Чудесна ферма Макбрума

Макбрум і великий вітер

Не стану заперечувати — тут, у преріях, буває часом трохи вітряно. Приміром, торік над нашою фермою пролетів вітерець і вихопив з-під корови відро ще теплого молока. Наступного дня він вернувся по корову.

Але то був не той буйний, скажений, надмогутній буревій, про який я хочу вам розповісти. Такий собі звичайний тихомирний легіт — не варто й говорити про нього.

Великий Вітер зламав мені ногу. А втім, навряд чи ви зразу в таке повірите. Тож краще я почну з чогось дрібнішого і помаленьку вже доберуся до того костолома.

Мені добре запам’ятався перший вітер, що промчав над нами, — тоді ми щойно купили нашу чудесну одноакрову ферму. Ой, яка там родюча земелька! Найкращий орний ґрунт на цілу країну. Що не вкинь у нього, виростає вмить.

Того ранку, про який я веду мову, наші старші хлоп'ята допомагали мені крити гонтом[4]дах. Я купив три пуди[5] цвяхів, але вони виявилися трохи короткуваті. Тоді ми закопали їх у наш дивовижний ґрунт і полили водою. За п'ять чи десять хвилин цвяхи виросли на цілих півдюйма[6].

Тож сидимо ми на даху та прибиваємо гонт. Спершу на небі — ні хмаринки. Меншенькі хлопчики кидаються скляними кульками, дівчатка стрибають через скакалку. Забивши останнього цвяха, я й кажу собі: «Макбруме, дебелий вийшов дах. Стояти йому сто років».

Саме в ту мить легенький подув полоскотав мені потилицю. За хвилину-другу одна з дівчаток, — то була, пригадується, Поллі, — погукала:

— Тату, у кроликів є крила?

— Ні, Поллі, нема! — засміявся я.

— Тоді на чому зграя кроликів знялася в небо і зараз летить над нашим домом?

Я глянув угору. Людоньки! Кролі лопотіли в небі вухами, прямуючи на північ бездоганно правильним ключем. Я здогадався, що заходиться на невеличкий вітровій.

— Тікайте всі! — гукнув я малятам — кому охота, щоб його дітей вітер похапав за вуха. Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда — до хати! Мерщій!

Шворка для білизни вже метляла, наче скакалка. Моя люба дружина Мелісса, напікши гору коржиків, відчинила навстіж двері. Ми прожогом ускочили до приміщення, і дуже вчасно. Бо вітер насідав, мов зграя вовків. Хотів увірватися до кімнати і похазяйнувати. Вітер прерій зовсім не знає гарних манер.

Ми грюкнули дверима перед самісіньким його носом. Ого-го, як це йому не сподобалось! Нечема бився, гамселив у двері. Нам довелося штовхати і підпирати їх, щоб не відчинились. Що творилося! Весь будинок скрипів, аж ходором ходив!

— Штовхайте, мої ягнятка! — закликав я. — Підпирайте!

Часом товсті дошки вигиналися дугою, мов клепки на діжці. Але ми таки не впустили того шаленця. То він, переконавшись, що нас не подужати, прокрався в обхід до задвіркових дверей. Одначе наш старшенький, Віль, був меткіший за нього. Він забарикадував ті двері маминими коржиками. Моя люба дружина Мелісса — чудова куховарка, але її коржі неймовірно важкі. Вони надійно підперли двері.

Найбільше я хвилювався за наш дивовижний родючий ґрунт. Злодюга вітер міг здути його, лишивши нам нікчемну, непридатну для обробітку яму.

— Підпирайте, мої ягнятка! — волав я. — Штовхайте!

Баталія кипіла з годину. Нарешті вітер перестав битися своєю порожньою, тупою головою у двері. Він сердито дихнув на повні груди і повернув у другий бік, трощачи паркани на своєму шляху.

Ми всі полегшено зітхнули, і я прочинив двері. Хоч би де листочок затріпотів. Защебетала пташка. Я вибіг поглянути на нашу бідну одноакрову ферму. Глянув — і очам своїм не повірив.

— Меліссо! — радісно крикнув я. — Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! Ходіть-но сюди, мої ягнятка! Погляньте!

Ми всі дивилися, мов на чудо. Ґрунт зберігся увесь — до пилинки. Спасенні душі ті дітлашата! Хлопці покидали свої скляні кульки по всьому полю, і з них поросли чималі кулі. Мов величезні агати та іскристі скельця, лежали вони, прикриваючи нашу дорогоцінну землю.

Одначе той буян-вітер не пішов з порожніми руками. Він зірвав і поніс наш новий гонтовий дах. Із цвяхами здер. Згодом ми довідалися, що в сусідній окрузі той вітрюга покрив усі халупи нашим гонтом.

Добрячий, треба визнати, був вітрець. Але то ще не був великий вітер. Куди йому до великого буревію, що зламав мені ногу. Проте, він нас одного навчив.

— Дітки, — сказав я, коли ми поскочували гігантські скляні кулі з поля. — Хай непроханий гість приходить знов — він не застукає нас зненацька. Кожен млинець печеться на обидва боки. Мені здається, що з вітру теж може бути користь для нашої ферми, тільки треба дати йому відчути, хто господар становища.

І ми таки примусили його працювати на нас. Я змайстрував вітряного плуга. Зробив із простирадла вітрило й оснастив ним нашого старого плуга. Коли знявся борвій, я так і пішов під вітрилом орати землю. А наш синок Честер якось умудрився впорати всю ділянку менш ніж за три хвилини.

Зранку, на якесь там свято, матінка загадала дівчаткам обпатрати велику індичку. Робота марудна, і борвій з прерій нагодився дуже вчасно. Дівчатка виставили індичку з вікна. Вітер обскуб її геть-чисто до пір'їнки.

О, ми по-справжньому раділи, коли насувалася буря. Малята завжди рвалися з хати, щоб погратися на вітрі, але матінка боялася, щоб їх не позаносило. Тоді я поробив дітям вітряні черевики з важких залізних каструль з ручками. На свіжому бризі[7] те взуття ставало легке, наче пір'я. Дівчатка стрибали в тих черевиках через шворку для білизни, що правила їм за скакалку. Крутив ту скакалку, звичайно, вітер.

Скільки разів малюки взували свої вітряні черевики і незграбно дибуляли на подвір’я, захопивши велику бляшану лійку та всі порожні пляшки, глечики, що потрапляли їм під руку. Діти натоптували посуд вітром прерій і закорковували.

Потім, улітку, коли повітря, було, й не колихнеться, вони розкоркують одну-другу пляшку свіжого зимового повітря й тішаться прохолодою.

Звичайно, ми мусили щоосені укріпляти землю від вітру. Ми засівали її курячою сліпотою. Ото вітер наткнеться на ту сліпоту, посліпає, посліпає та й полетить собі далі, не поживившись і пучкою ґрунту.

На осінь я з хлоп’ятками перекрив гонтом дах. Тільки цього разу ми його не цвяхами прибивали, а поприкручували гвинтами.

А потім — пробі! Потім прийшов Великий Вітер!

Спочатку, він можна сказати, був досить сумирний. Небом пролетіло кілька кролів і кільканадцять ворон. Нічого незвичайного.

Дівчатка, звісно, гайда хутчій на подвір’я, стрибати через шворку для білизни, а хлопці взялися запасати на літо пляшки з вітром. Матінка щойно напекла свіжих коржиків. Ох, і запахли вони! Я з’їв із десяток гарячих, щойно з печі. Згодом це обернулося жахливою прикрістю.

Надворі вітер набирав крейсерської швидкості, він уже валяв на своєму шляху паркани.

— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — Закричав я. — В будинок, мої ягнятка! Вітер навісніє!

Малята зграйкою забігли в будинок і поскидали свої вітряні черевики. І дуже вчасно. Шворка для білизни заметляла так прудко, що, здавалося, щезла зовсім. По тому, над фермою пролетів курник з курами.

Небо насупилося, затьмарилось. Вітер дув з далекої півночі. Він завивав, верещав, трусив будинок. У буфеті деренчали на блюдцях чашки.

Коли це, дивимось, котяться по прерії якісь великі хутряні кулі, от ніби перекотиполе. Насправді то були лісові вовки з північних країв. А далі де взялася дуплиста колода та як закружляє по всьому обійсті, а тоді гуп об дровітню! І розкололася. Зсередини викотився великий ведмідь — ох і сердитий! Він був уклався на зиму спати і зовсім не радів, що його розбудили. Ведмідь заревів і озирнувся, на кому б зігнати злість. Побачив нас у вікнах і вирішив, що ми — якраз те, що йому треба.

Діти як побачили ведмедя, налякалися до смерті. Побралися вони за руки й поприсідали біля каміна.

Я зняв з гака рушницю і відчинив вікно. Краще б я не робив того! Ведмідь наближався, і я з поспіху забув про напрям вітру. Він дув зі свистом уздовж вікна і, коли я висунув цівку рушниці, зігнув її, наче залізного косинця. А шріт[8] полетів на південь. Згодом я довідався, що він збив над Мексикою двійко диких качок.

Але це було ще не найгірше. Коли я відчинив навстіж вікно, зробився такий протяг, що наших дітлашат витягло у комин! Тримаючись за руки, вони полетіли геть, мов низка ковбасок.

Матінка трохи не зомліла.

— Моя люба Меліссо! — крикнув я. — Не хвилюйся! Я допроваджу наших малят назад!

Схопивши мотуз, я вибіг надвір. Малят підняло в небо і несло на південь. Я побачив також ведмедя, а він — мене. Звір вищирив повну пащу іржавих, мов ухналі[9], зубів. Він став на задні лапи і попрямував до мене, блискаючи червоними, як жарини, очима. Мені зовсім не хотілося зв'язуватися з тією потворою. Я сховався за шворку для білизни й одним оком стежив за ведмедем, а другим — за малятами. Вони саме летіли над сусідньою округою і здавалися цяткою завбільшки з муху.

Ведмідь наближався. Вітер так швидко крутив шворку для білизни, що звір її не бачив. І наліз просто на неї! Батечку мій, як він застрибав! Мов наївся пекучого перцю. Він заплутався у шворці й не міг вивільнитись.

Я, звичайно, не гаяв часу і почав махати руками, наче птах. Вітер справді був такий великий та дужий, що я думав полетіти слідом за малятами. Вітрище напружувався, тягнув мене, але не подужав і на дюйм одірвати від землі.

Прокляття! Я з’їв забагато коржиків, що їх напекла наша матінка. Вони були важкими, як свинець, і тягли вниз.

Малята майже зникли з поля зору. Я кинувся до повітки по вітряного плуга. Простирадло вмить наповнилося вітром. Я помчав, мов гарматне ядро, прокладаючи борозну.

Ух, як я мчав! Швидкість плуга була більша, ніж у малят. Тільки тримайся за чепіги[10] та правуй між стодолами[11] та будинками фермерів. Скирти сіна злітали за вітром. Ще б трохи йому сили, і я б не здивувався, коли б він здув полуденне сонце і заніс десь далеко на південь.

Я зі своїм плугом швидко наздоганяв малят. Вони й досі держалися за руки і саме пролітали над вершечками дерев. Невдовзі я наблизився до них.

— Не бійтеся, малятка! — загукав я. — Держіться!

Зробивши ривок, я обігнав їхні тіні. Але вітер так напнув простирадло, що я не міг зупинити плуга. Не всиг я відпустити чепіги, як мене занесло далеко вперед.

— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — гукнув я, коли діти пролітали у мене над головою. — Ловіть!

І кинув угору мотуз.

Гестер не вхопила мотуза, і Джіль схибила, і Пітер також. Але Віль упіймав його. Я мусив упертися каблуками в землю, щоб утримати дітей. А тоді пішов назад. Малята були надто легкі для вітру, тож довелося тягнути їх додому, наче надувні кульки на шворці.

Звичайно, проти вітру я йшов трохи не цілий день. Ох і попотів я, скажу вам! Пора вже було вечеряти, коли далеко попереду замаячіла наша ферма, де той ведмідь і досі скакав через шворку!

Я затягнув малят у кімнату. Шибеники! Вони гарненько побавилися, поки летіли в повітрі, і хотіли пустувати ще! Матінка так і поклала їх спати у вітряних черевиках.

Торнадо бушував цілу ніч, а той ведмідь до ранку знай скакав через шворку, висолопивши язика. Він так схуд, що від нього лишилася сама шкура та кістки.

Нарешті десь посередині між ранком і полуднем вітер утомився дути в одному напрямку і повернув у другий. Нам стало жаль бідного ведмедика, ми перерізали шворку й випустили звіра на волю. Він так охляв, що навіть не ревів. Відразу кинувся шукати велику колоду, щоб залізти в нове дупло. Але він утратив чудове мистецтво ходити і лише стрибав, стрибав на північ, доки пропав з очей.

Той буйний, скажений, надмогутній Великий Вітер зламав мені ногу. Він не тільки повивертав парканні стовпи, а й повисмикував ямки з-під них. Одну таку ямку він упустив біля самісіньких дверей повітки. Я вступив у неї і зламав собі ногу.