День для прийдешнього

ПЕРШИЙ ЗОЙК

«Я вмиратиму під Лук’янівською тюрмою».

Дементій Хомич сковзнув поглядом по цьому першому рядкові щойно одержаного листа і одіклав його вбік. Але, мабуть, автор листа добре знав, як можна заінтригувати академіка (хоч той був уже в такому віці, коли людину майже нічим не заінтригуєш), бо та трохи дивна епістола знов помандрувала на середину столу і вляглася якраз навпроти академікових очей. Прочитав, тепер уже намагаючись зосередитися. Він не помилився. Фраза звучала саме так, як він прочитав її вперше: «Я вмиратиму під Лук’янівською тюрмою».

«Гм, — адресуючись до самого себе, голосно промовив академік. — Вітаю вас, Дементію Хомичу. Вас зачислено до будівничих Лук’янівської тюрми в Києві!»

Дотеп академікові сподобався. Треба повторити його ще раз, хоч нема слухачів і нікому належно поцінувати такий вдалий вислів.

«Але ж, шановний листоскладальнику, — знов уголос промовив академік, — я ніколи не належав до похмурих будівничих, які споруджували тюрми і каземати. Я навіть — о ганьба! — не знаю, хто споруджував нашу Лук’янівську тюрму. Це був якийсь скромний анонім. Тюрми завжди будували тільки аноніми. Навіть замок святого Ангела в Римі... Стривайте, але ж замок святого Ангела споруджувався як гробниця імператора Адріана? Лише згодом папи римські використовували його як тюрму. Отже, анонімність цього архітектурного витвору не може слугувати як аргумент до висунутої нами тези...»

Дементій Хомич поторкав пальцем брови. День починався погано. Академік не любив засідань, а нинішній день, здається, буде суцільним засіданням. Та ще й до того ж оцей лист з похмурою преамбулою. Так, немовби він не академік архітектури (в газетах тепер пишуть так: «Дійсний член Академії будівництва і архітектури», скорочено: АБіА), а начальник міліції.

Ніколи він не гадав, що архітектура може так тісно сходитися з органами, які борються проти правопорушень. Але ж хтось колись будував оті трикляті тюрми! Вергали гори каміння й цегли, щоб поховати під ними маленьку, тендітну, немічну людину. Історичний нонсенс! А велетенські бомби? Як там їх називають? Мегатонні, чи що? Вони можуть викликати на земній поверхні майже геологічні струси. А призначення їхнє якнайскромніше: убити людину. Ту саму, що її можна вбити цеглиною. Хто це був убитий цеглиною, яка звалилася з карниза? І Французька революція пішла не в тому напрямку. Карниз. Архітектурний раритет в часи залізобетону, безглузда смерть Мірабо і доля Французької революції...

Він одбігав думками далі й далі від листа, який лежав на столі. Перед цим неспокійним днем хотілося мати хоча б не затьмарений клопотами ранок. І чому так невчасно прийшла сьогодні пошта? Коли треба, вона запізнюється. Коли ж не треба, приносять ще з досвітку.

Його очі втретє наштовхнулися на дивний, бентежливий рядок: «Я вмиратиму під Лук’янівською тюрмою», і він не мав більше сили змагатися з невідомим листописцем. Колись примічали, на яку ногу встав; тепер твій настрій залежить від того, що принесе ранкова пошта або ж телефонний дзвінок. Боже, про які дурниці доводиться думати! Дементій Хомич невдоволенню хмикнув і простягнув руку. Вирішив прочитати лист до кінця.

Але якраз тої хвилі прийшов порятунок. Чорний телефонний апарат, що стояв на другому кінці столу, перелякано дзенькнув, мовби аж зойкнув, тоді залився дрібним істеричним дзвенінням.

ВІН ПРОКИДАЄТЬСЯ

Кукулик не знав французької. В анкетах, навпроти запитання: «Якими іноземними мовами володієте?» — з гордим спокоєм нотував: «Іноземними мовами не володію» (докладно відповідати на запитання його привчили ще здавна). Про Альфреда де Віньї Кукулик теж нічого ніколи не чув, хоч той і належав до класиків. По-перше, класиків багато, на всіх не вистачить часу. По-друге, Альфред де Віньї не мав ніякого відношення ні до будівництва, ні до архітектури. Отже, полишмо епіграф — цей шифрувальний ключ до коду нашої подальшої розповіді — і візьмемося за Кукулика з іншого боку.

У Києві на вулиці Карла Лібкнехта, на третьому поверсі чиншового будинку (тобто спорудженого ще до Жовтневої революції купцем першої гільдії Бодровим для того, щоб лупити чинш з квартирантів), у просторій кімнаті, заставленій світлими лискучими меблями болгарського спального гарнітура (тисяча карбованців новими грішми, діставав через Жеребила, а в того є Мухобій, а Мухобій зможе дістати вам навіть білого слона!), розплющив очі могутній сивоголовий чоловік.

Це був Кукулик.

Він спав на спині (на лівому боці не можна: серце; на правому — теж: печінка) і тепер, не перевертаючись, напомацки знайшов на тумбочці коричневий дерматиновий футляр, розстебнув його, дістав звідти електричну бритву «Харків», знову ж таки не дивлячись, завченим рухом устромив штепселя в розетку і притулив торохкотючу машинку до м’ясистої щоки.

Від наглого дирчання бритви на сусідньому ліжкові злякано прокинулася дружина, товсті її руки здійнялися, мов крила, упали в м’яку перину (перини клали, щоб не псувалися пружинні матраци на ліжках), звично-зляканим голосом спитала:

— Уже?

— Лежи, лежи, — спокійно сказав їй Кукулик. — Я сьогодні порушив графік, прокинувся раніше. Хвилююсь. Кукулик хвилюється.

А сам лежав непорушно, тільки водив рукою вздовж однієї щоки, потім уздовж другої, не розплющував навіть очей, щоб з них не вичиталося оте хвилювання, про яке сказав дружині.

Гоління тривало рівно десять хвилин. Не менше, бо тоді б не так ретельно знищувалася щетина на щоках. Не більше, бо тоді б попсувалася бритва.

Опісля — ще п’ять хвилин непорушного лежання. Так порадив Кукуликові знайомий професор. Коли прокинешся — не схоплюйся відразу. Полеж хвилин десять-п’ятнадцять. Можна поголитися електробритвою за цей час. Вібрація бритви дає серцеві електричні імпульси. Головне ж — ніколи не вистрибуй з ліжка, як тільки прокинешся. Бо тоді «вистрибує» з грудей серце. Полеж, подумай про новий день, про свої справи. Намагайся не згадувати про день вчорашній. Забігай думками наперед — і тобі відразу стане легше, і настрій у тебе усталиться на цілий день, і ти цілий день посміхатимешся, і все робитимеш гарно, швидко й уміло.

Професор вважався найліпшим спеціалістом з серцево-судинних захворювань, і Кукулик дотримувався його порад з такою самою ревністю, як благочестиві католики дотримуються десяти біблійних заповідей.

Але сьогодні був зовсім не такий день, щоб думати тільки наперед, і нічого не згадувати. Кукулик лежав і згадував цілий рік. Найтяжчий рік у його житті. Рік без одного дня. Без того, що має сьогодні бути. Власне, вже є, вже настав. День триста шістдесят п’ятий. А триста шістдесят чотири дні тому в газетах було опубліковано повідомлення. Про те, що Інститут житла Академії будівництва і архітектури Української РСР (скорочено ІЖ АБіА УРСР) оголошує відкритий конкурс на кращий проект експериментального житлового кварталу в Києві. Умови конкурсу такі-то й такі, проекти надсилати під девізом, розшифровку девіза, тобто прізвище автора проекту і його адресу, — в окремому конверті. І все інше, що належиться в таких речах.

«Навіщо конкурс? — казали Кукуликові. — Коли є гарні проекти, то вони є й без конкурсу, а коли їх нема, то їх не буде й після сотні конкурсів. Он як у кіно. Щороку проводять конкурси на кращий сценарій, а де геніальні фільми? Окрім того, конкурси під девізом — це відлякування маститих архітекторів. Подасть вам який-небудь академік свій проект, а ви, не розібравшись, припечете йому заохочувальну премію! Хто стане рискувати своєю репутацією? Окрім того, кошти. Рецензування проектів, жюрі, листування, протоколи, премії — що це, як не розтринькування державних грошей! Перша премія — п’ять тисяч карбованців? Марнотратство! І потім: з ким ви погоджували цей конкурс? Хто його затверджував? З ким ви радилися? Хто дозволив, нарешті?

Кукулик сказав: «Я директор Інституту житла, інститут оголосив конкурс. Це — демократизм у мистецтві. Все».

Він умів стати на своєму, коли хотів. Триста шістдесят чотири дні ходив іменинником. Про нього пішла слава як про новатора. Подумайте: в час панування типових проектів оголосити конкурс, у якому знехтувано авторитети! Кукулика запрошували на засідання дискусійного клубу творчої молоді, до нього зверталися за інтерв’ю меткі хлопці з «Вечірнього Києва». Йому подобалася ця нова роль. Ніколи не був пророком, а тут траплялася нагода походити хоч у єретиках. «Ми забули про молодь, — казав Кукулик. — Примушуємо її покладатись тільки на міцність власних ліктів. А чому наша радянська молодь повинна проштовхуватися в житті? Відкриємо їй шляхи! Спрямуємо надмір її енергії на речі корисні...» І так далі. Нічого не було сказано путнього, тим більше нового, а здавалося, що Кукулик провіщає нову епоху.

Особливо багато галасу здіймав з цього приводу Кошарний. Власне, все й почалося з Кошарного. І якщо вже визначити цей рік точно, то слід назвати його роком Кошарного.

Кукулик встав, пройшов у ванну (білі кахлі з синім поясочком угорі, латунні крани, московське мило на магнітному держаку), довго плюскотався під холодним душем, натирав свій м’язистий торс шорстким китайським рушником, накинув халат, почовгав у кабінет, набрав номер квартири Кошарного. Той обізвався відразу.

— Спав? — спитав Кукулик.

— Спав.

— Встав?

— Встав.

— Ну і як?

— Та як...

— Я тебе питаю про сьогоднішнє!

— Та боже ж мій!

— Яв бога не вірю.

— А в арифметику? — весело спитав Кошарний.

— Без жартів. Не такий сьогодні день.

— Та все в ажурі!

— Думаєш?

— Навіщо мені думати? Я знаю!

— А конкретно?

— Та я ж говорив уже.

— А ти повтори ще раз.

— Ну, Дементій Хомич — «за». Тетяна Василівна — теж. Брайко подасть сьогодні, бо він не встиг. Але...

— Чому це він не встиг?

— Та він все одно — «за». Держбуд — теж. Фінансисти — обома руками.

— Хто ж «проти»?

— Діжа. Ви ж знаєте.

— Один Діжа?

— Один, як палець.

— То ти думаєш, що все воно так і буде?

— А як же інакше!

— Ну-ну, — сказав Кукулик і поклав трубку.

Так почався цей день.

Потім був сніданок. Вівсяна каша з молоком, яка обіцяла довголіття, і чай з лимоном. Дружина, брезкла, нерозчесана, хляпала капцями по кахляній кухонній підлозі (коли не було гостей, їли в кухні, щоб не псувати столового гарнітура. Чеські меблі, тисяча двісті карбованців новими грішми, дістали тільки завдяки знайомству в Міністерстві торгівлі). Кукулик глянув на неї майже з ворожістю, буркнув:

— Вероніка де?

— Спить.

— Знов десь віялась?

— Облиш ці вульгарні слівця, коли говориш про дочку.

— Ти ще мене вчитимеш?

— Все життя тебе вчу.

Дружина була філологом. Як на гадку Кукулика, то філологія — найнепотрібніша наука. Хати з неї не збудуєш, хліба не спечеш. Слова! Слова ми доберемо й без філології!

Він поснідав, пройшов до спальні, пов’язав краватку, надяг світло-сірий легкий піджак, зазирнув до дзеркала, змочив скроні туалетною водою «Лаванда», відкашлявся. Кашель у нього був генеральський, хоч у армії Кукулик дослужився лише до полковника. Однаково тепер обіймав генеральську посаду. Директор єдиного на Україні республіканського Інституту житла! Що може бути нині головніше, важливіше, болючіше, цікавіше, популярніше за житло! Може, хто хоче статистики? Будь ласка! За останні шість років сімдесят п’ять мільйонів чоловік одержали в нашій країні нові квартири. Цього року в Радянському Союзі буде споруджено дев’яносто два з половиною мільйона квадратних метрів житла. Матимемо майже десять мільйонів чоловік новоселів. Цілу державу! У Києві за останні чотири роки збудовано три і чотири десятих мільйона квадратних метрів житлоплощі, а до війни мали всього шість мільйонів. Цього ж року тільки за рік буде введено понад мільйон квадратних метрів. Сто тисяч киям стануть новоселами! Будуємо з розрахунку на тисячу чоловік удвоє більше, ніж у США і Франції, в два з половиною рази — ніж у Англії й Італії. Кого не переконають такі цифри?

Кукулик знав їх напам’ять. І ще безліч цифр знаходило притулок у його великій голові, цифр важливих, красномовних, переконливих, гордих. А дружина чіплялася з якимись там словами і сякою-такою філологією!

Він пішов до кабінету. Трохи раніше звичайного одягнувся й поснідав сьогодні, тож треба було згаяти якось час, щоб не прийти на засідання жюрі першим. Пересунув на столі довідники, вчорашні газети, підійшов до вікна. На вулиці ніде було розгулятися оку. Погляд упирався в протилежні будинки, такі самі, як і той, що в ньому мешкав Кукулик, такої самої купецької витребенькувато-нездарної архітектури (але зате з просторими високими квартирами). Навкіс від будинку на тім боці вулиці висів знак: «Стоянка машин заборонена», а коло знака — чиясь «Волга» з табличкою: «КИВ». «Непорядок, — подумав Кукулик. — Порушують люди».

Нечутно увійшла дружина, півголосом мовила:

— Тобі лист.

— Що-о? — аж підстрибнув Кукулик, забувши про перестороги знайомого професора і про те, що треба берегти енергію для сьогоднішнього тяжкого дня.

— Лист, кажу.

— Який може бути лист?

— А я знаю? Газет чомусь немає, а прийшов лист.

Зрадимо невеличку Кукуликову таємницю: ось уже багато років він не одержував додому жодного листа. На роботу — так. Там було ділове листування, там він перегортав цілі купи паперу, вийнятого з конвертів, проштемпельованих поштарями, обклеєних всілякими марками, навіть іноземними, (тоді до його секретарки Тані збігалися всі запеклі філателісти з інституту й канючили хоч марочку).

Але додому? Хто йому мав писати? Десь була сестра. Вдова. Працювала в колгоспі. Там люди вирощують хліб, а не займаються писанням листів. Колись були друзі, однокашники, товариші. Постаріли, порозбрідалися, порозсіювалися крізь сито службових рангів і чинів. Хто вискочив вище — мабуть, забув Васька Кукулика, хто лишився нижче — хоч і згадував, то не насмілювався турбувати. Та й ще: вже три десятки років жив Кукулик у Києві, всі його знайомі теж були киянами — навіщо писати? В крайньому разі обходилися телефоном. Тим більше, що телефон у Кукулика не був ніколи засекречений, подзвони на 09 або зазирни, в абонементну книжку і дзвони, хоч лопни.

— Може, то Вероніці? — зробив останню спробу врятуватися від листа, який ніс якусь невідому загрозу.

— Тобі. У власні руки.

— Від кого?

— Нема зворотної адреси. Штемпель — київський.

— Ти вже все розглянула.

— Я знала, що ти питатимеш.

— Ти завжди все знаєш.

— Повинен бути вдячний, а не гарчати.

— Гаразд, пробачаюсь. Я невиховане мурло, ти — інтелігенція. Пардоніруюсь.

— Візьми ж листа.

— Прийду — прочитаю.

— А може, це якраз до сьогоднішнього засідання?

— Звідки ти взяла?

— Ну, я чомусь так подумала...

— Подумала, подумала, — пробурмотів Кукулик. Він і сам чомусь був, упевнений, що цей несподіваний лист мав пряме відношення до сьогоднішнього засідання жюрі і до присудження премій за кращі проекти. В листі крилася якась невідома загроза, якесь застереження і взагалі чортзна-що! Чому він не вийшов з дому на п’ять хвилин раніше! Нічого б не знав.

— Дай сюди!

Вихопив у дружини конверт, розірвав його, «забачив нерівні чорнильні кривульки чийогось незнайомого почерку, пожбурив на стіл.

— Чортзна-що! Я думав, офіціальний лист, а це просто писулька. Не чіпляйся до мене з цими дрібницями! Повернуся з інституту — прочитаю. Ти ж сама знаєш, який у мене сьогодні тяжкий день.

Вийшов з кабінету, грюкнув надвірними дверима.

Дружина взяла лист, поклала на вчорашні газети. Коли клала, побачила слово «тюрма». Не стрималася, дістала з конверта аркушик паперу, розгорнула його. Перша фраза вдарила її в саме серце:

«Я вмиратиму під Лук’янівською тюрмою».

Вона кинулася до вікна: чи не гукне ще чоловіка? Ні, пізно. Тоді довго накручувала телефонний диск, остання цифра зіскакувала, нарешті в трубці клацнуло, почувся далекий дівочий голос:

— Говорять з квартири Василя Васильовича, — сказала дружина. — Попросіть його, як прийде на роботу, хай подзвонить додому. Дуже вас прошу. Заздалегідь вам вдячна.

А перед очима витанцьовувало криве, як гадючий слід, слово «тюрма». Ну звідки воно і чому саме сьогодні?

ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ТАНІ

Секретарка підстругувала останній олівець з тих, що стояли перед нею в нікельованому стаканчику. Секретарку звали Танею. Секретарці, тобто Тані, було двадцять років (у такому віці можна ще називати кількість років героїні без риску бути нечемним). Як усі наші столичні секретарки взірця 1962 року, Таня була коротко пострижена, мала на собі в’язану кофточку французької фірми «Мерсі» (так, так, на жаль, саме французької фірми «Мерсі», а не київської фабрики імені Рози Люксембург), чехословацькі (трохи легше!) туфлі на «шпильках» і спідничку, пошиту на київській (нарешті) фабриці імені Смирнова-Ласточкіна.

Як усі молоді дівчата, особливо ж секретарки, Таня була закохана. Але про це значно пізніше.

Сьогодні на долю Тані випала відповідальна роль. Зранку, ще до настання десятої години, вона мала обдзвонити всіх членів жюрі і нагадати, що рівно о десятій починається засідання, те вирішальне, так давно очікуване всіма засідання, на якому вирішиться доля конкурсу.

Рятівний дзвоник, що пролунав у кабінеті Дементія Хомича і не дав академікові дочитати загадково-загрозливого листа, якраз і був Таниним.

Після академіка Таня подзвонила до віце-президента Академії будівництву і архітектури Тетяни Василівни. Тієї вже не було вдома. Очевидно, йшла сюди. Тетяна Василівна любила ходити вранці пішки, мабуть, хотіла мати гарні ноги. Пізно, пізно!

До Діжі дзвонити ніяк: той жив на хуторі Нивки, де ще не було телефонів. Та хоч би він і мав телефон, Таня б йому не подзвонила.

Брайко? Він прийде точно о десятій без жодних нагадувань. Його Таня поважала за розум, але ставилася до Кукуликового заступника трохи зверхньо. Може, через його тихість, а може, тому, що маленькі чоловіки їй не пасували. Ах, маленький на зріст, але великої душі чоловік? Що ж, тим ліпше для нього.

Кошарного секретарка ненавиділа. Його звали Антон Кузьмич по паспорту, а він сам себе величав тільки Анатолієм. І вдома, і на роботі був завжди Анатолій Кузьмич. Щоправда, Кукулик звав його Антоном. Навіть якось при співробітниках сказав Кошарному:

— Що ж ти, брате, соромишся батьківського імені. Чехов он був Антон.

— Та я нічого, так якось вийшло, з фронту ще повелося, — спаленів Кошарний.

Таня вперто називала головного інженера Антоном.

Подзвонила Кошарному. Він сидів коло телефону, видно, зранку ждав дзвінків.

— Антон Кузьмич?

— Ну?

— Це Таня, доброго ранку.

— Ну?

— Я хотіла вам нагадати...

— Ну?

У неї так і крутилося на кінчику язика «Нагадати вам, що ви — хамлюга і свиня», але стерпіла, мовила спокійно далі:

— Що, як секретар жюрі, ви маєте бути за півгодини раніше.

— Не ваше діло.

— Мені звелів передати вам це Василь Васильович.

— Без вас з ним говорив.

— І ще дозвольте вам сказати, що я в захопленні від вашої люб’язності! — випалила все-таки Таня і клацнула трубкою.

Боятися? Вона нікого не боялася. Знала, що вродлива, володіла тією дозою природного розуму, яка не дає молодій дівчині загинути, плюс до того ще мала десятилітку, що вже ставило Дівчину майже в цілковиту незалежність від усіляких кошарних-свинарних.

В інституті житла Таня опинилася зовсім несподівано для самої себе. Після десятирічки влаштувалася на річні курси геодезистів, мала вже їхати кудись у Донбас в експедицію, коли раптом її побачив Кукулик і запропонував іти до нього секретаркою. Перед нею стояло питання: Київ чи Донбас? Кукулика до уваги не брала, Київ — от що було найголовніше!

І хоч погано уявляла, що таке секретарка, і взагалі не могла молодим своїм розумом збагнути, а тим більше усправедливити існування такої категорії людей, як секретарка, однак дилему «Київ чи Донбас» треба було вирішувати, тому вона й опинилася за цим столом між двома оббитими рудим дерматином дверима, на одних з яких була табличка: «Директор», на других: «Головний інженер».

Перший день став для неї днем тортур. Він почався з настирливого дирчання якогось безглуздого електродзвоника під стелею, і те дирчання так знервувало Таню, що вона не стерпіла, відхилила двері до Кукулика і сказала:

— Слухайте, що це тут дзвенить? Працювати ж неможливо.

— Ну-ну, — зиркнув на неї з-під брів Кукулик. — Це мені починає подобатися. Не що дзвенить, а я дзвоню, викликаю вас.

Він натиснув своїм товстим пальцем кнопку в себе на столі, і дзвінок залився з новою силою.

— Що я вам — собака Павлова? — вибухнула Таня. — Не можете підійти до дверей і покликати, коли треба. З вашою комплекцією, до речі, дуже корисно якомога більше ходити.

Кукулик обстоював демократизм у всьому, йому сподобалася Танина атака, і він звелів зняти дзвінок.

В інституті житла Таня працювала вже рік. І якщо Кукулик вважав, що рік цей слід назвати роком Кошарного, то дівчина була впевнена, що то рік — її. Отже, рік Тані. Щоправда, не в усьому і не до кінця. Наприклад, цей Діжа. Тривіальний Іван, з безглуздим полтавським прізвищем. Колишній селюк. Народжений тільки для того, щоб псувати людям кров. Іван, Іван, сто, тисячу разів Іван — і кінець!

Таня застругала останній олівець, згорнула з столу в папірець стружки, взяла скляночку з олівцями (Кукулик любив різнокольорові олівці) і понесла в кабінет принципала.

Коли повернулася, в приймальні, на дивані для відвідувачів, простягнувши свої довгі ноги, сидів Діжа.

— Ви вже тут? — сердито сказала секретарка.

— Доброго ранку, Таню.

— Вам ніколи не стачає терпцю, прибігаєте за годину раніше.

— Боюся запізнитися, і тоді нікому буде псувати настрій начальству.

— Не задавайтеся.

— А хіба я вам мало зіпсував крові, Таню?

— Ви... ви просто варвар!

— Просто я реаліст. Знаю, що ви мене кохаєте...

— Не брешіть!

— Себто я брешу, що знаю, що ви мене кохаєте, чи брешу, що ви мене кохаєте?

— Просто брешете, й усе!

— Ага, отже, кохаєте. Але я вас, на жаль, ні.

— Я вас ненавиджу! — вигукнула Таня і побігла назад до кабінету Кукулика, хоч робити там їй було ну зовсім-зовсім нічого.

— А я вас — ні, — навздогін їй спокійно сказав Іван.

— Ви нездатні навіть ненавидіти, — долинуло з глибини кабінету.

— О-о, ви помиляєтесь, Таню, — підвівся Діжа з дивана, — я все можу. Тобто не все. Наприклад, я не вмію приховувати ні своїх почуттів, ні своїх думок.

— Вас погано виховували.

— Може, й погано. А втім, як на це глянути. Воно мовби й заважає собі самому іноді, але зате іншим полегшує життя.

У всякому випадку, ніхто не стане витрачати зайвини енергії на те, щоб розшифрувати природне явище, зване в просторіччі «Іван Діжа».

— Тот, кто постоянно ясен, тот, по-моему, просто глуп!

— Маяковський був хитрий. І добрий. Він сам володів тією граничною ясністю, від якої страждав, тому більше нікому не бажав такої долі. От і написав.

— Вам хочеться, щоб вас усі ненавиділи?

— А от я знаю людину, яка вас, Таню, ненавидить.

— Ну й що мені до того?

— Вона має пряме відношення до нашого інституту.

— Хай хоч найпряміше.

— І ви ніколи б не подумали.

— Може, ви станете мені переповідати київські плітки?

— Все. Мовчу. Зосереджую свої розумові здібності для прийдешньої прі, яка зветься «засідання жюрі».

Подзвонили з квартири Кукулика. Таня відповіла, потім, поклавши трубку, пройшлася перед Діжею, демонструючи свої ноги.

— І де вас таку міг викопати наш Василь Васильович? — дивлячись на неї з-під брів, весело промовив Іван.

— Наліпив об’яву на телефонному стовпі про те, що потрібна секретарка, от я і прийшла! — випалила дівчина.

— Під об’яву ви не підходите. Як то пишуть: «Потрібна добре відшліфована секретарка, яка вміє поводитись з добре відшліфованими відвідувачами». Про вас треба писати інакше.

— Як же?

— Навіщо вам знати? Досить з вас того, що ви — ближче до неба, ніж ми, грішні.

— Як саме — ближче?

— На висоту каблуків.

— Мабуть, кандидати архітектури тільки й здатні говорити такі нісенітниці?

— Хочете, я вам щось побажаю?

— Ну, побажайте.

— Бажаю, — Діжа замислився тільки на мить, — бажаю вам таких панчіх, щоб не прокусив жоден собака!

— Більшого я від вас і не ждала!

— Бо ви ждете від мене імені жінки, яка ненавидить вас через те, що заздрить.

— Мені всі заздрять!

— Навіть я, Таню. Мати таку певність своїх сил — це вже щось.

А та, що ненавиділа Таню, ходила в цей час по вулиці. Сто метрів в один бік від Інституту житла, сто метрів у другий. Годину тому вона йшла слідом за Танею, коли та квапилася на роботу, йшла і в голові в неї клубочилися розбурхані думки (якщо таким думкам місце в голові, а не деінде).

А ПРОДОВЖЕННЯ: ТЕТЯНА ВАСИЛІВНА

Боже! Вони дивляться тільки на неї! Всі вони вирізняють з натовпу тільки її! Вони вважають, що тільки вона наділена всім найжіночнішим! Але ж я не гірша! Я така сама! Я ліпша! Чому на мене ніхто не звертає уваги? Невже вони вважають, що я гірша! Невже не здогадуються, що злість моя, що чекання моє, що роки мої, що відчай мій дають мені сили й здібність бути в десять, в сто, в тисячу крат ліпшою за цю дівчинку! Не зовні! Що там зовні! В глибинах мого єства, моєї натури, моєї душі! В мені дрімають цілі океани краси, ніжності, розкошів! Я відчуваю вологі хвилі палкості. Чому ж не відчувають цього чоловіки?

Вони дивляться на неї, на ту. А та — тільки зовні приваблива. А далі — нічого. В неї не може бути нічого. Вона шорстка, як усі егоїстки. А вродливі — всі егоїстки.

Боже, дай мені силу! Відкрий усім очі. І хай живемо ми! Не щось, і не хтось, і не всі, і не хто попало, а саме ми — зовні невродливі жінки!

А сама ходила й ходила, і так щоранку перед роботою, щоб мати гарні ноги. Пізно, пізно!

Двадцять два роки тому маленька чорнява дівчина-архітектор приїхала з Києва в службове відрядження до Запоріжжя. Зустріла там інженера-металурга. Закохалася, він — теж. Не відкладаючи, вирішили одружитися. Весілля було в місцевому ресторані. Гостей зібралося чоловік з п’ятдесят, і всі їй не знайомі: запрошував чоловік.

Потім він пішов на війну і не повернувся. Не так, як інші, що полягли в бою. Не повернувся до неї. Десь там зустрів медсестру чи ще когось і подався в Кузбас а чи на Урал. Ресторан у Запоріжжі розбило бомбою. Маленька чорнява жіночка стала Тетяною Василівною, казали, що вона дуже розумна, її висували на нові дедалі вищі й вищі посади, дехто підхихикував: жінка, якій не загрожує ніщо жіноче.

Вона й сама намагалася забути про свою жіночність. Палила міцні цигарки, носила якісь майже чоловічі черевики, незугарні костюми мишачого кольору, коротко обстригала волосся, лише зрідка його розчісуючи. Її боялися за гострий язик і за цілковиту відсутність сентиментальності — цього пролога до елементарних людських жалощів. Коли стала віце-президентом академії, то жоден дотепник не склеїв звичайного для такого випадку епітета: «Віце-президент у спідниці». А сама вона, мабуть, якби якийсь з чоловіків зненацька став до неї залицятися, з обуренням сказала б: «Ви думаєте, я жінка? Помиляєтесь: я — віце-президент!»

І ось саме тоді почалось незрозуміле. Якийсь відвідувач, загнаний, мов старий кінь, довголітніми службовими відрядженнями, злинялий і стеклий, як осіння бадилина, інженер, привітавшись до Тетяни Василівни, вигукнув:

— А я у вас на весіллі був!

І обірвалося серце у цієї кам’яної жінки, і покотилося далеко-далеко, в ті забуті роки, де було в неї звичайне людське щастя. І не серце покотилося, а щось ще більше і незбагненніше. Мовби давно вже нависало в грудях оте щось так само, як нависає над крем’янистою стіною гірського масиву тисячотонна брила і тримається невідь-чим, а як тільки пролунає в гірській тиші якийсь незвичний звук, шелесне та брила вниз, з жахним гуркотом прокотиться по гранітному тілі гір, збиваючи виступи, розколюючи скелі, затягуючи в орбіту свого шаленого руху нові та нові кам’яні маси.

І ще й ще зустрічала згодом Тетяна Василівна людей, які радо стискували їй руку й вигукували:

— А я у вас на весіллі був!

І після кожного того вигуку нові лавини зривалися в грудях у жінки, і вже не мала вона своєї звичної незворушності і затверділості, вже проклюнулося в її душі під кам’яними дощами щось тендітно-зелене, щось таке ніжне, що й сама вона не йняла віри в його появу.

Тоді й прийшов у її життя великий, вродливий, мов грецький бог, Кукулик. Кукулик!

Вона ходила, ходила багато, ходила щодня, зовсім відмовилася від послуг машини, ходила, щоб мати гарні ноги... Хоч і знала, що пізно. Пізно!

Але ж Кукулик!

Засідання жюрі мало розпочатися за чверть години.

ДО ПИТАННЯ ПРО УКРАЇНСЬКІ ПРІЗВИЩА

Жеребило теж знав, що цього ранку починається засідання жюрі. Все одно не мав що робити: лежав, дивився на стелю, ні про що не думав, ждав тільки цього дня, а тепер ждав: подзвонять йому чи ні? В палатах, ясна річ, телефонів немає, але для нього зробили виняток, про Жеребила подбали високі люди, про нього завжди хтось дбав, без нього не могли, його здоров’ям цікавилися, до нього дзвонили і додому, і сюди. Було. Тепер минулося. Тепер не дзвонили. Обходилися без Жеребила. Знайшли якогось нового начальника планово-виробничого відділу, називають його поки що «тимчасово виконуючий обов’язки», а як тільки Жеребило перейде з стану свого тимчасового перебування на грішній землі у стан вічного спочинку, тоді оте невідоме «тво» стане начальником відділу, другим Жеребилом. Брешуть! Другого Жеребила ніколи не було й не буде! Хоч весь світ перетруси — другого такого не знайдеш! Жеребило вдоволено скривив свої товсті губи. Але ж чи подзвонять сьогодні?

Та Кукуликова лахудра-секретарка не подзвонить. Від тієї не діждешся. Переказували Жеребилові, що буцімто висловилася вона про його прізвище так: «Це не Жеребило, а Іржебило, від слова «іржати». Бодай ти на кутні іржала!

А за нею й шмаркач Діжа: «Чи не з київських ви дворян, товаришу Жеребило?» — «Це ж чому в твою голову заскочило таке припущення?» — «Та як же, київські дворяни саме й носили отакі прізвища. Полетики, Балабухи, Сукозагнети, Кулябки, Двигубські, Скарги, Рахуби. Жеребило лягає сюди і не тіпається».

Щоб тебе лиха година тіпала!

На Кошарного сподіватися нічого. То псяюха.

Брайко ніколи не симпатизував Жеребилові. То тихий чоловік.

Жеребило аж скривився, подумавши, що Брайко — тихий. А ти сам? Де твій гучний голос? Де твій сміх? Де твої набряклі силою руки? Нема нічого. Лишилися тільки губи. Товсті губи на схудлому в дульку лиці, ті самі губи, що так апетитно вміли плямкати, пропускаючи в черево ласі шматочки та ще ласіші ковточки. Ох! Тепер спробуй плямкни.

Він вмирав від раку шлунка. Ще тішив себе надією, поки не попав у онкологічний інститут. Тепер знав, що все закінчено, їсти нічого не міг, бо після кожного ковтка починалися неймовірні болі. Жив ще за рахунок тих колишніх запасів жиру, що зібралися в його великім і могутнім колись тілі внаслідок багаторічного їдва й питва, в якому не знав міри. Вмирав з голоду. Це звучало б комічно, якби не страх смерті: Жеребило вмирає з голоду! Той самий Жеребило, який міг видудлити дві або три пляшки коньяку і заїсти їх добрячим гусаком, або смаженим поросям, або десятком смажених карасів, або півдюжиною біфштексів завтовшки з мікропористу підошву, або...

Чи ж подзвонить сьогодні хто-небудь з інституту? З інституту, де всі коридори заставлені шафами з старими кресленнями, де в сповнених тихого робочого гамору просторих кімнатах на столах звиваються цілі рулони ватману й синьки і шелестять, шурхотять, як його пересохлий голос.

Хто ж подзвонить?

Кошарний — ні. То сволота. Від нього не діждешся. Мабуть, радий, що одним співавтором менше, і вже планує і приміряє, як позбутися Жеребила, щоб і сліду його не лишилося.

Кукулик. Директор мав би подзвонити. Він порядна людина. Трохи полюбляє корчити з себе велике начальство, але то не біда. Йому це пристало. Не він, то другий би. А взагалі — директор справжній. Йому хоч у міністри з його статурою, з його підкашлюванням, голосом. Такі, люди Жеребилові завжди були до вподоби. Відчував, що й сам належить до них, пишався з цього.

Але чи ж подзвонить сьогодні Кукулик?

В цьому безнадійному інституті Жеребило, мабуть, тижнів зо два. Та що там «мабуть», коли він точно знає: шістнадцять днів. Шістнадцять днів його ніхто нічим не лікує, окрім безглуздих таблеток для заспокоєння болю, а тільки беруть аналізи. Аналізи, аналізи, аналізи, мов звіти для міністерства, Держбуду і Держплану і нічого не кажуть певного. Він сам добре знає, що в нього рак, а вони не кажуть, бояться помилитися, все аналізують, проглядають його на рентгені, мацають, перекидають з долоні на долоню.

Та публіка з інституту ще пробує втішати: «Нічого загрозливого, просто загострення шлункової хвороби, в крайньому разі кобальтова гармата — і все буде гаразд». Ніяка гармата вже не проб’є тепер тих хащів, що виросли в його шлункові. Недарма ж він стільки років так щедро поливав той пекельний город коньяком та горілкою з перцем. Ох і було ж!

Жеребило облизав губи. Язик був сухий і шорсткий, як рашпіль.

Не подзвонять! Ніхто не подзвонить сьогодні. Заклопотані своїм. Останній день року Василя Васильовича Кукулика. День, який вирішує все. А Жеребила в цей день там не буде. А раз не буде, то він і не потрібний. А раз не потрібний, то про нього й не згадають. І не подзвонять! Не подз-з-з...

Двері до палати тихо прочинилися, і увійшла дружина. Невисока білява жінка, повнувата, але не занадто, не гарна, але й не погана. Чому вона стала його дружиною? Йому треба б жити з могутньою жінкою, дати початок новому родові Жеребилів, таких собі череватих здорованів, гульвіс, оптимістів. А ця тихо прожила коло нього, і він її так і не помітив. Тепер набридала з своїми телячими очима, з своїми тихими жестами і несміливим голосом.

— Ну, чого тобі? — замість привітатися, сказав Жеребило. Хотів гаркнути так, як колись, але голос був кволий, і оте «чого тобі?» пролунало майже жалібно.

Вона стояла й мовчала.

— Я тебе питаю! — гніваючись на своє безсилля, спробував крикнути Жеребило, але знов у нього нічого не вийшло, і вій тільки у відчаї махнув своєю довгою кістлявою (а колись же була як дишель!) рукою.

Вона й далі стояла коло порога і дивилася на нього. І очі в неї були не такі вже й коров’ячі, якщо сказати по честі. Це були гарні людські очі, сповнені смутку, болю і... розпачу.

Жеребило злякався тих очей. В них він побачив свій присуд. В них читалося те, про що сам думав, але думав ще так, просто для дурного бадьоріння, а тепер мав повірити в усю жахність тієї неуникної істини. І Жеребило зламався. Вже не було давнього Жеребила, а був малий безсилий хлопчик, який боявся всього на світі: злої мачухи, темряви, чорного кота, гадюки, навіть миші. Як з того хлопчика міг вирости Жеребило?

— Ну, чого ж ти там стоїш? — тихо сказав він. — Підійди до мене. Підійди, поговоримо.

Вона стояла закам’яніло, мовби не дихаючи, нічого не чуючи і не бажаючи знати. А потім кинулася до нього, просто впала наперед, якимсь чудом долетіла до ліжка хворого і мовчки, в страшному мовчанні, вхопила його руки і горнула, горнула їх до своїх грудей, де не було вже жіночності, а був тільки дикий, неймовірний, непередаваний біль.

— Ну що? — шепотів до неї Жеребило. — Одержала аналізи? Рак? Ну, кажи! Рак, правда ж? Ну, гаразд, мовчи, мовчи, я й так знаю. Я все знаю. І не боюся. Чуєш, Жеребило нічого не боїться! І ти не бійся. Чуєш? Треба мені лікуватися. Все треба спробувати. Тепер же медицина могутня. Радянська медицина наймогутніша в світі. Ти ж читала в газетах... Тільки треба все використати. Інститут мені допоможе. Кукулик. Ти йому скажи. Піди й скажи. Мовляв, у Жеребила рак, треба лікувати. Він доб’ється всього. Кукулик добрий чоловік. Скажи йому тільки. Просити не треба, його ніколи не треба просити, просто скажи йому, і все. Вій, як наш партизанський командир, ніколи поранених фашистам не залишав. Жодного пораненого. Підбере неодмінно. Хоч сам кров’ю стікатиме, а поранених всіх попідбирає, на підводи — і гайда! І всі це знали, знали, що в біді не полишить, вірили в нього, і люду до нього плавом пливло. А суворий був. І кричав, і розстрілював кого треба. Але добрий і справедливий. Головне в людині — справедливість. А Кукуликові тільки скажи... Ти мене чуєш? Ну, чого ж ти мовчиш, дурна? Маріє, Маріє!.. Стривай! Не кажи нікому! Жодній людині. Тим сучим синам з лабораторії, чи звідки там, теж звели, щоб нікому анітелень. Якщо дізнаюся, що десь ляпнуть або ти ляпнеш, — голову відірву!.. Або ні. Не так... Стривай. Дай подумати...

Думати не міг. Знетямленим поглядом обводив стерильно-білі площини стін і нічого не бачив. Його закрутило в примарливому мороці, він борсався в темному світі первісного жаху, він би ревів, як дикий звір, коли б мав голос та силу в легенях, гатив би кулацюрами в стіни, пробиваючись до життя, якби повернулася до його м’язів давня сила. Не міг нічого. Дружина шукала захисту в його знесилілих руках, але знаходила там тільки те, що мала й сама: розпач, безмежний, невтишимий, несамовитий розпач безсилля.

— Стривай, — шепотів Жеребило, — треба зробити так... Сьогодні ж такий день... Ось мені зараз подзвонять... Від Кукулика... Сам Василь Васильович... І я скажу... ти скажеш... Ми удвох скажемо... Ні, мовчи! Мовчи, бо відгвинчу голову! У-у-у!..

ЗАНУРЮЄМОСЯ В СТИХІЙНЕ?

В інституті його звали Брайчик. Брайко знав про це і не ображався. Дружина іноді казала на нього: Дая. Так вона скорочувала його ім’я Данило. Він гнівався:

— Не люблю сентиментальності.

— Ти ж сам — суцільна сентиментальність, — зітхала дружина.

— Мовчи.

Вранці він вставав і біг на базар. До Центрального критого ринку від їхнього будинку було чотири квартали. Центральний ринок проектував якийсь невіглас. Власне, не якийсь, його Брайко добре знав, але волів називати «якийсь», бо тоді легше було лаяти його в думці за нездарність. Зовні споруда Критого ринку нагадувала цейхгауз петровських часів, а коли заходив усередину, то в вуха тобі тисячопудовим молотом бив гамір сотень голосів. Будівничий начисто знехтував законами акустики, він споруджував цей храм торгівлі, мов темний варвар, він, очевидно, по простоті душевній вважав, що тут одночасно перебуватиме десяток-другий людей, а якщо їх збереться більше, то мовчатимуть вони, мов на похороні. А тим часом тут збиралися тисячі, і кожне галасувало, кожне допитувалося, кожне намагалося дістати ласіший і дешевший шмат, бо це таки був ринок, а не клуб поезії чи там осередок передового, майже комуністичного життя. Нічим передовим тут і не пахло, і не могло пахнути, бо ринок — це ринок, хоч як там його поетизували цілі покоління письменників і літописців.

— Хазяїн, почім ваша голова?

— Це ваша печінка, хазяйко?

— Дайте мені кілограм задньої частини!

— Що? Оця гнилятина по сорок копійок?

Брайко завжди брав на сніданок телячу печінку. Іноді доводилося шукати її досить довго. Всі київські мами і бабусі прагнули годувати своїх діток і внуків неодмінно телячою печінкою, і тому розходилася вона, як вода в спеку.

Овочі купував у дяді Борі. Дядя Боря належав до небагатьох міфічних особистостей Центрального ринку. Восени і взимку він щодня приносив по дві цеберки квашеної капусти, по весні й улітку мав свіжі овочі. Капуста в дяді Борі була найсмачнішою. Туга, аж рипіла, з запахом яблук, соковита, з перламутровим блиском — вона не мала собі рівних. Брайко жартома називав дядю Борю «капустяний король». Той жахався цих слів, дрібно хрестився, відмахувався від Брайка:

— Гражданин архітектор, не кажіть так. Тепер королів саджають у тюрми. А я хочу годувати людей капустою.

Фрукти продавали темнолиці хлопці, з чорними вусиками, в пухнастих картузах і дорогих пальтах. Сиділи за прилавками, наїжачені, нашорошені, блимали білками очей з-за золотистих пірамід яблук, гиркали, не ждучи запитання:

— Адин рубл.

Або ж:

— Два рубла.

Від Медеї Брайко навчився грузинської. Він підходив до отих, схованих за горами дорогих пахучих фруктів, промовляв дві-три фрази по-грузинському. Здивовано висовувалися голови, накриті пухнастими картузами. Яблука все одно були для нього «два рубла».

Будинок належав до купецьких. Темна сходова клітка з скупим верхнім освітленням, стрімкі сходи, довгі, далекі від сучасних стандартів, марші. До п’ятого, верхнього, поверху, де мешкав Брайко, налічувалося сто тридцять східців. Якщо прийняти, що кожен східець має тридцять сантиметрів (теж купецька норма), то Брайкові доводилося видряпуватися на тридцять дев’ять метрів угору. Двічі на день — маємо вже сімдесят вісім метрів. Якщо відкинути шістдесят п’ять днів на рік (вихідні, коли сидиш коло Медеї, свята, хвороби, командировки), то за триста днів по сімдесят вісім метрів вийде двадцять три тисячі чотириста метрів. Тобто майже три Джомолунгми щороку. Якщо ж взяти до уваги, що Брайко ходив тут уже сімнадцять років, то матимемо п’ятдесят один Еверест.

Вже багато років доглядав він дружину. Ніколи не сказав їй жодного різкого слова, не скривдив жодного разу. І майже ніхто не знав про це, а хто й знав, то не надавав тому особливої ваги. Мало чого не буває на світі. Про нього не писали нарисів у газетах (і не напишуть). Його не нагороджували орденами за звичайну людську вірність і порядність (за це не нагороджують). І щороку він долав свої Еверести сходів. Хай не п’ятдесят за цей час, а тільки двадцять, хай навіть десять, п’ять! Але який був галас про шерпа Тенсінга і новозеландського пасічника Хілларі, коли вони-тільки раз, один-єдиний раз вилізли на Джомолунгму. А скільки було приготувань! Спеціальна експедиція. Нейлонові штурмові костюми. Вітамінізована їжа. Гірське повітря, акліматизація. Щоправда, вище п’яти тисяч метрів повітря бідне киснем. Але хто сказав, що повітря сходових кліток у купецьких будинках, споруджених до революції для здирання з пожильців чиншу, багате на кисень? Проектували колись ці страшні шахти, артезіанські колодязі обивательського животіння, не дбаючи про консистенцію кисню в них.

І от він уперто долає свої Еверести. І про нього не пишуть реляцій у газетах (і не напишуть), і дружина лежить та лежить, читає в «Вечірньому Києві» оголошення про чиїсь розлучення, дивиться на Брайка з сумом і любов’ю, а він тільки супить свої світлі брови, стискує щелепи, від чого його безкровне худорляве обличчя стає таким розумним, таким нервово-прекрасним, що Медея готова заплакати від щастя.

Вона завжди знала все. Знала й про сьогоднішній день. Коли Брайко, напоївши дружину кавою, зібрав свої папери, поправив краватку, підійшов і поцілував Медею в чоло, вона сказала:

— Тільки прощу тебе: не нервуй.

— Хай нервують наші вороги.

— У тебе ж ніколи не було ворогів. Ти такий добрий.

— Не було — то будуть. Від сьогодні матиму їх повні жмені.

— Мені страшно, Даниле.

— Добре, хоч не назвала мене Даєю.

— Мені так страшно сьогодні за тебе, що я хотіла, щоб ти був не просто Данилом, а Данилякою, Данилярою, Данилищем.

— Буду всім.

— Власне, нічого нового в твоїй поведінці я не бачу. Ти завжди стояв на таких позиціях. Взяти хоча б Діжу. Як ти воював за те, щоб перевести його до Києва.

— Тоді це не було так помітно. Сьогоднішній день — грань між двома епохами в житті нашого інституту. Треба мати рішучість переступити цю грань — і тоді стане легше.

— Легше — це взагалі. А тобі буде трудніше.

— Ти ж знаєш моє ставлення до труднощів.

— Подзвониш мені, гаразд?

— Постараюся. Але не жди, що це буде швидко.

— Гадаєш, що засідання затягнеться?

— Може затягтися, і дуже.

— Але ти однаково подзвониш.

— Як завжди.

— Що б ти порадив мені почитати?

— Звичайно ж, «Доктора Фаустуса».

— Цей роман неквапний, як моє життя. А твоє життя коло мене — прісне, як проскура.

Медея розгорнула роман Томаса Манна на закладеній сторінці, прочитала: «Юність — це смілива готовність зануритись у стихійне».

Її Брайко вже не був юним. Мав під п’ятдесят. Але зберіг готовність зануритися в стихійне, якщо те стихійне було обіцянкою прекрасного.

ЧЕРВОНІ ТРОЯНДИ

Антон Кузьмич Кошарний, головний інженер Інституту житла, належав до найзапекліших київських болільників. Залежно від ставлення до футбола він поділяв людство на дві категорії: справжніх людей, так би мовити, еліту, і другорядних. Як для стародавнього грека найбільшою святинею був храм Зевса Олімпійського чи там Афіни Паллади, так для Кошарного (та іже з ним, можливо, навіть не виключаючи автора цієї іронічної розповіді!) святинею номер один стали тепер ворота київської футбольної команди «Динамо», а верховним жерцем, який вершив найвищі таїнства в тій святині, воротар-абориген, чи варяг, чи неофіт.

Навіть сьогодні, в цей напружений до краю і відповідальний день, Кошарний, як тільки переступив поріг приймальні і забачив на дивані Діжу, ненависного хлопчиська Діжу, того самого Діжу, на якому в найчорніших проскрипціях Кошарного вже було поставлено хрест як на керівникові архітектурної майстерні, — отож повторюємо, як тільки він уздрів Івана, першими його словами було:

— Від сьогоднішньої гри залежатиме все: чемпіони наші хлопці чи ні.

— Абсолютно точно, — серйозно сказав Діжа.

— Нічиєї бути не може, — відмикаючи двері свого кабінету, вів далі Кошарний.

— Яка ж нічия? Тільки перемога!

— Заходь до мене, — сказав Кошарний. — Я, брат, сьогодні всю ніч не спав. Не можу — й усе.

— А я спав спокійно, — зупиняючись на порозі, так, щоб бути водночас у приймальні і в кабінеті, мовив Діжа.

— Ти віриш у перемогу?

— Завжди.

— Слухай, кинь! До чого тут завжди! Йдеться про сьогоднішнє змагання. Тут, брат, така історія: хто що сьогодні набере, з тим і козакуватиме далі. Кому очки, а кому нолики. А нолик круглий — на ньому ого-го як можна покотитись!

— Хтось сторонній міг би подумати, що тебе зовсім не обходить, будеш ти колись доктором архітектури чи ні.

— До чого тут доктор архітектури?

— Але щонайпалкішою твоєю мрією є — стати магістром футболістики, — казав, не слухаючи Кошарного, Діжа, і головний інженер тільки тепер збагнув, що той бере його на кпини.

— Без твоїх штучок, — застережливо підняв руку Кошарний. — Я тебе вже знаю.

— Кажуть, Турянчик хворий, і в захисті сьогодні гратиме Онуфрієнко.

— Давай, давай, коти до своєї Тані, я повинен підготуватися до засідання. Понаписували тут чортзна-що. Ти ж перший понаписував. Розбирай тепер.

— А ти не розбирай. Жюрі розбереться.

— Я теж — жюрі. Відповідальний секретар.

— Так не хочеш стати магістром футболістики?

— Товаришу Діжа, зачиніть з того боку двері! Наказую вам як головний інженер.

— Ще не настав службовий час, отже, я маю право трактувати вас просто як рядового громадянина, товаришу Кошарний.

— Іди, іди, не заважай, — перейшов знов на мирний тон Кошарний. — Ти тільки глянь на оці папки. Все це треба доповісти жюрі і так далі.

Діжа ніяк не сходив з порога.

— Дивлюся на твій кабінет і думаю, — сказав він, — думаю, що треба б у нашому інституті ще один відділ відкрити. Відділ архітектури меблів, чи що.

— Архітектури інтер’єра? — підказав Кошарний.

— Інтер’єр у нас означає тільки стіни та двері, а тут ідеться про обладнання. Навіть кабінет у тебе. Ну що це за кабінет. Ти тільки глянь.

— Слухай, ти навмисне мене вирішив дратувати?

— Коли дратують, то завжди навмисне.

— Ну, то витрушуйся з кабінету, а то я почну з тобою говорити серйозно.

— Ох, важко нашим буде грати без Турянчика, — вдавано позіхнув Діжа.

— Виграють і без Турянчика, коти, коти звідси! Анархіст чортів! — додав Кошарний, коли Діжа, нарешті, зачинив за собою двері. — Витягли ми його на свою голову з того Запоріжжя.

День псувався з самого початку. Не було вже урочистості, не було відповідного настрою. Розмови про футбол доречні в звичайні дні, але сьогодні... Квіти! — раптом сполошився Кошарний. Він визирнув з кабінету, спитав Таню: «Квіти в кабінеті Василя Васильовича є?»

— Які квіти? — не зрозуміла Таня.

— Які, які! Звичайні, київські, з торговельної мережі.

— В торговельній мережі тільки горщечки з примулами, — втрутився Діжа.

— Вас не питають! Таню, ви приготували квіти?

— Ніхто мені не сказав.

— Можна було б догадатися.

— Не при моїй зарплаті.

— Ах, вічно ця зарплата! Ось гроші, пошліть негайно шофера на ринок, хай купить у квітникарок.

— Що ж купувати?

— Троянди! Червоні троянди. Не рожеві, а червоні.

— Символ перемоги, — втрутився Діжа, який знов осідлав диван і простяг свої ноги мало не на половину приймальні.

— Так, сьогодні в нас велика перемога! — не здавався Кошарний.

— Ще нема.

— Буде! Вас це задовольняє?

— Цілком.

— Радий за вас.

— Дякую, — галантно вклонився Діжа.

Таня подріботіла вниз по сходах.

РОЗМОВА, ЯКОЇ НЕ ВДАЛОСЯ ПІДСЛУХАТИ

Їй часто снився той самий сон. Клепають коси. Косарі клепають коси. Дзвінко, з пристуком, з протягом. Пахне сіном, десь у не скошених ще травах пиляє свою одвічну дошку (пиляти тобі — не перепиляти!) деркач, а косарі, молоді, жилаві, потемнілими від зосередженості очима вп’ялися у вузькі смужки сизо-білої сталі, що лежать на бабках, і вибивають молотками, як праниками: «Тук-стук-стук», «цок-цок-цок». А потім мантачать: «С-с-с», «ш-ш-ш». І в неї в суглобах рук — такий біль, як звук від мантачки. Напливає і відпливає. І мовби перетинає серце навпіл, а потім стуляє його... І знов ріже тонким, довгим, гострим-прегострим «с-с-с»...

Ревматизм. Задавнений, невиліковний, найстаріша з людських хвороб, найпростіша і найскладніша водночас хвороба — супутниця тяжкої праці.

Все життя Ганна Сергіївна працювала в пральні на вулиці Артема. Починала ще тоді, коли все робили руками, коли кружляли в тридцятивідерних баліях цілі центнери мокрої білизни. Бачила прихід машин, розумних, дотепних, машин пральних, прасувальних, сушильних, вдома вже мала пральну машину ризького заводу, але однаково боліли їй руки, і часто вночі прокидалася від нестачі повітря в грудях, все здавалося, що давить її важка сіра пара, бурхає їй просто в легені, палить і отруює там геть усе. Могутні вентилятори гули під стелею в низькому приміщенні старенької пральні, в закритих наглухо сушильних камерах відбувався таємничий процес перетворення куп мокрих, знеформлених ганчірок на білосніжні сухі, аж лопотять, простирадла, пошивки, сорочки, рушники. З-під прасувальної машини цілими пакетами вилітали виглянцьовані до рипу скатертини й чоловічі сорочки (наймодніші білі, завжди модні, а останнім часом особливо), у велетенських чанах механічні руки вміло робили велику справу очищення від бруду всього, що поступило до пральні. Прачки, в білих халатах, у білих косиночках, неквапні й спокійні, походжали-поміж машин і тільки скеровували їхні дії, та однаково це маленьке міське чистилище все-таки нагадувало й досі своєрідне штучне пекло, бо з чанів клекотіло й розвіювало по пральні міазми їдких лугів, з сушильних камер коли їх відкривали, било пругкими струменями неймовірно гарячого повітря, з-під прасів отруйними цівками виприскували перетворені на невидимі субстанції залишки усіх тих відбілювачів, знежирювальників, пом’якшувачів води і інших штучних творив, які закладаються в чани разом з білизною і мандрують разом з нею до праса, по дорозі поступово зникаючи, вивітрюючись, абсорбуючись всезмиваючою водою, пожадливими вентиляторами і... людськими легенями. І хоч які повноводні ріки протікали крізь пральню щодоби, хоч як гуркотіли вентилятори, на долю тих, хто там перебував, ще лишалося чимало.

Володі було шкода матері. Поки був малим, бачив, як вона після роботи ще й дома перепирала цілі пуди чужої білизни, щоб підробити якусь копійчину, бо «в неї ж дитина не гірша за людські». Але як тільки став сам заробляти, заборонив матері бабратися в чужих лахах. Тільки своїй найдавнішній замовниці, теж Ганні і теж Сергіївні, Косар-Косаревич, не могла відмовити стара Пушкариха і потай від сина двічі на місяць брала в неї білизну. За ті три десятки літ, що вона її обпирала, Пушкариха на диво мало знала про свою замовницю. Знала, що та теж удова. Тільки й різниці, що Федір Пушкар загинув на війні, а Косар-Косаревич помер власною смертю, та ще була різниця, що Пушкар працював на заводі «Ленінська кузня» слюсарем, а Косар-Косаревич був якимсь професором. У обох були однакові сини, і — теж вельми дивно — якщо, може, й бачилися за своє життя з п’ять чи десять разів, але так і не познайомились і не знали один про одного нічогісінько, окрім того, що Пушкаря звати Володимиром, а Косар-Косаревича — Гнатом. Жили Пушкарі на Татарці, у власному, ще від діда-прадіда, будиночку під трьома височезними осокорами. Косар-Косаревичі займали простору, мов колгоспна стайня, квартиру на другому поверсі спорудженого в псевдокласичному стилі будинку коло оперного театру.

Зранку Ганна Сергіївна, зготувавши сніданок синові й собі, квапилася на роботу. Пральні своєї вона не кидала, хоч як наполягав Володя, — хотіла дослужити до пенсії. Та й взагалі ще мала силу до роботи, от тільки ревматизм. Але він докучав здебільшого ночами, коли молоді косарі клепали коси. Кажуть, що дорога в міфічний рай пролягає по лезові бритви. Для Ганни Сергіївни дорога в далеку її молодість пролягла чомусь по лезові тонкої коси.

Отак ми трохи поговорили про Татарку, цей район Києва, який і досі зберіг у собі всі риси патріархальності; поселення, де ще й досі хлопці й дівчата «ходять на вулицю», як ходили колись у селах; зелений закуток, де мешкають люди, що вміють зробити все на світі — від дитячої цяцьки до океанського лайнера; старовинне поселення, в яке прийшли перші мешканці з-під княжого города, оті перші київські пушкарі, чинбарі, кожум’яки, кушніри, медовари й гончарі.

А тепер відміряємо кілометрів з п’ять від Татарки до центру міста і зазирнемо в прикрашений башточками, мов старовинний руський терем для красуні дівиці, дім на розі Хрещатика і вулиці Карла Маркса.

Тут — жіноча перукарня. Внизу — манікюр, по-людськи кажучи, фарбування нігтів на руках. Вище педікюр (це вже нігті, що на ногах), зачіски, фарбування волосся. На другому поверсі — пара тяжча, ніж у пральні, млость, запах синтетичних фарб, хни, спецій, вологі випари, мокре тепле волосся після миття, після фарбування, металеві високі циліндри на жіночих головах, мов у єгипетської цариці Нефертіті (тільки де ж ти, тонка та довга шия Нефертіті, де ти, монетно-тонкий профіль Нефертіті? Тут усе не те, київські жінки люблять попоїсти, вони вимірюють вроду не тонким профілем, а...). Тут осередок одного з масових психозів: можна стати вродливою, перефарбувавши в який-небудь дикий колір своє волосся і виклавши його на кебеті якомога химернішою кудлею. Тут жінкам парять голови, як ту ріпу з прислів’я. Тут чорні голови в суцільній темряві змивають якимсь диявольським начинням і перетворюють на солом’яно-білі, а русяві перемастьовують на вогненно-руді, як шерсть у південно-американських шакалів-койотів. Знову ж таки, висловлюючись стисло й доступно, скажемо: тут фабрикують красу.

Краса вимагає не менших зусиль, ніж праця. І якщо Ганна Сергіївна Пушкар стільки-то й стільки годин щодня перебуває в пекельній атмосфері пральні, то Ганна Сергіївна Косар-Косаревич не менше години витрачає на сидіння в перукарні і так само вдихає отруйні випари, так само перебуває на грані свідомості й знепритомніння, так само мужньо несе свій хрест.

Навіть сьогодні, в цей найтрагічніший, вірніше, один з найтрагічніших для неї днів, вона прийшла зрання на другий поверх жіночої перукарні, бо саме сьогодні чергує її знайомий перукар, до якого вона ходить з самого сорок п’ятого року. Сімнадцять років!

Перукаря можна було б назвати, але ми не станемо цього робити, бо критики миттю вчепляться і стануть вимагати, щоб з нього автор неодмінно робив образ, характер, тип і так далі, щоб вплітав його в сюжет, проводив через увесь роман, одним словом, вимагатимуть і для перукаря київської прописки. Запевнимо критиків, що наш перукар благополучно здобув київську прописку ще в сорок четвертому році, повернувшись після досить тяжких переживань у Середній Азії в евакуації і захопивши досить-таки затишненьку квартирку на Володимирській вулиці. Отже — вій стопроцентний киянин. Світогляд у нього трохи відсталий, щоправда, але що ж вдієш, коли нам ніколи було його виховувати. До війни ми заклопотані були п’ятирічками, а його професія якось не вписувалася ні в тяжку індустрію, ні в будівництво електростанцій, ні навіть у копання ровів. Під час війни нам довелося воювати, а перукаря нашого під рукою, тобто на фронті, не виявилося, — як же ти його будеш виховувати? Хіба що по пошті, як ото шахісти іноді грають свої партії? Але там партія триває цілі роки, скільки ж тоді триватиме виховання? По війні треба було відбудовувати Київ, знов не до перукаря! А він тим часом жив і робив те, що робив і отой не відомий для історії чоловік, який підстригав клинцем борідку Ісусові Христові, і отой, що голив сизо-бузкову мармизу Магометові.

І от сьогодні цей продукт нашого невиховання нахиляється над Ганною Сергіївною Косар-Косаревич, своєю чи не найдавнішою клієнткою, тяжко зітхає і каже:

— Всі хочуть мати гарну зачіску. А де її візьмеш у нашому Києві, гарну зачіску? Це вам не Відень і не Париж, це вам навіть не Варшава! У мене брат у Варшаві. Ви б бачили, яка в нього перукарня! Яка там техніка, а ще більше — комфорт! А в нас — каса. Ну, що каса? Ну, я зароблю за місяць без їхньої каси скільки? Ну, двісті. А з касою — сто сорок. Ну, так дайте мені заробити без каси двісті і візьміть у мене шістдесят податків. Я матиму свої сто сорок, ви матимете свої шістдесят. Ви скоротите штати, я у вас нічого не вкраду. Але я не буду бачити оцієї каси! І мій клієнт не бачитиме отієї каси, він бачитиме комфорт. А вони пишуть у газетах, що перукарі...

Він нахилився ще нижче, до самого вуха Ганни Сергіївни, і зашепотів їй щось швидко і схвильовано.

— Ох, не кажіть, — голосом, у якому бриніли сльози, сказала Ганна Сергіївна, — з цими судами просто якесь непорозуміння. Хапають людину посеред вулиці, тягнуть до суду... Ви не можете уявити, яка в мене трагедія...

Вона жестом запросила перукаря нахилитися і, коли той підставив їй вухо, шепнула туди щось таке, що перукар аж зжолобився від співчуття і жалю.

— Ай-ай, — сплеснув він руками, вибиваючи з долонь дух волосся Ганни Сергіївни, — це неймовірно! Син такого знаменитого чоловіка, Косар-Косаревич, ай-ай... Я вам скажу: в мене теж родич у Одесі. Але йому — ох!..

Він знову влип у вухо Ганни Сергіївни й пустив туди довжезну чергу шепоту.

— У мене права, — заклопотана своїм, казала далі Ганна Сергіївна, — я вдова, у мене персональна пенсія республіканського значення, я... мій син... і раптом... Ви не можете уявити...

Волосате вухо, схоже на зменшений макет грецького амфітеатру (мудрі були все-таки греки!), приліпилося майже до обведених французькою губною помадою уст Ганни Сергіївни і з пошаною, близькою до побожності, прийняло ще одну порцію шепотіння.

— Або з цими валютчиками, — округлюючи очі, сказав перукар, — в Америці такий валютчик став би мільйонером, губернатором штату Нью-Йорк, президентом, а в нас його розстріляють! У мене знайомий в Дніпропетровську... я вам скажу...

— Ні, валютчики — то все-таки злодії, — збагнувши, куди вишепочує перукар, сказала Ганна Сергіївна, — а я звикла до того, щоб жити тільки на чесні гроші. Це мій принцип, і я привчила до нього також свого сина. Але коли беззаконня дістає навіть до порядних людей... Ви не можете уявити, що я пережила! Що я пережила, коли...

Грецький амфітеатр був тепер трохи далі від напомаджених уст. Він не з такою старанністю; вловлював сичливі звуки, народжувані в грудях Ганни Сергіївни, він навіть — о, де ти, перукарська шанобливість? — розгублював частину тих звуків, так ніби власник його не бажав солідаризуватися з своєю клієнткою у її великому горі...

З нашого намагання підслухати цю дивну розмову нічого не вийшло. Попросивши в читача пробачення за марно згаяний час, ми підемо далі, пам’ятаючи, що цього дня нас чекає пильна справа в Інституті житла, очолюваному Василем Васильовичем Кукуликом.

ДУЖЕ ВАЖЛИВИЙ РОЗДІЛ

Є в Тихому океані, закинутий далеко від материків і великих островів, маленький кораловий, атол Бікіні. Він став відомий після того, як американці зірвали над ним свою першу водневу бомбу. Той страхітливий вибух мовби відлупився в похмурій легковажності деяких людей, які вигадали купальний костюм «бікіні» (максимум оголеності), жіночу зачіску «бікіні» (максимум нісенітності), плаття «бікіні» (максимум несмаку). Стиляги всього світу слідом за модним італійським співаком Маріно Маріні гундосили пісеньку «бікіні» (максимум безглуздя): «Ох, ох, ох, тітсі-бітсі, пені-вені, еллов-пола дот Бікіні...»

А тим часом Бікіні — острів радіоактивної смерті. Гігантські морські черепахи, вражені радіоактивністю, втратили здатність орієнтуватися. Колись вони виходили з моря, щоб покласти в піску острова яйця, і знов поверталися в воду. Тепер виповзають з моря і, мовби ведені якимсь шаленством згуби, мандрують далі й далі від води в глиб острова, в палючий пісок, щоб здохнути під пекучим сонцем і бути розкльованими птаством.

Весь острів застелений мільйонами пташиних яєць. Птахи надлітають з просторів Тихого океану, відкладають тут яйця, але марно вони сподіваються, що з тих яєць щось вилупиться! Мільйони яєць — мертві. Зародки вбиті радіоактивністю. Жодного пташеняти не було на Бікіні після вибуху водневої бомби, жодного разу не пролунав тут писк, який звіщає про народження нового життя. Риба в навколишніх водах страждає на дивну хворобу шкіри й очей. Очі видимаються величезними буграми. Несамовиті очі, потворні й почварні. Вони збільшуються й збільшуються, аж поки лопаються, і сліпа риба гине без їжі або стає поживою інших риб, які, поїдаючи її, самі стають радіоактивними...

Таке Бікіні. Тепер таким стане ще й острів Різдва, над яким вибухло десятки водневих бомб. Американські генерали назвали б це «операцією Домінік». Створили розсадник смерті посеред Тихого океану, резервація радіоактивності, атомний заказник, влаштований знавіснілими заокеанськими генералами.

А людство хоче життя, а не смерті. Голландський математик Фрейндталь висунув проект «мови космічної радіокомунікації», яка могла б бути розшифрована і зрозуміла для мешканців інших світів. Назвав він цю мову «Лінкос». Що таке «Лінкос»? Це чистий продукт математичної абстракції. Нічого спільного з звичайними-нашими мовами. Час, Простір, Рух, Маса, Матерія, Земля, Життя — всі ці поняття передаються з допомогою складних елементів математичної логіки.

За даними ЮНЕСКО, на земній кулі два мільйони вчених. Чи зроблять учені все для порятунку людства, як зробили вони для ймовірної його загибелі?

Вчених два мільйони, комуністів — п’ятдесят мільйонів. У «Правде» за 18 травня цього року була стаття «Як був убитий товариш Руам». Товариш Руам — таїландський комуніст. Мабуть, не всі прочитали цю статтю. Товариша Руама розстріляли вдосвіта у дворі бангкокської тюрми Бангкуанг. «Яке ваше останнє бажання?» — спитав офіцер поліції. «Ліпше цільтеся!» — відповів товариш Руам.

Випробування бомб, випробування терпіння чи випробування життя людського? Географи називають океан — Великий, або Тихий. Колись назвуть: Багатостраждальний.

Поки що ж в Америці вирішуються такі проблеми, як, наприклад, фотогенічність атомних підводних човнів. Цієї весни поряд з кінозіркою Софією Лорен (на жаль, ми бачили її тільки в фільмі «Аїда», а премію вона одержала за «Матір і дочку» за романом Альберто Моравіа («Чочара») найвищу голлівудську кінопремію Оскар одержав відставний полковник американської морської піхоти Уїльям Гендрікс за фільм про атомні підводні човни з ракетами «Поларіс» на борту. Вперше за тридцять чотири роки існування цієї премії вона присуджена військовому. Оскар вклонився богині війни Палладі. Американські газети захлиналися: сам президент Кеннеді зробив на такому човні підводний перехід. Ах, як то зворушливо!

Проблеми, які висуває людське життя, переростають це життя, вони вищі, більші, значніші, незбагненніші, ніж окремо взяте життя, існування, екзистенція окремої особи. Треба дуже багато життів, щоб наблизитися до розуміння тих проблем. І, може, в словах товариша Руама «Ліпше цільтеся!» більше мудрості, ніж у багаторічних вправах філософів-позитивістів чи екзистенціалістів, або в балачках дюжини буржуазних парламентів.

Про що ще може думати сьогодні; чим може цікавитися шофер київського вантажного автопарку Володимир Пушкар, а також Володя Пушкар — студент Київського будівельного інституту по відділу архітектури?

Він думає про московський готель «Юність», якого він не бачив, і про київський готель «Москва» (ліпше б його бачити трохи інакшим!). Він думає про те ультрасучасне місто, яке закладають поблизу Парижа, запросивши до його проектування й спорудження, крім архітекторів, ще тридцять найвідоміших у світі художників і скульпторів, серед яких навіть такі модерністи-крутії, як Сальвадор Далі й Жан Кокто.

Він думає про Чандігарх, місто, спроектоване славнозвісним Корбюзьє як втілення в життя всіх його багаторічних бетонно-машинних химер. Думає про місто Бразіліа, яке лежить десь на далекому бразільському плато, на фантастичній червоній землі, мов велетенський літак або альбатрос. Будинки скло-блискливі, білі, мов грудки цукру. Президентський палац з бетонними колонами-парусами, він стоїть над озером і мовби пливе по ньому, збираючи вітри з джунглів і плоскогір’їв у свої новітні паруси. Восьмирядові бетонні автостради. Мости, віадуки, троянди роз’їздів, перехресть. Вуличний рух підпорядковано не поліції, а естетиці...

Поки що ж над Володею тяжіють затверджені й перезатверджені правила руху, і він уважно вчитується в німу мову вуличних знаків, слухняно підкоряється підтьохкуванню регулювальницьких свистків, якими проганяють його незграбний панелевоз через перехрестя (швидше, швидше, не захаращуй перехрестя!), шанобливо зупиняється перед трамвайними зупинками (не ближче дев’яти метрів до задніх дверей трамвая), мстиво відтирає «приватників», тобто власників «Москвичів», «Побєд» і «Волг», бо сам він належить до тих, хто має тільки моторолер, та й то не «Чізетту» або «Тулу», а дешевеньку «Вятку», а крім того, всі ми люди, ох-ох-ох...

На захаращеному будівельним мотлохом подвір’ї тресту «Буддеталь», як завжди, черга машин під навантажування. Старіші водії якось встигають сюди, перш ніж молоді, та, власне, справа й не в старих чи молодих — однаково хтось має бути першим, хтось має бути середнім, а ще хтось останнім. Треба набратися терпіння й ждати. Потім гнатимеш машину через усе місто до нового бульвару, де споруджується твій будинок, намагатимешся перекрити той вимушений простій, намагатимешся виконати свої «тонно-кілометри», нервуватимеш, матимеш неприємні розмови з автоінспекторами, бо в автоінспектора вже не план і не естетика, як ото в Бразілії, у нього на сумлінні — безпека людського життя, він непідкупний сторож цієї безпеки, він — єдине уособлення спокійного і чистого, незатьмареного розуму посеред стихійного моря машинізації.

Поки ждеш своєї черги, наслухаєшся сповнених смутку історій з великої книги буття інтернаціонального племені водіїв.

— У мене сусід вчора вмер. Теж шофер, з Третього автопарку. Все казав мені, що хоче на легкову проситися, бо важко йому через увесь Київ пиряти цегляні блоки своєю «Шкодою». Учора прийшов з роботи, умився, поїв, каже жінці: «Давай мітелочку, піду в дворі підмету». Взяв мітелку, пішов. Нема й нема. Вийшла жінка, дивиться: мітелка лежить, і він лежить. /Мертвий, значить. Серце. І не крикнув чоловік.

— Зносився мотор, виходить, а то така штука, що не заміниш. У машини заміниш, а в нас — ніяких тобі капіталок і профілактик.

— Профілактики, положим, є.

— А що я, братці, бачив, то ніхто не повірить. З автоінспектором я балакав, він великий спеціаліст по аваріях, — все одно не повірив. Каже: «Якщо й не брешеш, то просто заливаєш». А я йому кажу: «От бий мене лиха година, якщо брешу хоч крихту!»

Кинули мене з грузом на міжгородню перевозку. Рейс далекий, траса московська, маши-и-ин, а воно ще дощ. Пиляю я собі на сорок кілометрів, обганяють мене різні шикуни, «Волги» там, «Москвичі», посигналюють, помахують руками на мій керогаз. Махай, махай, думаю. Дощик невеличкий, так тільки грязюку розмазало по шосе, слизько, як наче по брехні їдеш. Ну, обганяють легкові, нічого не зробиш. Вони й на сухій дорозі обганяють. Коли це наш брат грузовик напхався капустою вище кабіни, пре на шістдесят, а то й сімдесят кілометрів, реве сигналкою: розступись! Я вже й так коло самої обочини, а тут ще правую до краю, хай проскакує подалі від гріха. Проліта він мене, мелькає хвостом у мене перед очима, хвойдає мені на скло пудів зо три багнюки, а тут — закрут шосе. Він на тормоз, кузов набік, задні колеса друнь-друнь по глиняці, беркиць — і вже капуста внизу, а вгорі тільки скати. Підторохкую я туди, зупиняюся, до машини — а в кабінці два трупи догори ногами. Так. Автоінспекція, акти-факти, розписуюся як свідок, їду далі. Вже не сорок беру, а так — тридцять п’ять. Переганяє мене зелена «Волга», витутукує сигналом, моргає своїми сигнальчиками, з вікон до мене дві фізіономії теж підморгують: мовляв, молочко скисне, поки довезеш свої палички-стукалочки. А тут обабіч шосе трохи дерев. Дубки, ще щось. Іду собі далі, дивлюся — зелена «Волга» обняла один дубок. Занесло її, вдарилася вона на сто кілометрів боком об дуба, вийшло з неї вже кільце, а не машина. Зазирнув усередину — шофер без голови, ті два, що до мене моргали, теж нікому більше не моргнуть. Жду. Знов автоінспектор, наша братва шоферня, актики-пактики, свідчу все своїм законним підписом, їду далі вже на тридцять, а то й на двадцять кілометрів. Переганяє мене ще наш брат грузовик. Якраз перед просьолком. Звідти вихоплюється ще один кум. Не хоче ждати, поки по трасі пройдуть машини. Той, що мене обігнав, вихляє вбік, щоб просьолковий його не довбонув у кузов, його заносить на обочину, але він все-таки якось загальмовує. Я теж, гальмонувши і матюкнувшись як слід, стаю в нього під заднім бортом, а той сучий син, вискочивши на шосе, з переляку теж б’є по гальмах, на колесах у нього по сто пудів багна, машина його йде юзом, б’є переднього грузовика, спихає його в кювет, і от ми вже виносимо звідти трупа, їду тепер уже на п’ятнадцять кілометрів. Обходять мене всі, я включив праву мигалку, мовляв, зупиняюся, давай коти вперед. Дивлюся, йде щось закордонне, чорне, довге, низьке, блискуче. І в машині — не наша нація. Ну, думаю, машина американська, вона для дощу має свій рощот, ця може собі котити. Так. Ще п’ять кілометрів...

— А вона вже на дубі, — додає хтось з гурту.

— Не вискакуй, не вискакуй! Унизу вона, в кюветі... І вже вроді і не машина, а так собі — клубок блискучого заліза. Нічого не осталося, навіть сісти ні на що. Іноземців п’ятеро. Шофер весь у крові, але стоїть на ногах. Жінка там виявилася вся в крові, теж стоїть. А коло них ще троє — і всі вроді у фраках. Тут дощ іде, машини чортма, з носа в них юшка тече, а вони у фраках стоять і ще й наче кланяються перед тією жінкою. Що то значить буржуазія! Я їм кажу: «Вали до мене в кабіну, якось хоч жінку та, може, шофера влаштую, а ви в своїх фраках — на кузов», а вони «дзунь-дзунь» щось і кланяються, мов ваньки-встаньки. Ну, тут автоінспекція, бо міжнародний скандал буде, якщо автоінспекція проспить такий случай, актів, ясне діло, ніяких, тільки поклони та «дзунь-дзунь» та на мене: «Чого рота роззявив? Поганяй собі!» — «Як же мені, — кажу, — не роззявляти, коли я за один день побачив стільки, що другий і за сто год не побачить...»

Своєрідно оптимістичні розповіді перериваються найнесподіванішим чином. Приходить якась давно голена, зім’ята лицем, голосом і одягом, людська істота, ні на кого не дивлячись і ні до кого не звертаючись, питає:

— Є тут шофери з першого будівельного управління?

— Є, — відповідають істоті кілька водіїв, серед них і Володя.

— Ну, то відчалюйте. Вам сьогодні нічого не даєм.

— Як то не даєте! — підскакує до істоти Володя. — Моя черга вже підходить.

— Першому будівельному не відпускаємо.

— Але ж чому? Хто розпорядився?

— Я розпорядився. Ясно? Я сам.

— Ви?

— Я.

— Хто ж ви такий?

— Головний інженер. Досить з тебе?

— Як же це? Машини стояли, тепер їх кудись знову гнати.

— А нікуди не треба гнати. Ніде вам не дадуть жодної цеглини. Точно!

— Ви що — жартуєте?

— Головні інженери не за те зарплату одержують, щоб жартувати, дєтка. Уяснив?

Володя сприйняв це як жарт.

— Слухайте, не клейте дурня.

— Га? Що? Дурня? Ти хто такий? Гей, ану, всі машини з першого будуправління — геть з двору! Вимітайтесь всі до одної! Нема для вас будматеріалів. Розумні дуже! Виставки влаштовувати! Нічого не дамо! І ніхто не дасть. Ясно? Коти порожняком! Виконуй планчики критикою й самокритикою, а ми вже свої й самі виконаємо! У нас продукцію й з брачком візьмуть!

Тепер настала черга виступати активним чинником трагікомедії, що розгорталася в дворі будтресту, Володі Пушкарю. Перед цим він уже трохи був віддалився від головного інженера, відтиснутий іншими водіями, тепер знов наблизився до нього і спокійно сказав:

— Це я влаштував виставку.

— Ти? — не повірив зім’ятий інженер.

— Так, я. І примушу вас не просто всім відпускати будматеріали, а ще й робити їх як слід.

— Та ти хто такий? — відступаючи від Володі, вигукнув неголений інженер.

— Громадянин.

— От ми тебе й розгромадянимо!

...«Виставка» була влаштована Володею на четвертому кварталі бульвару, коло будівництва панельного будинку, яке він обслуговував разом з своїми товаришами по парку. Панелі, в які на «Буддеталі» забули продіти стальну арматуру, і тепер їх нічим було скріплювати між собою, хоч склеюй слиною. Бетонні перекриття такої довжини, що замість десяти сантиметрів закраїн для зачеплення з стінами вони мали по півсантиметра, а отже, будинок мав завалитися на голови його мешканців від першого ж незначного струсу — досить тільки проїхати поблизу важкій машині чи пролетіти неподалік пасажирському літакові.

Головний інженер «Буддеталі» вражав всіх своєю заклопотаністю. Десь про нього певне, говорили: «Людина горить на роботі. Поголитися не має часу. Щотижня майже вдвічі перевиконує план!» Мабуть, і головним інженером став оцей позбавлений будь-яких здібностей, крім вміння кричати до хрипоти, до кашлю, до посиніння шиї, чоловічок тільки завдяки тому, що зміг колись дати «справну цифру». Такий, дивись, дійде аж до міністра, ще й там продемонструє державну заклопотаність, а потім його, нарешті, розкусять і виплюнуть, як гнилий горіх.

Але навіщо його пускати в міністри? Навіщо ставити головним інженером? Хай хоч голитись навчиться!

Володя повернувся до свого автопарку опівдні, знайшов начальника колони, сказав:

— В мене на будівництві нема роботи, прошу відгул на два дні.

— Женитися будеш? — спитав той.

— Все може бути.

ПОЧИНАЄМО! ПОЧИНАЄМО!

На роботу він ходив завжди пішки. Спускався з Печерська по крутій вулиці, щоразу минаючи старовинний будинок з мармуровими левами на крутих широких сходах. Щоранку проходив Кукулик повз цих левів, — всемогутній мисливець у кам’яному пралісі міста, — і мармурові леви вдавали, що сплять, їхні очі були заплющені, їхні хвости в’яло звисали з вугластих цоколів, їхні лапи лежали в сонному безрусі з розслабленими м’язами. Леви боялися мисливця і вдавали з себе кволо-сонних, але водночас вони й захоплювалися впевненою силою цього чоловіка і тому завжди крадькома стежили за ним некліпними жовтими очима, прикритими вдавано сонними повіками.

Правобіч зеленіли парки, а ошую громадились важкі паралелепіпеди й куби будинків. Там були різні будинки. Були розсміяні в ранковому сонці і ті, що тихо сумують у вічнім затінку, були горді й прекрасні будиночки, що завжди хизуються своєю гармонійною досконалістю, і були такі, що скромно туляться подалі від вулиці, і патьоки в них на стінах — мов сліди давніх сліз, викликаних самотністю і нижчістю, були споруди яскраві, мов крик, і білоспокійні, мов тихе зітхання, були такі, що зваблювали своїми вікнами, прикрашеними єдиною в світі київською буйнолистою зеленню і квітами, а інші лякали сліпою порожнечею своїх вікон, і порожнеча в тих вікнах нагадувала пустоту в очах у байдужих людей.

Кукулик дозволяв левам крадькома позирати на його широку спину, він милостиво відкривав свою монументальну постать для поглядів усіх будинків, що стояли обіч його щоденного шляху, сам же не помічав нічого навкруг. Ішов з Печерська, неквапний, могутньоплечий, мов староруський князь, що повертається в Старий Город після полювання в Звіринці. На роботу з’являвся рівно за хвилину до початку робочого дня, по ньому можна було звіряти годинники. Ті, хто спостерігав Кукулика зблизька, з часом переконувалися, що він мудрий, впертий, незрушний, авторитетний, ерудований, хоробрий, лінивий. Як може одна людина поєднати стільки якостей? Важко відповісти. Кукулик ніколи не розкривався. Він повертав до вас тільки свою оболонку, не давав зазирнути глибше, в саму середину свого єства. Ще він знав: не треба пускати людей у власне, особисте життя. Хай не знають нічого! Як учні першого класу — про свого директора школи. Або моряки підводного човна, що лежить на дні ворожої бухти і жде команди від далекого адмірала, — про свого адмірала. Чи колгоспники, яких привезли під дощем на відкритих машинах до оперного театру, — про балерину, що пливе лебедем, або ж про співачку, що витьохкує соловейком.

Першу відтулину в його життя загрожувала зробити Вероніка. І хоч як намагалися вони з дружиною залатати ту пробоїну, підвести під неї пластир, — нічого з того не виходило. Хвилі доньчиної легковажності заливали родинний корабель Кукуликів, перетворювали його з гордого лайнера на жалюгідний ковчег, підвладний усім стихіям великого міста з сотнями тисяч молодих модних хлопців, заможних холостяків, блискучих розлученців, а то й просто вдівців. На всі докори батька й матері Вероніка відповідала:

— Я вибираю. Дозволено ж мені, нарешті, вибирати? Чи може, ви хочете випхати мене заміж, як Люду!

Людмила — старша Кукуликова донька — була одружена з відомим московським журналістом і, хоч одружилася без кохання, жила тепер щасливо, спокійно, нічим не загрожуючи батьковій репутації.

А Вероніка могла прийти додому і ввечері, коли пили чай, ні сіло ні впало бовкнути:

— В Будинку моделей потрібні дівчата п’ятдесятого розміру, третій зріст. Для поїздки на три місяці в Будапешт. Я вже записалася.

— Куди ти записалася? — питав Кукулик, стискуючи під столом пудові кулаки.

— В Будапешт. Три місяці.

— Ти — модельною?

— А що тут такого? Ти ж сам казав, що у нас усі професії почесні.

— У тебе вища освіта.

— Вища освіта в десяти мільйонів чоловік, а от п’ятдесятий розмір, третій ріст плюс врода, плюс двадцять чотири роки — це треба пошукати.

— Верко! — казав Кукулик.

— Батьку! — так само з притиском казала дочка.

Якщо хочеш бути глибоко нещасним, досить тобі мати одну дорослу дочку. А він мав їх аж дві. З тією наморочилися, поки випхали заміж. Теж сиділа, ждала якоїсь незвичайної, що існує тільки в старих романах, любові. Ця телесується ще більше, і не видно кінця її телесуванню. І, може, сама Вероніка й винна в порушенні життєвої рівноваги, яке сталося в Кукулика. А порушення таки справді сталося. Аксіома урівноважених сил: сума векторів сил, прикладених в точці, що перебуває в стані рівноваги, дорівнює нулю. У нього виходило так, що з одного боку був звичний нуль спокійного існування, а з другого — тисячі одиниць неспокою, ураганні завихрення стихійних сил, які, раз зрушивши з усталеного місця твоє життя, вже не пускали його в давню позицію, викликали в ньому спершу тріщини й місцеві ушкодження, а згодом загрожували справжніми деформаціями. І якщо зовні Кукулик ще нагадував моноліт, який може слугувати взірцем застосування методу розрахунку граничних станів, то насправді...

Але Кукулик вже заходить до приміщення Інституту житла, вже відчиняє двері своєї приймальні, вже бачить там усіх членів жюрі: Тетяну Василівну, і академіка Голубицького, і представників з міськради, з будбанку, з Держбанку, з управління зеленої зони, і Брайка, і, звичайно ж, Кошарного, і також Діжу, хоч ліпше було б його сьогодні й не бачити.

— Загальний привіті — бадьоро вигукнув Кукулик і взявся тиснути руки, починаючи з Тетяни Василівни і академіка й кінчаючи секретаркою Танею, не поминувши навіть Діжі, всім посміхаючись, кожному кажучи щось бадьоре, ласкаве й глибокодумне. Наприклад, Тетяні Василівні: «Ее рознообразье бесконечно». Шекспір — про Клеопатру. Я — про вас». Дементію Хомичу: «Наше жюрі не буде яловим, раз ви з нами, Дементію Хомичу». Діжі: «Стригольникам-розкольникам привіт персональний», на що Діжа відразу відрізав: «На поштових листівках пишуть: «Привіт із Гурзуфа».

Настрій у Кукулика поліпшувався з кожною хвилею. Не затьмарився навіть від звістки, що з дому просили подзвонити. Підождуть! Після рукостискань директор інституту — суцільна посмішка й люб’язність — обома руками пхнув двері свого кабінету, сяючи лицем, зубами, очима, запросив:

— Будь ласка, товариші. Час починати. Як казали наші класики: час і пора!

На довгому полірованому столі для засідань у двох кришталевих вазах яріли вогняно-червоні троянди. Краплини води ще висіли на прозорих гранях ваз, краплини води лежали в м’яких долонях пелюсток, і перші, звисаючи з прозорого кришталю, нагадували сльози, а другі були схожі на кров: горіли на сонці, лежали на пелюстках важко, незручно і тільки полум’яніли.

Кров і сльози. Діжа миттю вловив цю схожість, але не захотів зводити її до якогось символу, бо взагалі був противником будь-яких символів. Чи помітив ще хтось оті краплини — кров і сльози? Може, Тетяна Василівна з її чисто жіночою вразливістю? Адже про неї розповідали анекдот. Хтось на курорті спробував до неї залицятись. Вона мовчала спершу, потім не втерпіла: «Ви думаєте, я жінка? Помиляєтесь! Я — віце-президент Академії БіА!» Академік надто старий, щоб помічати будь-що навколо, його захоплюють тільки власні думки. Кошарний вдоволений самим фактом існування троянд на столі жюрі, це його ідея, він переживає коротку хвилю внутрішнього торжества, а це такий панцир, що крізь нього не проб’ється жодне живе спостереження. Кукулик весь поглинутий роллю головуючого.

Він режисер спектаклю, диригент складної опери, для нього нині головне: простежити, щоб жоден з співаків не взяв фальшивої ноти. Кров і сльози — то не для нього. Брайко, добрий, тихий, сумирний Брайчик? Тому його природна несміливість завадить навіть глянути на ці вази. Він потупиться, прошмигне на своє місце, просидить до кінця, не подавши голосу, а думку свою або ж прибереже на потім, або якщо вже конче треба висловитися, то «в письмовому виді».

Діжа помилився: Брайко теж помітив краплини сліз і крові, стиснув щелепи, пограв жовнами, поблід ще більше ніж завжди. На це ніхто не звернув уваги. У Брайка завжди стиснуті щелепи, в нього завжди випинаються під тонкою нервовою шкірою жовна, він завжди блідий і... несміливий. А жюрі — це насамперед зібрання людей, які сміливо проголошують свої думки й оцінки.

— Дозвольте, дорогі товариші, — почав Кукулик і сказав ще з сотню тих слів, які завжди говоряться за таких обставин, слів, що нагадують холості постріли: тільки звук, тільки лопотіння повітря у вухах, а пуття ніякого, жодної пробивної, жодної формуючої і деформуючої сили.

Засідання жюрі розпочалося.

— В порядку ведення надаю слово відповідальному секретареві жюрі Антоне Кузьмичу Кошарному, — сказав Кукулик.

У Кошарного пітніли руки, пітніло засіяне рідким чорним волоссям тім’я, пітніло обличчя. Він змахував хусточкою, тер долоні, поправляв сіру краватку, то застібав, то розстібав сірого піджака.

— Є така думка, товариші, — сказав, — щоб познайомити жюрі з загальним станом нашого конкурсу. Скільки надійшло проектів, скільки з них одержало позитивні рецензії, скільки негативні, скільки було допущено до заключного туру, щоб запропонувати сьогодні вашій увазі...

Не зупиняючись, не питаючи нікого, чи пристають вони на ту «думку», яка десь буцімто є (ох, ця схоластична формула безособової безвідповідальності), Кошарний швиденько висипав на присутніх ціле решето дрібненьких густих цифр і на секунду вмовк, щоб відразу ж, не даючи отямитися нікому, внести нову пропозицію:

— Тепер я дозволю собі познайомити вас коротенько з проектами, які ми маємо сьогодні обговорити. Є така думка, щоб прослухати рецензії, писані членами жюрі на кожен з цих проектів, а вже після того приступити до голосування.

— Звиняйте, що перебиваю, — сказав Кукулик, — але зверніть увагу, товариші, на оту штуку, що стоїть коло Антона Кузьмича. Його стараннями добуто. Як і де — то вже таємниця але маємо, маємо...

На полірованій підставці праворуч від Кошарного височіла предивна споруда. Імпортний електричний камін. Чудо комфорту й цивілізації. Нержавіюча сталь, латунь, вогнетривкі пластики, зроблені «під цеглу». Можна топити паперовими брикетами. Канцелярські шпаргали, небажані документи, зайві квитанції, листи кинутих коханок, нудні книжки, газети з фейлетонами, в яких тебе «роздраконили».

Кошарний вдоволено поглянув на камін, посміхнувся. Якщо бути точним, то дістав камін Жеребило, але ідея — Кошарного. До того ж Жеребила нема...

— Пропозиція така, — давши змогу всім намилуватися імпортним чудом, заговорив знов Кукулик, — відкрити тільки ті конверти, що здобудуть премії. А хто не здобуде, конвертів не розпечатувати, прізвищ знати не будемо. Збережемо таємницю. Торжество порядності й справедливості. Хто не одержав премії, піддається кремації. Хай у нашому каміні похована буде таємниця неуспіху і зв’язаного з ним конфузу. Пощадимо самолюбство. Дамо змогу плавцям архітектурного моря ще раз спробувати піднятися на високу хвилю успіху, з якої вони зірвалися цього разу. Як, товариші?

— Я вважаю, що це — великодушно, — обізвався академік.

— У всякому разі, винахідливо, — погодився представник Держбанку.

— Майже мудро, — пробурмотів Діжа.

— Прошу вас, Антоне Кузьмичу, — вклонився Кукулик.

— Отже, почнемо. Перший у нас іде проект «Космос», — Кошарний підсунув до себе купку заздалегідь підготовлених рецензій.

— Дозвольте! — схопився з місця Діжа. — Ми ж ще нічого не вирішили. Чому на обговорення не ставиться проект «Сонце для всіх»?

— Він одержав негативні рецензії, — відповів Кошарний.

— Неправда, я дав позитивну оцінку! Та що там позитивну — високу, найвищу!

— Це ваша особиста справа, товаришу Діжа.

— Але ж я член жюрі, а не просто особа, яку звуть «товариш Діжа»! Я вимагаю поставити сьогодні на обговорення також проект «Сонце для всіх»!

— Ви можете пропонувати, а не вимагати, — нагадав Кукулик.

— Гаразд, пропоную.

— Які будуть думки, товариші?

— Проект справді цікавий, але недовершений, — сказала Тетяна Василівна.

Товариш з управління архітектурного контролю висловився рішучіше:

— Там багато фантазії.

— Суцільний експеримент, — муркнув представник Держбуду.

— Ви забуваєте, що конкурс — на проект забудови експериментального кварталу, — вчепився в нього Діжа.

— Я ніколи нічого не забуваю, молодий чоловіче, раджу й вам те саме, — спокійно промовив той.

Кукулик мовчав. Удавав, що дрімає, мружив в усміхові очі, давав вибалакатися всім. Він тільки головуючий. Вирішують же вони — члени жюрі, колектив. А колектив тим часом, дійнятий гострими атаками Діжі, поступово настроювався проти молодого архітектора, і вже «Сонце для всіх» потихеньку занурювалося в нетрі адміністративно-процедурного чорнокнижництва, щоб ніколи більше не виринути на поверхню уваги. Аж раптом Діжа, який говорив сьогодні поки що тільки образливі дурниці, вхопився за рятівну думку.

— Голосувати! — гукнув він. — Я пропоную проголосувати мою пропозицію!

Кукулик обвів поглядом присутніх. Чи вже все сказано? Чи відбулася, так би мовити, маленька передвиборна кампанія? Перший спалах балакучості минув, усі мовчали.

— Поставимо на голосування пропозицію товариша Діжі? — спитав Кукулик.

— Очевидно, це буде найсправедливіше, — сказав представник Держбуду.

— Отже, хто за те, щоб проект «Сонце для всіх» поставити сьогодні на обговорення жюрі, прошу піднести руку.

— Товариш Діжа — раз, тов...

Підніс руку представник Держбуду! Ну, ну... Тільки що лаяв проект, а тепер... Два. Дементій Хомич, цей старий ліберал, теж. Отже, три. А хто там ще? Брайко? Брайчик? От тобі маєш!

— Товаришу Брайко, ви — теж «за»? — поспитав для певності Кукулик.

Брайко не відповів, але руки не опустив. Отже — чотири.

— Так. Прошу опустити. Хто «проти»?

Кошарний просто стрельнув своєю рукою догори, мов ракетою. Представник міськради теж. Тетяна Василівна утримувалася.

— Два, — підсумував Кукулик. — Прошу опустити. Хто утримався? Утрималася більшість! — І він як головуючий теж приєднався до більшості й весело викинув свою могутню руку догори, мовби салютував Тетяні Василівні, яка скромно поставила свій лікоть на стіл і розправила пальці, показуючи Кукуликові гарну білу долоню.

— Отже, включаємо в наше обговорення також проект «Сонце для всіх». Антоне Кузьмичу, прошу вас підготувати матеріали й по цьому проекту.

— В мене все готове! — відгукнувся Кошарний. — По всіх проектах — найдокладніші відомості!

У кімнаті, де засідало жюрі, на всі проекти, які пропонувалися до обговорення, було відведено стенди. На кожному стенді — величезний аркуш ватману, звичні лінії креслень, прямокутники будинків, паралелі вулиць, кружала зелених насаджень. Тепер Таня внесла ще один стенд і з допомогою Діжі закріпила на ньому ще один аркуш ватману. Аркуш був розділений на три частини. Правильні геометричні лінії проекту, чорний прямокутник, на якому білою фарбою виписано всі технічні дані, а ще — панорама майбутнього мікрорайону: фантастично-прекрасні паруси з бетону й скла, дивне поєднання прямих ліній і несподіваних закруглень, скляні ротонди, підняті над землею на міцних бетонних ногах, химерний ритм вертикалей, непередавана гармонійність кольорів, мовби запозичених з українських плахт або ж екстрагованих з багатобарвних композицій великих чарівниць барв Катерини Білокур і Тетяни Пати.

Члени жюрі не звернули особливої уваги на проект. Хіба що на оті бетонні паруси з барвними вставками. Вгорі на аркуші великі червоні літери кричали: «СОНЦЕ ДЛЯ ВСІХ».

— Передбачаючи, якщо судити з нашого першого голосування, що в нас сьогодні буде плідний обмін думками і будуть виключені будь-які випадковості, — розважливо мовив Кукулик, — я хотів би запропонувати нашому високошановному жюрі поламати одну дивну традицію, яка склалася у нас ще здавна майже на всіх мистецьких, технічних і наукових конкурсах. Що це за традиція? Поясню. Йдеться про небажання жюрі брати на себе відповідальність і присуджувати за кращі роботи високі премії. Як ви, очевидно, зауважили, більшість наших конкурсів кінчається тим, що не присуджуються перші премії, зрідка лише присуджуються премії другі, а то все обмежуються третіми та заохочувальними. Це стало навіть якимсь мовби добрим тоном — не присуджувати перших премій. Мовляв, у нас такі високі вимоги, такі наші ідеали, що до них, як до абсолютної істини, ніхто досягти не може. Тим часом що таке перша премія? Це премія за роботу, яка відповідає умовам конкурсу і є найкращою з представлених на конкурс. Оцінка ця, звичайно, відносна, цілком умовна, але ж якщо розібратися, то й сам конкурс, і склад жюрі — все це речі теж умовні.

— Абсолютно точно! Це мудрі думки, Василю Васильовичу! — вигукнув Діжа.

Кукулик по-батьківськи осудливо глянув на Діжу. Навіщо ж відразу й «мудрі»? А сам спокійно вів далі:

— Отже, я пропоную перед тим, як почати обговорення по суті, записати в протокол таке рішення жюрі: відмовитися від поширеної практики неприсудження першої премії і дотримуватися всіх тих умов конкурсу, які були оголошені громадськості, серед них і присудження всіх премій, починаючи з першої і до заохочувальних. Які будуть думки, товариші?

— Підтримати! — стукнув по столу Діжа.

— Тільки трохи поліпшити формулювання; — сказав представник міськради, — бо щось воно звучить дуже розхристано. Можливо, навіть у протокол і не записувати, приймемо просто як усну домовленість.

— Теж вірно, — сказав Діжа, у якого, як йому здавалося, дедалі більше ставало спільників.

— Не будемо записувати, — погодився Кукулик. — Це навіть краще. Тепер ще одне. Це вже пропозиція Антона Кузьмича, хай він і скаже.

— Тут така справа, товариші — підвівся Кошарний. — Раз основну роботу сьогодні доведеться виконувати мені, тобто зачитувати всі рецензії і таке інше, а я з свого боку обіцяю максимальні темпи, то є така думка, щоб наше засідання не затягувати і закінчити якщо не до обіду, то принаймні хоча б години до четвертої. Бо сьогодні ви самі знаєте, який день...

Кошарний розвів руками, Діжа підтримав той його жест, проспівав на мотив футбольного маршу: «Трум-ту-ту-турум-ту-ту, трум-туру-туру-ум...» Засідання починалося прекрасно! Члени жюрі були настроєні чудово. Їм було байдуже, який проект одержить першу, який заохочувальну. Закінчити о четвертій, бо футбол «Динамо» — «Зеніт». Будь ласка! Були якісь незгоди поміж запальним Діжею і обережним Кошарним? Ах, це тимчасове. Є речі важливіші всотеро.

ДОНЬКА СВОГО БАТЬКА

Вероніка погано спала тієї ночі. Її мучило якесь нез’ясоване передчуття. Знала про завтрашній день, не раз говорила з батьком про той день, а тепер сюди ще чомусь прилучилася турбота за Володю. Чому він узяв відгул саме на сьогодні? Чому подзвонив їй учора так пізно, чого не робив ніколи, і чому голос мав такий дивно стурбований? А що, коли він теж подав проект на той батьківський конкурс, не сказавши навіть їй, Вероніці?

Згадувала, про що вони розмовляли з Володею за цей рік. Кусала губи: самі дурниці! «Он подивися», «Он дивися», «Ходім туди», «Підем туди», «Ти бачив?», «А ти чула?» Невже тільки такі безглуздо-пусті розмови відбуваються між усіма закоханими!

Але ж ні! Вона таки згадала. І той вечір у Косар-Косаревичів, коли Володя, зовсім новий для неї Володя, раптом узяв та й відхльоскав усіх отих фертиків-нігілістів. І оті його відвідини інститутської читалки, коли вони вперше й познайомилися і коли Вероніка зненацька відкрила у високому хлопцеві, одягненому в дешевий імпортний піджачок, незбагненні глибини й привабу живої людської думки.

А ще згадала вона уривчасті думки, які висловлював їй Володя під час їхніх нескінченних мандрів по Києву, згадала ті начерки, які він показував у себе вдома, щоразу ніяково пробачаючись: «Це так, пустощі», хоч то були сміливі й незвичайні архітектурні начерки. Він мріяв про майбутній Київ. Про Київ через сто років. Зовсім нове планування. Новий транспорт. Місто коло води, коло Дніпра і штучних озер. Хрещатик перетворити на музей. Хай наші нащадки дивляться, як ми жили, ходять по наших квартирах, магазинах, конторах. Квартири майбутнього? Хто зна, які вони будуть. Очевидно, людство повернеться до речей, давно втрачених ним у містах. До протічної води й живого вогню, без яких людині важко жити. Як він це уявляє? Чи тектимуть через квартири майбутнього ручаї й горітимуть посеред кімнат вогнища? Мабуть, що ні. Але якось це влаштується, людство винайде щось таке, що поверне йому такі потрібні для здоров’я речі.

Хтось з архітекторів вважав, що в Києві майбутнього буде всього лиш кілька будинків, кожен з них — по п’ять кілометрів завдовжки і сотні метрів заввишки. Сотні тисяч мешканців. Розсувні стіни, нові системи опалення, кімнати, що можуть трансформуватися. «А над головою так само тупатимуть, — сміявся Володя, — і знов житимемо у вічному гаморі, як шкільні вчителі?»

Скромний і несміливий у житті, в мріяннях своїх він ставав одчайдушним аж до якогось нахабства. Невже потихеньку від неї він подав проект на конкурс?

Все спліталося для Вероніки в сьогоднішньому дні. Любов до батька, ненависть до Кошарного, стурбованість за Володю, хоч тут входило в гру тільки передчуття.

Лежала з самого досвітку й ждала Володиного дзвінка. Він не дзвонив. Чому взяв відгул саме на сьогодні? В той день, коли жюрі вирішуватиме долю архітектурного конкурсу. Невже?..

Чула, як важко ходив по квартирі батько, долинало до неї гудіння його голосу, намагалася забути про Володю, спрямовувала течію думок на батька.

Любила його. Завжди і дуже. Коли мала дванадцять літ, справляли батькове сорокаріччя. Її з сестрою (тій уже було шістнадцять) мати випихала до сусідів. Щоб не плуталися під ногами. А вдома ждали гостей! Вдома жарилося й шкварилося. Вдома все обіцяло свято, а їх спроваджували до сусідів! У Вероніки від образи тремтіли губи. Мати причепурювала її, а в неї по щоках текли сльози й лишали по собі звивисті патьоки.

— Вмийся! — гримала на неї мати, яка, незважаючи на філологічну освіту й читання класиків, не завжди вміла стримувати нерви.

Вероніка вмилася, а сльози однаково текли. Нагодився батько, обійняв її, поцілував у заплакані щоки, сказав:

— Давай вип’ємо з тобою, доцю, за моє сорокаліття червоного вина. Сядемо отут, збоку від столу, та й вип’ємо. Бо мати старається не для нас, а для гостей. Вона для них іменини готує, а про нас забула. Та й подумати тільки! Міністр тут буде і аж два заступники міністрів, а ще академіки та доктори всіляких наук. І це — до твого батька, який ні міністр, ні доктор, а просто собі чоловік. Та й усі вони теж насамперед люди, і в кожного є сімейство, є діти, а такої от Ніки, як у мене, — тут уже звиняйте, — нема ні в кого! Мати це наша добре знає, та сьогодні забула...

Батько її все-таки спровадив до сусідів, але випили вони за його здоров’я червоного виноградного вика, терпкого й гіркувато-приємного, мов недоспілі яблука, що їх пробуєш раннього літа, і вже полегшало на душі в дівчинки, не було кривдно, як перед тим.

Ще колись їхала з батьком пароплавом з Херсона до Києва. Здається, пароплав звався «Ломоносов», хоч назва його не мала жодної уваги. Важило в тій давній пригоді лиш те, що якраз тим самим пароплавом поверталися з якоїсь кіноекспедиції молоденькі кіноактрисочки, такі собі стрибливі істоти, яскраві, розмальовані, супермодні і задавакуваті до нестями. Вероніка тільки гірко проковтнула слину (нещасна дев’ятикласниця в ситцевому платтячку), дивлячись на мигтіння по палубі та по салонах тонкостанних дівчат з кінолегенди. А вони всі, в свою чергу, з таким самим захватом і ковтанням слини дивилися на... її батька, на Василя Васильовича Кукулика, що ходив по пароплаву, мов втілення справжнього мужчини, спокійний і прекрасний, як небожитель. Забувши про себе, Вероніка пишалася тоді батьком, може, несвідомо вчуваючи в його привабливості і свою майбутню принадливість.

І от звідкись береться тепер такий собі Антон Кошарний і хоче узурпувати всі права на її батька!

Зранку вона чула, як батько дзвонив по телефону, і догадувалася: до Кошарного! Адже сьогодні закінчення конкурсу, а Кошарний — секретар жюрі. Окрім того, він головний інженер батькового інституту, і взагалі — права рука Василя Васильовича Кукулика, щоб вона всохла!

Ненавиділа Кошарного! З його влазливим голосом, з тихою обережною ходою, з довгими пальцями, що ними так і норовив забратися вам у душу.

Він ходив до них мало не щодня. Щоразу приносив у шкіряній теці пляшку кримського портвейну, ефектно диркав замком «блискавкою», шанобливо говорив:

— Гадаю, не зашкодить, Василю Васильовичу!

— Ви й штопор принесли! — знущалася відверто Вероніка.

Кошарний не бентежився нітрохи:

— Є.

— А чарочки? — не відставала Вероніка. — Ви б уже заодно її чарочки захопили. Пластмасові. Продаються в «Синтетиці» на Червоноармійській.

— Верко! — гримав батько.

Все в ньому любила, окрім цього «Верко!». Віяло від нього чимсь брутальним, грубим насильством. Вся любов її до нього вмить розвіювалася вітром тільки за те, що називав її «Веркою» при Кошарному.

А ще ненавиділа вона розмови Кошарного. Той говорив тільки про футбол. Хто виграє, хто програє. Гравець! Для нього все життя — це тільки виграші й програші, а більше нічого. Ні совісті, ні честі, ні праці, ні поту, як он у Володі, коли він цілий день посидить у кабіні панелевоза та попиряє через усе місто важезні панелі для нових будинків. А ще любив Кошарний говорити про те, кого куди поставили, а кого переставили, а кого й зовсім відставили, або ж — кого висунули, кого пересунули, а кого й зовсім відсунули-усунули. Так ніби був шаховим майстром і тільки й мав у голові оте совання-пересовування людей-фігур по квадратах шахівниці життя.

Був завжди вичищений і напрасований, а під нігтями чорніли серпи бруду. Ніби рив десь нору перед тим, як завітати до свого директора. «Цей підриється хоч під кого», — з огидою думала Вероніка і не могла ніяк збагнути, чим той так міг сподобатися її батькові, який ніколи не любив підлабузників, завжди відзначався вродженою селянською іронічністю в поглядах на життя. Може, на старість захотілося спокійного життя батькові, а з такими прилипалами, як Кошарний, справді можеш жити спокійно, затишно, надійно захований від усіх адміністративних бур. Як ховає Кошарний від тих бур її батька, Вероніка могла пересвідчитися хоча б на перебігові цього конкурсу. Рік батько не робив нічого, все за нього робив Кошарний, а батько тільки ходив-покректував, потирав долоні та глибокодумно гмикав, коли його питали про конкурс.

Та хіба справа в цьому!. Навіщо було приховувати від самої себе найголовніше: вона боялася, що Кошарний лізе в батькову душу, щоб згодом простягти лапу по неї, Вероніку. Він належав до нечисленних шерег київських холостяків, отих високоосвічених молодиків, що все чогось очікують, шукають собі в дружини мало не шемаханських царівен і не можуть ніяк знайти, а тим часом настирливо штурмують вигідні місця і посади в житті і обкручують різноманітних Василів Васильовичів та Іванів Івановичів. Щось підказувало Вероніці, що Кошарний мітить саме на неї, хоч той жодного разу прямо про це не говорив і поки що «залицявся» чимдуж лише до батька.

Але те, як швидко він просунувся в головні інженери, як вигадав він цей конкурс і як щось там цілий рік мудрував-хитрував, — усе це непокоїло Вероніку більше й більше, і сьогодні її неспокій став просто нестерпний, лихі передчуття мучили її з ночі, а ранок, замість полегшення, приніс ще тяжчі думки й побоювання. Бо Володя не дзвонив, і вона згадала, що сьогодні кінчається конкурс, і все чомусь сплелося в один тугий клубок: і батько, і Кошарний, і Володя, і конкурс. А що, коли справді Володя потай від усіх подав проект на конкурс! І оті начерки, що він їй показував, то були тільки ескізи чогось великого, й сміливого, і буйного, й божевільно-прекрасного, як це: й може бути в її Володі!

І тут знов чула вона тихий голос Кошарного, і так їй ставало тоскно й тяжко, що Вероніка аж стогнала. Володя не дзвонив і не дзвонив. Батько вже вирушив на своє ювілейне спіткання з жюрі і з своїм Кошарним, мати поралася на кухні, день починався погано вкрай погано, Вероніка, зціпивши зуби, намагалася відкинути від себе всі лихі думки й передчуття, а що знала на те лише один, суто жіночий спосіб: гнів — то й розгнівалася. На кого? Ну ясно ж: на Володю Пушкаря. Змарнувала через нього відпустку, просиділа все літо в Києві, а тепер має винагороду!

Вероніка схопилася з ліжка, вмилася, швиденько одяглася, не стала снідати, вискочила, на сходи. Ви чули, як лунає на кам’яних сходах стукотіння високих дівочих каблуків! Трах-тах-тах! — ось як воно лунає.

ЗНОВ ЩОСЬ НЕЦІКАВЕ

Механік з автоколони попросив Володю, щоб той підкинув його своїм моторолером на Кловський спуск. З бульвару Лесі Українки вони завернули на вулицю Мечникова, пролетіли повз потонулі в зелені корпуси Жовтневої лікарні, поминули будівництво нового магазину, вискочили на Кловський спуск.

— Ого, я тут давно був. Вже встигли заасфальтувати, — сказав Володя, не обертаючись до свого пасажира, що, гикаючи від поштовхів, підстрибнув ззаду на сидушці. — Живеш у Києві, нічого не знаєш, чудеса!

— Ти ще багато, синок, не знаєш, — сказав механік.

— Не заперечую.

— Наприклад, отой будинок, що ми проїхали, знаєш, хто його будує?

— Та звідки ж?

— Стригуни.

— Хто-хто?

— Пострижені. Ті, що п’ятнадцять діб одержали за хуліганство. А цей будинок для працівників міліції. От їх і приводять сюди з тюрми на відробіток квартири й харчів. Ну, спиняй свою чортопхайку, я вже дома. Спасибі.

Повертаючись, Володя зупинив моторолера неподалік від будівництва. Два міліціонери соромливо ховалися в затінку від кленів, намагалися не дивитися на «будівельників». Навіть міліціонерам було соромно. А ті, здебільшого молоді, здорові, в найстрокатішому вбранні, всі обстрижені, мов новобранці, пиряли цеглу, подавали розчин, підгейкували один на одного, підтюкували.

— Що їм, строк скоротять за добру роботу? — поспитав Володя в одного з міліціонерів.

— Та ні, то вони з жиру, — відповів той, — тут підібралася компанія. Ніколи нічого не робили. Їм це як іграшка. Та ви краще пройдіть, громадянине, бо це все-таки ув’язнені.

Володя вже заніс ногу, щоб заводити мотор, як раптом від будівництва кинувся до нього високий хлопець у пістрявому піджачку, в штанях дудочкою, з якимсь чудернацьким чепцем на голові, вхопив Володю за руку, зраділо вигукнув:

— Пушкар! Здоров, Володя! Як добре, що я тебе побачив! Ти не впізнаєш мене? Та я ж Гораціо, тьху, Гнат! Забув? Ну, Косар-Косаревич! Моя мама і твоя мама давні знайомі. Ну, білизна і все там таке. А ще Новий рік. Вероніка. Пам’ятаєш?

Білизна Косар-Косаревичів, щоб її дідько вхопив! Та ще Новий рік. Хіба Володя може забути, як попав він під Новий рік у піжонську компанію Косар-Косаревича, як вискочив звідти, хряпнувши дверима?

— А ти тут як? — по-дурному спитав Володя.

— Та звичайним манером. Підсортирували під Указ, і гуд бай!

— Громадянине, пройдіть, — спокійно обізвався з холодка міліціонер. — Арештований, поверніться на місце.

— Одну хвилиночку, — квапливо промовив Гнат, або ж Гораціо. Хіба вже тут розбереш? — Ти, Володю, зроби от що. Заскоч до моєї маменції, ти ж знаєш, де ми живемо? Коло опери, другий поверх, ти ж у нас був. Згадай. Знайдеш. Там Косар-Косаревичів усі знають. Заскоч і скажи, що я тут, на Кловській. Хай рубає сюди, бо коло тюрми чи то ми розминулися, чи то вона здрейфила та не прийшла. Ну, зробиш мені таку послугу? Виручиш у біді?

— Гаразд, — сказав Володя, — мені не важко. Співчуваю. Хоча будувати, звичайно, річ гарна. Я сам до певної міри будівельник. Бувай.

— До побачення, Володю! Я ж на тебе надіюся.

— Анекдот, — пробурмотів собі під ніс Володя, вирулюючи на Мечникова. — Брудна білизна Косар-Косаревичів і примусові роботи на п’ятнадцять діб. Ну й чудеса!

Він навіть забув про того зім’ятого інженера-бракороба, так його вразив Гнатко Косар-Косаревич. Балбес Гнатко. А пам’ятає експлуатованих. Довго пам’ятає. Демократично настроєний... Навіть за ту новорічну суперечку забув. Припече — то забудеш.

До Косар-Косаревичів вирішив заїхати відразу ж. А там по Володимирській — просто до міськкому комсомолу. Треба бити на сполох. Хай комсомолія береться за тих пом’ятих інженерів. У Києві можна обійтися й без бракоробів. Не таке це місто.

КИЄВЕ, ТИ ЩАСЛИВИЙ!

Коли мені кажуть «Київ», я бачу Дніпро» стоячи на Володимирській гірці, я схиляюся над неосяжним простором, що відкривається моїм очам унизу, і в мене таке відчуття, неначе я — птах, мовби лечу я, розпластавши руки-крила, заточую великі кола над тим чарівним світом, який лежить унизу. Колись наш пращур теж отак зупинився на Київській горі над Боричевим узвозом і теж зазнав, певне, отакого почуття падіння-польоту і навіки сподобав це місце. А може, вибрав він Київську гору тому, що з неї найдалі було видно, найліпше було виглядати червоні ладьї, що йшли по Дніпру «з варяг», і чорні човники древлян, які спускалися по Десні. Хай там хоч що, а то був геніальний предок, і ми повинні належно оцінити його мудрість.

Коли мені кажуть «Київ», я бачу кам’яні маси будинків і зелені скверики коло них, горбаті вулички і широкі промивини площ, Володимира і стародавні узвози, кам’янисто-безладну площину Подолу і затінені липами вулиці Печерська, чарівливо-химерну Солом’янку і Татарку, віддалену від міста Глибочицькою балкою, повною зеленої, сизої імли, таємничості.

Коли мені кажуть «Київ», я бачу, як рано-вранці квапиться Київ на роботу на великі заводи, розташовані на околицях, і в незліченні установи — цю неодмінну належність столиці, я бачу, який молодий наш Київ, який він бадьорий, веселий і життєрадісний.

Коли ходиш по землі пішки, до всього придивляєшся, багато бачиш, вивчаєш світ у найменших його подробицях. Вік машин відібрав у людей цю можливість. Тепер ми часто невразливі на скромну красу, наші почуття реагують лише на подразники найгостріші. Алюмінієво-скляний куб Палацу спорту? О так, це прекрасно! Новий автовокзал — скло, пластмаси, химерне поєднання прямих ліній і карколомних заокруглень? О так, це надзвичайно. Метро? Ах, надто традиційні станції, надто нагадують поменшені копії московських. От хіба що «Дніпро» — це трохи романтично, а головне — зовсім незвично.

Ще зовсім недавно ми захоплювалися Хрещатиком. Війна принесла страшні нещастя Києву. Наші втрати були дуже тяжкі. Ми не могли йти вперед, не повернувши втраченого. Так був відбудований Хрещатик. У марній пишності, в сентиментах, у романтизмі. Тепер ми прагнемо насамперед простоти. Простота, що перевершує будь-яку уяву, — от символ нашого міста. Ясна річ, простота не повинна переходити в примітивізм.

Є міста, в яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність; є міста, що лише ждуть свого майбутнього, перебуваючи, так би мовити, в зародку; Київ гармонійно поєднує в собі всі три виміри часу. Київ вічно молодий, він у вічному русі, в невпинних змінах. Великі історичні міста великі не тому, що завжди були незмінними, а тому, що змінювалися, оновлювалися, зростали.

Коли згадаємо, на якому маленькому клаптику землі розташувався Верхній Город Ярослава Мудрого дев’ятсот років тому; коли згадаємо, що сто п’ятдесят років тому на Хрещатику були тільки шинки і винокурні; коли згадаємо, що дев’ятнадцяте століття Київ зустрів, маючи лише кілька десятків кам’яних будинків і являючи собою, як зазначив один мандрівник, «тільки спогади та надії великого міста», — то тільки тоді побачимо, до яких фантастичних розмірів розрослося наше місто нині.

Згадай, киянине, скільки разів в’їздив ти до свого рідного міста при заході сонця, повертаючись з далекої дороги!

Оті кілька будинків на узгір’ї перед самим лісом. Пригорщами своїх шибок вони беруть бризки червоного сонця і вихлюпують його на ліси, на шосе, на машини.

— Це — Приорка.

Темно зеленіють гори, а з-за них прискає в небо вмираюче сонце і лащиться до золотих бань Лаври, і око спочиває на пластичних лініях мосту імені Патона, цього новітньо-індустріального доповнення лагідного ландшафту Києва.

Це — коли їдеш по Обухівському шосе повз Видубецький монастир.

Шосе мовби наліплене на поверхні зелених полів, і по ньому сковзають промені, наче хочуть зіпхнути машину туди, до старезних далеких дубів, до струнких тополь, що марно намагаються затулити радісно-білі споруди Виставки.

Це — Одеське шосе.

Сонце б’є просто в очі, і все червоне навколо: і сотні нових будинків, і піски, на яких виростають ще й ще будинки, і зірчаста Ленінградська площа, на яку сходяться шляхи і з Донбасу та Придоння, і з Москви та Білорусії.

Це — Дарниця.

Поїзд тихо прокрадається попід високими буграми. Ще вчора тут було порожньо, як на далекій планеті, ще вчора тут росли тільки дикі трави. А сьогодні підійшли до самого краю урвищ молоденькі тендітні деревця, а за ними громадяться сотні нових будинків з червоної і білої цегли, з бетонних панелей, вражають око незвичайно точні прямокутники кварталів, ваблять око пастельні барви, в які помальовано новобудови.

Це — Першотравневий масив.

Протягом своєї тисячолітньої історії Київ багато страждав, але часто був і щасливий. Сьогодні щастя Києва — в його невпинній розбудові, в кипінні праці на його заводах, в нестримній ході нового.

Сьогодні змінюються не лише пейзажі рідної землі і рідного міста — змінюються краєвиди людських душ. Колись рідна для нас земля — де був шматок тверді, на якому стоїть хата, і граються діти, і рожевіють мальви, і падають спілі яблука. Гагарін і Титов піднялися в космос і побачили голубе сяйво всієї планети. Піднімемося й ми над своїм Києвом і охопимо зором увесь світ, світ друзів і світ ворогів. Ми побачимо «стодомі содоми», як називав їх Маяковський, американських міст, де урбаністичний пафос затьмарює і природу, й людину, де в архітектурі панує зойк скла і гарчання затверділих мас бетону. Але водночас ми побачимо й те, як підіймається з страхітливих руїн нова Варшава, майже так само зелена, як наш Київ, радісна й добра до людини.

Ми побачимо, що в московському Кремлі поряд з давнолітніми соборами виріс Палац з’їздів — це мармурово-скляне чудо світової урбаністики. Ми побачимо квартали нових будинків в столиці Німецької Демократичної Республіки Берліні і побачимо, як спеціалісти з НДР допомагають споруджувати чудесні палаци в столиці молодої африканської республіки Гвінеї — Конакрі.

І ми зрозуміємо, що місто наше — одне з найщасливіших, бо воно будується, майже з таким самим розмахом, як Москва і Берлін, Варшава і Софія, Мінськ і Бухарест. І як провісник нового, комуністичного в краєвиді нашого міста сприймаємо ми сьогодні повідомлення про спорудження експериментального житлового масиву на Броварському шосе або ж першого будинку з пластмас.

Розбудовуючись, невпинно розширюючись, Київ зумів лишити живу природу найбільшою своєю окрасою. Київ зачаровує своїми мостами, своїми пагорбами й падолами, своїм вечірнім світлом. Але краса Києва не тільки в його зовнішніх рисах. Краса Києва ще й у тому, що він опирається на історію.

Ця історія — пам’ять про перебування Шевченка в нашому місті. І героїчна боротьба арсенальців за Радянську владу, та Щорс — це теж історія. І Бучма та Шумський, Остап Вишня та Довженко — це теж наша історія. І те, що серед нас живуть сини Івана Франка та Миколи Лисенка, — теж історія: І кияни, ті, що боронили рідне місто у сорок першому, прославлені герої Вітчизняної війни: Покришкін, Ковпак, Федоров, — це теж наша новітня історія, як історією стають один з перших керівників бригад комуністичної праці Герой Соціалістичної Праці Юрій Куций та один з перших заводів комуністичної праці — завод «Точелектроприлад». І два ордени Леніна, що яскравими зорями палають на прапорі міста, — це теж наша історія.

Киянине! Хай ніколи не втомлюються твої руки робити добро і достаток...

Як западуть вологі сутінки у вильоті колишнього Хрещатого яру, спустимося вниз до Дніпра, пройдемо повз пішохідний міст, нереальний і хиткий, мов дитяча гойдалка, станьмо на пустельній тепер набережній, покладімо руки на старі камені парапету й подивимося на тиху воду. Вона тече невпинно, мов життя нашого міста. Голуби летять з-за Десни і з-за Дарницьких лісів, квапляться до своїх затишних кам’яних домівок у гостинному Києві і, втомлені, сідають на мостових фермах. Темний міст уночі, а голуби білі.

Будемо стояти, аж поки всі голуби перелетять через Дніпро, аж поки вони спочинуть на темнім мості, затріпотять крилами і пролинуть поза парки, понад кручами, до міста.

Довго проводжатимемо поглядом невидимих у темряві легких птахів. Шепотітимемо: «Нестомно літайте над нашим Києвом, голуби! Літайте!»

РОЗДІЛ БЕЗ НОМЕРА

— Ах, бабо Надю, ти не можеш собі уявити, як я сьогодні намучилась! Я так поспішала, так поспішала, щоб встигнути до тюрми, але хіба ж у нашому Києві можна встигнути що-небудь вчасно зробити? Я так намучилася, так закрутилася, що просто не можу перевести віддиху... І до тюрми... Бідний хлопчик, нещасна дитина, безпомічна сирота, беззахисне створіння... Це я, бабо Надю, беззахисна, безпомічна, нещасна й бідна... Поки був живий Косар-Косаревич, не зачинялися двері, всім ми були потрібні, всі хотіли знати думку Косар-Косаревича, всі хотіли заручитися згодою й схваленням доктора архітектури Косар-Косаревича, всі мріяли проконсультуватися в Косар-Косаревича, всім лестило саме тільки згадування прізвища Косар-Косаревича поряд з їхніми прізвищами, нікому не відомими, затертими, банальними, тривіальними прізвищами. А тепер, коли дитина Косар-Косаревича... коли я, безпорадна, самотня жінка, невтішна вдова...

Кажуть, на землі зник монолог. Перевелися, мовляв, люди, які проголошують годинні промови, адресуючись до одного слухача або просто в білий світ, як у копієчку. Неправда! Поки існують агресивні натури, існуватимуть і монологи. Найдовші, найзапальніші... найбезглуздіші. Монолог Ганни Сергіївни Косар-Косаревич тривав би, мабуть, не одну сторінку, але автора (а заодно й читача) виручила баба Надя. Ганна Сергіївна Косар-Косаревич, поки вистрілювала свої малоартикульовані звинувачення світові, нікого не бачила навколо. Але варто було їй на мить перепинити потік своїх зрозпачених слів, щоб просто ковтнути хоч трохи повітря, як вона побачила перед себе бабу Надю. Баба Надя, всупереч традиції, не зникла потихеньку, мов привид, під час театральної лементації Ганни Сергіївни, вона стояла навпроти хазяйки, заступаючи їй дорогу до кімнат, стояла не байдужа, як завжди, а — о, диво! — схвильована! У баби Наді було злякане обличчя, сполохані очі, вся її постать була мов суцільний перестрах.

— Бабо Надю, що сталося? — вхопила її за руку Ганна Сергіївна. — Чого ти мовчиш, бабо Надю? Відповідай мені негайно!

— Пушкар, — сказала баба Надя, але переляк з її обличчя не зійшов і після цього, і вона так само стояла на шляху в Ганни Сергіївни.

— Ви не можете собі уявити, як я страждаю з цією нестерпною людиною! — заломила руки Ганна Сергіївна. — Бабо Надю, ти мені, нарешті, скажеш, що тут сталося? А ні, то я... я просто не знаю, що тобі зроблю!

— Пушкар, — знов повторила баба Надя, яку Косар-Косаревичі за десятки років, що жила в них, відучили поступово від довгих розмов.

— Ще одне банальне прізвище посеред отих Кошарних, Кукуликів, Лотвинів і Гопкалів, — пустила очі під лоба Ганна Сергіївна. — Що таке «Пушкар»? І яке мені діло до якогось там Пушкаря, коли Косар-Косаревич-молодший... О, горе мені, беззахисній удові!..

— Записка, — сказала баба Надя, мабуть, злякавшись, що хазяйка знов запустить півгодинну програму зітхань, прокльонів і лементування.

— Записка? Де? Від кого? Яка? Покажи негайно! Чого ж стоїш мов укопана! Ну!

Кожне слово супроводжувалося не менш енергійними діями: підштовхуванням баби Наді до кімнат, штурханням у плечі, хапанням за руки. Тільки щоб зігнати з баби Наді сонливість і байдужість.

— Та он вона, — сказала баба Надя. — Висить он на ріжку. То він її й повісив...

У передпокої була вішалка червоного дерева з вмонтованими вгорі рогами оленів і чогось менш благородного, здається, биків і баранів. На одному з білих бичачих ріжків, простромлений посередині, висів чотирикутний аркуш паперу з кількома рядками написаного червоним олівцем тексту.

Ганна Сергіївна одним рухом зірвала папірець з ріжка.

«Шкодую, що не застав Вас удома. Бачив Вашого Гната, він працює на розі Мечникова і Кловської на спорудженні міліцейського будинку. Просив Вам переказати. З пошаною В. Пушкар».

— Господи, — прошепотіла Ганна Сергіївна. — Моя дитина — і міліцейський будинок! Каторжні роботи для сина Косар-Косаревича! Бабо Надю!

Баба Надя вже зникла. Вона виконала свою тяжку місію і не мала більше намірів витримувати шалені натиски своєї знетямленої хазяйки. Та що таке була баба Надя для Ганни Сергіївни!

Вдова Косар-Косаревича побігла до кабінету покійного мужа і зірвала з важелів трубку телефону.

Академіка Голубицького!

Кукулика!

Хоч Кошарного!

Хоч кого-небудь!

Але ж рятунку для її дитини!

МИ ПІДЕМ, ДЕ ТРАВИ ПОХИЛІ

— У нас таке становище, — роздумливо промовив Кукулик. — Проект «Космос» має більшість позитивних рецензій, абсолютну більшість. Це проект, так би мовити, вже майже схвалений членами жюрі, принаймні тими, хто дав свої письмові висновки. Проект же «Сонце для всіх» має тільки негативні рецензії, за...

— Неправда, — перебив його Діжа.

— Я хотів сказати, за винятком рецензії товариша Діжі, — спокійно мовив директор інституту. — Але раз ми вирішили поставити на обговорення й проект «Сонце для всіх», я прошу товаришів активно включитися в обговорення, щоб не склалося в декого такого враження, неначе ми хочемо затискувати той чи інший проект чи там підходити до того чи іншого проекту з упередженістю. Ми повинні бути справедливими і будемо сьогодні насамперед справедливими. Чи правильно я кажу, товариші?

— Абсолютно! — відгукнувся Кошарний.

Все було ясно. Вони хотіли вбити той проект відразу. Що з того, що його ставлять на обговорення? Адже, власне, ніякого обговорення й не буде. Заслухають рецензію одного Діжі, який горою стоїть за проект «Сонце для всіх», розведуть руками, посміхнуться, скажуть якісь заспокійливі слова, попросять Кошарного прочитати кілька розгромних рецензій членів жюрі на цей проект — і все. Але чому? Чому так склалося, що ніхто не побачив у тому проекті того, що побачив у ньому він, Діжа? Чому так одностайно схвалили члени жюрі наскрізь кон’юнктурний проект «Космос» і чому так обстоюють його Кукулик і Кошарний, виговоривши заздалегідь згоду жюрі присудити неодмінно першу премію, яка, ясна річ, призначається ними для «Космосу»? Може, знають вони, чий то проект? Може, проект належить комусь з відомих авторитетів, з тих самих авторитетів, за яких Кукулик і Кошарний покладуть голову, але не віддадуть їх на поталу?

Однак хіба ж ідеться про авторитет? Ідеться про більше — про майбутнє, про Київ нашого завтра, про наші міста через десять і двадцять років. Ідеться про велику красу нашого життя, а не про заспокоєння чиїхось номенклатурно-авторитетних прагнень і комплексів.

Діжа дивився на сіро-сиву голову Кукулика, і йому хотілося гукати: «Подумай, що ти робиш! Подумай про майбутнє! Подумай про те, що сотні років і тисячі проходитимуть повз будинки, які спорудять за нашими проектами, мільйони наших нащадків проклинатимуть нашу нездарність, нашу тупість, нашу обмеженість. Проклинатимуть тебе і твоє тяжіння до усталених думок, до безапеляційних висловлювань, до примітивних розв’язань. Подумай про те, що проклинатимуть разом з тобою і всіх нас, і всю нашу епоху. Подумай, що коли ти сідаєш у крісло головуючого, то ти — епоха! Хоч на годину, хоч на мить, але — епоха! Подумай про це! Ніколи не забувай про це! Забудь про своїх родичів, про начальників, про власні інтереси, пам’ятай тільки одне: тебе нема, є тільки епоха, яку ти репрезентуєш і в ім’я якої ти повинен діяти!»

Ах, як він хотів своїми думками зрушити оту копицю сірої голови!

Так дощ хоче наскрізь промочити дикий камінь, шмагає по ньому тисячі років, спливає на землю безсилими сльозами, а камінь лишається всередині сухий, як бархан у пустині; сухий, як папірус, що пролежав чотири тисячі років у найглибших нетрях єгипетської піраміди; сухий, як пташиний послід на тій смужці чілійської пустині Атаками, де тисячу років не було дощу; сухий, як сама суть сухості!

Та ні, він таки добереться до тієї голови!

А Кукулик тим часом викладав свої найбільші козирі.

— Якщо не заперечуватиме Дементій Хомич, ми почнемо з його рецензії на проект «Сонце для всіх», — сказав він.

— Можна було б починати й з іншої рецензії, — обізвався академік, — але я, звісно, зовсім не бачу причин, щоб комусь надавати перевагу, чи там як... Всі ми — члени жюрі, думка кожного з нас матиме свою вагу, хоч би вона була висловлена першою чи останньою... Тому я...

— Ви не заперечуєте, Дементію Хомичу? — вже тримаючи в руках академікову рецензію, поспитав і Кошарний.

— Не маю жодних підстав заперечувати, хоч... Але однаково...

Академік, здавалося, трохи розгубився, ніби аж зніяковів, і це викликало в Діжі новий потік підозр. Невже проект «Космос» належить академікові Голубицькому? І Кукулик та Кошарний, знаючи про це, зробили все для того, щоб академіків проект відзначити першою премією, незважаючи на його кричущу посередність, а все справді талановите затиснути, відкинути, пустити в невідомість, у ту саму невідомість, з якої воно прийшло?

Але ж сам академік... Не міг же він, якщо справді-б подав проект на конкурс, лишатися в жюрі, та ще й писати негативні рецензії на проекти своїх мимовільних конкурентів! Це вже не просто непорядність — це підлість, а, як відомо всім, хто хоч раз сідав за креслярську дошку, академік Голубицький завжди відзначався майже легендарною порядністю. Але тоді чому ж?

Чому академік забракував талановитий, — у цьому не може бути жодних сумнівів, — надзвичайно талановитий проект «Сонце для всіх»?

Кошарний, ніби вгадавши думки Діжі, значуще подивився на молодого архітектора.

— Вельмишановний Дементій Хомич у своїй рецензії на проект «Сонце для всіх» цілком справедливо зазначає...

Всі погляди звернулися в бік академіка. Той підвівся, вклонився присутнім, сердито промовив до Кошарного:

— Я просив би утриматися від оцінки моїх думок. Це поки що не входить у ваші прерогативи.

— Пробачте, я просто хочу познайомити товаришів з вашим відгуком.

— Робіть це.

Дементій Хомич знов уклонився, ледь помітно хитнув головою, а виходило так, мовби він кланявся, і сів на своє місце. Кошарний читав повільно, смакуючи кожне слово, але його, здається, слухали неуважно, всіх цікавив тільки висновок, нікому не хотілося заглиблюватися в подробиці, бо кожен свого часу вже заглиблювався в них, усіх цікавив висновок, дослухалися тільки до резюме, бо тільки це входило в гру, тільки «так» чи «ні», «за» чи «проти» мало сьогодні сенс, і тому всі насторожилися і були дуже уважні, коли Кошарний прочитував кінцеві слова: «Вважаю за неслушне розглядати проект, як такий, що не заслуговує на премію».

Ніхто не здивувався такому присудові. Навіть Діжа, здається, сприйняв його спокійно. А сам академік супив брови і незадоволено сопів.

Чому він написав негативну рецензію на той проект? Адже там справді билася чиясь сильна архітектурна думка!

До кімнати зазирнула Таня.

— Прошу вибачення, Дементія Хомича просять до телефону.

— Візьміть, будь ласка, мою трубку, — сказав Кукулик.

Академік неквапно підійшов до столу, стоячи приклав трубку до вуха, хрипло мовив у мікрофон:

— Агов, я слухаю.

У вусі в нього залопотіло, загелготало. Скривився від несподіванки, не міг спершу нічого збагнути, лише згодом розібрав чийсь жіночий голос:

— Дементію Хомичу, я вас благаю, голубчику Дементію Хомичу, прошу вас і заклинаю.

— Стривайте, — сердито перепинив академік, — я нічого не розумію. Що сталося? До чого тут я?

— Ах, я все, все написала вам у листі. Я не сміла потурбувати вас, я написала листа ще вчора вранці, бо це сталося позавчора увечері, ви тільки подумайте, позавчора увечері, у четвер, а сьогодні вже субота, субота, а завтра неділя, всі будуть вихідні, нікого не знайдеш, та й сьогодні короткий день...

— Пробачте, я не знаю, що за лист... Взагалі прошу вас... З ким маю честь?

— О боже, в мене від хвилювання віднімається голос. Ви не впізнали мене, та й хто б упізнав бідну згорьовану матір! Я — Ганна Сергіївна Косар-Косаревич...

— Ах, Ганна Сергіївна! Тисяча пробачень. Здрастуйте, шановна Ганно Сергіївно.

— Здрастуйте, Дементію Хомичу, здрастуйте, дорогий. Ви не можете собі уявити... Мого Гната... Я все вам описала... Треба негайно допомогти, негайно, негайно... Ви ж добре знали небіжчика Косар-Косаревича. Він стільки зробив для нашої архітектури...

— На жаль, у нас зараз іде засідання, дуже важливе засідання, якраз я зайнятий. Чи не зміг би я вам подзвонити десь за півгодини, Ганно Сергіївно? Хоч...

— О, благаю вас, подзвоніть, порадьте, допоможіть, рятуйте, визвольте, не відмовте, не забудьте, не полиште, не допустіть, не дайте...

— Гаразд, Ганно Сергіївно, я спробую... Тим часом...

Поклав трубку, пробачився перед присутніми, сказав, ні до кого не звертаючись:

— У вдови професора Косар-Косаревича — якесь родинне нещастя. Така прикрість. Всі ми знали Косар-Косаревича.

— Це був прекрасний спеціаліст, — сказав Кукулик.

— Справді, прекрасний, — ствердив Кошарний. — Я належу до його учнів...

Знов задзвонив телефон. Тепер уже просили Кукулика. Засідання знов перервалося. Кукулик мовчки слухав, намагався вставити хоч слово, але йому це не вдавалося, і академік подумав чомусь, що й Кукулика атакує вдова Косар-Косаревича.

Чому він написав негативну рецензію на проект «Сонце для всіх»? Кошарний сказав тільки що: «Я учень Косар-Косаревича». Тоді, даючи проект, він сказав: «Це школярські вправи, всі члени жюрі відхилили проект, просимо вам сказати й своє авторитетне слово, Дементію Хомичу». А тепер читає рецензію Дементія Хомича першою. Може, вона й тоді була перша? Може, Кошарний просто зіграв на його нерішучості, на обачливості! Раз усі, мовляв, відхилили, то чого ж ти будеш сперечатися? Ти просто підшукай переконливі наукові аргументи для відхилення. На те ти й академік. Хіба спитати тепер Кошарного, як датовані рецензії? Але ж чи датовані вони взагалі? Та й чого ти досягнеш таким запитанням?

Кошарний — учень Косар-Косаревича. Чого ж він навчився від покійного професора? Уміння штучно створювати громадську думку? Але, здається, небіжчик ніколи не відзначався цим.

А може, самозакоханості? У тридцять четвертому році Косар-Косаревич здійняв галас, що Дмитрівський собор не являє собою культурної пам’ятки. Професора послухали, зруйнували собор, а тепер в усіх історіях мистецтв згадують про фрески, які були на його стінах. І все це зробила самозакоханість Косар-Косаревича: він, бачте, мріяв поставити на місці собору якусь споруду за власним проектом.

Може, Кошарний вивчив механізм людських слабостей так тонко, що знав, як грати на їхніх струнах навіть у академіків?

Ні, він написав негативну рецензію зовсім не тому, що йому нашептав це якийсь злий ангел у подобизні Кошарного. Він просто пожалів невідомого, молодого (а певно ж!) автора. Той був сміливий, але недосвідчений. В його проекті були зльоти, але були й до смішного дивні падіння. Щоправда, в дрібницях. Але хто ж не знає, що дрібниці завжди впадають в око? Він сам завжди розповідав студентам анекдот про білочку. Молодий архітектор приніс до свого вчителя проект театру. Колони, портик, квадрига — все, як у добрі давні часи, все якраз так, як того вимагали тогочасні смаки, все було цілком пристойно і відпрацьовано до найдрібніших деталей. Вчитель поглянув і здивувався: «А де ж білочка?» — «Яка білочка?» — обурився молодий архітектор. «Звичайна. Сидить, задерши хвостик, підносить передніми лапками до рота горішок, гризе його». — «Де білочка? Навіщо? Ви смієтеся?» — «Зовсім не сміюся. Білочку треба посадити ну хоча б на колесі квадриги». — «Але ж це нісенітниця!» — «Тим ліпше. Слухайте досвідчених людей».

Архітектор послухав, намалював на проекті ще й білочку. Стала обговорювати авторитетна комісія. Всі хвалили проект, захоплювалися витонченістю ліній, строгістю. Аж раптом якийсь найдопитливіший вигукнув: «А що це за білочка на колесі квадриги?» Тоді всі побачили білочку, всі страшенно обурилися, записали в постанову: «Проект схвалити, але зобов’язати автора усунути з нього чужорідний конструктивний елемент у вигляді білочки на квадризі». В проекті «Сонце для всіх» «білочок» було аж надто багато, але не навмисних, а мимовільних. Загалом же проект можна було вважати талановитим. Інший би навіть позаздрив, побачивши таку сміливу роботу. Дементій Хомич вже давно полишив за плечима це хлоп’яче почуття. Він викинув з свого життя заздрість, як шкаралупку від горіха.

Але йому стало шкода невідомого автора. Він боявся за нього. Справжній митець увіходить у мистецтво не потихеньку, не пролазить у шпарку, прикриваючись вигаданим прізвиськом, а йде сміливо, відверто, через головний вхід.

Щоправда, часом його не пускають, йому чинять опір, його навіть піддають анафемі, навколо нього снує свою павутину злий поговір, його звинувачують безпідставно у найтяжчих гріхах, він починає своє творче життя в ролі запідозреного й оскарженого. Навіть думка така поширилася, що в архітектуру до сорока років пробитися важко. Але ж треба пробиватися самому, не ждучи, що тебе хтось візьме за ручку й поведе пропілеями мистецтва. Спершу доведи, що в тебе є талант, блисни своїм талантом, а вже тоді вимагай помочі, опори, зрозуміння, підтримки.

А талант — це насамперед сила й певність себе. Ось приходить до тебе хтось з тих, хто випадково чи закономірно опиняється в ролі суспільних замовників, в ролі уповноважених від суспільства, в ролі цінителів, прийде, гляне на твій проект, на плід безсонних ночей, борінь і горінь душевних і скаже: «Не годиться!»

Сильний не злякається, стане боротися. Слабий відступить, зламається, — і суспільство втратить талант.

Якби Дементій Хомич бачив автора, якби знав, якби був певний, що той боротиметься, а не ламатиметься, тоді б був «за». Але його злякала анонімність автора. Анонімність не просто формальна (цього вимагали умови конкурсу), а творча. Той був зовсім, зовсім новий у архітектури Такого почерку академік не знав ще, не зустрічав ні в кого. З таким талантом треба було починати не з конкурсу, де прізвища авторів невідомі, а з громадського обговорення. А так у анонімності автора Дементій Хомич побачив несміливість, побачив намагання прослизнути в архітектуру тихцем, побачив якісь хитрощі, хай тільки крихту хитрощів — чи не однаково? Талант і хитрощі несумісні. Хитрощі розраховані на споживачів посередності, а народ посередністю не вдовольняється.

Академік відмовив невідомому талантові в праві входу до архітектури, бо не хотів, поки живий, щоб туди йшли хитрі.

І все ж таки бачив, переконаний був, що то — неабиякий талант. Навіщо ж, навіщо тоді негативна, роздратована, зла рецензія.

— Дозвольте поставити вам одне запитання, Дементію Хомичу, — почув він чийсь голос, що розбив хистку запону його розгойданих думок. Швидко поглянув на присутніх з-під густих брів. Так, не було сумніву: голос належав тому молодому, який сьогодні найбільше задирається з усіма. Як його прізвище? Здається, Діжа?

— Я вас слухаю, — сказав ввічливо.

— Яке ваше ставлення до поезії? — пролунало несподіване, мов постріл, запитання.

— Тобто як це — до поезії? — не зрозумів відразу академік. — Наскільки я розумію... Ми все ж таки архітектори... І-і...

Він не любив широких жестів, але мимоволі розвів руками. Не було ради на таке хлоп’яцтво.

— Так, так, — не відступав Діжа, — я мав на увазі саме поезію в найширшому розумінні цього слова. Математичний розрахунок — це для нас завжди важливе, без цього ми не можемо будувати. Але навіть у математичних розрахунках можна відкрити цілі розсипи поезії. Наприклад, астрономи підрахували, що один всесвіт у сузір’ї Волопаса відлітає від нас з швидкістю тридцять вісім тисяч дев’ятсот кілометрів на секунду. Світло летить звідти двісті тридцять мільйонів світлових років. Поки цей промінь мандрував до нас через простори космосу, на Землі з’явилися й зникли динозаври й літаючі рептилії, утворювалися й ерозіювали гори, з’явилася людина. Приголомшливої поезії цих цифр не збагнеш нашим обмеженим людським розумом. Але для астронома Барабашова, для теоретика космонавтики, для наших перших космонавтів — це вже справжня висока поезія. Та що там космічні цифри! Спробуйте збагнути всю глибину, всю красу отого пісенного «женчичок-бренчичок підлітає, високо ніженьку підіймає». Поети — це дивні люди. В школі ми, наприклад, учили, що похилою може бути тільки площина, а Малишко написав про трави: «Ми підем, де трави похилі». Одне слово, незвично вжите, і вже ціла революція в мисленні. Світ відкрив тобі ще одну прекрасну грань — «трави похилі».

— Ближче до суті, товаришу Діжа, — вдавано позіхнув Кукулик. — Ми не встановлювали регламенту, але...

— Я весь час говорю по суті. Невже ви, Дементію Хомичу, не помітили, що в проекті «Сонце для всіх» присутня справжня поезія архітектури? Ота непередавана, часом навіть незбагненна поезія нововідкриття, якої ми шукаємо все своє життя і — що там гріха таїти! — не завжди знаходимо.

— Це вже якась архітектурна містика, — криво посміхнувся Кошарний, — «непередавана», «незбагненна». В нас усе вкладається в інженерні формули, в нас не може бути непередаваного й незбагненного.

— Ні, чому ж, — сердито повернувся до нього академік, — ви помиляєтеся, ви глибоко помиляєтеся, товаришу... гм... Кошарний. Архітектура — це мистецтво, це, коли хочете, справді поезія. Кам’яна поезія, бетонна, вічна, найдоступніша для всіх сущих, бо її консумують, тобто споживають, усі... Наш молодий колега має рацію... Проект «Сонце для всіх»? Можливо, можливо... Я міг помилитися... Тому просив би товариша Кошарного ознайомити нас з усіма відгуками на цей проект, просив би товаришів висловитися... Мені б не хотілося, щоб мій відгук трактували як якийсь присуд, що не підлягає опротестуванню.

— Але ж ми не маємо права нехтувати вашою думкою, вельмишановний Дементію Хомичу, — сказав Кошарний.

— Ви й не знехтували. Ви довели її до свідомості шановного жюрі. Тепер хай буде вислухана й друга сторона.

— Друга сторона — один Діжа, — посміхнувся Кошарний. — Звичайно, якщо вірити авторові популярного роману Дольду-Михайлику, то й один у полі воїн, але це стосується більше партизанських або розвідницьких дій, а не архітектури.

— В архітектурі партизанщини ми не допустимо, — авторитетно заявив Кукулик. — Ми покликані організовувати творчий процес в архітектурі.

«Ми покликані організовувати творчий процес», — відлунилися в свідомості Діжі слова директора Інституту житла. «Ми покликані... ми покликані... покликані...»

Ах, вони покликані, у них виняткове право бути покликаними і нікого більше не втаємничувати, нікого не допускати до «організування творчого процесу», бо вони... Хто ж вони? Що він взнав про них за ті три роки, що жив і працював поруч з ними? Які таланти відкрив у цих людях? Так, які таланти? Які здібності?

Ой, здібності, здібності, здібності...

ЖЕРЕБИЛОВА ЮШКА

— Їдьмо?

— Їдьмо.

— Ну, поїхали, чого там!

— Давай!

— У тебе все?

— Та боже ж мій? Оки-доки, як у південній Каліфорнії!

— Ну, то гайда! Брайко!

— Я не можу.

— Здивував! Чи ти коли-небудь міг?

— Дякую, але не можу.

— Тоді молодого кадра.

— Діжа! Давай з нами!

— Може, ще якусь жіночку прихопити? Хоч стареньку.

— Нащо?

— А юшку варити.

— Все забезпечено. Оки-доки, як у південній Каліфорнії.

— Ну, то покотили, Діжа?

— Якщо начальство велить...

— Начальство пробачає тобі твій поросячий характер і запрошує на тайну вечерю.

— Цінуй!

— І роби висновки.

— Жеребило, а ти нічого не забув?

— Оки-доки, як у південній Каліфорнії.

— Ну, тоді хряпай! Держись усі один за одного, бо Жеребило на повороті повикидає з машини.

— Зі мною ніколи нічого ніде не трапляється! Оки-доки...

— А скільки машину водиш?

— Два роки.

— Найнебезпечніший вік. Книжка така є «Від двох до п’яти». Якраз про це.

— Так то ж про дітей, а не про шоферів.

— Однаково. У Жеребила теж дитячий вік. У нашого Діжі в архітектурі, а в Жеребила — в автомобілізмі.

— Діжа, чого ж ти мовчиш?

— А що казати?

— Чи ти вважаєш нас такими дурними, що вже й говорити з нами не хочеш?

— Я ще не збагну ніяк, куди ми їдемо.

— Кошарний, поясни популярно.

— Для такого діла б — лектора з Товариства по розпорошенню знань! Оки-доки... Го-го!..

На тридцять п’ятому кілометрі шосе Київ — Дніпропетровськ Жеребилова «Волга» звернула в ліс, проїхала кілометрів з п’ять по вибоїстій, встеленій оголеним корінням дерев дорозі, вискочила на луг, потім подерлася по піщаній кучугурі до п’яти хаток, що стояли над старицею Дніпра, з розгону врізалася в сухе, сипуче.

— Ану, вискочили!

— Пхнули дружно!

— Раз, два, три!

— Пхаємо назад, оки-доки!

— Давай, давай!

— Тепер уперед, як у південній Каліфорнії!

— Газуй, газуй!

— Отак субота в нас і пройде.

— В пісочку.

— Казав же я, що Жеребило живе ще по дитячій книжці.

— Ще назад, як у південній Каліфорнії!

— Ти краще давай, як у нашій кучугурі!

— Ну, взялися!

— Пхнули!

— Вперед, оки-доки!

— Гей-гей, Жеребило, нас не забудь взяти!

Машина вигреблась на тверде і, заточуючись, мов п’яна, покривуляла сільською вулицею так, ніби Жеребило зовсім забув про своїх пасажирів. Коло криниці він все ж став, відчинив дверцята, витер лоба, хекнув:

— Уф, оки-доки!

— Сідаємо, — скомандував Кукулик.

На заднє сидіння знов забралися Кошарний, Діжа і ще якийсь незнайомий, з посмішкою людини, для якої не існує на землі жодних таємниць. Лише тепер Жеребило згадав, що й досі не познайомив з ним своїх пасажирів.

— Тепер можу розсекретити нашого попутника. Раніше не мав права. Це Григорій Григорович, який завідує всім, що є на Україні найсмачнішого. Знає, де взяти. Прізвище в нього не піддається розголосу. Для широкого вжитку мається псевдонім: Мухобій. Називайте, кому як спідручніше. Бажано — Мухобоєм.

Так званий Мухобій посміхався своєю посмішкою новітньої Джоконди чоловічого роду й не ронив жодного слова.

І за хутором були піски, а там луг з ріденькою травичкою, між якою, здається, просвічував знов же таки пісочок. Жеребило сміливо спрямував машину просто через піски на лужок. Все повторювалося. Пхали, кректали, лаялися, смикалися, а Жеребило запевняв, що все це «оки-доки» і «як у південній Каліфорнії».

Нарешті добралися до високої кручі над Дніпром, поставили машину серед шелюжку, збігали до води, щоб трохи охолонути. Кукулик, подаючи всім приклад, перший роздягся, залишився в синіх капронових трусиках з білим поясочком, загойдав буграми могутніх м’язів, вкритих добрим шаром жирку. За ним оголив своє біле, мов куряче, тіло Кошарний. Жеребило вискочив з одягу, як розгодований рак з старого панцира, і виявився ще товщим і здоровішим, ніж Кукулик. Ходив понад бережком, і на ньому так усе й двигтіло. Мухобій під чесучевим піджачком і білою імпортною сорочкою мав кругленьке черевце, а під солом’яним капелюхом — білу простору лисину. Походили понад водою, відсапнули від тяжкої дороги.

— Ану, давай свої вудки, — сказав Кукулик Жеребилові.

— Вудочки є. Хто хоче вудити, а хто дрова збирати для юшки?

— Як я зрозумів, ви хочете наловити риби, щоб потім варити юшку? — спитав Діжа.

— Правильно зрозумів, оки-доки.

— Але ж це фантастика, до того ж не наукова.

— Вирішено, — підсумував Кукулик. — Нашому молодому кадрові доручається збирання дров. Риба — за нами. Хто «за»? Хто «проти»? Хто утримався? Одноголосно. Вітаємо вас, товаришу Діжа, з почесним громадським дорученням.

Іван пішов тинятися по кущах шелюгів. Дров тут було стільки ж, як риби, тобто не було зовсім. Знайшов якийсь старий висохлий корінь, що висувався з піску під кущем молоденької шелюги, довго смикав його, намагаючись відірвати, відірвав, коли вже й не сподівався, і від несподіванки важко гепнувся на щось тверде й колюче. Так з одним корінцем і приблукав до тимчасового табору.

— Одну калорію приніс, — сказав з сумним усміхом.

У рибалок успіхи були не ліпші. Тільки Мухобій упіймав якусь біленьку рибку, таку маленьку, що її треба було б відразу пустити назад у воду, але рибалка і в гадці не мав цього робити. Навпаки, припнув її товстенним куканом до своїх трусів і стояв з тим жалюгідним трофеєм гордо, як Наполеон під Аустерліцом. До речі, в Мухобоя справді було щось спільне з Наполеоном у виразі одутлуватого обличчя, в черевцеві, в товстих коротких ногах. Наполеон і риб’яча юшка.

— Найжалюгідніше видовище, по-моєму, — сказав Діжа, — це міський житель з вудочкою в руках. Він закидає її в Дніпро, як звик закидати ложку в борщ. Де ж ваша риба, рибалки? Чи, може, з отого риб’ячого ока, що його впіймав Григорій Григорович, варитимете юшку?

— Провчимо скептика, Жеребило? — спитав Кукулик, витягаючи свою вудку.

— Можна.

— Ану, дай мені номенклатурного черв’ячка. Та розкажи, як їх розплоджують.

— Ціла кібернетика, оки-доки. Один дід у Корчуватому ферму має. У нього всі великі люди черв’яка купують. Покійний Паторжинський брав тільки в діда. Дуже любив чайні. Це ті, що дід їх міцним чаєм підпоює, щоб вони мали добрий колір і жвавість. Але найжвавіший черв’як — це коньячний. Цих за три дні до продажу дід підпоює коньяком. Вони тоді як чорти. Змії, а не черв’яки. Тут уже не рибина чіпляється за черв’яка, а він сам чіпляється за рибину й тягне її до гачка. Ану, Василю Васильовичу, держіть! Зараз ми покажемо нашому... Як отого пророка звали, що ні в що не вірив?

— Йона. І попав у черево до кита. А ми сьогодні Діжу засунемо в риб’ячий пузир. Засунемо?

— Оки-доки, як у південній Каліфорнії.

Іван сів, спустивши ноги з кручі, дивився на рибалок-невдах, посміювався. Риба не брала й на коньячних черв’яків. Вона ігнорувала керівний склад Інституту житла, ігнорувала навіть знавця всього смачного, що було на Україні.

— Їдьмо, поки не пізно, і я почастую вас у знайомій мені їдальні биточками з макаронами плюс шматок торішнього солоного огірка, — глузливо запропонував Іван. — А про юшку можете прочитати в книжці «Старое житье». Там описується, як Потьомкін варив юшку з аршинних стерлядей і судачих щік.

— З судачих щік — холодець, — вперше заговорив Мухобій. — А нащот стерлядки...

— Мухобій! — злякано вигукнув Жеребило.

Той посміхнувся і вмовк.

— А може, все-таки провчимо нашого молодого скептика? — знов почав Кукулик.

— А провчимо, оки-доки! Мухобій!

Жеребило і Мухобій кинули свої вудочки, наввипередки подерлися на кручу. Жеребило підскочив до машини, натиснув на замок, відкрив багажник.

— Та-ак, — сказав, дістаючи звідти великий таган з триногою. Мухобій тим часом тяг з багажника дбайливо зв’язаний оберемок соснових полінець.

— Дрівця, — сказав спокійно.

— Маємо череп’яну миску, дерев’яні ложки, як у запорожців, і припас, — діставав далі Жеребило.

— А це — моє приношеніє, — крекчучи, витяг з багажника кубічного, оббитого бляхою ящика Мухобій. Він відкинув верхню кришку ящика. Блиснули великі грудки льоду, а з-поміж них націлилася на Івана здоровенним відкритим ротякою якась риб’яча голова. Кукулик і Кошарний теж вилізли до машини й стояли тепер, роздивляючись дари доброго бога Випадку і Жеребилової пронозливості.

— Маємо пудового сазанчика, — ласкаво заговорив Мухобій, розгортаючи лід. — Упійманий найсучаснішим методом: телефонним апаратом. Як це робиться — пояснить вам Жеребило.

— Оки-доки, як у південній Каліфорнії! Ви берете свій телефонний апарат і закидаєте його з Києва просто в Дунай. Гало і таке інше — і на другий день вам літаком привозять отакого громадянина.

— Дві стерлядки, — викладав на траву Мухобій свої здобутки. — Без стерлядки юшки не їв і князь Потьомкін-Тавричеський, а ми ж пролетарі, яким належить весь світ. Виходить, нам без стерлядки — аж ніяк не можна. Судачок теж є. Це продукт місцевий, ловиться навіть навпроти київського пляжу.

Ящик виявився напрочуд містким. З приказочками (де й слів набрав) Мухобій тяг та тяг звідти рибку, велику й маленьку, натягнув аж сім сортів (сім днів у тижні, сім сортів риби для юшки), випростався, глянув на Жеребила.

— Тепер мій ящичок, оки-доки! — потер той долонями.

Виволік з багажника картонний ящик з-під чеського пива.

На двадцять чотири пляшки. Віддер клейку стрічку, якою ящик був запечатаний, відкрив кришку. Всі двадцять чотири гнізда були заповнені. Але зовсім не чеським пивом, о ні! Там біліли такі знайомі голівки «Столичної». Червоніли сургучні кругляки коньячних пляшок. Витикалися пластмасові зубчики пляшок кубинського рому, блищало кілька металічних шляпок на пляшках з мінеральною водою («Нарзанчик» і «Боржомчик», — пояснив Жеребило). Діжа зчудовано подивився на своїх чотирьох мимовільних спільників: невже вони збираються проковтнути два пуди риби й запити цілим озером спиртних напоїв?

— Оки-доки, — весело промовив Жеребило, — давай, Мухобій, шуруй кочегарку!

Мухобій заходився коло тагана, а всі знов спустилися до води й поновили марні спроби впіймати якусь дурну рибину.

Юшка була готова, коли сонце вже спускалося за ліси. Мухобій став над кручею, схрестив на грудях руки, випнув черево, відставив трохи наперед ногу, гмикнув. Наполеон і юшка.

— Поч-чинаємо! — гаркнув якимсь новим для нього голосом.

— Почалапкали, — сказав Жеребило. — Змотуй вудочки!

На траві, застеленій газетами, стояла велика череп’яна миска, повна пахучої рідини. Кілограмові шматки дунайського сазана плавали в юшці, громадилися в юшці, мов айсберги в океанських водах. Біля кожної ложки був товстий окраєць чорного хліба. Ще стояла коло великої мисочка маленька, залізна, вщерть налита не відомою для Діжі рідиною з плаваючими в ній стручками червоного гіркого перцю.

— Сіли! — скомандував Кукулик. — Хапай той шмат, що на тебе дивиться!

І перший потяг з мисяри величезну сазанячу голову. Діжа теж вивудив з юшки свій шматок риби і вже хотів був спробувати, як його боляче вдарив по руці Жеребило.

— Оки-доки, так не годиться! Ритуал порушуєш. По-перше, тост. Мухобій!

Той не марнував часу. «Столична» вже булькала в гранчасті склянки, завбачливо розставлені проти кожного з присутніх. Три пляшки мінеральної води стояли без бляшаних, ковпачків, «для запиву» бажаючим. Наливши всім, Мухобій підняв свою склянку, глянув крізь неї на сонце, що заходило, посерйознішав.

— Ну, щоб були ми товстими! — сказав і перехилив склянку в рот.

Крекнувши, випив Кукулик. Поморщився, але теж перехилив своє Кошарний. Жеребило проковтнув ще швидше, ніж Мухобій. Діжі було соромно відставати від такої дружної компанії. Випив і він. Водою запивати не став, знов узявся за свій шмат сазана. І знов його боляче вдарив по руці Жеребило.

— Треба їсти, як у південній Каліфорнії, оки-доки! По-перше, ложкою тільки юшку. Рибу — руками. А по-друге, рибу треба вмочати в саламур. Бачиш мисочку? Ото й є саламур. Мухобій, поясни!

Мухобій згріб у жменю шматягу рибини, вмочив її в мисочку так, що вмоченими виявилися й усі його товсті пальці, куснув білого, розвареного риб’ячого м’яса, облизав пальці.

— Салам-м-ур, — промурмотів. — Це ціла енциклопедія. Диспозиція й диспропорція. Прянощі й спеції. Гостре, колюче, шпигаюче, пекуче Салам-м-мур-р-р-р!

«Кавалерія Мюрата облягає противника з правого флангу, піхота Нея йде на штурм головних укріплень, Даву пробивається по лівому флангу, потім входять в дію полки Бернадотта».

Мухобій знов налив склянки, знов глянув на те місце, де тільки що було сонце.

— Ну, щоб були ми товстими.

— Стій! — гукнув Жеребило. — Мухобій хоче узурпувати владу. Не дамо! Тост відміняється! Слово має Василь Васильович.

Кукулик відкашлявся, виплюнув кісточку, поважно мовив:

— А може, того... Щоб не дуже? Бо в мене, брат, гіпертонія...

— Бісяка з нею, оки-доки! В мене теж гіпертонія. А як вип’ю, тоді наче й легшає.

— Ну, якщо легшає, тоді вип’ємо за те, щоб жили ми та не вмирали.

— Абсолютно!

— Між іншим, від гіпертонії є засіб, — сказав Мухобій. — Можу дістати.

— Що ж воно таке, оки-доки? Чому й досі мовчав?

— Японська штучка. Браслетик такий, вроді б золотий чи там платиновий.

— Ну, ми ж не баришні, як у південній Каліфорнії!

— Та це так, для между прочим. Золото — для блиску. А всередині в браслетику всякі електромагніти. Вони там випускають з себе якісь токи, щось у організмі діється, холестерин у жилах розчиняється к чортовій матері, й ви його чи то вип...

— Мухобій!

— А я винуватий, раз медицина так говорить. Я одну баришню колись знав — не терпіла слова «сякатися». А браслет за три місяці виліковує навіть тих, що вже посиніли від гіпертонії. Японці випадково дошнипалися. Помітили, що в районі магнітної аномалії нема жодного гіпертоніка. Помістили туди п’ятьох чи шістьох таких, що вже й дихати не могли, — і ті через півроку жінок поміняли! Тепер продукують браслети, аж гуде!

— То діставай, оки-доки!

— Все можна, аби тільки всі пили як слід. На вас дивиться людство! А горілка ще ціла, коньяк і не початий!

«Солдати, на вас дивиться весь світ!»

Мухобій зібрав усі склянки, повставляв їх одна в одну, у верхню налив наполовину горілки, взявся за нижню і, не підтримуючи цього гнучкого скляного стовпчика, наблизив склянку до губів.

— Операція «Бамбук», — проголосив урочисто. — Посвячення в лицарі дніпровської юшки.

Вставлені одна в одну склянки справді гнулися, мов химерний скляний бамбук під вітром. Мухобій довго ловив губами край верхньої склянки, нарешті впіймав, затис зубами, поволі став пити горілку, перехиляючись більше й більше назад, заломлюючи скляний бамбук на себе.

— Тепер молодого кадра, оки-доки! — заревів Жеребило. — Посвята в лицарство дніпровської юшки. Це тобі не проектики малювати, а діло робити. Ану, Мухобій!

— Я не питиму, — сказав Діжа.

— Но-но, — помахав пальцем Кукулик, — не гордись! Не годиться!

— Просто з мене досить. Напився й наївся.

— Юшку їдять, поки в казані дно видно буде, оки-доки, — пояснив Жеребило. — Це раз. А по-друге, в пляшках теж дно є, і його нам треба побачити. Держи «бамбука»!

— Сказано, не буду, — вже зло промовив Діжа. — Невже не ясно?

— Давай сюди, — взяв «бамбук» Кукулик, — ми старіші, ми дурніші, нас гордощі не заїдають.

Кошарний штовхнув Діжу ліктем і осудливо похитав головою. Іван удав, що не зрозумів його осуду.

— Чи не сподіваєтеся ви, товаришу Діжа, що ми пустимо нашу архітектуру на самоплив і зовсім не будемо нею керувати? — почув він голос Кукулика. Схопився з місця, почервонів від несподіваного гніву, вигукнув:

— Щоб керувати, треба знати те, чим керуєш, краще за всіх інших!

— Ви, здається, звинувачуєте Василя Васильовича в невігластві? — подав голос Кошарний.

— Кажу те, що чуєте!

* * *

Юшку доїдали ще пізно вночі. Залазили по шию в воду, щоб хоч трохи вийшов з голови хміль, знов видряпувалися на берег, допивали рештки Мухобоєвого припасу, виловлювали пальцями стручки перцю з саламуру, чавкали. Мухобій все поривався з своїм універсальним тостом:

— Щоб були ми товстими!

* * *

— Мені здається, тут не може бути двох думок, товариші, — сказав Кукулик.

— Передчасний висновок, Василю Васильовичу, — несподівано обізвався Брайко. — «Наша суперечка тільки-но починається.

— Наша? Суперечка? — аж вирячився той.

— Так... тобто я хотів сказати... Власне, я прошу пробачення, що запізнився з своїм відгуком, але так склалося... Ось, може, Антон Кузьмич буде такий ласкавий, щоб прочитати?..

— Ну, то ти б так і казав, — полагіднішав Кукулик. — Звичайно ж, Антон Кузьмич прочитає. Ти міг би дати відразу. Адже все ясно. Твою думку ми знаємо. Вона ніколи не розходиться з колективною думкою.

— Так, так... колективна думка... Прошу вас, Антоне Кузьмичу...

Кошарний взяв кілька списаних на машинці аркушиків, погладив шию. Так, коли б мав руки, мабуть, гладив би свою шию удав перед тим, як проковтнути кролика. Діжа нашорошився. Він не хотів бути кроликом.

— Стривайте, — сказав він, — але ж була пропозиція Дементія Хомича зачитати мою рецензію!

— Йдеться про більшість, — терпляче пояснив йому Кукулик. — Вислухаємо спершу все ж таки більшість однодумців, а опісля — розкольницьку меншість. Ви не ображаєтеся за жарт, Іване Артемовичу?

— Що ж, незгодні — це найчисленніша меншість на світі. З них, мабуть, і починається та невитлумачена річ, яку звуть «прогрес».

— Перемагає завжди більшість, Іване Артемовичу, — майже співчутливо мовив Кукулик. — Меншість завжди терпить у нас поразку, хоч би там зібралися найбільші крикуни в світі.

Діжа не хотів здаватися. Хоч бачив, що програє бій, все ж вигукнув:

— Не можна питання мистецтва вирішувати арифметичною більшістю!

Кошарний перебирав аркушики Брайкової рецензії і не знав, що йому робити.

— Читайте, читайте, Антоне Кузьмичу, — звелів Кукулик. — Бо товариш Діжа може ще подумати, ніби сьогодні не засідання жюрі, а його іменини і ми тільки й маємо клопоту, що вмовляти та переконувати його. Його, бачте, не може переконати головуючий. Для нього не авторитет відповідальний секретар жюрі. Його не влаштовує, що Дементій Хомич дав на проект «Сонце для всіх» негативний відзив...

Академік не втручався в суперечку. Сидів мовчки. У нього був жест — брати себе за брови вказівним і великим пальцями лівої руки. Жест цей він успадкував від батька і від діда, а ще далі — мабуть, від прадіда і прапрадіда, жести передаються з покоління в покоління, вони лишаються нам незмінні, як рух сонця по небу або шелест листя на деревах. Тільки означають вони не завжди те саме. У діда це було, коли той хотів приховати посмішку, хотів насупити брови, а вони не слухалися, не підкорялися, тоді він просто зсовував їх до перенісся пальцями. Батько клав пальці на брови, щоб підкреслити свій гнів, мати якомога загрозливіший вигляд. У нього самого цей жест означав розумове напруження, скупчення уваги на якійсь тяжкій до вирішення проблемі.

Певно, колись його пращур теж сидів отак у дикій гірській долині й думав, яку печеру вибрати собі для сховку.

Жести в людей не змінюються, але змінюється їхня суть. Стара форма наповнюється новим змістом. Як це: в старі міхи — нове вино. Тепер він збагнув: усе, що йшло від пращура, всі найтонші відтінки розмаїтої суті вміститися могли сьогодні в оцей його порух пальців, покладених на брови. Гнів? Так. Розумову скупченість? Цілком ймовірно. І радість теж? Може. Але на кого гнів? Може на себе. За кого радість? Може, за отого хлопчиська Діжу?

Все одно це було не те. Просто йому стало соромно, по-хлоп’ячому соромно, що впіймався в сильця, хитро розставлені Кошарним. Він пішов за отою міфічною більшістю, про яку тепер з таким апломбом говорив Кукулик і якої насправді тоді, коли академікові давали на рецензування проект невідомого таланту, ще не існувало, та й чи існує вона тепер? Може, якраз перед його очима, прикриваючись його авторитетом, Кукулик і Кошарний «організовують» більшість, яка чомусь їм вигідна.

Ах, як йому було соромно! Як незручно! Він хотів приховати незручність в отому штучному супленні брів. Волів би не чути нічого, не бути серед цих людей, не бачити цієї кімнати. Але не бути тут — означало потрапити в лабети до Ганни Сергіївни Косар-Косаревич. Чого, їй треба від нього? Яка від нього поміч? Що він може зробити?

Здалеку, мов крізь товщі води, долинув до нього Кукуликів голос: «Дементій Хомич дав на проект «Сонце для всіх» негативний відзив...» «Дзив... дзив... дзив...»

Його звали Дементій. Дементій по-латині означало «безумний». Чи то ж справджувалася, нарешті, суть його імені? Бо хіба ж не безумство вчинив він, відхиливши безумовно талановитий, надзвичайно талановитий проект? Він злякався анонімності автора? Навіщо дурити себе? Він злякався Кошарного! Побоявся опинитися серед меншості, йому не вистачило хоробрості, якою в достатку володіє Діжа. Чи сказав він за своє життя хоч раз такі слова, як той: «Незгодні — найчисленніша меншість на світі. З них часто починається прогрес». Бентежні слова! Він сам часто думав над цим, в цьому полягало і його переконання, але за все життя він так ніколи й не сформулював точно свого рішучого кредо, а Діжа, ще тільки починаючи свій творчий шлях, вже точно окреслив межі своєї життєвої поведінки. Що ж, ніколи не пізно стати на той шлях, на який ти завжди хотів стати.

Дементій Хомич прибрав руку з брів, глянув на Кукулика жовтуватими, як у старого яструба, очима і твердо сказав:

— Я теж просив би відкласти читання рецензії товариша Брайка.

— І зачитати рецензію товариша Діжі? — вихопився Кошарний. — Але вона довга, товариші! Вона просто задовга! Це не рецензія, а цілий трактат про Київ і так далі.

— Кожен пише так, як пише! — гукнув Діжа.

— Справа не в тому, — перепинив їх академік. — Просто я перед тим, як буде прочитана наступна рецензія — чи то товариша Брайка, чи то товариша Діжі, — мені здається, в цьому немає великої різниці, бо ми вислухаємо всі рецензії, — так от перед тим, як буде оголошено ще чиюсь думку, я хотів би... Простіше кажучи, я забираю свою рецензію назад. Рецензію на проект «Сонце для всіх»...

— Але ж, шановний... — стурбовано підвівся Кукулик.

— Я забираю свою рецензію і полишаю за собою право виступити в обговоренні проекту «Сонце для всіх», не будучи зв’язаний написаним колись.

— Дементій Хомич, очевидно, забув, що його рецензія вже йому не належить, — поблажливо посміхнувся Кукулик. — Рецензія академіка Голубицького вже стала громадською власністю...

— Все, що я зробив, це зробив я. І в моїй владі і волі відмовитися від нього чи не відмовитися...

— Ваша думка вже запротокольована.

— Порвіть протокол.

— Але ж які мотиви?

— Жодних мотивів. Я передумав. Я довго думав. Довго і тяжко. І прийшов до висновку.

— Я не впізнаю вас, Дементію Хомичу, — Кукулик ніяк не міг сісти, мовби йому здерев’яніли й не гнулися тепер ноги.

— Я голосуватиму за проект «Сонце для всіх».

— Ви голосуватимете за премію для проекту «Сонце для всіх»?

— Можливо, — академік відчував, що вже не може стриматися. — Можливо, навіть за премію для проекту «Сонце для всіх».

— Але дозвольте нагадати вам, Дементію Хомичу, що це — безпринципність! — Останнє слово Кукулик вимовив, мов прибив цвяхом.

— Прошу вас, — втомлено сказав академік, — прошу вас, не вчіть мене принциповості. І взагалі нічого не вчіть. Я надто старий для цього.

Дементій Хомич підвівся, зробив загальний уклін, пішов до дверей. Кукулик сів, витяг з стаканчика кольоровий олівець, засунув його в буйні сиві кучері, покрутив трохи, з нарочитим спокоєм звелів Кошарному:

— Читайте рецензію товариша Брайка.

Увійшла Таня. Дзвонив телефон, просили Кошарного.

— Бери мою трубку, — сказав Кукулик. Члени жюрі терпляче ждали, поки Кошарний слухав невідомого співрозмовника. Слухав довго, мінився на обличчі, намагався вставити хоч слово, не міг. Це була знов Ганна Сергіївна Косар-Косаревич! Кукулик догадався, махнув рукою.

— Кинь трубку!

Кошарний не кинув (все ж учень професора Косар-Косаревича), ще трохи послухав, потім, не кажучи й слова, потихеньку поклав трубку на ричаги. Голос у трубці захлинувся в розімкненім електричнім колі.

— Біда, — зітхнув Кукулик. — Не дають спокійно працювати.

— Але в неї горе, — сказав Кошарний трагічним голосом, — нещастя з сином.

— У, вдови професора Косар-Косаревича нещастя з сином, — пояснив членам жюрі Кукулик. — Десь там з кимось зачепився, потрапив на п’ятнадцять діб до Лук’янівської тюрми...

Він примруженим оком зиркнув на Діжу. От би тебе, голубчику, туди хоч на добу!

— Їй би треба якось допомогти, — висловив несміливу пропозицію Кошарний.

— А чого ж. Допоможемо. Ось закінчимо жюрі, розберемося й допоможемо, — поважно мовив Кукулик. — Хоча якщо є вирок суду, то молодому Косар-Косаревичу доведеться відбоярити свої законні п’ятнадцять діб! Ну, а згодом ми вже й допоможемо. Косар-Косаревич був шановним чоловіком, але архітектура й п’ятнадцять днів тюряги за хуліганство — тут щось я не бачу прямого зв’язку. Може, хто й бачить (він знову подивився на Діжу), але я не бачу, не так вихований, не в такому вільнодумстві. Ми на столах спали, не в пуховиках, нам ніколи було з жиру біситися... Штанів з кнопками на непристойному місці ми не носили, сорочок розмальованих — теж не було...

Не було, не було, не було... На голому камені, на сірому камені, на сирій глині починали будівництво нового суспільства Кукулики.

Чи ж Кукулики? Може, хтось інший починав, а тепер його вже нема або ж відійшов він скромно, зробивши свою велику справу, а Кукулики узурпували його працю, привласнили її і видають, як свою і тільки свою... Колись було важко, а тепер легко, колись молодь була така, а тепер сяка... Колись не мали за плечима нічого, тепер мають усе... А що мав він, Іван Діжа? Звідки вій узявся в архітектурі? Хто привів його сюди? Може, ласкаві професори взяли за пухленьку ручку і привели? Чи з химерних замків достатку й пишноти примандрував він у цей храм, де створюється одне з найголовніших людських пристанищ — Житло?

Помандруймо на два десятки років назад, у минуле, вирвемо у пам’яті ще одну здобич, яку вона вхопила і тримає цупко-цупко. Гляньмо на українське село осені тисяча дев’ятсот сорок третього року, на село, що лежить на Дніпрі, на лівому березі Дніпра, десь поміж Верхньодніпровськом і Кременчуком, десь навпроти Бородаївки чи Мишуриного Рога або ж навпроти Дереївки, гляньмо на те село якраз тієї ночі, коли з нього в паніці відступили фашисти, кваплячись перебратися на крутий правий берег Дніпра, а наші війська ще не встигли вступити. Гляньмо на те, що звалося колись селом, а тепер — лише страхітлива купа попелу й розмитої густим осіннім дощем глини, бо фашисти перед втечею спалили всі хати, тільки не встигли спалити двох хат, що були під черепицею, — Стрижакової та Мусієнкової. А в Нескромного Панька навіть черепицю поскидали з покрівлі і все-таки спалили. У Стрижака й Мусієнка не встигли. Дві хати на все село. Більше нічого. Люди — в погребах, у землянках, у «щелях», що їх повиривали в садках (теж спалених) та на городах, щоб ховатися від бомб та снарядів. Люди — це жінки й діти. Чоловіків майже нема. Тільки діди.

На тім березі Дніпра лякливо розпанахують чорний морок освітлювальні ракети. Десь у степах гримотять наші танки, наближаючись до села, а в землянках сидять вдови, які ще не знають, загинули їхні чоловіки на фронті чи ні, в землянках горнуться до матерів хлопчики й дівчатка, вже сироти, але ще в сподіванні великої радості повернення батька разом з нашими військами. У землянках снуються думи про минуле, яке відійшло тільки сьогодні і яке ніколи більше не повернеться, снуються думи про майбутнє, яке гримотить у степах, клекоче радісним клекотом рідних моторів і гудінням рідної землі. Завтра вранці прийдуть наші, і треба буде починати життя заново. Починати зовсім заново. З ложки, з миски, з кота й курки, з корівки й трактора, а найголовніше — з хати, з притулку для дітей, для самого себе, з затишку від вітру, віхоли, від дощу, від набридливого, холодного, клятого дощу. Врятувати дітей, вивести їх із сирих землянок і погребів, поселити в світлій хаті. Великі вікна, прозорі шибки. Чи буде по війні вдосталь скла на шибки?

Але не про шибки думали в селі тої ночі. Думали просто про хати, а думати про хату в придніпрянському селі, що лежить на краю великого степу, де немає жодної деревини, думати в такому селі про хату — то насамперед думати про сволок. Сохи — так-сяк знайдеш, витешеш з не допалених гітлерівцями акацій, що росли край городу. Стіни — з глини. В глинищі під Кучерявою горою вистачить того добра ще на десяток сіл. Стеля — заплетеш з шелюги, обкидаєш вальками. Але ж на чому держатиметься стеля, якщо не буде сволока? Колись з цього починали стягатися на хату. Будувалися поступово. Батько — для старшого сина все життя працював на ту хату, їздив, домовлявся з сплавщиками, щоб одчепили колоду, як ітимуть плоти по Дніпру, привозив, клав під лісою, сходився весь куток глянути на майбутній сволок.

— А вже скоро й моєму Васькові треба буде думати...

— Та й у мене ножками в колисці чеберяє...

— Воно й не штука, як той казав, а коли його ніде взяти, то й ніде...

А тепер треба було сволоки для всього села. А навколо лежала спалена, сплюндрована, гола, як після потопу, земля...

І тоді всі згадали... Згадали, мабуть, відразу всі і рішення прийняли, теж відразу всі... Як це могло статися, ніхто не може з’ясувати. Які сокровенні струми людської думки пролетіли по всіх землянках і погребах, пронизали в одну мить свідомість усіх вдів, дідів, дітей — так і лишиться незбагненним навіки. Лишиться тільки голий факт. Він буде записаний на одній з сторінок людської історії, а може, й забудуть його записати, знехтують ним, як надто дрібним і як таким, що не підлягає коментуванню.

А факт був такий. Всі, хто ще жив у селі, відразу, не змовляючись, не кажучи одне одному й слова, вийшли з своїх сховищ, вийшли в ніч і дощ, стали на своїх поруйнованих дворищах, відвернувшись спиною до ворожих освітлювальних ракет, слухали, як стугонить десь далеко степ від залізної ходи наших танків. Стояли й слухали, бо це теж входило в те, що мали зробити цієї ночі. Ради цього, власне, й робили. Послухавши, мовчки, в тривожному поспіхові, в лихоманковому поспіхові рушили до центру села, де починалася телефонна лінія, що вела до сусіднього села. Дев’ять кілометрів. Телефонні дроти, ясна річ, давно вже були зірвані, але стовпи якимсь чудом уціліли. Стояли, оббиті дощами, почорнілі, як згорьовані люди, стояли ще довоєнні, сучкуваті, криві, незугарні, але ж були стовпи, були деревиною — сволоками, сволоками, сволоками!

І люди потягли стовпи до своїх осель. Кому не вдалось вхопити стовпа близько, біг далі. Відбігали далі й далі, в степ, викопували, вигрібали руками, валяли, тягли через ріллі, через балки, через слизькі береги до власної оселі, тягли матері й діди, а діти підпихали, підтримували маленькими рученятами. Стовпи виривалися з геть знесилених рук, придавлювали малечу на мокрій холодній землі, чулися зойки й стогони в темряві, а повз ті зойки бігли далі нові люди, кому не вистачило стовпа, шукали, питали, квапилися...

О, де той селянський Гойя, де новітні Брейгелі, щоб змалювати ту урочисто-понуру картину народного горя, відчаю і надії?

Дощ. Багнюка. Морок. Чорні мокрі постаті, якісь неокреслені видива — не люди. І тягнуть, тягнуть довгі неподатливі, неоковирні стовпи, мов свою долю...

Маленький Ванько Діжа теж тяг тієї ночі стовпа з матір’ю. Може, звідти й починається його зацікавлення архітектурою? Але хіба ж знає про це Кукулик і хіба дізнається коли-небудь?

Кукулик не знав того нічого. Та й звідки? І чи змінило б це що-небудь у його ставленні до Діжиних думок, якби він і знав? Йому треба знищити розкольника — от і все. Він не потерпить у себе в інституті фракціонерів, будь вони хоч тисячу разів народні сини! Він не допустить ревізування... Ага, ревізія, ревізування, ревізіонізм! Слово знайдено! Всі, хто виступає проти усталених думок, — це ревізіоністи! Академік теж туди? Старе й мале.

— Заслухаємо рецензію товариша Брайка, — сказав Кукулик. — Товаришу Кошарний, просимо.

— Я гадаю, що все ж ліпше заслухати думку товариша Діжі, — підвівся Брайко.

— Ти гадаєш? — здивувався Кукулик.

— Так. Мою рецензію прочитаємо згодом.

— Та що ви, змовилися? Морочите мені голову! То туди, то сюди. Забираєте рецензії, відмовляєтеся від власних думок. Краков’як якийсь, а не засідання жюрі. Всі заповзялися зробити сьогодні Кукулика консерватором, гальмом вільної думки, бюрократом! Читайте-рецензію Діжі, коли так!

— Але ж вона довга! — злякано нагадав Кошарний.

— Нічого, нічого. Засідання жюрі полягає в тому, щоб вислухати всі думки — довгі й короткі, вірні й невірні.

— Дозвольте, я сам прочитаю свою рецензію, — підхопився Діжа.

— Як хочете.

У Петера Брейгеля є картина «Сліпі». Біжать сліпі люди, спотикаються об пеньки, намагаються вхопитися одне за одного кривими карлючками, квапляться кудись... Колись він біг так за матір’ю, коли вони шукали стовпа на сволок... Біг і досі... Тільки тепер не сліпий... Бачив усе виразно, окреслено, все розрізняв: предмети, відстані, мету. Але біг, не міг спинитися, не міг стишити бігу. Йому не вистачило повітря в грудях, спазма перехопила горло. Тетяна Василівна подала склянку з водою.

— Випийте й не хвилюйтеся.

То були перші її слова сьогодні в цій кімнаті. І всі якось аж наче здивувалися. Серед них жінка. Не просто член жюрі, не просто віце-президент Академії будівництва й архітектури, а жінка, ласкава, доброзичлива, по-материнському ласкава.

Не хвилюйтеся... Хіба він хвилювався? Він просто біг, не міг стишити бігу, задихався, знав, що треба дихати спокійно й ритмічно, але знання не помагало... Він став читати свою рецензію і знов відпив з склянки... Не чув свого голосу. Чув чужий. Так тривало кілька хвилин. Потім крізь вуса продерся все-таки його власний голос. Він почув його виразно, він володів ним знову, як завжди, він і далі біг невтишно, але з ним був його голос, з ним була свідомість...

Далі вже не читав, а говорив...

ВІТЕР ПЕРШИЙ

Тетяна Василівна дивилася у вікно, дивилася весь час, поки говорив Діжа. Намагалася знайти щось за вікном. Бачила там високий старий каштан з широким листям і не бачила нічого більше, але все дивилася та дивилася, так наче на тому листатому каштані ховалася десь її доля. Іноді пролітав вулицею вітерець, слабкий, як зітхання, трохи вигинав листя на каштані, навіть не ворушив, а тільки ледь-ледь вигинав, і знов тиша вгорі, а внизу шум автомобільних шин по асфальту і шерех підошов численних перехожих.

Їй хотілося вітру. Вічного, нестримного вітру, скаженого, буйного, рвучкого. Щоб гнув додолу високі дерева, гнав світ за очі хмари пилюки й куряви, здував усе на своєму шляху, вив, витанцьовував, телесувався. Як тоді в плавнях над Дніпром. Вони ступали по піску, пробиралися між червоною хитаниною шелюги, їхні ноги вгрузали в сипучий пісок по саму кісточку, а слідом за ними летів вітер, горнув своїми невидимими потужними крилами пісок, засипав, зарівнював їхні сліди, і коли вони озиралися, — бачили позад себе таку саму піщану цілину, як і попереду.

Як добре, коли вітер загортає за тобою всі сліди!

Вона сумує за вітром, вона хоче вітру, вона прагне вітру. А чи треба? І чи не однаково? Вітер буде колись, він пролетить над вулицею, над містом, над землею такий самий, як і тоді, коли засипав сліди в піску, вічно молодий, невмираючий на нашій планеті вітер, він лунатиме, як вісник оновлення й омолодження, а після нього — о диво! — завжди, незмінно, вічно лишатимуться старі дерева, старі камені, старі люди.

В сонливій тиші кабінетів люди вириваються з-під влади вітру, вони не старішають і не молодшають, але їм знов і знов хочеться почути посвист вітру в вухах. Їм хочеться, навіть старіючи, — жити! І чи вже так треба, щоб здував вітер усе, що позаду, щоб зарівнював твої сліди, протоптані в неходжених місцях, в диких полях людської самотності, людських сподівань і радощів? Що було, те було, і хай воно так і лишиться, не треба чіпати його... А сама дивилася й дивилася за вікно і слухала краєм вуха різкуватий голос, трохи аж ніби неприємний голос Діжі і думала про те, що було. Заважало думати те, що не було надворі вітру, заважав думати гострий Діжин голос, бо вносив він якийсь неспокій, якусь знервованість у звичайну течію засідань, нагадував давні роки, коли й вона отак гарячкувала, доводила щось комусь, змагалася, сперечалася, відвойовувала. Що було, те було, й хай воно буде, а ми сидимо на березі життя й ждемо вітру, дужого вітру, чортячого вітру, щоб лишав він позад себе старі трави, старі дерева, старі камені, старих людей. І на місці старих стеклих трав завруняться нові, густо-зелені отави, виростуть нові буйнолисті дерева, а старих людей замінять молоді, бо молоді завжди не схожі на старих, як нові трави й дерева на своїх попередників.

— Сума традицій чи тягар традицій? — почула вона голос Діжі і, хоч її думки викрешувалися, мабуть, від того твердого й гострого голосу, відкинула його геть, зовсім перестала слухати молодого архітектора, слухала тільки себе, тільки себе. Робила те, чого не робила вже давно, півтора десятка років, а раз так, то мала право робити це навіть тут, навіть на засіданні жюрі, навіть у самий розпал суперечок, що поступово закручуються в дедалі тугіший клубок, затягуються в дедалі міцніший вузол, з яким зарадити можна, тільки розрубавши його. Що ж вона може розрубати! В неї тут чи не найвища влада, її слово тут вирішальне. Вона зробить так, як треба зробити. А як треба?

Так, як того хоче Кукулик?

Кукулик. Невже все це було насправді?

Восьмого березня після роботи все жіноцтво академії зібралося в залі засідань. Катехізис усіх засідань:

Які будуть думки, товариші?

Хто хоче висловитися?

Які будуть запитання?

Хто «за»? Хто «проти»? Хто утримався?

Цього разу в залі для засідань столи були заставлені напитками й наїдками, катехізис ламався з самого початку, треба було відзначити єдиний день на рік, в який усе людство було розділене, розокремлене, розмежоване на дві половини. А як відзначити? Поки ніхто не придумав нічого ліпшого, — проголошувати тости, перехиляти в рот чарки й бокали, наповнені різнокольоровими рідинами, що мають в собі від дванадцяти до шістдесяти градусів умовної міцності (колись за сто градусів вважалася рідина такої консистенції, що гнотом, умоченим у неї, можна було підпалити заряд у гарматі. Тепер це робиться простіше й досконаліше, але не станемо заглиблюватися в такі делікатні матерії). Отже, в залі засідань Академії будівництва і архітектури відзначали жіночий день загальноприйнятим способом, тобто випивкою й закусками. Випивка була: шампанське, портвейн, коньяк і горілка. Закуска: ковбаси, сир, шпроти, салати і трохи фруктів. Про тости можна не писати, бо не було жодного путящого, а крім того, вони щороку повторюються, так що простіше, як хто цікавиться, піти Восьмого березня в якусь установу і послухати. Взагалі про цей день можна б і не згадувати, бо минув він у академії, як і скрізь, весело для жінок, а ще веселіше для чоловіків, які потрапили на жіночий банкет і припадали до того, що від сорока до шістдесяти градусів. Але не згадувати про той день минулого року тепер уже не можна було, особливо ж віце-президенту Академії будівництва і архітектури, або просто — Тетяні Василівні, жінці сорока... стоп! Далі не будемо розкривати жіночих таємниць!

Коли люди трохи вип’ють, їм хочеться робити всілякі веселі дурниці, так було й того дня, коли проголосили два чи три тости, коли з’їли найсмачніші шматочки й з нехіттю поглядали на сир, схожий на добуту з могутніх гірських товщ слюду. Від самого президента академії кожній з присутніх жінок подаровано було по плитці московського шоколаду «Золотий ярлик». Подарунок викликав пронизливе повискування аматорок солоденького, чоловіки жартома пропонували мінятися шоколадом на «Столичну», найнетерплячіші з дівчат, роздерши станіоль, відразу ж вп’ялися молодими зубами в брунатні тахлі гірко-солодкого дарунка нашої кондиторії, інші сховали свої шоколадки до торбинок, ще інші просто поклали на стіл перед себе. Відбувся процес привласнення дарунка, дарунка хоч і невеличкого, але милого, приємного, тим більш приємного, що шоколад був московський, отже, напрошувалася думка, що президент, коли був у Москві, спеціально заходив до кондитерської (отої, що на вулиці Горького, правобіч, як іти вгору від Манежної площі) і вибирав для свого жіноцтва щось приємне, щоб відзначити Восьме березня, цей єдиний день на рік, своєрідне свято розкріпачення цілої половини (та ще якої половини!) роду людського.

Навіть про той шоколад можна б не згадувати. Купив його президент за власний кошт, щоб не дратувати бухгалтерів і ревізорів, так що жодного сліду в фінансових документах ті кільканадцять плиточок не залишили. В пам’яті тих, хто з’їв шоколад, теж нічого особливого не могло лишитися після такого незначного факту (ще й не таке з’їдали!). Шоколад діяв тільки за столом, поки був, поки існував як факт, як доказ уваги президента академії до своїх співробітниць, і за це президент був нагороджений оплесками й найчарівнішими на світі жіночими усмішками, а далі вже починалася ота міфічна ріка забуття Лета, в яку булькало все: цілі міста, держави, навіть материк Атлантида, про який дві тисячі років тому ще дехто щось там згадував, а нині мовчать і професори історії.

Та справа в тім, що одна плитка шоколаду виявилася того дня зайвою. Зайвою — й край. Не було для неї прекрасної власниці, а жодна з присутніх жінок дві плитки не хотіла брати. З якої речі? Вони були за столом просто жінки, всі службові ранги забулися, всі чини й посади відсунулися на завтра й позавтра, всі стали рівними, нікому тут не надавалося переваги навіть у виголошенні тостів, то чому ж одна з них мала одержати аж дві плитки, тоді як усі інші мали по одній?

Плитка шоколаду лежала самотньо посеред великого, довжелезного, заставленого напитками і наї... Ні! Вже тільки тарілочками з сиром і риб’ячими консервами столу, прямокутна плиточка чудесного витвору кондитерського генія, загорнута в кольоровий папірець, розмальований якимись арабесками, якоюсь шехерезадою, якимись там візерунками, складними й заплутаними, мов переплетіння буйних віт у легендарних садах Семіраміди. І, як завжди це буває в таких випадках, загальна увага зосередилася на тій плитці, і всіх хвилювала одна-єдина проблема: що робити з шоколадом? Відклали всі розмови, чоловіки відставили налиті чарки, дівчата сховали до торбинок палички губної помади. Що робити з шоколадом?

І знов же таки, як це завжди буває, коли над одною проблемою відразу зосереджується багато людей, вирішення прийшло несподівано, прийшло невідомо звідки, автор так і зостався невідомий, думка належала колективу, бо колектив, як тільки думка несміливо проклюнулася крізь шкаралупу непевності, вчепився в неї, проголосив своє неподільне право власності на неї, став її шліфувати, розвивати, оформлювати, і вже з ембріона, з недорозвиненого курчати, жовтого пухнастого курчатки, яке проклюнуло шкаралупу яйця, перед очима буквально виросла справжня курка голландської породи.

— Віддати мужчинам, — таким був ембріон тої думки.

— Навіщо ж усім мужчинам? Одному! — це вже коректива.

— Що значить мужчині? Не просто мужчині, а справжньому мужчині!

— Обрати справжнього мужчину!

— Конкурс на справжнього мужчину!

— Ні, голосування!

— Плебісцит!

Знайшлися відразу знавці процедур, генії крючкотворства, паперопоклонники, раби писаного слова, які закричали:

— Зробити бюлетені!

— Обрати лічильню комісію!

— Виборчу комісію!

— Висувати кандидатури!

Тоді підвелася Тетяна Василівна! Вона посміхалася якось таємниче, ласкаво і лукаво водночас, так посміхалася, що всі, навіть ті, хто вже давно забув це, згадали, що вона — жінка, справжня жінка, хоч і не дбає, як інші жінки, за свою зовнішність, хоч і носить завжди якісь темні, погано пошиті костюми, хоч і палить міцні чоловічі цигарки. Тетяна Василівна стояла і ждала, поки вгамуються всі прибічники голосувань, плебісцитів, виборів. Потім сказала:

— Я пропоную роздати кожній жінці по аркушу чистого паперу, і хай вона напише прізвище того з присутніх чоловіків, якого вважає справжнім мужчиною. Одне прізвище. А потім підрахуємо, за кого скільки подано голосів, переможець одержить шоколад.

Останні її слова потонули в захопленому галасі: «Шо-ко-лад-лад-ад!»

Оригінальне голосування забрало не більше кількох хвилин. Самій Тетяні Василівні теж дали чистий папірець, і вона, щоб довести вигадану самою ж гру до кінця, задумалася, кого вписати на цей своєрідний бюлетень? Всі присутні (та й неприсутні) чоловіки були для неї однакові. Нікого вона не вирізняла, нікому не симпатизувала, завжди вважала себе бридкою жінкою, підкреслювала свою бридкість незграбно пошитими костюмами й міцними цигарками, хизувалася своєю невродливістю — чому ж мала вишукувати серед чоловіків найвродливішого, чи там найсимпатичнішого, чи найпривабливішого, чи як це зветься? Коло неї якраз сидів директор Інституту житла Василь Васильович Кукулик. Вона знала його по роботі, знала всі його достоїнства й вади як директора інституту, менше знала, а то й зовсім не знала його як людину, ніколи не дивилася на нього як на чоловіка. Але сьогодні йому випало стати її сусідом, а тут цей плебісцит, тож Тетяна Василівна, не задумуючись, розгвинтила свою автоматичну ручку і чітким почерком, типовим почерком архітектора, написала одне слово — «Кукулик».

Який схований в найпотаємніших закутках серця біс водив її рукою? Та ні, в серці не було жодних ознак схованого біса, не було його ніде у відомих літературі місцях, хіба що в клітинах її тіла або ж в отій четвертій провідній системі організму, відкритій нещодавно корейським ученим Кім Бон Ханом. Ви не знаєте про четверту провідну систему, окрім трьох відомих — нервової, кровоносної і лімфатичної? Та от Кім Бон Хан, зацікавившись таємницею лікування голковколюванням, дійшов до висновку, що в живому організмі, крім трьох відомих науці провідних систем, існує ще й четверта, яка ще в стародавній медицині називалася системою Кенрак. Четверта провідна система складається з довгих трубчастих структур діаметром від двадцяти до п’ятдесяти мікронів. Ці структури заповнені безколірною прозорою речовиною, складу якої ще не вдалося вияснити. Основні лінії системи мають відгалуження, які в ряді випадків підходять до поверхні тіла, створюючи активні ділянки. Якщо впливати на ці ділянки (наприклад, колоти в тому місці шкіру голкою), в організмі виникають ті чи інші реакції. Так, колючи голкою між середнім і вказівним пальцем, можна позбутися безсоння. Хто не боїться, хай спробує.

Взагалі ж четверта провідна система може не існувати, а може й існувати. Не знаю, як медикам, а для письменників система ця — неоціненний дар. Бо тепер усе, що не знаємо, куди вмістити або ж звідки видобути, ми вміщуватимемо (або ж видобуватимемо) в четверту провідну систему. Це, — як той чарівний «сезам» з арабської казки, — універсальна форма для приховування нашої безпорадності там, де йдеться про складний світ людських почуттів.

Поки ми розбалакували про четверту систему, в залі полічили голоси, і виявилося... виявилося, що переважна більшість присутніх у залі жінок написала в своїх бюлетенях одне-єдине слово, те саме слово, що його написала й Тетяна Василівна: «Кукулик».

Не було сумніву: тут діяв якийсь масовий психоз. Чоловіки, дізнавшись про жіночу несправедливість, обурено загуділи. В залі сиділо принаймні десятків зо два молодих архітекторів, ще не одружених, кандидатів і навіть докторів архітектури, чорнявих, довгошиїх, повногубих, а тут вибирають сивоголового Кукулика.

Жіноцтво натомість радісно завищало, довідавшись про свою перемогу. Бо, по-перше, хай оті кандидати й докторанти відчують жіночу силу, а по-друге, Кукулик, незважаючи на свої сиві кучері, був таки справжнім мужчиною, ідеальним київським мужчиною шістдесятих років двадцятого століття, могутнім, вродливим, мудрим, чиновним, поважним, трохи насупленим, але водночас трохи й іронічним. Він довів все це відразу, підвівшись, приклавши руку до серця, вклонившись одною тільки круглою, красивою головою, сіючи навсібіч посмішки і водночас трошки пишаючись перед чоловіками і перед жінками, особливо ж перед жінками!

— Шоколад! — залящали жінки.

— Шоколад-лад-лад-ад!

Плитку шоколаду подали Тетяні Василівні. Вона взяла її й простягла Кукуликові, як орден, — лівою рукою. І Кукулик прийняв шоколад, як орден або почесну грамоту, — лівою рукою, а правою потягнувся до правиці Тетяни Василівни, щоб потиснути руку дающу, хай вона не скудається.

Тетяна Василівна не дивилася вниз, не бачила ні своєї руки, ні руки Кукулика, тільки відчула, як її худенькі, трохи шорсткі пальці раптом потонули в чомусь гарячому, м’якому, вологуватому, в чомусь невимовно приємному, мов давній спогад про щастя й молодість. Вона злякано смикнула свої пальці назад, але те вологе, м’яке, тепле налилося пружною силою й не пустило пальців назад. Тоді Тетяна Василівна підвела обличчя догори, зустрілася з очима Кукулика й болісно усміхнулася, мовби благала: «Відпусти». Очі в нього були якогось дивного, чавунного кольору, хитрі, розумні, глибокі очі, повні твердості й сили, розіскрені радісним чоловічим посміхом, вона давно не бачила таких чоловічих очей. Він сказав їй тихо: «Я цього ніколи не забуду, Тетяно Василівно». Така сентиментальність її тільки розсмішила, вона висмикнула руку й задерикувато гукнула:

— Тепер хай товариш Кукулик з’їсть шоколад!

— З’їсть! З’їсть! З’їсть! — залунало звідусіль.

— Гаразд, — не сідаючи, великодушно згодився Кукулик. — Коли така воля жіноцтва, то я...

Він налив собі на три чверті склянки коньяку, вклонився Тетяні Василівні, випив коньяк, розірвав обгортку й гризнув шоколад раз і вдруге. Став їсти стоячи, перед очима у всіх, і всі побачили, як апетитно їсть Кукулик, які в нього міцні зуби, які соковиті губи, побачили, як гарно він ковтає, злегка напружуючи м’язи на своїй могутній, мов антична колона, шиї.

Справжній мужчина!

Трохи згодом, коли центр загальної уваги перемістився з Кукулика на щось інше (тим іншим виявився молодий кандидат архітектури, який угадував прізвище будь-якої відомої людини, задумане вами), Кукулик непомітно нахилився до Тетяни Василівни й сказав:

— У мене до вас справа.

— Сьогодні Восьме березня, жодних справ, — недбало відмахнулася та.

— Не службова, а приватна.

— То й кажіть.

— Не тут.

— А де ж?

— Де хочете, тільки не тут.

— Ну, то іншим разом.

— Ні, тільки сьогодні. Зараз.

Їй починала подобатися ця гра.

— І ви не можете потерпіти хоча б з півгодини? — глузливо поспитала.

— Я б не хотів.

— О, ви поводитесь як справжній мужчина! Вибрали ми на свою голову.

— Я без жартів. Цілком серйозно.

— Завжди знала вас як серйозну людину.

— То все ж таки?

— Не розумію вас.

— Давайте на хвилинку вийдемо звідси. Маленька змова. Спершу йдіть ви. А трохи згодом я. Побудьмо змовниками хоч кілька хвилин.

— Змова з приводу жіночого дня?

— Хоча б.

— Ну то давайте! У вас є цигарка?

— Будь ласка.

— Дасте мені в коридорі. Я ждатиму вас там.

В коридорі він не дав їй цигарки. Тихо сказав:

— Знаєте що? Давайте підемо до вашого кабінету.

— Я не хочу дивитися на казенні меблі. Досить з мене й казенного коридора. Не забувайте, що сьогодні жіноче свято.

— Я хотів би залишити малесенький спогад про це свято.

— Спогад? Для кого ж?

— Для вас.

— Чому така честь мені?

— Це тягнеться здавна. Я не можу пояснити.

— Тоді доведеться вам так і померти з своєю таємницею, бо я не стану з вас її видушувати. До того ж надто нерівні сили, — вона показала на свою руку і на його.

— Я прошу всього двадцять секунд. Станьмо коло цього вікна.

— Це краще, ніж кабінет.

Кукулик похапцем (йому зовсім не личила поквапливість) дістав з нагрудної кишені маленький пакетик з білого цупкого паперу (здається, ватман, зауважила мимохіть Тетяна Василівна), розгорнув папір, відкинув його недбало, подав Тетяні Василівні пучечок голих стебелець барвінкового кольору, дивних м’ясистих стебелець з маленькими ліловими квіточками на кінцях. Вони були голі, їм було, мабуть, холодно в їхній наготі, і Кукулик грів їх на своїх могутніх грудях, а тепер нагрів і випускав на волю. Пучечок фіалок, перших весняних квітів, що з’являються в київських лісах на маленьких галявинках, на темних проталинках посеред білого снігу. Фіалки, ніжні прекрасні квіти, в суворому казенному коридорі академії, де тхнуло мастикою для паркетів і старими килимовими доріжками.

— Це для кого?

— Для вас.

— Ви жартуєте?

— Я ніколи не був такий серйозний, як нині.

— Але ж чому?

— Хіба це пояснюють? Беріть.

Ще не вірячи в те, що відбувалося, вона взяла пучечок фіалок. Кукулик вхопив її руку.

— Один тільки потиск!

Фіалки були в неї в пальцях, трьома пальцями — вказівним, середнім і великим — вона тримала тоненький пучечок, почуття реальності, яке мить тому кудись зникло, знов поверталося до неї, вона знов ставала Тетяною Василівною, віце-президентом («Ви думаєте, я жінка?» — і так далі), але зовсім самою собою вже не могла стати, заважали оті голенькі прутики, оті стебельця, яким завжди було мовби холодно, але які любили тільки холод, а від тепла в’янули й гинули. Квіти в її руці були ніби вірчі грамоти, вручені іноземним послом. Вірчі грамоти чого? Не знала, не хотіла знати. Але повинна була щось сказати, прийнявши квіти, прийнявши вірчі грамоти поваги й захоплення. Зовсім розгубилася, відчула себе негарною, безпорадною, смішною. Починала навіть ненавидіти цього велетня. Чого йому треба?

— Ваші двадцять секунд вже минули, — сказала вона суворо.

— Тоді даруйте мені ще десять, — гаряче дихаючи, промовив він, насунувся на неї своїм великим дужим тілом, зовсім закрив її маленьку постать, нахилився над її обличчям, доторкнувся губами до її чола.

— Що ви...

Він поцілував її в щоку.

— Що...

В губи.

— Щ...

Ще раз у губи, притиснув, аж затріщали всі її кістки, тяжко відірвався від неї, приклав руку до серця, вклонився, як тоді, коли обрали справжнім мужчиною, глухо промовив:

— Звиняйте.

І пішов по коридору, гордо ступаючи по килимовій доріжці, легко ставлячи на паркет ноги, пішов пружною молодечою ходою, хоч і кучерявилася в нього сива чуприна.

«Куди ж ви, Кукулик?» — хотілося крикнути їй, хотілося разом розібратися в тому, що сталося, хотілося, може, вилаяти його, присоромити, сурово обійтися з ним.

Не сказала нічого. Нагнулася, підібрала папірець, знов загорнула в нього фіалки, сховала їх туди, куди може сховати тільки жінка.

За що він подарував їй квіти? Запобігав перед нею? Не мав потреби. Тоді за що ж? За те, що подала думку обрати справжнього мужчину? Дурниці! Яке це мало значення — хто подав думку? Та й зрештою могли обрати не його.

А фіалки в нього вже були. Були! І для неї, тільки для неї? Невже він побачив те, чого ніхто побачити не міг? Невже побачив у ній справжню жіночість, яку вона ховала навіть від самої себе?

Прийшовши додому (квартира самотньої жінки, двокімнатна прекрасна квартира в пасажі на Хрещатику, але в ній мешкає самотня жінка, самотня, самотня, самотня!), Тетяна Василівна поставила фіалки в кришталеву вазочку й вмістила її у вікні між рамами. Відчинила кватирку, щоб холодне весняне повітря било в квіточки, і холод хвилями напливав у чотирикутний отвір і обволікав сизою хмариною пучечок лілових квіточок, а вони не мерзли, не боялися холоду — любили його. Ліловіли між шибками, холодні, тендітні, прекрасно-недоступні, мов молоде кохання для жінки середніх літ.

Фіалки ліловіли за вікном, мов символ вічного гріха. Вона готова була зненавидіти Кукулика. Згадувала, як пішов від неї. Лев’яча голова, потужне тіло, легка хода з підстрибом. Увесь з м’язів, увесь — приваба. Справжній мужчина...

А фіалки були мов суцільний голий гріх. Це нагадувало гравюру Ропса. Гігантський Сатана ходить по місту, дістає з свого фартуха пригорщі голих жінок і кидає в сонне місто, засіває його рожевим зерном зла. Вона спала, як велике нічне місто. Спала багато-багато років. Прийшов Кукулик, наче Сатана з ропсівської гравюри, і посіяв у її серці лілові зерна фіалок, лілові зародки гріха й бажання. А може, не в серці, а в четвертій системі? Яке це мало значення. В людині ніщо не загублюється. Погано це чи добре, але ніщо ніколи не загублюється.

Ой Кукулику, кукуличку, куку!..

ВІТЕР ДРУГИЙ

...До самого літа вона не розмовляла тоді з Кукуликом, окрім як службово. Фіалки викинула наступного ранку, як тільки прокинулася. Вилаяла себе сентиментальною дурепою, старою розрюмсаною бабою. Як могла піддатися на таке? Як відступилася від лінії своєї поведінки? Якщо Брайко може лишатися на все життя однолюбом, зберігати вірність своїй скаліченій дружині, то хіба не могла вона зберегти на все життя ненависть до чоловіків? Та ще володіючи почуттям навіть дужчим за ненависть — байдужістю!

Вона збайдужіла до всіх чоловіків знову так само, як і попередні півтора десятка літ, вона вийшла з квартири, сіла в службову машину, подану, як завжди, їй за чверть години до початку роботи, вона привіталася з шофером холодно-ввічливо, навмисне запалила міцну цигарку в машині, хоч і знала, що водій не палить, вона була того дня ще різкіша у жестах і висловах, ще менше дбала за свою зачіску (жменька волосся на круглій голові, темнуватого волосся над по-чоловічому високим, поораним зморшками лобом), вона ще більше підкреслювала недбалість свого погано пошитого костюма, так погано пошитого, що навіть на найгіршій швацькій фабриці його б віднесли до третього сорту. Сурми грали тривогу, сурми грали відступ, сурмачі знов стояли твердою шеренгою, вчора кілька з них не вистояло, вчора їхня шеренга зламалася, вчора їхні сурми вмовкли, а сьогодні звучали з новою силою, тверда й незламна Тетяна Василівна вела полки своїх почуттів назад, до збудованої з ненависті й байдужості фортеці, сурмачі грали вже на фортечних валах і мурах, ось зачиняються важкі брами, піднімаються перекидні мости, сурмачі грають гучно-гучно, вони кличуть відсталих, вони нагадують, що лишився тільки один місточок, один-єдиний вузенький місточок, непомітна кладочка через глибокий рів, що відокремлює фортецю неприступності від широкого вільного світу людських почуттів... Сурмачі грали тривогу, сурмачі грали відступ, довго-довго грали...

Ну? То й що з того вийшло?

Влітку академія разом з Інститутом житла організувала комплексну будівельно-архітектурну експедицію до Нової Каховки. Завдання експедиції формулювалося так: «Узагальнення досвіду архітектурно-планувальної забудови комплексу Нової Каховки, а також інших нових міст України». В яких надрах академії чи іншої установи, пов’язаних з будівництвом, народився такий дивовижний конгломерат слів, як оце «узагальнення досвіду»? Хто має час і охоту доскіпуватися? Тим більше, що вас щодня оточують сотні й тисячі ще неймовірніших конгломератів, дивоглядів, словесних покручів.

Кукулик, який любив усе просте, любив простоту й у висловах. Коли його призначили директором нового інституту і назвали той інститут, який він мав очолювати, Кукулик сказав:

— Шукайте іншого директора. Ми люди прості, проживемо й так.

Ніхто не міг нічого зрозуміти.

— Назва, — пояснив Кукулик. — Хіба можна так називати інститути? Взагалі що-небудь можна так називати?

Знизування плечима можна б віднести до найстриманіших жестів, якими присутні супроводили Кукуликові слова. Бо, скажіть по честі, що ж поганого в пропонованій назві нового інституту і чи не знайдете ви навіть у Києві, навіть тільки на Хрещатику й на вулиці Леніна, вже не кажучи про інші міста і про інші вулиці, десятки таких назв, трохи загадкових, щоправда, але цілком солідних і саме таких, якими їм і слід бути.

Новий інститут, куди призначали Кукулика директором, мав називатися так:

Не треба було саджати сотню шифрувальників, не треба було звертатися за допомогою до електронної машини, яка розшифрувала, як відомо, письмо народу майя, щоб довідатися, що оті великі літери означають: «Український науково-дослідний інститут проектування житлових споруд Академії будівництва і архітектури Української Радянської Соціалістичної Республіки». Довгенька назва, але зате солідна. Уявіть собі, що ваша знайома влаштовується в цей інститут, скажімо, машиністкою в планово-виробничий відділ.

Ви питаєте її:

— Галю, де ти працюєш?

Вона відповідає вам:

— В планово-виробничому відділі УНДІПЖИСП АБіА УРСР.

— Де, де? — перепитуєте ви.

— Боже, який ти обмежений! — вигукує Галя. — Я ж сказала: в УНДІПЖИСП АБіА УРСР.

З цієї тарабарщини у вас в голові лишиться тільки «АБіА», та й то в зв’язку з старим анекдотом про те, як «А и Б сидели на трубе, А упало, Б пропало, кто остался на трубе?»

Кукулик категорично запротестував проти такої назви інституту.

— Але ж це погоджено! — злякано сказали йому.

— Знаємо, знаємо, — не збентежився Кукулик. — Погодите ще раз, було б що погоджувати. Назвемо так: Інститут житла Української РСР. Оце моя пропозиція. А якщо когось образив — звиняйте.

А тепер згоджувався на таку назву експедиції, яку сам мав очолювати!

Однак справа не в назві. Кукулик взагалі любив поїздки, любив забирати з собою півінституту, любив місяцями жити десь у чужих містах і містечках, неквапом ходити по пустирях, слухати пояснення, кидати зауваження. Це давало йому великий матеріал для спостережень і... майже незаперечне право лаяти на всіх нарадах тих, хто не їздив, як він, докоряти їм відірваністю від життя, канцелярським сидінням. Власне, він таки мав право докоряти...

Приїздив з експедиції засмаглий, ступав по інститутських і академічних коридорах ще впевненіше, голос його, розкотистий полковницький бас, набирав ще більшої сили.

Цього разу експедиція обіцяла бути особливо, плідною, як кажуть науковці, і особливо тривалою, що Кукуликові найбільш подобалося. Від академії спершу мав їхати один з докторантів, але майже напередодні від’їзду в приватній розмові президент академії натякнув Тетяні Василівні, що й сам би не відмовився від поїздки на південь України, але, на жаль, справи затримують його в столиці, а от якби хтось... ну хоча б...

— Ви хочете, щоб поїхала я? — як завжди, прямо спитала Тетяна Василівна. — Ні, чому ж? Я з охотою. У мене є всі підстави. Якщо вже казати відверто, засиділася, та ще й дуже, столиця заколисує тебе, треба вітру чи чогось там ще, хіба я знаю...

Президент здивовано подивився на Тетяну Василівну: вона ніколи не відзначалася жіночою балакучістю, а тут раптом він почув жінку, справжню жінку, з усією плутаниною вислову, притаманною їй ще від тієї дами, яку звали Євою. Але спалах минув швидко, і вже за хвилину вони спокійно обмірковували, на що саме треба звернути увагу під час роботи експедиції...

Сліпий випадок! Чистісінький збіг обставин... Тетяна Василівна по роботі відпустила машину й пішла додому пішки. Думала і не думала, хвилювалася і не хвилювалася, було в ній дивне піднесення, і водночас пригніченість оволодівала нею, коли згадувала свою розмову з президентом, згадувала, що керівником експедиції буде Ку... Ой ку-ку, ку-ку!! Десь далеко лунали болісні звуки сурм відступу, приглушені відстанню, сурми кликали її на вузьку кладку, що вела через рів до фортеці байдужості й ненависті; сурми залунали, виринувши з забуття, з кількамісячного забуття прорвались до неї розпачливі звуки сурм, і вона прислухалася до них, і твердість поверталася до неї, бажана, рятівна твердість, без якої людині не жити на світі.

На розі вулиці Карла Маркса і Хрещатика Тетяна Василівна звернула увагу на двері, в які входило безліч жінок. Вона глянула вище й побачила літери «Перу»... Яке Перу може бути в Києві? Королівство золотих сліз, міст через Апурімак, інки... чи, може, майя? Які народи там жили? Наша електронна машина в Сибірській філії Академії наук розшифрувала ієрогліфи священних книг майя. Перше розшифроване речення: «Кавіл, бог кукурудзи, випалює глечики з білої глини». Минулого року в Києві гастролювала перуанська співачка Іма Сумак. Дивовижний голос. Майже неймовірний діапазон — від баритона до колоратури. Іма Сумак — дочка нащадків королів інків. Так писали всі газети. Насправді ж — американська француженка Амі Камус плюс Мойзес Віванко (її чоловік, композитор, антрепренер і лінгвіст, бо, тільки маючи лінгвістичні здібності, можна було з французького прізвища Камус, перевернувши його наверле, зробити перуанське Сумак). Газети теж іноді помиляються. Особливо коли йдеться про таких, як Мойзес Війанко.

На розі вулиці Карла Маркса і Хрещатика лежить «Перу»... Чого тільки не вигадає жінка, щоб приховати наміри навіть від самої себе!

Бо раз «Перу», то треба поцікавитися, а щоб поцікавитися, треба зайти досередини, а коли вже ти зайшла досередини, то мимоволі самі ноги понесуть тебе на другий поверх, куди йдуть усі розкудлані, розкучмані, розпатлані жінки, а повертаються назад — тільки нейлоново-капронові лялі двадцятого віку, з зализаними голівками або ж із розкудланістю вже якогось високого гатунку. Вона пішла на другий поверх, звідки било теплом, парою, запахом синтетичних і природних фарб і теплого жіночого волосся...

Сурми ще кликали її, а вже рипіла остання брама, туго поверталася на давно змащуваних завісах, треба було квапитися добігти туди, але як же ти добіжиш, коли опинився аж у «Перу», у дивовижній казковій країні штучної краси, де фабрикують красу і цілими пригорщами роздають найпалкіші надії!

Біс-спокусник в подобизні кругловухого перукаря вже схилився над Тетяною Василівною, вже переглянув увесь її арсенал жіночих чарів, вже вклонився догідливо перед нею і запустив першу колючку-спокусу в її серце, вимовивши тихо:

— У вас майже наймодніша зачіска.

— Чи тут у вас палять? — спитала вона навмисне грубо, щоб припинити ймовірний потік нещирих лестощів.

— О, будь ласка! — Він підсунув їй попільничку. — Так рідко зустрічалися жінки, які б курили. А це ж шалено модно. Я вам скажу...

Він схилився до самого вуха Тетяни Василівни і розрядив їй просто в барабанну перетинку перший диск з свого автомата, начиненого запалювальними кулями спокус і сподівань.

— Що ви кажете? — Волосате кругле, мов грецький амфітеатр, вухо гойднулося перед обличчям у Тетяни Василівни і, не одержавши поживи, миттю зникло десь угорі, в диму від міцної цигарки, яку запалила Тетяна Василівна, але голос, що звідти прозвучав, не мав і тіні образи, він став ще солоділим, обіцянок в ньому стало ще більше, а коли знов голос перейшов на шепіт, то вже все було покінчено... Ще десь лишався самотній сурмач, ще пробував продертися він звуками своєї сурми крізь неймовірну далеч, але ж чи чули його?

Хлюпання води, виполіскування волосся, дзюркіт води з крана — які ж там сурми? Плавав у посудині з кислим молоком яєчний жовток, плавав просто перед її очима, хіба щоб нагадати жовту мідь сурм, але ж ні! Спритні руки біса-спокусника засипали жовток цілою хмарою брунатного, вогняно-брунатного порошку, склеротичні пальці швидко-швидко й напрочуд уміло розколочували перед її очима дивовижну рідину, — і не чути було жодної сурми в далекому жіночому Перу — перукарні, де дарують не срібло й злото, а найдорожче — красу...

Сиділа згодом з головою, обтягнутою компресним папером, плоскоголова, мов у тифозній палаті, серед таких, як і сама, плоскоголових, невродливих, відворотних жінок, які терпляче ждали приходу краси (ось тільки дійде стрілка на годиннику до такої-то й такої цифри, ось тільки знімуть з них той осоружний папір, ось тільки розправлять їхні кудли, змиють їм голову, зроблять що там треба, висушать). Ненавиділа саму себе, тяжко каралася, смалила цигарку за цигаркою...

Коли Кукулик побачив її на вокзалі другого дня, він трохи потупцювався коло неї, вибрав хвилю, коли нікого не було поблизу, сказав:

— Звиняйте, але я не вмію робити компліментів...

Їхали до Херсона поїздом, далі — машинами. Тетяна Василівна взяла до себе в машину Таню (Кукулик їздив навіть з секретаркою) і Кошарного, — з Кукуликом поїхали Жеребило, Брайко і молодий співробітник академії. Ще в одній машині їхали архітектори з першої майстерні. В Каховці Кукулик повів їх у шелюгу, хоч довелося знов довго їхати по дуже поганій дорозі. Кукулик хотів показати молодим архітекторам, що було колись там, де зараз велике гарне місто, хотів показати той пісок, який лежав тепер під асфальтом Нової Каховки, під прекрасними котеджами й світлими високими будинками:

Дув з степів вітер і замітав їхні сліди. Кукулик важко витягав ноги з глибокого піску, але вперто долав шелюгову цілину, хоч та праця й була марною, бо вітер з веселим присвистом відразу ж зводив усю його працю нанівець, і позад них знов залягала піщана цілина.

— Зате Нова Каховка, — говорив Кукулик, — Нова Каховка — це...

Він консультував проекти забудови нового міста. Не хвалився, що сам складав проекти, для цього в нього не було часу, він тільки консультував проекти, затверджував їх, виступав експертом, як завжди, був насамперед експертом, авторитетом, найвищою інстанцією, яка знаменує закінчення, завершення творчого процесу. Кукулик погано володів голосом. Може, вітер заважав йому володіти голосом, але факт лишився фактом: говорив директор Інституту Житла завжди однаково, з однаковими полковницькими інтонаціями, хоч про що б ішлося, хоч до кого б звертався. Це був голос людини, яку звикли слухати, яка звикла, щоб її слухали.

Зате Кошарний володів своїм голосом просто артистично. Там були всі можливі гами, всі можливі відтінки, всі можливі модуляції.

Жеребило хекав, надував свою й без того надуту, мов накачану насосом, мордяку, хихикав:

— Оки-доки, чого хоч топчеться в цьому піску дівча наше?

— Не ваше діло! — огризалася Таня.

А вітер рвав на них одяг, сипав у очі піском, вихитував червоне пруття шелюги і зализував сліди за ними...

Увечері пішли до ресторану. Жеребило організував те, що треба, перед шніцелями з макаронами почалися тости за успіх експедиції, але Тетяна Василівна суворо зауважила, що вони з Танею не братимуть участі в такому молінні за успіхи, швидко з’їла вечерю і вийшла з ресторану, ведучи за собою дівчину. Хотіла вберегти хоч її. Вберегти на майбутнє, надалі, на все життя, назавжди... Бо сама вже не чула сурм, вже останній сурмач замовк, і кладку прийнято, і брама зачинена, і стукнув засув...

Йшли вулицею понад Дніпром, до Палацу культури, дивного трохи палацу з плоским майданчиком на покрівлі, йшли по асфальту, политому перед заходом сонця, теплому й вологому, і Тетяна Василівна відчувала під ногами пісок і мимоволі озиралася: чи не лишається слідів... Мокрі зблиски їхніх переламаних тіней витанцьовували позаду, більше не було нічого.

— Кажуть, що Нова Каховка — це місто Довженка, — порушила мовчанку Таня.

— Довженка, — повторила за нею Тетяна Василівна й стала зненацька. — Чому Довженка? Хто вам сказав?

— Ну... чула... сама думала...

Ця дівчина, яка відповідала на дзвінки з приймальні Інституту житла, яка стежила й ганялася за всіма вибриками моди, думала ще й про Довженка.

— А що ви знаєте про Довженка?

— Знаю, що він був... ну... я бачила всі його фільми... І в «Поемі про море» плакала, коли отам про гусячі крильця... Взагалі ж я не розумію його... Не знаю чому, але не розумію... Василь Васильович сказав якось, що Довженко... Ви не знаєте, чому Василь Васильович не любить Довженка?

Яке їй діло до Василя Васильовича? Що він любить і що він не любить?

— Ви, Таню...

— Так, я знаю, що дуже молода... Але ж...

— Я не те хотіла...

— Розумію, хоч мені й аби тільки ніхто...

— Ні, ви послухайте, це дуже...

— Ви багато знаєте, і я не можу...

— У кожного з нас є...

— Я люблю, і мені подобається, коли завжди...

— От ви почали про Довженка, а не про модні...

— Я трохи граю і люблю музику, а тут настрій...

— Розумію вас, хоч не маю права на настрій.

— Всі мають і повинні...

— Так, так, але ж... от ви, Таню, почали про Довженка... А що ви знаєте про Довженка?

— Я ніколи не бачила... взагалі ніколи не бачила жодної великої людини, хоч і живу в Києві, а в Києві бувають усі... Мені подобається, що він був дуже розумний і нервовий... Чоловік повинен бути трохи нервовий, інакше то лантух з половою, а не чоловік... От візьміть нашого Діжу. Ви його не знаєте? Це начальник першої архітектурної майстерні. Він в інституті недавно... Він... А Василь Васильович не любить Довженка... То правда про оту їхню розмову?

— Про яку розмову?

— Ну, що Довженко колись зайшов до академії, а його зустрів Василь Васильович і сказав, простягаючи руку й вклоняючись, сказав гучно й трохи глузливо: «Здрастуйте, метр!» А той відразу ж відповів: «Здрастуйте, сантиметр!»

— Які тільки плітки... Ви, Таню...

— Ну, це справді плітки, і я прошу пробачення...

Яке діло було цій шмаркатій дівчині до Василя Васильовича? Чого приїхала вона сюди? Хіба секретарки, які сидять у приймальні, їздять в наукові експедиції? «Звиняйте, але я не вмію робити компліментів». А чиї то фіалки стояли в неї за вікном? Ку-ку з-за вікна... Може, воно не до неї? Може, до цієї дівчини? Вона вродлива, довгонога, густоволоса, справжня київська дівчина, модна дівчина київських вулиць, вона молода, що аж темніє в очах, коли подумаєш... Тетяна Василівна сердито відмахнулася від думок, що могли тільки ображати її гідність. Вона почала з ролі матері цієї дівчини, вона й кінчить цю роль, доведе її до кінця.

— Ходімо ліпше спати, Таню, бо завтра знов тяжкий у нас день.

Та коли переступили поріг готелика, з сонною черговою коло входу, знов поселився в Тетяну Василівну біс незгоди й руйнувань, знов поряд з нею була молода суперниця, ненависна істота, жертва, жертва, жертва... Хай буде жертва!

Кімнати розділили так: двокімнатний люкс з ванною, холодильником і піаніно зайняли Брайко й Кукулик, Кошарний і Жеребило мали окремі кімнатки, молоді архітектори — в спільній, Таня і Тетяна Василівна — теж окремі, тільки Тетяна Василівна на першому поверсі, де й усі, а Тані припала кімнатка на другому.

Тепер Тетяна Василівна зупинилася коло чергової і сказала:

— Знаєте, я вирішила так: хай на перший поверх іде в мою кімнату Таня, а я піду в її...

— Навіщо, Тетяно Василівно? — злякалася дівчина. — Вам же зручніше на першому...

— Так треба, Таню. Не заперечуй, будь ласка... Вже вирішено...

Сиділа на другому поверсі, дослухалася до кожного шереху знизу, здригалася від найменшого стуку, ждала... О, якою жорстокою буде її відплата! Хай тільки прийде, хай тільки поткнеться, хай тільки візьметься за двері... Він ще нічого не знає про неї, він навіть не здогадується, яка вона, він не відає, що то означає образити таку жінку, розбудити в ній... Що розбудити?

Їй ніхто не потрібен. У неї є фортеця, вона відчинить тяжку браму, вона заведе туди військо, щоб уже ніколи більше не виходити, зачинить знов браму, он уже заграли сурмачі, засурмили дзвінко, дружно, гучно... Але перед тим вона помститься за все, за все... За ту хвилину, що повернула їй цілі роки, а потім розтоптала їх, відібрала й розтоптала, відібрала ще більше років, ніж повернула. О, якби тільки хто знав, якою страшною може бути помста самотньої жінки, до якої наближається старість.

Не могла заснути цілу ніч, ждала. Чула все. Чула, як повернулися з ресторану, дрижала від лихоманкового очікування, прислухалася до тупання внизу, до голосів — полковницького басу Кукулика, влазливого шепітку Кошарного, дурного реготу Жеребила. Ждала, коли все затихне, коли той, скрадаючись... Була впевнена, що він скрадатиметься саме сюди, на другий поверх, де мала бути молода, вродлива... Ах, вона заводить розумні розмови про Довженка!.. А перед тим, як їхати сюди, пофарбувала нігті на ногах і виблискує ними з босоніжок, мов циган зубами! Вони обоє матимуть! Матимуть, матимуть, матимуть!

...Ніхто до неї тої ночі не прийшов (ох, то ж не до неї, не до неї), а на ранок Кукулик, знов вибравши мить, прогудів:

— Звиняйте, Тетяно Василівно, але ви мене...

— Ви хотіли цигарку? — подала вона коробку.

— Так, але спершу...

— Держіть вогонь. І не розмовляйте, коли дама вас частує цигаркою, та ще й дає припалити. Які в нас сьогодні плани?

. . . . . . . .

Муравка тягла висхлу насінину від дині. Маленька чорна муравочка тягла білу, велику, мов парус, насінину, цурпелила її через паліччя й камінчики, перевалювала з своєю ношею через пагорки, зовсім крихітні бугрики, які здавалися їй так само високими, як Гімалаї людині, іноді губила здобич, злякано кидалася назад, хапала, волокла далі й далі. Куди? Навіщо?

Насінина, мов парус, і той Діжа щось теревенить про паруси. Бетонні паруси будинків. Паруси на дніпровських човнах і двадцятиповерхові будинки експериментального київського кварталу. Білий бетон з чорними й червоними, як заполоч на рушниках, барвними вставками. Двадцять поверхів посеред моря п’ятиповерхових будинків, затверджених Кукуликом?

Перепочинку муравка собі не дозволяла. Тільки тоді, коли насінина, здавалося, безнадійно застрявала поміж паліччям, сповнена невигубного оптимізму й певності своїх сил, муравка вирушала в невеликий розвідницький рейд по околицях, знаходила шпарки, по яких можна було тягти насінину далі, з розгону смикала свій скарб, якимсь неймовірним зусиллям видирала його з тіснини і, торжествуюча й невтомна, тягла далі. Раз муравка впала разом з ношею з величезної висоти. Переламане стебло бур’янини творило міст між берегами рівчака, виритого дощовими водами, глибокого й похмурого рівчака, страхітливого каньйону на глиняній рівнині, захаращеній паліччям, камінням і цупкими кущами трави. Місце було таке дике, що в муравки, мабуть, здригалося все всередині, коли вона опинилася там з насіниною. Але мужність помогла муравці знайти місток через рівчак-каньйон, мужність додала їй сили, і муравка дотягла насінину аж до найвищої точки «мосту», якраз туди, де бур’янина переламувалася і круто спадала своїм зломленим вершком до протилежного берега рівчака. Тепер муравці лишалося зовсім пусте: спуститися вниз, просто з’їхати вниз, користуючись парусом насінини, мов парашутом. Однак саме тої миті подув вітер, шарпнув бур’янину, хитнув муравчиного паруса, підхопив його, залопотів ним. Муравка відчайдушно вхопилася за краї насінини. Двома ніжками вона трималася бур’янини, намагаючись не зірватися в прірву, але вітер дмухнув ще з більшою силою, білий довгастий парусок підлетів догори і криво став спадати вниз, у найглибші нетрі глиняного каньйону.

Муравка не випустила здобичі. Вона впала на дно рівчака разом з насіниною, з страхом глянула вгору, забачила там вузеньку смужку неба. Їй було боляче й гірко за свою невдачу, але не мала часу на гіркоту, треба було витягати з рову скарб, і вона потягла вгору по стрімкій кручі, вперто, відважно, навіть гордо...

Діжа, здається, наближався вже до кінця свого викладу. Не дбав за те, слухають його чи ні. Знаходив приємність у самому процесі мовлення. Знав, що його слова зроблять свою справу, бо тут сьогодні все вирішують тільки слова.

А Тетяна Василівна вже знала: тут сьогодні тільки двоє. Цей нестерпний Діжа і він, Кукулик. Чому так склалося, не хотіла розгадувати. Склалося, і все. Хто з них має рацію, — це теж її не обходило. Однаково конкурс — лотерея. Жодних закономірностей. Але розуміла, що все залежатиме від того, на чий бік стане більшість. Більшість потрібна була сьогодні не Діжі і не Кукуликові. Більшість потрібна їй! Це буде її дарунок. Не тому слизькому Кошарному, не самовпевненому балакунові Діжі, не мовчазному Брайкові, не Дементію Хомичу, не представникам з міськради й Держбуду, а йому, йому...

А навіщо йому? Чи не багато вона йому дає? Десь обізвалася далека сурма, але вона відмахнулася від неї, звеліла вмовкнути. Не до відступу нині! Треба грати збір, треба сурмити до атаки, до штурму, до бою! Доволі вона мовчала, доволі стримувала свої полки... На приступ!

ВІТЕР ТРЕТІЙ

. . . . . . . .

Все було не так, як гадалося, коли він усе-таки прийшов наступного вечора. Боязкість заволоділа ними, не знали, що казати одне одному, ніяковість зробила їх зовсім дурними. Вже не грали сурмачі, навколо панувала мертва тиша, а в ній випростовувався на весь свій велетенський зріст понурий Гріх, невиразний і незбагненний, як пітьма. Та ще дике торжество витанцьовувало в неї в грудях, торжество над тією молодою, до якої вчора безпричинно приревнувала Кукулика, торжество над усім світом. Вона заволоділа цим примхливим дарунком долі, заволоділа хоч на мить, хоч випадково, але зате неподільно!

Він сказав їй, трохи стишивши свій полковницький бас:

— Ти завжди в чорному, і я полюбив жінок у чорному. Вони якісь загадкові, і мені подобається загадковість. Може, тому, що сам я прямолінійний, як дишель.

— Не зводь на себе наклепів, — сказала вона.

— Ти віриш у кохання? — спитав він, помовчавши, і в його устах слово «кохання» звучало так незвично й дивно, що їй хотілося засміятись, але вона перемогла себе і відповіла сумирно, сумовито навіть:

— Не знаю. Мене ніхто не зможе покохати.

У нього вистачило глузду промовчати. І вона була вдячна йому за те, що він не став запевняти її в коханні. Якби це сталося, вона б зненавиділа його. Бо те, що між ними, аж ніяк не назвеш коханням. Просто зійшлися двоє дорослих, засмиканих роботою і засіданнями людей. Зійшлися для чого? Навіщо доскіпуватися? Він мовчав, і вона була вдячна йому за це.

А всередині в неї щось кричало: «Ну, скажи хоч що-небудь! Кажи мені неправду! Бреши мені, бреши про вічну любов, про кохання! Хай згодом буде пустка, буде зненависть, буде зневага. Але хай хоч на мить пролунає солодка брехня!»

...А ранком у люкс до Брайка зайшов Жеребило. На спинці стільця висів білий чесучевий піджак Кукулика, а самого директора не було. Нерозкладена постіль відразу викликала підозру в Жеребила, він злодійкувато шаснув поглядом по кімнаті, навіть для чогось нагнувся й зазирнув під ліжка, спитав Брайка:

— Де принципал?

— Бере ванну.

— Брешеш.

Брайко пограв жовнами, тихо сказав:

— Ти зранку хочеш по морді?

— Тю, навіжений! — вигукнув Жеребило й звіявся з номера. Пішов звідти зовсім не для того, щоб забути про чесучевий піджак, незім’яте ліжко і те, що побачив під ліжком. Квапливо підбіг до номера, який займала Таня, застукотів у двері тугим кулацюрою.

— Хто там? — почувся Танин голос.

— Це я, Жеребило, можна до вас, Таню?

— Я ще не розчесалася. Підождіть, поки вийду.

— Та я на хвилинку.

— Чого вам? Кажіть крізь двері.

— Ні, так не можна. Впустіть. Хоч на один рип.

— Я, здається, сказала вам, що в мене ще не прибрано. Відійдіть від дверей, товаришу Жеребило. Що це, справді!

— Суду ясно, — промурмотів Жеребило й кинувся до Котарного. — Суду ясно, суду ясно, — виспівував він, поки невмитий Кошарний відчиняв йому двері одною рукою, другою поправляючи залишки чуприни так, щоб вони маскували лисину на тім’ї.

— Потім маскуватимеш свою шевелюру! — засичав Жеребило. — Натягай штани, мчимо до Кукулика!

— Що там?

— Патрон не спав у номері!

— Де ж він спав?

— Де? Де? Суду ясно-де! Навіщо возять в експедиції гарненьких секретарок?

Вдвох вони вискочили в коридор, послухали коло дверей Таниного номера, Кошарний пошкрябався.

— Хто там знов? — почулося роздратоване.

— Це я, Кошарний. До вас випадково Василь Васильович не заходив сьогодні?

— Ніхто до мене сьогодні не заходив. Жеребило чогось добивався, але я прогнала його.

— То, може, ви впустите мене на хвилинку? Маю до вас негайну справу.

— Ось я вберуся й вийду.

— Але на одну секундочку!

— Ви сьогодні зранку мов подуріли. Невже не ясно, що в номер до дівчини заходити, та ще зранку, не годиться? Антоне Кузьмичу, я просто вас не впізнаю.

Кошарний скривився: вона назвала його Антоном. Це все Діжині штучки. Смикнув Жеребила за руку:

— Гайда до шефа, ждатимемо його там!

Вломилися до люкса, де порядкував Брайко. Тепер обидві постелі вже були складені, але Кукуликова все ж таки відрізнялася своєю недоторканістю. Чесучевий піджак сумовито звисав з стільця. Кошарний сів на той стілець, щоб не дати Брайкові прибрати речовий доказ.

— Де ж це Василь Васильович? — спитав байдуже.

— Приймає ванну.

— Він миється, як римський диктатор Корнелій Сулла, — зареготав Жеребило. — Годину цілу сидить у ванній. А ми без нього просто гинемо! Нудьга без начальства. Дай хоч музику послухаємо.

Він клацнув приймачем, став ловити музику, очима показав Кошарному під ліжко. Той нагнувся.

— Гм, а чиї це черевики? — спитав недбало.

Запитання було дурне. Раз чоловік у ванній, то черевики можуть бути в кімнаті. Але Брайко, застуканий зненацька, не збагнув відразу, розгубився від того запитання, почервонів і квапливо промовив:

— Мої.

— А у тебе на ногах?

На ногах у Брайка були чорні черевики максимум сорокового розміру, під ліжком стояли жовті великі черевики, розтоптані широкими ногами Кукулика.

— Суду ясно, — нарешті надибавши на якусь мелодію, підсумував Жеребило. — Наш патрон дременув від тебе — і босий! Чудасія! Куди ж то він? До Тані? Ах, старий собацюра!

Брайко зблід більше звичайного, зціпив зуби.

— Не смійте!

— Та кинь, — примирливо сказав Кошарний. — Ну, пішов, то й пішов, діло чоловіче. Василь Васильович знає, що робить.

— Чуєте, ви обидва! — тонко закричав Брайко. — Не смійте, кажу!

І вилетів з кімнати, лишивши там здивованих Жеребила й Кошарного. Хряпнув дверима, підпер їх плечем, опинився віч-на-віч з Кукуликом, який тільки-но увійшов до передпокою, обережно ступаючи широкими ногами, на яких були тільки шкарпетки. Сорочка на ньому була розстебнута, галстук звисав з кишені.

— У ванну! — скомандував повним ненависті шепотом Брайко. — Ви берете ванну. Ви ніде не були, ви у ванній!

Кукулик збагнув, що в кімнаті хтось є, миттю прошмигнув до ванної, відкрутив усі крани, запирхав водою.

Брайко широко розчинив двері, став на порозі, кивнув у бік ванної кімнати, звідки чулося бегемотяче сопіння Кукулика.

— Чуєте?

Жеребило, щоб переконатися, підійшов аж до самих дверей ванної, притулив вухо.

— Він. Так більше ніхто не вміє вмиватися.

— Ну, не будемо вам заважати, — підвівся Кошарний, — привіт Василеві Васильовичу!

А в коридорі сказав Жеребилові:

— Все так, але чому Таня не відчинила нам дверей?

— Суду ясно — чому. Суду все ясно! — крутнув кулаками Жеребило. — Потупали замовляти тим часом снідання.

Тетяна Василівна нічого не знала про ранкову пригоду. До неї дійшов тільки незвичайний відголос. Жеребило по обіді, обговорюючи з нею якесь питання, зовсім недоречно розреготався і сказав:

— А наш Василь Васильович сьогодні не ночував удома!

В неї все помертвіло від тих слів. Не могла ні заперечити Жеребилові, ні звеліти замовчати, ні просто прогнати його від себе. А той, витлумачивши її мовчанку як цікавість, нахилився ближче, забурмотів:

— Уявіть собі: вночі, без черевиків, без піджака, дременув від Брайка. Навіть постелі своєї не розстеляв. От вам і старі кадри! Та й молоді рота не роззявляють — ловлять рибку велику та превелику!

Тепер її обпекло жаром. На неї навіть ніхто не подумав! Усі відразу подумали на ту, молоду, вродливу, привабливу! О боже, яка все-таки несправедливість! От коли б хотілося їй потрапити під підозру! І вона, певно б, попала, якби не та молода й довгонога! Як вона ненавиділа її зараз!

Жеребилові, щоб назавжди припинити такі балачки, сказала холодно:

— Якщо ви вважаєте, що я цікавлюся брудними плітками, то ви глибоко помиляєтеся. Взагалі я була про вас трохи кращої гадки, товаришу Жеребило.

— Та я... Це само вирвалося... А то я...

— Гаразд. На чому ви зупинилися?

Ненавиділа її там, ненавиділа тут, у Києві, ненавидітиме завжди і вічно, і її, і всіх таких, як вона, молодих, гарноногих, вродливих, з прекрасною шкірою, прекрасно одягнених у наймодніші вбрання, ненавидітиме дівчат столичних і нестоличних, міських і сільських за те, тільки за те, тільки за... Що вона таке думає? Як не соромно. Треба ж слухати цього молодого архітектора. Секретарка, здається, закохана в нього. Якраз пара. Обоє навіжені. Знов не те вона думає, знов негарно...

. . . . . . . .

До кімнати ввійшла Таня, постояла, поки Діжа зробив паузу, тихо сказала:

— Василь Васильович, візьміть, будь ласка, трубку.

— Може, ви б нам не заважали хоч сьогодні, Таню, — осудливо подивився на неї Кукулик.

— Там дружина Жеребила. Вона плаче і просить вас.

Тільки тоді всі згадали про Жеребила. Всі побачили, що Жеребила немає серед них, і здивувалися: як же це так, що ніхто не зауважив цього? І ще згадали ті, хто знав, а знали майже всі, що Жеребило тяжко хворий, що його поклали до онкологічного інституту, і якщо...

Кукулик повільно простягнув руку, взяв трубку, притиснув її до вуха.

— Так. Слухаю. Угу... Ясно... У нас зараз жюрі, так що звиняйте, але опісля... Так, так... Привітання...

Відклав трубку, якось мовби отетеріло оглянув усіх, голосом, позбавленим будь-якого виразу, повідомив:

— Дзвонила Жеребилова дружина. У Жеребила — рак.

— Не може бути! — злякано вигукнув Кошарний, і всі помітили, неначе вперше помітили, який у нього неприємно-тонкий, ну просто непристойно-тонкий для такого високого чоловіка голос.

Повернувся до кімнати академік, почув останні Кукуликові слова, сідаючи на своє місце, промовив:

— Кожному своє.

— Це жорстоко, — накинулася на нього Тетяна Василівна. — Хіба можна так, Дементію Хомичу?

— А ви боїтеся смерті?

Не про це йдеться. У людини — рак.

— Інтересний чоловік був, — сказав від свого столу Кукулик.

— А працівник! — додав Кошарний.

— Працівник, щиро кажучи, ніякий, — шорстко мовив Брайко.

Тетяна Василівна швидко повернулася в його бік. І цей! Які безсердечні люди.

Але Брайкові не сказала нічого. Помітила, що в дверях і досі стоїть Таня, неначе хоче вислухати все, що скажуть ці люди про приреченого Жеребила, гнівливо блиснула очима на секретарку:

— А вам що? Ідіть на своє місце!

Тепер настала черга дивуватися всім, окрім Тетяни Василівни. Знали про її різкість, але такого за нею не помічали. Академік, до якого поступово поверталася душевна рівновага після невдалої рецензії, зібгав у куточках вуст посмішку, тихо процитував:

— З псалтиря: «Яко зол душа моя исполнися и живот мой аду приближися».

— І скільки я казав йому: не пий, — вголос згадував Кукулик.

— Всі ми берегли його, але не вберегли, — притакнув Кошарний.

Ще помовчали, ніхто не виявляв охоти говорити про Жеребила, всім було ніяково.

— Ну то як, продовжимо, товариші? Товаришу Діжа, як ви?

— Хвилина мовчання й молитви, мені здається, минула. Я можу продовжувати...

— Цинічне молоде покоління пішло, — осудливо сказав Кукулик, — цинічне й безсердечне. Продовжуйте, товаришу Діжа...

От і вітер! От і прибрав він одного, затер один слід, і так буде з усіма, а вона лишиться, і він лишиться, її ласкавий, вродливий велетень буде з нею тільки для неї...

Вони зріднені. Чим? Таємною провиною? Ні. Зріднені тим, що знають лише вони. Чого не знають, того не пустять у свій світ, у своє життя. Незнане внесе неспокій і загрозу. Воно їм не потрібне. Чи так вона витлумачила сьогоднішню поведінку Василя Вас... Кукулика тобто? Не змовляючись їм треба вгадувати думки й заміри одне одного. Бо вони споріднені, споріднені, сповірені одне одним.

«СОНЦЕ ДЛЯ ВСІХ»

— І от після всього того мені потрапляє до рук проект «Сонце для всіх». Я знайомився з ним кілька днів. Не стану приховувати: знайомство це було для мене високою втіхою, справжньою цікавістю і великим задоволенням. Хоч товариш Кошарний і намагався якоюсь мірою зіпсувати ту втіху, показавши мені перед тим рецензію Дементія Хомича. Не знаю, чи входить у прерогативи секретаря жюрі показувати членам жюрі рецензії їхніх товаришів...

— Я просто вважав, що для вас як для молодого ще порівняно архітектора корисно й повчально буде зазнайомитися з думкою академіка архітектури, — перебив Діжу Кошарний.

— Ви вважали... Очевидно, в цьому є якийсь прихований сенс. Що ж до мене, то після прочитання рецензії Дементія Хомича і після ознайомлення з проектом «Сонце для всіх» я потрапив у дуже складні, майже нерозв’язні суперечності поміж собою та Дементієм Хомичем. Не можу не вірити досвідові й знанням Дементія Хомича і разом з тим не можу не вірити і собі та своїм враженням.

Рецензія Дементія Хомича на цей проект здається мені надто суб’єктивною, залежною від особистого смаку, уподобань, а може, навіть і настрою, під час якого розглядався проект.

— Дементій Хомич забрав свою рецензію, — зауважив спокійно Кукулик. — Ви могли б утриматися від її аналізу, раз вона перестала існувати як документ у справах жюрі.

— Рецензія перестала існувати, але думки, висловлені в ній Дементієм Хомичем, вже пролунали тут, і я вважаю за свій обов’язок висловитися з приводу тих думок. Бо навіть сам Дементій Хомич не спростував їх, а тільки відмовився. Відмовитися ще не означає...

— Чи вже так потрібно аналізувати те, чого, власне, не існує? — втрутився Кошарний.

— Я вважаю за свій обов’язок...

— Надто багато обов’язків ви сьогодні берете на себе, — зауважив Кукулик, — аж занадто багато...

— Коли так, то я можу нагадати, що маю ще й права. Як член жюрі...

— Продовжуйте, — втомлено промовив Кукулик. — Використовуйте свої права до самого дна.

— От, наприклад, Дементій Хомич стверджує, що проект «Сонце для всіх» чомусь здається йому «перелицьованим кварталом Чандігарха, Бразіліа або Каракаса». Враження ну рішуче нічим не підтверджене. Хіба тільки тим, що автор проекту виявив себе досить обізнаною в справах світової архітектури людиною? Що загальний малюнок майбутнього району сягає в нього справжніх ліричних і філософських висот архітектурної думки, будить глибокі чуття? Але чому всі ці речі повинні бути притаманні лише іноземним авторам, лише Корбюзьє, Німейеру, Саарінену? Похмурим бетонним масам і безликому склу автор зумів надати той неповторний відтінок лагідності, такої характерної для Києва, — до чого ж тут «перелицьовані іноземці»?

Дементій Хомич впевнений, що проект цей «досить-таки сильно нагадує проекти західних архітекторів». А на мою думку, проект дуже далекий від робіт західних архітекторів. Дементію Хомичу надзвичайно подобається «динамізм» в роботах Корбюзьє і Німейєра, і він шкодує, що невідомий наш автор втратив саме цей «динамізм» у своєму проекті. Я не заперечую поняття «динамізму», але хотів би нагадати, що на Заході «динамізм» часто трактують як цілковите зникнення стилю взагалі, як абсолютну втрату традицій. А коли ми зовсім пориваємо з традиціями, тоді починається трюкацтво, ми забуваємо про людину, ми будуємо ради самого процесу будування, творимо споруди ради самого процесу творення. Проектам західних архітекторів часто бракує глибини, художнього узагальнення, як це особливо виразно видно у Міес ван дер Рое, даному ж проекту цього аж ніяк не бракує.

Дементій Хомич не вірить у доцільність деяких елементів проекту, скажімо, він категорично проти того, щоб споруджувати дитячі заклади з скла, вбачає в цьому якийсь формалістичний трюк, якусь архітектурну головоломку, якийсь ритмічний код прозорості, який на папері може видаватися досить цікавим і привабливим, а насправді тільки дискредитуватиме наші урбаністичні ідеї. Я сам проти того, щоб тулити скло де треба, де й не треба, але коли я уявляю посеред майбутнього району прозорі, як гірський кришталь, куби й паралелепіпеди дитячих споруд, то мені якось відразу стає радісно на душі. Вдень це буде окраса всього району, вночі — величезні, не бачені досі ліхтарі, які осяватимуть район зсередини. Комбінації різнобарвного скла дадуть змогу створити всі необхідні вигоди для маленьких мешканців дитячих садків і ясел і водночас дадуть максимум естетичної насолоди при спогляданні на них зовні.

Дементію Хомичу здається, що розташування житлових будинків в проекті зроблено аж надто свавільно, що автор повівся з загальноприйнятими в архітектурі правилами забудови міських районів так само, як поводиться композитор з правилами гармонії, коли пише музичну гумореску. Гадаю, що розташувати будинки в сучасному місті, дотримуючись правил столітньої давності, — це вже якщо й гумор, то дуже сумний. Мені ближче до душі справжній гумор автора «Сонця для всіх», бо він нарешті відійшов від догматичного шнуркування, як це вже зрештою зробили досить давно в Москві, в Ленінграді, Ризі та й подекуди в нас, у Києві. Колись міста будувалися з того розрахунку, що по вулицях котитимуться тільки колісниці, запряжені парою чи там четвериком коней. Так виникла стрічка будинків уздовж вулиці, архітектура «під шнур». Сьогодні на вулицях міст — тисячі автомашин. Уявіть собі, що ви одержуєте квартиру в одному з нових будинків на новому бульварі Лесі Українки. Бульвар пролягає під кутом нахилу близьким до тринадцяти градусів. Машини, які йдуть нагору, страхітливо виють моторами й викидають з вихлопних труб цілі хмари спрацьованих газів. День і ніч повз ваш будинок котиться залізна орда ревучих, виючих, чадних машин, ні вдень ні вночі не мають спокою мешканці величезних багатоповерхових будинків тільки тому, що якийсь премудрий архітектор виставив ці будинки фасадами вздовж бульвару, щоб було «красиво». Це вже не архітектура, а злочин. До такої архітектури потрібні два ряди начищених гудзиків і шинелі, бо будинки нагадують дві солдатські шеренги.

Дементію Хомичу здається, що в проекті дуже багато зайвих деталей, навіть зайвих споруд, що житловий район переобтяжений непотрібними архітектурними вигадками. Очевидно, така думка склалася у Дементія Хомича тому, що він сприйняв проект, знову ж таки під настрій, як проект житлового району в давньому, звичайному, я б сказав догматичному розумінні: аби було житло, а все інше колись буде. Коли б ми мріяли про такий район, тоді справді ні до чого всі оті басейни, тенісні корти, камери схову речей, для яких немає місця в квартирах, гаражі й інші речі. Та в тому-то й справа, що все це не так, що ми хочемо спорудити район майбутнього, квартал, у якому житимуть люди не вчорашнього, а завтрашнього дня.

Я гадаю, що автор правильно зрозумів основний дух і основні завдання нашого конкурсу і правильно їх втілив у своєму проекті.

Проект «Сонце для всіх», на мою думку, є найкращим проектом з усіх, поданих на конкурс. Це глибокий, талановитий, змістовний проект, це справді нове слово в нашій радянській урбаністиці, — я, не вагаючись, відзначив би проект «Сонце для всіх» першою премією.

Діжа сів, знесилено провів рукою по чолу.

— Все у вас? — спитав Кукулик.

— Поки що все.

— Нашого молодого друга заїдає скромність, — криво всміхнувся Кошарний. — «Поки що все».

— Товаришу Кошарний, — офіціально звернувся до нього Кукулик. — Ви хотіли взяти слово?

— Ні, я просто так...

— Просто так у нас сьогодні не балакають. Це відповідальне засідання, я просив би вас не забувати.

Кукулик поглянув на годинника.

— Маємо за п’ять хвилин дванадцять. Вже день, а ще нічого не зроблено.

ВЕСНЯНА СТАТТЯ

Секретар міськкому читав у газеті статтю. Наведемо її повністю, щоб подальші події були для нас зрозумілими. Стаття в газеті «Вечірній Київ».

«Отже, весна. В запеклих боях між теплом і холодом сонце, нарешті, — на нашому боці. Колись весна — це приліт лелек і ластівок, це пучечки несміливих фіалок і перші тюльпани на київських базарах (не в магазинах квітів, ні!). Тепер весна — це повідомлення міської автоінспекції про техогляд машин, В місті жодного зайвого акумулятора і... жодної зайвої пари білих дитячих черевичків.

Всі матері шукають тільки білі черевички для своїх дітей, щоб повести їх на Першотравневу демонстрацію, всім хочеться яскравих кольорів, бо це радість, а радості в нас цієї весни дуже багато.

Велика місія нашої країни, великі завдання, які стоять перед нашим народом, покладають велику відповідальність на кожного з нас. «Що ти зробив для народу? Що ти зробив для будівництва комунізму?» — ось питання, які повинен ставити сьогодні кожен з нас.

Ми запускаємо ракети в космос. А в людську свідомість? Чи не слід щодня, щогодини всіма можливими засобами пробивати всі знані нам сім шарів байдужості, лінощів, зла, заздрості, користолюбства, боягузтва і нездарності! І хай у ті пробивини загудуть вітри оновлення, всеочищаючі потоки живого, прекрасного.

Серед мас дедалі менше залишається байдужих (не хочу сказати, що їх уже нема). Мешканці великого міста, ми п’ємо молоко і цікавимося, скільки одержав колгосп літрів на фуражну корову і скільки центнерів на сто гектарів орної землі, і справа не тільки в тому, що всі ми якоюсь мірою з діда-прадіда пастухи, бо пращури наші пасли й доїли колись овець і кіз. Річ у тім, що в нашій країні нема справ чужих, кожен з нас дбає за державу, кожен бере участь в житті всієї країни. Тому для киянина цікаво знати і про нову зміну на заводі «Арсенал», і про вихід першого номера газети Київського міжрайонного територіального управління.

Ми всі навчилися будувати, дізналися про переваги крупнопанельного будівництва, з зацікавленням стежимо за монтажем будинку в Краснодарі, який монтують з цілих кімнат, де на балконах уже висаджені квіти і монтажники поливають їх, щоб не зів’яли, поки закінчено буде спорудження будинку, і щоб новосельці мали квартиру з усім, навіть з живими квітами. Нам радісно дізнатися, що київські будівельники в першому кварталі здали 121 тисячу 564 квадратних метри житла, з них більша половина за рахунок роботи наших нових домобудівних комбінатів. Київ виходить на перше місце в країні по індустріалізації спорудження житла! Хіба це не приємно? Ясна річ, ще приємніше було б, якби всі ці будинки здавалися з оцінкою «відмінно», як це робиться, скажімо, в Ленінграді.

Здається, що цієї весни Київ розрісся з особливою силою. І Дарниця, і проспект Сорокаріччя Жовтня, і Нивки, і Відрадний перетворилися мовби на міста-супутники нашої столиці. З’явилися контури перших будинків на Русанівському масиві.

Архітектори готуються до забудови Березняків. В першій архітектурній майстерні «Київпроекту» закінчується сміливий проект забудови масиву Микільська Борщагівка. Там виросте фактично нове місто на сто тисяч чоловік. Днями я поїхав у ті місця. Там зараз ще степ. Озимина. Ласкавий вітер. Пара колгоспних коней по теплій ріллі тягне борону. Не віриться, що за кілька років тут буде район Києва, забудований за останнім словом архітектурної мислі і нашої будівельної техніки. Хочеться вже сьогодні помріяти, які кияни житимуть у тих будинках, які в них будуть душі, які настрої, які устремління.

Київ наш — це єдиний моноліт і водночас це багато-багато Києвів. Є Київ Леніна, місто Леніна. Це не тільки отой будиночок, де жила родина Ульянових. Це насамперед розкішні каштани на вулиці імені вождя, це буйні квіти коло пам’ятника Володимиру Іллічу, це червоні галстуки коло Музею Леніна. Якщо ви побачите ті галстуки біля Музею Володимира Ілліча, якщо побачите білі сорочечки й цікаві оченята наших діток, які йдуть на Володимирську вулицю, знайте: в Києві весна!

Є Київ Шевченка. Мудрого Кобзаря, який стоїть перед університетом і думає свою велику думу. Тарас так любив дітей. Він любив купувати цукерки й роздавати київській малечі. Якби він бачив, скільки дітей у нашому весняному Києві!

Вокзал, суворість сталевих колій, буйнозелена Солом’янка — це місто Миколи Островського, місто революційної героїки наших перших комсомольців, традиції яких продовжують комсомольці сьогоднішні. Добре, що на Солом’янці поставили в нас, нарешті, пам’ятник Миколі Островському роботи молодого скульптора Сороки. Пам’ятник стоїть у сквері, за яким починається Чоколівка. Молоді несміливі деревця. Письменник сидить, притискуючи книжку до вмираючого серця. Ні, то не книжка, то його серце, яке він віддав людям. «Люди, візьміть моє серце!»

Я чув, що хочуть зняти цей суворо-правдивий пам’ятник і поставити інший: Островський з піднесеною рукою! Чи треба доводити, що піднесена рука — це не універсальний засіб для показу величі людини?

Давайте хоч весною подумаємо про те, щоб у нашому місті було більше оригінальності. Щоб не всі наші пам’ятники були з піднесеними руками. Щоб не всі житлові квартали планувалися на один кшталт. Щоб наші коментатори футбольних змагань відійшли від шаблону, виробленого Вадимом Синявським, і щоб не вживали калічених висловів типу «Лобановський, стр́ибає», замість «стриб́ає», «Макаров пл́игає», замість «плиѓає», «Войнов вќидує м’яч», замість «вкид́ає».

Такої весни, як нинішня, хочеться неодмінно щось зробити гарне, щось незвичайне, щось не таке, як робилося завжди. Ну, скажімо, запропонувати нашій міськраді назвати одну з вулиць Києва Весняною. Або одну з площ — площею Першого поцілунку. Або ж наших торговців попросити, щоб вони замість влаштовувати так звані декади по розпродажу того, чого ніхто не хоче купувати, провели в магазинах декаду ввічливості. І щоб ця декада тривала довго-довго, аж до наступної весни (а там почнеться знову). А міліція наша щоб провела місяць люб’язності (ясна річ, до всіх, окрім тих, хто на люб’язність не заслуговує). А ми всі щоб оголосили тиждень дбайливості за своє місто, місяць дбайливості, цілий рік!

Ця весна принесла стільки радості всім радянським людям і нашим друзям, що не ймеш віри тим похмурим вістям, які доходять до тебе з-за рубежа.

Спалахують вогнища нових війн на периферіях великих материків: Азії, Африки, Америки. Гріють руки коло тих вогнищ різнокаліберні королі нафти, каучуку, олова, урану.

Аварії, аварії, аварії. Полетів в урвище поїзд, бо якась японська фірма збудувала міст з бетону найгірших марок. Інша фірма поставила в Альпах греблю з недоброякісних матеріалів — і от дика вода прориває вночі греблю і змиває з лиця землі ціле місто.

В Парижі завалився багатоповерховий будинок. Завалився просто на голови робітникам, які його споруджували. Причина? Будівельна фірма будь-якою ціною прагнула ощадності. Будинок запроектовано з порушенням всіх існуючих технічних норм. Може, винуватців катастрофи судять? Де там! Вони влаштовують прес-конференції, виступають по телебаченню. Знизують плечима: буває, мовляв... Будівництво — річ незбагненна. Історія дає нам цілу низку прикладів. Хіба не розвалювалися товсті готичні собори або римські віадуки?

У нас на вулицях міст і сіл — червоні прапори. Ми виходимо завтра на вулиці й площі, щоб святкувати весну, щоб святкувати єдність і солідарність з усіма чесними людьми світу. У нас посмішки на лицях. А в них — чорні прапори на будинках, траурні пов’язки на руках у жінок і дітей.

Але ми віримо, що наша радість переможе похмурість, що наповзає з-за океану. Людина народилася, щоб радіти, а не страждати.

Ми щасливі, що живемо в країні, яка будує комунізм. Бо комунізм — це радість. Комунізм — це весна людства. А ми — перші творці й провісники цієї весни.

Будьмо ж гордими з цього і будьмо гідними цього!»

Під статтею стояв підпис: «Володимир Пушкар, водій вантажного автопарку». Секретар міськкому подзвонив до редакції:

— Слухайте, що тут у вас за стаття в передсвятковому номері?

«Це за акумулятори, — подумав працівник редакції, який обізвався на телефонний дзвінок, — казав же я редакторові: давайте викреслимо оті акумулятори! Ну хто в солідній газеті пише про Перше травня і про акумулятори водночас? Де це бачено?»

— Я, між іншим, теж такої думки про ті акумулятори, — сказав у трубку.

— Про які акумулятори? — не зрозумів секретар.

— Ну оте: «В місті жодного зайвого акумулятора».

— А-а, це дотепно.

— Дотепно?

— Незвичайно якось. У всякому разі, не за газетним шаблоном.

— Я теж казав: кажу, шаблону тут, звичайно, нема. Навіть не пахне шаблоном. Але...

— Але?

— Ну, не але, а просто, так би мовити...

— Ви мені скажіть чесно: не вигадали отого водія Володимира Пушкаря?

— Як можна! Живісінький!

— І сам він написав? Тобто я хочу сказати, чи не приклав тут руки ваш брат журналіст?

— Та що ви!

— Тоді це здібний хлопець.

— Я вже казав редакторові.

— Гаразд. Дякую. За Пушкаря дякую. І за акумулятори.

Секретар засміявся доброзичливо, а працівникові редакції вчулося в тому сміхові щось інше. «Ох, вийдуть нам ті акумулятори боком!» — подумав.

А секретар, вибравши вільний час (це звучить досить фантастично: «Вільний час у секретаря міськкому партії»), заїхав до вантажного парку і познайомився з Володею Пушкарем.

Така вже щаслива доля у секретаря міськкому партії: знайомитися з цікавими людьми. Щоправда, трапляються й люди нецікаві, ба навіть гірше! Та про це ми поки що не станемо писати.

ІНТЕРВ’Ю

Сьогодні Володя вирішив скористатися з свого знайомства. Ранок приносив одне хвилювання за другим. Отой обурливий вчинок головного інженера-буддеталівця, потім цей Гнатко. Ну, та йому навряд чи допоможеш, є вже вирок суду; щось там Гнатко, видно, накоїв у міліції, в нього язик як мітла. Добре, хоч не зустрівся з мадам Косар-Косаревич, тоді б день був зовсім зіпсований. А сьогодні ж такий день! По-перше, грає київське «Динамо» з «Зенітом», а по-друге... Оте «друге» Володя з самого ранку відганяв у найдальші закапелки пам’яті, намагався не згадувати про нього, не думати, але думав тільки про те «друге», зв’язане з сірим будинком на Володимирській, з будинком, у якому всі коридори заставлені шафами з кресленнями, в якому з ранку до вечора в усіх кімнатах чути шурхіт розгортуваних рулонів ватману. Він думав про той будинок уже кілька місяців, намагався уявити ту кімнату, де засідатимуть люди, що мають вирішити долю багатьох, намагався уявити тих людей, вгадати, що й як вони говоритимуть.

Коли вийшов сьогодні від Косар-Косаревичів і сідав уже на свого «ролика», почув голос Вероніки. І де вона взялася в такий день.

— Во! — гукала вона ще здалеку (мабуть, стояла на зупинці таксі й побачила його або впізнала його моторолер і ждала, поки він з’явиться сам).

— Ну що? — неохоче повернувся він до неї. Вона бігла до нього через площу, і кілька чоловіків, які ждали таксі, мов по команді, повернули голови й провели Вероніку поглядами. Ноги в неї таки справді були якісь унікальні, притягали чоловічі погляди, мов магнітом.

— Здрастуй! — захекана, підбігла вона до нього.

— Ну, здрастуй!

— А якщо без «ну»?

— То давай без «ну».

— Ти нестерпний!

— Вже який є.

— Ти сьогодні чимось схвильований.

— Вгадала, — він якось знервовано засміявся. — А чи може людина не бути знервованою, якщо вона замість працювати ганяє зранку по Києву на моторолері.

— Щось сталося?

— Зі мною — ні, а от Гнаткові дали п’ятнадцять діб.

— Як то — п’ятнадцять діб?

— Відсидки в Лук’янівці за дрібне хуліганство. Золота молодь.

— Який жах!

— Я бачу, як у тебе підвищується настрій.

— Ти ще й жартуєш!

— Окрім того, в мене на роботі теж неприємності. Ми там покритикували бракоробів, так вони сьогодні відмовили нам в матеріалах. Князьки!

— Ну, це влаштується.

— Влаштується після того, як я поїду до міськкому партії.

— Ах, це й без тебе влаштується, не будуть же там у вас на роботі стояти!

— Поки що стоять, і я взяв відгул на сьогодні.

— Ага, значить, у тебе ще є щось важливе. Чи ти хочеш клопотати за Гнатка?

— У нього для цього є бронепробивна мамаша. Я їй тільки що залишив записку. Все, що можна буде зробити, вона зробить.

— Тоді що ж?

— Ти допитуєш, як слідчий.

— Володю, ти ж знаєш моє до тебе ставлення!

— Зараз будуть сльози?

— Як тобі не соромно? Я по очах твоїх бачу, що в тебе є ще щось, що тебе нервує.

— Футбол. Наші динамівці грають з «Зенітом». Реванш на нічию в першому колі.

— Футбол — це не те.

— Ну, ще... — Він прикусив язика, але вже було пізно. Вероніка підскочила до нього, вхопила за руку.

— Кажи, кажи, кажи! — затанцювала коло нього. — Не відпущу, поки не скажеш. Ну! Володю, я ж тебе...

— Мовчи, скажу.

І він сказав їй про той будинок і про свою долю, яка мала сьогодні там вирішитися.

— Боже, який осел! — сплеснула Вероніка. — Вій не міг сказати мені хоча б учора! Адже там мій батько! Від нього все залежить...

— Вероніко, не смій так говорити! Це має бути чесно, найперше — це чесність! Однаково я не сказав тобі свого девіза і ніколи не скажу, і нікому не скажу, навіть рідній матері.

— Не скажеш, то й не треба! Я подзвоню батькові, хай шукає, хай здогадується, хай що хоче робить! Боже, все залежить від якогось ідіотського слова! Девіз! Дитячі іграшки! І там сидить десяток дорослих людей і ламають голови. «Товариші, я вважаю... Виходячи з високих завдань, які стоять перед нами...» Ходімо зі мною до автомата, я подзвоню.

— Не смій!

— І подзвоню, і подзвоню! Що ти мені зробиш? Я вільна робити що хочу.

— Я забороняю тобі. Це просто нечесно: витягла з мене мимовільне зізнання, а тепер хочеш скористатися...

— Дурню, я ж хочу тобі добра, я ж тебе...

— Мовчи! Не хочу нічого слухати! Забороняю тобі будь-що робити з приводу цього. Куди тобі треба? Давай я підвезу.

— Ти гадаєш, що завезеш мене в таке місце, де немає телефону? Помиляєшся, в Києві скрізь тепер є телефони. Навіть на нових масивах! Навіть у Корчуватому! Боже, який осел, він не міг сказати мені хоч учора!

Вона висмикнула свою руку з Володиної (тепер уже він держав її) й побігла від нього через площу просто до тих чоловіків, які ще й досі не діждалися таксі, але зате мали змогу ще раз подивитися, як мелькають у них перед очима дивовижні дівчачі ноги.

— Не смій, чуєш! — гукнув навздогін їй Володя. Не зупиняючись, вона послала йому повітряний поцілунок.

В міськкомі партії йому сказали, що секретаря сьогодні не буде, він — в Інституті житла на засіданні жюрі. «От тобі маєш! — подумав Володя. — Ще й секретар. Все до одного. Ох і день!» В коридорі він зіткнувся з якимсь працівником міськкому комсомолу, і той ухопився за Володю, як за останню свою надію.

— Товаришу Пушкар! А ми вас з самого ранку розшукуємо! І на роботі, і вже додому посилали. Мерщій до нас, у пропаганду!

— Та що там у вас таке? — лінькувато повернувся до нього Володя і подумав: «Невже ще й там буде щось про... жюрі?»

— Прибули іноземні кореспонденти, розмовляють з представниками нашої молоді. Давай їм такого, давай їм отакого.

— А мені з ними сьогодні не хочеться розмовляти.

— Ну-ну, як це так не хочеться, коли треба! Вони не вірять, що в нас є такі, хто працює і вчиться.

— Не вірять — то й не треба.

— Але ж їх треба переконати!

— Шкода часу.

— Слухай, Пушкар, ти якийсь... політично індиферентний сьогодні. Що це з тобою?

— Зуб болить.

— Ну-ну, без жартів.

— А без жартів — то в нас сьогодні скандал. «Буддеталь» не дає матеріалів.

— Натиснемо на «Буддеталь»! Через міськком партії.

— Нема секретаря.

— Я домовляюся в промисловому відділі. А тим часом ти допомагай нам.

— Сказав же: не мастак я на ці речі.

— Ну-ну, всі ми не мастаки, а комусь же треба...

Міськкомівець потихеньку підштовхнув Володю, і вийшло так, що той без будь-якої охоти, але все ж ішов туди, куди було треба отому настирливому хлопчикові, який міг би, мабуть, «організувати» навіть рідного батька.

У великій кімнаті Володя побачив знайомих секретарів міськкому, кількох працівників апарату, кількох незнайомих хлопців і дівчат з наших і цілу купу якихось бородатих, обвішаних фотоапаратами, озброєних самописками й аршинними блокнотами жвавих чоловіків. Очевидно, це й були зарубіжні журналісти. Нашестя іноземців на Київ. Цілі табуни іноземців на київських вулицях і площах, в київських музеях, на заводах, в установах, у міністерствах. Незнаний світ відкривається їм у великому радянському місті, незнаний і чарівний. Золоті бані Лаври, дрімотливо-велична Софія, фантастичний Русанівський масив над дніпровською затокою, мальовничі натовпи на Хрещатику. Хрестові походи кореспондентів з-за морів і океанів.

«О-о, ми бачили ансамбль Вірського! Ми хочемо бачити землю, яка породила таких людей».

Ви ще й не таке побачите. Ще й не таких людей.

Володя привітався. Секретар міськкому представив його гостям. На нього відразу сипнули горохом запитань.

— Пушкар? Це українське прізвище?

— Українське. Київське навіть. Коли ще в князів не було гармат, а користувалися їхні вої тільки пращами для кидання каміння, то при великих пращах-катапультах були спеціальні «пускарі», тобто ті, хто пускав каміння у ворога. От звідти й пішло: Пускар, а потім — Пушкар. І Пушкін — теж звідти.

— Отже, Пушкін — українське прізвище?

— Ні, російське.

— А Пушкар — українське?

— Українське.

— А чи немає тут нез’ясованості?

— Не бачу. Наші народи мають спільне походження. Це два брати.

— Ви вчитеся?

— На останньому курсі будівельного інституту. На вечірньому.

— І працюєте?

— Так.

— Ким ви працюєте?

— Шофером на будівництві.

— А ким будете по закінченні інституту?

— Архітектором.

— Сьогодні ви шофер, а завтра вже можете стати архітектором?

— Можу стати.

— Чи нема тут протиріччя?

— Аж ніякого.

— Генеалогічне дерево вашого роду має тисячолітню історію, звідси, очевидно, ваш філософський погляд на світ?

— Поки що я вважав себе просто київським хлопцем, якщо вам подобається величати мене ще й філософом... — Володя розвів руками, посміхнувся...

— У вас, очевидно, дуже лагідний характер.

— Моя мати іншої думки.

— Чи є у вас сердиті молоді люди?

— Якщо маєте на увазі тих, що носять светри і не бриють бороди, то трохи є.

— Ні, маємо на увазі тих, які кидають виклик суспільству, критикують його, заперечують.

— Знову ж таки, дивлячись, яке суспільство.

— Ваше, ясна річ, соціалістичне.

— Ні, таких теж нема. Ваше, капіталістичне, — заперечують.

— Але сердиті?

— Ні, навпаки, лагідні молоді люди.

— Такі, як ви, вам хотілося б сказати?

— Приблизно.

— Отже, ви лагідні і лагідно заперечуєте?

— Ні, якщо ми заперечуємо, то не лагідно, а сердито.

— Дивно.

— Я сам дивуюся, — сказав Володя.

— Ви більше нічого не можете нам сказати?

— Більше нічого. Дякую за увагу. І до побачення. У мене сьогодні трохи важкуватий день. Можливо, що ще до вечора я стану архітектором.

— О, це було б надзвичайно цікаво!

— Я сам так думаю. Якщо ви побудете у нас до завтра, то дізнаєтесь, чи став я архітектором, чи ні. Обіцяти точно не можу, але бажання в мене таке є.

— Це майже чудо. Ми присутні при народженні чуда!

— Щомиті в нашій країні відбуваються великі й малі чуда.

— Нам пощастило!

— Ні, якщо вже пощастить, то насамперед мені.

— У вас неймовірна певність свого щастя!

— Ви не помилилися.

ГАРМАТИ ПАЛЯТЬ: БАХ! БАХ! БАХ!

Брайко завжди вважався безголосим. Мабуть, завдяки своїй безголосості опинився на такій неймовірній висоті — в заступниках самого Кукулика.

В сорок першому році йому дали дві «шпали» на петлиці, а його товаришеві Володі Кабишу — вродливому, дотепному архітекторові — одну «шпалу» і послали їх обох кудись у Житомирські ліси в розпорядження якоїсь не існуючої вже дивізії для зміцнення давно знищеної фашистами оборонної лінії, З рештками якихось піхотних дивізій і артилерійських полків майор Брайко і капітан Кабиш відступали, якщо можна було назвати відступом несамовите кружляння по лісах північніше Києва; Кабиш, втративши всю свою дотепність, матюкався вдень і вночі, адресуючи свої матюки потойбічним силам, а Брайко стискував щелепи, блід більше звичайного і мовчав. Що він мав казати?

Валка людських тіл, гармат без набоїв, повозів і машин котилася на схід, аж поки вперлася в широке заболочене русло лісової річки. Болото було таке мирне, таке первісно-зелене, мов спогад про дитинство, що змучені відступом і невідомістю люди забули про все на світі і, не дбаючи за обережність, не підкоряючись командам, кинулися просто на ті соковиті зелені трави, висипали на вільний луговий простір, побігли кожен сам по собі... та й стали тонути в прихованій бездонній твані теж кожен сам по собі... Гармати вгрузли, як тільки їхні колеса доторкнулися перших кущиків трави, машини з розгону вскочили поміж купиння й тепер захлиналися моторами в багнюці, кінні повози скотилися в траву нечутно, безшелесно, м’яко, мов у сні, і тепер коні, немов не наважуючись порушити тишу перших хвилин загибелі, мовчки, без іржання борсалися в засмоктуючій трясовині, намагалися висмикнути звідти тонкі, ще мить тому такі дужі, мускулясті, а тепер безпорадні й безсилі ноги, розхитували своїми округлими, лисніючими від смертного поту тілами зелену гойданку болота, так наче хотіли вихлюпнути себе на твердий збавчий берег, але від того розхитування тонули ще глибше, вгрузали ще безнадійніше. Іноді якась кінська нога, містично, нереально зігнута, все ж виривалася з трясовини, і тоді в тому місці розверзалася чорна пучина і болото клекотіло в тій воронці, немов грязьовий вулкан, і ще більше роззявляло свою ненажерливу пащеку, щоб смачно плямкаючи, ковтати людей, коней, залізо й дерево.

Все докінчили фашистські танки. Вони вискочили на білі піщані бугри, на тверді піщані бугри по той бік болота, стали між рідкими соснами на сухих буграх і вдарили осколочними просто в місиво на краю болота. Звуки гарматних пострілів були глухі, наче стріляло не з танків, а з болотних нетрів. Зате снаряди вибухали з такою нестерпною гучністю, що хотілося кричати й плакати від болю. Бух — кр-рак! Бух — кр-рак! Бух-кр-рак!

Тільки чорні бризки лишилися на зеленій поверхні болота, брудні ієрогліфи смерті на первісно-зеленому килимі життя.

Все, що було на цім боці, відкотилося назад, в захисний сховок лісів, а ворожі танки, дострілявши, теж зійшли з сухих піщаних пагорбів і причаїлися десь позад них.

І от саме тоді сталося те, чого Брайко не може забути ніколи, поки й живий. До них з Володею (і як тільки він знайшов їх серед тої дикої нерозберихи?) підскочив піхотинець-полковник, з холодними очима й перекошеним від безугавного крику ротом і, вимахуючи перед їхніми обличчями чорним ТТ, заревів:

— Інженерія, мать вашу перемать? Чого ховаєтесь? Чого не будуєте переправи? Марш на берег! Даю три години строку! У мене дивізія! У мене гармати! У мене машини!..

— Послухайте, товаришу полковник, — сказав, мружачи очі, Володя, — а не могли б ви без вставних слів і зворотів?

— Що-о?

— Я кажу, що по нас б’ють прямою наводкою танки. Яка ж тут переправа? — вже не стримуючи злості, сказав Володя.

— Га-а?

Людська глупота винурювала з найпотаємніших глибин неймовірності.

— Геть панікерів і шептунів! — вигукнув він і, пролунав постріл...

У Брайка тіпалися губи. Він не мав пістолета, бо в Києві йому почепили тільки «шпали» на петлиці, а зброю пообіцяли в дивізії. По дорозі він добув собі десь карабін, терпляче носив його на плечі. Тепер карабін згодився. Брайко наставив його просто в живіт знавіснілому полковнику і, гамуючи шал, тихо сказав:

— Ану лишень сховайте пістолета! Я збудую переправу.

Чому він сказав: «Я збудую переправу»? Адже простіше було б застрелити полковника, простіше й справедливіше. Застрелити, а потім скомандувати всім пробиратися на той бік поодинці, врозсип, в обхід, не лізучи на танки, на явну смерть. Згодом Брайко цілі роки думав над тим, чому він не застрелив полковника, а вимовив оту свою фразу: «Я збудую переправу». Якби не казав того, а просто смикнув за спуск, все було б інакше. А от же сказав. Не він смикнув за спусковий гачок, а його щось смикнуло за язик. Підкорився, щоб згодом командувати самому?. Щоб стати і полковником, і генералом, і маршалом інженерних військ? Брайко і маршал — це речі несумісні, він знав це добре. Знав і сказав: «Я збудую переправу».

— Зр-р!.. — прогарчав полковник, певно, збираючись доплюсувати до розповсюдженої тоді, як пошесть, формули «панікери й шептуни» ще розповсюдженіший термін «зрадник», але тут до його задурманеного мозку зненацька дійшов сенс останньої Брайкової фрази, і він недовірливо вирячився на інженерного майора.

— Що ти сказав? Повтори! Зр-р...

— Сховай пістолета й забирайся геть! — скреготнув зубами Брайко і впер цівку карабіна в габардинову полковницьку гімнастерку. — Я збудую переправу. Ясно?

Полковник слухняно вклав свого ТТ в кобуру, витер долонею піт з щоки (чомусь тільки з однієї), мовчки повернувся й пішов. Більше його Брайко ніколи не бачив.

Всю ніч він разом з бійцями будував переправу через болото. Робили настил, по якому могли пройти хіба що люди та прокотитися вози. Рубали дерева, тягали їх на узлісся, котили в болото, вкладали кругляк до кругляка, зв’язували в суцільний поміст над багнистою невидимою безоднею.

Вранці на піщані пагорби вийшли танки і, бавлячись, мов на учбових стрільбах, розметали в тріски все те, що було зроблено за ніч.

Наступної ночі Брайко разом з тими, хто лишився і сподівався пробитися організовано, пішли через болото тільки з тим, що могли взяти на плечі. Робили переносні місточки з гілля, кидали їх поперед себе в болото, пробиралися по них, витягали їх позад себе, знов кидали наперед. Борюкалися в темряві з болотом, з страхом, з невідомістю, яка ждала їх попереду. Вже коли добиралися до того берега, вдарили з горбів танки, знялися чорні смерчі посеред вируючої маси людей на болоті. Брайко був саме там, куди вривалися снаряди; і коло нього падали люди, він теж падав, коло нього були вбиті й поранені, і він теж був поранений і, може, навіть убитий, але він знав, що став командиром над цими людьми, він ще пам’ятав свою обіцянку про переправу, він повинен був переправити живих на той берег і переправитися сам, а вже тільки тоді мав право бути й пораненим, і вбитим. Не знав, чи живий, чи мертвий, догрібся все-таки до отих твердих ваблячих піщаних горбів, що світили їм он уже скільки днів, мов чарівні вогні визволення, добіг до тих бугрів, почув шурхіт сухого піску під своїми чобітьми (жовті ялові чоботи, видані йому просто з цейхгаузу, новісінькі чоботи, яких не зносив би й за півжиття, якби не війна), перечепився об суху бур’янину (і де взялася суха бур’янина посеред літа?), і впав обличчям у пісок, і задихнувся від сипкого, від сухого, від незліченно-дрібного.

...В полоні Брайко пробув аж до сорок четвертого року. В сорок четвертім утік з табору, партизанив у Франції. Своїх орденів заробити не встиг, заробив французький орден Почесного легіону. Срібний хрестик з пучками променів навколо, срібна дужка, триколірна муарова стрічка: червоне, синє, біле. Кров, небо, сніг на гірських вершинах.

. . . . . . . .

— Що, ти, Брайко, просиш слова? А хіба твоя рецензія не в Антона Кузьмича?

— Бачиш, Василю Васильовичу, я не встиг вчасно розглянути саме ці два проекти, власне, ці два і ще один.

— Ну-ну, це на тебе не схоже, чого ж ти, братику, запізнився?

— Але сьогодні я приніс свої відгуки.

— Ну, ще відгукнешся, — спокійно сказав Кукулик, якому не хотілося випускати Брайка відразу після Діжі. Попереду — так. Але опісля? Бо хіба міг Брайко сказати щось таке, щоб усі до нього прислухалися, як до оцього клятого хлопчиська? Брайко вмів одне: приєднуватися. Скільки Кукулик його знав, той завжди приєднувався до думки начальства. Або ж мовчки кивав, або ж знизував плечима, або навіть спромагався на слова: «Що ж, я приєднуюсь» або ж: «Я підтримую». Підтримував що і кого? Ясно: думку свого директора, самого директора підтримував. Така була його посада в житті. Щось там у нього з біографією. В сорок дев’ятому, коли організовувався інститут, Брайка ніхто не хотів приймати на роботу через один пункт у біографії. Бо в нього в анкеті було написано: «Був у німецькому полоні». Кукулик відразу збагнув, що зробить добре діло, якщо допоможе Брайкові. Кукулик ніколи нічого не боявся. Був? Ну то й що? Зробив Кукулик добре діло і не помилився. Брайко виявився кмітливим працівником, кмітливим і зручним. Завжди міг допомогти і ніколи не заважав. А нема нічого гіршого, коли тобі заважають, коли підштовхують під лікоть якраз тоді, як ти виводиш якусь гарну літерочку. Заступником Кукулика він став якось непомітно для самого себе і для самого Кукулика. Просто став, та й усе. Після п’ятдесят третього року його поновили в партії, минулого разу на звітних партзборах хтось навіть висунув Брайка до складу бюро, але Кукулик сказав: «Рано. Хай трохи звикне, хай попрацює, покаже себе». Сам був упевнений, що Брайко ніколи нічим не зможе себе показати, бо, по-перше, в нього тиха натура, а по-друге, людина травмована своїм минулим, усякими там переживаннями і іншим, про що, звичайно, Брайко не розповідав нікому, але всі знали й без того.

Сьогодні Кукулик був адміралом. Мав провести ескадру конкурсу по вузьких фіордах протиріч і незгод, провести вміло й несхибно, зібрати за намічений заздалегідь проект усі «за», обумовлені минулим (Брайко!), або ж турботами про майбутнє (Кошарний та інші), або ж ослячою впертістю, яка дозволяє бачити й визнавати тільки старе, тільки звичне (знайомий йому представник міськради!), або ж... (найголовніший козир: Тетяна Василівна).

— Тетяно Василівно, може, ви скажете? — забувши про Брайка, звернувся Кукулик до віце-президента академії. — Я гадаю, що всім було б цікаво послухати вашу авторитетну думку...

Вона ще й досі не вирішила, як себе повести при обговоренні, хоч, власне, її думка вже була занотована у Кошарного, і той з задоволенням перегортав своїми довгими тонкими пальцями аркушики її рецензій. Але одне діло рецензії, які мовчать, а друге — ти сама, тобі треба щось говорити, щось обстоювати, проти чогось заперечувати. Проти чого? Проти думок молодого архітектора, якого вона не знає і, може, ніколи й не знатиме? Чи, може, заперечувати проти тенденційності у веденні засідання, проти навмисної тенденційності в поведінці Кукулика і Кошарного, якої вони обидва навіть не намагаються приховати? Виступати проти Кукулика? Її Кукулика? Але й захищати його не можна, бо відразу всі здогадаються про їхні взаємини. Чому догадаються? Хіба не має вона права захистити авторитет директора інституту, а тим самим і авторитет академії? А що таке авторитет?

— Я справді не бачу причин не послухати товариша Брайка, — сказала, знітившись, Тетяна Василівна.

Кукулик зітхнув. Все-таки жінка завжди лишається жінкою. Ніколи вона не збагне простої істини: той, хто звик приєднуватися, повинен мати до чого приєднатися. А до чого приєднуватися Брайкові? Поки що ні до чого і ні до кого. Треба висунути на передній край важку артилерію авторитетних суджень, а вже потім доплюсувати до неї дріб’язок. А Брайко... Та ще отой пунктик у анкеті. Воно, правда, тепер нібито й забулося, але ж усі знають. Авторитет уже не той, він надлуплений, наддзюбнутий.

— Все-таки ми б усі просили вас, — важко вимовляючи слова, знов повернувся до Тетяни Василівни Кукулик.

Ввести перед обідом важку артилерію! Посунута танкову дивізію на захист своїх рубежів! А пообідають — тоді стане видніше. Діжу забудуть, Тетяну Василівну пам’ятатимуть. Утриматися до обіду!

— У мене є зауваження, — сказав Кошарний. — Так би мовити, в порядку ведення нашого жюрі.

— Ми вас слухаємо, — схилив голову Кукулик.

— Справа в тому, що більшість членів жюрі, навіть переважна більшість, власне, всі члени жюрі, окрім товаришів Діжі і...

— Ясно, — перепинив його Кукулик. — Прошу вас, далі...

— ...Дали найвищу оцінку проектові «Космос». Ми ж фактично усунулися від розгляду цього найкращого, як це видно з суджень членів жюрі, проекту і обговорюємо тільки фактично забракований проект «Сонце для всіх». Я звертаюся до членів жюрі. Тетяно Василівно, адже ви пропонували проект «Космос» на першу премію.

— Що ви? — стрепенулася вибита з своєї задуми жінка. Вона дивилася за вікно і вдавала, що надзвичайно зацікавлена несподіваним дощиком, який кропив листя каштанів.

— Я нагадую, що ви пропонували першу премію для «Космосу»...

— Для «Космосу»? Я вас не зовсім розумію... Тобто почекайте... так, так...

«Чого він від мене хоче?» — думала вона про Кошарного, а сама не спускала очей з Кукулика. Той пробачливо всміхнувся.

— Тетяна Василівна ніколи не зрікається своїх поглядів і уподобань...

— Уподобань, — машинально повторила вона і трохи зашарілася. — Справді, я пропоную відзначити насамперед проект «Космос». Він найбільш реалістичний і добре вписується в малюнок Києва...

— Вписується! — гукнув Діжа. — Вписуються ці два жалюгідні рядки будинків, простягнутих вздовж шосе? Якийсь шнурок з будинків...

— Проект передбачає малорозчленовані маси широкопанельних будинків, — вже зовсім заспокоївшись, сказала Тетяна Василівна. — Тут маємо щасливе поєднання легкості панельних споруд і традиційної монументальності, яка досить характерна для Києва і його вулиць. Вулиці в місті повинні мати чітко окреслені межі. Бруно Таут якось сказав: «Контраст між вуличним рухом і спокоєм непорушних будівель посідає в собі фактор краси, рівний музикальному контрапунктові».

— Якщо вже згадувати музикальний контрапункт, то тільки по відношенню до проекту «Сонце для всіх», — не здавався Діжа.

— В проекті «Сонце для всіх» — надто мало соціалістичного реалізму, — не задумуючись над відповіддю, а тільки виконуючи категоричний імператив Кукуликового погляду, випалила Тетяна Василівна і негарно закашлялася.

Всі мовчали. Мовчав навіть Діжа. Кашель під час суперечки лунає тільки тоді, коли один з опонентів ляпне дурницю. Тетяна Василівна була досить розумною жінкою, щоб самій миттю збагнути, що мовлена дурниця належить не комусь іншому, а саме їй. В проекті «Сонце для всіх» мало соціалістичного реалізму, а в проекті «Космос» що? Багато соціалістичного реалізму? Які вишукані формулювання! Треба бути віце-президентом Академії архітектури, щоб вигадати якийсь архітектурний аерометр для вимірювання... кількості соціалістичного реалізму в проектах. Чи може бути хоч крихта спільного між нездарністю і соцреалізмом? Навіщо питати? Нездарність — ворог мистецтва. А в «Космосі» — примітивізм, що межує з нездарністю. Це впадає в око відразу. Чому Кукулик стоїть за цей проект? І чому вона повинна захищати Кукулика, а не істину? Ох, чому? Мовби не знає. Але що ж це буде? Тетяна Василівна злякалася. Колись їй хотілося, просто по-жіночому хотілося, щоб саме на неї впала підозра за небезпечний зв’язок з Кукуликом, нині вона боялася такої підозри найбільше в світі.

Збентеженість огортала її, як вихор суху бадилину. Ось зараз її підхопить і понесе, понесе... Гарячково перебирала думки, на жодній не могла спинитися...

Поможи мені вірити, поможи мені не вірити. Що? Зневіра у вірі чи повірити зневіреній у віру? Знайти здібності там, де їх нема, викопати неоціненний скарб у тім місці, де його ніхто не закопував? Хто це розповідав тоді, під час їхньої мандрівки по півдню України? Жеребило? Так, Жеребило. Радіоактивні ізотопи дають змогу розшукувати скарби. В Західній Німеччині перекопали все. Шукали нацистських скарбів, стали натрапляти на археологічні памятки. Археологія стала наймоднішим заняттям. І це на землі, яка налічує всього коло двох тисяч років історії. А наша історія! І археологія, і скарби. Одні тільки запорожці полишили силу-силенну скарбів. Одна з приток Дніпра коло Нікополя так і зветься: Скарбне. Кошовий Сірко сховав там незліченні багатства, які він вивіз із своїх походів. Але який стосунок поміж Сірком і Кукуликом? Ага, в Кукулика сіра голова. По-вовчому сіра голова. Було б пречудесно, якби вона зараз підвелася, показала всім присутнім на масивного чоловіка, що так пишно возсідає в кріслі головуючого, і сказала ні сіло ні впало:

«Товариші. Ви звернули увагу, що в нашого високошановного і багаторозумного товариша Кукулика голова по-вовчому сіра?»

Тетяна Василівна втомлено заплющила очі, куснула губу.

— Все, що стосується обох проектів, про які йдеться, викладено мною в рецензіях. Гадаю, деталізувати немає потреби.

Кошарний уже тримав у обох руках по рецензії.

— Проект «Космос» — перша премія. Проект «Сонце для всіх» — відхилити. Така думка віце-президента академії Тетяни Вас...

— Така моя думка як члена жюрі, — перебила його Тетяна Василівна. — Тут не існують жодні посади. Тільки думки.

Діжа обвів поглядом присутніх. Ніхто не підхопив його погляду, ніхто не підтримував його. Навіть академік, поклавши пальці на брови, сидів, втупившись у стіл, мовчав, ждав, як вирішить жюрі. Лишалася ще надія на представника міської інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, зовсім молодого архітектора, майже юнака. У такого повинно бути загострене відчуття нового, молодість допоможе йому не злякатися авторитетів і сказати те, що лежить на серці. Ну ж бо! Діжа дивився на юнака, спонукаючи того до виступу! Нумо!

Хтось подзвонив до Кукулика по прямому телефону.

— Звиняйте, — сказав він до присутніх, — одну хвилиночку. Я слухаю. А, це ти, Вероніко? У мене засідання, згодом подзвониш.

Але від дочки не так легко було відкараскатися.

— Згодом хай тобі дзвонить хтось інший, — сказала вона з своєї невідомості, — а я хочу поговорити зараз.

— Ну, ні про що говорити. Знов там щось...

— Не перебивай, я дзвоню з автомата, в мене мало часу, справа дуже негайна, слухай мене уважно...

— Не торохти, не торохти, — скривився Кукулик, поглядом шукаючи в присутніх співчуття. — Ох і дітки пішли!

— Справа в тому, — сказала Вероніка з своєї автоматної будки, — справа в тому, що один мій знайомий подав на ваш цей безглуздий конкурс...

— Чому безглуздий? — обурився Кукулик. — Хто тобі давав право...

— Тільки без проробок! Без «хто давав право», «як ти смієш»! Слухай мене, бо я не маю часу слухати твої... Так от... Він подав проект на ваш конкурс... Це гарний хлопець. Уяви собі: звичайний шофер. Панелі возить на будівництво чи я там знаю що... І водночас кінчає будівельний інститут... Архітектор... Неймовірно здібний хлопець! Його звуть Володя... Тобто я хотіла сказати: Володимир Пушкар... Звичайно, це тобі нічого не говорить... Він з тобою не хотів знайомитися. Тепер я розумію чому. Боявся протекціонізму. Він гордий, як дикун! І от цей божевільний подав на ваш конкурс свій проект, але не каже мені девіза!

— І правильно робить...

— Але ж, батьку, ви його там заріжете! Я знаю вашого Кошарного і всіх отих Брайчиків...

— Не смій...

— Батьку, ти повинен мені допомогти... Це такий хлопець... Але він просто ідіот! Хоча б натякнув, який там девіз!

— Я не буду шифрувальником у якихось там шмаркачів. Не заважай мені працювати, — сказав незадоволено Кукулик і поклав трубку...

Інтриги паралізують мозкову діяльність. Мозок перестав полум’яніти. Він лежить у голові важкий, мов камінь. Людина тоді нагадує барана. Тільки й може, що впертися лобом в щось і пхати поперед себе, поки зіпхне. Мало йому цього єзуїта Кошарного — ще й Вероніка! Якийсь її знайомий, проект... Кукулик увесь кипів. Ладен був програти все, але не бути... Не бути ким? Бараном?

Чомусь машинально простежив напрямок Діжиного погляду, теж мить дивився на представника інспекції архітектурно-будівельного контролю і несподівано для самого себе запропонував:

— Може, ви скажете свою думку, товаришу...

Київський чиновний юнак зразка тисяча дев’ятсот шістдесят другого року не звик, щоб його запрошували двічі. Він підвівся відразу, підвівся неквапливо, щоб не втрачати достоїнства, але й не надто повільно, щоб не демонструвати відвертої зневаги до головуючого. У юнака все було надзвичайно свіже: зачіска, тільки сьогодні вранці зроблена в найкращого перукаря на Хрещатику, костюм, пошитий в ательє «Люкс» на Володимирській, вища освіта, закінчена лише торік, самовпевненість, ще не розвіяна суворими вітрами життя, і самозакоханість, підтримувана ранковою фіззарядкою, несподівано високою посадою і окремою квартирою в центрі міста.

Кошарний осудливо зітхнув. Його здивував вчинок Кукулика. Давати після Діжі слово цьому самовпевненому горобцеві! Щоб він звів нанівець так тяжко зароблений голос Тетяни Василівни?

Юнак кашлянув, прочищаючи горло. Всі ждали, що він скаже. Найбільше Діжа. «Ми молоді, ми молоді, ми молоді», — виспівувало в нього в душі.

Юнак розтулив рота. Голос у нього був безбарвний. Влазливий голос з тих, які подобаються тільки обмеженим дурням. Вже перша фраза сповнила радістю серце Кошарного і примусила Діжу байдуже позіхнути. Інспекційно-контрольний юнак належав до різновиду словесних модників. Такий бомбардує вас словами, які тільки вчора вичитав з книжок. Висипає їх, квапиться, так ніби боїться, що завтра все позабуває і тоді нічим буде похизуватися, окрім зачіски й модного костюма. А так, будь ласка!

— Якщо ми домовимося, що не тільки екстраполюємо в майбутнє розвиток будівельної техніки, але й визнаємо за архітектором право на неформалізовану творчу дію, тобто визнаємо евристичні здібності таланту, як такого... Говорячи про творчу дію, я не моделюю її повністю на творчу діяльність взагалі, бо на відміну від діяльності, як відомо, дії відповідають не самостійному стимулюванню, а стимулюванню тієї діяльності, в склад якої вони входять...

Ніхто не слухав. Усі збагнули, що в прилизаного молодика в голові нема жодної думки. Не слухав навіть Кукулик. Знав: цей проголосує за те, за що треба голосувати. Зорієнтується. Такому в день народження треба подарувати флюгер.

— Будемо закруглятися, товариші, — сказав Кукулик, коли архітектурний юнак вибалакав увесь свій запас іншомовних слів. — Пообідаємо, а там і голосування.

Двадцять одна гармата палить салют. Бах! Бах! Бах! Дим, полум’я, — бах, бах! Міжнародний салют. Хай живуть переможці!

І раптом гармати мовкнуть. Що таке? Що сталося?

— Я прошу слова, — це знов дурнуватий Брайко. І вже стоїть. Ну куди? Ну чого? Ну, не маєш же ваги. Якраз можна пообідати після цього фертика, а потім ще когось з «важкої артилерії», наприклад, з міськради, а вже потім і Брайка. Хай приєднується. Кукулик потер руки, хряснув пальцями.

— Слухай, Даниле Юрійовичу...

Докотився... Назвав свого заступника не просто Брайко, як його називав увесь білий світ, а на ім’я, та ще й по батькові! Чи хоч хто-небудь в інституті знав оте Брайкове по батькові?

А Брайко стояв перед Кукуликом, як у сорок першім стояв перед полковником піхоти. (Здається, Кукулик теж був полковником під час війни?) Він будував тоді переправу. Навіщо? Ота переправа нікому не була потрібна. Зате він виконав команду. Для чого? Щоб самому теж мати право колись скомандувати? Чи щоб не падати на землю, як його Володя Кабиш? Три роки він проклинав себе за ту переправу в концтаборах, проклинав у партизанах, проклинав під час перевірок і в Магдебурзі, і в Потсдамі, і в Франкфурті-на-Одері, і в отих лісах під Великими Луками. Вибрав шлях середини: мова чиста, діяння чисті, пам’ять чиста, розмірковування чисті. Ні в що не втручався, усувався від усього, мовчки проходив повз усе. Захищати треба тільки те, що потребує твого захисту. Досі було так, що все влаштовувалося без його підтримки. Так може бути завжди і вічно. Тільки усунься від командування, від колотнечі, від ймовірних несправедливостей, від можливих несправедливостей.

...З Франкфурта їх привезли на глуху станцію під Великими Луками. Загнали ешелон з офіцерами, які були в полоні, в лісовий тупичок, скомандували виходити з вагонів, шикуватися по чотири і — «Марш!». П’ятнадцять кілометрів лісом, через сніги, по тридцятиградусному морозу з усіма речами, в кого які були, на плечах, — не відставати, не зупинятися, жодних відпочинків...

Брайка розштурхали на третій день по прибутті. Повели в глибину лісу, на другий бік табору, де були гарні світлі бараки.

Він неквапно причинив за собою двері, глянув у глибину кімнати, побачив письмовий стіл, капітана за столом, не дуже молодого, але ще й не старого, з безбарвним обличчям, з холодними, як у того свого полковника з сорок першого року, очима.

Капітан зміряв Брайка своїм холодним поглядом:

— Скільки наших солдатів одвів до фашиста?!

Брайко мовчки ждав, що буде далі.

— А, мовчиш, боягузе, — вибіг капітан з-за столу. — Ти думаєш, від нас приховаєш? Ми все знаємо! Все!

Зчудований Брайко мовчав.

— Та ти що? — аж запінився капітан. — Ти, може, думаєш, що тут тобі курорт?!

Брайко спокійно став під стіною, повільно склав на грудях руки, тихо сказав:

— Доторкнешся — задушу.

І поглядом показав на свої знекровлені, але міцні руки.

Через дві ночі його повели вже не до капітана, а до майора і не до грубіяна, а до надмірно ввічливого, інтелігентного слідчого, який чверть години перепрошував Брайка за турботи, пригощав його чаєм і цигарками, але закінчив тим самим, з чого починав капітан: попросив назвати обставини, за яких він привів свій полк до фашистів.

— Та який полк? — здивувався Брайко. — Я ніколи не командував навіть відділенням! І потім: хто це вам сказав, що я когось привів до фашистів? Я сам попав у полон випадково. Тільки тому, що був поранений.

Він хотів додати: «А не вбитий», але передумав і додавати не став. Але інтелігентного майора не так-то легко було переконати.

— Нам усе відомо, — зітхаючи, сказав він, — усе, усе. У нас є матеріали.

Декого просто демобілізували, відпускали додому, але це здебільшого були молоді лейтенанти, які попали в полон вісімнадцятилітніми і проти яких не підводилася рука навіть у отого хуліганистого капітана, або ж були то якісь дуже цінні спеціалісти, за яких хтось уже клопотався, яких ждали, яких вимагали. У Брайка у всіх анкетах і протоколах писалося «архітектор». Чи до архітектури в цей час, коли на землі була єдина архітектура — архітектура руїн, коли треба було просто відбудовувати все хоча б таким, яким воно було або й у сто разів гіршим, аби тільки відбудовувати!

Він не писав додому, бо знав, що дружина теж у армії з сорок першого, знав, що вона з медсанбатом, мабуть, ішла за армією і чи жива — невідомо. Родичів не мав, а хоч би й мав, то не обізвався б до них, аж поки тут все не виясниться, аж поки отой ввічливий майор, нарешті, не скаже, що вони вірять Брайкові, що жодних матеріалів на нього нема й не може бути.

А вдень Брайко разом з усіма іншими строєм (по чотири в шерензі) ходив на лісозаготівлі, пиляв крихкі осичини, збирав перемерзлий хмиз, грівся коло кострищ, стріляв «бичків» у своїх багатших колег. Раз йому випало чергувати по кухні. Був у теплі, мав дві порції на сніданок і на обід. По обіді вони всі, дванадцять днювальних, сиділи на кухні навколо великої алюмінієвої каструлі й чистили картоплю.

Вскочив тринадцятий. Десь на морозі колов дрова, захеканий, розчервонілий, обмотаний у що тільки міг обмотатися, глянув на тих дванадцять і радісно, так що й не личило тринадцятому, гукнув:

— Брайко хто? Ти? Там тебе якась цариця Тамара шукає!

І не встиг вимовити, як до кухні вкотився клубок морозного повітря і з клубка, мов з хмари небесної, виступили командир їхнього «запасного полку», підполковник, Герой Радянського Союзу, який намагався не появлятися в своєму «полку», мабуть, соромлячись тої посади, на яку його поставили, а за підполковником — майор медичної служби, високогруда чорнява жінка, в пухнастій новісінькій офіцерській шапці, у бездоганно пошитій новісінькій теж шинелі, з вузенькими, такими ж елегантними срібними погонами. Дванадцять чоловік аж ахнули, побачивши таке диво і таку красу. Дванадцять, бо тепер уже тринадцятим став Брайко. Він не ахнув. Він поволі підводився з свого сідала за семивідерною каструлею, в брудному фартусі, зробленому з драного пефеесівського мішка, в дикому френчі, з клятими білими літерами-кружалами навпроти серця, підводився і блід, блід лицем, хоч і без того був блідий.

— Д́аю! — простогнала жінка-майор, ота красуня з іншого світу, де ще були нові шинелі, пухнасті теплі шапки, елегантні погони з двома просвітами і навіть з емблемами: бронзова змія п’є з чаші забуття. Він хотів сказати «Медея», але в горло йому мовби хтось напхав обрізків бляхи. Язик не ворушився. Мабуть, рот у Брайка ще з того дня сорок першого року, коли він упав на піщаний пагорб, так і зостався набитий сухим, сипким, незліченно-дрібним.

Медея підбігла до Брайка, обхопила його за плечі, обцілувала йому лице, швидко-швидко обцілувала, зазирнула в очі, він теж обійняв її, пригорнув до свого фартуха, і тоді Медея перестала бути майором медичної служби, а перетворилася на звичайну жінку і заплакала, ховаючи обличчя на грудях у Брайка.

. . . . . . . .

В Іпатіївському літописі про Данила Галицького написано: «Почути рану на телеси своем, во брани не позна ее крепости».

І він не чув рани, як і той далекий пра-Данило. А потім відчув — і заліковував. Ходив тихий, непомітний, несміливий, безголосий. Лікував рану. Усі роки після того, як Медея добилася його визволення з табору.

— Я хочу підтримати думку товариша Діжі, — сказав він, не ждучи згоди Кукулика на свій виступ. — Хочу висловити свої міркування щодо проекту «Сонце для всіх», який я вважаю найкращим з усіх поданих на конкурс, і водночас, раз уже в нас намітилися незгоди, сказати й про досить-таки ординарний, якщо не сказати — нездарний, — проект «Космос», хоч ви, Василь Васильович, разом з товаришем Кошарним з не зрозумілих мені причин і намагаєтеся протягти саме цей проект на премію, та ще й на першу.

— Брайчику, — сполотнівши, підвівся Кукулик. — Та ти що ж це, Брайчику? Чи, може, забув?

Кукулик артистично опустив руки. Його погляд благав підтримки у присутніх. Рятунку не для нього, Кукулика, — для Брайка. Для Брайка, який забув про все: і про те, що його до сорок восьмого чи сорок дев’ятого ніхто не хотів брати на роботу за спеціальністю, і про те, що Кукулик зробив його людиною, і про те... Ну, гаразд, «про те» ми вже забули, ми не нагадуємо, був Двадцятий з’їзд...

Кукулик стояв, мовчки посміхався, посміхався з такою полковницькою зверхністю, з такою всемогутньою певністю своєї несхибності й правоти, що серце в Брайка стрепенулося, підскочило в грудях високо-високо, так, що аж ніби зойкнуло в нього в горлі. Брайко, сам не знаючи, що діє, швидко пішов до Кукулика, став по другий бік столу, до хрусту стиснув руки в себе на грудях, тихо промовив:

— Якщо ви... якщо ти скажеш ще хоч слово... я задушу тебе оцими руками!

— Товариші! — вереснув Кошарний, забігаючи збоку до Брайка. — Товариші, рятуйте Василя Васильовича!

Брайко почервонів, опустив голеву, відійшов швидко до свого стільця, сказав, тепер уже звертаючись до всіх:

— Прошу пробачити мені, товариші! Я, мабуть, хворий сьогодні...

— Так би й казав, — намагаючись посміхнутися, обізвався, нарешті, й Кукулик. — А то — істерики... Звиняйте, але я не для цього тут поставлений... Давайте, мабуть, пообідаємо, а вже потім досваримось до кінця, чи як там хто хоче.

В грюкоті стільців було поховано ніяковість, що охопила всіх після Брайкового спалаху.