Діти підземелля

Розділ VIII ЛЯЛЬКА

Ясні дні минули, і Марусі знову погіршало. Хоч що ми вигадували, аби розважити її, вона однаково дивилася байдуже своїми великими, потемнілими й нерухомими очима, і ми давно вже не чули її сміху. Я почав носити в підземелля свої іграшки, але й вони розважали дівчинку лише на короткий час. Тоді я вирішив звернутися до своєї сестри Соні.

У Соні була велика лялька з яскраво розмальованим обличчям і розкішним лляним волоссям — подарунок покійної мами. На цю ляльку я покладав великі надії і тому, відкликавши сестру в бічну алейку саду, попросив дати мені тимчасово цю ляльку… Я так переконливо просив її про це, так жваво змалював їй бідну, хвору дівчинку, у якої ніколи не було своїх іграшок, що Соня, яка спочатку міцно пригортала ляльку до себе, віддала мені її і обіцяла протягом двох-трьох днів гратися іншими іграшками, нічого не згадуючи про ляльку.

Враження від цієї нарядної фаянсової панночки на нашу хвору перевищило всі мої сподівання. Маруся, яка в’янула, немов квітка восени, здавалося, раптом знову ожила. Вона так міцно обнімала, так дзвінко сміялася, розмовляючи з своєю новою знайомою!.. Маленька лялька зробила майже чудо: Маруся давно вже не вставала з постелі, а тепер почала ходити, водячи за собою свою біляву доньку, і часом бігала, як і раніше, ляпаючи по підлозі слабими ніжками.

Зате я через що ляльку зазнав дуже багато тривожних хвилин. Насамперед, коли я ніс її за пазухою, прямуючи з нею на гору, по дорозі мені трапився старий Януш, який довго проводжав мене очима та хитав головою. Потім днів за два старенька няня помітила пропажу і почала нишпорити по кутках, скрізь розшукуючи ляльку. Соня намагалася вгимувати її, але своїми наївними запевненнями, що їй лялька не потрібна, що лялька пішла гуляти, швидко повернеться, тільки викликили сумніви у служниці і породжувала підозру, що тут не проста пропажа.

Батько нічого що не знав, ало до нього приходив Януш і щось говорив. Батько з ще дужчим гнівом прогнав його; проте н топ же день батько зупинив мене на дорозі до садопої хиіртки і наказав залишитися доми. Другого дня повторилося те ж саме, і лише через чотири дні я встав рано-вранці і махнув через паркіш, поїси батько ще спав.

На горі справи були погані. Маруся знову лежала, і їй стало ще гірше: обличчя її горіло дивним рум’янцем, біляве волосся розкидалося по подушці; вона нікого не пізнавала. Поряд з нею лежала бідолашна лялька з рожевими щоками й дурними блискучими очима.

Я сказав Валекові про свої побоювання, і ми вирішили, що ляльку треба віднести назад, тим більше, що Маруся цього й не помітить. Але ми помилилися: тільки-но я взяв ляльку з рук дівчинки, яка лежала непритомна, вона відкрила очі, подивилася тьмяним поглядом,! ніби не бачачи мене перед собою, не усвідомлюючи, що з нею робиться, раптом заплакала тихо-тихо, але разом з тим так жалісно, і на змарнілому личку її майнув вираз такого глибокого горя, що я відразу перелякано поклав ляльку назад. Дівчинка усміхнулася, притиснула ляльку до себе й заспокоїлася. Я зрозумів, що хотів відняти у мого маленького друга першу і останню радість у її недовгому житті.

Валек несміливо подивився на мене.

— Як же тепер буде? — спитав він сумно.

Тибурцій, сидячи на лаві з сумно похнюпленою головою, також дивився на мене запитливо. Тому я постарався, по можливості, надати собі безжурного вигляду і сказав:

— Нічого! Нянька, напевне, вже забула.

Та стара не забула. Коли я цього разу повертався додому, коло хвіртки мені знову стрівся Януш. Соню я застав з заплаканими очима, а нянька кинула на мене сердитий гнітючий погляд і щось шамкотіла беззубим ротом.

Батько спитав мене, куди я ходив, і, вислухавши уважно звичайну відповідь, обмежився тим, що повторив мені наказ — ні в якому разі не виходити з дому без його дозволу. Наказ був категоричний і дуже рішучий: не послухатися його я не смів, але й не насмілювався також звернутися до нього по дозвіл.

Минуло чотири нудні дні. Я сумно блукав по саду і з тугою поглядав у бік гори, чекаючи, крім того, грози, яка збиралася над моєю головою. Що буде, я не знав, але на серці в мене було важко. За все моє життя мене ніхто ще не карав: батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різкого слова я ніколи від нього не чув. Тепер мене гнітило важке передчуття.

Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет. Я ввійшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядало сумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі перед портретом матері і не повертався до мене. Я чув тривожний стукіт власного серця.

Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відразу ж спустив їх додолу. Обличчя батька здалося мені страшним. Минуло з півхвилини, і протягом цього часу я почував на собі важкий і непорушний, гнітючий погляд.

— Ти взяв у сестри ляльку?

Ці слова упали раптом на мене так виразно й гостро, що я здригнувся.

— Так, — відповів я тихо.

— А знаєш ти, що це — подарунок матері, який ти мусиш шанувати як святиню?.. Ти украв її?..

— Ні,— сказав я, підводячи голову.

— Як ні? — скрикнув раптом батько, відштовхуючи крісло. — Ти украв її і відніс… Кому ти відніс її? Кажи!

Він швидко підійшов до мене і поклав мені на плече важку руку. Я з зусиллям підвів голову і глянув угору. Батькове обличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.

— Ну, чого ж ти?.. Кажи! — і рука його ще дужче стисла моє плече.

— Н-не скажу! — відповів я тихо.

— Ні, скажеш! — відрубав батько, і в голосі його пролунала погроза.

— Не скажу, — прошепотів я ще тихше.

— Скажеш, скажеш!

Він повторював це слово придушеним голосом, наче воно виривалося у нього з болем та зусиллям. Я відчував, як тремтить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна по одній капали з моїх очей на підлогу, та я все повторював ледь чутно:

— Ні, не скажу… ніколи, ніколи не скажу вам… Нізащо!

Цієї хвилини в мені виявився син мого батька. Він не добився б від мене іншої відповіді найстрашнішими муками. У моїх грудях назустріч його погрозам здіймалось усвідомлене зневажене почуття дитини, яку покинули, і якась жагуча любов до тих, хто приголубив мене там, у старій каплиці.

Батько важко зітхнув. Я зіщулився ще дужче, гіркі сльози пекли мої щоки. Я чекав.

Я знав, що він страшенно запальний, що цієї хвилини він шаленіє. Що він зробить зі мною? Але мені тепер здається, що я боявся не цього… Навіть цієї страшної хвилини я любив батька і разом з тим почував, що він зараз своїм шаленим насиллям розіб’є мою любов вщент. Тепер я зовсім перестав боятися. Здається, я чекав і жадав, щоб катастрофа нарешті вибухнула… Якщо так… нехай… тим краще — так, тим краще.

Батько знову важко зітхнув. Чи опанував він сам цією несамовитістю, що охопила його, я й досі не знаю. Але в цю критичну хвилину за відчиненим вікном пролунав раптом різкий голос Тибурція:

— Еге-ге!.. Мій бідний маленький друг…
«Тибурцій прийшов!» — майнуло в моїй голові, але навіть почувши, як затремтіла рука батька на моєму плечі, я не уявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішні обставини могли постати між мною і батьком, могли відхилити те, що я вважав неминучим.

У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупинившись на порозі, в одну мить оглянув нас обох своїми гострими, рисячими очима.

— Ге-ге! Бачу молодого друга у дуже прикрому становищі.

Батько зустрів його суворим і здивованим поглядом, але Тибурцій витримав той погляд спокійно. Тепер Тибурцій був серйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися особливо сумно.

— Пане суддя! — заговорив він м’яко. — Ви людина справедлива… відпустіть дитину! Малий був у «поганому товаристві», але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщо його серце лежить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь, краще накажіть мене повісити, але я не дозволю, щоб хлопчик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий…

Він розв’язав вузлик і вийняв звідти ляльку. Рука батька, що стискала моє плече, ослабла. На обличчі з’явився подив.

— Що це значить? — спитав він нарешті.

— Відпустіть хлопчика, — повторив Тибурцій, і його широка рука любовно погладила мою похилену голову. — Ви нічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охоче розповім вам усе, що ви хочете знати… Вийдімо, пане суддя, до іншої кімнати.

Батько, дивлячись на Тибурція здивованими очима, послухався. Обидва вони вийшли, а я лишився пригнічений почуттями, що переповнювали моє серце. Цієї хвилини я нічого не міг усвідомити. Був лише маленький хлопчик, в серці якого сколихнули два різних почуття: гнів і любов, так сильно, що це серце скаламутилося. Цей хлопчик був я, і мені самого себе було немовбито шкода. Та ще були два голоси, неясні, але жваві, що лунали за дверима…

Я все ще стояв непорушно, коли двері з кабінету відчинилися і увійшли обидва співбесідники. Я знову почув на своїй голові чиюсь руку і здригнувся. То рука батька ніжно гладила моє волосся.

Тибурцій взяв мене на руки і посадив у присутності батька до себе на коліна.

— Приходь до нас, — сказав він, — батько тебе відпустив попрощатися із моєю дівчинкою. Вона… вона вмерла.

Голос Тибурція затремтів, він чудно заморгав очима, але відразу встав, поставив мене на підлогу, випростався і швидко пішов з кімнати.

Я запитливо підвів очі на батька. Тепер переді мною стояла інша людина, та саме в цій людині я знайшов щось рідне, чого даремно шукав раніше. Він дивився на мене своїм звичайним замисленим поглядом, але тепер у цьому погляді видно було відтінок здивування і нібито запитання. Здавалось, буря, яка тільки-но пронеслася над нами обома, розвіяла важкий туман, що навис над душею батька. І батько лише тепер почав пізнавати в мені знайомі риси свого рідного сина.

Я довірливо взяв його руку і сказав:

— Адже я не украв… Соня сама дала мені тимчасово.

— Та-ак, — відповів він задумливо, — я знаю… Я винний перед тобою, хлопчику, і ти постараєшся коли-небудь забути про це, правда?

Я хутко схопив його руку й почав цілувати. Я знав, що тепер ніколи вже він не буде дивитися на мене тими страшними очима, якими дивився кілька хвилин тому, і так довго стримувана любов линула цілим потоком в моє серце. Тепер я його вже не боявся.

— Ти відпустиш мене тепер на гору? — спитав я, згадавши раптом запрошення Тибурція.

— Та-ак… Іди, іди, хлопчику, попрощайся! — ласкаво промовив він, все ще з відтінком подиву в голосі. Та, проте, почекай… будь ласка, хлопчику, зажди трохи.

Він пішов у свою спальню і через хвилину, вийшовши звідти, сунув мені в руку кілька папірців.

— Передай це… Тибурцію. Скажи, що я ласкаво прошу його… зрозумів?.. Ласкаво прошу взяти ці гроші… від тебе… Ти зрозумів?.. Та ще скажи, якщо він знає одного тут… Федоровича, то нехай скаже, що цьому Федоровичу краще піти з нашого міста… Тепер іди, хлопчику, іди швидше!..

Я наздогнав Тибурція вже на горі, захекавшись, нескладно виконав доручення батька.

— Ласкаво просить… батько… — і я почав совати йому в руку передані батьком гроші.

Я не дивився йому в обличчя. Гроші він узяв і похмуро вислухав дальше доручення щодо Федоровича.

У підземеллі, в темному кутку, на лаві лежала Маруся. Слово «смерть» не має ще зрозумілого значення для дитини, і гіркі сльози лише тепер, коли я побачив це бездушне тільце, стиснули мені горло. Моя маленька приятелька лежала серйозна і сумна, з зажуреним витягнутим личком. Закриті очі трохи запали і ще дужче відтінилися синявою. Ротик трохи розкрився з виразом дитячої туги. Маруся наче відповідала цією гримаскою на наші сльози. «Професор» стояв у головах і байдужливо хитав головою. Хтось у кутку стукав сокирою, готуючи труну з старих дощок, зірваних з даху каплиці. Марусю убирали осінніми квітами. Валек спав у кутку, здригаючись уві сні всім тілом, і час від часу нервово схлипував.