Діаманти Ківі-Ківі

МАУКІ З КАЛАХАРІ

ього невисокого жовтошкірого бушмена[6] звали Ма-уск-ксі. Він працював на вівцефермі бура[7] Крішансена, розташованій з краю великої пустині Калахарі на схід від Рітфонтейна. Проте ніхто з білих не міг правильно вимовити його імені з характерними бушменськими шиплячими звуками й приклацуванням, і тому Ма-уск-ксі став просто Маукі. Хлопчика почали так звати навіть негри-гереро і готтентоти — робітники Крішансена. «Маукі, а йди-но сюди! Маукі, а біжи-но туди!» — раз у раз покрикували вони на нього.

П'ять років тому велика засуха, під час якої поникли навіть живучі дині пустині — чамбас, вигнала малого Маукі з країни Кай-Кай що лежить на північному сході Південно-Західної Африки. Він один з небагатьох одноплемінників, що йшли разом з ним, витримав цей похід на південь. Інші загинули від спраги, так і не добравшись до долини Епукіро.

Піт Крішансен знайшов його на березі свого ставка, який під час засухи перетворився в невелику замулену калюжу. Маукі лежав у гарячці, марив.

Високий гладкий бур замахнувся нагаєм, щоб відшмагати і прогнати хлопця, та раптом йому спала на думку блискуча ідея. Крішансен підхопив хворого на сідло і відвіз на свою ферму.

— Нехай вишкрібає казани та смокче помиї після овець, — сказав він куховарці, літній негритянці Марії Магдалині: — Що? Чи не можна йому спекти перепічку? Якщо твоя ласка, Маріє Магдалино, але з власного борошна! Коли цей волоцюга зведеться на ноги, віддам його за підпасича старому рітбою[8]. Нехай ходить біля нової отари!

Потім Крішансен дістав довгу синю розрахункову книжку і кривулями надряпав у ній:

«Договір номер 169, укладений між власником ферми каракульських овець «Епукіроост», протекторат Бечуаналенд, Пітом Крішансеном і бушменом…» — він лишив вільне місце для імені хлопця.

На першій сторінці розрахункової книги фермер записав:

«За харчі, житло і лікарську допомогу протягом шістдесяти п'яти днів по п'ять шилінгів щоденно, заборговано шістнадцять фунтів п'ять шилінгів по курсу Південно-Африканського Союзу. Видано одяг…» — Піт Крішансен замислився, обмірковуючи, скільки взяти з напівмертвого від виснаження хлопця за зношені штани, драну куртку і дві витерті повстини. Бушменові треба довести, що він не піде звідси, поки не відробить принаймні п'ятдесяти фунтів.

У протектораті Бечуаналенд експлуатація місцевого населення, звичайно, була заборонена. Мудрий державний закон вимагав, щоб при наймі робочої сили хазяїн укладав письмовий договір і ретельно вів розрахункову книгу. Інспекторам по найму надавалось право перевіряти, як фермери додержують закону. Піта Крішансена теж перевіряв інспектор, але жодного разу, не мав підстав у чомусь звинуватити його. Так Маукі став контрактним робітником.

Розведення каракульських овець у Південній Африці — це своєрідна азартна гра. Досвід узбеків та каракалпаків, які в середньоазіатських республіках великого Радянського Союзу теж займаються розведенням цих невибагливих, але тендітних тварин, не має нічого спільного з досвідом африканських фермерів. Власники отар у Південній Африці, бури та німці, підходять до справи з однією метою — одержати якнайбільше прибутку від смушків та вовни. Особливо великий зиск дають їм шкурки одноденних ягнят з тонким, ніжно закрученим руном, бо саме з них після обробітку виходить цінний каракуль. Та найдорожчий каракуль дають ягнята дострокового окоту. Тому передчасні окоти викликають штучно, з допомогою отруйних ріжок. Впустять у вену терплячої тварини один шприц отрути, і через двадцять чотири години вже розпинають на сушильних дошках найніжніші смушки.

Щоправда, після такої операції вівцематки нерідко гинули від маститу чи інфекції. Але за це завжди вина падала на вівчарів, які нібито погано доглядають дорослих тварин. Узбеки, добуваючи каракуль, лишають матері-вівці принаймні одне ягня. Фермери з Калахарі вбачали в цьому тільки збитки. Вони мали від овець два окоти на рік. Якщо ж, всупереч сподіванням, їхні плани не здійснювались, то винні були знов-таки темношкірі нероби — гереро, готтентоти чи бушмени, бо несумлінно ставились до своїх обов'язків, зазначених у численних параграфах робочого договору.

Закон дозволяв фермерові карати робітників за непокору чи лінощі, щоб примусити їх виконувати свої зобов'язання.

Піт Крішансен був не жорстокий хазяїн. Він остерігався бити робітників чи служанок до непритомності, проте його шамбок не раз походжав по їхніх спинах.

Одужавши і знову зіп'явшись на схудлі ноги, Маукі подякував старій куховарці своєю рідною мовою, приклацуючи язиком і допомагаючи собі жвавими жестами, і пообіцяв принести їй з великої пустині повну гадючу шкуру золотих зернят. Так-так, запевняв він, жовті зерна знаходять у пустині, там, де ніколи не буває дощів і куди навідуються тільки сміливі бушмени. Він, Маукі, знає у горах Нгам-Нгам такі ущелини, де є той дивний метал, з якого можна легко викувати шило для проколювання шкури: -

Якщо куховарка чогось не розуміла, Маукі крейдою малював їй на плоскому камені. Жінка не йняла віри балачкам хлопця і весело сміялася. Та наступного дня куховарка, виповзши з-під ламаного воза, де ховалася від пронизливого нічного холоду, не побачила Маукі на фермі. Він вирушив у нову велику мандрівку через країну Кай-Кай та Калахарі.

При звістці про втечу Маукі обличчя Крішансена посиніло від люті. Він не сподівався, що жовтошкірий хлопець уже настільки оклигав; коли б знав, то давно примусив би його працювати як контрактного робітника.

Цього разу фермер звелів осідлати не вола, а верхового коня. Він узяв з собою двох мисливців гереро, які вели на довгих ремінних повідках високоногих сетерів. Собакам дали, понюхати драні повстини, місце, де спав утікач, щоб вони взяли слід, і погоня за Маукі почалася. Тим часом той, нічого не підозрюючи, відходив усе далі. — Опівдні, коли під прямим промінням сонця яскраво зажовтіли схили глиняних горбів східної частини долини Епукіро, переслідувачі помітили вдалині чорну рухливу цятку.

— Он він, негідник! — задихаючись, вигукнув Крішансен і витер з лоба рясний піт. — Пускай собак, Окагуло! Тільки намордники не знімай! Маукі мені дорого коштує. Якщо собаки перегризуть йому горлянку, хто тоді поверне мені п'ятдесят фунтів стерлінгів?

Нацьковані пси з скаженим гавкотом кинулися наздоганяти втікача і незабаром перетворилися на дванадцять сірих рисок. Ще мить, і вони оточили чорну цятку, утворивши дивний візерунок. Мисливці гереро, посміхаючись, заквапились уперед. Крішансен повагом теж з'їхав з горба.

Маукі сидів навпочіпки і, як тільки котрийсь з псів кидався до нього, падав на пісок, відкочуючись убік. У руці в нього був добрий ціпок, але він не наважувався підняти його на злих хазяйських собак, хоч ті болюче били його лапами і хвостами. З обличчя хлопчика не сходила збентежена усмішка. Намагаючись заспокоїти розлючених псів, він раз у раз повторював: «Чек-чек-чаллі!»

Маукі не знайшов у своїй рідній мові інших слів і тоді, коли Крішансен, шмагаючи його по спині міцним, гнучким шамбоком, горлав:

— Порушив контракт, вошивою! Вкрав одяг! А за крадіжку — десять років каторги! Я навчу тебе, негіднику, шанувати закони бога і власті! Геть на ферму, а то звелю зняти з собак намордники!

Тоді Маукі ще погано розумів білих і йшов туди, куди його гнав шамбок. Втомлений, виснажений, він ледве стояв на ногах. Доплентавшись до ферми, хлопчик упав непритомний біля іржавих казанів.

Другого дня Маукі довідався, що йому заборонено вільно ходити по рідній Кай-Кай та великій Калахарі, поки не відробить свого боргу баасові Піту Крішансену.

Тут же покликали рітбоя, старого негра з племені овамбо, наділи на тремтячу руку вівчаря наручник і стальним ланцюгом з'єднали його з лівою ногою Маукі. Так вони мали ходити доти, поки старий овамбо навчить молодого бушмена доглядати овець.

Ланцюг сковував їх понад рік, доки старий вівчар не склепив навік свої втомлені хворі очі. Два дні Маукі ніс на спині труп старого, що вже почав розкладатися, і лише на фермі хлопця звільнили від ланцюга та мертвого тіла. З того часу через кожні півроку бушмен приходив до хазяїна і питав, скільки днів і тижнів ще йому треба працювати, щоб відробити великий борг.

Та надії хлопця на волю були марні, бо надто старанно і вміло доглядав він отару і надто хитро вів розрахункову книгу товстий фермер. У старого вівчаря було в отарі двадцять вівцематок і п'ятеро баранів. Тепер у Маукі стало сто десять голів овець, однак фермер і гадки не мав дати йому помічника. Тільки тоді, коли ретельний бушмен добував смушків більше, ніж розраховував хазяїн, йому видавали нагороду — коров'ячий ріг нюхального тютюну. Проте частіше по спині Маукі гуляв шамбок, особливо коли від передчасного окоту гинула якась породиста вівцематка. Ніхто не жалів хлопця. Тільки Марія Магдалина дбала про Маукі. Вона втішала хлопця і лікувала його рани від побоїв зіллям та пластирями з глини.

Непомітно Маукі змужнів і став дорослим. Був він невисокий на зріст, широкий у стегнах, але худий — з-під жовтої шкіри випиналися кістки та м'язи. На підборідді і навколо рота пробивався рідкий пушок, а над низьким лобом в усі боки стирчало розкуйовджене кучеряве волосся. Маукі завжди був на ногах, від чого підошви в нього зашкарубли й огрубіли.

Наближалися різдвяні свята. Крішансен усе частіше розкривав біблію, що разом з каталогом каракульських овець і книжками про їх розведення становила бібліотеку ферми «Епукіро-ост». Правда, було там ще кілька ілюстрованих журналів, що лишилися після гостювання трьох хазяйських синів, один з яких учився в Преторії, другий — у Капштадті, а третій — аж в Оксфорді. Вивчали вони там, на думку Крішансена, казна-що: геологію, ветеринарію, а наймолодший готувався стати судовим крутієм, щоб заробляти фунти суддею або ж хитрою адвокатською практикою.

Ішов пам'ятний 1945 рік. Друга світова війна зачепила й місцевих білих — африкандерів, хоча вони, власне, не мали нічого проти нюрнберзького расового закону. У Південній Африці всі кольорові народи — індери, бази-ти, кафри, бушмени, готтентоти, матабеле, грікво, зулуси — були поза законом. Чимало однодумців хазяїна ферми «Епукіро-ост» вимагали такої політики і щодо йоханнесбурзьких євреїв. Темношкірі не мали права виступати свідками проти білих. Неграм земельні наділи давали лише в спеціальних резерваціях. Хто ж займав ділянку в іншому місці, мусив відбувати трудову повинність протягом дев'яти місяців. Це були мудрі закони, і вони цілком задовольняли фермера Крішансена.

В найзасушливішу пору року, коли спека ставала нестерпною і на сланцево-глинистих грунтах долини Епукіро никла під палючим сонцем трава, Крішансен викликав по черзі на ферму наймитів для розрахунку.

Цього разу гладкий фермер зустрів Маукі, сидячи в шезлонзі, що стояв під сухою акацією, пофарбованою в зелений колір і прикрашеною різноколірними ліхтариками й блискучими скляними кулями. Поруч нього, праворуч, стояв сифон з крижаною содовою водою, ліворуч — пляшка віскі.

— З різдвом, Маукі! — привітав він свого наймита, наливаючи собі у фужер віскі і содової води. — З веселим різдвом… Чи ти, пак, не знаєш, що таке різдво. Це день, коли малого Христа знайшли в сараї у Віфлеємі і ангели співали над ним. Он воно як, дурнику! Хіба ж тобі це зрозуміти! — І він загорлав якусь пісню. — Ну, Маукі, — скінчивши співати, сказав хазяїн, — давай розрахуємось. Ти одержав від мене… — Крішансен розгорнув довгу синю книжку, обкладинка якої з кожним роком ставала все більш потертою, і прочитав: — «Параграф перший контракту: харчі по три шилінги за триста шістдесят днів і ночей; параграф другий: одяг та житло…» Далі — завдаток, а крім того — багато інших витрат. Тут усе записано, Маукі. Разом це становить сто п'ятдесят фунтів п'ятнадцять шилінгів дев'ятнадцять пенсів… З цієї суми відрахуємо належну платню, премії, подарунки, всього сто шість фунтів десять шилінгів. Лишається на мою користь п'ятдесят фунтів. Оці п'ятдесят ми й припишемо до твого боргу. Ось так…

Після цього на борговому рахунку Маукі у книзі Піта Крішансена стало двісті п'ятдесят фунтів стерлінгів. Наймит мав підтвердити борг відбитком обох великих пальців на розрахунковому листку.

— Ось штемпельна подушечка. Та-а-а-к, повертай палець повільно справа наліво. Чудовий, чіткий відбиток! Якби ти не був таким справним хлопцем, Маукі, я давно вигнав би тебе в Калахарі, туди, де зовсім нема води! Двісті п'ятдесят фунтів! Це, хлопче, стільки, скільки коштують сорок першосортних смушків! Ну, давай, наллю тобі трохи. — І він показав рукою в куток кімнати, де поряд з бутлем стояв погнутий бляшаний келех.

Поки бушмен пропускав крізь пересохле горло сивуху, фермер голосно затягнув пісню. Потім урвав спів і кинув Маукі:

— Ну, йди геть — від тебе смердить!

Раптом Крішансен зареготав, йому здалося дуже кумедним, що тут, у цій клятій країні на краю великої Калахарі, все навпаки: влітку — зима, а взимку — нестерпна спека, снігу тут не буває, хоча холодними ночами вода в коритах промерзає до дна. Де тут візьмеш ялинку? Добре, що хоч шанобливі сини надіслали йому на свято різдвяні листівки з зображенням ялинок. Зате Крішансен на фермі «Епукіро-ост» мав удосталь горілки і содової води, а на рахунку у банку Рітфонтейма — кругленьку суму грошей. Хлоп'ята, і той, що в Преторії, і той, що в місті на Тафельберзі, і наймолодший — в далекому, оповитому туманом Оксфорді будуть раді, коли одержать чеки від свого батька.

— Ну, що подарував тобі баас на свято Христа? — спитала Марія Магдалина в Маукі, який стояв перед нею, злегка похитуючись.

— Горілки! — прицмокнув язиком бушмен. — Три повних келехи. І пісню гарну заспівав для Маукі! — Юнак ураз посерйознішав і зажурено сів біля великого казана, де варилось пшоно. — Борг знову збільшився. П'ять разів по п'ять всі пальці на обох руках. Ось скільки фунтів!

— Ще п'ятдесят фунтів поверх старого боргу? — обурено вигукнула куховарка. — І ти приклав під тим боргом свої пальці, Маукі?

Той, похитуючись, сумно похилив голову.

— Ти дурний бушмен, Маукі, — сердито вилаяла його жінка. — Баас мусив заплатити тобі п'ятдесят блискучих золотих монет за те, що ти так старанно доглядав овець. Баас обдурює тебе. Почекай, ось приїде в Епукіро пан інспектор, # попрошу його перевірити твою розрахункову книгу при мені і скажу: «Цього баас Маукі не давав, сер! Ні, цього хлопець не одержував!» Ти теж підтвердиш усе…

Маукі повторював за куховаркою все, що вона говорила, хоч еони обоє добре знали: такий день ніколи не настане. Марія Магдалина, як і інші робітники ферми, все своє життя не могла відробити боргу баасові Крішансену. Стара жінка зо зла жбурнула в казан з пшоном шмат лою, а згодом зачерпнула звідти для Маукі повний тін, квадратну бляшанку з-під бензину. Така каністра разом з бензином коштувала в Рітфонтейні всього чотири шилінги, а в розрахунковій книзі бааса Крішансена було оцінено її інакше: «За новий посуд для їжі, оцинкований — п'ять шилінгів п'ять пенсів».

На початку 1946 року Піта Крішансена спіткала біда. Одного разу на ферму «Епукіро-ост» невідомий рехоботер бастард[9] пригнав невелику отару каракульських овець. З вигляду він був схожий на білого, тільки одвисла нижня губа та кучеряве волосся видавали його африканське походження. Крішансен помітив це, як тільки високий худорлявий чоловік підійшов до нього і, вишукано відрекомендувавшись, попросив дозволу напоїти в ставку своїх овець і волів. Так, він справді рехоботер по матері, але батько його був чистокровний німець. Незнайомець сказав, що носить ім'я батька — Філіпп Екендель. Свою маленьку ферму рехоботер передав молодшому братові, а сам, хоч і мав чималу сім'ю, вирішив спробувати щастя тут, на краю Калахарі. Як учасникові війни — він воював проти фашистів під Соллумом і Бенгазі, а згодом у Сіцілії та Італії, — йому дали земельний наділ у долині Летіахау. Африкандер туди і прямував з отарою.

Крішансен глянув на карту, на якій було позначено межі наділу, і похмурнів. Досі він вважав себе повновладним хазяїном усіх горбів і низин на схід і південь від ферми «Епукіро-ост». У дощовий рік вівчарі переганяли в долину Летіахау, де були багаті випаси, його великі отари. Забрати собі ту землю він не міг, бо мав уже визначені законом для однієї ферми десять тисяч акрів. Крішансен в задумі пошкрябав тижневу щетину на обличчі.

— Друже, — удавано співчутливо сказав він, — вас чекає неминуча загибель. Кожен п'ятий рік у Летіахау тільки протягом тижня буває вода. Та й то дуже мало. Ні, на жаль, там не можна збудувати греблі. Даремна трата сил і коштів. Ґрунтових вод у тій пропеченій пекельним сонцем долині теж нема. А скільки левів у Калахарі! Вони смачно повечеряють вашими каракулями. Як могла земельна комісія Бечуаналенду виділити для вас таку непридатну землю? Послухайтесь поради фермера, що прожив у пустині чимало, і повертайте назад. Вище по течії, у Кай-Кай є ще вільна земля.

— Але для мене вона занадто дорога! — всміхнувся рехоботер. — Левів я не боюсь, бо під час війни навчився влучно стріляти. Я доброволець Бечуаналендського полку, був двічі тяжко поранений і цим чесно заслужив собі повні громадські права. Тепер влаштуюся на цьому клапті землі і забезпечу собі життя. Ці місця я знаю досить добре. Десять років тому я шукав золото по той бік Летіахау, звичайно, нічого не знайшов, але мені здалося, що з каракульськими вівцями в цих місцях можна дещо заробити. Тому я сюди і прийшов. Зі мною дружина, п'ять синів та два одружені двоюрідні брати.

— Як хочете, я попередив вас! — вигукнув Крішансен. — У моїй особі ви знайдете доброго сусіда, який в скрутний час готовий подати вам пораду чи допомогу. Охоче запросив би вас погостювати в Епукіро, але розумію: для нових поселенців час — гроші. Щасливої дороги!

Не раз у наступні дні баас Піт, виїхавши на горби, що розділяли долини Епукіро і Летіахау, в сильний бінокль придивлявся до нових сусідів. Він лютував. Січень видався дощовим, у лютому теж не було жодної піщаної бурі, навпаки, небо ніби прорвалося, і по убогих сухих улоговинах дзюркотіли веселі струмки. Вдруге зазеленіла трава, а оголені кущі колючок знову вбралися в листя та квіти.

Крішансен вислав на розвідку мисливців гереро, і вони розповідали, як старанно працюють рехоботери, споруджуючи дамбу для ставка, які вони сміливі на полюванні. Нові сусіди заготували собі м'яса, мабуть, на цілий рік, бо в Калахарі водилися і вільдебести[10] і гартебести[11], і кози. А щодо піщаних сарн, так їх тут була сила-силенна. Навіть бродячі бушмени, що мали примітивне мисливське спорядження, наїдалися в цій долині м'яса досхочу.

Наприкінці лютого новий фермер Філіпп Екендель приїхав на волі до Піта Крішансена, розповів про будівництво житла, висловив велике задоволення своїм наділом і попросив у сусідів для овець один-два мішки солі-лизунця.

— Ми необачно лишили на возі свої запаси і не накрили їх. Дощ розмочив сіль, і тепер вівці похнюпили голови. Як тільки продам у Рітфонтейні вовну і перші смушки, то відразу віддам вам натурою або можу й зараз заплатити грішми.

Піт Крішансен висловив глибоке співчуття. Своїм вівцям він не дає солі, бо на території його ферми вистачає місць з природним виходом її.

— До речі, — в задумі додав він, — у долині Летіахау теж є такі місця. Ви, безперечно, знаєте ті скелі, що на карті звуться Могилою бушменів? Це вниз по течії, за третьою уголовиною. Біля підніжжя тих скель лежать потемнілі глиняні плити, там вистачить солі на сотні років для тисячі овець. Що? Ваші вівці не звикли до такого? Ну, це смішно! Що годиться моїм, те підходить і вашим. Треба, друже, на всьому заощаджувати копійку — тільки тоді матимеш прибуток від господарства.

Відрядивши рехоботера, баас гукнув Маукі, що саме прийшов на ферму взяти лизунця для отари.

— Хто біля овець? Старий Кікуду? Нехай він замінить тебе «а два дні. Окіт почнеться тільки наступного тижня. Приведи вола до старої повітки — скажи отій розтелепі Марії, щоб дала тобі з десяток перепічок. На два дні вистачить. Сьогодні ти виїдеш до Могили бушменів, що на Летіахуа. Знаєш, де це? Гаразд. Про решту дізнаєшся біля повітки.

Крішансен уже лаявся крізь зуби від нетерплячки, коли, нарешті, Маукі привів вола, якого довелося ловити на пасовиську.

— Мерщій бери сідло, тільки старе. Тепер клади на вола два мішки, добре поприторочуй їх до сідла і прикрий попоною, щоб не видно було, що везеш.

Маукі в задумі дивився на мішки. Їх перетинали три поперечні широкі яскраво-жовті смуги, а посередині чорнів напис. Маукі не міг прочитати його, проте добре знав, що означає череп і перехрещені кістки. Юнак пригадав, як років три-чотири тому, коли в Калахарі наповзло дуже багато безкрилої сарани, котра пожирала все до травиночки, до корінчика, на фермі з'явилися поважні пани. На вантажних машинах привезли отакі мішки з жовтими смугами, а потім прилетіли літаки і потрусили всю землю навколо ферми борошном з мішків. Від цієї страшної отрути загинула не тільки сарана, подохли й птахи, що гніздилися там, і кози, і гартебести, навіть змії і прудкі ящірки. На цих місцях смерті цілий рік не можна було пасти овець.

Коли сарану знищили, баас звелів кинути в стару повітку кілька мішків з отрутою. Крішансен завжди брав те, за що не треба було платити гроші. Цей провапнений миш'як білі пани залишили охоче, бо везти його назад було дорожче, ніж він коштував. І ось тепер Маукі навантажив на вола це отруйне борошно.

— Накривай! — звелів Крішансен. — Незабаром сонце сяде. Тільки-но смеркне, рушай. Але не кажи нікому й слова, бо шкуру спущу шамбоком! їхатимеш всю ніч, а на ранок, коли висохне роса, висиплеш борошно на луки коло Могили бушменів. Так, у долині біля річки, де лежать потемнілі і глиняні плити. Для чого? Дурень! Там з'явилася сарана, і новий баас просив знищити її. Проте йому ні слова. Нехай буде для нього сюрприз. Вола в долину не веди. Мішки понесеш на спині. Порожні привезеш назад. Зрозумів? І щоб ніяких слідів!

Маукі нічого не сказав, він навіть не кивнув у відповідь на докладне пояснення бааса. Юнак тільки допитливо дивився на хазяїна. Той не витримав його погляду і відвернувся.

— Поганяй! — кинув Крішансен. — За повіткою зачекай, доки смеркне. Справишся, дістанеш в нагороду ріг нюхального тютюну.

Бліде місячне сяйво освітлювало долину, і Маукі знаходив стежку як удень. Він жодного разу не підняв палицю, щоб підігнати вола, і той поволі плентався. Маукі думав…

Хазяїн наказав висипати борошно в долині! Рехоботер, нічого не знаючи, пожене туди отару. Вівці їстимуть траву, лизатимуть отруту. Дурні тварини лижуть усе, що солоне. А потім здохнуть матка і баран, загине ягня одне, друге… Бідолашні дурні каракулі. Бідолашний рехоботер з своїми дітьми. Баас твердить, що тут сарана.

Ні, зараз мало сарани. Навіщо ж сипати отруту? Маукі шкодував, що не порадився перед від'їздом з розумною Марією Магдалиною!

Юнакові раптом стало холодно, і він втягнув голову в плечі. Ні, йому дошкуляв не нічний холод цієї пустинної високогірної країни; холод ішов зсередини, від серця. Маукі все ще бачив перед собою нещире, хитре обличчя свого хазяїна і чув його сердитий голос: «Щоб ніяких слідів!»

І враз Маукі зрозумів, що йому робити. Він стьобнув вола і поїхав швидше. Коли над безмежною пустинею Калахарі зійшло сонце, юнак спустився по кам'янистій стежці, проминув глиняні плити біля Могили бушменів, напоїв вола у Летіахау, пустив його пастися, а сам пішов на ферму до рехоботерів. Десь о дев'ятій годині вони погнали своїх овець до річки, і Маукі, примостившись під квітучим кущем колючок, став спокійно чекати на їх повернення.

Екендель уже знав цього старанного бушмена. Він кілька разів бував у нього на пасовиську. Фермерові дуже подобалось, як Маукі дбає про хазяйських овець.

— Що це ти привіз, Маукі? — спитав він, вказуючи на вола, що з мішками по обидва боки сідла ліниво влігся на траві. — У бура Крішансена знайшовся-таки лизунець?

— Ні, то не лизунець! — Маукі зірвав попону і показав на жовті смуги і череп. — Баас каже, що у вас сарана. Маукі забувать де. Скажи, баасе рехобот, де висипать це погане-погане борошно.

— «Провапнений миш'як», — прочитав на мішку Екендель, і його засмагле на сонці обличчя зблідло. — Тобі наказали висипати це у нас? Біля самої Могили бушменів?

— Так-так! — приклацнув язиком Маукі, ніби тільки що згадав про це. — Саме там, — біля старих глиняних плит. Висипати все. дуже рано. Сьогодні вже пізно… Завтра висипле на траву, поки роса не спаде. Чи мені самому зробити це?

— Дай сюди отруту! — Екендель враз охрип. — То це твій баас наказав тобі посипати отрутою місця, де виходить наверх сіль?

— Там нема таких місць, там тільки погана глина і добра трава. Каракулі дурні, їдять отруйне борошно, як солоний камінь. Так-так, сарана мертва, коза мертва, каракуль мертва. Погане-погане борошно!

Екендель тим часом підкликав своїх братів і. обурено почав розповідати їм про все. Маукі спокійно чекав, поки вони зняли мішки, відтягли їх убік під скелю і завалили камінням.

Потім Екендель витяг повний кисет тютюну, дістав свою яскраво розмальовану люльку й запальничку і все це поклав у руку Маукі.

— Ти завжди був для нас добрим другом, Маукі. Покинь поганого бааса з Епукіро і переходь до мене!

— Я не можу, баасе рехобот, — похитав Маукі кучерявою головою. — Маукі заборгував баасові Крішансену багато фунтів — п'ять разів по п'ять усі пальці на руках. Працюю-працюю, а боргу все більше. Погане життя в Маукі!

— П'ять разів по п'ять усі пальці? То це двісті п'ятдесят фунтів! Он як обдурює гладкий негідник свого найкращого робітника!

— У нас у всіх борги. Баас нікого не відпускає. Хто тікає, того ловлять мисливці гереро і собаки. А потім хазяїн дуже-дуже б'є шамбоком. Ні сидіти, ні лежати!..

— Ти зробив мені велику послугу, — мовив Екендель і потис йому руку. — Ти справжній брат людям з Летіахау. Чи скажеш ти Крішансену при мені все те, що розповів тут?

Маукі заперечно хитнув головою.

— Кольорових Свідків біла людина не визнає. Ти сам скажи все баасові, потім я скажу. Добре, якби був і поліцай.

— Ти розумний хлопець, Маукі. Так і зробимо, його примусять закреслити твої борги і відпустити тебе. В неділю я приїду в «Епукіро-ост»!

Зустріч з Пітом Крішансеном відбулася зовсім не так, як уявляв Екендель. З веранди будинку фермера його весело привітали два поліцаї з охоронної гвардії протекторату Бечуаналенд, вже добре підпоєних першосортним віскі Піта Крішансена.

— О, Екендель, тобі-пощастило! — галасували вони. — Отой клятий Маукі вкрав два мішки провапненого миш'яку, щоб отруїти твою отару. Ну, Крішансен добряче провчив негідника. Вдруге не наважиться таке робити!

Екендель зіскочив з сідла, рвонув з чохла рушницю, зарядив її і, широко ступаючи, піднявся по сходах.

— Сержанте Міллер, сержанте Гроссе, ви на службі чи на гулянці? Де Піт Крішансен? де Маукі?

— Піт зараз принесе ще одну пляшечку. А Маукі десь у Марії Магдалини. Вона кладе йому холодні компреси на спину і на інші, місця, де треба. Потім ми закуємо його в кайдани і повеземо в Рітфонтейн. Звідти його поженуть у Мафекінг. Але навряд чи дійде. Піт добре доклав до нього руки. Та якщо зважати…

Екендель зблід.

— Отже, ви вирішили, що можна вершити суд, не чекаючи моїх показань? Хоч я вважаю себе рехоботером, але моє слово — слово білої людини. Я подам у суд на Піта Крішансена!

— Ну-ну, старина, фронтовий друже! — вигукнув сержант Гроссе. — Ти, як і при Соллумі, все лізеш на рожен. Які в тебе докази?

— Два мішки отрути!

— Ті, що бушмен украв з старої повітки?

— То вигадки Крішансена. Ще один доказ — показання Маукі. Йому звеліли висипати отруту на пасовисько біля Могили бушменів.

— Але ж суд цього не визнає! Бродячий бушмен не може свідчити проти білої людини через свою природну брехливість і моральну неповноцінність!

— А, чорт! Мораль бідолашного хлопця набагато вища за мораль Крішансена. Білий фермер брехав мені про виходи солі біля Могили бушменів, брехав, що в нього нема солі-лизунця!..

— Таке буває з кожним, Екендель. Але не жартуй з рушницею. Опусти дуло вниз!

Сержант Міллер відвів убік важку рушницю саме в ту мить, коли на дверях з'явився господар «Епукіро-ост». Помітивши Екенделя із зброєю, він одсахнувся, коліна в нього підігнулись, з тремтячих рук вислизнули дві пляшки. Крішансен прихилився до одвірка. Тільки коли поліцаї втихомирили його оскаженілого сусіда, до бура повернулася мова.

— Оце добре… Оце добре… — затинаючись, пробелькотів він. — На моїй власній землі вітати мене з рушницею. Міллер, Гроссе, це ж замах на мене!

— Замах — це замах, а не вбивство, і за нього не судять, — буркнув поліцай. — Екендель, старина, сідай! У тебе що, сонячний удар?

Але Екенделя неможливо було втихомирити.

— По всій окрузі від Рітфонтейна до водоспадів Замбезі тебе називають протухлим шматком м'яса, Крішансен, — вигукнув він. — Але я і гадки не мав, що ти така тварюка. Навіть у найскрутніші часи я не зустрічав таких… Де Маукі?

— Що тобі до того? — Коли Крішансен побачив, що чотири дужих поліцейських кулаки взяли його під захист, до нього знову повернулося самовладання. — Маукі мій наймит, і я відповідаю за нього. Ви, рехоботери, краще частіше згадували б про свою змішану кров…

Екендель блискавично заліпив йому ляпаса.

— А-а, чорт! У в'язницю цього бастарда! — зарепетував бур.

— Кров не пролита! — буркнув сержант Міллер. — Але з мене досить, ситий по зав'язку. Екендель, негайно, без заперечень і скандалу забирайся додому. Це наказ, друже! А ви, Крішансен, можете подавати в суд за образу вашої гідності. Тільки ми вам не свідки. Слово честі, це по-джентльменськи — заліпити ляпаса!

— Гаразд, я їду. Але разом з Маукі! — рішуче заявив рехоботер.

— Ви одержите бушмена, якщо заплатите його борг. Двісті п'ятдесят фунтів золотом на стіл, і я передаю контракт! — глузував господар «Епукіро-ост». — Або ж віддайте за цю свиню свого племінного барана!

— Ви одержите його! Міллер, Гроссе, будьте свідками. Я віддаю містерові Піту Крішансену за Маукі племінного барана Чорне Диво. Давайте папір і кличте Маукі! Закріпимо угоду письмово. На ваше слово честі, баасе, я плюю!

Проте укладення договору не відбулося. На виклик замість Маукі з'явилася Марія Магдалина з ополоником у руці.

— Хто тут зве Маукі? Баас? Нехай йому буде соромно, що так побив бідолашного хлопця. Коли приїхали поліцаї, Маукі злякався і подався в пустиню. Спочатку він повз, потім підвівся і пішов, хитаючись, мов гілка акації в піщану бурю, а там побіг щосили, ніби сарна. Так, я бачила, як він тікав туди, в безкраю пустиню… Якщо баас пошле собак або отих дурнів мисливців, я согрішу — отрую всіх. Амінь!

«Амінь» — було найсвятішою клятвою готтентотки.

— Шкода племінного барана! — сказав Крішансен. — Ну, а бушмен нехай тікає! Від контракту він усе одно не втече.

— Якщо Маукі шукатиме притулку в мене, — заявив Екендель, — то моя пропозиція лишається в силі. — Він засунув рушницю у чохол, скочив у сідло і поскакав з двору.

Тиждень, а чи й довше рехоботер чекав бушмена. Та Маукі не приходив.

Він був, проте, зовсім близько від ферми Летіахау — в печері Могили бушменів, стіни якої в далекому минулому великий митець, син його народу, розмалював хвилюючими картинами полювання. Маукі прийшов сюди, ледве тримаючись на ногах від слабості і болю. Тут і натрапили на нього два бродячих бушмени. Вони розклали в печері невелике багаття з коріння трави. Полум'я вогнища осяяло стіни, і Маукі з цікавістю розглядав картини. На них були зображені його низькорослі предки, що полювали з луками і стрілами на левів, антилоп, гартебестів і навіть на слонів. Збиваючи хмари піску, бушмени заганяли до смерті вільдебестів і сарн, потім їли м'ясо і, розхитуючись, танцювали урочистий священний танець.

Нові друзі Маукі, літній бушмен та його син, добре доглядали хворого: приносили дині-чамбас і їстівне насіння з трав, клали на рани холодні пластирі з нажованої тростини і розтертих квітів, викопували для нього солодкі медові лялечки земляних бджіл, ловили втомлених вівсянок і молодих дурних цапів.

За це Маукі давав їм покурити з красуні люльки, доки в кисеті був тютюн. Поївши, він розповідав їм про свою роботу в бааса, а його опікуни — про заманливе вільне життя серед незайманих просторів Калахарі. Маукі пригадував дитинство, коли й він бродив по пустині у мисливських сандалях, з довбнею, стрілами і буром для добування води. Тоді він був сам собі хазяїн, підвладний тільки вимогам голодного шлунку та простим законам свого мисливського племені.

— Я піду з вами, — вирішив Маукі. — Я більше не хочу працювати в білої людини. Підемо вниз по великій Летіахау аж туди, де вона губиться серед пісків, а потім — до Нтвевезее, на якому плавають грудки солі. Там ми досхочу нап'ємося води і, нарешті, забудемо про спрагу. В країну Кай-Кай я більше не піду, бо туди прийдуть поліцаї, надінуть на Ма-уск-ксі ланцюги і відведуть до злого бааса Крішансена. Тепер я вільний, як ви!

Настав квітень — осінній місяць у далекій південній країні. В нічній темряві Маукі з своїми товаришами прослизнув повз ферму Екенделя. Юнак ніколи не був таким дужим, хоча рубці від ран на спині ще пекли вогнем. Син літнього' бушмена Ча-чі-сско запропонував украсти з крааля Екенделя вівцю.

— Ти погана людина, — обурився Маукі. — Рехоботер руку мені потис, подякував, подарував люльку, тютюн і вогняне диво. Навіщо красти? Досить мені піти попросити, і рехоботер дасть нам повний волячий міхур тютюну та ще два роги нюхального порошку. Кажу правду. Тільки я не хочу просити. Як можна красти в таких людей?

Бушмени йшли весь день, підкріплюючись то динями-чамбас, які траплялися досить часто, то товстим листям алое. Надвечір вирили в піску заглибини, обтикали їх колючками і лягли відпочивати від денних турбот під блискучим сузір'ям Південного Хреста.

Вранці недалечко в улоговині вони побачили вільдебеста. Це була стара самка. Вона паслася, зриваючи листя з довгих пагонів вельвіче[12]. Цю тварину, схожу на помісь рогатого скоту і коня, кафри звуть гну. Так називають її і європейці. Але африкандери дали їй ім'я вільдебест.

— Заженімо її, — запропонував Маукі. — Там багато м'яса.

— А ти зможеш прудко бігти? — спитав літній бушмен. — Чи здужаєш втомити вільдебеста?

— Я гнатиму третім! — вирішив Маукі. — Тоді вона вже буде втомлена. Нехай Чачі починає і жене її до тієї акації, потім ти — до горба. А там засяду я і пожену її назад до акації. Потім знову побіжить Чачі…

Він почав прив'язувати до ніг мисливські сандалі з товстої шкіри цапа з спеціальними закрутками, що здіймають за бігуном хмару куряви, яка лякає ліниву тварину і примушує її тікати.

Незграбна антилопа спокійно паслася. Чачі підбіг до неї метрів за тридцять. Тоді тварина кинулася тікати. Хлопець погнався за нею, ніби смерч. Коли в погоню включився Маукі, антилопа вже була стомлена і кілька разів намагалася прилягти. Однак під час першого забігу Маукі не зміг наблизитися до тварини настільки, щоб вдарити її важкою довбнею. Лише погнавшись удруге, він не дав їй підхопитись, перебив передні ноги і проломив череп.

Маукі свіжував тварину, коли підійшли його товариші. Вони посідали біля туші і, плямкаючи, почали жадібно їсти жирні нирки та легені. Після ситої їжі трохи поспали. Потім кожен вирізав собі з шкури вільдебеста фартушок і взяв м'яса, скільки міг донести. Важкою ходою бушмени пішли до скелястого горба, де була їхня стоянка. Три дні мисливці досхочу їли м'ясо і жир, а частину, порізавши на довгі смуги, сушили на сонці. Згодом знову вирушили далі на схід.

— Стільки м'яса я не з'їв у бааса і за десять років, — сказав Маукі. — Вільне життя — добре життя. Ми заганяємо ще одного вільдебеста. Дурні тварини, смачні тварини!

Однак тепер бушменам зустрічалися лише страуси та гартебести, а їх не заганяєш. Незважаючи на це, мандрівники не голодували: очі їхні так і нишпорили навколо, шукаючи чогось їстівного.

У східній частині долини Летіахау не було ні річок, ні озер. Але з допомогою бура — довгої очеретини з примітивним фільтром — бушмени добували воду з-під землі, висмоктуючи її. Вони не зважали на присмак соди чи солі так само, як на гіркий смак м'ясистого листя алое.

Все ближчими здавалися сині вершини гір Нгам-Нгам, і Маукі запропонував піти туди. Юнак сказав, що колись знав там усі стежки.

— Там багато вільдебестів і… золота. Так, коли я був дитиною, один білий повів мене туди. Він висіяв з піску багато жовтих зерен. А потім його вкусила піщана гадюка. Я хочу пошукати Могилу білої людини.

Гори Нгам-Нгам знаходяться на краю пустині Калахарі, їх схили вкриті колючим терником, а по ущелинах ховаються невеликі ліски. В цих диких місцях і досі не оселилася жодна біла людина. Тільки вряди-годи сюди відважиться заглянути якийсь відчайдушний шукач золота чи ванадію. Мисливці на велику дичину теж тут не бувають, бо їм не видають ліцензій на полювання в цьому районі. Рішенням властей гори Нгам-Нгам оголошено заповідником.

Нарешті, бушмени дісталися до заповітних гір. Шукаючи Могилу білої людини, Маукі та його супутники вбивали іноді вільдебеста чи сарну, але головним чином харчувалися тим, що збирали дорогою по горах і долинах. У них не було ні спорядження, ні терпіння, щоб шукати самородки чи вимивати золото з річкового піску. Тільки Маукі нахилявся час від часу і піднімав жовті зернята, але йому міг здатися золотом і сірчаний колчедан.

Майже два роки бродили бушмени по горах, спускалися до великої ріки Золінду, дротиками ловили там рибу і черепах, пили воду, мов дороге вино, збирали черепашки. Та незабаром їх вільному, спокійному життю настав кінець: у горах з'явилися бродячі мисливці з племені баротзе. Треба було покидати цей рай.

У горах їжі було менше, зате життя безпечніше. Правда, тут водилися леви, від загрозливого рику яких здригалися кущі мімоз. Проте гривастий цар знаходив собі досить поживи серед тварин і не нападав на людей.

Якось увечері бушмени сиділи біля багаття, ощадливо підкладаючи по гіллячці під рожен, на якому з сичанням смажилося стегно сарни.

— Я знаю одного розумного бушмена, — глузливо обізвався Чачі, — який усе шукає Могилу білої людини і ніяк не може знайти, бо вона, мабуть, десь аж на місяці. Певно, він осліп або в нього паморочиться голова. Ну, та з мене досить Нгам-Нгам. Я повертаюсь у країну Кай-Кай, в Тзумеб. Пошукаю там роботи. Чачі тепер дужий. На мідній горі завжди потрібні бушмени-робітники. Там є вродливі дівчата. Я візьму дружину, колихатиму дітей!..

— У тебе дурний брехливий язик, Чачі, — підхопився Маукі. — Я знаю, де Могила білої людини. Але навіщо нам золото? Тут, у горах, чудове вільне життя. Завжди є м'ясо і холодна вода.

Та молодий бушмен вперто стояв на своєму.

— З мене досить Нгам-Нгам. Я хочу до людей, мені треба тютюну для люльки і нюхального порошку. Я розповідатиму про велику мандрівку через Калахарі у Тсумебі, в Гротфонтейні, в Отаві. Я вже мужчина, а не дурне хлоп'я.

Батько підтримав сина:

— Куди Чачі, туди і я.

Старий знав, що на мідних копальнях в Отаві завжди потрібні робітники. Особливо охоче приймали на роботу малорослих витривалих бушменів, які возили в штольнях вагонетки. Їхня праця цінилася найдешевше. Можна уявити, скільки платили бушменам, якщо навіть дужий негр-овамбо заробляв за зміну два шилінги, з яких мусив платити за їжу, житло і робочий одяг.

Даремно розповідав Маукі про своє тяжке життя на фермі. В обох бушменів прокинувся потяг до людей, і він гнав їх назад, хоч для цього треба було пройти майже тисячу кілометрів.

Настала найкраща пора року — період дощів. У горах всього було вдосталь, і бушмени не квапились покидати їх. Іноді Маукі сам зникав кудись на півдня, але завжди повертався до невеличкого багаття, біля якого відпочивали його товариші.

Нарешті, одного вечора він повідомив, сяючи від радості:

— Завтра ми підемо до Могили білої людини. Сьогодні я бачив з гори ту ущелину. Там ми візьмемо шкіряну торбинку з золотом і повернемося в країну Кай-Кай. Навіщо нам копальні Отаві? Ми будемо дуже багаті!

Наступного дня бушмени вирушили в дорогу. Сонце піднялося вже високо над головою, коли вони спустилися з крутого сланцевого схилу на дно ущелини. Але Маукі помилився, гадаючи, що відразу знайде Могилу білої людини. Відтоді, як він тут був, минуло багато років. Піщані бурі, гірські обвали, осипи утворили дюни з піску, каміння і щебеню. Вони закрили вхід до печери, де знайшов свій останній спочинок безталанний золотошукач. Маукі безпорадно блукав між дюнами і скелями. Під щебенем десь зник також струмочок, і бушменам доводилося глибоко заганяти в пісок свої бури, щоб виссати хоч краплину рятівної вологи.

Чачі і його батько вмовляли Маукі залишити ущелину, де стояла страшенна спека. Та юнак не хотів і слухати про це. Він переповзав з місця на місце, відкидаючи каміння і принюхуючись. Раптом Маукі відчув, як з-під купи кам'яних уламків потягло прохолодою. Юнак радісно скрикнув і змією прослизнув у вузьку щілину. В ту ж мить десь з-під гори пролунав його тріумфуючий крик.

Скоро він виповз з повною калебасою[13] води, потім приніс кирку, схожу на хрест, згодом виволік на сонце затверділий, мов кістка, шкіряний мішок. Їм довго не вдавалося розв'язати старанно затягнутий мотузок. Сутінки вже заповнили ущелину, коли, нарешті, Маукі про-сунув-таки руку в торбину і вийняв жменю тьмяно поблискуючого золотого піску й самородків.

— Це коштує стільки фунтів, скільки два рази по сто всіх пальців на руках, а може, й більше! — запевняв Маукі, радо приклацуючи язиком. — За золото ми купимо собі машину, і тоді бушменам не треба буде бродити по пустині, купимо ферму каракулів, великий мішок тютюну, багато рогів нюхального порошку і горілки, багато-багато горілки!

Супутники сміялися з мрій товариша, брали в руки дивний метал, пробували його на зуб і необачно впустили між каміння кілька крупинок. Маукі дуже розгнівався на них, дбайливо зав'язав мішок і знову зник у печері. Досхочу напоївши друзів водою, він, зрештою, виповз наверх весь мокрий, ніби скупався. Цього разу в руці в нього був іржавий ніж. Маукі подарував його Чачі, і бушмени рушили на північ, бо саме туди тік струмок, який починався в печері.

Увечері друзі з'їли тільки по жмені смаженого насіння з трави, проте всі троє були веселі і задоволені. Маукі невтомно мріяв, що вони куплять за золото. І коли його вигадка здавалася бушменам неймовірною, вони заходилися реготом, який заглушав виття гієн, що бродили навколо.

Протягом двох днів Маукі сам ніс мішок із золотом. Потім, коли бушменам пощастило загнати ще одну жирну самицю вільдебеста, вони зробили з її шкури три торбинки і розділили важку ношу. За порадою Маукі бушмени прикрили золото жалюгідними запасами харчів.

— Оцей пісок, — застерігав юнак своїх товаришів, — біла людина любить понад життя. Якщо дізнається, що ми маємо золото, то вб'є нас. Нікому не кажіть про золото.

Шість разів з'являвся над мандрівниками повний місяць, поки вони перетнули пустелю Омахеке і, нарешті, прибули в Кай-Кай. Там їх гостинно зустріли бідні мисливські племена, обміняли їм шкіряні настегнові фартушки і мисливські накидки на три замащених комбінезони.

Бушмени довго торгувалися з одним сірійським бродячим торговцем за широкополі бурські фетрові капелюхи. Однак, коли Маукі запропонував за них три пучки золотого піску, сірієць не взяв його. Він продавав лише за гроші.

— Торгівля за золото суворо заборонена, — пояснив він бушменам. — Золото приймає тільки Південно-Африканський банк у Гротфонтейні. Ідіть туди, обміняєте його на фунти й шилінги і тоді купите в мене ці гарні капелюхи. Зрозуміли?

Ні, для Маукі було зовсім незрозуміло, як перетворити золото в гроші. Він знав тільки, що для цього треба йти до білих людей, а вони неодмінно спитають, де він узяв золото. Друзі щовечора обговорювали, що їм робити з цими жовтими зернятами, але так нічого і не могли придумати. Рішення виникло несподівано, коли вони пішки прийшли в Гротфонтейн.

— Я не візьму з собою всього золота, — сказав Маукі. — Насиплю трохи в кишеню штанів і змішаю з блискучими камінцями. Всі вважатимуть мене дурником. Чекайте мене біля річки.

Вія ні на мить не сумнівався в чесності своїх товаришів, не побоявся, що вони обдурять, зникнуть разом із золотом. Їм і справді навіть на думку таке не спало. Чачі і його батько тільки спитали, що їм робити, якщо він не повернеться.

— Чекати! — лаконічно звелів Маукі. — Ідіть у степ Омахеке і чекайте. Але золото не викидайте.

Наступного дня десь ополудні Маукі стояв перед віконцем скупника золота у Гротфонтейнському філіалі Південно-Африканського банку. За час довгих блукань по Калахарі і Омахеке бушмен забув майже всі англійські і бурські слова.

— Продати…. золото, — Маукі жестами доповнював свою бідну мову, — так-так! — І витяг з кишені комбінезона золоті крупинки.

Чоловік за віконцем узяв терези і пляшечку з кислотою, відсунув убік шматочки колчедану, а золото висипав на шальку терезів, потім полив кислотою, уважно спостерігаючи реакцію. Зливши кислоту, скупник висушив золото на полум'ї спиртівки і зважив його.

— П'ять унцій. Близько ста п'ятдесяти грамів, — сказав чоловік. — Якість — двадцять каратів… — Скупник щось підрахував на папірці і додав: — Одержиш двадцять чотири фунти. Згоден?

Маукі кивнув головою, хоча і не вмів лічити. Коли йому поклали кілька паперових банкнотів, він благально сказав:

— Не хочу паперу. Блискучі шилінги…

— Справа твоя, — буркнув скупник, задоволений вираз обличчя якого свідчив, що йому вдалося добре облагодити справу.

Службовець банку відлічив Маукі стільки шилінгів, що в того замиготіло в очах.

— Візьми чотириста вісімдесят шилінгів! — сказав він.

Маукі зсипав їх у кишені.

— У тебе ще є золото? — раптом спитав скупник. — Воно не дуже якісне, але я охоче візьму в тебе.

— Так-так, — відповів Маукі, тупцюючись на місці від хвилювання. — Так-так, багато-багато золота! Я ще принесу завтра.

— От і добре! А зараз іди купи собі пристойний одяг. Твоє лахміття смердить — аж дух забиває!

Тільки-но Маукі вийшов на вулицю, як його враз оточили гультяї — бушмени, готтентоти і овамбо, — що зачули срібло у віддутих кишенях юнака.

— Дай нам скільки-небудь, брате! — канючили вони. — Ти, мабуть, пограбував банк? Поділись з нами!

Та Маукі вдавав, що не чує їх. Він підійшов до критої гофрованою бляхою крамнички, на вивісці, якої було зображення солдата. Це означало, що тут продається Тютюн. Юнак купив ріг табаки і велику пачку пресованого тютюну. За це він без жалю заплатив чотири шилінги. Потім пішов далі, заглядаючи у крамнички і харчевні, примічаючи їх, щоб згодом не шукати, і, нарешті, повернувся до річки, де на нього чекали друзі. Гротфонтейнські злодії були надто ледачі, щоб плентатися за ним у нестерпну спеку. Лаючись, вони залишили хлопця.

Чачі та його батько, зручно вмостившись під акацією, нетерпляче ждали товариша. Вони недовірливо глянули на ріг табаки і пачку тютюну, які з поблажливою усмішкою кинув до їхніх ніг Маукі.

— Ми багаті, — задоволено засміявся юнак, підсівши до них, і витяг з кишені жменю шилінгів. — Це тобі, Чачі, а це тобі… — Хлопець, не лічачи, розділив своє багатство на три рівні частини. — А тепер понюхаємо порошку!

Маукі набив ніздрі свого тупого носа запашною табакою, а за ним те саме зробили й Чачі з батьком. Вони чхали, плювали на землю і знову повторювали процедуру.

Люльки рехоботера давно вже не було, і бушмени заходилися лаштувати свою «люльку». Вони вирили воронкоподібну ямку, насипали в неї потертої трави та пресованого тютюну, поклали поверх запалений трут, встромили три очеретини, і, лігши на черево, з насолодою закурили.

— У Гротфонтейні багато злодіїв, — повчав Маукі своїх товаришів між затяжками. — Вони кричали: «Дай нам скільки-небудь! Дай тютюну, їжі, горілки!» Я нічого не дав, ви теж не давайте, бо як побачать шилінги, все відберуть. Біла людина сказала мені: «Купи гарний одяг!» Ми придбаємо в Гротфонтейні барвисті сорочки. Чи купимо й штани? Ні! Краще купимо смачної їжі і наїмося. Я знаю, де стара пані смажить м'ясо і варить пшоно. За шилінги нам все дадуть. Чи дадуть горілки? Ні, горілки ми не питимемо у Гротфонтейні. Купимо тільки, а потім повернемося на берег річки, сховаємося і питимемо.

Досхочу накурившись і нанюхавшись табаки, бушмени вийшли на шлях, що вів до Гротфонтейна, і надвечір добралися до цього степового міста. Вони з подивом розглядали матові карбідні лампи, великі електричні лампіони, що ніби місяці висіли над вокзалом і мідне-плавильнею, різнобарвні реклами, але найбільше їх вразили вулиці, заповнені людьми всіх кольорів шкіри, від найчорнішої до зовсім білої. Бушмени ніколи не бачили стільки людей. З острахом поглядаючи навколо, троє друзів міцно тримали свої хутряні торбинки із золотом. Насмілившись, Маукі ввійшов у загорожу з колючого дроту, де похилого віку готтентотка готувала страви. Чачі з батьком довго не наважувалися піти за ним, а коли зайшли, то боязко посідали на свої торбинки під самою огорожею.

Маукі підійшов до жаровень і казанів, вибрав три добрих шматки смаженого м'яса, замовив повний тін запашної пшоняної каші, взяв три великі калебаси мутного пива і запитливо глянув на хазяйку. Вона підняла три пальці, і він, не торгуючись, поклав перед нею три шилінги. Задоволено всміхнувшись, готтентотка кинула на тацю Маукі кілька великих перепічок і привітно кивнула йому.

— Ти дуже багата людина, — сказала вона. — Завжди приходь до Анни Бетлехем. У неї смачна їжа!

Жінка провела його пильним поглядом, подивилася, де він сів, і штовхнула під бік хлопця-кельнера, щоб наглядав за тацею і калебасами.

Батько Чачі аж затремтів з радощів, побачивши стільки їжі. Він шанобливо схилився перед Маукі.

— Це ніби сон, — озвався він. — Ось візьми мої шилінги, їжа краще, ніж дурні гроші!

— За свої шилінги ти можеш цілий рік купувати собі таку їжу, — хвалькувато сказав Маукі. — Зараз ми їмо, як білі пани: трохи м'яса, трохи каші, трохи пива.

Наївшись досхочу, Маукі і його товариші великодушно запропонували все, що лишилося від бенкету, голодним жебракам, і за мить таця спорожніла.

— Хочеш тістечка з сиропом? — спитав у Маукі хлопець, прибираючи посуд.

Чачі, якому сподобалось частувати, кинув кельнерові два шилінги, і той за хвилину поклав перед друзями цілу гору побризканих сиропом коржів. Вони були черстві і гіркі від старого лою.

Маукі підізвав хлопця і, віддуваючись від ситості, нарешті наважився вимовити чарівне слово.

— Горілки! Багато-багато горілки!

Кельнер озирнувся, чи нема поблизу зайвих вух, і знизав плечима.

— Заборонено! Суворо заборонено! А скільки даси?

— Пригорщу шилінгів!

Хлопець мовчки простяг брудні руки, і, Маукі висипав йому гроші. За мить він з'явився з оберемком цукрової тростини.

— Горілка всередині! — прошепотів кельнер.

Маукі намацав холодну пляшку і кинув хлопцю ще один шилінг на чай. Потім підвівся, роздав коржі з сиропом жебракам і перевальцем разом з приятелями пішов з харчевні.

В той час, як вони виходили, за ними уважно стежили з веранди сусіднього бара два білих.

— Он той бушмен, Товнтон, про котрого я щойно розповідав. Золото, яке він мені продав, містить високий процент іридію, а отже, цінність його безперечна. Це якесь невідоме родовище. Нетямущий хлопець повизбирував разом із золотом і мідь.

— Чи пощастить щось випитати в нього? — спитав співрозмовник і допив віскі. — Ясно, що це наносне золото, але майже зовсім не відшліфоване. Очевидно, його знайшли поблизу родовища. Коли б я взяв патент на розробку золота, це не пошкодило б моєму кредиту.

— Бушмен прийде завтра. Спробуємо поговорити з ним. До речі, він не схожий на дикуна: знає кілька англійських і бурських слів. Мені здається, це контрактний робітник, який утік від хазяїна і давно вже тиняється по Калахарі. Чому по Калахарі, а не по Омахеке? Тому, старина, що там нема невідкритих родовищ. В Омахеке все пересіяно, як першосортне борошно.

На ранок у бушменів тріщали голови від поганої сивухи, яку вони пили в холодку біля річки, поки їх не зморив сон. У пляшці ще трохи лишилось, але Маукі вилив усе до краплини в сухий пісок. Пожувавши зів'ялу стеблину цукрової тростини, він трохи прийшов до тями. Незабаром до нього знову повернулася здатність мислити. Хлопець склав план на день.

— Я продам сьогодні білій людині в банку дві кишені золота. Купимо гарні барвисті сорочки і багато їжі, але горілки більше не купуватимемо. Це погано для бушменів. Чекайте на мене тут. Бережіть мої шилінги. Торбинки із золотом зарийте під акацією. Якщо я повернусь сам — добре! А коли зі мною будуть білі, тримайтесь так, ніби ви зовсім дурні і не знаєте мене!

Маукі насипав у кишені комбінезона крупних самородків і, не кваплячись, рушив у місто. По дорозі до банку він побачив довгу крамницю, де продавався одяг. Там він запримітив барвисті сорочки і навіть бурські капелюхи різних кольорів і відтінків.

— А, давній знайомий! — привітав його з-за віконця скупник. — Що ж ти приніс? Покажи-но! — Побачивши великі золоті злитки і друзи, службовець банку аж свиснув. Потім відсіяв пісок, бризнув на метал кислотою і взяв терези.

В цю мить до нього підійшов ще один білий, підкинув на долоні крупину золота і спитав спогорда:

— Де знайшов?

— Гори Нгам-Нгам! — з зусиллям вимовив Маукі, злякавшись. — Далеко-далеко звідси. Шість повних місяців я йшов до Гротфонтейна, аубаасе!

— Як тебе звати?

— Маукі. Маукі з «Епукіро-ост» бааса Крішансена.

— Ну, таке скажеш! Гладкий Піт — твій хазяїн? Ти доглядав у нього овець?

— Так-так, добре доглядав. Тепер сам куплю каракулі. Маукі вміє доглядати. На те шукав золото.

Тим часом скупник зважив злитки і закінчив підрахунки.

— Маукі, ти будеш багачем! Цього разу дванадцять унцій, якість — двадцять каратів. П'ятдесят фунтів. Повна торба шилінгів. Згода?

Маукі схопив мішечок з червоними печатками. Руки в нього тремтіли. Однак його ще не відпускали.

— Хвилинку! — сказав незнайомий білий. — Ти можеш заробити два таких мішечки, якщо проведеш нас туди, де ти знайшов золото. Туди не треба йти пішки, в мене є машина. За десять днів будемо в горах Нгам-Нгам.

— Там нема більше золота, — похитав головою Маукі. — Пісок та каміння. Так-так. Я б ще шукав. Нема, ні…

— Ну, ми поговоримо про не згодом! Дивись, не пропий золото, Маукі! А якщо в тебе є ще…

— Ще багато-багато! — пробелькотів Маукі, зрадівши, що його відпускають.

Він не помітив двох жебраків овамбо, які від самого банку пішли за ним назирці. Великі гроші зробили його глухим і сліпим.

А в банку Товнтон рішуче заявив:

— Ну, тепер він не вирветься з моїх рук! До речі, я навіть не підозрював, що скупник Південно-Африканського банку так безсоромно гріє тут руки. Бушмена обдурили більш як на п'ятсот шилінгів.

— А з чого я платив би оренду за це місце в банку? — засміявся скупник. — Це ж мій єдиний прибуток. Поки що вдавалося. Тьфу, тьфу, тьфу — щоб не наврочити! Якщо у вас щось вийде з Маукі, то я охоче взяв би участь в експедиції. Можу внести двісті фунтів.

Маукі насилу доплентався до річки. Хитрий сірієць, крім барвистих сорочок, накинув йому ще три сніжно-білі бурські капелюхи. А помітивши, скільки в цього дикуна грошей, не випустив з крамниці, поки той не купив троє штанів з грубої тканини, три полотняні куртки з застібками-«блискавками» та три таких же плащі.

З пакунком на плечах Маукі зайшов у харчевню. Взяв засмажену вівцю, кілька калебас пива, повний старий паперовий мішок перепічок, а на додачу — дві пачки сигарет і коробку сірників. За все це готтентотка сама відлічила собі шилінги з його торбини.

Чачі і його батько, побачивши Маукі з пакунками, пішли в танець. Покидавши пакунки під акацією, хлопець втомлено сів у затінку і на подив друзів запалив сигарету.

— Все це для нас, брати, — пахкаючи сигаретою і кашляючи, сказав він. — У мене є великий план. Ми гарно одягнемося, наїмося і поїдемо вогняною дорогою до Віндгука, а потім машиною до Рітфонтейна. Там ще продамо золота, купимо гарних каракулів і рушимо до доброго бааса рехобота. Він тис мені руку!

Чачі й батько, одягнуті в розкішне вбрання і ситі, були згодні на все. Вони охоче дозволили двом жебракам-овамбо, які прийшли вслід за Маукі, доїсти все, що лишилося від обіду, а ті розповіли їм, як їхати залізницею. Жебраки виканючили в бушменів ще кілька шилінгів і надвечір подалися до сяючого вогнями Гротфонтейна.

Щастя п'янить, і почуття небезпеки поступово зникає.

Бушмени не квапилися віддати себе на поталу вогняній дорозі. Вона їм здавалася чимось диявольським, хоч була всього-на-всього жалюгідною вузькоколійкою. Друзі день у день бенкетували під акацією на березі Гротфонтейнської річки.

Тим часом у Рітфонтейні, Мафекінзі і Гротфонтейні невтомно працював телеграф. На кінець тижня Товнтон став власником контракту, укладеного між баасом Пітом Крішансеном з ферми «Епукіро-ост» і хлопчиком бушменом, на ім'я Маукі, який у 1946 році втік від хазяїна, не відробивши боргу майже триста фунтів по курсу Південно-Африканського Союзу.

Маукі, ніяк не наважувався вирушити в дорогу, хоч овамбо, з'являючись щодня з точністю сонця, розхвалювали подорож залізницею по великому Дамараленду і горах Еронго. Прощаючись, коли наставали сутінки, жебраки настирливо допитувалися про час від'їзду бушменів. Вони були надміру люб'язні і запобігливі.

Нарешті, Маукі прийняв рішення.

— У нас досить шилінгів, — сказав він. — Спершу поїду я сам і почую, що скаже баас рехобот. За два повних місяці я повернуся на берег річки, під це дерево. А ви сьогодні ж уночі йдіть туди, де вас ніхто не знає. Шилінгів у вас вистачить, тому золото не продавайте.

Бушмени кивнули головами на знак згоди і одразу ж почали збиратися в дорогу. Маукі підв'язав під плащ шкіряну торбинку з золотом і на світанку попрямував у Гротфонтейн. Овамбо, що рушили за юнаком, запевняли, що він дуже схожий на білого бааса. Враження псують тільки босі ноги. Жебраки добились-таки, що Маукі пригостив їх перед великою мандрівкою щедрим сніданком. Згодом один з них десь хутко зник, а другий провів Маукі до станції.

Тільки-но Маукі підійшов до каси, щоб купити квиток, як до нього наблизився високий поліцай у сірому кітелі і поклав на плече руку.

— Маукі з «Епукіро-ост»? — спитав він. — Іменем закону Південно-Африканського Союзу ти арештований. За порушення контракту і втечу з місця роботи. Ах ти, клятий бушмене! Тікати? Я тобі ребра переламаю, тільки спробуй! — І поліцай щосили оперіщив Маукі по потилиці важким шамбоком.

У хлопця потемніло в очах, і він упав на коліна, а. коли отямився, то побачив стальні наручники, що скували його праву руку з лівою ногою. Він міг іти, тільки пригнувшись майже до землі. Так і повели його на станцію.

Там на нього чекав білий пан з банку, який тоді про все розпитував його. В руках у пана була довга синя книжка, яку Маукі дуже добре знав.

— Немає сумніву, — звернувся він до поліцая, — що оцей бушмен і є той робітник, про якого сказано в контракті. Але для певності слід звірити відбитки великих пальців з відбитками в розрахунковій книзі.

Звіривши відбитки, поліцай і службовець, пересвідчились, що вони цілком однакові. Так бушмен Маукі з ферми «Епукіро-ост», який втік, не відробивши боргу, перейшов за законом Південно-Африканського Союзу і відповідних постанов протекторату до нового власника контракту — Едварда Товнтона.

Новий хазяїн звелів зняти стальний наручник з ноги Маукі, взяв у руки ланцюг і повів робітника додому. На східцях веранди хазяйського бунгало Маукі побачив знайомих овамбо. Ті зустріли закутого хлопця голосним реготом. Вони кинулися до нього і забрали всі його нові речі. Це була їм плата за зраду.

Товнтон вивернув кишені Маукі і, показуючи чималу купу шилінгів, з сміхом вигукнув:

— Буде чим сплатити твій борг, Маукі. А ось і шкіряна торбинка… — він заглянув у неї і свиснув, побачивши золото. — За законом, хазяїнові належить усе, що придбає його наймит. Зрозуміло?

Маукі мовчав і тільки похмуро дивився поперед себе. Один овамбо жбурнув йому драну хутряну накидку, другий — шкіряний фартух. Але хлопець нічого не взяв. Здригаючись усім тілом, він голий присів навпочіпки на веранді бунгало.

— Замкніть бушмена в гараж! — наказав Товнтон. — Я знаю, як його приручити. Слухай, Маукі, якщо ти проведеш мене туди, де є золото, у Нгам-Нгам, то будеш вільний. Зрозумів? Добре подумай над цим до вечора…

А ввечері новий хазяїн Маукі і скупник золота в банку відзначали в барі вдалу операцію.

— Я заплатив за контракт сто фунтів, а за саме золото одержав триста! — задоволено сказав Товнтон. — Якщо цей темношкірий покаже, де знайшов золото, то йому нема ціни. Піт Крішансен дуба дасть, коли дізнається, яку дорогоцінну пташку випустив!

— Треба бути тільки привітнішим з Маукі, — застеріг скупник. — Ці діти природи бувають вперті.

— Ну, з-звич-чайно! — в Товнтона вже заплітався язик. — Не-не т-турбуйся! Візьмемо з собою пляшку негеруму. Цей напій розв'яже йому язик. На старому джипі ми за тиждень доберемося до Харрі чи Тзау…

— А звідти, певно, недалеко і до мети. Запевняю тебе, Товнтон, там, де є стільки крупних самородків, у піску теж багато золота, а десь недалеко і жила. Тільки тримай язик за зубами. А то завтра всі злидарі Гротфонтейна і Тсумеба подадуться туди шукати своє щастя!

Тим часом овамбо розважалися, всіляко залякуючи замкненого в гаражі бушмена. Вони не дали йому навіть ковтка води. Маукі був у такому відчаї, що коли Товнтон з'явився з ромом і кількома перепічками, погодився на все. Так, звичайно, від Тзау, останнього селища перед горами Нгам-Нгам, найкоротший шлях до ущелин з золотим піском. Так, справді треба їхати через Харрі. Машиною можна легко дістатися колючими заростями аж до самих гір. Але далі треба ще йти пішки цілий день. Але це не страшно. В гірських долинах є вода і дичина, можна стріляти вільдебестів, гартебестів чи цапів, а ніжні сарни там зустрічаються на кожному кроці.

Не минуло й місяця, як білі золотошукачі вже стояли навколішках біля маленького струмочка, що витікав з печери, і промивали пісок. з сухого русла струмка. Обливаючись потом і лаючись, вони гребли в коритця для промивки лопату за лопатою піску, щоб дізнатися про вміст в ньому золота. Маукі сів осторонь і здивовано спостерігав незрозумілі дії білих.

— Золота мало, — нарешті вирішили обидва. — Сам пил, крупинки попадаються зовсім рідко. Ми можемо сидіти тут роками і не покрити своїх витрат. Ей, Маукі, навчився, ледарю, як мити золото? Завтра вранці за роботу! Зрозумів?

— Тут нема золота. Золото в горах. Там можна збирати руками.

Золотошукачі поглянули на зубчасті стрімкі скелі. Ні, з старим джипом туди не вибратися. А пішки йти в гори дуже важко, особливо в період засухи, коли так нестерпно палить сонце.

— А там є вода? — спитали білі.

— Води багато, — гаряче запевнив їх Маукі. — Я знаю джерело, з якого вода тече сюди в струмок.

Увечері біля багаття вирішили: вранці вирушити в дорогу. Як тільки Маукі згриз три сухарі, його примкнули стальним ланцюгом до заднього колеса машини. Він вирив собі в піску яму і ліг спати. Проте хлопець довго не міг заснути, обмірковуючи кожен свій майбутній крок там, у горах.

Два дні золотошукачі пробирались серед диких скель. Нарешті, Маукі повідомив, що вони в золотій долині. Товнтон кинувся у вузеньку смужку тіні біля підніжжя гори, недовірливо оглянувся довкола і спитав:

— А де ж джерело?

— Дайте бурдюк. Я принесу води.

Білі були настільки втомлені, що забули про всі перестороги. Та й Маукі поводився весь час розумно. Здавалося, він змирився з своєю долею. Повернувся хлопець не скоро, але з наповненим водою бурдюком. Коли білі напилися, Маукі поклав перед ними свій кисет, у якому давно вже не було тютюну.

— А ось і золото! — сказав юнак.

Товнтон гарячково витрусив усе з кисета на долоню: це були злитки, друзи, з — яких найменший важив понад грам, а найбільший — десять грамів. Білий підхопився на ноги.

— Де ти взяв? Глянь-но, старина, ми все ж добралися! За такий короткий час стільки назбирати руками! Якась казкова золота жила! Айда, бушмене, покажи, де ти знайшов золото!

— Завтра вранці, — по-бушменському, приклацуючи язиком., відповів Маукі. — Я покажу золото і стану вільною людиною. Тоді я піду в країну Кай-Кай. Дайте мені відпускну, баасе!

— Ти одержиш її, як тільки ми все заберемо звідси, місяців через три-чотири. Зрозумів?

Маукі похитав головою.

— Ви запевняли: «Покажи золото, і тоді ти вільний!» Баас казав сам так.

— Ах ти, негіднику! — схопився Товнтон за шамбок. — Я спущу з тебе шкуру, якщо ти негайно не поведеш нас! Давай сюди лапу! — І стальний браслет клацнув на лівій руці Маукі.

Маукі, зітхаючи, рушив попереду. Так вони дійшли до дна ущелини. Пісок був розпечений, наче вогонь, скелі випромінювали сухий жар, хоча сонце вже схилялось за обрій. Маукі присів, підняв кілька золотих крупинок і показав на ущелину.

— Тут скрізь золото. Дивіться!

І білі на власні очі раптом побачили, як блищить у піску золото, жовте і червонувате. Вони впали на коліна і, повзаючи, просто в кишені збирали золоті злитки. Товнтон навіть випустив ланцюг, на якому тримав свого наймита. Та Маукі тільки пересів у затінок під високу скелю і крізь примружені повіки стежив за своїм хазяїном. А той тріумфував.

— Коли ж ми все це перемиємо! На мою думку, тут десять тисяч унцій чистого золота!

— Більше! — заперечив його компаньйон. — Вистачить для обох. Глянь, ось шматок телуриту, він ще в кварці. Отже, вихід жили десь зовсім близько. Маукі знайде його!

— Маукі! Маукі! — гукнув Товнтон. — Де ти сховався, поганцю? йди сюди! Хутко! Чи, може, схотів шамбока?

Але Маукі не було, зник і шамбок.

— Певно, пішов на стоянку, — втішили себе обидва, продовжуючи збирати золото.

Вони рилися в піску, поки смеркло і вже не можна було відрізнити гальку од золота.

На стоянці Маукі теж не виявилося. Там лежали бурдюк, до половини наповнений водою, сумка з харчами, важкий рюкзак, що його ніс бушмен, мисливські рушниці. Все лишилося на місці. Не було тільки вірного помічника, який щовечора збирав колюче гілля для багаття, приносив воду.

— Прийде! — заспокоював себе Товнтон. — Де він подінеться у цій дикій пустині. Ще й радітиме, коли дамо сухаря…

Маукі провів ніч у печері біля джерела. Вранці він вибрався звідти, тихенько замостив камінням вихід і, з повним бурдюком вилізши на стрімку скелю, влаштувався в затіненій ніші, звідки добре було видно дно ущелини. На руці в нього дзвенів ланцюг.

— Слово є слово, брехня є брехня, — говорив сам до себе бушмен. — Білий баас сказав: «Маукі, покажи золото — і ти вільний». А коли прийшли до Могили білої людини, бааси кричали: «Ми спустимо з тебе шкуру шамбоком! Ще три повних місяці!» Ні, я не лишуся з білими ні двох, ні навіть одного місяця. Сьогодні піду геть. Так, як мені пообіцяли. Нехай вам золота долина, а мені — воля!

З своєї схованки він чув уранці, як білі гукали його:

— Маукі! Маукі! Ах, ти клятий пес! Нам треба води! Не вистачає на чай! От бридка мавпа. Ну, почекай, скуштуєш шамбока, так що тижнів два і не сядеш!

Бушмен дивився на руду ящірку, що злізла на його темну руку, і не зганяв її.

— Багато води є для тих, хто знає, де вона тече, — тихо сміявся він. — А для сліпих слимаків нема жодної краплини. Вибивайте шамбоком воду з каміння і піску, а не з моєї спини.

Але тут він із здивуванням побачив, що білі знову повзають по піску під пекучим сонцем і жадібно збирають у мішки жовті зернята.

— Дурніші, ніж корова, — вилаявся Маукі. — Вона й то знає, скільки їсти. Лежить потім у затінку і ремиґає. Білі бааси великі, а дурні, дуже-дуже дурні!

Раптом над ущелиною знялася хмара піщаного пилу. То компаньйони придумали новий спосіб промивати пісок. Вони провівали його, підкидаючи в коритцях угору. Вітер зносив легкий пісок, а важкий метал падав до ніг золотошукачів. Вони аж ревли, радіючи багатій здобичі.

— У Гротфонтейні чи Тсумебі найдорожче за все золото, — задумливо похитав головою Маукі. — А тут, у Нгам-Нгам, — вода! — Він дістав із затіненого кутка ніші бурдюк і випив ковток.

Маукі сидів і думав. Бушмен знав закон пустині, який зобов'язував подати допомогу кожному, хто потребував її. Однак юнак знав і інше: досить йому спуститися з повним бурдюком униз до тих жадібних на золото, як вони відшмагають його шамбоком по вкритій рубцями спині за те, що він утік.

— Бідний бушмен і багатий білий баас стали чужими, коли хороше слово стало поганою брехнею! — пробурмотів хлопець, спостерігаючи, як все більше наповнювалися золотом мішки шукачів.

Настав полудень — час найбільшої спеки. І тут Маукі помітив, що білі на дні ущелини вже шукають не золота, а щось інше. Вони, переповзаючи з місця на місце, пробивали киркою чи лопатою глибокі ями і час від часу гукали його, Маукі, то благаючи, то лаючись:

— Маукі, друже, принеси води! Слово честі, ми відпустимо тебе! О, клятий виродок!

Нарешті білі перестали рити і деякий час стояли, зігнувшись під вагою своїх мішків, безтямно втупившись у розпечені кам'яні стіни. Потім сіли у затінку під навислою скелею і в гарячому, як піч, повітрі знову залунали крики про допомогу:

— Маукі! Маукі! Води! Води!

Проте бушмен був таким же невблаганним, як і скелі гір Нгам-Нгам, хоч і вболівав, що не може спуститися вниз і напоїти спраглих. Коли сонце вже повернуло на захід, Маукі помітив, що між білими зчинилася бійка. У фляжці одного з них виявилося кілька краплин води, та він не захотів поділитися з своїм товаришем. Маукі бачив, як шалено звивався в повітрі нагай з шкіри нільського бегемота, чув, як він з посвистом розсікав повітря.

— Страшна-страшна спрага!.. — промовив Маукі, коли серед ночі до нього долинув знизу солодкуватий трупний запах. — Так-так, баасе Товнтон, і той, другий, у вас більше нема шамбока. Кінець.

— Довгий ніж і дві кулі! — установив бушмен, спустившись із скелі в ущелину. На мить Маукі затримався біля мішків із золотом, поклав один собі на плечі і рушив у далеку мандрівку.

З важкою ношею Маукі попрямував туди, де лишився джип. У ящику з інструментами він знайшов терпуг і звільнився від наручника і ланцюга. Потім облив машину бензином з запасної каністри, підпалив запальничкою, і від джипа повалив густий дим. Піднімаючись угору метрів на тридцять, він чітко вирізьблювався на тлі грізних стрімких скель гір Нгам-Нгам.

Згинаючись під вагою незграбного шкіряного мішка, Маукі пісками північної Калахарі прямував у Кай-Кай. Душа його була сповнена великих надій. Не одну ніч він думав на самотині про своє життя: «Білі бааси були до мене несправедливі. Вони не стримали обіцянки. Мабуть, серед них нема правдивих. Вони горланять: «Ах, ти, собака, ах, ти негідник! Працюй, а то дістанеш шамбока!»

Якось в одному злиденному бушменському селищі Маукі знову зустрів Чачі та його батька. Вони принесли з собою торбинки з золотом. Маукі розв'язав свій мішок і висипав перед здивованими друзями купу золота.

— Ти знову ходив до Могили білої людини? — з цікавістю спитав Чачі.

— Ти кажеш неправильно, — зневажливо засміявся Маукі і замислився. — Ви не знаєте, що відбулося за цей час. Тепер те місце завжди називатимуть Могилою трьох білих людей. Я був у горах Нгам-Нгам. Не знаю, чому білі бааси поводяться з добрими бушменами так… Забув, як вимовляється те слово…

— Підло! — підказав Чачі. Він працював на мідних копальнях Отаві і навчився нових слів. — Ти знову підеш у Гротфонтейн, Маукі?

— Ні, — засміявся юнак і похитав кучерявою головою. — Ма-уск-ксі не піде більше ні в Рітфонтейн, ні в Гротфонтейн, ні навіть в Омахеке. Я піду в Кай-Кай або в інше місце, де бушмена не б'ють шамбоком. Так-так, я мушу знайти таку країну. Я зрозумів тепер. Давайте шукати її!

Може й досі по південноафриканській пустині Калахарі бродять три бушмени і шукають волю, дорожчу за золото.