Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Глава 1 Найдавніші писемні свідчення про слов’ян

Початкові етапи життєдіяльності слов’ян як сформованого етносу проходили, очевидно, в глибинах Європейського континенту, на територіях, віддалених від центрів культурного життя. Тому давні історики, політики, географи, "які цікавилися варварським світом і багато про нього писали, залишили про слов’ян інформацію уривчасту, скупу і до того ж суперечливу. Впевнено можна спиратися лише на ті дані про слов’ян, які походять з раннього середньовіччя.

Для розуміння проблеми етногенезу слов’ян надзвичайно цінними є повідомлення історика VI ст. Йордана, вміщені в його основній праці «Гетика». Він пише, що всі групи слов’янського люду, відомі за його часів під іменем склавенів, антів і венетів, «походять з одного коріння» і в давнину називалися одним спільним іменем — «венети»[1].

Спробуємо відштовхнутися від цього важливого повідомлення і розглянути всі відомі нам дані про венетів (венедів).

Найраніша згадка цього етноніма на європейському континенті міститься у листах римського історика Помпонія Мели. Вона датується І ст. до н. е. й дійшла до нас через праці історика початку І ст. н. е. Плінія Старшого. Ці автори зазначають, що римський проконсул у Галлії отримав у дар від германців двох «індів» (віндів?), торговців з балтійського узбережжя, яких буря загнала до берегів, населених германськими племенами. Ці дані розглядаються багатьма істориками-славістами, особливо польськими і чеськими (П. Шафарик, Г. Ловмянський), як свідчення проживання венедів-слов’ян на балтійському узбережжі вже в І ст. до н. е.[2]. Достовірності такого тлумачення повідомлення Мели заважає те, що етнонім «венеди», або «венети», був у Європі на той час досить поширеним. Він трапляється у Бретані, на Адріатиці тощо. Г. Ловмянський пояснює це тим, що назва «венеди» прийшла до індоєвропейських народів, у тому числі й слов’ян, від корінного населення Європи[3]. Отже, повторення етноніма «венеди» в різних місцях Європейського континенту є закономірним явищем. Питання лише в тому, яку з груп венедів можна пов’язувати з венетами Йордана, тобто вважати слов’янською?

Якщо повідомлення Мели можна розглядати, як таке, що опосередковано стосується слов’ян-венедів, то дані римського географа і природознавця Плінія Старшого з більшою впевненістю можна розглядати як пряму згадку про венедів-слов’ян. Описуючи народи Прибалтики, він говорить, що тут живуть сармати, венеди, скірри, гірри[4]. Дані Плінія базуються на матеріалах експедиції римського флоту в 5 р. н. е. до гирла р. Вісли. Вони подані римським істориком Філемоном. Г. Ловмянський та інші дослідники вважають, що етноніми «сармати», «венеди» тут слід читати разом як «сарматські венеди», а не окремо[5]. Тим самим Пліній Старший нібито хотів підкреслити негерманське походження венедського народу, його відмінність від інших (адріатичних чи бретанських) венедів.

Дані Плінія Старшого значною мірою доповнюються римським істориком другої половини І ст. н. е. Корнелієм Тацитом. Його повідомлення настільки для нас важливе, що заслуговує на повне відтворення.

У своїй великій праці «Германія», завершеній у 98 р., але відтворюючій реалії середини І ст. н. е., він пише:

«Тут кінець Свебії. Чи віднести певкинів, венетів і феннів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкіни, яких деколи називають бастарнами, мовою, способом життя, осілістю і домівками повторюють германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті. Через змішані шлюби їх вигляд робиться все огиднішим і вони набувають рис сарматів.

Венети перейняли багато з їх звичаїв, бо ради грабунку рискають між певкінами і феннами. Все ж їх скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю: все це відмежовує їх від сарматів, які проводять своє життя на возі і на коні»[6].

Отже, в цьому уривку подано єдиний в давній літературі і детальний опис не лише території венетів, але й кількох важливих елементів їхнього життя і побуту.

Венети, на відміну від сарматів, будують домівки, тобто є осілим народом — землеробами. Венети носять щити, вони хороші воїни — ведуть активні воєнні дії з певкінами і феннами, при цьому застосовують продуману тактику, оскільки у Тацита склалося враження, що в зоні воєнних дій вони пересуваються з великою швидкістю.

Тацит не визначає меж території розселення венетів, проте вказує, що вона розміщена на схід від германців. При описі діяльності венетів уточнює, що вони пересуваються на просторах між феннами і певкінами, грабуючи і тих, і інших. Певкіни, як припускають дослідники, жили в гирлі Дунаю і, можливо, десь над Дністром, уздовж східних відрогів Карпат. Фенни (фінни?) жили на північ від балтів, за Двіною і Верхньою Волгою, германці — на захід від Вісли. Отже, за Тацитом, територія венетів у І ст. н. е. простягається на схід від Вісли, на південь від феннів та естіїв (балтів) і на північ від бастарнів. На думку Г. Ловмянського, ареал венетів на сході сягав лівого берега Дніпра, оскільки лінгвісти простежують контакти слов’янської мови з племенами Приазов’я[7].

Підтвердження, хоча і суперечливі, факту розселення великого народу венедів у басейні Вісли знаходимо у географічній праці вченого з Олександрії — Клавдія Птолемея (90 — близько 178 рр.). Його дані, отримані з більш раннього джерела, належать, як вважають дослідники, до того ж часу, що й дані Тацита. Описуючи Сарматів), Птолемей вказує, що цей край населяють великі народи і серед них — венеди над цілою Венедською затокою, а над Дакією — певкіни і бастарни[8]. Дані Птолемея не збігаються з даними Тацита. Його венеди локалізуються на великій відстані від бастарнів і сарматів на східному узбережжі Балтики, де Тацит і пізніші автори вказують на племена готонів (готів) та естіїв. Дослідники вважають, що Птолемей поєднав давніші свідчення про староєвропейських венетів (венедів), які проживали на південно-східному побережжі Балтики, й пізніші дані про великий народ венедів, які жили далеко від моря у Східній Європі. Визначаючи ареал розселення венедів, Птолемей використав давнє джерело, а їх етнополітичну значимість («великий народ») почерпнув з іншого, можливо, недавнього або сучасного йому джерела.

В «Географії» Птолемея, на думку окремих дослідників, є також певні дані про слов’ян під їх власною назвою, але дещо перекрученою. Поряд з племенами, що мешкали на південь від венедів, Птолемей називає народи, які утворили інший ряд, що сягав від Прибалтики далеко на схід або південний схід. Це галінди, судини, ставали, алани. На думку Г. Ловмянського, розселення цих народів пов’язане з напрямком торгового шляху від Балтійського до Азовського морів, який міг існувати у І—II ст. н. е. Ставанів Г. Ловмянський локалізував у Середньому Подніпров’ї та Подесенні. Назва ставани (слов’яни) вживалася, на його думку, купцями, що вели діяльність серед народів Балтійського узбережжя та аланів. Від них ця назва потрапила в одне з джерел, яке використав Птолемей. Етнонім «венеди» вживався лише тими народами, які проживали вздовж бурштинового шляху, що контролювався германцями[9].

Якщо ім’ям венеди (венети), ймовірно, називали слов’ян (до речі, як і деякі інші народи Європи) їхні сусіди-германці, то під «ставанами», не виключено, криється змінена самоназва цього народу або одного з його племен. Назви «ставани» і «слов’яни» ідентифікувало багато вчених, починаючи від Ломоносова і Татищева. Зазначимо, що за нормами грецької мови сполучення «слав» було неможливим, тому у візантійських джерелах VI—VII ст. греко-римські автори слов’ян називали склавинами, склавами тощо.

Ще одну, більш пізню згадку про венедів знаходимо в так званих «Певтінгерових таблицях» — карті римських доріг, які, ймовірніше, датуються другою половиною III ст. н. е. Документ дійшов до нас у копії, зробленій у XIII ст., і являє собою довгий сувій паперу із позначенням доріг. Він використовувався для потреб подорожніх і купців як географічна карта. Тут дається перелік народів та земель, розміщених у напрямку із заходу на схід, до якого входять венеди. Вони локалізовані на північ від Данії і на схід від лугіїв. Це територія на північ від Карпат, у Верхньому Подністров’ї і західніше[10].

Вдруге назва «венеди» трапляється на карті значно південніше, в гирлі Дунаю, між Дунаєм і Дністром[11].

Інтерпретація цього джерела викликала значну дискусію. Майже в кожній роботі, присвяченій раннім слов’янам, воно згадується і пояснюється по-різному. Дослідники, які локалізують слов’ян у Верхньому Подніпров’ї або межиріччі Вісли і Одри, як правило, ігнорують дані Певтінгерових таблиць, прихильники південної, подунайської, прабатьківщини слов’ян наголошують на їх достовірності.

З аналізу писемних джерел перших століть н. е. можна зробити такі висновки. Етнонім «венеди (венети)» принаймні частково стосується слов’ян. Слов’яни (венеди-ставани) становили в цей час великий народ північної частини Сарматії. Вони проживали на території між Віслою, східними відрогами Карпат і Подніпров’ям. Тут слов’яни мали свої домівки. З цієї території вони здійснювали військові походи проти бастарнів на півдні, естіїв і феннів (балтів та фіно-угрів) на півночі. Їх західні кордони межували з територією германців, а південні проходили між Степом та Лісостепом, межуючи з іраномовним кочовим населенням. Північний та східний кордони за писемними джерелами не простежуються.

Наведене тлумачення здається дуже вірогідним, але необхідно ще раз нагадати, що у відомостях згаданих авторів немає жодної позитивної вказівки на слов’яномовність пізньоантичних венедів (венетів). Особливо це зауваження стосується народів Південної Прибалтики та пониззя Дунаю.

Виразно, з прив’язкою до певної території, писемні джерела фіксують слов’ян у середині І тис. н. е., коли вони виступають на історичній арені Європи як численна і сформована суспільно-політична сила. На цей час припадає їх найбільш інтенсивне розселення аж до межиріччя Ельби та Заале, Подунав’я і Балканського півострова, де вони ведуть активні війни з Візантійською імперією. Все це збуджує інтерес до слов’ян. Візантійські автори VI ст. — Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Симокатта, а також Маврикій Стратег, які знають слов’ян під іменем антів та склавинів, у своїх працях відводять їм значне місце як численному народові, що бере активну участь у подіях в Південній та Південно-Східній Європі й впливає на її історичний розвиток. Виходячи з інтересів Візантії, вони розглядають питання внутрішньої організації та соціально-політичної структури слов’янського суспільства, розвитку військової справи, взаємовідносин з імперією та іншими народами, як її союзниками, так і противниками. Не торкаючись тут питань, пов’язаних з реаліями VI—VII ст., звернемося до повідомлень, що висвітлюють проблему слов’ян першої половини І тис. н. е.

Історик Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст. і присвяченій північно-германському племені готів, характеризує низку племен Центральної і Східної Європи, в тому числі венетів, з якими готи у ІІІ—IV ст. зустрілися на шляху свого переходу із Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я. Дуже важливо, що Йордан, порівняно з писемними даними більш раннього часу, крім венетів, у своїй праці називає ще антів і склавинів, підкреслюючи єдність їх походження. За Йорданом, вони походять від одного коріння.

«...Хоч їх (венетів) найменування тепер міняються відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами»[12].

Йордан окреслює територію розселення багатолюдного племені венетів VI ст. на заході верхів’ям Вісли та північними схилами Карпат[13]. На північ і на схід ця територія простягалась на далекі відстані, але її межі йому невідомі. Отже, дані Йордана підтверджують відомості, які містяться в авторів І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита і Птолемея. Через них ми можемо ретроспективно припустити, що й серед пізньоантичних венедів також були слов’яни. Йордан торкається також місця антів у подіях попереднього часу.

Після смерті Германаріха у 375 або 376 р. анти намагались відновити свою незалежність, але, зрештою, були розбиті наступником Германаріха — Вінітарієм. Їхній «король Боз» (на думку О. М. Трубачова, «Боз» чи «Бож» не ім’я, а статус ватажка — «вождь») та 70 старійшин були страчені[14]. Близькість або певну тотожність венедів та антів підтверджує також ім’я готського короля Вінітарія, яке на германському мовному ґрунті може інтерпретуватися як «потрошитель венедів», але ж при цьому він відомий насамперед як переможець антів[15].

Слід, однак, враховувати, що ці відомості носять ретроспективний характер і віддалені від часів написання «Гетики» півтора-двома сотнями років. Тому не можна виключати, що назву добре всім відомих сучасних (VI ст.) антів Йордан міг перенести на народ венетів, який воював з готами наприкінці IV або на початку V ст.

У всякому разі можна констатувати, що в середині І тис. н. е. слов’яни фігурують у писемних джерелах під самоназвою, а також під назвами, які вони отримали насамперед від германців (венеди (венети)) та іраномовних кочових етносів Південного Сходу (анти). До цього ж періоду відносять достовірне використання самоназви, яка зафіксована у формі типу «склавини». На думку деяких мовознавців, самоназва «слов’яни» не була споконвічною і на різних етапах історії етноніма могла супроводжуватися частковими змінами фонетичного вигляду слова. Це фіксує зміни семантичних мотивувань та асоціацій. Найраніше найменування слов’ян могло бути пов’язане з давньоіндоєвропейським коренем suobh-, для якого реконструюється значення «свобода», «людина, що належить до свого народу» (опозиція «свої» — «чужі»). «Своїх» об’єднувало в першу чергу розуміння мови, звідки йде більш пізня етимологія імені слов’яни — від «слить», «слову — сливу», в значенні «бути зрозумілим», тобто слов’яни — люди слова — своєї мови. Нарешті, ще в пізніші часи це слово входить до ряду нових асоціацій. Найбільш поширеним є зв’язок етноніма слов’яни із словом «слава», що утримався до середини XIX ст. в ранній науковій літературі, публіцистиці тощо[16].

Глава 2 Територія давніх слов’ян (за даними мовознавства)

Важливе місце в дослідженні слов’янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови в її розвитку нерозривно пов’язане з історією народу — її носія. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов’янської мови «як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть». Вони досить успішно вирішили питання зв’язку слов’янської мови з іншими індоєвропейськими мовами і, таким чином, показали слов’ян як окрему етнічну спільноту у сім’ї індоєвропейських народів. Разом з тим слід мати на увазі, що методи історико-діалектологічного дослідження, які спираються винятково на мовний матеріал (порівняльно-історичний, внутрішньореконструктивний тощо), надійно показують послідовність певних явищ у часі («що раніше від чого») та зв’язки мов і діалектів («що з чим пов’язано»), але вони не можуть вказати на абсолютний час розвитку тих чи інших особливостей або на конкретні географічні райони мовних контактів[17]. Таким вимогам відповідають історико-археологічні матеріали, тому «тільки узагальнені археологічні дані можуть бути критерієм для перевірки історично реальної можливості тих чи інших лінгвістичних гіпотез, що висуваються при спробах реконструкції доісторичних етапів створення, розвитку і розпаду мовних груп»[18].

Тому суто лінгвістичні ідеї мовознавців XIX — першої половини XX ст., а також необхідність комплексного вивчення проблем етно- і глотогенезу, яку усвідомлював визначний російський філолог та історик О. О. Шахматов, поступово набирають нового змісту в зв’язку з успіхами археологічної науки, яка у повоєнні роки почала стрімко нагромаджувати матеріали. Праслов’янська проблема, тобто проблема виникнення,, розвитку та розпаду реконструйованої початкової єдності слов’янських мов, перетворилась із мовної на етномовну, тобто на проблему формування, розвитку та розпаду племінного союзу, що користувався системою реконструйованої праслов’янської мови. Оскільки методи порівняльно-історичного мовознавства не вказують прямо на абсолютну хронологію мовного розвитку та на географічні межі функціонування праслов’янської мови (якщо така система існувала реально, а не є набором реконструйованих ознак, що насправді існували не одночасно), то робляться спроби її вирішення з допомогою інших джерел, які краще піддаються хронологізації та локалізації. Таким чином, майже всі лінгвісти після Другої світової війни, розробляючи проблеми слов’янського етногенезу, тією чи іншою мірою звертаються до досліджень археологів. З іншого боку, багато археологів використовують висновки мовознавців, які уможливлюють етнічне визначення «німих» археологічних пам’яток.

Дослідження останніх років показали, що одним із ефективних шляхів етномовної інтерпретації давніх культурно-етнографічних комплексів є звернення до ономастичних даних. Найбільші успіхи тут пов’язані з дослідженням східноєвропейської гідронімії. Картографування архаїчних слов’янських назв річок дозволяє визначити райони розселення давніх слов’ян та намітити шляхи їх розселення. Найбільш відомі в цьому плані роботи В. М. Топорова та О. М. Трубачова, присвячені аналізу гідронімів Верхнього і Середнього Подніпров’я, а також Верхнього Подністров’я[19]. В результаті досліджень виявилось, що слов’янські назви найбільш чітко і кількісно простежуються на південь від Прип’яті й Десни, по Дніпру до ріки Псел і на Лівобережжі у межиріччі Псла та Орелі. В Правобережжі на півдні вони простежуються до верхньої течії Південного Бугу та середнього Дністра, на заході у верхів’ях Дністра та Прип’яті. На північ від Прип’яті та Десни виступають суцільним шаром балтські гідроніми, які дещо заходять на Правобережжя, де чергуються зі слов’янськими назвами. З півдня в лісостепову смугу України, головним чином в межиріччя Дністра та верхів’я Прип’яті, заходять гідроніми іллірійського та фракійського походження, а на Лівобережжя — іранські. Германські гідроніми складають на схід від Вісли лише сім назв[20].

Таким чином, з’ясувалося, що центральна частина лісової смуги Східної Європи в дослов’янську добу була заселена балтомовними племенами. Але якому періоду відповідає ця ситуація?

Тут необхідно торкнутися різних підходів до проблеми балто-слов’янських (передусім мовних) зв’язків. Зазначимо, що слов’янські і балтійські мови об’єднує дуже високий ступінь близькості. Цей факт мовознавці пояснюють по-різному. На думку, наприклад, О. М. Трубачова, праслов’янські та прабалтійські мови з самого початку належали до різних груп індоєвропейських діалектів, а зближення їх відбулося, починаючи з доби раннього заліза[21]. Інші вважають, що загальнослов’янська прамова склалася на основі периферійних балтійських (або балто-слов’янських) діалектів[22].

З іншого боку, етнічні масиви, що були вирізнені за даними гідронімії, досить чітко збігаються з серіями непогано вивчених культур доби раннього заліза. При цьому вимальовуються три головні етнокультурні масиви: фіно-угорський на півночі лісової смуги Східної Європи, іранський (скіфо-сарматський) у степовій та лісостеповій смугах та балтійський між ними. На цій карті начебто немає місця для слов’ян. Але беручи до уваги можливість існування балто-слов’янської або прабалтійської спільноти, можна припустити, що предки слов’ян входили до складу балтського масиву[23].

Щодо архаїчних слов’янських гідронімів, то вони поширені компактними групами аж до деяких областей Центральної Європи та Балкан, а тому, можливо, відповідають добі широкого розселення слов’ян у VI—VII ст., а не їх ареалу напередодні цих подій. Вважають, що місце споконвічного розселення повинне давати не купчастість однорідних назв, тобто не яскраві спалахи, а трохи змазану суцільну картину[24].

Проте існують й інші погляди мовознавців на праслов’янську проблему. Різні методи та результати досліджень найбільш помітні при розгляді деяких концепцій локалізації слов’янської прабатьківщини.

Розповідь «Повісті минулих літ» («...По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаєві, де есть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми...») стала основою так званої балканської чи дунайської теорії походження слов’ян. Вона була панівною у творах польських і чеських хроністів середньовіччя (XIII—XV ст.), а також підтримувалася визначними російськими істориками (С. М. Соловйов, М. П. Погодін, В. Т. Ключевський та ін.). В наш час дунайську теорію походження слов’ян розвиває відомий лінгвіст О. М. Трубачов. Підставою для цього послужив його аналіз давньослов’янської мови, в якій дослідник виявив праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов’яни жили по сусідству з праіталіками, десь у Подунав’ї, і лише міграція кельтів у середньодунайські землі примусила слов’ян, на думку О. М. Трубачова, посунутися на північ, на Прикарпаття і Повіслення. Тут почалося зближення слов’ян з балтським субстратом[25]. Проте, як визначив В. В. Седов, археологія не дає підтвердження гіпотезі про дунайське походження слов’ян. У лінгвістичних побудовах, що стосуються цього питання, може йтися про якийсь середньо дунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат взяли участь у формуванні давньослов’янської мови[26].

Більш популярними є спроби розміщення праслов’янської прабатьківщини десь на стику Середньої та Західної Європи, започатковані в працях відомих чеських учених П. Шафарика та Л. Нідерле (прикарпатська та вісло-одерська теорії походження слов’ян). Остання стала основою для різних концепцій, згідно з якими слов’яни розселялися у двох протилежних напрямках від течії Вісли.

Наприклад, Ю. Ростафінський поклав в основу своїх досліджень оригінальну джерело-флористичну лексику. Вивчаючи давньослов’янську мову, дослідник дійшов висновку, що в ній відсутня назва бука при розповсюдженні назв граба, плюща і тиса. З цього робиться висновок, що слов’янська прабатьківщина знаходилася поза ареалом бука, але в межах розповсюдження рослин, добре відомих слов’янам. Такою територією, на думку Ю. Ростафінського, було Прип’ятське Полісся та Верхнє Подніпров’я[27]. Цю ж Прип’ятсько-Дніпровську територію як прабатьківщину слов’ян обстоював відомий славіст М. Фасмер. До аргументів із галузі ботаніки він додав матеріали гідронімії. На території Подніпров’я, в прип’ятському басейні, М. Фасмер виявив кілька десятків річок з давньослов’янськими назвами. У Центральній Європі знаходяться, на його думку, лише кельтські, германські, іллірійські та фракійські гідроніми. Взагалі для слов’ян не є типовими слова, що позначають специфічні риси гір та моря[28].

Західне походження слов’ян з позицій автохтонізму обстоювали, починаючи з 30-х рр., польські лінгвісти, археологи й антропологи.

В основі вісло-одерської концепції прабатьківщини слов’ян лежить гіпотеза археологів про слов’янську належність лужицької культури, яка була поширена між Одрою і Віслою, а також у верхів’ях Ельби і частково на Західній Україні в період пізньої бронзи і ранньозалізного часу. На думку Ю. Костшевського, спадкоємцями лужицької групи стали племена так званої пшеворської культури, яка нібито виникла в результаті розселення в середовищі лужицької культури носіїв поморської культури. Пшеворська культура пов’язувалася з історичними венедами[29].

Подальше обґрунтування вісло-одерська теорія походження слов’ян отримала в дослідженнях видатного польського славіста Т. Лер-Сплавинського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних даних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов’янського етногенезу. Згідно з цією концепцією більша частина Європи до 2000 р. до н. е. була заселена фінно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчастої кераміки. На рубежі III—II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід, аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу, просунулася частина індоєвропейців — носіїв культури шнурової кераміки. В результаті їх змішування з фінно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов’яни. Слов’яни відгалузилися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслення серед лужицьких племен півдня Польщі. Слідом за Ю. Костшевським цей вчений вважав, що пшеворська і оксивська культури є археологічними відповідниками слов’ян-венедів[30].

Глибоко обґрунтованою є теорія слов’янської праісторії, висунута в 60-х роках Г. Ловмянським — відомим польським істориком. Піддавши аналізу топонімічні досліди свого наукового попередника Т. Лер-Сплавинського, особливо етимологію водних назв, Г. Ловмянський дійшов висновку, що ці назви мають ще дослов’янське походження, а не праслов’янське, як вважалося. В процесі їх вивчення, вважає дослідник, можна визначити етнічні групи, які проживали до слов’ян на їхніх історичних територіях. Г. Ловмянський не підтримав тих вчених, які доводять, що більшість назв річок України і південної Росії (Дніпро, Дністер, Дон) слов’яни перейняли від іранців чи праугро-фіннів.

На думку Г. Ловмянського, ці землі первісно були заселені староєвропейськими народами. Дані, отримані в результаті аналізу топоніміки, переконали його в тому, що слов’яни перейняли назви цих та інших річок безпосередньо від староєвропейського населення ще за часів існування балто-слов’янської спільноти. Ця спільнота розпалася, на думку вченого, десь у першій половині І тис. До н. е. Це означає, що вже на цей час слов’яни жили на своїх історичних місцях — території між Одрою, Віслою і Дніпром.

Більш ранні, так би мовити, зародкові етапи праслов’янської історії Г. Ловмянський уявляє собі так.

Десь близько середини II тис. до н. е. з-поза Середньої Волги і Нижньої Оки на захід і північ почали просуватися групи північної частини індоєвропейського населення. Праве крило цього людського масиву складали предки германців, центральне — балти, а ліве — предки слов’ян. Унаслідок асиміляції прийшлою індоєвропейською людністю північної групи староєвропейців сформувалися германські народи, а південної, яка мала назву «венеди», — слов’яни і балти. Слов’яни запозичили й етнічну назву попередників.

Час появи окремої слов’янської етнічної групи Г. Ловмянський, як згадувалося вище, визначає приблизно першою половиною І тис. до н. е.[31].

На думку сучасних мовознавців, праслов’янська спільнота існувала до VII ст. і засвідчена розповсюдженням первісних («безсуфіксних») слов’янських етнонімів (словене, севери, серби, хорвати, дулеби та ін.). Розпад праслов’янської мовної єдності зумовлений тим, що окремі групи праслов’янських племен, розселяючись на терені Європи, губили зв’язки між собою. З VIII ст. з’являються територіальні об’єднання з етнонімами на «-ане», а з IX ст. — найпізніші слов’янські назви на «-ічі», що відображають поглинання слов’янами субстратних автохтонних угруповань[32].

Наведені приклади показують, що врешті-решт саме сполучення археологічних даних з мовними свідченнями, з урахуванням нечисленних писемних джерел дозволяє створити узгоджену картину процесів етногенезу та ранньої історії слов’ян. При цьому важко погодитись з думкою Ф. П. Філіна, О. М, Трубачова та інших, які чільне місце у вивченні цих явищ відводять лінгвістиці, ігноруючи археологічні дані або відводячи їм другорядне місце[33].

Не можна не відзначити тієї корисної роботи, яку провели антропологи з виявлення фізичного типу слов’ян, виділення його серед інших етнічних угруповань. Визначаючи єдність процесів слов’янського етногенезу, антропологи встановили, що в різних регіонах слов’янської території існують помітні відмінності в фізичній будові слов’янського населення. Це дало їм можливість зробити висновок про вплив на фізичну будову слов’ян іншоетнічних рис — балтських, германських, фракійських та ін. Цей висновок дуже важливий при визначенні ядра території стародавніх слов’ян. На жаль, антропологічні дослідження в галузі слов’янського етногенезу також мають свої труднощі. До них у першу чергу слід віднести обмеженість джерел і навіть їх повну відсутність протягом цілих століть. Загальновідомо, що в V—VIII ст. н. е. більшість лісостепового населення Східної та Центральної Європи ховала своїх небіжчиків шляхом трупоспалення. Зокрема, найбільш ранні достовірні слов’янські поховання V—VIII ст. виявилися трупоспаленнями[34].

Глава 3 Слов’яни VII ст. до н. е. — першій чверті І тис. н. е. (за археологічними даними)

У цей період давньослов’янські племена вперше привертають увагу античних авторів під іменем венедів. Зрештою, саме з цього часу ми можемо починати історію слов’янського етносу, хоча початкові процеси його формування, безперечно, тривали значно раніше.

На рубежі ери давнім слов’янам на території між Віслою і Дніпром належало кілька археологічних спільнот: зарубинецька та пізньозарубинецька, пшеворська-верхньодністровська і зубрицька.

Найбільш відомою і вивченою є зарубинецька культура. Перший могильник, який дав назву культурі, був досліджений В. В. Хвойкою ще у 1898 р. Другою, широко дослідженою пам’яткою зарубинецької культури був Корчуватівський могильник на околиці Києва, розкопаний І. М. Самойловським у 1939 р.

Глибокий науковий інтерес до зарубинецьких пам’яток з’явився лише у повоєнний час, коли стала особливо актуальною проблема походження та ранньої історії слов’ян. З 50-х рр. інтенсивно досліджуються численні поселення та могильники у Середньому, а також у Верхньому Подніпров’ї та Прип’ятському Поліссі. Особливо широкі розкопки були проведені на городищі Пилипенкова Гора у Каневі та на Пироговському могильнику поблизу Києва. Нині відомо кілька сот зарубинецьких пам’яток, різні за обсягом розкопки були проведені на 70-ти з них[35].

Значне розширення, джерелознавчої бази дозволило дослідникам з’ясувати ряд питань хронології та походження культури, етнічної належності зарубинецьких племен, їх внеску в формування слов’янських старожитностей.

Дослідники зарубинецької культури Ю. В. Кухаренко, Є. В. Максимов, К. В. Каспарова, Л. П. Поболь та ін. мають певні розбіжності у тлумаченні цих проблем, але єдині в тому, що зарубинецька культура стала важливою віхою в процесі формування та розвитку давньослов’янського етносу.

Рис. 1. Поширення археологічних культур рубежу — першої чверті І тис. н. е.:

І — пам’ятки пшеворської, II — липицької, III — зубрицької, IV — зарубинецької культур, V — сарматські пам’ятки, VI — кордони Римської імперії (до 98 р. н. е.), VII — кордони Римської імперії (105—117 рр.), VIII — кордони Римської імперії (117—271 рр.).

Пшеворська культура заходить на територію України лише південно-східною частиною свого ареалу. Вивчення пшеворських поселень на Західній Волині і Поділлі розпочато в останні десятиріччя. На сьогоднішній день відкрито близько 40 селищ. Вивчення Д. Н. Козаком матеріалів з широко досліджених пам’яток біля сіл Підберізці, Пасіки-Зубрицькі, Чишки, Гірка Полонка, Загаї-ІІ, Гринів та ін. дозволили дійти висновку, що носії пшеворської культури з’явилися на Волині і Поділлі в результаті розселення з території Мазовії та Підлясся. Внаслідок симбіозу з місцевим населенням у цьому регіоні сформувався своєрідний варіант пшеворської культури, носіями якого, очевидно, були слов’яно-германські племена[36].

Пшеворська культура римського часу представлена в Україні невеликою кількістю поховань із зброєю, виявлених випадково ще на початку століття. М. Ю. Смішко у 30-х рр. визначив ці поховання як пам’ятки воїнів-вершників, що з боями просувалися у складі озброєних загонів германців-вандалів до кордонів Римської імперії[37].

Криза культур латенського кола спричинила розпад зарубинецької та пшеворської культур у Східній Європі. Їх змінюють своєрідні старожитності, які сформувались на зарубинецько-пшеворській основі за участю різних місцевих етнокультурних угруповань.

За останнє десятиріччя у Верхньому Подністров’ї та на Західній Волині Д. Н. Козаком відкрито близько 100 поселень, віднесених ним до зубрицької культури. Найбільш повно дослідженими є поселення біля сіл Підберізці, Сокільники-ІІ, Давидів, Пасіки-Зубрицькі (Верхнє Подністров’я), Боратин, Гірка Полонка, Загаї-ІІ, Линів, Городок (Волинь)[38].

З’ясувалося, що зубрицька культура склалася в результаті інтеграції верхньодністровського варіанта пшеворської культури та прип’ятсько-поліського варіанта зарубинецької культури. Встановлено також, що зубрицькі пам’ятки стали основою, на якій сформувалися старожитності черняхівського типу Подністров’я.

Дещо раніше було розпочато вивчення пізньозарубинецьких пам’яток. Зокрема, ще у 50-х рр. Ф. М. Заверняєв та А. К. Амброз здійснили розкопки поселень Почеп та Синьково на Верхній Десні. У 60-х рр. були проведені великі роботи на селищах Лютіж (В. І. Бідзіля, С. П. Пачкова) та Оболонь у Києві (Г. М. Шовкопляс). На рубежі 60—70-х рр. ряд пам’яток був виявлений П. І. Хавлюком у поріччі Південного Бугу. З кінця 70-х рр. тривають роботи у Дніпровському лісостеповому Лівобережжі, розпочаті Є. О. Горюновим. Нині відомо близько 50 пізньозарубинецьких пам’яток, на половині з яких провадилися розкопки. Дослідники вирізняють типи пам’яток за набором етнокультурних компонентів. Триває дискусія про причини кризи зарубинецької культури, роль різних пізньозарубинецьких пам’яток у формуванні київської культури наступного часу[39].

Спинимося більш детально на характеристиці цих культурних утворень.

Зарубинецька культура охоплювала східний регіон давньослов’янського масиву в басейнах верхньої і середньої течії Дніпра. За підрахунками Є. В. Максимова, зарубинецькі пам’ятки охоплюють площу близько 500 тис. км², що дорівнює території таких сучасних європейських держав, як Франція[40]. Але реальні розміри території зарубинецької культури були в декілька разів меншими, оскільки зарубинецькі племена заселяли лише береги рік, а значні простори між ними залишалися необжитими. Територія зарубинецьких племен не залишалася незмінною. Протягом раннього періоду (кінець III— І ст. до н. е.) до ЇЇ складу входили Середнє і Верхнє Подніпров’я та Прип’ятське Полісся, а також Путивльське Посейм’я. Площа кожного з цих регіонів складала до 2—4 тис. км².

У цей час у Середньому Подніпров’ї існували три пов’язані між собою групи з 10—15 поселень (між Стугною та Ірпенем, Стугною та Россю і Тясмином).

У другий період розвитку (друга половина І ст. до н. е. — середина І ст. н. е.) територія проживання зарубинецьких племен дещо розширилася внаслідок більш широкого освоєння басейнів рік Ірпінь, Рось, Стугна і Тясмин[41].

У середині І ст. н. е. зарубинецька культура переживає кризу, викликану комплексом різних факторів. Змінюється ареал розселення, який включає також у східному напрямку Подесення і вододіл Дніпра та Дону, а у західному — Південне Побужжя. Обезлюднилося Прип’ятське Полісся. Зарубинецьке населення, яке залишилося у Середньому та Верхньому Подніпров’ї, значною мірою змінює характер своєї культури, що дає змогу говорити про формування нової, пізньозарубинецької групи. Змінюються місця розташування поселень та поховальні звичаї. Лише частина матеріальної культури попереднього часу (окремі форми посуду, житлобудівництво) продовжує свій розвиток[42].

Формування пізньозарубинецької культурної групи відображає процес інтеграції давніх слов’ян з іншими етнокультурними спільнотами Східної Європи.

Західна частина слов’янства була представлена пшеворською культурою. Її ареал протягом II ст. до н. е. — початку V ст. н. е. охоплював межиріччя Одри і Вісли в Центральній і Південній Польщі. Верхньодністровський варіант пшеворської культури обмежений Віслою і Сяном на заході, Горинню на сході, доходячи до Прип’яті на півночі й Збруча на півдні[43].

Ця група проіснувала з І ст. до н. е. до середини І ст. н. е. Її територія охоплює близько 60 тис. км². Пам’ятки розташовані чотирма скупченнями (у верхів’ях Західного Бугу, верхів’ях Стиру, верхів’ях Горині, верхів’ях Стоходу). Відстань між цими гніздами значна, між пам’ятками вона сягає 3—6 км. Очевидно, як і в зарубинецьких племен, розміщення поселень відображає племінну структуру пшеворського населення[44].

У другій половині І ст. н. е. пшеворську культуру змінили пам’ятки зубрицької культури, що належали до західного відгалуження венедського масиву. Поширення зубрицьких старожитностей обмежене на півночі Прип’яттю, на сході Горинню, на півночі охоплює північну і середню частини Подністров’я, на заході — східну частину Люблінщини і Посяння[45]. Освоєння середньодністровських земель, зайнятих данійцями і бастарнами, відбувалось, очевидно, не лише мирним шляхом. Тацит свідчить, що венеди «ради грабунку рискають» на землях між певкінами (бастарнами) та феннами й озброєні щитами рухаються з великою швидкістю. Нині дослідникам відомо близько ста поселень, які розташовані 10 гніздами. Шість із них розміщені на території Волині, чотири — в прилеглому Подністров’ї.

Походження давньослов’янських культур рубежу ер ще не з’ясоване до кінця. Це, зокрема, стосується зарубинецької культури. Дослідники (Є. В. Максимов, К. В. Каспарова, С. П. Пачкова) вважають, що зарубинецька культура виникла в результаті руху різних європейських племен, які наприкінці III — на початку II ст. до н. е. досягли басейнів Вісли, Дніпра і Дністра, вплинули на внутрішній розвиток автохтонного населення. Саме на цій території виникають дещо подібні зовні, але різні за етнічним змістом культури, в тому числі: зарубинецька, пшеворська, оксивська, поєнешті-лукашівська. Тому, розглядаючи генезис як зарубинецької, так і пшеворської культур, слід враховувати роль у цьому процесі місцевих племен і внесок прийшлого населення. В різних регіонах ці два фактори проявилися неоднаково[46].

Зарубинецька культура чітко ділиться на чотири локальні варіанти: прип’ятський, верхньо- та середньодніпровський, посеймський. Відмінності між цими локальними варіантами визначені різним співвідношенням автохтонного і прийшлого населення. Так, Прип’ятське Полісся в дозарубинецький час було заселене групами носіїв пізньолужицьких та поморсько-кльошових пам’яток, а також носіями милоградської культури. Роль останньої у створенні нової культури, на думку Є. В. Максимова, незначна. Основним компонентом зарубинецької культури в Поліссі стали прийшлі носії пізньопоморської та підкльошової культур.

Інше співвідношення культурних елементів у Верхньому та Середньому Подніпров’ї. У верхньодніпровському регіоні зарубинецькі пам’ятки мають виразні риси милоградської культури, у середньодніпровському — культури місцевих племен пізньоскіфського часу. У Середньому Подніпров’ї прийшлі елементи чітко фіксуються за рисами поморсько-кльошової культури, а також за рисами пізньолатенської культури Балкано-Дунайського регіону[47].

Отже, утворення зарубинецької культури було складним процесом, який мав у кожному з регіонів свої особливості, зумовлені специфікою культурної спадщини автохтонів і їх взаємодією з чужинцями. Все ж саме поморсько-кльошова культура дала забарвлення найважливішим елементам культури різних груп зарубинецьких племен, особливо їх керамічному комплексу[48].

Ще більш дискусійним є питання генези пшеворської культури. Наприкінці XIX ст. вважалося, що пшеворська культура походить від кельтів. У післявоєнний період більшість польських дослідників (Ю. Костшевський, К. Яжджевський, В. Генсель) дотримувалися думки, згідно з якою пшеворська культура є одним із етапів розвитку слов’янства на даній території[49]. Основним доказом слов’янського походження пшеворських пам’яток при цьому був генетичний зв’язок між пшеворськими, пізньолужицькими і поморсько-кльошовими пам’ятками, тобто безперервний розвиток культури, а отже, незмінність населення у Вісло-Одерському межиріччі протягом всього латенського часу (від IV ст. до н. е. до І ст. н. е.). Слов’янське коріння пшеворських племен визнавалося і багатьма радянськими вченими (Б. О. Рибаков, І. П. Русанова, В. В. Седов)[50].

У 70-х рр. стало ясно, що різниця між пшеворською та ранньосередньовічною слов’янською культурами була дуже великою. Тому панівною стала думка про належність цих пам’яток германському союзу племен, відомих у писемних джерелах під назвою лугіїв[51].

Найновіші дослідження пшеворської культури польськими археологами засвідчили неабияку складність її формування. Виявилося, що пшеворські пам’ятки виникли на території Вісло-Одерського межиріччя раптово, на рубежі ІІІ—ІІ ст. до н. е., а не в результаті розвитку місцевих поморських і підкльошових племен. Польські дослідники А. Невенгловський, Т. Домбровська та ін. дійшли висновку, що пшеворська культура була привнесена на територію Вісло-Одерського межиріччя у сформованому вигляді східними германцями. Пам’ятки цієї культури існували посмужно з пам’ятками місцевої людності. Лише через століття спостерігається процес включення місцевого компонента (очевидно, слов’янського) у пшеворську культуру[52].

На цих нових основах ґрунтується і гіпотеза про походження верхньодністровського варіанта пшеворської культури. Пам’ятки цієї культури з’явилися у Подністров’ї і на Волині у сформованому вигляді в І ст. до н. е., тобто саме тоді, коли на території Польщі спостерігається процес змішування прийшлої, германської за походженням, і місцевої, поморсько-кльошової, культур. Помітний поморсько-кльошовий компонент у пшеворських пам’ятках Волино-Дністровського регіону може свідчити про те, що сюди переселилися змішані племена. Певна ізоляція від основного пшеворського (в цілому германського) масиву, вплив частково спорідненого місцевого поморсько-кльошового населення, а дещо пізніше — сусіднього зарубинецького призвели до того, що у пшеворців Подністров’я та Волині перевагу отримала «поморсько-кльошова» (давньослов’янська) лінія етногенетичного розвитку. На відміну від цього, у Вісло-Одерському межиріччі пшеворські племена, серед яких, ймовірно, було і давньослов’янське населення, перебували під постійним впливом західних і північно-західних германських культур[53].

Порівняльний аналіз поморсько-кльошової та пшеворської культур у Подністров’ї та на Волині свідчить про ряд спільних рис між ними. Так, збігаються територіальні межі двох культур, однакова топографія їхніх поселень. У ряді випадків поморсько-кльошові і пшеворські поселення розташовані на одному і тому ж місці (Гірка Полонка II, Линів, Городок). Близька у цих двох культурах структура селищ, а також житла прямокутної форми.

Важливим доказом зв’язків поморсько-кльошової та пшеворської культур на Волині й Подніпров’ї є подібність рис поховальної обрядовості, зокрема перевага урнових трупоспалень. Близькість двох культур знаходить своє підтвердження і в такій категорії матеріальної культури, як кераміка. Вона має багато спільних рис у формах, технології виконання, орнаментиці, способі обробки зовнішньої поверхні тощо. Про те, що поморсько-кльошова людність Волині і Подніпров’я злилася з прийшлими носіями пшеворської культури, свідчать бікультурні комплекси на окремих поселеннях, тобто такі, де поєднуються елементи обох культур. Таким чином, внаслідок активних інтеграційних процесів створюється своєрідний Подністровський варіант пшеворської культури. В ньому, очевидно, розчинилися ті германські елементи, які входили до складу культури в процесі переселення з території Польщі. Така ж доля спіткала й інші групи германських племен, що проникли на Волинь і Подністров’я в останніх століттях до нашої ери, зокрема носіїв ясторфської культури. Сліди цієї культури простежені в Підберізцях, Черепині на Дністрі, Городку, П’ятиднях на Волині. Вони досить помітні в матеріалах поморсько-кльошової культури, зокрема, ранніх фазах її розвитку, і ледь проявляються в ареалі пізнішої, пшеворської культури.

Носії зарубинецької культури були східними і північними сусідами пшеворських племен західної частини України. Кордон між ними проходив приблизно по лінії-середніх течій правих притоків Прип’яті та по Горині. Взаємопроникнення пам’яток цих двох праслов’янських культур на даному етапі досліджень не простежено, хоча хронологічно вони співіснують протягом І ст. до н. е. — середини І ст. н. е., тобто більше 100 років[54].

Аналіз пшеворських та зарубинецьких матеріалів Західної Волині вказує на їх відмінність. Різна топографія поселень. Чіткі відмінності демонструє керамічний матеріал, за винятком тих форм, які мають спільне походження від поморсько-кльошової культури. Це ж стосується й орнаментальних мотивів, способу обробки зовнішньої поверхні. В жодному випадку на пшеворських пам’ятках не виявлено специфічних елементів зарубинецької культури, а на зарубинецьких — пшеворської.

Існування на території Волині суто пшеворських і зарубинецьких пам’яток у пізньолатенський час свідчить про відсутність між ними в цей період зв’язків, які б позначилися на їхніх культурах. Того ж висновку дійшла польська дослідниця Т. Домбровська, зіставляючи матеріали з могильників пшеворської та зарубинецької культур[55]. У цілому культурна специфіка зарубинецьких племен, яка відображена в наборі таких елементів матеріальної культури, як прикраси, металеві частини одягу, зброя, керамічний комплекс, чітко відрізняється від культури пшеворських племен. Кожен з цих регіонів має свої особливості. Так, фібули «зарубинецького» типу (з трикутною спинкою), велика кількість булавок, браслетів, різноманітних підвісок, намист притаманні лише зарубинецькій культурі. Більшість з цих речей мають свої прототипи у милоградській та юхнівській культурах. Для давньослов’янських племен Волині і Верхнього Подністров’я властиві предмети (фібули, речі домашнього вжитку, багато зброї), які походять з Вісло-Одерського межиріччя, тобто з периферійних областей германського світу та кельто-дакійського культурного ареалу. Обидва регіони чітко вирізняються поховальною обрядовістю. У них були свої традиції в житлобудівництві, планіграфії поселень. Ці регіони пов’язані на рубежі ери лише наявністю одного спільного компонента — поморсько-кльошової культури, що найкраще демонструють керамічні комплекси. Саме через елементи цієї культури можна пов’язати етнокультурні процеси рубежу ери з етнокультурним розвитком на території України першої чверті І тис. н. е., зокрема виникненням зубрицької та пізньозарубинецької культурних спільнот, які належали давньослов’янським племенам венедів.

Зубрицька та пізньозарубинецька групи пам’яток виникли в результаті етнокультурних процесів, що відбувались на території України в І ст. н. е. Саме в цей час розпалися культури латенського циклу — пшеворська, зарубинецька, поянешті-лукашівська. Знову наступає міграція племен. Зарубинецькі племена, що населяли Прип’ятське Полісся, пересунулися, як згадувалося, на територію Подністров’я, зарубинці Середнього Подніпров’я перемістилися в Подесення, інші північні та східні райони, а також Південне Побужжя. З іншого боку помітне пересування на південь і схід носіїв пшеворської культури. Їхній вплив сягає верхів’їв Сейму, Псла, Дінця. З півдня в Український Лісостеп проникають дакійські племена, що принесли липицьку культуру, а також сармати. Спільне проживання на близькій території різних племен, що перебували приблизно на однаковому рівні соціально-економічного розвитку, створило передумови для етнічної інтеграції, асиміляції, консолідації[56]. Саме ці процеси між племенами пшеворської культури і прийшлими з Полісся групами зарубинецького населення зумовили створення пам’яток зубрицької культури. Широкі дослідження дали можливість простежити деталі цього історичного явища. З’ясувалося, що зарубинці йшли на Волинь та Подністров’я невеликими, очевидно, сімейними, групами. Вони не створювали на цій території своїх поселень, а зупинялися на вже існуючих, пшеворських, змішуючись з автохтонними сім’ями і привносячи елементи своєї культури. Так, на пшеворських поселеннях з’явилися нові, вже бікультурні комплекси. Значно виросло число людей на поселеннях. Тому неминуче настала необхідність відселення пшеворсько-зарубинецьких сімейних общин, які створювали нові селища. Це відбилося в археологічних матеріалах. Кількість пам’яток Волині і Подністров’я другої половини І—II ст. н. е., порівняно з попереднім часом, зросла в 2—3 рази. Збільшилась площа поселень, щільність забудови. Якщо, наприклад, на пшеворських поселеннях рубежу н. е. одне житло розміщувалося на площі приблизно 1100 м², то на зубрицьких селищах — вже на площі 432 м². Ці дані підтверджують значний ріст кількості населення Волині і Подністров’я в другій половині І ст. н. е.[57].

Зарубинецькі племена вплинули на зміну планової структури нових поселень. На них з’явилася велика кількість ям-погребів, розташованих на окремій ділянці. Зарубинці почали будувати звичайні їм житла — квадратні півземлянки, виготовляти свій традиційний посуд. Еклектизм матеріальної культури на зубрицьких селищах, який відображає різноплемінність їх жителів, спостерігається до кінця І ст. н. е. В наступний час оформлюються вже сталі синкретичні риси матеріальної культури зубрицьких племен. Про остаточне завершення процесу пшеворсько-зарубинецької інтеграції свідчать пам’ятки черняхівського типу цього регіону[58].

У Верхньому та Середньому Подністров’ї до формування зубрицьких пам’яток були причетні дакійські племена липицької культури. Це населення, як відомо, прибуло на Подністров’я в 20—40-х рр. н. е. з території Дакії і пов’язується дослідниками з дакійськими племенами костобоків[59]. Липичани не займали якоїсь компактної території, а оселилися серед місцевої слов’янської людності. Тісне сусідство двох груп населення протягом майже двох століть не могло не спричинитися до взаємопроникнення липицької і пшеворської культур. Це підтверджується великою кількістю археологічного матеріалу, зокрема матеріалами поховальних комплексів у Звенигороді, Болотні, Неполківцях, матеріалами поселень у Звенигороді, Бернашівці, Підберізцях. На могильниках простежено симбіоз дакійських і пшеворських поховальних звичаїв[60].

Взаємовпливи двох етнокультурних груп Подністров’я помітні на знаряддях праці, виробах ремесла, зброї. Зокрема, широкого вжитку у слов’ян набули липицькі прясла у вигляді утятого конуса, а данійці використовували більш досконалі пшеворські прийоми вироблення заліза, виготовлення зброї. Мабуть, саме від липичан венеди перейняли прогресивні методи обробітку землі, переробки продуктів сільського господарства, що дозволило їм наприкінці II ст. здійснити якісний стрибок у своєму розвитку.

Результатом тісних взаємозв’язків липичан і пшеворців у Подністров’ї були, мабуть, глибокі асимілятивні процеси, які спричинилися до поступового розчинення данійців у слов’янському середовищі. До кінця І ст. більшість липицьких пам’яток зникає. До цього явища, очевидно, безпосередньо причетні племена зарубинецької культури.

Інтеграція пшеворських і зарубинецьких племен на Волині і Дністрі зумовила зникнення пшеворської культури і формування зубрицьких пам’яток. Зарубинці втрутилися також в дако-пшеворський інтеграційний процес у Подністров’ї, що завершувався. На дако-пшеворських поселеннях та могильниках з’являється кількісно помітний зарубинецький компонент. Про це свідчать матеріали з поселення в Ремезівцях, поселення і могильника у Верхній Липиці[61]. Ці обставини створили умови для ще більш глибоких культурно-етнічних контактів між уже значною мірою спорідненим населенням — носіями пам’яток типу Ремезівців і мешканцями зубрицьких селищ. На обох групах пам’яток виникають споріднені форми ліпного посуду, все Подністров’я використовує гончарний посуд, поширюються однакові типи фібул, пряжок, прясел, ножів та ін. Остаточно дакійські елементи зникають у Галичині наприкінці II ст. н. е. Це явище пов’язане, мабуть, з приходом туди нових численних груп зубрицького населення з Волині, витісненого експансією германських племен вельбарської культури.

У Середньому Подніпров’ї та на Лівобережжі в подібних складних умовах інтеграції різних етнокультурних елементів йшов процес формування пізньозарубинецької культурної групи. На жаль, недостатня дослідженість пізньозарубинецьких пам’яток не дозволяє у всіх деталях розкрити питання їх походження. Але вже тепер очевидно, що основою пізньозарубинецьких старожитностей, була зарубинецька культура[62]. Дослідникам відомо кілька типів пам’яток кінця І—II ст. н. е. у Середньому Подніпров’ї і Південному Побужжі, де зарубинецькі елементи поєднуються з іншими етнокультурними елементами: тип Лютежа, тип Почепа, тип Тернівка, тип Гринів[63]. Ці пам’ятки мають між собою багато спільних рис, вони синхронні. Лютезькі старожитності, як показав аналіз основних категорій матеріальної культури, продовжують розвиток місцевих класичних зарубинецьких традицій. Лівобережні пам’ятки типу Почепа і Тернівки-ІІ з’являються внаслідок розселення середньодніпровських зарубинецьких племен. Кожна з цих груп пам’яток має і своєрідні риси, зумовлені інтеграцією зарубинецьких та місцевих елементів. Так, специфіка почепських пам’яток полягає у синтезі культурних традицій зарубинецького середньодніпровського населення і балтських пізньоюхнівських племен[64].

На пам’ятках типу Тернівки-ІІ помітне місце займають елементи пшеворської культури, особливо в керамічному комплексі. Деякі елементи цієї культури простежуються і на лютезьких пам’ятках. Це свідчить про присутність у Середньому Подніпров’ї та на сході Лівобережжя деяких груп пшеворського середньоєвропейського населення, яке було втягнуте в процес культурно-етнічної інтеграції з корінним населенням.

Пам’ятки типу Гринів, найпізніші за часом (друга половина II ст.), відрізняються тим, що вони не розміщені компактною групою, а розкидані на широкому просторі. Вони походять від своєрідних пам’яток типу Кистені-Чечерськ на території Білорусі, що поєднали зарубинецькі риси та окремі елементи культури штрихованої кераміки[65]. Ще мало досліджені пам’ятки типу Гринів, що, на думку дослідників, з’явилися у Подніпров’ї в результаті міграції на південь і південний схід нащадків зарубинецького населення Середнього Посожжя і середньої течії Березини.

Наприкінці II— на початку III ст. н. е. в результаті взаємодії всіх згаданих вище типів пам’яток викристалізовується нова давньослов’янська культура, яка отримала назву київської.

Розглянемо питання співвідношення двох слов’янських культур — зубрицької і пізньозарубинецької. Аналіз основних елементів двох груп пам’яток[66] дозволив віднайти в них ряд спільних рис. Так, однакова в двох культурах структура селищ з великою кількістю господарських ям, по суті, мало відрізняється як за формою, так і за конструктивними особливостями житлових споруд. Певна подібність спостерігається в керамічному комплексі. Зокрема, спільними є горщики з високими округлими плічками, біконічні горщики, напівсферичні та циліндричні миски, диски-сковорідки. Спільним є також орнамент у вигляді пальцевих вдавлень і насічок по вінчику. На пізньозарубинецьких пам’ятках згадані форми є основними, на зубрицьких вони становлять 6—10%. Подібність посилюється присутністю пшеворських елементів на пізньозарубинецьких пам’ятках. Тут вони становлять приблизно такий процент, як зарубинецькі на зубрицьких.

Проникнення пшеворських культурних традицій на Південне Побужжя та Середнє Подніпров’я почалося ще у пізньолатенський час, але особливо помітним стало в І ст. н. е. Дослідники відзначають ряд пшеворських рис на пізньозарубинецьких пам’ятках цих регіонів, особливо у Південному Побужжі[67]. Пшеворські традиції проникають навіть у такий консервативний елемент культури, як поховальна обрядовість. Спостерігаються спільні риси в організації ремісничої діяльності, зокрема в залізодобувній.

Отже, основою подібності двох груп пам’яток є наявність у них двох компонентів: пшеворського і зарубинецького. На зубрицьких пам’ятках основним був пшеворський компонент, хоча на Волині він співвідноситься рівною мірою із зарубинецьким. У свою чергу, далі на схід значно переважав зарубинецький (власне, пізньозарубинецький) компонент.

Подібність культурного розвитку племен західних регіонів України і Наддніпрянщини ще більш посилюється наприкінці Н — на початку III ст. н. е. На Подністров’ї в цей час сформувалися пам’ятки типу Сокільників, які увібрали в себе всі культурні компоненти більш раннього часу (пшеворські, липицькі, зарубинецькі) і вже відзначені сильними впливами провінційно-римської культури. В Наддніпрянщині поширюються ранні київські пам’ятки, яких ще не торкнувся вплив черняхівської культури (Козаровичі, Сушки-ІІ). Порівняння цих пам’яток засвідчує на досить значну близькість характеру поселень, житлобудівництва, особливо керамічного комплексу. Основними типами кераміки на пам’ятках обох регіонів є горщики з максимальним розширенням тулуба у верхній частині, біконічні горщики, посудини з короткою шийкою і слабопрофільованими плічками. Остання форма набула особливого поширення в ранньосередньовічних слов’янських культурах. Перші дві форми сягають походженням до зарубинецьких прототипів, третя — до пшеворських. На пам’ятках обох культур відсутні такі популярні раніше види кераміки, як миски, кухлики, сковорідки. Зникає орнамент[68]. На всій території поширюються однакові типи прикрас, господарських, побутових предметів. Причому всі ці речі мають або південне, або південно-західне, або західне походження.

Таким чином, до III ст. н. е. культурна специфіка Подністров’я і Подніпров’я значною мірою втрачається, що може свідчити про початок формування на цій великій території єдиного слов’янського етносу.

У другій половині II ст. н. е. сусідні з Волинню землі Мазовії та Підлясся, на яких жили східногерманські племена, а також, ймовірно, групи слов’янського населення, були захоплені готами. Готи були войовничим і добре організованим народом, який у І ст. н. е. переселився з Ютландії в Повіслення[69]. Судячи з того, що в цей час припинили існування майже всі пам’ятки пшеворської культури Мазовії і Підлясся, готське завоювання, на думку польських дослідників, супроводжувалося винищенням місцевої людності[70].

В останній чверті II ст. н. е. готи, навколо яких об’єдналися й інші германські племена, в тому числі бургунди, вандали, а потім і гепіди, рушили на Волинь. Наближення германців, носіїв так званої вельбарської культури, примусило волинських слов’ян покинути домівки. Вони переселяються на південь, у Подністров’я, а також, можливо, у Середнє Подніпров’я[71]. Дані археології підтверджують, що в останній чверті II ст. н. е. припинили існування всі слов’янські поселення Волині. На них з’являється шар вельбарської культури — культури германців. Зате у Подністров’ї наприкінці ІІ ст. н. е. спостерігається значне збільшення кількості нових поселень і розширення вже існуючих. Підрахунки свідчать, що населення Подністров’я збільшилося в цей час у 2,5—3 рази[72]. Нові археологічні дані засвідчують, що пам’ятки, дуже близькі до зубрицьких, з’являються далеко на півдні, у Буджацькому степу, біля гирла Дунаю[73].

На пам’ятках Верхнього Подністров’я елементи вельбарської культури відсутні повністю. Ймовірно, численні слов’янські племена цього регіону зуміли зупинити дальше просування вельбарців на південь. Сліди германців губляться на території Малого Полісся — болотяного й сьогодні району, що відокремлює Волинь від Поділля. Можливо, саме Мале Полісся було в той час тією смугою, що розмежовувала дві різні етнічні групи.

Готи змушені були повернути на схід, у Південне Побужжя та Середнє Подніпров’я, з більш розрідженим населенням. З першого регіону готи, обігнувши Верхню Подністрянщину, перейшовши в районі Хотина — Кам’янця-Подільського Дністер, направилися у Подунав’я (везеготи), а з другого, через Дніпро,— до Азовського побережжя (остроготи)[74]. Через Верхнє Подністров’я, з території Посяння в напрямку Подунав’я, проникли лише озброєні військові загони вершників. Вважають, то були вандали, потиснуті у верхів’ях Вісли готами[75]. Свідченням цього є поява у Подністров’ї, головним чином між гирлами Золотої Липи і Збруча, поховань із зброєю (Кам’янка Велика, Добростани, Твірж, Рудки, Іване-Золоте, Репуженці тощо). Всього відомо близько 20 таких пам’яток. Селища відсутні[76]. А це означає, що через Подністров’я пробивалися лише окремі дружини вандалів. На характері матеріальної культури слов’ян ці пересування не позначилися. Ніяких територіальних або демографічних зрушень тут у цей час не спостерігається.

Отже, археологічні матеріали відбивають складний процес становлення давньослов’янського етносу на рубежі і в перших століттях І тис. н. е. Він йшов шляхом взаємодії з сусідніми групами населення, засвоєння елементів їхньої культури і, відповідно, зміни власної. Цей процес продовжувався і в наступний пізньоримський період.

Глава 4 Слов’яни у другій чверті І тис. н. е.

У попередньому розділі розглянуто зарубинецькі і пшеворські старожитності, пам’ятки зубрицької та пізньозарубинецької культурних груп. У другій чверті І тис. н. е. головним джерелом для вивчення давніх слов’ян стають пам’ятки черняхівської та київської культур, які виникають якоюсь мірою на їхній основі. Черняхівська культура є одним з найбільших і яскраво виражених соціально-економічних і культурних утворень цього часу на території Південно-Східної Європи. Вона займає всю лісостепову і степову частини України, Молдови і значну частину території Румунії, сягаючи на південному заході Дунаю. Першим дослідником пам’яток черняхівської культури був відомий київський археолог В. В. Хвойка, який у 1900—1901 рр. провів розкопки могильника в с. Черняхові Кагарлицького району на Київщині[77]. Цей могильник дав назву культурі.

Приблизно в той же час у верхів’ях Західного Бугу і Дністра почав дослідження черняхівських пам’яток К. Гадачек[78]. Дослідження цих пам’яток продовжили на Дніпрі М. О. Макаренко, М. Я. Рудинський, на Дністрі — М. Ю. Смішко[79]. Таким чином, уже на перших етапах досліджень пам’яток черняхівської культури була охоплена широка територія від Західного Бугу до Дніпра. Планомірне систематичне вивчення черняхівської культури почалося після Другої світової війни. В цей час співробітниками Інституту археології АН України проведено багато розвідок, що уможливило виявити й зафіксувати сотні черняхівських поселень і могильників. Багато з них розкопано. Серед дослідників черняхівських пам’яток цього часу на Подніпров’ї слід назвати: А. Т. Сміленко, Є. В. Махно, М. Ю. Брайчевського, Е. О. Симоновича, Н. М. Кравченко та ін. У Подністров’ї й на Волині широкомасштабні дослідження проводили М. Ю. Смішко, М. О. Тиханова, В. Д. Баран, Й. І. Винокур, Л. В. Вакуленко та ін., в Молдові — Г. Б. Федоров, Е. А. Рікман; на території Румунії — Р. Вульпе, Б. Мітреа, Г. Діакону, І. Іоніце та ін.[80].

Рис. 2. Поширення археологічних культур другої чверті І тис. н. е.:

І — пам’ятки черняхівської, II — київської, III — вельбарської культур, IV — культури карпатських курганів, V — кордони Римської імперії (117—271 рр.), VI — кордони Римської імперії (272—395 рр.).

Велику роботу провела Є. В. Махно по створенню карти пам’яток черняхівської культури на території України, яку опублікувала у 1960 р.[81]. На ній позначено більше тисячі поселень і могильників. У 80-х рр. на карті вже було позначено близько трьох тисяч черняхівських пам’яток. Проте і зараз чимало цих старожитностей ще не виявлено. Отже, перед нами велика за територією і густотою заселення, багата за матеріалами археологічна культура. Тому й не дивно, що зразу після виявлення перших могильників і поселень черняхівської культури почалась дискусія про територію її поширення, хронологію й особливо етнічну належність.

В. В. Хвойка, якому належить пальма першості у вивченні пам’яток черняхівської культури, визначив час її існування: II—V ст. н. е. Він вважав, що вона являє собою дальший, вищий етап розвитку слов’янського населення, яке залишило нам зарубинецькі старожитності кінця ІІІ ст. до н. е. — II ст. н. е. Його підтримали український археолог і етнограф М. Біляшівський та російський археолог О. А. Спіцин, а також польський археолог К. Гадачек[82]. До цієї концепції, хоч і з певним застереженням, схилявся видатний чеський славіст Л. Нідерле.

Зацікавились цими пам’ятками після публікації їх В. В. Хвойкою і німецькі археологи (П. Рейнеке, Е. Блюме, Е. Бреннер, К. Такенберг та ін.)[83]. Вони пов’язували їх появу на території Подніпров’я з експансією германських племен готів і гепідів з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор’я. До цієї дискусії, яка не закінчилась і сьогодні, прилучилось ще багато вчених-археологів з різних країн Центральної і Західної Європи, що поставило черняхівську проблематику на одне з чільних місць у вивченні європейських старожитностей І тис. н. е.

Зважаючи на актуальність згаданої проблематики та її місце у вивченні слов’янського етногенезу, Інститут археології АН України у післявоєнні роки приділив велику увагу всебічному вивченню пам’яток черняхівської культури, згуртувавши на цій ділянці значні сили археологів.

Проведено археологічні розкопки близько 200 поселень черняхівської культури, із них понад 100 селищ знаходиться на території України.

Поселення, як правило, розташовані на південних схилах невеликих річок, потічків, поблизу джерел питної води. Інколи — на підвищених місцях у заплавах річок або на мисах, які заходять у заплаву. Як правило, вони тяжіють до родючих чорноземних ґрунтів, що свідчить про землеробський характер господарства черняхівського населення. Розміри поселень звичайно невеликі — 200— 300 м завдовжки і 100—180 м завширшки. Але нерідко трапляються і селища довжиною до 1 км і більше. Житла і господарські споруди на поселеннях Верхнього і лівобережжя Середнього Дністра розташовані групами, що чергуються з групами господарських ям (Ріпнів II, Бовшів II, Теремці). Нерідко на вільній від забудови площі поряд з ямами знаходять вогнища. На деяких поселеннях Молдови простежуються ряди жител, витягнуті вздовж схилу. До цього часу немає жодного черняхівського селища, розкопаного повністю, проте навіть шляхом розвідок встановлено лінійну забудову. Система забудови може бути реконструйована лише на основі тих пам’яток, де розкопано більш-менш великі ділянки. Як правило, господарські ями кількісно переважають над житлами. Вони скупчені на певних ділянках (Бовшів II), що дозволяє припустити їх спільне використання членами общини. Разом з тим ми розуміємо, що в межах всієї великої території черняхівської культури могли бути відмінності у соціально-економічній структурі її носіїв. Наприклад, на поселенні в Леськах, що на Черкащині, А. Т. Сміленко і М. Ю. Брайчевським виявлено садибу, в якій наземне житло і господарська споруда становили один господарський комплекс[84].

Житла на черняхівських поселеннях у різних районах поширення культури відзначаються розмаїтістю архітектурних рішень, їх можна звести до трьох типів. Це заглиблені в материк напівземлянки і землянки, які поширені в лісостеповій смузі України, наземні глинобитні житла, часто тричленної конструкції, що переважають в Прутсько-Дністровському межиріччі, хоч там відомі також заглиблені житла; кам’яні будівлі, які характерні для порівняно вузької смуги Північного Причорномор’я.

Напівземлянки, нижня частина яких була вкопана на 0,8—1,20 м у землю, мали стовпову конструкцію і сплетені з хмизу, обмазані глиною стіни або зрубну конструкцію (стіни, складені з колод). Середня площа жител складала 10—20 м².

Наземні глинобитні житла, наявність і форму яких археологи визначають за нашаруванням завалів обпаленої глиняної обмазки, були зведені на дерев’яному каркасі. Нерідко в них можна вирізнити два і навіть три приміщення: житлове, господарське і хлів. Їх площа сягає від 50 до 120 м².

Будівлі, стіни яких були складені з каменю, також вміщали в одному блоці житлові і господарські приміщення. До них примикав дворик, нерідко обмурований кам’яною стіною.

Житла опалювалися вогнищами, зрідка глиняними печами, а на заключному етапі розвитку черняхівської культури на Дністрі в напівземлянках з’явилися печі, складені з каменю. Господарськими підсобними спорудами слугували різної величини ями конічної або циліндричної форми, глибина яких інколи сягала від 1 м до 2—2,50 м від давньої поверхні. На окремих поселеннях споруджувались легкі наземні будівлі.

Поряд з поселеннями на підвищених місцях знаходились могильники. Черняхівські могильники, що являють собою поля поховань без будь-яких зовнішніх ознак (поле вічного спокою), часто залишаються непоміченими, а отже, не відкритими. Тому відомі поселення цієї культури за кількістю значно переважають могильники, хоч могли бути й інші причини цього явища.

Могильники залежно від величини і тривалості існування поселень налічують від декількох десятків до декількох сотень поховань. Як і житлове будівництво, похоронні обряди черняхівського населення досить різноманітні. На більшості могильників ми натрапляємо на поєднання таких рис, як трупоспалення і трупопокладення. Такі могильники найбільш характерні для всієї території поширення культури. Однак є окремі могильники лише з трупопокладеннями. Так, у Чернелові Руському біля Тернополя археолог І. П. Герета досліджує черняхівський могильник, де на 202 відкритих поховання є лише одне трупоспалення. В Північному Причорномор’ї могильники з трупопокладеннями або значною кількісною перевагою трупопокладень не менш характерні, ніж біритуальні. Крім того, тут виявлено велику кількість черняхівських поховань в ямах з катакомбами або з виступами-заплічками, в той час як у лісостеповій смузі відкрито звичайні прямокутні ями, і лише іноді вони мають заплічки або підбої. Як правило, небіжчиків укладали на спині у витягнутому положенні головою на північ або на захід. Трапляються скорчені поховання, але також здебільшого в причорноморській смузі.

Трупоспалення бувають в урнах, рідше просто в невеликих ямах. Спалення відбувалось збоку від могили, частіше за межами могильника.

Разом з тілом у могилу потрапляла одежа, прикраси (бронзові й срібні пряжки, фібули-броші, намиста, підвіски), предмети побуту (кістяні гребені, глиняні пряслиця, посуд, залізні ножі, шила, довізні скляні кубки). Усі ці предмети ставили й при трупоспаленнях. В окремих багатих могилах бувало до 20-и посудин. Поховання зі зброєю на черняхівських могильниках поодинокі.

В землі, якою засипалась могила, і поряд археологи нерідко знаходять битий посуд, кістки тварин, сліди вогнищ, пошкоджені предмети побуту. Все це матеріальні залишки обряду, який умовно можна вважати тризною.

Як і в інших культурах, найбільш масовим на черняхівських пам’ятках є глиняний посуд. На відміну від культур рубежу і першої чверті І тис. н. е., коли в побуті використовувався переважно ліпний посуд, черняхівське населення, поряд з ліпною керамікою, використовувало великою мірою досконалий гончарний посуд, виготовлений у ремісничих майстернях. Гончарний посуд на території України з’являється в готовому досконалому вигляді вже в останніх століттях І тис. до н. е. разом із старожитностями кельтів. Найбільш масове поширення гончарного посуду припадає на початок III—IV ст. н. е., коли тут проживали носії черняхівської культури. В цей же час тут з’являються і гончарні майстерні, в яких цей посуд виготовлявся. У дослідників виникло питання, хто виготовляв цей посуд, який і сьогодні вражає своєю досконалістю і довершеністю форм, багатством орнаментаційних мотивів. Слов’янське населення цього краю в VI—VII ст. користувалось хоч і досить досконалим, але ліпним посудом. Готи прийшли на Волинь також із своїм специфічним ліпним посудом, отже, вони за часів свого перебування в Причорномор’ї були не продуцентами, а споживачами культурних надбань цього краю. Вивчаючи це питання, слід врахувати ряд обставин: і вражаючу тотожність конструкції гончарних печей на всій території Південної і Південно-Східної Європи, і їх аналогічність печам причорноморських міст і придунайських римських провінцій, і єдину технологію виробництва, і єдність форм та орнаментації. Важливо й те, що на території Центральної і Південно-Східної Європи гончарний посуд з’являється вже в готовому досконалому вигляді. Все це дозволяє вважати, що техніка гончарного виробництва була привнесена на нашу територію ззовні гончарами — вихідцями із римських придунайських провінцій. Це були ремісники-торгівці, а може, й полонені. Лише гончарі з глибокими виробничими традиціями і високими професійними навичками могли виготовляти такий досконалий і довершений посуд, який за технічними і художніми якостями не поступається навіть виробам сучасних майстрів гончарної справи.

Культурний рівень тогочасного населення України, в тому числі й слов’янського, визначається уже тим, що ці вишукані високохудожні вази, кубки, глечики, миски знаходили широкий збут в його середовищі. Правда, у житлах на вогнищах і в печах археологи, поряд з гончарним столовим посудом, знаходять і прості ліпні горщики, в яких готували їжу і які використовували для інших господарських потреб. На деяких поселеннях Подністров’я вони складають половину всього керамічного комплексу. Саме вони відображають місцевий етнографічний колорит і у зіставленні з різними типами жител та поховального обряду служать джерелом для виокремлення певних етнічних груп, у тому числі й слов’ян, у складі черняхівської культури. Гончарний посуд як продукт масового ремісничого виробництва поширений на всій території черняхівської культури, тому він нівелює етнографічні відмінності. Також досить однаковими є предмети побуту: пряслиця, гребені, проколки, голки; знаряддя праці — наральники, долота, шила, ножі, прикраси. Вони відбивають лише рівень розвитку матеріальної культури європейського населення, але диференціюються за етнографічними ознаками дуже нечітко. Це ж стосується і предметів озброєння.

На пам’ятках черняхівської культури чимало амфор, в яких з півдня провінційно-римські торговці привозили олію або вино, червонолакові мископодібні посудини, невеликі, прикрашені рельєфним орнаментом, які надходили із далеких надрейнських майстерень, скляні кубки і флакони, римські монети і багатотисячні скарби монет. Увесь цей імпорт свідчить про широкі зв’язки місцевого населення з римським світом. Більше того, в с. Комарів Кельменецького району Чернівецької області над Дністром відкрито поселення з численними майстернями, де вихідці з римських провінцій виготовляли скляні вироби. Очевидно, це була якась провінційно-римська факторія (ремісничо-торговий центр) на території черняхівської культури. Дуже цікаву картину дало картографування римських амфор. Як відомо, амфори — це посудини, що використовувалися як тара для вивозу з римських провінцій різних рідин. Отже, можна вважати, що населення будь-якого району Європи, де знайдено амфорну тару, користувалось привезеним у ній продуктом — головним чином вином або олією. Основні знахідки амфорного матеріалу III—IV ст. на території Південно-Східної Європи відповідають поширенню пам’яток черняхівської культури. Їх немає ні в синхронній пшеворській культурі на території Польщі, ні в більш північній вельбарській культурі Нижнього Повіслення. Найбільше знахідок амфор виявлено в районах, що межують з Північним Причорномор’ям і Подунав’ям. Звідси випливає, що споживачем вина та олії було населення, яке мало довготривалі традиції співжиття з населенням римських провінцій. Це могли бути пізні скіфи, сармати і фракійці, які входили до складу різноетнічних груп черняхівської культури. Від них давні слов’яни перейняли багато здобутків провінційно-римської культури і побутових звичок, у тому числі й споживання вина.

Рис. 3. Гончарний посуд черняхівської культури.

Формування черняхівської культури, на думку більшості дослідників, припадає на першу половину III ст., її розквіт на другу половину III—IV ст. і період занепаду на кінець IV — першу половину V ст.

Пам’ятки черняхівської культури поділяються на три локальні групи, пов’язані з певними регіонами[85].

За характером пам’яток (кам’яне домобудівництво, поховання в основному з трупопокладеннями в ямах з підбоями і заплічками, великий процент імпортного посуду, скіфо-сарматські форми ліпної кераміки) можна вважати, що у Північному Причорномор’ї жило в основному скіфо-сарматське населення — давні мешканці причорноморських степів.

Між Дністром і Дунаєм переважали гето-даки, для побуту яких були характерні наземні глинобитні житла і специфічний ліпний посуд.

Великий регіон лісостепової України займали пам’ятки з чотирикутними напівземлянками, часто з піччю, складеною з каменю, особливо на Середньому і Верхньому Дністрі, і специфічним керамічним комплексом. Вони належали слов’янам-венедам.

В усіх згаданих регіонах відкрито пам’ятки з елементами вельбарської культури, що засвідчує наявність тут значних груп готів. Ці старожитності також стали одним із компонентів черняхівської культури, тому вона більшістю археологів вважається багатоетнічною. Найбільш виразні вельбарські пам’ятки виступають компактно на Волині та в межиріччі Південного Бугу і Дніпра, куди пролягав шлях готів з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я.

З приводу етнічної належності черняхівської культури з моменту її відкриття і до сьогодні ведуться гострі дискусії.

До 50-х рр. у радянській історіографії домінуючою залишалась слов’янська концепція В. В. Хвойки. Підтримана О. О. Спіциним і розвинута в роботах Б. О. Рибакова, П. М. Третьякова, М. І. Артамонова та М. Ю. Смішка, вона була беззастережно сприйнята Є. В. Махно, А. Т. Сміленко, М. Ю. Брайчевським, Е. О. Симоновичем та іншими археологами й увійшла в такі узагальнюючі роботи, як «Нариси стародавньої історії Української РСР» і «Очерки истории СССР». Якийсь час слов’янськими вважалися не лише всі пам’ятки черняхівської і зарубинецької культур, але й липицька культура на Верхньому Дністрі. Окремі дослідники, крім липицьких пам’яток, до черняхівської культури відносили карпатські кургани, пам’ятки всієї Південної Польщі та Сілезії, а також Словаччини[86].

Таке розширене трактування черняхівської культури в середині 60-х років породило концепцію її багатоетнічності. П. М. Третьяков, обґрунтовуючи згадану концепцію, писав, що черняхівські старожитності охоплювали весь простір України, за винятком її північних лісових областей, поширювались на Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію. Вони, на його думку, не могли «... належати якійсь одній етнічній групі, а об’єднували багатоетнічне населення східної і північної території римських володінь»[87].

Детальне вивчення археологічного матеріалу пам’яток першої половини І тис. н. е. півдня Східної Європи показало, що вони піддаються як територіальному, так і хронологічному членуванню. В межах згаданої території вирізняються певні етнографічні області, матеріальна культура яких має специфічні риси.

Працями львівських археологів доведено, що липицькі пам’ятки і карпатські кургани треба розглядати як окремі культури. Окрему етнокультурну групу утворюють пам’ятки вельбарської культури на Волині. Немає сумніву, що пам’ятки другої чверті І тис. н. е. Південно-Східної Польщі та Словаччини, крім того, що вони синхронні черняхівській культурі й насичені елементами провінційно-римської культури, вираженими у «сірій» гончарній кераміці та металевих виробах, характерних для всієї північної периферії Римської імперії, не мають з нею нічого спільного.

Виокремлення згаданих областей з ареалу черняхівської культури не знімає питання щодо її поліетнічності. Сучасні дослідження не мають даних для заперечення наявності в черняхівському масиві, поряд із слов’янськими, елементів культури скіфо-сарматських, фракійських і германських племен. Деякі з них вдається локалізувати в певних територіальних межах степової частини Дніпровського Лівобережжя і межиріччя Нижнього Дністра і Дунаю, що звужує групу неслов’янських компонентів на основній території черняхівської культури у межиріччі Дніпра, Дністра і Верхньої Вісли.

Виявлення на Волині пам’яток вельбарської культури (Брест-Трішин, Дитиничі, Любомль, Машів та ін.), пов’язаних з германськими племенами готів, підірвало концепцію готської належності черняхівських старожитностей. Їх відмінність від вельбарських пам’яток, незважаючи на синхронність обох культур, що простежується, зокрема, в ліпній кераміці, якоюсь мірою в поховальному обряді та житловому будівництві, свідчить, що це були дві різні етнокультурні групи. Готи принесли на Волинь свою самобутню культуру і, лише просуваючись далі на південь, у Північне Причорномор’я, вступали в контакти з іншими племенами, що створювало ситуацію, за якої відбувалося взаємопроникнення різнокультурних елементів. Це засвідчено матеріалами таких могильників, як Раковець Чеснівський, Журівка, Компанійці, Косанове, Рижівка та ін., розташованих в основному у межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Таким чином, «готській теорії», що завжди піддавалася критиці майже всіма археологами, які безпосередньо займались дослідженням пам’яток черняхівської культури і штучність побудови якої ґрунтовно показана М. Ю. Смішком[88], завдано непоправного удару. У світлі досліджень останніх років стало ясно, що кількість пам’яток черняхівської культури (понад 3 тисячі), територія поширення яких простягається від Сіверського Дінця до Верхньої Вісли й від верхів’їв правих притоків Прип’яті і до Дунаю, ніякою мірою не відповідає тим історичним даним про готів, які наводить Йордан та інші античні автори. Визначення залишених ними пам’яток вельбарської культури дозволяє уточнити їхні місце та роль в історії племен Східної Європи, що перебільшувались, а подекуди й нині перебільшуються окремими дослідниками.

Як відомо, в першій чверті І тис. н. е. готи займали територію Нижнього Повіслення. В ІІ — на початку III ст. вони поширюються на Волинь, у ІІІ ст. — у верхів’я Південного Бугу, а наприкінці цього століття з’являються між Південним Бугом і Дніпром. Вони розривають слов’янську спільноту, представлену археологічними пам’ятками пізньозарубинецької та зубрицької культурних груп. В IV ст. елементи готсько-вельбарської культури відомі вже на багатьох черняхівських пам’ятках Середнього Подніпров’я, Північного Причорномор’я, Попруття і Подунав’я. Вони поєднуються тут з елементами культур місцевого населення. Таким чином, спостереження археологів сходяться з даними готського історика Йордана, який пише, що наприкінці II — на початку III ст. н. е. готи почали своє переселення з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор’я і Приазов’я. Археологічні пам’ятки вельбарської культури визначають шлях їх переходу через Волинь, межиріччя Південного Бугу й Дніпра і далі на південь.

Осторонь основного шляху готів при переході їх з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я залишився регіон Верхнього Подністров’я. Тому тут краще, ніж в будь-яких інших регіонах черняхівського ареалу, збереглися місцеві культурні традиції.

Вельбарські племена готів привносять свої типи жител, специфічний ліпний посуд та інші елементи матеріальної культури, невідомі на території України до їх появи. Більше того, характерні для них довгі дво- або трикамерні глинобитні житла, низькі вигладжені мископодібні посудини з «іксоподібними» ручками є на цій території не тільки привнесеними, а й тупиковими. Вони не знаходять продовження в наступних культурах.

Чужинці зі своєю матеріальною культурою вливаються в місцеве середовище і стають ще одним його компонентом. З їх приходом змінюється політична обстановка. Настає період розпаду старих і виникнення нових племінних союзів. Готи в процесі пограничних війн з Римською імперією («скіфські» війни) на певний час очолюють новоутворені військово-політичні союзи в рамках черняхівської культури, що, можливо, відповідає згаданій Йорданом «державі Германаріха».

Визначаючи значною мірою політичну і воєнну ситуацію, готи — носії вельбарської культури, залишаються менш помітними в матеріальній і соціальній сферах, особливо порівняно з тим внеском, який зробило в розвиток черняхівської культури осіле скіфо-сарматське і фракійське населення Півдня, що мало багатовікові економічні та культурні зв’язки з античною цивілізацією. Саме вони були носіями провінційно-римських надбань у черняхівській культурі. Вся технічно досконала і високохудожня гончарна кераміка, більшість металевих виробів, нові технології в землеробстві та ремісничому виробництві, мають південне провінційно-римське походження. Недарма археологи ще в 40—50-х рр. нашого століття влучно називали черняхівські старожитності культурою римських впливів (М. Рудинський).

Таким чином, сьогодні археологічна наука цілком відкидає декларативні твердження про просте перетворення вельбарської культури на черняхівську.

За останні двадцять років було відкрито й досліджено значну кількість пам’яток черняхівської культури — поселення у Верхньому і Середньому Подністров’ї (Черепин, Бовшів, Дем’янів, Куропатники), на Дніпровському Лівобережжі (Рідний Край, Боромля), могильники в Причорномор’ї і межиріччі Дністра і Дунаю (Біленьке). Вони пов’язуються у Подністров’ї та Подніпров’ї зі слов’янами, а в Причорномор’ї зі скіфами і сарматами. При цьому встановлено, що жодна з попередніх культур, зокрема і вельбарська, не могла бути єдиною основою, на якій виникли черняхівські старожитності. Пов’язувати виникнення черняхівської культури лише з переселенням у Північне Причорномор’я гото-гепідів чи ставити знак рівності між її носіями і готами, як це роблять деякі дослідники,— означає не зважати на реальні факти. Черняхівська культура, у синкретичності якої ми не сумніваємося, сформувалася не лише на основі вельбарських старожитностей, але й ряду культур місцевих — зубрицької та пізньозарубинецької, дако-гетської та скіфо-сарматської.

Тепер важко зрозуміти характер взаємозв’язків і процесів їх інтеграції. Але про те, що такі процеси мали місце, свідчить різноманітність поховального обряду на черняхівських могильниках, коріння якого сягають попередніх культур, різні прийоми житлобудівництва і наявність різноманітних елементів у матеріальній культурі черняхівського населення. Можливо, готи — носії вельбарської культури, які в той час створили напівдержавні структури, були якоюсь мірою засновниками поліетнічного союзу, що в матеріальній культурі позначилось процесами інтеграції її різнокультурних елементів. На ці процеси впливала провінційно-римська культура, яка не лише визначила характерні риси черняхівських старожитностей, які притаманні всім культурам римської периферії, але й настільки вплинула на місцеві етнографічні особливості, що виявити їх дуже важко[89].

Внаслідок дії всіх цих факторів у III — першій половині V ст. склалась велика соціально-економічна спільнота, очолена готськими вождями, яка посіла одне з провідних місць в історії Південно-Східної Європи. Одним із компонентів цієї спільноти були слов’яни, які у більш ранні часи представлені зубрицькою та пізньозарубинецькою групами.

Отримані нами результати вивчення археологічних пам’яток підтверджуються й писемними даними. Готський історик Йордан вказує на війни готів зі слов’янами-венедами, які проводив готський король Германаріх, а після 375 р., коли готи вже були підкорені гунами, їхній вождь Вінітарій знову вступив у боротьбу із слов’янами-антами[90]. Питання, чи йдеться тут про ті слов’янські племена, які входили у спільноту, що в археології отримала назву черняхівської культури, чи якоюсь мірою київської, про яку йтиметься нижче, поки що залишається відкритим.

Північніше черняхівської культури, на широкій смузі межі лісу і лісостепу знаходяться пам’ятки київської культури. Вони широко відомі в Подесенні й Посейм’ї, а також у верхів’ях Сули, Псла, Ворскли і Сіверського Дінця. На Правобережжі Дніпра ці пам’ятки вузькою прирічною смугою охоплюють територію від Могильова на півночі до Канева на півдні, але концентруються переважно на південь від Києва.

Пам’ятки київської культури було відкрито наприкінці 40-х — на початку 50-х рр. В. М. Даниленком[91]. Цю назву вони отримали за розміщення перших відкритих поселень на околицях Києва. Згодом аналогічні старожитності було виявлено також у поріччі Десни роботами П. М. Третьякова, Є. О. Горюнова, Е. О. Симоновича та у Верхньому Подніпров’ї, де їх розкопками займався Л. Д. Поболь. За понад тридцять років-їх вивчення, завдяки роботам Є. В. Максимова, Н. М. Кравченко, Р. В. Терпиловського, Н. С. Абашиної, Є. Л. Гороховського, А. М. Обломського та багатьох інших дослідників на терені України, Білорусі та Росії, зафіксовано близько 180 поселень і могильників. На 70-ти пам’ятках проведено розкопки[92].

Київська культура генетично пов’язана із зарубинецькою через пізньозарубинецькі пам’ятки, хоч не була прямим її продовженням і становила специфічний культурно-хронологічний комплекс. Його головні елементи чітко відрізняються від синхронних, більш ранніх та пізніх культур цієї території. На думку сучасних дослідників, київська культура сформувалась внаслідок складної перебудови традицій різних місцевих груп пізньозарубинецьких старожитностей та їх інтеграції із західними (пшеворськими) і північними (балтськими) елементами.

Поселення переважно невеликі — 0,5—2 га. Вони займають краї першої чи другої надзаплавної тераси, горби в межах заплав тощо. Житла розташовані на значній відстані одне від одного, тому виявлено їх порівняно мало, навіть на тих поселеннях, на яких відкрито значну площу (Обухів II, Сушки 2, Деснянка, Роїще, Глеваха та ін.). На основі аналізу 72 жител можна зробити висновок, що серед них переважають невеликі напівземлянки, форма яких близька до квадрата. Досить типовими є ями від центрального стовпа та вогнища в середній частині чи в одному з кутів. Рідко трапляються глинобитні печі з черенями, підбитими керамікою. На території Білорусі відомі поодинокі печі-кам’янки (Гудок, Щатково). Стіни жител складалися з колод у вигляді зрубу або кріпилися вертикальними стовпами. На ділянках між житлами знаходились численні ями-льохи, іноді — відкриті вогнища або печі, господарські будівлі.

Могильники київської культури досліджені мало. Нині відомо 9 невеликих могильників та декілька поодиноких поховань.

Вони розташовані біля поселень і не мають зовнішніх ознак. Всі поховання — трупоспалення. В могильних ямах разом з перепаленими кістками небіжчика відзначено сліди тризни у вигляді фрагментів битого посуду і кісток тварин. Іноді у похованнях трапляються металеві предмети (фібули, пряжки та ін.), якими прикрашали одяг. Кілька поховань, де перепалені кістки були засипані в посудину-урну, відомі лише у верхів’ях Псла.

Кераміка київської культури ліпна. Кухонний посуд представлений різноманітними за формою горщиками і плоскими дисками-кришками. Часто трапляються великі товстостінні посудини для збереження припасів. Окрему невелику групу складає столовий посуд — миски і низькі горщикоподібні посудини з чорною лискованою поверхнею. На деяких пам’ятках є також кераміка (миски, горщики, глечики), виготовлена на гончарному колі. Це сіроглиняний досконалий посуд, який потрапляв сюди через різноманітні зв’язки з населенням сусідньої черняхівської культури.

Крім кераміки, на київських пам’ятках трапляються знаряддя праці й побуту, прикраси, але набір їх значно бідніший, ніж у черняхівській культурі: знайдено залізні ножі, серпи, скобелі, светла, мініатюрна наковальня, пружинні ножиці тощо; відомі бронзові фібули, пряжки, лунниці, прикраси з виїмчастою емаллю, браслети, срібні пластинчасті підвіски, скляні намистини, кістяні гребені, проколки, лощила для вичинки шкіри. Частина цих предметів (переважно прикраси) імпортувалась від населення черняхівської культури. Очевидно, від носіїв черняхівських пам’яток на поселення київської культури потрапляли окремі амфори, які служили тарою для таких товарів із римських провінцій, як вино і олія.

Датується київська культура від кінця II — початку III до середини V ст. н. е. В цих межах її можна розділити на три хронологічні періоди: ранній — кінець ІІ —III ст., середній — друга половина III—IV ст., пізній — друга половина IV — перша половина V ст.[93].

З розширенням досліджень пам’яток київської культури і нагромадженням археологічного матеріалу за рядом місцевих особливостей все чіткіше окреслюються її локальні варіанти: середньо- і верхньодніпровський, деснянський, лісостеповий лівобережний[94].

Взагалі можна відзначити двобічний характер зв’язків київської культури. З одного боку, вона певною мірою пов’язана з колом культур лісової смуги Східної Європи, зокрема з балтськими старожитностями, з другого боку, її носії входять у контакт із черняхівськими племенами — своїми сусідами з півдня. На заключному етапі існування київської і черняхівської культур ці контакти простежуються за поширенням черняхівського імпорту. Можна припустити, що на Лівобережжя в III ст. н. е. переселяється якась частина черняхівського слов’янського населення з верхів’їв Дністра і Західного Бугу. Внаслідок їхніх зв’язків з місцевим київським населенням тут виникли поселення Букреївка 2, Рідний Край III, Тазово та ін.[95].

Керамічні комплекси цих і сусідніх з ними київських поселень є яскравим прикладом того, як співіснували різнокультурні групи населення одного етнічного коріння. Однак у ряді випадків, коли на територію київської культури приходили неслов’янські племена, носії київської культури були змушені залишати місця свого проживання. Такі випадки відомі у вигляді двох різнокультурних шарів на поселеннях Глеваха на Київщині та Гочево 4 у верхів’ях Псла. На цих поселеннях верхні черняхівські горизонти представлено комплексами з елементами вельбарської культури, носіями якої були гото-гепіди. Проте проблема співвідношення київських і черняхівських племен потребує дальшого дослідження.

Питання походження київської культури ще остаточно не з’ясоване. Її територія в першій чверті І тис. н. е. була зайнята носіями пізньозарубинецьких пам’яток типу Лютежа та Оболоні в Середньому Подніпров’ї, типу Почепа в Подесенні, Чаплина та Кістеней-Чечерська у Верхньому Подніпров’ї, Картамишево II і Терновки II у лісостеповому Лівобережжі[96]. Усі ці пам’ятки, з одного боку, зберігають традиційні риси класичної зарубинецької культури, з другого, у різних регіонах їх розташування піддаються впливам північних — балтських племен, або західних — пшеворських чи пшеворсько-зарубинецьких, відомих у літературі під назвою волино-подільської або зубрицької культурної групи[97]. Очевидно, різне походження київських старожитностей та зв’язки з сусідами зумовили їх різне регіональне забарвлення.

Етнічна належність носіїв київської культури є предметом дискусії. В. В. Седов та І. П. Русанова вважають київські племена східними, або дніпровськими балтами, базуючись головним чином на поширенні у північній частині басейну Дніпра річкових назв балтського походження[98]. Однак невідомо до якого часу належать ці гідроніми. Деякі мовознавці вважають, що вони належать ще до періоду балто-слов’янської мовної єдності, тобто до епохи раннього заліза або бронзи. Разом з тим В. В. Седов не виключає, що частина носіїв пізньозарубинецьких пам’яток взяла участь у генезисі слов’янського ядра черняхівського населення[99].

Переважна більшість археологів, що безпосередньо займається вивченням київської культури, розглядає ці пам’ятки як своєрідний місток, що зв’язував зарубинецьку культуру рубежу н. е. та ранньосередньовічні слов’янські пам’ятки колочинської і пеньківської культур[100]. Більше того, багато вітчизняних і європейських дослідників вбачають у київській культурі єдине джерело — витоки всіх слов’янських культур раннього середньовіччя[101].

Третьою групою археологічних пам’яток, які не можна оминути при вивченні процесів формування слов’янської спільноти, є пам’ятки типу Етулії. Їх відкрито молдавськими (Т. О. Щербакова) та українськими (А. Т. Сміленко, О. В. Гудкова) археологами в пониззі Дністра, Дунаю і Пруту. Частина їх заходить у район Буджацького степу[102].

Поселення типу Етулії невеликі "за розмірами, мають мало жител і багато господарських ям, як і пізньозарубинецькі, київські та верхньодністровські черняхівські селища. На відміну від поселень прибережної смуги Чорного моря, для яких характерні наземні житлові будівлі, часто кам’яні, етулійське населення жило в напівземлянках, близьких за своєю архітектурою до жител середнього і верхнього Дністра. Ще більш рідкісними для цього регіону є етулійські поховання. На відміну від місцевого скіфо-сарматського населення, яке ховало своїх покійників виключно трупопокладенням в склепах або ямах з підбоями, етулійці покійників спалювали, а їх рештки ховали в невеликих ямах.

Лише форми ліпного посуду часто близькі до місцевої скіфської кераміки. Разом з тим значна частина посуду має близькі аналогії на поселеннях Верхнього Подністров’я, а кришки-диски не відрізняються від цього типу керамічних виробів пізньозарубинецьких і київських поселень.

Таким чином, житлові й господарські споруди, поховальний обряд, значна частина посуду вказують на типологічні зв’язки носіїв пам’яток етулійського типу з населенням верхів’їв Дністра і Південного Бугу, а також більш північних районів. Носії етулійської групи пам’яток з’являються в пониззі Дністра і Дунаю унаслідок тих самих міграційних процесів, які відбувались на території Південно-Східної Європи в першій чверті І тис. н. е. і спричинилися до переходу певних груп слов’ян у Лівобережжя, про що йшлося вище. Вони хоч і створювали ситуацію певної нестабільності і розпаду уже сформованих культур (зарубинецької), але й призводили до взаємодії різні культурні компоненти напередодні виникнення нових культурних спільнот типу черняхівської і київської культур. Цілком припустимо, що етулійська група III—IV ст. н. е. — це уламок тих же слов’янських племен, які до свого відходу жили в межиріччі Дністра і Південного Бугу. Його витоки слід шукати в середовищі пізньозарубинецьких та зубрицьких пам’яток. Можна погодитись з О. В. Гудковою, що принаймні одним із поштовхів до відколу якоїсь групи слов’янського населення, могли бути готи. Саме вони наприкінці II — у ІІІ ст. н. е. вклинились на територію Волині, межиріччя Дніпра й Південного Бугу.

Цілком можливо, що ці процеси, які зрушили з місця різні групи місцевого населення, охопили і частину слов’ян-венедів — носіїв пізньозарубинецької і зубрицької груп.

Якщо про переселення груп дністровського населення у Дніпровське Лівобережжя, засвідченого там пам’ятками типу Рідного Краю й Боромлі II, писемні джерела не згадують, то поява венедів у межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю, що залишили пам’ятки етулійської групи, не зосталась непоміченою. У Певтінгерових таблицях у Нижньому Подунав’ї, поряд з сарматами, гепідами, даками та іншими етнічними групами, зафіксовані й венеди. Про появу венедів на території, що контролювалась римлянами, може свідчити і такий відомий факт: римський імператор Волузіан (251—253) серед інших титулів мав титул венедського.

Таким чином, у першій половині І тис. н. е. на території Південно-Східної Європи вирізняються пам’ятки пізньозарубинецької та зубрицької, київської та частини черняхівської культур, що займають прикордоння Лісу й Лісостепу і в хронологічній послідовності відображають різні етапи становлення й розселення слов’янського етносу. Очевидно, до них слід додати групу пам’яток типу Етулії в пониззі Дністра і Дунаю, яка типологічно з ними пов’язується. Водночас вона є «чужою» серед субстратного населення цього регіону.

Південними сусідами черняхівської культури були племена культури карпатських курганів III—IV ст. н. е. Її носіїв дослідники (М. Ю. Смішко, Л. В. Вакуленко) пов’язують з фракійськими племенами карпів[103]. Ми згадуємо цю культуру лише тому, що її носії перебували у тісних економічних відносинах з черняхівським населенням. Крім того, слов’янська група «черняхівців» Подністров’я наприкінці IV ст. н. е. стала досить помітно проникати в райони Верхнього Попруття на територію культури карпатських курганів. Цей процес проникнення слов’ян у Карпати тривав і на початку другої половини І тис. н. е. В результаті велика частина населення культури карпатських курганів була асимільована слов’янами. На ряді поселень цієї культури (Кодин II, Глибока), починаючи з V ст. н. е., з’являються підквадратні житла з піччю-кам’янкою — типові для слов’ян Середнього Дністра[104]. У другій половині І тис. в Карпатах, де жили карпи, уже згадується слов’янське плем’я хорватів.

Окремого розгляду вимагають західні сусіди черняхівської культури, представлені пшеворськими пам’ятками. На основі археологічних досліджень останніх десятиліть встановлено, що вже на початку І ст. до н. е. носії пшеворської культури з районів Верхнього Повіслення поступово почали поширюватися у західні області Волині та Верхнього Подністров’я[105].

Наприкінці II — на початку III ст. н. е. спостерігається поява нових невеликих груп пшеворського населення у Верхньому Подністров’ї. Вони із Мазовії та Верхнього Повіслення по лівих притоках Дністра — Золотій Липі, Стрипі, Серету і Збручу просуваються вниз, на південний схід до північних кордонів Римської імперії. Цей перехід позначений окремими або невеликими групами поховань (до десяти на одному пункті) переважно озброєних воїнів з інвентарем, характерним для пшеворської культури на території Польщі. Вони розкидані серед пам’яток липицької культури, в окремих випадках розміщені на липицьких могильниках. М. Ю. Смішко справедливо вважав, що ці поховання є свідченням просування окремих пшеворських військових загонів через Верхнє Подністров’я в Семигороддя, де з’являються аналогічні пам’ятки[106].

Проведене Д. Н. Козаком порівняльне вивчення пам’яток ранньоримського часу на території Волині і Верхнього Подністров’я показало, що пшеворські пам’ятки І ст. до н. е. — І ст. н. е., які типологічно близькі до більш ранніх кльошово-поморських старожитностей, входять одним із компонентів до наступної волино-подільської групи (зубрицької) і тим самим включаються в процеси слов’янського культурогенезу[107]. На відміну від них, пшеворські поховання II—III ст., що мають ознаки, притаманні синхронним їм германським культурам, випадають з цього процесу. Слід відзначити, що на території Польщі пшеворська культура не виступає як моноетнічне явище. Одна частина польських дослідників пов’язує її з слов’янами-венедами[108], інша — з германцями[109]. В. Генсель, а також Л. Лєцієвич більш схильні розглядати пшеворську культуру в плані багатоетнічності, вважаючи, що поряд з кельтським та германським компонентом у ній присутній і слов’янський компонент[110]. Елементи слов’янської культури в пшеворських старожитностях вирізняє І. П. Русанова. Вони, поряд з кельтськими та германськими елементами, спостерігаються в усіх періодах існування пшеворської культури: від пізньолатенського до пізньоримського[111].

Таким чином, до процесів формування черняхівської культури має стосунок в першу чергу та частина пшеворських старожитностей пізнього латену і ранньоримського часу, що ввійшла одним із компонентів до складу зубрицької групи. В цілому пшеворська культура, яка на території Польщі проіснувала до першої половини V ст., має свої специфічні риси і фактично на рубежі і в першій половині І тис. н. е. визначає основний напрям соціально-економічного розвитку населення межиріччя Вісли та Одри.

Її сусідство в другій чверті І тис. н. е. позначається на пам’ятках черняхівської культури наявністю пшеворських елементів, особливо на тих поселеннях і могильниках, де виявлено матеріали вельбарської культури. Звідси випливає, що готи, носії останньої, під час своєї мандрівки до берегів Чорного моря захопили якісь групи пшеворського населення. Не можна виключати прямих зв’язків між племенами черняхівської і пшеворської культур. Однак, якщо в першій чверті І тис. н. е. спостерігається інфільтрація пшеворського населення на схід, то в другій половині III—V ст. відбувається зворотний процес. Черняхівські пам’ятки поступово поширюються на захід і доходять до Посяння та Верхньої Вісли[112].

Таким чином, аналіз археологічних старожитностей першої половини І тис. н. е. на території України показав, що тут уже на рубежі і в першій чверті існувало декілька окремих етнокультурних утворень: зарубинецька культура в Середньому і Верхньому Подніпров’ї та Поліссі, пшеворська і липицька на Верхньому Дністрі, пізньолатенська в Закарпатті, поєнешті-лукашівська в межиріччі Дністра і Пруту, скіфо-сарматська у Північному Причорномор’ї та степовій частині України.

Скіфо-сарматські старожитності перших століть нашої ери склалися в результаті завоювання сарматами скіфських степів Північного Причорномор’я. І степові скіфи, і сармати, за свідченнями лінгвістів,— іраномовне населення. В підоснові пізньолатенської культури Закарпаття, поєнешті-лукашівської і липицької культур лежать кельтські, фракійські і германські (бастарнські) старожитності Середньої Європи.

Найбільш важливою для розв’язання проблеми слов’янського етногенезу є зарубинецька культура, що виникла на межі III—II ст. до н. е. у Середньому і Верхньому Подніпров’ї та Прип’ятському Поліссі. В попередній час ця територія була зайнята культурами лісостепових скіфів-землеробів і підгірцівсько-милоградською, а на Волині поморсько-підкльошовою. Остання як один з компонентів складає підоснову пшеворської культури Повіслення. Порівняльне вивчення зарубинецької культури і більш ранніх старожитностей показало, що на ранніх етапах її розвитку в ній присутні елементи усіх вищезгаданих культур. У наступному періоді (І—II ст. н. е.) простежуються дві лінії її розвитку: західні елементи досить виразно проявляються на пам’ятках зубрицької культури, що склалася головним чином на основі пшеворських і зарубинецьких старожитностей, східні у поєднанні із західними — у пізньозарубинецьких пам’ятках Подніпров’я.

Ареал пізньозарубинецьких і зубрицьких пам’яток досить широкий. На півночі, у лісовій смузі, він обмежений територією поширення балтських культур (культура штрихованої кераміки, дніпро-двинська, верхньоокська), на заході, у верхів’ях Вісли,— пшеворською, на півдні його межа майже збігається з північним кордоном степової смуги, де поширені пізньоскіфські і сарматські старожитності; східна ж межа проходить по верхів’ях Сіверського Дінця.

У другій половині II ст. помітні тенденції уніфікації культурних груп на цій території і формування єдиного етносу. Однак цей процес був припинений наприкінці II — на початку III ст. появою на території України гото-гепідських груп населення, що значною мірою ускладнило дальший розвиток процесу культурогенезу в межиріччі Дніпра і Вісли. Готи не тільки завойовують землі слов’янських венедів на Волині, але й підкоряють пізніх скіфів і сарматів у степовій частині України, доходять до районів, заселених дако-гетами у межиріччі Дністра і Дунаю. На усій цій величезній території виникає нове культурне і соціально-економічне утворення — черняхівська культура, яка включила в себе всі перелічені групи. Її культурно-економічна єдність базувалась на воєнно-політичному союзі, очоленому готськими вождями, що робили безперервні наскоки на дунайські провінції Римської імперії. Однак за цією єдністю на території прикордоння Лісу і Лісостепу чітко простежуються елементи, які вказують на типологічний зв’язок черняхівських пам’яток цього регіону з попередніми старожитностями зубрицької та пізньозарубинецької груп.

У Середньому і Верхньому Подніпров’ї сформувалася синхронна черняхівській київська культура. На відміну від черняхівської, що мала багатоетнічну основу і являла собою більшою мірою соціально-економічну і політичну, ніж етнічну спільноту, київська культура була спадкоємицею пізньозарубинецьких старожитностей Подніпров’я. Інші компоненти — пшеворський у Середньому Подніпров’ї та Лівобережжі і балтський на Верхньому Дніпрі — в ній дуже незначні. Завдяки своєму географічному положенню київська культура залишилась за межами провінційно-римських впливів, що позитивно позначилось на збереженні її самобутності.

Таким чином, вивчення взаємозв’язків культур рубежу і першої половини І тис. н. е. на території України в їх хронологічній послідовності показало, з одного боку, безперервний розвиток етнокультурних рис субстратного слов’янського населення, з другого — наявність рис, привнесених ззовні іраномовними, фракійськими, германськими, балтськими групами населення. Останні в середині І тис. н. е. або відходять за межі вказаного регіону (готи, сармато-алани), або асимілюються з носіями тих культур, які стають основою слов’янських старожитностей раннього середньовіччя.

У цей час імена венетів/венедів і антів, які були дані слов’янам їхніми сусідами — германцями та індоіранцями, поступово поглинаються самоназвою «слов’яни».

Злиття в одне ціле культурно-побутового комплексу (він охоплює формування достатньо близьких археологічних культур, єдність соціально-економічної структури їх носіїв, єдність релігійних уявлень, про що свідчить існування кількох варіантів поховань з кремацією), близькість мовних діалектів, зафіксованих давніми авторами і реконструйованих сучасними лінгвістами, а головне — зростання самосвідомості, виражене в широкому застосуванні самоназви, дозволяє говорити про завершення процесу загальнослов’янського етногенезу в середині І тис. н. е. Можна також констатувати, що ці процеси значною мірою відбувалися на території сучасної України.

Вже з середини І тис. н. е. розпочинається власне історія слов’янських народів, початковий період якої водночас є етногенезом східних, західних та південних слов’ян.

Глава 1 Писемні джерела про слов’ян V—VII ст.

Друга половина І тис. н. е. в історії слов’ян посідає особливе місце. Це період формування на території Східної та Центральної Європи великих слов’янських об’єднань, які в подальшому своєму розвитку зумовлюють виникнення слов’янських державних утворень. Ще однією важливою віхою цього періоду є велике розселення слов’ян, яке стало одним з основних чинників, що формували етнокультурну карту ранньосередньовічної Європи. Із малопомітних розрізнених племен, які після Тацита та Птолемея на деякий час випадають із поля зору античних авторів, слов’яни перетворюються на могутню воєнно-політичну силу. Вже наприкінці V ст. вони заселяють межиріччя Дністра і Дунаю, стають серйозною загрозою для кордонів Візантійської імперії. Тепер вони потрапляють у коло народів, які беруть активну участь у доленосних подіях Європейського континенту і, починаючи з VI ст., стають об’єктом вивчення освічених візантійців. Кількість писемних свідчень про слов’ян помітно зростає, вони стають більш повними і конкретними, розширюється їх географія. Виходячи з інтересів імперії, візантійські автори цікавляться питаннями внутрішньої організації та суспільно-політичної структури слов’янського суспільства, постановки військової справи, взаємовідносин з імперією та іншими народами (як її союзниками, так і противниками), фіксують переселенські процеси слов’ян, що були складовою частиною великого переселення народів.

Серед авторів VI ст. найбільш широко характеризують слов’ян готський історик Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст., та візантійський автор Прокопій з Кесарії в роботі «Війна з готами», що з’явилась приблизно в той же час, що й «Гетика».

Описуючи племена Центральної і Східної Європи, з якими готам довелося вступати у взаємини на шляху свого переходу з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я, Йордан значне місце відводить їхнім стосункам з венедами. Останні рішуче виступили проти готів і протягом III—IV ст. вступали з ними у відкриті воєнні сутички. Йордан пише: «Після поразки герулів Германаріх (готський король. — В. Б.) направив військо проти венедів. Останні, хоч і достойні презирства, через слабкість зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності, намагалися спочатку дати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо в тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає. Ці венеди, як ми уже розповідали на початку нашого викладу — саме на початку переліку племен,— походять від одного коріння і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів. Хоч зараз через наші гріхи вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялись владі Германаріха»[113]. Оскільки венеди згадуються римськими авторами І—II ст. н. е., то процитований текст Йордана зв’язує венедський період в історії слов’ян з ранньосередньовічним, коли вони вже виступають під іменем антів та склавинів і пов’язуються на території України з двома чітко вираженими археологічними культурами V—VII ст. В літературі ведеться дискусія з приводу того, чи анти та склавини — це пізніші племінні утворення, що виникли в результаті поділу венедів на дві частини з новими найменуваннями, чи ця згадка Йордана припускає тричленний поділ слов’ян, що виникає в надрах венедського союзу. Ми схильні підтримати іншу думку, обґрунтовану В. П. Петровим і Я. Пастернаком[114]. Вона узгоджується з новими археологічними джерелами, які, як це буде показано нижче, уже в першій половині І тис. н. е. відображають декілька племінних груп слов’янського населення на території України: зубрицькі і пізньозарубинецькі пам’ятки І — початку III ст. н. е., київська та частина черняхівської культури III — початку V ст. Цей поділ у більш завершеній формі зберігається і в VI ст., коли візантійські джерела фіксують, крім венедів, ще два слов’янські племінні об’єднання — склавинів та антів. На території України вони представлені пам’ятками празької та пеньківської культур VI—VII ст. На території Середньої і Північної Польщі в VI ст. викристалізовується із більш ранніх пшеворських старожитностей ще одна окрема дзедзіцька група слов’янських пам’яток, яка, очевидно, відображає дальший розвиток західної частини слов’янського населення, що зберігає свою стару назву венедів. Подібної думки дотримується німецький дослідник К.-В. Штруве. Він упевнений, що вперше вжитий Йорданом термін «слов’яни» (в латинізованій формі «sklavus») стосується тієї частини слов’янського населення, що входила в більш раннє слов’янське племінне об’єднання, яке до його тричленного поділу відоме під загальною назвою венедів. «Із тексту Йордана,— пише К.-В. Штруве,— можна ясно зрозуміти, що назва «венети» розумілася в першій половині VI ст. як узагальнена назва слов’янських племінних союзів»[115]. Отже, склавини та анти — це нові слов’янські племінні утворення, що відокремились від венедського союзу племен. Можливо, те слов’янське населення, яке зберегло свою стару назву венедів, у VI ст. набуває назви «відіваріїв», згаданих Йорданом. Г. Лябуда вважає це плем’я венедським, інтерпретуючи його назву як венді-варії[116]. Спираючись на Йордана, який описує війну готського князя Вінітарія з антами, очоленими князем Божем, у другій половині IV ст.[117], можна припустити, що процес поділу на венедів, антів та склавинів почався не в V ст., а значно раніше, принаймні з IV ст. н. е. В VI—VII ст. цей поділ вже був завершений, що підтверджується й археологічними джерелами. Більше того, археологічні дослідження останніх десятиліть показали, що пеньківські пам’ятки, які пов’язуються з антським об’єднанням, та празькі, пов’язані із склавинами, виникають як дві окремі археологічні культури вже в середині V ст. Тобто антське та склавинське угруповання вже в V ст. чітко розрізняються за характером матеріальної культури, що пояснюється різними витоками кожної із них, про що буде сказано нижче.

Деякі дослідники вважають, що антам належали й колочинські пам’ятки, розташовані в лівобережній частині верхів’я Дніпра, оскільки їх витоки, як і витоки пеньківської культури, сягають київських старожитностей[118]. Однак це питання до кінця не з’ясоване. Колочинська культура, яка включає в себе й балтський компонент, могла належати ще якомусь четвертому об’єднанню. Останнє, будучи віддаленим від центру готського союзу племен, не потрапило на сторінки «Гетики» й залишилось без найменування.

Йордан, Прокопій Кесарійський, а також інші візантійські автори визначають приблизно регіони, де жили слов’янські племена склавинів та антів у VI ст. н. е. «... На північ, починаючи від місця зародження ріки Вістули, на безмежних просторах розташувалось багатолюдне плем’я венедів. Хоч їх найменування тепер змінюються відповідно до різних родів та місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами та антами... Склавини живуть від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Данастра, а на північ — до Вістули... Анти, сильніші із них, поширюються від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин»[119]. За даними Маврикія, ці племена займали суміжні регіони: «Місцевості, зайняті склавинами та антами, розташовані вздовж рік, і вони так співвідносяться між собою, що між ними немає такої великої відстані, щоб про неї варто було згадувати. Племена склавинів та антів подібні за своїм способом життя, за своїми звичаями, своєю любов’ю до волі. Їх ніяким чином не можна схилити до рабства»[120]. Якщо кордони розташування склавинів та антів, окреслені Дніпром та Дністром, не викликають сумнівів, і зараз на основі археологічних даних їх можна лише уточнити, то географія міста Новієнтуна та Мурманського озера залишається дискусійною. Їх пошуки Проводяться вже багато років, вони не закінчені й нині. Подібні назви місцевостей відомі в Паннонії та дельті Дунаю. В. П. Кобичев вважає, що південно-західна межа Склавії Йордана знаходилась у Середньому Подунав’ї[121]. В цьому його переконують такі рядки із «Гетики» Йордана: «Скіфія межує з землею Германії аж до того місця, де народжується ріка Істр (Дунай) і простягається Мурсіанське Озеро. Вона тягнеться до рік Тіри і Данастра (обидві назви стосуються р. Дністра) і Вагосоли (судячи за порядком переліку рік — Південний Буг), а також великого того Данапра»[122]. Однак можливості прив’язок давніх втрачених географічних назв до сучасних надто відносні. Крім того, у звістках античних авторів відсутні відомості про час заселення слов’янами того чи іншого району, тому немає підстав усі регіони, де перебували ті чи інші слов’янські племена в часи Йордана вважати їхньою первісною територією. Ці відомості треба перевіряти даними археології та інших наук. Слов’янські пам’ятки на Середньому Дунаї з’являються лише в VI ст. н. е., тобто в часи великого розселення слов’ян. Усі раніші старожитності Середньо-Дунайського регіону археологам не вдається зв’язати із слов’янами. Про те, що слов’яни в VI ст. н. е. займали землі на північ від Середнього Подунав’я, свідчать дані, наведені Прокопієм Кесарійським у відомій його праці «Війна з готами», написаній у 50-х рр. VI ст.: «Коли герули були переможені в бою з лангобардами і повинні були піти із місць проживання батьків, то одні з них... поселились в країнах Іллірії, останні не захотіли ніде переходити ріку Істр, а влаштувались на самому краю заселеної землі. Очолені багатьма вождями царської крові, вони перш за все пройшли через усі слов’янські племена, а потім через велику пустинну область і досягли країни так званих варнів»[123]. Таким чином, згідно з відомостями Прокопія Кесарійського, величезна територія між Середнім Подунав’ям і Прибалтикою, де жили варни у VI ст. н. е., була зайнята вже раніше слов’янами, очевидно, склавинами.

Черняхівська культура. Скляні кубки ІІІ—IV ст.

Дніпропетровська обл., с. Військове. Календар на вазі черняхівської культури.

Миколаївська обл., могильник Каборга. Керамічне відерце IV ст.

Анти, за писемними даними, займали регіони на схід від склавинів та на північ від утігурів, між Дніпром і Дністром. Прокопій Кесарійський пише про них: «Народи, які тут живуть, в древності називались кімерійцями, тепер звуться утігурами. Дальше на північ від них (утігурів) займають землі незліченні племена антів»[124]. Сама назва «анти» проіснувала недовго, до початку VII ст. Останній раз їх згадує Феофілакт Сімокатта, що жив у першій половині VII ст. Він описує під 602 р. один з епізодів аваро-антських війн, коли анти потерпіли поразку. Після цього назва «анти» зникає зі сторінок історичних хронік. Очевидно, вони не могли бути повністю знищені аварами. Скоріше за все вони змішалися з племенами склавинів і прийняли загальну назву слов’ян, хоч з цього приводу існують різні погляди як істориків, так і лінгвістів. Деякі з них сумнівалися в тому, чи анти є слов’янськими племенами. Так, Г. Вернадський схилявся до думки про сармато-аланське походження антів[125]. А. Вірт, Л. Шмідт, А. Орлик та інші вважали антів черкесами[126]. Ці концепції в різний час були піддані справедливій критиці визначними слов’янськими істориками[127]. Нині, після відкриття й дослідження на території Південно-Східної і Центральної Європи, в регіонах, де за писемними джерелами жили анти та склавини, археологічних пам’яток V—VII ст. н. е., які однозначно визнані слов’янськими, ці концепції остаточно втратили своє наукове значення.

Склавини, назва яких у дещо зміненому вигляді поширилась на всі слов’янські племена в V—VI ст., уже вийшли за південні межі венедських земель. Їх візантійські автори знають не лише на північ від Карпат, але й на Дунаї. На північному Прикарпатті писемні джерела їх пов’язують із Віслою та Дністром, де вони межували з антами, які займали в цей час межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю. Прокопій із Кесарії склавинів та антів вважав одним народом: «Колись,— пише Прокопій,— навіть ім’я у слов’ян та антів було одне і те ж»[128]. Північні і східні межі землі склавинів та антів візантійським авторам були маловідомі, тому вони не називали їхніх кордонів, а обмежувались загальною термінологією, що визначала їх просторовість або характер ландшафту. Торкаючись характеру побутових і соціально-економічних умов життя склавинів, Йордан вказує, що вони живуть у болотах і лісах. Маврикій Стратег характеризує побут антів таким чином, що він може відповідати ландшафтним характеристикам Полісся. Щодо згадки Йордана про заселення антами вигину чорноморського узбережжя, то її у світлі сучасних археологічних досліджень слід вважати дуже приблизною. Пам’ятки, які, безсумнівно, пов’язуються з антами, відкрито” в Середньому Подніпров’ї та лісостеповому Лівобережжі, середній частині Південного Бугу, Дністра, а також у Молдові, але вони невідомі на нижньому Дніпрі. Серед племен Подунав’я VI ст. склавинів неодноразово називають Менандр і Феофілакт Сімокатта.

Оцінюючи в цілому дані Йордана та Прокопія про слов’ян, треба мати на увазі, що вони датуються серединою VI ст. н. е., а тому повинні відображати становище слов’ян у дещо раніший час, можливо, в першій половині цього століття або в V ст. н. е. Ми хочемо лише підкреслити, що писемні джерела VI ст. чітко фіксують склавинів та антів на лівому березі Дунаю, відзначаючи їхні набіги на прикордонні райони імперії по всій середній течії цієї великої ріки. Десь наприкінці VI — на початку VII ст. слов’яни поступово осідають на правому березі Дунаю. Втім, в історичних джерелах цього часу неможливо знайти відповіді на питання про те, чи є межиріччя Дністра, верхньої Вісли та Дунаю прабатьківщиною слов’ян, чи вони були тут прийшлим населенням, коли і з яких районів вони сюди приходять, де знаходиться північний кордон зайнятих ними земель і т. ін. Таких відомостей не містять і більш ранні історичні джерела. Тому багато питань лишаються дискусійними і до кінця не вирішеними.

Глава 2 Археологічні джерела до вивчення слов’ян V—VII ст.

У вивченні стародавньої історії слов’ян на етапі їх етнічного самовизначення важливого значення набувають археологічні матеріали, які відкривають нові можливості в дослідженні історичного процесу. Саме археологія, що добуває і вивчає матеріальну культуру: поселення з їх топографічними та архітектурними особливостями, могильники і поховальні обряди, предмети побуту та праці, одежу та прикраси, створені відносно замкнутими групами людей, які характеризуються певними, лише їм властивими усталеними рисами, а головне, піддаються просторовим і хронологічним визначенням при зіставленні з історичними джерелами, дозволяє відтворити життєві реалії, які в інших джерелах представлені лише загально або уривчасто.

Археологічну культуру не можна розглядати як щось застигле, незмінне. Вона може змінюватись, втрачати ті чи інші риси і набувати нові, розширювати територію, входити компонентом у нові культурні утворення, відображаючи зміни в розвитку тієї спільноти, яку вона представляє. При цьому треба мати на увазі, що на кожному новому етапі в ній завжди залишаються елементи, що пов’язують її з попереднім. Таке розуміння археологічної культури дозволяє простежити послідовність розвитку матеріальної культури слов’ян, визначити її територіальні зміни і, застосовуючи ретроспективний метод, поступово заглиблюватись до її джерел.

Проте ретроспективно-типологічні дослідження можуть дати позитивні результати лише за наявності матеріалів усіх хронологічних ланок, що вивчаються. Невивченість будь-якої з них знижує можливості типологічних зіставлень і, як наслідок, призводить до помилкових висновків. До недавнього часу таким вразливим місцем у вивченні слов’янських старожитностей були слов’янські пам’ятки V—VII ст. н. е., дослідження яких почалися лише в 50-х рр. XX ст. Незадовільний стан вивчення цих пам’яток був основною причиною невдач, що спіткали археологів, які шукали пряму генетичну лінію розвитку від старожитностей першої половини І тис. н. е. і більш ранніх до пам’яток давньоруського періоду. Матеріальна культура слов’ян третьої чверті І тис. н. е. виявилася не такою, якою уявляли її археологи навіть в 50-х рр. XX ст.

Ще більш неспроможними виявилися побудови, в яких, виходячи з вірної в принципі думки про глибоку давність слов’ян на території Європи, їм довільно приписувались стародавні археологічні культури на певній території, зайнятій у пізньому середньовіччі і тепер різними слов’янськими народами, а більш пізні культури розглядалися як наступні ланки нерозривного ланцюга їх історичного розвитку.

Рис. 4. Поширення археологічних культур третьої чверті І тис. н. е.: І — празька, II — пеньківська, III — колочинська.

В останні роки пошуки слов’янських старожитностей ведуться шляхом ретроспекції. Цей метод став давати позитивні результати лише після того, коли були відкриті слов’янські поселення V—VII ст., які вдалося однозначно пов’язати з писемними даними про слов’ян. Це відкрило нові можливості пов’язати склавино-антський період в історії слов’ян з етапом, коли всі вони виступали під одним іменем венедів.

Наше завдання тепер полягає в тому, щоб на основі археологічних джерел окреслити регіони становлення і кристалізації слов’янських ранньосередньовічних культур, які відповідають склавинам та антам, і шляхом ретроспекції розкрити їх витоки. Це, в свою чергу, буде обґрунтуванням слов’янської належності тих старожитностей більш раннього часу, які типологічно пов’яжуться з найбільш ранніми пам’ятками ранньосередньовічних слов’ян.

На території Східної і Центральної Європи вирізнено чотири групи слов’янських пам’яток раннього середньовіччя, які датуються в межах V—VII ст. н. е. Це колочинська, пеньківська, празька і дзєдзіцька культури. Вони, безсумнівно, належать історичним слов’янам, відомим за писемними джерелами під іменем венедів, склавинів та антів[129]. Слов’янські елементи помітні також в іменьківській культурі Саратовського Поволжя. Найбільшою і географічно центральною серед них є празька культура. Уже в VI ст. вона займає територію від Прип’яті та Середнього Дніпра на північному сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. На північ від Карпат вона доходить до верхів’я Вісли. Перші пам’ятки празької культури були відкриті на Волині наприкінці XIX ст. С. С. Гамченком[130]. Проте широкі археологічні дослідження цих пам’яток почалися лише після Другої світової війни. Поштовхом до них стала робота чеського археолога українського походження І. Борковського, видана в 1940 р. Саме І. Борковський на основі слов’янських поховань у Празі та інших зібраних ним музейних колекцій визначив хронологію цих пам’яток і місце серед слов’янських старожитностей[131]. На території України дослідженням празьких старожитностей займались Ю. В. Кухаренко, І. П. Русанова, В. Д. Баран, В. В. Ауліх, Г. І. Смирнова, Й. С. Винокур, О. М. Приходнюк, Б. О. Тимощук, Л. В. Вакуленко, К. В. Бернакович, С. І. Пеняк та ін.[132]. Одночасно пам’ятки празької культури досліджувались на території Румунії, Чехії і Словаччини, Польщі, Німеччини.

На схід від празьких старожитностей розташована пеньківська культура, що тягнеться широкою смугою з північного сходу на південний захід, від верхів’я Сіверського Дінця через Середнє Подніпров’я і Південний Буг, Середнє Подністров’я до Попруття. Далі на південь, у Нижньому Подунав’ї, на території Румунії схрещуються потоки празьких і пеньківських пам’яток. Вони нашаровуються на романський субстрат і на цій основі виникає група Іпотешт-Кіндешт-Чурел.

Дослідження пеньківської культури почалися лише в 50-ті рр. XX століття розкопками Д. Т. Березовця декількох поселень поблизу с. Пеньківка на Тясмині. Після публікації цих матеріалів і визначення їх хронології почалося вивчення багатьох інших пеньківських пам’яток В. П. Петровим, О. М. Приходнюком, Є. О. Горюновим, Г. Б. Федоровим, І. А. Рафаловичем та ін.[133].

Лівобережжя верхнього Дніпра, Десну, Сейм та верхів’я Сули, Псла і Сіверського Дінця займає колочинська культура. Дослідження її були розпочаті Е. О. Симоновичем, який у 1955—1960 рр. дослідив городища в Колочині[134]. Значні дослідження колочинських пам’яток здійснили П. М. Третяков, Л. Д. Поболь, Є. О. Горюнов, Ю. О. Ліпкінг та ін.[135].

Межі усіх цих трьох культур сходяться на Київщині. Можливо, однією з умов закріплення Києва як столиці східного слов’янства, було те, що він з самого початку виник на стику всіх трьох ранньослов’янських племінних груп.

На північний захід від празької культури, на території Центральної і Північної Польщі, в VI—VII ст. існувала ще одна, четверта група слов’янських старожитностей типу Дзєдзіце[136]. Цю групу И. Германн об’єднує в більш широку під назвою Суків-Дзєдзіце або Суків-Шеліги[137]. Існування самостійної дзєдзіцької групи визнає І. Земан[138].

Хронологія і періодизація цих груп слов’янських пам’яток розроблена слабо. Однак на багатьох поселеннях празької, пеньківської і полонинської культур вдалося вирізнити найбільш ранні комплекси, що датуються V або V — початком VI ст. н. е. В празькій культурі — це Кодин, Лука-Каветчинська, Рашків II і III, Зелений Гай, Устя, Гореча та ін.[139]. Всі вони розташовані у верхів’ї Пруту, на середньому і верхньому Дністрі. В житлових комплексах поселень у Кодині і Луці-Каветчинській разом з ліпною і гончарною сіроглиняною керамікою черняхівського типу знайдено фібули V ст.[140]. Всі останні ранні комплекси на перелічених поселеннях датуються на основі поєднання в них ранніх типів ліпної і гончарної сіроглиняної кераміки, а в ряді випадків й археомагнітних дат[141]. На заході ці пам’ятки доходять до верхньої Вісли. Однак поселення Нова Гута, Бахуж та інші в цьому районі не мають датуючих речей V ст.

Ранні комплекси пеньківської культури визначені на таких поселеннях, як Куня, Пархомівка, Обухів, Хитці, Голики і деяких інших, могильнику Велика Андрусівка. Вони датовані фібулами і сіроглиняним гончарним посудом черняхівського типу, а також пряжкою V ст.[142]. Крім того, із регіону пеньківської культури відомо ще вісім знахідок фібул із старих розкопок, продатованих Є. Л. Гороховським V ст.[143].

Комплекси V ст. відкрито і на пам’ятках колочинської культури, але порівняно з датованими пам’ятками празької і пеньківської культур їх дещо менше. Фібулу V ст. знайдено на поселенні Колодязний Бугор. Ранні форми ліпних посудин і фрагмент гончарної сіроглиняної кераміки представляють комплекс одного з жител на поселенні Заяр’є. Таке ж поєднання ліпної і гончарної кераміки з трилопатевим наконечником стріли гунського часу зафіксоване на поселенні Пісчане. По аналогії з предметами гунського часу V ст. може бути датована мініатюрна бронзова пряжка у вигляді розетки з могильника Смяч, а також квадратна бронзова пряжка з сусіднього поселення Целиків Бугор[144].

Таким чином, найбільш ранні празькі, пеньківські та коломийські пам’ятки з’являються в середині — другій половині V ст. Дуже важливо, що вони виникають одночасно в усіх трьох культурах на території від верхів’я Пруту на заході до Сіверського Дінця на сході. Ніяких даних про те, що одна зі згаданих культур виникає раніше, немає. Встановлено, що і культури їх попередників на цій території — київська (Улянівка, Роїще), черняхівська (Теремці, Сокіл) — доживають до першої половини V ст. Звідси випливає, що жодна з трьох названих культур (наприклад, колочинська) не могла бути основою двох інших. Усі ці ранньосередньовічні культури виникли одночасно, незалежно одна від одної, хоч і в певному історичному взаємозв’язку.

Датувати групу Дзєдзіци-Шеліги, яка на ранньому етапі характеризується наявністю винятково ліпного посуду, дуже важко. Переважна більшість датуючих знахідок із слов’янських ранньосередньовічних пам’яток цієї групи (пальчаста фібула, браслет з розширеними кінцями, шпори з загнутими до середини кінцями із Шеліг і Любеча, аварська бляшка з Хорулі, ніж з волютовидною ручкою із Челядзі та ін.) належить до VI—VII ст. і більш пізнього часу[145]. Однак тут слід врахувати, що згадані предмети датують комплекси, в яких ліпний посуд поєднується вже з одиничними посудинами, обточеними у верхній частині. Останні з’являються з VII ст. на ранньосередньовічних слов’янських поселеннях. Звідси випливає, що комплекси з винятково ліпним посудом повинні датуватись більш раннім часом, не пізніше VI ст. Вони відкриті на багатьох поселеннях, в тому числі в Дзєдзіцах[146]. А. Пожезінський визначає 20 пунктів з комплексами VI ст. в Помор’ї. І. П. Русанова на основі типології кераміки також вирізняє форми VI ст. н. е.[147]. Комплекси VI ст. вирізняє З. Гільчерувна[148]. Поряд з цим слід відзначити, що поки що ні на одній пам’ятці групи Дзєдзіци-Шеліги, на відміну від ранньосередньовічних слов’янських пам’яток України, не виявлено датовані комплекси V ст. К. Годловський вважає, що останні пам’ятки пізньоримського часу зникають у межиріччі Одри і Вісли в середині V ст. Появу ранньосередньовічних слов’янських поселень він відносить до початку VI ст.[149]. Виходячи з датування К. Годловського й А. Пожезінського, на території Польського Помор’я слов’янські ранньосередньовічні поселення з винятково ліпним посудом також з’являються в VI ст. Це стосується й групи Дзєдзіци. Але слід врахувати те, що у Північно-Західному регіоні зміна культур відбувається дещо пізніше, ніж на південному сході.

Рис. 5. Напівземлянка празької культури з поселення Рашків III.

Таким чином, ми встановили, що в VI ст. на великій території від Дніпра до Одри вже існували усі чотири групи ранньосередньовічних слов’янських пам’яток. На території України етап їх формування припадає на середину V ст., між Віслою і Одрою — на початок VI ст. У VI ст. слов’ян у цих регіонах згадують і писемні джерела: Йордан, Прокопій, Феофілакт Сімокатта та ін. Встановлено, що слов’янська матеріальна культура в цей час зберігає свою внутрішню єдність. Вона виражається в поховальному обряді, наборі певних форм ліпного посуду, наявності заглиблених жител. Однак уже на першому етапі усі чотири перелічені групи ранньосередньовічних слов’янських пам’яток мають свою специфіку, що дозволяє розглядати їх як окремі культури, а їх носіїв як окремі племінні групи. На поселеннях Південно-Східної Європи відмінності найбільш яскраво виражені в характері опалювальних споруд та кераміки. Так, на поселеннях празької культури в V—VII ст. в усіх житлах були печі-кам’янки, розташовані завжди в одному з його кутів. Вогнища виявлені лише на декількох поселеннях, до того ж в поодиноких напівземлянках.

У житлах пеньківської культури на першому етапі її існування печі трапляються рідко, причому на пам’ятках Правобережної України, розташованих на прикордонні з празькою культурою. Основною опалювальною спорудою тут було відкрите вогнище, яке не мало свого постійного місця і переважно знаходилося в центрі напівземлянки. Печі-кам’янки витісняють вогнища лише у другій фазі пеньківської культури приблизно наприкінці VI—VII ст.

В житлах колочинської культури протягом всього часу її існування відомі в основному вогнища, печі трапляються дуже рідко. Крім того, житла колочинської, а на ранньому етапі і пеньківської культур від празьких напівземлянок відрізняє наявність у них центрального стовпа, пов’язаного з традиціями домобудівництва київської культури.

На поселеннях дзєдзіцької групи домобудівництво інше. В цьому обширному регіоні переважають житла овальної, видовженої форми із переважно такої ж форми досить великою, дещо заглибленою в материк ямою, що займає центральну частину споруди. Опалювальна споруда — вогнище, інколи з кам’яною основою. Характерні для Південно-Східної Європи підквадратні напівземлянки трапляються рідко, лише починаючи з VI ст. Їх наявність на поодиноких поселеннях Польщі (Жуковіци і Вишеград) можна пояснити зв’язками з населенням празької культури.

Поховальний обряд слов’янського населення в ранньому серед: ньовіччі більш одноманітний, ніж житла. Для всіх слов’янських культур V—VII ст. характерні безурнові та урнові трупоспалення в різних кількісних співвідношеннях: групові на Волині, поодинокі на Дніпрі й у верхів’ях Вісли. Крім того, на кінцевому етапі празької та колочинської культур з’являються кургани.

Керамічні комплекси всіх чотирьох груп ранньосередньовічних слов’янських старожитностей складаються з ліпного посуду. Незважаючи на їх зовнішню схожість, вони помітно різняться за кількісним співвідношенням різних форм, типів, варіантів.

Колочинський посуд характеризується перевагою циліндрично-конічних горщиків за наявності поодиноких біконічних та округлобоких посудин, а також пласких дисків. У пеньківській культурі кількісно переважають біконічні горщики, трапляються округлобокі, відомі сковорідки і диски, а також миски. Провідною формою посуду в празькій культурі є витягнутий, в основному тонкостінний, горщик з найбільшою опуклістю у верхній частині посудини, з відносно вузьким горлом і низькими вінцями. Біконічні, округлобокі та інші типи горщиків на пам’ятках празької культури — всі разом за своєю кількістю поступаються посудинам провідного типу. Крім того, в празьких комплексах є сковорідки й поодинокі миски. Ніколи не буває дисків.

Посуд дзєдзіцької групи виразно різниться від колочинської та пеньківської кераміки і ближче стоїть до празьких форм посуду. Проте він характеризується перевагою низьких широкогорлих горщиків, які І. Земан називає мископодібними[150]. Значно ширше, ніж в інших ранньосередньовічних культурах, тут трапляються миски.

Якщо прийняти датування цієї групи, запропоноване А. Пожезінським, В. Лозинським, Й. Германном, І. П. Русановою і особливо І. Земаном, які не сумніваються, що поселення в Дзєдзіцах і близькі до нього пам’ятки виникли в VI ст., то слід погодитися з тим, що ми маємо справу з окремою групою ранньослов’янських старожитностей.

Визнаючи існування в VI—VII ст. щонайменше чотирьох різних самостійних ранньосередньовічних культур, які займали окремі великі регіони Східної та Середньої Європи, слід погодитися з тим, що й різними були їхні витоки.

Глава 3 Проблема походження ранньосередньовічних слов’янських культур в археологічній літературі

В археологічній літературі висловлені різні погляди на процеси формування слов’янських ранньосередньовічних культур. П. М. Третяков, В. М. Даниленко, И. Вернер, К. Годловський, М. Парчевський бачать витоки слов’янських ранньосередньовічних культур у лісовій смузі України та Південної Білорусі у районах поширення київської та її попередниці зарубинецької культур. Звідси, на їх думку, слов’яни лише в ранньому середньовіччі поширились в усі інші області Центральної й Південно-Східної Європи[151]. Й. Вернер навіть припускав, що між відходом з лісостепової частини України готів, з якими він ототожнює всю черняхівську культуру, і приходом сюди слов’ян у VI ст., тут сто років існував хіатус. П. М. Третяков не виключав можливості, що слов’яни створили не тільки зарубинецьку культуру, але й були якоюсь незначною частиною носіїв пшеворської та черняхівської культур.

Іншого погляду на процеси формування слов’янських ранньосередньовічних культур дотримуються І. П. Русанова та В. В. Седов. Вони вважають, що витоки празької культури слід шукати в межиріччі Вісли й Одри у пшеворських старожитностях[152]. В останні роки І. П. Русанова провела велику роботу по виявленню кельтських, германських і слов’янських елементів у пшеворській культурі[153]. Однак останніх, пов’язаних з поморсько-підкльошовим субстратом, виявилося дуже мало. Північні області Подніпров’я, на думку вчених, займали балтські племена. І. П. Русанова до них відносить не тільки старожитності Білорусі типу Тушемлі-Колочина, а й пам’ятки київської та зарубинецької культур. Таким чином, регіон Верхнього Подніпров’я, в тому числі Київщина, виключається з процесів, що зумовили створення ранньосередньовічних слов’янських культур. Пеньківська група пам’яток, за В. В. Сєдовим, є дальшим розвитком середньодніпровської частини черняхівської культури. Так само розглядає виникнення пеньківської культури й І. П. Русанова, але вона вважає, що пеньківські пам’ятки на ранньому етапі ще не можна пов’язувати із слов’янами. За І. П. Русановою, носії пеньківської культури слов’янізуються лише в процесі інфільтрації в Подніпров’я населення празької культури. В останніх роботах В. В. Седов дещо змінив свою концепцію. Він об’єднав частину празьких і пеньківських пам’яток України в одну групу і дійшов висновку, що вони ведуть своє походження від того землеробського населення пшеворської і черняхівської культур, яке «... не покинуло свого місця проживання в епоху великого переселення народів»[154].

Більш компромісної думки дотримуються Й. Германн і З. Ваня. Перший бачить слов’янські компоненти в ранньоримський час у зарубинецькій культурі Полісся і пшеворській культурі Верхнього Повіслення, а в пізньоримський час у ріпнівській групі черняхівської культури, іголомській, пшеворській, нижньосілезькій, добродзенській культурних групах[155]. З. Ваня вважає, що процеси формування слов’янських етнічних груп охопили південні області київської, північно-західні області черняхівської і східні частини пшеворської культур. Саме в цьому регіоні формувалися старожитності празької культури VI—VII ст., що належали склавинам. Пеньківська культура відображає слов’янізацію антів, а колочинська — південну частину балтів[156].

В. Генсель бачить слов’янський компонент у складі пшеворської, черняхівської та київської культур між Одрою і Дніпром. Разом з тим він визнає в першій культурі кельтські і германські елементи, а в другій — готські, фракійські, пізньоскіфські і сарматські. Ця територія, за В. Генселем, стала вихідною для слов’янських рухів, які охопили в ранньому середньовіччі Центральну, Східну і Південно-Східну Європу[157]. Слід відзначити, що серед польських археологів немає єдиної думки щодо витоків ранньосередньовічних слов’янських культур між Віслою та Одрою. К. Яжджевський, В. Генсель, З. Курнатовська, Л. Лєцієвич, В. Шиманський вбачають можливість культурних і етнічних зв’язків між ранньосередньовічними й пізньопшеворськими старожитностями. К. Годловський, М. Парчевський ці зв’язки рішуче заперечують.

Б. О. Рибаков у пошуках підоснов слов’янських старожитностей зіставив територію поширення празької культури з ареалом культур більш ранніх періодів межиріччя Дніпра й Одри, починаючи з епохи бронзи. Він намітив п’ять етапів їх розвитку. Два з них охоплюють різні культури (тшинецько-комарівську, лужицьку, білогрудівську, чорноліську, скіфську лісостепову) епохи бронзи і раннього заліза. На третьому і четвертому етапах (II ст. до н. е. — IV ст. н. е.) на цій території відомі пшеворська, зарубинецька, черняхівська й київська культури. Оскільки всі вони знаходяться в межах Дніпро-Одерського межиріччя, дослідник пов’язує з ними поетапне формування слов’янської етнокультурної спільноти. На п’ятому етапі, який відноситься до раннього середньовіччя, вже виникають празька і пеньківська культури, які належать історичним слов’янам[158].

Не вдаючись до аналізу пам’яток доримського часу (їх поширення на одній і тій самій території нічого не вирішує), відзначимо, що зарубинецька, київська, черняхівська і пшеворська культури відносяться до кола тих старожитностей, які, на думку багатьох дослідників, повністю або частково володіють ознаками, що дозволяють зіставити їх із старожитностями слов’ян V—VII ст.

Окремий погляд на походження слов’ян висловив німецький археолог К.-В. Штруве. Він вважає, що розв’язання на основі археологічних джерел проблеми походження слов’ян необхідно починати з моменту, коли вони повністю й однозначно узгоджуються з писемними джерелами. Таке узгодження археологічних та історичних джерел він бачить лише починаючи з VI—VII ст. Усі спроби поєднання більш ранніх історичних звісток про слов’ян-венедів з певними культурними провінціями К.-В. Штруве вважає малопереконливими. Він сумнівається в тому, чи взагалі можливо в першій половині І тис. н. е. і раніше виокремити якусь культурну групу, що пов’язувалася б з історичними слов’янами. Разом з тим, вчений не виключає того, що слов’яни, пригноблені в культурному плані своїми сусідами, могли входити до складу багатоетнічних культурних утворень. К.-В. Штруве вважає, що античні автори перших століть нової ери залишили достовірні звістки про проживання слов’ян-венедів на схід від Вісли, лише складно знайти їх археологічні відповідники. В результаті К.-В. Штруве прийняв концепцію лінгвіста Ю. Удольфа, який на основі гідронімії визначає прабатьківщину слов’ян у Північному Прикарпатті і Верхньому Подністров’ї. На думку К.-В. Штруве, ця концепція відповідає історичним джерелам про слов’ян[159].

Останнім часом представники санкт-петербурзької історико-археологічної школи (М. Б. Щукін, Г. С. Лебедев та ін.) зробили ще одну спробу знайти витоки ранньосередньовічних слов’янських старожитностей у так званих «безфібульних», «горщикоподібних» культурах ранньозалізного часу Північно-Східної Європи. Маються на увазі: милоградська, штрихованої кераміки, юхновська, дніпро-двінська та верхньоокська культури[160]. Однак названі старожитності справедливо визначені їх дослідниками як балтські або угро-фінські, тому ця концепція нічого суттєвого у вирішення проблеми формування слов’янських ранньосередньовічних етнокультурних спільнот не вносить, хоч і претендує на «нову» постановку питання. Уже сам факт існування між ними хронологічної лакуни в декілька століть і зовсім відмінна морфологічна структура робить їх порівняння некоректним. Культури, що лежать між ними, мають південно-східне або західне походження. Крім того, ранньосередньовічні пам’ятки слов’ян уже не «безфібульні», оскільки останніми роками на багатьох із них, особливо ранніх, знайдено фібули, причому в житлових комплексах. Отже, за своєю структурою вони вписуються в середньоєвропейський світ, а не в північно-східний.

Якщо проаналізувати згадані концепції, то не можна не помітити, що одні з них локалізують формування ранньосередньовічних слов’янських культур в якомусь одному невеликому регіоні, наприклад у Верхньому Подніпров’ї (В. М. Даниленко, Й. Вернер, К. Годловський) або Південній і Середній Польщі (І. П. Русанова), інші на більш широкій території в декількох регіонах (Б. О. Рибаков, П. М. Третяков, И. Германн, І. Земан, В. Генсель, В. В. Седов, З. Ваня та ін.). Звідси й різні оцінки джерел та підходи до пошуків підоснов слов’янських ранньосередньовічних старожитностей.

Питанням місця території України в процесах етногенезу слов’ян багато уваги присвятили М. Грушевський та Я. Пастернак[161]. Ними зібрано, проаналізовано і широко використано писемні та інші джерела, в тому числі, особливо Я. Пастернаком,— археологічні. Вони розглядають слов’ян як окрему етнічну групу європейського населення, яка проживала поруч з кельтами, германцями, фракійцями, іраномовними, тюркомовними племенами, угро-фіннами та ін. Вони застерігали проти спроб перенесення іменної номенклатури останніх на слов’ян. Так, М. Грушевський пише: «Популярна ж своїх часів, а й досі не зовсім забута ще слов’янська теорія (що гуни були слов’янами. — В. Б.) не має за собою нічого, крім кількох подробиць, що можуть вказувати щонайбільше на слов’янські елементи в державі Аттіли»[162].

Викладаючи свої погляди на згадані проблеми, ми виходимо з того, що лише порівняльним методом ретроспекції можна досягти певних успіхів у пошуках джерельних витоків слов’янських ранньосередньовічних старожитностей.

Слід зазначити, що найбільшою перешкодою на шляху їх порівняльного вивчення з старожитностями римського часу Південно-Східної Європи була до останнього часу відсутність пам’яток V ст. Це створювало враження хіатусу на вказаній території після відходу готів і до появи ранньосередньовічних слов’ян. Виявлення і дослідження пам’яток гунського часу показало, що саме вони розкривають основні закономірності переходу від культур пізньоримського часу до раннього середньовіччя.

На межі Лісу і Лісостепу Південно-Східної Європи пам’ятки V ст. займають значну територію, яка тягнеться від верхів’їв Псла на сході до верхів’їв Дністра й Пруту на південному заході.

За характером матеріалу ці пам’ятки діляться на дві територіальні групи. Перша з них пов’язана з Середнім Подніпров’ям на обох берегах Дніпра і верхів’ями Південного Бугу, друга — із Середнім та Верхнім Подністров’ям і верхів’ями Пруту. Вже на найбільш ранньому етапі ці групи мали свої особливості в домобудівництві і кераміці. Вони пояснюються тим, що дніпровсько-бузька група типологічно пов’язана не лише з черняхівськими пам’ятками типу Хлопкова, але й з київськими старожитностями, а дністровсько-прутська — із слов’янською частиною черняхівської культури (пам’ятки типу Бовшева). В свою чергу, останні сягають своїм походженням пізньозарубинецьких і зубрицьких старожитностей ранньоримського часу.

Шляхом картографування пам’яток римського часу з достатньо вираженими місцевими ознаками, які, починаючи від зарубинецької культури, доходять до раннього середньовіччя, вдалося встановити певну стабільність їх розташування в широкій смузі прикордоння Лісу і Лісостепу, вже у II ст. Оскільки найбільш ранні пам’ятки ранньосередньовічних слов’янських культур, які виникають у V ст., також знаходяться у цій смузі і типологічно з ними пов’язані (однакові типи жител, ліпної кераміки), то можна зробити висновок, що пограниччя Лісу й Лісостепу Південно-Східної Європи було зайняте слов’янами (протослов’янами) принаймні з рубежу н. е., що узгоджується з писемними джерелами І—II ст. та VI ст. н. е.

Усі ці старожитності, незалежно від того, до якої культури вони належали, пов’язуються типологічно і хронологічно із ранньосередньовічними слов’янськими культурами (празькою, пеньківською і колочинською), що передбачає їх генетичну спадкоємність і належність їх носіїв до споріднених груп.

В слов’янських ранньосередньовічних старожитностях відбивається інтеграція елементів згаданих культур римського часу, але у кожній із них їх частка різна. Київська культура стала підосновою полонинської та якоюсь мірою пеньківської груп з урахуванням того, що в другій помітний і черняхівський компонент, а в першій — балтський. Черняхівські пам’ятки Верхнього та Середнього Дністра (Черепин, Бовшів, Теремці, Сокіл, Бакота та ін.) лягли в основу празьких старожитностей, у формуванні яких певну, хоч і незначну, роль відіграли елементи-київської культури Дніпровського Правобережжя.

Однак не можна не відзначити складності процесів етнокультурного розвитку на рубежі і в першій половині І тис. н. е. на території Південно-Східної Європи. Майже усі культури цього великого регіону, особливо черняхівська, включали в себе, крім слов’янського населення, елементи, які свідчать про присутність тут різних груп германського, балтського, іраномовного, фракійського населення. Лише після відходу під ударами гунів готських племен, а з ними й сарматів-аланів у Подунав’я і далі, на Південний Захід, слов’яни стають основною політичною силою в лісостеповій частині Східної Європи. В цей час, починаючи з V ст. н. е., проявляється повною мірою їх самобутня матеріальна культура.

Що стосується дзєдзіцької групи VI—VII ст., то ми приєднуємося до тих дослідників, які шукають її підоснову в пшеворській культурі. Значна частина археологів, зокрема В. Генсель та І. П. Русанова, бачать в пшеворській культурі, крім кельтських та германських, також слов’янські елементи[163]. Хоч останні, порівняно з двома першими, дуже незначні, а все ж свідчать про наявність у складі пшеворської культури якогось незначного слов’янського компонента.

Порівняльний аналіз пам’яток слов’ян раннього середньовіччя і культур римського часу дає підставу для висновку, що уже в першій половині І тис. н. е. слов’яни не тільки займали регіон Верхнього Подніпров’я (київська культура), але й були одним із складових компонентів черняхівської культури в лісостеповій частині України, а можливо, й пшеворської культури на території Польщі. Інакше не можна пояснити існування в VI ст. чотирьох відмінних слов’янських культур — колочинської, пеньківської, празької і дзєдзіцької. Вони разом ніяк не могли бути продуктом розвитку якоїсь одної — київської (Й. Вернер, К. Годловський) чи пшеворської (І. П. Русанова) культури. Тим більше не вирішує проблеми витоків ранньосередньовічних слов’янських культур концепція «безфібульних», «горщикоподібних» культур. Ні окремо, ні в сукупності такі культури ранньозалізного часу, як юхнівська, штрихованої кераміки, дніпро-двінська чи верхньоокська, не можуть вважатися підосновою празької, пеньківської, а навіть колочинської культур[164]. Остання, будучи слов’янською, лише включає в себе певні балтські елементи.

Таким чином, шляхом ретроспекції встановлюється слов’янська належність великої частини старожитностей на території України, принаймні з рубежу нашої ери. Процеси, які призвели до зміни культур римського часу (на території України київської і черняхівської) на нові ранньосередньовічні культури, завершились вже в середині V ст., в той час як на території Польщі зміна культур пшеворської на дзєдзіцьку спостерігається на початку VI ст. Причому цей процес у межиріччі Вісли й Одри проходив під впливом населення празької культури, яке в цей час, поширюючись зі сходу на захід, з’явилося у південно-східній частині Польщі.

Процеси формування на території України великих слов’янських племінних союзів тепер знаходять підтвердження в усіх трьох видах джерел — писемних, археологічних та лінгвістичних, які взаємно доповнюють одне одного. Можна не сумніватися в тому, що складовим компонентом племінних груп східного слов’янства в V—VII ст. були й предки українського народу.

На основі аналізу писемних джерел видатний український історик М. Грушевський висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов’ян, відомий візантійським авторам VI ст. під іменем антів[165]. У світлі сучасних археологічних досліджень його гіпотеза може бути дещо уточнена й розширена.

Як зазначено вище, на території України в V—VII ст. існувало три суміжні групи слов’янських старожитностей: празька культура між Дніпром, Дністром та Верхньою Віслою, де, за писемними даними, у цей час жили склавини, пеньківська культура в Середньому Подніпров’ї, де Йордан розміщує антів, та колочинська культура у лівобережній частині Верхнього Подніпров’я, імені носіїв якої ми не знаємо.

На основі празьких старожитностей виникають пам’ятки типу Луки-Райковецької між Дніпром і Дністром, що датуються VIII— X ст., а пам’ятки пеньківської і колочинської культур є одним із компонентів волинцевської та роменської культур Дніпровського Лівобережжя цього ж часу. Друга складова лівобережних культур VІІI—X ст. привнесена нащадками празької культури, які наприкінці VII—VIII ст. не лише зайняли все Правобережжя Дніпра, але й проникли на його лівий берег. Про це свідчить наявність на поселеннях і городищах роменської культури керамічних форм, які типологічно пов’язуються з посудом празької культури, а також печей, нижня частина яких вирізана в материковому останці, спеціально залишеному в одному з кутів житла. Такі печі в VI—VII ст. відомі лише на поселеннях празької культури на Західному Бузі (Ріпнів І, Ріпнів II, Ріпнів III), на Волині і в Румунії, куди у V—VI ст. переселилась частина склавинів — носіїв празьких старожитностей[166].

Із старожитностями VIII—X ст. хронологічно позв’язується більш пізній список племен, добре відомих за літописом. Це — дуліби-бужани-волиняни (назви одного й того ж племені в хронологічній послідовності), деревляни й хорвати на Волині, у Верхньому Подністров’ї та Прикарпатті, де відкрито численні пам’ятки типу Луки-Райковецької, сіверяни — носії роменської культури на Лівобережжі Дніпра. Крім того, поляни, уличі та тиверці займали регіони, що також у VIII—X ст. характеризуються керамікою типу Луки-Райковецької. В більш ранній період (VI—VII ст.) тут проходила смуга стику пам’яток празької і пеньківської культур.

Цілком можна припустити, що саме ці племена складали частину східнослов’янського населення, яке в подальшому своєму розвитку спричинилося до утворення своєрідної етнокультурної спільноти із своїми мовними особливостями; вона стала ядром України-Русі[167].

Якщо це припущення вірне, то, виходячи з археологічних джерел, ще невідомих у часи М. Грушевського, витоки предків українців слід шукати не тільки в пеньківських старожитностях Подніпров’я, залишених антами, але й у празьких — на території Верхнього Подністров’я і Волині, де відкрито численні поселення склавинів. Це тим більш можливо, що вже у VIII—X ст. пам’ятки типу Луки-Райковецької, які з’являються на основі празької культури склавинів, не лише займають все Правобережжя від Дніпра до Вісли і від Прип’яті до Карпат та Буковини, але й стають одним із вагомих компонентів волинцевської і роменської культур Дніпровського Лівобережжя. У другій половині VІІ ст. і надалі ім’я антів вже не згадується в писемних джерелах. На них поширюється загальне ім’я слов’ян. Це відображено і в матеріальній культурі, пам’ятки якої вказують на проникнення склавинів в райони антського ареалу. Усі літописні племена VIII—X ст. на Правобережжі Дніпра вписуються в межі культури типу Луки-Райковецької, а лівобережне плем’я сіверян виникає на змішаній склавино-антській основі.

Все це й визначає місце склавинів у тих історичних процесах, що зумовили зародження етнокультурної спільноти, яка на кінцевому етапі свого розвитку стає ядром українського народу.

Глава 4 Велике розселення слов’ян

Період V—VII ст. відзначається в історії слов’ян не лише завершенням процесів їх етнічного самоутвердження і створенням крупних слов’янських племінних союзів. У цей час починається велике розселення слов’ян, що на півдні сягнуло глибинних районів Балканського півострова, а на заході — межиріччя Одри та Ельби до Балтійського узбережжя.

В результаті вивчення слов’янських культур раннього середньовіччя на території Східної і Центральної Європи після Другої світової війни і зіставлення здобутої інформації з писемними джерелами значно розширилась джерелознавча база до вивчення цих процесів. Вихідним регіоном, звідки почалися походи слов’янських дружин, які, за висловом Йордана, «тепер» (тобто у VI ст.) «бушують повсюдно», було межиріччя Дніпра й Дністра на стику пам’яток празької і пеньківської культур.

На основі картографування датованих комплексів V ст. встановлено зону формування ранньосередньовічних слов’янських культур на території Європи. Вона простягається від верхів’їв Псла і Середньої Десни до верхів’їв Дністра і Пруту. Шляхом ретроспекції визначена спадкоємність археологічних старожитностей від ранньосередньовічних культур через київську і слов’янську частини черняхівської культури, пізньозарубинецьку і волино-подільську групи пам’яток углиб, до рубежу І тис. н. е. Це й визначає регіон, де проходили історичні процеси, що спричинилися до виникнення крупних слов’янських об’єднань. Звідси й почалося їх велике розселення.

Певні пересування слов’янського населення мали місце й в більш ранній час. Під тиском племен пшеворської і вельбарської культур і, зокрема, гото-гепідів, з північного заходу та зустрічних потоків сарматів з південного сходу вже наприкінці І—II ст. н. е. якась частина носіїв зарубинецької культури пересувається з Волині у Верхнє Подністров’я і з Середнього Дніпра у верхів’я Десни і Сейму. В III ст. н. е. частина верхньодністровського населення відходить на схід, у райони Дніпровського Лівобережжя. Останніми десятиріччями на Сумщині, Полтавщині, Харківщині, Курщині відкрито поселення другої половини III — початку IV ст. н. е. (Боромля II, Букреївка II, Рідний Край III та ін.), які за характером жител, ліпного і гончарного посуду, фібул з високим приймачем (VІІ група за Альмгреном), грибоподібних прясел, конічних кухлів на кільцевому піддоні та інших елементів матеріальної культури пов’язуються з верхньодністровською групою черняхівських старожитностей[168]. На Лівобережжі вони розташовані посмужно з пам’ятками київської культури. Нерідко в їх комплексах трапляються фрагменти київської кераміки. Однак все це не стирає суттєвих відмінностей між ними і київськими поселеннями, позбавленими гончарного посуду і багатьох інших знахідок, характерних для цієї групи пам’яток і черняхівських селищ Верхнього Подністров’я. Відносити пам’ятки типу Боромлі II до київської культури неправомірно. Це пам’ятки етнічно спорідненого населення, але належать вони до різних культурних груп. Разом з тим вони беззаперечно свідчать про наявність у складі носіїв черняхівської культури Лісостепу слов’янського населення.

Ще одна група слов’янських пам’яток III—IV ст. відкрита не так давно в Буджацькому степу на території Молдови. Вони засвідчені в пониззі Дністра, Пруту й Дунаю поселеннями і могильниками типу Етулії[169], про що сказано вище. Ці пам’ятки також близькі до старожитностей Верхнього Подністров’я II—IV ст. н. е. та пізньозарубинецьких пам’яток Верхнього Побужжя. Цікаво, що регіон їх розташування збігається з місцем позначення на Певтінгерових таблицях одної із груп венедів, яким вона належала. Можна припустити, що поява етулійської групи пам’яток у Нижньому Подунав’ї є свідченням тих же процесів, що відбувалися у лівобережній групі типу Боромлі.

Привертають увагу дві групи пам’яток IV—V ст., відкриті на території Словаччини (пряшівський тип) та на Моравії (злехівський тип). За характером ліпного посуду вони вирізняються серед германських старожитностей у цьому регіоні. Я. Тейрал вважає, що появу цих пам’яток можна пояснити привнесенням у германське середовище слов’янської ліпної кераміки тими германськими племенами, які поверталися з регіонів Північного Прикарпаття[170]. Однак не можна виключати того, що разом з германцями в ці регіони переселилася якась група слов’ян. Адже важко припустити, щоб германські переселенці перевозили з собою слов’янський товстостінний ліпний посуд. Більш вірогідним може бути припущення, що цей посуд виготовлено на нових місцях самими слов'янськими переселенцями.

Переселенські рухи слов’ян у II—IV ст., про які йшлося вище, були незначними й зумовлювались переважно зовнішніми причинами. Це лише провісник того демографічного вибуху, який у V—VIII ст. викликав глобальні процеси переселення на території Європи, що увійшли в історію під назвою Великого переселення народів. Однією з основних рушійних сил цих процесів були слов’яни. І не вони винні у тому, що їхня діяльність фактично до VI ст. н. е. залишалась малопомітною для римських істориків, які, однак, навіть у коротких згадках, завжди підкреслювали численність слов’ян. Заповнити ці прикрі прогалини покликана археологія. Вона, хоч і з великими труднощами, починає розв’язувати це справді історичне завдання.

Отже, велике розселення слов’ян, що вийшло далеко за межі прабатьківщини, почалося у ранньому середньовіччі. Вже у V ст. н. е. слов’янські поселення з’являються на правому березі Дністра, берегах Пруту й Сирету, у верхів’ях Сейму й Сули.

За даними археологічних джерел, слов’янське населення колочинської культури в VI—VII ст. розселилося на північ та північний схід, поступово займаючи ліві притоки Верхнього Дніпра аж до самого верхів’я. На етапі роменсько-боршевської культури (VІІI—X ст.) кордони слов’янських племен Дніпровського Лівобережжя розширюються до басейну Дону. У верхів’ях Південного Бугу та на Середньому Придніпров’ї спостерігається інфільтрація носіїв празької культури.

Хоч процеси розселення слов’ян у північному та північно-східному напрямках у писемних джерелах не висвітлено, їх зафіксувала археологія. Слов’яни, за свідченням останньої, поступово переходили в райони, заселені балтським та угро-фінським населенням, внаслідок чого тут з’являються нові типи пам’яток.

Найбільш інтенсивні потоки слов’янського розселення були спрямовані на південь, до кордонів Візантійської імперії, шляхом, прокладеним готами. Вважаємо, що воно зумовлювалося тими ж причинами, що виникли з приходом гунів у Північно-Західне Причорномор’я. Гуни, які розбили готів, чинили тиск на всі племена, що входили у готське об’єднання.

Виходячи з характеру археологічного матеріалу на місцях слов’янського переселення, в ньому брало участь населення празької та південно-західної частини пеньківської культур, що займало територію між Дніпром, Дністром та Верхньою Віслою. Археологічні джерела (відсутність датованих слов’янських поселень V ст. на території Південної Польщі між Віслою та Одрою) не дозволяють включати цю територію в регіон, звідки почалися перші переселенські процеси слов’ян на південь та на захід, хоч далі вони охопили й область Повіслення. Лише на території Словаччини та Моравії на деяких поселеннях трапляються окремі напівземлянки з вогнищем, що вказує на можливість переселення у ці райони якихось невеликих груп населення з Повіслення, але не раніше VI ст.

Рис. 6. Поширення слов’янських поселень V—VIII ст. і напрямки розселення слов’ян:

І — напівземлянки з печами, II — напівземлянки з вогнищами, ІII — «ночвоподібні» житла, IV — наземні житла.

У Подунав’ї та на Балканах розселялися слов’яни з Середнього та Верхнього Подністров’я та Верхнього Попруття (празька культура), а також верхів’їв Південного Бугу та Середнього Дніпра (пеньківська культура). Вони спускалися Прутом, Серетом та притоками Тиси й принесли у Подунав’я празькі й пеньківські типи кераміки і характерні квадратні житла. Але пеньківська кераміка відома лише у Нижньому Подунав’ї та на Балканах. Потоки слов’ян, що спрямували свій рух уверх по Дунаю, принесли з собою кераміку празького типу.

Питання про час заселення слов’янами Дністро-Дунайського межиріччя, особливо його нижньої частини, ще чекає на своє вирішення. Як сказано вище, до найбільш ранніх писемних джерел, що містять відомості про слов’ян-венедів у Нижньому Подунав’ї, належать Певтінгерові таблиці — дорожня карта, що датується не пізніше IV ст. н. е., а найбільш ймовірно, кінцем III ст.[171]. На карті венеди розміщені між Нижнім Дністром та Дунаєм поряд з сарматами, гепідами, даками, гетами та іншими етнічними угрупованнями. Більш пізні джерела, що згадують слов’ян-склавинів (празька культура) та антів (пеньківська культура) у Північному Подунав’ї, відносяться до першої половини VI ст.[172].

Зокрема, на північному березі Дунаю відзначає слов’ян Прокопій. Він, на відміну від Йордана, у Подунав’ї знає не лише склавинів, але й антів, вважаючи їх одним народом[173]. За часи правління Юстина (518—527) та Юстиніана (527—565) склавини й анти вже вторгалися на,територію Візантійської імперії, переходячи Дунай[174].

Археологічними матеріалами слов’яни на південь від Дністра представлені на деяких поселеннях III—IV ст. культури карпатських курганів (Кодин II, Гореча, Рогізна під Чернівцями на Верхньому Пруті), де відкрито поодинокі підквадратні напівземлянки з піччю-кам’янкою поряд з іншими, неслов’янськими типами жител, у тому числі й наземними[175].

Цілком визначені слов’янські поселення, добре датовані фібулами, з’являються у Попрутті в V ст. н. е. (Кодин І). До пам’яток цього ж часу належить також поселення Ботошани І за 70—80 км нижче Кодина на території Румунії[176].

Д. Теодор вирізняє на Пруті та Сереті досить велику групу пам’яток V—VI ст., які відносить до типу Костіша-Ботошани[177]. Вони Прутом та Серетом спускаються до Дунаю, причому охоплюють не лише Молдову, але й інші регіони вздовж східної дуги Карпат.

Дослідження таких поселень, як Ботошани, Костіш, Додешти та ін., виявили, що для них характерні напівземлянкові підквадратні житла з піччю-кам’янкою в одному з кутів, іноді з вогнищем. Керамічні комплекси напівземлянок складаються з ліпної (горщики, сковорідки), гончарної сіроглиняної кераміки (горщики, миски), аналогічної посуду з Теремців, Сокола та інших слов’янських поселень Придністров’я гунського часу. На поселенні у Ботошанах знайдено фібулу, що датується післячерняхівським часом не пізніше V ст. н. е. Датування цих поселень V—VI ст. підтверджується й присутністю густорифлених червоноглиняних амфор, знайдених на поселеннях у Ботошанах та Додештах[178]. Ліпна кераміка типологічно добре пов’язується з посудом більш пізніх слов’янських поселень як на території Північного Подунав’я, так і Придністров’я. Гончарна подібна до посуду римського часу на тій же території. Однак треба відзначити, що, на відміну від Придністров’я, де гончарна сіроглиняна кераміка в V—VI ст. цілком виходить із ужитку, в Подунав’ї вона існує і в більш пізні часи (VI—VII ст.) на пам’ятках типу Іпотешти-Кіндешти-Чурел, а також трапляється, але в значно меншій кількості, на поселеннях типу Сучава-Шипот.

З. Курнатовська, яка спеціально займалася вивченням слов’янських пам’яток Подунав’я та Балканського півострова, цілком справедливо вважає, що домінуючим компонентом у цих культурах були слов’яни[179]. Із слов’янами вона пов’язує чотирикутні напівземлянкові житла з піччю-кам’янкою, празькі та пеньківські типи ліпних горщиків, сковорідки, трупоспалення, відомі з великого могильника Серата-Монтеору. До дакійських та дако-романських елементів вона відносить поодинокі напівземлянкові житла з вогнищем, окремі форми ліпного посуду та гончарну кераміку, що сягають провінційно-римських традицій. З. Курнатовська вирізняє також візантійські елементи як у кераміці, так і у виробах із металу.

Таким чином, нові археологічні матеріали не тільки підтверджують, але й уточнюють дані писемних джерел, що стосуються слов’ян Північного Подунав’я. Вони дозволяють віднести початок заселення слов’янами цього регіону до гунських часів, не виключаючи можливості їх інфільтрації на ці землі і в першій половині І тис. н. е. (пам’ятки типу Етулії).

Останнім часом деякими румунськими археологами здійснені спроби інтерпретувати пам’ятки типу Костиша-Ботошани та Іпотешти-Кіндешти-Чурел як поселення лише місцевого дако-романського населення. Хибність цієї інтерпретації очевидна. У Дністро-Дунайському регіоні матеріальна культура слов’ян зберігає ті ж самі риси, що й у більш північних регіонах між Дніпром та Дністром. Ні напівземлянкові житла з характерною лише для слов’ян піччю-кам’янкою, ні провідні форми кераміки (горщики празького та пеньківського типів, сковорідки) не були відомі в Північному Подунав’ї до приходу сюди слов’ян. Розселення слов’ян у Подунав’ї було тривалим процесом. Це сприяло розвитку близьких контактів із залишками місцевого дако-романського населення, що знайшло своє відображення у матеріальній культурі, яка поєднує на ряді поселень як слов’янські, так і субстратні елементи.

Протягом VI ст. н. е. слов’яни не лише заселяють дунайське Лівобережжя. Їх окремі групи поселяються на його правому березі, про що свідчить поселення празької культури біля с. Нова Черна в Болгарії.

У Подунав’ї слов’яни поділяються на дві групи, й подальше їх розселення йде двома потоками. Один потік слов’янського населення, для якого характерна кераміка пеньківського типу, просувається в глиб Балканського півострова, а другий, для якого характерний посуд празького типу, рухається вверх по Дунаю. Вже у VI ст. слов’янські поселення празької культури з’являються на території Моравії та Словаччини[180]. Освоївши верхів’я Дунаю, можливо, під тиском аварів, слов’янські угруповання просуваються далі на захід і сягають верхів’їв Ельби. Досить швидко вони заселяють межиріччя Ельби та Заале, де наприкінці VI — на початку VII ст. з’являються поселення типу Дессау-Мозігкау[181]. Характер жител (квадратні напівземлянки з піччю-кам’янкою) не залишають сумніву в тому, що цей регіон було заселено тим же слов’янським населенням, що й Моравію та Словаччину[182]. Поки що важко сказати, як далеко на північний захід просунулися ці угруповання. Присутність у VIII— IX ст. у Шлезвіг-Гольштинії слов’янських поселень з аналогічними житлами (Козель, Шуба та ін.) свідчить про інфільтрацію сюди невеликих груп слов’ян — вихідців із Дністро-Дунайського межиріччя.

Однак у північних районах Німеччини вони зустріли інше слов’янське населення, представлене городищами та поселеннями з керамікою типу Суків-Фельдберг. Ми вважаємо, що суківська кераміка пов’язана своїм походженням з пам’ятками типу Дзєдзіце на території Середньої та Північної Польщі. Просування на захід дзєдзіцької групи було більш масовим та інтенсивним. Нашарування з суківсько-фельдбергською керамікою передують більш пізнім горизонтам майже на всіх городищах Мекленбурзької групи й землі Шлезвіг-Гольштейн, у тому числі й Старигарді-Ольденбурзі, дослідження якого проводилось спільною німецько-українською експедицією[183].

Таким чином, на Ельбі зустрілися й схрестилися два переселенські потоки слов’ян, що рухалися з півдня, з території Моравії, на північ, та з північного сходу, з території Польщі, на захід. Як видно, ця обставина, а також вплив субстратного германського населення й більш західних германських сусідів створюють умови для виникнення багатьох нових слов’янських угруповань, кожне з яких характеризується своїми типами кераміки. Одним із них є племінне об’єднання вагрів з головним містом Старігард-Ольденбург, в основі якого лежать шари з суківсько-фельдбергським посудом. Слід відзначити, що серед ліпних керамічних форм є й деякі близькі до празького посуду, а окремі найбільш ранні житла в Ольденбурзі являють собою зрубні будівлі з глиняною піччю в одному з кутів, що, можливо, вказує на збереження якихось традицій домобудівництва Південно-Східної Європи. Таким чином, велике розселення слов’ян у ранньому середньовіччі, спрямоване на Балкани і на захід, почалось з території України, де й проходили основні процеси слов’янської консолідації й формування слов’янських племінних союзів.

Історичне значення великого переселення народів, що охопило і слов’янський світ, полягає в тому, що воно започаткувало поділ слов’ян на ті етнічні групи, які залежно від історичних обставин заклали основи процесів формування сучасних слов’янських народів. Виходячи з археологічних джерел, склавини, представлені празько-корчацькою культурою, стали не тільки предками українського народу, а й склали основний компонент предків словаків, моравів, чехів та українсько-польського населення у Верхньому Повісленні. Поляки середньої та північної частини сучасної Польщі мають окремі історичні витоки, що сягають дзєдзіцької культури. Пеньківські старожитності антів на території України були поглинуті празько-корчацькою культурою. Це змішане антсько-склавинське населення дало сіверян — предків лівобережних українців. Та частина антів, що принесла з собою пеньківську культуру на Балкани, стала основою болгарської, сербської, хорватської та інших етнічних груп південних слов’ян. Предками білорусів та росіян було населення Верхнього Подніпров’я, представлене у III—IV ст. київською, а у V—VII ст. колочинською культурою, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами. Ці висновки знаходять підтвердження в культурах VIII—X ст., що відображають стан суспільного розвитку в Східній Європі напередодні утворення Київської держави.

Глава 5 Слов’яни у VІІI—IX ст.

Процес великого розселення слов’ян, який почався в V ст., не охопив всього східнослов’янського населення. Більша його частина залишилась на старих місцях. У своєму розвитку воно створило нові культурні утворення, що датуються VIII—X ст.

На основі празьких старожитностей виникають пам’ятки типу Луки-Райковецької між Дніпром, Дністром і Верхньою Віслою, а пам’ятки пеньківської культури входять одним із компонентів у волинцевську та роменську культури Дніпровського Лівобережжя, де не менш відчутні й елементи празької культури, нащадки носіїв якої наприкінці VII—VIII ст. досить інтенсивно переселялися на лівий берег Дніпра, про що йшлося вище.

Рис. 7. Поширення археологічних культур останньої чверті І тис. н. е.:

І — пам’ятки волинцевської, II — салтівської, III — роменської, IV — боршевської культур, V — культури Луки-Райковецької, VI — слов’янські пам’ятки IX—X ст. у Центральній Європі.

Пам’ятки типу Луки-Райковецької, волинцевської та роменської культур займають величезну територію від Вісли на заході до Дону на сході. Вони уже виразно відрізняються від культур західних і південних слов’ян, зокрема у регіонах, віддалених на сотні кілометрів від вихідної території. Представлені поселеннями, городищами, безкурганними та курганними похованнями.

Їх вивчення почалося наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно пов’язане з такими вченими-археологами, як М. Ю. Макаренко, Ф. М. Мовчанівський, О. А. Спіцин, І. І. Ляпушкін, П. М. Третьяков, Б. О. Рибаков, І. П. Русанова, А. Т. Сміленко, О. В. Сухобоков, С. П. Юренко та ін.[184]. В житловому будівництві цих культур продовжуються традиції попереднього періоду, воно представлене квадратними напівземлянками зрубної або стовпової конструкції. В одному з кутів житла, переважно в північній частині, стояла піч-кам’янка або піч, споруджена з глини, основа якої найчастіше вирізана в материковому останці.

Рис. 8. Ліпний горщик VII—VIII ст. з поселення Рашків І.

Незважаючи на те що процес розселення слов’ян ще триває, збільшується число поселень, з’являється значна кількість городищ, укріплених земляними валами та ровами, заповненими водою (Лука-Райковецька, Буківна, Стільсько, Новотроїцьке, Монастирьок та ін.). За своїм соціальним призначенням деякі з них виконували функцію городищ-сховищ, інші були заселені постійно. Помітно зростає матеріальна культура, поліпшується оснащення землеробства, розширюється реміснича діяльність.

Городища стають крупними ремісничими центрами й осередками торгівлі, виконують функції оборонних, політичних та адміністративних центрів, на їх території нерідко розміщуються резиденції племінної знаті.

Рис. 9. Ранньогончарний горщик VIII—IX ст. з поселення Рашків І.

Поховальні пам’ятки VIII— X ст. досліджені значно краще, ніж поховання V—VII ст., але меншою мірою, ніж синхронні їм поселення і городища. Як і в попередніх слов’янських культурах, небіжчиків ховали за обрядом трупоспалення в урні або ямці. Але в цей час, крім плоских могил, значно більше з’являється могил-курганів. Поховальний обряд цього часу значною мірою відповідає опису давньоруського літописця: «Мертвеца сжигаху и посемь собравше кости вложаху в судину малу и поставяху на столпе (тобто у курганному насипі. — В. Б.) на путѣх»[185]. Починаючи з X ст. поступово трупоспалення замінюється трупопокладеннями.

Рис. 10. Скарб срібних прикрас, знайдений на Пастирському городищі у 1992 р.

На Волині і Прикарпатті відомі й культові пам’ятки — святилища, в центрі яких, на площі, нерідко трапляються залишки жертовних вогнищ, а інколи кам’яні фігури поганських богів.

Змінюється керамічний комплекс. Поряд з ліпним посудом, який кількісно переважає, з’являються посудини, виготовлені на примітивному гончарному колі. Вони багато орнаментовані врізними лініями. Особливо практикується орнамент у вигляді хвилястих смуг. Інколи орнаментом вкрита вся поверхня посудини. Крім посуду на пам’ятках VIII—IX ст. знайдено велику кількість знарядь праці, пов’язаних із землеробством і ремеслами. Це наральники, мотики, серпи, коси-горбуші, жорна, розтиральники, сокири, тесла, долота, різці для токарного станка, відливні форми, пряслиця тощо. З предметів озброєння виявлено наконечники списів, дротиків, стріл. Прикрасами служили скроневі кільця (бронзові та срібні), сережки-лунниці, підвіски, браслети, каблучки.

рис. 11. Поширення пам’яток VIII—X ст. і літописних слов’янських племен:

І — пам’ятки райковецької, II — волинцевської, III — роменської культур.

Основним питанням етнокультурної карти Східної Європи останньої чверті І тис. н. е. є визначення культурних ознак племінних союзів та племен, згаданих літописом. Їх вважали територіальними об’єднаннями (С. М. Середонін, В. Й. Ключевський), окремими етнографічними або етнічними групами (М. С. Грушевський, О. О. Шахматов, О. А. Спіцин), політично-географічними утвореннями (М. П. Барсов та інші). В. В. Седов, А. Т. Сміленко за Б. О. Рибаковим вважають, що літописні племена слід розглядати як політично-племінні об’єднання[186]. Це підтверджують й археологічні джерела, які фіксують на території України та суміжних областей Білорусі та Росії крупні культурні ареали, що характеризуються спільними етнографічними ознаками й свідчать про крупні племінні союзи. Такі археологічні культури V—VII ст., як празька та пеньківська, а в VIII—X ст. райковецька, не могли належати лише окремим поодиноким племенам. Разом з тим при поглибленому вивченні в їхніх межах виокремлюються групи пам’яток із специфічними, властивими лише для них рисами, які територіально збігаються з визначеними літописом племенами, що входили в більш широкі племінні об’єднання.

Одним із найраніших східнослов’янських племен, яке виокремилося вже в VII ст., є дуліби. Літописець згадує їх у зв’язку з нападом на них аварів за часів імператора Іраклія (610—641): «... си же обри воеваху на словенах и примучиша дулеби, сущая словени и насилье творяху женам дулебским»[187]. Дуліби, а за ними й бужани, волиняни займали територію західної Волині та Верхнього Подністров’я. На це вказують і топоніми, похідні від назви дуліби. З ними пов’язуються пам’ятки празької культури та Луки-Райковецької, розташовані в цих областях. З цього випливає, що дуліби у VI—VII ст. становили частину, а власне, серцевину склавинської спільноти, а не антської, як це вважалося раніше.

Л. Нідерле та інші історики вважають, що назви бужан, волинян утворилися пізніше, ніж назва дуліби, і означають одне й те саме плем’я[188]. На відміну від назви дуліби, яку Б. Д. Греков вважав етнічним іменем, вони виникли як територіальні найменування, що походять від назв рік і таких міст, як Волинь та Буськ, які були свого часу значними економічними й політичними центрами. Коли саме змінилася назва, сказати важко. В усякому разі раніше IX ст., оскільки історичні джерела (Географ Баварський, Масуді, Константин Багрянородний) в цей час на згаданій території вже знають бужан і волинян[189]. Спираючись на відомості київського літописця про боротьбу слов’ян з аварами, які вже в середині VI ст. утворили в Паннонії свій каганат і «воєваша на царя Ираклия»[190], можна з упевненістю сказати, що назва дулібів у цей час існувала. Про боротьбу дулібів з аварами згадують також інші історичні джерела[191], приблизно сучасні цим подіям, а деякі дослідники, зокрема Б. Застерова, вважають, що вже в 562—566 рр. авари, виступаючи проти франків, пройшли далеко на захід по території дулібів, північніше Карпат[192]. Про їхні стосунки з населенням Волині свідчать знахідки на слов’янських поселеннях з цієї території аварських трилопатевих стріл та інших предметів аварського типу[193].

Багато спеціальних досліджень, як історичних, так і лінгвістичних, присвячено питанню визначення території, яку займало плем’я дулібів. Ми не будемо зупинятися на історії цих досліджень, скажемо лише, що більшість провідних дослідників-славістів (О. О. Шахматов, Л. Нідерле, В. Й. Ключевський, М. С. Грушевський, Б. О. Рибаков, Г. Ловмянський, Б. Д. Греков, Е. Шімек, Г. Лябуда, В. В. Мавродін та ін.) за літописом пов’язують племена дулібів у першу чергу з територією Волині[194].

Визначити обсяг території, яку займали дуліби, важко. Проте зараз історичні відомості та дані топоніміки[195], що стосуються цього питання, доповнюються новими археологічними джерелами, що збільшує можливості досліджень. Зіставлення усіх цих даних і, зокрема, врахування досліджень археологічних пам’яток VI—VII ст. дає підстави говорити про єдність матеріальної культури населення, яке жило в межах території, що на півночі сягає Прип’яті, на заході займає басейн Західного Бугу і Сяну, на сході сягає Дніпра, на півдні заходить у басейн Верхнього Дністра. Це, зокрема, випливає із зіставлення карти топонімів, похідних від назв «дуліби», і карти археологічних пам’яток VI—VII ст. Щоправда, тут не можна не враховувати того, що топонімічні назви «дуліби» дещо виходять за межі дулібської території[196].

За М. П. Барсовим, який спирався на топонімічні дані, «дуліби займали верхні течії Південного і Західного Бугу, доходячи на північному сході до Прип’яті, де знаходяться село Дулбунів, на південь від Ровно, с. Дуліби — на південний схід від м. Острога, між Ганнополем і Гущею, та с. Дуліби — на р. Турії, поблизу Турійська в Ковельському повіті. Їх західні і південно-західні поселення могли заходити на територію між Віслою і Дністром. Ми бачимо там Дуліби на південний схід від Львова, між річками Зуброю і Липою, Дуліби — недалеко від р. Стрипи, на північ від Чорткова, Дупліски (Дубліски) — на південь від цього ж міста, Дуліби — на р. Стрий, трохи вище м. Стрия, та село Дулонбен (Дулубен) — на Віслоці Віслянському, на південний захід від м. Ясла»[197]. Останню назву Г. Ловмянський подає як село Дулабка[198]. У Г. Ловмянського не викликає сумніву дулібська генеза назви острова Дуліби, що знаходився на правому березі Прип’яті, на південь від Пінська. Він згаданий у документах Зігмунда І в 1523—1524 рр.[199]. Разом з тим зазначений автор вважає, що топонімічні назви «дуліби» могли виходити за межі дулібської території. Тому такі топоніми, як с. Дуліби на р. Дулібі, притоці Березени, Долобське озеро поблизу Києва, яке в літопису назване Дулібським[200], а також інші похідні назви від Дулібів, розташованих у північно-східній частині Київської Русі, далеко від основної дулібської території, він вважає утвореннями, які виникли у зв’язку з тим, що тут жили свого часу полонені дуліби. Можна погодитися, що згадані топоніми виникли в результаті переселення в північно-східну частину Русі якоїсь частини населення із Західної Волині, хоч це необов’язково були полонені.

Археологічні матеріали не дають підстав щось певне сказати про проникнення дулібів у глибинні райони Північно-Східної Русі. Зате вони мають ряд даних про інфільтрацію певних груп населення з Волині на лівий берег Дніпра.

Звертає на себе увагу близькість пам’яток VI—VII ст. Західної Волині та Верхнього Подністров’я до виявлених у Закарпатті та певних груп ранньосередньовічних пам’яток південно-східних районів Польщі[201].

Як відомо, інфільтрація населення, яке жило в межиріччі Верхнього Дністра і Західного Бугу, на захід почалася вже в другій чверті І тис. В цей період у верхів’ях Вісли з’являються пам’ятки черняхівського типу, відомі з багатьох пунктів[202]. Разом з гончарною керамікою, характерною для широкої території, на поселеннях у Злотій Сандомирського повіту, Іголом’ї Мехівського повіту виступає ліпна кераміка[203], яка не відрізняється від ліпного посуду з поселення Ріпнів II, Черепина та інших пам’яток черняхівського типу Верхнього Подністров’я. У Злотій і Могилі під Краковом виявлено заглиблені житла і господарські ями, які мають аналогії на поселеннях VI—VII ст. у Верхньому Подністров’ї. В третій чверті І тис. цей процес проходив активніше й охопив дальші райони Центральної і Південної Європи, про що свідчать історичні й археологічні джерела.

Наявність у VІ—VII ст. на території Словаччини пам’яток, які за характером жител, поховального ритуалу, кераміки та інших виробів не відрізняються від синхронних пам’яток Верхнього Дністра і Волині, пов’язана з переселенням на згадану територію частини слов’янських племен, що жили перед тим північніше Карпат, про що йшлося вище. Такого висновку на основі аналізу історичних джерел, проведеного незалежно від археологічних досліджень, дійшов ряд істориків, зокрема Е. Шімек, Г. Ловмянський, Г. Лябуда, які пов’язують появу племені дулібів на території Чехії з переселенням у ці райони частини східнослов’янського племені[204] цього ж імені, що розділилося на окремі частини і ввійшло до складу як східних, так і західних слов’ян.

В. Й. Ключевський, Б. Д. Греков, Л. Нідерле, М. С. Державін та інші[205] дослідники слов’янських старожитностей, спираючись на писемні відомості арабських авторів, зокрема Масуді, про плем’я валіняна, яке мало свого князя і якому віддавна підкорялися інші слов’янські племена, дійшли висновку про існування з VI ст. на території Волині і Прикарпаття племінного союзу східнослов’янських племен, що об’єдналися навколо племені дулібів[206].

В. В. Седов вважає, що в племінне об’єднання дулібів у третій чверті І тис. входили племена деревлян, волинян, полян, навіть південна частина дреговичів[207].

В. Й. Ключевський пише, що в Прикарпатті «в IV ст. існує великий воєнний союз під керівництвом князя дулібів... Цей воєнний союз і є факт, який можна поставити при початку нашої історії. Вона почалася в VI ст., на самому краю, в південно-західному кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір’ях Карпат»[208]. Початковим етапом державності східних слов’ян вважають це об’єднання Б. Д. Греков і В. В. Мавродін[209].

Археологічні дослідження на Волині й у Верхньому Подністров’ї ряду слов’янських поселень середини І тис., зокрема, укріпленого городища VI—VII ст. в с. Зимне, недалеко від Володимира-Волинського, що було значним виробничим центром, доповнюють висновки істориків, оскільки дають матеріали, які свідчать, що на цій території вже тоді існували такі соціально-економічні передумови, за яких виникнення племінних об’єднань було неможливе. Проте археологічні матеріали не дають ніяких даних щодо можливості ототожнення дулібів та антів, представлених пеньківською культурою. Дуліби в VII ст. — це частина склавинів — носіїв празької культури. В цей союз племен на якомусь етапі могло входити населення Східної Волині, представлене пам’ятками типу Корчака[210]. Археологічні матеріали дають підстави включати сюди племена, які жили на Нижньому Дністрі і Південному Бузі. Л. Нідерле і М. П. Барсов Південне Побужжя також відносять до території дулібів[211].

Окремі польські дослідники заперечують існування на території Західного Побужжя дулібського союзу східнослов’янських племен[212]. Так, Р. Якимович пише, що плем’я дулібів потрібно викреслити з історії Волині, а можливо, і взагалі з історії східних слов’ян[213]. Його підтримали С. Кучинський, Й. Скжипек та Ф. Персовський, які намагаються заперечити історичні джерела, що стосуються племені дулібів і його пізніших назв — бужан, волинян і лучан, вважаючи, що жодного союзу східних слов’ян під керівництвом дулібів над Західним Бугом не було[214]. Оцінюючи згадану концепцію, не можна не відзначити її тенденційності, яка проявляється в підході авторів до оцінки тих історичних джерел, що стосуються східнослов’янських племен, зокрема їх південно-західної групи — дулібів-бужан-волинян, і некритичній інтерпретації відомостей про плем’я лендзян[215]. С. Кучинський висунув ряд припущень, далеких від наявних історичних фактів, згідно з якими слов’янські племена, що жили над Західним Бугом і які він називає надуманим терміном бужанські, до X ст. входили до «спільноти» лендзянських племен. Ця «спільнота» включає в себе, на його думку, і «племена, що жили над Верхньою і Середньою Віслою», та інші, і становить східну частину пізнішої держави П’ястів[216]. Таким чином, С. Кучинський намагається підмінити дулібський союз племен спільнотою лендзян.

Плем’я лендзян уперше згадується лише в IX ст. Географом Баварським під назвою Lendizi[217], а в X ст. Константан Багрянородний згадує плем’я Lenzanenoi[218]. Фрагментарність цих повідомлень та їх віддаленість значним проміжком часу не дають змоги встановити, чи йдеться про одне й те саме плем’я, чи про різні. В більш ранніх джерелах це плем’я не згадується, отже відсутні будь-які дані, які б пов’язували його з подіями, що відбулися раніше, ніж IX—X ст. Немає виразних даних про те, на якій території це плем’я жило і до яких груп слов’ян, західних чи східних, воно належало. Брак писемних відомостей щодо цього племені спричинився до багатьох гіпотез, часто суперечливих. Навіть польські вчені висунули чимало протилежних думок про територію цього племені і його місце серед інших слов’янських племен.

Так, К. Тименецький включає лендзян до племені полян, що жило на території Великопольщі, і вважає їх одним із творців племінної держави над Вартою[219]. Г. Ловмянський дотримується думки, що лендзяни жили на Сандомирській землі і платили данину Київській державі[220], а Й. Відаєвич вважає, що це одне з руських племен[221]. Чеський славіст Л. Нідерле ототожнює плем’я Lenzanenoi Константина Багрянородного з лучанами[222]. На користь західної належності лендзян вказує ототожнення цієї назви з ляхами наприкінці X—XI ст.[223].

Таким чином, питання, хто такі були Lendizi Географа Баварського і Lenzanenoi Константина Багрянородного і яку займали територію, не з’ясоване. Ці джерела занадто фрагментарні, щоб на їх основі можна було висунути якусь більш-менш ймовірну гіпотезу, і вже ні в якому разі не суперечать прямим відомостям літопису про дулібів — попередників бужан і волинян, які жили на Західному Бузі, що підтверджується й рядом інших історичних джерел та лінгвістичними даними. Тепер межі дулібської території уточнюють археологічні пам’ятки VI—VII ст. М. Парчевський, аналізуючи пам’ятки празької культури Південно-Східної Польщі, виокремлює декілька скупчень, одне з яких — ясельсько-сяноцьке, на його думку, ближче до східних, ніж до західних груп пам’яток[224].

Відкриття на Верхньому Дністрі празьких поселень V ст., а в Південно-Східному регіоні Польщі не раніше VI—VII ст. — беззаперечно свідчать про напрямки розселення склавинів-дулібів на захід, а не в протилежний бік. Крім того, в останні десятиліття на території Середньої і Північної Польщі відкрито численні поселення своєрідної дзєдзіцької групи VI—VII ст., яка доходить до Середньої Вісли і представляє племена західної частини слов’ян-венедів. На нашу думку, більш перспективно шукати предків лендзян і віслян у цьому культурному ареалі, ніж у середовищі склавинів-дулібів або хорватів. Дулібське племінне об’єднання не було довготривалим. Воно розпалося на окремі племена, так і не досягнувши своєї державної завершеності.

На схід від дулібів-волинян, на території Східної Волині мешкало плем’я древлян. Літопис засвідчує: «Зане седоша в лесех». У 945 р. вони вбили київського князя Ігоря, який прибув з невеликою дружиною збирати данину. Княгиня Ольга — дружина Ігоря — жорстоко помстилась за чоловіка, спаливши головне місто древлян — Іскоростень, вбивши майже всіх його мешканців. Древляни представлені курганними похованнями з трупоспаленнями, а з X ст. трупопокладеннями і поселеннями типу Луки-Райковецької. Це городище знаходилось саме на землі древлян.

На південний схід від древлян розміщувались землі полян. Літописець пише, що поляни «мужи мудри и смислені». Центр знаходився в Києві, який пізніше став столицею всієї Давньоруської держави — Київської Русі. Назву «поляни» літописець виводить від слова поле — «в поле седяху». Існує думка, що полянами були перші відомі за літописом київські князі — Кий, Щек і Хорив. На полянській землі — Київщині — у VI—VII ст. сходилися кордони трьох культурних груп пам’яток — празької, пеньківської та колочинської, а у VIII—X ст. — Луки-Райковецької та волинцевської. Звідси випливає, що Київ з самого початку виникнення був центром не одного, а кількох племінних угруповань східних слов’ян.

Південну околицю східнослов’янських земель займали племена уличів і тиверців, що жили по Дністру і «приседаху к Дунаеви». Перед переселенням уличів на Дністер вони мешкали на Дніпрі. З тиверцями археологи пов’язують пам’ятки типу Луки-Райковецької на правому березі Середнього Дністра та межиріччя Дністра і Пруту. В цьому регіоні досліджено велику кількість поселень і округлих городищ, характерних для землі тиверців.

Великий племінний союз становили хорвати, які проживали у Прикарпатті. Навіть найменування їх деякі дослідники пов’язують з Карпатами. У Північному Прикарпатті поселення хорватів займали Посяння і регіон Червенських градів. Можна припустити, що північна частина предків хорватів у VII ст. входила в дулібський союз племен, який, як це сказано вище, поширювався на згадані області. Це підтверджується археологічними матеріалами, які беззаперечно свідчать, що поселення і городища хорватів у VІІI—X ст.

характеризуються керамікою типу Луки-Райковецької. Крім того, розміщення топонімів, утворених від етноніма хорвати, на думку В. В. Седова, також вказує, що вони були сусідами дулібів. Незрозуміло лише, чому В. В. Седов пов’язує походження хорватів з носіями пеньківської культури — антами, якщо пам’ятки останньої не відомі ні у Верхньому Подністров’ї, ні в Закарпатській області, ні в Посянні[225]. В цих областях, як і на Волині, виявлені пам’ятки празької культури, які наприкінці VII— VІІI ст. переростають у культуру Луки-Райковецької. Хронологія цих пам’яток показала, що вони поширюються зі сходу на захід. Це спостерігають і польські археологи[226]. Разом з тим у польській літературі переважає тенденція до виділення ранньосередньовічних пам’яток Верхнього Повіслення в окрему групу, яку нерідко пов’язують із західнослов’янським племенем лендзян, що згадується в писемних джерелах не раніше IX ст. Про це йшлося вище.

На нашу думку, в Посянні, починаючи з VI ст. н. е., археологічні пам’ятки відображають культуру східнослов’янських племінних об’єднань.

Крім східнослов’янських хорватів, літопис називає разом з сербами і хорутанами їх південне відгалуження — білих хорватів, які переселилися на Балканський півострів. Відомі також чеські хорвати. Л. Нідерле і В. В. Седов пов’язують це переселення з нападом на них аварів у 560 р.[227]. В останні роки І. Корчинським досліджується велике, обнесене могутніми валами городище Стільсько на Львівщині, яке могло бути центром східних хорватів. Очевидно, і в Крилосі над р. Луквою існувало хорватське городище, на місці якого був заснований Княжий Галич. Поряд з Галичем над Дністром Б. П. Томенчук розкопав городище Буківну.

Серед хорватських поховань, крім ґрунтових і курганних могильників, відомі й могильники з підплитовими похованнями, які найбільш густо розміщені на хорватсько-тиверському прикордонні.

Географія хорватських городищ та могильників значною мірою збігається з тим регіоном Прикарпаття і Подністров’я, який пізніше іменується Галицькою землею.

Значну частину Лівобережжя Дніпра займали сіверяни, представлені пам’ятками волинцевської і роменської культур VII—X ст. Літопис поміщає сіверян по лівих притоках Дніпра: «... а другие седоша по Десне и по Семи, по Суле и нарекошася север»[228].

У складі волинцевської культури археологи вирізняють салтівські елементи, які вказують на присутність тут якоїсь частини іраномовного населення. Останні трапляються і на пам’ятках роменської культури, наприклад на городищі Новотроїцькому, але в меншій кількості. Археологи, зокрема Б. О. Рибаков і В. В. Седов, визначають межі сіверянських пам’яток по середній течії Десни, Сейму і верхній течії Сули, що збігається з літописними даними. Основні міста сіверян це — Новгород-Сіверський, Путивль, Рильськ та ін.[229]. Досить ґрунтовно вивчені їх городища Битиця та Новотроїцьке[230]. І. І. Ляпушкін звернув увагу на типологічну близькість матеріалів роменської культури і пам’яток типу Луки-Райковецької.

У світлі нових археологічних досліджень не можна погодитися з думкою про те, що перші слов’яни з’явилися на Лівобережжі лише в середині І тис. н. е. разом з поселеннями пеньківської культури антів[231]. На Лівобережжі Дніпра, як і на його правому березі, при ретроспективному вивченні пам’яток другої і першої половини І тис. простежується лінія етнокультурного розвитку слов’ян, принаймні з пізньозарубинецької культури II ст. н. е.

Слід вважати, що саме це місцеве слов’янське населення склало ту основу, на якій виникають ранньосередньовічні слов’янські культури в цьому регіоні[232]. Хоч, без сумніву, другим важливим їх компонентом були елементи, привнесені слов’янським населенням Правобережжя, окремі групи якого переселяються на лівий берег Дніпра.

Якщо поселення і городища сіверян та виявлені на них житла мало відрізняються від аналогічних пам’яток їх правобережних сусідів, то керамічний матеріал, а також прикраси мають здебільшого свою специфіку. Зокрема, для сіверянського ареалу характерні скроневі спіральні кільця, які вирізняють його серед інших синхронних культурних груп.

Окремі слов’янські курганні поховання відомі вже з VI—VII ст., але цей обряд стає масовим лише в IX ст. У них виявлено трупоспалення, які були поховані переважно у верхній частині курганного насипу. Кургани з трупопокладенням датуються здебільшого XI ст. Тобто зміни в поховальному ритуалі тут спостерігаються з певним запізненням, порівнюючи з Правобережжям, де ця зміна відбулася в X ст.

У цілому матеріальна культура сіверян близька до старожитностей полян та інших правобережних племен і до культури північнозахідних та східних сусідів.

На північ від древлян, між Прип’яттю і Двіною, мешкали дреговичі. Їх назва походить від слова «дрегва» — болото. Племінним центром дреговичів був Турів. На території розселення дреговичів відоме широко розкопане городище Хотомель. Найхарактернішою ознакою дреговицьких курганних поховань є знахідки великих металевих намистин, прикрашених зерню.

У басейні Дніпра і Сожа, за літописом, розміщувалися радимичі: «бяста бо два брата в Лясех — Радимь, а другий Вятко,— и пришедши седоста Радим на Сожью и прозвашася Радимичи». Матеріальна культура радимичів представлена переважно курганними похованнями ІХ—X ст. Характерними для радимичів були семипроменеві скроневі кільця. За літописом, другий брат «... Вятко седесь родом своим по Оце, от него же прозвашася вятичи...». З цими племенами археологи пов’язують групу городищ, поселень і курганних могильників на верхній Оці.

Верхів’я Дніпра, Західної Двіни та Волги займали племена кривичів: «кривичи, иже седят на верхь Волги, и на верхь Двины и на верхь Днепра». Кривичі представлені характерними довгими курганами VI—VIII ст. Фахівці на основі вивчення даних археології та лінгвістики вважають, що кривичі переселилися з Вісло-Одерського межиріччя. У IX—X ст. довгі кургани змінюються круглими. Для кривичів у X—XII ст. характерні браслетоподібні зав’язані скроневі кільця.

Найпівнічнішою групою східнослов’янських племен були ільменські словени, що жили над озером Ільмень. На думку деяких дослідників, вони прийшли сюди з півдня, на думку інших — із заходу, з Польського Помор’я. Найширше дослідженим городищем на території ільменських словен є Стара Ладога.

Перелічені племена в другій половині IX ст. були об’єднані (часто силою зброї) династією Рюриковичів у державу Київська Русь. Незважаючи на об’єднуючу силу державних інститутів, основні етнографічні риси матеріальної культури слов’янських племен другої половини І тис. н. е. зберігаються, відбиваючи історичну послідовність племінного розвитку східного слов’янства. Спостерігаються й певні відмінності різних культурних груп, основи яких закладено ще в першій половині І тис. н. е. (черняхівська та київська культури) і ранньому середньовіччі. Однак найвиразніше в матеріальній культурі спостерігається племінний поділ слов’ян, зафіксований літописом. Дослідники вважають, що навіть у XII ст. у період роздроблення Київської держави на окремі князівства останні значною мірою відповідають ареалам літописних племен[233]. Очевидно, все це й створило передумови поділу східного слов’янства на три окремі слов’янські народи.

Глава 1 Землеробство та скотарство

Слов’янські племена населяли територію, де здавна розвивалося землеробство та скотарство. Вони значною мірою були нащадками попереднього населення й користувалися його здобутками в різних галузях господарства. Разом з тим економіка слов’ян мала свої особливості, зумовлені характером життя на цій території, етнічною специфікою.

Територія давньої України в цілому мала досить сприятливі умови для життя людини. На більшій її частині протягом І тис. клімат був помірний, переважно континентальний, хоча зафіксовані й деякі його коливання, наприклад, похолодання на рубежі н. е., на що вказує значне потовщення льодовиків; близько 400 року — посилення вологості та зниження середньорічної температури, а, починаючи приблизно з VIII ст., у Європі всюди встановлюється так званий малий кліматичний оптимум — клімат теплішає[234]. Всі ці коливання, безумовно, позначались на господарчій діяльності населення. Велике значення для економіки мала добра забезпеченість водою. В більшості районів було достатньо і навіть багато атмосферних опадів. Річкова мережа добре розвинута. ґрунти здебільшого придатні для землеробства (різні види чорноземів, а також заплавні та торфяні, підзоли, сірі лісові тощо), розмаїтий рослинний та тваринний світ. Територія України багата корисними копалинами, насамперед покладами залізної руди, особливо болотної, різними мінералами. Це успішно використовувало населення.

Стародавні автори, починаючи з середини І тис., донесли до наших днів деякі свідчення про господарську діяльність слов’ян. Так, Маврикій сповіщає, що у слов’ян велика кількість різної худоби і плодів, які лежать просто неба у великих купах, особливо багато проса й пшениці. Пізніші автори також підтверджують це. Арабський автор X ст. Ібн-Руста писав, що слов’яни розводять багато свиней. Про землеробсько-тваринницький характер господарської діяльності слов’янського населення з часу формування його як окремого етносу свідчать також історико-лінгвістичні дослідження[235].

Господарство кожного стародавнього колективу — це певна збалансована система, в якій окремі галузі мали гармонійно поєднуватись або ж компенсувати своїм розвитком нерозвинутість інших. І хоч не всі прояви життя давніх суспільств відбиті в матеріальних залишках однаковою мірою, все ж у загальних рисах можна окреслити основу господарства населення І тис., головним чином, завдяки комплексному використанню археологічних джерел та даних природничих наук.

Східнослов’янські племена, як і населення Лісостепу та Полісся, що їм передувало, вели осілий спосіб життя, про що свідчить тривалість поселень. Основу господарчої діяльності складали рільництво і тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва. Розкрити суттєві ознаки рільництва допомагають палеоботанічні дослідження, що провадилися в останні десятиріччя[236]. У рослинних домішках до кераміки різних археологічних культур І тис., у глиняній обмазці стін, господарських ям тощо, внаслідок промивки заповнень житлових і господарчих споруд вдалося отримати достовірну інформацію про видовий і популяційний асортимент культурних рослин, які вирощувались у той час.

Основу рільництва у населення лісостепової і південної частини лісової смуг складали зернові, насамперед просо, ячмінь плівчастий, пшениця-двозернянка (полба). Крім них, культивувалися також овес, рідко спельта (м’яка і голозерна та карликова), пшениця та жито і бобові (горох, сочевиця). З технічних культур відомі льон, конопля. Набули поширення, і, можливо, значного, городні культури: коренеплоди (ріпа, редька), а також цибуля, часник.

Кількісний склад окремих культур протягом І тис., за даними Г. Пашкевич, не залишався незмінним, що є свідченням еволюційних процесів у розвитку землеробства у східнослов’янських племен. З часом збільшується питома вага гол озерних пшениць. Вони йшли практично лише на виготовлення борошна, тоді як плівчасті — тільки на виготовлення круп. Якщо на рубежі н. е. у племен зарубинецької культури гол озерні пшениці становили 1,65% усіх сільськогосподарських культур, то у слов’янського населення VIII—X ст. — вже 5,3%. А серед знахідок обвугленого зерна на слов’янському поселенні VIII—X ст. біля с. Стадники (Рівненська обл.) голозерні пшениці (карликова і м’яка) становили 78%. Виходячи з цього, реальна вага голозерних пшениць у господарстві слов’ян могла бути значно більшою. Це саме стосується жита. Якщо на рубежі н. е. його можна вважати ще бур’яном пшениць, оскільки відбитки зернівок жита становлять лише 3,3% загальної кількості досліджених відбитків, то наприкінці І тис. жито вже є однією з головних зернових культур, що вирощувалась слов’янським населенням (11,2% усіх відбитків).

Зернові культури сусідніх з слов’янами етнічних масивів подекуди суттєво відрізнялися не тільки питомою вагою кожної конкретної рослини в загальному обсязі посівів, а й асортиментом рослин в цілому. Наприклад, склад культурних рослин у черняхівських племен, що були об’єднанням провінційно-римського типу, відрізнявся значною різноманітністю та мав регіональні особливості. Якщо в землеробстві Лісостепу, де переважало, мабуть, слов’янське населення, широко розповсюджені були, як свідчать матеріали поселень Хлопків, Теремці, Сокіл та ін., просо звичайне, ячмінь плівчастий, пшениця-двозернянка і якоюсь мірою жито, горох, льон, тобто той самий набір, що й у сусідніх племен київської культури, то в Прутсько-Дністровському межиріччі черняхівські племена не вирощували жита, гороху і льону, а в Причорноморському степовому регіоні віддавали перевагу голозерним пшеницям (м’якій та карликовій), різноманітним бобовим — гороху, віці-ервілії, чині, сочевиці та особливо плівчастому ячменю.

У фракійського населення Українського Прикарпаття у першій половині І тис. (племена липицької культури та культури карпатських курганів) набуває значного поширення овес та чумиза (італійське просо)[237]. Однак ще на рубежі н. е. у носіїв поєнешті-лукашівської культури Пруто-Дністровського регіону, за матеріалами поселення Круглик (Чернівецька обл.), склад землеробських рослин був близьким до зарубинецької культури Середнього Подніпров’я. Взагалі видовий склад рослин, що культивувались на території сучасної України протягом І тис., був досить специфічним. Тут велику питому вагу мало просо. У І тис. відбувається кількісне і якісне районування сільськогосподарських рослин, що зумовлювалося як фізико-географічними та кліматичними умовами проживання населення, так і їхньою етнічною специфікою. У цей час помітні прогресивні зрушення в землеробстві, насамперед у розвитку системи землекористування, в удосконаленні знарядь праці, що мало своїм наслідком значне підвищення врожайності і водночас створювало необхідну базу для соціально-економічного розвитку слов’янського суспільства. На жаль, поки що немає даних про місцезнаходження давніх ланів, які добре зафіксовані для доби раннього залізного віку в Північній і Середній Європі[238]. Щоправда, в одному випадку можна припустити приналежність підсічного лану в уроч. Прірва біля м. Трубчевськ слов’янському поселенню середини І тис.[239]. В усіх інших випадках ландшафт ланів слов’янського населення можна умовно реконструювати за топографією поселень, виходячи з якості розташованих поблизу ґрунтів. За етнографічними даними, оптимальне місцезнаходження ланів від поселень могло бути в радіусі 1—5 км від житла[240]. На рубежі н. е. поселення відзначались тривалою осілістю і тому, мабуть, населення використовувало під лани різні земельні ділянки — зволожені розчленовані пагорби, пагорби в заплавах річок, краї першої надзаплавної тераси. З І—II ст. використовуються здебільшого ландшафти надзаплавного та заплавного типу. Поселення стають менш тривалими, тому значно зростає ареал пам’яток цього часу, але щільність їх зменшується. В цей час дещо змінюється клімат у Східній Європі — середньорічні температури підвищуються, а вологість повітря зменшується[241]. Це, мабуть, якоюсь мірою пояснює зміни в господарчому укладі населення, що знайшло свій вияв в освоєнні нових територій, посиленні внутрішньої і зовнішньої міграції. Процес інтенсивного використання заплавних земель став характерною рисою населення лісостепової і поліської смуг майже до кінця І тис. Це може свідчити про те, що східнослов’янські племена орієнтувалися не на найродючіші і важкі для обробки чорноземні плато, а на легші для обробки ґрунти перших надзаплавних терас[242]. Можливо, що під городину використовували також болотяні сухі торф’яники і чорноземи у заплаві.

Отже, слов’яни протягом І тис. використовували для землеробства різні ландшафтно-екологічні ніші з ґрунтами неоднакової родючості (від деградованих чорноземів до піщаних ділянок). Ця варіантність в освоєнні земельних угідь сприяла подоланню залежності слов’янських племен від екологічних криз. Підтвердженням цьому може бути порівняння землекористування у населення другої чверті І тис. на прикладі пам’яток київської та черняхівської культур Середнього Подніпров’я. Якщо київським пам’яткам притаманна різноманітність природно-екологічних умов з тенденцією найбільшого тяжіння до надзаплавних терас з різними за складом ґрунтами, то для населення черняхівської культури характерна певна екологічна ніша, пов’язана здебільшого з наявністю рівнинних чорноземів[243]. Обробка ж чорноземів на мисових плато стала посильною головній масі східних слов’ян лише в переддержавний період — у VIII—X ст.[244]. Використання різноманітних ґрунтів зумовило появу різних систем обробки ланів і підготовку їх до посіву. Безперечно, на той час землеробство було орним. Але характер землекористування був екстенсивним. Ділянки використовувалися до повного виснаження[245], а потім їх залишали (короткочасний або тривалий переліг). Це підтверджують відбитки зернівок специфічних бур’янів на кераміці, зокрема волошки лучної, з часів зарубинецької культури (поселення Лютіж, Пирогівське городище тощо). Значного поширення набула підсіка як засіб розчищення земель під посіви і як окрема система землеробства. На це вказує питома вага ячменю в посівах протягом І тис., який потребує добрих, незасмічених ґрунтів і дає найбільші врожаї на згарищах[246]. Практика використання сільськогосподарських угідь до повного їх виснаження призводила до необхідності періодично змінювати населенню постійні місця проживання і таким чином поступово освоювати нові території (так звана землеробська колонізація). Екстенсивне землекористування за наявності великої кількості вільних земель було досить продуктивним і давало змогу з мінімальною витратою сил отримувати відносно великі врожаї[247].

На рубежі н. е. і в перші століття І тис. основні сільськогосподарські культури були яровими (пшениця-двозернянка, плівчастий ячмінь, просо), що також підтверджується складом бур’янів. Переважають супутники саме ярових посівів (спориш, гірчак в’юнковий, лобода біла, кукіль, осот). Але у другій чверті І тис. населення Лісостепу, можливо, вже використовувало системи землеробства з чергуванням ярових і озимих культур. На це вказують зернівки супутників озимих у матеріалах черняхівської культури (в’юнок польовий, волошка синя, стоколос житній та польовий у сполученні з голозерними пшеницями і житом, посіви яких набувають у цей час подальшого поширення у черняхівських племен). Мабуть, у посівах озиме жито чергувалося з яровою пшеницею, просом чи ячменем. І все ж протягом майже всього І тис. головною системою землеробства залишалися перелогова (коротко- чи довготривала) у Лісостепу і підсічна у Поліссі. Лише наприкінці VIII ст. стають помітними якісні зміни у землеробстві — перехід до інтенсивного землекористування, який спричинився поліпшенням кліматичних умов у Європі та збільшенням народонаселення. Це, у свою чергу, призвело до нестачі сільськогосподарських угідь і було поштовхом до пошуків досконалих агротехнічних прийомів. Протягом VIII—X ст. частіше використовуються родючі важкі чорноземи на плато. Термін перебування ділянок під перелогом зменшується. Зрештою, слов’янські племена починають застосовувати двопільну систему рільництва. Це підтверджує використання голозерної пшениці та жита у пам’ятках роменської, боршевської та Луки-Райковецької культур, а також знахідки своєрідних бур’янів озимих культур. Але, незважаючи на наявність більш інтенсивних систем землеробства наприкінці І тис., переліг і підсіка не зникають остаточно.

Протягом І тис. відбулися значні зрушення в удосконаленні землеробських знарядь праці. На рубежі н. е. орними знаряддями, мабуть, були дерев’яні рала схожі на знайдені у торфовищах поблизу с. Токарі Сумської області та с. Жабичи (Полісся) Чернігівської області. Орні знаряддя цього типу відповідали знаряддям збирання врожаю, останні представлені залізними слабковигнутими асиметричними серпами латенського типу, довжина леза яких — від 10 до 24 см. Більше 30 таких серпів знайдено на пам’ятках зарубинецької культури. Такими серпами користувались і племена, що займали у перші століття н. е. Волинь і Середнє Подністров’я. Доповненням до них у Поліссі були серпоподібні ножі, довжина леза яких не перевищувала 12—16 см, відомі й залізні коси.

Для подрібнення зерна на рубежі і в перші століття н. е. застосовувались одноручні сферичні й дворучні плоскі кам’яні зернотерки і кам’яні ступи. Ротаційні жорна лише починають з’являтися у І—II ст. на Середньому Дніпрі (поселення Бабина Гора), на Середньому Дністрі (Пасіки Зубрецькі). У племен, що жили ближче до кельтів, сильніше помітні впливи латенської культури на землеробських знаряддях. Так, серед пам’яток перших століть у Закарпатті знайдено скарби й окремі знаряддя праці кельтського типу: наральники, серпи, коси, зернотерки, жорна. Такі ж знахідки зафіксовано на території поєнешті-лукашівської культури в Пруто-Дністровському межиріччі (біля Круглика, Лукашівки, Лозни, Негри, Оничени).

Деякі зрушення в агротехніці по всій слов’янській ойкумені спостерігаються у другій чверті І тис. Найпомітніші вони у племен-носіїв черняхівської культури. Ці племена користувалися досягненнями провінційно-римської культури більшою мірою, ніж поліські слов’янські племена. Тому серед їхніх пам’яток дещо ширший набір сільськогосподарських знарядь праці — залізні наральники й подекуди чересла, мотики, серпи, оковки лопат, коси. Для переробки зерна застосовувались ручні млини з ротаційними жорнами та ножні ступи. Показовою є знахідка у могильнику Чернелів-Руський — 9 серпів і 4 коси. Великий центр виробництва жорен з вулканічного туфу зафіксовано в Південному Побужжі. Племена черняхівської культури користувались плужним ралом із залізною кінцівкою. Рівень розвитку, близький до черняхівської культури, мали ті етнічні утворення з території сучасної України, які також були під впливом римських провінцій. Це стосується населення Прикарпаття, де серед пам’яток культури карпатських курганів знайдено залізний наральник, мотики, серпи, жорна з пісковику і кварциту. Агрокультура античних міст Північного Причорномор’я помітно впливала на рівень сільськогосподарських знарядь пізньоскіфського населення Нижнього Подніпров’я, де вже з IV—III ст. до н. е. з’являються чотирикутні жорна елліністичного, а з рубежу н. е. — круглі жорна римського типу.

Слов’янські племена другої чверті І тис., відомі нам за пам’ятками київської культури, використовували місцеві традиційні знаряддя, але також перейняли деякі провінційно-римські досягнення. Так, у Роїщі знайдено залізний серп, на деяких пам’ятках Подесення — кам’яні жорна черняхівського походження. Залізні знаряддя праці в цей час стають досконалішими. Серпи, наприклад, більші за розмірами і сильніше загнуті, ніж зарубинецькі. Зернотерки повністю замінені ручними млинами, що підвищило продуктивність праці в декілька разів.

Ранньосередньовічні слов’яни дещо вдосконалили землеробські знаряддя праці, пристосувавши їх до потреб місцевого землеробства. Так, голозерні пшениці та жито вимагали глибшої оранки, ніж просо чи полба. Тому в ранньосередньовічних слов’янських пам’ятках все частіше трапляються знахідки залізних наральників з плічками (поселення Селище, Бакота, Городок та ін.), а також серпи з відігнутим держаком, хоча в ужитку використовувалися й слабозігнуті серпи, коси-горбуші (Зимне, Городок, Устя). У VI—VII ст. існувало два типи рал: з полозом і без нього. Ралом без полоза, як і сохою, можна було розпушувати ґрунт на 5—7 см, без особливих зусиль орача працювати на кам’янистому чи засміченому корінням рослин ґрунті. Ралом з полозом і залізним наральником обробляли ділянки з важким ґрунтом на плато, щоправда, не перевертаючи підрізаного пласта. Для обробки зерна поряд із сферичними ручними зернотерками застосовували ротаційні кам’яні жорна.

Рис. 12. Комплекс слов’янських сільськогосподарських знарядь:

І — ІІ ст. до н. е. — II ст. н. е.; 2 — III—V ст.; 3 — V—VII ст.; 4 — VIII—X ст.

Прискорене вдосконалення сільськогосподарського інвентаря припадає на останню чверть І тис. У цей час в усій східнослов’янській ойкумені широко розповсюджуються знаряддя праці, характерні для Подунав’я та Балкан. Це, зокрема, досконаліші рала, які складалися з чересла, відвальної дошки і наральника з широким лезом та асиметричними плічками (Новотроїцьке городище, Хотомель). Такими ралами можна було підрізати шар ґрунту вже на глибину 10—15 см, що значно підвищувало врожайність. Це знаряддя було перехідним типом від рала до плуга. У Поліссі найбільшого поширення набула дерев’яна соха, яка найкраще відповідала вимогам лісових піщаних ґрунтів. Всюди, як і раніше, використовували мотики та лопати з"залізним окуттям. Для обробки врожаю слугували серпи з асиметричним лезом і відігнутим держаком, що наближаються до сучасних. Частіше трапляються знахідки кіс, а також жорен. Скарби залізних землеробських знарядь праці походять із Макарового острова і Битиці. В цілому сільськогосподарський інвентар VIII—X ст. з пам’яток Луки-Райковецької, волинцевської, роменської та боршевської культур є тією основою, на якій виник давньоруський комплекс. У цей час спостерігається чітка зональна спеціалізація, що знайшла яскраве відображення, насамперед на орних знаряддях.

На кожному культурно-хронологічному ступені розвитку слов’янських племен І тис. поряд з металевими та кам’яними знаряддями праці значне місце посідали й дерев’яні, подібні відомим за етнографічними даними — різноманітні ступки, суковатки тощо.

Врожай (зернові, коренеплоди) зберігали у великих корчагах, мішках, плетеній тарі, які розміщувались у коморах, льохах, під укриттям. Залишки ям у великій кількості відкрито на поселеннях усіх археологічних культур І тис. Але якщо на рубежі і в перші століття н. е. вони мали округлу чи грушоподібну форми, розмірами 1,0—1,5 м у перетині й глибиною в середньому 1,0—1,3 м, то розміри зернових ям у VIII—X ст. значно збільшуються і нерідко перевищують 2,0—2,5 м у розрізі і завглибшки. Трапляються ями зі східцями, стінами, укріпленими хмизом і глиною, які, до речі, нерідко були обпалені. Відомі численні господарські споруди, які складалися з зернових ям-льохів, приміщень для інвентаря і ручних млинів.

Поряд із землеробством найважливішою галуззю господарства у східних слов’ян було тваринництво. Ця галузь виробництва пов’язана з розведенням свійських тварин з метою отримання продуктів харчування (молока, м’яса, яєць тощо), сировини для виготовлення одягу (вовни, шкіри тощо), матеріалу для різних виробів з кістки, рогу, копит. Крім того, тваринництво забезпечувало населення тягловою силою та засобами пересування. Без тваринництва важко уявити життя хліборобів і вирішити, яка галузь була першорядною у структурі господарства слов’ян. Можливо, ці галузі розвивалися приблизно однаково. Для характеристики тваринництва маємо дві групи джерел: різні засоби для утримання, вирощування та використання тварин і остеологічні залишки, ґрунтуючись на яких можна мати уявлення про видовий склад худоби та м’ясний раціон харчування.

Із скотарського начиння в поодиноких випадках відомі ботала у матеріалах культур другої чверті І тис. (Леськи, Улянівка) і в ранньосередньовічних слов’янських пам’ятках другої половини І тис. (Волинцево, Лука-Райковецька). Зафіксовано фрагменти та мініатюрні моделі-амулети залізних ножиць, які могли вживати як у побуті, так і для стрижки овець. Трапляються різні типи кіс, якими заготовляли сіно упродовж всього І тис., починаючи з часів зарубинецької культури. Знайдено вудила та шпори, які поширились, мабуть, під впливом кельтів у східних слов’ян вже з рубежу н. е.

З’ясувати склад свійського стада значною мірою допомагають дослідження кісток, знайдених під час розкопок[248]. На жаль, остеологічні збірки часто малочисельні, що утруднює порівняльне вивчення якості і ступеня розвитку тваринництва різних культурно-хронологічних періодів історії східних слов’ян. Та все ж виявляється, що перше місце серед слов’янських культур посідала велика рогата худоба, друге — свині, третє — дрібна рогата худоба або коні. Але подекуди, зокрема в черняхівських пам’ятках Верхнього Подністров’я і Побужжя, кількість корів та свиней була приблизно однакова. У південних районах Лісостепу вівці за кількістю голів іноді займали друге місце після великої рогатої худоби. Незначна кількість кісток коней, можливо, вказує не на їх реальне місце у стаді, а на те, що конина рідше вживалась у їжу, ніж яловичина, баранина чи свинина. Таким чином, у тваринництві східних слов’ян переважав м’ясо-молочний напрям.

Серед залишків їжі трапляються також кістки свійської птиці. Кістки курей знайдено в пам’ятках усіх археологічних культур І тис.

За своїм складом свійське стадо у східних слов’ян відрізнялося від стада сусідніх племен, що були носіями інших культур. Так, у східних балтів і фінів — північних сусідів слов’ян, серед остеологічних матеріалів домінують кістки свині та коня; у населення степової смуги, тобто південних сусідів,— кістки вівці та коня.

Осілий спосіб життя східних слов’ян зумовлював певний тип тваринництва. Ймовірно, воно було стійлово-вигінним. Це означає, що вночі худоба перебувала у хліві або в кошарі на поселенні чи недалеко від нього, а вдень у теплу пору року її виганяли на пасовиська[249]. Можливо, у весняно-літні місяці частина худоби знаходилась на пасовиськах досить далеко від постійних поселень. Тобто східні слов’яни могли поєднувати стійлово-вигінну та відгінну форми утримання худоби. Оскільки слов’яни у другій половині І тис. заселяли різні фізико-географічні ландшафти, то складалися різні за характером типи тваринництва, тобто виникали локальні відмінності в утриманні тварин (до речі, як і в землеробстві), що відбилося на складі стада і характері тваринництва. Такі особливості мало тваринництво передусім у Прикарпатті й Карпатському регіоні, а також пристеповій і до деякої міри степовій смугах.

Чимале значення в житті слов’ян І тис. мали різні промисли, пов’язані із збиральництвом, полюванням та рибальством. На жаль, дані, які дали б змогу висвітлити рівень їх розвитку, нечисельні. Мисливством займалися з подвійною метою: по-перше, воно було додатковим способом отримання продуктів харчування на доповнення до м’яса свійських тварин і, по-друге, способом отримання хутра і шкур диких звірів головним чином для пошиття одягу чи окремих його деталей. Шкури були предметом торгівлі. Виходячи з етнографії різних мисливських народів, обробка тушок хутряних звірів, м’ясо яких не вживалося до їжі, відбувалося на місці полювання, а тому даних про цей різновид промислу небагато. Та все ж нечисленні кістки хутряних звірів, а саме: ведмедя, бобра, вовка, рисі, барсука, куниці, лисиці, видри тощо, систематично, хоча й в обмеженій кількості, фіксуються археологами в пам’ятках усіх періодів історії слов’ян І тис. Свідчення про хутряний промисел у слов’ян залишили також східні автори[250]. На цій підставі деякі дослідники вважають, що хутро наприкінці І тис. було тим самим товаром, який сприяв розвитку жвавих торговельних зв’язків з арабським Сходом, унаслідок чого на слов’янські землі потрапили численні східні монети і вироби із срібла. Звірі, м’ясо яких вживалося в їжу і шкури яких використовувались у господарстві, відомі ширше — це кабан, лось, олень, тур, косуля, зубр, заєць тощо.

Знаряддями полювання були лук і стріли, дротики, рогатини, різні пристосування (сіті, капкани, пастки). Важко оцінити значення мисливства у житті слов’ян. Однак із 15 видів диких звірів, кістки яких знайдено серед археологічних матеріалів, до пам’яток першої чверті І тис. н. е. віднесено 14, до пам’яток другої чверті — 9 і до другої половини І тис. — лише 8. Якщо навіть взяти до уваги неповноту і випадковість цих даних, то все ж простежується тенденція до зменшення питомої ваги мисливського промислу в житті східних слов’ян. Є деякі свідчення про полювання на диких птахів. Зокрема, кістки тетері й рябчика знайдено серед пам’яток черняхівської культури у Верхньому Подністров’ї і на ранньосередньовічних поселеннях слов’ян Лівобережжя.

Про рибальство свідчать залізні гачки й остроги, важки для сіток, знайдені серед матеріалів усіх культур І тис. Кістки риб і луска мають значно менше шансів зберегтися до наших днів порівняно з кістками тварин та звірів. Все ж матеріали розкопок вказують на широкий асортимент риби, яку виловлювали у той час. Це судак, щука, сом, сазан, лящ, плотва, лин, осетр.

За даними етнографії і фольклору, у слов’янських племен було значно розвинуте бортництво. Є свідчення про цей промисел і в писемних джерелах. Археологічно бортництво зафіксоване тільки у пам’ятках кінця І тис. Так, на городищі Монастирьок у житлі VIII—X ст. знайдено шматки обвугленого дупла з стільниками й медом, на городищі Воргол на Сеймі — горщик із залишками меду.

Крім промислів в економіці слов’янського населення певну роль відігравало збиральництво горіхів, жолудів, ягід, грибів, диких плодів.

Викладене вище дає змогу деякою мірою реконструювати їжу слов’ян. Можна припустити, що на початку І тис. н. е. головною їжею були каші й прісні коржики. В асортименті зернових культур головне місце належало просу й голонасінним різновидам пшениць, тобто загалом круп’яним культурам. На це вказують знаряддя їх переробки — численні зернотерки, товкачі, за допомогою яких дробили зерно на крупу, і брак знахідок жорен, якими перемелювали зерно на борошно. На випічку коржиків вказують численні знахідки глиняних дисків цього часу — коржечників. У другій чверті І тис. поряд з прогресом в агротехніці, що був певною мірою зумовлений впливами провінційно-римської культури Подунав’я і Північного Причорномор’я, спостерігаються деякі зрушення і в харчовому раціоні племен Лісостепу. Широке розповсюдження ручних млинів, що давало змогу збільшити інтенсивність помолу зерна на борошно в 3—4 рази порівняно із зернотерками, спричинилося до широкого впровадження в їжу хліба. Ймовірно, саме з цього часу кислий хліб став постійним продуктом харчування східнослов’янських племен. У зв’язку з цим збільшуються посіви гол озерних пшениць та жита. Крім зернових культур, значну роль у харчуванні слов’ян відігравали овочі й фрукти, обвуглені залишки та відбитки яких зафіксовано палеоботанічними дослідженнями (ріпа, слива, яблука, терен, суниці, малина тощо).

Другим головним продуктом харчування упродовж І тис. були продукти тваринництва. Це насамперед м’ясо: яловичина, баранина, свинина, можливо конина. Велика роль молочних продуктів (молока, сиру, масла) в харчовому раціоні підтверджується численними знахідками різних за формою глиняних дуршлагів, глеків та іншого посуду, що належав носіям усіх слов’янських культур І тис. Підмогою в харчуванні були продукти бортництва (мед), мисливства, рибальства й збиральництва. Можна припустити, що в неурожайні роки роль збиральництва значно зростала.

Землеробство, тваринництво й промисли забезпечували східнослов’янські племена та їхніх попередників протягом І тис. не тільки продуктами харчування. Вони були базою для розвитку ремесел та інших галузей господарства.

Глава 2 Ремесло

Серед різних видів ремесел важливе місце посідала металургія як галузь виробництва, що об’єднувала процеси видобутку руди, підготовки її до плавки, отримання металу та його обробку. Металургійне виробництво завдяки своїй специфіці одне з перших виокремилось в окрему галузь. Базуючись на широких кроскультурних зіставленнях, етнографи та історики розвитку техніки дійшли висновку, що практично з часу виникнення металургія мала общинний характер, тобто ніколи не була домашнім виробництвом[251].

У житті східнослов’янських племен виробництво й обробка заліза посідали особливе місце. Ці галузі виробництва до появи історичних слов’ян мали вже тисячолітню історію розвитку, внаслідок чого було зроблено рішучий крок на шляху до другого великого суспільного розподілу праці. Розвиток металургії в І тис. визначається головним чином не рівнем удосконалення технології виготовлення та обробки металу, а зростанням його значення в побуті та трудовій діяльності населення, зміною соціально-економічного статусу самого металургійного виробництва як галузі суспільної діяльності.

Протягом всього І тис., як і в попередні часи, застосовувався сиродутний спосіб отримання заліза. Це був найдавніший і єдиний метод одержання заліза у вигляді криці з руди шляхом безпосереднього його відновлення в горнах при температурі 1100—1300 °С. До рубежу н. е. на території сучасної України вже склалася в загальному вигляді техніка залізодобування із застосуванням двох типів сиродутних печей, пристосованих для відновлення кричного заліза з широко вживаних болотних руд і залізних кварцитів. Ці печі були стаціонарними спорудами зі шлаковипуском багаторазового використання: перший тип — горни з наземною шахтою або часто заглибленою в землю і передпічною ямою; другий тип — горни у вигляді ям зі шлаковипуском. Обидва типи існували в деяких варіаціях залежно від культурної традиції та місцезнаходження в часі і просторі.

У племен рубежу та перших століть н. е. побутував перший тип горнів. Наприклад, на поселенні носіїв зарубинецької культури, що біля с. Лютіж Київської обл., було знайдено залишки глинобитних печей з наземними та дещо заглибленими у землю топками заввишки до 0,7—0,8 м, та в перетині топкової частини 0,4—0,45 м, що досить добре збереглися. Сліди залізодобування у вигляді уламків стінок горнів та залізних шлаків віднайдено майже на 20 зарубинецьких пунктах з 50, які розкопувались[252]. З цього випливає, що металурги одного пункту забезпечували залізом найближчу околицю, тобто кілька сусідніх общин. Але водночас існували й спеціалізовані центри з виготовлення заліза, які були відокремлені від общин. Прикладом може служити Лютіж, де здійснювалися всі процеси, пов’язані з отриманням металу, а саме: випал і заготівля деревного вугілля, видобуток і підготовка до металургійного процесу болотяної руди й, нарешті, виготовлення заліза. Про це свідчать залишки приблизно 400 ям для випалювання та збереження вугілля і вогнищ з купами болотяної руди та залишки 15 горнів. Враховуючи можливі масштаби виробництва заліза та деревного вугілля у Лютежі, місцезнаходження і характер забудови цього поселення, можна вважати, що йому в соціальному плані були притаманні більш значні функції, ніж забезпечення сировиною ковалів найближчих общин. Можливо, завданням таких центрів, як Лютіж, було задоволення потреби в залізі всього племені чи навіть союзу племен. Горни, аналогічні до зарубинецьких, зафіксовано у населення Подністров’я цього ж часу. Так, на поселенні Ремезівці знайдено дві майстерні із залишками горнів.

У племен, які дещо тісніше були пов’язані з латенським світом, використовувався інший тип залізодобувного горна, схожий до зафіксованого поблизу с. Ново-Клинове в українському Закарпатті, тобто саме ямний горн одноразового використання. Такі горни отримали широке застосування пізніше, у другій чверті І тис., у носіїв пшеворської культури на території Польщі (Свентокжиський металургійний центр). Залишки подібних горнів виявлено також у районі Умані, але культурна їх належність остаточно ще не з’ясована.

У другій чверті І тис. продовжували функціонувати горна наземного типу. Вони відомі серед пам’яток черняхівської культури у різних її регіонах: Лепесівка на Волині, Іванківці в Середньому Подніпров’ї тощо й подекуди в модифікованому вигляді, наприклад, у Молдові на поселенні Лопатна. Тут горни були складені з вапнякових плит на глиняному розчині. Були також горни багаторазового використання у вигляді ями. Стінки таких горнів викладені з плиток вапняку, що обмазані глиною. Серед пам’яток цього часу поки що не знайдено спеціалізованих металургійних центрів.

У другій половині І тис. відбуваються значні зрушення у соціально-економічному розвиткові слов’ян. Потреби в залізі суттєво збільшуються. І хоч технологічні традиції залізодобування залишаються тими самими, що й у попередні часи, кількісно видобуток заліза значно зростає. На ряді поселень VI—VII ст. відкрито залишки поодиноких сиродутних горнів наземного типу. Вони знаходяться на тих самих поселеннях, на яких мешкали всі члени общини — це Ріпнів-ІІ на Львівщині, Волоське в Надпоріжжі, Семенки і Самчинці на Південному Бузі тощо. Мабуть, металурги цих поселень забезпечували потреби в залізі членів своїх общин. Але для цього часу відомі також відокремлені спеціалізовані центри з виробництва заліза типу Гайворона на Південному Бузі, де відкрито 24 сиродутні горни наземного типу і залишки агломераційних печей для обпалу руди. Технічні потужності цього пункту, ймовірно, були розраховані на задоволення потреб у залізі одного з племінних об’єднань східних слов’ян, що займало на той час Південне Побужжя.

У пам’ятках VIII—X ст. сліди залізодобування знаходять також у вигляді поодиноких горнів, шматків шлаку чи уламків стінок горщиків на окремих поселеннях, наприклад у с. Черневе в Закарпатті, Парієвка і Хрінівка на Південному Бузі, Рашків-І на Дністрі, Ріпнів-І на Львівщині, Волинцеве на Сумщині, Лопатна, Бранешти в Молдові тощо, а також на городищах — Пастирське та Монастирьок на Черкащині, Битиця на р. Псел і, нарешті, Григорівна на Середньому Дністрі, де відкрито залишки 25 сиродутних горнів. Ці горни наземні, але деякі були у вигляді ям, як і в Рашкові-І. На перелічених пунктах виробництво заліза, ймовірно, мало різний соціально-економічний характер. У цей період триває процес утворення суперсоюзу східних слов’ян, до якого входила більшість літописних слов’ян (волиняни, поляни, древляни, сіверяни, полочани, дреговичі). Тому залежно від характеру і потужності металургійного виробництва можна визначити соціально-економічний статус окремих пунктів, на яких знайдено залишки цього виробництва. Поселення, на яких знайдено незначні залишки виробництва, ймовірно, забезпечували металом невелику сільську околицю. Це такі поселення, як Лопатна, Рашків-І та ін. Спеціалізовані ремісничі поселення із залишками майстерень широкого профілю могли задовольняти потреби племінної верхівки (Парієвка, Хрінівка). І, нарешті, великі залишки ремісничої діяльності на городищах можна пов’язати з торгово-ремісничими та політико-адміністративними центрами (Пастирське, Битиця, Монастирьок тощо). Саме в цей час йшов процес формування структури майбутнього давньоруського виробництва, яке складалось з міського, сільського та вотчинного ремесла[253].

Залізообробне ремесло було тісно пов’язане з виробництвом заліза й базувалось на продукції сиродутних горнів — кричному залізі та сталі. Тому й рівень його розвитку був обмежений можливостями криці, тобто губчастого залізного коржа з великою кількістю шлаків (у криці була якась частина сталі). Для того, щоб такий метал став придатним для наступної обробки, крицю кілька разів проковували для ущільнення та вилучення шлаків. Це був досить важкий процес, тому криці виробляли здебільше невеликі, вагою до 2 кг. І хоча якість кричного заліза не була високою, воно протягом майже двох тисячоліть задовольняло потреби людства в основних знаряддях праці і предметах побуту. Крім того, майстри вміли поліпшувати якість кричного заліза шляхом цементації залізних напівфабрикатів. Для цього їх закладали у вогнетривкий горщик — тигель — разом з товченим деревним вугіллям, кістками або рогом, який щільно закривали і ставили в піч або ковальське горно. Таким чином залізо цементувалося, перетворюючись на залізо-вуглецевий сплав — сталь. Можливо, саме для цього використовувалися горна на черняхівському поселенні Іванківці, поруч з якими виявлено велику кількість уламків тиглів, шлаку, обрізків кісток тощо. Поруч з виробничим центром знайдено кам’яні ідоли. Зв’язок капища з виробництвом можна пояснити соціальним статусом слов’янського коваля як чаклуна та жерця поганського бога Сварога. Взагалі цементація заліза була досить трудомісткою і складною, тому сталь йшла тільки на якісні вироби, найчастіше шляхом її наварювання здебільшого лише на леза або інші робочі частини. Якщо в Київській Русі сталь використовували у 8—10 разів рідше, ніж залізо, то у додержавний період цей розрив був ще більшим. У І тис. ковальством, ймовірно, займалися ті ж майстри, які видобували залізо. Доказом цього слугують знахідки залишків ковальства не тільки поруч з сиродутними горнами на рядових общинних поселеннях чи городищах протягом всього досліджуваного часу, а й у спеціалізованих металургійних центрах типу Лютежа. Втім, з’являються вже очевидні ознаки відокремлення процесу обробки заліза від його виробництва. Прикладом цього є металургійний центр у Гайвороні VI—VII ст., де зосереджувалося виробництво кричного заліза[254] і городище Зимне — адміністративно-ремісничий центр слов’янського племені дулібів, на якому зафіксовано велике ремісниче виробництво ковалів та ювелірів, але немає слідів залізодобування[255]. З кузнями можна пов’язати об’єкти на пам’ятках другої половини І тис. Зазвичай це залишки будівель з розвалами відкритих кам’яних вогнищ чи горнів, біля яких зосереджено шматки криць, шлаків, уламки тиглів, сопла (Ріпнів II, Паріївка, Ломачинці, Добринівці, Волоське та ін.), а інколи й з набором робочих інструментів, як, зокрема, на Пастирському городищі, в майстерні якого знайдено молот-кувалду, невелике кувадло, молоток-ручник, великі та малі ковальські лещата, ножиці для різання металу, зубило. Поодинокі ковальські інструменти походять з пам’яток різного часу. Але виробничих споруд, які, безумовно, були б пов’язані з металообробкою на пам’ятках першої половини І тис. поки що не виявлено. Тому найоб’єктивнішим показником рівня ковальського ремесла є самі залізні вироби.

Результати металографічного аналізу продукції ковалів, зростання з часом її асортименту дають змогу виявити рівень розвитку техніки та технології металообробки, професіоналізму ремісників та уявити розвиток виробничих потужностей суспільства. На сьогодні проведено металографічне дослідження близько 700 ковальських виробів І тис.[256]. Метал, що датується рубежем н. е., особливо з Середньодніпровського регіону, дуже зашлакований, нерідко занадто загартований і погано прокований. Очевидно, зарубинецькі ковалі ще недосконало володіли прийомами пластичної обробки металу в гарячому стані, хоч іноді трапляються знаряддя з цементацією леза та з подальшим гартуванням і пакетуванням. Зарубинецьке ковальство за своїми особливостями наближається до традицій латенської металообробки. Проте технологія ковальського ремесла у Поліссі та Верхньому Подніпров’ї того часу при більш досконалій техніці пластичної обробки залізних виробів в гарячому стані дещо примітивніша і наближається до рівня ковальства германських культур півдня Польщі.

Відносно вищого рівня розвитку досягло ковальство у другій чверті І тис. За матеріалами черняхівської культури спостерігається досить високий ступінь майстерності й професіоналізму ремісників, що виконували складні ковальські роботи. Стійке сполучення в одному предметі таких технологічних прийомів, як пакетування, цементування та гартування, вказує на кельтські, а можливо, й провінційно-римські традиції. Втім, ознак серійного виробництва ще немає. Ковалі у черняхівському суспільстві, як і раніше в зарубинецькому, залишалися універсалами, що працювали «на замовлення», а не на ринок, і забезпечували своєю продукцією найближчі общини. Аналіз вихідної сировини та технологічних особливостей ковальських виробів свідчить про відносно високий рівень, наближений до черняхівського, залізообробки у племен рубежу і початку н. е. Подністров’я — носіїв поєнешті-лукатівської та липицької культур. І навпаки, рівень ковальства у населення лісової смуги України, яке відоме за пам’ятками київської культури і є сучасником черняхівських племен, був дещо нижчий, його можна порівнювати із зарубинецьким ковальством. Стан ковальської справи відбиває також асортимент залізних виробів на матеріалах найбільш вивчених територій. Якщо серед пам’яток зарубинецької культури він налічує близько 40 найменувань, більша частина яких є предметами хатнього вжитку та побуту, деталями одягу та прикрасами, значно рідше знаряддями праці сільських промислів та ремісничого інструментарію і лише в поодиноких випадках предметами військового спорядження, то в черняхівських матеріалах асортимент значно ширший — до 60 найменувань. При цьому помітно зросла питома вага знарядь праці, особливо землеробських, ремісничих інструментів та предметів озброєння.

На слов’янських пам’ятках V—VIII ст. залізних знарядь зафіксовано начебто менше, ніж у попередній час. Але залізоробне виробництво цього періоду свідчить про підвищення його обсягу, наслідком чого є спеціалізовані металургійні центри типу Гайворона, на яких виявлено залишки тільки залізодобування. Тому зменшення кількості виробів із заліза на поселеннях цього часу, очевидно, не можна пояснити деяким уповільненням поступального розвитку ранньосередньовічних слов’ян. Ймовірна причина криється в майновому та соціальному розшаруванні слов’янського суспільства цього часу. Виявом його є рядові, общинні поселення з досить бідними знахідками та городища — господарсько-адміністративні центри племен, як Зимне чи Пастирське, з багатим асортиментом ковальських виробів та ювелірних прикрас, з численними залишками слідів їх виробництва і, зрештою, скарбів (Мартинівський, Хацьківський, Ржавецький тощо), які за характером знахідок пов’язуються саме з слов’янським етносом. Ковальство слов’янських культур V—VII ст. мало приблизно однаковий рівень розвитку. Всі ковалі використовували той самий вид сировини (кричне залізо і сирцеву сталь) й однакові технологічні прийоми. Вони досконало володіли технікою пластичної обробки заліза в гарячому стані, тобто вільною ковкою, широко застосовували гартування та відпуск металу. Вироби з цементованої сталі трапляються рідко, як і випадки виготовлення конструктивно складних виробів з наварними сталевими лезами. Широко розповсюджений був пакетний метал, який одержували за допомогою певної системи обробки залізного та сталевих напівфабрикатів. У слов’янській металообробці V—VII ст. спостерігаються процеси внутрішньої розгалуженості, хоча й досить слабкої. З’являються центри виготовлення заліза (Гайворон) і центри його обробки (Зимне). Виникає торгівля напівфабрикатами, про що свідчать знахідки стрижнів напівфабрикатів. Але ковалі, що забезпечували потреби рядових общинників, які складали головний кістяк галузі, мабуть, залишались спеціалістами широкого профілю і тримали в своїх руках весь обсяг робіт, пов’язаних із видобутком та обробкою чорних і кольорових металів.

Певні відмінності спостерігаються у ковальстві лівобережного населення VII—VІІI ст., відомого за пам’ятками волинцевської культури. Серед його виробів значно більше предметів із сталі, отриманої, напевне, шляхом удосконалення сиродутного процесу та з пакетного металу. А крім того, тут уперше з’являються вироби, виконані в техніці цілеспрямованого тришарового зварювання клинка ножа: у центрі смуга високовуглецевої сталі, по боках — залізо. Ці відмінності зумовлені впливом ремесла волинцевських племен та алано-болгарських племен салтівської культури, що входили до складу Хозарського каганату. У пеньківському та празькому ремеслі відчутне продовження місцевих традицій попередніх часів[257].

Рис. 13. Залізні знаряддя праці з городища Зимне VI—VII ст.

Серед пам’яток VIII—X ст. (культури типу Лука-Райковецька на Правобережжі та роменська — на Лівобережжі України) знайдено залізні вироби, які свідчать про помітний прогрес у ковальській обробці та водночас збереження технологічних традицій попереднього періоду. Кількість залізного інвентаря зросла, він набуває сталих форм, що зберігаються і в подальшому. Збільшується частка знарядь праці та інструментів. У різних пам’ятках їх налічується до 30 видів. Але спеціалізація в самій галузі перебувала ще в початковому стані, оскільки залізо добувач, коваль та ювелір найчастіше поєднуються в одній особі. Доказом цього є залишки майстерень, де поруч з горнами зафіксовано ковальський та ювелірний інструментарій. Прикладом є ремісничі майстерні на поселенні Кодин II, на городищах Добринівське, Новотроїцьке тощо. Ковалі Правобережжя в цілому продовжували традиції пеньківсько-празьких майстрів V—VII ст., але значно ширше використовували складні технологічні прийоми, такі як пакетування та цементування металу, наварювання сталевого леза на залізну основу. В ковальстві Лівобережжя переважали прийоми отримання більш якісної сталі в сиродутних горнах з наступною термічною обробкою виробів з неї та досить широке цілеспрямоване використання тришарового пакетного металу. Тобто за наявності певного прогресу в ковальському ремеслі слов’ян другої половини І тис. спостерігаються деякі відмінності в технології ремесла на різних територіях. На Правобережжі зберігаються технологічні традиції, започатковані ще в кельтський період (цементація готових виробів з наступним їх гартуванням, пакетування металу). На Лівобережжі при збереженості тих самих прийомів значного поширення набули зварні вироби, особливо за технологією тришарового пакету — наслідок впливів салтівської технології. Широке застосування складних прийомів у ковальському ремеслі вказує на процес внутрішньогалузевої спеціалізації, на ріст обсягів ковальської продукції, призначеної на ринок, тобто на розширення товарного виробництва. Цей висновок підтверджується наявністю ремісничих пунктів протоміського типу (Пастирське, Битиця, Добринівське).

Кольорові метали йшли головним чином на виготовлення прикрас, оздоблення костюма, кінське спорядження, посуд. Їх обробкою тривалий час, ймовірно, займалися ковалі-універсали. На початку нової ери ювелірне ремесло було порівняно скромним, але з часом набуло розквіту. Наслідком цього, зокрема, є чудові скарби другої половини І тис., що містять значною мірою речі місцевого виробництва.

На території розселення слов’ян не було промислових запасів кольорових металів. Отже, основну кількість потрібної сировини місцеві майстри повинні були ввозити. Інтерпретація даних Спектрального аналізу металевих виробів І тис. надзвичайно ускладнена внаслідок складності сплавів того часу, оскільки набір домішок, пов’язаний з вихідною сировиною, стає непомітним через штучні забарвлення. Однак, враховуючи дані щодо основних економічних традиційних зв’язків, найбільш ймовірним є припущення про семигородське походження міді.

Звідти мідь у прикрасах і різних виробах надходила у вигляді олов’яних бронз. Срібні вироби трапляються значно рідше, а золоті в поодиноких випадках. Сировина до ювелірів могла надходити у вигляді злитків кольорового металу. Шматки бронзи, хоч і в невеликій кількості, знайдено серед пам’яток майже всіх культурно-хронологічних етапів історії слов’ян І тис. Вторинною сировиною слугували також речі з кольорових металів, які вийшли з ужитку або були зіпсовані.

Залишки ювелірного ремесла знайдено на поселеннях різних культур протягом всього І тис. Здебільшого це уламки ллячок, тиглів, ливарних формочок, шматочків шлаків з накипом бронзи, іноді напівфабрикати, нарешті, самі ювелірні вироби. Інколи ці знахідки вдається поєднати з окремим приміщенням, тобто майстернею. Можливо, часто такі майстерні були й житлом, бо характер інших знахідок у них вказує на це. Крім того, для плавлення кольорових металів у невеликій кількості спеціальні печі були непотрібні, у пригоді ставали звичайні хатні вогнища чи ковальські горни. І все ж таки з ювелірними майстернями можна пов’язати лише деякі з приміщень на окремих поселеннях: три житла-майстерні на поселенні Пилипенкова Гора та житло на Почепському поселенні рубежу н. е.[258]; житло-майстерня в Черепині, на поселеннях носіїв черняхівської культури[259]; на пам’ятках другої половини І тис. — це майстерні ковалів на Пастирському та Новотроїцькому городищах[260], городищах Хуча і Зимне, на поселенні Паріївка.

Шлях розвитку ювелірного ремесла можна простежити на підставі огляду і порівняння його продукції. Ця галузь ремесла специфічна, оскільки задовольняла більшою мірою не практичні, а естетичні потреби населення, її продукція являла собою здебільшого прикраси з дорогоцінностей. Втім, здобутий під час розкопок матеріал дуже обмежений.

Знахідки речей з кольорових металів на поселеннях трапляються дуже рідко, частіше вони засвідчені в похованнях (фібули, пряжки тощо). Але найбільш повно асортимент ювелірних виробів представляють скарби. Скарби початку І тис. є рідкісним явищем і дуже обмежені за кількістю речей. Перші великі скарби з’являються лише в другій половині І тис. Так, на поселеннях початку І тис. знайдені в житлах чи ямах скарби з двох-трьох жіночих прикрас, наприклад у Чаплині. Скарби речей з емаллю другої чверті вже більші за обсягом, вони знайдені на поселеннях київської культури Хлепча, Шишино 5. До цього ж часу належать скарби Межигірський у Середньому Подніпров’ї й Борзнянський у Подесенні. В цих скарбах були ланцюги з ажурних пластин, великі трикутні фібули, обручки, арбалетні, круглі та підковоподібні фібули, підвіски в формі лунниць, простих і складних, а також ромбічні й круглі, браслети з ажурними щитками тощо. Значно більше багатих скарбів пов’язується з пеньківською культурою VI—VII ст. Це — Мартинівський, Малоржавецький, Хацьківський, Козієвський, Колосківський, Новоодеський, Новосуджанський, Ципляєвський та скарб з Вільховчика. За своїм складом вони неоднорідні, містять жіночі та чоловічі набори. Неоднорідні вони і за своїм походженням. Їхнє коріння можна простежити в самих різних етнічних масивах. Але поясні гарнітури, пальчасті фібули і деякі інші категорії жіночих прикрас дають підстави пов’язати їх з конкретними племенами русів-росів[261]. На деяких поселеннях, зокрема на Зимному та Пастирському, знайдено майстерні із залишками напівфабрикатів подібних прикрас.

Найбільш відомими скарбами наступного періоду VIII—X ст. є Харівський скарб, до якого входили золоті і срібні сережки, срібні обручки, шийні гривни, антропоморфні фібули, срібний ланцюг тощо; Новотроїцький та Полтавський скарби IX—X ст. Скарб срібних речей, а саме жіночих прикрас, знайдено у с. Фативиж на Сумщині. Кілька скарбів знарядь праці та прикрас походить з городища Битиця. Ці скарби складаються із скроневих кілець (спіральних, семипроменевих), каблучок, різних за формою підвісок, пряжок із зооморфними зображеннями тощо.

Короткий перелік скарбів яскраво демонструє збільшення як їх кількості, так і їх асортименту, а отже, певний поступ у ювелірному виробництві. І справді, якщо з технічного і технологічного погляду оцінювати речі з кольорових металів, що належали населенню рубежу н. е., то побачимо, що головним чином вони виготовлені простим куванням. Це стосується, насамперед, фібул — найчисленніших виробів того часу так званого зарубинецького типу, а також простих за формою багатьох типів кілець, каблучок, браслетів, підвісок, пронизок. Відливання як технічний прийом для виготовлення прикрас застосовувалося рідше, хоч цим шляхом виготовляли деякі види браслетів, шпильок, підвісок. З II ст. з’являються так звані варварські вироби з виїмчастою емаллю геометричного стилю. Територія поширення цих виробів охоплює середню смугу Східної Європи, від Прибалтики до Прикам’я. Але більша частина таких знахідок походить із Середнього Подніпров’я, а саме з територій, що займали в III—V ст. племена київської культури[262]. Технологія таких виробів була складніша від зарубинецьких. Бронзові литі ажурні прикраси мали виїмки геометричної форми, які заповнювалися різнокольоровою емаллю. Для ранньосередньовічних слов’ян V—VII ст. характерний так званий комплекс пальчастих фібул, що уособлює блискучу традицію ювелірного ремесла в Середній Наддніпрянщині. До цього комплексу входять досить характерні і своєрідні типи ювелірних виробів: пальчасті фібули, зоо- і антропоморфні фібули, браслети з потовщеними кінцями, сережки, прикрашені зерню і сканню, скроневі кільця пастирського типу, речі поясного набору (пряжка, декоративні бляшки, наконечники поясів) з прорізним чи карбованим орнаментом тощо.

Рис. 14. Срібні і бронзові прикраси II ст. до н. е. — IV ст. н. е.

Ювелірне ремесло І тис. н. е. базується на складній технології. Передусім, це різні види відливання — за восковою моделлю чи кам’яною. Чисельні уламки кам’яних формочок знайдено на Зимному, Пастирському, Бакоті, Паріївці тощо. Для виготовлення масових серій речей робилась плоска однобічна формочка способом відтиснення в глині негативу готової речі. Широко застосовувались прийоми тиснення, або карбування, волочіння дроту. Широкого поширення набули прикраси з плоскою і об’ємною зерню, а також орнаменти з крученого дроту, напаяного на пластинку (скань) або з’єднаного в об’ємну композицію (філігрань). Застосовувався орнамент, нанесений способом карбування за допомогою пуансонів та інших видів штампів. Широко застосовувалися гравіровка по гладкій поверхні, інкрустація, позолота.

У VIII—IX ст. формується нова художня культура, безпосередньо пов’язана з соціальною верхівкою держави, що складається в цей час. Виявляється декілька напрямів розвитку ремесла Руської землі: вбрання племінних князів і бояр та вбрання сільських старійшин. В основному це срібні речі, тиснені з зерню, традиція яких походить від аваро-балканських прототипів. Одяг дружинника, кінське спорядження, посуд, зброя — продукція майстерень художньої обробки, в яких домінуючими були традиції металообробки ісламських центрів, що поширювалися, ймовірно, через Хозарію, угорців та інші степові етноси[263].

На рубежі та в перші століття нашої ери у племен Східної Європи побутував спосіб ручного ліплення глиняного посуду. Виходячи з ретельності виготовлення та обробки поверхні парадних посудин зарубинецької культури можна дійти висновку, що всередині общин працювали майстри-керамісти, ймовірніше жінки, які забезпечували потреби сусідніх сімей. Ще до впровадження справжнього гончарного верстата при виробленні посуду користувалися поворотною підставкою, що значно полегшувало роботу.

Асортимент ліпної кераміки зарубинецької культури був досить різноманітним[264]. Для приготування їжі та збереження продуктів із глини, яка мала грубі домішки (пісок, жорства, шамот), виробляли горщики або великі корчаги. Рідше з такої ж маси ліпили миски, кришки, плоскі диски. З більш тонкої глини робили столові або ритуальні посудини, нерідко із старанно лощеною чорною поверхнею. Це горщики різних типів, іноді прикрашені рельєфним валиком або наліпами, миски, кухлики, зрідка трапляються глечики. Основну кількість лощеного посуду знайдено на могильниках, на поселеннях він становить не більше 12—15%. Значна частина ритуального посуду з поховань випалювалась дуже слабо і тому розсипається від вологи. Решта зарубинецької кераміки добре випалена на вогнищі до дзвінкого черепка. Приблизно такий самий рівень виробництва посуду мали племена поєнешті-лукашівської культури та зубрицької групи.

Крим. Золоті прикраси гунського часу IV—V ст.

Черкаська обл. Мартинівський скарб VI—VII ст.

Рис. 15. Срібні та бронзові прикраси із слов’янських пам’яток V—VII (1) і VIII—X ст. (2).

Виготовлення посуду на гончарному верстаті на території сучасної України вперше почалося в грецьких колоніях Причорномор’я близько середини І тис. до н. е. Пізніше кружальний посуд з’являється на пізньолатенських пам’ятках Закарпаття, де становить до 40% усієї кераміки. Частину цих виробів зроблено кельтськими майстрами, інші мають місцеве походження, але більшість з них генетично пов’язана з латенськими старожитностями Середньої Європи. Серед гончарного посуду Закарпаття трапляються лощені та нелощені екземпляри, зрідка — графітові (з домішкою товченого графіту) та розписні вироби. Сіроглиняні вироби прикрашалися геометричним візерунком та штампованим орнаментом.

Серед пам’яток липицької культури Прикарпаття І—II ст. від 3 до 15% керамічного комплексу становить гончарний посуд. Його походження пов’язане з дакійськими старожитностями Румунії. Липицький кружальний посуд виготовлявся з тонкої глини, мав сивий або жовтуватий колір. Його асортимент складається з кількох типів горщиків, ваз, чаш на високій ніжці, глеків.

VIII ст. н. е. населення Південно-Східної Європи починає широко застосовувати гончарну техніку виробництва посуду. Найбільшого розвитку ця галузь ремесла досягає у черняхівських племен і дещо меншого — у карпатських. До племен — носіїв київської культури — невелика кількість виготовленого на верстаті посуду надходила торговельним шляхом з черняхівських майстерень.

Типологія східноєвропейської сіроглиняної кераміки та гончарних горнів вказує на їхню причетність до єдиного провінційно-римського стилю, поширеного серед романізованих народів Центральної та Західної Європи. Найближчими осередками цього стилю були причорноморські міста Ольвія і Тіра, а також ремісничі центри провінцій Нижнього Дунаю. Якась частина черняхівської гончарної продукції, особливо на початковому етапі її виробництва, могла виготовлятися прийшлими спеціалістами, в тому числі полоненими ремісниками з дунайських провінцій. Вказівку на це можна вбачати в грецьких літерах на сіроглиняному посуді з поселення Лепесівка. Однак зростаючі потреби внутрішнього ринку спричиняли швидке поширення цього ремесла на значній території Південно-Східної Європи. Місцеві майстри засвоїли нову для них техніку та технологію гончарної справи разом з основними формами провінційно-римської кераміки й за короткий строк повністю наповнили ринок своєю продукцією.

За підрахунками О. О. Бобринського, майстер витрачав на виготовлення однієї середньої посудини 8—10 хв., виробляючи щоденно від 30 до 80 посудин[265]. Таке виробництво здатне було забезпечити округу в радіусі десятків кілометрів. Відносну продуктивність окремих гончарних майстерень можна порівняти за внутрішнім об’ємом випалювальних горнів, що вміщували приблизно від 25 до 150 горщиків.

Серед багатьох черняхівських пам’яток ліпний посуд домашнього виготовлення становить не більше кількох відсотків усіх знахідок кераміки. На синхронних поселеннях культури карпатських курганів частка ліпного посуду наближається до 80%, що вказує на відносно невисокий рівень товарності економіки прикарпатських племен та вузькість внутрішнього ринку. Окремі групи населення, що належали до черняхівської культури, зокрема мешканці поселень з слов’янськими рисами на Верхньому та Середньому Дністрі, також використовували гончарну кераміку, але меншою мірою, ніж, наприклад, племена сусідніх територій Молдови або Поділля. Однак і тут гончарна кераміка не була предметом імпорту: на поселенні Ріпнів II відкрито залишки гончарної майстерні[266].

Рис. 16. Чорнолощений ліпний посуд з могильника зарубинецької культури. Козаровичі.

Всього ж на території України відомо близько 50 місцезнаходжень черняхівських гончарних майстерень, здебільшого горнів[267]. Найкраще збереглися залишки майстерні в Журавці Ольшанській на Черкащині, де знайдено запаси глини на різних стадіях приготування та робоче місце гончара. Випалювали посуд у двокамерних горнах у відновному (редукційному) режимі при зменшеному доступі кисню, тому вироби набували кольорів від світло-сивого до чорного.

Із майстерень гончарів, що належали до черняхівської культури, виходили кухонні горщики та глеки, великі, до метра заввишки, піфоси — посудини для зберігання продуктів. Дуже різноманітний столовий посуд: миски, глечики, кухлі, келихи, триручні вази. Багатство форм зумовлено переплетінням у керамічному комплексі черняхівської культури традицій провінційно-римської та інших культур[268]. Столові посудини прикрашалися різними орнаментами та зображеннями, які мали не тільки естетичний, але й магічний зміст. Деякі екземпляри являють собою справжні витвори декоративного мистецтва.

У середині І тис. н. е. внаслідок розпаду Римської імперії та подій великого переселення народів відбувається загальна варваризація населення Європи, в тому числі й на території сучасної України. На поселеннях нових ранньослов’янських культур у V ст. ще трапляються окремі уламки гончарної кераміки черняхівського типу, пізніше вона зникає зовсім. Посуд ліпили з глини ручним способом і випалювали в хатніх печах або на вогнищах. Величезну його масу становлять горщики висотою 10—30 см. Різним племінним групам слов’ян, що належали до празької, пеньківської, колочинської культур, притаманні особливі типи цих посудин[269]. Крім того, в ужитку були корчаги висотою 40—60 см, сковорідки, диски, мініатюрні посудинки. Цей набір однаково характерний для всіх трьох ранньослов’янських культур.

Відродження гончарного ремесла у Південно-Східній Європі пов’язане з аланами та болгарами — народами Хозарського каганату (салтово-маяцька культура). Один із виробничих центрів діяв у VII — на початку VІII ст. у балці Канцерка між Дніпропетровськом і Запоріжжям. Тут розкопано залишки 12 майстерень, випалювальні горни, запаси сировини, житлові та господарчі споруди. Майстерні спеціалізувалися в основному на виробництві великих водоносних глеків та корчаг, а також столового та кухонного посуду. Салтівські майстерні відомі також на Дону, Сіверському Дінці (с. Підгаївка), біля дельти Дунаю (с. Багате).

У VIII ст. під впливом сусідів гончарне ремесло розвивається у слов’ян дніпровського Лівобережжя. На поселеннях волинцевської культури уламки посуду, виготовленого на колі, становлять 5—10%, на Битицькому городищі сягають 56%. Для волинцевських горщиків, мископодібних посудин та кухлів характерне лощения по всій поверхні та орнамент з лощених або врізних ліній.

Правобережні слов’яни, що належали до культури Луки-Райковецької починають застосовувати гончарне коло у IX ст. На верстаті тут вироблялися тільки горщики, часто прикрашені багаторядним орнаментом. На поселеннях гончарні, уламки становлять від 5 до 20% керамічного матеріалу. Біля с. Хрінівка Іллінецького району Вінницької обл. досліджено дві майстерні із залишками такого посуду.

Ліпні горщики в культурах VIII—X ст. за формою здебільшого близькі до гончарних. Часто по вінчику вони прикрашалися пальцевими вдавленнями або защипами. Для роменської культури характерний мотузковий орнамент, зроблений паличкою, на яку намотувався мотузок. Ліпний посуд прикрашався також круглим штампом, наколами, іноді лінійно-хвилястим декором, більш характерним для гончарних виробів. Крім горщиків, серед слов’янської ліпної кераміки VIII—X ст. трапляються миски з відігнутими вінцями або конічні, в тому числі миски-цідилки з отворами для виготовлення сиру. Для випікання коржів або млинців призначалися сковорідки різного розміру (діаметр до 30 см) з більш або менш вираженим бортиком. Іноді на дні був прокреслений хрест, що відбивався на продукті. У слов’янських житлах знаходять також уламки так званих жаровень-противнів прямокутної форми з бортиками. Цілий екземпляр з Волинцевського поселення мав розміри 90x60 см, висоту бортиків 13 см, товщину дна 2,5 см. Для зменшення ваги виробів до глини додавали солом’яну січку. Вони встановлювалися зверху печі і призначалися для підсушування зерна та, можливо, для випікання хліба.

У X ст. якість гончарної продукції поліпшується. Вінчики горщиків набувають складнішого профілю, характерного для пізнішого давньоруського посуду. В міських центрах архаїчна кераміка зникає раніше, а на периферії її продовжують виробляти протягом усього X ст.

Крім металу та глини, найбільш вживаним природним матеріалом було дерево. У лісовій та лісостеповій смугах воно було основним будівельним матеріалом. З деревини робили деталі різноманітних знарядь, зброї, побутові речі. Багато деревообробних інструментів знаходять на поселеннях черняхівської культури: сокири, струги (скобелі), тесла, долота, ложкоподібні свердла. Деяке знаряддя мало вузьке призначення. На поселенні Ріпнів II знайдено три дворучні струги: з широким лезом — для грубого обтесування колод, з вузьким — для обробки менших виробів, а також спеціальний скобель для виготовлення клепок на діжки. Напевно, таке досконале спорядження належало теслі — фахівцю у своїй справі, здатному вдовольняти потреби общини.

Токарний верстат в античному світі був відомий здавна, але на слов’янській території з’являється тільки в часи черняхівської культури. На поселенні Бовшів II знайдено залізний різець з гачкоподібним перовидним лезом, на кількох пам’ятках черняхівської культури відома токарна продукція — обточені пряслиця з м’якого каменя мергелю. Подібні мергельні пряслиця та токарний різець знайдено й на ранньосередньовічному слов’янському городищі Зимно. Саме поширенням токарної технології деякі дослідники пояснюють відсутність столового посуду в кераміці ранньослов’янських культур другої половини І тис. н. е. На їх думку, в цей час у масовому вжитку були виточені з дерева миски та кухлі.

Рис. 17. Гребінь з могильника черняхівської культури. Переяслав-Хмельницький.

На досить високий ступінь теслярського ремесла у слов’ян VI— IX ст. вказує застосування досконалих технічних прийомів у будівництві житлових та оборонних споруд. При зведенні стін зрубів вживалося з’єднання колод «в лапу» та «в обло», що доведено археологічними джерелами.

Багато дрібних виробів у давнину виготовлялося з кістки та рогу тварин. Це різноманітні проколки, знаряддя для плетіння, рукоятки ножів, накладки для луків та наконечники мисливських стріл, прикраси, амулети та ін. Виробництво цих речей потребувало особливих навичок, хоча відбувалося здебільшого у рамках домашнього промислу.

Ремісничого характеру набуло в пізньоримський час виробництво гребенів з оленячого рогу, широко розповсюджених у черняхівській культурі. Такі гребені складаються з кількох платівок із зубцями, що з’єднувались з обох боків за допомогою металевих заклепок пластинчастими накладками. Виробам, залежно від моди, надавали різної форми. Полірована поверхня часто прикрашалася карбуванням. Виготовлення гребенів потребувало низки операцій із застосуванням, крім сокир та ножів, спеціальних тонких пилок та свердел, а також затискачів та абразивів. Біля с. Велика Снітинка Фастівського району на Київщині досліджено гребінкову майстерню, що діяла з кінця III до середини IV ст. Тут знайдено сотні пластин-заготівок до гребенів, бронзовий дріт на заклепки, різне знаряддя, тисячі обрізків-відходів оленячого рогу[270]. В ранньому середньовіччі виробництво гребенів тривало, однак його обсяг вже зменшився.

Обробка каменю в перші століття н. е. найбільше була розвинута на півдні України, де давній місцевий досвід збагатився надбаннями античної цивілізації. Пізньоскіфські, а потім черняхівські племена Причорномор’я широко використовували місцевий вапняк у будівництві. З м’яких порід висікали архітектурні деталі — пороги та бази під дерев’яні стовпи, робили корита та ступи. В пізньоримський час увійшли в побут ручні млини. Жорна до них на півдні та в Подністров’ї виробляли з вапняку. На Побужжі існувало окреме виробництво біля сіл Жорнище та Лугова (Іллінецький район Вінницької обл.). На місці кратера доісторичного вулкану тут було створено кар’єри, де давні гірники видобували ефузивну туфоподібну породу. Серед кам’яних відходів знайдено рогові клини та черепки черняхівського посуду. На стінках кар’єру добре помітні сліди кирок[271]. За технологічними якостями туфові жорна кращі за вапнякові, з пісковику або граніту. Жорна з лугівського центру знаходять на великій території від Дністра до Середнього Подніпров’я. Ручні ротаційні млини відомі в ранньослов’янських культурах другої половини І тис. Копіткої мистецької праці потребувало виготовлення ливарних форм для ювелірних прикрас, що робилися з м’яких порід (мергель). 64 такі форми знайдено нещодавно у згорілому житлі VII ст. на поселенні в Бернашівці поблизу Могильова-Подільського.

Із Середнім Подністров’ям пов’язані перші спроби слов’янської кам’яної скульптури. Зображення богів знайдено під час дослідження язичницьких святилищ в Іванківцях та Ставчанах, а також у Калюсі, Бакоті, Кремінному, Непоротові, Козлові.

Потреби людей у тканинах задовольнялися на рівні домашнього виробництва. Звичайною знахідкою на поселеннях, а часто і в похованнях жінок, є пряслиця (грузики-маховики) до веретен, якими сукали нитки з льону, коноплі та овечої вовни. В черняхівській культурі відомі залізні гребінці для розчісування куделі. У давніх житлах знаходять глиняні грузила, що натягали нитки основи на вертикальних ткацьких верстатах. На думку Б. О. Тимощука, відсутність грузил на частині поселень VІII—IX ст. є показником того, що в цей час слов’яни користувалися вже вдосконаленими верстатами, зокрема горизонтальними[272].

Глава 3 Обмін та торгівля

На рубежі та в перші століття нашої ери у населення лісової та лісостепової смуг України кардинальних зрушень у торговельному обміні порівняно з попередньою добою не помітно. Недостатній ступінь розвитку ремесел, що перебували на рівні домашнього виробництва, не передбачає інтенсивної внутрішньої торгівлі. Виняток становлять промисли, пов’язані з обмеженими джерелами сировини, передусім виробництво заліза. Достатньо багаті родовища залізної руди (тим більше болотяної) трапляються нечасто. Тому продукція таких металургійних центрів, як Лютізький (див. вище), знаходила задовільний збут на місцевому та більш віддалених ринках.

Деяку роль відігравав дарообмін між общинами, зумовлений політичними та родинними зв’язками. Предметами такого обміну могли бути різноманітні продукти та предмети аж до глиняного посуду.

Загальне економічне піднесення у племен Південно-Східної Європи другої чверті І тис. н. е. органічно пов’язане з розвитком торгівлі. Інтенсивність внутрішнього обміну в суспільстві відповідає рівню організації ремесла. У племен черняхівської культури як самостійні виробництва виокремились металообробка, гончарство, гребенярство та, почасти, каменярське ремесло. Думка про те, що черняхівська культура була продуктом ремесла та торгівлі, значною мірою справедлива[273]. У київській культурі, як раніше і в зарубинецькій, рівню ремесла відповідала лише металообробка.

Майстри-ремісники зазвичай працювали на замовлення в межах общини або групи общин, одержуючи за свою працю продукти сільського господарства. Відомості про початки товарного виробництва, тобто виробництво товарів не на замовлення, а на ринок, є тільки стосовно черняхівського гончарного ремесла. Але і в цьому разі взаємовідносини виробника та споживача навряд чи виходили за межі натурального обміну. Те саме стосується торгівлі цінною сировиною (металами) або виробами з рідкісних матеріалів (наприклад, жорнами з вулканічного туфу).

Безперечно, в пізньоримський час існувала налагоджена торгівля сіллю. Західні землі сучасної України, напевно, постачалися з родовищ Галицького соледобувного району, які пізніше забезпечували цим необхідним продуктом населення Київської Русі. Факт видобування солі на Закарпатті поблизу Солотвина підтверджується знахідкою римських монет у давній копальні. Продукція цього родовища доставлялася в інші землі передусім по Середньому Дунаю і навряд чи значно поширювалась на північний бік Карпат. Розроблялися і невичерпні мінеральні запаси приморських озер. Сезонне промислове поселення черняхівської культури знайдено на косі Арабатська Стрілка, між Сивашем та Азовським морем. Звідси попередники чумаків везли самоосадну сіль на південні та східні території України.

У третій чверті І тис. на фоні загальної натуралізації господарства племен Південно-Східної Європи значення внутрішньої торгівлі знижується. Однак у залізоробній галузі відносно високий рівень ремесла зберігається. Існування таких залізоробних центрів, як Гайворонський (VIII—X ст.), є свідченням поступового підвищення обсягу виробництва та зростання торгівлі залізом як сировиною поза межами общинного ринку. Залізні напівфабрикати мали більший попит, ніж готові вироби. На поселеннях Семенки на Південному Бузі та Лука-Каветчинська на Дністрі знайдено заготівки пакетного заліза, на городищі Зимно виявлено разом десять заготівок-стержнів. Існує думка, що залізні напівфабрикати на слов’янських землях були не тільки предметом торгівлі, а й виконували функцію грошей.

Значення та обсяг зовнішньої торгівлі населення Південно-Східної Європи протягом І тис. н. е. зазнавали великих змін. У цілому переважав традиційний для Українського Лісостепу попередньої скіфської доби обмін з античним Причорномор’ям. Про обсяг цього обміну у племен зарубинецької культури свідчать численні знахідки, головним чином, уламки амфор, що трапляються на поселеннях Подніпров’я та Південного Побужжя. Найбільше таких матеріалів походить з розкопок селищ в околицях Канева та Києва — від 3 до 20% всіх керамічних уламків. Амфорні знахідки трапляються також у пониззі Росі, на правобережжі Тясмину, на лівобережжі Дніпра вздовж Десни та Сейму, нижньої течії Псла та Ворскли, на Орелі. Товари античного виробництва потрапляли й у Білоруське Полісся. В похованнях Чаплинського могильника на Дніпрі виявлено понад 1100 скляних намистин.

У локалізації античних матеріалів на території зарубинецької культури першорядну роль відігравали ріки басейну Дніпра, що являли собою природні шляхи пересування товарів. Торговельний шлях, що вів углиб зарубинецької території, починався у пониззі Дніпра. Тут знаходилась Ольвія, найбільш відомий та великий емпорій античної доби у Північно-Західному Причорномор’ї. Ольвія мала жваву торгівлю з багатьма центрами античного світу, такими як Кос, Родос, Парос, Фасос, Синопа та ін. Крім торгівлі, Ольвія славилася ремісниками. Тут виробляли вина, виготовляли різноманітний посуд, тканини, художні предмети побуту та прикраси. В товарообміні між племенами Середнього Подніпров’я та Причорномор’я, починаючи з ІІІ ст., активну участь брали мешканці нижньодніпровських городищ Малої Скіфії (Золота Балка, Любимівка, Гаврилівна та ін.). З середини І ст. до н. е. аж до початку І ст. н. е. господарство Ольвії перебувало в стані глибокого занепаду, що було наслідком соціально-економічної кризи та навали гетів царя Буребісти. Це помітно вплинуло на обсяг зарубинецько-античних зв’язків — він значно зменшився[274].

Основними товарами, що знаходили збут у зарубинецьких племен, були вино в амфорах, сіль, столовий посуд, бронзові фібули та інші предмети особистого вбрання (браслети, обручки, сережки, прикраси зі скла). На південь спрямовувалися продукти, традиційні для лісостепової та лісової смуг — хутра, шкіри, мед, віск.

Окрім південного напрямку, зарубинецький товарообмін мав ще й західний, масштаб якого, проте, був значно менший. З балканської території латенської культури надходили бронзові вироби: фібули, відра-ситули, поясні гачки, кільця, браслети, вотивні підвіски-амулети. Найбільше їх трапляється в околицях Канева. Хронологічно вони не виходять за межі пізнього латену. До цього ж часу належать окремі бронзові речі: набірний пояс, а також своєрідні шийні гривни у вигляді корон. Такі гривни на зарубинецькій території відомі в Побужжі (Дашів) та в Подесенні (Ліски), а також на пшеворських пам’ятках Поділля (Вільхове, Залісся).

У другій чверті І тис. н. е. економічні зв’язки народів Південно-Східної Європи значно активізуються. Торгівля з античним світом досягає в цей час найвищого розвитку[275]. Уламки амфор, знахідки довізного скла відомі практично на всіх досліджених пам’ятках лісостепової та степової смуг України, заселених переважно племенами черняхівської культури.

Як і раніше, з греко-римських країв Причорномор’я та Східного Середземномор’я надходили предмети розкоші та престижу. В амфорах різної ємності (від 0,75 до 45 л) завозили малоазійське вино, а в південні регіони, можливо, й оливкову олію. З міст Малої Азії ввозили також червонолаковий посуд: глечики, миски, тарілки. Важливим предметом торгівлі з римськими провінціями були скляні келихи різних відтінків — від безколірного до рубінового та зеленого. Більшість прикрашено шліфовкою або напаяними різнокольоровими нитками та краплинами. Основна маса келихів імпортувалася з близькосхідних майстерень (Єгипет, Константинополь), що підтверджують грецькі написи на деяких екземплярах. Скляні вироби могли потрапляти також із Заходу з рейнських майстерень (сучасний Кельн).

Були спроби налагодити виробництво скла і безпосередньо на території черняхівської культури. На поселенні в Комарові (Буковина) знайдено залишки кам’яної будівлі та багато речей античного походження. Майстри, що належали до провінційно-римської школи склоробства, виготовляли тут келихи, намиста, скляні пряслиця і навіть віконне скло. Щоправда, працювали вони в Комарові недовго, й значного розповсюдження їхня продукція не мала.

Металевий посуд римської доби надходив у Східну Європу у значно меншій кількості, ніж глиняний або скляний. Напевне, значна його частина опинилася тут не в результаті торгівлі, а як здобич у воєнно-грабіжницьких походах або як дарунки військовій старшині від римської адміністрації. Навіть бронзові посудини дуже цінувалися, тому їх нерідко знаходять серед скарбів. Біля с. Черниця Житомирської області трапився легіонерський бронзовий казанок з римськими срібними монетами-денаріями. Подібні скарби походять з Києва та с. Жигайлівки на Сумщині. У цьому ж селі 1964 р. знайдено срібний глек із зображенням батальних та мисливських сцен, виготовлений у Константинополі на рубежі IV—V ст. Схожий глечик та срібна баклага, що містили півтори тисячі денаріїв, разом із золотим блюдом відкопано біля с. Борочиця, що на Волині, а біля смт Борзна на Чернігівщині — срібне блюдо та монети.

Наймасовішою групою імпортних виробів, якими користувалося східноєвропейське населення, були намиста — здебільшого різноманітні скляні. Хімічним аналізом встановлено, що їх ввозили на територію України з Єгипту, Сирії та європейських провінцій Риму. Трапляються вироби з єгипетського фаянсу. Із Східного Середземномор’я завозили намиста з сердоліку, який, за свідченням Плінія, видобували у Персії, Індії, Аравії, Єгипті, на о. Парос. На зв’язки з далеким Півднем вказують знахідки коралів та черепашок з Червоного моря або Індійського океану. З Південної Аравії ввезено ладан, що знаходять у черняхівських похованнях. На територію України потрапляли мистецькі вироби з бронзи, пов’язані, як правило, з пізньоантичними культами. Це статуетки божеств — Осириса, Гора, Ізіди, Венери та сатирів, зображення коней та крилатих фалосів.

Великому обсягу античних товарів мав би відповідати зворотний потік експорту. Вивчення залізних знарядь племен черняхівської культури вказує, що технічний рівень розвитку рільництва на терені сучасної України не набагато відрізнявся від рівня землеробства в дунайських римських провінціях Паннонія, Мезія, Дакія, звідки вивіз зерна засвідчено документально. Мабуть, вивіз хліба з територій черняхівської культури відбувався, принаймні, із зручних для транспортування районів. Уявлення про перелік товарів для товарообміну населення Причорномор’я і Середземномор’я можна одержати з «Історії» Полібія: «Для необхідних життєвих потреб країни, що оточують Понт, приставляють нам худобу та величезну кількість безумовно чудових рабів, а з предметів розкошу приставляють у достатку мед, віск та солону рибу. Одержують вони з продуктів, якими багаті наші країни, олію та усякого роду вино; хлібом вони обмінюються з нами, то доставляючи його в разі потреби, то одержуючи...»[276]. Щоправда, наведені дані належать до ранішого часу (II ст. до н. е.), але такий традиційний список навряд чи міг набагато змінитися в пізньоримський час.

Наявність такої торгівлі передбачає існування торговців-посередників, в руках яких накопичувалися товари, призначені на вивіз. На території черняхівської культури відкрито декілька пам’яток, де можна припускати існування торговельних факторій, що підтримували зв’язок з провінціями Римської імперії.

У Миколаївській області біля Березанського лиману на краю великого поселення черняхівської культури Кам’янка-Анчекрак досліджено садибу площею 0,35 км². Судячи з написів, її мешканці були знайомі з грецькою писемністю. Просторі кам’яні будівлі були житлами та складами для товарів, а огороджений муром двір вміщував сотні голів худоби. В побуті, крім типового черняхівського посуду, широко використовувалися червонолакові вироби та амфори. Торговельні операції господаря садиби полягали, напевне, в натуральному обміні східносередземноморських товарів на сільськогосподарську продукцію та рабів, що постачала місцева племінна старшина. По Березанському лиману до факторії підходили кораблі для розвантаження та прийому чергових партій товару.

Окремий вид торговельно-ремісничої факторії являла собою згадана вище склоробна майстерня в Комарові на Буковині. Сліди перебування провінційно-римських торгівців та майстрів досліджено також на Волині (с. Лепесівка) й у Молдові.

Важливими для східноєвропейських племен торговельно-ремісничими центрами лишалися колишні античні міста Ольвія та Тіра. Після евакуації римських гарнізонів вони включилися у черняхівську політико-економічну систему. Продовжували діяти гончарні майстерні, що поставляли на навколишні селища високоякісну сіроглиняну кераміку. Порти Ольвії та Тіри не переривали традиційних зв’язків з купцями понтійських та середземноморських міст. Звідси продукція східноримських економічних центрів розходилась басейнами Дніпра, Бугу та Дністра, а частина її доходила до Прибалтики та Скандинавії.

Завдяки транзитній торгівлі Дніпровським шляхом античні товари доходили і до племен київської культури, які розраховувались продукцією лісових промислів — цінним хутром, медом, воском. Черняхівські торговці мали з такого обміну неабиякий зиск. Крім заморських амфор з вином, скляних та сердолікових намист, попитом користувалася реміснича продукція економічно розвинутих сусідів. На багатьох поселеннях київської культури трапляються уламки черняхівського гончарного посуду (власний посуд виліплювався вручну). З-поміж знарядь праці імпортувалися жорна з туфу, родовище якого розроблялося в Побужжі. З черняхівської територія до населення київської культури Середнього Подніпров’я та Подвоєння, принаймні на ранньому етапі взаємовідносин, надходили деякі залізні знаряддя — наральники, серпи, сокири, скобелі. На це вказує їх типологічна єдність. З майстерень племен черняхівської культури походять деякі характерні типи бронзових фібул та пряжок, тришарові гребені з оленячого рогу. Таким чином, торгівля між племенами київської та черняхівської культур зводилася до обміну натурального продукту на ремісничі вироби.

Події доби переселення народів, відтік частини населення Південно-Східної Європи на Захід, криза у Східній Римській імперії призвели до занепаду зовнішньоекономічних зв’язків українських земель у V—VII ст. Напевно, до слов’янських племен празької та пеньківської культур завозилися кольорові метали, родовища яких у Східній Європі не розроблялися. Бронзові злитки у вигляді стрижнів знайдено у Хитцях та Молдові. В невеликій кількості на поселеннях трапляються сирійські скляні намиста, фрагменти великих візантійських амфор (Будище, Стецівка, Семенки).

У скарбах мартинівського типу VI—VII ст., знайдених на території пеньківської культури, відкладалися речі різного походження, в тому числі візантійські — наприклад блюдо, мисочка, ложка та щипці з Мартинівки. Частина прикрас має численні аналогії в кочівницькому середовищі від Монголії до Центральної Європи. Подібні знахідки не можна цілком пов’язувати з торгівлею. Деякі з цих коштовностей були воєнною здобиччю або дипломатичними дарами військовій старшині, інші являли собою наслідування взірцям загального євразійського стилю.

У VII—IX ст. економічні зв’язки слов’янських племен з іншими країнами пожвавилися. З Візантії та Криму на землі слов’ян надходили прикраси, посуд, вино, з Великої Моравії — ювелірні вироби. З виникненням на південних та східних кордонах слов’янського розселення Хозарського каганату активізувалася торгівля зі Сходом. В обмін на свої традиційні продукти промислів слов’янське населення одержувало гончарний посуд салтівського типу, вироби ковалів та ювелірів, а також предмети розкошу з більш віддалених країн. До середини IX ст. торгівля між східнослов’янськими землями та Сходом велася головним чином по Сіверському Дінцю так званим Хозарським шляхом, одним із важливих ринків на якому було городище Верхній Салтів (у сучасному Харкові). Цим шляхом слов’яни одержували скляні намиста та інші прикраси, металеві люстерка з Кавказу, амфори з кримським вином, срібні арабські монети.

Важливим аспектом питання про рівень розвитку торгівлі давнього населення України є проблема грошового обігу. Серед пам’яток зарубинецької культури монети практично невідомі. До більш пізнього черняхівського періоду належать сотні скарбів та окремих знахідок римських монет, майже виключно римських денаріїв[277]. Суттєво, що величезна кількість цих монет датується II ст. н. е., а екземпляри III—IV ст. (коли існувала черняхівська культура) є рідкістю. Це пояснюється різною якістю монетного металу, яка внаслідок економічної кризи Римської імперії поступово погіршувалась. Протягом другої половини І—II ст. вміст срібла у денарії зменшився з 96—99% до майже половини.

Для східноєвропейських сусідів Римської імперії, в тому числі й для ранньослов’янських племен, монетний метал був головним, якщо не єдиним джерелом надходження срібла. За панування мінової торгівлі на внутрішньому ринку лише незначна частина цих надходжень потрапляла в обіг, основна маса срібла йшла на ювелірні вироби. Тому незалежно від способів довозу монет з імперії (торгівля, викуп за полонених, воєнні контрибуції) постійною вимогою варварів лишалося дотримання певного стандарту чистоти срібла. Цьому стандарту відповідали денарії, що випускалися до початку ІІІ ст., на що римські партнери змушені були зважати.

На початку раннього середньовіччя притік грошей на українські землі був дуже обмежений. На схід від Дністра відомо тільки близько десятка знахідок окремих монет візантійських імператорів VI—VІІ ст.: Юстина І та II, Юстиніана, Маврикія, Іраклія, Константина II (біля сіл Кичкас, Фурси, Максимівна, Жаботин, Зимне та ін.). На острові близько с. Майстрів у Надпоріжжі 1851 р. знайдено скарб з кількох сотень золотих візантійських монет у горщику. В сотні разів більше знахідок на заселеній у той час східними слов’янами території між Дунаєм і Дністром, яка межувала з Візантією. Надходження монет значно зменшується в останній чверті VI ст. після утворення Першого Болгарського царства на чолі з ханом Аспарухом.

У VІІІ ст. через Хозарський каганат починають проникати у Східну Європу дирхеми арабських халіфатів. З арабським сріблом пов’язаний наступний, давньоруський, етап історії грошового обігу в Україні.

Глава 1 Культура побуту

Етнографію слов’ян раннього середньовіччя та їхніх предків найбільш повно визначають такі складові частини традиційної культури, як житло, одяг та посуд.

Одним з важливих елементів матеріальної і духовної культур людського суспільства є житло. Воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини, адже було її особистим, освоєним нею світом, визначало місце людини та її роль у суспільстві. У своєму житлі людина почувала себе захищеною від зовнішнього, в принципі чужого їй, світу, тут вона знаходила притулок, спочивала, тут реалізовувалися її найголовніші життєві функції. Тому зрозуміло, що зведення житла, вибір місця і часу для будівництва були регламентовані величезною кількістю спеціальних обрядів і ритуальних дій, в яких закріпився набутий попередніми поколіннями життєвий досвід.

Житло як уособлення людського світосприйняття, як пам’ятка матеріальної культури має густу етнічну специфіку, оскільки відбиває пристосування людського колективу до певного природного середовища, рівень і специфіку його духовного розвитку[338]. Тому слов’янське житло за низкою ознак відмінне від жител сусідніх народів. На жаль, археологія не може розшифрувати семантику житлового простору, їй доступні лише матеріальні рештки, які, без сумніву, мають смислове значення, але не пояснюють її. Зробити це можна, використовуючи етнографічні матеріали і зіставляючи їх з даними археології.

Основним будівельним матеріалом для жител у давніх слов’ян, зрештою як і в інших народів Європи, було дерево. На основі етнографічних даних можна говорити, що традиція давала змогу вибирати для будівництва лише певну породу дерева і лише визначеного віку[339]. Без сумніву, існувало чимало способів вибору місця для будівництва житла, коли вже був визначений з суто практичних міркувань простір майбутнього поселення, окреслені його межі. За етнографічними даними, слов’яни ніколи не ставили будинок там, де колись проходила дорога, чи там, де було знайдено людські кістки, де звіром зарізана худоба, де людина до крові поранила руку, ногу. В Україні зафіксовано випадки, коли місце для будівництва жител на новому поселенні вибирали... корови. «Випускається худоба із загороди і залишається пастися до тих пір, поки не втомиться і не вляжеться пережовувати жвачку. Це місце, де худоба вляглася, і вважається найбільш сприятливим для будівництва хати». Етнографії відома велика кількість інших способів вибору конкретного місця для будівництва: посипання зерна, викладання по кутах каміння з полів, маніпуляції з водою, горщиком, вовною вівці та багато ін.[340].

Щодо часу будівництва, то можна сказати, що житло зводилося в період від пізньої весни до ранньої осені, найімовірніше восени, коли закінчувалися польові роботи.

Переважна більшість виявлених археологією залишків житлових споруд була невелика — їх площа не перевищувала 20 м². Такі житла призначалися для малої сім’ї, яка складалася з батьків і дітей.

Характерною рисою слов’янських жител є те, що вони заглиблювалися в землю на 30—80 см, а іноді й більше, доти, доки не спиралися на достатньо тверду материкову основу. Будівництво напівземлянкових жител у середній лісостеповій смузі Південно-Східної Європи було викликане особливостями природних умов. У цьому регіоні достатньо холодні зими і жарке літо. У заглибленому в материк житлі взимку було затишно, воно було схованим від постійних вітрів, швидше нагрівалося і довше тримало тепло, а влітку в ньому було прохолодно. Слов’яни вміли будувати також легкі наземні споруди, але використовували їх як сезонні будівлі теплої пори року.

Традиційною для окремих періодів розвитку слов’янської культури була форма жител. Найранішими є будівлі овальної форми. Конструктивно вони пов’язані зі стовпово-плетеною системою будівництва стін. При ній вздовж стін вкопувалися вертикальні стовпи. Між стовпами впліталися тонкі прути. Дерев’яний каркас обмазувався з обох боків глиною. Такі житла були характерними для племен пшеворської і частково зарубинецької культур. Ряд дослідників вважає, що споруди овальної форми, виявлені на низці поселень рубежу ери, не були житлами, а складали лише заглиблену частину більш просторого наземного житла. І насправді, в жодному випадку в таких житлах і навколо стін не було виявлено стовпових ям.

Незрозумілим є сенс влаштування опалювальної споруди, як правило, глиняної печі чи вогнища у верхній частині стіни, в спеціальній ніші. Тепло в такому разі виходило за межі котловану. Важко також пояснити, чому такі житла є напрочуд малими: вони мають площу не більше 9—12 м². За наявності великих вільних площ і з огляду на нетрудомістку працю при спорудженні житла ці обмеження незрозумілі. Тому логічно припустити, що заглиблена частина була лише основою житла. Над землею зводився дерев’яний каркас, який і визначав житловий простір. Підтвердження цієї гіпотези отримано на поселенні біля с. Линів на Волині. Тут виявлено житло (№ 11), основу якого складало заглиблення овальної форми, площею близько 6 м² з глинобитним вогнищем посередині та приступком-східцем при одній із сторін. Довкола котловану на відстані 0,2—0,4 м від борту виявлено 8 стовпових ям, розташованих на віддалі 0,8—1 м одна від одної. Стовпи, що стояли тут, були основою стін цього житла.

У перших століттях нашої ери поширення набувають прямокутні й квадратні житла. Квадрат і прямокутник (чотирикутник) — якісно більш довершений спосіб впорядкування простору порівняно з овалом. Така форма зумовлювалася застосуванням у будівництві досконаліших зрубного та каркасно-стовпового способів зведення стін.

Прямокутні та квадратні житла більш характерні для зарубинецької культури, прямокутні трапляються також на пшеворських та зубрицьких поселеннях. Внаслідок зарубинецьких впливів на Волині та Дністрі в середовищі зубрицьких племен також поширюються квадратні споруди. Вже в ІІ ст. їх кількість становила майже 13% усіх виявлених жител[341].

Однією з найконсервативніших рис у житлобудівництві була орієнтація споруд. Кутами або стінами вони спрямовувались за сторонами світу. Лише дуже рідко керувалися іншими обставинами, наприклад, переважним напрямком вітру даної місцевості.

Як зводили стіни? У викопаному котловані в кутах і посередині стін вбивали вертикальні товсті стовпи. Посередині коротких стін стовпи були товстішими, довшими, оскільки мали утримувати основу даху. З обох боків у стовпах вирізалися вертикальні пази. В них одна на одну вкладали дерев’яні колоди, затесані з обох боків до розмірів паза. Стіна нарощувалася до відповідної висоти, не вище 2,5 м. Потім починали зведення даху. Для цього на вищі стовпи, які стояли посередині коротких стін, вкладали перекладину. До неї кріпили верхні кінці крокв. Нижня частина крокв спиралася на боки стін. Після зведення дерев’яної частини приступали до покриття долівки та її утеплення. Судячи з великої кількості глиняної обмазки, виявленої при зачистці жител, стіни обмазували глиною із зовнішнього, а інколи і з внутрішнього боку. На зиму стіни утеплювали хмизом, соломою, опалим листям. Такі засоби боротьби з холодом застосовують і сьогодні в поліських селах України та в Білорусі. Двосхилий дах накривався наявним у землеробів матеріалом: хмизом, очеретом, соломою.

Дані, отримані в процесі археологічних досліджень, можна підтвердити історичними документами. Наведемо опис житла германців Тацитом.

«Будують вони, не використовуючи ні каміння, ні черепини, все, що потрібно, вони зводять з дерева, майже не обробляючи його й не піклуючись про зовнішній вигляд будівлі та про те, щоб на нього було приємно дивитися. Зрештою, деякі місця на ній (будівлі) вони з великою ретельністю обмазують землею такою чистою і блискучою, що створюється враження, ніби вони розписані кольоровими візерунками»[342].

Внутрішній інтер’єр давньослов’янських жител простий і убогий. Посередині долівки, в невеликому заглибленні або, навпаки, на материковому підвищенні влаштовувалося вогнище, уздовж стін влаштовувалися дерев’яні лежанки. В західному регіоні для лежанки часто залишали материкові останці, які облицьовували дошками. Деколи в куті долівки викопували підвальну яму, яку зверху накривали дошками. Підлогу влітку вистеляли зіллям, взимку соломою чи очеретом.

Вхід у житло знаходився зазвичай з південної або східної, світлої, сторони, навпроти сонця. Джерелом світла у приміщенні були двері. Для виходу диму і провітрювання у протилежній від входу стіні прорубували отвір із засувом. Якщо житло було глибшим за 30—40 см, на долівку опускалися по дерев’яним сходинкам. Дуже рідко сходинки вибирали у земляній стіні та обшивали деревом.

Для слов’ян другої половини І тис. н. е. найбільш характерні невеликі квадратні житла-напівземлянки, за конструкцією зрубні або каркасно-стовпові, які мали у кутку піч з глини або каменю. Вони були поширені на всіх слов’янських землях від Ельби на заході до Дону на сході[343]. Такий тип жител склався не зразу.

Далекими попередниками ранньосередньовічного слов’янського житла можна вважати будівлі милоградської, пшеворської та зарубинецької культур. Вони здебільшого невеликі (12—20 м²), із заглибленими котлованами прямокутної або овальної форми. Стіни, можливо, були суцільно дерев’яними, іноді вздовж них вдається простежити кілька ям від вертикальних стовпів-опор. У лісостеповій частині Середнього Подніпров’я переважала каркасна конструкція, переплетена плотом та обмазана глиною. За опалювальні споруди у цей період правили різні відкриті вогнища, розташовані у середній частині будівлі або ближче до стін.

Дальшого розвитку слов’янське житло набуло у першій половині І тис. н. е. Практично всі пізньозарубинецькі, зубрицькі та київські житла відрізняються прямокутними-або квадратними котлованами з довжиною стінок 3—4 м. Зрідка трапляються дещо крупніші споруди, іноді — сліди згорілих дерев’яних конструкцій. Вони дають можливість встановити, що стіни були переважно зрублені «в обло» або підтримувалися стовпами. Очевидно, квадратна форма котловану була пов’язана саме з необхідністю підбірки одномірних колод для зрубу. Як відомо, ця риса надовго визначила генеральний шлях розвитку східнослов’янського житла і збереглася, наприклад, у вигляді «ізби».

У пізньозарубинецьких та київських житлах були дуже поширені стовпові ями у центрі будівлі[344]. Відомі вони і в зубрицькій культурі. Очевидно, для досить легкої конструкції стін був необхідний потужний центральний стовп, на який спиралася двоскатна покрівля. Ймовірно, наявність центрального стовпа можна пояснити збереженням традицій милоградської культури: як відомо, багатьом деталям слов’янського житла надавалося магічного значення навіть після того, як ідеологічні уявлення істотно змінилися.

Різні за типами відкриті вогнища також переважали протягом першої половини І тис. н. е., хоча в цей час з’являються й різні печі. У київській культурі інколи будували глиняні печі, черені яких, круглі чи напівкруглі, були підмазані глиною чи додатково вимощені кількома шарами череп’я (Козаровичі, Роїще, Верхньострижинське 3, Мена 5, Обухів). Такі печі часто виступали за межі котловану. На території Білорусі, у глибині лісової смуги, зрідка трапляються печі-кам’янки (Гудок, Шатково). На відміну від вогнищ, печі частіше займали кути жител, залишаючи вільною їх середину. Звичайно, такі печі палили «по-чорному» — дим виходив через двері або невелике вікно, просмоктувався через солом’яний дах[345].

До описаного домобудівництва досить близько стоїть домобудівництво північно-західних черняхівських пам’яток типу Черепин[346]. Можливо, чіткі прямокутні форми напівземлянок з’являються тут саме внаслідок контактів зі східними слов’янськими угрупованнями, що спричинилися до появи тут зрубів. Домобудівництво на території Північно-Західної України, як і в Східному регіоні, характеризується широким діапазоном розмірів та різними пропорціями котлованів, конструкціями стін та типами опалювальних споруд. Зазначимо, що невеликі та глибокі землянки, неправильні за формою (Черепин, Ріпнів II, Бовшів II), могли бути залишками споруд, стіни яких зводилися навколо котловану. Вздовж стін часто вирізали з материка довгі виступи — прилавки. У кількох випадках за опалювальні споруди також правили глиняні печі примітивної конструкції. В деяких будівлях їх розміщували в одному з кутів і відділяли від житлової частини глиняною перегородкою. Таку конструкцію знайдено в одному з жител на поселенні у Підберізцях на Львівщині[347]. Вугілля і попіл з вогнища жителі час від часу викидали на вулицю. Тому часто при дослідженні сліди вогнищ фіксуються лише за випаленими плямами на долівці. Особливий інтерес викликає поява на черняхівських пам’ятках Середнього Дністра IV— V ст. будівель, які практично не відрізнялися від провідного типу слов’янського житла другої половини І тис. н. е. Мається на увазі невелика прямокутна напівземлянка з кубічною піччю-кам’янкою в куті (Теремці, Бакота). До того ж такі житла переважають у відповідних шарах згаданих пам’яток. Отже, у завершеному вигляді тип слов’янського житла склався близько середини І тис. н. е. в Подністров’ї[348].

Протягом VI—VII ст. конструкція житла не зазнала суттєвих змін. Даний тип житлової будівлі дуже поширений на всьому Правобережжі Дніпра, Південному Побужжі, Подністров’ї та далі на захід. Лише в окремих випадках замість печей, складених із валунів або плит, використовувалися глиняні печі або вогнища, а на значній території Польщі будували наземні рублені житла над невеликими ночвоподібними ямами, які успадковували, мабуть, місцеві будівельні традиції римського часу. Розміри будівель все більше стандартизуються, форма наближається до правильного квадрата, піч займає постійне місце в куті. Стабілізується не тільки конструкція, а й інтер’єр житла. Особливо це помітно на матеріалах таких широко розкопаних поселень, як Рашків II та III, Лука-Каветчинська на Середньому Дністрі, Кодин I, II у верхів’ях Пруту, Розтоки та Бжезно у районі Праги. На цих поселеннях празької культури розкопано загалом близько 250 жител. Чеські дослідники вважають, що вхід до житла завжди знаходився навпроти вустя печі. По діагоналі від печі знаходився так званий «передній» («червоний», «святий») кут. Відповідно місце для спання у вигляді нар або лежака займало весь простір збоку від печі. Таким чином, вся задня частина хати була зайнята піччю та нарами, а у передній залишався вільний простір для роботи. Тут могли стояти меблі — стіл, нерухомі лави вздовж стін та ін. Біля печі був мисник, трималися харчі, інше начиння. Основні принципи внутрішнього планування слов’янського житла збереглися донедавна, незважаючи на те, що змінилися його розміри, конструкція печі, з’явилися вікна.

Чеський археолог Й. Плейнерова за допомогою архітектора та етнографа здійснила натуральну реконструкцію одного з таких жител. При цьому для рубання дерев та обробки деревини використовувалися копії давніх слов’янських знарядь. Так було відтворено напівземлянку з каркасно-глинобитними стінами та солом’яним дахом. У хаті жили цілорічно, готували їжу, працювали. Середня температура в житлі у зимові місяці коливалася між 13 °С та 18 °С[349].

Протягом VI—VIII ст. житла такого типу на слов’янських пам’ятках Дніпровського Лівобережжя заступають напівземлянки з центральним стовпом та відкритим вогнищем — традиційна спадщина київської культури.

У подальшому в слов’янському житлобудівництві на території Східної Європи, а також на значній частині середньоєвропейських земель розвивається та вдосконалюється схема, яка найбільш відповідала умовам життя та традиціям місцевих племен. Відзначимо лише, що в будівлях кінця VIII—IX ст. н. е. все частіше використовуються розколоті деревини (плахи, колоди) та каркасна конструкція з стовпів, розташованих у кутках та посередині стін. Печі стають більшими за розмірами та товстостінними, що давало змогу краще акумулювати тепло. Куполоподібні склепіння печей на територіях, де каміння трапляється рідко, складалися з яйцеподібних глиняних блоків. Іноді печі вирізалися в останці з лесу у вигляді куба, сторони якого сягали близько 1 м. Такі печі найбільш характерні для території Лівобережжя (волинцевська, роменська культури), хоч з’явилися вони на Західному Побужжі (Ріпнів II, Ріпнів III). Часто на печі встановлювали велику прямокутну жаровню для просушування зерна[350]. У північній лісовій смузі цього часу поширюються наземні зрубні будівлі.

Поряд з житловими будівлями зводилися приміщення господарського призначення: комори, хліви, ремісничі майстерні тощо.

Всі ці споруди, як і житла, опускалися в землю, але на незначну глибину. Вони мали в основі неправильну, близьку до квадратної, або овально-округлу форму. Це значить, що традиції тут не було, форма господарської будівлі, очевидно, залежала від її призначення. Стіни будувалися каркасно-стовповим чи стовпово-плетеним способом. Судячи з розмірів стовпових ям, стіни були набагато легшими, ніж у житлах.

На всіх слов’янських селищах І тис. н. е. відомі споруди-погреби. Вони, як правило, глибші за інші будівлі господарського призначення. Часто в кутах викопували підвальні ями. В таких приміщеннях люди зберігали зерно, посуд, знаряддя ремесла, а в холодних ямах-погребах — продукти харчування (м’ясо, овочі, сушену рибу, молочні продукти).

На ряді селищ відкрито приміщення-хліви. Вони звичайно прямокутної форми і великих розмірів (ширина 3—4, довжина 5—7 м). Підлога споруд легко заглиблена в землю, часто вони були наземними. В таких приміщеннях взимку тримали худобу, корм для неї.

Напівземлянки виробничого призначення пов’язані з обробкою заліза, бронзи, випалом посуду. Так, на зарубинецькому поселенні Пилипенкова Гора (Середнє Подніпров’я) в одному з таких приміщень горіло велике вогнище на кам’яному черені. Це була, на думку Є. В. Максимова, кузня.

У Почепі в подібних спорудах-кузнях знайдено залишки горнів, уламки криці, шлаку, бронзоплавильні тиглі і залізні знаряддя праці, бронзові предмети, призначені для переплавки (Верхнє Подвоєння).

На поселенні Гірка Полонка (Волинь) на безпечній відстані від житла виявлено майстерню для випалу посуду. Споруда складалася з двох частин. Одна з них, площею 4 м² була опущена в землю на 30 см, мала стіни і перекриття. Друга, відкрита, частина була вогнищем у вигляді ями овальної форми діаметром 1,7 м з дуже випаленими стінами, дном. Яма була заповнена вугіллям, попелом, деформованими уламками посуду — очевидно, того, що розвалювався під час випалу. Судячи з розмірів, ця майстерня задовольняла потреби всієї сільської общини. Не виключено, що випал посуду здійснювався тут одним із членів общини. В такому разі перед нами один з можливих етапів на шляху формування гончарного ремесла[351].

Унікальну споруду господарсько-виробничого призначення кінця II ст. н. е. досліджено на поселенні Пасіки Зубрицькі неподалік від Львова. Це була велика будівля прямокутної форми площею 37 м², повністю, на 1,47 м, заглиблена в землю. В землянку вели східці, вирізані в одній із стінок. Всередині споруда складалася з трьох розділених материковими стінами комор. Комори з’єднувалися між собою вузькими переходами. У стінках комор були вирізані прилавки, площадки, ями-погреби, ями-гнізда для закріплення глиняних корчаг із зерном. На кількох площадках і прилавках лежали округлі камені від ротаційних жорен. Будівля була, очевидно, зерносховищем. Одночасно тут мешканцями поселення проводився помол зерна. Ротаційні жорна, виявлені в млині, є найранішими знахідками цього типу у слов’ян. Вони дають можливість «пересунути» час використання слов’янськими племенами ручних млинів до II ст. н. е.[352]. Такі ж споруди, де зберігали і перемелювали зерно, виявлено також на поселеннях Сахнівка та Канів (VIII—IX ст.)[353].

У комплекс господарського оточення житла входили також ями-погреби. Вони розміщувалися недалеко від стін житлових приміщень. Але відомо чимало жител, особливо у І—II ст. н. е., в яких ями-погреби розташовувалися всередині приміщення. Такі погреби в діаметрі становили від 0,5 до 1,5 м і сягали 2 м углиб. Дно деяких ям було вимощене камінням, що виконувало дренажні функції. Досить часто трапляються ями з випаленим дном і стінами. У розрізі ями мали циліндричну або дзвоноподібну форму у вигляді перевернутого усіченого конуса.

Найчастіше над ямами влаштовувалося перекриття у вигляді куреня, деколи їх накривали дошками і завалювали землею чи гноєм. Ями з вузьким отвором накривали покришками, які виготовляли з плоту й замазували глиною. На це вказують етнографічні паралелі, а також знахідки в ямах обпаленої глини з відбитками плотового каркасу.

Призначення ям-погребів неважко визначити: вони використовувалися для зберігання продуктів рільництва, тваринництва, мисливської здобичі. Так, на дні кількох ям волино-подільських селищ виявлено туші дикої кози, зайця, молодого оленя.

Ось що пише про призначення ям-погребів у германців Тацит. «У них заведено також влаштовувати підземні ями, зверху яких вони накладають багато гною і які служать їм для зберігання харчових запасів, бо погреби такого роду пом’якшують силу холоду, і, крім того, якщо нападе ворог, все, що не було вміщене у схованки, розграбовується, тоді як про сховане й укрите під землею він або не знає, або не добереться до нього, хоча б тому, що його необхідно шукати»[354].

Отже, крім суто утилітарного призначення, ями-погреби були ще своєрідними тайниками з основним багатством їстівних запасів общини.

Говорячи про призначення ям-погребів, хотілося б зауважити ще одне. Як згадувалося вище, для слов’янських поселень І—II ст. н. е. характерна наявність великої кількості таких ям, значно більшої, ніж на поселеннях інших синхронних культур. Ця традиція зародилася у середовищі племен зарубинецької культури, а в ранньоримський час поширилася на весь слов’янський світ між Дніпром і Віслою, зберігшись до раннього середньовіччя. Причому здебільшого ці ями були невеликими: їх діаметр не перевищував 1 м, а глибина була меншою 1 м. Ями-погреби розміщувалися на окремій ділянці поселень, вільній від жител, або між житлами без очевидного порядку, часто перекриваючи одна одну.

Вогнища та печі, які розташовувалися поза житлами, були, мабуть, залишками літніх кухонь. Конструктивно черені складалися з кам’яної вимостки або кількох шарів череп’я, обмазаного глиною. Вогнища відкрито на пам’ятках І тис. н. е. на Волині та Верхньому Подністров’ї, печі — на поселеннях цього часу в Середньому Подніпров’ї, Подесенні та сході Дніпровського Лівобережжя. Такі багатошарові черені звичайно становлять велику цінність для археологів, оскільки містять значні серії посудин, які водночас вживалися місцевим населенням, тобто являють собою «закриті» (від попадання пізніших речей) комплекси. Інколи за периметром череня можна простежити залишки склепіння або бортика. Різновидом своєрідних печей, призначених, можливо, для просушування зерна, були споруди у вигляді невеликих напівсферичних ям, що мали облицьовані череп’ям та обмазані глиною стінки. Такі споруди поки що знайдено тільки на поселеннях І—III ст. у верхів’ях Псла. Вони, можливо, були локальною особливістю місцевих племен.

Порівняно рідко на слов’янських поселеннях трапляються наземні споруди з глиняною обмазкою стін, що будувалися над кількома, часто досить великими, ямами-сховищами. Тут також відбувалася переробка сільськогосподарської продукції, про що свідчать знахідки жорен, знарядь для обробки шкір та ін. (Улянівка, Роїще, Пасіки Зубрицькі). Такі клуні є звичайними на пам’ятках зубрицької культури та північно-західних черняхівських поселеннях, а також на пізніх пам’ятках київської культури. Зауважимо, що такі споруди відомі й серед пам’яток другої половини І тис. н. е. на Волині (Корчак, Тетерівка, Шумськ та ін.) та Подніпров’ї.

Важливе місце у системі культури тієї чи іншої етноісторичної спільноти посідає набір посуду, який використовувався у господарстві. Він має чітко виражені етнічні особливості, в ньому яскраво відбито естетичні смаки людей, рівень культурного розвитку. Посуд найяскравіше засвідчує традиційність культури давніх суспільств. Ця традиційність, пов’язана з системою оберегових звичаїв, свято зберігалася, оскільки торкалася найголовнішого в житті — зберігання і споживання їжі. Тому форма посуду, його орнаментація у тій чи іншій людській групі були надзвичайно стійкими й мінялися лише в періоди значних етнічних зрушень.

Звідси випливає значення посуду не лише як категорії культури, а й як неоціненного джерела вивчення етнічних процесів, зв’язків між племенами.

Коли йдеться про традиційний посуд слов’янських племен, маються на увазі тільки глиняні вироби. Різноманітні дерев’яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні короби та інші посудини, що, безумовно, були у широкому використанні, за незначним винятком не збереглися. Як свідчить етнографія, слов’янський керамічний комплекс характеризується наявністю кількох типів посудин для приготування їжі (передусім горщиків, а також мисок, сковорідок тощо), що призначалися для нагрівання в печі з невисоким склепінням. Це відрізняє кухонний посуд слов’ян від начиння інших народів, які користувалися котлом, підвішеним над вогнем.

Справді, протягом І тис. н. е. східнослов’янські племена мали стандартний набір посуду. Це, передусім, різні ліпні горщикоподібні посудини, переважно не орнаментовані, як великі — для зберігання припасів (корчаги), так і невеликі або середні за розмірами горщики для приготування їжі. Другою особливістю згаданих культур є наявність різноманітних дисків або сковорідок з бортиками. Ці вироби використовувалися також як покришки для горщиків. Таким чином, слов’янський комплекс кухонної кераміки складався переважно з горщиків для варіння каші та сковорідок для випікання прісних коржів або кислого хліба — основної їжі східних слов’ян.

На рубежі нашої ери східнослов’янське населення, крім зазначених типів тарних та кухонних посудин, користувалося також кількома видами столової кераміки, що призначалася для готової їжі. Це різні за розмірами високі та низькі широкі ребристі миски, яйцеподібні та кулеподібні горщики, а також кухлі. Такий столовий посуд звичайно виготовлявся більш старанно. В нього вкладали багато часу та праці, естетичного смаку. Глиняна маса дбайливо відмочувалася, домішки дуже дрібно товклися. Щоб домішки рівномірно розподілялися у формовочній масі, її довго місили. Після формовки поверхня загладжувалася, лощилася спеціальними інструментами. Для отримання темної поверхні посудини випалювали без доступу кисню. У майстра з великим досвідом виходила дзвінка, чорна або брунатна посудина з блискучою поверхнею, з довершеною симетрією. Такий посуд був дуже поширений у Середній Європі, передусім у середовищі кельтських, фракійських, германських племен, і, як вважають, наслідував цінні металеві або гончарні античні вироби. Під впливом сусідів ребриста чорнолощена столова кераміка поширюється і в ряді культур Східної Європи. У зарубинецькій культурі, наприклад, такий посуд становив 10—20% керамічного комплексу[355].

Треба зазначити, що форми горщиків, мисок, кухликів при видимій одноманітності мають у кожному регіоні свої локальні особливості або ж різне кількісне співвідношення. Так, у середньодніпровському регіоні зарубинецької культури найбільш поширені високі біконічні горщики. На Поліссі таких горщиків мало, тут в основному посудини з високо піднятими округлими плечиками. Такі посудини визначають і дністро-волинський керамічний комплекс. У Верхньому Подніпров’ї дуже рідко трапляються кухлики, масово поширені в інших регіонах[356].

Рис. 21. Ліпна посудина зубрицької культури з поселення Хрінники.

Середньодніпровська і дністро-волинська кераміка має у значній кількості потовщені і профільовані вінця, на відміну від Полісся й Верхнього Подністров’я. Крім того, кожен регіон має певну кількість своїх специфічних форм, пов’язаних із традиціями субстратних і сусідніх культур: у Подніпров’ї з пізньоскіфською, гето-дакійською і милоградською, на Поліссі з пізньопоморською, на Волині з поморсько-кльошовою і пшеворською, на Дністрі ще й з гето-дакійською.

Зрідка набір посуду рубежу нашої ери доповнювали конічні кухлики на порожнистій ніжці, невеликі посудини типу чарок, кубків та ін. Цікавими є знахідки глиняних ложок на поселенні Пасіки-Зубрицькі (Західна Волинь) та ножа-ложкоріза на зарубинецькому поселенні Ходосівка поблизу Києва.

Давні слов’яни Подніпров’я, Подністров’я і Волині мало практикували нанесення орнаменту на посудину. Основними прикрасами були пролощений жолобок під шийкою, плоскі наліпні валики або місяцеподібні наліпи на плечиках, дуже рідко пролощені геометричні лінії по тулубу. Окремі екземпляри горщиків та мисок мають оберегові знаки у вигляді хреста або жолобка на днищі.

Із занепадом латенської доби комплекс посуду слов’янських племен дещо збіднюється. Поступово виходять із ужитку чорнолощені горщики та миски. Керамічний комплекс пам’яток зубрицьких та пізньозарубинецьких старожитностей демонструє процес зближення матеріальної культури, а отже, й етнічну консолідацію слов’ян у І—II ст. н. е.[357].

Набір посудин, якими користувалася одна сім’я, можна уявити за знахідками із згорілого у пожежі житла київської культури на поселенні Киреївка, що розташоване на притоці Десни — Убеді. В одному з кутів будівлі знайдено скупчення перепалених фрагментів приблизно від 13 посудин, що, очевидно, впали з мисника. Серед них було, три корчаги, три-чотири кухонні горщики, дві невеличкі посудинки, під лощена чарка та дві чорно лощені миски, а також два диски-коржівники[358]. Горщикоподібні посудини мали переважно банкоподібну або ребристу (біконічну) форму. Іноді керамічний комплекс київської культури доповнювали конічні кухлики, келихи, кубки та посудини з отворами — цідилки для виготовлення сиру. На основі матеріалів, здобутих при дослідженні поселення Линів на Волині, встановлено кількість і набір посуду у зубрицьких племен. Підрахунки показали, що у житлі було 16—18 посудин. Із них — 10 горщиків, 4—5 мисок, 2—3 кухлики. Враховуючи, що в кожному помешканні жило в середньому 4—5 осіб, доходимо висновку, що кількість горщиків була удвічі більша від кількості мешканців житла. Це означає, що горщик відігравав багатофункціональну роль (використовувався для приготування їжі, зберігання рідини, для сипучих продуктів). Кількість мисок для їжі відповідала кількості членів сім’ї. Кухликів було менше, ніж членів сім’ї, отже, вони були у спільному користуванні.

Крім горщиків та корчаг з яйцеподібним корпусом, лощених мисок, зрідка дисків, культури Західного регіону (зубрицьку, черняхівську) характеризують невеликі груболіплені миски, кухлі та чарки. У більшій чи меншій кількості на слов’янських пам’ятках римського часу трапляється різноманітний гончарний посуд місцевого (у північно-західній частині України) або імпортного (на території київської культури) виробництва. Цілком ймовірно, що високоякісна черняхівська гончарна кераміка якоюсь мірою сприяла припиненню виробництва місцевого чорнолощеного посуду. Слов’яни користувалися гончарними кухонними горщиками та великими піфосами, різними мисками та вазами, невеликими келихами та глечиками, а також амфорами провінційно-римських типів. Уламки скляних кубків знайдено тільки на слов’янських пам’ятках верхів’їв Дністра та Західного Бугу, а також Середнього Дністра[359].

У ранньоісторичних слов’ян керамічний комплекс ще більше спрощується. Спеціальний столовий посуд у VI—VII ст. майже повністю виходить із ужитку. Можливо, його частково змінюють дерев’яні або берестяні посудини. Східноєвропейські культури цього періоду майже не відрізняються за набором кераміки, до якого входять горщики та корчаги, диски та сковорідки з невисокими бортиками. Тільки у населення пеньківської культури деякого поширення набули груболіплені миски. Проте відмінності у формах горщикоподібних посудин стали головною підставою для виокремлення різних культурних груп із загалом однорідного культурно-історичного масиву. Так, для празької культури є характерними стрункі горщики яйцеподібної форми з невисоким горлом. У пеньківській культурі переважають приземкуваті біконічні та опуклобокі горщики з короткою шийкою. Для коломийської культури типовими є тюльпаноподібні та банкоподібні горщики з майже невиділеною верхньою частиною. Разом з тим певні загальні керамічні форми зближують всі згадані групи старожитностей та свідчать про їх загальну етнічну належність[360].

Форми горщиків дещо стандартизуються, починаючи з VII—VIII ст. Найбільш поширеними у цей і наступний періоди (VIII—IX ст.) були посудини струнких пропорцій, широкогорлі із високими плечиками, а також округлобокі, що відзначаються більш низьким розташуванням плечиків. Шийки горщиків прикрашені вдавленнями або насічкою. На захід від Дніпра, на пам’ятках типу Луки-Райковецької, обидві групи представлені приблизно у рівній кількості (відповідно 40% і 42%). Дещо інший вигляд має керамічний комплекс на Лівобережжі. Так, у волинцевській культурі переважають широкогорлі округлобокі посудини, а для роменського ліпного керамічного комплексу характерні широкогорлі горщики з високими плечиками і вузьким дном.

Інші форми ліпних горщиків (біконічні, тюльпаноподібні) трапляються в одиничних екземплярах. Так само одиницями представлені миски та банкоподібні кухлики. У сковорідок з’являється досить високий бортик, часто орнаментований вдавленнями.

У цілому ж більшість форм східнослов’янських ліпних посудин VIII—IX ст. бере початок у кераміці VI—VII ст. — празькій, пеньківській, колочинській — і відбиває спадковість розвитку місцевої кераміки протягом значного періоду часу. Використовується також привізна кераміка — гончарні горщики з вертикальною шийкою та глечики, прикрашені іноді наліпленими валиками та про лощеними лініями. Такий посуд виготовляється, наприклад, у гончарних майстернях, які досліджено у балці Канцерці в Степовому Лівобережжі. Виготовляли його переважно алано-болгарські гончарі. Разом з тим подібний посуд вироблявся та використовувався населенням волинцевської культури Дніпровського Лівобережжя. Поступово ліпна кераміка витісняється східнослов’янськими гончарними посудинами, що знаменують перехід до культури Київської Русі[361].

Відомо небагато даних для характеристики одягу давніх слов’ян. Оскільки протягом І тис. н. е. панував обряд трупоспалення, не завжди можна уявити собі, де і як кріпилися ті металеві деталі костюма (фібули, пряжки, частини намиста), що трапляються на поселеннях або в могильниках. Звичайно, можна припустити, що основні риси ранньослов’янського костюма були близькі до селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого є досить багато даних, навіть його рештки та зображення. На думку етнографів, такі елементи традиційного східнослов’янського одягу, як чоловіча тунікоподібна сорочка, неширокі штани, жіноча сорочка з довгими рукавами, одяг на стегнах типу плахти, постоли або поршні з суцільного шматка шкіри, сягають вельми віддалених часів. Звернемося, наприклад, до опису слов’янських воїнів автором VI ст.: «Вступаючи до січі, більшість з них йде на ворога із щитом та дротиками у руках, панцирів вони ніколи не надягають; інші не носять ані сорочок, ані плащів, а самі тільки штани, підтягнуті широким поясом на стегнах, і в такому вигляді йдуть на битву з ворогом»[362]. Таким чином, чоловічий одяг цього періоду складався з сорочки, штанів та, можливо, плаща. Досить схожий костюм носили на той час й інші «варварські» народи, наприклад, племена Прибалтики та германці.

Встановити, як саме носили такий одяг, допомагають знахідки фібул, якими застібалися кінці плащів-накидок та пряжок від шкіряних ременів. На відміну від германців, слов’яни здебільшого користувалися фібулою, яку закріплювали на плечі або на грудях. Парні фібули у трупоспаленнях рубежу нашої ери та у складі більш пізніх скарбів трапляються рідко. Такі застібки часто мінялися відповідно до моди, тому вони можуть бути чітким хронологічним індикатором. Саме фібули є тією основою, на якій ґрунтуються хронологія та періодизація більшості європейських культур І тис. н. е.

На рубежі нашої ери у племен зарубинецької культури були поширені фібули, виготовлені з одного шматка дроту. Етнографічною ознакою зарубинецької культури є фібули із спинкою у вигляді вузького трикутника. Можливо, для скріплення плаща або покривала використовували також підковоподібні фібули, які у Прибалтиці мають назву сюльгами, та великі шпильки із спіральною або кільцеподібною голівкою[363]. Деталі ременів трапляються рідко, здебільшого вони були привізними. Жіноче вбрання доповнювало намисто, що мало не тільки скляні намистини, а й бронзові спіральки, трубочки, підвіски. Трапецієподібні пластинчасті підвіски, скріплені по кілька штук ланцюжками, впліталися у волосся або кріпилися до жіночого головного убору.

Костюм ранньослов’янських племен у римський час набуває виразних етнографічних рис, що відрізняли його від одягу сусідніх народів. Поряд із залізними та бронзовими фібулами й пряжками провінційно-римських типів, поширеними в Європі, на Подніпров’ї з’являється своєрідний тип прикрас та предметів особистого вбрання — так звані речі з виїмчастою емаллю. Ці вироби були поширені на значній території Східної Європи, але основні їх знахідки тяжіють саме до Середнього Дніпра. Це були масивні литі прикраси, орнаментовані наскрізними прорізями та гніздами для різнокольорової емалі (переважно червоної) геометричних обрисів. Хоча такі речі виникли не без певного впливу із заходу, слов’янські майстри зуміли надати їм власного стилю.

Ювелірна школа існувала на той час і в середовищі балтських племен у районі Мазовії.

До складу середньодніпровського костюма II—IV ст. (очевидно, святкового або престижного) входили великі трикутні перекладчасті та підковоподібні фібули, нагрудні ланцюги з великих плескатих ланок, масивні браслети з поперечними ребрами, шийні гривни, різноманітні та пластинчасті підвіски (здебільшого у вигляді півмісяця) — деталі намиста, пластинчасті головні вінці з карбованим орнаментом тощо[364].

Зазначимо також, що у римський час широкого поширення набувають і різні поясні пряжки. Інколи шкіряні пояси прикрашалися бронзовими або срібними накладками. До пояса підвішувався ніж, точильний брусок, кресало, кістяний гребінь та інші особисті речі.

Водночас із виходом слов’ян на широку історичну арену, усвідомленням ними своєї спільноти та відмінності від народів, що їх оточували, відбуваються й певні зміни в їхньому одязі. Для слов’янського вбрання цього періоду найхарактернішими стають так звані старожитності антів. Склад таких скарбів та окремі знахідки досить різноманітні, але для слов’янської культури VI—VIII ст. особливо показовими є пальчасті, антропо- та зооморфні фібули, браслети з потовщеними кінцями, гривни та деталі багатих поясних наборів. Більшість цих виробів мають прототипи у Подунав’ї та Криму, але й у цьому випадку місцеві ювеліри внесли у цей стиль свій доробок. На відміну від прикрас з виїмчастою емаллю, фібули з числа «старожитностей антів» оздоблені рельєфним литим орнаментом, на якому часто зображені гротескові звірячі, пташині або людські маски, їхня поверхня додатково прикрашалася карбуванням та гравіюванням у вигляді концентричних кружалець та решіток.

Рис. 22. Срібні та бронзові прикраси з городища Зимне.

Зрідка прикрашалися й кінці масивних браслетів. «Геральдичні» пояси були частиною воїнського вбрання. Крім пряжок, до складу таких поясів входили різні накладні бляшки, які прикрашали сам пояс та звисаючі з нього ремінці. Вважають, що такі набірні пояси, залежно від кількості та характеру накладок, вказували на певний соціальний статус їх власника або на його заслуги перед родичами.

Жіночий слов’янський костюм того часу доповнювали різні намиста, підвіски, сережки та спіральні скроневі кільця, які впліталися у волосся. Закінчуючи огляд еволюції слов’янського одягу І тис. н. е., зазначимо, що за доби Київської Русі скроневі кільця набули чіткого етнографічного забарвлення. Вже після того, як племінні князівства було включено до складу єдиної держави, різні типи скроневих кілець чітко вказували на те, що нащадки древлян, сіверян, радимичів, в’ятичів та інших племен, усвідомлюючи свою належність до східного слов’янства, не втрачали чуття своєї відмінності від інших груп, що складали давньоруську народність[365].

Рис. 23. Срібні та бронзові прикраси, ливарна форма з городища Зимне.

Глава 2 Слов’янське язичництво

Основні риси слов’янської міфології відомі головним чином з відносно пізніх джерел. Саме IX—X ст. датують різноманітні святилища та жертовники, відкриті археологами у Києві, під Новгородом, відомий Збруцький ідол та його дерев’яні аналоги, поховальні споруди типу кургану Чорна Могила у Чернігові. Чимало цінних свідчень про дохристиянські звичаї слов’ян містять також літописи — від повного переліку язичницького пантеону із зазначенням функцій того чи іншого божества до особливостей поховальної обрядності. Більше того, навіть після офіційного хрещення Русі багато язичницьких звичаїв тривалий час зберігалося не тільки в гущі народу, але й у військово-феодальному середовищі. У XI—XII ст. часто спалахували повстання під гаслом повернення старої віри. Можна припустити, що посилення феодального утиску у свідомості народу поєднувалося з прийняттям християнства, з відступництвом від ідеалів предків. На цьому тлі виникла «язичницька реакція», найяскравішими підтвердженнями якої є городища-святилища X—ХІІІ ст. у місцевості Медобори на р. Збруч. Важливо зазначити, що ритуальні споруди одного із святилищ, на якому серед інших магічних обрядів здійснювалися й людські жертвопринесення, найбільш активно функціонували у другій половині XII — першій половині XIII ст., тобто приблизно через 200 років після хрещення Русі[366].

До кінця І тис. н. е. відносять також свідчення про язичництво балтійських слов’ян. Одне з найбільших та найвідоміших у слов’янському світі святилищ Аркона на о. Рюген біля південного узбережжя Балтики. Цей храм був присвячений Святовиту. Тут, як і в храмі Триглава у Штеттині, за оракула був священний кінь.

Значно менше відомостей про витоки слов’янської релігії кінця І тис. н. е. На жаль, цей період скупо відбитий у писемних джерелах. Тому тут необхідно навести повідомлення одного з перших інформаторів про життя ранньоісторичних слов’ян (склавинів та антів) Прокопія Кесарійського: «Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків та здійснюють інші священні обряди. Долі своєї вони не знають і взагалі не визнають, що вона щодо людей має будь-яку силу... Вони вклоняються рікам та німфам, іншим божествам, приносять всім їм жертви та з допомогою цих жертв здійснюють і ворожіння»[367].

Навряд чи це повідомлення бездоганно відбиває сутність вірувань усієї маси слов’ян. Найімовірніше, такі судження висловлювали візантійцям представники антської знаті та воїни. Вчені вважають, що у цей період головними богами пантеону були верховні небесні боги Сварог та Стрибог, боги піднебесного простору — Даждьбог, Перун та ін., хтонічні (підземні) божества — Род, Велес, Мокош. Напевно, з дуже віддалених часів у міфології слов’ян та балтів збереглися божества з однаковими функціями: Перун та Перкунас, Велес та Вялніс. Втім, появу Хорса та Симаргла, божеств індо-іранського походження, у пантеоні східних слов’ян пояснити поки що важко.

Доцільно також навести повідомлення одного з авторів XII ст., який називає основні етапи розвитку язичництва. Спочатку слов’яни «клали треби упирям та берегиням», тобто приносили жертви злим та добрим духам. Як відомо з етнографії, проти упирів-вовкулаків чинили різні замовляння, щоб захиститися від них носили амулети-обереги. Народне мистецтво зберегло багато символів добра та родючості: зображення їх на одязі, посуді мало, на думку пращурів, відганяти «нечисту силу». Пізніше слов’яни «почали трапезу ставіті Роду та рожаніцам». Культ Роду та рожаниць, божеств родючості, був тісно пов’язаний із життєво важливими стихіями — сонцем, дощем, водою. Згодом слов’яни стали молитися головним чином Перуну, зберігаючи віру в інших богів. Отже, культ Перуна — бога громовиці, війни та зброї — склався досить пізно і пов’язаний із розвитком дружинного, військового стану суспільства[368].

Разом з тим залишається недостатньо з’ясованим питання, чи мали давні слов’яни до останніх століть І тис. н. е. спеціальні святилища для жертвоприношень, чи обряди творилися у священних гаях та інших сакральних місцях, як це було у найближчих сусідів та родичів слов’ян — балтів та германців. Автор «Повісті минулих літ» повідомляє про існування у східних слов’ян культу священних гаїв, озер та криниць. Можливо, великі ритуальні споруди виникли наприкінці І тис. н. е. як наслідок значних змін в ідеології, зумовлених розвитком ранньокласових відносин.

Які ж археологічні джерела можна залучити для реконструкції духовного життя? Це, передусім, залишки святилищ та інших культових споруд, поховальні пам’ятки, зображення на предметах, амулети тощо. Місця ритуальних дій давніх слов’ян за їх соціальною значимістю можна поділити на дві групи. Першу складають сакральні місця, невеликі за розмірами — общинні святилища. Вони розміщувалися у центрі або на краю селища і є типовими для всього І тис. н. е. Деякі з них були оформлені, як звичайне житло, всередині якого містилися ритуальні речі (ідол, священні посудини) та вогнище-жертовник. Таку споруду було досліджено на поселенні Загаї зубрицької культури. Споруда датується другою половиною І—II ст. н. е. Недалеко від вогнища тут знайдено невеликого кам’яного ідола, глиняну статуетку, що зображала жінку, дві нижні людські щелепи[369]. Серед великих святилищ найбільш відомі місця відкритого типу, що займали ділянки на селищах або поблизу них. Їх головним атрибутом був ритуальний майданчик з одним або кількома ідолами, жертовними ямами, будівлями, вогнищами. Такі споруди відносять переважно до черняхівської культури III—IV ст. н. е. Вони знаходяться у Середньому Подністров’ї (Ставчани, Іванківці, Бакота). Культовим центром Ставчанського святилища був кам’яний ідол у вигляді чоловіка з бородою, у конічній шапці, з рогом у руках. Ззаду було вибите зображення коня. За три метри від ідола стояла трикутна кам’яна стела з солярними знаками. З чотирьох боків їх оточували залишки вогнищ. На святилищі в Іванківцях знайдено три кам’яні ідоли. З них найцікавішим є трилиций ідол у вигляді чотиригранного стовпа заввишки 3 м. Біля ідолів збереглися сліди вогнищ та ритуальних ям, а також залишки сталеробного виробництва, про що згадувалося вище. На капищі у Бакоті знайдено частину ідола, а також жертовні ями з кістками тварин та уламками кераміки. Недалеко від ідола у заглибленні виявлено два людські черепи[370].

Ці святилища свідчать, що слов’яни Волині та Середнього Дністра у першій половині І тис. н. е. приносили у жертву богам не тільки тварин, а й людей. Можливо, ці дії пояснюються надзвичайними обставинами життя мешканців общини. Але нагадаємо, що людські жертвоприношення тривали у цьому регіоні аж до XII— ХІІІ ст. н. е.

Можливо, з такими святилищами пов’язані й знахідки каменів-жертовників із зображеннями солярних знаків, людей і тварин. На поселенні Межигір’я, що на Тернопільщині, відкрито велику кам’яну плиту, котра спиралася на три менші камені. Гранітний валун із вибитими різними знаками знайдено на поселенні київської культури Обухів ІІІ. Для повсякденних жертвоприношень міг бути пристосований невеликий вимощений камінням майданчик з розташованим поруч у неглибокій ямі вогнищем, який було знайдено на поселенні VI—VIII ст. н. е. Городок на р. Смотрич[371].

До другої групи належать городища-святилища IX—X ст. н. е. (Ржавинці, Родень, Горбовськ, Богіт, Крутилів). Для них характерні положення на місцевості, один або кілька рядів валів зі спеціальними місцями для вогнищ, глибокі ями, спеціальні будівлі, ідол у центрі городища. Виникнення таких святилищ можна розглядати як наслідок довготривалої еволюції ідеології слов’ян, як вищий етап розвитку язичництва. Наявність центрів, подібних до Аркони або Штеттина, передбачає виокремлення прошарку служителів культу — жерців. Такі святилища присвячувалися найбільш авторитетним божествам східних слов’ян. Звичайно городища-святилища виникали у центрі гнізд поселень як сакральні центри племені або союзу племен[372].

Давні слов’яни обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева, населяючи їх численними богами. За літописами, відомі духи лісу: лісовик, лещук; дух води — водяний; поля — поляниця. Вельми поширеним був культ русалки, що живе у полі, у лісі, у воді. Споконвічно слов’янськими образами були берегині, водяниці, упирі, але археологічні матеріали не відбивають культів цих істот. Проте культ священних гаїв та окремих дерев підтверджується знахідками стовбурів двох могутніх дубів, які було піднято зі дна Дніпра поблизу гирла Десни. У стовбури цих дерев було врубано в одному випадку дев’ять, а в другому — чотири кабанячі щелепи іклами назовні. З літописів відомо, що дуб присвячувався саме Перуну. Можливо, ці дуби були жертовниками у священних гаях, що розкинулися неподалік від гирла Десни, де приносили жертви цьому грізному богові. Тут можна простежити тісний зв’язок між двома культами: могутнього дерева та звіра-вепра. У X ст. руси творили жертвоприношення перед священним дубом на о. Хортиця[373].

Протягом періоду від рубежу нашої ери до кінця І тис. форми поховальної обрядності слов’янських племен зазнали певних змін, що дає змогу простежити й деякі зміни у системі вірувань. Зазначимо, що у слов’ян того часу панував звичай спалення тіла покійного з наступним похованням праху поза місцем спалення. Тут не спостерігається заміна трупопокладень на кремації та навпаки, як було у германських та балтських племен задовго до прийняття християнства. Обряд спалення у слов’ян тісно пов’язувався з вірою у священний вогонь, в культі якого вогнепоклонництво поєднувалося із шануванням сонця. Згідно з віруванням, вогонь очищав грішних покійників та, спалюючи їх, відкривав шлях до царства світла та вічного спокою. Через вогняне очищення покійник ставав недоступним для злих сил[374].

Для давньослов’янських племен майже до кінця І тис. н. е. характерні ґрунтові могильники. Поля поховань тяжіють до річкових водоймищ і розміщаються поблизу поселень, займаючи, порівняно з ними, більш високу поверхню землі.

Для поховального обряду зарубинецької культури характерні два варіанти трупоспалення: досить велику кількість перепалених кісток вміщували до посудини-урни або ж засипали на дно могильної ями на ґрунтових могильниках, позбавлених будь-яких зовнішніх ознак. Урнові поховання були досить поширеними у Середньому Подніпров’ї та Прип’ятському Поліссі, але їх зовсім немає на Верхньому Подніпров’ї. Часто до могили клали речі, що належали небіжчику: фібули, шпильки та інші предмети убору, а також посудини: горщик, миску, кухоль. Можливо, у посудинах були заупокійна їжа та питво (пиво, мед). Інколи можна знайти кістки тварин — залишки від м’ясної їжі. Дуже рідко у похованнях знаходять ножі, наконечники списів тощо. Звичайно інвентар не має слідів перебування на сильному вогні. Це дає підстави вважати зарубинецькі поховання повноцінними, «справжніми» спаленнями, коли душі померлих супроводжують ті речі, якими вони користувалися за життя або які є останнім даром родичів. При цьому ритуали виконувалися не тільки поряд з поховальним вогнищем, але й біля могили[375].

Існує деяка різниця між поховальними обрядами зарубинецької та пшеворської культур. У могилах пшеворської культури інвентар часто зігнутий, поламаний: разом із смертю господаря «вбивали» і його речі, аби вони могли слугувати йому в потойбічному світі. Саме так були поховані бойовий меч, щит, наконечник списа, кілька ножів, ножиці та інші речі у похованні воєначальника І ст. н. е. у Гриневі. Відомі також випадки, коли гострі предмети (ножі, наконечники списів, шпильки) всаджували у купу кальцинованих кісток. Можливо, це робилося, щоб нейтралізувати «небезпечних» покійників (чаклунів або померлих «наглою смертю»), позбавити перевертня можливості робити шкоду живим[376].

На могильниках нерідко трапляються поховання без людини, так звані кенотафи. Вони містять у собі лише поховальний інвентар. Такі поховання відомі у багатьох давніх народів. Прийнято вважати, що їх здійснювали для тих односельчан, які загинули чи померли далеко від домівки. Відправляючи всі прийняті ритуали, давні люди вважали, що тим вони забезпечують необхідні умови для потойбічного життя померлому.

У кожній могилі звичайно здійснювалося одне поховання. Втім, трапляються і парні поховання. Так, на могильнику в Чаплині (Верхнє Подніпров’я) в шести похованнях були останки не лише дорослої людини, а й дитини. Кальциновані кістки молодої жінки і дитини знайдено також у похованні на могильнику у Велемичах (Прип’ятське Полісся).

У більшості поховань кальциновані кістки старанно очищали від залишків вогнища. Складається враження, що їх спеціально вимито водою. Існує думка, що кістки очищалися не спеціально, а внаслідок заливання поховального вогнища водою.

Автори цієї книги поділяють думку про те, що племена зарубинецької культури створили специфічний варіант поховального обряду, який увібрав у себе риси поховальних звичаїв субстратного населення, пропустивши їх через власний світогляд. Найбільший вплив на цю рису культури зарубинців мали, безперечно, племена поморсько-підкльошової культури[377].

На початку І ст. н. е. спостерігається зближення поховального обряду племен пшеворської і зарубинецької культур. На зарубинецьких могильниках збільшується кількість зброї, у Чаплині вона трапилася в 9% поховань. Поширюється наявність у похованнях дрібних уламків кераміки, що характерно для поховального обряду пшеворців.

Розгром сарматами зарубинецьких селищ у Подніпров’ї, що збігся з поголовною міграцією зарубинців із Полісся, одночасний рух пшеворських племен на схід і потік дакійців з півдня в Подністров’я, загальна криза зарубинецької культури — всі ці значні за масштабами події середини І ст. н. е. у слов’янському світі остаточно зруйнували існуючу етнокультурну стабільність. Змінився спосіб життя слов’ян, порушилися традиції матеріальної культури. Під впливом нових соціально-економічних та історичних умов вони неминуче трансформувалися в нові форми. Таким чином, розпад зарубинецької культури не міг не відбитися й на ідеології слов’ян, у тому числі на одній з найважливіших її складових — поховальних звичаях.

Припиняють своє існування класичні зарубинецькі могильники. До ІІ ст. відносять лише один невеликий могильник Рахни у басейні Південного Бугу. Інші поховання цього часу поки що невідомі серед пізньозарубинецьких та зубрицьких старожитностей. Але навряд чи можна припустити, що представники цих культурних груп вдалися до підвішування своїх небіжчиків на деревах або стали топити їх у ріках, розвіювати попіл чи використовувати інші обряди, що не фіксуються в археологічних матеріалах. У племен київської культури, що приходить на зміну пам’яткам І—II ст., на рубежі II—III ст. н. е. вже можна простежити наявність могильників. Таких комплексів нині відомо небагато, але можна впевнено стверджувати, що вони відрізняються від зарубинецьких.

Могильники київської культури також безкурганні. У неглибоких округлих ямах міститься невелика кількість кальцинованих кісток. Іноді там трапляються перепалені фрагменти кераміки, предмети особистого вбрання (фібули, пряжки, намистини та ін.), знаряддя праці (пряслиця, ножі). Інвентар знаходять перепаленим разом з вугіллям та попелом. Кістки тварин без слідів перебування у вогнищі являють собою залишки заупокійної їжі. Серед кальцинованих кісток у кількох випадках, крім останків людини, визначено й кістки тварин.

Поховання такого типу відомі у зарубинецькій культурі переважно на території Верхнього Подніпров’я. Але тільки у київській культурі вони становлять більшість поховань. Очевидно, поява нового виду трупоспалень означає переворот в ідеологічних уявленнях слов’ян. Якщо у зарубинецькій культурі були поширені «справжні» поховання з кремацією, що містили всі (або майже всі) кістки покійного, його їжу, питво, прикраси та зброю, то на пам’ятках III—V ст. основні ритуали, напевно, відбувалися біля поховального вогнища, а не біля могили. До ями клали тільки символ спалення, який мав забезпечувати покійному та відповідним жертвам перехід до іншого світу: жменю праху та вугілля, череп’я від посудин з їжею, кістки жертовних тварин. Зрідка у похованнях містилася заупокійна їжа та останні дари родичів у неперепаленому вигляді. Одне з поховань на могильнику Нові Безрадичі біля Києва, можливо, являло собою «хатку мертвих» — його відрізняла велика квадратна яма та порівняно багатий інвентар[378].

У третій чверті І тис. н. е. поховальна обрядовість ранньоісторичних слов’ян зазнала певних змін. Поховальний обряд слов’янських культур півдня Східної Європи вивчено нерівномірно — більшість могильників досліджено на території колочинської культури, яка за своїм походженням тісно пов’язана з пам’ятками київської культури III—V ст. Серед кількох сотень трупоспалень переважну більшість тут становлять ямні поховання на ґрунтових могильниках. Поруч з ними з’являються також поховання в урнах, які особливо численні в південно-східному регіоні культури. На могильниках Леб’яже і Княжий, Картамишево II переважають урнові спалення. Новий тип поховальної обрядності вивчено на могильнику Картамишево II у верхів’ях Псла: два-три ямні трупоспалення у кількох випадках мали сліди прямокутної огорожі з колод. У цьому можна вбачати повернення до ідеї «домовини» — захоронення в огорожі, що символізує житло. Іноді колочинські поховальні урни накривалися зверху іншою посудиною, у похованнях трапляються посудини-приставки, ножі, пряслиця, інший побутовий інвентар. У кількох похованнях знайдено наконечники списів, деталі престижного «антського» поясу — тут могли бути похованими військові вожді[379].

Значно менше досліджений поховальний обряд інших груп слов’ян Східної Європи, але й тут трупоспалення трапляються у двох варіантах: в урнах та ямах. Інколи спалені кістки накривалися перевернутим догори дном горщиком. Новим елементом стає невеликий курганний насип над похованням з кремацією. У празькій та частково колочинській культурах кургани з’являються, починаючи з VI—VII ст., можливо, під впливом звичаїв північно-західних сусідів — давніх литовців і змішаного слов’яно-балтського населення Подвіння та суміжних територій. Новий звичай наприкінці І тис. н. е. широко запроваджується на слов’янських землях. Набувши ряду локальних особливостей, він протримався понад п’ятсот, а місцями й більше років. Про язичницький обряд трупоспалення у радимичів, сіверян, в’ятичів та кривичів «Повість минулих літ» повідомляє, що після поминального банкету та ігрищ покійника клали на велике багаття, по кремації кістки зсипалися до невеликої урни. У який спосіб ховали урну, залишається не зовсім зрозумілим. Можливо, її ставили у спеціальний «будинок мертвих». У літопису немає свідчень про кургани, насипані над урновими спаленнями та відомі за археологічними джерелами[380].

Протягом IX—X ст. з’являються значні варіації у поховальній обрядності, які пов’язані з процесом формування давньоруської народності та феодальної держави. Це великі «князівські» кургани з багатим інвентарем та жертвами, трупоспалення на місці захоронення, тілопокладення тощо. Вони відбивають ускладнення міфологічної структури язичництва напередодні прийняття Руссю християнства.

Важливим джерелом вивчення дохристиянських вірувань слов’ян є різноманітні предмети, малюнки на речах, кераміці та ін., що мають стосунок до язичницької обрядовості. З ворожінням та магічними діями навколо хліба пов’язане існування так званих «хлібців» — глиняних моделей буханців, що мали відповідний розмір або частіше їх мініатюрні копії. Іноді вони оздоблювалися вдавленнями або хрестоподібними лініями, нанесеними на сирій глині. Такі «хлібці» відомі у зарубинецькій (Пилипенкова Гора) та празькій (Ріпнів I, II, Корчак та ін.) культурах, а також на пам’ятках близьких сусідів давніх слов’ян першої половини І тис. н. е. (Боратин, Пражів, Лепесівка та ін.). Частіше трапляються предмети заклинальної магії — амулети. У зарубинецькій культурі використовувалися шумлячі намиста, про які ми повідомляли вище. Вони мали відганяти злих духів не тільки своїм виглядом, а й звуком при ході їх власників. Різні підвіски-лунниці, особливо численні на пам’ятках київської культури III—V ст., також були зображенням доброго божества. Магічна дія таких оберегів підсилювалася зображенням на них солярних знаків — кругів, хрестів та інших символів. Можливо, за амулети правили також антропо- та зооморфні фібули, нагрудні ланцюги із зображенням хрестів та ін. «Від пристріту» давні слов’яни носили амулети з кігтів ведмедя, кабанячих іклів, кісточок зайця або птиці[381].

Прикликати добро та відганяти ворожі людині сили повинні були зображення на посуді, побутових речах. Захисту, передусім, потребували речі, пов’язані з повсякденним життям: житло, одяг, посуд. Відлуння тих давніх традицій ще й досі відчутне у мотивах різьблення, вишиванок, орнаментації посуду. Особливо популярними у слов’ян, як і в інших індоєвропейців, були різні символи сонця, довічного життя у вигляді хрестів, свастик, концентричних кіл та ін. Солярний знак як символ вогню був здатний відважувати нечисту силу та надавати речам, на які його наносили, цілющих властивостей. Такі символи наносилися на пряслиця для захисту від злої сили ниток, з яких вироблявся одяг, на горщики та глиняні сковорідки, в яких варилася та подавалася на стіл їжа. Хрест, зображений на сковорідці, відбивався на коржику, й таким чином ритуальна їжа набувала магічної сили. Такі вироби трапляються на зарубинецьких, пізньозарубинецьких, київських пам’ятках, у слов’янських культурах другої половини І тис. н. е.[382].

Рис. 24. Бронзове окуття піхов меча з могильника пшеворської культури Гринів.

На поселенні IV ст. Хлопків, що на р. Трубіж, було знайдено кістяне знаряддя із зображенням шести різних знаків-символів. З поселення VII—IX ст. Рашків ІІІ на Буковині походить сковорідка, на денці якої крапочками зображено птицю.

Зображення таких символів на речах повсякденного використання свідчить про суто утилітарний характер ідеологічних уявлень слов’ян І тис. н. е. Вони несуть у собі ідею добробуту та процвітання роду[383].

Унікальною для цього періоду знахідкою є бронзове окуття піхов меча, що походить з багатого поховання І ст. н. е. на могильнику пшеворської культури Гринів. Прорізне бронзове окуття разом з іншою зброєю належало вождю племені або групи племен і було виготовлене на замовлення. Від зовнішньої частини окуття збереглася пластина, на якій ярусами розташовано п’ять різних сцен з викарбуваними високохудожніми зображеннями людей, звірів, рослин. Ці зображення, напевно, відбивають структуру впорядкованого світоустрою, Всесвіту, як його розуміли давні. Питання про місце виготовлення шедевру досить складне, оскільки унікальна стилістика зображень не дає підстав відносити його в цілому до кельтського, гето-дакійського чи германського мистецтва. Очевидно, піхви були виготовлені на периферії провінційно-римських, гето-дакійських та кельтських впливів, але мають місцеве підґрунтя, про що свідчить стилістична єдність усіх зображень. Тут використані образи, вже відомі у мистецтві Європи, які можна співвіднести з деякими елементами індоєвропейської міфології[384].

Гадаємо, що протягом І тис. н. е. сакральні дії певною мірою відповідали основним етапам суспільного розвитку. Можливо, малюнки на побутових предметах та громадські жертовники на поселеннях (Загаї, Іванківці, Городок) пов’язувалися із сімейно-родовим культом шанування предків. Наступному щаблю соціального розвитку відповідають племінні та міжплемінні святилища IX—X ст. На стадії переходу до ранньокласового суспільства та ранньодержавних форм життя виникають умови для перетворення богів та культів племен і союзів племен на загальнодержавні культи. Таку реформу, як відомо, намагався провести князь Володимир у 980 р., коли на київському капищі було зібрано всіх богів різних слов’янських племен. Ця реформа мала на меті створення офіційного пантеону єдиного князівства.

Глава 1 Кельти, германці, балти

Стародавні слов’янські племена мали постійні взаємні зв’язки з сусідніми народами, а також зазнавали прогресивного впливу розвинутих більш віддалених цивілізацій.

Важливим фактором розвитку Європи другої половини І тис. н. е. було формування кельтської, або латенської цивілізації. її вплив на культуру європейських народів у наступні століття можна порівняти тільки із впливом античного світу. Племена кельтів, що мешкали на межі VI—V ст. до н. е. у верхів’ях Дунаю та Рейну, на основі місцевих культур гальштатського періоду створили нову культуру, яка одержала в археології назву латенської (поселення Ла-Тен у Швейцарії) і проіснувала до рубежу нашої ери. Шляхом воєнної експансії кельтські поселення та городища-оппідуми поширилися від Британії до Карпат. Ще ширшим був культурний вплив, який виявився у виникненні особливого латенського стилю у багатьох сусідніх племен[385].

Східні пам’ятки середньоєвропейського латену лежать на західних схилах Карпат на території Польщі, України, Словаччини, Угорщини та Румунії. Тут кельтами були підкорені північнофракійські племена — носії куштановицької культури. Їхня етнографічна своєрідність деякий час зберігалася, зокрема в ліпному посуді. На Українському Закарпатті знайдено та досліджено кілька десятків латенських поселень та городище Мала Копаня[386]. Відомо кілька залізоробних центрів. Поселення Галіш-Ловачка було одним з найбільших ремісничих центрів Середньої Європи в останній чверті І тис. до н. е.

Про безпосереднє вторгнення кельтів-галатів на територію Східної Європи свідчить знайдений в Ольвії декрет на честь Протогена (див. II том цього видання). У ході переселення до Малої Азії в III ст. до н. е. галати здійснили похід у Північне Причорномор’я і погрожували поселенням місцевих греків.

Ряд дослідників, спираючись на археологічні знахідки та дані лінгвістики, висловили думки щодо проникнення кельтів на схід від Карпат аж до Середнього Подніпров’я[387]. Але речей безпосередньо кельтського походження на цих землях дуже мало. Значно помітнішим виявився латенський вплив на художні стилі та ремісничі навички деяких місцевих культур. Спільні риси лощеного посуду зарубинецької, пшеворської та поєнешті-лукашівської культур пояснюються саме наслідуванням латенським взірцям. Те ж стосується типів бронзових фібул, браслетів, булавок та інших металевих прикрас. Кельтські досягнення у чорній металургії та металообробці сприяли розвиткові цих галузей у Південно-Східній Європі.

Тісніші відносини складалися у давнього населення України з народами фракійського походження. Фракійські та споріднені їм гето-дакійські племена в другій половині І тис. до н. е. заселяли значну територію Балканського півострова та лівобережжя Дунаю до Дністра. Їхня культура зазнала значного впливу грецької цивілізації, а також скіфів та кельтів, які розселилися у Фракії в IV та III ст. до н. е. VI ст. до н. е. гети, об’єднані під владою царя Буребісти, здійснили похід у Північне Причорномор’я, під час якого зруйнували Тіру, Ольвію та велику кількість сільських поселень. Гето-фракійські елементи у матеріальній культурі пізньоскіфських городищ Нижнього Дніпра показують, що частина завойовників залишилася тут і змішалася з місцевим населенням[388].

Контакти гето-фракійців з населенням лісостепової смуги України складалися в Подністров’ї та Прикарпатті. На рубежі III—II ст. до н. е. цей процес був ускладнений впливом на території Східної Румунії, Буковини та Молдови культури Поєнешті-Лукашівка, в основі якої лежав привнесений германський компонент (вірогідно, плем’ям бастарнів) та місцевий гетський субстрат[389]. З І до початку III ст. н. е. на обмеженій території Верхнього Подністров’я існувала яскрава липицька культура. Її виникнення пов’язують з переселенням «вільних даків», які принесли з собою гончарне коло та деякі інші надбання дакійського латену[390]. Пізніше липицьке населення через складні інтеграційні процеси за участю пшеворської та пізньозарубинецької людності вливається у місцевий варіант черняхівської культури, який прямо стосувався слов’янського етногенезу[391].

Херсонська обл. Золоті поясні прикраси з хутора Келегеї. VII—VIIІ ст.

Кіровоградська обл. Глодоський скарб VII—VIII ст. Золотий медальон.

Крим. Скалистинський могильник. Глечик-ойнохоя. IX ст.

У складі багатоетнічної черняхівської культури присутність дако-фракійців, за археологічними матеріалами, чітко виявляється тільки у румунському Подунав’ї і меншою мірою в Молдові. Зате у формуванні старожитностей культури карпатських курганів вирішальну роль відігравало гето-дакійське населення, пізніше асимільоване слов’янами[392].

Значна частина земель, населених фракійськими народами, була підкорена Римською імперією. Найменший час перебувала під окупацією Дакія (106—271 рр. н. е.). Наслідком римського панування для місцевого населення була втрата рідної мови, місце якої заступив діалект провінційної латини. З нього згодом розвинулися східнороманські мови.

У ранньому середньовіччі у зв’язку з експансією слов’ян на Балкани починається новий етап слов’яно-східнороманських відносин, головним змістом якого були процеси взаємної асиміляції. У VI—VII ст. з України в Молдову та на схід Румунії просуваються слов’янські племена, що залишили пам’ятки празької культури. В своєму русі далі на південний захід вони розлилися по всьому Балканському півострову, подекуди створюючи культури змішаного типу. Так, у Придунайській низині у цей час з’являються пам’ятки типу Іпотешті-Кіндешті-Чурел, де, крім виразних празьких рис, у кераміці простежуються сліди гето-дакійської традиції та чітко видно вплив візантійського ремесла. У VIII—IX ст. у загальнослов’янській матеріальній культурі вирізняються риси, що виокремлювали східнослов’янську культуру із західної та південної. Східнослов’янські поселення типу Луки-Райковецької (в Румунії — тип Хлінча І) у цей період займали суцільну територію від Дніпра до румунських Східних Карпат, а по течії Нижнього Дунаю просувалися на територію Болгарії. У X ст. в ході експансії Першого Болгарського царства східнослов’янські поселення були витіснені з Подунав’я і поглинуті змішаним населенням балкано-дунайської культури[393].

Сліди давніх контактів слов’ян з фракійськими та східнороманськими народами збереглися, з одного боку, в румунській мові та топоніміці, а з іншого — у карпатських діалектах української мови та в етнографії.

До найдавніших германо-слов’янських зв’язків у Східній Європі можна віднести контакти між племенами ясторфської та зарубинецької культур. На території Лівобережного Полісся останнім часом віднайдено низку пам’яток «типу Харівки», що датуються III—ІІ ст. до н. е.[394]. На поселеннях знайдено своєрідну кераміку, з району сіл Ліски та Першотравневе (Менський район Чернігівської обл.) походить декілька короноподібних бронзових гривен, що знаходять аналогії серед ясторфських старожитностей Південної Прибалтики та у поєнешті-лукашівській культурі Прикарпаття. Германські племена, на думку дослідників, входили в число людності неоднорідної за складом пшеворської культури (територія сучасної Польщі). На активну інфільтрацію пшеворських традицій у зарубинецький масив вказують деякі форми кераміки, прийоми орнаментації, ряд особливостей поховального обряду, що фіксуються аж до Дніпровського Лівобережжя.

Проникнення пшеворських елементів у Східну Європу посилюється у ранньоримський час, коли на заході України та в суміжних районах Польщі формується група пам’яток на пшеворсько-зарубинецькій основі за участю липицьких та інших елементів. Ці пам’ятки (волино-подільська група або зубрицька культура) помітно відрізняються від пшеворської культури Великопольщі, насиченої германськими рисами[395]. Переважання слов’янських елементів у групі населення, представленій цими пам’ятками, стає більш помітним у пізньоримський час, коли вона стає складовою частиною багатоетнічної черняхівської культурної спільноти.

Наприкінці II — на початку III ст. н. е. слов’яно-германські відносини набирають нового змісту. З пониззя Вісли починають свій рух на південь племена вельбарської культури. Дослідники ототожнюють їх з готами. Історія цього північногерманського народу відома досить добре значною мірою завдяки твору, який склав у VI ст. історик готів Иордан[396]. На цій основі,, а також з урахуванням свідчень інших римсько-візантійських авторів та даних археології в новий час створено кілька ґрунтовних праць[397].

Відомо, що, вийшовши з Південної Прибалтики під проводом королівського роду Амалів, готські угруповання зайняли землі північніше Чорного моря та в Приазов’ї, а згодом розселилися у Нижньому Подунав’ї поблизу кордонів Римської імперії. В цей час сталося розмежування єдиного народу на дві великі племінні групи — остроготів (грейтунги), що мешкали на схід від Дністра, та візіготів (тервінги), які контролювали землі між Нижнім Дністром і Дунаєм. Наприкінці IV—V ст. під тиском гунської експансії зі сходу готи вимушені були переселитися на Середній Дунай, а звідси потрапили у Північну Італію, Аквітанію та Іспанію.

Присутність готів у Причорномор’ї відображена давніми письменниками в зв’язку з «готськими», або «скіфськими» війнами проти Риму у 30—60-х рр. III ст. Разом з ними згадуються й інші племена германського походження — гепіди, тайфали, герули. Цим пояснюється поява вельбарської культури в Україні не в чистому вигляді, а насиченої елементами сусідніх культур, особливо пшеворськими.

Носії вельбарської культури активно втрутилися в процеси культурної інтеграції, що супроводжували формування черняхівської культури. Найбільш компактний вельбарський масив, що значною мірою зберіг культурні риси, притаманні старожитностям Нижнього Повіслення та Помор’я, існував на Волині та в Південному Побужжі. Більша частина цих племен, просуваючись протягом III—IV ст. на південь та схід, набула черняхівських рис. Такі черняхівські пам’ятки з вельбарськими елементами, мешканцями яких можна вважати германців, поширені практично на всій території цієї культури від Подунав’я до Дніпровського Лівобережжя[398]. Групи готів, що досягли Приазов’я та Криму, значною мірою втратили свої етнографічні особливості, і їхні сліди не завжди можна вирізнити зі старожитностей місцевого пізньоантичного населення[399].

На пам’ятках черняхівської культури германський елемент найбільш чітко представлений специфічними формами ліпної кераміки («ельбські горщики» з навмисне ошершавленою поверхнею, миски з «вушком»). Чужоземним для народів Східної Європи є такий поширений у черняхівській культурі тип посуду, як тривуха ваза. На деяких поселеннях трапляються довгі двокамерні глинобитні житла, подібні до характерних для території північної Германії та Данії (Stallhaus). У пізньоримський час в Україні з’являються центральноєвропейські типи металевих прикрас, зброї та інших ремісничих виробів. Враховуючи значний розвиток торгівлі та надплемінний характер ремесла, такі речі не можна пов’язувати з якимось певним етносом. Але загальний напрям зв’язків вони вказують.

Рис. 25. Ліпна чорнолощена ваза з могильника черняхівської культури Городок.

В Україні та прилеглих землях відомі знахідки пам’яток рунічної писемності: написи та окремі знаки на уламках посуду з Лепесівки (Волинь), наконечник списа з Сушично (Білоруське Полісся), пряслице з Лецькань (Румунська Молдова). В Румунії біля с. Петроаса було знайдено захований у V ст. великий скарб. Він належав, як вважають, королям остроготів, які в цей час під тиском гунів відступали з України на захід. Серед дорогоцінного посуду та прикрас була золота гривна з рунічним написом: «Це священна спадщина готів»[400]. В середині IV ст. нижньодунайські візіготи почали приймати християнство в аріанській формі. Єпископ Ульфіла переклав Біблію готською мовою. Деякі дослідники вважають, що християнство поширилося й на територію України[401].

Період найбільшого поширення германських (вельбарських) елементів у Південно-Східній Європі відповідає часові існування «держави Германаріха» (друга-третя чверті IV ст.). Це воєнно-політичне утворення, межі якого відповідають східному ареалу черняхівської культури, являло собою об’єднання союзних та підкорених готами племен. Крім германців, воно охоплювало групи сармато-аланів, пізніх скіфів Причорномор’я та слов’ян.

Незважаючи на надетнічність, черняхівська спільнота завдяки прогресивним процесам культурної та економічної інтеграції мала ознаки ранньої держави[402].

Відносна політична стабільність на південному сході Європи була порушена вторгненням гунів. У 375 р. вони завдали поразки готському війську під проводом короля Германаріха. Цим скористалися слов’яни-анти, щоб позбутися політичної залежності. Війна йшла з перемінним успіхом. Незважаючи на те, що готам вдалося захопити і стратити через розп’яття короля антів Божа з синами та сімдесятьма старійшинами, своєї мети слов’яни досягли. Протягом кінця IV — першої третини V ст. германські угруповання залишили Східну Європу. Нечисленна кількість готів залишилася тільки в гірському Криму, де їхня мова документально зафіксована навіть у XVI ст.[403].

Найбільш тісні етнічні зв’язки у давніх слов’ян існували з балтськими племенами. Ряд лінгвістів вважає, що загальнослов’янська (праслов’янська) мова сформувалася на основі периферійних діалектів протобалтської мови[404]. Цей процес проходив, на думку різних вчених, у хронологічних рамках І тис. до н. е. — середини І тис. н. е. На цей час територія мешкання балтів, згідно з картою поширення гідронімів, охоплювала землі на південь від Західної Двіни та Оки до Десни та Прип’яті. Північніше панують фінно-угорські назви, південніше, в Лісостепу та Степу — іраномовні (скіфо-сарматські)[405].

Рис. 26. Парні срібні фібули з могильника черняхівської культури Курники.

Дані топоніміки не завжди узгоджуються з висновками археологів. Так, ареал зарубинецької культури, яку традиційно вважали слов’янською, значною мірою збігається з межами поширення балтських гідронімів. Це дає підставу деяким дослідникам відносити її до балтського кола культур або ж до особливої перехідної діалектної групи[406]. Певна близькість деяких рис матеріальної культури спостерігається в III—IV ст. у населення київської культури та балтського населення сусідніх регіонів Білорусі та Росії. Вплив культури штрихованої кераміки помітний на деяких типах київського посуду та в його орнаментації. Схожі деякі типи прикрас — речі групи виїмчастих емалей, посохоподібні булавки, деякі фібули[407].

Новий етап слов’яно-балтських відносин припадає на час слов’янської колонізації лісової смуги у другій половині І тис. н. е. В цьому процесі брало участь населенням полонинської та празької культур, вплив якого помітний у банцерівській та тушемлінській культурах Верхнього Подніпров’я. Для двох останніх характерні численні городища зі складною системою оборонних споруд. Це наводить на думку, що вкорінення нових поселенців у балтське середовище не було мирним. У VIII—X ст. просування на північ слов’янських племен з території України знов посилилось під впливом носіїв культур типу Луки-Райковецької та роменської. Ця колонізаційна хвиля знівелювала етнокультурну строкатість, що створилася у Верхньому Подніпров’ї. Так в основному завершився процес асиміляції дніпровського балтського населення, яке все ж зберегло ряд етнографічних елементів культури та мови.

Глава 2 Скіфо-сарматські племена. Гуни

У попередньому томі йшлося про контакти предків слов’ян з іраномовним світом на початку доби заліза. Ці контакти тривають в латенському періоді та в римський час.

З кінця III ст. до н. е. в пониззі Дніпра виникає низка укріплених городищ — Золота Балка, Гаврилівка, Миколаївка та ін. На думку дослідників, вони були політично підпорядковані Скіфському царству в Криму зі столицею у Неаполі (сучасний Сімферополь). Як і пізньоскіфське населення Криму, мешканці нижньодніпровських городищ зазнали значного впливу античної культури. Про це свідчать кам’яні будинки та фортифікаційні споруди, велика кількість імпортів з грецьких міст. Більшість цієї людності була прямими нащадками кочових скіфів. Деякі археологічні знахідки вказують і на присутність фракійців та сарматів. Окремі чорнолощені посудини нагадують кераміку зарубинецької культури Середнього Подніпров’я. На зарубинецьких городищах, рештки яких збереглися на дніпровських кручах південніше Києва, часто трапляються уламки грецьких амфор та вишуканого античного посуду, скляні намиста та інші довізні речі. На могильнику Дідів Шпиль під Каневом, крім 20 звичайних поховань з кремацією, знайдено 19 трупопокладень з пізньоскіфськими речами, враховуючи кераміку. Це свідчить про жваві стосунки між різноетнічним осілим населенням Середнього та Нижнього Дніпра, що здійснювалися водним шляхом. Суто ділові, торговельні взаємини перетворювалися на тісніші зв’язки, що виражалося в переселенні окремих людей чи сімей[408].

Можливо, однією з причин пізньоскіфської міграції на північ була експансія сарматів у степовому Подніпров’ї. Але у зарубинецької людності відносини з кочовиками також здебільшого набували войовничого характеру. Деревно-земляні укріплення городищ Бабина Гора, Пилипенкова Гора, Монастирьок, Ходосівка зберегли сліди пожеж та перебудов, що сталися близько рубежу ер. На валах та в ровах знаходять сарматські трилопасні черешкові наконечники стріл. Постійна конфронтація не виключала поодиноких мирних контактів, про що свідчать окремі знахідки сарматського посуду в зарубинецьких комплексах.

До середини І тис. н. е. іраномовні племена складали основну масу населення півдня України. Зі сходу до римського лімесу постійно просувалися угруповання сарматів. Частина їх досягла Паннонії на Середньому Дунаї. У пізньоримський час окремі групи осідають серед землеробів і стають складовою частиною черняхівського населення, здебільшого в причорноморсько-дунайському регіоні. Етнічною основою причорноморської групи черняхівської культури були нащадки пізніх скіфів Нижнього Дніпра. Залишки їхніх селищ з кам’яними будинками та великою кількістю імпортної кераміки знаходять на берегах лиманів та в пониззі степових річок[409].

Характерними виявами скіфо-сарматського етносу у черняхівській культурі є деякі форми ліпного посуду, а також складні види поховальних споруд — ями з боковими приступками (заплічками), на які спиралося дерев’яне чи кам’яне перекриття, ями з підбоями, а також склепи-катакомби. Останні найбільш притаманні сарматському племені аланів і поширені здебільшого в Буджацькому степу між гирлами Дністра та Дунаю. Скіфо-сарматські ознаки трапляються і в черняхівській культурі лісостепової смуги, частіше на могильниках. Як виняток є кургани. Так, на черняхівському могильнику біля с. Кантемирівка (Полтавська обл.) досліджено три підкурганні поховання в ямах з підбоями та в катакомбі. Багате спорядження померлих та кінське вбрання дають підстави припустити, що могили належать представникам сармато-аланської старшини.

На етнічне походження населення черняхівської культури вказують не тільки археологічні джерела, а й результати антропологічних досліджень. Значний відсоток черепів, зокрема велика серія з могильника Журавка на Середньому Подніпров’ї, виявляє чітко виражену спорідненість з пізньоскіфськими некрополями Нижнього Дніпра. Для черепів цієї групи характерна помітна доліхокранія, нешироке обличчя, значно виступаючий неширокий ніс. Близькість до цього типу відзначена і серед черепів давньоруського населення (полян) в області Середнього Подніпров’я. На думку антропологів, в етногенезі полянських груп брала участь частина черняхівського населення, схожа за виглядом з пізніми скіфами Нижнього Дніпра. Деяка частина черепів з черняхівських могильників має риси сарматського, фракійського та північногерманського походження[410].

Щодо виявлення слов’янського етнічного елемента в цей період можливості антропологічних методів поки що надто обмежені. Протягом століть уявлення слов’ян про потойбічний світ було пов’язане з обрядом спалення покійників. Унаслідок повного переважання кремації немає повноцінного матеріалу (або будь-якого) по таких культурних групах, як зарубинецька, зубрицька, київська з ранньослов’янських культур другої половини І тис. н. е. Значна частина черняхівських поховань також містить трупоспалення. Мабуть, існуванням якогось варіанта цього обряду пояснюється й брак реальних слідів могильника у верхньодністровській групі черняхівських пам’яток, найбільш обґрунтовано пов’язаних із слов’янськими старожитностями наступного історичного періоду.

За доби «великого переселення народів», котра на Європейському континенті була ознаменована рухом готів з Прибалтики в Північне Причорномор’я, одним з найважливіших факторів, що активно впливав на хід історичних подій у Європі, були кочівники, котрі прийшли з Азії, викликавши значні етнічні зрушення у місцевих племен і народів. Рух кочовиків значною мірою зумовлювався кліматичними коливаннями в безмежних степах Євразії, що через періодичне зменшення продуктивності пасовиськ викликало загострення стосунків між етносами, міграції та загарбання нових територій.

На початку нової ери на Півдні України панували кочові племена сарматів, що витіснили скіфів ще у III ст. до н. е. Сармати з’являлися із Заволжя та Дону окремими племінними угрупованнями. З античних писемних джерел на території України відомі племена язигів, роксоланів та аланів. Роксолани мешкали в Приазов’ї. Тут кочували й інші племена, про що свідчать курганні могильники з різними поховальними обрядами. Язигам належать поховання, впущені в давніші кургани на Лівобережжі та Правобережжі Дніпра. Аланські поховання в характерних для них катакомбах найбільш сконцентровані між гирлами Дністра та Дунаю. Детально історію та матеріальну культуру сарматських племен описано в другому томі цього видання (розділ III).

Найпізніші відомості про сармато-аланів в Україні пов’язані з подіями гунського періоду. Наприкінці V ст. алани разом з візіготами вирушають із причорноморських степів на захід, де деякий час становлять важливу воєнну силу в боротьбі європейських народів проти полчищ Аттіли.

У середині І тис. н. е. на Євразійському континенті одним з наймогутніших був гунський союз кочових племен. Гуни на просторах східноєвропейського Степу та на рівнинах Паннонії з’явилися в другій половині IV ст., докорінно змінивши етнічне обличчя цих земель. У степах панівне місце посіли тюркомовні племена, що замінили іраномовне населення.

Перший етап масової появи гунів у Європі відзначив Авзоній (помер після 395 р.), який говорив про «бродячі полчища хуні»[411]. У «Церковній історії» Єрмія Созомена наведено легенду, що датує рух гунів на захід 375 роком. «Одного разу сталося так, що бик, якого переслідував овод, перейшов через озеро, а за ним пішов пастух; побачивши протилежну землю, він повідомив про неї одноплемінників. Інші кажуть, що лань показала мисливцям цю дорогу, ледь покриту зверху водою»[412]. Дуже схожі свідчення про шляхи руху гунів у Європу наводить Зосим у «Новій історії», що датується V ст.: «їх називали унами; лишається невідомим, чи слід їх називати царськими скіфами чи визнати за тих кирпатих і безсильних людей, котрі, за висловом Геродота, жили по Істру, чи вони перейшли сухопутним шляхом із Азії в Європу»[413]. Потрапивши в Європу, гуни, розгромили аланів, які кочували від Прикаспійських степів до Дону. Останні за культурою та побутом були близькі до гунів, але, за свідченням Амміана Марцеліна, «з більш м’яким і більш культурним способом життя»[414]. Слідом за цим гуни розгромили Боспорське царство[415]. У степах Північного Причорномор’я вони, за свідченням Амміана Марцеліна, Созомена, Євнапія, Йордана, зустрілися з остготами, котрих було підкорено близько 375 р., відразу ж після смерті Германаріха. Як і алани, остготи, очолювані сином Германаріха Гунімудом, увійшли до складу гунського племінного союзу. Друга частина готів (вестготи) в 376 р. відійшла в Подунав’я[416]. Слідом за вестготами гуни, за свідченням Філосторгія і Зосима, дійшли до Фракії, спустошивши римські провінції[417]. Аналізуючи свідчення письмових джерел про гунів тих часів, П. Шафарик вказував, що одна частина гунів, яку очолював Ульд, у 400 р. воювала під Константинополем, друга частина під проводом Аспара в 424 р. була в Італії, третя під проводом Роіласа в 432 р. спустошила Фракію, останні, очолювані Руєм, з 420 р. перебували в Паннонії[418]. Риму вдалося зібрати сили і розгромити гунське військо. За свідченням Созомена, Ульд відійшов за Дунай, а основна маса різноплемінного гунського війська потрапила в полон[419]. Після цієї поразки стабілізація гунського об’єднання відбулася при Руї (V ст.). Приск Панійський повідомляє, що Руя (Руа) «наважився вести війну проти амілзурів, ітимарів, тоносурів та інших народів, що поселилися вздовж Істру і які мали союз з римлянами»[420].

Особливий розквіт гунського об’єднання наступає при Аттілі, який з 434 по 445 рр. правив разом з братом Бледою, а після його вбивства — одноосібно до смерті (454 р.). У цей час гуни відновлюють набіги на Візантію. В 447 р. вони спустошили Фракію й Іллірію, пограбувавши при цьому близько 700 міст і фортець, дійшли до Фермопіл і околиць Константинополя. Візантія уклала мир з Аттілою за рахунок відторгнення придунайських земель і збільшення данини, яку вона виплачувала раніше. Приск зауважує, що «могутність варварів виросла після того ще більше»[421].

Більшість учених гунами вважає народ, що утворився у II—IV ст. внаслідок змішування тюркомовних хунну і угорських племен Приуралля та Поволжя[422]. В часи Аттіли гунський союз включав у себе багато місцевих племен. Це роксолани, алани, герули, остроготи, гепіди, можливо, анти та ін. Серед гунських племен, за свідченням Приска Панійського та Йордана[423], найзначнішим було об’єднання акацирів, котрих М. І. Артамонов локалізував у степах Причорномор’я[424]. Кожен з цих народів мав своє управління.

Етнічну строкатість гунського племінного союзу підтверджують й археологічні дані. На території України відомо кілька десятків поховань гунського часу. Це поодинокі, переважно випадкові, знахідки з поруйнованих поховань, розташованих у Північному Причорномор’ї та Криму. Зокрема, ці знахідки з Новогригорівки та Новоіванівки Запорізької області, Нової Маячки, Раденська та Альошок на Херсонщині, Антонівки та Кубей на Одещині, на городищі Беляус у Криму.

На підставі краще збережених поховань можна констатувати, що їх виконано за різними обрядами, а це пов’язано з різноетнічністю захоронених. Поховання за обрядом інгумації із с. Кубей було здійснено в могилі з підбоєм, а кремації з Новогригорівки знаходились в ґрунтових ямах, над якими простежено залишки тризн. Інгумацію із Беляуса виявлено в ґрунтовій ямі прямокутної форми, яку було викопано в долівці більш раннього склепу. Кістяк орієнтовано головою на північ. Його супроводжували череп та ноги коня, численний інвентар.

Таким чином, порівняно короткий гунський період, що був насичений бурхливими подіями в степах Північного Причорномор’я та Криму, представлений невеликою кількістю різних поховальних пам’яток. Це інгумації в підбійних та прямокутних ямах, кремації, кострища під курганним насипом. Вони свідчать про строкатість етнічного складу гунського племінного об’єднання.

Таке велике племінне об’єднання не могло бути тривалим. У 451 р. Аттіла вторгся в Галлію, спустошивши на своєму шляху Мец, Страсбург, Вормс, Майнц та обложивши Орлеан. Але 15 червня 451 р. на Каталаунських полях війська гунів були розгромлені об’єднаними військами Західно-Римської імперії, вестготів, бургундів та ін. Могутність гунів після цього не відродилася. Багато племен вийшло з гунського об’єднання, що визначило його долю. Після смерті Аттіли його старшого сина було вбито, а молодші сини Ірнах та Денгізих із залишками гунів (аккатирів і кидаритів) кочували в степах Північно-Західного Причорномор’я і навіть воювали з імперією. Але невдовзі Ірнах був розбитий готами, слідом за ним зазнав поразки й Денгізих[425]. Залишки гунів увійшли в союз з аланами. У IV ст. вони зникають зі сторінок письмових джерел і як анахронізм іноді трапляються у пізніших авторів.

У наступні часи шляхом, прокладеним гунами, в степи Східної Європи ринула нова хвиля кочовиків. У 461—465 рр. «псевдоавари» посунули на захід савірів, кочів’я яких знаходилися в степах Передкавказзя і в європейських степах, а ті, в свою чергу, потіснили сарагурів, огурів і оногурів. Під тиском «істинних аварів», не пізніше VI ст. у степах Приазов’я та Північного Причорномор’я з’явилися савіри — сабіри, де до цього часу Прокопій і Агафій локалізували утігур і кутригур[426]. Перші проживали в Приазов’ї, а другі — в Причорномор’ї.

Про етнічну строкатість на півдні Східної Європи в ті часи говорять Йордан та Прокопій. У Йордана читаємо: «Над Понтійським морем місця розселення булгар, котрі досить прославились нещастям (які сталися) за гріхи наші. А там і гуни як найплідніший паріст із усіх самих сильних племен закипіли надвоє лютістю до народів. Тому що одні з них називаються альціагірами, другі — савірами, але місця їх поселень розділені: альціагіри — коло Херсони, куди жадібний купець ввозить багатства Азії; влітку вони бродять по степах, розкидаючи свої становища залежно від того, куди привабить їх корм для скотини; взимку ж переходять до Понтійського моря. Хунугури ж відомі тим, що від них іде торгівля шкірками гризунів, їх застрашила відвага численних мужів»[427]. Прокопій доповнює Йордана: «За Меотійським болотом і річкою Танаїсом більшу частину полів, що тут лежать, як мною було сказано, заселили кутригури — гуни. За ними всю країну займають скіфи і таври... а скіфами в ті часи називались усі тамтешні народи... Якщо йти з міста Боспора в місто Херсон, який лежить у приморській області і з давніх пір теж підкорений римлянами, то всю область між ними займають варвари із племені гунів»[428].

Глава 3 Авари

У зв’язку з експансією турок у Закаспій і внаслідок союзницьких дій аварів з кутригурами проти утігурів, в середині VI ст. у степах Північного Причорномор’я з’являються авари. В процесі руху аварів на захід до них приєдналися витіснені тюрками з Південного Приуралля племена огоругрів. Аварське об’єднання, що виникло на руїнах гунського союзу, включало в себе багато прийшлих і місцевих племен. За розмірами воно поступалося гунському об’єднанню, але було сильним союзом, ядро якого складали тюркомовні племена. Основними утвореннями, пов’язаними з аварами в Європі, були утрігури й кутригури, сабіри, а згодом і болгари. До їхнього союзу входили й місцеві землеробські народи, зокрема склавини. Багато інородців було в аварському війську. Серед бранців, захоплених візантійською армією під час походу проти аварів у 601 р., лише п’ята частина була представлена аварами, половину складали слов’яни, а останні були представлені «різними іншими варварами»[429].

У 567 р. авари в союзі з лангобардами розгромили гепідів і захопили їхні землі в Паннонії, де й заснували аварський каганат на чолі з ханом Баяном. Після цієї події немає згадок про аварів у Північному Причорномор’ї.

На сьогодні відомо близько півсотні поховань аварського часу, розташованих у степах Приазов’я, Північного Причорномор’я та в Криму. Це поховання біля сіл Ковалівка, Яблунія, Нова Одеса, Костогризово, Чорноморське, Христофорівка, Йосипівка, Сивашівка в Північному Причорномор’ї; Родионівка, Мала Тернівка, Аккермань, Великий Токмак, Олександрівка в Приазов’ї; Портове, Рисове, Богачівка в Криму та ін.

Переважна більшість з них — впускні в більш ранні кургани. Поховання було виконано за обрядом інгумації на спині з витягнутими руками й ногами, без певної системи в орієнтації.

Через уніфікацію кочівницької культури третьої чверті І тис. н. е. неможливо етнічно атрибутувати більшість досліджених поховань.

До складу аварського каганату входило багато племен та племінних об’єднань. На думку О. М. Бернштама, аварське суспільство складалося з жуаньжуаньського, тюркського (ефталітського), гунського та місцевого елементів[430]. Павло Діакон (VIII ст.) так писав про походження аварів: «Альбуін увійшов у вічний союз з аварами, котрі спочатку називалися гунами, згодом же по імені свого народу були названі аварами»[431].

У VII ст. починається занепад могутності аварів. У 626 р. вони потерпіли поразку від Візантії під Константинополем. Внутрішні усобиці, повстання слов’ян на чолі з Само, активні дії проти них франків, болгар та інших племен призвели до розпаду аварського каганату. Після створення 680 р. Болгарського царства на Дунаї влада аварів обмежувалася Паннонією, а після розгрому 791 р. Карлом Великим авари остаточно сходять з історичної арени.

На думку дослідників, саме в 70-ті рр. VII ст., після розгрому хозарами Великої Болгарії і втечі Аспаруха за Дунай, влада Хозарії поширилася на територію Північного Причорномор’я[432].

У соціально-економічному розвитку гунське та аварське суспільства перебували на стадії племінних об’єднань, економічну базу яких складало кочове скотарство. Амміан Марцелін так характеризував гунів: «У них ніхто не займається хліборобством і ніколи не торкається сохи. Всі вони, не маючи ні визначеного місця проживання, ні домашнього вогнища, ні законів, ні постійного способу життя, кочують по різних місцях, ніби вічні втікачі, з кибитками, в котрих вони проводять життя... Прийшовши на багате травою місце, вони розташовують у вигляді кола свої кибитки і харчуються по-звірячому; знищивши весь корм для тварин, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розташовані на підводах... Гонячи перед собою упряжки тварин і стада, вони пасуть їх»[433].

Екстенсивні форми тваринництва вимагали розширення пасовищ. Нові кочовища були основним стимулом, що зумовлював рух кочовиків Азії у степи Східної Європи. Захоплення нових територій стимулювало укладення племінних союзів, що відповідало їх економічним та політичним інтересам.

Про соціальні відносини гунів Амміан Марцелін зазначає, що вони «обмірковують важливі справи «всі разом» і «не підкоряються владі царів». «Якщо трапиться роздумувати про серйозні справи, вони всі разом радяться в тому ж звичайному порядку. Вони не підкоряються строго владі царя, а задовольняються випадковим проводирством найбільш знатних»[434]. Тобто тут йдеться про лад воєнної демократії і нестійкі племінні об’єднання. Першість посідали ті племена, котрі більшою мірою зберегли племінні зв’язки. Відомо, що в аварському союзі керівну роль відігравало плем’я «Вархуні». Кожне плем’я в гунському й аварському об’єднаннях очолював вождь. Вождем залишався й Аттіла навіть у роки найбільшої своєї могутності.

Кочівницькі завоювання здійснювалися не лише для загарбання нових територій, але й для підкорення землеробських племен та одержання з них данини, в основному продукцією рільництва. При цьому федерали розглядалися як раби. Гун Хелхал, що служив воєначальником у римлян, говорив, що він «дасть готам землю, але не для них самих, а на користь унів, що уни, не займаючись землеробством, будуть, як вовки, приходити до готів і викрадати у них їжу; що готи, знаходячись у становищі рабів, будуть працювати для утримання унів»[435]. За свідченням Фредигара та Нестора, так само поводили себе авари стосовно слов’янських народів. Військові походи були істотною підмогою, котра підкріплювала економічну базу кочівницького господарства.

У середовищі кочовиків йшов бурхливий процес майнового та соціального розшарування. Серед поховань трапляються як бідні, так і багатші. У гунських похованнях знаходять однолезові мечі, кинджали, бронзові котли, речі поліхромного гунського стилю. Ювелірні вироби представлені золотими прикрасами з кольоровими вставками напівкоштовного каміння, бурштину, скла і предмети, виконані в техніці перегородчастої емалі. Найбільш цікаве поховання гунського воїна виявлено 1986 р. поблизу с. Кубей Бєлгородського району Одеської області. В одному з курганів простежено поховання в підбої. Чоловічий скелет у могилі лежав на спині з витягнутими руками і ногами. Біля нього знайдено череп та кістки коня, барана та багатий інвентар. Це золоті сережки і платівки, що були виконані в поліхромному стилі, оковки пояса, Г-подібні платівки, сердолік у золотій оправі, срібні пряжки, бронзові вудила, обтягнуті золотою фольгою із вставками гранатів, залізний кинджал, трилопасні стріли, кістяні накладки до лука тощо.

Серед поховань аварського часу теж виокремлюються багатші, в яких виявлено кістки коня, зброю, кінську збрую та портупейні набори геральдичного змісту, і бідні, з горщиком, ножем, пряжками та намистинами. Багате впускне поховання кочовика з конем виявлено 1980 р. поблизу с. Сивашівка на Херсонщині. Скелет лежав на спині в решітчастій гробниці. Крім коня, покійного супроводжували: курдюк вівці на дерев’яному блюді, залізна шабля з срібним окладом, портупея, геральдичний пояс зі срібними бляшками, бойовий ніж, що був інкрустований кісткою, берестяний сагайдак, залізні стріли, залишки лука, вуздечка, бляшки та пряжки від чобіт, кам’яний ідол тощо.

Походи та пов’язані з ними грабунки призвели до того, що знать сконцентрувала в своїх руках великі багатства. Свідченням цього може бути поховання гунського вождя, виявлене 1812 р. біля с. Концешти у Північній Румунії. Кістяк у дерев’яній домовині перебував у кам’яному склепі. Поруч лежали кістки коня. Дорогоцінний супроводжуючий інвентар візантійського походження складався зі срібної амфори із зображеннями сцен полювання, боротьби греків з амазонками, зображень морських драконів; срібного відра з рельєфним зображенням грецьких богів та лебедя; срібного блюда з розеткою у центрі. Із золота була виготовлена шийна гривна, браслет з голівками змій на кінцях тощо. Голову померлого прикрашав золотий вінок. Поруч був залізний шолом, обтягнутий сріблом із позолотою. Біля коня знайдено залишки багатої збруї: срібні та золоті пряжки та наконечники ременів тощо. Дуже багатим був супроводжуючий інвентар у похованні аварського кагана в с. Кунбабоні, що в Угорщині, яке було виявлене 1971 р. Скелет літнього вельможі вміщувався у дерев’яній домовині — ношах. Його супроводжували шаблі, піхви, сагайдак з дорогим окуттям із золота, золоті посудини та ритон, золоті поясні набори, персні із вставками з дорогоцінного каміння та ін.

Про виокремлення соціальної верхівки, яка концентрувала в своїх руках великі цінності, згадують й письмові джерела. Так, Приск свідчить, що бранці «дістались на долю Аттіли і скіфським (гунським. — О. П.) вельможам, які мали велику владу»[436]. Полонені використовувалися як раби, хоча рабство в умовах завершальної стадії первіснообщинної формації мало обмежений, патріархальний характер. Раби не були основною виробничою силою, а використовувалися головним чином у домашньому господарстві.

Незважаючи на зростання майнової нерівності, гунське та аварське суспільства залишалися на стадії первіснообщинної формації. Ці суспільства трималися на воєнному підкоренні федератів, а тому не були міцними. Племена, що входили до таких об’єднань, прагнули до виходу з них і отримання самостійності. Гунське та аварське утворення об’єднували багато різноетнічних племен, що покривали великі простори Східної Європи. Союзи гунів та аварів були надто великими, щоб зберегтися в умовах первіснообщинного ладу.

Глава 4 Болгари та хозари

Економічне піднесення цих племен тісно пов’язане із розпадом Тюркського каганату, до складу якого входили всі споріднені тюркомовні кочовики, в тому числі болгари й хозари[437], яким історією відведена особлива роль у строкатім конгломераті народів, що вдерлися в простори Східної Європи.

Ще в VI ст. н. е. приазовські болгари й хозари перебували під владою тюркютів. На початку VI ст. хозари входили в савірське об’єднання на Північному Кавказі. Внаслідок міжусобних війн 630—657 рр. могутність Західнотюркського каганату значно послабшала, що призвело до його розпаду. Це сприяло звільненню приазовських гуно-болгар. Їх вождю Кубрату до 635 р. вдалось об’єднати приазовських і причорноморських болгар та створити Велику Болгарію, яку очолила династія Дуло. Після цього Кубрат вступив у союз з Візантією. Кубрат був тісно пов’язаний з візантійським двором. Вихований і хрещений у Візантії, він все своє життя провадив провізантійську політику, підтримуючи мир з Константинополем.

У той час йшов бурхливий процес об’єднання болгарських племен, що концентрувалися в різних місцях і були очолені синами Кубрата.

Втім, обставини складалися так, що в Північному Дагестані провідна роль належала хозарам. Цьому сприяв розгром аварами савірів, у союз з якими входили хозари. Становлення Хозарського каганату йшло в другій половині VI ст. на території Прикаспію, де розміщувалася країна аланів Берсилія.

Хозари підкорили, передусім, населення Північно-Західного Прикаспію й завдали удару по болгарах. Хозарсько-болгарське протистояння посилювала та обставина, що болгари були прибічниками конфедерації роду Дулу, а хозари — Нушибі. З цими двома родами тісно пов’язана історія Західнотюркського каганату. Особливо загострилося їх протистояння у 630—651 рр. Вважається, що засновником правлячої нушибійської династії Хозарського каганату був один із спадкоємців Ібн-Шегуй-хана, якого було скинуто з тюркського престолу, після чого він знайшов притулок у хозар. З цього часу (651 р.) деякі дослідники схильні розглядати історію Хозарського каганату як самостійного утворення[438].

До другої половини VII ст. хозари й болгари міцно утвердилися як самостійні політичні утворення.

Однак після смерті Кубрата (близько 642 р.) між болгарськими племенами почались міжусобні війни, внаслідок чого Велика Болгарія розпалася. Феофан так описує ці події. «Він (Кубрат. — О. П.) залишив п’ять синів, заповівши їм жити разом, так, щоб вони владарювали над усіма і не попадали в рабство до інших народів[439]. Але через деякий час по його смерті, п’ять його синів розділились і віддалились один від одного, кожен з підвласним йому народом. Перший син, на ім’я Батбаян, зберігаючи вірність заповіту батька свого, залишався на землі предків донині. А другий його брат, на ім’я Котраг, перейшовши р. Танаїс, поселився навпроти першого брата. Четвертий же і п’ятий, переправившись через р. Істр, звану також Дунай, один залишався в підкоренні разом із своїм військом у хагана аварів в Паннонії аварській, а другий — досягши Пентаполя, що біля Равенни, потрапив під владу імперії християн. Нарешті, третій з них, на ім’я Аспарух, переправившись через Дніпро та Дністер і дійшовши до Огла — річки північніше Дунаю, поселився між першими й останніми, розсудивши, що місце це звідусіль укріплене і неприступне: попереду болотисте, а з інших боків оточене, як вінцем, ріками. Це давало змогу народу, послабленому поділом, відпочити від нападів ворогів. Після того як вони таким чином розділилися на п’ять частин і стали нечисленними, з глибин Берзилії, першої сарматії, вийшов великий народ хозарів і став панувати на всій землі по той бік аж до Понтійського моря»[440].

Хан Аспарух (близько 643—701 рр.) спочатку очолював племінний союз болгар в Нижньому Поволжі та Приазов’ї. Але під натиском хозарів він з одноплемінниками відійшов в Південну Бессарабію, а потім у 70-ті рр. VII ст. — в Добруджу, що на правому березі Дунаю. Там болгари зустрілися з об’єднанням семи слов’янських племен, що були під протекторатом Візантії. Згодом вони почали виступати як союзники. Незважаючи на те, що в цьому об’єднанні панівне становище зайняли болгари на чолі з верховним ханом, вони істотно не вплинули на характер суспільних відносин в цьому союзі. Навпаки, болгари зазнали асиміляції, сприйнявши вищу організацію та культуру слов’ян, у яких формувалися ранньофеодальні відносини. М. Грушевський у зв’язку з цим писав, що, «об’єднавшись із слов’янами, болгари створили болгарську за йменням, слов’янську насправді державу, де ця болгарська орда за кілька поколінь зовсім губиться в масі осілих слов’ян»[441].

Спроби Візантії підкорити собі об’єднання болгар і слов’ян виявилися невдалими. Мирним договором, підписаним 681 р. з Аспарухом, Візантія визнала існування на Балканах Болгарської держави. Її територія знаходилася між р. Дунаєм на півночі, горами Стара-Планина на півдні, р. Іскир на заході і Чорним морем на сході. Перше Болгарське царство проіснувало до 1018 р.

Внаслідок жорстокої боротьби за першість у східноєвропейських степах хозари отримали перемогу над болгарами. Потерпівши поразку, одна частина болгар увійшла до складу Хозарії; друга — не бажаючи підкорятися ворогові, піднялася по Волзі на північ, де згодом виникла Волзька Булгарія; третя — відійшла в межі Візантії. Йосип, який очолював хозар, з розгромом болгарських племен пов’язує початки Хозарського царства. «В мене записано,— повідомляє він,— що коли мої предки були ще нечисленними, всесвятий,— благословен він,— дав їм силу, могутність і міцність. Вони вели війну за війною з багатьма народами, які були могутнішими і сильнішими від них. З божою допомогою вони прогнали їх і зайняли їх країну, а деяких з них примусили платити данину до сьогоднішнього дня. У країні, в котрій я живу, жили раніше в-н-ит-р’и. Наші предки, хозари, воювали з ними. В-н-ит-р’и були більш численними — такими численними, як пісок біля моря, але не змогли вистояти перед хозарами. Вони залишили свою країну і втекли, а ті переслідували їх, поки не наздогнали їх, до річки на ім’я Дуна. До сьогоднішнього дня вони розташовані на ріці Дуна і поблизу від Кустандини, а хозари зайняли їхню країну, до сьогоднішнього дня»[442].

Втечею орди Аспаруха за Дунай завершилася боротьба за першість між болгарами й хозарами. Хозари стали продовжувачами політики Тюркського каганату, що прагнув до посилення свого володарювання. М. І. Артамонов вважав, що до 70-х рр. VII ст. під владою хозарів перебували як Азовсько-Каспійські, так і Причорноморські степи з Кримом[443].

Нині є загальновизнаною думка, висловлена С. О. Плетньовою, про те, що з хозарами у Південно-Східній Європі пов’язана салтівська культура VIII—X ст. Локальні варіанти цієї культури відбивають культуру політичних чи племінних об’єднань, що входили до складу каганату. Три найзначніші об’єднання належали болгарам. «Явна перевага болгар,— пише С. О. Плетньова,— впадає в око. Хозарський і аланський варіанти, разом узяті, займали площу удвічі меншу, ніж болгари, які широко розкинули в степах свої поселення і кочів’я, що зайняли приморські міста і майже половину Кримського півострова»[444].

Слідами перебування аланів, переселенців з Північного Кавказу в Дніпровському Надпоріжжі, є гончарські центри VII—VIII ст. поблизу с. Канцерки, а на Полтавщині — горн із с. Мачухи. Там виготовлялися великі три- та однорукі глеки аланського типу для води.

Водночас до складу Хозарії входили й інші кочові народи, зокрема угорські племена, які, за даними М. І. Артамонова, з’явилися в степах Причорномор’я у 20-х рр. IX ст.[445].

Поява мадярів у степах Східної Європи пов’язана з активізацією печенігів на територіях, розташованих на схід від Волги, які, на думку давніх авторів, були прабатьківщиною мадярів[446].

Переселення мадярів на захід розпочалося ще в VI—VII ст. Цей рух був поступовий, мадяри інколи робили досить тривалі зупинки на шляху до своєї майбутньої батьківщини. У першій половині IX ст. вони, згідно з Константином Багрянородним, жили поблизу Хозарії три роки. Місцем їх поселення було Північне Причорномор’я, де знаходилася їхня країна Леведія, звідки вони переселилися в область Ателькузу[447].

Рис. 27. Срібне з позолотою сасанідське блюдо з поховання угорського вождя (Коробчино).

На сьогодні питання про перебування мадярів у IX ст. на території Східної Європи поступово прояснюють археологічні джерела. Поодинокі угорські поховання відомі поблизу с. Воробйовка на Воронежчині, сіл Волошинське, Манвелівка, Суботинці, Коробчино на Дніпропетровщині й Кіровоградщині та ін. Переважно то були поховання воїнів з конем та озброєнням. Біля с. Суботинці досліджено три поховання, що належали до однієї сім’ї. Це жінка, чоловік і дитина.

Особливо багатим виявилося неруйноване поховання із Коробчино. Серед супроводжуючого його інвентаря були сасанідське срібне з позолотою блюдо та чаша, золоті та срібні браслети, залізна шабля з срібним окуттям піхов, багато орнаментованим рослинним орнаментом, золоті накладки, золота лицева маска, залізні стремена та стріли. Це одне з найбагатших поховань угорського вельможі. В ті часи мадяри об’єднувалися у сім племен, якими управляли вожді-воєводи. Головного з них звали Леведій. Без сумніву, що могила одного з таких вождів була виявлена біля с. Коробчино на Дніпропетровщині.

Рис. 28. Срібне окуття піхов шаблі з поховання угорського вождя (Коробчино).

У середині IX ст. мадяри стають союзниками хозар, беручи участь в їхніх військових походах. Вони навіть збирали данину з слов’ян на користь хозар.

Наприкінці IX ст. на чолі мадярів став Арпад. У ході болгаро-мадярських війн 894 р. болгари в союзі з печенігами розгромили останніх. Після цього мадяри через Велецький перевал 896 р. відійшли за Карпати, звільнившись тим самим від панування хозар. Там вони створили свою войовничу феодальну державність, назавжди закріпившись у Центральній Європі.

Таким чином, можна зазначити, що слов’яни здавна розвивалися не ізольовано, а в тісних контактах з сусідніми народами. Особливо значний вплив на формування слов’янства мали балти, кельти, германці та іраномовні кочові та напівкочові племена. Населення території України перебувало також у складних відносинах з Римською, а пізніше Візантійською, імперією.

Починаючи з середини І тис. н. е., археологи фіксують появу на просторах Південно-Східної та Центральної Європи трьох культур (празької, пеньківської та колочинської), носіїв яких можна пов’язувати з ранньослов’янськими угрупованнями, відомими давнім авторам під іменем склавинів, антів і венетів. Певні відмінності між ними свідчать про етнографічну специфіку слов’янських племен, яка, можливо, пояснюється різними субстратами, на яких виникли слов’янські старожитності окремих регіонів.

Зазначимо також, що спроби створення слов’янами стійких племінних союзів до IX ст. не мали успіху. Слов’янська державність зароджувалась у складних умовах конфронтації з германськими (перша половина І тис. н. е.) та тюркськими народами (друга половина І тис. н. е.). Лише подальший розвиток слов’янського суспільства протягом VIII—IX ст. створив передумови для формування ранньодержавних утворень. Зрештою, на основі найбільш значних племінних союзів Подніпров’я утворюється перше державне об’єднання східних слов’ян — Київська Русь.