Цитатник

Переживи цей четвер,

Перетрави, наче їжу,

Цю зрадливу ніч — найдовшу, найгіршу,

Що важко ломиться в двері.

Переживи це небо,

Коли синя водойма душі

промерзає до самого споду,

Коли риба думок,

задихаючись без повітря,

бурштином вмерзає у воду.

Коли хвора свідомість

черговим загиджена НЕПом.

Переживи ці дні, проміжками між снів,

Дірявлячи компостером язика

талончики тертих шаблонів

І зафіксовуючи в долоні

Мокрий сніг…

…Під вечір, коли попускає,

і погляди, ніби освідчення,

Ти сідаєш до вагона, мов до в'язниці,

І над тобою в холодному небі

яскраво засвічується

Сузір'я

Південної

Залізниці.

Іринко, насправді це все дуже важливо,

Мені все це чимось нагадує сальто —

Ти маєш рухи дорослої жінки

I губи з присмаком асфальту.

І це, ніби плата за колишні огріхи,

Коли, розпорошуючи за словом слово,

Дівчинка лущить волоські горіхи

І дівчинці, певно, з цього кайфово.

Проте є шлях — пів доби на Захід

Потяг мчатиме швидко й прудко,

Де на Дніпрі жовтаві хінці

Виловлюють рибу довгими вудками.

І заманюючи їх під в'язку поверхню,

Душ рибальських руйнуючи шлюзи,

Наповнюючи собою нічну акустику,

Русинки-русалки співають блюзи…

…Ти не слухаєш мене — ти погано вихована,

В пів доби різниця між нами.

Тому ти не побачиш, як нервово вгинається

Перший сніг під твоїми ногами.

Той, котрий тікає по шпалах,

Між болотяні вогники семафорів,

Над ким зірок невідомих спалахи,

Хто твердо впевнений, що не захворів.

Той, чий шлях — тунельна містика,

Чия уява — доцільно занедбана,

Хто втверднув мозолями в долоню міста,

Хто вмерз камінням в бруківку неба.

Чиї голі жили вже заросли шкірою,

Чиє серце здушилося в петлях вен,

Хто вічно тяжіє під важкою сокирою

В пошуках найкращої з нічних повем.

Заквітчаний відчаєм, схильний до прози,

Тікає звідтіль, де покрите коростою

Суспільство, хворе на паровози,

Звужує межі вільного простору.

Там позаду є тоненькі стіни,

Котрі окреслюють нервові кімнати,

Де виснуть шпалери — зелено-гостинні,

Що під ними так легко завжди засинати.

Де з блідо-причинної, лункої стелі,

Мов мікрофон, під яким — балачка,

Жовто звисаючи, напружено стежить

Злим кажаном електрична лампочка.

Чий дротяний слід уперше ступив

Там, де чорні степи і панує еклектика,

Де лежить розіп'ята на хрестах стовпів

Месія Ранку, Пані Електрика.

Що гонить дротами кров свіжу

В чорні квартали — підступно дужі,

Вливає відгомін далекого світу

В обклеєні шпалерами наші душі,

В наповнені страхом наші сни.

І ті, що лишились, що є навколо,

Вже довічно сковані ним,

Тому навряд чи зродяться на голос.

Вночі їх наповнюють видіння масні,

Й допоки до ранку пульсують нерви,

Хлюпоче у відстійниках їхніх снів

Перебовтана за ніч життєва енергія.

Тому тікай, коли є куди,

Глянь, як позаду тьмяніють віконниці,

Як в'їдається кров ластовинням рудим

В шкіру асфальту, що тьмяніє на сонці.

Або навпаки, подивись — буває,

Це місто займає так мало місця,

Коли сірники ліхтарів зігрівають

Змерзлі дитячі пальці Місяця.

Але ти вже цього не побачиш,

Сходячи по шпалах на свою Голготу,

Ступаючи вперед важко, обачно,

Вбачаючи навколо юрбу голодну,

Що в цих місцях раніше жила.

Вже скоро й твій хрест зів'яне й осунеться,

Тягтимеш його, мов пожежний шланг,

Щоби загасити вечірнє сонце.

Від спраги на мрію сам не свій,

Чекаєш на цвях в долоню плескату,

Коли з долоні в порожній світ

Вдарить струмінь повітря, мов з пробитого ската.

Тож прямуй — без натхнення, але й без упину,

Колись та й ввіпрешся, хочеш не хочеш, ти

В неба червону масивну стіну,

Котру, на щастя, не перескочити.

Але ще відчай, шматками туману зім'ятими,

В твої легені не проника,

І хоч простір наповнено газом сірятини,

Ти все ж запалюєш свого сірника…

…Коли ж нарешті сонце здійметься

І освітить рвані кістки й капіляри,

Ранковий промінь раптово задивиться

В твої сині згублені окуляри.