Чотири пори життя

1

…ЧИ НЕ АБСУРД?

Не чудо?

Чудо… майже віфлеємське чудо пливе із сутінків — і падає густим туманом на мою стуманілу голову.

Він! Це він, моє шаленство і непритомність. Обожнюваний, жаданий чоловік. Він обнімає мене посеред сутінкового двору і шукає губами очі. Його поцілунки — палкі і нестримні. І — замість відвертатися — підставляю обличчя їхнім дощам і сама шукаю уста.

Я зараз умру отут… знепритомнію посеред двору в його руках… так мені добре… бо несе мене весняна повінь, підтоплюючи верхи і низини… і відбирає мову — а дає лише слух мисливця чи злодія.

— Вибач, моя пташко… вибач… я знав… усе буде так, як ти скажеш, моє пташеня… усе буде добре. Лише вибач мені, нерозумному. Ходімо додому… не бійся, моя мила… я тебе не скривджу… це чудо… вибач.

Так вели мене колись до шлюбу, напівзотлілу і німу, чисту, без сумнівів і тривоги. Я летіла, як піднебесна пташка у свої небеса, не чуючи ні себе, ні польоту, не бачачи самих небес. Лише їхнє сяйво і клич висоти — а більше нічого.

Це було давно.

Потім мене скинули з небес, як бридке опудало чи непотріб.

Зісохлися жили і зів'яла шкіра — лише запрацював мозок, як робот, як комп'ютер, комбінуючи у своїх надрах хитромудрі ходи для елементарного виживання і дотримання більш-менш порядного іміджу. Ох, же ж сумні ті комп'ютерні ігри.

Вони швидше нагадують поминальні меси. Можливо, лише через це не картаю себе і не зневажаю отут, на широких сходах, якими веде мене чужий — та вже рідний — чоловік не до шлюбу і не в піднебесся.

Та я люблю життя понад усе, і люблю себе в ньому, і люблю сивого чоловіка — і віддаюся йому в руки цілком і бездумно, бо лише тут моє спасіння і відродження: в гарячій руці і чорних — що смола — очах.

Нарешті я вільна від себе.

Отут і з ним.

2

Замість пісні пісень

…І ЦЕЙ поєдинок — як і всі поєдинки на світі — мусив колись закінчитися.

Щойно обвалилися міста і порозпадалися держави,

посходили з орбіт землі і місяці —

і небесні галактики закурили чадним пилом над знетерпеливленими головами втомлених мисливськими ловами оленів,

а ми лежимо — розпластані на холонучій хвої гуцульського ліжника — і захлинаємося одне одним, як люди з голодного краю захлинаються поданим куснем хліба;

і не боїмося смерті від раптової ситості й розкошів;

і загарбуємо одне одного — нещадно й несамовито, як жителі диких сусідніх племен, вожді яких оголосили війну тубільцям із прийшлих колоній;

і грабуємо — як воїни ворожих армій захоплюють прикордонні клапті нічийної землі;

і голод наш неутоленний, і безстроковий;

і питні джерела мілкі і солені,

і спрага непогамовна, а лише наростаюча, як гул літака в небі чи струм крові в жилах;

і терени кам'янисті,

і фортеці важкоприступні,

і посли згідливі й піддатливі,

й ультиматуми некатегоричні й необов'язкові,

і ми вперше знесилені й усоте зголоднілі…

і ніхто нам не суддя і не вчитель…

і ні карти, ні ліхтарика…

і дороги наосліп,

і стежки навпомацки…

і тяжке наше неуцтво…

і солодке та дивне звикання…

і звиті пташині гнізда в горлі…

і рожеві трояндові пуп'янки на язикові…

і чорна смола обіймів, що дужча за найвигадливіші смоли, в'яже зів'ялі тіла…

і не відпускає уста від уст і руки від лона…

і чудно…

і дивно…

і незбагненно…

і так німо — наче месникам у краю без'язиких…

і так млосно — мовби кочівникам в Абіссінії…

і незграбно — як у невагомості…

і просто — як словам у коляді…

і соромно — як голому серед білої днини…

— Ти чудова, кохана моя… кохана… — твій голос пливе, мов із чаду, і зриває покрови соромливості, як останнє листя із дерева, і несе, і котить, як перекотиполе, не знаючи спину ні у видолинках, ані на верхів'ях.

І спекотно очам і шкірі;

і ти розгладжуєш мене — як сире лляне полотно, відбілене умілими руками на березі ріки, перевіяне хмільними вітрами й несамовитою водою;

і руки визбирують із нього дрібні краплі роси, що впали з твого чола, коли ти зайшовся чи то плачем, чи співом, чи благанням, а чи молитвою над тугими шовками моєї шкіри…

— Ти пахнеш, як ружа із райського саду… і надиш до себе, як сарна надить мисливця… ти моя чарівниця… ти чаклунка…

О, а ти вода… ти неубутна вода моїх бездоріж і змілілих рівчаків.

Ти прибуваєш, як неочікувана повінь, — і тягнеш у чорні глибини, у коловороти, в западини — і я чую, що

пропадаю в них, наче біла камінна солотвинська сіль,

гину в темних, кипучих водах,

моє каміння розсипається у пісок…

у порох,

У пил,

що й не знати, чи я справді була колись камінною… Та ба… я була живою…

мене цілували інші губи, мене обіймали інші руки… але то, мабуть, вони були камінними — що не пам'ятаю ні їхніх господарів, ані їхнього запаху, ні мови…

я випросталася з них, як з-під низької стелі,

і скинула, як позичену одежу,

і поклала у скриню пам'яті.

Я змила їх у солених озерах сліз і скупалася у свяченій воді самотності, що випалила з мене — як родимі знаки — усе неправдиве й нещире, не залишивши жалю і згадки…

але озера сліз бездонні і невичерпні… навіть тоді, коли я розкрита, як полуденна троянда, біля найлюбішого чоловіка, уста якого не знають нехоті.

Ти лижеш мої сльози, як майський мед, і я чую, що зроблена з меду і воску.

П'єш солену росу давно умерлих надр і порослих мохом забуття печер — і я вірю, що народжена ласицею, шкіра якої ще не впольована жодним мисливцем.

Ти п'єш довго й повільно скипілі ураз чорториї зголоднілого лона — і я чую твій голос, що кришиться пересохлим стеблом, ламається перестояною отавою. І осипається на шию… на груди… на стегна.

— …Боже, якою солодкою є жінка, якої жадаєш… якою солодкою…

Мені здається, що я заходжуся співом.

Він рветься із заквітлого горла ледь стримуваним торжеством і падає в тишу вечора нечутно і м'яко… і облітає нас двох, як вежу.

…Ти гортаєш мене, як віруючий гортає молитовник, самими губами нашіптуючи празникову молитву…

і закон уст Твоїх для мене кращий за тисячу золота й срібла,

і солодкі гортані моїй слова твої,

і ліпші меду устам моїм,

бо ти покров мій і щит мій,

і я на слова твої уповаю.

Ти злодій моїх маєтків.

Я розкрадена, як млин із борошном першого помолу,

впольована, як дика сарна посеред гомінкого лісу…

і вибрана — як простолюдинка між царівен і між королівен;

я слухаю — і не чую тебе окремо,

бо ні голос, ані кров твоя не існують поза мною.

Ми один клубок.

Один квітник і одна жаждива пустеля…

і ніхто нам не рівня і не розказ.

Ми сплетені і зцементовані,

пророслі одне крізь одного, мов квітка крізь камінь…

охоплені вогнем і оточені льодом;

приголублені Божою ласкою і Божим перстом у розтерзаному брехнею і кров'ю світі…

— Я хочу тебе ще…

…І спека, голодна, суха, безвітряна спека ефіопських пустель не дає дихати…

чую: чужинецькі стріли впиваються наконечниками у шкіру -

і ти рвешся до мене рвучко і без терпіння.

Так добігають до води ті, хто щойно вирвався з диму.

Ти зриваєш мене, як гойдливе яблуко в чужому саду,

і смакуєш, смакуєш без перерви і боязні…

Я упиваюся тобою так, начебто тебе зараз мають забрати в тюрму.

П'ю тебе, як церковний «кагор».

І нічого мене тепер не обходить…

бо я хочу бути випита…

Я зацвітаю, як слова у щедрівці чи квітка в оазі.

Я дерево — ударене блискавкою.

Та чую, як у попелі прокидається прекрасний птах фенікс…

І я оживаю.

Укотре сьогодні повстаю зі сну й утоми спеченими губами, медами і ропою своїх сотів і хлібів…

і вириваюся із себе, як бранка чи як кочівниця,

і наздоганяю себе вчорашню, — ту, що не знала, що зліплена з воску та глини і запашних отрут жалючої шкіри;

ту, що приведена з темниці і боїться, що світло її ось-ось закінчиться.

Але світло різке і безжальне…

воно досягає таких глибин і просторів, що сама собі здаюся пташиним пір'ям, яке ширяє у високості,

де не стає ні кисню, ні сили вдихнути його…

це плоть…

чи сором…

чи це не має імені,

але воно чудове і неповторне…

Твій орел дістає мене і тут, у піднебессі…

він клює дзьобиком квіти на полонинах і плаях, на пасіках і гостинцях мого тіла…

і гейзери солодких вод салютують із-під укритого мохом каміння —

і я ні за чим не жалію…

лише за тим, що так мало вродило квітів.

Ти спасаєш мої верхи і долини, як олень підсніжну травичку, ще не пахучу, та вже соковиту,

і вишукуєш незаймані галявини і яри, захмарені пахощами дурману і прибулих молок…

Але ні, ти не олень…

ти орел, ти сокіл…

твій дзьоб гострий і лагідний.

Він, видобувши з мене то схлипи, то зойки, то зітхання, нарешті, мирно влягається у пахучій долині чорних троянд — і від радості чи з безсилля сам схлипує, як нагодоване немовля.

— …ти божественна… моє пташеня.

Сонні тумани пливуть над нами,

і я хочу сховатися в тобі…

згортаюся калачиком під боком, кладу твою руку собі на груди і, засинаючи, колишуся попід небесами…

І тулюся до грудей, як дитя до материної спідниці…

Таке не може тривати надто довго ні з власної, ні з чужої волі.

Але хай здійсниться в цю мить одне-одніське чудо…

і обірвуться усі телефони…

і заблокуються кордони і лінії урядового зв'язку,

відміняться міждержавні угоди і протокольні зустрічі…

оніміє діаспора і оглухне вітчизняний міщанин,

бо бачите — лежу в обіймах коханого чоловіка і люблю його несказанно…

і хочу вборонити від світу, ховаючи на своїх грудях, де не в'яне персик бажання і страху.

Боюся за нього, бо вірю в нього…

та повсюдно чатують шакали…

їхні ошкірені пащі проглядаються з-поза його спини навіть тоді, коли він неквапно сходить з трапа літака, а за ним сунуть червонощокі мордовороти охорони.

Розумію, що він не Ганді, та серце холоне щоразу, коли телекамери вихоплюють його обличчя в натовпі…

ікла шакалів націлені і з-під модерних краваток близького оточення і недальньої опозиції…

і звідусіль, звідусюди.

Він просив не брати до голови дурного. Та чи я можу, коли не маю віри ні в кого, зовсім ні в кого?

Коли довкіл стільки зради і підсиджувань?

Коли канати стосунків — нетривкі і корисні.

Уявна — і таки не зовсім безправна — булава принадніша за всі разом узяті земні чесноти,

її притягальна сила дужча за силу традицій, здорового глузду та людської честі…

її золотистий блиск виробив лише одну сталу традицію усувати чи знищувати, розтоптувати чи підминати кожного потенційного претендента на булаву кожним іншим потенційним претендентом.

Лягла би під колеса машини, в якій на тебе чатують хижаки.

Росла би підошовною квіткою під твоїми підошвами, коли б тобі було від цього легше.

Та ба… це лише політ жіночих неприборканих емоцій, а насправді я не знаю, як уберегти тебе.

Це бажання вище понад усі конституційні угоди і верховні вердикти.

Чую, як б'ється під рукою утомлене, але радісне серце,

як пахне сильне і пружне тіло,

як рівно і глибоко дихають груди —

і тулюся так близько, начебто хочу врости в душу.

Ми — два айсберги, що оголили потоплені глибини і пролилися золотими дощами млості одне на одного, сходячи ніжністю, як сходять кров'ю, —

безболісно, лише запаморочливо і сонно, на зелено-білих розводах гуцульського ліжника,

на краю чи посередині світу,

у мурашиному огромі людей,

в океані шепотів і пестощів.

Я потопаю у сні чи у забутті, як у вранішніх теплих молоках,

і крізь лінь і утому чую, що руки обгортають мене,

і ми засинаємо миттєво й одночасно,

літаючи понад землею і людьми, як не бувалі в неволі птахи…

…Поволі вибираюся зі сну — як натомлений злодій — тихо, крадькома водячи лиш очима по сутінковій кімнаті.

Боюся зрушити сон чоловіка, що спить, закинувши за голову сплетені руки.

Так сплять упевнені в собі люди. Дивлюся на нього майже побожно і благоговійно, чуючи, як хвиля ніжності вихлюпується з мене.

Обожнюю його, як обожнюю лише свою маму.

Дві великі, та не печальні, сльози котяться мені по обличчі.

Люблю його безмежно, та німо, як найніміша у світі жінка, що не чула людського голосу, лише знає мову губ і пальців.

І я торкаюся його — начебто хочу стати снігом чи цвітом, і засипати ним, і втопити у ньому.

Ніколи не мала таких розкішних пестощів, таких утішних любощів.

Мої пальці і губи не знають утоми коло нього, що притягує магнітом і тримає побіля себе, як верховинська ворожка.

Як жаль, що сама я — не знахарка, і не мольфарка, і не ворожбитка, щоб відмовити і злити зло з нього, щоб вихопити — як украсти — навіки, назовсім, сюди, собі на груди, у розпанахане щире серце,

бо він став правдивою радістю сірих буднів і зрадженого серця.

Він розколов цілий материк криги, що панциром обліплював життя і не давав дихати.

Напевно, прорубане вікно у Європу було менш сенсаційним, аніж щілина у дичіюче моє серце…

— … я ладна пролежати біля тебе все відведене мені від сьогодні життя… — не соромлячись, шепочу у твоє волосся і крізь своє волосся чую:

— …дорога моя… дорога… я з тобою… з тобою, красна моя жоно… з тобою.

Кладу голову на груди — і колишуся на ньому, як у човні… тихо і безмовно.

І здається, що знову лечу, що виростаю із себе, бо дві руки, міцні і владні після спочинку, знову кладуть мене горілиць, потім далі вертають собі на груди — і несила спинити цей шквал, цю повінь і безум крові…

— …я хочу туди знов…

Ти запалюєш мене, як свічку, і я свічуся вже не вогнем — діамантами і яшмою, агатами і сапфірами. Та скапую лиш воском, розплавленим пахучим воском, з якого можна ліпити усе, що хочеш… а хоч коника, а хоч ружу, а хоч хлібець до хмільного сьогоднішнього вина.

Ти обертаєш мене — живе розп'яття, охоплене полум'ям, — і в мені вибухає сонце,

ні, мільйони небачених сонць…

і гаряча, довго стримувана магма повільно і довго виливається в надра плоті…

та я неспроможна насолоджуватися її трунком, бо майже одночасно ти вибухаєш іще мільярдом сонць у мені — і пекельні сонячні потоки зливаються з моєю магмою, і, з'єднані, злиті в одну, переливаються з тіла в тіло, і розтікаються у таємні щілини і закутки лона…

скалки розбитого сонця валяються біля нас, та немає такої сили, що звеліла би зараз поворухнути бодай мізинцем і вернути їх на сонячну орбіту.

Мій любий, де пасуться тепер твої отари,

де спочивають лебеді і горлиці,

де зимують лисиці і лосі,

де гублять свої корони пави?

Таїна… глибока, як ніч, таїна веде опівнічними стежками двох заблудлих з радості і похмілля,

і регоче з подиву і цікавості,

бо вона не знала, що мова закоханої жінки може бути такою бідною і скупою.

Зате твої жаркі слова стинають мечами — радісними і визвольними. Ось вона, твоя визвольна місія, — не на задвірках Європи, а тут, біля її воріт, на південному полюсі раю.

Ти п'єш мене, як рятівні бальзами, — і я плавлюся між губами, і ловлю повітря, як рибка, яку викинули з води. І ні каяття, ні покаяння, лише сліпуча радість і хміль.

— Доброго ранку, кохана… — смієшся до мене, і радію — начебто взяли мене на сто коней і везуть у снігову чи весільну заметіль, лиш видзвонюють веселі і голосисті дзвінки. І нема спасу від їхнього дзвону, і нема — та й не треба — рятунку.

Ти дим.

Вадим — дим.

Ти стелишся, як пізній і терпкий дим горіхової осені, і заповнюєш мої пори собою, як димом.

Припадаю до твоїх колін — і жаркі дунаї волосся шаліють над ними похвалою і насолодою.

Лежу непорушно, ущерть переповнена жаром, сита тобою, сонна, утішена — мало не зомліла, та радісна, радісна, як земля, яку пошкородили борони, і муркочу щось безтямне і нерозумне, і не соромлюся глупоти і безсилля.

Ти шліфуєш мене різцем свого дзьобика і лезом уст, наче хочеш народити мене знову, чи народитися в мені, чи згинути.

Ти дав мені волю — і вона не має ані межі, ані загати.

Ти переплив води усіх розлук — і прийшов до мене, і привів мене до себе, і проспівав славу і хвалу, не питаючи про минуле. Очистив від скверни і чорноти — і виніс на такі осяйні вершини захоплення і замилування, що пропав страх від висоти.

Схлипую з радості біля твоїх колін, як біля підніжжя Евересту, як перед розверзлою безоднею. Жах і торжество переповнюють мене, бездиханну, та вільну, і я злизую язиком своїм сотові меди з твоїх стегон і шиї, з піднебіння і чола…

Ти звів мене з розуму, коханий мій, — і я радію своєму божевіллю, і вдихаю запах шкіри, як запах канадської йони;

і, нічого не розуміючи, розумію, що ось вона — істина;

ось вона — грань блаженства, через яку страчаєш і розум, і волю, і силу,

і хочеш іще й іще,

і не боїшся ні гніву, ні осуду.

Завтра нюхатиму себе, як собака, злизуючи твій запах зі шкіри, і носитиму його — як твоє сім'я в собі, щоб не розхлюпати, лише всотати до краплі, як висохла земля всотує спраглі води раптового дощу.

Вогонь жере мої жили — і спрага спалює уста.

І чую, що темні прірви відкриваються знов перед нами, як двері раю,

і армія ангелів трубить нам осанну —

і ми вкотре летимо, не боронячись, навстріч безконечній і вічній радості,

умираючи від ласки і п'яніючи від вина власного голосу,

та навіть тоді не каємося і не печалимося,

бо ніхто нам не суддя і не Бог, окрім цієї ночі… і цього ранку…

бо цю вогненну ріку ми переходимо убрід — і лиш пече згоріла шкіра,

і шлейф іскор летить навздогін, як весільна шаль,

бо брами всесвіту — навстіж,

бо земля і небо нині торжествують разом із нами, як у час народження сина Божого,

і обкурюють фіміамами і васильками,

і рятівний чад огортає туманом свідомість, і благодатна лінь розливається по тілу.

Ми знову засинаємо, обціловані, мов умиті, одне одним,

і солодкі, бургундські вина течуть у жилах і по губах,

і смола обіймів робить нас неподільними, як сіамських близнюків.

Ми засинаємо — немов умираємо…

Лиш раз по раз натомлені руки блудять у долині чорних троянд чи шукають два соромливі горішки, що загубилися на гостинцеві запашному — аж п'яному;

Я дихаю тобі в груди… ти дихаєш у моє плече — і час тече поза нами,

і світові ворота для нас зачинені,

і ми недоступні нікому, лиш одне одному…

і останньому вдячному цілункові, як золотій печаті на устах…

3

…ЗНАЮ, що треба прокидатися, — та хочу продовжити чудо і, не. розплющуючи очей, згортаюся калачиком під його боком, вдихаючи пахощі сонного чоловічого тіла.

Згодом чи завтра настане розлука.

Злиняють поцілунки на тілі, як ранкові звізди.

І заболить десь глибоко за ґратами грудей, бо треба казати «прощай» чи «до зустрічі» і кидатися з головою у вирви буднів. А тут сонно, і лагідно, і добре, як у мами…

— Ти моє нічне пташеня і ранкова пташка… — шепоче у волосся розніжений чоловік і повертається до мене обличчям.

Притомлене сонце встає з його очей — і ми цілуємося ніжно, без пристрасті, лише з безберегою ласкавістю і теплом.

Його пестощі легкі, як літні метелики.

— Ти чудо… — кажу, не чуючи власного голосу. — Ти моє чудо чудесне…

Ми пригортаємося одне до одного, наче шукаємо порятунку, — і хвиля ніжності гойдається між нами.

— …Це тече потік… — знову шепоче у волосся чоловік, обома руками горнучи мене до себе. — Хіба думаєш, як вода б'ється в камінь чи лиже пісок? Хіба аналізуєш його течію чи колір? Ти просто чуєш, що він тече і заглушує всю решту звуків… чуєш його — і знаєш, що він — твоя схованка. Ти знаєш, що ти моя схованка? Знаєш? Я слухаю твоє волосся, і дихання, і пальці. Ти вся говориш. Ти чудова… і чудова твоя мова… і вся ти. Не плач. Не треба.

Знаєш, учора мені було так, що слабодухий поліз би в петлю. І все в мені волало, аби ти озвалася. Я був би плакав у тебе на грудях так, як ти тоді тут, уперше. Мені здавалося, що ще мить — і серце розірветься від болю і несправедливості. Але бачиш, якась сила дає нам компенсацію. Я справді думав пережити цю епоху круків сам, бо не хочу, щоб на тебе упало бодай одне пір'я з їхніх чорних крил.

— Обніми мене ще… отак… і не встидайся сліз…

— …Сонце моє, коли б я міг, я плакав би тепер від радості. Та радість моя велика, і в ній не лишилося сліз, моя пташко. Знаєш, коли ставало геть зле, нестерпно, я відчиняв балкон і вдивлявся у ніч, наче чекав приходу небесної жінки, щоб настала мить дурману, чи забуття, чи безумства — лише ні крихти дійсності. А жінка прийшла — така маленька, така земна і ласкава, що я й незчувся, як стало добре. Хочу і хочу цього добра, мій комарику…

— Вадиме… — перемовчавши і перемучившись, таки зважуюся. — У тебе великі проблеми?!

Він нахиляється наді мною, розгладжує волосся, чоло, губи, тоді встає, бере мене на руки і мовчки кружляє по кімнаті.

Заплющую очі.

Мені соромно.

А він обережно кладе мене в широке крісло, обгортає ліжником, сам сідає на килим, уткнувшись головою в мої коліна. Його шкіра пахуча і прохолодна. Долоня палає у нього на плечі.

Безконечне мовчання тисне тишу — і раптом уривається беззвучним зітханням великого, могутнього чоловіка, що цілує коліна маленької зіщуленої жінки.

— Проблеми?! Це не проблеми, мій комарику… це облога перед вигнанням. Бачиш, поки я цієї ночі шукав дороги до раю, мене вже вигнали з пекла, думаючи, що виганяють з раю.

Може, цієї миті я вже ніхто. Може, злітаю з тієї драбини, що несла мене наверх… рано чи пізно це має трапитися, якщо не сталося вчора.

Але учора нема ні тут, ані деінде. Воно законсервовано в пам'яті.

А вигнання — це надовго. Та перед вигнанням беруть у облогу. Це, знаєш, таке собі невидиме коло, яке спершу не змикається, не звужується — лише коливається, гойдається непомітно. Чую його подих, бо я — наче в центрі Всесвіту, і цей звір дихає на мене. Він мене зімне і розтопче. Він уже наелектризований, і його паща вогнедишна. Ще не агресивна, та уже небезпечна. Звір поки що не випускає пазурів — він чекає, щоб я захитався від коливання… вони мене хочуть узяти облогою.

— Боже! Не говори так страшно… — виплутуюся з ліжника, безсоромно-біла, сповзаю на килим і обвиваюся, як ліана, як плющ, круг безсоромно-білого чоловіка, що дивиться поблажливо, мов знає щось не доступне в цю мить мені. — Хай буде, як буде. Це не має значення. Може, так навіть краще. Я люблю тебе. І ми вборонимося. Я також добре знаю подих цих вогнедишних кіл, що схожі на кола водяні. Начебто ще тиша — та вже неспокій. Ледь сколихнеться одне — і Боже! — думаєш: чи це вже настала моя черга? Чи вже за мною? Чи ще ні? Знаєш, мені іноді здається, що всі в облозі. І ніхто ні в чому не є впевнений. Бо кола довкруг кожного щоразу звужуються, стискаються, і кожен намагається перекинути частину коливання на іншого. Кожен дрижить, що завтра зметуть саме його. Через те маса людей живе, скована страхом бути зметеними. Хіба ці знання можуть стати причиною твого страху?

— Ні, комарику. Істотна різниця в тому, що я уже зметений. Розумієш? Уже… чи завтра, коли мені буде підписано вирок.

— Але ж його підписуватиме зграя!

— Ну то й що? Хіба від цього легше? Мені здавалося, що я був першим, а тепер я стаю нічим. Треба було цілком прийняти правила їхньої гри, схилити голову і обхопити руками коліна. Але той, хто чекав цього, не був жінкою… лиш ти мене можеш бачити прикляклим. Спокушай мене… я вже вилетів з обойми. Значить, я багато від чого дурного вільний. Я тепер природний. І мені добре, що я це маю.

— Я не спокушаю… я хочу…

— Мовчи… я боюся слів. Я слухаю твоє тіло — і знаю, що це правда. Я знав, що в житті мусить бути щось феєричне, дике, незбагненне. І воно сталося… А я пустиня. В мені все випалено дощенту, як напалмом чи «Градом». Знаєш, найтяжче було вночі. Самотні ночі — теж пустелі. Пустеля в пустелі.

Я міг би шукати рятунок. Але в чому? В кому, коли за останні два роки перебування на верхівці в моїй плоті осіла така професійна недовіра до всього, що вона могла би змагатися хіба що з есбістською. Хоча я пробував рятуватися короткочасово горілкою, жінками, та не відчував смаку. Розумієш, опісля було бридко, як від дистильованої води…

— Ти говориш страшно. Я не хочу боятися, коли з тобою… я своє відбоялася.

— О, ні, комарику. Ніхто не вип'є сповна сю чашу. Вона бездонна, але не Ґраальська. Вона не дає безсмертя.

Усе залежить від прожектора, який вихоплює наші постаті із темряви, але ніхто не знає вказівного пальця, що спрямовує світло на нас. Або спрямовує темряву. Це все так складно, пташко.

— Але вони нечисті, ті, що взяли тебе в облогу!

— Яка ти здогадлива… Вони жадають кришталевості від іншого, коли самі не можуть претендувати на неї. Чому вони кричать «розіпни розіп'ятого» і «побори мудрішого»? Бачиш, вже сивий — а не знаю…

— Хіба тебе розпинали до цього?

— Невже ти думаєш, що можна було зійти на цей п'єдестал чистим і нерозіпнутим?

— Вадиме, то ешафот, а не п'єдестал.

— Усі наші ешафоти — це кара за віру в ілюзії і за ревне служіння їм. Я довго служив ілюзіям, і надривався, маючи за фетиш якусь вишу, виняткову і обов'язкову для всіх справедливість. Однак у природі нема ні справедливості, ані дороги до неї. Якщо навіть і є дороги — вони ведуть у глухий кут. Є лише поняття «справедливість» і є бажання таких, як ми, досягти її в усьому. Утопії… ілюзіони. А справедливість — коли не думаєш про неї. Справедливість — це ти коло мене, твоє світло, яке світліше за всіх президентів і за всі розпусні принади мого регламентованого буття. Я тепер знаю, що вірити можна лише своїм відчуттям.

Він замовкає. Лиш гладить, не перестаючи, усю — з голови до ніг.

— …Не бери до серця цю розмову. Вона тобі ні до чого. Це нерви. Всього лише нерви. А я пеститиму твої пахучі коліна… цих двоє рожевих яблук… і вони гойдатимуться під моїми долонями, як під вітром. Це теж коливання, моя пташко… і тут я бував у облозі, але цей бран мені любий, бо він — моя воля.

— Вадиме, скажи… усе це між нами так добре не через твій відчай? Ні? Ти не станеш чужим, коли мине ніч?

Він бере мене в обійми, як оберемок скошеної трави, і кружляє по кімнаті, насвистуючи якусь чудову мелодію, і цілує, цілує.

— Чужий? Чужим? З чужими? — питає безтямний чоловік, накриваючи собою, як хвилею цунамі.

— Не чужий, не чужий.

Не боронюся, лиш ловлю губами губи і приймаю його в себе, як хліб чи вино…

— Я про тебе нічого не знаю, — шепочу в плече.

— Ні, ти знаєш усе… і я знаю. А на те, що лишилося в минулому, не маємо права ні ти, ні я. Ми нічого не відретушуємо, не перепишемо. Це безглуздо — намагатися прозирнути на себе сьогоднішніх з учорашнього.

— Але ж ми не вільні від учорашнього. І ти кажеш дуже жорстокі слова.

— Так, не вільні. Та мені досить, що ти зі мною, і навіщо маю мордувати себе думанням, що ти могла бути з іншими? Вони мені не суперники.

— То ти такий байдужий?

— Я?! Байдужий?! Ні, я чую ревнощі коли думаю, що про тебе хтось думає так, як я, і жадає тебе, як я. Але це швидше інстинкт ревнощів, аніж самі ревнощі.

— …У мене є чоловік. Він довго мовчить.

— Він повернувся.

— Повернутися — ще нічого не означає.

— Вибач… не треба про це.

— Я не належу до тих, хто заперечує минуле. Але, знаєш, не маю докорів сумління через те, що у нас так. Я ніколи не був обожнюваний. Очевидно, це егоїзм, але людина не може без тепла. Я мав добросердечну дружину. А тепер я думаю про неї, як про лікарку із «швидкої допомоги», у якої чоловік помер від того, що «швидка» приїхала запізно. Зрештою, справа не лише в цьому. Але справді, про це не треба. Мені важко зараз думати, як буде далі.

— Цього ніхто не знає. Бо й ти для мене — шок. Я пробувала вийти з цього стану. Я картала себе, переконувала, видобувала з пам'яті застороги, мораль. Тепер не хочу думати, але я почуваюся злодійкою.

— Краще б ти була просто банальною жінкою. А ти розумниця. Не картай себе. Ми не злодії. Ми маємо те, що заслужили. Ми беремо своє, а злодії беруть чуже.

— Любиш мене? Він сміється.

— Люблю твої риторичні запитання, пташеня. Люблю — і не хочу не любити… — Обнімає ніжно і настирливо. — І любитиму доти, доки любиться.

Тіло піддатливе і чутливе, як скрипка. Я тепер знаю, що кожна скрипка має свого — єдиного — скрипаля.

1995-1996,

Чернівці