Дев’ять з половиною тижнів

23

Упродовж усього періоду наших стосунків денні правила мого життя не змінювалися й були тими ж, що й до нашої зустрічі: я була незалежною, сама дбала про себе (за винятком ланчів, що могли коштувати скільки завгодно, і рахунків за свою порожню хату, газ і телефон, що звелися до мінімуму), сама приймала рішення, сама робила вибір. Нічні правила натомість передбачали мою повну безпорадність, залежність, потребу в піклуванні. Від мене не очікували жодних рішень, я не несла жодної відповідальності. У мене не було вибору.

Я це полюбила. Я це полюбила, я це полюбила, я це полюбила, я це полюбила.

Відтоді, як його двері зачинилися за моєю спиною, мені нема чого робити — я сама стала тим, що будуть робити. Хтось інший узяв моє життя під тотальний контроль до найменшої дрібниці. І якщо я втратила контроль над своїм існуванням, то мені відповідно було дозволено втрачати контроль і над собою. Упродовж кількох тижнів поспіль я була сповнена всепоглинального відчуття полегшення — з мене зняли тягар дорослого життя. «Можна, я зав’яжу тобі очі?» — це запитання стало першим і останнім, відтоді жодного рішення я не приймала. Відтоді ніщо більше не вимагало моєї згоди або протесту (хоча двічі чи тричі мої сумніви й тривоги ставали частиною гри: аби зробити для мене очевидною залежність, на яку я захворіла); від мене не чекали визначення пріоритетів або альтернатив — байдуже, практичних, інтелектуальних чи моральних; я не замислювалася про наслідки. Існувала лише хтива насолода від нової ролі — бути лише стороннім спостерігачем власного життя; абсолютна відмова від будь-якої індивідуальності, розпусне задоволення в зреченні самої себе.