Діаболік

33

НАЧЕ В ТРАНСІ я йшла за Тайрусом і купкою високопосадовців, які прямували до окремої кімнати для проведення перемовин. Я трималася якомога ближче до Тайруса, а інші намагалися бути якомога далі від мене.

Моя рвана нічна сорочка була вся в крові, і я знала, що розкрила свою справжню сутність перед елітою Люміни, довівши, що аж ніяк не можу бути людиною.

Тайрус, який щойно дивився в очі смерті, спокійно зробив ковток води і сів у голові стола, ніби командувач високопосадовців Люміни, який зібрав звичайне засідання, а не нагальний суд перед виконанням вироку.

— Я вибрав неправильний підхід, — мовив він. Слабке золотисте світло, наче мед, лилося на його шкіру, відкидаючи темні тіні на вигини м’язистих рук і сповнене спокійної гідності обличчя. На обличчі Тайруса не було й сліду тривоги: незважаючи на свій молодий вік, він мав вигляд справжнього Імператора. Дивно, як хтось міг повірити, що він — божевільний. — Я прийшов сюди, аби запевнити вас, що я не такий, як мій дядько, хоча й чудово розумію, що у вас немає жодних причин мені довіряти.

У повітрі пролунали ствердні вигуки, і я побачила ворожий блиск в очах.

— Я очікував, що ви сліпо повірите моїм заявам дарувати вам незалежність. Але які у вас гарантії того, що я дотримаю свого слова і виконаю обіцянки, коли стану Імператором? Коли буду в безпеці? Дозвольте мені підтвердити свої слова діями.

Він витягнув з-під туніки тонку металеву ампулу. І спокійно поклав її на стіл перед собою.

— Ви запитуєте, чим я відрізняюся від свого дядька. Ось спосіб мого дядька. Шлях Домітріанів. Ця ампула була зі мною весь час, навіть коли ваші люди схопили і судили мене цього ранку, не давши сказати жодного слова на свій захист. Вам відомо, що це?

У залі запала мертва тиша. Судячи з виразу обличчя оточуючих, ніхто не мав уявлення, що це таке.

— Деякі з вас, напевно, знають імперську історію. Мій дядько, без сумніву, бажає повторити події минулих літ. Моя прабабуся колись використала подібну біологічну зброю, щоб придушити повстання на Фортікані.

Кімнатою пронісся гул голосів, а кілька Люмінарців зірвалися зі своїх місць, ніби були готові вистрибнути з кімнати прямо зараз. З вуст багатьох злетіла фраза:

— Розчинний Туман! Розчинник!

— Так, це Розчинний Туман. І якби я хотів використати його, — сказав Тайрус, підвищивши голос, але не переходячи на крик, — хіба не зробив би цього раніше? Я стояв на порозі смерті, куди ви штовхнули мене своїми руками, і все одно не збирався відкривати цю ампулу. Я не бажаю йти на вбивство тисяч невинних людей. Це шлях мого дядька. Так, я визнаю: це імперський шлях Домітріанів, але це не мій!

У кімнаті запала тиша. Я підійшла ближче до ампули і, не торкаючись до неї, почала роздивлятися. Раптом я пригадала хитрий блиск в очах Імператора, коли він погодився дозволити Тайрусу провести перемовини з Люмінарцями і коли повідомив, що скаже племіннику, що саме їм передати.

— Імператор відправив вас сюди, щоб активувати цю... цю біологічну зброю, чи не так? — прошепотіла я. — Він не хотів, щоб ви проводили перемовини.

Тайрус гірко посміхнувся і підкинув ампулу в руках, дивлячись на її гладенькі металеві контури.

— Ні, він не бажав вирішувати це питання мирно. Він хотів, щоб Люмінарці стали прикладом для інших. Він спеціально сказав мені висадитися на поверхню планети й розвіяти цей Туман — так само, як колись зробила моя прабабка зі своїми противниками. У цій ампулі достатньо спор, щоб знищити цілу провінцію. Ми з тобою були б у безпеці. У нас імунітет завдяки вакцинації, яку нам провели разом з усіма стандартними планетарними щепленнями перед вильотом із Хризантеміуму. Однак Люмінарців очікувала страшна смерть.

— Ви погрожуєте нам? — запитав батько Невені тремтячим голосом.

Тайрус поглянув прямо йому у вічі.

— Хіба ви ще не зрозуміли, що це не так? Мене відправили сюди з єдиною метою: застосувати цю біологічну зброю, але я ніколи цього не зробив би. Навіть якби це коштувало мені життя. Я вже продемонстрував вам це. Ви збиралися вбити мене, і я приготувався до смерті, але все одно не використав зброї. Я не маю наміру рухатися шляхом моїх предків! Я прибув сюди, щоб вирішити конфлікт під час перемовин, і вберегти вашу планету від руйнування. Незалежно від того, яке рішення ви ухвалите сьогодні: вбити чи відпустити мене, ця ампула залишиться закритою і невикористаною, — він нахилився вперед. — Якщо ви вирішите залишити мене в живих, я можу пообіцяти вам одну річ: ви більше ніколи не зіткнетеся з подібною загрозою. Після повернення на Хризантеміум, я захоплю владу, скинувши з престолу свого дядька. Потім я планую послабити владу Вельмишановного Панства над Імперією й назавжди звільнити вас від їхнього впливу.

У мене перехопило подих, коли я почула, як Тайрус відкрито говорить про державну зраду. Люмінарці почали перешіптуватися, приголомшені сказаним, але дозволили йому говорити далі.

— Я бачив вбивчий космос неподалік від вашої планети. Я розумію, яка небезпека загрожує вам у найближчому майбутньому, — мовив Тайрус. — Я розумію, чому ви бажаєте вийти із союзу. Імперія гальмує розвиток технологій і знань, необхідних для вашого порятунку, і заборона Імперії на освоєння нових знань впроваджена винятково для збереження влади Вельмишановного Панства. Тих, хто ставить під сумнів необхідність подібних репресій, вважають богохульниками і єретиками, які виступають проти віри Геліоніки — віри маленьких і нікчемних вельмож, котрі використовують її як палицю для биття. Це я можу сказати напевне. Я народився і виріс серед цих людей. Релігія — це лише їхній інструмент і більше нічого.

Невені вийшла вперед і з недовірою перепитала:

— А навіщо вам діяти по-іншому? Якщо ви зробите те, що обіцяєте, ви лише зруйнуєте підґрунтя власної сили.

— А які альтернативи? — сказав Тайрус. — Чекати, доки вбивчий космос не поглине все навколо? Чекати, доки ми не зможемо і кроку ступити, не зіткнувшись із власним забуттям? Застій і бездіяльність — це смерть, Панно Сагну. Замість того, щоб увійти в аннали історії мов черговий боягуз, який закрив очі руками й сховався від неминучих реалій у мимовільних насолодах і втіхах, я хочу бути тим, хто зробить перший крок на шляху до змін.

— І як ви це зробите? — уїдливо запитав голос із натовпу.

— Мій дядько вже дав мені засіб для протидії Вельмишановному Панству. Він відібрав владу в багатьох великих імперських родин. Тепер Імператор може ухвалювати самостійні рішення в Сенаті без будь-якого контролю з боку вельмож. Я здатен відібрати силу, яку він захопив, — мандат, що він підготував для себе, — і протидіяти будь-яким запереченням Вельмишановного Панства. І, клянуся вам, я це зроблю!

— Звідки нам знати, що ви говорите правду? — запитав батько Невені. — Ви можете змінити свою думку, тільки-но влада опиниться у ваших руках.

— Усе дуже просто, — сказав Тайрус, — ви щойно почули слова зради із моїх вуст. Я зізнався вам, що планую вбити свого дядька Імператора. Власне, я навіть зізнався, що допомагаю Діаболіку зображати із себе Сенатора фон Імпірінс, і приховую це від Вельмишановного Панства, хоча зрадою вважається навіть саме володіння Діаболіком, — він вказав на мене рукою.

Кілька пар здивованих очей поглянули в мій бік. Невені глитнула, але навіть не подивилася на мене.

— Я дав вам карти в руки, — мовив Тайрус, — кожному з вас: майже десяток свідків, компромат, що може легко знищити мене до або після того, як я стану Імператором, бо хто з Вельмишановного Панства стане терпіти мене на троні, коли дізнається про мої наміри?

Серед натовпу пробіг шепіт.

— Я довіряю вам свої найнебезпечніші секрети, — переконливо мовив Тайрус, — тому що у нас одна мета. Вона об’єднує нас. Ми прагнемо одного й того ж. Тепер вибір за вами: чи дозволите ви мені вийти звідси і здійснити задумане, чи вб’єте прямо тут і зараз? Моє життя у ваших руках.

Він розвів руки, а я боролася зі спокусою вистрибнути вперед і захистити його від них.

Я побачила, як високопосадовці, один за одним, випускали з рук кобури, у яких вони тримали зброю. Потім Тайрус спокійно зробив ще один ковток води, і я зрозуміла: він житиме. Нарешті йому вдалося переконати Люмінарців.

Ми вдвох сиділи біля вікна «Олександрії», і я вдивлялася вниз, поки корабель злітав із поверхні планети, з подивом розмірковуючи над тим, як Тайрус Домітріан вдало владнав ситуацію, принаймні для Імператора. Тайрус прилетів і переконав повсталих Люмінарців залишитись у складі Імперії. Імператор не знатиме, як йому це вдалося, і що Тайрус насправді сказав повстанцям, чи до яких махінацій вдався — він ніколи про це не дізнається. Це будуть вважати проявом політичного генія Тайруса.

Перед нашим від’їздом Невені прийшла побачитися зі мною. Тримаючись на безпечній відстані, вона промовила:

— Ти повинна знати, що більшості людей — більшості Ексцесів, як я, — байдуже до генетично створених людей. Вони... вони як попередження Вельмишановного Панства про те, що ми не потрібні. Що нас можна замінити.

Так ось чому Ексцеси з такою відразою ставляться до Служниць. А Діаболіки, мабуть, здаються їм іще огиднішими.

Голос Невені зірвався.

— Немезідо, я знаю, що такі істоти, як ти, зазвичай... вбивають людей, тому те, що ти не скривдила мене, має щось означати. Зважаючи на це й те, що ти зробила із Саліваром і Дівайні, можливо, одного дня я зможу пробачити тобі твою брехню.

Я зауважила, що вона назвала мене істотою.

— Мені жаль, що я зробила тобі боляче, але так було треба... Тим не менше, Невені, я не шкодую, що завдала болю їм.

— Добре, — посміхнулася вона. А потім її посмішка згасла. — Я лише хочу застерегти тебе. Тайрус може бути ворогом твого ворога, але він усе одно залишається Домітріаном. Ніколи не довіряй їм. Жодному з них. Це родина вбивць і брехунів. Можливо, він і не відкрив ту ампулу з Розчинним Туманом, але він все-таки приніс її із собою. Про що це говорить?

На цьому ми з Невені розпрощалися, можливо, назавжди.

Тепер, коли пурпурний океан і величезні континенти, гірські хребти й хмари зменшувалися в міру того, як ми відлітали все далі, я поглянула на Тайруса, пригадуючи дні, проведені там унизу — на планеті. Він розглядав ампулу з Розчинним Туманом — символ наказу свого дядька, якого він ослухався. Він проігнорував старі способи вирішення питань і пішов іншим шляхом.

— Ви вразили мене, — сказала я. — Ви продумуєте свої дії на десять кроків уперед.

Тайрус тяжко зітхнув і тремтячою рукою відштовхнув ампулу.

— Можливо, це лише так здається. Я не очікував, що вони візьмуть штурмом мою кімнату і відведуть на страту. Коли це сталося, я думав, що мені кінець. Я думав, що все було марно. А потім прийшла ти.

Лише тоді я помітила, що він тремтить усім тілом — його організм викидає надлишок адреналіну. А він дивився на мене, розглядаючи кожну мою рису з благоговінням і здивуванням.

— Немезідо, ти неймовірна. Я приготувався до неминучої смерті, а потім з’явилася ти, як ангел помсти... — він втратив голос. — Я звик до думки, що люди вмирають або зраджують, і я можу розраховувати лише на себе, але відтепер це більше не так. Я відчуваю, що можу довіряти тобі. Можливо, це зізнання прозвучало, як незначна заява, — його очі затуманилися, а голос захрип, — але це найбільший комплімент, на який я коли-небудь зважувався.

Я почервоніла, бо знала, що в дитинстві Тайрус втратив усіх, кого любив. Я відчувала його біль, коли він розповідав про смерть матері. Я знала, що він ріс під постійною загрозою смерті від рук своїх рідних, і, щоб вижити, покладався лише на власну кмітливість. Його слова означали дуже багато, вони були важливими, і мені не потрібно було пояснювати, чому саме.

Ніхто ніколи не дивився на мене так, як він... Я не могла відповісти таким самим поглядом, але коли я опустила очі, то не здатна була відвести їх від його губ, обличчя пашіло, а в роті пересохло.

Його великий палець ковзнув по моїй щоці.

— Поглянь на мене, — сказав він.

Я зробила різкий вдих і відкинула ці тривожні відчуття. Коли я підняла голову, його розумні очі, здавалося, зазирнули в глибини моєї душі.

— Ти неймовірна, — м’яко промовив він. — Це надто егоїстично з мого боку, але єдине, про що я можу зараз думати — це бажання повністю володіти тобою?

— Володіти мною... як...? — затинаючись промовила я.

Його губи вигнулися в дивній посмішці.

А потім він мене поцілував.