Діти Дюни

Френк Герберт мав напрочуд творчий та оригінальний розум. У своїй першій книзі «Дракон у морі» (1956 р.) він вигадав принцип контейнерного транспортування, який перегодом з великим комерційним успіхом утілили в життя у Японії. «Дюну», його всього лиш другий роман, було опубліковано 1965 року. Цей величний революційний твір, що ховається за епічною оповіддю про героїчного Пола Атріда, містив відомості з екології, філософії, історії та релігії.

До 1968 року вийшли ще п’ять романів Френка Герберта: «Напрямок: порожнеча», «Очі Гайзенберга», «Зелений розум», «Творці небес» і «Бар’єр Сантароги». Упродовж цього часу зростала популярність «Дюни», особливо серед університетських інтелектуалів, на яких справив значне враження комплекс знань, вплетених у велику пригодницьку історію. Роман став підручною книжкою для багатьох навчальних груп. «Всесвітній каталог»[1] вихваляв його як посібник із охорони довкілля.

Я, старший син письменника, навіть не знав, що саме створив мій батько. У 1966 році я подорожував автостопом поблизу міста Кармел у Каліфорнії, мене підвозила на своєму автомобілі «Фольксваген-жук» молода пара гіпі. Я сидів на задньому сидінні малої машини, що насилу долала дорогу, і ми собі розмовляли. Я розповів їм, що мій татусь — газетяр у «Сан-Франциско Екзамінер» і що він написав кілька книжок.

— О? — зацікавився молодий чоловік. — Що він написав?

— Та «Дюну», — відповів я.

— «Дюну»! — Він так розхвилювався, що автомобіль з’їхав на узбіччя. — Твій тато — Френк Герберт?

— Так, — нерішуче відповів я.

— «Дюна»! Я люблю цю книжку. Приятель у коледжі підсадив мене на неї. Вау! Я не можу в це повірити!

Я був приголомшений. Як я писав у «Мрійнику Дюни» — біографії Френка Герберта, — у ті роки мої стосунки з бородатим батьком складалися не найкраще. Я був бунтівним підлітком, і ми постійно кричали один на одного. Здавалося, що не мали шансів порозумітися. Але, вочевидь, тато написав щось визначне. Попри це, він небагато заробляв і як письменник, і як газетяр. Наша сім’я мала дохід, нижчий за середній, а деякі родичі вважали мого батька чорною вівцею. Казали, що він ексцентричний і простує власною дорогою. Як же мало я знав. Я ще навіть не читав роману.

Перший сиквел «Дюни» Френка Герберта — «Месія Дюни» — було опубліковано 1969 року. У цій книжці він перевернув догори дриґом те, що називав «міфом героя», і показав темний бік Пола Атріда. Частина читачів не зрозуміла цього. Чому автор учинив так зі своїм величним героєм? Тато роками відповідав на це питання, і його позиція була серйозною. Він вважав, що харизматичні лідери можуть бути небезпечними, бо здатні привести своїх послідовників до краю прірви.

Його альтернативне бачення Всесвіту зачарувало багатьох читачів, вони не могли дочекатися, щоб дізнатися, куди зверне дія циклу. Він вибудував серцевинну читацьку групу. На початку 1970-х Френк Герберт став учасником екологічного руху, а тим часом популярність «Дюни» зросла до небес. Він виступав в університетських кампусах по всій країні. Читачі прагнули продовження, але тато не поспішав із третьою книжкою, бажаючи, щоб чергова частина циклу була написана якомога майстерніше. З нагоди першого Дня Землі тато став співавтором і редактором книжки «Новий світ і несвіт», у якій ішлося про охорону довкілля. Тоді написав дві повісті: «Ловець душ» і «Творці Бога», згодом третю — «Вулик Геллстрома», яку було екранізовано. Його книжка «Поріг: досвід блакитних ангелів» теж лягла в основу фільму.

У 1976 році Френк Герберт закінчив довгоочікуване продовження циклу під назвою «Діти Дюни». Чотиричастинна публікація в «Analog»[2] на початку того року мала гучний успіх, викликавши проблеми з браком екземплярів для продажу на стендах новинок. Надходили листи від захоплених шанувальників, які полюбили цю книжку.

Дейвід Гартвел, передбачливий татів редактор у «G. P. Putnam’s Sons»[3], місяцями намагався переконати керівництво компанії, що надруковано недостатньо примірників і що коли невдовзі «Діти Дюни» вийдуть у твердій палітурці, то стануть національним бестселером, і їх розкуповуватимуть не лише фани наукової фантастики. Він запевняв, що, подібно до «Дюни», ця книжка стане хітом.

Сама «Дюна» не потрапила до багатьох списків бестселерів, оскільки її популярність наростала поступово. Від часу виходу обсяги її продажу неймовірно зросли, тоді як «Месія Дюни» продавалася порівняно добре. Але цю книжку неприхильно сприйняли критики, а загал уважав, що вона продається «у хвості» «Дюни». Чи не стануть «Діти Дюни» ще більшим розчаруванням для критиків, ніж «Месія Дюни»?

Ніколи досі науково-фантастична книжка у твердій палітурці не ставала бестселером, отож керівництво «Патнема» поводилося вкрай обережно. Несподівано результати, здобуті «Аналогом», зіграли на руку Дейвіду Гартвелу. «Патнем» довів перший наклад до 75 000 екземплярів, а це більше, ніж будь-який попередній тираж науково-фантастичних книжок у твердій палітурці. Вихід видання було заплановано на той же рік, але дещо пізніше — після завершення почастинних публікацій у журналі.

Видані 1976 року у твердій палітурці, «Діти Дюни» одразу ж стали бестселером. Передбачення Дейвіда Гартвела й батькові передчуття справдилися, роман став науково-фантастичною книжкою у твердій палітурці з найкращими до того часу обсягами продажу у… понад 100 000 екземплярів упродовж кількох місяців. Коли наступного року роман з’явився у м’якій обкладинці, «Berkley Books»[4] спершу надрукував 750 000 примірників. Цього виявилося й наполовину недостатньо — і друкарський верстат запустили знову. Через шість місяців після виходу книжки в м’якій обкладинці тато сказав, що обсяги її продажу наближаються до двох мільйонів екземплярів.

— Це бестселер-бігунець, — сказав він мені в телефонній розмові. Татові подобалася ця фраза, і впродовж наступних років я часто чув її стосовно його численних бестселерів.

У 55 років тато вирушив у свій перший книжковий тур, об’їхавши двадцять одне місто протягом тридцяти днів, і, зокрема, взяв участь у новинній програмі «The Today Show» у Нью-Йорку разом з іншими письменниками науково-фантастичного жанру: Фредеріком Полом і Лестером дель Реєм. Книжковий клуб «Літературна Гільдія» доклав зусиль, аби видати всі книги трилогії «Дюна» у єдиній твердій упаковці.

Піднявши наукову фантастику на вершину за обсягами продажу, Френк Герберт проклав шлях іншим письменникам цього жанру. Після феноменального успіху «Дюни» Айзек Азімов, Артур Кларк, Роберт Гайнлайн, Рей Бредбері та інші автори наукової фантастики отримали свої національні бестселери у твердій обкладинці.

«Діти Дюни» — це захопливий твір, витвір живої уяви. Це Френк Герберт на вершині своєї майстерності.

Браян Герберт

11 січня 2008 року

Сіетл, Вашингтон

На товстому червоному килимі, що покривав дикий камінь дна печери, з’явилася світляна пляма. Це світло походило начебто нізвідки й існувало лише на червоній поверхні тканини, зітканої з меланжевого волокна. Світляний зайчик близько двох сантиметрів діаметром хаотично блукав, змінюючи форму — розтягуючись, стаючи овалом. Дійшовши до темно-зеленого краю ліжка, він стрибнув угору й згорнувся на його поверхні.

Під зеленим покривалом лежало дитя з рудуватим волоссям. Його обличчя все ще було пухкеньким і округлим, як у немовляти, з широкими губами, а тіло позбавлене характерної для фрименів виразної худоби`, але й не таке насичене водою, як у чужосвітян. Коли світло ковзнуло по заплющених повіках, маленька фігурка здригнулася. Світло блимнуло й згасло.

Тепер чутно було лише рівномірне дихання і ще тихше заспокійливе крапання води, що збиралася у басейні вітрової пастки, розміщеної високо над печерою.

У покої знову з’явилося світло — трохи сильніше, на кілька люменів яскравіше. Цього разу можна було розгледіти його джерело: закрита каптуром постать затулила собою аркоподібні двері на краю скельної кімнати. Світло сочилося звідти. Світляний зайчик ще раз оббіг довкола кімнати, вивчаючи, придивляючись. У ньому було відчуття загрози, тривожного неспокою. Уникав сплячої дитини, зупинився на заґратованому вентиляційному отворі у верхньому кутку, дослідив опуклість зелено-золотих стінних завіс, які мали зробити лагіднішим довколишній камінь.

Ось світло погасло. Постать у каптурі ворухнулася, видавши себе шелестінням тканини, і зайняла місце обіч аркоподібних дверей. Кожен, знайомий зі звичаями тутешньої січі Табр, одразу ж запідозрив би, що це, вочевидь, Стілґар, наїб січі, опікун осиротілих близнят, які одного дня переймуть мантію свого батька, Пола Муад’Діба. Стілґар часто оглядав уночі кімнати близнят, завжди зазираючи спершу до покою, в якому спала Ганіма, і переходячи потім до сусіднього приміщення, аби впевнитися там, що Лето нічого не загрожує.

«Я старий дурень», — подумав Стілґар.

Він торкнувся холодної поверхні світлопроектора, перш ніж повернути його до прикріпленої до пояса петлі. Проектор дратував наїба навіть тоді, коли він на нього покладався. Ця річ була витонченим інструментом імперії, пристроєм, що мав викривати присутність великих живих тіл. У королівських спальнях він виявив лише сплячих дітей.

Стілґар знав, що його думки й почуття такі ж, як і це світло. Не міг опанувати безнастанно неспокійну внутрішню проекцію. Якась сильніша потуга керувала цим рухом. Вона послала його сюди в мить, коли він відчув нагромаджену небезпеку. Тут міститься магніт, що притягує до себе мрії про велич у всьому відомому Всесвіті. Тут міститься минуще багатство, світська влада та наймогутніший з усіх містичних талісманів: божественна автентичність релігійного спадку Муад’Діба. У цих близнятах — Лето і його сестрі Ганімі — зосереджена грізно-благоговійна сила. Доки вони жили, Муад’Діб, хоч і мертвий, жив у них.

Вони були не просто дев’ятирічними дітьми, а природною силою, стихією, об’єктом поклоніння та страху. Були дітьми Пола Атріда, Муад’Діба, що став Магді всіх фрименів, пальником, завдяки якому вибухнуло людство. Фримени рушили навсібіч із цієї планети у джигаді, несучи своє полум’я крізь людський Усесвіт хвилею релігійного правління, засяг і повсюдний вплив якого залишили слід на кожній планеті.

«А все ж діти Муад’Діба з плоті й крові, — подумав Стілґар. — Два прості удари мого ножа могли б зупинити їхні серця. Їхня вода повернеться до племені».

Від цієї думки його норовливий розум збентежився.

«Убити дітей Муад’Діба!»

Але за ці роки він набув вправності в самоспостереженні. Стілґар знав джерело цієї жахливої думки. Вона походила з лівої руки проклятих, а не з правої — благословенних. Аят[5] і бурган[6] життя мали для нього небагато таємниць. Колись він пишався тим, що вважає себе фрименом, пустелю — приятелем, що мислено називає свою планету Дюною, а не Арракісом, як зазначено на всіх зоряних картах імперії.

«Як усе було б просто, якби наш Месія був лише мрією, — подумав він. — Знайшовши нашого Магді, ми випроменили у Всесвіт незліченні месіанські мрії. Тепер кожен народ, підкорений джигадом, мріє про прихід власного проводиря».

Стілґар глянув у темряву кімнати.

«Якби мій ніж визволив усіх цих людей, чи зробили б вони мене месією?»

Чутно було, як Лето неспокійно ворухнувся у своєму ліжку.

Стілґар зітхнув. Він ніколи не знав діда Атрідів, на честь якого назвали цю дитину. Але багато хто запевняв, що моральна сила Муад’Діба походить саме з цього джерела. Чи ця разюча правота промине теперішнє покоління? Стілґар не був спроможним відповісти на це питання.

«Січ Табр моя, — подумав він. — Я тут правлю. Я наїб фрименів. Без мене не було б Муад’Діба. Ці близнята… їхня мати Чані — моя родичка, а отже, у їхніх жилах тече моя кров. Я там разом із Муад’Дібом, Чані та всіма іншими. Що ж ми зробили з нашим Усесвітом?»

Стілґар не міг пояснити, чому такі думки прийшли до нього вночі й чому вони викликали в нього почуття провини. Закутався у свою накидку з каптуром. Дійсність геть не була схожа на мрії. Приязна Пустеля, що тяглася колись від полюса до полюса, зменшилася наполовину порівняно з давнім розміром. Міфічний рай, зарослий зеленню, наповнював його жахом. Мрія була не такою. І, коли його планета змінювалася, він знав, що змінюється і сам. Став куди витонченішою особистістю, ніж давній січовий вождь. Дізнався про багато речей: про мистецтво правління і про глибокі наслідки найдрібніших рішень. Але він відчував ці знання і цивілізованість як тонке облицювання, що покриває залізну серцевину простішої, більш детерміністичної свідомості. І ця давніша серцевина озивалася до нього, закликаючи повернутися до чистіших цінностей.

Ранкові січові звуки почали каламутити його думки. У печері заворушилися люди. Він відчув повів вітру на щоках — це люди виходили крізь дверні печаті в темряву досвітку. Вітерець свідчив про їхню недбайливість, був знаком часу. Печерні мешканці вже не дотримувалися суворої водної дисципліни, що існувала в давнину. Навіщо мали б це робити, якщо на цій планеті вже фіксували дощ і бачили хмари, якщо загинуло восьмеро фрименів, підхоплених раптовою повінню у ваді?[7] До цієї події слова «втопитися» у мові Дюни не існувало. Але це більше не була Дюна, це був Арракіс… і ранок наповненого подіями дня.

«Сьогодні на цю планету повертається Джессіка, мати Муад’Діба й бабуся цієї королівської двійні, — подумав він. — Чому вона саме зараз поклала край своєму добровільному вигнанню? Чому проміняла лагідну безпеку Каладана на загрози Арракіса?»

Були й інші побоювання: чи відчує вона Стілґарові вагання? Відьма Бене Ґессерит, що пройшла найглибший вишкіл Сестринства і стала повноправною Превелебною Матір’ю. Такі жінки були проникливо гострими, небезпечними. Чи наказала б йому впасти на власний ніж, як це колись наказав Лієтові Умма-Кайнс?

«Чого я мав би коритися?» — міркував він.

Не міг відповісти на це питання, але тепер його думки перейшли до Лієта-Кайнса, планетолога, що першим вимріяв перетворення пустельної Дюни на прихильну до людей зелену планету, якою вона й ставала. Лієт-Кайнс був батьком Чані. Без нього не було б мрії, не було б Чані, не було б королівської двійні. Тяглість цього ламкого ланцюга жахнула Стілґара.

«Як ми всі зібралися в цьому місці? — питав він себе. — Як ми поєдналися? З якою метою? Чи є моїм обов’язком покласти цьому край, знищити велике поєднання?»

Зараз Стілґар зізнався сам собі у страшному прагненні. Міг тепер зробити вибір, відкинувши любов і сімейні почуття заради того, до чого час від часу мусили вдаватися наїби: прийняти смертоносне рішення для блага племені. З одного погляду, таке вбивство було найвищою зрадою та жорстокістю. Убити дітей! Але ж це були не просто діти. Вони споживали меланж, були учасниками січових оргій, обнишпорювали пустелю, шукаючи піщаних форелей, бавилися в інші ігри фрименських дітей… І засідали в Королівській Раді. Діти такого ніжного віку, проте достатньо мудрі, щоб сидіти в Раді. Тілесно вони, може, й діти, але старці за досвідом; народжені з цілковитою генетичною пам’яттю та разючою самосвідомістю, що відрізняли їх та їхню тітку Алію від усіх інших живих людей.

Не раз упродовж багатьох ночей Стілґар зауважував, що його думки крутяться довкола цієї різниці, спільної для близнят і їхньої тітки; дуже часто викликана цими думками тривога розвівала його сон, женучи до спальні близнят з непевними замірами. Зараз усі його вагання зібралися докупи. Відсутність рішення була сама по собі рішенням, і він це знав. Ці близнята та їхня тітка прокинулися в материнському лоні зі всіма спогадами, переданими їм предками. Причиною цього стала залежність від прянощів, меланжева залежність їхніх матерів — леді Джессіки й Чані. Леді Джессіка народила сина, Муад’Діба, ще до залежності. Алія прийшла на світ уже після неї. З перспективи часу це було ясним. Незліченні покоління розплідної селекції, керованої Бене Ґессерит, призвели до народження Муад’Діба, але жоден план Сестринства не допускав меланжу. О, вони знали про цю можливість, але боялися її та називали Гиддю. Вона була для них наймерзеннішим фактом. Гидь. Вони мусили мати якісь підстави для такого вироку. А коли запевняли, що Алія — Гидь, то це мало такою ж мірою стосуватися і близнят. Бо Чані теж була узалежнена, її тіло просякло прянощами, а її гени якимось чином доповнили гени Муад’Діба.

Стілґарові думки кипіли. Не могло бути сумніву, що близнята зайшли далі, ніж їхній батько. Але в якому напрямку? Хлопець говорив, що спроможний бути своїм батьком, — і довів це. Уже немовлям Лето виявляв спогади, які могли належати лише Муад’Дібові. Чи в цьому широкому спектрі пам’яті чигали інші предки — предки, вірування та звичаї яких були невимовно небезпечними для людей сьогодення?

«Гидь», — заявляють святі відьми Бене Ґессерит. А все-таки Сестринство прагне генофонду цих дітей. Чарівниці хочуть мати сперму та яйцеклітину без клопітких тіл, частинами яких вони є. Чи це тому леді Джессіка повертається зараз? Дружина Герцога Лето порвала із Сестринством, щоб підтримати свого чоловіка, та був поголос, наче вона повернулася до звичаїв Бене Ґессерит.

«Я міг би покласти край усім цим мріям, — подумав Стілґар. — Це так просто».

І ще раз спитав себе, як він може взагалі обмірковувати такий вчинок. Хіба близнята Муад’Діба були відповідальні за дійсність, яка нищила прагнення інших? Ні. Вони були лише лінзою, крізь яку лилося світло, аби виявити нові форми у Всесвіті.

Його змучений розум повернувся до первісних вірувань фрименів, і він подумав: «Наказ Бога прийде — тож не намагайтеся прискорити його! Бог має вказати шлях; а дехто збочить із нього»[8].

Релігійне поклоніння Муад’Дібові було тим, що найбільше виводило Стілґара з рівноваги. Навіщо вони зробили його богом? Навіщо обожествляти людину з плоті й крові? Муад’Дібів «Золотий еліксир життя» створив бюрократичного монстра, який охопив усі людські справи й підпорядкував їх собі. Влада й релігія поєдналися, а законопорушення стало гріхом. Запах блюзнірства здіймався, наче дим, над усіляким ставленням під сумнів урядових наказів. Звинувачення у бунті тягло за собою пекельний вогонь і самосуд.

Але ж ці урядові едикти створили люди.

Стілґар сумно струснув головою, не помічаючи слуг, що ввійшли до королівського передпокою, аби виконувати свої ранкові обов’язки.

Торкнувся запоясного крис-ножа, думаючи про минуле, яке той символізував, про те, що часто симпатизував бунтівникам, невдалі повстання яких були придушені за його власними наказами. У розумі постало сум’яття, і він шкодував, що не може його позбутися, повернувшись до простішого рішення, яке пропонував ніж. Але Всесвіт не міг змінити напрямок свого руху на протилежний. То був великий двигун, спрямований у сіру порожнечу неіснування. Його ніж, якби він приніс смерть близнятам, лише відбився б від цієї порожнечі, зіткавши нову плутанину, щоб звучати відлунням у людській історії, творячи нові викиди хаосу, спонукаючи людство випробовувати нові форми ладу й безладу.

Стілґар зітхнув, усвідомивши рух довкола себе. Так, ці слуги уособлювали той різновид руху, що пов’язаний із близнятами Муад’Діба. Переміщалися від одного моменту часу до іншого, приймаючи як неуникне все, що відбувається. «Найкраще їх наслідувати, — сказав собі Стілґар. — Найкраще приймати те, що надходить, тоді, коли воно надходить».

«Я теж слуга, — промовив він подумки. — А моїм владарем є Господь Милосердний, Бог Благий». І процитував сам собі: «Воістину, на їхні шиї Ми наклали кайдани аж до підборіддя; їхні голови задерті! Ми встановили перепону попереду них і встановили перепону позаду; Ми накрили їх і вони не бачать!»[9]

Так написано у давній фрименській релігії.

Стілґар кивнув сам собі.

Бачити, провидіти наступну мить, як це робив Муад’Діб у своїх несамовитих видіннях майбутнього, — це додавало протисили до людських справ. Це творило нові можливості ухвалювати рішення. Бути незв’язаним, бути розкутим — так, це могло знаменувати Божественний каприз. Чергова плутанина, куди не сягають можливості звичайної людини.

Стілґар здійняв руку з ножа. По його пальцях повзли мурашки на спомин про той дотик. Але вістря, яке колись виблискувало у роззявленій пащі піщаного черва, зосталося в піхвах. Стілґар знав, що тепер він не витягне з піхов цього ножа, щоб убити близнят. Він вирішив. Краще зберегти ту давню чесноту, яку цінував досі: вірність. Краще плутанина, про яку він, здавалося, знав, ніж та, що понад розуміння. Краще теперішнє, ніж омріяне майбуття. Гіркий смак у роті підказав Стілґарові, якими порожніми й відразливими можуть бути деякі мрії.

«Ні! Більше жодних мрій!»

За фрименським звичаєм, близнята Атріди прокидалися за годину до світанку. Позіхали й потягалися у сусідніх кімнатах, роблячи це в таємничій єдності одне з одним та відчуваючи рух у довколишніх печерних приміщеннях. Чули, як у передпокої слуги готують сніданок — кашу з фініками й горіхами, заправлену соком, вичавленим із частково переброджених прянощів. У передпокої були світлокулі, і крізь відкриті входи-арки у спальні сочилося лагідне жовте світло. При цьому м’якому світлі близнята швидко одягалися, відчуваючи близькість одне одного. Як умовились, одягли дистикости, що мали захистити їх від суховіїв пустелі.

Невдовзі королівська двійня зустрілася у передпокої, зауваживши раптову тишу, яка запанувала серед слуг. Усі помітили, що Лето мав поверх гладенького сірого дистикоста бежеву чорнообрамлену пелерину. Накидка його сестри була зеленою. В обох на шиї пелерини були зап’яті застібкою у формі яструба Атрідів — золотого з червоними самоцвітами очей.

Побачивши ці оздоби, Хара, одна зі Стілґарових жінок, сказала:

— Ви, як бачу, вирядилися задля своєї бабусі.

Лето взяв миску зі своїм сніданком, а тоді глянув на темне, зборознене вітром обличчя Хари. Хитнув головою. І сказав:

— Чому ти вважаєш, що це не задля нас самих?

Хара, не кліпнувши, зустріла його насмішкуватий погляд.

— Мої очі такі ж сині, як і твої!

Ганіма голосно засміялася. Хара завжди була майстринею фрименських жартівливих суперечок. На одному подиху сказала: «Не насміхайся з мене, хлопче. Можеш бути королевичем, але ми обоє маємо знак залежності від меланжу — очі без білків. Якої більшої оздоби чи більшої честі потребує фримен?»

Лето усміхнувся і сумно похитав головою.

— Харо, моя любове, якби ти була молодшою і ще не належала Стілґарові, я зробив би тебе своєю.

Хара легко прийняла свою маленьку перемогу, жестом наказавши іншим слугам далі готувати кімнати до важливих подій цього дня.

— Їжте сніданок, — промовила вона. — Сьогодні вам знадобиться багато сил.

— То ти погоджуєшся, що ми не досить гарні для нашої бабусі? — спитала Ганіма, набивши рот кашею.

— Не бійся її, Гані, — сказала Хара.

Лето проковтнув ложку каші, питально глянувши на Хару. Ця жінка хоч і проста, але пекельно мудра, бо так швидко розгадала їхню хитрість із оздобами.

— Вона повірить, що ми її боїмося? — спитав він.

— Схоже, що ні, — відповіла Хара. — Вона була нашою Превелебною Матір’ю, пам’ятайте. Я знаю її звичаї.

— Як одяглася Алія? — спитала Ганіма.

— Я її не бачила, — коротко відповіла Хара, відвертаючись.

Лето й Ганіма перезирнулися, наче мали спільну таємницю, і швидко схилилися над сніданком. Невдовзі перейшли до великого центрального переходу.

Ганіма заговорила однією з давніх мов, які збереглися в їхній генетичній пам’яті.

— Отож тепер маємо бабусю.

— Це дуже непокоїть Алію, — промовив Лето.

— Кому ж подобається відмовлятися від такої влади? — спитала Ганіма.

Лето тихо засміявся — напрочуд дорослий звук для такого юного тіла.

— Це щось більше.

— Чи очі її матері помітять те, що помітили ми?

— Чому ні? — спитав Лето.

— Так… Може, цього остерігається Алія.

— Хто знає Гидь краще за Гидь? — спитав Лето.

— Знаєш, ми можемо помилятися, — зауважила Ганіма.

— Але ми не помиляємося.

І він процитував із «Книги Азхар» Бене Ґессерит:

— «Через розумні причини й жахливий досвід ми називаємо переднароджених Гиддю. Бо хто ж знає, які пропащі та прокляті особи з нашого злого минулого можуть оволодіти живим тілом?»

— Я знаю історію цього, — сказала Ганіма. — Але, якщо це правда, чому ж ми не зазнаємо цього внутрішнього нападу?

— Можливо, наші батьки стоять у нас на варті, — відповів Лето.

— Тоді чому Алія не має такої охорони?

— Не знаю. Можливо, тому, що лише її батько помер, а мати жива. А може, просто тому, що ми ще молоді й сильні. Може, коли станемо старшими й більш цинічними…

— Мусимо бути дуже обачними з цією бабусею, — сказала Ганіма.

— І не розмовляти з нею про того Проповідника, що мандрує нашою планетою, виголошуючи єресь?

— Ти ж не вважаєш насправді, наче це наш батько!

— Я цього не запевняю, проте Алія боїться його.

Ганіма різко труснула головою.

— Я не вірю в ці нісенітниці про Гидь!

— Ти маєш стільки ж спогадів, що й я, — сказав Лето. — Можеш вірити в те, у що хочеш вірити.

— Думаєш, це тому, що ми не відважилися на транс прянощів, а Алія — погодилася? — спитала Ганіма.

— Думаю, саме так.

Вони замовкли, змішавшись із потоком людей у центральному переході. У січі Табр було холодно, але дистикости зберігали тепло, і близнята відкинули з рудого волосся каптури-росовсотувачі. Їхні обличчя зраджували знамення спільних генів: пишні губи, широко розставлені очі, сині на синьому — як знак залежності від прянощів.

Лето першим помітив, що наближається їхня тітка Алія.

— Ось і вона, — перестеріг він, перейшовши на бойову мову Атрідів.

Коли Алія зупинилися перед ними, Ганіма кивнула тітці головою і промовила:

— Воєнна здобич вітає славетну родичку. — Перейшовши на мову чакобса, Ганіма наголосила на значенні свого імені — воєнна здобич.

— Як бачиш, люба тітонько, — сказав Лето, — ми готуємося до сьогоднішньої зустрічі з твоєю матір’ю.

Алія, єдина особа у велелюдному королівському палаці, яку геть не дивувала доросла поведінка цих дітей, переводила грізний погляд з одного на друге. Тоді сказала:

— Тримайте язики на припоні, обоє!

Бронзове волосся Алії було сплетене на потилиці у два золоті водні кільця. Овальне обличчя насупилося, широкі губи із дещо опущеними краєчками — знак потурання собі — зціпилися у тонку лінію. Біля куточків синіх на синьому очей розкинулися віялом зморшки неспокою.

— Я попередила вас обох, як сьогодні поводитись, — промовила Алія. — Ви знаєте причини цього не гірше за мене.

— Ми знаємо твої причини, але, може, ти не знаєш наших, — озвалася Ганіма.

— Гані! — гарикнула Алія.

Лето сердито глянув на тітку й сказав:

— У будь-який день, а сьогодні особливо, ми не будемо либитися, як малі діти.

— Ніхто й не хоче, щоб ви либилися, — відповіла Алія. — Проте ми вважаємо, що нерозсудливим буде викликати в моєї матері небезпечні думки. Ірулан зі мною погоджується. Хто знає, яку роль обере леді Джессіка? Вона ж, зрештою, бене-ґессеритка.

Лето труснув головою, міркуючи: «Чому Алія не бачить того, про що здогадуємося ми? Чи вона надто далеко зайшла?» І звернув особливу увагу на ледь помітні риси обличчя Алії, що видавали наявність у її генах спадку по дідові з материнського боку. Барон Владімір Харконнен не був приємною людиною. Здійснивши цей огляд, Лето відчув, як у ньому самому ворухнувся неспокій. Подумав: «Він і мій предок теж».

— Леді Джессіка пройшла науку правління, — промовив він.

Ганіма кивнула.

— Чому вона вибрала саме цей час для повернення?

Алія скривилася, а тоді сказала:

— Можливо, просто хоче побачити своїх онуків.

«Ти маєш таку надію, люба тітонько, — подумала Ганіма. — Але це диявольськи мало скидається на правду».

— Вона не може правити тут, — сказала Алія. — У неї є Каладан. Цього повинно вистачити.

— Коли наш батько пішов у пустелю, щоб там померти, він залишив тебе регенткою. Він… — заспокійливо промовила Ганіма.

— Ти маєш якісь скарги? — вимогливо спитала Алія.

— Це був розумний вибір, — озвався Лето, підіграючи своїй сестрі. — Ти єдина знала, як це — народитися так, як народилися ми.

— Є поголос, наче моя мати повернулася до Сестринства, — промовила Алія. — Ви обоє знаєте, що Бене Ґессерит думає про…

— Гидь, — закінчив Лето.

— Так, — Алія процідила це слово крізь зуби.

— Ще кажуть: один раз відьма — завжди відьма, — промовила Ганіма.

«Сестро, ти граєш у небезпечну гру», — подумав Лето, але, підтримуючи її, сказав:

— Наша бабуся — жінка великої простоти, куди простіша, ніж інші її посестри. Ти ділиш з нею пам’ять, Аліє, тож знаєш, чого від неї очікувати.

— Простоти! — вигукнула Алія, хитнувши головою. Оглянула переповнений перехід, знову перевела погляд на близнят. — Якби моя мати була менш складною натурою, вас би тут не було. Та й мене теж. Я була б її первістком, і нічого цього…

Ледь здригнулася, знизала плечима.

— Попереджаю: хоч би що ви сьогодні робили, будьте дуже обережні. — Алія підвела погляд. — Ось і моя варта.

— Ти все ще вважаєш, що нам не слід супроводжувати тебе в космопорт? — спитав Лето.

— Чекайте тут, — сказала Алія. — Я повернуся разом із нею.

Лето перезирнувся із сестрою і промовив:

— Ти часто казала, що спогади, передані нам тими, хто жив до нас, не матимуть вартості, доки ми не здобудемо достатньо власного досвіду, аби втілити їх у життя. Ми із сестрою віримо в це. Передбачаємо небезпечні зміни через приїзд бабусі.

— Вірте в це й далі, — сказала Алія. Обернулася, стала між охоронницями, які її обступили. Усі разом швидко рушили переходом до Державного Входу, де їх чекали орнітоптери.

Ганіма витерла сльозу з правого ока.

— Вода для мертвих? — прошепотів Лето, взявши сестру за руку.

Ганіма набрала повні груди повітря і глибоко зітхнула. Думала про те, як спостерігала за тіткою, вдавшись до методики, добре їй відомої з накопиченого предківського досвіду.

— Це зробив транс прянощів? — спитала вона, наперед знаючи відповідь Лето.

— Ти маєш якесь краще припущення?

— Лише задля обговорення: чому наш батько… навіть наша бабуся встояли?

Він якусь мить придивлявся до неї. Потім заговорив.

— Ти знаєш відповідь не гірше за мене. Прибувши на Арракіс, вони вже були сформованими особистостями. Транс прянощів — ну… — Він стенув плечима. — Вони не народилися у цьому світі, уже опановані своїми предками. Зате Алія…

— Чому вона не повірила пересторогам Бене Ґессерит? — Ганіма закусила нижню губу. — Алія мала ту саму інформацію, що й ми.

— Вони вже наперед назвали її Гиддю, — сказав Лето. — Не вважаєш, що було б спокусливо довідатися, чи ти не сильніша за всіх, які…

— Ні, не вважаю! — Ганіма відвела погляд від пильних братових очей, здригнулася. Їй достатньо було порадитися з генетичними спогадами, щоб ожили перестороги Сестринства. Була помітна тенденція, що, дорослішаючи, переднароджені набували лихих звичок. А правдоподібна причина… Вона знову здригнулася.

— Шкода, що ми не маємо кількох переднароджених предків, — промовив Лето.

— Може, й маємо.

— Але ми… Ах, знову старе питання без відповіді: чи ми справді маємо повний доступ до всього набору досвіду кожного предка?

Виходячи з власного внутрішнього сум’яття, Лето розумів, що ця розмова має завдавати болю сестрі. Він сказав:

— Ми мусимо зволікати, зволікати й зволікати щоразу, коли вона вимагає від нас трансу. Щонайбільша обережність із дозуванням прянощів — це для нас найкращий спосіб.

— Передозування мусило б бути значним, — промовила Ганіма.

— Ймовірно, що наша витривалість висока, — погодився він. — Глянь, скільки потребує Алія.

— Мені її шкода, — сказала Ганіма. — Це мусила бути витончена й підступна принада, що підкрадалася до неї, аж доки…

— Вона жертва, так, — промовив Лето. — Гидь.

— Ми можемо помилятися.

— Правда.

— Я завжди питаю себе, — задумалася Ганіма, — чи наступна пам’ять предків, до якої я сягну, не буде тією, що…

— Минуле не далі від тебе, як подушка, — сказав Лето.

— Ми мусимо скористатися нагодою й обговорити це з нашою бабусею.

— Її пам’ять у мені спонукає до цього, — озвався Лето.

Ганіма зустрілася з ним поглядом. Тоді сказала:

— Надмірне знання ніколи не дарує простих рішень.

Відходячи від близнят, Алія відчула, як швидко б’ється її серце. Упродовж кількох секунд цього калатання вона відчувала майже наказ зостатися з ними й благати в них допомоги. Яка безглузда слабкість! Згадка про неї повернула Алію до обачного спокою. Невже близнята наважилися практикувати передзнання? Дорога, що поглинула їхнього батька, має їх вабити — транс прянощів із його візіями майбутнього тріпоче, немов серпанок на мінливому вітрі.

«Чому я не можу бачити майбутнього? — міркувала Алія. — Чому, як не намагаюся, воно тікає від мене?»

«Близнята повинні спробувати», — сказала вона собі. Їх можна заманити, заохотити до цього. У них є дитяча цікавість, пов’язана зі спогадами, що мандрували впродовж тисячоліть.

«Як і в мене», — подумала Алія.

Її варта відчинила двері з водними печатями, що закривали Державний Вхід січі, охоронниці розступилися по боках, тоді як вона вийшла на виступ-летовище, де вже чекали орнітоптери. З пустелі віяв вітер, здіймаючи до небес куряву, але день був ясним. Перехід від світлокуль січі до денного світла перевів думки Алії до зовнішнього світу.

Чому леді Джессіка повертається саме зараз? Невже до Каладана дійшли розповіді про те, яким було Регентство…

— Мусимо поспішати, міледі, — сказала одна з охоронниць, підвищивши голос, щоб перекричати шум вітру.

Алія дозволила допомогти їй увійти до орнітоптера, застебнула ремінь безпеки, але її думки рвалися вперед.

«Чому зараз?»

Коли крила орнітоптера залопотіли й машина легко злетіла в повітря, Алія відчула пиху та силу свого становища, наче то були матеріальні речі, але вони були ламкими, ох, якими ламкими!

Чому зараз, коли її плани ще недовершено?

Хмари пилу дрейфували, здіймаючись угору, вона бачила яскраве сонячне світло над зміненим краєвидом планети: широкий простір зеленої рослинності сягнув туди, де колись домінувала спечена земля.

«Без видіння майбутнього я можу провалитися. О, які дива могла б я зробити, коли б тільки мала бачення Пола! Не для мене гіркота, принесена пророчими візіями».

Здригнулася від болісного голоду, що пройняв її наскрізь. Пошкодувала, що не може зректися своєї сили. Ах, бути такою, як інші, — сліпою. Сховатися у блаженній сліпоті, жити в гіпнотичному напівіснуванні, у яке шок народження вкидає більшість людей. Та ні! Вона народилася Атрідкою, жертвою свідомості в багато еонів завглибшки. Причиною цього стала залежність її матері від прянощів.

«Чому мати повертається сьогодні?»

З нею повинен бути Ґурні Галлек — завжди відданий слуга, найманий убивця з потворним обличчям, вірний і відвертий, музи`ка, дотик руки якого з однаковою легкістю вбиває і видобуває звуки з дев’ятиструнного балісета. Дехто каже, що він став коханцем її матері. Варто б розвідати, це могло б стати цінним важелем.

Прагнення бути такою, як інші, розвіялося.

«Слід спокусити Лето трансом прянощів».

Згадала, що спитала колись хлопця, як би він поводився з Ґурні Галлеком. А Лето, відчуваючи прихований у її питанні підтекст, відповів, що Галлек був вірним «аж до ґанджу». І додав: «Він обожнював… мого батька».

Вона зауважила незначне вагання. Лето ледь не сказав «мене» замість «мого батька». Так, інколи складно відокремити генетичну пам’ять від тілесної серцевини живої плоті. Ґурні Галлек не полегшить Лето цього відокремлення.

Губ Алії торкнулася гірка посмішка.

Ґурні вирішив повернутися на Каладан разом із леді Джессікою після Полової смерті. Його повернення сюди заплутало б багато речей. Знову з’явившись на Арракісі, він додав би власні ускладнення до вже наявних ліній. Він служив Половому батькові — і утворилася лінія спадкоємства: Лето І, Пол, Лето ІІ та відгалуження, що не входило до селективної програми Бене Ґессерит: Джессіка, Алія, Ганіма. Ґурні, посиливши замішання ідентичності, може виявитися цінним.

«Що він зробив би, дізнавшись про кров Харконненів у наших жилах? Харконненів, яких він так ненавидить?»

Посмішка на губах Алії стала самозаглибленою. Урешті-решт, близнята були дітьми. Дітьми з незліченним числом предків, чиї спогади належали як іншим, так і їм самим. Зараз вони, напевне, стоять на краю січі Табр і дивляться на слід корабля їхньої бабусі, що саме сідає в Арракінському басейні. Той палаючий слід, видимий на небі, — чи зробить він прибуття Джессіки реальнішим для її внуків?

«Мати спитає мене про їхнє навчання, — подумала Алія. — Чи я правильно стежу за дотриманням дисципліни прана-бінду? А я відповім, що вони вчаться самостійно, — як і я. Процитую її внука: “До обов’язків керування належить необхідність покарань… але тільки тоді, коли жертва вимагає цього”».

Тут Алія усвідомила, що, коли б вона зуміла достатньо зосередити увагу леді Джессіки на близнятах, всі інші могли б уникнути детальної інспекції.

Таке можна зробити. Лето був дуже схожим на Пола. Чому б і ні? Може бути Полом, коли захоче. Навіть Ганіма володіє цією приголомшливою здатністю.

«Як і я можу бути своєю матір’ю чи будь-ким іншим із тих, що ділять із нами життя».

Вона відкинула цю думку, вдивляючись, як пропливає внизу Оборонна Стіна. Тоді подумала: «Як це — залишити лагідний затишок багатого водою Каладана й повернутися на Арракіс, пустельну планету, де її Герцога вбито, а син став мучеником?»

Чому леді Джессіка зараз повертається?

Алія не знайшла відповіді — нічого певного. Вона могла поділяти свідомість іншого «я», але коли досвід проходив по-різному, то й мотиви не збігалися. Прийняття рішень належало до приватних дій, які вчиняла особистість. Для переднароджених, для багаторазово народжених Атрідів це зоставалося найважливішою реальністю, що сама собою була різновидом народження: цілковите відокремлення живого дихаючого тіла, коли це тіло покинуло лоно, яке назначило його множинною свідомістю.

Алія не вбачала нічого дивного в одночасній любові та ненависті до матері. Це було необхідністю, потрібною для збереження рівноваги, що не залишала місця почуттю провини чи докорам сумління. Де могла закінчуватися любов чи ненависть? Чи можна звинувачувати Бене Ґессерит у тому, що вони спрямували леді Джессіку в певному напрямку? Почуття провини й докори сумління розпорошуються, якщо пам’ять охоплює тисячоліття. Сестринство лише намагалося вивести Квізац Хадераха: чоловічого відповідника повністю розвинутої Превелебної Матері… і більше — людську істоту з найвищим рівнем чутливості та свідомості, Квізац Хадераха, що може бути в багатьох місцях одночасно. А леді Джессіка, усього лише пішак у цій селективній програмі, відступила від доброго тону й закохалася у селективного партнера, якому її виділили. Відгукнувшись на бажання коханого Герцога, народила сина замість доньки, яку Сестринство хотіло бачити її первістком.

«Відклавши моє народження на час, коли вона вже стала залежною від прянощів! І тепер вони мене не хочуть. Тепер вони мене бояться! Не без причини…»

Здобули Пола, свого Квізац Хадераха, на одне покоління раніше — дрібна неточність у далекосяжному плані. А тепер мали іншу проблему: Гидь, носія дорогоцінних генів, які вони шукали впродовж багатьох генерацій.

Алія відчула, як над нею просувається тінь, і глянула вгору. Її ескорт займав позицію захисту з висоти, готуючись до посадки. Здивовано труснула головою: куди зайшли її думки? Яка користь із прикликання давніх поколінь і спільного усування їхніх помилок? Це нове життя.

Дункан Айдаго поставив своїй ментатській свідомості питання, чому Джессіка повертається саме зараз. Він оцінював проблему як людина-комп’ютер, це було його даром. Сказав, що вона повертається, аби передати близнят Сестринству. Близнята теж були носіями цих дорогоцінних генів. Дункан міг мати рацію. Цього могло вистачити, щоб леді Джессіка перервала свою добровільну ізоляцію на Каладані. Якщо Сестринство наказало… Бо чого б інакше вона поверталася до місця, з яким пов’язані численні болісні спогади?

— Побачимо, — пробурмотіла Алія.

Відчула, як орнітоптер сідає на дах її Твердині, — рішуча й різка крапка, що сповнила її зловісним передчуттям.

Два великі коти легкими вистрибами перетнули скельний хребет у ранковому світлі. Вони ще по-справжньому не захопилися полюванням, лише оглядали свою територію. Це була особлива порода, звана лазійськими тиграми, завезена на планету Салуса Секундус майже вісім тисяч років тому. Генетичні маніпуляції з древнім терранським підвидом стерли деякі первісні риси тигрів і удосконалили інші складники. Ікла зосталися довгими. Їхні морди були широкими, очі — пильними й розумними. Лапи збільшені, щоб мати змогу краще пересуватися нерівною місцевістю. А їхні зазвичай сховані кігті, що від тиску шкіряних складок були твердими й гострими на кінцях, як бритва, могли висуватися приблизно на десять сантиметрів. Шерсть гладенька, рівномірної рудувато-коричневої масті, що робило їх майже невидимими на піщаному тлі.

Вони відрізнялися від своїх предків ще й тим, що вже змалку в їхній мозок вживляли сервостимулятори. І саме ці стимулятори давали можливість тим, хто мав відповідний передавач, маніпулювати тваринами.

Стояла холоднеча, і коли коти зупинилися, щоб детально оглянути територію, з їхніх пащек ішла пара. Місцевість довкола була безплідним сухим районом Салуси Секундус, де жило кілька піщаних форелей, контрабандою завезених із Арракіса. Це давало примарну надію можливості покласти край монополії на меланж. У тому місці, де стояли коти, здіймалися коричнюваті скелі й де-не-де виднілися поодинокі кущі — сріблясто-зелені в довгих тінях ранкового сонця.

Помітивши легенький рух, коти враз напружилися. Далеко внизу двоє дітей із зусиллям піднімалися вгору висохлим руслом, тримаючись за руки. На вигляд дітям було дев’ять чи десять стандартних років. Обоє рудоволосі. Їхні дистикости частково прикривали розкішні білі бурки з облямівкою, спереду прикрашені гербом Атрідів — яструбом, вишитим червоно-золотими нитками. Йдучи, діти безтурботно розмовляли, і їхні виразно чутні голоси долинали до котів-мисливців. Лазійські тигри знали таку гру, бо вже грали в неї раніше, але залишалися непорушними, чекаючи надходження на сервостимулятори сигналу, що погоню дозволено.

На скельному хребті за котами з’явився чоловік. Він зупинився і почав спостерігати за сценою: коти, діти. Чоловік мав на собі чорно-сіру польову форму сардаукара з відзнаками левенбреха, помічника башара. Довкола шиї і під пахвами був ремінь, на якому на грудях так висів сервопередавач у тонкій упаковці, щоб до нього зручно було дотягтися обома руками.

Коти не повернулися, коли чоловік підійшов. Вони впізнали його за звуком і запахом. Чоловік зістрибнув, зупинився за два кроки від котів, обтер чоло. Повітря було холодним, але робота — гарячою. Знову оглянув усе довкола блідими очима: котів, дітей. Запхав вологе пасмо білявого волосся під чорний польовий шолом, торкнувся мікрофона, вживленого в горлянку.

— Вони в полі зору котів.

Одразу ж відповів голос, що доходив до нього завдяки приймачам, імплантованим за вухами.

— Ми їх бачимо.

— Пора? — спитав левенбрех.

— Вони зроблять це без наказу погоні? — відповів голос.

— Вони готові, — сказав левенбрех.

— Дуже добре. Побачимо, чи достатньо чотирьох сеансів для вироблення рефлексу.

— Скажете мені, коли будете готові.

— У будь-який час.

— Отже, зараз, — промовив левенбрех.

Торкнувся червоної кнопки з правого боку сервопередавача, спершу відтягнувши смужку, що її закривала. Тепер коти не мали жодних обмежень. Поклав долоню на чорну кнопку під червоною, готовий стримати звірів, якщо вони раптом нападуть на нього. Але ті не звертали на нього уваги: припали до землі й почали спускатися з хребта в бік дітей. Їхні великі лапи легко рухалися м’якими плавними кроками.

Левенбрех присів, спостерігаючи. Знав, що десь біля нього приховано транс-око, яке передає всю сцену на таємний монітор у фортеці, де мешкає його принц.

Невдовзі коти перейшли на стрибки, а тоді побігли.

Діти, піднімаючись угору скелястою місциною, усе ще не бачили небезпеки. Одне з них засміялося — високий дзвінкий звук у чистому повітрі. Друге спіткнулося і, намагаючись утримати рівновагу, повернулося і побачило котів. «Глянь!» — тицьнула дитина.

Обоє дітей зупинилися, вдивляючись у незнайомих пришельців. Вони так і стояли, коли лазійські тигри кинулися на них і вп’ялися в їхні шиї. Діти померли миттєво. Коти заповзялися поїдати тіла.

— Відкликати їх? — спитав левенбрех.

— Нехай закінчують. Вони добре впоралися. Я знав це наперед, чудова пара.

— Найкраща, яку я бачив, — погодився левенбрех.

— І це добре. По тебе послано транспорт. А тепер перериваємо зв’язок.

Левенбрех встав і потягся. Уникав прямого погляду на височину зліва, де характерний блиск виявляв розміщення транс-ока, що передавало його чудові результати башарові, далеко, у зелені краї довкола Капітолію. Левенбрех посміхнувся. За сьогоднішню роботу його чекає підвищення. Він уже відчував на шиї відзнаки батора, а одного дня — і бурсеґа… А там, можливо, навіть башара. Люди, що добре служили в корпусі Фарад’на, онука покійного Шаддама IV, швидко просувалися по службі. Коли принц сяде на свій законний престол, перспективи стануть ще кращими. Ранг башара може бути не найвищим у його кар’єрі. На багатьох планетах є баронства і графства… які стануть доступні, коли буде усунуто близнят-Атрідів.

Скрізь довкола леді Джессіки, сягаючи далеко в глибину пласкої сірувато-коричневої рівнини летовища, на яке з тріском і зітханням після виринання з космосу сів її корабель, стояв людський океан. За її оцінкою, там налічувалося півмільйона людей, і не більше третини з них становили пілігрими. Стояли напрочуд тихо, прикипівши очима до вихідної платформи корабля, затінений люк якої приховував її саму та її супровід.

До полудня зоставалося ще дві години, але курява в повітрі над цим натовпом уже передвіщала неймовірно нестерпну денну спеку.

Джессіка торкнулася перетканого срібними нитками мідяного волосся, що обрамляло її овальне обличчя під каптуром аби Превелебної Матері. Знала, що після довгої дороги має не найкращий вигляд, а чорна барва аби не надто їй личить. Але вона вже й раніше носила цей одяг. Фримени не повинні забути значення ризи-аби. Зітхнула. Космічні подорожі не йшли їй на користь, а ще додавався тягар спогадів — про іншу подорож з Каладана до Арракіса, коли її Герцог змушений був прийняти цей лен усупереч власній волі.

Повільно, випробовуючи свій бене-ґессеритський вишкіл у викриванні значущих деталей, Джессіка пильно оглянула людське море. Ось тьмяно-сірі каптури дистикостів, одяг фрименів із глибокої пустелі; пілігрими в білих шатах, зі слідами покутного бичування на спинах; де-не-де розкидані групки багатих купців, у легкому одязі без каптурів, щоб показати байдужість до втрати води в пекучому повітрі Арракіса. Була тут і делегація Громади Вірних у зеленому вбранні з тяжкими каптурами — стояла осторонь від інших, у святості власної групи.

Лише коли відірвала погляд од натовпу, зрозуміла схожість сцени з тією, з якою зіткнулася, коли прибула сюди з коханим Герцогом. Як же давно це було? Понад двадцять років тому. Вона не любила думати про це: подібні спогади змушували серце пригадувати й прискорено калатати. Час залягав у ній мертвим тягарем, здавалося, наче років, проведених нею віддалік од цієї планети, взагалі не було.

«Знову в пащі дракона», — подумала вона.

Тут, на цій рівнині, її син вирвав Імперію з рук уже покійного Шаддама IV. Конвульсія історії закарбувала це місце у людську свідомість і вірування.

Вона почула, як неспокійно заворушився її почет позаду, і знову зітхнула. Мусять чекати на Алію, а та запізнюється. Уже можна було побачити її супровід — він наближався з протилежного боку натовпу, творячи людську хвилю, тоді як клин Королівської Гвардії прокладав прохід.

Джессіка ще раз пильно оглянула краєвид. Її погляд не пропустив жодної з багатьох змін. До головної вежі летовища прибудовано балкон для моління. І далеко ліворуч стояла в грізній величі пласталева споруда, зведена Полом як його фортеця, його «січ над піском». Це була найвища цілісна конструкція, яку коли-небудь збудували людські руки. Цілі міста могли б поміститися в її стінах, і ще зосталося б вільне місце. Тепер тут містилася найпотужніша правляча сила Імперії — «Громада Вірних», створена Алією на кістках її брата.

«Це місце мусить зникнути», — подумала Джессіка.

Делегація Алії дісталася підніжжя помосту й зупинилася там в очікуванні. Джессіка впізнала грубі, наче вирізані з каменю, риси Стілґара. І — борони Боже! Там стояла принцеса Ірулан, приховуючи свою дикість у спокусливому тілі, з шапкою золотого волосся, яке роздував свавільний вітерець. Здавалося, наче Ірулан не постарішала ні на день; це було зухвальство. І от на вершині клину — Алія, виклично молода, з очима, втупленими у тінистий люк. Джессіка стисла губи в тонку лінію і пильно оглянула обличчя доньки. У тілі Джессіки запульсувало гнітючо-свинцеве відчуття, шум внутрішнього прибою вдарив у вуха. Поголос виявився правдивим! Страхіття! Страхіття! Алія зійшла на заборонену дорогу. Втаємничений міг прочитати доказ цього. Гидь!

Упродовж кількох хвилин, які знадобилися, аби отямитися, Джессіка зрозуміла, як сильно вона розраховувала на те, що поголос виявиться неправдивим.

«Що з близнятами? — спитала вона себе. — Вони теж пропащі?»

Повільно, як годиться матері бога, Джессіка вийшла з тіні на край помосту. Її почет, згідно з інструкцією, зостався позаду. Ці наступні хвилини були вирішальними. Джессіка самотньо стояла перед натовпом, виставлена на повний огляд. Почула, як позаду неї нервово покашлює Ґурні Галлек. Ґурні протестував. «Навіть без щита? Підземні боги, жінко! Ти божевільна».

Та однією з найцінніших рис Ґурні був твердий послух. Казав, що мав сказати, а тоді підкорявся. Зараз він підкорявся.

Коли Джессіка вийшла, людське море видало звук, схожий на сичання гігантського піщаного черва. Вона здійняла руки в жесті благословення, запровадженому духовенством Імперії. Зі значними групами запізнілих, та все ж як єдиний величезний організм, люди опустилися навколішки. Навіть офіційний супровід приєднався до них.

Джессіка помітила, де саме зволікали. Вона знала, що й інші очі позаду та довкола неї, очі схованих у натовпі агентів запам’ятали тимчасову карту, завдяки якій можна буде знайти запізнілих.

Тоді як Джессіка стояла з піднятими руками, з’явився Ґурні та його люди. Вони квапливо пройшли повз неї, спустилися з помосту і, не звертаючи уваги на здивування офіційного почту, приєдналися до агентів, яких розпізнали за нарукавними знаками. Швидко промчали крізь людське море, перестрибуючи через укляклі постаті та пробираючись вузькими проходами. Кілька з їхніх мішеней помітили небезпеку й спробували втекти. З цими було найлегше: кидок ножа, петля гароти — і втікачі попадали. Інших витягли з юрби: руки зв’язані, ноги спотикаються.

Увесь цей час Джессіка стояла з простягнутими руками, благословляючи своєю присутністю, тримаючи натовп у покорі. Проте вичитала в ньому ознаки поширення чуток і знала найголовнішу з них — ту, що була посіяна: «Превелебна Мати повертається, аби позбутися недбалих. Хай буде благословенна матір Господа нашого!»

Коли це закінчилося, — кілька мертвих тіл лежало на піску, в’язнів забрали до камер утримання під вежею летовища, — Джессіка опустила руки. Минуло близько трьох хвилин. Знала, що малоймовірно, аби Ґурні та його люди піймали когось із призвідників, тих, що становили найбільшу небезпеку. Вони були надто чуйними та пильними. Але серед затриманих теж трапляються цікаві екземпляри. Так само, як звичайні дурні та обмануті.

Джессіка опустила руки, і, прославляючи її, люди підвелися.

Наче нічого й не сталося, Джессіка самотньо спустилася з помосту, уникаючи доньки й особливою увагою вирізнивши Стілґара. У чорній бороді, що віялом спадала йому на шию дистикоста, були помітні сиві пасма, але його очі мали ту саму, без дрібки білизни`, інтенсивність, як під час їхньої першої зустрічі в пустелі. Стілґар знав, що сталося, і схвалював це. Перед нею стояв справжній фрименський наїб, людський проводир, здатний ухвалювати криваві рішення. Його перші слова неабияк це підтверджували:

— Ласкаво просимо додому, міледі. Завжди приємно бачити пряму й ефективну дію.

Джессіка дозволила собі ледь-ледь усміхнутися.

— Закрий порт, Стіле. Ніхто не вийде звідси, доки ми не вислухаємо затриманих.

— Це вже зроблено, міледі, — сказав Стілґар. — Люди Ґурні та я спланували це разом.

— Ті, що допомагали, були твоїми людьми.

— Частина з них, міледі.

Вона прочитала приховані застереження, кивнула.

— За давніх часів ти добре мене вивчив, Стіле.

— Колись ти доклала чимало зусиль, міледі, пояснюючи мені, що слід придивлятися до тих, хто вижив, і вчитися в них.

Алія ступила крок уперед, і Стілґар відійшов убік, тоді як Джессіка стала лицем в лице з донькою.

Знаючи, що не зможе приховати те, про що довідалася, Джессіка навіть не намагалася маскуватись. Алія вміла, коли треба, читати найдрібніші знаки, робила це так само добре, як будь-яка адептка Сестринства. З поведінки Джессіки вона вже мусила зрозуміти, що помітила мати і як вона це витлумачила. Вони були ворогами, для яких слово «смертельний» видавалося лише поверховим означенням.

Алія вибрала гнів як найпростішу та найбільш відповідну реакцію.

— Як ти зважилася запланувати такі дії, не порадившись зі мною? — зажадала вона пояснення, наблизившись обличчям до Джессіки.

— Як ти щойно почула, Ґурні навіть мене не втаємничив у весь план. Так було задумано… — якомога м’якше відповіла Джессіка.

— А ти, Стілґаре! — промовила Алія, повернувшись до нього. — Кому ти вірний?

— Моя присяга стосується дітей Муад’Діба, — кам’яним тоном сказав він. — Ми усунули небезпеку, яка їм загрожувала.

— А чому тебе це не тішить… дочко? — спитала Джессіка.

Алія закліпала очима, ще раз глянула на матір, угамувала внутрішню бурю, навіть широко всміхнулася:

— Я тішуся… мамо, — відповіла за мить. І, на свій подив, виявила, що й справді щаслива і відчуває неймовірну насолоду від того, що між нею і матір’ю усе з’ясовано. Момент, якого вона боялася, минув, а рівновага сил не порушилася. — Ми обговоримо це докладніше в більш зручний час, — сказала Алія, звертаючись одночасно й до матері, й до Стілґара.

— Та звісно, — погодилася Джессіка, жестом закінчивши цю розмову, і обернулася до принцеси Ірулан.

Упродовж кількох ударів серця Джессіка та принцеса стояли мовчки, пильно вивчаючи одна одну, — дві бене-ґессеритки, що порвали із Сестринством через одну й ту саму причину: любов… обидві з любові до чоловіків, які вже померли. Ця принцеса даремно любила Пола, ставши його дружиною, але не коханою. А тепер жила лише заради дітей, яких народила Полові його фрименська наложниця Чані.

— Де мої онуки? — насамперед спитала Джессіка.

— На січі Табр.

— Розумію, що тут для них надто небезпечно.

Ірулан дозволила собі ледь кивнути головою. Вона спостерігала за обміном фразами між Джессікою та Алією, але інтерпретувала цю розмову згідно з установою, яку дала їй Алія. «Джессіка повернулася до Сестринства, а ми обидві знаємо, що воно має власні плани стосовно Полових дітей». Ірулан ніколи не належала до найкращих адепток Бене Ґессерит. Її більше цінували передусім за те, що вона була дочкою Шаддама IV, а не з якоїсь іншої причини; часто надміру горда, аби докладати зусиль для розширення своїх можливостей. Тепер вона вибрала сторону зі швидкістю, що не робила честі її підготовці.

— Справді, Джессіко, — сказала Ірулан, — слід було проконсультуватися з Королівською Радою. Скоєне вами було помилкою вже тому…

— Я маю вважати, що жодна з вас не довіряє Стілґарові? — спитала Джессіка.

Ірулан мала достатньо розуму, аби збагнути, що це питання не потребує відповіді. Вона зраділа, що делегати-священники, не в змозі більше стримувати свого нетерпіння, рушили вперед. Обмінялася поглядом з Алією і подумала: «Джессіка така ж пихата й самовпевнена, як завжди». Але в її думках зринула аксіома Бене Ґессерит: «Пихаті будують мури замку, за якими намагаються приховати свої сумніви та страхи». Чи це справедливо стосовно Джессіки? Напевне, ні. Це мусить бути позою. Але з якою метою? Це питання непокоїло Ірулан.

Священники гучно заявили свої права на матір Муад’Діба. Деякі лише торкалися її рук, але більшість низько кланялася, промовляючи слова вітання. Наприкінці, згідно з принципом «нехай перші будуть останніми», настала черга керівників делегації. Вони із завченими усмішками сповістили, що офіційна очищувальна церемонія чекає на неї у Твердині — давній Половій фортеці.

Джессіка оглядала цю пару, відчуваючи до них відразу. Один звався Джавідом. Це був молодик із грубуватими рисами й округлими щоками, темні очі якого не могли приховати підозр, що чаїлися в їхній глибині. Інший — Зебаталеф, другий син наїба. Він квапливо їй нагадав, що за фрименських часів вона знала його батька. Його легко було вирахувати: веселість, поєднана з безпощадністю, худе обличчя з білявою бородою, довкола нього витав повів таємного збудження і могутніх знань. Як вона вирішила, з цієї пари куди небезпечнішим був Джавід: людина, що покладається тільки на власний присуд, водночас магнетично притягальний і — вона не могла дібрати іншого слова — відразливий. Їй здався дивним його акцент, зі старовинною фрименською вимовою, наче він походив з якоїсь ізольованої групи свого народу.

— Скажи мені, Джавіде, — спитала вона, — звідки ти?

— Я всього лиш простий фримен із пустелі, — відповів він, а кожне слово свідчило про брехливість цього твердження.

Зебаталеф утрутився з підкресленою повагою, майже глузуючи:

— Нас багато чого єднало в минулому, міледі. Я був одним із перших, хто розпізнав святу природу місії вашого сина.

— Але ти не був одним із його федайкінів, — зауважила вона.

— Ні, міледі. Я мав більш філософські нахили. Я вчився, щоб стати священником.

«І щоб зберегти свою шкуру», — подумала вона.

— Нас чекають у Твердині, міледі, — промовив Джавід.

Вона ще раз подумала, що незвичайність його акценту — це відкрите питання, яке слід з’ясувати.

— Хто нас чекає? — спитала.

— Собор Вірних, усі ті, хто береже світле ім’я та діяння вашого святого сина, — відповів Джавід.

Джессіка озирнулася довкола, побачила, як Алія усміхається Джавідові, й спитала:

— Цей чоловік — один із твоїх посадовців, дочко?

Алія кивнула.

— Це чоловік, призначений для великих діянь.

Однак Джессіка помітила, що Джавіда не тішить ця увага, і подумки відзначила собі, що Ґурні має дуже ретельно його вивчити. Тут з’явився і сам Ґурні з п’ятьма довіреними людьми, давши знак, що тих, чиє зволікання викликало підозри, допитують. Він ішов замашистими кроками могутнього чоловіка, зиркаючи ліворуч, праворуч, довкола себе, його мускули вигравали силою, але здавалися ненапруженими, цього навчила його Джессіка за бене-ґессеритською методикою прана-бінду. Він був потворною грудою натренованих рефлексів, убивцею, що викликав у декого огиду, але Джессіка любила його й цінувала більше від усіх живих людей. Шрам від атраментової лози вигинався вздовж його щелепи, надаючи зловісного вигляду, але, коли він побачив Стілґара, усмішка пом’якшила його обличчя.

— Добре зроблено, Стіле, — сказав він, і вони по-фрименському потисли один одному руки.

— Очищення, — промовив Джавід, торкаючись плеча Джессіки.

Джессіка відступила назад, обережно добираючи слова й контролюючи силу свого Голосу. Інтонація і спосіб її подачі були розраховані так, щоб справити сильніший емоційний вплив на Джавіда та Зебаталефа:

— Я повернулася на Дюну, щоб побачити своїх онуків. Чи мусимо ми гаяти час на ці священницькі нісенітниці?

Зебаталеф був шокований. З роззявленим ротом і переляканими очима він глянув на тих, хто це почув. Не пропустив жодного. Священницькі нісенітниці! Який наслідок мали б ці слова, промовлені матір’ю їхнього месії?

Зате Джавід виправдав побоювання Джессіки. Його губи застигли й розтяглися в посмішці. Очі не посміхалися, але він і не намагався дивитися на слухачів. Джавід уже й так знав кожного члена цієї групи. Подумки він уже створив список тих, за ким з цієї миті слід особливо пильно стежити. Минуло кілька секунд, не більше, перш ніж він прибрав посмішку. З цієї швидкості було зрозуміло: він усвідомив, що видав себе. Джавід добре підготувався, знав про могутню спостережливість, якою володіла леді Джессіка. Коротким різким кивком він підтвердив цю могутність.

Джессіка блискавично обдумала необхідні дії. Легкий знак рукою, поданий Ґурні, принесе Джавідові смерть. Це можна зробити тут, заради ефекту, або пізніше, тихцем, щоб видати за нещасний випадок.

«Коли ми намагаємося приховати наші найпотаємніші наміри, уся наша сутність видає нас», — подумала вона. Виучка Бене Ґессерит протистояла цьому виявленню, привчаючи адептів бути вищими за нього й читати, наче розгорнуту книжку, тіло інших. Вона розглядала розум Джавіда як цінний тимчасовий тягар на шальках рівноваги. Якби вдалося його переконати, він міг би стати сполучною ланкою, якої вона потребувала, зв’язком із арракінським духовенством. А він був людиною Алії.

Джессіка промовила:

— Мій офіційний супровід мусить залишатися нечисленним. Та все ж маємо місце для однієї додаткової особи. Джавіде, ти приєднаєшся до нас. Зебаталефе, вибач. І, Джавіде… Я візьму участь у цій — цій церемонії, — якщо ви на цьому наполягаєте.

Джавід дозволив собі глибоко зітхнути і, стишивши голос, сказав:

— Як накаже мати Муад’Діба. — Глянув на Алію, Зебаталефа та Джессіку. — Мені боляче усвідомлювати, що ваше возз’єднання з онуками відкладається, але ж на це, ох, є державні причини…

Джессіка подумала: «Добре. Він передусім людина справи. Визначивши належну валюту, купимо його».

Її втішило те, що він наполіг на своїй дорогоцінній церемонії. Ця маленька перемога додасть йому сили в очах його послідовників, і вони обоє це знали. Згода на це очищення може розглядатися як аванс за подальші послуги.

— Думаю, ти подбав про транспорт, — сказала вона.

Лето сидів і грав на малому балісеті, який надіслав йому на п’ятий день народження незрівнянний майстер гри на цьому інструменті — Ґурні Галлек. За чотири роки тренувань Лето набув певної вправності, хоча дві басові струни все ще завдавали йому клопоту. А все-таки він виявив, що балісет заспокоює почуття особливого збудження, — цей факт не залишився поза увагою Ганіми. Зараз він сидів у сутінках на виступі скелі, відрога якої оточувала січ Табр з південного боку. Тихо награвав на балісеті.

Ганіма стояла позаду, а вся її дрібна постать висловлювала протест. Вона не хотіла відкрито приходити сюди, довідавшись від Стілґара, що їхня бабуся затримується в Арракіні. Особливо ж опиралася думці приходити сюди проти ночі. Намагаючись підігнати брата, спитала:

— Ну що?

Замість відповіді він заграв нову мелодію.

Уперше від часу прийняття подарунка Лето чітко усвідомив, що цей інструмент створено майстерним ремісником на Каладані. Мав успадковану пам’ять, що могла викликати в нього глибоку тугу за прекрасною планетою, де правив Дім Атрідів. При цій музиці Лето достатньо було послабити свої внутрішні бар’єри, аби почути спогади з тих часів, коли Ґурні розважав цим балісетом свого друга й підопічного — Пола Атріда. Коли балісет звучав у його руках, Лето відчував, що дедалі сильніше його охоплює фізична присутність батька. Грав далі, а зв’язок з інструментом посилювався щосекунди. Відчував внутрішню абсолютну й ідеальну сукупність знань про гру на цьому балісеті, хоча його дев’ятирічні м’язи ще не відповідали цій внутрішній свідомості.

Ганіма нетерпляче тупала ніжкою, не помічаючи, що робить це в ритмі братової гри.

Зосереджено склавши губи, Лето відірвався від звичної музики й спробував пісню, куди старшу за ті, що їх грав навіть Ґурні. Вона була старою вже тоді, коли фримени переселилися на п’яту планету. У словах відлунювала дзен-сунітська тема, він чув їх у пам’яті, тоді як його пальці видобували зі струн неточну версію мелодії.

Після того, як він зіграв фінальну ноту, озвалася Ганіма:

— Це бридка стара пісня. Навіщо вона?

— Бо вона пасує.

— Ти зіграєш її для Ґурні?

— Можливо.

— Він назве її похмурою нісенітницею.

— Я знаю.

Лето зиркнув через плече на Ганіму. Його геть не здивувало те, що вона знає цю пісню та її слова, але він відчув раптовий трепет остраху, викликаний єдністю і роздільністю їхнього життя близнят. Одне з них може померти, а все-таки зостатися живим у свідомості іншого, не порушивши при цьому жодної частки спільної пам’яті — настільки близькими вони були. Помітив, що його лякає понадчасова сіть цієї близькості, та відірвав од неї погляд. Знав, що ця сіть містить прогалини. Його страх був породжений найсвіжішими з цих прогалин. Відчув, що їхнє життя починає розділятися, і задумався: «Як я маю розповісти їй те, що сталося тільки зі мною?»

Він глянув понад пустелю, вдивляючись у глибокі тіні за барханами — високими мандрівними надмами у формі півмісяця, що, наче хвилі, рухалися довкола Арракіса. То був Кедем, внутрішня пустеля, тепер його дюни рідко мали звивисті сліди, залишені гігантськими хробаками. Захід сонця малював над дюнами криваві смуги, обрамлюючи їхній вогненний блиск тінистими крайками. Увагу Лето прикував яструб, що впав зі шкарлатного неба й на льоту піймав скельну куріпку.

Просто перед ним, на рівнині пустелі, пишною зеленню буяли рослини, які поливали з канату, що частково плив на відкритій поверхні, а частково — у закритих тунелях. Вода походила з гігантських збірників вітрових пасток позаду нього, на вершечку скелі. Там відкрито майорів зелений прапор Атрідів.

Вода й зелень.

Нові символи Арракіса: вода й зелень.

Під високим скельним виступом розтягнувся ромбічної форми оазис покритих рослинами надм. Він привернув увагу Лето, змусивши його гостро усвідомити себе фрименом. Із кручі понад ним долинув дзвінкий крик нічного птаха. Це посилило відчуття, наче він живе зараз у дикому минулому.

«Nous avons changé tout cela», — подумав Лето, легко перейшовши на давню мову, яку вони з Ганімою використовували наодинці. «Ми все це змінили». Зітхнув. Oublier je ne puis. «Я не можу забути».

У напівтемряві сутінків він міг розгледіти за оазисом землю, яку фримени називали «Пусткою», землю, де ніколи нічого не росло, землю, що була безплідною. Вода та великий екологічний план змінювали це. У деяких місцях можна було побачити зелений оксамит зарослих лісами пагорбів. Ліси на Арракісі! Декому складно уявити собі дюни під цими кучерявими зеленими узгір’ями. Такі юні очі не шокує вигляд широкого плаского листя дощових дерев. Але зараз Лето міркував як старий фримен, не довіряючи змінам, остерігаючись новизни.

— Діти кажуть, що рідко знаходять тепер піщану форель поблизу поверхні, — промовив він.

— І що це має означати? — спитала Ганіма. В її голосі чулося роздратування.

— Речі починають дуже швидко змінюватися, — відповів він.

Птах знову видав дзвінкий звук на кручі. Ніч упала на пустелю, наче яструб на куріпку. Ніч часто насилала на нього атаку спогадів: усі ці внутрішні життя домагалися свого часу. Ганіма не мусила протистояти цьому феномену так повно, як він. Але знала його неспокій. Він відчув, що її рука співчутливо торкається його плеча.

Вдарив по балісету, видобувши з його струн гнівний акорд.

Як міг він розповісти їй, що з ним діється?

У його голові йшли війни, незліченні життя виливали назовні древні спогади: шалені пригоди, любовна млость, барви численних місць і багатьох облич… поховані печалі та радісні пориви величезних натовпів. Він чув елегії весен на планетах, яких уже не існувало, зелені танці та блиск вогню, лементи й вітання, жниво незліченних розмов.

Їхній наступ найтяжче було витримати в сутінках просто неба.

— Нам не час уже йти? — спитала вона.

Він хитнув головою, а сестра відчула цей рух, нарешті усвідомивши, що його неспокій став глибшим, ніж вона сподівалася.

«Чому я так часто зустрічаю тут ніч?» — спитав він себе. Не почув, що Ганіма відвела руку.

— Ти знаєш, чому так мучиш себе, — сказала вона.

Він почув у її голосі лагідний докір. Так, він знав. Усвідомлював відповідь, вона лежала на поверхні: «Бо це велике знано-незнане несе мене, наче хвиля». Він відчував вершини свого минулого так, немов їхав на їхніх гребенях, як на дошці для серфінгу. Мав батьківські спогади прозирання крізь часовий простір, що накладалися на всі інші, а все-таки прагнув усіх прошарків минулого. Жадав їх. І вони були дуже небезпечними. Зараз він цілковито це знав, як і ту нову річ, про яку мусив розповісти Ганімі.

Пустеля почала виблискувати під світлом Першого місяця, що саме сходив. Він вдивлявся в оманливу нерухомість піщаних складок, що тяглися у далечінь. Неподалік, ліворуч від нього, височіла Служка — скеля, яку піщані вітри стерли, надавши низької звивистої форми, за обрисом схожої на темного хробака, що пробивається крізь дюни. Одного дня камінь під ним теж зітреться до такої ж форми, і січ Табр зникне, зоставшись лише в спогадах когось схожого на нього. Він не сумнівався, що існуватиме хтось, схожий на нього.

— Чого ти так пильно розглядаєш Служку? — спитала Ганіма.

Він стенув плечима. Усупереч наказам їхніх охоронців, вони з Ганімою часто ходили до Служки. Знайшли там таємну криївку, і Лето знав уже, чому це місце так їх вабило.

Під ним, на відстані, скороченій через темряву, у світлі місяця виблискувала відкрита ділянка канату; його поверхня брижилася від рухів хижих риб, яких фримени завжди тримали у своїх водоймах, аби не допустити туди піщану форель.

— Я стою між рибою і хробаком, — пробурмотів він.

— Що?

Він повторив це голосніше.

Вона притисла руку собі до губ, починаючи здогадуватися, що ним керує. Так чинив їхній батько — їй досить було заглянути собі всередину, щоб порівняти.

Лето здригнувся. Спогади, що пов’язували його з місцями, яких ніколи не знало його тіло, дали йому відповідь на питання, яких він не ставив. Бачив зв’язки й розвиток подій на гігантському внутрішньому екрані. Піщані хробаки Дюни не перетнули б воду: вона була для них отрутою. А все-таки вода була тут відома в доісторичні часи. Білі гіпсові промоїни підтверджували існування в минулому озер і морів. У глибоких свердловинах знаходили воду, але їх забивала піщана форель. Він так виразно побачив, що сталося на цій планеті, наче був свідком цих подій, і це наповнило його передчуттям катастрофічних змін, які принесло людське втручання.

Голосом, ледь гучнішим за шепіт, сказав:

— Я знаю, що сталося, Ганімо.

Вона схилилася ближче до нього.

— Так?

— Піщана форель…

Він замовк, і Ганіма замислилася, чому брат згадав гаплоїдну фазу гігантських хробаків планети, але не наважилася його підганяти.

— Піщану форель, — повторив він, — завезли сюди з якогось іншого місця. Тоді це був вологий світ. Вона розмножувалася так, що екосистема планети не могла з нею впоратися. Піщана форель зв’язала всю доступну вільну воду, перетворивши планету на пустелю… а зробила це, щоб вижити. На достатньо сухій планеті могла перейти до своєї фази хробака.

— Піщана форель? — Ганіма похитала головою, не сумніваючись у його словах, але й не маючи охоти обнишпорювати глибини, в яких він зібрав цю інформацію. І подумала: «Піщана форель?» Вона часто, у своєму теперішньому тілі та в інших тілах, гралася в дитячу гру: полювала на піщану форель і дражнила її, тицяючи по тонкій, наче рукавичка, мембранній оболонці, аж доки вона не гинула від браку води. Тяжко було думати про це бездумне мале створіння як про призвідцю таких грандіозних подій.

Лето кивнув сам собі. Фримени завжди знали, що у водозбірниках слід тримати хижих риб. Гаплоїдні піщані форелі активно опиралися всім нагромадженням води поблизу поверхні планети; хижаки плавали і в канаті, який Лето бачив згори. Досягши стадії піщаного хробака, вони спроможні були впоратися з невеликими кількостями води, наприклад тими, які утримувало у своїх клітинах людське тіло. Але, коли стикалися з великими водозбірниками, їхні хімічні процеси дичавіли, вибухаючи в смертельній трансформації, унаслідок чого утворювався небезпечний меланжевий концентрат, наркотик абсолютної свідомості, розріджені фракції якого використовували в січових оргіях. Цей чистий концентрат переніс Пола Муад’Діба через мури часу, глибоко зануривши в колодязь розпаду, на що не наважився жоден інший мужчина.

Ганіма відчула, що брат, сидячи перед нею, дрижить.

— Що ти зробив? — зажадала вона.

Але він не припинив викладати свої відкриття.

— Екологічна трансформація планети — менше форелей…

— Очевидно, вони цьому опираються, — сказала вона й почала нарешті розуміти страх у його голосі, всупереч власній волі втягнувшись у цю розмову.

— Коли щезне піщана форель, то зникнуть і хробаки, — промовив він. — Слід попередити племена.

— Більше не буде прянощів, — продовжила вона.

Слова лише ледь зачіпали вершини системної небезпеки, що, як вони обоє знали, нависла через людське втручання у древні взаємозв’язки на Дюні.

— Це те, що знає Алія, — сказав він. — Тому вона так зловтішається.

— Як ти можеш бути в цьому впевнений?

— Я впевнений.

Тепер вона достеменно знала, що його непокоїло, і від цього знання її обсипало холодом.

— Племена не повірять нам, якщо вона це заперечить, — промовив він.

Його твердження стосувалося основоположної проблеми їхнього існування: як можуть фримени очікувати мудрості від дев’ятирічних? Алія, внутрішній розбрат сутностей якої наростав з кожним днем, грала на цьому.

— Мусимо переконати Стілґара, — сказала Ганіма.

Обоє як один обернули голови й глянули на освітлену місяцем пустелю. Зараз це було інше місце, змінене впродовж усього кількох миттєвостей усвідомлення. Ніколи ще людське втручання у це середовище не було настільки помітним для них. Відчували себе інтегральним складником динамічної системи з хисткою рівновагою. Новий погляд включав справжню зміну свідомості, що затопила їх потоком спостережень. Як казав Лієт-Кайнс, Всесвіт був місцем постійної розмови між популяціями живих істот. Гаплоїдна піщана форель розмовляла з ними, наче людська істота.

— Племена зрозуміли б загрозу для води, — промовив Лето.

— Але ж ця загроза стосується чогось більшого, ніж вода. Це… — Вона замовкла, збагнувши глибше значення його слів. Вода була найважливішим символом влади в Арракісі. У своїй основі фримени зоставалися вузькоспеціалізованими істотами, що вижили в пустелі, експертами поведінки за вкрай несприятливих стресових умов. Коли ж води стало вдосталь, відбулося дивне перенесення символу, хоча вони ще розуміли старі потреби.

— Ти маєш на увазі загрозу для влади, — поправила вона його.

— Звичайно.

— Але чи повірять вони нам?

— Якщо побачать, що відбувається. Якщо помітять порушення рівноваги.

— Рівновага, — сказала вона й повторила давні слова свого батька: — «Це те, що відрізняє людей від натовпу».

Її слова розбудили в ньому їхнього батька, і він промовив:

— Економіка проти краси — історія більш древня, ніж Шеба[10]. — Він зітхнув і глянув на неї крізь плече. — Я почав бачити віщі сни, Гані.

Вона мимоволі різко зітхнула.

— Коли Стілґар сказав, що наша бабуся запізнюється, — я вже це знав. Тепер підозрюю, що й інші мої сни пророчі.

— Лето… — Вона похитала головою, її очі змокріли. — До нашого батька це прийшло пізніше. Не думаєш, що це може бути…

— Мені снилося, що я маю на собі обладунок і мчу крізь дюни, — промовив він. — І я був у Джакуруту.

— Джаку… — Вона кашлянула. — Це старий міф!

— Це справжнє місце, Гані! Я мушу знайти чоловіка, якого називають Проповідником. Мушу його знайти й розпитати.

— Думаєш, що він… наш батько?

— Запитай саму себе.

— Це було б схоже на нього, — погодилася вона, — але…

— Мені не подобаються речі, про які я знаю, що зроблю їх, — сказав він. — Уперше в житті розумію батька.

Вона відчула, що зникла з його думок, і промовила:

— Цей Проповідник, імовірно, лише старий містик.

— Молюся, щоб так було, — прошепотів він. — Ох, як я за це молюся! — Він хитнувся вперед і встав. Під час руху балісет бринів у його руках. — Якби ж він був лише Гавриїлом без сурми[11].

Мовчки дивився на освітлену місяцем пустелю.

Вона обернулася, щоб глянути туди ж, куди й він. Побачила болотні вогні — це гнила рослинність на краю січових насаджень, а тоді чисті обриси дюн, що плавно переходили одна в одну. Це було місце, повне життя. Навіть коли пустеля спала, хтось лишався насторожі. Вона усвідомила цю настороженість, почувши, як тварини внизу п’ють із канату. Одкровення Лето змінило ніч: то була жива мить, час відкриття регулярності в постійній зміні, хвилина, коли можна відчути довгий рух від їхнього земного минулого, увесь записаний в її пам’яті.

— Чому Джакуруту? — спитала вона, а її спокійна інтонація розвіяла тривожний настрій.

— Чому… не знаю. Коли Стілґар уперше розповів нам, як вони вбили там людей і наклали на це місце табу, я подумав… те, що й ти. Але тепер звідти надходить небезпека… і Проповідник.

Вона не відповіла, не вимагала, щоб він поділився з нею іншими своїми віщими снами, і знала, наскільки це виказало йому її страх. Ця дорога веде до Гиді, і вони обоє це знали. Коли вони обернулися і дорога повела їх назад до січового входу, це невимовлене слово висіло між ними. Гидь.

Галлек подавав знаки рукою, щоб донести справжнє повідомлення, тоді як уголос велася інша розмова. Йому не подобався малий передпокій, призначений духовенством для цього звіту, він знав, що там напхано шпигунських пристроїв. Та хай вони спробують перехопити ледь помітний знак рукою. Атріди вдавалися до цього засобу зв’язку впродовж століть, і ніхто ще його не перемудрував.

Надворі настала ніч, але в кімнаті не було вікон, їх заступали світлокулі, що висіли у верхніх кутках.

— Багато із затриманих нами — люди Алії, — просигналізував Галлек, стежачи за обличчям Джессіки. Натомість уголос розповідав їй, що допити тривають.

— Як ти й передбачав, — відповіла Джессіка на пальцях. Кивнула й промовила відкрито: — Я розраховую на повний звіт, коли ти досягнеш задовільних результатів, Ґурні.

— Звичайно, міледі, — сказав він, а його пальці продовжували рухатися: — Є ще одна тривожна річ. Під впливом наркотиків деякі із затриманих говорили про Джакуруту, але, щойно вимовивши це слово, помирали.

— Рефлективна зупинка серця? — спитала на пальцях Джессіка й промовила: — Ти відпустив когось із ув’язнених?

— Кількох, міледі, — найочевидніших телепнів. — А його пальці повідомили: — Ми підозрюємо серцевий примус, але остаточної певності нема. Розтин ще не завершено. Однак я подумав, що ви мусите знати про Джакуруту, тож прийшов негайно.

— Ми з Герцогом завжди вважали Джакуруту цікавою легендою, що, можливо, опирається на факти, — відповіли пальці Джессіки. Вона вгамувала спазм болю, який відчувала щоразу, кажучи про давно померлого коханого.

— Ви маєте якісь накази? — вголос спитав Галлек.

Так само Джессіка відповіла йому, наказавши повернутися на летовище й відзвітувати, коли здобуде певну інформацію, але її пальці передали чергову звістку: «Віднови зв’язок зі своїми знайомими контрабандистами. Якщо Джакуруту існує, вони живуть за рахунок прянощів. Контрабандисти — єдиний ринок для них».

Галлек схилив голову в короткому поклоні, тоді як його пальці говорили: «Я вже вчинив дещо в цьому напрямку, міледі». Оскільки ж не міг проігнорувати здобуту впродовж усього життя виучку, то додав: «Будьте тут дуже обережною. Алія — ваш ворог, а більшість духовенства на її боці».

— Але не Джавід, — відповіли пальці Джессіки. — Він ненавидить Атрідів. Сумніваюся, що хтось, окрім адепта, зумів би це викрити, та я в цьому впевнена. Він — член таємної змови, однак Алія не здогадується про це.

— Я виділив додаткових охоронців для вашої персони, — сказав Галлек уголос. В очах Джессіки спалахнула іскорка невдоволення, проте він намагався не звертати на це уваги. — Я не сумніваюся в наявності небезпеки. Ви проведете ніч тут?

— Ми поїдемо на січ Табр пізніше, — промовила вона й завагалася: чи не сказати, щоб не присилав більше охоронців? Але промовчала. На інстинкти Ґурні можна було покладатися. Не один Атрід навчився цього, — як на своє задоволення, так і на свій жаль. — Маю ще одну зустріч — з Магістром Новіціату. Це вже остання, і я охоче покину це місце.

Він називав себе Проповідником, а на Арракісі постала страхітлива чутка, що це міг бути Муад’Діб, що він не помер і тепер повернувся з пустелі. Муад’Діб міг бути живим, бо хто бачив його тіло? Зрештою, хто бачив будь-чиє тіло, яке забрала пустеля? Та, однак, — Муад’Діб? Можна було шукати схожість, хоча ніхто з давніх часів не зголосився і не сказав: «Так, я бачу, що це Муад’Діб. Я знаю його».

А все-таки… Подібно до Муад’Діба, Проповідник був сліпим, з порожніми очницями та пошрамований, як унаслідок каменепала. А його голос мав таку ж пронизливу гостроту, таку ж владну силу, що змушувала до відповіді з людського нутра. Це багато хто зауважив. Був худим, цей Проповідник, його обличчя борознили шрами, волосся пересипала сивина. Але глибока пустеля змінює так багатьох людей. Досить озирнутися навколо, щоб побачити докази цього. І ще один суперечливий факт: поводирем Проповідника був молодий фримен, що походив із невідомої січі. Коли ж його запитували, він відповідав, що найнявся на цю роботу. А запевняли, що Муад’Діб, знаючи майбутнє, не потребував такого поводиря, хіба що насамкінець, коли туга зборола його. Але тоді вже поводир був йому необхідний, і всі це знали.

Одного зимового ранку Проповідник з’явився на вулицях Арракіна, тримаючи бронзову вузлувату руку на плечі молодого поводиря. Хлопець, який назвався Ассаном Таріком, ішов крізь ранкову юрбу, що пахла кременевим пилом, із завченою вправністю народженого у великому й плутаному просторі січі, жодного разу не розриваючи контакту.

Усі помітили, що сліпець мав традиційну бурку поверх дистикоста, а цей дистикост був із тих, що колись робили у віддалених січових печерах пустелі. Він не був схожим на жалюгідні дистикости новітніх часів. Носотрубка, що перехоплювала вологу з його дихання і відводила її у відновні шари під буркою, була обплетена шнурком барви чорного винограду, що рідко тепер бачено. Маска дистикоста, що покривала нижню частину його обличчя, мала зелені плями, витравлені піщаними вітрами. Загалом цей Проповідник мав вигляд, ніби постать із минулого Дюни.

Багато хто з ранкового натовпу цього зимового дня зауважив його появу. Зрештою, сліпий фримен зоставався рідкістю. Фрименський закон надалі відсилав сліпих до Шай-Хулуда. Приписи Закону, хоч і менше шанованого за нових, лагідніших щодо води часів, зоставалися незмінними із найраніших днів. Сліпі були дарунком Шай-Хулудові, яких виводили на відкритий блед[13], щоб великі черви їх пожерли. Коли так коїли — а багато історій про це долітало до міст, — то завше там, де ще правили гігантські хробаки, звані Старцями Пустелі. Отож сліпий фримен досі був дивовижею, і люди зупинялися, щоб глянути, як минає їх ця дивна пара.

Хлопець мав на вигляд десь чотирнадцять стандартних років, один із нової породи, що носила модифіковані дистикости. Такі дистикости відкривали обличчя повітрю, яке крало з нього вологу. Тож можна було розгледіти тонкі риси, цілковито сині, забарвлені прянощами очі, ніс грудочкою і той невинний вираз, за яким у молодих часто ховається цинізм. Старий був повною йому протилежністю, нагадував про майже забуті часи. Йшов довгими сягнистими кроками, вирізнявся жилавістю. Це свідчило про довгі роки мандрівок крізь пісок, коли його несли тільки власні ноги чи полонений хробак. Голову тримав прямо, з тією непорушністю шиї, яка характерна для багатьох сліпих. Покрита каптуром голова поверталася лише тоді, коли він наставляв вухо на звук, що привернув його увагу.

Дивна пара проходила крізь натовп, що зібрався впродовж дня, і зрештою дісталася сходів, схожих на цілі поля терас. Вони вели до узвишшя-ескарпу, де здіймався Храм Алії, гідний сусід Полової твердині. Проповідник піднімався сходами вгору, аж доки він і його юний поводир не вийшли на третій рівень, де прочани хаджу чекали вранішнього відкриття гігантських дверей, що височіли над ними. Ці двері були достатньо великими, аби впустити досередини цілий собор однієї зі стародавніх релігій. Казали, що прохід крізь них має зменшити душу пілігрима до розміру порошинки, достатньо дрібної, аби він міг пройти крізь вушко голки й потрапити на небеса.

На краю площі третього рівня Проповідник обернувся, і здавалося, наче він озирається довкола, наче його порожні очниці могли розгледіти виряджених міщухів. Деякі з них були фрименами, а їхній одяг зовні нагадував дистикости, хоча насправді це була всього-на-всього декоративна тканина. Побачив також ревних пілігримів, які щойно прибули в космічних кораблях Гільдії й очікували першого кроку до священнодійства, що гарантує їм місце в раю.

Ця площа була гамірним місцем: були там послідовники культу Духу Магді в зелених шатах, які мали при собі живих яструбів, навчених викрикувати пронизливий «поклик до небес». Гукали продавці їжі. Узагалі багато чого було тут виставлено на продаж, про що сповіщали гучні верескливі голоси, надто ж про Таро Дюни з книжечками коментарів, видрукуваними на шиґаструні. Один крамар мав екзотичні шматки тканини «з гарантією, що їх торкався сам Муад’Діб». Інший пропонував флакони з водою, «засвідчені, що походять із січі Табр, де мешкав Муад’Діб». Водночас розмови йшли сотнями чи й більше діалектів галаху, переплетених із різкими гортанними чи пискливими мовами зовнішників, зібраних під берлом Священної Імперії. Лицепляси й карлики з непевних ремісничих планет тлейлаксу в яскравій одежі підстрибували й вирували, розштовхуючи натовп. Були там худі обличчя і товсті багатоводні. Шурхіт нервових кроків долинав од покритих піском широких пласталевих сходів. Час від часу з цієї какофонії вирізнявся пронизливий молитовний вигук: «Муаааад’Діб! Муаааад’Діб! Вислухай благання моєї душі! О ти, Божий помазанику, благослови мою душу! Муаааад’Діб!»

Поблизу пілігримів двоє мімів грали за кілька монет, декламуючи рядки популярного зараз «Диспуту між Армістедом і Ліандграхом».

Проповідник схилив голову, прислухаючись.

Штукарі були городянами середнього віку зі знудьгованими голосами. Після наказу молодий поводир описав їх Проповіднику. Мали на собі легкий одяг, навіть не намагаючись симулювати дистикост на багатоводних тілах. Ассану Таріку сподобалася ця забава, але Проповідник скартав його.

Штукар, який грав роль Ліандграха, саме закінчив свою промову: «Ба! Всесвіт може бути схоплений лише чутливою рукою. Ця рука веде твій цінний мозок, веде вона й усе інше, що з мозку походить. Ти бачиш, що створив, ти стаєш чутливим, але тільки після того, як рука виконає свою роботу!»

Його виступ нагородили недружні оплески.

Проповідник принюхався, і його ніздрі занотували багатство запахів цього місця: випари людських тіл, не втримувані погано допасованими дистикостами, масковані пижмом запахи різного походження, звичайний кременевий пил, пахощі незліченних екзотичних страв та аромати рідкісних кадил, які вже запалили в Храмі Алії, і зараз вони пливли сходами мудро керованим струменем. Коли Проповідник всотував у себе довколишнє, на обличчі в нього відбивалися думки: «Ми дійшли до цього, ми, фримени!»

Зненацька крізь натовп на площі пропливла якась хвиля. До підніжжя сходів підійшли Танцівники Піску, з півсотні їх були зв’язані між собою елаковими мотузками. Було помітно, що так вони танцюють уже багато днів, намагаючись досягти стану екстазу. Шарпалися і тупали під свою таємничу музику, з їхніх уст стікала піна. Уже третина з них непритомно звисала з повороззя, а інші тягали ними вперед-назад, наче ляльками на шнурках. Одна з цих ляльок отямилася, а натовп, очевидячки, уже знав, чого сподіватися.

— Я баааачив! — заверещав щойно пробуджений танцівник. — Я баааачив! — Опирався ривкам інших танцівників і кидав дикі вигуки направо й наліво. — Де стоїть це місто, там буде лише пісок! Я баааачив!

Натовп глядачів-роззяв відповів гучним реготом. Приєдналися навіть нові прочани.

Це вже було занадто для Проповідника. Він здійняв руки й заревів голосом, яким, напевно, поганяв хробаків пустелі:

— Тихо!

Натовп на площі завмер, почувши бойовий клич.

Проповідник вказав худою рукою в бік танцівників, а ілюзія, що він насправді їх бачить, була несамовитою.

— Ви не чули цього чоловіка? Блюзніри й ідоловірці! Ви всі! Релігія Муад’Діба — це не Муад’Діб! Він її відкидає, як відкидає вас! Пісок засипле це місце. Пісок засипле вас.

Сказавши це, Проповідник опустив руки, взяв за плече свого юного поводиря і звелів:

— Забери мене геть звідси.

Можливо, зіграв свою роль добір Проповідником слів: «Він її відкидає, як відкидає вас!» Можливо, звук його голосу, дещо вищий понад звичайний людський, — це безперечне свідчення вишколу в мистецтві Голосу Бене Ґессерит, який віддає накази лише нюансами тонкої інтонації. Можливо, це був лише містицизм, притаманний цьому місцю, де мешкав, ходив і правив Муад’Діб. Хтось із площі, вслід Проповіднику, який покидав її, закричав голосом, що дрижав від релігійного благоговіння:

— Чи це Муад’Діб повернувся до нас?

Проповідник зупинився, поліз до торбини під своєю буркою і вийняв звідти предмет, який розгледіли тільки ті, хто стояв найближче. То була муміфікована людська рука, знайдена в пустелі, один із жартів планети над смертністю, їх інколи знаходили в піску та майже повсюдно вважали посланнями Шай-Хулуда. Рука, висушена на стиснутий кулак, що закінчувався білою кісткою, покритою шрамами піщаних вітрів.

— Я приношу Руку Бога і все, що приношу! — волав Проповідник. — Кажу з Руки Бога. Я — Проповідник.

Дехто вирішив, що це була рука Муад’Діба, зате інших приголомшили його владна присутність і жахливий голос. І так Арракіс пізнав його ім’я. Але то був не останній раз, коли всі почули його голос.

Це була мала кімната з легким запахом озону. Її розміри ще більше зменшувалися від сірих напівтіней, що їх давали притьмарені світлокулі й металічно-синє світіння монітора транс-ока. Екран був близько метра завширшки й лише дві третіх метра заввишки. Детально показував безплідну скелясту долину з двома лазійськими тиграми, які пожирали криваві рештки останніх жертв. На узгір’ї над тиграми видно було худорлявого чоловіка в польовій сардаукарській уніформі з відзнаками левенбреха на комірі. На грудях він мав пристрій сервоконтролю з клавіатурою.

У бік екрана було повернуто одне підвісне поліморфне крісло, на якому сиділа білява жінка невизначеного віку. Мала серцеподібне обличчя і тонкі руки, що стискали поруччя крісла, тоді як вона вдивлялася в екран. Простора біла сукня із золотою облямівкою приховувала її постать. За крок праворуч від неї, наче кам’яна брила, стояв чоловік, одягнений у коричнево-золотий мундир помічника башара в старому війську імперських сардаукарів. Сиве волосся коротко обстрижене, обличчя квадратне, з позбавленими почуттів рисами.

Жінка кашлянула й сказала:

— Усе пішло, як ти й передбачав, Тийканіку.

— Безперечно, принцесо, — хрипким голосом відповів помічник башара.

Вона посміхнулася. Відчувши напруження в його голосі, спитала:

— Скажи мені, Тийканіку, чи моєму синові сподобається звучання слів «Імператор Фарад’н І»?

— Цей титул йому пасує, принцесо.

— Я не про це питала.

— Він може не схвалювати певних речей, зроблених, аби здобути цей, гм, титул.

— У такому разі… — Вона обернулася і глянула на нього крізь морок. — Ти добре служив моєму батькові. Не твоя провина, що він втратив трон, який дістався Атрідам. Але, безперечно, відчуваєш укол цієї втрати так само, як…

— Чи принцеса Венсиція має для мене якесь особливе завдання? — спитав Тийканік. Його голос залишався хрипким, але тепер у ньому з’явилася різкість.

— Ти маєш погану звичку перебивати мене, — сказала вона.

Тепер посміхнувся він, показавши масивні зуби, що блищали у світлі екрана.

— Інколи ви нагадуєте мені вашого батька, — промовив він. — Завжди це ходіння околяса, перш ніж дати делікатне… гм, доручення.

Вона відірвала від нього погляд, аби приховати гнів, і спитала:

— Ти справді думаєш, що ці лазійці зведуть мого сина на престол?

— Це цілком можливо, принцесо. Ви мусите погодитись, що бастарди Пола Атріда були б для цієї пари лише ласими шматками. А коли ці близнята зникнуть…

Він знизав плечима.

— Онук Шаддама IV буде логічним спадкоємцем, — сказала вона. — Себто, якщо ми зможемо відвести заперечення фрименів, Ландсрааду й ДАПТ, не кажучи вже про тих Атрідів, які залишаться живими і які могли б…

— Джавід запевняє мене, що його люди з легкістю займуться Алією. Леді Джессіку я не зараховую до Атрідів. Хто ще зостається?

— Ландсраад і ДАПТ підуть за прибутком, — промовила вона. — Але як бути з фрименами?

— Ми втопимо їх у їхній релігії Муад’Діба!

— Це легше зробити, ніж сказати, мій любий Тийканіку.

— Я бачу, — погодився він. — Ми знову повертаємося до цієї давньої суперечки.

— Дім Корріно робив і гірші речі, аби здобути владу, — сказала вона.

— Але щоб прийняти цю… цю релігію Магді!

— Мій син тебе поважає, — промовила вона.

— Принцесо, я палко прагну застати день, коли Дім Корріно поверне собі законний престол. Як і кожен сардаукар, що зостався на Салусі. Але якщо ви…

— Тийканіку! Це планета Салуса Секундус. Не впадай у прірву лінивства, що так поширилося у теперішній Імперії. Повна назва, повний титул — дбайливе ставлення до кожної деталі. Такий підхід змусить Атрідів віддати свою кров піскам Арракіса. Кожна деталь, Тийканіку!

Він знав, чому вона влаштувала цю атаку. То була частина витончених хитрощів, які вона перейняла від сестри Ірулан. Але відчував, що втрачає ґрунт під ногами.

— Ти мене чуєш, Тийканіку?

— Чую, принцесо.

— Я хочу, щоб ти прийняв цю релігію Муад’Діба.

— Принцесо, я піду за вас у вогонь, але це…

— Це наказ, Тийканіку!

Він ковтнув слину й зиркнув на екран. Лазійські тигри завершили трапезу й тепер лежали на піску, закінчуючи туалет, їхні довгі язики облизували передні лапи.

— Наказ, Тийканіку. Ти зрозумів мене?

— Слухаю та корюся, принцесо. — Його голос не змінив тону. Вона зітхнула.

— Ах, якби ж мій батько був живим…

— Так, принцесо.

— Не передражнюй мене, Тийканіку. Я знаю, як тобі це неприємно. Але, якщо ти подаси приклад…

— Він може не наслідувати його, принцесо.

— Наслідуватиме. — Вона вказала на екран. — Мені спало на думку, що левенбрех може стати проблемою.

— Проблемою? Якою?

— Скільки людей знає про цих тигрів?

— Цей левенбрех, який їх тренує, один пілот транспортного корабля, ви і, звичайно… — Він стукнув себе по грудях.

— А закупники?

— Вони нічого не знають. Чого ви боїтеся, принцесо?

— Мій син, скажімо так, вразливий.

— Сардаукари не розкривають таємниць, — промовив він.

— Як і мертві.

Вона простягла руку й натисла червону клавішу під освітленим екраном.

Лазійські тигри відразу ж підвели голови. Встали, глянули на узгір’я, на левенбреха. Рухаючись як один, обернулися і почали стрибками здійматися узгір’ям.

На вигляд спокійний, левенбрех натис клавішу на консолі. Зберігав певність рухів, але, оскільки коти продовжували бігти в його напрямку, запанікував, дедалі сильніше натискаючи клавішу. На його обличчі з’явився приголомшений вираз, а рука шарпнулася до робочого ножа при поясі. Цей рух був запізнілим. Пазуриста лапа вдарила його в груди й звалила на землю. Коли він упав, другий тигр ухопив його зубами за шию і трусонув, переламавши хребет.

— Дбайливе ставлення до кожної деталі, — промовила принцеса. Обернулася і застигла, побачивши, як Тийканік витяг ножа. Але він простяг його їй, руків’ям уперед.

— Можливо, ви хотіли б скористатися цим ножем, щоб зайнятися іншою деталлю, — сказав він.

— Вклади його назад у піхви й припини клеїти дурня! — розлютилася вона. — Часом, Тийканіку, ти намагаєшся мене…

— Він був хорошим чоловіком, принцесо. Одним із моїх найкращих.

— Одним із моїх найкращих, — поправила вона його.

Він глибоко, з тремтінням зітхнув і сховав ножа в піхви.

— А що з моїм пілотом корабля?

— Це матиме вигляд нещасного випадку, — сказала вона. — Порадиш йому бути вкрай обережним, коли він повертатиме нам тигрів. І, очевидно, коли доставлятиме наших звіряток людям Джавіда. — Вона глянула на його ніж.

— Це наказ, принцесо?

— Так.

— Тож чи маю я впасти на ніж, чи ви самі займетесь цією, гм, деталлю?

Вона глянула на нього з удаваним спокоєм, її голос був похмурим.

— Тийканіку, якби я не мала цілковитої певності, що з мого наказу ти впав би на свій ніж, ти не стояв би тут поруч зі мною озброєний.

Він ковтнув слину, не зводячи очей з екрана. Тигри знову жерли.

Вона уникала споглядати цю сцену й далі вдивлялася в Тийканіка, кажучи:

— Також сповістиш наших закупників, аби більше не привозили пар дітей, які відповідають опису.

— Як накажете, принцесо.

— Не розмовляй зі мною таким тоном, Тийканіку.

— Так, принцесо.

Її губи стислися в рівну лінію, тоді вона запитала:

— Скільки ще пар костюмів у нас зосталося?

— Шість комплектів, зокрема дистикости й піщане взуття, усі з нашитими відзнаками Атрідів.

— Матеріал так само розкішний, як і в тієї пари? — вона кивнула в бік екрана.

— Гідний королівської родини, принцесо.

— Дбайливе ставлення до деталей, — сказала вона. — Одежу буде вислано на Арракіс як подарунки для наших королівських родичів. Це будуть подарунки від мого сина, розумієш, Тийканіку?

— Цілком, принцесо.

— Нехай він напише відповідного листа. Слід указати, що він надсилає цей нікчемний одяг на доказ своєї відданості Дому Атрідів. Щось таке.

— І з якої нагоди?

— Це має бути день народження, свято чи щось схоже, Тийканіку. Залишаю це на твій розсуд. Я тобі вірю, мій друже.

Він мовчки глянув на неї.

Її обличчя скам’яніло.

— Ти справді мусиш це знати. Кому ще я можу довіряти після смерті мого чоловіка?

Він стенув плечима, думаючи, що вона достеменно уподібнилася до павука. Недобре було б вступати з нею в ближчі стосунки, як це, за його підозрою, зробив левенбрех.

— І, Тийканіку, — озвалася вона, — ще одна деталь.

— Так, принцесо.

— Мого сина вчили правити. Настане час, коли йому доведеться взяти меч у власні руки. Ти знатимеш, коли надійде ця мить. Я хочу мати негайну інформацію.

— Як накажете, принцесо.

Вона відкинулася назад, уважно вдивляючись у Тийканіка.

— Ти мене не схвалюєш, я це знаю. Але це для мене несуттєво, доки ти пам’ятаєш урок левенбреха.

— Він дуже добре ладнав зі звірами, але був одноразовим, так, принцесо.

— Я не це мала на увазі!

— Ні? Тоді… Я не розумію.

— Армія, — сказала вона, — складається з одноразових, цілковито замінних частин. Таким є урок левенбреха.

— Замінних частин, — промовив він. — Включно з найвищим командуванням?

— Без найвищого командування армія рідко коли має сенс існування. Саме тому ти негайно приймеш релігію Магді, одночасно розпочавши кампанію навернення мого сина.

— Одразу ж, принцесо. Припускаю, ви не хочете, щоб я обмежив його освіту в інших бойових мистецтвах на користь цієї, гм, релігії?

Вона схопилася з крісла, обійшла його, зупинилася біля дверей і сказала, не озираючись:

— Одного дня, Тийканіку, ти перейдеш межі мого терпіння.

І на цьому вийшла.

— Мушу дещо тобі сказати, — промовила Джессіка, — хоча й знаю, що мої слова нагадають тобі про багато переживань із нашого спільного минулого і що це наразить тебе на небезпеку.

Вона хвильку помовчала, щоб побачити, як сприйме це Ганіма.

Вони сиділи тільки вдвох на низьких подушках у покої січі Табр. Знадобилося неабияке вміння, щоб улаштувати цю зустріч, і Джессіка геть не мала певності, чи лише вона сама це зробила. Здавалося, що Ганіма передбачає і підтримує кожен її крок.

Минули вже майже дві години після світанку, і всі емоції, пов’язані з привітанням та розпізнаваннями, вгамувалися. Джессіка змусила своє серцебиття повернутися до рівномірного ритму й зосередила увагу на цій вирізаній у скелі кімнаті з темними завісами й жовтими подушками. Щоб упоратися з накопиченою напругою, Джессіка, уперше за останні роки, згадала літанію проти страху з ритуалу Бене Ґессерит.

«Я не повинна боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страху. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть, то я обернуся до нього внутрішнім зором і простежу його шлях. Там, де страх пройде, нічого не зостанеться. Залишуся тільки я».

Вона зробила це мовчки й, заспокоївшись, глибоко зітхнула.

— Інколи це допомагає, — сказала Ганіма. — Я маю на увазі літанію.

Джессіка заплющила очі, щоб приховати шок, викликаний цією проникливістю. Спливло багато часу, відколи хтось міг настільки точно читати її думки. Усвідомлення цього викликало неспокій, надто ж тому, що спроможним на це виявився інтелект, який ховався за маскою дитинства.

Зазирнувши в лице страху, Джессіка розплющила очі й усвідомила джерело свого неспокою: «Я боюся за своїх онуків». Жодне з цих дітей не мало ознак Гиді, які демонструвала Алія, однак Лето виявляв усі ознаки тривожної потайливості. Саме тому від нього вміло приховали цю зустріч.

Під впливом імпульсу Джессіка відкинула всі свої закоренілі емоційні маски, знаючи, що з таких бар’єрів у спілкуванні тут небагато користі. Уперше від часу моментів любовної близькості зі своїм Герцогом вона зменшила ці бар’єри й вирішила, що в цьому є і полегшення, і біль. Зосталися факти, існування яких не могли змити ні прокляття, ні молитва, ні літанія. Від них не можна було втекти. Елементи Полової візії перевпорядкувалися, і часи наздогнали його дітей. Вони були магнітом у порожнечі; зло та всі сумні надуживання владою зосередилися довкола них.

Ганіма, спостерігаючи за грою емоцій на бабусиному обличчі, дивувалася, що Джессіка відмовилася від усякого контролю над собою.

Обидві синхронно обернулися, зустрілися поглядами й почали дивитися одна одній в очі, зондуючи. Не кажучи й слова, обмінювалися думками.

Джессіка: «Я хотіла б, щоб ти побачила мій страх».

Ганіма: «Зараз я знаю, що ти любиш мене».

Це була блискавична мить повної довіри.

— Коли твій батько був іще хлопцем, я привела Превелебну Матір на Каладан, щоб вона випробувала його.

Ганіма кивнула. Пам’ять про це була напрочуд яскравою.

— Ми, Бене Ґессерит, завжди дотримувалися обережності, аби бути впевненими в тому, що виховувані нами діти — люди, а не тварини. І це не завжди можна визначити за зовнішнім виглядом.

— Так вас навчено, — сказала Ганіма, і спогади затопили її мозок: ця стара бене-ґессеритка, Ґай Єлена Могіям. Прибула до замку Каладан зі своїм отруйним ґом джаббаром і скринькою, повною пекучого болю. Рука Пола (власна рука Ганіми в спільній пам’яті) волала від болю в цій скриньці, у той час як стара жінка спокійно говорила про негайну смерть, якщо він висмикне руку. І не було жодних сумнівів щодо смертоносності голки, яку вона тримала біля дитячої шиї, а її старий голос деренчав, пояснюючи:

«Ти чув про те, що тварини відгризають собі лапу, аби вирватися, коли потрапляють у пастку? То все звірине нутро. А людина лишилася б у пастці, витримала б біль та прикинулася б мертвою, щоб убити ловця і знищити загрозу своєму видові».

Ганіма труснула головою від згадки про біль. Жар! Жар! Пол уявляв, як чорніє шкіра на тій вигорілій руці, як тріскається і відпадає плоть, лишаючи самі звуглілі кості. Але це був трюк — рука зосталася неушкодженою. Проте від цього спогаду на чолі Ганіми виступив піт.

— Звичайно, ти пам’ятаєш це так, як не під силу мені, — сказала Джессіка.

На якусь мить Ганіма, ведена пам’яттю, побачила свою бабусю в іншому світлі: на що була спроможною ця жінка завдяки суворій ранній підготовці в школах Бене Ґессерит! Виникли нові питання щодо повернення Джессіки на Арракіс.

— Було б дурістю повторювати таке випробовування з тобою чи твоїм братом, — промовила Джессіка. — Ти вже знаєш, як воно проходить. Я мушу прийняти, що ти людина, що не зловживаєш своїми успадкованими силами.

— Але ви не повністю це приймаєте, — відповіла Ганіма.

Джессіка закліпала очима, усвідомлюючи, що бар’єри повернулися. Знову їх відкинула.

— Ти віриш у мою любов до тебе? — спитала вона.

— Так.

Коли Джессіка почала говорити, Ганіма здійняла руку:

— Але ця любов не стримає вас від того, щоб нас знищити. О, я знаю причину цього. «Краще звіролюдина померла б, ніж відтворила себе». Надто коли ця звіролюдина має ім’я Атрідів.

— Принаймні ти людина, — зопалу промовила Джессіка. — Тут я довіряю своєму інстинкту.

Ганіма відчула щирість цих слів і сказала:

— Але ви не впевнені щодо Лето.

— Ні.

— Гидь?

Джессіка могла тільки кивнути головою. Ганіма сказала:

— Принаймні поки ще ні. Та ми обоє усвідомлюємо цю небезпеку. Можемо побачити це в Алії.

Джессіка притисла долоні до очей і подумала: «Навіть любов не може захистити нас від небажаних фактів». І тоді вона збагнула, що й досі любить Алію, заходячись німим криком протесту проти фатуму: «Аліє! Ох, Аліє! Як я шкодую, що маю бути часткою твого знищення».

Ганіма кашлянула.

Джессіка опустила руки й подумала: «Я можу оплакувати свою безталанну доньку, але зараз є інші потреби».

— То ви розпізнали, що сталося з Алією, — сказала вона вголос.

— Ми з Лето спостерігали, як це відбувається. Були безсилими запобігти цьому, хоча й обговорювали багато можливостей.

— Ти певна, що твій брат вільний від цього прокляття?

— Я певна.

Не можна було сперечатися з тихою впевненістю, що звучала в цих словах. Джессіка повірила їй і сказала:

— Як же сталося, що ви цього уникли?

Ганіма виклала теорію, вибудувану разом з Лето: причиною різниці стало уникання ними трансу прянощів, у який часто входила Алія. Потім розповіла про його сни та плани, які вони обговорювали, — навіть про Джакуруту. Джессіка кивнула:

— Усе-таки Алія — Атрідка, що створює величезні проблеми.

Ганіма замовкла й раптом усвідомила, що Джессіка досі оплакує свого Герцога, оплакує так, наче це сталося тільки вчора, розуміючи, що оберігатиме його ім’я та пам’ять від усіх загроз. Особисті спогади про Герцога з власного життя промчали крізь свідомість Ганіми, вона краще зрозуміла Джессіку й пом’якшила своє ставлення до неї.

— А тепер, — сказала Джессіка жвавішим голосом, — що це за Проповідник? Учора, після цього клятого очищення, я почула тривожні повідомлення.

Ганіма стенула плечима.

— Він може бути…

— Полом?

— Так, але ми його не бачили, тож не можемо судити.

— Джавід сміється з цього поголосу, — сказала Джессіка. Ганіма завагалася, а тоді запитала:

— Ви довіряєте цьому Джавідові?

Губ Джессіки торкнулася похмура посмішка.

— Не більше, ніж ти.

— Лето каже, що Джавід сміється не з того, що слід, — зауважила Ганіма.

— Годі про сміх Джавіда, — промовила Джессіка. — Але чи й справді ви плекаєте надію, що мій син досі живий, що він повернувся у цій подобі?

— Ми кажемо, що це можливо. І Лето… — Зненацька Ганіма відчула сухість у роті, згадала страх, що стискав їй груди. Змусила себе перебороти його, розповіла про інші одкровення Лето, про його віщі сни. Джессіка хитала головою, наче почуте її ранило.

— Лето каже, що мусить знайти цього Проповідника, щоб упевнитися, — сказала Ганіма.

— Так… Звичайно. Мені не слід було від’їжджати звідси. Це було боягузтвом з мого боку.

— Чому ви себе звинувачуєте? Ви дісталися межі. Я це знаю. Лето це знає. Навіть Алія може це знати.

Джессіка приклала руки до горла, швидким рухом потерла його. Тоді сказала:

— Так, проблема Алії.

— Вона в дивний спосіб притягує Лето, — сказала Ганіма. — Тому я і допомогла вам влаштували зустріч зі мною наодинці. Він погоджується, що вона безнадійна, але постійно шукає можливості бути з нею і… вивчає її. І… це дуже тривожно. Коли я намагаюся відмовити його від цього, він засинає. Він…

— Вона дає йому наркотики?

— Ніііі. — Ганіма труснула головою. — Але він має дивне співчуття до неї. І… уві сні часто бурмоче «Джакуруту».

— Знову це! — І в пам’яті Джессіки ожило повідомлення Ґурні про змовників, викритих на летовищі.

— Інколи я боюся, що Алія хоче, аби Лето відшукав Джакуруту. А я завжди думала, що це лише легенда. Ви, звичайно, про неї знаєте.

Джессіка здригнулася.

— Жахлива історія. Жахлива.

— Що ми мусимо зробити? — спитала Ганіма. — Я боюся перешукувати всю свою пам’ять, усі свої життя.

— Гані! Я застерігаю тебе від цього. Ти не можеш ризикувати…

— Це може статися, навіть якщо я не ризикуватиму. Звідки нам знати, що насправді відбулося з Алією?

— Ні! Ти не повинна наражатися на цю… цю одержимість. — Вона вичавила з себе це слово. — Що ж, Джакуруту, так? Я послала Ґурні, аби він знайшов це місце, звичайно, якщо воно існує.

— Але як він може… Ох! Очевидно, контрабандисти.

Джессіку аж заціпило від чергового відчуття того, що Ганіма володіє іще однією здатністю — проникати у свідомість інших людей. «І мою! Як це насправді дивно, — подумала Джессіка, — що це молоде тіло могло зберігати всі спогади Пола, принаймні до моменту відокремлення Полової сперми від його минулого». Це було вторгненням у найінтимнішу частину особистості, проти якого збунтувалося щось первісне у Джессіці. Вона на мить відчула, що цілком розділяє абсолютний і непохитний вирок Бене Ґессерит: Гидь! Але ж у цій дитині була така солодкість, така готовність самопожертви заради брата, які не можна було відкинути.

«Ми — одне життя, що сягає темного минулого, — подумала Джессіка. — Ми одної крові». І приготувалася прийняти події, яким дозволили статися вони з Ґурні. «Слід відділити Лето від сестри, слід його вишколити згідно з вимогами Бене Ґессерит».

Ще зовсім юною Алія Атрідка годинами вправлялася у трансі прана-бінду, намагаючись захистити свою особистість від вторгнення всіх інших. Знала причину проблеми — у січовому просторі неможливо було уникнути меланжу. Він заражав усе: їжу, воду, повітря, навіть тканину, у яку вона виплакувала свої сльози вночі. Алія дуже рано збагнула призначення січових оргій, коли плем’я пило смертну воду хробака. Під час оргії фримени вивільнялися від дедалі сильнішого тиску генетичної пам’яті та відкидали цю пам’ять. Вона бачила, що її товариші на оргіях тимчасово стають одержимими.

Для неї не існувало ні такого вивільнення, ні відкидання. Вона мала повноту свідомості задовго до народження. Разом із цією свідомістю прийшло катастрофічне розуміння її ситуації: замкнута в лоні, вона інтенсивно й неуникно входила в контакт зі всіма своїми предками та особистостями, душі яких були посмертно перенесені через тау прянощів до леді Джессіки. Ще до народження Алія мала всі знання, які вимагалися від Превелебної Матері Бене Ґессерит, і ще багато, багато від усіх інших.

У цьому знанні містилося розпізнання страшної дійсності — Гиді. Усеохопність цього знання її ослабила. Для переднародженої не існувало можливості втечі. Вона постійно, упродовж усього дитинства, змагалася з найстрахітливішими предками, тимчасово здобуваючи піррову перемогу. Знала свою особистість, але не мала імунітету від випадкового вторгнення тих, хто жив у ній своїм віддзеркаленим життям.

«Колись і я буду такою», — подумала вона. Ця думка пройняла її холодом. Іти й розпорошуватися крізь життя дитини, що вийшла з її ж таки лона, вриваючись і хапаючись за чужу свідомість, аби додати собі квант переживання.

Страх переслідував її усе дитинство. Тривав до пубертатного віку. Вона змагалася з ним, ніколи не просячи допомоги. Хто був здатен збагнути, яка допомога їй потрібна? Не її мати, яка ніколи не могла повністю відігнати примари вироку Бене Ґессерит: переднароджені були Гиддю.

І прийшла ніч, коли її брат самотньо відійшов у пустелю, шукаючи смерті, віддаючи себе Шай-Хулудові, як повинні робити сліпі фримени. Упродовж місяця Алія вийшла заміж за Полового майстра-мечника, Дункана Айдаго, ментата, якого мистецтво тлейлаксу повернуло з мертвих. Мати втекла назад на Каладан. Полових близнят законно віддали під опіку Алії.

І вона стала правити як регентка.

Тиск відповідальності витіснив давні страхи, а вона широко розкрилася назустріч своїм внутрішнім життям, потребуючи поради, занурюючись у транс прянощів у пошуку візій-проводирів.

Криза сталася в день, схожий на багато інших днів весняного місяця Лааб, погожого ранку в Муад’Дібовій Твердині, з холодним вітром, що віяв із полюса. Алія все ще носила жовтий траурний одяг безплідного сонця. Упродовж кількох останніх тижнів вона дедалі сильніше відкидала внутрішній голос своєї матері, яка зазвичай глузувала з приготувань до Святих Днів, що саме надходили й що зосереджувалися довкола Храму.

Внутрішня свідомість Джессіки слабшала, слабшала… і врешті зникла з безликим побажанням, що краще б Алії зайнятися роботою над Законом Атрідів. Нові життя почали голосно вимагати свого моменту у свідомості. Алія відчула, що вона відкрила бездонну яму, з якої, наче рій саранчі, здіймалися обличчя, аж доки не зосередила увагу на комусь, схожому на бестію. То був старий барон Харконнен. Страшенно обурена, вона криком запротестувала проти цього внутрішнього гамору, добившись тимчасової тиші.

Того ранку перед сніданком Алія пішла прогулятися садом, що на даху Твердині. У новій спробі виграти внутрішню битву вона намагалася опанувати свою свідомість за напучуванням, яке дав дзен-сунітам Хода:

«Відкинувши драбину, можна впасти й угору!»

Але відблиск ранкового сяйва на кліфах Оборонної Стіни постійно її відволікав. Садові стежки заросли пружною пух-травою. Відвівши погляд від Оборонної Стіни, вона побачила росу на траві — рослини всотали всю нічну вологу. У краплинах роси Алія відбивалася безліч разів, наче з нею гуляло багато людей.

Від цього розмноження у неї пішла голова обертом. Кожне відображення несло відбиток якогось обличчя з її внутрішнього багатолюддя.

Вона спробувала зосередитися на тому, що підказувала трава. Рясна роса розповіла їй, як далеко зайшла екологічна трансформація на Арракісі. Клімат цих північних географічних широт ставав дедалі теплішим, кількість вуглекислого газу в атмосфері збільшувалася. Алія згадала, скільки нових гектарів буде засаджено зеленими рослинами цього року, а зрошення одного гектара вимагало тридцяти семи тисяч кубометрів води.

Хоч як вона намагалася привернути свої думки до насущних речей, однак не в змозі була відігнати акулу — юрбу, що кружляла довкола неї.

Поклала долоні на чоло й притисла їх до нього.

Учора ввечері храмова варта привела до неї в’язня, щоб винести йому присуд. То був якийсь маленький темнолиций чоловічок на ім’я Ессас Паймон. Він начебто працював за плату на менший Дім Небірос, що торгував святими артефактами й дрібними декоративними виробами. Насправді ж Паймон був відомий як шпигун ДАПТ, завдання якого полягало в оцінюванні річного збору прянощів. Алія саме мала намір вислати його до підземель, коли він голосно запротестував проти «несправедливості Атрідів». Це загрожувало йому негайним смертельним вироком через повішення на тринозі, однак Алію вразила його відвага. Отож вона суворо заговорила зі свого Престолу Правосуддя, намагаючись його залякати, аби він розповів більше, ніж сказав її інквізиторам.

— Чого ж наш збір прянощів так цікавить Добропорядний Альянс? — зажадала вона. — Розкажи нам, і ми тебе помилуємо.

— Я лише дізнаю`сь про те, на що існує попит, — відповів Паймон. — Нічого не знаю про те, що діється з плодами моєї праці.

— І для цього дрібного зиску ти перешкоджаєш нашим королівським планам? — наполягала Алія.

— Королівська влада ніколи не вважає, що ми теж можемо мати плани, — відпарирував він.

Алія, вражена його відчайдушною відвагою, промовила:

— Ессасе Паймоне, ти працюватимеш на мене?

На його обличчі з’явилася похмура посмішка, і він сказав:

— Ви мали намір знищити мене без жодних вагань. Що ж такого нового й вартісного в мені з’явилося, що воно стало потрібним вам?

— Проста й практична риса, що має вартість для мене, — відповіла вона. — Ти відважний і працюєш на того, хто більше заплатить. Я можу заплатити більше, ніж будь-хто в Імперії.

Він назвав значну плату, яку вимагав за свої послуги, однак Алія засміялася і назвала суму, яку вважала більш прийнятною, і, без сумніву, куди більшу, ніж він будь-коли отримував раніше.

— І, звичайно, докину ще дар твого життя. Мені здається, що ти надаєш йому ще вищої вартості, — додала вона.

— Домовились! — вигукнув Паймон, і, за знаком Алії, його вивів храмовий Магістр Призначень, Зіаренко Джавід.

Не минуло й години, — Алія саме готувалася покинути Залу Правосуддя, — коли раптом прибіг Джавід і сповістив, що було почуто, як Паймон бурмоче фатальні слова з Оранжистської Католицької Біблії: «Maleficos non patieris vivere».

«Чарівниці не зоставиш при житті»[14], — переклала Алія. Такою була його вдячність! Він — один із тих, хто змовляється проти її життя! У нападі люті, якої в неї досі ніколи не було, Алія наказала негайно стратити Паймона та вислати тіло негідника до храмової чавильні, де принаймні його вода матиме якусь цінність для святинних сховищ.

І всю ніч темне Паймонове обличчя переслідувало її.

Вона випробувала всі свої штучки, аби позбутися його образу, що вперто її звинувачував. Декламувала Бу Джі з фрименської Книги Креоса: «Нічого не діється! Нічого не діється!» Але Паймон прослідував за нею з втомливої ночі у той запаморочливий новий день, коли вона побачила, що його обличчя приєдналося до відображених у крапельках роси.

З дверей на даху, за низьким живоплотом мімози, охоронниця покликала її на сніданок. Алія зітхнула. Відчувала, що мусить вибирати між двома пекельними муками: галасом у її свідомості або ж галасом її слуг. Усі ці голоси були безглуздими, але впертими у своїх жаданнях, були шерехом пісочного годинника, який їй хотілося змусити затихнути вістрям ножа.

Проігнорувавши охоронницю, Алія глянула крізь сад у бік Оборонної Стіни. Бахада[15] залишила широку котловину, що, наче протерте віяло, покривала захищений обшир її володінь. Перед очима Алії розкинулася піщана дельта, освітлена вранішнім сонцем. Їй спало на думку, що невтаємничене око справді могло б прийняти це широке віяло за доказ того, що колись тут текла ріка. Насправді ж це було лише місце, де її брат зруйнував був Оборонну Стіну атомною зброєю Родини Атрідів, відкривши дорогу червам пустелі, що дали змогу військам фрименів здобути разючу перемогу над його попередником на престолі Імперії, Шаддамом IV. Тепер по той бік Оборонної Стіни широким канатом текла вода, щоб не допустити вторгнення пустельних червів. Хробаки не могли перетнути відкритої води, вона їх убила б.

«Якби ж я мала такий бар’єр у мозку», — подумала вона.

Черви! Черви!

Пам’ять принесла їй цілу колекцію образів хробаків: могутнього Шай-Хулуда, деміурга фрименів, смертоносну тварину з глибини пустелі, виділення якої містили безцінні прянощі. «Як дивно, що ці черви виростали з пласких шкірянистих форелей», — подумала вона. Вони були подібні до того багатолюдного натовпу в її свідомості. Піщані форелі, притиснувшись до поверхні планети, ставали живими цистернами; вони поглинали й утримували воду, аби їхня стадія піщаного хробака могла тривати. Алія відчула аналогію: деякі інші у неї в свідомості стримували небезпечні сили, що могли її знищити.

Охоронниця знову покликала її на сніданок, але цього разу з виразним нетерпінням.

Алія гнівно обернулася і махнула їй рукою — це означало, що та могла йти.

Охоронниця підкорилася, але грюкнула дверима.

Від звуку цього грюкання Алії здалося, наче її піймали на чомусь такому, що вона прагнула заперечити. Інші життя забили в ній потоком, як огидна хвиля. Кожне жадібне життя притискало обличчя до її зорових центрів — ціла хмара облич. Деякі мали поплямлену шкіру, інші були загрубілими, покритими чорними, як сажа, тінями, були там роти, схожі на вологі багатокутники неправильної форми. Натиск цього рою обливав її потоком, який вимагав, щоб вона піддалася течії і занурилася в нього.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні… ні… ні…

Упала б на стежку, якби не лава, що прийняла її безвладне тіло. Намагалася сісти — не могла, розпростерлася на холодній пласталі, далі шепочучи «ні… ні… ні…».

Хвиля у ній наростала.

Відчувала, що налаштована на кожен, навіть найлегший вияв уваги, усвідомлюючи ризик, чуйно сприймаючи кожен вигук із цих насторожених уст, що гомоніли всередині неї. «Я! Я!», «Ні, я!» Знала, що, як тільки приділить їм увагу, вони повністю її поглинуть — і вона пропала. Якщо ж вона вибере одне обличчя з натовпу й рушить за його голосом, то потрапить в егоцентризм того, що ділить із нею існування.

— Це з тобою робить передзнання, — прошепотів голос.

Вона затулила вуха руками, думаючи: «Я неспроможна на передзнання! Транс на мене не діє!»

Але голос наполягав: «Він міг би подіяти, якби ти йому допомогла».

— Ні… ні, — прошепотіла вона.

Інші голоси обплутували її свідомість: «Я, Агамемнон, твій предок, вимагаю аудієнції!»

— Ні… ні… — Вона притискала руки до вух, аж доки тіло не відповіло їй болем.

Несамовите кудкудакання в її голові спитало: «Що сталося з Овідієм? Це просто. Він став “тим же” Джона Бартлетта!»[16]

В її нестямному стані імена не мали жодного значення. Вона хотіла накричати на них і на всі інші голоси, але не могла відшукати власний голос.

Її охоронниця, яку старша служниця знову відіслала на дах, побачила Алію на лаві й сказала:

— Ах, вона відпочиває. Ти помітила, що минулої ночі вона погано спала? Заха, ранкова сієста, піде їй на користь.

Алія не чула своєї охоронниці. Її свідомість заполонив верескливий спів: «Старі й веселі ми птахи, ура, ура, ура!» Голоси відбивалися луною в її черепі, і вона подумала: «Я божеволію».

Її ноги ледь ворухнулися, наче вона намагалася підвестись із лави й утекти. Відчувала, що могла б урятуватись, якби тільки була спроможна наказати своєму тілу бігти. Мусила втекти, щоб кожна частка цього внутрішнього припливу не довела її до тиші, назавжди спотворивши душу. Але тіло її не послухалося б. Наймогутніші сили в імперіальному Всесвіті корилися найменшій її примсі, проте не її власне тіло.

Внутрішній голос захихотів, а тоді промовив:

— З певного погляду, дитино, кожен акт творення водночас є катастрофою. — Це був басовий голос, він ревів їй за очницями, а тоді знову захихотів, наче глузуючи з власного велично-велебного тону. — Моя люба дитино, я тобі допоможу, але натомість ти повинна допомогти мені.

Намагаючись здолати гучний гамір на тлі цього басу, Алія промовила, цокочучи зубами:

— Хто… хто…

У її свідомості з’явилося обличчя. Усміхнене, пухке, ніби дитяче, як не зважати на палкий жар очей. Вона намагалася відштовхнути його, але досягла тільки того, що побачила все тіло, часткою якого було те обличчя. Тіло було разючим, незмірно товстим, одягненим у вбрання, легкі випуклості якого виявляли, що ця маса вимагала підтримки портативних силових підвісок.

— Бачиш, — гримів бас, — це лише твій дідусь по матері. Ти мене знаєш. Я був бароном Владіміром Харконненом.

— Ти… ти мертвий! — видихнула вона.

— Так, звичайно, моя люба! Більшість із нас усередині тебе мертва. Але ніхто інший насправді не хоче тобі допомогти. Вони тебе не розуміють.

— Йди геть, — благала вона. — Ох, прошу, йди.

— Але ж тобі потрібна допомога, внучко, — переконував голос барона.

«Який у нього дивовижний вигляд», — подумала вона, вдивляючись у проекцію барона на внутрішньому боці заплющених повік.

— Я готовий допомогти тобі, — підлещувався барон. — Ці інші лише змагалися б, щоб перехопити всю твою свідомість. І кожен із них намагався б прогнати тебе геть. А я… мені потрібен усього лиш власний куточок.

Інші життя в ній знову здійняли гамір. Хвиля знову загрожувала її затопити, і вона почула верескливий голос матері. «Але ж вона жива», — подумала Алія.

— Мовчати! — наказав барон.

Алія відчула, що її внутрішнє прагнення підтримує цей наказ, зробивши його відчутним усій її свідомості.

Внутрішня тиша омила її, наче прохолодна купіль, серце, що досі калатало, почало повертатися до звичного ритму. Заспокійливо втрутився голос барона:

— Бачиш? Разом ми непереможні. Ти допомагаєш мені, а я допомагаю тобі.

— Чого… чого ти хочеш? — прошепотіла вона.

На гладкому обличчі за її заплющеними повіками з’явився задумливий вираз.

— Аххх, моя люба внучко, — сказав барон, — я хочу тільки дрібки простих насолод. Давай мені лише час від часу контакт із твоїми відчуттями. Ніхто інший не має нічого знати. Дозволь мені відчути всього лиш малий закуток твого життя, коли, наприклад, тебе обіймають руки коханого. Хіба ж це не мала ціна?

— Т-так.

— Гаразд, гаразд, — захихотів барон. — А натомість, люба внучко, я можу тобі служити багатьма способами. Можу допомогти тобі порадою. Ти будеш непереможною зсередини й ззовні. Позбудешся всіх супротивників. Історія забуде про твого брата й пеститиме тебе. Майбутнє належатиме тобі.

— Ти… не дозволиш… іншим… перемогти?

— Вони не можуть нам протистояти! Поодинці можна програти, але разом ми наказуємо. Я продемонструю. Слухай.

І барон замовк, забравши свій образ, свою внутрішню присутність. Але жодна пам’ять, обличчя чи голос інших життів не втрутилися.

Алія тяжко, з тремтінням зітхнула.

Разом із цим зітханням з’явилася думка. Силою прокладала собі дорогу до її свідомості, вона наче була її власною, проте Алія почула за нею тихі голоси:

«Старий барон був дияволом. Він убив твого батька. Убив би й тебе з Полом. Він намагався, але йому це не вдалося».

До неї долинув безликий голос барона:

— Звичайно, я вбив би тебе. Хіба ж ти не стояла в мене на дорозі? Але ця суперечка добігла кінця. Ти перемогла, дитино! Ти — нова правда.

Вона відчула, що киває головою, а її щока треться об жорстку поверхню лави.

«Його слова розсудливі», — подумала вона. Бене-ґессеритська настанова підкріпила розсудливість його слів: «Метою суперечки є зміна характеру правди».

«Так… так підійшли б до цього Бене Ґессерит».

— Саме так! — сказав барон. — Я мертвий, тоді як ти жива. Я маю лише крихке існування. Я — тільки самопам’ять усередині тебе. Цілковито підкоряюся твоїм командам. І так мало прошу за глибокі поради, які дам тобі.

— Що ти порадиш зробити мені зараз? — спитала вона, вирішивши випробувати його.

— Ти переймаєшся вироком, який винесла вчора ввечері, — сказав він. — Міркуєш, чи правдиво тобі переказали слова Паймона. Можливо, Джавід убачав у цьому Паймонові загрозу для власного становища, для твоєї довіри йому. Чи це ті сумніви, які тебе охопили?

— Т-так.

— А ці твої сумніви засновані на тривалих спостереженнях, правда ж? Джавід поводиться так, наче дедалі більше претендує на близькість із твоєю особою. Навіть Дункан це помітив, правда ж?

— Ти знаєш, що це так.

— То й дуже добре. Візьми Джавіда за коханця.

— Ні!

— Ти непокоїшся через Дункана? Але ж твій муж — ментат і містик. Тілесні діяння не можуть його ні зачепити, ні вразити. Хіба ти не відчуваєш часом, наскільки він далекий від тебе?

— Але… він…

— Ментатська частка Дункана зрозуміла б, якби йому колись довелося довідатися про знаряддя, яким ти скористалася, щоб знищити Джавіда.

— Знищити…

— Авжеж! Можна використовувати небезпечні інструменти, але їх слід відкинути, якщо вони стають надто загрозливими.

— Тоді… чому ж… тобто…

— Ах ти моя дурненька! Через цінність, яку містить цей урок.

— Не розумію.

— Цінності, моя люба внучко, залежать від того, як приймають їхнє торжество. Послух Джавіда мусить бути безумовним, його визнання твого авторитету — абсолютним, а його…

— Моральність цього уроку незбагненна…

— Не будь тупою, внучко! Моральність мусить ґрунтуватися на практичності. Віддай кесарю кесареве й усі ці нісенітниці. Перемога даремна, доки вона не віддзеркалює твоїх найглибших прагнень. Хіба ж тебе не захоплює мужність Джавіда?

Алія ковтнула слину, настільки ненависною була їй необхідність зізнатися. Але цілковита оголеність перед цим внутрішнім спостерігачем змусила її визнати:

— Та-ак.

— Добре! — Наскільки прихильним було це слово, що прозвучало в її голові. — Тепер ми починаємо розуміти одне одного. Коли матимеш його безпорадного, тоді, у своєму ліжку, а він переконається, що це ти — його невільниця, спитаєш у нього про Паймона. Зроби це жартівливо: коли ви радісно сміятиметеся між собою. Коли ж він зізнається в обмані, встроми крис-ніж йому між ребра. Аххх, потік крові може стільки додати до твого задово…

— Ні, — прошепотіла вона, а в її роті пересохло від жаху. — Ні… ні… ні…

— То я зроблю це за тебе, — переконував її барон. — Це мусить бути зроблено, ти це визнаєш. Якщо створиш відповідні умови, я тимчасово прийму на себе керування…

— Ні!

— Мотиви твого страху очевидні, внучко. Моє керування твоїми чуттями може бути лише тимчасовим. Зараз є й інші, які можуть наслідувати тебе настільки точно, що… Але ти це знаєш. А зі мною… ох, нишпорки відразу ж вистежать мою присутність. Ти знаєш фрименський закон для одержимих. Будеш убита на місці. Так — навіть ти. Знаєш, що я не хочу, аби це сталося. Я замість тебе займуся Джавідом, а зробивши це, відійду вбік. Тобі досить лише…

— Яка користь із твоєї поради?

— Це дасть тобі змогу позбутися небезпечного інструмента. І, дитино, встановить між нами робочий зв’язок, зв’язок, що може навчити тебе тільки добра під час виголошення майбутніх вироків, які…

— Навчити мене?

— Звісно!

Алія притисла долоні до очей і намагалася міркувати, знаючи, що кожна її думка може бути відома тій присутності в ній, може походити від тієї присутності, а вона вважатиме її власною.

— Ти даремно непокоїшся, — підлещувався барон. — Цей чоловік, Паймон, він був…

— Те, що я зробила, було недобрим! Я була втомлена й діяла поспіхом. Мені слід було просити підтвердження…

— Ти добре зробила! Твій присуд не може базуватися на таких дурних абстракціях, як Атрідівське поняття рівності. Це воно стало причиною твого безсоння, а не смерть Паймона. Ти правильно вирішила! Він був черговим небезпечним інструментом. Ти діяла так, щоб утримати порядок у своєму суспільстві. От гідна підстава для вироку, а не те нісенітне правосуддя. Ніде не існує справедливого й рівного для всіх правосуддя. Намагаючись досягти такої фальшивої рівноваги, ти лише дестабілізуєш суспільство.

Захист вироку, який вона винесла Паймонові, потішив Алію, але її шокувала аморальність цього аргументу.

— Рівне для всіх правосуддя було для Атрідів… було… — Вона відвела долоні від повік, але не розплющила очей.

— Усіх твоїх духовних суддів слід застерегти від цієї помилки, — переконував її барон. — Рішення потрібно розглядати тільки з погляду їхньої важливості для утримання порядку в суспільстві. Незліченні попередні цивілізації пішли на дно, розбившись об скелю рівного для всіх правосуддя. Така дурість руйнує природну ієрархію, що значно важливіша. Кожен індивід набуває значення лише завдяки своїм стосункам з усім суспільством. Якщо суспільство не впорядкувати логічним чином, ніхто не зможе знайти в ньому свого місця — ні найнижчого, ні найвищого. Нумо, нумо, внучко! Мусиш бути суворою матір’ю для свого народу. Твоїм обов’язком є утримати порядок.

— Усе, що зробив Пол, мало…

— Твій брат помер, зазнавши поразки!

— Як і ти!

— Правда…, але зі мною стався нещасний випадок, що не входив до мого плану. Тепер ходімо й займімося цим Джавідом, як я тобі намітив.

Вона почула, як від цієї думки її тіло проймає жаром.

— Мушу це обдумати, — швидко сказала вона. І подумала: «Якщо це станеться, то лише для того, щоб поставити Джавіда на місце. Немає потреби вбивати його за це. Дурень може й сам себе зрадити… у моєму ліжку».

— З ким ви розмовляєте, міледі? — спитав її голос.

На якусь мить Алія, розгубившись, подумала, що це знову ввірвався хтось із тієї галасливої юрби, але впізнала голос і розплющила очі. Зіаренка Валефор, командирка амазонок-охоронниць Алії, стояла біля лави, а на її обвітреному фрименському обличчі читалося занепокоєння.

— Я розмовляю зі своїми внутрішніми голосами, — промовила Алія, сідаючи на лаві. Почувалася бадьорою, втихомирення цього нестерпного внутрішнього галасу додало їй сил.

— Ваші внутрішні голоси, міледі. Так. — Очі Зіаренки зблиснули при цій звістці. Усі знали, що Свята Алія черпала мудрість із внутрішніх джерел, недоступних нікому іншому.

— Приведи Джавіда до моїх покоїв, — сказала Алія. — Є серйозна справа, яку я мушу з ним обговорити.

— До ваших покоїв, міледі?

— Так! До моїх особистих покоїв.

— Як накажете, міледі. — Охоронниця обернулася, підкоряючись.

— Хвилиночку, — зупинила її Алія. — Чи майстер Айдаго вже вирушив на січ Табр?

— Так, міледі. Ще вдосвіта, як ви й розпорядилися. Бажаєте, щоб я послала по…

— Ні. Я впораюся самотужки. І, Зіє, ніхто не має знати, що Джавіда привели до мене. Зроби це сама. Це дуже серйозна справа.

Охоронниця торкнулася крис-ножа при поясі.

— Міледі, чи існує загроза…

— Так, існує, а Джавід може бути в її серцевині.

— Ох, міледі, можливо, мені не слід…

— Зіє! Думаєш, що я нездатна впоратися з ним самотужки?

Вуст охоронниці торкнулася вовча посмішка.

— Даруйте, міледі. Я відразу ж проведу його до ваших особистих покоїв, але… з дозволу міледі, поставлю перед вашими дверима варту.

— Лише ти, — сказала Алія.

— Так, міледі. Я вже йду.

Алія кивнула сама собі, дивлячись, як виходить Зіаренка. Отже, її охорона не любить Джавіда. Черговий знак проти нього. Але він усе ще був цінним, навіть дуже цінним. Був її ключем до Джакуруту, а з цим місцем, ну що ж…

— Можливо, ти мав рацію, бароне, — прошепотіла вона.

— От бач! — захихотів голос у неї всередині. — Аххх, це буде приємна служба тобі, дитино, і це ж лише початок.

— Мене звуть Мюріз, — промовив жилавий фримен.

Він сидів на камені в печері, освітленій заправленою прянощами лампою, тремке світло якої вихоплювало з пітьми вологі стіни й темні отвори виходів. З коридору за одним із цих виходів чулося крапання води, і, хоча її звуки були суттю фрименського поняття раю, шестеро зв’язаних чоловіків, які стояли навпроти Мюріза, не відчували жодного задоволення від цього ритмічного крапання. У приміщенні витав затхлий запах смерті.

З коридору вийшов юнак віком близько чотирнадцяти стандартних літ і став ліворуч від Мюріза. Оголений крис-ніж відбивав блідо-жовте світло лампи, коли юнак піднімав клинок і цілився ним у горлянку всіх зв’язаних чоловіків по черзі.

Зробивши жест у бік юнака, Мюріз сказав:

— Це мій син Ассан Тарік, який має пройти випробування мужності.

Мюріз прокашлявся й одним поглядом обвів шістьох бранців. Вони сиділи навпроти нього півколом, міцно зв’язані шнурами з меланжевого волокна, що тримали їхні ноги перехрещеними, а руки заведеними за спину. Пута закінчувалися тісною петлею на горлянці кожного. Їхні дистикости було розрізано на шиї.

Зв’язані чоловіки дивилися на Мюріза, не кліпнувши й оком. Двоє з бранців були вбрані в легкий чужинський одяг, і це свідчило про те, що вони — багаті мешканці міста Арракіна. Ці двоє мали яснішу й більш гладку шкіру, ніж їхні товариші, сухорляві обличчя та кістляві тіла яких виказували уродженців пустелі.

Мюріз теж скидався на пустельного мешканця, але його очі були ще глибше запалими, цілковито позбавленими білизни` проваллями, яких навіть не торкався блиск лампи. Його син нагадував ще не сформовану копію батька, з пласким обличчям, яке не могло повністю приховати те сум’яття, що кипіло в ньому.

— У нас, Вигнанців, є особливе випробування мужності, — промовив Мюріз. — Одного дня мій син стане суддею в Шулоху. Ми повинні знати, чи він зможе діяти так, як мусить. Наші судді не можуть забути про Джакуруту й день розпачу. Кралізек, Битва Тайфуну, живе в наших серцях.

Усе це було промовлено з рівною інтонацією ритуалу.

Один із ніжнолицих городян, навпроти Мюріза, ворухнувся і сказав:

— Ти зле чиниш, погрожуючи нам і ув’язнивши нас. Ми мирно прямували на умму.

Мюріз кивнув.

— Ви прямували на пошуки релігійного пробудження? Добре. Ви його здобудете.

— Якщо ми… — сказав ніжнолиций чоловік.

Темніший пустельний фримен поруч із ним гримнув:

— Мовчи, дурню! Це злодії води. Ті, про кого ми думали, що їх уже не існує.

— Це давня байка, — сказав ніжнолиций бранець.

— Джакуруту — це більше ніж байка, — промовив Мюріз. Ще раз вказав на свого сина. — Я представив Ассана Таріка. Я — аріфа цього місця, ваш єдиний суддя. Мого сина теж навчать викривати демонів. Давні звичаї найкращі.

— Саме тому ми й вибралися у глибоку пустелю, — запротестував ніжнолиций. — Ми вибрали старий звичай, подорожуючи в…

— З найманими провідниками, — сказав Мюріз, вказавши на темніших бранців. — Могли б ви собі купити дорогу на небеса? — Мюріз глянув на сина. — Ассане, ти готовий?

— Я довго міркував про ту ніч, коли прийшли люди й знищили наш народ, — промовив Ассан. У його голосі вчувалася неспокійна напруга. — Вони винні нам воду.

— Твій батько дає тобі шістьох із них, — сказав Мюріз. — Їхня вода — наша. Їхні тіні — твої, вони вічно будуть твоїми охоронцями. Їхні тіні стерегтимуть тебе від демонів. Будуть твоїми невільниками, коли ти перейдеш до Алам аль-Митгаль. Що ти скажеш, сину мій?

— Дякую моєму батькові, — промовив Ассан. Зробив короткий крок уперед. — Я вступаю в мужність між Вигнанцями. Ця вода — наша вода.

Юнак закінчив говорити і підійшов до бранців. Почавши зліва, хапав кожного чоловіка за волосся і встромляв йому ніж під підборіддя, дістаючи аж до мозку. Робив це вправно, щоб пролити мінімальну кількість крові. Лише один ніжнолиций городянин виявив протест, заверещавши, коли юнак ухопив його за волосся. Інші, за старим звичаєм, плювали на Ассана Таріка, кажучи цим: «Глянь, як мало я ціную свою воду, коли її забирають тварини».

Коли все закінчилося, Мюріз плеснув у долоні. Увійшли слуги й почали виносити тіла, щоб доправити їх до чавильні, де можна буде видобути їхню воду.

Мюріз підвівся, глянув на сина, що тяжко дихав, спостерігаючи, як слуги виносять тіла.

— Тепер ти мужчина, — промовив Мюріз. — Вода наших ворогів живитиме наших невільників. І, мій сину…

Ассан Тарік миттю обернувся і кинув погляд на батька. Юнакові губи стислися в напруженій усмішці.

— Проповідник не має про це довідатись, — сказав Мюріз.

— Я розумію, батьку.

— Ти добре це зробив, — похвалив Мюріз. — Тих, хто наткнеться на Шулох, не можна зоставляти живими.

— Як накажеш, батьку.

— Тобі довірено важливі обов’язки, — сказав Мюріз. — Я тобою пишаюся.

— Як ми можемо бути певними? — спитала Ганіма. — Це дуже небезпечно.

— Ми вже раніше це випробовували, — доводив Лето.

— Цього разу може бути інакше. Що як…

— Це єдина відкрита для нас дорога, — сказав Лето. — Ти ж погоджуєшся, що спосіб із прянощами не для нас.

Ганіма зітхнула. Їй не подобалися ці словесні випади й контрвипади, але вона знала, яка необхідність тисне на її брата. Знала також страшне джерело власної нехоті. Достатньо було глянути на Алію, аби збагнути небезпеку цього внутрішнього світу.

— То що ж? — спитав Лето.

Вона знову зітхнула.

Вони сиділи, схрестивши ноги, в одному зі своїх таємних місць, біля вузького виходу з печери на скелю, де їхні батьки часто колись дивилися на захід сонця над бледом. Минуло дві години після вечері, то був час, коли близнята мали вправлятися і тренувати своє тіло й розум. Вони вирішили повправлятися в гнучкості розуму.

— Я спробую сам, якщо ти відмовляєшся допомагати, — сказав Лето.

Ганіма перевела погляд з нього на чорні завіси з водними печатями, що захищали цей отвір у скелі. Лето далі вдивлявся в пустелю внизу.

Вони вже якийсь час розмовляли мовою настільки древньою, що її назви геть ніхто не пам’ятав. Ця мова гарантувала їхнім думкам приватність, непроникну ні для кого іншого. Навіть Алія, що уникала складнощів свого внутрішнього світу, не мала ментальних в’язей, які дозволили б їй вловити більше, ніж якесь випадкове слово.

Лето глибоко вдихнув, утягуючи характерний насичений запах фрименської січової печери, що тримався у цьому захищеному від вітру алькові. Зате не було тут приглушеного гамору січі та її вологої спеки, і обоє сприймали це як полегшення.

— Я погоджуюся, що ми потребуємо вказівок, — сказала Ганіма. — Але якщо ми…

— Гані! Ми потребуємо чогось більшого, ніж вказівки. Ми потребуємо захисту.

— Можливо, захисту не існує. — Вона прямо глянула на брата й побачила в його очах вираз, схожий на пильну чуйність хижака. Очі контрастували з лагідністю його рис.

— Ми мусимо уникнути одержимості, — сказав Лето. Він ужив спеціальну невизначену форму древньої мови, форму, суто нейтральну за голосом і напругою, але надзвичайно сильну за своїми наслідками.

Ганіма правильно витлумачила цей аргумент.

— Мохв’пвіум д’мі гіш паш мохв’м ка, — продекламувала вона. Поневолення моєї душі — це поневолення тисячі душ.

— Значно більше, — відповів він.

— Знаючи про небезпеку, ти наполягаєш. — Це було твердженням, а не питанням.

— Вабун’к вабунат, — сказав він. Піднімаючись, ти піднімаєшся!

Він відчував свій вибір як очевидну необхідність. Роблячи це, найкраще було діяти активно. Вони повинні перемотати минуле в сучасне й дозволити йому розвинутись у їхнє майбутнє.

— Мюріат, — тихо погодилася вона. Це слід зробити з любов’ю.

— Звичайно. — Він махнув рукою, що мало означати цілковите схвалення. — Потім ми порадимося, як це робили наші батьки.

Ганіма мовчала, намагаючись проковтнути клубок у горлі. Інстинктивно глянула на південь, у бік великого відкритого ергу[17], який при останніх денних променях нагадував тьмяно-сіру мозаїку, викладену з хмар. Туди пішов її батько у свою останню дорогу в пустелю.

Лето дивився вниз, понад краєм скелі на зелень січового оазису. Усе там, унизу, вкривали сутінки, але він знав форми та кольори: квіти мідної, золотої, червоної, жовтої, іржавої та брунатної барви тяглися аж до скельних позначок, що показували обшир зрошуваних з канату насаджень. За скельними позначками розкинулася смердюча смуга мертвого арракінського життя, вбитого чужинськими рослинами й надміром води, що став бар’єром для пустелі.

Тепер уже Ганіма сказала:

— Я готова. Починаймо.

— Так, будь воно прокляте! — Він простяг руку, торкнувся її плеча, щоб пом’якшити вигук, і сказав:

— Прошу, Гані… Заспівай ту пісню. Так мені буде легше.

Ганіма присунулася ближче до нього, обняла його стан лівою рукою. Двічі глибоко вдихнула, прокашлялася і почала чистим дзвінким голосом співати те, що її мати так часто співала батькові.

Пустельна тиша, де навіть шепіт міг видатися криком, чистий дзвінкий голос Ганіми так вплинули на Лето, що йому здалося, ніби він тоне, тоне — стаючи батьком, спогади якого залягали як зовнішній шар у генах його найближчого минулого.

«На цей короткий час я мушу бути Полом, — сказав він собі. — Це не Ганіма поруч зі мною, це моя кохана Чані, мудра порада якої багато разів нас рятувала».

Зі свого боку, Ганіма прослизнула в особо-пам’ять матері з тривожною легкістю, якої вона вже зазнавала. Наскільки ж легше це було для жінки — настільки ж і небезпечніше.

— Глянь туди, коханий! — сказала Ганіма зненацька охриплим голосом.

Зійшов Перший місяць, і при його холодному світлі вони побачили арку оранжевого вогню, що здіймалася в космічний простір. Транспортник, який привіз леді Джессіку, навантажений зараз прянощами, повертався до материнського корабля на орбіті.

Тоді найгостріші спогади пройняли Лето, приносячи пам’ять таку виразну, як звуки дзвона. На коротку мить він став іншим Лето — Герцогом Джессіки. Необхідність відсунула ці спогади, але, перш ніж це сталося, він відчув пронизливу любов і біль.

«Я мушу бути Полом», — нагадав він собі.

Трансформація прокотилася над ним із моторошною дуальністю, наче Лето був темним екраном, на який проектовано його батька. Він відчував одночасно своє і батькове тіло, а мерехтіння переходів погрожувало здолати його.

— Допоможи мені, батьку, — прошепотів він.

Мерехтливі збурення минули, і тепер у його свідомості з’явився відбиток іншого, а тим часом його ідентичність як Лето стояла збоку, спостерігаючи.

— Моє останнє видіння ще не добігло кінця, — сказав він, а цей голос належав Полу. Повернувся до Ганіми. — Ти знаєш, що я бачив.

Вона торкнулася його щоки правою рукою.

— Ти пішов до пустелі помирати, коханий? Ти саме це зробив?

— Можливо, що так, але те видіння… Хіба ж воно не було достатньою причиною, аби зостатися жити?

— Навіть сліпим? — спитала вона.

— Навіть так.

— Куди ж ти міг піти?

Він глибоко, з тремтінням вдихнув.

— Джакуруту.

— Коханий! — По її щоках потекли сльози.

— Муад’Діба, героя, слід цілковито знищити, — сказав він. — Інакше ця дитина не зможе витягти нас із хаосу.

— Золотий Шлях, — промовила вона. — Це недобре видіння.

— Це єдино можливе видіння.

— Алія зазнала невдачі, тож…

— Цілковито. Ти бачила запис цього.

— Твоя мати надто пізно повернулася. — Вона кивнула головою, і на дитячому личку Ганіми з’явився мудрий вираз Чані. — Не може бути іншого видіння? Можливо, якщо…

— Ні, кохана. Ще ні. Ця дитина ще не може зазирати в майбутнє і безпечно повертатися.

Знову тремке зітхання струснуло її тіло, а Лето-спостерігач відчув глибоке жадання свого батька знову жити в живій плоті, приймати живі рішення і… Наскільки відчайдушною є необхідність виправити минулі помилки!

— Батьку! — гукнув Лето, і це прозвучало так, наче вигук відбивався луною всередині його голови.

Те, що відчув потім Лето, було глибоким актом волі: повільний, з чіпляннями відступ внутрішньої присутності батька, вивільнення чуттів і м’язів.

— Коханий, — прошепотів голос Чані позаду нього, а відступ уповільнився: — Що відбувається?

— Ще не йди, — сказав Лето, і це був його власний голос, хрипкий і змінений, але його власний. — Чані, ти мусиш розповісти нам, як уникнути… того, що сталося з Алією?

Але відповів йому внутрішній Пол, відповів, затинаючись, і з довгими паузами, слова надходили до його внутрішнього вуха:

— Певності немає. Ти… бачив… що майже… сталося… зі… мною.

— Однак Алія…

— Цей клятий барон оволодів нею!

Лето відчув, як його горло аж палає від сухості.

— Чи він… чи я…

— Він у тобі… але… я… ми не можемо… інколи відчуваємо… одне одного, але ти…

— Ти не можеш читати моїх думок? — спитав Лето. — Чи ти знав би, якби… він…

— Інколи я відчуваю твої думки… але я… ми живемо лише як… відображення у… твоїй свідомості. Нас творить твоя пам’ять. Небезпечна… ця точна пам’ять. І… ті з нас… ті з нас, хто любив владу… і накопичував її за… всяку ціну… можуть бути… точнішими.

— Сильнішими? — прошепотів Лето.

— Сильнішими.

— Я знаю твоє видіння, — сказав Лето. — Замість того, щоб дозволити йому оволодіти мною, краще я стану тобою.

— Тільки не це!

Лето кивнув сам собі, відчуваючи надзвичайне вольове зусилля, якого потребував його батько, аби відступити, усвідомлюючи наслідки невдачі. Кожна одержимість наближала одержимого до Гиді. Це усвідомлення відновило його сили, і він відчув власне тіло напрочуд гостро, з чітко усвідомленим розумінням минулих помилок: його власних і його предків. У цьому була невизначеність, яка ослаблювала, — зараз він це бачив. Якусь мить спокуса змагалася в ньому зі страхом. Ця плоть була спроможна перетворювати меланж на візію майбутнього. Завдяки прянощам він міг дихати майбутнім, розриваючи запони Часу. Він помітив, що йому тяжко було відкинути спокусу. Сплів руки й занурився у свідомість прана-бінду. Його тіло протистояло спокусі: було носієм глибоких знань, засвоєних із кров’ю Пола. Ті, хто шукав майбутнє, мали надію на здобуття переможної ставки в завтрашніх перегонах. Натомість опинялися в пастці життя, у якому знали кожен удар серця і кожен болісний лемент. Останнє видіння Пола показало ненадійний вихід із цієї пастки, і тепер Лето знав, що немає іншого вибору, окрім як піти цим шляхом.

— Радість життя, його краса цілковито пов’язані з тим фактом, що воно може заскочити нас зненацька, — сказав він.

Лагідний голос прошепотів йому у вухо:

— Я завжди знала цю красу.

Лето повернув голову і глянув в очі Ганіми, що блищали при місячному сяйві. Він побачив, що на нього дивиться Чані.

— Мамо, — сказав він, — ти мусиш вийти.

— Аххх, спокуса! — сказала вона й поцілувала його. Він відштовхнув її.

— Ти відібрала б життя у своєї дочки? — з натиском спитав він.

— Це так легко… так по-дурному легко, — промовила вона.

Лето, відчувши, що його охоплює паніка, згадав, яких вольових зусиль мусив докласти його внутрішній батько, аби покинути тіло. Невже Ганіма загубилася у світі спостерігачів, з якого він сам дивився і слухав, навчаючись того, чого вимагав від батька?

— Я зневажатиму тебе, мамо, — сказав він.

— Інші не зневажатимуть мене, — промовила вона. — Будь моїм коханим.

— Якщо я зроблю це… ти знаєш, ким станемо ми обоє. Мій батько тебе зневажатиме.

— Ніколи!

— Зневажатиму!

Це слово вирвалося з його горла всупереч власній волі й мало всі старі інтонації Голосу, яких навчився Пол від матері-чарівниці.

— Не кажи так, — застогнала вона.

— Я тебе зневажатиму!

— Прошу… прошу, не кажи цього.

Лето потер горло, відчуваючи, що мускули знову належать йому.

— Він тебе зневажатиме. Відвернеться від тебе. Знову піде в пустелю.

— Ні… ні…

Вона хитала головою сюди-туди.

— Ти мусиш піти, мамо, — сказав він.

— Ні… ні… — Але голосу бракувало первісної сили.

Лето вдивлявся сестрі в обличчя. Як корчилися м’язи! Внутрішня буря хвилями прокотилася тілом.

— Йди, — прошепотів він. — Йди.

— Ні-і-і-і…

Він ухопив її за плече, відчув дрижання, що пульсувало в її м’язах, нервові конвульсії. Вона звивалася. Намагалася вирватися, але він сильно тримав її за плече, шепочучи:

— Йди… йди…

Увесь цей час Лето докоряв собі, що вмовив Гані на цю гру в батьків. Раніше вони часто так гралися, але останнім часом Ганіма відмагалася від неї. Він збагнув, що жінкам тяжче опиратися внутрішньому нападу. Ось де джерело побоювань Бене Ґессерит.

Минали години, а тіло Ганіми досі ще тремтіло й корчилося у внутрішній битві, однак тепер сестрин голос приєднався до суперечки. Він чув, як вона розмовляє з цим внутрішнім образом, благаючи:

— Мамо… прошу… — І ще раз: — Ти бачила Алію! Невже ти станеш ще одною Алією?

Нарешті Ганіма притулилася до нього й прошепотіла:

— Вона прийняла це. Вона пішла.

Він гладив її по голові.

— Гані, пробач мені. Пробач мені. Ніколи більше не попрошу в тебе цього. Я був самолюбом. Даруй мені.

— Нема що пробачати, — сказала Ганіма, а її голос уривався, наче вона задихалася після тяжкого фізичного зусилля. — Ми навчилися багато чого, про що мусили знати.

— Вона казала тобі про багато речей, — промовив він. — Поділишся зі мною пізніше, коли…

— Ні! Зробимо це зараз. Ти мав рацію.

— Мій Золотий Шлях?

— Твій клятий Золотий Шлях!

— Логіка даремна, якщо вона не озброєна основоположними фактами, — сказав він. — Але я…

— Бабуся повернулася, щоб керувати нашою освітою та перевірити, чи ми не… заражені.

— Це те, що казав Дункан. Нічого нового в…

— Простий розрахунок, — погодилася вона, а її голос зміцнів. Відсунулася від нього й глянула на пустелю, що лежала в тиші досвітку. Ця битва… це знання коштувало їм ночі. Королівська Гвардія за водними печатями мусила багато чого пояснювати. Лето подбав, щоб ніхто їх не турбував.

— Люди часто вчаться тонкощів з віком, — сказав Лето. — Чого ж ми навчаємося від усієї тієї віковічності, з якою стикаємося?

— Всесвіт, який ми бачимо, ніколи точно не збігається з фізичним Усесвітом, — мовила вона. — Ми не можемо сприймати нашу бабусю як абстрактну бабусю.

— Це було б небезпечно, — погодився він. — Але моє пита…

— Є дещо, окрім тонкощів, — перебила його Ганіма. — Мусимо мати місце у свідомості, щоб спостерігати за тим, чого не можемо передбачити. Тому… мама часто казала мені про Джессіку. Врешті-решт, коли ми обидві погодилися на внутрішню заміну, вона багато про що мені розповіла.

Ганіма зітхнула.

— Ми знаємо, що вона наша бабуся, — сказав він. — Вчора ти провела з нею багато часу. Чи це тому…

— Наше знання визначить нашу реакцію на неї, якщо ми це дозволимо, — промовила Ганіма. — Це те, від чого мене перестерігала мама. Вона процитувала раз Джессіку й… — Ганіма торкнулася його плеча, — я почула всередині луну цих слів, промовлених бабусиним голосом.

— Перестерігала тебе, — сказав Лето. Ця думка його занепокоїла. Невже ні на що в цьому світі не можна покластися?

— Більшість смертельних помилок корениться в застарілих засадах, — мовила Ганіма. — Це те, що цитувала мама.

— Чистісінько Бене Ґессерит.

— Якщо… якщо Джессіка повністю повернулася до Сестринства…

— Це було б для нас дуже небезпечно, — продовжив він її думку. — Ми маємо кров їхнього Квізац Хадераха — чоловічого відповідника Бене Ґессерит.

— Вони не облишать цих пошуків, — сказала Ганіма, — але можуть облишити нас. Наша бабуся може бути знаряддям.

— Є інший спосіб, — промовив він.

— Так, нас обох… спарувати. Але вони знають, що рецесивні гени можуть ускладнити це парування.

— Це ризик, який вони мусять обговорити.

— До того ж з нашою бабусею. Мені не подобається цей спосіб.

— Мені теж.

— Попри те, що це не вперше королівська династія намагається…

— Мені це огидно, — сказав він, здригнувшись.

Вона відчула цей рух і замовкла.

— Сила, — промовив він.

Завдяки дивній алхімії їхньої схожості, вона знала, куди бігла його думка.

— Сила Квізац Хадераха мусить провалитися, — погодилася вона.

— Використана таким чином, — промовив він.

У цю мить над пустелею за їхнім спостережним пунктом зайнявся день. Вони відчули початок спеки. Рослини під скелею набули барв. Сіро-зелене листя відкидало на землю шпичасті тіні. Низьке ранкове світло сріблястого сонця Дюни осяяло зелений оазис у скельному колодязі, повний золотих і фіолетових тіней.

Лето встав, потягуючись.

— Отож, Золотий Шлях, — промовила Ганіма. Сказала це як сама собі, так і йому. Знала, як останнє батькове видіння зіткнулося зі снами Лето і влилося в них.

Щось тернулося об водні печаті позаду них, почулося бурмотіння.

Лето повернувся до прадавньої мови, яку вони використовували, аби зберегти таємність.

— Л’лі ані говр саміс см’кві овр саміт сут.

Саме тоді вони вирішили остаточно. Дослівно це означало: «Будемо разом у смерті, хоча лише одне з нас повернеться, аби сповістити про це».

Тоді Ганіма підвелася, і вони разом вернулися крізь водні печаті до січі. Охоронці зривалися з місць і кланялися, коли близнята прямували до своїх покоїв. Цього ранку натовп якось інакше розступався перед ними, перезираючись із охоронцями. Самотнє чування вночі над пустелею було старим фрименським звичаєм для святих мудреців. Усі Умма практикували таке чування. Робив так Муад’Діб… і Алія. Тепер настала черга королівських близнят.

Лето помітив зміну поведінки й звернув на неї увагу Ганіми.

— Вони не знають, що ми вирішили для них, — промовила вона. — Справді не знають.

— Це вимагає найсприятливішого початку, — сказав він, далі користуючись таємною мовою.

Ганіма завагалася на мить, аби сформулювати свої думки. Тоді мовила:

— Тим часом траур за близням має бути цілковито справжнім, — аж до спорудження гробниці. Серце мусить іти слідом за сном, аж доки не настане пробудження.

У прадавній мові це було надзвичайно заплутане речення, в якому використано об’єктний займенник, відділений від інфінітива. Це був синтаксис, що дозволяв кожній групі слів вивертатися, набуваючи кількох різних значень. Усі ці значення були чіткими й доволі виразними, але й тонко між собою пов’язаними. Зокрема, вона сказала, що план Лето містить ризик смерті, неістотно, справжньої чи вдаваної. Призведе до зміни, схожої на смерть, дослівно «похоронного вбивства». І до цілості додано значення звинувачення того, хто виживе, аби сповістити: він має діяти як уцілілий. Будь-який помилковий крок звів би нанівець увесь план, а Золотий Шлях Лето перетворився б на глухий кут.

— Напрочуд тонко, — погодився Лето. Він розсунув завіси, коли вони ввійшли до власного передпокою.

Їхні слуги лише на мить відірвалися від своїх справ, коли близнята перейшли до склепінчастого переходу, що вів до приміщень, призначених для леді Джессіки.

— Ти не Озіріс, — нагадала йому Ганіма.

— Навіть не намагатимусь бути ним.

Ганіма взяла його за руку, зупиняючи.

— Алія дарсатай гавнус м’смов, — перестерегла вона.

Лето зазирнув сестрі в очі. Справді, від вчинків Алії тхнуло чимось бридким, і це мусила зауважити їхня бабуся. Він схвально усміхнувся Ганімі. Вона змішала прадавню мову із фрименським забобоном, прикликаючи так найголовнішу прикмету племені. М’смов, бридкий запах літньої ночі, був провісником смерті від рук демонів. Ізіда була демонічною богинею смерті для людей, що розмовляли цією мовою.

— Ми, Атріди, маємо репутацію сміливців і повинні її підтримати, — промовив він.

— Тож берімо те, чого потребуємо, — сказала вона.

— Або це, або ж постаньмо прохачами перед нашим же Регентством, — промовив він. — Алію це втішить.

— Але наш план… — мимоволі сказала Ганіма.

«Наш план», — подумав Лето. Вона цілковито його прийняла.

— Я вважаю наш план трудом шадуфу.

Ганіма озирнулася на передпокій, через який вони прийшли, вдихаючи густі запахи ранку з відчуттям вічного початку. Їй подобалася манера, з якою Лето користувався їхньою таємною мовою. Труд шадуфу. Це було обітницею. Він назвав їхній план рільничою роботою з тих, які називають чорними: угноювання, зрошення, поління, пересаджування, обрізка, — але з фрименським підтекстом, що водночас ця праця відбувається в Іншому Світі, де вона символізувала плекання багатства душі.

Коли вони стояли так, вагаючись, у скельному переході, Ганіма пильно вивчала свого брата. Для неї ставало дедалі очевиднішим, що він дав обітницю з подвійним значенням. Перше — це Золотий Шлях з видіння Лето та їхнього батька. Друге: вона дозволяє йому вільно панувати над творенням надзвичайно небезпечного міфу, який випливав із цього плану. Це її злякало. Чи було в його видінні щось таке, чим він не поділився з нею? Чи міг він бачити себе як потенційно обожнену постать, що веде людство до відродження — як батько, як син? Культ Муад’Діба прокис, забродив через невміле керування Алії та необмежену сваволю військового священства, що осідлало фрименську потугу. Лето прагнув регенерації.

«Він щось від мене приховує», — вирішила Ганіма.

Подумки прокрутила те, що він розповів їй про свій сон. Сон зберігав таку райдужну реальність, аж він годинами не виходив з-під його влади, наче в мареві. Він казав, що сон ніколи не міняється.

«Я на піску в яскраво-жовтому денному світлі, але сонця нема. Тоді я усвідомлюю, що сонце — це я. Моє світло сяє як Золотий Шлях. Усвідомивши це, я виходжу зі свого тіла. Обертаюся, сподіваючись побачити себе як сонце. Але я не сонце. Я — складена з палиць фігура, як на дитячому малюнку: з очей виходять зигзаги блискавок, палиці рук і ніг. У моїй лівій руці скіпетр, і це справжній скіпетр — куди детальніший у своїй реальності, ніж та нарисована фігура, яка його тримає. Скіпетр рухається, і це мене жахає. Коли він рухається, я відчуваю, що прокидаюся, але знаю, що я досі уві сні. Тоді усвідомлюю, що мою шкіру щось облягає і цей обладунок рухається разом із моєю шкірою. Я не бачу цього обладунку, але відчуваю його. Тоді мій жах розвіюється, бо цей обладунок дає мені силу десяти тисяч людей».

Коли Ганіма вдивлялася в нього, Лето спробував відсахнутися і піти далі в бік покоїв Джессіки. Ганіма опиралася.

— Цей Золотий Шлях може виявитися не кращим за всі інші шляхи, — сказала вона.

Лето глянув на кам’яну долівку між ними, відчувши, що до Ганіми з новою силою повернулися сумніви.

— Я мушу це зробити, — сказав він.

— Алія одержима, — промовила вона. — Це може спіткати й нас. Можливо, це вже сталося, а ми могли цього не побачити.

— Ні, — він похитав головою і зустрівся з нею поглядом. — Алія опиралася. Це дало силу тим, хто був у неї всередині. Власна сила її подолала. Ми ж відважилися шукати всередині себе, щоб знайти древні мови й древню мудрість. Ми вже є поєднанням тих життів усередині нас. Не опираємося, рухаємося разом із ними. Цього я навчився від батька минулої ночі. Це саме те, чого я мав навчитися.

— Мій внутрішній батько нічого такого мені не казав.

— Ти слухала нашу матір. Те, що ми…

— Я майже пропала.

— Вона ще сильна в тобі? — Страх загострив його риси.

— Так… але тепер я думаю, що вона охороняє мене своєю любов’ю. Ти дуже добре дав їй відсіч. — І Ганіма подумала про відображену матір і сказала: — Тепер наша мати існує в мені в Алам аль-Митгаль, разом із іншими. Однак вона спробувала плід пекла. Тепер я можу без остраху слухати її. Стосовно ж інших…

— Так, — промовив він. — Я теж прислухався до батька. Але думаю, що насправді я дотримуюся порад діда, на честь якого я названий. Можливо, ім’я робить це простішим.

— І ти дістав пораду порозмовляти з нашою бабусею про Золотий Шлях?

Лето почекав, доки їх проминув слуга, що ніс кошик-тацю зі сніданком для леді Джессіки. За ним тягся сильний аромат прянощів.

— Вона живе в нас і у власному тілі, — сказав Лето. — Можемо порадитися з нею двічі.

— Я ні, — запротестувала Ганіма. — Я не відважуся на це ще раз.

— Тоді я.

— Я думала, ми погодилися, що вона повернулася до Сестринства.

— І справді. Бене Ґессерит на початку, власний витвір посередині й Бене Ґессерит у кінці. Пам’ятай, однак, що в ній тече кров Харконнена і що ця кров ближча їй, ніж нам, що вона зазнала форми внутрішнього співжиття, подібно до нас.

— Дуже поверхової форми, — промовила Ганіма. — І ти не відповів на моє питання.

— Не думаю, що я заговорю про Золотий Шлях.

— Я можу це зробити.

— Гані!

— Ми більше не потребуємо богів-Атрідів! Потребуємо місця для людства!

— Невже я колись заперечував це?

— Ні. — Вона глибоко вдихнула й відвела від нього очі. Слуги з передпокою поглядали на них, чули їхню суперечку, але не могли зрозуміти древніх слів.

— Ми мусимо це зробити, — сказав він. — Якщо ми не зуміємо діяти, то з таким же успіхом можемо впасти на наші ножі.

Він ужив фрименську фразу, що означала «увілляти нашу воду в цистерну племені».

Ганіма ще раз глянула на нього. Була змушена погодитися. Але почувалася пійманою в пастку, ув’язненою в надміру складній конструкції. Обоє знали, що день розплати чекає на них, хай би що там вони зробили. Ганіма знала це з певністю, підкріпленою даними, отриманими від пам’яті тих інших, хто жив у її душі, але тепер боялася тієї сили, яку вона передала іншим душам, користуючись даними з їхнього досвіду. Усі вони чаїлися в ній, наче гарпії, демони тіні, що чигали в засідці.

Усі, окрім матері, яка володіла тілесною силою і відмовилася від неї. Ганіма досі відчувала шок від тієї внутрішньої боротьби, знаючи, що пропала б, якби не вмовляння Лето.

Лето казав, що його Золотий Шлях виводить із цієї пастки. Якщо не брати до уваги набридливого розуміння, що він приховав частку свого видіння, вона могла лише прийняти його щирість. Він потребував її плідної креативності, щоб збагатити план.

— Нас випробовуватимуть, — промовив він, розуміючи, куди ведуть її сумніви.

— Але не з прянощами.

— Можливо, що й так. Напевне, у пустелі і у Випробуванні на одержимість.

— Ти ніколи не згадував про Випробування на одержимість! — дорікнула вона. — Це частина твого сну?

Йому пересохло в горлі, він спробував ковтнути слину, проклинаючи слово, яким видав себе.

— Так.

— То ми будемо… одержимими?

— Ні.

Вона подумала про Випробування — стародавнє фрименське обстеження, яке найчастіше закінчувалося огидною смертю. До того ж цей план мав ще й інші складнощі. Він довів би їх до краю, де людський розум не зміг би втримати рівноваги за найменшого поштовху, не збожеволівши при цьому.

Зрозумівши, в який бік рухаються її думки, Лето сказав:

— Сила притягає психотиків. Завжди. Саме цього ми й мусимо в собі уникати.

Досі вагаючись, вона сказала:

— Я не народжу наших дітей, Лето.

Він похитав головою, придушуючи внутрішні обмовки, перейшов до офіційно-королівської форми древньої мови.

— Сестро моя, я люблю тебе понад своє життя, та не в цій любові ніжність моїх бажань.

— Дуже добре, тож повернімося до іншої суперечки, перш ніж приєднаємося до бабусі. Ніж, устромлений в Алію, може розв’язати більшість наших проблем.

— Якщо ти віриш у це, то віриш, наче ми можемо ходити по болоті, не зоставляючи слідів, — відповів він. — Окрім того, хіба ж Алія дала комусь таку можливість?

— Є поголос про цього Джавіда.

— Невже Дункан має якісь ознаки того, що в нього ростуть роги?

Ганіма знизала плечима.

— Одна отрута, дві отрути.

Це була загальноприйнята наліпка, що відповідала королівському звичаю розподіляти своїх близьких на категорії згідно з їхньою загрозою твоїй персоні. Повсюдна ознака владик.

— Мусимо зробити це моїм способом, — промовив він.

— Інші способи можуть бути чистішими.

З її відповіді він зрозумів, що вона нарешті вгамувала сумніви та прийняла його план. Усвідомлення цього не зробило його щасливим. Він глянув на свої руки, питаючи себе, чи прилипне до них бруд.

Фарад’н крокував садом королівського палацу свого діда, спостерігаючи за скороченням своєї тіні відповідно до того, як сонце Салуси Секундус підіймалося до полудня. Йому довелося ступати дещо ширше, аби дотримати кроку високому башарові, що його супроводжував.

— Я маю сумніви, Тийканіку, — сказав він. — Ох, не можу заперечувати, що трон мене приваблює, але… — Він глибоко вдихнув. — У мене стільки інтересів…

Тийканік, щойно відбувши шалену суперечку з матір’ю Фарад’на, скоса зиркнув на принца, зауваживши, як зміцніло тіло юнака, коли він наблизився до свого вісімнадцятиліття. З кожним днем у ньому ставало дедалі менше Венсиції та дедалі більше старого Шаддама, який віддавав перевагу приватним заняттям перед королівськими обов’язками. За це, звичайно, врешті-решт заплатив втратою престолу. Став надто м’яким як для владаря.

— Ви мусите вибирати, — промовив Тийканік. — Ох, без сумніву, матимете час на деякі з ваших інтересів, проте…

Фарад’н прикусив верхню губу. Обов’язок тримав його тут, але він почувався засмученим. Радше волів би вирушити до скельного анклаву, де проводилися експерименти з піщаними форелями. Це тепер було проектом із величезним потенціалом: вирвати монополію на прянощі з рук Атрідів — і все може статися.

— Ти певний, що близнят… усунуть?

— Немає нічого цілковито певного, мій принце, але перспективи непогані.

Фарад’н стенув плечима. Убивство зоставалося реальністю королівського життя. У мові було повно витончених комбінацій, як можна усунути важливих персон. Завдяки одному слову можна було розрізнити: отрута в напої чи в їжі. Це не було приємною думкою. За всіма звітами, близнята були напрочуд цікавою парою.

— Ми мусили б перебратися на Арракіс? — спитав Фарад’н.

— Це було б найкращим рішенням, що перенесло б нас у точку максимального впливу.

Здавалося, наче Фарад’н хоче поставити ще якесь питання, але стримується. Тийканік міркував, що ж це може бути.

— Мене дещо турбує, Тийканіку, — сказав Фарад’н, коли вони обійшли живопліт і наблизилися до фонтана, оточеного гігантськими чорними трояндами. З-за живоплоту чутно було садівників, які його обріза`ли.

— Так? — заохотив Тийканік.

— Ця, гм, релігія, на яку ти навернувся…

— У цьому немає нічого дивного, мій принце, — відповів Тийканік, сподіваючись, що його голос звучатиме більш рішуче. — Ця релігія промовляє до воїна в мені. Це відповідна релігія для сардаукара.

Це принаймні було правдою.

— Тааак… Але моя мати, здається, дуже цим задоволена.

«Клята Венсиція, — подумав він. — Зробила свого сина підозріливим».

— Мене не хвилює те, що думає ваша мати, — сказав Тийканік. — Релігія є особистою справою кожного. Можливо, вона вбачає в цьому щось таке, що допоможе вам здобути престол.

— Такою була моя думка, — промовив Фарад’н.

«Аххх, який здогадливий хлопець», — подумав Тийканік і сказав:

— Розберіться самі в цій релігії, і відразу ж збагнете, чому я обрав її.

— Попри… проповіді Муад’Діба? Він, врешті-решт, був Атрідом.

— На це я можу сказати лише одне: незбагненні шляхи Господні.

— Зрозуміло. Скажи, Тийканіку, навіщо ти попросив мене про спільну прогулянку? Майже полудень, а ти зазвичай у такий час рушаєш в якесь місце за наказом моєї матері.

Тийканік зупинився біля кам’яної лави, що стояла навпроти фонтана й гігантських троянд позаду нього. Жебоніння води його заспокоїло, і він, зосередивши всю увагу на цьому плюскотінні, сказав:

— Мій принце, я зробив дещо таке, що може не сподобатися вашій матері.

І подумав: «Якщо він у це повірить, її клятий план спрацює». Тийканік майже сподівався, що план Венсиції провалиться. «Привезти сюди цього клятого Проповідника. Вона божевільна. А кошти!»

Поки Тийканік мовчав, чекаючи, Фарад’н спитав:

— Гаразд, Тийку, що ж ти зробив?

— Я доставив сюди онейроманта-практика, — відповів Тийканік.

Фарад’н кинув гострий погляд на свого співрозмовника. Деякі старші сардаукари забавлялися грою тлумачення снів, а популярність таких розваг особливо зросла після поразки, завданої їм «Найвищим Сновидцем», Муад’Дібом. Вони міркували, що завдяки чомусь, прихованому в снах, зможуть повернутися до потуги й слави. Але Тийканік завжди уникав цієї гри.

— Це звучить не у твоєму стилі, Тийку, — сказав Фарад’н.

— Тож я можу говорити лише про свою нову релігію, — відповів він, повертаючись до фонтана. Розмови про релігію були, звичайно, приводом, через який вони ризикнули притягти сюди Проповідника.

— Так, говори про цю релігію, — промовив Фарад’н.

— Як накажете, мій принце. — Він обернувся і глянув на свого юного владаря — втілення всіх мрій, що тепер зосередилися на шляхах, на які має ступити Дім Корріно. — Церква і держава, мій принце, навіть наукове мислення і віра, і ще більше — прогрес і традиція — усе це узгоджується з ученням Муад’Діба. Він учив, що немає непримиримих суперечностей, окрім як у людях та інколи у їхніх снах. У минулому відкривається майбутнє, і обидва вони є частками цілості.

Попри сумніви, яких він не міг розвіяти, ці слова справили враження на Фарад’на. Відчув нотку мимовільної щирості в голосі Тийканіка, наче той говорив усупереч внутрішньому примусу.

— Тому ти доставив сюди цього… тлумача снів?

— Так, мій принце. Можливо, ваш сон проникає крізь час. Ви повернете собі усвідомлення своєї внутрішньої сутності, розпізнавши Всесвіт як зв’язну цілісність. Ваші сни… так…

— Але ж я розповідав тобі про свої сни знічев’я, — запротестував Фарад’н. — Вони чудернацькі, нічого більше. Я ніколи не підозрював, що…

— Мій принце, ніщо з ваших дій не може бути неістотним.

— Це дуже лестить, Тийку. Ти справді віриш, що цей чоловік може зазирнути в серце великих таємниць?

— Так, мій принце.

— Тож хай моя мати буде невдоволена.

— Ви зустрінетесь із ним?

— Звичайно, якщо ти доставив його сюди, аби викликати невдоволення моєї матері.

«Він із мене кепкує?» — питав себе Тийканік. І сказав:

— Я мушу вас попередити, що старий носить маску. Це іксіанський пристрій, який дозволяє невидющим бачити шкірою.

— Він сліпий?

— Так, мій принце.

— Він знає, хто я?

— Я сказав йому, мій принце.

— Дуже добре. Тож ходімо до нього.

— Якщо мій принц почекає тут хвилинку, я приведу його до вас.

Фарад’н озирнувся довкола, усміхнувся. Сад і фонтан — місце, не гірше для цих дурощів за жодне інше.

— Ти розповів йому, що я бачив уві сні?

— Лише в загальних рисах, мій принце. Він попросить вас викласти все особисто.

— О, дуже добре. Почекаю тут. Веди цього чоловіка.

Фарад’н відвернувся і почув, що Тийканік швидко віддаляється. Угледів садівника, що працював одразу ж за живоплотом, маківку його голови в коричневій шапці, рух садових ножиць, що зблискували над зеленню. Цей рух діяв гіпнотично.

«Це заняття сном — безглузде, — подумав Фарад’н. — Погано, що Тийк зробив це, не порадившись зі мною. Дивно, що Тийк міг вдатися до релігії в його віці. А тепер ще й оці сни».

Тут він почув позаду кроки. Знайома впевнена хода Тийканіка і ще чиясь, важча. Фарад’н обернувся і глянув на тлумача снів, що наближався до нього. Іксіанська маска була чорним і легким серпанком, що повністю закривав обличчя від чола до підборіддя. У масці не було жодних отворів для очей. Якщо вірити іксіанським хвастощам, уся ця маска була одним оком.

Тийканік зупинився за два кроки від Фарад’на, але замаскований старець наблизився до нього на відстань, меншу за крок.

— Це тлумач снів, — промовив Тийканік.

Фарад’н кивнув.

Замаскований старець закашлявся, чи то глибоко відхаркуючи, чи то намагаючись видобути щось зі шлунка.

Фарад’н відчув сильний прокислий запах прянощів, яким тхнуло від старого. Він ішов од довгої сірої одежі, що закривала його постать.

— Ця маска справді є частиною твого тіла? — спитав Фарад’н, розуміючи, що намагається відтягнути розмову про сни.

— Лише тоді, коли я її ношу, — сказав старий. Його голос був дещо гугнявим, з легким натяком на фрименський акцент. — Ваш сон, — промовив він. — Розкажіть мені про нього.

Фарад’н стенув плечима. Чом би й ні? Саме для цього Тийк і привів старого. Чи не так? Фарад’на охопили сумніви, і він сказав:

— Ти справді онейромант-практик?

— Я прийшов сюди витлумачити ваш сон, вельможний пане.

Фарад’н знову стенув плечима. Ця постать у масці дратувала його, і він глянув на Тийканіка, що залишався на своєму місці, склавши руки і вдивляючись у фонтан.

— Тож ваш сон, — вів далі старий.

Фарад’н глибоко вдихнув і почав розповідати сон. Коли вже втягнувся, йому легше було говорити. Розказував про воду, що випливала з колодязя, про світи, у яких атоми танцювали в його голові, про змію, що перетворилася на піщаного черва та вибухнула в хмарі пилу. Кажучи про змію, здивовано зауважив, що це вимагало неабиякого зусилля. Його стримувала жахлива нехіть, і це його лютило.

Коли Фарад’н нарешті замовк, старий стояв мовчки. Чорна серпанкова маска легко рухалася разом із його диханням. Фарад’н чекав. І далі панувала тиша.

Тоді Фарад’н спитав:

— Ти збираєшся витлумачити мій сон?

— Я вже його витлумачив, — відповів той, а його голос, здавалося, йшов звідкись здалеку.

— Ну і? — Фарад’н помітив, що промовив це пискливо. Це підказало йому, яке напруження викликав у нього сон.

Попри те, старий і далі мовчав.

— Тож скажи мені! — у його інтонації відчувався виразний гнів.

— Я сказав, що витлумачив, — промовив старий. — Я не брався викладати вам своє тлумачення.

Це роздратувало навіть завжди незворушного Тийканіка, тож він опустив руки, стиснувши їх у кулаки.

— Що? — процідив він крізь зуби.

— Я не обіцяв розкривати вам своє тлумачення, — сказав старий.

— Ти хочеш вищої плати? — спитав Фарад’н.

— Я не просив плати, коли мене доставляли сюди. — Нотка холодної гордості в цій відповіді пом’якшила гнів Фарад’на. Хай там як, це відважний старий. Він повинен був знати, що непокора тягне за собою смерть.

— Дозвольте мені, мій принце, — озвався Тийканік, випередивши Фарад’на. І запитав: — Ти скажеш нам, чому не розкриєш свого тлумачення?

— Авжеж. Сон розповів мені, що пояснення цих речей не мало б сенсу.

Фарад’н не міг стриматися:

— Тобто ти хочеш сказати, що я вже знаю значення мого сну?

— Можливо, що й знаєте, мілорде, але не в цьому суть.

Тийканік рушив з місця і став позаду Фарад’на. Обидва глянули на старого.

— Поясни, — сказав Тийканік.

— Справді, — промовив Фарад’н.

— Якби я став говорити про ваш сон, пояснюючи ці справи води й пилу, змій і червів, аналізував атоми, які танцювали у вашій голові, як вони танцюють у моїй… ах, вельможний пане, мої слова лише спантеличили б вас, і ви вперто доводили б їхню незрозумілість.

— Боїшся, що твої слова можуть мене розгнівати? — зажадав Фарад’н.

— Мілорде! Ви вже розгнівані.

— Чи це тому, що ти нам не довіряєш? — спитав Тийканік.

— Це дуже близько до правди, мілорде. Я не довіряю жодному з вас із тієї простої причини, що ви й самі собі не довіряєте.

— Ти підійшов небезпечно близько до краю, — сказав Тийканік. — Людей убивали й за менш образливу поведінку, ніж твоя.

Фарад’н кивнув головою і сказав:

— Не змушуй мене гніватися.

— Фатальні наслідки гніву людей із Дому Корріно добре відомі, мілорде та владарю Салуси Секундус, — промовив старий.

Тийканік поклав руку Фарад’нові на плече, стримуючи його, і сказав:

— Ти намагаєшся спровокувати нас убити тебе?

Фарад’н про це не подумав. Відчув холод, задумавшись, що може означати така поведінка. Чи цей старий, що називав себе Проповідником… чи був він чимось більшим, ніж здавався? Якими можуть бути наслідки його смерті? Мученики можуть виявитися небезпечними створіннями.

— Сумніваюся, що ви мене вб’єте, хоч би що я сказав, — відповів Проповідник. — Думаю, ти знаєш мою цінність, башаре, а твій принц тепер про неї здогадується.

— Ти категорично не хочеш витлумачити цей сон? — спитав Тийканік.

— Я вже його витлумачив.

— І не розкриєш нам того, що в ньому побачив?

— Ви мене звинувачуєте, мілорде?

— Яку цінність ти можеш мати для мене? — спитав Фарад’н.

Проповідник простяг праву руку.

— Якби я тільки махнув цією рукою, до мене прийшов би Дункан Айдаго й виконав би кожен мій наказ.

— Що це за дурні хвастощі? — спитав Фарад’н.

Але Тийканік хитнув головою, згадуючи свою суперечку з Венсицією.

— Мій принце, це може бути правдою, — промовив він. — Проповідник має багатьох послідовників на Дюні.

— Чому ти не сказав мені, що він звідти? — спитав Фарад’н.

Перш ніж Тийканік зумів відповісти, Проповідник звернувся до Фарад’на:

— Мілорде, ви не повинні почуватися винним через Арракіс. Ви — лише витвір вашого часу. Це виправдання, до якого може вдатися кожен, обтяжений почуттям провини.

— Провини! — обурився Фарад’н.

Проповідник лише стенув плечима.

На подив, це змусило Фарад’на перейти від обурення до веселощів. Він засміявся, відкинувши голову назад, що здивувало Тийканіка. Тоді сказав:

— Ти мені сподобався, Проповіднику.

— Це мене тішить, принце, — промовив старий.

Вгамовуючи сміх, Фарад’н сказав:

— Ми знайдемо тобі помешкання в палаці. Будеш моїм офіційним тлумачем снів, навіть якщо не передаси мені жодного слова тлумачення. Можеш розповісти мені про Дюну. Я дуже цікавлюся цим місцем.

— Не можу цього зробити, принце.

Знову спалахнув гнів. Фарад’н глянув на чорну маску.

— Чому ж це, прошу сказати?

— Мій принце, — промовив Тийканік, торкаючись плеча Фарад’на.

— Що таке, Тийканіку?

— Ми привезли його сюди, зв’язані умовою Гільдії. Він має повернутися на Дюну.

— Мене викликали назад на Арракіс, — сказав Проповідник.

— Хто тебе викликав?

— Влада, сильніша від вашої, принце.

Фарад’н запитально глянув на Тийканіка.

— Він шпигун Атрідів?

— Не схоже, мій принце. Алія призначила ціну за його голову.

— Якщо це не Атріди, то хто ж тебе викликає?

— Влада більша, ніж Атріди.

Фарад’н не стримав сміху. Це лише містичні нісенітниці. Як міг Тийканік дати ввести себе в оману таким? Проповідника викликали, найімовірніше, уві сні. А яке значення мали сни?

— Це марнування часу, Тийку, — сказав Фарад’н. — Навіщо ти втягнув мене в цей… фарс?

— Бо в цьому подвійна цінність, мій принце, — відповів Тийканік. — Цей тлумач снів пообіцяв мені доставити сюди Дункана Айдаго як агента Дому Корріно. Усе, чого він просив, — це зустрітися з вами й витлумачити ваш сон. «Принаймні так він сказав Венсиції», — подумки додав Тийканік. Башара затопила нова хвиля сумнівів.

— Чому мій сон такий важливий для тебе, старче? — спитав Фарад’н.

— Ваш сон сповістив мене, що великі події прямують до логічного завершення, — відказав Проповідник. — Я мушу прискорити своє повернення.

Фарад’н насмішкувато сказав:

— І зостанешся незбагненним, не давши мені жодної поради.

— Порада, принце, — небезпечний товар. Але я зважуся на кілька слів, які ви можете прийняти за пораду так, як вам буде завгодно.

— З усією можливою вдячністю, — сказав Фарад’н.

Закрите маскою обличчя Проповідника застигло перед Фарад’ном.

— Уряди можуть здійматися і падати з причин, які здаються неістотними, принце. Через такі дрібні події! Суперечка між двома жінками… куди дме вітер певного дня… чхання, кашель, довжина вбрання чи випадкове зіткнення піщинки з оком придворного. Не завжди величні задуми імперських міністрів диктують перебіг історії, і не обов’язково священницька повага змушує руки Божі рухатися.

Фарад’на глибоко вразили ці слова, і він не міг збагнути своїх емоцій.

Натомість увагу Тийканіка привернула одна фраза. Чому цей Проповідник заговорив про одяг? Думки Тийканіка зосередилися на імперському вбранні, посланому близнятам-Атрідам, та на тиграх, навчених нападати. Може, цей старий висловив тонке попередження? Чи багато він знав?

— А в чому ж порада? — спитав Тийканік.

— Щоб досягти успіху, — сказав Проповідник, — ви мусите звузити свою стратегію, звівши її до точки застосування. Де застосовують стратегію? У конкретному місці і з думкою про конкретних людей. Але навіть при найретельнішому задумі, спланованому похвилинно, вашої уваги уникне якась дрібна, начебто незначуща деталь. Чи може ваша стратегія, принце, зменшитися до рівня амбіцій дружини губернатора?

Тийканік перебив його холодним тоном:

— Чого ти торочиш про стратегію, Проповіднику? Що, на твою думку, матиме з цього мій принц?

— Його виховали в прагненні трону, — сказав Проповідник. — Я зичу йому удачі, але він потребуватиме чогось більшого, ніж удача.

— Це небезпечні слова, — промовив Фарад’н. — Як ти на них насмілився?

— Амбіції зазвичай не розвіюються під впливом реальності, — відповів Проповідник. — Я насмілююсь на ці слова, бо ви стоїте на роздоріжжі. Ви можете стати гідним найвищого подиву. Але зараз вас оточують ті, хто не шукає моральної правомірності, радники, орієнтовані лише на стратегію. Ви молодий, сильний та дужий, але вам бракує достатнього вишколу, завдяки якому ваш характер зміг би розвиватися. Це сумно, бо ви маєте слабкості, обсяг яких я вже описав.

— Що ти маєш на увазі? — зажадав Тийканік.

— Пильнуй за словами, — сказав Фарад’н. — Що це за слабкість?

— Ви ніколи не задумувалися над тим, якому типу суспільства віддали б перевагу, — відказав Проповідник. — Не обмірковували надій своїх підданих. Навіть обшир імперії, якої ви добиваєтесь, займає небагато місця у вашій уяві.

Він повернув своє замасковане обличчя до Тийканіка.

— Ваше око привертає влада, а не тонкощі її використання та її ризики. Тому ваше майбутнє наповнене речами, що оголошені як невідомі: жіночими суперечками, кашлем і вітряними днями. Як створити епоху, якщо неможливо розгледіти всі деталі? Ваш потужний розум не служитиме вам. Ось у чому ваша слабкість.

Фарад’н довго придивлявся до старого, обмірковуючи глибші наслідки таких думок, впертість у обстоюванні таких дискредитованих концепцій. Моральність! Громадські цілі! Це були міфи, які слід відкинути разом із переконанням про висхідний характер еволюційного руху.

— Що ж, достатньо слів, — сказав Тийканік. — Що з умовленою ціною, Проповіднику?

— Дункан Айдаго ваш, — відповів Проповідник. — Подбайте, щоб належно його використати. Це безцінний скарб.

— О, ми маємо для нього відповідну місію, — промовив Тийканік. Глянув на Фарад’на. — Після вашого від’їзду, мій принце?

— Надішли йому пакет, доки я не передумав, — сказав Фарад’н. Тоді додав, глянувши на Тийканіка: — Мені не подобається, як ти мене використав, Тийку.

— Вибачте йому, принце, — озвався Проповідник. — Ваш вірний башар чинить Божу волю, хоч сам цього не знає.

Вклонившись, Проповідник відійшов, а Тийканік поспішив, щоб відвести його.

Фарад’н дивився, як вони віддаляються, і думав: «Мушу розглянути релігію, яку прийняв Тийк. — І сумно всміхнувся. — Який тлумач снів! Але що з того? Мій сон не мав жодної ваги».

— Було б краще, якби я ніколи не став імператором, — промовив Лето. — О, це не означає, що я припустився помилки батька й зазирнув у майбутнє крізь шкельце прянощів. Я кажу це з егоїзму. Ми з сестрою вкрай потребуємо часу, щоб мати змогу навчитися жити з тим, чим ми є.

Він замовк, запитально дивлячись на леді Джессіку. Продекламував свою партію, як вони домовилися з Ганімою. Якою буде реакція їхньої бабусі?

Джессіка пильно розглядала свого онука при неяскравому світлі світлокулі, що осявала її помешкання в січі Табр. Був лише початок ранку другого її дня перебування тут, і вона вже дістала тривожну звістку, що близнята провели безсонну ніч за межами січі. Що ж вони робили? Вона погано спала й відчувала, що кислоти втоми вимагають, аби вона спустилася з того гіперрівня, на якому залишалася впродовж усього напруженого часу, почавши з вирішального показу в космопорту. То була січ її нічних кошмарів, але за її стінами — не та пустеля, яку вона пам’ятала. Звідки взялися всі ці квіти? А повітря довкола було надто вологим. Молодь не дотримувалася суворо дистикостової дисципліни.

— І чому, дитино, ти потребуєш часу, аби вивчити себе? — спитала вона.

Він легко хитнув головою, знаючи, що це дивний жест таємного дорослого, схованого в дитячому тілі, та нагадуючи собі, що він мусить вивести бабусю з рівноваги.

— По-перше, я не дитина. Ох… — він торкнувся грудей. — Це дитяче тіло, безсумнівно. Але я не дитина.

Джессіка прикусила верхню губу, не зважаючи на те, що видала цим себе. Її Герцог, від смерті якого на цій клятій планеті минуло стільки літ, сміявся з неї, коли вона так робила. «Це твоя єдина нестримна реакція, — так він називав те прикушування губи. — Вона каже мені, що ти стурбована, а я мушу поцілувати ці губи, щоб заспокоїти їхнє тремтіння».

А зараз її онук, що мав ім’я її Герцога, вразив її в самісіньке серце, усміхнувшись і сказавши:

— Ви занепокоєні. Це виказує тремтіння ваших губ.

Їй знадобилася найглибша дисципліна бене-ґессеритського вишколу, аби повернути видимість спокою. Їй це вдалося:

— Ти глузуєш з мене?

— Глузувати з вас? Нізащо. Але я мушу пояснити, як сильно ми відрізняємося. Дозвольте я нагадаю вам давню січову оргію, коли Превелебна Мати віддала вам свої життя і пам’ять. Вона налаштувалася на вас і дала вам цей… цей довгий ланцюг, кожна ланка якого — окрема особистість. Тож ви дещо знаєте про те, що переживаємо ми з Ганімою.

— А Алія? — спитала Джессіка, випробовуючи його.

— Ви не розмовляли про це з Гані?

— Я хочу поговорити про це з тобою.

— Дуже добре. Алія відкинула те, чим була, і стала тим, чого найбільше боялася. Внутрішнє минуле не може бути витіснене в несвідоме. Це небезпечно для кожної людини, але для нас, переднароджених, це гірше за смерть. І це все, що я скажу про Алію.

— Отже, ти не дитина, — промовила Джессіка.

— Мені мільйони літ. Це вимагає регулювання, до якого люди ніколи раніше не вдавалися.

Джессіка кивнула, тепер спокійніша й значно обережніша, ніж із Ганімою. А де ж Ганіма? Чому Лето прийшов сюди сам?

— Ну, бабусю, — озвався він, — то хто ж ми? Гидь чи надія Атрідів?

Джессіка проігнорувала його питання.

— Де твоя сестра?

— Відволікає Алію, щоб вона нам не завадила. Так треба. Але Гані не сказала б вам нічого, крім того, що сказав я. Хіба ви не помітили цього вчора?

— Те, що я помітила вчора, — моя справа. Що це за лепетання про Гидь?

— Лепетання? Не вдавайтеся зі мною до свого бене-ґессеритського жаргону, бабусю. Поверну його вам слово за словом, черпаючи просто з вашої пам’яті. Я хочу чогось більшого, ніж тремтіння ваших губ.

Джессіка струснула головою, відчуваючи холод цієї… особи, у жилах якої текла її кров. Внутрішні ресурси, які Лето мав у своєму розпорядженні, пантеличили її. Вона спробувала підлаштуватися до його тону й спитала:

— Що ти знаєш про мої наміри?

Він пирхнув.

— Ви не мусите питати, чи не повторив я батькової помилки. Я не заглядав за межі нашого саду часу, принаймні нічого там не шукав. Залишмо абсолютне знання про майбутнє тим моментам déjà vu, яких зазнає кожна людина. Я знаю пастку передзнання. Життя мого батька розповіло мені те, що я мусив дізнатися. Ні, бабусю, повністю збагнути майбутнє — це означає бути повністю ув’язненим у цьому майбутньому. Сучасне стає майбутнім. Я потребую більшої свободи.

Джессіка відчула, як її язик здригається від непромовлених слів. Як могла вона відповісти йому чимось, чого він ще не знав? Це жахливо! Він — це я! Він — мій коханий Лето! Ця думка вразила її. Якусь мить вона міркувала, чи ця дитяча маска не може опасти, відкривши дорогі риси, і воскресити… Ні!

Лето нахилив голову набік і підвів очі, пильно придивляючись до неї. Так, урешті-решт, нею можна було маніпулювати. Він сказав:

— Коли ви думаєте про передзнання, — сподіваюся, що робите це рідко, — то, ймовірно, не відрізняєтеся від інших. Більшість людей уявляє, як добре було б знати завтрашній курс цін на китове хутро. Або чи правитимуть знову Харконнени своєю родовою планетою Ґ’єді Прайм? Але ж, звичайно, ми знаємо Харконненів і без передзнання, правда, бабусю?

Вона не дала піймати себе на цю приманку. Звісно, він знав, що в жилах його предків текла проклята кров Харконненів.

— Хто такий Харконнен? — спитав він, намагаючись її спровокувати. — Хто такий Звір Раббан? Один із нас, так? Але я збився з теми. Я кажу про популярний міф передзнання: абсолютне знання майбутнього. Усе! Які маєтки можна здобути — і втратити, маючи це абсолютне знання, так? Поспільство в це вірить. Люди вважають, що коли трохи знання — це добре, то більше мусить бути ще кращим. Як чудово! А якщо передаси комусь із них повний сценарій життя, незмінний діалог аж до моменту смерті, — яким пекельним дарунком це стало б. Яка ж це суцільна нудьга! Щомиті відтворювати те, що точно знаєш. Без відхилень. Знати кожну відповідь, кожен вислів — знову й знову, знову й знову…

Лето струснув головою.

— Незнання має свої переваги. Світ, за який я молюся, — це Всесвіт несподіванок!

Це була довга промова, а Джессіка, слухаючи її, дивувалася, як сильно в його манерах та інтонаціях відлунював його батько — її втрачений син. Навіть його ідеї: таке міг висловити Пол.

— Ти нагадуєш мені свого батька, — сказала вона.

— Це завдає вам болю?

— Якоюсь мірою, проте добре знати, що він живе в тобі.

— Наскільки мало ви розумієте, як він живе в мені.

Його тон здався Джессіці спокійним, але напоєним гіркотою. Вона підняла підборіддя, щоб прямо глянути на нього.

— Або ж як у мені живе ваш Герцог, — продовжував Лето. — Бабусю, Ганіма — це ви! Вона є вами настільки, що ваше життя не містить для неї жодної таємниці, аж до моменту, коли ви народили нашого батька. І мене! Який же я каталог тілесних спогадів. Бувають хвилини, коли це надто складно витримати. Ви прийшли судити нас? Ви прийшли судити Алію? Краще ми осудимо вас!

Джессіка змушувала себе сказати щось у відповідь, та не дібрала слів. Що він робить? Чому так підкреслює свою відмінність? Домагається відторгнення? Чи досяг він стану Алії — Гиді?

— Це вас турбує, — сказав він.

— Це мене турбує. — Вона дозволила собі знічев’я стенути плечима. — Так, це мене турбує з причин, які ти аж надто добре знаєш. Я не сумніваюся, що ти переглянув мій бене-ґессеритський вишкіл. Ганіма зізналася в цьому. Знаю, що й Алія… це зробила. Ти знаєш наслідки своєї відмінності.

Він глянув на неї з тривожною пильністю.

— Ми майже не лягали на цей курс — із вами, — сказав він, а в його голосі відчувалася її власна втома. — Знаємо тремтіння ваших губ, як знав його ваш коханий. Усі альковні пестощі, усі ніжні слова, які він шепотів вам, можемо прикликати за власним бажанням. Без сумніву, ви прийняли це розумом. Але попереджаю вас, що цього не досить. Якщо хтось із нас стане Гиддю, то це може бути вашим витвором! Чи мого батька… чи матері! Вашого Герцога! Кожен із вас може оволодіти нами, зробивши одержимими, — з тим самим наслідком.

Джессіка відчула жар у грудях, вологу в очах.

— Лето… — насилу промовила вона, нарешті дозволивши собі назвати його на ім’я. Це завдало їй меншого болю, ніж вона очікувала. Змусила себе продовжити. — Чого ти від мене хочеш?

— Я хотів би навчати свою бабусю.

— Чого навчати?

— Минулої ночі ми з Гані грали ролі батька-матері, дійшли майже до самознищення, але й багато чого навчилися. Є речі, які можна знати, усвідомлюючи наслідки. Діяння можна передбачити. Алія — тепер я це знаю — змовляється, намірившись викрасти вас.

Джессіка кліпнула очима, вражена раптовим звинуваченням. Добре знала цей трюк і сама не раз до нього вдавалася: налаштуй когось на певний ряд міркувань, а тоді шокуй його аргументом з іншого ряду. Вона різко вдихнула, щоб отямитися.

— Я знаю, що робить Алія, ким вона є, але…

— Бабусю, пожалійте її. Прислухайтеся до свого серця і розуму. Ви вже раніше це робили. Ви становите загрозу, а вона хоче Імперії для себе. Принаймні те, чим вона стала, саме цього хоче.

— Як мені знати, чи це мені не каже чергова Гидь?

Він знизав плечима.

— Саме тут має втрутитися ваше серце. Ми з Гані знаємо, як сталося її падіння. Нелегко пристосуватися до гамору цього внутрішнього натовпу. Придуши їхні его — і повертатимуться юрбою щоразу, коли викликаєш пам’ять. Одного дня, — він ковтнув слину, щоб позбутися сухості в горлі, — хтось сильний із цієї внутрішньої зграї вирішує, що час уже ділити з тобою тіло.

— І нічого не можна зробити? — спитала вона, хоча й боялася відповіді.

— Ми віримо, що є щось… так. Нам не можна піддатися прянощам, це найважливіше. І ми не повинні цілковито придушувати минуле. Мусимо його використовувати, зробити з нього амальгаму. Остаточно змішаємо їх у собі. Не будемо вже первісними особистостями, — але й не будемо одержимими.

— Ти казав про змову з наміром викрасти мене.

— Це очевидно. Венсиція має амбіції стосовно свого сина. Алія має власні амбіції, і…

— Алія і Фарад’н?

— Нема явної вказівки, — сказав він. — Проте Алія та Венсиція ідуть тепер паралельними курсами. Венсиція має сестру в домі Алії. Нічого простішого, ніж вислати звістку…

— Ти знаєш про цю звістку?

— Так само певно, наче б я її бачив і прочитав кожне слово.

— Але ти її не бачив?

— Нема потреби. Достатньо знати, що всі Атріди зібралися разом на Арракісі. Уся вода в одній цистерні. — Він жестом обвів усю планету.

— Дім Корріно не посмів би напасти на нас тут!

— Алія мала б користь із того, що вони так зроблять.

Глузлива нотка в його голосі спровокувала її.

— Я не буду підопічною власного онука! — сказала вона.

— Прокляття, жінко, перестань думати про мене як про свого онука! Подумай про мене як про свого Герцога Лето. — Тон і вираз обличчя, навіть раптовий жест руки були настільки точними, що вона розгублено замовкла.

Сухим холодним голосом Лето сказав:

— Я намагався підготувати вас. Дозвольте мені принаймні це.

— Навіщо Алії викрадати мене?

— Щоб звинуватити у цьому Дім Корріно, звичайно ж.

— Я не вірю в це! Навіть для неї це було б… жахливим! Надто небезпечним! Як вона могла б зробити це без… Я не можу в це повірити!

— Повірите, коли це станеться. Ахх, бабусю, ми з Гані підслухали це всередині себе й знаємо… Це лише самозбереження. Як нам інакше здогадатися про помилки довкола нас?

— Я ні на хвилину не припускаю, що викрадення є часткою плану А…

— Підземні боги! Як ви, бене-ґессеритка, можете бути настільки нездогадливою? Уся Імперія підозрює, навіщо ви тут. Усі пропагандисти Венсиції готові вас дискредитувати. Алія не може дочекатися, коли це станеться. Якщо ви зникнете, Дім Атрідів може зазнати смертельного удару.

— А про що підозрює вся Імперія?

Вона відміряла ці слова так холодно, наскільки це можливо, знаючи, що не здатна сколихнути цю недитину жодною хитрістю Голосу.

— Леді Джессіка планує схрестити між собою цих близнят! — прохрипів він. — Саме цього хоче Сестринство. Кровозмішання!

Джессіка кліпнула очима.

— Марний поголос. — Вона ковтнула слину. — Бене Ґессерит не дозволить, щоб така дика чутка шаліла в Імперії. Ми все ще маємо певний вплив. Пам’ятай це.

— Поголос? Який поголос? Ви, напевне, припускали можливість поєднання нас шлюбом. — Щойно вона почала говорити, він хитнув головою. — Не заперечуйте. Якби ми пройшли період дозрівання спільно, у тому ж домі, що й ви, то ваш вплив став би нічим іншим, як ганчіркою, якщо нею махати перед піщаним хробаком.

— Ти справді вважаєш нас настільки дурними? — спитала Джессіка.

— Справді. Ваше Сестринство — не що інше, як гурт клятих дурних старих бабів, які не можуть ні про що думати, окрім своєї дорогоцінної розплідної програми! Ми з Гані знаємо, який важіль вони мають. Чи ви вважаєте нас настільки дурними?

— Важіль?

— Вони знають, що ви з Харконненів! Це значиться в їхніх розплідних записах: Джессіка, народжена Танідією Нерус від барона Владіміра Харконнена. Цей запис, випадково опублікований, зруйнував би вашу…

— Ти думаєш, що Сестринство вдалося б до шантажу?

— Я це достеменно знаю. Ох, вони покрили цей замір солоденькою оболонкою. Наказали вам дослідити поголос про вашу доньку. Підживили вашу цікавість і ваші страхи. Вдалися до вашого почуття відповідальності, роздмухали почуття провини через вашу втечу на Каладан. І дали вам шанс врятувати онуків.

Джессіка могла лише мовчки дивитися на нього. Він наче підслухав емоційні зустрічі з її Прокторами в Сестринстві. Вона почувалася цілковито переможеною його словами, а зараз почала приймати можливість того, що його твердження про сплановане Алією викрадення є правдивим.

— Бачите, бабусю, я маю прийняти складне рішення, — промовив він. — Чи повинен я піти за містикою Атрідів? Жити для моїх підданих… і померти заради них? Чи вибрати інший шлях, який дав би змогу мені жити тисячі літ?

Джессіка мимоволі відсахнулася. Ці слова, вимовлені таким легким тоном, торкнулися теми, яку Бене Ґессерит вважали немислимою. Багато Превелебних Матерів могли піти цим шляхом… або спробувати. Маніпуляції внутрішньою хімією організму були доступними для втаємничених Сестринства. Але, якщо хтось це зробить, раніше чи пізніше спробують усі. Такого нагромадження непіддатливих впливу часу жінок неможливо буде приховати. Вони напевно знали, що такий шлях привів би їх до знищення. Люди короткого життя обернулися б проти них. Ні — це немислимо.

— Мені не подобається хід твоїх думок, — сказала вона.

— Ви не розумієте моїх думок, — відповів він. — Ми з Гані… — Він струснув головою. — Алія тримала цю можливість у руках, але відкинула її.

— Ти певний цього? Я вже вислала звістку Сестринству, що Алія практикує немислиме. Глянь на неї! Не постарішала й на день, відколи я востаннє…

— О, це! — Він відмахнувся від бене-ґессеритської тілесної рівноваги рухом руки. — Я кажу про дещо інше: досконалість далеко за межами того, що коли-небудь осягнуло людство.

Джессіка мовчала, вражена тим, як легко він видобув із неї її відкриття. Безперечно, він знав, що така звістка є смертним вироком Алії. Незважаючи на те, як він змінив слова, міг мати на увазі лише скоєння того злочину. Невже не розумів небезпеки своїх слів?

— Ти мусиш пояснити, — врешті-решт промовила вона.

— Як? — спитав він. — Якщо ви не розумієте, що Час не є тим, чим здається, не варто навіть починати пояснювати. Мій батько підозрював це. Стояв на краю розуміння, але відступив. Тепер це справа Гані й моя.

— Я вимагаю від тебе пояснення, — сказала Джессіка й торкнулася отруєної голки, яку тримала під складкою одежі. То був ґом джаббар, такий смертоносний, що навіть найменший укол убив би його за кілька секунд. І подумала: «Він перестерігав мене, що, можливо, я буду змушена його використати». Через цю думку м’язи її рук затремтіли. Була вдячна, що може сховати руки у складках одягу.

— Добре, — зітхнув він. — Перше щодо Часу: нема різниці між десятком тисяч літ і одним роком; нема різниці між сотнею тисяч літ і одним серцебиттям. Нема різниці. Це перший факт стосовно Часу. І другий факт: увесь Усесвіт зі всім своїм часом міститься в мені.

— Що це за маячня? — різко спитала вона.

— Ви так вважаєте? Не розумієте. Я спробую пояснити інакше. — Для ілюстрації він здійняв праву руку й пересував її, говорячи: — Ми йдемо вперед, ми повертаємось.

— Ці слова нічого не пояснюють!

— Правда, — сказав він. — Існують речі, які неможливо пояснити словами. Ви мусите збагнути їх з досвіду, без слів. Але ви не готові до такого переживання, так само як дивитесь на мене й не бачите мене.

— Але ж… Я дивлюся просто на тебе. Очевидно, що бачу тебе! — Вона пильно глянула на нього. Його слова віддзеркалювали те, що вона вивчила в школах Бене Ґессерит про дзен-сунітський Кодекс: гра слів, що має скаламутити розуміння філософії.

— Певні речі трапляються поза вашим контролем, — сказав він.

— Як же це пояснює цю… цю досконалість, що так далеко виходить за межі досвіду інших людей?

Він кивнув.

— Якщо відтягувати настання старості чи смерті завдяки вживанню меланжу або ж завдяки вивченій регуляції тілесної рівноваги, якої слушно остерігається Бене Ґессерит, то таке відтягування спричиняє лише ілюзію контролю. Незалежно від того, йдеш ти крізь січ повільно чи швидко, однаково її проминаєш. І цей плин часу відчувається внутрішньо.

— Чого ти так жонглюєш словами? Я з’їла зуби мудрості на таких нісенітницях задовго ще до народження твого батька.

— Бо в тебе виросли лише зуби, — відповів він.

— Слова! Самі слова!

— Ах, ви дуже близькі!

— Ха!

— Бабусю?

— Так?

Він довгий час мовчав. Тоді промовив:

— Бачите? Усе ще можете реагувати по-давньому. — Він усміхнувся їй. — Але не бачите тіней. Я тут. — Знову посміхнувся. — Мій батько дуже наблизився до цього. Доки жив, був живим, але коли помер, то провалив смерть.

— Про що ти кажеш?

— Покажіть мені його тіло!

— Думаєш, що цей Проповідник…

— Можливо, але, навіть якщо так, це не його тіло.

— Ти нічого не пояснив, — звинуватила вона.

— Як я і попереджав вас.

— То чому ж…

— Ви питали. Вам слід було показати. А зараз повернімося до Алії та її плану викрадення…

— Ти плануєш немислиме? — зажадала вона, тримаючи напоготові схований під одягом ґом джаббар.

— Ви маєте стати її катом? — спитав він зловісно лагідним голосом. Вказав пальцем на її сховану під одягом руку. — Думаєте, вона дозволить вам це використати? Думаєте, я вам це дозволю?

Джессіці клубок став у горлі.

— У відповідь на ваше питання, — сказав він. — Я не планую немислимого. Я не настільки дурний. Але ви мене вразили. Ви насмілилися судити Алію. Очевидно, що вона зламала дорогоцінну заповідь Бене Ґессерит. А чого ж ви сподівались? Ви втекли від неї, залишивши її тут королевою без титулу. Зі всією цією потугою! А самі втекли назад на Каладан гоїти сердечні рани в обіймах Ґурні. Гаразд. Але хто ви такі, щоб судити Алію?

— Кажу тобі, що не доз…

— Ох, замовкніть! — Він з огидою відвів від неї погляд. Але його слова були промовлені спеціальним бене-ґессеритським способом — наказовим Голосом. Це змусило її замовкнути так, наче хтось заткнув їй рота кляпом. «Хто знав би, як вразити мене Голосом краще, ніж він?» — подумала вона. Це був пом’якшувальний аргумент, що полегшив її біль. Вона так часто вживала Голос проти інших і не сподівалася, що й сама піддасться його впливу… ніколи більше… ніколи від її шкільних днів, коли…

Від відвернувся від неї.

— Даруйте. Я просто знаю, якої сліпої реакції можна сподіватися від вас, коли…

— Сліпої? Від мене? — Це обурило її більше, ніж те, як майстерно використав він Голос проти неї.

— Від вас, — промовив він. — Сліпої. Якщо у вас взагалі зосталася якась чесність, ви розпізнаєте власні реакції. Я називаю вас на ім’я, а ви кажете «Так». Я зав’язую вам язик. Я озвучую всі ваші бене-ґессеритські міфи. Гляньте всередину, як вас навчено. Це принаймні те, що ви можете зробити для своєї…

— Як ти смієш! Що ти знаєш про… — Її голос затих. Очевидно, він знав!

— Гляньте всередину, кажу! — Його голос був владним.

І знову його голос поневолив її. Усі її чуття заніміли, дихання прискорилося. Тут, поза свідомістю, з калатанням чаїлося серце, вона задихалася… Раптом усвідомила, що прискорене дихання і калатання серця не були прихованими, не були стримувані її бене-ґессеритським контролем. Через шок від розуміння цього її очі розширилися. Відчула, що її тіло підкорилося чужому наказові. Вона поволі повернула собі рівновагу, але розуміння зосталося. Ця недитина впродовж усієї їхньої розмови грала на ній, як на доброму інструменті.

— Тепер ви знаєте, як глибоко закладені у вас рефлекси, вироблені вашим дорогоцінним Бене Ґессерит.

Вона могла лише кивнути головою. Її віра в слова лежала в руїнах. Лето змусив її глянути просто в обличчя її фізичному всесвіту, і вона вражено відсахнулася, а її думки побігли тором нової свідомості. «Покажи мені його тіло!» Він показав її власне тіло так, наче вона була новонародженою. Ні за найраніших часів науки на Валасі, ні за тих страшних днів, коли закупники Герцога приїхали по неї, ніколи досі вона не відчувала такої тремкої непевності в наступній миті.

— Ви дозволите себе викрасти, — сказав Лето.

— Але…

— Я не прошу дискусії на цю тему, — промовив він. — Ви це дозволите. Думайте про це як про наказ вашого Герцога. Збагнете мету, коли це станеться. Ви зіткнетеся з дуже цікавим учнем.

Лето встав і кивнув головою.

— Деякі діяння мають кінець, але не мають початку, деякі мають початок, але не мають кінця. Усе залежить від того, де стоїть спостерігач.

Він обернувся і вийшов з її покоїв.

У другому передпокої Лето зустрів Ганіму, що поспішала до їхніх приватних кімнат. Вона зупинилася, кажучи:

— Алія зайнята Собором Вірних.

Вона запитально кивнула на перехід, що вів до приміщень Джессіки.

— Спрацювало, — відказав Лето.

Невдовзі після полудня, коли більшість прочан пішла освіжитися у прохолодній тіні та джерелах узливань, які лише могли знайти, Проповідник вийшов на велику площу перед Храмом Алії. Спирався на плече юного Ассана Таріка, що заміняв йому очі. У кишені під легким звійним одягом Проповідник мав чорну серпанкову маску, яку носив на Салусі Секундус. Його розважала думка, що маска й хлопець грали ту саму роль — роль личини. Доки він потребував заміни очей, доти залишалися сумніви.

«Нехай міф шириться, але сумніви повинні жити», — подумав він.

Ніхто не міг здогадатися, що маска була лише шматком тканини, а не витвором іксіанського мистецтва. Його рука не може зіслизнути з кістлявого плеча Ассана Таріка. Достатньо буде Проповідникові пройтися як видющому, попри свої порожні очниці, — і всі сумніви розвіються. Та дрібна надія, яку він плекав, помре. Щодня молився, благаючи зміни, якоїсь різниці, через яку міг перечепитися, але навіть на Салусі Секундус він знав кожен камінець, кожен аспект. Ніщо не змінилося, ніщо не могло бути зміненим… ще ні.

Багато людей помітило, як він проходив повз крамниці й аркади, звернуло увагу на те, як він крутив головою з боку на бік, завжди повернувши її до центру пройми дверей чи до обличчя певної особи. Не всі рухи його голови були природними рухами сліпця, а це посилювало міф.

Алія спостерігала за ним із прихованої щілини у стрілчастій вежі свого храму. Пильно оглядала пошрамоване обличчя далеко внизу, шукаючи якогось знаку, знаку, що дав би змогу розпізнати. Їй доповіли про всі плітки. Кожна нова породжувала хвилю страху.

Вона думала, що її наказ затримати Проповідника зостанеться таємницею, але тепер він теж повернувся до неї як поголос. Навіть серед її стражників хтось не зміг втримати язика за зубами. Зараз вона сподівалася, що охоронці виконають її новий наказ і не затримають цю облаченну таємницю в людному місці, де кожен зможе побачити й розголосити це.

Над площею висіла гаряча курява. Молодий поводир Проповідника обгорнув запону свого одягу довкола носа, зоставивши відкритими лише темні очі й маленький клаптик чола. Запона віддувалася, показуючи обрис водотрубки дистикоста. Це підказало Алії, що вони прийшли з пустелі. Де вони там ховалися?

Проповідник не мав жодної запони, що захищала б його від палючого повітря. Відкинув навіть клапан водотрубки. Його обличчя було відкрите сонячним променям і тремкому гарячому повітрю, що майже видимими хвилями здіймалося від бруківки площі.

Біля сходів Храму стояла група з дев’яти прочан, які складали прощальні поклони. На тінистому краю площі було ще понад п’ятдесят осіб, переважно прочан, що займалися виконанням різних покут, накладених на них духівництвом. Серед глядачів можна було розгледіти посланців і кількох крамарів, які ще не настільки спродалися, аби закрити свої ятки на час найбільшої денної спеки.

Стежачи зі своєї щілини, Алія відчувала, як її затоплює спека, і знала, що потрапила в пастку між мисленням і почуттями, як це часто спостерігала у свого брата. Спокуса пошукати ради всередині себе бриніла у неї в голові, як зловісне гудіння. Барон був там: сумлінний, але завжди готовий грати на її страхах, коли раціональне мислення підводило, а довколишні речі втрачали свою належність до минулого, теперішнього та майбутнього.

«Що як там унизу Пол?» — питала вона себе.

— Дурниця! — сказав голос усередині неї.

Але звіти про слова Проповідника не викликали сумніву. Єресь! Вона жахнулася від думки, що це сам Пол може зруйнувати споруду, збудовану на його імені.

Чому ні?

Подумала про те, що казала ще цього ранку в Раді, злобно обернувшись проти Ірулан, яка наполягала на прийомі подарунків від Дому Корріно.

— Усі подарунки для близнят будуть ретельно досліджені, як завжди, — доводила Ірулан.

— А якщо ми виявимо, що вони нешкідливі? — прокричала Алія.

Чомусь це було найбільш моторошним: виявити, що дарунки не становлять жодної загрози.

Врешті-решт, вони прийняли розкішне вбрання і перейшли до другого питання: чи леді Джессіка має посісти місце в Раді? Алії вдалося відкласти голосування.

Вона думала про це, дивлячись униз, на Проповідника.

Усе, що сталося під час її регентства, було наче зворотним боком трансформації, на яку вони прирекли цю планету. Колись Дюна символізувала силу безмежної пустелі. Фізично ця сила зменшилася, але міф про неї зростав повним ходом. Залишався тільки пустельний океан, велика Мати-Пустеля у внутрішній частині планети, обросла на краях колючими кущами, яку фримени досі називали Королевою Ночі. А за цими колючими кущами здіймалися пологі зелені пагорби, що опадали до піску. Усі ці пагорби були рукотворними. Усі вони були засаджені людьми, які працювали тут, наче мурашки. Зелень цих пагорбів була майже непосильною для тих, хто, подібно до Алії, виріс в оточенні сіро-коричневого піску. У її свідомості, як у всіх фрименів, пустельний океан усе ще тримав Дюну в затиску, що ніколи не ослабне. Їй досить було заплющити очі — і вона бачила пустелю.

Розплющені очі на краю пустелі бачили тепер зелені пагорби, болотну тванюку, що тягла свої псевдоніжки до піску, — але та, друга пустеля, зоставалася такою ж могутньою, як завжди.

Алія струснула головою і глянула на Проповідника.

Він піднявся на першу сходинку тераси під Храмом і повернувся в бік майже порожньої площі. Алія торкнулася кнопки біля вікна, що посилювала голоси знизу. Відчула на мить жаль до себе, усвідомивши, яка самотність тримає її тут. Кому вона може довіряти? Колись думала, що може цілковито покладатися на Стілґара, але й Стілґар піддався впливу цього сліпця.

— Знаєш, як він рахує? — спитав якось її Стілґар. — Я чув, як він відраховував монети, коли платив поводиреві. Дуже дивна річ для моїх фрименських вух, аж страшно. Лічить: ’шук, ішкай, квімса, чуаску, піча, сукта й так далі. Я не чув такої лічби від давніх часів у пустелі.

З цього Алія зрозуміла, що Стілґарові не можна доручити завдання, яке слід виконати. І вона мусила бути обережною зі своїми стражниками, які найлегший натяк регентки сприймали як абсолютну команду.

Що він робить там унизу, цей Проповідник?

Ринкова площа, розташована під захисними балконами й аркадами, досі зберігала строкатий вигляд: розставлені напоказ товари та кілька хлопців, які їх стерегли. Деякі купці стояли на своїх місцях, чигаючи на пропахлі пряними сухариками монети від мешканців із глибини краю або на брязкіт у гаманцях прочан.

Алія пильно вдивлялася в спину Проповідника. Здавалося, він готовий до промови, але щось стримує його голос.

«Чому я стою тут, дивлячись на це древнє зруйноване тіло? — спитала вона себе. — Цей присмертний уламок не може бути “посудиною величі”, як називали мого брата».

Її охопило розчарування, що межувало з гнівом. Як вона може довідатися щось про Проповідника, довідатися напевно, не шукаючи? Вона потрапила в пастку. Не сміла виявляти до цього єретика нічого більшого, ніж побіжну цікавість.

Ірулан відчула це. Забувши про свою знамениту бене-ґессеритську міну, вона гукнула на Раді:

— Ми втратили спромогу добре думати про себе!

Навіть Стілґар був шокований.

Джавід повернув їх до здорового глузду:

— Ми не маємо часу на такі нісенітниці!

Джавід мав рацію. Яке значення мало, що вони думали про себе? Усе, що їх обходило, — це зберегти владу над Імперією.

Але Ірулан, відновивши рівновагу, виголошувала ще розгромніші речі:

— Кажу вам, ми втратили щось життєво важливе. Втративши його, ми втратили змогу ухвалювати добрі рішення. Тепер ми накидаємося на рішення, наче на ворога, — або чекаємо й чекаємо, що є формою капітуляції, і дозволяємо, аби нас зрушили рішення інших. Невже ми забули, що це ми рухаємо цим потоком?

І на цьому й вичерпалося питання, чи прийняти дарунок від Дому Корріно.

«Слід позбутися Ірулан», — вирішила Алія.

Чого чекає той старий унизу? Називає себе проповідником. То чого ж не проповідує?

«Ірулан помилялася стосовно нашої змоги приймати рішення, — сказала собі Алія. — Я принаймні ще можу ухвалювати належні рішення!» Особа, що має справу з питаннями життя і смерті, мусить або вирішувати, або ж перетворитися на маятник. Пол завжди казав, що з неприродних речей найнебезпечнішим є застій. Єдиною незмінністю була змінність. Важили лише зміни.

«Я їм покажу зміни!» — подумала Алія.

Проповідник здійняв руки в благословенні.

Кілька людей, що зосталися на площі, підійшли до нього, і Алія зауважила повільність цього руху. Так розійшовся поголос, наче Проповідник викликав невдоволення Алії. Вона ближче схилилася до іксіанського транслятора біля свого шпигунського вічка. Транслятор доносив до неї бурмотіння людей на площі, шум вітру, човгання ніг об пісок.

— Чотири звістки приношу я вам! — заговорив Проповідник.

Його голос заревів у трансляторі Алії, і вона стишила гучність.

— Кожна звістка призначена для певної особи, — сказав Проповідник. — Перша звістка для Алії, володарки цього місця. — Він вказав позад себе, у бік її шпигунського вічка. — Приношу тобі пересторогу: ти, що ховала у своєму лоні таємницю тривання в часі, продала своє майбутнє за порожній гаманець!

«Як він сміє?» — подумала Алія, та від цих слів мороз пройшов їй поза шкірою.

— Друга моя звістка, — мовив Проповідник, — для Стілґара, наїба фрименів, який вірить, що може перетворити силу племен на силу Імперії. Моя пересторога для тебе, Стілґаре: найнебезпечнішим з усіх твоїх витворів є закостенілий етичний кодекс. Він обернеться проти тебе й доведе тебе до вигнання!

«Він надто далеко зайшов! — подумала Алія. — Мушу послати по нього стражників, хай якими будуть наслідки». Але її руки зосталися непорушними.

Проповідник повернувся обличчям до Храму, піднявся на другу сходинку тераси й знову обернувся до площі, постійно тримаючи праву руку на плечі свого поводиря. Зараз він вигукував:

— Третя моя звістка для принцеси Ірулан. Принцесо! Приниження — це річ, якої ніхто не може забути. Застерігаю тебе — тікай!

«Що він таке каже? — спитала себе Алія. — Ми принизили Ірулан, але… Чому він радить їй тікати? Я тільки-но вирішила!» Дрож страху пройняв Алію. Звідки Проповідник знав?

— Моя четверта звістка для Дункана Айдаго, — волав він. — Дункане! Тебе навчили вірити, що за відданість платять відданістю. Ох, Дункане, не вір історії, бо історія приводиться в рух тим, що саме рухається грішми. Дункане! Прийми наставлені тобі роги й роби те, що найкраще вмієш робити.

Алія аж прикусила долоню правої руки. Роги! Вона хотіла простягти руку й натиснути кнопку виклику стражників, але рука не підкорилася їй.

— Тепер я буду вам проповідувати, — сказав Проповідник. — Це проповідь пустелі. Я скерую її до вух Муад’Дібового духівництва, що сповідує екуменізм меча. О ви, ті, що вірять в явлене передвизначення! Чи ж не знаєте, що явлене приречення має свій демонічний бік? Кричите, що ви возвеличені, що живете у благословенних поколіннях Муад’Діба. Кажу вам, що ви відкинули Муад’Діба. У вашій релігії святість прийшла на зміну любові. Накликаєте на себе помсту пустелі!

Проповідник опустив голову, наче як для молитви.

Алія здригнулася від усвідомлення. Підземні боги! Цей голос! Він став розбитим за роки в палючих пісках, але міг бути залишком голосу Пола.

Проповідник знову здійняв голову. Його голос лунав над площею, де почало збиратися дедалі більше людей, приваблених цією чудасією з минулого.

— Так написано! — волав Проповідник. — Ті, хто молиться за росу на краю пустелі, викличуть потоп! Не уникнуть свого присуду через силу розуму! Розум переростає в гордість, а горді не знають, коли чинять зло.

Він притишив голос.

— Кажуть, що Муад’Діб помер через передзнання, що знання майбутнього його вбило і він перейшов зі світу дійсності до Алам аль-Митгаль. Кажу вам, що це ілюзія Майї. Такі думки не мають незалежного існування. Не можуть вийти з вас і зробити щось справжнє. Муад’Діб казав про себе, що не володіє магією рихані, якою міг би зашифрувати Всесвіт. Не сумнівайтеся в його словах.

І знову Проповідник звів угору руки, здійнявши голос до межі можливого:

— Перестерігаю Муад’Дібове духівництво! Вогонь на скелі спопелить вас! Ті, що надто добре засвоїли уроки самообману, згинуть від цього обману. Кров брата не може бути змита!

Він опустив руки, знайшов свого юного поводиря і покинув площу, перш ніж Алія зуміла вирватися з тремтячої нерухомості, що її охопила. Така безстрашна єресь! Це мусив бути Пол. Вона має застерегти своїх стражників. Вони не відважилися відверто виступити проти цього Проповідника. Події на площі внизу підтверджували це.

Попри єресь, ніхто й не ворухнувся, аби перепинити відхід Проповідника. Жоден із храмових вартових не кинувся за ним. Жоден прочанин не намагався його затримати. Цей харизматичний сліпий! Кожен, хто бачив або слухав його, відчував його силу, втілення божественного таланту.

Незважаючи на денну спеку, Алію обсипало холодом. Вона відчувала тонкий край руків’я Імперії, наче фізичну річ. Ухопилася за край шпигунського вічка, наче намагалася втримати свою владу, думаючи при цьому про її крихкість. Рівновага сил між Ландсраадом, ДАПТ і фрименами тримала серцевину влади, у той час як Космічна Гільдія та Бене Ґессерит діяли тихцем, у тіні. Контрабандне просочування технологічного розвитку з окраїнних частин найдальшого людського розселення підточувало центральну владу. Дозволені витвори підприємств іксіан і тлейлаксу не могли пом’якшити цей тиск. А за лаштунками постійно стовбичив Фарад’н із Дому Корріно, спадкоємець титулу та претензій Шаддама IV.

Без фрименів, без монополії Дому Атрідів на геріатричні прянощі та хватка, якою вона тримає Імперію, ослабне. Уся сила розпливеться. Вона вже відчувала, як влада вислизає їй з рук. Люди слухають цього Проповідника. Втихомирити його було б небезпечно, так само небезпечно, як дозволяти йому далі виголошувати ті ж слова, що їх він вигукував сьогодні на площі. Алія бачила перші ознаки своєї поразки, а обрис проблеми ясно постав у її мозку. Бене Ґессерит кодифікували цю проблему:

«Численне населення, контрольоване нечисленною, але потужною силою, є доволі звичною ситуацією у нашому Всесвіті. Ми знаємо основні умови, коли це численне населення може обернутися проти своїх правителів.

Перше: коли знайде лідера. Це найбільш невловима загроза для можновладців, бо вони мусять утримувати контроль над лідерами.

Друге: коли розпізнає свої кайдани. Слід тримати населення у сліпоті та не допускати жодних сумнівів.

Третє: коли населення здобуде надію на втечу з неволі. Ніколи не сміє навіть повірити, що втеча можлива!»

Алія труснула головою, відчуваючи, як здригаються її щоки від цього руху. Серед її населення всі знаки були наявними. Кожен звіт, який вона отримувала від своїх шпигунів у всій Імперії, підтверджував певність її знання. Безнастанні бойові дії фрименського джигаду повсюдно залишили свої сліди. Куди б не сягав «екуменізм меча», люди трималися звичної поведінки підпорядкованого населення: захисної, прихованої, ухильної. Усі вияви влади — а це означало передовсім релігійну владу — стали предметом осуду. Ох, прочани все ще прибували мільйонними натовпами, деякі з них, ймовірно, з побожності. Але переважно пілігрими керувалися іншою мотивацією. Найчастіше це була розсудлива запорука майбутнього. Це підкреслювало послух і давало реальну форму влади, яку легко було перетворити на багатство. Хаджі, що поверталися з Арракіса, прибували додому з новоздобутим авторитетом, новим суспільним статусом. Хаджі могли ухвалювати прибуткові економічні рішення, яких не сміли ставити під сумнів ті, що не покидали рідної планети.

Алія знала популярну загадку: «Що ти бачиш у порожньому гаманці, привезеному додому з Дюни?» І відповідь: «Очі Муад’Діба (вогнисті діаманти)».

У свідомості Алії промайнули традиційні способи протистояння дедалі більшим невдоволенням: слід показати людям, що опір завжди карається, а допомога владі завжди винагороджується. Імперські збройні сили мусять перекидатися за випадковим взірцем. Усі значні помічники імперських правителів мусять бути прихованими. Кожен рух, в якому Регентство протистоїть потенційному противнику, вимагає делікатного відчуття часу, аби не дати опозиції змоги прийти в рівновагу.

«Невже я втратила своє відчуття часу?» — питала вона себе.

— Навіщо ці спекуляції? — спитав її голос зсередини. Вона відчула, що заспокоюється. Так, баронів план був добрим. Ми виключаємо загрозу з боку леді Джессіки й одночасно дискредитуємо Дім Корріно. Так.

Проповідником можна зайнятися пізніше. Вона зрозуміла його становище. Символіка була ясною. Він був древнім духом розгнузданих спекуляцій, духом єресі, що жив і діяв у її ортодоксальній пустелі. Це давало йому силу. Байдуже, чи був він Полом… аж доти, доки в цьому можна сумніватися. Але бене-ґессеритське знання підказало Алії, що в його силі міститься ключ до його слабкості.

«Проповідник має хибу, яку ми знайдемо. Я шпигуватиму за ним, стежитиму щохвилини. А коли трапиться нагода, його буде дискредитовано».

Уночі Лето зі Стілґаром піднявся на вузький виступ біля вершини низької скелі, яку на січі Табр називали Служкою. При світлі Другого місяця, що саме йшов на спад, із цього виступу відкривався краєвид — Оборонна Стіна з горою Айдаго на півночі, Великою рівниною на півдні та хвилями дюн, що котилися на схід до Хаббанійського хребта. Здійнятий вітром пил, що залишився після бурі, приховував південний горизонт. Місячне світло, здавалося, покрило памороззю край Оборонної Стіни.

Стілґар прийшов сюди всупереч власній волі, погодившись урешті на таємну вилазку, бо Лето розпалив його цікавість. Якою була необхідність у ризикованому нічному поході крізь пісок? Хлопець погрожував, що в разі відмови Стілґара зуміє вислизнути та здійснити цю подорож наодинці. Але й мандрівка вдвох однаково непокоїла Стілґара. Дві такі важливі мішені самі, вночі!

Лето присів на виступі, обличчям на південь, до рівнини. Час від часу постукував по своєму коліні, наче від розгубленості.

Стілґар чекав. Він був майстром безмовного чекання. Стояв за два кроки від свого підопічного: руки схрещені, нічний вітерець легко розвіює одяг.

Для Лето перехід через пісок був відповіддю на внутрішній розпач, потребу пошуку нового способу життя в мовчазному конфлікті, яким не могла більше ризикувати Ганіма. Він умовив Стілґара на спільну мандрівку, бо існували речі, які той мусив знати, щоб приготуватися до наступних днів.

Лето знову вдарив по своєму коліні. Тяжко було знати початок! Інколи він почував себе продовженням цих незліченних інших життів, усіх таких же реальних та безпосередніх, як його власне. У повені цих життів не було кінця, жодного довершення — лише вічний початок. А ще вони могли стати натовпом, що добивався до нього, наче він був єдиним вікном, крізь яке кожен хотів визирнути. У них чаїлася небезпека, яка знищила Алію.

Лето вдивлявся у місячне світло, що посріблювало сліди бурі. Рівниною тяглися брижі та складки дюн: кременева порода, немов на мірку здмухана та впорядкована вітрами, збиралася у хвилі — пісок стиглогорохової барви, крупчастий пісок, галька. Він почувався наче пійманим у пастку, в одну з хвилин хисткої рівноваги досвітку. Час тиснув на нього. Був уже місяць Аккад, а позаду зостався нескінченний період чекання: довгі спекотні дні та гарячі суховії, ночі, схожі на цю, — з надокучливими поривами й нескінченними повівами з розпечених земель Яструбиного бледу. Він глянув крізь плече на Оборонну Стіну, пунктирну лінію у зоряному світлі. За цією стіною, у Північному низькодолі, лежав центр його проблем.

Ще раз глянув на пустелю. Доки він вдивлявся в гарячу темряву, настав світанок, сонце піднімалося з піщаних косогорів, зеленуватим промінням торкаючись червоних смуг, прокладених бурею. Він заплющив очі, намагаючись побачити, який вигляд матиме цей день в Арракіні, і місто постало у його свідомості, зафіксоване на непорушній картинці як розкидані коробки між світлом і новими тінями. Пустеля… коробки… пустеля… коробки.

Коли він розплющив очі, пустеля залишилася: розлогий куркумового кольору простір похвецяного вітром піску. Маслянисті тіні біля підніжжя кожної дюни тяглися як пальці проминулої ночі. Поєднували один час з іншим. Присівши, він думав про ніч, тоді як Стілґар невтомно стояв позаду. Його старшого супутника непокоїли тиша й незрозумілі причини цієї мандрівки. Стілґар мусить мати багато спогадів про перехід цією дорогою зі своїм улюбленим Муад’Дібом. Навіть зараз Стілґар пильно оглядав усе довкола, щоб застерегтися від небезпеки. Стілґар не любив відкритого простору при денному світлі. Був у цьому чистим старим фрименом.

Лето не хотілося покидати в думках ніч і напруження від переходу через пісок. Тут, на камені, ніч набрала чорноти й непорушності. Він поділяв Стілґарів острах перед днем. Темінь була цілісною, навіть якщо породжувала кипучий страх. А світло може поєднувати в собі купу всього. Ніч була повна запахами страху й того, що з’являлося з шурхітливими звуками. Вночі протяжності розпадаються, усе вигострюється: колючки як ножі, стебла як леза. Але денні жахіття можуть бути гіршими.

Стілґар кашлянув.

Лето озвався, не обертаючись:

— У мене дуже серйозна проблема, Стіле.

— Я так і здогадувався. — Голос поблизу Лето був тихим і настороженим. Дитина до жаху нагадувала свого батька. Це ж заборонена магія, яка викликала у Стілґара огиду. Фримен знав страхіття одержимості. Виявлених одержимих законно вбивали, а їхню воду виливали в пісок, щоб вона не занечистила собою племінної цистерни. Мертві повинні зоставатися мертвими. Це добре — шукати безсмертя в дітях, але діти не мали права надто точно відтворювати форми зі свого минулого.

— Моя проблема в тому, що батько залишив стільки речей недовершеними, — сказав Лето. — Особливо в осерді нашого життя. Імперія не може йти цим шляхом, Стіле, не зосередившись на людському житті. Я кажу про життя, розумієш? Життя, а не смерть.

— Якось, коли твого батька непокоїло видіння, він сказав мені щось схоже, — відповів Стілґар.

Лето відчув спокусу розвіяти тривожний острах свого супутника якоюсь легкою фразою, наприклад, запропонувати порушити свій піст. Він зрозумів, що дуже голодний. Востаннє вони їли попереднього полудня, а Лето наполіг на цілонічному пості. Але зараз ним керував інший голод.

«Клопіт із моїм життям такий самий, як і клопіт із цим місцем, — подумав Лето. — Немає первісного творіння. Я просто повертаюся знову й знову, аж доки відстані не зникають. Я не бачу обрію. Не бачу Хаббанійського хребта. Не можу знайти первісного місця випробування».

— Справді, ніщо не замінить передзнання, — сказав Лето. — Може, я маю ризикнути з прянощами…

— І знищити себе, як твій батько?

— Дилема, — погодився Лето.

— Колись твій батько звірився мені, що надто точне знання майбутнього ув’язнює в цьому майбутньому й позбавляє всякої свободи щось змінити.

— Парадокс, який є нашою проблемою, — промовив Лето. — Тонка й могутня річ, це передзнання. Майбутнє стає сьогоденням. Так само небезпечно бути видющим у країні сліпих. Намагаючись пояснити сліпому, що ти бачиш, часто забуваєш, що сліпі мають характерний спосіб рухів, обумовлений їхньою сліпотою. Вони наче величезні машини, що рухаються власними дорогами. Мають власні імпульси, власні усталення. Я боюся сліпих, Стіле. Боюся їх. Вони так легко можуть розчавити все на своєму шляху.

Стілґар вдивлявся в пустелю. Зеленуватий світанок перетворювався на сталевий день.

— Навіщо ми прийшли сюди? — спитав він.

— Бо я хотів, щоб ти побачив місце, де я можу померти.

Стілґар напружився. Тоді сказав:

— То ти мав видіння!

— Можливо, це лише сон.

— То чого ж ми прийшли на це небезпечне місце? — Стілґар глянув униз, на свого підопічного. — Негайно повертаймось.

— Я не сьогодні помру, Стіле.

— Ні? Що це за видіння?

— Я бачив три шляхи, — сказав Лето. Його голос залунав сонним звуком пригадування. — В одному з цих майбутніх я мусив убити нашу бабусю.

Стілґар кинув гострий погляд у бік січі Табр, наче боявся, що леді Джессіка почує їх крізь піщаний простір.

— Навіщо?

— Аби втримати монополію на прянощі.

— Не розумію.

— Я теж. Але так я думав уві сні, беручись за ніж.

— Ох, — Стілґар розумівся на тому, як братися за ніж. Він глибоко зітхнув. — А другий шлях?

— Ми з Гані маємо побратися, щоб запечатати кровну лінію Атрідів.

— Хааа! — Стілґар видихнув, висловивши різкий осуд.

— У давнину королі та королеви часто так робили, — промовив Лето. — Але ми з Гані вирішили, що не змішуватимемо кров.

— Перестерігаю вас: тримайтеся цього рішення! — У голосі Стілґара звучала смерть. За фрименським законом, інцест карався стратою на тринозі смерті. Він прокашлявся і спитав:

— А третій шлях?

— Я покликаний звести свого батька до рівня людини.

— Муад’Діб був моїм другом, — пробурмотів Стілґар.

— Він був твоїм богом! Я повинен позбавити його божественності.

Стілґар відвернувся від пустелі та глянув у бік оазису своєї любої січі Табр. Такі розмови завжди його непокоїли.

Лето відчув запах поту під час Стілґарового руху. Була спокуса уникнути важливих речей, які він мав тут сказати. Вони могли розмовляти півдня, переходячи від конкретного до абстрактного, відволікаючись від реальних рішень, від тих нагальних потреб, з якими зіткнулися. Не було сумніву, що Дім Корріно по-справжньому загрожував реальному життю, — його власному й Гані. Але все, що він зараз робив, мало бути обмірковано й випробувано з огляду на таємні потреби. Колись Стілґар голосував за вбивство Фарад’на, пропонуючи використати чаумуркі — тонку отруту, додану в напій. Фарад’н був відомий своєю пристрастю до солодких лікерів. Цього не можна було допустити.

— Якщо я тут помру, Стіле, — сказав Лето, — ти мусиш остерігатися Алії. Вона більше не твій друг.

— Що це за розмова про смерть і твою тітку? — цього разу Стілґар по-справжньому обурився. Убити леді Джессіку! Остерігатися Алії! Померти на цьому місці!

— Малі люди міняють обличчя за її наказом, — промовив Лето. — Правитель не мусить бути пророком, Стіле. Навіть богоподібним. Він лише мусить бути чутливим. Я привів тебе, щоб пояснити, чого потребує Імперія. Вона потребує доброго правління. Це не залежить від законів і прецедентів, а тільки від особистих рис правителя.

— Регентство зовсім непогано виконує імперські обов’язки, — сказав Стілґар. — Коли ти станеш повнолітнім…

— Я вже повнолітній! Я тут найстарший! Ти пискливе немовля порівняно зі мною. Я пам’ятаю часи більш ніж п’ятдесятивікової давнини. Ха! Я навіть пам’ятаю, як ми, фримени, були на Тургроді.

— Чого ти бавишся такими фантазіями? — рішуче запитав Стілґар.

Лето кивнув сам собі. Справді, чого? Навіщо розповідати про його спогади з інших століть? Його безпосередньою проблемою були сьогоднішні фримени — здебільшого напівприручені дикуни, схильні насміхатися з безталанної невинності.

— Крис-ніж розсипається після смерті свого власника, — сказав Лето. — Муад’Діб розсипався. Чого фримени досі живі?

Такі раптові зміни думок спантеличували Стілґара. На якийсь час він замовк. Ці слова мали сенс, але він не міг збагнути їхньої мети.

— Очікують, що я стану імператором, але я мушу бути слугою, — сказав Лето. Глянув через плече на Стілґара. — Мій дідусь, на честь якого мене названо, прибувши сюди, на Дюну, додав нові слова до свого герба: «Я тут; тож тут я і залишуся».

— Він не мав вибору, — сказав Стілґар.

— Дуже добре, Стіле. Я теж не маю. Я повинен бути імператором за правом народження, за інтелектуальними здібностями, за всіма своїми складниками. Я навіть знаю, чого потребує Імперія: доброго правління.

— Слово «наїб» має стародавнє значення, — промовив Стілґар. — Це «слуга січі».

— Я пам’ятаю твою науку, Стіле, — сказав Лето. — Щоб було гідне правління, плем’я мусить мати можливість вибирати людей, життя яких відповідає способу поведінки правлячих.

Від усієї своєї фрименської душі Стілґар сказав:

— Приймеш імператорську мантію у слушний час. Спершу мусиш довести, що можеш поводитися як володар!

Несподівано Лето засміявся. Тоді запитав:

— Ти сумніваєшся у моїй щирості, Стіле?

— Звичайно, ні.

— У моєму праві народження?

— Ти той, ким ти є.

— І якщо я зроблю те, чого від мене очікують, це й буде мірою моєї щирості, так?

— Так ведеться у фрименів.

— Тобто я не можу мати внутрішніх почуттів, які керували б моєю поведінкою?

— Не розумію, що…

— Якщо я завжди поводжуся слушно, хай чого коштувало б мені придушення власних прагнень, саме це і є моєю мірою.

— У цьому сенс самоконтролю, юначе.

— Юначе! — Лето труснув головою. — Аххх, Стіле, ти даєш мені ключ до раціональної етики правління. Я мушу бути постійним, а кожна моя дія повинна коренитися в давніх традиціях.

— Це слушно.

— Але ж моє минуле глибше за твоє!

— Яка різниця…

— Я не маю першої особи однини, Стіле. Я множинна особистість, спогади якої про традиції давніші, ніж ти спроможний уявити. Це мій тягар, Стіле. Я скерований у минуле. Я повний вродженого знання, що опирається новизні й змінам. Однак Муад’Діб змінив усе це. — Він вказав на пустелю, водночас описуючи ліктем дугу, наче намагаючись охопити Оборонну Стіну позаду них.

Стілґар обернувся і глянув на Оборонну Стіну. Під стіною ще за Муад’Дібових часів було облаштовано селище, будівлі якого давали притулок команді планетологів, що допомагали рослинності поширюватися в пустелі. Стілґар пильно дивився на це рукотворне вторгнення у краєвид. Зміна? Так. Селище було збудоване як під лінійку, а ця правильність його ображала. Він стояв мовчки, не звертаючи уваги на свербіж від піщинок під дистикостом. Селище ображало все те, чим була ця планета. Раптом Стілґарові закортіло, аби дикий вітер закружляв тут, перемахнувши дюни, і знищив це місце. Через це почуття він здригнувся.

— Ти помітив, Стіле, що нові дистикости зроблені недбало, з поганої тканини? Наші втрати води надто високі.

Стілґар стримався від питання: «Хіба ж я цього не казав?» Натомість відповів:

— Наші люди дедалі більше залежать від пігулок.

Лето кивнув. Пігулки змінювали температуру тіла, зменшуючи втрати води. Вони були дешевшими й зручнішими, ніж дистикости. Але накладали на тих, хто їх вживав, інші тягарі, зокрема тенденцію до вповільнення реакції, інколи нечітке бачення.

— Ми для цього сюди прийшли? — спитав Стілґар. — Щоб обговорити виробництво дистикостів?

— Чому ні? — сказав Лето. — Коли ти не хочеш постати перед лицем того, про що я мушу говорити.

— Чому я повинен остерігатися твоєї тітки?

— Бо вона використовує давнє прагнення фрименів опиратися змінам, а сама готує такі жахливі зміни, які тобі годі й уявити.

— Ти перебільшуєш! Вона справжня фрименка.

— Аххх, то це справжні фримени тримаються давніх звичаїв, а я маю древнє минуле. Стіле, коли б я дав волю своїй схильності, то зажадав би закритого суспільства, цілковито залежного від священних звичаїв давнини. Я контролював би міграцію, пояснюючи, що вона сприяє новим ідеям, а нові ідеї несуть у собі загрозу для всієї структури життя. Кожен малий планетарний поліс пішов би власною дорогою, стаючи тим, чим мав би стати. Врешті-решт Імперія розпалася б під тягарем цих різниць.

Стілґарові пересохло в горлі. Такі слова міг би промовити Муад’Діб. Звучали на його лад. Були парадоксальними, тривожними. Але якщо дозволити будь-яку зміну… Він похитав головою.

— Минуле може вказати належний спосіб поведінки, якщо живеш у минулому, Стіле, але обставини змінюються.

Стілґар міг лише погодитися з тим, що обставини змінилися. Тож як слід поводитися? Він глянув понад Лето, дивлячись у пустелю і не бачачи її. Там ходив Муад’Діб. На рівнину лягали тіні. Золоті тіні, яких ставало дедалі більше з тим, як підіймалося сонце, пурпурові тіні, піщані струмочки, увінчані хмарами куряви. Димка куряви, що зазвичай висіла над Хаббанійським хребтом, була тепер помітною здалеку, а пустеля між ними й цією димкою постала перед його очима як низка дюн, які, зменшуючись, плавно переходили одна в одну. Крізь марево, що здіймалося від землі через спеку, він побачив рослини, які наповзали на край пустелі. Це завдяки Муад’Дібові життя проросло в цьому безплідному місці. Мідні, золоті, червоні квіти, жовті квіти, іржаві та брунатні, сіро-зелене листя, колючки й різко окреслені тіні під кущами. Хвилі денної спеки, що вібрували в повітрі, змушували ці тіні дрижати.

Раптом Стілґар сказав:

— Я всього лиш ватажок фрименів, а ти син Герцога.

— Ти сказав це, не знаючи, що ти кажеш, — промовив Лето.

Стілґар насупився. Колись давно Муад’Діб так дорікнув йому.

— Ти це пам’ятаєш, правда, Стіле? — спитав Лето. — Ми були під Хаббанійським хребтом, і сардаукарський капітан, — пам’ятаєш його? Арамшам? — він убив свого друга, щоб урятуватися. Того дня ти кілька разів перестерігав мене від того, щоб залишати живим сардаукара, який бачив наші таємні дороги. Нарешті ти сказав, що вони можуть розголосити побачене — тож їх слід убити. А мій батько відповів: «Ти сказав це, не знаючи, що ти кажеш». Ти образився і сказав йому, що ти лише простий ватажок фрименів. Герцоги мусять знати важливіші речі.

Стілґар видивлявся на Лето. Ми були під Хаббанійським хребтом! Ми! Ця… ця дитина, ще навіть не зачата на той день, знала, що там сталося, з найточнішими деталями, такими деталями, які міг знати тільки той, хто був там. Черговий доказ того, що цих Атрідівських дітей не можна міряти звичними мірками.

— А зараз ти мене вислухаєш, — сказав Лето. — Якщо я помру чи зникну в пустелі, ти мусиш тікати з січі Табр. Це я тобі наказую. Забереш Гані та…

— Ти ще не мій Герцог! Ти… ти — дитина!

— Я доросла людина в дитячому тілі, — промовив Лето. Указав на вузьку розколину в скелях під ними. — Якщо я тут помру, це станеться в цьому місці. Ти побачиш кров. Так дізнаєшся. Забереш мою сестру та…

— Я подвою твою охорону, — перебив його Стілґар. — Ти сюди більше не повернешся. Зараз рушаймо, а ти…

— Стіле! Ти не зможеш мене втримати. Ще раз згадай усе, що було колись під Хаббанійським хребтом. Пам’ятаєш? Промисловий краулер стояв на піску, а наближався великий творець. Не було змоги порятувати краулер від хробака. Мій батько дратувався, бо не міг урятувати той краулер. Але Ґурні міг думати лише про людей, яких втрачав у піску. Пам’ятаєш, як він сказав: «Твій батько більше б переймався людьми, яких не зміг врятувати». Стіле, я доручаю тобі рятувати людей. Вони цінніші за речі. А Гані найцінніша, бо без мене вона буде єдиною надією Атрідів.

— Я тебе більше не слухатиму, — сказав Стілґар. Відвернувся і почав спускатися скелями в напрямку оазису по той бік піску. Почув, як Лето йде слідом. Раптом Лето обігнав його і, озирнувшись позад себе, промовив:

— Ти помітив, Стіле, які гарні цього року молоді жінки?

Стілґар не міг зрозуміти, чому принагідне зауваження Лето так глибоко його стурбувало. Муляло його свідомість дорогою назад крізь піски до січі Табр більше за все інше, сказане Лето на Служці.

Справді, молоді жінки Арракіса цього року були гарними. І молоді чоловіки теж. Їхні обличчя сяяли від безтурботного багатоводдя. Їхні очі дивилися вперед і вдалечінь. Відкривали свої обличчя, часто обходячись без жодного натяку на маски дистикостів і на зміїсті лінії водотрубок. Нерідко взагалі не носили дистикостів навіть на відкритому місці, віддаючи перевагу новому вбранню, яке під час руху дарувало легкі натяки на гнучкі молоді тіла під ним.

Така людська краса відповідала тлу — новій красі пейзажу. Порівняно зі старим Арракісом, око могло тішитися з купки зелених гілочок, що росли серед червоно-коричневих скель. А старі січові приміщення печерної культури, з їхніми вигадливими водними печатями та вловлювачами вологи при кожному вході, поступалися місцем відкритим селищам, часто з глинобитної цегли. Глинобитна цегла!

«Чому я хотів знищити те селище?» — питав себе Стілґар і, йдучи, спотикнувся.

Він знав, що належить до раси, яка вимирає. Старим фрименам аж дух перехоплювало від здивування, коли вони бачили марнотратство на своїй планеті, — воду випускали в повітря лише для того, щоб формувати будівельну цеглу. Водою, яку використовували для будівництва простого дому на одну сім’ю, можна було б упродовж року забезпечувати всю січ.

Нові будинки навіть мали прозорі вікна, що пропускали сонячне тепло й висушували тіла всередині. Такі вікна прочинялися назовні.

Нові фримени зі своїх болотяних домів могли оглядати краєвид. Більше не замикались і не скупчувалися в січі. З новими краєвидами розвивалася фантазія. Стілґар міг це відчути. Нове бачення приєднало фрименів до решти Імперіального Всесвіту, призвичаюючи їх до необмеженого простору. Колись вони були прив’язані до бідного на воду Арракіса, поневолені його гіркою нужденністю. Не мали тієї відкритості розуму, що була характерною для мешканців більшості планет Імперії.

Стілґар бачив, що ці зміни контрастують із його власними сумнівами та страхами. За давніх часів рідко який фримен міг лише подумати про можливість покинути Арракіс, аби розпочати нове життя в одному з багатих водою світів. Вони не мали права навіть на мрію про втечу.

Дивився на спину Лето: хлопець обігнав його і йшов попереду. Лето говорив про заборону міжпланетних переміщень. Що ж, це завжди було звичайною справою для більшості чужосвітян, навіть там, де мрію дозволяли як клапан безпеки. Але планетарне кріпацтво сягло своєї вершини тут, на Арракісі. Фримени звернулися всередину, забарикадувавшись у думках так, як вони були забарикадовані у своїх печерних житлах.

Сам сенс січі — місця притулку за небезпечних часів — було перекручено, і вона перетворилася на страшне ув’язнення для цілого народу.

Лето казав правду: Муад’Діб змінив це все.

Стілґар почувався розгубленим. Знав, що всі його старі вірування розсипаються. Нове відкрите бачення породжувало життя, вільне від обмежень.

«Які гарні цього року молоді жінки!»

Давні звичаї (мої звичаї! — зізнався він) змусили його народ ігнорувати всю історію, крім тієї, що зверталася всередину, до його власних трудів і страждань. Старі фримени читали історію лише з погляду своїх страшних переселень, своїх втеч від одного переслідування до іншого. Старий планетарний уряд дотримувався усталеної політики старої Імперії. Придушував креативність і всяке відчуття прогресу, еволюції. Добробут був небезпечним для старої Імперії та її можновладців.

Із шоком Стілґар раптом усвідомив, що ці речі були такими ж небезпечними для курсу, визначеного Алією.

Стілґар знову спіткнувся і впав, далеко відставши від Лето.

У давніх звичаях і давніх релігіях не було майбутнього, лише нескінченне зараз. Як бачив Стілґар, до Муад’Діба для фрименів було характерним вірити в провал, а не в можливість звершення. Ну… вони вірили Лієт-Кайнсу, але ж він установив часову шкалу в сорок поколінь. Це не було звершенням, це було мрією, що, як він зараз це бачив, теж зверталася всередину.

Муад’Діб змінив це все!

Під час джигаду фримени багато чого довідалися про старого Падишаха Імператора Шаддама IV. Вісімдесят перший Падишах з Дому Корріно, що посідав Трон Золотого Лева й панував над Імперією безлічі планет, використовував Арракіс як місце для тестування політики, яку планував запровадити в решті своїх володінь. Його планетарні губернатори насаджували на Арракісі невитравний песимізм, що мало зміцнити базис їхньої влади. Намагалися, щоб усі на Арракісі, навіть вільні волоцюги-фримени, з власного досвіду дізналися про численні випадки несправедливості та нерозв’язні проблеми; їх навчили думати про себе як про безпорадний народ, позбавлений усякої підтримки.

«Які гарні цього року молоді жінки!»

Дивлячись на спину Лето, що повертався додому, Стілґар почав міркувати, як юнак налаштував його думки на цей лад, просто промовивши начебто просту фразу. Завдяки цій фразі Стілґар виявив, що цілком інакше бачить Алію та свою роль у Раді.

Алія любила казати, що давні звичаї відступають повільно. Стілґар зізнався собі, що це твердження його неясно заспокоювало. Зміна була небезпечною. Винаходи слід придушувати. Індивідуальна сила волі мусить бути відкинута. Яку ще функцію мало духівництво, окрім як відкидати індивідуальну волю?

Алія повторювала, що можливості відкритої конкуренції потрібно обмежити до керованих границь. Але це означало також, що технологічна загроза, яка раз у раз виникала, може бути використана лише для тримання населення під замком, оскільки вона служила своїм давнім господарям. Кожна дозволена технологія мала коренитися в ритуалі. Інакше… інакше…

Стілґар знову спіткнувся. Зараз він був над канатом, а Лето чекав його біля абрикосового саду, що ріс уздовж водного потоку. Стілґар відчув, як його ноги рухаються по нескошеній траві.

Нескошена трава!

«У що я можу вірити?» — питав себе Стілґар.

Фрименам з його покоління належало вірити, що індивідуальності потребують глибокого відчуття власних обмежень. Традиції були, напевне, найбільшим елементом контролю безпечного суспільства.

Люди мусили знати межі свого часу, свого суспільства, своєї території. Чим погана була січ як модель загального мислення? Почуття обмеженості мусило пронизувати кожен індивідуальний вибір — воно мало огороджувати сім’ю, спільноту й кожен крок, до якого вдавався правильний уряд.

Стілґар зупинився і крізь сад глянув на Лето. Хлопчина стояв, з усмішкою дивлячись на нього.

«Чи знає він про сум’яття в моїй голові?» — міркував Стілґар.

Старий фрименський наїб спробував звернутися до традиційного катехізису свого народу. Кожен аспект життя вимагав одної простої форми, притаманна їй циркулярність базується на таємному внутрішньому знанні про те, що спрацює, а що не спрацює. Модель для життя, для спільноти, для кожного елемента більшого суспільства аж до вершини влади й ще понад нею — цією моделлю мала бути січ і її відповідник у піску: Шай-Хулуд. Величезний піщаний хробак був, безперечно, наймогутнішим створінням, але в разі небезпеки ховався у недосяжних глибинах.

«Зміна небезпечна!» — сказав собі Стілґар. Незмінність і стабільність — ось належні цілі уряду.

Але молоді чоловіки та жінки були гарними.

І вони пам’ятали слова Муад’Діба, які той промовив, скинувши Шаддама IV: «Не довгого життя для Імператора я прагну, а довгого життя для Імперії».

«Хіба ж це не те саме, що я і сам кажу собі?» — міркував Стілґар.

Він пішов далі, повернувши в бік входу до січі, трохи праворуч Лето. Хлопчина рушив, щоб перехопити його.

«Муад’Діб сказав ще й інше, — згадав Стілґар: — Як і люди, суспільства, цивілізації та уряди, народжуються, мужніють, розмножуються та помирають».

Небезпечна чи ні, зміна настає. Гарні молоді фримени знають це. Здатні дивитися вперед і бачити її, приготуватися до неї.

Стілґар мусив зупинитися. Інакше він зіткнувся б із Лето.

Хлопчина глянув на нього совиними очима й сказав:

— Бачиш, Стіле? Традиція — не настільки абсолютний провідник, як ти думав.

— Мені тяжко просити в тебе це, — сказала Алія. — Та я мушу забезпечити існування Імперії, яку мають успадкувати діти Пола. Це єдина причина існування Регентства.

Алія відвернулася від дзеркала, перед яким закінчувала свій ранковий туалет. Глянула на чоловіка, оцінюючи, як він сприйняв її слова. У такі моменти Дункан Айдаго заслуговував пильного вивчення: не було сумніву, що він став набагато більш витонченим і небезпечним, ніж колишній мечник Дому Атрідів. Зовнішність майже не змінилася — чорне й кучеряве волосся, схоже на шерсть цапа, темне гострорисе обличчя, — але за довгі роки, що минули від його пробудження зі стану гхоли, він пройшов внутрішню метаморфозу.

Вона міркувала, як уже не раз це робила, що гхолівське посмертне відродження могло приховати за завісою його таємничої самотності. До того, як тлейлаксу попрацювали над ним, застосовувавши свою тонку науку, реакції Дункана мали виразно викарбуваний знак Атрідів — вірність, фанатичне дотримування морального кодексу його предків-найманців, швидке впадання у гнів та швидке заспокоєння. Він був непримиренним у своєму рішучому намірі помститися Дому Харконненів. І помер, рятуючи Пола. Однак тлейлаксу викупили його тіло в сардаукарів і у своїх регенераційних чанах виростили зомбі-катрундо: тіло Дункана Айдаго, але цілковито позбавлене його свідомих спогадів. Його вивчили як ментата й вислали Полові в подарунок: людський комп’ютер, досконале знаряддя, оснащене механізмом гіпнотичного примусу, аби вбити свого власника. Тіло Дункана Айдаго виявило спротив цьому примусу, і після нестерпного потрясіння клітинна пам’ять повернулася до нього.

Алія давно вже вирішила, що небезпечно думати про нього як про Дункана. Краще подумки називати його іменем гхоли — Гайт. Набагато краще. А ще вкрай важливо, аби він не розгледів найменшого проблиску барона Харконнена, що засів у її свідомості.

Дункан побачив, як Алія його вивчає, і відвернувся. Любов не могла приховати змін, які з нею сталися, або ж зробити для нього непрозорими її мотиви. Багатофасеткові металеві очі, які дали йому тлейлаксу, мали жорстоку спроможність викривати підступ. Вони сприймали її як злорадну, майже чоловічу постать, і не могли витримати її вигляду.

— Чому ти відвернувся? — спитала Алія.

— Я мушу це обміркувати, — відповів він. — Леді Джессіка є… Атрідкою.

— А твоя вірність належить Дому Атрідів, не мені, — вип’яла губи Алія.

— Не вдавайся зі мною до таких ненадійних інтерпретацій, — сказав він.

Алія стиснула губи. Чи не надто швидко вона діяла?

Дункан підійшов до вирізаного у стіні отвору, що виходив на ріг Храмової площі. Бачив, як там починають збиратися прочани, як арракінські крамарі кружляють по краях, шукаючи поживи, наче зграя хижаків довкола стада тварин. Він зосередив увагу на групі купців: на плечах у них — виплетені з прянощів корзини, на крок позаду них — фрименські найманці. Вони з непохитною силою пробивалися крізь юрбу.

— Продають шматочки витравленого мармуру, — промовив він, вказуючи. — Ти про це знала? Виставляють такі шматочки до пустелі, щоб їх витравили піщані бурі. Інколи виходять цікаві взірці. Кажуть, що це нова форма мистецтва, дуже популярна: справжній витравлений бурею мармур із Дюни. Я купив такий шматочок минулого тижня: золоте дерево з п’ятьма китицями, гарне, але дуже ламке.

— Не змінюй теми, — сказала Алія.

— Я не змінював теми, — відповів він. — Воно прегарне, але це не мистецтво. Люди творять мистецтво власними зусиллями, з власної волі. — Він поклав праву руку на підвіконня. — Близнята не терплять цього міста, і, боюся, я їх розумію.

— Не бачу зв’язку, — сказала Алія. — Викрадення моєї матері несправжнє. Як твоя бранка, вона буде в безпеці.

— Це місто збудували сліпі, — промовив він. — Ти знаєш, що Лето і Стілґар минулого тижня виходили з січі Табр до пустелі? Їх не було цілу ніч.

— Мені про це доповіли, — відповіла вона. — Ці піщані цяцьки — ти хочеш, щоб я заборонила торгівлю ними?

— Це було б недобре для бізнесу, — мовив він, обертаючись. — Знаєш, що сказав Стілґар, коли я запитав його, навіщо вони самі та ще й поночі виходили в піски? Сказав, що Лето хотів поспілкуватися з духом Муад’Діба.

Алія почула раптовий холод паніки, на мить глянула в дзеркало, щоб заспокоїтися. Лето не зважився б на нічну вилазку з січі заради такої нісенітниці. Чи це була змова?

Айдаго затулив очі долонею, щоб не бачити її, і промовив:

— Стілґар розповів, що він пішов із Лето, бо й досі вірує в Муад’Діба.

— Звичайно, що вірує!

Айдаго глухо засміявся.

— Сказав, що досі вірує, бо Муад’Діб завжди був на боці малих людей.

— І що ти на це відповів? — спитала Алія, а голос видавав її страх.

Айдаго відвів руки від очей.

— Я сказав: «То й ти тоді один із малих людей».

— Дункане! Це небезпечна гра. Дражнячи такого фрименського наїба, можеш розбудити бестію, що знищить нас усіх.

— Він досі вірує у Муад’Діба, — промовив Айдаго. — Це наш захист.

— Якою була його відповідь?

— Сказав, що знає свій мозок.

— Розумію.

— Ні… Не думаю, що ти розумієш. Речі, які кусають, мають довші зуби, ніж Стілґар.

— Не можу тебе сьогодні збагнути, Дункане. Я прошу, щоб ти виконав дуже важливу справу, життєво необхідну, аби… Що це за безладна балаканина?

Як роздратовано звучав її голос. Він знову обернувся до віконного отвору:

— Коли мене тренували на ментата… Це було дуже складно, Аліє, дуже складно навчитися працювати з власним мозком. Спершу вчишся, що мозку слід дозволити працювати самому. Це дуже дивно. Ти можеш натренувати власні мускули, вправляти їх, зміцнювати, але мозок діє сам. Коли ти вже цього навчишся, він час від часу показує тобі речі, яких ти не хочеш бачити.

— І це тому ти намагався образити Стілґара?

— Стілґар не знає власного мозку, ніколи не дає йому волі.

— За винятком оргій із прянощами.

— Навіть тоді. Це й робить його наїбом. Щоб залишатися ватажком людей, контролює та стримує свої реакції. Робить те, чого від нього очікують. Знаючи це, ти розумієш Стілґара й можеш виміряти довжину його зубів.

— Це фрименський звичай, — сказала вона. — Добре, Дункане, ти зробиш це чи ні? Слід її забрати, щоб склалося враження, ніби це справа рук Дому Корріно.

Він мовчав, на свій ментатський лад оцінюючи її тон та аргументи. Цей план викрадення свідчив про холодність і жорстокість, рівень яких, так виявлений, його шокував. Ризикнути життям власної матері з причин, оце щойно наведених? Алія брехала. Можливо, чутки про Алію та Джавіда були правдивими. Ця думка затвердла в його шлунку грудкою льоду.

— Ти єдиний, кому я можу довіритись, — сказала Алія.

— Я знаю, — відповів він.

Вона сприйняла це як згоду й усміхнулася до свого відображення у дзеркалі.

— Ти знаєш, — промовив Дункан, — що ментат вчиться розглядати кожну людину як низку зв’язків.

Алія не відповіла. Сиділа, захоплена власною пам’яттю, і цей спогад стер вираз із її обличчя. Айдаго, позираючи на неї через плече, побачив її відсутній вираз і здригнувся. Здавалося, наче вона спілкується з голосами, яких ніхто, крім неї, не чує.

— Зв’язків, — прошепотів він.

І подумав: «Слід відкинути старі страждання, як змія скидає стару шкіру, — лише для того, щоб виростити нові та прийняти всі їхні обмеження. Так само й з урядом, навіть із Регентством. Старі уряди можна трактувати як шкіру, скинуту під час линяння. Я мушу виконати цей план, але не так, як наказує Алія».

Алія труснула плечима й сказала:

— За нинішніх часів Лето не може так виходити з дому. Я мушу насварити його.

— Навіть зі Стілґаром?

— Навіть із ним.

Вона підвелася, відійшла від дзеркала до вікна, біля якого стояв Айдаго, поклала руку йому на плече.

Він стримав дрижання, звівши цю реакцію до ментатського розрахунку. Щось у ній його обурювало.

Щось у ній.

Не міг змусити себе глянути на неї. Вдихнув меланжевий запах її косметики, кашлянув.

— Займуся сьогодні перевіркою дарунків Фарад’на, — сказала вона.

— Одягу?

— Так. Ніщо ним зроблене не є тим, чим здається. І слід пам’ятати, що його башар Тийканік є майстром чаумуркі, чаумасу та всіх інших витончених хитрощів королівських убивств.

— Ціна влади, — промовив він, відсуваючись від неї. — Але ми досі мобільні, а Фарад’н — ні.

Вона вивчала його різьблений профіль. Інколи складно було збагнути роботу його мозку. Чи мав він на увазі лише те, що свобода дій породжує мілітарну потугу? Що ж, життя на Арракісі надто довго було безпечним. Чуття, пробуджені колись постійними загрозами, можуть атрофуватися без ужитку.

— Так, — сказала вона, — ми досі маємо фрименів.

— Мобільність, — повторив він. — Не можемо дегенерувати до рівня піхоти. Це було б дурістю.

Роздратована його тоном, вона промовила:

— Фарад’н вдасться до всіх засобів, аби знищити нас.

— Аххх, про це йдеться, — сказав він. — Це форма ініціативи, мобільність, якої ми не мали за давніх часів. Ми мали кодекс, кодекс Дому Атрідів. Завжди платили за все й дозволяли ворогам нас грабувати. Очевидно, це обмеження вже нас не стримує. Ми однаково мобільні, Дім Атрідів і Дім Корріно.

— Ми викрадаємо мою матір, щоб урятувати її від кривди, і ця причина така ж важлива, як інші, — промовила Алія. — Ми далі живемо згідно з кодексом!

Він глянув на неї зверху вниз. Вона знала, як небезпечно змушувати ментата вдаватися до обчислень. Хіба вона не усвідомлювала, що він обчислював? А все-таки… досі її кохав. Провів рукою по очах. Який у неї молодий вигляд. Леді Джессіка мала рацію. Алія, здавалося, не постаріла ні на день за всі роки їхнього спільного життя. Усе ще мала ніжні риси своєї матері — бене-ґессеритки, але її очі були Атрідівськими: пильними, вимогливими, яструбиними. А тепер за цими очима чаїлося щось одержиме жорстоким розрахунком.

Айдаго надто довго служив Домові Атрідів, аби не збагнути сильних сторін цієї сім’ї так само добре, як їхніх слабкостей. Однак ця риса в Алії була новою. Атріди могли вести хитромудру гру проти ворогів, але не проти друзів і союзників, і в жодному разі не проти Родини. Такими були Атрідівські звичаї: підтримуй свою людність найкраще, як зумієш, покажи, наскільки краще їм жити під владою Атрідів. Виявляй любов до друзів, щирість у поводженні з ними. «Але те, чого зараз просить Алія, не було Атрідівським», — подумав він. Відчував це всім тілом і кожним нервом. Він був неподільною єдністю, а в Алії відчував чужу постать.

Раптом його ментатська чутливість клацнула, увімкнувши повну свідомість, а розум перейшов у стан застиглого трансу, де Час не існував, а існували лише обчислення. Алія розпізнає, що з ним сталося, проте з цим нічого не можна вдіяти. Він занурився в розрахунки.

Обчислення: відображена леді Джессіка живе своїм псевдожиттям у свідомості Алії. Він бачив це так само, як і відображеного Дункана Айдаго перед тим, як стати гхолою, цей образ лишався незмінним у його власній свідомості. Алія мала цю свідомість як одна з переднароджених. Він же здобув свою у регенераційних баках тлейлаксу. Проте Алія відкинула це відображення і поставила під ризик життя матері. Отже, Алія не мала контакту з цією внутрішньою псевдо-Джессікою. Отже, Алія була повністю одержима іншим псевдожиттям, яке виключало всі інші.

Одержимість!

Чужий!

Гидь!

Він по-ментатському прийняв це й звернувся до інших аспектів проблеми. Усі Атріди зібралися на одній планеті. Чи Дім Корріно ризикне зважитися на атаку з космосу? Його мозок блискавично проглянув конвенцію, яка поклала край примітивним формам воєнних дій.

Один. Усі планети були вразливими до атаки з космосу, ерго: засоби відплати / помсти винесені в міжпланетний простір кожного Великого Дому. Фарад’н знав би, що Атріди не знехтували цим елементарним заходом безпеки.

Два. Силові щити давали повний захист від снарядів і вибухових матеріалів неатомного характеру, що й було основною причиною повернення людства до рукопашних боїв. Але піхота мала свої обмеження. Дім Корріно міг доставити своїх сардаукарів на окраїни Арракіна, проте вони й далі не могли дорівнятися до нестримної люті фрименів.

Три. Планетарний феодалізм залишається під постійною загрозою з боку численного технологічного класу, але вплив Батлеріанського Джигаду далі придушував технологічні ексцеси. Іксіани, тлейлаксу та кілька розпорошених зовнішніх планет становили єдину небезпеку з цього погляду, а вони були вразливими до об’єднаного гніву решти Імперії. Результати Батлеріанського Джигаду не буде скасовано. Механізована війна вимагала численного технологічного класу. Імперія Атрідів скерувала цю силу до інших цілей. Не існувало численного технологічного класу, залишеного без нагляду. Отож Імперія спокійно залишалася феодальною, бо це було найкращим суспільним ладом для поширення на розкиданий дикий фронтир — нові планети.

Дункан відчув, як його ментатська свідомість зблискує, прошиваючи стрілою відомості з пам’яті, якими вони є, цілковито непроникні для плину часу. Він упевнився, що Дім Корріно не наважиться на незаконну атомну атаку. Зробив це завдяки блискавичному розрахунку, головному способу ухвалення рішень, але чудово усвідомлював елементи, які сформували цю певність. Імперія мала у своєму розпорядженні стільки ж атомної та наближеної до неї зброї, як усі інші Великі Доми разом узяті. Принаймні половина Великих Домів зреагувала б, не роздумуючи, якби Дім Корріно зламав Конвенцію. До позапланетної системи відплати Атрідів приєдналися б незліченні сили, не було б навіть потреби скликати їх. Це зробив би страх. Салуса Секундус та її союзники зникнуть, перетворившись на гарячі хмари. Дім Корріно не ризикне всеспаленням. Без сумніву, Корріно говорили щиро, погоджуючись із аргументом, що ядерна зброя є резервним засобом для захисту людства від загрози з боку «чужого розуму», якби така загроза виникла.

Обчислювальні думки мали чисті краї, чітко окреслений рельєф. Між окремими пунктами не було жодної розмитості. Алія вибрала викрадення і терор, бо стала чужою, не-Атрідкою. Дім Корріно був загрозою, але не такою, як Алія доводила на Раді. Алія хотіла усунути леді Джессіку, бо ця бене-ґессеритка з гострим розумом побачила те, що лише щойно стало ясним для нього.

Айдаго струснув із себе ментатський транс і побачив Алію, яка стояла навпроти, міряючи його холодним поглядом.

— Ти б не воліла радше вбити леді Джессіку? — спитав він.

На коротку мить його очі встигли розпізнати радісний зблиск чужого, перш ніж вдаване обурення зуміло приховати його.

— Дункане!

Так, ця чужа Алія віддавала перевагу матеревбивству.

— Ти боїшся своєї матері, а не за неї, — сказав він.

Вона відповіла, далі міряючи його поглядом.

— Звичайно, що так. Вона донесла на мене Сестринству.

— Що ти маєш на увазі?

— Невже ти не знаєш найбільшої спокуси Бене Ґессерит? — Вона підійшла до нього й звабливо глянула крізь вії. — Я думала лише про те, як зостатися сильною і бадьорою заради близнят.

— Ти кажеш про спокусу, — промовив він. Його голос був по-ментатському рівним.

— Це та річ, яку Сестринство найглибше ховає, річ, якої вони найбільше бояться. Тому й називають мене Гиддю. Знають, що їхні заборони мене не стримають. Спокуса — вони завжди вимовляють це дуже патетично: Велика Спокуса. Бачиш, ми, що використовуємо науку Бене Ґессерит, можемо впливати на такі речі, як внутрішня регуляція балансу ензимів у нашому тілі. Це може продовжити молодість — значно більше, ніж у випадку меланжу. Ти розумієш наслідки? Знаєш, що станеться, якщо багато бене-ґессериток це зробить? Це стане помітним. Я певна, що ти прораховуєш точність моїх слів. Меланж робить нас мішенню стількох змов. Ми розпоряджаємося субстанцією, яка продовжує життя. А якби стало відомим, що Бене Ґессерит має у своєму розпорядженні ще сильнішу таємницю? Ти розумієш! Жодна Превелебна Мати не була б у безпеці. Викрадення і тортури бене-ґессериток стали б найбільш звичною річчю.

— Ти досягла балансу ензимів. — Це було твердженням, а не питанням.

— Я протиставилася Сестринству! Звіт моєї матері Сестринству зробить Бене Ґессерит непохитним союзником Дому Корріно.

«Напрочуд правдоподібно», — подумав він. Тоді сказав, щоб перевірити:

— Але ж, напевне, твоя мати не звернеться проти тебе!

— Вона була бене-ґессериткою задовго до того, як стала моєю матір’ю. Дункане, вона дозволила, щоб її син, мій брат, пройшов випробування ґом джаббаром. Вона це влаштувала! І знала, що він може цього не пережити! Бене Ґессерит завжди мали куди більше прагматизму, ніж віри. Вона діятиме проти мене, якщо це відповідатиме інтересам Сестринства.

Він кивнув. Якою переконливою вона була! Це була сумна думка.

— Ми мусимо перехопити ініціативу, — сказала вона. — Це наша найгостріша зброя.

— Існує проблема у вигляді Ґурні Галлека, — промовив він. — Я маю вбити свого старого друга?

— Ґурні вирушає зі шпигунською місією до пустелі, — відповіла вона, знаючи, що Айдаго вже про це відомо. — Він не стоятиме нам на дорозі.

— Дуже дивно, — сказав він, — регент-губернатор Каладана виконує якусь місію тут, на Арракісі.

— Чому ні? — з натиском відповіла Алія. — Він її коханець — у мріях, якщо не насправді.

— Так, звичайно. — І задумався, чи вона не почула нещирості в його голосі.

— Коли ти її викрадеш? — спитала Алія.

— Тобі краще цього не знати.

— Так… так, розумію. Куди ти її забереш?

— Туди, де її неможливо буде знайти. Будь певна, вона не зостанеться тут і не загрожуватиме тобі.

Радість в очах Алії ні з чим не можна було переплутати.

— Але куди…

— Якщо ти цього не знатимеш, то зможеш, коли виникне така потреба, відповісти Правдомовиці, що тобі не відомо, де вона.

— Аххх, мудро, Дункане.

«Зараз вона вірить, що я вб’ю леді Джессіку», — подумав він. І сказав:

— Бувай, кохана.

Вона не почула остаточності в його голосі, навіть злегка поцілувала чоловіка на прощання.

Йдучи коридорами Храму, схожими на січовий лабіринт, Айдаго всю дорогу витирав очі. Тлейлаксанські очі не захищали від сліз.

Стілґар збільшив учетверо січову охорону близнят, але знав, що все це марно. Хлопець скидався на Атріда-тезка`, свого діда Лето. Це впадало в око кожному, хто знав Герцога-першовзірця. Лето був обачним і уважним, так, але це все слід було оцінювати з урахуванням його прихованої дикості, піддатливості до небезпечних рішень.

Ганіма більше нагадувала свою матір. Руде волосся, як у Чані, її розріз очей та її спосіб міркувань при зіткненні з труднощами. Часто казала, що робитиме лише те, що мусить, але, куди б не пішов Лето, вона піде за ним.

А Лето поведе її до небезпеки.

Стілґар жодного разу не подумав про те, щоб звернутися зі своїми проблемами до Алії. А отже, і до Ірулан, яка бігла до Алії геть з усім. Вирішивши так, Стілґар усвідомив: він прийняв можливість того, що Лето правильно оцінив Алію.

«Вона використовує людей беззастережно й безсердечно, — подумав він. — Використовує навіть Дункана. Йдеться не про те, що вона обернеться проти мене і вб’є мене. Вона мене позбудеться».

Тим часом варту було посилено, а Стілґар прочісував січ, як облаченний привид, всюди зазираючи. Його розум постійно кипів від сумнівів, зерно яких засіяв Лето. Якщо не можна покладатися на традицію, то де ж та скеля, до якої можна закотвичити своє життя?

Пополудні у день Собору Привітання леді Джессіки Стілґар приглядався до Ганіми, що стояла разом із бабусею біля входу до січової зали великих зібрань. Було рано, Алія ще не прибула, проте люди вже юрмилися в залі, крадькома кидаючи погляди на дитину та зрілу жінку, повз яких проходили.

Стілґар стояв у затіненій ніші, окремо від людського потоку, і придивлявся до цієї пари, хоча й не міг чути їхньої розмови через гамір дедалі численнішої юрби. Сьогодні сюди прибули люди з багатьох племен, аби привітати свою давню Превелебну Матір. Але він дивився на Ганіму. Її очі, те, як вона пританцьовувала, розмовляючи! Цей рух його зачарував. Ці глибоко сині, спокійні, вимогливі, пильні очі. І та звичка скидати червоно-золотаве волосся з плеча рухом голови: це було від Чані. Це було примарне воскресіння, моторошна схожість.

Стілґар повільно наблизився і зайняв місце в іншій ніші.

Не міг пов’язати манеру Ганіми дивитися довкола з жодною іншою дитиною, яку знав, — окрім її брата. Де був Лето? Стілґар озирнувся на заповнений перехід. Його вартові здійняли б тривогу, якби щось було не так. Труснув головою. Ці близнята доведуть його до божевілля. Постійно руйнують його душевний спокій. Він майже ненавидів їх. Спорідненість не захищала від ненависті, але кров (і її дорогоцінна вода) накладала певні зобов’язання, сильніші за більшість інших турбот. Ці близнята були його найбільшою відповідальністю.

Із зали зібрань за Ганімою та Джессікою крізь пил сочилося коричневе світло. Торкнулося плечей дівчинки, нового білого вбрання, яке вона мала на собі, підсвітило волосся, коли та обернулася, щоб глянути в перехід, на людський натовп.

«Навіщо Лето розхвилював мене цими сумнівами? — міркував він. Бо це, безперечно, було зроблено свідомо. — Можливо, Лето хотів, щоб я здобув свою частку ментального досвіду». Стілґар знав, чому близнята відрізняються від інших, але завжди вважав, що його розум неспроможний прийняти це знання. Він ніколи не мав досвіду лона як в’язниці для пробудженої свідомості — живої свідомості від другого місяця вагітності, як йому казали.

Лето якось розповів, що його пам’ять схожа на «внутрішній голограф, він збільшується у розмірах і деталях, починаючи з первісного шокового пробудження, але ніколи не змінює форми та контурів».

Уперше, спостерігаючи за Ганімою та леді Джессікою, Стілґар почав розуміти, як це воно — жити, продираючись крізь плутану павутину пам’ятей, не мати змоги відступити чи знайти в розумі окрему тиху кімнату. Перед лицем такого стану слід було інтегрувати безумство, вибирати й відкидати з безлічі пропозицій у системі, у якій відповіді змінювалися так само швидко, як питання.

Не може бути усталеної традиції. Не може бути абсолютної відповіді на дволикі питання. Що діє? Те, що не діє. Що не діє? Те, що діє. Він розпізнав цей принцип. Стара фрименська гра в загадки. Питання: «Що приносить смерть і життя?» Відповідь: «Коріолісів вітер».

«Чому Лето хотів, щоб я це зрозумів?» — питав себе Стілґар. Завдяки своїм обережним промацуванням Стілґар знав, що близнята поділяли загальний погляд на свою відмінність: вважали її нещастям. «Родовий канал мусив бути для них місцем висушування», — подумав він. Незнання зменшує шок від деяких переживань, але вони не мали такого незнання в тому, що стосувалося їхнього народження. Як це — жити, знаючи всі речі, що можуть піти погано? Постати перед необхідністю безнастанної боротьби з сумнівами. Обурюватися через свою відмінність від решти. Мусить бути приємно дати іншим спробувати таку відмінність на смак. Твоїм першим питанням було б: «Чому я?», і на це питання не було б відповіді.

«А про що я питаю себе? — думав Стілґар. Його губ торкнулася крива посмішка. — Чому я?»

Побачивши близнят на цей новий лад, він зрозумів, чому вони наражають на небезпеку свої ще не сформовані тіла. Ганіма колись стисло виклала це йому, після того як він вилаяв її за те, що вона видряпувалася на стрімкий західний крутосхил стіни довкола січі Табр.

— Чому я маю боятися смерті? Я вже там бувала — багато разів.

«Як я міг наважитися навчати таких дітей? — міркував Стілґар. — Як хтось міг на таке наважитися?»

На подив, подібним шляхом протікали думки Джессіки, коли вона розмовляла зі своєю онукою. Міркувала, як це мусить бути тяжко — мати зрілий розум у незрілому тілі. Тіло мусить навчитися того, про що розум уже знав. Знав принаймні, що це можна зробити. Слід було узгодити рефлекси та реакції. Їм була доступна древня бене-ґессеритська дисципліна прана-бінду, але і з нею розум забігатиме туди, куди ще не може дістатися тіло. Ґурні мав дуже важке завдання, виконуючи її накази.

— Стілґар стежить за нами ззаду, з тієї ніші, — сказала Ганіма.

Джессіка не обернулася. Але її спантеличило те, що вона почула в голосі Ганіми. Ганіма любила старого фримена, як могла б любити батьків. Навіть коли говорила про нього без особливої поваги або піддражнювала, однаково любила його. Усвідомлення цього змусило Джессіку побачити старого наїба в новому світлі, у гештальт-осіянні збагнути, що поєднує близнят і Стілґара. Джессіка розуміла, що цей новий Арракіс не надто пасує до Стілґара. Не більше, ніж цей новий Усесвіт пасує до її внуків.

Несподівано мимоволі крізь думки Джессіки пронісся вислів Бене Ґессерит: «Здогадуватися про свою смертність — це знати початок жаху; не мати жодного сумніву у своїй смертності — це знати кінець жаху».

Так, для Стілґара та близнят смерть не була тяжким ярмом, але життя було повільним полум’ям. Усі вони застали непристосований до них світ і тужили за іншими шляхами, змінність яких могли вивчати без загрози для себе. Вони були дітьми Авраама й більше дізналися про світ від яструба, що завис над пустелею, ніж із досі написаних книжок.

Сьогодні вранці Лето спантеличив Джессіку. Вони стояли біля канату, що протікав під січчю. Він сказав: «Бабусю, вода нас ув’язнює. Краще б ми жили як пил, бо тоді вітер зміг би перекинути нас через найвищі скелі Оборонної Стіни».

Хоча Джессіка вже чула такі оманливо зрілі речі з цих дитячих уст, усе ж таки піймалася в цю пастку й насилу зуміла відповісти:

— Так міг би сказати твій батько.

А Лето підкинув угору жменю піску, щоб подивитися, як він падає, і промовив:

— Так, міг би. Але мій батько ніколи не задумувався, як швидко вода змушує все западатися в землю, з якої воно постало.

Зараз, стоячи поруч із Ганімою в січі, Джессіка наново відчула шок, який викликали в неї ці слова. Відвернулася, глянула на людський потік, що досі прибував, дозволила своєму поглядові перемандрувати вздовж затіненої постаті Стілґара в ніші. Стілґар не був ручним фрименом, навченим лише зносити гілки до гнізда. Досі зоставався яструбом. Для нього червоне — барва не квітів, а крові.

— Ви зненацька замовкли, — промовила Ганіма. — Щось не так?

Джессіка труснула головою.

— Це те, що сказав мені Лето вранці, більш нічого.

— Коли ви пішли до посадки? І що він сказав?

Джессіка згадала дивний вираз зрілої мудрості, що з’явився вранці на обличчі Лето. Такий самий вираз з’явився на обличчі Ганіми.

— Він згадав час, коли Ґурні повернувся від контрабандистів під знамена Атрідів, — сказала Джессіка.

— Отже, ви розмовляли про Стілґара, — промовила Ганіма.

Джессіка не спитала, як вона про це здогадалася. Схоже, що близнята можуть відтворювати думки одне одного.

— Так, — сказала Джессіка. — Стілґар не хотів чути, як Ґурні називає… Пола своїм Герцогом, а постава Ґурні змушувала до цього всіх фрименів. Ґурні постійно повторював: «Мій Герцог».

— Розумію, — відповіла Ганіма. — І, очевидно, Лето зауважив, що не став іще Герцогом Стілґара.

— Правильно.

— Ви, звичайно, знаєте, навіщо він це з вами зробив, — сказала Ганіма.

— Я не певна, — зізналася Джессіка й виявила, що це зізнання особливо тривожне, бо їй узагалі не спало на думку, що Лето щось із нею зробив.

— Він намагався розпалити ваші спогади про нашого батька, — відказала Ганіма. — Лето завжди намагається побачити нашого батька очима інших, тих, хто знав його.

— Але ж… хіба Лето не міг…

— Ох, він міг дослухатися до внутрішнього життя. Звичайно. Але це не те саме. Ви, звісно ж, говорили про нього. Я маю на увазі нашого батька. Говорили про нього як про вашого сина.

— Так, — різко обірвала її Джессіка. Їй не подобалося відчуття, що ці близнята можуть за власним бажанням вмикати й вимикати її, відкривати її спогади для перегляду, торкатися будь-якої емоції, яка викликала їхній інтерес. Ганіма могла це робити просто зараз!

— Лето сказав щось таке, що мало вас розхвилювати, — промовила Ганіма.

Джессіку вразило те, що їй довелося стримати гнів.

— Так… так і зробив.

— Вам не подобається те, що він знає нашого батька, як знала його наша мати, а матір знає так, як її знав батько, — сказала Ганіма. — Вам не подобається те, що з цього випливає, а саме: що ми можемо знати про вас.

— Насправді я ніколи так про це не думала, — відповіла Джессіка, зауваживши, що її голос звучить неприродно.

— Знання про чуттєві речі зазвичай непокоїть, — сказала Ганіма. — Такі ваші умовні рефлекси. Вам украй складно думати про нас інакше, як про дітей. Але наші батьки ні прилюдно, ні наодинці не робили разом нічого, про що ми не могли б довідатися.

На коротку мить Джессіка відчула ту ж реакцію, яка виникла в неї під час тієї розмови над канатом, але цього разу зосереджену на Ганімі.

— Він, імовірно, сказав щось про «чуттєві звички» вашого Герцога, — припустила Ганіма. — Інколи Лето потребує вуздечки на губах!

«Невже немає нічого, чого б ці близнята не могли спрофанувати?» — міркувала Джессіка, переходячи від обуреного шоку до огиди. Як вони сміли говорити про чуттєвість її Лето? Звичайно, чоловікові та жінці, що кохають одне одного, тілесне спілкування приносить насолоду! Це було прекрасною таємницею, яку не слід обговорювати у випадковій розмові між дитиною та дорослою людиною.

Дитиною та дорослою людиною!

Раптом Джессіка зрозуміла, що і Лето, і Ганіма зробили це невипадково.

Джессіка мовчала, і Ганіма промовила:

— Ми вас шокували. Прошу пробачення за нас обох. Знаючи Лето, я певна, що йому це й на думку не спало. Часом, занюхавши якийсь слід і погнавшись за ним, він забуває, наскільки ми відрізняємось… наприклад, від вас.

Джессіка подумала:

«І тому, очевидно, ви це й робите. Ви вчите мене! — А тоді спитала себе: — І ще кого? Стілґара? Дункана?»

— Лето намагається бачити речі такими, як бачите їх ви, — сказала Ганіма. — Спогадів недостатньо. Коли найбільше стараєшся, тоді найчастіше й провалюєшся.

Джессіка зітхнула.

Ганіма торкнулася бабусиного плеча.

— Ваш син залишив невисловленими багато речей, про які слід говорити, навіть і вам. Даруйте нам, але він любив вас. Ви не знали цього?

Джессіка відвернулася, аби приховати сльози в очах.

— Він знав ваші страхи, — сказала Ганіма. Так само, як і страхи Стілґара. Любий Стіл. Наш батько був його «Звіриним Доктором», а Стіл для нього — не більше ніж зеленим равликом, схованим у своїй мушлі.

Вона почала мугикати пісню, з якої взяла ці слова. Всупереч волі Джессіки, мелодія безкомпромісно вкарбувала вірші в її свідомість.

— На нещастя, наш батько залишив багатьох людей-равликів у нашому світі, — сказала Ганіма.

— Це як битва наосліп, — сказала Алія.

Вона сердито міряла кроками Залу Ради, переходячи від високих сріблястих завіс, що пом’якшували ранкове сонце за східними вікнами, до диванів, виставлених під декоративними стінними панелями на протилежному боці кімнати. Її сандалі топтали килимки з меланжевого волокна, дерев’яний паркет, плитки з гігантського граната й знову килимки. Врешті стала над Ірулан та Айдаго, що сиділи обличчям одне до одного на диванах із сірого китового хутра.

Айдаго не хотів повертатиcя з Табру, але вона вислала категоричний наказ. Викрадення Джессіки було зараз важливішим, ніж будь-коли, проте мусило зачекати. Потрібне було ментатське сприйняття Айдаго.

— Ці речі скроєні за тим самим взірцем, — сказала Алія. — Вони тхнуть далекосяжною змовою.

— Може, й ні, — ризикнула заперечити Ірулан, але запитливо глянула на Айдаго.

На обличчі Алії промайнув вираз неприхованого глузування. Як Ірулан могла бути такою наївною? Хіба що… Алія кинула на принцесу гострий питальний погляд. Ірулан мала на собі простий чорний одяг — абу, що пасувала до тіней в її очах, які під впливом прянощів набрали барви індиго. Біляве волосся було зв’язане на потилиці в тугий вузол, підкреслюючи обличчя, яке схудло й загострилося за роки на Арракісі. Вона досі зберігала величний вираз, який засвоїла при дворі батька, Шаддама IV, і Алія часто мала відчуття, що ця гординя маскує змовницькі думки.

Айдаго напівлежав на дивані у вільній позі. На собі він мав чорно-зелену уніформу Дому Атрідів, без знаків розрізнення. Ця афектованість викликала таємний опір справжніх охоронців Алії, надто ж амазонок, які вихвалялися відзнаками свого рангу. Вони взагалі не любили присутності цього гхоли-мечника-ментата, тим паче що він був чоловіком їхньої повелительки.

— Тож племена хочуть, аби леді Джессіку повернули до Регентської Ради, — сказав Айдаго. — Як це можна…

— Висувають одностайну вимогу! — промовила Алія, вказавши на аркуш тисненого меланжевого паперу на дивані поруч із Ірулан. — Фарад’н — одна річ, але це… це тхне іншими розстановками!

— Що про це думає Стілґар? — спитала Ірулан.

— Його печатка на цьому папері! — відповіла Алія.

— Але якщо він…

— Як же він міг відмовити матері свого бога? — глузливо сказала Алія.

Айдаго підвів на неї погляд, думаючи: «З Ірулан вона дійшла до небезпечної межі». Знову питав себе, чому Алія повернула його сюди, знаючи, що він має бути на січі Табр, аби втілити в життя план викрадення. Невже вона почула звістку, яку вислав йому Проповідник? Згадка про це викликала у нього сильне сум’яття, аж до стискання грудей. Звідки цей жебрущий містик знав таємний сигнал, за допомогою якого Пол Атрід завжди викликав свого мечника? Айдаго прагнув залишити цю безглузду зустріч і повернутися до пошуків відповіді на це питання.

— Немає сумніву, що Проповідник покидав планету, — сказала Алія. — Гільдія не посміла б ошукати нас у таких справах. Я розпоряджуся, щоб його…

— Обережно! — промовила Ірулан.

— Справді, будьмо обережними, — підтримав її Айдаго. — Половина планети вірить, що він… — Айдаго знизав плечима, — …твій брат.

Айдаго сподівався, що йому вдалося вимовити це з належним спокоєм. Звідки той чоловік знав сигнал?

— Але якщо він кур’єр чи шпигун…

— Він не нав’язав контактів ні з ким із ДАПТ чи Дому Корріно, — сказала Ірулан. — Можемо бути певними…

— Не можемо бути певними ні в чому! — Алія не намагалася приховати своєї зневаги. Відвернулася від Ірулан, глянула на Айдаго. Він знав, чому він тут! Чого ж не поводився так, як вона сподівалася? Він присутній на Раді, бо тут Ірулан. Історію, яка привела принцесу Дому Корріно на лоно Атрідів, не можна забувати. Хто раз переметнувся на іншу сторону, може зробити це вдруге. Дункан за допомогою своїх ментатських здібностей мусить шукати хиби, тонкі відмінності в поведінці Ірулан.

Айдаго ворухнувся, глянув на Ірулан. Інколи йому був неприємним прямолінійний примус до ментатської діяльності. Він знав, що думає Алія. Ірулан теж це знала. Але ця принцеса — дружина Пола Муад’Діба — здобула моральну перемогу, ухваливши рішення, яке зробило її нижчою за королівську наложницю Чані. Не варто було сумніватися у відданості Ірулан королівським близнятам. Вона зреклася сім’ї та Бене Ґессерит, присвятивши себе Атрідам.

— Моя мати є частиною змови! — наполягала Алія. — Чого б інакше Сестринство вислало її сюди в такий час?

— Істерика нам не допоможе, — сказав Айдаго.

Алія відвернулася від нього, на що він і сподівався. Це дало йому змогу не бачити колись коханого обличчя, зараз настільки спотвореного одержимістю чужим духом.

— Ну, — озвалася Ірулан, — Гільдії не можна повністю довіряти у…

— Гільдія! — глузливо промовила Алія.

— Не можна виключати ворожості Гільдії чи Бене Ґессерит, — заговорив Айдаго. — Але мусимо внести їх до категорії вкрай пасивних войовників. Гільдія триматиметься своєї базисної засади: «Ніколи Не Правити». Вони — паразитарний наріст, і знають про це. Не зроблять нічого, аби вбити організм, який дає їм змогу жити.

— Їхнє уявлення про те, який організм дає їм змогу жити, може відрізнятися від нашого, — протягнула Ірулан. Це вперше вона вдалася до глузування, промовивши лінивою інтонацією: — Тут ти помилився, ментате!

Схоже було, що Алію це застало зненацька. Вона не сподівалася, що Ірулан вибере таку тактику. Це не був той спосіб дій, який хотів би випробувати змовник.

— Безсумнівно, — сказав Айдаго. — Але Гільдія не виступить явно проти Дому Атрідів. З іншого боку, Сестринство може ризикнути, вдавшись до політичного зламу, який…

— Якщо вони це зроблять, то не так просто. Використають якусь особу чи цілу групу, зв’язки з якою заперечуватимуть, — промовила Ірулан. — Бене Ґессерит не проіснували б стільки століть, якби не знали цінності самоусунення. Вони віддають перевагу позиції за троном, а не на ньому.

«Самоусунення?» — спитала себе Алія. Чи не таким був вибір самої Ірулан?

— Це те саме, що я кажу й про Гільдію, — погодився Айдаго. Він вирішив, що аргументи та пояснення можуть піти на користь. Вони відвернуть його думки від інших проблем.

Алія знову рушила до освітлених сонцем вікон. Вона знала слабке місце Айдаго, притаманне всім ментатам. Вони мусили виголосити ухвалу. Це породжувало тенденцію покладатися на абсолюти, вбачати остаточні межі. Вони знали це про себе. Це було часткою їхнього вишколу. Попри це, далі діяли за самообмежувальними параметрами. «Я мала б залишити його на січі Табр, — подумала Алія. — Краще було б передати Ірулан Джавідові для допиту».

Усередині черепа Алія почула лункий голос:

— Достеменно!

«Заткнися! Заткнися! Заткнися!» — подумала вона. У такі моменти їй загрожувала небезпечна помилка, а вона не могла розпізнати її обрису. Лише відчувала небезпеку. Айдаго мусив допомогти їй вибратися з цієї скрути. Він був ментатом. Ментати необхідні. Люди-комп’ютери замінили механічні пристрої, знищені Батлеріанським Джигадом. «Не сотвори з машини подоби розуму людському!» Але зараз Алія прагнула мати слухняну машину. Вони не можуть страждати через обмеження Айдаго. Ти ніколи не матимеш причин сумніватися в машині.

Алія почула протяжний голос Ірулан.

— Підступи всередині підступів всередині підступів всередині інших підступів, — сказала Ірулан. — Ми всі знаємо звичну схему атаки на владу. Я не звинувачую Алію за її підозри. Звичайно, вона підозрює всіх — навіть нас. Але поки що проігноруймо це. Що залишається першочерговою ареною мотивів, найпліднішим джерелом загрози для Регентства?

— ДАПТ, — сказав Айдаго по-ментатському рівним голосом.

Алія дозволила собі понуро посміхнутися. Добропорядний Альянс Прогресивних Торговців! Але Дім Атрідів домінував у ДАПТ, маючи там п’ятдесят один відсоток. Духівництво Муад’Діба мало ще п’ять відсотків. Плюс прагматична згода Великих Домів на те, що Дюна контролює безцінний меланж. Недаремно прянощі часто називали «таємною валютою». Без меланжу гайлайнери Космічної Гільдії не могли б пересуватися. Меланж вводив у «навігаційний транс», завдяки якому дорога транссвітлових кораблів була видимою ще до подорожі. Без меланжу з його посиленням людської імунної системи очікувана тривалість життя дуже багатих прошарків населення скоротилася б щонайменше вчетверо. Навіть численний середній клас Імперії споживав із їжею незначну дозу розведеного меланжу як мінімум раз на день.

Проте Алія почула ментатську щирість у голосі Айдаго, інтонацію, якої вона чекала з великим нетерпінням.

ДАПТ. Добропорядний Альянс був чимось більшим за Дім Атрідів, більшим за Дюну, за духівництво чи меланж. Це чорнильники, китове хутро, шиґаструни, іксіанські артефакти та розважальні засоби, торгівля людьми й землею, хадж, витвори тлейлаксанської технології на межі дозволеного, наркотичні засоби та медична техніка; це транспорт (Гільдія) і весь суперкомплекс торгівлі Імперії, що охоплювала тисячі відомих планет плюс таємні на окраїнах, яким дозволяли зберігати цю таємність взамін за певні послуги. Говорячи про ДАПТ, Айдаго мав на увазі постійний фермент, інтриги всередині інтриг, гру сил, в якій пересування на одну двадцяту пункту у відсотках платежів може призвести до зміни власників цілої планети.

Алія повернулася і знову постала над обома своїми співрозмовниками, що сиділи на диванах.

— Вас непокоїть щось конкретне в ДАПТ? — спитала вона.

— Деякі доми традиційно нагромаджують прянощі зі спекулятивною метою, — промовила Ірулан.

Алія ляснула руками по стегнах, вказала на тиснений меланжевий папір біля Ірулан.

— А ця вимога тебе не зацікавила? З огляду на те, як вона прийшла…

— Гаразд! — буркнув Айдаго. — Годі про це. Що ти приховуєш? Добре знаєш, що неможливо відхиляти дані та очікувати, аби я діяв як…

— Недавно відбулося значне зростання попиту на осіб специфічних професій, — сказала Алія. І спробувала здогадатися, чи це справді нова інформація для її співрозмовників.

— Яких спеціальностей? — спитала Ірулан.

— Мечників, зіпсутих ментатів із Тлейлакса, кондиціонованих медиків Сукської школи та рахівників-фінансистів, особливо ж цих останніх. Чому зараз затребуване сумнівне книговодство? — Вона скерувала це питання Айдаго.

«Дій як ментат», — подумав він. Що ж, це краще, ніж зациклюватися на тому, ким стала Алія. Він зосередився на її словах, відтворюючи їх на свій ментатський лад. Мечники? Колись це було його покликанням. Мечники — це, звичайно, більше ніж майстри бою сам на сам. Вони могли полагодити силові щити, розпланувати військову кампанію, організувати тилову підтримку військам, зімпровізувати зброю. Зіпсовані ментати? Очевидно, тлейлаксу далі тягли цю містифікацію. Сам Айдаго, як ментат, знав ламку непевність тлейлаксанського зіпсуття. Великі Доми, що придбали таких ментатів, сподівалися цілковито їх контролювати. Неможливо! Навіть Пітер де Вріс, що служив Харконненам під час їхньої атаки на Дім Атрідів, зберіг внутрішню гідність і наприкінці обрав смерть, а не відречення від свого «я». Лікарі Сук? Кондиціонування начебто гарантувало їхню вірність пацієнтам-власникам. Сукські лікарі стали дуже дорогими. Зростання попиту на сукців може спричинити значне перетікання коштів.

Айдаго зіставив ці факти зі зростанням попиту на фінансистів-книговодів.

— Перше обчислення, — сказав він, підкреслюючи тоном, що йдеться про певні висновки, здобуті шляхом індукції. — Останнім часом помічено зростання заможності Менших Домів. Деякі з них можуть тихцем наближатися до статусу Великих Домів. Така заможність може виходити лише з певних специфічних змін у політичних розстановках.

— Врешті-решт, ми приходимо до Ландсрааду, — промовила Алія, висловивши своє переконання.

— До наступної сесії Ландсрааду ще майже два стандартні роки, — нагадала їй Ірулан.

— Але політичні торги ніколи не закінчуються, — сказала Алія. — І я певна, що серед цих племінних підписувачів, — вона вказала на папір біля Ірулан, — є представники Менших Домів, становище яких змінилося на краще.

— Можливо, — погодилась Ірулан.

— Ландсраад, — промовила Алія. — Де знайти краще прикриття для Бене Ґессерит? А чи може бути кращий агент Сестринства, ніж моя мати? — Алія стала просто перед Айдаго. — То як, Дункане?

«Чому ти не дієш як ментат?» — спитав сам себе Айдаго. Зараз він бачив, куди скеровані підозри Алії. Зрештою, Дункан Айдаго довгі роки був особистим охоронцем леді Джессіки.

— Дункане? — наполягала Алія.

— Ти повинна вимагати детальної інформації про всі дорадчі законодавчі акти, які можуть готуватися до наступної сесії Ландсрааду, — сказав Айдаго. — Вони можуть зайняти таке правове становище, за якого Регентство не матиме змоги накласти своє вето на ухвали певного виду, зокрема ж ті, що стосуються оподаткування та контролю над картелями. Є ще й інші, але…

— Якщо вони займуть таке становище, — промовила Ірулан, — то це буде не дуже прагматична ставка з їхнього боку.

— Погоджуюсь, — підтримала її Алія. — Сардаукарам вибили зуби, а ми досі маємо наші фрименські легіони.

— Обережно, Аліє, — застеріг Айдаго. — Наші вороги не прагнуть нічого кращого, ніж виставити нас потворами. Байдуже, скількома легіонами ти командуєш, але влада в імперії, розпорошеній, як ця, остаточно спирається на загальне волевиявлення.

— Загальне волевиявлення? — спитала Ірулан.

— Ти маєш на увазі волевиявлення Великих Домів, — сказала Алія.

— І зі скількома Великими Домами ми постанемо перед цим новим союзом? — спитав Айдаго. — Гроші збираються у дивних місцях!

— Окраїни? — спитала Ірулан.

Айдаго знизав плечима. На це питання неможливо було відповісти. Усі підозрювали, що одного дня тлейлаксу або ж технологічні партачі на окраїнах Імперії анулюють ефект Гольцмана. Того дня щити стануть непридатними до вжитку. Уся хистка рівновага, яку підтримують планетарні феоди, перестане існувати.

Алія відмовилася обмірковувати таку можливість.

— Будемо їхати на тому, що маємо, — сказала вона. — А маємо цілковиту певність з боку директорату ДАПТ, що це ми спроможні знищити прянощі, якщо нас до цього змусять. Цим вони не ризикнуть.

— І знову повертаємося до ДАПТ, — промовила Ірулан.

— Хіба що комусь вдалося продублювати цикл «піщана форель — піщаний хробак» на іншій планеті, — сказав Айдаго. Питально глянув на Ірулан, помітно схвильовану цим питанням. — Салуса Секундус?

— Мої тамтешні контакти залишаються гідними довіри, — відповіла Ірулан. — Не Салуса.

— Отже, моя відповідь зостається в силі, — сказала Алія, вдивляючись в Айдаго. — Їдемо на тому, що маємо.

«Мій хід», — подумав Айдаго. Він сказав:

— Навіщо ти відірвала мене від важливої роботи? Ти могла б упоратися з цим самостійно.

— Не говори зі мною таким тоном! — відрізала Алія.

Очі Айдаго розширилися. Якусь мить він бачив чужий вираз на обличчі Алії, і це було бентежне видовище. Він глянув на Ірулан, але вона нічого не помітила, а може, просто не показала цього.

— Я не потребую азбучних істин, — сказала Алія усе ще з чужим гнівом у голосі.

Айдаго щосили намагався посміхнутися, але йому перехопило подих.

— Ніколи не відходимо далеко від багатства й усіх його масок, коли маємо справу з владою, — протягла Ірулан. — Пол був суспільною мутацією, і тому мусимо пам’ятати, що він змінив давній майновий баланс.

— Такі мутації не є незворотними, — сказала Алія, відвертаючись від них, ніби для того, щоб не демонструвати знову цієї жахливої зміни. — Хай би де в імперії було багатство, вони про це знають.

— Також вони знають, — промовила Ірулан, — що є три особи, які можуть увічнити цю мутацію, — близнята й…

Вона вказала на Алію.

«Чи вони обидві збожеволіли?» — спитав себе Айдаго.

— Вони спробують вчинити на мене замах! — проскрипіла Алія.

Шокований Айдаго сидів мовчки, а його ментатська свідомість вирувала. Замах на Алію? Навіщо? Їм аж надто легко дискредитувати її. Могли б відірвати її від фрименів і цькувати, як забажають. Але близнята, тепер… Знав, що неспроможний зберегти ментатський спокій, необхідний для таких обрахувань, але він мав спробувати. Мусив бути якомога точнішим. Водночас знав, що точне мислення містить невпорядковані абсолюти. Природа не є точною. Всесвіт, зведений до його шкали, не був точним: був непевним і невиразним, повним несподіваних рухів і змін. Людство як цілісність теж мало входити до цього розрахунку як явище природи. Увесь процес точного аналізу насправді був обрубуванням, усуненням з потоку подій Усесвіту. Він мусив увійти в цей потік, бачити його рух.

— Ми правильно зробили, що зосередилися на ДАПТ і Ландсрааді, — Ірулан не змінила своєї протяжної інтонації. — А припущення Дункана дає нам змогу вибудувати першу лінію запитів щодо…

— Грошей як передавача енергії, не можна відокремити від тієї енергії, яку вони виражають, — сказала Алія. — Ми всі це знаємо. Але мусимо відповісти на три конкретні питання. Коли? З використанням якої зброї? Де?

«Близнята… близнята, — думав Айдаго. — Це близнята в небезпеці, не Алія».

— Тебе не цікавить, хто і як? — спитала Ірулан.

— Якщо Дім Корріно, ДАПТ чи будь-яка інша група використає людей як інструменти на цій планеті, — промовила Алія, — маємо понад шістдесят відсотків шансів відшукати їх, перш ніж вони почнуть діяти. Якщо знатимемо, коли вони будуть діяти й де, то зможемо покращити ці шанси. Як? Це зводиться до простішого питання: якою зброєю?

«Чому вони бачать це не так, як я?» — міркував Айдаго.

— Гаразд, — сказала Ірулан. — Коли?

— Коли загальна увага зосередиться на чомусь іншому, — відповіла Алія.

— Під час Собору загальна увага була зосереджена на твоїй матері, — зауважила Ірулан. — Спроби замаху не було.

— Недобре місце, — відповіла Алія.

«Що вона робить?» — міркував Айдаго.

— Тоді де? — спитала Ірулан.

— Саме тут, у Твердині, — промовила Алія. — Тут я почуваюся в найбільшій безпеці, а моя охорона найслабша.

— Якою зброєю? — спитала Ірулан.

— Конвенційною — такою, яку може мати при собі фримен: отруєний крис-ніж, мауля-пістоль.

— Давно не пробували мисливця-шукача, — зауважила Ірулан.

— Він не спрацює в натовпі, — сказала Алія. — А натовп необхідний.

— Біологічна зброя? — припустила Ірулан.

— Інфекційний чинник? — спитала Алія, не приховуючи недовіри. Як Ірулан могла подумати, наче інфекційний чинник переборе імунні бар’єри, що захищають Атрідів?

— Я радше думала про якусь малу тваринку, — відповіла Ірулан. — Маленьку тваринку, наприклад, натреновану кусати певну жертву, вводячи з укусом отруту.

— Тхори Дому не допустять цього, — заперечила Алія.

— А хтось із них? — спитала Ірулан.

— Це неможливо. Тхори Дому не приймуть чужого, вб’ють його. Ти це знаєш.

— Я лише вивчаю можливості, сподіваючись, що…

— Накажу, щоб моя охорона була насторожі, — промовила Алія.

У мить, коли Алія сказала «охорона», Айдаго затулив руками тлейлаксанські очі, намагаючись запобігти владному залученню, яке його охопило. Це була Раджія[18], рух Нескінченності, виражений через Життя, прихований келих цілковитого занурення у ментатську свідомість, який очікував кожного ментата. Це кинуло його свідомість у всесвіт, як закидають невід, аби визначити тіла, що містяться в ньому. Він побачив, як близнята припали до землі в темряві, а в повітрі довкола них загрібають гігантські пазурі.

— Ні, — прошепотів він.

— Що? — глянула на нього Алія, наче здивована, що він усе ще там.

Він відвів руку від очей.

— Те вбрання від Дому Корріно, — спитав, — його вже надіслали близнятам?

— Звичайно, — відповіла Ірулан. — Воно цілковито безпечне.

— Ніхто не спробує дістатися до близнят на січі Табр, — промовила Алія. — Не з усіма цими вишколеними Стілґаром охоронцями довкола них.

Айдаго глянув на неї. Не мав жодних конкретних даних, аби підкріпити висновок ментатського розрахунку, але знав. Він знав. Те, що він пережив, було дуже близьким до візіонерської сили, відомої Полові. Ні Ірулан, ні Алія не повірили б такому видінню, якби його побачив Дункан.

— Я хотів би застерегти адміністрацію порту проти ввезення будь-яких тварин з інших планет, — сказав він.

— Ти ж не сприймаєш усерйоз здогадів Ірулан, — запротестувала Алія.

— Навіщо ризикувати? — спитав він.

— Скажи це контрабандистам, — відповіла Алія. — Я покладатимуся на тхорів Дому.

Айдаго струснув головою. Що зможуть вдіяти тхори Дому проти пазурів завбільшки як ті, що постали перед його внутрішнім зором? Проте Алія мала рацію. Хабарі в потрібних місцях, один слухняний навігатор Гільдії — і будь-яке місце в Порожній Дільниці може стати портом приземлення. Гільдія не погодилася б на лобову атаку проти Дому Атрідів, але якщо ціна достатньо висока… Що ж, Гільдію можна сприймати лише як щось на кшталт геологічного бар’єра. Робить атаку складною, але не неможливою. Вони завжди могли виправдовуватися, що були тільки «транспортним агентством». Звідки їм знати, як буде використано певний вантаж?

Алія перервала мовчання суто фрименським жестом: піднятою долонею з горизонтально відставленим великим пальцем. До жесту додала традиційний вигук, що означав: «Кидаю виклик тайфуну». Очевидно, вважала себе єдиною логічною мішенню вбивць, а цей жест був знаком протесту проти Всесвіту, повного безладних загроз. Цим вона сказала, що нашле смертоносний вітер на кожного, хто на неї нападе.

Айдаго відчув, що заперечувати немає сенсу. Бачив, що більше вона його не підозрює. Він повертається до Табру, а вона сподівається на бездоганно виконане викрадення леді Джессіки. Підвівся з дивана, відчувши викид адреналіну від гніву. Якби тільки Алія була мішенню! Якби вбивці могли до неї дістатися! На якусь мить поклав руку на свій ніж, але не був спроможним це зробити. Подумав, що краще їй померти мученицею, ніж бути знеславленою і загнаною в піщану могилу.

— Так, — промовила Алія, помилково витлумачивши цей жест як вияв його турботи про неї. — Найкраще тобі завтра якомога швидше повернутися на Табр.

І подумала: «Якою дурістю було підозрювати Дункана! Він належить мені, а не Джессіці!» Вирішила, що це її роздратувала вимога, поставлена племенами. Коли Айдаго виходив, махнула йому рукою на прощання.

Айдаго покинув Залу Ради з почуттям безнадії. Алія не лише не бачила своєї одержимості чужим духом, але з кожною кризою ставала ще більш божевільною. Уже проминула небезпечну точку і була приречена. Але що можна зробити для близнят? Кого він міг би переконати? Стілґара? Та що такого міг вдіяти Стілґар, чого ще не зробив?

Тоді леді Джессіка?

Так, йому варто вивчити цю можливість, але вона теж може бути надміру втягнена в плани свого Сестринства. Він не мав ілюзій щодо цієї Атрідівської наложниці. З наказу Бене Ґессерит вона могла зробити все — навіть піти проти власних онуків.

«Чому Алія хоче, щоб я провела разом з нею ранкову аудієнцію? — міркувала Джессіка. — Вони не проголосували за те, щоб повернути мене до Ради».

Джессіка стояла в передпокої Великої Зали Твердині. Де-небудь поза Арракісом сам цей передпокій уже вважався б великою залою. За прикладом Атрідів, будівлі в Арракіні ставали дедалі пишнішими, оскільки тут концентрувалися багатство і влада, а ця кімната була втіленням її побоювань. Джессіці не подобався цей передпокій з викладеною мозаїкою підлогою, на якій було зображено перемогу її сина над Шаддамом IV.

Вона побачила віддзеркалення свого обличчя у полірованих пласталевих дверях, які вели до Великої Зали. Повернення на Дюну змушувало її вдаватися до порівнянь, а Джессіка помічала тільки ознаки старіння. На овальному обличчі побільшало дрібних рисок, а очі в індигових відблисках здавалися менш зіркими. Вона пам’ятала, коли мала білизну´ довкола синяви очей. Лише старанні маніпуляції професійної покоївки підтримували блискучу бронзу її волосся. Ніс залишався маленьким, губи соковитими, а тіло зберігало стрункість, однак навіть треновані за бене-ґессеритською методикою мускули виявляли тенденцію до сповільнення з плином часу. Дехто міг не помічати цього, кажучи: «Ви анітрішечки не змінилися!» Однак вишкіл Сестринства був двосічним мечем: навіть незначні зміни рідко уникали уваги тих, хто його пройшов.

І брак дрібних змін у Алії не уник уваги Джессіки.

Джавід, майстер прийомів Алії, стояв біля великих дверей. Цього ранку його міна була напрочуд офіційною. Облаченний джин із цинічною посмішкою на круглому обличчі. Джавід приголомшив Джессіку як парадокс: вгодований фримен. Помітивши, що він привернув її увагу, Джавід з розумінням усміхнувся і знизав плечима. Він сподівався, що недовго пробуде в почті Джессіки. Ненавидів Атрідів, але, якщо вірити поголосу, служив Алії не на один-єдиний лад.

Джессіка побачила цей жест і подумала: «Настав вік знизування плечима. Він знає, що я чула всілякі історії про нього, і йому це байдуже. Наша цивілізація може померти від внутрішньої байдужості, перш ніж стане жертвою атаки ззовні».

Охоронці, призначені Ґурні перед його від’їздом до контрабандистів і до пустелі, були невдоволені, що вона з’явилася тут без їхнього супроводу. Але Джессіка почувалася напрочуд безпечно. Якби хтось зробив би її тут мученицею, Алія цього не пережила б. Алія це знала.

Коли Джессіка не відреагувала на його жестикуляцію та посмішку, Джавід кашлянув. Такий делікатний гортанний звук можна виробити лише тривалою практикою. Це була наче таємна мова. Він сказав: «Ми розуміємо нонсенс усієї цієї помпи, міледі. Хіба ж не чудово, що можна змусити людей вірити в це!»

«Чудово!» Джессіка погодилася, але її обличчя не виявило сліду цієї думки.

Передпокій був повністю заповнений, люди Джавіда впустили всіх суплікантів, яким назначено ранковий прийом. Зовнішні двері було зачинено. Супліканти та слуги трималися на пристойній відстані від Джессіки, але помітили, що вона мала на собі традиційну чорну абу фрименської Превелебної Матері. Це могло викликати багато питань. На ній не видно жодного знаку духівництва Муад’Діба. Присутні тихо гомоніли, перемовляючись та оглядаючи Джессіку й малі бічні двері, у які мала ввійти Алія, щоб повести їх до Великої Зали. Для Джессіки було очевидним, що старий взірець, який окреслював, де міститься сила Регентства, було порушено.

«Я зробила це, просто з’явившись тут, — подумала вона. — Та це Алія мене запросила».

Читаючи знаки неспокою, Джессіка зрозуміла, що Алія навмисне затягує вихід, дозволяючи цим делікатним потокам пливти тут своїми річищами. Очевидно, Алія спостерігає зі шпигунського вічка. Мало було непомітних рис у поведінці Алії, які б не завважила Джессіка. Вона з кожною хвилиною впевнювалася, що вчинила слушно, прийнявши місію, покладену на неї Сестринством.

— Не можна дозволити, щоб справи йшли таким ладом, — переконувала глава делегації Бене Ґессерит. — Напевне, ознаки розкладу не зосталися непоміченими тобою, саме тобою з усіх людей. Ми знаємо, чому ти нас покинула, але й знаємо, чого тебе навчили. В освіті, яку ти здобула, не поминули нічого. Ти адептка Паноплія Профетикус і мусиш знати, що загнивання могутньої релігії загрожує нам усім.

Джессіка замислено стисла губи, дивлячись у вікно на м’які ознаки приходу весни до Каладанського Замку. Не любила, щоб її думки скеровували в таке логічне русло. Одним із перших уроків Сестринства була необхідність сприймати з недовірою і триматися на відстані від усього, що прибирає логічну личину. Але учасниці делегації теж це знали.

«Яким вологим було повітря того ранку, — подумала Джессіка, оглядаючи Аліїн передпокій. — Яким свіжим і вологим». А тут у повітрі здіймалася пропахла потом сирість. Це викликало в Джессіки почуття неспокою, і вона подумала: «Я повернулася до фрименських звичаїв». І в цій січі-над-землею повітря було надто вологим. Що не так з Майстром печатей? Пол ніколи не дозволив би такої недбалості.

Вона зауважила, що Джавід, хоч яким настороженим і зібраним було його променисте обличчя, не помітив негаразду з вологою передпокою. Погана виучка для уродженця Арракіса.

Учасниці делегації Бене Ґессерит хотіли знати, чи вона потребує доказів висунутих ними звинувачень. Вона гнівно відповіла їм цитатою з їхнього ж таки підручника: «Усі докази неодмінно ведуть до припущення, доказів якого не існує. Усі речі відомі тому, що ми хочемо в них вірити».

— Але ж ми поставили це питання ментатам, — запротестувала глава делегації.

Джессіка здивовано видивилася на жінку.

— Дивно, що ти дійшла до свого теперішнього становища, досі не знаючи обмежень ментатів, — сказала вона.

Учасниці делегації розслабилися. Це, очевидячки, було випробуванням, яке вона успішно пройшла. Вони, звичайно, боялися, що Джессіка втратила всі точки дотику з умінням утримувати рівновагу, яке було основою бене-ґессеритського вишколу.

Зараз Джессіка трохи напружилася, бо Джавід покинув свій пост біля дверей і підійшов до неї. Вклонився.

— Міледі, мені спало на думку, що ви можете не знати найновішого звершення Проповідника.

— Я щодня дістаю звіти про все, що тут відбувається, — відповіла Джессіка. «Повертайся з цим до Алії!»

Джавід посміхнувся.

— Отже, ви знаєте, що він виступає проти вашої сім’ї. Не далі як минулого вечора проповідував на південному передмісті, і ніхто не смів його й пальцем торкнути. Ви, звичайно, знаєте чому.

— Думають, що він — мій син, який повернувся до них, — знудженим голосом відповіла Джессіка.

— Це питання ще не поставили ментатові Айдаго, — сказав Джавід. — Можливо, слід це зробити, і все заспокоїться.

«От ще один, хто не знає обмежень ментата. Хоча й сміє наставляти йому роги — у мріях, якщо не насправді», — подумала Джессіка.

— Ментати поділяють помилки тих, хто їх використовує, — сказала вона. — Людський мозок, подібно до мозку будь-якої тварини, є резонатором. Відповідає на резонанс у довкіллі. Ментата навчили розширювати свою свідомість на багато паралельних петель причинності та проходити крізь ці петлі в пошуках довгих ланцюгів наслідків.

«Спробуй це прожувати!»

— Отже, цей Проповідник не турбує вас? — спитав Джавід, а його голос раптово став офіційним і зловісним.

— Я вважаю його здоровим знаком, — сказала вона. — Не хочу, щоб йому набридали.

Джавід явно не сподівався такої безцеремонної відповіді. Намагався усміхнутися, але йому це не вдалося. Тоді сказав:

— Керівна Рада церкви, що вклоняється волі вашого сина, звісно, схилиться перед вашим бажанням, якщо ви наполягаєте. Але напевне якесь пояснення…

— Можливо, ви радше пояснили б, як я вписуюся у ваші схеми, — промовила вона.

Джавід глянув на неї, примруживши очі.

— Мадам, я не бачу жодної логічної причини, через яку ви відмовляєтеся звинуватити цього Проповідника. Він не може бути вашим сином. Висловлюю обґрунтоване прохання: звинуватьте його.

«Завчений фрагмент, — подумала Джессіка. — Це Алія змусила його».

— Ні, — сказала вона.

— Але ж він ганьбить ім’я вашого сина! Проповідує огидні речі, волає проти вашої святої доньки. Підбурює люд проти нас. Коли його спитали, він сказав, що навіть ваша натура лиха, а ваша…

— Досить цих нісенітниць! — перебила Джессіка. — Скажи Алії, що я відмовляюся. Відколи я повернулася, тільки й чую про цього Проповідника. Він мені надокучив.

— Чи ж не здасться вам нудною, мадам, звістка, що в останньому своєму плюгавстві він виголосив, наче ви обернетеся проти нього? І от, звісно, тут ви…

— Хай яка я лиха, все-таки не звинувачу його, — сказала вона.

— Це не жарти, мадам!

Джессіка відіслала його гнівним помахом руки.

— Геть!

Промовила це достатньо гучно, щоб почули інші та щоб це змусило його піти.

Його очі спалахнули гнівом, але він спромігся на скутий поклін і повернувся до свого поста біля дверей.

Ця суперечка вдало вписалася у спостереження Джессіки. Коли Джавід говорив про Алію, у його голосі відчувалися хрипкі тони коханця — тут годі помилитися. Поголос, без сумніву, був правдивим. Алія дозволила своєму життю жахливо спотворитися. Спостерігаючи за цим, Джессіка почала підозрювати, що Алія добровільно обрала Гидь. Чи це така підступна воля самознищення? Бо Алія, безперечно, нищила себе й підстави влади, що живилася наукою її брата.

У передпокої люди почали виявляти легкий неспокій. Поціновувачі цього місця мали б знати, що Алія надто довго зволікає, а досі вже всі вони почули, як рішуче Джессіка прогнала фаворита Алії.

Джессіка зітхнула. Відчувала, що її тіло ввійшло сюди, проте душа тягнеться десь позаду. Рухи дворян були такими прозорими! Пошуки впливових людей скидалися на танець колоскового поля, сколихнутого вітром. Задбані мешканці цього місця насупили брови й провели прагматичну оцінку вартості своїх сусідів. Очевидно, те, як вона відштовхнула Джавіда, нашкодило його репутації — зараз мало хто з ним розмовляв. Зате інші! Її натреноване око змогло прочитати числовий рейтинг усіх сателітів, що крутилися довкола можновладців.

«Не наближаються до мене, бо я небезпечна, — подумала вона. — Від мене тхне смородом того, кого боїться Алія».

Джессіка оглянула кімнату, зауваживши, як присутні відводять од неї погляд. Вони були такими наскрізь порожніми людьми, аж їй запраглося запротестувати криком проти виправдань їхнього безсенсового життя, а такі виправдання завжди були напоготові. Ох, якби тільки Проповідник міг побачити цю кімнату такою, якою вона була зараз!

Її увагу прикував уривок розмови по сусідству. Високий худорлявий священник промовляв до своєї групи, без сумніву, суплікантів під його опікою.

— Я часто мушу казати не те, що думаю, — промовив він. — Це зветься дипломатією.

Вибухнув надто гучний сміх, який дуже швидко затих. Члени групи знали, що Джессіка їх чула.

«Мій Герцог перевів би такого до найдальшого пекельного закутка, — подумала Джессіка. — Я не поквапилася з поверненням».

Тепер вона знала, що жила на далекому Каладані наче в ізольованій капсулі, куди доходили звістки лише про найбільш разючі ексцеси Алії. «Причиною цього стало моє дрімотне існування», — подумала вона. Каладан запевняв їй таку ж безпечну ізоляцію, як справді першорядний фрегат, що летить крізь космос усередині гайлайнера Гільдії. Можна відчути тільки найдужчі маневри, та й то лише як лагідні рухи.

«Яке спокусливе життя в спокої», — подумала вона.

Що більше бачила Джессіка при дворі Алії, то сильнішу симпатію відчувала до слів, які виходили з вуст цього сліпого Проповідника. Так, Пол міг промовити такі слова, дізнавшись, що сталося з його королівством. А Джессіка намагалася здогадатися, що почув Ґурні серед контрабандистів.

Джессіка зрозуміла, що її перша реакція на Арракін була правильною. Під час першого в’їзду до міста разом із Джавідом її увагу прикували броньовані екрани довкола домів, переходи й алеї під пильною охороною, терплячі чатові на кожному кроці, високі мури й глибокі підземелля, про які можна було здогадатися з товстих фундаментів. Арракін перетворився на місце скупців, місце зверхнє і самовпевнене, що закрилося у своїх жорстко окреслених межах.

Зненацька прочинилися малі бічні двері передпокою. Вони викинули авангард зі священних амазонок. Позаду, під їхнім прикриттям, гордовито виступала Алія, вона рухалася зі стриманою свідомістю своєї непідробної страшної сили. Риси Алії були спокійними; коли її погляд наткнувся на матір і затримався на ній, на обличчі не з’явилося жодної емоції. Але вони обидві знали, що битва розпочалася.

Джавід віддав команду відчинити гігантські двері до Великої Зали. Вони відкрилися, а їхній рух викликав тихе та неуникне відчуття прихованої енергії.

Алія стала побіч матері, а охоронці оточили їх.

— Зараз входимо, мамо? — спитала Алія.

— Найвищий час, — відповіла Джессіка. І подумала, побачивши зблиск радості в очах Алії: «Гадає, наче може знищити мене й залишитися безкарною. Вона божевільна!»

І Джессіка замислилася, чи не це мав на увазі Айдаго. Він переслав їй звістку, та вона не мала змоги відповісти. Така загадкова звістка: «Небезпека. Мушу з вами побачитися». Написано старим варіантом чакобса, в якій те специфічне слово «небезпека» насправді означало «змова».

«Побачуся з ним, тільки-но повернуся на Табр», — подумала вона.

Першим суплікантом ранкової аудієнції був кадешіанський трубадур, прочанин із хаджу, гаманець якого викрали арракінські шахраї. Він стояв на зеленій кам’яній підлозі покою, але не промовляв благальних слів.

Джессіка захоплено споглядала на його відвагу зі свого місця, поруч із Алією на помості з сімома сходинками. Тут було розміщено ідентичні трони для матері та доньки, а увагу Джессіки привернуло те, що Алія сиділа праворуч, на чоловічому місці.

Стосовно ж трубадура з Кадеша, то було очевидним, що люди Джавіда пропустили його з огляду саме на ту рису, яку він зараз демонстрував: відвагу. Трубадур мав забезпечити дворянам у Великій Залі розвагу: таку йому призначили плату, раз грошей у нього не було.

За звітом священника-адвоката, що саме промовляв у трубадуровій справі, кадешіанець зберіг лише вбрання на тілі та балісет, перекинутий через плече на шкіряному шнурі.

— Він каже, що його напоїли якоюсь темною рідиною, — сповістив адвокат, насилу приховуючи посмішку, що кривила йому губи. — Якщо це вдовольнить Ваші Святості, через цей напій він утратив владу над собою, а отямився, коли його гаманець уже зрізали.

Джессіка вивчала трубадура, тоді як адвокат заводив своєї роблено улесливим тоном, голосом, сповненим облудної моральності. Кадешіанець був високим, два метри з хвостиком. Його жваві очі виявляли розумну чуйність і гумор. Золоте волосся, за звичаєм його планети, спадало на плечі, а зграбне тіло із широкими грудьми пашіло чоловічою силою, якої не міг приховати сірий одяг хаджу. Він звався Таґір Могандіс і вів свій рід од купців-інженерів. Пишався своїми предками й собою теж.

Врешті Алія перервала промову помахом руки й сказала, не обертаючись:

— Нехай леді Джессіка винесе перший присуд на честь свого повернення до нас.

— Дякую, дочко, — промовила Джессіка, показавши всім, хто це почув, належний порядок старшинства. Дочко! Отже, цей Таґір Могандіс був частиною їхнього плану? А може, лише невинним простаком, жертвою обману? Джессіка зрозуміла, що цей присуд означав відкриту атаку проти неї. Це було очевидним з постави Алії.

— Ти добре граєш на цьому інструменті? — спитала Джессіка, вказуючи на дев’ятиструнний балісет, перекинутий через плече трубадура.

— Так само добре, як великий Ґурні Галлек, — голосно промовив Таґір Могандіс, щоб усі в залі могли його почути. Його слова викликали зацікавленість дворян.

— Ти прагнеш у подарунок грошей на переїзд, — сказала Джессіка. — Куди ж понесуть тебе ці гроші?

— На Салусу Секундус, до двору Фарад’на, — відповів Могандіс. — Я чув, що він запрошує трубадурів і менестрелів, що підтримує мистецтво, а довкола себе розбудовує і відроджує культурне життя.

Джессіка стрималася від того, щоб глянути на Алію. Вони, очевидно, знали, чого проситиме Могандіс. Джессіка виявила, що ця подвійна гра напрочуд її веселить. Невже вони думають, що вона неспроможна відбити удар?

— Зіграєш, аби заробити на проїзд? — спитала Джессіка. — Мої умови — фрименські умови. Якщо мені сподобається твоя музика, можу тебе залишити, щоб ти розвіював мої турботи; якщо ж вона поранить мій слух, можу вислати тебе на роботи до пустелі — заробляй потрібні гроші там. Якщо ж я визнаю, що твоя гра годиться для Фарад’на, якого називають ворогом Атрідів, вишлю тебе йому зі своїм благословенням. Гратимеш на таких умовах, Таґіре Могандісе?

Він відкинув голову назад і гучно ревнув сміхом. Біляве волосся танцювало, коли він здіймав балісет і вміло його настроював на знак того, що приймає її виклик.

Натовп у кімнаті почав тиснутися ближче, але вартові та дворові слуги стримали його.

Тоді Могандіс ударив по струнах, тримаючи бічні в басовій тональності, змусивши їх гармонійно вібрувати. Здійнявши голос до солодкого тенора, він заспівав. Це, очевидно, була імпровізація, але зіграні ним акорди були настільки майстерними, що Джессіка зачарувалася ними ще до того, як зосередилася на словах.

— Годі! — скрикнула Алія, майже підвівшись зі свого трону. — Я тебе…

— Аліє! — озвалася Джессіка, не надто гучно, щоб це не здавалося суперечкою, але достатньо, щоб привернути загальну увагу. Це було майстерне використання Голосу, і всі, хто його чув, розпізнали у цьому вивчені сили. Алія опустилася на своє місце, а Джессіка зауважила, що вся пригода не викликала в доньки найменшої незручності.

«Це теж було очікуваним, — подумала Джессіка. — Вельми цікаво».

— Перший присуд мій, — нагадала Джессіка.

— Дуже добре, — слова Алії були ледве чутними.

— Я вирішила, що цей подарунок годиться для Фарад’на, — промовила Джессіка. — Його язичок гострий, як крис-ніж. Кровопускання, на яке він спроможний, могло б піти на користь нашому двору, але я воліла б, аби він служив Дому Корріно.

Залою прокотилася хвиля легкого сміху.

Алія дозволила собі пирхнути.

— Знаєш, як він мене назвав?

— Він ніяк тебе не назвав, дочко. Лише сповістив те, що почув на вулиці й що міг почути будь-хто інший. Це вони називають тебе Коан-Тін.

— Жіночий дух смерті, що ходить без стоп, — буркнула Алія.

— Відігнавши тих, хто звітує правдиво, залишиш при собі тільки тих, хто знає, що ти хочеш почути, — солодким голосом промовила Джессіка. — Не можу вигадати нічого отруйнішого, ніж гнилий сморід власних рефлексій.

Ті, що стояли під тронами, зітхнули достатньо гучно, аби це можна було почути.

Джессіка зосередила увагу на Могандісові, який стояв мовчки й без жодного страху. Чекав присуду, яким би він не був, наче це не мало для нього жодного значення. Могандіс був саме такою людиною, яку її Герцог наблизив би до себе в неспокійні часи: діяв згідно зі своїми переконаннями, але приймав усе, навіть смерть, не дорікаючи долі. Чому ж він вибрав такий курс?

— Чому ти заспівав саме так? — спитала його Джессіка.

Він здійняв голову, щоб промовити виразно.

— Я чув, що Атріди — люди честі, а їхні думки відкриті. Я хотів це випробувати й, можливо, зостатися тут, у них на службі. А завдяки цьому мав би час розшукати тих, що мене ограбували, і поквитатися з ними на свій лад.

— Він намагався випробувати нас, — пробурмотіла Алія.

— Чому ні? — спитала Джессіка.

Вона усміхнулася трубадурові на знак своєї доброї волі. Він прийшов до цієї зали лише тому, що це давало йому шанс на чергову пригоду, черговий перехід крізь свій Усесвіт. Джессіка відчула спокусу забрати його до свого супроводу, але реакція Алії не віщувала добра відважному Могандісу. Були також ознаки того, що саме цього від леді Джессіки й очікували, щоб вона взяла на службу відважного та вродливого трубадура, як узяла колись хороброго Ґурні Галлека. Краще вислати Могандіса в обрану ним дорогу, хоча й шкода віддавати такий гарний екземпляр Фарад’нові.

— Він вирушить до Фарад’на, — сказала Джессіка. — Прослідкуйте, щоб він отримав кошти на переїзд. Хай його язик уточить крові Домові Корріно, а ми подивимося, як він це переживе.

Алія опустила погляд, а тоді, із запізненням, посміхнулася.

— Мудрість леді Джессіки перемогла, — промовила вона, помахом руки відіславши Могандіса.

«Пішло не так, як вона хотіла», — подумала Джессіка, але в поведінці Алії були певні сигнали того, що основне випробування ще попереду.

Представили чергового супліканта.

Джессіка, зауваживши реакцію доньки, відчула, що її гризуть сумніви. Виявилося, що зараз їй потрібен урок близнят. Нехай Алія була Гиддю, проте зоставалася переднародженою. Могла знати свою матір, як вона сама себе знала. Припущення, що Алія хибно передбачила реакцію матері у справі трубадура, не слід розглядати всерйоз. «То навіщо ж Алія організувала це зіткнення? Аби збити мене з пантелику?»

Не було часу на рефлексії. Другий суплікант зайняв своє місце перед парними тронами, зі своїм адвокатом при боці.

Цього разу суплікантом був фримен, старий уродженець пустелі з прокладеними піском шрамами на обличчі. Він був невисоким, але жилавим, а довга дішдаша, яку зазвичай носили поверх дистикоста, надавала йому статечного вигляду. Ця одіж пасувала до його вузького обличчя та дзьобоподібного носа, до блискучих очей, синіх на синьому. Не мав на собі дистикоста і, схоже, почувався без нього незручно. Величезний обшир Зали Аудієнцій мав йому здаватися небезпечним відкритим простором, що викрадав із його тіла дорогоцінну вологу. Під каптуром, частково відкинутим, він носив пов’язку-кефію — головний убір наїба.

— Я Гадхеан аль-Фалі, — сказав він, поставивши ногу на сходинку тронів, аби засвідчити свій статус, вищий, ніж у поспільства. — Я був одним із командосів смерті Муад’Діба і прийшов сюди у справі пустелі.

Алія ледь застигла, тільки цим видавши себе. Ім’я аль-Фалі стояло під вимогою ввести Джессіку до Ради.

«Справа пустелі!» — подумала Джессіка.

Гадхеан аль-Фалі промовив це ще до того, як адвокат устиг розпочати виклад судової справи. Цим формальним фрименським зворотом він сповістив, що приносить звістку, тривожну для всієї Дюни, і що говорить правом федайкіна, який пожертвував своїм життям, змагаючись поруч із Муад’Дібом. Джессіка сумнівалася, чи саме це Гадхеан аль-Фалі сказав Джавідові або Головному Адвокатові, добиваючись аудієнції. Її здогад підтвердився, коли урядник Духівництва кинувся вперед із затилля покою, аж замаяв його чорний одяг посередника.

— Міледі! — загукав урядник. — Не слухайте цього чоловіка! Він прийшов під фальшивим…

Джессіка, вдивляючись у священника, що біг до неї, краєм ока піймала інший рух, помітивши руку Алії, що давньою бойовою мовою Атрідів дала знак: «Зараз!» Джессіка не могла визначити, куди був спрямований цей знак, але діяла інстинктивно, сахнувшись уліво та потягнувши з собою трон. Упавши, відкотилася від перекинутого трону й схопилася на ноги. Тут почула гостре тьху мауля-пістоля… і ще раз. Проте встигла метнутися вбік ще з першим звуком, відчувши, як щось сіпнуло її за правий рукав. Вона пірнула в натовп суплікантів і дворян, які з’юрмилися під помостом. Зауважила, що Алія навіть не ворухнулася.

Оточена людьми, Джессіка зупинилася.

Як вона побачила, Гадхеан аль-Фалі перебіг на інший бік помосту, зате адвокат зостався, де й був.

Це все сталося швидко й неочікувано, але всі в залі знали, якими завченими рефлексами мали б відреагувати на таке треновані люди. Алія та адвокат застигли на своїх місцях.

Заворушення посеред кімнати прикувало увагу Джессіки, і вона протиснулася крізь юрбу, побачивши чотирьох суплікантів, які тримали урядника Духівництва. Чорна накидка посередника лежала біля його ніг, а між її складками виднівся мауля-пістоль.

Аль-Фалі проштовхався крізь натовп, проминувши Джессіку, побачив пістоль священника. Фримен люто скрикнув, його закладена за пояс рука метнулася вперед і вгору, виконавши удар ахаґз непорушними чотирма пальцями. Вони вхопили священника за горлянку, і той упав, задихаючись. Не озираючись на чоловіка, якому завдав удару, старий наїб звернув гнівне обличчя в бік помосту.

— Далял-іл’ ан-нубувва! — гукнув аль-Фалі, притиснувши обидві долоні до чола, а тоді опустив руки. — Кадіс ас-Саляф не дасть заткнути мені рота! Якщо я не вб’ю тих, що стоять на перепоні, це зроблять інші!

«Думає, що це він був мішенню», — зрозуміла Джессіка. Вона глянула на рукав і вклала палець в акуратну дірочку від кульки мауля. Без сумніву, отруєної.

Супліканти впустили священника. Він звивався на підлозі, помираючи, із розтрощеною горлянкою. Джессіка кивнула двом шокованим дворянам ліворуч від неї і сказала:

— Я хочу, щоб цей чоловік зостався живим і був допитаний. Якщо він помре, ви помрете!

Коли вони завагалися, зиркаючи в бік помосту, застосувала проти них Голос:

— Рушайте!

Пара заворушилася.

Джессіка пропхалася до аль-Фалі й штовхнула його.

— Ти дурень, наїбе. Це вони по мене, а не по тебе.

Кілька осіб довкола них почуло її. Умить запанувала мертва тиша. Аль-Фалі глянув на поміст із одним перекинутим троном, Алія досі сиділа на другому. Вираз розуміння, що з’явився на його обличчі, прочитав би й новіцій.

— Федайкіне, — промовила Джессіка, нагадавши йому про давню службу її сім’ї, — ми, разом обпалені, знаємо, як стати спиною до спини.

— Довіртесь мені, міледі, — сказав він, одразу ж зрозумівши її.

Конвульсивне зітхання позаду Джессіки змусило її повернутися, і вона відчула, що аль-Фалі захищає її, ставши до неї спиною. Жінка у крикливо-яскравому одязі міської фрименки простяглася на підлозі поруч зі священником. Двох дворян не було й знаку. Жінка навіть не глянула на Джессіку, здійняла голос у древньому лементі її народу — заклику до слуг чавилень мертвих прийти й забрати воду до племінної цистерни. Це був дивний звук для когось, одягненого, як та жінка. Джессіка відчула стійкість давніх звичаїв, хоча й помітила фальш міщанки. Ця особа у крикливо-строкатій сукні, очевидно, вбила священника, аби впевнитись у його мовчанні.

«Навіщо вона завдавала собі клопоту? — міркувала Джессіка. — Їй досить було зачекати, щоб той чоловік помер від задухи». Це було ознакою безнадійності й глибокого страху.

Алія похилилася вперед, сидячи на краю трону, її очі пильно виблискували. Худорлява жінка зі сплетеними у вузол косами — ознакою особистих охоронниць Алії — проминула Джессіку й схилилася над священником. Підвівшись, вона озирнулася на поміст.

— Він мертвий.

— Нехай його приберуть! — наказала Алія. Вказала на стражників під помостом. — Підніміть крісло леді Джессіки.

«То ти постараєшся надолужити безсоромністю?» — подумала Джессіка. Невже Алія сподівалася ввести когось в оману? Аль-Фалі говорив про Кадіса ас-Саляфа, прикликаючи святих отців фрименської міфології собі на захист. Але жодні надприродні сили не принесли мауля-пістоль до цієї кімнати, де зброя була заборонена. Єдиним поясненням була причетність до змови людей Джавіда, а те, що Алія не відчувала неспокою за власну персону, показало всім, що вона була співучасницею замаху.

Старий наїб заговорив через плече до Джессіки:

— Прийміть мої вибачення, міледі. Ми з пустелі прибули до вас із останньою відчайдушною надією, а тепер бачимо, що ви й далі потребуєте нас.

— Матеревбивство не пішло на користь моїй доньці, — промовила Джессіка.

— Племена почують про це, — пообіцяв аль-Фалі.

— Якщо ти так відчайдушно потребував мене, — спитала Джессіка, — то чого ж не наблизився до мене на Соборі в січі Табр?

— Стілґар не дозволив би цього.

«Аххх, — подумала Джессіка, — правління наїба! У Табрі Стілґарове слово було законом».

Перекинутий трон підняли. Алія жестом попросила матір повернутися і сказала:

— Прошу всіх затямити собі смерть цього священника-зрадника. Ті, хто загрожує мені, — помирають. — Глянула на аль-Фалі. — Моя тобі подяка, наїбе.

— Це подяка за помилку, — пробурмотів аль-Фалі. Він подивився на Джессіку. — Ваша правда. Через моє шаленство не стало того, кого слід було допитати.

— Зверни увагу на цих двох придворних і жінку в барвистій сукні, федайкіне, — прошепотіла Джессіка. — Я хочу, щоб їх схопили й допитали.

— Так і буде, — відповів він.

— Якщо ми виберемося звідси живими, — сказала Джессіка. — А зараз ходімо, дограємо наші ролі.

— Як накажете, міледі.

Вони разом повернулися до помосту. Джессіка піднялася сходами й знову зайняла своє місце біля Алії, аль-Фалі ж зостався на позиції супліканта внизу.

— Тепер, — розпочала Алія.

— Хвилину, дочко, — озвалася Джессіка. Вона підняла руку, показавши рукав і дірочку в ньому. — Напад було здійснено проти мене. Постріл майже влучив, хоч я й ухилилася. Ви всі зауважте, що мауля-пістоля більше тут немає. — Вона вказала. — Де він?

Відповіді не було.

— Мабуть, його можна вистежити, — промовила Джессіка.

— Що за дурниця! — скрикнула Алія. — Це я була…

Джессіка напівобернулася до дочки, вказала лівою рукою:

— У когось там той пістоль. Ти не боїшся, що…

— Він у однієї з моїх охоронниць, — сказала Алія.

— То нехай ця охоронниця принесе мені зброю, — промовила Джессіка.

— Вона вже винесла її геть.

— Як це зручно, — зауважила Джессіка.

— Що ти хочеш цим сказати? — наполягла Алія.

Джессіка дозволила собі похмуру посмішку.

— Я доручила двом твоїм людям урятувати цього зрадника-священника. І перестерегла, що вони помруть, якщо він помре. Вони помруть.

— Я забороняю!

Джессіка лише знизала плечима.

— Ось наш хоробрий федайкін, — сказала Алія, вказуючи на аль-Фалі. — Ця суперечка може зачекати.

— Може чекати вічно, — відповіла Джессіка мовою чакобса. Її слова мали подвійне значення: зокрема, запевнили Алію, що жодна суперечка не відверне смертного вироку.

— Побачимо, — промовила Алія. Звернулася до аль-Фалі:

— Навіщо ти тут, Гадхеане аль-Фалі?

— Щоб побачити матір Муад’Діба, — відповів наїб. — Ті, що ще зосталися з федайкінів, братства, яке служило вашому синові, склали докупи своє вбоге майно, аби оплатити мені прохід сюди, крізь загорожі жадібних вартових, що стережуть Атрідів од правди про Арракіс.

— Якщо федайкіни чогось потребують, їм досить лише… — почала Алія.

— Він прийшов до мене, — перебила її Джессіка. — Яка ж твоя відчайдушна потреба, федайкіне?

— Я тут кажу за Атрідів! — скрикнула Алія. — Що це…

— Тихо, ти, вбивча Гидь! — гримнула Джессіка. — Ти намагалася вбити мене, дочко! Я кажу це, щоб усі тут знали. Не можеш убити всіх у цій залі, щоб змусити їх мовчати, як змусили того священника. Так, наїбів удар був смертоносним, але його можна було врятувати. Його могли допитати! Тобі байдуже, що йому заткнули рота. Протестуй скільки хочеш, але твої дії свідчать про твою провину!

Алія сиділа з блідим обличчям у крижаній тиші. Тим часом Джессіка, спостерігаючи за грою емоцій на обличчі доньки, помітила напрочуд знайому жестикуляцію рук Алії, несвідому реакцію, притаманну колись смертельному ворогові Атрідів. Пальці Алії рухалися в ритмі постукування: мізинець двічі, вказівний палець тричі, середній палець двічі, мізинець раз, середній палець двічі… і знову стукіт у такій самій послідовності.

Старий барон!

Зосереджений погляд Джессіки привернув увагу Алії, вона глянула на свою руку, змусила її завмерти, знову зиркнула на матір і побачила в її очах страшне пізнання. Обличчя Алії скривилося у злорадній посмішці.

— Ось як ти мстишся нам, — прошепотіла Джессіка.

— Ти збожеволіла, мамо? — спитала Алія.

— Хотіла б я цього, — сказала Джессіка. І подумала: «Вона знає, що я все підтверджу Сестринству. Вона знає. Можливо, навіть підозрює, що скажу фрименам і змушу їх до Випробування на одержимість. Вона не може дозволити мені вийти звідси живою».

— Наш відважний федайкін чекає, тоді як ми сперечаємось, — сказала Алія.

Джессіка присилувала себе повернутися до старого наїба. Опанувала себе й сказала:

— Ти прийшов побачити мене, Гадхеане.

— Так, міледі. Ми в пустелі бачимо, що кояться страшні речі. Малі Творці залишають пісок, як було провіщено в найдавніших пророцтвах. Не можна знайти Шай-Хулуда поза обширами Порожньої Дільниці. Ми покинули нашого друга, пустелю!

Джессіка подивилася на Алію, а та дала їй рукою знак продовжувати. Джессіка оглянула натовп у кімнаті й побачила вражене напруження на кожному обличчі. Важливість змагання між матір’ю та донькою не оминула уваги присутніх, тож зараз вони мусять міркувати, чому аудієнція ще триває. Джессіка знову звернулася до аль-Фалі.

— Гадхеане, що це за розмови про Малих Творців та про брак піщаних хробаків?

— Мати Вологи, — сказав він, використавши древній фрименський титул, — нас перестерігали про це в Кітаб аль-Ібар[19]. Молимо тебе. Хай не буде забуто, що в день смерті Муад’Діба Арракіс сам собою перевернувся! Ми не можемо покинути пустелю.

— Ха! — презирливо скривилася Алія. — Темний мотлох із Внутрішньої Пустелі боїться екологічної трансформації. Вони…

— Я тебе почула, Гадхеане, — промовила Джессіка. — Якщо зникнуть хробаки, зникнуть і прянощі. Якщо зникнуть прянощі, якою монетою платитимемо за своє?

У Великій Залі залунали вражені звуки: зітхання та здивований шепіт. Покій загув.

— Забобонні нісенітниці! — стенула плечима Алія.

Аль-Фалі здійняв праву руку та простяг її до Алії:

— Я розмовляю з Матір’ю Вологи, а не з Коан-Тін!

Долоні Алії стисли підлокітники трону, проте вона зосталася сидіти. Аль-Фалі глянув на Джессіку.

— Був то колись край, у якому нічого не росло. Тепер тут є рослини. Розповзаються, як воші по рані. Уздовж поясу Дюни з’явилися хмари та дощ! Дощ, міледі! Ох, многоцінна мати Муад’Діба, як сон є братом смерті, отак і дощ для Поясу Дюни. Це смерть для нас усіх.

— Ми робимо лише те, що для нас спроектували Лієт-Кайнс і Муад’Діб, — запротестувала Алія. — Що це за марновірне белькотіння? Ми шануємо слова Лієт-Кайнса, який сказав нам: «Я хочу, аби всю цю планету обплутала сітка зелених рослин». Так і буде.

— А як же хробаки й прянощі? — спитала Джессіка.

— Завжди залишиться якась пустеля, — відповіла Алія. — Хробаки виживуть.

«Вона бреше, — подумала Джессіка. — Навіщо вона бреше?»

— Допоможи нам, Матір Вологи, — благав аль-Фалі.

З раптовим відчуттям подвійного бачення Джессіка збагнула, що її свідомість росте, зрушена з місця словами старого наїба. То був безпомильний адаб, вимогливий спогад, що прийшов сам собою. Прийшов без попередження і скував її чуття, а перед внутрішнім зором виразно постав урок з минулого. Вона цілковито потрапила в нього, мов риба в невід. Проте відчувала цю залежність як найбільш людську мить, кожну найдрібнішу частку — як спогад про творіння. Кожен елемент цього уроку-пам’яті був реальним, але безтілесним у своїй постійній зміні, і вона знала, що цей її досвід — найбільше наближення до передзнання, що мучило її сина.

«Алія бреше, бо вона одержима тим, що прагне знищити Атрідів. Її саму знищено першою. Отже, аль-Фалі сказав правду: хробаки приречені, якщо тільки не змінити перебіг екологічної трансформації».

Під тиском одкровення Джессіка побачила, як кількість присутніх при аудієнції людей зменшується, як вони вповільнюють темп, і з’ясувала їхні ролі. Могла визначити тих, кому доручили не дати їй вийти звідси живою! Картина того, що для них сплановано, постала перед її свідомістю, наче осяяна яскравим світлом: замішання в натовпі, хтось один вдасть, що падає на іншого, виникне загальна плутанина. Також вона побачила, що покине Велику Залу лише для того, щоб потрапити до рук інших. Алія не переймалася тим, що створить мученицю. Ні, — тому, чим вона одержима, до цього байдуже.

І цієї застиглої миті Джессіка знайшла спосіб урятувати старого наїба та послати його як вісника. Шлях через залу для аудієнцій був, безперечно, чистим. Як же це просто! Вони були блазнями із заваленими очима, їхні плечі завмерли в оборонній позиції. Кожну постать у великій кімнаті можна було розглядати як атрофоване зіткнення, з неї можна було усунути мертву плоть, оголивши скелети. Їхні тіла, їхній одяг, їхні обличчя описували власне пекло: у запалих грудях приховані страхи, блискучі гачки коштовностей, що заміняли обладунки; на вустах присуди, повні переляканих абсолютів, брови здійняті в кафедральних призмах високих і релігійних почуттів, відторгнутих їхніми чреслами.

Джессіка відчула поширення твірних сил, що вивільнилися на Арракісі. Голос аль-Фалі став для неї дистрансом, пробудивши істоту, що жила в глибині її душі.

В миг ока Джессіка перенеслася з адабу до всесвіту руху, але це був усесвіт, відмінний від того, який заволодів її увагою всього лиш секунду тому.

Алія почала говорити, проте Джессіка перебила її:

— Тихо!

І додала:

— Є тут такі, що бояться, наче я беззастережно повернулася до Сестринства. Але від того дня в пустелі, коли фримени дали дар життя мені й моєму синові, я стала фрименкою. — І перейшла на стару мову, яку в цій залі могли зрозуміти лише ті, чиєю допомогою вона могла скористатися: — Онсар акхака зелі ман ав маслумен! Допоможи своєму братові у час потреби, має він рацію чи ні!

Її слова принесли бажаний ефект: легке переміщення в покої.

Але Джессіка шаліла далі:

— Цей Гадхеан аль-Фалі, шляхетний фримен, прибув сюди, аби сказати мені те, що я мала б почути від інших. Хай ніхто цього не заперечує! Екологічна трансформація стала неконтрольованою бурею!

Мовчазну згоду можна було відчути у всій кімнаті.

— А моя дочка насолоджується цим, — казала Джессіка. — Мактуаб аль-маліх! Ти ріжеш рани на моєму тілі й пишеш там сіллю! Чому Атріди знайшли тут домівку? Бо Могалята була для нас природною. Для Атрідів правління завжди було опікунчим партнерством: Могалятою, здавна відомою фрименам. А зараз гляньте на неї! — Джессіка вказала на Алію. — Уночі регоче наодинці, втішаючись власним злом! Виріб прянощів зійде нанівець чи, найімовірніше, спаде до дрібної частки давнього рівня! А коли слово про це вийде у світ…

— Ми знайдемо закуток для найціннішого продукту Всесвіту! — закричала Алія.

— Ми знайдемо закуток у пеклі! — лютувала Джессіка.

Тут Алія перейшла на найдревнішу версію чакобса, Атрідівської приватної мови зі складними гортанними зупинками та клацаннями.

— Тепер ти знаєш, мамо! Невже ти вважала, що онука барона Харконнена не оцінить усіх тих часожиттів, яких ти натовкла до моєї свідомості, коли я ще навіть не народилася? Коли я шаліла через те, що ти зі мною зробила, мені достатньо було спитати, що зробив би барон. І він відповів. Розумієш мене, Атрідівська суко? Він відповів мені!

Джессіка відчула отруту та підтвердження свого здогаду. Гидь! Алія була подолана ним, стала одержимою кагуейтом зла, бароном Владіміром Харконненом. Сам барон промовляв зараз її вустами, не дбаючи про те, що викрив себе. Хотів, аби вона побачила його помсту, аби вона знала, що його годі позбутися.

«Дізнавшись це, я мала б зостатися тут безборонною», — подумала Джессіка. І з цією думкою кинулася шляхом, який їй показав адаб, гукаючи:

— Федайкіни, за мною!

Виявилося, що в кімнаті було шестеро федайкінів, а п’ятеро з них зуміло пробитися до неї.

Лето визирнув із прихованого виходу з січі, аби подивитися на краєвид, що його затуляв навислий виступ скелі. Сонячне світло пізнього пополудня кидало довгі тіні на вертикальні пасмуги скелі. Метелик — мертва голова — злітав і вилітав із тіні, а його прозорі крила проти світла нагадували мереживну павутинку. «Який тендітний цей метелик», — подумав він.

Просто перед ним розкинувся абрикосовий сад, у якому працювали діти, збираючи падалиці. За садом був канат. Вони з Ганімою вислизнули від своєї охорони, гублячись у зустрічному натовпі працівників, яких раптом напхалася сила-силенна. Спуск вентиляційним каналом аж до місця, де він сполучався зі сходами до прихованого виходу, виявився порівняно простим. Зараз вони мусили тільки загубитися між дітьми, дістатися до канату й залізти в тунель. Там вони могли пересуватися, незважаючи на хижих риб, що не давали піщаній форелі потрапити до іригаційної води племені. Жоден фримен не міг би й подумати про те, щоб ризикнути забратися у воду.

Лето вийшов із захищеного переходу. Обабіч нього тяглася скеля. Хлопець пересувався нею так швидко, наче вона була рівною поверхнею.

Ганіма йшла відразу ж за ним. Обоє несли сплетені з меланжевого волокна кошики для плодів, але в кожному кошику лежав запечатаний пакунок із фримпакетом, мауля-пістолем, крис-ножем… та новим одягом, присланим Фарад’ном.

Ганіма слідом за братом увійшла в сад, змішавшись із дітьми, що працювали там. Маски дистикостів приховували обличчя. Вони були всього-на-всього ще двома працівниками, але Ганіма відчувала, що цей вчинок поведе їхні життя далеко від захищених меж і вивчених доріг. Такий простий крок, крок від однієї небезпеки до іншої!

Одяг у кошиках, висланий їм Фарад’ном, мав призначення, яке вони добре розуміли. Ганіма підкреслила це розуміння, нашивши над яструбиними гербами на грудях їхнє гасло мовою чакобса: «Ми поділяємо».

Невдовзі смеркатиме, а за канатом, що позначав край січових насаджень, настане особливий вечір, якому мало що у Всесвіті може дорівнятися. То був м’яко освітлений пустельний світ з його незмінною самотністю, з інтенсивним почуттям, що кожне створіння у цьому новому Всесвіті було одиноким.

— Нас побачили, — прошепотіла Ганіма, вдаючи, що працює, і схилившись до брата.

— Охоронці?

— Ні, інші.

— Гаразд.

— Мусимо йти швидко, — сказала вона.

Лето погодився і рушив через сад, віддаляючись од скелі. Думав, як його батько: «У пустелі або рухаєшся, або гинеш». Далеко за пісками видно було Служку, вона здіймалася, нагадуючи про потребу руху. Камені лежали застигло й нерухомо, несучи свою загадкову вахту, щороку танучи під натиском піщаних вітрів. Одного дня Служка стане піском.

Наблизившись до канату, вони почули музику з боку високого входу до січі. То була старосвітська фрименська капелія: дводіркові флейти, тамбурини, тимпани — барабани з основою із меланжевого пластику, на яку було натягнуто шкіру, туго напнуту при одному кінці. Ніхто не питався, яка тварина на цій планеті має стільки шкіри.

«Стілґар пам’ятатиме, що я казав йому про ту розколину в Служці, — подумав Лето. — Прийде в темряві, коли вже буде запізно, — і тоді довідається».

Зараз вони вже були в канаті. Прослизнули у відкритий отвір та інспекційними східцями спустилися на виступ для обслуговування. У канаті було темно, волого й холодно, вони чули плюскіт хижих риб. Якби піщана форель намагалася вкрасти цю воду, риби атакували б її, вражаючи розм’яклу від води внутрішню поверхню. Людям теж слід було стерегтися риб.

— Обережно! — сказав Лето, спускаючись слизьким виступом. Пристебнувся пам’яттю до часів і місць, яких ніколи не знала його плоть. Ганіма йшла слідом.

У кінці канату вони роздяглися до дистикостів і наділи нову одежу. Підіймаючись угору іншим інспекційним колодязем, покинули старе фрименське вбрання, проповзли по надмі-дюні та спустилися з її другого боку. Там вони сіли, невидимі з боку січі, прикріпили мауля-пістолі та крис-ножі, закинули фримпакети на плечі. Уже не чули музики.

Лето підвівся і почав продиратися западиною між дюнами.

Ганіма йшла слідом за ним, тихо і з натренованою неритмічністю ступаючи по відкритому піску.

Під вершиною кожної дюни вони пригиналися і крадькома пробиралися на закритий її бік, а тоді зупинялися й озиралися, щоб перевірити, чи немає погоні. Уже дісталися перших каменів, а мисливці в пустелі не з’явилися.

У тіні каменів обійшли Служку та вибралися на виступ, з якого відкривався вид на пустелю. Блед далеко від них мерехтів кольорами. Присмеркове повітря було ламке, немов дрібний кристал. Краєвид, на який натрапив їхній погляд, був понад усяку жалість — ніде жодної зміни, жодного коливання. Погляду, що читав цей безмір, ні на чому було зупинитися.

«Це горизонт вічності», — подумав Лето.

Ганіма присіла біля брата, думаючи: «Напад невдовзі розпочнеться». Прислухалася до найтихішого звуку, усе її тіло перетворилося на одне відчуття напруженого зондування.

Лето сидів у такій самій напрузі. Тепер він знав кульмінацію вишколів усіх тих, що стали життями, з якими він так інтимно ділив свою свідомість. У цій дичавині розвинулася сильна залежність від чуттів, усіх чуттів. Життя стало сховищем нагромаджених відчуттів, кожне з яких пов’язувалося лише з одномоментним виживанням.

Ганіма саме вибралася вгору й крізь щілину глянула на шлях, який вони щойно подолали. Здавалося, що від безпечної січі їх відділяло ціле життя. Січ здіймалася масою німих скель із коричнево- фіолетового простору, краї їхніх обрисів розмивала курява, а останні сонячні промені кидали на них срібні смуги. На всьому цьому обширі далі не було видно погоні. Вона повернулася до Лето.

— Це будуть хижаки, — сказав Лето. — Таке моє обчислення третього рівня.

— Думаю, ти надто рано припинив розрахунок, — промовила Ганіма. — Буде більше ніж одна тварина. Дім Корріно навчився не складати всі шанси до однієї корзини.

Лето кивнув, погоджуючись.

Його розум раптом відчув пригніченість безліччю життів, що робили його іншим: усі вони існували, коли він навіть не народився. Він був насиченим життям і хотів утекти від власної свідомості. Внутрішній світ здавався грізним звіром, що міг його зжерти.

Він неспокійно встав, вибрався вгору, до щілини, з якої визирала Ганіма, глянув на січові скелі. Бачив: там, унизу, позаду них, канат рисує лінію між життям і смертю. На краю оазису розгледів верблюжу шавлію, цибуляну траву, гобійську перисту траву й дику люцерну. При світлі останніх сонячних променів видно було чорні рухи птахів, які плигали в люцерні. Вітер торгав далекі колоски й тягнув їхні тіні до абрикосового саду. Свідомість Лето піймала ці рухи, він побачив, що тіні приховують плинні форми більшої зміни, а ця зміна випускає на волю, на покрите срібною курявою небо, дуги веселок.

«Що тут відбудеться?» — питав він себе.

І знав, що це буде смерть або ж смертельна гра, а він є її об’єктом. Ганіма повернеться, вірячи у справжність смерті, яку вона або бачитиме наяву, або ж навіть під глибоким гіпнозом щиро запевнятиме, що її брата дійсно вбили.

Невідомість цього місця переслідувала Лето. Він подумав, як легко було піддатися вимозі передзнання, ризикнувши перенести свою свідомість у незмінне абсолютне майбутнє. Знав, що не зважиться ризикнути на більше видіння.

Тоді повернувся до Ганіми.

— Погоні ще немає, — сказав він.

— Звірі, яких вони пошлють за нами, будуть великими, — промовила Ганіма. — Нам може вистачити часу, щоб розгледіти їхнє наближення.

— Ні, якщо вони прийдуть уночі.

— Невдовзі стемніє, — сказала вона.

— Так. Час нам іти на наше місце. — Він вказав на камені ліворуч і нижче від них, де піщаний вітер виїв невелику заглибину в базальті. Там було досить просторо для них, але затісно, щоб усередину могли дістатися більші створіння. Лето відчув внутрішній опір, небажання іти туди, але знав, що це слід зробити. Саме це місце він показав Стілґарові.

— Вони справді можуть убити нас, — промовив він.

— Це шанс, який ми мусимо використати, — відповіла вона. — Це наш обов’язок перед батьком.

— Я й не сперечаюся.

І він подумав: «Це правильний шлях — ми чинимо добре». Але знав, яким небезпечним є правильний шлях у цьому Всесвіті. Їхнє виживання вимагало зараз рішучості, вправності, а ще розуміння своїх обмежень кожної миті. Фрименські прийоми були їхньою найкращою зброєю, а бене-ґессеритське вміння — резервною силою. Зараз вони обоє мислили, як вишколені по-атрідівському бойові ветерани, що не мають іншої оборони, крім фрименської витривалості, хоча про це годі було здогадатися з їхніх дитячих тіл і церемоніального одягу.

Лето торкнувся руків’я отруєного крис-ножа в себе при поясі. Ганіма несвідомо повторила цей жест.

— Зараз спускаємося вниз? — спитала Ганіма. Питаючи, побачила далеко під ними рух, дрібний рух, що на відстані здавався менш грізним. Завмерла, і це перестерегло Лето ще до того, як вона заговорила.

— Тигри, — сказав він.

— Лазійські тигри, — виправила вона його.

— Вони нас бачать, — промовив він.

— Краще нам поспішити, — відповіла вона. — Мауля нізащо не стримають цих тварин. Вони для цього надто добре натреновані.

— Десь поблизу них — людина-розпорядник, — сказав він, швидко прокладаючи дорогу до скель унизу ліворуч.

Ганіма погодилася, але промовчала, щоб даремно не марнувати сил. Десь поблизу є людина. Тиграм не можна бігати вільно, доки не настане належний час.

Тигри швидко рухалися в останньому сонячному світлі, перестрибуючи з каменя на камінь. Їхній розум в очах, а невдовзі настане ніч — пора тих, чий розум у вухах. Дзвінкий крик нічного птаха торкнувся каменів Служки, щоб підкреслити цю переміну. Творіння темряви вже штовхаються в тінях вижолоблених щілин.

Тигри далі зоставалися в полі зору близнят, які швидко бігли. Однак звірі пливли з силою, випромінюючи абсолютну впевненість у кожному русі.

Лето відчув, що наткнувся на це місце, аби визволитися від власної душі. Біг із певністю, що вони з Ганімою встигнуть вчасно дістатися до вузької виїмки, але його погляд постійно, наче заворожений, повертався до тварин, що були вже дуже близько.

«Раз спотикнутися — і ми пропали», — подумав він.

Ця думка зменшила його впевненість, і він побіг швидше.

За годину до світанку Джессіка нерухомо сиділа на потертому меланжевому килимку. Її оточували голі кам’яні стіни старої й убогої січі, однієї з більш ранніх фрименських осель. Нижче лежав край Червоної Ущелини, що захищала їх від західних пустельних вітрів. Аль-Фалі та його брати доставили її сюди. Зараз вони чекали звістки від Стілґара. А все-таки федайкіни вкрай обережно налагоджували комунікацію. Стілґар не міг довідатися, де вони перебувають.

Федайкіни знали, що їм уже оголошено просе-вербаль, офіційне обвинувачення у злочині проти Імперії. Алія запевняла, що її матір підбурили вороги держави, хоча Сестринства ще не названо. Проте самовладний і тиранічний характер влади Алії вийшов наяву, а її переконання, що, контролюючи Духівництво, вона контролює і фрименів, мало бути перевірено.

Послання Джессіки Стілґарові було прямим і простим: «Моя донька одержима й мусить пройти випробування».

Однак страх знищив систему цінностей, і вже було відомо, що деякі фримени не хочуть вірити цьому звинуваченню. Їхні спроби скористатися цим звинуваченням як пропуском стали причиною двох озброєних сутичок за ніч, але орнітоптери, викрадені людьми аль-Фалі, перенесли втікачів до не надто безпечного притулку — січі Червоної Ущелини. Звідси розійшовся заклик до федайкінів, та на Арракісі їх зоставалося не більше двохсот. Усі інші посідали різні становища в Імперії.

Задумавшись над цими фактами, Джессіка міркувала, чи не прибула вона до місця своєї смерті. Частина федайкінів теж так вважала, але командоси смерті доволі легко це прийняли. Аль-Фалі усміхнувся їй, коли частина його молодиків висловлювала свої побоювання:

— Коли Бог накаже створінню померти у певному місці, Він змушує те створіння повернути до цього місця, — сказав старий наїб.

Латана дверна завіса зашелестіла: ввійшов аль-Фалі. Вузьке обвітрене обличчя старого мало втомлений вигляд, очі гарячково блищали. Легко було здогадатися, що він не відпочивав.

— Дехто прибув, — сказав він.

— Від Стілґара?

— Можливо. — Він опустив очі й глянув ліворуч, такий звичай мали давні фримени, коли приносили погані новини.

— І що сталося? — зажадала Джессіка.

— Дійшла звістка з Табру, що ваших онуків там немає, — сказав він, не дивлячись на неї.

— Алія…

— Вона розпорядилася, аби близнят віддали під її опіку, але з січі Табр відзвітували, що дітей там немає. Це все, що ми знаємо.

— Стілґар відіслав їх до пустелі, — промовила Джессіка.

— Не виключено, але відомо, що він усю ніч їх шукав. Можливо, це хитрощі з його боку…

— Це геть не схоже на Стілґара, — сказала вона й подумала: «Хіба що близнята його вмовили». Але й це було недобре. Спитала себе, чому вона не відчуває паніки, яку слід придушити, а її страх за близнят зменшився після розмови з Ганімою. Глянула на аль-Фалі та виявила, що він пильно на неї дивиться, зі співчуттям в очах.

— Вони самі пішли до пустелі, — промовила вона.

— Самі? Це ж двоє дітей!

Вона не завдала собі клопоту пояснювати, що ці «двоє дітей», ймовірно, більше знали про виживання в пустелі, ніж більшість живих фрименів. Натомість зосередилася на дивній поведінці Лето, який наполягав, щоб вона дозволила себе викрасти. Вона відсунула було цей спогад, але в цю мить він наполегливо повернувся. Лето сказав, що вона розпізна`є час, коли слід буде його послухатись.

— Вісник уже має бути в січі, — сказав аль-Фалі. — Я приведу його до вас.

Він вийшов, розсунувши полатану завісу.

Джессіка вдивлялася в завісу. То була червона тканина з меланжевого волокна, але латки були синіми. Історія зводилася до того, що ця січ відмовилася черпати зиск із релігії Муад’Діба, здобувши натомість ворожість Духівництва Алії. Був поголос, що тутешні мешканці вклали кошти в програму розведення собак завбільшки з поні. Ця порода собак відзначалася розумом, і їх виховували як дитячих охоронців. Усі собаки повмирали. Дехто казав, що від отрути, а завинило Священництво.

Вона труснула головою, щоб викинути з неї ці думки, розпізнавши у них гафлю[21], ґедзя, що не дає зосередитись.

Куди зникли діти? Пішли до Джакуруту? Вони мали якийсь план. «Намагалися просвітити мене настільки, наскільки, на їхню думку, я могла це прийняти», — згадала вона. Коли ж досягли видимої їм межі, Лето наказав їй підкоритися.

Він наказав їй!

Лето розпізнав, що робить Алія, це очевидно. Обоє близнят казали їй про тітчине «нещастя», навіть коли захищали її. Алія грала в ризиковану гру, зробивши ставкою правоту свого становища в Регентстві. Вимога опіки над близнятами підтвердила це. Джессіка відчула, як гіркий сміх стрясає її груди. Превелебна Мати Ґай Єлена Могіям любила пояснювати цю особливу помилку своїй учениці, Джессіці: «Концентруючи свідомість на власній правоті, запрошуєш сили опозиції, щоб вони тебе здолали. Це поширена помилка. Навіть я, твоя вчителька, припустилася її».

— І навіть я, твоя учениця, припустилася її, — прошепотіла сама собі Джессіка.

Вона почула шурхіт тканини в коридорі за завісою. Ввійшло двоє молодих фрименів, частина супроводу, який вони зібрали вночі. Обидва відчували виразне благоговіння в присутності матері Муад’Діба. Джессіка бачила їх наскрізь: не були мислителями, отож прив’язувалися до якоїсь уявної сили, бо це давало їм ідентичність. Якби її не відображали, були б порожніми, а отже — небезпечними.

— Аль-Фалі вислав нас уперед, щоб підготувати вас, — сказав один із молодих фрименів.

Джессіка відчула раптове стискання в грудях, але її голос зостався спокійним.

— Приготувати мене до чого?

— Стілґар вислав Дункана Айдаго як свого вісника.

Джессіка мимовільним жестом натягла каптур аби на волосся. Дункан? Але ж він був знаряддям Алії.

Фримен, що сповістив їй це, ступив півкроку вперед.

— Айдаго каже, що прибув забрати вас до безпечного місця, однак аль-Фалі не знає, як це може бути.

— Це справді здається дивним, — погодилася Джессіка. — Але в нашому Всесвіті трапляються і дивніші речі. Приведіть його.

Вони перезирнулися, але скорились. Вийшли разом з таким поспіхом, що ще раз розірвали знищену завісу.

Тоді крізь завісу пройшов Айдаго, а слідом за ним — два фримени й аль-Фалі позаду, тримаючи руку на крис-ножі. Айдаго здавався спокійним. Мав на собі одяг гвардійця Дому Атрідів — однострій, який не надто змінився за понад чотирнадцять віків. Арракіс замінив давні пласталеві клинки із золоченими руків’ями на крис-ножі, але це й усе.

— Кажуть, ти хочеш мені допомогти, — промовила Джессіка.

— Хоча це може здатися дивним, — відповів він.

— Хіба ж Алія не послала тебе викрасти мене? — спитала вона.

Його чорні брови ледь піднялися — єдина ознака здивування. Багатофасеткові тлейлаксанські очі далі з пильним блиском вдивлялися в неї.

— Таким був її наказ, — підтвердив він.

Кісточки пальців аль-Фалі, затиснутих на ножі, побіліли, але він не ворухнувся.

— Більшу частину цієї ночі я провела, пригадуючи всі помилки, яких припустилася з донькою.

— Їх було чимало, — погодився Айдаго, — і більшості з них припустився і я.

Вона побачила, як дрижать м’язи його щелепи.

— Я прагнула покинути це місце. Ти ж… ти прагнув знайти дівчину, у якій бачив би мою молодшу версію.

Він мовчки погодився.

— Де мої онуки? — суворим голосом запитала вона. Він кліпнув, тоді сказав:

— Стілґар вважає, що вони пішли до пустелі — сховатися. Можливо, вони помітили, що ця криза надходить.

Джессіка глянула на аль-Фалі, який кивнув, підтверджуючи, що саме цього вона й сподівалася.

— Що робить Алія? — спитала Джессіка.

— Ризикує викликати громадянську війну.

— Ти віриш, що до цього дійде?

Айдаго знизав плечима:

— Ймовірно, ні. Часи пом’якшали. Є чимало людей, охочих слухати приємні аргументи.

— Погоджуюсь, — сказала вона. — То й добре, а як бути з моїми внуками?

— Стілґар знайде їх, якщо…

— Так, розумію. — То все справді залежало від Ґурні Галлека. Вона повернулася, глянула на кам’яну стіну ліворуч. — Зараз Алія з усіх сил ухопилася за владу. — Вона озирнулася на Айдаго. — Ти розумієш? Владу використовують, тримаючи її легко. Надміру сильно хапати владу означає бути нею одержимим і, таким чином, стати її жертвою.

— Так завжди казав мені мій Герцог, — промовив Айдаго.

Джессіка звідкілясь знала, що він мав на увазі старшого Лето, а не Пола.

— Куди ти збираєшся мене… викрасти? — спитала вона.

Айдаго глянув на неї, наче хотів пронизати зором тінь від її каптура. Аль-Фалі виступив уперед.

— Міледі, ви ж не думаєте всерйоз…

— Хіба ж я не маю права вирішувати власну долю? — спитала Джессіка.

— Але це… — аль-Фалі кивнув головою в бік Айдаго.

— Він був моїм вірним охоронцем, коли Алія ще й не народилася, — промовила Джессіка. — І ще до її народження помер, рятуючи моє життя та життя мого сина. Ми, Атріди, завжди шануємо певні зобов’язання.

— Отже, ви підете зі мною? — спитав Айдаго.

— Куди ти її забираєш? — промовив аль-Фалі.

— Краще тобі не знати, — відповіла Джессіка.

Аль-Фалі насупився, але стояв тихо. На його обличчі малювалася непевність, розуміння мудрості її слів, проте й гризькі сумніви, чи можна довіряти Айдаго.

— А що з федайкінами, які мені допомогли? — спитала Джессіка.

— Вони матимуть підтримку Стілґара, якщо дістануться до Табру, — сказав Айдаго. Джессіка повернулась обличчям до аль-Фалі.

— Наказую тобі рушати туди, мій друже. Стілґар може використати федайкінів для пошуку моїх онуків.

Старий наїб опустив погляд:

— Як накаже мати Муад’Діба.

«Він далі підкоряється Полові», — подумала вона.

— Нам слід швидко забратися звідси, — промовив Айдаго. — Пошук, безперечно, охопить це місце, і вже скоро.

Джессіка гойднулася вперед і підвелася з плавною грацією, яка ніколи не покидала бене-ґессериток, хоч як обтяжених віком. Зараз, після ночі втечі, вона почувалася старою. Навіть коли йшла, її думки поглинала та особлива розмова з онуком. Що він насправді робить? Вона труснула головою і приховала цей рух, вдавши, що поправляє каптур. Надто легко було потрапити в пастку, недооцінивши Лето. Вона жила зі звичайними дітьми й недооцінила спадок, який дістався близнятам.

Її увагу прикувала поза Айдаго. Він стояв у вільній готовності до силової дії, одна нога перед другою, стійка, якої вона сама його навчила. Вона кинула швидкий погляд на двох молодих фрименів, на аль-Фалі. Сумніви все ще терзали старого фрименського наїба, і двоє молодиків відчули це.

— Я довіряю цьому чоловікові своє життя, — сказала вона, звернувшись до аль-Фалі, — і вже не вперше.

— Міледі, — запротестував аль-Фалі. — Це ж просто… — Глянув на Айдаго. — Він же муж Коан-Тін!

— Його вчили мій Герцог і я, — сказала вона.

— Але ж він гхола, — ці слова наче самі зірвалися з уст аль-Фалі.

— Гхола мого сина, — нагадала вона йому.

Цього було забагато для колишнього федайкіна, який поклявся колись підтримувати Муад’Діба до смерті. Зітхнув, відійшов убік і дав знак обом молодикам розсунути завісу.

Джессіка пройшла крізь неї, Айдаго слідом. У дверях вона обернулася і сказала аль-Фалі:

— Йди до Стілґара. Йому можна вірити.

— Так. — Але вона все ще чула вагання в голосі старого.

Айдаго торкнув її за плече.

— Нам слід іти негайно. Є щось, що ви хотіли б узяти з собою?

— Лише свій здоровий глузд, — відповіла вона.

— Як це? Ви боїтеся, що коїте помилку?

Вона глянула на нього.

— Ти завжди був найкращим пілотом ’топтера на нашій службі, Дункане.

Його це не потішило. Він швидкою ходою випередив її, повертаючись тим же шляхом, яким і прийшов сюди. Аль-Фалі став поруч із Джессікою.

— Звідки ви знали, що він прилетів ’топтером?

— У нього не було дистикоста, — відповіла Джессіка.

Здавалося, аль-Фалі вразило таке очевидне спостереження. Але й це не змусило його замовкнути.

— Наш посланець доставив його сюди просто від Стілґара. Їх могли побачити.

— Вас бачили, Дункане? — кинула Джессіка йому вслід.

— Ви чудово знаєте, що ні, — відповів той. — Ми летіли нижче вершин дюн.

Вони повернули в бічний перехід, який спіральними сходами вів донизу, і врешті дісталися відкритого приміщення, добре освітленого світлокулями в коричневому камені. Єдиний орнітоптер стояв тут носом до стіни, припавши до землі, як комаха, готова стрибнути. Ця стіна мусила бути несправжньою — дверима, що відкриваються в пустелю. Хоч якою вбогою була ця січ, вона все ще зберігала знаряддя маскування і мобільності.

Айдаго відкрив для неї дверцята орнітоптера, допоміг сісти на крісло праворуч. Минаючи його, вона помітила краплі поту на обличчі, куди падало пасемко чорного цапиного волосся. Мимоволі Джессіка згадала, як ця голова вибухнула кров’ю в гамірній печері. Стальні кульки тлейлаксанських очей вирвали її з цього спогаду. Ніщо вже не було таким, яким здавалося. Вона зайнялася застібанням ременів безпеки.

— Давно це було, як я летіла з тобою, Дункане, — сказала вона.

— Давно й далеко, — відповів він, уже перевіряючи керування.

Аль-Фалі та двоє молодих фрименів чекали біля пристроїв, що керували фальшивою стіною, готові розсунути її.

— Думаєш, що я затаїла підозру проти тебе? — спитала Джессіка, тихо розмовляючи з Айдаго.

Айдаго зайнявся контролером двигунів, запустив ротори і простежив за рухом стрілки. Усмішка торкнулася його вуст, швидка й різка зміна гострих рис зникла так само раптово, як і з’явилася.

— Я все ще Атрідка, — сказала Джессіка. — Алія ж — ні.

— Не бійтесь, — хрипко відповів він. — Я все ще служу Атрідам.

— Алія більше не Атрідка, — повторила Джессіка.

— Не мусите мені нагадувати, — буркнув він у відповідь. — А тепер замовкніть і дайте мені підняти цю штуку в повітря.

Розпач у його голосі був радше неочікуваним, непритаманним тому Айдаго, якого вона знала. Знову відсовуючи почуття страху, Джессіка спитала:

— Куди ми летимо, Дункане? Тепер ти можеш сказати мені це.

Проте він кивнув аль-Фалі, а фальшива скеля відкрилася назустріч ясному сріблястому сонцю. Орнітоптер вистрибнув назовні, його крила із зусиллями здіймалися й опускалися, реактивні двигуни ревли. Вони знялися в порожнє небо. Айдаго обрав південно-західний курс у напрямку Гребеня Сахаї, котрий можна було розглянути як темну лінію на піску.

Тоді він сказав:

— Не думайте про мене зле, міледі.

— Я не думала про тебе зле від тієї ночі, коли ти з ревом увійшов до Арракінської великої зали, перепившись меланжевого пива, — промовила вона. Проте ці слова воскресили її сумніви, і вона перейшла у стан вільної готовності до повного захисту прана-бінду.

— Я добре пам’ятаю ту ніч, — відповів він. — Я був дуже молодим… недосвідченим.

— І все-таки найкращим мечником у почті мого Герцога.

— Не зовсім, міледі. Ґурні міг перемогти мене в шістьох поєдинках з десяти. — Він зиркнув на неї. — Де Ґурні?

— Виконує моє розпорядження.

Він труснув головою.

— Ти знаєш, куди ми летимо? — спитала вона.

— Так, міледі.

— То скажи мені.

— Гаразд. Я обіцяв влаштувати змову проти Атрідів, яка б мала правдоподібний вигляд. Насправді є лише один спосіб зробити це. — Він натиснув кнопку на керівниці, і кокон ременів безпеки висунувся з крісла Джессіки, оповив її непробивною м’якістю, залишивши вільною лише голову. — Я забираю вас на Салусу Секундус, — сказав він. — До Фарад’на.

У непритаманній для неї неконтрольованій конвульсії Джессіка рвонулася з пут, відчула, як вони напружуються. Відпустили тільки тоді, коли вона розслабилася, встигнувши, однак, відчути смертоносні шиґаструни, сховані в захисній оболонці.

— Вивільнення шиґаструн вимкнено, — промовив він, не дивлячись на неї. — Так-так, і не пробуйте зі мною Голосу. Я подолав довгий шлях, відколи ви могли так мною покерувати.

Глянув на неї.

— Тлейлаксу спорядили мене обладунком від таких підступів.

— Ти служиш Алії, — сказала Джессіка, — а вона…

— Не Алії, — перебив її він. — Я виконую розпорядження Проповідника. Він хоче, щоб ви навчали Фарад’на, як колись навчали… Пола.

Джессіка застигла у крижаній тиші, згадавши слова Лето, що в неї буде цікавий учень. Нарешті сказала:

— Цей Проповідник — він мій син?

Здавалося, що голос Айдаго надходить дуже здалеку.

— Хотів би я знати.

— І ми привели це все в рух, — сказала Венсиція. — Це було зроблено для тебе.

Фарад’н не ворухнувся. Він сидів навпроти матері в її ранковій кімнаті. Золоте сонячне проміння падало на нього ззаду, кидаючи тінь на покриту білим килимом підлогу. Світло, що відбивалося від стіни позаду матері, утворювало німб довкола її волосся. Її обличчя форми серця здавалося спокійним, але він знав, що вона стежить за кожною його реакцією. Відчував порожнечу в шлунку, хоча прийшов сюди просто зі сніданку.

— Ти це схвалюєш? — спитала Венсиція.

— А що тут можна не схвалювати? — відповів він.

— Ну… те, що ми досі тримали це в таємниці від тебе?

— Ох, це. — Він придивився до матері, намагаючись обміркувати своє складне становище в цій справі. Але міг думати лише про одну річ, яку помітив останнім часом: Тийканік уже не звертався до неї «моя принцесо». Як же він її називав? Королевою-матір’ю?

«Чому я маю відчуття втрати? — питав він себе. — Що я втрачаю?» Відповідь була очевидною: втрачав безтурботні дні, час на інтелектуальні пошуки, що так його вабили. Якщо змова, сплетена його матір’ю, довершиться, це все зникне назавжди. Нові обов’язки вимагатимуть уваги. Він виявив, що це глибоко його обурило. Як вони зважилися на таке свавілля з його часом? І навіть не порадившись із ним!

— Годі про це, — мовила його мати. — Щось не так.

— А якщо цей план провалиться? — сказав він перше-ліпше, що спало йому на думку.

— Як він може провалитися?

— Не знаю… Кожен план може провалитися. А як ти збираєшся використати Айдаго для всього цього?

— Айдаго? Що за цікавість до… Ох, так, той містик, якого Тийк привіз сюди, не порадившись зі мною. Це було помилкою з його боку. Містик говорив про Айдаго, правда?

А от з її боку це було незграбною брехнею, і Фарад’н глянув на матір зі здивуванням. Вона весь час знала про Проповідника!

— Я просто ніколи не бачив гхоли, — сказав він.

Вона прийняла це за належне:

— Ми збережемо Айдаго для чогось важливішого.

Фарад’н мовчки прикусив верхню губу.

Венсиція згадала його покійного батька. Далак інколи бував таким, дуже замкнутим і складним, тяжким до прочитання. Пригадала, що Далак був родичем графа Хасимира Фенрінґа, і вони обидва мали в собі щось від денді та від фанатика. Невже Фарад’н піде цим шляхом? Вона почала шкодувати, що змусила Тийка навернути хлопця на арракінську релігію. Хтозна, куди вона його заведе?

— Як Тийк називає тебе тепер? — спитав Фарад’н.

— Про що ти? — Зміна теми застала її зненацька.

— Я помітив, що він уже не називає тебе «моя принцесо».

«Який він спостережливий, — подумала вона, питаючи себе, чому це її непокоїть. — Невже він думає, що я взяла Тийка коханцем? Дурниці, це б у жодному разі нічого не значило. Навіщо ж це питання?»

— Він називає мене «міледі», — сказала вона.

— Чому?

— Бо так заведено у всіх Великих Домах.

«З Атрідами включно», — подумав він.

— Це викличе менше підозр на випадок підслуховування, — пояснила вона. — Дехто подумає, що ми відмовилися від наших законних прагнень.

— І хто ж був би таким дурним? — спитав він.

Вона стисла губи й вирішила пропустити це повз вуха. Дрібниця, але великі кампанії складаються з численних дрібниць.

— Леді Джессіці не слід було покидати Каладан, — заговорив він.

Вона різко труснула головою. Що таке? Його думки крутяться, як шалені!

— Що ти маєш на увазі? — спитала вона.

— Їй не слід було повертатися на Арракіс, — відповів він. — Це погана стратегія. Викликає подив. Було б краще, якби внуки відвідали її на Каладані.

«Він має рацію», — подумала вона, збентежена, що їй це не спало на гадку. Тийкові слід негайно це дослідити. Знову труснула головою. Про що говорить Фарад’н? Мусить знати, що Духівництво ніколи не ризикне відправити обох близнят у космос.

Сказала йому це.

— Духівництво чи леді Алія? — спитав він, зазначивши, що її думки звернулися туди, куди він хотів. Він відчув збудження через свою новоздобуту важливість, через те, що і в політичних змовах є місце для інтелектуальних ігор. Минуло багато часу, відколи материн розум зацікавлював його. Нею надто легко було керувати.

— Думаєш, що Алія хоче влади для себе? — спитала Венсиція.

Він відвів від неї погляд. Звичайно, Алія хотіла влади для себе! Усі рапорти з тієї клятої планети сходилися в цьому. Його думки скерувалися в новому напрямку.

— Я читав про їхнього планетолога, — сказав він. — Мусять бути якісь вказівки стосовно піщаних хробаків та гаплоїдів, якщо тільки…

— Поки залиш це іншим! — промовила вона, починаючи втрачати з ним терпець. — Чи це все, що ти можеш сказати про речі, зроблені нами для тебе?

— Ви зробили їх не для мене, — відповів він.

— Що-о-о?

— Ви зробили їх для Дому Корріно, — промовив він, — а зараз Дім Корріно — це ти. Я ще не перейняв влади.

— Ти маєш обов’язки! — сказала вона. — А як же всі люди, що покладаються на тебе?

Наче її слова його обтяжили, він відчув тягар усіх надій і мрій, пов’язаних із Домом Корріно.

— Так, — сказав він, — я розумію, але певні речі, зроблені від мого імені, погано смакують.

— Погано… Як ти можеш це казати? Ми робимо те, що зробив би кожен Великий Дім для власного блага!

— Ви робите? Я думаю, що ви перебрали мірку з брутальністю. Ні! Не перебивай мене. Якщо я маю бути імператором, то краще навчися мене вислуховувати. Думаєш, я не вмію читати між рядками? Як було видресировано цих тигрів?

Вона заніміла, вражена його проникливістю.

— Розумію, — сказав він. — Що ж, я залишу при собі Тийка, бо знаю, що це ти була призвідцем. Він добрий службовець за більшості обставин, але за свої принципи змагатиметься лише на приязній арені.

— Його… принципи?

— Різниця між добрим службовцем і поганим — це сила характеру та близько п’яти ударів серця, — сказав він. — Він мусить триматися своїх принципів усюди, де їх роблять сумнівними.

— Тигри були необхідними, — сказала вона.

— Повірю, якщо їм удасться, — промовив він. — Але ніколи не погоджуся з тим, що слід було зробити, дресируючи їх. Не протестуй. Це очевидно. Тигри були кондиціоновані. У них вироблено рефлекс. Ти сама це казала.

— Що ти збираєшся робити? — спитала вона.

— Почекаю — побачу, — відповів він. — Можливо, стану імператором.

Вона поклала руку на груди й зітхнула. На кілька секунд він її нажахав. Майже повірила, що він її видасть. Принципи! Але зараз він піддався; вона це бачила.

Фарад’н підвівся, підійшов до дверей і подзвонив до материних слуг. Оглянувся.

— Ми закінчили, так?

— Так. — Вона здійняла руку, коли він переступив поріг. — Куди ти?

— До бібліотеки. Останнім часом мене зацікавила історія Корріно.

І пішов геть, відчуваючи, що несе на собі нові зобов’язання.

«Будь вона проклята!»

Але знав, що піддався. І знав, що існує глибока емоційна різниця між історією, записаною на шиґаструні та прочитаною на дозвіллі, глибока різниця між цією історією та історією, в якій живеш. Ця нова жива історія, яку він відчував довкола себе, була наскрізь пронизана усвідомленням занурення у невідворотне майбутнє. Фарад’н відчував, як женуть його прагнення всіх тих, чиє благо було пов’язане з ним. Йому здалося дивним, що він не міг прип’ясти до цього власних прагнень.

— Зараз! — гукнула Ганіма.

Лето, що на два кроки випереджав її, добігаючи до вузької розколини в скелях, не завагався. Пірнув у щілину й повз уперед, доки його не оточила темрява. Почув, як Ганіма падає слідом за ним, тоді — раптова тиша та її голос, чіткий і не наляканий.

— Я застрягла.

Він трохи підвівся, знаючи, що через це його голова опиниться в зоні досяжності пазурів, розвернувся у вузькому проході та поповз назад, аж доки не наткнувся на простягнуту руку Ганіми.

— Мій одяг, — сказала вона. — Зачепився.

Він почув, як просто під ним падають камені, потягнув її за руку, але користі з цього було небагато.

Тяжке дихання під ним, гарчання.

Лето напружився, притиснувши стегна до каменю, і підняв Ганіму, тримаючи її за плече. Тканина розірвалася, і він відчув, що сестра сіпнулася до нього. Засичала, він знав, що їй боляче, але рвонув ще раз, сильніше. Вона глибше просунулася в ущелину, а тоді опинилася там уся, впавши біля нього. Усе-таки вони були ще надто близько до виходу з ущелини. Він обернувся, став навкарачки й продерся глибше. Ганіма просувалася слідом за ним. Рухалася з тяжким прискореним диханням, з цього він зрозумів, що вона поранена. Дістався кінця отвору, перевернувся і виглянув угору, крізь вузьку прогалину в їхньому притулку. Отвір на висоті двох метрів над ним був повний зірок. Щось велике затулило зірки.

Повітря довкола близнят сколихнуло лунке гарчання. То був глибокий грізний древній звук: мисливець промовляє до жертви.

— Ти тяжко поранена? — спитав Лето, зберігаючи спокій. Вона відповіла точнісінько таким самим тоном:

— Один із них закігтив мене. Протяв мій дистикост на лівій нозі. Рана кровоточить.

— Кровотеча сильна?

— З вени. Я можу її зупинити.

— Затисни, — сказав він. — Не рухайся. Я подбаю про наших друзів.

— Обережно, — промовила вона. — Вони більші, ніж я сподівалася.

Лето оголив крис-ніж і підвівся з ним. Знав, що тигр намагатиметься дістатися вниз, гребучи кігтями у вузькому проході, недосяжному для його тіла.

Повільно, повільно він здіймав ножа. Раптом щось гримнуло у верхню частину леза. Він усім плечем відчув удар і ледь не впустив ножа. Кров потекла йому вздовж руки, оббризкала обличчя, відразу ж залунав крик, який його оглушив. Зорі знову стали видимими. Щось молотило й кидалося по камінні, з диким нявчанням скочуючись у бік піску.

Тоді знову щось затулило зорі, і він почув гарчання мисливця. До місця полювання дістався другий тигр, що не знав долі свого напарника.

— Вони вперті, — сказав Лето.

— Один, напевно, твій, — промовила Ганіма. — Слухай!

Скавуління і тремтячі конвульсії під ними ставали дедалі слабшими. Однак другий тигр далі затуляв собою зорі.

Лето сховав клинок і торкнув Ганіму за плече.

— Дай мені свого ножа. Мені потрібне свіже вістря, щоб напевно впоратися з цим.

— Не думаєш, що вони мають у резерві третього? — спитала вона.

— Не схоже. Лазійські тигри полюють парами.

— Як і ми, — сказала вона.

— Як і ми, — погодився він. Почув, як руків’я її ножа всовується йому в долоню, сильно його вхопив. Ще раз почав обережні пошуки вгорі. Вістря натикалося лише на порожнечу, хоча він досяг уже рівня, небезпечного для його тіла. Він відступив, обмірковуючи це.

— Не можеш його знайти?

— Він поводиться не так, як той другий.

— Він усе ще там. Понюхай. Чуєш?

Лето ковтнув слину, у горлі пересохло. Смердюче дихання, волога з мускусним котячим духом вразила його ніздрі. Зорі все ще закриті. Першого кота вже не чути; отрута на ножі зробила свою справу.

— Думаю, мені доведеться встати, — сказав він.

— Ні!

— Його слід роздратувати, привабивши на досяг ножа.

— Так, але ми погодилися, що коли хтось із нас уникне поранення, то…

— А ти поранена, отже, ти повертаєшся, — промовив він.

— Якщо тебе буде тяжко поранено, я не зможу тебе залишити, — сказала вона.

— Маєш кращу ідею?

— Віддай мені мого ножа!

— Але твоя нога!

— Я можу стояти на здоровій.

— Те створіння може відірвати тобі голову одним ударом. Можливо, мауля…

— Якщо там назовні хтось є і почує, то знатиме, що ми приготувалися до…

— Мені не подобається, що ти йдеш на такий ризик! — сказав він.

— Хай би хто там був, він не може довідатися, що ми маємо мауля. Ще не може. — Вона торкнулася його плеча. — Я буду обережною, не підніматиму голови.

У відповідь на його мовчання сказала:

— Ти знаєш, що я мушу це зробити. Віддай мені ножа.

Він неохоче простяг вільну руку, знайшов її долоню і повернув ножа. Це було логічним, але логіка суперечила всім його емоціям.

Він відчув, як Ганіма відсувається, почув піщаний шурхіт її одежі об камінь. Тяжко дихала, а він знав, що їй довелося встати. «Будь дуже обережною!» — думав він. І заледве не відтягнув її назад, наполягаючи все ж скористатися мауля-пістолем. Але це могло б насторожити когось, сповістивши, що в них є така зброя. Або ж, що гірше, може вигнати тигра за межі досяжності, і вони застрягнуть тут у пастці з пораненим тигром, який чатує на них у невідомому місці на скелях.

Ганіма набрала повні груди повітря та сперлася плечима об стіни розколини. «Мушу діяти швидко», — подумала вона. Потяглася вгору вістрям ножа. Ліва нога пульсувала там, де її зачепили кігті. Чула кірку застиглої крові на шкірі й тепло нової цівки. «Дуже швидко!» Занурилася всіма чуттями в спокійну підготовку до кризи, як навчилася за методою Шляху Бене Ґессерит, відключилася від болю і всього, що могло відволікти її свідомість. Кіт мусить сягнути донизу! Повільно тягла клинок уздовж отвору ущелини. Де цей клятий звір? Ще раз прорізала повітря. Нічого. Тигра слід привабити, заохотивши до атаки.

Напружила свій нюх. Тепле дихання діставалося до неї зліва. Приготувалася, глибоко вдихнула й гукнула: «Таква!» То був старий фрименський бойовий клич, його значення можна було знайти в найстаріших легендах: «Ціна свободи!» З цим вигуком вона похилила клинок і завдала удару вздовж темного отвору розколини. Кігті знайшли її лікоть ще до того, як ніж торкнувся тіла, і вона встигла лише зігнути зап’ястя в напрямку джерела болю, перш ніж він охопив її кисть. Крізь біль вона відчула, як отрута проникає до тіла тигра. Поштовх вибив ножа з її занімілих пальців. Але з вузького отвору розколини знову видно було зорі, а тужливий рев, з яким помирав кіт, наповнив ніч. Слідом за цим пішли звуки агонії, падіння тіла зі скель униз. Тоді запала мертва тиша.

— Зачепив мені руку, — сказала Ганіма, намагаючись перев’язати рану вільною складкою одягу.

— Сильно?

— Думаю, так. Я її не чую.

— Дозволь мені присвітити й…

— Ні, доки ми не сховаємось!

— Я швидко.

Почула, як він звивається, щоб дістати свій фримпакет, відчула темну слизькість нічного намету, розіп’ятого їй над головою і підіткнутого довкола. Він не став приводити в дію ущільнювачі для збереження вологи.

— Мій ніж по той бік, — сказала вона. — Я відчуваю його руків’я коліном.

— Поки що облиш його.

Він запалив одну малу світлокулю. Від її спалаху Ганіма кліпнула. Лето поклав кулю на піщану долівку збоку й ледь не задихнувся, побачивши її руку. Кіготь залишив довгу відкриту рану, яка скручувалася від ліктя до тильної частини кисті, майже до зап’ястя. З рани видно було, як дівчина обертала рукою, щоб дотягтися вістрям ножа до лапи тигра.

Ганіма один раз зиркнула на руку, заплющила очі й почала декламувати літанію проти страху.

Лето теж мав таку потребу, але відсунув геть гамір своїх емоцій, зайнявшись перев’язкою рани. Тут слід було постаратися, щоб зупинити кровотечу, створивши водночас видимість того, наче це незграбно зробила сама Ганіма. Він змусив її зав’язати вузол вільною рукою, тримаючи один кінець перев’язки в зубах.

— Тепер огляньмо ногу, — сказав він.

Вона обернулася, щоб показати другу рану. Ця була не такою тяжкою: дві неглибокі подряпини кігтями вздовж литки. Але кров вільно стікала в дистикост. Він якомога ретельніше почистив рану, перев’язав її під дистикостом. Закрив перев’язку комбінезоном.

— Я помітив там пісок, — сказав він. — Очисти якнайшвидше, щойно повернешся.

— Пісок у наших ранах, — відповіла вона. — Стара фрименська історія.

Він із зусиллям усміхнувся, сів. Ганіма глибоко вдихнула.

— Ми це зробили.

— Ще ні.

Вона ковтнула слину, намагаючись відновити сили після шоку. Її обличчя здавалося блідим у світлі кулі. Подумала: «Так, тепер ми мусимо діяти швидко. Хто б не керував цими тиграми, зараз він має бути поблизу».

Лето, вдивляючись у сестру, зненацька відчув пронизливий біль утрати. Цей глибокий біль прошив йому груди. Зараз вони з Ганімою мусять розлучитися. Усі ці літа від самого народження вони були як одне ціле. Але тепер їхній план вимагав, щоб вони пройшли метаморфозу окремими шляхами, поодинці, ніколи більше не ділячись своїм щоденним досвідом, який досі поєднував їх.

Він сахнувся назад, у насущні потреби.

— Ось мій фримпакет. Я взяв із нього перев’язку. Хтось може помітити.

— Так. — Вони обмінялися пакетами.

— Хтось має передавач для цих котів, — сказав він. — Найімовірніше, чекатиме поблизу канату, аби впевнитися щодо нас.

Вона торкнулася мауля-пістоля зверху фримпакета, сховала його в сашетку під одягом.

— Моє вбрання порване.

— Так.

— Шукачі невдовзі можуть сюди дістатися, — сказав він. — Серед них може бути зрадник. Краще повертайся сама. Нехай Хара тебе сховає.

— Я… я розпочну пошуки зрадника, тільки-но повернусь, — промовила вона. Глянула на братове обличчя, поділяючи його болісне розуміння, що відтепер між ними нагромаджуватимуться відмінності. Ніколи вони вже не будуть поєднаними, не ділитимуть знання, незбагненного нікому іншому.

— Я піду до Джакуруту, — промовив він.

— Фондак, — сказала вона.

Він кивнув на знак згоди. Джакуруту-Фондак — це мало бути одне й те саме. Це єдиний спосіб приховати те легендарне місце. Очевидно, зробили це контрабандисти. Вони легко могли заліпити одну мітку іншою, діючи на основі неписаної конвенції, що давала їм змогу існувати. Панівна родина планети завжди мусила мати чорний вихід, щоб утекти за екстремальних обставин. А незначна частка в прибутку контрабандистів тримала канал відкритим. У Фондаку-Джакуруту контрабандисти перейняли цілком дієздатну січ, а постійне населення їх не турбувало. Так вони сховали Джакуруту на відкритому місці, під захистом табу, що тримало фрименів здаля від неї.

— Жоден фримен і не подумає шукати в цьому місці, — сказав він. — Очевидно, контрабандистів питатимуть, але…

— Зробимо, як домовилися, — промовила вона. — Це просто…

— Я знаю. — Почувши власний голос, Лето усвідомив, що вони розтягують останні хвилини своєї єдності. Крива посмішка торкнулася його вуст, що відразу зробило його старішим. Ганіма усвідомила, що дивиться на нього крізь завісу часу, що бачить дорослого Лето. Сльози пекли їй очі.

— Ти ще не потребуєш віддавати воду мертвим, — сказав він, стерши пальцем вологу на її щоках. — Я відійду звідси так далеко, щоб ніхто не почув, і покличу хробака. — Вказав на згорнуті гаки творця, прикріплені до його фримпакета. — Я дістануся Джакуруту за два дні, удосвіта.

— Їдь швидко, мій давній друже, — прошепотіла вона.

— Я повернуся до тебе, мій друже єдиний, — відповів він. — Не забувай про обережність біля канату.

— Вибери доброго хробака, — розсталася вона з ним фрименським прощанням. Лівою рукою погасила світлову кулю, а нічний намет зашелестів, коли вона відтягла його вбік, згорнула і вклала до пакета. Відчула, як він іде. Звуки, що до неї долинали, коли він сповзав скелею до пустелі, були тихесенькими й швидко гасли в безгомінні.

Тоді Ганіма приготувалася до того, що мусила зробити. Відтепер Лето для неї мертвий. Вона повинна в це повірити. В її свідомості не могло бути жодного Джакуруту, жодного брата, що шукає загублене місце з фрименської міфології. З цієї миті вона не може думати про Лето як про живого. Мусить, як рефлекс, виробити в себе цілковиту певність, що її брат мертвий, убитий тут лазійськими тиграми. Небагато людей могло ошукати Правдомовицю, але вона знала, що зуміє це зробити… здатна це зробити. Множинні життя, які вона поділяла з Лето, навчили їх цього: гіпнотичного процесу, древнього вже за часів Шеби, хоча зараз вона могла бути єдиною живою людиною, спроможною оживити в пам’яті Шебу. Спроектувала глибоке навіювання і тривалий час після відходу Лето переробляла свою самосвідомість, творячи самотню сестру, уцілілу близнючку, аж доки цей образ не став цілковито вірогідним. Зробивши це, виявила, що внутрішній світ мовчить, не маючи доступу до її свідомості. Це був несподіваний для неї побічний ефект.

«Якби тільки Лето міг бути живим та навчитися цього», — подумала вона, і ця думка не здалася їй парадоксальною. Підвівшись, вона глянула вниз, на пустелю, де тигр піймав Лето. У піску залунали звуки, знайомі кожному фримену: проповзання хробака. Тепер тут рідко з’являлися хробаки. Можливо, конання першого кота привабило… Так, Лето встиг убити одного кота, перш ніж другий його піймав. Яким дивним символом був цей прихід хробака. Навіювання було таким глибоким, що на піску вона побачила три плями: два тигри й Лето. Потім хробак віддалився і зостався лише пісок, поверхня якого покрилася новими хвилями після проходу Шай-Хулуда. Це був не дуже великий хробак… але достатньо здоровезний. Навіювання не дало їй змоги розгледіти дрібну постать, що їхала верхи на окільцьованій спині.

Змагаючись із тугою, Ганіма запечатала фримпакет, обережно вислизнула зі своєї криївки. Тримаючи напоготові мауля-пістоль, оглянула околицю. Людини з передавачем не було. Вибралася скелею вгору, перелізла на другий бік і почала прокрадатися крізь місячні тіні, пильно стежачи, аби впевнитися, чи десь на її дорозі не зачаївся вбивця.

По той бік відкритого простору, у Табрі, вона могла розгледіти вогні смолоскипів, знак неспокійних пошуків. Темна латка просунулася по піску в напрямку Служки. Вона вибрала дорогу, яка дозволила б їй обійти пошукову команду з північного боку, спустилася вниз і перебралася в тінь дюн. Намагаючись іти неритмічно, щоб не привабити хробака, вона рушила безлюдним шляхом, який відділяв Табр од місця смерті Лето. Знала, що мусить бути обережною біля канату. Ніщо не може завадити їй розповісти, як брат загинув, рятуючи її від тигрів.

— Чому вони роблять нам цю пропозицію? — спитав Фарад’н. — Це найважливіше.

Вони з башаром Тийканіком стояли у вітальні приватного помешкання Фарад’на. Венсиція сиділа збоку, на низькому блакитному дивані, майже як спостерігачка, а не як учасниця. Усвідомлювала свою позицію і дратувалася через неї, але Фарад’н разюче змінився від того ранку, коли вона розкрила йому їхні інтриги.

У Замку Корріно був пізній полудень, а слабке світло підкреслювало спокійний затишок цієї вітальні — кімнати, обставленої справжніми книжками, відтвореними у пластіно, з полицями, заваленими стосами касет для плеєра, блоками даних, котушками шиґаструн, мнемонічними підсилювачами. Скрізь були ознаки того, що кімнатою часто користувалися, — потертості на книжках, відполірований до блиску метал на підсилювачах, зношені куточки блоків даних. Стояв лише один диван, зате багато крісел — усі сенсоформні, запроектовані для ненав’язливого комфорту.

Фарад’н стояв спиною до вікна. Мав на собі звичайний сардаукарський однострій сіро-чорного кольору, прикрашений лише золотим символом у формі левиного кігтя на вилогах коміра. Він вирішив прийняти башара та свою матір у цій кімнаті, сподіваючись зробити спілкування вільнішим, ніж це було б можливим у більш офіційній атмосфері. Але постійне «мілорде, те» й «міледі, це» Тийканіка тримало їх на відстані.

— Мілорде, я не думаю, що вони робили б цю пропозицію, якби неспроможні були її виконати, — сказав Тийканік.

— Очевидно, що ні! — втрутилася Венсиція.

Фарад’н лише глянув на матір, щоб її втихомирити, і спитав:

— Ми не чинили тиску на Айдаго, не робили жодних спроб змусити його виконати обіцянку Проповідника?

— Ні, — відповів Тийканік.

— То чого ж Дункан Айдаго, що все життя відзначався фанатичною вірністю Атрідам, пропонує тепер передати леді Джессіку в наші руки?

— Поголоси про заворушення на Арракісі… — ризикнула Венсиція.

— Непідтверджені, — перебив її Фарад’н. — Чи можливо, щоб Проповідник прискорив їх?

— Можливо, — відповів Тийканік, — але я не бачу мотиву.

— Він казав про пошук притулку для неї, — промовив Фарад’н. — Це могло бути наслідком тих заворушень…

— Саме так, — підтвердила його мати.

— Чи, можливо, якісь хитрощі, — припустив Тийканік.

— Можемо зробити кілька припущень і обговорити їх, — сказав Фарад’н. — Що як Айдаго потрапив у неласку своєї леді Алії?

— Це може дещо пояснювати, — озвалася Венсиція, — але він…

— Ще не було звістки від контрабандистів? — перебив її Фарад’н. — Чому ми не можемо…

— Комунікація в цю пору року завжди повільна, — сказав Тийканік, — а потреби безпеки…

— Так, звичайно, а все-таки… — Фарад’н махнув головою. — Мені не подобається наше припущення.

— Не поспішаймо його відкинути, — промовила Венсиція. — Усі ці історії про Алію та якогось священника, як там його…

— Джавід, — сказав Фарад’н. — Але той чоловік, очевидно…

— Був для нас цінним джерелом інформації, — продовжила Венсиція.

— Насправді я хотів сказати, що він, очевидно, є подвійним агентом, — промовив Фарад’н. — Навіщо йому самому стягати на себе це звинувачення? Йому не можна довіряти. Є надто багато знаків…

— Я їх не бачу, — не погодилася вона.

Зненацька її дурість його розгнівала.

— Повір мені на слово, мамо! Знаки є. Я пізніше покажу їх.

— Боюся, що мушу погодитись, — промовив Тийканік.

Венсиція ображено замовкла. Як вони сміли випихати її з Ради в такий спосіб? Наче вона була пустоголовою легковажною жінкою без…

— Не можна забувати, що Айдаго був колись гхолою, — сказав Фарад’н. — Тлейлаксу… — Він скоса глянув на Тийканіка.

— Дослідимо цей шлях, — погодився Тийканік. Його захоплював хід міркувань Фарад’на: пильний, доцільний, гострий. Так, тлейлаксу, повертаючи Айдаго життя, могли встромити в нього потужне вістря для власного використання.

— Але я не розумію мотиву тлейлаксу, — промовив Фарад’н.

— Інвестиція в наше благо, — сказав Тийканік. — Невелике страхування в надії на майбутню ласку.

— Я назвав би це великою інвестицією, — промовив Фарад’н.

— Небезпечною, — озвалася Венсиція.

Фарад’н був змушений з нею погодитися. Можливості леді Джессіки були загальновідомими в Імперії. Врешті-решт, це вона тренувала Муад’Діба.

— Якби стало відомо, що ми її утримуємо… — почав Фарад’н.

— То це стало б обосічним мечем, — погодився Тийканік. — Але це не мусить стати відомим.

— Припустімо, — сказав Фарад’н, — що ми приймемо цю пропозицію. А яка її вартість? Ми можемо її обміняти на щось важливіше?

— Не відкрито, — зауважила Венсиція.

— Звичайно, що ні! — Він очікувально глянув на Тийканіка.

— Це з’ясується лише в майбутньому, — промовив Тийканік.

Фарад’н кивнув:

— Так. Думаю, що, погодившись, ми мусимо розглядати леді Джессіку як гроші, покладені в банк на невизначений термін. Хай там як, кошти не обов’язково витрачати з якоюсь конкретною метою. Вони просто… є.

— Вона була б дуже небезпечною бранкою, — сказав Тийканік.

— Це й справді слід обміркувати, — погодився Фарад’н. — Кажуть, що Шлях Бене Ґессерит дозволяє їй маніпулювати людиною лише завдяки витонченому використанню свого голосу.

— Або свого тіла, — втрутилася Венсиція. — Якось Ірулан вибовкала мені певні речі, яких навчилася. Але вона тоді дуже величалася, а жодних підтверджень я не бачила. Попри те, є доволі неспростовні докази, що Бене Ґессерит мають способи досягти своїх цілей.

— Ти натякаєш, — спитав Фарад’н, — що вона могла б мене спокусити?

Венсиція лише знизала плечима.

— Я сказав би, що вона дещо застара, чи не так? — спитав Фарад’н.

— З Бене Ґессерит ні в чому не можна бути певним, — зауважив Тийканік.

Фарад’н відчув легке тремтіння від хвилювання з відтінком остраху. Ці ігри, що мали повернути Дім Корріно на вершину влади, водночас і притягали, і відштовхували його. Його й далі приваблювала можливість покинути цю гру, повернувшись до улюблених занять: історичних студій і вивчення явних обов’язків правління тут, на Салусі Секундус. Відновлення сардаукарського війська було завданням, важливим самим по собі, а Тийк усе ще зоставався добрим знаряддям для цієї роботи. Одна планета вже була величезною відповідальністю. Але Імперія була ще більшою відповідальністю, куди привабливішою як інструмент влади. Що більше Фарад’н читав про Муад’Діба — Пола Атріда, то більше його захоплювало використання влади. Для титулярного глави Дому Корріно, спадкоємця Шаддама IV, було б великим звершенням повернути свою династію на Левиний Трон. Він цього хотів! Фарад’н виявив, що, повторюючи собі цю спокусливу літанію, може перебороти хвилинні вагання.

Промовляв Тийканік:

— … і, звичайно, Бене Ґессерит навчають, що мир заохочує до агресії, а тим самим розпалює війну. Парадоксальність цього…

— Як ми дісталися цієї теми? — спитав Фарад’н, подумки залишаючи арену своїх абстрактних міркувань.

— Як же, — солодким тоном відповіла Венсиція, помітивши неуважний вираз обличчя сина. — Я лише спитала, чи Тийк знає керівну філософію Сестринства.

— До філософії не слід підходити з надмірною серйозністю, — сказав Фарад’н, обертаючись до Тийканіка. — Стосовно ж пропозиції Айдаго, я вважаю, що ми повинні довідатися більше. Коли нам здається, наче ми щось знаємо, то саме цієї миті треба придивитися пильніше.

— Так і буде зроблено, — підтвердив Тийканік. Він схвалював обачність Фарад’на, але сподівався, що вона не стосується тих військових рішень, які вимагають швидкості й точності.

Тут Фарад’н промовив, начебто недоречно:

— Знаєте, що мене найбільше цікавить в історії Арракіса? За примітивних часів фримени мали звичай убивати кожного стрічного, що не мав на собі дистикоста з добре помітним характерним каптуром.

— Чому вас так захоплює дистикост? — спитав Тийканік.

— То ви помітили, так?

— Як ми могли не помітити? — озвалася Венсиція.

Фарад’н кинув на матір роздратований погляд. Чого вона втручається саме зараз? Знову перевів увагу на Тийканіка.

— Дистикост — це ключ до характеру цієї планети, Тийку. Це відмітина Дюни. Люди мають тенденцію зосереджуватися на фізичних рисах: дистикост зберігає тілесну вологу, перетворює її й уможливлює існування на такій планеті. Ти знаєш, що фрименським звичаєм було мати один дистикост для кожного члена сім’ї, крім збирачів їжі. Ті мали ще й запасні. Але, прошу, зауважте обоє, — він повернувся до матері, — як вбрання, що зовні нагадує дистикост, хоч насправді ним не є, ввійшло у моду в усій Імперії. Домінантною рисою людського характеру є копіювання завойовника!

— Ви справді вважаєте подібну інформацію вартісною? — здивовано спитав Тийканік.

— Тийку, Тийку, без такої інформації неможливо правити. Я сказав, що дистикост є ключем до їхнього характеру, і так воно й є! Він є консервативною річчю. Помилки, які вони роблять, будуть консервативними помилками.

Тийканік глянув на Венсицію, яка дивилася на сина із занепокоєнням. Ця риса Фарад’на водночас приваблювала й відштовхувала башара. Геть несхоже на старого Шаддама. Отой був чистісіньким сардаукаром — вояком-убивцею з дуже слабкими гальмами. Але ж Шаддам упав під ударом Атрідів з цим їхнім клятим Полом на чолі. Справді, те, що він читав про Пола Атріда, виявляло саме такі його риси, які щойно продемонстрував Фарад’н. Можливо, Фарад’н вагався б менше, ніж Атрід, схиляючись під тиском брутальної необхідності, але це його виучка сардаукара.

— Багато хто правив без такої інформації, — сказав Тийканік.

Фарад’н якийсь час просто дивився на нього. Тоді промовив:

— Правив і зазнав поразки.

Від цієї очевидної алюзії на падіння Шаддама губи Тийканіка стислися в жорстку риску. Це було також падінням сардаукарів, і жоден сардаукар не міг згадати про нього з легким серцем.

Виклавши цю думку, Фарад’н промовив:

— Бачиш, Тийку, вплив планети на масив неусвідомленого в її мешканців ніколи не був повністю оцінений. Щоб перемогти Атрідів, мусимо збагнути не лише Каладан, але й Арракіс: одна планета лагідна, інша — полігон для прийняття тяжких рішень. Спілка Атрідів та фрименів була винятковою подією. Мусимо знати, як вона працювала, інакше не зуміємо до неї пристосуватися, не кажучи вже про те, щоб її перемогти.

— А що це має спільного з пропозицією Айдаго? — зажадала Венсиція.

Фарад’н з жалістю глянув на матір:

— Ми розпочнемо їхній розгром тим неспокоєм, який посіємо в їхньому суспільстві. Неспокій — напрочуд могутнє знаряддя. Його відсутність теж важлива. Хіба ж ви не помітили, як Атріди сприяли тамтешньому пом’якшенню та розслабленню?

Тийканік дозволив собі коротко кивнути на знак згоди. Це правильний підхід. Не можна дозволити, щоб сардаукари надто розм’якли. Та ця пропозиція Айдаго однаково його непокоїла. Він сказав:

— Можливо, найкраще було б відкинути пропозицію.

— Ще ні, — промовила Венсиція. — Перед нами відкривається широкий спектр можливостей. Нашим завданням є ідентифікація якомога більшої частини цього спектра. Мій син має рацію: нам потрібно більше інформації.

Фарад’н дивився на неї, намагаючись збагнути як приховані наміри, так і поверхове значення її слів.

— Та чи знатимемо ми, коли проминемо точку, за якою вибору не лишиться? — спитав він.

Тийканік похмуро реготнув:

— Як на мене, то ми вже давно минули точку неповернення.

Фарад’н засміявся, відкинувши голову назад.

— Але ми все ще маємо альтернативний вибір, Тийку! Діставшись кінця линви, потрапимо до важливої точки розпізнання!

Повільно й обережно Ганіма поверталася до Табру, тримаючись найглибших тіней дюн і нерухомо припавши до землі, коли пошукова група обминула її з південного боку. Її охопила жахлива певність: хробак забрав тигрів і тіло Лето, а попереду небезпека. Він пішов, її брат-близнюк зник. Вона відкинула сльози й розпалила гнів. У цьому була чистою фрименкою. Знала це й насолоджувалася цим.

Зрозуміла те, що казали про фрименів. У них начебто немає сумління, його втрачено у полум’ї помсти тим, що довгий час ганяли їх з планети на планету. Це, очевидно, нісенітниці. Лише найпримітивніші дикуни не мають сумління. Фримени мали високорозвинене сумління, що концентрувалося довкола їхнього процвітання як народу. Вони лише зовні видавалися грубими — так само, як чужаки видавалися грубими фрименам. Кожен фримен дуже добре знав, що спроможний на брутальні вчинки, за які не відчуватиме провини. Фримени не відчували провини за вчинки, які викликали б таке почуття в інших. Їхні ритуали звільняли їх від почуття провини, яке в іншому разі могло б їх знищити. У глибині свідомості вони знали, що кожен переступ можна, принаймні частково, приписати добре розпізнаваним обставинам: «занепадам влади», «природженим злим нахилам», притаманним всім людям, або ж «невезінню», яке кожна обдарована чуттям істота спроможна розрізнити як суперечність між смертною плоттю та зовнішнім хаосом Усесвіту.

У цьому контексті Ганіма почувалася чистісінькою фрименкою, дбайливо виплеканою розширенням племінної брутальності. Потребувала лише цілі — і цією ціллю, очевидно, був Дім Корріно. Прагнула побачити кров Фарад’на, пролиту на землю біля її ніг.

Над канатом її не чекав жодний ворог. Навіть пошукові групи пішли деінде. Вона перетнула воду, йдучи по земляному містку, крадькома проповзла крізь високу траву до прихованого виходу з січі. Раптом перед нею блиснуло світло, і Ганіма розпласталася на землі. Виглянула крізь стебла гігантської люцерни. Якась жінка зайшла ззовні до прикритого переходу, а хтось не забув обладнати цей перехід так, як має бути обладнаний кожен вхід до січі. За неспокійних часів кожного пришельця до січі вітали яскравим світлом, що засліплювало його й давало вартовим час на рішення. Але таке вітання не мало поширюватися аж на пустелю. Якщо світло видно звідси, значить, зовнішні завіси з водними печатями розсунуто.

Ганіма відчула крихту гіркоти через те світло — порушення січової безпеки. Всюди знайдеш звичаї цих фрименів у мережаних сорочках!

Світло далі падало віялом на землю біля підніжжя скелі. З темряви саду вибігла молода дівчина, у її рухах було щось тривожне. У переході Ганіма бачила яскраве коло з райдужним ореолом, у якому кружляли комахи. Світло вихопило з пітьми дві постаті — чоловічу й жіночу. Чоловік і жінка трималися за руки, дивлячись одне одному в очі.

Ганімі ця пара здалася якоюсь підозрілою. Не були схожими на коханців, що знайшли для себе кілька хвилин, ховаючись від пильних очей. Світло довкола них у переході було аж надто яскравим. Вони розмовляли на тлі цього осяйного світла, що відкидало їхні довгі тіні. Будь-хто міг одразу ж помітити їхні рухи. Час від часу чоловік вивільняв руку. Рука швидким і скрадливим рухом з’являлася на світлі, а тоді знову поверталася в пітьму.

У темряві довкола Ганіми лунали самотні крики нічних створінь, але вона закрилася від них, щоб не відволікали.

Що не так із цією парою?

Рухи чоловіка були такими статичними, такими обережними.

Він обернувся. Світло, відбите від жіночої сукні, осяяло його, показавши грубе червоне обличчя з великим прищавим носом. Ганіма глибоко вдихнула, безмовно розпізнавши його. Палімбаша! Він онук наїба, чиї сини полягли на службі Атрідам. Обличчя — і ще одне, те, що відкрилося, коли він обернувся, а його накидка колихнулася, — змалювало Ганімі повну картину. Під накидкою був пояс, а до пояса прикріплена коробочка з блискучими клавішами та циферблатами. Це, без сумніву, інструмент тлейлаксу чи іксіан. І це мусив бути той передавач, який вивільнив тигрів. Палімбаша. Отже, ще одна наїбська родина перейшла на бік Дому Корріно.

Хто ж та жінка? Байдуже. Жінка, яку використовує Палімбаша.

Мимоволі у свідомості Ганіми з’явилася думка Бене Ґессерит: «Кожна планета має свій період, і кожне життя теж».

Вона добре згадала Палімбашу, спостерігаючи за ним і тією жінкою, роздивляючись передавач і скрадливі рухи. Палімбаша викладав у січовій школі. Математику. Цей чоловік був математичним неотесою. Намагався витлумачити Муад’Діба за допомогою математики, аж доки Духівництво його не осудило. Був поневолювачем думки, а це поневолення можна було дуже просто зрозуміти: передавав технічне знання, не передаючи цінностей.

«Я мала б запідозрити його раніше, — подумала вона. — Були всі ознаки».

Тоді з їдким стисканням у шлунку виринула думка: «Він убив мого брата!»

Вона змусила себе заспокоїтися. Палімбаша убив би і її, якби вона спробувала пройти повз нього у цьому прикритому переході. Тепер вона зрозуміла причини цього нефрименського освітлення, що видавало таємницю прихованого переходу. Стежили при світлі, щоб перевірити, чи жодна їхня жертва не втекла. Мабуть, тяжко їм так стояти, чекаючи в непевності. Побачивши передавач, Ганіма зрозуміла жестикуляцію чоловіка. Палімбаша часто й сердито натискав одну з клавіш передавача.

Присутність цієї пари багато про що сповістила Ганіму. Схоже, при кожному вході до січі в глибині ховався подібний чатовий.

Пил залоскотав їй у носі, і вона почухала його. Поранена нога все ще пульсувала, а права рука боліла так, що аж пекла. Пальці на ній задерев’яніли. Якщо дійде до ножів, доведеться тримати клинок лівою рукою.

Ганіма подумала, чи не застосувати їй мауля-пістоль, але його характерний звук, напевне, приверне небажану увагу. Треба знайти інший спосіб.

Палімбаша знову відвернувся від входу. На тлі світла виднілася його темна постать. Жінка розмовляла, весь час позираючи в пітьму за переходом. Схоже, вона мала натреновану пильність: відчувалося, що знає, як вдивлятися в тіні краєм ока. Отже, вона була не просто корисним знаряддям. Вона була учасницею глибшої змови.

Тепер Ганіма згадала, що Палімбаша прагнув стати каймакамом[22], політичним правителем під владою Регентства. Він мав би бути частиною більшого плану, це ясно. З ним мусить бути багато інших. Навіть тут, у Табрі. Ганіма спробувала розібратися в щойно посталій проблемі й розв’язати її якимось чином. Якби вона зуміла піймати одного з цих чатових живцем, поплатилося б багато інших.

Посвистування тваринки, що пила з канату, прикувало увагу Ганіми. Природні звуки й природні речі. Пам’ять пробилася крізь дивний бар’єр тиші в її свідомості та знайшла жрицю з Джауф, яку Сіннахеріб забрав у ассирійський полон. Пам’ять цієї жриці підказала Ганімі, що слід зробити. Палімбаша та його спільниця були звичайними дітьми, вередливими й небезпечними. Нічого не знали про Джауф, не знали навіть назви тієї планети, де Сіннахеріб і жриця розсипалися прахом. Якби виникла потреба пояснити цій парі, що станеться з ними, то довелося б говорити, що тут усе почалося.

І тут усе завершиться.

Перевернувшись на бік, Ганіма вивільнила свій фримпакет, витягла зі зв’язки піскошноркель. Відкоркувала його, вийняла довгий фільтр. Тепер вона мала відкриту трубочку. Вибрала голку з ремонтного пакета, оголила крис-ніж і приклала голку до отруєної заглибини при вістрі ножа, де колись проходив нерв піщаного хробака. Поранена рука утруднювала їй роботу. Вона рухалася обережно й повільно, вкрай уважно поводячись із отруєною голкою. Водночас вийняла з кишеньки фримпакета тампончик із меланжевого волокна. Щільно обгорнула стрижень голки тампончиком — і вийшла стрілка, що тісно помістилася у трубці піскошноркеля.

Рівно тримаючи свою зброю, Ганіма підповзла ближче до світла, намагаючись якомога менше ворушити люцерну. Підповзаючи, роздивлялася комах, що кружляли довкола світла. Так, тут скрізь були мухи п’юм. Відомі кусаки, охочі до людської плоті. Отруєна стрілка може зостатися непоміченою, її можуть прийняти за кусючу муху. Лишалося вирішити, кого з цих двох обрати: чоловіка чи жінку!

Мюріза. Це ім’я зненацька виринуло у свідомості Ганіми. Так звали цю жінку. Заодно згадалися речі, які про неї розповідали. Вона з тих, що роїлися довкола Палімбаші, наче комахи довкола світла. Її легко підпорядкувати собі, вона слабка.

Дуже добре. Палімбаша вибрав невідповідну компанію на цю ніч.

Ганіма приклала трубочку до губ і, керуючись виразними спогадами жриці з Ель-Джауф[23] у своїй свідомості, уважно придивилася, потім набрала в груди повітря і сильно дмухнула.

Палімбаша ляснув себе по щоці й відвів долоню з плямкою крові на ній. Голки не помітив, змахнув її своєю ж рукою.

Жінка сказала щось заспокійливе, Палімбаша засміявся. Під час сміху ноги почали йому відмовляти. І він упав на жінку, що намагалася його підтримати. Ледве встигла схитнутися під тягарем його мертвого тіла, як Ганіма вже була біля неї, приклавши вістря крис-ножа до її стану.

Спокійним тоном, ніби вони просто розмовляли, Ганіма сказала:

— Не роби різких рухів, Мюрізо. Мій ніж отруєний. Можеш відпустити Палімбашу. Він мертвий.

— Можливо, про це не слід говорити, — сказав Фарад’н, — але, щоб уникнути непорозумінь, я заявляю, що тут перебуває глухонімий, якому наказано вбити вас обох, якщо я виявлю ознаки підпорядкування чарам.

Він не сподівався побачити жодного ефекту від цих слів. Обоє — і леді Джессіка, і Айдаго — цілком відповідали його очікуванням.

Фарад’н старанно вибрав місце для першого випробування цієї пари: старий Шаддамів Покій Державних Прийомів. Брак величі в ньому надолужувався екзотичністю атмосфери. Надворі було зимове пообіддя, але освітлення безвіконної кімнати імітувало позачасовий літній день, скупаний у золотому світлі майстерно розкиданих світлокуль із найчистіших іксіанських кристалів.

Новини з Арракіса сповнили Фарад’на тихим піднесенням. Лето, брат-близнюк, мертвий, розірваний тигром-убивцею. Ганіма, вціліла близнючка, під опікою тітки й начебто заручниця. Завдяки повному звіту можна було ясно збагнути мету перебування тут Айдаго та леді Джессіки. Вони шукали притулку. Шпигуни Корріно доповідали про хистке перемир’я на Арракісі. Алія погодилася піддатися тестові, званому «Випробуванням на одержимість», мета якого не до кінця зрозуміла. Проте дата цього процесу не встановлена, а двоє шпигунів Корріно вважали, що до нього ніколи не дійде. Все-таки одне було певне: тривало збройне протистояння між пустельними фрименами та Імперськими Фрименськими Силами, викидень громадянської війни, яка, однак, змусила уряд тимчасово пригальмувати. Володіння Стілґара залишаються нейтральною територією, призначеною для обміну заручниками. Ганіма, очевидно, розглядалася як одна з цих заручників, хоча дії стосовно неї залишалися неясними.

Джессіку та Айдаго доставили на аудієнцію надійно зв’язаними, у підвісних кріслах. Обох утримували смертельно тонкі пучки шиґаструн, що розтинали тіло при найменшій спробі вирватися. Їх доставили двоє солдатів-сардаукарів, які перевірили пута й мовчки вийшли.

Насправді пересторога була зайвою. Джессіка побачила озброєного немову, що стояв при стіні праворуч від неї зі старим, але ефективним метальним знаряддям у руках. Дозволила собі пройтися поглядом по екзотичних інкрустаціях кімнати. Широке листя рідкісного залізного куща, оздоблене очками перлів, перепліталося, увінчуючи середину склепіння-купола. Підлогу під нею навпереміну викладено діамантовим деревом і мушлями кабузу, блоки цієї мозаїки обрамлено рівними рамками-пасакетами з кості. Такі ж рами, обрізані лазером і відполіровані, оточували всю підлогу. Відбірні тверді матеріали оздоблювали стіни витисненими взірцями, що оббігали чотири зображення Левиного символу, на який претендували потомки покійного Шаддама. Левів вироблено із самородного золота.

Фарад’н вирішив прийняти бранців стоячи. Мав на собі короткі формені штани та яскраво-золоту куртку з ельфійського шовку, розстебнуту під шиєю. Єдиною його оздобою була промениста зірка — відзнака принца його королівського роду, прип’ята на грудях зліва. Його супроводжував башар Тийканік: у рудувато-коричневому сардаукарському вбранні й тяжких черевиках, з вигадливо оздобленим лазерострілом у кобурі при пряжці пояса. Тийканік, важкувате обличчя якого було знайоме Джессіці зі звітів Бене Ґессерит, тримався на три кроки ліворуч і трохи позаду Фарад’на. Єдиний трон із чорного дерева стояв на підлозі поблизу стіни, відразу за ними двома.

— Тепер, — промовив Фарад’н, звертаючись до Джессіки, — ви маєте щось мені сказати?

— Я хотіла б спитати, чому нас так зв’язали? — сказала Джессіка, кивнувши на шиґаструни.

— Ми щойно отримали рапорти, які пояснюють вашу присутність тут, — відповів Фарад’н. — Можливо, зараз мені доведеться вас звільнити. — Він усміхнувся. — Якщо…

Урвав, бо крізь Державні двері позаду в’язнів увійшла його мати.

Венсиція квапливо проминула Джессіку та Айдаго, навіть не глянувши на них, подала Фарад’нові маленький вістовий кубик і привела його в дію. Він пильно придивлявся до сяючої грані, час від часу зиркаючи на Джессіку, а тоді знову повертаючись поглядом до кубика. Сяюча грань потемніла, і він повернув кубик матері, давши знак, що вона має показати його Тийканіку. Доки вона робила це, він, насупившись, дивився на Джессіку.

Потім Венсиція стала праворуч від Фарад’на, тримаючи в руці потемнілий кубик, частково схований складкою її білої сукні.

Джессіка глянула праворуч, на Айдаго, але він уникав дивитися їй в очі.

— Бене Ґессерит мною невдоволені, — сказав Фарад’н. — Вони вважають, що я відповідальний за смерть вашого внука.

Джессіка, зберігаючи незворушний вираз обличчя, думала: «Отже, історії Ганіми повірили, якщо тільки…» Їй не подобалося це підозріле невідоме.

Айдаго заплющив очі, розплющив і подивився на Джессіку. Вона далі не зводила погляду з Фарад’на. Айдаго розповів їй про своє Раджія-видіння, але вона не здавалася занепокоєною. Він не знав, як пояснити її брак емоцій. Вона, очевидно, знала щось таке, у чому не зізнавалася.

— Ситуація така, — сказав Фарад’н і приступив до викладу всього, що він довідався про події на Арракісі, нічого не минаючи. Підсумував словами:

— Ваша онука вижила, але вона, як кажуть, під опікою леді Алії. Це має вас вдовольнити.

— Ти вбив мого внука? — спитала Джессіка.

Фарад’н чесно відповів:

— Не я. Я нещодавно довідався про змову, але це не було моїм задумом.

Джессіка глянула на Венсицію, побачила радісний вираз на її обличчі у формі серця і подумала: «Її робота! Левиця спланувала це для свого левчука». Гра, за яку левиця може поплатитися.

Знову перевівши погляд на Фарад’на, Джессіка сказала:

— Проте Сестринство вважає, що це ти його вбив.

Фарад’н обернувся до матері.

— Покажи їй звістку.

Коли Венсиція завагалася, промовив із гнівним виразом, який Джессіка відзначила для себе, щоб використати в майбутньому.

— Кажу тобі, покажи!

Зі зблідлим обличчям Венсиція показала Джессіці вістову грань кубика, активувала його. Поверхнею попливли слова, очі Джессіки забігали, читаючи: «Рада Бене Ґессерит на Валасі ІХ висловлює офіційний протест проти Дому Корріно у справі вбивства Лето Атріда ІІ. Аргументи та докази надано Внутрішній Комісії Безпеки Ландсрааду. Буде обрано нейтральну територію, а імена суддів представлено для затвердження всіма сторонами. Вимагається ваша негайна відповідь. Сабіт Рекуш від імені Ландсрааду».

Венсиція повернулася до сина, стала поруч із ним.

— Що ви збираєтеся відповісти? — спитала Джессіка.

Венсиція сказала:

— Оскільки мого сина ще формально не введено в права глави Дому Корріно, я… Куди ти?

Це останнє призначалося Фарад’ну, який, доки вона говорила, відвернувся і рушив до бічних дверей, поблизу яких стояв глухонімий вартівник.

Фарад’н зупинився, напівобернувся:

— Повертаюся до своїх книжок та інших занять, які значно цікавіші для мене.

— Як ти смієш? — спалахнула Венсиція. Її шию та щоки залив темний рум’янець.

— Я мало що смію робити від власного імені, — промовив Фарад’н. — Ти від мого імені ухвалювала рішення, які я вважаю надзвичайно огидними. З цієї миті я вирішую від власного імені або ж можеш шукати іншого спадкоємця Дому Корріно!

Джессіка швидко пробігла поглядом по учасниках цього протистояння, побачила, що Фарад’н по-справжньому розгніваний. Башар-ад’ютант нерухомо витягнувся у позиції «струнко», намагаючись вдати, наче нічого не чув. Венсиція насилу втримувалася від дикого крику. Фарад’ну, здавалося, було байдуже: хай як випадуть кості, він прийме все. Джессіці навіть імпонувала його витримка, заодно ж вона розгледіла у цьому протистоянні багато речей, які можуть бути для неї корисними. Схоже, що рішення про вислання тигрів-убивць проти її внуків було ухвалено без відома Фарад’на. Не могло бути жодних сумнівів: він не брехав, запевняючи, що довідався про планування замаху вже після того, як усе сталося. Не можна було помилитися і щодо непідробного гніву в його очах, коли він стояв, готовий погодитися з будь-яким рішенням.

Венсиція глибоко, з тремтінням зітхнула. Тоді сказала:

— Дуже добре. Формальне введення в права відбудеться завтра. Можеш діяти негайно, не чекаючи його.

Глянула на Тийканіка, який уникав дивитися їй в очі.

«Між матір’ю та сином буде гучний скандал, тільки-но вони звідси вийдуть, — подумала Джессіка. — Сподіваюся, він переможе».

Вона дозволила своїм думкам повернутися до послання Ландсрааду. Сестринство напрочуд точно визначило своїх посланців, що було заслугою планування Бене Ґессерит. У формальній ноті протесту була прихована звістка, призначена для очей Джессіки. Її зміст такий: шпигуни Сестринства знали становище Джессіки та безпомильно оцінили Фарад’на, здогадавшись, що він покаже цю звістку своїй полонянці.

— Я хотіла б почути відповідь на своє питання, — сказала Джессіка, звертаючись до Фарад’на, коли він обернувся обличчям до неї.

— Я відповім Ландсрааду, що не мав нічого спільного з цим убивством, — відповів Фарад’н. — Додам, що поділяю відразу Сестринства до того, як це було зроблено, хоча й не можу бути цілком невдоволеним наслідками. Вибачте, якщо це завдасть вам болю, але удача веде куди завгодно.

«Удача веде куди завгодно!» — подумала Джессіка. Улюблений вислів її Герцога, а з того, як Фарад’н це сказав, можна було здогадатися, що він про це знає. Вона присилувала себе проігнорувати ймовірність того, що вони справді вбили Лето. Має повірити в те, що страх Ганіми за Лето змусив її повністю розкрити план близнят. Контрабандисти приведуть Ґурні туди, де перебуватиме Лето, а тоді план Сестринства буде виконано. Лето мусить пройти випробування. Мусить. Без випробування буде приречений, як приречена Алія. А Ганіма… Що ж, з цим зіткнемося пізніше. Не було змоги послати переднароджених до Превелебної Матері Ґая Єлени Могіям.

Джессіка глибоко зітхнула.

— Рано чи пізно, — сказала вона, — комусь спаде на думку, що ви з моєю онукою могли б поєднати обидва наші Доми та зцілити давні рани.

— Це вже згадувалося як можливе, — промовив Фарад’н, швидко зиркаючи на матір. — Моя відповідь була такою: я волів би почекати наслідків останніх подій на Арракісі. Не слід ухвалювати квапливих рішень.

— Завжди існує можливість, що ти граєш на руку моїй дочці, — сказала Джессіка. Фарад’н завмер.

— Поясніть!

— Справи на Арракісі не такі, якими можуть вам здаватися, — відповіла Джессіка. — Алія грає власну гру Гиді. Моя онука в небезпеці, якщо тільки Алія не придумає способу її використати.

— Ви сподіваєтеся, що я повірю, наче ви та ваша дочка протистоїте одна одній, наче Атріди змагаються з Атрідами?

Джессіка глянула на Венсицію, тоді знову на Фарад’на.

— Корріно змагаються з Корріно.

Губи Фарад’на здригнулися у кривій посмішці.

— Добре сказано. І як же я маю грати на руку вашій дочці?

— Тим, що дав себе втягнути у смерть мого внука, викрадаючи мене.

— Викрадення…

— Не вір цій відьмі, — застерегла Венсиція.

— Я сам виберу, кому вірити, мамо, — сказав Фарад’н. — Даруйте, леді Джессіко, але я не розумію цієї справи з викраденням. Я зрозумів, що ви та ваш вірний слуга…

— Який є чоловіком Алії, — промовила Джессіка.

Фарад’н зміряв поглядом Айдаго, глянув на башара.

— Що ти про це думаєш, Тийку?

Очевидно, думки башара були схожі на ті, які висловила Джессіка.

— Я поділяю її міркування. Обережність!

— Він гхола-ментат, — сказав Фарад’н. — Можемо затестувати його на смерть, але все одно не здобудемо певної відповіді.

— Але обачніше припустити, що ми можемо бути ошукані, — заперечив Тийканік.

Джессіка знала, що для неї настав час діяти. Зараз туга Айдаго тримала його в тісних рамках тієї ролі, яку він вибрав. Їй неприємно було так його використовувати, але мала важливіші міркування.

— Насамперед, — сказала Джессіка, — я можу публічно оголосити, що прибула сюди за власної волі.

— Цікаво, — промовив Фарад’н.

— Ти мусиш мені повірити й дати повну свободу на Салусі Секундус, — вела далі Джессіка. — Не може бути жодних ознак того, наче я говорю з примусу.

— Ні! — запротестувала Венсиція. Фарад’н проігнорував це.

— І яку ж причину ви назвали б?

— Те, що я уповноважена Сестринством і послана сюди, щоб перейняти твою освіту.

— Але ж Сестринство звинувачує…

— Це вимагатиме від тебе рішучих дій, — промовила Джессіка.

— Не вір їй! — скрикнула Венсиція.

Фарад’н украй чемно та ґречно на неї глянув і сказав:

— Якщо ти ще раз мене переб’єш, я накажу Тийкові тебе усунути. Він чув, як ти погодилася на формальне введення мене в права. Тепер він підкорюється мені.

— Вона чарівниця, кажу тобі! — Венсиція глянула на глухонімого біля бічної стіни.

Фарад’н завагався. Тоді запитав:

— Тийку, як ти вважаєш? Чи я зачарований?

— Я так не думаю. Вона…

— Ви обидва зачаровані!

— Мамо. — Його тон був рівним і рішучим.

Венсиція затиснула кулаки, спробувала заговорити, різко обернулася і вибігла з кімнати.

Знову звертаючись до Джессіки, Фарад’н спитав:

— Бене Ґессерит погодяться на це?

— Погодяться.

Фарад’н обдумав наслідки цього, широко всміхнувся.

— Чого ж у всьому цьому прагне Сестринство?

— Твого шлюбу з моєю онукою.

Айдаго кинув Джессіці запитальний погляд, наче хотів щось сказати, але промовчав.

— Хочеш щось сказати, Дункане? — спитала Джессіка.

— Я хотів сказати, що Бене Ґессерит прагнуть того ж, що й завжди: Всесвіту, який не заважатиме їм.

— Це очевидне припущення, — промовив Фарад’н, — але я не надто розумію, навіщо ти з цим втручаєшся.

Шиґаструни, які сковували тіло Айдаго, не дали йому змоги знизати плечима, тож він натомість звів брови. Ніяково посміхнувся.

Фарад’н помітив цю посмішку й обернувся, щоб зміритися з Айдаго:

— Я тебе веселю?

— Мене вся ця ситуація веселить. Хтось із вашої родини скомпрометував Космічну Гільдію, скориставшись нею для перевезення на Арракіс знарядь убивства, знарядь, призначення яких годі було приховати. Ви образили Бене Ґессерит, убивши хлопчика, потрібного їм для їхньої розплідної про…

— Ти називаєш мене брехуном, гхоло?

— Ні. Я вірю, що ти не знав про змову. Але думаю, що ситуація потребує вивчення.

— Не забувай, що він ментат, — перестерегла Джессіка.

— Я саме про це подумав, — промовив Фарад’н. Знову повернувся обличчям до Джессіки. — Скажімо, я вас звільню, а ви зробите своє оголошення. Але все ще зостається справа загибелі вашого внука. Ментат діє правильно.

— Це була твоя мати? — спитала Джессіка.

— Мілорде! — попередив Тийканік.

— Усе гаразд, Тийку, — Фарад’н заспокійливо махнув рукою. — А якщо я скажу, що це моя мати?

Ризикнувши всім у спробі викликати внутрішній розкол у Домі Корріно, Джессіка сказала:

— Ти повинен звинуватити її та банітувати. Вигнати.

— Мілорде, — сказав Тийканік, — тут можуть бути підступи всередині підступів.

— І ми з леді Джессікою є жертвами цих підступів, — зауважив Айдаго.

Щелепа Фарад’на стужавіла.

А Джессіка подумала: «Не втручайся, Дункане! Не зараз!» Але слова Айдаго розворушили її власні логічні здібності бене-ґессеритки. Він її шокував. Почала міркувати, чи є можливість, що її незрозумілим для неї способом використовують. Ганіма й Лето… Переднароджені могли черпати з незліченних внутрішніх досвідів, сховища порад далеко ширшого, ніж його мали у своєму розпорядженні теперішні бене-ґессеритки. І ще одне питання: чи були Сестри цілковито щирими з нею? Врешті-решт, вона вже їх зрадила… зі своїм Герцогом.

Фарад’н глянув на Дункана, грізно насупившись:

— Ментате, я мушу знати, ким є для тебе той Проповідник.

— Він влаштував наш переліт сюди. Я… Ми не обмінялися й десятком слів. Замість нього діяли інші. Він може бути… Може бути Полом Атрідом, але мені бракує даних, аби впевнитися. Я точно знаю тільки те, що мені настав час віддалитися, а він мав засоби для цього.

— Ти казав про підступи, — нагадав Фарад’н.

— Алія сподівається, що ти нишком нас уб’єш і приховаєш докази цього, — сказав Айдаго. — Звільниш її від леді Джессіки, а я їй більше непотрібний. І леді Джессіка, відслуживши Сестринству, більше непотрібна йому. Алія покладе відповідальність на Бене Ґессерит, але вони переможуть.

Джессіка заплющила очі й сконцентрувалася. Він мав рацію! Чула в його голосі ментатську певність, глибоку щирість вислову. Пазл склався точнісінько. Вона двічі глибоко вдихнула, ввійшла у мнемонічний транс, подумки прокрутила дані, вийшла з трансу й розплющила очі. Тим часом Фарад’н відійшов від неї до Айдаго, і зараз їх розділяло не більше трьох кроків.

— Досить, нічого не кажи, Дункане, — промовила Джессіка й журливо згадала, як Лето перестерігав її, нагадавши про рефлекси, вироблені Бене Ґессерит.

Айдаго замовк на півслові.

— Я тут наказую, — сказав Фарад’н. — Продовжуй, ментате.

Айдаго мовчав.

Фарад’н напівобернувся і пильно глянув на Джессіку.

Вона вдивлялася в цятку на віддаленій стіні, обдумуючи те, що виявили їй Айдаго та транс. Звичайно, Бене Ґессерит не покинули напризволяще лінії Атрідів. Але вони прагнуть контролю над Квізац Хадерахом і надто багато вклали у довгу розплідну програму. Вони хотіли відкритого зіткнення між Атрідами й Корріно, ситуації, в якій могли б виступити арбітрами. І Дункан мав рацію. Скористаються нагодою взяти під контроль обох: і Ганіму, і Фарад’на. Це було б єдино можливим компромісом. Дивно, що Алія цього не зрозуміла. Джессіка ковтнула слину, переборюючи спазм у горлі. Алія… Гидь! Ганіма мала рацію, коли жаліла її. Але хто ж зостанеться, щоб пожаліти Ганіму?

— Сестринство обіцяло посадити тебе на троні з Ганімою як дружиною, — сказала Джессіка.

Фарад’н ступив крок назад. Невже ця відьма читає думки?

— Вони діяли таємно, не через твою матір, — вела далі Джессіка. — Сказали тобі, що я не втаємничена в їхній план.

Джессіка прочитала вражений вираз на обличчі Фарад’на. Який же він відкритий. Але це правда, уся ця схема. Айдаго продемонстрував майстерне володіння ментатськими здібностями, збагнувши всю тканину з того клаптика даних, який був йому доступний.

— Тож вони грають у подвійну гру та все вам виявили, — промовив Фарад’н.

— Вони нічого мені про це не сказали, — відповіла Джессіка. — Дункан мав рацію: вони мене ошукали.

Сама собі кивнула головою. Це була класична відкладена дія за традиційною схемою Сестринства: розумна історія, яку легко прийняти, бо вона збігалася з тим, що можна було припустити стосовно її мотивів. Але вони хотіли усунути з дороги Джессіку — браковану сестру, яка вже раз підвела їх.

Тийканік підійшов до Фарад’на.

— Мілорде, ці двоє надто небезпечні, щоб…

— Трохи почекай, Тийканіку, — відповів Фарад’н. — Тут є кола всередині кіл. — Знову повернувся обличчям до Джессіки. — Ми маємо підстави припускати, що Алія може запропонувати себе як мою наречену.

Айдаго мимоволі здригнувся. Опанував себе. З його лівого зап’ястя, розрізаного шиґаструною, потекла кров.

Джессіка лише трохи розширила очі. Вона, що знала першого Лето як коханця, батька її дітей, повірника й друга, бачила тепер, як його риси холодного міркування фільтруються крізь спотворення Гиді.

— І ти погодишся? — спитав Айдаго.

— Я ще обдумую.

— Дункане, я ж казала тобі мовчати, — промовила Джессіка. Звернулася до Фарад’на. — Ціною Алії будуть дві незначущі смерті — нас обох.

— Ми запідозрили зраду, — озвався Фарад’н. — Хіба ж не твій син сказав, що зрада породжує зраду?

— Сестринство хоче контролювати як Атрідів, так і Корріно, — відповіла Джессіка. — Невже це не очевидно?

— Зараз ми обігруємо ідею прийняття вашої пропозиції, леді Джессіко, але Дункана Айдаго слід відправити назад, до його вірної дружини.

«Біль є функцією нервів, — згадав Айдаго. — Біль приходить так само, як світло входить в очі. Зусилля походить від м’язів, а не від нервів».

То була стара ментатська вправа, яку він провів на одному диханні, зігнув праве зап’ястя і розтяв артерію шиґаструною.

Тийканік кинувся до крісла, натиснув на кнопку, що розмикала блокаду, звільнив в’язня і покликав медичну допомогу. Помічники негайно ж вбігли у двері, приховані в стінних панелях.

«У Дункані завжди була крихта шаленства», — подумала Джессіка.

Фарад’н якусь мить пильно придивлявся до Джессіки, тоді як лікарі клопоталися біля Айдаго.

— Я ж не сказав, що маю намір прийняти його Алію.

— Він не тому розрізав собі зап’ястя, — промовила Джессіка.

— О? Я думав, він просто хоче зійти їй з дороги.

— Ти не настільки дурний, — відповіла Джессіка. — Перестань прикидатися зі мною.

Він усміхнувся.

— Я добре розумію, що Алія б мене знищила. Навіть Бене Ґессерит не могли очікувати, щоб я її прийняв.

Джессіка кинула оцінювальний погляд на Фарад’на. Ким був цей молодий потомок Дому Корріно? Він не надто добре грав роль дурника. Вона знову згадала слова Лето, що натрапить на цікавого учня. І Проповідник теж цього хотів, як казав Айдаго. Вона шкодувала, що не зустрілася з цим Проповідником.

— Ти банітуєш Венсицію? — спитала Джессіка.

— Це, здається, розумна угода, — відповів Фарад’н.

Джессіка глянула на Айдаго. Лікарі вже закінчили з ним. У підвісному кріслі його утримували менш небезпечні в’язі.

— Ментати повинні остерігатися абсолютів, — сказала вона.

— Я втомився, — промовив Айдаго. — Ви й гадки не маєте, як я втомився.

— Навіть вірність стирається, якщо надміру нею зловживати, — зауважив Фарад’н.

Джессіка знову змірила його поглядом.

Фарад’н, побачивши це, подумав: «З часом вона знатиме мене так, наче знала завжди, і це може виявитися цінним. Моя власна відступниця Бене Ґессерит! Це єдина річ, яку мав її син, а я ні. Зараз я дозволю їй лише кинути на мене погляд. Решту вона побачить пізніше».

— Чесний обмін, — сказав Фарад’н. — Я приймаю пропозицію на твоїх умовах.

Він подав знак глухонімому біля стіни, виконавши для цього складну жестикуляцію пальцями. Глухонімий кивнув. Фарад’н схилився над пристроєм керування кріслом і звільнив Джессіку.

— Мілорде, ви певні? — спитав Тийканік.

— Хіба ж ми це не обговорили? — відповів Фарад’н.

— Так, але…

Фарад’н реготнув і звернувся до Джессіки.

— Тийк не довіряє моїм джерелам інформації. Але з книжок та котушок можна навчитися лише того, що певні речі можуть бути зроблені. Справжня наука потребує процесу виготовлення цих речей.

Джессіка обмірковувала його слова, підводячись із крісла. Подумки повернулася до сигналів, які подав Фарад’н. Він має свою бойову мову в Атрідівському стилі! Значить, було проведено ретельний аналіз. Хтось тут свідомо копіював Атрідів.

— Очевидно, — сказала Джессіка, — ти хочеш, щоб я навчала тебе, як навчають Бене Ґессерит.

Фарад’н усміхнувся їй.

— Це єдина пропозиція, перед якою я не встою, — відповів він.

Лето був далеко на піску, коли почув позаду хробака, що наближався до поставленого ним гупала та до мертвих тигрів, посипаних порошком із прянощів. Добра прикмета для початку його плану: хробаки в цьому районі були рідкістю. Хробак не був необхідним, але допоміг. Ганімі не доведеться пояснювати, куди поділися зниклі тіла.

Знав: на цю мить Ганіма вже вселила собі віру, що він мертвий. Зостанеться лише крихітна ізольована капсула в її свідомості, замурована частка пам’яті, яку можна оживити словами, промовленими древньою мовою, що її зараз у всьому світі знають тільки вони вдвох. Сегер Нбів. Якщо вона почує ці слова — «Золотий Шлях», — то лише тоді згадає його. До того він буде для неї мертвим.

Зараз Лето почувався по-справжньому самотнім.

Йшов хаотичною неритмічною ходою, так, щоб його звуки здавалися природними звуками пустелі. Ніщо в його русі не підказало б тому хробакові, що це переміщається людське тіло. Такий спосіб він засвоїв на рівні рефлексу, навіть не мусив про нього думати. Ноги рухалися самі, без жодної закономірності ритму. Кожен звук під його стопами можна було приписати вітрові, гравітації. Жодна людина тут не йшла.

Коли хробак виконав свою роботу позаду нього, Лето присів за підвітряним боком пологої дюни й озирнувся на Служку. Так, він уже досить далеко відійшов. Установив гупало й покликав свій транспортник. Той з’явився швидко, насилу залишивши йому час зайняти позицію, перш ніж хробак заковтнув гупало. Доки хробак минав Лето, він устиг зіп’ятися по його боці гаками творця, відкрив вразливий передній край кільця і скерував бездумну тварину на південний схід. Хробак був малим, але сильним. Лето відчував силу його звивання, коли той із сичанням повз крізь дюни. Віяв попутний бриз, і Лето відчував жар цього переходу, викликаний тертям, яким хробак розпочинав перетворення на прянощі у своїх нутрощах.

Хробак повз, і разом з ним повзли думки Лето. У першу подорож хробаком його взяв Стілґар. Лето достатньо було дозволити своїй пам’яті вільно пливти, щоб почути голос Стілґара, спокійний і точний, повний старосвітської ґречності. Не для Стілґара грізні рухи фрименів, сп’янілих від меланжевого лікеру. Не для Стілґара гучний голос і гамір теперішніх часів. Ні — Стілґар мав свої обов’язки. Він був королівським навчителем: «У давнину птахів називали за їхніми піснями. Кожен вітер мав своє ім’я. Шестиклацний вітер звався Пастаза, двадцятиклацний — Куешма, а стоклацний — Хейналі-Хейналі, людиноштовхач. Ще був вітер демона відкритої пустелі: Гуласікалі Вала, вітер, що пожирає плоть.

І Лето, який уже знав це, кивав головою на знак подяки за мудру науку.

Але голос Стілґара міг розповісти ще й інші цінні речі.

— У давнину були племена, відомі як ловці води. Називали їх «ідуалі», що означало «водяні комахи», бо ці люди не завагалися б украсти воду іншого фримена. Якби ж піймали тебе самого в пустелі, не зоставили б тобі навіть води твого власного тіла. Місце, де вони мешкали, звалося січ Джакуруту. Тоді інші племена об’єдналися і знищили ідуалів. Це було давно, ще до Кайнса, — за часів мого прапрапрадіда. Від того дня і до сьогодні жоден фримен не заходить до Джакуруту. Це табу.

Отак Лето згадав те знання, що вже залягло в його пам’яті. Це був важливий урок, що навчав, як працює пам’ять. Пам’яті було недостатньо навіть для того, чиє минуле було таке багатоформене, як у нього. Потрібно ще, аби було відоме призначення спогаду, а його цінність визначена судженням. Отож Джакуруту має воду, вітряні пастки, усі атрибути фрименської січі плюс ту неоціненну вартість, що туди не замандрує жоден фримен. Багато хто з молоді навіть не знав, що існує таке місце, як Джакуруту. Ох, очевидно, вони знали про Фондак, але ж це був притулок контрабандистів.

Ідеальне місце, щоб сховатися мертвому, — серед контрабандистів і мертвих давніх часів.

«Дякую, Стілґаре».

Хробак втомився перед світанком. Лето сповз по його боці й спостерігав, як він закопується в дюни, рухаючись поволі, на звичний лад цих створінь. Глибоко закопався і там заліг, ображено надувшись.

«Я мушу перечекати день», — подумав Лето.

Він стояв на дюні й роздивлявся довкола: порожнеча, порожнеча, порожнеча. Лише звивистий слід зниклого хробака порушував цю одноманітність.

Протяжний крик нічного птаха кинув виклик першій зеленій рисці світла вздовж східного небокраю. Лето закопався у піщану криївку, напомпував диститент, загорнувся в нього й виставив кінець піскошноркеля на поверхню.

Перш ніж заснути, довго лежав у власноруч влаштованій темряві та роздумував про рішення, яке вони ухвалили з Ганімою. То було нелегке рішення, особливо для Ганіми. Він не все їй розповів про своє видіння і про висновки, що з нього випливали. Зараз він думав, що це було саме видіння, а не сон. Проте воно мало особливість: це було видіння у видінні. Якщо існував якийсь аргумент, спроможний переконати Лето, що його батько досі живий, то він містився саме в цьому видінні всередині видіння.

«Життя пророка закриває нас у межах його видіння, — думав Лето. — А пророк може вирватися з видіння, лише влаштувавши свою смерть усупереч цьому видінню». Такий вигляд воно мало в подвійному видінні Лето, і він розмірковував, як воно пов’язано зі зробленим ним вибором. «Бідний Іван Хреститель, — подумав він. — Якби ж тільки він мав відвагу померти в інший спосіб… Але, можливо, його вибір був найвідважнішим. Звідки мені знати, які альтернативи постали перед ним? Хоча я знаю, які альтернативи постали перед моїм батьком».

Лето зітхнув. Відвернутися від батька — однаково що зрадити бога. Але Атрідівська Імперія потребувала струсу. Вона провалилася у найгірше з Полових видінь. Як недбало вона нищила людей! Це коїлося без особливих роздумів. Головна пружина релігійного шаленства була тугою і не припиняла цокати.

«І ми закриті у видінні мого батька».

Лето бачив, що виходом із цього шаленства є Золотий Шлях. Його батько бачив це. Але людство може зійти із Золотого Шляху та озиратися назад, на часи Муад’Діба, вважаючи їх кращими. Усе-таки людство має здобути досвід альтернативи Муад’Діба, інакше воно ніколи не збагне власних міфів.

«Безпека… мир… добробут».

Немає сумніву, що вибере більшість громадян Імперії, якщо постане перед вибором.

«Хоча вони ненавидять мене, — подумав він. — Хоча Гані мене ненавидить».

Його права рука засвербіла, і він подумав про жахливу рукавицю з видіння. «Це буде, — подумав він. — Так, це буде».

«Арракісе, дай мені сили», — благав він. Його планета зоставалася сильною та живою і під ним, і довкола нього. Її пісок щільно охопив диститент. Дюна була гігантом, що лічить огром своїх багатств. Ця оманлива сутність прекрасна й водночас украй огидна. Єдиною монетою, яку насправді знали її купці, було пульсування крові їхньої власної потуги, хай як ця потуга була нагромаджена. Взяли цю планету, як мужчина бере полонянку-наложницю, як Бене Ґессерит бере своїх Сестер.

Нічого дивного, що Стілґар ненавидить купців-священників.

Спасибі тобі, Стілґаре.

Тоді Лето згадав красу давніх січових звичаїв, життя, яке протікало до приходу імперської технократії, а його думки пливли, як — це він знав — пливли Стілґарові сни. До світлокуль і лазерів, до орнітоптерів і краулерів для добування прянощів існувало інше життя: смуглошкірі матері з дітьми на колінах, лампи, у яких горіла меланжева олія з тяжким ароматом кориці, наїби, які переконували своїх людей, знаючи, що нікого не можна змусити. Це був темний жар життя у кам’яних норах.

«Жахлива рукавиця поверне рівновагу», — подумав Лето.

У цю мить він уже спав.

Фарад’н стежив за Дунканом Айдаго за допомогою шпигунської системи, шукаючи пояснень поведінки цього дивного чоловіка. Було ледь пополудні, і Айдаго чекав біля виділених леді Джессіці покоїв, добиваючись аудієнції в неї. Чи вона з ним побачиться? Вона, звичайно, знатиме, що за ними шпигують. Але чи вона з ним побачиться?

Фарад’н сидів у кімнаті, де Тийканік керував колись тренуванням лазійських тигрів. Справді незаконна кімната, повна заборонених інструментів виробу іксіан і тлейлаксу. Рухаючи перемикачами праворуч, Фарад’н міг бачити Айдаго з шести різних спостережних пунктів або ж дістатися всередину апартаментів леді Джессіки, де шпигунське приладдя було не менш витонченим.

Очі Айдаго непокоїли Фарад’на. Ці глибоко запалі металеві очі, які тлейлаксу вживляли своїм гхола в регенераційних чанах, позначали їхнього власника як когось, цілковито відмінного від решти людей. Фарад’н торкнувся власних повік, відчув тверду поверхню незнімних контактних лінз, що приховували цілковиту синяву, зумовлену залежністю від прянощів. Очі Айдаго мусять сприймати інший Усесвіт. Наскільки він інакший? Фарад’нові майже кортіло звернутися до тлейлаксанських хірургів і самому відповісти на це питання.

«Чому Айдаго намагався вбити себе?

Він справді намагався? Мусив розуміти, що ми йому цього не дозволимо.

Айдаго зоставався небезпечним знаком запитання».

Тийканік хотів затримати його на Салусі або ж убити. Можливо, так було б найкраще.

Фарад’н перемкнув увагу на вид спереду. Айдаго сидів на твердій лаві перед дверима апартаментів леді Джессіки. То було безвіконне фоє з ясними дерев’яними стінами, оздобленими прапорцями з пік. Айдаго сидів на цій лаві понад годину і, здавалося, готовий був чекати там вічно. Фарад’н схилився ближче до екрана. З вірним мечником Атрідів, учителем Муад’Діба, добре поводилися впродовж його перебування на Арракісі. Коли він прибув сюди, у його кроках була юна пружність. Цьому, звичайно, сприяла жорстка меланжева дієта. І та чудова метаболічна рівновага, яку завжди дарували баки тлейлаксу. Чи Айдаго справді пам’ятав своє минуле до баків? Ніхто інший, оживлений тлейлаксу, не міг на це претендувати. Якою ж загадкою був Айдаго!

У бібліотеці містилися звіти про його смерть. Сардаукари, які його вбили, відзвітували про його бойову майстерність: дев’ятнадцятьох із них зарубав Айдаго, перш ніж загинув сам. Таке тіло вартувало, аби його відіслали до регенераційних баків. Але тлейлаксу зробили з нього ментата. Яке ж дивне створіння жило в цьому відродженому тілі? Як це — бути людиною-комп’ютером на додачу до всіх інших своїх талантів?

«Чому він намагався вбити себе?»

Фарад’н знав власні таланти й не мав щодо них ілюзій. Він був істориком-археологом та добре вмів оцінювати людей. Необхідність змусила його стати експертом стосовно тих, хто йому служитиме, — необхідність і старанне вивчення досвіду Атрідів. Він розглядав це як ціну, якої завжди вимагало правління кращих. Воно потребувало точних і проникливих суджень про тих, хто стане співучасником твого владарювання. Не один правитель зазнав поразки через помилки й ексцеси своїх підвладних.

Ретельне вивчення Атрідів виявило їхній чудовий талант у доборі слуг. Вони знали, як зберегти вірність, як утримати в розумних межах запал своїх вояків.

Дії Айдаго були іншими.

«Чому?»

Фарад’н примружив очі, намагаючись зазирнути під шкіру цього чоловіка. Айдаго здавався витривалим, ніби цього чоловіка не можна втомити. Він справляв враження самодостатньої, організованої та напрочуд спаяної цілісності. Баки тлейлаксу привели в рух щось більше за людину. Фарад’н відчував це. Усередині цього чоловіка відбувався самооновний рух, наче він діяв згідно з незмінними законами, починаючи заново в кінці кожного циклу. Терпляче рухався по сталій орбіті, як планета довкола зірки. Реагував на натиск, не ламаючись, — лише переходячи на іншу орбіту, але насправді не міняючи нічого основоположного.

«Чому він розрізав собі зап’ястя?»

Незалежно від мотивів, він зробив це для Атрідів, для свого правлячого дому. Атріди були зіркою його орбіти.

«Він чомусь вірить, що, утримуючи тут леді Джессіку, я зміцнюю Атрідів».

І Фарад’н нагадав собі: «Так думає ментат».

Це додало думці глибини. Ментати помиляються, але нечасто.

Дійшовши цього висновку, Фарад’н ледь не покликав своїх помічників та не наказав їм вислати геть леді Джессіку з Айдаго. Приготувався до цієї дії, відступив.

Вони обоє — гхола-ментат і бене-ґессеритська відьма — були в цій грі влади фігурами незнаної сили. Айдаго слід вислати, бо це, без сумніву, викличе клопоти на Арракісі. Джессіку слід залишити, щоб використати її дивне знання для блага Дому Корріно.

Фарад’н знав, що веде тонку й смертельно небезпечну гру. Але він готувався до цієї можливості впродовж років, відколи зрозумів, що він розумніший та вразливіший за своє оточення. Це було разючим відкриттям для дитини, і він знав, що бібліотека — це його схованка та його вчитель.

Але зараз його гризли сумніви, і він міркував, чи подобається йому ця гра. Він вислав матір, втратив можливість здобути її поради, але її рішення завжди були небезпечними для нього. Тигри! Тренування їх було звірством, а використання — глупотою. Як же легко було за ними простежити! Має бути вдячною, що обійшлося баніцією. Рекомендація леді Джессіки напрочуд точно відповідала його потребам. Необхідно видобути з неї пояснення способу мислення Атрідів.

Його вагання почали затихати. Він укотре подумав про своїх сардаукарів, що ставали міцними та здатними дати відсіч завдяки суворому тренуванню і відмові від розкоші, які він запровадив. Його сардаукарські легіони зоставалися нечисленними, але кожен окремий солдат міг нарівні змагатися з фрименом. Тим часом від них небагато користі, доки обмеження, накладені Арракінським договором, регулюють співвідношення сил. Фримени могли б придушити їх кількісно, якщо тільки не будуть зв’язані й ослаблені громадянською війною.

Було ще зарано для битви сардаукарів проти фрименів. Йому потрібен час. Йому потрібні нові союзники серед невдоволених Великих Домів і тих Менших Домів, які тільки-но здобули владу. Йому потрібен доступ до фінансування ДАПТ. Йому потрібен час, щоб його сардаукари стали сильнішими, а фримени — слабшими.

Фарад’н знову глянув на екран, на якому з’явився терплячий гхола. Чому Айдаго хотів зараз побачити леді Джессіку? Він мав би знати, що за ними шпигують, що кожне слово, кожен жест буде записано та проаналізовано.

«Чому?»

Фарад’н перевів погляд з екрана на полицю біля панелі керування. При блідому електронному світлі бачив котушки, що містили останні звіти з Арракіса. Його шпигуни були сумлінними, він міг їм довіряти. У цих звітах було багато речей, які наповнювали його надією та приємністю. Він заплющив очі, і найістотніші пункти цих звітів постали перед ним у дивно відредагованій формі, до якої він звів вміст котушок для власного вжитку.

Відколи планета стала родючою, фримени звільнилися від тиску довкілля, а їхні нові спільноти втрачають традиційний січово-твердинний характер. За давньої січової культури фримени з дитинства заучували роту-заповідь: «Даючи знання про нашу сутність, січ формує тверду основу, з якої ти вирушаєш у світ і Всесвіт».

Фримен-традиціоналіст каже: «Глянь на Массіф», а це означає, що над усіма науками панує Закон. Але нова суспільна структура ослабила ці правові обмеження: дисципліна знизилася. Нові фрименські вожді знають лише Нижчий Катехізис предків та історію в пісенно-міфологічній формі. Люди з нових спільнот більш легковажні, відкритіші, частіше сваряться і менш піддатливі авторитету. Давні січовики дисциплінованіші, більш схильні до групових дій та до тяжчої праці; дбайливіше ставляться до своїх ресурсів. Літні люди досі вірять, що ієрархічно впорядковане суспільство дає більше можливостей для повноти розвитку індивіда. Молоді переростають такі переконання. Уцілілі залишки старої культури поглядають на молодих і кажуть: «Вітер смерті стер їхнє минуле».

Фарад’нові сподобалася чіткість його резюме. Нове розшарування на Арракісі могло призвести лише до насилля. Базисні поняття були надійно записані на його котушках:

Релігія Муад’Діба твердо спирається на стару січову традицію фрименів, тоді як нова культура дедалі сильніше від неї віддаляється.

Фарад’н не вперше спитав себе, чому Тийканік прийняв цю релігію. У своїй новій моральності Тийканік поводився дивно. Здавався цілковито щирим, але начебто ніс її тягар усупереч власній волі. Нагадував особу, що зайшла у повітряний вихор випробувати його, і її підхопили сили, непідвладні її контролю. Тийканікове навернення дратувало Фарад’на своєю нехарактерною повнотою. Це було повернення до дуже давніх сардаукарських звичаїв. Пересторогою, що молоді фримени теж можуть подібно повернутися, що превалюватимуть природжені, закорінені традиції.

Фарад’н ще раз подумки повернувся до котушок зі звітами. Вони розповідали про тривожну річ: про дальше існування культурного релікта з найдавніших фрименських часів — «Води Зачаття». Навколоплідні води зберігали, очищали новонародженого, і це була перша вода, якою поїли немовля. Традиційна форма вимагала, щоб хрещена мати подавала цю воду, кажучи: «Се вода твого зачаття». Навіть фрименська молодь досі дотримувалася цієї традиції з власними новонародженими.

Вода твого зачаття.

Фарад’н відчував огиду від самої думки, щоб пити воду, дистильовану з навколоплідної рідини, що оточувала його до народження. Подумав про вцілілу близнючку Ганіму. Її мати була вже мертвою, коли вона прийняла цю дивну воду. Чи думала вона колись про такий химерний зв’язок із власним минулим? Імовірно, ні. Її виховували як фрименку. Те, що було природним і прийнятним для фрименів, було таким і для неї.

На мить Фарад’на засмутила смерть Лето ІІ. Цікаво було б обговорити з ним це. Можливо, трапиться нагода подискутувати на цю тему з Ганімою.

«Чому Айдаго розрізав собі зап’ястя?»

Це питання поверталося щоразу, коли він поглядав на шпигунський екран. Фарад’на знов охопили сумніви. Він тужив за вмінням входити в таємничий транс прянощів, як це робив Пол Муад’Діб, щоб шукати там майбутнього й пізнати відповіді на свої питання. Та хай скільки він споживав прянощів, його буденна свідомість трималася у сингулярному потоці теперішнього, віддзеркалюючи Всесвіт невизначеності.

На шпигунському екрані служниця відчиняла двері леді Джессіки. Жінка кивнула Айдаго, який устав із лави та ввійшов у двері. Служниця пізніше склала б повний рапорт, але Фарад’н, цікавість якого знову прокинулася, торкнувся іншого перемикача на консолі та побачив, як Айдаго входить до вітальні в апартаментах леді Джессіки.

Яким спокійним та врівноваженим був ментат. І якими бездонними були його очі гхоли.

Було свято Квізац Хадераха, перший Святий День усіх послідовників Муад’Діба. Цього дня обожненому Полу Атріду поклонялися як особі, що була всюди одночасно, як чоловічому втіленню Бене Ґессерит, що поєднав чоловічий і жіночий спадок у нероздільній силі, аби стати Єдиним-з-Усім. Віряни називали цей день Айл — «Жертовний», — щоб пом’янути смерть, яка зробила його постать «повсюди сущою».

Проповідник обрав ранній ранок цього дня, щоб знову з’явитися на площі храму Алії, зневаживши наказ про арешт, про який усім було відомо. Між Духівництвом Алії та збунтованими пустельними племенами було хистке перемир’я, але сама наявність цього перемир’я відчувалася на дотик як річ, що непокоїла всіх у Арракіні. Проповідник не розвіяв цього похмурого настрою.

Йшов двадцять восьмий день офіційного трауру за сином Муад’Діба, шостий день після поминального обряду в Старій Ущелині, який довелося відкласти через повстання. Та навіть бої не зупинили хадж. Проповідник знав, що того дня на площі буде людно. Більшість прочан намагалася так розпланувати свій час на Арракісі, аби провести тут Айл, «відчути Святу Присутність Квізац Хадераха в Його день».

Проповідник вийшов на площу вдосвіта, виявивши, що вона вщерть заповнена вірянами. Легко тримав руку на плечі свого юного поводиря, відчуваючи у хлопцевій ході цинічну гордість. Тепер, коли Проповідник наближався, люди звертали увагу на кожен нюанс його поведінки. Така увага була не надто неприємною для юного поводиря. Проповідник просто приймав це як неуникне.

Зайнявши місце на третій сходинці Храму, Проповідник почекав, доки запанує тиша. Коли ж натовп на площі нарешті вгамувався й було чутно лише квапливі кроки тих, хто ще підходив, він прокашлявся. Довкола досі панувала ранкова прохолода, а сонячні промені, стримувані верхівками будинків, ще не падали на площу. Проповідник відчув сіру тишу великої площі й почав говорити.

— Я прибув, аби віддати належну данину пам’яті Лето Атріда ІІ, — промовив він гучним голосом, наче погонич хробака в пустелі. — Роблю це зі співчуттям до всіх, хто страждає. Скажу вам, який урок засвоїв покійний Лето, — він збагнув, що завтра ще не настало й може не настати ніколи. Ця мить — єдиний час, доступний нашим чуттям, і єдине місце для нас у нашому всесвіті. Кажу вам: тіштеся цією миттю і старайтеся зрозуміти, чого вона навчає. Кажу вам, аби ви знали, що зростання і смерть уряду видимі у зростанні та смерті його підданих.

Площею пробіг неспокійний гамір. Невже він глузує зі смерті Лето? Присутні міркували, чи не вибіжить зараз Храмова Гвардія і чи не затримає Проповідника.

Алія знала, що ніхто Проповідника не переб’є. Вона наказала, щоб цього дня йому не надокучали. Переодяглася в добрий дистикост із маскою для збереження вологи, яка закривала їй ніс і рот, а волосся сховала під каптуром звичайного одягу. Стояла у другому ряді перед Проповідником, уважно до нього придивляючись. Чи це був Пол? Роки могли так його змінити. І він завжди чудово послуговувався Голосом, тож складно було розпізнати його за мовою. Хоча цей Проповідник робив зі своїм голосом, що хотів, Пол не міг би зробити це краще. Вона відчувала, що мусить довідатися, хто він, перш ніж діяти проти нього. Як же його слова вразили її!

Алія не відчула іронії у словах Проповідника. Він використовував спокусливу привабливість ясних речень, промовлених із великою щирістю. Люди могли лише на мить перечепитися, спотикнувшись об зміст його слів, одразу ж усвідомивши, що він саме цього спотикання і хотів, що так він їх навчає. Справді, він підхопив реакцію натовпу й продовжив:

— Іронія часто маскує нездатність мислити за межами власної самовпевненості. Я не іронізую. Ганіма сказала, що кров її брата неможливо змити. Я з цим погоджуюсь.

Казатимуть, що Лето пішов туди, куди і його батько, зробив те саме, що і його батько. Церква Муад’Діба каже, що від імені власної людяності він обрав шлях, який може здатися абсурдним і безумним, але правильність якого підтвердить історія. Історія переписується навіть у цю мить.

Кажу вам, що з цих життів та їхніх закінчень можна буде здобути черговий урок.

Алія, чуйна до кожного нюансу, спитала себе, чому Проповідник промовив закінчень замість смертей. Невже він хотів сказати, що хтось із них або й вони обидва насправді не мертві? Як це можливо? Правдомовиця підтвердила слова Ганіми. То що ж творить цей Проповідник? Те, що він проголошує, — це міф чи реальність?

— Зверніть увагу і на цей другий урок! — загримів Проповідник, здіймаючи руки. — Якщо маєте людяність, відпустіть Усесвіт!

Він опустив руки і втупив порожні очниці просто в Алію. Здавалося, що він веде з нею приватну розмову. Це було настільки помітним, що кілька осіб поблизу обернулися, кинувши на неї питальний погляд. Алія задрижала від сили, яку відчула в ньому. Це міг бути Пол. Міг!

— Але я розумію, що люди не можуть витримати надміру дійсності, — промовив він. — Життя більшості — це втеча від себе самих. Більшість віддає перевагу правді конюшні. Всуваєте голову в стійло та вдоволено плямкаєте, доки не помрете. Інші використають вас у своїх цілях. Ви так і не вийшли з конюшні, щоб звести голову й стати своїм власним створінням. Муад’Діб прийшов сказати вам це. Не збагнувши його послання, неможливо його вшановувати!

Хтось у натовпі, може, переодягнений священник, не міг більше витримувати. Хрипкий чоловічий голос здійнявся у вигуку:

— Ти не живеш життям Муад’Діба! Чому ти смієш казати іншим, як їм його шанувати!

— Бо він мертвий! — заволав Проповідник.

Алія обернулася, щоб глянути, хто кинув виклик Проповіднику. Натовп закривав від неї чоловіка, але його голос знову залунав понад головами юрби:

— Якщо ти віриш, що він справді мертвий, то відтепер ти самотній!

«Це справді священник», — подумала Алія. Та їй не вдалося розпізнати його голос.

— Я приходжу лише для того, аби поставити просте питання, — говорив Проповідник. — Чи по смерті Муад’Діба має наступити моральне самогубство всіх людей? Чи це неуникний наслідок відходу Месії?

— То ти визнаєш його Месією! — гукнув голос із юрби.

— Чому ж ні, якщо я пророк його часів? — спитав Проповідник.

Його тон і поведінка були такими спокійними, що навіть супротивник замовк. Юрба відреагувала неспокійним гудінням, тихим тваринним звуком.

— Так, — повторив Проповідник, — я пророк цих часів.

Алія, зосередившись на ньому, розпізнавала тонкі відтінки Голосу. Він, безперечно, контролював натовп. Невже пройшов вишкіл Бене Ґессерит? Чи це чергова штучка Міссіонарія Протектіва? Взагалі не Пол, лише чергова частина нескінченної гри влади?

— Я висловлюю міф і мрію! — волав Проповідник. — Я лікар, який приймає дитя та проголошує, що дитя народилося. І я приходжу до вас у хвилину смерті. Чи вас це не турбує? Це має струснути ваші душі!

Навіть крізь гнів, викликаний його словами, Алія збагнула точний сенс його промови. Разом з іншими наблизилася до сходів, натовп штовхав її до цього високого чоловіка в пустельній одежі. Її увагу привернув його молодий поводир: що це за ясноокий зухвалий хлопець? Невже Муад’Діб найняв би такого цинічного юнака?

— Я хочу вас стурбувати! — гримів Проповідник. — Такий мій намір! Приходжу сюди, щоб змагатися з ошуканством та ілюзією вашої умовної та зорганізованої релігії. Як і у всіх таких релігій, ваша організованість наближається до боягузтва, до посередності, інерції та самовдоволення.

У натовпі залунало сердите бурмотіння.

Алія відчула напруження і злорадно міркувала, чи дійде до колотнечі. Чи вдасться Проповіднику впоратися з цим напруженням? Якщо ні, то може тут померти!

— Священнику, що кинув мені виклик! — покликав Проповідник, вказуючи в юрбу.

«Він знає!» — подумала Алія. Її прошив дрож емоцій з майже сексуальним відтінком. Проповідник вів небезпечну гру, але вів її бездоганно.

— Ти, священнику у своєму муфтіаді! — гукав Проповідник. — Ти — капелан самовдоволених! Я прийшов сюди не для того, щоб кинути виклик Муад’Дібові, а щоб кинути виклик тобі! Чи ж твоя релігія справжня, якщо вона нічого тобі не коштує і з нею не пов’язаний жодний ризик? Чи твоя релігія справжня, якщо вона тебе тучить? Чи твоя релігія справжня, якщо ти коїш злочини від її імені? До чого дійде твоя дегенерація від миті первинного одкровення? Кажи мені, священнику!

Однак супротивник мовчав. Алія помітила, що натовп знову з прихильним ентузіазмом слухає слова Проповідника. Напавши на Духівництво, він здобув співчуття присутніх! А якщо її шпигуни не помиляються, то більшість прочан і фрименів з Арракіса вірили, що цей чоловік був Муад’Дібом.

— Син Муад’Діба ризикнув, — вигукнув Проповідник. Алія почула сльози в його голосі. — Муад’Діб ризикнув! Вони заплатили свою ціну! І що здобув Муад’Діб? Релігію, яка його відторгає?

«Як же ці слова вибивають ґрунт з-під ніг, якщо вони йдуть від самого Пола, — подумала Алія. — Я мушу довідатися».

Вона підійшла ближче до сходів, а інші рушили разом із нею. Проштовхалася крізь натовп, підступила на відстань, звідки могла простягти руку й торкнутися цього таємничого пророка. Від нього війнуло пустелею, сумішшю прянощів і кременем. І Проповідник, і його юний поводир були запорошені, наче щойно прийшли з бледу. Вона бачила, що частини рук Проповідника, які виступали із зап’ястних печатей його дистикоста, були покриті густою сіткою жил. Бачила, що на пальці його лівої руки був колись перстень, — зостався слід. Пол носив на цьому пальці перстень із Атрідівським Яструбом, той перстень лежить тепер на січі Табр. Його носив би Лето, якби був живий… чи якби вона дозволила йому вступити на трон.

Проповідник знову скерував свої порожні очниці на Алію, говорив лагідно, та його голос проникав крізь натовп.

— Муад’Діб показав нам дві речі: певне майбутнє і непевне майбутнє. Він цілком свідомо постав перед лицем крайньої непевності найбільшого Всесвіту. Він пішов наосліп зі свого місця у цьому світі. Показав нам те, що люди мусять робити завжди, віддаючи перевагу непевності перед певністю.

Алія відчула, що наприкінці цього речення в його голосі з’явилася благальна нотка.

Алія озирнулася навколо й поклала руку на руків’я крис-ножа. «Якби я зараз убила його, що б вони робили? — Вона знову відчула емоційне дрижання. — Якби я його вбила й назвалася, викривши Проповідника як ошуканця та єретика!»

А якщо доведуть, що це Пол?

Хтось підштовхнув Алію ще ближче до сліпця. Вона була зачарована його поставою, хоч змагалась із власним гнівом. Чи це Пол? Підземні боги! Що вона може зробити?

— Чому у нас забрали ще одного Лето? — гримів Проповідник. У його голосі чувся справжній біль. — Відповідайте мені, якщо зумієте! Аххх, їхнє послання виразне: покиньте певність. — Він повторив це ще лункішим голосом: — Покиньте певність! Це найглибший наказ життя. Саме про це йдеться в житті. Ми — це зонд, посланий у невідомість, у непевність. Чому ви не чуєте Муад’Діба? Якщо певність — це цілковите абсолютне знання абсолютного майбутнього, то це лише прихована смерть! Таке майбутнє настає зараз! Він показав вам це!

З жахливою точністю Проповідник простяг руку і вхопив Алію за плече. Зробив це без жодного намацування чи вагання. Вона намагалася вирватися, але він тримав її болісним стисканням, промовляючи просто їй в обличчя, тоді як люди довкола розгублено відступали.

— Що казав тобі Пол Атрід, жінко? — спитав він.

«Звідки він знає, що я жінка?» — подумала вона. Хотіла пірнути до своїх внутрішніх життів, шукаючи в них захисту, але внутрішній світ зоставався разюче тихим, наче загіпнотизованим цією постаттю з минулого.

— Він казав тобі, що завершення дорівнюють смерті! — щосили волав Проповідник. — Абсолютне передбачення — це завершення… це смерть!

Вона спробувала вирватися з його пальців. Хотіла вхопити ножа й відтяти їх від себе, але не посміла. Ще зроду не почувалася такою збентеженою.

Проповідник здійняв підборіддя і над її головою прокричав до натовпу:

— Приношу вам слова Муад’Діба! Він каже: «Ткну вам в обличчя речі, яких ви намагаєтесь уникати. Не дивує мене, що ви хочете вірити лише в те, що є для вас зручним. Як інакше люди вигадують пастки, що тримають їх у посередності? Як іще описати боягузтво?» От що каже вам Муад’Діб!

Раптом він відпустив плече Алії та штовхнув її в натовп. Вона б упала, якби люди її не втримали.

— Існувати — це означає стояти поза чимось, вирізнятися від тла! — промовив Проповідник. — Ви не мислите й не існуєте, аж доки не зважитеся ризикнути навіть власним психічним здоров’ям заради судження про ваше існування.

Ступивши вниз, Проповідник знову взяв Алію за плече — рішуче й без вагань. Але цього разу був делікатнішим. Схилився і прошепотів просто їй у вухо:

— Припини спроби знову зробити мене тлом, сестро.

Тоді з рукою на плечі молодого поводиря зійшов у натовп. Для цієї дивної пари зробили прохід. Люди простягали руки, аби торкнутися Проповідника, однак робили це напрочуд обережно, боячись того, що може виявитися під закуреним фрименським одягом.

Алія шоковано стояла сама, тоді як натовп подався слідом за Проповідником.

Вона була цілковито впевненою. Це був Пол. Не зосталося жодних сумнівів. Це був її брат. Вона відчувала те ж саме, що й натовп. Постала перед священним ликом, а зараз світ валився довкола неї. Хотіла побігти за ним, благати його, щоб порятував її від себе самої, але не могла й ворухнутися. Доки інші тиснулися, йдучи слідом за Проповідником, вона стояла, отруєна абсолютним розпачем, таким глибоким потрясінням, що могла тільки дрижати, втративши владу над своїми мускулами.

«Що я зроблю? Що я зроблю?» — питала вона себе.

Тепер у неї не було навіть Дункана, щоб підтримати, не було матері. Внутрішні життя мовчали. Була Ганіма, надійно схована під вартою у Твердині, проте Алія не могла змусити себе передати це потрясіння вцілілій близнючці.

«Усі обернулися проти мене. Що я можу зробити?»

Джессіка чекала Айдаго біля вікна своєї вітальні. То була комфортабельна кімната з м’якими диванами та старомодними кріслами. Жодна з її кімнат не мала силових підвісок, а кришталеві світлокулі були з інших епох. Вікно виходило на дворик із садом поверхом нижче.

Спочатку вона почула, як служниця відчиняє двері, а тоді кроки Айдаго — спершу на дерев’яній підлозі, потім на килимі. Слухала, не обертаючись, вдивлялася у поцяткований світлом зелений дворик. Зараз слід було придушити безмовну глибинну війну її емоцій. Вона глибоко вдихнула за методикою прана-бінду й відчула, як напливає вимушений спокій.

Високе сонце кинуло пучок променів у куряву над двориком, підкреслюючи срібне колесо павутини, розтягнуте на гілках липи, що майже сягала вікна. В її апартаментах було прохолодно, але повітря за зачиненим вікном тремтіло від застиглої спеки. Замок Корріно збудовано в застійному місці, хоча зелень дворика начебто заперечувала це.

Почула, як Айдаго зупинився відразу ж за нею. Не обертаючись, сказала:

— Дар мови є даром ошуканства та ілюзії, Дункане. Чому ти хочеш говорити зі мною?

— Можливо, тільки хтось один із нас виживе, — відповів він.

— І ти хочеш, щоб я у своєму звіті віддала належне твоїм зусиллям? — Вона повернулася і побачила, що він спокійно стоїть, утупившись у неї сірими металевими очима, в яких годі розпізнати, куди спрямовано погляд. Якими порожніми вони були!

— Дункане, невже ти так ревно турбуєшся про своє місце в історії?

Промовляла звинувачувальним тоном і згадала, як вона говорила так іншого разу, стоячи лице в лице з цим чоловіком. Він тоді впився. Був приставлений, щоб шпигувати за нею, і його розривали суперечливі почуття. Але то був ще догхолівський Дункан. Цей — зовсім інша людина. Цілісна у своїх діях, нерозривна.

Дункан підтвердив її міркування, усміхнувшись.

— Історія має власний суд і видає власні вироки, — сказав він. — Сумніваюся, що я буду засмученим, коли мені винесуть вирок.

— Чого ти тут? — спитала вона.

— З тієї ж причини, що й ви, міледі.

Жоден зовнішній знак не зрадив приголомшливої сили цих простих слів, але вона гарячково подумала: «Він справді знає, чого я тут?» Як це може бути? Знає лише Ганіма. Невже йому вистачило даних для ментатських розрахунків? Це можливо. А якщо він скаже щось таке, що її зрадить? Зробив би він це, якби знав її причини тут зоставатися? Мусить розуміти, що за кожним їхнім рухом, за кожним словом шпигують або сам Фарад’н, або його слуги.

— Дім Атрідів опинився на тяжкому роздоріжжі, — промовила вона. — Частина сім’ї обернулася проти інших. Ти був одним із найвірніших слуг мого Герцога, Дункане. Коли барон Харконнен…

— Облишмо Харконненів, — сказав він. — Це був інший вік, а ваш Герцог мертвий.

І він задумався: «Чи знає вона, що Пол розповів мені про кров Харконненів у жилах Атрідів?» Це було великим ризиком з боку Пола, проте ще сильніше прив’язало до нього Дункана Айдаго. Потрібна для цього довіра була цінністю, велич якої насилу можна собі уявити. Пол знав, що люди барона заподіяли Айдаго.

— Дім Атрідів не помер, — промовила Джессіка.

— Що таке Дім Атрідів? — спитав він. — Ви Дім Атрідів? Алія? Ганіма? Чи це люди, що служать цьому Домові? Дивлюся на цих людей і бачу, що за їхніми словами ховається відбиток тяжкої праці! Як вони можуть бути Атрідами? Ваш син слушно сказав: «Труд і гоніння — ось доля всіх, що підуть за мною». Я порушив би це, міледі.

— Ти справді перейшов до Фарад’на?

— Чи й ви не зробили цього, міледі? Хіба ж ви не прибули сюди, аби переконати Фарад’на, що шлюб із Ганімою розв’язав би всі наші проблеми?

«Він справді так думає? — міркувала вона. — Чи це сказано для пильних шпигунів?»

— Дім Атрідів завжди за своєю суттю був ідеєю, — промовила вона. — Ти знаєш це, Дункане. Ми купуємо вірність, платячи за неї вірністю.

— Служба людям, — глузливо сказав Айдаго. — Аххх, я часто чув, як це вимовляв ваш Герцог. Навряд чи йому спокійно лежиться в могилі, міледі.

— Ти справді вважаєш, що ми так низько впали?

— Міледі, хіба ж ви не знаєте, що існують фримени-бунтівники, які називають себе «макі[24] Внутрішньої Пустелі», — вони проклинають Дім Атрідів, ба навіть Муад’Діба?

— Я чула звіт Фарад’на, — сказала вона, намагаючись здогадатися, до чого він хилить.

— Це щось більше, міледі. Більше за звіт Фарад’на. Я чув їхнє прокляття. Ось воно: «Хай спалить вас вогонь, Атріди! Щоб не мали ви ні душ, ні духів, ні тіл, ні тіней, ні магії, ні костей, ні волосся, ні голосу, ні слів. Хай не буде у вас ні могили, ні дому, ні нори, ні гробниці. Хай не буде у вас ні саду, ні дерева, ні куща. Хай не буде у вас ні води, ні хліба, ні світла, ні вогню. Хай не буде у вас ні дітей, ні сім’ї, ні насліддя, ні племені. Хай не буде у вас ні голови, ні рук, ні ніг, ні поступу, ні насіння. Хай не буде вам місця на жодній планеті. Хай вашим душам ніколи не буде дозволено виринати з глибин, нехай ніколи не будуть вони серед тих, кому можна жити на землі. Ніколи не побачите ви Шай-Хулуда, а будете зв’язані та приречені на найбільшу гидь, і ваші душі ніколи не ввійдуть у світло хвалебне, навіки віків». Таке це прокляття, міледі. Можете уявити собі таку ненависть фрименів? Вони відсилають усіх Атрідів ліворуч, до проклятих, до Жінки-Сонця, повної пекельного вогню.

Джессіка здригнулася. Айдаго, без сумніву, промовив ці слова з тією ж інтонацією, яку почув у справжньому проклятті. Навіщо він озвучив його Домові Корріно? Вона могла уявити обуреного фримена, страшного у своєму гніві, що стоїть перед своїм племенем, кидаючи древнє прокляття. Чому Айдаго хотів, щоб Фарад’н це почув?

— Ти привів сильний аргумент за шлюб Ганіми та Фарад’на, — промовила вона.

— Ви завжди мали спрощений підхід до проблем, — відповів він. — Ганіма — фрименка. Вона може вийти лише за того, хто не платить ні фай — водяної данини, ні податку за охорону. Дім Корріно віддав усю свою власність у ДАПТ вашому синові та його спадкоємцям. Фарад’н існує лише з ласки Атрідів. І згадайте: коли ваш Герцог підняв стяг Атрідів на Арракісі, що він сказав? «Я тут — тож тут я і залишуся». Його кості досі там. І Фарад’н мусив би жити на Арракісі, а його сардаукари теж.

Айдаго махнув головою від неприпустимості самої думки про такий альянс.

— Є таке старе прислів’я, що проблему можна чистити шар за шаром, як цибулю, — холодним тоном відповіла Джессіка. «Як він сміє ставитися до мене протекційно? Хіба що це спектакль для пильних очей Фарад’на».

— Я ніяк не можу уявити, щоб фримени та сардаукари помістилися на одній планеті, — промовив Айдаго. — Це той шар, якого не зчистити з цибулі.

Їй не сподобалися думки, які слова Айдаго могли викликати у Фарад’на та його радників.

— Дім Атрідів усе ще є законом у Імперії! — різко промовила вона. І подумала: «Невже Айдаго хоче, аби Фарад’н повірив, що може повернути собі престол без Атрідів?»

— О так, — сказав Айдаго. — Я й забув. Атрідівський Закон! Витлумачений, звичайно, Священництвом Золотого Еліксиру. Досить мені заплющити очі, аби почути, як ваш Герцог каже мені, що справжнє володіння завжди здобувається й утримується насиллям або загрозою вдатися до нього. Удача веде куди завгодно, як співав колись Ґурні. Мета виправдовує засоби? Чи це я переплутав прислів’я? Що ж, байдуже, чи кулаком у кольчужній рукавичці відкрито розмахують фрименські легіони або сардаукари, чи він приховується в Атрідівському Законі, — кулак там однаково є. І цей шар цибулі не зчиститься, міледі. Знаєте, я питаю себе, якого кулака вимагатиме Фарад’н?

«Що він робить?» — міркувала Джессіка. Дім Корріно поглинув би цей аргумент і зловтішався ним!

— Ти думаєш, що Священництво не дозволить Ганімі побратися з Фарад’ном? — ризикнула Джессіка, намагаючись здогадатися, куди ведуть слова Айдаго.

— Дозволить їй? Підземні боги! Священництво дозволить Алії все, що вона постановить. Може й сама вийти за Фарад’на!

«Чи не сюди він закидає невід?» — подумала Джессіка.

— Ні, міледі, — сказав Айдаго. — Не про це йдеться. Населення Імперії не може відрізнити правління Атрідів від правління Звіра Раббана. Люди щодня помирають у підземеллях Арракіна. Я пішов геть, бо не міг уже ні години більше віддавати свою мечову руку Атрідам! Ви не розумієте, що я кажу й чому я прийшов до вас як найближчої представниці Атрідів? Імперія Атрідів зрадила вашого Герцога й вашого сина. Я кохав вашу доньку, але наші шляхи розійшлися. Якщо до цього дійде, пораджу Фарад’нові прийняти руку Ганіми — чи Алії — лише на власних умовах!

«Аххх, він готує сцену до формальної почесної відставки з Атрідівської служби», — подумала вона. А щодо інших справ, про які він казав, чи міг він знати, як добре вони попрацюють на неї? Глянула на нього, насупившись:

— Ти знаєш, що шпигуни слухають кожне слово, чи не так?

— Шпигуни? — реготнув він. — Слухають, як і я б слухав на їхньому місці. Ви не знаєте, що моя вірність дещо змінила свою спрямованість? Я багато ночей провів на самоті в пустелі, а фримени мають рацію стосовно цього місця. У пустелі, особливо вночі, стикаєшся з небезпекою тяжких думок.

— Там ти й чув, як фримени нас проклинають?

— Так. Серед аль-Оруба. За дорученням Проповідника я приєднався до них, міледі. Ми називаємо себе «Зарр Садус» — тими, хто відмовився підкорятися Священництву. Я тут, аби офіційно оголосити Атрідам, що переходжу на ворожу територію.

Джессіка пильно на нього дивилася, намагаючись знайти деталі, які б його видали, проте Айдаго не показав жодного натяку на фальшиві слова чи приховані плани. Невже справді можливо, щоб він перейшов до Фарад’на? Вона згадала максиму свого Сестринства: «У людських справах ніщо не є незмінним; усі людські справи рухаються по спіралі, описуючи все більші кола, аж доки не зникнуть». Якщо Айдаго справді покидає лоно Атрідів, то це пояснює його теперішню поведінку. Він описує все більші кола, аж доки не зникне. Вона має обміркувати це як можливість.

«Але чому він наголосив, що діяв за дорученням Проповідника?»

Думки Джессіки проносилися дуже швидко, і, зіставляючи варіанти, вона зрозуміла, що їй, можливо, доведеться вбити Айдаго. План, на який вона покладала свої надії, був настільки делікатним, що не можна було допустити жодного втручання в нього. Жодного. А зі слів Айдаго було зрозумілим, що він знав її план. Вона оцінила їхнє взаєморозміщення в кімнаті, перемістилася та обернулася, зайнявши позицію, яка дозволяла б їй завдати смертельного удару.

— Я завжди вважала ефект нормалізації фафрилах основою нашої сили, — сказала вона. Нехай він задумається, чому вона перевела розмову на класову систему. — Рада Великих Домів у Ландсрааді, місцеві Сиссельраади, усі заслуговують…

— Ви не змусите мене змінити тему, — промовив він.

І Айдаго відзначив подумки, якими прозорими стали її дії. Чи це тому, що вона ослабила свій захист, чи він урешті зламав стіни її бене-ґессеритського вишколу? Він вирішив, що справа в останньому, але почасти і в ній самій, — з віком вона змінилася. Це його засмутило так само, як засмучували помічені ним дрібні відмінності нових фрименів від старих. Відхід пустелі був відходом чогось цінного для людей, а він не міг цього описати. Подібно до того, як не міг описати змін, що відбулися з леді Джессікою.

Джессіка глянула на Айдаго з неприхованим здивуванням, не намагаючись замаскувати свою реакцію. Невже він міг так легко прочитати її думки?

— Ви мене не вб’єте, — сказав він. Вдався до фрименського застереження: — Не проливайте своєї крові на мій ніж.

І подумав: «Я став справжнім фрименом». Його охопило дивне відчуття нерозривності, і він усвідомив, як глибоко прийняв звичаї планети, що дала йому притулок у другому житті.

— Думаю, тобі краще піти, — промовила вона.

— Ні, доки ви не приймете моєї відставки з Атрідівської служби.

— Прийнято! — різко кинула вона. І, лише сказавши це слово, усвідомила, наскільки ця відповідь була рефлексивною. Вона потребувала часу, щоб усе переглянути та обміркувати. Звідки Айдаго знав, що вона зробить? Не вірила, що він спроможний перестрибнути Час за допомогою прянощів.

Айдаго задкував, доки не відчув за собою двері. Вклонився їй.

— Ще раз назву вас міледі й ніколи більше. Пораджу Фарад’нові відіслати вас на Валах, тихо й швидко, за першої ж нагоди. Ви надто небезпечна іграшка, щоб тримати вас тут. Хоча я не вірю, щоб він думав про вас як про іграшку. Ви працювали для Сестринства, а не для Атрідів. Зараз я питаю себе, чи ви взагалі колись працювали для Атрідів. Рухи відьом надто темні та глибокі, щоб звичайні смертні могли їм повірити.

— Гхола вважає себе простим смертним, — вколола його вона.

— Порівняно з вами, — промовив він.

— Вийди! — наказала вона.

— Такий і мій замір. — Він вислизнув через двері, проминувши цікаву служницю, яка, без сумніву, підслуховувала.

«Зроблено, — подумав він. — І це можна прочитати лише одним чином».

Лето лежав на вершині дюни, дивлячись поверх відкритого піску на звивисту скелю — вихід оголеної породи. Скеля височіла над піском, наче величезний хробак, плаский і грізний у ранковому промінні. Ніщо там не рухалося. Жоден птах не кружляв над головою, жодна тварина не пробігала між каменями. Він міг розгледіти щілину вітряної пастки майже посеред спини «хробака». Там повинна бути вода. Скеля-хробак мала знайомий вигляд січового притулку, як не лічити цілковитого браку живих істот. Він лежав тихо, злившись із піском, спостерігаючи.

Одна з пісень Ґурні Галлека вперто й однотонно снувалася йому в думках.

Під узгір’ям, де весело лис біжить,

Де плямисте сонце сіяє,

Там під латкою кропу коханий мій спить,

Скільки я не буджу — спочиває.

У могилу сховавсь,

Під узгір’ям лежить.

«Де ж вхід до цього місця?» — міркував Лето.

Він був певен, що це неодмінно Джакуруту-Фондак, але, окрім відсутності тварин, щось іще було не так. Щось зблискувало на краях свідомого сприйняття, перестерігаючи його.

Що ховається під узгір’ям?

Відсутність тварин непокоїла. Пробуджувала фрименське чуття обережності: «Відсутність каже більше, ніж присутність, якщо йдеться про виживання в пустелі». Але ж були вітряні пастки. Тож має бути вода й люди, які її використовують. Це місце-табу, що приховується під назвою Фондак, а інше його ім’я стерлося навіть із пам’яті більшості фрименів. І не видно ні птахів, ні звірів.

Ні людей — але тут починається Золотий Шлях.

Його батько колись сказав: «Щомиті довкола лежить невідоме. Там тобі слід шукати знань».

Лето глянув праворуч, на верхів’я дюн. Недавно тут пройшла мати-буря. Вона змахнула з озера Азрак, гіпсової котловини, його піщане покривало. За фрименським забобоном, той, що колись побачив Біджан, Білі Землі, отримає двосічний дар — виконання бажання, яке може його погубити. Лето бачив лише гіпсову рівнину, яка свідчила про те, що колись на Арракісі існувала відкрита водойма.

І про те, що вона знову існуватиме.

Він подивився вгору, пробігся довкола поглядом, шукаючи руху. Небо після бурі було ніздрюватим. Світло, що сочилося крізь нього, створювало відчуття молочної субстанції, срібного сонця, загубленого десь під завісою куряви, що зависла на значній висоті.

Лето знову перевів увагу на звивисту скелю. Вийняв зі свого фримпакета бінокль, сфокусував його рухомі лінзи й глянув на оголену сірість, що виступила там, де колись жили люди Джакуруту. Завдяки збільшенню побачив чагарник із тернових кущів, званих Королевою Ночі. Чагарник ховався в тінях біля розколини, що могла бути входом до старої січі. Він детально оглянув скельний виступ по всій його довжині. Срібне сонце змінило червінь на сірість, надавши довгому виступу розмито плаского вигляду.

Він перекотився на другий бік, повернувшись спиною до Джакуруту, через бінокль оглянув довкілля. Ніщо в цій пустелі не зберегло жодного знаку людського переходу. Вітер уже стер його слід, зоставивши тільки неясну округлість там, де він уночі спустився з хробака.

Він знову глянув на Джакуруту. Окрім вітряної пастки, не було жодної ознаки, щоб люди колись проходили цим шляхом. І, крім звивистої скелі, не було нічого, що б відрізнялося від вибіленого піску, пустки від горизонту до горизонту.

Лето раптом відчув, що він опинився в цьому місці, бо відмовився від обмежень системи, переданої його предками. Подумав про те, як на нього дивилися люди, про загальну помилку кожного погляду — крім погляду Ганіми.

Окрім як для обірваного натовпу інших пам’ятей, ця дитина ніколи не була дитиною.

«Я мушу взяти відповідальність за рішення, які ми ухвалили», — подумав він.

Ще раз оглянув скелю по всій довжині. За всіма описами, це мусив бути Фондак, жодне інше місце не могло бути Джакуруту. Він відчув дивний резонансний зв’язок з табу цього місця. Як цього вчив Шлях Бене Ґессерит, він відкрив свою свідомість для Джакуруту, намагаючись нічого про нього не знати. Знання було бар’єром, який унеможливлював науку. Кілька хвилин він дозволив собі просто резонувати, не висловлюючи жодних вимог, жодних питань.

Проблема полягала у відсутності тваринного життя, але була тут ще одна деталь, що його стривожила. Тепер він її усвідомив: не було стерв’ятників — орлів, грифів, яструбів. Навіть коли інше життя ховалося, вони зоставалися на виду. Усі водні місця в цій пустелі мали свій ланцюг життя. Всюдисущі стерв’ятники займали позицію при кінці ланцюга. Ніхто з них не з’явився, аби прослідкувати за ним. Як же добре він знав «сторожових псів січі», цей ряд скулених птахів на краю скелі в Табрі, примітивних грабарів, що чекають м’яса. Фримени їх називали «наші конкуренти». Але казали це без почуття ревності, бо вічно насторожені птахи часто повідомляли про наближення незнайомців.

«Що як цей Фондак покинули навіть контрабандисти?»

Лето перервав роздуми, відпив із водотрубки.

«Що як насправді тут немає води?»

Обдумав своє становище. Він дістався сюди на двох піщаних хробаках, шмагаючи їх усю ніч і покинувши напівмертвими. Це була Внутрішня Пустеля, де ховався притулок контрабандистів. Якби тут існувало життя, якби могло існувати, це було б можливим лише за наявності води.

«Що як тут немає води? Якщо це не Фондак-Джакуруту?»

Він ще раз націлив бінокль на вітряну пастку. Її зовнішні краї витравив пісок, вона потребувала консервації, але все ще була справною. Там мусить бути вода.

«Та що як її немає?»

Покинута січ може втратити воду, віддавши її повітрю після безлічі катастроф. Чому там не було стерв’ятників? Їх убили заради їхньої води? Але хто? Як можна усунути їх усіх? Отруїти?

«Отруєна вода».

Легенди про Джакуруту не містили жодної згадки про отруєну цистерну, але таке могло бути. Якщо первісну пташину зграю знищили, чи досі вона не мала відновитися? Ідуалів перебито цілі покоління тому, а в жодній історії не згадувалося про отруту. Він знову оглянув скелю в бінокль. Як можна перебити цілу січ? Безперечно, хтось мусив врятуватися. Рідко траплялося так, щоб усі мешканці січі зоставалися вдома. Групи людей блукали в пустелі, мандрували до міст.

Із розчарованим зітханням Лето сховав бінокль. Зсунувся невидимим з боку січі схилом дюни й приготувався до найспекотніших годин, доклавши чимало зусиль, аби замаскувати свій диститент і приховати всі ознаки вторгнення. Він запечатав диститент і опинився в темряві. Мляві потоки втоми пропливали по його кінцівках. У пропітнілому наметі він провів більшу частину дня, дрімаючи та розмірковуючи про помилки, яких він міг припуститися. Його сни були захисними, але на тому шляху, який обрали вони з Ганімою, не могло бути самозахисту. Поразка спалила б їхні душі. Він з’їдав сухарики з прянощами й засинав, а тоді прокидався, щоб знову поїсти, випити й повернутися в сон. Це була довга подорож, тяжке випробування для дитячих м’язів.

Надвечір він прокинувся посвіжілим і прислухався до звуків життя. Вислизнув зі своєї піщаної плащаниці. Високо в небі в один бік летіла курява, але пісок колов його щоку з іншого боку — ознака скорої зміни погоди. Він передчував прихід бурі.

Обережно виповз на вершину своєї дюни і ще раз оглянув ті загадкові скелі. Повітря набрало жовтого кольору. Усе свідчило про наближення коріолісової бурі, вітру, що ніс смерть у своєму череві. Це була величезна смуга гнаного вітром піску, що могла розтягатися на чотири градуси географічної широти. Самотня порожнеча гіпсової котловини була тепер жовтою поверхнею, що віддзеркалювала хмари куряви. Його поглинув фальшивий спокій вечора. Тоді день завершився і настала ніч, раптова ніч Внутрішньої Пустелі. Скелі перетворилися на загострені піки, покриті, наче памороззю, світлом Першого місяця. Він відчув, що піщані шпичаки проколюють його шкіру. Відголос сухого грому звучав як луна далеких барабанів, а в просторі між місячним сяйвом і темрявою він розгледів раптовий рух: кажани. Він чув шелест їхніх крил, їхнє тихе попискування.

Кажани.

Зі свідомого заміру чи випадково це місце справляло враження покинутого. Там мала розташовуватися напівлегендарна фортеця контрабандистів: Фондак. Та що як це не Фондак? Що як табу діє досі, а це лише порожня оболонка примарного Джакуруту?

Лето припав до землі на краю надми й чекав, коли ніч увійде у свої ритми. Терплячість і обережність — обережність і терплячість. Певний час він розважався, відтворюючи в пам’яті шлях Чосера від Лондона до Кентербері, перелічуючи місцевості, почавши зі Саутерка: дві милі до колодязя Святого Томи, п’ять миль до Дебтфорда, шість миль до Грінвіча, тридцять миль до Рочестера, сорок миль до Сіттінгборна, п’ятдесят п’ять миль до Бовтона під Бліном, п’ятдесят вісім миль до Гарблдауна та шістдесят миль до Кентербері. Усвідомлення того, що мало хто в його Всесвіті згадає Чосера або ж знає якийсь Лондон, окрім селища на Гансіріді, подарувало Лето відчуття плавання понад часом. Святий Тома зберігся в Оранжистській Католицькій Біблії та Книзі Азхара, але Кентербері цілковито стерлося з людської пам’яті, як і та планета, де воно стояло. Там лежав тягар його пам’яті, усіх тих життів, що загрожували поглинути його. Якось він здійснив мандрівку до Кентербері.

Його теперішня подорож була, однак, довшою і більш небезпечною.

Потім він переповз через вершину дюни й рушив у напрямку освітлених місяцем скель. Змішувався з тінями, повз по хребтах надм, не видавав жодних звуків, які могли б викрити його присутність.

Курява зникла, як часто бувало перед бурею, і ніч стала ясною. Упродовж дня Лето не помітив жодного руху, але, наближаючись до скель, почув малих тваринок, що кудись квапилися в темряві.

У долині між двома дюнами він наткнувся на сімейство тушканчиків, що розбіглося при його наближенні. Легко здолав наступний гребінь, його роз’їдав неспокій. Та ущелина, яку він бачив, — чи веде вона до входу? Були й інші побоювання: старовинну січ завжди охороняли пастки — ями з отруйними зубцями на дні, отруйні колючки рослин. Відчував, що до нього наче прип’явся шпилькою фрименський вислів: «слуходумна ніч». І він прислухався до найтихішого звуку.

Зараз над ним здіймалися сірі скелі: що більше він наближався, то вищими вони ставали. Прислухавшись, він розпізнав голоси птахів, невидимих на цій скелі, тихий крик крилатих мисливців. Це все були звуки денних птахів, але вночі. Що змінило світ довкола них? Людська хижість?

Зненацька Лето завмер на піску. На скелі спалахнув вогонь, балет блискучих і таємничих коштовностей на тлі чорного серпанку ночі, певний сигнал, який січ висилала мандрівникам по той бік бледу. Ким були мешканці цього місця? Він прослизнув у найглибші тіні біля підніжжя скелі, намацав рукою камінь, слідом за рукою просунув тіло, шукаючи щілину, яку бачив удень. Знайшов її при восьмому кроці, вийняв піскошноркель із фримпакета, спробував промацати темряву. Коли ворухнувся, якесь туге плетиво впало йому на плечі та передпліччя, міцно зв’язавши.

Пастколоза!

Він переборов інстинктивне бажання вирватися: це лише змусило б лозу затягнутися тугіше. Випустив шноркель, зігнув пальці правої руки, намагаючись дістати запоясного ножа. Лаяв себе як безголового дурня, що не кинув чогось здалеку до тієї ущелини, перевіривши, чи безпечно в темряві. Натомість його думки були зайняті вогнем на скелі.

Кожен рух затискав пастколозу, але його пальці нарешті торкнулися руків’я ножа. Він, обережно затискаючи долонею руків’я, почав витягати ніж.

Яскраве світло охопило його, стримавши кожен рух.

— Ах, яка ж гарнесенька здобич у нашій сітці.

Позаду Лето озвався низький чоловічий голос, у його інтонаціях було щось на подив знайоме. Лето намагався повернути голову, розуміючи, що небезпечна лоза розчавить його тіло при надто вільному русі.

Рука відібрала в нього ножа, перш ніж він розгледів, хто його полонив. Вона професійно обшукала його тіло, видобуваючи дрібні пристрої, які вони з Ганімою носили, щоб уціліти. Не минула нічого, навіть шиґаструни-удавки, схованої у волоссі.

Лето все ще не бачив цього чоловіка.

Пальці зробили щось із пастколозою, і він відчув, що йому легше дихати. Але чоловік сказав:

— Не опирайся, Лето Атріде. Твоя вода у моїй чаші.

З найвищим зусиллям Лето утримав спокій і запитав:

— Ти знаєш моє ім’я?

— Звичайно! Коли хтось наставляє пастку, то робить це доцільно. Цілиться у конкретну здобич, чи не так?

Лето мовчав, але його думки кипіли.

— Вважаєш, що тебе зрадили! — промовив тяжкий голос. Руки обернули його, лагідно, але з відчутною силою. Дорослий чоловік показував дитині, хто тут старший.

При яскравих променях двох підвісних світильників Лето побачив чорний контур обличчя, закритого маскою дистикоста, каптур. Коли його очі призвичаїлися, розгледів темну смугу шкіри обличчя та повністю затінені очі людини, залежної від меланжу.

— Дивуєшся, навіщо ми завдали собі стільки клопотів, — промовив чоловік. Його голос виходив з-під запони, що закривала нижню частину обличчя. Голос був дивно приглушений, наче щоб приховати акцент.

— Я вже давно перестав дивуватися, що стільки людей прагне смерті близнят-Атрідів, — відповів Лето. — Їхні причини очевидні.

Доки Лето говорив, його думки билися об невідоме, наче об клітку, шалено шукаючи відповіді. Пастка з приманкою? Але ж ніхто не знав, окрім Ганіми? Це неможливо! Ганіма не зрадила б власного брата. Чи хтось знав його настільки добре, аби передбачити дії? Хто? Бабуся? Як вона могла?

— Не можна дозволити, аби ти продовжував те ж, що робив досі, — сказав чоловік. — Дуже недобре. Перш ніж посісти престол, мусиш здобути освіту. — Очі без білків дивилися на нього згори вниз. — Дивуєшся, що хтось може припускати, наче такій персоні, як ти, потрібна освіта? Тобі, зі знаннями цілого натовпу, схованого у твоїй пам’яті? Бачиш, саме в цьому й річ! Думаєш, що освічений, але тим часом ти лише сховище мертвих життів. Ти ще не маєш власного життя. Ти лише ходячий надлишок інших, які мають одну мету — пошуки смерті. Недобре для правителя бути шукачем смерті. Ти засипав би все довкола трупами. Твій батько, наприклад, так і не зрозумів, що…

— Як ти смієш так про нього говорити?

— Я часто смів це робити. Врешті-решт, він був усього лиш Полом Атрідом. Що ж, хлопче, ласкаво просимо до твоєї школи!

Чоловік витяг руку з-під одягу й торкнувся щоки Лето. Лето відчув поштовх, звук пострілу й виявив, що, обертаючись, падає вниз, у темряву, де повіває зелений прапор. То був зелений прапор Атрідів з його символами дня і ночі на флагштоках Дюни, з водяною трубою всередині. Перш ніж він знепритомнів, почув дзюрчання води. А може, то хтось сміявся?

Алія піймала себе на тому, що грубо розмовляє зі стражниками, з якими зустрілася у фоє Храму. Було їх дев’ятеро, у покритих пилом одностроях передміського патруля, все ще задиханих і спітнілих через тяжкі зусилля. З дверей позаду них лилося світло пізнього пополудня. Площу перед Храмом уже було очищено від паломників.

— Отже, мої накази нічого для вас не значать? — грізно промовила вона.

І задумалася, звідки цей її гнів. Не намагалася його стримати, дозволивши вилитися назовні. Її тіло дрижало від вивільненої напруги. Айдаго зник… леді Джессіка… жодних звітів… лише поголос, наче вони були на Салусі. Чому Айдаго не вислав звістки? Що він зробив? Чи нарешті довідався про Джавіда?

Алія була одягнена в жовтий траур Атрідів, колір палючого сонця з фрименської історії. За кілька хвилин вона поведе другу й останню похоронну процесію до Старої Ущелини, щоб довершити встановлення кам’яного знаку на пам’ять про її зниклого небожа. Робота закінчиться вночі, це данина пошани тому, що мав стати вождем фрименів.

Здавалося, що храмові охоронці зухвало сприймають її гнів і геть не соромляться. Стояли перед нею, обрисовані світлом надвечір’я. Легкі й неефективні дистикости городян зовсім не стримували запаху їхнього поту. Командир, високий блондин Каза з символами родини Каделам на бурці, зняв маску свого дистикоста, щоб говорити виразно. Його голос був повний гордих інтонацій, яких і слід було чекати від потомка сім’ї, що правила колись на січі Аббір.

— Звичайно ж, ми хотіли його затримати!

Чоловік був явно обурений її звинуваченням.

— Він блюзнірствував! Ми знаємо ваші накази, але ж ми його чули на власні вуха!

— І все-таки вам не вдалося його піймати, — промовила Алія, її голос був низьким і звинувачувальним.

Одна з решти охоронців, невисока молода жінка, намагалася захищатися:

— Там був величезний натовп! Клянуся, що люди нам заважали!

— Будемо його переслідувати, — сказав Каделам. — Ми не завжди зазнаємо невдач.

Алія насупилася.

— Чому ви не слухаєте й не розумієте мене?

— Міледі, ми…

— Що ти зробиш, потомку Каде Ламб[25], якщо піймаєш його і виявиться, що це мій брат?

Він, схоже, не зрозумів, з яким натиском вона промовила його ім’я, хоча не міг бути храмовим охоронцем без певної освіти та вміння її використовувати. А може, вирішив принести себе в жертву? Ковтнувши слину, він сказав:

— Ми мусимо самі його вбити, бо він сіє непослух.

Усі інші вражено завмерли, але зухвальства з них це не збило. Вони знали, що чули.

— Він закликає племена до бунту проти вас, — додав Каделам.

Алія знала, як упоратися з ним. Тихим і діловим тоном сказала:

— Розумію. Що ж, якщо ти мусиш пожертвувати собою, затримуючи його відкрито, щоб усі побачили, хто ти й що робиш, то так і чини.

— Пожертвувати собою… — Він замовк, зиркнув на своїх товаришів. Каза, як командир цієї групи, мав право говорити від імені їх усіх, але по ньому було видно, що волів би промовчати. Решта стражників ніяково заворушилися. У запалі погоні вони виступили проти Алії. Зараз можна було лише здогадуватися, якими будуть наслідки такій непокорі Лону Небес. З виразною незручністю стражники дещо відступили від Кази.

— Заради блага Церкви наша офіційна реакція повинна бути серйозною, — сказала Алія. — Ти це розумієш, чи не так?

— Але він…

— Я сама його чула, — промовила вона. — Та це особливий випадок.

— Він не може бути Муад’Дібом, міледі!

«Як же мало ти знаєш!» — подумала вона й сказала:

— Ми не можемо ризикувати, затримуючи його відкрито, шкодячи йому у всіх на виду. Звісно, якщо виникне чергова нагода.

— Тепер його постійно оточує натовп!

— Боюся, що ви мусите виявити терплячість. Звичайно, якщо ви вперто сперечатиметеся зі мною…

Кінець її фрази завис у повітрі невимовленим, але добре зрозумілим. Каделам був амбітним, його вабила майбутня блискуча кар’єра.

— Ми не збиралися сперечатися, міледі, — опанував cебе чоловік. — Ми діяли зопалу; зараз я це розумію. Вибачте нам, але він…

— Нічого не сталося, нíчого вибачати, — відповіла вона загальноприйнятою фрименською формулою. Це був один із багатьох звичаїв, завдяки яким плем’я зберігало мир у своїх рядах, а цей Каделам усе ще зоставався настільки старим фрименом, щоб його пам’ятати. Його родина мала давню традицію правління. Провина була бичем наїба, але використовувати його слід ощадно. Фримен найкраще служить, якщо він вільний від почуття провини чи образи.

Він показав, що зрозумів її вирок, схиливши голову й сказавши:

— Для блага племені; я розумію.

— Йдіть освіжитися, — наказала вона. — Процесія розпочнеться за кілька хвилин.

— Так, міледі. — Усі метушливо забралися, а кожен їхній рух показував, з яким полегшенням вони це роблять.

Всередині Алії залунав бас:

— Аххх, ти майстерно з цим упоралася. Один чи двоє з них далі вважатимуть, що ти прагнеш смерті Проповідника. Знайдуть спосіб.

— Заткнися! — просичала вона. — Заткнися! Мені ніколи не слід було тебе слухати! Глянь, що ти накоїв…

— Проклав тобі дорогу до безсмертя, — відповів бас.

Вона відчула, як ці слова, наче віддалений біль, відлунюють їй у голові, подумала: «Де я можу сховатися? Мені нікуди піти!»

— Ніж Ганіми гострий, — промовив барон. — Пам’ятай це.

Алія кліпнула. Так, це слід пам’ятати. Ніж Ганіми гострий. Цей ніж ще може одним ударом вивести їх з теперішньої скрути.

Свідомість Лето плавала в місиві різких запахів. Він розпізнав тяжкий коричний аромат меланжу, застояний запах тіл працівників, терпкість неприкритої чавильні мертвих, усілякого пилу з перевагою кременового. Запахи тяглися шлейфом крізь пісок сну, творили імлисті форми в мертвому краю. Він знав, що ці запахи повинні щось йому розповісти, але якась його частина ще не могла слухати.

Думки пропливали крізь його мозок, наче примари. «Зараз я не маю завершених рис; я — це всі мої предки. Сонце, що сідає в пісок, — це сонце, що сідає в моїй душі. Колись ця множинність у мені була чудовою, але це вже закінчилося. Я фримен і матиму фрименський кінець. Золотий Шлях закінчиться, не розпочавшись. Він не що інше, як борозна, прокладена вітром. Ми, фримени, знаємо всякі хитрощі, аби сховатися: не залишаємо фекалій, води, слідів… Дивіться, як щезає мій слід».

Чоловічий голос говорив йому під вухом: «Я можу вбити тебе, Атріде. Я можу вбити тебе, Атріде». Він це повторював знову й знову, аж доки ця фраза втратила всякий сенс, перетворившись на безсловесну частку снів Лето, свого роду літанію: «Я можу вбити тебе, Атріде».

Лето прокашлявся і відчув, як реальність цієї простої дії струснула його чуттями. З сухим горлом насилу сказав:

— Хто…

Голос біля нього промовив:

— Я освічений фримен, і я вбив людину зі свого племені. Ти забрав наших богів, Атріде. Хіба нас обходить твій смердючий Муад’Діб? Твій бог мертвий!

Був це справжній голос Оруби чи якась частка його сну? Лето розплющив очі й відчув, що він, незв’язаний, лежить на твердому тапчані. Глянув угору, на камінь, тьмяні світлокулі — незамасковане обличчя дивиться на нього згори вниз так зблизька, що можна відчути в його диханні запахи січової їжі. Обличчя було фрименським, годі помилитися, побачивши цю темну шкіру, гострі риси та бідне на воду тіло. Це не огрядний городянин. Це пустельний фримен.

— Я Намрі, батько Джавіда, — сказав фримен. — Ти мене знаєш, Атріде?

— Я знаю Джавіда, — прохрипів Лето.

— Твоя сім’я добре знає мого сина. Я ним пишаюся. Ви, Атріди, невдовзі можете пізнати його ще краще.

— Що…

— Я один із твоїх учителів, Атріде. У мене лише одна функція: я той, що може тебе вбити. Я радо б це зробив. Якщо здобудеш свідоцтво у цій школі — житимеш, а якщо провалишся — потрапиш у мої руки.

Лето розпізнав безпощадну щирість у цьому голосі. Вона пройняла його морозом. То був людський ґом джаббар, всевладний ворог, що мав перевірити його належність до людської громади. Лето відчув у цьому руку своєї бабки, а за нею безликі маси Бене Ґессерит. Скорчився від цієї думки.

— Твоя освіта починається з мене, — промовив Намрі. — Це справедливо. Так і годиться, бо на мені вона може й закінчитися. Тепер слухай мене уважно. Кожне моє слово приховує в собі твоє життя. Усе в мені містить твою смерть.

Лето оглянув кімнату: кам’яні стіни, жодних меблів — лише цей тапчан, тьмяні світлокулі, вузький коридор позаду Намрі.

— Не проминеш мене, — сказав Намрі. І Лето йому повірив.

— Навіщо ти це робиш? — спитав Лето.

— Я вже пояснював. Подумай, що ти замислив! Ти тут і не можеш застосувати майбутнє до свого теперішнього стану. Ці двоє не йдуть у парі: теперішнє і майбутнє. Але якщо ти справді знаєш своє минуле, якщо озирнешся назад і побачиш, де ти був, то, можливо, ще знайдеш там розумний сенс. Якщо ні, це буде твоя смерть.

Лето помітив, що тон Намрі дещо змінився, але зоставався суворим і не відкидав смерті.

Намрі загойдався на п’ятах, вдивляючись у кам’яну стелю.

— За давніх часів фримени на світанку дивилися на схід. Еос, знаєш? Це «ранкова зоря» одною з прадавніх мов.

— Я розмовляю цією мовою, — з крихтою гордості сказав Лето.

— Отже, ти мене не слухав, — промовив Намрі, а в його голосі відчувалося гостре вістря ножа. — Ніч — час хаосу. День — час порядку. Так було за часів тієї мови, якою ти начебто розмовляєш: темрява — безлад, світло — лад. Ми, фримени, змінили це. Еос — це світло, якому ми не довіряли. Ми віддавали перевагу світлу місяця чи зірок. Світло могло бути надміром порядку, а це могло стати фатальним. Бачиш, що ти наробив, Еос-Атріде? Людина — це витвір лише того світла, яке його захищає. Сонце було нашим ворогом на Дюні.

Намрі опустив очі вниз, на Лето.

— Якому світлу ти віддаси перевагу, Атріде?

З пози Намрі, з того, як він наготувався, Лето збагнув, що це питання має величезну вагу. Чи вб’є його цей чоловік, якщо він відповість неправильно? Він здатний на це. Лето бачив долоню Намрі, що спокійно лежала на руків’ї крис-ножа. На одному з пальців ножової руки фримена виблискував перстень у формі магічної черепахи.

Лето сперся на ліктях і послав свої думки вивчати фрименські вірування. Ці старі фримени вірували в Закон і любили слухати його уроки, викладені за аналогією. Світло місяця?

— Я віддам перевагу… світлу Лісану Л’хакк, — сказав Лето, придивляючись до найнезначніших реакцій Намрі. Чоловік здавався розчарованим, але прибрав руку з ножа. — Це світло правди, світло досконалої людини, в якому ясно видніється вплив аль- Мутакаліма, — продовжував Лето. — Якому іншому світлу віддала б перевагу людина?

— Кажеш, як той, що декламує, а не той, що вірує, — промовив Намрі.

«Я й декламую», — подумав Лето. Але він починав відчувати перебіг думок Намрі, те, як його слова проходять крізь фільтр раннього вишколу в древній грі у загадки. Фримени вивчали тисячі таких загадок, а Лето достатньо було лише зосередитися на цьому звичаї, щоб знайти приклади, які переповнювали його мозок. «Виклик: Мовчання? Відповідь: Друг переслідуваного».

Намрі кивнув головою, наче поділяючи цю думку, і сказав:

— Існує печера, що є для фрименів печерою життя. Це справжня печера, яку ховає пустеля. Шай-Хулуд, праотець усіх фрименів, запечатав цю печеру. Мій дядько Зіамад розповів мені про неї, а він ніколи мені не брехав. Існує така печера.

Коли Намрі замовк, Лето відчув напружену тишу. Печера життя?

— Мій дядько Стілґар теж розповідав мені про цю печеру, — сказав Лето. — Її було запечатано, щоб там не могли сховатися боягузи.

У затінених очах Намрі сяйнув відблиск світлокулі. Він спитав:

— Чи ви, Атріди, відкрили б цю печеру? Ви намагаєтеся контролювати життя через своїх міністрів: Центральне Міністерство Інформації, Ауквафу й Хаджу. Мауляна цієї служби зветься Каузаром. Пройшов довгу дорогу від своїх сімейних початків на соляних шахтах у Ніазі. Скажи мені, Атріде, що не так із вашими міністрами?

Лето сів, збагнувши, що тепер він повністю втягнений у гру в загадки з Намрі та що ставкою є смерть. Цей чоловік мав усі ознаки того, що вдасться до крис-ножа за першої ж неправильної відповіді.

Намрі, помітивши, що Лето це розуміє, сказав:

— Вір мені, Атріде. Я розбивач мертвих. Я Залізний Молот.

Лето зрозумів, що Намрі вважає себе Мірзабахом, Залізним Молотом, яким били мертвих, що не зуміли правильно відповісти на питання, необхідні, аби ввійти до раю.

«Що не так із центральним міністерством, яке створила Алія та її духівництво?»

Лето подумав, навіщо він прибув до пустелі, і до нього повернулася слабка надія, що Золотий Шлях може ще з’явитися у його всесвіті. Те, на що натякав Намрі своїм питанням, було не що інше, як мотив, що й повів до пустелі сина Муад’Діба.

— Бог є тим, що має вказати дорогу, — промовив Лето.

Підборіддя Намрі здригнулося, і він гостро зиркнув на Лето.

— Чи ти справді віриш у це? — запитав він.

— Саме тому я тут, — відповів Лето.

— Аби знайти дорогу?

— Щоб знайти її для себе, — Лето звісив ноги з тапчана. Кам’яна підлога була непокрита килимом, холодна. — Духівництво створило своє міністерство, аби приховати дорогу.

— Говориш, як справжній бунтівник, — промовив Намрі й потер перстень із черепахою на своєму пальці. — Побачимо. Ще раз уважно вислухай. Знаєш високу Оборонну Стіну в Джалалуд-Дін? Ця стіна містить знаки мого роду, вирізані там за перших днів. Джавід, мій син, бачив ці знаки. Абед Джалал, мій небіж, бачив їх. Муджахід Шафкват з Інших теж бачив наші знаки. У сезон бур під Суккаром я проходив зі своїм другом Якупом Абадом поблизу цього місця. Вітри палили жаром, як ті повітряні вихори, від яких ми навчилися наших танців. Ми не мали часу розгледіти знаки, бо буря перекрила нам дорогу. Але як буря проминула, то ми побачили на принесеному вітром піску видіння Татти. На мить там з’явився лик Шакіра Алі, що дивився згори на місто могил. Видіння відразу ж і зникло, але всі ми його побачили. Скажи мені, Атріде, де можу я знайти це місто могил?

«Повітряні вихори, від яких ми навчилися наших танців, — подумав Лето. — Видіння Татти та Шакір Алі». Такими були слова дзен-сунітів Блукачів, що вважали себе єдиними справжніми людьми пустелі.

«І фрименам заборонено мати могили».

— Місто могил лежить при кінці шляху, яким ідуть усі люди, — заговорив Лето. І заглибився у дзен-сунітські описи блаженних місць: — Воно в саду-квадраті зі стороною у тисячу кроків. Є там прегарний вхідний коридор у двісті тридцять три кроки завдовжки й сотню кроків завширшки, викладений мармуром із древнього Джайпуру. Там живе ар-Раззак, той, хто дає поживу всім, що її просять. А в День Розплати всі, що зведуться і шукатимуть міста могил, не знайдуть його. Бо написано: «Що знаєте в одному світі, того не знайдете в іншому».

— Знову ти декламуєш без віри, — глузливо сказав Намрі. — Але я це прийму, бо, думаю, ти знаєш, навіщо ти тут. — Його губ торкнулася холодна посмішка. — Дам тобі тимчасове майбутнє, Атріде.

Лето пильно приглянувся до чоловіка. Чи це було черговим прихованим питанням?

— Добре! — сказав Намрі. — Твою свідомість підготовано. Я сховав колючки. Та ще одна річ. Ти чув, що в містах далекого Кадріша носять імітовані дистикости?

Доки Намрі чекав, Лето подумки шукав приховане значення. «Імітовані дистикости? Їх носять на багатьох планетах». Він сказав:

— Погоня за модою на Кадріші — це давня історія, що часто повторюється. Розумна тварина зливається зі своїм оточенням.

Намрі повільно кивнув головою. Тоді заговорив:

— Тепер побачиться з тобою той, що піймав тебе й привів сюди. Не намагайся покинути це місце. Це стане твоєю смертю.

Промовляючи такі слова, Намрі підвівся та вийшов до темного коридору.

Довгий час після його відходу Лето вдивлявся в коридор. Чув ззовні звуки, тихі голоси вартових. Розповідь Намрі про видіння-міраж не виходила Лето з голови. Викликала в пам’яті довгий пустельний перехід сюди. Уже неістотно, чи це справді Джакуруту-Фондак. Намрі не був контрабандистом. Був кимось значно могутнішим. А гра, в яку він грав, пахла леді Джессікою, тхнула Бене Ґессерит. Лето відчув, як довкола нього змикається небезпека. Але той темний коридор, куди пішов Намрі, був єдиним виходом з цієї кімнати. Назовні була чужа січ, а за нею пустеля. Суворість цієї пустелі, її впорядкований хаос з міражами та нескінченними дюнами охопили Лето, як частина пастки, у яку він піймався. Він міг би знову перетнути цей пісок, але куди б завела його ця подорож? Ця думка була як застояна вода: не могла втамувати його спрагу.

«Слова та рухи одночасно», — нагадала собі Джессіка та зайнялася необхідними ментальними приготуваннями до прийдешньої зустрічі.

Недавно закінчився сніданок, золоте сонце Салуси Секундус почало торкатися далекої стіни огородженого саду, який вона бачила з вікна. Ретельно вдяглася: чорний, з каптуром, плащ Превелебної Матері, але із золотим Атрідівським гербом, що вишитою крайкою облямовував поділ і знову з’являвся на манжетах рукавів. Джессіка старанно розклала драпування свого одягу й повернулася плечима до вікна, тримаючи ліву руку на поясі, щоб показати яструбиний мотив герба.

Фарад’н зауважив Атрідівські символи, прокоментував їх, зайшовши, але не виявив ні гніву, ні здивування. У його голосі вона відчула тонкий гумор і задумалася над цим. Побачила, що він одягнув сіре трико, яке вона йому порадила. Сів на низький зелений диван, на який вона йому вказала, розслабився, закинув праву руку на спинку дивана.

«Чому я їй довіряю? — питав він себе. — Адже це відьма Бене Ґессерит!»

Джессіка, вгадавши цю думку з контрасту між його розслабленим тілом і виразом обличчя, усміхнулася і сказала:

— Ти мені довіряєш, бо знаєш, що наша угода добра, і хочеш того, чого я можу тебе навчити.

Побачила, як злегка насупилося в нього чоло, і махнула лівою рукою, щоб заспокоїти:

— Ні, я не читаю думок. Я читаю обличчя, тіло, поведінку, інтонацію, позицію рук. Це може зробити кожен, вивчивши Шлях Бене Ґессерит.

— І ви навчите цього мене?

— Я певна, що ти простудіював звіти про нас, — сказала вона. — Хіба в якомусь звіті згадувалося, що ми не виконали прямої обіцянки?

— У жодному, але…

— Ми вижили частково завдяки цілковитій довірі людей до нашої правдомовності. Це не змінилося.

— Думаю, це розсудливо, — промовив він. — Я хотів би розпочати.

— Мене дивує, що для тебе ніколи не просили вчительки в Бене Ґессерит, — сказала вона. — Вони радо скористалися б нагодою зробити тебе своїм боржником.

— Моя мати й чути нічого не хотіла, коли я її умовляв, — відповів він. — Але зараз…

Він стенув плечима, що було промовистим коментарем до вигнання Венсиції.

— Почнімо?

— Краще було б почати, коли ти був значно молодшим, — промовила Джессіка. — Тепер тобі буде тяжче й триватиме це набагато довше. Тобі доведеться почати з науки терплячості, найвищої терплячості. Молюся, щоб вона не здалася тобі надто дорогою ціною.

— Не за ту винагороду, яку ви пропонуєте.

Вона почула щирість, натиск очікувань і нотку благоговіння в його голосі. Разом вони творили місце, з якого добре починати. Вона сказала:

— Отож мистецтво терплячості починається з певних елементарних вправ прана-бінду для ніг і рук, для дихання. Долоні та пальці залишмо на кінець. Ти готовий?

Сіла на стілець обличчям до нього.

Фарад’н кивнув, зберігаючи очікувальний вираз обличчя, який мав приховати раптовий острах. Тийканік перестерігав його, що в пропозиції леді Джессіки мусить критися якийсь підступ, щось затіяне Сестринством. «Годі повірити, що вона знову їх покинула або ж вони покинули її». Фарад’н перервав суперечку вибухом гніву, за який йому відразу ж стало прикро. Через цю емоційну реакцію легше погодився на Тийканікові застережні заходи. Фарад’н зиркнув на кутки кімнати, зауважив витончений блиск самоцвітів на склепінні. Те, що блищало, не було самоцвітами, усе в цій кімнаті буде записано, а розумні люди проаналізують кожен нюанс, кожне слово, кожен рух.

Джессіка посміхнулася, помітивши, куди спрямований його погляд, але не показавши виду, що знає, куди змістилася його увага. Вона сказала:

— Щоб навчитися терплячості на Шляху Бене Ґессерит, мусиш розпочати від розпізнання основоположної, первісної нестабільності нашого Всесвіту. Ми називаємо природу Крайнім Не- Абсолютом, маючи на увазі тотальну цілісність у всіх її виявах. Щоб вивільнити твоє видіння і дозволити тобі розпізнати ці обумовлені змінні шляхи природи, тримай перед собою руки витягнутими на повну довжину. Пильно дивися на витягнуті руки, спершу оглянь внутрішню сторону долоні, тоді зовнішню. Досліди свої пальці з обох боків. Уперед.

Фарад’н послухався, але почувався по-дурному. Це його власні долоні. Він їх знав.

— Уяви собі, що твої руки старіють, — промовила Джессіка. — Вони повинні стати дуже старими в тебе на очах. Дуже, дуже старими. Зауваж, яка суха шкіра.

— Мої руки не змінюються, — сказав він. Уже відчував, як тремтять м’язи його передпліч.

— Продовжуй дивитися на свої руки. Зроби їх старими, настільки старими, наскільки зумієш собі уявити. Це може зайняти певний час. Але, як побачиш, що вони старіють, розверни цей процес. Зроби свої руки знову молодими, настільки молодими, наскільки вдасться. Намагайся переводити їх від немовлячого віку до літнього, за бажанням, туди й назад, туди й назад.

— Вони не міняються! — запротестував він. Його плечі боліли.

— Якщо вимагатимеш цього від своїх чуттів, твої руки зміняться, — сказала вона. — Сконцентруйся на візуалізації плину часу, якого ти прагнеш досягти: від немовляти до старця, від старця до немовляти. Це може зайняти години, дні, місяці. Але цього можна добитися. Розвертання цього змінопотоку навчить тебе бачити в кожній системі обертання у відносній стабільності… лише відносній.

— Я думав, що вчуся терплячості. — У його голосі вона відчула гнів, що межував із фрустрацією.

— І відносної стабільності, — промовила вона. — Це перспектива, яку ти твориш на підставі власних вірувань, а віруваннями можна маніпулювати за допомогою уяви. Ти завчив лише обмежений погляд на Всесвіт. Тепер мусиш зробити Всесвіт своїм власним творінням. Це дозволить тобі використовувати кожну відносну стабільність для власного вжитку, для всякого вжитку, який ти можеш собі уявити.

— Скільки, ви казали, це триває?

— Терплячість, — нагадала вона йому.

Спонтанна усмішка торкнулася його вуст. Його очі звернулися до неї.

— Дивись на свої руки! — різко наказала вона.

Усмішка зникла. Його погляд знову зосередився на витягнутих руках.

— Що я маю робити, коли мої руки втомляться? — спитав він.

— Перестань говорити й сконцентруйся, — промовила вона. — Якщо надто втомишся, припини. Повтори через кілька хвилин відпочинку та вправ. Мусиш продовжувати, доки не досягнеш успіху. На цьому етапі це так важливо, що ти навіть уявити собі не можеш. Вивчи цей урок, інакше в тебе нічого більше не вийде.

Фарад’н глибоко вдихнув, прикусив губи, глянув на свої руки. Поволі повертав їх: верх, низ, верх, низ… Плечі тремтіли від утоми. Верх, низ… Ніщо не мінялося.

Джессіка встала, підійшла до єдиних дверей.

— Куди ви? — спитав він, не зводячи очей з рук.

— Тобі краще попрацювати над цим наодинці. Я повернуся за годину. Терплячість.

— Я знаю!

Якусь мить вона пильно на нього дивилася. Яким зосередженим він здавався! З раптовим щемом серця вона згадала втраченого сина. Дозволила собі зітхнути й сказала:

— Коли повернуся, дам тобі урок із розслаблення м’язів. На це потрібен час. Ти здивуєшся тому, що зумієш зробити зі своїм тілом і чуттями.

Вийшла.

Всюдисущі вартові зайняли позицію за три кроки від неї, коли вона минала передпокій. На їхніх обличчях читалися захоплення і страх. То були сардаукари, тричі попереджені про її бойову доблесть, виховані на розповідях про поразку, завдану їм фрименами на Арракісі. Ця відьма була Превелебною Матір’ю фрименів, бене-ґессериткою і Атрідкою.

Озираючись, Джессіка бачила їхні суворі обличчя як верстові стовпи її задумів. Діставшись сходів, вона обернулася, збігла вниз, а тоді коротким переходом вийшла до саду під її вікнами.

«Тепер аби лише Дункан і Ґурні зуміли виконати свою частину», — подумала вона, відчуваючи жорству стежки під ногами, і побачила золоте світло, що просочувалося крізь зелень.

Звук тертя тканини об тканину пробудив у Лето іскри свідомості. Сам здивувався, що настільки точно налаштував свою чутливість — автоматично розпізнав тканини на підставі цього звуку. Це фрименський одяг тернувся об груботкану дверну завісу. Лето повернувся в бік звуку. Він долинав з коридору, куди вийшов Намрі кількома хвилинами раніше. Обернувшись, Лето побачив, що це входить його полонитель. Той самий чоловік, що піймав його: та сама темна смужка шкіри над маскою дистикоста, ті самі гострі очі. Чоловік підніс руку до маски, витяг із ніздрів носотрубку, опустив маску й одним рухом відкинув каптур. Лето пізнав його ще раніше, ніж зосередився на шрамі від чорнильної лози, що оббігав щелепу чоловіка. Пізнавання було повним, а пізніші дрібні деталі його лише підтвердили. Жодної помилки: це жива груда гуманізму, це воїн-трубадур Ґурні Галлек!

Лето затиснув кулаки, подоланий миттєвим шоком розпізнавання. Не було в Атрідів вірнішого прибічника. Не було нікого кращого в бою зі щитами. Він був повірником і вчителем Пола.

І слугою леді Джессіки.

Усвідомлення цього сяйнуло в мозку Лето, потягнувши за собою інші. Ґурні був його викрадачем. Ґурні та Намрі були співучасниками цієї змови. А стояла за ними леді Джессіка.

— Як я розумію, ти вже зустрівся з нашим Намрі, — сказав Галлек. — Благаю: вір йому, юний пане. Він має одну функцію, тільки одну. Він спроможний тебе вбити, якщо настане така потреба.

Лето автоматично відповів тоном свого батька:

— Отже, ти приєднався до моїх ворогів, Ґурні! Я ніколи б не подумав…

— Не випробовуй на мені своїх диявольських штук, хлопче, — промовив Галлек. — Я невразливий до жодної з них. Я виконую накази твоєї бабки. Твоя освіта розпланована до найменших дрібниць. Це вона схвалила мій вибір Намрі. Те, що наступить далі, хоч може тобі здатися болісним, виконується за її командою.

— І що ж то за команда?

Галлек вивільнив руку зі складок одягу й показав фрименський ін’єктор, грубий, але ефективний. Прозора трубочка була наповнена блакитною рідиною.

Лето відкинувся назад на своєму тапчані, вдарився об кам’яну стіну. Тим часом увійшов Намрі й став поруч із Галлеком, тримаючи руку на крис-ножі.

— Бачу, ти вже розпізнав есенцію прянощів, — сказав Галлек. — Маєш вирушити в подорож хробака, хлопче. Мусиш пройти крізь це. Інакше те, на що зважився твій батько, а ти не смієш, висітиме над тобою до кінця твоїх днів.

Лето безмовно труснув головою. Це було те, що, як знали вони з Ганімою, могло їх подолати. Ґурні нетямущий дурень! Як могла Джессіка… Лето відчув батькову присутність у своїй пам’яті. Батько ринув у його свідомість, намагаючись зняти оборону. Лето хотів обурено крикнути, та не міг і ворухнути губами. Але це була та невимовна річ, якої найбільше боялася його переднароджена свідомість. То був пророчий транс, читання незмінного майбутнього у всій його тривалості та з усім його жахом. Безперечно, Джессіка не могла звеліти, щоб її рідного внука віддали на такі випробування. Але вона теж з’явилася в його свідомості, наводячи аргументи на підтвердження іспиту. Додалося навіть монотонне бурмотіння літанії проти страху: «Я не повинен боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть…»

З прокляттям древнім уже тоді, коли Халдея була молодою, Лето намагався ворухнутися, намагався кинутися на двох похилених над ним чоловіків, але м’язи йому не корилися. Наче вже ввійшовши в транс, Лето побачив, як рука Галлека рухається, як наближається ін’єктор. У блакитній рідині сяйнув відблиск світлокулі. Ін’єктор торкнувся лівого передпліччя Лето. Біль пронизав його, рвонувся вгору, до мускулів голови.

Зненацька Лето побачив молоду жінку, що сиділа під простою хатиною у ранковому світлі. Сиділа просто перед ним, припікаючи кавові зерна до рожево-коричневої барви, додаючи туди кардамон і меланж. Десь позаду нього лунав голос ребеки. Музика відлунювала й відлунювала, аж доки дісталася його голови, все ще відлунюючи. Залила його тіло, і він почувся великим, дуже великим, зовсім не дитиною. А його шкіра була не його власною. Він знав це відчуття! Його шкіра не була його власною. Його тілом поширювалося тепло. Так само зненацька, як у першому видінні, він опинився в темряві. Була ніч. Зорі, як дощ із жаринок, падали в поривах із блискучого космосу.

Якась частина його знала, що порятунку немає, але він усе ще намагався боротися, доки не втрутився внутрішній батько: «Я захищатиму тебе у трансі. Інші внутрішні тебе не заберуть».

Вітер перевернув Лето, покотив його з шипінням, заливаючи курявою і піском, розтинаючи руки, обличчя, протираючи одяг, лопочучи роздертими клаптями вже непридатної до вжитку тканини. Але він не відчував болю і бачив, що порізи гояться так само швидко, як і з’являються. Далі котився за вітром. А його шкіра не була його власною.

«Це станеться!» — подумав він.

Однак ця думка була віддаленою і прийшла до нього не як його власна; не більш власна, ніж його шкіра.

Видіння поглинуло його. Він перетворився на стереологічну пам’ять, що відокремлювала минуле від теперішнього, майбутнє від теперішнього, майбутнє від минулого. Кожне відокремлення змішувалося у триокулярному фокусі, і він відчував його як багатовимірну рельєфну карту свого майбутнього існування.

Він подумав: «Час — це міра простору, так само як далекомір є мірою простору, але вимірювання прив’язує нас до місця, яке ми вимірюємо».

Відчув, що транс поглиблюється. Це відбулося як посилення внутрішньої свідомості, яку поглинуло його саморозуміння і завдяки якій він відчував, що змінюється. Це був живий Час, і він не міг його зупинити. Фрагменти пам’яті, минуле й майбутнє, заполонили його. Але вони існували як монтаж у русі. Їхні взаємозв’язки невпинно танцювали. Його пам’ять була лінзою, світловим прожектором, що ловив фрагменти, ізолюючи їх, але ні на мить не припиняючи безнастанного руху та модифікацій, що мерехтіли в його полі зору.

Крізь прожектор пройшло заплановане ними з Ганімою, це видовище домінувало над усім іншим, але тепер воно його жахало. Через безсумнівну невідворотність його его скоцюрбилося.

І його шкіра не була його власною! Минуле і теперішнє валилися крізь нього, долаючи бар’єри, збудовані страхом. Якоїсь миті він відчув, що рушає на Батлеріанський Джигад, прагнучи знищити кожну машину, що імітує людську свідомість. Це мало відійти в минуле й зникнути. Однак його чуття промчали крізь цей досвід, поглинаючи найдрібніші деталі. Він бачив священника-сотрудника[26], що промовляв із казальниці: «Ми мусимо знищити всі машини, що здатні мислити. Люди повинні встановити власні вказівні лінії. Це не те, що можуть зробити машини. Міркування залежать від програмування, а не від заліза, а ми — найкращі можливі програми!»

Він виразно чув голос, знав оточення — простору дерев’яну залу з темними вікнами. Світло давало мерехтливе полум’я. А його сотрудник промовляв: «Наш Джигад — це “дамп-програма”, програма викидання. Ми викидаємо речі, що нищать нас як людей!»

А у своїх думках Лето знав, що промовець був слугою комп’ютерів, розумівся на них та їх обслуговував. Але ця сцена зникла, і перед ним постала Ганіма й сказала: «Ґурні знає. Він розповів мені. Ось слова Дункана, а Дункан говорив як ментат: “Творячи добро, уникай розголосу, творячи зло, уникай усвідомлення цього”».

Це мало бути майбутнім — далеким майбутнім. Але він відчував його реальність. Воно було таким інтенсивним, як кожне минуле його множинного життя. І він прошепотів:

— Це правда, батьку?

Однак внутрішній батько заспокійливо сказав: «Не накликай катастрофи! Зараз ти вчишся стробоскопічної свідомості. Без неї ти можеш виплеснутися з себе, загубити своє знакомісце в Часі».

І уявні барельєфи зосталися. Пришельці вторгалися в нього. Минуле-теперішнє-миттєве. Не було справжнього відокремлення. Знав, що мусить пливти разом із ними, але це плавання його жахало. Як він зможе повернутися до знайомого місця? А все-таки відчував, що мусить припинити всякі спроби опору. Не був спроможний сприймати свій новий усесвіт як сукупність нерухомих позначених фрагментів. Ніщо не залишається нерухомим. Речі не можуть бути навічно впорядкованими та сформульованими. Він повинен знайти ритм зміни й між змінами розглянути саму змінність. Не знаючи, з чого це почалося, він опинився всередині гігантського moment bienheureux[27], спроможний побачити минуле в майбутньому, теперішнє в минулому, миттєве як у минулому, так і в майбутньому. Це було нагромадженням століть, пережитих між двома ударами серця.

Свідомість Лето вільно плавала — без об’єктивної психічної компенсації, без бар’єрів. «Тимчасове майбутнє» Намрі ясніло в його пам’яті, поділяючи, однак, свідомість із багатьма іншими майбутніми. І в цій разючій свідомості, у всьому його минулому, кожне внутрішнє життя стало його власним. Панував над ними за допомогою найбільшого з них. Вони йому належали.

Він думав: «Коли ти вивчаєш об’єкт на відстані, видно лише його загальні принципи». Він відійшов на відстань і міг тепер розгледіти своє життя: множинні минулі та їхні спогади були його тягарем, його радістю, його необхідністю. Але подорож хробака додала іншого виміру, а батько не був більше його охоронцем, бо не існувало вже такої потреби. Лето виразно бачив відстані — минуле та майбутнє. І минуле дало йому остаточного предка — того, що звався Гарумом і без якого не було б віддаленого майбутнього. Ці виразні відстані створювали нові загальні принципи, нові доступні виміри. Незалежно від того, яке життя він вибере, проживе його в автономній сфері масового досвіду, здолає життєвий шлях — такий заплутаний, що одного віку не вистачить, аби полічити покоління його предків. Прокинувшись, цей масовий досвід здобуває силу підкорити собі його самість. Він міг почуватися як одиниця, народ, суспільство чи ціла цивілізація. Саме цього Ґурні навчили боятися в ньому, саме цього чекав ніж Намрі. Їм не можна було дозволити побачити в ньому цю потугу. Ніхто й ніколи не має бачити цього у всій повноті — навіть Ганіма.

За мить Лето припіднявся і побачив, що Намрі зостався сам і дивиться на нього.

Старечим голосом Лето сказав:

— Нема єдиного набору меж для всіх людей. Універсальне передзнання — порожній міф. Можна передбачити лише найсильніші місцеві течії Часу. Але в нескінченному Всесвіті локальне може бути таким гігантським, що твій розум скорчиться від нього.

Намрі непорозуміло труснув головою.

— Де Ґурні? — спитав Лето.

— Пішов, щоб не бачити, як я вбиваю тебе.

— Ти вб’єш мене, Намрі? — запитав майже з благанням, щоб він так і зробив.

Намрі зняв руку з ножа.

— Раз ти мене просиш, я цього не зроблю. Якби ти був байдужим…

— Хвороба байдужості нищить багато речей, — промовив Лето. Кивнув головою: — Так… навіть цивілізації помирають від неї. Це наче ціна, потрібна, щоб здобути новий рівень складності чи свідомості.

Він глянув на Намрі.

— Тобі наказано розгледіти в мені байдужість?

І побачив, що Намрі був більше, ніж убивцею, — Намрі був підступним.

— Як знак нестримної сили, — сказав Намрі, але це було брехнею.

— Байдужа сила, так. — Лето сів, глибоко зітхнув. — У житті мого батька не було моральної величі, Намрі, лише локальна пастка, яку він сам для себе спорудив.

— Ніколи! — сказала Ганіма. — Я його вб’ю у нашу шлюбну ніч.

Говорила з гострою затятістю, з якою досі опиралася всім умовлянням. Алія та її радники провели пів ночі, тримаючи королівські покої у стані тривоги й посилаючи по нових радників, а також по їжу та напої. Увесь Храм і суміжна Твердиня кипіли фрустрацією через неухвалені рішення.

Ганіма спокійно сиділа на підвісному зеленому кріслі у своїх апартаментах: у великій кімнаті з грубими рудаво-коричневими стінами, що мали імітувати січовий камінь. Стеля, однак, була з імбарського кристалу, що миготів блакитними іскрами, а підлога — з чорної плитки. Меблів було небагато: малий письмовий столик, п’ять плавучих крісел і вузьке ліжко, поставлене в ніші, за фрименським звичаєм. Ганіма мала на собі жовте траурне вбрання.

— Ти не вільна особа, що може сама залагоджувати кожен аспект свого життя, — вже всоте промовила Алія. «Мала дурепа мусить це зрозуміти, рано чи пізно! Мусить погодитися на заручини з Фарад’ном! Мусить! Хай пізніше його вбиває, але, за фрименським обрядом сватання, заручини вимагають відкритого оголошення».

— Він убив мого брата, — промовила Ганіма, тримаючись тієї єдиної ноти, яка ще додавала їй сил. — Усі це знають. Фримени плювали б при згадці мого імені, якби я погодилася на заручини.

«І це одна з причин, чому ти мусиш погодитися», — подумала Алія. Вона сказала:

— Це зробила його мати. Він банітував її за це. Чого ти ще від нього хочеш?

— Його крові, — відповіла Ганіма. — Він Корріно.

— Він звинуватив і засудив власну матір, — протестувала Алія. — А чого тобі перейматися фрименською потолоччю? Приймуть усе, що ми їм накажемо прийняти. Гані, мир в Імперії вимагає, щоб…

— Я не погоджуся, — відрізала Ганіма. — Ви не можете оголосити заручини без мене.

Ірулан, що саме при цих словах Ганіми ввійшла до кімнати, питально глянула на Алію та двох радниць, що стояли біля неї, пригноблені. Ірулан побачила, як Алія роздратовано здіймає руки й падає в крісло навпроти Ганіми.

— Поговори з нею, Ірулан, — наказала Алія.

Ірулан підтягла плавуче крісло на місце й сіла поруч із Алією.

— Ти Корріно, Ірулан, — промовила Ганіма. — Не пробуй зі мною щастя.

Ганіма встала, підійшла до ліжка й сіла на ньому зі схрещеними ногами, озираючись на жінок. Як вона побачила, Ірулан вдягла чорну абу, подібно до Алії, каптур відкинула назад і відкрила золоте волосся. Під жовтим світлом плавучих світлокуль у кімнаті волосся мало траурний вигляд.

Ірулан глянула на Алію, встала й підійшла до Ганіми.

— Гані, я б сама його вбила, якби це могло розв’язати проблему. І, як ти прихильно наголосила, Фарад’н моєї крові. Але ти маєш повинності значно вищі, ніж твої зобов’язання перед фрименами.

— Це звучить не краще, ніж у моєї дорогоцінної тітоньки, — відповіла Ганіма. — Кров брата не може бути змита. Це більше, ніж якийсь незначний фрименський афоризм.

Ірулан стисла губи. Тоді сказала:

— Фарад’н тримає в полоні твою бабусю. Тримає Дункана, а якщо ми не…

— Мене не вдовольняють твої розповіді, як це все сталося, — сказала Ганіма, повз Ірулан дивлячись на Алію. — Колись Дункан волів померти, ніж дозволити ворогам схопити мого батька. Можливо, ця нова гхолівська плоть не така сама, як…

— Дункану наказано захищати життя твоєї бабки! — скрикнула Алія, повертаючись у кріслі. — Я певна, що він обрав для цього єдино можливий спосіб! — І подумала: «Дункане, Дункане! Не передбачалося, що ти зробиш це саме так».

Ганіма, читаючи придушені нотки в голосі, глянула на тітку.

— Ти брешеш, Лоно Небес. Я чула про твоє змагання з моєю бабусею. Чого ти боїшся розповісти нам про неї і про свого дорогоцінного Дункана?

— Ти вже все знаєш, — сказала Алія, проте відчула укол страху через це неприховане звинувачення та його наслідки. Зрозуміла, що втома зробила її необережною. Встала й сказала:

— Усе, що знаю я, знаєш і ти.

Тоді звернулася до Ірулан:

— Попрацюй із нею. Слід її схилити до…

Ганіма перебила їх грубою фрименською лайкою, що шокувала, вийшовши з її незрілих уст. Негайно ж запанувала тиша, а вона сказала:

— Думаєте, що я звичайна дитина, а у вас є довгі роки, щоб зі мною працювати, і що нарешті я згоджуся. Подумай ще раз, Небесна Регентко. Ти знаєш краще, ніж будь-хто інший, скільки мені внутрішніх літ. Я слухатимусь їх, не тебе.

Алія насилу стримала гнівну відповідь, тяжко втупившись у Ганіму. Гидь? Ким було це дитя? В Алії почав наростати новий страх перед Ганімою. Чи вона теж уклала власний компроміс із життями, що дісталися їй під час переднародження?

— Ще є час, щоб ти побачила розумні причини.

— Можливо, буде час, щоб я побачила вибух крові Фарад’на під моїм ножем, — промовила Ганіма. — Очікуйте цього. Якщо я колись зостануся з ним наодинці, хтось із нас напевне помре.

— Думаєш, ти любила свого брата більше, ніж я? — з натиском спитала Ірулан. — Граєш у дурну гру! Я була для нього матір’ю, як і для тебе. Я була…

— Ти ніколи його не знала, — відповіла Ганіма. — Ви всі, крім моєї любої тітоньки, і то нечасто, вперто вважали нас дітьми. Ви дурні! Алія знає! Глянь, як тікає від…

— Я ні від чого не тікаю, — промовила Алія, проте відвернулася від Ірулан і Ганіми та глянула на двох амазонок, які вдавали, наче не чують їхньої суперечки. Вони явно були на боці Ганіми. Можливо, симпатизували їй. Алія сердито відіслала їх із кімнати. Вони виконали наказ із помітним полегшенням.

— Тікаєш, — наполягала Ганіма.

— Я вибрала такий спосіб життя, який мені відповідає, — промовила Алія та обернулася, аби зиркнути на Ганіму, що зі схрещеними ногами сиділа на ліжку. Чи можливо, щоб вона пішла на той жахливий внутрішній компроміс? Алія намагалася розпізнати ознаки цього в Ганіми, але неспроможна була нічого вичитати. «Вона побачила це в мені? — міркувала Алія. — Як вона зуміла?»

— Ти боялася бути вікном для безлічі, — звинуватила її Ганіма. — Але ми переднароджені, тож знаємо. Будеш їхнім вікном, свідомо чи несвідомо. Не можеш їм цього заборонити.

І подумала: «Так, я знаю тебе, ти — Гидь. І, можливо, піду твоїм шляхом, але поки що можу лише тобі співчувати та зневажати тебе».

Між Ганімою та Алією запала тиша, майже відчутна на дотик, яка насторожила бене-ґессеритський вишкіл Ірулан. Вона переводила погляд з однієї на другу, а тоді спитала:

— Чому так тихо?

— Я саме обдумую дещо таке, що вимагає серйозних міркувань, — промовила Алія.

— То обміркуй це на дозвіллі, дорога тітонько, — глузливо кинула Ганіма.

Алія, придушуючи розпалюваний втомою гнів, сказала:

— Наразі досить! Залишмо її, нехай подумає. Можливо, схаменеться.

Ірулан підвелася і промовила:

— І так уже майже світанок. Гані, перш ніж ми підемо, чи не хотіла б ти вислухати найновішу звістку від Фарад’на? Він…

— Ні, не хочу, — відповіла Ганіма. — І, перш ніж підете, перестаньте називати мене тим дурним зменшеним ім’ям. Гані! Це лише підтримує помилкове припущення, наче я дитина, що ви можете…

— Чого ви з Алією так раптово замовкли? — спитала Ірулан, повертаючись до попереднього питання, але зараз змінила його, додавши легких модуляцій Голосу. Ганіма розсміялася, закинувши голову назад:

— Ірулан! Хочеш випробувати на мені Голос?

— Що? — Це застало Ірулан зненацька.

— Не вчи бабцю ссати яйця, — промовила Ганіма.

— Чого не вчи?

— Те, що я пам’ятаю цей вислів, а ти ніколи досі його не чула, мало б змусити тебе пригальмувати, — відповіла Ганіма. — Це давній зневажливий вислів, він вживався, коли Бене Ґессерит тільки-но з’явилися. А як це тебе не стримає, то спитай себе, про що думали твої царствені батьки, назвавши тебе Ірулан? Чи, може, Руїнал?

Попри свою виучку, Ірулан почервоніла.

— Ти намагаєшся мене роздратувати, Ганімо.

— А ти намагалася вжити проти мене Голос. Проти мене! Я пам’ятаю перші людські спроби в цьому напрямку. Пам’ятаю це, Руїнна Ірулан. А тепер забирайтеся всі.

Проте Алія була заінтригована, потрапивши в пастку отриманої зсередини підказки, що розвіяла її втому. Вона сказала:

— Можливо, те, що я запропоную, змусить Гані змінити свою думку.

— Знову Гані! — У Ганіми вирвався тихий смішок. — Задумайся на мить: якщо я хочу вбити Фарад’на, мені достатньо погодитися з твоїми планами. Припускаю, що ти вже й здогадалася. Стережіться Гані, коли вона слухняна. Бачиш, я з тобою цілковито щира.

— На це я і сподіваюся, — відповіла Алія. — Якщо ти…

— Кров брата не можна змити, — сказала Ганіма. — Я не можу постати перед моїми коханими фрименами відступницею від цього. «Нічого не забувати, нічого не прощати». Хіба ж це не наш катехізис? Перестерігаю тебе тут і скажу це прилюдно: ти не можеш заручити мене з Фарад’ном. Хто, знаючи мене, повірить у це? Сам Фарад’н цьому не повірить. Фримени, почувши про заручини, сміятимуться і казатимуть: «Дивись! Заманює його в пастку». Якщо ти…

— Я це розумію, — промовила Алія, перейшовши на бік Ірулан. Помітила, що та вражено завмерла, вже знаючи, куди йде ця розмова.

— Отож, я б його заманила в пастку, — сказала Ганіма. — Якщо ти саме цього хочеш, я погоджуся, але ж він може й не пійматися. Якщо взамін за ці вдавані заручини, як за фальшиву монету, ти хочеш викупити мою бабусю і свого дорогоцінного Дункана, хай так і буде. Та це твій клопіт. Викуповуй їх. Але Фарад’н мій. Його я вб’ю.

Ірулан різко повернулася обличчям до Алії, перш ніж вона встигла заговорити:

— Аліє! Якщо ми зламаємо наше слово… — Вона дозволила запасти хвилинній тиші, тоді як Алія, посміхаючись, обдумувала потенційний гнів Великих Домів на Асамблеї Фафрилаха, деструктивні наслідки невіри в Атрідівську честь, втрату релігійної віри, всі великі й малі будівельні блоки, що валитимуться один за одним.

— Це повернеться проти нас, — запротестувала Ірулан. — Усю віру в пророцтва Пола буде знищено. Це… Імперія…

— Хто посміє сумніватися в нашому праві вирішувати, що є злом, а що добром? — солодким голосом спитала Алія. — Це ми посередники між добром і злом. Мені досить проголосити…

— Ти не можеш цього зробити! — протестувала Ірулан. — Пам’ять про Пола!

— Є лише одним зі знарядь Церкви та Держави, — промовила Ганіма. — Не кажи дурниць, Ірулан.

Ганіма торкнулася крис-ножа при своєму поясі та глянула на Алію.

— Я неправильно оцінила свою мудру тітоньку, Регентку всього Святого в Муад’Дібовій Імперії. Я справді неправильно тебе оцінила. Приваблюй до нашої вітальні Фарад’на, якщо хочеш.

— Це нерозсудливо, — благала Ірулан.

— Ти погоджуєшся на заручини, Ганімо? — спитала Алія, ігноруючи Ірулан.

— На моїх умовах, — відповіла Ганіма, все ще тримаючи руку на ножі.

— Я вмиваю руки, — сказала Ірулан, справді потерши долоні. — Я була б схильна до справжніх заручин, які б загоїли…

— Ми з Алією завдамо тобі рани, яку значно складніше загоїти, — промовила Ганіма. — Ведіть його швидко, якщо прийде. Можливо, він так і зробить? Чи він запідозрить дитину мого ніжного віку? Розплануємо формальну церемонію заручин, що вимагатиме його присутності. Нехай там буде можливість для мене побути з ним наодинці… хвилину чи дві.

Ірулан здригнулася від доказу того, що Ганіма була фрименкою, а фрименські діти нічим не відрізнялися від дорослих у цій страшній кровожерливості. Врешті-решт, вони були призвичаєні добивати поранених на полі бою, звільняючи від цього обов’язку жінок, аби вони могли збирати тіла й відносити їх до чавильні. А Ганіма, розмовляючи голосом фрименської дитини, громадила одне жахіття на інше завдяки вивченій зрілості її слів і древньому почуттю вендети, що витало довкола неї як аура.

— Готово, — промовила Алія, намагаючись не видати голосом і виразом обличчя своєї радості. — Приготуємо формальну карту заручин. Їх засвідчать підписами зібрані представники Великих Домів. Фарад’н не сумніватиметься…

— Сумніватиметься, але приїде, — сказала Ганіма. — І матиме охоронців. Та хто подумає охороняти його від мене?

— Заради любові до всього, що намагався зробити Пол, — запротестувала Ірулан, — надаймо смерті Фарад’на принаймні видимості нещасного випадку чи результату замаху зовнішніх ворогів.

— Я охоче покажу закривавлений ніж своїм побратимам, — відповіла Ганіма.

— Аліє, я тебе благаю, — промовила Ірулан. — Відкинь це нерозважне шаленство. Проголоси проти Фарад’на канлі, що завгодно, але…

— Нам непотрібне формальне оголошення вендети проти нього, — заявила Ганіма. — Уся Імперія знає, як ми мусимо почуватися. — Торкнулася рукава своєї одежі. — Носимо жовтий траур. Коли я зміню його на чорну барву фрименських заручин, хіба це когось ошукає?

— Молюся, щоб ошукало Фарад’на, — промовила Алія, — а делегати Великих Домів, яких ми запросимо, стануть свідками…

— Кожен із цих представників обернеться проти вас, — сказала Ірулан. — Ти це знаєш.

— Чудово, — погодилася Ганіма. — Ретельно обирай цих делегатів, Аліє. Це мають бути ті, яких ми пізніше без клопоту позбудемось.

Ірулан розпачливо здійняла руки, повернулася і побігла геть.

— Слід пильно за нею стежити, щоб не попередила племінника, — зауважила Ганіма.

— Не треба вчити мене, як влаштовувати змови, — промовила Алія. Обернулася і пішла слідом за Ірулан, але повільніше. Охоронниці, що чекали ззовні, та порадниці потяглися за нею, як крупинки піску, втягнуті у здійнятий хробаком вир.

Коли двері зачинилися, Ганіма сумно похитала головою і подумала: «Так, як ми й думали з бідним Лето. Підземні боги! Хотіла б я, щоб тигр убив мене замість нього».

Невдовзі після вечері Лето побачив чоловіка, що проходив повз аркоподібні двері до його кімнати, і послав свій мозок за ним слідом. Коридор залишився відкритим, і Лето бачив там якусь активність: провозили корзини з прянощами, з’явилися три жінки в мудрованому чужопланетному вбранні, що видавало в них контрабандисток. Чоловік, який зацікавив Лето, міг бути ким завгодно, коли не брати до уваги того, що він рухався, як Стілґар. Дуже помолоділий Стілґар.

Його мозок здійснив дивну прогулянку. Час наповнив свідомість Лето, наче зорі небесну сферу. Він бачив нескінченні часопростори, але мусив втискатися у власне майбутнє, щоб довідатися, де зараз його тіло. Його багатоликі життєпам’яті раптово наростали й відпливали, але тепер вони належали йому. Вони були як хвилі на узбережжі, але якщо здіймалися надто високо, то він міг їм наказати, і вони відступали, залишивши позаду тільки царственого Гарума.

Час від часу він вислуховував ці життєпам’яті. Вони по черзі висовували голову з-за сцени, як суфлер, і давали вказівки щодо його поведінки. Під час цієї розумової прогулянки прийшов його батько й сказав: «Ти дитина, яка хоче бути дорослою людиною. Ставши дорослим, даремно шукатимеш дитини, якою ти був».

Постійно відчував, що його тіло гризуть блохи та воші старої січі, за якою погано доглядали. Здавалося, що жодного зі слуг, які приносили йому страви, дуже приправлені прянощами, не турбували ці створіння. Чи ці люди були невразливими на таке, чи просто жили з ними так довго, що вже й не зважали на дискомфорт?

Ким були ці люди довкола Ґурні? Як вони дісталися сюди? Чи було це Джакуруту? Його множинні пам’яті давали невтішні відповіді. Ці люди були огидними, а Ґурні найогиднішим із них. А все-таки тут, під огидною поверхнею, пливла, очікуючи, приспана досконалість.

Якась його частина знала, що він зостається у путах прянощів, що великі дози меланжу в кожній страві тримають його в неволі. Його дитяче тіло хотіло збунтуватися, тоді як його особистість захоплювалася безпосередньою присутністю спогадів, перенесених крізь тисячі еонів.

Розум Лето повернувся до своєї мандрівки, а він міркував, чи його тіло справді зосталося позаду. Прянощі збили з пантелику його чуття. Він відчував, як натиски самообмежень нагромаджуються довкола нього, наче довгі барханні дюни бледу, що поволі будують піщану гору довкола пустельної скелі. Одного дня кілька струмків піску переповзуть через вершину скелі, тоді дедалі більше й більше… і просто неба зостанеться тільки пісок.

Проте скеля далі буде там, унизу.

«Я все ще в трансі», — подумав він.

Знав, що невдовзі опиниться на роздоріжжі між життям і смертю. Його наглядачі знову й знову відсилали його в неволю прянощів, невдоволені його реакцією після кожного повернення. Завжди зрадницький Намрі чекав там зі своїм ножем. Лето знав незліченне минуле та майбутнє, але ще мусив навчитися, що могло б задовольнити Намрі… чи Ґурні Галлека. Вони хотіли чогось за межами видінь. Роздоріжжя між життям і смертю вабили Лето. Він знав, що його життя мусило мати якесь внутрішнє значення, що здіймає його над обставинами видіння. Думаючи про цю вимогу, він відчував, що внутрішня свідомість була його справжньою суттю, а зовнішнє існування — трансом. Це його жахало. Він не хотів повертатися до січі з блохами, Намрі та Ґурні Галлеком.

«Я боягуз», — подумав він.

Але боягуз, навіть боягуз може відважно померти через єдиний жест. Де ж був той жест, що мав знову зробити його цілісним? Як йому прокинутися від трансу й видіння у Всесвіті, якого вимагав Ґурні? Знав, що без цього повернення, без пробудження з безцільних видінь він може померти в обраній ним самим в’язниці. Він урешті-решт дійшов до необхідності співпрацювати зі своїми поневолювачами принаймні в цьому. Десь мусив знайти мудрість, внутрішню рівновагу, що луною відіб’ється від Усесвіту, повернеться до нього як образ спокійної сили. Лише тоді він зможе шукати свій Золотий Шлях і вижити в шкірі, що не буде його власною.

Хтось у січі грав на балісеті. Лето відчував, що його тіло, ймовірно, сприймає цю музику в теперішньому. Відчував тапчан під спиною. Слухав музику. Це Ґурні грав на балісеті. Жодні інші пальці не могли дорівнятися його володінню цим найскладнішим інструментом. Він грав стару фрименську пісню, звану хадисом[28] через її внутрішній розповідний характер і голос, що описував взірці поведінки, необхідні, аби вижити на Арракісі. У пісні йшлося про щоденні заняття на січі.

Лето почув, як музика несе його крізь чудову древню печеру. Бачив жінок, що топчуть рештки прянощів на паливо, заквашують прянощі для ферментації, тчуть меланжеву тканину. Меланж був у січі всюди.

Настала мить, коли Лето не міг відрізнити музику та людей з печерного видіння. Скавчання і ляскання ткацького верстата було скавчанням і лясканням балісета. Але його внутрішні очі бачили тканини з людського волосся, довгого волосу щурів-мутантів, ниток пустельної бавовни та смужок, скручених із пташиної шкіри. Він бачив січову школу. Екомова Дюни бушувала в його мозку на крилах музики. Він побачив кухню на сонячних панелях, довге приміщення, у якому виготовляли й зберігали дистикости. Бачив віщунів погоди, що читали її з паличок, вийнятих із піску.

Десь посеред цієї подорожі хтось приніс йому їжі й погодував ложкою, сильною рукою підтримуючи голову. Він знав, що це відчуття з реального часу, але чудова гра руху далі тривала всередині нього.

Тоді, наче за мить після насиченої прянощами їжі, він побачив піщану бурю. Рухомі картини в подиху піску стали золотими відблисками очей метелика, а його життя зменшилося до липкого сліду проповзання комахи.

Крізь нього гарячково промайнули слова Паноплії Профетикус: «Кажуть, що у Всесвіті немає нічого постійного, нічого збалансованого, нічого тривалого, — ніщо не зостається сталим, щодень, щогодина приносять зміни».

«Стара Міссіонарія Протектіва знала, що робить, — подумав він. — Вони знали про Жахливі Цілі. Знали, як маніпулювати людьми й релігіями. Навіть мій батько, врешті-решт, не втік від них».

Там лежала підказка, якої він шукав. Лето вивчив її. Відчув, як сила повертається до його тіла. Уся його багатолика істота обернулася і глянула на Всесвіт. Він сів і виявив, що сам у похмурій камері. Світло просочується лише із зовнішнього коридору, яким цілий еон тому пройшов чоловік, що потяг за собою його розум.

— Хай щастить нам усім! — гукнув він традиційне фрименське вітання.

В аркоподібних дверях з’явився Ґурні Галлек, його голова була чорним силуетом на тлі світла із зовнішнього переходу.

— Принеси світло, — сказав Лето.

— Хочеш перейти до наступних випробувань?

Лето засміявся:

— Ні. Зараз моя черга випробовувати вас.

— Побачимо. — Галлек обернувся, а за мить повернувся з яскраво-блакитною світлокулею у згині лівого ліктя. У камері її відпустив, дозволивши вільно плавати над їхніми головами.

— Де Намрі?

— За дверима, там, звідки я можу його покликати.

— Ахх, Прабатько Вічність завжди терпляче чекає, — промовив Лето. Почувався дивно вивільненим, балансуючи на краю відкриття.

— Називаєш Намрі іменем, застереженим для Шай-Хулуда? — спитав Галлек.

— Його ніж — це зуб хробака, — промовив Лето. — Тож він — Прабатько Вічність.

Галлек похмуро посміхнувся, але промовчав.

— Ти далі шукаєш шляху, щоб винести мені присуд? — сказав Лето. — Що ж, погоджуюся — немає можливості обмінюватися інформацією без винесення присудів. Усе-таки не проси у Всесвіту точності.

Шурхітливий звук позаду Галлека сповістив Лето про прихід Намрі. Він зупинився ліворуч від Галлека, за півкроку від нього.

— Аххх, ліва рука проклятих, — прокоментував Лето.

— Немудро жартувати з Нескінченності та Абсолюту, — буркнув Намрі. Зиркнув у бік Галлека.

— Хіба ж ти Бог, Намрі, що прикликаєш абсолюти? — спитав Лето. Але зосередив увагу на Галлеку. Присуд прийде звідти.

Обидва чоловіки просто дивилися на нього, нічого не відповідаючи.

— Кожен присуд вагається на краю помилки, — пояснив Лето. — Твердити про абсолютність знання — однаково, що ставати потворою. Знання — це нескінченна пригода на краю непевності.

— У яку словесну гру ти граєш цього разу? — з натиском спитав Галлек.

— Нехай говорить, — промовив Намрі.

— Це гра, яку розпочав зі мною Намрі, — сказав Лето й побачив, як старий фримен кивнув головою. Напевне, розпізнав гру в загадки.

— Наші чуття завжди мають щонайменше два рівні, — промовив Лето.

— Незначні дрібниці й послання, — відповів Намрі.

— Чудово! — сказав Лето. — Ви дали мені незначні дрібниці — я даю вам послання. Я бачу, чую, відчуваю запах і дотик; я відчуваю зміну температури та смаку. Відчуваю плин часу. Можу знімати пробу з емоцій. Аххххх! Я щасливий. Бачиш, Ґурні? Намрі? У людському житті немає таємниці. Це не проблема, яку слід розв’язати, а дійсність, яку слід пережити.

— Випробовуєш наше терпіння, хлопче, — промовив Намрі. — Чи це те місце, де ти хотів би померти?

Однак Галлек стримав його, простягнувши руку.

— По-перше, я не хлопець, — відповів Лето й зробив перший знак при своєму правому вусі. — Ти мене не вб’єш. Я наклав на тебе тягар води.

Намрі витяг свій крис-ніж із піхов.

— Я нічого тобі не винен!

— Утім, Бог створив Арракіс, щоб тренувати вірних, — промовив Лето. — Я не лише продемонстрував вам свою віру, але й дав змогу усвідомити ваше власне існування. Життя вимагає диспуту. Вам дано змогу знати — завдяки мені! — що ваша дійсність відрізняється від усіх інших, тому ви знаєте, що живете.

— Непоштивість — це небезпечна гра зі мною, — сказав Намрі, тримаючи крис-ножа напіввитягненим.

— Непоштивість — найнеобхідніший складник релігії, — відповів Лето. — Не кажучи вже про її значення у філософії. Непоштивість — це єдиний доступний спосіб випробувати наш Усесвіт.

— То ти думаєш, що розумієш Усесвіт? — спитав Галлек, звільняючи місце між Лето й Намрі.

— Та-ак, — сказав Намрі, а в його голосі була смерть.

— Всесвіт може збагнути лише вітер, — промовив Лето. — Немає могутнього сидіння для розуму, що мешкає у нашому мозку. Творіння — це відкриття. Бог відкрив нас у Порожнечі, бо ми рухалися на тлі, яке Він уже знав. Стіна була порожньою. Тоді наступив рух.

— Граєш у піжмурки зі смертю, — перестеріг Галлек.

— Але ж ви обидва — мої друзі, — відповів Лето й повернувся обличчям до Намрі. — Коли ти пропонуєш кандидатуру Друга своєї Січі, хіба ж ти не вбиваєш яструба й орла, як жертви? І хіба ж не є відповіддю на це: «Бог посилає кожному чоловікові його кінець, таких яструбів, таких орлів і таких друзів?»

Рука Намрі зіслизнула з ножа. Клинок ковзнув назад до піхов. Намрі вирячив очі на Лето. Кожна січ тримала свій ритуал укладення дружби в таємниці, але це була вибрана частина цього ритуалу.

Проте Галлек спитав:

— Чи це місце твого кінця?

— Я знаю, що тобі необхідно почути від мене, Ґурні, — сказав Лето, придивляючись до гри надії та підозри на потворному обличчі. Торкнувся своїх грудей: — Ця дитина ніколи не була дитиною. Мій батько живе в мені, але він — не я. Ти його любив, а він був хороброю людиною, діяння якої переповнили високі береги. Він прагнув замкнути цикл воєн, проте не врахував руху нескінченності, вираженого в житті. Це Раджія! Намрі знає. Цей рух може побачити кожен смертний. Будь обережним зі шляхами, що звужують майбутні можливості. Такі шляхи скеровують тебе з нескінченності в смертельні пастки.

— Що мені необхідно від тебе почути? — спитав Галлек.

— Він просто грається словами, — промовив Намрі, але в його голосі було сильне вагання, сумніви.

— Я уклав союз із Намрі проти мого батька, — сказав Лето. — А мій батько в мені уклав союз із нами проти того, що зроблено з нього.

— Як? — зажадав Галлек.

— Бо те, що я приношу людству, — це amor fati[29], акт найвищого самоконтролю. У цьому Всесвіті я вибираю союз проти кожної сили, що приносить людству приниження. Ґурні! Ґурні! Ти народився і виріс не в пустелі. Твоя плоть не знає правди, про яку я кажу. Але Намрі знає. На відкритій місцевості один напрямок не гірший за інший.

— Я все ще не почув того, що мушу почути, — буркнув Галлек.

— Він висловлюється за війну й проти миру, — сказав Намрі.

— Ні, — заперечив Лето. — Мій батько теж не висловлювався проти війни. Але гляньте, що з нього зробили. Мир у цій Імперії має лише одне значення. Це утримування єдиного способу життя. Вам наказано бути задоволеними. Життя на всіх планетах мусить бути одностайним, як установив Імперіальний Уряд. Головною метою священницьких студій є знаходження правильних форм людської поведінки. Тому вони вдаються до слів Муад’Діба! Скажи мені, Намрі, ти вдоволений?

— Ні. — Ці слова вирвалися назовні щиро й спонтанно.

— Отже, ти блюзнірствуєш?

— Звичайно, ні!

— Але ти невдоволений. Бачиш, Ґурні? Намрі довів нам це. Жодне питання, жодна проблема не мають єдино правильної відповіді. Слід дозволити розмаїття. Моноліт нестабільний. Чого ж ти вимагаєш від мене єдино правильного речення? Чи такою має бути міра твого монструального судження?

— Ти змушуєш мене вбити тебе? — спитав Галлек, а в його голосі бриніла мука.

— Ні, змилосерджуся над тобою, — промовив Лето. — Пошли моїй бабці звістку, що я співпрацюватиму. Сестринство може пошкодувати через мою співпрацю, але Атрід дає слово.

— Потрібна перевірка Правдомовиці, — озвався Намрі. — Ці Атріди…

— Він матиме можливість сказати своїй бабці те, що мусить бути сказано, — промовив Галлек і кивнув головою в бік коридору.

Перед виходом Намрі зупинився і глянув на Лето.

— Молюся, щоб ми вчинили слушно, залишаючи його живим.

— Ідіть, друзі, — сказав Лето. — Ідіть і поміркуйте.

Коли двоє чоловіків вийшли, Лето впав горілиць, відчуваючи спиною холодний тапчан. Рух змусив його голову йти обертом на краю перенасиченої прянощами притомності. Цієї миті він побачив усю планету: кожне селище, містечко, велике місто, місцевість пустельну й місцевість, вкриту рослинністю. Усі форми, які тиснулися в його видіння, несли в собі інтимні взаємозв’язки з сумішшю елементів як усередині них, так і поза ними. Він бачив структури Імперського суспільства, віддзеркалені у фізичних структурах його планет та їхніх спільнот. Як гігантську розгортку всередині себе бачив те одкровення, яким він мусив бути: вікном до невидимої частки суспільства. Побачивши це, Лето усвідомив, що кожна система має таке вікно. Навіть система його самого та його всесвіту. Він, як космічний підглядач, почав заглядати у вікна.

Саме цього добивалася його бабка й Сестринство! Він це знав. Його свідомість випливла на новий, вищий рівень. Він відчував минуле у своїх клітинах, у спогадах, у архетипах, які навідували його припущення, у міфах, що його оточували, у його мовах та їхньому преісторичному детриті[30]. Це були всі форми його людського й нелюдського минулого, усі життя, якими він тепер розпоряджався, усі вони врешті-решт інтегрувалися в ньому. Він почувався як річ, піймана в приплив і відплив нуклеотидів. На тлі нескінченності він був найпростішим створінням, народження і смерть якого відбувалися майже одночасно, але був настільки ж нескінченним, наскільки й найпростішим, витвором молекулярних пам’ятей.

«Ми, люди, є формою колонії організмів!» — подумав він.

Вони хотіли його співпраці. Обіцяна співпраця принесла йому чергову відстрочку від ножа Намрі. Закликаючи до співпраці, вони хотіли розпізнати цілителя.

І він подумав: «Але я заведу їм соціальний порядок не так, як вони очікують!»

Гримаса викривила рот Лето. Знав, що він не буде таким несвідомо зловмисним, як його батько, — деспотизм з одного боку, рабство з другого, — але цей Усесвіт міг молитися за повернення «старих добрих часів».

Його внутрішній батько заговорив до нього, докладаючи обережних зусиль, не вимагаючи уваги, а прохаючи аудієнції.

І Лето відповів:

— Ні. Дамо їм складність, щоб зайняти їхні уми. Існує багато способів утекти від небезпеки. Звідки вони знатимуть, що я небезпечний, не здобувши тисячолітнього досвіду зі мною? Так, внутрішній батьку, ми поставимо для них знаки запитань.

— Воно саме рухається! — сказав Фарад’н майже пошепки. Він стояв над ліжком леді Джессіки, а ззаду його підпирала група стражників. Леді Джессіка злегка піднялася на ліжку. Вона була одягнена в парашовковий пеньюар сліпучо-білого кольору, а в її мідному волоссі красувалася така сама стрічка. Фарад’н увірвався до неї хвилину тому. Мав на собі сіре трико, а його обличчя спітніло від хвилювання та зусиль, витрачених на те, щоб ривком здолати палацові коридори.

— Котра година? — спитала Джессіка.

— Година? — Фарад’н мав здивований вигляд.

— Третя година після півночі, міледі, — відповів один зі стражників. Охорона з острахом зиркала на Фарад’на. Молодий принц мчав крізь освітлені нічниками коридори, збираючи за собою здивованих його безсонням стражників.

— Але ж воно рухається, — сказав Фарад’н. Простяг ліву руку, тоді праву. — Я бачив, як мої долоні перетворюються на пухкі кулачки, і згадав! То були мої руки, коли я був немовлям. Я пам’ятав, що був немовлям, але це… виразніший спогад. Я реорганізував свої давні спогади!

— Дуже добре, — похвалила Джессіка. Вона перейнялася його збудженням. — А що сталося, коли твої руки постаріли?

— Мій… розум став… млявим, — відповів він. — І я відчув біль у спині. Отут.

Торкнувся місця над лівою ниркою.

— Ти вивчив найважливіший урок, — промовила Джессіка. — Знаєш, що це за урок?

Він опустив руки й глянув на неї. Потім сказав:

— Мій мозок керує моєю дійсністю. — Його очі сяйнули, і він повторив це, тепер уже голосніше: — Мій мозок керує моєю дійсністю!

— Це початок рівноваги прана-бінду, — сказала Джессіка. — Та це лише початок.

— А що буде далі? — спитав він.

— Міледі, — насмілився втрутитися стражник, який уже відповів на її питання. — Час пізній…

«Чи їхні шпигунські пости обставлені в цей час?» — задумалася Джессіка. Затим мовила:

— Залиште нас самих. Нам слід виконати певне завдання.

— Але ж, міледі, — сказав вартовий, з острахом переводячи погляд з Фарад’на на Джессіку й навпаки.

— Думаєш, я його спокушу? — спитала Джессіка.

Чоловік застиг.

Фарад’н вибухнув веселим сміхом. Махнув рукою, відпускаючи вартових:

— Ви її чули. Згиньте.

Стражники перезирнулися, але виконали наказ.

Фарад’н сів на краю ліжка.

— Що далі? — Він махнув головою. — Я хотів вам вірити, але не вірив. Тоді… це було так, наче мій мозок розтанув. Я був утомлений. Мій мозок відмовився боротися з вами. І це сталося! Саме так!

Він клацнув пальцями.

— Не зі мною змагався твій мозок, — сказала Джессіка.

— Звичайно, ні, — визнав він. — Я змагався сам із собою, з усіма нісенітницями, яких навчився. А що далі?

Джессіка усміхнулася.

— Зізнаюся, я не розраховувала на такий швидкий успіх. Минуло тільки вісім днів.

— Я був терплячим, — посміхнувся він.

— Ти також почав учитися терплячості, — промовила вона.

— Почав?

— Ти саме здолав межу цієї науки, — сказала вона. — Тепер ти справді немовля. Раніше… ти був потенціалом, ще навіть не народився.

Куточки його вуст опустилися.

— Не журися, — підбадьорила його вона. — Ти зробив це. Це важливо. Скільки людей може сказати, що вони народилися наново?

— Що буде далі? — наполягав він.

— Вправлятимешся в тому, чого вже навчився, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти робив це невимушено, легко. Пізніше наповниш нове місце у свідомості, яке відкрила ця вправа. Його заповнять можливості тестування кожної дійсності під кутом власних вимог.

— І це все, що я зараз робитиму… вправлятимуся в…

— Ні. Тепер ти можеш розпочати тренування м’язів. Скажи мені, чи можеш ворухнути мізинцем лівої ноги, не ворухнувши жодним іншим м’язом свого тіла?

— Мій мі… — Вона бачила, яким відстороненим став вираз його обличчя, коли він намагався ворухнути мізинцем. Дивився вниз, на свою стопу, втупився в неї. На його чолі виступив піт. З грудей вирвалося глибоке зітхання. — Не можу.

— Можеш, — сказала вона. — Ти навчишся це робити. Вивчиш кожен мускул свого тіла. Знатимеш їх, як власні долоні.

Він тяжко ковтнув, оцінивши велич цієї перспективи. Тоді сказав:

— Що ви зі мною робите? Який у вас план для мене?

— Я маю намір вивільнити тебе, здійнявши понад Усесвітом, — відповіла вона. — Ти станеш тим, ким найбільше прагнеш бути.

На якусь мить він задумався:

— Ким прагну?

— Так.

— Це неможливо!

— Доки ти не навчишся керувати своїми прагненнями так, як керуєш своєю дійсністю, — сказала вона. І подумала: «Ось! Нехай його аналітики дослідять це. Вони порадять обережне схвалення, але Фарад’н на крок наблизиться до розуміння того, що я справді роблю».

Він підтвердив це припущення, промовивши:

— Одна річ сказати людині, що вона зрозуміє своє сердечне бажання. Інша річ — фактично реалізувати це розуміння.

— Ти дійшов далі, ніж я думала, — мовила Джессіка. — Дуже добре. Обіцяю тобі: закінчивши цю програму науки, ти станеш сам собі володарем. Хай що б ти зробив, це станеться тому, що ти саме це хотів зробити.

«І нехай Правдомовиця спробує це розгризти», — подумала вона.

Він підвівся, але вираз його обличчя був теплим, мав у собі щось товариське:

— Знаєте, я вам вірю. Прокляття, не знаю чому, але вірю. І не згадаю ні словом інші речі, про які думаю.

Джессіка дивилася, як він, задкуючи, виходить з її спальні. Вимкнула світлокулі, лягла. Цей Фарад’н був глибоким. Він тільки-но сказав їй, що починає розуміти її задум, але добровільно приєднується до її таємного плану.

«Почекай, коли він почне вивчати свої емоції», — подумала вона. З цим міркуванням налаштувала себе на те, щоб заснути. Знала, що завтра їй дошкулятимуть випадкові зустрічі з палацовим персоналом, який ставитиме, на перший погляд, начебто невинні питання.

«Дотик піску важливий», — сказав собі Лето.

Відчував дотик зернистого піску під собою, сидячи під блискучим небом. Його змусили спожити чергову велику дозу меланжу, і розум Лето вирував. Глибоко в цьому коловороті містилося питання, відповіді на яке не було: «Чому вони наполягають, щоб я це сказав?» Ґурні був упертим: жодних сумнівів щодо цього. І він дістав накази від своєї леді Джессіки.

Для цього «уроку» його вивели з січі на денне світло. Він мав дивне враження, ніби дозволив своєму тілу вийти на коротку прогулянку з січі, тоді як його внутрішній складник брав участь у битві між Герцогом Лето й старим бароном Харконненом. Вони змагалися між собою опосередковано, через нього, бо він не дозволяв їм прямого контакту. Із цього змагання він зрозумів, що сталося з Алією. Нещасна Алія.

«Я мав рацію, коли боявся меланжевої подорожі», — подумав Лето.

Його накрила хвиля гіркої образи на леді Джессіку. Її клятий ґом джаббар! Змагайся і перемагай або гинь у цьому випробуванні. Не змогла прикласти отруєної голки до його шиї, але вислала його до грізної долини, що поглинула її власну доньку.

У його свідомості з’явилися звуки пирхання. Йшли хвилями, стаючи голоснішими, тоді тихішими, голоснішими… тихішими. Він не мав змоги визначити, реальні вони чи викликані прянощами.

Тіло Лето зігнулося над сплетеними руками. Сідницями він відчував гарячий пісок. Перед ним лежав килимок, але він сидів на голому піску. На килимок падала тінь: Намрі. Лето вдивлявся у розпливчастий узор килима, по якому хвилями йшли бульбашки. Його свідомість пливла власним річищем крізь ландшафт, що тягся аж до небокраю у неймовірній зелені.

Усередині черепа барабанив пульс. Він відчував тепло, гарячку. Гарячка була палючою силою, що наповнювала його чуття, виштовхуючи плотську свідомість, так що він міг чути лише рухомі тіні небезпеки. Намрі з ножем. Натиск… натиск… Урешті Лето завис між небом і піском, його розум загубив усе, крім гарячки. Зараз він чекав, поки щось станеться, відчуваючи, що ця подія буде першою й останньою.

Гаряче-гаряче сонце било й розбивало, виблискуючи довкола нього, не даючи ні заспокоєння, ні ліків. «Де мій Золотий Шлях?» Звідусіль повзли комахи. Звідусіль. «Моя шкіра не моя власна». Посилав повідомлення вздовж своїх нервів, чекаючи надходження відповідей від інших осіб.

«Голову вгору!» — наказав він собі.

Голова, що мусила бути його власною, рвонулася вгору й задивилася на латки порожнечі в блискучому світлі. Хтось прошепотів:

— Він тепер глибоко в цьому.

Жодної відповіді.

Палючий сонячний вогонь нагромаджував спеку на спеку.

Повільно, розгинаючись, свідомість понесла його течією крізь останній екран зеленої порожнечі, а тоді — за низькі хвилясті дюни, на відстані не більше за кілометр від розтягненої крейдяної лінії скель. Там розкинулося зелене бурхливе майбутнє, здіймаючись, пливучи в нескінченну зелень, зеленобуйність, зелений-зелений рух у зовнішню нескінченність.

У всій цій зелені не було жодного великого хробака.

Багатство дикої рослинності, але ніде жодного Шай-Хулуда.

Лето збагнув, що пустився в ризиковану подорож за давні кордони, до нової країни, існування якої могла засвідчити лише уява, і що зараз він заглядає за чергову завісу, яку сонне людство називає Невідомим.

Це була кровожерлива дійсність.

Відчував, як червоний плід його життя погойдується на стеблині, з нього повільно спливає рідина, а ця рідина — есенція прянощів, що текла в його жилах.

Без Шай-Хулуда прянощів більше не буде.

Він бачив майбутнє без великого сірого червозмія Дюни. Він знав це, але не міг вирватися з трансу й відгородитися від такого переходу.

Зненацька його свідомість відсахнулася, рвонувшись назад, відступаючи від такого смертельного майбутнього. Його думки ввійшли в нутрощі, ставши примітивними, піддатливими лише найсильнішим емоціям. Він виявив, що неспроможний зосередитися на жодному конкретному аспекті свого видіння чи оточення, проте всередині нього промовляв голос. Говорив прадавньою мовою, яку Лето чудово розумів. Голос був мелодійним і жвавим, але його слова лякали.

— Це не теперішнє впливає на майбутнє, недоумку, а майбутнє формує теперішнє. Ти все бачиш навпаки. Оскільки майбутнє відоме, воно задає розвиток подій, що забезпечують майбутньому сталість і неминучість.

Ці слова прошили його наскрізь. Відчув жах, закорінений у тяжкій матерії свого тіла. Завдяки цьому знав, що його тіло досі існує, але необачна природа й надзвичайна сила його видіння стали причиною того, що він почувся зараженим, беззахисним, нездатним віддати м’язам наказ, здобувши їхній послух. Він знав, що дедалі сильніше піддається натиску колективного життя, завдяки пам’ятям якого він повірив у свою реальність. Його охопив страх. Подумав, що може втратити внутрішній контроль над собою, провалившись урешті в Гидь.

Лето відчув, що його тіло скрутилося від жаху.

Він почав уже покладатися на свою перемогу й новоздобуту добромисну співпрацю цих пам’ятей. Тим часом усі вони обернулися проти нього — навіть царствений Гарум, якому він вірив. У мерехтінні лежав на поверхні, яка не мала коренів, і не міг надати жодного виразу своєму власному життю. Намагався сконцентруватися на своєму ментальному образі, постав перед рамками, що накладалися одна на одну, але кожна з них відповідала іншому віку: немовля у старечому дрижанні. Він згадав ранню науку батька: «Нехай руки стають молодими, тоді старими». Але все його тіло було зараз занурене в цю втрачену реальність, цілісна послідовність образів танула серед інших образів, з рисами тих, що дали йому свою пам’ять.

Діамантова блискавка розколола його.

Лето почув, як фрагменти його свідомості розпадаються, а все-таки зберіг самовідчуття десь між існуванням та неіснуванням. Надія оживала, він відчув, як його тіло дихає. Вдих… Видих. Набрав повні груди повітря: інь. Випустив його: янь.

Десь одразу за межами його досяжності лежало місце найвищої незалежності, перемоги над усіма непорозуміннями, пов’язаними з його множинністю життів, — не фальшиве відчуття командування, а істинна перемога. Тепер він знав свою попередню помилку: шукав сили в реальності свого трансу, вибравши це замість того, щоб протиставитися страхам, які вони з Ганімою роздмухували одне в одному.

«Страх подолав Алію!»

Але пошук сили створив чергову пастку, розважаючи його фантазіями. Увесь процес ілюзій крутнувся на півоберта, і зараз він знав центр, з якого міг без певної мети оглядати політ своїх візій, своїх внутрішніх життів.

Його охопило піднесення. Викликало в ньому бажання сміятися, проте він не дозволив собі цієї розкоші, знаючи, що вона зачинить дороги пам’яті.

«Ахххх, мої пам’яті, — подумав він. — Я бачив ваші ілюзії. Ви вже не вигадуєте для мене наступного моменту. Ви лише показуєте, як творити нові моменти. Я не дам замкнути себе на старих дорогах».

Ця думка пройшла крізь його свідомість, наче витерши поверхню дочиста, і після цього пробудження він повністю відчув своє тіло, у його свідомість увірвалися осіяння, думки-einfälle, що в найменших деталях звітували йому про кожну клітину, кожен нерв. Увійшов у стан глибокої тиші. У цій тиші почув голоси, знаючи, що вони долинають здалеку, але почув їх виразно, наче вони луною відбивалися від прірви.

Один із цих голосів належав Галлеку.

— Можливо, ми дали йому надмірну дозу.

Відповів Намрі:

— Ми дали йому точнісінько стільки, скільки вона казала.

— Можливо, нам слід туди повернутися і ще раз на нього глянути.

Це був Галлек.

— Сабіха добре на цьому знається, покличе нас, коли щось піде не так.

Це Намрі.

— Мені не подобається ця справа з Сабіхою.

Галлек.

— Вона необхідний інгредієнт.

Намрі.

Лето відчув яскраве світло назовні й темряву всередині себе, але ця темрява була таємничою, захисною і теплою. Світло почало палахкотіти, і він відчув, що воно походить із внутрішньої темряви, пробиваючись назовні виром, як блискуча хмара. Його тіло стало прозорим, потягло його вгору, але він зберіг той einfälle-контакт із кожною клітиною та нервом. Множина внутрішніх життів відчутно вишикувалася, впорядкувалася, нічого сплутаного чи змішаного. Вони стали дуже тихими, наслідуючи його внутрішню тишу, кожна життєпам’ять окремо, як безтілесна й неподільна сутність.

Лето промовив до них: «Я ваш дух. Я — єдине життя, яке ви можете реалізувати. Я дім вашого духу на землі, якої ніде немає, але яка є єдиним домом, що вам зостався. Без мене пізнаваний Усесвіт повернеться до хаосу. Творчість і бездонність нерозривно зв’язані в мені — лише я можу бути посередником між ними. Без мене людство скотиться в болото та марноту знання. Завдяки мені ви знайдете й вони знайдуть єдиний вихід із хаосу: розуміння через життя».

З цим він відпустив себе й став собою, власною особистістю, що охоплювала все його минуле. Це була не перемога й не поразка, а щось нове, і він міг розділяти його з довільним внутрішнім життям, яке вибрав. Лето насолоджувався цією новизною, дозволивши, щоб вона охопила кожну його клітину, кожен нерв, зрікаючись того, що дарувало йому einfälle, і водночас здобуваючи цілісність.

За якийсь час він прокинувся у білій темряві. З проблиском свідомості зрозумів, де його тіло: сидить на піску десь за кілометр від скельної стіни, що позначала північну межу січі. Тепер він знав цю січ: Джакуруту, звичайно, … і Фондак. Але вона значно відрізнялася від міфів, легенд та поголосу, який підтримували контрабандисти.

Просто перед ним на килимку сиділа молода жінка, до її лівого рукава була прип’ята світлокуля, що витала їй над головою. Коли Лето відвів погляд від світлокулі, з’явилися зорі. Він знав цю молоду жінку, це вона припікала кавові зерна в його попередньому видінні. Вона була небогою Намрі, такою ж вправною з ножем, як і дядько. Ніж лежав на її колінах. На собі мала просту зелену одіж поверх сірого дистикоста. Сабіха, от як її звати. А Намрі мав щодо неї власні плани.

По очах Сабіха розпізнала, що він отямився, і сказала:

— От-от світатиме. Ти провів тут усю ніч.

— І більшу частину дня, — відповів він. — Ти готуєш добру каву.

Ця заява її здивувала, проте вона проігнорувала її з простодумністю, яка свідчила про суворий вишкіл та недвозначні настанови стосовно її поведінки.

— Це година таємних убивць, — промовив Лето. — Але твій ніж непотрібний.

Він глянув на крис-ніж на її колінах.

— Це вирішуватиме Намрі, — сказала вона.

Отже, не Галлек. Вона лише підтвердила його внутрішнє знання.

— Шай-Хулуд — чудовий прибиральник сміття і знищувач небажаних доказів, — зауважив Лето. — Я сам його так використовував.

Вона легко поклала долоню на руків’я ножа.

— Скільки ж можна зрозуміти з того, де ми сидимо і як ми сидимо, — промовив він. — Ти на килимку, я на піску.

Вона міцніше стиснула руків’я ножа.

Лето позіхнув, широко роззявивши рота, аж заболіли щелепи.

— Я мав видіння, у якому була ти, — сказав він.

Вона трохи розслабила плечі.

— Ми дуже односторонні в поводженні з Арракісом, — промовив він. — Справжні варвари з нас. У тому, що ми робимо, є певний імпульс, але тепер нам слід трохи відступити. Шальки терезів мусять бути краще збалансовані.

На обличчі Сабіхи з’явилася тінь здивування.

— Моє видіння, — сказав він. — Якщо не повернемо сюди, на Дюну, танець життя, не буде більше дракона на долівці пустелі.

Оскільки він ужив стару фрименську назву для великого хробака, вона не відразу його зрозуміла. Тоді запитала:

— Хробаки?

— Ми в темному переході, — промовив він. — Без прянощів Імперія розвалиться. Гільдія не ворухнеться з місця. Планети повільно втратять ясну пам’ять одна про одну. Замкнуться в собі. Космічний простір стане перепоною, коли навігатори Гільдії втратять свою майстерність. Припадемо до вершин наших дюн, не знаючи, що над нами й що під вами.

— Ти дуже дивно кажеш, — відповіла вона. — А як ти бачив мене у своєму видінні?

«Довіряй фрименським забобонам!» — подумав він і сказав:

— Я став пазиграфічним[31]. Я живий гліф для записування змін, що повинні настати. Якщо я їх не запишу, спіткає вас такий сердечний біль, якого не повинна зазнавати жодна людина.

— Що це за слова? — спитала вона, але її рука досі торкалася ножа.

Лето повернув голову до скель Джакуруту, побачивши перший блиск — це Другий місяць долав свою передсвітанкову дорогу за каменями. Лето вразив смертний крик пустельного зайця. Він бачив, як здригнулася Сабіха. Залопотіли крила хижого птаха, тутешнього нічного створіння. Він побачив жарини блиску багатьох очей, коли ці створіння його минали, повертаючи до своїх криївок у скелях.

— Я мушу поводитися згідно з наказами мого нового серця, — сказав Лето. — Ти дивишся на мене як на звичайну дитину, Сабіхо, але якщо…

— Мене перестерігали щодо тебе, — перебила його Сабіха, і її плечі застигли в готовності. Він почув страх у її голосі й промовив:

— Не бійся мене, Сабіхо. Ти прожила на вісім років більше, ніж моє тіло. За це я тебе шаную. Але я маю понад тисячоліття інших життів, вони невимовні, їх куди більше, ніж вам здається. Не дивися на мене як на дитину. Я проклав мости до багатьох варіантів майбутнього і в одному бачив нас, сплетених коханням. Тебе й мене, Сабіхо.

— Що це… Це неможливо. — Вона розгублено замовкла.

— Ця думка може наростати в тобі, — сказав він. — А зараз допоможи мені повернутися до січі, бо я був у далеких місцях і ослаб, втомлений подорожами. Намрі мусить почути, де я побував.

Помітив у ній нерішучість і додав:

— Хіба ж я не Гість Печери? Намрі мусить навчитися того, чого навчився я. Маємо зробити багато речей, аби наш Усесвіт не дегенерував.

— Я не вірю цьому… про хробаків, — сказала вона.

— І про нас, сплетених у коханні?

Вона хитнула головою. Проте він бачив, як думки пропливають крізь її мозок, наче звіяні вітром пір’їни. Його слова водночас і приваблювали, і відштовхували її. Бути дружиною владаря — це, напевно, дуже принадно. Та існували ще накази її дядька. Але ж одного дня цей син Муад’Діба може правити тут, на Дюні, і аж до найдальших окраїн їхнього Всесвіту. Вона зіткнулася з крайньою нехіттю до подібного майбутнього, притаманною усім фрименам, звиклим ховатися в печерах. Дружина Лето була б у всіх на очах, стала б об’єктом пліток і спекуляцій. Хоча вона була б багатою і…

— Я син Муад’Діба, здатний бачити майбутнє, — промовив він.

Вона повільно вклала свого ножа в піхви, легко підвелася з килимка, підійшла до нього й допомогла йому встати. Її дії розвеселили Лето: вона старанно склала килимок і перекинула його через праве плече. Він бачив, як вона поглядом оцінює їхню різницю в розмірах, обмірковуючи його слова: «Сплетені коханням».

«Розмір — це ще одна річ, яка змінюється», — подумав він.

Поклала руку йому на плече, щоб допомагати й керувати ним. Він спотикнувся, і вона різко сказала: «Для цього ми надто далеко від січі!» Мала на увазі небажаний звук, який міг привабити хробака.

Лето відчував, що його тіло стало сухою шкаралупою, яку покинула комаха. Він знав цю шкаралупу: то була єдність із суспільством, вибудованим на торгівлі меланжем та на Релігії Золотого Еліксиру. Ексцеси цієї релігії спорожнили її. Високі цілі Муад’Діба виродилися у магію, підтримувану збройною рукою Ауквафу. Тепер Муад’Дібова релігія мала іншу назву — Шінь-сен-Шао, іксіанська наліпка, що означала напругу та безумство тих, хто хоче загнати Всесвіт у рай за допомогою крис-ножа. Але це теж зміниться, подібно до Ікс. Вони ж лише дев’ята планета свого сонця, а іксіани забули навіть мову, що дала їм ім’я.

— Джигад був різновидом масового божевілля, — пробурмотів він.

— Що? — Сабіха задумалася про те, як змусити його йти неритмічно, приховуючи їхню присутність тут, на відкритому піску. На якусь мить зосередилася на його словах, а тоді вирішила, що це черговий вияв його очевидної втоми. Вона відчувала його слабкість, те, наскільки він спустошений трансом. Їй здавалося це даремним і жорстоким. Якщо його мають убити, як сказав Намрі, то це слід зробити швидко, без усієї цієї гри. Хоча Лето казав щось про дивовижне одкровення. Можливо, саме цього й прагнув Намрі. Такими, безперечно, були мотиви рідної бабки Лето. Бо чого б інакше Мадонна Дюни дала санкцію на ці небезпечні для дитини дії?

Дитини?

Вона знову замислилася над його словами. Вони дійшли вже до підніжжя скелі, і вона зупинила свого підопічного, давши йому змогу трохи перепочити тут, у безпечнішому місці. Дивлячись на нього при тьмяному зоряному світлі, запитала:

— Як це можливо, щоб не було хробаків?

— Тільки я можу це змінити, — відповів він. — Не бійся. Я можу змінити все.

— Але це…

— На деякі питання немає відповідей, — сказав він. — Я бачив це майбутнє, проте суперечності лише збили б тебе з пантелику. Це змінний Усесвіт, а ми — найдивніша з усіх змін. Ми входимо в резонанс із багатьма впливами. Наші версії майбутнього вимагають постійного оновлення. Тепер перед нами постав бар’єр, який ми мусимо усунути. Це змушує нас коїти брутальні речі, діяти всупереч нашим найфундаментальнішим, найдорожчим бажанням… Та це мусить бути зроблено.

— Що мусить бути зроблено?

— Ти колись убивала друга? — спитав він і обернувся, скерувавшись у бік щілини, яка похило йшла вгору, до прихованого входу в січ. Рухався так швидко, як тільки дозволяла йому втома після трансу, та ось вона вже позаду нього, вхопила його за одяг і зупинила.

— Що це значить — про убивство друга?

— Він однаково б помер, — сказав Лето. — Я не мушу цього робити, але можу це відвернути. Якщо я не відверну цього, чи це не буде вбивством?

— Хто ж… хто помре?

— Альтернатива змушує мене мовчати, — відповів він. — Можливо, мені доведеться віддати сестру страховиську.

Він знову відвернувся від неї. І цього разу, коли вона потягла його за одяг, випручався, відмовляючись відповідати на її питання. «Краще їй не знати, доки не настане слушний час», — подумав він.

Голі коричневі скелі Оборонної Стіни маячили вдалині, а для Ганіми вони були втіленням того явища, яке загрожувало її майбутньому. Вона стояла край саду на даху Твердині, призахідне сонце світило їй у спину. Воно зберігало темно-оранжевий блиск, спричинений пиловими хмарами, колір такий глибокий, як краї пащі хробака. Ганіма зітхнула, подумавши: «Аліє… Аліє… Невже твій фатум є й моїм фатумом?»

Внутрішні життя ставали останнім часом дедалі голоснішими. Було щось таке в умовних рефлексах жінок фрименської спільноти — можливо, справжня статева різниця, але, незалежно від причини, жінки були більш піддатливі цьому внутрішньому припливу. Коли вони з бабусею складали план дій, та перестерігала її, черпаючи знання з нагромадженої мудрості Бене Ґессерит, але й будячи в Ганімі страх, що коренився у цій мудрості.

— Гидь, — казала леді Джессіка, — це наш термін для переднароджених, за ним криється довга історія гіркого досвіду. От як це діє: схоже, що внутрішні життя діляться на дві групи — добромисних і зловмисних. З добромисними легко спілкуватися, вони корисні. Зловмисні натомість єднаються в одну могутню психіку й намагаються присвоїти собі живе тіло та його свідомість. Цей процес триває довго, але його ознаки добре відомі.

— Чому ви покинули Алію? — спитала Ганіма.

— Я нажахано втекла від того, що сама створила, — тихо сказала леді Джессіка. — Я здалася. І мене мучить те, що… можливо, я надто рано здалася.

— Що ви маєте на увазі?

— Я ще не вмію пояснити, та… можливо… ні! Не даватиму тобі фальшивих надій. Гафля, це набридливе відволікання уваги, має довгу історію в людській міфології. Її називали багатьма іменами, але передусім одержимістю. Такий воно має вигляд. Губишся у зловмисності, і вона оволодіває тобою.

— Лето… боявся прянощів, — сказала Ганіма, виявивши, що може говорити про нього спокійно. Та страшна ціна, якої вимагали від них!

— Це мудро, — відповіла Джессіка. Більше вона нічого не сказала.

Однак Ганіма ризикнула викликати вибух своїх внутрішніх пам’ятей і зазирнула крізь дивну туманну заслону й обшир страхів Бене Ґессерит, що даремно намагався її стримати. Пояснення того, що сталося з Алією, нітрохи не полегшило її становища. Але нагромаджений досвід Бене Ґессерит показав можливу дорогу виходу з пастки, а коли Ганіма зважилася поділити свідомості з внутрішніми життями, вона насамперед прикликала Могаляту, спілку з добромисними, що могли б її захистити.

Згадала цей поділ, стоячи в сяйві сонця, що заходило край саду на даху Твердині. Відразу ж почула пам’ятеприсутність матері. Чані стояла, як примара, між Ганімою та далекими скелями.

— Увійшовши туди, ти з’їси плід дерева заккум, пекельну їжу! — сказала Чані. — Зачини ці двері, дочко моя, лише так ти будеш у безпеці.

Внутрішній гамір здійнявся навколо видіння, і Ганіма втекла, зануривши свою свідомість у Кредо Сестринства, реагуючи так радше з розпачу, ніж із довіри. Швидко продекламувала Кредо, рухаючи губами, дозволяючи голосові піднятися до рівня шепоту.

«Релігія — це наслідування дорослого, здійснюване дитиною. Релігія — це стисле втілення давніх вірувань: міфології, що є здогадом, прихованих припущень довіри до Всесвіту, тих заяв, які виголошують люди, прагнучи особистої влади, а це все перемішане з дрібкою просвіти. І завжди остаточною невимовленою заповіддю є: “Не став запитань!” Але ми запитуємо. Ми зазвичай ламаємо цю заповідь. Праця, до якої ми зобов’язалися, полягає у визволенні уяви, використанні уваги для найглибшого почуття творчості, на яке спроможне людство».

Повільно в думки Ганіми повернулося почуття порядку. Відчувала, однак, як тремтить її тіло і який ламкий той здобутий нею спокій, — і ця туманна завіса зоставалася в її свідомості.

— Леб-Камаї[32], — прошепотіла вона. — Серце мого ворога, хай не будеш ти серцем моїм!

І прикликала спомин про риси Фарад’на: тяжке молоде обличчя з навислими бровами та стиснутими вустами.

«Ненависть робить мене сильною, — прошепотіла вона. — У ненависті я можу протистояти фатуму Алії».

Але тремка ламкість її становища залишалася, і єдине, про що вона могла думати, — це наскільки Фарад’н нагадував свого діда, покійного Шаддама IV.

— Ось ти де!

Це з правого боку до Ганіми підходила Ірулан, ступаючи широкими, майже чоловічими кроками. Повернувшись, Ганіма подумала: «А вона Шаддамова донька».

— Ти ще довго тікатимеш сюди сама? — спитала Ірулан, зупинившись перед Ганімою і височіючи над нею з грізною міною.

Ганіма стрималася від пояснення, що не була тут сама, що охорона бачила, як вона підіймається на дах. Гнів Ірулан був викликаний тим, що вони обидві були тут на відкритому місці, досяжні для дистанційної зброї.

— А ти не маєш на собі дистикоста, — сказала Ганіма. — Знаєш, що за давніх часів когось, пійманого поза січчю без дистикоста, вбивали на місці? Марнування води — це загроза для племені.

— Вода! Вода! — буркнула Ірулан. — Я хочу знати, чому ти наражаєш себе на небезпеку в такий спосіб. Повертайся досередини. Завдаєш усім нам клопоту.

— Яка ж тепер небезпека? — спитала Ганіма. — Стілґар ліквідував зрадників. Усюди є стражники Алії.

Ірулан глянула вгору, на сутінкове небо. На сіро-синьому тлі вже виднілися зорі. Знову перевела погляд на Ганіму.

— Я не сперечатимусь. Мене послали, аби повідомити про звістку від Фарад’на. Він погоджується, але з якоїсь причини хоче відтягти дату церемонії.

— Чи надовго?

— Не знаємо. Перемови тривають. Але Дункана відсилають додому.

— А моя бабуся?

— Вона вирішила поки що зостатися на Салусі.

— І хто б її у цьому звинувачував? — спитала Ганіма.

— Ця дурна суперечка з Алією!

— Не намагайся мене ошукати, Ірулан! Це не було дурною суперечкою. Я чула розповіді.

— Страхи Сестринства…

— Обґрунтовані, — промовила Ганіма. — Що ж, ти передала мені звістку. Не скористаєшся нагодою ще раз спробувати мене відмовити?

— Я здаюся.

— Ти краще знаєш, навіщо знову намагаєшся мене обманути, — сказала Ганіма.

— Дуже добре! Намагатимуся тебе відмовити. Цей план — божевілля. — Ірулан спитала себе, як вона дозволила Ганімі так її роздратувати. Бене-ґессеритку ніщо не може вивести з рівноваги. Вона сказала:

— Мене непокоїть надзвичайна загроза для тебе. Ти це знаєш. Гані, Гані… ти дочка Пола. Як ти можеш…

— Бо я його дочка, — відповіла Ганіма. — Ми, Атріди, походимо від Агамемнона й знаємо, що в нашій крові. Ніколи не забувай про це, бездітна дружино мого батька. Ми, Атріди, маємо криваву історію і не закінчили з кров’ю.

Ірулан розгублено спитала:

— Хто цей Агамемнон?

— Які ж прогалини у твоїй славній бене-ґессеритській освіті, — сказала Ганіма. — Я постійно забуваю, що у вас скорочений курс історії. Та мої спогади сягають… — вона урвала, щоб не будити цих тіней з їхнього непевного сну.

— Хай що б ти пам’ятала, — сказала Ірулан, — мусиш знати, який небезпечний цей план…

— Я його вб’ю, — промовила Ганіма. — Він завинив мені життя.

— А я відверну це, якщо зумію.

— Ми вже це знаємо. Ти не матимеш нагоди. Алія відішле тебе до одного з нових міст на півдні, доки все не закінчиться.

Ірулан із жахом струснула головою.

— Гані, я дала клятву захищати тебе від усіх небезпек. І зроблю це навіть ціною власного життя, якщо виникне така потреба. Якщо ти думаєш, що я нидітиму в якійсь обмурованій джедіді, тоді як ти…

— Завжди є ще Хуануї, — тихо сказала Ганіма. — Маємо смертесховище як альтернативу. Я певна, що ти не зможеш втручатися в це.

Ірулан зблідла, приклала долоню до вуст, на мить забувши всю свою виучку. Вона стільки зусиль і дбання вклала в Ганіму, що зараз відчувала втрату геть усього, крім тваринного страху. Дала волю цим руйнівним емоціям, що тремтячими словами злетіли їй з губ:

— Гані, я не за себе боюся. Заради тебе я кинулася б у пащу хробака. Так, я та, ким ти мене назвала, — бездітна дружина твого батька, але ти дитина, якої в мене ніколи не було. Благаю тебе… — У куточках її очей блиснули сльози.

Ганіма змагалася з клубком у горлі:

— Між нами є ще одна різниця. Ти ніколи не була фрименкою. А я не є ніким іншим. Це прірва, яка нас розділяє. Алія знає. Хай ким вона не є, вона це знає.

— Ти не можеш напевне сказати, що знає Алія, — гірко промовила Ірулан. — Якби я не знала, що вона Атрідка, то присягла б, що вона вирішила знищити свою власну Родину.

«Звідки тобі знати, чи вона все ще Атрідка?» — подумала Ганіма, дивуючись зі сліпоти Ірулан. Вона ж була бене-ґессериткою, а хто краще за них знав історію Гиді? Ірулан не дозволила собі навіть подумати про це, не те що повірити. Алія мусила якось зачарувати цю бідну жінку.

— Я заборгувала тобі воду, — сказала Ганіма. — Тому охоронятиму твоє життя. Але твій племінник поплатиться. Нічого більше про це не кажи.

Ірулан стримала тремтіння губ і витерла очі.

— Я кохала твого батька, — прошепотіла вона. — Я не знала про це, доки він не помер.

— Можливо, він не помер, — промовила Ганіма. — Цей Проповідник…

— Гані! Інколи я тебе не розумію. Хіба ж Пол нападав би на власну сім’ю?

Ганіма знизала плечима й глянула на потемніле небо.

— Можливо, він знаходить розвагу в…

— Як ти можеш так легко про це говорити…

— Щоб триматися подалі від темних глибин, — відповіла Ганіма. — Я з тебе не глузую. Боги знають, що ні. Але я всього лиш донька свого батька. Я — кожна особа, що внесла своє насіння до роду Атрідів. Ти не подумаєш про Гидь, а я не можу думати ні про що інше. Я — переднароджена. Я знаю, що в мене всередині.

— Цей дурний старий забобон про…

— Досить! — Ганіма простягла руку в напрямку вуст Ірулан. — Я — кожна бене-ґессеритка з їхньої проклятої розплідної програми, аж до моєї бабусі і з нею включно. І я ще щось значно більше.

Вона роздряпала ліву долоню, відчувши кров під нігтями.

— Це молоде тіло, але його досвід. Ох, боги, Ірулан! Мій досвід! Ні!

Коли Ірулан підійшла ближче, Ганіма простягла руку.

— Я знаю всі ті майбутні, які з’ясовував мій батько. Маю мудрість стількох часожиттів і всі їхні незнання… усі слабкості. Якщо хочеш допомогти мені, Ірулан, то спершу довідайся, хто я.

Ірулан інстинктивно нахилилася, обняла Ганіму, притулилася щокою до її щоки.

«Не дайте, щоб я вбила цю жінку, — подумала Ганіма. — Не дайте, щоб це сталося».

І коли ця думка охопила її, то пустеля занурилася в ніч.

Лето прокинувся від брязкання водяних кілець у жіночому волоссі. Глянув у відчинені двері своєї камери й побачив, що там сидить Сабіха. Попри свою напівпритьмарену прянощами свідомість, він розгледів у її обрисі все те, що йому відкрило про неї видіння. Вона вже два роки як переступила той вік, коли фрименські жінки були пошлюблені чи бодай заручені. Отже, родина береже її для чогось… чи для когось. Вона вже розквітла як жінка… очевидно. Його очі з поволокою видіння бачили її як істоту з Терранського минулого людства: темне волосся і бліда шкіра, глибокі очниці, що надавали її синім на синьому очам зеленуватого відтінку. Маленький носик і широкий рот над гострим підборіддям. Вона була живим сигналом для нього, що тут, у Джакуруту, знають або здогадуються про план Бене Ґессерит. Сподіваються з його допомогою оживити імперію фараонів, чи не так? То яким же був їхній план, аби змусити його побратися з власною сестрою? Напевно, Сабіха не могла цього відвернути.

Але його наглядачі знали цей план. Звідки вони про нього довідалися? Вони не могли бачити його видіння. Не йшли з ним туди, де його життя ставало мембраною, що рухалася в інших вимірах. Рефлексивна й циклічна суб’єктність видіння показувала Лето Сабіху, що належала йому й тільки йому.

У волоссі Сабіхи знову брязнули водяні кільця, і цей звук остаточно розбудив його, розігнавши видіння. Він знав, де був і чого навчився. Ніщо вже не може стерти цього. Зараз він не їде на паланкіні великого творця, з брязканням водяних кілець, що подзвонюють серед пасажирів у ритмі їхніх дорожніх пісень. Ні… Він тут, у камері Джакуруту, звідки й розпочав цю найнебезпечнішу з усіх подорожей: туди й назад, до Ахль ас-сунна ва-ль-джама’а[33], з реального світу чуттів і назад до цього світу.

То що вона там робила, подзвонюючи водяними кільцями у волоссі? Ах, так. Мішала більше того зілля, що, на їхню думку, тримало його в неволі: їжа, приправлена есенцією прянощів, яка має підтримувати його наполовину в реальному Всесвіті, наполовину ж — поза ним, доки або він не помре, або ж не вдасться план його бабки. Щоразу, коли він думав, що переміг, вони відсилали його назад. Леді Джессіка мала рацію, звичайно, — ця стара відьма! Але що ж робити? Повне скликання всіх його внутрішніх життів узагалі даремне, доки він не може впорядковувати дані й запам’ятовувати їх із власної волі. Всі вони були необробленою сировиною для анархії. Один із них чи всі вони разом могли його подолати. Прянощі та особливе їхнє вживання тут, у Джакуруту, були відчайдушною грою.

«Тепер Ґурні чекає знаку, а я уникаю нагоди дати йому цей знак. Наскільки ще вистачить його терпіння?»

Він вдивлявся у Сабіху. Вона відкинула каптур і відкрила племінне татуювання на скронях. Лето спершу не розпізнав татуювання, тоді згадав, де він. Так, Джакуруту досі живе.

Лето не знав, чи має він дякувати своїй бабці, чи ненавидіти її. Вона хотіла, щоб його інстинкти вийшли на рівень свідомості. Але інстинкти — це лише успадковані спогади, як упоратися з кризами. Його прямі спогади з інших життів розповідали йому значно більше. Тепер він усіх їх упорядкував і бачив, як небезпечно відкритися з цим Галлеку. І не було можливості приховати все від Намрі. Так, Намрі — це чергова проблема.

Сабіха ввійшла до камери з мискою в руках. Він із захопленням дивився, як світло ззовні творить райдужні кола по краях її волосся. Вона ніжно підняла його голову й почала годувати з миски. Лише тоді Лето усвідомив, яким слабким він був. Дозволив їй годувати себе, тоді як думки мандрували, пригадуючи спілкування з Ґурні та Намрі. Вони йому повірили! Намрі більше, ніж Ґурні, але навіть Ґурні не міг відкинути того, що чуття Лето розповіли йому про планету.

Сабіха обтерла йому рот краєм сукні.

«Аххх, Сабіхо, — подумав він, оживляючи в пам’яті інше видіння, що наповнювало його серце болем. — Багато ночей я мріяв над відкритою водою, слухаючи, як над головою проносяться вітри. Багато ночей моє тіло лежало поруч зі зміїною норою, і я бачив сни про Сабіху в літній спеці. Я бачив, як вона складає хлібини з прянощами, спечені на розігрітих до червоного листах пласталю. Я бачив чисту воду в канаті, ясну й блискучу, але крізь моє серце пролітав буремний вітер. Вона повільними ковтками п’є каву і їсть. Її зуби виблискують у тіні. Я вплітаю водяні кільця в її волосся. Амбровий запах її персів вражає мої найглибші чуття. Вона мене мучить і гнітить самим своїм існуванням».

Натиск його багатопам’ятей підірвав заморожену в часі кулю довкола нього, хоч як він намагався опиратися. Відчував звивання тіл, звуки сексу, ритми, вплетені в кожне чуттєве враження: губи, дихання, вологі дотики, язики. Десь у глибині його видіння були спіральні форми вугільно-чорної барви, і він відчув ритм, з яким ці спіралі оберталися всередині нього. Голос благав усередині його черепа: «Прошу, прошу, прошу, прошу…» У його стегнах набрякла доросла сила, і він відчув, як вуста розкриваються, завмираючи, чіпляючись за екстаз. Тоді зітхання, тривала насолода, зменшення набряку, завмирання.

Ох, як солодко буде втілити це в життя!

— Сабіхо, — прошепотів він. — О, моя Сабіхо.

Коли підопічний Сабіхи поїв і провалився у глибокий транс, вона взяла миску та вийшла, зупинившись у дверях, аби порозмовляти з Намрі.

— Він знову промовляв моє ім’я.

— Повертайся і залишайся з ним, — сказав Намрі. — Я мушу знайти Галлека та обговорити це з ним.

Сабіха поставила миску біля дверей і повернулася до камери. Сіла на краю тапчана, вдивляючись у затінене обличчя Лето.

Тут він розплющив очі й простяг руку, торкнувшись її щоки. Заговорив до неї, розповідаючи про те своє видіння, у якому була вона.

Коли він говорив, вона накрила його долоню власною. Яким же солодким він був, яким соло… Опустилася на тапчан, тримаючи його долоню під щокою замість подушки, і заснула ще до того, як він вивільнив руку. Лето сів, відчуваючи глибину своєї слабкості. Прянощі й видіння спустошили його. Обнишпорив кожну клітину в пошуках хоч якоїсь вільної іскри енергії, що дала б йому змогу встати з тапчана, не турбуючи Сабіхи. Він мусив іти, але знав, що далеко не зайде. Повільно запечатав свій дистикост, натяг поверх нього одяг, прослизнув у коридор, повернув до похилого спуску, що виводив назовні. Довкола нього було кілька людей, зайнятих власними справами. Вони його знали, але він не був під їхнім доглядом. Намрі та Галлек, вочевидь, знають, що він робить. Сабіха має бути десь поблизу.

Він знайшов потрібний йому бічний перехід і відважно спустився вниз.

Сабіха позаду нього спокійно спала, доки Намрі не розбудив її.

Вона сіла, протерла очі, побачила порожній тапчан, угледіла свого дядька, який стояв позаду Галлека. Обидва мали розгніваний вигляд.

Вираз її обличчя все пояснив Намрі:

— Так, він зник.

— Як ти могла дозволити йому втекти? — лютував Галлек. — Як це можливо?

— Його бачили, коли він ішов у напрямку нижнього виходу, — дуже спокійно сказав Намрі.

Сабіха скоцюрбилася перед ними, пригадуючи.

— Ну? — зажадав Намрі.

— Я не знаю. Я не знаю.

— Уже ніч, а він слабкий, — сказав Намрі. — Далеко не зайде.

Галлек різко обернувся до нього.

— Хочеш, щоб хлопець помер!

— Мене це не засмутило б.

Галлек знову повернувся до Сабіхи.

— Розкажи мені, що сталося?

— Він торкнувся моєї щоки. Говорив про своє видіння… про нас разом. — Вона глянула на порожній тапчан. — Він мене приспав. Наслав на мене якісь чари.

Галлек глянув на Намрі.

— Міг він десь тут сховатися?

— Не всередині. Його знайшли б, побачили б. Ішов до виходу. Він надворі.

— Чари, — промимрила Сабіха.

— Жодних чарів, — заперечив Намрі. — Він її загіпнотизував. Він майже зробив це зі мною, пам’ятаєш? Сказав, що я його друг.

— Він дуже слабкий, — промовив Галлек.

— Лише тілом, — відповів Намрі. — А все-таки далеко не зайде. Я зіпсував помпоп’яти його дистикоста. Помре без води, якщо ми його не знайдемо.

Галлек ледь не обернувся та не дав Намрі ляпаса, але стримався. Джессіка перестерігала його, що Намрі, можливо, доведеться вбити хлопця. Боги підземні! До чого вони дійшли, Атріди проти Атрідів. Він сказав:

— Можливо, він вийшов у трансі прянощів і далі так блукає?

— А яка різниця? — спитав Намрі. — Якщо втече від нас, то мусить померти.

— Рушимо на пошуки, щойно почне світати, — сказав Галлек. — Він узяв фримпакет?

— При дверних печатях завжди лежить кілька, — промовив Намрі. — Був би дурнем, якби його не взяв. А він ніколи не здавався мені дурнем.

— То вишли звістку до наших друзів, — сказав Галлек. — Розкажи їм, що сталося.

— Цієї ночі жодних звісток, — відповів Намрі. — Надходить буря. Племена стежать за нею вже три дні. Вона прийде сюди опівночі. Зв’язок уже припинено. Супутники відключилися від цього сектора дві години тому.

Галлек глибоко зітхнув і аж здригнувся. Хлопець точно помер би, якби його піймала піщана буря. Здерла б плоть з його костей і порізала б їх на шматки. Вигадана фальшива смерть стане справжньою. Вдарив кулаком об розтулену долоню. Буря може ув’язнити їх у січі. Вони навіть не могли провести пошуків. А грозова статика вже ізолювала січ.

— Дистранс, — сказав він, думаючи, що можна вкласти повідомлення у голос кажана та послати його з сигналом тривоги.

Намрі хитнув головою.

— Кажани не літають під час бурі. Облиш, старий. Вони вразливіші, ніж ми. Ховатимуться у скелях, доки все не минеться. Краще почекаймо, коли супутники знову нас підберуть. Тоді можемо спробувати знайти його останки.

— Ні, якщо він узяв фримпакет і сховався у пісок, — сказала Сабіха.

Галлек, подумки лаючись, відвернувся від них і вийшов до січі.

— Вона його тренує? Вона тренує Фарад’на?

Алія здивовано глянула на Дункана Айдаго з сумішшю гніву та недовіри. Гайлайнер Гільдії вийшов на орбіту довкола Арракіса опівдні за місцевим часом. Годиною пізніше космобаржа доставила Айдаго в Арракін, без попереднього оголошення, буденно й відкрито. За кілька хвилин ’топтер переніс його на дах Твердині. Алія, яку попередили про швидке прибуття, привітала його там. У присутності своєї охорони поводилася холодно й формально, але зараз вони стояли в її покоях у північному крилі. Він саме відзвітував їй: правдиво, точно, підкреслюючи кожен елемент даних на ментатський лад.

— Втратила глузд, — сказала Алія.

Він сприйняв це як ментатську задачу.

— Усе вказує на те, що вона зберігає психічну рівновагу та цілковито здорова. Мушу сказати, що її індекс психічного здоров’я становив…

— Годі! — гримнула Алія. — Про що вона думає?

Айдаго, який знав, що його власна емоційна рівновага залежить від того, як він зуміє відступити в ментатський холод, сказав:

— За моїми обчисленнями, вона думає про заручини своєї внучки.

Він поводився чемно, не знімаючи з обличчя маску, за якою ховалася шалена туга, що от-от мала його поглинути. Алії тут не було. Алія мертва. Якийсь час він штучно утримував міф Алії для своїх чуттів, міфічну істоту, яку він створив із власних прагнень, але ментат не міг довго себе ошукувати. Ця істота в людській подобі була одержимою; нею керувала демонічна психіка. За його волею, сталеві очі з міріадами фасеток мали доступ до безлічі міфічних Алій та відсилали ці образи до зорових центрів. Але, коли він поєднав їх воєдино, Алії не було. Її риси змінювалися на вимогу інших. Була шкаралупою, всередині якої ховався злочинець і негідник.

— Де Ганіма? — спитав він.

Вона відмахнулася від його питання.

— Я відіслала її з Ірулан, щоб вони зоставалися під охороною Стілґара.

«Нейтральна територія, — подумав він. — Відбулися ще одні переговори зі збунтованими племенами. Втрачає ґрунт під ногами й не знає про це… чи знає? Може, причина інша? Може, Стілґар перейшов на її бік?»

— Заручини, — задумалася Алія. — Які вимоги Дому Корріно?

— Салуса роїться від космічних родичів, і всі вони добиваються до Фарад’на, сподіваючись ділити з ним владу, коли він її собі поверне.

— А вона тренує його на бене-ґессеритський лад…

— Хіба ж це не пасує чоловікові Ганіми?

Алія подумки всміхнулася, згадавши невблаганний гнів Ганіми. Хай собі Фарад’н тренується. Джессіка тренує труп. Усе спрацьовує.

— Я мушу це обміркувати, — сказала вона. — Ти дуже тихий, Дункане.

— Чекаю твоїх питань.

— Я бачу. Знаєш, я дуже на тебе сердилася. Забрати її до Фарад’на!

— Ти наказала мені зробити це по-справжньому.

— Я була змушена виступити із заявою, що ви обоє потрапили в полон, — промовила вона.

— Я виконував твої накази.

— Ти інколи буваєш надто буквальним, Дункане. Майже лякаєш мене. Але, якби ти цього не зробив, що ж…

— Загрозу з боку леді Джессіки усунуто, — сказав він. — А з огляду на Ганіму ми повинні бути вдячні за…

— Незмірно вдячні, — погодилася вона. І подумала: «На нього більше не можна покладатися. Ця його клята вірність Атрідам. Я мушу під якимось приводом його відіслати… і усунути. Нещасний випадок, звичайно».

Торкнулася його щоки.

Айдаго змусив себе відповісти на ці пестощі, взяв її руку й поцілував.

— Дункане, Дункане, як це сумно, — сказала вона. — Але я не можу затримати тебе при собі. Надто багато всього відбувається, а я так мало кому можу цілковито довіряти.

Він випустив її руку, чекав.

— Я була змушена вислати Ганіму до Табру, — промовила вона. — Тут дуже неспокійно. Рейдери зі Сплюндрованих Земель зруйнували канати в Котловині Кагга й випустили всю їхню воду в пісок. Арракін перейшов на зменшений раціон. Котловина ще живе за рахунок піщаних форелей, збираючи водний урожай. Ми, звичайно, впораємося з цим, але наші сили дуже розпорошені.

Він уже зауважив, як мало амазонок з охорони Алії зосталося у Твердині. І подумав: «Макі з Внутрішньої Пустелі далі випробовуватимуть на міцність її оборону. Невже вона цього не розуміє?»

— Табр усе ще нейтральний, — сказала вона. — Зараз там ідуть перемовини. Там Джавід із делегацією Духівництва. Але я хотіла б, щоб ти в Табрі простежив за ними, особливо за Ірулан.

— Вона Корріно, — погодився він.

Але бачив по її очах, що вона намагається його позбутися. Якою прозорою стала ця подоба Алії!

Вона махнула рукою.

— Тож іди, Дункане, доки я не розм’якла й не залишила тебе при собі. Я так сумувала за тобою…

— І я за тобою сумував, — сказав він, дозволивши всьому своєму жалеві вилитися в голосі.

Вона глянула на нього, здивована цим жалем. Тоді сказала:

— Заради мене, Дункане. — І подумала: «Як шкода, Дункане». Сказала:

— Зія відвезе тебе до Табру. Нам тут потрібен ’топтер.

«Її улюблена амазонка, — подумав він. — Я мушу бути насторожі».

— Розумію, — сказав він, знову взявши її руку й поцілувавши. Вдивлявся в кохане тіло, яке колись належало його Алії. Виходячи, не міг змусити себе глянути на її обличчя. Хтось інший відповів би йому поглядом з її очей.

Айдаго піднімався на злітний майданчик Твердині, дедалі сильніше відчуваючи, як багато питань залишилося без відповіді. Зустріч з Алією була вкрай тяжким випробуванням для ментатської частини його свідомості, що постійно зчитувала дані. Чекав біля ’топтера з однією з амазонок Твердині й похмуро дивився на південь. Його уява сягала понад Оборонну Стіну, до Січі Табр. «Чому Зія везе мене до Табру? Повернення ’топтера — це дріб’язок, робота для слуги. Що це за зволікання? Чи Зія отримує спеціальні інструкції?»

Айдаго глянув на пильну вартівницю, сів на місце пілота в ’топтері. Вихилився і сказав:

— Передай Алії, що я негайно ж вишлю ’топтер з котримось із людей Стілґара.

Перш ніж вартівниця встигла запротестувати, зачинив двері й завів двигун. Бачив, як вона стоїть, розгублена. Хто міг би засумніватися у консорті Алії? Перш ніж вона вирішила, що робити, він підняв ’топтер у повітря.

Тепер, лишившись на самоті в ’топтері, міг дозволити своїй тузі вилитися болісним риданням. Алія зникла. Вони розлучилися назавжди. Сльози текли з тлейлаксанських очей, а він шепотів:

— Нехай усі води Дюни виллються в пісок. Не дорівняються моїм сльозам.

Але така поведінка була невластивою для ментата, і він визнав це, змусивши повернутися до тверезої оцінки поточних потреб. ’Топтер вимагав його уваги. Відчуття польоту принесло йому полегшення, і він знову зміг себе опанувати.

«Ганіма знову зі Стілґаром, — подумав він. — Ірулан теж».

Чому Зія мала його супроводжувати? Він проаналізував це питання як ментат, і відповідь пройняла його холодом. «Зі мною мав статися нещасний випадок».

Це здавалося для Лето оманливо простим: уникати видінь, роблячи те, чого він у них не бачив. Знав пастку, наставлену на нього в його власних думках, знав, як випадкові нитки замкнутого минулого сплітаються, доки міцно його не охоплять, але мав новий спосіб ухопити ці нитки. Він ні разу не бачив своєї втечі з Джакуруту. Нитку із Сабіхою слід обірвати першою.

Зараз, при останньому світлі дня, він скоцюрбився біля східного краю стіни, що захищала Джакуруту. Фримпакет забезпечив його енергетичними таблетками та їжею. Чекав припливу сил. На заході лежало озеро Азрак, гіпсова рівнина, на якій була колись відкрита вода, — у дні перед хробаком. На сході розкинувся невидимий Бене Шерк, нові розпорошені селища, що зазіхнули на відкритий блед. На півдні тяглася Танзеруфт, Жахлива Земля: тридцять вісім сотень кілометрів пустки, лише де-не-де порушеної латками зміцнених травами дюн і вітряними пастками, що ловили їм воду, — витвір екологічної трансформації, яка змінювала краєвид Арракіса. Їх обслуговували льотні команди, ніхто не залишався там надовго.

«Піду на південь, — сказав він собі. — Ґурні чекатиме від мене саме цього».

Це була не та мить, аби робити щось геть неочікуване.

Невдовзі споночіє, і він зможе покинути цю тимчасову криївку. Вдивлявся у південний небокрай. Уздовж цього горизонту на тлі брунатного неба з посвистом перекочувалася, наче дим, пекуча лінія хвилеподібного пилу — буря. Він дивився, як високий центр бурі здіймається над Великою Рівниною, немов великий хробак. Кілька хвилин він спостерігав за цим центром і помітив, що той не посувається ні праворуч, ні ліворуч. Йому на думку спав старий фрименський вислів: «Якщо центр не рухається, ти на його шляху».

Ця буря змінила стан справ.

Якусь мить він дивився на захід у напрямку Табру, відчуваючи оманливий сіро-бурий мир пустельного вечора, оглядаючи білу гіпсову плиту, обрамлену заокругленими вітром каменями, самотню порожнечу з нереальною блискучо-білою поверхнею, що віддзеркалювала пилові хмари. Ніде, у жодному видінні, він не бачив, як виживає у сірому змієві материнської бурі або ж як закопується глибоко в пісок, щоб урятуватися. Було лише видіння, як він котиться під вітром… але це може статися пізніше.

І була там буря, що розтягалася на багато градусів географічної широти, хльостаючи цей світ, щоб підкорити його собі. Можна ризикнути. Він знав старі історії — зазвичай вони траплялися зі знайомими знайомих, — що можна утримати виснаженого хробака на поверхні, загнавши гак творця під одне з його широких кілець, і, так його скувавши, втекти від бурі в підвітряній тіні. У цьому було щось таке — на межі зухвальства й нестримного безумства, — що його спокушало. Буря надійде не раніше, ніж опівночі. Час іще був. Скільки ниток можна обірвати? Усі, разом з останньою?

«Ґурні сподівається, що я піду на південь, але не в бурю».

Він глянув униз, на південь, шукаючи шляху, побачив плавний ебеново-чорний мазок глибокого узвозу, що звивався між скелями Джакуруту. Побачив піщані завитки в нутрощах узвозу, химеристий пісок. Пісок викидав свої гордовиті хвилі на рівнину, наче то була вода. Гіркий смак спраги шепотів йому в роті. Він закинув на плече фримпакет і зійшов на стежку, що вела в каньйон. Досі було настільки ясно, що Лето міг роздивитися навколо, але він знав, що грає з часом.

Коли він дістався краю каньйону, на землю стрімко опустилася ніч центральної пустелі. Зосталося тільки спечене глісандо місячного сяйва, що мало освітити дорогу до Танзеруфт. Він відчував прискорене серцебиття вкупі з усіма страхами, які йому забезпечували численні пам’яті. Передчував, що може спуститися у Хуануї-наа, як лячні фрименські описи називали найбільшу бурю — Смертесховище Землі. Та хай би що там сталося, цього не було у видінні. Кожен крок віддаляв його від викликаної прянощами дхайни, розширеної свідомості його інтуїтивно-творчої натури з її перетворенням у нерухомий ланцюг причинності. На кожні його сто кроків щонайменше один вів убік, поза словами та у зв’язку з його новосхопленою внутрішньою реальністю.

«Тим чи тим шляхом, батьку, я йду до тебе».

Невидимі птахи в скелях довкола нього видавали тихі звуки. Згідно з фрименською мудрістю, він слухав їхнє відлуння, що вело його дорогою, яку не можна розгледіти. Часто, минаючи ущелини, помічав зловісну зелень очей: то істоти забилися у схованки, бо знали, що надходить буря.

Він вийшов з узвозу до пустелі. Живий пісок рухався і дихав під ним, розповідаючи про глибинну активність і приховані фумароли[34]. Він озирнувся і глянув на осяяні місяцем шапки лави на крутогорах Джакуруту. Уся структура місцевості була метаморфічною, переважно сформованою тиском. Арракіс досі мав що сказати про своє майбутнє. Лето поставив гупало, щоб привабити хробака, а коли воно почало гупати об пісок, зайняв позицію, з якої найкраще було спостерігати й слухати. Його права рука мимоволі потяглася до яструбиного персня Атрідів, схованого в кишеньці дишсаше. Ґурні знайшов його, але не забрав. Що він подумав, побачивши перстень Пола?

«Батьку, чекай мене скоро».

Хробак прийшов із півдня. Зігнувся кутом, оминаючи скелі, не такий великий, як він сподівався, але тут уже нічого не вдієш. Він оцінив траєкторію хробака, увігнав гаки й швидким рухом зіп’явся лускуватим боком, доки хробак мів пісок над гупалом, здіймаючи хмари куряви. Хробак легко обертався під натиском його гаків. Вітер їхнього переходу почав хльостати одяг Лето. Він глянув на південні зорі, затьмарені курявою, і скерував хробака в той бік.

Просто в бурю.

Коли зійшов Перший місяць, Лето оцінив висоту бурі та змінив прогнози стосовно її приходу. Не раніше світанку. Буря посилилася, збираючи більше енергії для великого стрибка. Команди екологічної трансформації матимуть силу-силенну роботи. Планета наче змагалася з ними зі свідомою люттю, а її гнів наростав дедалі більше з тим, як територію сильніше охоплювала трансформація.

Усю ніч він гнав хробака на південь, відчуваючи запаси його енергії завдяки рухам, які передавалися стопам. Час від часу він дозволяв тварині повертати на захід, що хробак постійно намагався зробити, чи то рухаючись уздовж невидимих меж своєї території, чи то керуючись глибоко закоріненим відчуттям наближення бурі. Хробаки закопувалися, щоб порятуватися від піщаного вітру, але цей не міг заритися під пустелю, доки гаки творця тримали відкритим одне з його кілець.

Опівночі хробак виявляв численні ознаки виснаження. Лето перемістився назад уздовж великих гребенів і запрацював ціпом, дозволивши хробакові вповільнити хід, але далі направляючи його на південь.

Буря прийшла з самого ранку. Спершу це була краплиста розтягнута нерухомість пустельного світанку, що втискав дюни одна в одну. Тоді хмари пилу змусили Лето закрити клапан обличчя. У дедалі густішій куряві пустеля перетворилася на буру картину, позбавлену ліній. Піщані голки почали протинати його щоки, колоти повіки. Він відчув шорсткий пісок на язику й зрозумів, що час вирішувати. Чи варто ризикнути, повіривши старим історіям і скувавши виснаженого хробака? Йому вистачило миті, щоб відкинути цей вибір. Вибрався на хвіст хробака, ослабив гаки. Ледве рухаючись, хробак почав рити нору. Але викиди з системи теплообміну тварини далі бурхали циклоном, наче з печі, зливаючись із бурею, що підходила дедалі ближче. Фрименські діти з найраніших літ довідувалися, як небезпечно перебувати поблизу хвоста хробака. Хробаки були фабриками кисню: на місці їхнього переходу спалахував вогонь, паливом для якого були рясні виділення із внутрішніх залоз хімічного пристосування до тертя.

Пісок довкола його ніг захвилювався. Лето вивільнив гаки і стрибнув достатньо далеко, щоб уникнути пічки біля хвоста. Зараз усе залежало від того, чи вдасться йому забратися під пісок — там, де його розворушив хробак.

Стискаючи в лівій руці статичний ущільнювач, він заглибився у некрутий схил дюни, знаючи, що хробак надто втомлений, аби повернутися і поглинути його всередину великої біло-оранжевої пащі. Закопуючись лівою рукою, правою він вихопив диститент із фримпакета й приготував його до надимання. Це все було зроблено менше як за хвилину: ось розгорнуто тент у твердостінній піщаній кишені із завітряного боку дюни. Надув тент і вповз усередину. Перш ніж запечатати сфінктер, витяг ущільнювач і поставив його на зворотну дію. Пісок зі схилу посипався на тент. Але він устиг запечатати отвір, тож усередину потрапило лише кілька піщинок.

Зараз він мусив працювати ще швидше. Жоден піскошноркель не сягнув би назовні, щоб забезпечити його повітрям. Це була велика буря, у якій мало хто виживає. Це місце буде засипане тоннами піску. Лише тонка бульбашка диститента за ущільненою зовнішньою шкаралупою захистить його від стихії.

Лето розтягся горілиць, склав руки на грудях і ввів себе в сонний транс, коли його легені вдихали раз на годину. Так він доручив себе невідомості. Буря мине, а якщо не відкриє його ламкої кишені, то він зможе вибратися… або ж увійде в Мадінат Ассалям — Оселю Миру. Він знав, що мусить, хоч би що сталося, обірвати нитки, одну за одною, доки не зостанеться лише Золотий Шлях. Так має бути, бо інакше він не зможе повернутися до халіфату спадкоємців свого батька. Не буде більше жити в брехні цієї Деспосіні, цього жахливого халіфату, оспівуючи деміурга — свого батька. Не мовчатиме більше, коли священник проголосить бридку нісенітницю: «Його крис-ніж розжене демонів!»

З цим рішенням свідомість Лето прослизнула в мережу позачасового дао.

— Насправді мій син не бачив майбутнього, він бачив процес творення і його зв’язок із міфами, якими снить людство, — сказала Джессіка. Вона говорила швидко, але не показувала поспіху. Знала, що приховані спостерігачі знайдуть спосіб їм перешкодити, тільки-но розпізнають, що вона робить.

Фарад’н сидів на підлозі, надвечірнє сонячне світло з вікна позаду нього обрисовувало його постать. Джессіка, дивлячись на протилежну стіну, бачила лише вершечок дерева в саду на дворику. Фарад’н перед її очима був новим Фарад’ном: стрункішим, мускулистішим. Місяці тренувань зробили свою неминучу справу. Коли він глянув на неї, його очі сяйнули.

— Він бачив форми, які створили б наявні сили, коли б їх не відвернули, — промовила Джессіка. — Замість того щоб звернутися проти своїх послідовників, він звернувся проти себе. Не хотів приймати лише те, що було б для нього зручним, бо вважав це моральним боягузтвом.

Фарад’н уже навчився мовчки оцінювати, випробовувати, утримуючись від питань, доки не сформулював їх у найгострішій формі. Вона розповідала про погляд Бене Ґессерит на молекулярну пам’ять, виражену в ритуалі, і цілком природно перейшла до способу, яким Сестринство аналізувало Пола Муад’Діба. Однак Фарад’н бачив темний бік її слів і дій, проекцію підсвідомих форм, що видозмінювали поверхневе значення фраз.

— З усіх наших спостережень це найважливіше, — сказала вона. — Життя — це маска, через яку Всесвіт виражає себе. Ми припускаємо, що все людство й ті форми життя, які його підтримують, представляють природну спільноту й що доля всього життя є ставкою у грі за долю індивіда. Отож, якщо йдеться про остаточне самовипробування, про amor fati, ми перестаємо гратися в богів і повертаємося до навчання. У кризовій ситуації вибираємо індивідуальності та, наскільки можемо, даємо їм свободу дій.

Тепер він збагнув, куди вона веде, і, знаючи, як це вплине на тих, що стежили крізь шпигунські системи, утримався від тривожного погляду на двері. Лише натреноване око могло помітити його секундну непевність, але Джессіка розгледіла її та всміхнулася. Врешті-решт, усмішка може означати будь-що.

— Це щось на кшталт випускної церемонії, — промовила вона. — Я дуже задоволена тобою, Фарад’не. Зволь устати, прошу.

Він підкорився, закривши їй вид на вершечок дерева у вікні позаду нього.

Джессіка опустила руки і, тримаючи їх нерухомо, заговорила:

— Я зобов’язана сказати тобі так. «Я стою у священній людській присутності. Як я зараз стою, так нехай ти станеш колись. Молюся у твоїй присутності, аби так сталося. Майбутнє залишається непевним, і так і повинно бути, бо це полотно, на якому ми малюємо наші прагнення. Так людська природа споконвіку постає перед прекрасним порожнім полотном. Маємо лише цю мить і в ній цілковито присвячуємо себе священній присутності, яку поділяємо та творимо».

Коли Джессіка завершила свою промову, з дверей ліворуч вийшов Тийканік. Рухався з удаваною невимушеністю, що суперечила виразу його обличчя.

— Мілорде, — сказав він.

Але було вже пізно. Слова Джессіки й усі попередні приготування зробили своє. Фарад’н більше не був Корріно. Тепер він був бене-ґессеритом.

Лето вийшов із трансу з лагідною плавністю, яка не відокремлювала різко одного стану від іншого. Просто один рівень свідомості перейшов у інший.

Знав, де він. Енергія протекла крізь нього, повернувшись, але водночас він відчув смертоносну загрозу: повітря у запечатаному диститенті майже не містило кисню. Знав, що, уникаючи руху, він потрапить до понадчасової мережі, вічного тепер, де всі події співіснують. Ця перспектива вабила його. Він бачив Час як умовність, сформовану колективним розумом усіх обдарованих чуттями істот. Час і Простір були категоріями, накинутими Всесвіту його Розумом. Він мусив лише вивільнитися з множинності, у яку його заманили пророчі видіння. Сміливий вибір може змінити сьогочасні майбуття.

Якої сміливості вимагала ця мить?

Стан трансу надив його. Лето відчув, що перейшов із Алам аль-Митгаль у дійсність лише для того, аби виявити їхню ідентичність. Він хотів зберегти магію рихані-дешифрування цього одкровення, але мусив щось вирішувати, аби вижити. Його непохитний потяг до життя послав свій сигнал через нерви.

Різко потягся правою рукою туди, де залишив ущільнювач піску. Ухопив його, перевернувся на живіт і розкрив сфінктер тенту. По його долоні сплив піщаний струмок. Працюючи в темряві, задихаючись застояним повітрям, яке його підганяло, він швидко вирив тунель угору, нахилений під гострим кутом. Шість разів долав відстань, рівну довжині свого тіла, перш ніж вирвався у темряву та чисте повітря. Вислизнувши на залитий місячним сяйвом підвітряний схил довгої покрученої дюни, виявив, що приблизно третина висоти відділяє його від її вершини.

Над ним світив Другий місяць. Швидко пропливав угорі, ховаючись за дюну, а зорі вкладалися довкола його шляху, як блискучі камені обабіч стежки. Лето шукав сузір’я Мандрівника, знайшов його й повів поглядом уздовж витягнутої руки до діамантового блиску Фум аль-Хаут, полярної зірки півдня.

«Ось тобі твій клятий Усесвіт!» — подумав він. Якщо дивитися зблизька, то це було жваве місце, схоже на пісок довкола нього, місце змін, унікальності, накладеної на унікальність. Здалеку, однак, видно було лише схеми, а ці схеми схиляли до віри в абсолюти.

В абсолютах можемо загубити свій шлях. Це змусило його згадати звичну пересторогу фрименського прислів’я: «Хто згубить дорогу в Танзеруфт, згубить своє життя». Схеми могли вказати дорогу, а могли й заманити в пастку. Слід пам’ятати, що схеми змінюються.

Він глибоко вдихнув і взявся за роботу. Прослизнувши назад до тунелю, згорнув тент, витяг його й перепакував фримпакет.

Уздовж східного горизонту почала з’являтися ранкова зоря барви вина. Він закинув на плече свій пакет, вибрався на вершину дюни й став там у холодному передсвітанковому повітрі, аж доки не відчув тепла сходу сонця на правій щоці. Тоді підвів фарбою очі, щоб зменшити віддзеркалення. Знав, що тепер йому краще власкавити пустелю, ніж боротися з нею. Поклавши тюбик з фарбою у пакет, потягнув ковток води зі своїх водотрубок. Вийшло кілька крапель, а тоді повітря.

Опустившись на пісок, він оглянув свій дистикост і врешті дістався помпоп’ят. Вони були хитро продірявлені голковим ножем. Він вислизнув із комбінезона й полагодив його, але шкоди вже було завдано. Щонайменше половина води його тіла зникла. Якби не водна пастка дистикоста… Він міркував про це, вдягаючи комбінезон. Як дивно, думав, що це виявилося для нього несподіванкою. Це було очевидною небезпекою невидимого майбутнього.

Лето присів навпочіпки на вершині дюни, пригнічений самотністю цього місця. Зір його блукав, шукаючи в піску отвору, з якого зі свистом виходило б повітря, якоїсь неправильності дюн, що вказувала б на прянощі чи діяльність хробака. Але буря встигла поставити на все довкілля печать однаковості. Він витяг зі свого пакета гупало, встановив його й розгойдав, прикликаючи Шай-Хулуда з глибин. Потім відійшов і зачекав.

Хробак довго не надходив. Лето почув його раніше, ніж побачив. Повернувся на схід, де підземні поштовхи змусили повітря дрижати, і чекав першого оранжевого зблиску пащі, яка мала з’явитися з-під піску. Хробак здійнявся з глибин із гучним сичанням пилу, що затуляв його боки. Звивиста сіра стіна проминула Лето, а він всадив свої гаки й легко, наче по сходах, вибрався вгору. Піднявшись, він великою дугою повернув хробака на південь.

Гнаний гаками, хробак набирав швидкості. Вітер лопотів одягом, б’ючи Лето в обличчя. У нього було відчуття, наче щось жене його так само, як він жене хробака, інтенсивною течією творіння у його стегнах. Кожна планета має свій період, але й кожне життя теж, нагадав він собі.

Хробак був того типу, який фримени звали «буркотуном». Часто закопував передні пластини в пісок, водночас відштовхуючись хвостом. Це спричиняло гуркіт, а частина його тіла здіймалася з піску, наче рухома гора. Проте це був швидкий хробак, а коли вони ловили попутній вітер, то викиди з пічки його хвоста обпікали Лето пекучим бризом. Бриз був повний гострого запаху, перемішаного зі свіжим киснем.

Доки хробак швидко рухався на південь, Лето дав волю своєму мозку. Намагався думати про цей перехід як про нову церемонію у своєму житті. Вона мала втримати його від міркувань над ціною, яку він мусив заплатити за свій Золотий Шлях. Подібно до давніх фрименів, знав, що йому доведеться прийняти багато нових церемоній, аби його особистість не поділилася на частки-пам’яті, аби назавжди зупинити шалених мисливців, які чигали на його душу. Суперечливі образи, яких ніколи не об’єднано, мусять тепер бути включені в оболонку живої напруги, поляризаційної сили, що керувала ним зсередини.

«Завжди новизна, — подумав він. — Я завжди мушу знаходити нові нитки поза моїм видінням».

У раннє пообіддя його увагу привернула опуклість спереду й трохи справа від визначеного шляху. Ця опуклість поступово ставала вузьким пагорбом, скелею, що здіймалася саме там, де він і сподівався.

«Тепер, Намрі… Тепер, Сабіхо, побачимо, як ваші брати сприймуть мою появу», — подумав він. Попереду була найделікатніша нитка, більш небезпечна своїми принадами, ніж відкритою загрозою.

Пагорб довго змінював свої обриси. Якусь мить здавалося, що це пагорб рухається назустріч Лето, а не Лето до нього.

Хробак, уже втомлений, повернув ліворуч. Лето зісковзнув із величезного схилу, аби наново закласти гаки і втримати гіганта на прямому курсі. Відчув у ніздрях делікатну різкість меланжу, ознаку багатої жили. Вони проминули схожі на лишай плями лілового піску в тому місці, де вибухнули прянощі. Лето твердо тримав хробака, доки вони не минули жили. Бриз, що ніс аромат кориці, певний час переслідував їх, аж доки Лето не повернув хробака на новий курс, скерувавши його просто до пагорба.

Зненацька далеко у південному бледі замерехтіли барви: необачний райдужний блиск створеного людськими руками артефакту в цій неосяжності. Він підняв бінокль, сфокусував олійні лінзи й побачив на віддалі перехилені крила шукача прянощів, які виблискували на сонячному світлі. Під ним великий комбайн розправляв свої крила, наче лялечка, що вийшла з кокона перед тим, як тяжко відлетіти. Коли Лето опустив бінокль, комбайн зменшився до розміру цятки. Лето відчув, що його огортає хадхдхаб, неосяжна всюдисущість пустелі. Це підказало йому, яким мисливці за прянощами бачать його — темний предмет між пустелею і небом, фрименський символ людини. Очевидно, вони мають його побачити й бути насторожі. Мають його чекати. Фримени завжди з підозрою ставилися одне до одного в пустелі, аж доки не розпізнавали прибульця чи не впевнювалися, що він не є небезпечним. Навіть під тонкою патиною імперської цивілізації та її витончених правил зоставалися напівприрученими дикунами, завжди певними, що крис-ніж розсипається після смерті свого власника.

«Ось що може нас врятувати, — подумав Лето. — Ця дикість».

Здалеку шукач перехилився праворуч, тоді ліворуч, давши сигнал наземній службі. Лето уявив собі, як вони пильно оглядають пустелю за ним, шукаючи знаків, чи може він бути чимось більшим, ніж самотнім вершником на одному хробаку.

Лето повернув хробака ліворуч, тримав його, доки той не змінив напрямок, потім ковзнув на бік і вільно зістрибнув. Хробак, звільнений від примусу, кілька разів сапнув на поверхні, а тоді занурив у пісок передню третину тіла й так лежав, отямлюючись, — певний знак, що на ньому надто довго їхали.

Лето відвернувся від хробака: він тепер так і лежатиме. Шукач кружляв довкола свого краулера, далі сигналячи крилами. Це, очевидно, були підкуплені контрабандистами відступники, що з обережності не вдавалися до засобів електронного зв’язку. Наявність краулера свідчила, що Лето зустрів групу мисливців за прянощами.

Шукач описав ще одне коло, опустив крила, перестав кружляти й рушив просто до Лето. Він розпізнав тип машини — легкий ’топтер, з тих, які запровадив на Арракісі його дід. Машина описала коло над ним, полетіла вздовж дюни, на якій він стояв, і опустилася, щоб приземлитися проти вітру. Сіла на відстані десяти метрів од Лето, здійнявши хмару куряви. Дверцята збоку ’топтера розчинилися саме настільки, щоб випустити одну постать у важкому фрименському одязі, зі знаком списа на правій частині грудей.

Фримен повільно наближався, даючи кожному з них час повністю оглянути супротивника. Це був високий чоловік, який мав очі цілковито індигові від прянощів. Нижню частину обличчя приховувала маска дистикоста, а глибоко насунутий каптур закривав брови. Одяг сколихнувся, відкривши сховану під ним руку з мауля-пістолем.

Чоловік зупинився за два кроки від Лето та глянув на нього, здивовано примруживши очі.

— Хай щастить нам усім, — сказав Лето.

Чоловік озирнувся довкола, оглядаючи пустку, тоді повернувся до Лето.

— Що ти тут робиш, дитино? — запитав він. Маска дистикоста приглушувала його голос. — Намагаєшся стати корком у пащі хробака?

Лето знову відповів традиційною фрименською фразою:

— Мій дім — пустеля.

— Венн? — з натиском спитав чоловік. — Якою дорогою ти йдеш?

— Подорожую на південь, із Джакуруту.

Чоловік раптово вибухнув сміхом.

— Ну, Батіг! Ти — найдивніше, з чим я коли-небудь стикався в Танзеруфт.

— Я не твоя Маленька Диня, — промовив Лето, відповідаючи на звертання Батіг. Це слово звучало загрозливо. Маленька Диня на краю пустелі давала воду кожному спраглому.

— Ми тебе не вип’ємо, Батогу, — сказав чоловік. — Я Мюріз. Я аріфа цього тайфу.

Рухом голови він указав на краулер.

Лето зауважив, що він назвався Суддею своєї спільноти, а інших описав як тайф — товариство або компанію. Вони не були іхваном чи групою братів. Напевне, підкуплені відступники. Тут тяглася нитка, якої він потребував.

Оскільки Лето промовчав, Мюріз спитав:

— Ти маєш якесь ім’я?

— Хай буде Батіг.

Мюріз затрясся від сміху.

— Ти не сказав, що тут робиш.

— Шукаю слідів хробака, — відповів Лето, вдавшись до релігійної фрази, яка означала, що він вирушив на прощу заради власної умми, особистого одкровення.

— Такий молодий? — спитав Мюріз і похитав головою. — Не знаю, що з тобою робити. Ти нас бачив.

— Що я бачив? — у відповідь запитав Лето. — Я кажу про Джакуруту, а ти не реагуєш.

— Гра в загадки, — сказав Мюріз. — А що ж там?

Він кивнув у бік далекого пагорба.

Лето промовив словами зі свого видіння.

— Лише Шулох.

Мюріз завмер, і Лето відчув, як прискорюється його пульс.

Запала довга тиша, і Лето бачив, як чоловік обмірковує і відкидає різні відповіді. Шулох! В історіях, які розповідали перед сном після січової вечері, часто згадувався караван-сарай Шулох. Слухачі вважали, що Шулох — це міф, місце, у якому відбуваються цікаві пригоди, потрібні лише для того, щоб прикрасити історію. Лето згадав одну оповідь із Шулоху: на краю пустелі знайшли приблуду, бездомне дитя, і привели його до січі. Спершу приблуда відмовлявся говорити бодай слово своїм рятівникам, а коли заговорив, то ніхто не міг зрозуміти його мови. Спливали дні, а він далі ні на що не реагував, відкидав одіж і відмовлявся від спроб порозумітися. Щоразу, зостаючись сам, робив дивні рухи руками. До приблуди прикликали всіх обізнаних людей січі, щоб вони його оглянули, та жодної відповіді ніхто не отримав. Якось дуже стара жінка минала двері, побачила ті його рухи руками й засміялася. «Він усього лиш наслідує свого батька, що скручує меланжеві нитки в шнурок, — пояснила вона. — У Шулоху досі так роблять. Він просто намагається не почуватися таким самотнім». І мораль: «На старих шляхах Шулоху лежить безпека й почуття належності до золотої нитки життя».

Поки Мюріз мовчав, Лето сказав:

— Я приблуда з Шулоху, який уміє лише ворушити руками.

По тому, як чоловік різко мотнув головою, Лето побачив, що він знає цю історію. Мюріз відповів поволі, низьким голосом, сповненим погрози:

— Ти людина?

— Людина, як і ти, — відповів Лето.

— Ти дуже дивно говориш як для дитини. Нагадую тобі, що я суддя, який може відповісти на такву.

«Ах, так», — подумав Лето. В устах цього судді слово таква звучало як пряма загроза. Таква — це страх, викликаний присутністю демона, досить реальне вірування серед старших фрименів. Аріфа знав способи вбити демона, і його завжди вибирали, «бо він має мудрість, аби бути безжальним без жорстокості, знати, коли доброта — це насправді дорога до більшої жорстокості».

Однак це вело саме до тої точки, якої прагнув Лето, і він сказав:

— Я можу піддатися Мешхадові.

— Я буду суддею кожного Духовного Випробування, — промовив Мюріз. — Ти це приймаєш?

— Бі-ля кейфа, — відповів Лето. Беззастережно.

На обличчі Мюріза з’явився лукавий вираз.

— Не знаю, чому я це дозволяю, — промовив він. — Краще було б одразу тебе вбити, але ти малий Батіг, а я мав сина, який помер. Ходімо, ми заберемо тебе до Шулоху, а я скличу Існад, аби ухвалити рішення щодо тебе.

Лето, зауваживши, як кожен рух і слово цього чоловіка видає смертоносне для нього рішення, дивувався, що хтось намагається його ошукати. Він сказав:

— Я знаю, що Шулох — це Ахль ас-сунна ва-ль-джама’а.

— Що знає дитина про справжній світ? — спитав Мюріз, знаком наказавши Лето йти попереду нього до ’топтера.

Лето підкорився, проте пильно прислухався до звуку фрименової ходи.

— Найпевніший спосіб зберегти таємницю — це переконати людей, що вони вже знають відповідь, — промовив Лето. — Тоді люди не ставлять питань. Мудро з вашого боку, з боку тих, кого вигнали з Джакуруту. Хто б повірив, що Шулох, казково-міфічне місце, існує насправді? І як це зручно для контрабандистів та будь-кого, хто прагне дістатися на Дюну.

Мюрізові кроки стихли. Лето повернувся спиною до боку ’топтера, з крилом ліворуч.

Мюріз стояв за півкроку від нього, витягши мауля-пістоль, націлений просто на Лето.

— Отже, ти не дитина, — промовив Мюріз. — Проклятий карлик прийшов за нами шпигувати! Я думав, що ти говориш надто мудро для дитини, але ти сказав надто багато й надто швидко.

— Не надто, — відповів Лето. — Я — Лето, дитина Пола Муад’Діба. Якщо ти мене вб’єш, ти й твої люди проваляться у пісок. Якщо пощадиш, я приведу тебе до величі.

— Не грай зі мною в такі ігри, карлику! — гримнув Мюріз. — Лето у справжньому Джакуруту, звідки, як ти кажеш…

Урвав. Рука з пістолем легко опустилася, довкола очей з’явилися зморшки від здивування.

Саме такого вагання і сподівався Лето. Кожним своїм м’язом зробив знак, наче хоче ворухнутися ліворуч, тоді як його тіло перемістилося не більше як на міліметр, а зброя фримена безладно гойднулася до краю крила. Мауля-пістоль вилетів Мюрізові з руки, і, перш ніж він устиг отямитися, Лето був уже поруч з Мюрізовим крис-ножем, притиснутим до спини чоловіка.

— Вістря отруйне, — промовив Лето. — Скажи своєму приятелю в ’топтері, що він має залишатися точнісінько там, де є, і взагалі не рухатися. Інакше я змушений буду тебе вбити.

Мюріз, притиснувши до грудей поранену руку, хитнув головою в бік постаті в ’топтері й сказав:

— Мій компаньйон, Бехалет, тебе чув. Сидітиме непорушно, як скеля.

Знаючи, що в нього мало часу, доки ті двоє вигадують план дій або ж їхні друзі прийдуть з’ясувати, що сталося, Лето швидко промовив:

— Ти мене потребуєш, Мюрізе. Без мене хробаки та їхні прянощі зникнуть із Дюни.

Відчув, як фримен застиг.

— Звідки ти знаєш про Шулох? — спитав Мюріз. — Я знаю, що ті в Джакуруту нічого не казали.

— То ти визнаєш, що я Лето Атрід?

— Ким іще ти можеш бути? Але як ти…

— Бо ви тут, — відповів Лето. — Шулох існує, а все інше вкрай просто. Ви — Вигнанці, які втекли, коли Джакуруту знищили. Я бачив, як ви сигналізуєте крилами, отже, не використовуєте жодного пристрою, який можна почути на відстані. Ви збираєте прянощі, отже, торгуєте. Торгувати ви можете лише з контрабандистами. Ви контрабандисти, а все-таки фримени. Отже, ви з Шулоху.

— Навіщо ти провокував мене, щоб я вбив тебе на місці?

— Бо ти й так би мене вбив, коли б ми повернулися до Шулоху.

Тіло Мюріза враз застигло.

— Обережно, Мюрізе, — перестеріг Лето. — Я про вас знаю. Це така ваша історія — забирати воду необачних подорожніх. Це й досі ваш звичний ритуал. Як інакше ви змогли б закрити рот тим, хто на вас наткнувся? Як інакше вберегти таємницю? Батіг! Улестити мене ласкавими епітетами й приязними словами. Навіщо марнувати воду, проливаючи її в пісок? А якби мене не стало, як і багатьох інших, то що ж, це Танзеруфт мене забрала.

Мюріз зробив правою рукою знак Рогів Хробака, що мав відвернути рихані, прикликану словами Лето. А Лето, знаючи, що старші фримени не довіряють ментатам, як і всьому, від чого віяло розширеною логікою, придушив посмішку.

— Це Намрі розбовкав про нас у Джакуруту, — сказав Мюріз. — Я здобуду його воду, коли…

— Ти не здобудеш нічого, крім марного піску, якщо далі клеїтимеш дурня, — промовив Лето. — Що ти вдієш, Мюрізе, коли на всій Дюні з’явиться зелена трава, дерева й відкрита вода?

— Цього ніколи не станеться!

— Це відбувається в тебе на очах.

Лето почув, як Мюріз скрегоче зубами від нестримної люті. Тоді чоловік сказав:

— А як ти міг би запобігти цьому?

— Я знаю план трансформації, — відповів Лето. — Знаю в ньому всі слабкі й сильні місця. Без мене Шай-Хулуд зникне назавжди.

З ноткою лукавства, яка знову з’явилася в його голосі, Мюріз сказав:

— Навіщо нам сперечатися про це тут? Ми тримаємо один одного в шаху. У тебе твій ніж. Ти можеш мене вбити, але Бехалет тебе застрелить.

— Я його випереджу з твоїм пістолем, — відповів Лето. — Тоді я матиму ваш ’топтер. Так, я вмію літати на ньому.

Чоло Мюріза під каптуром прорізала зморшка.

— Що як ти не той, за кого себе видаєш?

— Хіба мій батько мене не пізнає? — промовив Лето.

— Ахххх, — сказав Мюріз. — Звідки ти довідався, га? Але…

Він замовк, похитав головою.

— Мій син — його поводир. Він говорив, що ви обоє ніколи не… Як би ви змогли…

— То ви не вірите, що Муад’Діб читає майбутнє? — спитав Лето.

— Звичайно, віримо! Але він каже про себе, що… — Мюріз знову замовк.

— І думаєте, що він не розуміє вашої невіри, — промовив Лето. — Я дістався саме до цього місця саме в цей час, щоб зустрітися з тобою. Я все про тебе знаю, бо я бачив тебе… і твого сина. Я знаю, наскільки ви певні себе, як глузуєте з Муад’Діба, як плануєте порятувати свій клаптик пустелі. Але ваш клаптик пустелі без мене приречений, Мюрізе. Утрачений навіки. Тут, на Дюні, усе зайшло надто далеко. Мій батько майже втратив видіння, і ти можеш звернутися лише до мене.

— Той сліпець… — Мюріз зупинився, ковтнув слину.

— Він невдовзі повернеться з Арракіна, — сказав Лето, — а тоді ми впевнимося, наскільки він сліпий. Як далеко ти відійшов від давніх фрименських звичаїв, Мюрізе?

— Що?

— Він має з вами Вадкюаз. Ваші люди знайшли його самого в пустелі й привели до Шулоху. Яка багата знахідка! Багатша, ніж жила прянощів. Вадкюаз! Він жив із вами; його вода змішалася з водою вашого племені. Він — частина вашої Духовної Ріки. — Лето сильно притис ножа до Мюрізового одягу. — Обережно, Мюрізе.

Лето підняв ліву руку, розстебнув клапан фрименської маски, опустив його.

Знаючи, що запланував Лето, Мюріз спитав:

— Куди б ти подався, вбивши нас обох?

— Назад до Джакуруту.

Лето притис м’ясисту частину свого великого пальця до Мюрізового рота.

— Прокуси і пий, Мюрізе. Інакше загинеш.

Мюріз завагався, а тоді злісно вкусив Лето за палець.

Лето стежив за горлянкою чоловіка, побачив конвульсивне ковтання, відвів ножа й повернув його Мюрізові.

— Вадкюаз, — сказав Лето. — Ти візьмеш мою воду не раніше, ніж я ображу твоє плем’я.

Мюріз кивнув.

— Твій пістоль там, — вказав Лето, кивнувши підборіддям.

— Тепер ти мені віриш? — спитав Мюріз.

— А як інакше я зможу жити з Вигнанцями?

Лето знову побачив лукавий вираз у Мюрізових очах, але цього разу він просто розмірковував, оцінюючи вигоду. Чоловік обернувся з різкістю, яка свідчила про таємні рішення, підібрав мауля-пістоль і повернувся до сходинок із крила.

— Ходімо, — промовив він. — Ми надто довго зостаємося у хробаковому лігві.

Мюріз вів орнітоптер, легко пролітаючи над Шулохом, що свідчило про його багатий досвід. Лето сидів поруч із ним, відчуваючи позаду присутність озброєного Бехалета. Тепер усе трималося на довірі й тонкій нитці його видіння, за яку він ухопився. Якщо це не вдасться — Аллагу акбар. Інколи треба підкорятися вищим наказам.

Гора Шулоху посеред пустелі справляла враження. Те, що її не позначали на картах, свідчило про чималі хабарі та численні смерті, безліч друзів на високих посадах. Лето бачив у серці Шулоху улоговину, оточену стіною скель, і каньйони-тупики, що вели до неї. Нижня частина цих каньйонів густо обросла лутигою та соляними кущами, а зовні їх обрамляли віялолисті пальми. Це вказувало на багату водою місцевість. Пальмове листя накривало зверху грубі курені з гілок кущів та меланжевого волокна. Вони нагадували зелені ґудзики, розкидані на піску. Так жили вигнанці з Вигнанців, ті, що вже не могли впасти нижче, крім як у смерть.

Мюріз приземлився в улоговині поблизу підніжжя одного з каньйонів. На піску, просто перед ’топтером, стояла окрема будівля під стріхою з пустельної лози й листків бейато, перевитих термічно обплавленими смугами меланжевої тканини. Ця жива копія перших примітивних диститентів свідчила про деградацію частини мешканців Шулоху. Лето знав, що ця будівля пропускає вологу, а вночі там буде повно нічних кровопивців із довколишнього чагарнику. Так жив його батько. І бідна Сабіха. Отак її покарано.

За наказом Мюріза, Лето, стрибнувши на пісок, вибрався з ’топтера й рушив у бік хатини. Бачив купу людей, що працювали далі, ближче до каньйону, між пальмами. Вони здавалися обірваними, нужденними, а те, що майже не глянули на нього чи на ’топтер, свідчило про їхню пригніченість. Позаду робітників Лето розгледів кам’яний край канату, і відчуття вологи в тутешньому повітрі не давало йому помилитися: відкрита вода. Минаючи хатину, Лето побачив, що вона така примітивна, як він і сподівався. Він рушив до канату, заглянув униз і побачив вирування хижих риб у темному потоці. Робітники, уникаючи його погляду, далі зчищали й відкидали пісок від ряду скельних отворів.

Мюріз підійшов до Лето й сказав:

— Ти стоїш на межі між рибою і хробаком. У кожному з цих каньйонів є свій хробак. Цей канат ми відкрили й зараз прибираємо з нього риб, щоб привабити форель.

— Очевидно, — озвався Лето. — Як обгороджений ставок! Ви продаєте форель і хробаків на інші планети.

— Це підказка Муад’Діба!

— Я знаю. Але жодна ваша форель і жоден хробак не проживуть довго поза Дюною.

— Поки що ні, — зізнався Мюріз. — Але колись…

— Навіть не через десять тисяч літ, — сказав Лето. Обернувся і побачив неспокій на обличчі Мюріза. Питання пропливали крізь нього, як вода крізь канат. Чи цей син Муад’Діба справді може бачити майбутнє? Дехто досі вірить, що Муад’Діб чинив так, але… Як узагалі можна бути певним чогось такого?

Невдовзі Мюріз відвернувся і повів їх назад до хатини. Відчинив двері з примітивними водними печатями, жестом запросив Лето ввійти. Біля протилежної стіни горіла лампа з меланжевою олією, а під нею сиділа навпочіпки мала фігурка, спиною до дверей. Олія горіла, виділяючи тяжкий запах кориці.

— Прислали нову невільницю, щоб вона дбала про січ Муад’Діба, — глузливо сказав Мюріз. — Якщо добре служитиме, на якийсь час збереже свою воду.

Повернувся обличчям до Лето.

— Дехто вважає за зле брати таку воду. Ці фримени в мережаних сорочках лишають тепер купи сміття у своїх нових містах. Купи сміття! Хто коли на Дюні бачив раніше купи сміття! Коли дістаємо когось такого, як ця, — він вказав на фігурку при лампі, — вони зазвичай напівдикі зі страху. Їхній рід їх втратив, а справжні фримени ніколи їх не приймуть. Ти мене розумієш, Лето-Батогу?

— Розумію.

Фігурка, що сиділа напочіпки, не ворухнулася.

— Ти казав, що поведеш нас, — промовив Мюріз. — Фрименів ведуть чоловіки, що знають смак крові. Куди б ти нас повів?

— У Кралізек, — сказав Лето, не зводячи очей з дрібної фігурки.

Мюріз сердито глянув на нього, звівши брови над очима індигового кольору. Кралізек? Це не просто війна чи революція, це Битва Тайфуну. Це слово з найдавніших фрименських легенд означало битву, що має відбутися при кінці світу. Кралізек?

Високий фримен конвульсивно ковтнув слину. Цей недоросток так само непередбачуваний, як міський денді! Мюріз звернувся до малої фігурки:

— Жінко! Лібан вахід! — наказав він. «Принеси нам меланжевий напій!»

Вона завагалася.

— Роби, що він каже, Сабіхо, — промовив Лето.

Вона схопилася на ноги, різко обернулася. Дивилася на нього, неспроможна відірвати погляд від обличчя.

— Знаєш її? — спитав Мюріз.

— Це небога Намрі. Прогрішилася перед Джакуруту, і її вислали до вас.

— Намрі? Але…

— Лібан вахід, — сказав Лето.

Вона минула їх, рвонулася крізь водні печаті, і вони почули швидкий тупіт її ніг.

— Далеко не зайде, — промовив Мюріз. Торкнувся пальцем боку носа. — Кревна Намрі, ех. Цікаво. І чим же вона прогрішилася?

— Дозволила мені втекти.

Лето обернувся і пішов слідом за Сабіхою. Застав її, як вона стояла на краю канату. Лето підійшов до неї і глянув униз, на воду. На найближчих пальмах сиділи птахи, він чув їхні крики, биття крил. Робітники з гучним скреготом розчищали пісок. Лето стояв так само непорушно, як Сабіха, дивлячись униз, вглиб у воду, на відблиски, що спалахували на ній. Краєчком ока побачив блакитних папуг на пальмових гілках. Один із них перелетів через канат. Лето побачив, що птах відбивається у срібному вируванні риб, що вони рухаються разом, наче птахи й хижі риби пливуть у тій самій небесній тверді.

Сабіха кашлянула.

— Ти мене ненавидиш, — сказав Лето.

— Ти мене зганьбив. Ти зганьбив мене перед моїм народом. Вони зібрали Існад і вислали мене сюди, щоб я тут утратила воду. Усе через тебе!

Мюріз поблизу них засміявся.

— Тепер ти бачиш, Лето-Батогу, що наша Духовна Ріка має багато приток.

— Але моя вода пливе в моїх жилах, — промовив Лето, обернувшись. — Це не притока. Сабіха — фатум мого видіння, і я пішов за нею слідом. Я втік крізь пустелю, щоб знайти своє майбутнє тут, у Шулоху.

— Ти і… — Він вказав на Сабіху й зареготав, закинувши голову назад.

— Це буде не так, як хтось із вас може уявити, — промовив Лето. — Пам’ятай про це, Мюрізе. Я знайшов сліди свого хробака.

В очах з’явилися сльози.

— Він віддає воду мертвим, — прошепотіла Сабіха.

Навіть Мюріз дивився тепер на нього з благоговінням. Фримени ніколи не плачуть, хіба що це найглибший дар душі. Майже засоромившись, Мюріз закрив свій ротовий клапан, насунув каптур джебали на самісінькі брови. Лето глянув на чоловіка й сказав:

— Тут, у Шулоху, досі моляться за росу на краю пустелі. Йди, Мюрізе, і молися за Кралізек. Обіцяю тобі: він настане.

— Його утримують у безпечному місці, — сказав Намрі, посміхаючись до Ґурні Галлека у квадратній кам’яній кімнаті. — Можеш вислати звістку про це своїм друзям.

— Де це безпечне місце? — спитав Галлек. Йому не подобався тон Намрі, він почувався зв’язаним наказами Джессіки. Клята чарівниця! Її пояснення не мали жодного сенсу, крім перестороги, що може статися, якщо Лето не запанує над своїми страхітливими пам’ятями.

— Місце безпечне, — відповів Намрі. — Це все, що я можу тобі сказати.

— Звідки ти знаєш?

— Я отримав дистранс. Сабіха з ним.

— Сабіха! Вона лише дозволить йому…

— Не цього разу.

— Ти збираєшся його вбити?

— Це вже від мене не залежить.

Галлек скривився. Дистранс. Який засяг дій цих чортових печерних кажанів? Він часто бачив, як вони перелітають крізь пустелю зі звістками, прихованими в пискливих криках. Але чи далеко вони можуть дістатися на цій пекельній планеті?

— Я мушу побачити його на власні очі, — сказав Галлек.

— Це заборонено.

Галлек глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися. Він провів два дні й дві ночі, чекаючи рапортів із пошуків. Настав черговий ранок, і він відчув, що його роль розсипається, сповзає з нього, залишаючи його нагим. Зрештою, він ніколи не любив командувати. Командувати — значить чекати, доки інші роблять цікаві й небезпечні речі.

— Чому це заборонено? — спитав він. Контрабандисти, які облаштували для себе цю безпечну січ, залишили надто багато питань без відповіді, а він не хотів дозволити цього ще й Намрі.

— Дехто вважає, що ти надто багато дізнався, побачивши цю січ, — сказав Намрі.

Галлек почув погрозу, розслабився у зручній позиції натренованого борця, тримаючи руку поблизу ножа, але не на ньому. Сумував за щитом, проте вимкнув його через вплив на хробаків та недовговічність за наявності генерованих бурею статичних зарядів.

— Ця таємниця не входить до нашої угоди, — промовив Галлек.

— Якби я його вбив, це було б частиною нашої угоди?

Галлек знову відчув підступи невидимих сил, про які леді Джессіка його не попередила. Цей її клятий план! Може, не варто було довіряти бене-ґессеритці. Він одразу ж почувся зрадником. Вона пояснила проблему, а він прийняв її план, сподіваючись, що, як і інші, пізніше цей план потребуватиме поправок. Це не якась бене-ґессеритка, це Джессіка з Атрідів, від якої він ніколи не бачив нічого іншого, крім дружби й підтримки. Знав, що без неї дрейфував би у Всесвіті, куди небезпечнішому ніж той, у якому тепер мешкав.

— Ти не можеш відповісти на моє питання, — сказав Намрі.

— Ти мав його вбити лише тоді, коли б він показав, що є… одержимим, — відповів Галлек. — Гиддю.

Намрі приклав кулак до правого вуха.

— Твоя пані знала, що ми маємо способи випробувати це. Мудро з її боку передати мені винесення цього вироку.

Розлючений Галлек стиснув губи.

— Ти чув слова Превелебної Матері, звернені до мене, — вів далі Намрі. — Ми, фримени, розуміємо таких жінок, але вам, чужосвітянам, ніколи їх не збагнути. Фрименські жінки часто посилають своїх синів на смерть.

Галлек промовив крізь стиснуті губи:

— Цим ти хочеш мені сказати, що вбив його?

— Він живий. Перебуває в безпечному місці. Далі діставатиме прянощі.

— Але я повинен супроводити його до бабки, якщо він виживе, — сказав Галлек.

Намрі лише знизав плечима.

Галлек зрозумів, що це єдина відповідь, яку він отримає. Прокляття! Він не міг повернутися до Джессіки з цими питаннями без відповідей. Махнув головою.

— Навіщо ставити під сумнів те, чого не можеш змінити? — спитав Намрі. — Ти отримав добру плату.

Галлек спідлоба глянув на нього. Фримени! Вважають, що для всіх чужинців найважливіші насамперед гроші. Але вустами Намрі говорило щось більше, ніж фрименські упередження. Тут діяли інші сили, і це було очевидним для кожного, навченого спостерігати на бене-ґессеритський лад. Уся ця справа тхнула хитрощами всередині хитрощів усередині інших хитрощів.

Переходячи до образливо панібратського тону, Галлек сказав:

— Леді Джессіка розгнівається. Може вислати когорти проти…

— Занадік! — вилаявся Намрі. — Ти, мерзенний каламарю! Стоїш поза Могалятою! Я радо візьму твою воду для Шляхетного Люду!

Галлек поклав руку на ніж, наготував лівий рукав, де в нього була схована маленька несподіванка для нападника.

— Я не бачу тут ніякої розлитої води, — сказав він. — Можливо, твоя пиха тебе засліпила.

— Ти ще живий, бо я хотів, аби ти перед смертю збагнув, що твоя леді Джессіка не пошле когорт ані проти кого. Тебе не манять тишком-нишком у Хуануї, ти, чужосвітське шумовиння. Я зі Шляхетного Люду, а ти…

— А я лише слуга Атрідів, — медовим голосом сказав Галлек. — Ми — шумовиння, що зняло ярмо Харконненів із твоєї смердючої шиї.

Намрі вищирив білі зуби.

— Твоя пані — в’язень на Салусі Секундус. Накази, які ти вважав її розпорядженнями, йшли від її дочки.

Галлеку довелося докласти максимум зусиль, аби зберегти спокій.

— Це не має значення. Алія…

Намрі витяг свого крис-ножа.

— Що ти знаєш про Лоно Небес? Я її слуга, ти, повіє в чоловічій подобі. Виконуючи її наказ, я візьму твою воду!

І з нерозважною прямотою кинувся на нього через кімнату.

Галлек, не дозволивши, щоб ця вдавана необачність його ошукала, махнув лівим рукавом одягу, вивільняючи підшиту там довгу смугу тканини, у якій застряг ніж Намрі. Тим самим рухом Галлек змахнув складкою одягу, закинув її Намрі на голову й крізь одяг ударив ножем просто йому в обличчя. Тіло Намрі звалилося на нього, і він відчув твердість металевого обладунку під одягом фримена. Намрі витиснув із себе обурений писк, шарпнувся назад і впав. З його рота фонтаном била кров, а очі з ненавистю дивилися на Галлека, аж доки не погасли.

Галлек видихнув крізь рот. Невже цей дурень Намрі сподівався, що ніхто не помітить обладунку в нього під одягом? Заправивши знову свій підшитий рукав, витерши ножа та сховавши його в піхви, Галлек заговорив до бездиханного тіла:

— Як, на твою думку, навчено слуг Атрідів, дурню?

Він глибоко вдихнув, думаючи: «Ну гаразд. А я чий фінт?» У словах Намрі було зерно правди. Джессіка в полоні в Корріно, а Алія плете свої підступні плани. Джессіка передбачила багато ситуацій, у яких Алія виявиться ворогом, але не знала, що сама потрапить у полон. Усе-таки він мав накази, які мусив виконати. Спершу слід було втекти звідси. На щастя, у фрименському одязі всі люди схожі. Він запхнув тіло Намрі в куток, накидав на нього подушок і пересунув килим, аби приховати кров. Зробивши це, Галлек поправив носову й ротову трубки свого дистикоста, підняв маску, наче готуючись до виходу в пустелю, низько опустив каптур одягу та вийшов у довгий коридор.

«Невинний іде безтурботно», — подумав він, намагаючись іти легкою ходою, ніби прогулюючись. Почувався дивно, ніби йшов від небезпеки, а не всередину неї.

«Мені ніколи не подобався її план щодо хлопця, — міркував він. — Скажу їй це, якщо побачу. Якщо». Бо якщо Намрі казав правду, то в дію приведено найнебезпечніший альтернативний план. Алія не дозволить йому довго жити й піймає, проте завжди є Стілґар — добрий фримен з добрими фрименськими забобонами.

Джессіка пояснила йому:

— На первісну натуру Стілґара накладено дуже тонкий шар цивілізованої поведінки. А от як тобі зняти з нього цей шар…

Лето сидів, спершись спиною об стіну хатини, зосередивши увагу на Сабісі та дивлячись, як розмотуються нитки його видіння. Вона приготувала каву й відставила її вбік. Сиділа тепер навпроти нього навпочіпки, помішуючи вечерю. Це була клейка каша з сильним запахом меланжу. Її руки вправно орудували черпаком, а рідина індигового кольору забарвила стінки його миски. Дівчина схилила схудле обличчя над мискою, домішуючи концентрат. Примітивна мембрана, що робила з хатини подобу диститента, була залатана світлішою тканиною відразу ж за Сабіхою, а це утворювало сірий ореол, на тлі якого в миготливому світлі язичків полум’я від кухонного вогнища та лампи танцювала тінь фрименки.

Лампа інтригувала Лето. Ці люди з Шулоху марнотратно гайнували олію з прянощів: лампа, а не світлокуля. Мали у своїх загородах невільників-вигнанців, досі дотримуючись звичаю з найдавнішого фрименського минулого. Попри те, використовували орнітоптери та найновіші комбайни для збирання прянощів. Були примітивною сумішшю давнини й новітніх часів.

Сабіха посунула до нього миску каші, гасячи кухонне вогнище.

Лето проігнорував миску.

— Мене покарають, якщо ти не з’їси цього, — сказала вона.

Він глянув на неї, думаючи: «Якщо я її вб’ю — це знищить одне видіння. Якщо розповім про Мюрізів план — це знищить інше видіння. Якщо чекатиму тут свого батька, ця нитка-видіння стане товстим канатом».

Він подумки сортував нитки. Деякі з них містили в собі солодкість, яка його переслідувала. Одне з майбутніх, спільне з Сабіхою, вносило в його пророчу свідомість відчуття спокусливої дійсності. Ця дійсність загрожувала блокувати всі інші, доки він не піде за нею аж до її стражденного кінця.

— Чого ти так витріщаєшся на мене? — спитала вона.

Він далі мовчав.

Вона присунула миску ближче до нього.

Лето намагався пересилити клубок у горлі. Йому раптом страшенно захотілося вбити Сабіху. Цей імпульс змусив його здригнутися. Як легко було знищити одне видіння та вивільнити дикість.

— Це наказав Мюріз, — промовила вона, торкнувшись миски.

Так, це наказав Мюріз. Марновірство перемогло все. Мюріз хотів видінь, які він міг би прочитати. Був прадавнім дикуном, що просить шамана, аби той кинув кості бика та витлумачив фігуру, яку вони утворили при падінні. Мюріз відібрав дистикост бранця «зі звичайної обережності». У цих словах ховалося лукаве глузування з Намрі та Сабіхи. Лише дурні дозволяють бранцеві втекти.

Однак Мюріз мав глибоку емоційну проблему: Духовну Ріку. Вода бранця текла в жилах Мюріза. Мюріз шукав знаку, який дозволив би йому тримати над головою Лето загрозу смерті.

«Який батько, такий і син», — подумав Лето.

— Лише прянощі дадуть тобі видіння, — сказала Сабіха. Через довгу мовчанку вона почувалася незручно. — Я часто мала видіння під час оргії. Вони нічого не важать.

«Саме так!» — подумав він, його тіло замкнулося в заціпенінні, що зробило шкіру холодною та липкою. Бене-ґессеритська виучка взяла владу над його свідомістю, точно скерована ясність охопила простір довкола нього, кинувши сліпуче світло видіння на Сабіху та всіх її компаньйонів-вигнанців. Древня наука Бене Ґессерит була однозначною:

«Мови побудовані так, аби відображати спеціалізацію у способі життя. Кожну спеціалізацію можна розпізнати за словами, засновками та структурою речень. Шукай за зупинками. Спеціалізації представляють місця, де життя зупиняється, де рух уповільнюється і завмирає». Тоді він побачив Сабіху як творця видінь на власний лад, а всі інші люди мали таку ж силу. І все-таки вона легковажно ставилася до видінь на оргії прянощів. Вони викликали неспокій, тому їх слід було витіснити, навмисне забути. Її одноплемінники молилися до Шай-Хулуда, бо хробак домінував у багатьох їхніх видіннях. Молилися за росу на краю пустелі, бо волога обмежувала їхнє життя. А водночас купалися в достатку прянощів і приваблювали піщану форель у відкриті канати. Сабіха змушувала його до пророчих видінь із буденною жорстокістю, але в її словах він бачив яскраві сигнали. Вона покладалася на абсолюти, шукала скінченних границь, а це все тому, що не могла впоратися з ригористичністю жахливих рішень, які зачепили її плоть. Трималася свого одностороннього бачення Всесвіту, замикаючи його в просторі та зупиняючи в часі, бо альтернативи її лякали.

На противагу цьому, Лето відчував чистий рух у себе всередині. Він був мембраною, що збирала нескінченні виміри, а оскільки він бачив ці виміри, то міг ухвалювати жахливі рішення.

«Як мій батько».

— Ти мусиш це з’їсти! — роздратовано сказала Сабіха.

Тепер Лето бачив схему видіння і знав нитку, що мала стати для нього провідною. «Моя шкіра не моя власна». Встав, закутавшись у накидку. Дивно було відчувати її дотик до тіла, не захищеного дистикостом. Босі ноги торкнулися оплавленої меланжевої тканини на підлозі, відчули пісок, який там намело.

— Що ти робиш? — спитала Сабіха.

— Тут погане повітря. Вийду надвір.

— Ти не можеш утекти, — сказала вона. — Кожен каньйон має хробака. Якщо вийдеш за канат, хробаки відчують твою вологу. Ці ув’язнені хробаки дуже чуйні — не те що пустельні. Крім того… — яким радісним став її голос! — не маєш дистикоста!

— То чого ти переймаєшся? — спитав він, міркуючи, чи може спровокувати її на чесну відповідь.

— Бо ти не їв.

— І тебе покарають.

— Так!

— Але ж я вже весь просяк прянощами, — сказав він. — Видіння щомиті. — Жестом босої ноги він вказав на миску. — Вилий у пісок. Хто довідається?

— Вони стежать, — прошепотіла вона.

Він труснув головою, вириваючись зі своїх видінь і відчуваючи, як його охоплює нова свобода. Немає потреби вбивати цю бідну маріонетку. Вона танцює під чужу музику, навіть не знаючи кроків, вірячи, що може ще ділити владу, яка привабила голодних піратів Шулоху та Джакуруту. Лето підійшов до дверної печаті, поклав на неї руку.

— Коли Мюріз прийде, — сказала вона, — то дуже розгнівається через…

— Мюріз — торговець порожнечею, — відповів Лето. — Моя тітка висушила його.

Вона підвелася.

— Я йду з тобою.

А він подумав: «Вона пам’ятає, як я від неї втік. Зараз відчуває, як слабко тримає мене. Її видіння ворушаться у ній». Але вона не слухала цих видінь. Напевне, міркувала так: як він перехитрує хробака у вузькому каньйоні? Як виживе у Танзеруфт без дистикоста й фримпакета?

— Я мушу побути сам, аби порадитися зі своїми видіннями, — сказав він. — А ти зоставайся тут.

— Куди ти йтимеш?

— До канату.

— Піщана форель піде цієї ночі косяками.

— Вона мене не з’їсть.

— Інколи хробак спускається майже до води, — попередила вона. — Якщо ти перетнеш канат…

Замовкнувши, вона особливо наголосила на останніх словах, перетворивши їх на погрозу.

— Як я зможу вибратися на хробака без гаків? — спитав він, міркуючи, чи зберегла вона ще дрібку свого видіння.

— З’їси, коли повернешся? — запитала вона, знову присівши біля миски з черпаком і вимішуючи індигове вариво.

— Усьому свій час, — сказав він, знаючи, що вона неспроможна виявити тонкі маніпуляції Голосом, завдяки яким він вселив власні бажання в її рішення.

— Мюріз прийде й про все дізнається, якщо ти не матимеш видінь, — застерегла вона.

— Я впораюся з Мюрізом сам, — відповів він, зауваживши, якими тяжкими й повільними стали її рухи. Природний життєвий цикл фрименів дуже подібний до шляху, яким він зараз її вів. На світанку фримени були напрочуд енергійними, але, коли сутеніло, їх охоплювала глибока й летаргічна меланхолія. Вона вже хотіла поринути в сон та мрії.

Лето сам вийшов у ніч.

Небо виблискувало зорями, і він міг розгледіти більшість довколишніх пагорбів на тлі їхніх розсипів. Пішов під пальми над канатом.

Лето довго сидів навпочіпки на березі канату, слухаючи неспокійне сичання піску в каньйоні позаду нього. Судячи зі звуку, то був малий хробак. Безсумнівно, тому його й вибрали: малого хробака легше перевозити. Подумав, як піймали хробака: мисливці одурманили його водяним туманом, вдавшись до традиційної фрименської методики. Так захоплювали хробаків для оргії — ритуалу трансформації. Але цього хробака не умертвлять, втопивши. Помандрує на гайлайнері Гільдії до якогось повного надій покупця, пустеля якого, найімовірніше, виявиться надто вогкою. Небагато чужосвітян усвідомлювало, яку фундаментальну сухість утримувала піщана форель на Арракісі. Утримувала. Бо навіть тут, у Танзеруфт, вологість повітря була значно вищою, ніж знав раніше будь-який хробак, хіба що перед смертю у фрименському водосховищі.

Лето чув, як Сабіха ворушиться у хатині позаду нього. Вона була неспокійна, збуджена своїми придушеними видіннями. Він питав себе, як це було б — жити з нею не у видінні, а наяву, ділячи кожну хвилину, з такою, яка вона є. Ця думка заполонила його набагато сильніше, ніж будь-яке породжене прянощами видіння. Перед лицем невідомого майбутнього поставала певна чистота.

«Поцілунок у січі вартий двох у місті».

Стара фрименська максима висловила все. Традиційна січ містила добре помітну дикість, перемішану з сором’язливістю. Люди Шулоху-Джакуруту мали сліди цієї сором’язливості, але тільки сліди. Відкриття, що це втрачено, засмутило його.

Повільно, так повільно, що знання заповнило його ще до того, як він розпізнав його початки, Лето усвідомив тихий шелест численних створінь довкола себе.

Піщана форель.

Невдовзі настане час переходу від одного видіння до іншого. Він відчув рух піщаної форелі як рух усередині себе самого. Фримени впродовж поколінь жили поруч із цими дивними створіннями, знаючи, що, ризикнувши дрібкою води, як принадою, можна їх привабити. Багато фрименів, помираючи від спраги, поставили останні краплі води як ставку в цій азартній грі, бо знали, що солодкий зелений сироп, витиснутий із піщаної форелі, дає незначну енергетичну користь. Але піщана форель — це, головним чином, іграшка дітей, які ловили її для Хуануї. І для забави.

Лето здригнувся від думки про те, що зараз для нього означає забава.

Відчув, як одне з цих створінь повзе по його босій стопі. Завагалося, а тоді рушило далі, приваблене більшою кількістю води в канаті.

Усе-таки на якусь мить він відчував реальність свого страшного рішення. Рукавиця з піщаної форелі. Це була дитяча розвага. Коли взяти в руку піщану форель і розгладити її по шкірі, вона формується в живу рукавицю. Ці істоти відчували сліди крові в шкірних капілярах, але якісь домішки до води в крові відштовхували їх. Рано чи пізно рукавиця зісковзне в пісок, звідки її вкинуть до кошика з меланжевого волокна. Прянощі заспокоять форель, доки вона не потрапить у смертесховище.

Він чув, як піщана форель падає у канат, як її з’їдають зграї хижих риб. Вода розм’якшила форель, вона стала гнучкою. Діти рано вчилися цього. Невелика кількість слини подразнює форель, і вона виділяє солодкий сироп. Лето чув плюскотіння. Це була міграція піщаної форелі, що діставалася відкритої води, але вона не могла поглинути проточну воду канату, патрульованого хижими рибами.

Далі надходила, далі плюскотіла.

Лето погрібся правою рукою в піску, аж доки його пальці не знайшли шкірянисту піщану форель. Вона була достатньо великою, саме такою, як йому потрібно. Тварина не намагалася втекти від нього, охоче вчепилася в його долоні. Він обмацав її вільною рукою, за формою вона нагадувала примітивний ромб. Не мала голови, кінцівок чи очей, але безпомильно знаходила воду. Могла об’єднуватися із до себе подібними, сполучуючи тіло з тілом, хапаючись одна за одну переплетенням висунутих війок, аж доки вони не ставали одним великим організмом, що, мов цистерна, поглинав і утримував воду, відгороджуючи «отруту» від гіганта, яким мала стати ця форель: Шай-Хулуда.

Форель корчилася на його долоні, видовжуючись і розтягуючись. Вона ворушилася, а він тим часом відчував, що його видіння теж видовжується і розтягується. Ось вона, ця нитка, а не та, що була. Відчув, як форель тоншає, покриваючи все більшу частину його долоні. Жодна піщана форель не зустрічала досі такої руки, кожна клітина якої була перенасичена прянощами. Жодна інша людина ніколи не жила й не міркувала в таких умовах. Лето делікатно відрегулював ензимний баланс тіла, черпаючи силу з ясно осяяної певності, яку він здобув у трансі прянощів. Мудрість незліченних перемішаних у ньому часожиттів давала несхибність у виборі точного корегування, як слід уникнути смерті від передозування, що напевно б настала, якби він бодай на мить послабив пильність. Водночас він змішувався з фореллю, живився нею, живив її, навчав її. Здобуте під час трансу видіння було зразком, за яким він діяв.

Лето відчув, що форель тоншає, дедалі більше розтягується по його руці, сягаючи передпліччя. Знайшов іншу, помістив її над першою. Контакт викликав у обох тварин шалені конвульсії. Їхні війки зімкнулися, і вони стали суцільною оболонкою, що охопила його по лікоть. Піщана форель, перетворена на живу рукавицю з дитячої гри, але тонша й вразливіша, потрібна йому як симбіонт шкіри. Він потягся живою рукавицею, відчув пісок, розрізняючи кожну піщинку. Це вже була не піщана форель, а щось міцніше, сильніше. І стає сильнішим далі… Його рука помацала й зіткнулася з черговою фореллю, що поєдналася з двома першими й пристосувалася до нової ролі. М’яка шкіра охопила його руку до плеча.

У страхітливому відособленні концентрації він добився поєднання своєї нової шкіри з тілом, запобігаючи відторгненню. Зосередив усю свою увагу, не лишаючи місця для думки про жахливі наслідки того, що він скоїв. Важили тільки необхідності, показані в трансі. З цього випробування міг відкритися Золотий Шлях.

Лето скинув одежу й ліг на піску оголений, перегородивши рукою в рукавиці дорогу міграції форелі. Згадав, як колись вони з Ганімою піймали піщану форель і так довго терли її об пісок, що вона перетворилася на хробаченя, жорстку трубочку, всередині заповнену зеленим сиропом. Легко вкусити за кінець і швидко, перш ніж затягнеться укус, висмоктати кілька солодких крапель.

Зараз вони покрили все його тіло. Відчував пульсування крові під живою оболонкою. Одна намагалася закрити його обличчя, але він грубо її відтягнув, доки та не перетворилася на тонку трубку. Трубка видовжилася значно більше, ніж хробаченя, залишаючись при цьому еластичною. Лето відкусив її кінець, відчув смак тонкого струмочка солодощів, рідини було куди більше, ніж це траплялося досі будь-якому фримену. Відчув, як крізь нього пропливає енергія. Дивне піднесення сповнило його тіло. Якийсь час він займався тим, що відсував оболонку від обличчя, аж доки не сформував твердого контуру, що оббігав його обличчя від щелеп до лоба, залишаючи вільними вуха.

Тоді настав час випробувати його видіння.

Він підвівся, обернувся, аби бігцем повернутися до хатини, і виявив, що його ноги рухаються надто швидко, щоб він утримав рівновагу. Упав у пісок, покотився, стрибком схопився на ноги. Стрибок підняв його на два метри над піском, а коли він приземлився і спробував іти, то знову виявилося, що він іде надто швидко.

«Стоп!» — наказав він собі. Змусив себе до розслаблення за прана-бінду, зібравши всі чуття в котловині свідомості. Це сфокусувало внутрішні хвилі вічного тепер, завдяки яким Лето відчував Час, і він дозволив піднесенню видіння розігріти його. Оболонка діяла точнісінько так, як передбачало видіння.

«Моя шкіра не моя власна».

Але його мускули потребували певного тренування, аби жити в цьому пришвидшеному русі. Ідучи, він упав і перевернувся. Тоді сів. Доки не рухався, контур під щелепою намагався стати оболонкою і закрити йому рот. Він плюнув на нього й відкусив, смакуючи солодкий сироп. Відгорнув його вниз, притиснувши рукою.

Минуло достатньо часу, щоб його тіло дійшло стану єдності. Лето витягся і перевернувся долілиць. Поповз — його оболонка терлася об пісок. Він виразно відчував пісок, але жодна піщинка не дряпала його тіла. Усього за кілька плавальних рухів він здолав п’ятдесят метрів піску. Фізичною реакцією від тертя було відчуття тепла.

Оболонка більше не намагалася закрити йому ніс чи рот, але зараз його чекав другий великий крок на Золотий Шлях. Фізичні зусилля завели його за канат, до каньйону, в якому тримали ув’язненого хробака. Лето почув, як той сичить до нього, приваблений його рухами.

Лето схопився на ноги, маючи намір стояти й чекати, але посилений рух закинув його на двадцять метрів уперед, у каньйон. Докладаючи якнайбільше зусиль, аби контролювати свої реакції, він сів, підібгавши під себе ноги, потім випростався. Просто перед ним почав пучнявіти пісок, здіймаючись жахливою зіркоподібною кривою. Пісок розкрився лише на відстані двох довжин його тіла. У тьмяному світлі блиснули кришталеві зуби. Він побачив зяючу печеру пащі, а далеко позаду неї — круговий рух пригашеного полум’я. Його охопили всевладні пахощі прянощів. Але хробак зупинився. Стояв перед ним непорушно, аж доки Перший місяць не здійнявся над пагорбом. Світло, що відбивалося від зубів хробака, було відблиском хімічних пожеж углибині створіння.

Вроджений фрименський страх був таким глибоким, що Лето розривало від бажання втекти. Однак видіння тримало його непорушним, зачарованим цією нескінченною миттю. Ніхто досі не стояв так близько від пащі живого хробака, залишаючись при цьому живим. Лето злегка ворухнув правою стопою, натрапив на піщаний гребінь і, надто швидко зреагувавши, підлетів ще ближче до пащі хробака. Зупинився на колінах.

Хробак так і не ворухнувся.

Він відчував лише піщану форель і не атакував створіння, що живе глибоко в піску, тобто давнішу форму його самого. Хробак атакує іншого хробака, який забрався на його територію або підходить до відкритих прянощів. Його затримує лише водний бар’єр, а піщана форель, що оточувала воду, була водним бар’єром.

Випробовуючи, Лето ворухнув рукою в напрямку цієї неймовірної пащі. Хробак відступив на цілий метр.

Відновивши певність, Лето відвернувся від хробака й почав учити свої мускули жити з новоздобутою силою. Обережно підійшов до канату. Нерухомий хробак зостався позаду. Перетнувши водний бар’єр, Лето радісно підстрибнув, плазом здолав десять метрів піску, повзав, перевертався, сміявся.

На піску зблиснуло світло — це розчинилися дверні печаті. Сабіха стояла в жовто-багряному світлі лампи й дивилася на нього.

Сміючись, Лето знову перебіг канат, зупинився перед хробаком, обернувся і став обличчям до неї, простягши руки.

— Глянь! — вигукнув він. — Хробак виконує мої накази!

Доки вона стояла, завмерши від шоку, він обернувся і, оминаючи хробака, побіг углиб каньйону. Здобувши досвід із новою шкірою, він виявив, що може бігти, ледь напружуючи м’язи. Це майже не вимагало зусиль. Коли ж доклав сил, то помчав над піском, а вітер обпалював відкрите коло на його обличчі. Замість того, щоб зупинитися перед сліпим краєм каньйону, він підстрибнув на п’ятнадцять метрів угору, вхопився за скелю, подряпався нею, наче комаха, і вибрався на вершину, що здіймалася над Танзеруфт.

Під ним розпростерлася пустеля, величезні сріблясті хвилі піску в місячному світлі.

Маніакальна радість Лето відступила.

Він присів, відчуваючи, яким легким стало його тіло. Зусилля викликало слизьку плівку поту, яку дистикост поглинув би й скерував до переносної тканини, щоб усунути з неї сіль. Але тепер, коли він розслабився, плівка зникла, поглинута оболонкою швидше, ніж це міг зробити дистикост. Лето підкотив оболонку під губи, втягнув її в рот і відпив солодкого сиропу.

Проте його губи не були захищені маскою. Маючи фрименську мудрість, Лето відчув, що волога його тіла марнується при кожному подиху. Він приклав край оболонки до губ, відгорнув її назад, коли вона спробувала затулити йому ніздрі, і тримав так, аж доки згорнутий бар’єр не завмер на місці. На пустельний лад, дихав автоматично: вдих крізь ніс, видих крізь рот. Оболонка над його губами вип’ялася бульбашкою, але зосталася на місці. На його губах не збиралася волога, а ніздрі залишалися відкритими. Отже, розпочався процес адаптації.

Між Лето й місяцем пролетів ’топтер, перехилився і з розпростертими крилами зайшов на посадку. Сів на пагорбі десь за сто метрів ліворуч. Лето зиркнув на нього, відвернувся й озирнувся назад, на дорогу, якою він спустився до каньйону. Унизу за канатом можна було розгледіти численні острівці світла, наче там метушився цілий натовп із ліхтарями. Він почув тихі крики, у яких можна було розпізнати істерику. Двоє чоловіків вийшли з ’топтера й наблизилися до нього. Місячне світло виблискувало на їхній зброї.

«Мешхед», — подумав Лето, і то була смутна думка. Це був великий стрибок на Золотий Шлях. Він одягнув живий, самооновний дистикост із форельної оболонки, що на Арракісі був річчю безцінною… аж доки не збагнеш ціни. «Я більше не людина. Легенди про цю ніч здіймуть та вознесуть її понад усе, що могли б розпізнати співучасники. Але ця легенда стане реальністю».

Він глянув униз зі скелі й оцінив, що пустельне підніжжя лежить на двісті метрів нижче. При місячному світлі розгледів виступи та розколини на стрімкому схилі, але не було жодної стежки. Лето підвівся, глибоко вдихнув, глянув на чоловіків, що наближалися до нього, а тоді підійшов до краю урвища й стрибнув у простір. На відстані близько тридцяти метрів від вершини його зігнуті ноги наткнулися на вузький виступ. Посилені м’язи поглинули шок від удару й відбилися стрибком убік, на черговий виступ, де він руками схопився за вузьку скельну поличку, упав ще на двадцять метрів, учепившись за іншу опору для рук, і так далі спускався вниз, плигаючи, стрибаючи, хапаючись за полички. Останні сорок метрів здолав одним стрибком, приземлився на зігнутих колінах. Це приземлення занесло його на пологий схил дюни, з якої він спустився в хмарі піску та куряви. З’їхавши вниз, схопився на ноги й одним стрибком перенісся на вершину наступної дюни. Чув хрипкі крики з вершини скелі, але пропустив їх повз вуха, зосередившись на стрибках дюнами.

Призвичаюючись до посилених мускулів, відчував шалену радість, якої не сподівався від цього руху, яким долав відстань. То був балет пустелі, виклик Танзеруфт, якого ніхто досі не знав.

Зміркувавши, що пасажири орнітоптера могли вже отямитися від потрясіння і знову розпочати погоню, він сторч головою пірнув у схил дюни, що ховався у місячній тіні. Для його нової сили пісок був як густа рідина, але температура різко зростала, коли він надто швидко рухався. Прокопався на протилежний бік дюни, вибрався на волю і виявив, що оболонка затуляє йому ніздрі. Прибрав її, відчув, як нова шкіра пульсує поверх його тіла, працюючи, щоб поглинути піт.

Лето сформував біля своїх губ трубку, відпив сиропу, дивлячись тим часом на зоряне небо. Оцінив, що подолав п’ятнадцять кілометрів від Шулоху. Ось на тлі зірок вималювалася форма ’топтера, тоді ще одного, ще. Він відчув тихе шелестіння їхніх крил, шепіт приглушених форсунок.

Попиваючи з живої трубки, він чекав. Проплив своєю дорогою Перший місяць, тоді Другий.

За годину до світанку Лето крадькома вибрався на вершину дюни й оглянув небо. Мисливців не було. Тепер він знав, що ступив на дорогу, з якої нема вороття. Попереду пастка в Часі та Просторі, наготована як незабутній урок для нього й усього людства.

Лето повернув на північний схід і здолав наступні п’ятдесят кілометрів, перш ніж закопатися в пісок на цілий день, залишивши на поверхні тільки невеличкий отвір, у який просунув трубку з піщаної форелі. Оболонка вчилася жити з ним, тоді як він учився жити з нею. Намагався не думати про інші речі, які вона чинила з його тілом.

«Завтра піду в набіг на Ґара Рулен, — подумав він. — Зруйную їхній канат і випущу воду в пісок. Тоді піду до Вітромішка, Старої Ущелини та Харґу. За місяць екологічна трансформація буде відкинута на ціле покоління назад. Це дасть нам простір для вироблення нового графіка».

А відповідальність, звичайно, покладуть на дикість збунтованих племен. У комусь оживуть спогади про Джакуруту. Алія матиме купу роботи. Стосовно ж Ганіми… Мовчки, про себе, Лето промовив слова, які мали повернути їй пам’ять. Час для цього настане пізніше… якщо вони переживуть це страхітливе змішування ниток.

Золотий Шлях звабив його до пустелі, наче був фізичною річчю, яку можна побачити, розплющивши очі. І він подумав, як це було: звірі мусять рухатися по землі, бо їхнє існування залежить від цього руху, а душа людства, скована впродовж еонів, потребувала дороги, якою могла б рухатися.

Тоді він подумав про свого батька, кажучи до себе: «Невдовзі ми сперечатимемось, як людина з людиною, і з’явиться одне-єдине видіння».

Алія сиділа на ліжку, підібгавши схрещені ноги, і намагалась опанувати себе, декламуючи літанію проти страху, але глузливе хихотіння відлунювало всередині її черепа, блокуючи всі зусилля. Чула голос: він контролював її вуха, її розум.

— Що це за нісенітниці? Чого ти боїшся?

М’язи її литок здригнулися, наче ноги намагалися виконати бігові рухи. Але бігти було нікуди.

Вона мала на собі лише золотий пеньюар із найтоншого паліанського шовку, що не приховував опуклостей, які почали випинатися на її тілі. Саме минула Година Таємних Убивць, уже наближався світанок. На червоному покривалі перед нею лежали звіти за останні три місяці. Вона чула, як бринить кондиціонер повітря, а легенький вітерець розвіває етикетки на шиґаструнних котушках.

Помічники зі страхом розбудили її дві години тому, прийшовши зі звітами про останні заворушення. Алія наказала принести котушки зі звітами, шукаючи зрозумілих схем.

Відмовилася від літанії.

Ці напади — справа рук бунтівників. Очевидно. Що далі, то більше їх зверталося проти релігії Муад’Діба.

— А що в цьому поганого? — спитав глузливий голос.

Алія різко труснула головою. Намрі її підвів. Дурна вона була, поклавшись на таке небезпечне подвійне знаряддя. Її помічники перешіптувалися, що винен був Стілґар, що він таємний бунтівник. А що сталося з Галлеком? Зник серед своїх приятелів-контрабандистів? Можливо.

Вона взяла одну з котушок зі звітами. І Мюріз! Цей чоловік якийсь істерик. Це єдино можливе пояснення. Інакше їй доведеться повірити в чудеса. Жодна людина, тим паче дитина (навіть така, як Лето), не може зістрибнути з гори Шулоху й зостатися живою, а тікати крізь пустелю, переплигуючи з однієї вершини дюни на іншу, і поготів.

Алія відчула під долонею холод шиґаструни.

Де ж тоді Лето? Ганіма відмовлялася думати про нього інакше, ніж про мертвого. Правдомовиця підтвердила її розповідь: лазійський тигр убив Лето. Хто ж та дитина, про яку сповіщали Намрі й Мюріз?

Вона здригнулася.

Сорок канатів пошкоджено, а їхня вода витекла в пісок. Вірні фримени, а навіть бунтівники — забобонні неотеси, геть усі! Її звіти переповнені розповідями про таємничі події. Піщана форель кидається у воду й розсипається, розкидаючи свої численні дрібні копії. Хробаки з власної волі топляться. З Другого місяця стікає кров і крапає на Арракіс, і це викликає великі бурі. А бурі справді почастішали!

Подумала, що Дункан сидить у Табрі, не зв’язуючись із нею, а натомість дискредитуючи ті обмеження, яких вона вимагала від Стілґара. Він та Ірулан тільки й розповідали, яким було справжнє значення цих знаків. Дурні! Навіть її шпигуни були під впливом цих шалених історій!

Чому Ганіма наполягала на розповіді про лазійських тигрів?

Алія зітхнула. Лише один шиґаструнний звіт заспокоїв її. Фарад’н вислав контингент палацової гвардії, «щоб допомогти вам у клопотах і підготувати все необхідне для офіційного обряду заручин». Алія посміхнулася сама собі, відповідаючи на хихотіння, що залунало в її черепі. Принаймні цей план зостався непорушним. Знайдуться логічні пояснення, які розвіють усі інші марновірні нісенітниці.

Тим часом вона використає людей Фарад’на, щоб покінчити з Шулохом і арештувати відомих дисидентів, особливо серед наїбів. Вона обмірковувала заходи проти Стілґара, але внутрішній голос перестеріг її.

— Ще зарано.

— Моя мати й Сестринство все ще мають власні плани, — прошепотіла Алія. — Чому вона тренує Фарад’на?

— Може, він її збуджує? — припустив старий барон.

— Вона надто холодна.

— Ти не думаєш просити Фарад’на повернути її додому?

— Я знаю, як це небезпечно!

— Добре. Тим часом твоя молода помічниця, Зія, привела тут одного. Здається, його звуть Аґарвес — Буєр Аґарвес. Якщо запросиш його сюди цього вечора…

— Ні!

— Аліє!

— Уже майже світанок, ти, ненаситний старий дурню! Сьогодні зранку відбудеться засідання Військової Ради, Духівництво повинне…

— Не довіряй їм, люба Аліє!

— Звичайно, ні!

— Дуже добре. То зараз цей Буєр Аґарвес…

— Я сказала «ні»!

Старий барон замовк у неї всередині, але вона відчула головний біль. Повільний біль крадькома перебрався від лівої щелепи в череп. Колись, вдавшись до такої штучки, він змусив її несамовито бігати коридорами. Але зараз вона вирішила йому протистояти.

— Якщо впиратимешся, прийму знеболювальне, — сказала вона.

Він знав, про що вона. Головний біль почав відступати.

— Дуже добре, — почулося роздратування. — То іншим разом.

— Іншим разом, — погодилася вона.

Це було незмінне пророцтво, нитки стали канатом, чимось таким, завдяки чому Лето здавалося, що він знає все своє життя. Глянув на вечірні тіні, що пролягли крізь Танзеруфт. За сто кілометрів на північ лежала Стара Ущелина, глибока кручена вирва в Оборонній Стіні, крізь яку перші фримени мігрували в пустелю.

У Лето не зосталося сумнівів. Знав, чому він стояв тут, у пустелі, самотній, але повний почуття, що він — власник усієї цієї землі, що вона чинитиме його волю. Відчував струну гармонії, яка поєднувала його з усім людством, і глибоку потребу у Всесвіті досвідів з логічним сенсом, Усесвіті з пізнаваними правилами, згідно з якими відбуваються його постійні зміни.

«Я знаю цей Усесвіт».

Хробак, що привіз Лето сюди, почувши, як той тупнув ногою, — то був сигнал виклику, — одразу ж з’явився. Підвівшись перед ним, зупинився, наче слухняна тварина. Лето вистрибнув на нього й голими руками, зміцненими оболонкою, розкрив край хробакового кільця, аби втримати його на поверхні. Ривок на північ упродовж цілої ночі цілковито виснажив хробака. Внутрішня кремнієво-сірчана «фабрика» працювала повним ходом, гучно викидаючи подмухи кисню, що вирували довкола Лето. Іноді теплі викиди викликали в нього запаморочення голови, наповнювали свідомість дивними відчуттями. Рефлексивна й циклічна суб’єктність видіння була скерована до його предків, змусивши його наново пережити частину свого Терранського минулого, а тоді порівняти цю частину зі своїм змінним «я».

Він уже відчував, як далеко відійшов від усього, що можна розпізнати як людське. Оболонка, що його охоплювала, спокушувана прянощами, які він споживав з кожного знайденого сліду, не була вже піщаною фореллю, як і він не був уже людиною. Війки прокралися всередину його тіла, утворюючи нове створіння, що шукатиме власної метаморфози впродовж прийдешніх еонів.

«Ти бачив це, батьку, і відкинув його, — подумав він. — Воно надто жахливе, щоб стати перед його лицем».

Лето знав, у що вірив його батько й чому.

Муад’Діб помер від передзнання.

Але Пол Атрід перейшов із Всесвіту дійсності до Алам аль-Митгаль, де жив і досі, тікаючи від того, на що зважився його син.

Тепер існував лише Проповідник.

Лето присів на піску й зосередив увагу на півночі. Звідти надійде хробак, а на ньому їхатимуть двоє людей: молодий фримен і сліпець.

Над головою Лето пролетіла зграйка блідих кажанів. Вони здавалися випадковими цятками на потемнілому небі, а досвідчене фрименське око могло визначити зворотний курс, дізнавшись так, де приховано їхній притулок. Хоча Проповідник уникав би цього притулку. Його метою був Шулох, де дикі кажани були під забороною, щоб не завести чужаків до таємного місця.

Хробак з’явився спершу як темна тінь між пустелею і північним небом. Матар, піщаний дощ, покинутий погаслою бурею, спадав з великої висоти, на кілька хвилин закривши це видовище. Але от воно й повернулося, ще ясніше й ще ближче.

Прохолода довкола підніжжя дюни, де присів Лето, почала утворювати нічну вологу. Він відчув легеньку вогкість у ніздрях, поправив бульбашку оболонки на губах. Тепер йому не потрібно було шукати мокряників і криничників. Завдяки генам матері він мав дуже довгий фрименський кишківник, який витягував воду з усього, що тільки до нього потрапляло. Живий дистикост поглинав і утримував усю отриману вологу. І навіть коли він тут сидів, то оболонка, що торкалася піску, витягла псевдовійки, полюючи за крихтами енергії, яку можна було нагромаджувати.

Лето пильно стежив за наближенням хробака. Знав, що молодий поводир уже його побачив, зауваживши пляму на вершині дюни. З такої відстані вершник хробака не міг розгледіти жодних характерних рис, але цю проблему фримени легко долали. Кожний невідомий об’єкт вважався небезпечним. Тож реакцію молодого поводиря можна було передбачити навіть без видіння.

Було зрозуміло, що напрям руху хробака дещо змінився, і він скерувався просто до Лето. Величезні хробаки були зброєю, яку часто використовували фримени. Хробаки допомогли подолати Шаддама під Арракіном. Але цей хробак не виконав наказу вершника. Зупинився на відстані десяти метрів і, хоч як його підганяли, не переступив більше жодної піщинки.

Лето підвівся, відчуваючи, як війки знову ховаються в його оболонку. Вивільнив рота й гукнув:

— Ахлан, васахлан! Вітайте, двічі вітайте!

Сліпий стояв за поводирем на спині хробака, тримаючись однією рукою за плече юнака. Чоловік високо підняв голову, скерувавши ніс над головою Лето, наче намагаючись занюхати цю перешкоду. Захід сонця розмалював його чоло оранжевою барвою.

— Хто це? — спитав сліпий, торгаючи поводиря за плече. — Чому ми зупинилися?

Через затички дистикоста його голос звучав гугняво.

Юнак з острахом придивився до Лето й сказав:

— Це всього лиш хтось самотній у пустелі. На вигляд дитина. Я намагався наслати на нього хробака, але той не хоче йти.

— Чому ти мені не сказав? — дорікнув йому сліпий.

— Я думав, що це лише хтось самотній у пустелі! — запротестував юнак. — Але це демон!

— Говориш, як справжній син Джакуруту, — промовив Лето. — А ти, сір, ти — Проповідник.

— Це я, так. — І в голосі Проповідника з’явився страх, бо він нарешті зустрівся з власним минулим.

— Це не сад, — сказав Лето, — але можеш розділити це місце зі мною.

— Хто ти? — запитав Проповідник. — Як ти зупинив нашого хробака?

У голосі Проповідника можна було розпізнати зловісні нотки. Зараз він прикликав спогади з того альтернативного видіння… знаючи, що може дістатися кінця нитки.

— Це демон! — протестував молодий поводир. — Мусимо тікати, інакше ж наші душі…

— Тихо! — ревнув Проповідник.

— Я Лето Атрід, — промовив Лето. — Ваш хробак зупинився, бо це я йому наказав.

Проповідник стояв у крижаній тиші.

— Ходи-но, батьку, — сказав Лето. — Зійди й проведи зі мною цю ніч. Дам тобі напитися солодкого сиропу. Бачу, ти маєш фримпакет, а в ньому посудини з їжею та водою. Поділімося нашими багатствами тут, на піску.

— Лето ще дитина, — заперечив Проповідник. — Кажуть, що він загинув через зраду Корріно. Твій голос геть не дитячий.

— Ти мене знаєш, сір, — промовив Лето. — Я малий для свого віку, як і ти був, але мій досвід древній, а голос навчений.

— Що ти робиш тут, у Внутрішній Пустелі? — спитав Проповідник.

— Бу цзі, — відповів Лето. — Ніщо з нічого. Це була відповідь мандрівного дзен-суніта, що завжди діяв знічев’я, для розваги, без зусиль і у згоді з навколишнім світом.

Проповідник штовхнув у плече свого поводиря.

— Це дитина, справді дитина?

— Айя, — сказав юнак, перелякано втупившись у Лето. Глибоке зітхання стрясло тіло Проповідника.

— Ні, — промовив він.

— Це демон у дитячій подобі, — сказав поводир.

— Ви проведете тут ніч, — промовив Лето.

— Зробимо, що він каже, — погодився Проповідник. Перестав триматися поводиря, зісковзнув із боку хробака по його кільці, чисто відплигнув, коли його стопи торкнулися землі. Обернувшись, сказав:

— Звільни хробака й відпусти його в пісок. Він утомлений і не заважатиме нам.

— Хробак не піде! — запротестував юнак.

— Піде, — відповів Лето. — Але якщо спробуєш на ньому втекти, то я дозволю йому тебе з’їсти. — Він відступив убік, куди не могли сягнути чуття хробака, указав напрямок, звідки вони прийшли. — Туди.

Юнак постукав стрекалом по кільці позаду себе, перекрутив гачок, що тримав кільце відкритим. Хробак поволі поповз по піску, повертаючи, коли хлопець нахиляв гак убік.

Проповідник, ідучи на голос Лето, вибрався вгору схилом дюни й зупинився за два кроки від нього. Це було зроблено з певністю, яка підказала Лето, що змагання буде нелегким.

Тут видіння розійшлися.

— Зніми маску свого дистикоста, батьку, — промовив Лето.

Проповідник послухався, відкинув складку каптура, зняв ротовий клапан.

Пам’ятаючи власний вигляд, Лето вивчав це обличчя, помічаючи схожі риси, наче вони були підведені світлом. Ці риси творили непізнаване поєднання, стежину генів без різких меж, і щодо них годі було помилитися. Лето успадкував ці риси від дзюркотливих днів, насичених водою днів, від чудових морів Каладана. Але зараз він з батьком стояв у роздільній точці на Арракісі, де от-от ніч мала опуститися на дюни.

— Отож, батьку, — сказав Лето й глянув ліворуч. Побачив юного поводиря, що трюхав до них із місця, де покинув хробака.

— Му зейн! — промовив Проповідник, різко змахнувши правицею. Це недобре.

— Куліш зейн, — м’яко відповів Лето. Це єдине добро, яке ми можемо мати. І додав мовою чакобса, бойовою мовою Атрідів:

— Я тут; тож тут я й залишуся! Не можемо цього забути, батьку.

Рамена Проповідника опустилися. Давно невживаним жестом він притулив обидві долоні до порожніх очниць.

— Колись я дав тобі погляд своїх очей і взяв твою пам’ять, — сказав Лето. — Я знаю твої рішення, я був у тому місці, де ти сховався.

— Я знаю, — Проповідник опустив руки. — Ти залишишся?

— Ти назвав мене на честь чоловіка, який обрав собі цю фразу за девіз, — відповів Лето. — J’y suis, j’y reste![35]

Проповідник глибоко зітхнув.

— Чи далеко зайшло те, що ти собі заподіяв?

— Моя шкіра не моя власна, батьку.

Проповідник здригнувся.

— Тепер я знаю, як ти мене знайшов.

— Так, я прикріпив свою пам’ять до місця, якого ніколи не знало моє тіло, — сказав Лето. — Мені потрібно провести вечір із батьком.

— Я не твій батько. Я лише бліда копія, релікт. — Він повернув голову до поводиря, що наближався до них. — Видіння більше не показує мені майбутнє.

Доки він говорив, темрява оповила пустелю. Над ними висипали зорі, і Лето теж обернувся до поводиря.

— Вубакх уль кугар! — покликав Лето поводиря. Будь здоров!

— Субакх ун нар! — відповів той.

— Цей молодий Ассан Тарік небезпечний, — хрипко прошепотів Проповідник.

— Усі Вигнанці небезпечні, — відповів Лето. — Але не для мене.

Він говорив тихим голосом, так наче це була звичайна розмова.

— Якщо це твоє видіння, я його не поділятиму, — сказав Проповідник.

— Можливо, ти не маєш вибору, — промовив Лето. — Ти філь-хаквіква, Дійсність. Ти Абу д’Зур, Батько Незбагненних Доріг Часу.

— Я не більш ніж приманка в пастці, — відповів Проповідник, а в голосі відчувалася гіркота.

— І Алія проковтнула цю приманку, — сказав Лето. — Але мені вона не смакує.

— Ти не можеш цього зробити, — просичав Проповідник.

— Я вже це зробив. Моя шкіра не моя власна.

— Можливо, ще не надто пізно для…

— Уже надто пізно. — Лето перехилив голову вбік. Він чув, як Ассан Тарік наближається до них, йдучи схилом дюни на звук їхніх голосів. — Будь здоров, Ассане Таріку з Шулоху, — сказав Лето.

Юнак зупинився на схилі, відразу ж під Лето, темна тінь у зоряному світлі. У його плечах, у тому, як він схилив голову, відчувалася нерішучість.

— Так, — сказав Лето, — це я втік із Шулоху.

— Коли я почув… — не договорив Проповідник. І знову повторив: — Ти не можеш цього зробити!

— Я вже це роблю. Яка різниця, якщо ти ще раз осліпнеш?

— Думаєш, я цього боюся? — спитав Проповідник. — Хіба ж не бачиш, якого гарного поводиря мені наготували?

— Я його бачу, — Лето знову повернувся обличчям до Таріка. — Ти не почув мене, Ассане? Це я втік із Шулоху.

— Ти демон, — затремтів юнак.

— Твій демон, — промовив Лето. — Але ти — мій демон.

Лето відчув, як наростає напруга між ним і батьком. Усюди довкола них була гра тіней, проекція форм підсвідомості. Лето відчув спогади батька, форму звернутого в минуле пророцтва, що в цю мить відділяло видіння від звичної реальності.

Тарік відчув цю битву видінь. На кілька кроків зсунувся вниз зі схилу.

— Ти не можеш керувати майбутнім, — прошепотів Проповідник, а голос його звучав надривно, наче він підіймав значний тягар.

Тоді Лето відчув дисонанс між ними. То був елемент Усесвіту, з яким змагалося все його життя. Або він, або батько невдовзі змушений буде діяти, приймаючи рішення на основі цього акту, вибираючи видіння. І його батько мав рацію: добиваючись якоїсь форми остаточного контролю над Усесвітом, можна лише створити зброю, якою Всесвіт спроможний тебе подолати. Щоб вибрати видіння і керувати ним, мусиш балансувати на окремій тонкій нитці, граючи роль Бога на високо нап’ятій струні, обабіч якої — космічна самотність. Жоден із учасників цього змагання не може відступити у смерть-як-втечу-з-парадокса. Кожен знає видіння і правила. Усі древні ілюзії помирають. Коли один із суперників атакував, інший міг відповісти контратакою. Єдиною справжньою правдою, яка мала тепер для них значення, була та, що відділяла їх від тла видіння. Не було безпечного місця, лише перехідні зміни стосунків, прокладені всередині границь, які тепер їх зв’язували, змушуючи прямувати до неуникних змін. Кожен із них мав тільки відчайдушну, безнадійну та самотню відвагу, на яку мусив покладатися, проте Лето мав дві переваги: він ступив на дорогу, з якої нема вороття, і прийняв страшні наслідки цього для себе. Його батько досі мав надію, що поворотна дорога існує, і не взяв на себе остаточних зобов’язань.

— Ти не повинен! Ти не повинен! — проскреготів Проповідник.

«Він бачить мою перевагу», — подумав Лето. І заговорив спокійним тоном, приховуючи власну напругу, зусилля, потрібні для утримання рівноваги, яких вимагав інший рівень змагання.

— Я не маю палкої віри в правду, іншої віри, крім віри в те, що я творю, — сказав він. І відчув рух між собою і батьком, якусь субстанцію зернистої структури, що торкалася лише пристрасної суб’єктивної віри Лето в самого себе. Це вона давала йому знання, що він уже проклав віхи Золотого Шляху. Одного дня такі віхи зможуть розповісти іншим, як це — бути людиною, дивний дар від істоти, що на той день більше не буде людиною. Але гравці завжди розставляють такі віхи. Лето відчув, що вони обидва розпорошені по ландшафту його внутрішніх життів, і, збагнувши це, приготувався до гри за найвищу ставку.

Він понюхав повітря, шукаючи сигналу, що, як знали вони обидва, мусив надійти. Залишалося всього-на-всього одне питання: чи його батько попередить нажаханого юного поводиря, що чекав унизу?

Цієї миті Лето відчув ніздрями озон, що видавав запах щита. За наказами Вигнанців, юний Тарік намагався вбити обох цих небезпечних Атрідів, не знаючи, які жахіття це викликало б.

— Ні, — прошепотів Проповідник.

Та Лето знав, що сигнал був справжнім. Відчув озон, але в повітрі довкола нього не було поколювання. Тарік використав пустельний псевдощит, зброю, розроблену тільки для Арракіса. Ефект Гольцмана привабить хробака, роз’юшеного до шаленства. Такого хробака не стримає ніщо: ні вода, ні присутність піщаної форелі… ніщо. Так, юнак помістив пристрій на схилі дюни, а сам тікав із небезпечної зони.

Лето ривком зістрибнув із вершини дюни, почув, як його батько скрикнув, протестуючи. Але страшний імпульс посилених м’язів Лето кинув його тіло, наче метальний снаряд. Одна рука рвонулася, піймавши Таріка за комір дистикоста, друга вхопила пояс одягу приреченого юнака. Пролунав один-єдиний звук, з яким зламалася шия. Лето перевернувся через голову, тримаючи тіло в рівновазі, як точно збалансований інструмент, пірнув просто в пісок, де було сховано псевдощит. Знайшов пальцями цей пристрій, витяг його з піску й широкою дугою метнув далеко на південь від них.

Невдовзі в пустелі, куди полетів псевдощит, залунало гучне сичання й гуркіт. Тоді затихло, і настала тиша.

Лето глянув на вершину дюни, де стояв його батько, усе ще нескорений, але вже переможений. Там, угорі, був Муад’Діб, сліпий, розгніваний, близький до розпачу через втечу від видіння, яке прийняв Лето. Зараз у думках Пола відобразився Довгий Дзен-сунітський Коан: «В окремий акт передбачення точного майбутнього Муад’Діб увів елемент розвитку й зростання до рівня істинного передзнання, через яке він бачив людське існування. З цієї причини він стягнув на себе непевність. Прагнучи абсолюту в упорядкуванні передбачення, посилив безлад, спотворив передбачення».

Одним стрибком повернувшись на вершину дюни, Лето сказав:

— Тепер я буду твої поводирем.

— Ніколи!

— Ти повернешся до Шулоху? Навіть якщо тебе привітають там, коли ти повернешся без Таріка, куди подівся той Шулох? Твої очі його бачать?

Пол повернувся обличчям до сина, скерувавши на нього порожні очниці:

— Ти справді знаєш Усесвіт, який тут створив?

Лето почув особливий натиск у цих словах. Видіння, відоме їм обом, було запущено в страхітливий рух, якого вимагав акт творіння у певній точці часу. Цієї миті весь обдарований чуттям Усесвіт мав лінійне бачення часу, з ознаками впорядкованої послідовності. Усі живі істоти входили в цей час, як вони ввійшли б у рухомий транспортний засіб, і лише так вони могли з нього вийти.

На противагу цьому, Лето тримав мультипотокові віжки, врівноважені у його власному, освітленому видінням баченні часу як множинної лінійності й множинної циклічності. Був видющим у світі сліпих. Лише він міг розпорошити впорядковану раціональність, бо його батько не тримав уже цих віжок. Як це бачив Лето, син змінив минуле. А думка, про яку ще й не снилося у найдальшому минулому, могла відобразитися в теперішньому і в рухові його руки.

Тільки його руки.

Пол знав про це, бо він більше не міг бачити, як Лето керує віжками, міг лише розпізнати ті наслідки, які Лето прийняв і які вивели його за межі людського. І він подумав: «От переміна, за яку я молився. Чого ж я цього боюся? Бо це Золотий Шлях!»

— Я тут, щоб дати мету еволюції, а отже, щоб дати мету нашому життю, — сказав Лето.

— Ти хочеш прожити тисячоліття, зазнаючи далі тієї зміни, що маєш зараз?

Лето розумів, що батько каже не про фізичну зміну. Вони обидва знали фізичні наслідки: Лето пристосовуватиметься і пристосовуватиметься, його шкіра-що-не-є-його-власною, пристосовуватиметься і пристосовуватиметься. Еволюційний поштовх кожної частини накладатиметься на інші, сплавиться воєдино і перейде в цілісну трансформацію. Коли настане метаморфоза, якщо вона настане, у Всесвіті з’явиться тямуща істота несамовитого розміру — і цей Усесвіт уклониться їй.

Ні… Пол казав про внутрішні зміни, думки й рішення, які вплинуть на поклонників.

— Знаєш, як переказують твої слова ті, що думають, наче ти мертвий? — сказав Лето.

— Звичайно.

— Тепер я роблю те, що всі життя мають робити во ім’я служби життю, — промовив Лето. — Ти ніколи цього не казав, але священник, який думав, що ти ніколи не повернешся і не назвеш його брехуном, вклав ці слова до твоїх уст.

— Я б не назвав його брехуном, — глибоко зітхнув Пол. — Це хороші останні слова.

— Ти залишишся тут чи повернешся до хатини в котловині Шулоху? — спитав Лето.

— Тепер це твій Усесвіт, — відповів Пол.

Ці слова, сповнені гіркотою поразки, пронизали Лето наскрізь. Пол намагався керувати останніми уривками особистого видіння, яке вибрав багатьма роками раніше в січі Табр. Заради цього він прийняв свою роль як знаряддя помсти Вигнанців, недобитків Джакуруту. Вони осквернили його, але він радше прийняв це, ніж той погляд на Всесвіт, який обрав Лето.

Смуток Лето був таким глибоким, що кілька хвилин він не міг говорити. Нарешті, опанувавши свій голос, сказав:

— Отож ти манив Алію, спокушав її та збивав з пантелику, змушуючи до бездіяння та помилкових рішень. І тепер вона знає, хто ти.

— Вона знає… Так, вона знає.

Голос Пола зробився старечим і повним прихованих протестів. Але в нього ще зоставалися запаси непокори.

— Якщо зумію, відберу в тебе це видіння.

— Тисячі мирних літ, — сказав Лето. — От що я їм дам.

— Сплячка! Стагнація!

— Звичайно. І ті форми насилля, які я дозволю. Це буде урок, якого людство ніколи не забуде.

— Чхав я на твій урок! — промовив Пол. — Думаєш, я не бачив речей, схожих на ті, які ти вибрав?

— Ти це бачив, — погодився Лето.

— Чи твоє видіння краще за моє?

— Ні дрібки не краще. Можливо, гірше, — сказав Лето.

— То що я можу зробити, аби завадити тобі? — зажадав Пол.

— Може, вбити мене?

— Я не настільки наївний. Знаю, який рух ти запустив. Знаю про пошкоджені канати й про заворушення.

— І тепер Ассан Тарік ніколи не повернеться до Шулоху. Ти мусиш повернутися зі мною або ж не повертатися зовсім, бо таке тепер моє видіння.

— Я не хочу повертатися.

«Як старечо звучить його голос», — подумав Лето, і ця думка завдала йому страшенного болю. Він сказав:

— Я маю яструбиний перстень Атрідів, схований у моїй дішдаші. Хочеш, щоб я повернув його тобі?

— Якби ж я тільки помер, — прошепотів Пол. — Я справді хотів померти, коли тієї ночі пішов у пустелю, але знав, що не можу покинути цей світ. Я мусив повернутися і…

— Повернути легенду, — докінчив Лето. — Я знаю. А шакали Джакуруту вже чекали тебе тієї ночі, як ти і знав. Вони хотіли твоїх видінь! Ти це знав.

— Я відмовив. Ніколи не дав їм жодного видіння.

— Але вони тебе осквернили. Дали тобі есенцію прянощів, почастували тебе жінками та мріями. І ти мав видіння.

— Інколи.

Як лукаво звучав його голос.

— Ти забереш свій яструбиний перстень? — спитав Лето.

Пол зненацька сів на пісок, ставши темною плямою в зоряному світлі.

— Ні!

«То він знає, що ця стежка даремна», — подумав Лето. Це багато чого виявляло, але не все. Змагання видінь перейшло від тонкої площини виборів до різкого відкидання альтернатив. Пол знав, що не може перемогти, проте сподівався звести нанівець те єдине видіння, за яке вхопився Лето.

Тоді Пол сказав:

— Так, я був осквернений Джакуруту. Але ти сам себе осквернив.

— Це правда, — погодився Лето. — Я твій син.

— І ти добрий фримен?

— Так.

— Ти дозволиш сліпому врешті піти в пустелю? Дозволиш знайти мир на моїх умовах?

Ударив рукою по піску біля себе.

— Ні, не дозволю, — промовив Лето. — Але маєш право впасти на свій ніж, якщо наполягаєш на цьому.

— І ти отримаєш моє тіло!

— Саме так.

— Ні!

«Отже, і цю стежку він знає», — подумав Лето. Той факт, що тіло Муад’Діба зберігає його син, міг бути витлумачений як щось, що цементує видіння Лето.

— Ти ніколи не розповідав їм, батьку? — спитав Лето.

— Я ніколи їм не розповідав.

— Але я розповів, — промовив Лето. — Я розповів Мюрізові. Кралізек, Битва Тайфуну.

Плечі Пола опустилися.

— Ти не можеш, — прошепотів він. — Не можеш.

— Я тепер створіння пустелі, батьку, — відповів Лето. — Чи ти сказав би це коріолісовій бурі?

— Ти вважаєш мене боягузом, бо я відмовився прийняти цей шлях, — хрипким і тремтячим голосом сказав Пол. — Ох, я добре тебе розумію, сину. Авгури й гаруспіки завжди завдавали мук самим собі. Та я ніколи не губився у можливих майбутніх, бо це майбутнє невимовне!

— Порівняно з цим твій джигад буде літнім пікніком на Каладані, — погодився Лето. — А зараз я заберу тебе до Ґурні Галлека.

— Ґурні! Він служить Сестринству за посередництвом моєї матері.

Тепер Лето зрозумів обшир батькового видіння.

— Ні, батьку. Ґурні нікому більше не служить. Я знаю, де можна його знайти, і заберу тебе туди. Настав час створити нову легенду.

— Я знаю, що не можу змусити тебе відступити. Дозволь мені торкнутися тебе, бо ти мій син.

Лето простяг праву руку назустріч пальцям батька, які його обмацували, відчув їхню силу, прилаштувався до неї й протистояв усім рухам Полової руки.

— Навіть отруєний ніж не заподіє мені жодної шкоди, — сказав Лето. — У мене тепер інша хімія.

З невидющих очей потекли сльози, Пол зменшив натиск і опустив руки.

— Якби я вибрав твій шлях, став би бікурусом шайтана. А ким ти станеш?

— За певний час мене теж називатимуть посланцем шайтана, — відповів Лето. — Тоді почнуть міркувати й урешті зрозуміють. Ти не надто далеко сягнув у своєму видінні, батьку. Твої руки чинили як добрі, так і лихі речі.

— Але ж лихо можна розпізнати лише після того, як воно скоєно!

— Така доля багатьох великих лих, — сказав Лето. — Ти осягнув тільки частину мого видіння. Чи тобі не вистачило сили?

— Ти знаєш, що я не міг там залишитися. Я ніколи не чинив зла, якщо знав про це зло наперед. Я не Джакуруту. — Підвівся. — Чи ти вважаєш, що я з тих, хто вночі регоче наодинці?

— Сумно, що насправді ти ніколи не був фрименом, — сказав Лето. — Ми, фримени, знаємо, як уповноважувати аріфу. Наші судді можуть вибирати між лихами. Таким завжди був наш звичай.

— Фримени, так? Невільники фатуму, який ти допоміг створити? — Пол дивним боязким рухом підійшов до Лето, торкнувся його покритого оболонкою плеча, мацав далі, доки не дістався відкритих вух, щік і, нарешті, рота. — Ах, це ще твоя власна плоть, — промовив він. — Куди забере тебе ця плоть?

Він опустив руку.

— Туди, де люди можуть творити кожну наступну мить свого майбутнього.

— Так ти кажеш. Гидь може сказати так само.

— Я не Гидь, хоча й міг нею стати, — промовив Лето. — Я знаю, як це сталося з Алією. У ній живе демон, батьку. Ми з Гані знаємо цього демона: це барон, твій дід.

Пол затулив долонями обличчя. Якийсь час його плечі здригалися, тоді він опустив руки й твердо стулив губи.

— На нашому Домі тяжить прокляття. Я молився, щоб ти кинув цей перстень у пісок, щоб відрікся від мене й утік, аби жити… іншим життям. Таким мав бути твій шлях.

— Якою ціною?

Після довгого мовчання Пол сказав:

— Кінець визначає ту дорогу, що до нього веде. Лише раз я не зумів обстояти свої принципи. Лише раз. Я прийняв Магдінат. Я вчинив так для Чані, але це зробило мене поганим лідером.

Лето не знайшов слів у відповідь. Пам’ять про це рішення жила всередині нього.

— Я не можу обманювати тебе більше, ніж себе самого, — промовив Пол. — Я це знаю. Кожна людина мусить мати такого слухача, такого суддю. Одне лише спитаю: чи Битва Тайфуну необхідна?

— Або це, або людство згасне.

Пол почув, що слова Лето правдиві, і заговорив тихим голосом, підтверджуючи більшу частину синового видіння.

— Я не бачив такого вибору.

— Думаю, що Сестринство підозрює це, — сказав Лето. — Я не можу знайти іншого пояснення рішень моєї бабки.

Нічний вітер дмухнув на них прохолодою. Війнув одягом Пола, обгорнув його довкола ніг. Побачивши це, Лето промовив:

— Батьку, у тебе є фримпакет. Я надму диститент, і можемо провести ніч у затишку.

Але Пол лише махнув головою, знаючи, що не буде для нього жодного затишку, ні цієї ночі, ні іншої. Муад’Діб, Герой, мусить бути знищений. Він сам це сказав. Тепер міг зостатися тільки Проповідник.

— Кавех вахід, — сказав Стілґар. Принеси кави. Дав рукою знак ад’ютантові, що стояв обіч єдиних дверей до аскетичної кімнати з кам’яними стінами, у якій він провів цю безсонну ніч. У цьому місці старий фрименський наїб зазвичай споживав спартанський сніданок, і вже й надходив час снідати, але після такої ночі він не відчував голоду. Устав, потягся, розім’яв мускули.

Дункан Айдаго сидів на низькій подушці біля дверей, намагаючися стримати позіхання. Саме зрозумів, що вони зі Стілґаром провели за розмовою цілу ніч.

— Вибач, Стіле, — перепросив він. — Я протримав тебе тут усю ніч.

— Непроспана ніч додає день до твого життя, — відповів Стілґар, приймаючи тацю з кавою, подану з-за дверей. Штовхнув низьку лавку до Айдаго, поставив на неї тацю і сів навпроти гостя.

Обидва чоловіки мали на собі жовте траурне вбрання, але одяг Айдаго був позичений, бо мешканці Табру не терпіли Атрідівської зелені його польового однострою.

Стілґар вилив темне вариво з товстопузої мідної карафки, відпив першим і підняв свою чашку як знак для Айдаго, за старим фрименським звичаєм: «Можна пити безпечно. Я спробував».

Каву приготувала Хара, так, як любив Стілґар: зерна припечені до рожево-коричневої барви, ще гарячими подрібнені на тонкий порошок у кам’яній ступці та відразу ж заварені; додано дрібку меланжу.

Айдаго вдихнув багатий аромат прянощів, сьорбнув обережно, але гучно. Він досі не знав, чи переконав Стілґара. Його ментатські здібності в ранкові години почали вповільнюватися, врешті-решт, усі його обчислення сходилися з безпомильними даними, що містилися в повідомленні Ґурні Галлека.

Алія знала про Лето! Вона знала.

І Джавід був причетний до цього знання.

— Я мушу звільнитися від твоїх обмежень, — сказав нарешті Айдаго, знову розпочавши суперечку.

Стілґар стояв на своєму.

— Угода про нейтралітет вимагає від мене жорсткого керівництва. Гані тут у безпеці. Ви з Ірулан тут у безпеці. Проте ти не можеш посилати звісток. Приймати — так, але посилати — ні. Я дав слово.

— Це не таке ставлення, на яке заслуговує гість і давній друг, що поділяв з тобою небезпеки, — промовив Айдаго, знаючи, що раніше він уже наводив цей аргумент.

Стілґар опустив чашку, обережно поставив її на тацю і втупився в неї.

— Ми, фримени, не відчуваємо провини за вчинки, що викликають такі почуття в інших, — відповів він. Перевів увагу на обличчя Айдаго.

«Слід змусити його забрати Гані та втекти звідси», — подумав Айдаго. Він сказав:

— Я не мав наміру викликати буремне почуття провини.

— Я розумію це, — промовив Стілґар. — Я порушив це питання, аби пояснити тобі нашу фрименську позицію, бо тут ми маємо справу з фрименами. Навіть Алія мислить по-фрименському.

— І Священництво?

— Це інша річ, — сказав Стілґар. — Вони хочуть, щоб люди ковтали сірий вітер гріха, забираючи його у вічність. Це велика пляма, на тлі якої вони намагаються розгледіти власну побожність.

Говорив спокійно, але Айдаго розпізнав гіркоту й задумався, чому ця гіркота не похитнула твердості Стілґара.

— Це старий-престарий трюк автократичних урядів, — промовив Айдаго. — Алія добре його знає. Добрі піддані мусять відчувати провину. Почуття провини — це початок почуття поразки. Добрий автократ дає населенню багато можливостей поразки.

— Я це помітив, — сухо відповів Стілґар. — Але мусиш мені пробачити, коли я ще раз скажу, що ти говориш про свою дружину. Це Муад’Дібова сестра!

— Вона одержима, кажу тобі!

— Багато хто так каже. Одного дня їй доведеться пройти випробування. Тим часом є інші міркування, і вони важливіші.

Айдаго сумно похитав головою.

— Усе, що я тобі сказав, можна перевірити. Зв’язок із Джакуруту завжди тримався через Храм Алії. Змова проти близнят мала там спільників. Туди потрапляють гроші від продажу хробаків за межі планети. Усі нитки ведуть до канцелярії Алії, до Регентства.

Стілґар труснув головою і глибоко вдихнув:

— Це нейтральна територія. Я дав слово.

— Так не може продовжуватися далі! — запротестував Айдаго.

— Погоджуюсь, — кивнув Стілґар. — Алію піймано в коло, і це коло щодня стискається. Це як наш старий звичай багатоженства. Дозволяє виявити чоловіче безпліддя. — Він запитально зиркнув на Айдаго. — Ти кажеш, що вона зраджує тебе з іншими чоловіками. Думаю, ти саме це мав на увазі, кажучи, що вона «використовує свою стать як зброю». Перед тобою відкривається цілковито законний шлях. Джавід тут, у Табрі, з відомостями від Алії. Тобі достатньо лише…

— На твоїй нейтральній території?

— Ні, за її межами, у пустелі.

— А якщо я скористаюся можливістю, аби втекти?

— Ти не матимеш такої можливості.

— Усе ж я присягаюсь тобі, що Алія одержима. Що я маю зробити, аби переконати тебе…

— Це складно довести, — промовив Стілґар. Цієї ночі він часто це повторював.

Айдаго згадав слова Джессіки й сказав:

— Але ти маєш способи довести це.

— Спосіб, так, — сказав Стілґар. Знову хитнув головою. — Болісний, незворотний. Тому я й нагадав тобі про наш підхід до почуття провини. Можна звільнитися від будь-якої провини, спроможної нас знищити, окрім Випробування на одержимість. У цьому випадку трибунал, яким є весь народ, бере на себе повну відповідальність.

— Ви вже робили це раніше, чи не так?

— Я певен, що Превелебна Мати у своїй декламації не оминула нашої історії, — відповів Стілґар. — Так, ми вже це робили.

Айдаго зреагував на роздратування у голосі Стілґара.

— Я не намагався звинуватити тебе в брехні. Це просто…

— Ніч була довгою, і питання зосталися без відповіді, — сказав Стілґар. — А зараз настав ранок.

— Мені потрібен дозвіл, щоб передати послання Джессіці, — промовив Айдаго.

— Це було б посланням на Салусу, — відповів Стілґар. — Я не даю вечірніх обіцянок. Мушу тримати слово — тому Табр є нейтральною територією. Ти зберігатимеш тут цілковите мовчання. Я пообіцяв це від імені всіх моїх людей.

— Алія мусить бути піддана твоєму Випробуванню!

— Можливо. Насамперед ми повинні довідатися, чи існують пом’якшувальні обставини. Наприклад, брак авторитету. Чи навіть невезіння. Це може бути виявом природної схильності до зла, властивої всім людям, а не лише одержимим.

— Ти хочеш мати певність, що я не звичайний обманутий чоловік, який прагне помститися чужими руками, — сказав Айдаго.

— Так могли б подумати інші, але не я, — відповів Стілґар. Усміхнувся, щоб зробити свої слова не такими колючими. — Ми, фримени, маємо свою науку про традицію, наш хадис. Коли боїмося звернутися до ментата чи Превелебної Матері, звертаємося до хадису. Там сказано, що єдиний страх, який ми не можемо подолати, — це страх перед власними помилками.

— Леді Джессіку слід повідомити, — сказав Айдаго. — Ґурні каже…

— Ця звістка могла прийти не від Ґурні Галлека.

— Вона не могла прийти ні від кого іншого. Ми, Атріди, маємо власні способи перевірки інформації. Стіле, хіба ти не можеш з’ясувати принаймні частину…

— Джакуруту більше немає, — промовив Стілґар. — Його зруйновано багато поколінь тому. — Він торкнувся рукава Айдаго. — Хай там як, я не можу розпорошувати вояків. Це неспокійні часи, канати під загрозою… ти розумієш? — Він знову сів. — Тепер, коли Алія…

— Алії більше немає, — сказав Айдаго.

— Це ти так кажеш. — Стілґар зробив черговий ковток кави, відсунув чашку. — Облишмо цю тему, друже Айдаго. Часто немає потреби відривати руку, щоб витягти скалку.

— То поговорімо про Ганіму.

— У цьому немає потреби. Вона має мою підтримку, мою оборону. Тут ніхто не може її скривдити.

«Він не може бути таким наївним», — подумав Айдаго.

Але Стілґар підвівся на знак того, що розмову закінчено.

Айдаго змусив себе підвестися, відчуваючи скованість у колінах. Литки отерпли. Коли Айдаго піднявся на ноги, з’явився ад’ютант і став збоку. За ним до кімнати ввійшов Джавід. Айдаго обернувся. Стілґар стояв за чотири кроки від нього. Не вагаючись, Айдаго одним рухом вихопив ножа і вдарив у груди Джавіда, який нічого не підозрював. Чоловік поточився назад, ніж вийшов з рани. Джавід обернувся і впав навзнак. Копнув ногами й помер.

— Це має втишити поголос, — сказав Айдаго.

Ад’ютант стояв із витягнутим ножем, не знаючи, як реагувати. Айдаго вже сховав свого ножа, залишивши кривавий слід на краю жовтого одягу.

— Ти заплямував мою честь! — скрикнув Стілґар. — Це нейтральна…

— Стули пельку! — Айдаго зиркнув на враженого наїба. — Ти носиш ошийника, Стілґаре!

Це була одна з трьох найсмертельніших зневаг, які можна було кинути фримену. Обличчя Стілґара зблідло.

— Ти прислужник, — сказав Айдаго. — Ти продавав фрименів за їхню воду.

Це була друга смертельна зневага, яка знищила колись первісне Джакуруту.

Стілґар скреготнув зубами, поклав руку на крис-ніж. Ад’ютант відступив назад від мертвого тіла, до дверей.

Повернувшись спиною до наїба, Айдаго зробив крок у двері, у вузький прохід біля тіла Джавіда, і, не озираючись, кинув третю зневагу:

— Ти не маєш безсмертя, Стілґаре. Ні в кому з потомків не тече твоя кров!

— Куди ти тепер підеш, ментате? — гукнув Стілґар, тоді як Айдаго виходив із кімнати. Голос Стілґара був холодним, наче вітер з полюсів.

— Шукати Джакуруту, — відповів Айдаго, так і не озирнувшись. Стілґар витяг свого ножа:

— Раптом я зможу тобі допомогти.

Айдаго вже дістався зовнішнього виступу переходу. Не зупиняючись, сказав:

— Як хочеш допомогти мені ножем, водяний злодію, то, прошу, бий у спину. Саме так годиться тому, хто носить ошийник демона.

Двома стрибками Стілґар перетнув кімнату, переступив через тіло Джавіда й догнав Айдаго в зовнішньому переході. Сучкувата рука обхопила Айдаго й зупинила його. Стілґар став лице в лице з Айдаго, вищиривши зуби й витягши ножа. Гнів його був таким сильним, що він не помітив дивної посмішки на обличчі Айдаго.

— Витягай свого ножа, ти, сміття ментатське! — заревів Стілґар.

Айдаго зареготав. Різко завдав Стілґарові лівою, а потім правою рукою двох дзвінких ляпасів.

З неартикульованим пискливим криком Стілґар усадив ножа Айдаго в живіт, вдаряючи вгору, — крізь діафрагму в серце.

Айдаго осів на клинок, посміхнувся Стілґарові, гнів якого змінився раптовим крижаним шоком.

— Дві смерті за Атрідів, — прохрипів Айдаго. — І друга не з кращої причини, ніж перша.

Він схилився вбік, навзнак упав на кам’яну долівку. Кров бризнула з його рани.

Стілґар глянув униз, на скривавлений ніж у тілі Айдаго, глибоко, з тремтінням зітхнув. Позаду нього лежав мертвий Джавід. І консорт Алії, Лона Небес, лежав мертвий, убитий власноруч Стілґаром. Можна доводити, що наїб рятував честь свого імені, мстився за порушення обіцяного ним нейтралітету. Але ж цим мертвим був Дункан Айдаго. Хай які аргументи висувай, хай якими були «пом’якшувальні обставини», такого вчинку ніщо не зітре. Навіть якщо Алія приватно це схвалить, вона буде змушена прилюдно оголосити помсту. Врешті-решт, вона фрименка. Щоб правити фрименами, вона мала нічим від них не відрізнятися, навіть трохи.

Лише тоді Стілґар усвідомив, що саме такої ситуації добивався Айдаго, заплативши за неї «другою смертю».

Стілґар звів очі, побачив вражене обличчя Хари, своєї другої дружини, що вдивлялася в нього крізь довколишній натовп. Куди б Стілґар не обернувся, всюди бачив той сам вираз на обличчях: шок і розуміння наслідків.

Стілґар поволі випростався, обтер клинок об рукав і сховав його в піхви. Звичайним голосом заговорив до тих, що його обступили.

— Ті, хто піде зі мною, мусять негайно спакувати речі. Пошліть чоловіків, щоб покликали хробаків.

— Куди ти підеш, Стілґаре? — спитала Хара.

— До пустелі.

— Я з тобою.

— Звичайно, ти підеш зі мною. Усі мої дружини підуть зі мною. І Ганіма. Приведи її, Харо. Негайно.

— Так, Стілґаре… негайно. — Вона завагалася. — А Ірулан?

— Якщо захоче.

— Так, муже. — Вона все ще вагалася. — Ти береш Гані заручницею?

— Заручницею? — Ця думка щиро його здивувала. — Жінко… — Легко торкнув пальцем тіло Айдаго. — Якщо цей ментат мав рацію, я — єдина надія Гані.

І він згадав слова Лето: «Остерігайся Алії. Ти мусиш забрати Гані й тікати».

Була то січ Туека на внутрішньому виступі Фальшивої Стіни. Галлек стояв у затінку скельної підпори, що захищала високий вхід до січі, чекаючи, доки люди всередині вирішать, чи дадуть вони йому притулок. Перевів погляд на північну пустелю, тоді на сіро-блакитне ранкове небо. Тутешні контрабандисти були здивовані, що він, чужосвітянин, піймав хробака та їхав на ньому. А Галлека так само здивувала їхня реакція. Це було простою справою для спритної людини, що вже багато разів це бачила.

Галлек знову глянув на пустелю, сріблясту пустелю блискучих скель і сіро-зелених полів, на яких вода творила свої чари. Це все вразило його як напрочуд ламке джерело енергії, життя — всього, чому загрожував раптовий злам схеми змін.

Він знав джерело цієї реакції. Там, унизу, у пустелі під ним, відбувалася метушлива діяльність. До січі транспортували контейнери з мертвою піщаною фореллю для дистиляції та видобутку з неї води. Цих створінь були тисячі. Вони дісталися до виливу води. Саме цей вилив змусив думки Галлека мчати шалено швидко.

Галлек глянув униз, на січові поля та межу, визначену канатом, у якому не текла вже дорогоцінна вода. Бачив вирви в кам’яних стінах канату, проломи в скельному ряду огорожі, крізь які вода вилилася в пісок. Що стало причиною цих проломів? Деякі з них тяглися на двадцять метрів уздовж найуразливіших частин канату, у місцях, де м’який пісок прилягав до западин, що поглинули воду. Ці западини роїлися від піщаної форелі. Січові діти вбивали й збирали її.

Ремонтні бригади лагодили розбиті стіни канату. Інші носили воду, потрібну для мінімального поливу тих рослин, що найбільше його потребували. Водне джерело в гігантській цистерні під вітряною пасткою Туеку було перекрито, щоб вода звідти не потрапляла до пошкодженого канату. Відключено помпи, які працювали на сонячній енергії. Вода для поливу надходила з усе менших калюж на дні канату, а ще її безперестанку тягали з січової цистерни.

Металева фрамуга дверної печаті позаду Галлека потріскувала від дедалі сильнішої денної спеки. Наче це звук рухав його очима, Галлек перевів погляд на найдальший вигин канату, на місце, де найбільше води нахабно витекло в пустелю. Оптимістичні садівники, що планували зелені насадження в січі, посадили там особливе дерево. Воно було приречене на загибель, якщо не вдасться якомога швидше відновити водний потік. Галлек дивився на дурний пониклий плюмаж верби, побитої піском і вітром. В його очах це дерево символізувало нову дійсність — для нього й для Арракіса.

«Ми обоє тут чужаки».

Усередині січі довго обмірковували рішення, але їм не завадили б добрі бійці. Контрабандисти завжди потребували вмілих людей. Проте Галлек не мав щодо них ілюзій. Теперішні контрабандисти були не такими, як ті, що дали йому притулок багато років тому, коли він тікав із розгромленого лену його Герцога. Ні, це була нова порода, що швидко навчилася шукати зиск.

Він знову зосередився на тій дурній вербі. До нього дійшло, що буремні вітри його нової дійсності можуть знищити й цих контрабандистів, і всіх їхніх приятелів. Можуть знищити Стілґара з його крихкою нейтральністю, а разом із ним змести всі племена, що зберегли вірність Алії. Усі вони стали колоніальним народом. Галлек бачив уже таке раніше, знав його гіркий смак зі свого рідного світу. Чітко це бачив, згадавши манірність міських фрименів, спосіб життя передмість і звичаї сільської січі, що, хоч і стерті, безпомильно розпізнавалися навіть у цій криївці контрабандистів. Сільські місцевості були колоніями міських осередків. Їхні мешканці, керовані жадібністю, якщо не забобонами, навчилися носити ватоване ярмо. Навіть тут, особливо тут, справляли враження завойованого народу, а не вільних людей. Були налаштованими на оборону, потайними, ухильними. Усі прояви влади викликали в них нехіть — будь-якої влади: Регентства, Стілґара, їхньої власної Ради…

«Я не можу їм довіряти», — подумав Галлек. Їх можна лише використовувати, роздмухуючи їхню недовіру до всіх інших. Це сумно. Давно проминуло вільне давання і приймання, звичне для вільних людей. Давні звичаї звелися до ритуальних слів, а їхнє походження зникло з пам’яті.

Алія добре виконала свою роботу, караючи незгідливих і нагороджуючи помічників, перетасовуючи навмання Імперські збройні сили, приховуючи головні елементи Імперської потуги. Шпигуни! Боги підземні, шпигуни, яких вона мусила мати!

Галлек майже бачив смертельний ритм атак і контратак, завдяки якому Алія сподівалася вибити в опозиції ґрунт із-під ніг.

«Якщо фримени далі перебуватимуть у сплячці, вона виграє», — подумав він.

Дверні печаті позаду нього тріснули, розчиняючись. З’явився січовий ад’ютант на ім’я Мелідес. То був низенький чоловічок із гарбузоподібним тулубом, що переходив у криві миршаві ноги. Дистикост лише підкреслював його потворність.

— Тебе прийнято, — промовив Мелідес.

Галлек почув лукаву облудність у голосі чоловічка. Це підказало йому, що він здобув тут лише тимчасовий притулок.

«Доки я не вкраду їхнього ’топтера», — подумав він.

— Моя вдячність вашій Раді, — сказав він. І подумав про Есмара Туека, іменем якого названо цю січ. Есмар, що давно вже загинув через якусь зраду, перерізав би горлянку цьому Мелідесу, щойно його б побачив.

— Чому я не відчуваю скорботи? — Алія скерувала це питання до стелі свого малого приймального покою, кімнати, яку вона могла перейти за п’ятнадцять кроків уздовж, за десять упоперек. Там були два високі та вузькі вікна, що понад дахами Арракіна виходили на Оборонну Стіну.

Був майже полудень. Сонце палило улоговину, у якій збудовано місто.

Алія опустила погляд на Буєра Аґарвеса, колишнього табрійця, а тепер ад’ютанта Зії, яка командувала гвардією Храму. Аґарвес приніс новину, що Джавід та Айдаго мертві. Разом із ним напхалося повно підлабузників, слуг та охоронців, а ще більше юрмилося назовні, виявляючи цим, що вже знали про Аґарвесову звістку.

Погані вісті швидко розходилися Арракісом.

Він був низькорослим, цей Аґарвес, круглолицим як для фримена, майже по-дитячому округлим. Належав до нової породи, що вже набрала водного жирку. Алія бачила його наче поділеним на дві частини: одна з поважним обличчям, глибокими індиговими очима, сумним виразом довкола вуст, друга — чуттєва та вразлива, збудливо вразлива. Їй особливо подобалася припухлість його губ.

Хоча сонце ще не перейшло полудня, у приголомшеній тиші довкола себе Алія відчувала якийсь натяк на його захід.

«Айдаго мав померти при заході сонця», — сказала вона собі.

— Як же сталося, Буєре, що ти приніс нам ці вісті? — спитала вона, зауваживши пильну швидкість, що з’явилася у виразі його обличчя.

Аґарвес спробував ковтнути слину, заговорив хрипким голосом, не надто гучнішим за шепіт.

— Я поїхав із Джавідом, пам’ятаєте? А коли… Стілґар вислав мене до вас, то наказав, аби я вам передав, що я несу його остаточний послух.

— Остаточний послух, — повторила вона. — Що він хотів цим сказати?

— Не знаю, леді Аліє, — жалібно промовив він.

— Поясни мені ще раз, що ти побачив, — наказала вона й задумалася. Чому їй так холодно?

— Я бачив… — Він нервово крутнув головою, глянув на підлогу перед Алією. — Я бачив мертвого Святого Консорта на долівці в центральному переході, а мертвий Джавід лежав поблизу, у бічному переході. Жінки вже готували їх до Хуануї.

— І Стілґар прикликав тебе на цю сцену?

— Так, міледі. Стілґар мене прикликав. Він послав Модібо, Похилого, свого гінця в січі. Модібо ні про що мене не попередив. Просто сказав, що Стілґар хоче мене бачити.

— І ти бачив тіло мого чоловіка на долівці?

Він на коротку мить зустрівся з нею поглядом, а тоді знову втупився в підлогу і кивнув:

— Так, міледі. І мертвого Джавіда поблизу. Стілґар сказав мені… сказав мені, що Святий Консорт убив Джавіда.

— А мого чоловіка, ти кажеш, Стілґар…

— Він сам мені це сказав, міледі. Стілґар сказав, що зробив це. Він сказав, що Святий Консорт спровокував його, довівши до шаленства.

— Шаленства, — повторила Алія. — Як це сталося?

— Він не сказав. Ніхто не сказав. Я питав, але ніхто нічого не сказав.

— І тоді тебе послали до мене з цими новинами?

— Так, міледі.

— Ти нічого не міг зробити?

Аґарвес облизнув губи, а тоді промовив:

— Стілґар командував, міледі. Це його січ.

— Я бачу. А ти завжди слухався Стілґара.

— Я завжди так робив, міледі, поки він не звільнив мене від підлеглості.

— Хочеш сказати, що тебе вислали на службу мені?

— Тепер я слухаюся лише вас, міледі.

— Це правда? Скажи мені, Буєре, якби я наказала тобі вбити Стілґара, твого старого наїба, ти це зробив би?

Буєр глянув їй в очі з сильнішою рішучістю:

— Якщо ви так накажете, міледі.

— Я так наказую. Ти здогадуєшся, куди він пішов?

— У пустелю. Це все, що я знаю, міледі.

— Скільки людей він узяв?

— Приблизно половину боєздатних.

— І Ганіма та Ірулан із ним!

— Так, міледі. Ті, що пішли, обтяжені жінками, дітьми й поклажею. Стілґар дав кожному вибір: йти з ним або звільнитися від підлеглості. Багато хто вибрав свободу. Вони оберуть нового наїба.

— Я оберу для них нового наїба! Це ти ним станеш, Буєре Аґарвесе, у день, коли принесеш мені голову Стілґара!

Аґарвес міг прийняти обрання через бій. Це було фрименським звичаєм. Він сказав:

— Як накажете, міледі. Якими силами я можу…

— Поговори про це із Зією. Я не можу дати тобі багато ’топтерів для пошуків. Вони потрібні деінде. Але матимеш достатньо вояків. Стілґар заплямував свою честь. Багато хто радо служитиме разом із тобою.

— То я цим займуся, міледі.

— Почекай! — Якусь мить вона пильно його вивчала, подумки перебираючи, кого можна послати, щоб припильнував це вразливе дитя. За ним слід простежити, доки він не покаже себе. Зія знатиме, кого послати.

— Мене ще не звільнено, міледі?

— Тебе ще не звільнено. Я мушу приватно дати тобі докладні настанови щодо твоїх планів піймати Стілґара. — Притулила долоню собі до обличчя. — Я не розпочну траур, доки ти не звершиш моєї помсти. Дай мені кілька хвилин, щоб отямитися. — Вона опустила руки. — Одна з моїх помічниць покаже тобі дорогу.

Дала ледь помітний знак Шалус, своїй новій камер-дамі, шепнувши їй:

— Умий його й напахти, перш ніж привести до мене. Від нього тхне хробаком.

— Так, пані.

Алія обернулася. Вдаючи скорботу, якої не відчувала, поквапом вийшла до своїх особистих покоїв. Там, у своїй спальні, вона хряснула дверима, вилаялася і тупнула ногою.

«Клятий Дункан! Чому? Чому? Чому?»

Вона відчула навмисну провокацію з боку Айдаго. Він убив Джавіда й спровокував Стілґара. Значить, він знав про Джавіда. Усю цю справу слід сприймати як послання Дункана Айдаго, його фінальний жест.

Знову й знову тупала ногами, шалено метаючись по спальні.

«Прокляття йому. Прокляття йому! Прокляття йому!»

Стілґар пішов до бунтівників, і Ганіма з ним. Ірулан теж.

«Прокляття їм усім!»

Тупнувши ще раз, вона болюче вдарилася стопою об щось металеве. Від болю скрикнула й глянула вниз, виявивши, що забила ногу об металеву пряжку. Підняла її і завмерла, дивлячись на цю річ на долоні. То була стара пряжка, одна з тих виробів зі срібла та платини, привезених ще з Каладана, якою Герцог Лето Атрід І нагородив свого мечника, Дункана Айдаго. Вона часто бачила її в Дункана. І от він покинув її тут.

Алія судомно обхопила пальцями пряжку. Айдаго покинув її тут, коли… коли…

Сльози потекли їй з очей усупереч усім фрименським навичкам. Губи скривилися, завмерли в гримасі. Вона відчула, що всередині її черепа знову починається давня битва, сягаючи пальців на руках і ногах. Здавалося, що вона розпалася на дві особи. Одна здивовано поглядала на ці тілесні корчі. Друга намагалася підкоритися страшному болю, що заповнив її груди. Тепер сльози нестримно пливли їй з очей, а Здивований усередині неї буркотливо питав:

— Хто плаче? Хто це плаче? Хто зараз плаче?

Але ніщо не стримувало її сліз, і вона відчула біль, що палив їй груди, змусивши кинутися на ліжко й метатися на ньому.

Однак щось зсередини допитувалося тоном глибокого здивування:

— Хто плаче? Хто це…

Тутешні птахи — папуги, сороки, сойки — живилися комахами, від яких аж роївся вологий пісок за пошкодженим канатом. Це була джедіда, останнє з нових містечок, збудоване на фундаменті з відкритого базальту. Зараз вона покинута. Ганіма, вивчаючи в ранкові години обшир за первісними насадженнями покинутої січі, помітила рух і побачила пістряву ящірку — гекона. А раніше — кактусового дятла, що гніздився у глиняній стіні довкола джедіди.

Вона думала, що це січ, хоча насправді то був набір низьких стін, зведених із обпаленої цегли й оточених насадженнями, які мали зупинити дюни. Містечко лежало в Танзеруфт, за шістсот кілометрів від Хребта Сіхая. Без догляду людських рук січ почала розсипатися, знову перетворюючись на пустелю, її стіни нищили пустельні вітри, а плантація корчилася під пекучим сонцем.

І все-таки пісок за розбитим канатом зоставався вологим, а це свідчило про те, що приземкувата копиця вітряної пастки досі функціонувала.

Упродовж кількох місяців після втечі з Табру блукачі по черзі шукали притулку в кількох таких місцях, що стали безлюдними через Пустельного Демона. Ганіма не вірила в Пустельного Демона, хоча годі було заперечити очевидний доказ — зруйнований канат.

Інколи вони діставали з північних селищ звістки, передані збунтованими мисливцями за прянощами. Кілька ’топтерів — дехто запевняв, що не більше шести, — здійснювало розвідувальні польоти, розшукуючи Стілґара, але Арракіс великий, а його пустеля прихильна до втікачів. За сповіщеннями, пошуково-знищувальні сили виконували завдання знайти Стілґарову групу, проте ці сили на чолі з колишнім табрійцем Буєром Аґарвесом мали й інші обов’язки та часто поверталися до Арракіна.

Бунтівники запевняли, що між ними й людьми Алії немає особливих сутичок. Непередбачувані вилазки Пустельного Демона призвели до того, що першочерговим клопотом Алії та наїбів стала палацова гвардія. Навіть контрабандистам дісталося, але вони начебто нишпорили в пустелі в пошуках Стілґара, прагнучи здобути призначену за його голову винагороду.

Стілґар завів свою групу до джедіди одразу ж, перед учорашніми сутінками, керуючись непомильним відчуттям вологи, яку занюхав ніс старого фримена. Він обіцяв, що невдовзі вони вирушать на південь, між пальми, але уникав називати точну дату. Хоча за голову Стілґара призначили ціну, за яку колись можна було купити планету, він здавався найщасливішим та найбезтурботнішим із людей.

— Це добре місце для нас, — сказав він, вказуючи на досі справну вітряну пастку. — Наші друзі залишили нам трохи води.

Тепер їхня група була невеликою: всього шістдесят людей. Старих, хворих і надто юних відправили на південь до пальм, де їх прийняли вірні родичі. Залишилися тільки найстійкіші, і вони мали багатьох друзів на півночі та півдні.

Ганіма міркувала, чому Стілґар уникав обговорення того, що відбувається з планетою. Невже він цього не бачив? Коли канати зруйнували, фримени відступили до північної та південної ліній, які обмежували колись їхні володіння. Цей рух міг бути лише сигналом про те, що незмінно діялося з Імперією. Одна ситуація була дзеркальним відображенням другої.

Ганіма всунула руку під комір дистикоста й знову його запечатала. Попри всі гризоти, тут вона почувалася напрочуд вільною. Внутрішні життя перестали їй надокучати, хоча інколи вона чула, як їхні спогади проникають у її свідомість. Із цих спогадів вона знала, якою була ця пустеля колись, до початку екологічної трансформації. Насамперед вона була значно сухішою. Ця неремонтована вітряна пастка досі діяла, бо працювала з більш вогким повітрям.

Численні створіння, що колись цуралися цієї пустелі, тепер зважилися поселитися тут. Багато членів їхньої групи зауважили, як поширилися денні сови. Навіть зараз Ганіма бачила сорокуш. Вони підстрибували й пританцьовували довкола комах, що кишіли у вологому піску при краю розбитого канату. Борсуків помічено небагато, зате було безліч кенгурових мишей.

Новими фрименами керував забобонний страх, а Стілґар був не кращим од решти. Джедіду повернули пустелі після того, як її канат розбили вп’яте за одинадцять місяців. Чотири рази тутешні мешканці ремонтували скоєні Пустельним Демоном спустошення, а потім не мали вже надлишку води, щоб ризикнути черговою її втратою.

Так само було в інших джедідах і на багатьох старих січах. Вісім із дев’яти нових поселень покинуто. Багато старих січей були переповнені, як ніколи досі. І тоді, як пустеля ввійшла в нову фазу, фримени повернулися до давніх звичаїв. У всьому бачили лихі віщування. Чи ж хробаки не ставали дедалі рідшими всюди, крім Танзеруфт? Це був присуд Шай-Хулуда! Бачили мертвих хробаків, хоча ніхто не міг сказати, чого вони померли. Невдовзі після смерті вони поверталися у пустельний прах, але ті розкришені остови, на які натикалися фримени, наповнювали спостерігачів жахом.

Минулого місяця група Стілґара набрела на такий остов, і їм знадобилося чотири дні, аби змахнути з себе відчуття зла. Ці останки тхнули кислою й отруйною гнилизною. Розкладений остов знайдено на вершині гігантського викиду прянощів, прянощі переважно пропали.

Ганіма відвернулася від канату й озирнулася назад, на джедіду. Просто перед нею лежала зруйнована стіна, яка колись оточувала муштамаль, маленький клаптик саду. Вона із затятою цікавістю досліджувала це місце і знайшла в кам’яній коробці запас пласких прісних меланжевих хлібців.

Стілґар знищив їх, кажучи:

— Фримен ніколи не покинув би позаду себе доброї їжі!

Ганіма підозрювала, що він помилявся, але справа не варта була ні ризику, ні суперечки. Фримени змінювалися. Колись вони вільно мандрували бледом, гнані природними потребами: заради води, прянощів, торгівлі. Активність тварин була для них будильником. Але тепер тварини перейшли на дивні нові ритми, а більшість фрименів тим часом скоцюрбилася у своїх старих печерах-кролятниках, у затінку північної Оборонної Стіни. Мисливці за прянощами в Танзеруфт були нечисленними, і лише група Стілґара мандрувала по-давньому.

Вона довіряла Стілґарові та його остраху перед Алією. Ірулан підтвердила Стілґарові аргументи, вдавшись до дивних міркувань Бене Ґессерит. А на далекій Салусі все ще жив Фарад’н. Одного дня доведеться розрахуватися з ним.

Ганіма глянула вгору, на сіро-срібне небо, подумки шукаючи розради. Де знайти допомогу? Де той, хто вислухав би, якби вона розповіла про побачене довкола? Якщо вірити звісткам, леді Джессіка зостається на Салусі. Алія ж була істотою на п’єдесталі, зацікавленою лише власною величчю, а сама тим часом дедалі більше віддалялася від дійсності. Ґурні Галлека ніде не було, хоча його нібито всюди бачили. Проповідник зник у схованці, зостався тільки слабкий спогад про його єретичні декламації.

І Стілґар.

Вона глянула крізь розбиту стіну туди, де Стілґар допомагав ремонтувати цистерну. Стілґар насолоджувався своєю роллю неспокійного духа пустелі, а ціна за його голову зростала щомісяця.

Ніщо вже не має сенсу. Ніщо.

Ким був той Пустельний Демон, істота, спроможна нищити канати, наче то фальшиві ідоли, які слід повалити в пісок? Чи це капосний хробак? Чи третя повстала сила: численні люди? Ніхто не вірив, що це хробак. Вода вбила би будь-якого хробака, якби той напав на канат. Багато фрименів вірило, що Пустельний Демон був насправді революційним загоном, що поставив собі за мету скинути Магдінат Алії та повернути на Арракісі давні звичаї. Ті, хто в це вірив, називали його вчинки добрими. Позбутися цієї жадібної апостольської кліки, що не робить нічого, окрім як підтримує власну посередність. Повернутися до істинної релігії, яку проголосив Муад’Діб.

Ганіма здригнулася, глибоко зітхнувши. «Ох, Лето, — подумала вона. — Я майже рада, що ти не дожив і не бачиш цих днів. Я приєдналася б до тебе, але я — ще не скривавлений ніж. Алія та Фарад’н. Фарад’н та Алія. Старий барон — її демон, а цього не можна дозволити».

Із джедіди вийшла Хара, наблизилася до Ганіми, швидкими кроками долаючи пісок. Зупинилася перед Ганімою і спитала:

— Що ти тут робиш сама?

— Це дивне місце, Харо. Ми повинні йти звідси.

— Стілґар чекає тут на зустріч із деким.

— О? Він мені не казав цього.

— Чого він мусить усе тобі казати? Маку? — Хара ляснула по бурдючку з водою, що випинався з-під одягу Ганіми. — Ти що, доросла жінка, щоб бути вагітною?

— Я була вагітною стільки разів, що й полічити годі, — сказала Ганіма. — Не грай зі мною в ці ігри дорослого з дитиною!

Через їдкий тон у голосі Ганіми Хара відступила.

— Ви — стадо дурнів, — промовила Ганіма, змахом руки охопивши джедіду та Стілґара з його людьми, зайнятими роботою. — Мені не слід було йти з вами.

— Ти була б уже мертвою, якби не пішла.

— Можливо. Але невже ви не бачите, що коїться у вас перед носом! Кого це чекає Стілґар?

— Буєра Аґарвеса.

Ганіма витріщилася на неї.

— Він прибуває сюди таємно, через друзів із січі Червоної Ущелини, — пояснила Хара.

— Забавка Алії?

— Йому зав’яжуть очі.

— І Стілґар у це вірить?

— Буєр попросив допомоги. Погодився на всі наші умови.

— Чому мені нічого про це не сказали?

— Стілґар знав, що ти заперечуватимеш.

— Заперечуватиму… Це божевілля!

Хара скривилася.

— Не забувай, що Буєр…

— Член сім’ї! — гарикнула Ганіма. — Він — онук Стілґарового кузена. Я знаю. А Фарад’н, з якого я колись пущу кров, теж мій близький родич. Думаєш, це стримає мій ніж?

— Ми отримали дистранс. Ніхто не йде слідом за його групою.

— Нічого доброго з цього не буде, Харо, — тихо сказала Ганіма. — Мусимо негайно йти звідси.

— Ти прочитала віщування? — спитала Хара. — Той мертвий хробак, якого ми бачили! Чи це…

— Укинь це до своєї утроби та народи деінде! — розлютилася Ганіма. — Мені не подобається ні ця зустріч, ні це місце. Невже цього не досить?

— Я скажу Стілґарові, що ти…

— Я сама йому скажу! — Ганіма пройшла повз Хару, яка послала знак рогів хробака їй у спину, щоб відігнати лихо.

Але Стілґар лише посміявся зі страхів Ганіми й наказав їй шукати піщану форель, наче вона дитина. Вона втекла до одного з покинутих домів джедіди й присіла навпочіпки в кутку, щоб втихомирити гнів. Однак емоції швидко минули, вона відчула порухи своїх внутрішніх життів і згадала, як хтось сказав: «Якщо зуміємо зрушити це з місця, усе піде за планом».

«Яка дивна думка».

Проте вона не могла згадати, хто сказав ці слова.

Ґурні Галлек сидів на горі біля Шулоху, а поруч із ним, на меланжевому килимку, лежав його балісет. Закрита улоговина під ним роїлася від робітників, що саджали рослини. Піщаний насип, яким Вигнанці заманювали хробаків, зробивши до нього доріжку з прянощів, загородили новим канатом. Розсаду посунули до підніжжя насипу, щоб утримати його.

Наближалася пора полуденної трапези, а Галлек сидів на горі вже понад годину, прагнучи поміркувати на самоті. Люди під ним займалися своєю працею, але все, що він бачив, було роботою меланжу. За оцінкою самого Лето, виробництво прянощів невдовзі впаде до стабільного рівня однієї десятої від свого піку за Харконненівських часів. Середня в Імперії ціна на прянощі зростала вдвічі при кожній черговій оцінці. Казали, наче за триста двадцять один літр купили половину планети в родини Метуллі.

Вигнанці працювали як люди, гнані дияволом, а можливо, так воно й було. Перед кожною трапезою поверталися обличчям до Танзеруфт і молилися персоніфікованому Шай-Хулудові. Таким вони бачили Лето, і Галлек, дивлячись їхніми очима, бачив майбутнє, у якому більшість людей поділяє цей погляд. Галлек не був певен, чи подобається йому така перспектива.

Лето завдав такий взірець, доставивши сюди Галлека та Проповідника у вкраденому Галлеком ’топтері. Він голіруч зруйнував канат Шулоху, жбурляючи великими каменями на майже п’ятдесятиметрову відстань. Коли Вигнанці спробували втрутитися, Лето одним ледь помітним розмазаним рухом зніс голову першому ж, що до нього наблизився. Інших відкинув назад, на їхніх товаришів, і сміявся з їхньої зброї. Демонічним голосом заревів до них: «Вогонь мене не торкнеться! Ваші ножі не завдадуть мені шкоди! Я ношу шкіру Шай-Хулуда!»

Тоді Вигнанці розпізнали його й згадали його втечу, коли він стрибнув з гори «просто в пустелю». Схилилися перед ним, а Лето повелів:

— Приводжу вам двох гостей. Ви маєте їх охороняти й шанувати. Відбудовуйте свій канат і починайте насаджувати сад-оазис. Одного дня я тут поселюся. Приготуйте дім для мене. Ви більше не продаватимете прянощів, а складатимете кожну зібрану дрібку.

Він знову й знову повторював свої розпорядження, а Вигнанці слухали кожне його слово, дивлячись на нього крізь благоговійний жах у скляних очах.

Нарешті Шай-Хулуд вийшов із піску!

Не було жодного натяку на цю метаморфозу, коли Лето зустрів Галлека із Гадхеаном аль-Фалі на одній із малих бунтарських січей біля Ґар Ріден. Лето зі своїм сліпим супутником прибули з пустелі старою дорогою прянощів, подорожуючи хробаком крізь обшир, де хробаки були рідкістю. Він казав про кілька об’їздів, до яких вони змушені були вдатися, бо пісок був вологим, достатньо вологим, аби отруїти хробака. Прибули невдовзі після полудня, і стражники відвели їх до спільної кам’яностінної кімнати.

Спогади заполонили Галлека.

— Отже, це Проповідник, — сказав він тоді.

Обходячи Проповідника довкола й вивчаючи його, Галлек згадував розповіді про нього. Усередині січі обличчя старого не закривала маска дистикоста, можна було порівняти його риси з тими, що збереглися в пам’яті. Так, цей чоловік скидався на старого Герцога, на честь якого названо Лето. Чи це випадкова схожість?

— Знаєш, що про нього розповідають? — спитав Галлек, говорячи до Лето. — Що це твій батько повернувся з пустелі.

— Я чув ці розповіді.

Галлек обернувся, щоб пильно оглянути хлопця. Лето носив дивний дистикост із закоченими краями довкола обличчя та вух. Цей дистикост закривала чорна накидка, а піщані черевики приховували стопи. Украй необхідно було з’ясувати його присутність тут: як йому вдалося втекти вдруге.

— Навіщо ти привіз сюди Проповідника? — спитав Галлек. — У Джакуруту казали, що він працює на них.

— Більше ні. Я привіз його сюди, бо Алія хоче його смерті.

— І що? Думаєш, тут святинний притулок?

— Ти його притулок.

Весь цей час Проповідник стояв біля них, прислухаючись, але не показуючи, що його обходить, чим закінчиться їхня суперечка.

— Він добре мені служив, Ґурні, — промовив Лето. — Дім Атрідів ще не втратив почуття обов’язку стосовно тих, хто йому служить.

— Дім Атрідів?

— Дім Атрідів — це я.

— Ти втік із Джакуруту, перш ніж я встиг закінчити випробування, доручені твоєю бабкою, — холодним голосом сказав Галлек. — Як ти можеш припускати…

— Життя цієї людини слід охороняти так, наче це твоє життя, — перебив його Лето, ніби жодної суперечки взагалі не було, і, не кліпнувши оком, зустрів погляд Галлека.

Джессіка вишколила Галлека, навчивши його багатьох бене-ґессеритських технік спостереження, але він не міг виявити в Лето нічого, крім спокійної впевненості в собі. Усе-таки накази Джессіки зоставалися в силі.

— Твоя бабка наказала мені завершити твою освіту й упевнитися, що ти не одержимий.

— Я не одержимий. — Це пролунало як звичайне твердження.

— Чого ж ти втік?

— Намрі мав наказ убити мене, хай що б я зробив. Його накази йшли від Алії.

— І ти Правдомовець, так?

— Так. — Ще одне просте твердження, повне певності в собі.

— І Ганіма теж?

— Ні.

Тут Проповідник порушив мовчання, обернувши сліпі очниці в бік Галлека, але вказуючи на Лето.

— Думаєш, ти міг би випробувати його?

— Не втручайся, нічого не знаючи про проблему та її наслідки, — наказав Галлек, не дивлячись на чоловіка.

— О, я достатньо добре знаю її наслідки, — відповів Проповідник. — Якось мене випробовувала стара жінка. Вона думала, наче знає, що робить. Як виявилося, не знала.

Галлек глянув на нього.

— Ти ще один Правдомовець?

— Кожен може бути Правдомовцем, навіть ти, — сказав Проповідник. — Це питання чесності перед природою власних почуттів. Вона вимагає внутрішньої згоди з правдою, яка й дозволяє легке розпізнання.

— Чому ти втручаєшся? — спитав Галлек, кладучи руку на ніж. Ким був цей Проповідник?

— Я відповідаю за ці події, — відказав Проповідник. — Моя мати могла пролити рідну кров на олтарі, але в мене інші мотиви. І я бачу твою проблему.

— О? — Зараз Галлек справді зацікавився.

— Леді Джессіка наказала тобі відрізнити між собою собаку й вовка, відрізнити зе’еб і ке’еб. За її означенням, вовк — це особа, наділена силою і яка нею зловживає. Але між вовком і собакою є проміжний період на світанку, коли їх неможливо відрізнити.

— Майже в точку, — сказав Галлек, помітивши, що дедалі більше людей із січі заходить до спільної кімнати, щоб послухати. — Звідки ти це знаєш?

— Бо я знаю цю планету. Не розумієш? Подумай про це. Під поверхнею є камені, глина, осад, пісок. Це пам’ять планети, картина її історії. Так само з людьми. Собака пам’ятає вовка. Кожен світ обертається довкола серцевини буття, а з центру цієї серцевини на поверхню виходять усі спогади.

— Дуже цікаво, — мовив Галлек. — І як це допоможе мені виконати накази?

— Переглянь картину своєї історії, що є в тебе всередині. Спілкуйся так, як спілкуються тварини.

Галлек труснув головою. У цьому Проповіднику була переконлива безпосередність, риса, яку він не раз розпізнавав у Атрідів, і це доволі виразно підказувало, що чоловік користується силою Голосу. Галлек почув, як закалатало його серце. Невже це можливо?

— Джессіка прагнула остаточного випробування, стресу, через який вийшла б на поверхню тканина підшивки її онука, — сказав Проповідник. — Але ця тканина й так на поверхні, відкрита твоєму погляду.

Галлек обернувся і глянув на Лето. Цей рух виник сам собою, під впливом сили, якій неможливо було протистояти.

Проповідник вів далі, наче навчаючи впертого учня.

— Цей юнак збиває тебе з пантелику, бо він не є одиничним буттям. Він — спільнота. Коли ж спільнота переживає стрес, якийсь член цієї спільноти може взяти на себе командування. Такий командир не завжди є добромисним, звідки наші історії про Гидь. Але ти вже досить поранив цю спільноту, Ґурні Галлеку. Невже ти не бачиш, що трансформація вже відбулася? Цей юнак наблизився до внутрішнього співробітництва, яке є надзвичайно потужним і не може бути повернуто назад. Я бачу це без очей. Колись я опирався, але тепер підкорюся йому. Він — Цілитель.

— Хто ти? — зажадав Галлек.

— Я — не більше ніж те, що ти бачиш. Не дивися на мене, дивися на особу, яку тобі наказано навчати й випробувати. Він був сформований кризою. Він вижив у смертоносному довкіллі. Він тут.

— Хто ти? — наполягав Галлек.

— Кажу тобі: дивися лише на цей юний паросток роду Атрідів! Він — остаточний зворотний зв’язок, від якого залежить наш вид. Він наново внесе в систему результати попередніх досягнень цього виду. Жодна інша людина не може знати цих минулих досягнень краще за нього. А ти думаєш знищити його!

— Мені наказано випробувати його, а я не…

— Ти це зробив!

— Він — Гидь?

Проповідник здригнувся від втомленого сміху.

— Ти застряг у нісенітницях Бене Ґессерит. Як вони вміють творити міфи, що присипляють людей!

— Ти Пол Атрід? — спитав Галлек.

— Пола Атріда більше немає. Він намагався стати найвищим моральним символом, відрікшись від усіх моральних вимог. Став святим без бога, кожне слово якого — блюзнірство. Як ти можеш думати…

— Бо ти говориш його голосом.

— То зараз ти випробовуєш мене? Стережися, Ґурні Галлеку.

Галлек ковтнув слину й змусив себе перевести увагу на незворушного Лето, який так і стояв, уважно слухаючи.

— Кого тут випробовують? — спитав Проповідник. — Можливо, це леді Джессіка випробовує тебе, Ґурні Галлеку?

Галлеку ця думка здалася дуже тривожною. Питав себе, чому дозволив словам цього Проповідника так зворушити його. Проте в слугах Атрідів було глибоко закладено послух цій автократичній містиці. Джессіка, пояснюючи це, зробила справу ще більш таємничою. Зараз Галлек відчув, як щось у ньому змінюється, щось, країв чого ледь торкнулося тренування Бене Ґессерит, яке провела для нього Джессіка. Усередині нього постала безмовна лють. Він не хотів змінюватися!

— Хто з вас грає в Бога і з якою метою? — спитав Проповідник. — Щоб відповісти на це питання, не можна покладатися лише на розум.

Повільно й обережно Галлек перевів увагу з Лето на сліпця. Джессіка постійно повторювала, що він має досягти рівноваги каїрітів — «ти вчиниш се — не вчиниш се». Вона називала це дисципліною без слів і фраз, без правил чи аргументів. Щось у голосі сліпого, у його інтонаціях, манерах роздмухало іскру гніву, який запалав у Галлеку і, випалившись дотла, перейшов у сліпучий спокій.

— Відповідай на моє питання, — сказав Проповідник.

Галлек відчув, як ці слова посилили його зосередженість на цьому місці, цій хвилині та її вимогах. Його місце у світі визначалося лише його зосередженістю. У нього не зосталося сумнівів. Це Пол Атрід. Він не помер, він повернувся. І це доросла дитина Лето. Галлек ще раз глянув на Лето, насправді його побачивши. Розгледів ознаки потрясіння довкола очей, врівноваженість у поставі, пасивні вуста, що видавали химерне почуття гумору. Лето вирізнявся на тлі довкілля, наче стояв у фокусі сліпучого світла. Здобув гармонію, просто прийнявши її. Усі, хто здобув гармонію, просто прийняли її.

— Скажи мені, Поле, — промовив Галлек. — Твоя мати знає?

Проповідник зітхнув:

— Для Сестринства я мертвий. Не намагайся мене оживити.

Далі, не дивлячись на нього, Галлек спитав:

— Але чому вона…

— Вона робить те, що повинна робити. Творить власне життя, думаючи, що керує багатьма життями. Усі ми так граємося в богів.

— Але ж ти живий, — прошепотів Галлек, приголомшений цим усвідомленням. Він нарешті обернувся, аби глянути на цього чоловіка, молодшого за самого Галлека, але так зостареного пустелею, наче він був удвічі за нього старшим.

— Як це? — з натиском спитав Пол. — Живий?

Галлек озирнувся довкола, оглянув пильних фрименів. На їхніх обличчях з’являлося щось середнє між сумнівом і благоговінням.

— Мати ніколи не повинна була вивчати моїх уроків. — Це звучав голос Пола! — Бути богом врешті може набриднути і призвести до деградації. Це достатня причина, щоб вигадати свободу волі. Бог може прагнути втекти в сон і бути живим лише в несвідомих проекціях своїх сновидінь.

— Але ж ти живий! — Цього разу Галлек сказав це вголос.

Пол проігнорував схвильованість у голосі старого друга й спитав:

— Ти справді кинув би цього хлопця проти його сестри у випробуванні Мешхад? Яка смертельна нісенітниця! Кожне з них сказало б: «Ні! Убий мене! Хай живе інший!» Куди вело б таке випробування? Що означає жити, Ґурні?

— Це не було випробуванням, — запротестував Галлек. Йому не подобалося, як фримени наближаються до них, як пильно дивляться на Пола, ігноруючи Лето.

Та зараз втрутився Лето:

— Глянь на тканину, батьку.

— Так… так… — Пол здійняв голову, наче принюхуючись до повітря. — То це Фарад’н!

— Наскільки легше йти слідом за нашими думками, а не за почуттями, — сказав Лето.

Галлек не зміг наздогнати цю думку й збирався спитати, але раптом Лето поклав йому на плече руку, перебивши цей замір.

— Не питай, Ґурні. Можеш знову підозрювати, що я Гидь. Ні! Хай так буде, Ґурні. Намагаючись зробити це силоміць, ти лише знищиш сам себе.

Та Галлек почув, як його охоплюють сумніви. Джессіка його перестерігала. «Вони можуть бути чарівними обманщиками, ці переднароджені. Знають хитрощі, які тобі й уві сні не присняться». Галлек поволі хитнув головою. І Пол! Підземні боги! Пол живий, і він у спілці з цим знаком питання, якого породив.

Годі було вже стримати фрименів довкола них. Вони втислися між Галлеком і Полом, між Лето і Полом, відсунувши Галлека з Лето назад. Повітря дрижало від хрипких питань:

— Ти Муад’Діб? Ти справді Муад’Діб? Він каже правду? Скажи нам!

— Вам слід думати про мене лише як про Проповідника, — відповів Пол, відсуваючи їх. — Я ніколи більше не можу бути Полом Атрідом чи Муад’Дібом. Я не коханий Чані, не Імператор.

Галлек, побоюючись того, що могло статися, якби ці палкі розпити зосталися без логічної відповіді, мав саме приступити до дій, але його випередив Лето. Тоді Галлек уперше побачив вияв тієї страшної зміни, що відбулася з Лето. Бичачий голос заревів: «Розступись!» — і Лето ринувся вперед, розкидаючи дорослих фрименів направо й наліво, звалюючи їх додолу, б’ючи руками, вириваючи ножі з рук у тих, що вихопили клинки.

Менш ніж за хвилину ті фримени, що ще втрималися на ногах, притислися до стін у мовчазному жаху. Лето став поруч із батьком.

— Коли Шай-Хулуд говорить, ви підкоряєтесь, — промовив він.

Коли ж кілька фрименів почало протестувати, Лето відірвав камінь від стіни переходу при виході з кімнати й роздробив його, постійно при цьому посміхаючись.

— Я розтрощу вашу січ у вас на очах, — сказав він.

— Пустельний Демон, — прошепотів хтось.

— І ваші канати теж, — погодився Лето. — Розтрощу на друзки. Нас тут не було, ви чули?

Голови захиталися з боку в бік у переляканій покорі.

— Ніхто нас тут не бачив, — промовив Лето. — Хтось із вас бодай шепне, і я повернуся та вижену вас у пустелю без води.

Галлек побачив руки, здійняті в захисному жесті, знаку хробака.

— А зараз ми підемо, я та мій батько, у супроводі нашого старого друга, — продовжив Лето. — Приготуйте наш ’топтер.

І Лето провів їх до Шулоху, пояснивши дорогою, що вони мусять рухатися швидко, бо «Фарад’н невдовзі буде на Арракісі. І, як казав мій батько, тепер ти побачиш справжнє випробування, Ґурні».

Дивлячись униз із гори Шулоху Галлек знову спитав себе, як питав увесь день:

— Яке випробування? Що він має на увазі?

Та Лето не було вже в Шулоху, а Пол відмовився відповідати.

Ганіма сиділа далеко за колом світла ламп, заповнених олією з прянощів, та спостерігала за Буєром Аґарвесом. Їй не подобалося його кругле обличчя і надміру рухливі брови, його звичка говорити, ворушачи стопами, наче його слова були прихованою музикою, під яку він танцював.

«Він тут не для того, аби говорити зі Стілом», — сказала собі Ганіма, помічаючи це в кожному слові та русі цього чоловіка. Ще далі відсунулася від кола Ради.

Кожна січ мала таку кімнату, але зала для зустрічей у покинутій джедіді гнітила Ганіму своєю тіснотою, хоча лише стеля була тут низькою. Шістдесят осіб із загону Стілґара плюс дев’ять, що прибули з Аґарвесом, зайняли тільки один кінець зали. Світло олійних ламп відбивалося від низьких балок, які підтримували стелю. Тіні хвилями танцювали на стінах, їдкий дим наповнював приміщення запахом кориці.

Зустріч почалася присмерком, після молитов за вологу та вечірньої трапези. Вона тяглася вже понад годину, а Ганіма не могла збагнути прихованих течій у влаштованій Аґарвесом сцені. Його слова видавалися достатньо ясними, однак рухи тіла та очей суперечили цим словам.

Зараз Аґарвес відповідав на питання однієї з лейтенанток Стілґара, Хариної небоги на ім’я Раджія, смуглої аскетичної молодої жінки з опущеними кутиками губ. Це надавало їй недовірливого вигляду. Ганіма вирішила, що таке враження цілковито відповідає теперішнім обставинам.

— Звичайно ж, я вірю, що Алія дарує вам цілковите й повне прощення, — сказав Аґарвес. — Інакше я б не приніс сюди цієї звістки.

Раджія збиралася ще щось спитати, але тут втрутився Стілґар.

— Я не так переймаюся тим, чи повіримо їй ми, як тим, чи довіряє вона тобі.

У голосі Стілґара звучали буркотливі нотки. Схоже, натяк на те, що він може повернути собі давнє становище, змусив його почуватися незручно.

— Не має значення, чи довіряє вона мені, — відповів Аґарвес. — Щиро кажучи, я так не вважаю. Я надто довго шукав тебе й не міг знайти. Та я завжди відчував, що насправді вона не хоче, аби тебе піймали. Вона була…

— Дружиною чоловіка, якого я вбив, — сказав Стілґар. — Запевняю, що він сам напросився на це. Усе сталося так, наче він сам упав на власний ніж. Але ця нова постава пахне…

Аґарвес затанцював стопами, на його обличчі з’явився гнівний вираз.

— Вона тебе прощає! Скільки разів мушу це казати? Вона звеліла Священництву влаштувати пишну виставу, прохаючи божественної вказівки від…

— Ти лише торкнувся іншої теми, — заговорила Ірулан. Вона схилилася до Раджії, її білява голова вирізнялася на тлі темної Раджії. — Тебе вона переконала, але вона може мати інші плани.

— Духівництво має…

— Але є ще й усі інші історії, — перебила його Ірулан. — Наче ти — щось більше, ніж військовий радник, наче ти її…

— Годі! — розлютився Аґарвес. Потягся рукою до ножа. Буря емоцій прокотилася під поверхнею його шкіри, викривлюючи риси. — Вірте в що хочете, але я не можу зоставатися далі з цією жінкою! Вона мене опоганює! Вона бруднить усе, чого торкається! Мене використали. Мене збезчестили. Але я не підняв ножа проти мого роду. Ані зараз, ані колись!

Ганіма, спостерігаючи за ним, подумала: «Принаймні зараз із нього вирвалася правда».

Несподівано Стілґар вибухнув сміхом.

— Аххх, кузене, — промовив він. — Даруй мені, але твій гнів — це правда.

— Ти зі мною погоджуєшся?

— Я цього не сказав. — Стілґар здійняв руку, коли Аґарвес ледь не вибухнув ще раз. — Не заради мене, Буєре, а заради всіх інших. — Він обвів поглядом присутніх. — Я за них відповідаю. Поміркуймо хвилину, яке відшкодування пропонує Алія.

— Відшкодування? Про це не йшлося. Вибач, але не…

— То що ж вона пропонує як гарантію свого слова?

— Січ Табр, а ти її наїб, повна автономія на засадах нейтралітету. Тепер вона розуміє, як…

— Я не повернуся до її почту й не поставлятиму їй вояків, — попередив Стілґар. — Це зрозуміло?

Ганіма відчула, що Стілґар починає піддаватися і подумала: «Ні, Стіле! Ні!»

— Немає такої потреби, — відповів Аґарвес. — Алія хоче лише, щоб Ганіма повернулася до неї та виконала обіцянку щодо заручин, які вона…

— От і вилізло шило з мішка, — промовив Стілґар, насупивши брови. — Ганіма — це ціна мого прощення. Невже вона вважає, що…

— Вона вважає, що ти розсудливий, — доводив Аґарвес, повернувшись на своє місце.

Ганіма радісно подумала: «Він цього не зробить. Видихни. Він цього не зробить».

На цій думці Ганіма почула тихий шелест позаду себе, ліворуч. Ледь почала обертатися, як дужі руки вхопили її. Перш ніж устигла скрикнути, тяжкий клапоть тканини, пропахлий снодійним, затулив їй обличчя. Втрачаючи свідомість, відчула, що її несуть до дверей у найтемнішому закутку зали. І подумала: «Я мала здогадатися! Я мала бути напоготові!» Та руки, що її тримали, належали сильному дорослому чоловікові. Вона не могла вирватися з них.

Останнім, що відчула Ганіма, було холодне повітря, блиск зірок і закрите каптуром обличчя людини, яка глянула на неї і спитала:

— Вона ж неушкоджена, правда?

Відповіді вона не почула, бо зорі закружляли й промайнули перед її очима, гаснучи в блиску світла, що було внутрішньою серцевиною її свідомості.

Звіяний вітром пісок висів на горизонті, наче туман, закриваючи схід сонця. Пісок у тінях дюн був прохолодним. Лето стояв за кільцем пальмового гаю і дивився в пустелю. Вдихав куряву й пахощі колючих рослин, чув ранкові звуки людей і тварин. У цьому місці фримени не проклали канату. Мали лише мінімум насаджень, які поливали вручну, — жінки носили для цього воду в шкіряних бурдюках. Їхня вітряна пастка була ламкою, її легко нищили пустельні вітри, але її й легко було відновити. Труднощі, суворі умови здобування прянощів та авантюрний дух були тутешнім способом життя. Ці фримени досі вірили, що небо — це дзюрчання проточної води, але плекали древню концепцію свободи, яку поділяв Лето.

«Свобода — це стан самотності», — подумав він.

Лето поправив складки білої одежі, що покривала його живий дистикост. Відчував, наскільки змінила його оболонка з піщаної форелі, і, як зазвичай після цього, мусив перебороти глибоке почуття втрати. Він уже не цілковито був людиною. Щось дивне текло в його крові. Війки піщаної форелі проникли в усі органи, пристосовуючи й змінюючи їх. Сама форель пристосовувалася і змінювалася. Та, знаючи це, Лето відчував, як розриваються давні нитки, що пов’язували його з утраченою належністю до людського роду. Його життя занурилося в первісну тугу, а древню тяглість було розбито. Хоча він знав пастку потурання таким емоціям. Добре це знав.

«Хай майбутнє діється саме собою, — подумав він. — Єдиним правилом, що керує творчістю, є сам акт творіння».

Тяжко було відірвати погляд від пісків, дюн, великої пустки. Тут, на краю піску, лежало кілька каменів, але вони вели уяву вперед: у вітри, куряву, до нечисленних самотніх рослин і тварин, до дюн, поєднаних із дюнами, пустель, поєднаних із пустелями.

Позаду нього пролунав звук флейти, що супроводжувала ранкову молитву, пісню-благання вологи, яка тепер, ледь змінена, стала серенадою для нового Шай-Хулуда. Знання цього у свідомості Лето надало музиці почуття вічної самотності.

«Я міг би просто піти в пустелю», — подумав він.

Тоді все змінилося б. Один напрямок не гірший за інший. Він навчився вже жити вільним від усякого володіння. Довів фрименський містицизм до цілковитого краю: все, що було йому необхідне, він носив із собою, а більше нічого не мав. І були це одежа на тілі, яструбиний перстень Атрідів, схований у її складках, та шкіра-що-не-була-його-власною.

Легко було б піти звідси.

Його увагу привернув рух високо в небі: за розтятими кінцями крил можна було розпізнати грифа. Це видовище наповнило груди Лето болем. Як і дикі фримени, грифи жили на цій землі, бо тут народилися. Нічого кращого не бачили. Пустеля створила їх такими, як вони були.

Хоча постали вже фримени іншої породи, розбуджені Муад’Дібом і Алією. З цієї причини Лето не міг дозволити собі піти в пустелю, як це зробив його батько. Згадав слова Айдаго з давніх днів: «Ці фримени! Вони напрочуд чуйні. Я ще не бачив жадібного фримена».

Тепер було багато жадібних фрименів.

Хвиля смутку затопила Лето. Він рушив курсом, що міг усе це змінити, але страшною ціною. А керування цим курсом ставало тяжчим, що більше вони наближалися до чорторию.

Перед ними — Кралізек, Битва Тайфуну… але Кралізек чи щось ще гірше було б розплатою за помилку.

Позаду Лето залунали звуки, а тоді ясний, по-дитячому писклявий голос промовив:

— Ось він.

Лето обернувся.

З пальмового гаю вийшов Проповідник, якого вела дитина.

«Чому я досі думаю про нього як про Проповідника?» — задумався Лето.

Відповідь лежала на поверхні його свідомості: «Бо він більше не Муад’Діб, не Пол Атрід». Пустеля зробила його таким. Пустеля і шакали Джакуруту з їхнім передозуванням меланжу та постійними зрадами. Проповідник передчасно постарів, постарів не попри прянощі, а завдяки їм.

— Казали, що ти хочеш мене побачити, — промовив Проповідник, коли його хлопчик-поводир зупинився.

Лето глянув на дитя пальмового гаю, майже такого заввишки, як він сам, його благоговійний подив пом’якшувала жадібна цікавість. Молоді очі темно зблискували під маскою дистикоста дитячого розміру.

— Залиш нас, — махнув рукою Лето.

На якусь мить у рухах дитячих рамен проявився бунт, а тоді взяли верх благоговіння та притаманна фрименам повага до приватності. Дитина залишила їх.

— Ти знаєш, що Фарад’н тут, на Арракісі? — спитав Лето.

— Ґурні казав мені, коли прилітав минулої ночі.

І Проповідник подумав: «Як холоднокровно виважені його слова. Він схожий на мене за давніх днів».

— Я опинився перед складним вибором, — промовив Лето.

— Я думав, що ти вже все вирішив.

— Ми знаємо цю пастку, батьку.

Проповідник кашлянув. Напруження підказало йому, наскільки вони близько до переломної кризи. Тепер Лето не міг покладатися на чисте видіння, необхідне було видіння кероване.

— Ти потребуєш моєї допомоги? — спитав Проповідник.

— Так, я повертаюся до Арракіна й хотів би піти туди як твій поводир.

— З якою метою?

— Ти хотів би ще раз проповідувати в Арракіні?

— Можливо. Є речі, яких я ще їм не сказав.

— Ти не повернешся до пустелі, батьку.

— Якщо піду з тобою?

— Так.

— Я зроблю все, що ти вирішиш.

— Ти подумав? Там, із Фарад’ном, буде твоя мати.

— Безсумнівно.

Проповідник укотре прокашлявся. Це був вияв знервованості, якої ніколи не допустив би Муад’Діб. Його тіло надто далеко відійшло від давнього регламенту самодисципліни, його розум надто часто провалювався в безумство через Джакуруту. Проповідник подумав, що, можливо, було б розсудливим не повертатися до Арракіна.

— Тобі не обов’язково йти туди зі мною, — сказав Лето. — Але там моя сестра, і я мушу йти. Ти можеш піти з Ґурні.

— І ти вирушиш до Арракіна сам?

— Так. Я мушу зустрітися з Фарад’ном.

— Я піду з тобою, — зітхнув Проповідник.

Лето відчув дотик давнього пророчого безумства в поведінці Проповідника й задумався: «Чи він знову грає в передзнання?» Ні. Він ніколи не пішов би цим шляхом. Знав пастку часткового зобов’язання. Кожне слово Проповідника підтверджувало, що він передав видіння синові, знаючи, що все у цьому Всесвіті вже передбачено.

Це були давні протистояння, що зараз насміхалися з Проповідника. Він тікав з одного парадокса в інший.

— То ми рушаємо за кілька хвилин, — промовив Лето. — Скажеш Ґурні?

— Ґурні не їде з нами?

— Я хочу, щоб Ґурні вижив.

Тоді Проповідник відкрився напруженню. Воно витало в повітрі довкола нього, залягало в землі під його ногами, рухалося, а осердям того руху було це недитя, його син. У горлянці Проповідника застряг тупий крик давніх видінь.

«Ця клята святість!»

Годі було уникнути піщаного напою з його страхів. Він знав, що їм протистоїть в Арракіні. Вони ще раз зіграють зі страшними й убивчими силами, що ніколи не дадуть їм спокою.

Жінки-прочанки танцювали на Храмовій площі під бубон і флейту. Голови танцівниць були непокритими, на шиях вони мали обручі, тонкі сукні не ховали ліній тіл. Довге чорне волосся то злітало вперед, то маяло їм довкола облич, коли вони закружляли вихором.

Алія дивилася зі свого орлиного гнізда в Храмі на цю сцену, що водночас і притягувала, і відштовхувала її. Була середина ранку, час, коли над площею почав здійматися аромат кави з прянощами, якою торгували під тінистими арками. Невдовзі їй доведеться вийти й привітати Фарад’на, вручити церемоніальні подарунки та наглядати за його першим побаченням з Ганімою.

Усе йшло за планом. Гані його вб’є, це матиме руйнівні наслідки, і лише одна особа буде готова позбирати розкидані шматки докупи. Маріонетки танцюють, коли їх тягнуть за шнурки. Стілґар убив Аґарвеса, як вона й розраховувала. Тим часом Аґарвес привів викрадачів до джедіди, не знаючи про це. Таємний передавач сигналу було сховано в нових черевиках, які вона йому дала. Зараз Стілґар та Ірулан чекають у підземеллях Храму. Можливо, помруть, а може, знайдеться для них інше використання. Не завадить трохи зачекати.

Вона помітила, як міські фримени дивляться на прочанок-танцівниць під нею. Так пильно, що навіть не кліпнуть. Базисна рівність статей, породжена пустелею, збереглася у фрименських менших і більших містах, але вже відчувалася соціальна відмінність між чоловіками і жінками. Це теж ішло за планом. Поділяй і владарюй. Алія відчула тонку зміну в манері, з якою два фримени стежили за чужопланетянками та їхнім екзотичним танцем.

«Нехай дивляться. Дозволь їм наповнити уми гафлею».

Жалюзі вікна Алії було піднято, і вона відчула різке наростання спеки, що о цій порі року починалася з самісінького ранку, сягаючи піку ополудні. Температура поверхні кам’яних плит площі мусить бути значно вищою. Незручно для цих танцівниць, а все-таки вони кружляли й вигиналися, метляючи волоссям і погойдуючи руками в шалі посвяти. Вони присвятили цей танець Алії, Лону Небес. Про це Алію сповістив прибулий ад’ютант, глузуючи з чужопланетних жінок та їхніх специфічних звичаїв. Ад’ютант пояснив, що це жінки з планети Ікс, де ще збереглися рештки заборонених наук і технологій.

Алія пирхнула. Ці жінки були такими ж темними, забобонними й відсталими, як пустельні фримени… як і сказав той глузливий ад’ютант. Намагався здобути її прихильність, сповіщаючи про присвяту танцю. Ні ад’ютант, ні іксіани навіть не знали, що ІХ — це лише число забутою мовою.

Тихо посміюючись про себе, Алія подумала: «Нехай танцюють». Танець дасть вихід енергії, яку інакше можна було використати більш деструктивно. А музика була приємною: тонке ридання флейти на тлі ударів у пласкі тимпани та гарбузи бубнів і ляскання в долоні.

Раптом музика стихла, заглушена ревінням численних голосів із протилежного боку площі. Танцюристки збилися з ритму, після короткого замішання знову його піймали, але втратили чуттєву відособленість. Навіть їхня увага перенеслася до віддаленої брами площі, де можна було розгледіти натовп, який розбігався по кам’яних плитах площі, наче вода, що протікає крізь відкритий клапан канату.

Алія дивилася, як накочується хвиля.

Зараз могла розібрати слова, а понад усіма ними — одне.

— Проповідник! Проповідник!

Тоді побачила, як він іде з першими хвилями людського моря, тримаючи руку на плечі молодого поводиря.

Прочанки-танцівниці перестали кружляти й відступили на терасові сходи під Алією. До них приєдналися їхні глядачі. Алія відчула благоговіння у натовпі. Натомість вона відчувала страх.

Як він посмів!

Вона ледь обернулася, щоб покликати вартових, але цей порух зупинили інші думки. Натовп уже заповнив площу. Можуть влаштувати погром, якщо піти всупереч їхньому очевидному прагненню вислухати сліпого візіонера.

Алія стисла кулаки.

Проповідник! Навіщо Пол це зробив? Половина людності вважала його «пустельним юродивим», а отже, святим. Інші перешіптувалися на базарах і в крамницях, що це Муад’Діб. Бо чого ж інакше Магдінат дозволяє йому проголошувати таку люту єресь?

Алія бачила серед натовпу біженців, рештки втікачів із покинутих січей, одягнених у дрантя. Там, унизу, небезпечне місце, місце, де можна наробити помилок.

— Пані?

Ззаду до Алії долинув голос. Вона обернулася і побачила Зію, що стояла в аркоподібних дверях до зовнішніх покоїв. Відразу ж за нею — озброєні палацові гвардійці.

— Так, Зіє?

— Міледі, Фарад’н тут і просить аудієнції.

— Тут? У моїх покоях?

— Так, міледі.

— Він сам?

— З ним двоє охоронців і леді Джессіка.

Алія приклала руку до горла, пригадуючи останню зустріч із матір’ю. Однак часи змінилися. Їхні стосунки будувалися за новими правилами.

— Який він нетерплячий, — промовила Алія. — А яку причину він назвав?

— Він чув про… — Зія вказала вікно, що виходило на площу. — Каже, йому розповіли, що звідси краще видно.

— Ти в це віриш, Зіє? — насупилася Алія.

— Ні, міледі. Думаю, до нього дійшов поголос. Він хоче простежити за вашою реакцією.

— Моя мати напоумила його на це!

— Дуже ймовірно, міледі.

— Зіє, моя люба, я хочу, щоб ти виконала для мене деякі дуже важливі накази. Підійди.

Зія швидко підступила.

— Міледі?

— Нехай впустять Фарад’на, його охоронців і мою матір. Тоді приготуй Ганіму. Вона має бути виряджена як фрименська наречена, до найменших подробиць, — цілковито.

— З ножем, міледі?

— З ножем.

— Міледі, це…

— Ганіма не становить жодної загрози для мене.

— Міледі, існують підстави вірити, що вона втекла зі Стілґаром, ймовірніше, щоб охороняти його, ніж із якоїсь іншої…

— Зіє!

— Міледі?

— Ганіма вже клопоталася за Стілґара, і Стілґар зостається живим.

— Але ж вона гіпотетична спадкоємиця!

— Просто виконай мої розпорядження. Хай Ганіму підготують. Тим часом ти простеж, аби на площу вислали п’ятьох служителів із Храмового Духівництва. Вони повинні запросити сюди Проповідника. Нехай дочекаються нагоди й поговорять із ним, не більше. Вони не повинні вдаватися до сили. Я хочу, щоб вони передали чемне запрошення. Без найменшого насилля. І, Зіє…

— Так, міледі? — Як похмуро це прозвучало.

— Проповідник і Ганіма мають бути введені до мене одночасно. Вони повинні ввійти разом, за моїм знаком. Ти розумієш?

— Я розумію цей план, міледі, але…

— Просто зроби це! Разом. — І Алія кивнула головою, відпускаючи помічницю-амазонку. Коли Зія повернулася, щоб вийти, Алія додала: — Виходячи, запроси сюди Фарад’нову групу, але простеж, щоб перед ними ввійшло десять найвірніших наших людей.

Зія оглянулася, не зупиняючись.

— Як накажете, міледі.

Алія відвернулася і визирнула у вікно. За кілька хвилин план принесе криваві плоди. Пол буде тут у ту мить, коли його донька завдасть coup de grâce[36] його претензіям на святість. Алія почула, як входить присланий Зією загін охоронців. Невдовзі все завершиться. Геть усе. Глянула вниз. Її розпирало від тріумфу, коли вона побачила, як Проповідник зайняв своє звичне місце на першій сходинці. Його молодий поводир присів біля нього навпочіпки. Алія побачила жовтий одяг Храмових Священників, вони чекали ліворуч, стримувані натиском юрби. Але ці люди звикли до роботи в натовпі. Знайдуть спосіб наблизитися до мети. Голос Проповідника залунав над площею, а юрба з напруженою увагою чекала його слів. Нехай собі слухають! Невдовзі його слова матимуть не те значення, яке він у них вкладав. А поблизу не буде Проповідника, щоб запротестувати.

Вона почула, як заходить Фарад’нова група, а потім — голос Джессіки:

— Аліє?

Не обертаючись, Алія сказала:

— Ласкаво просимо, принце Фарад’не, мамо. Заходьте й насолоджуйтеся видовищем. — Тут вона оглянулася і побачила велетня-сардаукара, Тийканіка. Він спідлоба дивився на її вартових, які загороджували дорогу.

— Але ж це негостинно, — промовила Алія. — Дайте їм наблизитися.

Двоє охоронців, які, очевидно, зробили це з наказу Зії, підійшли до Алії та стали між нею і рештою присутніх. Інші охоронці розступилися. Алія відійшла праворуч від вікна, вказала на нього:

— Звідси найкраще видно.

Джессіка, одягнена у свою традиційну чорну абу, зиркнула на Алію, провела Фарад’на до вікна, проте стала між ним та охоронцями Алії.

— Дуже ласкаво з вашого боку, леді Аліє, — сказав Фарад’н. — Я багато чув про цього Проповідника.

— А от і він власною персоною, — промовила Алія. Помітила, що Фарад’н має на собі сірий однострій командира сардаукарів без жодних прикрас. Рухався з витонченою грацією, яка захопила Алію. Можливо, у цьому принцові Корріно є щось більше, ніж потяг до марних розваг.

Голос Проповідника, донесений підсилювачами біля вікна, загримів у кімнаті. Алія відчула дрож аж до костей і почала дослухатися до його слів з дедалі сильнішим захватом.

— Я опинився в пустелі Дзан, — заволав Проповідник, — у цій пустці серед завивання дичавини. І Бог звелів мені очистити це місце. Бо нас заманили в пустелю, ми тужили в пустелі, і нас спокушали в пустелі, аби ми зблудили з доріг своїх.

«Пустеля Дзан», — подумала Алія. Так називалося місце першого випробування дзен-сунітів Блукачів, від яких походили фримени. Але його слова! Невже він приписував собі знищення січових укріплень вірних їй племен?

— Дикі звірі барложать на ваших землях, — гукнув Проповідник, і його голос залунав над площею. — Жалюгідні створіння заповнюють ваші доми. Ви, що тікали з домів своїх, не множте більше днів своїх на піску. Так, ви, що покинули наші дороги, помрете в закаляному гнізді, якщо підете далі стежкою сією. Та як послухаєтеся моєї перестороги, Господь попровадить вас по землі, повній ям, до Гір Бога. Так, Шай-Хулуд попровадить вас.

У натовпі почулися тихі зойкання. Проповідник зупинився, водячи порожніми очницями з боку в бік, наче хотів побачити, звідки долинають ці звуки. Тоді здійняв руки, широко розвів їх і покликав:

— О Боже, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води!

Стара жінка, що стояла перед Проповідником, — судячи з полатаного й поношеного одягу, безсумнівна біженка, — простягла до нього руки й заблагала:

— Поможи нам, Муад’Дібе! Поможи нам!

Змагаючись із раптовою судомою, що стисла її груди, Алія спитала себе, чи ця стара жінка дійсно знає правду. Алія глянула на матір, та Джессіка не ворухнулася, уважно пильнуючи за вартовими Алії, Фарад’ном і видовищем під вікном. Зачарований, Фарад’н стояв непорушно.

Алія виглянула з вікна, намагаючись розгледіти своїх Храмових Священників. Їх не було видно, і вона припустила, що вони торували собі шлях до дверей Храму, щоб потім прямо спуститися зі сходів.

Проповідник вказав правицею над головою старої жінки й гукнув:

— Ви самі — єдина ваша поміч! Ви збунтувалися. Ви принесли сухий вітер, що не очищує і не холодить. Несете тягар нашої пустелі, а смерч гряде з того місця, з тієї страшної землі. Я був у тій дичавині. Вода спливає у пісок із розтрощених канатів. Струмки перетинають землю. Вода спадає із небес у Поясі Дюни! О, мої друзі, Бог повелів мені! На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому, бо я голос того, що кличе до вас із цієї дичавини.

Тремтячим і неслухняним пальцем він вказав на сходинки в себе під ногами.

— Це не загублена джедіда, яку вже ніколи не буде заселено! Тут їли ми хліб, що з неба зійшов. І тут галас чужинців вивів нас із наших домів! Вони наготували нам спустошену землю, де жодна людина не живе й жодна людина по ній не проходить.

Натовп неспокійно заворушився, біженці й міські фримени озиралися довкола себе, поглядаючи на прочан із хаджу, що стояли між ними.

«Він може розпочати криваві заворушення! — подумала Алія. — Що ж, дозвольмо йому це. Мої Священники можуть піймати його у замішанні».

Вона побачила п’ятьох Священників, тугий вузол жовтих шат, що спускався сходами позаду Проповідника.

— Води, пролиті нами в пустелі, стали кров’ю, — мовив Проповідник, широко змахнувши руками. — Кров на нашій землі! Ось наша пустеля, що могла втішатися і цвісти, привабила чужинців і спокусила їх поселитися між нами. Вони приходять до нас із насиллям! Їхні обличчя закриті, наче від останнього вітру Кралізеку! Вони збирають рабську данину з піску. Висисають щедроту піску, скарб, захований у глибинах. Ось вони, коли йдуть на своє лиходійство. Написано: «І я став на піску. І я бачив звірину, що виходила з піску, а на її голові ім’я Господнє!»[37]

У натовпі наростав гнівний гомін. Люди здіймали кулаки, потрясали ними.

— Що він робить? — прошепотів Фарад’н.

— Хотіла б я знати, — сказала Алія. Притисла долоні до грудей, відчуваючи страшне піднесення цієї миті. Натовп обернеться проти прочан, якщо він продовжуватиме далі.

Але Проповідник напівобернувся, націлив свої порожні очниці в бік Храму і здійняв руку, вказуючи на високі вікна вежі Алії.

— Зосталося одне блюзнірство! — скрикнув він. — Блюзнірство! А ім’я цьому блюзнірству — Алія!

Вражена тиша охопила площу.

Алія стояла, завмерши від жаху. Знала, що натовп її не бачить, але відчула, як її охоплює почуття безпорадності. Відлуння заспокійливих слів усередині черепа змагалося з калатанням її серця. Могла лише вдивлятися в цю несамовиту картину. Проповідник далі вказував рукою на її вікна.

Однак його слів було вже забагато для Священників. Вони гнівними вигуками сколихнули тишу, збігли по сходах, розштовхуючи людей. Юрба відреагувала на цей рух, хвилями проламуючись униз сходів, пробираючись крізь перші ряди глядачів, несучи попереду Проповідника. Він сліпо спотикнувся, натовп розділив його з молодим поводирем. Тоді з людського натиску вирвалася жовтовбрана рука, змахнувши крис-ножем. Алія побачила, як ніж опускається вниз і вбивається у груди Проповідника.

Гуркіт, з яким закривалися гігантські двері Храму, вирвав Алію з шоку. Охоронці, вочевидь, зачинили двері перед натовпом. Але люди вже відступали, залишаючи відкритий простір довкола зім’ятої постаті на сходах. На площі запанувала моторошна тиша.

Тоді з натовпу вирвався пронизливий крик:

— Муад’Діб! Вони вбили Муад’Діба!

— Підземні боги, — затремтіла Алія. — Підземні боги!

— Трохи запізно для цього, не вважаєш? — спитала Джессіка.

Алія різко обернулася, помітивши раптову вражену реакцію Фарад’на, коли він побачив лють на її обличчі.

— Той убитий був Полом, — заверещала Алія. — Це твій син! Знаєш, що станеться, коли вони впевняться в цьому?

Джессіка довгий час стояла, наче остовпівши, і міркувала: їй сповістили те, що вона й так знала. Фарад’н поклав їй на плече руку, і це зламало заціпеніння.

— Міледі, — сказав він, і в його голосі було стільки милосердя, аж Джессіка подумала, що може померти через це. Перевела погляд з холодного гнівного обличчя Алії на співчутливу жалість Фарад’на й раптом подумала: «Можливо, я надто добре виконала свою роботу».

Годі було засумніватися в словах Алії. Джессіка вловлювала кожну інтонацію голосу Проповідника, розпізнаючи в ньому власні прийоми, згадуючи довгі літа науки, які вона провела з юнаком, що мав стати Імператором, а зараз розбитою грудою кривавого шмаття лежав на сходах Храму.

«Гафля засліпила мене», — подумала Джессіка.

Алія жестом підкликала помічницю і сказала їй:

— А зараз приведи Ганіму.

Джессіка насилу зрозуміла ці слова. «Ганіма? Навіщо зараз Ганіма?»

Помічниця рушила до вхідних дверей, збираючись розчинити їх, але не встигла ще й слова сказати, як двері вип’ялися, зірвалися із завіс. Стрижень засува зламався, а двері — товста пласталева конструкція, що могла витримати страхітливий натиск, — влетіли до кімнати. Стражники відскочили, ухиляючись від них, витягли зброю.

Джессіка й Фарад’нові охоронці зімкнули кільце довкола принца Корріно.

Але в проймі дверей з’явилося лише двійко дітей: ліворуч Ганіма в чорній сукні для заручин, праворуч Лето в сірому шовковистому дистикості під поплямленим білим одягом пустелі.

Алія глянула на висаджені двері, перевела погляд на дітей і помітила, що тремтить у неконтрольованій тіпавиці.

— От і сім’я вітає нас, — промовив Лето. — Бабусю. — Він кивнув Джессіці й перевів увагу на принца Корріно. — А це, без сумніву, принц Фарад’н. Вітаємо вас на Арракісі, принце.

Очі Ганіми здавалися порожніми. Вона тримала праву руку на крис-ножі при поясі і, здавалося, намагалася визволитися із затиску, яким Лето тримав її за передпліччя. Лето труснув рукою Ганіми, і вона здригнулася всім тілом.

— Осе я, родичі, — сказав Лето. — Я Арі, Лев Атрідів. А це, — він знову труснув руку Ганіми з могутньою легкістю, яка змусила її тіло здригнутися, — це Ар’є, Левиця Атрідів. Ми прийшли, щоб повести вас Сегер Нбів, Золотим Шляхом.

Ганіма, вбираючи ці вступні слова, Сегер Нбів, відчула, як розблоковане розуміння вливається в її розум. Воно напливало з лінійною точністю, а позаду ширяла внутрішня свідомість матері, захисниці воріт. І в цю мить Ганіма збагнула, що вона перемогла галасливе минуле. Здобула браму, крізь яку могла зазирнути, якщо потребувала цього минулого. Місяці самонавіювання створили для неї безпечне місце, з якого вона могла керувати власним тілом. Почала обертатися до Лето, щоб пояснити це, і тут усвідомила, де вона стоїть і з ким.

Лето відпустив її руку.

— Наш план спрацював? — прошепотіла Ганіма.

— Достатньо добре, — відповів Лето.

Алія отямилася від шоку й гукнула до групи стражників ліворуч од себе:

— Хапайте їх!

Але тут Лето схилився, однією рукою підняв висаджені двері й метнув їх через кімнату в бік стражників. Двох із них пришпилило до стіни. Інші перелякано позадкували. Двері важили половину метричної тонни, а ця дитина жбурнула їх.

Алія, усвідомивши, що коридор за дверима повний повалених стражників, збагнула також і те, що це Лето подолав їх, що ця дитина розтрощила її неприступні двері.

Джессіка теж бачила тіла, бачила несамовиту силу Лето й дійшла схожих висновків, але слова Ганіми зачепили серцевину бене-ґессеритського вишколу, який змусив Джессіку зберегти самовладання. Її внучка говорила про план.

— Який план? — спитала Джессіка.

— Золотий Шлях, наш Імперський план для нашої Імперії, — відповів Лето. Кивнув Фарад’нові. — Не тримай на мене зла, кузене. Я діяв і для твого блага теж. Алія сподівалася, що Ганіма тебе вб’є. Я радше волів би, щоб ти прожив своє життя певною мірою щасливо.

Алія заверещала до стражників, що щулилися в коридорі:

— Наказую вам затримати їх!

Але стражники не бажали ввійти до кімнати.

— Почекай мене тут, сестро, — сказав Лето. — Я мушу виконати неприємне завдання.

Він перетнув кімнату, йдучи до Алії.

Вона сахнулася від нього в куток, припала до землі й витягла ножа. При світлі з вікна блиснули зелені самоцвіти руків’я.

Лето просто йшов далі, у руках нічого не мав, але тримав їх випростаними й напоготові.

Алія кинулася на нього з ножем.

Лето підстрибнув майже до стелі, вдаривши лівою стопою. Цей удар поцілив Алії в голову й відкинув її, залишивши кривавий знак на чолі. Вона випустила ножа, що вислизнув і проїхав по підлозі. Алія кинулася, щоб його вхопити, та тут перед нею постав Лето.

Алія завагалася, згадала все, що вона знала з вишколу Бене Ґессерит. Підхопилася з підлоги, її тіло було вільним і збалансованим.

Лето ще раз рушив на неї.

Алія зробила обманливий рух вліво, але її праве плече знялося, а права нога різко вистрелила вперед, завдавши пальцем ноги такого удару, який міг би випустити людині нутрощі. Якби влучив.

Лето перехопив удар рукою, піймав стопу й підняв Алію, закрутивши її довкола своєї голови. Швидкість, з якою він її обертав, наповнила кімнату звуком нерівномірного сичання. Це сукня Алії билася об її тіло.

Усі інші метнулися геть і пригнулися.

Алія кричала й кричала, але далі оберталася колом, колом… і знову колом. Нарешті замовкла.

Лето поволі зменшив швидкість обертання і легко опустив її на підлогу. Вона лежала, скоцюрбившись і задихаючись. Лето схилився над нею.

— Я міг би пробити тобою стіну, — сказав він. — Можливо, це було б найкращим рішенням, але ми зараз у центрі битви. Ти заслуговуєш на свій шанс.

Очі Алії дико металися з боку в бік.

— Я підкорив ці внутрішні життя, — промовив Лето. — Глянь на Ганіму. Вона теж змогла…

— Аліє, я можу показати тобі… — перебила його Ганіма.

— Ні! — вирвалося в Алії. Її груди здійнялися, а з уст почали вириватися голоси. Вони запиналися, проклинали, благали:

— Бачиш! Чого ти не слухав?

І знову:

— Навіщо ти це робиш? Що відбувається?

Ще один голос:

— Зупиніть їх! Нехай вони перестануть!

Джессіка заплющила очі й відчула, як рука Фарад’на підтримує її.

Алія далі казилася:

— Я тебе вб’ю! — З її вуст сипалися огидні прокльони. — Я вип’ю твою кров!

Полилися слова на багатьох мовах, усі перемішані без ладу й складу.

Стражники, скупчені в зовнішньому коридорі, зробили знак хробака, а потім заткнули пальцями вуха. Вона була одержимою!

Лето стояв, хитаючи головою. Тоді підійшов до вікна й трьома швидкими ударами вибив із фрамуги начебто непробивне скло, зміцнене кристалом.

На обличчі Алії з’явився лукавий вираз. Джессіка почула голос, схожий на її власний. Він вирвався з викривлених уст як пародія на контроль Бене Ґессерит.

— Ви всі! Стояти на місці!

Джессіка опустила руки й відчула, що вони мокрі від сліз.

Алія перекотилася, стала навколішки, схопилася на ноги.

— Ви не знаєте, хто я? — спитала вона. Це був її давній голос, лагідний і мелодійний голос юної Алії, якої більше не існувало. — Чого ви всі так на мене дивитесь? — Перевела благальні очі на Джессіку. — Мамо, зроби так, щоб вони перестали.

Джессіка, поглинута непереборним страхом, могла лише хитати головою з боку в бік. Усі древні перестороги Бене Ґессерит справдилися. Вона глянула на Лето й Ганіму, що стояли поруч, біля Алії. Що ці перестороги означали для бідних близнят?

— Бабусю, — промовив Лето, а в його голосі забриніло благання. — Ми повинні провести Випробування на одержимість?

— Хто ти такий, щоб говорити про випробування? — спитала Алія роздратованим чоловічим голосом, голосом чоловіка самовладного й чуттєвого, що звик потурати собі.

Лето й Ганіма розпізнали цей голос. Старий барон Харконнен. Ганіма почула, що той самий голос почав відлунювати в її власній голові, але внутрішня брама зачинилася. Вона відчула, що там на сторожі стоїть мати.

Джессіка зберігала мовчання.

— Отже, рішення за мною, — сказав Лето. — А вибір за тобою, Аліє. Випробування на одержимість чи…

Він кивнув головою в бік відкритого вікна.

— Хто ти такий, щоб пропонувати мені вибір? — запитала Алія, і це досі був голос старого барона.

— Демоне! — скрикнула Ганіма. — Дай їй зробити власний вибір!

— Мамо, — заблагала Алія голосом, яким говорила, коли була малою дівчинкою. — Мамо, що вони роблять? Чого вони від мене хочуть? Допоможи мені.

— Допоможи собі сама, — наказав Лето й на мить побачив у її очах безпорадний спалах, присутність знищеної тітки, що глянула на нього й зникла. Але її тіло ворухнулося, рушило дерев’яною скованою ходою. Вона хитнулася, спотикнулася, збочила з дороги, але повернулася на неї, дедалі ближче підходячи до відкритого вікна.

Дикий голос старого барона рвався їй з уст:

— Стій! Стій, я кажу! Я тобі наказую! Припини це! Слухай мене!

Алія вхопилася за голову й підійшла ближче до вікна. Сперлася стегнами об парапет, проте голос далі ревів:

— Не роби цього! Перестань, а я тобі допоможу! Я маю план. Послухай мене. Припини це, кажу. Зачекай!

Та Алія відірвала руки від голови й ухопилася за зламану фрамугу. Одним різким рухом перекинула себе через парапет і зникла. Падаючи, вона навіть не зойкнула.

До кімнати долинув крик натовпу та глухий мокрий звук, з яким Алія вдарилася об сходи далеко внизу.

Лето глянув на Джессіку.

— Ми ж казали, щоб ви її пожаліли.

Джессіка відвернулася і сховала обличчя в туніку Фарад’на.

— Він бігає вночі, кузене, — сказала Ганіма. — Бігає. Ти бачив, як він бігає?

— Ні, — відповів Фарад’н.

Вони з Ганімою чекали перед малою приймальною залою, куди прибули на виклик Лето. Збоку стояв Тийканік, почуваючись незручно через сусідство з леді Джессікою. Вона, навпаки, мала відсторонений вигляд, наче її думки блукали деінде. Минула всього година від ранкової трапези, але вже рушило з місця багато справ: виклики до Гільдії, послання до ДАПТ і Ландсрааду.

Фарад’н зауважив, що йому складно розуміти цих Атрідів. Леді Джессіка попереджала його, а все ж дійсність виявилася загадковою. Далі йшлося про заручини, хоча політичні причини для них, схоже, розсипалися. Лето посяде трон, щодо цього не було сумнівів. Звичайно, його дивної живої шкіри слід буде позбутися… з часом.

— Він бігає, щоб утомити себе, — промовила Ганіма. — Він — утілення Кралізеку. Жоден вітер його не пережене. Як пляма на дюнах. Я його бачила. Бігає і бігає. А коли нарешті вичерпає сили, повертається та кладе голову мені на коліна. І благає: «Попроси нашу матір усередині тебе знайти мені спосіб померти».

Фарад’н глянув на неї. Упродовж тижня, що минув від заворушень на площі, Твердиня перейшла на дивні ритми, таємничі прийоми й події. Розповіді про запеклі битви за Оборонною Стіною дійшли до нього через Тийканіка, у якого прохали військової поради.

— Я тебе не розумію, — сказав Фарад’н. — Знайти йому спосіб померти?

— Він просив, щоб я тебе підготувала, — промовила Ганіма. Її не вперше вразила дивна невинність цього принца Корріно. Це робота Джессіки чи його природжена риса?

— До чого?

— Він більше не людина, — сказала Ганіма. — Учора ти питав, коли він збирається позбутися живої шкіри? Ніколи. Це тепер його частка, а він частка її. Лето оцінює, що промине приблизно чотири тисячі років, перш ніж метаморфоза його знищить.

У Фарад’на пересохло в горлі, він судомно намагався заковтнути клубок.

— Розумієш, чого він бігає? — спитала Ганіма.

— Але якщо він так довго житиме й буде таким…

— Бо його пам’ять про те, як бути людиною, напрочуд багата. Подумай про всі ці життя, кузене. Ні. Ти не можеш цього уявити, бо не маєш такого досвіду. Зате я знаю. Я можу уявити його біль. Він платить більше, ніж будь-хто перед ним. Наш батько пішов у пустелю, намагаючись утекти від цього. Алія через страх перед цим стала Гиддю. Наша бабуся має лише невиразні дитячі початки цього стану, а й так мусить вдаватися до всіх бене-ґессеритських хитрощів, аби жити з цим. Зрештою, у цьому й полягає вишкіл Превелебної Матері. Однак Лето! Він такий один, і ніколи не буде другого такого.

Фарад’на приголомшили її слова. Імператор на чотири тисячі років?

— Джессіка знає, — промовила Ганіма, дивлячись на бабусю. — Він сказав їй минулої ночі. Назвав себе першим справді далекосяжним планувальником у людській історії.

— Що… він планує?

— Золотий Шлях. Я поясню тобі пізніше.

— А яка ж моя роль у цьому… плані?

— Мого подружжя, — відповіла Ганіма. — Він переймає розплідну програму Сестринства. Я певна, що моя бабуся розповіла тобі про мрію Бене Ґессерит створити чоловіка — Превелебного надзвичайної сили. Він…

— Ти хочеш сказати, що ми…

— Не лише це. — Вона взяла його за руку й тепло стиснула. — Він матиме багато відповідальних завдань для нас обох. Себто тоді, коли ми не творитимемо дітей.

— Ну, ти ще трохи замолода, — промовив Фарад’н, роз’єднуючи їхні руки.

— Ніколи більше не припускайся цієї помилки, — сказала вона. Її голос був крижаним.

Джессіка підійшла до них із Тийканіком.

— Тийк розповів мені, що бої поширилися на інші планети, — промовила вона. — Центральну Святиню у Біареку обложено.

Фарад’н подумав, що це було сказано занадто спокійним тоном. Уночі він разом із Тийканіком переглянув рапорти. Пожежа бунту перекинулася на всю Імперію. Її, очевидно, буде погашено, проте Лето доведеться воскрешати Імперію з жалюгідного стану.

— От і Стілґар, — сказала Ганіма. — Чекали на нього.

І знову взяла Фарад’на за руку.

Старий фрименський наїб увійшов у протилежні двері в супроводі двох колишніх командосів смерті з пустельних днів. Вони підходили розміреними кроками, але Стілґар зосередив увагу на Джессіці. Зупинився перед нею й обережно кивнув головою.

— Тебе досі гризе смерть Дункана Айдаго, — сказала Джессіка. Їй не подобалися такі перестороги з боку давнього друга.

— Превелебна Мати, — відповів він.

«Так воно й піде! — подумала Джессіка. — Зі всіма формальностями й згідно з фрименським кодексом, бо кров між ними тяжко зішкребти».

Вона сказала:

— Ми вважаємо, що ти зіграв ту роль, яку наклав на тебе Дункан. Не вперше людина віддає життя за Атрідів. Навіщо вони це роблять, Стіле? Ти сам не раз був готовий до цього. Чому? Ти знаєш, що взамін дають Атріди?

— Я щасливий, що ти не шукаєш виправдання для помсти, — промовив він. — Є, однак, справи, які я мушу обговорити з твоїм онуком. Ці справи можуть назавжди нас порізнити.

— Маєш на увазі, що Табр не принесе йому васальної присяги? — спитала Ганіма.

— Я маю на увазі, що залишаю за собою право винести присуд. — Він холодно глянув на Ганіму. — Мені не подобається те, чим стали мої фримени, — буркнув він. — Ми повернемося до давніх звичаїв. Без вас, якщо виникне така потреба.

— На якийсь час, можливо, — відповіла Ганіма. — Але пустеля помирає, Стіле. Що ти зробиш, якщо більше не буде хробаків, не буде пустелі?

— Я в це не вірю!

— За сто літ, — промовила Ганіма, — буде менше п’ятдесяти хробаків, вони будуть хворими, а утримуватимуть їх у резерваціях під пильним наглядом. Їхні прянощі будуть призначені лише для Космічної Гільдії, а ціна… — Вона труснула головою. — Я бачила розрахунки Лето. Він побував у всіх місцях планети. Він знає.

— Це черговий трюк, аби утримати фрименів як ваших васалів?

— Коли це ти був моїм васалом? — спитала Ганіма.

Стілґар скривився. Хай що б він сказав чи зробив, ці близнята завжди обернуть це як його провину!

— Минулої ночі він розповів мені про цей Золотий Шлях! — бовкнув Стілґар. — Мені це не подобається!

— Дивно, — відповіла Ганіма. — Більшість Імперії буде цим задоволена.

— Це знищить нас усіх, — пробурмотів Стілґар.

— Але ж усі прагнуть Золотого Віку, — сказала Ганіма. — Хіба ж не так, бабусю?

— Усі, — погодилася Джессіка.

— Вони прагнуть Фараонівської Імперії, яку їм дасть Лето, — промовила Ганіма. — Прагнуть багатого миру, щедрих урожаїв, квітучої торгівлі, рівності всіх, крім Золотого Владики.

— Це буде смертю фрименів! — запротестував Стілґар.

— Як ти можеш так говорити? Хіба ж ми не потребуватимемо солдатів і відважних людей, аби зупиняти спорадичне невдоволення? Ні, Стіле, ви з Тийканіком і ваші хоробрі компанійці будете вкрай потрібні для цієї роботи.

Стілґар глянув на сардаукарського воєначальника, і між ними промайнуло світло дивного розуміння.

— А Лето контролюватиме прянощі, — нагадала їм Джессіка.

— Повністю контролюватиме, — промовила Ганіма.

Фарад’н, прислухаючись із новим розумінням, якого його навчила Джессіка, розпізнав наперед наготований виступ, фрагмент, домовлений між Ганімою та її бабцею.

— Мир триватиме, триватиме й триватиме, — промовила Ганіма. — Пам’ять про війну зникне. Лето вестиме людство крізь цей сад упродовж щонайменше чотирьох тисяч літ.

Тийканік запитально глянув на Фарад’на й кашлянув.

— Так, Тийку? — спитав Фарад’н.

— Я хотів би поговорити з вами сам на сам, мій принце.

Фарад’н усміхнувся, знаючи, яке питання з’явилося у військовому розумі Тийканіка. Він також знав, що щонайменше двоє інших присутніх теж розпізнали це питання.

— Я не продам сардаукарів, — сказав Фарад’н.

— Немає такої потреби, — промовила Ганіма.

— Ви слухаєте це дитя? — обурився Тийканік. Старий наїб розумів проблеми, породжені цими інтригами, але ніхто інший нічого не тямив у ситуації!

Ганіма похмуро посміхнулася і сказала:

— Розкажи їм, Фарад’не.

Фарад’н зітхнув. Легко було забути, наскільки дивне це дитя, що не було дитям. Він міг уявити собі все життя у шлюбі з нею, приховане відсторонення у кожну мить близькості. Це було не зовсім приємною перспективою, але він починав уже розпізнавати її неуникність. Абсолютний контроль над дедалі меншим запасом прянощів! Ніщо в цьому Всесвіті не зрушить із місця без прянощів.

— Пізніше, Тийку, — сказав Фарад’н.

— Але…

— Пізніше, я сказав! — Він уперше випробував Голос на Тийканіку й побачив, як той здивовано кліпає та не може вимовити й слова.

Щільно стиснутих уст Джессіки торкнулася усмішка.

— Він говорить про мир і смерть на одному подиху, — пробурмотів Стілґар. — Золотий Вік!

Заговорила Ганіма:

— Він поведе людство крізь культ смерті у вільну атмосферу буйного життя! Говорить про смерть, бо це необхідно, Стіле. Це напруга, завдяки якій живі знають, що живуть. Коли ж Імперія впаде… О так, вона впаде. Ти думаєш, наче Кралізек зараз, та Кралізек ще попереду. Коли ж він надійде, люди відновлять свою пам’ять про те, як це — бути живим. Пам’ять триватиме доти, доки житиме хоч одна людина. Ми ще раз пройдемо крізь горнило, Стіле. І вийдемо з нього. Ми завжди воскресаємо з власного попелу. Завжди.

Фарад’н, почувши її слова, зрозумів тепер, що вона мала на увазі, розповідаючи, як бігає Лето. Він не буде людиною.

Стілґар усе ще не був переконаний.

— Більше не буде хробаків, — буркнув він.

— О, хробаки повернуться, — запевнила його Ганіма. — Вони всі вимруть за двісті літ, але повернуться.

— Як… — не договорив Стілґар.

Фарад’н відчув, як у його розумі з’являється одкровення. Він знав, що скаже Ганіма, перш ніж вона відповіла.

— Гільдія насилу витримає ці пісні літа, і то лише завдяки своїм і нашим запасам, — відповіла Ганіма. — Але після Кралізеку буде їх сила-силенна. Хробаки повернуться, коли мій брат увійде в пісок.

Лето сидів на Левиному Троні та приймав васальну присягу племен. Біля нього, однією сходинкою нижче, стояла Ганіма. Церемонія у Великій Залі тяглася годинами. Посланці та наїби фрименського племені один за іншим проходили перед ним. Кожна група приносила дарунки, гідні бога страхітливої сили, бога помсти, що пообіцяв їм мир.

Минулого тижня він схилив їх до підлеглості, виступаючи перед об’єднаною аріфою всіх племен. Судді бачили, як він увійшов до вогненної ями та вийшов звідти неушкодженим. Ретельно оглянувши, вони не виявили жодних слідів на його тілі. Наказали бити ножами, а непроникна шкіра запечатала його обличчя, коли вони даремно намагалися його поранити. Кислота спливла по його тілу з легенькою димкою туману. Він з’їв їхню отруту й посміявся з них.

Наприкінці покликав хробака й стояв у його пащі обличчям до них. Звідти перейшов на летовище в Арракіні, де жартома перевернув фрегат Гільдії, піднявши його за один із вертикальних стабілізаторів.

Аріфа з благоговінням і страхом відзвітувала про це, і ось прибули посланці племен, щоб скріпити печатями їхнє підданство.

Склепінчастий простір Великої Зали з її акустичними системами приглушення поглинав різкі звуки, але постійний шурхіт рухомих стоп заполонював слух. Здіймалася курява, що напливала ззовні разом із запахом кременю.

Джессіка, що відмовилася від участі в церемонії, стежила за нею з високого шпигунського вічка позаду трону. Її увага була прикована до Фарад’на та розуміння, що їх обох перехитрили. Очевидно, Лето й Ганіма передбачили дії Сестринства. Близнята могли порадитися з безліччю внутрішніх бене-ґессериток, мудріших за всіх сестер, що жили нині в Імперії.

Їй було особливо гірко, що Алія потрапила в пастку міфології Сестринства. Страх побудований на страху! Навички поколінь поклали на її долю тавро Гиді. Алія не мала надії. Звичайно, вона була одержимою. На тлі її безталання ще тяжче було дивитися на звершення Лето й Ганіми. Вони знайшли навіть не один, а два виходи із пастки. А найгіршим з усього була перемога Ганіми над своїми внутрішніми життями і її наполягання, що Алія заслуговувала лише жалощів. Гіпнотичне придушення під впливом стресу та зв’язок із добромисним предком порятували Ганіму. Вони могли порятувати й Алію. Та, не маючи надії, цього не спробували, доки не стало пізно. Воду Алії вилили в пісок.

Джессіка зітхнула й перевела увагу на Лето, що сидів на престолі. На почесному місці біля його правого ліктя стояла гігантська посудина- канопа, що містила воду Муад’Діба. Лето хвалився Джессіці, що його внутрішній батько підсміювався з цього жесту, хоч і схвалив його.

Ця посудина й ці хвастощі підкріпили її рішучість не брати участі в ритуалі. Знала: до кінця життя не погодиться з тим, що Пол промовляє устами Лето. Вона раділа, що Дім Атрідів вистояв, але речей-які-могли-бути годі було витримати.

Фарад’н сидів зі схрещеними ногами біля посудини з водою Муад’Діба. Це було місце Королівського Писаря, новонадана й новоприйнята честь.

Фарад’н відчував, що він добре пристосувався до нових реалій, хоча Тийканік досі бушував і погрожував страшними наслідками. Тийканік зі Стілґаром утворили спілку недовірливих, яка, здавалося, розважала Лето.

Церемонія складання присяги тривала години, і Фарад’н переходив від благоговіння до нудьги й знову до благоговіння. Незрівнянні вояки йшли нескінченним потоком. Не можна було сумніватися в їхній відновленій вірності Атріду на престолі. Стояли перед ним із вірнопідданим острахом, цілковито приголомшені тим, про що відзвітувала аріфа.

Нарешті церемонія добігла кінця. Перед Лето постав останній наїб — Стілґар на «почесному завершальному місці». Замість важких кошиків із прянощами, вогненних самоцвітів чи інших коштовних дарунків, які купами лежали довкола престолу, Стілґар приніс головну пов’язку, вив’язану з меланжевого волокна. У неї було вплетено зелено-жовтого Атрідівського яструба.

Ганіма розпізнала цю пов’язку й скоса глянула на Лето.

Стілґар поклав пов’язку на другу сходинку під троном, низько вклонився.

— Я даю тобі пов’язку, яку носила твоя сестра, коли я забрав її до пустелі, щоб захистити, — сказав він.

Лето придушив усмішку.

— Я знаю, що ти потрапив у скруту, Стілґаре, — промовив Лето. — Є щось, що ти хотів би взамін?

Він указав жестом на груди коштовних дарунків.

— Нічого, мілорде.

— Тож я приймаю твій дарунок, — сказав Лето. Схилився вперед, підняв край сукні Ганіми й відірвав од неї тонку смугу. — Взамін даю тобі клаптик сукні Ганіми — сукні, яку вона мала на собі, коли її викрали з твого пустельного табору. Це змусило мене рушити їй на порятунок.

Стілґар тремтячою рукою прийняв клаптик тканини.

— Ти глузуєш із мене, мілорде?

— Глузувати з тебе? Клянуся своїм іменем, Стілґаре, я ніколи б із тебе не глузував. Даю тобі безцінний подарунок. Наказую тобі завжди носити його біля серця, аби пам’ятати, що всі люди схильні помилятися, а всі проводирі — люди.

У Стілґара вирвався тихий сміх.

— Яким наїбом міг би ти стати!

— Яким наїбом я є! Наїбом наїбів. Ніколи цього не забувай!

— Як накажеш, мілорде. — Стілґар ковтнув слину, пригадуючи звіт своєї аріфи. І подумав: «Колись я міркував, чи не вбити його. Тепер уже запізно». Його погляд упав на посудину, шляхетних обрисів матове золото із зеленою покришкою.

— Це вода мого племені.

— І мого, — промовив Лето. — Я наказую тобі прочитати напис збоку на посудині. Прочитай його вголос, аби всі почули.

Стілґар кинув запитальний погляд на Ганіму, але вона відповіла йому, піднявши підборіддя. Ця холодна відповідь змусила його здригнутися. Чи ці Атрідівські чортенята розплачуються з ним за його зухвальство та помилки?

— Прочитай, — сказав Лето, вказуючи.

Стілґар повільно піднявся сходами, схилився, щоб краще роздивитися посудину. Тоді голосно прочитав:

— Ця вода — найцінніша есенція, джерело спрямованого назовні творчого потоку. Хоч і нерухома, ця вода є осердям усякого руху.

— Що це означає, мілорде? — прошепотів Стілґар. Ці слова його захопили, торкнувши в його душі щось незбагненне.

— Тіло Муад’Діба — це суха шкаралупа, покинута комахою, — промовив Лето. — Він опанував внутрішній світ, знехтувавши зовнішнім, і це довело його до катастрофи. Опанував зовнішній світ, виключивши з нього внутрішній, а це віддало його потомків демонам. Золотий Еліксир зникне з Дюни, однак Муад’Дібове сім’я триватиме й далі, а його вода рухає наш Усесвіт.

Стілґар схилив голову. Уся ця містика завжди викликала в нього сум’яття.

— Початок і кінець — це одне ціле, — сказав Лето. — Живеш у повітрі й не бачиш його. Фазу завершено. З цього завершення виростає початок її протилежності. Отож матимемо Кралізек. Усе повертається пізніше в зміненій формі. Ти відчуваєш думки у своїй голові, твої потомки відчуватимуть їх у своїх нутрощах. Повертайся на січ Табр, Стілґаре. Ґурні Галлек приєднається до тебе як мій представник у твоїй Раді.

— Ти не довіряєш мені, мілорде? — тихим голосом спитав Стілґар.

— Цілковито довіряю, інакше не послав би до тебе Ґурні. Він невдовзі почне збирати нові сили, яких ми потребуватимемо. Я приймаю твою клятву вірності, Стілґаре. Ти вільний.

Стілґар низько схилився, не обертаючись спустився зі сходів, лише тоді повернувся й вийшов із зали. Решта наїбів, тримаючи крок, рушили за ним згідно із наїбівським принципом «нехай останні будуть першими». Однак, коли вони виходили, до престолу долинали деякі їхні питання.

— Про що ви розмовляли, Стіле? Що означають ці слова на воді Муад’Діба?

Лето заговорив до Фарад’на.

— Ти все запам’ятав, Писарю?

— Так, мілорде.

— Моя бабуся розповіла мені, що добре навчила тебе мнемонічних технік Бене Ґессерит. Це добре. Я не хочу, щоб ти писав поруч зі мною.

— Як накажете, мілорде.

— Підійди й стань переді мною, — промовив Лето.

Фарад’н підкорився, вдячний як ніколи Джессіці за її науку. Коли приймеш факт, що Лето більше не людина, що він мислить не по-людськи, напрямок його Золотого Шляху стає ще моторошнішим.

Лето глянув на Фарад’на. Гвардійці стояли надто далеко, аби щось почути. У Великій Залі зосталися тільки консильйори Внутрішньої Присутності, але й вони стояли догідливими групами далеко від першої сходинки. Ганіма підійшла ближче й оперлася рукою об спинку трону.

— Ти ще не погодився віддати мені своїх сардаукарів, — сказав Лето. — Але погодишся.

— Я багато чим тобі зобов’язаний, та не цим, — відповів Фарад’н.

— Думаєш, вони не зможуть подружитися з моїми фрименами?

— Зуміють так само, як ці два товариші, Стілґар із Тийканіком.

— І все-таки відмовляєшся?

— Я чекаю твоєї пропозиції.

— Тож я мушу виголосити пропозицію, кузене, знаючи, що ти ніколи на неї не пристанеш. Молюся, щоб моя бабка добре виконала свою частку роботи, а ти був готовий зрозуміти.

— Що я повинен зрозуміти?

— У кожній цивілізації завжди превалює містика, — промовив Лето. — Вона постає як бар’єр проти змін, і це завжди робить майбутні покоління непідготовленими до зміни Всесвіту. Кожна містика так само будує ці бар’єри — релігійна, містика героя-вождя, містика месії, науки й техніки, містика самої природи. Ми живемо в Імперії, сформованій такою містикою, та зараз ця Імперія розпадається, бо більшість людей не бачить різниці між містикою і своїм Усесвітом. Бачиш, містика — це як одержимість демоном; вона має тенденцію підпорядковувати собі свідомість, стаючи для спостерігача всім, що він бачить.

— Розпізнаю мудрість твоєї бабки в цих словах, — сказав Фарад’н.

— Це добре й слушно, кузене. Вона питала мене, чи я Гидь. Я заперечив. І це було моїм першим віроломством. Бач, Ганіма уникла цього, а я ні. Я був змушений урівноважувати внутрішні життя під натиском надмірних доз меланжу. Я добився активної співпраці цих пробуджених життів усередині мене. Роблячи це, я уникав найбільш зловмисних і обрав домінантного помічника, якого нав’язала мені одна з моїх внутрішніх свідомостей — мій батько. Насправді ж я не є ні моїм батьком, ні моїм помічником. З іншого боку, я не Другий Лето.

— Поясни.

— Ти напрочуд безпосередній, — промовив Лето. — Я спільнота, у якій домінує один, древній і надзвичайно могутній. Він був батьком династії, що проіснувала три тисячі наших літ. Він звався Гарумом, і, доки його династія не звелася до слабких і марновірних потомків та не згасла, його піддані жили в ритмічній піднесеності. Їхні порухи були підсвідомими й узгоджувалися з порами року. Вони породжували особистостей, що зазвичай були недовговічними, марновірними та легко приймали провід бога-короля. Як цілість, були могутнім народом. Виживання виду стало їхньою навичкою.

— Мені це не подобається, — сказав Фарад’н.

— Мені теж, — погодився Лето. — Але це Всесвіт, який я творитиму.

— Чому?

— Бо це урок, якого я навчився на Дюні. Ми підтримували присутність смерті як домінантну примару для всіх тутешніх мешканців. Завдяки цій присутності мертві змінили живих. Люди в такому суспільстві живуть, опустивши очі й втупившись у власну утробу. Та коли настає час протилежності, коли вони підіймаються, то стають величними й прекрасними.

— Це не відповідь на моє питання, — запротестував Фарад’н.

— Ти не віриш мені, кузене?

— Як і твоя бабуся.

— Слушно, — сказав Лето. — Але вона погодиться, бо мусить. Урешті-решт, бене-ґессеритки — прагматики. Знаєш, я поділяю їхній погляд на наш Усесвіт. Ти носиш мітку цього Всесвіту. Зберігаєш навички правління, класифікуючи все довколишнє з погляду його можливої загрози чи цінності.

— Я погодився бути твоїм писарем.

— Це тебе вдовольнило й полестило справжньому таланту історика. Ти рішуче геній у всьому, що стосується читання сучасності в категоріях минулого. Кілька разів ти випередив мене.

— Мені не подобаються твої завуальовані інсинуації, — промовив Фарад’н.

— Добре. Ти перейшов від нескінченних амбіцій до свого теперішнього нижчого становища. Моя бабуся не застерігала тебе від нескінченності? Вона притягує нас, як прожектор уночі, засліплює і штовхає до ексцесів, що можуть завдавати шкоди скінченному.

— Бене-ґессеритські афоризми! — запротестував Фарад’н.

— Але куди точніші, — відповів Лето. — Бене Ґессерит вірили, що можуть передбачити хід еволюції. Але вони не зважили на власні зміни впродовж цієї еволюції. Закладали, що залишаться незмінними під час розвитку розплідної програми. Я не маю такої рефлексивної сліпоти. Уважно придивися до мене, Фарад’не, бо я вже не людина.

— Так запевняла мене твоя сестра, — завагався Фарад’н. — Ти Гидь?

— За визначенням Сестринства, можливо. Гарум жорстокий і автократичний. Я — співучасник цієї жорстокості. Сприймай мене правильно: я жорстокий, як сільський господар, а цей людський Усесвіт — моє господарство. Колись фримени тримали приручених орлів як домашніх тварин, а я тримаю прирученого Фарад’на.

Фарад’нове обличчя потемніло.

— Стережися моїх кігтів, кузене. Я знаю, що з часом мої сардаукари зазнали б поразки від твоїх фрименів. Але ми б тяжко вас поранили, а шакали тільки й чекають, щоб розірвати слабких.

— Я добре тебе використаю, обіцяю, — промовив Лето. Він похилився вперед. — Хіба ж я не казав, що я більше не людина? Повір мені, кузене. Діти не вийдуть із моїх стегон, бо в мене більше немає стегон. А це змушує мене до другого віроломства.

Фарад’н мовчки чекав, нарешті здогадавшись, куди хилить Лето.

— Я піду всупереч усім заповідям фрименів, — продовжив Лето. — Вони приймуть це, бо не можуть зробити нічого іншого. Я тримав тебе тут, ваблячи заручинами, але заручин між тобою та Ганімою не буде. Моя сестра пошлюбить мене!

— Але ти…

— Пошлюбить, я сказав. Ганіма мусить продовжити династію Атрідів. Важливе також питання розплідної програми Бене Ґессерит, що відтепер є моєю розплідною програмою.

— Я відмовляюся, — сказав Фарад’н.

— Ти відмовляєшся стати батьком Атрідівської династії?

— Яка династія? Ти посідатимеш трон тисячоліттями.

— І формуватиму твоїх потомків за своїм образом і подобою. Це буде найінтенсивніша, найповніша навчальна програма у всій історії. Ми будемо екосистемою в мініатюрі. Бачиш, кожна жива система, щоб вижити, мусить базуватися на структурі пов’язаних між собою спільнот, співзалежності, співпраці в рамках спільного проекту, яким є ця система. І така система створить найкомпетентніших правителів, які будь-коли існували.

— Ти загортаєш вигадливі слова в найнеприємнішу…

— Хто переживе Кралізек? — спитав Лето. — Обіцяю тобі, Кралізек прийде.

— Ти божевільна людина! Ти зруйнуєш Імперію!

— Звичайно, зруйную… і я не людина. Але я створю нову свідомість у всіх людей. Кажу тобі: там, під пустелею Дюни, є таємне місце, де приховано найбільший скарб усіх часів. Я не брешу. Коли помре останній хробак, а ми зберемо на наших пісках останній урожай меланжу, ці глибинні скарби вийдуть на поверхню нашого Всесвіту. Коли сила, породжена монополією на прянощі, зникне, а приховані запаси поставлять свою печать, у всьому нашому королівстві з’являться нові сили. Настав час, щоб люди навчилися жити згідно зі своїми інстинктами.

Ганіма перестала спиратися на спинку трону, перейшла на бік Фарад’на й узяла його за руку.

— Як моя мати не була шлюбною дружиною, так і ти не будеш шлюбним чоловіком, — сказав Лето. — Але, можливо, буде кохання, і цього вистачить.

— Щодень, щомить приносять зміни, — промовила Ганіма. — Ми вчимося розпізнавати такі моменти.

Фарад’н відчув тепло маленької долоньки Ганіми як силу, що його підтримує. Він зауважив майстерність Лето у викладі аргументів, але не помітив жодного вживання Голосу. То була апеляція до його серця, а не до розуму.

— Це ти пропонуєш за моїх сардаукарів? — спитав він.

— Більше, значно більше, кузене. Я пропоную вашим потомкам Імперію. Я пропоную вам мир.

— І що буде результатом цього миру?

— Його протилежність, — відповів Лето зі спокійним кепкуванням у голосі.

Фарад’н махнув головою.

— Я вважаю, що це дуже висока ціна за моїх сардаукарів. Я повинен зостатися Писарем, таємним батьком твоєї королівської династії?

— Повинен.

— Ти спробуєш змусити мене виробити навичку миру?

— Так.

— Я опиратимуся тобі кожного дня свого життя.

— Але ж це саме та функція, якої я від тебе й сподіваюся, кузене. Саме тому я тебе й обрав. Я зроблю цю функцію офіційною. Дам тобі нове ім’я. З цієї миті ти звешся Зламувачем Навички. Нашою мовою — Харк аль-Ада. Годі-бо, кузене, не будь упертим. Моя бабуся добре тебе вишколила. Віддай мені своїх сардаукарів.

— Віддай їх, — луною відгукнулася Ганіма. — Він забере їх так чи інакше.

Фарад’н відчув у її голосі страх за нього. Отже, кохання? Лето потребував у відповідь не розумних міркувань, а інтуїтивного рішення.

— Візьми їх, — сказав Фарад’н.

— Авжеж! — промовив Лето. Він підвівся з трону напрочуд плавним рухом, наче утримував свої страшні сили під найпильнішим контролем. Лето спустився на сходинку вниз, до Ганіми, легенько обернув її обличчям від себе, обернувся сам, притиснувшись спиною до її спини.

— Зауваж, кузене Харк аль-Адо. Так у нас буде завжди. Так ми стоятимемо, ставши подружжям. Спиною до спини, кожне дивиться у протилежний бік від іншого, аби захищати те, чим ми завжди були. — Він обернувся, насмішкувато глянув на Фарад’на, стишив голос. — Пам’ятай це, кузене, коли зостанешся з моєю Ганімою лицем до лиця, віч-на-віч. Пам’ятай, коли шепотітимеш їй любовні лагідні слова, коли тебе найбільше спокушатимуть навички мого миру й мого задоволення. Твоя спина зостанеться незахищеною.

Відвернувшись від них, він спустився зі сходів до придворних, що його очікували, забрав їх із собою як супутників і вийшов із зали.

Ганіма вкотре взяла Фарад’на за руку, але її погляд помандрував на протилежний кінець коридору й зоставався там, доки Лето не пішов геть.

— Хтось один із нас мав прийняти муку, — сказала вона. — А він завжди був сильнішим.