Бикова?

— Непоганої. Не вигадує. Видно, що сам сьорбнув цієї воєнної розкоші аж під пілотку. Не те що дехто, пише, як Саня березовим віником роту німців розігнав… з танками.

Мили, мили кісточки інженерам людських душ (почули б вони це з трибуни), і закінчилася розмова ще на одній особі, до якої я взагалі ставлюся терпимо.

— Ну, а цей… Короткевич? — спитав Шаблика.

— Нічого собі. Тільки навіжений якийсь, збитошний. Лівою рукою праве вухо через голову чухає… Ніколи не знаєш, чого від нього чекати.

— Кажуть, бабій, — сказав Змогитель.

— А про кого цього не кажуть? Ти ось краще, Антосю, скажи, що ти там нарозшифровував? — перевів нудну розмову на інше Шаблика.

Я коротко розповів про літерею. Сказав тільки, що глибоко переконаний, що потрібна мені вежа — з північного боку, там, де була потім замурована Слуцька брама. Сказав і про кут намотування (я вірив цим хлопцям і дуже сподівався, що вони, колишні діячі партизанського руху й підпілля, вміють, коли треба, затискати в лещата язик), але сказав (прости мені боже за брехню), що предмета, довкола якого треба намотувати, у мене нема і визначення транспортиром кута між осьовою лінією стрічки і напрямком написання слів мало що дає, а кінець мені і зовсім незрозумілий (і це було правдою). Не ясно було тільки, яку вежу треба рахувати від наріжної? Третю?

— А ти ще почухай свій глобус, — сказав Змогитель, — може, щось надумаєш.

І справді, що лишалося робити?

І тут раптом за штахетами палісадника почалася дика какофонія. На різні лади гавкали десятки собачих горлянок, і чийсь голос верещав на всю вулицю:

— Убивці! Вбивці!

Ми підійшли до огорожі. Справа рухався вже відомий мені кортеж: Лопотуха в супроводі десятка собак. А назустріч йому йшли голова Ольшанський і бухгалтер Гончаронок. І почували себе, видно з усього, як дві мухи в мисці з кислим молоком. Все роблять висновки, все бачать, а задоволення ніякого.

— Убивця! — горлав Лопотуха.

— Чому, Людвігу? — спитав Ольшанський.

— І ви! І ви! Уб'єте мене! Сховаюся!

— Чому я вбивця? — запитав Гончаронок.

— Тому. — І до Ольшанського: — Бичків убиваєш! Теляток! Овечок! Сховаюся!

— Іди, Людвігу! — сумно сказав голова.

Але божевільний, помітивши, вже переключився на мене:

— Ага, до правди ідеш? Тим скоріше в'язи скрутиш. Обсіли вже тебе, обсіли. І бац тобі не допоможе. Бац в сутані. Ось Бовбель, Бовбель прийде. Прийшов.

І ми, і ті двоє рвонули від нього, ніби він розмахував відром з окропом. Ледь відсапалися, поки перенесли рештки бальзаму і решето з полуницями на другий, садовий столик за хатою.

— Ну, джентльмени, — спитав я, — як самопочуття? І що цей сон взагалі повинен означати?

— Не знаю, — сказав Шаблика. — Може, справді з глузду з'їхав чоловік. А може… надто вже зручний спосіб замаскуватися.

— Ну, облиш, — сказав Змогитель. — Тут тоді таке коїлося, що й найздоровіша людина з'їхала б з глузду. А в цього, видно, психіка була хирлява. Добре ще, що хоч не віддав богу душу.

— Як все це було? — спитав я.

— Ну, в травні сорок четвертого за наказом Гіммлера, як відомо, була створена «kommenda 1005», — сказав Шаблика. — Для знищення слідів усього того, що вони тут наробили. «Санітарні акції». Для знищення сіл і хуторів, де могли бути свідки. Нам ще пощастило. Не встигли знищити, надто хутко накивали п'ятами. Але виселити людей — виселили. У ліс. А акції були підписані, оті, про масові екзекуції. Був тут такий шеф Кладненського округу гестапо. І підписував він їх як «przewodnizcacy sadu gestapo». Голова «суду» гестапо… Ну й почали тут по округу машини гасати… А в машинах — наші з лісу стежили за ними, — а в машинах СС — оберштурмбанфюрер, доктор права (немовби могло бути якесь право в країні безправ'я) і він же вищезгаданий шеф Кладненського гестапівського округу, якийсь на прізвище Гештобер, та з ним якийсь штандартенфюрер, полковник, значить. Та оберштурмбанфюрер Зейтц з помічником унтер-штурмфюрером Штофкеном (земля йому битим склом, така сволота). Ну, і в інших машинах дрібніші: шарфюрер Лінц (цей охороною керував) і чомусь фон Ейхгорн, майор тодтівських частин, військово-будівельної організації. Зрозуміло, що не будувати вони щось тут збиралися, а ховати… А може, шукали якогось природного яру, щоб менше було роботи по засипанню…

— І документів нема? — спитав я.

— Шукали ми їх кілька років тому. Бо деякі наші люди часом все-таки проникали в село взяти дещо забуте і трохи їжі із схованок і, хочеш не хочеш, дещо бачили.

— Хто?

— Мультан. Органіст. Та багато ще хто… Так ось. У середині липня підступали наші. І тут знову почалася катавасія. Цією акцією керував уже комендант Ольшан граф Одельберт фон Вартенбург.

— Часом не з тих? Не родич того Йорка фон Вартенбурга Йоганна-Людвіга, що з генералом Дибичем у 1812-му Таврагельську конвенцію уклали? — спитав я. — Ну, що німці з російськими військами будуть проти Наполеона воювати.

— Угу. А раніше, в 1778–1789-му, брали участь у війні за баварську спадщину. Не прямі нащадки, а, здається, від троюрідного брата.

— Ти звідки знаєш?

— А я в проміжку між перебуванням у двох партизанських загонах не тільки за підозру в «бандитизмі» в гестапо сидів, я до цього в гестапо деякий час перекладачем служив.

— Як?

— А так.

— Ну й що?

— Сам бачиш. Не з білими ведмедями виховну роботу проводжу, а з юнацтвом. Отже, ясно, як я на німців робив.

— Н-так, — вперше озвався «ковбой», — не життя, а листковий пиріг: ліс — перекладач гестапо — підвальний підопічний гестапо — викуп — знову до лісу.

— Добре, кінчай. Ну от. А з графом — Франц Керн із айнзацштабу, з відомства Розенберга. Грабунок коштовностей. Отже, і їх вивезти не встигли, бо кільце майже замкнулося… А з ними штандартенфюрер Зігфрід (прізвища не знаю) і — тримайся за щось, бо впадеш, — останній старий Ольшанський — Юзеф-Ксаверій.

— Він, кажуть, помер невдовзі по тому, — сказав я.

— А я думаю, його померли, — сказав Змогитель. — Могло бути й таке.

— Як?

— А що ти думаєш, Вартенбургу і Керну потрібні були зайві свідки? Так от, влітають тоді в Ольшани і сюди під посиленою охороною кілька «опелів», два «даймлер-бенци», одна машина системи «Монті» (день п… ь — рік на ремонті) з есесманами і три легковушки: «беемвешка» синя, «опель-капітан» і «мерседес» з генералом. І майже в усіх машинах якісь скрині, тюки, зашиті в брезент і церату рулони. А біля однієї весь час крутиться, руками махає і розпоряджається старий Ольшанський, а на решту й плюнути не хоче… Ну, а потім погнали колони в'язнів і просто мирних. Есесмани своїми «вальтерами» та «манліхерами» трясуть, блокельтестари, блочні старости, та блокфюрери киями махають: а може, за старання та дбайливість не буде їм останньої ями. Бо передчували, ой передчували все. Як добрий собака землетрус чи пожежу в будинку. Болячка цим старостам з маком, і не присудили їм німці іншої долі… Там і наші були у напіввійськовій формі — Мультан бачив.

— Кілька чоловік. Але далеко було, не пізнаєш в лице. А наші ж, гади.

— Яка епоха, такі й таланти, — з чорним гуморком сказав Змогитель.

— Ти б, Мишко, і про інші таланти нашої епохи згадав, — сердито буркнув Ригор.

— І згадав би, та ті забути не дають.

Вже добрі присмерки лягли на село, на Ольшанку, ліси й громіздкий чорний силует далекого замку. Шаблика зітхнув:

— Ну от. Мультан у лісі сидів. Бачив, як розвантажували ікрині, як тягли кудись.

— Він після війни навіть їх шукав. Мацав лопатою дно замкового озера. «Глей, — каже, — засмоктав», — процідив «ковбой».

— А я думаю — даремно там шукати, — сказав Шаблика. — Думаю, не там. Думаю, чи не в річечці під замком, там промоїни під берегом. Або, найімовірніше, десь у катакомбах. Бо там чорт ногу зламає, бо до кінця їх ніхто не знає. Знав тільки старий Ольшанський, в нього план стародавній був.

— Хто бачив? — зітхнув я.

— Лопотуха.

Я безмежно здивувався.

— Він років зо два до тридцять дев'ятого в замку бібліотекарем працював. Бо куди було поткнутися білоруському хлопцеві, бодай і з університетом?

Помовчав.

— І взагалі, він дуже багато бачив. Аж до небезпеки життю багато бачив. І останню «акцію» бачив. Блудить словами, бурмоче, а сенс якийсь є. Я ось тільки не знаю, чи він її також спостерігав звідкись, чи був у колоні смертників. Я з окремих слів цього його бурмотіння склав для себе таку картину, може, й неправильну.

— Яку? — спитав я.

— Бачив, але не до кінця. Тягли полонені скрині до горба (там озеро з одного боку, а річечка-рів і замок з другого). Смертникам потім очі зав'язали, повели туди, а через годин зо дві, знову із зав'язаними очима, відводять назад. І в лісі — залпи. Живі зносили мертвих на купи. І тут чи Лопотуха злякався (він, видно, вже й тоді був теє…) і кинув спостережний пункт, чи вдалося йому дивом утекти. А решту поклали там, на горі. Де поховання — знаєш.

— А хто знав і знає, де вони те сховали?

— Ну, наших туди не пустили. Вартенбург під бомби потрапив у Дрездені, а «мистецтвознавця» Керна наші в Білостоці потім повісили.

— Он воно що, — зітхнув я. — Виходить, ніхто не знає, що ховали, де і як.

— Здогадатися можна: архів і награбоване й особисте майно Ольшанських. Тож-бо замок мав пустуватий вигляд, коли ми ввійшли. А знає? Лопотуха знає. Та це все одно, що собака знав би. Не каже… І ніколи не скаже.

— А може так, що просвітлення?..

— Навряд, — сказав Змогитель. — Що можуть дати безладні лопотання на зразок: «І ви… Уб'єте мене… Убивці… Заповіт їхній там». Якщо і є десь там заповіт Ольшанського та князівські грамоти на підтвердження магнатської гідності — кому вони зараз потрібні? Останній, останній Ольшанський волею божою «помер».

Так, веселого було мало. Ми сиділи вже майже в темряві, і така ж темрява була в наших головах. Я згадав про свою обіцянку Хилинському і перший порушив мовчанку:

— Хлопці, а що воно таке — Бовбель? Це я для одного там чоловіка. Він і сам трохи знає, але йому цікаво, що знають, як дивляться на це тут, на місці?

— Кгм, — Змогитель кинув у рот полуницю. — Це, брате, славетний бандит. Тероризував з бандою всю округу в 1945–1947 роках. Два їх тут таких були. Він та Куліш. Під час окупації «партизанили». А по правді їхнє партизанство в основному було — харчами розжитися та коня чи кожуха в когось узяти. Ну, брехати не буду, нападали часом і на німців. Пости знімуть, комендатуру підпалять, міст спалили одного разу, два ешелони під укіс раком поставили. Ще поки таке — терпіли. Але перед визволенням бували в них уже сутички й з нами. Майже як анархісти в громадянську: «Бий справа — білого, зліва — червоного».

— Так, — сказав Шаблика, — аж до сорок восьмого пекло було в нас. Через них. Повертаюся якось зі зборів уночі — аж хтось цигарку курить за кущем. Ясно, перестрівають. Засада. Ну, я «вальтера» з кишені, крадуся, думаю: «Це ще хто кого». Підійшов ближче — тьху ти, матінко моя… Світляк! Звичайний світляк!

Посміялися. І знову Шаблика:

— А бували й справжні засади. Дуже полювали. За всіма, а за мною чомусь особливо.

— Може, боялися.

— Сам думаю. Можливо, в банді був хтось із колабораціоністів. А я міг його випадково знати, бо певний час «німцям служив». Міг упізнати. Цілком можливо, що з цієї причини й полювали… Ну, не вполювали, й добре. А потім міліція та звичайні люди, яким він гірше за печену редьку набрид, почали його ганяти, притиснули до болота і — каюк. Бовбель сам, здається, вбитий.

— Чому «здається»?

— Ніхто з наших в обличчя його не знав, а «його» всі полягли.

— Так ніхто й не знав?

— У темряві — тільки якийсь Щука. Здається, в чинах тепер. У Мінську живе. А з тих, хто бачили при непевному світлі і все-таки живі вийшли, — мабуть що чи не один Гончаронок.

— Гончаронок?

— Ну так. Бовбель послав з ним «провожатим в останню дорогу» хлопця, та, видно, малодосвідченого. А в Тодора в кишені махра була… Друга помилка, рук йому не зв'язали… То він у болоті потім два дні сидів, аж поки вночі в Ольшани не прийшов і в жінки не довідався, що Бовбеля напередодні розбили вщент.

— Ніколи б не подумав, що така мужність, — покрутив я головою. — Цей п'янюга, вічно від нього перегаром тхне.

— Він, кажуть, і пити почав відтоді. А взагалі, мужній не мужній, а гаденя він, цей Тодор Гнатович, — сказав Шаблика.

Я зрозумів, що він не може простити бухгалтерові, який і провокував Ольшанського зробити замах на замок. Я встав.

— Давай проведемо його, — сказав Змогитель Шаблиці. — А то стільки страшного наговорили, що дитя наше, перш між бай-бай в люлю, ще дорогою десь согрішить.

Ми посміялися і втрьох рушили з двору. Місяць, який тільки-но почав сходити, заливав непевним світлом вулицю, утоптані пішоходами «тротуари», темні садки. Йшлося й дихалося легко.

— У-гу, — сказав я нарешті, — край у вас із фокусами, страшнуватий. І на кожному кроці вибрикує, як необ'їжджена кобила.

— А це тому, — сказав Шаблика, — що ми на собі їздити нікому не дозволяли.

— О! — схаменувся я. — Може, знаєте, за що розстріляний німцями в Кладно Владик Висоцький, троюрідний брат вашого візника?

— Дуже темна, — сказав Ригор Шаблика, — вкрай заплутана справа. Ніхто не знає. Я вже сам шукав для шкільного музею. Може, новий якийсь герой невідомий? Ні, темна, І все. Архів німці, видно, спалили чи сховали. Може, якісь рештки-відписки в столичному лишилися, то пошукати…

— А що це за історія з виконанням поляками смертного вироку над Криштофом Висоцьким? У 1939-му?

— А та історія теж невідома. Кажуть, убив провокатора. Але тоді до цього мало кому діло було. Війною пахло. Може, також у Мінську пошукати? Чи у Вільно? Бо в Кладно судові архіви димом пішли… Ой!.. А слухай, що мені на думку спало. Треба таки розплутати цю справу. Людей розшукати, свідків, якщо архіви згоріли. Може, допоможуть довідатися і про нашу ольшанську головоломку.

— Чому?

— А ти знаєш, кому було доручено виконати вирок над Криштофом і ще десятьма?.. Оберштурмфюреру Штофхену з підлеглим шарфюрером Лінцом.

— Ну то що?

— А те, що ці дві скотини брали участь і в акції знищення наших в Ольшанці. Штофхен — один з тих, хто керував розстрілом на греблі, а Лінц керував охороною операції. Ет, пам'ять твоя котяча.

Я був цілком згодний з ним і вирішив сьогодні ж увечері все записати по гарячих слідах. Ми якраз проходили повз хату Гончаронка і побачили у розчиненому вікні між двома вазонами з «Оленчиними слізками» його посічену дрібними зморшками пику.

— Будяк у квітнику, — сказав непоправний Змогитель.

— Гей, друзі, — озвався бухгалтер, — якщо вже мимо йдете, то чому не заглянути?

І, сам не знаючи чому, я повернув до ґанку. Решта без великої охоти, нога за ногою, потяглися за мною.

Хата була як хата. Велика кімната, водночас «вітальня» та «їдальня», коли прийдуть гості. Тахта, над якою килимок з оленями і замками, буфет, стіл і стільці. Гончаронок повів нас в сусідню кімнату. Виявилося — кухня.

Від інших кухонь її відрізняла тільки наявність газової плити з балоном та полиця, на якій стояли речі зовсім несподівані й непридатні в хатньому господарстві. Так би мовити, «полиця прикрас». Був там старий чайник-самовар для варіння меду з травами, видно, давно не луджений, а тому непридатний, стародавні пивні кухлі (один з ручкою у вигляді чортової фігури), різні збанятка, дуже старі двійчатки, глечики та гладущики на молоко.

І зовсім уже дивовижне. Дуже-дуже старий товкач від ступки. Може, аптекарської. Бо на ньому були не тільки мідні «млинці» на обох кінцях, але й потовщення посередині (це коли розмішуєш напіврідкий відвар з густо засипаних в окріп трав). Товкачик з повною певністю тягнув років на триста з великим гаком.

— Яка стародавня річ, — сказав я.

Гончаронок тим часом налив з однієї великої пляшки (їх багато стояло біля однієї з стін) у гладущик якоїсь рідини, в потім наповнив нею склянки.

— Сідайте-но. Свій мед пити.

Я ковтнув і мало не задихнувся. Мед варили, видно, не тільки з гвоздикою, корицею, перцем і мускатним горіхом, але й на майже чистому спирті.

— Ну, Тодоре Гнатовичу, — ледве віддихнувся Шаблика. — Якщо ви щодня та таке…

— Що, мочимордою прозвали? — усміхнувся бухгалтер. — А ви менше вірте. Прополощу рот для дезинфекції та ковток зроблю, то всі вже й кажуть: п'є.

«Бреше», — подумав я.

А Гончаронок з постійною своєю в'їдливою лагідністю (а люди інстинктивно не вірять у такі поєднання) додав:

— Горілки не пив, пива не любив, тому й кар'єри не зробив.

— А що, — сказав Змогитель, — схоже на правду. Я одного разу в Новогрудку зайшов до ресторану. Через якийсь там час і він заходить. Якась справа його теж туди привела. Мене не помітив. Сів за столик, дає офіціантці замовлення, а потім: «І десять грамів горілки». У тієї очі на лоба полізли: «Чому?» А він: «Та мені тільки для запаху, а дурості в мене і своєї вистачить».

Всі зареготали. Гончаронок, як мені здалося, вимушено, не зовсім природно.

Відчувши, що тема розмови йому чомусь неприємна, я знову перевів розмову на товкачик.

— У музей би його.

І раптом він на хвилину зовсім несподівано розлютився, але швидко взяв себе в руки.

— Що ви до мене з цим товкачем! Оди-ин, други-ий. Якщо і віддам, то в музей, а не вам і не йому.

— Кому — йому? — Мені чомусь захотілося взяти його нашармака, блефонути. — Ольшанському? Висоцькому?

Здалося мені чи ні, але, по-моєму, він трохи знітився.

— Та Висоцький пристав, як шевська смола до чобота.

«Знову Висоцький, — подумав я, — всюди Висоцький». Але Гончаронок тільки рукою махнув:

— Висоцький… Віддай та віддай, все одно ступки в тебе нема, а в мене є.

— Яка ступка?

— Та зовсім молода, років їй, може, вісімдесят. А я йому товкач віддай. «Чому ти, кажу, мені свою ступку до повного комплекту не віддаси?» — «Моя, каже, новісінька, а твій товкач давно яр-мідянка поїла. А мені знадобиться. Може, так його відполірую, що як новий буде».

Я глянув на товкач — він був геть увесь у малахітовому нальоті. Подекуди яр навіть виїла на ньому невеличкі віспинки.

— Віддай, віддай, — бурчав Гончаронок, — усім треба, аби не мені. Одному віддаси — інший образиться. Ні, нехай поки що в мене полежить.

— Як хочете.

— Висоцький… Висоцький… Зрозуміло, роботи мало, то суне носа, де іншим немило. Тільки якийсь старий розповідає, як воно бувало, — цей уже тут найвдячніший слухач. Коли органіст дзиґарі ремонтував, механізм та циферблат, то він увесь час біля нього сидів. Один раз і мене затягнув. Цікавість, бачте, його брала. Приглядався: «Може, й самому коли доведеться». Робити нічого, то й лазить.

Через кілька хвилин ми попрощалися й пішли, відмовившись од другої чарки «меду».

… Але нехай мене грім поб'є на різдво, якщо наші пригоди на цьому закінчилися. Ми підходили до замкової брами, і тут мені спало на думку:

— Хлопці, давайте заглянемо. Може, вони, ця «пані з ченцем», і сьогодні з'являться.

Трохи підігріті «медом», вони погодилися. І от ми досить галасливо ввалилися в запаскуджений двір. Місяць освітлював його половину, лежав на вежах костьолу за мурами. І нічого.

І раптом я, зиркнувши на галерею трохи правіше, ніж того разу, помітив.

— Хлопці, он вони.

— Та де? Нічого не бачу, — сказав Шаблика. — Ой, ні, он вони.

По галереї, видно, кінчаючи вже свій нічний похід, рухалися темна довга тінь і тінь світла. Секунда… третя… зникли.

— Ну, самі бачили, що б це могло бути? — спитав я.

— А біс мене вражий побери, якщо я знаю, що це, — буркнув Змогитель. — Містика якась, так воно і так, матері твоїй ковінька.

— Ну, — зітхнув Шаблика, — за долю молодого покоління можна не турбуватися. Учитель білоруського красного письменства хворий на містицизм і лається, як босяк.

Покинувши замок, ми потиснули один одному руки і розійшлися. Я попрямував уздовж замкового муру до плебанії. Тут було темно, місячне світло падало тільки на Ольшанку та парк за нею, і перетинали це оливкове світло тільки чорні тіні від веж.

І тут, ніби мало було мені на сьогоднішній день, я почув справа, ніби з самого нутра муру, спочатку якесь невиразне «бу-бу-бу», а потім не менш невиразні слова.

Я підвів голову — у бійниці нижнього бою тьмяно вимальовувалася плеската біла пляма. Обличчя. І на цій невиразній плямі ворушилося щось темне. Рот. Я міг би чиркнути сірником, але слова раптом стали виразніші, хоч і уривчасті, і в цьому вже не було потреби.

— Відійди. Відійди… Мій дім, мій замок, моя фортеця. І що над нею — моє… І під нею… Я вам дам, дам, душогубам, я нам дам циклон… Людожери… Фашистюги кляті… Жити хочу!.. Жити!.. Дітки дивляться, просяться… Вартую, вартую їх!.. І таємність вартую! Геть!..

Я мимоволі прискорив ходу, аби не чути цього боже вільного бурмотіння, і, аж доки не вийшов на освітлений місяцем краєчок ставу, навздогін мені долітало:

— Бу-бу-бу-бу.

Підходячи вже до плебанії, я подумав, що справді, можливо, й божевілля, але якесь уже дуже осмислене. Зручне для людини божевілля. Лопотуху теж поки що не можна було викреслювати зі списку. На нього так само поки що падала підозра.

Розділ II,

Тільки-но я встиг на два дні повернутися в рідні пенати, тільки-но скинув рюкзак, як задеренчав у нежилій квартирі дзвінок і я побачив у дверях обличчя «містера Сміта з Бобкін-стріт».

— Я на хвилинку до тебе. На ось, тут копії з твоїх стрічок і з тих літер, що не розшифрував. Думай. Заховай тільки добре. А книга нехай поки що залишиться в Щучиному відомстві. Так надійніше… Е, брате, та ти щось змарнів на сільських харчах… Так от, приходь о восьмій пити чай. Щука прийде.

— Дякую. — Я тільки-но встиг сказати це, як він уже випарувався.

Одну копію я засунув у тайник (половину), другу половину засунув у десятий том третього видання творів Леніна, с. 492, де «Білоруське соціалістичне товариство». Те ж зробив з іншими смужками. У «Матеріали з археології», видання Академії наук за 1960 рік. У спогади А. фон Тірпіца, в «Антологію білоруського оповідання», том II, с. 289.

Якщо під час моєї відсутності хтось і зробить докладний обшук, то чорта лисого перетрясе всі випадкові книжки. А якщо в усі одразу, то поліз би хіба один я, бовдур, та й то навряд.

При цьому я згадав, як зайшов одного разу з друзями до знайомого, талановитого лайдака, і побачили ми, що довкола розкидані книжки, а господар гарячково гортає якийсь том.

— Ну ось маєш. А ми хотіли тобі запропонувати по пиво збігати… А ти… Та, видно, ти працювати почав.

— Е-е, — з прикрістю одмахнувся він. — Не в тому річ. Ось сховав од жінки сто карбованців у книжку, та й забув, у яку.

Реготали ми тоді, як гієни.

Рівно о восьмій я ощасливив сусіда своїм візитом. І відчував би себе зовсім добре, якби не побачив на канапі поруч із Щукою ще й лейтенанта Клепчу, якого я з відомої причини не поважав і поважати надалі не збирався. Терпіти не можу «непохитності», «проникливості» і відвертого милування собою.

Хилинський, поставивши на стіл склянки, розетки, вазочки з трьома різними вареннями та інше, розливав зараз гарячий, майже чорний з бордовим відтінком, чай.

— Слухай, може, ти спершу поїв би чогось. Курча є холодне, можна підігріти. Оливки.

— Та ні, ситий.

— Тоді пий чай. Розповідай.

— Тільки занадто в психологію не лізь, — сказав Щука… — Ця дама в нас рідко діє.

Я розповів про все, про що встиг довідатися. Боюся, що теревенив досить довго і безладно, але вони слухали уважно.

— Закінчив? — спитав нарешті Щука. — Щодо тих, яких розстріляли, — оце цікаво. Знали ми про розстріл, а про обставини, які його супроводжували, на жаль, мало. Щодо страти брата Висоцького за підпілля — також нічого не знаємо. Прізвище тільки, Владек Висоцький. А про того, кого поляки на смерть у тридцять дев'ятому році засудили, — ну, про цього також не набагато більше знаємо.

— Архів згорів, — сказав Хилинський. — Але чутки, що битий був провокатор, — вони були. Ось портрет того, Криштофа.

— Трохи схожі, — сказав я. — Ви не могли б мені зробити копію?

— Бери, — сказав Щука. — Це і є копія. Кепська. Бо й фотографія була кепська. А ще бери ось це. Ледве розшукав.

Це було кілька газет, поруділих від старості й потертих на згинах. І одразу в око впали занадто великі заголовки (зрозуміло, для напівміщанського тоді Кладно це була сенсація, вибух бомби). Заголовки кричали, обіцяючи розкриття злочину у вечірніх чи завтрашніх номерах. Тих, на жаль, не було.

— Їх і не могло бути, — збагнув Щука непорозуміння в моєму погляді. — Через два чи три дні німці влаштували провокацію на радіостанції Гляйвіц. Що це означало?

— Війну з Польщею.

— І не тільки. Це ще й бомбардування Кладно, і наш похід на Західну Білорусію, і два рази, та ні, щодо Кладно — чотири вогневі вали. Фронти. І місто горіло, й архів згорів. А частково, може, забрали німці. А решту спалили. Увесь квартал довкола архіву вигорів.

— Звідки ж тоді відомо про страту Криштофа?

— Дві відхилені апеляції про помилування, — сказав Хилинський. — Кажуть, занадто жорстоко вбив, якщо навіть і провокатора. Ну й промайнула в деяких газетах і тижневиках звістка, що вирок виконаний. Не знаю вже, хто їх на грані війни інформував. Я пам'ятаю тільки замітки в часописах «Gazeta Polska», «Polska zbrojna» (ну, це санаційні підтирки) та ще в «Czas’i» (це краківські консерватори). У газетах скільки не шукав — не знайшов.

— А в пізніших?

— Пізніших не було. Білоруська преса в Західній тільки створювалася, і руки не доходили, щоб про старе тарабанити. Про нове треба було говорити. Ну, а окупанти ліквідували нею польську пресу. Тільки пізніше почала з'являтися преса «gadzinowa». А підпільна преса хоч і почала існувати з жовтий тридцять дев'ятого року, але і їй не до справи Криштофа Висоцького було… Ось займіться ви цим.

І тут вперше подав голос Клепча:

— Попрацюйте над цим. Історико-революційне минуле — цікава річ. І дуже корисна. Виховує людей… Молодь… В дусі, так би мовити…

Щука зморщився:

— Чорт вас знає, Якубе, як ви будь-яку думку, навіть найправильнішу, одним своїм стилем, однією казенщиною можете споганити.

Клепча чомусь на мене, а не на Щуку глянув скоса з явною ворожістю. Я думаю, тому, що графічний аналіз довів, що не моїм почерком була написана записка, яка виманювала Мар'яна з дому назустріч смерті, а тим самим і Клепчева гіпотеза була підрубана під корінь, плюхнулась у багно. Щука непомітно підморгнув мені.

Клепча, на щастя, скоро пішов. Ми деякий час досить пригнічено мовчали.

— Так ось що, шановний Андрію Арсеновичу, — сказав Адам. — Він дисципліну не порушує. У самоволку не ходить. Упертий, але із значно старшими податливий. На розумні зауваження ніяк не реагує… Ох, доведеться тобі, друже, взятися за нього, бо інакше він таких дров наламає, що тріски полетять… А ти що скажеш, Космич?

Я не хотів, щоб мою щиру думку сприйняли за особисту неприязнь, і тому відповів ухильно:

— Говорить газетними штампами, та насправді розумніший, але навіть на вигляд не здається, що виспівує вранці різні там… хорали.

Засміялися. Потім я запитав:

— Так хто був той, убитий? Ну, «провокатор» отой? Чи інформатор, як його?

— Син лісника звідкілясь з-під Замшан, — відповів Щука.

— Це п'ятнадцять кілометрів од Ольшан?

— Так.

— Мало надії знайти, — подумавши, сказав я. — Скільки лісників у села переселили, на інші місця перевели. А скільки німці розстріляли. Вірогідність зустрічі — нуль… Але спробувати треба.

Я спробував. І сталося диво. Колишній лісник Андрон Сай, як і раніше, жив, вірніше, доживав віку в тій самій хаті біля Замшан в урочищі Темний Бір.

День добре вже хилився до вечора, коли я зліз з автобуса і заглибився досить добре второваною, хоч і трохи зарослою стежкою в ліс. Спочатку прозорий, пробитий наскрізь рожевими променями сонця, він з кожним кроком ставав дедалі темніший і темніший. Подекуди перестиглі ялини стояли навіть так густо, що світло починало спочатку заплутуватися в них, висвітлюючи т» мідний — не обхопити — стовбур, то вивертень завбільшки з хату, темний і кошлатий, як ведмідь (якщо уявити такого небувалого за розміром ведмедя). Спочатку ще траплялися хрестики заячої капусти, перистий копитняк, батоги дерези, але все рідше й рідше, аж поки звільнили місце пругкій глиці, яка збиралася тут десятиріччями.

«Видно, заказник», — подумав я, і пізніше виявилося, що мав рацію.

Темніше й темніше. Стежка вже ледве світліє в темряві. Зашелестіло щось у траві коло стежки. Їжак? Або мишкує куниця?

Мені зробилося вже зовсім незатишно, і це всього за кілька кілометрів від дороги, коли попереду ніби трохи заясніло. У досить густому присмерку я побачив чи то маленьку річечку, чи то великий ручай, який трохи лівіше розширився чи то в копанку, чи то в натуральний ставок, оточений вінком з темних у цей час верб.

Трохи правіше ставка, чорніші за стіну лісу за ними, виднілися якісь будівлі, і раптом за однією з них блиснув оранжевий тьмяний прямокутничок. Вікно.

Я перейшов ручай — дві колоди з хисткими поручнями — і попрямував у бік вогню. Поодинокими привидами пропливали повз мене білостволі яблуні й похмурі високі груші.

Перед ґанком — хоч ти його у панський фільварок: широкий, з дерев'яними стовпами-колонами, які підтримували дашок, — звідкілясь із темряви висунулися тихо дві чорні тіні. І майже відразу одчинилися двері, на порозі в плямі світла стала ще одна тінь (бо світло було за нею) з рушницею в руках.

— Це кого ще нечистий ночами носить? — хриплуватим голосом запитала тінь. — Вар! Вітер! Лежати. То що вам треба?

— Я — Антон Космич. З міста. Мені потрібний лісник.

— Ну, я лісник. Сильвестр Тетерич.

— А-а… Андрон Сай?

— Це мій тесть.

— Побралися з його дочкою? — спитав я, немовби чоловік може придбати собі тестя якимсь іншим способом.

— Угу. З Ганною.

— А тесть де?

— Та він на відпочинку тепер. Тільки який там відпочинок? Щодня «вечірній обхід» робить. Зовсім як дитя. Та часом на могилці сина посидить.

— Чув я цю історію.

— Бувають просвітлення, але не часто. Ось уже ближче до літа, — він говорив, як і раніше, сухо. Не усвідомлював підтексту моїх слів. — Дочка теж була свідком, але тепер на Нарочі в санаторії. А я що знаю? Я приймак, людина стороння.

— А мені ось і треба спробувати розплутати це павутиння.

— Було таке, — знову ж сухо і спокійно сказав він. — Був у неї брат… І що був провокатором, ходили такі чутки.

Але це я міг би таке казати, — голос його підвищився і раптом зірвався мало не на крик. — Сам про свою сім'ю можу говорити все. Тут я собі пан. А іншому, який здумає повторювати нахабно мерзенну брехню, я того здужаю обірвати вмент. Чим швендяти під чужими плотами — займалися б ділом. Відчалюй, доки не покуштував, що таке заряд дрібкової солі в с… Цілуй клямку і повертай голоблі.

Пси, почувши гнівну інтонацію, встали. Уп'яли в мене очі. Зліва здоровенний мордастий гончак, чорно-рябий, у підпалинах, з широкою головою і тупою мордою, могутнього складу, а на зріст — мінімум вісімнадцять вершків. Справа — здоровенний собака (але менший за співбрата, усього сантиметрів вісімдесят), сіро-рябий, вищий на ногах, поратий[36]. При погляді на нього мені стало ніяково.

— Не дрейф, — з відтінком погорди сказав господар, — не тремти. Доки не скажу — не кинуться.

— А я й не тремчу. — Господар, видно, був здивований моїм нахабством, бо я дістав сигарету, простягнув пачку йому (не взяв) і сказав: — Тут он цього, сіро-рябого треба боятися. Комусь, звичайно, іншому, а не мені.

— Чому? — поквапливо запитав Тетерич. — Він же менший.

— Порода зла.

Доводилося колись мені писати в одній з праць про собаківництво на стародавній Білорусі. І, здається, це був один з небагатьох випадків, коли така далека матерія знадобилася мені в конкретному житті. Звідси висновок: абстрактних, непотрібних знань нема. Таке може статися в житті, що тільки знання того, як чеський король розбив монголів, врятує тобі життя, і тоді ти з радості і Кузьму батьком назвеш.

— Яка ж бо то?

— Це вандейський грифон, — сказав я. — Порода від «шлюбу», так би мовити, вандейських гончаків з бретонськими грифонами (бачиш, від їхньої рудої масті і в цієї підпалини є). Страшенно люті. Кращих при полюванні на диких кабанів не знайдеш. Ну, і в гонитві на вовка майже перші…

Сильвестр раптом сів поруч зі мною і витягнув сигарету.

— Ну, а ці, ці — добрі до людей. І дивуюся я, де це ти, лісник і, видно, добрий єгер, дві такі рідкісні породи роздобув? Бо в Мінську мені зустрічати не доводилося.

— Вдалося дивом, — господар помітно полагіднішав.

— І справді, диво дивне. Таких брудастих[37], як ваш Вітер, мені не доводилося бачити. А Вар! Це ж стег-хоунд, або оленячий гончак. У минулому столітті навіть Сабанеев Леонід Павлович (а він полювання і собак знав, як ніхто, і я скоріше богу чи самому собі не повірю, ніж йому) налічував у Англії — і тільки в Англії — всього дванадцять зграй.

— Ну, може, з тих часів розвелися.

— І те може бути. Тільки от він занадто рослий для стег-хоунда. Чи не пов'язали колись когось із його предків з гончою святого Губерта? Як він, злий, млявий, в'язкий? Голос низький, сильний?

— Все це є. А зріст? — Він уже зовсім відтав. — Може, акселерація не тільки серед людей іде.

— А де ж все-таки старий?

— Прийде. З ним на цей «вечірній обхід» завжди мій Горд ходить, ньюфаундленд. Навіть притягне на випадок чого.

— Е, та у вас тут чистопородна псарня.

— Та ще Джальма, лягава, хорт по-нашому. — І раптом пильно подивився на мене. — А ви часом не з лягавих?

— Часом не з лягавих… Мені тут правду з убивством вашого Юліана встановити треба. Бо дуже це в'яжеться з деякими темними ділами. І під час війни, і тепер.

— А яка користь? Повісили ж убивцю. Не допомогли йому ні апеляції, ні касації. Ні на кому вже тієї помсти вимістити не можна… Та й дід мало що вам сказати може. Став зовсім як дитя мале. І говорить — мало що зрозуміти можна. А під час війни — провідник у партизанів. А вже під сімдесят йому було. І дочка, жінка моя, партизанила. А дід уже й тоді був горем зігнутий та бідою битий. А зараз ще гірше… О, та он він і йде… Самі побачите.

Садом наближався до нас з ескортом з двох собак дуже високий (хоч і зігнутий трохи), дуже худорлявий і дуже старий чоловік. Ішов, тягнучи ноги і глядячи в нікуди.

Сів поруч з Сильвестром на приступку, не привітався, може, навіть зовсім не помітив чужого. Дивився в ніч вицвілими очима. А зовсім сиві вилоподібні вуса (точнісінько перевернута догори ногами «іжиця») відтіняли випнуту ніби од віковічної кривди нижню губу й неголене підборіддя, а потім спускалися майже до середини грудей.

— Тут, батьку, до тебе… Щодо Юліана… подробиці чоловік хотів би знати.

Старий сидів з кам'яним лицем.

— Треба хоч те-се згадати, батьку. Добрий, видно з усього, чоловік.

— Усі… всі люди добрі, — ніби в трансі або в маренні тихо почав старий, — і ось таке. Юліан… синок… Про життя твоє думав… на смерть послав… Надто вже лагідний, років на чотири старший… І щербатий, як Юліан… двох передніх… Лісничим аж у Тешин, під самі… чехи… Документи… Початкова школа. Триста злотих… У лісі… Застрелений… Револьвера нема… І стара моя потім чахла-чахла, та й померла.

І раптом його обличчя скривилося, як від плачу, хоч очі були сухі.

— Неправда, що засипав, неправда, що виказував. Не міг синок… Убитий синок.

І тут я зрозумів, що мені байдуже, винен був чи не винен Юліан Сай. Мені стало навіть трохи жаль його. Жаль опосередковано, через цього діда, який плакав із сухими очима.

Німа, безмежна кривда лементувала у цьому земляному вже тілі, в цій істоті, яка колись була людиною і перестала нею бути всього за ту секунду, що потрібна була для чийогось пострілу. Уже не було сили, розуму, навіть спогадів. А кривда жила. Кривда була міцніша за все.

Я заскреготав зубами. Ще раз — і цього разу вже назавжди — я зрозумів: нічим на світі, ніякими, навіть найвищими міркуваннями не можна виправдати кривду, якої завдають живій людині.

Відмовившись од нічлігу (я не міг більше тут бути, а дід же був тут зі своїми думками понад чверть століття), я попрямував до стежки. Тетерич визвався провести мене.

— Бачите, — сказав він, коли ми підходили до дороги, — небагато ж ви довідалися… Байдуже, приїде жінка — вона, може, більше розповість. Я дам знати.

І, вже стоячи один і дивлячись на вогники, видно, останнього приміського автобуса, я все ще ніби бачив хату лісника і тінь чоловіка на ґанку. Чоловіка, який дивився в ніч.

Мені знову пощастило. Коли я виліз із автобуса, який не заходив у Ольшани, а йшов прямо на Кладно, я побачив, що моє місце займає якийсь чоловік, що здався мені ніби трохи знайомим, а від зупинки збирається від'їхати на якійсь дивній таратайці, що пам'ятала, мабуть, батька останнього Ольшанського, пан фільварковець з-під Ольшан Ігнась Якович Висоцький власною персоною.

— Стій, вовк би тебе з'їв, — прикрикнув він на коня і посміхнувся мені. — От і вам пощастило. Не треба тих кілометрів тьопати.

— Що, відвозили когось?

— Та так, контролер-ревізор один був у Семириках. Дотопав до Ольшанки отих чотири кілометри. Та Гончаронка зустрів. Знайомі. Тут бухгалтер до голови: «Нехай його Висоцький підвезе. Чого чоловікові ноги бити? Ну і, дивись, пригодиться колись». Ольшанський йому: «Треба так господарство і твоє сальдо-бульдо вести, щоб контролерів-ревізорів тільки з делікатності на зупинки возити. Щоб знав, що це ми не зі страху, а ласку йому робимо. Гаразд, нехай Висоцький підвезе». А мені що? Я й повіз. Служба така.

— І що за людина?

— Та дивний якийсь, мовчун. Тільки вуса й крутить, та, як біля замку їхали, спитав, чи це він і є.

— Щось він мені здався схожим на когось.

— Та й мені спершу, здалеку. Десь колись нібито бачив. Потім придивився — ні, зовсім невідома пика.

Темні купи дерев часом майже змикалися над дорогою, утворюючи тунель. І в кінці його мерехтіла низька колюча зірка. Крикнув, заплакав, зареготав у нетрях пугач. Пізнувато. Їхні «пісні» відійшли разом з весною. Хоч бувають серед них одиниці, що плачуть і регочуть влітку, навіть ранньої осені.

— Ну, а ви звідки, так би мовити? — спитав Висоцький.

Обманювати не виходило. Багато людей бачили мене в Замшанах, дехто (пізні зморшки, видно, збирали для аптеки) — на стежці, що вела до урочища. Та й не люблю цього заняття, окрім тих випадків, коли інакше — заріз. І найголовніше, чому вчила покійна матір і що я запам'ятав на все життя: «Брехун мусить мати добру пам'ять». Справді мусить, щоб про деякі події не збрехати тій же людині зовсім по-іншому. Або просто проговоритися ненароком, що не в Могильов ти їздив, а зовсім у Гомель, де живе колишня коханка, про існування якої дружина або, ще гірше, наречена дуже добре знали, але вважали це «гріхом молодості, коли він ще не був знайомий зі мною».

— Із Замшан їду.

— І в Темному Борі були? — Мені здалося, що він ніби на хвилину напружився, але це він просто погладив коня по ріпиці. І знову та ж лінива грація.

— І там був.

— Ну і що ви там викопали? Це ж, певно, справа того ж Юліана Сая?

— Того.

— О боже, як же вона мені обридла. Стільки років минуло, а все одно, як почне згадувати дехто «дела давно минувших дней» та що було «за польських часів», і варто йому ту справу згадати — неодмінно якась зараза на мене скоса поглядає. Хоч ти від людських очей в бузину біжи чи в коноплі.

— То чому б вам не виїхати звідси?

— Я не відчуваю себе винним. Не хочу, щоб хтось думав: «Ага, допекло… Мабуть, знав кіт…» Ну й потім, що я в іншому місці? А тут моя земля, споконвіку моя.

— Рідний той куток, де відрізаний пупок?

— Та ні, просто там, де вперше себе відчув. Що можеш робити те й се, думати те і се, йти туди й сюди. Діяти. Пупок мені могли десь і в Римі різати, а коли, скажімо, немовляті й місяця не було, як його звідти вивезли, то що йому Рим? Ось і мені так. Моє все тут.

Помовчав. Крякавка кричала десь у шатах дерев.

— Ну й що? В чому переконалися?

— Ні в чому. Провокатор чи ні — таємниця сія велика є.

— Не лізу я в ці діла, — хвилину помовчавши, сказав він. — Та й потім, справа темна, провокатор чи ні. Хто довів? Хто протилежне, їдрі його в корінь, довів?.. Отож-бо… Може, провокатор, а може, просто жертва. Хто може судити? Поворухнув хтось з найвищих пальцем — добре там розібралися чи помилилися — ось уже на тобі, чоловіче, скільки там золотників свинцевого бобу.

— Так, — сказав я, — доказів ніяких. Марна справа. Що скоріше про неї забудемо — то краще.

Затхлою сирістю повіяло з темних нетрів пущі (видно, неподалік був вологий яр). І знову прорізав ніч крик пугача.

— Погомонимо? — спитав раптом Висоцький із задьористою усмішкою.

— Як погомонимо?

— А ось так.

Він приклав долоні човником до рота, і раптом за двадцять сантиметрів від мене пролунав пугачів зловісний, моторошний клич-заклик:

— Ку-га. Ку-га-а-а. Гха-га-га-га-га.

Підманутий пугач відповів з лісу. І знову відповів йому Висоцький. І знову. І тільки потім запала тиша. Пугач, видно, все-таки відчув якусь неприродність у відповіді-виклику.

А може, йому просто обридло.

— Знай наших, — засміявся Висоцький. — Підманули ми все-таки його.

— Сови — символ мудрості.

— Значить, і мудрість підманули.

— Не завжди це кінчається добром.

— У житті дуже багато що не кінчається добром. — Знизав плечима. — І скажіть ви. Усі цю непевну історію згадують. А я його тільки раз бачив на день народження брата (заскочив Криштоф на часинку), а от брата того, Владка, якого німці за підпілля розстріляли, ніхто й не згадає.

— Людська вдячність.

— Ну, людську вдячність і взаємодопомогу ми знаємо: «Як п'ють та їдять, то нас не кличуть. А як… то нас шукають».

— Е, брате, поплюй. З часом, усе, все випливає на поверхню.

Візник скоса глянув на мене, але нічого не сказав.

Розділ III

У ті наступні дні зачастили до мене в мою плебанію гості. Найчастіше Шаблика із Змогителем, іноді археологи у повному чи неповному складі. Бувало, що на культурну розмову з'являвся дід Мультан (один або зі Стасиком і Васильком). Разів зо два чи зо три навідувався ксьондз. Того вечора компанія зібралася в повному складі. На колоді, що лежала замість призьби біля «наших» дверей у плебанію, розмістився худенький Велет («наша товстуха Валентина»), «білобриса замазурочка» Таня Солій з Терезою Гайдучик, сама Сташка Речиць та Шаблика із Змогителем. Дідові Мультанові і ксьондзу я виніс стільці, а ми з Генкою Сідуном не без зручностей вмостилися прямо на траві. Я вже встиг розповісти їм про деякі результати пошуків, оминувши, звичайно, найголовніше. Зокрема, чомусь про Лопотуху, про братів Висоцьких і, звичайно ж, про тінь, яка падала на отця Леонарда Жиховича, присутнього тут.

Гомін був, як по ярмарку. Виходило щось на зразок середньовічного диспуту: кожний висував свою тезу, а всі накидалися на нього зі своїми антитезами, кожний ніби був «адвокатом» диявола, особою, необхідною на кожному середньовічному диспуті (не виключаючи й Білорусії), особою, яка повинна була спростовувати кандидата, скажімо, в бакалаври, різними каверзними і навіть недозволеними, єретичними запитаннями. Припустимо, кандидат висував тезу про те, що зачаття Марією Христа було непорочне й невинне і що в день її смерті (15-го, значить, а по-новому 28 серпня) вона відійшла цнотливою. На це «адвокат диявола» ставив йому недозволену підніжку, за яку, якби це не на диспуті, горіти б «адвокатові» на вогнищі або сидіти в кам'яному мішку рік і шість тижнів[38] (звичайно, якщо на місці суду був кам'яний мішок, а то пішов би безкарно). Діалог між ними міг відбутися такий:

Диспутант: «…і в день смерті була цнотливою».

Адвокат диявола: Ні, були в неї потім брати Христа. «Мати й брати його стояли надворі біля будинку, бажаючи говорити з ним»… (Матвія 12, 46).

Диспутант: Тут маються на увазі однодумці, брати по ідеї.

Адвокат: Ні, ілюстрісіме. Трохи далі. «І, показавши рукою на учнів своїх, сказав: «Ось мати моя і брати мої». (Матвія 12, 49).

Диспутант: Можливо, й ті були «братами по ідеї» (починає затинатися), але менше посвячені, іншого гатунку порівняно з учнями.

Адвокат (тріумфуючи): А як тоді зрозуміти трохи далі в того ж Матвія (13, 54–57), що, коли Христос проповідував у синагозі в Бетлеємі Іудейськім, всі дивувалися й казали: «… звідки в нього така премудрість і сила. Чи не тесляра він син? Чи не його мати зветься Марія, і брати його Яків і Йосип, і Симон і Іуда? І сестри його чи не всі поміж нас? Звідки ж у нього все це?» І спокусилися на нього. І в покарання за їхнє безвір'я він не створив там багатьох чудес. «Не буває пророка в своїй вітчизні».

Диспутант (притиснутий до стіни, але погрозливо): Так ти в догмат непорочності Діви Марії не віриш?

Адвокат диявола (злякано): Ні, ні. Вважаю, що вартий ступеня бакалавра, а питання нехай вирішують на найвищому рівні.

(Гомін схвалення).

Щось таке відбувалося і в нас, тільки що без підніжок. А коли всі вдосталь наговорилися, раптом втрутився Шаблика:

— Ні під якою вежею, ні в яких катакомбах їхніх украдених скарбів шукати не треба. Обставини знаєте самі. Підскарбій, державний казначей, не заніс цих скарбів у розпис. Виходить, шістсот тисяч золотих і на шість мільйонів каменів, які забрав Петро Ольшанський у змовників, Михайла Слуцького та інших, і тишком-нишком з королівських земель, до казни не повернулися ні тоді, ні за Вітовта Ольшанського, що пограбував усіх поплічників Волюжинича, виказавши їх, та ще й повинен був ті гроші віддати королю. Втекли, видно, з грошима Гримислав Волюжинич та Ганна-Гордислава Ольшанська.

— Їх наздогнали, — сказав ксьондз.

— Але їх і випустили, — сказав Шаблика. — Бо до погоні приєднався суддя Станкевич. І зажадав, щоб випустили.

— Могли перестріти й пізніше інші люди князя, — сказала Валя Велет.

— Звідки це відомо? — кинув Шаблика.

— Боже мій, — втрутився раптом Змогитель, — чому ви такі черстві, чому ви такі раціоналісти? Чому не вірите людським переказам, чуткам, легендам? Буває ж і в них зерно правди. А що легенда тут каже? А каже вона, що втікали вони, заганяючи коней. По цих непролазних нетрях, ще гірших, ніж тоді під Новогрудком. А там у той час якийсь князь помер за десять — на наші гроші — кілометрів від міста, бо не могли привезти лікаря. І що гналися за ними, і що наздогнали десь біля Замшанів, а прямували вони на урочище Темний Бір, щоб потім Ольшанкою та «іншими річками» випливти в Німан, а звідти господь бог знає, куди податися. Чи на захід, бо на сході часи були смутні, чи кудись під Кладно, де ще блукали розпорошені однодумці. Та їх наздогнали і збиралися вже в'язати, але Станкевич, який відстав, якраз вибрався на галявину і наказав відпустити.

І з вантажем. І послухався Вітовт Федорович верховного судді.

— То чому він з краденим відпустив? — жвавенько спитала Таня Солій.

— Що ж він, признався б у присутності судді, що вони те крадене вивозять, яке князь у бунтарів украв і казні не повернув? — суворо кинула і своє запитання-відповідь Тереза Гайдучик. — Промовчати мусив.

Змогитель вів своє далі:

— Поїхали всі назад… І ось тут, людська поголоска розповідає, вдруге їх перестріли, що гналися за ними річкою швидше, звичайно, ніж нетрями, і випередили і втікачів, і погоню, а засаду зробили біля Березини. І взяли обох. І нібито (тут уже кожний закінчує на свій смак) чи, відібравши скарб, пустили під усі чотири вітри, чи вбили.

— Та чи була та друга засада? — скептично запитала Таня. — Може, ті гроші та інше давно вже по світу розсіялося.

— Не знаю, — сказав Змогитель. — Але легенду теж треба брати до уваги. І якщо гроші забрали, то чому пізніше, коли королівська ревізія приїхала, Станкевич на Євангелії клявся, що наказав відпустити втікачів, а Ольшанський також на Євангелії клявся, що, видно, Волюжинич з Ганною гроші вивезли, а він того не знав і відпустив, а сам тих грошей ні динара в руці не тримав, ані подвійного литовського білона під ніготь не затиснув.

— І вже тижнів зо два минуло, — сказав ксьондз, — коли він разом з тим, і також на Євангелії, клявся, що втікачі живі. Не могла тогочасна людина на невірне свідчення на святій книзі піти. І свідки клялися, що живі.

— Ну от, — знову сказав Змогитель, — і ревізія була, і під час тієї ревізії князь Ольшанський Вітовт Федорович несподівано і швидко помер. Якщо було, якщо і знав щось…

— То кінці у воду, — сказав Шаблика, — і шукати даремно.

— Чому даремно, — вибухнув Змогитель. — А таємничий напис? А може, він про щось інше говорить. А німецькі скрині? А німецька «акція» перед відступом? Ховали ж, напевне, щось?

Мені не подобалась ця розмова в присутності ксьондза. Краще було б йому менше знати про події. І про ті, наприкінці п'ятнадцятого — на початку шістнадцятого століть. І про ті, у сорок четвертому. Доки я не доведу, що він або поріддя пекла, або чистий мов скельце.

А Сташка Речиць, мабуть, вражена тоном, яким вів розповідь Змогитель, раптом зігнулася (волосся кольору темного червоного дерева важко впало вниз) і тоненькою тріскою, затиснутою в пальцях, намалювала на стежці план замку.

— Ось так, — сказала вона. — Ми тут у вашу відсутність зробили розвідку, промацали землю правіше задньої вежі (це праворуч, як від брами йти).

— І що? — спитав я.

— Підмурок і рештки мурів ще від однієї вежі. На самому березі Ольшанки. Так що, коли враховувати її, то ваша «веді», третя, це якраз і буде друга від краю, там, де колись була Слуцька брама, яку замурували. А ніяк не наступна од неї, що ліворуч.

— Не думаю, — після короткого роздуму сказав я. — Та вежа стояла осібно. Вів до неї підземний хід, бо не знайшли ж стін, що з'єднували ту, Надрічну, із замком. Та, Надрічна, була, очевидно, Водозвідною, охороняла колодязь, а може, й примітивний водогін, що вів від Ольшанки в замок. І саме тому вона не могла бути «кутньою». Кутня — вона і є кутня, в кутку крайня. А значить, третя — це ніяк не Слуцька, а та, що лівіше від неї.

— Це ще подумати треба. — Її великі зелено-блакитні очі з відтінком легкої іронії дивилися на мене.

— Слуцьку коли замурували?

— Місяців за чотири до смерті Вітовта Федоровича Ольшанського.

— Тим паче. Що можна сховати у прохідній та проїзній вежі?

Це, здається, подіяло.

— І що могли сховати в давно замурованій вежі люди Гіммлера й Розенберга, сам останній Ольшанський? Як вони могли сховати — ось що найголовніше.

— Так, мабуть, в цьому велика рація є, — сказав ксьондз.

Скоро вони розійшлися, і якось так сталося, що дівчата й Генка чкурнули кудись, видно, на танці в Ольшанку, і мені довелося проводити Сташку на її Білу Гору.

Мовчали. Йшла легкою-легкою ходою. Отак, певно, йтиме і тоді, коли пройде п'ятдесят кілометрів. Справжня летуча хода бродяги. Чіткі, красиві рухи.

— Що це ваш друг Змогитель так дивно відстань рахує: «десять кілометрів на наші гроші»? Що, своїх мір не було?

— Були. І ви це чудово знаєте. Спершу «піший» і «кінний» перехід, потім, з одинадцятого століття і до вісімнадцятого року, найпоширеніша «верста». Що в нас, що в Польщі, що в Московії. Тільки ж повсюди назва одна, а довжина — інша. Від півтисячі до тисячі сажнів. А з кінця вісімнадцятого століття щось біля тисячі шістдесяти метрів. А в нас у Білорусії до поділу було взагалі дві версти: мала — сімсот вісімдесят дев'ять сажнів, і велика — тисяча сажнів.

— То що, важко хіба перевести?

— Ну от, скажімо, призначаю я вам побачення на межі першої і другої версти від Ольшан. А ви, неборака, і не знаєте, чи вам тисячу п'ятсот шістдесят метрів відійти, чи тисячу дев'ятсот сорок вісім.

Ми засміялися. Потім вона скоса глянула на мене своїми «морськими» очима і спитала:

— А ви справді призначили б мені побачення? І як, наприкінці малої чи наприкінці великої версти?

— Призначив би, якщо так уже захотілося б стати бідолахою.

— Хіба такою вже бідолахою?

— Та ви придивіться до мене краще.

І тут я прикусив язика. Неандертальський пращур варяга поруч з цією ясною як день красою, з цими чорними бровами на засмаглому вже обличчі, з цим важким каштановим з глибоким золотим відблиском волоссям. Ні, це було фундаментальним глупством. Не промовлю більше ані слова. Не треба було й починати.

На щастя, нас наздогнали Ольшанський з Гончаронком. Деякий час їм було з нами по дорозі.

— Ну як? — запитав голова.

— Та поступово розмотується клубок, — невідомо з якої причини пустив я пробну кулю. — Але до кінця все ще далеко.

— Так, поступово розмотується клубок, — невідомо з якої причини другий раз за вечір «заклала» мене дурненька Сташка. — Та от сперечаємось, у другій чи третій від рогу.

— А може, і не в них, — постарався я виправити становище. І тут несподівана подія перепинила небезпечну розмову. Хтось тьмяний в сутінках кинувся з дороги в кущі. Зашелестів за ним вільшаник.

— Хто такий? — тихо спитав я.

— А чорт його знає, — сказав Гончаронок. — Мо', пара якась… А мо'… Лопотуха. Чорт його завжди знає, звідки і куди його несе. Чому його не відправити куди треба? І догляд, і режим, і їжа.

— І травма, — сказав Ольшанський.

— Та він же гірше за будь-яку травму собі шкодить. То ночує в баби Настулі — з жалості вона його пускає. А то в якійсь із замкових веж. І не тільки тоді, коли тепла пора. Задубіє якось, а нам — відповідай.

— Травма, — Сташка зсунула свої чорні брови.

— Та він нешкідливий. Нам шкода його, — сказав Ничипір.

— Дурниця якась, — забурчав Гончаронок. — Нешкідливий божевільний… Ось мовчить-мовчить, а потім нападе. Остерігайтесь, все може бути.

— Людей на його очах стріляли. Допускаю, що і його родичів.

— Ех, хлопці, побоююсь я його, — зітхнув бухгалтер. — Якщо нападе, то я… собаку вдарити не можу, а як же людину?.. Ну, гаразд, нам сюди.

— А нам сюди, — сказав я і повів Стасю до містка через Ольшанку.

Той місток заслуговував швидше назви «кладка», тому мені довелося взяти супутницю за лікоть. І я відчув його гостроту й тепло і як рука вище згину вкрилася легкою гусячою шкірою, чи від холоду, чи від хвилювання. І зрозумів, що призначив би їй зустріч хоч край світу. І мені дуже захотілося поцілувати її і попливти, попливти кудись під цим зоряним небом, над цією нестрімкою, неширокою річкою; і сказати їй щось таке, що жодного разу не казав жоден мужчина жодній жінці. Мені здалося, що й вона ніби непомітно хилиться до мене.

Але я прикусив язика. Я не мав права. Я був на десять з гаком років старший за неї. Вона була дитя, а я — чоловік, який досить, чи не занадто багато пожив.

«Дівчино, що тобі в мені», — подумав тільки я словами з якоїсь старої легенди.

І тому я тільки постояв на вершині, на краю городища, з тугою простежив очима, як вона, тонесенька тростинка, іде до вогнища, і похмуро поплентався назад до своєї плебанії.

Ось так воно й було того вечора: зазирнув мимохідь в очі коханню, може, тому, яке все життя чекав, і сам собі сказав: «Не треба. Не смій. Не псуй життя прекрасній людині, яка варта кращого». І сидів я на своїй призьбі-колоді, шалено курив, дивився в ніч і думав про Сташку і про те, чи таке воно було кохання в минулому. Чи був у ньому розрахунок, чи, може, це вже в нас більше розрахунку, а в них було більше мужності і самопожертви?

Здається, нарешті задрімав. Плив синьою-синьою дуже теплою річкою, що текла серед золотих берегів. Хтось манив мене з цих берегів і зникав, щоб з'явитися знову в іншому місці. Я знав і не знав, хто це, бо воно не показувало свого обличчя.

А потім повсюди вже була яскраво-синя вода, а над головою таке саме синє небо. А я лежав на спині, відчуваючи небо очима, а воду спиною. І я був центром всесвіту. А потім у цьому всесвіті з'явилося чиєсь обличчя. І я, анітрохи не здивувавшись, чомусь сказав уголос:

— Спите? — Як крізь туман побачив я обличчя Леонарда Жиховича.

— Ні.

Очі ксьондза немов навівали щось.

— Це добре, — зловісним, як мені крізь напівсон здалося, голосом сказав він. — Думайте про людей, думайте про себе.

І зник. А мені раптом так захотілося спати, що я ледве добрався до ліжка і, як у яму якусь, провалився в сон. І це знову був той сон. Той і не той, продовження того і ніби не продовження.

Удар і падіння, блискавичне, з риштувань довкола шпиля костьолу. Ближче і ближче земля. Червоно-зелена, як сяяння фосфору, а потім — його вибух. І темрява. Ні, це просто темрява ночі. Це ожили ті слова Змогителя про людський поголос про ту втечу.

І ось ніч, велетенські стовбури дерев, поодинокі зірки в поодиноких просвітах листя і коні, що з хрипінням рвуть грудьми повітря, ні, вітер, майже ураган. Але коні стомилися, а за спиною все ближче й ближче брязкіт інших, ворожих підків.

І ось галявина, скупо освітлена блідо-зеленуватим світлом ущербного місяця. На ній, у дальнім її кінці, трикутні або чотирикутні піраміди з дикого, сіро-зеленого од моху каменю.

«Де я їх бачив? Ага, біля Бездонного озера під Слонімом і ще… і ще біля стежки, якою йшов із Замшан у Темний Бір.

Так, ми пробились, ми вирвалися з їхнього кільця, але який у цьому сенс, якщо вони женуться, наступаючи на п'яти, а наші коні змучені, і ось-ось вороги будуть тут. Кінь Ганни, моєї тепер уже назавжди, Гордислави моєї, змучений менше. І далі вона повинна втікати одна, бо рятує тепер уже дві душі. А я залишуся прикривати її відхід. На кого вона схожа обличчям під цим капюшоном? На Станіславу? На Сташку. На яку ще Сташку?»

— Скачи, Ганнусю. Ти легка, твій кінь не так виснажився… Лети!

— Дурний… «І ложе, і пошесть, і радість, і болі, і смерть одна на двох».

— Лети!

Пізно. З трьох боків галявини виїжджають з пущі вершники, оточують нас двох. Напівкруглий аршак[39] все більше замикає коло довкола нас. Чоловік сорок. Деякі в цільнокутих латах, деякі в калантарах залізних, пластинами, дехто просто в кольчузі, два чи три в ребристих, кутих смугами панцирах (із суцільних шоломів крізь щілини видно тільки безжалісний блиск очей). А он троє в лускатій східній зброї. А там кілька в карацановій зброї, теж кольчужній, але кожне кільце покрите зверху сталевою лусочкою. У деяких тигрячі шкури на плечах (гусарів, чи що, позичив у якомусь найближчому військовому відділі, чи, може, деякі друзі-гусари самі зголосилися взяти участь у ловах). Списи, шаблі, келепи. Ніби на великий бій виїхали, а не для того, щоб спіймати двох знесилених людей.

І в середині півмісяця — сам. Їде на вороному коні, вкритому карацановою попоною. З-під чорного кунтуша, розшитого золотими травами, вибивається адамашковий жупан. На голові хутряна шапочка з блакитним пером. Підперезаний веселковим турецьким поясом. І аніяких лат. «Брешеш, вельмишановний. Я знаю. Під жупаном майже завжди в тебе кольчуга. Та й під поясом — поручуся — для вірності металевий пас».

А обличчя?! Крий боже навіть вві сні побачити таку сатанинську подобу. Лице як з міді вилите, чорні вуса, чорний, але вже з сивинкою хвилястий чуб, рот твердий, очі кольору сталі, пронизливі. Губи кривляться, як дві гадючки.

— Ну що, вірна жіночко? Що, женишок? Чи вдалася ж тобі твоя намова? Чи успішно тобі вдалося моє добро плюндрувати?

— Крадене воно, твоє добро, — я відкидаю чернечий капюшон. — А де не крадене, то це Іудині гроші, ціна проданих тобою друзів.

Він наближається. Вороний топче верес, косить очима і скалиться, як диявол.

— Ну що ж, — усміхається вершник. — Насмілився ти на жінку, на моє майно зазіхнути, то не скаржся тепер і на мою гребу. Що вибиратимеш? Обішання[40], або тижнів зо два в усніяному[41] квасі, щоб шкура міцнішою була, чи сліпими вас у паток[42].

— Кізяк ти, грязь, — відповідаю я.

Він махає аршаку рукавичкою.

— Спішитися всім, — і різко підводить голову. — Ох, чорт! От нюх у зарази. І звідки довідався, куди скачемо? Хитрий, чортів лис.

Тільки через якусь хвилину я чую далекий спів рогів, який усе наближається й наближається. Потім поміж чорних стовбурів-велетів подекуди почали з'являтися відблиски, а пізніше дедалі сильніше й сильніше наливатися багрянцем рухомі, все виразніші плями. А потім на поляну виїхав у супроводі чотирьох латників із смолоскипами в лівій руці (права в усіх лежала чи на шийці гаківниці, чи на рукояті шаблі) туго збитий, але не дуже високий чоловік у простій, але вельми, видно, дорогій місцевій чузі, жовтих капцях і в гарній суконній шапочці, облямованій тонкою смужкою хутра. І жезл короткий в руках, знак судді.

Шапку зняв, розсипалося волосся, мало не по-селянському підстрижене «під горщик». Обличчя просте, худорляве, хоч і широке у вилицях і твердих мускулах на щоках, очі пронизливі й трохи іронічні.

«Копний суддя. Сам Станкевич. Один з небагатьох непідкупних, один з тих, що кожну справу до заслуженого і справедливого кінця доводить».

— Що ж це ти, княже? Ти ж обіцяв? А тут кажуть: на лови поїхав. Тож-бо хороша твоя обіцянка, якщо у твоїх людей на сідлах ужи[43] бачу. То що мені, тікачів[44] аж до самого Жигмонта Третього посилати? Кров шведська та кров Ягеллонів — ой як вони до себе іншу кров тягнуть. Просто як магнітом залізо.

— Та ми й справді на лови, — не відводячи очей, каже князь. — На лови, та ось випадково на них натрапили. Видно, заблудилися. То хоч до шляху довели б. А зранку і лови.

— Самі на шлях виїдуть. А ви ось краще зараз нас виведіть на те місце, де табір перед ловами розбивати хотіли, ночувати, та вранці — з богом. Звірі в яри, зубри в яри. А звідти, з місця табору, ми вже самі дорогу до замку знайдемо та почекаємо вас, доки ви з полювання не повернетесь.

— Та навіщо ж, найясніший? Якщо ви завітали в мою скромну кам'яницю, то давайте або ми вас залишимо з нами в таборі, а вранці разом на лови…

— Стомився я, ваша ясновельможність. Відпочити б хотів…

— Або ми разом поїдемо зараз у замок…

— Та навіщо ж я псуватиму вашу забаву? Ви нас тільки до табору, до нічлігу проведіть. Це ж і недалеко. Якихось шість литовських верстов.

— Польських це вважай дванадцять, — буркнув ловчий.

— Байдуже, — сказав Станкевич, — час звикнути. І пам'ятати слова Вердума: «Міlе podolskie, czyli ukrainskie, sa dwa razy tak wielkie, jak poskie, a im dlizej Turcji, tym wieksza mila»[45]. Ну, а там ви станете табором, а ми поїдемо до замку… Вам треба таки розвіятися, бо з наступного тижня і вам, і мені передбачається щось незвичне, і нас чекатимуть не вельми пристойні й приємні дні, — глянув на нас, потім на князя. — А ці нехай їдуть, виберуться. Я гадаю, нема нам чого складати ціну кришталевому кубку, якщо він дав велику тріщину в дні. Та й не до посудин вам буде.

— А я і не збираюся його склеювати. Нехай їдуть.

— Княже, — тихенько шепнув ловчий. — А заводні коні, змінні з вантажем. Невже віддамо? Їх би…

— Нехай забирають свої онучі, — каже чуйний Станкевич.

— Так там же…

— Цить, — шипить князь і мовчки давить колючою шпорою ловчого по нозі. Тепер шипить той. Від болю.

— В сідла, чорти, — бурчить князь Вітовт. — Я вже в сідлі.

Погоня злітає в сідла, починає зникати між дерев, розсіюватися між ними, зникати. Меркнуть вогні смолоскипів. Зникли.

Голова жінки падає мені на груди.

— Боже, нехай вічною буде слава твоя, — жінка плаче. — З печі вогненної, з пащі левиної врятував ти нас.

— Ну, Ганно… Ну, Сташко… Ну… Гордиславо, — я гладжу її волосся. — Тепер усе, тепер усе буде добре…

Але думки мої не тут. Я думаю. Станкевич відпустив жінку-втікачку князя. Ясно, не ті часи, коли за прелюбодійство карали смертю, хоч і таке подекуди ще трапляється. І всім відома його «симпатія» до князя Ольшанського. Ну і ще: не знав, що під плащем я, Волюжинич. А може, знав? Багато говорили про Станкевичеву «любов» до вчинків короля Тикмуна, хоч суддя й мовчав. Знав. Напевне знав. Тому і відпустив. Не знав тільки, що у в'юках на спинах запасних коней. Якби знав — сухими не вийшли б.

А тепер що? Тепер напевне врятовані. Шість польських миль, дванадцять наших. У темряві нічного лісу це годин чотири туди (без світла), та проводи на шлях до замку, та, якби здумали знову гнатися, — ще три з гаком — чотири години. Перші три години ми можемо заплутувати сліди, ще п'ять годин чимдуж скакати геть з його земель. А там понесе нас річка в одвічно вільний наш Німан. Врятувалися.

Та звідки таке болюче, таке тривожне передчуття того, що чекає якась неминуча, невиразна загроза, якась невідворотна біда? Може, варто було б повернутися і віддатися під захист судді, під щит його імені? Ні, тоді, може, й лишилися б живі, але гроші тих, що збунтувалися, зброя, яку обіцяли ті гроші, — нічого б цього не було. Помри, але віддай тим, кому вони — меч, і життя, і можливість боротися.

— Скачімо. Щодуху, Гордиславо!

Коні трохи відпочили, і тепер не треба підганяти їх. Гілля хльоскає по обличчях, пуща дедалі густішає й густішає. І в цьому одна з надій, хоча страшне й напівсвідомо-невиразне — чекає.

… Тіло моє на весь світ. Ідуть по гульбищу дама з чорним ченцем.

«Ясно… Ясно… Я божеволію, божеволію… І не тремчу, як казав хтось,

… Ох, як болить голова. Мої двері відчинені, і двері в сторожку Мультана відчинені, а за ними сірий туманний ранок, міріади майже невидимих крапельок води, які часом стикаються нечутним дзвоном і звисають на жердинах огорожі, осідають на траві, заплутуються в павутинні і роблять його веселковим, коли зійде несміливе сонце.

— І що це таке? — бурчить у сторожці Мультан. — Стогнав цілу ніч, говорив щось, навіть зубами скреготів. Находяться отак цілий день на сонці без шапки, голову напече, невчасно їдять, накуряться, насмокчуться цієї соски, вип'ють ще погані якоїсь.

— Я не пив.

— Та я не проти, щоб пив. Я проти, коли без мене. То йди сполоснися, та вертайся картоплю смажену їсти, і йди у своїх справах.

… На річці легенький туманець слався, трохи відірвавшись од води, заповзав пасмами в лозу і там зникав. Я бухнувся в ще холоднувату воду, випірнув і побачив на протилежному березі Сташку. Видно, вже викупалася, але все одно стояла з рушником на плечі сумна, стомлена і ніби заспана. І біль мій став легший, бо тепер боліла не голова. І відчув я найбанальніше, мало не до сліз, замилування і найбанальніше почуття на світі. Кохання.

І я зрозумів, що, звичайно, мовчатиму. І зрозумів водночас, що на світі вже ніщо не зможе видерти це, велике, з моїх грудей. Ніхто не допоможе, ніхто не врятує мене ні від нього, ні від безнадійності.

Що мені лишалося робити? Перекинутися якимись двома пустими словами, а потім ляпнути ні до ладу, ні до прикладу:

— Давайте сьогодні в клуб сходимо. Кіно, кажуть, нове.

— Давайте, — погодилася вона.

І ця звичайна згода, яка ні до чого не зобов'язувала, посіяла в мені таку безпричинну радість, що я не помітив ні Ольшанського, який про щось розмовляв з Лопотухою, ні Ви-соцького, який перестрів мене біля самої плебанії і простягнув білий квадратик складеної телеграми:

— Ось, на пошті був. Чого, думаю, чоловікові даремно в Ольшани швендяти?

— Дякую вам, Ігнате Яковичу.

Він пішов. А я кілька разів прочитав надруковане, нічогісінько не розуміючи, аж поки не зосередився. Телеграма була від Щуки.

Боже мій! Які все це були дурниці порівняно з тим, що переповнювало мене!

Клуб, куди ми пішли увечері, був з тих клубів, які й досі бувають у колишніх окремих колгоспах, а теперішніх «бригадах», «пригородках» центральних садиб. Там майже всюди понабудовували вже нових дво-, а то й триповерхових будинків із залом для глядачів, бібліотекою-читальнею, кімнатами для репетицій і чорт його знає ще з чим. А в таких присілках, у чеканні кращих часів і кращих грошей, так і лишилися звичайні, хіба що тільки з якоїсь причини просторіші хати, в яких розкішніше.

В Ольшанці таким «клубом» був старий будинок попа, трохи збоку від села, на пагорку, поруч з руїнами церкви, зруйнованої під час війни прямим попаданням бомби. Досить великий зал з будкою кіномеханіка і з кількома міні-кімнатками для гримування й різного реквізиту за сценою, на яку у випадку кіносеансу вішали екран. І ще кімната, трохи менша, яка служила взимку і в дощ фойє і танцювальним залом. Літній танцмайданчик був під великими попівськими липами.

Сюди навіть електрики не провели, чекаючи чи нового філіалу-будинку, чи ще чогось, і коли на пагорку надвечір починав тахкати двигунець — всім без ніяких об'яв було ясно, що в клубі кіно, спектакль або танці. Бо чути його у вечірньому стишеному повітрі було далеко, у найкрайніших хатах.

Щиро кажучи, я не пам'ятаю ні який фільм ішов, ні хто з публіки був присутній. Впав в око чомусь тільки Генка Сідун та «сіамські близнюки», Шаблика і Змогитель.

Хтось бігав на екрані, лунали постріли з поцілунками і сльозами в антрактах. Я, щиро кажучи, і не дивився туди, а скоса дивився на ніжний у напівтемряві профіль Сташки і благословляв бога, що попереду сидів якийсь здоровань і я «вимушений» був, «аби щось бачити», схилятися в бік Сташки, торкаючись рукою її руки і часом торкаючись плечем її плеча, хоч, звичайно, з таким самим успіхом міг би схилятися до сусідки зліва.

Боже, яке це було щастя, простий, ніби ненавмисний, на мить, дотик. І, боже, як я, досвідчений і бувалий чоловік, нагадував зараз собі самому того натхненного, боязкого і захопленого хлопчину, яким я був давно-давно, коли ця, що поруч, була ще дитям.

І тому я не міг бути іншим. І тому мудра природа так і розпорядилася.

… Закінчилося кіно. Молодь лишилася на танці, дорослі, подивившись трохи, пішли битою дорогою додому… — Зостанемося? — спитав я її.

Вона заперечливо похитала головою і повернула мене на стежку, що вела напрямки, спершу пагорком, потім молодими зарослями липи, дубняку й беріз, потім між вербами, обплутаними ліанами ожини, потім у низинку-виямочку, така галя-вина-болітце, що дихала на ладан, а далі, через невисоку гряду, одразу до костьолу, замку і Білої Гори.

Ми мовчали. Я був упевнений, що вона також думає про те, що виникає поміж нами і що цьому не можна давати волю.

Вона порушила мовчанку перша.

— Які у вас смішні випадки життя пов'язані з кіно?

— Та ось… Один спав на думку. Як я відкрив італійський неореалізм. Ставлення до італійських фільмів у мене по війні було… ну, як до всіх, взятих «як трофеї після перемоги»… Може, вони й не італійські були, — я говорив про це з полегшенням, бо ось нарешті знайшли про що погомоніти, — але обов'язково товстий Джілі співає щось локричним голосом, чи графи з графинями від чогось там страждають. Одне слово, перестав я на них ходити. І ось була в мене важлива зустріч саме в час останньої пари лекцій. А раз так, то я й двома першими вирішив пожертвувати. Додому йти — далеко й незручно. Швендяю вулицями. Дай, думаю, в кіно сходжу. Афіша висить: «Устін Малобазі». Ну, думаю, грузинське щось, на зразок «Георгі Саакадзе». Ну, на грузинський можна сходити. Та ще якщо історичний фільм. Пішов! А тут напис на екрані: «Італія». Мало не плюнув та геть не пішов. А потім назва: «Біля стін Малапаги». Один з перших неореалістичних, яких я, і насміявшись, і наплакавшись, слова навіть цього ще не знаючи, потім ніколи не пропускав.

Вона дзвінко засміялася, тихим і лагідним сміхом.

— Так я і відкрив… Стій! Стій, ані кроку!

Ми були якраз у самій лощині. Місяць чи вже зовсім збився на схід, чи ущерблений на останньому диханні, сходив пізніше, і в мокрій низині було майже зовсім темно.

Хіба що від весняних зірок доходило щось схоже на світло. І в цій темряві я скоріше відчув, ніж побачив, як відділилася від стовбура товстої чорної вільхи не менш чорна постать. Рушила до нас.

— Хто це? — якомога спокійніше запитав я.

Тінь і далі рухалася мовчки. Мало того, справа від темної стіни кущів відділилася друга. Йти далі не можна було. Я скоса глянув назад: ще дві тіні відрізали нам поступово дорогу до клубу. Кидатися в кущі теж не можна було: болото, нехай собі й не глибоке, нехай по коліна чи по пояс, — не втечеш, голими руками візьмуть. Якщо тільки вони — а навряд — збиралися обійтися голими руками.

Який же я дурень! Як же я міг втратити пильність? Не піти з людьми. Піти тут, та ще з дівчиною, та ще знаючи про весь клубок таємниць, який звився тут.

Вони наближалися у важкому свинцевому мовчанні. Зараз кинуться одразу вчотирьох, і тут уже ніщо не допоможе. «Все. Це кінець».

І тут один з них, той, що ззаду і зліва, допустив незначну помилку: кинувся на кілька секунд раніше. Я зробив невеличкий стрибок убік і ребром долоні рубонув його по тому місцю, де повинно було знаходитися адамове яблуко.

— Хлип! — почулося в темряві, і я зрозумів, що влучив. І водночас, ніби якась сила мною водила, упав якомога ближче до ніг того, другого, правого, який відрізав стежку до клубу, і, миттю перевернувшись кілька разів з боку на бік, лежачи ще спиною до ворога, який нагнувся наді мною, зігнув ноги і з силою випростав їх, ніби вистрелив, просто тому в причинне, або, як кажуть росіяни, «неудобь сказуемое» місце. Той видихнув разом з повітрям придушений стогін, а я вже був на ногах. Той склався вдвоє, а я уже схопив Сташку за руку і штовхнув її на вільну в цю мить стежку.

— Сташко! Біжи, будь ласка.

Вона відбігла на кілька кроків:

— Ні! Ні!

— Біжи, так твою!

Це її вагання коштувало мені того, що третій з нападників устиг відрізати мені дорогу для втечі, за Сташкою. А я б скористався нею без фальшивого сорому. Такий нерівний напад — це вже занадто.

Двоє корчилися від болю на землі, тільки пробуючи — один дихнути, а другий випростатися. Але ще два наближалися невпинно, і я побачив, як з рукава в того, що відрізав мені шлях, вилетів і срібною рибкою блиснув у руці ніж.

— Бі-жи!

Але вона не втікала, а я навіть не міг обернутися, хоч відчував за спиною, вже близько, сипле дихання другого. І тут Сташка раптом розмахнулася, і якийсь чорний предмет пролетів у повітрі і луснув того, другого, в потилицю.

— Каменем гада!

Чоловік з ножем від несподіванки повернувся в бік, звідки був напад, рука з ножем також подалася трохи вбік, і тоді я одним стрибком подолав відстань до нього і з усієї сили вдарив його в перенісся, дославши водночас правий кулак прямо йому під груди.

Я перескочив через нього — здалося мені чи ні, що кепка в нього на голові була надіта козирком назад, — схопив дівчину за руку і показав такий клас бігу, що олімпійський чемпіон, поглянувши на таке, запив би принаймні на місяць.

Тільки тут вона закричала, несподівано сильним, відчайдушним голосом. Та і я, чуючи за собою кроки четвертого, раптом загорлав. На галявині хтось закричав німо, диким матом, по-дурному.

І несподівано з того боку, куди ми бігли, відповів нашим крикам багатоголосий крик і тупіт ніг по стежці. Ще через хвилину ми вже мчали назад в оточенні щонайменше десятьох чоловік. Свист долетів з галявини, і коли ми вирвалися на неї, то вже тільки десь далеко тріщали під ногами батоги ожини й хмиз. Гнатися за ними було дурним ділом. Вони, звичайно, знали якісь мілководні стежки в цьому болоті.

Тих, що я вивів з ладу, вони, очевидно, з гріхом пополам, все-таки потягли з собою. І це було зрозуміло й страшнувато: значить, навіть по одному можна було пізнати всю банду.

— Хто такі? — спитав Шаблика. — Пізнав когось?

— Ні, — я чомусь не сказав про «лопотухинський» спосіб носити кепку. Мало хто міг його вжити? Навіщо ж з однієї тільки підозри кидати тінь на чоловіка. — Не пізнав.

І раптом вибухнуло все, що я стримував у собі:

— З ножем. Хотів купити моє життя, сволота? А ти його мені дав?.. Чим ти його стукнула в потилицю, Сташко?

— Че… черевиком… Ні-нічого більше не було…

Довкола раптом вибухнув такий регіт, що я навіть трохи злякався. А вона раптом заплакала так, що в мене щось немов одірвалося всередині. І… впала головою мені на груди. І це — я зрозумів — було щось більше, ніж просто сльози полегкості.

— Як же… Як же це вони могли?

Що мені лишалося робити? Я просто гладив її по голові і говорив якісь безладні слова, від яких вона хлипала ще ревніше.

— Ну, люба… Ну, бідна моя, хороша… Ну кинь, кинь.

— Че-черевиком, — захлинався Змогитель. — Ну, сволото, доберемося ми до вас, заллємо ми вам гарячого сала з гайном за шкіру.

— Змогитель-урвитель, — пробубнів Шаблика. — Добре, що добре скінчилося. Страшенно це приємно, коли ніхто не б'є вас довбнею по голові… особливо, коли вдруге… Ось переконаєтеся самі.

Приплівся дуже захеканий Гончаронок, і дівчата з Білої Гори з вереском, без усякого ладу, почали торохтіти про пригоду і йому.

— Що? Втекли? — безладно кидав він. — З ножами? От бидло. Не може бути! Ах, н-негідники.

— В усякому разі, хоч і не знаю, — сказав Ольшанський, — в усякому разі, розберемося.

— І це в нас, — побивався Гончаронок.

Генка Сідун пригладив свій темнохвилястий чуб і раптом, не соромлячись дівчат, сказав:

— У вас, у вас. Як міг би сказати один мій знайомий актор (вічно він лісовиків грає, відьмаків, словом, звуть його «заслужена баба-яга республіки»), так він, почувши про цю пригоду тут, у вас, сказав би:

А щодо різної моралі, То в лісі на неї начхали…

Я згадав усі ці жахливі таємниці, папери, розкидані на моєму столі, і нічого йому не сказав.

Розділ IV

Усе, словом, пішло шкереберть на цьому кращому із світів. Та й чи був він взагалі кращим з найкращих. Останнім часом я почав дуже сумніватися в цьому. Чортові таємниці, чортові катакомби, диявольські нічні кошмари, хай воно згорить!

Уже вечоріло, коли я підходив до своєї багатоповерхової хати. Давній друг Герард Пахольчик заусміхався мені з тютюнового кіоска приязно.

— Давненько не були щось, — наївні оченята розглядали мене. — Що, все ще в поїздці? Все ще для нової книжки матеріали? І як?

— Все вони… А щодо як, то поступово посуваємося вперед, чоловіче.

— І що вам далися ті середні віки?

— Я чужими словами дам відповідь: «Хто не пам'ятає минулого, хто забуває минуле — тому судилося знову пережити його. Безліч разів».

— І найстрашніше?

— І його.

— Бр-р.

— Дайте мені два блоки «БТ». Е-е, та, видно, нема, на вітрині щось не бачу.

— А ви його часто в мене на вітрині бачите? — Він дістав з-під прилавка два блоки, які я поклав у свій портфель. — Нема на вітрині — для вас знайдеться.

— За що ж це мені такий привілей?

— Оптовий покупець. І свій.

— А от угріють тебе, Герарде, — несподівано пролунав за спиною м'який глибокий голос. — Угріють і за «своїх», і за підприлавкову торгівлю.

За мною, схований вітриною з сигаретами від очей продавця, стояв Вітовт-Інезілья-Хосе-Марія Лигоновський і порпався в гаманці.

Пахольчик на хвилину немовби знітився. Нібито щось промайнуло в його очах. Потім він махнув рукою. Примружився:

— Ось вам, Антоне, ще одна «бетешка». Закотилася, на сьогодні остання.

І подав мені пачку.

— А мені не знайдеться? — спитав психіатр.

— На жаль, сьогодні остання. Але завтра буде.

— Дивись, щоб були. А поки що дві пачки «Кладно».

— «Кладно»? Угм. Де ж це «Кладно»? Ага, є. Ми пішли додому, і тут я несподівано сказав:

— Даремно я зарікався. Настала черга і мені до вас зайти якось.

— Що, нерви?

— А з чим же ще до вас ходять?

— Ну… Що ж… Заходьте хоч і зараз. Навіщо даром час гаяти? Послухаємо, подивимося.

… Я не бував раніше в його хаті і тут уже був справді здивований. Тут, здається, все було розраховане не на те, щоб заспокоїти людину, а навпаки, безмежно збудоражити її нерви. Спокійний тут почав би смикатися в танцях святого Вітта або протяжно вити, як вовк у тічці, а нервовий вийшов би психом. Не допомагали навіть звичайні меблі, всі ці тахти та столи, крісла та серванти, гравюри та телевізор.

Тому що цяцьками були ті масайські спис та щит. Тому що стіни майже суцільно вкривали чукотські і тунгуські шаманські маски, монгольські маски для «тама», від одного погляду на які посивієш, і тібетські ритуальні маски, настільки жахливі, що, несподівано зустрівши в темному коридорі людину з таким обличчям, — онімів би до самої смерті. Стояли тут потворні бенінські божки і китайські боги з виразом скаженої жорстокості й люті на обличчях. Висіли щити з Квінсленду і острова Сандей, австралійські трав'яні браслети, фетиші африканських жерців, зловісні убори учасників чоловічих спілок з Нової Гвінеї.

І повсюди морди, вискалені, волоокі, ікласті. Філіал карцеру в пеклі.

— Не страшно вам тут?

— На роботі інколи буває страшніше, — трохи жовчно і в'їдливо сказав він, обводячи розумними очима свою колекцію. — А це? Це все мої мандри. І за кожною річчю — історія, випадок, жах або сміх. І тому вони для мене — не речі. Вони для мене — шматки життя.

Ми зайшли у маленький, іграшковий кабінетик, пофарбований в сіро-блакитний колір і, зрозуміло ж, без будь-яких масок.

— Ну, — розповідайте.

І я почав розповідати. Взагалі про весь той куток, про дивацтва багатьох жителів, про неприродний крижаний подих давно минулої війни на деяких з них, про божевілля Лопотухи і свої нічні кошмари. Він ставав дедалі серйозніший і серйозніший, помітно спохмурнів:

— Не можу зрозуміти ваших симптомів. Нагадує середньовічну білоруську пану, марення наяву. Але не те. І ще щось подібне довелося мені бачити у тридцять п'ятому році, в північно-західній Індії. Чули ви, звичайно, про всі полюси землі: і географічні, і магнітні, і холоду, і спеки. А от про полюс біологічної недоступності, мабуть, не чули.

— Ні.

— І мало хто з цивілізованих людей чув. Лічені одиниці. Крім навколишніх жителів.

— А що це?

— А це великий шматок простору, скелі та непрохідний тропічний ліс на берегах річки Нарбада. Джунглі — це стрижений англійський газон порівняно з тим зеленим пеклом. З початку історії гомо сапієнс туди ні разу не ступила людська нога. Уявіть, з часів австралопітека.

— Як то? Чому?

— Там, як кажуть, споконвіку найбільша на землі, на багато десятків кілометрів уздовж і впоперек, колонія диких бджіл. Бджолиний мегалополіс, ледь, скажімо, не як той мегалополіс, що від Нью-Йорка до Вашінгтона. І бджоли там якоїсь особливої раси. Хмари, сила-силенна полчищ, легіони. Укус однієї бджоли — дуже болісний, рана часом тижнями не заживає; п'ять укусить — параліч, буває — тимчасовий, а буває й ні. А якщо вже більша кількість покусає — кінець неминучий.

— Це буває, — сказав я. — Що ми знаємо про яди? Винайшли ось учені універсальну протизміїну сиворотку. Хоч кобра кусай, хоч гюрза — нічого тобі не буде.

— От-от. А чому не вживають? Здається, така панацея, порятунок для всіх людей. Аж ні. Тому що такий, застрахований від усіх змій, неминуче помирає від першого ж укусу звичайної бджоли. Ось і розберися, що краще. Дивно, що ці бджоли зовсім не чіпають тварин. А живе їх там багато. Маловивчені, а то й невідомі науці. Деяких бачили. Виносить їх звідти іноді на випалені місця та в джунглі. Але вони й назад негайно забираються. Знають, де вони в повній безпеці. Але виносить звідти не тільки тварин, часом і насіння різних ніким не бачених рослин. І ось за однією з них, коли тільки через багато років проросте вона поза межами бджолиного регіону, полюють усі жителі. Сушать, відвар п'ють, і тоді в них також різні… марення і надзвичайні пригоди. Але де Нарбада і де Ольшанка? Я не розумію, що у вас таке. І тому особливо побоююся… Ось що, чи не підлікуватися вам? У мене, я б за нами особисто наглядав. І друг у мене там, у клініці, молодий, талановитий. Він вас за два місяці поставить на ноги.

— Ні.

— Тоді хоч відпочиньте. — («Боже, на кого ж з кондотьєрів він схожий?») — Місяців зо два на морі. Вода, сонце, сіль. І ніяких думок. Ви просто перевтомилися з цими своїми історичними пошуками, з цією справою… І ось що, ви все думаєте, що це дурниці… — Він дивився пронизливо: — Глядіть, це страшно. І щоб ви знали це і не манкірували своїм здоров'ям, а лікувалися, — поїдемо завтра зі мною. Подивитесь, що це таке. Ну, і обстеження деякі зробимо. Це занадто важлива штука — здоров'я, це єдина варта річ — розум. А ми, однак, цього не цінуємо.

— Добре, — скоріше щоб відв'язатися, сказав я.

Трохи відпочивши, я зрештою вирішив зайти до Хилинського і майже не здивувався, що ці двоє цілком дорослих людей (він і Щука) сидять у напівтемряві і розглядають через епідіаскоп слайди.

— Сідай, зараз закінчимо, — сказав Адам.

Слайди були з «моєї» місцевості. Кладно. Дорога на Ольшани. Замок. Костьол.

— Де ви їх настругали? — спитав я, коли засвітили світло.

— Та давно вже, років зо два, як зняв, — сказав Хилинський, і я чомусь не повірив йому. Особливо тому, що біля брами замку не видно було охоронної дошки.

«Ой крутиш ти, Адаме Петровичу», — тільки й подумав я.

Коли на столі з'явилася кава і те, що до кави, часом поживне, а часом і не дуже, і ми спожили і тего, і другего (чи овего), як кажуть брати поляки, Щука відкинувся на спинку крісла:

— Розповідай.

Я розповів. Цього разу нічого не приховуючи, аж до недоречностей, до моїх нічних кошмарів, до розмови в хаті лісника і до вчорашнього нападу в болотявині. Видно, роздратування проривалося в моєму голосі, бо Щука раптом сказав:

— Що, вважаєш, що ми тут гав ловимо? Добре, добре, не злись… Та-ак, починає робитися жарко. І єдиної концепції поки що нема. Виїхав би ти звідти, хлопче.

— Ще чого?! — обурився я. — Хтось винен, а виїжджати маю я. У вас нема концепції, а я відповідай.

— Концепції нема. Зате, я думаю, підозрілих багато.

— От і спробували б деяких підозрілих обмежити в діях. Вислати кудись. А то дійде до цих ваших, як їх, — пістолетів, револьверів, тоді пізно буде.

— Буває, доходить і до пістолетів.

Щука дратував мене. З цим його подвійним хобі: читати детективи, і знущатися з них, і ще знати на зубок усю, яка є і була на землі, зброю. Аж до шестизарядного (крутилися стволи, а не барабан) револьвера бельгійської системи «Марієт» 1837 р. І тому я був несправедливий:

— Револьвери… Слухайте, а ви вмієте з ними поводитися?

Скоса глянув на мене:

— Не сумнівайтеся.

— Тоді байдуже, а то, буває, пальне, сам не думаючи.

— Ви зате багато думаєте. І плачете: «Ох, курку вбили», — несподівано сухо процідив Хилинський. — А я не плачу. Зате я знаю інше. Курці, може, поки що й треба бути засмаженою, а ось щодо твого «обмеження в діях» — то я знаю, що обмежувати не треба, що людині ні в якому разі не треба сидіти в тюрмі, нехай собі й кілька днів.

— І таким?

— А якщо вже сів — це нещастя. І наш спільний позор, — він чомусь сказав по-російськи «позор», а не ганьба. Мабуть, так здалося міцніше.

— Ну, гаразд уже, досить, — сказав Щука. — Я, власне, чекав тебе ось чому.

Він дістав з блокнота малий квадратик паперу:

— Це тобі адреса і телефон Ярослава Мирошевського. Колишній юрист. Колишній прокуратор у Кладно. І, найголовніше, не пам'ятаю вже, чи він, окружний прокуратор, займав у 1939 році, на процесі Криштофа Висоцького, крісло обвинувача, чи він тоді поступився цим місцем своєму віце-прокуратору… Так що і без архіву повинен дещо пам'ятати.

— Добре.

— Коли поїдеш?

— Н-ну-у… завтра в мене тут ще сякі-такі… справи, — я згадав про пропозицію Лигоновського і, цілком для себе несподівано, вирішив, що поїду з ним. — Післязавтра — це напевне.

— Ну, брате, тоді тобі щастить. І ми післязавтра машиною добираємось. Підкинемо тебе до Кладно, а якщо не затримаєшся надовго і дуже попросиш, то підкинемо майже до Ольшан. Перед самим містечком у нас поворот.

— Хто та хто їде?

— Я, Клепча… — Видно, він помітив гримасу на моєму обличчі і тому додав: — Ну, й Адам ось збирався, здається, до тебе рибу ловити.

— Риби багато.

— Ну от, — сказав Адам, — підкинете мене до Кладно, за лишимо Антона, а я наступного дня приїду. Так, повірте буде краще. Щось і мене, старого коня на спочинку з подвійною порцією вівса, ці ножички та дами з ченцями зацікавили. Може, свіжим оком щось і помічу.

— А може, й так краще, — згодився Щука. — Ти ж не при ділі. Просто, може, поговорити увечері, з вудкою посидіти. Нехай зайвих розмов не буде.

Ми заварили свіжої кави, але подумали, що цим напевне зробимо собі безсоння, якщо до «цього» не додати по малому коньяку, і сиділи тепер коло низенького стола, як три пенсіонери, які чесною працею заслужили собі гідну пенсію і зараз кейфують, але все ніяк не можуть забути «дела давно минувших дней» і «битвы, где вместе рубились они», хоч ніхто вже на нові битви їх не кличе.

— А що все-таки з тим Криштофом Висоцьким?

— Псуєш ти нам відпочинок, — сказав Щука. — Спускайся з даху і не псуй ґонту. Казали ж тобі, що вбивство. Що архів згорів чи частково розграбований. Повісили чоловіка — та й годі.

— Не щастить родові, — сказав я. — Ну, а той Владик?

— Теж незрозуміла справа, — сказав Хилинський. — Тут архіву взагалі не могло бути. Підпілля. Який там архів? А той Владик то зникав з Кладно, то знову з'являвся. На чорному ринку (жителі кажуть) діяв.

— Ну, за це не дуже стріляли, — сказав Щука. — Особливо разом з патріотами, та у прохідному дворі, мало не на вулиці, на очах у народу. Та ще такого «лояльного». Він же тоді ще і в паспортному бюро служив.

— І чорний ринок? — здивувався я.

— А ти спробував би на німецьку платню без чорного ринку прожити.

— А звідки знаєте?

— Я… жив. Був такий випадок. От і цей. І що його тримало? Міг би до брата, в село, на господарство. Може, й справді підпілля, таємний зв'язок з партизанами, викрили випадково, перед самим оточенням?

— Що ж, ніхто не пам'ятає його справжнього обличчя? — хмикнув я.

— А хто має пам'ятати? Може, кістки їхні давно землю парять, свідків тих, які домовлялися, знали про нього. Знали, наприклад, два чоловіка (більше й неможливо, конспірація). І ось — один бій, наліт, блокада — і готово, не розвідник, а зрадник. Хіба мало таких, сумлінних, у яких свідки загинули, після визволення і в нас посиділо?

— А бувало, — буркнув Адам, — що з якихось міркувань і живі свідки не підтвердили.

— Як то?

— Ну, хлопче, хіба ти на Місяці жив, чи що? — І сказав після похмурої паузи: — Там теж не тільки герої. Там різні люди були. Був і випадковий накип… Відчуває, зостанешся на і місці — каюк, а в лісі, може, і врятуєшся. — Пустив сигаретний дим, не затягуючись. — І ось посилають когось на найстрашніше, на службу до німців «вірою й правдою». «Іди, — кажуть, — дорогенький, туди й сюди: в бургомістри, в управу, перекладачем, трясцею, холерою»… І от, уявімо, залишився єдиним свідком один отакий, медузоподібний. Єдиним свідком, єдиною надією того, хто «в німців» працював, «у СБМ[46] керував», і кого зараз за місце між ногами і спиною беруть.

— То що? — майже сердито запитав я.

— А те. Буває, що й відхреститься ця «єдина надія». «Не чув, не бачив, може, забув, але, здається, ні, не знаю». Відречеться. Щоб тінь не впала, щоб, крий боже, кар'єри не зіпсувати, щоб вилізти нагору… Боїться, тремтить: а раптом не розберуться та й мене як співучасника. А може, той колабораціоніст щось про нього знав? Думаєте, він на користь другого, обмовленого, посвідчить? А вже на користь доброго імені мертвого? Навіщо? Це йому, він так вважає, жити і жити, лізти вгору й лізти. А мертвому що, мертвому ж не легше. Мертвим байдуже, їм не болить.

— Могло бути й так, — сказав Щука. — Чого не бувало?

Знову роздоріжжя. І по якій, нарешті, дорозі їхати, щоб добратися до правди?

Ми їхали з Лигоновським до міста в його блакитному «Москвичі». Поверталися з психоневрологічної клініки.

Цьому було немовби все байдуже. Гарні міцні руки твердо лежали на бублику, і здавалося мені, він не дивиться на дорогу, не відчуває машини, а просто злився з ними в одне, як кожний ас автомобілеводіння.

А мене мало не трясло від цього візиту в будинок божевільних. Я вдячний був Лигоновському, що він не повів мене по палатах, а просто просив санітарів приводити тих хворих, яких він назове, і кожному з них видавав мене не за сторонню людину (можливо, — я боявся такого, — майбутнього їхнього сусідства), а за лікаря, який огляне їх поки що, а потім обов'язково допоможе.

Я тільки уривками ловив його коментарі, коли чергового хворого відводили. Переді мною все ще стояло обличчя, очі, постава нещасного, його мова, часом, здається, і складна, а часом як на дві третини зіпріла тканина з могили, за рештками якої ледве можна уявити первісний візерунок.

— Казав… одного… не тому, що ракета вибухне… Космосові не болить… наказ… могло там… Аеліта.

Одна з десятків можливих розгадок цієї головоломки могла бути така:

— Казав же я, щоб послали мене одного. І не тому, що ракета вибухнути може, якщо зайвий в екіпажі. На землі не вибухне. Космосові не болить. І це був наказ, а на місці не послухали. Найгірше, що вибухнути могло там, а там Аеліта.

А його змінював інший, який був упевнений, що дружина рветься до нього (колись вона не тільки зрадила його, але й продала), уже десять років чекає за рогом будинку, та її до нього не пускають.

— Вона вийшла вдруге заміж десять років тому, — буркнув Лигоновський, коли чоловіка, який захлинався в риданні, новели.

І ще. І ще. А тут голос чоловіка, що звик до всього цього, хоча десь усередині йому, може, й болить. Коментує:

— Психоз Корсакова — особлива форма психічного розладу на грунті алкогольної інтоксикації. Характеризується змінами в пам'яті і багатьма ураженнями нервів. Або: різниця полів зору. Але проведена перевірка за допомогою вимірювача мозкових хвиль, і різниці в їх формі я не бачу.

Або ще:

— Ні божевільним, ні епілептиком, з усього видно, його вважати не можна. Нема ніяких підстав говорити про органічні мозкові зміни. Треба вважати, що причиною скоріше за все психічні, душевні властивості.

Він тоді пильно скоса глянув на мене:

— Як у того вашого типа з Ольшанки. Хотів би я якось поговорити з ним.

— Хто забороняє? Зберіться ось та приїдьте туди на день-два. Постежите за ним.

— А може, й треба буде. І не тільки за ним, — додав він із значенням. — Може, і у вас деякі «початки» почали проявлятися.

— Воля ваша. Але що це дасть?

— Досвідченому дасть. Хоч, звичайно, краще було б провести тести на здібність запам'ятовування і елементарні розумові здібності і… зробити реакції на наркоз.

— Запам'ятовую — добре, здібності — ну, як здібності. Наркотиків не вживаю. Та й мало хто, видно, у нас їх вживає. Це не Гонконг.

— І треба було б провести, — гнув він своєї, — всебічнішу перевірку розумових здібностей і аналіз характеру за методом Роршаха[47].

А перед нами проходили нові й нові тіні. Один, дегустатор із винзаводу. А за ним актор, який громив когось уривками з п'єси, якої ніхто не бачив і не бачитиме. Жести оратора на форумі.

Я не міг більше.

— Що, відчуваєте faux pas?[48] — запитав психіатр.

— Felix opportunitate mortis.[49] Мені соромно.

— Що поробиш. Багатьох з них не вилікуєш. А соромитися нема чого. Настане час, на цих, безнадійних, ми накопичимо матеріал надії для інших. І тоді єдиним невиліковним відхиленням у психіці буде те, про що й зараз кажуть: «Бовдур, Яких мало».

— Аби не за штурвалом.

— Ну, це вже не психіатрів справа.

— Ходімо, ходімо звідси.

Він говорив з усмішкою, хоч і сумною. А на мене котилися хвилі людського горя. Величезні хребти чорної води. І це були наші невдачі й прорахунки, наше горе й нещастя. Усі грані нашого лиха: атомного, мілітаристського, сексуального. Загрозливого. Чим міг допомогти проти цих невпинних навал якийсь там старий, добрий бром? Старий екіпаж Флінта тепер навіть свою славетну пісню співав би зовсім по-іншому:

Я не міг більше дивитися в очі цим людям і благав у Лигоновського пощади.

І ось ми їхали назад, поступово в'їжджаючи в пізні весняні сутінки.

— Ну ось, — сказав лікар. — Тепер ви самі бачили цей відчай. І тому, аби не дійти самому до такого, киньте всі ваші заняття, перестаньте думати про все і — куди-небудь, куди хочете. На море, в гори, в степ. Стережіться ілюзій.

— Добра ілюзія, якщо я сам бачив тіні на галереї та інше… Це що, необ'єктивне враження?

Він посміхнувся красивим ротом:

— Середньовічні відьми, щоб «літати», натиралися маззю. До її складу входив аконіт. Він давав цілком «об'єктивне» відчуття польоту. Але ж ви не будете відмовлятися, що це була чисто суб'єктивна ілюзія.

— А це що, також суб'єктивна ілюзія, що мої папери двічі були порозкидані?

— А ви не могли самі це зробити… гм… у збудженому стані?

— Клянуся вам, що під час цих «ілюзій» я з місця не міг зрушити. Як прикутий. Всі м'язи одерев'яніли… Ви краще, ніж утішати, порадили б щось.

Сказав я це чи не занадто палко. І не дивно: я таки досить сильно злякався тих Дантових колів пекла, через які він сьогодні мене провів.

— Поради? Ну, пити. Ви багато п'єте?

— Випадково і дуже рідко.

— Курити. Краще за все… Обов'язково киньте курити.

— Ну, це ви занадто багато вимагаєте.

— Може. Та це у вашому випадку, може, й не дуже шкодить. Краще, звичайно, кинути, якщо вистачить волі. Просто чудово було б, якби кинули. Але тут я поганий порадник, та й вимагати не маю права. Сам димлю як паровоз. З війни. З фронту. Самі розумієте… Ну, може, трохи менше куріть… Зрештою, це не найбільша біда. А ось кинути справи, щоб сонце, зелень, свіже повітря, спокій, — тоді й диміти можна. Трохи.

Припаркувавши машину, ми йшли до своїх квартир.

— Що, Герарде? — спитав лікар Пахольчика. — Як там з домовленістю?

— Мушу вибачитися. Не дістав, і певний час, мабуть, не буде. Перебої.

— А, байдуже, — махнув рукою Лигоновський. — Покуримо тижнів зо два щось інше.

… Піднімалися до себе. І на сходах, біля квартири лікаря, побачили Хилинського, який спускався вниз.

— День добрий панству. А де це ви, Космич, пропадали цілий день? Компанія? Дівчата?

Я готовий був бовкнути щось правдиве про події цього дня. Але тут, дай боже йому здоров'я, мене перебив Лигоновський. І справді, якщо клієнт не хоче берегти лікарські таємниці, то це, хочеш не хочеш, повинен робити за нього сам лікар. Навіть наступаючи дурневі на язик.

— Він не скаже, — промовив Лигоновський. — Бувають такі речі, що треба тримати язика за зубами. На мій погляд, він сьогодні цілувався з чужою жінкою.

— Боже мій! — зітхнув Хилинський. — І все це відбувається в правовій державі.

Помовчав.

— Хоча тепер пішли мужчини цілком як в тому анекдоті: «Яка ваша мета? Поцілувати мою жінку? Ну то, закінчивши свою справу, ви можете йти…» Словом, Антоне, якщо ти кажеш, що риба добре ловиться, то я, може, якось днями заїду до тебе. Стати там на постій у когось можна?

— Цього добра вистачить.

— А знаєте, — сказав Лигоновський, — може, і я підскочу на день-другий. Відгулів кілька зібралося. І так обридло місто. Жарко. Ноги в асфальті грузнуть. А там же — кінець травня.

— І на додачу, — сказав я, — завдяки пізній весні подекуди в гущавині та в грибних ярах є ще останні зморшки. Ну, не кошик, а на сковорідку назбираєте.

— І зморшки? — охнув психіатр. — Все. На колінах приповзу. А може, разом під'їдемо? Ви коли, Адаме Петровичу?

— В тому й справа, що точно не знаю. З'їздити тут на деньок до родичів треба. Під Кладно… Ну, може, все-таки там, в Ольшанці, зустрінемося. Буде ще краще.

— Так. Запланованість завжди пасує перед сюрпризом. Ми розійшлися.

Найбільше я люблю отакі несподівані, як грім серед ясного неба, поїздки. Коли збираєшся поспіхом, коли не залежиш ні від автобуса, ні від квиткових кас, а залежиш тільки від майстерності водія та від справності машини, коли де захотів, там і зупинився. Чи на березі річки, чи на узліссі, чи полежати в соковитому клеверищі або в дурманних коноплях.

Коли виходиш о п'ятій ранку, ще позіхаючи від сонного холоду, як поступово розігріваєшся, як запалюєш першу сигарету, і вона особливо смачна в ранковому, зовсім ще чистому повітрі.

Як ідеш заздалегідь домовленим маршрутом і тебе десь дорогою підхоплює Щучин «козел» (одна з машин, які я люблю, особливо коли літо, і брезентові «стіни» підібрані вгору, і вітер як собі хоче жартує з людьми, з їхніми чубами, комірами, і все таке інше. Та ще коли, крім водія, тут же на задньому сидінні з тобою Щука і Хилинський).

Псує, правда, трохи настрій присутність поруч з шофером сердечного друга, «несхибного» Якуба Клепчі. Але що поробиш, ніколи на землі не буває стопроцентного щастя. Змиримося і з вісімдесятипроцентним.

Мелькають річки, селянські підводи біля опущених шлагбаумів, ліси, галявини серед жита (і на деяких — величезні, як священні дуби предків, дички). Пролітають просто пустки, зарослі вересом, і на них білоруськими кипарисами височить трохи хмурий ялівець. А там промайнули на пагорбі руїни замку чи давнього оборонного костьолу. Хатки приліпились під оранжевою річковою кручею, а трохи далі, в затоці, ворушаться від течії батоги жабнику і цвіте водяна гречка.

Краю мій! Рідна моя земле! Як же мені жити, коли я піду з тебе? Як мені бути, коли я помру і, може, буття моє ще деякий час не закінчиться, — і це і є обіцяне мені пекло? Без тебе.

Кого запитати про це? Зрозуміло ж, не Клепчу, який говорить штампами і, там, де цього не треба, занадто піднесено. І байдуже було б йому, де народитися, бо повсюди б він «виконував завдання». І ніколи б не спали йому на думку слова словацької пісні, які придумав колись якийсь невідомий словацький чабан, гірський «бача».

Ясно, що запитаю в останніх двох, які платили за те «вінко», за ялівець на пустках, за все білоруське повітря самим життям. Та і в них не запитаю. Просто дивитимуся на них і, часом несвідомо, робитиму висновки.

І ось уже тягнеться зліва стрімка прозора річка, а на обрії будинки, стріли дзвіниць.

Кладно, мало не найулюбленіше моє місто на улюбленій моїй землі. Квартали свіжоспечені, а далі й старі з кривуватими вуличками, з будинками, вікна яких ледве дивляться на світ крізь стіну буйнозеленого кучерявого дикого винограду. І глухий комплекс монастиря візитів.

Моє місто, місто зі своїми рисами, запахами, поліфонією звуків, зі своїм безмежно прекрасним лицем!

«Козел» зупинився біля скверика на площі. Я виліз.

— Ми тут на Аптечну повернемо, а ти, хлопче, чухрай по Замковій і потім праворуч. Підвозити тебе під ґанок нема чого. Та тут і недалеко. Даємо тобі п'ять годин максимум. Потім чекаємо біля «бернардинів». Зостанешся — приходь попередити. Ні — підкинемо тебе до Ольшан.

— Ну, а я тут в готелі затримаюся, — сказав Адам. — Я приїду або завтра, або на третій день.

… Будинок під потрібною мені адресою стояв на одній з тих зелених чи то вуличок, чи завулків, що збігали в яр до річки. «Мій» будинок був типовий фільварково-шляхетський будинок, які тисячами були колись розкидані по Білорусії, а зараз зустрічаються дедалі рідше й рідше і які так любив і так умів малювати Генріх Вейсенгоф. Довгий, одноповерховий, з високим дахом і побіленими дерев'яними колонами на ґанку, з блакитними віконницями і веселковими від старості шибками, які дивляться в занедбаний сад, на старий деревоподібний бузок.

Здавалося б, такі непоказні, скромні, милі, навіть жалюгідні, вони, однак, серце нашої країни. Бо це в отаких будиночках народилися, зміцніли і змужніли не тільки наші, білоруські, а й польські гордість й слава. З таких вилетіли в світ Богушевич і Чечот, Купала і Калиновський. У таких засяяла перша іскра життя Міцкевича, Монюшка і Костюшка.

Я, звичайно, не чекав, що мене якимсь дивом зустріне в дверях якась із вищезгаданих осіб. Штовхнув рипливу хвіртку, пройшов алеєю під бузком, перемішаним з бересклетом, деревником і махровою шипшиною, смикнув за язичок мідного змія (задеренчав десь у будинку дзвіночок) і почув через хвилину досить ще впевнені кроки. Двері відчинилися, чиясь рука зробила запрошувальний жест, зачинила за мною двері (на підлогу лягли різноколірні плями від двох вікон, що були обабіч дверей) і тільки тоді натиснула на вимикач.

Старий у тренувальних штанях і полотняній сорочці з короткими рукавами розглядав мене зовсім не старечими, не вицвілими сірими очима.

— Антон Космич, — сказав я.

— Мені дзвонили, я чекав на вас, — голос був баритонально-басистий, трохи надтріснутий, але також ще досить молодий. — Ярослав Мирошевський, колишній окружний прокуратор, а тепер… гм… пенсіонер. Проходьте.

Він провів мене до кабінету (грубо обстругані полиці з книжками, письмовий стіл, завбільшки з поле бою під Оршою, дерев'яне, кустарної роботи крісло з вишитою подушечкою на ньому).

— Дружина поїхала до онуків. Я сам. Потім, знаться, сходимо в їдальню. А поки що питимемо чай. З суничним варенням. Торішнє. Ну, тепер і до сьогорічного недалеко… Любите із суничним?

— Ще б пак!

— І я люблю.

Коли з'явився фарфоровий пузатий чайник-самовар, срібні, хоч і трохи пом'яті, чайник із заваркою, цукерниця, і сметанничка з вершками, і тарілка (так, звичайна тарілка) із суничним варенням та дві розетки, він посадив мене на стародавню дерев'яну шляхетську канапу, налив чаю, поклав варення і почав мене розглядати.

А я в цей час розглядав його.

Високий і, незважаючи на старість, худий, не одутлий. Худий не від «злого життя», а по-спортивному. Жовте, сухе, дуже класичне обличчя, і на ньому небесної синяви очі. Рухи хоч трохи сповільнені, але такі чіткі й виразні. Видно зразу колишній склад і колишню породу. А в очах поруч з гуморком пильна увага, помітний широкий розум.

Ні, не хотів би я бути підсудним при такому прокураторові. Справедливий то справедливий, але, якщо ти винен, — пощади не чекай.

— Знаться, вам процес «Родичі Юліана Сая проти Криштофа Висоцького»? Липень — серпень тридцять дев'ятого? Ну, оскільки вже стали потрібні живі архіви, то я до ваших послуг. Ну, звичайно, настільки, наскільки можна сподіватися мені на свою пам'ять. Тим більш, що я той процес не вів, а віддав його вести помічникові, віце-прокуратору Рішарду Мисловському.

— Чому?

— Ну, молодий чоловік. Молоде прагнення до шани й слави. А мені тоді було майже сорок… Треба було дати йому можливість висунутися. Я його поважав…

— А окрім?..

— Дивитеся в корінь? Це добре, що відразу зауважили і «окрім»… Я майже ніколи не зв'язувався з процесами, де хоч трохи пахло політикою. А коли зв'язувався, то прокуратор з мене був нічого не вартий. Коли бачив, що чоловік сумлінно робив своє діло, — адвокат майже завжди вигравав процес.

— І можна було?

— Так, щоб ніхто не міг причепитися, — важко, але можна… Не дивіться так, думаєте, язиком виляю? Якби виляв, якби був прокуратор-інсинуатор, прокуратор-колонізатор, то не пенсія мені б від нової влади була, а виляв би язиком десь у Вілюї.

— Хіба політичне було вбивство?

— Спочатку виходило на всі сто, що політичне. Тільки занадто вже якесь… гидке, опаскуджене, ніби не «політик» робив, а така собі дрібненька гадючка. Хоча в політиці і таких вистачало і вистачає. Ходили чутки, що хлоп нібито входив у якусь підпільну студентську організацію. Зв'язали з його іменем справу листівок у Кладзенському театрі, ЕКС[50] банківської машини. Але два свідки були зв'язані з поліцією. І ці справи, в яких він чи й брав участь, пошкодили Криштофу більше, ніж убивство. Ну, а потім пішло таке, що я за голову схопився, і єдиною втіхою було те, що смертної кари йому і Рішард Мисловський доб'ється.

Так ось як воно було.

Розповідь

колишнього окружного прокуратора Ярослава Мирошевського про процес 1939 року, на якому звинувачувався у вбивстві міщанин Криштоф Висоцький.

— Знову попереджаю: кажу тільки те, що пам'ятаю. І ручатися за кожну деталь, за кожну дрібницю, за кожен факт — не буду. Так з поправками й записуйте. З поправками на те, що я це так запам'ятав.

Це було, якщо я не помиляюсь, весною 1939 року. Того дня я якраз підписував так звані «умеженювки». Один з найнеприємніших обов'язків прокуратора. Це означає, «морив» коротким рішенням справи, підготовлені віце-прокуратором: «нема складу злочину», «самогубство», «насильства не виявлено», «нещасний випадок». Розібратися в цьому до пуття часу нема, і якщо той віце — ледащо, то цілком може бути, що уморить хтось, та хоч би й ти сам, за якийсь день і повний лантух доказів, і вбивство, і самого злочинця, який у сквері по той бік вулиці в цей час сигарету курить.

Настрій у мене — хоч вішайся, з такої причини. І тут папка, а в папці папірці. І я ті папірці повинен «уморити» через те, що нема складу злочину і не наша земна справа його судити, а судитиме його бог, тому що самогубство — це порушення божого закону і злочин проти бога і своєї невмирущої душі.

Що в папці? Рапорт поліцейського, зізнання свідка, якогось Йосипа Шевця, що, збираючи весною журавлину, вийшов просто на мертве тіло, нічим не прикрите, протокол судового лікаря, написаний, видно, лівою ногою, одна гільзочка від пістолета, а калібр його сім і шістдесят п'ять сотих. Ну, і аркушик бруднуватого паперу, на якому чорним по білому:

І підпис з вензелями. І ніяких, до ясної холери, документів.

Збирався я вже й цю справу підмахнути, але шкребе щось у мене на душі. «Ні, — думаю чомусь, — морити цю справу ще ранувато».

Чому? А тому, що рани дві (в ямку на межі шиї і грудей, ту, де «душа живе», і в ліву скроню). Перше місце смертельним селяни вважають, а міщани, та ще й з претензіями на «культуру», — рідше. А ліва скроня? Лівша був, чи що? Потім, гільза одна. При тому ніде в справі ані слова про пістолет.

Ну, через державного асесора наказую з'ясувати справу про зброю, зробити розтин трупа. І телефоную в поліцію, чи не оголосили вони розшук такого й такого шахрая й розтратника.

Не встиг чашечки кави випити, з комісаріату доповідають: зброї при тлінних останках не знайшли (сам мертвий занести кудись, звичайно ж, не міг, отже, підібрав хтось, і тепер чекай нових ексцесів, якщо вона, зброя, до поганих рук потрапить).

Баритися тут не було чого. Замовив машину (пам'ятаю як зараз, що німецький «мерседес-бенц») і їду в повітову комендатуру в милій компанії судді, слідчого, керівника слідчої бригади і двох поліцаїв. Ідемо на місце події. Спинилися, пригадую, на узліссі і попрямували на місце події. Поліцай тикає пальцем у місце, на якому, «здається», знайшов останки той селянин.

— Як лежав?

— Головою ось сюди, до того малого урвища. І кисть однієї руки звішувалася з нього.

Глянув я вниз — за два метри внизу драговина. Та не така, на якій комонник росте, а отже, з обережністю пройти можна, а та, що зелененький такий килимок, а в поодиноких його розривах — щось на зразок щойно замішеного рідкого цементу. Якщо відкинув руку після пострілу, то до страшного суду того пістолета ніхто не знайде. І саме такий розрив на цьому місці.

— Ліва рука була відкинута?

— Гм…. дайте подумати… Ні, права. Права була відкинута.

«Що ж він, — думаю, — через голову стріляв? Або, пробивши скроню, акуратно переклав пістолет у праву, будучи практично вже мертвим, і тільки тоді руку відкинув? Не клеїться щось».

Ну, і на місці поспішали. Повірили занадто записці. Це не те, що тепер (хоч і тепер зрідка трапляється), коли в такому випадку такий тарарам зчинять, що не тільки весь кримінальний розшук, але й в усіх чортів у пеклі все ходором ходить.

Словом, ані сліду, ані пістолета, ані другої гільзи (зрештою, таку дрібницю легко й загубити весною в глиці та опалому осінньому листі, а тут якраз почав облітати зимовий дуб — густими шатами в повітрі, густим килимом — на землі).

Так от, поцілували ми на стрісі солому та й повернулися додому.

А тут і висновок розтину. Дві вогнепальні рани: грудної клітки — трохи згори вниз, справа наліво (нічого собі лівша!), і голови — од лівої скроні вгору, і куля в черепі. Перша рана — міг би ще і двадцять хвилин жити, друга — відразу б втратив свідомість. І — ось що таке ця клята магія загальної упередженості, загальної думки, загального переконання, загального помилкового погляду, холера б їхній матері, — лікар робить висновок, що «не виключає самогубства».

Ну, перший постріл, ясно, навіть типовий для самовбивць у розумінні напрямку кулі. Але щоб іще умудрився перекласти пістолет у ліву руку та другий раз — це так само рідко, як у самурая, коли робить харакірі. Два чи три випадки за всю історію Японії, коли розрізав живіт не тільки зліва направо (чи як там), але й знизу вгору.

Ні, щось не так. А тут телеграма, що службовець фірми такої й такої двічі вдався до шахрайства на оптових поставках товару (вважай, п'ять тисяч золотих у кишені) і з початку липня минулого року привласнив ще три тисячі. Як на той час — великі гроші. От коли по-селянському рахувати — то це чотири тисячі пудів жита, сто дуже хороших і вісімдесят елітних, чистопородних корів, сорок дуже добрих коней.

«Що ж це ти, — думаю, — хлопче, не мучило тебе сумління, коли шахраював, а тут тобі тільки жити, смажені гуси самі в рот падають, а ти раптом каятися почав? Та й не треба було боятися, бо сплатили родичі твою суму, про що самовбивця, після втечі, не знав (а чому тоді на їхню черствість посилатися?)».

Фотокартки розіслали. Тітка Висоцького сказала, що напевне ідентифікувати племінника не може, давно бачила (мила патріархальність сімейних відносин!), але цілком може бути, бо і тип на фото, і племінничок — обидва щербаті, нема двох передніх зубів. Цілком як у мудрій нашій казці, коли ведмідь одірвав одному нашому співвітчизнику голову, а сусіди задумалися, чи була в того голова, чи ні, і, нарешті, вирішили звернутися до жінки безголового. Відповідь тієї була точно така, як у тітки: «Вранці, коли капусту сьорбав, то борідка теліпалася, а чи була голова, чи ні — не пригадаю». І ще пізнала ця мудра дама куртку лісника, яку племінник з якогось капризу часом носив.

Викликали її особисто — висновок не кращий: «Мабуть, що він, але дуже змінився».

— Особливі прикмети були?

І знову довелося тлумачити, що це таке.

— Авжеж, — зраділа вона, — слід після того, як вирізали апендикс.

Подивилися — є шрам, цілих дванадцять сантиметрів завдовжки. Вона вже хотіла йти, але тут мені ніби стукнуло:

— Коли йому вирізали відросток?

— Ну, добре не знаю («була голова чи ні»), але років сім-вісім тому.

— З якого часу цей шрам? — це до лікаря.

— Ну, труп навіть на льоду почав потроху… гм… важко, щоб з точністю. Але здається, що рік цьому шрамові. І не більше, як два.

— Та ні, давніше було, — обурилася тітонька. — Ще в лісній школі вчився.

«Треба буде помишкувати по лісництвах і хатах лісників від Кладно до Ольшан», — подумав я, та на деякий час і забув про це.

А між тим графічна експертиза дала категоричний висновок: записка написана рукою Криштофа Висоцького.

Ніхто з нас не подумав, що це, власне кажучи, не має ніякого значення. Та ось і наречена Висоцького, якась Антосевич, впізнала на фотографії жениха. Словом, водночас і глухий кут, і вихід, дивлячись, хто чого хотів од слідства.

І ось тут я й передав справу до рук віце-прокуратора Рішарда Мисловського. Не тому, що боявся труднощів, а тому, що хотів його перемоги, хотів, щоб він твердо став на самостійний шлях. Обидва ми внутрішньо були переконані, що це не метод Іуди, але метод Каїна, не самовбивство, а вбивство, і що вбивця — сам Висоцький. Назвіть це інтуїцією, плодом великого досвіду і спостереження. Але я був упевнений. Він — також. І нема, як кажуть, причини пояснювати чому. Залишалися питання, на які ми не могли відповісти.

Хто був убитий? Чому переодягся в одяг Криштофа? Як його заманили в ці нетрі?

А тут ще поповзли чутки, що вбивство сталося на грунті політики (язик без кісток, а політику тоді — і, на жаль, не тільки тоді — шукали в усьому). Треба було поспішати. Кожний наступний акт, справді вчинений в ім'я політики, міг зірвати з місця лавини. Ми не знали, що через якихось півроку Польщі буде не до політичного полювання за відьмами і відьмаками, а єдине, що їй буде важливо, — це ні менш ні більш, як право дихати і взагалі жити.

Антосевич, правда, призналася ще, що посварилась із женихом днів за два до смерті його (він розповів їй про гроші, і вона зажадала повернути їх фірмі, а він не хотів) і більше з ним не бачилася. А оскільки нема чого святому місцю бути пустим, то завела вона собі вже і нового «лицаря».

І ось що означає пересолити, нагромадити більше ніж треба явних і побічних доказів. Більше, ніж їх могло бути.

Прибігла панна Антосевич у комісаріат і каже: лист від Криштофа. А в листі слова, що, «коли одержиш цього листа, я вже буду неживий. Мені не шкода покинути землю й тебе. Щастя!»

А штемпель нашої пошти… на п'ять днів після самогубства пізніше. А штемпель відправлення такий невиразний, що невідомо, звідки відправлений лист: з Кракова, Гдині, Ново-грудка або ще звідкись.

І фото — на вулиці. І десь я ту вулицю бачив. І здається мені, що у Варшаві. І чи не Краківське це передмістя? І чи не ріг це костьолу свентего Кшижа?[51] І чи не пошукати десь у районі Свентакшизької, де-небудь на Новому Світі або на Крулевській, фотомайстерню, де те фото зроблене?

Запитання. І відповідь. Є такий вуличний фотограф. Є фотографія, що функціонує в цьому районі міста. І міститься вона саме на Крулевській. І фото вищепоіменованого пана віддали друкувати через два дні після його самогубства, а наступного дня він сам зайшов по нього, як кажуть, повен життя.

Ясно, що живе, і ясно з цілковитою певністю, що це він тоді зробив у лісі те паскудство.

І тут хід подій, такий повільний, раптом зірвався на шалений чвал. Галопом прибігає в Кладзенський комісаріат панна Антосевич і каже, що йшла зі своїм «новим» по Замковій вулиці (ви йшли нею до мене) і, здається, бачила Криштофа, і він шмигнув у натовп, і що він тепер її ножем чи ще чимось «позолотить», як у відомій пісні «Чотири милі за Варшавою».

Ну, оточили її будинок, встановили нагляд над районом. І вже через два дні функціонери поліції перестріли його в під'їзді будинку «на Кладниці», де жило колишнє кохання. Невідомо, чи справді воно «не ржавіє», чи повинно було замовкнути.

Спитали, чи не Висоцький? Ні, я — Юліан Сай. І метрику відповідну показує. Але не скандалив, коли його посадили в «кошик для редиски» і відправили куди слід.

І ось тут я подумав, що метрикою користуються переважно на селі, що шукати, між іншим, треба в хатах лісників. І вже в сьомій з них жила сім'я на прізвище Сай, і нічого там про вбивство не чули, а син їхній Юліан Сай виїхав, щоб поступити в школу «на лісничого».

І тут закрутилося коло. І показання Саїв: батька і двох дочок. І показання родичів Висоцького. І пізніше очні ставки — все пішло в хід. А картина злочину стала такою ясною, немовби я її спостерігав з самого початку до самого кінця.

Ну, спочатку біографію. Біографія звичайна. Вислухали її із суддею, слідчим та віце-прокуратором і не здивувалися.

Байстрюк, батька не пам'ятав, та й мати його, видно, не знала. Тому прізвище — материне. Потім і мати поїхала кудись на роботу в Баварію (вербували тоді), а його, дворічного, кинула бабусі, своїй матері. Через десять років та померла, і підліток перейшов на руки тітки, молодшої материної сестри. Та вчителька, її чоловік — теж. І вона за хлопця старша тільки на десять років, і… словом, з тих, про яких кажуть: «проби ставити нема де»… Вчився хлопець і навіть розум і здібності проявляв неабиякі, але вчився нерівно. А тут ще рідна тітка допомогла. Відкрила йому, п'ятнадцятилітньому, всі, які сама знала, «таємниці Амура». Словом, зробила з нестійкої особи, та ще й не особи поки що, матеріал на остаточного, закоренілого негідника.

Дядечко щось запідозрює. Дядечко племінничка і співбрата випихає до лісної школи в Білій-Підліскій. Той закінчує, навіть успішно. На службі в державних лісах. А потім калейдоскоп. Одруження на вдові, продаж господарства, переїзд у Варшаву. Обікрав молоду до нитки і втік. Спіймали. Дали вісім місяців. Добрі люди іноді роками чекають даремно, а негідникові, як завжди, амністія тут же підвалила. Є в нас непристойна приказка: «Багатому чорт і в кашу валить, а бідному і в юшку ллє». Словом, де і так густо, то щоб ще густіше було.

На волі влаштувався практикантом в лісничого Хмілевича. Майже відразу випаровується разом з грошима, особистим посвідченням і пістолетом (ось вона звідки почала тягтися, нитка замшанської трагедії).

Знову Кладно. Тут і познайомився з Антосевич. Що ж, хлопцеві двадцять вісім (їй дев'ятнадцять), пристойний, ясно ж, «нежонатий». Комівояжер, але ж не так складно і якір кинути, скажімо, у фірмі «Ян Плітка і син». Лісова фірма. І він — знахідка. Ліс знає, знайомства в LP (lasy panstwowe) є, ледь не на вулиці Вавельській, 54, де головна дирекція (принаймні так каже). Спец і з фанери, і з терпенти-нарень, і з дистилярій живиці. Він тобі і книги вести, і інкасатор — знахідка, та й годі. Росте довір'я — росте і шахрайство, і ошуканство. Ну, тут подробиці не потрібні. Тонке було крутійство. Так і накрутив він собі вісім тисяч злотих. Ну, і тут чомусь відкрився Антосевичівні. Та — щоб повернув. Він — ні в якому разі. Посварилися. І тоді він зник.

Приглядався до різних місць, куди б можна було вкласти капітал. А тим часом роз'їжджав на велосипеді в мундирі лісника приблизно в багатокутнику Августов — Білосток — Новогрудок — Ольшани — Ліда. Кладно, звичайно, обминав.

І ось Замшани і хата лісника в Темному Борі. Старий Андрон Сай, старша дочка Агата, син Юліан та молодша доня — Ганна. Зайшов напитися та й ночувати лишився. Ну, а де нічліг, там у нас і вечеря. Знайшлася і пляшка. Знайшлася під неї і добра бесіда… Довірливість ця наша, простота — гірші вони за будь-який кримінальний, за кожний навіть державний злочин.

Старий був старої школи, коли від лісника тільки й вимагалося, що знання лісу на ділянці і сумлінність. А нові часи вимагали ще й якої-небудь освіти. І лісник «з освітою» видався їм особою приблизно того самого гатунку, що в нашому колі доктор гоноріс кауза Сорбонни або лауреат Нобелівської премії в галузі кібернетики.

Розговорилися щиросердно. Андрон поскаржився, що його наслідний принц не успадкує після нього «Замшанського лісового королівства», що єдиний тепер спосіб вивести дітей у люди, врятувати їх від злиднів — дати їм освіту або хоч би потрібну спеціальність. І ось і хотів би Юліан у лісники, але де грошей взяти, де заручитися підтримкою? Ясно, що якийсь з міста завжди має перевагу над селюком, тим більш над лісовим чоловіком. І чув багато, і читав, і навіть, хай собі без охоти, бачив. Хоч, може, й дурніший за того селюка, як майже кожний породистий собака дурніший за дворового. Набагато непристосованіший до життя.

— А може, і я допоможу, — сказав Криштоф. — Я закінчив Вищу лісну школу в Тешині. Знайомства в лісництві зосталися.

Не знаю, можливо, з цього вихваляння, яке не мало ніякої мети, — таке собі хлестаковське вихваляння! — усе й почалося.

З'явився Юліан. Років на шість молодший, але фігура, колір волосся, риси обличчя були трохи схожі. Усміхнувся — двох передніх зубів нема. Почалася розмова. Де, та що, та як з хлопцем велося, та чи має друзів десь у Краківщині, чи десь там під Бєльською-Бялою, Тешином, Рибником чи Живцем. Не мав нікого, та й тут — мало.

— Там перевагу віддають людям стопроцентно здоровим. Навіть щоб гланд і апендикса не було.

— Апендикс вирізали.

— Там на здоров'я не менше дивляться, ніж у армії. Відбір і відбір.

— Ясно, що відбір, — вставив старий.

Це пізніше вже, коли ми його, сучого сина, розкололи, він признався, що вже тоді задумав «підтасовку», бо поліція його і справді рано чи пізно спіймала б.

Вранці сказав, що хутко повернеться, тільки в Тешині довідки наведе і на кого треба натисне. Ну, а оскільки паспорти тоді були не обов'язкові, і багато хто, особливо з села, їх не мали, то досить і метрики та посвідчення за чотири класи початкової школи. Ну, і грошей трохи на одяг і на перший час.

Ні в який Тешин він, зрозуміло, не їздив. Повернувся через кілька днів, продиктував заяву до дирекції, запевнив, що приймуть. Тільки треба триста злотих за інтернат заплатити (з повним пансіоном, хоча домашньої копченої ковбаси та полядвиці підкинути і не шкодить). І треба ще десять злотих за марки казни.

Домовилися зустрітися через два дні на найближчій станції і їхати кудись аж під Білосток, де в лісниковій хаті, поблизу, збір кандидатів.

Як ви гадаєте, що мені в цій історії було особливо бридке? Не знаєте? А те, що ця… ухитрилася ще потім зі старшою дочкою цілуватися за клунею. Знаючи вже все.

Ну і ось. Перон полустанка. Поява Юліана. Тінь легкого невдоволення, коли той сказав, що спромоглися зібрати тільки двісті п'ятдесят злотих. Кілька зупинок поїздом. Потім кілька кілометрів на таксі. Коли те від'їхало — виявилося, що вилізли зарано, що треба ще метрів двісті пройти до потрібної стежки (таксиста потім знайшли, і він показав і поворот — не той, і сказав, що «лісник» дав йому понад таксу три злотих, а решту грошей і документи «молодого» сховав у кишеню).

Нарешті повернули ліворуч. Надходив вечір. Уже й стежку було видно кепсько. І тут вперше щось, мабуть, спало на думку Саю:

— Куди ми?

— Та тут близько вже.

І тут, немов у поганій мелодрамі, закричав пугач (Криштоф відзначив цю деталь пізніше, коли стало марною справою мовчати). І це було зловісно.

— Не піду далі, — сказав Юліан.

І побачив, як сказав хтось, «найсумніше видовище на світі», дірку чужого пістолета.

— Скидай одяг.

— Що ж я зробив вам? — тремтячи, почав молити неборака.

Серед сільських хлопців з глухих місць вистачає таких тихих, «води не скаламутять», людей. І це, на мій погляд, було єдиним виправданням «ідіотизму сільського життя», коли він ще не відходив у небуття.

— Ви мене не вбивайте. Змилуйтеся. Гроші беріть. Я мовчатиму. Не повернуся в Замшани. Далеко-далеко виїду.

— Кинь скавучати. Поміняємось одягом, та й іди собі.

Той навіть не спитав, навіщо тим одягом мінятися. Скинув усе і чекав, доки Криштоф з пістолетом повільно одягає його штани, піджак, а все своє кидає йому під ноги. Йому б у той час скочити в гущавину і бігти: в одній холоші не побіжиш. Але він був заляканий, і він… повірив. Йому хотілося вірити. Бо хто ж не повірить, коли хочеться жити?

І тому, коли він переодягнувся, він одразу отримав кулю в скроню. З правої руки і тому в ліву скроню. Упав. Ще ворушився і тому отримав, зверху, другу кулю в серце.

А потім убивця підтягнув Сая до невеличкого урвища, підкинув йому одну руку так, щоб звисала над драговиною. Зопалу не помітив, що відкинув праву, а не ту, якщо врахувати, що рана була в ліву скроню.

Ну, а потім засунув убитому за борт піджака загодя написаний лист і пішов собі. А пістолет дорогою — третя помилка — кинув у якийсь ручай.

Думаєте, кінець? Е, ні. Що там двісті сорок злотих, коли з восьми тисяч сотню встиг прожити. Якщо вже зроблений перший крок по дорозі, на якій людина перетворюється на брутального і без зайвої моралі звіра, то решта кроків даються легше. А тут він ще не знав про свої помилки, про існування нас, вірив, що в шкурі Сая йому безпечно. І ще знав, що прості лісові люди не знають усієї міри цинізму таких, як він.

Тому з Варшави пише листа і надсилає фото Антосевич. А потім з Тешина, підробивши почерк (зразок — заява Сая), пише батькові забитого, що, дякуючи панові Хмілевичу, поступив, усе добре, тільки потрібний новий костюм, годинник і Сто злотих на витрати.

Цей убивця так і залишився в душі дрібним старцем-скнарою, який послід здатний з-під себе з'їсти.

І приїхав. І розповів про плани Юліана, про друзів. І отримав усе, що хотів. Від старшої дочки — також. Ось що найстрашніше.

— Молодша тепер за Сильвестром Тетеричем, — сказав я.

— А старша за матір'ю земелькою. Після суду вішатися хотіла (і вона, і старий давали показання, ясно ж, при зачинених дверях, але уявіть собі почуття: обнімати вбивцю брата). Зняли. То потім жодного хлопця до себе не підпускала, а в партизанах опісля, як навмисне, лізла в найнебезпечніші діла. І смерть її мучила-мучила, а потім і змилостивилася.

І знаєте що? Я не був ні в якій мірі прихильником пана Мацієвського[52], але після того, як довідався про цю історію Криштофа з Агатою, охоче короткий час побув би з Криштофом і паном Мацієвським в одній компанії. А опісля б навіть з приємністю запросив би його на чай і познайомив із сім'єю. Хоч мені дуже не подобалися оті його штучки з білими рукавичками. Ніяк не був я від них у захопленні.

Але до Мацієвського ще був окружний суд. Посилений ескорт поліції, ворожість народу.

Зізнався в усьому, і нічого тут не міг допомогти адвокат (психіатр визнав Висоцького відповідальним за свої вчинки)» з його концепцією «конституціонального психопата», позбавленого в дитинстві ніжності й тепла. Присудив суд (радилися дві години) до смертної кари. А той, хоч і казав, що «жити не хоче і не може», подав на апеляцію.

Виводили його з суду через чорний хід. Інакше лінчували б. Бо ненависть аж вирувала, як окріп у казані.

Апеляційний суд у середині серпня затвердив вирок окружного суду. Бо й що можна було додати ще, які обставини могли б пом'якшити погляд людей на речі? Хіба це було щось варте поблажливості? Виняткова жорстокість, звірство, нелюдяність, нуль моралі, аніякого каяття. Небезпечний лютий звір, кат і недолюдок.

Шановний пан Мацієвський виїхав у нову дорогу, прости йому боже зо два дрібних гріхи за одну цю поїздку.

Я не був присутній на апеляційному суді, не був свідком виконання вироку. Був за кордоном і лишився там ще на рік, бо першого вересня гримнула війна.

— А все-таки, як це відбулося?

— Кажу, Мацієвський виїхав. І добре, що покінчили хоч з одним покидьком перед тим, коли Польщі як ніколи потрібні були справжні люди.

Вони все-таки були люди слова, мої попутники. Сказано — зроблено. З'явився у призначений термін до костьолу і кляштора бернардинів — умова залишається в силі. Точний — значить, підкинемо майже до Ольшан з Кладно. Навіть Хилинський був там, хотів послухати про мою розмову з колишнім прокуратором, потім повернутися в Кладно і назавтра приїхати знову, вже автобусом.

В ту хвилину, коли я вліз у наш «козел», вони якраз кінчали якусь суперечку, яка виникла значно раніше.

— Кидаєтеся ви термінами, що дали людям, юриспруденцією, — різко кидав Хилинський. — А по-моєму, найганебніше в кожній професії, особливо коли ти наділений владою, — примушувати людей сумирно, тихо й покірливо, без скандалу терпіти несправедливість. Я це бачив… У різних краях.

— Пережитки, — буркнув Клепча.

— Отак, — сказав Щука. — Змішав грішне з праведним. Пережитки капіталізму в усьому, що йому не до душі, бачить. А він того капіталізму й не нюхав. А що, скажімо, дід якогось товариша був… ну… губернським казначеєм, то давай звинуватимо в цій нашій історії онука першого-ліпшого завідуючого облфінвідділом. Так ось твій «підозрілий» — це чоловік добрий, це чоловік на своєму місці — якого тобі ще дідька? І запам'ятай, надалі таких речей собі не дозволяй. Не винен — пусти. Не бійся, літака він не захопить. У нього автомата нема. І іншої батьківщини також.

— Абстрактний гуманізм!

Дивні почуття викликав у мене цей чоловік.

— Абстрактний гуманізм, — знову втрутився Хилинський, — це якби я падлюгу, що побратима у його п'ятдесят років інфарктом задавив, і не одного, по голівці гладив. Дивись, Клепча, не доведе це тебе до добра. Не тепер, то в четвер… Розповідай краще, Антосю, що там було.

Я розповів про все докладно, і тому, коли закінчив, ми вже під'їздили до клубу в Ольшанці, сьогодні неживого і замкненого на замок.

— У-гу, історія, як кажуть, страшніша за страхітливу вигадку, — сказав Щука. — Так це клуб?

— Ага.

— То пройдемося на місце, де на тебе напали.

Через кілька хвилин усі розсипалися по улоговинці, а я показував їм, що і як тут було.

— Молодчина, — сказав раптом Щука.

— А мені саме це й підозріло, — говорив, як різав, несхибний Клепча. — Четверо не подужали одного. І заповіт на вашу користь. І та записка. Хто її знає, ту графічну експертизу. — Він говорив досить в'їдливо, але так ґречно, що здавалося, ось-ось почне дриґати ніжкою.

— Перестаньте бути таким нудно-гречним. — Це сказав полковник, тихо й сухо. Він, видно, не соромився мене і був у стані тихого шаленства. — Тут вам не Несвітський палац, а група міліціонерів. Та й навіть Радзівіллам було плювати на умовності. Їм родовитість доводити не було потреби.

Я попрощався з ними по дорозі в село. Вони пішли до машини, все ще тихо розмовляючи між собою. А, певно, мовчали б, якби знали, який в мене слух.

Клепча прискорив кроки, а вони, помахавши мені рукою, знову пішли своєю дорогою. І знову долітали до мене уривки їхньої розмови.

— То як, переведуть його? — спитав Хилинський.

— Я б його увільнив, — сказав Щука.

— Так-ак, то справді велика втрата, — несподівано втрутився шофер. — Такий хлопець…

Решта промовчали.

Машина рушила з місця і швидко зникла за поворотом дороги. Я йшов до себе, і мене тіпало. Всі ці дні я був на межі нервового виснаження.

Розділ V,

Не подумайте тільки, що всі ці дні я лише займався поїздками додому, в Кладно, туди, сюди, що я захоплювався виключно аналізом людських характерів і відносин (хоч це і забирало певний час), самоаналізом, самокопирсанням та іншими мало поважаними «само»…

Основне — це були все-таки пошуки в третій вежі. І тільки богові відомо, скільки кошиків щебеню й сміття ми витягли звідти через пролом, скільки винесли нош битого каміння і всякої всячини. Сам я набив такі мозолі на руках, яких не мав з юнацтва, два Івановичі теж працювали від душі, та при цьому нічого не хотіли брати, крім зрідка (і взаємного) частування. І ще я відбив у археологів шістьох учнів старших класів (були, слава богу, канікули), за що мене кляли навіть дівчата, не кажучи про Генку Сідуна. Зрештою, і вони іноді приходили допомогти.

Землі за три з половиною століття з гаком наросло вдосталь. Замок, як кожна стара будова, «ріс у землю», але з дня на день ми повинні були вже добратися до «материка». Ну що ще? Перестали з'являтися «дама з ченцем». Принаймні, хоч би як пізно вертався я у свою плебанію, мені жодного разу не довелося побачити їх. Але я ані на крок не посунувся вперед. Правду кажучи, я посунувся, і навіть багато про що нове довідався, тільки не знав, що з цього нового справді важливе і наближає мене до мети й розгадки, а що ні. А проте час минав, і молодик відзначив кінець травня, і ось мав прийти і принести нову повню червень.

Одне було погано: нічні кошмари почали повторюватися і регулярністю, якій можна було позаздрити, дедалі частіше. І особливо сильний стався зі мною після повернення з Кладно. Певно, розмова з прокуратором, суперечка з Клепчею, невдачі останніх днів схвилювали мене до того, що я справді вичерпався і балансував на краю. Я, видно, і справді був підготовлений до почесного місця серед інших таких у «заміському будинку» Лигоиовського або просто був готовий зірватися вниз, у прірву.

Дід Мультан, можна гадати, був в одному з нічних обходів. Я випив склянку холодного чаю, викурив на сон сигарету і ліг спати. І майже відразу заснув дивним сном: не розбереш, вві сні це відбувається з тобою, чи наяву.

… У портретів та ікон на стіні й на підлозі раптом ожили очі й почали в якомусь непорозумінні поглядати сюди й туди, крутитися, вирячатися на мене. І губи кривилися все сильніше.

І я, як і вони, почув беззвучне наближення чогось недоброго. Здалеку ще, крізь двері, які раптом тихо відчинилися, я побачив, як хтось невловимою тінню, тихо наближається до сторожки. Ближче, ближче. І раптом усі портрети скосили очі в бік дверей. І в очах був несамовитий жах.

Щось, наближаючись, матеріалізувалося на порозі й ступило в кімнату. Подобу це щось взагалі мало людську. Тільки шиї не було. Потилиця з усіх боків полого переходила в апрофігіальні кінці ключиць, у плечі. І очей не було, і рота. Просто хутро на цьому місці мало невеликі заглибини. Тому що істота була від потилиці до ступнів вкрита білою й товстою, як лишайник, завдовжки сантиметрів сім вовною.

Він наближався в нерухомому повітрі, і портрети водили сповненими жаху очима з нього на мене….І тут я ніби розірвав невидимі ланцюги на руках і ногах, скочив, якимсь дивом обминув його і кинувся в двері. Ноги не хотіли бігти, і тоді я почав робити стрибки. Так, як це завжди буває вві сні, коли ти не можеш втекти від погоні.

… Кінь переді мною. Я вилетів на нього, не обіпершись ні ногою в стремено, ні рукою об холку.

Диво сталося, чи що? Але не було вже замку, костьолу, плебанії. Була та галявина, на якій змушений був відпустити нас Вітовт Ольшанський, і Сташка, та ні, Ганна, поруч, і заплутування слідів, і підсвідоме відчуття нами попереду чогось недоброго. Таке болюче, таке тривожне відчуття якоїсь неминучої, невідворотної, невиразної біди.

Коні мчать шалено. Вбитися на смерть, але не збочити. Ось-ось уже буде річка, і човни, і шлях до Німану, а там — до волі. Ось і човни. Але чогось занадто багато човнів. Не ті човни.

І, відгороджуючи нас од човнів, від срібної луски на воді, витягнувся рівною лінією кінний загін. Другий кінний загін. Посланий водою перетяти нам шлях. Одразу посланий водою, без потреби блукати в нетрях і замітати сліди.

Тьмяно відсвічують у променях місяця сталеві й посріблені лати. Підняті забрала, обличчя всіх у тіні і тому здаються сліпими або заснулими. Звисають з шоломів султани, волосяні, гривами, з пір'я. Вирізні повіддя одпущені. І ртутний блиск на наконечниках довгих списів, на шаблях, на булавах і бойових молотках.

Тепер уже не втечеш. Наближається кінний ланцюг.

— Ну ось. Доля не була милостива до нас.

…І тут же якась кам'яниця, і туди кидають різного розміру тюки, лантухи, скриньки. Вони зісковзують кудись униз, «як кіль по просаленому жолобу, коли корабель чи катер спускають на воду. І ніч. Трохи темна, бо місяць ось-ось зійде. А довкола нас із Гордиславою десяток воїнів і Вітовт Ольшанський на вороному коні.

— Ну ось, панове рада, — звертається він до воїнів, — ось, панове радники. Обійдемося без радження, судді і підсудка[53], без провста[54], без підскарбія, щоб той повернутий скарб лічити. Зрештою, нехай полежить з ними, доки тут з перевіркою цей ворон, крук цей, Станкевич, стовбичитиме. Він показує воїнам на нас:

— Зніміть з них ризи[55].

Одяг падає до наших ніг, у траву.

— Що, умьот, зустрілися все ж таки. Нічого, оборонець ваш спить. Ой, міцне сонне вино. А вас? Вас я таким напою, що в свій час навіки заснете. Харцизяки.

— Помовч ти, злодюго, — відповідає Волюжинич моїми вустами. — Зрадив твій пращур Слуцького, обікрав і князів тих, і короля. Та й ти в нього вдався. Мене й моїх друзів продав, пограбував короля. Так що не базікав би ти. Занадто ти ущипливий. Ось за ту твою ущипливість з нас, за лиходійство так тебе щипатимуть обценьками, щипцями та кліщами, що м'ясо з кісток полетить. Лиходійству твоєму свідків багато, а головний — бог.

Він усміхається страшнувато:

— Ти не думай мене так роздражнити, щоб тебе швидко та легко на смерть відправив, та ще й стельмаха покликав, щоб він вам похоронну колісницю та труни одразу зробив. Того не буде. Згадаєте ви в мене ще торішню полову.

— Пиши густіше, — після паузи звертається він до вершника з дивним циліндричним предметом у руці, — в рядок.

Спочатку жінку, а потім мене обв'язують під пахвами петлею з якимсь хитромудрим вузлом і спускають по похилій площині, а потім з якогось дашка прямо вниз, у чорний отвір.

Камінь під ногами. І тут же щось шморгає під пахвами. Ага, бортний вузол. Смикнувши, знімаєш петлю з найвищого сучка. На мить я ще помічаю, як двома зміями майнули вгорі, в плямі, звідки ледь-ледь проникає світло, дві мотузки.

— Ось так, — долинає згори голос, — тут вам і ложе, тут вам і жити, і померти. Вода там, в кутку капає зі стелі, там цебер стоїть. Бачите, я вас свавільно — жорстоко та люто — не замордував. І скарб ви в нижній коморі одедичавили[56]. І хата розкішна округлє[57] сім сажнів. Ну от, будете ви там сторожею, і живим вас не докликатися.

Починає звужуватися світла пляма над головами. Чути глухий дзвін випаленої плінфи одна об одну, шорхання кель-ми об камінь.

І темрява. І нічого більше. Тільки густа і жирна, як сажа, темрява.

— Ти помреш не довше як через рік! — гукаю я без надії, що той ще мене почує.

… Я нічого не бачу. І водночас чомусь бачу, як чорний вершник на чолі кінного аршака виїжджає з лісової стежки на галявину (троє мулярів тягнуться позаду).

Чорний раптом пускає коня риссю, махає рукою.

І тут з нетрів звідусюди виїжджають, видираються з гущавини вершники. У їхніх руках нема пищалів. Дивуватися нічого, он удалині видно верхівку костьольної дзвіниці. У їхніх руках довгі луки з біловезького тису. Гучно ляскають натягнуті, а потім відпущені тятиви об шкіряні рукавиці на лівій руці. А роєм летять довгі стріли з наконечниками, вивареними у відварі з глиці, кори і деревини того ж тису. Смертоносні довгі стріли — «порятунку ж від них нема».

Муляри падають відразу. Воїни ще крутяться, пробують прорватися, але поступово сповзають з коней на траву. Так втикані стрілами, що скоріше схожі на їжаків, ніж на трупи.

Бачу лице господаря. Його губи ущипливо ворушаться. Він обводить очима мертвих.

— Так, правду ти казав. Моєму лиходійству свідків багато. — Він підводить очі: — А головний — бог.

…І знову темрява, як сажа. І знову раптове світло. Замковий двір, залитий сонцем. Величезний спершу громадський, потім фамільний дуб. Кипить під ним і довкола строкатий натовп. Магнатський, шляхетський одяг, лати воїнів, вбрання вільних селян. Далі, у брамі і за брамою, біла хмара тих, зовсім простих. Із загального гомону вириваються окремі фрази.

— А всіх свідків з тих латних людей, — це підсудок, — поставити перед очі високого суду не можна. Бо тієї ж ночі їх якісь лихі кочові люди геть вибили. І ті лихі люди не з воїнів, а з простих розбійників, бо не мали пищалів, а мали луки з отруєними стрілами.

Знову бедлам. Випливає розумне лице Станкевича. Рука на Євангелії:

— Клянуся, що коли князь втікачів наздогнав, то й відпустив одразу на моє прохання. А що вони гроші тих бунтарів везли і гроші його королівської мосці, — того я не знав.

І після паузи:

— Тільки ті гроші досі ніде не випливли. І пошук наш нічого не дав. А випливти повинні були. Значить, сховані вони під запором. І тут треба ще довідатися б, чи не перестріли втікачів інші князеві люди.

Знову шум голосів. І тут уже біля підставки з Євангелієм сам князь.

— Фортугалем[58] предка мого Петра Ольшанського клянуся, — його рука тягне з грудей золотий ланцюжок.

— Предка-зрадника, — беззвучно ворушаться губи Станкевича.

— … а потрібно буде, то поклянуся і на святому Євангелії. Не лід катуванням, як челядь, а по сумлінню, що я тоді, відпустивши їх, з паном Станкевичем назад до замку приїхав. А вдруге я їх не ловив. І, головне, не вбивав. А свідки Йосип Горощук, купник[59], та Протас Леванович, писар, клянуться, що ті — живі. І жити їм ще, скільки відпустить їм днів бог. А я ані зброєю, ані плахою наближати цей кінець не буду, в чім і слово своє кладу.

І знову темрява. І далекий голос:

— Князь наш Вітовт, не дочекавшись кінця розгляду, помре наглою смертю.

Знову морок. Уже на вічні часи. Два вартівники хрещені, а один — нехрещений.

… Власний скрегіт зубів будить мене.

Мій настрій був того дня нікчемний. Навіть зустріч зі Сташкою не принесла полегшення: весь час я пам'ятав відблиски нічного зоряного світла на її обличчі, коли «нас» спускали на арканах в отвір. Останні відблиски світла.

Невідомо чому ми пішли у напрямку Ольшан (скоріше за все тому, що і замок, і костьол, і сама Ольшанка обридли нам, як манна каша в часи золотого, щасливого дитинства), і я, сам не знаючи чому, розповів їй про все, не виключаючи й кошмари.

— Це буває, — сказала вона. — Просто людина стільки думає про це, що думки не покидають її і вві сні.

— А чому вві сні все так, ніби все знаєш?

— Відсутність логіки. І присутність якоїсь вищої логіки. Наяву це перешкоджає, а вві сні — ніби все розкуте. І уява в тому числі. Теорема з Евклідової геометрії про пересічні прямі (ці лінії — о чорт, не потрібна була наука, то всю термінологію забула).

— Правильно. Хтось із славетних казав, що знань у його книжковій шафі більше, ніж у ньому самому. Але він через це не плаче. Бо він не шафа, він — фізик… Я також багато чого забув із шкільної премудрості, але якщо вже завернули на забуту геометрію, то мої пересічні лінії перетинаються за межами уявної площини, за межами дійсності, вві сні.

— Ну і що ви зараз думаєте про це?

— Анічогісінько.

Усе ще досить молоде, соковите й зелене листя спліталося над доріжкою. І крокувало по цій доріжці те, що я згубив назавжди не тільки у кошмарному сні.

— А знаєте, — раптом загорілася вона, — вона б і відповідала всім даним, ваша сонна «розв'язка». Справді, не доторкався Ольшанський до знову відбитих скарбів, справді, сам пальцем не торкнув спійманих. І він їх не убивав, просто дав їм самим померти. І клятьба на Євангелії була правдою, хоч і казуїстичною. З водою людина може прожити без їжі, ну…

— Два тижні, не більше.

— Чому? Он одна моя знайома на лікувальному голодуванні тридцять днів витримала.

— На лікувальному. Під наглядом лікарів, а не в темниці. Бо потрібна не тільки вода, але й свіже повітря, і рух, і, пробачте, регулярні промивання. Інакше організм отруюється продуктами свого ж розпаду.

— Ну, принаймні могли ще жити.

— Така клятва, та ще на Євангелії, не тільки для середньовічної людини, вона й для сучасної… це вже зовсім без сумління треба бути. Навіть не звіром, а якоюсь викопною безмозкою рептилією. Та про таких білоруські літописи й говорили, нехай собі й непристойно: «Зовсім безсовісний, за шеляг у божому храмі трахне».

— Ого, розпустили язика. Все-таки жінка перед вами.

— Пробачте. Але я зараз найменше думав про це. Я й живу зараз у якомусь іншому вимірі.

— Ну й що ви збираєтесь робити? — спитала вона.

— Не знаю. Мабуть, відмовлюсь. Бо це страшно, це підступи до чогось несказанного, ніби потойбічного… Не хочу. Психіка дорожча. Вона в мене одна. Поганенька, та моя.

— Ну, — задумливо сказала вона, — я б на порозі розгадки не кинула б. Нехай би мене хоч обценьками рвали. Два, може, якихось кубометри грунту відділяє, а він кине. І, головне, я ж знаю, навіть не спробували систематизувати все, що вам відомо. Полохливий ви чоловік і непослідовний. Та гори вона ясним полум'ям, психіка! Навіщо вона дана людині, як не на те, щоб її палити в разі потреби?

Ми вже дійшли до шосе, майже до зупинки автобуса. Вона йшла насуплена і страшенно незадоволена. І раптом сказала:

— Слухайте, ну ще два дні. Ось ви сьогодні спробуйте підсумувати, підбити підсумки, систематизувати все, що знаєте ви і люди. Або тільки здогадуєтеся. А завтра… ну, і ще післязавтра, останній день, ми з вами удвох копатимемо (так тому й бути, дам своїм відгули). Не буде нічого — що ж… Та ні, повинно бути. Шукаєш — знайдеш. «Стукайте, і одверзнеться».

Я вагався, і тоді вона сказала:

— Нарешті, ви не повинні забувати про Мар'яна.

Цього вона могла й не казати. Втриматися. Не люблю людей, які б'ють під дихало. Але жінки… жінки, якщо вони не просто базіки або «кішечки» з дурними очицями і млявою, пустопорожньою, неспілою красою, майже всі такі. За такими побиваються чоловіки з дурнів і обирають їх, скажімо, «міс Іспанією», «міс Америкою» чи навіть «міс Світ», а вони раптом серед найсерйознішої розмови з людьми, аж ніяк не схильними до кокетства, раптом візьмуть і ляпнуть: «Ваню, а ми поїдемо з тобою на «Анжеліку, маркізу ангелів?» — «Ні». — «А на «її останнє танго»?» Або ляпне у розпалі весни, та ще агресивно: «А я хурми хочу». Або «капусти, квашеної головками». З віком це, правда, іноді проходить. А як ні, то залишиться тільки дивуватися, як вчорашня «міс Захлюпанка», втративши останнє виправдання для своєї дурості — красу, раптом ляпне в товаристві ерудитів, показуючи їм «Муки Христові» у Кладненському костьолі: «Ось тут, бачите, Ісус стоїть перед Понтієм, а тут перед Пілатом».

Зрештою, може, це я просто починаю старіти. І Сташка не та. А навіть якщо була б і та, я нічого такого не сказав би мри ній. Нема більших дворушників і угодовців, ніж засліплені почуттям чоловіки.

— Добре, — сказав я, — зрештою, два-три дні нічого не змінять.

До зупинки якраз підійшов великий «Ікарус» із Кладно і з нього повалили «нащадки», що приїхали в гості і по ковбаси до «предків», і дачники, досить-таки неприємна її масі порода людей. Особливо в день, який забарвлений у тебе іпохондрією.

— Хресний хід у старому містечку Кладненської губернії, — пролунав раптом голос Хилинського.

До нас наближався усміхнений Адам з рюкзаком і вудками в чохлі і — знову диво! — поруч з ним Хосе-Інезілія Лигоновський, теж з вудками і з чемоданчиком.

— А я не вірив, — сказав я. — Справді, щось велике в лісі здохло.

— Чому? — сказав психіатр. — Що я, не маю права побайдикувати день-другий? А ось ви чого тут швендяєте?

— Швендяти — це, власне кажучи, моя професія, — сказав я. — І що я, не можу зустріти поповнення з таких, як я, ділових гультяїв?

Після того, як усі перезнайомились, ми пішли швидкою ходою у свою гавань. Йшли у доброму затінку густого листя початку червня, гомоніли про різні дурниці.

Влаштував я Адама Хилинського на два тижні та Лигоновського, на день-другий у бездітних (чи, може, виїхали кудись діти?) сусідів Шаблики, і помандрували ми оглядати сільце та його історичні пам'ятки, не занесені, на жаль, ні в групу О (перебуває під охороною ЮНЕСКО), ні навіть у третю групу (що відповідає, мабуть, нашим пам'яткам місцевого значення). А чому так — не знаю.

Тут мене здивував раптовою активністю пан Вітовт Лигоновський:

— Це став? Добре. А риба де краще бере? Там? Дуже добре. Ти ба, і циферблат подвійний. Всередині, де години, — нерухомий, а очкове кільце, місячне, рухається. І он показує фази, або зміни, нерухома стрілка. Ойо-йой! Який старий механізм. Це ж, знаєте, найстаріший годинник на Спаській вежі, у Кремлі, також був з рухомим циферблатом… А он там твоя «плебанія»? Шикарна… А то замок? І он по тій галереї твої тіні ходять?

І очі гуляють від замку до костьолу, від веж до городища.

Коли він заскочив у костьол подивитися, як там, і Хилинського за собою потяг, Сташка раптом мені сказала:

— Ну, жвавий який. Просто ртуть. І щось мені здається, що я вже знайома з ним. Зустрічалися ми десь… Ні-ні, в клініці я в нього не лежала. І зі знайомих ніхто не лежав… Ну, просто немовби колись по телевізору бачила або в другорядній ролі в якомусь більш ніж другорядному фільмі.

— Ось і в мене таке враження.

Ми відійшли і сіли на колодках, а тут ішли мимо і підсіли до нас Ольшанський з Шабликою та Змогителем, а потім Висоцький з якимсь невідомим, а далі підкотив, відсапуючись, змокрілий Гончаронок.

Лигоновський вилетів з костьолу щось дуже хутко і встряв у компанію спритно й легко. А Хилинський вийшов тільки хвилин через десять і подибав до нас навмисне дуже повільно.

І довелося через це місцевим автохтонам знайомитися з новоприбулими двічі.

А невідомий, як виявилося, був той самий самодіяльний годинниковий майстер і органіст, що на органі «Лявониху» лупонув. А прізвище в нього було Згонник.

— Як же це вам так вдалося?

— А біс його знає, — присоромлено опустив він очі, — нюх у мене з дитинства на різну механіку. І зіпсовані вони були не дуже. Ну і, щиро кажучи, не на все там вистачило мого нюху. Бо годинник повинен був показувати великодні, католицькі й греко-уніатські. А он у тій ніші, що під циферблатом, свята татарські і єврейські. Навіщо їм було це знати — чорт його розбере. Але, мабуть, якісь костьольні обчислення. Ну от, тут я схибив, не спромігся.

— А вам це нащо?

— А так. Для завершеності. Хоч і не потрібно, але приємно було б знати, коли там по-татарськи байрам, а по-єврейськи піст руйнування храму. Щоб уже спокійним бути. Усе зробив, і зробив як слід. Не дурніші й ми, ніж ви були.

Я був приємно вражений. Добре міркував чоловік.

А потім вони чомусь розговорилися, він і гості, і домовилися назавтра йти разом ловити рибу, і для цієї мети встати аж о пів на третю, за годину до сходу сонця.

— Чорт, незручно, — сказав Адам, — може, у вас із Станіолевою на нас якісь плани є.

Я, щиро кажучи, зрадів, що вони не будуть свідками останнього дня наших марних потугів і намагань, нашої безславної поразки. І тому я збрехав і за Сташку, і за себе:

— Та ніскілечки. У нас завтра інші плани. Тут треба до одного дядька сходити та дещо подивитися. У нього збереглися газети й журнали часів окупації.

— Дуже цікаво, — сказав Висоцький.

— А потім… ну, треба тут один курганний могильник оглянути. Не дуже далеко звідси.

— Тим краще, — втішилися новоявлені три мушкетери від риболовлі.

І в цей час нашу щойно народжену ідилію порушив чоловік, який тільки те й робив, що плутався в мене під ногами.

Людвиг Лопотуха наблизився від села і сів на пагорку метрів за дванадцять від нас. І одразу почав свій концерт:

— Відійдіть… Згиньте… Мій дім — моя фортеця… Звірі… Кати… В усіх вас… Усі ви тичками[60] мічені. Тичками вилюднів роду людського. Байдуже… Згинете… Скоро, скоро і на вас час прийде.

«Той?» — поглядом спитав мене Лигоновський. Я мовчки схилив голову.

І тут психіатр уперше мене здивував. Перший раз у житті був я свідком, як по-справжньому треба розмовляти, як непохибно треба поводитися з розумово ушкодженими людьми.

Лигоновський встав, твердо, але неквапливо підійшов до Лопотухи, весь час дивлячись йому в очі. І сів трохи нижче, так, щоб ці очі бачити. І заговорив щось тихо, спокійно, розважливо. І дивився, дивився, ніби «навіваючи», як відомі гіпнотизери або старі баби-шептухи, котрі часом володіли цим гіпнозом мало чим гірше за Мессінга.

Дивно, істеричні нотки в голосі Лопотухи зникли, він тепер говорив також тихо і майже спокійно. Ієреміада поступилася місцем спокійній розмові, спокійним рухам рук лікаря і хворого. І ці руки по черзі лягали то на коліно, то на плече партнера.

На наших очах робилося чародійство. Ми притихли, мов приголомшені тим дивом, свідками якого були.

А хвилин через сорок Лопотуха встав, потиснув лікареві долоню і сказав майже спокійним, майже нормальним тоном:

— З поняттям ви чоловік. З розумінням… Але тут треба стерегтися і розумним. Земля заражена. Я ось також був вельми вчений, а що я тепер?

Махнув рукою і пішов. Не звичайною, трохи розхитаною, а досить твердою, стриманою ходою. На повороті обернувся, помахав рукою, зник.

Лигоновський зітхнув, підійшов і сів коло нас.

— Ну як? — спитав я.

Лікар знизав плечима, помовчав хвилини зо дві і, обводячи нас очима, почав говорити:

— Не потрапив він до моїх рук з самого початку. Давно був би здоровий. А так стосунки з рештою людей не зовсім нормальні, події місцеві. Ну, але час своє бере. Цілком можливо, що через певний відтинок часу він стане майже нормальною людиною… В усякому разі, на шляху до цього.

— Та що ж з ним таке? — спитав Гончаронок.

— Його історію ви знаєте. Страшна історія… Ну й він, кажучи популярно, щоб зрозуміли, звів довкола пам'яті немов охоронний мур. Не хоче згадувати минуле. Небезпечно. Багато людей у таких випадках геть забувають минуле життя. Настає так звана амнезія. Словом, якщо в таких не відновлюється пам'ять, — вважай, усе втрачено. Як правило, забувають навіть ім'я. З самого початку було дивно, що цей дещо пам'ятає… А це дещо відновилося в нього приблизно через місяць після трагедії. Але він усвідомив, що він не все пам'ятає, не все хоче пам'ятати. І в цьому розумінні відчував себе трохи розкутим: спробуйте візьміть ви мене, не зовсім нормального, голими руками.

— Але різне часом пам'ятав, — сказав Хилинський.

— Так. Для нього згадувати — огида й фізичний біль. І однак у свідомості, в усвідомленні збереглися острівці і такої пам'яті. Innerung insel. Внутрішні і для внутрішнього вжитку. І проте це не симуляція божевілля, придуркуватості, дезорієнтації в щоденному досвіді… Цього підробити не можна. Не можна підробити, скажімо, що взуття зняти не можна. Таке може бути тільки зі справді психічнохворими. А цей — ні. Цей не зовсім від цього світу, але ясно усвідомлює, де він, і тримає себе нормально. Що далі, то все нормальніше.

— Думаєте, може згадати все? — спитав я.

— Багато що, коли не все, — серйозно сказав він. — І цей поріг не за горами.

… Розійшлися досить рано. «Гості» пішли зі Сташкою на Білу Гору, а я вирішив сісти і, на прощання з паршивою справою, підбити підсумки. А підбивши те, чого нема, кинути все до біса, поїхати додому, вручити це «нема» Щуці і забитися на останні півтора-два місяці кудись на хутір. І працювати. А може, «дикуном» кудись на Фарос або в Перевізне, де менше людей, а тільки море та голі скелі.

Сів, поклав перед собою блокнот. Почав записувати, стараючись, щоб було по черзі.

Ну й що там було по черзі:

1) Візит стривоженого Мар'яна. Його розмова з якимсь чоловіком на виставці. Пропозиція продати книгу. (Хто був цей чоловік? Досі невідомо.)

2) Дзвінки про продаж. Вночі. Хтось ходить під вікнами. (Дзвінки від того… Гутника. Звичайний книжковий маньяк. Навіть не спекулянт… Не він ходив під вікнами. Хто — невідомо. Хтось із сусідів Мар'яна? Навряд. Міліція їх напевне перевіряла. Але тут замкнене коло. Це я не зобов'язаний мовчати перед Щукою про свої таємниці, а він… Хтось із моїх сусідів? Дурниці. Жодної відповідної кандидатури.)

3) Ольшани і рід Ольшанських. Подвійна зрада. Можливо, присвоєні й приховані скарби. (Рід вимер. Безславно. Де можуть бути скарби? Невідомо, якщо не брати до уваги неясних натяків у книзі. Фактів історії з перепадом від несамовитого багатства до досить середньої заможності. Ну, і моїх «снів», які ніяк не можна брати до уваги. Отже, нікому не потрібні ні документи, ні родові грамоти, та й такі коштовності в наш час реалізувати неможливо.)

4) Зоя. Дивна її поведінка. То відходить, то приходить. (Ну, це зрозуміло, чому. Вирішила кінчити, знаючи, що на «роман» я не піду. Але шкодувала, але її тягло до мене.)

5) Перша смерть. Мар'яна. Жодних слідів насильства. Хворе серце. (Але передчування.) Але спроба невідомого (хто?) зламати двері. Але приспані собаки (ким?). Але заповіт, завірений у нотаріуса. (Чому подбав про нього?)

6) Зашифроване повідомлення в книзі. Єдиний успіх, але й той поки що без ніяких результатів. (Кому був потрібний шифр і розшифровка? Знову ж невідомо. Нащадкам — їх нема. Тим, що ховали приблизно там же архів, а потім знищили свідків цього? Запитання: хто ховав? Безпосередні виконавці — хто вбитий, а хто помер. Доручили? А кому? Знав ще хтось? Не знаю навіть, чи був хтось ще. Чи мав він ті мідні предмети складної конфігурації, на які треба було намотувати стрічку, чи ті предмети були в різних руках? Байдуже, обійшлися без них.)

7) Записка від мене до Мар'яна. Підроблена моїм почерком, але на моєму папері. (Хто міг роздобути його? Мар'ян? Хилинський? Сон сивої кобили.)

8) Спроба відімкнути мою квартиру. Втеча злодія. (Ясно, шукати хотіли книгу і шифр. Але хто знав про це? Небіжчик Мар'ян? Хилинський, який і шифр, і книгу бачив? Дурниці!)

9) Самогубство Зої. В чомусь вона продала свого «справжнього». Це означає мене. (В чому продала? Кому продала? Невідомо. Але цим, можливо, й пояснюються її останні візити.)

10) Що сховано? Давній скарб? Речі, награбовані відомством Розенберга? Архів? Ось тут могла бути розгадка. Могла, але не було. Цим могли цікавитися три особи або групи осіб або одна особа (група) у трьох іпостасях. Коштовності? Це зрозуміло. Документи? Вони цікаві тільки неіснуючим нащадкам чи музеям. Якісь компрометуючі матеріали з архіву? Можливо. Але для чого? Застерегтися від небезпеки? Або, навпаки, шантажувати ними когось?

11) Чому така ненормальна обстановка в Ольшанах і в Ольшанці? Спроба руйнувати частину стіни, сварка? Божевілля (далеко не повне і поправиме) Лопотухи? Був він свідком знищення поляків і наших? Чи сам був у колоні і втік?

12) Що таке тіні жінки й ченця? Якийсь розлад у психіці? Якщо якесь природне явище, то яке?

13) Чому весь час якісь дивні зустрічі з Гончаронком, і Лопотухою? Стежать? Слова п'яного Вечірки про якісь страшні кам'яні яйця. Що вони означали?

14) Чому Лопотуха кричав про вбивць? Чому кричав і бійниці, що замок — його фортеця? Що він там стереже? А може, це справді його притулок, коли хоче самоти?

15) Вогник горів у другій вежі. Шифрований напис вказував на третю. (Чи є в цьому якийсь зв'язок або просто хоч мікроскопічний сенс?)

16) Місцеві, тутешні люди підчас німецької акції з архівом і розстрілом. Хто вони?

17) Банди Бовбеля і Куліша, знищені нашими. (Чи могло бути, щоб хтось із свідків акції був з тих, тутешніх, був у банді і все-таки лишився живий? Тоді він нібито єдиний «спадкоємець». Але навряд. Сумніваюся. Знищили тих бандюг дощенту.)

18) Мої кошмари. Може, й справді саме повітря Ольшанки отруєне лиходійством, підлістю, шаленством і божевіллям пійни.

19) Хто тоді вночі пробивав у вежі (моїй, третій) стіну і вів зі мною дуель ліхтарем і камінням? Лопотуха? Навряд? А може?

20) Хто виказав підпілля, в якому був теперішній ксьондз? Чи живий він, той? І чи не вмокав у всю цю справу пальці ксьондз з його неприродним, фантастичним способом життя? З його катакомбами? З тим несподіваним штурханом мене в спину? Хотів допомогти перескочити? Або, може, зіштовхнути?

21) Чи залишився живий хтось із тих, що організовували «санітарну акцію»? І де вони, якщо залишилися? За кордоном і мають тут руки? Або присутні власною персоною?

22) Чи міг пізнати когось із бандитів Гончаронок, перш ніж утік з-під розстрілу? Ні, запитувати не треба. Може, й пізнав, та боїться за життя? Хоч з його поведінки під час війни ніяк не схоже.

23) Родичі Висоцького ні до чого. Один загинув як падлюка й бестія. Другий — як герой. Один рід — і які різні люди. Поїздки в Темний Бір і в Кладно до прокуратора, таким чином, тільки остаточне шельмування одного і реабілітація пам'яті другого, а справи не стосується.

Ну ось, двадцять три запитання. Деякі поділяються на два-три. І на жодне нема відповіді.

Повна поразка, повний розгром моєї логіки, і мого розуму, і мого вміння розбиратися в людях. Розгром, результати якого я щойно підбив. Аби не слово, дане Станіславі, можна було б завтра ж виїхати звідси. Не з твоїм, брате, розумом розбиратися в усьому цьому, в чім, може, й сенсу нема, а є тільки збіг обставин. З твоїм розумом, брате, тільки на печі сидіти. Що ж, покінчимо з цим, хоч і шкода. Але що вдієш, якщо тут неможливо зібрати в одне нічим не зв'язані нитки, якщо з цих ниток аніякої підстилки не витчеш. А якщо й витчеш, то і за візерунком, і підбором кольорів це буде підстилка, зіткана підсліпуватим божевільним.

Я вийшов на ґанок, сів на приступці і безнадійно закурив. «Крахом закінчилася ваша поїздочка, друже Космич».

— Ви, Космич? — Це був голос Ольшанського.

— Ну, я.

— Лопотухи тут не було?

— Ні. Що я, сторож при ньому?

— Та не в тім річ. Я наказав йому їхати з борошном на нашу пекарню. І ось, чорт забирай, кінь до млина назад сам прийшов.

— Не знаю, де він, Ничипоре Сергійовичу.

— Гм… Чорт… щоб його бог любив. Знову якийсь заскок, чи що?

Махнув рукою і відійшов.

Над Ольшанкою пливла вже ніч. Ніч моєї поразки. А сільське небо не міське — ніби святкуючи цю поразку, висипало вгору тисячі, десятки тисяч зірок, то лагідних, мерехтливих, а то колючих, мов крижаних. Сяяло воно отак і чотириста, і триста років тому, і сьогодні сяє, і так само байдуже сяятиме потім, коли про мене й думати забудуть.

… Хтось безшумно сів поруч зі мною на приступку. І не помітив навіть, коли підходив. Просто вже коли був зовсім близько — щось майнуло перед очима, ніби сама ніч махнула чорним крилом.

Хилинський сидів поруч і розминав сигарету. Н-ну й ну! Тепер ясно, чому ти, Адаме, з такими талантами досі не пропав і в майбутньому, дасть бог, не пропадеш.

— Ось… ще кількома словами з тобою перекинутися треба.

— Думаєш я не помічаю? З самого ранку довкола мене, як кіт біля гарячої сковороди зі шкварками, ходиш. Усе хочеш сказати щось і не наважуєшся. Так, ніби по листку з капустини здираєш, замість того щоб відразу за качан узятися.

Хочете вірте, хочете ні, але я був страшенно злий. Може, за Мар'янову пам'ять, може, за мою невдачу, може, за цю манеру Щуки вічно не казати про головне. Тільки мене просто душив гнів від цієї політики замовчування, ходіння околясом, розмови еківоками. Гнів. І, дивно, не на кого іншого, як на Хилинського. Мабуть, тому, що перший потрапив під руку.

— Чортова, холерна, так її і перетак, хамська манера. Щось на зразок жарту невихованого й дурного друга… Посилка… Розпаковуєш. Один папір… другий… Одна коробка… третя… купа коробок. І в останній раптом кізяк. Або щось іще гірше… Вершина їхнього гумору. А може, й діамантовий перстеньок… разом із пальцем закатованої кріпосної актриси. З пальцем, бо добром все таке рідко кінчається.

Хилинський тільки головою похитав. А я кипів усе більше: зі злості на невдачу, самого себе.

— І потім… мало в кого з актрис зараз є дуже вже коштовні діамантові перстеньки. Якщо вони, звичайно, не за лауреатом, директором великого заводу або за… адміністратором з постачання.

— Злитеся? Ну-ну, — тільки й сказав він.

Але мене вже почало заносити. Я казав таке Хилинському. Одному з тих, кого я на сто процентів поважав і на сто п'ятдесят любив.

— У мене був приятель. Несельроде[61]. Нащадок того чи ні — не знаю. Але його бабуся була «з колишніх», — я цідив отруту і від злості на самого себе був ладен розірвати сусіда на шматки. — Один час він був профоргом і — хочете вірте, хочете ні, а платив йому профвнески робітник Пушкін… Ну, це справи не стосується. То ось ця бабуся казала про теперішніх, що «боже, це ж не актриси, це ж громадянки». І правильно. Які там утриманки, які оргії в «Яру»? Річної моєї зарплати не вистачить, щоб побити всі вікна й переламати меблі хоча б у «Журавлинці» (не кажучи про короткий шлях звідти в міліцію), а тим більше не вистачить, щоб піднести, скажімо, актрисі Н. Н. діамантове кольє. Та вона й не візьме.

— Бурчите? Ну-ну.

— Та вона й не візьме. У неї чоловік, діти, вона сосисками в буфеті підобідує. І це добре. Свинства принаймні нема. Так що перстенька не буде. А буде в цій вашій останній коробці обов'язково якась гидота… Ну, я — інша річ. Але Щука? Щука якої дурниці розгадати не може?! Ходять довкола та навколо. А хтось діє… Пустослів'я і неробство… Змарнований час.

— Даремно, — сказав Хилинський, — я гадаю, він не гає часу. Біда, що (поки що) тому або тим вдається його випереджати.

— Добре, — похмуро сказав я, — ану, де ваш качан?

— Качан передає вам Щука, — несподівано сухо сказав він, — і нема тут моєї вини, що зі мною цілий день вешталися люди, що аж до цієї хвилини нам з вами не вдалося побути наодинці. Що ж, гризи качан зараз. Герард твій віддав богові душу.

— Який Герард?

— Ну, твій. Пахольчик, з цигаркового.

— Як саме?

— Знайшли в зачиненому кіоску. Отруївся.

— Третій? Одноманітна смерть. Чим?

— Якась сильна рослинна отрута.

— Яка?

— При експертизі… Словом, якась чиста рослинна отрута, не можна розпізнати. І протиотрути від неї нема.

— Іще що?

— Двірник ваш, Кухарчик, того самого дня…

— Що?

— Череп проламаний якимсь тупим предметом. Зробили операцію. До пам'яті не приходить. Лікарі не обіцяють, що житиме… Ну, що ти будеш робити?

— Я тобі казав. А ти?

— Піду з органістом і Лигоновським по рибу. Він хоче їхати завтра ввечері назад. Засумував щось.

Хилинський звівся на ноги.

— Так, брате, усе набагато складніше, ніж ми думали.

— Я ось думав…

— Чуд-дове заняття. Постарайся не кидати його до самої смерті.

І пішов.

Я попрямував до своєї кімнатки, до свого стола, розкрив блокнот і дописав:

24) Смерть Герарда Пахольчика. (Кому він перешкоджав, цей дивак із своєю кіосковою філософією? Хіба що був свідком чогось? Чого?)

25) Можливо, смертельні пошкодження черепа в Кухарчика. (Хто? За що?)

На цьому блокнот з результатами мого розгрому можна було закрити з тріском.

Розгрому? Е, ні. Занадто жирно буде! Занадто це підла штука — безкарність! Занадто тугий клубок сплівся з усього цього: сивої давнини і недавньої (для мене) війни з її «санітарними акціями» над сотнями безневинно вбитих, з давніми вбивствами і вбивствами зовсім недавніми, зі смертю жінки, яка хоч і брехала, але ж по-своєму кохала мене.

І зі смертю мого друга. Кращого з найкращих друзів на іемлі, великого і у вчинках, і в муках людських.

Я мушу не тільки зробити все можливе, щоб допомогти розплутати клубок гнилих, брудом і кров'ю, брехнею і зрадою залитих вчинків.

Я мушу, коли це тільки можливо, помститися. Так, помститися, хоч ніколи не був мстивий. Відомстити не тільки сповна, але й стократ.

Щоб він чи вона здригнулися від жаху, перш ніж зійде на них Невідоме, останнє Ніщо.

Бо це, те, що відбулося і відбувається, — це вже занадто. Ми ще позмагаємося. Ми ще поборемося.

Ми ще поборсаємося, як одна з двох жабок, що потрапили в глечик з молоком. Одна склала лапки — все одно кінець — і пішла на дно.

Але друга була — смішно сказати — більше людина, ніж деякі люди. Бо вона боролася навіть з безнадійністю. І збила лапками острівець з масла, маленький плацдарм життя.

Розділ VI

Тихий, трохи заспаний, увесь у сірому світлі вставав над Ольшанкою ранок. Трава була від роси — мов студеним шротом хтось густо сипонув. Я йшов і, як у дитинстві, навмисне човгав ногами, щоб за мною лишався безперервний темно-зелений слід. Хоч би на хвилинку, доки не зійде сонце. А воно мало ось-ось зійти і своїм лагідно теплим, ще не пекучим, як у липні, подихом за кілька хвилин підібрати росу. Ніби стерти недовговічний мій слід з лиця земного.

А й справді, що від мене залишиться через скільки там років? Статті, які мало хто читатиме? Дві книжки, які помусолить у руках трохи довше? Кругообіг речовин в природі? Ну, хіба так.

Але думати про це довго не хотілося. Ночі знову проходили в молодику, який товстів і визрівав і ось-ось мав перетворитися на повню, щоб щедро віддати землі все своє світло. Сонце віддавало цій землі благотворну ніжність. Вранці будив це сонце жайворонок, вечорами присипляв соловей.

Вчені — тумаки, а зоологи й орнітологи взагалі віслюки. Бо вони (вчені) відносять їх (солов'їв) до ряду гороб'ячих (щоправда, підряду співучих), таких самих, як ворони, сороки, сорокопуди та інші різні суб'єкти. Досить дивно! Я ніколи б не посадив у клітку солов'я, але що стосується ворони — і поготів.

… Ось так я йшов під цим небом, що все більше впадало в блакить, обіцяючи погожий теплий день.

Було ще так рано, що по дорозі від плебанії до Білої Гори я не зустрів душі живої. Ніхто навіть ще не порався у дворах. Ніхто не відхилив фіранки, проводячи мене поглядом.

Я думав, що мені потрібно буде лізти на городище, щоб розбудити Сташку, але, підійшовши до підніжжя вкритої травою гори, на свій подив побачив, що вона вже там. Сидить на якомусь цурпаку, незручно витягнувши довгі ноги. В легенькій строкатій сукенці, в тонкій кофтинці, накинутій на плечі. Чекає.

Очі трохи позападали, очевидно, від втоми, вуста легко усміхаються. Ніколи ще вона не була мені така дорога, як у цю мить. Ніколи не була така жадана.

— Доброго ранку! Як твої?

— Дрихнуть ще всі, аж до Генки. А в тебе?

— У десятому сні хріп Мультан. І Вечірка з ним. Ні, треба таки тікати. І там добираються.

— Все одно завтра ж поїдеш.

— Це-е я ще подивлюся. Як деякі люди поводитимуться.

— А Вечірка?

— Вечірку одшию. Оце сидять учора. Тут Вечіркова жінка припленталась. «Ну, випили. Куснули», — каже дід. «Часто ти кусаєш, — каже Вечіркова, — щоб не зашкодило часом». Тоді Вечірка тільки рукою махнув: «Слухай ти цю ропуху, мало що вона меле».

— Ну, а ви що на це?

— А я собі сиджу та думаю: «Оце справжнє чоловіче ставлення до жінки. Не хто-небудь. Пан і володар».

— Т-так, чоловіки тут серйозні. Диво-велетні.

Ми спустилися на дно моїх розкопок у третій вежі. Шість площин, шість кутів. Стеля, підлога другого ярусу частково обвалилася, як і частина внутрішнього облицювання стін.

Я промимрив це собі під ніс, але вона почула, скоса глянула на мене.

— «Поезія є бог у святих мріях землі», — процитувала вона когось.

— Це ще не те, — у тон їй сказав я. — Тут часом люди з Олімпу, метри із сталою репутацією, такі невмирущі шедеври видають, що початківцям-поетам і не снилося. Наприклад, хтось там виростив

Не вірите? Сам читав. А розмір вірша такий, ніби рекордний льон виростити, все одно що «Калинку» станцювати. Дають, братики.

— Ну, годі зубоскалити. Почнемо.

Під вежі був завалений, з усього видно, вже не товстим шаром щебінки, оббитої штукатурки й сміття, і в цьому шарі стояли «на попа» (одна трохи навскоси) три гранітні плити. Одна, очевидно, з облицювання, дві — зі стелі.

— Ми їх не зрушимо, — сказала вона.

Справді, плити були приблизно півтора метра на метр з чвертю. І завтовшки сантиметрів шістдесят.

— Не зрушимо, — повторила вона. — Збігати по хлопців, чи що?

— А пріоритет? — невдало спробував я відбутися жартом. — Ні, ми просто не будемо їх чіпати. Вигребемо сміття або навіть відгребемо його до стін. Бо люк у підземелля, видно, десь посередині. Якщо плити на ньому — нічого не зробиш, доведеться покликати допомогу. А ні — вони нам не перешкодять, ті плити.

Години півтори ми вперто працювали. Вона насипала лопатою у діряві відра сміття й щебінку, а я відносив усе це й висипав під стіни. Потім мені здалося, що це повільно. Я взяв другу лопату і почав просто відкидати з центру майданчика штукатурку, уламки цеглин, порох і таке інше.

І ось десь наприкінці другої години моя лопата скреготнула по чомусь суцільному. Раз, і вдруге, і втретє.

Отвір. Ну, не відкритий отвір. Просто квадратна відтулина і на ній, майже повністю прикриваючи її, товста плита з гладенького, на вигляд мало не відшліфованого піщанику. А на плиті хрест із чотирма закругленими лопастями, а в лопастях по незрозумілій (бо землею забиті) літері. А на перехрещенні лопастей старий шестигранний ярилів хрест під дашком, як на старожитніх кладовищах. На старовірських «голубцях».

Тут би лом, але куди бігти по нього. Нетерпеливість забиває навіть подих: ми дихаємо коротко й сипло.

Просовуємо в щілину лопати. Натиснули. Держак Стащиної лопати трохи прогнувся.

Але тут я, налягаючи грудьми на держак своєї лопати, просунув руки в цю тріщину і перевернув плиту на себе, назад, під широко розставлені ноги.

Відкрився люк. Темна прірва. Я чиркнув сірником і «стрельнув» ним униз (так він довше не згорає, ніж коли його просто опустити). Склепіння і стін він не вирвав із темряви. Зате на мить освітив неширокі і дуже прямовисні сходи з червоної цегли.

— Ну ось, — сказав я. — Тепер можна і по хлопців, і по дівчат.

— А пріоритет? — передражнила вона мене.

Я плюнув, дістав свічку (дві ще були в кишені), скинув куртку і ступив на першу приступку.

— Залишайтеся тут.

— А це чому ж? — здивувалася вона.

— А ви про «ефект собачої печери» в Італії чули?

— Якої печери?

— А є там печера-яма. Людина зайде і ходить, і байдуже. А собака чи кролик здихають через кілька хвилин.

— Чому це?

— З вулканічної тріщини виділяється вуглекислий газ… Сочиться потроху. А оскільки він важчий за повітря, то залишається внизу. Людська голова вища цієї зони. Собача — ні.

— Самі кажете — вища. Ми ж на чотирьох ходити не будемо. І потім, там вулкан…

— А тут могли бути трупи. І ніякої, навіть мінімальної вентиляції. А шар газу може бути вищий. І тоді вже говоритимуть про «ефект людської печери в Білорусії». Тільки говоритимуть інші, не ми. А нам залишиться слава першопрохідців. Посмертна.

Але вона вже теж стояла на приступках, нагиналася:

— Та ні, нормальне повітря. Затхлим не пахне.

— Від затхлого повітря ніхто ще не помирав. Ну, може, деякі.

— То що?

— А те, що вуглекислий газ затхлістю не пахне… Якщо хочете, він одним пахне. Смертю.

— По-моєму, вуглекислий газ — це не зовсім те, що оксид вуглецю. Він — вуглецевий ангідрид.

— Боже, яка ж ви вчена! СО і СО2 — вам це буде однаково… Мабуть. Бо хімік з мене такий, як і…

Я спускався, і вона спускалася за мною. І я вже плюнув на все. Нехай лізе, капосниця така. Освітлював тільки приступки спочатку собі, а потім уже в неї під ногами, щоб часом не копнула носом у цеглу. І все-таки на останніх приступках вона спіткнулась, і я, стоячи на рівній підлозі, ледве встиг підхопити її.

Страшенно я злився на неї, що лізе туди, куди не просять (хоч тут було безпечніше, ніж у наших стародавніх шахтах по видобуванню кременю. Під Вовковиськом. А вона цей кінець неоліту на власному животі увесь виповзала). І все-таки я не міг стриматися:

— Ходімо. Гонору у вас забагато. А насправді «кабы мы не поднялись да не встали, так вы бы поганую землю носом копали».

— А це що за діаманти красного письменства?

— А це коли москвич вихваляється і з нижньогородців кепкує, що ті йому отак відповідають. Мініна згадують.

— Ну гаразд, гаразд, — видно, зніяковіла вона. — Світіть довкола… Мінін.

Я підніс свічку і почав водити нею довкола.

Це була абсолютно пуста камера не камера, склеп не склеп, підвал не підвал. Підземелля. Приміщення, щоб у нім щось зберігалося? Але тут не було нічого. Пусто, як у студентській кишені напередодні стипендії (я, звичайно, маю на увазі типового, справжнього, стопроцентного студента).

Підлога з великих кам'яних плит. Стіни й склепіння ніби складені з товстих пластів дикого каменю і вузеньких смуг цегли. За формою — подовжений еліпсоїд обертання (всередині якого ми й знаходилися) із зрізаним нижнім кінцем. Ну, а простіше — яйце, яке облупили, зрізали один кінець і на цей кінець поставили. Метрів чотирнадцять в окружності, метрів три з половиною заввишки.

Тільки в одному місці (метра півтора від люку) якась темна пляма розміром із зошит. Отвір? Просто так не роздивишся. Підставити б щось. А що? Спину Сташки? Ще чого не вистачало, щоб тримала на спині мій «мало не центнер». Підставити їй свою спину? Ще краще. «А я в цього доктора на спині стояла та пританцьовувала». Зрештою, дурниці. Підставлю, як треба. І он вище, майже під склепінням, ще одна пляма. Ясно, робити тут нема чого.

— Ну що ж, — сказав я, — ставайте мені на спину, ось вам свічка. Гляньте, що там таке темніє, і век звідси. Як бачите, ми помилилися. Вірніше, я помилився. — Розчарування на її обличчі було таке, що шкода було дивитися.

— Може, обстукати підлогу? Стіни?

— Даремно. Видно одразу. Будова на віки.

Я старався не дивитися в її бік. І дуже жаль. Міг би дивитися й не дивитися, бо все вже було байдуже.

Я почув якийсь шелест угорі. Потім згори через люк поповз, звиваючись, як пітон, товстий, сірий, якийсь обридливо живий струмінь щебеню, штукатурки й піску.

— Пливе! — гаркнув я і кинувся до сходів, тягнучи за собою Сташку.

В цю мить вгорі щось тупо і важко гахнуло, сколихнувши стіни і прикривши майже все верхнє денне світло, що сяк-так сочилося в люк. Ніби у відповідь на це струмінчик битої цегли, піску, щебеню, якихось трісок перетворився на струмінь завтовшки із стовбур середньої величини дерева. Я був уже в ньому, але сходи були зовсім засипані, і ноги не могли знайти опори. Мені запорошило обличчя, рукава були повні піску.

Знову важко гупнуло. Зостався тільки вузький, як лезо, промінчик світла, і в цьому світлі я помітив, як ковзнуло на поверхні пилового струменя скло, досить великий шматок. Добре, що не в голову. А потім гупнуло щось збоку, і промінчик зник, і, ніби у відповідь на цей боковий удар, від якого задвигтіла, здається, сама земля, щось знову, втретє гупнуло над головою, подихом повітря загасивши язичок вогню.

— Що там?! — крикнув голос унизу.

— Обвал! Плити впали на лаз.

Я сповз униз, по коліна в цьому осипу з різного мотлоху.

— Де ви там?

— Тут я.

— Ідіть на голос… Я тут… Ближче… Ближче… Ага.

Ми зіткнулися. Потім наші руки знайшли одна одну.

— І нічого не можна зробити?

— Навряд. Півтора метра на метр з чвертю і на шістдесят сантиметрів… Це… це… якщо не помиляюсь… кожна плита нуль цілих шість десятих куба. Питомої ваги граніту я не пам'ятаю. Але спробуємо собі уявити стовп метр на метр і заввишки… А, напевне-таки я помиляюся. Але такої ваги мені не взяти. Чуєте?

Вгорі почувся шерхіт, легке гуркотіння, шелест.

— А це що?

— А це спливає на плити щебінь. Який ми так легковажно відкидали «трохи вбік»… І навіть ніякого важеля. Якби чимось підважити — можна було б спробувати. Ні.

— Що будемо робити? — спитав тихий голос.

— Зачекайте. Треба засвітити свічку, щоб огледітися. Без вогню зовсім каюк.

Я поляпав себе по кишенях і відчув крижаний холод у хребті:

— Ч-чорт! Холера на мою голову!

— Чого це ви?

— Сірники лишилися нагорі. В куртці.

— Та-ак.

— Так. Весела перспектива.

— То що робити?

— Сидіти. Чекати. І думати.

— Про що.

— Про те, що кожна плита нуль цілих шість десятих куба. Якщо точніше, так навіть нуль цілих шістдесят дев'ять сотих куба… Я згадав, вага граніту від трьох до семи тонн куб. Залежно від щільності.

— Значить?

— Помножте це на три. Так ось, навіть у щасливому випадку цей завал, ця бандура важить шість тонн. Ми не здужаємо навіть на товщину волосини зрушити плити з місця.

— Виходить, нам можуть допомогти тільки іззовні?

— Так. І потрібна техніка. Їм буде потрібна техніка. Бо нам вона тут без потреби.

— Що ж, — сказала вона, — будемо дивитися правді в очі. Допомоги іззовні також не буде.

— Чому? — І тут я здогадався.

— Ми пішли, коли ваші і мої спали. Ніхто не бачив нас. Ми не попередили ні про що ні дітей, ні колег, ні ваших господарів. Мало того, ми навели на неправдивий, фальшивий слід навіть Хилинського з Лигоновським. Курганний могильник, невідомо де, п'яте, десяте. Нас можуть шукати в лісі, по всьому районі, а не тут… І навіть слід на росі: «Зійде сонце — росу висушить».

— І все-таки мені підозрілий цей завал. Плити стояли міцно. Я спробував гойднути. Не ворухнулася жодна.

— Що ж ви думаєте?

— Думаю, чергова спроба позбутися, черговий замах на тих, хто багато знає.

— Що ж, чекати… Ви казали, без їжі…

— Я казав, скільки днів людина може прожити без їжі. Але я не казав, скільки вона може прожити без води. Води у нас нема. Навіть капіжу зі стелі.

А сам подумав: «Три дні».

Мої руки все ще шукали в кишенях те, чого там не могло бути. Носовик, ножик, сигарети (без сірників), шарикова ручка. І раптом у самому куточку правої кишені, мало не на половину під підкладкою намацали якийсь тонкий і навіть на дотик ламкий предмет. Потягли його, ще боючись вірити.

— Сташко, сірник!

— Ну й що? Сірник без коробки.

— Дурниці, якщо тільки…

Я гарячково думав, стискаючи в пальцях коштовність, рівній якій не було. Можна, можна здобути вогонь і без коробки. Як? Ну, по-перше, зігнути ногу і, коли штани обляжуть туго, натягнуться, черкнути сірником по кульші.

Можна, але я не знав, чи чисто шерстяні мої штани (тоді — вогонь!), чи з домішкою, нехай незначною, якоїсь синтетичної погані. Жорстка стіна? Але чи досить дрібнозерниста і чи достатньо суха?

— Ага… Сташко, де твоя рука? На, тримай. І крий тебе боже впустити і загубити.

— Що ти хочеш робити?

— Стривай.

Я згадав про уламок скла, що блиснув на піску в останньому промінчику світла, що пробивався тоді з отвору.

— Шматок скла!

Я поповз до обвалу, до грузу під ним (слава богу, що я не відійшов од нього далеко) і, натрапивши на сміття, почав руками сантиметр за сантиметром обмацувати його, навіть трохи перекопувати.

Справа була майже безнадійна. Скло могло відкинути, засипати. Але я мацав і мацав у повній темряві так уперто, ніби це була остання наша надія. Хоча що могло дати те скло? Можливо, одну-єдину невдалу спробу. А що могло дати нам світло, навіть якщо ми здобули б його? Але я шукав, мацав, шукав, мало не нюхав це сміття. І ось… ось… ні, не воно… ось. Воно… воно, чорт мене і всіх побери.

— Сташко!

— Я тут… Повзи… Сюди… Сюди… Що ти знайшов?

Я приклав скло до щоки — слава богу, сухе. Ні краплини вологи на ньому, лежало, очевидно, в піску.

— Дай сірника.

Я обережно водив по волоссі, на щастя, теж сухому. Сухе волосся краще за найкращу промокашку.

— Тримай свічку… Так. Тут тримай. І крий тебе боже навіть дихати.

Я міцно притис пальцем головку і сильно й швидко черкнув нею по склу. Раз… Другий… Третій… Зашипіло. І ось на кінчику сірника розквітла чудова, синя внизу, оранжева вище і жовта на кінці чародійно-жива квітка. Спалахнув гніт свічки.

Новими очима дивився я на нашу тюрму, на шари каменю й цегли впереміж, на конус сміття, який засипав сходи. Віткнув у це сміття свічку і поклав поруч останні дві.

— Вистачить ненадовго, — сказав я, — бо доведеться припалювати одну від одної.

— Ми не знаємо, чи можемо ми дозволити собі навіть таку розкіш? Чи вистачить у нас у цій пастці повітря? А ви ще закурили, Антоне.

— Тому й закурив. Бачите, димок тягнеться до тієї темної плями внизу і до тієї, що вище. Тут є тяга, є повітря. Принаймні ми не задихнемося. І я спробую зробити трут. Нехай не з деревинної губки. Нехай навіть з власних штанів.

Я глибоко затягнувся і пустив черговий струмінь диму. І знову його потягло до темної плями в стіні. Отвір. І тяга. Сильна тяга.

— І все-таки, в чому справа, що все це так несподівано обвалилося? — задумливо сказала вона.

— А тут і не докопаєшся. Може, той напівзруйнований мур упав і удар віддався сюди… А може, і найімовірніше за все, хтось стежив за нами. Хтось постарався нас тут замурувати. А разом замурувати і своє минуле.

— Та тут нічого нема. Яке минуле? Де?

Я саме кінчав обстукувати каменем підлогу.

— Так. Ніякого іншого підземелля під нами нема. Отже, ми не там шукали. Отже, треба шукати в іншому місці.

— Шукати? Ви ж збиралися кинути.

— Дзуськи, — сказав я. — Тепер уже дзуськи. Знайду.

— Ви спершу виберіться звідси.

— Вийду. Не знаю як, а виберуся. Через стіну пройду, а буду там. У землю зариються — і звідти їх дістану. Разом із минулим, і з сучасним, і з майбутнім, якого в них — я вже постараюсь — не буде.

Ці слова немов щось раптом зрушили в мені. Говорив я їх більш підсвідомо, ніж думаючи над їхнім сенсом. Чому я був упевнений, що нас завалили? По-перше, струс від якогось там обвалу не міг звалити плити. Треба було прикласти до них ще й якісь механічні зусилля, щоб вони впали. По-друге, щебінь ми відкидали все-таки досить далеко. Не міг він так легко почати зсуватися спершу між плити, а потім на них, ховаючи нас. Тут ясно, що було? Тут було щось на зразок міркувань у стародавньому східному гімні, наведеному, здається, у книжці «Душа одного народу» якогось англійського офіцера Фільдінга. Книжка розповідала про Бірму, і було їй близько ста років. Як воно було сказано?

Так, здається, я читав це там. Сто проти одного, що цей «обвальник» і «справжнього» Фільдінга не читав. Але міркувати він повинен був приблизно так.

І що це так вразило мене у власних словах, що я «дістану їх, хоч і в землі зариються. Разом з минулим і сучасним»? Події, слова, факти, чутки ніби тільки-но були жменею різноколірних скелець, а тепер, немовби вміщені в якийсь чарівний калейдоскоп, що став повільно обертатися, поступово почали складатися в геометричний візерунок, в якому була і симетрія, і навіть деякий порядок.

Слідів — я знову пройшовся по нашій тюрмі — не було, крім моїх. На жаль, я не подивився, спускаючись, чи були вони на приступках. Якщо були, отже, ті, трохи спустившись по сходах, самого підземелля докладно не оглянули і могли не помітити отворів, через які надходило до нас повітря. За їхнім розрахунком, ми не повинні були померти від спраги на якийсь там третій чи четвертий день. Ми повинні були померти від задухи через якісь там дві години. Вони не хотіли ризикувати. Кілька днів — це забагато. Катастрофа, години зо дві і задуха — оце був «певняк».

Холодна лють охопила мене. Гинути через якусь сволоту? Н-ні-і, це вже занадто. А калейдоскоп працював і працював, і скельця з тихим шелестом займали свої місця. Всі. Принаймні багато які. Аж до слів про «страшні яйця», які казали над п'яним Вечіркою ті невідомі. Мої, і Сташки, і всіх нас вороги. Варто було глянути на яйцеподібну форму підземелля. А чи воно одне тут таке?

Так, калейдоскоп складався. Тільки хто? Хто зараз знатиме з живих, що він склався в моїй голові в щось логічне, той калейдоскоп? Ніхто.

Я взяв свічку і пішов до отвору. Язичок вогню дедалі більше відтягувався в той бік. Отже, повітря звідкись надходило. Може, плити не так уже й щільно завалили люк. Відставивши руку із свічкою, я почав мацати кладку. Так, у ній справді був отвір з іржавими хрестоподібними гратами.

— Ну, Сташко, — я подав їй свічку. — Тримай трохи збоку під тяги.

Вивільнивши праву руку, я підскочив, ухопився за грати і почав розгойдувати їх (чи, може, гойдатися на них?). Дурниці все це було. Навіть коли б я виламав проржавіле залізо, хто б проліз у дірку розміром двадцять на двадцять сантиметрів? Але я не здатний був міркувати логічно ні про що, крім мого «калейдоскопа». І я гойдався, гойдався, то підтягувався до ґрат на руках, то відхилявся, з силою розпрямляючи зігнуті ноги, якими впирався в стіну.

Здалося мені чи ні, але в певний момент мені уявилося, що грати і нижній камінь кладки справді трохи хитаються, як хисткий зуб. Я зіскочив трохи відпочити і тут побачив, що від вертикальної перекладини в'ється, біжить у кладці вузька тріщинка. І я зрозумів, що зробив правильно, почавши ці «екзамени на мавпу». Так вони і вмуровувалися свого часу, грати, у кам'яну кладку: мінімум дві кам'яні кладки були подвійні або з міцними виямками. Два кінці «хреста» виходили у виямки, а два інші просто всовувалися в прорізи, а потім ці прорізи заповнювалися міцним розчином цемянки. Цемянка не витримала.

Я знову повис на гратах. Тривало це ціле століття. В усякому разі, перша свічка вже догоріла, і Сташка запалила другу. Перший камінь випав знизу… Другий, зараза, тримався, немовби в нього були корені. Тисяча коренів. Але зрештою гепнув мені під ноги й він.

Камінь на камінь.

— Ставайте, Сташко. Я вас підніму і, пробачте, просуну ногами наперед.

Перший і останній раз я тримав її на руках. Збоку горіла уткнута у сміття передостання наша свічка. Відчував через сукенку тепло і округлуватість її ніг. Потім, коли вони зникли в отворі, тверду округлість грудей. А біля моїх очей у напівмороці були її очі, і пасмочко її волосся лоскотало мені скроню.

— Стали?

— Здається, вмостилася, — пошепки відповіла вона.

Я пішов по вогонь, узяв це живе в руку і рушив до отвору. І раптом почув приглушений крик жаху. Озирнувся. Завал угорі за моєю спиною загрозливо прогинався. І тоді я кинувся бігом, ткнув світло в її руку:

— Відступіться.

Напевне, так скачуть через вогненне коло леви в цирку. В усякому разі, я отвір майже пролетів, приземлився накарачки і… ціле море полум'я охопило мою голову, розсипавшись потім вогненно-зеленими іскрами.

— Живі?

— Живий. Руку, здається, трохи підвернув.

Ми, наче змовившись, глянули в пролом і жахнулися. Нижня плита висіла одним краєм. Очевидно, на двох верхніх, що стискали її. Ненадійно стискали. Досить було кинути в неї камінь, та що там, — навіть просто, здавалося, кашлянути чи крикнути, і все це полетіло б униз, розчавлюючи все живе. Шлях назад був відрізаний. І навіть якби ми навмисне викликали цю лавину — невідомо, чи не засипала б вона той пролом, крізь який ми потрапили сюди. А куди потрапили? Ми обійшли довкола — таке саме підземелля, таке ж «страшне яйце», тільки що глухе і з дуже зруйнованими сходами. І ніякого виходу. Ні, такий самий отвір, тільки удвічі менший і без грат. І, значить, розширити його ніяк не можна було.

І ще слабенька надія, віконце вгорі розміром з долоню. Правда, це віконце не було темне. Це була слабенька пляма світла, денного світла, яке падало звідкись з висоти і освітлювало навіть якусь жалюгідну билинку, що росла, очевидно, на дні якогось колодязя чи просто ями, куди й виходила віддушина.

Знесилені, ми сіли просто на плити і, щиро кажучи, занепали духом настільки, що опустили голови. Це було справді все. Справжньою, слабкою втіхою було те, що вони, якщо вони були, не знали про існування сусідніх камер і що тому ми не задихнулися і не були мертвими вже, сховані обвалом. Наша удача означала тільки повільнішу смерть. І якщо мої кошмари несли в собі хоч зерня правди — ну що ж, у того, що було сховане тут різними людьми, буде тепер чотири сторожі.

— Нічого, нічого, Сташко, — сказав я. — Ну облиш, облиш.

Усе ще буде не так погано. Ми придумаємо щось, щоб вибратися. Ми, зрештою, спалимо на останній свічці щось із одягу. Невже не знайдуть хоч по струминці диму? Та знайдуть, знайдуть.

— Не втішайте мене, — тихо сказала вона. — Тут сотні життів, можуть бути сотні димів з коминів. Хто зверне на них увагу?.. Ні, треба дивитися правді в очі. Це — кінець.

Плечі її затремтіли. Мені здалося, що вона плаче, що взагалі вся її маленька постать є живе уособлення від чаю.

— Не плач, — сказав я і погладив її по голові. По цьому чудовому волоссі кольору червоного дерева із золотом, яке ніхто на світі — а я перший — не наважився б назвати рудим. Та воно й не було таке.

— Я не плачу, — несподівано твердим і навіть сухим, може, від безнадійності, голосом сказала вона. — Мені кривдно інше.

— Що?

— Тепер уже можна сказати. Бо все одно нічого не зміниться.

— Що таке? — самими губами спитав я.

— Мені кривдно, що ти не помітив. Не помітив, що я мало не з самого початку кохаю тебе…

— Облиш, — сказав я. — Це я, це я не хотів, щоб ти помітила. Я прожив більше за тебе, так багато, так безсоромно багато, що не маю права…

— Ти на все мав право… Я дуже, дуже кохаю тебе. І мені байдуже, що ти не знав, — тепер знаєш. І мені байдуже, що ми тут і не вийдемо звідси. Бо це ми тут. Ти і я. І інших у нас, навіть якби сталося непоправне і я перестала б так кохати тебе, як кохала, вже не буде. Не думай. Я щаслива від того.

— І я щасливий, що допомогло горе, що я почув це. Бо я ніколи не наважився б сказати тобі… Хоча я жадав би, щоб ти жила довго-довго, доки існує цей клятий, цей благословенний світ. Я більш за все на світі хотів би, щоб ти жила. Я дуже, дуже кохаю тебе. І мені легко зараз зізнатися в цьому.

Вона притиснулася до мене і поклала голову мені на коліна.

— Я дуже… я б усе віддала за тебе. Правда. Правда, бо доля поставила нас перед неможливістю брехати. Ані в жодному слові.

— Я і так ніколи не брехав би тобі. Цьому важкому волоссю, морським очам, оцим віям неможливо було б брехати. Дякую тобі за все. Будь благословенна.

І так ми сиділи в полоні нерозривних, злитих в одне останніх обіймах, чекаючи останнього виходу.

А іншого нам не дано було.

Минули хвилини, може, години, а може, й століття. Ми боялися поворухнутися. Ми жили переповненим найвищим життям.

Тому що просто вже не жили.

Я підвів голову. Мені здалося, що я почув крик. Дитячий? Або крик дорослого, приглушений кам'яною товщею? Крик цей ніби блукав, лунав то ближче, то далі, то зовсім зникав, то бився в якихось плутаних лабіринтах. Дуднів, як з-під землі, і раптом долітав так ясно, ніби за кілька метрів під відкритим небом.

— Сташко, чуєш?

Мабуть, вона не чула. Мабуть, вона спала чи просто перебувала в прострації.

— Дядечку! — мов комариний спів, лунав звідкись голос.

І тут же ніби вибухав у павутинні катакомб:

— Я зараз!

І знову, як крізь вату:

— Зараз.

Що це було? Галюцинації? Так швидко? А зрештою, чого й чекати від цього шматка землі, споконвіку отруєного ненавистю, віроломством, підлістю, смертним жахом і самою смертю?

Остання свічка вже наполовину згоріла. Поблякла плямка світла в отворі. Байдуже. Тепер уже скоро. Сірий, чорний камінь довкола, камінь зради і вбивства вип'є нас.

Мені здалося, що ми тут не одні, що чийсь невідомий погляд зупинений на нас. Я підвів голову, стараючись не поворухнутися, не потривожити дівочої голови на своїх колінах.

… З бокового отвору дивилося на мене людське обличчя. Дивилося з уважною і, може, мені здалося, недоброю пильністю. Блищали очі, великі-великі у темних проваллях очниць. Колір шкіри від світла свічки там, за стіною, був пергаментно-жовтий, мертвий. І на тонких, завжди таких приємно-в'їдливих, лисячих губах була холодна, злорадно-глумлива усмішка. Ксьондз Леонард.

Дивився і тільки що не злорадно, але зате зловісно, як ворон потопу[62], коли цей потоп почав спадати, відкриваючи Ноєвим очам і його, вороновим, трупи допотопних людей і звірів.

Гукнути його? Я не наважувався. Гірше за все була б ця остання моя помилка: побачити, як усміхнеться, і відійде, і зникне остання пляма світла, остання надія на щось. А воно й справді усміхнулося, це обличчя, повернулося, зникло. Померкло світло. І несподівано схопилася Сташка.

— Тут був хтось? — спитала диким, ніби з безтямного сну, голосом. — Був тут хтось чи ні?

— Ні, — сказав я неживим голосом. — Нікого тут не було. Сиди тихо. Дрімай далі. Вологістю тягне від каміння… Ні, я не чекав аж такого. Мій калейдоскоп розсипався. До нього потрапило зайве скельце… Не зайве було б поцікавитися, звідки воно взялося і яким чином зіпсувало візерунок?

— Ти що? Заговорюєшся? Незрозуміле говориш, — у цьому голосі тепер тремтіли нервовість і напруженість.

— Тихо. Тихо ти.

І тут я почув спершу легке дряпання, ніби миші десь скребли, потім — скрегіт. Далі той скрегіт подужчав, переходячи часом у різкий виск. З невимовним здивуванням, бо про таке досі я чув тільки в казках, а бачив тільки в кіно, я не спускав очей з вертикальної лінії в стіні. Вона розширялася під рівний скрегіт чогось і цей виск, а я витріщав очі на те, як вона стала щілиною, яка все ширшала й ширшала, перетворилась у спершу вузький, на кота, а потім широкий, хоча б і на людину, темний коридор.

Від'їжджав вузький прямокутний шмат стіни. Відкривалися очам, ніби на чверть кола на підлозі проведені, напівкруглі жолоби. Видно, такий самий жолоб був і в стіні, і вона відходила, відкочувалася на кам'яних кулях (такий механізм я колись бачив у потаємному ході в одному із стародавніх хрестоноських замків. Як люблять тепер казати, взаємозапозичення. А взагалі, чи не схоже в чомусь працюють наші підшипники?). А взагалі, чи не верзу я казна-що? Так плутається все в голові після цих кількох годин під землею.

Я обережно взяв Сташку під пахви і встав. До наших ніг котилися вже з темної щілини дві невеличкі постаті: Стасик Мультан і Василько Шубайло:

— Дядечку Антосю! Ви тут? Тіточко! І ви тут?

У мене перехопило горло, в ньому стояв якийсь важкий давкий клубок. Можливо, я закричав би. Але стримався. Бо за ними виступила з темряви постать ксьондза. Чорна тінь і дві пергаментні плями. Рука із свічкою, вся обліплена маленькими сталактитами воску. І обличчя, на якому завмерла все та сама допитливо-байдужа усмішка, яка ніби глузувала і випробовувала.

— Ви живі? — ворухнулися губи.

І в мене ніби ще більше зросла підозра.

— Слава панові богу, — сказав він. — Ходімо.

Ми вийшли «коридором» у невеличку камеру. Ксьондз штовхнув стіну, і вона з попереднім скреготом і виском покотилася на своє місце. Ми повернули за ріг і опинилися в довгому і низькому коридорі-катакомбі.

— Тут недалеко, — сказав Жихович, — і слава богу, що тут є хід.

— Славу богу, що вони не знали про нього і друге підземелля.

— Про нього не знав і я, — сказав ксьондз. І додав, помовчавши: — Спасибі ось їм. Вони так кричали про підземелля, що я пішов з ними, нехай тільки відчепляться. Всі інші стривожилися і пішли на пошуки якогось невідомого «городища» і «курганного могильника» годину тому… Соромно, йдучи на зустріч з можливою небезпекою, скеровувати людей на неправильний слід. З невеликого обману часом народжується непоправиме. Як із лжевчення — смерть духу, а із свідомої облудної фальші — смерть.

Він сам міг би мати подобу уособлення фальші, якби не гіркий сарказм у тоні його слів.

— Досить уже смертей для цього нещасного кутка землі. Просто Бермудський трикутник якийсь. Кладно — Ольшани — Темний Бір. Гинуть надії, без сліду зникають люди, їхні мрії й надії.

— І хто винен у цьому? — я все ще не міг позбутися підозри.

— Не знаю. Певно, предки. І нащадки, недавні й сучасні. І я винен. В тому, що живу, коли всі друзі… і подруги давно загинули.

Він дибав ходом, як живий привид. Справді так.

— Це було б жахливо, аби загинули ще й ви. На порозі якогось відкриття, — він пронизливо скоса глянув на мене, — або на порозі поразки, яка тільки й визначає, мужня людина чи так собі.

Мені стало трохи соромно. Бо коли міркувати по його минулому, то він був вище підозр.

— Слухайте, — сказав я, може, занадто різко, бо не Міг забути тієї усмішки в отворі, — чи можлива така річ, стопроцентний християнин перших років християнства? У наші дні, з нашим минулим? Не обманюй навіть у дрібницях, не прелюбодійствуй навіть оком. Ні. Ви, здається, такий або хочете бути таким. Розтлумачте мені, як це?

— Та ну вас.

— А я не вірю. Не вірю, бо у більшості людей подвійне дно.

— Не вірте йому, — тихо сказала Сташка, — просто у нього був стрес, і він ніяк не може очуматися.

— Подвійне дно. Можливо, й тих замурували, як у моїм сні. Моєму калейдоскопові бракує тільки одного скельця.

— Якого?

— Що означали ті слова з кошмару: «два сторожі непідспівані і один нехрещений»? Хто такі ті троє?

— Слухайте, — сказав ксьондз, — у вас справді добре-таки лізе вгору нервова неурівноваженість.

Ми вийшли на світло. Зеленіла трава. Низьке вже сонце клало помаранчеві відтінки на листя. За брамою, на сільській вулиці, долітав з хмари пилу спокійний і мирний хорал вечірньої череди: мукання корів, жалісливо-гнусаві голоси овечок.

Я взяв Сташку за руку, і тут мене затіпало. Так, що я боявся витиснути з себе навіть слово, щоб воно не прорвалося риданнями полегшення. Не за себе, можете мені повірити.

— Ти не шкодуєш за сьогоднішнім днем? — пошепки спитала вона.

— Ні. Хтось сказав: «Я не знав, який вигляд має мій рідний дім, поки не вийшов за його стіни. Я не знав, що таке щастя, поки не пройшов прірву біди»… Я не шкодую за сьогоднішнім днем.

І однак мені довелося під кінець пошкодувати за ним. Від «плебанії» — нашої, звісно, — кинувся до мене Мультан.

— Слава богу, живі. Слава богу, хоч ви живі. Бо трьох в один день…

Мені ніби залізом скувало щелепи.

— Хто?

— Зелепущонок сьогодні витягував перемет біля Дубової гатки (чорт його побери, чого він завжди його в тих корчах ставить) і витягнув…

— Лопотуха?

— Він. Міліція повезла вже. Видно, упав у темряві із стрімкої кручі. Скронею об корч чи об чорний дуб — он скільки їх там стирчить біля берега. І готовий!

Я згадав вартого жалю, сумирного чоловіка-мученика, його беззахисне «хлопчику, не треба» і як він спробував налякати мене, щоб не швендяв у «його домі». І згадав свою підозру, і уявив останнє скельце в калейдоскопі: тіло утопленика.

І тут я зрозумів, що я — віслюк.

Розділ VII

Ми сиділи з Хилинським на березі ставка, там, де впадала в нього Ольшанка. Дуже широкий в цьому місці ставок подекуди парував, стояли над ним поодинокі маленькі стовпи туману, злегка просвічувані вранішнім сонцем. Вудили. Вірніше, вудив один він, хоч не часто, але підсікаючи то плітку, то невеликого головня. Уже десятків зо два таких плавали в його відерці, часом без ніякої причини починаючи гарячково, мов по команді, борсатися.

— Все ясно, — сказав він, вислухавши мене. — І ясно, що Лопотуха мав загинути після лікарського висновку Лигоновського. Хтось злякався того, що до чоловіка повернеться психічна рівновага.

— З тих, хто був присутній?

— Чому? Кожний з них міг розповісти про це комусь із родичів чи знайомих.

— Лигоновський таки поїхав.

— Так. Сказав: «Якщо кожне моє слово в цьому чудовому і високоморальному краї призводитиме до таких результатів, то я зникаю, і нехай вони тут живуть за своїми норовами і звичаями». І все-таки я нікого не бачу з присутніх там, хто міг би таке вчинити, кого минуле зв'язувало б із цим нещасним.

— Ми ще дуже мало знаємо. І тому не можемо передбачити і попередити вчинки цього, або цих. І ти маєш рацію: могли комусь і розповісти.

— «Попередити». А тут через це незнання гинуть і гинуть люди. Ви не загинули вчора тільки дивом.

— Думаєш, штучний обвал?

— Аякже. Упав шматок муру там, де ламали. І тут до струсу долучилася сила, прикладена до плит… Облиш, — несподівано попросив він. — Облиш. Не твоя це справа. І це починає ставати дуже небезпечним. Наступного разу для тебе це може не закінчитися так вдало. А тут ще твій нервовий стан. Кожний може сказати, що справою займався псих. Довір'я не буде.

— І нехай не буде. — У мені раптом прокинувся гумор шибеника, чого я від себе ніяк не чекав. — Тут стільки розумних, що обов'язково потрібен хоч один божевільний. Якщо не Лопотуха, то нехай уже буду і я.

— Ну-ну. Божевільні іноді повинні висловлювати парадокси. І єретичні думки. Навіть замахуватися на авторитети. Особливо якщо грішили передовими поглядами.

— Так. Надлюдська зневага до лайки та ухвал… І куди ж це я увалився, куди потрапив? І куди можуть завести людину передові погляди? А багато ж хто вважає свої погляди передовими. А в кого сумління атрофоване — ті всі себе передовими вважають. Винаходять гази, атом, історичні поступки, шовінізм, історичні вчинки, ешафоти. І вчать моралі, тільки якщо знають, що на неї махнули рукою… Відкривають, відкривають те, до чого нікому ніякого нема діла. А от звичайного засобу від зубів, від головного болю тн, зрештою, від радикуліту, коли в людини поперек болить, нема. Людство криком від цього кричить, а їм байдуже. Вони порпаються в глаголицях…

— Ну-ну. Ти даєш. Просто пуританський… Та раптом так і витріщився на мене.

— Ти що, морського змія побачив?

Він, очевидно, навіть занепокоївся, бо я ніби заціпенів, втупивши погляд в одну точку. Моя вудка швидко запливла б на середину ставка, аби він не перехопив її.

— Ну ось. Ось і в тебе. Та диви, як повів обережно… А, чорт! Та що врешті з тобою?

Але тут я почав трястися від сміху. Спочатку тихого, а потім зовсім уже нестерпного і нестримного.

— Та що з тобою, хлопче? Справді ти з глузду з'їхав, чи що?

— Ідіот! Ідіот!

— Згоден, але чому?

— Я сказав… ой… про глаголицю.

— Не ти перший.

— І тільки тут мені спало на думку… Ми шукали під третьою вежею.

— Правильно. третя літера, що в кириличному алфавіті, що в глаголичному.

— Так. І в глаголичному… ах-ха-ха! — перша літера під титлом має значення один, має значення — два, а має значення — три… Ой, тримайте мене! І нас мало не засипало і не вбило під третьою вежею.

— Та-ак. Не бачу нічого смішного. Своєрідний гумор.

— Справа в тому, що справді один, два, три. Так у глаголиці. Але в кирилиці не має цифрового значення. І ніколи не мала, як , як двєрь , як Ш, Щ, Ю та інші. Не мала.

— Як-як?

— А ось так. І виходить, кроків униз — це означає шість, а не вісім кроків униз. Б і Ж не мали в стародавній Білорусії числового значення.

— перша вежа.

— ніяка, ти розумієш, ніяка.

— це друга вежа від кутньої. І, значить, помилилися не тільки ми, але й ті, що хотіли нас засипати. Вони нічого не знали, вони тільки стежили за нами. А все, що ми… ох… воно під другою вежею.

Я знеміг від сміху, зовсім знесилився:

— Ах, боже мій! Йолоп! Йолопень! Віслюк — ремінні вуха.

— Нічого, віслюк на чотирьох ногах, та й то спотикається.

— Ну, годі. Я більше не дозволю цьому віслюкові спотикатися. Мулом мені стати, якщо це не так.

З цієї миті я твердо вирішив, що ніхто, ніщо й ніколи у віслюки мене не запише. Історія колись покаже, так усе це сталося чи не так.

Ще тільки одне. Поки ми дійшли до місця, де нам треба було розходитися, я передав Хилинському усі свої міркування в цій справі. Нехай передає далі кому захоче. Я не хотів далі ризикувати. Мало що могло статися зі мною в цьому кутку? Він слухав уважно, а потім, нічого не коментуючи, сказав тільки якимсь ніби байдужим голосом:

— Щось схоже на те. — І додав після паузи: — І ось іще що. Це тобі пожива для роздумів. «БТ» ніколи, із самого заснування ларка, кіоскерові не відпускали.

Що мені було до «БТ» і до цього небораки? Мене вразило інше.

— Так, виходить, пошуки йдуть? Їх не кинули?

— Ет, — відмахнувся він, — нічого я не знаю. Щука якось обмовився.

… Через день тихий наш притулок перетворився на вавілонське стовпотворіння. Снували між Ольшанами і Ольшанкою різні машини й різні люди. Приїздили навіть із Кладненського і столичного музеїв. Приходили й відходили місцеві. Часом на пагорбку люди збиралися у маленькі окремі купки, де жваві, а де похмурі.

— Ну що, накльовується щось? — спитав Ничипір Ольшанський.

І хоча, відгрібши нову порцію різного мотлоху, на глибині шести кроків від «материка» ми справді щойно знайшли вибитий на камені контур корабля, я відповів ухильно:

— А дідько його знає. Тут така головоломка, що не можна бути певним ні в чому… Може, щось і знайдеться, а скоріше всього ні.

Я не хотів розсипати майже завершеного візерунка в калейдоскопі.

До вечора ми розчистили майже весь майданчик. Я вже навіть приблизно бачив, де плити на підлозі дрібніші. Там можна було припустити існування замурованого лазу. Тому я спеціально не дав хлопцям розкопувати до кінця.

— Годі на сьогодні. Завтра вранці візьмемося знову. Вони бурчали. Азарт — це азарт.

— Нічого, нічого. Залиште трохи приємного чекання і на завтра.

— Приємного, — досить глумливо сказала Сташка. — Нічого там приємного не буде.

Я спохмурнів:

— Якщо навіть я маю рацію, то один день уже нічого не дасть і нічого вже не змінить. Якщо навіть здогадки правильні… Тому що люди, ми в даному випадку, запізнилися з допомогою. На добрих три з половиною століття.

Розділ VIII

… Ми вмилися в рукаві річки, попрощалися, і я пішов провести Сташку та її команду до табору. Там уже весело палало вогнище і шипів на ньому казан з якоюсь юшкою, зважаючи на запах, курячою, а біля неї чаклувала худенька Валя Велет. Усі розсілися довкола.

— Що це ви так пізно? — спитала сьогоднішня куховарка.

— Свиня полудня не знає, — відповів Сідун. — Та й не тільки ми винні. Півень же ще не зварився.

Я відчував, що Генка знову щось готує.

— А все вона, — сказав лоботряс, киваючи на дівчину. — Не треба було їй дивитися, як півня різали. У неї око живить. — Зітхнув з фальшивим сумом: — Так довго мучився півень.

І тут Валя мене здивувала. Видно, Генчине блюзнірство вже навіть їй поперек горла стояло.

— Е-ех, — сказала вона, — не людина, а суховій. Та ще такий суховій, що й бур'ян у полі сохне.

— Сам він бур'ян, — сказала раптом Тереза.

— А моя ж ти дорогесенька, а моя ж ти чаєчко. Я ж на тобі женитися хотів.

— На якій за чергою? — спитала Тереза. — Женися, тільки не на мені.

— Женися, щоб дурні не перевелися, — додала Валя. Генка притих, розуміючи, що тут уже всі хочуть прищекнути йому хвоста. Навіть після їди ґречно сказав «дякую», але Велет і тут була неприступна.

— Дякую за обід, що наївся дармоїд.

— Пощади! — заблагав Сідун.

Але дівчатам і самим уже не хотілося добивати «дармоїда». Злетів тихий ангел.

Я не знаю нічого кращого за вогнище. Воно приваблює завжди. Але особливо в отакому світі, залитому оливково-золотавим світлом повні. Повсюди м'яка однотонність, повсюди щось таке, що вабить невідомо куди. І в цій трохи навіть сріблястій місячній імлі — теплий і рухливий червоний мазок. Художники розуміють це. Добрі художники.

— Мені час, — зітхнувши, сказав я і підвівся.

— Мабуть, я вас проведу до краю городища.

Прохолода нічного повітря. Особливо лагідного після тепла вогнища. Ми йшли в цій імлі. Вогнище віддалялося і перетворювалося вже на плямку, на живу іскру. Ледь ввігнутою чашею, оливково-сріблястою під місяцем, лежала перед нами поверхня городища, відокремлена від решти світу тінню од валів.

— Місячний кратер, — сказала вона.

— Станіславе, ти не передумала?

— Що?

— Не розкаюєшся?

— В чому?

— В тому, що сказала вчора.

— Ні, — тихо сказала вона. — І гадаю, що не каятимуся. До самого кінця.

— І я. До самого кінця. Все одно, близько він буде чи далеко. Тільки я не знаю, чим я заслужив від бога таке.

— А цього нічим не заслуговують.

— Ні обличчям, ні молодістю, ні вчинками, ні навіть великими справами.

— Іноді. Коли таке вже й без того з'явилося. А воно приходить просто так.

Я взяв її долоні в свої. Потім у моїх пальцях опинилися її ліктики, потім плечі. Я притулив її до грудей, і так ми стояли, легенько погойдуючись, ніби пливли в нереальній місячній заграві.

Потім, через незліченні роки, я відпустив її, хоча це світло місяця було свідком того, як мені не хотілося цього робити.

— Прощавай, — сказав я. — До завтра.

— До завтра.

— Що б не сталося?

— Що б не сталося з нами в житті — завжди до завтра.

— Боюсь, — сказав я. — А раптом щось непоправне?

Ноги самі несли мене схилом. Я здатний був вибрикувати, як лоша після зимової стайні. Все нутро ніби захлиналося, по вінця переповнене радістю. Була, однак, у цієї радості одна холодна й розважлива жилка впевненості. Упевненості й переконаності, які виростали б і виростали, якби я дав їм волю. Я їм, однак, цієї волі не давав, занадто сповнений тим, що тільки-но відбулося, раптовим почуттям радості.

І я не давав волі раптовому осяянню, яке прийшло і не відпускало мене, ставши впевненістю й переконаністю. І в цьому була моя помилка. Але я просто не міг, щоб у моєму новому почутті єдності з усім цим безмежним, добрим і мудрим світом жили підозри, ненависть і зло.

Я ступив у невеличку балку, краще сказати навіть, широкий ярок. Ліворуч і праворуч були досить круті стіни схилів, стежка в'юнилась по дну і виходила в неширокий отвір, за яким не моргаючи стояла велика нерухома зірка.

Тьмяно й таємниче лежали в котловині в якомусь нікому не відомому порядку великі й менші валуни. Це було місце, де стара народна фантазія охоче помістила б майданчик для шабашів різної більш чи менш шкідливої язичеської нечисті. Ця балка — останній куток їхнього колишнього безмежного королівства. Оті ледь помітні камені — їхні колишні зруйновані трони. Трони в балці, в якій густо настоялась їхня тривога, бездомність і приреченість. Їхня остання безнадійність у мертвій пустці бездуховності.

І єдина жива — чи жива? — істота в цьому світі забуття й похмурої туги. Ні, я не був тут єдиною живою істотою. Переді мною якраз на тому місці, де стежка пірнала у вузьку ущелину, щоб метрів через десять вирватися на простір, стовбичила дуже висока тінь людини. Ця тінь підвела руку і повільно опустила її. Все це робилося в повному мовчанні, в якому було щось таке, що нічого доброго не обіцяло.

Я оглянувся назад — ще одна тінь тепер блокувала другий вихід, той, яким я забрів у цю пастку. А я все вже зрозумів, я знав і міг сподіватися на таке. Але я, осліплений своїм щастям, приглушив свої передчування, не дав їм волі. І тепер розплачувався за це.

— Ви хто? — вдаючи повну безтурботність, спитав я.

Він мовчав, і раптом на темній плямі обличчя тьмяно проявилася біла підкова. Невідомий посміхався.

— Зрештою, можете й мовчати. Я знаю й так.

Їхні пози краще за всі слова свідчили про те, що цьому моєму «знаю» я й зобов'язаний цією нічною зустріччю і що вона не може не закінчитися для мене погано. Бо мого мовчання про ці знання не можна було купити, але можна було здобути, перестрівши так на вузькій стежці. Вони й перестріли. І це була не перша їхня спроба здобути мовчання за будь-яку ціну.

— Здоров, Гончаронок, — кивнув я, скоса глянувши на того, що підходив ззаду. — І ти здоров, Висоцький, — це передньому. — Що, спокій набрид любителеві «тихого життя»?

— Ну, здоров, — це процідив нарешті перші свої слова Висоцький. — Доброї ночі, Космич.

— Навряд чи вона буде добра.

— І тут ти не помиляєшся, — з лінуватим спокоєм сказав він.

— Даремно ви стараєтеся, хлопці. Даремно розпочали. Моє мовчання вже нічого не варте. Я порушив його. І якщо зі мною щось станеться — ті люди зроблять свої висновки. І цього разу вагатися собі не дозволять. Зволікати не будуть.

— А нам не треба. Це не здобуття мовчання, — озвався і Гончаронок. — І навіть не зовсім помста. Просто підведення підсумків. Ти зробив своє діло, привів нас до тобою ж відкритого сховища. А вже розкрити його — тут нам цілком вистачить твого мовчання до ранку. Це для нас воно буде — до ранку. Для тебе воно буде на необмежений час. Навіть якщо розраховувати на трубу архангела.

— Для вас вона також засурмить, — сказав я. — Скоріше, ніж сподіваєтеся.

— Це ми, як то кажуть, ще побачимо, — сказав Ігнась.

— Ну то що, — запропонував я, — сядемо та поговоримо?

— Зволікаєш? — це Гончаронок. — Виторговуєш пару хвилин? Не допоможе.

— Ні, не зволікаю. Просто постараємося вгамувати вашу й мою цікавість. Взаємно. Цікаво ж, правда, як працювали наші голови?

— Твоя скоро не працюватиме, — сказав Гончаронок.

— Облиш, — перебив Висоцький, — і справді цікаво. А часу нам вистачить, навіть забагато буде. Потрібне нам можна й переховати легко. Решта нехай горить.

— А те, що потрібне не тобі й мені?

— Може, й знайдеться. А може й згоріти, чорт із ним… Справді, давайте сядемо та тихо-мирно поговоримо.

І він показав мені на високий валун збоку стежки. Самі вони сіли на два нижчі, щоб мати більшу за мене волю в рухах. Нічний шабаш нечисті почався.

— Ну от і поговоримо, — ляснув себе по коліну Висоцький.

Сеймик був, як кажуть, невеличкий, але вельми поважаний. У двох його учасників (а я був переконаний в цьому), окрім переваги грубої фізичної сили — може, й не такої вже великої переваги, — з цілковитою певністю можна було знайти в кишенях ножі, а в когось, може, і симпатичний маленький кастет, а у внутрішніх кишенях піджаків або під пахвою — пістолети.

— Починай, — ніби поспішаючи, сказав Гончаронок.

— Почну, — сказав я. — Почну з того, що коли навіть і не на сто процентів, але я знаю вашу історію, ваше минуле. Як? Вважайте, що спочатку це були просто неясні здогадки. Я не знаю, яким чином ви довідалися про книгу і таємниці, сховані в ній. Але ви знали. Можливо, ще з часів війни, з часів останнього Ольшанського. На жаль, ви не змогли бути присутніми при фіналі трагедії і докладно не знали, де й що на додаток до старого скарбу сховав останній князь. Тому що у справу втрутилося гестапо, яке ховало архів, і айнзацкоманда, яка ховала награбоване. І та, й та організації розташували свої схованки в небезпечній близькості до стародавнього скарбу. Їм здалося, що надійнішого місця не знайдеш. І вони не були схильні інформувати сторонніх, та ще тутешніх, відкривати їм свої таємниці. Навпаки, приховавши од вас же ваші ж справи, вони змусили вас залишитися тут надійними вартовими своїх коштовностей і, в разі чого, захисниками їхніми, бо ви заодно захищали свій спокій і сяке-таке майбуття… На таку несподівану неприємність, коли хтось почав би шукати й копати…

Вони переглянулись.

— Але господарі не вижили. Старий Ольшанський хутко помер. Книга зникла невідомо де. Ви не могли й подумати, що вона закинута на горище в хаті діда Мультана, де її знайшов Пташинський. Зате у вас була надія, що не все втрачено, доки книга невідомо де, але якщо навіть і знайдеться, то мало дасть користі тому, хто знайшов. Бо йому треба здогадатися про існування шифрованого повідомлення, розкрити його і… цього мало, мати в руках певний предмет, без якого, як вважав стародавній князь та й ви також, розшифрувати таємницю неможливо. Ні він, ні ви не подумали, що, маючи на плечах хоч щось схоже на голову, можна обійтися й без наявності того предмета.

— Якого предмета? — процідив крізь зуби Гончаронок.

— Я багато над цим думав. Випадок допоміг мені, а ви своєю поведінкою зміцнили мою здогадку. Це «мед», мідь, це товкач у вас, Гончаронок. І ступа, яка, я майже впевнений, у вас, Висоцький. Що ж ви не склали своїх набутків в одну спільну скарбницю? Боялися, не довіряли один одному. Збиралися шантажувати один одного спільним непевним минулим?

— Брешеш, — сказав Висоцький.

— Чому брешу? Ви просто не знайшли книгу. Так склалися обставини. Не потрібні були ні злочини, ні нові й нові ваші жертви.

— Тут ти зробив дурницю, — сказав Гончаронок. — Ми згодом здогадалися, що ти якимось незрозумілим чином зробив неймовірне, хоч мав у руках тільки третину таємниці. Нам лишалося тільки стежити за тобою.

— І з деякого часу ви здогадалися, куди веде мене в цьому лабіринті моя нитка. І тоді я став непотрібний. І тоді ви почали робити численні спроби. Вам тепер треба було обов'язково прибрати мене з дороги. Щоб не перешкоджав. Однією була спроба закидати мене камінням під час «дуелі ліхтарів». Другою — напад чотирьох (здогадуюся, хто були інші два, і здогадуюся, чому вони сьогодні не тут). І третій замах, який мало не увінчався успіхом. Обвал.

— Четвертий увінчається, — сказав Гончаронок.

Я зволікав. Безсоромно зволікав. Виходу в мене майже не було. Була тільки слабка надія, що хтось прийде в «плебанію». До мене. Що, може, хтось кинеться і мене почнуть шукати. Мені треба було якомога довше затримати їх, щоб їм менше лишилося часу до ранку. Коли це зараз сходить сонце? Гм, десь о пів на четверту. Лишилося якихось три з невеличким гаком години.

Треба було всіляко рятувати справу, якщо я вже не міг врятувати своє життя. Рятувати справу, за яку наклали головою стільки людей. Мені дуже не хотілося покидати передчасно цей найкращий із світів (чи найкращий, коли по ньому швендяє така наволоч?), але якщо вже так було кимось наперед визначено, то я хотів бути останнім, який завчасно його покине. Щоб після мене більше ніхто.

Світ був по вінця залитий байдужо-прекрасним світлом місяця. Балка, в якій ми сиділи, по вінця, аж із верхом переповнена темним присмерком. І праворуч від себе я бачив чоловіка з обличчям, яке було посічене дрібною сіткою зморщок, і з вухами великими, як в Будди, а ліворуч — другого, великого й міцного, який з лінивою грацією розпалився на камені.

— Ви вважали, що, коли зруйнуєте мур біля вежі, вам легше буде забратися в підземелля. Під шумок. То одні розбирають, то ви. І ось Гончаронок з усією властивою йому чарівністю переконує голову в доцільності закрити мечеть і зробити в ній свинарник.

— Яку мечеть?

— Ну, пробити запасний вхід у замковий двір і зробити в ньому скотарню… А тут я, з фотоапаратом. І навіть голову напускати на мене не треба, щоб самим зостатися збоку. Голова сам на рожен лізе. Охоронну ж дошку зняли. Заборони нема руйнувати, а тут — на гарячому… Невеличка, але неприємність. А тут ще два Івановичі, що йому на цьому краєзнавстві давно вуха об'їли. А вам з цим їхнім «Знай свій край» та «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» і поготів. Бо вам якраз і треба було, щоб люди менше знали свій край і надовго забули про деяких типів та їхні вчинки.

— Ігнасю, я його зараз рубону, — сказав Гончаронок.

— Дай спокій. Хіба тобі не цікаво, до чого він там додумався? Нехай розпатякує. Далеко він своїх знань не донесе. А нам цікаво буде знати, чому він запідозрив. Я вже не дуже розумним виглядав, а про тебе й говорити нічого. Настільки тупа тварина, що підозр не повинно було бути.

Гончаронок поліз рукою в кишеню.

— Облиш, — сказав Висоцький, — ніж ти добре кидаєш, але його крізь кишеню, як кулю, скажімо, не кинеш. Сиди й слухай.

— Часто траплявся ти мені, Тодоре, на дорозі. Часом вночі. І стрибав через канаву, повну води, щоб малу потребу справити. А нащо?

— А на те… Зустрілися тут з одним…

— А до цього, на іншій дорозі, про «страшні яйця» розмовляли? Я сподівався тільки, що вигадки і припущення, побудовані на піску, не завдадуть мені шкоди.

— Ч-чорт.

— Полем ви звідти йшли, щоб повернутися іншою дорогою, ніж той.

Хто «той», було для мене темною ніччю, як і багато й багато чого в цій справі. Багато що, об чім я вже ніколи не довідаюся. Але я повинен був удавати, що мені відомо куди більше, ніж насправді (тільки б не перегнути!), і тому навіть брехати з більшою чи меншою долею вірогідності.

— Ви поспішали. Тим більш що тоді, по дорозі на станцію, у грузовику, я проговорився, що пов'язую все, що відбувається, не тільки з тим скарбом, але й з подіями перед втечею німців. Тут уже й справу з Лопотухою треба було довести до ладу («дуель ліхтарів»), а заразом і зі мною, якщо вже вночі поліз у вежу, потрапив під руку. І втікати навіть не було як. Прив'язані до архівів… Тож-бо ти тоді на станції, Висоцький, так на дядька в піжамі психонув. Справді, їде собі куди хоче, а ти, «тубілець», змушений на місці сидіти, тремтіти й чекати на висновки. Та й дивно, що чоловік не знає, де його брата розстріляли, в Кладно чи в Білостоці. Більше все-таки на Кладно чутки кажуть. І прізвище на пам'ятнику чорним по білому.

— Яку справу з Лопотухою? — ніби нічого після згадки про нього не слухав, спитав Висоцький.

— А ви думали, що коли він замок за свою фортецю вважає, вас щодня бачить і підсвідомо побоюється і напускає на себе більше дурощів, ніж насправді, то він може якийсь там тайник влаштувати. Для певності ви тоді вночі у вежі й стіну руйнували. У підозрілому для вас місці.

— Розумний ти чоловік, Космич, — з млявою погрозою сказав Висоцький. — Розумний. Тільки ти як той, мудрий після шкоди. Схаменувся пізно.

— Так. Я знаю. Але не думаю, щоб ви дуже виграли в часі. Не тільки вас тут щось тримає. Тримає тут те-се ще одного чоловіка.

— Загадками говориш, — сказав Гончаронок.

— Так.

— Ну, далі, — сказав Висоцький.

— Про спробу вдертися в мою квартиру, про «мою» записку до Мар'яна я вам нічого не казатиму. І без того довга розповідь. Не знаю також, що вас вело до другої вежі. Певно, логічне продовження, проекція на майбутнє моїх вчинків. Але третьою вежею я вас на хвилину збив з пантелику.

— Ненадовго, — сказав Висоцький.

— Правильно. Інакше ви б мені там могилу не ладнали. Тоді б останньою жертвою був би не я, а Лопотуха. Надто вам слова лікаря не сподобалися, що той Людвіг може очуняти, прийти до пам'яті… Так, багато подій відбулося. Багато про що я не знаю, багато про що не знаєте і ви.

«Тягнути далі нічого. Та я й стомився. Дуже стомився духом. Скоріше, справді, кінець. Продовжувати цю комедію нема ні сили, ні бажання».

— Вас так чи інакше спіймають. Рано чи пізно. І тоді всі будуть відомщені. І я також.

— Е, ні, — сказав Висоцький, — поки те, так це перед нами відкритий шлях. І, коли ми візьмемо все у свої руки, — молодчики такі, як ви, не потрібні будуть.

— Дехто й раніше казав це саме. Де вони? Але якщо це, на загальне нещастя, й станеться, ось тільки тоді ми по-справжньому і потрібні будемо. Навіть ті, кого зараз не дуже беруть всерйоз (з різних боків) аматори й знавці «справи».

— Це чому ж? — ужалив Гончаронок. — Поки що ми тут хазяї. І згодом будемо хазяями повними. У нас здоровий глузд.

— Не будете, — я був майже спокійний. — Гадаєте, божі й людські закони скасовані на користь цього кутка чи якогось іншого на землі? Тільки тому, що ми народилися тут? А якийсь там Гітлер у Німеччині? А Власов у Росії? Ні, ці закони ніде не скасовуються. Корабель ваш дуже старий і зараз летить на рифи.

— То що ж нам, бідним, робити? — у фальшивій скруті запитав Висоцький.

— А треба було вчитися з дитинства сумлінності, яка в тому житейському морі замість навігатора. Вивчити її і пливти собі. Або зневажати її, і тоді — будьте прокляті на вікі вічні!

— Що ж, погомоніли, — Висоцький витягнув з кишені пістолет.

Я готовий. Мені майже не страшно, так, ніби трохи смокче під грудьми. І тут я підводжу очі.

… Далеко-далеко, за темрявою, за місячною імлою горіла іскра вогнища. Як же я міг не подумати про неї?!

«Вихід! Вихід за будь-яку ціну, окрім приниження!»

Він примірявся. Примірявся і я. Мені треба було тільки, щоб він втратив спокій, щоб рука в нього була не тверда. І тому я пустив у хід останню свою здогадку, яка межувала майже з упевненістю:

— Що ж, до скорого побачення, Висоцький… До скорого побачення… Бовбель.

— Що-о?

— Бовбель! З подвійною бухгалтерією. По доходах і по трупах. Перетремтіли ви, бідолахи! Що, Бовбель, усі ці роки не пив, тільки рот горілкою полоскав?

— Здогадався, — хмикнув Гончаронок-Бовбель. — А, погань!

— Ясно, втік ти тоді болотяною стежкою. Одному тобі відомою. Один втік. А друзі-свідки накрилися. Теж подвійну бухгалтерію вів? Зі своєю бандою і з німцями? А ти, Висоцький, чи не вмокав ти пальці у кров повішених у Кладно? Архів вам був потрібний. Гроші — обом.

— Ну от, — перебив Висоцький. — Тут тобі й кінець. Мало вас, гадів, перекопали.

— Брудні ви падлюки… На що сподіваєтесь?

Пістолет ривком звівся вгору, потім почав опускатися.

І тут я одкинувся назад і впав за валун. Упав на правий бік (крий боже, щоб не на руку!), клубком, як треба падати з коня, відкотився далі від каменя.

У момент падіння прямо наді мною стьобнув, як товстим нагаєм, постріл. Я підводився вже, але підвела, поїхала на вологій траві права нога, і я мало не ткнувся в моріг носом, водночас відчувши, як щось обпекло ліве плече вище ключиці.

Гончаронок-Бовбель кинув-таки ніж, і, якби я не посковзнувся, ніж цей зараз стирчав би в мене з-під лівої лопатки. Тепер ніж лежав на траві, і я підхопив його: все-таки якась зброя в руках. Хоча що означала та зброя проти пістолета?

…І тут спалахнуло довкола з десяток кишенькових ліхтарів, і я, осліплений, побачив тільки, як із схилу кинулося довге, чорне в цьому світлі тіло і ніби злилося з постаттю Висоцького, насіло на нього. Водночас з цим ляснув другий постріл, який не влучив у мене тільки тому, що «фурман», «візник», чи як там його, впав. І собака вже притиснув його до землі й тримав у пащі його праве зап'ястя.

У наступний момент вони покотилися по землі, і нічого вже не можна було розібрати. А я стрибнув на Бовбеля. З ножем. Той присів, щоб уникнути удару, бо я в запалі міг-таки полоснути його або всадити йому кудись ніж по саму рукоятку. Він спритно уник ножа і тим самим дуже зручно підставив підборіддя якраз під моє коліно, яким я й не завагався луснути його з усієї сили так, що аж клацнули зуби, і він упав навзнак, усією спиною й потилицею припечатав матінку-землю.

І тут я насів на нього, перехопив праву руку з шипастим кастетом. Мені треба було дорватися до його горлянки. Третій постріл звідкілясь. Куди? Я не знав цього, здатний дерти, рвати на шматки, гризти.

Коли мене відтягли, кривавий туман усе ще стояв у мене в очах. Я скалив зуби й хрипів. І тільки поступово крізь цей туман почали вимальовуватися в світлі ліхтарів обличчя. Перш за все я побачив Щуку… Потім невідомого міліціонера, який щойно одягнув на Висоцького наручники. В Ігнася з правого передпліччя стікала цівка крові.

— Застрелитися хотів, — сказав міліціонер. — Встиг-таки перекинути ту цяцьку в ліву руку. Якби не стукнув по ній — тут би йому й кінець.

Тепер я вже пізнав і Велінця, який ледве відтягував Рама за нашийник, і ще двох невідомих, які закручували за спину руки все ще напівпритомному Бовбелю. Пливли переді мною обличчя Змогителя, діда Мультана з дробовиком у руці… Шаблики… Вечірки… Сідуна… Сташки… Вогні закрутилися в моїх очах. Земля пішла кудись вбік.

Хилинський (він тримав мене справа) стиснув мій лікоть.

— Тримайтеся. Тримайтеся, брате. Байдуже. Минуло все.

А я рештками притомності, яка майже зникла, підсвідомо відчував, що ні… ні… ще не все. Щось настирливо свердлило мозок, повинно було ось-ось усе прояснити, але безслідно зникало при першій спробі зупинити, затримати його, здогадатися. Останніх скелець так і не було в цьому калейдоскопі облудної брехні й підступної підлості.

Під'їхала машина. Не знаю, як вона зветься тепер. А в середньовічній Білорусії віз, яким відвозили затриманих, називався «кошиком для салату» або «для капусти». «Отак-то. Несучасний ви чоловік, товаришу Космич. Несерйозний».

Арештованих повели туди. Бовбель спробував було буркнути щось на зразок: «Не я починав. Це інші…»

— Розчарувався я в тобі, — погордливо плюнув Висоцький, сказав нахабно: — Ну ось, тепер на певний час будемо гостями міністра внутрішніх справ.

— Мабуть, і не тільки, — сказав я.

Треба було віддячити цій наволочі за «трубу архангела», і я вирішив пустити останню пробну кулю:

— Від усієї душі сподіваюся, що це останнє твоє гостювання… Останнє, Ігнасю Висоцький… Він же Криштоф за польських часів… Він же Владик за німців… І хто ще після війни?.. Куліш?

Висоцький раптом рвонувся у мій бік з такою силою, що міліціонери ледве втримали його. Обличчя в нього зробилося багряно-синє, жили надулися на лобі. З горлянки вирвалися майже не слова, а погрозливе скажене хрипіння.

— Ти… Гад… Ти.

— Байдуже, — сказав я, — твій інсульт вилікують. Щоб ти втретє не дременув кудись. Щоб хоч на третій раз отримав тричі заслужену «вишку».

Зникло перекошене обличчя. Коли машина від'їхала, я сів на траву і почав збирати й складати в купку якісь гіллячки й трісочки.

Сташка підійшла до мене й поклала долоню на мою голову.

Знову горіло вогнище на Білій Горі. І зорі над головою. І друзі довкола. І очі всіх дивляться на один на всіх вогонь.

— Просто паскудні тварюки, — озвався нарешті я, вже майже заспокоєний.

— О, — сказав Адам, — якби це Клепча чув, він би одразу категорично й зворушливо промовив: «Щось я жодного разу не чув од вас слів «свідомий» та інших».

— А ти роби свідомо, — у тон йому озвався я, — а не базікай. А то свідомих молоти язиком і без тебе багато розвелося.

— А він одразу до твого директора, — посміхнувся Щуки. — І скаже, що не місце другові Космичу в дружних шеренгах науки, бо він дає іншим штурхана в зад.

— Годі, — мені самому вже стало нудно від цієї теми. — Закуримо, чи що?

Хилинський повчальним тоном сказав:

— Хто не курить і не п'є, той здоровеньким помре.

Я завмер з пачкою сигарет у руці. Знову щось ніби раптом стукнуло в мою свідомість. Але що? Цього я так і не міг до кінця зрозуміти. А тут і Адам своїм запитанням досить недоречно порушив мою зібраність.

— Як ти дійшов до своїх висновків?

— Тьху! Знову зосередитися не дали. Тут дивне не те, що я дійшов, а що стільки сторонніх речей мою думку відвертало вбік, а я, незважаючи ні на що, все-таки здогадався. Як ви кажете, «дійшов».

Справді, з чого все почалося? Ага, здається, так.

— Одного разу мені просто спало на думку… Ну, ніби раптом сумістилося несумісне. Смерть, смертна кара двох братів Висоцького. Коли вони відбувалися? З чим збіглися?

— Ну, вирок Криштофу Висоцькому це, здається, кінець серпня, — сказав Шаблика. — Чи середина.

— А що першого вересня сталося?

Поет з мордою ковбоя і такими самими манерами тихо кинув:

— Війна.

— Ну от. Могли забаритися? Могли.

— Мацієвський виїхав.

— І міг не доїхати. Або подумати, що перед лицем вічності… один якийсь.

— Зрозуміло, — сказала Сташка.

— Сурмити йому урочистий марш, — сказав Сідун.

— Марш… — сказав раптом Мультан. — Не люблю маршів. Все одно бійка буде. І невідомо ще, яка страшніша. З ворогом чи з жінкою. Так що мені навіть дивно, чому це декотрі (невловимий погляд у мій бік) самі в мішок лізуть.

— Воістину, — підтримав його Вечірка. — Так я вже холостякам заздрив. Думаю, от розумні люди.

— А далі? — спитав Щука.

— А коли був заарештований і засуджений Владек Висоцький? Ми знаємо, перші два роки він десь поза Кладно. Потім з'являється. Служить у паспортному відділі, чи як там.

Цей час збігається з тим, коли була розгромлена організація, до якої входив наш теперішній… Словом, Леонард Жихович. Його не схопили — зайвий привід для дурної моєї підозри. А він і отаборився тут, щоб стежити за всіма, хто цікавиться замком. Запитували в нього?

— Так, каже, що була розмова з якимсь членом організації про Ольшанку і так далі. Той, здається, також не потрапив у гестапо. Але лице його ксьондз пам'ятав невиразно, — сказав Щука.

— Так коли пан Владек був заарештований і засуджений?

— Шістнадцятого липня, здається, — сказав Шаблика. — «Вирок виконати протягом двадцяти чотирьох годин».

— Наші коли місто взяли?

— Вісімнадцятого, — буркнув Щука. — Все одно не збігається. Встигли б його розстріляти.

— Так, — сказав я. — А що сталося сімнадцятого?

— Ах, чорт, — підскочив Хилинський. — Повстання в місті. Ось про це, Щука, якось ти й не подумав. Тепер зрозуміло, чому раптом живий, як чорт з табакерки.

— Правильно, повстання, — сказав я. — У ніч на сімнадцяте. Передчасне повстання, бо наші були ще на досить далеких підступах. Ну, то кримінальні позбивали замки саме в той час, коли повстанці виламали тюремну браму. Охорона втекла. Так що місто було наше. Півночі і половину дня. Усіх арештованих випустили. Але тут повстання придушили прикордонні війська, що відступали, і поліцаї. Частину наших роззброїли і посадили в тюрму назад. І почалися поспішні розстріли. В один з них потрапив наш Висоцький. А якщо не потрапив? Вісімнадцятого наші взяли місто.

— І що? — спитав Вечірка.

— А те, що, крім іншого, того, про що я їм казав і вам тепер сказав, я подумав: а раптом Криштоф, один раз втікши від смерті, міг і вдруге втекти… І одразу після визволення знову ожила банда Куліша. Не знаю, з ким він там співробітничав, кого продавав, перед ким запобігав… Але одне ясно. Одного вбивства хлопця в Замшанах досить, щоб на тому чоловікові поставити хрест. І вже не сумніватися, що він на будь-який, на найстрашніший злочин здатний. Ну, а як ви йшли?

— Про це потім, — сказав Щука. — Ми йшли приблизно тією самою дорогою, що й ти. Але ми перш за все шукали. Ти — думав. Ти ще допоміг нам азартом, на який ми не маємо права. Словом, знайшли ми все-таки людей. Знайшли свідків.

— І що сказали свідки? — спитав Мультан.

— А свідки, — невесело сказав Щука, — ті, що залишилися, мало чим нас порадували. Тітка була з ним на останньому побаченні. Все-таки це вона остаточно штовхнула Криштофа на його шлях. Побачення дали. У морі справедливої ненависті вона була також і єдиною людиною, яка йому співчувала… Не допомогло її співчуття. Війна. Загальна розгубленість, збудораження. І він у цьому сум'ятті покинув тюрму. І слід його загубився у натовпі. Де він був, коли ми прийшли, — бог знає. Може, тоді й склалося ядро майбутньої банди. А коли прийшли німці, він уже діяв у лісах. І водночас був зв'язаний з окупантами. Теж подвійна бухгалтерія. Про загибель підпілля ми вже дещо знаємо, а довідаємося ще більше. Перед приходом наших він свою діяльність тимчасово припинив. Займався торгівлею на чорному ринку. І тут німці з властивою їм педантичністю почали переглядати тюремні акти. І жандарми натрапили на смертний нирок Криштофу. Встановити його тогочасне ім'я було дуже легко. І ось тут таке. Всі думали, що він загинув у вуличній екзекуції, як люди підпілля, як жертва облав. Шкодували. А він на таку високу смерть права не заслужив. Та й не помер, як бачите. Чи зіткнулися на ньому два відомства: те, що вимагало кари ще за старим вироком, і те, де він працював інформатором, — не знаю. Це ще з'ясується. Як з'ясували ми все і щодо Бовбеля… Твоя здогадка була правильна і щодо нього, Космич. Тільки що здогадка — не факт.

— А сучасні їхні вчинки?

— Сучасні — вже факт. Ну, вставайте вже, хлопці. Час. Ми попрощалися з експедицією і почали спускатися з городища.

Мовчали, та й не хотілося більше говорити після пережитого і передуманого сьогодні.

— А все ж таки без твоєї голови їм важко б прийшлося, — сказав Хилинський, поклавши долоню мені на плече. — Без розшифрування того тайнопису.

— Без першої тривоги, яку зчинив бідолаха Мар'ян.

— Тепер вони довідаються. Тепер легше.

Місяць, що почав уже заходити, заливав костьол пронизливим і безмежно журливим світлом, робив чорне громаддя замку менш громіздким. Він здавався вже в цьому світлі і не таким чорним, а ніби відливав трохи блакиттю.

— Пройдемо через замковий двір, — несподівано сказав я.

— Це навіщо? — спитав Мультан.

— А раптом дама з ченцем…

— Ти що, в дурниці оті віриш? — здивувався Щука.

— Вірю, не вірю, але через це не зможу я поїхати звідси зовсім заспокоєний. Не може бути, знаю. Але ж я сам бачив.

— Ходімо, — дуже тихо сказав Хилинський.

Я знав, що тільки в нього не було скептичного недовір'я (як у Щуки, Велінця і Шаблики), поетичної здатності вірити, яка сильніша за бажання вірити у неймовірне (як у Змоги-теля), і забобонної віри Мультана й Вечірки («Цілком можливо. Янкові Телюку одного разу привиділося, та і я щось таке бачив»).

Тільки в нього було не зіпсоване ніякими іншими міркуваннями і обставинами просте довір'я до мене. Довір'я, яке перш за все прагнуло перевірити, а що там робиться насправді.

Довір'я, яке і є фундаментом усякого наукового і ненаукового поступу. Того довір'я, яке не дозволило Марину Гетальдичу кепкувати з дослідів Марка Антонія де Домініса над лінзами і геометричною оптикою, а Галілею не дозволило узяти під сумнів наукову сумлінність обох (аж до розгадки ними таємниці «божого моста», «брами нового світу», веселки), продовжити їхні досліди і, зрештою, створити і вдосконалити телескоп[63].

Цей вірив і знав: якщо я так кажу, то «щось напевне було, а от що — треба помацати».

Наша компанія, що якраз входила в темний тунель брамної арки, збоку, видно, дуже нагадувала «Нічний дозор» Рембрандта. Такі собі нащадки кощавих гезів, трохи гладкуваті городяни з претензією на войовничість і мужність (це для красунь, які дивляться на них крізь щілини у віконницях).

Двір, залитий світлом, темні галереї для прогулянок на протилежному до входу його боці, важке громаддя веж дуже зменшили цю войовничість, змусили всіх замовкнути і рухатися все повільніше, а потім і взагалі зупинитися. Тільки Щука, зачепивши якусь бляшанку, чортихнувся:

— Ну, доведеться взяти за барки Ольшанського, теперішнього, звичайно, що він таке паскудство тут розвів.

Накласти на нього, чорта, штраф. І не з колгоспної кишені, а з власної. Тоді заспіває.

Решта стояли мовчки. Нічого не відбувалося.

— Ну, де ж тут твої «привиди»? — з гумором запитав старшина Велінець.

Я глянув на годинника і підвів очі в небо.

— Якщо я маю рацію — повинні дочекатися, не сьогодні, то завтра.

— До завтра чекати? — запитав він. — Ось чоловік, який, з його терпінням, помилку зробив, не пішов працювати до нас.

— Пішов майже, — буркнув я. — Нічого доброго з цього не вийшло.

— Скільки ще чекати? — Це вже Вечірка.

— А я нікого не змушую чекати, Миколо Чесевичу.

Хилинський мовчки доторкнувся до мого ліктя.

— Повинно бути ось-ось. Якщо я не помиляюся, — пошепки відповів я.

— Он, — майже просвнстів горлом Мультан, — он замаячіло щось.

На лівому боці галереї справді ніби щось з'явилося, заворушилося. А потім з'явилися і майже непомітно для ока попливли праворуч дві невиразні тіні: темна і світліша.

— Вони, — здавленим голосом сказав Хилинський.

Це справді дивувало й вражало і могло мало не до смерті налякати непідготовленого.

Пливуть… Пливуть. Залитий фантастичним, примарним світлом двір. Дві світлі кам'яні стіни й вежі, що в цьому світлі набули кольору обгорілого і запорошеного чавуну. І дві чорні стіни, і особливо масно-чорна темрява на галереї, і в цій темряві рухаються два привиди. Світла постать, темна, і відділяє їх від решти темряви вузька смужка світла.

— Не рухайтеся!

Я кинувся майже бігом до правого входу на галерею для прогулянок, збіг по ньому і рушив назустріч невиразно-тьмяним примарам. Ближче… Ближче. І раптом вони зникли. Тут-таки, біля мене. Не примари і не привиди, просто дві плями, що перетворилися на невидимок.

— Вони зникли, — долетів з двору голос Щуки. — Але ти, ти освітлений, Антоне.

Я підвів голову і завмер, мало не осліплений. Від дзвіниці костьолу, від диску дзиґарів, падав прямо мені на тіло та обличчя, бив у очі сніп різкого яскраво-блакитного світла.

— Сюди! Швидше.

Я почув тупіт ніг. За хвилину всі люди вже були на галереї.

— Гляньте! Он! — показав я.

— Що таке? — Засліплений Щука кліпав очима. — Що це таке?

— Я здогадуюсь, що це таке, — кинув Хилинський.

— Годинник, — сказав я, — справжні, старомодні, стародавні дзиґарі. Тільки один тут тип помилився. Нерухомий «денний» годинник з рухомими стрілками, і рухомий, більший циферблат «місячного». Він за нерухомим денним. І він крутиться, хоч і безладно, бо не до кінця відремонтований. А під ним нерухома стрілка… І рухомі постаті «світів».

— То що? — запитав Мультан.

— Органіст і ксьондз казали мені, що там для невідомої мети система потужних дзеркальних рефлекторів… Ну от, у певні дні промінь місяця потрапляє на них. І от іде по галереї темна тінь, від нерухомої стрілки, а за нею світла «тінь», відбиток од рефлектора.

— От і все, — сказав Вечірка. — Баєчки. Запала важка пауза.

— Дурень ти, — сказав йому пригнічений Змогитель і потім кинув мені: — І ти не кращий. І надало ж тобі таку казку, таку красу на друзки розколошматити. Потрібне воно було комусь, твоє тлумачення.

Я й сам шкодував, що побачив і дав побачити іншим ще в одному явищі паршивий наш реалізм.

Розділ IX

Ми нарешті підважили одну з плит «під кораблем». Було це наступного дня після нападу на мене. Допомагати прийшли всі вчорашні, та ще приплентався ксьондз. У поношеному цивільному одязі і з киркою в руці, що, як не дивно, йому пасувало, цій дивній людині.

І тут сталася перша розбіжність з одним з моїх нічних страхіть. Під плитою не було отвору, він був засипаний, навіть забитий уламками цегли, каміння, щебінкою і…. дрібними бетонними брилами з рештками арматури. Щука аж засичав від радості, побачивши це.

— Чому тут радіти? — спитав я.

— А тому й радіти, що шлях — правильний. До речі, шлях, який ти й підказав.

— З ним ще були якісь два дядьки в цивільному.

— Ну, що тепер? — запитав він у одного з них.

— А що? Поки теє, нехай копає, — відповів незнайомий.

— Справді. Усе ж це як вінець. І його здогадів, і того, що мусив пережити.

Ми вигрібали, ні, ми буквально видирали цей пізніший корок, що заткнув жерло давнього отвору. І зрештою зажеврів чорний, трохи нахилений провал униз.

Я взяв ліхтарика й почав спускатися по збитих, сточених часом приступках. Зі мною спускалися Сташка (я знав після того випадку із завалом, що відраджувати її — марна справа), Щука, Генка Сідун, Шаблика, один з невідомих і ксьондз, який знову причепився до нас.

Тіні від наших голів стрибали по мурах, по низьких напівкруглих склепіннях. Сходи були круті — можна в'язи зламати. І вже через якихось метрів п'ять нижче розібраного нами завалу я зупинився і показав ліворуч.

— Ну от. Мурували. Замурували. І порівняно недавно. — І звернувся до своїх: — Тому ми розбирати це не будемо. Сподіваюсь, що це вже не наша справа. Думаю, що це справа ваша.

— Маєте рацію, — сказав невідомий, — це справді наша справа. А чому ви думаєте, що замурували «порівняно недавно»?

— Спосіб кладки, — сказав я. — І ще, вони вживали для замурування щілин бетон. Рушили далі.

І знову приступки, приступки, приступки. Знову стрибки жовтого і чорного. Знову січуть муровану стелю мечі світла, якого вже стільки років, стільки вже нестерпно довгих, смертельно тягучих років, нескінченної їх череди, не бачили ці камені.

Ми спускалися безмежно довго, аж поки стеля не почала відходити вгору і там загинатися кудись у неосвітлену темряву.

— Все. Рівні плити, — чомусь пошепки сказав я. Промені попливли вгору, освітлюючи яйцеподібне склепіння.

— Усе як на стрічці.

Справді, кругла темниця сажнів на сім в окружності. І он пляма пізнішої за камені темниці, але цього разу дуже-дуже давньої кладки: закладений хід у нижню комору.

Закладений три століття тому. І знову я бачу ніби тільки густу темряву. Чую тільки голос згори:

— Тут вам і ложе, тут вам і жити… Скарб віднайдете… Будете ви там сторожею, і живим вас не докликатися.

І ще, ще я чую дзвін випаленої плінфи одна об одну і шурхіт кельми об камінь.

— Вартувати довіку-віків, — чую я. Сташка освітлює моє обличчя і каже:

— Поглянь.

Біля муру я помічаю купку праху. Рештки одягу, який давним-давно розсипався на порох. По каменях повільно-повільно, одна за одною сповзають сльози давно вже нікому не потрібної води.

І там ми знайшли тих, кого шукали. Вони все-таки дочекалися. Живі все-таки докликалися їх. Але їм це було «у віки віків», все одно що ніколи.

Біля самого муру близько-близько один до одного, і за життя, можливо, обнявшись, а тепер просто близько, лежали два скелети. І весь їхній жах один за одного і за себе, і безнадійність останніх хвилин раптом вихлюпнулися і затопили всю мою бідну істоту. Жахливий стародавній цинізм ніби зімкнувся з безоднею цинізму сьогоденного, того нещадного, в лещатах якого бився я і ці люди всі ці безпросвітні місяці.

Двоє. Обнявшись?

Я знаю, як ви зараз подивитеся на мою розповідь. Мелодрама? Гамлет з черепом? Скелети Флінтових жертв на «острові скарбів»? Боярин Орша?

Дзуськи, щоб вам ніколи не бачити того, що побачив я і всі вони! Тому що був там один штрих, від якого я довго не міг відчувати себе повністю живим. Від якого досі, коли згадаю, пробирають дрижаки огиди до декого з породи людської. Той останній жах, за який вигадників таких мелодрам належить, власне кажучи, бити по пиці.

Під тазовими кістками жінки лежали тоненькі, мов курячі, кісточки.

… Дитяти, яке так і не народилося.

… Волюжинич у темряві кладе руку на плече жінки.

— Байдуже. Ми зустрінемося. Ми вічні. Нема межі нашому ходу по землі.

«Ні. Ми вийдемо, ми вийдемо звідси, Ганно, Гордиславо. Ми вийдемо звідси, Сташко».

Хитаючись, я вибрався нагору, відійшов якомога далі і сів на траву, ніби мені підсікли ноги. З мене було досить.

Як крізь туман, я пізнавав Сташку, Хилинського, ксьондза. Я стримувався від матюків, тільки зважаючи на цих трьох. Лайка вже нічим не могла допомогти, я знав, що ось пролом у вежі, ось чорна паща отвору, а там унизу вони. Троє. І я нічим уже не допоможу. Ні їм, що все-таки зазнали і найгіркішого, і найвеличнішого на землі. Ні йому, який ніколи не побачив ні землі, ні її світла.

Хоча кожна душа створена, щоб це світло бачити. І, хто позбавляє її цього, той губить навіки ту душу. І ще більше свою, хоча пропади пропадом він разом з нею.

Матюки, по-моєму, тільки й створені, що для таких випадків. Коли чоловікові вже не можна інакше. Коли, здається, взяли гору наруга, катування, розстріли, добре продумані муки. Коли іншого виходу нема. Інакше підступить до горла і неодмінно задушить гнів.

— Ходімо, — сказала Сташка. — Ходімо звідси. Он туди.

Ми проминули замок, місток і сіли, щоб не видно було ні мурів, ні веж. Під стародавніми липами, в густій і свіжій зеленій траві.

— А той нехрещений, — тихо промовив ксьондз. — Загублена душа.

— Загублена. Для землі і сонця.

— Смертна душа.

— Так. Це — справді смертна.

— І немає, мабуть, більш смертного гріха за цей, — опустивши голову, сказав ксьондз.

— Так. І помсти йому нема. І нема відплати.

— Нема відплати? — Голова раптом різко підвелася. — Нема відплати?!

Його очі були не такі, як завжди. Божевільні, блукаючі очі.

— Вставайте. Ходімо зі мною… Ви можете йти на розкопки, Станіславо.

Він ішов попереду так, що я, людина з широким кроком, ледве встигав за ним.

— Раніше б. Раніше, — бурмотів він. — Правда, що цей Висоцький видав тоді в Кладно?

— Так.

— Тож-бо мені здалося, схожий… Не повірив… Не сам відплачу. — І знову бурмотіння: — Тепер пізно щось міняти. Життя пройдене.

— Ніколи не пізно.

— І потім, добрим можна бути майже всюди. Невже ви думаєте, що такий ксьондз, як я, гірший за таке бидло, як Ольшанський-князь, незважаючи на його титули, на багатство?.. Ні… Ні…

Він майже підбігав до костьолу.

— А я думав, фундатор. А я думав, мало не святий. Двічі зрадник. Убивця стількох живих. Убивця двох отих. Убивця невмирущої душі. — Шалено кинув погляд на мене. — Нема відплати? Нема відплати? Ходімо зі мною. Стривай, наволоч.

Що це було за обличчя? Обличчя стародавніх пророків. Красиве страхітливою і смертоносною красою, яка вже ні на що не лишала надії.

Він зайшов у невеличкий передпокій, власне, відгороджений куток між внутрішніми й зовнішніми дверима мультанової сторожки, і вийшов звідти з ломом, який передав мені. Сам він, як і раніше, тримав у руках кирку і брудний лантух чи ряднину, скручену в якийсь безладний, хаотичний спосіб.

— Ось. Гадаю, вистачить.

Зелений напівморок — крізь листя — лився в нижні вікна костьолу. І чисте, нічим не затінене світло у верхні вікна. У снопах цього світла плавали поодинокі пилинки. У лівій ніші матір божа на іконі, судячи з усього, пензля Ромера[64], пливла поміж хмар, підвівши очі від грішної землі, від усього, що натворили на ній люди, і від надмогильного пам'ятника князя Ольшанського.

Один промінь з верхнього вікна падав на лице із зеленуватого мармуру і ніби оживляв його. Широке мужнє обличчя, за життя, мабуть, наче з металу коване, похмурі густі брови, розсипана грива волосся. І ця складка біля твердо стиснутих вуст. Тепер я зрозумів, чому мені не хотілося під час першої зустрічі зв'язуватися з цим чоловіком за життя. Бо я знав, що він у цьому житті натворив. І не твердість була в цьому прикусі, а нелюдська жорстокість і впевнена в собі до кінця зрадливість.

Брехнею була рука, що лежала на ефесі меча.

— Вона на Євангелії лежала, — ніби відповідаючи моїм думкам, сказав ксьондз.

Я отямитися не встиг, як рука Жиховича блискавкою злетіла в повітря. А потім він завдав нищівного удару киркою по цій мармуровій трупно-зеленій руці.

Мармур пирснув шматками в усі боки. Я ледве встиг перехопити руку отця Леонарда перед другим ударом. В обличчя, яке мені так нагадувало щось. Обличчя, окреслене, мічене у своїй безпринципності й бездушності ніби самою епохою. Та й чи однією його епохою? Зачерствіле, безжалісне зміїне лице.

Мені ледве вдалося впоратися з ним. Бо у своєму збудженні та агресивності він ніби набув силу добрих десяти чоловік. І, мабуть, з десятьма міг би дати собі раду. Я забув, як цей стан називають медики. Афект? Ні, є інше слово. Але все-таки мені пощастило вгамувати цей вибух несамовитої сили. І я подумав, як працювали б оці його селянські, звиклі до праці, жилаві руки. Подумав зовсім в дусі одного з наших поетів.

— Побійтеся бога, — вигукнув я, борючись із ксьондзом. Але він уже зів'яв. На місце вулканічного сплеску надзвичайної сили прийшов спокій. Як завжди в таких випадках.

— Що ви робите? — вже тихіше сказав я. — Це ж коштовність.

— Коштовність не буде гіршою від невеличкої вибоїни… І навіть з більшою цікавістю дивитимуться на неї роззяви.

Він пішов у якийсь закуток лівого нефу і спинився перед оббитими кутим залізом дверима. Дістав з кишені великий ключ. Відімкнув двері, які відчинилися з легким рипом, відкривши очам сходи, що збігали вниз. Він не запросив мене з собою, але й не проганяв. Тому я також почав спускатися на невеликій відстані за ним. Він ішов, ніби його хтось вів, і все бурмотів:

— Очистити… Геть… Геть…

З усіх саркофагів один був з того ж самого мармуру, на колір майже як зеленуватий нефрит. Віко на ньому було долоні на дві завтовшки і, видно, важке. І саме під це віко ксьондз загнав гострий з одного боку лом.

— Ось тобі й подвижник.

— Поб'єте.

— Байдуже. Це не життя людське розбити. Допоможіть.

Ми налягли щосили. Зрештою віко піднялося і відсунулося сантиметрів на тридцять-сорок. Я все ще не розумів, що він збирається робити.

— Ще. Ще. Шкода, що не розколошматив хоча б мармурову пику.

Світло з чотирьох невеликих віконець, що навскоси, згори вниз, вели в підземелля, падало на його суворе, раптом ніби всохле обличчя.

— Я доб'юся, щоб його викинули звідси, цю морду, — у нього знову був вигляд навіженого: фанатичний рот і великі, волого виблискуючі очі. — І так скільки часу повітря псував. Стовп віри. Засновник храму, фундатор костьолу. Антихрист!

— Зупиніться, — тільки тут здогадався я. — Не треба. Це ж оскверніння праху.

— Так, — він водив осклянілими очима, — смертна кара за смерть… убивство однієї душі… з трьох. Так, оскверніння праху. Тільки гадаю я, що це рідкісний випадок, коли поганець той, хто не опоганить прах. Такий прах! Не місце тут цьому калові. Ой пане мій, Єзус! — Він розіслав на підлозі ряднину. — Я знав досі один випадок такого вчинку, такої відплати. Прах Мартинова[65]… Відплата божа… Закон… Не думав, що другий випадок тут, що мені доведеться брати участь. — Опустив голову. — Зрештою, ваша присутність… Я не потребую її тут.

Я не змусив себе довго просити. Вийшов і пішов до огорожі костьолу.

Вдалині було видно став, трохи ближче кучеряві купи дерев навколо замку. Ще ближче дорога і зліва од неї дуже заболочена низинка. Чи дуже заросле болото? Мені важко сказати. Була ця улоговина нижча від рівня річечки. Принаймні зараз, коли вже кілька днів стояла спека. І тому в оту болотявину мляво й ліниво текли краплі рудої чи то води, чи то грязі. Але все одно дивитися навколо було веселіше й приємніше. Досить з мене було за ці дні підземелля: усіх цих катакомб, склепів, темниць, скелетів.

Я вийшов за браму і сів на лаву під липами. Думалося щось усе про погане. Що ось і закінчилися мої пошуки, а все одно залишається почуття якоїсь незавершеності, ніби закінчив алфавіт десь на трьох його чвертях. І ще думалося про липи, що ось уже скоро їм цвісти. І згадався герой якогось твору, кімнатний інтелігент, який цілий день ходив по квартирі і обурювався з того, що от десь коти напаскудили, а він ніяк не може розібратися де. І тільки увечері додумався, що це зовсім не коти в квартирі напаскудили, а це на вулиці липи зацвіли.

Жихович з'явився десь хвилин за сорок, кинув до ніг згорнуту ряднину і сів поруч зі мною. Видно, не стільки перепочити, скільки зробити ще одну — і наступальну — спробу виправдатися, правдивіше, переконати у своїй рації. Я знав, що було загорнуто в ряднину. Кістки й череп. Вигріб-таки їх у марному невгамовному гніві. Ніби продовжуючи свої думки, тихо сказав:

— А я то думаю, а я то боюся, що даремними були молитви, які люди возносили на цьому місці багато століть. Тому що це падло лежало тут. Як молитви в корчмі, як молитви на гноїщі, даруй мені мати Гостробрамська.

— Навіщо ви це? — спробував заперечити я. — Хіба йому не однаково?

— Це для вас однаково. А йому не однаково. І мені не все одно. Тому що я вірю, на відміну од вас. Вірю, що він зараз десь там скрегоче зубами. Навіть коли пожертвуваннями, навіть коли фундаторством купив собі чистилище замість пекла, де йому вічно належить бути.

Кілька дітлахів, яким, очевидно, набридла метушня людей біля замкових підземель, з'явилося на вологому соковитому моріжку біля болота і почали ганяти ногами сюди й туди футбольний м'яч. Жихович дивився повз них.

— Скрегоче, бо нема й не буде спокою його, — він помовчав, — і кісткам. А думаєте, він його купив? Не купив і не купить.

Підвівся і поніс ряднину до болота. Став над ним, коли одна з його ніг провалилася, і сипонув з ряднини щось таке в драговину. А потім підкинув у повітря щось кругле і підйомом, як справжній форвард, послав це дітлахам у ноги. Вигляд у нього був при цьому страшнуватий.

— Гей, а ось вам ще м'яч!

Зацікавлені хлопчаки почали підходити до «м'яча», збиратися довкола.

— І нехай тобі, змію, гадюко смердюча, кожний удар там відгукнеться. Тисячократ по тисячу разів.

Я хотів було встати, щоб припинити все це. Починало все це бути вкрай огидним. Але тут вигулькнули звідкілясь Стасик Мультан і Василько Шубайло, які поспішали, видно, до замку.

Стах зупинив ногою кимось уже із запалом підфутболений «м'яч».

— Стій! Ви що ж це, шмаркачі? Це негаразд.

Обвів поглядом ксьондза, і погляд з-під білого чуба був несхвально-суворим.

— Це ви кинули?

— Так.

— Та-а, — тихо проказав Василько, — ки-инув.

— А навіщо? — спитав Стасик.

І тут я здивувався. Ксьондз ніби виправдовувався перед малечею:

— Гіршого за цього чоловіка не було.

— То ногами навіщо ганяти?

— А що робити? — спитав я.

— Запитання нерозумне, — Стах сказав це солідно, як дорослий. — Йому це ще невідомо як. А от вони, оті, чому вчаться?

Ксьондз зів'яв, ніби з нього випустили повітря. І тоді Стах жмутком трави взяв череп у руки.

— Я його краще он у баговиння, в глухе місце кину, якщо вже йому там місце, — забурчав Стах.

Поніс і справді жбурнув череп в саму середину іржавої кваші. Після чого вони з Васильком рушили спокійною ходою в бік річечки.

Діти пішли за ними, як почесна варта. Біля найдальших липових замкових алей оточили маленьку постать Сташки. Строкаті на строкатому лузі. Синьоокі під синьооким небом.

— Ну от, — зітхнув ксьондз, знову сідаючи поруч. — А тій не усміхнулися діти. І моїй теж. І не відомо навіть, де над нею плакати.

Сташка наближалася. Жихович потер долонями скроні.

— Тепер доведеться відповідати перед начальством. За безчинства в храмі. Але я не міг допустити, щоб у храмі, як у крамниці. Як у розбійницькому притоні. Знаєте, що Шоу сказав про Леніна? Десь на межі двадцятих і тридцятих.

— Ні. Не пригадую щось.

— Він сказав: «… якщо тільки цей експеримент у галузі суспільного ладу не вдасться, тоді цивілізація зазнає краху, як зазнали краху численні цивілізації, що передували нашій».

— Так…

— Відповідальність відчуваєте? Ну от. І самозаспокоюватися рано, доки є Майданеки, гинуть люди, швендяють по світу і чинять зло прямі нащадки оцієї потвори. Будемо миритися, дозволимо їм засмічувати землю й небо — гріш тоді ціна і цивілізації, і нам. Нам, якщо ми хоча б на хвилину дозволимо жаху смерті керувати нашим життям. І тому я…

— Я сказав би про ваш вчинок інакше: «Свята велич, свята нетерпимість одного осквернителя праху».

Він знову почав безладно й дуже тихо:

— Людям вельми потрібне чисте повітря. Треба, щоб легко було дихати. Вельми потрібне чисте повітря. Вельми чисте повітря.

Сташка підійшла до нас.

— Чому не йдете?

— Не хочу я на все це дивитися. Це більше не моя справа.

— Відкрили ту… нижню комірчину, — сказала вона. — Такого я ніде не бачила. Хіба що в ермітажній «золотій коморі». Чого там тільки нема?! Кубки, блюда золоті й срібні, монети скринями, каблучки, браслети, намисто, злитки і срібні, й золоті, з каменями книги, чаші для причастя, канделябри, реліквії, ікони дивовижної роботи, і обклади — диво. Дароносиці, потири, хрести напрестольні, серги, ковші. Емаль, чеканка, чернь — в очах мерехтить. І десятки ковчегів золотих, документи, і, видно, папери на князівське звання, і заповіт тих Ольшанських.

— Плював я на це, — процідив я.

— І я. Як згадаю тих «сторожів» — плакати мені хочеться. Чи варте було їх самих усе те, що вони стерегли?

— А що в новому замуруванні?

— Не знаю. Мабуть, награбоване командою Розенберга (знову ж коштовності, картини тощо). І, видно, те, що останній Ольшанський разом з німцями тоді закопав та й не повернувся.

— Так, може, й папери його там? — спитав ксьондз.

— Може, й там. І, звичайно, архів.

— Ну, цим займатимемося не ми, — сказав я. — І, можливо, навіть не Щука.

Ксьондз гнучко, ніби жодної кісточки в його тілі не зоставалося, встав.

— Бувайте, — сказав він. — Ти завтра їдеш, Космич?

— Мабуть, так.

— А ви, Станіславо?

— Ну, мені ще тут роботи й роботи.

— Та-ак… То не губіть одне одного. Загубленого не знайдеш. Хто, хто, а я вже знаю. А з вами до завтра, Антоне.

І, обминаючи костьол, повільно пішов у бік плебанії. Страшенно самотній на цьому безлюдному костьольному дворі.

— Ми не будемо губити одне одного? — спитала вона.

— Не будемо, якщо вже так. Справді, нічого нема легшого, як згубити.

Ми не дивилися ні в бік костьолу, ні в бік замкового парку. Ми дивилися на південь, де здіймалися один за одним — і все вище й вище — зелені, сонячні, як саме життя, пагорби.

Розділ X

Не думаю, щоб ще коли-небудь міліцію з Ольшан проводили такою юрбою і з такою радістю. Хіба що тоді, коли по війні була розгромлена банда Бовбеля, а сам він, як вважали, загинув. Дорого коштувала потім людям ця «загибель». Але хто ж» міг бачити в миршавому Гончаронку ту паскуду?

Тепер уся наша «компанія» стояла біля нашого рафика і обмінювалася останніми цікавими зауваженнями щодо недавнього і давнього загального минулого. Археологи в повному складі, тверезий, як скельце, Вечірка, Мультан зі своїми малими. Цей, як завжди, теревенив щось вдячним слухачам.

— Так я й кажу. Кундель мій призвичаївся, щоб він здоров був, рибу ловити. І до хати носити.

— Ге, діду, — смикав його Стах, — знаємо ми, як він ловить. Ви вже не хваліться.

— А як? Як?

— З куканів в усіх сусідських рибалок знімає, — твердив безжалісний Стах.

— Ну, скажеш. Мо', й Василько свідок?

— Та-а. Він і яйця краде. Я ж нічого нікому не кажу. А Вечірка брехав своє:

— Мого сусіда за німців староста дуже часто шмагати заставляв. За жінку мстив. Так той нашив собі на сідницю, на штани, спідсподу кожушану латку. Штанів не скидали, бо порівняння не на користь старости було.

— Ой, Чесевич, брешеш, — це Шаблика.

— Правду кажу. Але одного разу довідалися, то штани змусили скинути, і тут уже й латка не допомогла… Потім він старосту того застрелив.

Регочуть Щука і ксьондз.

— То й мене запідозрював? — У Жиховича на очах сльози від сміху. — То чому не стежив?

— А він, — кивок у мій бік, — і збирався. «Простежити б, думає, за ним». І тут же сам собі й відповів: «Як? Простежиш. Ну, вийшов ксьондз, зайшов — це простежиш. А от хто до ксьондза пішов? Ти ж на цвинтарі станеш, а не ляжеш під його «дверима».

— Ну, Холмс. І подумати, що я тоді над колодязем врятував йому життя. І, щиро кажучи, — це найгірша справа, яку я коли-небудь у житті зробив.

Це були вони, мої люди, моє коло, світ, в якому було не страшно, а легко жити. І навіть їхня балакучість в останні ці разом з ними хвилини була подарунком, бо ми звикли один до одного. Мовчали, вірніше, стиха гомоніли, тільки Сташка з Хилинським. І по тому, як вони раз у раз поглядали на мене, можна було здогадатися, про що йшла в них мова. Сташка була сумна й тиха і більше кивала головою у відповідь на слова сусіда.

— А Велінець — гуморист, — заливалася чомусь Тереза.

— Добрий собі гуморист, — бубнів Сідун, — це він з дівками гуморист. А тоді, в долині. У нього ж за зовнішньою кволістю сила. Та гнучка, як сталевий прут, стиснута, як пружина.

— Ти, пане Змогитель, дивно розумієш свої стосунки з людьми, — удавано сердився Щука. — Думаєш, чому стільком людям насолив, чого вони гиркають навіть на твою тінь?

— Це не гучні слова, — дуже серйозно і тихо сказав «ковбой». — Життя моє по-справжньому, а не з трибуни належить суспільству. І, доки я живу, — мій привілей робити для цього суспільства все, що в моїх силах. Подобається це декому чи ні. А я хочу для нього повністю вичерпати себе до моменту, коли помру.

— Прощайтеся, — сказав Хилинський, — час.

І був я обцілований всією громадою аж до останнього. І зрозумів я, що тримав себе весь час гордо і як належить. І це було добре, бо вони полюбили мене, а добитися такого, то була нелегка справа.

Усі мої сіли в машину. Всі інші дивилися на них, не дуже знаючи, що його сказати, як завжди, в останні секунди.

Стояли купкою. Тільки Сташка стояла збоку і не дивилася у мій бік навіть тоді, коли мої ноги самі понесли мене до неї.

— Прощавай, Сташко.

— Прощавай.

— Прощавай, Сташко Речиць. Я дуже, дуже кохаю тебе. Я вже й не думав, що мені буде дано в житті отак покохати.

— І я.

Я взяв її за плечі.

— Слухай мене. Через місяць закінчиться твій сезон. Я дуже хочу, щоб море чекало до себе не мене одного.

— І я також.

— І я дуже прошу тебе, ти нікуди не їдь, коли закінчаться розкопки. Ти одразу з вокзала чи там з аеропорту прямуй до мене.

— Так одразу?

— Ми з тобою триста з лишком років знаємо одне одного. І все молоді. Тепер я хочу дуже поступово старіти разом з тобою. Годі. Час покласти край моєму «під'їзду кавалерів».

Усі мовчали, коли я поцілував її. Ніхто нібито навіть не бачив.

І ось маленька купка людей почала меншати й меншати. Потім почали зменшуватися зрізані шестикутні вежі, чорні мури, липи, залиті сонцем, арка брами. Потім з гори блиснув на мить блакиттю став, річка і її рукав, що тримали замок в обіймах. Майнули дзвіниці костьолу, хатки, розсипані в долині. Все те, де я стільки часу переживав жах, холод таємниці, де я знайшов тепло, дружбу і кохання. Тепер уже назавжди, коли захоче цього доля. Пагорб виростав за нами, поступово закриваючи село.

— Прощавай, Ольшанко, — шепнув я костьольному шпилю. — Прощавайте, друзі. Прощавай, Сташко моя. До побачення.

Розділ XI

Знову закрутили, заметляли нас дороги. Водій не хотів «давати кругляка» через Кладно, а взяв напрямки, і тому кілометрів сто нас не чекало нічого, крім польової чи лісової дороги. Я радів цьому. Ще не розжарене сонцем небо попереду, ззаду легкий шлейф пилюки, обабіч ниви або багатокілометрові собори з сосен, схили і яри, дубові гаї, що важко виступали на річкові луги.

Десь із гущавини тополя, яка невідомо як потрапила туди, мете по землі, сіє по світу запізнілим пухом. На галявинах, на місці розораних хуторів, каміння від фундаментів, акації з іще прозорими стручками. І повсюди — розкидано — цвітуть на них блакитні півники. І бузок ще місцями доцвітає. І шкода стає хуторів і життів, які пройшли на них.

Урочистий ранок змінюється урочистим днем. І добре усвідомлювати, що свого часу, ще не скоро, день зміниться вечором, і ляже в долині тонкий і низький туман, і зірниця дивитиметься на людей крізь дерева. А потім надійде ніч. Для тебе ніч, а для когось самий час життя.

Машину по-доброму погойдувало. Я дуже люблю дороги і думаю, що коли настане час і я не здужаю їздити, то чи варто тоді взагалі жити. Дорога сама як пісня, і тому я часто мовчу, переповнений дорогою по вінця. Отак одного разу запитали мене рибалки на морському промислі, чого це я все мовчу.

— Занадто хороше довкола, — тільки і зміг я відповісти.

Мовчав я і тут. Добре мовчиться над бузково-ліловими полями конюшини, над стрільчастим люпином у канавах. І розгортали, розгортали довкола ліси свою чарівну глибочінь. Тільки коли вибралися вже на шосе, хтось насмілився промовити слово-друге, порушивши красу й зажуру дня.

— Ну, чого мовчиш? — спитав раптом Щука.

— Облиш, — кинув Хилинський, гасячи котрий уже недокурок, — йому просто добре.

— Що, так уже й зовсім добре?

— Майже добре. А щодо розмови — що ж? Хвалити — скільки я можу вас хвалити? Лаяти? Є за що, але не хочеться. Критикувати? Ну, по-перше, мене самого з початку й до кінця треба нищити критикою (за винятком кількох вчинків), стільки я за лічені тижні наробив дурниць, в яких сам досі не до кінця розібрався.

— Невже не до кінця? — спитав Щука. — По-моєму, головне зроблено.

— По-моєму, головне зовсім не зроблено. По-моєму, до головного ми й не приступили. Але це вже вам, Щука, треба робити. З мене досить. Я на вас трохи злий.

— Ну-ну, наводьте свою критику. Тільки не нищівну.

— Мало на вас і нищівної за вашу тактику зволікання і вичікування. Сто разів я міг загинути. Навіть під час тієї зустрічі в балці.

— Облиш, — сказав Хилинський, — це він зробив правильно. Коли в тих уже не було дороги назад і не було можливості щось заперечувати.

— Коли вони вже готовенькі, як на долоні, були, — сказав Щука.

— Ну, а якби я замість них був готовенький?

— Цього б не допустили.

— Ох, і не любите ви всі критики! Як чорт ладану!

— А хто її любить?

Раптово розбуджена ними в мені злість потребувала виходу. Але крик у такій суперечці — остання справа. Треба було взяти на озброєння найпотужнішу зброю: трохи неправдивий сарказм і трохи розгнуздану іронію.

— Ви, любий Щуко, забули, що суспільство (а окремі люди тим більше) не може прогресувати без критики. Інакше — болото. І вам би не лаятися, а дати критикам і критиці волю й безкарність.

— Усім?

— Звичайно. І не тільки пропозиціям, які вам здадуться пристойними, цікавими, навіть державними, але й тим, які дивують заморожених судаків зовнішнім блюзнірством, непристойністю, на перший погляд, єретичністю.

— А це нащо?

— А це на те вам очі й дано, щоб розібратися, де вас критикує критик, а де злодюга чи чокнутий, де людина хоче виправити словом, а де вдатися до негідного прикладу.

Щука мав вигляд трохи очманілого:

— Наприклад…

— Наприклад, можна з медичної точки зору просто зажадати від жінок, щоб вони загорали голі, галасувати про життєву необхідність цього для здоров'я. Але нехай вони займаються цим на жіночих пляжах, а не на газонах уздовж всієї Паркової магістралі. Це недоцільно.

— А що, це було б навіть цікаво, — хмикнув Хилинський.

— От-от, я й кажу, що ви нетривкий, податливий на всяке підбурювання і непристойність матеріал.

— Та-ак. Цікаві речі ви кажете, Космич.

— Правильні я кажу речі. Бо, щиро кажучи, ніколи мені нікого не хотілося так розізлити, як зараз вас.

— Чому?

— Від злості мозок часом прояснюється.

— І у вас? — озвався Хилинський.

— Прояснів він зараз і в мене.

На дорогу, на все рідші ліси обабіч неї лягало вже м'яке й ласкаве літнє надвечір'я. Почали вже десь далеко-далеко мерехтіти перші вогні великого міста.

— Чого замовк? — спитав Щука.

— Лагідне надвечір'я, — сказав я, — вогні. А ви хоча й дбали про мене, хоч і майже на сто процентів забезпечили охороною моє життя, але не дуже ділилися зі мною своїми міркуваннями й відкриттями. Не сказали навіть, що запідозрюєте їх, що стежите за ними. І в цьому вже було для мене… Одне слово, через це я міг би не побачити ні тих вогнів, ні надвечір'я… Що ж це? Виходить, що ви мене як підсадну качку тримали? Буває у нас таке?

— Взагалі — ні, — сказав Щука і додав після паузи: — Але часом, в останню хвилину якоїсь справи, все-таки трапляється, якщо іншого виходу нема.

— І тепер ви задоволені, — мене ніби щось осінило. — Не подумавши про те, що від куща цього пирію ще зосталося в землі коріння. Що ж, ви просто заслуговуєте покарання.

— За що?

— За те, що ви мене дурнем виставили, пустивши по слідах «історичного» злочину. І правда, на що ж я ще, лобуряка, здатний? А сучасність? Ну, тут уже ні, тут вам і карти в руки.

— «Куод ліцет Ійові, нон ліцет бові», — іронічно сказав Адам. — «Що дозволено Юпітеру, те не дозволено бикові».

— По-білоруськи це краще. «Що попові можна, те дякові зась».

— Образився? — спитав Щука.

— Ні. Просто тоді не треба було вимагати, щоб я порпався і в тому смітті. Довір'я на довір'я — добрий принцип. Не можна його дотримуватися — давайте жити офіційніше.

— Ну, якби так — Клепча мав би більший успіх у розвитку своєї гіпотези, — сказав Щука.

Але мені вже трапила віжка під хвіст:

— Тільки і я не ликом шитий, як кажуть росіяни. Ми теж не яци-таци, а цваняци[66], як кажуть поляки, і не ногою сякаємось, як кажемо ми.

— Ну-у, чим же ти це доведеш? — трохи вже кепкуючи, хоч і безобідно, спитав Щука. — Цваняк, ликом шитий і ногою сяканий.

Місто, залите вогнями, було вже довкола нас. Пахуче, веселе, світле, вируюче натовпом навіть уночі. Машина повернула на нашу вулицю.

— Доведеться дещо довести вам, таким розумним. Просто на підтвердження справедливості і як звичайна компенсація за моральну шкоду.

— Інакше…

— Інакше розбирайтеся далі вже самі. Довше, ніж це зроблю я. А я умию руки.

— Ну, знаєш.

— Ви заслуговуєте покарання, повторюю.

— Але з якого права?..

— Того, що я весь час думав про це, що я не забував жодного слова, жодної дрібнички. Що я весь час комбінував ними. Часто головою, а не слідством. Міркував, а не шукав.

— А що ж… А це не буде протизаконно?

— Це не буде суперечити жодній з дев'яти заповідей. Ми вийшли з машини біля нашого під'їзду кавалерів.

Щука все ще м'явся.

— Та ходімо, — раптом сказав Хилинський.

— Тоді ходімо. Дайте мені вже хоч таку сатисфакцію.

— В розумінні задоволення? Д-добре. Куди?

— Туди. І подивимось, який ви, Щука, з деякими друзями цваняк.

Ми почали підніматися по досить скупо освітлених сходах.

— Як один дуже культурний, в інституті культури викладав, цитував Рилєєва: «Куда тн ведешь нас? Не видно ни зги!»

— Ясно, куди, — сказав Хилинський, — на коньяк. До себе в гості.

Я не збирався їх вести ні на який коньяк, тим паче до себе. Ще чого не вистачало?! Це виходить, я їм коньяк у подяку за те, що вони робитимуть з мене дурня. Та ще відчуваючи певне задоволення.

— Куди ти? — сказав Щука. — До вас же вище поверхом.

Але двері вже відчинилися на мій дзвінок, і в світлому прямокутнику на фоні масайських щитів і дагомейських списів з'явилася постать Вітовта Шапо-Калаур-Лигоновського. Розумне, трохи в'їдливе обличчя. В очах іронія й дотепність. Найбільше мені хотілося б у цю хвилину сказати:

— Піднімемося. Є гомеричний коньяк.

Замість цього я сказав з виглядом, ніби напередодні, скажімо, виспався в нього на дачі. І не в ліжку, а, бридко п'яний, на клумбі з його улюбленими трояндами: і в самого повсюди колючки, і чоловікові хоч в очі не дивись.

— Добривечір.

Щось дивне з'явилося в його очах, коли він подивився в мої. Пильно, ніби проникаючи. А потім те щось почало віддалятися, згасати, зникати. Зрозумів.

— А-а, ви все-таки прийшли, Космич? Не чекав так… пізно. Тобто рано…

Він помітив Хилинського й Щуку:

— І ви тут… Добре, заходьте.

— Все-таки ми прийшли, — сказав я.

— Що ж, хоч і не чекав (а, зважаючи на вас, варто було чекати) — радий. Недооцінив розум сучасника.

Він казав це з іронією. А в очах жило щось глибоке, ніби зловісне. І тінь якоїсь посмішки, і вибачення — тисячі виразів.

Зрештою господар подав Щуці руку.

— З ними давно знаємося. Хоч і не зовсім за правилами. Ну, будемо знайомі… Князь Вітовт-Ксаверій-Станіслав Ольшанський. Лигоновського можна відправити на кладовище імен. Тим більш що я для цього документа нікого на той світ не відправив. І взагалі особисто — нікого… Ну от. Ольшанський.

— Знаю, — сказав я.

— І я знаю, що це так. Звідки з'явилася перша тінь здогадки, прошу пробачення і якщо це не секрет?

— Гени, — сказав я, — фамільна схожість. Він одразу ніби повеселішав.

— А-а-а, статуя в Ольшанському костьолі. Все-таки, виходить, спочатку була випадковість. Якби не вона… І хотілося ж мені розтрощити їй пику — родинні забобони перешкодили. А пізнавали. І ви, і та археолог, і ксьондз, коли я заходив до костьолу. Крутилося щось в усіх у голові. У вас і докрутилося. Випадковість.

— Те, що сталося пізніше (і раніше), аж ніяк не було випадковістю. Хоча ви ще кілька разів наривалися на випадкові несподіванки.

— З вами, — ствердно сказав він.

— Чому така впевненість? — спитав Щука.

— Та чого ми тут стоїмо? — сказав господар. — Проходьте та сідайте.

Ми розташувалися на небагатьох сучасних речах у цій хаті, на тахті біля чайного столика. З усіх боків на нас вискаляли морди дуже несучасні скульптури й маски, погрожувала ще більш несучасна зброя. Почуття було, як у запрошених на вечерю до людоїдів. Не як гості, звичайно, запрошені, а як коронний делікатес.

— А впевненість тому, що я детективи теж іноді читаю. Схема одна: протокол допиту, ордер на обшук, який здійснює лейтенант. Його старший колега в цей час у машині через телефонну трубку наводить потрібні довідки про іншу машину (марка, приватна, кольору суниць з молоком, їде вулицею, водій такий і отакий). Приблизний район і вулиця. Дільничний одержує прикмети — і через кілька днів адреса відома… Ну, тут запитання в центральну картотеку. Через тиждень полковник має біографію злочинця з табором, амністією, характеристикою… А далі як по маслу. Зупинили. «Руки вгору!» Коли спритний злочинець — перестрілка. — Закурив. — Нічого цього не буде. І перестрілки також. Бо — досить стандартів. І взагалі, мені все обридло, коли я почав бачити, чим усе це кінчається. А особливо коли побачив гидоту запустіння на місці дії.

— Ну так, — сказав я. — Одразу відпала охота придбати залишене там. Подумаєш, право — нехай номінальне — на володіння помийною ямою.

— Що ви знаєте? — сказав він з докором. — І що ви можете знати про мій стан… Стан справді останнього, який хоче бодай померти під своїм іменем.

— А даремно. Вигадане прізвище Лигоновський було ще не так, не до кінця скомпрометоване, як ваше справжнє. Тут уже ви постаралися нове прізвище всіляко заплямувати.

— Як заплямувати? Злочинами, вартими якогось гицеля? А їхніми вчинками я пишався. Їхні вчинки пасували і відповідали їм, були їм до лиця. Ви пам'ятаєте…

— Я нічого не пам'ятаю. Я просто думав про все, що бачив і чув. Так от, ви пішли з дому ще юнаком. Так? Захопила тогочасна боротьба всіх проти всіх. І всіх проти санації. Навіть представники аристократії…

— Знаю, що хочете сказати. Я б сказав, особливо справжня аристократія соромилася того, що Пілсудський родом з цих місць. Неподалік.

— Заспокойтеся. Від його батьківського фільварочка лишився тільки підмурок… А ви блукали: Прага, потім інші країни (це з ваших натяків).

— Африка.

— І північно-західна Індія. Ріка Нарбада. Полюс біологічної недоступності. Квітка, яка росте там… Один молодик все-таки пройшов його. Напевне, в якомусь скафандрі.

— Угм. Другий мій ляп. Жителі довкола цього «полюса» і їхні звичаї.

— Якби то другий. Може, вже десятий.

— Я думав саме цим відвернути вашу увагу.

— Про що ви? — запитав Щука.

— Слухай, — сказав Адам.

— Потім повернення на батьківщину, — сказав я. — Приблизно за рік до війни. І потаємна зустріч з батьком.

Чому? Як результат батькового розуму і завбачливості.

— Так, він був один з небагатьох видющих. Знав, що насувається гроза і що її краще пересидіти.

— І тому ви в Кракові, а він у Кладно. Так?

— Я у Кракові і Варшаві.

— Де ви, судячи з усього, зустрілися з батьком, коли почалася війна.

— Так. Кладно було у вас. Варшаву захопили німці. Чому ви думаєте, що ми зустрілися?

— Гадаю, ваш батько зумів у загальних рисах розгадати таємницю предків. І в тих же загальних рисах передав її нам. На всякий випадок. Я гадаю, що він відкрив вам, що є Книга, Ступка і Товкач, тріада, яка разом складає розгадку таємниці. І що дві частини у двох вірних людей. А третя…

— Третя була в сторожа костьолу. Того, що був до вашого діда. Німці, відступаючи, залишили його в спокої. Але не залишили…

— Не залишили останні німецькі прикордонники. Я довідався в Мультана, що того застрелили. Книгу він, як непотріб, відніс на горище до інших речей, які непотрібні, а викинути нібито ще шкода. І так найголовніша частка зникла:» ваших очей.

— Так. Батько, такий завжди завбачливий, тут, на старості, ніби осліп, ніби вижив з розуму. Теревенив з дружками з айнзацкоманди про «диво-зброю», про те, що ті повернуться.

— І тим, вірніше, своєю смертю (може, не випадковою), підрубав ще одну провідну нитку. А «дружки» загинули теж у мінливостях подій війни. І тепер навіть приблизно, навіть непевно, з чуток знали про схованку архіву, старого скарбу і того, що награбувало відомство Розенберга, тільки три чоловіки. Два бандюги — і нашим, і вашим — і ви, останній листок на дереві, квітка серед будяків.

— Скоріше Христос між двома розбійниками, — сумно пожартував він. — Хоча не такий я вже був і Христос. Мені там нічого не було потрібно, крім заповіту (у мене був тільки скорочений) і знайденого батьком родоводу.

— Ясно. Древо гідності, яке стільки років було під сумнівом і служило навіть предметом кпинів, треба було оновити.

— Так.

— А ви не думали, чому не думає нічого доводити один з Ходкевичів, що тримає в Африці птахоферму? Чи одна з Радзівіллових, нагороджена за підпілля орденом «Віртуті мілітарі».

— Чому?

— Та тому, що їм нічого не треба було доводити. Вони — це були вони. І доводили, що вони є вони, «поляки, які ніколи не забували, що вони білоруси, білоруського високородного кореня», і в підпіллі, і в партизанах, і на барикадах, і в різних тюрмах. Цим доводили, а не родоводом, ні непевними, навіть підозрілими «подвигами предків», ні дружбою з наволоччю, все одно, аристократ він чи бандюга.

Він ніби дістав ляпаса. Смикнувся.

— А ви не думаєте, що, вирішивши висловитися і розповісти все, я тепер можу не сказати нічого?

— Тоді я все розповім за вас з більшою чи меншою дозою певності.

— Навіщо?

— Бо я ненавидів, і це навчило мене думати. Стократ інтенсивніше.

Тут він досить гоноровито вперше за час розмови високо підвів голову. Велику сиву голову предка з пам'ятника.

— А я нікого не ненавидів і тому повинен був закінчити поразкою?

— Ви повинні були нею закінчити, бо не ненавиділи, а застосовували засоби, до яких вдається ненависть, та ще й найбезпринципніша… Ви знали минуле цих двох ваших башибузуків.

— Так, — він дивився кудись повз мене своїми довгими очима.

— І не посоромилися зв'язатися з ними. З потрійними зрадниками свого краю. І тут була ваша остання спроба зробити з цих в'ялих окремих пальців один кулак. Вони тягли в різні боки. Вам потрібні були тільки родові клейноди. Ну, і, якщо я не помиляюсь, окрім цих родових грамот було потрібно… Словом, було потрібно щось, аби легенда про двох князів Ольшанських так і залишилася легендою. Як назавжди зосталася легендою історія про проклятий богом замок Олелькевича-Слуцького на Князь-озері… Що це було?

— Хроніка. Безжальна до нашого дому. Зберігалася, щоб знали й не допускали до неї нікого. Про неї говорила та частина тексту в книзі, яку ви так і не розшифрували.

— Угу. Від убивства Волюжиничів до клятви князя на Євангелії.

— Що йому було Євангеліє? — знизав він плечима.

— Він клявся, що вони живі.

— Вони й справді ще два тижні були живі.

— Це правда. Що йому було до Євангелія? Йому й проколи в книжці, перед якою сучасники тремтіли, як н… матері в очі.

— Ви кажете несподівану правду. Це здогадки?

— Це думка. І пам'ять. І знання тих людей. І деяких наших. Так от, вам потрібне було це. А бандюгам, кожному зокрема, були потрібні коштовності й архів. На очній ставці вам це доведуть. І я не здивуюся, що вони збиралися шантажувати один одного і, можливо, вас.

— Було.

— І ще було те, що була ще одна група. Вірніше, підгрупа. Од вас.

— Яка?

Я дістав пачку «БТ», надрізав її і простягнув Лигоновському-Ольшанському:

— Закурюйте.

— Ясно, — сказав він, — занадто я тоді звернув вашу увагу на Пахольчика. Тоді, під час розмови біля тютюнової крамнички.

— І це було. І воно коштувало декому навіть життя.

— Я не вмокав у це пальців.

— Так, ви не вмокали. Просто ваші недолюдки почали жерти самі себе. По частинах.

Щука й Хилинський перезирнулися.

— Чи не досить? — запитав Щука.

— Навіщо, — сказав Ольшанський, — я можу або зруйнувати його розумові побудови-вправи, або визнати їх. Мені все одно. Треба більше мужності програти, ніж виграти.

— Висоцького ви знали з його зв'язків з вашим батьком. І їхнього спільного зв'язку з…

— Це відомо, з ким. Не будемо викликати небіжчиків.

— Ви не розраховували на їхній розум, тільки на грубу силу. Але Висоцький, буваючи в місті, не втрачав надій на свій розум. Йому нічого не варто було вивідати в Мультана, що «якийсь з міста» взяв книгу, навіть пропонував гроші, та дід відмовився. І тому тип з потрійною пикою відвідав усі виставки книг, старих гравюр тощо, на які йому вдалося натрапити, буваючи в місті. І одного разу йому нечувано пощастило. Він зіткнувся з Пташинським і напав на слід книги. Я здогадався, що це був він, з Мар'янових слів: «суміш сільського й міського».

— Не тільки він бачив. Гутник, відомий вам, бачив. І, самі впевнилися, чистий, як скельце. І антиквар.

— І в обох є язик, — сказав я. — Вони — фальшивий слід. Але Гутник був добре знайомий з тим молодиком… ну, що з відром для сміття. А антиквар і ви — з художниками з майстерень у нашому ж під'їзді.

— Звідки це?.. Ага, масайські спис і щит. «Не ходіть, діти, в Африку гуляти».

— І це була зручна обставина, те, що Гутник і антиквар також бачили книгу. Зручно було намовити книголюба, щоб дзвонив, нервував і без того стривоженого чоловіка. І ще зручно ніби шантажувати і молодика з сміттям, і цих.

— Я не шантажував, — твердо сказав Ольшанський.

— Знаю, — сказав Щука, — вистачало на те осіб і без вас.

— Я вас попросив би, полковнику, не заважати зараз Космичу. Мені просто цікаво, до чого і як він дійшов. Додумався. Це, можливо, один з останніх моїх здогадів з психології. А потім… потім я цілком у вашому розпорядженні.

Щука вимушено всміхнувся.

— Я одразу здогадався: моя книга, — сказав лікар. — Я вже говорив, батько описував мені її перед втечею. Зоставатися йому — не випадало. Зостався я. Переїхав з Кладно до Мінська… Ну, описав він. Крім того, це описання книги передавалося в нашому роду з покоління в покоління. Мені треба було знайти справжні грамоти. Після мене — кому ж? І потім, без цього краще померти. Як зроблю це я. Швидко.

— Ну, не так уже швидко.

— А про це не вам судити, Космич.

— Чому? — запитав мовчазний, з початку розмови навіть чимось вражений Хилинський.

— Я не з тих, кому призначають день і час вигнання. Я їх вибираю сам. Давайте далі, Антоне. Мені просто цікаво, як це ви при вашому психічному стані зуміли до сього-того докопатися.

— А ви — не зуміли, незважаючи на те, що були однією з приступок тих сходів, якими я спускався в божевілля. Ви шукали в Мар'яна книгу навіть тоді, коли її в Пташинського вже не було. Не подумали, що книгу винесли з його хати. Сердечний друг Пахольчик мав рацію: сам Пташинський не наважився б нести книгу. Якесь підсвідоме передчуття змусило його купити вино й кефір і поставити мені в портфель. Примітивне маскування, але в нас з продавцем була з цієї причини бесіда на тему спасіння душі. Про що він вам швиденько й доніс. І до певного часу спроби залізти в мою квартиру ніхто не робив. Це — пізніше.

— Так. Досі все правильно… Герард колись був слугою і батька, і моїм, і я просив його наглядати за вами. З його цікавістю це було просто даром небесним.

— Зрозуміло, чому кожний мій крок був відомий. І це ще одна з причин, чому я не те що запідозрив вас, а вже не міг ставитися з колишнім довір'ям. Я не пов'язував вас і Висоцьким аж до того самого дня, коли Пахольчика вбили. Висоцький убив, бо помітив, що ви боїтеся: продавець забагато знав і перевищив міру вашого довір'я до нього. Ви ж давали йому просто слабкий наркотик, власне кажучи, засіб проти безсоння, а він так підвищив дозу, що засіб проти безсоння обернувся на засіб вічного сну.

— Висоцький загинув, — скоріше ствердно сказав лікар.

— Так.

— Н-ні, я трохи наробив дурниць. І недооцінив дещо… Принаймні залишився б неопізнаним, якби не ви.

— Не залишилися б.

— Просто мети нема. Тому я й гуляю у піддавки. Ну добре, історія з легендою про даму й ченця.

— Частково наснилося. Безперервно думав про неї цілі дні, і тому частково наснилося. Не без впливу вашого засобу. І вміння розкопувати в тій зневаженій багатьма історії різні дивовижні речі. Отак. Скарби Галконди, фантастичне багатство роду, яке раптом зникло зі смертю старого Вітовта, більше не повернеться в рід.

Ольшанський сидів, ніби одубілий. Оніміло й ніби байдуже дивився на фігурку якогось східного божка.

— А знаєте, — несподівано сказав він, — я впевнений, що причиною смерті мого двійника зі склепу був жах перед прокльонами Волюжинича. Жах і очікування. Та ще тіні жінки й ченця. Він боявся. Як дикун боїться прокльону чаклуна із сусіднього села. Та вони й були дикуни. Навіть цей — вільнодумець, який за ніщо вважав Євангеліє, який привласнив гроші сторічної давності і гроші своїх сучасників, гроші батьківщини. Украв — і кінці у воду. Та, видно, далеко тяглися ті кінці і неглибока була та вода.

— І даремно було ховати. І скарб, який навіть триста років тому коштував шістсот тисяч золотом та сім мільйонів коштовними каменями. А яку суму він зараз становитиме — невідомо. Астрономічну… І ще скарб особистий вашого батька і скарб айнзацкоманди. Ну, й архів, який дасть безпеку тисячам і законне покарання одиницям з кривавими руками.

— Мене це не обходить. Мене стосується те, що з племінників старого Вітовта покепкували. А отже, і з мене, безпосереднього нащадка. Тепер не обходить і це. Навіть ганьба ревізії з тим Станкевичем на чолі вже не обходить наш рід. Усе повернулося на круги своя.

— Зою ви мені також підсунули?

— Е, ні, спочатку вона сама.

Щука в непорозумінні обводив нас поглядом. Хилинський знизав плечима, ніби мовчки сказав мені: «Ну от, бачиш, усе так чи інак випливло».

— Я не збираюсь нічого ховати від слідства, полковнику, — сказав я. — Де винен, там винен. Прошу тільки, щоб цю справу залишили в таємниці. Для добра одному чоловікові (не мені) і одній дівчині. Сам я готовий відповідати, коли мене в чомусь визнають винним… Чим ви її взяли? Була вам зобов'язана?

— Так. Багато чим.

— Грошима? Збереженням доброго імені? Ви вважаєте — це все?

— Для багатьох жінок — усе.

— Ну, ясно. А коли ми порвали вже з нею, ви примусили її все-таки заходити зрідка. Перевіряти про всяк випадок, чи тут книга, чи в мене? Яка в цьому її вина? Що, шантажували знайомством зі мною та іншими? Гідний, просто князівський вчинок.

— Вчинок Пахольчика.

— Все одно. Ваш витвір… А вона, вже не бажаючи, можливо, справді кохаючи мене, обманювала. Завела розмову про «Хванчкару», щоб я залишив її одну в квартирі… І сказала вам, що в Мар'яна — серце і що він, незважаючи на це, не кинув курити.

— Ото мені ці пам'ятливі на дрібниці.

— Не тільки на них. Ви підозрівали, ну, на одну тисячну процента, а раптом книга може бути і в мене, тим більше що той, із сміттям, підслухав нашу розмову з Мар'яном на сходах. І потім по-сусідськи розповів вам (пам'ятаєте, я свідком був, як ви про щось розмовляли?).

— Було, — ліниво сказав він.

— І ви, гадаю, може, не того вечора, але попросили його, щоб дістав її в мою відсутність. Обіцяли гроші. І це викликало пізніше спробу відімкнути мою квартиру.

Мовчав. Ясно було й без слів, що так і було.

— Ну, тоді ще сумніви тільки були. Всі — переважно — думали, що книга ще в Пташинського. І тому ви вирішили приспати його. Хіба ж ви знали, що все це аж так скінчиться.

І ось Мар'ян сам купив у вашого холуя пачку отруєної «Шипки»… Вся біда була в тому, що ваша права рука не шила, що робить ліва. Пахольчик підсовував «Шипку» і приспав крізь замкову щілину собак, розраховуючи погосподарювати в квартирі під час відсутності господаря. А в цей же самий час Мар'ян їхав на озеро. По записці на моєму папері, роздобутому Зоєю, і підробленій під мій почерк кимось із вас… Вами особисто, Ольшанський.

— Знову правда. Що ще?

— Ваша діяльність, як трутизна.

— Ого-го. Та ви що, перекваліфікувалися?

— Ні, — сказав я, — це мені зробили подарунок. А справою вашою…

— А справою їхньою і вашою тепер займеться не він, — сказав Щука. — І навіть не я. На жаль. А може, як подумаєш, що безпосередньо ваше, гм… обличчя бачитиму куди рідше, то не на жаль. Швидше, на радість. Кажіть далі, Космич.

— Вам треба було вибити мене із сідла, Ольшанський. Були в мене, на ваше нещастя, дві розмови. Майже водночас. Одна з вами, пам'ятаєте, коли ви живопліт садили. Про відхилення в психіці холостяка. І з Пахольчиком біля будки. Він дуже пильно придивлявся, як я пачку відкриваю. І обидва ви тоді зауважили для себе, що навіть не всю пачку отруювати треба, як Мар'янові, який курить зрідка. І пристосували ви тоді Пахольчика і на цю роботу з «методичним старим кавалером». Дві-три сигарети збоку, де надріз. І діяти буде не одразу… Ну от. А тепер говоритимете ви. Як? Яким чином?

— Так, тут уже говорити мені. Я тоді не подумав, що моя згадка про північно-західну Індію може не обвести, а навести на певні думки. Що ж, долина Нарбади пролягає плоскогір'ям. Невеликі судна ходять тільки по нижній течії. Річка порожиста, дуже. І її долина — це не савана, а майже тропічний за дикістю і гущавиною ліс. Інколи тільки скелі виходять до річки і обриваються в неї. І найчастіше там бджолині мегалополіси, на багато кілометрів. Соти, багатометрові завтовшки і заввишки, мед багатьох століть, внизу зовсім чорний… Зрештою, це добре описано в «Книжці джунглів» Кіплінга… Мені зараз не до поезії… Червоне дерево, чорне дерево, сандал, бог знає ще що. І все це перевите ліанами, а на найвищих каменях на порогах ростуть у водяному поросі орхідеї. Квітки — завбільшки з людську голову. Часом на тих каменях виникають загати з дерев і листя, і тоді річка розливається по низинах, якщо вони є, і утворює болота кольору чорного чаю. Він закурив зі своєї пачки.

— Мені довелося там блукати довго. І з носіями, і самому, коли вони покинули мене. Я все одно йшов. Мені добре платили і в Ахмадабаді, і в Бомбеї, і, ще краще, в Джайпурі, і навіть Делі за рослини: і лікарські, і отруйні, і… наркотичні… Там, десь між Бурханпуром і… А, та чи не все одно?.. Я й почув про квіти рослини вайо та її зерна, наркотик рідкісний і нечуваний. Рідкісний, бо росте тільки там (може, колись ареал був широкий, але там рослини зів'яли). А в мегалополісах, у цій недоступній бджолиній країні, вайо збереглося. Зрідка вітер заносить її зерна, її сльози… до людей… — Його лице ніби обважніло. — І чого мене знову понесло назад, на так звану батьківщину? Стомився в блуканнях?.. Поманила тінь багатства?.. Ось я маю його зараз… А там я міг би бути монополістом, стати мільярдером… Тільки плювати мені на це… Просто ніде я не був таким щасливим, як там… Ну, добре, годі про це. — Сів зручніше, ніби сів на улюбленого коника й зібрався читати лекцію. Та так воно й було. — Ви, мабуть, не замислювалися, що людині (я маю на увазі людину витончену, а не приземлену свиню) з часом усе набридає. Свиня так і хлебтатиме до смерті сивуху і задовольнятиметься цим. Витончений — винаходить. Все гостріше, все з більшою вигадкою, ушкодженістю, ненормальністю.

— Про себе? — запитав Щука.

— Ні, — сказав Хилинський, — він не з тих. Його ненормальність — стежити за відхиленнями інших. Він як письменник. Нащо йому хапатися за ніж, вибиватися в Наполеони? Без будь-якого ризику можна робити що хочеш, рухати арміями, епохами, сумлінням… Добрий веде вигадані легіони до доброти й блага. Злий…

— Правильно, — згодився Ольшанський, — «письменник» розпусти і зла. Чорна сила. Злий дух Женеви. Так от, спочатку був мак, Морфей, бог сну з маковою квіткою в руці, опій, а в нім такі прості речі, як морфін, або морфій, папаверин, кодеїн та інше. І почалося це в Греції, а не в Індії чи Китаї. Фаланги Македонського принесли його на схід. Так воно було. І… одурманений край. Але опіум нібито вижив себе як згубник. І не закони припинили його. Просто приївся. Ну що? Десь біля трьохсот тисяч з гаком курильників. У Гонконзі десята частка мільйона. Обрид, як і чиста жуйка з чистого листя кокі в Америці. І вона обридла, як і індійські коноплі, мексіканський мескалін — це з кактусів, галюциногенні гриби. Одним словом, біда. Людина вперто йде в дурман, у загибель. Відберуть одну отруту, або обридне вона, — з'являться сотні нових. Марихуана, героїн, хат… З'являлися, та й були завжди, і взагалі страшні речі. Людина набуває дикої сили на певний час. Пройде там, де й мурашка не пройде. Натовп одна розкидає, і явища відбуваються дивовижні довкола. А потім головний біль, а то й параліч мінімум на два місяці. Звикання нема. Хто двічі підряд випив — кінець. І все це лікарі й учені створювали поза природою, закликавши на допомогу хімію. І от штампували, зважували, дозували. Усе щоб піти від Нестерпного у світ Великої Ілюзії. У світ всеосяжної Насолоди, за якої що тобі твоє тіло і тіло жінки, твій розум і розум всіх людей, діти свої і сам Рід Людський? Насолода без бою оволодіння нею. Насолода раптова, як торпеда в днищі корабля. Тільки тут корабель — мозок. Вибух — його солодка агонія. Радісна смерть себе самого і всесвіту від своєї ж руки. І… знищення ворога, один він супроти тебе чи в мільярді осіб.

— І, зрештою, знищення себе? — спитав я. — Земна куля, населена ідіотами? Людство, яке сидить і розкошує, пускаючи слину з рота?

— Ні. Не зовсім так. Вчені шукають у цій компанії друзів. І знаходять їх. Зрідка. І тільки в поміркованому вжитку.

Хилинський раптом сказав, і таким журливим тоном, якого я жодного разу ще від нього не чув:

— Люди, навіть геніальні, не створювали аналогів, що не входять до складу обміну речовин організму і тому не дають звикання. Наркоманії.

— Я знайшов, — просто сказав Ольшанський. — Я виділив таку речовину з мого вайо. Я її синтезував.

— Це неможливо за всіма законами… як ви це зробили?

— Ви про це не довідаєтесь. І, мабуть, не довідаєтеся ніколи. Він не шкодить, майже не шкодить. Дає людині Ілюзію реальнішу, ніж Реальність. І от я думаю, що це буде поганий подарунок людям. Нехай зникне зі мною… Пахольчик з Висоцьким попросили в мене трохи екстракту. Перший, щоб збити з пантелику, позбавити певності вас. Другий, щоб приспати Пташинського. І ось їхні шляхи зіткнулися одразу і на ньому, і на вас. Не турбуйтеся, ви не встигли звикнути до цього засобу. Але могли. Я не зміг одержати остаточно чистої речовини. Потрібні були роки й лабораторії — не рівня моїм. І засіб все-таки діяв і негативно. Чи не відчували ви після цих ваших «видінь» і короткочасної депресії почуття піднесеності і високої працездатності? Ясно, ненадовго. Зрештою, коли ви прийшли до мене зі скаргами, я зрозумів, куди вжив Пахольчик свою частку. І зрозумів, звикання все-таки повинно взяти вас у лабета. А коли ти в когось у лабетах, це вже розпад особи. Але на таке потрібні були роки! Нічого, залишитеся здоровим.

— А друг мій помер.

— І це друга причина, що секрет мій помре. Майже нешкідливий засіб, і раптом череда, лавина смертей. Виходить, це я випустив їх.

— Виходить, так. Та ще й грали з вогнем і Пахольчик, і ви. Умовляли кинути курити. Це вразило мене, швидше підсвідомо, ще тоді. Такий збіг. І поради однакові. І на те, як «БТ» розкривав, однаково дивилися. Одне хочу знати, чому не завжди діяло?

— Шприцом вводився, видно, засіб тільки в кілька сигарет на пачку. І то не в кожну.

— Навіщо вам це було?

— Ви ішли по слідах. Треба було позбавити вас впевненості. І потім, навіть якщо натрапили б на мій слід, якщо повірили б вашим передчуттям — ніхто б не повірив показанням божевільного.

— А Мар'янові зарядили цілу пачку! І в той самий час передали записку. Тому що заснув він не в квартирі, очистивши вам поле пошуку. Він поїхав, і ви могли, приспавши собак, шукати, скільки вам хотілося. А він почав марити і бачити різні привиди і задрімав, стоячи в човні. І ніхто вже не довідається, про що востаннє він марив.

Знову постали перед очима край галявини дрібні, беззвучні хвилі, які зрідка лизали пісок, і знову я зрозумів, що це не галявина, а озеро, густо окутане імлою. А на дні цього останнього озера мій найулюбленіший (і такого нема й не буде) друг. Убитий не з якихось там міркувань, а просто завдяки дурному збігові обставин, тому що «так сталося». А ці живуть, і нема в їхніх серцях мого тогочасного передчуття якогось великого лиха. Байдуже, я все-таки не повірив у інфаркт, я примусив не повірити й інших.

Серця ось цих також захлинуться в останній тузі, і це один з небагатьох моїх вчинків, за які я попрошу в тебе винагороди, господи.

— Отак-то, — сказав я, — і в хату небіжчика ви кілька разів залізти хотіли. Раз — вахтерка перешкодила. Другий раз — нічого не знайшли і вирішили, як тільки можна пильніше, стежити за мною, щоб я вас привів до мети. Не знали ви тільки про заповіт, який на мене тінь кинув. Погано піали історію з картинами, але під удар антиквара і Гутника не посоромилися поставити. Пішаки! І тут я почав розшифровувати. І перші ж кроки змусили мене подумати: може, тут не просто спекуляція, що є в книзі ініціали Петра Давидовича та Вітовта Федоровича Ольшанських. Отже, це фамільна коштовність, і це означає, що повинен якийсь родич і спадкоємець все-таки лишитися.

— Ну, про секрет шифровки ніхто з нас тоді не знав, хоч я й чув щось від батька (він сам не знав твердо) про якусь паперову стрічку. І що якусь роль відігравав товкач, і чомусь вишневий клей, і ступка. Та що нам було з цього? Невідомо, що з ними робити, і хрін його знає, як з ними поводитися. І тут почалася суперечка. Одні казали, що треба нас і далі тримати в сумніві щодо власного глузду. А я вважав, що це діло з галюцинаціями треба кінчати.

— Вірніше, припинити на час. І ви припинили.

— Зрозуміло. Треба було дати можливість розшифрувати вам, якщо вже у нас свого розуму і знань не вистачало. А тоді скористатися плодами ваших спроб.

— З Мар'яном не припинили, — сердито сказав я.

— Пізно довідався, — сказав він. — Кажу не для виправдання. А коли довідався — було пізно щось зробити. Треба було вже прибрати Пахольчика. Свідка. А потім знову вас полохати. А може, ви, навіть уже натрапивши на слід, злякаєтесь та кинете це заняття.

— А я не злякався. І тому ваші бандюги вирішили мене налякати… аж до смерті.

— Єдине, чого ми недооцінили, — ваша воля. І ще те, що ось відомство пана Щуки зацікавилося цим, хоч що йому було потрібно в документах трьохсотрічної давності?

— Ми й не цікавилися, — буркнув Щука. — Занадто довго, не боюсь сказати, не цікавилися. Тому це й призвело до таких подій.

— А це й не входило в компетенцію ваших. Що, може, їх завдання допомагати історикам і літературознавцям? Допомагати панові К. у пошуках автора білоруської «Енеїди»? Чи пані С. у пошуках старих Ольшан?

— Мовчіть про неї, — сказав я.

— А-а… ну, дай боже. Але допомагати їм усім, чи не дуже жирно буде?

— Даремно не допомагали, — сказав Щука. — Взаємний досвід міг би знадобитися.

Здавалося, перед нами сидів не чоловік, який чекав арешту, і не ті, що притисли його, а просто йшла мила розмова на цікаву для всіх тему.

— До речі, чи не випити нам коньяку? — підвівся Ольшанський.

Ми переглянулися. Це вже було занадто. Але з другого боку…

— Як винагорода за те, що я програв, і, як бачите, мужньо програв. Не манірюся. Балакучий.

Він приніс із серванта непочату пляшку «Дзвіньї».

— А що, — раптом послабив злість я. — Можна. Сподіваюся, що він не тримає в буфеті десять непочатих пляшок з отрутою.

— Можна, — сказав Хилинський.

— Я не отруюю вино.

— А сигарети? — спитав я.

— Згадайте, що я радив вам потроху пити і обов'язково кинути куріння.

— Було, — признався я.

— Я не хотів би отруїти вас і не хочу отруюватися сам. А вам дякую за ваше «можна», Хилинський. — І підняв келих. — Ну, цокатися не будемо, це вже занадто.

Закинув левину сиву голову. Потім сказав:

— Цілком можливо, що це остання пляшка коньяку, яку я почав. Чи, може, як останнє бажання, ще дадуть? Заведено це у вас чи ні?

— Хто вам сказав, що вам доведеться висловлювати останнє бажання? — спитав Щука. — Ви ж про багато що не знали. Звичайно, якщо ви тут казали правду.

— Я казав правду… Але навіть коли б довелося — не висловлював би побажань і не нарікав би… Так, про багато що не знав… Але є на землі інший суд. Непримиренніший. Жорстокіший. І, здається, останній з Ольшанських саме й підлягає цьому суду.

— Що, бог? — спитав Хилинський.

— Це ви поговоріть з Леонардом Жиховичем, — сказав господар.

— Дівчину якого серед інших видав німцям ваш Висоцький.

— Злигалися, — сказав Ольшанський, — вбивця і нащадок убивці.

— Потуральник убивств, — сказав я.

— Смерті Зої, — швидше стверджувально сказав він.

— Так. Бо хоч вона й сама отруїлася, але зрештою отруїли її ви.

— Чому?

— Не витримала. Сумління зради не витримало. Зрозуміла раптом, що один у неї справді й був і вона віддала його голову ворогам… Знаєте, як це болюче, хоч і коротко.

— Я тоді ще не знав про це.

— «Тоді» — це коли впевнилися, що книги в хаті в Мар'яна нема і спробували зламати мою квартиру. Ось тут вам молодик із сміттям і знадобився. Хтось відчиняє…

— Висоцький.

— А другий на варті стоїть. І, коли я Висоцького сполохав, він устиг під павутиною проповзти, а потім, доки я бігав у двір, вискочити на вулицю. А молодик, «п'яний як чіп», шмигнув до дівчат і прикинувся, немовби сп'яну приперся.

— Що ж, і ним займемося, — сказав Щука.

— Тим більше що, гадаю, поповзуть за ним ще деякі гріхи.

— А що нам лишається, — сказав Щука. — Справою архіву та айнзацштабу з Одельбертом фон Вартенбургом та Францом Керном інші займуться.

— А їхніх попихачів я тоді вперше на подвір'ї замку помітив. Ви думаєте, вони злякалися, що я фотографую зруйнований мур? Чорта лисого! Фото своїх облич вони злякалися. Я це досить скоро зрозумів.

— І мовчав, — сказав Щука.

— Всі мовчали. І ви були не кращі… Але добре, що я там придбав не тільки ворогів, але й друзів.

— А от у мене друзів не було, — сказав Ольшанський. — Поплічники.

— Та й хіба поплічники? Поплічники — це плече до плеча. «Попліч», «поруч». А доля Лопотухи?

— Так, вислизнув він тоді, — сказав Ольшанський. — Везіння надзвичайне. Видно, вдалося на останньому шляху туди шмигнути непомітно в кущі. Варта недолічилася одного.

— Тепер ми вже не довідаємось… — почав було я.

— Чому не довідаємось? — сказав Щука. — Чудово довідаємось. Свідок, який почав приходити до пам'яті. Варто було врятуватися, жити стільки років таким нещасним. І щоб на порозі одужання зустріла смерть. От вам і втеча від дійсності.

— І теж не без вашої вини, — зціпивши зуби, кинув я Ольшанському. — Коли справа зайшла б про вашу шкуру і шкуру обездоленого такими ось, як… Ви обрали б свою шкуру, а не шкуру нещасної людини. Що він перед найвищими міркуваннями? Абстрактний гуманізм… А як щодо конкретного людиноненависництва?

— Не треба занадто злити мене, — сказав Ольшанський.

— А скількох ви з вашою байдужістю смертельно скривдили?

— Не треба його перевиховувати, — сказав Хилинський. — Марна справа.

— Марна, — сказав господар, — я Ольшанський. А ви що думали? Останній. Інших нема. Вивелися. Неперевиховані.

— А жили. На жаль. Не як ті, отруєні війною, що помирали. Убивці й жертви.

— У вбивців, на жаль, була сила й хитрість. Підла. Як той Гончаронок-Бовбель спритно свою «втечу від самого себе» владнав! Втік, посидів у болоті, а іншим роздзвонив, що напередодні розгрому з-під бандитського розстрілу втік. Ще й в героях ходив… А за товкач свій як тримався! За гроші і за життя. Гроші зради, гроші крові — вони для вас закінчилися! Кінець! Тепер справжній кінець.

— Кінець, — сказав Ольшанський. — Тільки в мене не такий, як ви, може, думаєте. Я останній, і я відійду, як сам захочу, і тією стежкою, якою захочу.

— І тільки не зможете зробити так, щоб бути високої думки про свої вчинки, про своє життя. Навпаки, самооцінка в останні хвилини буде найпідліша. Пекло невіруючих. Гірш за якісь там пекельні казани.

— У моїй волі — перервати спогади. Навіть якби ви мене не викрили — я відмовився б від продовження цієї комедії.

— Чому?

— Мені набридло жити. Жити набридло. Серед цієї вакханалії вбивств, через цих бандюг. І Лопотуха. Боялися, що викриє, — геть його. І Зоя, коли зрозуміла, що загинула через неї людина, — не витримала. Одне діло обманювати, і зовсім інше — смерть, в якій ти винен.

— Страх. І мене спробували перестріти з ножами, а коли не вдалося — замурувати в підземеллі. Предок ваш був великий мастак — ну, й ви недалеко від нього пішли. Хоча й чужими руками.

Сиділи мовчки, пригнічені. Не можу поручитися за інших, але я почував себе так. Горіли за вікнами численні міські вогні, різноколірні, від соложаво-оранжевих до мертвотно-зеленавих. Згасали одні, спалахували інші, ніби хтось дуже повільно грав кнопками на пульті невідомої велетенської машини. І тільки сині «денні» вогні вуличних ліхтарів та червоні тривожні вогні телевежі були незмінні. А мені було образливо, як завжди, коли на моєму шляху траплялася людина, яка безповоротно і не так розпорядилася собою.

Ольшанський дивився на них ніби востаннє, та так воно, мабуть, і здавалося. І йому, і мені.

— Жити Шабликою? — спитав він. — Жити собою? Жиховичем?

— Космичем, — підказав Хилинський.

Не був би він собою, якби не спробував перевірити, а що воно вийде і з такого протиставлення.

— … Космичем ще куди не йшло. Принаймні знає мету, вміє йти і йде. Через небезпеку, підозри, плітки. Бачите, які я компліменти кажу вам, Космич? Закиньте там за мене слівце вашому богу гуманності. Може, років на два раніше випустить з казана… Або як там ваш письменник, історик отой, писав… Ну, там ще чорт писав дисертацію: «Величина абсолютного оптимального тиску в котлоагрегаті для пропарювання грішників…» Так от, Хилинський, Космичем, іншими такими бути не можу, іншими — не хочу. Я — Ольшанський. І помру як Ольшанський. Досить, що все життя інкогніто.

— Ну, добре, — сказав я. — Пахольчика ви прибрали тому, що основний свідок вашої діяльності, що багато знав, що втягнув вас у вбивства, що дисципліну порушив, перевищив «повноваження». Незважаючи на вашу заборону, все-таки розпоряджався рештками наркотику. А Кухарчика? А двірника навіщо? Нешкідливий, із запитаннями лізе повсюди, де не треба. І тільки.

— От за таке «тільки». Але я Пахольчика пальцем не торкнув.

— І то правда, — сказав я. — Навіщо вам було? Ви поінформували Висоцького, а той, оскільки тоді не залишав Ольшанку, розпорядився життям продавця… ну, скоріш за все через того молодика зі сміттям. Так? А Кухарчик, видно, просто мав нещастя бути свідком, влізти на свою голову в справу саме тоді, коли цей, із сміттям, виконував наказ Висоцького.

— Так.

— Той був і без того заплямований. «Третій» і «четвертий» під час першого нападу на мене — це й були вони, Пахольчик і майбутній його вбивця. Із сміттям. Більше від нього нічого й не зостанеться.

— Розберемося, хто, де, коли і в що вмокав пальці, — сказав Щука. — Тут уже на високому рівні піде справа.

— Пахольчика мені було шкода, — сказав Ольшанський. — Не кажучи вже про духом винного двірника… Тоді я й вирішив, що, коли нитка доведе й до мене, я не старатимуся відвести од себе удар. Я ніби камінь у горах зрушив з місця. І пішла лавина убивств. Шкода, що я забруднився з цією сволотою. — І дуже серйозно, так, що неможливо було не повірити, сказав: — Я дав тільки слід. І цей слід привів до загибелі багатьох. А втекти ось хоча б від цієї вашої появи мені було дуже легко. Тільки я не мав права на втечу, не висловивши вам усього.

— Як втекти? — спитав Щука.

— А ви он там, у шухляді, візьміть пістолет. Мені він не знадобився і не знадобиться.

Щука встав, висунув шухляду письмового стола і дістав звідти «вальтера».

— Ні, я не шпигун, — розмірковував далі лікар. — І не бандит. Це їм пасує. Мені пасувало більше, і я ним погано розпорядився. Мені й грошей звідти не треба було. Реліквії деякі.

— Для самоповаги?

— Мало я доброго зробив у житті, то ось.

— І нащо це?

— Міркуйте як раніше — будете академіком. Розкопаєте іще таке — бути вам відомим. Це передбачення людини, якій небагато лишилося жити… Жити? А хто сказав, що мій рід заслуговує право на життя? Отож-бо… Але так само вірно, як те, що не заслуговує, так і те, що це мій рід, що я — його краплина і іншим бути не можу, і що дороги мені від нього нема. Отже, один висновок. — Махнув рукою, нібито відкидаючи щось: — Я давно підготувався і до висот, і до смерті. Тільки довго не знав, що переможе. Готовий був ще в сороковому, у Варшаві. З батьком я тоді був на ножах. Можливо, найгостріших За все життя. Бо тільки зараз я стою ближче до милостивої Збавительки і всепрощаючої Рятівниці, ніж стояв тоді. Бо в той час мені не подобалося, що він крутить роман з паном Розенбергом.

Кепсько мені було. Могутня гарна статура, досконале в своєму гонорі обличчя, лев'яча грива сивого чуба. Напрочуд маленькі і зграбні кисті рук і ступні ніг. Боже, які витончені, бездоганні риси людської породи! В кіно таких знімати, тримати першими друзями, боронити за всяку ціну.

А замість цього за досконалою, божественною оболонкою роз'їдена іржею наскрізь, обліплена до останку кров'ю і багном суть. Проказа сумління, розумовий сифіліс. Доля, бог чи хто там ще, як же ви непоправно, смердюче жартуєте іноді з людьми! Це він стікає отруйним гноєм, це його діяльність призвела до всього. А я не можу осудити його, бо покривджений за всіх людей. Бо це я зневажений, знеславлений, заплямований.

— До чого тут смерть? — з цим новим і нестерпним почуттям своєї людської спільності все-таки запитав я.

— А хто мені може заборонити ну хоча б розбити макітру об стіну, відмовитися приймати їжу? Добре — знайдеться метод, щоб я не зробив цього. А хто заборонить мені не хотіти жити? Виключу себе — і все. Повірте. Із усвідомленням висхідного шляху до великого спокою, найбільшого визволення від усякої журби, — нічого важкого в цьому нема. Зупинити серце на годину чи назавжди — яка різниця? — Він подивився на Щуку й усміхнувся. — Ну, як кажуть литовці, «дар по вєна», ще по одній. Ні, я не зараз. Чого ж я стану підводити вас і ваших колег. Щуко? До того ж мені треба дати ще офіційні показання. Бо це, що зараз, просто собі розмова. Спершу я все висловлю офіційно де треба. Це виправдає мене в одному: що я мало не звів з розуму Антона. Цього я також робити не хотів… То знову без дзвону чарок.

Ольшанський повільно випив коньяк.

— Ну от, це бодай і все. Он там мій кабінет, а в ньому телефон. Сходіть, Щуко, і подзвоніть туди, де зараз повинні будуть зайнятися мною… До тієї межі, до якої я вважатиму це доцільним. І зачиніть за собою двері, я не хочу знати, якими словами це говориться. Не мав такого досвіду і не хочу його набувати.

Щука пішов у кабінет. Ми втрьох сиділи мовчки, втупившись у вікно на живі міські вогні.

— Я знаю, що на мене чекає, — сказав лікар. — Можливо, й найгірше (з чиєї точки зору дивлячись). Як це там називають: «вишка», «дірка»?

— І так кажуть, і так, — несподівано для себе самого сказав я.

— Швидко крокуєте. Явний поступ. Може б, до Щуки пішли?

— Пізно, — я вперше за цілий вечір розлютився. — Але куди хочете пішов би, аби отаких, ганебно байдужих до людей, своїми силами, без ніякої міліції карати.

Ми чули невиразні слова Щуки за дверима. Потім він поклав трубку, зайшов до кімнати і сів на своє місце.

— Подзвонив.

І тут Ольшанський раптом розсміявся:

— На хвилину мені стало шкода. Він вискалив білі рівні зуби:

— Невеличкий рецидив жалю. А здорово це, Космич. Сила, могутні руки за спиною. Рід велетів-людей на велетах-конях. І стяги над головою. І слава на весь світ.

Здорово! Земля гуде під копитами. Обличчя й руки з бронзи. Нічого мені там не потрібно було, крім того, щоб звеличити велику хоругву. Останній Ольшанський мав і померти з гонором. А помре… Останнє: думаєте, чому я так легко погодився з усім? Загинуло все, що підтримувало мою гідність. Ось помру Лигоновським.

— І краще було б, — сказав я. — Дослідник, мандрівник, лікар. Совість, незаплямоване ім'я. Не ім'я з роду негідників.

— … помру Лигоновським. Великої хоругви не буде.

— Так. Останній Сапега похований на Вавелі. Але вас не поховають ні в Ольшанському костьолі, ні біля нього. Бо ті — це був рід воїнів. А ви — рід негідників і пройдисвітів. І ви ще з них кращий, хоч і зв'язалися з бандитами. Що ж ви наробили, Ольшанський? Який великий людський матеріал поховали в собі, поховали, каменем притиснули!

Пробігли по шибках відблиски од потужних фар машини, що розверталася в дворі. Пробігли, потанцювали по шибках, по обличчю Лигоновського, потім зникли, бо машина вже була під самим будинком і світло, видно, падало на двері під'їзду.

Згасло світло.

— Оце по мене, — підвівся Ольшанський. — Ану, «стшеменнего», як кажуть поляки. — І слова свого не знайшов. — До зустрічі, Хилинський. Радий був з усіма вами познайомитися. Якщо вам буде потрібне визнання ворога — я вам висловлю його… Гадаю, багато в яких своїх міркуваннях, поглядах, сподіваннях я помилявся. Бувайте, Космич. От ви вже — назавжди. — Зробив крок до дверей, в яких уже стояли дві постаті. — Стежте за мною, хлопці, в чотири ока Чуєте? — Ще крок. — Ну от, останній… сам розбиває родовий щит на своєму надмогильному камені. «І герб родовий розбивають на камені тім…»

І зник. Вийшов надвір. Туди, де щойно промайнуло його обличчя, а потім зникло світло.

Епілог

Кілька років тому і приблизно через місяць після подій, на яких я закінчив свою розповідь, ми з Хилинським сиділи в його квартирі за шаховою партією. І партія та була не партією, а суцільне непорозуміння, і настрій у нас тому був не з кращих.

А за вікном стояв м'який і добрий липневий вечір. І зрозуміло, що не за безглуздими шахами треба було сидіти, а десь у лісі біля вогнища. Над річкою. Чистити рибу на веслі, різати цибулю, чистити картоплю. Одне слово, все що завгодно, тільки не це.

— Ну що, по маленькому коньяку? — запропонував Хилинський, раптом змішавши фігури.

— Один з польських, здається, детективів так і починається: «Капітан пив усе, крім какао».

— Поганий початок, — сказав Хилинський. — У нас би його редактор зарізав.

— Вип'ємо за редакторів, які розуміють гумор.

Випили. І знову ніби пролетів над нами тихий ангел, а простіше кажучи, ніби народився десь злодій.

— Ти чому не питаєш, чим уся ця історія скінчилася, — раптом спитав Адам.

— Мене вона перестала цікавити. Знаю, що вона скінчиться так, як треба. І кожний дістане, що заслужив. Я зробив, що міг. Просто в пам'ять про всіх тих людей, що відійшли передчасно. Тепер уже це справа інших. І я серед них не маю честі бути.

— Ольшанський отруївся в камері, — глухо сказав Хилинський. — Тиждень тому. Мені Щука казав. І останні слова в показаннях були такі: «Більше не маю чого сказати. Прожив більшу частину свідомого життя, і прожив його марно, не зробивши, крім початку дороги, майже нічого людського. Можливо, суворіше, ніж ви судите мене, я суджу себе сам. І засуджую. На смерть».

— То як же, звідки отруту роздобув? Не оглядали?

— Оглядали. Цей чоловік казав правду про можливість піти геть, коли тільки захоче. Під коронками верхніх іклів хірургічним методом була зашита маленька капсула з отрутою. Давно. Може, ще за німців. Мало чого він міг від них сподіватися. І от знадобилося. Ложкою, як важелем, натиснув і роздавив. Міцно, видно, доводилося натискати — зламав два нижніх різці.

— Хто йому тоді зробив таке?

— А хто тепер може довідатися?.. Виходить, чекав, знав, що кожній мотузочці буває кінець. І знаєш, чомусь навіть шкода. Оце був з вартих уваги ворогів. Не слизняк якийсь. З такими важко й небезпечно, але й приємно мати справу.

Сидів випроставшись у кріслі. Навіть у низькому кріслі — високий, сивий. І зараз не містер Сміт і не слов'янин, а просто літня, стомлена людина. Між цими полицями з книжками, багато з яких він, мабуть, не встигне прочитати. Сухе обличчя з обважнілими повіками. У красивій чоловічій руці початий келих.

— Ще й жартував в останню годину. Ніби натякаючи: «Це називається: нарешті після надмірної зацікавленості історією перейшов до тісного контакту з сучасністю».

— Помовчіть, Адаме.

Він мовчки згодився зі мною. За вікном світили крізь липові шати нічні вогні, яких останній Ольшанський уже не міг бачити. І мимоволі думалося, що колись не побачимо їх і ми. Яке безглуздя перед цим були всі намагання, привілеї, скарби, влада над душами й тілами?! Яке це все було тричі прокляте безглуздя!

— Я повинен був передбачити, — сказав Хилинський. — Зважаючи на його професійну досвідченість, не забуваючи про знання Сходу… І ще: мене якось вразила одна думка: хто міг після нюрнберзького вироку передати Герінгу ампулу з ціаністим калієм?

— Кажуть, дружина під час прощального поцілунку.

— Ні. Психіка не та. І я подумав, що там могло бути саме так… як з цим. Не знаю, чи мав я рацію. А потім, певне, оглядали? Але могло бути: здавна чекав кінця, бо був тваринний страх смерті, а коли довідався, що пощади не буде, що порятунку нема нізвідки, що шибениця, — тоді покінчив. Все ж хоч і огидна, паскудна, гнила погань, розбещена цим сифілісом необмеженої влади й розкоші, але все-таки в минулому військова людина.

— Облиште, Хилинський. Ви й самі бачили військових, які клали в штани гірше за іншого цивільного. Та й у лікаря не було жаху. Просто не хотів жити. — Я почав ніби здогадуватися і робитися видющим: — Я, здається, розумію хід ваших думок. Скажіть, була б йому?..

— Не знаю. Про смерть Мар'яна він не знав, про «подвиги» тих мерзотників — також. Може, й не була б.

— Ясно, — сказав я. — І він, однак, заслужив забуття. Бо навіщо йому було вже жити? Та ще за гратами… Довго… Він заслужив.

Хилинський мовчки простягнув мені сигарети.

— Свої, — сказав я.

Дістав нову пачку, роздер зубами. Хилинський стежив за мною.

— Що, крах звичок старого кавалера?

— Так. Коли вже крах всього під'їзду кавалерів, то чим я кращий? Ростик женився.

— Та ще дехто, — усміхнувся він.

— Квартира Лигоновського стоїть пуста. З часом по селиться хтось. Певно ж, також жонатий. Буде і в нас на сходах спочатку писк, а потім і заревуть, як сирени.

— Ах, чорт, — Хилинський раптом стукнув кулаком по стільниці. — Падлюка, дурень нещасний. Мав ти рацію: який матеріал пропав… Розумний, винахідливий, освічений, бувалий, талановитий, як чорт. Знаєш, який лікар? Казали колеги — цар і бог. Одним знанням людської психіки більше робив, ніж інші різними там резерпінами і серпазілами. І так не зуміти, так паскудно розпорядитися власним життям! Потрібні йому були ті струхлявілі реліквії, давно знищена слава роду. Такий лікар, такий людинознавець! Мало йому було цього для самоповаги… З покидьками зв'язався, з непотребом, з негідниками. І сам став негідником. У, віслюк!

Випили ще трохи. І я з подивом побачив, що мій «незламний» сусід трохи захмелів.

Дивився на портрет в овальній рамі. Ніколи я не бачив такого виразного обличчя. І такого гарного водночас.

І в Адама так змінилося обличчя, так затремтіли губи, що я зовсім не здивувався б, якби він уперше на моїх очах заплакав.

— Помста все-таки є, — глухо сказав він. — Є. За кожну краплю крові, за кожну сльозу. Не тепер, то завтра. Не самому, то нащадкам. Їхній суд або суд совісті — помста є. Вона не спить. І записує в книгу людської долі, і падає на голови злочинців або їхніх дітей розором, бідою, війною І нікому не втекти. І я впевнений (і це дає мені силу жити) — ригнеться і тим, хто її вбив. Страшно ригнеться. І тільки це дає мені силу жити, думка, що я, скільки сил слабких вистачить, допоможу запобігти цього на майбутнє. І тільки це… силу жити. — Нервово затягнувся. — Ти почекай, коли задумаєш розповісти про все це. Ти трохи зачекай.

— Я почекаю. Може, й кілька років.

Стук почувся в стінку. З сусідньої квартири. Моєї. Дружина кликала нас пити чай.

— Ну, а ти що надумав? — спитав, заплющивши очі, Хилинський. — Які висновки для життя зробив? Все-таки, що не кажи, події з тобою відбувалися не буденні.

— Не знаю, — сказав я. — Знаю тільки одне. Постараюсь прожити життя, решту його, сповна. Як у ці дні. Віддати себе повністю братам. І тоді я піду на зустріч з богом, якщо він у мене є, своїми ногами і твердою ходою. Не повзучи. Не згинаючи навіть колін. І не молитиму в нього, як не молив ні в кого за життя. І я скажу відверто: «Я відробив сповна і з власної охоти свою каторгу на землі. Я зробив навіть більше того, що міг. І не для себе, а для них, для цього океану, для мого народу. І тепер я прийшов до тебе не клянчити винагороду. Дай те, що мені належить за мою працю, якщо ти є. А якщо нема — я не шукатиму винагороди за діла мої. Ніде».

— Амінь, — сказав Адам.

Мерехтіли за відчиненим вікном нескінченні вогні. О життя!