Джейн Ейр

РОЗДІЛ XXXIV

Всю справу остаточне полагоджено десь аж перед Різдвом; наближалися святкові дні.

Я зачинила Мортонську школу, подбавши про те, щоб прощання не обійшлося без

подарунків. Достаток робить так само щедрою руку, як і серце: давати щось, коли сама одержала багато, — це випустити на волю розбурхані почуття. Я вже давно з радістю помічала, що декотрі з моїх учениць люблять мене, і коли ми прощались, це підтвердилось іще дужче: нони виказували свою любов просто й щиро. Мене тішила думка, що я посіла певне місце в їхніх нелукавих серцях. Я їм пообіцяла обов'язково навідуватись щотижня до школи і вчити їх цілу годину. Містер Ріверс прийшов, щойно я відпустила всіх школярок, — їх було вже шістдесят душ, — і, замкнувши двері, стояла з ключем в руці, обмінюючись особливо теплими прощальними словами з кількома моїми найкращими ученицями, чемними, статечними, скромними й розумними дівчатами, яких тільки можна було зустріти серед англійського селянства. Це багато про що говорить; адже, зрештою, англійські селяни освіченіші, культурніші й виявляють більше самоповаги від інших селян в Європі. Пізніше мені випадало зустрічати і французьких, і німецьких селянок, і от найкращі з-посеред них здавалися мені неосвіченими, невихованими й дурнуватими проти моїх мортонських учениць.

— Вам не здається, що ви винагороджені за ці місяці напруженої праці? — спитав містер Ріверс, коли вони пішли. — Хіба ви не раді, що справді дали користь молодому поколінню?

— Безперечно, рада.

— А ви попрацювали лише кілька місяців. Хіба не добре було б прожити так все своє життя, присвятивши його справі вдосконалення своїх ближніх?

— Так, — відповіла я. — Тільки ж я б не змогла присвятити себе цілком цій справі. Я хочу розвивати й свої здібності, а не тільки чужі. Тепер я до цього візьмуся. Не нагадуйте мені більше про школу; з цим уже скінчено, тепер я буду святкувати. Його обличчя споважніло.

— В чім річ? Що у вас за раптова забаганка? Що ви надумали?

— Діяти, і то якомога енергійніше. Насамперед прошу вас відпустити Анну і взяти собі якусь іншу служницю.

— Вона вам потрібна?

— Так, я хочу забрати її з собою до Мургауса. Діана і Мері будуть удома десь за тиждень, і я мушу перед їхнім приїздом дати скрізь лад.

— Ага. Бо я думав, що ви налаштувались у якусь мандрівку. Це вже краще — я відпущу Анну.

— Скажіть їй, щоб вона була готова завтра. Ось ключ від школи. Ключа від свого помешкання я вам поверну вранці.

Сент Джон узяв ключа.

— Ви дуже радо його віддаєте, — сказав він. — Мені не зовсім зрозуміла ваша веселість: я не бачу, яку справу ви собі обираєте замість тієї, що залишили. Яку мету, яке діло визначаєте собі в житті, до чого вас штовхатиме шанолюбство?

— Моєю найпершою метою буде ґрунтовно (розумієте всю вагу цього слова?), ґрунтовно прибрати Мургаус від горище аж до льоху, другою — намастити його воском, оливою та доти натирати ганчірками, поки все знов заблищить, як нове, третьою — розташувати з математичною точністю кожен стілець, стіл, килим, ліжко; потім я розділю навпіл ваші запаси вугілля й торфу, добре напаливши в кожній кімнаті, і, врешті, цілісінькі два дні перед тим, як мають приїхати ваші сестри, ми з Анною будемо збивати яйця, перебирати родзинки, товкти коріння, робити різдвяне печиво, готувати начинку до пирогів, та ще виконувати інші кулінарні обряди, що їх такі невтаємничені, як ви, не второпають, хоч скільки їм розповідай. Одне слово, моя мета — приготувати все якнайкраще до наступного четверга — дня приїзду Діани та Мері; моє найамбітніше бажання — прийняти їх так, щоб ця зустріч стала взірцем зустрічей. Сент Джон ледь помітно всміхнувся, але й далі здавався невдоволеним.

— Поки що все добре, — промовив він, — та, якщо говорити поважно, я певен, що коли відлине перша хвиля діяльності, вам захочеться чогось іншого, не тільки хатніх радощів та родинних почуттів.

— Це найкраще на цім світі, — урвала я його.

— Ні, Джейн, ні: цей світ не місце найвищої втіхи, і не силкуйтесь зробити його

таким; він не місце спочинку, не піддавайтесь лінощам.

— Навпаки, я хочу діяти.

— Поки що я вам пробачаю, Джейн, і даю вам два місяці, аби ви донесхочу натішились своїм новим становищем і щойно віднайденими родинними стосунками, але потім, я сподіваюсь, вам набридне Мургаус і Мортон, товариство сестер, себелюбний спокій і вигоди достатку. Я певен, що ваша енергійна натура знову спонукатиме вас до праці. Я з подивом глянула на нього.

— Сент Джоне, — відказала я, — негарно так говорити. Я налагодилась бути щасливою, мов та королева, а ви намагаєтесь посіяти в моїй душі неспокій. Нащо?

— А на те, щоб ви повернули на добро свій хист; Господь вам подарував його і колись суворо спитає, на що ви його використали. Попереджаю вас, Джейн: я дуже пильно стежитиму за вами і дбатиму, щоб ви не марнували стільки сили на жалюгідні домашні втіхи. Не чіпляйтесь так міцно за плотські узи, прибережіть свій запал і наполегливість на достойнішу справу, не марнуйте їх на дріб'язкове й скороминуще. Чуєте, Джейн?

— Ні, тепер я глуха. Здається, в мене є всі підстави бути щасливою, і я буду щаслива. До побачення!

І я була щаслива в Мургаусі, я завзято працювала, а зі мною й Анна, — їй подобалось, що я так весело порядкую в домі, де все стоїть догори дном, що я вмію орудувати щіткою, витріпувати порох, прибирати та куховарити. І справді, після дня чи двох «всевладдя неладу» нам було радісно бачити, як помалу зникає той розгардіяш, що ми його самі зчинили. Я перед тим поїхала до С... купити дещо до хати, — кузини й кузен дали мені волю робити всі зміни, які мені будуть до вподоби, і для цієї мети ми відклали певну суму грошей. Спальні та вітальню я залишила майже такими, як вони й були, бо знала, що Діані й Мері буде приємніше бачити свої давні столи, стільці та ліжка, ніж найвишуканіші обнови. І все ж дещо треба було підновити, щоб надати святковості їхньому поверненню додому. Гарні темні килими й завіси, кілька старанно дібраних речей з порцеляни та бронзи, покривала, дзеркала й туалетне приладдя якраз годилися на це — вони оновлювали кімнату, але не надто впадали в око. Кімнату й спальню для гостей я обставила наново меблями з червоного дерева з малиновою оббивкою. В коридорі й на східцях постелено килими. Коли все було закінчене, Мургаус видався мені всередині взірцем веселого й скромного затишку, бо зовні в цю пору року він Виглядав смутно й непривітно.

Врешті настав очікуваний четвер. Діана й Мері мали приїхати десь під вечір, але ще до смерку ми розпалили каміни на горішньому поверсі і внизу, на кухні був повний порядок, ми з Анною вбралися. Все було готове до зустрічі гостей. Перший з'явився Сент Джон. Я попросила його не навідуватись до Мургауса, поки не буде все опоряджене, та самої тільки думки про безлад у будинку, про брудну й буденну роботу було досить, щоб він тримався оддалік. Він застав мене на кухні, де я пекла тістечка до чаю. Наблизившись до печі, він спитав, чи я врешті задоволена роботою служниці. Я у відповідь запросила його оглянути разом зі мною мою роботу в усьому будинку і насилу вмовила його до цього. Він тільки неуважно зазирав крізь двері, які я перед ним відчиняла, а походивши трохи внизу й нагорі, сказав, що я, либонь, добре наморочилася, поки досягла за такий короткий час таких незвичайних змін, але й словом не виказав свого вдоволення новим виглядом оселі. Ця мовчанка зажурила мене. Я подумала, що зміни порушили любий його серцю, пов'язаний з минулим лад. Я спитала, чи це так, — звичайно, дуже сумним голосом.

— Зовсім ні, навпаки, — промовив він, — ви чуйно пошанували все, що нагадувало про минуле. Боюсь лише, що ви надали більше ваги цій справі, ніж вона того варта.

Скільки часу, скажімо, ви обдумували, як розташувати меблі в оцій кімнаті? До речі, ви не скажете, де стоїть така-то книжка?

Я вказала йому книжку на полиці, він дістав її і, відійшовши в свій закуток біля вікна, заходився читати.

Оце вже мені не сподобалось, читачу. Сент Джон був чудова людина, але я вже й сама почала переконуватися, що він таки сказав правду, назвавши себе сухим і холодним. Його не зворушували звичайні людські почуття, не приваблювали тихі домашні радощі.

Він ненастанно прагнув до добра й до величної мети, тільки для неї й жив, але не знав відпочинку сам і не схвалював, коли довкола нього спочивали інші. Дивлячись на його високе, біле й холодне, мов той мармур, чоло, на зосереджене, з чіткими рисами обличчя, я враз зрозуміла, що з нього навряд чи вийде добрий чоловік і що нелегко бути йому за дружину. Якесь натхнення помогло мені збагнути природу його кохання до міс Олівер, і я погодилася з ним, що то все тільки чуттєва любов. Я уявила собі, як він зневажав себе за ті бентежні почуття, що їх вона в ньому викликала, як прагнув задушити й викоренити це кохання та як сумнівався, що воно дасть їм обом щастя. Я побачила, що він із того матеріалу, з якого природа творить своїх героїв, — християнських чи то поганських подвижників, законодавців, державних діячів, завойовників, несхитну опору великій меті, які, однак, біля домашнього вогнища часто бувають холодною обтяжливою колоною, похмурою й недоречною. «Ця вітальня не його стихія, — міркувала я собі далі. — Гімалайський хребет, південноафриканські зарослі чи то навіть зачумлене гниле узбережжя Ґвінеї пасували б йому набагато більше. Він недарма втікає від родинного життя, воно йому зовсім чуже: тут його здібності застигають, вони не можуть розвинутись або виявити себе до кінця. І тільки в боротьбі та небезпеці, де випробовується хоробрість, де потрібне завзяття й велика напруга, він буде говорити й діяти як наставник і проводир. А біля цього вогнища його переважить і дитина. Він слушно вибрав шлях місіонера — тепер для мене все зрозуміло.

— Їдуть! Їдуть! — вигукнула Анна, розчиняючи навстіж двері до вітальні.

Тієї ж миті радісно загавкав старий Карло. Я вибігла надвір і хоч нікого не побачила в темряві, але почула перестук коліс. Анна засвітила ліхтаря. Карета спинилася біля воріт, візник одчинив дверцята: вийшла одна знайома постать, за нею друга. Я кинулась їм на шию і спершу притиснулася до ніжної щічки Мері, а потім до Діаниних кучерів. Вони сміялись, цілували мене, Анну, гладили Карло, який нестямно стрибав з радощів, розпитували, чи все в нас гаразд, і нарешті зайшли в дім.

Вони дуже потомились від довгої й тряскої їзди з Віткроса й змерзли на морозяному вітрі, та їхні милі личка розцвіли біля веселого вогню. Поки Анна та візник вносили речі, вони спитали, де Сент Джон. Тієї миті він вийшов з вітальні. Сестри зразу ж кинулись обіймати його. Він спокійно поцілував кожну, сказав тихим голосом кілька вітальних слів, трохи постояв, відповідаючи на їхні запитання, а потім, заявивши, що чекатиме їх у вітальні, подався до свого притулку.

Я засвітила свічки й хотіла вести їх нагору, та Діана ще загадала дати візникові повечеряти, і аж по тому обидві пішли за мною. Вони були в захваті від своїх оновлених та опоряджених кімнат, від нового покриття, килимів, порцелянових ваз і щиро висловлювали свою подяку. Я була рада, що догодила їм в усьому і що моя праця додала втіхи їхньому радісному поверненню додому.

То був чудовий вечір. Мої кузини були такі веселі й говіркі, так багато розповідали, що за їхнім щебетом не відчувалась мовчазність Сент Джона: він щиро тішився, що бачить сестер, але їхній захват, їхня бурхлива радість були йому чужі. Приїзд Діани й Мері був приємним для нього, але радісна метушня, веселі розмови, що супроводжували цю подію, надокучали йому; він явно бажав, щоб якомога швидше настав завтрашній спокійний день. У розпалі веселощів, десь за годину після чаю, почувся стукіт у двері. Увійшла Анна й сказала, що, хоч уже й пізно, прийшов якийсь бідний хлопчина кликати містера Ріверса до своєї матері, яка вже на Божій дорозі.

— Де вона живе, Анно?

— Аж біля Віткрос Брау, майже за чотири милі звідси, туди весь час іти пустищем і болотами.

— Скажіть йому, що я прийду.

— Краще б ви не йшли, сер. Поночі це така дорога, що нема гірше, через болото ви не пройдете. Та й погода паскудна — вітер так з ніг і валить. Краще перекажіть їй, сер, що будете вранці.

Та він уже одягав у коридорі плаща, а за хвилину вийшов надвір, мовчки, не ремствуючи. Це було о дев'ятій годині вечора, а вернувся вік десь аж за північ

голодний, зморений, однак щасливіший, аніж був тоді, коли вирушав у дорогу. Він виконав свій обов'язок, доклав зусилля, переконався в своїй здатності до дії й самозречення, і його сумління було спокійніше.

Боюсь, що весь наступний тиждень ми випробовували його терпіння. Було Різдво. Ми не бралися ні до якої роботи, а гаяли час у веселих домашніх розвагах. Духмяне повітря вересових пустищ, воля рідної домівки, певність за майбуття подіяли на Діану й Мері як життєдайний еліксир: вони веселились з ранку й до обіду, з обіду до вечора. Вони любили поговорити, і їхні розмови — дотепні, змістовні, цікаві — так мене захоплювали, що я воліла слухати їх і сама брати в них участь, замість щось робити. Сент Джон не дорікав нам за веселість — просто він тікав від неї, рідко буваючи вдома: його парафія була велика, люд жив розкидано; тож він щодня знаходив собі діло, навідуючи хворих і бідняків у різних її кінцях. Якось уранці за сніданком Діана, посидівши хвилину в задумі, спитала брата, чи його наміри, бува, не змінилися.

— Не змінились, і не зміняться, — почулось у відповідь, а далі ми дізналися, що його від'їзд з Англії твердо призначено на наступний рік.

— А як же Розамунда Олівер? — спитала Мері; здавалось, ці слова злетіли з її уст несамохіть: мовивши їх, вона схаменулась і наче б рада була вернути їх назад. Сент Джон тримав у руці книгу (в нього була погана звичка читати за столом); він згорнув її й підвів голову.

— Розамунда Олівер, — промовив він, — виходить заміж за містера Ґренбі, одного з найродовитіших і найшанованіших жителів С..., онука й спадкоємця сера Фредеріка Ґренбі. Я дізнався про це вчора від її батька.

Сестри подивились одна на одну, відтак на мене, потім ми всі троє глянули на нього; його обличчя було спокійнісіньке.

— Щось надто швидко. Вони ж зовсім недавно познайомились.

— Всього два місяці тому: зустрілись у жовтні на традиційному балу в С... Але там, де немає жодних перешкод шлюбові, де він бажаний, нема чого гаятись. Вони одружаться, тільки-но С..., що його сер Фредерік віддає їм, буде готовий прийняти молодят.

Зразу ж, як мені трапилась нагода зостатись із Сент Джоном наодинці, я хотіла спитати його, чи не завдала йому прикрості ця новина, однак він, здавалось, так мало потребував співчуття, що я не тільки не висловила його, а й відчула сором, згадавши попередню свою розмову про це. Та й те сказати, я вже відвикла з ним говорити: він знов убрався в крижаний панцир замкнутості, яка заморожувала й мою відвертість. Він не додержав обіцянки ставитись до мене як до своїх сестер, а весь час у кожній дрібниці холодно підкреслював відмінність між нами, що не дуже спонукало до щирих стосунків. Одне слово, тепер, бувши його визнаною родичкою і мешкаючи з ним під одним дахом, я відчувала, що відстань між нами далеко більша, ніж коли я була для нього тільки сільською вчителькою. Я пам'ятала наші колишні щирі розмови, і його теперішня холодність була мені незрозуміла. Отож я неабияк здивувалась, коли він раптом підвів голову від столу, над яким сидів схилений, і сказав:

— Бачите, Джейн, битву закінчено й перемогу здобуто.

Ошелешена його несподіваними словами, я озвалася не відразу, а, повагавшись хвилину, відказала:

— А ви певні, що не опинилися в становищі тих переможців, яким перемога коштувала аж надто дорого? Чи не доконає вас зовсім іще одна така перемога?

— Не думаю, а якби й так, то це не має великої ваги: мені більше не доведеться вести такої боротьби. Ця перемога вирішальна, мій шлях вільний, і я складаю дяку Ґосподові! — Промовивши це, він замовк і знов заглибився в свої папери.

Згодом, коли наше щастя — Діани, Мері й моє — ввійшло в спокійне річище, і ми знов узялися до своїх звичних щоденних справ, Сент Джон почав залишатися вдома частіше: бувало, він просиджував з нами разом по кілька годин. Мері малювала, Діана читала щось задля загальної освіти, яку вона (на мій превеликий подив) поклала собі здобути, я скніла над німецькою мовою, а він робив щось таємниче — сидів над підручником з якоїсь східної мови: він вважав, що неодмінно мусить її опанувати для своєї майбутньої діяльності.

Отак працюючи в своєму закутку, він здавався досить спокійним і зосередженим, та його блакитні очі подеколи відривались від дивовижної граматики, блукали кімнатою, а часом, і то надовго, пильно й суворо втуплювались у нас, товаришів у науці. Заскочений зненацька, він миттю відводив очі вбік, та за хвилину знову допитливо поглядав на наш стіл. Мені було цікаво, що це означає. А ще я не могла зрозуміти, чого його тішить така начебто дрібниця, як мої щотижневі відвідини Мортонської школи — він ніколи не минав нагоди висловити мені своє вдоволення. Та ще більше мене дивувало, що коли в непогожий день — у сніг, дощ або вітер — його сестри відраджували мене виходити з дому, він завжди глузував з їхніх побоювань і спонукав мене не зважати на розбурхану стихію і виконувати свій обов'язок.

— Джейн не така квола, як ви гадаєте, — казав, бувало, він, — вона так само не боїться ні вітру, ні зливи, ані хурделиці, як кожне з нас. У неї здоровий і витривалий організм, вона пристосовується до погоди краще, ніж дехто дужчий від неї на вигляд.

І коли я поверталася часом дуже зморена, мокра й змерзла, то ніколи не насмілювалась нарікати, бо знала, що цим розсерджу Сент Джона: його завжди вабила витривалість і дратувала слабодухість.

Та якогось пообіддя я таки дістала дозвіл лишитися вдома, бо справді застудилася. Замість мене до Мортона пішли його сестри. Я сиділа, читаючи Шілера, а він розгадував свої східні карлючки. Коли я перейшла від перекладу до вправ, то випадково глянула в його бік і побачила, що потрапила в поле зору його вічно пильних блакитних очей. Не можу сказати, чи довго він мене отак виміряв очима згори й донизу, вздовж і вшир, але погляд був такий гострий і такий холодний, що мене на хвилину охопив забобонний страх, ніби я опинилась в кімнаті віч-на-віч з якоюсь надприродною істотою.

— Що ви робите, Джейн?

— Вивчаю німецьку мову.

— Я хочу, щоб ви кинули німецьку й вивчали гіндустані.

— Ви не жартуєте?

— Не тільки не жартую, а навіть наполягаю на цьому. І скажу вам чому.

І заходився далі пояснювати, що мова, яку він тепер вивчає, якраз і є гіндустані, що, заглиблюючись у неї, він може забути початки, що йому б дуже знадобилося мати учня, з яким би можна було повторювати пройдене й таким чином закріплювати його в пам'яті, що він якийсь час вагався в своєму виборі між мною й сестрами, але врешті спинився на мені, бо побачив, що я найпосидющіша за всіх. Чи згодна я зробити йому таку послугу? Мені, мабуть, не доведеться довго жертвувати собою, бо до його від'їзду лишилися якісь Три місяці. Такій людині, як Сент Джон, нелегко було підмовити. Я відчувала, що кожне враження — болюче або радісне — глибоко закарбовувалось в його душі й залишалось там назавжди. І я дала згоду. Коли сестри вернулись і Діана побачила, що брат перехопив від неї ученицю, вона засміялась. Обидві сестри зізналися, що Сент Джонові ніколи б не вдалось умовити їх на такий крок.

— Я знаю, — спокійно відповів Сент Джон.

Він виявився вельми терплячим і лагідним, але водночас вимогливим учителем: він давав мені великі й важкі завдання і, коли я їх виконувала, на свій кшталт виявляв мені своє цілковите схвалення. Поступово він здобув наді мною такий вплив, що сковував усі мої думки; його похвала й увага гнітили мене дужче за його байдужість. Я вже не зважувалась невимушено говорити чи сміятися в його присутності, бо якесь настирливе почуття нагадувало мені, що жвавість (принаймні в мені) йому не до смаку. Я вже добре знала, що він визнає тільки поважний настрій і поважні справи, що думати або робити інакше — марна річ, одне слово, мою волю скували якісь крижані чари. Коли він казав «ходіть сюди», я підходила, «ідіть» — я йшла геть, «робіть так» — я так і робила. Але мені не подобалось моє рабство, і я не раз бажала, щоб він не помічав мене, як було раніше.

Коли одного вечора перед сном ми втрьох обступили його, бажаючи на добраніч, він поцілував за своїм звичаєм кожну з сестер і так само за своїм звичаєм подав мені

руку. Діана, що тоді саме була в грайливому настрої (вона не відчувала над собою болісного гніту його волі, бо й сама мала сильну натуру, хоч трохи інакшу, ніж він), вигукнула:

— Сент Джоне, ти називаєш Джейн третьою сестрою, але ставишся до неї не по-братському. Чом ти її не поцілуєш?

І підштовхнула мене до нього. Я подумала, що Діана перебрала міри, й дуже зніяковіла, та поки я отямилась, Сент Джон нахилився — його вродливе античне лице опинилось врівні з моїм, очі допитливо глянули в мої — і поцілував мене. Немає ні мармурових, ні крижаних поцілунків, але скажу вам, — я б радше таким назвала поцілунок свого велебного кузена. Може, є поцілунки на пробу, то саме такий і був його поцілунок. Поцілувавши мене, він подивився, яке це справило на мене враження. Але я не була приголомшена; я певна, що навіть не зашарілась, скоріше трохи зблідла, бо почувалась так, ніби цей поцілунок був печаттю, покладеною на мої кайдани. Відтоді він ніколи не минав цієї церемонії; я сприймала її надзвичайно поважно, і це, здавалось, ще додавало їй чару в Сент Джонових очах. Як на мене, то мені щодень більше хотілося догодити йому, але водночас я чимраз дужче почувала, що для цього мені треба переінакшити свою натуру, занехаяти багато своїх здібностей, скерувати свої уподобання на інші речі, присилувати себе робити те, до чого я зроду не мала покликання. Він хотів мене виховати для такої високої мети, якої я зроду не могла б досягти, для мене було мукою тягтись до рівня, що його він підносив чимдалі вище. Зробити з мене ту, яку він хотів, було так само неможливо, як надати неправильним рисам мого обличчя бездоганної класичної вроди його лиця, а моїм мінливим зеленим очам — кольору морської блакиті та чудового блиску його очей.

Однак не тільки його вплив пригнічував мене. Останнім часом мені було чого журитися: душа моя знемагала від мук, що сушили моє щастя біля самого витоку, — мук невідомості.

Може, ти, читачу, подумав, що я по стількох змінах забула містера Рочестера? Ані на мить! Його образ лишався повсякчас зі мною, бо то був не туман, якого здатний розігнати сонячний промінь, і не малюнок на піску, що його можуть зрівняти буревії, — то було ймення, викарбуване на мармуровій плиті, яке проіснує так само довго, як і мармур. Мене всюди переслідувало бажання знати, що з ним сталося. Коли я жила в Мортоні, то щовечора поверталася в свій будиночок з думкою про нього, і ось тепер в Мургаусі щоночі, лежачи в постелі, я вперто думала про одне. Коли мені довелося листуватися з містером Бріґсом з приводу духівниці, я запитала, чи йому не відомо, де нині перебуває містер Рочестер та чи він здоровий. Але, як і передбачав Сент Джон, той нічого не знав про мого господаря. Тоді я написала до місіс Фейрфакс і попросила повідомити мене про нього. Я була впевнена, що це немарний захід, і сподівалася, що скоро отримаю від неї відповідь. Та, на мій подив, минуло два тижні, а звістки не було. А як збігли два місяці і щоденна пошта не приносила мені нічого, мене посіла страшна тривога.

Я написала вдруге: адже мій перший лист міг і загубитися. Знову в мене зажевріла надія; як і першого разу, вона сяяла мені зорею кілька тижнів, а далі так само затьмарилась та й загасла: я не одержала жодного рядочка, жодного слівця. А як у марнім дожиданні минуло півроку, моя надія вмерла, і мене справді охопила страшна туга.

Навкруги буяла пишна весна, якою я була неспроможна любуватися. Наближалось літо. Діана пробувала мене втішити, казала, що в мене хворобливий вигляд, і хотіла відвезти до моря. Сент Джон заперечував, казав, що мені бракує не розваг, а навпаки, якоїсь роботи: моє нинішнє життя аж надто безцільне, а мені потрібна мета. Мабуть, щоб заповнити цю порожнечу, він понадавав мені нових завдань з гіндустані і ще настирливіше вимагав їх виконання, а я, ніби зійшовши з розуму, не опиралася йому, бо вже не мала сили.

Якогось дня я сіла до книжок ще пригніченіша, ніж звичайно, я занепала духом з великої розпуки: вранці Анна сказала, що мені є лист; сходячи по нього вниз, я була майже певна, що то врешті доля мене порадує довгожданою звісткою, але то виявилася незначна звістка від містера Бріґса. З гіркого розчарування мені аж

сльози навернулися на очі, і тепер, коли я сиділа, розбираючи закарлючки та химерний стиль якогось індійського писаря, мої очі все заходили слізьми.

Сент Джон покликав мене читати; голос мене зраджував, і слова уривались риданням.

Нікого, крім нас, у вітальні не було: Діана грала якісь вправи, Мері поралась на грядці; стояв погожий травневий день, ясний, сонячний, овіяний свіжим вітерцем.

Сент Джона не здивувало моє хвилювання, він не спитав у мене про його причину, а тільки мовив:

— Зачекаймо кілька хвилин, Джейн, поки ви заспокоїтесь.

І поки я квапливо гамувала в собі цей напад горя, він сидів спокійно й терпляче, спираючись на стіл, і як лікар спостерігав вченим оком передбачений і цілком йому зрозумілий злам у хворобі свого пацієнта. Придушивши ридання, витерши очі й промимривши, що я сьогодні вранці почуваю себе негаразд, я знов узялась за текст і дочитала його до кінця. Сент Джон поприбирав книжки, замкнув стіл і сказав:

— А тепер, Джейн, ви підете зі мною на прогулянку.

— Зараз я покличу Діану й Мері.

— Ні. Сьогодні вранці мені потрібна тільки одна супутниця, і нею будете ви. Одягайтесь, виходьте через кухню і рушайте дорогою до вершини Марш Ґлену. Я вас за кілька хвилин наздожену.

Я ні в чому не знаю середини, тож, спілкуючись з людьми бездоганної, твердої вдачі, геть протилежними моїй, не могла дотриматись середини між цілковитою покорою й рішучим бунтом. Я завжди чесно виказувала послух, аж до тієї хвилини, поки в мені вибухала непокора, часом з вулканічною силою, але тепер ні обставини, ні мій настрій не спонукали мене до бунту, і я покірно виконала наказ Сент Джона і за якусь хвилину вже ступала глухою стежкою на дні долини поруч нього. Із заходу повівав свіжий вітрець, він вихоплювався з-поза горбів, духмяніючи вересом та очеретом, на небі не було ні хмаринки, щедро збагачений весняними дощами потічок збігав кудись виярком, повноводий і прозорий, відбиваючи золоті сонячні зайчики та сапфірові барви небесної бані. Звернувши зі стежки, ми ступили на м'який дерен, гарний, мшистий, яскраво-зелений, покраплений дрібнісінькими білими квіточками та всіяний зорями жовтого цвіту. А стежка вела далі між пагорби, що вже обступали нас з усіх боків.

— Відпочиньмо тут, — промовив Сент Джон, коли ми добулися до перших скель, що стояли на чатах перед ущелиною, куди потічок ринув водоспадом. Трохи далі здіймалися гори уже без дерну й квітів, убрані тільки в верес та оздоблені скелями. Суворий краєвид став просто диким, ясні барви поступились похмурим, гори ніби охороняли безнадійну самотину й останній захисток тиші.

Я сіла, Сент Джон стояв біля мене. Він дивився то на ущелину, то на долину, його погляд то спинявся на потічку, то здіймався до безхмарного неба, що надавало воді своєї блакиті. Він скинув капелюха, вітерець ворушив його волосся, пестив чоло. Здавалося, він розмовляв з духом цього закутка, а очима ніби з кимось прощався.

— І я побачу все це знову, — озвався він, — уві сні, коли спатиму на березі Ґанґу, та пізніше, коли мене огорне інший сон — на березі ще темнішого потоку.

Дивні слова дивної любові! Дуже сувора була любов цього патріота до своєї батьківщини! Він сів, десь із півгодини ми не перемовилися й словом; по цій мовчанці він заговорив знову:

— Я від'їжджаю за півтора місяця, Джейн. Я замовив собі місце на кораблі, що відпливає до Індії двадцятого червня.

— Хай береже вас Господь за те, що ви взялися до його справи, — відповіла я.

— Так, — мовив він, — в цьому моя гордість і радість. Я слуга непогрішного володаря. Я не стаю під людський провід, не підкоряюсь ницим законам і гріховній владі слабких земних створінь: мій володар, мій законодавець, мій керманич — це Всевишній. І мені дивно, що люди довкола мене не стають під його знамена, не прагнуть приєднатися до його справи.

— Не у всіх є ваша сила, а для слабких чисте божевілля крокувати поряд із сильними.

— Я не кажу про слабких, зовсім не думаю про них, я звертаюсь тільки до тих, що гідні цієї справи і можуть її сповнити.

— Таких мало, і їх треба ще пошукати.

— Ваша правда, але вже коли знайдеш, то треба їх будити, спонукати, напучувати, показати, в чому їхній хист та для чого їх обдаровано, виповісти їм волю небесну й запропонувати іменем Господа місце в лавах його вибранців.

— Але якщо вони справді здатні до такої справи, то чи не підказує їм це власне серце?

Мені здалося, ніби довкола мене збираються якісь страшні чари, заполонюють мене, я боялася, що Сент Джон от-от вимовить якесь фатальне слово, якесь заклинання і ним навіки візьме мене під свою оруду.

— А що вам каже ваше серце? — спитав Сент Джон.

— Моє серце мовчить... так, мовчить, — відповіла я, вражена й опанована страхом.

— Тоді за нього скажу я, — провадив він своїм невблаганним голосом. — їдьте зі мною до Індії, Джейн, моєю помічницею, моєю товаришкою.

Земля й небо закрутились в мене перед очима, гори захитались! Як ті християнські апостоли, я ніби почула заклик з неба: «Прийди й допоможи нам!» Та я не була апостол, не могла ані побачити посланця, ані піти за його закликом.

— О Сент Джоне! — вигукнула я. — Змилуйтесь наді мною!

Та я зверталась до людини, яка, роблячи те, що вважала своїм обов'язком, не знала ні жалю, ні вагань.

— Від Бога й природи, — провадив він далі, — вам призначено стати дружиною місіонера. Вони наділили вас не тілесними, а духовними дарами. Ви створені для праці, а не для кохання. Ви повинні бути — і будете — дружиною місіонера. Ви будете моєю. Я хочу взяти вас не задля свого задоволення, а задля служіння своєму володареві.

— Я не готова до цієї справи, мені бракує покликання, — відповіла я.

Видно, він розраховував на першу відмову, бо аніскільки не розсердився. І справді, коли Сент Джон, прихилившись спиною до скелі й згорнувши на грудях руки, втупив у мене свій погляд, я побачила, що він наготувався до довгої, нелегкої боротьби і мав досить терпіння, бо поклав собі здобути перемогу.

— Покора, Джейн, — мовив він, — є підвалиною християнських чеснот; ви слушно кажете, що не готові до цієї справи. А хто до неї готовий? Або хто, кого було воістину покликано, вважає себе гідним цього покликання? Взяти, скажімо, мене: я тільки прах і попіл. Як і святий Павло, я визнаю себе за одного з найбільших грішників, але я не дозволю, щоб думка про мою ницість залякала й відвернула мене від мети. Я знаю свого небесного наставника: він справедливий і всемогутній, і коли вже він вибрав таке слабке знаряддя для виконання такої великої справи, то, маючи безмежну силу, весь час допомагатиме мені, слабкому, виконувати його велику мету. Думайте, як я, Джейн, вірте, як я. Я вас запрошую прихилитися до скелі християнської віри, не сумнівайтеся, вона витримає тягар ваших людських слабостей.

— Я не розумію життя місіонера; я не знаю, в чому полягає його праця.

— Отут я, хоч такий недовершений, можу вам допомогти. Я готовий, скільки потрібно, пояснювати вам ваше завдання, завжди бути біля вас, підтримувати вас. Всього цього ви потребуватимете тільки спочатку, та скоро (адже я знаю ваші здібності) ви станете такі ж сильні і вправні, як і я, і вже самі даватимете собі раду.

— Але ж сили... де їх узяти для такої справи? Я їх не відчуваю. Ніщо в мені не відгукується на ваші слова. Переді мною не сяє світло, не постає радісніше життя, я не чую голосу, що підтримував би порадою чи підбадьорював мене. Побачили б ви, яка зараз чорна темниця моя душа: всередині в ній сидить жалюгідній страх — страх, щоб ви не вмовили мене на справу, до якої я нездатна!

— У мене є для вас готова відповідь, тож вислухайте її. Я спостерігав за вами, відколи ми вперше зустрілися, і за десять місяців достатньо вас вивчив. Я піддавав вас за цей час різним випробуванням. І що ж? Бачивши вас учителькою сільської школи, я впевнився, що ви можете добре, пильно й сумлінно виконувати обов'язок, що не відповідає ні вашим звичкам, ні нахилам; я пересвідчився, що ви маєте необхідні для цього здібності й такт; ви досягли своєї мети, бо несхибно прямували до неї.

Ви спокійно сприйняли звістку про те, що стали багатою, і я побачив у вас душу, вільну од Демасового гріха, — скупість не має над вами влади. Ви з непохитною рішучістю поділили свій спадок начетверо, зоставивши собі тільки одну частку, а решту три віддали в ім'я справедливості, і я пізнав у вас душу, що прагне самопожертви. В тому, що ви на моє бажання слухняно кинули цікавий вам предмет і відразу взялись за інший, важливий для мене, в невтомності і старанності, з якою ви вчите його досі, в невичерпній енергії й непохитному завзятті, що з ними ви долаєте його труднощі, я вбачаю уособлення прикмет, яких шукаю. Джейн, ви слухняна, старанна, безстороння, вірна, стійка й мужня, ви дуже ніжна й водночас героїчна; киньте сумніватися в собі — я вірю у вас. Як учителька індійської школи та проповідниця серед індійських жінок ви будете для мене неоціненною помічницею. Залізний обруч стискався довкола мене, умовляння діяло повільно, але певно. Хоч би як я заплющувала на це очі, його останні слова майже розчистили шлях, що доти здавався закритим. Робота, яку я вважала за таку дріб'язкову й непевну, коли він говорив отак, змальовуючи її яскравими барвами, набувала чіткіших форм і глибшого змісту. Він дожидався відповіді. А мені треба було чверть години подумати, перше ніж на щось зважитися.

— Будь ласка, — погодився він і, підвівшись, одійшов стежкою до ущелини, ліг долі серед вересу й застиг нерухомо, думаючи щось своє.

«Ніде правди діти, я таки спроможна на Те, чого він від мене вимагає, — міркувала я. — Але я відчуваю, що недовго витримаю ПІД палючим індійським сонцем. А що тоді буде? Йому це байдуже: коли прийде моя смертна година, він спокійно й покірно віддасть мене Богові, який послав мене йому». Я не мала в цьому жодного сумніву. Покидаючи Англію, я залишу любий, але порожній для мене край: в ньому вже немає містера Рочестера, а якби й був, то що мені з того? Мені випадає жити без нього: яке безглуздя, яка слабодухість животіти з дня на день, чекати якоїсь неможливої переміни, що знов поєднає мене з ним. Звісно, мені треба знайти іншу мету в житті (як колись казав Сент Джон), замість утраченої; чи ж справа, яку він мені пропонує, не найдостойніша з тих, що людина може вибрати, а Бог благословити? Невже вона з її благородними турботами й високими прагненнями не виповнить найліпше порожнечу по розбитих почуттях і зруйнованих сподіваннях? Мабуть, слід сказати: «Так!» Та ба! Я все ж здригаюсь від цієї думки. Коли я піду за Сент Джоном, то зречусь частини свого «я»; поїхавши до Індії, я, вважай, поїду на передчасну смерть. А чим же буде заповнений час аж до тієї хвилини? О, я добре знаю, ясно бачу це. Падаючи від втомливої праці, аби тільки догодити Сент Джонові, я справджу його найбільші сподівання. Коли я поїду і вчиню самопожертву, якої він так домагається, то вона буде цілковита: я кину на вівтар усе — серце, силу, одне слово, всю себе. Він мене ніколи не любитиме, але буде мною вдоволений: я ще покажу йому таке завзяття, якого він зроду не бачив, таку потугу, про яку він навіть не здогадується. Авжеж, я можу трудитись так само важко, як і він, і навіть не нарікатиму. Отже, я б могла відповісти згодою на його вимогу, аби ж не одна умова, і то жахлива: він мені пропонує стати його дружиною, а в нього до мене любові не більше, ніж у тої похмурої велетенської скелі, з якої падає в ущелину пінявий потік. Він цінує мене як воїн добру зброю, та й тільки. Поки я з ним неодружена, мені це не болить, та чи можу я зробити те, що він хоче, холодно здійснити його задум, стати з ним до шлюбу? Чи зможу взяти від нього обручку, витримувати все оте вдаване кохання (що його він, — а я цього певна, — буде сумлінно додержуватись) і водночас знати, що кохання немає й близько? Як я витерплю, знаючи, що всяка від нього ласка — пожертва задля принципу? Ні, то була б надто жахлива мука. І я ніколи її не прийму. Я можу супроводити його як сестра, тільки не як дружина. Отак йому й скажу».

Я поглянула в бік горба: Сент Джон і досі лежав, ніби повалена колона, повернувши обличчя до мене, пронизуючи мене пильним поглядом. Він підвівся й підійшов до мене.

— Я згодна їхати до Індії, якщо зостанусь вільною.

Ваша відповідь потребує пояснення, — мовив він. — Вона мені незрозуміла.

— Досі ви були мені названим братом, а я — названою сестрою. Хай так буде й далі: нам краще не одружуватись. Мін похитав головою.

— В цьому випадку такі стосунки не пасують. Якби ви мені доводились рідною сестрою, то була б інша річ. Я б просто забрав вас ж собою і не шукав жінки. Але в даному разі або нашу спілку треба освятити й закріпити церквою, або ж вона не може існувати: через практичні перешкоди можливий тільки такий план. Невже ви не бачите цього, Джейн? Подумайте хвилину, і здоровий глузд підкаже вам правильну відповідь. Я подумала, і все ж мій глузд, хоч який здоровий, підказував мені тільки те, що ми не любимо одне одного, як мають любити чоловік і жінка, а звідси випливав висновок, що ми не повинні брати шлюбу. Так я йому й сказала.

— Сент Джоне, — промовила я, — я вважаю вас за брата, ви мене за сестру, тож хай так буде й надалі.

— Так не можна, чуєте, не можна! — відповів він гостро й рішуче. — Дарма й говорити. Ви сказали, що згодні їхати зі мною до Індії. Адже правда?

— Сказала. Але з певною умовою.

— Гаразд, гаразд. Отже, проти основного — поїхати зі мною з Англії, працювати зі мною в майбутньому — ви не заперечуєте. Вважайте, ви вже поклали руку на плуга, а у вас надто послідовна вдача, щоб відсмикнути її назад. Тепер ми повинні мати тільки одну думку: як краще виконати роботу, за яку взялися. Спростіть ваші складні уподобання, почуття, думки, бажання, плани, скеруйте всю увагу на одну мету — якнайкраще виконати те, що вам велить Господь. А щоб виконати це, вам потрібен спільник: не брат, — бо це слабкий зв'язок, — а чоловік. Мені так само не потрібна сестра: сестру будь-якого дня можуть від мене забрати. Мені потрібна дружина — єдина помічниця, якою я можу керувати ціле життя і втримати біля себе аж до смерті.

Я здригнулася від цих слів, я відчувала його владу, його волю всією своєю душею, всім своїм єством.

— Підшукайте собі когось іншого, Сент Джоне, — не мене, знайдіть таку, яка вам пасує.

— Пасує до моєї мети, маєте ви на увазі, до моєї місії? Повторюю вам: мені потрібна не дрібна пересічна особистість — просто людина з людськими себелюбними почуваннями, а місіонер.

— Я готова віддати вам, як місіонерові, всю свою силу, — а вам саме це й потрібно, — тільки не себе: для вас важливе зерня, а я ніби та лушпайка, в якій воно сховане. Вона для вас зайва, і я прибережу її для себе.

— Ви не можете, не повинні цього робити. Невже ви думаєте, що Господь вдовольниться половиною жертви? Невже він прийме дарунок, що нічого не вартий? Я проповідую справу Всевишнього, під його знамена я й закликаю вас. Я не можу прийняти в його ім'я неповної обітниці, — вона має бути остаточна.

— Богові я готова віддати своє серце — вам воно не потрібне.

Не буду присягатись, читачу, що в тоні, яким я промовила ці слова, а також у почутті, яким я пройнялася тієї хвилі, не було прихованого сарказму. Досі я про себе побоювалася Сент Джона, бо не розуміла його. Він лякав мене, бо ніколи не виявляв переді мною цілої своєї душі. Я не могла сказати, скільки в ньому було святого, скільки людського, і от саме ця розмова багато чого мені пояснила: перед моїми очима відкрилась уся його натура. Я побачила його вади і зрозуміла їх. Я збагнула, що вродливий чоловік, з яким я сиділа на порослій вересом кручі, такий самий грішний, як і я. З моїх очей спала полуда, і перед ними постали тільки черствість і жорстокість. Побачивши в нього ці риси, я відчула його недовершеність і посміливішала. Я мала перед собою рівну мені людину, з якою могла посперечатись, якій, коли б це було потрібно, могла дати відсіч.

На мою останню фразу він не сказав жодного слова, і я наважилась глянути на нього. В його очах, звернених на мене, світився подив і тривожне запитання: «Невже вона сміється, та ще й з мене? Про що це свідчить?»

— Не слід забувати, що це дуже серйозна справа, — нарешті озвався він, — про яку гріх думати або говорити легковажно. Гадаю, Джейн, ви не кидались словами навмання, сказавши, що готові віддати серце Богові: це все, що мені від вас

потрібно. Відверніть своє серце від світового й спрямуйте його до Бога, тоді поступ його духовного царства на землі стане вашою найбільшою радістю і метою, і ви будете готові зробити все, що служить цій меті. Ось побачите, який поштовх дістануть ваші й мої зусилля від нашої тілесної й духовної спілки, єдиної, яка навіки поєднує долі й задуми людські. Отож якщо ви відкинете дріб'язкові примхи, непотрібні тонкощі й упередження, всі оті сумніви щодо ступеню, виду, сили й ніжності суто особистих почувань, то негайно вступите в цю спілку.

— Справді? — тільки й спитала я й подивилася на його обличчя, гарне в своїй гармонійності й водночас страшне в своїй нещадній суворості, на його владне, та невідверте чоло, на його ясні, глибокі, допитливі, однак позбавлені лагідності очі, на його високу, величну постать, і уявила себе його дружиною. Ніколи в світі!

Бути його помічницею, його товаришкою — інша річ: як така, я готова перепливти з ним через океани, робити спільну справу під палючим сонцем в азіатських пустелях, милуватися його мужністю, самовідданістю й завзяттям; мовчки скорятися його владі, з безтурботною усмішкою споглядати його невблаганне честолюбство; завжди відокремлювати в ньому християнина від людини, глибоко шануючи першого й охоче вибачаючи останньому. Без сумніву, мені, поєднаній з ним тільки отак, часто доводитиметься тяжко страждати; моє тіло нестиме тісні окови, зате серце і розум зостануться вільні. Я завжди зможу звернутись до мого вільного «я», знайти, залишаючись у самотині, рятунок і втіху в своїх неуярмлених почуттях. В моїй душі будуть куточки, які належатимуть тільки мені і до яких він ніколи не дістанеться;

там у безпеці завжди буятимуть свіжі почуття, яких ніколи не вибавить його суворість, не витопче його рівномірний войовничий крок. Однак бути йому за дружину, завжди обік нього, завжди на ланцюгу, завжди в оковах, повсякчас пригашати пломінь своєї натури, тлумити його глибоко всередині й не виказувати своїх почуттів жодним стогоном, хоч би ув'язнений пломінь поступово спалив мене всю, — ні, мені це понад силу.

— Сент Джоне! — вигукнула я, зайшовши отак далеко в своїх роздумах.

— Що? — озвався він крижаним голосом.

— Повторюю: я готова поїхати з вами товаришем-місіонером, але не вашою дружиною; я не можу одружитися з вами й стати часткою вашого єства.

— Ні, ви мусите стати часткою мене, — твердо відповів він, — інакше вся оця розмова ні до чого. Як можу я, чоловік, якому ще немає тридцяти, взяти з собою до Індії дев'ятнадцятилітню дівчину, якщо вона мені не дружина? Як ми зможемо бути разом, — то в пустелі, то серед диких племен — і невінчані?

— Отак і зможемо, — жваво відказала я, — і то за будь-яких обставин. Все одно, що я була б вашою рідною сестрою або ж чоловіком — таким самим священиком, як ви.

— Відомо, що ви мені не рідна сестра, і я не можу вас виставляти за неї, не накликавши на нас обох негарної підозри. Та й те сказати, хоч розум у вас і чоловічий, але серце жіноче, одне слово, з цього нічого не вийде.

— Вийде, — відповіла я трохи визивно, — і ще й як. Так, у мене жіноче серце, але не в ставленні до вас: до вас у мене почуття відданої дружби, довір'я товариша по зброї, вірність, сестрина любов, якщо хочете, послух і повага учня до свого вчителя і нічого більше — не бійтесь.

— Те, що мені й потрібно, — мовив він сам до себе. — Якраз те, що мені потрібно. Та на шляху є перешкоди, і їх треба усунути. Ось побачите, Джейн, ви не пожалкуєте, пішовши за мене. Ми повинні одружитись. Повторюю: іншої ради немає. І, безперечно, після одруження прийде й почуття, що виправдає цю спілку навіть у ваших очах.

— Я зневажаю ваше уявлення про кохання, — вихопилось у мене мимохіть. Тепер я вже стояла проти нього, прихилившись спиною до скелі. — Я зневажаю роблене почуття, яке ви мені пропонуєте. Так, Сент Джоне, я зневажаю й вас, коли ви мені його пропонуєте!

Він пильно подивився на мене, міцно стиснувши свої гарні вуста. Розсердився він чи здивувався, — важко було сказати: він досконало володів своїм обличчям.

— Я аж ніяк не сподівався почути від вас такі слова, — мовив він. — Я ніби не вчинив і не сказав нічого такого, що могло б заслужити зневагу.

Я була зворушена його лагідним тоном і вражена його урочистим спокійним виразом обличчя.

— Даруйте мені на слові, Сент Джоне, але якраз з вашої, а не з моєї вини я висловилась так необачно. Ви зачепили тему, про яку наші думки розходяться, те, про що ми ніколи не повинні сперечатись, саме тільки слово «любов» — уже яблуко незгоди між нами, то що б ми робили, ставши віч-на-віч з дійсністю? Як би ми тоді почувалися? Любий кузене, киньте думати про це одруження, забудьте про нього.

— Ні, — відказав він. — Це мій давно омріяний задум. Тільки він може забезпечити здійснення моєї великої місії. Але сьогодні я не буду більше наполягати. Завтра я їду до Кембриджа: у мене там багато друзів, з якими я хотів би попрощатися. Мене не буде два тижні, а ви за цей час обдумайте мою пропозицію, але затямте, що коли ви її відкинете, то одцураєтесь не мене, а Бога. Через мене він відкриває перед вами благородний шлях, але ступити на нього ви можете, тільки ставши моєю дружиною. Коли ж ви відмовитесь одружитись зі мною, то назавжди обмежитесь вузькою стежкою себелюбного добробуту й безпросвітного животіння. Та глядіть не опиніться серед тих, що, заперечивши саму віру, стали гіршими від невірних!

Сент Джон скінчив. Відвернувшись від мене, він іще раз «глянув на річку, глянув на гори...».

Та цього разу він замкнув усі почуття в своєму серці: я не була достойна почути про них з його вуст. Ідучи з ним поруч додому, я вичитувала в його впертому мовчанні все, що він відчував до мене: розчарування суворої і свавільної натури, яка зустріла опір там, де сподівалась покори, осуд холодного й невблаганного розуму, який виявив у комусь іншому почуття й погляди, що їх він сам неспроможний поділяти. Одне слово, як чоловік він хотів би присилувати мене до послуху, і тільки як щирий християнин він терпів мою зіпсованість і давав мені стільки часу на роздуми й каяття.

Поцілувавши того вечора сестер, він не визнав за потрібне навіть подати мені руку й мовчки вийшов з кімнати. Хоч я до нього й не почувала любові, та все ж ставилась дуже тепло і була ображена цією підкресленою неуважністю, аж мені до очей підступили сльози.

— Я бачу, Джейн, — озвалася Діана, — ви посварилися з Сент Джоном, гуляючи вересовими пустищами. Підійди до нього, він чекає на тебе в коридорі. Він із тобою помириться.

За таких обставин я забуваю про гордощі: я завжди волію поступитись, аніж зберегти почуття власної гідності. Отож я вибігла за ним — він стояв унизу біля сходів.

— На добраніч, Сент Джоне, — сказала я.

— На добраніч, Джейн, — спокійно відповів він.

— Тоді потиснемо одне одному руки, — додала я.

Який холодний і слабкий був його потиск! Він був глибоко ображений тим, що сталося сьогодні. Щирість не зігріла б його серця, сльози не зворушили б його. Годі було й думати про радісне з ним примирення: він не всміхнувся, не сказав навіть лагідного слова, та як християнин він був такий самий терплячий і спокійний; коли я його спитала, чи мені пробачено, то він відказав, що звичайно не запам'ятовує образ і йому нема чого пробачати, бо він не ображений.

І по цій відповіді пішов геть. Краще б він був мене вдарив.