Детективи в Артеку або команда скарбошукачів - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Андрей Бачинский (ч. 2)

– Ах ти, мерзотнику! – вигукнув розлючений бандит і, з силою жбурнувши до стіни Оленку й Сашка, метнувся до Антона.

Той ухилився від ножа, але потрапив під удар здоровезного чобота і впав, зігнувшись навпіл від болю. Непритомні Сашко з Оленкою теж лежали під стіною. Почувши удари й крики, Сергій стрімголов налетів на бандита. Заскочений зненацька, той не встиг зупинити хлопця і беркицьнувся на землю, коли Сергій тусонув його головою в живіт. Ліхтар упав на землю, вимкнувся й з гуркотом відкотився. Усе огорнула темрява. Сергій наосліп з розмаху лупив бандита, намагаючись нокаутувати. Але цього разу хрестоматійна битва Давида з велетнем Голіафом скінчилася не на користь першого. Голіаф швидко оговтався й одним ударом «заспокоїв» невгамовного. Непритомний хлопець упав поруч з Антоном.

Бандит присів і почав навпомацки шукати ліхтар, зловтішаючись: «Ну годі, шмаркачі, кінець вам. Дістали ви мене. Зараз знайду ліхтар, увімкну світло, а тоді всіх і порішу. Живцем на ремені поріжу». Намацавши ліхтар, чоловік підвівся. Увімкнувши його, оглянув поле бою і дітей, що корчилися на землі. Потім задоволено сплюнув:

– Ну що, з чиєї шкіри почнемо ремені вирізати?!

– З твоєї, виродку! – зненацька пролунало ззаду.

Бандит умить обернувся на незнайомий голос і... світло в його очах знову погасло...

– Привіт, спелеологи-детективи! Живі?

Пізнавши голос довгожданого шеф-кухаря, діти з полегшенням зітхнули.

– Ну й добре, ну й чудово. Потерпіть трошки, зараз я вас повитягую звідси.

Радіючи, що всі живі, дядько Льова не змовкав і сипав жартами:

– Ваш вірний четвертий мушкетер Портос вчасно примчав на допомогу. Даруйте, що затримався, але мій кінь не наважився спускатися в тунель. Довелося йти пішки.

Так жартуючи, дядько Льова швиденько зв’язав бандита шнурівками з наплічника й заходився допомагати дітям. Антон уже підвівся й підтримував Сергія, котрий ще не міг випростатися після удару. Сашко теж майже оклигав, сам стояв на ногах, тримаючись за закривавлене плече.

– Ану, порухай рукою, – звелів йому «Портос». – Та-ак, а тепер у другий бік.

Сашко скривився від болю, але все ж рухати рукою міг.

– Ані перелому, ані вивиху тут немає, тільки забій і шкіру здер. Нічого, на молодому заживає, як на псові, – зробив висновок шеф-кухар і присів біля Оленки.

Дівчинка була не так побита, як перелякана. Вона мовчки сиділа на землі й часто кліпала. Коли ж побачила глибокі подряпини та синці на руках, то враз підскочила й залементувала:

– Як я тепер на скрипці гратиму? Бабуся не переживе цього!

Шеф-кухар розсміявся.

– Вам смішно, а я тепер через дурні діаманти інвалідом на все життя залишуся!

– Ну от, тепер пізнаю справжню Оленку, голосну й бурхливу, – радісно промовив той і поплескав дівчинку по плечу. – А то сидиш пригнічена й очима кліпаєш, мов рибка в акваріумі. Не бійся, синці й подряпини за тиждень самі зійдуть.

– Правда? А може якісь мазі поприкладати? – запитала дівчинка з надією.

– Можна, чому ж ні. Тоді дивись, і за сім днів вилікуєшся, – відповів він весело.

Під стіною завовтузився полонений. Він уже отямився, але, надійно зафіксований морськими вузлами, лежав лицем до землі й нічого не бачив. Лише стогнав і бурмотів щось невиразне.

Дядько ураз посерйознішав і звернувся до дітей:

– Тих лихоманців точно двоє було?

– Точно, точно, – запевнили його всі.

А Антон запитав:

– А як ви його так одним ударом у нокаут поклали?

– Хм, я ж моряк чи хто? – відповів шеф-кухар, втягнувши живіт, і додав, демонструючи дітям сокирку для м’яса. – А взагалі прийом називається «обухом-сокири-межи-очі». Від такого навіть Кличко не встояв би на ринзі.

Діти розсміялися, але дядько Лев зупинив їх жестом і додав серйозно:

– Давайте діяти таким чином. Оленка зі Сашком залишаться тут, а я з Антоном і Сергієм притягну сюди другого. Він теж, напевне, отямився. Ну й заодно на хвильку вискочу на поверхню й викличу охорону, а то бачу, що мобільний тут не тягне.

Усе ще скривившись від болю, обізвався Сергій:

– Дядьку Леве, а може, не треба охорону викликати?

– Чому?

– А що, як нас покарають і виженуть із табору?

– Це ж за що?

– За те, що без дозволу полізли в тунель шукати скарби Міледі.

– А-а-а. Ну, гадаю, вас уже й так покарано. Ще не один день рани зализуватимете. І ніхто вас не вижене. Навпаки, може ще й подяку на лінійці оголосять за допомогу в затриманні злочинців.

– Справді?

– Атож... Ну що, Холмси й Ватсони, йдемо другого злодія тягнути, чи дамо йому шанс звільнитися й утекти?

– Ні! Ні! – заголосили Антон із Сергієм і швидко рушили вглиб тунелю.

Той і справді вже оклигав. Кляп йому вдалося виштовхнути, але хитромудро позаплутувані Антоном ремені не піддавалися. Коли злодія обступили дядько Лев та хлопці, він перестав сіпатися з боку на бік і заплющив очі від світла ліхтаря. Розлючено сопів, усвідомлюючи свою безпорадність.

– Ого! Ти диви, який злий, – зауважив шеф-кухар, оглядаючи здобич. – Он як зуби вишкірив. Стули краще пельку, бо знову кляпом заткну. Ану, хлопці, беріть його за ноги, а я під голову й понесемо.

Бандит почав пручатися й вивертатися, не даючи себе схопити. Ще й мало не хапнув зубами дядька Лева за палець.

– Е-е-е, так не годиться, – не на жарт розгнівався шеф-кухар. – Ми тут із ним панькаємося, а він кусається, мов пес скажений. Хлопці, не будемо його нести, просто тягніть за ноги по землі та й усе. Хай усю дурість з його голови бетон повибиває.

Бандит одразу заспокоївся. Дядько всміхнувся й підхопив його попід плечі. За п’ять хвилин обидва злочинці лежали під наглядом четвірки скарбошукачів, а шеф-кухар вирушив за підмогою.

Розділ 10

Розмова

з директором

музею

Наступного ранку весь «Артек» обговорював свіжу новину: якісь діти з «Ян-

тарного» уночі спіймали злодіїв, які минулого тижня обікрали музей космонав-

тики.

Тим часом самі герої сиділи в кабінеті начальника табору і, похнюпившись, давали свідчення перед комісією, що складалася з генерального директора «Артеку», слідчого прокуратури, начальника охорони табору й директора музею – сивого дідка. Шеф-кухар теж сидів біля них і доповнював свідчення. Слідчий записував розмову на диктофон, ставив запитання і щось записував у нотатник.

Як уже вдалося дізнатися, злодіями були двоє робітників-будівельників, котрі торік працювали на спорудженні нових корпусів. Якось на очі їм потрапила карта підземних комунікацій, яку на будівельному майданчику залишив архітектор. Двоє «допитливих» почали її вивчати і з’ясували, що просто посеред табору під землею прокладено тунель, яким можна непомітно виходити за межі «Артеку». У будівельників виникла спокуса красти з будови й виносити через тунель дефіцитні будматеріали та інструменти. Знайшли люк над колодязем, який вів у тунель, замаскували його й часто ним користувалися. Але будівництво завершилося, бригада виїхала з табору. Здавалося, що про тунель можна забути. І тут у них виник новий план – ще раз наостанок скористатися підземним ходом. Тільки цього разу вони збиралися винести не кілька мішків шпаклівки й керамічної плитки, а експонати з музею космонавтики, до якого було рукою подати. Навіть клієнтів на цінний товар через Інтернет знайшли.

Оскільки табір був обгороджений парканом і мав цілодобову охорону, про окремий захист музею ніхто особливо й не дбав. Тож без великих труднощів виламали вночі замки у стареньких дверях, що вели до запасного виходу з музею й винесли найцінніші експонати. Вони б і місяцехід викотили, але той у люк не влазив.

Після крадіжки вони не наважилися одразу виносити награбоване на поверхню й залишили все в тунелі. Так було надійніше. Виносити збиралися за тиждень, коли метушня навколо події вщухне. І все минулося б, якби за іронією долі чи за підказкою таємничого доброго духа, не з’явилася на шляху злодіїв мужня четвірка юних шукачів пригод…

За кілька годин усі формальні процедури було завершено й дітей відпустили в їдальню на сніданок. Директор музею космонавтики теж вийшов з кабінету:

– Ну що, герої? Чого невеселі? Таку цікаву пригоду пережили, а стоїте, немов морської води наковталися.

– Яка ж то пригода, – відповів за всіх Антон. – От якби нам діаманти Міледі вдалося знайти.

– Он воно що, – з розумінням похитав головою чоловік.

Потім сів у крісло під директорським кабінетом, по-змовницьки підкликав до себе дітей і розповів майже пошепки:

– Слухайте, що я вам скажу, мої юні друзі. На жаль, а може, й на щастя, жодних діамантів графині де Гаше немає. Повірте мені, старому археологу. Я вже понад тридцять років займаюся вивченням історії «Артеку» і свого часу теж захоплювався ідеєю відшукати скарб. Які лише архіви не перетрусив, які не те що тунелі – шпаринки не облазив у пошуках тих камінців. Уже й полисів, зморщився і сам став на камінець схожий, а все дарма. Немає їх. І тут хитра пройдисвітка всіх обдурила. Спостерігає, напевне, з того світу, як мало не два століття поспіль ошукані нею наївні дурники порпаються в землі та сходять з розуму, і зловтішається.

Оленка не втрималася й перебила дідка:

– Але ж дух розповів Лільчиній мамі, тобто екстрасенсові, як знайти скарб. І якщо дух не помилився й так точно описав увесь маршрут до нього, то як він міг не знати, що скарбу немає?

– Я й не кажу, що ваш екстрасенс помилився. А згадай-но, дівчинко, як ви формулювали своє запитання до того духа зі снів?

– Ну як? Звичайно. Попросили, щоб він вказав, де на території «Артеку» заховано скарб. Просто.

– От бачиш? Дух не помилився й не збрехав. Але оскільки на той час на території «Артеку» інших скарбів, окрім захованих злодіями у тунелі музейних експонатів, не було, він і привів вас до них.

– Теж мені скарб, – розчаровано сказав Сергій.

Він сидів на підвіконні, звісивши ноги, й нервово гриз нігті. Решта членів команди скарбошукачів теж помітно нервувала. Антон, усвідомивши, що не бачити йому нової форми, а рідній спортшколі – нової бігової доріжки, невесело ходив з кутка в куток, наче маятник настінного годинника.

А Сашко ледь стримувався, щоб не заплакати, бо вже не купить своїм меншим братикам і сестричкам подарунків, а мамі – великого пакунка підгузків для найменшенької.

Сергій тим часом дивився через вікно на машину слідчого, припарковану біля входу в табір, і з сумом думав, що саме таке авто він мріяв подарувати батькові на виторг за діаманти...

Оленка теж не хотіла прощатися з мрією про нову скрипку й важко зітхала, сидячи у кріслі біля директора музею. Чоловік притулив до себе дівчинку й погладив по голівці:

– Не журіться, діти. На ваш вік ще буде й буде і скарбів, і пригод. Повірте, навіть в околицях «Артеку» є стільки таємничих непізнаних місць, що їх вистачить не одному поколінню дослідників! Хочете, розповім?

Дитячі очі знову запалали. Директор музею подивився на стенд з фотографіями, що висів біля кабінету начальника табору, провів рукою по сивому волоссю й почав розповідь:

– Ось погляньте на фото Аю-Дагу. Здається, що це зовсім не придатне для проживання місце, чи не так? Гігантська кам’яна брила віком 160 мільйонів років. Але у різні часи схили гори були заселені. Ще у восьмому столітті біля підніжжя зі східного боку гори уродженець Партеніту святий Іоанн Готський заснував християнський монастир. У чотирнадцятому столітті на схилах Аю-Дагу спорудили ще один монастир – святого Костянтина. А на галявині біля монастиря, яку згодом назвали Ай-Констант, згідно з науковими дослідженнями, люди жили ще за кілька тисячоліть до народження Ісуса Христа, уявляєте? Загальновідомо, що це місце сповнене якоїсь особливої містичної сили. Коли місяць уповні, на галявині збираються чаклуни, чорнокнижники й проводять свої магічні ритуали.

Зачувши останні слова, Сергій скептично посміхнувся.

– Дурня це все: чаклуни, чорнокнижники. От якби у якомусь монастирі справжній скарб був захований, – сказав він замріяно.

Цього разу посміхнувся вже старий археолог:

– Справжній скарб, кажеш? Так от, у прадавні часи, більше двох з половиною тисяч років тому, правитель племені таврів, що населяло південний берег Криму, збудував на горі неприступну кільцеподібну фортецю на дев’ять веж. Більше трьох гектарів і 693 метри товстезних стін! Чужинці обходили Аю-Даг, вважаючи, що то страшний чаклун вибудував високі кам’яні мури на вершині чорної гори. Однак знайшовся той, хто не злякався чаклунських чар. Він приплив морем і захопив фортецю, щоб заволодіти скарбами таврів. Однак багатства були закопані глибоко у землі. Лише правитель знав, як дістатися до підземного сховку. Але він загинув у бою. Завойовники розібрали фортечні мури до камінця, та все ж не знайшли скарбів. Ось так тисячі років вони й лежать десь у Ведмідь-горі. І жодна пошукова експедиція не знайшла їх.

– А ви теж пробували шукати? – поцікавився Антон.

– На жаль, щоб організувати такі пошуки, необхідні величезні кошти й страшенно дороге обладнання. А чи вдасться щось знайти, – впевнено ніхто не відповість. Адже все спирається на легенди і перекази, а не на науково доведені факти. Тому й грошей наперед ніхто не дасть.

Директор музею знову поглянув на стенд з фотографіями «Артеку»:

– Або ось ще одне цікаве фото. Грот Пушкіна з двома входами.

– А, знаємо вже, – махнув рукою Сашко. – Художник пожартував, хотів, щоб грот приваблював мальовничістю.

Старий археолог весело підморгнув дітям і загадково сказав:

– Це лише загальноприйнята версія. Але подумайте, якщо художник хотів написати красиву морську печеру і навигадував казна-що, то чому не назвав картину просто «Грот», чи хай уже «Грот у Криму»? Чому він наголосив, що грот саме у Гурзуфі? Може, це якийсь натяк чи таємний знак?

– Який ще знак?

– Наприклад, масонський. Чули коли-небудь про масонів?

– Це така древня секта чаклунів? – запитав невпевнено Антон.

– Ну, не зовсім секта. Радше, містична течія, дуже популярна в Європі у вісімнадцятому – дев’ятнадцятому сторіччях. Багато відомих людей, а особливо митців і вчених, об’єднувалися у товариства, які називали масонськими ложами. З часом масонський рух набув такої популярності, що за своїм впливом на суспільство почав змагатися з офіційною владою. Звичайно, ані королям, ані церкві це не подобалося. Масонів почали переслідувати, арештовувати, вилучати їхнє майно і коштовності. Тоді масонські ложі почали діяти таємно, а всі свої незліченні багатства переховали у місця, недоступні для ворогів і непосвячених. У ті часи ще ні телефону, ні електронної пошти не було. Листи передавали звичайними кур’єрами, тож, перехопивши кур’єра, можна було прочитати секретне повідомлення. Тому масони навчилися шифрувати листування. Яскравим прикладом може бути великий італійський художник та вчений Леонардо да Вінчі, який не лише листи й щоденники записував за допомогою шифру, але й у своїх картинах залишав зашифровані таємні послання. Отож давайте поміркуємо, – а може, в картині «Грот у Гурзуфі» теж якесь

послання?

– Думка цікава, – промовив Антон, чухаючи підборіддя. – Чого б це італійцю заманулося малювати якийсь нікому не відомий грот у далекому Криму, та ще й щось вигадувати, щоб прикрасити його? Мало в Італії гарних тамтешніх гротів? Може, й справді хтось у такий спосіб хотів залишити якусь секретну інформацію? Наприклад, вказівку на місцезнаходження сховку з коштовностями? Така собі карта острова скарбів. А що – оригінально. Якби хтось полював за картою, то ніколи б не здогадався, що вона не в сейфі за сімома замками, а ось тут – висить собі, виставлена для загального огляду. І тільки посвячений у таємницю зрозуміє та розшифрує послання.

– Саме так, саме так, – промовив старий археолог. – Як бачите, друзі, світ сповнений таємниць. Головне, треба вірити і вперто йти до мети. Може, у майбутньому хтось із вас, або й усі ви разом, вивчитеся, станете археологами і відкриєте свою Трою, як славнозвісний Шліман? Ви знаєте, що якихось сто п’ятдесят років тому вважалося, що відома історія про античну Трою є лише гарною казкою? Але німецький археолог-аматор Генріх Шліман був переконаний, що це не так. У молоді роки він став бізнесменом і швидко розбагатів. До речі, більшість своїх статків він заробив у Криму, під час Кримської війни 1853 року. А потім узявся до улюбленої справи і присвятив життя пошукам легендарного міста. З нього сміявся увесь тогочасний науковий світ. Але він не здавався і таки знайшов Трою! Наперекір усім скептикам! Цікава деталь – за однією з гіпотез, саме на схилах Аю-Дагу було святилище богині Діви, яке викрав Орест, син героя Троянської війни Агамемнона. Бачите, як усе переплетено?

Старий археолог по-дружньому поплескав Сергія по плечу й додав:

– Тож вірте й ви у свої мрії, мої юні друзі. Можливо, поки що вам не вдалося втілити їх у життя, зате ви вже здійснили мрії тисяч інших дітей, які завдяки вам знову зможуть відвідувати наш музей і оглядати врятовані вами безцінні експонати.

– А я так і не встиг скафандр космонавта приміряти, – пробуркотів Сергій.

– Хіба ж це проблема? – усміхнувся директор музею. – Запевняю вас, що віднині ваша дружна четвірка може будь-коли, звичайно, з дозволу вожатих, відвідувати музей космонавтики і як завгодно довго приміряти скафандри, шоломи, сідати в місяцехід, тобто робити з експонатами все що завгодно, тільки не нищити їх.

– Правда? – Сергій зіскочив з підвіконня.

– Ну, я вже застарий для того, щоб обдурювати.

– А якщо вас не буде на роботі, нас теж впустять?

– Авжеж. Я сьогодні ж підпишу відповідний наказ, щоб охорона знала й завжди сприяла вам.

– Клас! І фотографуватися можна буде?

– А хоч кіно повнометражне знімайте. Ви заслужили на таку дрібничку.

– Йєс! – вигукнув Сергій. – Пацани з двору помруть від заздрощів, коли я покажу їм свої фотки в космічному скафандрі за кермом справжнього місяцехода!

Сергієва безпосередність розсмішила присутніх і розігнала сумні думки. Нерозлучна четвірка весело вирушила в їдальню, де на них чекав смачний, хоч і холодний вже, сніданок...

Розділ 1

У пошуках

нових пригод

Минали дні за днями. Команда скарбошукачів, намагаючись забути прикру невдачу у пошуках діамантів, з головою занурилася в артеківські будні. Навіть дядька Лева бачили не так часто, лише коли він чергував у їдальні й пригощав малих друзів смаколиками.

У супроводі гомінкого дзвоника калейдоскопом змінювалися шкільні уроки й перерви.

Зосереджений і старанний Антон з усіх предметів цілком заслужено отримував одинадцятки й дванадцятки. Допитливий Сашко майже не відставав від нього. Сергій за звичкою не хотів учитися і на уроках замріяно дивився у вікно або потай щось собі малював у чернетці. Оленка ж залюбки відвідувала уроки з історії та літератури і, мов каторгу, відбувала математику, яку люто ненавиділа ще з першого класу.

Але вчителі в артеківській школі були настільки прихильними до учнів, що на контрольних нікого не «зрізали». Можливо, їм було шкода дітей, адже вони розуміли, як важко навчатися в нових стінах, у новому колективі, та ще й без звичної підтримки й допомоги батьків. А може, їм просто не хотілося низькими оцінками псувати такі чудові пам’ятки, як артеківські кольорові учнівські табелі.

У вихідні дітей знову возили на екскурсії. Причому одночасно організовувалося кілька мандрівок і можна було самому обирати, які саме пам’ятки відвідати. Так уже склалося, що четвірка скарбошукачів на всі екскурсії вирушала разом, навіть якщо комусь не дуже й хотілося. Сашко, наприклад, збирався до Ялти на Галявину казок, сподіваючись накупити там різних казкових сувенірів для своїх молодших братів та сестер. Оленка теж не проти була відвідати парк із персонажами улюблених мультфільмів. Антонові ж було байдуже куди, аби лиш не сидіти на місці. Зате Сергій їхати категорично не хотів. Йому здавалося, що то розвага для малюків, а дорослим хлопцям, до яких він належав, там не місце. Та все ж команда є команда, і впертюхові довелося підкоритися.

Автобус висадив дітей біля входу до Галявини казок, де їх зустрічав витесаний з каменю дядько Чорномор зі своїми тридцятьма трьома богатирями.

Команда скарбошукачів неспішно прогулювалася уздовж алеї з героями народних казок, спостерігаючи, як артеківські малюки гасають поміж ними й мало не б’ються за право першими сфотографуватися. Сашко зупинявся біля кожного прилавка з сувенірами, прицінюючись до дерев’яних іграшок. Сергій, що увесь час невдоволено позирав на товариша, врешті не стримався, сплюнув і пробурчав, що його завезли у дитячий садок. Відтак купив кока-колу й поплентався до виходу, ковтаючи з пляшки прохолодний напій.

Коли він проходив повз хатинку на курячих ніжках, на нього зненацька скочила розпатлана й беззуба Баба-Яга. З переляку хлопець захлиснувся кока-колою. Антон одразу ж кинувся на допомогу й почав товкти йому кулаком між лопатками, щоб вода швидше вийшла з легень. Однак Сергій відбивався й раз у раз повторював:

– Відчепіться від мене. Дайте спокій. Дістало вже мене це все.

До хлопців підбігла Оленка й спробувала заспокоїти Сергія. Але той відскочив і побіг до автобуса. Антон з Оленкою здивовано перезирнулися.

– Отже, так, – промовив Антон. – Знайди Сашка й клич до виходу. Треба негайно провести нараду.

Оленка пішла шукати Сашка. Хлопець, звісно ж, крутився біля чергового прилавка й прицінювався до маски індіанця племені апачів. Незрозуміло, як індіанець стосувався Криму й казкової галявини і чим він відрізнявся від індіанців інших племен, але на ціннику писалося саме так: «Індіанець племені апачів». Оленка схопила Сашка за руку.

– Що ти робиш? – заволав хлопець. – Я нарешті вибрав подарунок для себе і тільки-но умовив продавця спустити трохи ці-

ну!

– Потрібен тобі той індіанець. Поїдеш колись до Мексики і купиш собі справжню маску, а не гіпсову китайську підробку.

– Апачі в Америці жили, а не в Мексиці.

– Тим більше. В Америку квиток дешевший.

– Зате віза дорожча.

– Поки ми виростемо, візи взагалі скасують. Зараз є важливіше питання. Антон оголосив негайний збір.

– Що сталося? – перелякано запитав Сашко й різко зупинився.

Оленка нічого не відповіла, тільки потягла хлопця до стоянки автобусів.

Антон і Сергій мовчки сиділи на бордюрі в тіні автобуса. Антон гілочкою туї викреслював у придорожній пилюці фігури й знаки, а Сергій зосереджено дивився на автобусне колесо, наче намагався його загіпнотизувати й силою думки змусити котитися. Можливо, ще трохи – й колесо рушило б з місця, але підбігли Сашко й Оленка, тож сеанс гіпнозу довелося припинити.

Антон вказав рукою на бордюр поруч, запрошуючи сісти. Потім замислився, ніби підбираючи слова, й урешті промовив:

– Отже, так. Попереду ще чотири дні в таборі. А в нас уже зносить дах. От Сергій сьогодні зірвався першим.

– Я не зірвався, я від самого початку не хотів сюди їхати, – заперечив Сергій.

– Так, але якби тебе привезли сюди в інший час, ти б не сприймав усе так вороже. Я не засуджую тебе. Може завтра я зірвуся, післязавтра – Сашко, а відтак – Олена. І в останній день нас усіх замість поїзда відправлять в божевільню.

– У всьому винні ті кляті діаманти, – зауважила Оленка.

– Усе так, – погодився Антон. – Якби не вони, ми б насолоджувалися відпочинком і від радощів пускали мильні бульбашки, як отой малюк, що стоїть біля Чорномора. Ми вже десятий день вдаємо, що у нас все гаразд, що ми задоволені життям. Ходимо до школи, беремо участь у спортивних секціях і в художній самодіяльності. Проте насправді після тієї пригоди з діамантами усе здається нам нецікавим, сірим та буденним. Ось що нас бісить.

– Це й без твоїх пояснень зрозуміло, – озвався Сергій. – Який вихід пропонуєш?

– Клин клином вибивають. Щоб не звихнутися остаточно протягом останніх чотирьох днів, я пропоную ще одну захоплюючу пригоду.

Оленка здивовано поглянула на Антона й перепитала:

– Я правильно тебе зрозуміла? Ти хочеш, щоб я знову опинилася в заручницях, а ви мене визволяли, ризикуючи жит-

тям?

– Ну чому ти відразу погане згадуєш? Згадай краще оте щемливе відчуття очікування чуда перед кожною експедицією.

– Де ж ми візьмемо те чудо? Знову до Лільчиної мами телефонувати й духа спи-

тати?

– О ні, він нам уже нарадив, – замахав руками Сашко, та раптом зупинився, наче згадав щось важливе. – Є ідея, – майже прошепотів він. – Пушкінський грот.

– А що з ним не так? – не зрозумів Сергій.

– Пам’ятаєте розповідь директора музею про масонів?

– Я пам’ятаю, що він обіцяв пускати нас у музей, коли ми тільки забажаємо, а слова не дотримав, – буркнув Сергій.

– Ну він же не винен, що в таборі є режим, а тобі хочеться в музеї днювати й ночувати. Ти й так уже тричі там побував. Ще жоден артеківець не мав такої честі.

– А мені ще хочеться.

– Ну то підеш ще раз, перед від’їздом, – відрубав Сашко. – Так от, директор музею стверджував, що у картині може бути зашифроване таємне послання. Оскільки у дев’ятнадцятому столітті масонів переслідували, їм доводилося переховувати свої багатства. Крим є ідеальним місцем. Жодні переслідувачі не здогадалися б шукати тут. Тому масони могли заховати у гроті скарби свого ордену. А щоб якось зафіксувати місце сховку, попросили художника, який, імовірно, теж був своїм, написати картину з таємною вказівкою.

– А звідки ми знаємо, що вони там свій общак заховали, а не щось інше? – засумнівався Сергій.

– Наприклад що?

– Ну, хоч би й документи якісь. Масонський орден – це організація, правда ж? А будь-яка організація завжди має купу різних документів, й у разі переслідувань насамперед ховає чи знищує саме їх. Я точно знаю – в одному шпигунському фільмі ба-

чив.

– По-перше, у гроті, де постійні вітри й морська солона вода, ніхто документи б не ховав, бо тут їм за рік – хана. А по-друге, якби їх хотіли знищити, то не везли б світ за очі, спалили б удома, в Італії. Кажу вам – у сховку золото й коштовності.

– Слухай, Сашко, а ти голова! – вигукнув захоплено Антон, плескаючи друга по плечах. – Це ж як двічі два. І як я міг забути ту розповідь?

Сашко густо зашарівся, як і завжди, коли його хтось хвалив. Він почав схвильовано викладати свій план дослідження Пушкінського, чи то пак, уже масонського, грота. Договорити йому завадила вожата Ольга Михайлівна, яка помітила дітей із-за автобуса.

– Ось ви де поховалися. Час у табір повертатися, а вашої четвірки ніде не видно. Я вже вас давyо шукаю. Думала, знов у якусь пригоду встрягли.

Знала б Ольга Михайлівна, наскільки пророчими цього разу були її слова…

Розділ 2

У гроті

Після полуденного сну команда зібралася біля стенда з фотографіями Пушкінського грота. Діти ретельно вдивлялися у фото різних років і в картину італійського художника, намагаючись знайти хоч якісь підказки про місцезнаходження скарбу. Але оскільки у гроті навіть у найсонячніший день напівтемрява, розпізнати щось на фотографіях було складно. Нарешті вдалося вибрати і зняти зі стенда більш-менш якісне сучасне фото та репродукцію картини «Грот у Гурзуфі». У хлопчачій кімнаті юні дослідники ще довго чаклували над знімками, прикладали їх один до одного і до віконного скла, щоб сумістити зображення, малювали обриси уявного другого входу тощо. Врешті, після довгих суперечок і сумнівів, вони зрозуміли, що досліджувати грот найкраще на місці. Зволікати ніхто не хотів, тому одностайно вирішили ввечері вирушати. Погодилися на тому, що зникати з табору, як і минулого разу, найкраще під час дискотеки.

Уперше за останні десять днів знову відчули піднесення і в такому збуджено-тривожному стані бадьоро вирушили на вечерю…

Потрапити до Пушкінського грота можна було лише з води, з моря. Мандрівники сподівалися, що заволодіють одним із рятувальних човнів, пришвартованих біля причалу в комплексі «Прибережний», і допливуть на ньому. Проте ще здалеку помітили, що з цього нічого не вийде. Біля причалу сиділи на розкладних кріселках троє чоловіків і жваво розмовляли. Може, то були охоронці, а може працівники технічного комплексу, які до пізньої години затрималися на роботі. У будь-якому разі про човен довелося забути.

На щастя, усі четверо були непоганими плавцями. Навіть Сашко, який у морі купався лише раз у житті, рідний Південний Буг перевеслував уздовж і впоперек. Отже, команда дружно оминула причал, звично ховаючись у хащах, і продовжила свій шлях.

Незабаром над верхівками дерев забовваніла вежа Султана, Пушкінський грот був зовсім поруч. Вийшовши на берег, діти поскидали артеківську форму. Сашко як ініціатор походу завбачливо прихопив великий поліетиленовий пакет, до якого тепер перекладав усі речі, які необхідно було взяти з собою. Оленка, помітивши у Сашка ліхтар, куплений ним у кіоску на Галявині казок, раптом зойкнула і пропищала скоромовкою:

– Ой! А я мобілку в кімнаті забула!

Антон скрушно похитав головою, а Сергій пирснув зо сміху:

– Нічого дивного як для дівчини. Чомусь я впевнений, що помаду і туш для очей ти не забула.

Олена почувалася винною, тому чи не вперше з часу їхнього знайомства промовчала. Сергій навіть здивовано повів бровою. На будмайданчику біля «Алмазного» він підібрав металеві монтажні прути і тепер шукав, куди їх приткнути. У гроті вони могли придатися як ударно-довбально-свердлильні інструменти, якщо раптом доведеться колупати отвори в кам’яних стінах морської печери. Урешті хлопець вирішив, що вони з Антоном спробують пливти з ними.

Ніжно-теплі морські хвилі, наче розморені від полуденного сонця, ліниво вихлюпувалися на берег. Діти м’яко зайшли у воду, обережно ступаючи по слизьких каменях, і ланцюжком побрели до входу в грот. Сашко тримав у витягнутій руці пакет з речами (тільки одяг залишився на березі), а Сергій з Антоном несли металеві прути. Під час переправи залізяки могли потягнути плавців на дно, тому хлопці намагалися вільними руками триматися за виступи прибережних скель.

У вечірній темряві вхід нагадував роззявлену пащеку морського чудовиська. Сашко «пришвартувався» біля найближчої каменюки, що стирчала з води, й обережно витягнув з пакета ліхтар. За мить до печери увірвався гострий промінь, освітлюючи нутрощі чудернацької звірюки.

Діти з острахом, тримаючись за стіни, ступили всередину й довго та заворожено розглядали химерне склепіння над їхніми головами.

Нарешті трохи освоївшись, Сашко перевів світло ліхтаря на стіну, де згідно із зображенням на картині італійського художника мав бути другий вхід (чи тепер уже вихід). Просуваючись уздовж стіни, Сергій наблизився до освітленої поверхні й кулаком постукав об камінь. Антон тільки усміхнувся.

– Це те саме, що мураха товкла б по голові слона. Давай одразу прутом пробувати.

Хлопці намацали у скельній породі найбільшу тріщину, у яку можна було встромити один кінець арматури, й спробували підважити, намагаючись викорчувати хоч якийсь уламок каменю. Якщо вірити картині, то десь саме тут мав бути сховок, алегорично зображений художником у вигляді наскрізного проходу. Скоріш за все потаємне місце акуратно замостили камінням. А все, що можна скласти, можна й розібрати. Тому хлопці тиснули й тиснули з усієї сили. Якби не темрява, можна було б розгледіти, як почервоніли від напруження обличчя, проте камінь і не думав піддаватися. На допомогу хлопцям стала Оленка. Не втримався і Сашко, взяв ліхтар у зуби й теж схопився за арматуру.

Усі четверо разом налягли й на рахунок «три» чимдуж потягли на себе. Їх рвучко шарпнуло у зворотний бік – напевне, замортизував метал. У Сашка з рота вилетів ліхтар і ляпнув у воду. Грот занурився у темряву.

Настала тиша... Ані шуму хвиль, ані криків чайок... Лише чотири переполохані серця калатали, намагаючись вирватися з дитячих грудей і втекти подалі від цього страшного місця.

Раптом із глибини печери пролунав протяжний глухий звук, що нагадував далекий відгомін гуркоту грому під час літньої грози. Поступово він посилювався і за хвилину став настільки гучним, що діти позатуляли вуха, але все одно годі було витримати те несамовите гуркотіння. Вода почала вирувати, й на її поверхні утворилася вирва, яка щомиті набирала обертів, захоплюючи все навкруги.

Оленка не втрималася, зісковзнула з каменя й почала тонути. Антон, перемагаючи бурхливий потік і біль у вухах, кинувся її рятувати, але наковтався води й теж пішов під воду. Сашко з Сергієм трималися лише на кілька секунд довше...

Розділ 3

Таємнича печера

Сергій намагався підвестися, та марно – ноги не тримали. Оленка лежала поруч і тихо стогнала.

– Усі живі? – глухо озвався Антон.

– Не зовсім, – пролунав близько кволий голос Сашка. – У вухах шумить.

– І в мене шумить. Встати можеш?

– Спробую.

Сашко помаленьку, спираючись на руки, підвівся й зробив кілька кроків.

– Цікаво, де ми? Пам’ятаю тільки падіння й вир.

– І я теж, – озвався Сергій.

Антон повзав на колінах, намагаючись навпомацки визначити, куди їх винесло. Раптом він наштовхнувся на чиюсь ногу.

– Е-е-е, обережніше, – попросив Сергій.

– Як тут бути обережнішим? Я ледь твої обриси розрізняю. Зрештою, хто тут у нас спеціаліст з різних підземель і шахт, я чи ти?

– О-хо-хо, – тяжко видихнула Оленка. – Це ж треба було так вляпатися. Приїхали, називається, відпочити в «Артеку». І здалися нам ті скарби.

Спересердя вона тупнула, але замість удару об камінь усі почули хлюпання.

– Вода! – вигукнула вона.

– А що тут дивного? Нас же винесло сюди підземним потоком. Тож і вода має бути.

– Але мені здається, що тут ціле озеро. Підійдіть, самі відчуєте.

Хлопці навпомацки наблизилися й занишпорили по землі руками. Антон зачерпнув у жменю води, набрав у рот і виплю-

нув:

– Солона.

Оленка теж зробила ковток і скривилася:

– Фу, гидота. Це ж не морська вода. Чимось нагадує ту бридку мінералку, яку п’є мій тато від гастриту.

– Просто у ній багато мінералів. Вода просочується через гірську породу, розчиняючи різні солі. Тому й смак специфічний. Отже, ми у печері під морським дном. Мабуть, через це озеро ми сюди й потрапили.

Сергій недовірливо заперечив:

– Щось тут не збігається. У гроті нас захопив гігантський вир і потягнув донизу. Тож ми мали опинитися на морському дні, а не на березі. І якщо ця печера нижче рівня грота, то чому вона не заповнена водою?

– Принцип батискафа, – відповів Антон. – Бачив по телевізору? Посудина, наповнена повітрям, яку опускають у воду догори дном. Вода не може витиснути з неї повітря, і люди спокійно працюють у батискафі під водою, допоки їм вистачить кисню. У печері те ж саме.

– Але це... це означає, – озвався схвильований Сашко, – що тут немає жодного виходу на поверхню. Інакше вода уже давно витиснула б усе повітря у прохід і заповнила печеру!

– Ну-у-у... мабуть, так, – погодився Антон.

Сергій схопився за голову:

– То ми тепер замуровані! Як нам ви-

братися?!

– Нічого страшного. Як потрапили сюди, так і виберемося. Пірнаємо в озеро і виринаємо у гроті.

– Але сюди нас засмоктало виром, а назад треба буде пливти проти течії. Ми не подужаємо.

– Я впевнений, що вир у гроті – явище рідкісне й короткочасне, інакше туди б не возили екскурсії на катерах. Очевидно, вир утворюється під час припливів чи відпливів, коли між гротом і печерою виникає перепад тиску. Нам просто не пощастило – ми невчасно там опинилися. От якби на якусь годинку-дві раніше чи пізніше... А так – доведеться ще раз пірнати. Іншого виходу немає. Мусимо спробувати.

Останні слова Антон промовив таким упевненим і незворушним тоном, ніби йшлося про те, щоб перебрести маленький гірський потічок, а не боротися з морською стихією.

Сергій і Сашко почали сперечатися з Антоном, але таки погодилися, що іншого способу покинути темницю немає.

Оленка не брала участі в суперечці. Вона ніби й визнавала Антонову правоту, однак якась суто дівчача «нелогічна логіка» підказувала їй, що тут щось не так. Коли ж зрозуміла, що її непокоїть, запитала:

– Антоне, а звідки, поясни мені, у печері береться світло?

– Яке ще світло? Ти маєш на увазі оце ледь помітне тьмяне мерехтіння?

– Так.

Антон мав звичку крокувати туди-сюди, коли думав про щось важливе. Він механічно ступив кілька кроків у темряві й упав, спіткнувшись об кам’яний виступ.

– От дідько! Олено! Здалося тобі те світло! Через тебе мало голову не розбив. Світить собі та й світить. Може, то з поверхні через воду відблиски сонця проникають, як через лінзу.

– Антоне! Яке сонце? Ніч надворі. Забув, яка темрява у гроті була?

– А може ми тут непритомні годин десять пролежали, поки отямилися. Звідки нам знати, годинника ж немає?

Тим часом у печері стало ще ясніше. Здавалося, що то передсвітанкова мла і незабаром зійде сонце.

Четвірка розрізняла вже не тільки силуети, а й риси обличчя. Спантеличені, вони хаотично роззиралися, шукаючи загадкове джерело світла.

Раптом із глибини печери пролунав гуркіт...

Оленці на мить здалося, що то нещасний львівський трамвай шкутильгає центром міста, долаючи довоєнну бруківку.

Сергієві ж уявилася переповнена вугіллям вагонетка, що перевальцем, важко, але вперто тягне чорне шахтарське золото.

А Сашко чомусь одразу згадав типовий ранок удома, коли семеро його братів та сестер прокидаються і в хаті починається не те що галас – «третя світова війна». Як завжди, біля ванної і туалету черга, мов біля бочки з квасом у спекотний літній день, менші дівчата чомусь знаходять речі у шафі для старших, старші дівчата – у шафі братів. Підручники, зошити, іграшки – усе розкидано. Не інакше, бешкетник Бабай щоночі, невтомно, «трудиться» у двох дитячих кімнатах.

Несподівано у його спогад грубо увірвався білий сніп світла...

Розділ 4

Контрабандисти

У печері увімкнулися одразу два потужні прожектори. Засліплені діти інстинктивно пригнулися, ховаючись від разючого світла.

Із глибини лунали голоси. Щосекунди вони наближалися й ставали гучнішими. Уже можна було розпізнати, що це кричало кілька чоловіків, лаючи один одного. Їхня лайка розлягалася луною, багаторазово підсилюючись, і від того ставала ще гучнішою й страшнішою. Усе ще засліплені діти вклякли на землі й намагалися навіть не дихати. З переляку їм здалося, що до печери увірвалися демони з пекельних підземних надр.

Першим отямився та призвичаївся до світла Сергій. Він ледь підвів голову й глянув туди, де лаялися. На другому боці озера, метрів за тридцять, двоє дужих чоловіків у коротких брезентових плащах та високих рибальських чоботах товкли ногами й тягали по землі третього. Той ледь встигав затуляти закривавлене лице руками, благаючи: «Не бийте, не бийте, я не дурю, він обов’язково приїде!»

Повіривши йому чи просто заморившись безперестанку гамселити, чоловіки посідали на каміння. Один, з вигляду молодший і стрижений наголо, дістав із-за пазухи цигарки, запропонував напарникові, а відтак закурив сам.

Третій поволі звівся, похитуючись. Теж попросив закурити. Йому не відмовили. Тремтячими руками він підніс цигарку до закривавленого рота. Після кількох затяжок знову почав виправдовуватися. Але старшому, геть сивому, очевидно, уже набридло слухати. Він різко махнув рукою, наказуючи замовкнути, й тихо так, наче гіпнотизуючи, промовив:

– Я тобі не вірю, але цього разу ще відпущу. Востаннє. Ти вже завалив справу з експонатами з музею космонавтики.

– Це не я, це ті двоє недоумків, що з дітьми упоратися не змогли...

Четвірка, якій чутно було кожне слово, одразу напружилася.

– Цить! Не перебивай, коли я говорю! Отже, ти, козел, завалив справу. Саме ти. Бо ти відповідав за те, щоб експонати потрапили до рук клієнта. Ти особисто мав супроводжувати тих двох бовдурів у тунель і переконатися, що вони все зроблять як слід. Але ти вирішив погудіти в казино. Догудівся. Щастя, що я говорив з тими горе-викрадачами лише телефоном і не називав імен. А то здали б нас із тельбухами, й парилися б ми тепер на нарах. І ось ти знову облажався. Золото зі скіфської колекції коли мало прибути? Так, ще вчора. Ти, дурна голово, мав не зустрічати кур’єра на вокзалі у Сімферополі після чергової пиятики, а за день виїхати до Києва і таємно простежити, підстрахувати, щоб дорогою чого не сталося. А таки сталося, бо де тепер той кур’єр?!

– Він ще приїде, я присягаюся!

– Мовчати! Я говорю! Мене не цікавить, що там у нього сталося, куди він зник, але зараз ти вийдеш звідси і повернешся з золотом. І не дай Боже тобі повернутися без золота або із золотом, але пізніше заходу сонця. Баркас відпливає від причалу Партеніта рівно опівночі. Второпав? Ані до, ані після. Рівно опівночі, зрозумів?

– А якщо він не встигне? Річ у тім, що у Києві на пероні крутилося підозріло багато ментів, і кур’єр не ризикнув сідати в поїзд. Йому довелося затриматися, щоб винайняти машину. І їде він не головною трасою, а манівцями, де менше постів ДАІ. Перестраховується.

– Це його проблема і твоя. Ти знаєш, скільки я бабла вбухав, щоб забезпечити для баркаса вільний прохід у нейтральні води? Ти хоч уявляєш, скільки тепер коштують «незрячі» прикордонники? У нас є рівно одна година і жодної секунди більше. А ти мені тут про якісь поїзди й пости ДАІ втираєш! Давай, вали звідси, і щоб до заходу сонця був біля причалу із золотом. Не заявишся – усю сім’ю виріжемо, зрозумів?!

Чоловік закивав, крутнувся на сто вісімдесят градусів, щоб бігти до виходу з печери, аж раптом зойкнув і припав на одну ногу. Давалися взнаки побої. Важко підвівшись, він невпевнено пошкутильгав до масивних залізних воріт, вмурованих у кам’яну стіну.

Прикипівши до землі, четверо мандрівників заворожено спостерігали за тим, що відбувалося на протилежному березі. Судячи з розмови між чоловіками, діти потрапили до схрону контрабандистів, які переховували й зберігали в печері крадені речі.

Очевидно, схрон існував ще з давніх часів. Може, й нога самої Міледі тут ступала, адже, за переказами, графиня де Гаше таємно утримувала місцеву банду контрабандистів. А ці троє цілком могли бути їхніми далекими нащадками.

Коли побитий контрабандист вийшов з печери, молодший заходився складати до великих строкатих валіз речі з металевих стелажів, що стояли уздовж стіни. А старший тим часом знову запалив цигарку й заговорив чи то до напарника, чи то сам до себе:

– Перевівся народ, ох, перевівся. Нема з ким працювати, нема кому довіритися. Самі наркомани й волоцюги. Усе доводиться робити самому. Стільки років плекати, вирощувати, цеглинка за цеглинкою вибудовувати авторитет, а тут через якогось козла за п’ять хвилин усе може впасти, мов та вежа Вавилонська. У нашій системі ж як? Один раз підвів клієнта – пробачать, зрозуміють. Оплатиш збитки, відступні, перепросиш. Підвів удруге – усе, з тобою ніхто не матиме більше справи. У кращому разі. А в гіршому – камінь на шию і в море, на корм рибам. А він тут, бачте, запізнюється. ДАІ злякався. Так я й повірив. Напевне, гудів до ранку у нічному клубі й профукав поїзд, наркоман клятий.

Нервово жбурнувши недопалок углиб печери, він узявся допомагати молодшому. Поскладавши валізи на візок, подібний до того, яким на вокзалі вантажники підвозять речі пасажирам, чоловіки покотили його до виходу. За хвилину зникли у темряві за металевими ворітьми. Тільки стукіт, що так нагадував звук вагонетки і трамвая, віддаляючись, усе тихше долинав із тунелю.

Коли геть стихло, діти підвели голови й перезирнулися. Першим озвався Антон:

– Знову ми вляпалися. Щастить же нам на бандитів.

– Це точно, – додав Сашко. – А може, вони вже не повернуться?

– Тоді б світло вимкнули і ворота зачинили. Он дивися, скільки ще товару складено. Чув, цілий баркас готують через кордон переправити?

Сергій обережно підвівся, покрутив руками й поприсідав, розминаючи м’язи, що задерев’яніли від нерухомості. Відтак запитав іронічно:

– І хто це тут розповідав про батискаф, про повітряну бульбашку під морським дном? Немає жодної бульбашки. Он яка дірка в стіні, хоч вагоном виїжджай.

– Я помилився, – погодився Антон. – Для нас це плюс. Тільки як тепер непомітно вибратися звідси? От задачка!

Але думали недовго. Прогуркотів візок, і за хвилину з’явилися контрабандисти. Повернулися вони швидко, отже, печера була неглибокою. Чоловіки знову навантажили візок валізами й потягли нагору. Тільки-но вони зникли з очей, Сергій підвівся і побіг довкола озерця до воріт. Сашко хотів помчати за ним, та Антон зупинив:

– Чого тобі? Від вас двох тільки зайвий шум.

– А якщо допомога буде потрібна?

– Він у підземеллях орієнтується краще, ніж ми. Хай сам роздивиться, що там і як.

Сергій підійшов до воріт, обережно визирнув і щез у темряві.

Менш ніж за хвилину хлопець повернувся. Устиг якраз вчасно, бо господарі печери знову наближалися. Коли вони вкотре вирушили з товаром нагору, Сергій повернувся до товаришів і швидко розповів про тунель:

– Там досить стрімкий підйом і прохід високий, дорослий пройде, не пригинаючись. Виходу на поверхню не бачив, бо тунель увесь час повертає ліворуч. Стіни дуже нерівні й кам’янисті. Але це добре – легко буде сховатися. Пропоную наступного разу забігти у тунель відразу за ними і там принишкнути за кам’яним виступом. А коли вони повернуться назад у печеру, швиденько вибратися нагору.

Антон заперечив, мовляв, це небезпечний план, оскільки на березі можуть чекати спільники, і, вибігаючи з печери, можна наскочити просто на них. Однак Сергій слушно зауважив, що якби бандитів було більше, то вони б тягали товар за чергою. Антон погодився і, для певності, запитав думку Сашка. Але той тільки невпевнено повів плечем. Оленка теж розвела руками, віддаючи право ухвалення рішення хлопцям.

Розділ 5

У пастці

Контрабандисти повернулися у печеру й без зволікань почали знову вантажити валізи. Товару залишалося ще ходки на дві, не більше.

Тільки-но візок щез у пітьмі й загуркотів тунелем, діти, наче спринтери на олімпійській стометрівці, кинулися до воріт. Антон добіг першим, але пропустив уперед Сергія, відтак Сашка й Оленку. Просуваючись уперед, вони трималися за руки, бо після світла прожекторів тунель видався їм бездонною чорною дірою. Сергій ішов повільно, промацуючи кожен камінь під ногами й кожен виступ у стіні. Так він пройшов півтора десятка кроків і зупинився. З правого і лівого боків у стінах були невеличкі ніші, у кожній могло заховатися двоє. Сергій та Сашко сіли у праву, Антон з Оленкою – у ліву. Коли пролунало торохкання порожнього візка, діти принишкли та якомога дужче втиснулися у камінь.

Бандити були уже зовсім поряд, у тунелі блимав ліхтар. Раптом Антон помітив, що Оленчина голова частково визирає з ніші. Він зробив різкий рух рукою й притис її до стіни. У ту ж мить гострий кам’яний шип уп’явся їй у шию (колись стіни були гладкими, однак під дією морської води за тисячі років камені перетворилися на набундючених їжаків). Не стримавши болю, Оленка зойкнула.

Тієї ж миті візок зупинився. Почулися важкі швидкі кроки. За секунду світло ліхтаря зиґзагом промайнуло по стіні над нішею, де заховалися Антон з Оленкою і перескочила на протилежну стіну, де відразу вихопила перелякане обличчя Сашка.

– Ох, нічого собі, – здивувався молодший. – Що це за гриб на стіні проріс? О, ще один!

Чоловік підійшов ближче й спрямував промінь в обличчя Сергієві. Не витримавши різкого світла, той затулив очі рукою. Контрабандист водив ліхтарем праворуч-ліворуч, перевіряючи, чи не заховався там ще хтось. На щастя, назад, де сиділи Антон з Оленкою, він не озирався. Тим часом до напарника наблизився старший.

– Так, і що тут у нас? Що за п’явки до каменя присмокталися? Ану відлипайте, пішли погуторимо.

Схопивши обох за руки, поволік їх у печеру. Позаду молодший напарник освітлював дорогу. У якомусь несвідомому пориві Оленка подалася вперед, збираючись кинутися ззаду бандитові на спину, але Антон вчасно перехопив її:

– Тш-ш-ш, заспокойся, – прошепотів на вухо. – Ми не подужаємо двох здорових бугаїв.

Оленка хотіла щось відповісти, та Антон вчасно затулив їй рота рукою і не відпускав, аж доки бандити з хлопцями не зникли в печері.

– Ти... ти... ти знаєш хто? – прошепотіла вона, нагадуючи в ту мить отруйну змію. – Ти зрадник, боягуз, ти...

Антон знову затулив їй рота й потягнув геть від печери.

Оленка пручалася, копала Антона ногами, але той не звертав на неї уваги й уперто підштовхував вперед. Вискочивши з тунелю й опинившись під передсвітанковим небом, Антон відпустив дівчинку й здивовано промовив:

– Ого, диви, яке небо. Ми цілу ніч у печері пробули, уявляєш?

– При чому тут небо? Треба хлопців рятувати! Бандити ж зітруть їх на порошок.

– А нас, якщо ми теж поткнемося туди, зітруть на два порошки. Ти цього хочеш?

– Але...

– Усе, ша! – вибухнув Антон. – Жодних «але»! Отже, так! Ти зараз заховаєшся за однією із навколишніх скель і спостерігатимеш за виходом із тунелю. А я чимдуж мчу у табір по допомогу. Зрозуміла? Самим нам їх не здолати.

– Але ж минулого разу ми впоралися з двома!

– Одного ми зненацька застали, а другого не ми, а дядько Лев вирубав. І ті не були професіоналами, як ці два. Не сперечайся. Ховайся і пильнуй. Якщо хлопців кудись виведуть, простежиш.

– Я боюся сама залишатися. Давай я побіжу по допомогу, а ти побудеш тут.

– Оленко, я легкоатлет і добіжу до табору удвічі швидше, ніж ти. Заспокойся. Головне – добре заховайся і позирай на вихід час від часу. Оце й усе.

Розділ 6

На схилах Аю-Дагу

У сірій ранковій мряці Антон не відразу зорієнтувався, куди бігти. Як виявилося, вихід із тунелю був зовсім не біля Пушкінського грота, а біля однієї із скелястих бухт на схилах Аю-Дагу. Підземні потоки таки далеченько занесли їх. Антон вискочив на високий камінь і помітив удалині високі будинки. То були корпуси санаторію «Крим» у Партеніті. Хлопець цього не знав, але йому було байдуже. Головне – чим швидше дістатися до людей і викликати допомогу. Не гаючи більше часу, він зіскочив з каменя і чимдуж побіг до будинків. Але... вони ж залишили взуття й одяг на березі біля Пушкінського грота, а гірська стежка – то не гумова бігова доріжка на стадіоні. І вже за якихось півсотні метрів Антонові в ногу вп’ялася маленька гостра мушля. Скорчившись від різкого болю, хлопець присів на камінь і спробував висмикнути її. Йому це вдалося аж з третьої спроби. Він зірвав кілька великих лопухів, що росли під сосною вище стежки, і обмотав собі обидві підошви. Бігти стало важче, зате безпечніше. Антон помчав далі.

Тим часом Оленка видерлася на одну зі скель, що височіли над бухтою, і згори спостерігала за тунелем. Навколишні скелі та стрімкий кам’янистий підйом на Ведмідь-гору надійно оберігали вхід від сторонніх очей. Якщо не знати точного місцезнаходження, то знайти його було практично неможливо. У бухті, поруч із тунелем, на хвилях мирно похитувався рибальський баркас. Очевидно, саме на нього зносили крам.

Оленка деколи відводила погляд від тунелю й озиралася на стежку, сподіваючись, що ось-ось з’явиться підмога у вигляді загону міліції або хоча б дядька Лева, озброєного кухонним ножем і сокирою для розрубування м’яса.

Світало. Вона поглянула на небо й усвідомила, що в таборі ніколи не бачила такого світанку. «Щось не так, – задумалася вона. – В «Артеку» сонце завжди з’являється із-за Аю-Дагу, а зараз воно зовсім з іншого боку. Це означає, що я на протилежному від табору схилі гори. Але... але це ж тоді Антон і до обіду не добереться до табору!». Оленка уявила, як той біжить, блукає, не може знайти дороги, як знесилено падає, непритомніє і падає у провалля. «Ні!!!» – закричала вона й метнулася до стежки, котрою вирушив Антон. Та не встигла відбігти, як від тунелю почувся галас. Умить сховалася за великий камінь і почула невдоволений голос сивого контрабандиста:

– Тягни тих смердюків на стежку, заведемо подалі звідси й скинемо зі скелі в море.

– А чо’ паритися з ними? – невдоволено заперечив молодий. – Давай тут і замочимо. На стежці ще, не дай бо’, хтось засіче.

– На годинник поглянь, бовдуре. Жодна морда в такий час тут не лазить. Туристи ще мирно дрихнуть, лише ми вкалуємо, животи надриваємо. Давай-давай, тягни їх, не лінуйся. Чим далі затягнемо, тим краще. Уявляєш, що почалося б, якби їхні трупи тут знайшли? Менти, експерти, комісії. Тоді до печери і не потикайся. Ні, не треба це місце світити.

Оленка з жахом спостерігала, як нещасних хлопців виштовхали на стежку й повели вгору, постійно підганяючи стусанами. Ліве Сергієве око набрякло й посиніло, з носа у Сашка скапувала кров.

Затамувавши подих, Оленка спостерігала за процесією. Такі жахи вона бачила тільки в кіно. На екрані телевізора це завжди виглядало не надто страшно, у житті виявилося набагато гірше.

Її почало трусити. Було неймовірно важко перебороти страх і вирушити за бандитами. Але Антон так просив простежити за ними. А що, як йому таки вдасться привести когось, а Оленка не зможе показати, куди повели хлопців? Дівчинці було страшно і соромно. Страшно за друзів і соромно за себе. Це був зовсім не той страх, який вона відчувала перед виходом на конкурсну сцену у філармонії. Оленка зціпила зуби, щоб не цокотіли, витерла об траву спітнілі долоні й насилу зробила перший крок на стежку. Вона перебігала від дерева до дерева, здалеку спостерігаючи за бандитами й хлопцями. Ніжні дівчачі ноги теж уже нахапали колючок, та вона не помічала болю.

За якийсь час бандити повернули праворуч і вивели хлопчаків на маленький кам’янистий майданчик, що нависав над морем. Сивий підійшов до прірви й поглянув з кількаметрової висоти на прибережне каміння, об котре з гуркотом розбивалися морські хвилі.

Він подав знак молодому, і той виштовхнув хлопців на край майданчика. Тепер достатньо було одного необережного кроку, щоб зірватися у прірву. Сивий сплюнув і звернувся до них:

– Ну що, висмердки? Попили ви моєї крові. Через вас я не отримав експонатів з музею космонавтів, через вас мало не зірвалася сьогоднішня операція. Чого поморщилися? Чого плачете? Треба було раніше плакати і в мамусь під спідницями сидіти, а не швендяти там, де серйозні справи робляться. Пізно перепрошувати. Думали, дядько полякає і відпустить? Ні, за все треба платити. Ну, подивіться ще раз на сонце, востаннє.

Сивий відійшов і подав знак молодому, щоб той завершував. Той бадьоро підійшов до Сашка і вхопив його за руку, намагаючись зіпхнути у прірву...

Оленка, що ховалася за стовбуром старої сосни і все чула, не втрималася і щосили закричала. Молодий бандит, що нахилився до Сашка, з несподіванки сіпнувся, крутнувся на місці й почав падати назад. Сашко відскочив убік, а той перелякано замахав руками, намагаючись втримати рівновагу, і заволав: «А-а-а!!! Тримайте мене! Рятуйте!».

Сивий розгублено завмер на місці, не знаючи, що робити, – чи рятувати напарника, чи ловити дітей, які з усіх ніг кинулися геть від небезпечного майданчика. Врешті кинувся до товариша, але рятувати того було вже пізно. Глухий звук засвідчив, що він упав на каміння.

Контрабандист обережно підійшов до краю майданчика й зазирнув у прірву. Перехрестився, сплюнув і поволі обернувся. Його очі палали дикою ненавистю. Оленка, побачивши цей нелюдський погляд, одразу кинулася до Сергія та Сашка.

Діти щодуху мчали стежкою догори, бандит намагався їх наздогнати. Високі рибальські чоботи заважали, та все ж йому було легше, ніж їм босоніж.

Оленка, яка не звикла до таких забігів, важко дихала, зупинялася. Сашко схопив її за руку і потяг за собою. Сергій біг позаду, підстраховуючи, й увесь час озирався. Відстань між дітьми й сивим невблаганно скорочувалася.

– Швидше! Швидше біжіть! – закричав хлопець. – Він наздоганяє нас!

Сашко додав ходу, але Оленці вже не вистачало сил. Вона висмикнула свою руку й сіла просто на стежці.

– Все, більше не можу. Робіть, що хочете, а я далі не побіжу.

Сергій із Сашком перезирнулися, підхопили її попід руки й спробували бігти далі. Марно. Вона ледь переставляла ноги. Та й утрьох на вузькій стежці бігти було ніяк. А бандит усе наближався. Побачивши, що діти зупинилися, чоловік теж став, щоб віддихатися. З його грудей вирвався важкий хрип.

Хлопці знову підставили Оленці плечі, щоб хоч поволі, але рухатися далі. Однак вона не могла ступити й кроку. Важко сіла на землю й заплакала.

Сергій кілька секунд хитав головою, ніби вагаючись, а потім вигукнув рішуче:

– Фігня це все! Нема чого боятися! Зараз ми це сіре опудало камінням закидаємо!

Хлопець збіг зі стежки й почав підбирати каменюки. Сашко теж схопив два важкі камені.

Бандит, побачивши приготування до оборони, лише вищирився і спокійно, не поспішаючи, рушив до них, прикривши голову рукою. Сергій прицілився і жбурнув перший камінь. Чоловік ухилився. Другий камінь теж пролетів повз, третій зачепив бандитові стегно. Той скривився й коротко вилаявся, але далі сунув уперед. Хлопці вже не цілилися, просто хапали все, що потрапляло під руки, й жбурляли. Їм здавалося, що то не людина наближається, а танк, який збирається розчавити їх важкими рипучими гусени-

цями.

Оленка від страху зіщулилася й затулила долонями обличчя. «Танк» був уже близько. Сергій схопив соснову гілляку, що лежала біля стежки, й з криком кинувся на нього. Той легко перехопив хлопця за руку і жбурнув на землю. А Сашка, котрий зібрався напасти зі спини, він просто збив з ніг ударом важкого чобота.

Сивий важко зітхнув, витер спітніле чоло й озирнувся. Трошки вище біля стежки з землі стирчав дерев’яний стовпчик із табличкою, на якій ледь видно було затертий напис: «Бухта Панаїр. Монастир. Пам’ятка ХІ–ХV ст.».

– Ага, те, що треба, – пробурмотів чоловік. – Це місце завжди славилося своїми каменепадами. Тож ніхто не здивується, коли знайде на узбережжі три тіла, поховані під уламками скелі.

Він схопив Сашка й Сергія за руки, різко поставив їх на ноги й вигукнув до Оленки:

– Гей, мала! Вставай хутчіш! Пізно плакати. Вважайте, що вам пощастило, – на святій землі смерть приймете, під стінами давнього монастиря. Може, й помолитися перед смертю встигнете.

Оленка не підводилася й сиділа, затулившись руками. Бандит підійшов і підняв їй підборіддя носком чобота. Вона відсахнулася, побачивши перед обличчям брудну підошву, але не підвелася. Бандит замахнувся ногою, збираючись вдарити її й примусити встати, та Сергій вивернувся й штовхнув його. Чобіт, замість Оленчиної голови, з усієї сили врізався в каменюку біля неї. Той аж присів від болю й схопився за ногу. Сашко із Сергієм підхопили Оленку під руки й потягли на стежку. Та не зробили вони й кількох кроків, як шлях їм заступила... величезна німецька вівчарка.

Розділ 7

Порятунок

Антон вихопився на рівну асфальтовану доріжку у парку санаторію, позривав з ніг саморобні постоли з лопуха, які дорогою вже двічі стиралися, і впевнено побіг до санаторію.

Хлопець забіг до найближчого корпусу й одразу ж натрапив на охоронця, що солодко дрімав у будці біля входу. Сонний чолов’яга довго не міг утямити, що цьому захеканому хлопчакові треба. Спочатку він намагався прогнати Антона геть, але той опирався й благав про допомогу. На галас у фойє прибігли прибиральниця й адміністратор. Антонові якось вдалося втлумачити їм, що сталося. Прибиральниця схопилася руками за голову й заголосила, а адміністратор побіг телефонувати до міліції та управління Міністерства з надзвичайних ситуацій. Охоронець, який врешті усвідомив серйозність ситуації, по рації викликав допомогу з центрального поста охорони санаторію. За п’ятнадцять хвилин у кабінеті адміністратора зібралася оперативна нарада. Адміністратор уже дізнався, що вчора увечері зникло четверо дітей. Опівночі охоронці знайшли на березі біля Пушкінського грота їхній одяг. Очевидно, діти вирішили розважитися й поплавати у морі. Але в нічній темряві могли втратити орієнтацію й потонути. По тривозі було піднято управління МНС, а за півгодини до табору прибули пошуковий вертоліт і водолази. За допомогою рятувального човна й вертольота до ранку вели пошуки вздовж узбережжя, але марно. Зранку роботу розпочали водолази.

З’ясувавши, що діти не потонули, проте все ще перебувають у небезпеці, еменесники на вертольоті обстежили схили Аю-Дагу. Але робити це треба було обережно, щоб не сполохати контрабандистів.

Поки в «Артеку» розробляли пошуковий авіамаршрут, у Партеніті на спільній нараді було вирішено не гаяти часу й вирушати на порятунок дітей пішки. У санаторій привезли кінолога зі собакою. Професіонали довірили шукати дорогу до печери вченому псу, адже Антон на зворотному шляху міг і заплутатися у гірських стежках.

Хлопцеві взагалі пропонували залишитися, проте він наполягав, що теж повинен іти, оскільки бачив злочинців й одразу зможе їх упізнати.

Вівчарка обнюхала Антона, відтак ткнулася носом у стежку і подріботіла вперед. За нею вирушила оперативна група з чотирьох озброєних спецпризначенців у бронежилетах, Антона, взутого у кросівки адміністратора, та двох охоронців санаторію.

Біля одного з перехресть вівчарка зупинилася, напружилася й підвела вуха, потім зірвалася з місця й за мить щезла за поворотом. Бійці помчали за нею. Антон і охоронці намагалися не відставати. Згідно з покажчиком біля стежки вони бігли до давнього монастиря у бухті Панаїр. Хлопцеві здалося, що собака загубив дорогу, адже Антон не бачив монастиря, коли біг від печери до санаторію.

Раптом здалеку пролунало грізне гарчання. Хлопець побачив спецпризначенців, що залягли за пагорбом з автоматами напоготові. Антон пришвидшив крок, але один із охоронців зупинив його. Тим часом другий охоронець, перекинувшись кількома словами з бійцями, уже викликав когось по рації.

Антон таки кинувся вперед, незважаючи на заборону. Зупинившись на пагорбі позаду бійців, він побачив унизу вівчарку, що стояла лапами на грудях сивого. Той лежав на землі, розкинувши руки, й стогнав. А поруч, притулившись одне до одного, стояли перелякані Оленка, Сашко й Сергій. Спецпризначенець стримав Антона, який хотів уже майнути до товаришів:

– Злочинців було двоє?

Хлопець ствердно кивнув. Боєць пригнувся і помчав до дітей. Підбігши, звалив їх на землю і прикрив собою.

– Не бійтеся, я свій. Де другий?!

Сергій витягнув руку з-під важкого бронежилета, показав на море:

– Десь там, хана йому, розбився. Тільки цей залишився. Один.

На обличчя бандита скрапувала слина з собачого язика, але той боявся поворухнутися, бо кожен найменший порух викликав люте гарчання. Спецпризначенець подав знак своїм, ті збігли на галявину й закували сивого в кайданки. Антон помчав до товаришів.

Охоронець повідомив, що вертоліт МНС приземлився на галявині Ай-Констант і чекає на них там. Двоє з вівчаркою рушили на пошуки загиблого, а ще двоє поставили на ноги очманілого бандита й повели під дулом автомата до вертольота. Сивий ледь плентався, мов п’яний, і щось бурмотів собі під ніс.

На галявині біля вертольота, повернувшись лицем до моря й склавши руки на грудях, стояв огрядний чоловік у тільнику й молився.

Діти ледь пересували ноги, та, побачивши чоловіка, одразу пожвавішали й з криком: «Дядько Леве!» побігли до нього.

Чоловік рвучко обернувся. Напружене обличчя розпливлося в посмішці, він розкинув руки й радо обійняв четвірку горе-

скарбошукачів.

До табору вони потрапили не одразу. Спочатку вертоліт доправив їх у Партеніт, де їх нагодували й одягли. Потім на міліцейському катері відвезли до бухти, де був пришвартований баркас контрабандистів. Група криміналістів-експертів спустилася в печеру й почала дослідження. Туди ж надійшло повідомлення, що в Сімферополі під час зустрічі з кур’єром затримали третього. Оскільки лише діти могли упізнати його й підтвердити факт розмови в печері, їм довелося затриматися у міліцейському відділку до вечора.

Розділ 8

Прощавай, «Артеку»!

Нарешті команда скарбошукачів опинилася в «Артеку». Генеральний директор звелів видати дітям новий одяг і розмістити у медичному стаціонарі. «Розбір польотів» відклали на наступний день.

Черговий лікар оглянув усіх, замастив синці, заліпив пластирем подряпини й поклав хлопців в одну палату, а Оленку в іншу.

Але щойно зачинилися двері ординаторської, Оленка вийшла зі своєї палати й навшпиньки побігла до хлопців. Ті сиділи на ліжках, по-турецьки підібгавши ноги, й щось одне одному доводили.

Сашко сидів обличчям до дверей і першим помітив Оленку. Він посунувся і поплескав рукою по ліжку, запрошуючи сідати поруч.

– Сьогодні я був на волосину від смерті, а ти своїм мужнім криком врятувала мені життя. Верещала ти знатно. Тобі не на скрипці треба грати, а в опері співати. Убивча зброя дівчат. Жоден з нас не зміг би криком вирубати ворога. У ту мить, напевне, усі птахи на Ведмідь-горі перестали нестися.

Діти розсміялися, а Антон поплескав по плечу Сергія й запитав бадьоро:

– Ну що, як тобі пригода на закінчення зміни? Нудьга не з’їдає?

Сергій невдоволено буркнув:

– Пригода нічогенька, але стільки часу й сил дурно стратили.

– Чому це дурно? – заперечила Оленка. – Ми врятували купу цінних історичних пам’яток.

– Однак нам з тих пам’яток нічого не перепало. Дурні ми, треба було хоч по кілька золотих монет приховати, коли міліція обшук у печері робила.

– Але ж їх украдено з музейної колекції.

– Чомусь ти так не казала, коли ми діаманти Міледі шукали.

– Це інакше, бо самим знайти скарб – це не обікрасти когось. Усе чесно, розумієш? А якби ми приховали частину вкраденого, то чим би тоді відрізнялися від злодіїв? Хіба якесь золото й діаманти варті почуття власної гідності?

– Напевне, правда твоя, – погодився Сашко і ліг на бік. – Немає нічого кращого, ніж чиста совість, почуття власної гідності й міцний сон, – додав він трохи іронічно й одразу ж захропів.

Антон поглянув на нього й свиснув:

– Ти диви, уже дрихне. Оце спокій. Ніби й не був кілька годин тому за крок від смерті. Відчувається досвід. У нього вдома щодня такі військові баталії з меншими гавриками, що ого-го!

Оленка уявила, як семеро Сашкових «козенят» ганяють старшого брата «вовка» подвір’ям, весело усміхнулася, вкрила Сашка простирадлом і теж пішла спати.

Наступного ранку «на килим» до начальства дітей не викликали. Натомість до них завітали дядько Лев й директор музею. Чоловіки сиділи на стільцях біля ліжок і розпитували про вчорашню пригоду.

Вислухавши плутану розповідь, яка час від часу переривалася вигуками «Ні! Це було не так! Там було інакше», старий археолог усміхнувся:

– Я ж казав вам, що на картині у гроті не просто так другий вхід було намальовано.

– Але навіщо користуватися таким небезпечним ходом, як підземна річка між гротом та печерою, коли поруч тунель виводить просто на берег? – запитав Антон.

– Може, це був запасний хід, про всяк випадок. А може, півтора століття тому ріка ще не вирувала під землею, і прохід не заливало водою.

Пригладивши руді вуса, озвався дядько Лев:

– А знаєте, я колись не вірив у легенди про Ведмідь-гору. Але коли стояв учора біля вертольота на тій енергетично-магічній галявині Ай-Констант, де завжди збираються чаклуни й екстрасенси, то щиро молився і просив духів Аю-Дагу врятувати вас. І як бачите, вони почули.

– А-а-а, он воно що, – промовив Сашко. – Я думав, що то Олена мене врятувала. А то все духи!

Діти розсміялися, але в цю хвилину у двері постукали й у палату зазирнув генеральний директор табору.

– Ну що, родичі гарбузові, бачу – живі й здорові, якщо регочете на всю лікарню?

Обличчя директора сяяло радістю, тож він прийшов не карати дітей, а милувати.

Цей факт тішив команду скарбошукачів чи не найбільше...

Ось і промайнули три тижні, наче три дні.

Увечері останнього дня на майданчику біля кожного табору розпалили великі багаття – традиційний ритуал перед закінченням зміни.

До ранку в небі над «Артеком» лунали пісні під гітару.

Якось непомітно ніч розсіялася над морем і з-за Ведмідь-гори визирнули перші промінці м’якого вересневого сонця, перегорнувши ще один аркуш в артеківському календарі.

Настав час прощання з дитячою казкою на березі Чорного моря.

Діти переодягалися у домашній одяг і спочатку навіть не впізнавали одне одного, адже звикли до однакової форми. За три тижні вони навчилися по-новому дивитися на всіх, розрізняти людей не за яскравим одягом, а за яскравим поглядом і щирою усмішкою.

Діти фотографувалися на згадку, обмінювалися адресами, «аськами», «мейлами», номерами мобільних телефонів, плакали і заприсягалися у вічній дружбі.

А ще бігали до Мамонтового дерева – старої двохсотлітньої секвої, що росла в парку «Гірського». Своїми по-чудернацьки вигнутими формами вона й справді скидалася на скелет вимерлої тварини. Але не це було основною причиною паломництва до старого дерева. За давньою артеківською легендою, якщо до її гілочки прив’язати стрічку й загадати бажання, воно обов’язково здійсниться.

Тому наприкінці кожної зміни дерево розквітало міріадами кольорових стрічок. З часом шматочки тканини вигорали на сонці, обшарпувалися вітром, тліли під дощем. Але наприкінці наступної зміни до секвої знову приходили артеківці з новими бажаннями, і дерево знову оживало й зацвітало стрічковим різнобарв’ям.

І лише троє хлопчаків та маленька дівчинка не бігали до Мамонтового дерева, не в’язали стрічок і не фотографувалися. Вони сиділи осторонь на своїх валізах, трималися за руки й мовчки дивилися на море. Щоб порозумітися, їм не треба було слів. Їх пов’язувало щось більше, ніж спільні посиденьки біля артеківського вогнища, танці на дискотеках, заняття в самодіяльних гуртках і музеї.

За три тижні вони стали не просто командою, а справжньою сім’єю, якій не страшні жодні випробування. І їм уже не потрібні були обіцянки вічної дружби.

Можливо, вони так і просиділи б, не вимовивши ані слова до самого від’їзду, якби за їхніми спинами не пролунав знайомий хриплуватий голос:

– Гм-гм. Зажурилися, соколята? Скільки років спостерігаю за прощанням артеківців перед від’їздом, а все ніяк не звикну. Щоразу здається, ніби пташки з гнізда навік відлітають. І щоразу клубок підкочується до горла.

Оленка кинулася дядькові Левові на шию і, відпустивши нарешті свої почуття на волю, розридалася. Безумовно, їй вже хотілося додому, вона скучила за мамою, татом, бабусею, за подружкою Лількою і навіть за своєю улюблено-ненависною скрипкою, але... Але так не хотілося покидати цих людей і це місце, у якому вона навіки залишала часточку своєї душі.

Антон, Сашко і Сергій також не втрималися й обліпили дядька. Розчулений, він присів, притулив їх до себе і теж пустив сльозу. А його руді вуса при цьому так смішно настовбурчилися, що він став схожий на Роккі з мультика про Чіпа й Дейла. У того вуса так само ставали дибки, коли він бачив сир. І неслухняне черево, як і в шеф-кухаря, завжди випиналося з-під майки. Схожість була настільки разючою, що діти не втрималися і розсміялися, спочатку тихо, а потім усе голосніше й голосніше. Найдужче реготала Оленка з живого втілення улюбленого героя мультфільму.

Тричі просигналив автобус, закликаючи дітей. Щоб знову не розплакатися, товариші потиснули одне одному руки, і сіли кожен у свій автобус, щоб назавжди роз’їхатися у різні боки. Роздмухуючи вітром прапори

на високих щоглах, «Артек» прощався з дітьми, які вже навіки стали для нього рідними...

ЕПІЛОГ

Пізнього зимового вечора, коли домашні нарешті позасинали, Оленка підвелася з ліжка, навшпиньки підійшла до столу, увімкнула комп’ютер і почала набирати повідомлення у текстовому вікні електронної пошти:

«Увага Команді! Нещодавно мій тато за ве-черею розповів, що, вивчаючи архівні документи львівського магістрату минулих століть, натра-пив на доповідну записку агента таємної поліції. У ній було сказано, що граф Валіцький, який був довіреною особою графині де Гаше (Міледі), пе-реховував власні скарби і скарби своїх довірителів не в Петербурзі, де постійно мешкав, а у Львові, у палаці свого покровителя князя Сапєги. Жодних свідчень про те, що скарби було знайдено й ви-лучено, немає. Оскільки палац досі зберігся у пер-вісному стані й там працює товариство охорони історичного середовища Львова, то є надія, що скарби Валіцького досі мирно спочивають десь у па-

лаці.

Я записалася до дитячо-юнацького осередку товариства і тепер двічі на тиждень ходжу туди на засідання гуртка з краєзнавства. Наразі мені вже вдалося скопіювати докладний план будівлі й кому-нікацій. Сподіваюся, що незабаром зможу дістати дублікати ключів від усіх приміщень.

У зв’язку з вищенаведеним оголошую загаль-ний збір у Львові під час зимових канікул.

Чекаю. До зустрічі. Олена.»

Оленка вибрала зі списку адресатів електронні адреси Антона, Сашка й Сергія, навела курсор на іконку «надіслати» і впевнено натиснула клавішу ENTER...

«діаманти

королеви франції»

Частина

«Стежками

контрабандистів»

Частина

зміст

Частина 1.

«Діаманти королеви франції»

Розділ 1. Нічні гості, або Перше

знайомство 5

Розділ 2. Вендета 16