Дім дивних дітей

Розділ четвертий

Коли я, перестрибуючи через стовбури, перечіпляючись і, мов сліпий, намацуючи шлях, вибрався крізь ліс та туман до світу, де панувало сонце й світло, я з подивом виявив, що сонце вже котилося за обрій, а світло почервоніло. Якимось чином день непомітно прослизнув у небуття, мов крізь пальці пісок. У барі на мене вже чекав татко; перед нам на столі стояли кухоль чорного, як смола, пива і ноутбук. Я сів і крадькома від батька хильнув добрячий ковток його пива. Та він навіть погляду не відірвав від свого комп’ютера, щось заповзято друкуючи.

— Господи милосердний! — поперхнувся я добрячим ковтком. — Що це? Зброджена моторна олива?

— Та десь так, — з усмішкою відповів татко, забираючи в мене кухоль. — Тутешнє пиво не схоже на наше, американське. Ти й досі не знав, яке воно на смак, еге ж?

— Авжеж, навіть не здогадувався, — відповів я, хитро підморгнувши, хоча насправді так воно й було. Моєму батьку подобалося думати, що я такий самий любитель веселих компаній та пригод, як і він у моєму віці; цей міф мені було дуже легко підтримувати.

Я зазнав короткого допиту — як дістався до будинку і хто мене туди відвів. Оскільки найлегший спосіб брехати — це замовчувати деталі, а не вигадувати їх, то цей екзамен я склав на «відмінно». Тому вельми доречно «забув» розказати про те, як Хробак із Діланом заманили мене в овечі кізяки, а самі накивали п’ятами за півмилі від кінцевого пункту нашого походу. Схоже, батьку сподобалося, що я встиг познайомитися з двома хлопцями мого віку; втім, наскільки я пам’ятаю, я забув сказати йому, що ті хлопці поставилися до мене відверто зневажливо.

— Ну, і як будинок?

— Руїна.

Батько поморщився.

— Що ж, давно твій дідо там не жив, еге ж?

— Та отож. Там давно ніхто не живе.

Татко закрив свій портативний комп’ютер — явна ознака того, що він хотів вислухати мене дуже уважно.

— Бачу, ти дуже розчарований.

— Та ото ж. Не думав я, що проїду тисячі миль для того, щоби знайти будинок, повний химерного мотлоху.

— І що ж ти збираєшся робити тепер?

— Пошукаю, з ким можна поговорити. Хтось має знати, що трапилося з дітьми, які там мешкали. За моїми прикидками дехто із тих дітей і досі має бути серед живих. Якщо не тут, то на Великій землі. Ну, в притулку для людей похилого віку чи типу того.

— Безсумнівно. Слушна думка. — Втім, його слова прозвучали якось непереконливо. Настала ніякова пауза, а потім батько додав: — Отже, побувавши тут, ти потроху розумієш, ким насправді був твій дідо?

Я замислився.

— Не знаю. Може, й так. Нічого особливого тут немає — острів як острів.

Батько кивнув.

— Та ото ж.

— А ти як?

— Я? — знизав він плечима. — Я вже давно кинув спроби зрозуміти свого батька.

— Шкода. І сумно. А хіба тобі було нецікаво?

— Було, зрозуміла річ. Але через деякий час стало нецікаво.

Я відчув, що розмова ось-ось піде в небажаному для мене напрямку, але наполягав.

— І чому?

— Якщо тебе не впускають, то врешті-решт ти припиняєш стукати у двері. Розумієш, про що я?

Батько вкрай рідко розмовляв зі мною отак. Можливо, то пиво подіяло чи те, що ми були далеко від дому, а може, він вирішив, що я вже достатньо дорослий, щоби вислухувати подібне. Та якою б не була причина, мені не хотілося, щоб він зупинявся.

— Але ж він був твоїм татком. Як ти міг кинути цікавитися його минулим?

— Та це не я кинув! — відказав він занадто голосно, майже скрикнув, а потім знітився, опустив очі й покрутив склянку з пивом. — Річ у тім… правда в тім, що твій дідо не знав, як бути батьком, не вмів, але однаково вважав, що мусить, бо ніхто з його братів та сестер не пережив ту війну. Та батьківство для нього полягало в тому, що його увесь час не було вдома — то він на полюванні, то у службовому відрядженні, то кудись завіється. Але навіть тоді, коли він був удома, виникало таке відчуття, що насправді його вдома немає.

— Це ти про Геловін, еге ж?

— Про який іще Геловін?

— Сам знаєш який. Отой, що на фото.

То було давно, і трапилося ось що: настав Геловін. Мій татко був малюком чотирьох-п’яти років, і йому ще ніколи не доводилося «щедрувати». Тож дідо Портман пообіцяв взяти його з собою після роботи, щоби ходити по сусідах, приказуючи «Почастуй чи пожартуй!» Моя бабця навіть роздобула таткові отой сміховинний рожевий костюм зайця, тож він начепив його і просидів з п’ятої і аж до опівночі, чекаючи на дідуся, але той так і не з’явився. Розлючена бабця сфотографувала татка, коли він сидів та плакав на під’їзній алеї — щоби продемонструвати діду, який же він поганець. Певна річ, те фото відтоді стало у нашій родині предметом з легенди, а для мого батька — предметом великої ніяковості.

— Та ні, тут не лише Геловін, тут багато чого, — пробурмотів татко. — А насправді, Джейку, ти був ближчим йому, аніж будь-коли вдавалося мені. Не знаю… Мені навіть здається, що між вами існувало щось невисловлене.

Я не знав, що й казати. Невже він ревнував?

— А чому ти мені це кажеш?

— Тому, що ти мій син, і мені не хочеться, щоб ти постраждав.

— Постраждав? Як саме?

Батько ненадовго замовк. По небу бігли хмари, і останні промені сонця кидали на стіну наші химерні тіні. У мене виникло негарне відчуття, оте, що буває тоді, коли твої батьки «розколюються» і кажуть тобі те, чого раніш ніколи не казали, але ти здогадуєшся про це ще тоді, коли вони навіть рота не розтулили.

— Я ніколи не виявляв допитливості стосовно життя твого діда, бо боявся того, що віднайду, — сказав нарешті татко.

— Ти маєш на увазі те, що трапилося з ним під час війни?

— Ні. Ті таємниці твій дідо беріг тому, що вони були надто болючими. Це я добре розумів. Я маю на увазі його подорожі, те, що його майже увесь час не було вдома. Ми з твоєю тіткою мали свою думку щодо цього: насправді він не подорожував, а проводив час з іншою жінкою. І, можливо, навіть не з одною.

Я нічого не відповів, і батькові слова немов зависли в повітрі. Щоки мої якось химерно засвербіли.

— Це ж повна бздура, татку.

— Якось ми знайшли листа. Лист був від жінки, її імені ми не знали, а адресувався він твоєму діду. «Я кохаю тебе, я без тебе не можу, коли ми побачимося знову» і таке інше. Вульгарна показна писанина. Ніколи не забуду її.

Сором гострою шпичкою кольнув мене, немов батько описував мої власні гріхи. Та однаково я ніяк не міг повірити в почуте.

— Ми порвали того листа і змили в унітаз. Більше нічого такого ми не знаходили. Напевне, після того випадку твій дідо став обережнішим.

Я не знав, що сказати, мені було соромно батьку в очі глянути.

— Вибач, Джейку. Напевне, це тяжко чути. Я знаю, ти його боготворив. — Він простягнув руку, щоби стиснути мені плече, але різким порухом плеча я скинув її, а потім з лязганням відсунув стілець і встав.

— Я нікого й ніколи не боготворив.

— Гаразд. Я просто… Мені не хотілося приголомшувати тебе, от і все.

Я взяв куртку і накинув її на плече.

— Куди ти? Скоро вечеря.

— Ти помиляєшся стосовно нього. І я це доведу.

Батько зітхнув, наче казав: «Роби, як знаєш».

— Гаразд. Сподіваюся, що доведеш.

Гепнувши дверима, я вискочив з «Попівської нори» і попрямував, сам не знаючи куди. Інколи необхідно просто піти геть.

Звісно, мій татко мав рацію: я боготворив свого діда. Я мав потребу думати про нього тільки добре, і той факт, що він начебто виявився бабієм, в цю концепцію не вписувався. Коли я був малим, незвичайні історії дідуся Портмана ставали для мене свідченням того, що людина може жити фантастично красивим життям, сповненим пригод. Навіть тоді, коли я припинив вірити в ці історії, для мене в дідові так і лишалося щось фантастичне, щось чаклунське. Пережити всі ті жахи, що випали на його долю, стати свідком найгірших проявів людської натури, які вщент спотворили його життя, і вийти зі всього цього доброю і шляхетною людиною, якою я його знав, — ось це було по-справжньому фантастичним. Тому я ніяк не міг повірити, що мій дідо був брехуном і поганим батьком. Бо якщо вже дідусь Портман не шляхетний добродій, то хто ж тоді?

Двері музею були відчинені, світло увімкнене, але всередині, здавалося, нікого немає. Я зайшов усередину, сподіваючись знайти куратора, щоб дізнатися про історію острова та про його мешканців хоч щось, що кине світло на історію отого покинутого напіврозваленого будинку і можливе місцезнаходження його колишніх мешканців. Подумавши, що куратор ненадовго кудись вийшов, бо натовпи відвідувачів не ломилися у двері музею, я ввійшов до святилища, щоби згаяти час за розгляданням експонатів.

Ті містилися у великих відкритих шафах, що стояли вздовж стіни там, де колись були лави для прихожан. Здебільшого невимовно нудні — про життя в традиційному рибальському селі, про секрети тваринництва. Утім, один експонат вирізнявся з-посеред інших. Він перебував в ошатній шафці на почесному місці в передній частині кімнати, де колись стояв вівтар. Шафка була відгороджена мотузкою, через яку я переступив, не завдаючи клопоту прочитати попереджувальну табличку; шафка мала поліровані дерев’яні боки і плексигласовий верх, тому зазирнути у неї можна було лише згори.

Коли ж я зазирнув туди, то мало не скрикнув з переляку і на якусь пронизану панікою мить подумав: «Потвора!», бо несподівано і раптово зіштовхнувся лицем до лиця з почорнілим мерцем. Його усохле тіло мало моторошну схожість з істотами, які з’являлися в моїх кошмарах, схожим був і колір плоті, немов підсмаженої, як шашлик, на вогні. Та той жмур не ожив, не поранив назавжди мою свідомість, розбивши скло і вчепившись мені в шию, тож моя паніка поступово вщухла. Це ж всього-на-всього експонат, хоча й надзвичайно моторошний.

— Бачу, ви вже встигли познайомитися з нашим Старим! — почувся позаду голос. Обернувшись, я побачив хранителя музею, який широкими кроками йшов у моєму напрямку. — Ви добре впоралися з початковим шоком. Я не раз бачив, як дорослі люди падали біля тої шафки непритомні! — Хранитель вишкірився і потиснув мені руку. — Мартін Педжет. Не впевнений, що запам’ятав ваше ім’я, коли ми бачилися вчора вранці.

— Джейкоб Портман, — сказав я. — А це хто? Найзнаменитіша в Уельсі жертва вбивства?

— Ха-ха! Може й так, хоча я ніколи не думав про нього як про знамениту жертву убивства. Це найстарший мешканець нашого острова, більш відомий в археологічних колах як Кернгольмський Чоловік, хоча для нас він просто Старий. Якщо точно, то йому понад дві тисячі сімсот років, хоча на момент смерті йому було лишень сімнадцять. Тож насправді це доволі молодий Старий.

— Дві тисячі сімсот? — спитав я, зиркнувши на лице померлого хлопця, чиї риси збереглися напрочуд добре. — Але ж він має такий вигляд, наче…

— Так буває тоді, коли найкращі роки твого життя проходять у середовищі, де немає кисню й бактерій, наприклад, на дні нашого болота. Те болото — наче джерело молодості, звісно, за тієї неодмінної умови, що ви вже встигли померти.

— Так онде ви його знайшли! У болоті!

Хранитель розсміявся.

— Та ні, то не я його знайшов. Його знайшли копачі торфу, вони рили яму біля кам’яного кургану ще в сімдесятих роках. Хлопець мав такий свіжий вигляд, що ті копачі подумали — а чи не гуляє десь у Кернгольмі вбивця на свободі? Але потім приїхали поліцаї і виявили, що лук, який мав той хлопець у руці, належав до кам’яної доби, а таких петель з людського волосся, яку померлий мав на своїй шиї, вже давно не виготовляють.

Я аж здригнувся.

— Щось типу людської пожертви, еге ж?

— Саме так. Його вбили комбінованим способом: задушили, утопили, випотрошили нутрощі і завдали смертельного удару по голові. Схоже на багатократно гарантоване вбивство, чи не так?

— Гадаю, що так.

Мартін розреготався.

— Він гадає!

— Гаразд, я не сумніваюся, що це так.

— Безсумнівно, так. Але для нас, людей сучасних, найдивовижніше ось що: скоріш за все, цей хлопець пішов на смерть добровільно. І навіть з радістю. Його одноплемінники вірили, що оті болота (і наше болото зокрема) є входами до світу богів і тому є найзручнішим місцем, де можна зробити їм найцінніший подарунок — самого себе.

— Це ж божевілля!

— Може, й так. Хоча, на мою думку, нині ми вбиваємо себе всілякими способами, які людям майбутнього видадуться божевільними. Стосовно ж дверей до іншого світу, то болото — не такий вже й поганий варіант. Не суцільна вода й не суцільна земля, таке собі підвішене місце — і не тут, і не там.

Мартін схилився над шафою, вдивляючись у тіло.

— Красень, та й годі.

Я знову зиркнув на мерця, якого задушили, випатрали й утопили, однак при цьому якимось чином обезсмертили.

— Не думаю.

Мартін випростувався, трохи помовчав, а потім заговорив величаво:

— Йдіть-но всі сюди й погляньте на цього чорного, мов дьоготь, чоловіка! Ось лежить він, моторошний та чорний, з юним обличчям кольору сажі, його змарнілі руки — мов вугільні жили, ноги — мов цурпалки усохлої лози! — Він скинув догори руки і, немов манірний актор провінційного театру, ходив довкола шафи й примовляв: — Йдіть-но всі сюди й погляньте на його жорстокі рани! Криві та звивисті порізи — то лінії ножа; кістки та череп геть розтрощені камінням; мотузка й досі впивається йому в горло! Ти ранній плід, що зрізали і кинули у яму, шукач Небес, старий, залишений навік у юності своїй. Як же мені не любити тебе!

Мартін театрально вклонився, а я зааплодував.

— Клас! Ви самі це написали?

— Каюся — сам, — відповів хранитель з винуватою усмішкою. — Я бавлюся час від часу віршами, але це просто хобі. У всякому разі — дякую, що вислухали мене і оцінили.

«Що ж робить тут, на Кернгольмі, цей дивний чоловік із даром промовця, у напрасованих штанях та зі своїми недосконалими віршами? — подумалося мені. — Він більше схожий на директора банку, а не на людину, яка живе на вітряному острові з одним-єдиним телефоном та без жодної брукованої дороги».

— Знаєте, я б з радістю продемонстрував вам решту моєї колекції, — сказав він, супроводжуючи мене до дверей. — Але боюся, що вже час зачиняти музей. Але якщо ви забажаєте прийти завтра, то…

— Взагалі-то, я прийшов, бо сподівався, що ви можете дещо знати, — сказав я, зупиняючи його на півслові і не даючи можливості випхати мене з музею. — Стосовно отого будинку, про який я питав учора. Я ходив на нього подивитися.

— Отакої! — вигукнув хранитель. — А мені здалося, що я відлякнув вас від нього. І як ся має наш особняк з привидами? Іще не розвалився?

Я запевнив його, що ні, а тоді перейшов до суті.

— Оті люди, що в ньому мешкали, — ви не в курсі, що з ними сталося?

— Вони померли. Це було давно.

Я здивувався, хоча, напевне, і не мав би дивуватися. Пані Сапсан була стара. А старі люди помирають. Та я не збирався кидати свій пошук.

— Мене цікавить будь-хто, хто там колись мешкав, а не лише директриса.

— Усі вони померли, — повторив хранитель. — З часів війни там ніхто не жив.

Я не відразу усвідомив почуте.

— Що ви хочете сказати? Якої війни?

— Коли тут кажуть «війна», мій хлопчику, то йдеться лишень про одну війну — про Другу світову. Якщо я не помиляюся, ті люди з будинку загинули під час німецького авіаційного нальоту.

— Цього не може бути.

— Може, — ствердно кивнув хранитель. — У той час на дальньому кінці острова, за лісом біля того будинку розміщувалася протиповітряна батарея. І це робило Кернгольм потенційним і легітимним об’єктом військового нападу. Втім, легітимний чи нелегітимний — німців це мало турбувало. Та як би там не було, одна з бомб відхилилася від цілі і… — Хранитель скрушно похитав головою. — Людям в тому будинку дуже не пощастило.

— Цього не може бути, — повторив я, хоча вже з дещицею сумніву.

— Може, сядеш, а я тобі чаю приготую? — спитав Мартін. — Ти чимось ошелешений.

— Та трохи в голові запаморочилося…

Він відвів мене до свого кабінету, посадовив у крісло, а сам пішов робити чай. Я спробував зібрати думки докупи. «Будинок розбомбили під час війни» — ось пояснення, чому в кімнатах повибивані стіни. Але як бути з листом від пані Сапсан із поштовою маркою Кернгольму, надісланим п’ятнадцять років тому?

Повернувся Мартін і дав мені велику чашку з чаєм.

— Я хлюпнув сюди трохи «Пендеріну», — пояснив він. — Такий собі таємний фірмовий рецепт. Враз поставить тебе на ноги.

Я подякував і відсьорбнув добрячий ковток, занадто пізно здогадавшись, що отим таємним інгредієнтом було якісне міцне віскі. Моїм стравоходом наче потік напалму прокотився.

— А й справді це дещо тонізує, — визнав я, відчуваючи, як моє обличчя поволі розпашіло.

Мартін нахмурився.

— Мабуть, треба батька твого покликати.

— Та ні, все нормально, все гаразд. Краще розкажіть мені ще про отой авіаналіт — я буду дуже вдячний.

Мартін вмостився у крісло напроти мене.

— Дивно. Ти ж казав, що твій дідо жив тут під час війни. Невже він тобі не розповідав про те бомбування?

— Мені теж дивно, — сказав я. — Можливо, це сталося після того, як він покинув острів. Наліт був на початку війни чи наприкінці?

— Мушу з соромом визнати, що не знаю. Але якщо тобі так кортить дізнатися, то я можу познайомити тебе з тим, хто в курсі, — з моїм дядьком Оґґі. Йому вісімдесят три, він прожив тут усе життя. І досі має розум гострий, як ніж. — Мартін поглянув на годинника. — Якщо ми застанемо його до початку телесеріалу, то певен, він з радістю розповість тобі все, що ти захочеш.

Через десять хвилин ми з Мартіном утопали в м’якому, як подушка, дивані у вітальні дядька Оґґі, вщент напханій книжками та коробками зі зношеним взуттям. Ламп у вітальні було достатньо, щоби освітити всі генделики Карлсбада, але всі ті лампочки, окрім одної, були вимкнені. Я зрозумів, що життя на віддаленому острові перетворювало людей на барахольників, що наживають більше, ніж можуть спожити. Оґґі сидів напроти нас — у потертій куртці та штанях з піжами, наче очікував на гостей, але не таких, заради яких варто вдягати напрасовані штани. Розмовляючи з нами, він без кінця погойдувався у своєму пластиковому кріслі на низьких ніжках. Дядько Оґґі був радий хоч із кимось поговорити, почав розводити про погоду, уельську політику та жалюгідний стан нинішньої молоді, але Мартіну вдалося скерувати його розмову до теми авіаційного нальоту та дітей з притулку.

— Звісно, я всіх їх пам’ятаю, — сказав він. — То була колекція дивних людей. Ми час від часу зустрічали їх у місті — інколи самих, інколи з їхньою вихователькою; вони приходили купувати молоко, ліки і таке інше. Коли ми казали їм «Доброго ранку», вони відверталися. Трималися відлюдно, еге ж, і жили в отому великому будинку. Ходили всілякі чутки про те, що діялося в тім будинку, але ніхто достеменно не знав.

— Які чутки?

— Всілякі нісенітниці, хоча, як я вже сказав, ніхто достеменно не знав. Можу лишень зазначити, що то не були звичайні діти-сироти, не такі, як з інших притулків, котрі часто приходять до міста на свята, на паради, тобто діти, з якими можна поспілкуватися. Та компанія була інакшою. Багато з них навіть не говорили літературною англійською. І не лише літературною. Вони взагалі англійською не володіли.

— Бо насправді вони були не сиротами, — пояснив я. — А біженцями з інших країн. З Польщі, Австрії, Чехословаччини…

— Та невже? — сказав Оґґі, скептично поглянувши на мене. — Дивно, я про це ніколи не чув. — У його голосі почулося невдоволення, наче я образив його тим, що навмисне продемонстрував, що знаю про його острів більше, ніж він. Його погойдування в кріслі стало швидшим та більш агресивним. Якщо на Кернгольмі мого діда та решту дітей приймали отак, як нині мене, то недивно, що вони трималися осторонь.

Мартін прокашлявся, вклинюючись у розмову:

— Ну то як, дядьку, стосовно авіанальоту?

— Не гарячкуй, всьому свій час. Так, оті бісові фріци… як же ж можна таке забути!

І дядько Оґґі заходився розлого описувати життя, яким воно було під час німецьких авіаційних рейдів: виття сирен, люди, що панічно втікають до бомбосховищ, добровільний оповісник, що бігав уночі від хати до хати, перевіряючи, чи всі мешканці позапинали вікна і чи всі ліхтарі на вулиці вимкнені, щоби позбавити ворожих пілотів можливості прицільно скидати бомби. Острів’яни намагалися підготуватися до нальоту якнайкраще, хоча насправді не вірили, що їх уразить бомба, зважаючи на те, що всі важливі цілі — порти та підприємства — були розташовані на великій землі, об’єкти набагато важливіші за невеличку зенітну батарею на острові Кернгольм. Але одної ночі на них таки посипалися бомби.

— Стояв жахливий шум, — пригадував Оггі. — Наче по острову гупали ногами велетні; здавалося, це триватиме без кінця. Вони нас добряче потрусили, хоча, хвала Всевишньому, в місті ніхто не загинув. Чого не можна було сказати про наших зенітників — хоча вони відчайдушно відстрілювалися — та бідолашних сиріт з притулку. Достатньо було однієї бомби. Віддали свої життя за Британію, ось так. Тож звідки б вони не приїхали сюди, Господи, благослови їхні душі.

— А чи не пам’ятаєте ви, коли саме це сталося? — поцікавився я. — На початку війни чи пізніше?

— Я можу навіть точну дату назвати, — відповів дядько Оґґі. — То було третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року.

— А ви впевнені? Ну, що то сталося саме того дня?

— Я так і не потрапив на війну, — сказав Оґґі. — Був на рік молодший, ніж треба. Тому ота ніч і стала всією моєю війною. Так, я впевнений, що не помиляюся.

Я розгублено замовк. Може, подумалося мені, зі мною хтось жарти жартує? Химерні й несмішні жарти?

— І нікому з тих дітей не вдалося вижити? — поцікавився Мартін.

Дід на хвилину замислився, уставившись поглядом у стелю.

— Тепер, коли ти спитав, я пригадую, що декому вдалося. Одному хлопцеві, не старшому, аніж оцей. — І, напружено пригадуючи минуле, він навіть припинив погойдуватися у своєму кріслі. — З’явився у місті на ранок після нальоту без жодної подряпинки. Здався абсолютно незворушним, зважаючи на те, що він щойно став свідком того, як усі його товариші вирушили у кращий світ. І оця його незворушність була найхимернішою обставиною.

— Напевне, він перебував у стані шоку чи контузії, — припустив Мартін.

— І недивно, — погодився його дядько. — Він заговорив лише один раз — спитав мого батька, коли вирушає до великої землі наступний човен. Сказав, що хоче взяти в руки зброю і повбивати усіх клятих потвор, які вбили його товаришів.

Розповідь дядька Оґґі здавалася так само надуманою і притягнутою за вуха, як і розповіді мого діда Портмана, однак я не мав підстав йому не вірити.

— Я знав його, — мовив я. — То був мій дідо.

Мартін з дядьком спантеличено витріщилися на мене.

— Отакої! — вигукнув Оґґі. — Хто б міг подумати.

Я вибачився і підвівся, щоби піти. Мартін зауважив, що я маю поганий вигляд, і визвався провести мене до бару, але я відмовився. Мені треба було побути на самоті зі своїми думками.

— Тоді заходь, як тільки буде змога, — запропонував він, і я пообіцяв, що зайду.

Назад я добирався довго, йдучи повз ліхтарі гавані, що гойдалися від вітру, і вдихаючи повітря, важке від морської солі та диму з сотні димарів. Вийшовши на край причалу, я дивився, як над водою сходить місяць, і уявляв, як отого жахливого ранку після авіанальоту тут стоїть мій дідусь, онімілий від шоку, і чекає на човен, що повезе його геть від смертей, які він щойно пережив, на війну, де смертей буде ще більше. Нема порятунку від потвор, навіть на цьому острові, який на мапі не більший за зернину, на острові, захищеному туманними пагорбами, гострими скелями та гуркотливими хвилями. Ніде немає порятунку. Саме від цієї жахливої правди і намагався захистити мене мій дідо.

Я почув, як вдалині чмихнули й замовкли генератори, і всі ліхтарі в гавані та у вікнах будинків яскраво спалахнули наостанок і згасли. Я спробував уявити собі цю картину з повітря — коли увесь острів зненацька спалахує і щезає у темряві так, наче його ніколи й не було. Мов якась супернова зірка в мініатюрі.

Я йшов назад під місячним світлом, почуваючись маленьким та нещасним. Татка я застав у барі за тим самим столом; перед ним стояла тарілка з біфштексом у підливі, що вже встигла загуснути.

— Погляньте, хто прийшов, — мовив він, коли я сідав за стіл. — Я зберіг тобі твою порцію вечері.

— Я не голодний, — відказав я і розповів йому те, що дізнався про дідуся Портмана.

Здавалося, ця новина більше розсердила батька, аніж здивувала.

— Як це так — він жодного разу не торкався цієї теми, — мовив він. — Жодного разу!

Я розумів його гнів: коли дідусь щось приховує від свого онука, то одне, але коли батько приховує щось від сина — то зовсім інше. Та ще й так довго!

Я спробував скерувати розмову в позитивний бік.

— Приголомшує, еге ж? Ну — все оте, що йому довелося пережити.

Батько кивнув.

— Гадаю, тепер ми вже ніколи не дізнаємося про це в подробицях.

— Дідо Портман добре зберігав свої таємниці, еге ж?

— Жартуєш? Та то був ядерний заряд емоцій!

— Взагалі-то, це дещо пояснює. Наприклад, його постійне намагання вшитися з дому, коли ти був малим.

Татко кинув на мене колючий погляд, і я збагнув, що мені треба якомога швидше розтлумачити суть сказаного, щоби не зайти надто далеко.

— Йому двічі доводилося втрачати свою родину: один раз у Польщі, другий — отут, на цьому острові, де він втратив прийомну родину. Тому коли з’явилися ти і тітка Сюзі…

— Ти хочеш сказати, що він студив воду, обпалившись молоком?

— Я не жартую. Тобі не здається, що, зрештою, він міг і не зраджувати бабусю?

— Не знаю, Джейку. Переконаний, що все у житті не таке просте, як здається. — Він зітхнув, від чого скло всередині його склянки з пивом запітніло. — Втім, схоже, я здогадався, що насправді це пояснює. Чому ви з дідом були такі близькі.

— Ну, і що ж це пояснює?

— П’ятдесят років пішло у нього на те, щоби позбутися страху мати сім’ю. І ти з’явився у слушний час. Коли його страх минув.

Я не знав, що й сказати. Бо як сказати рідному батьку: «Мені дуже жаль, що тобі бракувало батьківської любові»? Я не знав, як це сказати, натомість промимрив «Добраніч» і пішов нагору спати.

Більшу частину ночі я сіпався й крутився. Думки про листи ніяк не йшли з голови: про лист, що його знайшли мій татко та тітонька Сюзі, коли були ще малими, лист від «іншої жінки» та про лист, який я виявив місяць тому, — лист від пані Сапсан. Та найбільше не давала спати думка: «А що, як то була одна й та сама жінка?»

Поштовій марці на листі від пані Сапсан було п’ятнадцять років, але, судячи з усього, ця жінка відійшла у стратосферу ще тисяча дев’ятсот сорокового. На мою думку, залишалося два пояснення: або мій дідо листувався з померлою персоною, чого не могло бути, або хтось користався її іменем, щоб приховати власне.

Коли приховують свою справжню особу в листуванні? Коли мають, що приховувати. Коли ти — не та жінка, за яку себе видаєш.

А що, як єдиним моїм відкриттям у цій подорожі стало те, що мій дідо виявився зрадливим брехуном? Про що намагався сказати він мені словами, мовленими з останнім зідханням? Про смерть своєї прийомної родини — чи хотів зізнатися в якомусь банальному адюльтері, що тягнувся не одне десятиріччя? Можливо, і про те, і про друге, а можливо, правда полягала в тім, що на той час, коли він змужнів, він стільки разів втрачав свою родину, що більше не знав, що то є таке — мати сім’ю і бути їй вірним.

Утім, це лише здогадки. Достеменно я нічого не знав, а спитати було ні в кого. Всі, хто могли дати відповідь, давно померли. Менш ніж за добу вся наша поїздка втратила будь-який сенс.

Нарешті я заснув тривожним сном. Уранці мене розбудив якийсь звук у моїй кімнаті. Я ліниво перекотився на другий бік — і від несподіванки аж підскочив. На моїй тумбочці, витріщившись на мене згори вниз, сидів великий птах. Він мав гладеньку, мов прилизану, голову з сірими перами і великі пазури, якими цокотів по дерев’яній поверхні тумбочки, тупцював то на один її бік, то на другий, немов намагався краще мене розгледіти. Я теж витріщився на птаха, гадаючи — чи це, бува, не сон?

Я гукнув татка, і від звуку мого голосу птах злетів із тумбочки. Вмить прикривши обличчя рукою, я відкотився убік, а коли обережно зиркнув крізь пальці, то виявив, що птах зник, вилетівши у розчинене вікно.

Похитуючись і потираючи заспані очі, до мене увійшов батько.

— Що тут відбувається?

Я показав йому подряпини від пташиних пазурів і подав йому пір’їну, що впала на підлогу.

— Господи, як дивно, — мовив він, вертячи її в руці. — Сапсани майже ніколи не підлітають близько до людей.

Мені здалося, що я його не розчув.

— Ти сказав «сапсани»?

Батько підняв перо.

— Різновид сокола. Сапсан. Дивовижні істоти. Найшвидші птахи на землі^[4]. Вони справжні повітряні перевертні, бо здатні швидко змінювати на льоту форму свого тіла, надаючи йому стрімких обрисів.

Може, то був випадковий збіг, але цей інцидент залишив лячне відчуття, яке я не зміг подолати.

За сніданком я міркував: а чи не здався я надто легко, майже без бою? Справді, серед живих не залишилося нікого, хто міг би розповісти мені про мого діда, але є будинок, велику частину якого я ще не встиг дослідити. Якщо в ньому й крилися якісь відповіді стосовно мого діда — можливо, у вигляді листів, фотоальбому або ж щоденника, — то вони, напевне, згоріли або зотліли десятки років тому. Але я знав, що, коли поїду з острова, не переконавшись в цьому остаточно, завжди про це жалкуватиму.

Отак я, людина надміру вразлива, схильна до кошмарів, нічних страхів, мурашок по тілу, нервового дрожу, схильна бачити речі, яких насправді немає, поволі переконав себе в необхідності зробити ще одну, останню подорож до покинутого будинку, де майже напевне жили примари, і де десяток, а то й більше дітлахів знайшли свою передчасну смерть.