Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

38

Річард побачив, як земля піднялася йому назустріч і ударила в обличчя, в той час, як його ноги забовтали в повітрі. Потім все кругом вкрила біла пелена. Він перестав розуміти, де — верх, де — низ, і де він взагалі знаходиться.

А потім він усім тілом вдарився об землю і заковзав вниз по схилу. Добре ще, що шар снігу виявився досить товстим і пом'якшив удар. Повітря немов вибило з легень. Перед очима кілька разів коротко промайнула земля, здавалося, весь світ обертається, як божевільний. Якийсь час він не міг керувати рухом, але поступово зрозумів, що ковзає вниз по схилу, який стає все більш крутим.

Все сталося так швидко і несподівано, що Річард виявився не готовий до падіння. Хоча неувага тут була слабким виправданням. Його підкинуло на невеликий нерівності, перевернуло, і він важко приземлився на груди. Він спробував вдихнути, але його протягло обличчям по землі, і в результаті замість ковтка повітря він отримав повний рот колючого снігу.

На слизькому крутому схилі не було жодного виступу, за який можна було б вхопитися, та й ковзання обличчям вниз не сприяло ефективним діям. А швидкість падіння все збільшувалася. У відчайдушній спробі зупинити неконтрольований рух Річард розкинув руки, намагаючись зачепитися хоча б за сніг. Але шар снігу і дрібних каменів почав сповзати разом з ним.

Він побачив промайнулу тінь. Крізь звуки вітру почувся дикий крик, і щось вдарило його по ребрах. Він уп'явся пальцями і носками чобіт в суміш каменів і снігу, в спробі сповільнити швидкість падіння. Піднята ним при цьому хмара снігової куряви заважала розгледіти хоч що-небудь.

З снігового вихору знову виникла темна постать. Він знову відчув потужний удар, на цей раз по нирках. Удар явно був спрямований на те, щоб прискорити його падіння.

Річард голосно охнув від болю. Його перевернуло на правий бік, і тут він почув неповторний дзвін, це Меч Істини від удару вискочив з піхов.

Котячись по схилу, Річард спробував дотягнутися до меча, поки той не зісковзнув далеко. Але хапатися за лезо було небезпечно — меч легко міг розрізати руку навпіл — тому Річард намагався дотягнутися до руків'я, або хоча б ухопитися за гарду. Однак було занадто пізно. Його противник перехопив ковзаючий меч, коли Річард був ще далеко.

Погоня за мечем змусила Річарда прийняти дуже незручне становище, і тепер він з'їжджав по схилу головою вперед.

Більше нічого не залишалося, крім як знову намагатися пригальмувати, чіпляючись руками й ногами за нерівності слизької поверхні. Він спробував витягнути руки в сторони, коли раптово врізався в гострий виступ скелі, непомітний під снігом. Обм'яклого від болю, вітер жорстоко покотив його далі, боляче ударяючи об всі перешкоди.

Раптово він втратив під собою опору, і відчув укол страху. Він з неймовірним зусиллям вхопився за виступ скелі і повис на витягнутих руках. Ледве він зачепився руками, як ноги зісковзнули в прірву.

Річард з нелюдською силою вчепився в скелю. З хвилину він висів, збираючись з думками і намагаючись віддихатися. По крайній мірі, він більше не падає. Сніг і дрібні камінчики ще сипалися вниз із крутого схилу, відскакуючи від скелі, за яку він тримався, від його рук і голови.

Він почав обережно розгойдуватися, намагаючись ногами знайти опору, щоб ослабити навантаження на руки. Опори не було. Він безпорадно гойдався, мов живий маятник, з останніх сил чіпляючись за шматок холодного каменя.

Глянувши через плече, він побачив вихор снігу і летячі під ним темні хмари. У їх рідкісних розривах далеко внизу можна було розгледіти гострі скелі і верхівки дерев.

Прямо над ним, розставивши ноги, стояла невисока темна постать з довгими руками, лисою головою і попелястого кольору шкірою. Опуклі жовті очі, наче два палаючих ліхтаря, виблискували в блакитнуватій снігової куряві. Бліді губи кривилися в усмішці, демонструючи гострі зуби.

Це був супутник Шоти, Самуель.

В одній руці він тримав меч Річарда і виглядав вельми задоволеним собою. Самуель був одягнений у темно-коричневий плащ, який майорів на вітрі, немов прапор переможця. Відступивши на кілька кроків, він чекав, поки Річард впаде вниз.

Замерзлі пальці Річарда ковзали на камені. Він спробував підтягнутися вгору, або, принаймні, трохи краще вхопитися за свою опору. Нічого не вийшло. Крім того, він розумів, що піднятися вгору не вийде; Самуель був готовий скористатися мечем, щоб змусити Річарда розтиснути руки.

Висячи на висоті в тисячу футів, він був безпорадним і вразливим. Він ледве міг повірити, що Самуель взяв над ним верх таким способом, та ще й зумів відібрати меч. Він вдивлявся в похмуру пелену туману, але ніяк не міг розгледіти Кару.

— Самуель! — Закричав Річард крізь вітер. — Поверни мій меч!

Навіть йому самому це вимога здалося смішним.

— Це мій меч, — зашипів Самуель.

— А що, по-твоєму, скаже Шота?

Безкровні губи розсунулися в посмішці. — Господині тут немає.

Позаду Самуеля, немов привид, що матеріалізувався прямо з туману, з'явилася ще одна темна постать. Це була Кара; темний плащ, стелився по вітру, надаючи їй вигляд духу-месника. Річард здогадався, що вона простежила в снігу шлях його падіння. Шум вітру заглушав усі звуки; погляд Самуеля був прикутий до Річарда, що знаходився в настільки скрутному становищі. Він абсолютно не помічав Кару, що стоїть у нього за спиною.

Одним поглядом вона охопила і зловісний вигляд Самуеля, і меч Річарда в його руці, і самого Річарда, що висів на краю скелі. З минулого досвіду Річард знав, що діями Самуеля управляють неприборкані емоції; а ноги лише слідують за почуттями. Зараз Самуель був дуже зайнятий, спостерігаючи за об'єктом своєї скаженої ненависті, тримаючи в руках меч, який він колись носив і який так жадав повернути. Весь поглинений злорадним торжеством, він не бачив Морд-Сіт позаду себе.

Не кажучи ні слова, Кара доторкнулася ейджем до його шиї, біля основи черепа, але посковзнулася і прибрала руку швидше, ніж мала намір.

Самуель заволав від раптового болю і жаху, випустив меч і повалився спиною в сніг. Корчачись від болю, не розуміючи, що відбувається, він відчайдушно тер шию в місці дотику ейджа, верещав і бився в снігу, як риба, витягнена з води. Річард знав, що являє собою відчуття від дотику ейджа в цьому місці — це схоже на удар блискавки.

Погляд, з яким Кара нахилилася над тілом, що корчилося, був Річарду знайомий. Вона вже піднімала ейдж, збираючись прикінчити Самуеля.

Річарда мало турбувала доля цього дрібного капосника, компаньйона відьми, але у нього були більш термінові проблеми.

— Кара, я повис на краю кручі і довго не протримаюся. Я зараз зірвуся.

Вона вхопила меч, який випустив Самуель, і побігла на допомогу Річарду. Встромивши лезо в скелю, вона вперлася ногами і вхопила його руку. Вона виконала все блискавично, але Річарду цей час здався вічністю.

З її допомогою Річарду нарешті вдалося міцніше вхопитися за камінь. Він насилу обхопив виступ затерплими руками. Зачепившись міцніше, він почав обережно розгойдуватися, щоб знайти опору для ноги. Кара, вхопивши його пояс, допомагала йому піднятись. З напруженям всіх сил він поступово втягнув себе вгору по слизькому схилу.

Річард осів на бік, задихаючись, намагаючись відновити дихання.

— Спасибі, — тільки й спромігся вимовити він.

Кара через плече стежила за Самуелем. Річард швидко зібрався з силами і піднявся на ноги. Ставши на край скелі там, де Кара встромила меч, він звільнив його.

Важко було повірити, що Самуель спеціально чатував тут, вистежуючи його. З тих пір, як вони покинули табір, він очікував, що Самуель може напасти на них, тому постійно спостерігав за місцевістю. Тим не менш, незважаючи на очікування нападу, неможливо було передбачити все — так само, як неможливо було зупинити кожну стрілу тим ранком, коли пропала Келен.

Річард змахнув з лиця налиплий сніг. Довге падіння по схилу, висіння над прірвою не залишили на ньому, на щастя, інших пошкоджень крім забоїв, і відчував він не біль а злість.

Самуель все ще звивався на снігу, намагаючись підвестися. Він щось бурмотів, через виття вітру Річард не розчув що саме.

Коли Самуель побачив, що Річард прямує до нього, він ніяково піднявся на ноги, все ще кривлячись від болю. Однак, незважаючи на біль, він простягнув руки до предмета свого бажання.

— Моє! Дай! Мій меч!

Річард направив кінець леза на огидну істоту.

Бачачи що наближається клинок, Самуель втратив всю свою хоробрість і відступив на кілька кроків.

— Будь ласка, — заскавучав він, прибираючи руки в страху перед гнівом Річарда. — Не треба мене вбивати.

— Що ти тут робиш?

— Мене послала господиня.

— Шота послала тебе вбити мене, так? — Перекривив його Річард. Йому необхідно було витягнути з Самуеля правду.

Той енергійно захитав головою, заперечуючи.

— Ні, не вбивати.

— Тоді навіщо ти намагався зробити це?

Самуель не відповідав.

— Так навіщо? — Наполягав Річард. — Навіщо Шота послала тебе?

Самуель не зводив очей з Кари, яка походжала позаду нього. Він зашипів, показуючи зуби. Кару це не вразило, вона у відповідь мовчки показала йому ейдж. Від страху очі його розширилися ще більше.

— Самуель, — закричав Річард.

Жовті очі знову втупилися на Річарда, в них знову спалахнула ненависть.

— Навіщо Шота послала тебе сюди?

— Господиня… — заскиглив він, коли його гнів ослаб. Він з тугою глянув у напрямі Землі Агада. — Вона послала супутника.

— Навіщо?

Самуель здригнувся, коли Річард зробив широкий крок у його бік.

Намагаючись тримати в полі зору одночасно їх обох, він вказав довгим пальцем на Кару. — Господиня сказала, щоб ви привели з собою красиву леді.

Це було дивно з двох причин. По-перше «красивою леді» Самуель завжди називав Келен.

По-друге, Річард ніяк не очікував, що Шота вирішить допустити Кару в Землю Агада разом з ним. Він знаходив це досить дивним.

— Чому вона хоче, щоб красива леді пішла зі мною?

— Не знаю. — Бліді губи Самуеля розсунулися в посмішці. — Може, вона хоче її вбити.

Кара заграла ейджем так, щоб він це помітив.

— Нехай спробує. Може вона досягне більшого, ніж вдалося тобі. А може бути, що це я вб'ю її.

Самуель в жаху заверещав, його витріщені очі широко розкрилися.

— Ні! Не треба вбивати господиню!

— Ми прийшли не за тим, щоб нашкодити Шоті, — сказав йому Річард. — Але ми будемо захищатися.

Самуель уперся пальцями в землю і нахилився в бік Річарда.

— Подивимося, — презирливо прогарчав він, — що Господиня зробить з Шукачем.

Перш ніж Річард встиг відповісти, Самуель вже кинувся в сніговий вихор. Дивно, як швидко він міг рухатися.

Кара рушила слідом, але Річард зупинив її, утримавши за руку.

— У мене немає бажання гнатися за ним, — сказав він. — Крім того, малоймовірно, що нам вдасться його спіймати. Він знає дорогу, а ми — ні; ми не можемо слідувати за ним так само швидко. Він у будь-якому випадку повернеться до Шоти, і ми теж йдемо туди. Не варто марно витрачати сили, раз ми все одно зустрінемося.

— Ви повинні були дозволити мені вбити його.

— Можливо… ось тільки я не вмію літати.

— Мабуть, не вмієте, — зітхнувши, поступилася вона. — З вами все гаразд?

Річард кивнув. Він вклав меч у піхви, одночасно зупинивши гарячий потік гніву.

— Завдяки тобі.

Кара м'яко посміхнулася.

— Я завжди говорила, що ви жити без мене не можете. — Вона оглянула навколишню їх сіро-блакитну темряву. — А що, якщо він спробує знову?

— Самуель — боягуз і упертюх. Він нападає лише тоді, коли вважає супротивника безпорадним. Наскільки я можу судити, помилки нічому його не вчать.

— А навіщо відьма тримає його при собі?

— Не знаю. Може, він підлабузник, і вона насолоджується, принижуючи його. А може вона дозволяє йому жити тут, щоб він виконував її доручення. А можливо, Самуель — єдиний, хто годиться бути її компаньйоном. Більшість людей боїться Шоту; навряд чи хтось ще добровільно відправиться в ці місця. Келен розповідала мені, що відьми не можуть не зачаровувати оточуючих, такі вже вони є. А Шота приваблива і без магічних хитрощів. Думаю, якщо б їй був потрібен більш розумний супутник, вона змогла б знайти такого.

Тепер, коли ми його прогнали, сумніваюся, що Самуелю вистачить сміливості напасти знову. Він доставив повідомлення Шоті, і тепер, поранений і наляканий, більше всього на світі хоче опинитися під захистом своєї господині. Крім того, він впевнений, що вона зібралася убити нас, тому буде щасливий бути присутнім при цьому.

Кара, що до цього дивилася в бік, роздивляючись сніжну круговерть, різко повернулася до Річарда.

— Чому ви думаєте, що Шота послала посильного тільки за тим, щоб упевнитися, що я прийду разом з вами в Землю Агада?

Річард відшукав стежку і став спускатися. Сліди Самуеля були ще видно, але сніг уже почав замітати їх.

— Не знаю. Мене це теж здивувало.

— А чому Самуель вважає, що ваш меч належить йому?

Річард повільно видихнув. — Самуель носив цей меч до мене. Він був Шукачем, хоча і названим незаконно. Не знаю, як Меч Істини дістався йому, але Зедд побував в Землі Агада і забрав його. Самуель вважає, що все ще має право володіти мечем.

Кара дивилася недовірливо.

— Він був Шукачем до вас?

Річард виразно подивився на неї.

— У нього не було ні магії, ні характеру, щоб стати справжнім шукачем істини. Він не зміг опанувати магією меча, тому магія меча заволоділа ним. В результаті він перетворився в те, що ти бачила тільки що.