Цитатник

Двадцятого квітня йшов дощ.

Я важко відчинив нефарбовані двері.

Клейка бруківка липла до підошов,

І ми, мов мухи, єдналися з твердю.

До цього був проміжок часу — довгий і рваний,

Повільне чекання і порожня кімната,

Подвір'я холодна переповнена ванна.

І краплі дощу — темні, мов нафта.

А потім був автобус, він мчав на південь,

Борсаючись, мов риба, в дощових потоках.

Були сусіди, котрих доводилось терпіти,

І було якесь дурнувате передчуття потопу.

І їхав я, нагору закинувши торбу,

Мляво бажаючи, щоб дощ нарешті вщух,

І вгризався старим черв'яком автобус

У важковпале яблуко дощу.

Зростала депресія — повільно, але значно.

Хотілося пити і тягнуло на узагальнення,

Бо недавнє піднесення звелося нінащо,

І очі сусідів робились благальними.

Все закінчилось, як завжди, дещо прозаїчно

— Я горбився з морозу і сахався світла, мов щур.

Був простір, наповнений вологою ніччю,

І був дощ, котрий так і не вщух.

Тобі гадають на руці,

тобі щастить — все гарно й просто.

Поглянь, як розігрітим оцтом

стирає Бог свої рубці.

Твоя хода важка й тривка.

Тобі крізь череп б'ються роги.

І тонко губляться дороги

в твоїх руках.