Детективи в Артеку або команда скарбошукачів

Детективи

в Артеку,

або команда скарбошукачів

Львів – 2015

Андрій Бачинський

Детективи

в Артеку,

або команда скарбошукачів

© Видавництво Старого Лева, 2014

Текст © Андрій Бачинський, 2014

Обкладинка © Наталка Гайда, 2014

Всі права захищено

ISBN 978-617-679-074-7

ÓÄÊ 821.161.2

ÁÁÊ 84(4ÓÊÐ)

Б 32

Герої повісті – тендітна юна скрипалька Оленка та її друзі – Антон, Сашко і Сергій під час відпочинку у таборі на березі Чорного моря ­випадково дізнаються про таємницю захованих неподалік кош­товностей славнозвісної Міледі, героїні роману про трьох мушкетерів. Уночі друзі таємно вирушають на пошуки скарбу, але потрапляють у вир ­захоплюючих пригод. Їм доведеться здійснити небезпечну подорож у печеру контрабандистів, а також вступити у справжній двобій з викрадачами музейних цінностей.

Хто переможе в одвічному двобої зла і добра – під­-

ступність і ненависть, чи щирість і дружба?..

Розділ 1

Нічні гості,

або Перше знайомство

Оленка не могла заснути на новому місці. Вона лежала, заплющивши очі, й згадувала конкурс юних скрипалів, за перемогу в якому її нагородили путівкою до «Артеку». Мама тішилася тоді чи не більше за доньку. Тільки бабуся була невдоволена – бідкалася, що дівчинку зарано відпускати саму так далеко й залишати без нагляду батьків, що в дитячому таборі погано годують, що там домашня дитина потрапить під поганий вплив і, врешті, що там нікому буде контролювати її щоденні вправи зі скрипкою. Знала б вона, що онука в таборі взагалі не займатиметься музикою!

Роман Іванович, учитель музичної школи, стверджував, що скрипка – найважчий музичний інструмент, і дитина має удосконалювати свою майстерність по кілька годин на день, щодня, без вихідних, рік у рік. Можливо, така методика й була занадто жорсткою, але завдяки їй Оленка перемогла.

Відтоді минув місяць, і ось юна скрипалька вже у Сімферополі, відпочиває в готелі міжнародного табору «Артек», а завтра вранці вирушить до дитячої мрії на березі Чорного моря. І дарма, що надворі вересень, що в морі навряд чи вже скупаєшся, зате ще цілих три тижні можна не ходити до школи! «Оце супер! Однокласники за партами нудяться, а я ще відпочиватиму й відпочиватиму! І головне – жодної скрипки. Аж не віриться…», – думала Оленка, уявляючи шезлонг під пляжною парасолькою, себе у ньому, і не помітила, як двері до кімнати тихесенько прочинилися, й усередину прослизнули три чорні тіні.

Отямилася лише тоді, коли по щоці проповзло щось холодне й липке.

– О-о-ой! Хробаки! – верескнула вона, катапультуючись з ліжка, а заодно струшуючи з обличчя ту гидоту.

Раптом хтось схопив її за руки й почав заспокоювати:

– Тихо-тихо, та не крути так головою, немає тут хробаків.

Увімкнулося світло. Оленка побачила, що, крім неї, в кімнаті опинилися ще троє незнайомих хлопців. Вона набрала в легені повітря, аби заверещати ще голосніше, та один із прибульців прикрив їй рот рукою.

– Та заспокойся ти, навіжена! Ми свої. Просто пожартували.

– А-а-а! Грабують! – Оленка вирвалася з рук незнайомця й метнулася до дверей.

Та не встигла зробити й кількох кроків, як до кімнати увірвався огрядний дядько і, розмахуючи над головою шваброю, заволав:

– Усім стояти й не рухатися! Руки вгору! Стріляю без попередження!

Його руді вуса грізно стирчали. Озирнувшись навколо, власник войовничих вусів побачив у кімнаті лише трьох переляканих хлопчаків і дівчинку, що заніміла із роззявленим ротом.

Чоловік опустив швабру, обперся на неї, заправив у шорти смугастий тільник, з-під якого весь час намагалося вигулькнути чимале черевце, примружив око й вимовив з протягом:

– Та-а-ак, і що це в нас тут відбувається?

Один із хлопчаків прошепотів:

– Усе, нам криндик, закінчився наш табір.

– Це точно – сьогодні ж додому відправлять, – додав товариш, ховаючи руки за спину.

– Ну! – коротко, наче підганяючи коня, вигукнув чоловік, і його вуса ще грізніше настовбурчилися. – Що ти там ховаєш? Давай-давай, показуй!

Хлопець неохоче показав руки. У правій він тримав тюбик із зубною пастою.

– І що це таке?

– Ми... ми йшли зуби чистити перед сном і переплутали двері, – пробурмотів непроханий гість.

– О другій годині ночі? А чому зубна паста опинилася у неї на щоці? Переплутав дівчинку з умивальником?

Оленка повернулася до дзеркала й поглянула на своє відображення.

– От... от... от... – аж затнулася від обурення. – От негідники! По-вашому, моя голова схожа на мийку?

Вона вихопила тюбик з руки хлопця і щосили жбурнула об стіну. Тюбик чвакнув, і паста полетіла навсібіч.

Усі притихли й заворожено дивилися на химерні триколірні візерунки. Дядько, почухавши черевце, яке врешті все-таки вислизнуло з-під тільника, здивовано загудів:

– У-у-у... ну ти, мала, даєш. За що ж ти її так?

– А чому вони мене налякали? Звідки я знала, що то лише паста? Мені здалося, хробак по щоці повзе! Ненавиджу хробаків! Мало не померла зі страху!

– М-ми просто пожартувати хотіли, – пробелькотів найменший з хлопчаків.

Дядько усміхнувся й пригладив вуса, ніби заспокоюючи їхній войовничий запал. І ті справді відразу стали м’якими й пухнастими.

– Усе зрозуміло, – промовив. – Троє героїв вирішили першої ж ночі поглузувати з дівчинки, яка й так була перелякана, бо спить сама у великій кімнаті.

Оленка вперлася руками в боки й випалила обурено:

– І зовсім я не перелякана була, поки ці... не увірвалися без дозволу.

– Ми не увірвалися, – знову спробував виправдатися найменший. – Ми пожартувати хотіли – вуса намалювати, окуляри там і всяке таке. Та й не знали, що вона сама у кімнаті. Думали, що їх теж троє. Зранку вони б прокинулися і так би й поїхали до «Артеку» розмальовані.

– Теж мені джентльмени! – похитав головою чоловік. – Де ви бачили, щоб жінка вийшла з кімнати, не причепурившись перед дзеркалом?

– Яка ж вона жінка? – здивувався хлопець і розсміявся, відчувши з інтонації вусатого череваня, що суворого покарання не буде.

Лише Оленка скоцюрбилася під простирадлом і зловісно позирала на всіх з-під лоба. «Ну нічого, я вам ще помщуся, ще познущаюся. Побачимо тоді, чи будуть у вас усмішки від вуха до вуха», – смакувала вона наперед різні способи покарання кривдників.

Чоловік сів біля неї:

– Тебе як звуть?

– Оленкою, – буркнула мала й додала підозріло: – А вам навіщо? Ви взагалі хто?

– Я? Ой, перепрошую, я ж не відрекомендувався. Отже, я – Лев Дмитрович, шеф-кухар їдальні табору «Янтарний», що належить до артеківського комплексу «Гірський». А ви, хлопці, до речі, у який табір їдете?

– У «Янтарний».

– Он як! А ти, Оленко?

– Я теж туди, – невдоволено пробурмотіла вона.

– От бачите, як усе гарно складається? Отже, нам завтра їхати разом. Я щойно з відпустки повернувся, а на ніч зупинився тут, у готелі. Уже й спав міцно, коли раптом почув крик. Схопив, що було під руками, й прибіг сюди, думав, злодії до чиєїсь кімнати залізли, а це ви тут дуркуєте. Ну, Оленко, годі сердитися, за три тижні ще так потоваришуєте, що й водою не розіллєш!

– Ще чого, – озвався довготелесий рудий хлопець, який досі мовчав, утупившись у підлогу. – Бракувало тільки з дівчиськом дружбу водити!

– А чом би й ні? Будете, немов троє мушкетерів і красуня Констанція!

– Мушкетерів четверо було.

– Ну то й що? Вас троє буде. Або так – четвертим мушкетером стану я. Як бачите, з мене вийде нічогенький Портос, еге ж? Головне, щоб ви не ображали, а захищали вашу даму серця.

– Ага, її образиш – такий лемент учинить, що всіх гвардійців на чолі з кардиналом принесе.

– Гляди, бо й сам залементуєш, коли я тобі щось подібне вночі влаштую! – гукнула Оленка.

– Ну от, – знову озвався довготелесий. – Яка з неї Констанція? Натуральна Міледі. Сам погляд чого вартий. Може, в тебе й лілія наколота є?

– Я зараз своїми пазурами тобі обличчя прикрашу! – Дівчинка метнулася до хлопця, та Лев Дмитрович вчасно перехопив її руки.

– Годі-годі, спокійно. Що за порода жіноча? Тільки щось не по-їхньому, одразу лізуть кігтями очі видирати.

– Та немає в мене жодних кігтів. Я ж на скрипці граю. Це я так сказала, щоб полякати того самовпевненого індика.

– Усе, баста! – посуворішав шеф-кухар. – Ранок на носі, а ви досі чубитеся. Немає тут індиків. Познайомтеся, помиріться і потисніть одне одному руки. Вам ще цілих три тижні разом жити. Нумо, хлопці, підходьте першими до дами.

Довготелесий мляво подав Оленці руку й пробурмотів:

– Антон. Я з Києва. Дістав путівку за перемогу в республіканських змаганнях з легкої атлетики. Я добре у висоту стрибаю.

– Теж мені Бубка, – прошепотіла Оленка, проте Антон почув і відповів з гідністю:

– Бубка не Бубка, а чемпіоном України серед юніорів став. Зрозуміло, Олено Паганінівно?

– Бе-бе-бе, коник-стрибунець, – покривлялася Оленка й показала хлопцеві язик.

Якби таку неймовірно зухвалу поведінку побачила Оленчина бабуся, то читала б онучці мораль цілісінький день, а то й тиждень. Натомість Лев Дмитрович тільки цитьнув на неї й надав слово найменшому з хлопчаків.

– Я Сергій. З міста Ровеньки, що на Луганщині. Директор шахти, де працює мій тато, закупив кілька путівок сюди для дітей передовиків виробництва. Мій батько – заслужений гірник, то одна путівка й перепала йому, тобто мені.

– А я... а я... – знітився третій учасник нічної пригоди, – я з багатодітної сім’ї. Мене звуть Олександром, але краще називати Сашком. Так і коротше, і прикольніше. Ми в селі на Вінниччині живемо. Нас у батьків восьмеро. – Ми найбільша багатодітна родина у районі, тому нам і виділили путівку. Мама, щоправда, нарікала, що не в літню зміну, що потім доведеться у школі надолужувати… Але добре й так, бо могли взагалі не дати – це ж «Артек», а не якийсь там районний оздоровчий табір.

– А для чого надолужувати? – здивувався Лев Дмитрович. – Тут теж працює школа, і ви навчатиметеся згідно з навчальним планом.

– Як?! – Оленка знову мало не закричала. – Школа? У таборі? Хіба це можливо?! Ми ж їдемо відпочивати, а не мучитися!

У цьому хлопці були одностайні з Оленкою і теж обурилися такою очевидною несправедливістю.

– Тихо, діти, спокійно. Учитися ви будете лише до обіду, а після обіду й у вихідні – відпочивати, працювати у гуртках, і художньої самодіяльності теж, їздити на екскурсії.

– А коли домашні завдання виконувати?

– У нашій школі не задають домашніх завдань. Усе встигатимете на уроках. Вам сподобається, ось побачите. І, до речі, можете називати мене дядьком Левом – так теж коротше і прикольніше. Взагалі, я рідко кому дозволяю так звертатися до мене, але, враховуючи незвичність нашого знайомства...

– А ви й справді чимось на лева схожі, – зауважила Оленка, – такий же великий і рудий.

– Ет, який там з мене лев, – заперечив чоловік, махнувши рукою. – І «грива» вже посивіла, і стометрівку не те що за одинадцять, – за двадцять секунд не пробіжу. От колись... Бачила б ти мене років із тридцять тому! Отоді я був справжнім левом. Сила й швидкість – ого! Кучері – ого-го! Що два тижні мусив підстригатися, бо безкозирка на голову не налазила. Я ж на Чорноморському флоті служив. Як ішов у парадній формі Севастопольською набережною, – усі дівчата на мене задивлялися! Ех… Коли відслужив, не хотілося у село повертатися, – море так і не відпустило від себе. От і влаштувався в «Артек» кухарем.

– Але ж ви моряк, а не кухар?

– Ну-у, я на кораблі коком служив, тобто корабельним кухарем.

Дядько Лев скрушно зиркнув на своє кругле черевце і вкотре спробував заховати «його величність» під тільник, та марно.

Хлопці розсміялися, про всяк випадок випросили у нього номер мобільного (знайомство із шеф-кухарем ніколи зайвим не буває), попрощались і розбрелися по кімнатах. Невдовзі ранок, тож подрімати хоч годинку не завадить.

Оленка помахала хлопцям рукою, мило посміхнулась і акуратно причинила за ними двері. А в її голові тим часом уже роїлися плани помсти нічним кривдникам...

Розділ 2

Вендета

–Привіт, Міледі! – гукнув Сашко, побачивши в коридорі Оленку.

Та спопелила хлопця поглядом і, зціпивши зуби, пройшла повз нього.

Мало того, що в таборі Оленку й трьох «мушкетерів» записали в один загін, то ще й поселили на одному поверсі. За давньою традицією кімнати в «Янтарному» називають «кубриками», а коридори – «палубами». Антон, Сергій та Сашко мешкали втрьох в одному кубрику, а в Оленки з’явилися нові сусідки, з якими вона хоч і познайомилася, але ще не встигла потоваришувати. Дружба їй узагалі важко давалася: крім сусідки й однокласниці Лільки, друзів у неї не було, зате була скрипка, яка забирала весь вільний час.

Наступного дня діти пішли до школи, де їх розподілили у класи. Оленка ­сподівалася, що хоч на уроках не бачитиме тих прикрих хлопчаків. Так на тобі! Вони й тут опинилися поруч!

Перший урок учителька, як і заведено, розпочала зі знайомства. Щойно Оленка зібралася назватися, як із задньої парти хтось удавано тонким голосочком пропищав:

– Мене звати Міледі.

Клас вибухнув реготом. Оленка промовчала, лише подумала: «Ну все. Це вже край. Хочете бачити Міледі – будь ласка. Покараю всіх трьох».

Тієї ночі вона не спала – згадувала найбільш хитромудрі середньовічні тортури, які їй доводилося бачити в історичних фільмах. А вдосвіта у неї виник план...

Наступної ночі, коли позасинали не лише діти, а й чергові вожаті, Оленка непомітно прослизнула до коридору. Озираючись, підкралася до кімнати хлопців і тихцем прочинила двері. Там панувало мирне сопіння. Вона дістала з кишені тюбик зубної пасти й густо вимастила клямки дверей до туалету та до кімнати. Вийшла, однак за хвилину повернулася. У руках у неї був стілець і відро, наполовину наповнене водою. Дівчинка стала на стілець і прилаштувала відро на дверях: варто було комусь смикнути за клямку, як воно відразу ж мало впасти додолу.

«Ну що ж, тепер начувайтеся, – подумала, посміхаючись. – От прокинеться Сергій, почалапає до туалету, схопиться за клямку, вимаститься в пасту і такий лемент зчинить, що Антон спросоння одразу до виходу майне. А йому відро з водою на голову – беркиць! Сашко, звісно, побіжить рятувати друга і я-а-а-к послизнеться в калюжі, я-а-а-к гепне на підлогу… Аби лиш більше глядачів у коридорі назбиралося! Оце вже сміху буде – з сусідніх корпусів діти прибіжать. А що? Так їм і треба, самі винні – нічого лякати мене й обзивати. Буде вам справжня Міледі, панове мушкетери!»

Отак зловтішаючись, Оленка шмигнула до своєї кімнати і не роздягаючись ляг­ла в ліжко, – щоб не проспати вранішнього цирку.

– Що за…?! Якого біса?! Хто це тут?..

Оленка почула крізь сон гучну лайку. «От дідько! Мабуть, Антон кричить! Я таки проспала», – подумала вона й схопилася з ліжка, щоб потрапити хоча б на закінчення вистави. Вибігла в коридор і... завмерла від побаченого. Біля хлопчачої кімнати стояла мокра як хлющ вожата, Ольга Михайлівна. Біля її ніг лежало у калюжі порожнє пластмасове відро. А звідусіль визирали, мов курчата, які щойно вилупилися з яєць, сонні й перелякані діти.

Від хвилювання в Оленки почалася гикавка. Вона облизала пересохлі губи і знесилено притулилася до стіни.

Раптом з дверей тієї злощасної кімнати вигулькнув рудий Антонів чуб, а за ним – і сам його власник. Дівчинка напружилася в очікуванні гіркої розв’язки. Вона розуміла, що хлопець здогадався, «чия собака тут порилася», і здасть Олену, як кажуть, із тельбухами…

Обережно обминаючи мокру пляму на підлозі й мокру сердиту вожату, Антон вийшов на середину коридору й здивовано роззирнувся. Помітивши Оленку і вираз її обличчя, він примружився, почухав потилицю й різко повернувся до вожатої. «Ну, от і все, – приречено подумала вона, – попалася, М-м-міледі».

Антон, жестикулюючи, почав щось пояснювати вожатій. Оленка заклала руки за спину й, похнюпившись, ніби арештант перед судом, рушила до них. Але несподівано Ольга Михайлівна зупинила Антона і голос­но, щоб усі почули, сказала:

– Так, вистава закінчилася! По «кубриках» і спати! Зараз лише пів на п’яту. До підйому ще цілих дві з половиною години.

Постояла кілька секунд, переконалася, що її наказ виконано, і разом з Антоном увійшла до кімнати.

«Напевне, пішли радитися, у який спосіб стратити мене – повісити чи відрубати голову», – гірко подумала Оленка, потерши шию, яка чомусь раптом засвербіла. Потім навшпиньки підійшла до хлопчачої кімнати. Із-за дверей чути було лише невиразне бубніння.

«А може втекти, поки вони радяться? – розмірковувала тим часом. – Хоча куди ж тут утечеш? Табір по периметру обгороджено високим парканом. Годі й думати через нього стрибати. Недарма його Великою Китайською стіною прозвали! А через прохідну? То не прохідна, а справжній контрольно-пропускний пункт на кордоні. Ще й охоронці уночі по табору ходять. Ні, мабуть, доведеться зазнати кари».

Ковтнувши непрохану сльозу, дівчинка гордо задерла голову, голосно шморгнула носом і, прошепотівши «Двом смертям не бути, а однієї не минути», упевнено штовхнула двері й увійшла до кімнати...

На Оленку витріщилися чотири пари здивованих очей. Навколо однієї з них чорними кругами розпливлася туш. Це, звісно ж, були очі вожатої, що стояла край столу – руки в боки. З її одягу скапувала вода, й на підлозі вже поволі утворювалася калюжка, щоправда, незрівнянно менша, ніж та – в коридорі. Але вожата, здавалося, не звертала на такі дрібниці жодної уваги.

– Чого тобі? – незадоволено запитала в Оленки. – Я, здається, звеліла усім іти спати. Чи ти глуха?

– Це хто... це я глуха?! – обурилася Оленка. – Та я... та я... та в мене може найкращий слух у нашій музичній школі!

– Тоді прошу вийти й не заважати.

– А як же я? – здивувалася Оленка.

– До чого тут ти? Йди звідси негайно! – невдоволено вигукнула вожата, не стримавшись. Вона різко хитнула головою, і в ту ж мить з її волосся, мов із собачої шерсті після купання в озері, на всі боки бризнули міріади крапель. Хлопці розсміялися, а жінка відповіла несамовитим криком:

– Чого регочете?! Наробили шкоди, та ще й регочете?! Лише два дні в таборі, а вже таке витворяєте! Я тут чергую цілу ніч, пильную вас, наче мама, стежу, чи все гаразд, чи допомога кому не потрібна, а ви... ви...

Раптом її голос перетворився на схлипування, жінка знітилася, сіла на стілець і... заридала. Хлопці перезирнулися й узялися заспокоювати її. Оленка теж підбігла, та Сашко зупинив її рукою й промовив самими лише вустами, але дуже виразно:

– Іди звідси, ми тут самі впораємося.

– Але ж це я винна, це я приче... – почала Оленка, та Антон миттєво затулив їй рота однією рукою, а другою виштовхав з кімнати й грюкнув дверима.

Оленка кілька хвилин простояла перед зачиненими дверима. «Хм, щось тут не те, щось не те, – міркувала вона. – Що вони замислили? Яку ще свиню підкладуть мені? Хоча хіба можлива свиня ще більша, ніж я сама її собі підсунула? От добре люди кажуть: не рий комусь яму, бо сам до неї втрапиш. Хм... І що ж ті хлопчиська замислили?»

Відчуваючи, що від напружених роздумів сіра речовина у мозку от-от закипить і почне виливатися через вуха, мов переварена манна каша з каструлі, Оленка важко почалапала до своєї кімнати.

Розділ 3

Міледі, або Графиня Жанна де Ламотт

Наступний ранок видався на диво сонячним і теплим. Настало бабине літо. Діти раділи, бо сподівалися, що завдяки потеплінню їм ще дозволять поплавати у морі. І лише Оленка похмуро дивилася на хвилі крізь величезне, на всю стіну, вікно та подумки картала себе. Дівчинці було не до веселощів, адже її от-от мали викликати до директора, наказати зібрати речі й першим же поїздом відправити додому. Тоді як решта дітей, серед них і ненависні «мушкетери» Антон, Сергій та Сашко, купатимуться в ніжних хвилях Чорного моря.

Пролунав сигнал, скликаючи табірну зміну на лінійку. Дівчатка повибігали в коридор, чи то пак, на «палубу». Оленка вийшла останньою й приречено попленталася на місце загального збору, де їй ось-ось мали оголосити неминучий вирок...

Лінійка закінчилася, проте ані постраждалої вожатої, ані начальника табору «Янтарний» на ній не було. Старший вожатий повідомив дітям розклад дня та план заходів, після чого відпустив готуватися до сніданку.

«Дивно, що про мене не згадали. Мабуть, ще не вирішили мою долю, – дійшла висновку дівчинка, повертаючись до своєї кімнати. – А може на сьогодні просто немає вільних квитків на поїзд і мене відішлють згодом? Хоча яка різниця – на день раніше, на день пізніше... Батькам уже напевне повідомили, і до школи зателефонували. Хоч би бабусі ніхто не прохопився, бо сердешна не переживе такого сорому». З гіркими думками Оленка підійшла до своєї кімнати, де на неї вже чекали «мушкетери».

– Отож, слухай сюди, мала, – озвався першим Антон. – Ми тут тебе відмазали, так що сиди й не рипайся, і не кажи нікому, що це ти вночі рейвах зчинила.

– А ніхто не просив вас мене відмазувати. Сама б якось упоралася.

– Угу, впоралася. Вилетіла б з табору на раз-два.

– І що мені тепер – на коліна перед вами падати й ноги цілувати?

– Так, годі гризтися, – втрутився Саш-

ко.

З вісьмох дітей у сім’ї він був найстаршим, і йому часто доводилося залагоджувати конфлікти між молодшими братами й сестрами. Тож хлопець знав, як заспокоювати розгніваних дівчат:

– Спробуймо так, Оленко. Спочатку ти три хвилини слухаєш нас, а потім три хвилини ми слухаємо тебе – можеш нас сварити, обзивати, що завгодно. Тільки спочатку вислухай, згода?

– Ні, не згода.

– Чому?

– Тому що за три хвилини я не встигну висловити все, що про вас думаю, і сказати всі паскудні слова, яких ви заслуговуєте. А на більше мені часу не вистачить, бо вже в їдальні сніданок готовий.

– Тоді розділимо це задоволення на дві порції – перед школою ти висловиш свої думки, а після школи – паскудні слова. Але спочатку таки вислухаєш нас. То як, згода?

– Ну добре, що там у вас?

– Отже, – знову долучився до розмови Антон. – По-перше, ми втрьох дружно вибачаємося перед тобою за ту ніч у сімферопольському готелі й вважаємо конфлікт вичерпаним. Тим більше після твоєї нічної витівки.

Оленка лише стенула плечем. Це могло означати «Погоджуюся, конфлікт вичерпано» і «Ні, дзуськи, ще повоюємо».

– До речі, – вів далі Антон, – знала б ти, скільки нам коштувало переконати вожату, що відро на дверях – необхідний засіб самооборони!

– І від кого ж ви самооборонялися?

– Уяви собі, від злодіїв. Я розповів вожатій правдиву історію про те, як кілька років тому вночі пограбували Сергієву квартиру. Його тато працював тоді у нічну зміну, а Сергій з мамою залишився вдома. Злодій у масці вліз через прочинене вікно, наставив пістолет і примусив віддати всі гроші й цінності.

– Я тоді ще маленьким був, – додав Сергій, – зараз я б знав, як провчити того нахабу.

Оленка скинула оком на маленького Сергія й промовила скептично:

– Справді, тепер ти б його однією лівою назад у вікно викинув.

Сергій набундючився, але Антон заспокоїв його:

– Облиш, друже. Це вона просто залишкову пару випускає. Коротше, ми переконали вожату, що після того випадку у Сергія розвинулася фобія і він не може спати при незамкнених дверях та незачинених вікнах. От і довелося ставити на двері відро з водою, щоб убезпечитися від чужого.

– І вона повелася на ці казочки? – здивувалася Оленка.

– Як правило, чим версія абсурдніша, тим більше в неї вірять, – урочисто виголосив Сашко. – По собі знаю. Скільки разів мені доводилося своїх менших перед батьками вигороджувати, коли щось накоять! Таке вигадував, що й не кожен письменник-фантаст придумає. А тут практично правдива історія, тільки з деякими правками. От і все. Чому ж не повірити? Вона навіть пожаліла Сергійка й погладила по го-

лівці.

Хлопці розсміялися, але Антон закликав усіх до тиші:

– Тепер до діла. Ми тебе відмазували не через те, що почувалися винними перед тобою. Річ у тому, що нашій команді потрібна спільниця.

– Хто-о-о? – здивувалася Оленка. Вона могла уявити що завгодно, тільки не це.

– Спільниця. У нас тут виник грандіозний план, і для його виконання потрібен ще один член команди.

– А чому я? Ми ж, м’яко кажучи, не надто дружимо.

– Зате ти нам годишся за своїми якостями.

– І за якими ж?

– По-перше, ти будеш потрібна на певному етапі. По-друге, ти наполеглива, цілеспрямована й не страхопудна.

– Звідки ти знаєш?

– Ну-у-у, утнути те, що тобі вдалося сьогодні вночі, не кожен хлопець наважиться, не те що дівчина.

– Але ж, як бачиш, нічого не вийш-

ло.

– От і прекрасно, що не вийшло. Уяви, що було б, якби мене забило тим відром? Тоді б ти ніколи не дізналася про наш грандіозний план.

– Що ж то за план такий – гран­діозо-

помпозо?

– Подробиць не можу розкрити, поки ти не даси згоду стати членом нашої команди і не заприсягнешся у вірності.

– Ще чого? Чого б це я мала комусь на вірність присягати? Не дочекаєтеся!

– Ну, як скажеш. Що ж, тобі не дістанеться частина скарбів.

– Яких скарбів? – стрепенулася Оленка.

– А таких. Нам на уроці вчителька розповідала, що на території «Артеку» заховані скарби Міледі...

– Та-а-ак, усе зрозуміло, знову знущаєтеся! – вибухнула вона. – Та йдіть ви!

– Стій, дурепо! – Антон схопив Оленку за рукав, потягнув до себе й промовив майже пошепки: – Це не жарт, це правда. Слухай. Учора на уроці фізкультури дівчата стрибали через козла, а хлопці вправлялися на перекладині, було таке?

Дівчинка ствердно кивнула.

– Так от, коли підійшла твоя черга, я сказав хлопцям: «Дивіться, зараз Міледі буде на коня заскакувати».

Оленка спохмурніла, але Антон махнув на неї рукою:

– Ну сказав, ну пожартував, ну посміялися трохи, подумаєш – велике діло. Учителька почула наш сміх і проказала так загадково: «А даремно смієтеся, хлоп’ята. Дивіться, не розгнівайте дух справжньої Міледі». А потім розповіла історію...

Антонову розповідь зупинили позивні, що скликали всіх на сніданок.

– Якщо коротко, то на території сучасного «Артеку» колись давно жила справжня Міледі й перед смертю десь тут заховала свої скарби. У нас із пацанами виникла ідея їх відшукати. Якщо хочеш долучитися, – маєш час на роздуми до обіду. Після обіду зустрічаємося на алеї біля їдальні. Годиться?

– Але ж... вона... де Франція... де Крим. Щось не збігається.

– Усе збігається, подробиці згодом.

– Чекай, не можна так швидко, так несподівано.

– Нічого не швидко. Маєш час аж до обіду. Все, он нас уже всі чекають.

До кінця уроків Оленка з хлопцями не спілкувалася. Учительку слухала неуважно, у голові панував розгардіяш – останні дванадцять годин були так насичені подіями, що все змішалося в кашу.

Після уроків Оленка одразу вирушила до хлопців, що стояли осторонь на вулиці та щось жваво обговорювали:

– Я погоджуюся!

– Т-ш-ш, не кричи, – прошипів Антон­, – ще почує хтось, не дай Боже.

– А чого нам боятися? Ми ж не банк хочемо пограбувати, а лише знайти втрачений скарб, чи не так?

– Та воно так, але якщо про це хтось дізнається, план може луснути.

– Чого б це? – не могла второпати Оленка.

– А того це, – перекривив її Сергій. – Невже не зрозуміло, якщо хтось здогадається про скарб, то всі дружно візьмуться за пошуки?

– Але ж це не секрет. Ви ж не знайшли таємну карту з нанесеним хрестиком, а прос­то почули історію від учительки, тож решта теж знає. До речі, ви так і не розповіли ту історію.

– Хай Сашко тобі розповість, – махнув рукою Сергій.

– А сам чому не хочеш?

– У мене терпіння не вистачить відповідати на всі твої: «А чого?», «А чому?». А Сашко у нас розважливий. Йому вдома щодня доводиться молодшим сестрам мізки вправляти та щось розповідати.

– Ще не відомо, хто з нас молодший! І взагалі, я до вас не просилася в команду, ви самі мене покликали.

– Добре-добре, не нервуй, – заспокоїв її Сашко. – Дорогою в їдальню все тобі розповім. А по обіді зберемося й обговоримо план.

Отже, почалася ця історія у Франції, у далекому вісімнадцятому столітті...

Жила тоді в Парижі графиня Жанна де Ламотт, відома авантюристка й пройдисвітка. Якось вона назвалася родичкою королеви Марії-Антуанетти й викрала з палацу коштовне діамантове кольє. Згодом злодійку викрили й кинули до в’язниці, та кольє так і не знайшли. Незабаром їй вдалося втекти й переїхати до Англії. Графиня з’явилася у Лондоні, але за нею і там увесь час полювали таємні агенти. Тоді вона інсценувала самогубство й перебралася до Росії, куди навряд чи могли діс-тати довгі щупальця французької таємної поліції. Отже, Жанна де Ламотт оселилася у столиці Ро-сійської імперії Петербурзі й, змінивши прізвище на де Гаше, знову поринула у світське життя. Однак життя при царському дворі потребувало неабия-ких витрат, тож графині довелося розпродувати вкрадені коштовності. Та продавати їх будь-кому вона не наважувалася, адже незвичайні діаманти з кольє Марії-Антуанетти легко було впізнати. Тоді аферистка зійшлася з таким собі графом Ва-ліцьким, у минулому львівським шляхтичем і знаним картярем. Той теж свого часу поїздив по Європі, змінював прізвище (насправді його звали Михайлом Міцкевичем), не раз розорявся до нитки, потім знову загадково багатів. Валіцький допоміг де Гаше продати кілька каменів. Але з часом до російсько-го царя дійшли чутки про справжнє ім’я графині, після чого він відіслав її у далеку прикордонну пів-денну губернію, якомога далі від імператорського двору й російської столиці. Тією далекою прикор-донною губернією був Крим. Оселилася графиня на південному березі півострова, у хатині біля під-

ніжжя гори Аю-Даг, і жила тут до самої смерті. Місцеві мешканці її боялися, бо ходила ця таємнича дама завжди з двома пістолями за поясом. А бу-динок, у якому вона жила, називали «чортовим». Збереглися перекази про те, що графиня ніколи не розлучалася з синьою скринькою, навіть коли ви-рушала на коротку прогулянку берегом моря. І була в тій скриньці начебто решта діамантів з діадеми королеви Марії-Антуанетти. Перед смертю гра-финя заповіла поховати скриньку разом з нею. Коли ж вона померла і скриньку відімкнули, виявилося, що та порожня. Отже, графиня переховала діа-манти. Відтоді їх не раз намагалися знайти, але все намарне...

– Ось така історія, – завершив свою розповідь Сашко.

– Цікаво, безперечно, – заявила Оленка. – Але, по-перше, до чого тут Міледі? По-друге, якщо за двісті років ніхто не зміг знайти діаманти, чому ви раптом вирішили, що вам це вдасться? І, нарешті, по-третє, – навіщо вам я? Боїтеся, що самі не донесете таку купу коштовностей?

– Доповідаю! – урочисто промовив Ан­-

тон. – По-перше, історію про графиню Жанну де Ламотт колись почув французький письменник Олександр Дюма й практично повністю описав її як історію Міледі у «Трьох мушкетерах». І тавро злочинця на плечі – пам’ятаєш, у фільмі? – у графині теж було. Вона навіть улітку застібалася на всі гудзики, щоб хтось, бува, його не помітив. По-друге, діаманти досі шукали не

там.

– Не там – це де?

– Не перебивай, дослухай краще. Отже, дослідники користувалися лише записами місцевих мешканців і шукали там, де графиню часто бачили: на пляжі, біля підніжжя гори, у будинку, де вона жила. Той «чортів будиночок» зберігся й досі. Але за цей час у нього змінилося стільки власників! Гадаю, кожен з них перевернув там усе догори дригом. Та оскільки скарб досі так і не знайшли, мабуть, сховано його в іншому місці, про яке ніхто й не здогадується.

– Це зрозуміло, – погодилася Оленка, – а нам що з того? Інших місць ми ж не знаємо.

Антон багатозначно постукав себе по голові вказівним пальцем:

– А згадай-но тепер, кому в Росії графиня довіряла свої секрети з діамантами?

– Н-у-у, тому шляхтичу, що допомагав їх продавати.

– Правильно, графові Валіцькому. Логічно припустити, що й таємницю захованого скарбу вона теж довірила йому.

– Може й логічно, але що нам із того? Де тепер шукати того графа?

– А отут і вступає в гру наше «по-третє», тобто те, для чого ти потрібна у нашій команді. Граф Валіцький звідки? Правильно, зі Львова. А ти звідки? Теж зі Львова.

– То й що? А Ігор Сікорський з Києва, і ти з Києва, але це ще не означає, що ти можеш знайти його оригінальні креслення перших у світі вертольотів. Чи перші схеми космічних кораблів Сергія Корольова, який теж у Києві жив.

– Але мій тато не вчений-фізик, а твій – історик і працює у Львівському державному історичному архіві. Ти ж сама на першому уроці перед учителькою історії вихвалялася.

– Вихвалялася. І що з того?

– Як це що? Можна зателефонувати до нього й попросити пошукати матеріали про графа Валіцького, може, знайдуться якісь орієнтири про скарб графині?

– Ти хоч уявляєш, про що просиш? Теж мені Індіана Джонс, – скептично кинула Оленка. – Дослідники роками порпаються в архівах, допоки зберуть потрібну інформацію з різних книг, уривків документів, звітів, газетних статей. А ти хочеш, щоб мій батько за кілька днів з’ясував, де заховано скарб якоїсь графині. Абсурд! Навіть не збираюся турбувати його такими дурницями!

– Але ж спробувати можна, – не здавався Антон. – А раптом пощастить?

– Ні! Ні! І ще раз ні! – твердо заперечила вона, схрестивши на грудях руки, мов маленький Наполеон.

– Що ж, шкода. А я так сподівався на тебе, – промовив хлопець розчаровано й ві-

дійшов.

Діти тим часом увійшли до їдальні й сі-

ли на свої місця.

Розділ 4

Команда скарбошукачів

Апетит в Оленки зник геть зовсім. З голо­ви не виходили думки про діаманти Марії-Антуанетти. Післяобідній відпочинок теж не дав заспокоєння. Дівчинка сподівалася, що хоча б на вечірній дискотеці їй вдасться розвіятися. Та коли з динаміків залунало: «Лучшие друзья девушек – это бриллиа-анты...», – у виконанні гурту «ВІА-Гра», Оленка геть зовсім розклеїлася й пошкандибала до свого «кубрика». Вимучена ми­нулою безсонною ніччю й напруженим днем, вона без сили впала на ліжко й одразу заснула.

Посеред ночі Оленка прокинулася, різко звелася на ноги й зі словами: «От дурепа! Як я могла забути про неї?» – вискочила в коридор.

Мов вихор, влетіла у кімнату до хлопців­ й щосили почала розштовхувати Антона:

– Вставай, вставай, прокидайся!

– Ти здуріла? – промовив Антон, кліпаючи заспаними очима. – Чого тобі? Мало минулої ночі наказилася? Хочеш нас геть зо світу звести?

– Вставайте, Тошо, Сашко, Сергію! У ме­-

не геніальна ідея!

– Яка може бути ідея о третій годині ночі? – сонно пробурмотів Сергій і сховався з головою під ковдру.

Оленка підбігла до нього й рвучко сіпнула ковдру на підлогу.

– Е-е-е, ти не борзій! – обурився хлопець, умить прокинувшись від такого нахабства. – Я не подивлюся, що ти дівчина і майже наш компаньйон. Відшліфую фейс на раз, зрозуміла?!

– Та зрозуміла я, зрозуміла. Але як вас інакше розбудити, соньків нечесаних?

– Краще на свою зачіску подивися, – промовив Сашко, який уже прокинувся і сидів на ліжку, підібгавши ноги.

Оленка ковзнула поглядом до дзеркала, поправила розпатлане волосся й махнула рукою:

– Ет, дурня це все – зачіска і все таке інше. Головне от що! Я увечері заснула, мов убита, а кілька хвилин тому прокидаюся...

– От блін! – усе ще гнівався Сергій. – Сама виспалася, а іншим не даєш!

– Та не перебивай, краще дослухай! Так от, прокидаюся я і... о, еврика! Згадую свою однокласницю, у якої мама колись давно теж була в «Артеку».

– Ні-і-і, це божевільня якась, – не вгавав Сергій. – Розбудити посеред ночі й розповідати байки про однокласниць. Слухай, Олено, та ти гірша від Міледі, ти просто маніячка якась! Тобі в психіатра перевіритися треба! І як тебе тільки в «Артек» пустили, навіжену таку?!

Ще трохи – й Сергій геть би закипів, але Антон із Сашком засичали на нього. Оленка продовжувала:

– Так от, виявляється, поки я спала, мій мозок увесь час працював, шукаючи вихід.

– І що ж він знайшов у бездонних глибинах твоєї сірої речовини? – іронічно запитав Антон.

– Кажу ж – мою однокласницю Лільку. Ви ж не слухаєте, а тільки перебиваєте. Отже, колись давно, років з тридцять тому, її мама, тітка Леся, теж відпочивала в «Артеку». Вона в дитинстві була дуже милою і симпатичною. Хоча й досі нічогенька. Але це я вже відволікаюся. Так от, виросла вона, вийшла заміж, народила двох дітей, у тому числі й Лільку, мою однокласницю. Жила собі, одним словом, та й жила. І все б нічого, та якось років зо п’ять тому у їхній сім’ї виникла серйозна проблема, пов’язана зі зникненням якихось цінностей, здається, грошей. І здавалося, їх уже не знайдуть ніколи. Але вночі наснився Лільчиній мамі незнайомець і таємничим голосом розповів, де шукати втрату. Прокинулася тітка Леся й пішла туди, куди їй вказали у сні. Гроші й справді там знайшлися.

– Нічого дивного, – скривився Антон. – Під час сну людський мозок здатен вирішувати такі складні завдання, на яких не може сконцентруватися вдень, коли діє багато зов­нішніх подразників. Удень мама твоєї подруги нервувала, тому й не могла знайти загублені гроші, а вночі мозок відпочив і все згадалося.

– А як же тоді таємничий голос?

– Побічний ефект сну. Деколи в снах виринають якісь спогади й накладаються на сучасні події. Звідси й фантазії різні. Нічого надзвичайного.

– Так от, слухай далі, розумнику! Лільчина мама теж так подумала. Але після того випадку незнайомець їй регулярно снився й підказував різні речі. Наприклад, коли що робити, чого краще уникати тощо. Жінка розповіла про свої видіння подругам і ті, задля сміху, попросили й собі дещо вивідати. Наступного дня вона переповіла свій сон і уявіть собі, що всі пророцтва справдилися! Звістка про тітку Лесю швидко облетіла місто, до неї, наче до ворожки, йшли по допомогу. Вона вислуховувала проблему, засинала з думкою про неї, уночі чула голос, а вранці просто переповідала клієнтам свій сон.

– Дурня якась, – промовив Антон.

– Дурня не дурня, але під Лільчиною квартирою деколи такі черги шикуються, що сходами не пройдеш. Була б дурня, люди б не ходили.

– Припустимо, це все правда. А нам що з того? Могла спокійно розповісти цю казочку завтра перед уроками чи на перерві. А то побудила всіх...

– Та як ви не розумієте! Я ж щойно принесла вам на тарілочці вирішення проблеми з пошуком скарбу Міледі.

– А таки не розумію, – захитав головою Антон, і хлопці погодилися.

– Та-а-ак, оце команда підібралася. Я тут півночі втовкмачую їм, а вони не доганяють. Отже, розжовую для тугодумів. Мама моєї подружки – екстрасенс, і ми можемо звернутися до неї, щоб вона вночі уві сні вивідала місце­знаходження діамантів. Тепер до всіх дійшло?

Приборкуючи руду неслухняну чуприну, Антон невпевнено промовив:

– Якось неправдоподібно це все, по-чу­-

дер­нацьки.

– Тоді запропонуй не чудернацький спосіб, – відбилася Оленка.

– А що, як цей її незнайомець собі захоче загарбати наші діаманти? – засумнівався Сергій.

– Він же дух! Навіщо духові діаманти?

– А хто їх знає, тих духів, що їм пот­рібно, а що ні? Може, якраз діамантів для повного щастя й не вистачає. Або раптом сама ворожка захоче їх привласнити? Га? Що скажеш?

– Друже, знав би ти, скільки вона заробляє на клієнтах! Думаю, що в неї своїх діамантів не менше, ніж у графині було.

Нарешті з протилежного кутка кімнати озвався Сашко, який досі мовчки слухав і лише зосереджено міркував.

– Зрештою, ми нічого не втрачаємо. Інших варіантів все одно немає. То чого б не спробувати?

Лілька підняла слухавку після третього дзвінка.

– Оленко, ти?! Привіт! Як відпочинок? Як море? – заторохтіла. – Щастить тобі, ми тут мучимося в школі, а ти собі балдієш!

З досвіду Оленка знала, що поки Лілька не виговориться й не вистріляє весь арсенал словесних боєприпасів, марно починати діалог. Подружка за три хвилини переповіла все, що сталося цими днями на подвір’ї, у класі й школі. Коли ж, нарешті, зробила паузу, щоб набрати в легені повітря для чергової порції експрес-новин, Оленка випалила:

– Лілько, твоя мама вдома?

– Е-е-е, – затнулася збита з пантелику подружка, – удома, а до чого тут моя мама?

– Мені треба негайно поговорити з нею, потім усе поясню. Дай швидше їй слухавку, увечері я зателефоную ще раз і тоді вже потеревенимо.

– Ну добре, потім то й потім, – відповіла та трохи ображено й гукнула кудись убік: – Мам, тут тебе Оленка! Каже, що терміново!

Дівчинка привіталася з тіткою Лесею й переповіла їй суть справи. Заскочена дивним проханням, жінка трохи помовчала:

– Знаєш, Оленочко, яких я вже тільки дивних прохань від своїх клієнтів переслухала, а такого ще не чула. Ти мене заінтригувала. Пригадую, коли сама в дитинстві була в «Артеку», нас теж лякали казками про дух Міледі, що бродить уночі територією табору і полює на дітей. Але я була впевнена, що це просто байка, вигадана вожатими, щоб полякати нечемних піонерів. Хм, цікаво. Ну що ж, спробую довідатися. Тільки ти ж знаєш, що мені треба переспати з думкою про твоє прохання, тому зателефонуй завтра вранці. Може якраз...

– Ой, тітонько Лесю! Ви мене так виручаєте! Дякую вам дуже! Обов’язково зателефоную! – радісно проторохтіла Оленка й вимк­нула телефон.

– Ну от, – Оленка гордо обвела поглядом хлопців. – Половину справи зроблено. Залишилося почекати до завтра. Отже, які наступні плани?

– Та-а-ак, – замислився Антон, – наступні плани, кажеш? А план у нас тепер один – жодним чином не видати себе. Головне – конспірація. Живемо нормальним життям. Зрештою, ми ж відпочивати сюди приїхали, чи ні?

– Точно! – вигукнув Сергій. – Коли ми спускалися зі школи в їдальню, вожаті говорили між собою, що поведуть нас після обіду до моря.

Поки діти простували тінистою алеєю до пляжу, вони й словом не перекинулися про скарби. Їхні думки були поглинуті морем.

Інструктор з плавання вишикував усіх на пляжі, розділив на групи по десять осіб, розповів правила поведінки на воді й подав знак першій десятці. Діти одразу ж дружною юрбою кинулися в обійми м’яких теплих хвиль. Інструктор час від часу щось вигукував у мегафон, але на його зауваження вже ніхто не звертав уваги.

Утомившись, Оленка вийшла з води і лягла на гальці. Трохи відпочила, підвелася й поволі кинула оком на пляж у пошуках друзів. Друга десятка, до якої потрапили хлопчаки, усе ще борсалася у морі. Сашко вилазив довготелесому Антонові на плечі й з усієї сили стрибав у воду, а Сергій плавав наввипередки з хвилями. «Дивно, – подумала Оленка, – ще вчора я ненавиділа цю трійцю й мріяла помститися, а нині ми вже КОМАНДА. У нашому загоні повно моїх одноліток-дівчат, а я дружу з хлопчиськами. Дівчата про косметику розповідають, про модне вбрання радяться, а мене на якісь пригоди тягне. Якби бабуся дізналася, що її «юноє дарованіє» уночі вештається з хлопцями у пошуках скарбів, дістала б серцевий напад! Жах!». Оленка заплющилася, підставляючи обличчя промінню ніжного вересневого сонця.

Раптом... її тіло ніби обпекло вогнем. Вона підскочила й опинилася віч-на-віч з Антоном. Виявляється, це він обтрусив свою мок­-

ру руду чуприну, і з несподіванки холодні краплі води здалися їй пекучими жаринками.

– Здурів чи що?! – залементувала Оленка.

– Чого ти? Це ж тільки вода.

– Угу, тебе б так. У мене мало серце не вискочило. Теж мені друг називається.

– Та не лементуй, краще поглянь навколо. Яка краса! І пощастило ж комусь жити тут. Уяви собі тільки: цілий рік купаєшся, засмагаєш.

– Ну не знаю. Не думаю, що взимку тут комфортно.

– Якби не було комфортно, «Артек» не приймав би дітей цілий рік.

– Може й так, – погодилася Оленка й знову вляглася на гальку.

Повертатися назад у спальний корпус було важче. Дорога змійкою звивалася вгору, і виснажені морем діти ледве пересували ноги. Про вечірню дискотеку ніхто вже й не згадував. Хотілося тільки доповзти до ліжка. Спати!

Це була перша ніч в «Артеку», яку Оленка проспала, жодного разу не поворухнувшись. Навіть не почула зранку команду «Вставай!». Хтось із сусідок ледве розворушив її. Оленка потерла заспані очі й пошкандибала вмиватися. Сполоснувши лице, почала витискати з тюбика пасту, щоб почистити зуби, й одразу згадала про команду, про діаманти і врешті про те, що сьогодні зранку має телефонувати до Лільчиної мами.

Оленка жбурнула на полицю зубну щітку і помчала до ліжка, де під подушкою лежав мобільний телефон. Схопивши його, вона знову забігла до ванної кімнати, зачинилася, пустила воду з крана й увімкнула телефон.

На щастя, відповіла тітка Леся, звільнивши Оленку від вислуховування чергової порції пліток від Лільки.

– Отже, записуй, – по-діловому почала жінка. – Аркуш і ручку маєш?

За кілька хвилин озброєна інформацією Олена гордо увійшла до хлопчачої кімнати, помахала над головою вирваним з зошита папірцем:

– Ну що, мушкетери, готові до подвигів і бойових звершень?!

– Та ну? Та не може бути! Невже є?! – не повірив Сергій.

– Х-ха! А ви ще сумнівалися. Та Лільчина мама крутіша від усіх тих з «Битви екстрасенсів», щоб ви знали. От так.

– Показуй швидше, що ти там понаписувала! – вигукнув Антон з нетерпінням і видер аркуш з Оленчиної руки.

Ледве розібравшись з плутаними записами (ще б пак – однією рукою Оленка тримала ручку й писала, другою притискала аркуш до стіни, а плечем підставляла телефон до вуха), команда засіла за розробку плану.

– Отже, так! – виголосив Антон фразу, якою звично починав озвучувати свої думки. – До вечора рипатися не варто. Учора я краєм вуха чув, що сьогодні нас повезуть на екскурсію у Воронцовський палац. Головне – багато не бігати, берегти сили, бажано на зворотному шляху трохи подрімати в автобусі. Повернемося ввечері, заморені вожаті швидко позасинають, от тоді й почнемо операцію. Зрозуміло? От і добре. А тепер – на ранкову лінійку…

Оленка з батьками колись відвідувала Воронцовський палац в Алупці. Але тоді вона була ще маленькою, лише перший клас закінчила. Тепер усе виглядало зовсім по-іншому. Екскурсовод ходила з дітьми чудовими парками навколо палацу, розповідала про його дивну архітектуру та про життя російської знаті дев’ятнадцятого століття. Нарешті дітей підвели до південного фасаду, який нагадував парадний вхід до ханського палацу, і до знаменитих левів на сходах. Екскурсовод зупинилася біля скульптури сплячого лева:

– Діти, у вас є п’ятнадцять хвилин вільного часу. Хто хоче, може сфотографуватися біля левів. Якщо ж маєте до мене запитання, прошу не соромитися. Я залюбки відповім.

Запитань, звісно ж, не було, бо всі розбіглися робити знімки на пам’ять. Лише Оленка підійшла й запитала, ніби мимохідь:

– А скажіть, будь-ласка, чи то правда, що колись на території «Артеку» жила Міледі?

– Хто-хто?

– Ну-у-у, графиня, я забула її прізвище, словом, Міледі з «Трьох мушкетерів». Вона ще перед смертю десь заховала діаманти, викрадені у французької королеви.

– Ось ти про що. Справді, графиня де Гаше доживала свій вік у наших краях. Але чи й справді вона була тією Жанною де Ламотт, яка обікрала Марію-Антуанетту, достеменно не відомо.Тож стверджувати, що саме вона десь тут заховала скарби, не можна. Гадаю, якщо вони й є, то навряд чи комусь поталанить їх знайти.

– Он як, – промовила Оленка й теж побігла фотографуватися.

Перед поверненням до табору вожаті роздали дітям вечерю, так звані сухі пайки. Скарбошукачі перезирнулися і за мовчазною згодою поховали їжу в торбинки. Під час нічної розвідки їстівні запаси можуть, як ніколи, стати у пригоді.

В автобусі діти гуртом підхопили артеківські пісні, котрі встигли вивчити упродовж перших днів перебування в таборі. Оленка ж, як і її друзі, зручно вмостилася на сидінні. Дорожній серпантин Великої Ялти швидко заколисав їх. Незабаром вона вже спала, незважаючи на гамір в автобусі...

Розділ 5

Нічна експедиція,

або Перший млинець завжди глевкий

Ось і настав час «ікс». Усі мешканці спального корпусу мирно сопіли у своїх кімнатах, лише неспокійна четвірка навшпиньки скрадалася до пожежних сходів на розі будинку. Спускатися головним входом юні скарбошукачі не ризикнули, розуміючи, що можуть бути спіймані черговим вожатим під час перетину «державного кордону» при виході з корпусу.

Цей запасний вихід діти підготували ще перед екскурсією. Поки Оленка з Сашком стояли «на атасі», Сергій з Антоном за допомогою підручних засобів виламали язичок у замку дверей, що вели до пожежних сходів. Відчинивши двері, хлопці прихилили їх і замели сміття, щоб ніхто не помітив маніпуляцій...

Діти підкралися до пожежного виходу й тихесенько вийшли на сходи. Пригнувшись, одне за одним сторожко зійшли з третього поверху вниз. Потім швидко перебігли у гущавину дерев біля сусіднього корпусу. Табір «Алмазний» перебував на реконструкції, дітей у ньому не поселяли, а ремонтні роботи вели лише вдень. Там можна було спокійно обговорити наступний етап операції. За звичаєм слово взяв Антон:

– Отже, так. Точкою, від якої починається шлях до сховку зі скарбом, у нас вказана школа. Але далі дорога йде вниз, попри місце, де ми зараз стоїмо. Тож нема чого перти вгору, щоб потім повертатися. Тільки... не знаю, як без ліхтарика далі йти. Місяця, як на лихо, немає.

– А я маю ліхтарик! – вигукнула Оленка.

– Звідки?

– Та ж екран у мобілці світиться. Вдень ніби й не видно, а вночі досить світла дає.

– Олено, ти геній! Від мобілки світло не таке яскраве, як від ліхтаря, зате й збоку ніхто його не помітить. Усе, давай телефон і пропустіть мене вперед. Я кроки рахуватиму.

Антон вийшов уперед і повів групу, обходячи кущі та дерева. За якийсь час діти опинилися на роздоріжжі. Антон посвітив екраном мобільного на «карту» й пробур­мотів:

– Праворуч підеш – коня втратиш, ліворуч підеш – життя занапастиш. Коня ми собі нового купимо за діаманти, а життя не купиш, отже, йдемо праворуч.

– Що ти там бурмочеш, Сусанін? – визирнув із-за Антонової спини Сергій.

– На роздоріжжі ми маємо повернути праворуч.

– То повертай, а не лементуй.

– Краще сім разів відміряти й зайвий раз звіритися з картою, ніж потім блукати, – промовив Антон по-філософськи й упевнено повернув…

Пройшовши ще метрів п’ятдесят униз стежкою, діти опинилися біля будинку.

– Що за чортівня? – промовив Антон. – Це ж корпуси «Морського».

– Точно, – підтвердив Сашко. – Я їх вчора з нашого пляжу бачив. То й що?

– Як то й що? За інструкцією ми мали вийти на скелястий берег із входом до підземелля, а замість того вперлися у житлові корпуси.

– Варіантів є три, – вирішив вставити своїх п’ять копійок Сергій. – Перший – помилився Антон і завів нас не туди. Другий – помилилася Олена і неправильно записала вказівки ворожки. Третій і найбільш вірогідний – помилилася ворожка або й просто збрехала. Розвела нас, одним словом, як і всіх своїх довірливих клієнтів.

– Та ти… та як ти смієш про тітку Лесю! – Оленка підступила до Сергія з кулаками, та раптом… просто в очі їй різонув яскравий промінь ліхтаря.

Із-за дерев пролунав суворий чоловічий голос:

– Хто там ховається?! Негайно вийти на алею!

Заскочені зненацька діти завмерли, мов молоді кипариси у безвітряну погоду. Голос гнівно повторив вимогу. Антон першим прийшов до тями й зробив кілька кроків уперед. Відтак рушили Сергій та Сашко. Олена ступала за ними майже наосліп.

Голос належав охоронцеві табору, що здійснював обхід території і почув дитячі голоси за деревами. Чоловік схопив Антона за руку, намагався схопити ще й Сергія, але той відбіг на кілька кроків, зупинився й гордо промовив:

– Не бійтеся, не втечу. Я друзів не залишаю в біді.

– От і добре, – схвалив охоронець. – Мені ж легше. Отже, я веду його до чергового вожатого, а ви дружно йдете за нами.

Охоронець повернувся й повів Антона до табору «Морський».

– А куди ви його тягнете? – до Оленки вже остаточно повернувся зір.

– У корпус, звісно.

– Але ми не у «Морському» живемо.

– А в якому? – здивувався охоронець.

– У «Гірському», точніше, у «Янтар­ному».

– Ну ви й даєте. І чого вас аж сюди занесло? На пригоди потягло? Нехай ці шибеники, шантрапа, вона й є шантрапа. А ти, дівчинко, чого з ними швендяєш?

– Не Ваше діло. Спіймали, то вже ведіть. А обзиватися шантрапою не треба, – відповіла Оленка з викликом.

– Ти диви, нашкодила, а ще й огризається! – промовив охоронець.

Він хотів ще щось додати, але махнув рукою і вже до самого табору не промовив ані слова. Четвірка полонених невдах прямувала за ним, приречено повісивши голови.

Охоронець «здав» дітей черговому вожатому, а за хвилину вони вже сиділи на другому поверсі під кабінетом начальника «Янтарного». Той затримався на роботі і, почувши про втікачів, одразу ж наказав привести їх.

Черговий звелів дітям чекати, поки їх викличуть, а сам увійшов до кабінету. Залишившись без нагляду, Антон зашепотів скоромовкою:

– Отже, так. Говоритиму я, ви тільки кивайте й погоджуйтесь.

За мить вожатий запросив їх до кабінету.

За столом у чорному шкіряному кріслі сидів літній чоловік зі втомленим обличчям. Оленці стало навіть трішечки шкода його, адже він, замість того, щоб спати вдома, змушений морочитися з нічними шукачами пригод.

– Ну, слухаю вас, – почав начальник спокійно й твердо. – Розповідайте, та не вигадуйте дурниць. За двадцять років праці в таборі я вже такого наслухався, що обдурити мене дуже важко.

Антон зиркнув на друзів, кахикнув і розпочав:

– А що розповідати? Ми ж нічого такого не робили. Просто... я чув, що біля підніжжя Ведмідь-гори є ліс, у якому росте італійська сосна пінія. А мій улюблений казковий герой – Піноккіо. Його якраз із пінії витесав татусь Карло. От мені й захотілося побачити це дерево, а заодно назбирати з нього шишок. Кажуть, у них дуже смачні горішки.

– Ти що, ніколи шишок не бачив? – здивувався начальник.

– Ні, а що тут дивного? Я живу в Києві, у панельному будинку на двадцять другому поверсі, дачі у нас немає, бабусі з дідусем у селі – теж. Я й лісу справжнього ніколи не бачив, а горіхи – лише на прилавку в магазині. А тут, виявляється, поруч ростуть не прості горіхи, а з італійської сосни. Ну не міг я втриматися. Заодно й друзів прихопив до компанії.

– Чому посеред ночі, коли нічого не вид­но? Не могли вдень піти?

– А хто нас відпустить, тим більше до лісу? У нас же програма на цілий день розписана. Як не до школи, то в їдальню, як не на екскурсію, то на гуртки. Передихнути ніколи.

– Це означає, що гуртки вам не по­до­баються?

– Чому це? Подобаються, звісно. Але й горішків смачних хочеться.

Старший вожатий усміхнувся:

– Знав би ти, як важко ті горішки з шишки виколупувати, не жадав би їх аж так.

– А ви звідки знаєте? – запитав Антон.

– Теж колись у дитинстві збирав – хотів свіжих горішків скуштувати. Два тижні руки від смоли відмивав, а горіхи на смак ніякими виявилися.

– Може й так. Але ж ви самі спробували й самі такого висновку дійшли. От і я хочу сам усе спробувати.

– А відповідати за все теж сам будеш?

– За що за все? Ми ж жодного криміналу не вчинили. Подумаєш, вийшли вночі прогулятися. Якби не той охоронець, ми б

до ранку повернулися, і ніхто нічого не знав. Ми ж не красти ходили.

– А це ще довести треба, – посуворішав начальник.

– Тобто… тобто як довести? Що це означає? – не втримався й Сергій. – Це в чому Ви нас звинувачуєте?

– Поки що ні в чому. Я якраз схильний вам вірити, і якби це було в інший день, то вже відпустив би. Але сьогодні… Річ у тім, що кілька днів тому в «Артеку» сталася НП.

– Що сталося? – не зрозумів Сергій.

Начальник табору кивнув старшому вожатому, щоб той пояснив.

– Сталася надзвичайна подія. Ви, мабуть, чули, що на території «Артеку» діє один з найкращих у світі музеїв космонавтики?

– Чули, звичайно, – закивали діти. – Там справжній місяцехід є. І скафандр космонавта. Казали, що нас поведуть туди на екскурсію.

– Так от, – продовжував вожатий. – Кілька днів тому хтось викрав звідти багато безцінних експонатів. У тому числі й скафандр, й особисті речі Юрія Гагаріна з його автографом, і ще багато чого.

– А навіщо злодіям скафандр? – здивувалася Оленка. – Вони що, у космос зібралися летіти?

– Та навряд чи в космос, хоча, звичайно, було б добре туди їх усіх закинути й залишити назавжди. Хай би літали собі по орбіті, подалі від чесних людей. Експонати музею безцінні, підпільні колекціонери платять за них великі гроші, от злочинці й вирішили поживитися.

Начальник табору підвівся з-за столу, заклав руки за спину й важко зітхнув:

– Гаразд, діти. Оскільки викрадення сталося за день до вашого приїзду в табір, розумію, що ви до нього не причетні. Але будьте обережні, злочинців ще не спіймали. Десь вони відсиджуються з награбованим. Тому такі ось нічні прогулянки можуть бути вельми небезпечними. Отже, зараз ви повертаєтеся до себе і лягаєте спати. І ще – не дуже вихваляйтеся своїми нічними геройствами, щоб іншим теж не закортіло після відбою на прогулянки вибиратися. Домовилися?

– Могила, – промовив Сергій і різко провів великим пальцем упоперек шиї.

– От і чудово. І ще одне. Ми завтра порадимося з вожатими й найближчим часом організуємо вам похід до лісу біля підніжжя гори. Згода? Ну все, відбій!

Розділ 6

У пошуках

Наступного ранку хлопці зібралися в коридорі. Оленка теж вийшла зі своєї кімнати й помітила, що між друзями точиться жвава суперечка. Особливо старався Сашко. Він щось уперто доводив:

– А я ще раз кажу, що моя версія на сто відсотків правильна.

– Що за версія? Що я пропустила?

Хлопці розступилися, даючи Оленці місце.

Сашко по-змовницьки озирнувся й тихо промовив:

– Я знаю, чому ми вночі вийшли не туди.

– Тільки не кажи знову, що ворожка нас обдурила, – скривилася Оленка.

– У тому то й річ, що ні. Я тут уночі не міг заснути й думав, аж поки все зійшлося.

– Що все?

– А от що. Лільчина мама коли в «Артеку» була?

– Ну-у-у... років тридцять тому. А яка різниця?

– Велика! – чомусь радісно вигукнув Сашко. – Уві сні, коли вона запитала про місцезнаходження діамантів Міледі, таємничий голос вказав школу як точку відліку, чи не так?

Оленка ствердно кивнула.

– Але, – Сашко зробив багатозначну паузу й підняв над головою вказівний палець, – але оскільки він вказував шлях не нам, а ворожці, то й мав на увазі не ту школу, у якій ми зараз навчаємося, а ту, в якій навчалася вона!

– Ніч-чого не розумію, – захитала головою дівчинка.

– Що тут розуміти? Наша школа нова, а колись дітей водили до іншої школи, біля центрального стадіону. Там тепер інститут «Артеку».

– І звідки ти це все знаєш?

– На першому поверсі у фойє висять стенди про історію табору. Там і прочитав.

– Виявляється, деколи й на стендах інформація корисна, – зауважив Сергій і ­почухав потилицю. – То що ж тепер – усе спочатку?

– Виходить, що так. Тільки як бути із забороною начальника табору?

– Та... – махнув рукою Сергій, – якщо зважати на всі заборони, то й жити нецікаво буде. Пропоную сьогодні ж уночі повторити. Хто «за»?

Підтримали, звичайно ж, одностайно...

День тягнувся невимовно довго. У суботу до школи йти не треба, після сніданку всі розійшлися на заняття в гуртках. Антон записався на баскетбол (на жаль, секції зі стрибків у висоту не було), Сергій і Сашко – на футбол, а Оленка – на велоспорт. Як переможниці музичного конкурсу їй пропонували організувати самодіяльний ансамбль, але вона ще вдома заприсяглася, що в таборі й не думатиме про ноти, скрипку, сольфеджіо та інші навколомузичні штучки.

«Все! На три тижні роблю для себе і для скрипки сабантуй!» – урочисто виголосила вона перед від’їздом у табір. Під пильним оком мами та бабусі Оленці ніколи б не вдалося влаштувати таких довгих канікул для музичних занять. Тож в «Артеку» вона вирішила відірватися і теж записалася до спортивної секції. З шаленим задоволенням одягала вона шолом та наколінники й намотувала на велосипеді кола навколо стадіону.

По обіді у «кубрик» до дівчат постукали і в дверях з’явилася Сергієва голова. Хлопець озирнув кімнату, побачив Оленку, яка сиділа навколішки біля тумбочки, і ледь кивнув їй. Дівчата захихотіли, хтось весело пожартував: «О, молодий наречену на побачення кличе». Але Сергій так грізно глянув на дотепницю, що та одразу ж принишкла й з головою сховалася під простирадло.

Оленка поволі підвелася й підійшла до дверей.

– Непомітно підрулюй до нашого «куб­рика», плани змінюються, – прошепотів Сер­гій і зник.

Наступні кілька хвилин Оленка не мог­ла знайти собі місця, розмірковуючи про причину термінового виклику. Врешті вона удавано байдуже підійшла до дверей, без поспіху вийшла в коридор і легенько причинила двері. І чимдуж помчала до хлопчачої спальні.

Друзі з нетерпінням на неї чекали.

– Де ти так довго? – обурився Сергій. – Марафет перед дзеркалом наводила?

– Сам ти марафет, – огризнулася Олена. – Добре, що ви тут усі свої, а мені ж треба якось конспірації дотримуватися.

– Годі, годі сваритися, – заспокоїв їх Антон. – Тут така річ, треба негайно порадитися. Сашко, давай краще ти розповіси, це ж твоя ідея.

Сашко вийшов на середину кімнати, мов учень до дошки в класі.

– Після обіду я вирішив перевірити двері біля пожежних сходів. Виявляється, поки ми займалися в гуртках, замок замінили, перекривши нам вихід.

– То й що? – здивувалася Оленка. – Ще раз виламаєте.

– Боюся, цього разу не вдасться. Новий­ зам­ок набагато міцніший і надійніший. Якщо спробувати виламати його вдень, хтось помітить і «здасть» нас, а вночі обов’язково почують. Але є другий варіант. Хлопцям я вже розповів, повторю для тебе, Олено. На завтра у нас запланована екскурсія до музею флоту. А розташований він якраз біля старої артеківської школи.

– Звідки знаєш?

– Чув, як хлопці із сусідньої кімнати розповідали. Оскільки на екскурсію поведуть одразу кілька загонів, ми можемо спокійно разом з усіма дійти до музею. Біля входу в музей, як зазвичай, зчиниться метушня, старші захочуть пройти першими, а молодші поперед старших...

У цьому розгардіяші ми непомітно щезаємо.

– Куди?

– Та мало куди: в кущі, під сходи, за ріг будинку. Діятимемо за ситуацією. Голов­не – знайти хід до тунелю.

– А якщо вожаті помітять, що нас немає?

– Екскурсія триває дві години. За цей час мусимо впоратися. Програма-мінімум – знайти тунель і зафіксувати місце. Якщо не встигнемо знайти скарб, наступного разу повернемося одразу до тунелю й продовжимо пошуки.

– Якось дуже складно все, – зітхнув Сергій. – Знайдемо – не знайдемо, а можемо спалитися. І ще й таку класну екскурсію пропустимо. Кажуть, у музеї флоту можна у морський батискаф залізти й покерувати ним.

– Знайдемо діаманти – купиш собі не те що батискаф, а хоч і підводний човен, – зауважив Антон і поглянув на годинник. – Все, час до їдальні. Увечері ще раз перетремо план Сашка. Поки що розбігаємося.

– Та я знуджуся в очікуванні вечора, – простогнала Оленка.

– І я... І я теж... – повторили Сашко та Сергій.

– Тоді займіться чимось корисним. Наприклад, помрійте, на що витратите гроші, виручені за діаманти.

Розділ 7

Спроба №2:

Мушкетери

не здаються

Оленці дочекатися вечора було найважче. Удома вона звикла, що день має бути насиченим під зав’язку. З шести років навчалася грі на скрипці, тож щоденні кількагодинні заняття для неї давно стали нормою. Вона прибігала зі школи, обідала, робила домашні завдання й брала до рук інструмент. Відтак були вправи з англійської і знову музика.

Оленка жила в панельній багатоповерхівці з тонкими стінами, тож сусіди, особливо вечорами, не приховували свого ставлення до її музикування, зокрема барабанним дробом у стіни та батарейними передзвонами. Малу скрипальку це навіть тішило, бо якби не сусідські «аплодисменти», мама й бабуся примушували б її вправлятися до ночі.

В «Артеку» ж її ніхто ні до чого не примушував. Так, був режим, були обов’язкові заняття, вправи, уроки, але все це робилося якось надто легко. Здавалося, що вожаті самі не проти ще трохи побути з дітьми й побавитися разом з ними. Порівняно з домашнім розпорядком «Артек» для Оленки здавався справжньою байдиківкою.

Антон і Сашко відчували щось подібне.

Антон мріяв стати чемпіоном. Тому ніколи не пропускав тренувань, та й у школі намагався триматися серед відмінників. У таборі теж не сачкував і щодня у вільний час біг на стадіон, де намотував з десяток кіл.

А Сашкові вдома і без спорту, і без музики ніколи було перепочити. Старший син у багатодітній сім’ї – це нелегке покликання. Доводилося менших щодня до школи вести, ще менших увечері з садочка забирати, а найменшим і кашку загріти, і підгузки замінити. А що вдієш, якщо тато весь час на роботі, а мама й без того зашивається у домашній господарці?

І лише Сергій як удома, так і в таборі міг годинами лежати на траві й замріяно дивитися у небо. Він уже з дитинства знав, що, як і батько, закінчить гірничий технікум, відслужить в армії і піде працювати на шахту, тож не бачив сенсу в тому, щоб дарма витрачати вільний час на безперспективні заняття професійним спортом чи мистецтвом. Винятком був хіба що футбол, у який він так любив ганяти із сусідськими хлопчаками на подвір’ї.

Перед вечерею охочих покопати м’яч не знайшлося. Сергій звично розлігся під кипарисом, заклавши руки за голову, покусував соломинку та міркував. Він ніяк не міг вирішити, як правильно розпорядитися діамантами, точніше, виторгом після їх продажу.

Решта визначилася швидше.

Оленка заявила, що замовить собі добру скрипку німецького чи навіть італійського майстра. Досі вона грала на звичайній «фабричці», звук якої був далекий від ідеалу. Батьки економили, багато в чому відмовляли собі, але щомісяця відкладали гроші на нову скрипку. Якщо ж Оленка сама купить собі інструмент, то на заощаджені гроші батьки зможуть поїхати відпочити за кордон. А бабусі можна буде подарувати електронну читалку. Хай закачає собі мегабайтів 200 різних книжок і читає на здоров’я. Водночас менше стежитиме за Оленкою…

Антон вирішив, що на виручені гроші купить собі нову спортивну форму і взуття, а також професійне покриття на бігову доріжку для спортивної школи. Якийсь депутат вже п’ятий рік поспіль обіцяє відремонтувати стадіон, та все марно. Нещодавно тренер бідкався: якщо до зими не знайдуть фінансування, то наступного року школу доведеться закрити. І байдуже, що тут стільки знаних спортсменів підготували. Антон, звісно, не пропав би. Чемпіона радо зустрінуть у будь-якому спортклубі. Але хлопець любив свою стареньку школу «Трудові резерви», куди його ще маленьким привела мама і де він робив свої перші кроки до перемог. А як залишити тренера, який за довгі роки став для Антона наче другим татом? «Таки вчасно нагодилися ці діаманти, – міркував Антон. – І школу вдасться врятувати, і тренера не доведеться залишати».

Сашко тішився, що зможе накупити подарунків своїм меншим, замінити старий комп’ютер, що працював зі швидкістю черепахи, на новий сучасний ноутбук, а головне – купити величезну пачку підгузків для наймолодшої сестрички, щоб мама безперервно не прала за нею пелюшки. Ну й ремонт у хаті хоч який здався б: стіни підбілити, дах пофарбувати, паркан підлатати. А ще… А ще хлопець накупив би собі пригодницьких книжок. Увечері, коли малеча залазила на свої ліжка і мирно засинала, Сашко любив читати захоплюючі історії про далекі мандри. Але він уже все перечитав у шкільній та сільській бібліотеках, а їздити спеціально по книжки до бібліотеки райцентру за двадцять кілометрів не випадало. Сашко мріяв, що як виросте стане вчителем історії у своїй школі. Тоді збере власну велику бібліотеку і на уроках розповідатиме пригодницькі історії своїм учням. А на вихідні даватиме їм книжки додому.

Тільки Сергій вагався з вибором. Він готовий був віддати зароблені гроші татові, щоб той не занапащав себе весь час на шахті, тяжко працюючи, а більше часу проводив із сім’єю. Щоб вони разом ходили на риболовлю, грали у футбол, їздили відпочивати. «Але ж хіба батька примусиш працювати менше? – міркував Сергій. – Шахта – це його життя, як і життя його батька й діда, котрий був на ній першим гірничим майстром». Зітхнувши, хлопець перевернувся на живіт. У траві лізла мураха, волочила на собі соломинку. «Отак і тато – все життя тягне на собі, мене тягне, маму», – Сергій обережно взяв двома пальцями мураху разом з її вантажем і переніс ближче до мурашника. Комаха покрутилася на місці, не розуміючи, яким чином так швидко дісталася додому, й продовжила свій нелегкий шлях. А Сергій, спостерігаючи за нею, раптом усміхнувся й весело промовив чи то до мурахи, чи то до себе: «Ідея! Куплю татові машину! Таки легше буде. І на вихідні зможемо в ліс або на річку виїжджати. Може, й дачу справжню збудуємо: з курми, з кроликами, собаку заведемо».

Задоволений несподіваним рішенням, Сергій підвівся й бадьорим кроком рушив до спортмайданчика, де вже зібралася повноцінна футбольна команда...

Після вечері Ольга Михайлівна (та, що завдяки Олені потрапила під душ посеред ночі), попросила всіх дітей зібратися у загальній кімнаті відпочинку на урочистий захід. Антон, Сашко, Сергій та Оленка перезирнулися. Їм треба було ще раз обговорити майбутню операцію, а тут – якийсь захід. Здався він їм... Ні, взагалі Ольга Михайлівна була класною вожатою і заходи організовувала цікаві, але ж не сьогодні, не в такий важливий вечір.

– Може, закосити якось? – запропону­вав Сергій. – Сказати, що живіт болить, наприклад.

– У всіх чотирьох?

– А хоч би й так.

– Угу, тоді нас усіх в лазарет відправлять, підключать до крапельниць. І накриється наша завтрашня екскурсія.

– Що ж робити? – зажурилася Оленка.

– А що? Нічого. Обійдемося без засідання військової ради. Діятимемо за обставинами, – підсумував Антон, виходячи з їдальні.

Важливим заходом виявився день народження однієї з дівчат. В «Артеку» є така традиція – урочисто вітати тих, кому пощастило мати уродини під час перебування в таборі.

Після урочистих привітань, кольоро­вих кульок та святкового торта Ольга Михайлівна влаштувала конкурси й вік­торини. Коли ж пролунала команда «Відбій!», усі почимчикували до своїх кімнат. Хтось засинав, солодко згадуючи минулий день, хтось – мріючи про майбутній похід до музею. Лише юні скарбошукачі не могли заснути в очікуванні завтрашнього

дня...

Наступного ранку після зарядки та сніданку вожаті зібрали дітей на майданчику біля палацу спорту, і табір «Янтарний» пов­ним складом дружно вирушив у похід.

Якщо дивитися на стару артеківську школу з вікон спального корпусу, то здається, що вона ось – поруч, але насправді шлях виявився не близьким. Дорога оминала яри, горби й інші нерівності рельєфу, тож чимчикувати довелося довгенько. Коли колона прибула на місце, дітям дозволили розійтися й кілька хвилин перепочити перед екскурсією. Це була найбільша помилка вожатих. Малеча, котра щойно ледве пересувала ноги, одразу ж ожила й рвонула до центрального стадіону, розташованого нижче старої школи. Там якраз проходив футбольний матч, і дітям закортіло поспостерігати за дорослою спортивною баталією.

Поки вожаті, мов курчат, згрібали докупи своїх підопічних, скарбошукачі зібралися біля південного рогу школи. Скориставшись сум’яттям, вони швидко зорієнтувалися і пірнули в гущавину рівно підстрижених кущів.

Вожатим нарешті вдалося згрупувати дітей і більш-менш організовано завести їх до приміщення музею. На щастя, у загальній метушні ніхто не помітив відсутності чотирьох артеківців.

– Що ж, усе складається просто супер, – задоволено прошепотів Антон, обережно визираючи з кущів.

Відтак він на око оцінив відстань до шкільних дверей, повернувся у зворотний бік і побрів, пригинаючись, через кущі уздовж алеї. Решта мовчки рушила за ним. Однак незабаром довелося зупинитися. Перед ними постали корпуси табору «Прибережний», звідки їх могли помітити.

– Отже, так. Якщо ми поводитимемося невимушено, ніхто й не здогадається, що ми приблуди з іншого табору. Тож виходимо на алею і впевнено йдемо вперед.

Вони підвелися, обтрусилися від трави й гілочок і вислизнули з кущів на дорогу.

Та не встигли зробити й кількох кроків, як із-за повороту назустріч їм вигулькнула група дітей на чолі з вожатою. Вона зупинила свій загін, критично поглянула на четвірку скарбошукачів і суворо запитала:

– А ви чого тут вештаєтеся? Ви з якого корпусу?

– Ми з... з... з..., – від несподіванки Сергія заклинило.

– Із «Зеленого»?

Хлопець обережно кивнув.

– Неподобство! – обурилася вожата. – Через вас загін може не встигнути на урочисту частину до меморіалу. Негайно біжіть до своїх, розбишаки!

Сергій, Антон, Сашко й Оленка закивали головами й помчали до кольорових корпусів табору «Лазурового».

Вожата щось прокричала їм навздогін і пішла далі. Коли вона разом зі своїм загоном щезла за поворотом, діти зупинилися.

– Фу-у-у, пронесло, – видихнула Оленка. – Мені аж дух сперло. Думала все, гаплик.

На щастя, вони більше нікого не зустріли і ніхто їх не зупинив. Так і дійшли до невисокої скелі з оглядовим майданчиком нагорі.

– Тьху ти! – спалахнув Сашко. – Та це ж вежа Султана, Пушкінський майданчик, а під ними – Пушкінський грот, а он там –мис Шаляпіна, а за ними в морі славнозвісні скелі-близнюки Адалари.

– Звідки ти це все знаєш? – щиро здивувався Сергій.

– Кажу ж, інформаційні стенди читаю. Там усю історію «Артеку» описано. І фоток повно. От клята ворожка! Ну не могла відразу сказати, куди йти? Тьху ти!

– Ну чого ти кипиш? – спробувала виправдати тітку Лесю Оленка. – Вона ж тут ні до чого. Що їй дух наговорив, те вона й повто­рила. А дух на те і є духом, щоб голови людям крутити й туману напускати. Але ж, врешті-решт, веде нас правильно.

– А це ще не відомо, – промовив Антон, увесь час озираючись і заглядаючи під каміння. – Входу до тунелю ми ще не знайшли. А часу обмаль. Тому не сперечайтеся, а беріться до пошуків.

Час минав, а таємного входу не було. До завершення екскурсії залишалося не більше 20 хвилин, довелося негайно повертатися.

Поки добігли до музею, геть зіпріли й ледь трималися на ногах. А попереду на них ще чекав марш-кидок до «Янтарного».

Відсутності четвірки у музеї ніхто не помітив. Хоча б у цьому їм пощастило. Тільки Сергій, бідака, журився, що так і не посидів у справжньому батискафі.

Розділ 8

І знову у пошуках

Після обіду друзі зібралися у загальній кімнаті й сіли за стіл, вдаючи, наче грають у шахи. Грали Антон і Сергій. Оленка спостерігала збоку, підперши голову кулачками, а Сашко звично розглядав стенди про історію «Артеку». Біля однієї з фотографій затримався довше, почав роздивлятися її з різних боків, знизу, згори, а потім сказав:

– Щось я не доганяю. На цій фотці явно Пушкінський грот.

– То й що? – спитав Антон, ставлячи Сергію шах.

– А те, що тут зображено два входи в грот. А ось інша фотка – і на ній уже один.

– А фотка давня?

– Та... ніби давньою виглядає.

– Це означає, що колись були два входи.

– Може й так, а мо’ й ні, – багатозначно відповів Сашко. – Скеля – це тобі не стіна у квартирі – де схотілося, там і вирубав двері. Тут треба подумати.

– Ліпше подумай, як нам вхід до тунелю знайти, – втрутився Сергій і збив Антонову туру.

– А я, по-твоєму, що роблю? Це ви тут з себе Фішера з Каспаровим удаєте, а я шукаю вхід.

– По-перше, Фішер проти Каспарова ніколи не грав, а по-друге, який вхід ти шукаєш?

– Другий! Ви ще не зрозуміли? Якщо у скелі колись був другий вхід, а зараз його немає, тож там був землетрус або бомба під час війни втрапила й усе засипало. А заодно могло засипати й вхід.

– Сашкова правда, – зауважила Оленка. – Пам’ятаєте, коли на пляжі нам показували скелі-близнюки, хтось запитав, чому вони різні, якщо називаються близнюками. І виявилося, що під час землетрусу одна зі скель зруйнувалася...

Сашко хотів щось додати, але до кімнати увійшов старший вожатий. Він поглянув на дітей і усміхнувся:

– А-а-а, нічні мандрівнички. Привіт! Більше не тягне на пригоди?

Діти заперечно похитали головами, озвався лише Сашко:

– А в нас тут суперечка, можете нас розсудити?

– Ну, принаймні спробую, – відповів вожатий. – Давай, викладай.

– Скажіть, будь ласка, а чи правда, що колись Пушкінський грот мав два входи?

– Ось ти про що. І тебе, бачу, спантеличила ця фотографія. Насправді у гроті немає жодного другого входу чи тунелю. Точніше, другий вхід є, але в глибині печери і значно менший. А тут усе набагато прос­тіше. Років сто п’ятдесят тому італійський художник Карло Боссолі написав картину «Грот у Гурзуфі». Типовий романтик хотів зобразити грот більш мальовничим і колоритним. Він «прорубав» ще один вхід, розширив внутрішній простір, «навісив» грона сталактитів, які аж ніяк не притаманні морському гроту, зате додають виграшних барв. А може, автор полотна ніколи не був у Гурзуфі й малював за чужими переказами. Але як би там не було, картина вийшла настільки красивою та реалістичною, що з неї почали робити копії, фотографувати. Так з’явився ще один, наче віртуальний, Пушкінський грот, котрий існував лише у фантазії митця.

– Так просто? – пробурмотів Сашко розчаровано.

– Так просто. Усе геніальне завжди прос­те, – і вожатий вийшов.

Антон підвівся і повторив:

– Усе геніальне завжди просте. Правильно. Усе має бути просто. Ну не могла графиня вимислити якісь неймовірні пастки, не могла завалити вхід до тунелю камінням. У неї для цього не вистачило б сили, часу й уміння. Щось тут не так. Десь ми помилилися. Давайте ще раз уявно пройдемо наш маршрут і звіримо з вказівками ворожки.

– Не ворожки, а духа зі снів, – зауважила Оленка.

– Добре, хай буде духа. Отже, поїхали.

Оленка вкотре почала вголос зачитувати маршрут пошуку тунелю зі скарбами, а Антон послідовно, крок за кроком, намагався відтворити в пам’яті весь пройдений ними шлях.

– Є! – вигукнув раптом Антон і зірвався з місця. – Є, я згадав! Коли біля школи всі кинулись до стадіону дивитися футбол, ми заховалися і до «Прибережного» пробиралися кущами.

– Усе правильно, за інструкцією, – погодилася Оленка.

– Так, але ми мали йти на південь. Ти впевнена, що ми йшли на південь?

– Ні, а яка різниця? Дорога ж одна.

– Це тобі так здається. І нам усім так здавалося, бо ми йшли, схилившись попід кущами. Але з протилежного боку перед медичним корпусом «Прибережного» дорога розгалужується й веде просто вниз, до моря. А море – це якраз і є південь. А ми повернули праворуч і вийшли до моря західніше.

– Тобто знову помилилися?

– Звісно. Й обрали хибний шлях. Очевидно, якби ми блукали в кущах протилежним боком, то пішли б на південь, а не на захід, і все було б гаразд.

– А я переконаний, – промовив Сергій­, – що ми йшли правильно. В інструкції вказано, що до тунелю потрапляє вода, тож грот Пушкіна цілком відповідає цій вказівці, адже він і є у воді. Впевнений, що шукати треба саме там.

Раптом голосно озвався Сашко:

– Стоп! А чого ми паримося? Біля директорського кабінету висить велика карта «Артеку», виконана з фотографії з космосу. На ній видно всі деталі рельєфу, дороги, алеї, навіть стежки. Ми відміряємо на ній ниткою відстань від старої школи до грота Пушкіна, а потім накладемо її на інші можливі маршрути. Подивимося, куди вони нас виведуть. Якщо десь на виході трапиться щось скелеподібне і водяне, туди й вирушимо.

– Сашко, ти геній! – вигукнула Оленка й на радощах кинулася йому на шию.

Хлопчина зніяковів і зашарівся.

– Так, здається у нас тут накльовується роман, – спробував пожартувати Сергій, але Антон перебив його:

– А що скажемо начальникові табору, якщо він побачить нас за цим заняттям?

– Думаю, він тільки потішиться, що діти цікавляться історією та географією табору, – заперечила Оленка й, не відкладаючи у довгу шухляду, побігла по нитку.

Карта займала всю стіну мало не до стелі. Антон як найвищий у компанії тримав один кінець нитки вгорі, де було позначено вхід до старої школи, а Сашко водив другим кінцем нитки по карті десь біля морського берега. Сергій збирався керувати процесом вимірювань, а Оленка – записувати результати. Спочатку нічого путнього не виходило, оскільки дороги й стежки, якими вони просувалися у пошуках діамантів, були занадто звивистими. Юним землемірам доводилося окремо виміряти кожен прямий відрізок шляху, потім усі відстані додавати й знову розкладати на менші відрізки в інших місцях карти. Так вони прововтузилися хвилин двадцять. Антон стомився тримати ру-ку догори, його замінив Сергій, підсунувши до карти стілець з-під директорського кабі-

нету.

Нарешті їм вдалося вирахувати найімовірніший маршрут до схованки зі скарбом. За іронією долі, ним виявився шлях, яким четвірка простувала у першу ж ніч пошуків, коли їх перехопив охоронець з «Морського».

Табір «Морський» виріс між підніжжям гори Аю-Даг і річечкою, що колись звивалася ущелиною на території «Артеку» й впадала у море, але десь із півстоліття тому частково була схована до підземного тунелю. Кажуть, саме вона колись називалася Артеком і подарувала свою назву табору.

– Усе збігається! – захоплено вигукнув Антон. – Ось вам вода, ось тунель підземний­. Ми з першого разу вибрали правильний марш­­рут, і якби не той клятий охоронець, уже давно рахували б коштовні камінчики, а не марнували дорогий час на безглузді пошуки.

Сергій зіскочив зі стільця, присів на краєчок, схрестив на грудях руки і поважно виголосив:

– А мені ця версія не подобається.

– Чому?

– Тому що цей маршрут прокладено від нової школи, а коли наша екстрасенс була в «Артеку», то нової школи ще не збудували. Отже, вона могла говорити лише про стару школу. Ми ж знаємо вже про це. Для чого повторювати помилки?

До розмови долучилася Оленка, яка ходила по коридору з кінця в кінець з напруженим виразом обличчя:

– А я згідна з Антоном. Хто такий екстрасенс? Це лише посередник, транслятор послання, переданого духом. Тому байдуже, коли той посередник-транслятор був в «Артеку» і чи був узагалі. Я впевнена, дух говорив саме про нову школу, а Лільчина мама слово в слово передала його вказівки.

– Схаменися, Олено, – знову заперечив Сергій. – Скарб графиня заховала двісті років тому, а тунель збудовано на сто п’ятдесят років пізніше.

– Тунель – це не суцільна бетонна труба. Бачиш – річечка тече через парк Віннера. Там тунель обривається і переходить у ­природну кам’яну ущелину – ідеальне місце для сховку. Але знайти те місце, очевидно, можна, лише пробираючись сучасним тунелем. Тому дух і вказав шлях до нього.

– І що нам тепер робити? – озвався Сашко, змотуючи на котушку вже не потрібну нитку.

Ініціативу знову перехопив Антон. Відчувши надію, він задоволено потер руки, виструнчився й урочисто промовив:

– Отже, так! Пропоную не зволікати й сьогодні ж уночі піти до витоку річки з підземелля.

– І знову потрапити до лап охоронців? – заперечив Сергій.

– Цього разу будемо обережнішими. Маршрут ми вже знаємо. Головне – непомітно вибратися зі спального корпусу. Пропоную зробити це під час дискотеки. У загальному гаморі й метушні на танцмайданчику нас не впильнують. З вожатих буде лише хтось із чергових, і цього разу не Ольга Михайлівна, яка по кілька разів на ніч перевіряє кімнати.

Розділ 9

Спроба №3:

Велика битва,

або Давид і Голіаф

Першою піснею, яку на дискотеці­ увімк­нув діджей, знову були «... бриллианты» ВІА-Гри, що цього разу було сприйнято Оленкою як добрий знак. Вона трохи покрутилася в загальному колі біля одноліток, відтак непомітно відійшла у тінь і зникла за межами танцмайданчика.

У темряві під старою сосною на неї вже чекали.

– Де ти так довго? – невдоволено пробурмотів Сергій.

– Я ж дівчина. На нас більше уваги звертають. Треба було потусуватися з усіма, щоб не викликати підозри.

– Е-е-е, – відмахнувся Сергій. – Усі ви, дівки, однакові. Вам лише танцюльки й мода в голові.

Оленка приготувалася відповісти щось образливе, та вчасно втрутився Антон. Він схопив їх за руки й промовив заспокійливо:

– Не сваріться. Зараз нам потрібно почуватися командою, а не ворогами.

– Та хіба я винен, що вона нічого не сприймає серйозно? – позадкував Сергій. – Я ж жартую.

– Знаю я твої жарти, – пробубніла Оленка, та все ж заспокоїлася.

Надворі ще не зовсім стемніло, тому доводилося рухатися непомітно, зливаючись із тінню дерев. Через п’ятнадцять хвилин діти вийшли до місця, де річка витікала з тунелю і впадала в широкі обійми моря.

Першим лізти до тунелю зголосився Сергій. Ніхто особливо й не заперечував, адже хлопець був сином шахтаря і з дитинства почував себе в підземеллях, наче риба у воді. А одного разу потай від батька навіть у діючу шахту спускався.

У старших хлопців з його двору була улюблена, хоча й дуже небезпечна розвага: вони каталися на вагонетках, що вивозять із шахти вугілля, видобуте гірниками. Спочатку похилим тунелем вони з’їжджали вниз, а відтак на підйомі знову на ходу «сідлали» заповнені вугіллям вагонетки й піднімалися вгору. Найскладніше було вчасно зістрибнути з вагонетки на виході з тунелю, щоб не потрапити під вугільний каменепад. Сергієві якось закортіло довести, що у нього сміливості та спритності не менше, ніж у старших товаришів, і він вирішив взяти участь у небезпечній забаві.

Хлопець мало не скрутив собі в’язи під час падіння з вагонетки на купу вугілля, а потім ще кілька тижнів шкутильгав на забиту ногу. Зате після того випадку його почали поважати не лише ровесники, але й старші хлопці.

Отже, першим поліз Сергій. Шлях освітлювало тьмяне світло екрана Оленчиного мобільного телефону і ліхтарик-брелок, котрий Сашко напередодні купив у сувенірній крамничці. Оскільки протягом останніх двох місяців дощі вперто оминали південний берег Криму, русло річки висохло, й води в тунелі майже не було. Коли всі увійшли і потроху звикли до темряви, Сергій почав повільно, сантиметр за сантиметром, досліджувати склепіння променем ліхтаря.

– Щось шукаєш? – запитав його Антон, який хоч і пропустив Сергія вперед, та все ж намагався й далі керувати.

– Перевіряю, чи не прогнило, чи немає провалів. У шахті, щоб ти знав, перед початком роботи завжди перевіряють надійність укріплень і підпорок. Тунель хоч і не старий, але он які щілини в бетоні. Це зараз у ньому сухо, а як дощі йдуть, то, напевне, до половини затоплює. Треба йти дуже обережно, щоб де не провалитися.

Антон кивнув, погоджуючись:

– Твоя правда. Але часу обмаль, якось би швидше треба.

– Добре, йдемо вже, – відповів Сергій і поволі рушив уперед.

Чим далі заглиблювалися в тунель, тим більше здавалося, що вони бредуть справжньою гірською печерою. Порепані стіни поросли мохом і цвіллю, а зі стелі місцями звисали справжнісінькі сталактити. Сонячні промені ніколи не потрапляли сюди, тому тут завжди було прохолодно й волого. У перші ж хвилини юні дослідники пошкодували, що не прихопили з собою теплого одягу.

Сергій обережно йшов попереду, показуючи, де оминати вапнякові нарости й калюжі біля тріщин у стіні. Подолали вже метрів двісті чи й більше, а бетонний мур все ще не закінчувався. Раптом Сергій помітив тьмяне світло, що проникало згори. Хлопець задер голову і побачив колодязь, який вів на поверхню. Світло просочувалося з вентиляційних отворів люка над колодязем. «А нічогенько ми заглибилися – так поверхів на три-чотири під землю», – подумки здивувався Сергій і продовжив шлях. Ще за кілька десятків метрів він несподівано об щось перечепився і впав.

– Під ноги треба дивитися. Теж мені поводир, – пробурмотів Антон, допомагаючи йому піднятися.

На щастя, ліхтарик, вислизнувши з руки Сергія під час падіння, не розбився і лежав біля калюжі, освітлюючи великий рюкзак, через лямку якого перечепився хлопець.

З криком: «Ура! Скарб!» Сашко хотів було вже схопити рюкзак, але Антон спіймав його за руку, смикнув до себе й вигукнув:

– Здурів? Який скарб? У часи Міледі рюкзаків не було.

– Ну то й що? Усе одно перевірити треба, що в ньому.

– А якщо там вибухівка?

– З якого це дива?

– А з якого дива хтось заховав рюкзак у підземеллі?

– Еге-е-е, – озвався Сергій, який роззирався навколо. – Та тут ще скарби є.

Він посвітив ліхтарем праворуч. Діти побачили ще два вщерть заповнені рюкзаки. Один із них навіть не защіпався і з нього стирчало щось кругле.

Антон знову захвилювався:

– Обережно! Може, це підводна міна часів війни?

– Ну ти загнув, друже, – усміхнувся Сергій. – Міни мають довгі вусики-щупальця, а це щось гладеньке, мабуть, м’яч. Зараз дізнаємося.

Хлопець заходився розв’язувати шнурівки рюкзака, незважаючи на Антонові застереження. Коли Сергій спробував витягти кулеподібний предмет, з’ясувалося, що він занадто твердий як для м’яча. За ним з рюкзака потягнулися якісь шланги й трубки.

– Усе зрозуміло, – підсумував Сергій. – Це шолом від водолазного костюма. Мабуть, хтось із водолазів забув ще в ті часи, коли споруджували тунель.

– А виглядає як новий, – заперечив Антон. – І рюкзак за півстоліття спорохнявів би й пліснявою покрився.

Тим часом Сашко теж наблизився й посвітив екраном мобільного на знахідку.

– С... С... С... Р, – повільно прочитав він тьмяний напис. – Що б це могло означати?

Сергій лише стенув плечима, а Антон не дуже впевнено припустив:

– Може... може це назва водолазного клубу?

Раптом озвалася Оленка, ніби згадала щось дуже важливе:

– Це не клуб! Це СССР! Держава так називалася колись.

– Щось таке пригадую з історії, – погодився Антон. – Але навіщо було на водолазному шоломі писати назву країни?

– От цього я вже не знаю.

– Я знаю! Я знаю! – радісно загукав Сашко. – Зовсім це не водолазний шолом! Це шолом космонавта!

– Ах-ха-ха! – розсміялися Сергій та Ан­тон. – Водолаза в приморському тунелі ще можна уявити, але що тут міг робити космонавт?!

– А про крадіжку з артеківського музею космонавтики забули? Цей шолом – викрадений експонат!

Сміх у тунелі одразу ж припинився. Діти заходилися розв’язувати всі три рюкзаки. В одному був космічний скафандр, у другому – тюбики з їжею для космонавтів, фотографії та особисті речі Юрія Гагаріна з дарчими написами, а в третьому – якісь незрозумілі прилади, напевне, з космічного корабля. Сергій почав уже надягати скафандр, однак Антон зупинив його й заходився пакувати речі у наплічники.

– Чому ти не даєш мені приміряти? – обурився Сергій. – Коли ще така нагода випаде?

– Це речі з музею, їх треба віддати.

– Та хіба я проти? Приміряю, сфотографуюся і віддам. Буду вдома хлопцям показувати.

– А в міліції не хочеш розповідати? Ми й так уже біди накоїли, хапали все підряд і тепер на речах наші відбитки пальців залишилися. А відбитки справжніх злодіїв затерли.

– Ой, справді.

– Отож бо. Іди тепер доведи, що ми не причетні до злочину.

– Але ж музей обікрали ще до нашого приїзду в «Артек».

– Ну, хоч якесь виправдання маємо. Отже, так! – Антон знову взяв на себе командування. – По-перше, у темряві фото на камеру мобільного телефону не вийде. А по-друге, пакуємо й виносимо на поверхню. Десь переховуємо й тільки тоді повертаємося на пошуки діамантів.

– Для чого так ускладнювати? – не погодився Сергій. – Можемо залишити все як є і продовжити пошуки. А завтра розповімо начальникові табору про рюкзаки й нехай самі дістають їх звідси.

– Про діаманти теж розповімо?

– Ні, звісно.

– А як тоді пояснити наш похід до тунелю?

– Ну-у-у...

Оленка підставила плече Сергієві:

– А не треба нічого розповідати. Достатньо написати анонімну записку й підкинути начальникові в кабінет.

– Яку записку? – не зрозумів Сергій.

– Анонімну, тобто без підпису. Начальник не здогадається, хто її написав, а інформацію дістане.

– Ідея непогана, – погодився Антон. – Але він може не одразу помітити записку або подумає, що це чийсь жарт. А тим часом злодії повернуться за наплічниками. Вони ж не навічно їх тут залишили, лише на певний час, поки вляжеться буча. Розумієте? Тому пропоную все-таки їх винести й переховати, щоб злочинці вже точно до них не добралися. Згода? То берімося до роботи, час минає...

Рюкзаки виявилися занадто важкими, щоб винести їх за один раз. Тому вирішили виносити по одному. Сергій та Антон підхопили найважчий, наповнений приладами з космічного корабля, й удвох понесли до виходу.

Тим часом Сашко з Оленкою у темряві намагалися навпомацки запакувати скафандр, який вперто не влазив. Коли Сашко нарешті запхав усередину шолом, а Оленка все ще силувалася затягнути защіпку, за спи­-

нами пролунали кроки.

– Щось ви дуже швидко, – промовила Оленка.

– Це хто... це хто тут? – пролунав здивований чоловічий голос.

З несподіванки Оленка підскочила, а Сашко припав до стіни. Перед ними стояли... двоє дорослих незнайомців. Один з них спрямував свій ліхтар на Сашка, потім на Оленку і, врешті, на рюкзаки.

– Оп-па! Ти гля’, старий, – сказав чоловік, штовхаючи ліктем другого. – У нас конкуренти намалювалися. На наше добро хавку роззявили. Ану, пацанва, коліться – хто такі?

Діти перелякано завмерли на місці, зрозумівши, що незнайомці – ті самі злодії, що обікрали музей. Сашко спробував щось відповісти, але замість слів пролунало якесь незрозуміле булькотіння.

– Я щось не врубаюся, – грізно озвався другий чоловік. – Ви що, збираєтеся тут комедію ламати?! Швидко розповідайте, хто такі і чому в наших речах копирсаєтесь?

– То не ваші речі, ви їх з музею вкрали, – пробурмотіла Оленка.

– А ну-ну, що я чую? Це хто тут такий борзо сміливий?

Чоловік дістав із-за пояса ніж, наблизився до дівчинки й приставив вістря до її щоки. Поки бандит насолоджувався Оленчиним переляком, другий перебирав речі у рюкзаках. Нарешті він вигукнув:

– Е, старий! Та тут не все! Шмаркачі кудись уже штовхнули частину товару!

– Що-о-о?! – заволав перший і ще дужче притиснув ніж до Оленчиного обличчя.

– Признавайся, куди речі поділи? – прошипів він і з усієї сили наступив дівчинці на ногу.

Оленка закричала від болю. І тут сталося несподіване. Сашко, який досі стояв, обпершись об стіну, рвучко вискочив уперед і з усієї сили заїхав головою бандитові в живіт. Той послизнувся на вологій підлозі тунелю і впав. Але його спільник рвучко схопив хлопця за шию, притиснув до себе й зловісно зашипів:

– Сміливий, так? Слухай сюди, сміливцю. Якщо через десять секунд ти не розповіси, куди подівся наш товар, ми почнемо відрізати у твоєї подружки вуха й пальці, а потім і за твої візьмемося. Зрозумів?

Сашко перелякано захитав головою. Тим часом другий бандит підвівся, притиснув Оленку до стіни й схопив її руку, удаючи, що збирається різати палець. Дівчинка заплющила очі й зціпила зуби. Сашко не витримав і закричав:

– Стійте! Не треба! Я все розповім! Ми тут удвох прогулювалися, випадково натрапили на ці рюкзаки й вирішили винести їх на поверхню, щоб віддати у музей. Один рюкзак винесли, а решту не встигли – ви нас упіймали.

– І чого ж це ви тут прогулювалися? – запитав бандит з недовірою. – Інших місць для прогулянок немає? Глибина колодязя понад десять метрів, люк ми замаскували, а драбину прибрали. Як ви дісталися всередину?

– Ми з боку моря до тунелю увійшли, де річка витікає.

– Добре, де зараз перший рюкзак?

– А-а-а... – Сашко на секунду затнувся, метикуючи, як обдурити злодіїв і виграти час. – А ми його винесли до корпусу табору «Морський» й заховали під пальмою.

– От недоумки, – випалив бандит і зло­вісно вищирився: – Отже, слухай сюди, піонер-герой недороблений. Зараз ти мухою летиш до вашої схованки і тягнеш сюди рюкзак. Ясно?

– А Оленка? Може, ми удвох підемо? Я ж сам не впораюся. Він важкий.

– Дотягнеш, якщо схочеш, щоб твоя подружка живою звідси вийшла. Даю тобі рівно двадцять хвилин.

– Так мало?

– Якраз вистачить мотнутися туди й назад. А спробуєш викликати охоронців, то поки поясниш їм, що й до чого, поки вони організують на нас облаву, мине ціла година. За той час я переріжу малій горлянку і спокійно піду звідси. Зрозумів?

Сашко швидко закивав.

– Пам’ятай: рівно за двадцять хвилин твоїй подружці... – другий бандит недво­значно провів лезом ножа по Оленчиній шиї і скомандував: – Все, рушай, час пішов. І дивися мені, не геройствуй. Зробиш усе як треба, може ще й поживете.

Сашко позадкував, а через кілька кроків повернувся й побіг, зникаючи у темря-

ві...

Сергій з Антоном підкралися до краю тунелю й обережно визирнули, чи не ходять десь поблизу охоронці табору. Навколо було порожньо й темно, лише місячна доріжка освітлювала вузьку смугу пляжу. Припасувавши рюкзак поміж двох великих каменюк, що стирчали з прибережної гальки, наче горби верблюда, хлопці одразу ж рушили

назад.

Спускатися в тунель вдруге та ще й без вантажу було значно легше. Раптом Антонові, який ішов попереду, здалося, ніби хтось біжить назустріч. Хлопець подав Сергієві знак зупинитися і вимкнув ліхтар. Кроки лунали все гучніше, вже стало чути важке уривчасте дихання, і коли бігун порівнявся з Антоном, той різко увімкнув світло.

Перед хлопцями заніміло перелякане Сашкове обличчя.

– Ти чого тут теє... бігаєш у темряві, мов привид підземелля? – запитав його Сергій здивовано.

Сашко не відповідав, лише важко дихав, мотав головою і вказував рукою у той бік, де залишилися Оленка і бандити. Нарешті відсапавшись, швидко пояснив, що сталося, поки їх не було.

– І що тепер робити, я не знаю, – завершив розповідь Сашко, мало не плачучи.

– А що тут думати?! – вигукнув запальний Сергій. – Треба налетіти й відгамселити тих двох.

– Ти що? Вони такі здоровезні, ми не подужаємо.

– Але ми несподівано нападемо, поки вони зорієнтуються, ми їх пов’яжемо.

– Не мели дурниць. У них ножі й Оленка в заручницях. Поки ми вдаватимемо з себе суперменів, вони легенько переріжуть їй горло, а потім і нас порішать.

– Та ну, не вірю.

– Бачив би ти їхні обличчя, одразу б по­-

вірив.

– Отже, так, – озвався Антон. – Сперечатись ніколи. Вихід один: треба повернути їм рюкзак.

– Чи ти здурів?! – не погодився Сергій. – Ми ледве його дотягли, а тепер назад тарабанити?

– А якщо вони Оленку прикінчать?

– А де гарантія, що вони не зроблять цього після того, як ми повернемо рюкзак? Вона ж бачила їхні обличчя, зможе в міліції скласти фоторобот. Оленка – свідок, а свідків не залишають живими.

– Тоді які ще пропозиції?

Сашко вже трохи оговтався і знову міг тверезо мислити:

– Треба викликати підмогу.

– Часу не вистачить. Ти ж казав, що тобі лише двадцять хвилин дали.

– Я можу притягти рюкзак з частиною награбованого, а решта, скажу, розсипалася по дорозі. Бандити жадібні і не схочуть втрачати добро, тож пошлють мене все визбирати. А тим часом допомога прибуде.

– Не встигнемо, – заперечив Сергій. – Поки знайдемо охоронців, поки до них дійде, у чому річ, поки вони узгодять свої дії з начальством... Ні, бандити не такі дурні, так довго не чекатимуть. Зрозуміють, що ти зволікаєш, і накивають п’ятами, у кращому разі. А в гіршому...

– Так, – плеснув у долоні Антон, зупиняючи суперечку, – у будь-якому разі треба повертатися за рюкзаком. Біжімо, дорогою ще поміркуємо.

Антон скерував промінь ліхтаря до виходу з тунелю й побіг уперед, не звертаючи уваги на калюжі, струмки, вапняні нарости й інші перепони. Опинившись на поверхні, засапано промовив:

– Шкода, що немає годинника і ми не можемо зорієнтуватися, скільки у нас в запасі часу.

– У мене є годинник у мобільному, – відповів Сашко.

– Як? У тебе ж не було телефону?

– Це Оленчин, вона дала мені його в тунелі, коли ми перепаковували речі. А коли підійшли ті двоє, я сховав мобілку у кишеню.

– Чого ж ти мовчав досі?! – вигукнув Антон. – У ній записано номер дядька Лева, треба негайно телефонувати до нього! Він живе в гуртожитку неподалік!

Хлопець схопив телефон і почав шукати номер шеф-кухаря.

Лев Дмитрович мирно спав після виснажливого чергування, і коли вечірню тишу прорізав пронизливий рингтон, лише скривився й накрив голову подушкою. Але телефон вперто тероризував слух шеф-кухаря. Нарешті чоловік не витримав і підніс слухавку до вуха.

– Алє-е-е, – тяжко озвався він і почув, як у відповідь йому заторохтів стривожений голос Антона.

Сон одразу наче рукою зняло. Мов за сигналом тривоги на судні, колишній моряк (нехай навіть і кок), стрімголов зібрався, на ходу вислуховуючи пояснення.

– Хлоп’ята, ріднесенькі, тільки не наробіть дурниць, не геройствуйте даремно, – благально просив дядько Лев, одночасно запихаючи за пояс кухонний тесак і сокирку для м’яса. – Робіть усе, що вони вимагатимуть, зволікайте. Я вже біжу до вас. І ще – як тільки прибудете на місце, непомітно наберіть мене по мобільному і більше не вимикайтеся. Я не відповідатиму, але чутиму, що там біля вас робиться. І нічого не бійтеся, я вас напризволяще не залишу.

Дядько Лев вибіг з гуртожитку й помчав до пляжу. Оголошувати загальну тривогу він не наважився, щоб часом не зчинити у таборі зайвого гармидеру і не злякати злочинців, які утримують заручницю...

Оленка відчувала себе маленькою пташкою, що випадково випала з гнізда. Вона мовчки сиділа на холодній землі, підібгавши ноги, обхопивши себе руками і втягнувши голову в плечі. Лише очі визирали з-під лоба й перелякано спостерігали за бандитами. Чоловіки ж не звертали на неї жодної уваги й увесь час про щось сперечалися, широко розмахуючи руками. Їй здавалося, що минула вже ціла година, а це означало, що хлопці або злякалися і втекли, або побігли за допомогою, яка, звичайно ж, прибуде занадто пізно. «Ні, скоріш за все втекли, – думала вона з гіркотою. – Зрештою, хто я для них така? Лише вередливе дівчисько, котре з першого ж дня намагалося їм нашкодити. То й нема чого ризикувати життям через мене. Так мені й треба, дурній». Коли хтось із бандитів позирав на годинник, дівчинка здригалася, думаючи, що настала її остання хвилина.

Та ось із глибини тунелю пролунав шум. Чоловіки припали вухами до стіни, вимкнули ліхтарі й прислухалися. За хвилину вони зрозуміли, що людина волочить щось по землі. Один із чоловіків увімкнув ліхтар і побачив Сашка, який ледь пересував важкий рюкзак.

– Обережно, вилупку! – вигукнув бандит. – Поб’єш музейні експонати, хто нам тоді за них ціну дасть?

Він схопив рюкзак, підняв, зважив у руці й промовив підозріло:

– А тут не все. Де решта товару?

– Ну-у-у, – затявся Сашко, – я ж казав, що рюкзак важкий. І теж подумав, що, оскільки в ньому прилади, то можу ненароком їх потовкти. Тому частину виклав, а частину притягнув. Зараз вивантажу і повернуся по решту.

– Ах ти... ти що – знущатися надумав?! – скипів бандит. – Я ж попереджав, що даю тобі на все про все двадцять хвилин.

– Облиш, – втрутився другий бандит, заспокоюючи напарника. – Мішок направду важкий. Я сам його заледве сюди затяг.

– То що нам тепер – до ранку тут з ними цяцькатися? Завтра товар уже в клієнта має бути, а нам ще вибиратися звідси.

– Ну то я залишуся з малою, а ти підеш із пацаном і підсобиш.

– А якщо на виході вже засідка ментівська чекає? Тут, у тунелі, можна таємними ходами втекти, а на поверхні зовсім не так.

– А ти пацана увесь час перед собою тримай і прикривайся ним. Як занюхаєш щось підозріле, – одразу ніж до горла й назад у тунель. Менти не наважаться заручником ризикувати. Давай, старий, давай. Сам кажеш – часу обмаль.

«Старий» невдоволено сплюнув, вихопив з піхов великий мисливський ніж і, пригрозивши ним Сашкові, наказав іти до виходу. Він ступав за хлопцем крок у крок, тримаючи ніж в одній руці, а в іншій – ліхтар, променем котрого нишпорив вгору-вниз, праворуч-ліворуч, ніби намагався знайти заховану в бетонних стінах пастку. Однак від різких рухів ліхтаря в очах постійно блимало, тож чоловік заспокоївся й далі світив лише під ноги. Тому в темряві і не помітив, коли наблизився до колодязя.

Як досвідчений дослідник шахт і печер, Сергій стиха скрадався за Сашком майже до засідки бандитів і чув усю розмову. Так само непомітно й тихо він повернувся до Антона й переповів, що незабаром Сашко з’явиться під конвоєм одного зі злодіїв.

– Треба спробувати завалити його, – підсумував розповідь Сергій і красномовно рубонув ребром долоні собі по шиї.

– Ти що? Він же бугай здоровий, – заперечив Антон, – однією лівою нас заламає.

– Перемагає не сильніший, а хитріший і спритніший, – по-філософськи зауважив Сергій і почав щось швидко нашіптувати йому на вухо.

Антон вислухав, ствердно кивнув, і хлоп­ці вирушили до колодязя, через який, як уже стало відомо, злодії затягли до тунелю награбоване. Антон підсадив Сергія до отвору у бетонній стелі тунелю. Той, наче людина-павук, уперся руками в протилежні стіни і якимись лише йому відомими прийомами почав шкребтися догори, аж поки повністю зник у круглому отворі.

Антон тим часом акуратно виколупав з пересохлого дна ріки велику каменюку. Сергій уже примостився в колодязі й тримався там, наче розпірка, лише за допомогою ніг та спини. Антон подав йому каменюку. Обхопивши її руками, хлопець завмер, нагадуючи скульптуру античного атланта, що підпирав балкон київського будинку, у якому мешкав Антон. Хлопець ледь не луснув, стримуючи сміх, коли уявив, як виходить удома на балкон, а з-під балкона лунає багатостраждальний голос атланта-Сергія, що благає Зевса-Антона про помилування й звільнення від рабства та непосильної ноші.

Потішна картинка в Антоновій уяві розвіялася одразу, як тільки вдалині блимнуло світло. Антон подав Сергієві знак бути напоготові, а сам відійшов убік, сховавшись за невеликий виступ у стіні. Незабаром пролунали кроки й за хвилину з’явився Сашко. Тільки-но хлопець, ступаючи за променем ліхтаря, проминув шахту колодязя, а бандит опинився прямо під нею, на голову йому раптом упало щось важке. Настільки важке, що бідака одразу, як кажуть, відключився. Антон тут же підскочив і почав з усієї сили гамселити бандита, щоб уже на сто відсотків вирубати ворога. Сергій зістрибнув униз, підібрав ліхтар і посвітив йому в об-

личчя.

– Досить, Антоне. Він ще не скоро отямиться. Давай краще зв’яжемо його.

Сашко сторопіло спостерігав, не одразу зрозумівши, що за Робін Гуди прийшли йому на допомогу.

– Чого стоїш, пельку роззявив? – промо­вив до нього весело Сергій. – Кляп готуй.

– Як-кий кляп? – не зрозумів Сашко.

– Який-який? Рот заткнути тому негідникові, бо як отямиться, гірше автомобільної сигналізації завиє.

Сашко умить зняв сорочку й почав шарпати рукав, намагаючись розірвати тканину.

– Чи ти здурів? – покрутив пальцем біля скроні Антон, стримуючи товариша. – Для чого артеківське майно псуєш? Ліпше он його сорочку рви.

– Я... я боюся, – промовив Сашко.

– От дивак, – посміхнувся Антон, – коли він був при тямі, не боявся, а непритомного боїшся?

Сашко промовчав. Антон уже зв’язав руки й ноги бандита ременем із штанів і заходився лагодити кляп.

За дві хвилини той, усе ще непритомний, лежав під стіною обплутаний, як немовля перед виписуванням із пологового будинку.

Але тішитися хлопцям було зарано.

Розсудливий Антон пропонував дочекатися дядька Лева, запальний Сергій наполягав на тому, що вони втрьох самостійно зможуть здолати бандита, Сашко, який уже побував у лапах обох, тільки ніяково знизував плечима, не знаючи, на чий бік пристати. Сергій намагався підбадьорити його й схиляв на свій бік:

– Ну, чого ти ще сумніваєшся? Дивися, як ми швидко цього заломили, і з другим так само впораємося.

– Ти б його бачив, – заперечив Сашко. – Він та-акий здоровенний і такий злий.

– Якщо він злий, тоді тим більше не можна зволікати. А може, він взагалі наркоман і в нього ломка ось-ось почнеться.

– І що це означає? – не зрозумів Сашко.

– Це означає, що нема часу теревенити. Треба йти й визволяти Олену. Ви як хочете, а я йду за нею.

– Чекай, не гарячкуй, – стримав Антон Сергія. – Ніхто ж не заперечує, що її треба рятувати. Але треба хоч якийсь план мати.

– Та який, до біса, план? Налітаємо, бац-бац – товчемо гада по пиці, в’яжемо і капут.

Сергій побуцав повітря кулаками й ногами, пояснюючи, як саме він збирається робити «бац-бац по гадській пиці». Посміхнувшись, Антон кивнув і погодився:

– Добре, спробуємо. Підкрадемося бли­жче й подивимося. Може, на місці все й з’ясується.

Дорогою хлопці вирішили, що першим ітиме Сашко, оскільки бандит його вже знає і нічого не підозрюватиме. Якщо ж він запитає, де напарник, хлопець відповість, що той іде позаду. Потім Сашко має відволікти увагу злочинця, а Сергій з Антоном нападуть на нього.

План був ніби непоганий, але біда в тому, що бандит нічого про план не знав, і сплутав хлопцям усі карти. Тільки-но він зачув кроки та побачив Сашка, одразу схопив Оленку й знову приставив їй до горла лезо ножа.

– А де мій друзяка? – спитав він з недовірою.

– Суне позаду, рюкзак тягне. Він же важкий, – якомога впевненіше відповів Сашко, вказуючи рукою вглиб тунелю.

– Рюкзак тягне, кажеш?

Чоловік прискалив око, наче щось запідозрив, притулив вухо до стіни тунелю і прислухався. Потім поманив до себе Сашка, зробив різкий випад вперед, рвучко схопив хлопця й теж притиснув до себе. Тепер при бажанні він міг і Оленці, й Сашкові одним рухом заподіяти смерть.

Антон із Сергієм спостерігали з-за вис­тупу у бетонній плиті. Годі було й мріяти про несподіваний напад.

– Що робитимемо? – прошепотів Антон Сергієві на вухо.

– Якщо за кілька секунд не з’явиться його напарник, він зробить їм «сікір башка».

– Отже, так. Мусимо розкрити карти. Я виходжу.

– Для чого?

– Спробую забити йому баки. Як тільки він відвернеться, нападай ззаду, а я долучуся. Як не здолаємо його, то хоч часу трохи мине. Мо’, дядько Лев нагодиться.

– Угу, якщо знайде вхід до тунелю і не побіжить спочатку міліцію викликати. До речі, зателефонуй до нього, щоб він хоч чув, що тут діється.

Антон почав набирати номер, але після першого ж гудка пікнуло і на екрані висвітилося, що мережа недоступна.

– От дідько, – не стримався Сергій, – не тягне під землею.

– Тш-ш-ш. Здається він нас почув. Усе, я виходжу, будь напоготові.

Коли Антон з’явився перед бандитом, той різко відступив і напружився. Промінь його ліхтаря заметушився у пошуках засідки. Врешті переконавшись, що Антон сам, запитав:

– Ти хто? Чого тут шаришся?

– Просто гуляю, а хіба не можна?

– Тут що тобі – Приморський бульвар? Чого ви всі лазите в тунелях? Чи вам гуляти більше ніде не дозволяють?

Антон вирішив імпровізувати.

– Чому ж, дозволяють. Але ми неформали – готи. А готам час від часу в підземелля спускатися треба. А ще ми носимо чорний одяг і чорні пов’язки, малюємо очі чорною тушшю. І на цвинтарі ночуємо деколи. Словом, різні готські ритуали виконуємо.

– Які ще, до біса, готи?! – розлютився бандит, здогадуючись, що його дурять. – Як ти обминув мого напарника?! Де він?! Де мій напарник?!

– Який ще напарник? – перепитав Антон, удаючи щирість. – Не бачив я жодного напарника. Гуляв собі, посвистував, от на вас натрапив.