Частина ІІІ Усі останні шанси
Розділ 12
Календар
Під кінець 2001-го Мама Оля й Маруся поклеїли в квартирі на Лепкого нові шпалери. Стало гарніше, хоч запах клею — лайно. Втім, цей дім уже, мабуть, не зіпсуєш нічим. І ось немає тепер квадратного сліду від всіх тих календарів, і можна обійтися без них. Зрештою, сама ідея міряти час картинками на стіні — це вчорашній день.
Археологія
Нема чого так хвилюватися, так вже бувало. Чужий уже був на городі, навіть нишпорив у теплиці. Та й компанії молодих людей часом гуляють тут, забрідають випадкові туристи. Хтось шукає кладовище військовополонених, хтось — просто пригод. Вам не сюди — полковник роздратовано вказує заблукалим дорогу:
— Хіба не видно, що тут город, а не цвинтар?
Та ці чужинці не заблукали. Їх троє. Літня пара: він давно пахне нею, вона — ним, і обоє — цілим букетом хвороб і містом. На старій — смішна біла панамка, на старому — смішний солом’яний капелюх. Третій чужинець — чоловік молодий і зовсім звичайний, наш, пахне діловитістю та одеколоном, купленим, мабуть, десь на Краківському базарі.
Трійця зупиняється біля нашої огорожі. Вони дивляться — хоча на що тут дивитися? Ніколи не бачили пуделя серед грядок? І я відступаю в тил, до теплиці, де летить у стіну з брезенту старий полковник. Хай начуваються, за мною все-таки авіація.
— Песик... — каже стара — англійською, хай мені бультер’єр. Мій рівень дозволяє зрозуміти гиденьке «doggy» — таке назвисько личило би якомусь Лумпу, а я пес великий, навіть занадто. Який я вам песик?
— Доброго дня! — гукає молодший прибулець кілька разів. — Певно, не чують. Але ж раз є пес, і господар має бути десь тут. Може, я зайду й загляну до теплиці?
Ні, нам тут бракувало тільки американців. Сподіваюсь, міжнародного скандалу та ядерної війни через наш винищувач не станеться? Вже ж ніби завершилася Cold War.[4] Хоча що я тямлю в геополітиці...
— Може, й нема господаря. Глянь, який він брудний. So dirty... Це, певно, бездомний пес, загубився або вигнали.
— Г-р-р-р, — я починаю панікувати, та, на щастя, чую знайоме клацання. Шелестить целофан і шипить брезент. Зараз побачиш, полковнику, яка в тебе делегація на городі. Казала ж Оля, щоб ми сьогодні сиділи вдома — не послухався. Ні, точно буде скандал — хоч би не міжнародний.
Першим заговорив наш, той, що облив себе одеколоном, вочевидь, готуючись до зустрічі іноземних гостей. А гості, виявляється, аж з самого Сан-Франциско.
приклеєні до землі. Але, коли бачать нас, то погоджуються. Поставте себе на моє місце. Дайте нам дозвіл... Please. Ми ж все одно доб’ємося. Якщо треба, то в мера дозвіл візьмемо. Тут же рідні... Ви розумієте? Свідки їх бачили в пересильній тюрмі. А тут їх...
— Звідки ж ви тут взялися? — шепоче полковник.
Гості — львів’яни.
— Пан Андрій і пані Роза, — представляє їх молодик.
Вони народилися в місті, та мусили з нього тікати. Тепер у них тут дуже важлива місія... «Mission impossible», я би сказав, — провести розкопки тут, на Замарстинові, зокрема і на ділянці полковника Цілика. Чужинці геть божевільні — можу погодитись зі старим:
— Ви з глузду з’їхали? — перепитує він.
Кулаки вже стискаються, гнів труїть свіже повітря — від такого гніву, буває, не родить на городі картопля. В моєму старому, здається, є додатковий інстинкт, щось схоже на самозбереження, от тільки зберегти треба не тільки себе, а й землю. Але також, звісно, приховати від гостей заіржавілу таємницю позаду.
І старий полковник розпаляється не на жарт. Дозволити вести розкопки на цій ділянці? Працювати кому? Ар-хе-оло-гам? Рештки динозаврів шукатимете? Ні, точно здуріли.
— Але це ж дуже важливо, — виправдовується отой, що наш, вочевидь, підприємливий аспірант якого-небудь факультету тої-таки археології. — Не лише для цієї родини, а й для історії. Розумієте, є ділянки, позначені свідками. Деякі ваші сусіди вже...
Та полковнику не потрібні пояснення іноземних пройдисвітів. Перекопувати його землю? Ні, йому вистачило вже тих шахраїв, що намагаються пробратися до його квартири.
— Геть! І звідки ви тут взялися на мою голову? — повторює він знову.
Але диваки не здаються. Жінка навіть почала схлипувати. А старий в капелюсі раптом говорить до полковника українською, досить вільно, хоч і з акцентом. Та полковник нічого не хоче знати, він же сказав уже: це його земля. І тоді чоловік в капелюсі теж, як полковник, кричить, так, що, здається, лякаються навіть його супутники. Кричить, що в його любої Рози не залишилось в місті нікого й що ніхто не знає, чи батьків її розстріляли в гетто, чи, може, відправили в Белжець? І якщо відправили, чи дожили вони до того, аби зайти в газову камеру чи, може, померли раніше, у вагоні? І думати про це більше немає сил. А сам чоловік в капелюсі — українець, батько й дядько — священики греко-католицької церкви...
І тут я згадую одну з численних Олиних вигадок — ту, з якою вона продала обручку з цирконієм одній літній парі, чимось схожій на цю: «Якщо розповісти історію про цю обручку — велике кохання, війна, він — єврей, вона — українка, чи навпаки — можна просити триста». То невже вони справді є — ці закохані?
Але ні, Роза й Андрій у Львові були дітьми, вони познайомилися вже там, у Сан-Франциско. Та й на пальці у Рози, здається, справжнісінький діамант.
— Роза вже ніколи нікого не знайде, але поїхала зі мною в цю складну подорож. Краще знайти хоч щось, хоч когось, — вже спокійніше говорить містер Андрій зі смішним акцентом. — Спочатку городами ходив Павло, наш помічник, — він киває на аспіранта. — Але дачники відмовляються, а я не розумію чому...
— Для чого ви все це мені кажете? — хоче зупинити чоловіка полковник, та чоловік із Сан-Франциско (чи то чоловік зі Львова?) не хоче спинитись: — Люди тут ніби
Кров прибульця тхне відчаєм. Та найдивніше те, що і кров полковника тепер пахне так само. І я боюся за нього — серце ж. Він же просто не може дозволити ці розкопки, навіть якби й хотів.
літак, певно, не лише пахнув, а й виглядав вороже. Вони так тоді і не познайомились. Та й допомога археолога виявилася непотрібна. На ділянці ж не було нічого.
— Ви здуріли, — повторює він, та виходить уже зовсім непереконливо. — В мене тут... В мене... Грядки, картопля... Моїй родині хто ж їсти... Балаган! — полковник задихається, замовкає, дивиться кудись — крізь непроханих гостей, крізь сусідські паркани, кудись далеко на схід.
— Тут їх розстрілювали, — повторює чоловік у смішному капелюсі.
— Німці? — питає полковник, і, я думаю, що, може, він і погодиться попри все. Тільки куди подіне літак? Бо справді може вийти скандал.
— Знаєте, ймовірно... — американець раптом вагається.
Мабуть, щось у полковнику його насторожує. Може, військовий плащ, що висить при вході в теплицю? — Бачите, свідки не можуть сказати точно, вони були дітьми, і...
— Не німці. Енкаведе? — питає полковник.
Усі кивають — і тут же лякаються. Бо старий знову мовчить. Жінка вирішує втрутитися:
— Ви не хвилюйтеся, — тарабанить своєю англійською, хоч їй самій не завадила б ця порада. — We will pay you.
— Вони вам заплатять, — перекладає її слова молодик.
Дарма вони це, не варто було про гроші. Треба знати полковника. Він наче знову сказився:
— Не треба мені платити! — кричить. — Подуріли! Це мій город. Це моя земля, — полковник махнув на гостей рукою й поплівся геть.
— Ну пожалуйста! — прокричав раптом Андрій російською.
Старий озирнувся:
— А чого ви до мене російською раптом? Думаєте, мова щось змінює? Думаєте, що я... — він мовчить, ніби видобуває з пам’яті щось важливе чи, навпаки, ховає. А тоді вказує пальцем на землю під гумаками: — Хто там у вас?
— Так батько ж. І брат його.
Я знаю, про що мій старий думає. Він сам так ніколи і не знайшов... Його батько був і вже залишиться «зниклий без вісти і без толку».
— Добре. Але під теплицею копати не будете. Там цінні... рослини цінні. Знайдете тут, то знайдете.
— Але ж... — пробує торгуватися аспірант.
— Я вам сказав. І тільки в моїй присутності. І щоби без вибриків.
Вибриків не було. Були люди з лопатами та ящиками. Ящики готували для кісток.
— Навіть не підходьте сюди. Дом! Охороняти!
І я охороняв. Навіть гарчав, коли хтось наближався до літака — аби полковник почувався спокійно. Я вглядався в розриту землю — без цікавості, якщо чесно. Я ж то одразу знав, що там є під гумаками полковника, а чого немає.
А за якийсь час до нас на город ступила — хто б ви думали — Надія Іванівна.
— Доброго дня, — я знаю, вона впізнала полковника. — А я археолог. Мене попросили допомогти тут... А ви... Вона, певно, хотіла перепитати, чи полковник часом не дід її маленької подруги. Та полковник, боронячи свій
— Хіба що там... — несміливо сказав хтось, вказуючи на величезну теплицю.
— Ні! — закричав полковник. — Не можна там! Звідки ж ви тут взялися на мою голову?
Переконувати не було сенсу. Та й перекопувати направду теж. Люди пішли.
— Город мені загубили... — бурчав полковник і поспішав додому. До біса врожай і американські гроші. Головне, таємниця залишилась таємницею. Поки що. А гроші можна віддати Олі — в скарбничку для лікування.
Чи, може, вистачить на коробку приводів для винищувача?
Небо
Собаки в небо не дивляться. Хіба що у небі качка чи інший якийсь птах. Але винищувачі, звісно, не дичина, тож псу немає на що глядіти.
Ви спитаєте, а чого ж ми тоді з Марусею прийшли туди, на Скнилівський аеродром? Що забули на авіашоу незряча дівчинка й пес? Так, краще було б, якби ми залишились вдома. Та ми дуже хотіли бути там з нашим старим.
Він аж сяяв. У той день взагалі все сяяло — наш полковник, і сонце, і техніка. І заздрістю до молодих пілотів кров старого майже не пахла — майже.
На аеродромі гули, злітаючи, літаки і гули натовпи. А керосином тхнуло аж так, ніби тисячу впертих полковників розізлилися разом.
Люди задирали голови, діти тицяли в небо пальцями. Всі, крім Марусі, мружились. І посміхались всі. Солдатську кашу із запахом згірклого масла — військовий делікатес — накладали у металеві миски усім, крім мене. Каші мені остогидли, та в животі урчало — а може, це джміль пролітав біля мого вуха. Я ліг на траву, міркуючи, що Маруся могла б поділитися, а вона сиділа, схрестивши ноги, і наминала кашу. І я задрімав на сонці.
Полковник десь вештався зі зграйкою таких самих льотчиків-пенсіонерів. І Оля кудись запропала, обіцяла скоро повернутись — може, хотіла швиденько купити декілька антикварних АН-ів.
Спека пахнула солодко потом і дешевим дезодорантом. Все було добре. Так добре, що тільки це мало насторожити.
Той літак вже летів над нами. Я не бачив — собаки ж не дивляться в небо. Тільки страх, оглушаючи, вдарив мене у ніздрі.
Винищувач летів на рівні моїх очей. А вітер приносив заблукалі сніжинки з високих тополь.
Винищувач летів крізь людей, крізь їхні паперові тіла, які раптом нічим не пахнули. А від землі піднімався запах сухої трави й волошок.
Винищувач вибухнув — але я і тоді не вчував вибуху. А солдатська каша все пахнула згірклим маслом в гарячій мисці.
Зависнули в небі білі парашутисти. Люди бігли й кричали. І пахнули тільки солодким потом і тими своїми дезодорантами.
І я теж кричав, і Маруся. Я тільки не міг розібрати, що саме вона кричить. Здається, вона все повторювала питання:
— Це літак? Це літак? Це літак?
Оце мене чомусь і вразило найсильніше. Я подумав, як вона знає? Я хотів, щоби вона не знала. Понад усе хотів. Аби вона теж чула тільки запах трави й волошок.
Але все одно — прибіжить Оля, вона, як завжди, щось вигадає. Забере нас із цього поля, де звідкись взялись у кінці липня сніжинки з високих тополь. Маруся повірить: в останню мить літак стрімко піднявся в небо, він витягнув — так, як колись її дід, проти законів фізики. І поки мала у це віритиме — так буде. Тільки Іван витягував над безлюдним степом. Бог теж, вочевидь, любить тишу — дива не стаються при свідках. І навіть із щасливчиками.
— Це літак?
Я не можу відповісти Марусі. А Оля з’явиться, і щось вигадає. Оля ж з’явиться?..
Люди тікають. Люди штовхають, не помічають дівчинку і собаку. Люди шукають своїх. Йдуть туди, де винищувач виконав свою роботу — не там і не так — але винищив. Люди шукають своїх. І на мить, прости Господи, я розумію, за що полковник тебе недолюблює. Треба вибиратися звідси. Я за Марусю відповідаю. Можливо, тільки я тепер і відповідаю за неї. Може, нам теж треба шукати своїх? Тільки як? Серед усього цього…
Я ж не візьму тут слід, я чую тільки запах сухої трави і згірклого масла, і дешевих дезодорантів. Я знаю, треба вдихнути, наче розплющити очі. Припинити цю захисну реакцію. І я вдихаю, вдихаю, вдихаю — і задихаюсь. Я не можу видихнути цей жах.
Заспокоїтись і згадати: руки полковника пахнуть землею з городу на Замарстинові, яблуками і хлібом. Руки Олі — старими речима, переплутаними історіями, рожевою помадою і книжками. Люди пахнуть собою. Навіть якщо люди померли, вони ще деякий час пахнуть собою — аж поки не полетять на небо.
Ми йдемо шукати — яблука з хлібом, книжки, старі речі, помаду. Ми йдемо.
Ось чоловік. Це не наш старий — ходімо, Марусю, далі.
Ось жінка. Лежить донизу лицем — у джинсах, як в Мами Олі, в чорному ліфчику. Ні-ні, я б упізнав. Хоча чуття пропадає й з’являється знову, так, наче радіохвилі у нашій мушлі. Ш-ш-ш.
— Заберіть звідси собаку!
Ш-ш-ш. Тихіше, я й сам хочу піти. В цьому галасі ми нікого не знайдемо. Серед рук, ніг, очей, розкритих ротів, — якби я міг говорити, я так і сказав би Марусі. Чи ні, якби я міг говорити — я би тепер брехав. Я би тепер... Ми з Марусею не можемо залишитися самі. Як я її берегтиму? Як я її відправлю на лікування в Берлін? І досить уже втрачати усіх по черзі.
А люди шукали своїх. Виходили на сцену, до мікрофона, вигукували чиїсь імена:
— Андрій! Андрій!
— Таня! Ну Танєчка...
— Маруся! Маруся, где ты? Папа! — крикнула Оля.
І я подумав, чому російською? — вона ж уже українською так добре говорить. Яка ж недоречна, незграбна думка в такий момент. І ось Маруся та Оля вже обіймаються біля сцени. Коли кінець світу, стає зрозуміло, що справжнє — це все-таки поміж людьми.
Мама Оля знову піднімається до мікрофона — кликати батька, повідомляти у порожнечу: з його качками все добре. Тільки ніхто не відповідає. Маруся гладить мене і просить:
той
дзвінок.
— Не вий, Доме, ти лякаєш людей.
Пробачте. Пробачте мені, будь ласка.
Полковник так і не відгукнувся. Ніхто не бачив старого Цілика.
Мама Оля носилася між лікарнями, моргами й чим там ще. Проривалась, мабуть, назад, на аеродром.
Ми з Марусею вдома чекали дзвінка — і дзвінки були.
— Як полковник повернеться, передай, це Карімов, з Легниці...
— Як Цілик повернеться, передай, це Артем Тихенко...
— Як полковник повернеться...
— Як повернеться...
— Як...
А потім був
— Привіт, — і довге мовчання.
Телефони нічим не пахнуть, крім рук і пластмаси — пахнуть люди, що тримають в руках телефонні слухавки. Я все зрозумів.
— Маша? Машуня! Де ти? Де ти, скажи?
— Ви там... усі?
— Ні, я сама. Маша, де ти?
— А де... Де всі? — питала старша Марія, вісім років потому, як пішла з валізою, не взявши з собою ключів. — Марусю, де всі?
І Маруся розповідала: Ба — лежить за містом на цвинтарі, Тамара — збирає в Іспанії мандарини чи апельсини, Мама Оля — зараз бігає в пошуках батька, а зазвичай працює в своїй крамниці, сама Маруся — вчиться в тій самій школі, зустрілась з батьком, мріє вивчати літературу. І всі дуже-дуже скучили.
— Ми так скучили за тобою. Ми всі так горювали. Ми... Ти тепер повернешся?
— Ні, я просто побачила у новинах... Я ж розумію, що ви всі попретеся дивитись на літаки... Бабуся померла... А як же дід?
Маруся наче навмисно тягне розмову, ніби вона у фільмі про американську поліцію. Обладнання зафіксує, звідки телефонує втікачка, і ми її тепер неодмінно знайдемо. Вона ж нас знайшла — попри депортацію на чужий телефонний номер. Варто було лишень дочекатися оновлення телефонних довідників.
Коли в слухавці залишаються тільки гудки, мала опускається на підлогу поруч зі мною:
— Він знайдеться, не бійся, — каже вона про старого. — Навіть Маша тепер знайшлася.
Тільки пізно вночі, коли Оля вже вдома, в квартирі на Лепкого лунає дзвінок з лікарні:
— Так, я його донька! — кричить Оля в слухавку. — А він... Так, дякую, виїжджаю!
І вони виїжджають в кардіологічне відділення на далекій Топольній. А я залишаюся сам. Хтось дзвонить — товариші Цілика чи Тамара. До Іспанії ж, певно, теж дістались новини.
Ніч довга. Я не сплю й думаю, чи інші також не сплять. Оля, Маруся, Тамара й Маша — де б вона не була. Чи ми разом, хоч і далеко, чекаємо на новини?
Вранці жінки повертаються, з лікарняним запахом.
Минулося — просто серце. Те саме серце, якого всі так боялися. А за три дні повертається й сам полковник:
— Мене ще хвилин за п’ять до того серце схопило, й наші мене відвели у тінь, під тополю, — розповідає. — Я наче передчував. Серце передчувало.
Щасливе серце щасливчика.
Старий все бачив: «Та що ж ви!..» — кричав пілотам СУ-27. Але вони не чули. Сталося те, що сталося — й про це Цілики говорити бояться.
Старий не міг підвестися. Задихався. Зі сцени кликали рідні — він чув. Тільки не міг відгукнутись. Кора дерла спину, а спрага — горло, Бог, якого він так незлюбив — серце.
Про полковника всі забули.
— Коли молоді гинуть, людям байдуже до старих. Це і правильно, — каже.
Повітря хиталося, і полковник йому шепотів: нахилися ближче, мені би хоч трохи вітру. Дихати б. А тоді — все зникло.
— Мені снився хороший сон. Хлопчик, маленький такий. Рудий, клаповухий, схожий на мого брата. А може, й на мене схожий. Так виглядав би мій син... або внук.
Хлопчик зі сну не слухався, накидав зірок у колодязь, просто зняв їх із неба — й накидав. Полковник сварився: не можна, що як захочеться пити? Треба виловити зірки. Я не хочу пити, відповідав упертий малий. А я так хочу, — плакав старий полковник. Він прокинувся вже в лікарні. Й ще довго ніхто не приносив йому води — всі в лікарні були зайняті.
Зайве пальне
Маша якось розповідала мені одну з тих історій, які дорослі просто так не розповідають. Про дитинство згадують щось таке миле — про запах мандаринів чи вітер з першого моря. Хіба розповідають про першу смерть? Але Маша розповіла. Мені — це ж усе одно, що нікому.
Перед самим від’їздом з Німеччини раптом прийшла зима. Маша куталася в трохи завелике пальто — мати з вітчимом тоді все скуповували на виріст. Було холодно, й Маша підбиралась все ближче — не лякав навіть запах. Так цікаво було роздивитися зблизька, як горять бензинові калюжі.
А калюжі рвалися вгору, спалювали тонкі сніжинки в повітрі. Ромка Лисицький не боявся стрибати. Дарма що на фото такі тонкі плечі й руки, дарма, що генеральський син. Маші навіть здавалося, саме він і вигадав ту розвагу. Втім, можливо, вона завжди поміщає Ромку у центр, неважливо — аркуша чи історії.
Пальне просто не було куди подіти. Тоді в радянських військах взагалі раптом з’явилось багато зайвого. Подейкували, один з генералів здав на металобрухт бронетранспортер. А інший — легендарний КрАЗ обміняв на два мерседеси. Ромка казав, це неправда. Може, і так. Тітці Галині принаймні іномарка так і не перепала.
Цистерн з пальним у Союз відправили всього кілька, якщо взагалі відправили, — намагалися все використати на місці, наприклад, продати. Під кінець навіть виливали паливо просто в німецьку землю.
Радянська військова частина вже залишала Німеччину. Тож ті діти були там випадково — останні радянські діти. На марки раптом об’єднаної Німеччини батьки купували їм речі на виріст, так, щоб вистачило надовго — назавжди. Хтось навіть купив п’ятирічній донечці вечірню сукню в лелітках на випускний; батьки Маші роздумували, чи не взяти про всяк випадок весільну сукню?
— Не взяли, — Маша вдала, що сміється.
Усі знали, в Союзі таких суконь, курток, кросівок ніколи не було. Щоправда, самого Союзу теж уже не було, але у військових містечках в це достеменно ніхто не вірив, — окрім, звісно, тих, хто обмінював КрАЗи на мерседеси. Втім, Маша вірила Ромкові...
Одне слово, в спорожнілому гарнізоні було трохи зайвого бензину, а в радянських дітей, що ще залишалися у Німеччині, — трохи фантазії та багато часу. Тож за порожніми боксами щось палало, доки останні дорослі зосереджено розбирали, купували, обмінювали і пакували.
— Вона дівчинка. Вона не стрибне, — сказав хтось з хлопчаків. — Дєвчонка!
Ті діти не знали про давнє свято Івана Купала, коли стрибали через вогонь і хлопці, й дівчата. Стрибали, навіть взявшись за руки — вогонь поєднував. Вогонь очищав — все списував, як війна.
— Вона не стрибне, точно! — піддакнув товаришу Ромка.
І наша Маша стрибнула. Вона ж і тепер смілива. І з дому втекла так, наче просто перестрибнула на інший бік.
Але ж справді — дівчинка. Волосся в неї було надто довге, аж до сідниць. Його майже й не обпалило. Просто злякалася, просто збилося дихання, просто обвуглені кінчики довгих кіс.
— Ну от, тепер батькам пожаліється... — буркнув хтось.
— Не пожаліюсь, — сказала Маша.
Тоді хлопці й взялися під’юджувати один одного. Стрибати через невеличку калюжу було тепер завданням, яке під силу й дівчаті.
— Дивися, косу не обпали, — кричали й стрибали все далі крізь вогняні лабіринти. Сміялись. І Маша стрибала з ними — тільки шарфом підв’язала довге волосся. Хлопцям стало замало стрибків.
— Усі ці калюжі — дурня! — сказав хтось.
Маша вже і не пам’ятала хто. Дітей лишалося мало, із різних класів...
— І хтось запропонував: «А якщо патрони у вогнище? Хто не боїться?» Ні, я їх відмовляла... Але не дуже. Я збрехала Ромкові, що в мене болить живіт. І він пішов зі мною, провести мене додому. А що ще було робити? Ну не жалітися ж? Ми ж не стукачі якісь.
Того хлопчика, якого тоді убило, Маша не знала. Його фотографія потім висіла у порожній школі — німецькі діти, мабуть, ще застали її на стіні.
Це така дивна розвага — кидати патрони в багаття. Як російська рулетка, тільки безжальніше. Летітиме в будьякий бік, і вже не зупиниш нічого. Це як розпочати війну.
Хлопців лупили батьки. Навіть нечесні генерали, можливо, відклали задля цього свої бронетранспортери та мерседеси. Хлопців обіймали матері, забули на час про останні покупки, про валізи, що відмовлялися застібатись.
А потім усі повернулися до Союзу — тобто до України, Грузії, Казахстану, Вірменії, Росії... Все починалося наново. Тільки всередині все, мабуть, було в людей старе. Нікому нічого не списувалося, крім генералів, — і навіть якщо стрибнути через вогонь.
Машині шуби
Маша подзвонила знову, обережно перепитала, чи знайшовся дідусь, — і так знайшлася сама.
— Що з тобою сталося? — запитувала її тітка.
Що з нею ставалося всі ці роки, думав я.
— Нічого такого, — відповідала Маша. — Все добре, — й погрожувала, що кине слухавку, якщо буде надто багато питань.
Маша знайшла того, кого шукала. Вісім років тому вона приїхала до квартири Лисицьких у Санкт-Петербурзі — ніхто не відчинив їй дверей. Не з жорстокості, просто нікого не було вдома. Тож Маша залишилася на сходовому майданчику. Чекати, як маленький тихий солдат. А сусідам це не сподобалося... Й ось тоді наша Маша вийшла в нічний Ленінград, і так уже йшла і йшла вздовж ріки, як її прабабуся Ніна. Маша, як і вона, не збиралася повертатися.
Життя виявилося, звісно, не таке, як на її малюнках, але місто справді було прекрасним.
— Так, Ленінград гарний, — погоджувалася Оля. Вона ніколи не бувала в Санкт-Петербурзі, а тільки у Ленінграді, та й то проїздом.
Машине життя кудись йшло, довго-довго, як трамвай до гуртожитку на околиці. Маша брехала хлопчику з тонкими плечима, що вчиться у інституті, хоча волосся, напевно, пахло якоюсь шашличною, де вона мила посуд, а не бібліотекою. Все треба було ще трохи — потерпіти, попрацювати, вибратися... Справді почати вчитися, прийти до Ромки в модному платті та зі студентським посвідченням — аби він побачив: вона приїхала не дарма.
— Я ж вам подзвонила, — казала Маша. — Ви знали, що я в порядку. То й все. Я маю право на власне життя. Я й зараз не хочу до вас.
— Але твоя мати...
— Не хочу про неї чути.
Скоро Маші здалося, що вчитися пізно. Ромка любив її й так — іноді. А іноді любив іншу. Та тільки у Маші було руде волосся аж до самих сідниць. Коли Ромка в черговий раз її кидав, Маша спала з якимось художником, який, здається, більше любив хлопців — зате вчив її малювати. А взагалі — Маша раптом обурилася — вона не збирається тітці описувати все своє життя... А тепер? Тепер у Маші кредит, і якщо все піде за планом, то буде свій магазин з шубами, на проспекті...
Поки що Маша працює на ринку.
— Спочатку працювала на дуру одну, втім, і тоді крутилася. Докладеш іноді «лівий» товар... Знайома мала виходи на виробників із Новосибірська. Коротше, в мене тепер своя ятка. Тільки алергія в мене на нутрій цих і песців чортових. Кажуть, астма починається, все в хроніку переходить. І тут теж, знаєш, Олю, ні чорта нема лікарів нормальних. А ще друга столиця! Іноді думаю, може, кинути все це й малювати, як я й хотіла. Але ж Ромка... І жити в Пітері дорого. Але до вас я все одно не поїду, навіть не думай, Олю. Я цю вашу квартиру тісну ненавиджу, і опіку вашу, і матір, якій на мене плювати, а тільки би все горілку... Привіт діду й Марусі, — і Маша все-таки кинула слухавку, й навіть мені не передала привіт.
І нічого, виявляється, з нею не сталося з того, що, як лякали в міліції, показують по телевізору. Або сталося — тільки вона нам про те не сказала.
Тамара кричала аж з іншого боку Європи. Погрожувала летіти в Пітер першим же рейсом. Тільки який сенс? Маша ж сказала — не хоче її. Тамара б тільки дарма змарнувала шанс легалізуватись — і з давно протермінованою туристичною візою їй вже не повернутися до мандаринів. От якби Оля...
— Та як я її заберу, Тамаро? — відбивалася вона від сестри. — Насильно? Їй там, здається, нормально. Шуби якісь продає. Хворіє правда — ця її алергія. З Ромкою, тим, ну ти знаєш, сином Лисицького щось у неї... То разом, то ні. І художник якийсь... дивний.
Менш ніж за місяць Маша знову передзвонила.
— Ви мене наче зурочили, — кинула в слухавку. — Помру я тут з цими нутріями.
Та Маша насправді не помирала. Просто Ромка Лисицький остаточно кинув її. Вона тоді теж — наважилася все кинути. Їхала майже додому — поверталася в Україну. Але не до нас, до тітки Галини, в ту саму квартиру, де бив усіх своїх жінок п’яний майор. Ромка одружувався — не з Машею. Художник повертався до Києва. А тітка Галина готова була прихистити Машу хоч назавжди — майбутня невістка не претендує на кімнату в дев’ятиповерхівці біля аеропорту. Де там, навіть у гості не їде. Тож Маша все собі вирішила — вона відпочине, дивитиметься, наче колись, як сідають сріблясті авіалайнери... Донецькій квартирі Маша, видно, усе пробачила, а матері — не захотіла.
— Та що вона собі думає! — кричала Тамара аж з сонячної Іспанії. — Я рятувала нас, як могла! Ольцю, забери цю засранку звідти! Мені би ще рік, і я б легалізувалася... Я би й Машку тоді забрала сюди, нехай би жила по-людськи.
— Якщо Маша захоче, Томко, — поправляла Оля сестру.
— Ох, я би їй мізки вправила!
— Може, у тому-то й річ...
Втім, Мама Оля таки їде слухняно за Машею до Донецька і повертається скоро — сама.
Чиста земля
— А якщо б там хтось збудував дім? — питає полковник чи то у мене, чи то у тиші в квартирі.
Ми з тишею мовчимо. Але ж і так ясно: іржавий винищувач — це не дім. Та й ніхто вже нікуди не полетить. Навіть якщо молодший Клейно раптом згадає про батькову мрію, примчить, привезе чарівну коробку і керосин, і навіть міліцейський супровід із мигалками. Полковник не полетить — він уже ледве ходить. Та і часи не ті. Це в 90-ті комусь здавалося, що свобода — це коли дозволено все, навіть подарувати винищувач батькові на ювілей. Та й те, що сталося на аеродромі... Що як машина підведе або серце — сказали ж тобі, Цілику, що воно старе. З чверть століття тому сказали. Вже хіба душа полетить у небо, а душі коробка приводів ні до чого.
— Немає сил, Доме, — визнає полковник. — І що, гад я, що копати їм не дозволив? Може, то мені кара?
Дзвінок лунає суботнього ранку — в цей час ще минулого серпня Цілик збирався би в гості до літака. Тепер лежить, ще не вставав навіть. І на дачі після авіашоу ми, звісно, не були ні разу. Та що там, старий взагалі не виходив на вулицю.
До телефону підходить Маруся.
— Так, доброго дня, Надіє Іванівно. Так, я впізнала, звісно. Я дуже рада вас чути. Ми вже давно...
Я підхожу ближче — послухати. Пані Надія ще ніколи не дзвонила Марусі. Та, виявляється, й тепер телефонує не їй. Маруся кличе діда до телефону й обережно допомагає йому сісти на табурет.
— А звідки у вас мій номер? — питає полковник.
Він говорить тепер тихіше — так, наче більше вже не перекрикує авіаційних моторів. Він і пахне тепер інакше — кожна нотка м’якша й ніжніша. Та я все одно добре вмію його читати: старий хвилюється.
американці, кажуть, так хотіли дослідити його секрети, що обіцяли сто тисяч усякому, хто доставить їм цей літак — але ніхто не зміг.
витягується, мов на плацу, посеред городу, між ледь видимих сірих парів землі.
я ж таке за півкілометра чую. Ось якби на сусіднім городі, там, де алкоголік, який доносив на нас, ось тоді би... І він би віддав археологам ту ділянку просто за кілька пляшок горілки. Але хто запитує пуделя?
— Що ви... Скільки? Та ви жартуєте... — він замовкає, дивиться мені в очі, ніби хоче поради. — Вони точно стільки заплатять? — питає нарешті. — Так, я розумію. Добре. Але це неможливо так зразу. Потрібен час. Так, дякую вам, що ви не влізли туди, як злодії!.. Мені місяць потрібен. Так... До дощів.
І полковник уперше після хвороби рішуче перевдягається, поправляє перед дзеркалом комір, знімає з гачка авоську і шкандибає до виходу.
— Діду, ти що, йдеш кудись? — Маруся хапає старого за руку.
Він вдає, що не розуміє:
— На дачу, куди ж іще?
— Але тобі не можна...
— Та все буде добре, ти не хвилюйся так, — каже полковник і додає неспростовне: —Марусю, ти ж знаєш, як воно, коли тебе не пускають... Дом! До мене!
І я тут як тут.
Але йдемо ми не на дачу. Ми рушаємо в захопливий тур — пунктами прийому металобрухту.
Здати літак на металобрухт непросто. Цілий, з крилами, хвостом та зірками, його не здаси. По-перше, не донесеш. Це тільки син Клейна міг пригнати транспорт з мигалками. Та й запитання виникнуть. Де купували, пане? По чому? Ай-ай, там, на сході країни, люди, мабуть, переживають і нарікають, мовляв, при Союзі не було такого: і завод працював, і літак височів над парком, охороняв — щоб стара війна ніколи сюди вже не повернулася. Щоправда, я чув, один старий літак — не військовий, а звичайний АН-10, в якому за СРСР працював кінотеатр у спальному районі Львова — опинився врешті просто поміж городами в кінці вулиці Стрийської. Але замість того АН-а у сквері поставили церкву, тож львів’янам немає на що жалітися. Рештки літака ніхто не ховав під брезентом, і навіть хлопчаки з Лепкого їздили подивитись на них — від АН-а тоді вже майже нічого не залишилося, бо частинами здати літак на металобрухт ще так-сяк можна. Поміж городами лежав тільки великий, схожий на китовий, скелет.
Тепер на металобрухт можна здати все. На пункти прийому, певно, цілі заводи зносять по кісточці. Тож варто спробувати. Старий прокашлюється:
— А ви організовуєте самовивіз? Металобрухту...
— Дідулю, йшов би ти звідси!
Ну так, це, якби хтось прийшов із картою каналізаційних люків, вишок ЛЕП та інших українських «родовищ» кольорових металів. Ні, хочеш здати — то сам і вкради.
У той день ми не знаходимо нікого, хто нас з полковником хоча б вислухав. Ось так хочеш позбутись винищувача — а ніхто не бере. Але старий не здається. Навіть оживає потроху.
Оля вмовляє батька залишатися вдома, та марно. Щойно Маруся втратить пильність — і дід тікає. Намагається вмовити ті контори, де вже бував, забувається, йде по колу. Спочатку запитує загалом — про ціни, порядок, транспорт, а тоді й зізнається навіть. Мовляв, є в мене старий літачок... Але хто повірить якомусь старому з пуделем? Чи то, може, справді винищувач не потрібен нікому? А був же час, МіГ-15 мав ціну. Коли він з’явився в корейському небі,
— Ніхто! — втішається досі полковник. — Радянські літаки ніколи не перетинали лінію фронту. Нас же там, у Кореї, ніби і не було... — він сміється і пахне... не знаю, війною? — Радянський льотчик не повинен потрапляти в полон.
І ніхто не потрапив. Але МіГ-15 таки опинився в американців, хоч і занадто пізно. Якийсь північнокорейський пілот викрав літак і полетів собі, наче птах, на волю. Приземлився поблизу Сеула, немало здивувавши тамтешніх. Може, й полковнику варто було так утекти? Щоправда, через ту втечу начебто стратили кількох друзів корейця. МіГ тепер — експонат музею, здається, в штаті Огайо. Кореєць змінив ім’я на американське, познайомився з президентом Ніксоном, а тепер, мабуть, уже на пенсії, гуляє узбережжям Тихого океану. І навіть книжку написав — називається «МіГ-15 до свободи». Так принаймні стверджує «Голос Америки» в нашій мушлі. Полковник книжку не читав — нема її в українських книгарнях.
Він підіймається важко, треба знову рушати:
— У нас місяць. Вірніше, вже двадцять п’ять днів... Ми маємо позбутися літака.
І я слухняно слідую за старим. Як завжди. Та цього разу, виявляється, наш похід не звичайний. З мішка за плечима полковника стирчить якась пилка — а я й не винюхав удома.
— Що ти дивишся, дурнику? — старий підморгує з-під сивого пасма, що знову впало йому на очі. — Думаєш, що там у мене? Чи не збираюся я тебе розпиляти? — він сміється, хай мені бультер’єр, це здається йому смішним! — Ні, не збираюся. Це в мене майже пила «Дружба». Як думаєш, правда, що її назвали на честь «возз’єднання» братніх народів?
Чого не знаю, того не знаю. Мене більше цікавить, що він робитиме з цією пилою — це, звісно, ніяка не «Дружба» — болгарка. Невже він збирається різати... Й де він її узяв? Каже, позичив. Та покажіть мені дурня, що довірив болгарку цьому божевільному? В нього ж трусяться руки.
Але спершу полковник не ріже, а гладить крила, змітає ганчіркою пил. Застигає. І раптом я бачу, як риси його викривляються і згинаються плечі. Все без жодного звуку — німота, остаточно зламалося радіо.
— Дурак! — він виштовхує з себе слово.
Я думаю, це полковник до мене. А він раптом б’є себе по чолу й все повторює це: дурак. Потім хоче вдарити і літак теж, заносить руку і — зупиняється.
— Все добре зі мною, Доміку, — каже, а я відчуваю якусь вологу біля очей. Напевно, я теж пахну тепер солоним. — Знаєш, там, у лікарні, я думав: ти теж мене пам’ятатимеш злою людиною.
Старий, та я й сам доволі сердитий пес, хочу сказати я. Нормально бути сердитим — коли є причини. А те, що ти недолюблюєш псів, то, певно, якась тварюка вчинила негідно, коли ти ще був малий. Хіба мало таких собак?
Довкола вогко й пахне землею, мертвими рослинами, погубленими недавньою археологією, й тими новими, що проростають назовні тепер, крізь розриту, розбурхану копачами землю. В неї ще є трохи часу до холодів.
Полковник сідає поміж болгаркою й мною, і, я думаю, він розповість тепер щось важливе: про Корею чи Африку — де там він воював разом з таким металевим птахом. Та полковник говорить чомусь про дитинство. Встає,
— У мене в дитинстві був пес. Його звали... Та яка різниця, як звали пса, правда? Він був такий смішний, як ти... Ми з тобою ще маємо завершити дуже важливу справу, — полковник нахиляється за болгаркою. — Ми ж маємо якось позбутися цього... Нам такі гроші дадуть за землю, що одразу Марусю вилікуємо.
Та старий ледве може піднести болгарку так високо, щоб дістати до крил. Вона не важка — це він раптом ослаб. Дарма крутиться диск, дзижчання дарма розриває вуха.
— Не можу я, — каже полковник.
Ми йдемо назад уже в темряві. Маруся та Мама Оля, мабуть, хвилюються.
— Дякую, що позичили, — полковник повертає пилу — кому би ви думали — діду Євгену.
Сусід мовчки киває, бере пилу й зачиняє двері.
Надії ніякої. Певно, полковнику доведеться збрехати щось і знову відмовити американцям із Сан-Франциско. Не показувати ж їм винищувач на городі?
Кілька днів старий знову нікуди не ходить і не встає з ліжка.
Але це не кінець історії — лунає дзвінок у двері:
— Міліція! Відчиняй давай, діду!
Старий благає міліціонерів говорити тихіше. Нехай онука не чує...
— А коли ми тебе посадимо — це теж буде секрет?
Старий блідне, осідає повільно в великому кріслі своєї жінки. Пахне раптом ними всіма — тим, від кого його тепер можуть забрати — Марусею, Олею і Тамарою, яка все ж приїде колись, і Машею, яку він ще сподівався побачити. А кров пахне соромом — хоча в чому він винен? Але так, соромно буде перед качками. Добре, що зараз Маруся спить і не чує.
Видно, хтось з тих, кого полковник так гаряче переконував, що літак є, таки повірив божевільному з пуделем. Та ні до чого доброго це не призвело.
— Але є варіант, — підморгує міліціонер. — Просто подаруй його нам.
— Кого? — не розуміє старий.
— Винищувач свій! Покажи, де він. І все... Жалітися ти ж все одно не зможеш.
Полковник вдягається, і вони одразу ж їдуть на дачу — без мене, звісно.
Старого довго нема. Надто довго. Міліціонери прибили його на городі — як свідка або заради сміху. Закопали, на ділянці, й навіть не знають, що рано чи пізно там працюватиме археолог Надія Іванівна, і американці із Сан-Франциско точно знайдуть принаймні одне тіло.
Та старий повертається. Сидить у кріслі похмурий. Оля переживає, приносить таблетки, змушує батька лягти. Та я чую радість. У темряві мій полковник сміється.
— Доміку, вони забирають його! — шепоче. — Як є, цілим. Сьогодні вночі. Ось зараз! Сказали не потикатись туди. Вже завтра його не буде. Не буде... Вони продають його у якийсь приватний музей.
Що ж, більше ніяких страшних таємниць — принаймні не на городі.
Усе йде чудово. Американці платять полковнику, як домовлялися. Вочевидь, достатньо, аби Маруся могла негайно рушати в Берлін.
А ніяких кісток немає під дачею Цілика — я це знаю і знав завжди. Жодної кісточки Homo Sapiens. Господи, та
Втім, під іншими дачами таки виявлять поховання — тільки, на жаль, не батька того львів’янина з Сан-Франциско — рештки жінок і дітей.
Коли ми приходимо на город, літака вже, звісно, немає. А може, його й не було ніколи? Тільки запах машинного масла, вітру та керосину. Тільки брезент і розірваний целофан на землі. А довкола дачники все обговорюють, як тут копали й носили ящики. І ще, скільки хто заробив.
— А чого в нас не копали? Я в себе під буряками знаходив був кістку...
— Та де! А грошей то скільки дали дураку?
— Ой, та уймися!
— А звідки ці американці знають, чиї то кістки? Може, то і не їхніх...
— І в вояки того копали? В Цілика-а? Не побоялися? Я все думала, в нього в теплиці тій величезній ракета.
— Яка ракета?
— Ядерна! А яка ж!
Усі сміються.
— Баб Пашо, ну ви даєте... Україна ж відмовилася від свого ядерного потенціалу! Це треба знати!
Ще кажуть, копали аж на десяти ділянках — на дев’яти виявили людські кістки. Тільки одна ділянка виявилася «чистою».
Жінки, на городах яких рясно цвітуть гладіолуси, а на хустках — троянди, ще довго не могли заспокоїтися:
— І як то, у всіх є кістки, а в нього нема? Шо то таке? Може, він їх викопав — і його собака страшний усе згриз... Страшне! То ж стріляли людей ні за що.
— Так такі ж і стріляли, як цей...
Старий прибирав на своїй землі. А люди говорили і говорили. І троянди на хустках хиталися в такт словам.
Я й сам не вірю. Як так? Город Цілика оминули всі війни, убивства, мори. Ця територія завжди була місцем, де щось росте та цвіте. На всю глибину цього саду — саме тільки життя. Люди з лопатами дарма перевертали землю. Піт дарма лився з лобів. У цій землі вже й так доста поту. А крові нема. Ну ось буває й так. Хочете — смійтеся. Диво, звичайно, це диво — або лише випадковість.
Порожнеча
Мама Оля розповідає, вони з малою — тоді ще справді малою, всього чотири — збиралися до скверу перед Собором, на гойдалку. Маруся пішла до кімнати, взяти улюблену ляльку. Дівчинки все не було, а потім Оля почула розгублене «мамо, а лялі нема». Доню, ну ти пошукай, відповідала Оля — не хотіла вже роззуватися: може на скрині? «Нема скрині» — відповіла дівчинка. Й це відтоді бігла Мама Оля коридорами поліклінік, тягнула доньку за руку. Донька — тягнула за руку свою невидиму ляльку. Лікарі хитали головами, щось казали про ризик пошкодити судини при спробі оперувати, про проблеми з тиском.
— Ось рецепт — краплі, таблетки...
— Вона від них буде бачити?
І так по колу. Та Мама Оля нікого не слухала. Де є ризик — є і надія. Тільки старий професор в обласній лікарні був достатньо уважним і добрим, аби викликати в Олі довіру. Він довго дивився на Марусю крізь власні окуляри з товстим склом, крізь безліч складних і тому, мабуть, важливих приладів. Він звертався до Олі не «мамашо», а «пані Ольго».
Старий професор сказав: Марусі ще можна повернути зір. За кордоном вже успішні такі операції (чи він насправді сказав: вже бувають успішні?). Це лише питання часу і грошей. А зараз треба спостерігати динаміку. І таблетки, і краплі, так... Прийдіть, будь ласка, за місяць.
— І не хвилюйтеся. У вас така чудова розумна донечка. Усе буде добре.
За місяць, день у день, Мама Оля знову вела Марусю до професора.
— Доктор Зарецький? Та в нас такого, здається, й немає.
Мама Оля не збиралася здаватися. Як це немає? А ну подивіться уважніше. Перевірте! І справді, дівчина в реєстратурі була новенька, вона не всіх знала.
— Так що, можна до нього?
— Ні-ні, — відповіла старенька жіночка, з тих, хто працює в реєстратурі все своє життя. — Доктор Зарецький уже не приймає.
— Добре, а коли прийматиме...
— Вибачте, але професор Зарецький помер три тижні тому, — прошепотіла реєстратурна довгожителька і додала: — Він був найкращий... Мені шкода.
Професор, звісно, не мав права вмирати. Цей збіг обставин так спантеличив Олю, що в той день вони з Марусею не пішли до жодного лікаря й ще довго до лікарів не приходили. Дорогою додому Оля тоді купила Марусі книжку з малюнками.
— Скоро ти зможеш побачити, а поки що, доню, все одно я тобі читаю. І я все-все тобі опишу...
Таких книжок Мама Оля ще купувала багато. Це стало її ритуалом, маленькою пожертвою богу зрячих дітей.
«Це питання часу і грошей. Усе буде добре».
Час вже пройшов. І грошей досить. Старий полковник десь роздобув суму, якої ще бракувало. Каже, продав ділянку на Замарстинові. Та хіба вона стільки коштує?
Уже і валізи зібрані, а Оля все ніяк не наважиться вийти з дому.
Довіра
— Vielleicht werden Sie sehen können. На лівому оці зір може відновитися майже повністю, з правим будуть певні проблеми, ризики...
Але, Господи, ціле око? Чудово!
Та Маруся розповідає про все якось дивно. Без тих почуттів, на які я чекав. І пахне вона так само, як коли їхала звідси кілька тижнів тому. Втім, я ж знаю вже: мрії завжди так і здійснюються.
— Доміку, знаєш, було майже не страшно. До операції. Але після... Я не знаю чому, але знову бачити виявилося так дивно. Все... не таке. Розумієш мене? на честь унії. Але що ж. Таке трапляється і з людьми, які добре бачать.
І я намагався, звісно, її зрозуміти. Так, світ, який вона пам’ятала — дами з сервізу «Мадонна», очі — щасливі мамині й ляльчині пластмасові, яка-небудь ложечка з вензелями чи жовта кульбаба — саме цей світ Маруся, мабуть, хотіла собі повернути. Всі тепер були незнайомці, але заплющиш очі — і впізнаєш голоси. Вона каже:
— Вікна були зашторені, сутінки у палаті. Але все одно так... дивно. І боляче. Може, від металевих відблисків, Доміку? Та я просто... повернулася в порожнечу, в те, що зрячі називають темрявою. Добровільно, розумієш? — вона засміялася, та я чув страх і притискався до неї. — Доміку, вони питали мене: Können Sie etwas sehen? Казали: Bitte, nicht die Augen schließen! А я їм відповіла: бачу. І знов очі заплющила.
Та іноді мені здається, що насправді Маруся й далі нічого не бачить. Зрозуміла, що їй непогано у цих її сутінках, тільки навчилася прикидатися.
— Я бачитиму все краще й краще, — каже вона. — Це точно. Ти не знаєш, де моя книжка, мам?
— Яка?
— Та, яку вчора Генріх приніс.
Ні, звісно, Маруся бачить — он же читає. Щоправда, водить пальцем по сторінках, зовсім, як і колись, брайлівськими казками.
Товстенький, пропахлий пилом і Генріхом, томик лежить перед Марусею. Тюль колихається, майже торкається сторінок. Маруся мружиться. Сильніше. Сильніше. Так, що течуть сльози. Вимовляє вголос невміло довгі німецькі слова:
— Треба вивчити... Як же це... Waffenstillstand.
І раптом погляд її застигає. Стає таким, як колись. І я думаю, та не може бути такого слова: вона не читає — вона все вигадує. Все чисто вигадує. Як її мати.
Вони почали вигадувати, брехати всім і одна одній, і зупинитись тепер не можуть. Вигадка заповнює всі порожнечі. Вони вдвох вигадують історії кожній речі — келиху, брошці, обручці. І так Маруся вигадала свій зір і весь світ — це місто і цю кімнату. І вигадує тепер мову — ніяка це не німецька! Німецьку Маруся досі ненавидить через радянське кіно про війну. Скоро постане ціла уявна країна. Зі своїми банкнотами, з урядом у залах Високому Замку. І Маруся ніколи не повернеться звідти.
А іноді, здається, все добре. Вона бачить. Я пам’ятаю, був вечір, і телевізійна вежа на Замковій горі засвітилась крихітними маячками — для літаків чи що? Червоний вогник добре видно з алеї Єзуїтського Саду.
— Що це там світиться? — запитала Маруся.
— Вежа, — відповіла мати.
— Вежа замку? — перепитала дівчина, пригадуючи, напевно, всі свої дитячі мрії про королівський бал. І скрикнула: — Господи, чому ж ми досі не пішли до замку! Я понад усе хочу всередину...
І тільки тепер Оля докладно все пояснила. Замку, збудованого королем Левом Даниловичем, немає — так давно, що всі вже й забули, що він колись височів над містом.
— Хіба ти не знала? Як так... У вас же навіть львовознавство викладали в школі.
Здається, Маруся й сама не розуміє тепер. Як це вона не знала, що замку давно немає? Що замки один за одним, зводяться та руйнуються, а тепер — є тільки пагорб, насипаний
Тільки за кілька місяців після тої розмови Маруся знову заговорила про Замкову гору.
— Я хочу побачити місто з… того пагорбу, — сказала вона, бо ще відмовлялась, як інші, запросто називати гору Високим Замком.
І ми вчотирьох рушили підкоряти вершину Львова. Мама Оля, власниця антикварної лавки, Маруся, студентка заочного відділення німецької філології, ледь живий полковник і я.
Дорога вгору важко дається старому... Ми відпочиваємо біля кам’яного лева. Лев такий жалюгідний, пошкоджений часом, дощами, кригою, балончиками з фарбою. Цей лев схожий на лева не більше, ніж я на королівського пса. Різко пахне серцевими ліками й Олиним переживанням за батька.
— Цю статую колись до ювілею унії сюди винесли, — каже Оля. — Але не донесли, здається, куди хотіли. Теж втомились, як ми. Тату, краще тобі? Може, повернемо все-таки? Або ти на нас тут почекай.
Та полковник хитає головою, всміхається:
— Оце ж я вже, мабуть, вище в небо ніколи й не підіймуся.
Коли ми добираємося до вершини, вже сутеніє. Очі Марусі фіксуються на далекій точці.
— Де наш дім?
— Он там, — показує полковник.
— Там? — Маруся витягує руку і мружиться, мружиться, мружиться... Бачить?
У певному сенсі ми обоє бачимо Львів уперше.
Якщо дивитися з Замкової гори, місто прекрасне, будинки в ньому — просто чиїсь будинки, без віку й історії. Церкви — просто церкви: найдавніша церква Миколая, і Латинська катедра, і три собори — Юра, Вірменський та Домініканський із псом на стіні, геть не схожим на мене. А он квадрат синагоги і прапор в’ється на Ратуші... Здається, доторкнися й відчуєш — кожен колючий шпиль, хрест і телевізійну антену. Запах дешевого вина і випадкові повідомлення вітру, як сторінки розірваної книжки летять в лице.
Якщо Маруся справді бачить тепер, чому ж не спитає про все те, чого раніше їй не розповідали? Про цілі споруди, раніше невидимі — крила радянського автовокзалу на Стрийській, багатооку брилу податкової, стрілу видавництва «Вільна Україна», цілі райони міста, звичайні спальні райони, де живе більшість львів’ян, — Сихів, Боднарівку чи Левандівку, де був колись перший у місті аеродром... Чому вона не спитає про звичайні дев’ятиповерхівки на місці гетто, про хрущівки у зелені, про залізницю... Марусю, ти дивишся? Ти бачиш?
Темніє. Пахне вином і сміхом. Місто світиться, як усі зірки неба. Як різдвяна ялинка.
Календар
Під кінець 2001-го Мама Оля й Маруся поклеїли в квартирі на Лепкого нові шпалери. Стало гарніше, хоч запах клею — лайно. Втім, цей дім уже, мабуть, не зіпсуєш нічим. І ось немає тепер квадратного сліду від всіх тих календарів, і можна обійтися без них. Зрештою, сама ідея міряти час картинками на стіні — це вчорашній день.
Археологія
Нема чого так хвилюватися, так вже бувало. Чужий уже був на городі, навіть нишпорив у теплиці. Та й компанії молодих людей часом гуляють тут, забрідають випадкові туристи. Хтось шукає кладовище військовополонених, хтось — просто пригод. Вам не сюди — полковник роздратовано вказує заблукалим дорогу:
— Хіба не видно, що тут город, а не цвинтар?
Та ці чужинці не заблукали. Їх троє. Літня пара: він давно пахне нею, вона — ним, і обоє — цілим букетом хвороб і містом. На старій — смішна біла панамка, на старому — смішний солом’яний капелюх. Третій чужинець — чоловік молодий і зовсім звичайний, наш, пахне діловитістю та одеколоном, купленим, мабуть, десь на Краківському базарі.
Трійця зупиняється біля нашої огорожі. Вони дивляться — хоча на що тут дивитися? Ніколи не бачили пуделя серед грядок? І я відступаю в тил, до теплиці, де летить у стіну з брезенту старий полковник. Хай начуваються, за мною все-таки авіація.
— Песик... — каже стара — англійською, хай мені бультер’єр. Мій рівень дозволяє зрозуміти гиденьке «doggy» — таке назвисько личило би якомусь Лумпу, а я пес великий, навіть занадто. Який я вам песик?
— Доброго дня! — гукає молодший прибулець кілька разів. — Певно, не чують. Але ж раз є пес, і господар має бути десь тут. Може, я зайду й загляну до теплиці?
Ні, нам тут бракувало тільки американців. Сподіваюсь, міжнародного скандалу та ядерної війни через наш винищувач не станеться? Вже ж ніби завершилася Cold War.[4] Хоча що я тямлю в геополітиці...
— Може, й нема господаря. Глянь, який він брудний. So dirty... Це, певно, бездомний пес, загубився або вигнали.
— Г-р-р-р, — я починаю панікувати, та, на щастя, чую знайоме клацання. Шелестить целофан і шипить брезент. Зараз побачиш, полковнику, яка в тебе делегація на городі. Казала ж Оля, щоб ми сьогодні сиділи вдома — не послухався. Ні, точно буде скандал — хоч би не міжнародний.
Першим заговорив наш, той, що облив себе одеколоном, вочевидь, готуючись до зустрічі іноземних гостей. А гості, виявляється, аж з самого Сан-Франциско. приклеєні до землі. Але, коли бачать нас, то погоджуються. Поставте себе на моє місце. Дайте нам дозвіл... Please. Ми ж все одно доб’ємося. Якщо треба, то в мера дозвіл візьмемо. Тут же рідні... Ви розумієте? Свідки їх бачили в пересильній тюрмі. А тут їх...
— Звідки ж ви тут взялися? — шепоче полковник.
Гості — львів’яни.
— Пан Андрій і пані Роза, — представляє їх молодик.
Вони народилися в місті, та мусили з нього тікати. Тепер у них тут дуже важлива місія... «Mission impossible», я би сказав, — провести розкопки тут, на Замарстинові, зокрема і на ділянці полковника Цілика. Чужинці геть божевільні — можу погодитись зі старим:
— Ви з глузду з’їхали? — перепитує він.
Кулаки вже стискаються, гнів труїть свіже повітря — від такого гніву, буває, не родить на городі картопля. В моєму старому, здається, є додатковий інстинкт, щось схоже на самозбереження, от тільки зберегти треба не тільки себе, а й землю. Але також, звісно, приховати від гостей заіржавілу таємницю позаду.
І старий полковник розпаляється не на жарт. Дозволити вести розкопки на цій ділянці? Працювати кому? Ар-хе-оло-гам? Рештки динозаврів шукатимете? Ні, точно здуріли.
— Але це ж дуже важливо, — виправдовується отой, що наш, вочевидь, підприємливий аспірант якого-небудь факультету тої-таки археології. — Не лише для цієї родини, а й для історії. Розумієте, є ділянки, позначені свідками. Деякі ваші сусіди вже...
Та полковнику не потрібні пояснення іноземних пройдисвітів. Перекопувати його землю? Ні, йому вистачило вже тих шахраїв, що намагаються пробратися до його квартири.
— Геть! І звідки ви тут взялися на мою голову? — повторює він знову.
Але диваки не здаються. Жінка навіть почала схлипувати. А старий в капелюсі раптом говорить до полковника українською, досить вільно, хоч і з акцентом. Та полковник нічого не хоче знати, він же сказав уже: це його земля. І тоді чоловік в капелюсі теж, як полковник, кричить, так, що, здається, лякаються навіть його супутники. Кричить, що в його любої Рози не залишилось в місті нікого й що ніхто не знає, чи батьків її розстріляли в гетто, чи, може, відправили в Белжець? І якщо відправили, чи дожили вони до того, аби зайти в газову камеру чи, може, померли раніше, у вагоні? І думати про це більше немає сил. А сам чоловік в капелюсі — українець, батько й дядько — священики греко-католицької церкви...
І тут я згадую одну з численних Олиних вигадок — ту, з якою вона продала обручку з цирконієм одній літній парі, чимось схожій на цю: «Якщо розповісти історію про цю обручку — велике кохання, війна, він — єврей, вона — українка, чи навпаки — можна просити триста». То невже вони справді є — ці закохані?
Але ні, Роза й Андрій у Львові були дітьми, вони познайомилися вже там, у Сан-Франциско. Та й на пальці у Рози, здається, справжнісінький діамант.
— Роза вже ніколи нікого не знайде, але поїхала зі мною в цю складну подорож. Краще знайти хоч щось, хоч когось, — вже спокійніше говорить містер Андрій зі смішним акцентом. — Спочатку городами ходив Павло, наш помічник, — він киває на аспіранта. — Але дачники відмовляються, а я не розумію чому...
— Для чого ви все це мені кажете? — хоче зупинити чоловіка полковник, та чоловік із Сан-Франциско (чи то чоловік зі Львова?) не хоче спинитись: — Люди тут ніби
Кров прибульця тхне відчаєм. Та найдивніше те, що і кров полковника тепер пахне так само. І я боюся за нього — серце ж. Він же просто не може дозволити ці розкопки, навіть якби й хотів. літак, певно, не лише пахнув, а й виглядав вороже. Вони так тоді і не познайомились. Та й допомога археолога виявилася непотрібна. На ділянці ж не було нічого.
— Ви здуріли, — повторює він, та виходить уже зовсім непереконливо. — В мене тут... В мене... Грядки, картопля... Моїй родині хто ж їсти... Балаган! — полковник задихається, замовкає, дивиться кудись — крізь непроханих гостей, крізь сусідські паркани, кудись далеко на схід.
— Тут їх розстрілювали, — повторює чоловік у смішному капелюсі.
— Німці? — питає полковник, і, я думаю, що, може, він і погодиться попри все. Тільки куди подіне літак? Бо справді може вийти скандал.
— Знаєте, ймовірно... — американець раптом вагається.
Мабуть, щось у полковнику його насторожує. Може, військовий плащ, що висить при вході в теплицю? — Бачите, свідки не можуть сказати точно, вони були дітьми, і...
— Не німці. Енкаведе? — питає полковник.
Усі кивають — і тут же лякаються. Бо старий знову мовчить. Жінка вирішує втрутитися:
— Ви не хвилюйтеся, — тарабанить своєю англійською, хоч їй самій не завадила б ця порада. — We will pay you.
— Вони вам заплатять, — перекладає її слова молодик.
Дарма вони це, не варто було про гроші. Треба знати полковника. Він наче знову сказився:
— Не треба мені платити! — кричить. — Подуріли! Це мій город. Це моя земля, — полковник махнув на гостей рукою й поплівся геть.
— Ну пожалуйста! — прокричав раптом Андрій російською.
Старий озирнувся:
— А чого ви до мене російською раптом? Думаєте, мова щось змінює? Думаєте, що я... — він мовчить, ніби видобуває з пам’яті щось важливе чи, навпаки, ховає. А тоді вказує пальцем на землю під гумаками: — Хто там у вас?
— Так батько ж. І брат його.
Я знаю, про що мій старий думає. Він сам так ніколи і не знайшов... Його батько був і вже залишиться «зниклий без вісти і без толку».
— Добре. Але під теплицею копати не будете. Там цінні... рослини цінні. Знайдете тут, то знайдете.
— Але ж... — пробує торгуватися аспірант.
— Я вам сказав. І тільки в моїй присутності. І щоби без вибриків.
Вибриків не було. Були люди з лопатами та ящиками. Ящики готували для кісток.
— Навіть не підходьте сюди. Дом! Охороняти!
І я охороняв. Навіть гарчав, коли хтось наближався до літака — аби полковник почувався спокійно. Я вглядався в розриту землю — без цікавості, якщо чесно. Я ж то одразу знав, що там є під гумаками полковника, а чого немає.
А за якийсь час до нас на город ступила — хто б ви думали — Надія Іванівна.
— Доброго дня, — я знаю, вона впізнала полковника. — А я археолог. Мене попросили допомогти тут... А ви... Вона, певно, хотіла перепитати, чи полковник часом не дід її маленької подруги. Та полковник, боронячи свій
— Хіба що там... — несміливо сказав хтось, вказуючи на величезну теплицю.
— Ні! — закричав полковник. — Не можна там! Звідки ж ви тут взялися на мою голову?
Переконувати не було сенсу. Та й перекопувати направду теж. Люди пішли.
— Город мені загубили... — бурчав полковник і поспішав додому. До біса врожай і американські гроші. Головне, таємниця залишилась таємницею. Поки що. А гроші можна віддати Олі — в скарбничку для лікування.
Чи, може, вистачить на коробку приводів для винищувача?
Небо
Собаки в небо не дивляться. Хіба що у небі качка чи інший якийсь птах. Але винищувачі, звісно, не дичина, тож псу немає на що глядіти.
Ви спитаєте, а чого ж ми тоді з Марусею прийшли туди, на Скнилівський аеродром? Що забули на авіашоу незряча дівчинка й пес? Так, краще було б, якби ми залишились вдома. Та ми дуже хотіли бути там з нашим старим.
Він аж сяяв. У той день взагалі все сяяло — наш полковник, і сонце, і техніка. І заздрістю до молодих пілотів кров старого майже не пахла — майже.
На аеродромі гули, злітаючи, літаки і гули натовпи. А керосином тхнуло аж так, ніби тисячу впертих полковників розізлилися разом.
Люди задирали голови, діти тицяли в небо пальцями. Всі, крім Марусі, мружились. І посміхались всі. Солдатську кашу із запахом згірклого масла — військовий делікатес — накладали у металеві миски усім, крім мене. Каші мені остогидли, та в животі урчало — а може, це джміль пролітав біля мого вуха. Я ліг на траву, міркуючи, що Маруся могла б поділитися, а вона сиділа, схрестивши ноги, і наминала кашу. І я задрімав на сонці.
Полковник десь вештався зі зграйкою таких самих льотчиків-пенсіонерів. І Оля кудись запропала, обіцяла скоро повернутись — може, хотіла швиденько купити декілька антикварних АН-ів.
Спека пахнула солодко потом і дешевим дезодорантом. Все було добре. Так добре, що тільки це мало насторожити.
Той літак вже летів над нами. Я не бачив — собаки ж не дивляться в небо. Тільки страх, оглушаючи, вдарив мене у ніздрі.
Винищувач летів на рівні моїх очей. А вітер приносив заблукалі сніжинки з високих тополь.
Винищувач летів крізь людей, крізь їхні паперові тіла, які раптом нічим не пахнули. А від землі піднімався запах сухої трави й волошок.
Винищувач вибухнув — але я і тоді не вчував вибуху. А солдатська каша все пахнула згірклим маслом в гарячій мисці.
Зависнули в небі білі парашутисти. Люди бігли й кричали. І пахнули тільки солодким потом і тими своїми дезодорантами.
І я теж кричав, і Маруся. Я тільки не міг розібрати, що саме вона кричить. Здається, вона все повторювала питання:
— Це літак? Це літак? Це літак?
Оце мене чомусь і вразило найсильніше. Я подумав, як вона знає? Я хотів, щоби вона не знала. Понад усе хотів. Аби вона теж чула тільки запах трави й волошок.
Але все одно — прибіжить Оля, вона, як завжди, щось вигадає. Забере нас із цього поля, де звідкись взялись у кінці липня сніжинки з високих тополь. Маруся повірить: в останню мить літак стрімко піднявся в небо, він витягнув — так, як колись її дід, проти законів фізики. І поки мала у це віритиме — так буде. Тільки Іван витягував над безлюдним степом. Бог теж, вочевидь, любить тишу — дива не стаються при свідках. І навіть із щасливчиками.
— Це літак?
Я не можу відповісти Марусі. А Оля з’явиться, і щось вигадає. Оля ж з’явиться?..
Люди тікають. Люди штовхають, не помічають дівчинку і собаку. Люди шукають своїх. Йдуть туди, де винищувач виконав свою роботу — не там і не так — але винищив. Люди шукають своїх. І на мить, прости Господи, я розумію, за що полковник тебе недолюблює. Треба вибиратися звідси. Я за Марусю відповідаю. Можливо, тільки я тепер і відповідаю за неї. Може, нам теж треба шукати своїх? Тільки як? Серед усього цього…
Я ж не візьму тут слід, я чую тільки запах сухої трави і згірклого масла, і дешевих дезодорантів. Я знаю, треба вдихнути, наче розплющити очі. Припинити цю захисну реакцію. І я вдихаю, вдихаю, вдихаю — і задихаюсь. Я не можу видихнути цей жах.
Заспокоїтись і згадати: руки полковника пахнуть землею з городу на Замарстинові, яблуками і хлібом. Руки Олі — старими речима, переплутаними історіями, рожевою помадою і книжками. Люди пахнуть собою. Навіть якщо люди померли, вони ще деякий час пахнуть собою — аж поки не полетять на небо.
Ми йдемо шукати — яблука з хлібом, книжки, старі речі, помаду. Ми йдемо.
Ось чоловік. Це не наш старий — ходімо, Марусю, далі.
Ось жінка. Лежить донизу лицем — у джинсах, як в Мами Олі, в чорному ліфчику. Ні-ні, я б упізнав. Хоча чуття пропадає й з’являється знову, так, наче радіохвилі у нашій мушлі. Ш-ш-ш.
— Заберіть звідси собаку!
Ш-ш-ш. Тихіше, я й сам хочу піти. В цьому галасі ми нікого не знайдемо. Серед рук, ніг, очей, розкритих ротів, — якби я міг говорити, я так і сказав би Марусі. Чи ні, якби я міг говорити — я би тепер брехав. Я би тепер... Ми з Марусею не можемо залишитися самі. Як я її берегтиму? Як я її відправлю на лікування в Берлін? І досить уже втрачати усіх по черзі.
А люди шукали своїх. Виходили на сцену, до мікрофона, вигукували чиїсь імена:
— Андрій! Андрій!
— Таня! Ну Танєчка...
— Маруся! Маруся, где ты? Папа! — крикнула Оля.
І я подумав, чому російською? — вона ж уже українською так добре говорить. Яка ж недоречна, незграбна думка в такий момент. І ось Маруся та Оля вже обіймаються біля сцени. Коли кінець світу, стає зрозуміло, що справжнє — це все-таки поміж людьми.
Мама Оля знову піднімається до мікрофона — кликати батька, повідомляти у порожнечу: з його качками все добре. Тільки ніхто не відповідає. Маруся гладить мене і просить: той дзвінок.
— Не вий, Доме, ти лякаєш людей.
Пробачте. Пробачте мені, будь ласка.
Полковник так і не відгукнувся. Ніхто не бачив старого Цілика.
Мама Оля носилася між лікарнями, моргами й чим там ще. Проривалась, мабуть, назад, на аеродром.
Ми з Марусею вдома чекали дзвінка — і дзвінки були.
— Як полковник повернеться, передай, це Карімов, з Легниці...
— Як Цілик повернеться, передай, це Артем Тихенко...
— Як полковник повернеться...
— Як повернеться...
— Як...
А потім був
— Привіт, — і довге мовчання.
Телефони нічим не пахнуть, крім рук і пластмаси — пахнуть люди, що тримають в руках телефонні слухавки. Я все зрозумів.
— Маша? Машуня! Де ти? Де ти, скажи?
— Ви там... усі?
— Ні, я сама. Маша, де ти?
— А де... Де всі? — питала старша Марія, вісім років потому, як пішла з валізою, не взявши з собою ключів. — Марусю, де всі?
І Маруся розповідала: Ба — лежить за містом на цвинтарі, Тамара — збирає в Іспанії мандарини чи апельсини, Мама Оля — зараз бігає в пошуках батька, а зазвичай працює в своїй крамниці, сама Маруся — вчиться в тій самій школі, зустрілась з батьком, мріє вивчати літературу. І всі дуже-дуже скучили.
— Ми так скучили за тобою. Ми всі так горювали. Ми... Ти тепер повернешся?
— Ні, я просто побачила у новинах... Я ж розумію, що ви всі попретеся дивитись на літаки... Бабуся померла... А як же дід?
Маруся наче навмисно тягне розмову, ніби вона у фільмі про американську поліцію. Обладнання зафіксує, звідки телефонує втікачка, і ми її тепер неодмінно знайдемо. Вона ж нас знайшла — попри депортацію на чужий телефонний номер. Варто було лишень дочекатися оновлення телефонних довідників.
Коли в слухавці залишаються тільки гудки, мала опускається на підлогу поруч зі мною:
— Він знайдеться, не бійся, — каже вона про старого. — Навіть Маша тепер знайшлася.
Тільки пізно вночі, коли Оля вже вдома, в квартирі на Лепкого лунає дзвінок з лікарні:
— Так, я його донька! — кричить Оля в слухавку. — А він... Так, дякую, виїжджаю!
І вони виїжджають в кардіологічне відділення на далекій Топольній. А я залишаюся сам. Хтось дзвонить — товариші Цілика чи Тамара. До Іспанії ж, певно, теж дістались новини.
Ніч довга. Я не сплю й думаю, чи інші також не сплять. Оля, Маруся, Тамара й Маша — де б вона не була. Чи ми разом, хоч і далеко, чекаємо на новини?
Вранці жінки повертаються, з лікарняним запахом.
Минулося — просто серце. Те саме серце, якого всі так боялися. А за три дні повертається й сам полковник:
— Мене ще хвилин за п’ять до того серце схопило, й наші мене відвели у тінь, під тополю, — розповідає. — Я наче передчував. Серце передчувало.
Щасливе серце щасливчика.
Старий все бачив: «Та що ж ви!..» — кричав пілотам СУ-27. Але вони не чули. Сталося те, що сталося — й про це Цілики говорити бояться.
Старий не міг підвестися. Задихався. Зі сцени кликали рідні — він чув. Тільки не міг відгукнутись. Кора дерла спину, а спрага — горло, Бог, якого він так незлюбив — серце.
Про полковника всі забули.
— Коли молоді гинуть, людям байдуже до старих. Це і правильно, — каже.
Повітря хиталося, і полковник йому шепотів: нахилися ближче, мені би хоч трохи вітру. Дихати б. А тоді — все зникло.
— Мені снився хороший сон. Хлопчик, маленький такий. Рудий, клаповухий, схожий на мого брата. А може, й на мене схожий. Так виглядав би мій син... або внук.
Хлопчик зі сну не слухався, накидав зірок у колодязь, просто зняв їх із неба — й накидав. Полковник сварився: не можна, що як захочеться пити? Треба виловити зірки. Я не хочу пити, відповідав упертий малий. А я так хочу, — плакав старий полковник. Він прокинувся вже в лікарні. Й ще довго ніхто не приносив йому води — всі в лікарні були зайняті.
Зайве пальне
Маша якось розповідала мені одну з тих історій, які дорослі просто так не розповідають. Про дитинство згадують щось таке миле — про запах мандаринів чи вітер з першого моря. Хіба розповідають про першу смерть? Але Маша розповіла. Мені — це ж усе одно, що нікому.
Перед самим від’їздом з Німеччини раптом прийшла зима. Маша куталася в трохи завелике пальто — мати з вітчимом тоді все скуповували на виріст. Було холодно, й Маша підбиралась все ближче — не лякав навіть запах. Так цікаво було роздивитися зблизька, як горять бензинові калюжі.
А калюжі рвалися вгору, спалювали тонкі сніжинки в повітрі. Ромка Лисицький не боявся стрибати. Дарма що на фото такі тонкі плечі й руки, дарма, що генеральський син. Маші навіть здавалося, саме він і вигадав ту розвагу. Втім, можливо, вона завжди поміщає Ромку у центр, неважливо — аркуша чи історії.
Пальне просто не було куди подіти. Тоді в радянських військах взагалі раптом з’явилось багато зайвого. Подейкували, один з генералів здав на металобрухт бронетранспортер. А інший — легендарний КрАЗ обміняв на два мерседеси. Ромка казав, це неправда. Може, і так. Тітці Галині принаймні іномарка так і не перепала.
Цистерн з пальним у Союз відправили всього кілька, якщо взагалі відправили, — намагалися все використати на місці, наприклад, продати. Під кінець навіть виливали паливо просто в німецьку землю.
Радянська військова частина вже залишала Німеччину. Тож ті діти були там випадково — останні радянські діти. На марки раптом об’єднаної Німеччини батьки купували їм речі на виріст, так, щоб вистачило надовго — назавжди. Хтось навіть купив п’ятирічній донечці вечірню сукню в лелітках на випускний; батьки Маші роздумували, чи не взяти про всяк випадок весільну сукню?
— Не взяли, — Маша вдала, що сміється.
Усі знали, в Союзі таких суконь, курток, кросівок ніколи не було. Щоправда, самого Союзу теж уже не було, але у військових містечках в це достеменно ніхто не вірив, — окрім, звісно, тих, хто обмінював КрАЗи на мерседеси. Втім, Маша вірила Ромкові...
Одне слово, в спорожнілому гарнізоні було трохи зайвого бензину, а в радянських дітей, що ще залишалися у Німеччині, — трохи фантазії та багато часу. Тож за порожніми боксами щось палало, доки останні дорослі зосереджено розбирали, купували, обмінювали і пакували.
— Вона дівчинка. Вона не стрибне, — сказав хтось з хлопчаків. — Дєвчонка!
Ті діти не знали про давнє свято Івана Купала, коли стрибали через вогонь і хлопці, й дівчата. Стрибали, навіть взявшись за руки — вогонь поєднував. Вогонь очищав — все списував, як війна.
— Вона не стрибне, точно! — піддакнув товаришу Ромка.
І наша Маша стрибнула. Вона ж і тепер смілива. І з дому втекла так, наче просто перестрибнула на інший бік.
Але ж справді — дівчинка. Волосся в неї було надто довге, аж до сідниць. Його майже й не обпалило. Просто злякалася, просто збилося дихання, просто обвуглені кінчики довгих кіс.
— Ну от, тепер батькам пожаліється... — буркнув хтось.
— Не пожаліюсь, — сказала Маша.
Тоді хлопці й взялися під’юджувати один одного. Стрибати через невеличку калюжу було тепер завданням, яке під силу й дівчаті.
— Дивися, косу не обпали, — кричали й стрибали все далі крізь вогняні лабіринти. Сміялись. І Маша стрибала з ними — тільки шарфом підв’язала довге волосся. Хлопцям стало замало стрибків.
— Усі ці калюжі — дурня! — сказав хтось.
Маша вже і не пам’ятала хто. Дітей лишалося мало, із різних класів...
— І хтось запропонував: «А якщо патрони у вогнище? Хто не боїться?» Ні, я їх відмовляла... Але не дуже. Я збрехала Ромкові, що в мене болить живіт. І він пішов зі мною, провести мене додому. А що ще було робити? Ну не жалітися ж? Ми ж не стукачі якісь.
Того хлопчика, якого тоді убило, Маша не знала. Його фотографія потім висіла у порожній школі — німецькі діти, мабуть, ще застали її на стіні.
Це така дивна розвага — кидати патрони в багаття. Як російська рулетка, тільки безжальніше. Летітиме в будьякий бік, і вже не зупиниш нічого. Це як розпочати війну.
Хлопців лупили батьки. Навіть нечесні генерали, можливо, відклали задля цього свої бронетранспортери та мерседеси. Хлопців обіймали матері, забули на час про останні покупки, про валізи, що відмовлялися застібатись.
А потім усі повернулися до Союзу — тобто до України, Грузії, Казахстану, Вірменії, Росії... Все починалося наново. Тільки всередині все, мабуть, було в людей старе. Нікому нічого не списувалося, крім генералів, — і навіть якщо стрибнути через вогонь.
Машині шуби
Маша подзвонила знову, обережно перепитала, чи знайшовся дідусь, — і так знайшлася сама.
— Що з тобою сталося? — запитувала її тітка.
Що з нею ставалося всі ці роки, думав я.
— Нічого такого, — відповідала Маша. — Все добре, — й погрожувала, що кине слухавку, якщо буде надто багато питань.
Маша знайшла того, кого шукала. Вісім років тому вона приїхала до квартири Лисицьких у Санкт-Петербурзі — ніхто не відчинив їй дверей. Не з жорстокості, просто нікого не було вдома. Тож Маша залишилася на сходовому майданчику. Чекати, як маленький тихий солдат. А сусідам це не сподобалося... Й ось тоді наша Маша вийшла в нічний Ленінград, і так уже йшла і йшла вздовж ріки, як її прабабуся Ніна. Маша, як і вона, не збиралася повертатися.
Життя виявилося, звісно, не таке, як на її малюнках, але місто справді було прекрасним.
— Так, Ленінград гарний, — погоджувалася Оля. Вона ніколи не бувала в Санкт-Петербурзі, а тільки у Ленінграді, та й то проїздом.
Машине життя кудись йшло, довго-довго, як трамвай до гуртожитку на околиці. Маша брехала хлопчику з тонкими плечима, що вчиться у інституті, хоча волосся, напевно, пахло якоюсь шашличною, де вона мила посуд, а не бібліотекою. Все треба було ще трохи — потерпіти, попрацювати, вибратися... Справді почати вчитися, прийти до Ромки в модному платті та зі студентським посвідченням — аби він побачив: вона приїхала не дарма.
— Я ж вам подзвонила, — казала Маша. — Ви знали, що я в порядку. То й все. Я маю право на власне життя. Я й зараз не хочу до вас.
— Але твоя мати...
— Не хочу про неї чути.
Скоро Маші здалося, що вчитися пізно. Ромка любив її й так — іноді. А іноді любив іншу. Та тільки у Маші було руде волосся аж до самих сідниць. Коли Ромка в черговий раз її кидав, Маша спала з якимось художником, який, здається, більше любив хлопців — зате вчив її малювати. А взагалі — Маша раптом обурилася — вона не збирається тітці описувати все своє життя... А тепер? Тепер у Маші кредит, і якщо все піде за планом, то буде свій магазин з шубами, на проспекті...
Поки що Маша працює на ринку.
— Спочатку працювала на дуру одну, втім, і тоді крутилася. Докладеш іноді «лівий» товар... Знайома мала виходи на виробників із Новосибірська. Коротше, в мене тепер своя ятка. Тільки алергія в мене на нутрій цих і песців чортових. Кажуть, астма починається, все в хроніку переходить. І тут теж, знаєш, Олю, ні чорта нема лікарів нормальних. А ще друга столиця! Іноді думаю, може, кинути все це й малювати, як я й хотіла. Але ж Ромка... І жити в Пітері дорого. Але до вас я все одно не поїду, навіть не думай, Олю. Я цю вашу квартиру тісну ненавиджу, і опіку вашу, і матір, якій на мене плювати, а тільки би все горілку... Привіт діду й Марусі, — і Маша все-таки кинула слухавку, й навіть мені не передала привіт.
І нічого, виявляється, з нею не сталося з того, що, як лякали в міліції, показують по телевізору. Або сталося — тільки вона нам про те не сказала.
Тамара кричала аж з іншого боку Європи. Погрожувала летіти в Пітер першим же рейсом. Тільки який сенс? Маша ж сказала — не хоче її. Тамара б тільки дарма змарнувала шанс легалізуватись — і з давно протермінованою туристичною візою їй вже не повернутися до мандаринів. От якби Оля...
— Та як я її заберу, Тамаро? — відбивалася вона від сестри. — Насильно? Їй там, здається, нормально. Шуби якісь продає. Хворіє правда — ця її алергія. З Ромкою, тим, ну ти знаєш, сином Лисицького щось у неї... То разом, то ні. І художник якийсь... дивний.
Менш ніж за місяць Маша знову передзвонила.
— Ви мене наче зурочили, — кинула в слухавку. — Помру я тут з цими нутріями.
Та Маша насправді не помирала. Просто Ромка Лисицький остаточно кинув її. Вона тоді теж — наважилася все кинути. Їхала майже додому — поверталася в Україну. Але не до нас, до тітки Галини, в ту саму квартиру, де бив усіх своїх жінок п’яний майор. Ромка одружувався — не з Машею. Художник повертався до Києва. А тітка Галина готова була прихистити Машу хоч назавжди — майбутня невістка не претендує на кімнату в дев’ятиповерхівці біля аеропорту. Де там, навіть у гості не їде. Тож Маша все собі вирішила — вона відпочине, дивитиметься, наче колись, як сідають сріблясті авіалайнери... Донецькій квартирі Маша, видно, усе пробачила, а матері — не захотіла.
— Та що вона собі думає! — кричала Тамара аж з сонячної Іспанії. — Я рятувала нас, як могла! Ольцю, забери цю засранку звідти! Мені би ще рік, і я б легалізувалася... Я би й Машку тоді забрала сюди, нехай би жила по-людськи.
— Якщо Маша захоче, Томко, — поправляла Оля сестру.
— Ох, я би їй мізки вправила!
— Може, у тому-то й річ...
Втім, Мама Оля таки їде слухняно за Машею до Донецька і повертається скоро — сама.
Чиста земля
— А якщо б там хтось збудував дім? — питає полковник чи то у мене, чи то у тиші в квартирі.
Ми з тишею мовчимо. Але ж і так ясно: іржавий винищувач — це не дім. Та й ніхто вже нікуди не полетить. Навіть якщо молодший Клейно раптом згадає про батькову мрію, примчить, привезе чарівну коробку і керосин, і навіть міліцейський супровід із мигалками. Полковник не полетить — він уже ледве ходить. Та і часи не ті. Це в 90-ті комусь здавалося, що свобода — це коли дозволено все, навіть подарувати винищувач батькові на ювілей. Та й те, що сталося на аеродромі... Що як машина підведе або серце — сказали ж тобі, Цілику, що воно старе. З чверть століття тому сказали. Вже хіба душа полетить у небо, а душі коробка приводів ні до чого.
— Немає сил, Доме, — визнає полковник. — І що, гад я, що копати їм не дозволив? Може, то мені кара?
Дзвінок лунає суботнього ранку — в цей час ще минулого серпня Цілик збирався би в гості до літака. Тепер лежить, ще не вставав навіть. І на дачі після авіашоу ми, звісно, не були ні разу. Та що там, старий взагалі не виходив на вулицю.
До телефону підходить Маруся.
— Так, доброго дня, Надіє Іванівно. Так, я впізнала, звісно. Я дуже рада вас чути. Ми вже давно...
Я підхожу ближче — послухати. Пані Надія ще ніколи не дзвонила Марусі. Та, виявляється, й тепер телефонує не їй. Маруся кличе діда до телефону й обережно допомагає йому сісти на табурет.
— А звідки у вас мій номер? — питає полковник.
Він говорить тепер тихіше — так, наче більше вже не перекрикує авіаційних моторів. Він і пахне тепер інакше — кожна нотка м’якша й ніжніша. Та я все одно добре вмію його читати: старий хвилюється. американці, кажуть, так хотіли дослідити його секрети, що обіцяли сто тисяч усякому, хто доставить їм цей літак — але ніхто не зміг. витягується, мов на плацу, посеред городу, між ледь видимих сірих парів землі. я ж таке за півкілометра чую. Ось якби на сусіднім городі, там, де алкоголік, який доносив на нас, ось тоді би... І він би віддав археологам ту ділянку просто за кілька пляшок горілки. Але хто запитує пуделя?
— Що ви... Скільки? Та ви жартуєте... — він замовкає, дивиться мені в очі, ніби хоче поради. — Вони точно стільки заплатять? — питає нарешті. — Так, я розумію. Добре. Але це неможливо так зразу. Потрібен час. Так, дякую вам, що ви не влізли туди, як злодії!.. Мені місяць потрібен. Так... До дощів.
І полковник уперше після хвороби рішуче перевдягається, поправляє перед дзеркалом комір, знімає з гачка авоську і шкандибає до виходу.
— Діду, ти що, йдеш кудись? — Маруся хапає старого за руку.
Він вдає, що не розуміє:
— На дачу, куди ж іще?
— Але тобі не можна...
— Та все буде добре, ти не хвилюйся так, — каже полковник і додає неспростовне: —Марусю, ти ж знаєш, як воно, коли тебе не пускають... Дом! До мене!
І я тут як тут.
Але йдемо ми не на дачу. Ми рушаємо в захопливий тур — пунктами прийому металобрухту.
Здати літак на металобрухт непросто. Цілий, з крилами, хвостом та зірками, його не здаси. По-перше, не донесеш. Це тільки син Клейна міг пригнати транспорт з мигалками. Та й запитання виникнуть. Де купували, пане? По чому? Ай-ай, там, на сході країни, люди, мабуть, переживають і нарікають, мовляв, при Союзі не було такого: і завод працював, і літак височів над парком, охороняв — щоб стара війна ніколи сюди вже не повернулася. Щоправда, я чув, один старий літак — не військовий, а звичайний АН-10, в якому за СРСР працював кінотеатр у спальному районі Львова — опинився врешті просто поміж городами в кінці вулиці Стрийської. Але замість того АН-а у сквері поставили церкву, тож львів’янам немає на що жалітися. Рештки літака ніхто не ховав під брезентом, і навіть хлопчаки з Лепкого їздили подивитись на них — від АН-а тоді вже майже нічого не залишилося, бо частинами здати літак на металобрухт ще так-сяк можна. Поміж городами лежав тільки великий, схожий на китовий, скелет.
Тепер на металобрухт можна здати все. На пункти прийому, певно, цілі заводи зносять по кісточці. Тож варто спробувати. Старий прокашлюється:
— А ви організовуєте самовивіз? Металобрухту...
— Дідулю, йшов би ти звідси!
Ну так, це, якби хтось прийшов із картою каналізаційних люків, вишок ЛЕП та інших українських «родовищ» кольорових металів. Ні, хочеш здати — то сам і вкради.
У той день ми не знаходимо нікого, хто нас з полковником хоча б вислухав. Ось так хочеш позбутись винищувача — а ніхто не бере. Але старий не здається. Навіть оживає потроху.
Оля вмовляє батька залишатися вдома, та марно. Щойно Маруся втратить пильність — і дід тікає. Намагається вмовити ті контори, де вже бував, забувається, йде по колу. Спочатку запитує загалом — про ціни, порядок, транспорт, а тоді й зізнається навіть. Мовляв, є в мене старий літачок... Але хто повірить якомусь старому з пуделем? Чи то, може, справді винищувач не потрібен нікому? А був же час, МіГ-15 мав ціну. Коли він з’явився в корейському небі,
— Ніхто! — втішається досі полковник. — Радянські літаки ніколи не перетинали лінію фронту. Нас же там, у Кореї, ніби і не було... — він сміється і пахне... не знаю, війною? — Радянський льотчик не повинен потрапляти в полон.
І ніхто не потрапив. Але МіГ-15 таки опинився в американців, хоч і занадто пізно. Якийсь північнокорейський пілот викрав літак і полетів собі, наче птах, на волю. Приземлився поблизу Сеула, немало здивувавши тамтешніх. Може, й полковнику варто було так утекти? Щоправда, через ту втечу начебто стратили кількох друзів корейця. МіГ тепер — експонат музею, здається, в штаті Огайо. Кореєць змінив ім’я на американське, познайомився з президентом Ніксоном, а тепер, мабуть, уже на пенсії, гуляє узбережжям Тихого океану. І навіть книжку написав — називається «МіГ-15 до свободи». Так принаймні стверджує «Голос Америки» в нашій мушлі. Полковник книжку не читав — нема її в українських книгарнях.
Він підіймається важко, треба знову рушати:
— У нас місяць. Вірніше, вже двадцять п’ять днів... Ми маємо позбутися літака.
І я слухняно слідую за старим. Як завжди. Та цього разу, виявляється, наш похід не звичайний. З мішка за плечима полковника стирчить якась пилка — а я й не винюхав удома.
— Що ти дивишся, дурнику? — старий підморгує з-під сивого пасма, що знову впало йому на очі. — Думаєш, що там у мене? Чи не збираюся я тебе розпиляти? — він сміється, хай мені бультер’єр, це здається йому смішним! — Ні, не збираюся. Це в мене майже пила «Дружба». Як думаєш, правда, що її назвали на честь «возз’єднання» братніх народів?
Чого не знаю, того не знаю. Мене більше цікавить, що він робитиме з цією пилою — це, звісно, ніяка не «Дружба» — болгарка. Невже він збирається різати... Й де він її узяв? Каже, позичив. Та покажіть мені дурня, що довірив болгарку цьому божевільному? В нього ж трусяться руки.
Але спершу полковник не ріже, а гладить крила, змітає ганчіркою пил. Застигає. І раптом я бачу, як риси його викривляються і згинаються плечі. Все без жодного звуку — німота, остаточно зламалося радіо.
— Дурак! — він виштовхує з себе слово.
Я думаю, це полковник до мене. А він раптом б’є себе по чолу й все повторює це: дурак. Потім хоче вдарити і літак теж, заносить руку і — зупиняється.
— Все добре зі мною, Доміку, — каже, а я відчуваю якусь вологу біля очей. Напевно, я теж пахну тепер солоним. — Знаєш, там, у лікарні, я думав: ти теж мене пам’ятатимеш злою людиною.
Старий, та я й сам доволі сердитий пес, хочу сказати я. Нормально бути сердитим — коли є причини. А те, що ти недолюблюєш псів, то, певно, якась тварюка вчинила негідно, коли ти ще був малий. Хіба мало таких собак?
Довкола вогко й пахне землею, мертвими рослинами, погубленими недавньою археологією, й тими новими, що проростають назовні тепер, крізь розриту, розбурхану копачами землю. В неї ще є трохи часу до холодів.
Полковник сідає поміж болгаркою й мною, і, я думаю, він розповість тепер щось важливе: про Корею чи Африку — де там він воював разом з таким металевим птахом. Та полковник говорить чомусь про дитинство. Встає,
— У мене в дитинстві був пес. Його звали... Та яка різниця, як звали пса, правда? Він був такий смішний, як ти... Ми з тобою ще маємо завершити дуже важливу справу, — полковник нахиляється за болгаркою. — Ми ж маємо якось позбутися цього... Нам такі гроші дадуть за землю, що одразу Марусю вилікуємо.
Та старий ледве може піднести болгарку так високо, щоб дістати до крил. Вона не важка — це він раптом ослаб. Дарма крутиться диск, дзижчання дарма розриває вуха.
— Не можу я, — каже полковник.
Ми йдемо назад уже в темряві. Маруся та Мама Оля, мабуть, хвилюються.
— Дякую, що позичили, — полковник повертає пилу — кому би ви думали — діду Євгену.
Сусід мовчки киває, бере пилу й зачиняє двері.
Надії ніякої. Певно, полковнику доведеться збрехати щось і знову відмовити американцям із Сан-Франциско. Не показувати ж їм винищувач на городі?
Кілька днів старий знову нікуди не ходить і не встає з ліжка.
Але це не кінець історії — лунає дзвінок у двері:
— Міліція! Відчиняй давай, діду!
Старий благає міліціонерів говорити тихіше. Нехай онука не чує...
— А коли ми тебе посадимо — це теж буде секрет?
Старий блідне, осідає повільно в великому кріслі своєї жінки. Пахне раптом ними всіма — тим, від кого його тепер можуть забрати — Марусею, Олею і Тамарою, яка все ж приїде колись, і Машею, яку він ще сподівався побачити. А кров пахне соромом — хоча в чому він винен? Але так, соромно буде перед качками. Добре, що зараз Маруся спить і не чує.
Видно, хтось з тих, кого полковник так гаряче переконував, що літак є, таки повірив божевільному з пуделем. Та ні до чого доброго це не призвело.
— Але є варіант, — підморгує міліціонер. — Просто подаруй його нам.
— Кого? — не розуміє старий.
— Винищувач свій! Покажи, де він. І все... Жалітися ти ж все одно не зможеш.
Полковник вдягається, і вони одразу ж їдуть на дачу — без мене, звісно.
Старого довго нема. Надто довго. Міліціонери прибили його на городі — як свідка або заради сміху. Закопали, на ділянці, й навіть не знають, що рано чи пізно там працюватиме археолог Надія Іванівна, і американці із Сан-Франциско точно знайдуть принаймні одне тіло.
Та старий повертається. Сидить у кріслі похмурий. Оля переживає, приносить таблетки, змушує батька лягти. Та я чую радість. У темряві мій полковник сміється.
— Доміку, вони забирають його! — шепоче. — Як є, цілим. Сьогодні вночі. Ось зараз! Сказали не потикатись туди. Вже завтра його не буде. Не буде... Вони продають його у якийсь приватний музей.
Що ж, більше ніяких страшних таємниць — принаймні не на городі.
Усе йде чудово. Американці платять полковнику, як домовлялися. Вочевидь, достатньо, аби Маруся могла негайно рушати в Берлін.
А ніяких кісток немає під дачею Цілика — я це знаю і знав завжди. Жодної кісточки Homo Sapiens. Господи, та
Втім, під іншими дачами таки виявлять поховання — тільки, на жаль, не батька того львів’янина з Сан-Франциско — рештки жінок і дітей.
Коли ми приходимо на город, літака вже, звісно, немає. А може, його й не було ніколи? Тільки запах машинного масла, вітру та керосину. Тільки брезент і розірваний целофан на землі. А довкола дачники все обговорюють, як тут копали й носили ящики. І ще, скільки хто заробив.
— А чого в нас не копали? Я в себе під буряками знаходив був кістку...
— Та де! А грошей то скільки дали дураку?
— Ой, та уймися!
— А звідки ці американці знають, чиї то кістки? Може, то і не їхніх...
— І в вояки того копали? В Цілика-а? Не побоялися? Я все думала, в нього в теплиці тій величезній ракета.
— Яка ракета?
— Ядерна! А яка ж!
Усі сміються.
— Баб Пашо, ну ви даєте... Україна ж відмовилася від свого ядерного потенціалу! Це треба знати!
Ще кажуть, копали аж на десяти ділянках — на дев’яти виявили людські кістки. Тільки одна ділянка виявилася «чистою».
Жінки, на городах яких рясно цвітуть гладіолуси, а на хустках — троянди, ще довго не могли заспокоїтися:
— І як то, у всіх є кістки, а в нього нема? Шо то таке? Може, він їх викопав — і його собака страшний усе згриз... Страшне! То ж стріляли людей ні за що.
— Так такі ж і стріляли, як цей...
Старий прибирав на своїй землі. А люди говорили і говорили. І троянди на хустках хиталися в такт словам.
Я й сам не вірю. Як так? Город Цілика оминули всі війни, убивства, мори. Ця територія завжди була місцем, де щось росте та цвіте. На всю глибину цього саду — саме тільки життя. Люди з лопатами дарма перевертали землю. Піт дарма лився з лобів. У цій землі вже й так доста поту. А крові нема. Ну ось буває й так. Хочете — смійтеся. Диво, звичайно, це диво — або лише випадковість.
Порожнеча
Мама Оля розповідає, вони з малою — тоді ще справді малою, всього чотири — збиралися до скверу перед Собором, на гойдалку. Маруся пішла до кімнати, взяти улюблену ляльку. Дівчинки все не було, а потім Оля почула розгублене «мамо, а лялі нема». Доню, ну ти пошукай, відповідала Оля — не хотіла вже роззуватися: може на скрині? «Нема скрині» — відповіла дівчинка. Й це відтоді бігла Мама Оля коридорами поліклінік, тягнула доньку за руку. Донька — тягнула за руку свою невидиму ляльку. Лікарі хитали головами, щось казали про ризик пошкодити судини при спробі оперувати, про проблеми з тиском.
— Ось рецепт — краплі, таблетки...
— Вона від них буде бачити?
І так по колу. Та Мама Оля нікого не слухала. Де є ризик — є і надія. Тільки старий професор в обласній лікарні був достатньо уважним і добрим, аби викликати в Олі довіру. Він довго дивився на Марусю крізь власні окуляри з товстим склом, крізь безліч складних і тому, мабуть, важливих приладів. Він звертався до Олі не «мамашо», а «пані Ольго».
Старий професор сказав: Марусі ще можна повернути зір. За кордоном вже успішні такі операції (чи він насправді сказав: вже бувають успішні?). Це лише питання часу і грошей. А зараз треба спостерігати динаміку. І таблетки, і краплі, так... Прийдіть, будь ласка, за місяць.
— І не хвилюйтеся. У вас така чудова розумна донечка. Усе буде добре.
За місяць, день у день, Мама Оля знову вела Марусю до професора.
— Доктор Зарецький? Та в нас такого, здається, й немає.
Мама Оля не збиралася здаватися. Як це немає? А ну подивіться уважніше. Перевірте! І справді, дівчина в реєстратурі була новенька, вона не всіх знала.
— Так що, можна до нього?
— Ні-ні, — відповіла старенька жіночка, з тих, хто працює в реєстратурі все своє життя. — Доктор Зарецький уже не приймає.
— Добре, а коли прийматиме...
— Вибачте, але професор Зарецький помер три тижні тому, — прошепотіла реєстратурна довгожителька і додала: — Він був найкращий... Мені шкода.
Професор, звісно, не мав права вмирати. Цей збіг обставин так спантеличив Олю, що в той день вони з Марусею не пішли до жодного лікаря й ще довго до лікарів не приходили. Дорогою додому Оля тоді купила Марусі книжку з малюнками.
— Скоро ти зможеш побачити, а поки що, доню, все одно я тобі читаю. І я все-все тобі опишу...
Таких книжок Мама Оля ще купувала багато. Це стало її ритуалом, маленькою пожертвою богу зрячих дітей.
«Це питання часу і грошей. Усе буде добре».
Час вже пройшов. І грошей досить. Старий полковник десь роздобув суму, якої ще бракувало. Каже, продав ділянку на Замарстинові. Та хіба вона стільки коштує?
Уже і валізи зібрані, а Оля все ніяк не наважиться вийти з дому.
Довіра
— Vielleicht werden Sie sehen können. На лівому оці зір може відновитися майже повністю, з правим будуть певні проблеми, ризики...
Але, Господи, ціле око? Чудово!
Та Маруся розповідає про все якось дивно. Без тих почуттів, на які я чекав. І пахне вона так само, як коли їхала звідси кілька тижнів тому. Втім, я ж знаю вже: мрії завжди так і здійснюються.
— Доміку, знаєш, було майже не страшно. До операції. Але після... Я не знаю чому, але знову бачити виявилося так дивно. Все... не таке. Розумієш мене? на честь унії. Але що ж. Таке трапляється і з людьми, які добре бачать.
І я намагався, звісно, її зрозуміти. Так, світ, який вона пам’ятала — дами з сервізу «Мадонна», очі — щасливі мамині й ляльчині пластмасові, яка-небудь ложечка з вензелями чи жовта кульбаба — саме цей світ Маруся, мабуть, хотіла собі повернути. Всі тепер були незнайомці, але заплющиш очі — і впізнаєш голоси. Вона каже:
— Вікна були зашторені, сутінки у палаті. Але все одно так... дивно. І боляче. Може, від металевих відблисків, Доміку? Та я просто... повернулася в порожнечу, в те, що зрячі називають темрявою. Добровільно, розумієш? — вона засміялася, та я чув страх і притискався до неї. — Доміку, вони питали мене: Können Sie etwas sehen? Казали: Bitte, nicht die Augen schließen! А я їм відповіла: бачу. І знов очі заплющила.
Та іноді мені здається, що насправді Маруся й далі нічого не бачить. Зрозуміла, що їй непогано у цих її сутінках, тільки навчилася прикидатися.
— Я бачитиму все краще й краще, — каже вона. — Це точно. Ти не знаєш, де моя книжка, мам?
— Яка?
— Та, яку вчора Генріх приніс.
Ні, звісно, Маруся бачить — он же читає. Щоправда, водить пальцем по сторінках, зовсім, як і колись, брайлівськими казками.
Товстенький, пропахлий пилом і Генріхом, томик лежить перед Марусею. Тюль колихається, майже торкається сторінок. Маруся мружиться. Сильніше. Сильніше. Так, що течуть сльози. Вимовляє вголос невміло довгі німецькі слова:
— Треба вивчити... Як же це... Waffenstillstand.
І раптом погляд її застигає. Стає таким, як колись. І я думаю, та не може бути такого слова: вона не читає — вона все вигадує. Все чисто вигадує. Як її мати.
Вони почали вигадувати, брехати всім і одна одній, і зупинитись тепер не можуть. Вигадка заповнює всі порожнечі. Вони вдвох вигадують історії кожній речі — келиху, брошці, обручці. І так Маруся вигадала свій зір і весь світ — це місто і цю кімнату. І вигадує тепер мову — ніяка це не німецька! Німецьку Маруся досі ненавидить через радянське кіно про війну. Скоро постане ціла уявна країна. Зі своїми банкнотами, з урядом у залах Високому Замку. І Маруся ніколи не повернеться звідти.
А іноді, здається, все добре. Вона бачить. Я пам’ятаю, був вечір, і телевізійна вежа на Замковій горі засвітилась крихітними маячками — для літаків чи що? Червоний вогник добре видно з алеї Єзуїтського Саду.
— Що це там світиться? — запитала Маруся.
— Вежа, — відповіла мати.
— Вежа замку? — перепитала дівчина, пригадуючи, напевно, всі свої дитячі мрії про королівський бал. І скрикнула: — Господи, чому ж ми досі не пішли до замку! Я понад усе хочу всередину...
І тільки тепер Оля докладно все пояснила. Замку, збудованого королем Левом Даниловичем, немає — так давно, що всі вже й забули, що він колись височів над містом.
— Хіба ти не знала? Як так... У вас же навіть львовознавство викладали в школі.
Здається, Маруся й сама не розуміє тепер. Як це вона не знала, що замку давно немає? Що замки один за одним, зводяться та руйнуються, а тепер — є тільки пагорб, насипаний
Тільки за кілька місяців після тої розмови Маруся знову заговорила про Замкову гору.
— Я хочу побачити місто з… того пагорбу, — сказала вона, бо ще відмовлялась, як інші, запросто називати гору Високим Замком.
І ми вчотирьох рушили підкоряти вершину Львова. Мама Оля, власниця антикварної лавки, Маруся, студентка заочного відділення німецької філології, ледь живий полковник і я.
Дорога вгору важко дається старому... Ми відпочиваємо біля кам’яного лева. Лев такий жалюгідний, пошкоджений часом, дощами, кригою, балончиками з фарбою. Цей лев схожий на лева не більше, ніж я на королівського пса. Різко пахне серцевими ліками й Олиним переживанням за батька.
— Цю статую колись до ювілею унії сюди винесли, — каже Оля. — Але не донесли, здається, куди хотіли. Теж втомились, як ми. Тату, краще тобі? Може, повернемо все-таки? Або ти на нас тут почекай.
Та полковник хитає головою, всміхається:
— Оце ж я вже, мабуть, вище в небо ніколи й не підіймуся.
Коли ми добираємося до вершини, вже сутеніє. Очі Марусі фіксуються на далекій точці.
— Де наш дім?
— Он там, — показує полковник.
— Там? — Маруся витягує руку і мружиться, мружиться, мружиться... Бачить?
У певному сенсі ми обоє бачимо Львів уперше.
Якщо дивитися з Замкової гори, місто прекрасне, будинки в ньому — просто чиїсь будинки, без віку й історії. Церкви — просто церкви: найдавніша церква Миколая, і Латинська катедра, і три собори — Юра, Вірменський та Домініканський із псом на стіні, геть не схожим на мене. А он квадрат синагоги і прапор в’ється на Ратуші... Здається, доторкнися й відчуєш — кожен колючий шпиль, хрест і телевізійну антену. Запах дешевого вина і випадкові повідомлення вітру, як сторінки розірваної книжки летять в лице.
Якщо Маруся справді бачить тепер, чому ж не спитає про все те, чого раніше їй не розповідали? Про цілі споруди, раніше невидимі — крила радянського автовокзалу на Стрийській, багатооку брилу податкової, стрілу видавництва «Вільна Україна», цілі райони міста, звичайні спальні райони, де живе більшість львів’ян, — Сихів, Боднарівку чи Левандівку, де був колись перший у місті аеродром... Чому вона не спитає про звичайні дев’ятиповерхівки на місці гетто, про хрущівки у зелені, про залізницю... Марусю, ти дивишся? Ти бачиш?
Темніє. Пахне вином і сміхом. Місто світиться, як усі зірки неба. Як різдвяна ялинка.
Розділ 13
Мисливець
Мисливець з’являється в парку посеред білого дня. Крокує, не звертаючи уваги на матерів з візочками, стареньких на лавочках і собачників на прогулянці. Йому, мабуть, і досі до всіх байдуже.
повинен
спробувати. Повернутися до Господаря. А Цілики? Їм добре й без мене. Маруся виросла, більше не намагається відчинити скриню і навіть щось бачить. Полковник нікуди вже не летить. Маша, ймовірно, ніколи вже не повернеться, вона у Донецьку з жінкою, яка поділяє її любов до хлопчика з тонкими плечима. І Тамара збирає десь свої цитрусові, й навіть, можливо, наважиться вийти заміж за якогось Хуана — так вона каже, хоч я боюся, й Хуан — вигадка. Але вигадки — це, виявляється, не завжди погано, принаймні це прибутково для невеличкої антикварної лавки. Я тут уже не потрібний так, як раніше. Я пес, у мене є Господар. Мій обов’язок — використати шанс.
він впізнає мене: — Ти часом не той пудель, який... — ну згадуй, Мисливцю, згадуй. — Той, що не вмів полювати?
Так, вулицею Листопадового Чину крокує той, хто жодного разу не схибив, — друг мого Господаря. Правильних рис Мисливця не змінили, здається, ні час, ні неспалима його сигарета — ніколи не встигаєш побачити, коли він закурює нову, він ніби курить одну й ту саму сигарету вічно, завжди. Можливо, саме для того, аби не надто відволікатися від вдихання та видихання диму, він і стріляє лише один раз: один постріл — один птах.
Мисливець крокує повільно від Собору Святого Юра, хоча навряд чи він був у Соборі, — не думаю, що Мисливець вірить у християнського Бога. Цей Бог любить тих, хто спершу обов’язково схибить.
На Мисливці шкіряна куртка, яка ще пахне телятами, нові кросівки. Він рухається повільно, тож я маю трохи часу подумати — хвилини зо дві.
Щось клацає в мені — у серці чи голові. Я
Дві хвилини спливли. Я беру слід Мисливця.
— Дом! Доміку! — кличе старий. — Куди ти?
Я ховаюся за пам’ятником поету Франкові. Ярослав Теодорович якось казав, Совєти встановили його тут задля балансу — аби місто не перекинулося й не впало в свої підземелля під вагою великого Леніна.
— Доме! Доміку!
Автомобілі кричать на мене, люди — всміхаються.
— Дивися, пес. Загубився, мабуть. В ошийнику.
— Але хворий якийсь...
Господар, коли побачить мене, певно, розчарується в мені ще раз. Хоча він теж мав постарішати — стільки років. Можливо, навіть на полювання він більше не ходить. І можливо, він більше не б’є своїх псів.
Біля пам’ятника поету Шевченку — дехто бреше, що Леніна переплавили саме на нього — я наздоганяю Мисливця.
— Що ти хочеш від мене, псино? — питає він і не сповільнює крок. Та я біжу за ним. — У мене немає нічого пожерти, — каже Мисливець. Але я ж нічого й не прошу, й урешті
Смішно. Мені так смішно й сумно водночас. Ясно, що імені мого він не згадає, але Той-Хто-Не-Вмів-Полювати — це занадто дивне ім’я, навіть для мене. А я пам’ятаю, Мисливця звати Вадимом — раніше я думав, від слова «вада», та тепер я вже мудрий пес: Вадим — це той, хто приносить біду. Втім, хіба хтось відповідає за своє ім’я? Мені Мисливець має принести щастя. Він завжди був добрим до мене.
Мисливець йде геть — я слідом. Зупиняється — я сідаю й чекаю. Зупиняється — я чекаю. Знову і знову. Я наполегливий, і так ми проходимо половину Львова, аж поки Мисливець ховається від мене в якійсь пропахлій потом будівлі. Виходить за кілька годин зі спортивною сумкою на плечі. З сигаретою, затисненою між пальців.
— Хай тобі чорт, — каже, — ти все ще тут, псино?
Я дивлюся на нього й киваю: відведи мене до Господаря, відведи мене до Господаря, відведи мене до Господаря, відведи... Якщо можливо отак передавати думки, я, вочевидь, впорався:
— Ну добре, — каже Мисливець. — Поїхали.
І ми їдемо. Моє собаче серце б’ється у такт із львівським трамваєм, а потім — у такт зі стуком коліс швидкісного потяга — так називається, хоча він такий самий швидкісний, як я королівський. Провідниця не любить собак, але боїться сперечатися з пасажиром. Потяг їде — далі й далі від Львова. Як моє собаче серце: та-да-да-дам. Я понад усе сподіваюся, що ми їдемо до Новерська. Новерськ тільки в уявленнях чужинців жахливе місце, насправді ж довкола прекрасні озера й ліси...
А ми приїжджаємо до великого міста. Немає високих сосон, а озера, якщо і є, сховалися в бетонному лабіринті. Голі дерева самотньо хитають вітами.
— Як же тебе звати, а? — питає Мисливець.
Він згадує моє ім’я, коли ми під’їжджаємо до висотки:
— Ось ми і вдома, — каже. — А, точно, ти ж Дом? Як гора в Альпах... Я пригадав тепер.
Вадим усміхається і чогось боїться. Й чого Мисливець може боятися? Не можу собі уявити.
У квартирі все пропахло вином. Валяються на підлозі пляшки, келихи з кривавими колами. Мисливець ходить кімнатами, кличе якусь жінку. Ось воно що. Він, мабуть, боїться, що з нею щось трапилось. Я відчуваю, як страх множиться, прилипає до горла, заважаючи дихати. Вадим навіть кидається до прочиненого вікна, шукає, там, за вікном, на асфальті, — немає.
Я обережно рушаю до дальніх кімнат. Мисливець — за мною. Хтось невидимий лежить під ковдрами. Вадим зачиняє вікно — мабуть, аби жінка не застудилася. Але вона не застудиться — вона така п’яна, їй не страшний протяг, їй нічого не страшно.
Мисливець миє посуд і прибирає. І наче виправдовується переді мною:
— Сестра.
Він знову дзвонить Господарю — Господар не бере слухавки.
Жінка прокидається і кричить, намагається прогнати Мисливця з «її квартири», та він легко відкидає її до стіни. Божевільна жінка б’є посуд, який Мисливець щойно помив. Уламки летять — я ледве встигаю заплющити очі. Мисливець хвилюється: що ж ти, сестричко, калічиш собаку? Що ж ти знову смітиш? Він зачиняє її в кімнаті. Мисливець любить сигарети і чистоту. Й можливо, трохи — собак.
Так ми живемо. Насправді жити тут можна лише, коли жінка зачинена, спить чи дивиться телевізор. А по той бік екрана з’являються помаранчеві прапори — море людей з прапорами. Господар не бере слухавку.
А потім Мисливцю телефонують. Він зачиняється у кімнаті, а виходить уже одягнений, знову з великою спортивною сумкою на плечі. Каже:
— Я маю їхати, — дивиться на жінку, на мене. — Сестричко, не пий, гірше буде. І я тебе прошу, годуй собаку. Це ж пес мого друга. Пес же не винен ні в чому. Я ще не знаю, коли повернуся. Як завжди...
Замість відповіді жінка кидає у Мисливця склянку:
— Та пішов ти! Убивця!
Вадим ухиляється, відсуває носаком кросівка друзки:
— Я скоро повернуся, й ми про це поговоримо.
Він зачиняє двері. Жінка плаче й шукає щось в шафі, висуває всі шухляди підряд, кидає на підлогу речі. Мисливець буде незадоволений.
Я боюся залишатися з божевільною. Мені трохи шкода її, але вона вже нічим не пахне. Мені не зрозуміти її.
— Ось, — жінка тримає в руках ключ. Я думаю, зараз вона відчинить двері й втече, а вона лише каже мені: — Тікай.
І я вислизаю. Я беру слід. Куди мені ще іти в цьому місті? Нікуди, як і сестрі Мисливця. Тільки за ним.
Готель
У повітрі великого міста запах бензину і креозоту, і трохи чомусь — грози, підіймається з вентиляційних люків, збиває мене з пантелику.
Я тримаю слід, концентруюся тільки на ньому, намагаюся не провалитися, та чим далі йду, тим частіше провалююсь в глибину. Якщо я не вполюю Мисливця, я тут пропаду. Та мені вдається — я перестаю помічати, що за проспекти, провулки, базари та переходи долаю. Слід тягне мене за невидимий повідець. Уже близько. Уже тепліше. Сходи, охоронці, килим із запахом тисяч ніг. Лапи ковзають на мармуровій підлозі. Вгору, вгору, вузьким коридором направо. Біжи, Доме, біжи. Тут, на останньому поверсі, за цими дверима. Дихати важко — я не молодшав усі ці роки. Відчиняй, Мисливцю, Той-Хто-Не-Вмів-Полювати тебе таки вполював. Але за мною вже біжать і небезпечно пахнуть якісь люди...
— Може, його цей, пристрелити? Він зараз перелякає тут всіх.
— Та ні, ну ми що, звірі? Це ж пудель.
— Так що, у мішок і все. Скажемо, якщо що — скажений. Пам’ятаєш, бомж...
Двері відчиняються.
— Що тут... — так, це Мисливець.
Охоронці перед ним вибачаються — тут, розумієте, пес бездомний.
А Вадим дивиться на мене і каже:
— Це мій. Дякую, що знайшли. Вас хіба не попереджали, що пес зі мною?
Охоронець бурмотить щось у рацію. Псам вхід заборонено, але мисливцям можна все. Нас залишають у спокої.
Мисливець зачиняє двері й раптом замахується:
— Був би ти мій, я б тобі з задоволенням надавав. — Такі тут уявлення про приватну власність. Втім, Вадим опускає руку. — Я кому сказав дома бути? І вона в мене теж отримає. Треба знайти твого Бориса, так... Але я його років десять не бачив. Чи більше?
Вадим ще щось бурчить, та я не знаю відповідей на його запитання.
Я досліджую новий прихисток. Кріселка шкіряні, ліжко велике — помістимось. І чистотою пахне — дешевими хімікатами, якими нічого не змиєш. Вадиму має подобатися. Килим просякнутий куривом і рясно политий спермою — дорогий український готель. А це... Хоч я й Той-Хто-Не-Вмів-Полювати, я все-таки тямлю щось: на ліжку — рушниця. Вона захована у чохлі, та ж я чую — порох, спеціальні мастила... Мені стає моторошно, а Мисливець усе стовбичить біля вікна й просторікує. Він наче п’яний, хоча алкоголю в крові й немає.
— Ти маєш забути все, — пояснює недоречно, — не бачити качку, не чути ніяких «кру-кру». Хоча «кру» це ж журавлі? Ай, та яка різниця! І в журавля поцілити можна, і в... У тебе, — він регоче. — Як вважаєш, можна полювати на пуделя?
І Вадим дістає рушницю з чохла. Оптичний приціл.
— Думаєш, п’яний? Я на роботі не п’ю. Просто веселий, — він ховає рушницю, й закурює. Курить у ліжку, говорить — про полювання й сестру, що вважає його убивцею.
Дзвонить мобільний — Мисливець сіпається. Мабуть, це воно — ті самі «дальнейшие распоряжения», яких він чекає в номері на останньому поверсі в готелі з назвою «Україна».
Але ні, він кричить щось у слухавку про Бориса. Нарешті. Певно, Господар ось-ось мене забере.
І раптом я розумію: більше за все на світі я хочу... Я хочу опинитись у Львові. Я хочу бути в будинку на вулиці Лепкого. Щоб радіо тихо-тихо казало ш-ш-ш, і запах подушки під сивою головою. І наші прогулянки: прямо, тоді наліво і — провалитись на глибину. Та цього ж тепер не буде. Не буде? Мене нудить. Перед моїми очима і носом так, ніби це відбувається зараз: парк, і біжить за мною старий із надто хворим для бігу серцем: «Дом! Доміку!» Хай мені бультер’єр, що я роблю тут, у готельному номері з вбивцею? Чому я повинен вертатися до Господаря?
Люди на площі співають щось — чути навіть крізь зачинені вікна. Людям, здається, весело там, внизу. Весело — і вони ще називають це революцією.
А я тепер поїду в Новерськ. Новерськ тільки в уявленнях чужинців жахливе місце, насправді ж довкола... Мисливець кладе мобільний назад, на тумбочку, і — мовчить. Чому він мовчить? Мисливець відчиняє вікно: люди на площі співають ще голосніше. Я чув цю пісню з вікна «гвардійської» школи, ще тоді, коли в ній працювала й співала по понеділках Оля. Слідкувала, аби ніхто не сміявся... Люди гарно співають. Можливо, навіть його не існує більше, того Новерська? Можливо, коли Господар розібрав на цеглу всівсі заводи, і дитсадок, і школу, то залишився тільки його великий новий будинок — і так Новерськ зник. Є місця, повернутись у які неможливо. Ймовірно навіть, інших місць просто немає.
— Нема твого Борьки, псино. Розбився. Ще в 92-му. Навіть... смішно. Ну нічого, невдахо, будеш жити зі мною. Мені подобається, як ти мене слухаєш.
Була ніч. Мисливець мовчки курив у вікно і дивився телевізор з вимкненим звуком — там, у телевізорі, були всі ті самі люди, що і внизу, на площі, тільки іноді оператор вихоплював їхні обличчя. Мисливець усе вглядався в них і курив, а люди все співали. І врешті Вадим теж почав тихо, ледь чутно підспівувати. Ніхто, крім мене, не чув того співу і, якби я розповів, мабуть, не повірив би. Тільки гвинтівка мовчки лежала між нами. Він не мисливець, ні, — інше слово.
Півночі ввижається мені під готельною стелею кришталева чехословацька люстра, привезена Господарем з неіснуючої держави. Господаря теж, як тої держави, як ще багатьох держав, — більше нема. Він помер. Давно, ще в дев’яностих. Нарешті дійшло. І я відчуваю полегшення. Що я за пес? Неправильний.
Вранці я прокидаюся першим. Тиша. Тільки мете внизу — двірники чи вітер. Телевізор і далі працює беззвучно. Новини-новини-новини. Цікаво, чи дивляться там, у Львові? Напевно ж, дивляться. Чи слухають радіомушлю. Ш-ш-ш. Разом нас багато. Ш-ш-ш. Ні брехні! Ш-ш-ш. Ні слава, ні воля. Ш-ш-ш...Люди махають у камеру. І мені здається на мить... Я наближаюся до екрана. Ми, собаки, майже не розрізняємо ваших рис. Але ця дівчина, хіба це не?.. Ця недоречна усмішка, і очі — ще досі дивні. Дівчина мружиться, ніби хоче побачити крізь екран мене — загубленого свого собаку. Вона ж, мабуть, сумує за мною, шукає мене, як колись ключ. Я стрибаю на двері, я мушу їх відчинити, я мушу піти — і сонний Вадим мене випускає.
— Ну йди, псино, йди. Скажу охороні, щоб тебе привели назад. Не гуляй довго. Там чорт зна що твориться.
Він ще, здається, бурчить про те, як люди забруднили площу внизу, і все місто, і всю країну. Та я вже його не слухатиму.
Воля
На площу падає сніг. Цього разу, здається, уламки замерзлого Дунаю. Сніг слабкий, та перш ніж розтанути, накриває собою Київ, як друга. І минуле ховається, немає його — можна писати історію наново. Звісно, це тільки ілюзія. Все за зиму загостриться і залишиться. Під сніжним теплом теперішнє тільки краще в’їдатиметься в асфальт. І навіть якщо вирвати й наново скласти бруківку — історії переплутаються, але не щезнуть.
У Києві сніг і люди — злітаються саме сюди, на площу, над якою чекає в готелі Вадим. Кутаються в яскраві шарфи й старомодні хустки, теж мовчки курять біля наметів, і зовсім не схоже, що сьогодні, як вчора, вони співатимуть — долітатиме аж до вікон на останньому поверсі «України». Сніг втоптують у бруківку, й перш ніж розтанути, він вже не пахне нічим, крім Києва, підошвами тутешніх людей, їх страхами і сподіваннями, їх шкірою, волоссям, сечею і кров’ю. Ними і тільки ними. Я завмираю, аби спробувати відшукати своїх — як там, на аеродромі. Мені не потрібно запитувати: чи не бачили ви Марусю? Я знайду її. Тут багато людей, але мені пощастить. Я так довго жив з Ціликами, що теж, певно, вже став щасливчиком.
Ось я вже зустрічаю знайомців, ну як зустрічаю — читаю їхні сліди. Десь тут учора бродив Ярослав Теодорович — цікаво, а хто ж вигулює Лумпа?
Десь тут і власниця кіоску, якого, до речі, уже немає.
Десь тут і Марік — наш непостійний друг, який обіцяв відчинити скриню. Я радий, що Марік в порядку, і слід його перетнувся з іншим знайомим слідом — на одній глибині. Виходить, вони зустрілися знову — Маруся й Марік.
Ось-ось я знайду малу, я уже йду її слідом. Як тільки її відпустили сюди саму? Чи Маруся вже вміє тікати й без мене? Та вона не сама. Поруч тримаються інші сліди — Степана. Знову, вочевидь, помирились. Але геть зайві думки — треба тримати слід.
Тільки снігу й людей на площі все більше і більше. Все кружляє: запахи, прапори і сніжинки. Все танцює довкола готелю з написом «Україна». Чи то тільки мені так здається, бо раз за разом я вдивляюсь у вікна на останньому поверсі. Відволікаюся і втрачаю слід.
Я наче на місці, і все ж — я загубився.
Добрий чолов’яга запрошує мене до намету. Я йду на запах гарячої їжі. Та потім, як завжди, приходить такий, що каже «не можна з собаками».
Тільки хто ж тут з собакою? Тут тільки собака. Я — сам по собі. Немає в мене господаря. Я нічий. Вільний тобто. Тепер уже точно.
Отакий вільний, я й ночую на вулиці. Мороз не великий, та, коли прокидаюся, на мить здається, що я помер. Заніміли лапи, але найгірше — зникли всі запахи. Сніг тепер просто такий, як в телевізорі — сніг, який не пахне нічим. Звуки теж зникли. Тільки стріляє щось. І я лякаюся: це Мисливець? Він отримав таки свій наказ? Куди він цілить? У кого? Люди довкола рухаються беззвучно, і я гублюся в просторі й часі. Що відбувається, де і коли? Стріляє то справа, то зліва, так, ніби я — на лінії вогню. Не розрізнити своїх і чужих. Тільки безглузда картинка.
На щастя, мене знову запрошують до намету, я гріюся — й запахи повертаються. А разом з ними й думки приходять в порядок. А стріляє — стріляє у вухах. Треба ж таке придумати — снайпер... Я просто застудився і все.
Так починаються мої найважчі дні.
Безхатченко
Ліс. Ти біжиш. Дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап твого пса.
Я не я. Уві сні я полковник. Я хлопчик Іванко, рудий, клаповухий. А втім, сиве волосся вперто падає мені на очі, наче сніжить. Поміж чорних струмків я шукаю жолуді, обдираю з дерев кору, мені світить червоним вогником горобина.
У лісі тиша така. А я розгрібаю сніг і зігниле листя, намацую шорсткі плоди. І нарешті — розсип жолудів на долонях. «Мамо! Знайшов! Подивись!» Тиша така. Нікого немає. Більше нікого немає — відлунює в голові. Й раптом в цій тиші гуде щось, як джміль. Усе голосніше. І ось уже рев заповнює вуха, і ліс, і весь світ — літак. Я намагаюсь розгледіти його в небі, я задираю голову. Літак прилетів убити мене? Як завжди? Але ні, уві сні я знаю: війна ще навіть не почалася. Ще десь танцюють. Ще світяться десь вітрини кав’ярень. Ще гімназисти тікають зі своїх занять і біжать на гору, звідки видно все місто. Уві сні мені навіть відомо, що літаків, які так загудуть, — ще немає. Перший реактивний літак побудують тільки 39-го року. В СРСР — тільки після війни, коли я вже буду... І я розумію, хто там, на висоті. Хто ще міг прилетіти по мене, по нас із мамою, батьком, сестрою й братами, яких у мене іще багато? Я кидаю жолуді в сніг, я махаю руками — собі самому. «Я тут! Сюди!» І попри рев двигуна, пілот мене чує, я знаю. Він опускається нижче, так, що навіть страшно стає — раптом не вийде з цієї фігури, як СУ-27 у Львові тоді, коли я вже буду... Це неважливо.всі ми, вцілілі, ніколи не викидали. І ще, не знаю для чого, — всі заварні тістечка у глазурі, всі рогалики і пампушки, всі марципани й халва, і навіть ванільне морозиво — все найпрекрасніше з вітрин всіх кав’ярень, всіх крамниць і пасажів, всі майбутні снікерси й кока-кола... «Мамо! Будемо жити!»
Пілот мене впізнає. Набирає висоту, попри всі закони аеродинаміки. Попри закони він і врятує нас. Хоч це заборонено. І літак кружляє над лісом, і сніг обертається раптом на зерна пшениці. І я знаю, що всі вони наші. Саме ті, що ми сіяли й жали, ті, які в нас відібрали. І я підставляю долоні, я відкриваю рот. Я хочу танцювати під цим дощем.
А потім із неба летять вже не тільки зерна — а всі хлібні кірки, які я ніколи не викидав, всі шматки хліба, які
Я прокидаюся — мені так здається. Але я знову у тому ж лісі. Зерно обертається в роті на сніг. Сніг тане. Літак віддаляється. Пілот мене не помітив. Пілот не знає мене.
Треба зібрати жолуді. Мати спече з них щось, схоже на хліб. І ми все-таки будемо жити. Тільки треба спішити. Чекають вдома. Йду із останніх сил. Дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап. І раптом я бачу його — дім. Тільки цього ж не може бути... Це не хата з мого дитинства. Це будинок у Львові на вулиці Лепкого. Будинок, висмикнутий із міста, перенесений незбагненною силою просто сюди, в ліс біля Крайновки. І я знаю, що там всі мої — вдома, чекають на мене. Я пришвидшую крок, майже біжу, я не впаду, ні. Ось залізна брама відчиняється переді мною — я залітаю всередину, деруся нагору: «Я повернувся!» Двері на третьому поверсі, а за дверима — дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап. І світить вогником горобина. Тиша така, і раптом — ревище літака. Зерна падають з неба. Та я вже знаю — пілот не впізнає мене.
Мені треба додому. Треба донести горобину, жолуді та кору. Ніхто не зупинить мене, не заборонить принести хоч це додому. На мене чекають... І раптом я бачу його — мій дім. Не хату — будинок по вулиці Лепкого. Чекайте, в мене ж там є хліб — оті кірки, я ж їх ніколи не викидав...
Я прокидаюсь, тепер по-справжньому. Стрілянина стихла. Тиша така. І холод. Здається, я марив — і досі марю. Я, може, помру. Здійсниться прокляття. Господар убив мене, хоча сам вже давно помер — убив, просто покликавши за собою. Саме так, виявляється, мертві вбивають.
Наступне, що я пам’ятаю — стара киянка вперто вливає мені у пащу щось тепле — хай мені бультер’єр, кашу. Я ковтаю. Боляче, але добре.
Стара пахне цією кашею. Взагалі все довкола так пахне. Більше нічим. Жінка — в чорному, наче таки хтось помер чи скоро помре, тільки навколо горла — помаранчевий шарф. Не зі штабу партії — жінка сама зв’язала, як наша Ба.
Стрільба затихла, і повертаються звуки. Люди співають. Люди, виявляється, весь час співають.
І мені раптом здається, що все ще закінчиться добре. І скоро я вже знову зможу шукати, і я знайду. Люди пахнуть вином, мандаринами, хлібом та ковбасою. Світяться вітрини кав’ярень. Люди співають.
Попередження
Наступного дня хтось ловить мене за ошийник:
— Це ж, певно, той пудель, якого шукає Марічка!
Марічка? Яка ще Марічка? Ще третьої Марії мені якраз і не вистачало для повного собачого щастя. Та, виявляється, так хлопець називає мою Марусю. І ось вона вже обіймає мене, майже душить, а я все не можу повірити. Чую погано — як у радіомушлі. Доміку. Ш-ш-ш... Маруся мружить свої дивні очі з чарівними кришталиками, всміхається недоречно і пахне Львовом. Зараз підемо, Доміку. Ш-ш-ш. До добрих людей.— Та годі розмовляти з собакою, — каже Степан. І це, на жаль, я чую вже добре.
Ідемо. Пробираємося крізь чоботи, сніжинки і прапори. Тільки ж, хай мені бультер’єр, — ми йдемо повз той самий готель. І запах Мисливця мені, ясно, тільки ввижається, але страх труїть ослабле тіло гірше хвороби. Лапи не слухаються, та треба йти. Вдома чекають на мене. Все тепер буде добре.
— Ану стій! — це кричить охоронець. Той, що пропонував мене застрелити, як бомжа. Але я вже не бомж — я ж з Марусею. І ми і далі собі йдемо. Йдемо, бо це ж не нам кричить охоронець, правда? Тільки чомусь саме нас він наздоганяє.
— Дівчино, куди ви ведете чужого собаку?
Я ховаюся за Марусиною спиною. Який же я їй чужий? Але ж докази, документи, свідчення... Де вони? Їх нема. І Маруся тепер — викрадачка пса. Принаймні підозрювана. Я навіть не міг подумати, що Мисливець аж так... На бультер’єра я взагалі здався йому?
Нас змушують чекати у вестибюлі. Теж — якогось наказу, якихось «дальнейших распоряжений».
— Може, тікаємо? — пропонує Маруся.
— З глузду з’їхала, — шепоче Степан.
І ми не тікаємо. Гості готелю розглядають двох підлітків і кудлатого пса — ми не подобаємося їм. Втім, вони нам також. Маруся має рацію, треба тікати. Бігти, як завжди. Тільки далеко зі мною тепер не втечеш. Рятуйтесь без мене, я сам винен у всьому.
— Ви, дівчино, підіймайтесь нагору. З собакою, — командує охоронець.
І в мене всередині все холодіє — так, наче я до того ще не остаточно замерз.
— Що ви вигадуєте? Це мій пудель, — знову повторює моя мала, вже якось невпевнено. Ніби вона вже й сама сумнівається, чи я насправді її.
— Дівчино, не хочете — пес піде сам. Там його господар чекає.
— Господар — це я. І взагалі, я покличу міліцію!
— Та не бійтеся ви. Вважайте, що я міліція, — посміхається чоловік. — Поїхали, дівчино!
І він підштовхує Марусю до ліфту. Степан залишається стояти на червоній доріжці у вестибюлі.
Ми заходимо в номер. Тут все так само — тільки рушниці немає. Принаймні на видноті. Десь Вадим заховав її разом зі своїми жартами.
— Я думав... А ви ж Маша?
— Я Марія.
— А в чому різниця?
На щастя, Вадим більше не філософствує про полювання на журавлів, пуделів чи, не дай Боже, Марусь. І скоро люди все з’ясовують:
— То ви, виходить, сестра Борисової доньки?
З Мисливцем відбувається дивне. Він озирається — то на вікно, то на малу. Маруся подобається йому — це ясно. Можливо, є якась схожість між нею та жінкою, що п’є зараз у незачиненій квартирі Вадима. Маруся має щасливу здатність — здаватися всім сестрою.
— А ви, Маріє, тут, на цьому... на цій?.. — Мисливець киває в бік вікон із краєвидом на Помаранчеву революцію. Дурне запитання. — Подивіться, ось нахиліться сюди. В собаки щось з оком. Ну, ось тут! Дивіться!
Коли ж Маруся нахиляється, Мисливець шепоче їй — я б не почув, та ж він шипить біля самого мого вуха:
— Забирайтеся у свій Львів. Негайно. Скоро стрілятимуть вас, як зайчиків. Піф-паф. Зрозуміла? Я тебе пам’ятатиму. Скажеш комусь — окремо пристрелю.
Так закінчується зустріч з Мисливцем.
— Ну що там? У порядку, Мері? — питає Степан.
— Дурниці якісь... Слухай...
І щойно ми відходимо кількадесят метрів від «України», Маруся переказує хлопцеві все, за переказування чого її обіцяли пристрелити.
— Ти серйозно? — зупиняється помічник антикварки. — Так він сказав? А ти була на останньому поверсі, там вихід на дах... Послухай, це ж... Це ж, певно, не жарт. Чорт! Треба вшиватися звідси! —Степан так тягне Марусю, що мої лапи зісковзують на льоду.
— Зачекай, Степ... Але ж тоді треба попередити інших. Якщо ми в це віримо.
Степан лише фиркає й тягне нас далі й далі від площі та «України»:
— Тобі не повірить ніхто. З нас тільки сміятимуться. Ми виглядатимемо панікерами і боягузами. Їй-бо, ну це ж смішно, снайпери!
Маруся хмурить лоба, не розуміє:
— Чому ж ми тоді тікаємо?
Та хлопець, здається, вже знає відповіді на всі запитання.
— Бо в тебе пес хворий. Хіба ти не пуделя тут хотіла знайти?
То, виходить, Маруся знала, що я у Києві? І можливо, весь Львів зараз обклеєний моїми фото, й всі шукають мене, всі сусіди й навіть такса на прізвисько Лумп. І хтось допитав провідницю, яка не любить собак, і дідків у парку, що ріжуться в доміно, і волоцюг на вокзалі. Може, навіть міліція допомагає в пошуках. Може, навіть частина людей на площі у Києві насправді шукає пуделя, рятує його, як заблудлу вівцю? Ні, звісно, це марення. В мене все ще гарячка.
— І дід твій хвилюється, — продовжує хлопець. — Ти ж казала, у нього серце.
— Та він не знає. Ось Домік... Він справді, здається, хворий. Але ж...
Вони припиняють сперечатися, лише коли заходять до помешкання.
— Так ось він який, пудель, яким Мері дістала весь майдан!
Того ж вечора ми їдемо додому, до Львова. Зрештою, і без наших попереджень ходять чутки: влада стягує до міста війська.
А снайпери, що цілять у натовп, — такого просто не може бути. В цьому немає жодного сенсу. І дарма Маруся додзвонюється до Маріка, з яким встигла тут обмінятися номерами:
— Маріку, можуть стріляти, я хвилююсь за тебе...
Я знаю, Марік не слухає, каже, що й сам уміє стріляти. Стріляти, відкривати всі замки... Ще каже, все буде добре. І він має рацію.
Не стається нічого. На майдані не стається нічого лихого.
Коли ми виходимо на львівському пероні, я вже думаю, що рушниця на ліжку мені примарилася.
Повернення
Моя київська застуда не минає без наслідків. Ще в потязі, я розумію з жахом, що знову майже не відчуваю запахів. І цілий день я притискаюся до Марусі, наче тепер вона має стати мені людиною-поводирем. Так, давно пора. Вже й Велика Ба, як коріння великого дерева, лежить в цій землі. І старий каже, викупив місце поруч — тож він залишається точно. І все — немає потреби накопичувати речі й коробки. Це коли загубився в просторі й часі, тоді чіпляєшся за пожитки. Зберігаєш старі незручні туфлі, бо ці туфлі — твій дім, як чоботи — дім солдата. Іншого-бо нема. одного вересневого ранку аж 1994-го, тепер, у 2005-му, виправиться нарешті, — все і всі повернуться на свої місця. Майже всі.
Щось стається між Марусею та Степаном. Вона каже: «Я зрозуміла, що ми дуже різні», а Степан у відповідь таке пафосне: «Ти моя, ти стала моєю тоді, коли нікому не була потрібна!» Але ж Маруся завжди була потрібною, хіба ні? Коли не вчуєш нічого з людської крові, слова видаються безглуздими.
Зате місто я бачу тепер інакше — таким, як бачить його людина, щойно зійшовши з літака чи автобуса. Я не провалююсь в глибину, не хочу знати справжніх історій. Просто гарне місто. Екскурсоводи з яскравими парасольками розводять групи, як на параді. Шукати Львів — кому який хочеться, — Львів, Lemberg, Lwow, Львов, Львів. Екскурсоводи ці, я сподіваюсь, якраз із тих, що розповідають легенди про кохання та каву, з тих, що вчать загадувати бажання, тримаючись за бронзовий ніс — і це в кращому разі — якогось бідолашного пам’ятника. Місто має виконувати бажання туристів. Аякже.
Я колись знав: у цьому парку точились бої на початку століття — це тоді українці програли місто полякам? Я колись знав, цим шляхом козаки дерлися вгору, а городяни ховалися у Соборі, я знав колись... Я ж так хотів не знати. І зараз — тиша. Як тоді, коли тільки ш-ш-ш у радіомушлі. Місто ніби нове. Імітація, Диснейленд.
Але тиша недовга — наступного дня нюх повертається. І я наче вперше пірнаю в квартиру на вулиці Лепкого. Як тоді, на початку цієї історії. Велика Ба — ніби щойно тут шила... Маша — її обриси ввижаються при вікні. Ось вона схилилася — малює далекий замок. Тамара — стоїть, напівзігнувшись, за скляними дверима кухні, куховарить чи, може, знову взялась за старе. Ось-ось кроки старого її сполохають, і вона заховає щось на холодильнику. Але й Тамара мені тільки ввижається. Тут нікого нема.
Полковник майже не сварить нас із Марусею. Хоча бачив на площі по телевізору. Може, тому, що й сам би...
Мене не було, здається, тижні зо три. Хіба більше? Та з квартири на Лепкого щезло стільки речей! Навіть світлини з Великою Ба позникали зі стін — мабуть, комусь було боляче дивитись на них. Залишилася тільки одна світлина — та, де в Тамари малиновий галстук, а Цілик — ще капітан. Коли він помре, жінки, можливо, і цю світлину сховають. А може, і викинуть, як викинули вже стільки всього — суконь, іграшок, туфель на високих підборах... Кажуть, усе це, поки мене не було, Оля з Марусею зав’язали у великі мішки й винесли до смітників. І не шкодують досі. Здається, Цілики тепер позбуваються мотлоху з тим же завзяттям, з яким колись накопичували його. Куди поділися пластмасові літачки? Маруся ж любила страшних порцелянових риб... Може, Цілики відчули нарешті, що залишаються?
Так я міркую собі, та насправді зміни мають цілком прозаїчну, хоч і важливу причину. Є новина, і велика. А мені її ніхто навіть не повідомив — зі мною взагалі, правду кажучи, ні в кого тепер немає часу говорити. Чи то підводить зіпсований слух?
Виявляється, Тамара вже не в Іспанії — рвонула до доньки. Мадрид — Київ, Київ — Донецьк. Там, у похмурій дев’ятиповерхівці біля аеропорту довго говорили втрьох: засмагла Тамара, тітка Галина, яка щойно женила сина, і Маша Цілик — певно, бліда, — бо вагітна й самотня. Ромка Лисицький якось зайшов попрощатися перед весіллям — і попрощався. Чи то Маша сама зайшла, вчинила так, як хотіла? Залишила собі щось справжнє від вигаданого хлопчика з тонкими плечима.
Ясно тепер, чому вона облишила свої шуби. Ніхто її не зурочив. Просто й від шуб, і від Пітера, і від Ромки її тепер, певно, нудить. А тітка Галина була рада гості — доки не взнала про ту нудоту.
Жінки говорили довго — сперечались, наче присяжні: жити ембріону в матці Марії Цілик — або не жити. Тітка Галина обстоювала найвищу міру. Аргументувала ясно: раптом взнає дружина сина, а надто її батько.
— А хто у нас татко? — питала Тамара.
— Татко у нас у відповідних структурах в Москві, — відповідала Галина.
Засмагла цариця кивала й згадувала: що то воно «відповідні структури»? Відірвалася від життя. Зате Тамара раптом знайшла союзника. Маленького й ще захованого в чужому тілі — та це нічого... Галина на компроміс не йшла, тож Тамара й сказала доньці: хочеш родити — роди. Й це також означало: повернись нарешті додому.
Я думаю, може, Маша ніколи й не вибирала. Просто слухала балачки двох старих, одним оком завжди споглядаючи небо через балконні двері — сріблясті авіалайнери злітають з аеропорту.
Мама Оля переживає, каже, вагітність складна, таз вузький, і неправильний резус-фактор, а тут ще в поїзді їхати. Та мені ясно — дитина житиме. Це ж буде дитина Ціликів.
Тамара повернулась до Львова на кілька тижнів раніше за доньку — командувати ремонтом. Байдуже пройшлася квартирою. Шкодує за чимось, але мовчить. Ні, легалізуватись не встигла. Руки стерті від мандаринових гілок — пахнуть соком так сильно, що це вже, певно, назавжди. Як Господар колись ногами, Тамара шкірою вивчила географію: там, де ростуть мандарини, рано з’являються зморшки. А телефон дзвонить щовечора — якийсь іспанець все кличе Тамару назад. Маруся швидко десь роздобула розмовник — тепер вибачається за фатальну тітку: lo siento, señor.
— Мені не до того, — бурчить Тамара. — Я майже бабуся.
Час, видно, біжить по-різному в Іспанії й Україні.
Я і забув, як Тамарі подобається бути старшою — найстаршою. Ймовірно, онучка навіть зватиме її Ба, а тоді й усі почнуть так називати. Я не сумніваюсь чомусь, що буде саме онучка — руденька дівчинка. І все не можу повірити: Маша ось-ось приїде. Та шкода, яку я заподіяв
Треба тільки добре підготуватися. В Маші алергія на пил — тож, приміром, доведеться позбутися килимів. Те, що Велика Ба та полковник збирали по всьому соціалістичному світу, знімають зі стін, витягають з-під ліжок... І нещасні нутрії, яких ніхто не носив ніколи, тепер обов’язково мають загинути — вдруге. Квартира стає світлішою. Ось тепер їй і личила б пісня про вітер змін.
— А книжки, може, до Генріха? — вголос міркує Оля. — Він буде не проти. А як візьму кредит на квартиру, то й заберемо собі, а, Марусь?
— Маша ж теж любить книжки, — відповідає дівчина.
— Мало, що вона любить. Алергія буває й на те, що любиш. Скажу тобі, в неї й на шерсть алергія теж, — Оля киває на мене.
— Ну його ж ми не викинемо... — каже Маруся.
Вона хоче сказати щось ще — або мені так здається. Та однаково, дзвенить телефон. Це Марусю — це Марік.
Євроремонт
— То як? Відчиняємо скриню? — питає гість.
Так, у нас гість зі столиці. Вірніше, ні, не зі столиці, хоча саме з Києва Марік тепер приїхав. Та він був і буде завжди львів’янином, а пахне тепер — всією Землею. Якимись неназваними гострими запахами з азійських базарів, соленою морською водою, банкнотами маленьких країн, пальцями всіх їхніх мешканців, запахом фарби з ще новеньких хрустких євро. Раніше Марік збирав данину лише в одній валюті. Але він стверджує, що закинув бандитські справи — від них і тікав спершу, потім уже увійшов у смак. Закинув? Та ж он, дзвенить зв’язкою відмичок в руці. Він упевнений в успіху, хоча й запевняє Марусю: нічого таким способом не відчиняв уже років п’ять. Каже, заробляє чесно, через мережу. Я не вірю — де ви бачили, щоб можна було так заробляти? Ще й їхати, вічно тікати, немов кочівник якийсь — з власної волі.
— Відчиняємо? — повторює запитання Марік.
Дзеленчить відмичками, наче янгол дзвіночком.
— Я ось думаю, треба замінити вікна на пластикові, — невпопад відповідає Маруся. — А то он дірка, дивись. Я пам’ятаю цю тріщину ще з... Ну, з тих часів.
«Тими часами» Маруся зве своє життя до операції у Берліні.
Марік підходить, роздивляється раму:
— Покажи, що тут. О, та це справжнісінькій слід від... — хлопець осікається, визирає в вікно.
Місто дивиться на цих двох, як колись на Олю та Антиквара-Костю. Втім, ніхто точно не знає, чи воно бачить щось. Маруся притискається щокою до Марікового плеча.
— Від чого слід?
— Не знаю, Марусю. Як хочете, то й міняйте на пластикові. Буде твоєму племінникові тепліше. То як? Відчиняємо скриню?
Маруся мовчить.
— Не розумію, я що, дарма зберігав ці відмички? Сподівався, ще тобі знадоблюся з ними.
Та хто ж повірить в таке.
— О так, звісно! — сміється Маруся. — Він сподівався! Ти просто втік, Маріку. Ти навіть Генріха не навідував, ти схибнувся на подорожах... Ну добре-добре, не сердься. Я теж мрію побачити світ, і я поїду з тобою, все в силі, — мені здається, вона говорить це тільки для того, щоб догодити хлопцеві. Й справді поїде з тієї ж причини. — Але, послухай, скриня... — Маруся зітхає. — Треба, звісно, її відчинити. Ну бо раптом там щось важке, а вам і так її винести буде непросто. Та й не продавати ж її з невідомим вмістом.
— Так. І?
— Просто я, можливо... Я так довго хотіла її відчинити, — Маруся усміхається недоречно. — Я була дитиною, розумієш? А тепер я бачу її. І ця скриня — така насправді проста. Звичайнісінька. Що як там і всередині...
— Що?
— Ну що як там... нічого. Якийсь мотлох. І жодного сенсу... Просто жодного сенсу. Ти розумієш? І все знову зміниться. Як місто, як все.
— А місто так сильно змінилося?
— Звісно. Замість замку якась телевежа радянська... Будинки такі сірі, особливо, коли дощить.
— Ти так говориш, ніби ти не рада...
— О, Боже, ні! Маріку, як ти можеш так думати? Звісно, я рада, що бачу.
Марік не розуміє й чомусь ображається. Наче за скриню, якій, звісно, не випало мати своїх почуттів, — навіть щодо дівчинки, яка так довго жила на ній, як на острові, й так завзято намагалась знайти скарби. А може, Марік згадує з теплотою, як вперше побачив Марусю в крамничці, перед сердитим Генріхом.
— Я просто чомусь думав, для тебе важливо побачити...
— Послухай, а що як ти сам подивишся? — Маруся цілує Маріка в щоку, радіє, як колись, коли вирішувала нарешті складне завдання з алгебри. — Маріку, подивись без мене! Якщо там щось хороше, ти мені скажеш.
Марік знизує плечима. Незрозуміло, погоджується чи ні. Та Маруся вже відвертається і на додачу затуляє очі долонями.
Марік стає перед скринею на одне коліно. Клапан підіймається гучно — клацає, наче зубами пес. Відмички дзвенять.
Замок, видно, геть нескладний:
— Готово! — каже Марік за мить і озирається. Знаю, він, мабуть, чекає, що Маруся от-от не витримає і озирнеться. Це ж Маруся, їй все цікаво...
— Ну? Що там? Чого мовчиш? — каже вона.
І Марік починає порпатися у скрині сам...
Я, звісно, вже знаю. Я одразу все знаю, щойно підіймається віко. Ця скриня чарівна в певному сенсі — вміє сховати всі запахи та сліди. Але чари розвіялися. Усе.
— Я дивлюся... — каже Марік. — Тут... Як ти й казала. Нічого цікавого... Ти точно не хочеш глянути?
— Ні, не хочу. Я хочу й далі уявляти, що там, знаєш, бальні сукні моєї бабусі, — Маруся вдає, що сміється. — Такі білі, мереживні, як весільні... Там же такого немає?
— Ні. Немає, — підтверджує хлопець. — Я складу все в пакети і винесу... Ти не проти, якщо я зайду на секунду до твого діда? Генріх буде хвилин за двадцять. А ми можемо поки випити чаю.
Маруся зовсім не проти — тільки полковник спить. Так діють його нові ліки, дідусь став зовсім спокійним. Тільки все забуває — навіть те, що він завжди боронив стару скриню.
А Марік вже тягне до коридору мішок з її вмістом. Суха хлібна кірка гулко падає на паркет.
— Що це? — питає Маруся, але й тепер не дивиться.
— Нічого, Марусю. Може... діамантовий ґудзик із сукні твоєї бабусі.
Маруся знову сміється.
За двадцять хвилин троє чоловіків підіймають скриню й виносять її надвір. Тільки на паркеті лишається слід — нічим його, мабуть, уже не зітреш. Полковник мав рацію.
Разом
Вікна Цілики таки замінили. Рипучий паркет накрили лінолеумом. Поклеїли нові шпалери.
І ось, той самий вокзал. Здається, навіть той самий перон, де я загубив Машин слід. «На першу платформу прибуває потяг Донецьк-Львів, нумерація вагонів починається з хвоста...»
З потяга виходить красива жінка з довгим рудим волоссям, пахне хутром далеких тварин, і Невою, і Кальміусом... Я не одразу жінку упізнаю, але знаю — це все ще вона, саме та, на кого ми так чекали. Друга половина двох різних Марій. Може, разом вони стануть цілими?
Маша пахне інакше. І не тільки тому, що жила в омріяному місті над Фінською затокою, не тому, що продавала шуби, відкривала магазини, спала з художниками, й поки ніхто не бачить, наводила чорним фломастером мости. Вона пахне інакше, бо це вже не тільки вона. Кров її захопила, наче чужі війська, маленька істота. Маша так хотіла сама.
Це хлопчик. Я першим чую і знаю — це все-таки хлопчик.
Усі обіймаються. Мені трохи ніяково. Стара провина, від якої я сподівався звільнитися, чомусь навалюється на мене наново — mea culpa, яку я, ймовірно, забув. А може, просто я раптом почуваюся зайвим серед людей.
І чужинка — хоча ні, вона не чужинка ніде, а надто у цьому місті — виходить раптом на першу платформу. Та сама циганка. Як це вона сказала тоді? «Щоб тебе твій господар вбив»? Але це ж дурниці. Господар давно помер. І так, я, можливо, накоїв помилок задля повернення — відпустив Машу, втік за Мисливцем... Але ж тепер усе виправилося. Навіть час у квартирі Ціликів виправився, йде рівно, день за днем, рік за роком. Жінка помилилася, вона не вміє нікого проклясти — просто звичайна жінка, яка боронить своїх дітей і шукає прихистку. Зовсім постаріла та осіла тут, теж назвала це місто домом. І діти її, певно, вже виросли. Я озираюся — циганки нема.
Ми йдемо нарешті до Марікової машини — не мерседес, але це й на краще — жигулі, як у полковника, тільки яскравозелені. Треба їхати, дід чекає.
І вдома все те ж — обійми, сльози та погляди на вже помітний живіт.
Маша пішла з одною валізою, й назад привезла одну. Одяг, книжки і... Раптом хтось відчиняє вікно — вітер з вулиці Лепкого розкидає малюнки. Я вглядаюся і принюхуюся, я не можу повірити. На малюнках Маші — наш парк, наш Собор, наш Замок.
Маруся вглядається теж:
— Маша! Ти ж так гарно малюєш, я ж ніколи...
— Не чіпай! — Маша зминає аркуші.
— Що ти робиш? — лякається молодша сестра.
— Немає чого дивитися.
Ми даємо Марії спокій і йдемо до крамниці — перевірити, як там новий помічник. Він, до речі, знайшовся, на диво, легко — Оля тільки й встигла поклеїти оголошення. Довготелесий хлопець із жовтим волоссям виказав неабиякі знання з історії Львова. Звуть помічника трохи дивно — Вітусь. І цей Вітусь сьогодні вперше залишився на роботі сам. Якраз мали підвезти чергову коробку, і воно ніби мотлох, але ж треба в ньому знайти скарби. Маруся хоче все сама перевірити — такою вона стає, ймовірно, наслідуючи матір. Та щойно ми заходимо до крамниці, мала про все забуває. Вона помічає одразу — немає скрині.
— Хтось… купив її?
Здається, внучка полковника уявляла, що скриня застрягне в крамниці навічно, як колись усі речі застрягали в квартирі на Лепкого.
— Так, один старий, — відповідає хлопець. — Польською говорив. І решту мені залишив.
— А телефон? Адресу свою?
— Ні... Чого б це? — знизує плечима Вітусь.
Він трохи смішний, як і його ім’я. Пахне ганчір’ям, книжками, пилом, наче сам не людина, а антикварна лялька. Маруся вже збирається йти, коли все-таки згадує, за чим прийшла в магазин:
— Слухайте, а Генріх казав, мали принести новий товар. Приносили? Ви отримали? Посортували?
— Так, отримав, — киває хлопець і раптом скрикує: — Ой! Вибачте, Маріє Юріївно! Я ж отримав оте все... і забув!
— Що забули? Посортувати?
— Ні-ні, я забув той мотлох у скрині вашій! — Вітусь опускає голову, й розводить надто довгими своїми руками. — Принесли коробку, я взявся її розбирати, і майже вже розібрав, але тут прийшли покупці. Я не знав, куди оте все сховати. Ну, щоб було охайно. Та і поклав у скриню. А скриню потім... купив той поляк, — Вітусь, мабуть, зустрічає Марусин докірливий погляд, бо лепече ще швидше: — Та там і не було нічого такого! Тільки пожовклі газети, тільки папери незрозумілі! Цього б ніхто не купив, клянуся! Щоправда, ще гроші — банкноти тисячемаркові... Я все поставив усередину скрині разом з дерев’яним пуделком і... Ви мене вибачите?
Маруся зітхає. Це насправді дрібниця — якісь газети й банкноти порівняно зі зникненням її скрині. Та є в Марусі тепер дивне бажання — щоб усе було досконало. Перфекціонізм мучить її відтоді, як Маруся побачила себе в дзеркалі — побачила, що вона жінка й має відповідати своєму, на диво, красивому відображенню. Любов до досконалості, звісно, виправиться — треба тільки почати старішати. Та поки що Маруся просто бореться із собою:
— Нічого, Вітусю, не переймайтеся. Це й справді не дуже важливо, — каже нарешті. — Тим більше, в нас сьогодні радість така. Тільки ви постарайтеся бути уважнішим, добре?
— Обіцяю, пані Марусю!
— Маріє, — виправляє жінка. Її лице освячує усмішка — тепер нарешті доречна.
Коли ми з Марусею (ну я вже довіку так її називатиму — яка ще вона Марія мені?) йдемо додому, здається, всі уже знають новину.
— Дєточка! — гукає Варгіна зі своєї лавочки в парку. — Це правда? Приїхала ваша сестра?
— Марія? — не вірить Ярослав Теодорович. — Ота, що я бачив, як вона йшла з валізкою на вокзал? То повернулась таки? Стільки років! Уже й Лумп бідолашний помер...
— Приїхала? — зиркає дід Євген. — Слава Ісусу!
Та звідки вони всі знають, не розумію я. І я, виявляється, ще багато чого не розумію у цьому місті. Хіба міг я подумати, що Цілики запросять сусідів на сьогоднішнє святкування, і що сусіди прийдуть?
— А що? В «городку» завжди все разом відмічали, — сказала Тамара. — А тут живемо вже тридцять років, а все наче чужі. Ну й у Іспанії якось без цієї ворожості... Хай приходять!
І приходять. Усі приходять до квартири на третьому поверсі. І знаєте що? Атмосфера не така вже й жахлива. Варгіна й дід Євген не б’ються. І навіть полковник просто всміхається і мовчить — може, це діють ліки, та, імовірно, він просто не вміє дражнити цих двох водночас. Раптом всі замовкають і прислухаються.
— А непогано! — виголошує Ярослав Теодорович врешті. — Непогано ж таки!
Усі сміються. Тільки Маша не розуміє причини веселощів.
— Як? Ти не чуєш? Ти просто забула! Згадай, дівчинка, що живе поверхом вище! Послухай, як вона грає. Але ж непогано! Нарешті! Не пройшло й... скільки?
— Мені здається, цей жах років п’ятнадцять тривав.
— Та де, років сто! Мінімум!
Усі радіють, заглушаючи своїм сміхом «Оду до радості», що долинає згори. Тиха мелодія — я майже не чую її з моїми хворими вухами. Генріх відчиняє вікно — і місто приєднується до святкування повернення, і музика стає голоснішою. А Генріх, здається, наспівує.
— Треба було і їх запросити, — сполохується Оля, показуючи пальцем на стелю.
— Але ми там нікого не знаємо.
Сусіди знизують плечима. Ніхто достеменно не знає, що ж там за люди поверхом вище. Чули лише, що дівчинку звати Алісою.
У той вечір, здається, всім добре разом. Непогано принаймні, а цього вже іноді досить. Тільки ближче до ночі Маша починає задихатися, мене виводять з кімнати, а гості встають з-за столу.
Pulkownik w krwi
Цю історію я нарешті почув від Олі, а тому не можу бути впевненим, що все було саме так. Хоча псам люди зазвичай кажуть правду — нам однаково нічого не продаси.
Усе сталося наприкінці літа — тільки Оля не може сказати якого року.
Була Польща й був сонячний день. Оля наголошує, дуже сонячний. Мабуть, один з тих, коли світло зависає в повітрі, й здається, його можна впіймати, а то й заштовхати з силою в трилітрову банку і — якщо встигнеш вчасно закрити кришкою — буде тобі сонячне світло на зиму. Пропустити це останнє серпневе сонце було неможливо, тож усі діти були на вулиці.
Одні біля гойдалки грали в класики й щебетали польською. Бо були вони польські діти.
Інші тулилися до під’їзду та перемовлялись російською. Бо були це діти радянські. Молодші радянські стрибали через резинку, трохи старші базікали тут же про свої дорослі справи — літаки й космос, ракети й майбутню війну.
Ці дві групки дітей — радянська та польська — чомусь ніколи не змішувалися. Хоча жили в одному дворі, вікна у вікна. Таке життя незвичне було для Олі — до того її дитинство минало за вічним парканом військового «городка», змінювалася лише географія. Але в польській Легниці вони жили чомусь просто з людьми, у місті... І без загорожі було навіть ніяково. Бо якби все як годиться — вхід за перепустками, колючий дріт, солдати — все було б ясно. І можна було б помріяти, що симпатичний польський школяр давно б познайомився з Олею, якби міг. І польська була зрозуміла майже, і поляки ж вивчали, певно, російську, та діти ніколи не розмовляли. Ніколи — та щось особливе було в тому дні. Може, це сонячне світло непомітно на всіх впливало.
Здається, найменший хлопчик вкотре впустив свій м’яч, і м’яч покотився прямісінько до намальованих крейдою класиків. І коли дві групки дітей зійшлися в тій плутанині — всі разом ловили м’яча, — то вже не хотіли розходитись. Я навіть думаю: так ставалось завжди. Щоразу з новими радянськими дітьми, що оселялися в цьому дворі з відрядженими до Польщі батьками, з кожною групкою маленьких «місцевих». Діти зійшлися через загублений м’яч і плаксивого хлопчика, й виявили, що можуть одне з одним заговорити. Не дуже легко — та можуть. Поводилися, як інопланетяни, що зіштовхнулися із земною цивілізацією. Що там, ви кажете, варто було б землянам транслювати у космос, очікуючи контакту? Рівняння Ейнштейна? Його діти поки що не вивчали. Тому взяли крейду й написали на асфальті найскладніше з доступного їм — квадратне рівняння. Можливо навіть, його написала Оля чи якась інша розумна дівчинка — Оля точно не пам’ятає. Поляки подивилися й накреслили на асфальті рішення. Радянські схвально кивали.
Це було змагання. Поляки тоді намалювали трикутник, вказали кут і довжину катета... Випробування за випробуванням діти все пройшли. І сміялись. І було затишніше і легше, бо інопланетяни виявились істотами розумними, такими ж точно, як ти.
Та треба ж, щоби так сталося: Олин батько в цей час вирішив нарубати дрова для пічки. Польське радіо пророкувало похолодання — а польське радіо ніколи не бреше. Тож полковник вийшов з під’їзду й пройшов через двір до підвалу.
Хто його знає, чому такі речі стаються? Що вони означають? Чи, може, не значать нічого — так, випадковість. Спочатку, як потім розповідав полковник, сокира добре лягла у руку. І перше поліно скорились лезу без бою. Старий закатав рукави й замахнувся ще раз. Але лезо сокири чомусь від’єдналося від древка, як космічний супутник від’єднується від ракети. Полетіло, щоправда, не в космос — в обличчя. Кровищі було... А діти надворі все вирішували рівняння й сміялися.
Полковник притис рану рукавом, та сорочка швидко ставала червоною, як піонерські галстуки.
Від болю й яскравого сонця він, мабуть, не розбирав дороги. Вхопився рукою за перила підвалу, на мить застиг... Тепер всі діти дивились на нього. Здавалося, замість рота в полковника була велика червона пляма. Лезо, вдарившись нижче носа, понівечило шкіру на підборідді та над губами.
— Pułkownik w krwi! — крикнув хтось перелякано польською.
— Pułkownik w krwi... Pułkownik w krwi... — зашепотіли інші.
Радянські діти мовчали.
— Папа! — закричала маленька Оля.
Полковник щось у відповідь пробулькотів. Мабуть, хотів заспокоїти всіх, мовляв, нічого страшного — та розібрати було неможливо.
Оля й Тамара побігли додому за батьком. Діти, мабуть, знов розділилися, а то й розійшлись по своїх квартирах — постійних і тимчасових.
А в полковника дотепер залишився тоненький червоний шрам. Наче старому зашили рот або хотіли намалювати хрест — ножем перпендикулярно до лінії губ.
Ось і все. Ось і все? Я відмовляюся вірити. То це й весь секрет «полковника у крові»? А страшна таємниця? В полковника ж має бути страшна таємниця. Та є лише ця дурна випадковість.
День народження
У полковника свято. Не ювілей — ювілей ми з Марусею пропустили, поки шукали одне одного у столиці. Але в такому віці кожен день народження — перемога. Старий ще клянеться дожити до ста, а сьогодні — сімдесят шість. Коли він народився, Сталін якраз виголосив, що починається велика трансформація — і трансформація почалася...
Маша гойдає на руках сина. Оля запалює на торті свічки — скільки знайшли. Маруся вимикає світло. А далі все йде шкереберть. Цілики помічають в вікні щось дивне, якесь мерехтіння.
— Світла нема в сусідів? — коментує Тамара. — Ох, ця ваша країна!
— Але так гарно, — каже Маруся.
У будинку навпроти миготять у вікнах свічки, зовсім, як тут, на торті.
— Загадуй бажання, тату.
Та запах свічок вже змішався зі запахом смутку. Бо люди, звісно, згадали, сьогодні — четверта субота листопада. Всі уже знають — хіба що крім немовляти — чому сьогодні вогники на підвіконнях. Мушля розповідала про це ще зранку.
Полковник дмухає. Вогники згасають. Усі аплодують. Мовчки шукають ніж, чомусь не вмикаючи світло.
— Слухай, дідусю, а твоя Крайновка — це ж Харківщина? — раптом питає Маруся. І я під столом відчуваю, як Тамара намагається пхнути її ногою, промахується, влучає в мене. Маруся продовжує: — Ти щось про це пам’ятаєш?
Полковник мовчить. І ніхто не наважується перервати мовчання. Пахне тортом, сірниками і керосином. Генріх прокашлюється. Вовтузиться немовля.
— Я забув, — каже старий нарешті.
Ну так, ти забув, старий, — забув чи засипав хлібними кірками... Маруся теж діду не вірить. Може, тому, що з молодшими розмовляють іноді так само щиро, як з псами.
— Дідусю, але... Ти хіба не розповідав колись? Щось про сестру. Ти точно казав щось, я просто не пам’ятаю, бо була ще...
— А може, я вигадав? — обриває Марусю полковник.
Мені з-під столу не видно, але я впевнений, що дивиться він на Олю. І тиша така. Як у тому лісі з мого сну. Дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап твого пса. І світить червоним вогником горобина.
— Як вигадав? — запитує Оля.
— А як? Ти ж ось вигадуєш історії у крамниці. Ті, які хочуть чути. Про євреїв, про партизанів, про кадебістів.
Пишаєшся навіть собою, — цідить полковник, і, певно, Оля уже шкодує, що запросила Генріха, тепер буде скандал. — Ось і я собі вигадав, — продовжує Цілик, — братів і сестру. Але добра людина, директор училища, все пояснив мені, дураку. І я всі помилки в біографії виправив. Прадіда вашого, брата, сестру. Їх і не було ніколи! Це в інших, може, щось трапилося. В інших хатах хтось помер. А в нас, Ціликів, всі живі та здорові. Ми ж щасливчики, ви не знали хіба? — закінчує він і встає.
Я знаю, він би пішов, влігся б на свій диван спиною до гостей, ввімкнув би мушлю. Полковник Цілик все ще такий іноді впертий — попри слабке здоров’я та заспокійливі ліки.
Але Маша скручується від чергового приступу кашлю. Оля підхоплює немовля. Хлопчик плаче. Його, до речі, назвали Данилком. У Львові тепер майже всіх хлопчиків, здається, так називають. Йдеш повз дитячий майданчик: «Данилко!» з усіх боків. Так, наче кожна родина хоче затвердити своє право наслідувати у цьому місті не когось, а саме засновника.
Світло вмикають. Усі метушаться довкола Маші. Маруся виводить мене за двері під сердитим Тамариним поглядом.
— Вибач, Доміку, — каже.
І ось я вже сам, у темряві. Зі мною звичний запах квартири й свічки у вікнах напроти — вони ще горять. За якийсь час прийде Маруся. Говоритиме — та я чомусь знову погано чую. Може, й мені нервуватися треба менше. А то буде, як із полковником, — перенапружиться і постаріє собаче серце. Тільки іноді, крізь перешкоди, проривається голос: Ш-ш-ш. Свічки. Ш-ш-ш. Сузір’я. Ш-ш-ш. Якщо он та зірка вище вікна Ярослава Теодоровича — це Сиріус, то... Ш-ш-ш. Сузір’я Великого Пса, тоді... І тиша. Я не чую. Що? Що тоді? Сузір’я Великого Пса, а далі? Незабаром я зрозумію, річ не в моїх вухах. Просто Маруся замовкла. Дивиться у вікно і — плаче. Раніше, я знаю, вона плакала так у травні, під час трансляції вічного вогню чи наприкінці кіно про героїв — таких, як обидва її прадіди — той, що приніс із Берліна ложку, окуляри та ордени, та той, що зник без вісти під Сталінградом, заробивши, здається, лише одну або дві медалі. Може, вічний вогонь сьогодні розпався на ці свічки? Так військо по війні розпадається на людей. А може, очі сльозяться просто тому, що вогники надто близько. Хто їх тут запалив? Хіба той голод був тут, у Львові, на вулиці Лепкого? Я хочу спитати так, як полковник питав у людей на Замарстинівському городі: «Звідки ж ви тут взялися?»
Дивна моя Маруся. Вона ж вирішила навіть не бачити, що у скрині. А може, вона просто знала? Дізналась колись, дорослішаючи, й мені не сказала нічого. Хтось дивиться на нас з будинку навпроти, й теж, як і ми, мабуть, з’єднує вогники у сузір’я.
А в сусідній кімнаті тим часом щось відбувається — якась важлива розмова. Маруся йде й знов прибігає до мене. Все плаче, і я вже не впевнений, чи річ у свічках. Потім приходить полковник, тягне мене за ошийник — до себе. Грозить кулаком. Водить ним перед самими моїми очима — я не боюся. А він щось говорить таке... Ш-ш-ш. Поїдемо разом. Ш-ш-ш. У Крайновці... Ш-ш-ш. Не дозволю їм! Ш-ш-ш. Ба-ла-ган!
Здається, це й було останнє слово, яке я коли-небудь чув — «балаган». Тобто бродячий цирк. Мої вуха відмовились чути все, що Цілики говорили потім.
Кінець
Пес біжить назустріч, як у кіно. Він смішний, як я. І неважливо, як його звали. Ім’я неважливе для отаких, безрідних — вони ж ладні змінити його за кістку.
Я знову в полковниковому дитинстві. Той пес — щеня, та й Іван — щеня. Вони разом шукають маленькі вогкі гриби, жолуді та гірку калину, обдирають кору з височенних сосон — ті сосни потім не чіпатимуть навіть німці, милуватимуться, задерши голови, наче люди, — Іванко і не впізнає фашистів. Та це буде потім, якщо він виживе. Ще тільки початок. Щеня ще втече від голоду і людей. А коли Іванкові вже нічого не лишиться — тільки вмерти слідом за іншими дітьми, підрослий зубатий пес з гострими ребрами вийде з лісу. Безумна жінка, молода бабуся-Маруся, скаже худому псові: «Ну ходи. Ти ж любиш Іванка?»
Полковник думає, він забув. Але ні, он цей пес, і бабуся-Маруся, і тіло сестри — в зовсім прозорих очах. Якби він забув, він би літав гордо та радісно. Може, краще би він забув. Пам’ять все одно ні від чого не береже.
Та й чого памятати про пса, нехай він навіть тебе врятував. Це все одно — лише пес. Псів ніхто не сприймає серйозно. Та й історії є набагато страшніші — вигадані й тим більше справжні. Старий, ти занадто чутливий, як на полковника авіації.
А я ще думав, він справді ненавидить псів, Бога й трохи — людей. А він ненавидить тільки одного сивого чоловіка.
Він бере повідець, і ми виходимо на прогулянку. Тільки чомусь за нами йдуть Маруся та Мама Оля. Маша з Данилком виглядають з вікна. Так, ніби ця прогулянка — наша остання.
Та так і є.
Священик з Собору мав рацію, псів не пускають до раю. Нам і не треба туди. Пси не зникають — перетворюються на інших псів, на вовків, на лисиць, на диких собак динго чи взагалі — на Сузір’я Великого Пса. Тільки я хотів би перетворитись на птаха. Може, навіть на качку — обережну, та дуже вперту. Ось зараз я плетуся нагору, ледве пересуваючи лапи, а скоро — летітиму. Полковник ще заздритиме мені.
Розмова затягнулася вчора. Не вдався цей день народження. І Маша все кашляла, і ковтала ліки, і дихала крізь інгалятор — утомленому після пологів тілу все здавалося ще чужішим. Усі книжки, всі запилені статуетки в серванті. Навіть я. Просто алергія — поламаний механізм впізнавання. Своє приймаєш за чуже й небезпечне. Так буває. Нічого особистого — просто хвороба. Й цілком можливо, хтось когось за столом нарешті переконав — хай пес засне. Назавжди. Старий хворий пес на ім’я Домінік. Для вас запросто — Дом.
Хоча також цілком можливо, що якраз навпаки: Цілики вирішили мене залишити попри все. А те, що жінки тепер вийшли з нами і Маша дивилась на нас з вікна — це тому лише, що полковник давно не виходив на вулицю, не можна йому самому — ніхто ж не вважає пса за супутника.
А можливо, — і це було би найгірше, — полковник вирішив таки тікати зі мною. Без попередження, без речей навіть — навчився в онучок. Просто ще одне коло, тепер
Так, Цілики точно щось вирішили. Хоч, імовірно, кожен з них вирішив щось своє. Я ж не чув і не знаю. І я не хочу дізнатися.
Тому в кінці цієї прогулянки я знову втечу. Старий кликатиме, як і тоді: «Доме! Доміку!» — я не дозволю собі озирнутися. Довго гулятиму містом. Так довго, як зможу. Сам вигулюватиму себе. Мудра жінка казала правду. Ймовірно, вона навіть знала те, що я зрозумів так пізно: навіть пси не належать нікому. То хто ж вбиває мене? Мій господар. А хто мій господар? Не знаю! Й це найкраще, що могло статися зі мною. Я — собі господар.
А після прогулянки містом я просто засну. Десь далеко, приміром, на Замарстинові, там, де закінчуються всі цвинтарі та городи. Загорнувшись, наче у ковдру, в глибокий сніг. Сніг не пахне нічим, ховає усе, щоб пам’ять краще вростала в ґрунт. І нічого не буде чути, крім канонади у хворих вухах. Я й не бачитиму нічого — це буде не темрява, а, як говорила Маруся, ідеальна густа порожнеча. І сніг знову вибілить мою шерсть собою. Я засну й прокинуся каченям на озері, а там мене, можливо, навіть підвищать до лебедя — це трапляється.
Але полковник ще тримає мене за повідець, як за руку. І здається: це просто сниться комусь. Сниться цей ранок. Туман вистилає дороги: від Новерська до Львова, від Львова до Києва, від Києва до Донецька, а ще до Санкт-Петербурга, до Вроцлава, до Берліна, Нью-Йорка, Торонто і Сан-Франциско, і ось цю, саме цю, дорогу — до цього Собору. Це мене вже давно немає, а ранок є — його бачить хтось ще живий.
Ви живі? Ви бачите? Дивіться, будь ласка. Дивіться на нас, на старого полковника імперії зла та кудлатого й вже глухуватого пса з плямою на лівому вусі. Дивіться. Я так люблю увагу. Правда ж, я схожий на баранця? Мене заховають колись в коробку. В таку, знаєте, як малював француз, теж військовий льотчик, для принца одного. А коли вже я буду в коробці, ви зможете мене уявити саме таким, як вам хочеться. Можливо, таким же гарним, яким мене бачила Маруся, — коли не бачила ще нічого. Іноді мені здається, вона й досі не бачить. Недавно вона знову сказала мені, як в той перший ранок, що я — найкрасивіший.
Ми йдемо нагору. Підіймаємося вулицею Листопадового Чину, Міцкевича, Паркштрассе, вулицею святого Георга, Цісарською, Святоюрською дорогою, безіменним насправді пагорбом — цим одним єдиним шляхом, який людям ніколи не набридне називати по-своєму. Так, ніби це називання перетворює гору на їхню власність. Моя нестрижена гривка й біле волосся полковника, мабуть, підсвічуються ранковим сонцем. Гарно виглядаємо? Як в кінці голлівудського фільму, еге-ж? Хтось дивиться ще? Я чомусь упевнений, жінки все ще стоять там, на розі. Навіть Маша даремно дивиться з вікна.
Як ти там співав, старий? Є тільки мить, ла-ла. Наша мить, схоже, завершується. Певно, вона має завершитись, аби щось інше могло розпочатись нарешті. Обидві Марусі — саме так їх обох називали матері у колисці — тепер Марії. Різні, хоч з одним ім’ям, з вічним, невитравним запахом квартири на Лепкого. Де вони будуть без мене? Дзвонитимуть одна одній:
— Доброго дня, Маріє! Як там у вас, у Донецьку? Берліні? Чи Пітері?
— Доброго дня, Маріє! Як там у вас, у Нью-Йорку? Києві? Куала-Лумпурі? Буенос-Айресі?
Чи ні. Вони все-таки житимуть тут, у Львові. Я озираюся й нікого не бачу. Просто нікого не видно — туман.
Сподіваюсь, старий не сумуватиме і сам не поїде нікуди. Та наша мить завершується тепер. Пси упереджені щодо друзів, може, тому, я думаю, що полковник — таки непогана людина. Просто щасливчик. Ніде не загинув, не був репресований, під конвоєм не йшов на допит, не був ні священиком, ні дворянином, ні євреєм, ні ромом, ні буржуазним націоналістом, ні польським офіцером у полоні, ні надто щирим комуністом. Дивом не вмер з голоду, й тіло його не стало спасінням для інших. Не помилився (майже), пишучи біографію. Літак його не розбився — навіть на Корейській війні, де Цілик, мабуть, так нікого й не вбив — але ж був готовий? Його свічки нема у вікні. Тільки на торті — кажу ж, щасливчик. Навіть теща його померла з шиком — у купейному. Навіть на його бісовому городі не виявили жодної кістки. В Східній Європі — це майже, як виграти мільйон в лотерею. Бувай, щасливий старий.
Я йду і все про себе повторюю: тут дім, тут дім. Усі історії змішуються із запахом невидимої під асфальтом ріки, й попри все — звідкись лине цей аромат — Ne m’oubliez pas. Оце якість парфумів! До речі, що воно означає французькою? Бо, здається, цим запахом місто промовляє й до мене. А я так напружено повторюю подумки команду колишнього свого Господаря — Тут дім! Тут дім! — що здається, всі в місті мають почути, і навіть старий, якого я дуже люблю, — всі мають почути це. І полковник передумає їхати в свою Крайновку.
Дім там, де тебе пам’ятають, — розпорошений, як уламки замерзлих річок над Землею. Я можу зараз сказати «моє місто», та це так само безглуздо, як сказати «моє повітря». Навіть повітря, яке ми вдихаємо, вже було чиїмсь і ще буде. Навіть я був чиїмсь псом. Повітря наше, доки воно в нас. Дім наш, доки він в нас. А ми всі завжди в цьому домі — кожен на своїй глибині.
Мисливець
Мисливець з’являється в парку посеред білого дня. Крокує, не звертаючи уваги на матерів з візочками, стареньких на лавочках і собачників на прогулянці. Йому, мабуть, і досі до всіх байдуже. повинен спробувати. Повернутися до Господаря. А Цілики? Їм добре й без мене. Маруся виросла, більше не намагається відчинити скриню і навіть щось бачить. Полковник нікуди вже не летить. Маша, ймовірно, ніколи вже не повернеться, вона у Донецьку з жінкою, яка поділяє її любов до хлопчика з тонкими плечима. І Тамара збирає десь свої цитрусові, й навіть, можливо, наважиться вийти заміж за якогось Хуана — так вона каже, хоч я боюся, й Хуан — вигадка. Але вигадки — це, виявляється, не завжди погано, принаймні це прибутково для невеличкої антикварної лавки. Я тут уже не потрібний так, як раніше. Я пес, у мене є Господар. Мій обов’язок — використати шанс. він впізнає мене: — Ти часом не той пудель, який... — ну згадуй, Мисливцю, згадуй. — Той, що не вмів полювати?
Так, вулицею Листопадового Чину крокує той, хто жодного разу не схибив, — друг мого Господаря. Правильних рис Мисливця не змінили, здається, ні час, ні неспалима його сигарета — ніколи не встигаєш побачити, коли він закурює нову, він ніби курить одну й ту саму сигарету вічно, завжди. Можливо, саме для того, аби не надто відволікатися від вдихання та видихання диму, він і стріляє лише один раз: один постріл — один птах.
Мисливець крокує повільно від Собору Святого Юра, хоча навряд чи він був у Соборі, — не думаю, що Мисливець вірить у християнського Бога. Цей Бог любить тих, хто спершу обов’язково схибить.
На Мисливці шкіряна куртка, яка ще пахне телятами, нові кросівки. Він рухається повільно, тож я маю трохи часу подумати — хвилини зо дві.
Щось клацає в мені — у серці чи голові. Я
Дві хвилини спливли. Я беру слід Мисливця.
— Дом! Доміку! — кличе старий. — Куди ти?
Я ховаюся за пам’ятником поету Франкові. Ярослав Теодорович якось казав, Совєти встановили його тут задля балансу — аби місто не перекинулося й не впало в свої підземелля під вагою великого Леніна.
— Доме! Доміку!
Автомобілі кричать на мене, люди — всміхаються.
— Дивися, пес. Загубився, мабуть. В ошийнику.
— Але хворий якийсь...
Господар, коли побачить мене, певно, розчарується в мені ще раз. Хоча він теж мав постарішати — стільки років. Можливо, навіть на полювання він більше не ходить. І можливо, він більше не б’є своїх псів.
Біля пам’ятника поету Шевченку — дехто бреше, що Леніна переплавили саме на нього — я наздоганяю Мисливця.
— Що ти хочеш від мене, псино? — питає він і не сповільнює крок. Та я біжу за ним. — У мене немає нічого пожерти, — каже Мисливець. Але я ж нічого й не прошу, й урешті
Смішно. Мені так смішно й сумно водночас. Ясно, що імені мого він не згадає, але Той-Хто-Не-Вмів-Полювати — це занадто дивне ім’я, навіть для мене. А я пам’ятаю, Мисливця звати Вадимом — раніше я думав, від слова «вада», та тепер я вже мудрий пес: Вадим — це той, хто приносить біду. Втім, хіба хтось відповідає за своє ім’я? Мені Мисливець має принести щастя. Він завжди був добрим до мене.
Мисливець йде геть — я слідом. Зупиняється — я сідаю й чекаю. Зупиняється — я чекаю. Знову і знову. Я наполегливий, і так ми проходимо половину Львова, аж поки Мисливець ховається від мене в якійсь пропахлій потом будівлі. Виходить за кілька годин зі спортивною сумкою на плечі. З сигаретою, затисненою між пальців.
— Хай тобі чорт, — каже, — ти все ще тут, псино?
Я дивлюся на нього й киваю: відведи мене до Господаря, відведи мене до Господаря, відведи мене до Господаря, відведи... Якщо можливо отак передавати думки, я, вочевидь, впорався:
— Ну добре, — каже Мисливець. — Поїхали.
І ми їдемо. Моє собаче серце б’ється у такт із львівським трамваєм, а потім — у такт зі стуком коліс швидкісного потяга — так називається, хоча він такий самий швидкісний, як я королівський. Провідниця не любить собак, але боїться сперечатися з пасажиром. Потяг їде — далі й далі від Львова. Як моє собаче серце: та-да-да-дам. Я понад усе сподіваюся, що ми їдемо до Новерська. Новерськ тільки в уявленнях чужинців жахливе місце, насправді ж довкола прекрасні озера й ліси...
А ми приїжджаємо до великого міста. Немає високих сосон, а озера, якщо і є, сховалися в бетонному лабіринті. Голі дерева самотньо хитають вітами.
— Як же тебе звати, а? — питає Мисливець.
Він згадує моє ім’я, коли ми під’їжджаємо до висотки:
— Ось ми і вдома, — каже. — А, точно, ти ж Дом? Як гора в Альпах... Я пригадав тепер.
Вадим усміхається і чогось боїться. Й чого Мисливець може боятися? Не можу собі уявити.
У квартирі все пропахло вином. Валяються на підлозі пляшки, келихи з кривавими колами. Мисливець ходить кімнатами, кличе якусь жінку. Ось воно що. Він, мабуть, боїться, що з нею щось трапилось. Я відчуваю, як страх множиться, прилипає до горла, заважаючи дихати. Вадим навіть кидається до прочиненого вікна, шукає, там, за вікном, на асфальті, — немає.
Я обережно рушаю до дальніх кімнат. Мисливець — за мною. Хтось невидимий лежить під ковдрами. Вадим зачиняє вікно — мабуть, аби жінка не застудилася. Але вона не застудиться — вона така п’яна, їй не страшний протяг, їй нічого не страшно.
Мисливець миє посуд і прибирає. І наче виправдовується переді мною:
— Сестра.
Він знову дзвонить Господарю — Господар не бере слухавки.
Жінка прокидається і кричить, намагається прогнати Мисливця з «її квартири», та він легко відкидає її до стіни. Божевільна жінка б’є посуд, який Мисливець щойно помив. Уламки летять — я ледве встигаю заплющити очі. Мисливець хвилюється: що ж ти, сестричко, калічиш собаку? Що ж ти знову смітиш? Він зачиняє її в кімнаті. Мисливець любить сигарети і чистоту. Й можливо, трохи — собак.
Так ми живемо. Насправді жити тут можна лише, коли жінка зачинена, спить чи дивиться телевізор. А по той бік екрана з’являються помаранчеві прапори — море людей з прапорами. Господар не бере слухавку.
А потім Мисливцю телефонують. Він зачиняється у кімнаті, а виходить уже одягнений, знову з великою спортивною сумкою на плечі. Каже:
— Я маю їхати, — дивиться на жінку, на мене. — Сестричко, не пий, гірше буде. І я тебе прошу, годуй собаку. Це ж пес мого друга. Пес же не винен ні в чому. Я ще не знаю, коли повернуся. Як завжди...
Замість відповіді жінка кидає у Мисливця склянку:
— Та пішов ти! Убивця!
Вадим ухиляється, відсуває носаком кросівка друзки:
— Я скоро повернуся, й ми про це поговоримо.
Він зачиняє двері. Жінка плаче й шукає щось в шафі, висуває всі шухляди підряд, кидає на підлогу речі. Мисливець буде незадоволений.
Я боюся залишатися з божевільною. Мені трохи шкода її, але вона вже нічим не пахне. Мені не зрозуміти її.
— Ось, — жінка тримає в руках ключ. Я думаю, зараз вона відчинить двері й втече, а вона лише каже мені: — Тікай.
І я вислизаю. Я беру слід. Куди мені ще іти в цьому місті? Нікуди, як і сестрі Мисливця. Тільки за ним.
Готель
У повітрі великого міста запах бензину і креозоту, і трохи чомусь — грози, підіймається з вентиляційних люків, збиває мене з пантелику.
Я тримаю слід, концентруюся тільки на ньому, намагаюся не провалитися, та чим далі йду, тим частіше провалююсь в глибину. Якщо я не вполюю Мисливця, я тут пропаду. Та мені вдається — я перестаю помічати, що за проспекти, провулки, базари та переходи долаю. Слід тягне мене за невидимий повідець. Уже близько. Уже тепліше. Сходи, охоронці, килим із запахом тисяч ніг. Лапи ковзають на мармуровій підлозі. Вгору, вгору, вузьким коридором направо. Біжи, Доме, біжи. Тут, на останньому поверсі, за цими дверима. Дихати важко — я не молодшав усі ці роки. Відчиняй, Мисливцю, Той-Хто-Не-Вмів-Полювати тебе таки вполював. Але за мною вже біжать і небезпечно пахнуть якісь люди...
— Може, його цей, пристрелити? Він зараз перелякає тут всіх.
— Та ні, ну ми що, звірі? Це ж пудель.
— Так що, у мішок і все. Скажемо, якщо що — скажений. Пам’ятаєш, бомж...
Двері відчиняються.
— Що тут... — так, це Мисливець.
Охоронці перед ним вибачаються — тут, розумієте, пес бездомний.
А Вадим дивиться на мене і каже:
— Це мій. Дякую, що знайшли. Вас хіба не попереджали, що пес зі мною?
Охоронець бурмотить щось у рацію. Псам вхід заборонено, але мисливцям можна все. Нас залишають у спокої.
Мисливець зачиняє двері й раптом замахується:
— Був би ти мій, я б тобі з задоволенням надавав. — Такі тут уявлення про приватну власність. Втім, Вадим опускає руку. — Я кому сказав дома бути? І вона в мене теж отримає. Треба знайти твого Бориса, так... Але я його років десять не бачив. Чи більше?
Вадим ще щось бурчить, та я не знаю відповідей на його запитання.
Я досліджую новий прихисток. Кріселка шкіряні, ліжко велике — помістимось. І чистотою пахне — дешевими хімікатами, якими нічого не змиєш. Вадиму має подобатися. Килим просякнутий куривом і рясно политий спермою — дорогий український готель. А це... Хоч я й Той-Хто-Не-Вмів-Полювати, я все-таки тямлю щось: на ліжку — рушниця. Вона захована у чохлі, та ж я чую — порох, спеціальні мастила... Мені стає моторошно, а Мисливець усе стовбичить біля вікна й просторікує. Він наче п’яний, хоча алкоголю в крові й немає.
— Ти маєш забути все, — пояснює недоречно, — не бачити качку, не чути ніяких «кру-кру». Хоча «кру» це ж журавлі? Ай, та яка різниця! І в журавля поцілити можна, і в... У тебе, — він регоче. — Як вважаєш, можна полювати на пуделя?
І Вадим дістає рушницю з чохла. Оптичний приціл.
— Думаєш, п’яний? Я на роботі не п’ю. Просто веселий, — він ховає рушницю, й закурює. Курить у ліжку, говорить — про полювання й сестру, що вважає його убивцею.
Дзвонить мобільний — Мисливець сіпається. Мабуть, це воно — ті самі «дальнейшие распоряжения», яких він чекає в номері на останньому поверсі в готелі з назвою «Україна».
Але ні, він кричить щось у слухавку про Бориса. Нарешті. Певно, Господар ось-ось мене забере.
І раптом я розумію: більше за все на світі я хочу... Я хочу опинитись у Львові. Я хочу бути в будинку на вулиці Лепкого. Щоб радіо тихо-тихо казало ш-ш-ш, і запах подушки під сивою головою. І наші прогулянки: прямо, тоді наліво і — провалитись на глибину. Та цього ж тепер не буде. Не буде? Мене нудить. Перед моїми очима і носом так, ніби це відбувається зараз: парк, і біжить за мною старий із надто хворим для бігу серцем: «Дом! Доміку!» Хай мені бультер’єр, що я роблю тут, у готельному номері з вбивцею? Чому я повинен вертатися до Господаря?
Люди на площі співають щось — чути навіть крізь зачинені вікна. Людям, здається, весело там, внизу. Весело — і вони ще називають це революцією.
А я тепер поїду в Новерськ. Новерськ тільки в уявленнях чужинців жахливе місце, насправді ж довкола... Мисливець кладе мобільний назад, на тумбочку, і — мовчить. Чому він мовчить? Мисливець відчиняє вікно: люди на площі співають ще голосніше. Я чув цю пісню з вікна «гвардійської» школи, ще тоді, коли в ній працювала й співала по понеділках Оля. Слідкувала, аби ніхто не сміявся... Люди гарно співають. Можливо, навіть його не існує більше, того Новерська? Можливо, коли Господар розібрав на цеглу всівсі заводи, і дитсадок, і школу, то залишився тільки його великий новий будинок — і так Новерськ зник. Є місця, повернутись у які неможливо. Ймовірно навіть, інших місць просто немає.
— Нема твого Борьки, псино. Розбився. Ще в 92-му. Навіть... смішно. Ну нічого, невдахо, будеш жити зі мною. Мені подобається, як ти мене слухаєш.
Була ніч. Мисливець мовчки курив у вікно і дивився телевізор з вимкненим звуком — там, у телевізорі, були всі ті самі люди, що і внизу, на площі, тільки іноді оператор вихоплював їхні обличчя. Мисливець усе вглядався в них і курив, а люди все співали. І врешті Вадим теж почав тихо, ледь чутно підспівувати. Ніхто, крім мене, не чув того співу і, якби я розповів, мабуть, не повірив би. Тільки гвинтівка мовчки лежала між нами. Він не мисливець, ні, — інше слово.
Півночі ввижається мені під готельною стелею кришталева чехословацька люстра, привезена Господарем з неіснуючої держави. Господаря теж, як тої держави, як ще багатьох держав, — більше нема. Він помер. Давно, ще в дев’яностих. Нарешті дійшло. І я відчуваю полегшення. Що я за пес? Неправильний.
Вранці я прокидаюся першим. Тиша. Тільки мете внизу — двірники чи вітер. Телевізор і далі працює беззвучно. Новини-новини-новини. Цікаво, чи дивляться там, у Львові? Напевно ж, дивляться. Чи слухають радіомушлю. Ш-ш-ш. Разом нас багато. Ш-ш-ш. Ні брехні! Ш-ш-ш. Ні слава, ні воля. Ш-ш-ш...Люди махають у камеру. І мені здається на мить... Я наближаюся до екрана. Ми, собаки, майже не розрізняємо ваших рис. Але ця дівчина, хіба це не?.. Ця недоречна усмішка, і очі — ще досі дивні. Дівчина мружиться, ніби хоче побачити крізь екран мене — загубленого свого собаку. Вона ж, мабуть, сумує за мною, шукає мене, як колись ключ. Я стрибаю на двері, я мушу їх відчинити, я мушу піти — і сонний Вадим мене випускає.
— Ну йди, псино, йди. Скажу охороні, щоб тебе привели назад. Не гуляй довго. Там чорт зна що твориться.
Він ще, здається, бурчить про те, як люди забруднили площу внизу, і все місто, і всю країну. Та я вже його не слухатиму.
Воля
На площу падає сніг. Цього разу, здається, уламки замерзлого Дунаю. Сніг слабкий, та перш ніж розтанути, накриває собою Київ, як друга. І минуле ховається, немає його — можна писати історію наново. Звісно, це тільки ілюзія. Все за зиму загостриться і залишиться. Під сніжним теплом теперішнє тільки краще в’їдатиметься в асфальт. І навіть якщо вирвати й наново скласти бруківку — історії переплутаються, але не щезнуть.
У Києві сніг і люди — злітаються саме сюди, на площу, над якою чекає в готелі Вадим. Кутаються в яскраві шарфи й старомодні хустки, теж мовчки курять біля наметів, і зовсім не схоже, що сьогодні, як вчора, вони співатимуть — долітатиме аж до вікон на останньому поверсі «України». Сніг втоптують у бруківку, й перш ніж розтанути, він вже не пахне нічим, крім Києва, підошвами тутешніх людей, їх страхами і сподіваннями, їх шкірою, волоссям, сечею і кров’ю. Ними і тільки ними. Я завмираю, аби спробувати відшукати своїх — як там, на аеродромі. Мені не потрібно запитувати: чи не бачили ви Марусю? Я знайду її. Тут багато людей, але мені пощастить. Я так довго жив з Ціликами, що теж, певно, вже став щасливчиком.
Ось я вже зустрічаю знайомців, ну як зустрічаю — читаю їхні сліди. Десь тут учора бродив Ярослав Теодорович — цікаво, а хто ж вигулює Лумпа?
Десь тут і власниця кіоску, якого, до речі, уже немає.
Десь тут і Марік — наш непостійний друг, який обіцяв відчинити скриню. Я радий, що Марік в порядку, і слід його перетнувся з іншим знайомим слідом — на одній глибині. Виходить, вони зустрілися знову — Маруся й Марік.
Ось-ось я знайду малу, я уже йду її слідом. Як тільки її відпустили сюди саму? Чи Маруся вже вміє тікати й без мене? Та вона не сама. Поруч тримаються інші сліди — Степана. Знову, вочевидь, помирились. Але геть зайві думки — треба тримати слід.
Тільки снігу й людей на площі все більше і більше. Все кружляє: запахи, прапори і сніжинки. Все танцює довкола готелю з написом «Україна». Чи то тільки мені так здається, бо раз за разом я вдивляюсь у вікна на останньому поверсі. Відволікаюся і втрачаю слід.
Я наче на місці, і все ж — я загубився.
Добрий чолов’яга запрошує мене до намету. Я йду на запах гарячої їжі. Та потім, як завжди, приходить такий, що каже «не можна з собаками».
Тільки хто ж тут з собакою? Тут тільки собака. Я — сам по собі. Немає в мене господаря. Я нічий. Вільний тобто. Тепер уже точно.
Отакий вільний, я й ночую на вулиці. Мороз не великий, та, коли прокидаюся, на мить здається, що я помер. Заніміли лапи, але найгірше — зникли всі запахи. Сніг тепер просто такий, як в телевізорі — сніг, який не пахне нічим. Звуки теж зникли. Тільки стріляє щось. І я лякаюся: це Мисливець? Він отримав таки свій наказ? Куди він цілить? У кого? Люди довкола рухаються беззвучно, і я гублюся в просторі й часі. Що відбувається, де і коли? Стріляє то справа, то зліва, так, ніби я — на лінії вогню. Не розрізнити своїх і чужих. Тільки безглузда картинка.
На щастя, мене знову запрошують до намету, я гріюся — й запахи повертаються. А разом з ними й думки приходять в порядок. А стріляє — стріляє у вухах. Треба ж таке придумати — снайпер... Я просто застудився і все.
Так починаються мої найважчі дні.
Безхатченко
Ліс. Ти біжиш. Дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап твого пса.
Я не я. Уві сні я полковник. Я хлопчик Іванко, рудий, клаповухий. А втім, сиве волосся вперто падає мені на очі, наче сніжить. Поміж чорних струмків я шукаю жолуді, обдираю з дерев кору, мені світить червоним вогником горобина.
У лісі тиша така. А я розгрібаю сніг і зігниле листя, намацую шорсткі плоди. І нарешті — розсип жолудів на долонях. «Мамо! Знайшов! Подивись!» Тиша така. Нікого немає. Більше нікого немає — відлунює в голові. Й раптом в цій тиші гуде щось, як джміль. Усе голосніше. І ось уже рев заповнює вуха, і ліс, і весь світ — літак. Я намагаюсь розгледіти його в небі, я задираю голову. Літак прилетів убити мене? Як завжди? Але ні, уві сні я знаю: війна ще навіть не почалася. Ще десь танцюють. Ще світяться десь вітрини кав’ярень. Ще гімназисти тікають зі своїх занять і біжать на гору, звідки видно все місто. Уві сні мені навіть відомо, що літаків, які так загудуть, — ще немає. Перший реактивний літак побудують тільки 39-го року. В СРСР — тільки після війни, коли я вже буду... І я розумію, хто там, на висоті. Хто ще міг прилетіти по мене, по нас із мамою, батьком, сестрою й братами, яких у мене іще багато? Я кидаю жолуді в сніг, я махаю руками — собі самому. «Я тут! Сюди!» І попри рев двигуна, пілот мене чує, я знаю. Він опускається нижче, так, що навіть страшно стає — раптом не вийде з цієї фігури, як СУ-27 у Львові тоді, коли я вже буду... Це неважливо.всі ми, вцілілі, ніколи не викидали. І ще, не знаю для чого, — всі заварні тістечка у глазурі, всі рогалики і пампушки, всі марципани й халва, і навіть ванільне морозиво — все найпрекрасніше з вітрин всіх кав’ярень, всіх крамниць і пасажів, всі майбутні снікерси й кока-кола... «Мамо! Будемо жити!»
Пілот мене впізнає. Набирає висоту, попри всі закони аеродинаміки. Попри закони він і врятує нас. Хоч це заборонено. І літак кружляє над лісом, і сніг обертається раптом на зерна пшениці. І я знаю, що всі вони наші. Саме ті, що ми сіяли й жали, ті, які в нас відібрали. І я підставляю долоні, я відкриваю рот. Я хочу танцювати під цим дощем.
А потім із неба летять вже не тільки зерна — а всі хлібні кірки, які я ніколи не викидав, всі шматки хліба, які
Я прокидаюся — мені так здається. Але я знову у тому ж лісі. Зерно обертається в роті на сніг. Сніг тане. Літак віддаляється. Пілот мене не помітив. Пілот не знає мене.
Треба зібрати жолуді. Мати спече з них щось, схоже на хліб. І ми все-таки будемо жити. Тільки треба спішити. Чекають вдома. Йду із останніх сил. Дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап. І раптом я бачу його — дім. Тільки цього ж не може бути... Це не хата з мого дитинства. Це будинок у Львові на вулиці Лепкого. Будинок, висмикнутий із міста, перенесений незбагненною силою просто сюди, в ліс біля Крайновки. І я знаю, що там всі мої — вдома, чекають на мене. Я пришвидшую крок, майже біжу, я не впаду, ні. Ось залізна брама відчиняється переді мною — я залітаю всередину, деруся нагору: «Я повернувся!» Двері на третьому поверсі, а за дверима — дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап. І світить вогником горобина. Тиша така, і раптом — ревище літака. Зерна падають з неба. Та я вже знаю — пілот не впізнає мене.
Мені треба додому. Треба донести горобину, жолуді та кору. Ніхто не зупинить мене, не заборонить принести хоч це додому. На мене чекають... І раптом я бачу його — мій дім. Не хату — будинок по вулиці Лепкого. Чекайте, в мене ж там є хліб — оті кірки, я ж їх ніколи не викидав...
Я прокидаюсь, тепер по-справжньому. Стрілянина стихла. Тиша така. І холод. Здається, я марив — і досі марю. Я, може, помру. Здійсниться прокляття. Господар убив мене, хоча сам вже давно помер — убив, просто покликавши за собою. Саме так, виявляється, мертві вбивають.
Наступне, що я пам’ятаю — стара киянка вперто вливає мені у пащу щось тепле — хай мені бультер’єр, кашу. Я ковтаю. Боляче, але добре.
Стара пахне цією кашею. Взагалі все довкола так пахне. Більше нічим. Жінка — в чорному, наче таки хтось помер чи скоро помре, тільки навколо горла — помаранчевий шарф. Не зі штабу партії — жінка сама зв’язала, як наша Ба.
Стрільба затихла, і повертаються звуки. Люди співають. Люди, виявляється, весь час співають.
І мені раптом здається, що все ще закінчиться добре. І скоро я вже знову зможу шукати, і я знайду. Люди пахнуть вином, мандаринами, хлібом та ковбасою. Світяться вітрини кав’ярень. Люди співають.
Попередження
Наступного дня хтось ловить мене за ошийник:
— Це ж, певно, той пудель, якого шукає Марічка!
Марічка? Яка ще Марічка? Ще третьої Марії мені якраз і не вистачало для повного собачого щастя. Та, виявляється, так хлопець називає мою Марусю. І ось вона вже обіймає мене, майже душить, а я все не можу повірити. Чую погано — як у радіомушлі. Доміку. Ш-ш-ш... Маруся мружить свої дивні очі з чарівними кришталиками, всміхається недоречно і пахне Львовом. Зараз підемо, Доміку. Ш-ш-ш. До добрих людей.— Та годі розмовляти з собакою, — каже Степан. І це, на жаль, я чую вже добре.
Ідемо. Пробираємося крізь чоботи, сніжинки і прапори. Тільки ж, хай мені бультер’єр, — ми йдемо повз той самий готель. І запах Мисливця мені, ясно, тільки ввижається, але страх труїть ослабле тіло гірше хвороби. Лапи не слухаються, та треба йти. Вдома чекають на мене. Все тепер буде добре.
— Ану стій! — це кричить охоронець. Той, що пропонував мене застрелити, як бомжа. Але я вже не бомж — я ж з Марусею. І ми і далі собі йдемо. Йдемо, бо це ж не нам кричить охоронець, правда? Тільки чомусь саме нас він наздоганяє.
— Дівчино, куди ви ведете чужого собаку?
Я ховаюся за Марусиною спиною. Який же я їй чужий? Але ж докази, документи, свідчення... Де вони? Їх нема. І Маруся тепер — викрадачка пса. Принаймні підозрювана. Я навіть не міг подумати, що Мисливець аж так... На бультер’єра я взагалі здався йому?
Нас змушують чекати у вестибюлі. Теж — якогось наказу, якихось «дальнейших распоряжений».
— Може, тікаємо? — пропонує Маруся.
— З глузду з’їхала, — шепоче Степан.
І ми не тікаємо. Гості готелю розглядають двох підлітків і кудлатого пса — ми не подобаємося їм. Втім, вони нам також. Маруся має рацію, треба тікати. Бігти, як завжди. Тільки далеко зі мною тепер не втечеш. Рятуйтесь без мене, я сам винен у всьому.
— Ви, дівчино, підіймайтесь нагору. З собакою, — командує охоронець.
І в мене всередині все холодіє — так, наче я до того ще не остаточно замерз.
— Що ви вигадуєте? Це мій пудель, — знову повторює моя мала, вже якось невпевнено. Ніби вона вже й сама сумнівається, чи я насправді її.
— Дівчино, не хочете — пес піде сам. Там його господар чекає.
— Господар — це я. І взагалі, я покличу міліцію!
— Та не бійтеся ви. Вважайте, що я міліція, — посміхається чоловік. — Поїхали, дівчино!
І він підштовхує Марусю до ліфту. Степан залишається стояти на червоній доріжці у вестибюлі.
Ми заходимо в номер. Тут все так само — тільки рушниці немає. Принаймні на видноті. Десь Вадим заховав її разом зі своїми жартами.
— Я думав... А ви ж Маша?
— Я Марія.
— А в чому різниця?
На щастя, Вадим більше не філософствує про полювання на журавлів, пуделів чи, не дай Боже, Марусь. І скоро люди все з’ясовують:
— То ви, виходить, сестра Борисової доньки?
З Мисливцем відбувається дивне. Він озирається — то на вікно, то на малу. Маруся подобається йому — це ясно. Можливо, є якась схожість між нею та жінкою, що п’є зараз у незачиненій квартирі Вадима. Маруся має щасливу здатність — здаватися всім сестрою.
— А ви, Маріє, тут, на цьому... на цій?.. — Мисливець киває в бік вікон із краєвидом на Помаранчеву революцію. Дурне запитання. — Подивіться, ось нахиліться сюди. В собаки щось з оком. Ну, ось тут! Дивіться!
Коли ж Маруся нахиляється, Мисливець шепоче їй — я б не почув, та ж він шипить біля самого мого вуха:
— Забирайтеся у свій Львів. Негайно. Скоро стрілятимуть вас, як зайчиків. Піф-паф. Зрозуміла? Я тебе пам’ятатиму. Скажеш комусь — окремо пристрелю.
Так закінчується зустріч з Мисливцем.
— Ну що там? У порядку, Мері? — питає Степан.
— Дурниці якісь... Слухай...
І щойно ми відходимо кількадесят метрів від «України», Маруся переказує хлопцеві все, за переказування чого її обіцяли пристрелити.
— Ти серйозно? — зупиняється помічник антикварки. — Так він сказав? А ти була на останньому поверсі, там вихід на дах... Послухай, це ж... Це ж, певно, не жарт. Чорт! Треба вшиватися звідси! —Степан так тягне Марусю, що мої лапи зісковзують на льоду.
— Зачекай, Степ... Але ж тоді треба попередити інших. Якщо ми в це віримо.
Степан лише фиркає й тягне нас далі й далі від площі та «України»:
— Тобі не повірить ніхто. З нас тільки сміятимуться. Ми виглядатимемо панікерами і боягузами. Їй-бо, ну це ж смішно, снайпери!
Маруся хмурить лоба, не розуміє:
— Чому ж ми тоді тікаємо?
Та хлопець, здається, вже знає відповіді на всі запитання.
— Бо в тебе пес хворий. Хіба ти не пуделя тут хотіла знайти?
То, виходить, Маруся знала, що я у Києві? І можливо, весь Львів зараз обклеєний моїми фото, й всі шукають мене, всі сусіди й навіть такса на прізвисько Лумп. І хтось допитав провідницю, яка не любить собак, і дідків у парку, що ріжуться в доміно, і волоцюг на вокзалі. Може, навіть міліція допомагає в пошуках. Може, навіть частина людей на площі у Києві насправді шукає пуделя, рятує його, як заблудлу вівцю? Ні, звісно, це марення. В мене все ще гарячка.
— І дід твій хвилюється, — продовжує хлопець. — Ти ж казала, у нього серце.
— Та він не знає. Ось Домік... Він справді, здається, хворий. Але ж...
Вони припиняють сперечатися, лише коли заходять до помешкання.
— Так ось він який, пудель, яким Мері дістала весь майдан!
Того ж вечора ми їдемо додому, до Львова. Зрештою, і без наших попереджень ходять чутки: влада стягує до міста війська.
А снайпери, що цілять у натовп, — такого просто не може бути. В цьому немає жодного сенсу. І дарма Маруся додзвонюється до Маріка, з яким встигла тут обмінятися номерами:
— Маріку, можуть стріляти, я хвилююсь за тебе...
Я знаю, Марік не слухає, каже, що й сам уміє стріляти. Стріляти, відкривати всі замки... Ще каже, все буде добре. І він має рацію.
Не стається нічого. На майдані не стається нічого лихого.
Коли ми виходимо на львівському пероні, я вже думаю, що рушниця на ліжку мені примарилася.
Повернення
Моя київська застуда не минає без наслідків. Ще в потязі, я розумію з жахом, що знову майже не відчуваю запахів. І цілий день я притискаюся до Марусі, наче тепер вона має стати мені людиною-поводирем. Так, давно пора. Вже й Велика Ба, як коріння великого дерева, лежить в цій землі. І старий каже, викупив місце поруч — тож він залишається точно. І все — немає потреби накопичувати речі й коробки. Це коли загубився в просторі й часі, тоді чіпляєшся за пожитки. Зберігаєш старі незручні туфлі, бо ці туфлі — твій дім, як чоботи — дім солдата. Іншого-бо нема. одного вересневого ранку аж 1994-го, тепер, у 2005-му, виправиться нарешті, — все і всі повернуться на свої місця. Майже всі.
Щось стається між Марусею та Степаном. Вона каже: «Я зрозуміла, що ми дуже різні», а Степан у відповідь таке пафосне: «Ти моя, ти стала моєю тоді, коли нікому не була потрібна!» Але ж Маруся завжди була потрібною, хіба ні? Коли не вчуєш нічого з людської крові, слова видаються безглуздими.
Зате місто я бачу тепер інакше — таким, як бачить його людина, щойно зійшовши з літака чи автобуса. Я не провалююсь в глибину, не хочу знати справжніх історій. Просто гарне місто. Екскурсоводи з яскравими парасольками розводять групи, як на параді. Шукати Львів — кому який хочеться, — Львів, Lemberg, Lwow, Львов, Львів. Екскурсоводи ці, я сподіваюсь, якраз із тих, що розповідають легенди про кохання та каву, з тих, що вчать загадувати бажання, тримаючись за бронзовий ніс — і це в кращому разі — якогось бідолашного пам’ятника. Місто має виконувати бажання туристів. Аякже.
Я колись знав: у цьому парку точились бої на початку століття — це тоді українці програли місто полякам? Я колись знав, цим шляхом козаки дерлися вгору, а городяни ховалися у Соборі, я знав колись... Я ж так хотів не знати. І зараз — тиша. Як тоді, коли тільки ш-ш-ш у радіомушлі. Місто ніби нове. Імітація, Диснейленд.
Але тиша недовга — наступного дня нюх повертається. І я наче вперше пірнаю в квартиру на вулиці Лепкого. Як тоді, на початку цієї історії. Велика Ба — ніби щойно тут шила... Маша — її обриси ввижаються при вікні. Ось вона схилилася — малює далекий замок. Тамара — стоїть, напівзігнувшись, за скляними дверима кухні, куховарить чи, може, знову взялась за старе. Ось-ось кроки старого її сполохають, і вона заховає щось на холодильнику. Але й Тамара мені тільки ввижається. Тут нікого нема.
Полковник майже не сварить нас із Марусею. Хоча бачив на площі по телевізору. Може, тому, що й сам би...
Мене не було, здається, тижні зо три. Хіба більше? Та з квартири на Лепкого щезло стільки речей! Навіть світлини з Великою Ба позникали зі стін — мабуть, комусь було боляче дивитись на них. Залишилася тільки одна світлина — та, де в Тамари малиновий галстук, а Цілик — ще капітан. Коли він помре, жінки, можливо, і цю світлину сховають. А може, і викинуть, як викинули вже стільки всього — суконь, іграшок, туфель на високих підборах... Кажуть, усе це, поки мене не було, Оля з Марусею зав’язали у великі мішки й винесли до смітників. І не шкодують досі. Здається, Цілики тепер позбуваються мотлоху з тим же завзяттям, з яким колись накопичували його. Куди поділися пластмасові літачки? Маруся ж любила страшних порцелянових риб... Може, Цілики відчули нарешті, що залишаються?
Так я міркую собі, та насправді зміни мають цілком прозаїчну, хоч і важливу причину. Є новина, і велика. А мені її ніхто навіть не повідомив — зі мною взагалі, правду кажучи, ні в кого тепер немає часу говорити. Чи то підводить зіпсований слух?
Виявляється, Тамара вже не в Іспанії — рвонула до доньки. Мадрид — Київ, Київ — Донецьк. Там, у похмурій дев’ятиповерхівці біля аеропорту довго говорили втрьох: засмагла Тамара, тітка Галина, яка щойно женила сина, і Маша Цілик — певно, бліда, — бо вагітна й самотня. Ромка Лисицький якось зайшов попрощатися перед весіллям — і попрощався. Чи то Маша сама зайшла, вчинила так, як хотіла? Залишила собі щось справжнє від вигаданого хлопчика з тонкими плечима.
Ясно тепер, чому вона облишила свої шуби. Ніхто її не зурочив. Просто й від шуб, і від Пітера, і від Ромки її тепер, певно, нудить. А тітка Галина була рада гості — доки не взнала про ту нудоту.
Жінки говорили довго — сперечались, наче присяжні: жити ембріону в матці Марії Цілик — або не жити. Тітка Галина обстоювала найвищу міру. Аргументувала ясно: раптом взнає дружина сина, а надто її батько.
— А хто у нас татко? — питала Тамара.
— Татко у нас у відповідних структурах в Москві, — відповідала Галина.
Засмагла цариця кивала й згадувала: що то воно «відповідні структури»? Відірвалася від життя. Зате Тамара раптом знайшла союзника. Маленького й ще захованого в чужому тілі — та це нічого... Галина на компроміс не йшла, тож Тамара й сказала доньці: хочеш родити — роди. Й це також означало: повернись нарешті додому.
Я думаю, може, Маша ніколи й не вибирала. Просто слухала балачки двох старих, одним оком завжди споглядаючи небо через балконні двері — сріблясті авіалайнери злітають з аеропорту.
Мама Оля переживає, каже, вагітність складна, таз вузький, і неправильний резус-фактор, а тут ще в поїзді їхати. Та мені ясно — дитина житиме. Це ж буде дитина Ціликів.
Тамара повернулась до Львова на кілька тижнів раніше за доньку — командувати ремонтом. Байдуже пройшлася квартирою. Шкодує за чимось, але мовчить. Ні, легалізуватись не встигла. Руки стерті від мандаринових гілок — пахнуть соком так сильно, що це вже, певно, назавжди. Як Господар колись ногами, Тамара шкірою вивчила географію: там, де ростуть мандарини, рано з’являються зморшки. А телефон дзвонить щовечора — якийсь іспанець все кличе Тамару назад. Маруся швидко десь роздобула розмовник — тепер вибачається за фатальну тітку: lo siento, señor.
— Мені не до того, — бурчить Тамара. — Я майже бабуся.
Час, видно, біжить по-різному в Іспанії й Україні.
Я і забув, як Тамарі подобається бути старшою — найстаршою. Ймовірно, онучка навіть зватиме її Ба, а тоді й усі почнуть так називати. Я не сумніваюсь чомусь, що буде саме онучка — руденька дівчинка. І все не можу повірити: Маша ось-ось приїде. Та шкода, яку я заподіяв
Треба тільки добре підготуватися. В Маші алергія на пил — тож, приміром, доведеться позбутися килимів. Те, що Велика Ба та полковник збирали по всьому соціалістичному світу, знімають зі стін, витягають з-під ліжок... І нещасні нутрії, яких ніхто не носив ніколи, тепер обов’язково мають загинути — вдруге. Квартира стає світлішою. Ось тепер їй і личила б пісня про вітер змін.
— А книжки, може, до Генріха? — вголос міркує Оля. — Він буде не проти. А як візьму кредит на квартиру, то й заберемо собі, а, Марусь?
— Маша ж теж любить книжки, — відповідає дівчина.
— Мало, що вона любить. Алергія буває й на те, що любиш. Скажу тобі, в неї й на шерсть алергія теж, — Оля киває на мене.
— Ну його ж ми не викинемо... — каже Маруся.
Вона хоче сказати щось ще — або мені так здається. Та однаково, дзвенить телефон. Це Марусю — це Марік.
Євроремонт
— То як? Відчиняємо скриню? — питає гість.
Так, у нас гість зі столиці. Вірніше, ні, не зі столиці, хоча саме з Києва Марік тепер приїхав. Та він був і буде завжди львів’янином, а пахне тепер — всією Землею. Якимись неназваними гострими запахами з азійських базарів, соленою морською водою, банкнотами маленьких країн, пальцями всіх їхніх мешканців, запахом фарби з ще новеньких хрустких євро. Раніше Марік збирав данину лише в одній валюті. Але він стверджує, що закинув бандитські справи — від них і тікав спершу, потім уже увійшов у смак. Закинув? Та ж он, дзвенить зв’язкою відмичок в руці. Він упевнений в успіху, хоча й запевняє Марусю: нічого таким способом не відчиняв уже років п’ять. Каже, заробляє чесно, через мережу. Я не вірю — де ви бачили, щоб можна було так заробляти? Ще й їхати, вічно тікати, немов кочівник якийсь — з власної волі.
— Відчиняємо? — повторює запитання Марік.
Дзеленчить відмичками, наче янгол дзвіночком.
— Я ось думаю, треба замінити вікна на пластикові, — невпопад відповідає Маруся. — А то он дірка, дивись. Я пам’ятаю цю тріщину ще з... Ну, з тих часів.
«Тими часами» Маруся зве своє життя до операції у Берліні.
Марік підходить, роздивляється раму:
— Покажи, що тут. О, та це справжнісінькій слід від... — хлопець осікається, визирає в вікно.
Місто дивиться на цих двох, як колись на Олю та Антиквара-Костю. Втім, ніхто точно не знає, чи воно бачить щось. Маруся притискається щокою до Марікового плеча.
— Від чого слід?
— Не знаю, Марусю. Як хочете, то й міняйте на пластикові. Буде твоєму племінникові тепліше. То як? Відчиняємо скриню?
Маруся мовчить.
— Не розумію, я що, дарма зберігав ці відмички? Сподівався, ще тобі знадоблюся з ними.
Та хто ж повірить в таке.
— О так, звісно! — сміється Маруся. — Він сподівався! Ти просто втік, Маріку. Ти навіть Генріха не навідував, ти схибнувся на подорожах... Ну добре-добре, не сердься. Я теж мрію побачити світ, і я поїду з тобою, все в силі, — мені здається, вона говорить це тільки для того, щоб догодити хлопцеві. Й справді поїде з тієї ж причини. — Але, послухай, скриня... — Маруся зітхає. — Треба, звісно, її відчинити. Ну бо раптом там щось важке, а вам і так її винести буде непросто. Та й не продавати ж її з невідомим вмістом.
— Так. І?
— Просто я, можливо... Я так довго хотіла її відчинити, — Маруся усміхається недоречно. — Я була дитиною, розумієш? А тепер я бачу її. І ця скриня — така насправді проста. Звичайнісінька. Що як там і всередині...
— Що?
— Ну що як там... нічого. Якийсь мотлох. І жодного сенсу... Просто жодного сенсу. Ти розумієш? І все знову зміниться. Як місто, як все.
— А місто так сильно змінилося?
— Звісно. Замість замку якась телевежа радянська... Будинки такі сірі, особливо, коли дощить.
— Ти так говориш, ніби ти не рада...
— О, Боже, ні! Маріку, як ти можеш так думати? Звісно, я рада, що бачу.
Марік не розуміє й чомусь ображається. Наче за скриню, якій, звісно, не випало мати своїх почуттів, — навіть щодо дівчинки, яка так довго жила на ній, як на острові, й так завзято намагалась знайти скарби. А може, Марік згадує з теплотою, як вперше побачив Марусю в крамничці, перед сердитим Генріхом.
— Я просто чомусь думав, для тебе важливо побачити...
— Послухай, а що як ти сам подивишся? — Маруся цілує Маріка в щоку, радіє, як колись, коли вирішувала нарешті складне завдання з алгебри. — Маріку, подивись без мене! Якщо там щось хороше, ти мені скажеш.
Марік знизує плечима. Незрозуміло, погоджується чи ні. Та Маруся вже відвертається і на додачу затуляє очі долонями.
Марік стає перед скринею на одне коліно. Клапан підіймається гучно — клацає, наче зубами пес. Відмички дзвенять.
Замок, видно, геть нескладний:
— Готово! — каже Марік за мить і озирається. Знаю, він, мабуть, чекає, що Маруся от-от не витримає і озирнеться. Це ж Маруся, їй все цікаво...
— Ну? Що там? Чого мовчиш? — каже вона.
І Марік починає порпатися у скрині сам...
Я, звісно, вже знаю. Я одразу все знаю, щойно підіймається віко. Ця скриня чарівна в певному сенсі — вміє сховати всі запахи та сліди. Але чари розвіялися. Усе.
— Я дивлюся... — каже Марік. — Тут... Як ти й казала. Нічого цікавого... Ти точно не хочеш глянути?
— Ні, не хочу. Я хочу й далі уявляти, що там, знаєш, бальні сукні моєї бабусі, — Маруся вдає, що сміється. — Такі білі, мереживні, як весільні... Там же такого немає?
— Ні. Немає, — підтверджує хлопець. — Я складу все в пакети і винесу... Ти не проти, якщо я зайду на секунду до твого діда? Генріх буде хвилин за двадцять. А ми можемо поки випити чаю.
Маруся зовсім не проти — тільки полковник спить. Так діють його нові ліки, дідусь став зовсім спокійним. Тільки все забуває — навіть те, що він завжди боронив стару скриню.
А Марік вже тягне до коридору мішок з її вмістом. Суха хлібна кірка гулко падає на паркет.
— Що це? — питає Маруся, але й тепер не дивиться.
— Нічого, Марусю. Може... діамантовий ґудзик із сукні твоєї бабусі.
Маруся знову сміється.
За двадцять хвилин троє чоловіків підіймають скриню й виносять її надвір. Тільки на паркеті лишається слід — нічим його, мабуть, уже не зітреш. Полковник мав рацію.
Разом
Вікна Цілики таки замінили. Рипучий паркет накрили лінолеумом. Поклеїли нові шпалери.
І ось, той самий вокзал. Здається, навіть той самий перон, де я загубив Машин слід. «На першу платформу прибуває потяг Донецьк-Львів, нумерація вагонів починається з хвоста...»
З потяга виходить красива жінка з довгим рудим волоссям, пахне хутром далеких тварин, і Невою, і Кальміусом... Я не одразу жінку упізнаю, але знаю — це все ще вона, саме та, на кого ми так чекали. Друга половина двох різних Марій. Може, разом вони стануть цілими?
Маша пахне інакше. І не тільки тому, що жила в омріяному місті над Фінською затокою, не тому, що продавала шуби, відкривала магазини, спала з художниками, й поки ніхто не бачить, наводила чорним фломастером мости. Вона пахне інакше, бо це вже не тільки вона. Кров її захопила, наче чужі війська, маленька істота. Маша так хотіла сама.
Це хлопчик. Я першим чую і знаю — це все-таки хлопчик.
Усі обіймаються. Мені трохи ніяково. Стара провина, від якої я сподівався звільнитися, чомусь навалюється на мене наново — mea culpa, яку я, ймовірно, забув. А може, просто я раптом почуваюся зайвим серед людей.
І чужинка — хоча ні, вона не чужинка ніде, а надто у цьому місті — виходить раптом на першу платформу. Та сама циганка. Як це вона сказала тоді? «Щоб тебе твій господар вбив»? Але це ж дурниці. Господар давно помер. І так, я, можливо, накоїв помилок задля повернення — відпустив Машу, втік за Мисливцем... Але ж тепер усе виправилося. Навіть час у квартирі Ціликів виправився, йде рівно, день за днем, рік за роком. Жінка помилилася, вона не вміє нікого проклясти — просто звичайна жінка, яка боронить своїх дітей і шукає прихистку. Зовсім постаріла та осіла тут, теж назвала це місто домом. І діти її, певно, вже виросли. Я озираюся — циганки нема.
Ми йдемо нарешті до Марікової машини — не мерседес, але це й на краще — жигулі, як у полковника, тільки яскравозелені. Треба їхати, дід чекає.
І вдома все те ж — обійми, сльози та погляди на вже помітний живіт.
Маша пішла з одною валізою, й назад привезла одну. Одяг, книжки і... Раптом хтось відчиняє вікно — вітер з вулиці Лепкого розкидає малюнки. Я вглядаюся і принюхуюся, я не можу повірити. На малюнках Маші — наш парк, наш Собор, наш Замок.
Маруся вглядається теж:
— Маша! Ти ж так гарно малюєш, я ж ніколи...
— Не чіпай! — Маша зминає аркуші.
— Що ти робиш? — лякається молодша сестра.
— Немає чого дивитися.
Ми даємо Марії спокій і йдемо до крамниці — перевірити, як там новий помічник. Він, до речі, знайшовся, на диво, легко — Оля тільки й встигла поклеїти оголошення. Довготелесий хлопець із жовтим волоссям виказав неабиякі знання з історії Львова. Звуть помічника трохи дивно — Вітусь. І цей Вітусь сьогодні вперше залишився на роботі сам. Якраз мали підвезти чергову коробку, і воно ніби мотлох, але ж треба в ньому знайти скарби. Маруся хоче все сама перевірити — такою вона стає, ймовірно, наслідуючи матір. Та щойно ми заходимо до крамниці, мала про все забуває. Вона помічає одразу — немає скрині.
— Хтось… купив її?
Здається, внучка полковника уявляла, що скриня застрягне в крамниці навічно, як колись усі речі застрягали в квартирі на Лепкого.
— Так, один старий, — відповідає хлопець. — Польською говорив. І решту мені залишив.
— А телефон? Адресу свою?
— Ні... Чого б це? — знизує плечима Вітусь.
Він трохи смішний, як і його ім’я. Пахне ганчір’ям, книжками, пилом, наче сам не людина, а антикварна лялька. Маруся вже збирається йти, коли все-таки згадує, за чим прийшла в магазин:
— Слухайте, а Генріх казав, мали принести новий товар. Приносили? Ви отримали? Посортували?
— Так, отримав, — киває хлопець і раптом скрикує: — Ой! Вибачте, Маріє Юріївно! Я ж отримав оте все... і забув!
— Що забули? Посортувати?
— Ні-ні, я забув той мотлох у скрині вашій! — Вітусь опускає голову, й розводить надто довгими своїми руками. — Принесли коробку, я взявся її розбирати, і майже вже розібрав, але тут прийшли покупці. Я не знав, куди оте все сховати. Ну, щоб було охайно. Та і поклав у скриню. А скриню потім... купив той поляк, — Вітусь, мабуть, зустрічає Марусин докірливий погляд, бо лепече ще швидше: — Та там і не було нічого такого! Тільки пожовклі газети, тільки папери незрозумілі! Цього б ніхто не купив, клянуся! Щоправда, ще гроші — банкноти тисячемаркові... Я все поставив усередину скрині разом з дерев’яним пуделком і... Ви мене вибачите?
Маруся зітхає. Це насправді дрібниця — якісь газети й банкноти порівняно зі зникненням її скрині. Та є в Марусі тепер дивне бажання — щоб усе було досконало. Перфекціонізм мучить її відтоді, як Маруся побачила себе в дзеркалі — побачила, що вона жінка й має відповідати своєму, на диво, красивому відображенню. Любов до досконалості, звісно, виправиться — треба тільки почати старішати. Та поки що Маруся просто бореться із собою:
— Нічого, Вітусю, не переймайтеся. Це й справді не дуже важливо, — каже нарешті. — Тим більше, в нас сьогодні радість така. Тільки ви постарайтеся бути уважнішим, добре?
— Обіцяю, пані Марусю!
— Маріє, — виправляє жінка. Її лице освячує усмішка — тепер нарешті доречна.
Коли ми з Марусею (ну я вже довіку так її називатиму — яка ще вона Марія мені?) йдемо додому, здається, всі уже знають новину.
— Дєточка! — гукає Варгіна зі своєї лавочки в парку. — Це правда? Приїхала ваша сестра?
— Марія? — не вірить Ярослав Теодорович. — Ота, що я бачив, як вона йшла з валізкою на вокзал? То повернулась таки? Стільки років! Уже й Лумп бідолашний помер...
— Приїхала? — зиркає дід Євген. — Слава Ісусу!
Та звідки вони всі знають, не розумію я. І я, виявляється, ще багато чого не розумію у цьому місті. Хіба міг я подумати, що Цілики запросять сусідів на сьогоднішнє святкування, і що сусіди прийдуть?
— А що? В «городку» завжди все разом відмічали, — сказала Тамара. — А тут живемо вже тридцять років, а все наче чужі. Ну й у Іспанії якось без цієї ворожості... Хай приходять!
І приходять. Усі приходять до квартири на третьому поверсі. І знаєте що? Атмосфера не така вже й жахлива. Варгіна й дід Євген не б’ються. І навіть полковник просто всміхається і мовчить — може, це діють ліки, та, імовірно, він просто не вміє дражнити цих двох водночас. Раптом всі замовкають і прислухаються.
— А непогано! — виголошує Ярослав Теодорович врешті. — Непогано ж таки!
Усі сміються. Тільки Маша не розуміє причини веселощів.
— Як? Ти не чуєш? Ти просто забула! Згадай, дівчинка, що живе поверхом вище! Послухай, як вона грає. Але ж непогано! Нарешті! Не пройшло й... скільки?
— Мені здається, цей жах років п’ятнадцять тривав.
— Та де, років сто! Мінімум!
Усі радіють, заглушаючи своїм сміхом «Оду до радості», що долинає згори. Тиха мелодія — я майже не чую її з моїми хворими вухами. Генріх відчиняє вікно — і місто приєднується до святкування повернення, і музика стає голоснішою. А Генріх, здається, наспівує.
— Треба було і їх запросити, — сполохується Оля, показуючи пальцем на стелю.
— Але ми там нікого не знаємо.
Сусіди знизують плечима. Ніхто достеменно не знає, що ж там за люди поверхом вище. Чули лише, що дівчинку звати Алісою.
У той вечір, здається, всім добре разом. Непогано принаймні, а цього вже іноді досить. Тільки ближче до ночі Маша починає задихатися, мене виводять з кімнати, а гості встають з-за столу.
Pulkownik w krwi
Цю історію я нарешті почув від Олі, а тому не можу бути впевненим, що все було саме так. Хоча псам люди зазвичай кажуть правду — нам однаково нічого не продаси.
Усе сталося наприкінці літа — тільки Оля не може сказати якого року.
Була Польща й був сонячний день. Оля наголошує, дуже сонячний. Мабуть, один з тих, коли світло зависає в повітрі, й здається, його можна впіймати, а то й заштовхати з силою в трилітрову банку і — якщо встигнеш вчасно закрити кришкою — буде тобі сонячне світло на зиму. Пропустити це останнє серпневе сонце було неможливо, тож усі діти були на вулиці.
Одні біля гойдалки грали в класики й щебетали польською. Бо були вони польські діти.
Інші тулилися до під’їзду та перемовлялись російською. Бо були це діти радянські. Молодші радянські стрибали через резинку, трохи старші базікали тут же про свої дорослі справи — літаки й космос, ракети й майбутню війну.
Ці дві групки дітей — радянська та польська — чомусь ніколи не змішувалися. Хоча жили в одному дворі, вікна у вікна. Таке життя незвичне було для Олі — до того її дитинство минало за вічним парканом військового «городка», змінювалася лише географія. Але в польській Легниці вони жили чомусь просто з людьми, у місті... І без загорожі було навіть ніяково. Бо якби все як годиться — вхід за перепустками, колючий дріт, солдати — все було б ясно. І можна було б помріяти, що симпатичний польський школяр давно б познайомився з Олею, якби міг. І польська була зрозуміла майже, і поляки ж вивчали, певно, російську, та діти ніколи не розмовляли. Ніколи — та щось особливе було в тому дні. Може, це сонячне світло непомітно на всіх впливало.
Здається, найменший хлопчик вкотре впустив свій м’яч, і м’яч покотився прямісінько до намальованих крейдою класиків. І коли дві групки дітей зійшлися в тій плутанині — всі разом ловили м’яча, — то вже не хотіли розходитись. Я навіть думаю: так ставалось завжди. Щоразу з новими радянськими дітьми, що оселялися в цьому дворі з відрядженими до Польщі батьками, з кожною групкою маленьких «місцевих». Діти зійшлися через загублений м’яч і плаксивого хлопчика, й виявили, що можуть одне з одним заговорити. Не дуже легко — та можуть. Поводилися, як інопланетяни, що зіштовхнулися із земною цивілізацією. Що там, ви кажете, варто було б землянам транслювати у космос, очікуючи контакту? Рівняння Ейнштейна? Його діти поки що не вивчали. Тому взяли крейду й написали на асфальті найскладніше з доступного їм — квадратне рівняння. Можливо навіть, його написала Оля чи якась інша розумна дівчинка — Оля точно не пам’ятає. Поляки подивилися й накреслили на асфальті рішення. Радянські схвально кивали.
Це було змагання. Поляки тоді намалювали трикутник, вказали кут і довжину катета... Випробування за випробуванням діти все пройшли. І сміялись. І було затишніше і легше, бо інопланетяни виявились істотами розумними, такими ж точно, як ти.
Та треба ж, щоби так сталося: Олин батько в цей час вирішив нарубати дрова для пічки. Польське радіо пророкувало похолодання — а польське радіо ніколи не бреше. Тож полковник вийшов з під’їзду й пройшов через двір до підвалу.
Хто його знає, чому такі речі стаються? Що вони означають? Чи, може, не значать нічого — так, випадковість. Спочатку, як потім розповідав полковник, сокира добре лягла у руку. І перше поліно скорились лезу без бою. Старий закатав рукави й замахнувся ще раз. Але лезо сокири чомусь від’єдналося від древка, як космічний супутник від’єднується від ракети. Полетіло, щоправда, не в космос — в обличчя. Кровищі було... А діти надворі все вирішували рівняння й сміялися.
Полковник притис рану рукавом, та сорочка швидко ставала червоною, як піонерські галстуки.
Від болю й яскравого сонця він, мабуть, не розбирав дороги. Вхопився рукою за перила підвалу, на мить застиг... Тепер всі діти дивились на нього. Здавалося, замість рота в полковника була велика червона пляма. Лезо, вдарившись нижче носа, понівечило шкіру на підборідді та над губами.
— Pułkownik w krwi! — крикнув хтось перелякано польською.
— Pułkownik w krwi... Pułkownik w krwi... — зашепотіли інші.
Радянські діти мовчали.
— Папа! — закричала маленька Оля.
Полковник щось у відповідь пробулькотів. Мабуть, хотів заспокоїти всіх, мовляв, нічого страшного — та розібрати було неможливо.
Оля й Тамара побігли додому за батьком. Діти, мабуть, знов розділилися, а то й розійшлись по своїх квартирах — постійних і тимчасових.
А в полковника дотепер залишився тоненький червоний шрам. Наче старому зашили рот або хотіли намалювати хрест — ножем перпендикулярно до лінії губ.
Ось і все. Ось і все? Я відмовляюся вірити. То це й весь секрет «полковника у крові»? А страшна таємниця? В полковника ж має бути страшна таємниця. Та є лише ця дурна випадковість.
День народження
У полковника свято. Не ювілей — ювілей ми з Марусею пропустили, поки шукали одне одного у столиці. Але в такому віці кожен день народження — перемога. Старий ще клянеться дожити до ста, а сьогодні — сімдесят шість. Коли він народився, Сталін якраз виголосив, що починається велика трансформація — і трансформація почалася...
Маша гойдає на руках сина. Оля запалює на торті свічки — скільки знайшли. Маруся вимикає світло. А далі все йде шкереберть. Цілики помічають в вікні щось дивне, якесь мерехтіння.
— Світла нема в сусідів? — коментує Тамара. — Ох, ця ваша країна!
— Але так гарно, — каже Маруся.
У будинку навпроти миготять у вікнах свічки, зовсім, як тут, на торті.
— Загадуй бажання, тату.
Та запах свічок вже змішався зі запахом смутку. Бо люди, звісно, згадали, сьогодні — четверта субота листопада. Всі уже знають — хіба що крім немовляти — чому сьогодні вогники на підвіконнях. Мушля розповідала про це ще зранку.
Полковник дмухає. Вогники згасають. Усі аплодують. Мовчки шукають ніж, чомусь не вмикаючи світло.
— Слухай, дідусю, а твоя Крайновка — це ж Харківщина? — раптом питає Маруся. І я під столом відчуваю, як Тамара намагається пхнути її ногою, промахується, влучає в мене. Маруся продовжує: — Ти щось про це пам’ятаєш?
Полковник мовчить. І ніхто не наважується перервати мовчання. Пахне тортом, сірниками і керосином. Генріх прокашлюється. Вовтузиться немовля.
— Я забув, — каже старий нарешті.
Ну так, ти забув, старий, — забув чи засипав хлібними кірками... Маруся теж діду не вірить. Може, тому, що з молодшими розмовляють іноді так само щиро, як з псами.
— Дідусю, але... Ти хіба не розповідав колись? Щось про сестру. Ти точно казав щось, я просто не пам’ятаю, бо була ще...
— А може, я вигадав? — обриває Марусю полковник.
Мені з-під столу не видно, але я впевнений, що дивиться він на Олю. І тиша така. Як у тому лісі з мого сну. Дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап твого пса. І світить червоним вогником горобина.
— Як вигадав? — запитує Оля.
— А як? Ти ж ось вигадуєш історії у крамниці. Ті, які хочуть чути. Про євреїв, про партизанів, про кадебістів.
Пишаєшся навіть собою, — цідить полковник, і, певно, Оля уже шкодує, що запросила Генріха, тепер буде скандал. — Ось і я собі вигадав, — продовжує Цілик, — братів і сестру. Але добра людина, директор училища, все пояснив мені, дураку. І я всі помилки в біографії виправив. Прадіда вашого, брата, сестру. Їх і не було ніколи! Це в інших, може, щось трапилося. В інших хатах хтось помер. А в нас, Ціликів, всі живі та здорові. Ми ж щасливчики, ви не знали хіба? — закінчує він і встає.
Я знаю, він би пішов, влігся б на свій диван спиною до гостей, ввімкнув би мушлю. Полковник Цілик все ще такий іноді впертий — попри слабке здоров’я та заспокійливі ліки.
Але Маша скручується від чергового приступу кашлю. Оля підхоплює немовля. Хлопчик плаче. Його, до речі, назвали Данилком. У Львові тепер майже всіх хлопчиків, здається, так називають. Йдеш повз дитячий майданчик: «Данилко!» з усіх боків. Так, наче кожна родина хоче затвердити своє право наслідувати у цьому місті не когось, а саме засновника.
Світло вмикають. Усі метушаться довкола Маші. Маруся виводить мене за двері під сердитим Тамариним поглядом.
— Вибач, Доміку, — каже.
І ось я вже сам, у темряві. Зі мною звичний запах квартири й свічки у вікнах напроти — вони ще горять. За якийсь час прийде Маруся. Говоритиме — та я чомусь знову погано чую. Може, й мені нервуватися треба менше. А то буде, як із полковником, — перенапружиться і постаріє собаче серце. Тільки іноді, крізь перешкоди, проривається голос: Ш-ш-ш. Свічки. Ш-ш-ш. Сузір’я. Ш-ш-ш. Якщо он та зірка вище вікна Ярослава Теодоровича — це Сиріус, то... Ш-ш-ш. Сузір’я Великого Пса, тоді... І тиша. Я не чую. Що? Що тоді? Сузір’я Великого Пса, а далі? Незабаром я зрозумію, річ не в моїх вухах. Просто Маруся замовкла. Дивиться у вікно і — плаче. Раніше, я знаю, вона плакала так у травні, під час трансляції вічного вогню чи наприкінці кіно про героїв — таких, як обидва її прадіди — той, що приніс із Берліна ложку, окуляри та ордени, та той, що зник без вісти під Сталінградом, заробивши, здається, лише одну або дві медалі. Може, вічний вогонь сьогодні розпався на ці свічки? Так військо по війні розпадається на людей. А може, очі сльозяться просто тому, що вогники надто близько. Хто їх тут запалив? Хіба той голод був тут, у Львові, на вулиці Лепкого? Я хочу спитати так, як полковник питав у людей на Замарстинівському городі: «Звідки ж ви тут взялися?»
Дивна моя Маруся. Вона ж вирішила навіть не бачити, що у скрині. А може, вона просто знала? Дізналась колись, дорослішаючи, й мені не сказала нічого. Хтось дивиться на нас з будинку навпроти, й теж, як і ми, мабуть, з’єднує вогники у сузір’я.
А в сусідній кімнаті тим часом щось відбувається — якась важлива розмова. Маруся йде й знов прибігає до мене. Все плаче, і я вже не впевнений, чи річ у свічках. Потім приходить полковник, тягне мене за ошийник — до себе. Грозить кулаком. Водить ним перед самими моїми очима — я не боюся. А він щось говорить таке... Ш-ш-ш. Поїдемо разом. Ш-ш-ш. У Крайновці... Ш-ш-ш. Не дозволю їм! Ш-ш-ш. Ба-ла-ган!
Здається, це й було останнє слово, яке я коли-небудь чув — «балаган». Тобто бродячий цирк. Мої вуха відмовились чути все, що Цілики говорили потім.
Кінець
Пес біжить назустріч, як у кіно. Він смішний, як я. І неважливо, як його звали. Ім’я неважливе для отаких, безрідних — вони ж ладні змінити його за кістку.
Я знову в полковниковому дитинстві. Той пес — щеня, та й Іван — щеня. Вони разом шукають маленькі вогкі гриби, жолуді та гірку калину, обдирають кору з височенних сосон — ті сосни потім не чіпатимуть навіть німці, милуватимуться, задерши голови, наче люди, — Іванко і не впізнає фашистів. Та це буде потім, якщо він виживе. Ще тільки початок. Щеня ще втече від голоду і людей. А коли Іванкові вже нічого не лишиться — тільки вмерти слідом за іншими дітьми, підрослий зубатий пес з гострими ребрами вийде з лісу. Безумна жінка, молода бабуся-Маруся, скаже худому псові: «Ну ходи. Ти ж любиш Іванка?»
Полковник думає, він забув. Але ні, он цей пес, і бабуся-Маруся, і тіло сестри — в зовсім прозорих очах. Якби він забув, він би літав гордо та радісно. Може, краще би він забув. Пам’ять все одно ні від чого не береже.
Та й чого памятати про пса, нехай він навіть тебе врятував. Це все одно — лише пес. Псів ніхто не сприймає серйозно. Та й історії є набагато страшніші — вигадані й тим більше справжні. Старий, ти занадто чутливий, як на полковника авіації.
А я ще думав, він справді ненавидить псів, Бога й трохи — людей. А він ненавидить тільки одного сивого чоловіка.
Він бере повідець, і ми виходимо на прогулянку. Тільки чомусь за нами йдуть Маруся та Мама Оля. Маша з Данилком виглядають з вікна. Так, ніби ця прогулянка — наша остання.
Та так і є.
Священик з Собору мав рацію, псів не пускають до раю. Нам і не треба туди. Пси не зникають — перетворюються на інших псів, на вовків, на лисиць, на диких собак динго чи взагалі — на Сузір’я Великого Пса. Тільки я хотів би перетворитись на птаха. Може, навіть на качку — обережну, та дуже вперту. Ось зараз я плетуся нагору, ледве пересуваючи лапи, а скоро — летітиму. Полковник ще заздритиме мені.
Розмова затягнулася вчора. Не вдався цей день народження. І Маша все кашляла, і ковтала ліки, і дихала крізь інгалятор — утомленому після пологів тілу все здавалося ще чужішим. Усі книжки, всі запилені статуетки в серванті. Навіть я. Просто алергія — поламаний механізм впізнавання. Своє приймаєш за чуже й небезпечне. Так буває. Нічого особистого — просто хвороба. Й цілком можливо, хтось когось за столом нарешті переконав — хай пес засне. Назавжди. Старий хворий пес на ім’я Домінік. Для вас запросто — Дом.
Хоча також цілком можливо, що якраз навпаки: Цілики вирішили мене залишити попри все. А те, що жінки тепер вийшли з нами і Маша дивилась на нас з вікна — це тому лише, що полковник давно не виходив на вулицю, не можна йому самому — ніхто ж не вважає пса за супутника.
А можливо, — і це було би найгірше, — полковник вирішив таки тікати зі мною. Без попередження, без речей навіть — навчився в онучок. Просто ще одне коло, тепер
Так, Цілики точно щось вирішили. Хоч, імовірно, кожен з них вирішив щось своє. Я ж не чув і не знаю. І я не хочу дізнатися.
Тому в кінці цієї прогулянки я знову втечу. Старий кликатиме, як і тоді: «Доме! Доміку!» — я не дозволю собі озирнутися. Довго гулятиму містом. Так довго, як зможу. Сам вигулюватиму себе. Мудра жінка казала правду. Ймовірно, вона навіть знала те, що я зрозумів так пізно: навіть пси не належать нікому. То хто ж вбиває мене? Мій господар. А хто мій господар? Не знаю! Й це найкраще, що могло статися зі мною. Я — собі господар.
А після прогулянки містом я просто засну. Десь далеко, приміром, на Замарстинові, там, де закінчуються всі цвинтарі та городи. Загорнувшись, наче у ковдру, в глибокий сніг. Сніг не пахне нічим, ховає усе, щоб пам’ять краще вростала в ґрунт. І нічого не буде чути, крім канонади у хворих вухах. Я й не бачитиму нічого — це буде не темрява, а, як говорила Маруся, ідеальна густа порожнеча. І сніг знову вибілить мою шерсть собою. Я засну й прокинуся каченям на озері, а там мене, можливо, навіть підвищать до лебедя — це трапляється.
Але полковник ще тримає мене за повідець, як за руку. І здається: це просто сниться комусь. Сниться цей ранок. Туман вистилає дороги: від Новерська до Львова, від Львова до Києва, від Києва до Донецька, а ще до Санкт-Петербурга, до Вроцлава, до Берліна, Нью-Йорка, Торонто і Сан-Франциско, і ось цю, саме цю, дорогу — до цього Собору. Це мене вже давно немає, а ранок є — його бачить хтось ще живий.
Ви живі? Ви бачите? Дивіться, будь ласка. Дивіться на нас, на старого полковника імперії зла та кудлатого й вже глухуватого пса з плямою на лівому вусі. Дивіться. Я так люблю увагу. Правда ж, я схожий на баранця? Мене заховають колись в коробку. В таку, знаєте, як малював француз, теж військовий льотчик, для принца одного. А коли вже я буду в коробці, ви зможете мене уявити саме таким, як вам хочеться. Можливо, таким же гарним, яким мене бачила Маруся, — коли не бачила ще нічого. Іноді мені здається, вона й досі не бачить. Недавно вона знову сказала мені, як в той перший ранок, що я — найкрасивіший.
Ми йдемо нагору. Підіймаємося вулицею Листопадового Чину, Міцкевича, Паркштрассе, вулицею святого Георга, Цісарською, Святоюрською дорогою, безіменним насправді пагорбом — цим одним єдиним шляхом, який людям ніколи не набридне називати по-своєму. Так, ніби це називання перетворює гору на їхню власність. Моя нестрижена гривка й біле волосся полковника, мабуть, підсвічуються ранковим сонцем. Гарно виглядаємо? Як в кінці голлівудського фільму, еге-ж? Хтось дивиться ще? Я чомусь упевнений, жінки все ще стоять там, на розі. Навіть Маша даремно дивиться з вікна.
Як ти там співав, старий? Є тільки мить, ла-ла. Наша мить, схоже, завершується. Певно, вона має завершитись, аби щось інше могло розпочатись нарешті. Обидві Марусі — саме так їх обох називали матері у колисці — тепер Марії. Різні, хоч з одним ім’ям, з вічним, невитравним запахом квартири на Лепкого. Де вони будуть без мене? Дзвонитимуть одна одній:
— Доброго дня, Маріє! Як там у вас, у Донецьку? Берліні? Чи Пітері?
— Доброго дня, Маріє! Як там у вас, у Нью-Йорку? Києві? Куала-Лумпурі? Буенос-Айресі?
Чи ні. Вони все-таки житимуть тут, у Львові. Я озираюся й нікого не бачу. Просто нікого не видно — туман.
Сподіваюсь, старий не сумуватиме і сам не поїде нікуди. Та наша мить завершується тепер. Пси упереджені щодо друзів, може, тому, я думаю, що полковник — таки непогана людина. Просто щасливчик. Ніде не загинув, не був репресований, під конвоєм не йшов на допит, не був ні священиком, ні дворянином, ні євреєм, ні ромом, ні буржуазним націоналістом, ні польським офіцером у полоні, ні надто щирим комуністом. Дивом не вмер з голоду, й тіло його не стало спасінням для інших. Не помилився (майже), пишучи біографію. Літак його не розбився — навіть на Корейській війні, де Цілик, мабуть, так нікого й не вбив — але ж був готовий? Його свічки нема у вікні. Тільки на торті — кажу ж, щасливчик. Навіть теща його померла з шиком — у купейному. Навіть на його бісовому городі не виявили жодної кістки. В Східній Європі — це майже, як виграти мільйон в лотерею. Бувай, щасливий старий.
Я йду і все про себе повторюю: тут дім, тут дім. Усі історії змішуються із запахом невидимої під асфальтом ріки, й попри все — звідкись лине цей аромат — Ne m’oubliez pas. Оце якість парфумів! До речі, що воно означає французькою? Бо, здається, цим запахом місто промовляє й до мене. А я так напружено повторюю подумки команду колишнього свого Господаря — Тут дім! Тут дім! — що здається, всі в місті мають почути, і навіть старий, якого я дуже люблю, — всі мають почути це. І полковник передумає їхати в свою Крайновку.
Дім там, де тебе пам’ятають, — розпорошений, як уламки замерзлих річок над Землею. Я можу зараз сказати «моє місто», та це так само безглуздо, як сказати «моє повітря». Навіть повітря, яке ми вдихаємо, вже було чиїмсь і ще буде. Навіть я був чиїмсь псом. Повітря наше, доки воно в нас. Дім наш, доки він в нас. А ми всі завжди в цьому домі — кожен на своїй глибині.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги