Діти Мардука

РОЗДІЛ 1

В Одесу я прибув на початку червня. Моя сестра вжахнулася, коли я прибрав від обличчя носовичок, яким прикривався.

— Не переживай, — заспокоїв її. — Вже пішло на загоєння. Казали, Куяльник прискорить.

… Лиман з двох боків оточений пагорбами, на одному з яких — летовище для спортсменів-авіаторів і парашутистів, з протилежного — розкинувся район Одеси, де в одній з висотних кам’яниць мешкає мій друг — письменник Олекса Різниченко. Я не витримував у холодній воді й чверті години, та, напікшись на сонці, знову й знову заходив, відшукував ногами грязь, піднімав її з дна і накладав маски на обличчя. Від неї сходив дух баговиння, вона мала чорний колір, та вже за годину, висохши, ставала сіро-зеленою. Це був би звичайний пляж, якби не чорні постаті тих, хто вимастився з голови до п’ят.

— А де тут болота можна набрати? — почувся жіночий голос.

То було подружжя у пляжних костюмах з хлопчиком років семи.

— Тут на це кажуть грязь, — посміхнувся я, відвівши очі від газети, яку читав. — Вона всюди. Зайдіть у воду і відчуєте її ногами.

Жінка подивилася на мою чорну маску й сказала:

— Так?.. То це я можу стати тут вродливою?

Вона мала зграбну постать, ніжне, немовби оксамитове, тіло і привабливе лице.

— Куди вам ще вродливішати! — вихопилося в мене.

На її обличчі майнуло почуття вдячності. Її ж чоловік — брюнет, дещо при тілі, і, мабуть, старший від неї — повів на мене настороженим оком.

Вони поклали на траву свої пожитки й пішли в воду. Ішли в той бік, де з-над води виступали стовпці, що їх обсіли чайки. Там колись був міст, який доходив мало не до середини лиману. По ньому вивозили грязь для всієї імперії. Тепер залишилися тільки рештки дерев’яних паль.

У тому місці, де лиман переходив у небо, я помітив продовгуватий предмет, схожий на гребінь, зубці якого рухалися. Здавалося, що від обрію у бік берега пливла якась дивна істота. З тим видінням хтось став промовляти до мене старечим голосом: «І я бачив звірину, що виходила з моря, яка мала десять рогів та сім голів, а на рогах її було десять вінців, а на її головах богозневажені імена». Слова ті казав сам автор. Це був початок метафори, у яку він — автор укутав колись своє велике пророцтво, і з якої почалося осягнення мною «Апокаліпсису». Я скинув сонцезахисні окуляри й на місці «гребеня» розпізнав контури баркасу з людьми, котрі з допомогою якихось пристроїв черпали з дна грязь. Тоді, коли я приступив був до розгадування пророцтва, очі мої також дивилися крізь окуляри з чорними скельцями. Я їх не зняв і понині. Вони просто дедалі прозорішали, що більшу кількість разів я перечитував той самий текст. Десять, двадцять, тридцять разів, перш, ніж почалося просвітління «скелець». Це тривало роками, доки я не знайшов код числа звірини. Уже потім, коли перший сплеск осяяння змінився копіткою працею з літературними джерелами, зокрема й окультними, я став знаходити все більше й більше підтверджень своїм баченням. Зокрема й того, що за словом «звірина» схована імперська влада, за словом «ріг» — власне владна вертикаль етносу, а «море» означає людність імперії. Підставивши в метафору Івана Богослова ці слова, я прочитав: «І я бачив владу, що виходила з людності великої імперії; вона складалася з десяти етнічних влад і мала сім співправителів — противників християнської віри». Відтак я пішов далі у дешифруванні пророцтва. У стиху третьому цієї ж — тринадцятої глави сказано: «А одна з її голів була ніби забита на смерть, але рана смертельна її вздоровилась. І вся земля дивувалася, слідкуючи за звіриною!» Тобто на одного із семи співправителів нової влади було скоєно замах, але він одужав. В окультизмі слово «земля» означає людність, бо існує ще одна — небесна людність. Отож, земні люди дивувалися, спостерігаючи за діями нової влади. «І їй («звірині») дано уста, що говорили зухвале та богозневажене. І їй дано владу діяти сорок два місяці. І відкрила вона свої уста на зневагу проти Бога, щоб богозневажити Ім’я Його й оселю його, та тих, хто на небі живе. І їй дано провадити війну зо святими, та їх перемогти. І їй дана влада над кожним племенем і народом, і язиком, і людом». Оскільки «Апокаліпсис» написав апостол Ісуса Христа, то йдеться про християнство. Нова влада повела війну на знищення віри христової й перемогла. І діяла вона сорок два місяці, тобто три з половиною роки.

Де і коли це сталося?

У тисяча дев’ятсот сімнадцятім році у православній і водночас найбільшій світовій імперії — Росії спалахнула революція, внаслідок якої виникла більшовицька влада, очолювана сімома співголовами, а саме: Леніним, Троцьким, Сталіним, Дзержинським, Зинов’євим, Каменєвим, Свердловим. Це і є сім «голів звірини». Всі, хто був поруч з ними, то — тільки похідне від них. Тим, у кого стріляли, був Ленін. Він справді вижив і царював три з половиною роки (сорок два місяці). За час його правління було вбито чотири з половиною мільйони людей. Найбільшого нищення зазнала православна церква. «Звірина» — влада Леніна вийшла з «моря» — людності імперії. До складу більшовицької імперії на той час входили: Росія, Україна, Білорусія, Молдавія, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменія. Це і є десять рогів, на яких були вінці (діадеми), себто національні атрибути влади.

«І бачив я іншу звірину, що виходила з землі....І вона виконувала всю владу першої звірини перед нею, і робила, щоб земля та ті, хто живе на ній, вклонилися першій звірині, що в неї вздоровлена була її рана смертельна».

Друга Звірина — влада Сталіна. Саме влада, бо сам Сталін був однією з семи голів. Сталося це тисяча дев’ятсот двадцять шостого року, коли Сталіна було обрано секретарем партії й керівником держави. Мине одинадцять років і ця — друга Звірина геть винищить першу — ленінську владу. І не тільки носіїв цієї — першої влади, а також їхніх дітей, які досягли повноліття. Тих же, які не досягли повноліття, утримували в спецшколах до повноліття, і вже по тому розстрілювали. Тридцять сьомий рік був роком повного очищення більшовицької імперії від представників першої Звірини. І все те коїлося під знаменами й гаслами першої ж таки Звірини.

Раптом я почув слово «Вальпургія», вимовлене моїм голосом. Але ж я не розтуляв рота. І одразу ж у мені схарапудився звір, той, про якого я вже став забувати. Він не зіпнувся на ноги, як це часом траплялося, а немовби підскочив. «У чому справа?» — запитав я себе подумки. І знову чітко пролунало в свідомості майже панічно і вже як звертання: «Вальпургіє!» Авжеж, то був мій голос. Насувалася небезпека. А тільки звідки? На березі де купками, де парами, а де самітні стояли люди, здебільшого чорні, немов обліплені гріхами. Сюди з’їжджалися з усіх усюд і, отже, один одного не знали.

Він ішов по краю, де закінчувалася трава й починався пісок, кроків за десять від води. Попри спеку, на ньому був невизначеного кольору потертий костюм. Що ближче підходив, то лютішав у мені звір-охоронець. І водночас у пам’яті виникло зображення Маріци, ні — Вальпургії. Чоловік уповільнив ходу, потім зупинився й нахилився аби зав’язати шнурок, що розв’язався на черевику, тоді обійшов мене і попростував уздовж берега, не виходячи на пісок. Він був білявий, трохи нижчий за середній зріст. Жодної індивідуальної риси — ні в обличчі, ні в постаті. Перед моїм внутрішнім зором стояли, немов живі, молоде подружжя з хлопчиком, хоч вони й бовталися за півсотні кроків від берега, але я не вловлював жодної риси чоловіка, якого щойно бачив і який поволі віддалявся. З тим став угамовуватися і звір у мені, зникло й видиво Маріци-Вальпургії. Попри занедбаність, якою війнуло від чоловіка, його не можна було назвати ні безхатченком, ні алкоголіком. У такому одязі і взутті ходили люди десь у позаминулому поколінні. Та, мабуть, і з такими ж обличчями без опізнавальних ознак. Поза всяким сумнівом, чоловік був з тієї ж компанії, що й той, який наслав на мене хворобу в поїзді. І на Куяльнику він з’явився через мене. У цьому я був переконаний. Я був також упевнений, що цього разу лихо мене обминуло. Перевів погляд на сім’ю, яка щасливо плескалася в ропі далеко від берега і речі якої лежали поряд. Коли ж знову подивився вслід чоловікові, то його вже не виявив. Не видно його було й поміж чорних постатей, що стояли біля води. Втім, там висока трава і він міг сісти або прилягти, щоб відпочити.

Десь я читав, що для того, щоб зняти насилання, слід зайти у воду і подумки змити його з тіла. Я поспішив у лиман, набрав повні легені повітря й пірнув. Нарахував до сімдесяти, увесь час подумки змиваючи погляд чоловіка… І тут я згадав себе в гурті туристів, які щойно вийшли з катакомб. Це було наприкінці квітневої моєї поїздки в Одесу. Нас було зо два десятки і поки ми ходили підземним лабіринтом, слухаючи оповідь гіда, могли вже розпізнавати один одного. Коли ж вийшли на денне світло, то один відділився від гурту й пішов собі геть. Я ладен був заприсягтися, що його серед нас не було. Гід, який ще не закінчив оповідь, подивився йому вслід і сказав:

— Щось дивне коїться останнім часом. Набираю групу із двадцяти осіб, а виводжу двадцять один. Он, бачите, пішов… Чи вони тут ночують?

Той, хто прошкував від гурту, був одягнений в одяг, що його носили колись наші діди.

— Ще місяць тому такого не завважував, — провадив гід. Поміркувавши, додав: — Я вже тут не один рік підробляю… Вони починають виходити в кінці квітня. Наркомани чи що…

Гід не сказав з’являються, а саме — «виходять».

Трохи вгамувавши тривогу, я знову наклав грязьову маску і став обличчям до сонця. Тим часом звір-охоронець у мені стояв на чатах. Отже, приходько десь близько. Він не виконав «завдання», погляд-бо його не затримався на мені. Напевне, завадила Вальпургія, до якої я двічі звертався, й моя астральна сутність, яка з наближенням загрози ставала агресивною. Коли я кажу «звір», то це, звісно, метафора. Те, що в мені спалахує в мить небезпеки, це агресивність, рішучість, ненависть і водночас відсутність будь-якого морального бар’єра. Це справді звір, який ховається в свідомості кожної людини. Щоправда, у декого він і зовсім не криється, в інших же ні чим себе не виказує аж до кінця життя. Спілкування з такими приносить щастя. У мені він активний, і викликали його темні астрального світу.

Поверталося подружжя. Вже коли вода їм була по коліна, жінка набрала з дна мулу і чоловік намастив їй обличчя. Якби грязь не мала цілющих властивостей, то можна було б сказати: лице гарне, але ніби обліплене заздрісними поглядами.

Я взяв одяг і газету й подався туди, куди пішов приходько. Його ніде не було, проте звір у мені й не думав вгамовуватися. І тут я помітив того чоловіка — під кущем дерези. Він лежав горілиць, не скинувши піджака, немов мертвий. Майнула думка, що разом з герпесом я заслабував на параною. А звір у мені — то тільки прояв психічної недуги. Але як бути з вроками у поїзді, з телефонним дзвінком від Маріци?.. Чоловік під кущем ворухнувся, а я відчув такий прилив ненависті, що, здавалося, — мить і я кинуся й розірву його на шматки. Такого зі мною ще ніколи не траплялося. Була брутальність, але глибокого бажання вбити, знищити, роздерти не було. Раптом чоловік підскочив, як собака, в яку влучили каменем, і кинувся в бік дороги, що вела від лиману. Він не озирався — втікав від гніву, який вихлюпувався з мене. З його віддаленням вщухав і звір-охоронець. Отже, це таки був «кілер», насланий аби поквитатися зі мною. Не звичайний убивця земного світу, а підісланий тими, із задзеркалля, хто розробляє сценарії кривавих подій. Висвітлення мною «сценаристів» може звести нанівець усі їхні плани. Трохи оговтавшись, я відчув, як мене почав охоплювати страх. Але причиною його тепер був не «вбивця», а моя нова властивість вихлюпувати гнів. Я ж нічого не зробив, щоб бодай налякати того чоловіка. А він кинувся навтіки. Отже, «звір», який сидить у моїй астральній складовій, може виникати не тільки на межі сну, а й на яву, і що страшно — він не підконтрольний розуму. Це — другий випадок надприродної сили, що виявилася в мені. Перший був, коли я пасами рук зняв пухлину завбільшки з півкурячого яйця на передпліччі моєї секретарки. Тоді мені також стало моторошно. Були випадки, коли я позбавляв болю в суглобах, зокрема й мого заступника, та й себе самого. А от щоб за вісім хвилин (рівно стільки тривало моє «ворожіння»), прямо на очах, велика пухлина зовсім зникла з передпліччя… Це мене тоді вразило й налякало. Виходить, — я не такий як усі. Водночас майнула й думка, що у порівнянні з іншими людьми, наділеними справжнім цілительським даром, мої можливості були мізерними. Відтак я трохи заспокоївся… Раптом подумав: «А може, того чоловіка й зовсім не існує. А в його подобі з’явився фантом, посланець астрального світу». Та коли я підійшов до того місця, де він лежав, то завважив прим’ятий осот і глибокі сліди ніг на піску, де не росла трава. Це були широкі кроки людини, що втікала. І тут я угледів — не очима, а свідомістю — на траві, під кущем і в тому просторі, в якому він біг, чорний слід — щось схоже на тунель у білому світі, утворений його постаттю й рухами — хвіст із темряви, що ледь-ледь мінився червоним перламутром, як і на тій горі, де мене мали принести в жертву. Такий самий слід, але ледь помітний, стелився й на стежці, якою він прийшов до куща. Раптом в уяві виник пасажир у купе плацкартного вагона. Він також був укутаний у чорний туманець і в ньому ж розчинився, коли всі виходили на кінцевій зупинці. Ось чому я не міг пригадати, куди він дівся… Отже, це ще одна моя властивість — бачити невидиме.

Зі стану остовпіння вивів чаїний лемент. Яку поживу для себе вони знаходять у ропі — одному Богові відомо. Але чайок тут доволі. Щоправда, менше ніж тих, яких ми з Маріцою підгодовували з катера на шляху від Коктебеля до Судака. Ті повітряні канюки зграєю летіли за прогулянковим катером і хапали на льоту все, що кидали пасажири. Ми викидали їм цілу пачку печива. І тут до слуху долинув звук, відмінний від чаїного квиління. Озвався мобільний телефон. Я нахилився й витяг його з кишені штанів, що лежали в траві. То був голос Маріци. Вона повідомила, що отримала мою книжку і вже сьогодні почне її читати. Раптом сказала:

— Тебе, мабуть, не було вдома? Я вже годину намагаюся з тобою зв’язатися. Нащо тобі мобільник, якщо ти не носиш його з собою?

Я розтулив рота щоб сказати, що хлюпався в воді, та раптом збагнув — уже сьогодні вона буде тут. Адже від Кишинева до Одеси якихось сто сімдесят кілометрів. На мить уявив у її очах вираз страху, такий самий, як і в моєї сестри.

— Сонечко, то якесь непорозуміння, — сказав я, прикинувши подумки, що вона почала дзвонити десь тоді ж, як я двічі почув сказане нібито моїм голосом «Вальпургія». — Радий тебе чути. Ти врятувала мені життя.

— Ти вже таке казав, — зауважила вона.

— Справді? Бо так воно й було.

— Гаразд. Як ти почуваєшся?

— Оклигую, щоправда поволі…

— Цілую! Бувай.

Щоб угамувати бурю, яка, попри розмову з Маріцею, все ще вирувала в мені, я підняв письменницьку газету; яку майже прочитав, крім останньої сторінки.

Краще б я її не брав з собою. Там було фото мого друга, однодумця, людини, яка так само, як і я шукала причини земних подій не в матеріальному світі — Миколи Руденка… Фото було в траурній рамці. «Від серцевого нападу…» — прочитав я на початку довгого некрологу. Отже, я не один, кого «відстрілюють».

Колись ми з друзями сиділи за «рюмкою чаю» в «Енеї». Олекса Мусієнко поцікавився, чи то не мій матеріал про число звірини публікувала газета «Слово Просвіти». Коли ж я підтвердив, він промовив:

«Знаєте, що сказав Микола Руденко? Що таке міг написати лише втаємничений».

Мені стало мулько на душі. Подібні слова кажуть, коли мають намір покпинити. Якщо така постать, як Руденко, посміялася з мого дослідження, то воно нічого не варте.

«Отже, мені слід замовляти пляшку?» — зробив я спробу перейти на жарт.

«Це серйозно, — сказав Мусієнко. — Він прочитав усі подачі в газеті і вважає, що ви втаємничений. Чому? Бо він — людина, яка пройшла психушку, радянський концтабір, еміграцію в США — знайшов пояснення своїм поневірянням у вашій роботі. Те, що пережив він, звичайною людською логікою не пояснити. І ще тому, що всі нещастя звалилися на нього за працю, подібну вашій. До того ж він довів, що теорія доданої вартості Маркса — фікція. За це його й запроторили спершу у психушку, а потім і в концтабір». — Мусієнко ковтнув з келиха. Обличчя його, як і в кожного, хто страждає на гіпертонію, було червоне, на щоках угадувалися синюваті судини. У нього завжди була точна сухувата мова, властива публіцистові. Він писав книгу-мартиролог про письменників, які зазнали переслідувань, і з цієї причини зустрічався з Руденком.

Я підвівся й пішов до шинквасу. Коли ж поставив на стіл пляшку горілки й закуску, Мусієнко сказав:

«Такі люди, як Руденко, слів на вітер не кидають Напевне, ви й справді щось відкрили…»

Наша розмова відбулася десь за півроку, як побачила світ моя книга про число звірини. Пам’ятаючи цю розмову, я, щойно вона вийшла друком, надіслав її Руденкові, хоча особисто з ним і не був знайомий. Відповідь надійшла десь за тиждень. Не наводитиму її, бо вона надрукована у другому томі моїх езотеричних досліджень «Пророцтво четвертого звіра: Даниїл» у розділі «З листів до автора».

Тим часом було вже далеко за полудень і мене раптово охопив голод. Я знайшов у собі сили ще раз зануритись у воду та змити з обличчя грязьову маску, і вже тоді розправився з бутербродами, що мені загорнула була сестра. Здалося на мить, що то не Я наситився, а голодний звір у мені. Його ж — звіра й пойняла спрага і я, підкоряючись інстинктові, одягнувся й поспішив до дороги, де мав бути лоток з напоями. Ішов навпрошки, тим слідом, яким недавно утікав «кілер» і над яким ще вгадувалися пасемця чорноти.

РОЗДІЛ 2

Автобус стояв біля першого корпусу курорту «Куяльницький лиман» і від’їхав, коли я був кроків за сто від нього. Наступний мав прибути за годину і мені нічого не залишалося, як шукати авто, котре підвезло б на вулицю Чорноморського козацтва, де ходив міський транспорт.

У приватному червоному легковику, що вивозив з лиману людей, вже сиділо двоє чоловіків, крім водія. Я сів на заднє сидіння, де був один із пасажирів, і тієї ж миті, невідь звідки, з’явився четвертий і плюхнувся обіч мене. Водій увімкнув запалення, машина рвонула з місця, а мене раптом пронизав гострий біль від уколу у праве передпліччя. Я встиг побачити у люстерку заднього виду червоні, немов рубін, очі пасажира, що сидів поруч з водієм, і кудись немовби поплив.

Це не була втрата свідомості. Мене, здавалося, розділили навпіл, точніше відокремили плоть від душі. Непритомним було тільки моє тіло. Я ж усе бачив і чув. Водієм виявилася жінка. Вона видивлялася на мене в люстерко заднього виду, а потім навіть обернулася і подала голос:

— Що в нього з обличчям? Чи не зараза якась?

Озвався чоловік, що сидів поруч з нею:

— Нє пущай вєтри. Ти ж до нього не доторкалася. Коли здамо його замовникові, продезінфікуєш салон. Хлоркою…

— Дістань пакет з бардачка, — зажадав пасажир, який зробив мені укол.

Бандит з рубіновими очима витяг з панельного ящичка целофановий мішечок, у якому виявилися чотири пачки стодоларових купюр і коробочка, у якій був шприц з прозорою рідиною. Сусід жінки-водія перерахував кожну пачку.

— Все правильно. По куску на брата. — Він подав по пачці тим, що сиділи обабіч мене, пачку запхав собі в кишеню і пачку віддав жінці, яка сховала її в пазуху.

— А чого ти не скористався цим шприцом? — запитав червоноокий.

Замість відповіді той, що сидів праворуч від мене, зажадав:

— Дай-но його сюди.

Отримавши коробочку, він довго розглядав рідину в шприці з голкою, на якій був чохол, та зрештою закрив її.

— Я в такі ігри не граю, — сказав. — Домовленість була, що ми доправимо живцем цього піджака. Що ми й зробимо. — Поміркувавши, додав: — Де гарантія, що тут, — він постукав пальцями по коробці, — не отрута? А це вже мокруха.

Озвалася жінка:

— Авжеж, Костю… Цьому кентові ранувато ще на бесхайм. Чує моє серце, що він ще даруватиме жінкам утіху.

— Ну, ти ж, Ритко, і ЩЕ!

— Що таке ЩЕ? — поцікавилася жінка-водій.

— Лярвище, — незворушно пояснив чоловік з рубіновими очима.

— Дякую, Баксе! Мені досі ніхто не казав таких приємних слів, — усміхнулася жінка.

Тим часом авто проскочило світлофор, який уже сигналізував про закриття шлагбаума, переїзд і невдовзі виїхало на магістраль, яка вела до Пересипського мосту.

Далі їхали мовчки аж до світлофора перед Пересипським мостом. Коли ж рушили на зелене світло, озвався той, що вштрикнув мені укол:

— Тут — праворуч. Припаркуй біля третього стовпа. Ні далі, ні ближче. Саме біля третього… Вони під’їдуть по… — він покосував на моє безживне тіло, — по товар.

Стояли хвилин десять, але жодне з авт, що проносилися мимо, навіть не мигнуло правим поворотом. Першим озвався Бакс:

— Костю, скільки хвилин діють твої… — він затнувся на мить, а тоді сказав: — ліки?

— Маємо ще двадцять п’ять хвилин, — відказав мій сусіда праворуч.

Тісний простір салону став ще тіснішим від тривоги. Ніхто не озивався. Праворуч того місця, де ми стояли і де мене мали здати замовникові, був насип перед Пересипським мостом, ліворуч, з протилежного боку дороги, — скверик, де розверталися трамваї. Там стояв пікап-сміттєвоз, а двоє в червоних жилетках випорожняли в нього урни. Хвилинах по п’яти подала голос Рита:

— Зробимо так: я розвертаюся біля скверика. Чоловіка залишаємо там на лавці. З ним буде Кселантій.

— Ні, — сказав Бакс. — На цьому ось місці залишиться Костя. Ми ж гайнемо та демаскуємо машину. Це недалеко. Тут є одна спокійна вуличка…

— Гаразд, — сказав Костя-Лікар. — Але пам’ятайте: хвилин за двадцять піджак опритомніє.

Лікар вийшов, а машина помчала у бік автовокзалу. За кілька хвилин вона гулькнула у безлюдний провулок і зупинилася за півсотні кроків від перехрестя. Бандити вискочили й познімали та повкидали в салон накладні номерні знаки, а тоді заходилися обдирати червону клейку плівку з дверей, крил і даху. Хвилин за п’ять це вже був білий автомобіль з іншими номерами. Швидкість, з якою вони те виконали, свідчила, що їм таке проробляти випадає не вперше. Коли вже сіли, озвалася Рита:

— На той випадок, якщо замовник не з’явиться, чоловіка треба відвезти до лікарні.

— І що ж ми там скажемо?.. — поцікавився Бакс. Тоді додав: — Ми залишимо його на лавці, там, де ти казала, і викличемо швидку.

… Лікар хвилювався. Він вскочив у машину й наказав гнати на Ярмарочну.

— Але ж ми не виконали… — зауважив чоловік, що сидів ліворуч від мене.

— На Ярмарочну, роз таку вашу!… — гарикнув Лікар.

Скоро машина увійшла в потік авто, що рухалися до Пересипського мосту. Хвилинах по десяти «лікар» наказав повернути у вуличку ліворуч і їхати аж до залізниці, уздовж якої був довгий гаражний кооператив із металевих гаражів. І тут прозвучав уривок із якоїсь мелодії. То озвався мобільний телефон у нагрудній кишеньці Лікаря.

— Слухаю, — сказав власник телефону. По часі відповів: — Домовленість була, що ви заберете товар біля третього стовпа. Тепер ви кажете, що його треба було там просто залишити… Як ви собі це уявляєте? Викинути непритомну людину у трьох метрах від найжвавішої в Одесі траси? Так. Він ще непритомний… Гаразд, очікуватиму вашого дзвінка. Але не більше п’яти хвилин. — «Лікар» стулив кришку мобільника і сховав його в кишеню. — Падли! — сказав з серцем.

Тим часом машина під’їхала до гаражів і Лікар наказав:

— Зупини в п’яти метрах від воріт.

Коли машина зупинилась, Лікар поцікавився, чи не викинули залишки обіду. Бакс без слів витяг з панельного ящичка щось загорнуте в газету. Там виявилися курячі кістки, зі слідами кетчупу, і шмат хліба. Лікар узяв те й попрямував до воріт, де вигрівалися на сонці з півдесятка собак. Троє дужих псів накинулися на кістки й не підпускали до них слабших. Тоді Лікар сів на своє місце й кинув жменьку кісток біля самих дверцят машини. Першим підбіг шолудивий собака. Але кістку він підняти не встиг. Лікар ухопив його за загривок і всадив у шию наготовлений шприц. Собака тільки раз тріпнувся й обм’як, хоча в тіло його потрапила всього якась краплина рідини. Мить бандит дивився на мертву вже тварину, а тоді наказав:

— По газах, Ритко! — По миті додав: — Оце, Баксе, відповідь на твоє питання, чому я не скористався з їхнього шприца. Хтось хотів, аби ми за чотири куски пришили людину.

— Викинь ту чортову коробочку! — зажадала жінка.

— Е-е, ні, чижику. Це речовий доказ.

— Ти що, притягуватимеш їх до суду? — з усміхом запитав Бакс.

— Авжеж. Тільки суддю я сам обиратиму. І не за місцем проживання. — Лікар витяг з кишені коробочку зі шприцом, у якому була отрута, сказав: — Хтось мені за це крупно заплатить.

Коли машина вже вирулювала на магістраль, він знову подав голос:

— До пересипської лікарні.

— Ти здурів? — поцікавився Ксилантій, що сидів ліворуч від мого тіла.

— Стули пельку, — ревнув Лікар.

Машина зупинилася неподалік від сірого двоповерхового будинку лікарні. Знову озвався «лікар»:

— Ксилантій з Баксом, витягуйте піджака і таскайте до приймального покою. Скажете, знайшли на Куяльнику непритомного… Ага, питатимуть ваші прізвища… Вигадайте щось. Тільки не назвіть моє й Ритчине, хе-хе. Або когось із ваших колишніх подільників… Вони, напевне, давно вже в базі даних.

Досі все, що я бачив і чув, сприймалося мною у формі схем. Ну, люди, салон машини, автомобілі за вікном, будинки, все немовби було позбавлене внутрішнього змісту. Та раптом щось змінилося і я, вже крізь повіки, завважив, що у жінки-водія під рудою кіскою — зелене татуювання у формі скорпіона. Таке ж татуювання і в тому ж місці красувалося на голених в’язах у дужаня Бакса. Очі в нього були зовсім не рубінові, а карі. І ще я завважив, що звір у мені ніяк не реагував на бандитів. Начебто мені нічого й не загрожувало. А тим часом варто мені вдати такого, що отямився, і в мене може увіп’ятися голка зі справжньою отрутою. Бо тепер я був свідком.

— Може, його спершу обшукати? — подала голос жінка. — Може, знайдемо якийсь кінець, що виведе до тих гадів, які збиралися нас підвести під мокруху.

— Та він пустий, — сказав Ксилантій. — У пакеті — газета й окуляри, а в кишені… — клепнув мене по штанях (про задню, в якій лежав мобільник, дякувати Богові, забув; то був дорогий апарат з вмонтованою відеокамерою), а тоді — по нагрудній кишені; розстібнув гудзик і витяг письменницький квиток. Мить Ксилантій німував, а потім без слів простягнув документ Лікареві.

Той якийсь час уважно дивився, ні — вивчав квиток. Нарешті послинив низ своєї сорочки та постирав з «корочок» відбитки пальців, і вже тоді, взявши квиток самими нігтями, поклав його мені в кишеню. При цьому він виразно подивився на Ксилантія.

— Що там? — поцікавився Бакс.

— Нічого, — відказав лікар. — Витягуйте піджака, поки він сам не вийшов. Та заберіть і його торбинку.

Мене витягли з машини, немов лантух з картоплею. Тоді підхопили під руки й понесли до дверей лікарні, обіч яких стояла машина швидкої допомоги. Крізь повіки я завважив марку авто, на якому мене привезли, й номер. За кермом сиділа пристойна з виду рудоволоса жінка, а на задньому сидінні — кругловидий чоловік років на сорок з ріденьким волоссям. Якби не знав, ніколи б не вгадав, що це за люди.

Ксилантій з Баксом поклали мене на лаві в фойє, а тоді підійшли до жінки-реєстраторки.

— На Куяльнику підібрали, — сказав Бакс. — М’ать перегрівся на сонці.

Тим часом з другого поверху спускалася бригада «швидкої» — лікар, санітарка й водій.

— Що сталося? — запитав чоловік у халаті й білій шапочці, — напевне, лікар.

— Та ось, добрі люди привезли з Куяльницького лиману. Кажуть, на сонці перегрівся.

— Нам уже треба бігти, — сказав Ксилантій і поспішив до дверей.

— Е-е! А записати! — погукала жінка, але вони вже були на вулиці.

Чоловік у шапочці й халаті підійшов до мене і помацав пульс.

— Живий? — сказав, помітивши, що я розплющив очі. — Що сталося?

— Мабуть, на сонці перегрівся, — відказав я.

Він уважно подивився на моє обличчя.

— Герпес, — мовив. Тоді запитав: — Давно це у вас?

— Десь із місяць…

Якийсь час лікар рахував мені пульс, а потім зауважив:

— Та вроді нічого такого… Як ви себе почуваєте?

Перш ніж відповісти, я підвівся. Ніщо не виказувало, що я лише мить тому перебував у дивному стані. Тільки гуділо в голові й боліло передпліччя в місці уколу.

— Та вроді нормально, — відказав я.

— Вас не нудить? Голова не болить?

— Та ні…

— Ну й, слава Богу. — І до — жінки, що реєструвала: — Запишіть його на нашу бригаду.

Про хворобу знало все моє оточення. Але про те, що я мав намір поїхати до Одесу, не відав ніхто. Навіть сестру я не попередив, що їду. Щоправда, про мій намір було відомо лікарці. Але ж тоді виходило, що телефон прослуховується. Або ж дії мої контролюються кимось на рівні моєї свідомості. Інакше чим пояснити, що та сила, яка мене переслідувала, знала, де я?

Справжній сезон полювання на мене розпочали перед вальпургієвою ніччю. Доти у мій бік косували тільки представники недавно ще всесильної, а тепер такої, що занепадала, земної звірини. Та відтоді, як на зміну газетним публікаціям вийшла друком моя перша книжка про апокаліпсис, я зазнав на собі дію їхніх окультних агентів. А почалося те дев’ятого квітня минулого року, коли я мав зустріч з професорсько-викладацьким складом філфаку університету. Перед тим я поставив організаторам умову, що на зустрічі не буде сатаниста, який працював в університеті. То був письменник, точніше — член Спілки, який виступав проти християнства, як проти суто «гебрейської», за його словами, віри. Якби, крім переконань, у сатаниста не було ще комплексу навісніння, самовпевненості і, зрештою, брутальності, то на те можна було б не зважати… Він усе-таки з’явився. Звісно, не заради полеміки, а щоб зірвати зустріч. Я подивився на професорку, яка мала вести зібрання, і вона, пам’ятаючи нашу домовленість, підійшла до викладача, з яким товаришував сатанист, і про щось із ним перемовилася. Той подався з зали, прихопивши з собою товариша. У залі сиділо з півсотні людей, але жоден на те не звернув уваги. Крім жінки, яка увійшла разом із сатанистом і сиділа в останньому ряді… Наші погляди зустрілись і я звідав потік нечуваної ворожості. Це тоді я довідався, що в мені живе звір. Він стрепенувся і вже не я, а він дивився на ту брунатну особу. Мені довелося докласти чималих зусиль, щоб приборкати його в собі.

Зустріч тривала понад дві години. По тому мені запропонували зробити таку ж доповідь перед потоком студентів філфаку.

Я згадав це тому, що сам сатанист не був окультним агентом. При зустрічах з ним — у Спілці чи десь-інде звір у мені навіть не прокидався. Чолов’яга той був звичайним обивателем, який, ледь-ледь сягнувши літературного професіоналізму, прагнув бодай чимось виділитися з-поміж загалу. А ось не примітна брунатка, що з ним тоді прийшла, жила двома життями — земним і астральним. Це її лик я бачив на межі сну. Як вона — земна жінка — опинилася там, хтозна. Але вона була в компанії померлого кадебіста Бутка в астральному світі. Це напевно.

Отже, схоже було на те, що контролювалися мої не тільки дії, а й наміри. Може, через те, що я часто опинявся в реальності, де не існує таємниць. «Якщо це так, — зробив я висновок, — то їм неможливо протистояти. Вони бачать те, чого ще немає». І тут я згадав слова мого покійного друга поета Михайла Гринька, які він сказав після чергового допиту мене в КДБ. «Друже, вони не всемогутні. Вони тільки вдають, що їм усе відомо». «Авжеж, не всемогутні, — подумав я вже про іншу силу, з якою мені довелося зіштовхнутися за багато років після тієї нашої розмови з Гриньком, — інакше вони вбили б мене ще до того, як вийшла моя перша публікація в газеті про число звірини. Мною опікувалося ЩОСЬ, що не давало їм це зробити, ЩОСЬ сильніше від них і водночас вороже їм. Але вони сильні й небезпечні. На мить я відчув над собою велике біле крило. Це був образ, метафора тієї сили, яка вберегла мене від астрального «кілера» і ось тепер від чотирьох найманців, яким також була відведена роль кілерів. Власне, це, друге, був продубльований замах на моє життя. У таких випадках, шансів залишитися живим, як правило, вже не буває. Я мусив був умерти. Сьогодні. Щось напоумило Костю-Лікаря впорснути мені препарат, який у нього був, а не той, що йому дав замовник. З усього, це був галюциноген, який геть-чисто відключав тіло від свідомості, але дія якого на організм не була достеменно відома виконавцеві. Інакше він знав би, що все, що зі мною відбувалося, я «бачив». Окультне прислів’я каже: «Не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного». Справедливим буде й таке: «Не можна виконати завдання темного, не ставши при цьому злочинцем». Поза всяким сумнівом, замовниками сьогоднішніх замахів були темні обох світів — земного й Орба.

Але ж чому виникла така нагальна потреба мене знищити? Жертовно-вальпургієва ніч — позаду. Навряд чи такого роду офіри справляють заднім числом. Мусила бути причина вагоміша, ніж ритуал жертвопринесення і ніж помста за мої дослідження апокаліпсису. У недалекому майбутньому мала статися подія, збуття (чи не збуття) якої великою мірою залежить від того, житиму я чи ні. З усього існувала програма (сценарій), підготовлена сценаристами Орба разом з їхніми окультними співавторами землі. А оскільки у цьому замішані Бутки обох світів, то йдеться про кров і нове рабство. А тільки мені про те нічого невідомо. Чого ж їм так терміново прикрутило зжити мене зі світу?

РОЗДІЛ 3

Так я міркував, спостерігаючи у вікно трамвая, який віз мене до сестри. Праворуч були промислові підприємства, що межували з берегом моря, ліворуч — житлові будинки старої Одеси, зведені з пиляного ракушняка, що його колись добували в катакомбах. Трамвайну колію відділяла від заводських будівель автомагістраль, на якій зі швидкістю торпед проносилися автомобілі. Трамвай зупинився на перехресті тієї вулиці, що вела до Куяльника. Раптом я помітив знайому машину, що спинилася перед світлофором. У ній сиділи Бакс і Рита. Коли ж машина рушила на зелене світло, то я завважив на задньому сидінні й Лікаря. Отже, мене переслідували. Напевне, їм треба було знати про мене все, щоб вийти на замовника, який, з усього, був анонімний. Скоріше за все, про виконання акції домовлялися по телефону. Гроші і шприц підкинули в машину або ж надіслали поштою. Це був справді диявольський план. До замовника можна було підступитися тільки з боку посередника, котрий вивів на четвірку виконавців, або ж з боку жертви, себто мене. Тим часом трамвай рушив на зелене, зірвався з місця й білий легковик. Якщо це співпадіння, що автомобіль з бандитами їхав у тому ж напрямку, що й я, то вже на наступному світлофорі його не мусило б бути. Він мав загубитися в потоці авто, оскільки його швидкість перевищувала швидкість трамвая що найменше удвічі. Та на зупинці Лузанівського пляжу я знову його помітив. Щоб переконатися, що це не випадковість, треба було вийти; я зробив те в останній момент перед закриттям дверей. Я був не останній, хто покинув трамвай. Із задніх дверей, уже майже на ходу, вискочив Ксилантій. Мені коштувало чималих зусиль якнайприродніше попрямувати до лотка, де продавали фрукти. Ксилантій не ховався. Він був переконаний, що я його не впізнаю. Це був вищий за середній зріст чолов’яга з обличчям, на якому не затримується погляд. Втім, характерною його ознакою були відстовбурчені вуха, як у одного хлоп’яка з мого дитинства. Поки я стояв у черзі за черешнями, він купив і з апетитом з’їв чебурек та випив пляшку пива. З усього, він був у доброму гуморі, якщо не сказати щасливий. Йому гріла душу тисяча доларів, що лежала в накладній кишені безрукавки. Він сидів на лавці біля газетного кіоска і вдавав, що розглядає жінок у коротеньких спідничках, які поверталися з пляжу.

Спостерігаючи крадькома за Ксилантієм, я водночас гарячково перебирав у пам’яті можливі способи спекатися «хвоста». Бандити не мусять знати, де живе моя сестра.

Підійшла черга і я замовив кілограм черешень. Несподівано для самого себе підійшов до лавки, де сидів «хвіст». Підносячи до рота ягода за ягодою, я вдавав заглибленого у власні проблеми. Я й справді напружено думав над двома способами втечі. Перший — піти на пляж і там спробувати розчинитись у масі оголених тіл, другий — узяти маршрутку, яка їхала на Бочарівський базар, де було б нескладно загубитися в багатолюдді.

— Ма’ть, не зовсім ще спілі? — озвався Ксилантій, кивнувши на черешні. Від нього війнуло чебуреком і пивом.

Я простягнув йому кульок.

— Пригощайся, — запросив.

На мить він завагався. На лиці навіть майнула ніяковість.

— Та ні, дякую. — По хвилі додав: — Ловко тут!

— Ага, — погодився я.

Ксилантій підвівся й подався до лотка. За хвилину повернувся з двома пляшками пива. Одну простягнув мені. Я показав на виразки на обличчі, мовляв, не можна.

— А що то в тебе? — поцікавився він.

— Те, що іноді на губі висипає — лихоманка. Тільки значно гірше.

— От зараза! — поспівчував Ксилантій. — А воно не передається?

— Ні.

— І чим ти його лікуєш?

— Пробував гряззю на Куяльнику… Та щось мені зле стало. Опинився в лікарні. Пам’ятаю тільки, що сів у червоний легковик.

Пляшка в руках Ксилантія вкрилася крапельками сконденсованої вологи. Він цмулив великими ковтками, цокаючи рідкими зубами об скло.

— У-у-у! — заревів від задоволення, коли пляшка вже була порожня. — Правильно кажуть, що пива багато не буває. — Він простягнув руку по другу пляшку, а тоді, немовби схаменувшись, сказав: — Може, передумаєш?

І оскільки я відмовився, підніс її до рота. Цього разу відпивав маленькими ковтками.

— Я маю знайомого лікаря, — озвався, — який лікує все — від грибка на ногах до пташиної хвороби. Можу познайомити.

— Що це таке — пташина хвороба? — поцікавився я.

— Три пера… — оскірився Ксилантій.

— А-а-а…

Я дивився на бандита, а бачив обличчя хлопчини з мого дитинства — задерикувате, але не агресивне. Лиця самого ж Ксилантія не розпізнавав. Воно було немовби сховане за маскою. «Що воно таке? — подумав я. — Це властивість моєї психіки — накладати аналог обличчя з пам’яті на лице незнайомої людини, чи це властивість Ксилантія — бути невидимцем?

— Ну, то як? — подав голос сусід по лавці.

— Ти про Лікаря?

— Так.

— Та ні. Я сьогодні геть виснажений. Це ж треба кудись їхати…

— Не треба. Він працює тут поблизу, на медпункті. З протилежного боку дороги.

«Зараз скаже, що приведе його сюди», — подумав я. Так і сталося. Ксилантій запропонував почекати.

Спостерігаючи за його нескладною постаттю, що віддалялася, я вагався — втікати чи дочекатися. Перший імпульс «зробити ноги» змінився цікавістю, адже з розмови з виконавцем акції я міг дещо дізнатися. До того ж для них я не являв загрози як свідок акції, а відтак мені нічого було боятися.

Вони не забарились. Лікар був нижчий від Ксилантія, але мав спортивну постать і обличчя інтелігента.

— Познайомся, Костю з… — Ксилантій подивився на мене запитально.

Я подав руку й назвався, пам’ятаючи, що вони тримали в руках моє посвідчення. Костя без зайвих церемоній став оглядати лице. Навіть торкнувся пальцем найбільшої виразки. По часі сказав:

— Схоже на… лишай. Давно воно в тебе?

— Місяць, — відказав я.

— Це вірусна інфекція, — коментував Лікар. — Де ти її підхопив?

Подав голос Ксилантій:

— Ти ж казав, що воно не заразне…

Костя подивився на нього суворо і той прикусив язик.

— Застудив третинний нерв, — сказав я. — По нерву, як бачиш, воно й пішло. Лікарка сказала, що це герпес.

— Авжеж герпес, — погодився Костя. — Різновид лишая. Але самої тільки застуди для нього замало. Він спалахує, коли організм раптом втрачає імунітет щодо герпетичної вірусної інфекції.

Я був дещо спантеличений професійною лексикою бандита.

— А, може, це вроки? — раптом вихопилося в мене.

Костя не квапився з відповіддю. Нарешті сказав:

— Таке можливе…

З усього він співставляв усе побачене й почуте з тою «мокрухою», в яку його хтось хотів утягти. Він розумів, що сьогодні мала статися друга спроба мене вбити — цього разу його руками. Раптом запитав:

— Ворогів маєш?

— Явних ні. А потаємних… — Я завагався. — Спробуй довідатися, де друг, а де ворог. А тільки як це стосується моєї хвороби?

На мить Костя завагався, а тоді мовив:

— Ти ж казав про вроки… Є такі глазливі падли — зурочать кого завгодно.

— Авжеж, — озвався Ксилантій. — Он Бакса зурочили й він мандавошок прихопив.

Костя поблажливо посміхнувся.

— Таку хворобу як у тебе, — сказав він, — може спровокувати як справді застуда, так і отрута. Ну, якщо в організм потрапить препарат, який виведе з ладу, бодай на короткий час, імунну систему. Тоді віруси, які є в кожної людини, але перебувають у пригніченому стані, активізуються. Це щось схоже на революцію в суспільстві…

Мені варто було великих зусиль, щоб не виказати подиву. Адже це говорив бандит, який за чиїмось завданням мав укоротити мені віку. І казав не задля того, щоб здивувати знаннями з медицини, а щоб довідатися про мотиви злочинного завдання, яке могло призвести його до довічного ув’язнення. А мотиви вже могли б вивести й на замовника. Я поцікавився:

— Ти що, токсиколог?

— Певною мірою, — відказав Костя. — То що ти думаєш про чийсь намір звести тебе в могилу?

Я прислухався до свого звіра-охоронця. Але не завважив навіть його присутності. Тоді показав на кульок з черешнями, що лежав на лавці між нами. Та Костя відмовився, сказавши що ягодам ще треба було б повисіти на дереві. Якимось шостим чуттям він уловив мою нерішучість.

— Ксилантію, — раптом звернувся до товариша, — принеси пива. Е-е, і солоних горішків…

Коли Ксилантій відійшов, я оповів про свою пригоду в поїзді. Не приховав і свого враження від пасажира, який нагадував зомбі. Костя спохмурнів. Якийсь час він розмірковував, а тоді озвався:

— Щось дивне коїться останнім часом. Недавно газета писала про людей, які з’являються невідомо звідки, не маючи ні документів при собі, ні житла. За всіма ознаками це люди з не такого вже й далекого минулого. Хтось їх немовби воскресає. Журналіст писав, що таке помічали зокрема в Луганську, неподалік Полтави, у Севастополі, на Харківщині тощо. Усі вони якісь дивні, немовби накачані наркотиками чи зомбовані.

Я вже хотів був оповісти про кілера, який прийшов по мене на Куяльницький лиман, та в цей час з’явився Ксилантій з трьома пляшками пива й пакетиком горішків. Одну пляшку дав товаришеві, другу простягнув мені. На мою відмову Костя сказав, щоб я не вигадував. Герпес не та хвороба, яка ускладнюється від спиртного.

— Посидимо, погомонимо нє за падло… — мовив Ксилантій, розвалившись на лаві поруч зі мною.

Якийсь час пили мовчки. Було чутно як хрупають горішки на зубах у Ксилантія.

— Те, що ти оповів, справді схоже на вроки, — озвався Костя. — Але той, хто з тобою те зробив, був лише виконавцем.

Я подивився на нього, вдавши здивованого.

— Ти став комусь поперек дороги. — По миті додав: — Комусь дуже крутому.

— З чого ти взяв, що я комусь наступив на мозоль? Я собі тихо-мирно…

— Авжеж… На тих, хто живе тихо-мирно, кілерів не насилають. Та ще таких, що вбивають поглядом.

— Це ти — щось із області фантастики. Кому я потрібен?

— Не вдавай із себе безневинного, — сказав Костя.

Я підвівся й, сягнувши рукою в задню кишеню штанів, де лежав мобільник і гроші, сказав:

— Мені вже пора. Я тобі щось винен за консультацію?

— Та яка там консультація? Але якщо хочеш позбутися отих струпів на виді, то я тобі допоможу. На жаль, не можу дати поки що свій телефон. Залиш мені свій і я десь за день-два потелефоную. Тоді й здибаємося.

Я вже хотів був назвати набір цифр, які перші спадуть на думку, та раптом відчув, що в мені ожив звір. Десь неподалік був темний.

Від трамвайної зупинки назустріч тим, хто залишав пляж, по широкому хіднику поволі рухався пікап-сміттєвоз. Він спинявся біля урни, з нього виходили двоє в червоних жилетках на голе тіло, випорожняли в кузов сміття і, попідмітавши довкола, знову сідали в машину. Вони були метрах у двостах від нас. Звір у мені не просто зіпнувся на ноги — він казився, готовий покинути тіло. Це були ті ж самі люди, на тій самій машині, що і в садку біля Пересипського мосту, здається, він має назву Херсонський сквер. Поза сумнівом, вони бачили, як біля третього стовпа в означений час зупинилося червоне авто, трохи постояло там і, залишивши одного з пасажирів, від’їхало. Перегодя того, кого залишили, забрала біла машина. З відстані, на якій перебували Сміттярі, навряд чи можна було розпізнати обличчя людей у салоні легковика.

Сміттярі контролювали виконання завдання. Якби бандити залишили моє безживне тіло в умовленому місці, то на цьому акція, напевне, була б завершена і до виконавців не було б питань. А оскільки цього не сталося, то замовник наказав своїм людям з’ясувати, у чім річ. Отож вони пустилися по сліду машини, яка підібрала Костю. Якщо червоне око світлофора не відсікло Сміттярів від виконавців, то вони мусили б бачити й те, як моє безживне тіло тягли в лікарню двоє здоровил. Логіка подій для Сміттярів тоді була б така. Виконавці, не дочекавшись того, хто мав би забрати моє тіло, відвезли мене в лікарню. З усього, Сміттярі того не бачили, а відтак вважали, що я, ні — моє тіло перебуває у бандитів. Замовникові ж треба було переконатися, що я мертвий.

Тим часом Костя витяг ручку і приготував свою долоню замість записника. І тут, несподівано навіть для себе, я продиктував номер свого мобільного телефону.

— Піду освіжуся, — сказав я. — Може, хоч вода зніме з мого тіла слабкість…

Костя кинув навздогін, щоб я очікував його дзвінка.

— Е-е, а черешні!? — погукав Ксилантій.

Я махнув рукою, мовляв, забери собі.

Увесь час я не випускав з виду Сміттярів. Якби не червоні жилетки, то їх у потоці людей, не так просто було б і помітити. Що далі я відходив, то звір у мені вгамовувався. Тим часом пікап уже зупинився в півсотні кроків від моїх нових «друзів». «Зараз Ксилантій піде по пиво», — подумалося мені. Той і справді підвівся й попрямував до лотка. «А зараз пікап під’їде до лави, де сидить Костя», — майнуло в голові. І тут я зрозумів, що це не мої думки, це думав звір у мені. Один із Сміттярів сів за кермо, а другий, тримаючи в руці якийсь предмет, попрямував слідом за пікапом до урни, яка стояла поряд з лавою, де сидів Костя. Вони рухалися з однаковою швидкістю. Раптом я згадав про мобільний телефон, у який було вмонтовано відеокамеру. Хоч я й перебував від Лікаря метрів за двадцять, але на дисплеї чітко карбувалася вся композиція, яку час від часу заступали спини пляжників, що покидали берег. Машина дедалі збочувала до лави. «Зараз пікап заступить Костю від людей, а Сміттяр молосне його арматуриною по голові», — донеслася до мене думка. «Молосне, якщо я тебе не випущу на волю», — це вже думав я, звертаючись до звіра. Пікап справді спинився біля самої лавки з Костею тієї миті, коли біля неї уже стояв Сміттяр. На мить здалося, що я щось прочинив у собі і від мене відділилася чорна тінь, видима тільки мені одному. Вона майнула миттєво, як думка. Чоловік у червоній жилетці, який уже заніс арматурину для удару, раптом упав, неприродно виструнчившись. Мені здалося навіть, що я почув, як дзенькнув об асфальт шматок арматури. Тієї ж миті у мою свідомість немовби щось увійшло. Звіра в собі я вже не відчував. Отже, з двох Сміттярів темним був той, що лежав біля лави. Лікар, почувши звук удару металу об асфальт і уздрівши непритомного чоловіка, підхопився. Реакції його можна було позаздрити. Він у мить зметикував у чім річ. Прочинив дверці пікапа, які були в якихось півметра від нього, виволік водія і торохнув його головою об лавку. Він розправився з ним швидко і професійно, як гицель з бродячим собакою. Хоч довкола було чимало пляжників, але ніхто того не завважив. Машина-бо заступала лаву від поглядів. Без сумніву, Костя бачив цих двох у червоних жилетках, коли очікував замовника біля стовпа. От тільки як він зможе пояснити, що чоловік, який замахнувся на нього металевим прутом, раптом упав як підкошений?

Ксилантій повертався з пивом, ні про що не здогадуючись, та уздрівши двох нерухомих у червоних жилетках, вкляк на місці. За командою Кості вони примостили непритомного водія сидіти на лавці, знявши з нього жилетку і поклавши поряд півдесятка пляшок з-під пива. Нападника ж втягнули в кабіну. Тоді Костя сів за кермо, а Ксилантій — з протилежного боку, обіч полоненого. Пікап розвернувся і поволі поїхав у бік траси.

Як свідчив таймер на дисплеї, вся подія зайняла одну хвилину і двадцять секунд.

Було зрозуміло, що забрали вони головну дійову особу, сподіваючись через неї вийти на замовника. Звісно, їм було невтямки, що їхній полонений — темний, і, отже, являв велику загрозу. У мене навіть з’явилося до них співчуття. Та водночас я подумав і про себе. Замовник-бо шукатиме нового виконавця. Не сьогодні — завтра… Це може бути як той, хто вбиває поглядом, так і звичайний кілер. Втім, для них прийнятніше було б, якби я помер від якоїсь хвороби, так би мовити, природним шляхом. Адже будь-який натяк на насильницьку смерть негайно приверне увагу читачів до моїх книг езотерики. Не даремно багато людей, прочитавши їх, питали: а тобі не страшно? Тоді моя смерть досягне протилежного ефекту. Про мої дешифрування пророцтв знатимуть не тільки ті, хто тягнеться до таємниць духовності, а й люди, які живуть іншими клопотами. А це означає, що втілювати свої крутійські наміри темним астрального світу і їхнім земним агентам буде дуже складно.

Я прислухався до свого звіра-охоронця, сподіваючись «почути» від нього якесь передбачення, але він мовчав. Його ніби й не було в мені. Він давався взнаки лише в одному випадку, коли виникала загроза від темного, незалежно від того, де я перебував — у земному світі чи на межі сну й Темного сателіта. Колись я читав, що деякі тварини, зокрема леви, наділені здатністю бачити найближче майбутнє. Звір у мені також має цю властивість. Я так думав, бо хотів знайти відповіді на два питання. Перше: чи темний справді тільки втратив свідомість, а чи вже мертвий? Друге: як мені бути з тим Сміттярем, що сидів непритомний на лавці? Підійти й, коли він отямиться, спробувати в нього про щось довідатися. Навряд чи він знав мене в обличчя — темні не втаємничують не темних. Та я запізнився. Сміттяр раптом підвівся, роззирнувся й, похитуючись, попрошкував у бік траси.

Моя сестра, яка давно вже розлучилася з чоловіком, тепер жила на вулиці Лесі Українки, всього за кілька зупинок трамвая від Лузанівського пляжу. Але я не пішов на зупинку, а заплатив за ліжник і, вибравши місце біля води, роздягся. Моїм наміром було не стільки купання, скільки пересвідчитися, що за мною не стежать. Було вже далеко за полудень і пляж залишали сотні людей. Я поплескався у воді з півгодини, а тоді, не завваживши нічого підозрілого, взяв одяг і подався берегом до самого краю пляжу, а там, перелізши через паркан, одягнувся й пішов через посадку, у бік траси. Я усвідомлював, що криюся не від тих, хто наслав на мене кілерів. Ті, напевне, знали, де я спинився, а відтак під’їзд у будинку моєї сестри перебував у них під контролем. Я не був переконаний, що за мною назирці не йде Бакс. І хоч він загрози не являв, але виводити цю компанію на помешкання, де я оселився, було б небезпечно для сестри.

Теленькнув телефон. Дзвонив Костя:

— Як тобі це вдалося? — поцікавився він.

— Ти про що?

— Оглушити двірника.

— Якого двірника? Про що ти!?

— Ну, прибиральника, Сміттяра…

— Поясни, у чім річ, — зажадав я.

— Знаєш, у чому різниця між придурком і хитруном? У тому, що придурок усе життя тільки те й робить, що вдає з себе мудрого. Хитрун же навпаки — переконує всіх у тому, що він проста й відкрита людина. Ну, в розмовах, у манерах…

— Це твої власні спостереження чи ти десь вичитав? — поцікавився я не без іронії в голосі. — Поясни, будь ласка?

На тому боці помовчали. Тоді Костя почав зовсім в іншому тоні:

— Бачиш, сталося щось дуже дивне… Якби не це диво, я б уже, напевне, склеїв ласти. Ну, загнувся б, розумієш?

— Тобто ти вже був би мертвий? — висловив я припущення.

— От-от… За якусь хвилину, після того як ти пішов, на мене напали. Двоє прибиральників сміття, на алеї, де я сидів і очікував Ксилантія, що пішов по пиво…

— Ти перед ними чимось завинив? — поцікавився я.

— Ні. Я їх не знаю. Один — шофер сміттєвоза підвів машину упритул до лавки, де я сидів, аби затулити мене від людей, що йшли алеєю, а другий мав порішити мене шматком арматури.

— І що йому завадило? Ти його вчасно помітив?

— У тому то й загадка — фрайєр утратив свідомість у той момент, коли збирався вколошкати мене прутом.

— І де він тепер?

— Ти що, й справді нічого не бачив? — здивовано мовив Костя.

— Авжеж. Де лавка, на якій ти сидів, а де пляж… Ти з’ясував хто вони? Ну, ті, що хотіли тебе вбити?

— З’ясую, — впевнено сказав Костя. — Одного ми взяли… — він повагався. — Розколеться, падла тьоплая.

— Що за лексика! — дорікнув я. — Ти ж давав клятву Гіппократа…

— Там, у клятві, не йдеться про те, що не можна по «фені» ботать, — з іронією завважив Лікар.

— А-а…

У грі, яку вів Костя, мені було відведено роль боввана, «піджака», людини, яка ні про що не здогадується. Його ж четвірці — роль ведучих. Але після нападу Сміттярів четвірка розгубилася. Сталося те, чого звичайною логікою не поясниш. Напевне, вони вважали, що самі стали об’єктом «зачистки» і їх усіх чотирьох мали прибрати. Але, на мою думку, замовник прагнув тільки одного — знати чи я мертвий. Костю вони хотіли, скоріше за все, оглушити, а тоді викрасти… Тепер він був переконаний, що вплутався у справді страшну історію. Як людина, з усього видно, освічена, Лікар розумів, що вийти на стежку, яка привела б до тих, хто їх збирався підставити під «мокруху», а тепер убити, можна було тільки з моєю допомогою. Мабуть, він не з тих, хто втягується в боротьбу з наслідками, а прагнув з’ясувати причину.

Знав би тільки «лікар», яка вона — та причина…

— Як ти дивишся, щоб нам десь зустрітися? — раптом запропонував він.

Виходить, ми з ним думали про те ж саме.

— Прямо зараз?

— Так.

— З якої нагоди? — поцікавився я. — У тебе що, з’явилися ліки від моєї болячки?

— Ні. Ліки я завтра роздобуду. Хотів з тобою про дещо порадитися.

— Щодо нападу на тебе Сміттярів? Який з мене порадник? Краще поміркуй над тим, кому ти насолив.

Раптом Костя сказав:

— Це має відношення й до тебе.

— До мене?! — удав я здивованого. — Не вигадуй, друже. То ваші розборки. Я там опинився цілком випадково.

— Справді, випадково. А тільки випадковість — це деталь якоїсь, невідомої тобі, закономірності.

На мить здалося, що це сказав я сам. Таке мені не раз спадало на думку під час дослідження пророчих текстів. Бувало, окремі історичні події, на перший погляд ніяк не пов’язані одна з одною, раптом вишиковувалися в чіткий логічний ланцюг. Надто це проявилося у пророцтві про сон Вавилонського царя Навуходоносора, що в «Книзі пророка Даниїла».

— Де зараз той, що підняв на тебе руку? — поцікавився я.

— Ломаку! — поправив Костя. — У надійному місці.

— Здав би ти його краще в міліцію.

— І що я там скажу? Що цей півень у той момент, коли хотів торохнути мене по голові, раптом зомлів? Та його негайно випустять, а мене заберуть. До речі, на його пиці — жодної подряпини. Він просто знепритомнів, та й годі.

— Дивно, — сказав я. — А куди подівся той, що був у машині?

— Оповім при зустрічі.

Раптом мені захотілося попередити ватажка четвірки пройдисвітів про те, що в них у руках дуже небезпечний тип — людина без табутивного бар’єру, який і бровою не поведе перед тим, як вкоротити комусь віку. Але ж як це зробити, не висвітившись?

— З твоїх слів виходить, — озвався я, — що він тебе хотів оглушити, та раптом знепритомнів?

— Авжеж. Тільки не оглушити, а вбити. У нього була двадцятиміліметрова в діаметрі арматурина.

— А зашкодив йому я? — У словах моїх вчувалася іронія.

Костя довгенько не озивався.

— Послухай, — нарешті подав голос, — ти щось казав про кента, котрий наслав на тебе хворобу в поїзді… Хід думки такий: ти також належиш до тої породи людей. І, отже, завадив йому мене вколошкати саме ти. Тільки не бреши, що нічого не бачив.

— Я справді нічого не бачив. Чому б тобі, як лікареві, не припустити, що в нападника у мить, коли він заніс над тобою прут, потьмарилося в голові. Ну, наприклад, щось з’їв перед тим… Або мав справу з якимсь отруйним сміттям. Сам знаєш, яка зараз екологія… Те, що так сталося — співпадіння, але не така вже й дивина. Воно свідчить, що над тобою розпросторив своє біле крило твій ангел.

На тому кінці довго не озивалися. Моя логіка, мабуть, упала в підживлений ґрунт.

— Таке мені в голову не приходило, — промовив Костя. — І хоч я не вірю в біле крило ангела, але припустити щось подібне можу. То як ти дивишся на те, щоб нам зустрітися?

— Сьогодні не вийде. Але якщо ти потелефонуєш завтра, то поміркуємо над твоєю пропозицією.

— Гаразд, — сказав Костя і відключив зв’язок.

РОЗДІЛ 4

У двір між будинками, в одному з яких мешкала моя сестра, я заходив з протилежного від основної магістралі боку. А до того ж з трамвая вийшов на одну зупинку раніше. Якийсь час походжав віддалік, та, зрештою, не завваживши нічого підозрілого, попрямував до сестриного під’їзду. Хоча відсутність видимого «хвоста» нічого не означала. Потуга, що насилала на мене кілерів, напевне мала у своєму арсеналі, крім традиційного підслуховування телефонних розмов, принципово відмінні засоби стеження, наприклад, можливості чорних магів. Хоча в цьому я не був переконаний, бо якщо їм було все відомо, то нащо тоді насилати на Костю Сміттярів? Мені, вже вкотре, прийшли на пам’ять слова мого покійного друга Михайла Гринька: «Не бійся їх. Вони не всемогутні».

На столі я знайшов записку, в якій сестра повідомляла, що після роботи поїде до доньки, котра мешкала в центрі, і що вечеря — у холодильнику.

Сигнал мобільника застав мене у ванні. Я зметикував, що це знову Костя. Втім, дзвонити міг будь-хто, як з Одеси, так і з Києва або з мого міста. Коли після ванни, де я не стільки змивав із себе сіль лиману, скільки — рештки невидимого «павутиння», з якого щойно виборсався, я глянув на дисплей мобільного телефону, то завважив, що то був той самий номер, що й перед тим, за сумою цифр схожий на міський. Оскільки в Одесі номера мого мобільника ніхто не знав, то, з усього, це таки озивався Костя. А дзвонив він, скоріше за все з автомата. Він знав, що номер його телефону відіб’ється в пам’яті мого мобільника. Хоч як кортіло довідатися, в чому річ, але я вирішив і надалі вдавати з себе байдужого до «чужих» проблем.

Потелефонував моєму літературному колезі Олексі Різниченку. Там довго не відповідали. Я вже збирався відключитись, та раптом на тому боці зняли трубку.

— Алло, слухаю… — почувся голос Олекси.

Довідавшись, що це я, він зрадів.

— Коли приїдеш? — запитав. — Ти не забув про синонімічний словник?

— Не забув. — відказав я. — Він у мене в сумці.

— А коли до нас прибудеш?

— Та я вже тут.

Колега висловив подив, а тоді запитав, чи не хочу я завітати до нього в гості. Прикинувши, що мої виразки затягне десь аж через тиждень, я сказав, що дам знати про це по телефону.

— Проблеми зі здоров’ям, — пояснив йому.

— Он як… Якась напасть на письменників.

Він сказав, що сьогодні відзначали сорок днів по смерті одного з чільних прозаїків Одеської письменницької організації. У зв’язку з цим Олекса прийшов напідпитку й ліг відпочити, через те довго й не озивався на мій телефонний дзвінок.

— Уявляєш, — мовив він, — ховали другого травня, коли у багатьох ще був святковий настрій.

«Отже, помер письменник тридцятого квітня, скоріше за все в ніч на перше травня…» — подумав я, відчуваючи як у мене починають терпнути ноги.

Він ще про щось казав, але я немовби відключився. Повідомлення про те, що колега наш помер у переддень Вальпургієвого свята, мене приголомшило. Отже, одним із тих, кого несли на «гору Броккен» до жертівника був і цей чоловік. Його таки принесли в жертву. А на мене досі полюють. Поступово я став отямлюватися.

— … А у Львові скільки наших людей повимирало… — долинуло до моєї свідомості. — І якби тільки старі. А так ідуть із життя повні творчих сил… Це якийсь мор! Якби я був марновірним, то подумав би, що це кара Божа.

— Друже, якщо слова «кара Божа» ти заміниш на слова «принесення людських жертв», то будеш недалекий від істини.

— Це щось із твого нового фантастичного твору? — поцікавився Олекса.

— Може, і з твору, а, може, і з реального життя. Ну, бувай…

— Е-е, зажди… А коли я отримаю словник?

— Отримаєш, отримаєш… Потерпи. — Я відключив зв’язок.

Якщо для пересічного письменника слово є основним інструментом творчості, то для Різниченка — це предмет дослідження. Він вивчає не тільки слова, а й склади, з яких утворюється слово, їх звуковий та емоційний вплив на свідомість людини, історичні корені. Якщо образно, — він піддає аналізу не саме море, яким є мова, а його молекули й атоми. Прочитавши в газеті, що у нас видано у світ словник синонімів, він тут же мені зателефонував. Олекса Бусол, який його надрукував, збирав синоніми слів упродовж сорока років. Він сам його й набрав на комп’ютері, тобто виконав найтрудомісткішу, а відтак найдорожчу роботу. З його комп’ютерного набору я зробив оригінал-макет, що також здешевило витрати на видання. Я ж роздобув кошти й подбав, аби словником були укомплектовані всі бібліотеки області. Тепер кожен словникар цікавиться цим виданням. Та водночас на мене почали косувати дехто з письменницьких авторитетів, мовляв, чого не мене видав, а його? Аргумент про те, що мова, на яку було понад шістдесят заборон, тепер вимагає підтримки, на них враження не справили.

Мої міркування раптом перебив сигнал мобільника. На дисплеї висвітився, уже втретє, той самий номер. Це був-таки Костя.

— Щось ти не дуже охоче відгукуєшся на дзвінки… — зауважив він.

Я пропустив його слова повз вуха, запитав:

— Що сталося?

— Що сталося, що сталося… Те, що сталося, тебе мусить зацікавити більше, ніж мене, — відказав він.

Хоч мені й кортіло довідатися про Сміттяра, надто після оповіді Різниченка про смерть письменника, але я продовжував грати роль непоінформованого.

— Схоже, ти не втратив надії втягти мене у свої справи, — мовив я.

— Він розколовся, — сказав лікар.

— Справді? І як вам це з Ксилантієм вдалося? З допомогою лещат?

— До чого тут лещата?

— Ну, затиснули йому яйця в лещата…

— Ні, — сказав Костя, — з допомогою кота.

— Якого кота? — поцікавився я.

— Звичайного. Ксилантій спіймав біля альтфатера[3] кота, і приніс мені, — на мить Костя завагався, — в медпункт і я на очах у того фраєра зробив котові укол. Кіт здох, навіть не тріпнувши ногами.

— Вагомий аргумент, — зауважив я, — але жорстокий щодо тварини.

— Авжеж, шкода мурчика, — погодився лікар. — А тільки ставки занадто великі, щоби втратити сон від докорів сумління.

— Сміттяр, напевне, був надійно зв’язаний? — запитав я.

— Авжеж… Слухай, то така сука! Я його мало не відпустив. Клявся, що нічого лихого не мав на меті, а прута підняв біля урни… Він це казав до того, як Ксилантій приніс кота. А вже після мало не зомлів від страху. — Мить Костя повагався, а тоді сказав: — Знаю, знаю, ти зараз запитаєш, до чого тут ти. Відповім: не корч Лазаря. Якщо ти й справді не в курсі події, то прислухайся і постався дуже серйозно до моїх порад. Порада перша: якомога скоріше линяй з міста. Заляж на дно — надовго. Порада друга: не піднімай трубки домашнього телефону — він, скоріше за все, прослуховується. Порада третя: нікому не кажи про свій намір зникнути. Для рідних вигадай якесь відрядження чи туристичну поїздку…

Щось мені підказувало, що за жодних обставин я не мушу висвічуватись перед четвіркою. Від темного Костя міг довідатися тільки про те, що мене заплановано вбити, а його — темного завданням було простежити чи вирок виконано. Навряд чи «Сміттяр» знав про те, аж звідки надійшов наказ. Водночас продовжувати грати роль зовсім непоінформованого було б з мого боку не чесно. Щоб вигадати час на прийняття остаточного рішення, як бути у цій ситуації, я запитав:

— А де зараз той Сміттяр, котрий, як ти кажеш, знає щось про мене?

— Сидить прикутий наручниками до труби в підвалі одного великого будинку.

— Але ж його треба буде колись відпускати…

— Можливо. Але тільки після того, як я розкумекаю що й до чого. Ну, й ти ж до того часу зробиш ноги.

— Скажи, чому ти опікуєшся моєю долею? Чи ти належиш до тих, хто ладен взяти на себе гріхи людства?

На тому боці почувся сміх.

— Скажімо так, ти справив на мене добре враження. З усього, хлопець ти непростий, але з тобою легко спілкуватися. Мовити стисліше — не мудак. А в наш час — це вже немало.

— Дякую, Костю, — сказав я. — Дозволь і мені дати тобі пораду. В’язень твій — страшний чоловік. Не так жорстокістю й підступністю, як аномальними як для людини властивостями. Він володіє медіумічними здібностями. Ну, здатністю підкоряти своїй волі… У того, хто дивиться йому в очі, виникає потреба коритися. Через це тримай подалі від нього Ксилантія.

— А мені як бути? — запитав Костя без тіні іронії.

— Ти — дещо з іншого тіста зліплений… А вже тепер, коли тобі відомо, що воно за один, зомбувати тебе йому не вдасться.

— Я його, падлу, порішу! — В голосі Лікаря вгадувалася лють.

— Сядеш. На тебе ще і вбивство кота повісять, хе-хе…

— З тобою й справді легко… — сказав повеселілим голосом Костя. — Але пора кінчати базар. Бо Ксилантій з тим гадом сам на сам залишився. Отож, зникай, змасти лижі, дай тягу. Якщо не зміниш номер телефону, то я триматиму тебе в курсі.

— Що ти збираєшся робити?

— Звернуся до суду, — в голосі Лікаря вчувалася іронія.

— Ти це серйозно? І в чому полягатиме твій позов? Та суддя це сприйме, як кепкування з нього.

— Суддя, до якого я звернуся, сприйме мій позов з розумінням.

— У тебе що, є кінці у суді першої інстанції?

— Той суд має іншу назву. Яку саме? Я не можу назвати. Насамкінець дам тобі ще одну — четверту пораду: постався серйозно до попередніх трьох порад. Отож, бувай.

РОЗДІЛ 5

Стелю підпирали товсті колони. Не грецькі, не римські й не дорійські, а складені з поставлених одна на одну округлих фігур; за основу правили квадратні «п’яти» на кам’яній підлозі. Це була велика зала, заввишки щонайменше у десять людських зростів. Горельєфи левів та крилатих биків, які прикрашали панелі стін, свідчили, що палац належав вавилонському правителю. Я сидів за мармуровим столом над сувоєм пергаменту й очікував, що скаже бородатий чоловік у червоному вбранні. Тим часом він то походжав по залі, часами навіть зникав у глибині її і я його не бачив, часами всідався у крісло-трон, оправлене у слонову кістку, й подовгу про щось думав. Володар був стурбований. Чорна рідина на кінчику палички, якою я писав, висихала і я знову вмочував паличку в каламар. Раптом чоловік ревнув густим баритоном:

— Арйоху!

Тієї ж миті почулося від дверей:

— Ось я. — Із сутінок виникла постать бородатого воїна з мечем на поясі. На плечах у нього тьмяно поблискували золоті нараменники.

— Приведи з храму Мардука мудреців, халдеїв і магів.

— Так, володарю, — відказав Арйох і розчинився в сутінках палацу. Якийсь час лунали його важкі кроки.

Цей діалог я записав, халдейською мовою, як і все, що досі писав. Щось майнуло в моїй свідомості, моїй — писця вавилонського царя Навуходоносора. Те, що майнуло, можна було назвати проблиском пам’яті, але не минулої, а майбутньої. Довкола рухалися якісь машини, чоловіки й жінки у незвичайному вбранні. Люди ті поводилися неприродно розкуто, але водночас здавалися мені беззахисними. Мабуть, через те, що довкола було безліч будинків, значно вищих за ті, що у Вавилоні, але не було кріпосних стін, які оточували б їх. Мені немовби довелося перенестися від джерела струмка до великого моря, у яке впадав струмок, і знову повернутися назад. Я був писцем — тим, хто фіксує все, що мовить цар чи будь-хто з його оточення. Мене, колись давно, відібрали з молодих халдеїв — служок при храмі Мардука, як такого, що гарно виводив літери. До храму ж мене привів мій дядько з халдейського племені, того самого, до якого належала й династія вавилонських царів. Люди цього племені, на відміну від десятків інших племен, що складали царство, мали надзвичайні властивості, зокрема й передбачати майбутнє. Халдеї складали основу храмовників, які вивчали небо, розташування зірок і його вплив на врожай, перебіг подій у царстві, долю окремого племені, царської династії й самого царя. Чимало було там з племен-васалів, справді мудрих, таких, що вміють впливати й на сам перебіг подій, як у державі, так і в навколишніх царствах.

Їх прийшло зо два десятки, зодягнених, як і цар, у довгі, по кісточки, плащі, але не червоного, як у царя, кольору. Вони вклякли у низькому поклоні. Позаду гурту стояв Арйох.

— Цієї ночі мені приснився сон, який мене збентежив, — озвався цар. — Я волію, аби ви скинули тягар з мого серця й витлумачили істоту того сну.

Якийсь час гурт німував, а тоді подав голос найстаріший:

— Царю, живи вічно! Оповіж нам, рабам твоїм, сон, який стурбував тебе, і ми, раби твої, витлумачимо його.

— Ні, — сказав цар. — Ви самі розкажіть мені мій сон. І дайте його тлумачення.

— Живи вічно, великий царю! — озвався здивовано один з гурту. — На суходолі немає такого, хто оповів би тобі твій сон. Не зможемо цього зробити й ми, раби твої.

— Усі так думають? — поцікавився правитель.

— Усі, живи вічно, володарю! — сказав найстаріший.

— Тоді я віддаю вас у руку Арйоха, — повідомив цар. — Щойно я зважив вас і знайшов, що ви нічого не важите… Арйоху, повбивай їх, а їхні будинки і все їхнє майно поспалюй.

Після цих слів володаря я відчув, як у мене почали терпнути ноги. Поміж тих людей були жерці з єгипетського храму, халдейські віщуни й маги, які могли наслати хворобу не тільки на окрему людину, а й нещастя на ціле плем’я; цар також володів їхніми знаннями. Але не це мене злякало — серед них був мій рідний дядько.

Я ретельно записав як цареві слова, так і слова, мовлені храмовниками. Не записав тільки безтямні оклики тих із них, які злякалися смерті, а також те, як двох, що втратили свідомість, виносили з палат їхні товариші.

— Великий царю, в ім’я Мардука та Іштар[4], благаю, не посилай рабів своїх у край без вороття! — Це були слова старійшини, які долинули вже ззовні, і в яких, проте, не вгадувалося відчаю.

Почулися брутальні вигуки. То Арйох передав храмовників сторожі царського палацу, яка погнала їх до в’язниці. Їм залишилося жити менше доби. Завтра на світанку їх заколють мечем.

По якомусь часі в покої царя проникли голоси, а тоді зайшов Арйох.

— Царю, живи вічно! — озвався він. — Осмілився потурбувати тебе раб твій Валтасар, той, що з магів.

— А чому він не у в’язниці? — поцікавився Навуходоносор.

— Його не було поміж тих, кого приводив до тебе твій раб. Та коли я його забрав, щоб відправити туди, де всі, то він сказав, що зможе оповісти тобі твій сон.

— Веди.

По хвилі з’явився чоловік, віком, як і цар.

— Живи вічно, великий царю! — мовив він. — Раб твій Валтасар насмілився стати перед лицем твоїм, бо відає причину бентеги твоєї. Але знай, царю, що для вирішення завдання, яке ти поставив перед рабами твоїми магами, халдеями та мудрецями, не вистачить розуму всіх людей землі. Не під силу це було б і мені, але є Бог живий на небі, який зглянувся на мою молитву й показав мені твій сон і дав істоту його… Твій сон та видіння твоєї голови на ложі твоїм — ось вони: Тобі, царю, приходили думки про те, що буде потім, після тебе, а Той, Хто відкриває таємниці, показав тобі те, що станеться в майбутньому. Тобі, царю, снився бовван. Великий такий! Блиск його дуже сильний! А ти стояв біля його ніг здрібнілий і наляканий. Голова того боввана була з чистого золота, груди й рамена — срібні, нутро і стегно — з міді, гомілки — з заліза. А ноги частинно з заліза, а частинно з глини. І ти, царю, бачив, як одірвався камінь — не з руки кинений — і влучив боввана в ноги його, що з заліза та з глини, — і розтрощив їх. Того часу розтрощилися, як одне, — глина, залізо, мідь, срібло та золото. І вони стали немов та полова з току жнив, а вітер їх розвіяв, і не знайшлося по них жодного сліду. А камінь став великою горою і наповнив усю землю.

І тут я — писець — очам своїм не повірив: грізний цар зіскочив зі свого трону і вклонився Валтасарові.

— Валтасаре, ти великий, справжній! — сказав він. — Проси, що забажаєш.

— Царю, живи вічно! Не я, раб твій, оповідаю твій сон. Це Бог живий з тобою через мене говорить. Проте, якщо твоя ласка, не губи храмовників.

Тієї ж миті звернувся володар до начальника двірцевої варти:

— Арйоху, накажи звільнити магів!

Коли Арйох кинувся виконувати наказ володаря, Валтасар провадив:

— А тепер, царю, оповім істоту сну. Ти цар над царями, якому Небесний Бог дав царство, владу й міць та славу. Скрізь, де мешкають людські сини, польова звірина та птаство небесне, Він дав їх у твою руку та вчинив тебе пануючим над усіма ними. Ти — голова, що з золота. По тобі постане інше царство, нижче від тебе, і царство третє, інше, що з міді, яке буде панувати над усією землею. А царство четверте буде сильне, як залізо, бо залізо товче й розбиває все, так і воно стовче й розіб’є все. А що ти бачив ноги та пальці частинно з гончарської глини, частинно з заліза, то це буде поділене царство і в ньому буде трохи залізної міці, бо ти бачив залізо, змішане з глейкою глиною. А пальці ніг частинно з заліза, а частинно з глини, то й частина царства буде сильна, а частина буде ламлива. А що бачив ти залізо змішане з глейкою глиною, то вони змішані будуть людським насінням, а не будуть прилягати одне до одного, як залізо не змішується з глиною. А за днів тих царів Небесний Бог поставить царство, що навіки не зруйнується, і те царство не буде віддане якомусь одному народові. Воно потовче й покінчить усі ті царства, а само буде стояти навіки. Бо ти бачив, що з гори відірвався камінь сам, не руками кинений, і потовк залізо, мідь, глину, срібло та золото. Отож, Великий Бог об’явив цареві, що станеться потім. А сон цей певний і певна його розв’язка!

Тоді цар Навуходоносор упав на своє обличчя і вклонився Валтасарові. Він сказав:

— Справді Бог твій — це Бог над богами та Пан над панами, коли міг відкрити оцю таємницю!

Тоді він знову сів на трон — червоний, оправлений у слонову кістку, й наказав мені записати його наказ про призначення Валтасара паном над усім вавилонським краєм і великим провідником над усіма мудрецями. Він також наказав записати перелік дарунків для Валтасара — від любих йому пахощів, до красунь-наложниць.

Коли володар з магом пішли в цареву трапезну, я знову завважив якийсь струмінь, що майнув у моїй свідомості. Я ніби вже був не писцем вавилонського двору, а іншою людиною, сповненою дивними знаннями, яких не відала храмова наука. Це були знання про мікросвіт — найменші часточки живих і неживих тіл. Я мав знання і про небесні тіла — планети й сузір’я, навіть про відвідування людиною планет, але геть чисто був позбавлений знань про вплив їх на долю окремої людини, племені, царства. Хтось відсік інформаційну пуповину немовляти — людності землі від її материнського лона — космосу. Я не просто перенісся в дусі у чужий для мене світ… Моє Я немовби розтягнулося, ні — пробігло в часі всіма царствами, як тими, про які казав Валтасар, так і багатьма іншими Але побачене було таким ущільненим, що годі було виокремити бодай якусь подію. Можна було казати тільки про послідовність царств. Я знав, що на тому кінці часу, де мені довелося побувати, є ще один Я, власне, — намистина на нитці, яка то зникає, то знову з’являється, тільки в іншому місці простору-часу, але на тій самій нитці. За мить мене знову щось перенесло в палац Вавилонського царя, у залу, посеред якої стояв трон із слонової кістки. Раптом мені відкрилося: він — трон і був тим предметом, який пов’язував мене — писця, раба царя Вавилонського, з тим мною, що жив у далекому майбутньому.

Я прокинувся збентежений щойно побаченим (ні — пережитим) сном. Не виникало жодного сумніву, що писцем Навуходоносора був саме я, а не хтось інший. У критичні моменти в мене й ноги терпли, як у нього. А ще я був певен, що трон, на якому сидів Навуходоносор і той, що стояв на «горі Броккен», що в Гарці, — той самий, тільки реставрований людськими кістками, і сісти на нього мав хтось інший. А, може, й не інший, а сутність самого Навуходоносора (намистини на нитці), тільки в образі іншої людини. Авжеж, це був той самий трон, що його спорудив для себе Набопаласар, батько Навуходоносора, і на якому після останнього Вавилонського царя Набоніда сиділи царі Мідоперсії, Грецької імперії і, здається, хтось із правителів Риму. Мені приснилася подія, до якої я багато разів звертався, читаючи «Книгу пророка Даниїла». Поза всяким сумнівом, колос на глиняних ногах — метафора, за якою криється велика таємниця людства.

І тут я підвівся (ще мить тому збирався знову поринути в сон), увімкнув світло, знайшов у шухлядці, де моя сестра тримала нитки й голки, кравецький метр і шматочок крейди та, підійшовши до одвірок, зміряв свій зріст. Потім зробив на одвірках позначки, скільки сантиметрів припадало на голову, «груди й рамена», «нутро і стегно» та на ноги. Повний зріст я взяв за сто відсотків. Порахувавши, знайшов, що на голову припадає 12 відсотків зросту, «груди й рамена» — 16, «нутро і стегно» — 26, ноги — 46. Я знав, що Вавилонське царство проіснувало 88 років, Мідоперсія — 207, Грецька імперія — 301, Римська імперія — 506. У сумі це складає 1102 роки. Коли цю суму я взяв за сто відсотків, то на голову боввана — Вавилон припало 8 відсотків, на його груди й рамена (Мідоперсію) — 18,8, на нутро і стегно (Грецьку імперію) — 27,2, на ноги (Римську імперію) — 46. Пропорції сучасної людини (тобто мої) і боввана мало чим відрізнялися.

Отож, пророк Валтасар закодував тривалість чотирьох світових імперій на пропорціях людського тіла, які — пропорції є сталими, якщо не брати до уваги деякі антропологічні відмінності рас. Більше того, він навіть врахував, що Римське царство буде поділене (дві ноги), що й сталося у 395 році, коли єдину імперію було поділено на Західну і Східну (Візантію) між двома синами імператора Феодосія Великого.

Вища Сила, напевне, та ж сама, що й допомогла мені дешифрувати «Об’явлення св. Івана Богослова», тепер відкрила для мене ще одне з найзагадковіших пророцтв. Але ж кому, якій силі, це на шкоду? Кому заважає, щоб людство довідалося про таємницю колоса на глиняних ногах? З такими думками я вимкнув світло і ліг, сподіваючись заснути.

Напевне, й заснув би, коли б не моя звичка письменника уявляти все до найдрібніших деталей. Я спробував «побачити» внутрішнім зором статую велетня з золотою головою. Раптом на мене впало осяяння: за зовнішніми ознаками колоса проглядалася ще більша таємниця — його сутність. Вона полягала в тому, що компоненти колоса — всі чотири світові імперії — мали те ж саме духовне наповнення, а саме — єдине божество. Відмінність полягала тільки в назві: у Вавилоні це був Мардук, у Мідоперсії — Бел-Мардук, у Греції — Бел-Зевс і Зевс, у Римі — Юпітер. А виник він — цей бог — і став центральним саме у Вавилоні, в голові, що з золота. Ось чого пророцтво було дане аж на чотири світові імперії. Віру в Мардука-Бела-Зевса-Юпітера зруйнувало християнство (камінь, який перетворився на гору й наповнив усе людство).

Зруйнувало земну «постать» боввана, але не знищило його інформаційної програми, яка причаїлася в астральному світі, очікуючи на свій час. Те, що я побачив у мить свого вальпургієвого напівсну в ніч на перше травня, й було астральним змістом боввана. На гору, де стояв зіккурат — храм Мардука і трон царів, які його спорудили, піднімалися воїни Вавилона, Мідоперсії, Греції та Риму. Це був щорічний ритуал підживлення аури (програми) колоса людськими жертвами, енергетикою страждань. А, може, — чергове намагання розбудити його з летаргійного сну. З якою метою? Щоб розпочати чергову спробу заміни духовного наповнення земного людства. Навіщо ж іще?

РОЗДІЛ 6

Була восьма ранку, коли мене розбудив дзвінок квартирного телефону. Я вже простягнув руку, щоб зняти трубку, та раптом відсмикнув її, згадавши пораду Кості. По кількох хвилинах дзвінок повторився. З усього, телефонувала сестра. Коли я згодом набрав номер її робочого телефону по мобілці, то переконався, що то таки була вона.

— Ти що, виходив кудись? — запитала сестра. — Я тобі дзвонила.

— Та ні, був у ванні, а там нічого не чути.

— Я чого дзвонила… Під морозилкою — ковбаса, масло й сир, а в шафці кава…

— Не переживай. Я все знайду. Ну, бувай, мушу вже йти.

— На Куяльник?

— Ага.

— І ще одне. У сінях біля дверей висять ключі від квартири сусідів. Самі вони — на заробітках у Греції і прохали поливати квіти. Отож, заходь туди хоча б раз на день. Вазони — на підвіконні в кухні і на балконі.

… Мені не давала спокою Костина порада, чим скоріш накивати п’ятами з Одеси. Власне, це була вже не порада, а програма, але я ще не знав, куди втікати. Думка майнути в Кишинів до Маріци, яка вчора увечері здавалася мені слушною, відпала. По-перше, якщо мій домашній телефон — на прослуховуванні, то темні засікли її номер, а відтак її житло вже під ковпаком. По-друге, я втягнув би її у коло зацікавлень темних. Ну, й, по-третє, з’являтися перед її очі з такою фізіономією, як у мене, було б, м’яко сказати, не коректно. На час я забув про хворобу, та коли підійшов до дзеркала, то завважив, що виразки на обличчі почало затягувати. Отже, лікарка знала, що казала, коли радила побувати на Куяльнику.

Минав час, а я ще не знав, як бути. З десятків варіантів утечі, що юрмилися в голові, не міг надати переваги жодному. А треба було вирішувати негайно: справді «змастити лижі» або ж іти до лиману. І тут я увімкнув телевізор. Передавали обласні новини. Наприкінці інформували про дорожньо-транспортні пригоди. Раптом мене немов струмом шарпнуло. На екрані виникло узбіччя дороги, на якому колесами догори лежав фургон Сміттярів. Дикторка казала, що пригода сталася вночі на околиці Дофінівки — передмісті Одеси і що водія в машині не було. Автоінспекція не встановила і власника організації, якій належав фургон. Отже, люди, котрі мали намір викрасти Костю, були Сміттярами у тому значенні слова, в якому його вживають розробники акцій по ліквідації супротивників у бізнесі, економіці, політиці. Їх ще називають «чистильниками». Але, з усього, вони не на того напали. Не знати чому, я відчув полегшення. Скоро збагнув: у тих, хто мене замовив, виникла проблема, на яку вони змушені будуть реагувати оперативно. А це означає, що у жерців храму Мардука (їхніх земних виконавців) клопіт зі мною на якийсь час відійде на другий план. Такий хід думки підштовхнув мене майнути на Куяльник.

Цього разу я зупинився з протилежного боку від центральних корпусів курорту, неподалік від дороги, що вела на Хаджибеївський лиман і далі на Сьомий кілометр. Незручність полягала в тому, що берег з води був порослий травою, схожою на очерет і її штурпаки встеляли дно. Я обрав цю частину лиману тому, що від міста її відділяла не тільки швидкісна траса, а й металевий бордюр. Кожна людина, яка прямувала до берега, мусила б подолати бар’єр, а відтак була на видноті. До того ж тих, хто користувався цим берегом, було значно менше ніж на центральній частині пляжу.

За мною ніхто не стежив. Хіба що хвіст був магічний чи, сказати б, інформаційно-польовий. Про всяк випадок я вирішив убезпечити відеорепортаж, який зняв на Лузанівському пляжі. Але надсилати його на мою електронну скриньку було б ризиковано. Темні вже проникали в мою квартиру і «копалися» в комп’ютерних теках, деякі файли навіть пошкодили, але у мене зберігалися дублікати на зйомних дисках. Тому я, привласнивши відеосюжету назву «Маріца», надіслав його на електронну скриньку моєї племінниці, приписавши, що файл від мене і для мене. Тепер, якщо зі мною трапиться ситуація, подібна вчорашній, то «речовий доказ» не буде втрачено. Я сподівався з часом обробити його у відповідній комп’ютерній програмі, яка дозволяє багатократне збільшення, і побачити обличчя Сміттярів.

Тим часом повна бездіяльність, а надто неможливість перемовитися з кимось словом, починала мене гнітити. Я став частіше заходити в ропу, міняти грязьові маски. Перед від’їздом в Одесу планував навідатися до моїх друзів у центральну бібліотеку, де торік пройшла презентація книги «І бачив я звірину…» але виразки на обличчі не дозволяли мені цього зробити. Навіть не стільки це, скільки можливий погляд жінки, яка пройнялася ідеєю твору і яка запитала тоді: «А вам не страшно?» Тепер у її погляді мало б читатися співчуття і розуміння причини хвороби. І тут я інстинктивно взяв мобілку і вибрав із списку номерів, телефон заступника директора бібліотеки. На мить розгубився: одного мого слова «Добридень!» було досить, щоб мене впізнали.

— О! Це ж треба! — лунав дзвінкий жіночий голос. — Як ви довідалися, що я збиралася вам щойно телефонувати? Ось переді мною лежить телефонний довідник…

— Справді? Що сталося?

— Та тут якийсь чоловік прийшов. Просив усі ваші книги. Він і зараз сидить у читальній залі.

— Який він із себе?

— Такий собі. У читацькій карточці записався лікарем.

— Так? І що ж його цікавить?

— Заждіть хвилинку…

У трубці почулася розмова. По хвилі знову пролунав дзвінкий голос:

— Це я говорила з завідуючою залою. Читач, про якого я вам щойно казала, просить щоб книжку «І бачив я звірину…» записали йому на абонемент. Я не дозволила. Нехай приходить і читає тут. — Вона мить помовчала, а тоді додала: — Дивно — чоловік, який цікавиться дослідженнями пророчих текстів, і цей ваш дзвінок… Ви з ним що, домовлялися?

— Та ні, — відказав я якомога переконливіше. — Просто потелефонував, аби повідомити, що я в Одесі. Але якщо хоч хтось потягнувся до моїх творів, то просив би вас видати йому книжку. Звісно, в разі коли вона загубиться, я віддам вам мій примірник.

— Гаразд, я зараз скажу. — Хвилину її не було, а тоді вона озвалася: — Коли прийдете?

Я коротко оповів про свою хворобу і що саме вона привела мене в Одесу.

Вислухавши, жінка сказала:

— Ми вас і таким шануємо. Приходьте. Є про що поговорити…

Я пообіцяв під’їхати, як тільки дозволять обставини.

Обличчя гарної жінки, яке весь час стояло перед моїм внутрішнім зором, після того, як ми припинили зв’язок, змінилося на лікареве. Я ще раз переконався, що це справді мудрий чоловік. Він не кинувся в бій наосліп, а заходився шукати причину підстави, в яку його хтось хотів утягти. А вона, як він зметикував, пам’ятаючи, що я письменник, могла бути схована в моїй літературній діяльності. Не вкладалося тільки в голові, чому ця особистість раптом опинилася на «узбіччі».

Вода в лимані здавалася теплішою ніж учора, і я лежав на мілководді, вряди-годи позираючи на свій одяг, де в черевикові був схований телефонний апарат. Якби за мною хтось стежив, то йому не просто було б розпізнати одну з голів поміж десятків замазюканих багном, що де-не-де витиналися з ропи. Але досі на берег ніхто новий не прийшов. Була обідня пора і я вийшов на сухе, щоб з’їсти бутерброд та випити кави, які з собою приніс. І тут озвався телефон. «Чи не Костя?» — майнуло в голові. В Одесі номер мого мобільника знало обмежене коло людей. То виявився Олекса Різниченко.

— Тебе розшукував якийсь чоловік, — мовив він після привітання. — Секретарка Спілки сказала йому, що є такий письменник, але не в нашій організації. Пам’ятаючи, що ми товаришуємо, потелефонувала мені.

— Коли те було? — поцікавився я.

— З ранку. Він ще питав, чи немає, бува, у Спілці якихось твоїх книг.

— Питав, з якого я міста?

— Так. Вона сказала, що ти киянин.

— Нащо вона збрехала?

— Вона чогось вважала, тебе киянином.

«І дякувати Богові!» — подумав я.

— Що то за один? — запитав Олекса.

— Хтозна… Може, сплутав мене з київським однофамільцем… Той справді там мешкає, тільки його звати Володимиром. Нас часом плутають.

— А-а… Ну, бувай, бо по мобілці не дешево дзвонити.

Отже, Костя з самого ранку подався з’ясовувати мою особу. Спершу розшукав офіс Спілки письменників, тоді звернувся до бібліотеки. Спонукала його до таких дій інформація, отримана при допиті темного. На мить я поспівчував Кості, адже докопатися до істини і не втратити здоровий глузд у цій ситуації було неможливо. А він, як свідчила його поведінка, звик мати в усьому ясність. Навряд чи темний «розколовся» зовсім, але те, що лікар пустився на пошуки моїх книг, свідчило, що він таки дещо висвітив. Авжеж, Костя не лукавив, сказавши, що інформація, отримана від Чистильника, стосується більше мене ніж його — Лікаря.

Я спробував зв’язати події вчорашнього й сьогоднішнього днів в один ланцюг. Якась сила напосілася позбавити мене життя. Вона найняла виконавців немовби для викрадення, насправді ж для вбивства мене. Не отримавши гарантії, що я мертвий, вона заходилася розбиратися з виконавцями. А оскільки ті виявилися людьми тямущими, то замовник і виконавець помінялися місцями: перший став переслідуваним, другий тим, що переслідує. Замах на мене обставлений так, що той, хто викрадає (насправді ж убиває), стає автоматично кандидатом на довічне ув’язнення, а в разі уникнення відповідальності опиняється на гачку у замовника. Той же, хто замовив, до злочину ніяк не причетний. Такий план може бути розроблений тільки у зв’язку з винятковими обставинами. Якщо ж до цієї схеми додати дивовижний випадок із втратою свідомості Сміттяра, то Кості справді є над чим поміркувати. Зрештою, як і мені. Досі я не завважував у собі здатності на відстані «завалити» людину. Біль знімаю. Навіть — деякі пухлини. А от щоб так…

Напевне, багато про що довідався Костя від темного. Де, в яких кабінетах влади, планувалася акція. А що до цього був причетний хтось із влади, у мене не виникало жодного сумніву, як не виникало сумніву і в тому, що на багатьох владних щаблях сидять законспіровані «діти» Мардука. Та й не тільки законспіровані… У день наступний після вальпургієвої ночі — першого травня — вони покладають квіти до пам’ятників сатани в містах, містечках і селах. Вони ж усілякими способами блокують зміну назв вулиць і площ, що носять імена найбільших канібалів людства. Їм (їхнім верховодам) добре відомо, що доки живе пам’ять про людину, доти живе й сама людина. Не в матеріальному звісно, — в іншому, невидимому тілі. От і ходять громадяни міст і сіл під табличками з написами імен тих, хто за сімдесят три роки і сім місяців вигубив шістдесят два мільйони люду. Життя моїх співвітчизників минає у невидимому кривавому тумані, що його видихають дощечки на розі будинків. Той туман робить їх глухими до нечуваних страждань дідів і прадідів і «попіл Клааса не стукає в їхні серця». Ну, а тих, хто докопався до окультної суті «форми», «діти» Мардука просто знищують.

Чому? Адже «форма» — ідеологія колоса на глиняних ногах — уже відійшла.

Саме відійшла, а не зникла. Образно сказати, цей «файл» зберігається на диску. Один раз на рік, у вальпургієву ніч, його витягають із схованки і вставляють у «дисковод комп’ютера». До цієї дати готують і жертви. Я мав бути однією з них. Адже мені дано було ідентифікувати віру в бога Мардука з вірою в учення німецького економіста позаминулого сторіччя. Йдеться не про писання аккадсько-халдейських жерців і не про марксизм, як учення, а про те, справжнє, чим можна заповнити форму колоса на глиняних ногах. А це не словеса, у яку б гуманну обгортку їх не обгортали, а безмежний тоталітаризм і така ж безмежна жорстокість, що за ними — словесами стоять. Той, хто наповнив «форму» у дев’ятнадцятому столітті, писав замолоду:

А ще він писав у своїй драмі «Квлален»:

Досі ми з Костею вели кожен свою гру, а тим часом ситуація вимагала об’єднання зусиль. Я вирішив, що як тільки він озветься, запропоную зустрітись і скоординувати спільні зусилля та вивести на чисту воду ту силу, ким би вона не виявилася. З усього, Костя був не з лякливих.

Але минав день, другий, третій, а Лікар не озивався. Пам’ятаючи його пораду, я жодного разу не скористався з домашнього телефону; родичам і знайомим дзвонив по мобілці. Стеження за собою не завважував. Щоправда, з дому виходив близько шостої, коли «стукачі» ще сплять, а приходив під вечір. Світла не вмикав. Полисків екрану телевізора також не видно було з двору, бо заважала лоджія. Тим часом я все менше помічав на собі погляди людей, отже, рани мої почали загоюватися. Вже можна було ризикнути й показатися в бібліотеці.

Раптом озвався телефон. Це був одиничний дзвінок. Коли я відхилив кришку, то завважив на дисплеї знайомий уже номер. Мабуть, Костя давав знати, що з ним усе гаразд або ж пропонував подзвонити по цьому телефону. За набором цифр то був номер міського, а не мобільного апарату. На мій дзвінок, проте, ніхто не відгукнувся. Отже, залишалося перше — мені повідомляли, що процес пошуку «замовника» триває. І тут я відчув, що став переживати не тільки за себе, а й за нього. Йому небезпека загрожувала більше, ніж мені. Бо якщо мою — автора «Звірини…» — смерть треба обставити так, щоб ні в кого не виникло підозри в її насильницькому характері, то його можна «прибрати» у традиційний спосіб. Напевне, й він це розумів (чи зрозуміє), познайомившись з моєю книгою. Принаймні причина, через яку мене хочуть позбавити життя, для нього вже не є таємницею.

РОЗДІЛ 7

… Я лежав на лігві з осоки біля самої води, з голови до ніг вимазаний мулом. На моє тіло час від часу накочувалася приємна прохолода — то хмари заступали пекуче сонце. Усе, що мене оточувало, а саме, десятки зо два людей на сухому і в воді, вкритих шаром грязі, рослини, машини віддалік, квиління чайок, здавалося перебували в якомусь іншому світі. Справжньою ж моєю реальністю було видіння: до мене підкрадався звір — великий; якби він став на задні ноги, то був би зростом як людина. То була руда у чорних плямах пантера і рухалася не по землі й не по воді, а по іншій дорозі. На звірові міддю поблискував нашийник, від якого тягнувся повід до обрисів великої, на все небо, споруди, що ледь-ледь карбувалася у просторі. На поводі, немов на стрічці рулетки, вгадувалися числа — то були роки. Отже, пантера (її ще в Біблії називають барсом) наближалася до мене по дорозі часу. Скоро я побачив її очі — жовті у чорну цяточку, у них було те ж саме, що і в очах кішки, яка підкрадається до птаха — сама тільки зосередженість; тварина вже не скрадалася, а повзла на животі і лише потужні м’язи, які здіймалися під плямистою шкірою, свідчили, що звір може будь-якої миті обернутися на спис і вразити мене. Раптом сипнуло рясним дощем і по миті блиснуло. Саме ця мить відділила мене від смерті. Щойно я підхопився, щоб сховатися в воду, як у лігво влучила блискавка. Осока у відбитку моєї спини враз перетворилася на попіл. Двоє літніх людей, що поспішали до води і все те бачили, вклякли. На їхніх обличчях, схованих під шаром мулу, не можна було прочитати ні страху, ні подиву, але очі виказували розгубленість. Авжеж, не часто таке побачиш… З оціпеніння їх вивів удар грому, з яким видиво споруди, що нагадувала храм (його бачив тільки я), стало руйнуватися. Почала танути у просторі й пантера — вона розросталась і водночас розріджувалася, немовби то був макет тварини із газу чи пари. Тим часом подружжя літніх людей перехрестилося і, вражено перевівши погляд з мене на чорну дірку в лігві, пішло у воду. Я хоч і був прибитий тим, що сталося, але не здивувався. Мій стан можна було порівняти зі станом людини, яка тривалий час перебуває на лінії вогню. Небезпека, що йшла звідусіль, жахала, але це вже не був той перший панічний страх, що змушує тремтіти.

Удар блискавки, як і все, що зі мною сталося останнім часом, не був випадком. Довкола мене, в астральному світі, точиться колотнеча. Дві потуги змагаються: та, що дозволила розкодувати велике пророцтво, і та, яка мала намір ще раз скористатися «формою», а відтак була зацікавлена, щоб про нього — пророцтво не знали.

І тут я завважив, що на лимані не було вже жодної людини, а сонце торкалося обрію на заході. «Та щойно ж тільки перевалило за полудень! — здивувався я. — Куди поділися всі?» Мене немовби хтось підхопив з конвеєрної стрічки, яка називається часом, десь потримав, а потім знову опустив на те рухоме полотно. Кілька годин поспіль події на березі відбувалися без мене. Проте, чорна діра від блискавки свідчила, що випадок таки трапився. Раптом я остовпів, уздрівши таку ж діру, в якій ще попеліло, у тому місці, де мала б лежати моя голова. Отже, мене врятувала сила, яка стоїть над простором і часом, та сила, яка обрала мене для розтаємничення пророцтв, і яка дбала про те, аби мені ніщо не завадило упоратися з завданням.

Усе довкіл свідчило, що у мою «відсутність» пройшла злива. На щастя, одяг, що лежав під целофановою торбинкою, виявився майже сухим. Не намочило й мобільник, схований у черевикові і прикритий жмутком осоки.

Те, що я й цього разу залишився живий, мав завдячувати силі, яка мною опікувалася.

Мене розбудив звук мобільного телефону.

— Це Ксилантій, — озвалося на тому боці.

— Хто?.. — Я все ще грав роль людини, яка не надала значення спілкуванню з випадковими людьми на Лузанівському пляжі.

— Ну, той, що ми познайомилися е-е… Твій номер я взяв у Кості-Лікаря.

— А-а… Мабуть, сталося щось серйозне, що ти о такій порі?..

— Сталося. З Костею — нещастя.

На мить мені перехопило подих.

— Я можу чимось допомогти? — озвався по паузі, намагаючись не виказувати хвилювання.

— Можеш. І більше ніхто, крім тебе. Так каже Костя.

— Але ж я не лікар.

— Не має значення. Де ти зараз — у Києві? Ми оплатимо дорогу й добові. Негайно вирушай.

— Я в Одесі.

— О-о!… Слава Богу! Куди по тебе під’їхати?

— За сорок хвилин будь біля Херсонського скверу, там, де трамваї розвертаються. Бувай.

Годинник на дисплеї мобільника показував третю ночі — час, коли найлегше сховати кінці в воду після важкого злочину. Мою згоду зустрітися з «виконавцем» можна було пояснити чим завгодно, тільки не почуттям самозбереження. Втім, не пізно було ще передумати й не їхати. Але я, немов запрограмований, почав одягатися.

Автомобільний рух, як для такої пори, хоч і був досить жвавий, але жодне авто не спинялось. Нарешті з мороку виринув мікроавтобус-маршрутка, в освітленому салоні якого сиділо з півдесятка пасажирів.

… Я висів з маршрутного таксі за Пересипським мостом і одразу ж помітив у порожньому сквері через дорогу легковик із увімкненими підфарниками. Наблизившись, завважив, що за кермом сидів Ксилантій. Щойно я опинився в салоні, як він натиснув на газ і тільки тоді озвався:

— Дякую, що не відмовив…

— Що сталося? — запитав я.

— Сам побачиш.

Машина — це був той самий легковик, на якому мене кілька днів тому возили «виконавці», — прямувала туди, звідки я щойно приїхав. На великій швидкості вона проминула Ярмарочну, Сьомий Пересип, Лузанівку й виїхала на Миколаївську дорогу, а там незабаром повернула ліворуч і зупинилася на подвір’ї великого багатоповерхового будинку поруч з металевими дверима, на яких при тьмяному освітленні вгадувався напис червоним «Стороннім вхід заборонено». Двері вели в підвал. Я спускався сходами слідом за Ксилантієм і міркував, чи не пастка це. Раптом у мені прокинувся звір. Тепер уже не я, а він оглядав усе довкола.

— Чого ти спинився? — озвався Ксилантій. — Ходімо.

— Що це за приміщення? — запитав я зчужілим голосом.

— Котельня.

«А звідки тут узявся темний?» — мало не вихопилося в мене.

Підвал виявився яскраво освітленим. Тихо працювали якісь прилади. Тим часом звір у мені дедалі навіснішав, здавалося, ось-ось вирветься назовні. За котлом, від якого відходили теплі труби, на канапі лежав Костя — скручений, як його корчі крутили. Уздрівши мене, він став звиватися, немовби виборсувався з рук когось невидимого, але дужого, який ламав його тіло. Ксилантія, що кинувся до друга, раптом спинили слова, мовлені Костиними вустами:

— Ану геть, паскудо! — Проте голос був не Костин.

Ксилантій остовпів від тих слів. Подивився на мене винувато.

— Та ще ж годину тому ми з ним по-доброму…

— То не Костя, — сказав я. Завваживши на виді Ксилантія розгубленість, додав: — Вийди, друже. Е-е, я тебе покличу.

Наші погляди зустрілись і я завважив, як вираз розгубленості в його очах раптом змінився на жах. Він не пішов, а побіг до сходів. На нього-бо подивився не я, а звір, що в мені. А в ньому було зосереджено вселенську лють, яка ховається в кожній людині від закладин світу. Це, власне, зброя, що не дозволяє темним остаточно заволодіти земним світом. Та бувають моменти, як у житті окремої людини, так і в житті цілої нації або й людства, коли та зброя, той приспаний лихою силою вартовий, виривається назовні і тоді очищається нація й людство, самостверджується людина. У багатьох цей інстинкт спить, у декого він непідконтрольний свідомості, а відтак стає причиною гріха й покути за гріх. У мені він ледь-ледь корився моїй волі. Щойно затихли кроки Ксилантія, як з мене вигулькнула чорна сфера, завбільшки з людську голову, і влучила в Костю. Враз заревіло, а я на мить опинився на «горі Броккен», ні — над горою з зіккуратом, троном із людських кісток і жертовним столом. Відчуття присутності було таким правдивим, як і тоді, під час астрального напівсну. Костине тіло раптом виструнчилося. Зникло й моє видіння. Ревіння, а точніше вже — харчання, тим часом тривало, але десь інде.

— Дякую, що прийшов, — почувся Костин голос. Його знерухомлене тіло ворухнулося. — Якби не ти, він мене вбив би. Хай йому чорт — тому паскуді.

— Він і є чорт, — відказав я.

— У-у, сука! Я його пришию зараз! — Лікар сягнув рукою до аптечки, що висіла над канапою, і витяг коробочку зі шприцом.

— Схаменися! Його вже тут немає.

— Можливо. Але тіло його в нас.

Костя кинувся до вузеньких дверей з протилежного боку від сходів. Там виявилася невелика кімната з диваном, столом і двома зужитими кріслами. На цементній підлозі, прикутий наручником до однієї з численних труб сидів Сміттяр. На ньому була та ж сама червона жилетка. Все те бачив не я, а звір-охоронець, який щойно зайняв у мені своє місце. Уздрівши Костю, Сміттяр рвонувся, коли ж з-за його спини вийшов я, він раптом зашарпався, як скажений, на губах виступила піна, немовби його хтось душив. То розправлявся з ним мій звір. Костя дивився на те з недовірою, як на сцену з трилера. Коли ж в’язень затих, він підійшов і помацав йому пульс.

— Здається, мої ліки тут зайві, — озвався.

— Не думаю, — це сказав не я, а звір у мені, увесь напружений, готовий кинутися знову на Сміттяра.

За спиною почувся рух. То був Ксилантій. Він тримав лопату.

— Торохну по голові, та й по всьому, — сказав.

— І тим віддячиш шефові за цей нічний візит, — зауважив Костя.

— А при чому тут він?

— А при тому, що стане співучасником убивства людини.

— Хіба це людина?!

— Та замочи його, падлу тьоплую! — гарикнув я, ні — звір у мені.

Ксилантій кинувся до Сміттяра і вже заніс над головою лопату, та його друг виявився моторнішим. Відбита ним лопата влучила в трубу, викресавши іскри.

— Ну, ти ж і зух! — мовив Костя до мене вражено.

Тим часом Ксилантій не випускав з рук лопати і з очікуванням дивився на мене. Раптом я збагнув, що звір уже не визирає з моїх зіниць, а сховався десь у глухому закутку свідомості. Інакше цей чоловік не дивився б мені в очі.

— Пробач, друже, що дав волю почуттям, — сказав я винувато. — Терпіти не можу темних.

— Як і вони тебе… — зауважив Костя, сторожко зирнувши в бік товариша. — Ксилантію, віднеси лопату на місце.

Той слухняно вийшов. Костя торкнувся до зап’ястя Сміттяра обережно, немовби то був дріт під високою напругою. І враз відсахнувся.

— Він живий, — сказав пошепки.

— Не він, а власник тіла, в якому селився прибулець з потойбіччя. Раджу, поки чоловік ще не отямився, відвезти його кудись подалі… Ви його сюди доправили з зав’язаними очима?

— Аякже… Ми йому тоді на голову гумове відро одягли, — відказав Костя.

— Одягніть і цього разу, та хутчіше спекайтесь його.

— А де оте, що тут було за командира? — кивнув на Сміттяра Костя і сторожко роззирнувся. — Воно ж може увійти у когось із нас…

— Може, але для цього потрібен ще один темний, і не який-небудь, а такий, що спромігся б проникнути в твою душу і впровадити в неї того, кого ми вигнали зі свідомості цього чоловіка. Їхній комісар.

Костя подивився на коробочку зі шприцом, яку тримав у руці, і сказав, як мені здалося, з полегшенням:

— Обійдемося без цього… — Він вийшов і приніс інший шприц. Зауважив — Ці ліки йому більше підійдуть.

Від уколу в передпліччя в’язень навіть не сіпнувся.

— Що ти йому уштрикнув? — запитав я.

— Знетямлююче, — посміхнувся Лікар, ще раз мацнувши пульс. — Хвилин на сорок вистачить, а там хай як знає. Ксилантію, неси відро! — погукав.

Гумовим відром виявився чохол, у якому тримають лужні акумулятори.

— Мо’, йому спершу пику обтерти? — сказав Ксилантій.

— Ні. Вези так — подумають, що його падуча била. — Поміркувавши, додав: — Шкода хлопця. Сподіваюся, очухається…

Ксилантій підігнав машину дверцятами до входу в котельню і вони увіпхнули Сміттяра з відром на голові в салон.

— Не забудь зняти з нього наручники, — застеріг Костя.

Коли габаритні вогні машини розчинились у темряві, я поцікавився:

— Що сталося? Ти ж тримав усе під контролем.

Костя не поспішав з відповіддю. Він замкнув двері і вже на сходах озвався:

— Те, що зі мною сталося в останні кілька днів, я назвав би другим переосмисленням… — Якийсь час він мовчав, а тоді провадив: — Ні — я немовби заглянув у невидимий, мало кому відомий, але цілком реальний, світ. Це якесь мереживо причин, наслідків, чиїхось інтриг і програм, у якому тобі, не втаємниченому, відведено тільки коритися. Ти питаєш, що сталося… Якби я не заглянув у ту дійсність, то нічого й не сталося б. Двері в мою свідомість для того чорта були б замкнені. Він міг би знищити мене фізично, а от щоб заволодіти тілом, то дзуськи. А так я став для нього відкритим.

— Як для лікаря, ти якось туманно висловлюєшся, — зауважив я.

Ми вже зійшли в підвал і стояли біля котла. Раптом Костя подивився мені в обличчя.

— Не придурюйся. Ти знаєш, про що я…

— Маєш на увазі темного, котрого я вигнав з тебе? То мешканець Орба. Їх доволі тут. І той, що тебе мучив, не найгірший, бо тимчасовий. Він помандрував у свій світ. Погано ж, коли вони входять у плід людини — а це відбувається на п’ятому місяці вагітності — і народжуються як люди. То, сказати б, справжні люди, але без табутивного бар’єру. Тобто без того, що не дозволяє будь-якій істоті з’їсти особину свого виду. Я назвав їх «людьми», а сказати треба «істоти». Бо це гібрид з людського тіла й нелюдської сутності. Розпізнати їх неможливо. Нам — звичайним, звісно… Їхні ж родичі з Темного Сателіта знають їх ще до народження. Це розвідники й резиденти темних у нашому світі. Призначення їх — втілювати плани зверхників Орба в земному суспільстві. До речі, вони — земні на Орбі часті гості. Навідуються туди, коли сплять.

— Скажи, за віщо вони напосілися зжити тебе зі світу? — раптом запитав Костя.

— З чого ти взяв? — здивувався я не дуже щиро. По миті додав: — Ти казав по телефону, що темний має більше відношення до мене, ніж до тебе. Поясни, будь ласка: адже замах на Лузанівці було вчинено на тебе, а не на мене…

— Справді. Але перешкодив йому ти. Я ж опинився між вами — людьми з аномальними властивостями — випадково. А взагалі-то, моє запитання, як кажуть науковці, не дуже коректне після того, що ось щойно сталося зі мною. Ти їх бачиш, розпізнаєш, а відтак являєш загрозу здійсненню їхніх планів.

Мені було ясно, Костя не поспішав розкривати карти. Напевне, його гнітила роль «виконавця», в яку його втягли темні.

— Мабуть, що так… — погодився я. — А тільки твоя випадкова присутність, як мені здається, не була випадковою. — Помітивши, що Лікар відвів очі, я додав: — Десь я вже чув, що випадковість це незрозуміла закономірність. Не пригадаю тільки, де саме…

— Коли я балакаю з тобою, то в мене виникає відчуття, що стою перед рентген апаратом, — усміхнувся Костя.

— Не перебільшуй. Я можу, ні — мені дано розпізнати темного, це так. А от щоб проникати в свідомість нормальної людини, то тут ти помиляєшся.

— То, по-твоєму, я нормальний?

— Авжеж.

— І Ксилантій?..

— І Ксилантій… Знаєш, чого на мене напосілися темні? Не тільки тому, що я їх бачу. Я знаю, в які роки і в які місяці їх народжується найбільше. А відтак можу вирахувати, коли почнеться колотнеча у суспільстві. Ну, це коли їхня найчисельніша генерація увійде в пору зрілості. Я знаю, що вони наділені розумом, зорієнтованим на плетіння інтриг, оббріхування, нацьковування окремих людей і людських груп, на те, що ти називаєш невидимою мережею в невидимому плані буття. Успіх їхніх акцій тримається на цілковитій непоінформованості звичайних людей у їхні наміри. Всякий, кому відкрився їхній світ або ж той, хто випадково його підгледів, мусить бути знищений. Не хотів би тебе лякати, але тепер і ти — в їхніх чорних списках.

По цих словах і без того бліде лице Кості пополотніло. На мить я поспівчував йому, адже не так давно й сам довідався, що приречений.

— Не переживай, друже, вони не всемогутні. — У цих словах я вловив нотки мого друга-поета, мовлені ним, щоб заспокоїти мене, багато років тому.

— Та чхати я на них хотів! — раптом визвірився Костя. — Вони мені гидоту робили все життя. Я просто не знав, хто підніжки ставить і хто шлагбаум опускає. А тепер знаю. Суки! Суки!

— Друже, я не зовсім переконаний, що ти висловлюєшся культурно, але твоя реакція на можливу від них загрозу мені до вподоби. Коли я про це довідався щодо себе, то десь із тиждень ходив немов причмелений. Ти ж бадьорий і сповнений оптимізму, хоч і злий.

І тут кругле обличчя Кості освітилося усмішкою.

— З тобою справді легко, — зауважив він. Раптом запитав: — А про які роки й місяці ти казав? Ну, коли отих з’являється найбільше…

Я прикинув, що Костя читає мою книгу і, отже, знає, або ж рано чи пізно збагне відповідь на своє запитання, тому сказав:

— У будь-який рік, сума цифр якого дає кінцеве число вісімнадцять, світ збагачується темними. Наприклад, одна тисяча вісімсот вісімдесят перший — сума цифр — вісімнадцять. Якщо на століття таких років випадає два-чотири, то загрози людності планети немає. Якщо ж кількість їх збільшується до дев’яти-десяти, то згодом настає апокаліпсис. Тобто щойно вкорінилася у людському світі і почала свою діяльність одна генерація темних, як їй на підмогу приходить інша, а тій ще інша. У такі роки навіть серед нормального люду народжується чимало покручів, ну, збоченців, параноїків, дебілів… Саме на них орієнтуються темні. За тих часів бути розумним, освіченим украй небезпечно. Виживають тільки сірі або ті, хто симулює з себе недолугого.

— Цікаво… — промовив Костя. — А місяці?

— А місяці, друже, поки що, хе-хе, — таємниця, — відказав я. — Тільки не подумай, що я тобі не довіряю… Річ у тім, що різні групи націй датують своє життя за різними календарями. Так, у мусульман одне літочислення, в іудеїв інше, у християн ще інше, ну й так далі. Поки що я порахував місяці і дні за християнським літочисленням… Та навіть ці мої дослідження не до кінця перевірені.

— Грець з ним, що не до кінця. — озвався Костя. — Хай буде приблизно. Але це вже хоч якась наводка щодо того, з ким можна мати справу, а з ким ні. Недавно мене так підставили, що не приведи Боже…

— Пробач, — не скажу. Малі знання — річ небезпечна.

— Чого б то?

— Ну, уяви собі жінку, яка народила дитину в один із тих днів. Скажімо, їй відомо, що це за день, або ж хтось їй про це скаже. І як вона потім житиме, з усвідомленням того, що привела у світ покруча?.. Може трапитися й таке, що жінка народила цілком нормальне немовля. Але з яким серцем вона ставитиметься до рідної дитини? А попереду ж ціле життя! Ось чому, друже, я тобі не назву ні місяці, ні дні.

Мої слова, напевне, змусили Костю замислитись. Він про щось міркував. Тим часом перед моїм внутрішнім зором виник непритомний чоловік у червоній жилетці, що лежав на підлозі, і шприц у руці Лікаря.

— Скажи, — знову озвався я, — той чоловік був непритомний, коли ти вштрикнув йому укол?

— Так.

— А нащо тоді це було робити…

— Не хвилюйся, то не отрута. Він просто більше часу перебуватиме в непритомному стані. А відтак не пам’ятатиме ні Ксилантія, ні нас, ні місця, де він перебував.

— А якби ти був не ввів йому, е-е, препарат, що знетямлює, скільки хвилин він перебував би в непритомному стані?

— Гадаю, хвилин п’ятнадцять… А, може, й більше. Для нього то була важка психічна травма.

І тут почувся брязкіт — відмикали металеві двері. Сходами спускався Ксилантій. Я прикинув: минуло хвилин двадцять. Отже, «Сміттяр» перебував у машині Ксилантія хвилин десять, а відтак не пам’ятати він міг не через «знетямлюючий» препарат, а через втрату свідомості. Сам же препарат блокує тіло, але не відключає свідомість, як було у випадку зі мною.

— На Лузанівці висадив, — повідомив Ксилантій, простягаючи Кості пакет з продуктами. — Тра б розслабитись…

— Авжеж, — швидко погодився Костя, витягуючи з пакету пляшку коньяку «Одеса» і пляшку калганівки.

РОЗДІЛ 8

Коли ми вийшли з котельні, на дворі вже був білий день. Костя, який ледь тримався на ногах, намірився відвезти мене на машині, і мені довелося докласти чималих зусиль, аби переконати його спуститися в підвал та добре відіспатися. Зрештою, він таки погодився. Я ж, ідучи до трамвайної зупинки, немовби переглядав внутрішнім зором відеофільм, одним із персонажів якого випало стати мені.

Перед тим, як розкласти продукти на столі, Костя сказав Ксилантієві помити підлогу в котельні й кімнаті, де був прикутий темний, тоді зажадав, аби ми помили з милом усі частини тіла, які не були прикриті одягом і на які падав погляд бранця. Сам же він роздягнувся догола, став у тазик і попрохав Ксилантія лити йому на голову зі шланга теплу воду. Постать мав треновану, легкоатлета. Під цим душем він добре помився з милом. Уже одягнувшись, сказав, що, на жаль, не може так само ретельно позмивати бруд зі своєї свідомості. «Розумієш, — казав він, — відтоді, як я побачив того кента, у мене не зникало відчуття, що тіло моє вкрилося лепом».

Після «омовення» стіл з продуктами й випивкою здавався нам святковим, хоч жоден з нас не проголошував тосту, крім «будьмо». Після третьої чарки коньяку я завважив, що лице Ксилантія, яке спершу здавалося мені позбавленим індивідуальних рис, набрало чітких ознак чоловіка, якого добряче потовкло життя. Але попри випробування, він зберіг недоторканою вдачу підлітка.

— Та й добре ж ми тут сидимо, — сказав Ксилантій, уминаючи куряче стегно, густо намащене гірчицею.

Тим часом Костя, «витиснувши» у свою чарчину останні краплі коньяку, розкупорив «калганівку».

— Ксило, — озвався він, — де ти доп’яв цей екзотичний продукт. Пам’ятаю, ще мій дід його полюбляв.

— Та в лотку ж на Лузанівці. Там і зубрівка, й звіробій… І все те — цілу добу.

— Ви, мабуть, на одній вулиці мешкали? — поцікавився я.

— Тут неподалік, на Слобідці… — відказав Костя. — В одному класі навчалися. Після школи я в медичний вступив…

— А я — в брьовнокатательний, — сказав Ксилантій.

— Шість років навчався… — провадив Костя.

— Я теж шість. І три — по рогах… — мовив Ксилантій і, додавши «будьмо!», виплеснув собі в рот з чарки.

— До речі, у школі він навчався не гірше від мене, — зауважив Костя. — Пику одному гандону натовк. Його вбити треба було б, а Ксила тільки побив. Але батько в того був велике партійне цабе…

— За що ти його, Ксилантію? — поцікавився я.

Відповів Костя:

— Дівчину в нього відбив. І якби тільки це, то Ксила б ту образу проковтнув. А так той знеславив її. Ну, повтішався та й кинув. Хлопцем Ксилантій був виднішим від нього. Якось бачив того недавно — барило на двох ногах… Як на мене, то був її вибір. Вона спокусилася на синка партійного бонзи.

— Котю, не кажи так, — озвався Ксилантій. Тоді підвівся й пішов у котельню.

Раптом я зажадав:

— Оповідай.

Костя подивився насторожено, запитав:

— Про що?

— Про те, як темний заволодів твоїм тілом. Просто так він не міг увійти в тебе. Потрібен був ще один темний.

— А-а… — Він зітхнув, як мені здалося, з полегшенням. Напевне, очікував важчого запитання.

— Та не бачив я жодного темного, — сказав Костя. — Крім того, який сидів тут припнутий.

— Такого не могло бути, — сказав я впевнено. — Покумекай краще.

Раптом Костя насупився. Чарку, у якій було на палець горілки, і яку він уже збирався випити, поставив на стіл. Довго не озивався. Прислухався до хропіння Ксилантія, що долинало з котельні, нарешті подав голос:

— Здається, ти маєш рацію. Була тут учора одна.

— Твоя знайома?

— Ні. На Лузанівському пляжі її зняв.

— Яка вона з себе? — поцікавився я.

— Яка? Невисока, постать має зграбну, надмірно сексуальна. Ми з нею на канапі, де зараз спить Ксилантій, гарували, як два чорні воли. Казала, що прибула з Полтави до знайомих. Ага, ще — руда, як лисиця. Стривай, а чого я про неї не згадував — жодного разу? Ми ж провели тут півдня…

— Так а в’язень?

— Ну, він у цій кімнаті сидів. Я йому клейкою стрічкою писок заклеїв, щоб не подавав голосу. О, згадав ще: вона була украй мовчазна. Ні про що не розпитувала, ні чим, крім сексу, не цікавилась. Коли ж вимовляла кілька слів, то поміж них траплялися й такі, які я чув ще від старих людей. Наші то були слова, зрозумілі, але вони немовби вже вийшли з ужитку. Від неї якось дивно пахло. Ні, то не були парфуми… Звісно, це дурниця, що я скажу, але мені часом здавалося, що то запах глинища чи кар’єру. Хіба глина пахне? — запитав Костя.

— Напевне, — відказав я. — Але то, скоріше за все, була твоя помисливість. Ти ж привів її з пляжу. Звідки взятися тому запаху?

— Так, авжеж, — погодився він. — Слухай, я не святий. Знав чимало жінок, але такої самовіддачі, хе-хе, не пам’ятаю. То був секс у первинному вигляді, без будь-яких обмежень. У такі миті я немовби кудись провалювався. А коли отямлювався, то подумував, що за це блаженство — незаконне, гріховне — мусить прийти розплата. Ні, не за сам секс, а за те, що я злягався з демоницею.

— Друже, — озвався я з усміхом, — ти не пробував писати художні твори. Це ж треба — злягання з демоницею!

— Бачиш, тобі те здається неймовірним. Але саме це спало мені на думку, коли я відвіз був її додому. Вона не поцілувала мене на прощання, а тільки подивилася в очі й сказала «до побачення». Здавалося, вона попрощалася не зі мною, а з кимось іншим, хто стояв за моєю спиною. Я навіть озирнувся, але там нікого не було. — Костя про щось поміркував, тоді випив і штрикнув виделкою шпротину. Пожувавши, сказав: — Очі в неї жовті, у чорну цяточку — я таких у житті не бачив. І ще одне — між персів, саме на середині грудей, — татуювання ока, схожого на її очі.

— То вже був не ти, Костю. Вірніше, не тільки ти. А ще хтось у твоєму тілі.

— Напевне, що так. Знаєш, тут у нас у дворі чимало собак — хатніх і безпритульних. Я їм, бува, кісточки курячі кидаю і вони до мене лащаться. Коли ми з нею заходили, а потім виходили, їх не було. Та коли я, відвізши її на нашому драндулеті, повернувся, вони не давали мені вийти з машини. Якби не Ксилантій, який нагодився, я не знаю, як би проник у котельню. Ну, немов показилися. Ніби я був не людиною, а котищем. До речі, щось подібне коїлося, коли ми Сміттяра сюди доправили. Тільки тоді тут був всього один собака.

— Як звати жінку?

— Ліліт.

— Ти сказав Ліліт? Може, Лілія?

— Ні. Таки Ліліт. Якось я назвав її Ліля, так вона виправила: Ліліт.

— Ти знаєш, хто така Ліліт? Друга після Єви дружина Адама. Потім вона пішла від нього до володаря темряви. У стародавніх шумерів — це демониця, яка приносить нещастя… Ви домовилися про нову зустріч? — поцікавився я.

— Ні. І телефонами не обмінялися. Але якщо вона з’явиться, то матиме з собаками клопіт. Хе-хе, їй личить титул «Королева любощів».

— Романтично. Ти, мабуть, до того довго жінки не мав?

— Слухай, та були в мене баби. Різного рівня розбещеності. Але щоб така, то ніколи… Клянусь!

Костя налив мені й собі, показав, щоб я не забував про закуску, торкнувся мого келишка своїм і випив.

— Коли ти його, темного, відчув у собі? — поцікавився я.

— А я його в собі не відчував. Моє тіло просто почало ламати… Ну, як у тих, кого корчі крутять. Але розум мій був незайманий. Спершу подумав, що випив щось. Знаєш, які тепер продукти… Ми з тією подругою «Шампанське» відкривали. Та потім, згадавши твої застереження щодо в’язня, раптом зметикував у чому справа. Але власноручно вже не міг набрати твій номер…

Попри випите, Костя й не збирався п’яніти. Мова його була чітка й логічна, рухи точні, очі без п’яноїполуди. Раптом я запитав:

— Що тобі повідав темний, коли ти в нього на очах порішив кота? Ти казав, що він розколовся.

З усього, Лікар увесь час очікував цього питання. І все ж воно застало його зненацька. На круглому виді зафіксувався вираз відчуженості, крізь який угадувалася збентеженість. Він довго не озивався, та нарешті порушив мовчанку:

— Сказав, що вони полювали не на мене, а на тебе. Що ти — письменник і докопався до якихось таємниць, які людям знати заборонено. Ким заборонено? Тими, діяння яких ти оприлюднив у своїх книгах. Вони й наказали відправити тебе у край без вороття.

— Стривай. Де ти чув цей вислів?

— Який, відправити у край без вороття?

— Так.

— Та від того ж покруча, хай йому грець! Він ще казав, що ти завдав їм величезної шкоди, і відтягнув їхній прихід на невизначений термін.

— Прихід куди?

— Не сказав. Але йдеться про щось важливіше, ніж прихід до влади. Якби то був не прихід у людські душі… Коли я з ним спілкувався, то в мене весь час з’являлося відчуття, ніби він і є, і водночас його тут немає. Немовби покидав своє тіло, та знову в нього повертався. Ти був правий — він наділений сильним гіпнотичним впливом. У мені завжди сидів дух опору. Ну, чим більше на мене тиснуть, то більший я чиню опір. Взагалі-то це погана риса. Можна досягти свого, ставши текучим, тобто обтекти проблему, а не протидіяти їй. Але у розмові з тим чуваком мені це дуже стало в пригоді. Багато разів я сягав у кишеню, щоб витягти ключ від кайданок та випустити його на всі чотири сторони, але його погляд, що гіпнотизував і в якому нахабства було більше, ніж медіумічної сили, у той же час і спиняв мене. Та найбільше я розсердився, коли він почав мені погрожувати. Мовляв, коли я його не відпущу, то стану таким же гнаним, як і ти. Я навіть затопив йому в пику. Це тоді я потелефонував тобі й порадив зробити ноги з Одеси. Ксилантію, що чергував тут у мою відсутність, я ключа від кайданків не довіряв.

— Послухай, — увірвав я оповідь, — ти казав, що притягнеш його до якогось там свого суду. Тобі пощастило вийти на його зверхників? Хтось же йому віддавав накази. Не думаю, що він робив те з власної ініціативи.

— Авжеж. Саме це я й намагався з нього витягти. Кілька разів підносив до шиї шприц з отрутою. І він розколювався, але тільки до певної межі. Запевняв, що накази про знищення тебе надходили від високого посадовця обласного рівня. З тим посадовцем він зустрічався на Приморському Бульварі біля пам’ятника Дюкові. Потім той сів в іномарку з кількома нулями на номерному знаку. Після чергової погрози шприцом Сміттяр назвав і номер машини. Я покрутився біля мерії й біля будинку обласної адміністрації і таки натрапив на те беемве. Машина належить одному з віце-губернаторів. Ну, поїздив за нею пару днів… В основному маршрут її пролягав до адміністрацій ринку, що на сьомому кілометрі, Одеського та Іллічівського портів.

— А ти не припускаєш, що то була фальшива наводка? — зауважив я.

— Навряд… Я попередив «Сміттяра» про наслідки для нього, якщо це виявиться брехнею.

— А як, як ти перевіриш, що це не брехня?

Костя підвівся й вийшов у котельню. По хвилі поклав на стіл мобільний телефон і активізував дисплей. На ньому висвітився ряд номерів, а також дата й час, коли по них телефонували.

— Це мобільник Сміттяра, — пояснив. — А це — показав на один з номерів, — телефон того віцегубернатора. А ось дата й час, коли по ньому телефонували темному. Це було тоді, коли Сміттяр намагався мене вбити, чи викрасти.

— Справді, схоже на правду, — погодився я.

— От, от… А тільки віце-губернатор, скоріше за все, був похідним від бонзи вищого рівня.

— З чого ти взяв?

— З чого? Треба побачити його, щоб зробити такий висновок. Це типова шістка. Пика здорова й рихла — картоплю на ній садити можна.

— По-твоєму, чим більша пика, тим примітивніша людина… — озвався я з іронією.

— Можеш ставитися до цього як хочеш, але мій життєвий досвід, а я завжди був спостережливим, свідчить, що всі надмірно вгодовані — паскуди. Заради ласого шматка підуть на крайню підлість. Бо там працює не голова, а шлунок, не інтелект, а інстинкт. Це, якщо хочеш, мій тест на те, чи можна мати серйозну справу з людиною. Розгодованому я ніколи не повірю.

— Костю, я знаю одного чоловіка, розумного, освіченого, з постаттю легкоатлета, який, проте, у справі не просто серйозній, а надзвичайно серйозній, темнить. Угадай, про кого йдеться?

Це був удар нижче пояса. Важко сказати, чого більше відбилося в нього на обличчі: розгубленості чи ніяковості. Він узяв пляшку і хлюпнув у мій і свій келишки. Нарешті, озвався:

— Скажи, ти не працював у кадебе?

— Ні. Але кадебісти свого часу зі мною попрацювали. Мало не загудів до концтабору.

— Ну, що ж, — сказав він приречено. — Рано чи пізно я тобі все одно розповів би… Але спочатку, хто такий Сміттяр? Коли я з’ясував особу віце-губернатора — не називатиму його прізвища — то поцікавився, який з’вязок між ним і Сміттярем. Мій в’язень сказав, що йому подзвонив на його мобільний телефон якийсь чоловік і запропонував роботу. Назвав чималу суму винагороди. На запитання, що то за робота, сказав, що про це побалакають при зустрічі. На Приморський Бульвар, де вони домовилися побачитися, посадовець привіз десять тисяч баксів, фото чоловіка та сказав де й коли його можна знайти. І ще він зажадав, що той чоловік мусить бути доправлений замовникові у стані втрати свідомості. Для цього залишив Сміттяреві шприц з якоюсь рідиною. Він також сказав, що не матиме нічого проти, якщо Сміттяр поділиться роботою ще з кимсь і дав телефон Ксилантієвої матері. Прикидаєш, про кого я? Про того гандона, за якого Ксила шість років набував вищої освіти в брьовнокатательному інституті.

— Ксилантій про це знає?

— Ні. Я, пам’ятаючи твою пораду, не на всі бесіди з темним його допускав. Віце-губернатор мав намір підставити не тільки Ксилантія, а також мене — його шкільного товариша. І шприц мав стати знаряддям скоєння злочину мною — Лікарем. Виконуючи завдання того, хто над ним, наш колишній однокашник водночас зводив порахунки зі своїм кривдником. Шести років ув’язнення і двох зіпсованих доль за те, що йому колись набили фізіономію, виявилося замало. Ага, він ще сказав Сміттяреві, що може статися, що чоловік, коли його братимуть, виявиться непритомним, але йому все одно треба уштрикнути тієї рідини. До речі, цей факт, що Сміттяреві підсунули справжню отруту, а відтак підставили його під мокруху, полегшив мені допит.

Слухаючи Костю, я подумки прикинув, що про темного, котрий «пас» мене на лимані, напевне, «виконавцеві» не було відомо. Той ж прибулець мав завдання, якщо не вбити мене, то паралізувати. А довершив би справу Сміттяр або той, кого він найме. Отже, шансів залишитися живим у мене практично не було.

Тим часом Костя провадив:

— Про тебе віце-губернатор сказав, що ти докопався до якоїсь великої таємниці, а головне — оприлюднив її. За що й мусиш бути ізольований від суспільства у якомусь закритому ізоляторі. На запитання Сміттяра, чи не простіше було б судити, він сказав, що це мало б резонанс, оскільки ти пісьмєннік (так вимовляв віце-губернатор), а відтак привернуло б увагу до таємниці. Ти мусив бути одним із тих, хто помирає від серцевого нападу або зникає. У правдивість версії повірили б, уздрівши твоє обличчя, вражене герпетичними виразками. До речі, це важка хвороба. Багато хто від неї помирає, в залежності від того, який орган чи нерв вона вразить. Мушу сказати, що на тобі рани вже почало затягувати.

Костя вийшов у котельню і приніс магнітофон-двокасетник і кілька касет. Одну дав мені.

— На, ось — «протокол допиту», — сказав він з усміхом. — Вона твоя. Щоб не думав, що я тебе дурю. У мене їх кілька копій. Правда, тут не все. Ага… Так ось, хто такі «Сміттярі»? Тіньові виконавці незаконних наказів влади — професійні кілери. Ну, наприклад, у парламенті тими, кого називають олігархами, насправді ж це — злочинці найвищого рівня, мафія — протягується якийсь закон. Скажімо, про узаконення приватизації Чорноморського пароплавства. Для того щоб законопроект став законом, не вистачає голосів кількох депутатів. Зібрати їх можна у два способи: з допомогою підкупу й рекету, в особливих випадках — убивства. Мій недавній бранець і його товариш — не рекетири, а вбивці. Вони існують самі по собі, але, на вимогу замовника убираються в будь-яку уніформу — від костюма дипломата, до червоної жилетки Сміттяра… Отож Сміттяр зв’язався по телефону з Ксилантієм і запропонував йому роботу. Яку? Ти вже знаєш. Основною умовою угоди було доправити тебе у призначене місце знетямленим. Для цього він і передав Ксилі коробочку зі шприцом.

— І в яку суму вони оцінили моє знетямлене тіло? — запитав я.

— У чотири тисячі доларів.

— Тобто по дві тисячі на брата?

— Ні. По тисячі. Нас було четверо.

— Справді? — зробив я спробу вдати здивованого. — А хто ще?

Замість відповіді Костя налив мені й собі калганівки і, нічого не сказавши, випив. Я також пригубив.

— Слухай, — мовив він: — Це другорядне. Ти не наполягатимеш, якщо я не назву тих людей?

— Ні, — сказав я.

— Ось і добре… Знаєш, моя медична практика, а я багато років плавав лікарем на круїзному судні, привчила ніколи не застосовувати не перевірених, не ліцензійних препаратів. А вже щодо невідомих, то тут і мови не могло були. Мені ж пропонували впорснути людині рідину, про яку я нічого не знав. Отож я пішов до свого друга фармацевта в медичний інститут і випросив у нього ліки, які відключають свідомість, але не виявляють згубної дії на організм. Якби я цього не зробив, то моє ім’я вже значилося б у чорному списку тих, хто скоїв смертний гріх, а тебе б уже віднесли на бесхайм… Коли ми привезли твоє знетямлене тіло у призначене місце, то замовника не виявили. Тоді ж у мене й виникла підозра, що нас підставили. Існував тільки один спосіб спростувати її — підозру, а саме перевірити рідину. Що я й зробив, ввівши її в безпритульного собаку. Бідолашний пес у мить віддав кінці. А тим часом минав термін дії моїх ліків, що я впорснув тобі. Нічого не залишалося, як відвезти тебе в лікарню швидкої допомоги, де ти й оклигав. Тим часом ми спостерігали за лікарнею, сподіваючись на те, що замовник стежить за нами, а відтак улучить момент щоб тебе звідти вихопити. Сталося так, що ти за якихось п’ять хвилин залишив лікарню і сів у трамвай, котрий прямував до Лузанівки. Ми поїхали назирці. Як з’ясувалося згодом, замовники таки нас пасли. Ну, а далі ти знаєш.

— Крім одного. Хто такий темний? Ти сказав, що він кілер з особливих доручень. А ім’я, прізвище, фах, рід занять тощо?

— На це питання, немає відповіді. Річ у тім, що він не знає, хто він… Ой, тільки не треба махати руками! Це справді людина без імені. Я підносив до його шиї не лише шприц, а й паяльну лампу. Пригадуєш, ти розповідав про сусіда по купе, що наслав на тебе вроки в поїзді? Так оце, здається, той випадок. До речі, від бранця тхнуло землею. Надто ж коли він мочився. З відра несло не сечею, а саме копаним. А ще мова у нього була немовби пропущена крізь синтезатор. Там, на касеті, все записане. Послухаєш… Мешкає у приватному секторі на Чорноморці, у поплічника, що з ним був на Лузанівці. А той — рецидивіст — двічі відсидів за пограбування. Познайомилися вони десь у районі катакомб. До речі, пам’ять його далі того моменту не йде. Пригадує, як вийшов із катакомб і тільки. А перед тим — порожнеча. Він був немовби лялькою, а його вів невидимий лялькар. Той лялькар і познайомив з рецидивістом, і дав житло й роботу — відомо яку.

— Здається, ми зробили помилку, — озвався я. — Поспішили спекатися тіла, в якому перебував темний. То міг бути хтось із туристів, в якого втілилася сутність астрального світу. Добре, якщо його душу тільки потіснили в її ж «домі». Тепер цей чоловік, мабуть, шукає способу зв’язатися з рідними… Гірше, коли її — душу вбили. Його тіло у такому випадку стало обездушеною тілесною оболонкою і, скоріше за все, знайде притулок у психлікарні.

Костя подивився на годинник.

— Авжеж, поспішили, — погодився він. — І їхати по нього вже пізно.

Я сказав:

— Втім, могло бути й інакше: з якоюсь із туристичних груп, що відвідала печери, вийшло щось у людській подобі… Його відтворили за польовою програмою земної плоті, яка мешкала серед земних людей хтозна коли.

— Ти говориш страшні речі, — сказав Костя. — Виходить, що двері між пеклом і нашим — земним світом прочинені?

— Якщо слово «пекло» замінити на слова «астральний світ», то нічого надприродного в цьому не має… Втім, це тема окремої розмови… — Я вже хотів був порадити уважніше прочитати мою книжку, яку йому видали в бібліотеці, та передумав. Натомість узяв пляшку й розлив рештки горілки в келишки. — Давай — «на коня» та розійдемося.

Хоч який тверезий у розмові був Костя, а коли піднімалися сходами, він похитувався.

— Твій мобільний телефон приймає відеозапис? — поцікавився я.

— Ні, — відказав він, — тільки коротку інформацію.

— Тоді дай мені електронну адресу комп’ютера, на яку я міг би направити коротенький відеосюжет. На знак подяки за оцю касету, що ти мені подарував.

— І що це за відеосюжет? — поцікавився він.

— Побачиш.

— Гаразд. Я домовлюся з друзями в медичному інституті. Там у них на кожній кафедрі по два-три комп’ютери. Сподіваюся, не порнуха?

— Ні. Але сюжет той краще стороннім не бачити.

— Ти мене завів, — сказав Костя, відмикаючи двері котельної.

Замість поїхати до сестриного будинку та лягти відіспатися, я сів у трамвай, що рухався у протилежний бік і по кількох хвилинах вийшов на Лузанівці. Алея, яка вела до пляжу, була порожня й чиста, напевне, прибрана ще з вечора. Картину псувала тільки червона жилетка, що валялася біля однієї з лав. Отже, той, кому судилося носити в собі темного, оклигав. Він, мабуть, і не підозрює, що на його совісті — грабунки і вбивства.

РОЗДІЛ 9

Я перебував десь дуже високо. Це було не небо, а якась інша реальність, з якої далеко внизу вгадувалася рівнина, а на ній лежала людська постать, довкола якої копошилися істоти. Я не міг наблизитися до тієї постаті, бо щось відокремлювало світ, у якому перебував я, від того, де відбувалася подія. Але я був наділений органами бачення (не кажу — очима), які можна було регулювати, як, скажімо, підзорну трубу. Істотами, що копошилися довкіл постаті, були люди. Все те нагадувало уривок з фільму про Гуллівера: ліліпути обснували велетня линвами; різниця тільки в тім, що вони не припинали його до землі, аби він не міг підвестися, а, навпаки, намагалися з допомогою якихось пристроїв поставити на ноги. І тут я збагнув, що то був не живий чоловік, а статуя, важко навіть сказати, у скільки людських зростів. Коли ж зір мій став гострішим, я завважив довкіл багато підйомних кранів, корб та інших пристосувань. Подія начебто відбувалася в земному світі… Скоро я завважив, що у вимірі, де все те коїлося, жоден предмет — ні підйомний кран, ні статуя, ні людина не відкидали тіней, хоч перебувало все те на видноті. Раптом мені відкрилося: то була не земля, а світ програм, місце, де розробляють сценарії майбутніх подій для земного світу. А велетенська постать мала стати символом і водночас ідеєю, що наповнила б душі земних людей. Крім линв і пристосувань для підняття, від неї відходили і зникали в іншій, справжній земній, реальності міріади павутинок чи ниток. Творіння виявилося не з каменю, а з якихось металів і було дуже важким. Інколи будівельникам щастило і тоді металеве тіло зводилося над землею, та скоро гупало в пилюку, чавлячи людей і механізми. Все, що я бачив, відбувалося в просторі, але не мало часу. Тому, що всі операції зі статуєю стояли переді мною, а саме: від того, як вона колись, дуже давно, завалилася, до того, як її підняли і вона стала «маяком» для багатьох народів майже на ціле століття. Я бачив також (це вже було в земному житті на моїй пам’яті), як колос-«маяк» рухнув удруге; не витримали, як і за першого руйнування, ноги, бо ступні їхні були наполовину з заліза, наполовину з глини. Раптом збагнув, що статуя була тим бовваном, який приснився колись Вавилонському владиці Навуходоносорові і який сильно його налякав. Голова статуї справді виявилася з золота, плечі і груди — зо срібла, нутро і стегна — з міді, ноги — з заліза. А кінцівки ніг — наполовину з заліза, наполовину з глею. Це, останнє, й було слабким місцем колоса. З усього, ті, хто намагався його поставити сторч, не розуміли того. І ще одне я завважив: за всіма ознаками, як то порівняно невелика голова, закороткі, як для чоловічої постаті, ноги, колос був жіночої статі. Хоча інших прикмет статі розгледіти не вдалося. Тим часом мій «погляд», що простежив подію в минуле й повернувся в сьогодення, вже збирався «пробігти» по події в майбутнє, адже для мене, як і для тієї реальності, в яку я дивився, не було ні минулого, ні сучасного, ні майбутнього, у тому розумінні, як їх розуміє земна істота. Там подія, якою б тривалою вона не була, розглядається як окремий предмет. А в окремому предметі усе, що було, є і буде, вже є. Отож, щойно я намірився оглянути другу частину «предмета», як мене щось висмикнуло з тієї дійсності. То була мелодія мого телефону.

Годинник на стіні у квартирі сестри показував дванадцяту, дзвонив Костя.

— Мабуть, відсипаєшся? — озвався він.

— Ти вгадав, — підтвердив я. — А що сталося?

— Та тут от електронна адреса, що ти просив… Записуй.

Набравши на своєму мобільнику номер електронної скриньки, що мені дав Костя, та відправивши відеосюжет про напад на нього «Сміттяра», я сказав:

— Уранці ж побував на Лузанівці… Ну, щоб подивитися, що там. Знайшов тільки червону жилетку.

— Я ж казав, що він очухається й кинеться шукати своє житло.

— Ну, а якщо він турист? А Одеса для нього чуже місто… А в кишені — ні копійки… Тоді як йому бути?

— Щоб ти знав, у нього в кишені — тугенько набитий гаманець. І не дрібними асигнаціями… Скоріше за все, то гроші темного.

— Ти переконаний, що Ксилантій не випорожнив йому кишеню?

— Обижаєш, начальнику! Ксила чужого не візьме. Десь заробити в не дуже законний спосіб, він може, а от щоб поцупити чужий гаманець… У нього дід — штунда. Ну, бувай.

Я спускався з пагорба до Куяльницького лиману; у целофановому пакеті лежав сестрин плеєр з касетою, що дав мені Костя, й навушники. Хоч я й «добрав» недоспаного сну, але зміна режиму давалася взнаки млявістю і збайдужінням. До берега лишалося ще хвилин десять і я, одягнувши навушники, увімкнув магнітофон. Всього кількох почутих слів було досить, аби пообпадали з мене безпечність і флегматичність. Я знову перетворився на офлажкованого вовка, в якого навели приціли одразу два снайпери — один — десь зовсім близько, другий — з іншої реальності, але він — другий був страшнішим.

Якусь мить у навушниках вгадувалися звуки котельні: слабкий шум води в трубах; потім рипнули двері, і враз почувся голос Кості:

— Чому ти хотів мене вбити?

Відповів голос незнайомої людини:

— Я не збирався тебе вбивати.

— А це що таке? — знову Костя. — Ти заніс його над моєю головою.

— Я хотів тебе тільки оглушити.

— Навіщо?

— Щоб забрати з собою.

— Навіщо? — допитувався лікар.

— Ти знаєш.

— І все ж — навіщо? — спокійно поцікавився Костя.

— Щоб довідатися, де той сукотник! — Цей голос я вже чув, коли темний гарикнув був на Ксилантія. У ньому було більше ненависті, ніж звуку.

— Який?

— Ну, той, ворог народу, якого ти мусив був викрасти й привезти в указане місце. — Від слів, ні — від того голосу у мене мурашки поза шкірою забігали. Це було моторошно, як жахливий сон.

— Я й доправив, але його ніхто не забрав. Залишати ж непритомну людину обіч гомінкої дороги я не наважився.

— У машині вас було п’ятеро, а мусило бути троє, — сказав темний тепер нормальним голосом. Раптом голос його знову змінився на ревіння: — разом з тим гадом!

— Домовленості про те, скільки нас сидітиме в машині, не було, — сказав Костя. — Отже, ми угоди не порушили.

— Договір був, що роботу виконуєте ти і твій напарник, а не хтось іще.

В’язень розмовляв двома голосами — голосом людини — власника тіла й голосом астральної сутності, недавно ще мерця. Перший був спокійний, другий — лиховісний. Якщо судити з лексики того, хто балакав страшним голосом, то це мала бути істота з не такого вже й далекого минулого. Колись у дитинстві я чув від старого чоловіка слова «сукотник» і «ворог народу». У словах темного я вловив навіть енергетику ненависті, яку «видихав» колись старий з мого дитинства, вимовляючи ці слова.

— Нащо вам той чоловік? — запитав Костя.

— Не твоє діло. Тобі заплатили за роботу, то й виконуй.

— І ця робота називається вбивством… — сказав лікар. — Замалий гонорар, як для такої роботи.

— Що ти мелеш? Яке вбивство? — Раптом голос темного змінився до одержимості: — Той, той… — він не міг підібрати відповідне слово, — потрібен був нам живий!

— Он як… І для цього ви забезпечили мене оцими ліками? — Почулося шурхотіння. Напевне, Костя, діставав коробочку зі шприцом. — Впізнаєш?

— Авжеж.

Раптом лікар погукав:

— Ксилантію, неси Васька!

Рипнули двері, почулося нявчання, яке раптом увірвалося. Якийсь час панувала мовчанка.

— Цього не може бути… — озвався в’язень.

— Чого не можу бути, що препарат, який ви мені всучили, — отрута? То подивися уважніше на коробку й на колір рідини. Адже це ти з твоїм корешом дали їх мені. Чи, може, я підмінив?

І тут темний сказав:

— Я хочу посцяти.

Почувся голос Ксилантія:

— Несподіваний хід думки, га, Котю?

— Принеси відро, друже, — відказав лікар. — Не гоже не виконати останнього бажання. Нехай полегшить сечовий міхур.

По часі почулося дзюрчання, а тоді голос Ксилантія:

— Чим це тхне від твоєї сечі? Копанкою, грядкою?..

— Свіжовикопаною могилою, — сказав Костя. По миті додав: — А тепер — давай, усе по порядку.

Тим часом я вимкнув магнітофон, переліз через металевий бордюр, що тягнувся вздовж шосейки, і, перетнувши дорогу, попрямував до берега. Згадка про вчорашню подію змусила мене зупинитися та поміркувати, до якої групи постатей, вимазаних у чорне, пристати.

Люди, що брали участь у бойових діях Другої світової, свідчать у своїх мемуарах, що снаряди під час артобстрілу ніколи не влучали у вирви від попередніх вибухів. Багато з тих, хто встиг сховатися в них, залишилися жити. Знаючи це, я попрямував до мого вчорашнього лігва. Літнє подружжя — свідки блискавок — з подивом спостерігали, як я застеляю очеретом дві чорні плями на настилі. Було за полудень і сонце пряжило неймовірно.

— На дощ пече, — озвалася жінка.

— Схоже, — погодився чоловік.

Діалог, поза сумнівом, призначався для мене.

«А таки пряжить», — подумав я, вже роздягнений заходячи в воду і з острахом поглядаючи на небо. Але там не було жодної хмаринки.

Це був якийсь дивний карнавал, у якому всі носили маски тільки чорного кольору. Учасники його майже не рухалися. Одним з таких був і я. Ропа на моєму тілі вже висохла й обсипалася з волосся на грудях кристаликами солі.

Тим часом у навушниках чулося:

— Відведи від моєї шиї шприц. Я й так усе розповім.

— А чого ти переживаєш? Адже ліки, як ти запевняв, тільки знетямлюють… Кота вбили, а людині памороки відіб’ють, на якийсь час, ось і все. — Раптом Костя загарчав:

— Де ти взяв цю отруту, мать твою!..

— Та ширни йому, Котю! Адже він хотів тебе порішити, на’ло. Смерть за смерть! — ревнув Ксилантій.

— Не вбивайте! Не відсилайте у світ без вороття! Мене підставили! Сили Орбу, згляньтесь!

З цими словами перед моїм внутрішнім зором майнули істоти, що зустрічали мене на межі сну — колишній кадебіст Бутко і його земні поплічники — вони мордували мене півжиття, університетська співробітниця, котра мешкала одразу в двох світах, її товариш сатанист-графоман, який переслідує мене багато років, астральна жінка, що гвалтувала мене у якомусь екзотичному куточку невідомого світу, приходько у поїзді, і той, котрий мав мене вбити тут, на лимані. «Хай би ви пощезли — сили Орбу! Хто, яка потуга прочинила двері між Темним сателітом і земним світом? Це ж треба — поміж земних людей розгулюють ті, хто давно помер! А на Темному сателіті гостюють земні покручі!»

— Кажи, — почувся вже спокійніший голос лікаря.

— Мені дав її один чоловік. Він і є справжній замовник.

— Хто?

— Я не можу його назвати, бо цим підпишу собі смертний вирок.

— У тебе є вибір: або сказати хто і зробити ноги, а ти встигнеш утекти, або ж скласти компанію котові.

Якийсь час панувала мовчанка, а тоді почувся голос Ксилантія:

— Підійдемо з іншого боку. Хто той кент, що був з тобою?

— Солодкий його прізвище. Мешкає в приватному секторі на Чорноморці, а я винаймаю в нього житло. Ми познайомилися біля музею катакомб. Щосуботи відмічається в міліції. Достроково звільнений, чи щось таке. Сидів за пограбування. Маю підозру, що це він дав номер мого мобільного телефону тому крутому, що нас найняв. Він — крутий і всучив мені шприц.

— Хто він — той крутий? — запитав Костя.

— Не знаю. Клянусь батьком усіх народів, не знаю! — у голосі в’язня вчувався розпач.

— Гаразд, за яких обставин відбувалася передача шприца та грошей? — знову Костя.

— Ну, він — крутий мені подзвонив і запропонував зустрітися й погомоніти про співпрацю. Місце зустрічі призначив біля пам’ятника Дюкові. Сказав, що треба викрасти й доправити йому дуже небезпечного типа. Чоловік той, буцімто, оприлюднив якусь державну таємницю, до того ж має здатність убивати на відстані… Власне, це друге — правда, інакше я б тут зараз не сидів. Він оповів, де його можна схопити. Крутий також сказав, що самому мені його викрадати не обов’язково і що я можу когось піднайняти. Дав десять тисяч доларів і телефон, по якому я мав би запропонувати отому… — темний, мабуть, кивнув на Ксилантія, — взяти участь у роботі. Звісно, без посилання на справжнього замовника. І гроші, і коробочку зі шприцом, і фото чоловіка, якого я мав був викрасти, висипав з мішечка на парапет. Напевне, щоб не залишати відбитків пальців. Ось і все.

— Крім одного — куди ти повинен був доправити викраденого?

— Ага… Він сказав, що потелефонує сам, а доти ми мали відвезти його на Чорноморку до Солодкого. У того там гараж… Замовник подзвонив раніше, тільки-но ви привезли… — в’язень загарчав, — отого вражину до третього стовпа. Наказав не підходити і тримати вас на оці. Ми стежили спочатку з Херсонського скверу; у Солодкого був бінокль. Бачили, як ви кудись поїхали, залишивши одного з вас біля стовпа, а тоді по нього під’їхала вже інша машина. Ми подалися назирці, але скоро втратили вас із виду. Номерний знак вашої білої машини помітили цілком випадково. Солодкий зразу ж подзвонив крутому — той запанікував, а тоді наказав за будь-що виловити когось із вас та допитати, де отой підарас. Ну, а далі ти вже знаєш.

— Тобі відомо, що вас супроводжувала міліцейська машина? — озвався Костя.

— Ні.

— Ми її одразу ж засікли, щойно виїхали на шосе на вашому фургоні. Хвоста зрештою спекалися, хоч і довелося чимало попетляти. Схема була така: ви берете мене чи Ксилантія, довідуєтеся, де тіло «замовленого» й повідомляєте крутого, а той — патрулів. Міліціонери «знаходять» тіло, вилучають у мене шприц з отрутою, на якому відбитки моїх таки ж пальців, і мишоловка зачинилася. Далі — суд і законний вирок. Не знаю, які плани у крутого щодо вас із Солодким, а от щодо мене й того, кому я мусив був укоротити віку, наміри його — не найсвітліші… Висновок: крутий працював або з переодягненими в міліцейську форму перевертнями, або ж з міліцією. Так чи інакше, у всьому світі це зветься одним словом — «мафія».

— Він до вас усе одно добереться, якщо не через оцього телепня, телефон якого він же нам і дав, то через номерний знак вашої таратайки. Це питання часу. — У голосі темного з’явилися вібрації, яких раніше не було. Це був голос вселенського зла. — По-доброму, звільніть мене… Гроші можете лишити собі. Все обійдеться без жодних наслідків. Обіцяю!

— Хто ти такий, щоб обіцяти? Ти — найманець, кілер з особливих доручень. А є ще гравець і той, хто над ним. Теж мені, обіцяльник!

І тут почулися звуки якоїсь метушні, а тоді знову — голос темного, у якому не можна було розібрати жодного слова, крім суцільного матюччя. У нього почалася істерика. З того словесного потоку я виділив тільки:

— … Я вас, вражин… Мало ми вас колись… Я не вбиватиму, а дратиму з вас паси… На вас полюватимуть, як на того пісьмєнніка! У-у-у!… Все! Кранти вам!

Він довго казився; його ніхто не зупиняв. Коли ж нарешті замовк, то почувся спокійний голос лікаря:

— Ксилантію, принеси туалетний папір. Я обітру від піни йому пику.

По хвилі зашурхотіло, а потім долинув звук, схожий на удар. В’язень заревів від болю, а тоді почав скімлити.

— Ти мені губу розбив!..

— Це я поставив крапку в нашій сьогоднішній бесіді, — сказав Костя. І додав: — Завтра ж я тебе вб’ю.

— А тіло вивеземо на баркасі аж у нейтральні води, — додав Ксилантій. — На корм крабам.

Діалог увірвався, натомість почулася музика й заревіло чоловічим хрипким голосом: «Куда ты лом схватил, ведь драка это праздник…» Та раптом клацнуло, звук увірвався. Я вийняв і перевернув касету.

— … Учора я пообіцяв відправити тебе у край без вороття… — почувся голос Кості. — Я не передумав, але в тебе з’явилася надія. Чому? Поясню. Ось два мобільних телефони — твій і Солодкого — ми вилучили в нього на Лузанівці. На дисплеї обох зафіксовано той самий номер абонента. У Солодкого він датований днем, коли ви мали скоїти вбивство. Точніше я мав його скоїти. Жоден інший дзвінок не зафіксований. Отже, ти не збрехав. А тепер уяви, що ти художник, який намагається намалювати портрет людини по пам’яті. Давай.

— Ага, малюй, — почувся голос Ксилантія. — Бо інакше ми твій портрет розмалюємо.

— Та що казати, — озвався в’язень. — Здоровий гевал. На таких кажуть: «півтора Івана». Навіть не стільки здоровий, як гладкий. Я б сказав — розкоханий. Ну, зодягнений добре. На беемве приїхав з двома нулями на номерному знаку.

— Он як… — озвався лікар. — А ще які цифри?

— Один і два, здається. Чи два й один. П’яту цифру не запам’ятав. До речі, з ним був водій. Такий самий мордоворот, як і він.

Запанувала тривала пауза, по якій подав голос Костя:

— Здається, у тебе з’явився шанс… Ксилантію, даси йому на обід сала з гірчицею.

Почувся якийсь рух, грюкання дверима, а тоді Костин голос:

— Схоже, Ксило, маємо справу дійсно з державними органами. Нікуди не потикайся з котельні, доки я не повернусь. Наручників з кента не знімай і навіть не наближайся до нього. Бо то такий зух, що може загіпнотизувати.

— Хе-хе, був у нас один у брьовнокатательному…

— Припни язик. Справа серйозніша, ніж ти думаєш.

З тим пролунала музика й слова з якогось одеського фольклору: «Наш Додик стал совсем, о зухен вей…»

З усього, по цьому магнітофон вимкнули. Та раптом знову почувся запис. Говорив в’язень:

— … Ти ж обіцяв відпустити.

— Я не обіцяв, а сказав, що в тебе з’явилася надія. — Це був голос Кості. — Хай тобі буде відомо, що тебе найняв на роботу віце-губернатор. Машина беемве, про яку ти казав, належить йому. Я не питаю, кого ви з Солодким ще вколошкали. Я питаю, хто ти. Ім’я, прізвище, де мешкав перед тим, як познайомитися з Солодким? Ти казав, що заприязнився з ним біля музею катакомб. Отож починай відлік часу від тієї миті в минуле.

— Я не знаю, — сказав темний.

— Що значить «не знаю»? Ти що, не пам’ятаєш свого імені?

— Ні.

— Псих якийсь… — почувся голос Ксилантія. — А як же ви спілкувалися з Солодким?

— А так… У безособовій формі.

— Так а гладкий — «замовник», як до тебе звертався?

— А ніяк. Казав: зробиш те-то й те-то. Ось гроші.

— Котю, він, здається, з нас знущається… Як би ми з тобою, наприклад, спілкувалися, не звертаючись один до одного на ім’я?

— Послухай, — знову Костя: — Ми б тебе вже й випустили, бо ти тільки знаряддя вбивства… Але ж ти якось обмовився, що ви таких як ми, ну, сам пам’ятаєш… Я хочу знати, хто це ви, які таких, як ми…

— Я не знаю, хто я, — у голосі темного вчувався відчай.

— То де, ти кажеш, ви познайомилися з Солодким: біля музею катакомб чи він викрав тебе з божевільні? — поцікавився Костя.

— Він очікував мене на подвір’ї музею. Коли екскурсія вийшла з печер, він підійшов до мене, привітався і показав на фургон, що стояв віддалік.

— Кореш приїхав на вокзал, аби зустріти давнього подєльника… — озвався Ксилантій, не без іронії. — Ти що нам мізки пудриш, скотино!

— Послухай, — почувся спокійний голос Кості. — Якщо ти не пам’ятаєш себе до виходу з катакомб, то, схоже, частина тебе, ну, твоєї свідомості, десь загубилася? Не може бути такого, щоб ти теперішній існував, а тебе минулого не стало.

— Я тільки пам’ятаю, що по виході з печери у мене були якісь документи, але їх забрав Солодкий. І ще — я немовби не один, а нас двоє.

— Та-ак? А кого отой чоловік, якого ви мали завдання відправити у край без вороття, прибив: власне тебе чи того — другого у цьому тілі?

— Мене, — сказав темний. Мить повагавшись, додав: — Напевне, що мене… У-у, підарас-два-три, ворог народу! Бити по голові можна будь-яким важким предметом. Це — за правилами. А щоб на відстані, думкою!.. Правильно казав Солодкий, що таких у давнину на багатті спалювали.

— Он як? Йому щось було відомо про того чоловіка? — запитав Костя.

— Авжеж. Солодкий оповідав, що той сунув ніс куди не треба. А будучи пісьмєнніком, роздзвонив на весь світ у книжках, по радіо й телебаченню. Гад! А тепер коли Він прийде? Та чи й прийде? А Його ж цілі полки й дивізії!

— Ти про кого?

— Про кого, про кого… Про Мардука. Тільки вони можуть дати лад у цьому земному кишлі.

Те, про що казав темний, скидалося на марення. З усього, то були пробоїни в його пам’яті; таке буває, коли в свідомість земної людини проникає реальність Темного сателіта. Для мене ж таємниці в його словах не було. Мардук — центральне божество стародавнього Вавилона. Отже, колос (бовван), голова якого виникла у Вавилоні і який проіснував 1102 роки, — форма (програма). Вона пролежала в архіві вселенської пам’яті багато століть, поки нарешті не відновилася.

Раптом почулося гупання — стукали в металеві двері.

— Піди відчини, Ксило. У когось, напевне, клопіт з теплою водою, — сказав Костя. — А я тим часом оцьому психові заклею пащу скотчем.

Розмова увірвалася. Натомість пішов інший звук: почулося бренчання гітари і хрипкий голос російського поета-барда:

На цьому запис закінчився.

З усього, не весь допит був записаний на плівку. Дещо з того, що оповідав Костя, не увійшло в касету.

РОЗДІЛ 10

За сотню кроків, ближче до центрального пляжу, нерухомо стояли чотири постаті, геть вимащені глеєм. Це не була чорна куяльницька грязь, а світло-жовтий глей. Вгадувалися дві чоловічі і дві жіночі постаті. «Ось вони — перші люди, що їх створив Господь з глини, — майнуло в голові. — Вони ще не рухаються, бо в них не вдихнули життя». Раптом «Божі заготовки» заворушились, а тоді, помивши кисті рук, посідали грати в карти. Скоро звідти долинув галас і сміх. «Оце вже майже люди», — подумалося мені.

По якомусь часі «заготовки» позаходили в воду і скоро обернулися на людей. Одягнувшись, вони поспішили нагору до металевого бар’єра, що відокремлював берег від траси. Видно, то були студенти — в пакетиках у них лежали книжки.

Я кинув свої речі на витоптане в траві місце, де щойно грали в карти. Неподалік вгадувалася копанка, з якої брали глей. Глей — світло-жовтий з зеленими плямами виявився пластичним як паста. Скоро і я стояв на мокрому піску, весь у глині, як виріб вселенського Гончара. Раптом помітив газету, що лежала під кущем осоки. «Авжеж, вони ще не люди, — майнула думка, — бо люди не залишали б по собі паперу». То була газета, яку, схоже, жодного разу не розгортали. Дата на титулі, коли я її розкрив, свідчила про те, що це вчорашнє видання. Погляд ковзнув по заголовках, та на мить спинився на одному з них. «Знайшовся чоловік…» — прочитав я. Нижче дрібнішими літерами писалося: «… який зник тридцятого квітня». Далі повідомлялося, що це був вінничанин, котрий відпочивав у санаторії «Аркадія» і якого після відвідин музею «Катакомби» більше не бачили. Адміністрація санаторію і родина звернулися до правоохоронних органів, але… Найдивнішим було те, що чоловік, який повернувся в санаторій, нічого не може пояснити. Дехто схиляється до думки, що його викрадали прибульці. Проте синці на обличчі і слід кайданок на правому зап’ясті свідчать про суто людське рукоприкладство. Чоловік — його прізвище жодного разу не було названо, — зайшовши у свій номер і уздрівши там іншу людину, обурився. Він поводився так, ніби й не було пропущено стількох днів. Коли ж йому показали газети і телепередачі, де значилася поточна дата, — він мало не умлів. А тоді заходився ідентифікувати сам себе: обмацував руки, ноги, дивився у дзеркало, повиймав з кишень ключ від номера, гребінець і чималу суму грошей, які тут же й перерахував. «Все, як і було вчора», — сказав упевнено, ховаючи гроші. Для адміністрації санаторію і психолога слово «вчора» означало багато днів тому. У поведінці чоловіка, крім надмірної лаконічності — «так», «ні», «не знаю», не було нічого незвичайного, але час від часу він ніби заговорювався — часом у його мові прохоплювалися слова «ворог народу», «сукотник» і подібне до того із ненормативної лексики минулого століття. Згадував якихось Солодкого, Ксилантія і Костю, а також дивне ім’я якогось Мардука. На запитання психолога, що вони за одні, чоловік відповідав: «Не знаю». Не знав він і звідки синці на обличчі та слід на зап’ясті. Коли принесли його речі, він, перед тим як перевдягтися, попрохав дозволу піти в душову і довго там мився. Тим часом адміністратор потелефонував родичам у Вінницю і вони домовилися, що по нього приїдуть. Психолог наполягала покласти чоловіка на обстеження у психлікарню, але адміністратор сказав, що це мусять зробити за місцем проживання, у Вінниці.

На цьому коротка інформація закінчилася.

«Учора минуло тридцять п’ять днів, як зник вінничанин, — подумав я. — Отже, він зник одразу ж перед вальпургієвою ніччю. Тієї ночі, коли дух мій ширяв над горою Броккен. Все правильно, в його плоті паразитував мешканець астрального світуцілих тридцять п’ять днів. Чоловік ще добре відбувся. Якби все пішло за сценарієм замовника, він став би довічним виконавцем акцій, що їх розробляють темні Орба і їхні агенти у земному світі. Втім, може, й не довічно, а до пори до часу, поки йому хтось не вкоротив би віку, або ж на цілком законних підставах не запроторили б на довічне ув’язнення.

Моїм першим бажанням після прочитання замітки було зв’язатися з Костею, але там не відповідали. Я ще кілька разів набирав номер, а тоді сів перекусити… Давалося взнаки полуденне сонце, хоча під жовтим глеєм його промені не так дошкуляли, як під чорною гряззю. Подумав і про маскування: хтось, хто раніше бачив мене вкритого чорним мулом, навряд чи впізнав би тепер у жовтій масці на все тіло.

Минали години, сонце вже підкочувалося до заходу. Я почав вгамовуватися від прочитаного в газеті, як раптом у прибережній тиші пролунала мелодія телефону. Дзвонив Костя.

— Ти мене змусив сьогодні пережити ще раз недавню подію, — сказав він після привітання. По миті пояснив: — Переглянув же відеосюжет, який ти надіслав моєму колезі-медику. Це ж треба! Я був справді на волосинку від смерті. Ми з приятелем збільшили пики отих — на мить він затнувся, — ну, ти знаєш про кого йдеться, коли один з них заніс над моєю головою товсту арматурину… Цьому доказу немає ціни. Я скопіював твій ролик на два диски.

— Ти читав учорашню «Вечірку», — перепинив я словопотік лікаря.

— А до чого тут газета?

— Там пишеться про того, хто мало не… — я мить повагався, — не відправив тебе у край без вороття.

На тому боці запанувала тиша. По часі почулося:

— Газета далеко від тебе?

— Ось під рукою. Можу зачитати.

— Стаття велика?

— Ні, коротенька.

Я почав читати. Коли дійшов до ненормативної лексики, на тому боці хихотнули. Раптом відчув, як пробіг холодок по ногах після того, як прочитав раніше пропущене. Тепер я читав: «згадуючи якихось пісьмєнніка, Солодкого, Костю і Ксилантія, а також назви чи ім’я якогось Мардука».

— Чого ти замовк? — озвався Костя.

Я вдав, що загубив рядок.

— Ага, ось…

Пауза, яка настала після того як я закінчив читати, затягувалася. Вже подумав чи не перервався зв’язок, та нарешті Костя подав голос:

— У тому, що я почув, є два моменти: позитивний і негативний. Позитивний, бо знайда нічого не пам’ятає і, отже, не може бути свідком свого викрадення. Негативний… — На мить лікар затнувся. — Негативний краще обміркуємо не по телефону, бо я вже й так наговорив. Зв’яжемося. Бувай.

Виходячи з трамвая на Лузанівці, я помітив віддалік знайомий легковик. Вдаючи, що мене цікавить лоток з напоями, пройшов ще з півсотню кроків по ходу трамвая і купив дві пляшки пепсі-коли. Помилки не було — за кермом сиділа Рита, а поруч — Бакс. Я пішов назад, потім повернув у бік моря.

Костя очікував на тій самій лавці, що й минулого разу. У строкатому потоці людей, які прямували на пляж, він був зовсім непомітний. Біла безрукавка і сірі штани з плащівки робили його схожим більше на тінь, аніж на саму людину. Він не відмовився від напою, а тоді уважно подивився на моє обличчя.

— Мушу сказати, що на тобі заживає, як на собаці, — мовив, ковтнувши пепсі-коли. — Принаймні відкритих ран уже немає. Рубці… А що ти хочеш — гангрена шкіри. — Завваживши як по цих словах змінилося моє обличчя, він пояснив: — Ця хвороба аналогічна віспі. У тих, хто її переніс, лице у вирвочках. Про таких кажуть: на пиці «чорти горох молотили». Батько всіх народів також переніс цю недугу.

За мить Костя витяг з барсетки, що лежала збоку, круглу коробочку; відкривши, тицьнув пальцем у мазь і почав мастити нею мої шрами.

— Це ліки, які сприяють заживленню виразок і водночас розсмоктуванню рубців, — пояснив. Потім закрив і дав мені. — На ось. Наноситимеш п’ять разів на день. Десь за тиждень тільки плями залишаться.

— А плями довго будуть?

— Усе життя. Та не переймайся, — заспокоїв він. — За кілька років їх важко буде помітити. А в літню пору, під засмагою, і зовсім не розпізнаєш.

— А де Ксилантій?

— Там, де ти залишив його минулого разу — в котельні.

— То про що ти хотів, щоб ми погомоніли? — нагадав я про телефонну розмову.

— Погомоніти є про що, — відказав Костя. Якийсь час він мовчав, хтиво розглядав постаті жінок, що проходили повз нас, а тоді спитав: — Не помітив Хвоста за собою?

— Того, якого б помітила земна людина, не завважив. Ні сьогодні, ні вчора, ні позавчора.

— Авжеж. Їм не до тебе. Я напустив їм комашок у штани…

— Він знову замовк і довго не озивався. Напевне, прикидав подумки, про що можна казати, а про що ні. Я був переконаний — його гнітила подія з викраденням мене на Куяльницькому лимані. Нарешті, він мовив:

— Позавчора у телефонній розмові я говорив, що скопіював твій відеосюжет на два диски. Це для того, щоб один з них передати замовникові.

— Навіщо! — вихопилося в мене. — Ти ж відкриваєш перед ними карти!

— … А коли довідався про публікацію в газеті, — провадив Костя, — то вирішив додати і оту статейку… Авжеж відкриваю. А як ти їх змусиш висвітитися та перейти до активної дії?

— У тебе що — штат оперативників?

— Хе-хе, не штат, але досить, щоб простежити за отим барилом, котрий зробив спробу наїхати на нас із Ксилантієм. — По миті додав: — До того ж він хотів укоротити тобі віку… Отож я, дослухавши те, що ти читав, майнув по кіосках і розшукав «Вечірку». Це було позапозавчора. А позавчора я поклав у футляр з диском вирізку з газети і доправив замові губернатора.

— Власною персоною? — поцікавився я.

— Ну, що ти… Той диск разом з букетом квітів віднесла в приймальню моя приятелька. Сказала секретарці, що це від інститутських однокашників її начальника, які планують зустріч.

— Але ж секретарка могла доповісти про візит замові і її затримали б.

— Не могла. Його не було в кабінеті. У цей час він на своєму лімузині гнав на Сьомий кілометр.

Я здивувався такій обізнаності.

— Звідки тобі було знати?

— Це деталі, — усміхнувся Костя поблажливо. Потім пояснив: — Все просто — ми простежили, коли беемве з відомим номером залишило двір адміністрації, і поїхали слідом. Тим часом жінка з квітами зайшла у приймальню.

Костя поклав ногу на ногу і так, у напівпозі йога, чи не хвилину німував. Тільки притуляв до вуст напій. Нарешті подав голос:

— Добре, що ти приніс оце, — підніс пляшку. — Вип’ємо за упокій душі раба Божого Солодкого.

Хоч в його словах і вчувалася іронія, проте кругловиде обличчя нічого подібного не виказувало.

— Сьогодні вранці поховали, — додав. — Сусіди кажуть, підрізали колишні подільники. Уявляєш оперативність?! Позавчора тільки розробники акції отримали диск і статтю, а сьогодні головного свідка вже віднесли на бесхайм.

По цих словах я раптом відчув, що починають терпнути ноги, як тоді, у моїм сні в палаці Вавилонського царя. Тим часом Костя провадив:

— Цікавилися Ксилантієм. Питали у матері, де його можна знайти.

— І що вона?

— У відповідь поклала трубку.

— А звідки тобі стало відомо, що поховали Солодкого? — запитав я. — Чи, може, в усіх одеських церквах відспівували заупокійну по ньому? А преса висвітлювала цю сумну подію?

— Ну, ти ж і єхидний! — усміхнувся Костя… — Коли я доправив диск тому гладкому покидьку, то очікував побачити, як він відреагує на те, що його знаряддя вбивства, висвітилося. Я міркував так: про операцію, яку він підготував для того, щоб убити людину, себто тебе, не радяться по телефону. Він сам не раз віддавав накази прослуховувати чиїсь розмови. Отже, гайне до когось, із ким розробляв акцію. У міський транспорт цей пещений гівнюк не сяде — це однозначно. Тепер нам залишалося тільки пильнувати його авто. На своїй таратайці ми провели його в самий центр до будинку з дощечкою «Рада ветеранів».

— Яких ветеранів? — запитав я. — Другої світової, афганської воєн, праці, спорту?

— Невідомо поки що. Там було написано тільки «Рада ветеранів» і все. Він там недовго й затримався. Сіли в машину з якимось кентом, за віком, не схожим на ветерана, і поїхали в міське управління міліції. Там ми його й загубили, бо він поїхав під знак «В’їзд заборонено».

— Послухай, Костю, — озвався я, — крім схеми, яку ти вибудував, може бути ще й таке. Високий посадовець, отримавши диск з сюжетом, де зображена сцена розборки якихось типів із Сміттярами, звернувся у правоохоронний орган міста. Мовляв, ось надійшов матеріал…

— Ага, і того ж дня вбивають одного з учасників розборки. Хто вбиває? Колишні подєльники. Тим часом другий опиняється у психушці.

— Та «Вечірка» ж писала…

— Писали, пишуть, будуть писати, вбивали, вбивають, убиватимуть — три форми дієслова… Після того, як я розшукав газету і на власні очі побачив замітку, я тут же потелефонував колишньому інститутському однокашникові, який отримав колись спеціальність психіатра, і запропонував поцікавитися унікальним випадком із випадінням з пам’яті людини тривалого часу життя. До речі, він десяток років практикував у лікарні, а тепер — науковець. Тема його заінтригувала… Він устиг — той тип ще не зробив ноги з пансіонату. За моєю порадою медик прихопив диктофон; вони довго балакали, на жаль, не знаю, про що. Але товариш мій виявився не єдиним, кого зацікавив дивний курортник. Вже коли він виходив з кабінету директора санаторію, де відбувалася розмова, туди ввалилися троє гевалів у халатах. Що там відбувалося далі, колега не знає; бачив тільки, як чоловіка вели до машини медичної допомоги, що стояла на подвір’ї.

— Ти кажеш, що твій приятель-медик багато років працював у лікарні. Він що, не впізнав у тих трьох когось із колишніх своїх співробітників?

— Ага… Він каже, що не тільки нікого не знає, а й такої марки машини, якою приїхали по чоловіка, у психлікарні немає. Ти поцікавився, як ми довідалися про Солодкого… Щойно колега повідомив мені про те, що сталося в санаторії, як я одразу ж поїхав на Чорноморку і швидко знайшов будинок Солодкого. Мій недавній в’язень під час допиту назвав зупинку трамвая, який ходить по вулиці Амундсена, і сказав, що йти від неї кілька кварталів у протилежний бік від моря. Коли ми приїхали, там ще не прибрали навіть стільці, на яких лежала труна, а на дорозі валялися квіти. Я сидів на задньому сидінні, а з машини вийшов мій дружбан.

— Ксилантій?

— Ні, що ти… Він довгенько стояв біля сусідського двору, де замість паркану був живопліт із дерези, балакав з бабусею-сусідкою. Та оповіла про весь родовід Солодкого, бо живе тут одвіку. Сказала, що тіло привезли з моргу сьогодні. Ті, хто привіз, повідомили, що його зарізали у п’яній бійці колишні кореша. Ховали далекі родичі.

Якийсь час ми сиділи мовчки. А тоді я кивнув на ногу Кості, яку він вивернув так, що вона була паралельно землі.

— І як тобі ото не боляче?

Він посміхнувся і, взявши руками другу ногу, поклав її на першу так, як, буває, коли руки на грудях схрещують. Тепер то була поза йога. Дехто з тих, хто йшов на пляж, здивовано озиралися.

— Зараз це схоже на атракціон, — сказав лікар, завваживши цікавість до себе пляжників. — Та якщо у такій позі посидіти хоча б з годину у стані медитації, то можна і пам’ять освіжити, і набути здатності глибше мислити. Ну, наприклад, може прийти на думку нетрадиційне вирішення проблеми, над якою ти довго сушив голову. Як медик, я не взявся б пояснювати зв’язок між переплетеними в позі йоги ногами і особливостями людської свідомості. Напевне, тут відбувається щось на рівні чакрамів — тих каналів, якими людська аура пов’язана з космосом.

— А хіба може бути проблема, нетрадиційніша від нашої? — озвався я.

— Не може… — погодився Костя. — Я ось міркую: що буде з тим хлопцем? Зроблять так, як вчинили з Солодким, чи, переконавшись, що він справді нічого не пам’ятає, випустять.

— Якщо ти, крім диску з відеосюжетом і вирізки з газети, нічого більше не передавав посадовцеві, то, скоріше за все, так і буде. Якщо ж ти передаси йому магнітофонну плівку з записом допиту, то підпишеш чоловікові смертний вирок.

— Без крайньої потреби я цього не робитиму, — запевнив Костя.

— Може бути і третій варіант. Ті, хто вже раз використали плоть вінничанина, захочуть використати його і вдруге. Адже людей, які так легко впускають у себе приходьків, не так уже й багато.

— Ти маєш на увазі темних Орба чи темних світу цього? — запитав Костя.

Я подивився на нього здивовано, адже досі він ні чим не виказав, що читає мою книжку.

— Схоже на те, що йдеться про темних Орба, — відказав я. — А темні світу цього мусять сприяти їм у нашому земному вимірі. Таким, скоріше за все, був Солодкий. Ну, це десь так, якби ти поїхав в іншу країну, не знаючи ні її мови, ні звичаїв, а там тебе зустрів би хтось, хто приніс одяг, у який убираються місцеві… У нашому випадку одягом був вінничанин.

Лікар якийсь час розмірковував, а тоді сказав:

— Краще б я його порішив.

— Ти так легко сказав порішив, ніби тобі вже доводилося таке робити, — зауважив я.

— Та ні. Але це той випадок, коли сумління буде чистим.

— А мотиви які? Ти ж його розколов. Більше того — ми вигнали з нього темного.

— Справді. Але не позбавили здатності бути одягом для астрального прибульця. Сьогодні чоловіка відвезуть у катакомби чи ще кудись і заповнять його плоть сутністю з потойбіччя. Можливо, тією ж самою, яка мало не звела мене зі світу…

Костя опустив одну ногу на брук і якийсь час масажував собі коліно. Коли ж опускав другу, то зачепив барсетку і вона впала. У ній було щось важке, бо грюкнуло. Крізь отвір в не застібнутій до кінця змійки я завважив руків’я пістолета. Я не став вдавати, що не помітив, натомість сказав, кивнувши на барсетку, яку він підхопив з бруку:

— З усього, ти капітально підготувався тримати оборону.

Він посміхнувся, не приховуючи ніяковості. А тоді раптом жорстко сказав:

— Нехай тільки станеться щось із Ксилантієм чи кимось із моїх друзів — я пристрелю того розгодованого собаку.

На мить я чітко усвідомив, що всі події, які торкнулися Кості і його друзів, оберталися довкола мене. Я впустив у їхнє спокійне, хоч і не надто сите, існування тривогу. Ні — страх за власне життя.

— Від того кента сходив дух свіжої землі, — тим часом сказав Костя. — І від рудої демониці також. Не переконаний, що запах оранки існує, але мені весь час здавалося, що десь поблизу — свіжо викопана яма, надто ж коли чоловік мочився. Чи має це зв’язок з тим, що його витягли з катакомби, тобто з підземелля?

Ця обставина й мене бентежила. Особливо коли я згадував кручу, де в глинищі знайшли немовля, яке потім стало називатися Алісія Бамбула.

Мене завжди вабило те, що не має пояснення, але реально існує. Ну, наприклад, на цифровій фотокамері великої розподільної здатності зафіксовуються плями, які я вважав оптичними вадами апарата. Коли ж сказав про це Кості, він запитав:

— Які плями? Що ти маєш на увазі?

— Кола світла на знімках цифрової фотокамери — від ледь помітних цяточок, до великих — завбільшки з п’ятак. Я колись вибрав такі знімки і обробив на комп’ютері в графічній програмі. І що ж я побачив? А те, що плями ті лише на перший погляд здавалися світловими. Це джерела енергії, а може, якоїсь матерії, які фонтанують з невидимої оком реальності. Вони нагадують пробоїни між людським світом і іншим — невидимим виміром. Ми бачимо тільки пробоїну і те, що в ній булькотить, а не бачимо того виміру.

— Ага, такі огріхи трапляються на знімках, — сказав Костя, — але я вважав їх атмосферними аномаліями, які людське око не спроможне розгледіти.

— Я чого про те згадав… Чи не є вони — оті зафіксовані камерою цятки — отворами, крізь які у наш земний світ проникають сутності Орба?

— Та вони ж маленькі, ті плями, — сказав Костя.

— Не такі вже й маленькі. Пляма на фотознімку розміром з п’ятак часом буває більша за людську голову на тому ж знімку. Це по-перше, а по-друге, хто знає, яка за об’ємом сутність мешканця Орба? Адже це польова форма.

Мені згадалися зустрічі з жителями Темного сателіта на межі сну. Вони не мали сталої форми і могли перетворюватися на що завгодно. Так само і плями, зафіксовані фотоапаратом, могли також бути чим завгодно.

Якийсь час ми спостерігали за пляжниками; їх тепер усе більше поверталося з пляжу, ніж ішло до берега. Я знову подумав, що на людей, з якими мене звела доля, упало прокляття — частина того чорного насилання, яке лежить на мені з часу виходу у світ моєї книжки «І бачив я звірину…» Костя і Ксилантій, доторкнувшись до мене, стали такими ж гнаними, як і я. Водночас не полишало відчуття, що мною опікується інша, могутніша сила. У небезпечні моменти я відчуваю над собою омах крила ангела-охоронця, а в критичні — мене береже мій — земний звір-охоронець. Питання тільки: чи довго так триватиме?

— Як ти думаєш, Гладунові відомо, хто знімав відеосюжет? — запитав я.

— Ні, — відказав Костя. — Вони втратили тебе з поля зору. Переслідували нас, вірніше нашу автівку.

— Так а міліція?

— Міліціянти чи, перевдягнені найманці, вели Сміттярів… — сказав Костя. — Уяви собі пику того з адміністрації, який переглядав відеозапис. На екрані тип у червоній жилетці, що заніс над моєю головою прут, раптом падає немов підкошений. Я, коли готував диск, навмисне стер звук, ну, пляжний гомін. Хай покумекає, хто і звідки стріляв. Тепер же, коли кент у них, а на його тілі, крім синців на пиці, вони нічого не виявили… Постає природне питання: від чого ж він тоді звалився?

— Це на той випадок, якщо пам’ять про подію випарувалася з його свідомості разом із сутністю темного, — зауважив я.

— Авжеж, — погодився Костя, — бо темний знає, що завалив його ти, до того ж у спосіб, далеко не традиційний.

Ми сиділи так, що Костя, розмовляючи зі мною, дивився у бік магістралі, я ж — у бік пляжу. Раптом на обличчі лікаря майнула непевність. Я ковзнув скісним поглядом у тому ж напрямку, куди дивився й Костя і поміж пляжників розпізнав дебелу постать Бакса. Чоловік — він був з целофановим пакетом у руці — не поспішаючи, дибав до берега. Скоро порівнявся з нами і на знак вітання кивнув Кості. Бакс мав типову постать важкоатлета — коротка розвинена шия чи, правильно сказати — в’язи, суперкоротка стрижка і очі зовсім не червоні, як тоді, коли я його вперше побачив, а сірі, до того ж не примружені, а широко відкриті.

— Хто це? — поцікавився я.

— Так, один кореш… — відказав Костя, уважно подивившись на мене. — Ага, так щодо вінничанина… — поквапився він перевести на іншу тему. — Поки ми не знатимемо, що він пам’ятає, а що ні, ми будемо блукати манівцями. Спосіб з’ясувати є. Треба зустрітися з моїм приятелем-психіатром.

Із заднього вікна трамвая, у який я зайшов, було видно автомобіль; у кріслі водія сиділа Рита. Я звернув увагу, що бампер машини тепер прикрашав не той номерний знак, який був тоді, коли мене викрали на Куяльницькому лимані. Помилки не могло бути. Відтоді, коли я розкодував число звірини, у мене виробився рефлекс — із будь-якого числа, яке тільки потрапляло на очі, складати теософську суму. Тоді вона дорівнювала семи, тепер п’яти. «Де вони тільки беруть номерні знаки?» — подумав я.

Моїм наміром було знову отаборитися на лимані поряд з копанкою, де жовтий глей. Раптом у кишені завібрував мобільник. Телефонував Різниченко.

— Послухай, — сказав він після привітання, — тут я ось вірш свій знайшов, написаний багато років тому, ще коли мене мордували кадебісти. Тоді я думав так само, як і ти, коли писав свою Звірину».

Я сказав, що зараз перебуваю у трамваї і що озвуся увечері. Та раптом запитав чи не знає він журналіста з «Вечірньої Одеси «— я притишив голос і назвав прізвище. І чи не міг би він мене з ним звести?

Різниченко мить помовчав, а тоді сказав:

— Домовимося так: я зараз розшукаю його телефонічно. А коли це зроблю — дам знати.

Трамвай уже наближався до зупинки, де було житло моєї сестри, як у кишені теленькнуло. То знову був Різниченко.

— Знайшов того хлопця, — повідомив. — Він тебе знає, бо був на презентації «Звірини» в міській бібліотеці. Час, коли він звільниться, — після шостої — сьогодні або завтра. Вибирай, але у кожному разі захопи словник синонімів.

Я висів з трамваю на наступній після сестриної зупинці, а потім дворами повернувся до її будинку. Треба було взяти словник, заради якого, я в цьому переконаний, і дзвонив Олекса. Слова для нього такий самий предмет дослідження, як для мене біблійні тексти. На мобільнику було близько п’ятої, а ми домовилися зустрітися у сквері біля Преображенського собору о шостій. До нього — півгодини маршруткою. Отже, я мав ще півгодини на те, щоб змити з себе куяльницьку сіль і щось перекусити.

РОЗДІЛ 11

Я вийшов з маршрутки, коли ще не стихло гудіння від дзвону на дзвіниці Спасо-Преображенського собору. Була шоста година. Вони сиділи на лавці у сквері, неподалік пам’ятника графу Воронцову. Коли я наблизився, вони підвелися. За віком ці двоє могли б бути батьком і сином, проте широка статура Різниченка і гінка постать журналіста не робили їх спорідненими. Різниченко був сивий, з сивими ж вусами, а молодик мав голену голову і сергу на мочці вуха.

Коли мій колега познайомив нас, хлопець сказав, що знає мене як фантаста, і на мою презентацію тоді прийшов, бо думав, що книжка «І бачив я звірину…» — фантастичний твір. Я перейшов одразу ж до суті і переказав майже дослівно його публікацію в газеті. Тоді попрохав оповісти всі тонкощі спілкування з вінничанином. Хлопець, його звали Олег, не приховуючи втіхи від цитування мною його тексту, сказав:

— Мене послав редактор, а він довідався про того чоловіка від своєї знайомої — психолога пансіонату… Ну, що я можу сказати — зовні — людина як людина, хіба що — синець під оком і одягнений неохайно. Дивиться відсторонено, кудись убік, жодного разу я не вловив погляду цього дивака. Його чи хтось привіз у пансіонат, чи він добрався на «автопілоті». Ну, так буває, коли людина, перебравши до нестями, додому все ж потрапляє. Він немов сновида — не пам’ятає навіть, хто він такий.

Я подумки прикинув, що на магнітофонному записі, який мені дав Костя, хоч і чути голос вінничанина, але говорив не він, а астрал, що перебував у ньому. Зараз прибульця немає. Відтак, схоже на те, що разом із мешканцем Орба зникла і пам’ять чоловіка або ж її запхано у найвіддаленіший закуток його свідомості. І Костя, й Ксилантій, і я чули тільки те, що казав приходько. Природного ж голосу вінничанина ніхто не чув.

— А про якісь особливі моменти в його мові чи поведінці ви можете сказати?

— Авжеж. У нього два голоси: один звичайний, а один немовби пропущений крізь синтезатор. Ага, ще заговорюється…

— Тобто?

— Ну, він на все відповідає односкладно: «не пам’ятаю» або «не знаю». Я його запитав: «як вас звати?» каже: «не знаю», «а прізвище?» «не пам’ятаю». Я показав на бланш під оком, питаю «Хто це вас?» каже: «не знаю». Правда одразу ж розрішився цілою зливою слів, мовлених дуже щільно одне до одного… Я тільки дещо розчув: «пісьмєннік», «ворог народу», «сукотник», «край без вороття», якісь Солодкий, Костя, Ксилантій. Але вібрації голосу, тембр не нагадували мову людини і близько. Те, що можна часом почути у фільмах жахів, — жалюгідна підробка під ненависть і злість, які струмували з кожного його слова. І ще — ви це читали в моїй замітці — багато з того, що він казав, ні — строчив немов з автомата, я завважував у мові старих людей, у книжках, написаних півстоліття тому, у кінострічках тих часів. Це була лексика минулих поколінь. А чоловікові ж — близько сорока. Питання не в тому, де він її — лексику підхопив, а де навчився так жорстко, ні — жорстоко, балакати? За кожним словом, навіть звуком вгадувався постріл.

— А чому ви про це не написали? — поцікавився я.

— Я написав, але редактор викреслив. Він сказав, що ми — журналісти — мусимо нести людям інформацію, а не емоції.

Різниченко, що мовчки гортав словник, який я йому подарував, озвався:

— А чим пояснює редактор свою зацікавленість?..

— Ну, він каже, що останнім часом стали з’являтися люди, які нічого не пам’ятають. Про них іноді повідомляється у пресі. Часом їм допомагають розшукати рідних, але вони тих не впізнають, навіть батька й матір. Родичі забирають їх і вони звикають до рідного дому, як до нового місця.

— Так а мова, — озвався я. — Вони ж не німі?

— У тому то й річ — мовою вони володіють. Логічно відповідають на запитання. Але всі їхні відповіді здебільшого зводяться до: «не пам’ятаю», «не знаю», «не розумію». Психолог, яка була при нашій бесіді, поцікавилася, чи він має сім’ю, і він відповів так само: «не знаю».

— Коли це трапилося? — запитав я.

— Що саме?

— Коли він зник з пансіонату?

— Керівник пансіонату каже, що той зголосився на екскурсію в катакомби тридцятого квітня. А його сусіда по столу розповів потім адміністрації, що всі, хто вийшов з автобуса — їх було сорок людей — пішли слідом за екскурсоводом у підземелля. Якщо Ситника (це прізвище зниклого) він бачив поміж тих, хто заходив у печери, то не пам’ятає, чи він був серед них, коли вони вийшли на поверхню. Він не стверджував, що чоловіка з ними не було, а сказав тільки, що не пам’ятає, чи він вийшов з усіма. На вечерю вінничанин не прийшов, на сніданок першого травня — також. Адміністрація забила тривогу вранці другого травня. Підняли путівку, за якою він приїхав відпочивати, номер телефону та повідомили у Вінницю і в міліцію.

Знову подав голос Різниченко:

— Редактор розповідав, де, в якій місцевості їх найбільше знаходять? Чи такої прив’язки до регіонів не помітили?

— Він показав мені вирізки з газет і копії інтернет-статей, — відказав Олег. — Помічено, що ці нещасні з’являються там, де є підземелля. Останнім часом було кілька повідомлень про таких людей, знайдених у Севастополі. Ті, хто досліджував шлях, яким вони дісталися до міста, а саме до вокзалу, пишуть, що люди такі виходили з Севастопольських печер. Це й зацікавило нашого редактора, адже Ситник увійшов до підземної каменоломні, а потім з’явився іншою людиною. — Подумавши, Ігор додав: — Чи й людиною…

Я завважив, що журналіст крадькома позирає на свій масивний годинник на кощавій руці. Несподівано він запитав:

— А чого ви зацікавилися цим випадком — тема нового фантастичного твору?

Я не поспішав з відповіддю. Нарешті озвався:

— Напевне, ваш редактор не збирається писати фантастику, а матеріали такі накопичує. Це не поясниш і звичайним дослідницьким рефлексом. Скоріше за все — реакція на факт, який може являти загрозу. Погодьтеся, випадок, коли нормальна людина, опинившись невідомо де, виходить звідти без людської сутності, це небезпека для інших. Її людське наповнення — виховання, освіта, світогляд, елементи етики і культури — кудись зникають. Їй залишають лише куций запас слів і трохи логіки. А чи не станеться таке з етносом, людністю країни, людством?

— Ну, це вже занадто, — засумнівався журналіст. — Ви проектуєте випадок, що стався з однією людиною, на все людство…

— Не занадто, не занадто, — зауважив Різниченко. — Усі заколоти починаються з одного-двох ситників. Дуже швидко вся людність обертається на ситників і починає винищувати саму себе.

Удар дзвону, що прогримів на дзвіниці Спасо-Преображенського собору, зігнав голубів з пам’ятника Воронцову, які мирно щубралися на його голові. Журналіст кинув оком на свій годинник, сказав:

— Сьома…

Я дивився вслід хлопцеві, все ще відчуваючи потиск його міцної руки. Озвався до колеги:

— Ти казав про вірш…

Товариш мій сховав у целофановий пакетик словник і витяг звідти аркуш.

— Тільки не подумай, що я претендую на пріоритет, — мовив він з усміхом. — Але цей вірш я писав за тими ж мотивами, що й ти свою «Звірину…» І думав так само, як і ти. Правда, я тоді ще не знав до пуття рідної мови, тому написав російською. Хоча це й не врятувало мене від в’язниці.

Я простягнув руку до аркуша, але він сказав, що сам прочитає. Вірш називався «Пєсня бєсов».

Різниченко почав своїм добре поставленим тенором:

Слухаючи, я дивився на собор, від якого ми були кроків за п’ятдесят. Раптом над ним хилитнувся простір, упав і полетів униз хрест зі шпилю храму, потім почала валитися дзвіниця разом з дзвоном, від якого ще чулося гудіння. Потріскалися й зруйнувалися могутні стіни, і враз пилова хмара укутала руйновище. У тій хмарі стали проступати обриси лускатої однорогої тварини на довгих ногах — священного звіра Вавилонського храму Мардука. Видиво було таким чітким, що мені здалося, ніби я вдихнув пилу. Це не були кадри кінохроніки про руйнування церков, бачені колись мною і викликані з пам’яті Різниченковим віршем. Це було щось інше — реалістичніше ніж сама подія. У пилюзі метушилися істоти, схожі на людей. Це таки люди, але зовсім маленькі, — по пасок сучасній людині. Я їх уже десь бачив — авжеж бачив — це були персонажі з мого сну, які намагалися поставити сторч велетня-боввана з золотою головою. Тим часом у мене нижче грудей ворухнувся якийсь клубок. То прокинувся звір у мені. Я окинув поглядом сквер, затримав очі на столі, де за шахівницею сиділо кілька чоловіків, тоді знову перевів погляд на руйновище. Але на тому ж місці, як і до видива, стояв великий храм, відбудований громадою Одеси. Отже, звір у мені реагував не лише на живих темних, а й на їхні фантоми в моїй пам’яті. Щойно мені дано було побувати не тільки на місці і під час руйнування споруди, а й побачити програму її руйнування. Я побував у світі причин, на початку апокаліпсису, коли діти Мардука тільки приступили до нищення стовбура християнства — православ’я.

Тим часом крізь гомін близької вулиці лунали слова мого товариша:

По цих словах у пам’яті майнула цитата з документа, який надіслав мені з Алушти мій друг Віктор Хилінський — один із шанувальників моїх досліджень «І бачив я звірину…» Це був наказ голові ВЧК Дзержинському, що його оприлюднили в «епоху гласності».

І тут я завважив, що Різниченко не дивиться на аркуш, а читає з пам’яті:

Він склав учетверо папір і дав мені. Потім подивився уважно і сказав:

— Ти не схожий на себе.

— Чому? — поцікавився я.

— Що з твоїм обличчям?

— Я ж казав — хворий. Тільки зараз помітив?

— Ти — про оті свіжі шрами? То таке діло… Затягне. — Він витяг з нагрудної кишені люстерко.

— На ось, глянь.

Із дзеркальця на мене дивилося вселенське зло. На мить я відсахнувся від свого зображення. Це справді був не я, а мій звір, який хоч і сховався у підсвідомості, проте залишив свій відбиток на моєму лиці і в моїх очах. Першим рефлексом було усміхнутися і в такий спосіб позбутися того страшного виразу. Але м’язи обличчя не корилися. Це тривало якусь мить, мені ж здалося, що минула ціла хвилина.

— Ну, так це ж інша справа! — широке лице Різниченка вкрила добра посмішка. — А я вже був подумав, що в тебе вселився той, про кого я читав.

Я ще раз глянув у люстерко: тепер на мене дивився чоловік середнього віку; на лівій частині обличчя в нього поблискували плями від недавніх виразок. Майнуло в голові, що якщо відростити бакенбарди, то тих плям не буде помітно. А ще я подумав, що тридцять років тому, коли писався вірш, навряд чи хтось міг би подумати про бісів, і що вони — біси, коли закінчиться термін їхнього шабашу, так легко мімікрірують у безрогих і привласнять усе, що їхні раби створили протягом трьох поколінь. У них у руках тепер не зотлілі догми вигаданої ними ж моралі, а важілі багато впливовіші — гроші. Вони купують усіх і вся, а головне — закони.

Раптом Різниченко поцікавився:

— А нащо тобі той нещасний? Ну, про якого писав Ігор…

— Схоже, він цілий місяць носив у собі емігранта, — відказав я.

Колега, поміркувавши, попрохав:

— Поясни.

Я процитував:

— Ноеслиангелы небесные прервут нам игры наши бесные, мы в наше пекло эмигрируем!.. На жаль, між їхнім пеклом і нашим світом існує чимало каналів і «бєси», про яких ти пишеш, завжди відвідували нас, немало таких гостей і тепер з’являється. Допомагають їм ті, що перефарбувалися, чи, як ти пишеш, «мімікрірували».

Добродушно-іронічний вираз на лиці мого друга раптом зник; воно стало зосередженим.

— Це щось із області фантастики? — поцікавився без тіні іронії.

— Скоріше з області містики.

— А що таке містика?

— Ну, те, що насправді існує і підтверджене тисячами фактів, але не може бути пояснене жодним з відомих людині інструментів пізнання. — Мені згадалися мої зустрічі з темними на межі з астральним світом, жах, який спершу мене охоплював, і збайдужіння, а потім і зневага до них, яку я не приховував, коли вступав з ними в діалог. Я додав: — Це та ж реальність, але досі ні ким не пояснена.

Несподівано від Різниченка долинув уривок з пісеньки «Гоп, кумо, не журися…» Він витяг з кишені і приклав до вуха телефон.

— В центрі я… — сказав. — Гаразд, зайду, куплю.

Ми піднялися.

— Дякую за словник, — сказав Олекса.

— А я тобі — за вірш. Вставлю його в нову звірину», якщо жити залишуся. Ти не проти?

І тут я, несподівано для себе, запитав:

— Олексо, тобі ні про що не каже ім’я молдавської поетеси Маріци… — я назвав прізвище. — Адже Кишинів від вас зовсім недалеко.

Він помовчав, щось згадуючи, потім озвався:

— Хтось із наших її перекладав… Не пригадаю хто. Якщо треба, я з’ясую і дам знати.

— Не варто. Забудь.

Я не поспішав полишати сквер і дивився вслід моєму другові, що перевальцем віддалявся. Він мав постать боцмана. Принаймні, таким я уявляв собі зверхника над матросами — міцної статури, не метушливого, літнього чоловіка.

Перед тим як піти, я підвівся і уважно оглянув сквер. Пильність знедавна стала рисою мого характеру. До того ж звір у мені, хоч і не був активним, але й не зник.

І тут від собору долинув гомін — на майдані, навпроти брами зупинилася невелика колона з червоними гаслами і прапорами.

«Схоже, якась ліва партія, — майнуло в голові. — Теж мені, знайшли місце…»

Кілька чоловіків середнього віку відділилися від гурту і зайшли до храму. Я очікував, що ті, котрі залишилися, почнуть мітинг. Проте люди змішалися, про щось мирно гомоніли. Прапори і транспаранти притулили до стіни. Це були старі і дуже старі люди з обличчями кольору ракушняка. Зблизька ж, коли я підійшов, то завважив, що лики їхні були обтягнені пожовклим пергаментом. Вони прийшли у світ ще на початку минулого століття. І попри те, що це були чоловіки й жінки, геть старі й не дуже, потворні і шляхетні, їх поєднувала одна спільна риса — на обличчі кожного з них відбивалася одержимість — полум’яне прагнення чогось. Усі вони були темні, хіба що крім кількох діток — онуків, яких вони привели з собою. На мить примарилося, що я проходжу повз цвинтар, де кучкуються мерці; звідти, як мені здалося, війнуло зотлілою плоттю. Але клубок колючого дроту в мені, який досі не робив спроби вирватися назовні, свідчив, що то були не прибульці з Орбу, а темні світу цього. Вони мене впізнали. Ну, не вони — земні, а та астральна складова їхньої аури, яка перебуває у постійному контакті з Темним сателітом планети. Всі вони, крім їхніх онуків, провели мене ворожими поглядами. Чому ворожими? Переконаний, вони й самі того не усвідомлюють. Їхніми очима дивився кадебіст Бутко і його поплічники — мешканці похмурого сателіту. Раптом до свідомості долинули слова пророцтва; вони линули разом із низьким чоловічим голосом, що їх промовляв, з того виміру, де рятувалася моя сутність у час вальпургієвої ночі. «І бачив я звірину, яка з моря виходила, і мала вона сім голів і десять рогів. А на головах у неї були богозневажені імена…» Я справді бачив звірину… Ні — те що від неї зосталося. Незабаром вона зовсім відійде в потойбіччя, а людей мучитиме вже не вона, а лиха пам’ять про її діяння. Я знав з пророцтва: через тридцять шість поколінь звірина знову буде випущена з безодні — тепер уже востаннє і на короткий час.

Якщо внутрішній охоронець був спроможний ідентифікувати земного темного і безпомилково розпізнати прибульця з Орбу, то мені, щоб запримітити у вуличній метушні звичайного філера, треба було виявити неабияку пильність. Я підходив до кіосків, купував газети, водночас спостерігаючи, чи не причепився хвіст. Скоро, проминувши Преображенську вулицю і вийшовши на Грецьку площу, сів у маршрутне таксі, що саме від’їжджало. А тим часом з голови не виходило: чому біля храму зібралися ті, хто три покоління тому винищив геть усіх священнослужителів великої імперії і більшу частину храмів?

РОЗДІЛ 12

До будинку, де жила моя сестра, залишалося метрів двісті, коли я вийшов з маршрутки і, віддалившись від головної магістралі, пішов дворами. Водночас пильнував, чи мене ніхто не супроводжує. Добре усвідомлював, що всі намагання бути невидимим нічого не значили для сучасної техніки стеження. Але рефлекс колишнього гнаного весь час тримав мене в стані готовності. З огляду на ситуацію з Солодким і вінничанином, вже йшлося не про звичайного хвоста, а про можливий замах. От тільки з усіх можливих знарядь самооборони у мене були ноги легкоатлета і призабутий досвід розрядника з боксу.

«Треба б придбати пістолет…» — майнула думка.

«Ага, — озвався мій одвічний внутрішній опонент, — це й буде та зачіпка, за яку вхопляться ті, що переслідують. Стаття називається «незаконне зберігання вогнепальної зброї». «Можна, звичайно, й зареєструвати…»

Я вже був дістав мобільний телефон, щоб потелефонувати Кості і спитати, де можна придбати пістолет, та раптом схаменувся. Той, хто знає мій номер телефону, легко може налаштуватися на його частоту і не тільки чути, а й записувати розмову. Тим часом все свідчило про те, що мого другого номера у них немає. Поки що немає.

Почуття тривоги з’явилося щойно я почав набирати код номерного замка на вхідних дверях у будинок. Воно не полишало мене й тоді, коли піднімався сходами на третій поверх. Я ніби йшов по чийомусь запаху, який зник щойно я переступив поріг спільного, на три квартири, відсіку. Якщо це не помисливість, то той, хто «наслідив», далі дверей у відсік з хитромудрим замом не проник. Поза всяким сумнівом, зовсім недавно тут побував темний. Раптом спало на думку перевірити, чи й вище на сходах знати цей «дух». Але досить було піднятися всього один марш нагору, щоб переконатися, що «запах» тягнувся лише до третього поверху. Отже, мене таки вистежили. А скоріше за все перейшли до плану «Б». Важко-бо припустити, що темні, яких доволі на всіх рівнях влади і які живуть очікуванням минулого, не розгледіли всю мою рідню під «мікроскопом» і не знали, що я часто буваю в Одесі у сестри. Досі вони остерігалися знищити мене традиційним способом, яким зазвичай позбувалися політичних опонентів чи бізнесових конкурентів. Адже мої читачі, а їх немало і в середовищі силових та правоохоронних структур, пов’яжуть акцію з моєю творчістю і тим, кого вона найбільше викриває. До того ж у кількох моїх друзів, у тому числі й столичних, — письменників і журналістів зберігаються листи про те, що в моїй квартирі у мою відсутність було проведено обшуки. Там наводяться навіть інтервали дат і місяці, коли це відбувалося. Ті листи будуть негайно оприлюднені в друкованих засобах масової інформації і на сайтах.

Напевне, Костя справді налякав розробників акції, якщо вони перейшли до прямої дії. А з цього витікає, що автори замаху, скоріше за все, не державна структура, якій нічого боятися, а ті, хто вгніздився в неї і робить свою темну справу.

… За вікном уже сутеніло. Був час вечірніх новин і я увімкнув телевізор та заходився перемикати канали з надією знайти якесь повідомлення про чоловіка, який повернувся невідь звідки і тепер не пам’ятає, де він був і хто він є. Проглянув усі канали, а тоді погасив екран та пішов у кухню послухати радіо. І тут помітив, що на кухонному столі лежать принесені мною газети. Почав з «Вечірньої Одеси». Скоро пересвідчився, що редактор втратив цікавість до теми, яка його так зацікавила. Не знайшов нічого і в обласній періодиці. Та коли розгорнув одну з республіканських газет, то від подиву мало не випустив її з рук. На знімку стояли один навпроти одного відомі кожному люди — митрополит і лідер комуністичної партії, народний депутат. Митрополит щось вручав лідерові. Під малюнком був напис, що комуністичного зверхника у зв’язку з його ювілеєм, церква нагородила орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня. Сивобородий митрополит у білому циліндричному головному уборі був, як і належить людині високого сану, стриманий і це контрастувало з демократичною, розкутою постаттю лідера комуністів, якому краще б личили слова «рубаха-парень».

— Отакої! — вихопилося в мене. — А як же наказ батька-Леніна за номером 666 13 / 2 про те, що «Попов надлежит арестовывать…...расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше…»

Ще кілька років тому від Спасо-Преображенського собору, до якого сьогодні підійшла колона червоних, не вгадувалося й фундаменту. Після того як «релігія антихриста» перестала вже бути панівною, громада Одеси відкопала фундамент і на ньому звела зруйнований більшовиками храм. По тому старому осередкові духовності все ж залишилася матеріальна пам’ять — школа навпроти, споруджена з його каменю, та ще немало будинків. Від чийого імені духовний отець тис руку антихристові — від православного світу чи від свого власного? «І бачив я звірину... І мала вона сім голів… А на головах у неї були богозневажені імена…» Слова, що линули в мою свідомість низьким голосом пророка, несподівано увірвала мелодія мобілки. На дисплеї висвітився знайомий уже Костин номер.

— Зустрічався ж з колегою-психіатром… — повідомив він. — Каже, нічого особливого — звичайна амнезія. Правда, є одна дивна обставина — чолов’яга той, хоч нічого й не пам’ятає, але, часом, заговорюється… — На мить Костя затнувся. — Запевняю, це не шизуха… Дідька ти тоді справді вигнав з нього, але той, скоріше за все, втікаючи, поцупив чи не всю пам’ять бідолахи. Натомість залишив частину своєї.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, курортник балакає так, немовби перебуває одразу у двох реальностях — у сьогоденні і водночас у світі, де селяться людські пороки, зокрема лютість. Відповідно і голос його був то звичайний, а то він промовляв голосом того чорта, що мало не порішив мене, хай йому грець! До речі, прибулець і в моїй свідомості напаскудив — я почав гарикати без причини. Це помітили й мої друзі.

— А крім цієї — емоційної складової, ти більше нічого не помітив за собою?

— Що ти маєш на увазі?

— Наприклад, поява в твоїй пам’яті інформації про щось, чого раніше не знав. Знання якісь…

— Ні, — сказав Костя. — Цього не завважив. Але курортник, судячи з усього, набрався грамоти по зав’язку. Він голосом сатани віщає речі, які мені важко збагнути. Наприклад, про те, що темні нашого світу очікують на прихід когось, хто для них є месія. Цей хтось буцімто розблокує матеріальне людство. Як я зрозумів, ідеться про зняття перетинки між світом людей і ближнім потойбіччям. А це означає, що випадки поодиноких втілень сутностей темних у людські тіла стануть звичайною справою. Відтак і сценарії, які розробляються у ближньому потойбіччі, одразу ж впроваджуватимуться у земному вимірі. Ідея десь така, яку свого часу проголосили більшовики — рівність. Тільки тоді мова йшла про рівність між суспільними верствами, а тепер — рівність між живими і мертвими.

— Несподіваний хід думки… — озвався я, не приховуючи іронії. — Він так і сказав?

— Ну, не зовсім так. Його мова це — суцільні теревені — не розбереш. Довелося вибирати на диктофоні режим уповільненого мовлення. Слухаючи його базікання, я саме так і зрозумів. У мене є той запис. Тільки він на диску, а не на касеті.

— А що твій колега-психіатр думає про тих, які забрали курортника? Хто вони?

— Нічого не думає. І, як мені здається, не хоче думати. Допитуватися ж я не наважився, адже ми з ним тільки й того, що навчалися колись на одному потоці. Я тільки поцікавився чи по курортника справді приїздили медики. Він сказав, що не переконаний, бо «швидка «була зеленого кольору без вікон у салоні, хоча на передку в неї й написане слово «амбуланце». Ага, ти не міг би пояснити, слова «ближнє потойбіччя». А що існує й далеке потойбіччя?

Я довгенько мовчав — не знав, що відповісти.

— Алло, ти чуєш?

— Чую-чую… По-моєму, потойбіч існує сім. Стільки ж, як і складових в аурі людини. Таку ж кількість складових аури має і планета Земля, бо вона також — жива істота. Це астральна, ментальна, ефірна сфери і таке інше. Найближча ж до матеріального тіла людини астральна складова, та й планети також; для планети вона називається Орб, або Темний сателіт. Тут мешкають сутності земних людей, які, крім їсти, пити, розмножуватися та чинити підлоту іншим, нічим більше не займалися в земному світі. Але ця тема, щоб про неї погомоніти, вимагає часу. А в тебе на телефоні — лічильник.

— На жаль… Ну, а далеке потойбіччя?..

— Гадаю, це ментальна складова аури, де селяться душі людей, які в земному світі жили за принципами моралі й духовності. До речі, кожна з семи складових аури планети не стала, вона то наближається до свого матеріального тіла, то віддаляється. Але, повторюю, це не телефонна тема. — Щоб змінити розмову, я раптом запитав: — Чи не підкажеш, де можна придбати предмет, який я сьогодні бачив у тебе?

— Який предмет? — запитав Костя, та раптом замовк. По миті поцікавився: — А що виникла потреба?

— Та ні, просто майнула думка, що непогано б…

— Поговоримо при зустрічі, — сказав Костя. — Я приготую тобі й копію диска. Бувай.

Відтоді, як я завважив «слід» темного на сходах, мене не полишало відчуття, що на мене хтось дивиться. «Це помисливість? — майнуло в голові. — Чи, як каже Костя, шизуха?» Біля під’їзду перед будинком, як і біля багатоповерхівки навпроти, ніхто не вештався. Хіба що якийсь із запізнілих мешканців заходив у своє парадне. І тут я завважив на даху сусідньої кам’яниці рух. «Хтось із тих, хто смолив дах», — подумалося. Тим часом чоловік примостився на даху на розі парапету і направив у мій бік довгий предмет. То не була снайперська гвинтівка, а скоріше труба в два-три дюйми завтовшки, у яку чоловік дивився. Мене він не бачив, бо я стояв за фіранкою, до того ж уже смеркало. Не бачив, за умови, якщо то не був прилад нічного бачення, який уловлює постать людини за інфрачервоним спектром тіла.

І тут незайману досі тишу, порушив звук автомобіля. По миті на майданчик перед будинком в’їхала зелена машина швидкої допомоги, під лобовим склом якої було написане слово «амбуланце», точніше — його дзеркальне зображення. Машина розвернулася і спинилася передом до будинку. Тим часом чоловік на даху невідривно дивився в моє вікно. З машини ніхто не виходив. Крізь лобове скло проглядалися дві постаті. Раптом задзвонив телефон. Я почав рахувати — звук увірвався на двадцятому гудку. Поза всяким сумнівом, це не був дзвінок сестри чи когось із її знайомих. Нахаб, які б очікували відповідь більше ніж п’ять-шість секунд, у неї не було. Піймався на думці, що попри екстремальну ситуацію, я залишався абсолютно спокійним. Подальші мої дії немовби виконувалися кимось іншим, а Я був тільки свідком. Зайшов у сіни і зняв з цвяха ключі від квартири сусідів, і вже там набрав на мобільнику Костин номер. Він озвався негайно. Моє повідомлення скоріше нагадувало текст телеграми. Дослухавши, Костя поцікавився:

— Звідки ти телефонуєш?

— З квартири сусідів, яких немає вдома.

— Правильно, що не зняв трубку і що телефонуєш з іншого помешкання. Той кент на даху скоріше за все, підслуховувач, а труба — уловлювач звуку направленої дії. З цієї ситуації можна зробити висновок, що по тебе приїхали ті ж самі люди, що й по курортника. Бач, моя провокація вдалася.

— А мені радіти з цього?

— Швидко називай адресу… — Костя замовк і, мабуть, став записувати.

Коли я сказав останній орієнтир: зупинка Кишинівська, він знову озвався:

— Це недалеко.

— А як бути мені?

— Двері надійні?

— Металеві. До того ж їх двоє: вхідні в спільний коридорчик і квартирні.

— Не озивайся на дзвінки і не вмикай світло. Скоріше за все, вони не знають, що ти вдома, і очікують, коли в квартирі спалахне світло або прозвучить голос. — Мить він помовчав, а тоді додав: — У тебе є передчуття…

— З чого ти взяв?

— Та ти ж запитував, де можна придбати… Ага, ще: постав мобілку на вібратор.

— Може, мені в міліцію?..

— Обійдемося без міліції. Бувай.

Помешкання сусідів мало дві кімнати й кухню. Вікна з кімнати і кухні виходили в торець будинку, зі спальні — на протилежний його бік. Не вмикаючи світла, я оглянув простір з двох боків. Де-не-де з’являлися і зникали постаті людей. З вікна спальної було видно центральну магістраль, яку частково затуляв одноповерховий будинок супермаркету.

… На майданчику перед будинком було без змін. І тут біля вхідних дверей з’явився молодий чоловік — мешканець багатоповерхівки — і одразу ж з машини «швидкої» вийшли двоє в зібганих зелених халатах. «Гицелі прийшли по безпритульного собаку», — майнуло в голові. Вони перекинулися словом з тим, що натискав кнопки на номерному замку, і зайшли слідом за ним. По хвилі почулося гудіння. Судячи з тривалості звуку, ліфт піднімався на якийсь із горішніх поверхів. Раптом гудіння увірвав звук дверного дзвінка. Дзвонило довго, по якомусь часі дзвінок повторився. Тим часом чоловік на даху будинку навпроти не зводив з мого вікна свого пристрою. Після третього дзвінка, який тривав чи не хвилину, «гицелі» пішли. Крізь фіранку я бачив, як вони вийшли з парадного і попрямували до машини. Це були справжні гевали. «Чогось їм не вистачає? — майнула думка. — Ага, довгої тичини з петлею на кінці». Коли вони зайняли місця в кабіні, машина просіла. «Авжеж, призабутими навичками з боксу тут не обійдешся, — знову майнуло в голові. — Потрібен пістолет. Щонайменше». З усього, в машині, крім тих двох, нікого не було. Раптом моя уява намалювала мені салон зеленого авто, в якому тулилися і скімлили зо два десятки собак — великих і маленьких, облізлих і пещених. «Хай йому чорт з такими асоціаціями!», — подумав я.

Чоловік на даху відклав трубу і підніс до вуха руку, мабуть, з мобілкою. Потім знову спрямував трубу, але вже на засклений балкон. Якби я дивився телевізор, то якісь полиски або звук він засік би.

Знову майнуло в голові, що я перебуваю в ролі свідка, а не головного учасника події. Не чути було в мені й мого звіра-охоронця. Отже, здоровані в машині, та, мабуть, і той на даху — звичайні люди. Темний, який побував тут до мого приходу, з усього, участі в акції не брав. «З’явиться Костя чи ні, а я мушу готувати втечу», — майже почув голос, який належав мені і водночас комусь іще. Подальші мої дії нагадували добре обміркований план. Хоча думати було ніколи. Я зайшов у ванну і зняв електродріт, на якому моя сестра розвішувала випрану білизну. Його було кілька рядів і всередині він мав сталеву струну. Моя сестра захоплюється в’язанням всіляких мережив-накидок, використовуючи сіру сурову нитку. Я взяв і бухту того прядива. Тоді пішов у помешкання сусідів і прив’язав дріт до батареї під вікном спальні. Вузол зробив бантом, до кінчика якого прив’язав нитку. Потім повкидав у сумку, в якій було всього кілька книжок, свої туалетні речі і поклав її під вікном сусідської спальні. Перевірив про всяк випадок міцність дроту — з усього він витримав би ще два по вісімдесят кілограмів.

Коли я знову зайшов на кухню, то побачив крізь фіранку, що на подвір’ї вже світиться. «Швидка» ж стояла під деревом, куди світло ліхтаря ледь досягало. Крізь скло все ж проглядалися двоє людей, один з яких — водій притулив праву руку до вуха, очевидно, розмовляючи по телефону. Довгенько розмовляв, а тоді вони випхали свої дебелі тіла з машини і попрямували до входу в будинок. Один з них тримав якийсь предмет, схожий на ножиці. Коли вони вийшли на світле, я впізнав у тому предметі щипці для перекусування арматури. «Хай би ви подохли! — подумав я. — Що ж ви будете тут перекушувати? Адже ніде немає жодного навісного замка». Раптом мені стало млосно. Я уявив, що станеться з квартирою моєї сестри, коли ті двоє повиламують двері. Тим часом гевали зупинилися біля замкнених вхідних дверей. Очікували, коли хтось із мешканців зайде або вийде. І тут у кишені завібрував телефон. Я швидко вийшов до сусідів.

— Ми вже тут, — почувся в мобілці Костин голос.

— Де?

— Біля супермаркету — червоне авто відомої тобі марки.

— Кілери — біля парадних дверей, — сказав я. — Очікують, щоб хтось відчинив.

— Без паніки! В їхній машині хтось залишився?

— Не думаю.

— Код замка? — Почувши код, Костя ще раз сказав: — Без паніки, — і вимкнув зв’язок.

Я знову поспішив у помешкання сестри і зазирнув у фіранку на кухні. Спостерігач на будинку навпроти був на своєму місці, а двоє курили біля парадних дверей. По хвилі з-за рогу будинку вийшла якась жінка; в руці тримала пакет з продуктами. Наблизилась до дверей, набрала код і увійшла в будинок. За нею слідом — кілери. «Ось і все, — подумав я. — Боже, що вони тут накоять!» Я поклав ключі від квартири сусідів у шухлядку на кухні, де зберігаються виделки й ложки. Моїм наміром було замкнути сестрину квартиру, тоді, зайшовши в сусідську, зачинити двері зсередини і спуститися з третього поверху. А там смикнути за нитку і розпустити бантик дроту. Таким чином я намагався втекти, не зоставивши сліду. Востаннє визирнув на подвір’я і раптом побачив чоловіка, який щось робив біля бензобака «швидкої». «А я сказав Кості, що в машині нікого немає…» — подумав. Тим часом чоловік, пововтузившись біля бензобака, неквапом пішов у бік дитячого майданчика. Водночас з-за рогу будинку вийшли двоє — в одному я впізнав постать Бакса, другий — високий тримав якесь знаряддя, схоже на автомат. Вони попрямували до парадного і, набравши номер, зайшли. Далі все розгорталося дуже стрімко. Почувся тупіт на сходах і з будинку вискочили двоє в зелених халатах. Вони кинулися до «швидкої» і як тільки опинилися в кабіні, чоловік, що який сидів лавці дитячого майданчика, черкнув сірником і пішов геть. З того місця побіг вогник у бік машини. За якихось десять секунд, коли «швидка» вже рушала з місця, стався сліпучий спалах, а потім пролунав вибух. По миті машина обернулася на велетенське багаття. У просторі між двох висоток стало видно як удень. З того пекла викотилися дві палаючі кулі і, покачавшись по землі, вклякли. Рука моя потяглася до вимикача, щоб увімкнути світло, та раптом я усвідомив, що десь є той, хто привів найманців, і що він зараз спостерігає за тим, що сталося; наприклад, з якогось із численних під’їздів будинку навпроти. Він мусить знати також, що вікна помешкання моєї сестри виходять на подвір’я, а не на вулицю. Я вийшов у коридор, замкнув двері сестриної квартири, тоді зайшов у помешкання сусідів і зачинив двері з англійським замком. Дістав із сумки рушник і, намотавши його на руку, став спускатися. У вікнах спалень другого і третього поверхів не світилося. Та й навряд щоб хтось із мешканців дивився б у цей бік. Очі всіх, скоріше за все, були прикуті до вогнища на подвір’ї. А якби побачили чоловіка з сумкою через плече, що спускається по линві з третього поверху, напевне, потелефонували б у міліцію. Торкнувшись ногами землі, я посмикав сурову нитку і скоро дріт з ниткою упав і я сховав його в сумку. Єдиний слід, що залишився, було не до кінця причинене вікно, але більшість вікон у будинку також були прочинені. Усе це зайняло в мене всього секунд десять-п’ятнадцять.

… Перед тим, як завернути за ріг супермаркету, я озирнувся і розпізнав Бакса і високого чоловіка, які щойно вийшли з-за рогу висотки; за ними йшла жінка з тим самим пакунком. Ще півхвилини тому вони застали б мене висячим на дроті. Тим часом з протилежного торця висотки прямував чоловік, схожий постаттю на того, хто порався біля бензобака «швидкої».

Перед супермаркетом стояло з півдесятка авто і одне з них червоного кольору. Порівнявшись з ним і завваживши, що воно порожнє, я попрямував до магістралі. Раптом почувся слабкий свист. То озвався той, що вийшов з протилежного торця будинку. Він був одягнений у все сіре і здавався згустком сутінок. Та коли наблизився, я впізнав у ньому Костю.

— Де ти взявся? Ти ж з будинку не виходив! — сказав він, подаючи руку.

— Не так питання треба ставити, — відказав я. — Треба запитати: куди тобі подітися? Цього разу, дякуючи Богові, пронесло.

— Наступний раз може настати для когось іншого, а не для тебе. Після того, як у «новинах» покажуть як горить зелена «швидка медична допомога».

— Покажуть згарище, — зауважив я.

— Ні, таки багаття, і вибух. А також водія й пасажира, що згоріли. — Костя витяг з кишені відеокамеру. — Ось тут усе зафільмоване. Диски я надішлю у два-три телеканали, а один — отому мисливцю, хай йому грець. Дивись, і пропаде бажання на нас полювати… Не в нього, звісно, а в тих, хто над ним. Ага, сідай на маршрутку і мотай на Лузанівку. Зараз підійдуть люди, яким тебе бачити не слід. Як і тобі їх… — Раптом Костя розпустив змійку на моїй сумці і вкинув у неї щось важкеньке. — Про всяк випадок… — сказав. — Обойма повна. А тепер хутко линяй. Я скоро під’їду.

РОЗДІЛ 13

На перехресті перед світлофором, де зупинився трамвай, у якому я їхав, пронеслася на великій швидкості з мигалками й сиреною пожежна машина. За мить промайнуло міліцейське авто, а слідом «швидка допомога», також із сиренами. Я, уже вкотре, завважив, що спостерігаю за тим, як стороння людина. Немовби все те не мало до мене жодного стосунку. У мені спрацював якийсь запобіжник, який не тільки попередив паніку, а й увімкнув байдужість. По кількох зупинках я висів з трамвая і вже розташувався на лавці, де ми вдень зустрілися з Костею. У сумці лежав пістолет і я відчував себе від цього незатишно, бо мені здавалося, що то не шматок металу, а кримінальна стаття, яка передбачає позбавлення волі. Але обставини, які склалися, передбачали тепер для мене позбавлення життя. І це не припущення, а справжня акція, ось вона — мало не здійснилася.

Що стало причиною полювання на мене? Жерці храму Мардука з Темного Сателіту знали, що мені дано було розгадати їхній намір, а це загрожувало оприлюдненню таємниці. Мене хотіли вбити, ні — депортувати з земного світу, аби я не заважав їм відродити тут боввана. Не самого боввана, а ідеологію царств, які увібрали в себе найбільший тоталітаризм і суцільне рабство Вавилонії, безмежну жорстокість Мідоперсії, завойовництво Грецької імперії, «залізну руку» над усім світом Риму. Справді, на мене полювали маги — жерці храму Мардука, сучасні мені земні виконавці яких увібралися в шати розмаїтих учень, вірувань і орденів, від ілюмінатів до марксистів.

Метафору про боввана Валтасар висловив у п’ятсот тридцять восьмому році до нашої ери, а розгорнути її — метафору у сам предмет, стало можливим тільки на порозі третього тисячоліття. І зробити це судилося мені.

Життя привчило мене ніколи не поспішати з висновками. Вирішення задачі часом лежало на поверхні, здавалося, простягни лише руку й відхили віко скрині… Та найчастіше це був «піддавок» сили, яка все робила, аби приховати справжню таємницю. У «скрині» щось-таки лежало, але те «щось» було «дезою». А траплялося, що під дезою було сховано «власне таємницю», насправді ж — дезу вищого рівня. У земному житті це трапляється суціль. Навіть письменники, у переважній більшості люди мислячі, бувають введені в оману дезою вищого рівня, стаючи носіями хибної ідеї і, що зовсім погано, хибної моралі.

Але тепер сумніву не виникало: я підійшов до істини. Мене хотіли позбавити життя жерці Вавилонського храму Мардука, котрі в образі земної людини мешкали близько двох з половиною тисяч років тому.

Втім, я не був переконаний у цьому до кінця. Не виключено, що їм, ні — тим, хто їх прислав, потрібна була ще одна ємність для мешканця Орбу, а головне — моє сховище знань, які я накопичував протягом усього життя і які дали мені змогу дешифрувати пророцтво. Така участь куди гірша, ніж просто смерть.

А тим часом стався великий злочин. Спалено живцем двох людей. Хто доведе, що то кілери? Я знову прокрутив у пам’яті сцену: якась сіра постать поралася біля бензобака — я бачив її зі спини, а потім вона пішла у бік дитячого майданчика, немовби щось розмотуючи на ходу. Тим часом інший чоловік не зводив з балкона квартири, де був я, предмет, схожий на трубу. З усього цей, на даху, не помітив того, котрий побував біля бензобака. Отже, Костя у цій події промайнув тінню. Засвітилися Бакс і той, хто був з ним. Двоє гевалів у зелених халатах, поза всяким сумнівом, бачили їх і від їхнього автомата втікали. Але вони вже там, де стануть свідками хіба що перед архангелом Гавриїлом. Напевне, бачив їх і той, що на даху.

Минуло вже більше години. Від магістралі, куди я весь час дивився, не з’являлося жодної людини. Лише кілька поодиноких пар — любителів нічного купелю — поверталися з пляжу. Люмінесцентні ліхтарі вифарбували їх у сіро-голубий колір і вони, здавалося, не йшли, а ковзали, немов привиди. Я почав міркувати над планом, на той випадок, якщо не прийде Костя. Потягнувся рукою по мобілку, щоб попередити сестру про від’їзд і щоб вона нічому не дивувалася, коли прийде додому. А там — прочинене вікно у спальні сусідів, зник дріт для розвішування білизни, а головне на подвір’ї, навпроти її квартири стався теракт. Раптом увагу мою привернула постать, яка рухалася не від пляжу й не від магістралі, а сквериком у бік лавки, де я сидів. То був Костя — з тією ж барсеткою і в тому ж одязі, в якому був удень.

Коли він наблизився, я поцікавився:

— Що це в тебе на голові?

— Тюбетейка, — сказав він. — Мені подарував її один кримський татарин, коли я плавав лікарем круїзного теплохода. — Я вилікував його доньку. Ця тюбетейка оберігає мене від лиха. — Завваживши на моєму обличчі посмішку, він додав серйозно: — Без понта. Це вже перевірено.

Майнула думка, що шапочка робила Костю якщо й не невидимим, то, принаймні, невпізнанним. Риси його обличчя навіть на освітленому майданчику геть губилися. Тільки постать і голос свідчили, що це був він.

— Пробач, що змусив довго чекати. Але я за цей час зробив корисну справу — побував в інтернет-кафе та надіслав у теленовини і на сайт обласної адміністрації для отого гладкого гевала відео-сюжет. Про всяк випадок одну копію надіслав на електронну пошту одного мого приятеля.

Я сказав, що зацікавлені люди, при бажанні, можуть вийти на комп’ютер, з якого було надіслано файл.

— Хай виходять. Я там був уперше і востаннє. Зареєстрував поштову скриньку, відіслав файл у три адреси, а потім скриньку анулював. — Раптом Костя запитав: — Ну, і що ти про все це думаєш?

— Біда велика сталася, — відказав я. — Живцем спалено двох людей.

— Двох покидьків… — уточнив Костя.

— А хто доведе, що вони покидьки?

— А кому треба доводити? Судді? Такому ж покидькові? Ти пам’ятаєш хоча б один випадок, щоб, наприклад, вкладник виграв у суді позов проти якогось довірчого, трастового товариства чи банку, які відмовилися виплатити вкладникові його ж гроші? Не було такого випадку. А їх же — вкладників мільйони. Як і в старі комуно-імперські часи, закони приймаються, також покидьками, для забугор’я, ми ж існуємо за правилами паханату. Вертикаль паханів — селищного, районного, міського, обласного, республіканського. І кожен є дахом для злочинця відповідного рівня — фінансового, промислового, партійного. Це не держава, у якій стосунки між людьми регулює закон, а біологічна система — біом, у якому кожен вид має свою нішу. На жаль, привілейовану нішу займають хижаки, збоченці і покручі. Жодного шансу для розумної і водночас чесної людини тут не існує… А ти кажеш, живцем спалено… Де той вогонь, який випалив би з-поміж людей геть усю цю наволоч?

Я довго не озивався. Слова Кості, вимовлені до того ж пристрасно, розбудили в мені приспану дисидентську сутність. Мені раптом спало на думку, що в принципі нічого не змінилося. Просто на зміну проблемам і хворобам колишнього режиму прийшли проблеми і хвороби нового ладу. Різниця тільки в тому, що диктатуру однієї партії змінила справді диктатура паханів — чільних бандитів і накрадених ними грошей. Але найгірше те, що цей владний криміналітет уже співпрацює з чорними магами Орбу. І, отже, все йде до того, щоб змушувати суспільство коритися на рівні його підсвідомості. А саме: програму, як поводитися наступного дня, тижня, місяця, людина отримуватиме не через виховання батьків, учителів та наставників, а під час сну, коли темні Орба покажуть їй розкіш нестримної сексуальної насолоди, радість вивищення над іншими чи безмежність особистої влади. Відтак, усі види виховання стануть не тільки непотрібними, а й шкідливими, надто художня література, яка часто втручається в підсвідомість. Раптом я чітко збагнув, що нищення літератури і вбивства письменників уже почалися.

— Так довго не відповідає той, хто не згоден з почутим, або ж не знає, що сказати, — озвався Костя.

— Або ж той, хто намагається осмислити почуте… Те, що ти сказав — справедливо. Але воно має глибший план. Подія, яка сьогодні сталася, більше пов’язана з тим — другим планом…

— Щось ти загадками заговорив…

— Жодних загадок. Щойно я збагнув, чому останнім часом вимирає так багато письменників. Їх убивають… Ну, не в звичайний спосіб, звісно.

— Кому ті люди стали поперек дороги? Нудні поміж них бувають — це правда, але ж вони не агресивні, не закликають до повалення чогось.

— Слухай, я помітив, що коли ми з тобою здибаємося, то починаємо теревенити на абстрактні теми. У нас за спиною теракт, у якому загинуло двоє людей! Треба покумекати про подальші дії і наслідки.

— Авжеж, — погодився Костя, як мені здалося, неохоче. — Отже, розкладемо все по поличках. Для тих, хто за тобою стежить, ти зараз не тут, а в квартирі на третьому поверсі, а, може, й десь-інде. Адже ніхто не бачив, щоб ти виходив з будинку і, напевне, як заходив. Тому можеш сміливо майнути на вокзал і сісти на київський поїзд.

— Мені не треба на Київ…

— … Але куди б ти не приїхав, там на тебе очікують. Про теракт уже відомо всім, кому треба. Тоді краще причаїтися десь тут, у нас. Для тих, хто на тебе полює, ти став великою загадкою і такою ж великою загрозою. Перше — завалив на відстані темного, друге — попередив напад на тебе; згоріли два кілери. Звідки тобі було знати, що ті двоє приїхали саме по тебе?.. Третє — їм невідомо, чи ти в квартирі, і чи ти взагалі там з’являвся. Ну, якийсь збій у них виник під час стеження…

— Але їм відомо, що руку на пульсі цих подій тримаєте ви з Ксилантієм.

— Авжеж. От тільки притягнути нас до відповідальності у законний спосіб для них все одно, що роздягтися привселюдно і показати ріжки, копита і хвіст. Бо це потягне висвітлення всієї чорної сили, яка за цим стоїть. Вони стурбовані тим, як знищити нас, і тебе також, у спосіб, який би не викликав сумніву у його природності. Навіть на теракт, який ми скоїли годину тому, вони ніяк не відреагують. Буде те ж саме, що і з фургоном Сміттярів. Попрацює міліція, та й по всьому.

Раптом у нагрудній кишені Кості почулося вібрування мобільного телефону.

— Алло… — озвався Костя. Якийсь час він слухав, а потім сказавши «добре», вимкнув зв’язок.

— Ксилантій, — пояснив. — Дві години тому він прибув на місце. Отже, має алібі.

— А хіба Ксилантія з вами не було? — запитав я.

— Авжеж ні. Ксило колишній зек і йому можна пришити все, що завгодно. Зараз він — у коханки. Е-е, в одному з містечок неподалік Одеси. Ага, так от: досі вони на тебе полювали, бо ти викрив їхню природу, ну, те, що вони на цій землі — посланці пекла, хе-хе… А тепер їм відомо, що ти до того ж дещо вмієш, зокрема запобігати їхнім акціям. І що зовсім погано для них — твоя здатність усе правдиво описати. При сучасній техніці такий матеріал може розлетітися по всьому світу в лічені години. Тому звіт їм — і не тільки нашим, а й тим чортам, що по всьому світу — доведеться тримати не тільки перед тими, хто ними опікується, а й перед будь-ким із людей. До речі, а як тобі пощастило вийти непоміченим з будинку, який має єдиний парадний вхід?

Замість відповіді я розпустив змійку на сумці і показав бухточку дроту і шворку.

— Дотепно, — сказав Костя. По миті додав з усміхом:. — У тебе природжений талант квартирного злодія. Навіть подбав, щоб не залишити вірьовки після себе! Професіонал, мля!

— Послухай, якщо ти вже так детально знаєш про мене, то чи не скажеш, чим займаєшся ти. Ну, звісно, крім медицини…

Костя ще й рота не розтулив, а я вже збагнув, що цього питання ставити було не слід. Адже я провокував його на брехню.

— Знаєш, на нашій діяльності хоч і немає грифа суворої таємності, але про неї знають тільки ті люди і структури, які звертаються до нас по допомогу. Йдеться про розробку певних сценаріїв. Хе-хе, ну, звісно, не театральних… Але ця тема не на часі. Зараз маємо думати, як сховати тебе.

Раптом я поцікавився:

— А як ти дивишся, якби я причаївся десь у Молдові? Там у мене — друзі.

Костя не поспішав з відповіддю. Він поклав ногу на ногу і так, у позі напівйоги, якийсь час німував. Та нарешті озвався:

— Ідея слушна. Але її треба обміркувати. Потелефонувати кому слід, розпитати про ситуацію. До того ж це матиме смисл тільки у тому разі, якщо ти з жодним із друзів не зустрічався, не листувався і не передзвонювався після того, як опинився в чорних списках темних. Адже там, якщо ти в курсі, зараз червоний режим. При владі — ті ж самі темні. До того ж ідеться про тривалий термін, а тобі зараз треба прилаштуватися на ніч.

— Так, авжеж.

— Є два варіанти: перший — котельня. Там, як на мене, досить затишно. Другий — у однієї моєї приятельки.

У мене вже ладне було вирватися питання: «У Рити?» та я вчасно схаменувся. Натомість сказав:

— У котельні побувало двоє прибульців — твоя руда подруга і той, якого у цьому світі вже немає. Ти не подумав, що ваш із Ксилантієм гладкий друг дитинства може довідатися?

— Руда королева сексу не тутешня, ну, не одеситка. Це я точно знаю. А дідько злиняв у край без вороття. Яким чином Гладун довідається?

— Скажімо, йому присниться, — сказав я.

— Ні, серйозно?

— Куди вже серйозніше… Мерці у людській плоті чим небезпечні? Тим, що вони з деким із земних людей мають зв’язок на астральному рівні.

— Це щось із твоїх окультних досліджень?

— Та, ні. Про це пишеться в теософській літературі. До речі, я не вірю, що руду демоницю підчепив ти, а не вона тебе. Прикинь — у тебе сидить ув’язнений астральний мешканець і саме у цей час ти знайомишся з такою ж жінкою-приходьком. Таких збігів обставин не буває.

— Так а ми ж із Ксилантієм живі-здорові. Якби вона була підіслана, то з нами вже кілька днів тому сталося б те ж саме, що і з Солодким і те, що вони планували скоїти сьогодні з тобою. Нас би повбивали прямо в котельні.

— Доведеться припустити, що не всі прибульці з потойбіччя з’являються у нашому світі через міст споруджений їхніми темними братами. Дехто перетинає кордон самотужки, але між собою вони якимось чином спілкуються. Скоріше за все, через сон. Вона «почула «волання про допомогу і» «побачила» твої координати та зображення.

— Стривай, то виходить, що я злягався з жінкою-мерцем!

— Заспокойся. Кожен з людей до втілення перебував в іншому вимірі чи, як кажуть, на тому світі. Тіло на ній земної жінки. А сутність… Втім, у тому тілі, скоріше за все, дві душі, тільки одна — власниця тіла — пригнічена. Може, коли господарка позбудеться квартирантки, то й тіло її вже не буде таким сексуальним.

— Та хай би вже було як є… — зауважив Костя. — А то наші земні жінки здебільшого холодні.

На мить згадалася остання ніч у Коктебелі: Маріца, місячне сяйво, що проникало крізь незашторене вікно і яке було нам замість покривала. «Холодні ті, які не знайшли свого кохання», — майнула думка. Тим часом мені здалося, що я чую звук «ходиків» — годинника мого дитинства на стіні бабусиної оселі. «Тук-тук, тук-тук» — цей звук виникав у пам’яті завжди, коли я боявся кудись запізнитися. Тепер мені слід було негайно пристати на якусь із пропозицій Кості.

— А хто ця жінка, у якої я міг би перебути? — раптом поцікавився.

— Наша подруга. Ага, не з тих, про яких ми щойно балакали. Вона самітня. Мала чоловіка — моряка далекого плавання, але він одного разу не повернувся на корабель, десь в Александрії в Єгипті. По тому — жодних звісток. Це було років десять тому. Ну, клепалися до неї хлопці. Але вона…

— Гладкий знає, що вона ваша з Ксилантієм подруга?

Поміркувавши, Костя сказав:

— Навряд чи.

— Після допиту темного, запис якого ти передав Гладунові, і сьогоднішнього теракту всі, хто з вами контактував, узяті на приціл. На жаль, під прицілом опинилися і всі мої родичі. Але спосіб є. Піти на вокзал і найняти притулок у людей — їх там багато, — які пропонують приїжджим житло.

— Слушно. Але твоя ідея може спасти на думку будь-кому з команди того гівнюка. А відтак як поміж винаймачів, так і поміж тих, хто пропонує житло, буде крутитися їхня людина. І не тільки там, а також у готелях.

Костя мав рацію, але ті, хто планував акцію зі мною, навряд чи сподівалися на таку розв’язку. Не могли вони посилати кілерів до мене і водночас — своїх людей на вокзал. Якщо ж вони вирішують, як їм бути тепер, то від плану проконтролювати вокзал до його втілення мине щонайменше дві години. За цей час я встиг би знайти собі житло.

Коли я сказав про це Кості, він мовив:

— Все логічно. Але я на твоєму місці не став би світитися, а прямо звідси майнув би або до Рити — так звати жінку, про яку я тобі казав — або в котельню.

Тим часом у нас за спиною, де було кільце, вже розвернувся не один трамвай, а магістраллю промайнуло чимало маршруток у двох напрямках. Повернулася й пожежна машина, цього разу без сирени. Промайнула й «швидка допомога».

— Бачиш, — кивнув Костя вслід пожежній і «швидкій», — вогонь загасили, трупи забрали. Незабаром міліцейські наряди почнуть прочісувати закутки по всій Одесі. Зволікати далі не можна.

І тут завібрував мій мобільний телефон. Дзвонила сестра:

— Що там сталося?! — в її голосі вчувалася паніка. — Щойно я балакала з сусідами з четвертого поверху. Кажуть, у дворі зайнялася машина швидкої допомоги; згоріло двоє людей.

Я вже розкрив був рота аби попередити, щоб вона нічому не дивувалася, коли прийде додому, та раптом прикусив язик. Частоти мобілок легше прослуховуються ніж стаціонарні телефони. Натомість сказав:

— Не знаю. Я зараз у друзів. Шкоди твоєму будинкові не завдано?

— Ні, — відказала сестра. — Будь обережним, — і відімкнула зв’язок.

— Хто це? — поцікавився Костя.

— Родичі.

— Зі свого телефона більше мені не звони. Завтра купи дешевеньку мобілку… Бабки маєш?

— Маю, — відказав я, — але нової мобілки мені не потрібно. Моя оснащена двома картками, однією з яких я ще не користувався.

— Гаразд. То що: Рита чи котельня? — в голосі Кості вчувалося нетерпіння.

— На твій розсуд.

— Рита, — сказав Костя, підводячись.

Ми щойно перетнули дорогу, обіч якої сиділи, і зайшли в скверик, як на магістралі зупинився мікроавтобус без вікон і з нього вийшли двоє у камуфляжній формі з автоматами наперевіс. Машина, з якої вони висіли, поїхала далі, а люди перейшли трасу і попрямували в сторону пляжу.

— Це те, про що я казав, — озвався Костя. — Ще хвилина і нам було б непереливки. Вони мають право обшукувати будь-кого. А у нас же — пістолети.

«Авжеж, — подумав я. — А в моїй мобілці — відео, зняте на цьому ж ось місці, а в сумці — касета з записом допиту темного». Я заблагав подумки: «Вальпургіє, допоможи!»

— Присядьмо за кущем, — озвався Костя. — Нехай пройдуть.

Ми підвелися, коли двоє патрульних зникли за воротами на пляж. Скверик був ріденький, і геть проглядався, але довкіл не вгадувалося жодної постаті. Скоро ми вийшли до магістралі і, перетнувши її, зайшли у внутрішній двір між кількома двоповерховими будинками з ракушняка. Там у глибині двору стояло біле авто. Скоріше за все, це була та ж сама машина, на якій мене викрали на Куяльницькому пляжі і на якій по мене приїздив Ксилантій.

Перед тим, як зайти в машину, Костя набрав номер на своєму мобільному і, почувши відповідь, сказав:

— Я вирушаю. — Потім — до мене: — У машині — жодного слова.

Раптом мені спало на думку, що мій порятунок стався немовби за велінням чарівної палички. Адже для того, щоб його здійснити, потрібна була тривала підготовка. А тут прямо ось — потелефонував і за якихось чверть години прибула команда… Терпіти не можу невмотивованих вчинків і дій — ні в житті, ні в художньому творі. Коли я сказав про це Кості, він посміхнувся; з відповіддю не поспішав.

— А я терпіти не можу ділитися своїми планами. Висвітиш намір і він приречений. Це вже точно відомо. До речі, всякий, хто багато обіцяє, не є обов’язково брехуном. Часом обіцяльником рухають шляхетні наміри, але висвітивши свій план, він у дев’яноста відсотках випадків прирікає його на провал. Мовчун досягає мети! — наголосив Лікар. — Я не втаємничуватиму тебе в акцію, яку ми розробляли, але скажу, що твоє чуття тебе не зрадило. Ми справді готували один захід, щоправда, на завтра, але твій дзвінок змусив мене внести зміни в план. Єдиний невмотивований момент у події, що сталася, було співпадіння наїзду на тебе тих зелених падл і акція, яку ми готували у цей час. Вчинене нами можна розглядати і як перевірку заходу, так би мовити, в польових умовах. На жаль, від деяких моментів майбутнього плану доведеться відмовитися, бо тоді їх ідентифікуватимуть зі скоєним сьогодні і, отже, шукатимуть зв’язок між ними. Тямиш про що я?

— Тямлю, крім одного — що це за акція, якщо навіть Ксилантія відправили подалі з міста?

— Я б і тебе сховав би кудись подалі. Бо все, що останнім часом коїться, обертається довкола тебе.

Костя сказав те, про що я вже й сам думав.

— Сідаймо вже в машину, — нагадав Лікар і відчинив дверці.

Хвилин десять ми їхали центральною магістраллю у бік центру, а тоді повернули праворуч у вулицю, що вела до Куяльницького лиману. Невдовзі проїхали під шлагбаумом через залізничну колію і скоро повернули ліворуч в іншу вулицю, яка, з усього, простягалася паралельно лиману. Незабаром ми опинилися на дорозі, що йшла вздовж стрімкого берега. Ліворуч була вулиця з одноповерхових будинків, у вікнах яких світилося. Їхали з вимкненими фарами. Незабаром Костя зупинив авто. Коли ми вийшли, він сказав аби я спустився по стежці до берега і там почекав.

— Хто зна, може й справді Рита під наглядом, — пояснив. — На той випадок якщо мене не діждешся, підеш у бік центральних корпусів Куяльника, але не шукай притулку в адміністрації. На березі — висока трава, там і переночуєш. Ну, а далі — що підкаже тобі досвід домушника… Ага, не дзвони, за номером, який усі знають.

Машина проїхала ще метрів двісті, а тоді спинилася, і враз у ній погасли підфарники. Постать, яка вийшла з машини, перетнула дорогу і зайшла чи-то у двір чи в провулок. Тим часом я примостився в бур’яні біля стежки, що вела вниз до лиману, і приготувався чекати. Пахло характерним для Куяльника тлінням, змішаним з пахощами трав, які росли на солончаку. Плесо лиману нагадувало велетенське нічне дзеркало для зірок і місяця. З кручі добре проглядалося місце, де мене викрали, і те, з протилежного боку лиману, де я тільки дивом уник удару блискавки. Зараз я сидів не на краю урвища над берегом, а на краю прірви, куди мене загнали темні. Раптом уявив «дорогу», якою прийшов сюди — вона була чорна, ніби щойно залита смолою. Повертатися по ній ніяк не можна — загрузнеш. Це була метафора, яка несамохіть виникла в пам’яті, але вона точно відбивала події останніх днів. «От якби можна було вилучити кілька фрагментів з тієї дороги, та змонтувати нову? — подумав я. — А тільки з чого починати «монтаж», з видання книги «І бачив я звірину…» чи з приходу у Спілку Бамбули? Ні, починати треба ще раніше, коли приснився сон, у якому мені прийшло видіння, а з тим і шифр числа звірини. Не було б цієї підказки, я ніколи не декодував би пророцтво, а відтак не викрив би й найзловіснішу і водночас найприхованішу потугу земного світу». Тим часом годинник на дисплеї телефона показував пів на одинадцяту. Я підвівся, щоб спуститися вниз, як мені сказав Костя, та раптом завважив, що попереду на вулиці не стало машини. Проте паніка, яка вже ладна була охопити мене, вляглася. З двору, навпроти якого ще хвилину тому стояло авто, вийшла знайома постать і попрямувала в мій бік.

… Біля будинку Рити пахло чайною трояндою, а у дворі, де стояло біле авто, — матіолою. З освітленої веранди чулося шкварчання яєчні і йшов дух салату, политого пахучою олією. Тільки тепер я згадав, що не вечеряв.

— Це той хлопець, про якого я казав, — озвався Костя до господині. Він назвав моє ім’я, потім її.

Вона подала руку, і показала на стільці біля столу, де була тареля з салатом і нарізаний хліб. Рита нічим не виказала, що знає мене. «Але ж це та сама жінка, котра сиділа за кермом автомобіля, який віз мене з куяльницького берега і яка ж сьогодні входила в будинок, де живе моя сестра», — майнуло в голові. Я відчув на собі її короткий пильний погляд, але його можна було тлумачити і як звичайну жіночу цікавість.

Веранда була велика, на довжину всього будинку. Мала два приміщення: кухню, вона ж і коридор, і, за скляною перегородкою, вітальню з диваном і кріслами. Я роззирнувся, шукаючи куди б покласти сумку, та раптом почув знайомий з дитинства звук: «тік-так, тік-так». На стіні висіли ходики, такі ж самі, як і в оселі моєї бабусі. Зверху циферблата було зображено кота, очі якого зиркали вліво і вправо, як рухався й маятник. У рух годинник приводився вагою у вигляді шишки на ланцюзі. Тим часом Костя кивнув на місце під вікном, показуючи поглядом, куди поставити сумку, сам підійшов до рукомийника і, знявши тюбетейку, умився. Він, здавалося, не вмивався, а змивав з обличчя й голови невидиме, але справді існуюче, нашарування з тривоги і страху. А витершись, знову наклав на голову тюбетейку.

— Ніяк не розлучишся з тією ярмолкою… — дорікнула Рита.

— Це тюбетейка, — зауважив Костя.

— То й що? За стіл сідаємо.

Рита виявилася мовчазною жінкою, проте з обличчя її не сходила привітна, хоч і стримана посмішка. За столом вона однаково приділяла увагу мені і Кості, ні на кому з нас не затримувала погляду. І все ж, якщо на Лікаря вона дивилася, то мене сканувала. Скоро я завважив, що справді був об’єктом її уваги. От тільки об’єктом як чоловік чи як чужий, якого привели в її господ? Навряд чи сценарист і режисер події Костя втаємничував своїх персонажів у суть справ. Колись, коли в театрі готували до постановки мою п’єсу і мені часом доводилося бувати на репетиціях, я з подивом помічав, що деякі актори знали тільки ту частину матеріалу, яка стосувалася безпосередньо їхніх ролей. І це при тому, що у переважній більшості вони були блискучими майстрами сцени — працювали-бо в академічному театрі. Не виключено, що і Костя належав до тих «режисерів», який вимагав виконання лише тієї частини акції, яка стосувалася безпосередньо виконавця. © http://kompas.co.ua

Пляшка перцівки, яку він приніс із машини, була тільки почата. Рита відмовилася. Ми ж з Костею випили не більше як по п’ятдесят грамів. Але й тієї кількості було досить, аби з обличчя Лікаря геть зійшов самоконтроль.

— Де ти нас покладеш, Рито? — запитав він, тамуючи позіхання.

— Вибирайте — у хаті чи на веранді?

— На веранді, — сказав Костя. — Я — на вертольоті.

Рита, помітивши мій здивований погляд, пояснила:

— Це розкладне ліжко. Їх виготовляє вертолітний завод…

Раптом я відзначив, що стан відстороненості, який супроводжував мене відтоді, як наді мною нависла загроза, починає зникати. Натомість з’являється тривога. Це і підказало мені покласти сумку, де був пістолет, біля дивана, на якому мені випало спати. Коли ж «вертоліт» було розкладено, Костя також поклав біля нього свою барсетку, розпустивши перед тим змійку. Отже, ми з ним думали про те ж саме.

РОЗДІЛ 14

Я знову сидів у прохолодному палаці неподалік престолу Вавилонського царя, очікуючи від нього наказу записувати. Переді мною лежав сувій чистого пергаменту, каламар, а в руці була паличка для писання, на кінчику якої волого поблискувало чорнило. Тут я виконував цареву роботу, а мешкав у будинку мого дядька — жерця храму Мардука. Щось мене турбувало. Не настрій царя, якого також щось бентежило і який міг змінитися на лютість будь-якої миті… Мені треба було кудись іти. От тільки куди, я ще не знав. Раптом усе почало руйнуватися, вкрилося тріщинами — і колони палацу, і цар, і я сам. Моє єство переходило в іншу реальність, водночас я відчув незручність чи дискомфорт, не властиві моєму статусу писця Вавилонського володаря… Хоч я й лежав із заплющеними очима, але бачене навряд чи можна було назвати сном. Попри небезпеку, яка сходила від царя, мені не хотілося повертатися зі сну у реальний світ. Але я таки розплющив очі. За вікном сіріло, вгадувалися гілки вишні, які затуляли скло від світу. Навпроти на «вертольоті» сидів Костя і дивився на мене. З-під подушки в нього стирчало руків’я пістолета.

— Хто така Маріца? — запитав він. — У сні ти кілька разів промовляв це ім’я.

— Знайома… А ти що, всю ніч не спав?

— Періодами засинав, та скоро прокидався. Ота руда, що я тобі про неї казав, не давала склепити очі. Вона і зараз десь тут… То душила мене в обіймах, то сварила, а ось щойно повідомила, що я стану батьком її дитини. Хіба таке можливе? Ми ж з нею злягалися десь тиждень-півтора тому… Хай їй чорт…

— Це був сон, Костю. Інша реальність. А там усе, що було, є і буде, вже є. Отож вітаю тебе з майбутнім батьківством.

Мені здалося, що після цих слів Костя пополотнів.

— Що ти таке кажеш! Я стану батьком дитини від демониці?!

— Друже, чи тобі зрадило почуття гумору? Причина всьому — подія, яку ми вчора пережили. Це вона розхитала нашу психіку.

— І де вона тільки береться, та потороч? — зітхнув Лікар.

— З пекла приходить, аби й тут, у нас, учинити пекло. Приходить до родичів — темних братів.

— Так а темні як тут опиняються?

— Народжуються. Від звичайних людей, а тільки немовлятами з’являються на світ без табутивного бар’єру.

— А це що таке?

— Все живе існує завдяки цьому бар’єру. У кількох словах: представник будь-якого виду не винищує особин свого виду. Наприклад, вовки — часом гризуться, але не знищують одне одного. Ті ж із людей, що приходять у світ без табутивного бар’єру, не вбачають різниці між ставленням до людини або тварини. Бо та реальність, де формувалися їхні сутності, то край душ-мутантів — гібриди людського розуму і рефлексів звіра. Ну, десь там, у їхньому світі, відбувається гібридизація душі колишнього земного негідника і сутності, скажімо, гієни. Потім гібрид-програма втілюється в плід земної жінки, це відбувається на п’ятому місяці вагітності, і народжується як звичайна людина. На прикмети звіра, які часом проявляються у тієї дитини, спочатку ніхто не звертає уваги. Потім істота, досягши повноліття, вже становить загрозу для кожного. Вона не визнає жодного з правил. Якщо людський покруч без крайньої потреби не порушить норм поведінки, то темний переступить через будь-який закон, через будь-яке правило, нехай би воно шліфувалося людством упродовж тисячоліть. Наприклад, кровозмішення або канібальство. Його веде програма звіра. Він — мутант душі, мутант свідомості.

— І що, немає способів запобігти їхньому проникненню у наш світ?

— Немає. Але спосіб протистояти їм існує. Це — висока моральність усього суспільства. Згустки пекла тоді поміж світлих сутностей будуть видні як на долоні. Через те вони й напосіли на письменників… Адже мораль несе людина здебільше творчого інтелекту. Вона ж перша і розпізнає тих чортів. Прочитай «Дзяди» Міцкевича, «Біси» Достоєвського чи вірш «Чорна людина» Лермонтова; ці автори у переддень апокаліпсису, що насувався на Російську імперію і на все людство, чи не першими розгледіли приходьків із Орба. На жаль, до письменників не дослухались і сталося велике лихо. Приходьки і темні вчинили криваве місиво на одній шостій частині суші, геть знищили усталений порядок, а головне — замінили людську мораль на мораль звіра. Їм було відведено на це сімдесят три роки і сім місяців. Але лиха, якого вони накоїли, вистачило б на два тисячоліття.

— Ким було відведено?

Раптом на веранді з’явилася Рита у довгій спальній сорочці.

— Новини, — сказала і зникла за дверима.

Костя кинувся слідом.

На екрані телевізора горіла зелена машина швидкої допомоги, а неподалік лежали два обгорілих трупи. Довкіл не було видно жодної людини. По миті з’явилися кадри іншого оператора: пожежники гасили полум’я, а ще за хвилину на місці пожежної машини стояла біла швидка допомога і наближалося міліцейське авто. По закінченню сюжета диктор сказав, що ролик, на якому зафільмовано саму тільки пожежу, «новини» отримали вчора пізно увечері на свій сайт від невідомого оператора. Диктор пообіцяв, що у наступних випусках прокоментує подію.

Під час новин, як і після них, ні Костя, ні господиня не обмінялися й словом. Як і під час учорашньої вечері. Це була або конспірація, або ж Рита знала про мене тільки те, що вони мене викрадали.

Коли ми повернулися на веранду Лікар знову поцікавився:

— Ким було відведено?

— Запитай про щось легше… Хоча відповідь на це питання проглядається в словах: «І сталася на небі війна: Михаїл та його Анголи вчинили зо змієм війну. І змій воював та його анголи, та не втрималися, і вже не знайшлося їм місця на небі. І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинений він був додолу, а з ним і його анголи були скинені. Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має». Не переконаний, що я дослівно цитую, але загалом…

— То й що? Це щось із фольклору?

— Ні, з Євангелія. А точніше з «Апокаліпсису святого Івана Богослова». Тут ідеться про те, що подіям, які сталися на початку двадцятого століття, передувала війна в небесній реальності. Там теж є темні і світлі сутності. Я думаю, що це війна між душами, яким після земної смерті дозволено було перейти у вищу — ментальну сферу, і тими, кого не пропустили далі астрального світу, тобто Орба. Перших очолював Архистратиг Михаїл — полководець воїнства Божого, а других — змій великий, вуж стародавній.

— Ну, а це хто?

— Змій великий, вуж стародавній? Це не зовсім точний переклад. В іншомовних Євангеліях пишеться «дракон». А для людей христової віри «дракон» — луската істота на довгих ногах з одним рогом — символ храму Мардука у Вавилоні. Власне, йдеться про стародавню релігію — віру, яка існувала не одне тисячоліття і яку змінило християнство. Наприкінці дев’ятнадцятого століття за земним літочисленням між цими двома програмами і сталася війна на небі. Переміг Михаїл. І, отже, переможеним на небі місця не виявилося. Всі вони опинилися в земному світі.

— У цитаті йдеться про землю і море, а не про людство…

— У теософських книгах слово «земля» вживається у значенні «земне людство», слово «небо» — у значенні «небесне людство». Ну, а «море» це також теософське поняття. Воно означає людність імперії. До речі, етнос кодують словом «ріка». Отже, «море» це водойма, в яку впадають ріки. У метафорі, яку я навів — «земля» — земне людство, «море» — людність Російської імперії.

Раптом проспівала Лікарева мобілка.

— Алло… — озвався він. — Доброго ранку, батьку. Що-о?.. — Костя у мить перемкнув телефон на звук.

Почувся чоловічий голос:

— … Кажу, що тебе розшукує молода жінка. Питає, де тебе можна знайти — запевняє, що термінова справа.

— Яка вона з себе? — запитав Костя. — Рудоволоса?

— Та ні. Чорнява, років на тридцять… Прохала номер твого мобільного, але я сказав, що не знаю. Зараз я дивлюся у вікно крізь фіранку. Он вона, перейшла вулицю й сідає у чорне авто з тонованими стеклами. У ньому, мабуть, три-чотири гевали, бо авто просіло. Дорога машина…

— Номерний знак видно?

— Ну, три нулі бачу, інші цифри не розберу…

— Питала ще про щось?

— Так. Цікавилася де ти зараз працюєш. Я сказав, що у тебе лікарська практика. Але мені не відомо, де саме. Ну ще питала, де ти мешкаєш. Я збрехав, що у центрі, винаймаєш квартиру, десь на Старопортофранківській вулиці.

— Гаразд, батьку. Надалі хто б мною не цікавився, відповідай так само і негайно телефонуй мені.

— Щось сталося? — запитав голос, у якому вгадувалася тривога.

— Нічого такого, від чого варто хвилюватися, — відказав Костя. — Ну, бувай.

Попри заспокійливі слова, які Лікар сказав батькові, на кругловиде обличчя його набігла тінь тривоги.

— Ось так, — озвався він по часі. — Хоч і очікував саме цієї реакції на подію з кілерами, а холодок пробіг по спині, коли почув від батька… Отже, Гладун і ті, хто над ним, не вгамуються. Б’юсь об заклад на мою тюбетейку, що вони зараз розшукують тебе і Ксилантія.

— Якщо це справді серйозна структура, то її агенти мотаються по місту і розшукують усе твоє оточення, а відтак і Риту. Чи ти цього не припускаєш?

Костя хоч і вдавав із себе спокійного, але в очах його майнув вираз зацькованості. Але тільки на мить.

— Отож, нам слід хутчіш робити ноги, — мовив він діловито. — А тепер дивися: машини у нас немає, бо Рита поїхала на ній на роботу. Та це й на краще. До маршрутки йдемо порізно — першим я, слідом, кроків за двісті, ти. А там їдемо в різних напрямках: я — в центр, ти — у бік Хаджибейського лиману. Посидиш на березі біля рибалок, поочікуєш мого дзвінка. Я скажу, де зустрінемося. Ага, не надумай шукати притулку у родичів або ж телефонувати їм.

Раптом я поцікавився:

— Хто тобі Рита?

— Сестра двоюрідна, по матері.

Саме цієї миті завібрував у кишені мій телефон. Дзвонила сестра.

— Де ти пропадаєш?

— Та у друзів засидівся допізна… А ти звідки дзвониш?

— З роботи. Тут якийсь чоловік приходив. Питав, де тебе можна розшукати.

І тут я раптом відчувся писцем Вавилонського царя Навуходоносора. Усвідомив себе, сидячим над пергаментом у прохолодному палаці; у мене починають мерзнути ноги, а потім дрібно тремтять.

— Хто він? — запитав я, нарешті спекавшись видіння.

— Назвався твоїм колегою — письменником.

— А-а, так… Я колись давав твої координати, на той випадок, якщо знадоблюся. Як він виглядає?

У телефоні запала мовчанка. По хвилі почулося:

— Ніяк. Він кілька хвилин як вийшов, а я не можу згадати ні його обличчя, ні в чому він був одягнений. Ну, все, — сказала сестра і вимкнула зв’язок.

Костя з нашого діалогу все збагнув.

— Ось бачиш. Як я й казав.

— Жодній людині я не давав координатів моєї сестри, — запевнив. — А їй сказав це для того, аби не хвилювалася. До речі, про мене розпитував темний.

— Отож — ноги в руки, — заквапив Костя. — І ще одне: твою схудлу сумку можна скласти і запхати у продуктовий пакет. Так ти не виділятимешся від першого ліпшого городянина. Але зробимо так, щоб пістолет був напохваті. Ага, не підпускай до себе нікого підозрілого навіть на крок. Пам’ятай — ти у ворожому оточенні. — І нарешті, — Лікар витяг з барсетки обойму з набоями. — На ось, тепер ти маєш дві повні обойми. Стріляй у все, що до тебе наближається — з повітря, по землі чи з води. Хе-хе, ми знайдемо адвокатів, які тебе виправдають.

— Де, на Божому суді?

РОЗДІЛ 15

Я висів з маршрутки на березі Хаджибейського лиману, і присів, на камінь, неподалік рибалок, що також сиділи на каменях. На протилежній від траси стороні були будинки й магазини. Очікуючи дзвінка від Кості, мав достатньо часу поміркувати над учорашньою подією і вранішніми телефонними дзвінками. У мене з’являвся дедалі більший сумнів, чи діждуся я колись почути мелодію мобілки Лікаря. Костю могли виловити при його зустрічі з Баксом або з кимось із їхньої компанії, за ким стежать. До сестри мені їхати ніяк не можна. У моє місто… Там на мене вже давно очікують. Залишилися Київ чи Кишинів. У Києві я міг би зупинитися в Будинку творчості письменників у Ірпені, в Кишиневі — у Маріци. Але якщо наші з нею телефонні розмови засікли, то там так само небезпечно.

Сумні думки увірвав голод — була вже обідня пора. Від наміру пообідати в кафе я відмовився, бо це означало зайвий раз світитися на багатолюдді. Тим паче, що на обличчі в мене біліли плями від недавніх виразок. Отож, купивши у продуктовому магазині шматок шинки, булку і пляшку квасу, подався знову на берег. На циферблаті годинника показувало тринадцяту, і я перед тим, як приступити до обіду, витяг з сумки навушники, які завжди вожу з собою, підключив до телефону і, знайшовши радіо, став слухати новини з Києва.

Тим часом рибалки, що в півсотні кроків від мене закидали вудочки і раз-по-раз витягали рибини — досить великі — вудлища вигиналися дугою. Полуденне сонце пряжило дедалі нестерпніше. На мить здалося, що я стою на березі Євфрату у Вавилоні, неподалік кріпосного муру. Вже час іти в палац царя, гніву якого я боюся понад усе на світі. Мені дає хліб і деякі привілеї мій розбірливий почерк і те, що сили небесні нагородили мене талантом складати слова, мовлені кимось аби як, в логічні стрункі речення. Сам цар, якось читаючи текст, який я йому дав, зауважив: «Я таких слів не казав». На що я відповів: «Царю, живи вічно! Ти висловив думку, а я використав для її огранки декілька інших, не мовлених тобою, слів». На це посміхнувся цар, а я зрозумів: моя відповідь йому сподобалася. Я не злукавив, володар був справді мудрою і втаємниченою в окультні знання, як і всі з племені халдеїв, людиною. Халдейська ж мова, якою я писав, була мовою храмів, царського двору і людності міста Вавилона. А одного разу, блукаючи тронною залою, цар підійшов до мене і запитав, як я ставлюся до його наказу віддати катам одного з вельмож, який привласнив значну частину данини, що її сплатили Вавилону мідяни? «Царю, живи вічно! — мовив я, схиливши низько голову. — Я раб твій, прах біля твоїх ніг… Хіба я можу мати іншу думку, крім тієї, яку висловив ти? Запитай у рівних тобі: бога Мардука та богині Іштар… Але коли я записував допит того сатрапа, то подумав, що якщо твої піддані будуть брати те, що належить тобі, то царство заслабне. А так недалеко й до того, що із збирача данини ми скоро обернемося на платника». Цар нічого не сказав, але відтоді я завважив, що мій стіл і я за ним вже не були для нього порожнім місцем. Але страх перед володарем у мене ніколи не слабнув.

Раптом я побачив себе по коліна в воді на березі Хаджибейського лиману, почув гудіння траси і квиління чайок над головою. Не міг згадати тільки коли, підкотивши штани, зайшов у воду.

Не можна було назвати те, що я «побачив», ні спогадом, ні прочитаним колись у книжці. Це був фрагмент сну, який наклався на яву. Я колишній був справді намистиною на нитці часу, яка то виникала, то зникала. Напевне, на цій нитці є ще й інші намистини мене в інших історичних епохах, але Я теперішній чомусь пов’язаний зі мною — Вавилонським писцем-халдеєм. Чи не тому, що народився і виріс у другому «Вавилоні» — комуністичній імперії? Форма деспотичної держави, яка майже на два з половиною тисячоліття причаїлася в астральному небутті, раптом наклалася на Російську імперію на початку двадцятого століття нового літочислення. У Вавилонській державі було 106 адміністративних одиниць — сатрапій, у червоній імперії — десь стільки ж областей, Вавилону сплачували данину багато царств, Москві — п’ятнадцять республік, у Вавилоні центральним божеством був бог Мардук, у так званому «Союзі» — Марходей (Маркс Леві), у Вавилоні піддані поклонялися бовванам (статуям), у «Союзі» — також, у Вавилоні символом влади був червоний колір (царі і найвищі вельможі убиралися в пурпур), у Союзі червоне було державним символом влади. «Новий Вавилон розростеться…» А ще — я виріс у системі, де ніхто не мав права на власну думку. Ніхто. Навіть царі (генсеки).

І тут я завважив, що на місці, де сиділо кілька рибалок, зостався тільки один. Годинник на мобілці, яка досі німувала в нагрудній кишені, показав близько шостої. Я став шукати на ній одеське радіо. Скоро вийшов на рекламу, яка враз урвалася. Натомість голос диктора повідомив, що зараз вісімнадцята і починається час новин. Новини тривали хвилин десять. На останок диктор повідомив таке:

«Подія сталася на ділянці дороги від Хаджибейського лиману до ринку, що на сьомому кілометрі. Чорний БМВ, поминувши крутий віраж на шосе, і обігнавши кілька машин, став стрімко набирати швидкість. Коли він розігнався до 160 кілометрів на годину, у нього лопнув передній скат, що збоку пасажира. Свідки кажуть: звук був гучний, схожий на постріл. Автомобіль клюнув правим передком в асфальт і став перевертатися — перший, другий, третій раз. Якби не стовбур акації на узбіччі, що опинився на його шляху, авто перекинулося б ще кілька разів. А так воно, вже втративши інерцію, не розплющилось, і упало догори колесами. Невдовзі приїхала швидка. Лікарі витягли з понівеченої машини три чоловічі трупи, одного покаліченого, але ще живого і молоду жінку — зовсім не ушкоджену. Вона сіла з тим, що стогнав, у другу швидку, котра з’явилася незабаром. По дорозі жінка попрохала водія зупинитись і вийшла, вдаючи, що їй млосно. В машину вона не повернулася. У салоні від неї лишилася чорна перука. Сама ж молодиця руда. Загиблі мали при собі пістолети різних марок і по дві запасні обойми. — Кілька секунд тривала пауза, по якій диктор сказав: — Ага, ось, щойно у студію принесли нове повідомлення про подію: машина БМВ виявилася персональним авто одного із чільних посадовців Облдержадміністрації, який залишився живий, хоч і перебуває у стані коми. Особи загиблих пасажирів встановлюються. ДТП сталася близько сімнадцятої години. Нові дані про пригоду ми оприлюднимо за годину в черговому випуску новин».

«Оперативно спрацювали, — подумав я про радіожурналістів. — А нещастя сталося десь зовсім недалеко». Я взяв пакет і пішов уздовж лиману в бік Сьомого кілометра.

А ще я подумав, що сьогоднішня подія готувалася вчора. У мене не було сумніву: посадовець, який зараз у лікарні, це той, хто переслідує Костю і Ксилантія, ну, і, в першу чергу, мене. Учора я «увірвався» до них телефонічно зі своєю проблемою у той самий момент, коли вони, напевне, готували сьогоднішню акцію. Інакше не прибули б так швидко озброєні до будинку, де мешкала моя сестра.

… Пом’ятий чорний БМВ вже стояв на колесах, а від його заднього бампера тягнувся трос до машини-евакуатора. На стовбурі старої акації висів клапоть обдертої кори. Двоє робітників у червоних комбінезонах розглядали пошматований скат на передньому ободі, а тоді один з них пішов до спецмашини і запустив пристрій, що намотував трос. Автівку потягло і скоро вона вже була на платформі евакуатора. Як водій з багаторічним стажем, я не міг припустити, що на такій машині, як БМВ може лопнути скат. Підкласти під колеса щось гостре на дорозі, де щомиті пролітають автівки, неможливо. Отже, скат був або надрізаний, або ж у нього влучила куля.

І тут озвався мобільний телефон.

— Де ти зараз? — почувся Костин голос.

— Близько того місця, де ми домовлялися що я буду.

— Ага… Звісно, одеські радіоновини ти не чув…

— Якщо ті, котрі о вісімнадцятій годині, то слухав, — сказав я.

— Ну, і як? Дещо розкумекав?

— Не тільки. Я зараз — на місці події. Шкода машини.

— Так, шкода — модель екстракласу.

— Ага. На номері — три нулі. Е-е, і три трупи відвезли. Біля машини зараз пораються евакуатори. Як мені бути?

— Поміркуємо при зустрічі. Я дам знати, де і коли здибаємося. Бувай.

Щоб дочекатися дзвінка від Лікаря, я попрошкував до берега, який був кроків за двісті від траси. І тут увагу привернув кущ сумної верби і прим’ята трава під ним. «Ось звідки могли стріляти», — майнула думка. Поворушив траву довкіл, але гільзи не знайшов. Або я помилявся у своєму припущенні, або ж стріляла людина досить обачна, аби не залишати слідів. Скоріше за все стріляли зі снайперської гвинтівки.

До берега залишалося з півсотні кроків, як знову пролунала мелодія Лікаревого телефону.

— Алло… Сідай на маршрутку і їдь до залізничного вокзалу. Я чекатиму біля автоматичних камер схову.

Коли ми зустрілися на вокзалі, Костя сказав:

— Чому я призначив зустріч саме тут? Аби ти поклав у камеру свій пакет. Бо туди, куди ми поїдемо, заходити з пакунками не варто… Власне, можна зайти, але треба показати, що в пакунку. До речі, на ось, поклади і мою барсетку.

— Може, вже й тюбетейку? — посміхнувся я.

— Ні, тюбетейку не треба.

Коли ми вийшли на вулицю, я очікував, що підемо на маршрутку, але Костя повів мене до припаркованого віддалік темно-сірого позашляховика козирної іномарки. Помітивши мою нерішучість, він сказав:

— Сідай, не хвилюйся. Це машина мого двоюрідного брата. Він же й везтиме.

Костя нас познайомив. Вони, мабуть, були близькі за віком, але Геннадій — так його звали — мав шкіру на лиці, як на старому шкарбані. Лікар сказав куди їхати і машина рушила. Хвилин двадцять вона петляла літньою туристичною Одесою, коли Костя нарешті показав місце зупинки.

— Дякую, Гено. Далі ми вже самі.

Поспостерігавши, як віддаляється машина, Лікар мовив:

— Ми йдемо в лікарню, де лежить мисливець на нас із Ксилантієм… Ну, і в першу чергу, на тебе. Цей заклад у імперські часи називався Лікувальною комісією. У ньому лікували різного рівня бонз — партійних чи господарських. Тепер у ньому також лікуються бонзи. Власне, нічого не змінилося. Тільки збільшився асортимент медичних препаратів. Я тут працював до того, коли ще не перейшов на туристичний теплохід. Мене влаштував мій дядько.

Ми пройшли цілий квартал, поки нарешті вийшли до будинку за кованою загорожею.

Кімната за вхідними дверима нагадувала передпокій режимного закладу з турникетом і службовцем за склом. Костя схилився до «амбразури» і сказав, що на нас очікує лікар Мірошник. Чоловік, уже не «молодий пенсіонер» набрав на телефоні номер і щось промовив у трубку. Дослухавши, що кажуть на тому боці, зажадав аби Костя назвався. Почувши відповідь, поклав слухавку і кивнув на турнікет. Я завважив чіпкий погляд блискучих чорних очей вахтера, який буквально обмацував. Але у нас не було нічого ні в руках, ні в кишенях, окрім мобілок. У коридорі, який нагадував готельний, Костя сказав:

— Ми йдемо до Андрія Мірошника — мого товариша студентських літ. Це я його влаштував на своє місце, коли пішов працювати на круїзний. Тепер Андрій — лікар-травматолог, широко відомий і знаний. Хе-хе… у вузькому колі.

У кабінеті, куди ми зайшли, за столом сидів чоловік, чимось схожий на Костю — таке ж кругловиде обличчя й коротке волосся.

— Радий тебе бачити, Максюто, — сказав господар, виходячи з-за столу.

— Привіт ще раз, — відказав Костя, тиснучи руку. І кивнув на мене: — Це мій друг.

Потиск руки Мірошника, яку він мені подав, нагадував рукостискання Кості.

— Паво, ти скаржився, що не можеш піти у відпустку через те, що не маєш заміни.

— Так ти одразу ж і привів її? — поцікавився Мірошник.

— Та ні, він не лікар. А попрацювати десь із місяць міг би і я. Ну, за контрактом, звісно. Переговори з начмедом — він мене знає.

— Це ти серйозно?

— Авжеж… У тебе закінчиться відпустка, у мене — контракт. Правда, у моїй трудовій книжці, після того, як я звільнився з круїзного, — жодного запису.

— То не зле, — сказав Мірошник. — Почекайте тут. Я піду до начальства.

Коли господар вийшов, я запитав:

— Навіщо тобі все це?

— Бачиш, у чім річ: той гевал лежить у травматологічному відділенні, в якому лікарем Андрій. Зараз він у комі, і цей стан може тривати досить довго. Мені дуже хочеться аби він першим, кого побачить, розплющивши очі, був саме я.

— Та він тієї ж мить тебе і здасть.

— Може, й не здасть, — відказав Костя легковажним тоном, проте очі, погляд не були легковажними — він знав, що робить.

— А навіщо тобі це треба?

— Він зруйнував моє і Ксилантія життя. Та й твоє життя під великою загрозою.

Зайшов Мірошник.

— Іди до кадровички та заповни бланк контрактника — на місяць, із завтрашнього дня. Зарплата — така ж як у мене.

… Коли з формальностями було покінчено і ми повернулися до Мірошника, Костя сказав йому:

— Стариган, може, тепер уже покажеш своє господарство?

Ми убралися в халати, що висіли на вішалці, одягнули накрохмалені шапочки. І тут у мене в пам’яті майнула сценка, коли Костя уштрикнув мені укол. Це були абсолютно різні люди — той, у машині, і цей.

— Чого дивишся? Я тобі когось нагадую? — запитав він.

— Та ні…

У палатах, куди ми заходили, лежало по двоє хворих, судячи з пов’язок, з незначними ушкодженнями. Мірошник розповідав, хто з якою болячкою сюди потрапив і якими препаратами їх лікують. В одній палаті на два ліжка лежав тільки один пацієнт; одна палата, також на два ліжка, була порожня. В наступному приміщенні, яке більше нагадувало номер п’ятизіркового готелю, панцирна пружина ліжка низько просіла під великим тілом, вкритим простирадлом. Уже в коридорі мені стало незатишно. Коли ж я підійшов ближче до того місця, де стояла крапельниця і трубочка від неї тягнулася в ніздрю пацієнта, я мало не знепритомнів. Тут лежав темний. Раптом відчув, як спинається на ноги звір у мені. Тепер не я, а він дивився моїми очима. Я боявся відвести очі від забинтованого тіла, щоб не зустрітися поглядом з кимось із лікарів. З мене виглядало вселенське зло. Ні — та сила, яка протистоїть злу. Вона так само небезпечна, як і нещастя, коєні приходьками і темними. На ліжку лежало не тіло гладкого чоловіка, а велике лихо, сховане під білими бинтами. Тому й здригався в мені мій звір.

— Цього сьогодні тільки привезли, — сказав Мірошник, відхиляючи простирадло. І пояснив: — Детепе.

Все тіло пацієнта було в бинтах. Йому не обснували тільки ніс і клапоть голови, з якого стирчало руде волосся. Втім, я не був переконаний, що воно руде, а не вимащене в кров.

— Його що приготували, щоб покласти в саркофаг? — озвався Костя.

Мірошник подивився запитально.

— Ну, в стародавньому Єгипті так бинтували мумії перед похованням.

— Та йому ще пощастило. У нього є шанс вижити. Троє ж, котрі їхали з ним, уже на тому світі.

— Ти так говориш, ніби він нас не чує, — зауважив Костя.

— Бо таки не чує. Він у комі.

«Не переконаний», — озвався мій внутрішній голос.

«У чому?»

«У тому, що він не чує. Він не тільки чує, а й бачить, на’ла тьоплая», — загарчав у мені звір.

«Бачить як звичайна людина?»

«Ні, бачить астральним зором. У тому оббинтованому тілі його зараз немає».

«Він знає наші думки, наміри?»

«Ні. Тільки бачить і чує».

«Він знає, хто ми?»

«Ні. Просто бачить консиліум із лікарів».

«А поряд з ним, тим, у дусі, більше нікого немає?»

«Немає, бо він не помер, він у нашому світі. І зв’язок з тілом тримає».

Костя поцікавився:

— А тіла тих трьох, що були з цим у автомобілі, куди повезли?

— У морг, звісно… Там була ще жінка. Уявляєш — три трупи, четвертий невідомо чи виживе, а вона — без подряпини. По дорозі у швидкій допомозі поскаржилася на нудоту, вийшла і кудись завіялася. Справді: шляхи Господні несповідимі.

— У цю палату за мого лікарювання клали тільки пуринів, — зауважив Костя.

— Авжеж. Цей також якийсь віце-губернатор.

— Родичі знають, що він тут?

— Мабуть, ще ні. Всього півтори години минуло, як його привезли. Коли прийдуть родичі, попрохай когось побути сиділкою… Ось і всі, за кого ти відповідатимеш. І ще, май на увазі, у цього, — Мірошник кивнув на хворого, — зламані два шийні хребці. Не треба пояснювати, що це означає?

— Ні, — сказав Костя, а я завважив мстиві вогники в його світлих очах. — А що за одні ті, котрі загинули? — поцікавився він уже на виході з палати.

— Ну, один з них — водило, два інші — хтозна. Хлопці з бригади швидкої допомоги скаржилися, що в них ледь пупи не розв’язалися, коли тих вантажили в машину. Такі ж бугаї, як і цей.

Перше, про що я запитав, коли ми опинилися на вулиці, як бути мені.

— А ніяк, — відказав Лікар. — Зараз майнемо на вокзал по наші речі і — на всі чотири сторони. Я — до батька, трудову книжку візьму, ти — до родичів.

Ми йшли мовчки майже цілий квартал. Мені кортіло запитати про те, як усе сталося з БМВ, але я наперед знав, що жодної інформації від Кості не отримаю. Його група через те й існує, що ніхто з них зайвий раз не розтуляє рота.

— Костю, він темний, — озвався я.

Лікар стишив ходу.

— Хто? Мірошник?!

— Ні. Отой у бинтах?

— Ти переконаний?

— Авжеж.

Він спохмурнів, а тоді знову подав голос:

— Виходить, що нас із Ксилантієм усе життя переслідує нечиста сила?

— Виходить, що так.

— Отже, Гладуна відвідуватимуть такі ж як і він…

— Можливо, — погодився я. — А можливо, й приходьки. Ти радіо слухав? Там казали, що жінка, яка вийшла зі швидкої, була рудою. А чорне волосся на ній — перука. Вона залишила її в машині.

Від моїх слів Костя зупинився. Обличчя його стало кам’яним. Але за сірою маскою вгадувалася напружена робота думки. Либонь, прикидав, чи може бути руда з віце-губернаторського авто жінкою, яку він приводив у котельню. Тим часом я згадав вичитане в інтернеті повідомлення англійських учених про те, що рудоволосих у світі на початку двадцятого століття було вдвічі більше, ніж у його кінці. А я знав, що усі сім голів звірини, яка вийшла тоді з «моря» Російської імперії у 1917-му році були руді. Вчені прогнозують, що до 60-х років двадцять першого століття їх може й зовсім не стати. Це відповідало й моїм дослідженням: наростання звірства в апокаліптичний період і його спад з виходом людства з апокаліпсису. «Але ж не всі руді — покидьки», — згадав я одного колегу, також рудого.

— Сам я радіо не слухав. Мені розповіли ті, хто слухав.

— Також повідомляли, — провадив я, — що при чоловіках були пістолети і по дві запасні обойми. Навіщо такий арсенал у персональному лімузині віце-губернатора?

— На лови зібралися хлопці, — посміхнувся Костя. — А дичиною мали бути ми з тобою. Їм хтось підказав, де нас шукати, ось вони й гайнули…

Вже потиснувши на прощання руку, я запитав у Лікаря:

— Костю, чого Мірошник назвав тебе Максютою?

— О, це моя інститутська кликуха. Від мого прізвища — Максютенко.

РОЗДІЛ 16

На майданчику перед будинком вгадувалися три чорні плями на асфальті — одна велика від машини і дві ледь помітні від «гицелів». Піднімаючись сходами на третій поверх, я завважив, що з кожною сходинкою у мене вселяється щось схоже на тривогу. У спільному коридорі стало й зовсім непереливки, хоча звір у мені ніяк не давав про себе знати. Отже, темного тут не було. Надто багато страху виявилося в помешканні моєї сестри. Це був спогад про пережите, помисливість, яка минула після того, як я прийняв холодний душ і повечеряв чашкою чаю й бутербродом.

Не торкані з учора продукти в холодильнику свідчили, що сестра не з’являлася. Щойно я про це подумав, як затуркотів мобільник.

— Де ти? — почувся сестрин голос.

— Удома.

— У тебе там хоч є що їсти?

— Не хвилюйся.

— Той чоловік тебе розшукав?

На мить я розгубився, не второпавши про кого йдеться. Та раптом у пам’яті виникло понівечене авто, тіло гладкої людини геть усе в бинтах, під яким панцирне ліжко перетворилося на гамак.

— Я його сам знайшов, — мовив, тамуючи нотки злостивостів голосі.

— Не забудь полити квіти у сусідів. Бувай.

Я куняв на березі геть вимащений у грязь і пригрітий полуденним сонцем. Раптом у тигипкання чайок і віддалене гудіння шосе увірвався звук мобільника. Дзвонив Різниченко.

— Я телефоную, щоб подякувати за словник синонімів. Тут є слова, які навіть мені не траплялися… Ага, бачив же хлопця, ну, журналіста, з яким ти зустрічався. Може, тебе зацікавить: «непомнящий», про якого ви балакали, знову з’явився. Прийшов у той самий пансіонат, на автопілоті, як каже журналіст. Схоже, дорога до пансіонату — єдине, що він пам’ятає.

— Коли те сталося?

— Сьогодні вранці.

«Хтось прочинив собачу буду і собака опинився на вулиці, — майнула думка. — Гицелів же і тих, хто над ними, наразі немає серед живих. Крім одного…»

… Журналіст, здавалося, зрадів, почувши мій голос і запитання про курортника.

— Він нічого не пам’ятає, — відказав. — Це чистий аркуш паперу, на якому з часу нашої зустрічі не з’явилося жодного рядка. Єдине, що він має, це куций запас найуживаніших слів. Але він нагодований і при ньому гаманець з немалою сумою грошей. Адміністрація пансіонату вранці, щойно він з’явився, потелефонувала у Вінницю до родичів і зараз вони — в електричці на шляху до Одеси. Цей чоловік, якщо до нього не повернеться пам’ять, почне життя з самого початку.

— Під час вашого спілкування ви не завважували чогось подібного до дискомфорту?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, вас ніщо не пригнічувало?

— Та ні… Крім одного — я не міг з нього нічого витягти.

— А як з ним зустрітися?

— Пізно. Родичі вже, мабуть, прибули по нього.

… З Костею ми не бачилися два дні. Він не озивався, я також не наважувався його турбувати. Але інформацію про «непомнящого» Лікар мусив знати. Я потелефонував з другої картки мобільного телефону.

— Не можу зараз говорити, — почулось у відповідь. — Тут у хворого перелом ключиці і йому накладають гіпс. Якщо маєш змогу — приїдь. Номер маршрутки ти знаєш.

Я з’явився в лікарні близько п’ятої. Той самий вахтер, що й минулого разу, побачивши мене, показав на турникет. Отже, його попередили. Костя у халаті й шапочці заповнював за столом якусь картку. Обличчя мав зосереджене. Не відриваючись від письма, кивнув на стілець. Довго не озивався, а тоді окинув мене довгим поглядом. Завжди ясні сірі очі тепер були в червоних судинах. Сховавши карточку в шухляду, він озвався:

— У цього гандона, виявляється, був до всього ще й перелом ключиці.

— Отямився?

— Періодично приходить до пам’яті, але одразу ж провалюється в кому.

— Чи не твоя присутність причина тому?

— Навряд. Просто його потовкло, далі нікуди.

— Хтось біля нього є?

— Ти не повіриш — жодна людина не з’явилася. Ну, ніхто: ні родичі, ні співробітники, ні коханки. Ніби він іноземний турист… Щоправда, головлікар сказав, буцімто телефонували з адміністрації. Але це було ще першого дня. Га? Як тобі?

— Крім нього, у твоє відділення нікого більше не клали?

— Ні.

— Як ти почуваєшся?

— Та щось ніби на силі здав.

— Костю, він тебе вампірить.

— А й справді… Як я не допетрав? Так а що робити?

— Намагайся поменше біля нього бувати.

— Щойно гіпс наклали. Як не будеш при тому. Шийні хребці поламані. Гигнеться ж, хай йому біс.

— Авжеж, а ти рватимеш на собі волосся з горя, — зауважив я.

— Слухай, ну ти ж і єхидний. Хтось мені колись нагадував про клятву Гіппократа. Так оце той випадок. — Костя підвівся і показав на вішалку, де висіли халати. — Одягни, зайдемо до того, бо мені на душі неспокійно.

— Ми ще й до палати не дійшли, як у мені щось заворушилося — чорне й колюче.

— Костю, зайди сам, а я постою тут біля вікна.

— Старичок, неповага. Він тобою он як цікавився… — Лікар витяг з кишені мобілку і, натиснувши на ній якісь клавіші, поклав у нагрудну кишеню. — Це я виставив режим диктофону. Щораз так роблю, коли заходжу у цю палату.

Чоловік лежав з розплющеними очима. Але це були очі мерця — жодного поруху, жодної іскринки. Немовби то матові скельця. Тільки очі, губи та ніс не були забинтовані чи в гіпсі. Клапоть волосся, що стирчав з-під бинта, свідчив, що чоловік рудий.

«У-у, кабан! — просичав звір у мені. — Це ж треба так розкохатися! Сітка мало підлоги не торкається».

Тим часом Лікар підійшов до хворого і закрив йому очі. Так роблять з мерцями.

— Він усе одно не бачить, — пояснив. — А якщо й бачить, то інформація від зорових пігментів не потрапляє в мозок.

Я хотів запитати, звідки йому це відомо, як почув голос мого звіра:

«Не бачить очима. Але бачить астральним зором. До того ж він когось очікує».

«Кого?»

«Когось, з ким можна погомоніти без очей, рота і вух».

Тим часом Костя оглянув гіпс на передпліччі і бинти на голові. Його погляд спинився на рудому клоччі волосся.

— У шкільні роки цей начебто не був такий рудий, — зауважив.

Коли ми вийшли з палати, я розповів про курортника. На що Костя сказав:

— Треба розуміти, що оці, — він кивнув на двері палати, — очікували нового прибульця. А курортника тримали як скафандр для нього. Прибулець з потойбіччя втілився б у ту плоть і заходився б виконувати програму пекла. Вони й нас хотіли зробити такими ж скафандрами.

— Нас навряд чи, — засумнівався я. — У всіх чоловіків у машині, яка розбилася, були пістолети і по дві запасні обойми, — так сказали по радіо. З чого я роблю висновок — вони щодо нас мали інші наміри. Згадай, ти сам про це казав.

Щойно ми зайшли у кабінет Лікаря, як задзвенів телефон. Костя зняв трубку і, послухавши, запитав:

— Одна?.. В палату не бажано, він важкохворий. Нехай зайде до мене в кабінет. — Костя поклав слухавку і пояснив: — Нарешті до Гладуна хтось прийшов. Жінка якась. Може, погодиться побути сиділкою… А знаєш, я дав медсестрі свій цифровий фотоапарат і сказав фотографувати хворого щодня. Потім ці знімки я введу в комп’ютер і виставлю у хронологічний ряд — від першого дня перебування у лікарні, до останнього, коли його випишуть. Я його вилікую, падлу. І дам йому урок… Ну, ми з ним сиділи колись за одною партою. Правда потім я перейшов на задню, до Ксилантія, бо цей, коли писав контрольні, то прикривав рукою свою писанину, ніби я у нього щось скатував. Ну, сука! До речі, він не був тупаком. Просто мерзотою від нього тхнуло.

— Ти що, хочеш показати свою шляхетність? Перед темним?! Над цією грою у благородство він просто посміється. Ага, перед тим як нашле на тебе кілера. Бо це істота, яка живе за правилами писаними в пеклі. Людські закони, традиції, правила поведінки, набуті тисячами поколінь, для них нічого не важать… Є таке вчення «Транссерфінг». Одна з основних його тез полягає у тому, що мета, яку поставила собі людина, не сумісна з роздмухуванням власної значимості, або ж значимості того, що людина зробила. Ти, показуючи йому урок гонору, тим самим зведеш нанівець свої старання. Запевняю, ти не вивищишся навіть у власних очах… Досі я не завважував за тобою зарозумілості. Іди цим шляхом і, попри поневіряння, незабаром отримаєш те, чого прагнеш — повною мірою. — Мить я повагався, а потім додав слова, які мені хтось ніби продиктував: — Зовсім незабаром. А головне: «Не може бути дружби з темним…»

Раптом у мені повстав звір. Він прямо схарапудився. Саме у цю мить постукало у двері і в кабінет зайшла молодиця. Її одяг, комплекція, колір волосся, на якусь мить залишилися поза моєю увагою. У приміщенні-бо з’явилася приходько. Авжеж вона була прибулицею з потойбіччя. Тим часом звір у мені казився, але я поки що міцно вп’явся пальцями в його загривок. Це була тендітна білявка з усіма жіночими принадами, але очі мала невиразні — жовті в чорну цяточку, як у Алісії Бамбули. Для мене час немовби загальмувався — кілька секунд, поки вона входила в кабінет і роззиралася довкіл, перетворилися на хвилини. Я її не просто побачив очима звіра, який дивився з моїх зіниць, а й відсканував у свою пам’ять; разом з криваво-червоним ореолом її аури довкола постаті. Висновок був один: треба негайно забиратися звідси, бо ще трохи і звір випручається і розшматує її. Прочиняючи за собою двері, я завважив збентежене обличчя Лікаря. Либонь, його злякали мої очі, а не те, що я раптом вийшов. Я подався вглиб коридору, де була курильна кімната і туалет, щоб трохи оговтатися. Водночас звір у мені хоч і втихомирювався, але й не думав зникати. Він, якщо так можна сказати, стояв на чотирьох і дивився у всі очі. Минуло не більше трьох хвилин, коли я вийшов з туалету. Попереду побачив, як Лікар і його гостя зайшли в палату Гладуна. Раптом я чітко уявив, що зараз станеться. Прибулиця спробує заволодіти тілом Кості, тобто отримати знання, освіту, життєвий досвід, всю інформацію володаря тіла. Бачене цього прийшло до мене невідомо звідки.

… Я не повірив своїм очам: поряд з канапою, на якій відпочивають сиділки, стояла в обіймах парочка закоханих. Переді мною була гінка постать молодиці в коротенькій спідничці і напівпрозорій блузці. Жінка справді відповідала всім критеріям жіночності: тонка талія, широченькі стегна і стрункі ноги. Одна Лікарева рука лежала в неї на талії, друга — на сідниці. На лиці — він стояв обличчям до дверей — млів вираз ніги і пристрасті. Але очі, хоч і відкриті, здавалися сонними. Його ввели в транс. Мить споглядання відволікла мою увагу від звіра в мені, який пручався немов скажений. Він видерся з моєї хватки і чорною блискавкою влучив у спину молодиці. Та враз обм’якла і сповзла на підлогу до Костиних ніг. Мені здалося, що разом з нею від постаті Лікаря відходила якась енергетика. Так буває, коли комп’ютерник відміняє процес копіювання файла. Частина інформації, яка вже скопіювалася на жорсткий диск, зникає з нього. З тіла Кості, з його синьо-рожевої оболонки, відходила частина сутності приходька, що вже встигла увійти в його людську плоть. Це я бачив очима свого звіра. Як і те, що хворий під капельницею сіпнувся. Ну, не тіло, а його аура — червона до чорноти. Тим часом звір, зробивши свою справу, не зник, а стояв у мені напоготові. Тільки я вже не бачив аури довкола тіл.

«Ну, що, кнуре, не довелося пошушукатися!?» — сказав він.

«Ти про кого це?» — запитав я.

«Про гладкого. Він же очікував комісара».

Все що тільки-но відбулося, сталося в долі секунди. Так само швидко отямився й Лікар. Очі його налилися люттю, ніби щойно й не було в них розслабленості й ніги. Він просичав:

— Ах ти ж сука! — і вхопив жінку за волосся, щоб підвести її з підлоги, але в руці в нього лишилася лише білява перука. Волосся ж молодиця мала руде й коротко підстрижене.

— Вона мене загіпнотизувала! — виправдовувався Костя.

— Це та, яка вціліла під час аварії в БМВ, — сказав я.

— Я її зараз відправлю у край без вороття! — ревнув Лікар.

— Її ти не відправиш, бо вона вже й так на шляху до того краю. А тепер ти порішиш невинну душу — це вже не прибулиця, а жінка, в тілі якої та мешкала.

Я боявся підвести очі на Костю, бо з них усе ще виглядав звір. Погляд мій спинявся то на хворому під крапельницею, який хоч і не був приходьком, але сприяв прибулиці увійти у Лікареву плоть, то на жінці, то на канапі, куди демониця тягла Костю. Я хотів сказати, що молодиці слід негайно надати медичну допомогу, але Лікар випередив мене. Він змінився на лиці, підхопив її під руки й посадив на канапу. Вона закліпала карими очима (тепер не жовтими у чорну цяточку, а саме карими) і подивилася на незнайомця в білому халаті, потім перевела погляд на мене. Щось сказала незрозумілою мовою. Костя відповів. Тим часом звір у мені майже зник, ні, він зачаївся, адже в приміщенні був темний, дарма, що в стані коми. Жінка знову заговорила, і Лікар у неї щось запитав. Вони якийсь час балакали, а потім Костя сказав до мене:

— Це ірландка — туристка з круїзного теплохода. Пам’ятає, як їх повезли на екскурсію в катакомби, не зовсім пам’ятає як вони вийшли з підземелля, і вже по тому не може більше нічого згадати. Але пам’ять у неї не забрали, як у того, що хотів був мене вбити. Правда, хе-хе, сумочка з грошима і квитком на теплохід зникла. Працює професором географії в Дубліні. Каже, побувала всюди, крім України. І ось маєш… А вона нічогенька собі, га, — усміхнувся Лікар і приязно подивився на молодицю.

Жінка переводила погляд з мене на Костю, який тримав у руці перуку, нічого не розуміючи. Це був образ людини, яка вскочила в халепу, але не збагне, в яку саме.

У кабінеті лікаря, куди ми прийшли, вона одразу ж показала на телефон і Костя кивнув, мовляв, дзвони. Судячи з того, як швидко вона набирала номер, пам’ять у неї не встигли стерти. Я повісив халат і шапочку і, сказавши «Бувай», вийшов.

Костя наздогнав мене в коридорі.

— А що я їй скажу?

— Скажи, що її викрали в метою пограбування. Вкололи якісь ліки, а потім доправили в лікарню.

Він подивився на мене з докором і повернувся в кабінет.

РОЗДІЛ 17

Щойно я змив куяльницьку грязь і збирався вже одягатися, як озвався телефон. На дисплеї був номер Кості. Він сказав, що сьогодні — в неділю — у нього вихідний і хотів би зустрітися.

Ми зустрілися за півтори години біля пам’ятника Дюкові. Спершу я Костю не впізнав: на ньому були білі штани, шведка з накладними кишенями і білі черевики. До того ж він був без фески і не мав при собі барсетки.

— Маєш імпортний вигляд, — зауважив я. — Прибарахлився на першу зарплату?

Костя посміхнувся.

— Це з моїх старих запасів. На цьому місці, де ми зараз, зустрічалися отой хмир, що зараз лежить під крапельницею, і прибулець, яким він передав мені отруту. Але я призначив зустріч саме тут, бо неподалік історичний музей, який ми маємо відвідати.

Він залишив без уваги мій подив щодо музею, натомість сказав, що у гладкого вчора побувало троє приятелів.

— Довго сиділи в палаті. Я їх не міг спекатися, бо начмедові за них телефонував хтось із адміністрації. Залишатися з ними тривалий час я також не наважувався. Ми з медсестрою зробили хворому все, що треба, а потім я непомітно виставив свою мобілку на режим диктофона і поклав за ширму на підвіконня. Вони вийшли десь за годину. Сестра, яка залишилася з ними як сиділка, оповіла, що це були якісь дивні відвідувачі. Перше — їхні діалоги не можна було назвати бесідою, бо коли один запитував, то інший відповідав щось зовсім з іншої теми. Ну, це як кажуть: «На городі бузина, а в Києві дядько». Ось послухай, — Костя дістав мобілку і, виставивши її на відтворення звуку, поклав на парапет, біля якого ми стояли.

Спочатку почулися нетипові для цифрової техніки перешкоди, а потім — чітко вимовлені чоловічими голосами слова. Попри ясність слів, розібрати смисл бесіди виявилося неможливим. Кожен вів діалог, але не один з одним, а з тим, хто ось-поряд, але його не чути. За вимовою людей можна було зробити висновок, що один з них — галичанин, другий — з Чернігівщини чи Сумщини, а третій — з Донбасу. Вони довго говорили і я щораз у цьому переконувався. Але найбільше дивувало, що чоловіки раз у раз переривали зрозумілу мову якоюсь іншою, яку знали всі троє. Це була мова з великою кількістю ретрофлексних звуків та «ц», «хч», схожих на звуки арабської мови або івриту.

— І що ти скажеш? — озвався Костя, вимикаючи мобілку.

Я не поспішав з відповіддю. Найбільше мене бентежили незрозумілі слова. Бентежили тому, що вони мені здавалися знайомими. Так, ніби я чув їх у сні, але значення яких, прокинувшись, забув.

— Схоже на те, що вони вели діалог не один з одним, а з кимсь четвертим. І тим четвертим, скоріше за все, міг бути Гладун. Але ж він непритомний. Припустити, що відвідувачі — приходьки або ж темні, я не можу. Мене там не було.

— А якщо й так, то що це міняє?

— А те, що Гладун, ні — його астральний двійник, очікував когось.

— Звідки тобі про це знати?

— Я не зможу цього пояснити, як не можу пояснити й зомління жінки, в якій паразитувала прибулиця.

— Щось ти темниш…

— Якщо ти гадаєш, що людині, крім таланту, дарованого вищою силою, додається ще й інструкція, яка пояснює суть таланту, то ти помиляєшся. Людина щось уміє, та й годі. А той, хто починає пояснювати, бреше.

— Ну, гаразд. Ти ж здогадуєшся, чому ми мусимо піти в історичний музей?

— Ні.

— Там є один учений, який спеціалізується на древніх мовах. Я хочу щоб він почув балачки трьох відвідувачів. Тому, що деякі слова тут не схожі на жодну зі слов’янських чи романо-германських мов. Дізнавшись про мову їхнього спілкування, ми зможемо збагнути звідки напасть.

Костя мислив логічно, тільки навряд чи він здогадувався, що мова ця могла належати народові, якого вже давно-давно немає на етнічній мапі світу. А ще мене бентежило те, чи не підгледів астральний двійник хворого, як Костя ховав за ширмою телефон. На моє запитання Лікар відповів:

— Я не знав про астрального двійника, а мобілку так сховав: одною дукою розширмив вікно, а другою витяг з кишені халата телефон, який уже був увімкнутий на режим диктофону, і поклав за ширму. Як на мене, зробив те непомітно навіть для медсестри.

Двері кімнати, до якої нас підвела завідувачка зали історичного музею, прикрашала дощечка з написом: «Михайло Гнатович Курис, кандидат історичних наук». Кабінет був ущерть заставлений книгами. Кілька стосиків книжок тут лежали й на підлозі. Чоловік мого віку, з борідкою підвівся з-за великого двотумбового столу з комп’ютером і, привітавшись, показав на два стільці. Після того, як Костя назвався і представив мене, господар сказав, що йому недавно дзвонили.

— Кого може ще зацікавити така людина, як я? — У голосі його був щирий, не роблений, подив. Він окинув поглядом стелажі, ніби закликаючи їх у свідки. А вони були заставлені переважно енциклопедіями, історіями, археологіями та іншою спеціальною літературою. Мій погляд торкнувся корінців кількох знайомих видань, якими я користувався при дешифруванні пророцтв. Це були історії наймогутніших світових імперій: Аккадського царства, Вавилонів — старого й нового, Мідоперсії, Греції, Риму.

Тим часом Костя промовив:

— Ми спочатку пішли на кафедру історії, але там сказали, що на наші запитання може відповісти тільки одна людина — ви.

Чоловік хоч і був стриманим, але слова гостя його зворушили.

— Так а що?

Замість відповіді Костя поклав перед ним мобільний телефон і натис на кнопку. Учений спочатку слухав, не виказуючи цікавості, та раптом в очах його щось зблиснуло. Він нахилився над побілкою, щоб краще чути, і не зводив з неї погляду аж доки запис не урвався. У погляді господаря, яким він нас окинув, уже не було показної ввічливості. Це був погляд слідчого.

— Ви, звісно, принесли мені це не за тим, щоб почути мою думку про теревені трьох людей зрозумілою мовою…

Костя кивнув на знак згоди.

— Вас цікавлять слова, мовлені ними незрозумілою мовою? — Він не так запитував, як стверджував. — Прокрутіть запис ще раз.

Поки Лікар налаштовував мобілку, господар підсунув мені аркуш і ручку.

— Я, звісно, всіх слів не знаю. А ті, що назву, запишіть.

Якийсь час він мовчки слухав, а тоді зауважив:

— Теревенять казна-що… — Раптом замовк і по миті сказав: — Пишіть: «відіслати», «вигнати», «маг»… — Якусь мить учений німував, а потім промовив: — «Ліліт», «область», «район», «регіон». — Ще по хвилі попрохав Костю повернути запис трохи назад і налаштувався слухати. — Ага, ось: «не давати заднього ходу», «повертатися не можна», знову «маг».

Господар ще кілька разів прохав повернути запис на початок, та нарешті сказав:

— Там є ще й інші слова, але ці повторюються кілька разів усіма учасниками балачки, які крім української й російської мов, спілкуються також, ви не повірите, халдейською. Є слова, мовлені арамейською… Вони що, історики, археологи, лінгвісти екзотичних мов? Для мене це дивина.

Костя на мить завагався, не знаючи, що відповісти. А потім мовив:

— Ці троє сиділи біля ліжка свого важкохворого товариша в лікарні. Все, що ви почули, сказано саме ними. Я лікую цього хворого і оскільки їхня розмова мене здивувала, я записав її на мобільний телефон. Контрабандою, звісно. А крім слів, які ви назвали, — більше нічого?

— Та чого там, є ще й інші слова, але я їх не знаю. Ці ж чулися у мові всіх трьох співбесідників. Тільки зв’язати їх у смисловий ряд я не беруся. Скажу лише, що слово Ліліт — ім’я демониці з аккадського вірування. Ну, це ще до Вавилона і у Вавилоні…

І тут озвався я:

— Чи не можна зв’язати слова «область», «район», «регіон» і слова «не давати заднього ходу», «повертатися не можна» у поняття «край без вороття»?

Чоловік підвівся. Обличчя з борідкою, у якій було немало сивини, видовжилося від подиву.

— Авжеж це воно. В Халдеї не казали «вбити», а казали «відправити у край без вороття». — Поміркувавши, чоловік сказав: — Як ви подивитеся на те, щоб я скопіював цей запис? У мене є деякі словники, і я спробував би перекласти решту халдейських слів.

Костя подивився на мене запитально, на що я кивнув, мовляв, можна.

— Щоб скачати матеріал на комп’ютер потрібен кабель, — сказав Лікар.

Замість відповіді чоловік відсунув одну з шухляд і витяг коротенький дріт і вставив один кінець у гніздо на диктофоні, а другий — у роз’єм на панелі комп’ютера. Поки тривав запис, господар розповідав, як мова невеликої народності древнього Вавилону халдеїв перетворилася на панівну у велетенській імперії. Спочатку вона стала мовою храмів і тогочасної влади, а потім і всієї людності.

— А все тому, — сказав господар, — що це була рідна мова царів Нового Вавилону — Набопаласара і його сина Навуходоносора.

Тим часом Костя поглядав на годинник, вдаючи, що вже мусить іти, а тоді, щойно запис закінчився, дістав з кишені дві двадцятидоларові банкноти і поклав на стіл.

— Дякуємо, ми вам дуже вдячні.

— Е-е, так не годиться між колегами. Ми просто погомоніли на цікаву тему. Заберіть гроші.

Це не була роблена делікатність. У голосі ученого вчувалася прикрість.

Костя посміхнувся, забрав гроші і, потиснувши господареві руку, сказав:

— Справді, на віку, як на бику. Може, й вам колись від мене прийдеться. — Діставши з кишеньки візитку, поклав на стіл перед чоловіком. Раптом поцікавився: — На дверях написано, що ваше прізвище Курис. Чи не з роду ви тих Курисів — поміщиків?

Історик не поспішав з відповіддю. Було видно, що це не те питання, на яке можна відповідати, не замислюючись.

— Батьки мої й діди з Курисово-Покровського. А от чи ми родичі з ними, хто зна. Можливо, як у нас кажуть, якась дев’ята вода на киселі. Господарі помістя перед жовтневим заколотом устигли емігрувати. Їхній рід і зараз галузиться десь за кордоном.

На вулиці я подумав про те, що непогано було б попрацювати з книжками, від яких у мене залишився не тільки спомин, а й гіркуватий присмак запаху в роті, яким вони сходили.

— Може, десь надибаємо столики під деревом та посидимо за кухлем пива… Га, як ти? — запропонував Костя і тут же додав: — Я пригощаю.

— Слухай, пиво не сприяє ясності думки. Справа надто серйозна, аби її обмірковувати на людях.

— Так а що ти пропонуєш?

— Знайдемо затишний куточок та й побалакаємо.

Ми йшли мовчки. З того, що я почув від науковця, можна було скласти речення: «Маг (себто я) відправив Ліліт у край без вороття». Це казали усі троє відвідувачів хворого. Звідки їм про те стало відомо? Навряд чи від самої Ліліт. Про це міг «сказати» тільки Гладун — його астральний двійник. Отже, всі троє — приходьки або ж темні. За вимовами вони мешканці заходу, півночі і сходу України. Гладун — південець. Маємо всю географію України. Немає тільки нікого з центру.

Коли я сказав про свої міркування Кості, він зауважив:

— Виходить, що Валтас — неабияке цабе в ієрархії темних, якщо його відвідали такі ж як і він з різних меж України. До речі, всі троє руді. Тільки не такі кабани як він. Двоє — західняк і той, що з півночі — на вигляд інтелігентні люди, донбасівець — простак. Їх привів начмед саме в той час, коли сестра ставила хворому нову систему, а я прослуховував грудну клітку. Не повіриш, але коли вони зайшли, в палаті потемніло, хоча сонце за вікном світило, як і раніше. На мить мені здалося, що їм усе відомо. Я навіть згадав про пістолет, який завжди був при мені; я його тримаю за пасом — під халатом не видно. Якщо коротко, то в палату зайшли три гади. На нас із медсестрою вони дивилися немов на свою власність. Я чого поспішив вийти, бо в мене розболілася права нирка, яка доти ніколи не давала про себе знати. На думку прийшов тоді твій вислів: «Не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного».

Слова мого товариша падали в добре підживлений ґрунт. Я згадав, як мене переслідують ці потвори — за старої системи і тепер: вторгаються в моє помешкання, «риються» в моєму комп’ютері, підсилають провокаторів, переслідують не просто безцеремонно, а нарочито відверто аби спровокувати мене на якусь дію, оббріхують, що я терорист, вже не кажу про телефонний рекет.

— Убий його! — вихопилося в мене. Це не був мій звір-охоронець. Це була моя кривда, яка несподівано вихлюпнулася назовні.

Костя здивовано подивився, навіть зупинився.

— Розумієш, якби з тим мурлом довелося зустрітися сам на сам, я б, не замислюючись, випустив би в нього всю обойму. А тут він беззахисний. Не можу. Рука не підніметься. І справа не в клятві Гіппократа; це щось інше. Ти скажеш, що він потрапив у лікарню не без моєї участі… Так то ж війна! А тут він полонений, хай йому грець… Щораз, коли я заходжу в його палату, у мене починає млоїти права нирка. Медики знають, що таке буває від постійної пригніченості. Авжеж, мені доводиться лікувати ворога, який зіпсував усе моє життя. І не тільки моє… Один укол його ж отрутою, і він уже був би у своєму краї без вороття. А я змушений витягати його з могили. Вже не кажу, що після відвідин тих субчиків додалася підозра, що він знає, хто його лікує? А це означає, що на мене знову почнеться полювання. — У голосі Лікаря вчувалася тривога, якою переймався і я. Мені навіть здалося, що це я говорю його голосом.

— Послухай, він не знає, хто його лікує. Звісно, якщо не приходив до тями.

— Він не виходив ще з коми, — запевнив Костя.

— А де ота молодиця?

— У Рити. Очікує, поки їй з дому гроші перекажуть. Це теж жертва темних. Знаєш, у мене була думка застрелити отих трьох, а після цього віддати себе в руки правосуддя. А тільки де те правосуддя? Бачив би ти пику судді, до якого я звернувся по тому, як мене наладили з пароплавства… А вигнали через наклеп мого теперішнього пацієнта. Я точно знаю. Повідомили люди з управління портом, які зобов’язані мені здоров’ям.

Якийсь час ми йшли мовчки. Мені раптом спало на думку, що ім’я аккадської демониці Ліліт носить також руда «королева сексу», про яку оповідав Костя, і Алісія Бамбула. Про це останнє мені колись повідомив тодішній мій заступник, який відповідає за прийом документів у Спілку письменників. Так і сказав: «За паспортом вона не Алісія, а Ліліт Бамбух. — І додав: — «щось я не пам’ятаю жінок з таким ім’ям».

Тим часом мене не полишало відчуття, що астральний двійник гладкого міг підгледіти перехід сутності прибулиці з тіла жінки, у якому вона доти селилася, у тіло Кості? На матеріальному рівні він спостерігав за двома людьми — чоловіком і жінкою; на астральному — трьома — чоловіком і двома жінками, одною з яких була Ліліт. Водночас він бачив ще одного чоловіка, а також струмінь енергетики, що від нього сходив. Той струмінь відігнав від плоті двох людей польову сутність Ліліт. Про це він — астральний двійник гладкого повідав астральним двійникам своїх відвідувачів. Мій звір кілька днів тому «говорив», що астральний двійник бачив двох людей у білих халатах, себто Костю й мене, але не знав, хто ми. Отже, він — астральний двійник Гладуна впізнав (ідентифікував) тільки Ліліт (себто сутність Ліліт) і енергетику, яка могла належати магові (мені). Оскільки відвідувачі гомоніли між собою халдейською, то, по-перше, — це сутності халдейських жерців бога Мардука, котрі прийшли у матеріальний світ в епоху, коли на Російську імперію наклалася астральна форма державного устрою Вавилону, по-друге, вони — втаємничені (у своїй вірі), інакше їм не дано було б винести у земний світ знання халдейської — мови, якою вже багато віків ніхто не користується на планеті. Схоже, ні мені, ні товаришеві моєму поки що нічого остерігатися.

І тут Костя сказав:

— Уяви, якби сталося те, що планувалося приходьками, і душа Ліліт увійшла б у мене. Я що, став би жінкою.

— Ні, жінкою ти не став би. А от властивості жінки набув би. Зокрема, відчув би потяг до чоловічої статі.

— Це що, я став би педермотом?

— У залежності від того, чого більше у тобі було б — Ліліт чи тебе. Якщо б вас було порівно, то ти обернувся б на курія. Ну, психологічно, звісно… До речі, найбільше збоченців, як і людей з рудим волоссям, з’являється в часи потрясінь людства, коли астральна складова аури планети наближається до свого тіла — Землі, або ж двигтить під впливом космічних факторів. На щастя ми теперішні уже виходимо з періоду апокаліпсису. Двигтіння будуть, але не більше двох на століття. У той час, як у апокаліптичні періоди їх буває по дев’ять-десять на століття.

— І ти можеш назвати конкретні роки, коли це відбувається?

— Авжеж. Я тобі, здається, вже про них казав… Це роки, сума цифр яких дорівнює вісімнадцяти. Ну, наприклад: 1881, 1890, 1908, 1917, 1926, 1935 і т. д. У такий час разом з нормальними людьми у земний світ приходять особини з тілом людини — чоловіка чи жінки — і з сутністю протилежної статі. І не тільки… Приходять покручі з сутностями гієни та інших звірів у людській плоті. На людство нападає сказ. Адже кожен дев’ятий-десятий — мутант свідомості. По суті це бактерії, які вражають усе суспільство. Відтак починається активне бродіння. Наслідки його — Велика французька революція з епіцентром у 1791 році — шість мільйонів смертей, їхні кістяки зараз — у катакомбах під Парижем; жовтневий заколот 1917-го — наслідком системи, яка утворилася по тому і функціонувала 73 роки і сім місяців, було 62 мільйони смертей; Друга світова війна, яка на 1944 рік нараховувала 40 мільйонів жертв. Будь-який із років, сума цифр якого дорівнює вісімнадцяти, обов’язково лиховісний, більшою чи меншою мірою.

— Чи не через ці твої дослідження на тебе так напосіли чорти? — зауважив Костя.

— І через ці також. А головне, що я вивів на чисту воду усі сім голів звірини, яка з моря виходила. Назвав їх поіменно — у часі і просторі. Назвав велику розпусницю, що донедавна сиділа на семиголовій звірині. Ну, і багато чого. Вся ця потороч кодується одним числом — 666. Навіть їхній конфесійний колір — червоний має цей самий код.

— А це що таке?

— Ну, ти ж, мабуть, знаєш, що колір будь-чого визначається довжиною світлової хвилі атома. Так ось, довжина хвилі атома червоного предмета дорівнює сім тисяч п’ятсот шістдесят ангстрем. Порахуй, скільки це буде в сумі… Під червоним прапором в есересерії, фашистській Німеччині, Китаї, Кампучії, В’єтнамі, та де завгодно, вимордували десятки мільйонів людей. Зокрема тільки в Кампучії вбили кожного третього.

РОЗДІЛ 18

Я залишив Костю біля одного зі столиків під каштаном, де пахло пивом і шашликами. Та не пройшов і сотні кроків, як почув свист. Лікар махав мені рукою. Коли ми знову зійшлися, він сказав, що телефонувала щойно медсестра.

— Ось, бачиш, мені здавалося, що я готовий до повернення темного-приходька у наш світ… А виявляється, ні. Даремно не впорсну йому його ж отрути.

— У цьому є й позитивний момент, — зауважив я. — Ти не скоїв смертного гріха.

— Це сталося, коли вона робила перев’язку на його обличчі, — провадив Костя. — Валтас нічого не сказав, тільки розплющив очі. Та й сказати навряд чи зміг би, бо голова обснована бинтами. Сестра тут же вийшла з палати і потелефонувала мені.

Хоч як Костя намагався опанувати себе, але побілілі губи й ледь вловима хрипота в голосі виказували в ньому крайнє напруження. Те, чого він найбільше прагнув — зустрітися поглядом з конаючим ворогом, який його переслідує все життя, стане для нього найбільшим випробуванням. Зараз у ньому змагаються дві людини: ображена, цькована, з понівеченою долею, але з не знищеною мораллю, і боєць, який не зупиниться ні перед чим, аби відстояти власну гідність. А побачити на собі погляд напівмертвого ворога було для нього щось схоже на романтику. «Авжеж, важко тобі, друже», — подумав я. Раптом мені привиділася ціла зграя паскуд, яка цькувала і зараз цькує мене — усі обсновані чорними бинтами, немовби то лежали не люди, а кокони, і погляд кожного крізь дірочки в коконах всвердлюється в мене. «Комахи! Отруйні комахи! — майнуло в голові. — Особини паралельного світу, що мешкають поміж людей. Сильні тим, що ховаються в футлярах-коконах. Вони нас бачать, ми їх ні».

— То ти — в лікарню? — запитав я. — Можеш взяти й мене з собою…

— Ні. Зараз там — черговий лікар.

Я кивнув на пластмасовий столик, за яким щойно сидів мій товариш.

— Присядьмо. По шашлику, я знаю… Моїм коштом.

— Пригостити можу й я, — мовив Костя повеселілим голосом. — Головне ідея!

Щойно офіціантка принесла замовлене, як задзвонив Лікарів телефон. Глянувши на дисплей, Костя спохмурнів. Окинув поглядом шашлики й пиво, натиснув кнопку. Та одразу ж перемкнув телефон на звук. Почувся тихий жіночий голос:

— Йому стало зле. Ні, не хворому, а черговому лікареві. Молодий же спеціаліст, недавній студент, а тут стільки бинтів! Я й сама мало не зомліла. Не знати й чому.

— Він щось сказав? Ну, хворий… — запитав Костя.

— Та в нього рот забинтований. Якби я була марновірною, то подумала б, що на мене дивляться з потойбічного світу. Зараз піду та спробую бодай губи йому звільнити від бинтів.

— Гаразд. Вразі чого, інформуйте негайно. — Костя вимкнув телефон. — Кепсько вийшло. Валтас, вперше розплющивши очі, мав би побачити мене, а не того хлопця. Це слід виправити. Удвох поїдемо. Ти не передумав?

Вахтер на прохідній повідомив Костю, що у його важкохворого — відвідувач. Костя кивнув і пропустив мене до турнікета. Уже в кабінеті сказав:

— Я не робитиму йому жодних процедур. Головне, аби він нас побачив — обох. — По хвилі додав: — Одному мені було б незатишно. Як-не-як з цією людиною я сидів за однією партою.

Тим часом у мене всередині піднімалося щось важке. Це прокидався і зводився «на ноги» звір. Але ж я не бачив темного, він — у другому краю відділення.

Коли ми, вже в халатах і шапочках, ішли коридором, Костя попередив, що я мушу грати роль лікаря. А я завважив, що з наближенням до палати, де лежав Гладун, звір у мені ставав дедалі агресивнішим. «Мабуть, це через те, що темний нарешті повернувся у світ людей», — майнула думка.

Я мав рацію тільки на половину, бо в палаті сидів ще один темний. На мить мені здалося, що гарчання мого звіра почули всі: і Костя, й медсестра, яка відмочувала бинти на голові гладкого, і той, що з благодушним обличчям спостерігав за рухами медсестри. Я його десь бачив… Та ні, я його знав. Його знав мій звір, який виривався з моєї хватки. Мені здавалося, що я міцно тримаю за загривок великого собаку — дога чи вівчарку, і що той собака ось-ось видереться. Але ж мені сказано грати роль лікаря, а це значить — стриману, помірковану людину. Раптом згадав, де його бачив. Він приходив до мене в сон, разом з кадебістом Бутком. Це той, який живе одразу у двох світах — земному й астральному, як ота чорнявка з університету. «Особи з подвійним громадянством — розтаку твою!..» — прогарчав звір у мені.

Хворий лежав горілиць і крізь отвори в «коконі» дивився в стелю. І тут він перевів погляд на нас, що зайшли, і довго не зводив очей. На мить склепив повіки, а коли їх знову розплющив, то вже дивився на свого товариша, і в погляді його вгадувалася паніка і запитання «як бути?»

«А що, нелюде, жертви твоїх підлот і крутійства постали перед тобою! — гарчав у мені звір. — Мабуть, не хочеться у край без вороття?»

Але вся лють мого звіра була націлена на відвідувача — чоловіка, з залисинами й несталими рисами обличчя, які мінялися щомиті, як у тих потвор з мого передсоння. Так оце вона, ота паскуда, яка переслідує мене вже багато років. Я був подумав, що він тільки виконавець, і що над ним є покидьок вищого рівня, але від того не переставав його ненавидіти, а мій звір у мені казитися. Він — звір так навіснів, нібито сидів не темний, а приходько з потойбіччя.

Тим часом Костя витяг з кишені халата пляшчинку і шприц — ту ж саму пляшчинку і той самий шприц, якими він мав убити мене. На пляшечці біліла та ж сама наклейка-рецепт. Не кваплячись, зняв чохол з голки шприца…

— Шкода, що немає з нами Ксилантія, — пошепки озвався до мене.

І тут хворий, який досі лежав нерухомо, сіпнувся. Водночас відвідувач, що досі не звертав на нас уваги, раптом підвівся зі стільця і втупився в мене маленькими очима. То були очі Алісії Бамбули — жовті в чорну цяточку. Він не просто дивився, а проникав у мій організм і сильними пальцями щось там чавив. Авжеж він мене впізнав, попри лікарський антураж на мені. Я відчув, що втрачаю координацію і ось-ось упаду, навіть роззирнувся, на що б обіпертися. Досі звір у мені, який бачив у цьому чоловікові чужого і так-сяк корився, тепер, коли темний запустив у мене щупальці, рвонувся… Я не помітив чорної кулі, що з мене вилетіла, як тоді, коли об’єктом бував приходько. Чоловік просто зів’яв і опустився на стілець; якийсь час сидів, немов причмелений. Та ось голова його схилилася на груди, опустилися плечі. Так сидить лялька, яка ще мить тому грала роль живої людини і яку відклав лялькар. Костя хутко підступився до нього, помацав пульс.

— Принесіть нашатирний спирт, — сказав медсестрі.

Щойно та вийшла, він підсмикнув рукав у відвідувача і ввів у передпліччя пів шприца рідини. У мене ж блискавкою майнула думка, що я щойно став співучасником убивства. Мені й на гадку не спало, що цей жовтоокий покидьок заслуговував на сотні смертей. Син чи онук катів, які в недалекому минулому вигубили в концтаборах і катівнях енкавеес понад шістдесят мільйонів люду… Тепер вони роблять зачистку від тих, хто заважає їм знову поставити сторч боввана на глиняних ногах. І роблять те за кошт незалежної держави під виглядом боротьби з тероризмом. «Хай би ви повиздихали!»

Костя підвів очі на Валтаса і вдав, що збирається добрати у шприц рідини. Очі Гладуна розширилися. Він почав важко дихати. Щойно звільнені від бинтів щоки, пополотніли. Від нього війнуло сечею. Саме у цю мить увійшла медсестра і дала Лікареві пробірку з нашатирем і ватку.

Тим часом я уникав зустрітися поглядом з Костею і медсестрою, тому що з моїх очей все ще виглядав звір. Натомість роздивлявся Валтаса — клапті рудого волосся, тлусті щоки, які вже не ховалися під бинтами, витрішкуваті очі невідомого кольору, велике тіло, під яким панцирна сітка просіла мало не до підлоги. По ньому ковзав не погляд мого звіра, а вселенська ненависть; її — ненависть викликали такі як Гладун у будь-якій людині. В історії бувають періоди, коли тотальна ненависть охоплює все людство, бо поміж людей — кожен десятий темний. Раптом груди товстуна здійнялися; він став задихатися.

— Е-е, припини, — почувся спокійний Лікарів голос. Це стосувалося мене. — Прочини краще кватирку.

Я мить постояв біля вікна, спостерігаючи за людьми на лавках у внутрішньому дворі лікарні, подумки намагався вгамувати свого звіра. Тим часом Костя підніс до обличчя відвідувача, котрий втратив свідомість, змочену нашатирем ватку. Той ніяк не відреагував. Потім він підійшов до гладкого, який все ще важко дихав, і торкнувся рукою пальців ноги, тоді став масувати м’язи на литці, але хворий ніяк не реагував.

Раптом Костя повів носом, озвався до медсестри:

— Клавдіє, розшукайте санітарку, нехай перепеленає цього… — кивнув на Гладуна. — Бо ми тут позадихаємося.

— А з тим як бути? — поцікавилася жінка, кивнувши на сидячого.

— Очухається, — відказав Костя.

Коли медсестра вийшла, лікар знову взявся до ніг хворого. Він підносив ногу й відпускав, вона падала немов то була нога мерця. Тоді обстежив руки — ліва з них виявилася також атрофована.

— Та-а-к, друже моїх шкільних літ, кепські в тебе перспективи… — озвався. — Скоріше за все, причина — хребет. Ось бачиш, як воно буває — ти перед кимось опускаєш шлагбаум, переслідуєш його, ну, іншими словами, перебиваєш хребет. А тепер ось сам — паралізований… Я можу все це припинити, одразу. — Він знову витяг з кишені пляшечку і шприц.

Гладун щось хотів сказати, але порух губ під пов’язкою ледь угадувався. Його очі забігали, він немовби благав про щось.

— Нащо ти запроторив Ксилантія у брьовнокатательний? Через те, що він тобі пику натовк? Так дав би йому відсіч — ти був не менш дужий. У всьому світі чоловіки так зводять порахунки. А ти забздів. Натомість…

Медсестрі, що зайшла, Лікар наказав зняти рештки бинтів з губ Гладуна. І коли вона те зробила, почулися звуки, що тільки віддалік нагадували голос людини.

— Справи зовсім кепські, — озвався тихо Костя. — Йому паралізувало артикуляційний апарат.

Лікар наблизився до мене і шепнув:

— Зникни. Я озвуся.

Та раптом він подивився здивовано, в його очах з’явився страх. Водночас я завважив, що у мені знову активізувався звір, який нарешті розпізнав у відвідувачеві чужого. Не темного, а саме чужого, приходька з потойбіччя. Мого земляка, ще мить тому нерухомого, несподівано почало тіпати. Якби Костя не встиг утримати стілець, він упав би. Тим часом Лікар вихопив з-за ширми на підвіконні мобілку і, налаштувавши її на режим відео, заходився знімати. Істоту колотило, на лиці з’являлися щораз страхітливіші маски, як у тих потвор із моїх снів. Цей чоловік багато років прожив у повній гармонії з дияволом, а тепер між ним і нечистим точилася боротьба за плоть, у якій мешкали обидві сутності. Я, здавалося, бачив, як потужні лапи мого звіра віддирають від людського вмістилища нечисту силу. І тут почулися слова з ретрофлексними звуками, такі ж, як і ті, що ми чули в мові попередніх відвідувачів лікарні. Це були халдейські слова, але вимовлені не людиною, а немовби простором, у якому ми перебували. Тільки якщо попередні відвідувачі просто розмовляли, то тепер це були голосні і приголосні звуки вселенського нещастя. У мене майнув спогад, як і тоді, в музеї, що я звідкись знаю фонетику цієї мови. Ні, я знаю цю мову, але вона лежить у шухлядці пам’яті, яку мені не дано прочинити. Якось я бачив, як бився у корчах один старий. Те ж, що відбувалося зараз, нагадувало бій з тінню чи боротьбу з невидимим ворогом — спритним і дужим. Чоловік таки впав зі стільця і качався на спині, від когось видираючись, а потім «сидів» на комусь, стискаючи щось обома руками, немовби душив. Водночас не припинялася і битва словами. Чулися оклики, ні — гарчання двох людей: один виплескував ненависть здебільшого чужою мовою, другий, мабуть, молодший, гнав суцільне матюччя і слова, які вже давно мало хто вживає. Це був набір найбрутальніших матюкливих виразів, винесених з краю, де люди не знають що таке табутивний бар’єр, а жінку мають за ніщо. Поміж них можна було розібрати лише кілька не матюкливих слів: «Я тобі дам собаку, розтаку твою! Пошукай собі іншого пришелепу! Геть від мене!» Після цих слів у ніс ударило сильним запахом псини, який перебив на мить сморід сечі, яким тхнуло від Гладуна. Якщо одного з ворогів — приходька з потойбіччя не було видно, то господар тіла, власне, актор на сцені, на яку обернулася лікарняна палата, динамічно розгортав характер персонажу, якого він «грав». Це був чоловік середнього зросту і віку, коротко підстрижений, з обличчям рекетира і водночас кілера. Я не був переконаний, що сутності — мешканці тіла б’ються між собою, а не протистоять моєму звірові. Тим часом з мене витікала енергія. Моя сила невідомим каналом перекачувалася у той двобій. Адже його — звіра живила моя енергетика. Пригадалося, що й тоді, коли я нейтралізував Сміттяра, а пізніше вигнав його з плоті Кості, я теж почувався знесиленим; та й зовсім недавно у випадку з дівчиною… Несподівано чоловік перевернувся горілиць, і укляк на підлозі з відкритими очима — тими ж самими — жовтими в чорну цяточку. Лікар вимкнув і сховав у кишеню мобілку.

— Які в нього очі? — пошепки запитав я, не відводячи погляду від лежачого.

— Сірі, — відказав лікар.

— А медсестра що скаже?

Костя пошепки обмінявся кількома словами з медичкою і підтвердив, що очі в того сірі. Тим часом повернувся мій звір; він не «розчинився» в мені як бувало доти, а стояв напоготові і не зводив погляду з чоловіка на підлозі. «У-у, тарган! — почув я злостивий голос звіра. — Тарган, перед тим як здохнути, завжди перекидається на спину». Я бачив чоловіка хоч і власними очима, але поглядом мого звіра. У лежачого очі були справді жовті у чорну цяточку, як у Алісії Бамбули, волосся ж коротке, руде. А на обличчі, ні — на пиці, хоч і без ознак життя, з’являлися маски, які я спостерігав у потвор з мого передсоння. То були морди гієни, шакала, неіснуючої в природі плотоїдної мавпи… І ця потвора, яка переслідує мене багато років. Він був живий, хоч і непритомний.

— Що ти йому уштрикнув? — поцікавився я.

На лиці Лікаря майнула ледь вловима усмішка.

— Фізіологічний розчин, — відказав він. — А ти що подумав?

— Даремно, — мовив звір моїми вустами. — Тепер ця сука знову мордуватиме людей.

На підлозі лежало украй знесилене, але не мертве, людське тіло, цілковитим господарем якого була нечиста сила. Колишній власник його, скоріше за все, перебував на шляху до пекла.

— Можливо, й мордуватиме. А може, й ні… — сказав притишено Костя.

У палату зайшла дебела стара жінка в халаті з відром води і якимось лахміттям.

— Все, друже, роби ноги, бо зараз почнеться мерзенне дійство…

Весь час, поки я йшов до маршрутки і в маршрутці мене переслідував запах псини, попри парфуми пасажирок.

РОЗДІЛ 19

Два дні я очікував дзвінка від Кості. Ходив на лиман, готував борщ, дивився телевізор — жив, як колись, не думаючи, що мені хтось дихає в потилицю. Про виразки на лівій стороні обличчя нагадували тільки рожеві сліди. Я вже збирався був нанести обіцяний візит у бібліотеку, як нагадав про себе мобільний телефон.

— Як настрій? — почувся Лікарів голос. — Чого не озиваєшся?

— Я від тебе очікував звістки.

— Гаразд. За годину зустрінемося у Ксилантія. Ти як?

— Я не знаю, де живе Ксилантій.

— Ну — там, де ми квасили утрьох.

— А-а…

Він підійшов до багатоповерхівки вчасно, одягнений, як і попереднього разу, у все біле. При собі мав лікарську валізку. Спускаючись сходами в котельню, я згадав свої перші відчуття, коли мене привіз сюди Ксилантій. Тоді було вже далеко за північ, і я сходив униз, немовби прямував у підготовлену для мене пастку. І не було сили, яка змусила б мене повернути назад. Мій звір тоді казився і ось-ось мав вистрибнути назовні. Цього разу я його в собі не завважував. Пахло свіжими огірками й оселедцем.

— З усього, на нас тут очікують, — озвався Костя.

На столі стояла не розкоркована пляшка перцівки, тарілка з оселедцем, обкладена кружальцями цибулі, й полумисок з огірками. Вгадувався запах оцту й олії.

— Які люди! — вигукнув Ксилантій, відкладаючи газету з кросвордом.

Він обійняв нас, назвавши Костю бугром, а мене шефом. У ньому дивно співіснували риси хлопчака і потріпаного життям чоловіка.

— Це ти мудро зробив, мля… — зауважив Лікар, кивнувши на стіл. — А побачивши, як я виймаю з пакета пляшку коньяку і дві банки сардин, додав: — Ти теж мудрий.

Потім заходився викладати з лікарської валізки шампанське, копчені стегенця, сирокопчені ковбаси, кетчупи, гірчицю і ще якісь пакунки.

Ксилантій, спостерігаючи за тим, зепевнив, що Костя наймудріший з нас.

… Коли вже була випита пляшка перцівки і Ксилантій розкоркував коньяк, озвався Костя:

— Братове, поки ми ще не набралися тут як жаби мулу, пропоную послухати хроніку останніх подій, до яких ми всі мали безпосереднє відношення. Напевне, шефові не все буде цікаво, бо про більшість із того, що сталося, він знає. Про більшість, але не про все…

Свою оповідь Лікар почав з того, як він влаштувався в лікарню і як у його відділення привезли важко травмованого чоловіка після ДТП. Сказав, що чоловіком тим виявився Валтас. Про попередні події Костя не обмовився жодним словом.

— Кепські в нього справи, — провадив лікар. — У нього паралізовані ноги, ліва рука і пошкоджений артикуляційний апарат. Ну, я не переконаний, чи він зможе балакати.

— А є таки Бог на світі! — вихопилося у Ксилантія. По миті він окинув нас ніяковим поглядом, додав: — Не подумайте тільки, що я радію.

— Авжеж Бог є, — погодився Костя. — Бо крім законів збереження маси, існує ще закон збереження підлості. А він полягає в тому, що підлота, яку ти зробив людині, рано чи пізно впаде на тебе і впаде з великими відсотками. Знаєш, Ксило, що я йому сказав? Я сказав: навіщо ти запроторив Ксилантія в брьовнокатательний? Не міг дати йому відсіч, ти ж був справніший за нього.

Несподівано Костя замовк. По щоках Ксилантія текли сльози, затремтіла спідня губа; він підвівся і попрямував до сходів.

— Розчулився хлопець… — сказав Костя. — Ага, з’явився ж батько Гладуна — прилетів з Португалії, де він зараз живе; у нього там бізнес. Прохав аби я доглянув сина, поки той оклигає і його можна буде транспортувати літаком. Сказав, що більше довіряє нашим лікарям, ніж тамтешнім. Пропонував пристойну суму в доларах. Я сказав, що мені залишилося ще два тижні, а там прийде інший лікар. То з ним хай і домовляється.

З оповіді я зрозумів, що Костя каже тільки те, що може сказати в будь-якому колі людей і в будь-якому приміщенні. Тому запитав обережно:

— А як отой відвідувач?

— Склеїв ласти, — відказав Лікар буденно. — У моргу тіло його. Очікують, коли по нього приїдуть та відвезуть на батьківщину.

Я перехрестився, на що Костя поблажливо усміхнувся.

— Лікарі, яких зібрав начмед, констатували смерть від зупинки серця. Ну, перехвилювався там чи що… Медсестра засвідчила, що його перед тим била падуча.

Я не відчув полегшення від слів Кості, може, тільки ледь-ледь. Адже відійшла всього одна ланка у ланцюжку пов’язаних між собою приходьків і темних. Над ним є хтось у столиці, а під ним — у моєму місті. Вже не кажу про цілу армію інформаторів і провокаторів, включаючи й кількох письменників — колег по Спілці, які на нього працюють. Я б радий був вилити свою кривду сльозами, так, як Ксилантій, але де їх узяти? За багато років існування у ворожому оточенні я навчився ховати емоції у найвіддаленіший закуток свідомості. Те, що сталося, нічого не змінить. За мною так само ходитимуть нишпірки, чинитимуть всілякі провокації. Я називаю їх тихими вбивцями. Вони вбивають психологічно. Десяток із них — сусіди по під’їзду і двору, решта — багато їх і невідомо хто. Несподівано у мене вихопилося:

— Яке в нього прізвище?

Костя мить поміркував, згадуючи.

— Якесь подвійне, — мовив. — Чи Свистунов-Верхогляд, чи Свистопляс-Верхогляд… Ім’я Володимир Юрійович чи Володимир Олексійович. Точно не скажу.

«Подвійне…» — подумалося мені. — Авжеж, і їх було двоє в одному тілі. Хтось із них був просто темний, а хтось — приходько. Отже, вони існували у повній злагоді. А звір мій так сильно виснажився тоді, бо вступив у двобій з двома одразу.

— Ага, я бачив його документ — він твій земляк. Очолює якусь важливу державну структуру, в чині генерала. А судячи з того матюччя, яке вихлюпнулося з його горлянки, він був щонайменше генерал-єфрейтором.

«У чині генералів, — подумалося мені. — Адже їх було двоє».

Почулися кроки — спускалися сходами. На виді Ксилантія, який з’явився, не залишилося й сліду від розчуленості. Це знову був хлопчак, який життя сприймає як гру.

— А чого стопарики порожні? — дорікнув він.

— Очікували, поки ти наповниш, адже ти найсправедливіший із розливайл, — сказав Костя.

— Авжеж, бо я живу за поняттями, — погодився Ксилантій, беручи коньяк.

І тут завібрував у моїй нагрудній кишені телефон. Дзвонив Олекса Різниченко.

— Ти далеко від телевізора? — запитав.

— Зажди…

Я поцікавився чи тут є телевізор? Ксилантій показав на двері кімнатки.

— Учора свій старий приніс.

— А що там? — знову до Різниченка.

— Тема, яка тебе цікавить, — відказав він. — Вибери обласні новини, побачиш. Бувай.

На весь екран показували обличчя знайомого чоловіка. Потім почувся голос коментатора, який казав, що це один з тих, котрий не пам’ятає, хто він. Відомо тільки, що він вийшов з катакомб у складі групи туристів. Опинившись на поверхні, чоловік не знав куди йти. Правоохоронці, які з’явилися на виклик гіда, не змогли встановити особу прибульця. Він говорив на дивній суміші слів, хоч і знайомих, але фонетично не схожих на теперішні. До того ж у лексиці його часом прохоплювалися слова з іншої мови, ну, якоїсь східної. Раптом на телестудії щось перемкнули і чоловік заговорив; вимова його справді нагадувала вимову старих людей, але найцікавіше — у ній чулися також халдейські слова. Перше враження, що я десь уже бачив цього чоловіка, скоро минуло. Я його ніколи й ніде не бачив; він мав обличчя без індивідуальних рис; єдине, що запам’ятовувалося, це вуха: відстовбурчені, ніби взяті з іншої — великої голови. Обличчя без опізнавальних рис і робило його схожим на приходька, який зурочив мене в поїзді, того, що переслідував мене на лимані, і того, з якого я вигнав нечистого у цьому приміщенні.

— Скидається на те, що вже стало нікому зустрічати прибульців з далекого краю, — озвався Костя.

— Ага. Тільки чи на довго… — зауважив я.

Ксилантій подивився, не розуміючи, а тоді наповнив чарки.

— А цей, — він кивнув на телевізор, — нагадує мені хмиря, що тут розорявся.

— Нікого він тобі не нагадує, — запевнив Лікар. — Це істота з іншого світу.

… Неподалік від дверей у котельню стояли урни на сміття, а біля них лежали два дворових собаки. Уздрівши нас, вони лінькувато клепнули хвостами об асфальт.

— Іч, які ввічливі, — зауважив Костя. — А побачив би ти їх, коли ми з’явилися тут з демоницею…

— Я чого запропонував вийти та подихати свіжим повітрям… — пояснив я. — Не хотів втаємничувати твого друга в те, що сталося в лікарні. Так ось: ти впорснув відвідувачеві препарат з пляшечки: по тому він, як ти кажеш, склеїв ласти. Все це відбувалося на очах у гладкого. По суті твої дії нагадували шантаж і вбивство. Так? Мине тиждень-два, хворий оклигає і оповість про все, що бачив. Кому? Подільникам. Чи ти вважаєш, що троє, котрі загинули під час ДТП, єдині, з ким він мав справу? Може і єдині, але тут, в Одесі. А троє з регіонів, які теревенили халдейською? Павутиння темних і приходьків з потойбіччя після його повідомлення заколивається по всій країні і далеко за її межами. З нами вже працюватимуть не тихі вбивці, а традиційні кілери.

— Хто такі тихі вбивці? — поцікавився Костя.

— Ну, ті, котрі тебе женуть… А точніше заганяють у лікарню — інфарктне, психічне, наркологічне чи якесь інше відділення і зрештою на той світ. Ця технологія в них розроблена до дрібниць ще з кадебістських часів. Твою ж нішу в суспільстві займе приходько з Вавилона — месопотамського чи більшовицького — не має значення. А потім, коли з’явиться інша — опозиційна до чинної влади сила, нікого буде судити за душогубство, мовляв, ну, померла людина в лікарні, від хвороби.

Костя довго не озивався, та нарешті мовив:

— Це ти влучно — що до тихих… Вони вбивають не тільки нас, а й наших дітей, яких ми не народили, бо не бачили перспективи їх утримувати. Нам із Ксилантієм уже по сорок чотири, а ми… А-а… — він безнадійно махнув рукою. — А ти не подумав, що Гладун може повідомити владу?

— Малоймовірно, адже тоді спливе, хто справжній власник отрути, — відказав я. — Звісно, якщо в нього є клепка в голові.

— От-от, через те я й не боявся демонструвати йому його ж пляшчинку. Хай, пала, зна’, що він для нас прозорий. А те, що ти письменник, то факт організації твого отруєння може розлетітися по засобах масової інформації. Валтас завжди був падлюкою, але ніколи не був бовдуром. Щоправда, він може згодом втаємничити батька…

— Навряд, — засумнівався я. — У темних родинні зв’язки нічого не важать. Звіритися темний може тільки такому ж як сам, або приходькові з потойбіччя. А те, що Гладун темний, у мене немає жодного сумніву.

Костя не озивався. Я також думав про своє. Що зміниться для мене зі смертю мого мучителя? І хто його насправді вбив: Костя чи я? Ну, не я, а мій звір, який спочатку не розпізнав у ньому приходька, а потім не міг його подолати. Раптом почувся голос Ксилантія з підвалу:

— Е-е, заходьте вже, бо коньяк випаровується.

РОЗДІЛ 20

Я стояв на пірсі, де мені призначив зустріч Костя, і спостерігав за посадкою на великий білий корабель з назвою «Oceana». На борт піднімалися як нові пасажири, так і ті, хто сходив з нього на берег. Нові тримали в руках сумки і були у супроводі близьких. Я довгенько стояв осторонь того гурту і вже почав непокоїтися, та раптом підвів очі і побачив на палубі чоловіка в однострої офіцера флоту. Він дивився на мене з висоти семиповерхового будинку і хоч обличчя з такої відстані я не міг розгледіти, але то був Костя. Замість форменого кашкета голову йому покривала тюбетейка. Він нічого не казав, не зробив жест рукою, проте на лиці його вгадувалася посмішка. І тут з-за спини в нього вийшла жінка в білому халаті і з червоним хрестом на нагрудній кишені. Це була Рита. Вона подала йому кашкет з «крабом», постояла якийсь час, дивлячись на мене, і відійшла. Я не міг утямити, що сталося. На мить здалося, що це сон, але сон приємний, мені-бо не хотілося з нього виходити. І тут на місце Рити вигулькнув Ксилантій, також з морським коміром на білій сорочці. Він підніс догори руки і показав рукостискання. Я вже збирався у відповідь повторити його жест, та раптом завважив, що йому щось сказав Костя і Ксилантій відійшов. Віддалік на палубі стояв матрос і спостерігав за гуртом пасажирів унизу. «Та це ж Бакс!» — майнуло в голові. Авжеж то був Бакс, кругловидий, широкоплечий з бобриком світлого волосся. Я спробував прокинутися, як не раз таке робив, коли мені снилися нісенітниці, але не зміг. Це таки була дійсність, а не сновидіння. Тим часом Костя скинув тюбетейку і одягнув кашкета. Тепер це стояв справжній офіцер морського флоту, я б його ніколи не впізнав.

І тут у повітрі з’явилася тюбетейка. Я не встиг навіть помітити, як її кинули. Вона летіла обертаючись, немов диск і її підхопив високий чоловік, що був за кілька кроків від мене. Тим часом Костя підніс до вуха свою мобілку. Я також сягнув рукою в кишеню, але в цей час чоловік, що спіймав тюбетейку, приклав до вуха свій телефон. По хвилі він підійшов до мене і подав спершу тюбетейку, а потім слухавку.

— Це вам, — сказав.

Я встиг помітити, що тюбетейка всередині мала конверт, прикріплений клейкою стрічкою.

— Одягни тюбетейку, — почувся Костин голос. — Віднині чоловік, телефон якого ти тримаєш, буде тобі за ангела-охоронця. Обміняйтеся з ним номерами. Допоки ти в Одесі, можеш на нього покластися. Ти все розчув?

Несподівано в мені ожив звір-охоронець. Отже, десь неподалік з’явився темний. Я окинув поглядом з десяток пасажирів, що залишилися біля трапа. Там його не могло бути — мій звір уже давно дав би про нього знати. Тим часом потвора у мені звелася на всі чотири ноги і я змушений був ухопити її за карк. До гурту наближалася жінка — в червоній сукні, невисоко зросту, з пишним рудим волоссям. «Так он воно що! — подумав я. — Недурно вона приходила до Кості в сон…» Жінка не була красунею, але постать її вабила немов магнітом. Вона виказувала не просто жіночність, а гріховну жіночність. Згадалися слова Кості: «Ми з нею гарували, немов два чорні воли». Жінка ковзнула по нас з високим чоловіком поглядом, але мені й цього було досить, аби побачити її очі — жовті в чорну цяточку. «Та це ж очі Алісії Бамбули! — майнуло в голові. — І не тільки очі, а й погляд — всеохоплюючий, зацікавлений. Водночас це очі астральної жінки, яка зґвалтувала мене у сні…»

— Ти все розчув? — повторив Лікар.

— Так… — запевнив я. — Здається, до тебе прийшли.

— Бачу вже, — сказав Костя. — Сон виявився в руку.

Тим часом жінка спинилася біля гурту і підвела очі.

— Отож бувай! Зідзвонимося. — Костя повернувся і пішов углиб палуби.

Я і тепер ще, маючи на голові незвичайний головний убір і вловлюючи запах Костиного волосся, не був переконаний, що це ява, а не сон.

— Пішли вже, — озвався сухорлявий, ховаючи в кишеню свою мобілку.

Це був той чоловік, який разом з Баксом вигнав кілерів з будинку, де живе моя сестра. Тепер він був у попелястого кольору бриджах, на ногах мав білі черевики і такі ж білі шкарпетки. Чоловік чимось нагадував страуса. Доки ми відходили від пірса, звір у мені втихомирювався, а по часі і зовсім зів’яв. Але не зник. Неподалік був не просто темний, а приходько з потойбіччя жіночої статі.

— Моє ім’я Степан. — Чоловік подав руку і я відчув жилаві потужні пальці. — А ви можете не називатися — вас я знаю з оповідей хлопців.

— Що це за дивовижна містифікація? — поцікавився я.

Степан не став вдавати нетямущого.

— Авжеж дивовижа… Ще два тижні тому нікому й на думку не могло спасти, що таке станеться.

— Він що, підписав контракт?

— Ага. З самим собою.

Я подивився запитально. Чоловік посміхнувся і запропонував посидіти під каштаном у припортовому кафе. Він же й замовив шампанське і персики. Коли ми випили за сім футів під кілем для Кості і його друзів, мій новий знайомий сказав:

— Авжеж із самим собою. Той круїзний лайнер належить йому. — Побачивши на моєму обличчі подив, він додав: — Ну, не тільки йому — там ще є співвласники: грек і португалець — колишні одесити. І команда там з українців, греків та португальців. А судно приписане у грецькому порту.

Степан удруге хлюпнув у фужери, дзеленькнув своїм об мій і, нічого не сказавши, випив.

— Кості що, пощастило роздобути чарівну лампу Аладіна? — запитав я.

— Чарівна лампа… Він пов’язує те з вашою зустріччю. Після того, що сталося, він став вірити у прикмети. Ви, на його думку, приносите зміни в життя. Великі зміни…

— Костя перебільшує, — мовив я, сьорбнувши шампанського.

— Можливо. А може, й ні…

— Де б знайти людину, яка змінила б моє життя на краще? Або хоча б зробила його спокійнішим.

Степан підвів на мене світло-голубі, майже білі очі.

— Судячи з того, що мені казав Костя, ви розворушили зловороже кубло і тепер вас переслідують. Він натякав на якесь сатанинство, але я в це не вірю. З усього ви просто наступили комусь на мозоль. Якійсь комерційній чи політичній структурі.

— Можна й так сказати, — погодився я. — Але як сталося, що Костя…

— Це і для всіх нас стало несподіванкою. У Кості є тітка — дружина колишнього, ще імперського, промисловця. Ну, він накрав, як і всі вони. Костя до них приходив тільки як треба було когось пролікувати. Обоє — пенсіонери, жили на Чорноморці, на самому березі. Купили у якогось збанкрутілого скоробагатька хату. Ну, не зовсім хату… Триповерхову віллу з усіма прибамбасами; в кількох метрах від моря. Костя обурювався, що ті падли, пробачте, їх там ціла вулиця, заблокували доступ до пляжу. Але не це важливо… У родичів є син — алкаш, йому десь під п’ятдесят. А півроку тому тітчин чоловік, який переніс кілька інфарктів, раптом помер — на вісімдесят п’ятому році. Отож вона стала спадкоємицею. Це було півроку тому, аж ось недавно тітка подзвонила Кості аби прийшов. Ну, він прихопив валізку з лікарським начинням і гайнув на Чорноморку. А там, крім неї і її п’яного сина, виявився ще нотаріус… Коротше, тітчин чоловік, перед тим як померти, склав заповіт, у якому нерухоме майно відписав дружині, а рухоме — два дорогих автомобілі і круїзний лайнер — синові й Кості. Керувати рухомим майном призначив Костю, ну з тим, щоб він усі прибутки клав на спільний з Геннадієм, сином, рахунок. Крім усього, в обов’язок Кості входило лікувати і доглядати тітку і двоюрідного брата. Там ще купа всіляких обов’язків.

— У тітчиного сина є діти?

— Немає. Через те вони і включили у спадок Костю — нормальну, надійну людину.

«Аби тільки спадок через Костю не перейшов до тих, кому все те колись тут належало. — майнула думка. — Не випадково руда демониця повідомила йому у сні про свою вагітність від нього».

— А ким Костя числиться на судні? — запитав я.

— Лікарем. А за сумісництвом, хе-хе, господарем лайнера — їхня з Геннадієм доля у вартості плавучого підприємства — понад шістдесят відсотків. Дядько ще залишив їм, крім усього, кілька рахунків у грецьких і португальських банках. Їх суми Костя не назвав. — Степан замовк, поцокав нігтями по порожньому вже фужеру, замислився: — Авжеж станеш марновірним і повіриш у містику, коли на тебе звалиться таке багатство, — озвався по хвилі. — І це після поневірянь, сумнівних заробітків і по суті війни з усілякими мерзотниками.

— Я бачив на палубі Ксилантія і Риту…

— Авжеж… Костя своїх не кидає. Рита — медсестрою там, як і в минулі роки, коли вони плавали на круїзному. А Ксилантій — матросом. Там є ще один з наших — також матрос.

— А вам місця не знайшлося? — поцікавився я.

— Знайшлося. Механік зібрався на пенсію. Я ж за освітою інженер-механік. Але у мене сімейні обставини не дозволяють. Хай, може, перегодя. Там добре платять.

Степан дістав з кишені складного ножа і розрізавши персик, відділив кісточку. Одну половинку поклав переді мною.

— А вам личить у цьому головному уборі, — сказав несподівано. — Вилицювате обличчя, смаглявість… Сподіваюся, він і вас оберігатиме, як оберігав Костю.

Я подумав, що оберіг мені зараз потрібен як ніколи. Вже вкотре спіймався на думці, що кортить зазирнути в конверт, схований у тюбетейці.

— … Але, гадаю, в Одесі вам боятися нічого. Коли ще та гідра зростеться?…

«Дуже швидко зростеться», — майнуло в голові. На жаль, Степан бачив лише тілесну форму «гідри» і не мав уявлення про її зв’язок з Темним Сателітом. З усього, він також не знає про приходьків. Про Костю такого не скажеш. Прибулець з потойбіччя мало не вигнав його з його ж власного тіла. А сприяла тому «королева сексу», яка, з усього, не збирається дати Кості спокій. Вона знатиме його місце знаходження, де б він не перебував. Скидається на те, що вона, й справді, понесла від Кості. А тільки що може народити приходько з потойбіччя, яка загарбала тіло земної жінки?

Степан дістав мобільний телефон, сказав, що нам слід обмінятися номерами. Коли ми це зробили, він узяв мою мобілку і, оглянувши, сказав:

— Смартфон. З усього, річ не з дешевих. Дві сім карти. Але користуватися нею я б не радив. Тут є датчик, який фіксує ваші координати у просторі. Ну, — через айпі-адресу телефону і супутник вас знайдуть, де б ви не були, з точністю до одного метра.

— А в інших, — я кивнув на його телефон, — хіба її немає? — поцікавився.

— Є, — відказав Степан, — але ваш засвічений. Інакше б вони не визначили місця вашого перебування.

— Визначити, де я міг би бути, вони змогли б і за хатніми телефонами: моїм і сестриним, якими ми часто перемовлялися.

— Авжеж, але зробити це з допомогою мобілки значно простіше і точніше. Треба тільки знати її номер. Я до чого веду? Якщо маєте трохи грошей, то купіть дешевенький апаратик, хоча б як ось мій.

Я сказав, що прикину свої можливості, а потім запитав, чи він не порадить, як мені опинитися в Кишиневі.

— Закордонний паспорт маєте при собі?

— Маю.

— Ну, так і — вперед… Ага, ще, — він озирнувся на червоні пластмасові столики, за якими сиділи здебільшого матроси, притишеним голосом сказав: — Зі зброєю туди не можна. Здасте перед тим пістолет.

— Кому?

— Мені.

— Де ви берете зброю? — поцікавився я пошепки.

— Купуємо. — Поміркувавши, додав: — Ну, звісно, не в супермаркеті… З Тирасполя хлопці привозять. Хочете — снайперську гвинтівку, базуку чи міномет? Будь ласка, аби гроші. Там арсеналу на всю Європу…

— Он як… — «А я мав рацію, коли подумав, що в колесо БМВ влучила куля снайпера», — майнула думка.

Степан підвівся.

— Мені пора. Триматимемося купи. Коли надумаєте в Молдову — дзвоніть. У мене на митниці — знайомі. Може, потрібно буде підстрахувати, я знаю…

На пірсі, куди я повернувся, стояло всього кілька людей. Тим часом трап, який уже підняли, заповзав у борт корабля, а на палубі метушилися матроси. Я дивився вгору, а мій звір — на проводжаючих, серед яких кидалося в очі яскраво-червоне вбрання «королеви сексу». «Авжеж Костя не міг не покласти на неї око», — подумав я. Це був згусток еротики. А ще це була ходяча провокація чоловіків на подружню зраду. Водночас жінка нагадувала зомбі. Вона ніби корилася не порухам власної свідомості, а якійсь зовнішній силі. Я весь час міцно тримав за карк мого звіра-охоронця. Коли ж він почав пручатися, я відійшов углиб морвокзалу і піднявся сходами на другий поверх. У цей час корабель почав поволі відчалювати. Незабаром він віддалився на стільки, що його можна було бачити всього. Це був велетенський білий лайнер на тлі синього неба. Перегодя лайнер узяв курс на південний захід і став зменшуватися. Мені здалося, що з ним відходила і частина мого недавнього тривожного минулого.

У конверті, який я нарешті віддер від підкладки тюбетейки, виявився стосик у десять стодоларових купюр і коротка записка: «Це — твоя частка від нашого заробітку. Зідзвонимося». На мить я розгубився — адже я з ними нічого не заробляв. Та раптом збагнув: Костя заплатив мені за участь у викраденні мене самого. Подарунок збентежив. Я відчувся людиною, яку втягли в нечесну гру. Водночас сума поповнювала мій схудлий бюджет і відкривала можливість поїхати в Молдову. Я перехрестив білий корабель на обрії і одягнув тюбетейку.