Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

1

С. 5. Пам’яті мого брата Пола Фредріка Ґанна Кларка (1961–2000). — В одному з інтерв’ю Сюзанну Кларк запитали, чому вона присвятила роман саме пам’яті брата й чи він читав уривки з роману до публікації. Ні, не читав (і взагалі любив зовсім інакші твори), але його би неабияк потішило й навіть насмішило, що є така книжка, видана в багатьох країнах, де на початку стоїть його ім’я. А ще Кларк зробила це для своїх батьків — і коли почали з’являтись іншомовні видання, мати письменниці завжди перевіряла, чи зберегли там присвяту.

2

С. 7. Телефонним розмовам про гіпотетичну екранізацію «Джонатане Стрейнджа і містера Норрелла» чимало років… — Вже через тиждень після виходу роману кінокомпанія «Нью Лайн Сінема» (відома передовсім фільмами Пітера Джексона за мотивами творів Толкіна) придбала права на екранізацію «Стрейнджа і Норрелла» за семизначну суму. Над сценарієм спочатку працював Крістофер Гемптон («Небезпечні зв’язки»), а потім Джуліан Феллоуз («Ґосфорд-Парк», «Абатство Дауттон»). До зйомок тоді так і не дійшло. Телесеріал Бі-Бі-Сі за сценарієм Пітера Гарнесса вийшов на екрани в травні — червні 2015 року.

3

Вентворт-Вудгаус — мальовничий заміський дім у селі Венворт, що в Південному Йоркширі, найбільший приватний дім у Британії. Фактично це дві будівлі: старіша, барокова, утворює західний фасад, новіша — східний. У Вентворт-Вудгаусі знято безліч фільмів і серіалів, зокрема «Дружини та доньки» за романом Елізабет Ґаскелл і «Тринадцята казка» за романом Діани Сеттерфілд.

4

Джонатан Стрейндж. Літопис і чин англійської магії. Кн. 1. Розд. 2. (Лондон, накладом Джона Маррі[415], 1816.) (Прим. авт.)

5

Точніше їх було би назвати авреатами — магами Золотого віку. (Прим. авт.)

6

С. 16 …один із чоловіків, здається, на ім’я Обрі, схотів записати і видати книгою історію товариства. — Ймовірно, натяк на персону, що жила значно раніше: Джон Обрі (1626–1697) — англійський історик і антиквар, член Королівського наукового товариства, який прославився завдяки своїм біографічним нарисам про знаменитих сучасників («Короткі життя», опубл. 1813, повніший текст — 1898, 2015). Крім того, безліч старовинних звичаїв та історій про фейрі було би втрачено назавжди, якби Джон Обрі не згадав про них у своїх хроніках. Він є персонажем оповідання Кларк «На Жаденнім пагорбі» зі збірки «Леді з Ґрейс-Адью та інші історії».

7

С. 17. Абатство Гертф’ю розташувалося миль за чотирнадцять на північний захід від Йорка. — Висувалося припущення, що прототипом Гертф’ю могло бути абатство Фаунтінс, руїни котрого також розташовані на північний захід від Йорка, але дещо далі, приблизно в тридцяти милях. Див. також прим. до с. 585 [в електронній версії — прим. 303].

8

…за правління королеви Анни. — 1702–1714 рр.

9

Джон Сеґундус. Повний перегляд фейрі — прислужників д-ра Пейла: Їхні імена, історії, вдача та надані послуги. Вийшла накладом книгаря Томаса Бернема (Нортгемптон, 1799). (Прим. авт.)

10

Д-р Мартін Пейл (1485 — 1567) був сином чинбаря із Ворвіка. Останній авреат, маг Золотого віку. Після нього творили й інші маги (напр., Ґреґорі Абсалом), та вони мають суперечливу славу. Пейл, безсумнівно, — останній англійський маг, який ризикнув вирушити у Країну фейрі. (Прим. авт.)

11

С. 20 …ціннійш над рубіни. — Біблійна цитата: «Здобути премудрість — ціннійш над рубіни» (Йов 28:18). Тут і далі, за поодинокими винятками, використано переклад П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та І. Пулюя.

12

Із добре знаної максими Джонатана Стрейнджа відомо, що маги сперечаються на будь-яку тему. Багато років і багато досліджень пішло на вивчення дошкульного питання про те, чи належить та чи інша книга до числа книг магії. Більшості обивателів здається, ніби його дуже просто розв’язати: книги, писані до зникнення магії в Англії, це власне книги магії, всі пізніші — про неї. Засадничий принцип цього прикладного підходу — уявлення, немовбито перші писані магами-практиками, тоді як решта — магами-теоретиками або ж істориками. Що може бути логічніше? Та вже тут починаються труднощі. Великі майстри магії, котрих ми звемо магами Золотого віку або ж авреатами (Томас Бог-у-поміч, Ральф Стоксі, Катерина Вінчестерська, Король Крук), самі майже нічого не писали. Можливо, їхні трактати просто не збереглися. Скажімо, Томас Бог-у-поміч міг узагалі не знати грамоти. Стоксі навчився латини в маленькій церковній школі у рідному Девонширі, але наші знання про нього все одно походять від інших авторів.

Маги сіли за книги тільки тоді, як їхнє мистецтво стало занепадати. Темрява підступала до слави англійської магії, і люди, що ми їх знаємо як магів Срібного віку або арґентумів (Томас Ланчестер, 1518 — 1590; Жак Беласіс, 1526 — 1604; Ніколас Ґубер, 1535 — 1578; Ґреґорі Абсалом, 1507 — 1599) — лиш тріпотливі вогники свічок у присмерку своєї доби. Найперше вчені, і лиш потім маги. Звісно, що, за їхніми власними словами, магією вони володіли, дехто навіть мав одного-двох прислужників фейрі, але здобутки їхні вкрай скромні. Деякі сучасні дослідники взагалі не певні щодо їхніх магічних здібностей. (Прим. авт.)

13

С. 22. Він зважив ще й усіх мертвих і знайшов їх легкими. — Пор.: «Тебе зважено на вазі й знайдено дуже легким» (Дан. 5: 27).

14

С. 23. …на сторінках роману місис Редкліфф. — Енн Редкліф (1764–1823) — англійська письменниця, авторка готичних романів «Удольфські таємниці» (1794), «Італієць, або Сповідальня покаянників, убраних у чорне» (1797) та ін.

15

У першім абзаці, який прочитав м-р Сеґундус, мовилося про Англію, Фейрі (яку маги подекуди звуть Інакшим Краєм) та дивну землю, що має славу віддаленої сторони Пекла. М-р Сеґундус колись уже чув про символічний і містичний зв’язок цих трьох світів та ще ніколи не читав його настільки ясного тлумачення, як тут.

У другім абзаці мовилося про одного з найбільших магів Англії — Мартіна Пейла. В «Дереві вчення» Ґреґорі Абсалома є знаменитий пасаж, що оповідає про те, як під час своєї подорожі до Фейрі останній великий маг-авреат одвідав тамтешнього князя. Той, подібно до більшості істот свого роду, мав незліченні назвиська, почесні імена, почесні титули, звання і псевдоніми, та зазвичай його величали Холодним Генрі. Холодний Генрі виголосив перед своїм гостем довгу й шанобливу промову, пересипану безліччю метафор і туманних алюзій, в якій немовбито стверджувалось, що фейрі від природи — лихі істоти, котрі не завжди можуть зрозуміти свої помилки. На те Мартін Пейл стисло й загадково відповів, мовляв, не всі англійці мають однаковий розмір ноги.

Кілька століть, попри достаток осмислених теорій (а м-р Сеґундус був знайомий з усіма), ніхто не міг і близько пояснити, що це все могло означати. Найпопулярнішу з теорій створив Вільям Пантлер, котрий жив на початку XVIII ст. Пантлер стверджував, що Холодний Генрі та Пейл говорили на богословські теми. Усім відомо, що фейрі не належать Церкві; їм не являвся (і ніколи не явиться) Христос, тому ніхто не знає, що чекає на фейрі під час Страшного суду. На думку Пантлера, Холодний Генрі мав намір дізнатися, чи Пейл вважає, що фейрі, як і люди, можуть сподіватися на Вічне Спасіння. А завуальована відповідь Пейла (про неоднаковий розмір ноги англійців) полягала в тому, що навіть не всі англійці спасуться. Відштовхуючись від цього, Пантлер розвиває химерну ідею про скінченність Небес, де може вміститися тільки певна кількість благословенних, і кожне місце, яке мало би належати англійцю, але той був проклятий, відійде комусь із фейрі. Власне, вся магічна репутація Пантлера-теоретика цілковито ґрунтується на книзі, яку він написав із цього питання.

У «Настановах» Жака Беласіса м-р Сеґундус прочитав геть інакше пояснення. За три століття до появи Мартіна Пейла в замку Холодного Генрі князя відвідала інша людина, англійський маг чи не більший від самого Пейла — Ральф Стоксі, — котрий лишив хазяїнові по собі пару чобіт. Взуття, писав Беласіс, було старе, чому Стоксі, ймовірно, і не став його брати з собою, але присутність чоботів у замку спричинила чималий клопіт для всіх тамтешніх мешканців-фейрі, бо англійських магів вони неабияк шанували. Зокрема, сам Холодний Генрі почувався в скрутнім становищі, бо з доброго незбагненного дива боявся, немовбито християнська мораль робить його відповідальним за втрату чобіт. Тож він намагався позбутися жахливого набутку, передавши взуття Пейлу, якому воно поготів потрібне не було. (Прим. авт.)

16

С. 27. …горішня зала заїзду «Стара зоря» на вулиці Стоунґейт ломилася від присутніх. — Стоунґейт — старовинна вулиця в Йорку, на місці прадавньої римської дороги; тут розташовувалися крамниці ювелірів і книговидавців. (Згадана раніше вулиця Коффі-Ярд прилягає до Стоунґейт.) Таверна «Стара зоря» вважається найдавнішою в Йорку (вона існує з середини XVII століття) і пишається кількома привидами, зокрема привидами двох кішок, яких, за легендою, замурували в колоні.

17

…за королювання Ґеорґа II… — 1727–1760 рр.

18

У Римській імперії воїтелів могли вшановувати лавровими вінками; перед закоханими та улюбленцями долі шлях устилають троянди; проте англійським магам дарували тільки звичайний плющ. (Прим. авт.)

19

С. 29. Ароурут — крохмаль з бульб тропічних рослин. Його, зокрема, давали людям, які одужують після хвороби.

20

С. 32. Тавматургічний — від давньогрецького «тавматургія» — творення чудес.

21

Велична церква у Йорку не просто кафедральний собор (себто резиденція єпископа чи архієпископа), а ще й так званий мінстер — храм, колись давно заснований чернечою громадою. Тому в різні часи його звали по-різному: в давнину — частіше Мінстер, але зараз йоркцям більше до вподоби просто Собор, бо так їхня церква вивищується над сусідніми храмами в Рипоні чи Беверлі. От у Рипоні та Беверлі стоять звичайні мінстери, але не собори. (Прим. авт.)

22

У знаменитій баладі про Короля Крука йдеться якраз про таке викрадення:

(Переклад Максима Стріхи) (Прим. авт.)

23

С. 40. …чарівні Настанови, як у казках про фейрі. — Ймовірно, відсилка до вірша Ніла Ґеймана «Настанови» (2000, в укр. пер. — «Інструкції»), де автор наводить перелік правил, як поводитися в чарівних казках (вони ж fairy-tales, буквально — «казки про фейрі»).

24

С. 41. Голос скаржився на якихось вояків, які були побили вікна зсередини. За сотню років вони явилися знову й розтрощили хресну переділку — лекторій — між нефом і хорами, позбивали лики святих, украли таріль. Якось вони гострили вістря своїх стріл об край купелі; через триста років — палили з пістолів у домі капітулу. — Йоркський собор страждав від людських рук безліч разів: за Вільгельма Завойовника, за данців, потім під час Реформації: спершу за Генріха VIII, згодом за Єлизавети І (тоді знищили вівтарну перегородку і збили обличчя у статуй) і, нарешті, під час Громадянської війни.

25

С. 43. …чудні образи англійських рослин: глоду, дуба, терену, полину, вишні та переступня. — Відомості про символіку дерев у англійському фольклорі зайняли би надто багато місця, але, оскільки глід є одним із лейтмотивів роману, слід зауважити, що це дерево традиційно пов’язують із фейрі: глід знаходиться під їхнім захистом, тому його гілки не можна приносити додому, крім як на перше травня, коли глід цвіте. Кіплінґівська «Пісня про дерева» популяризувала фольклорну формулу з балади «Ґласґеріон» — «Терен, ясен, дуб»; a «thorn» у цій тріаді — це саме «hawthorn», глід. Ви можете побачити фейрі, якщо затримаєтеся біля самотнього дерева глоду (це буде особливо небезпечним на перше травня, сонцеворот та на Гелловін). З незапам’ятної давнини глід росте в абатстві Ґластонбері (див. прим. до с. 454 [в електронній версії — прим. 250]); у верхів’ї глоду ув’язнено Мерліна (див. прим. до с. 68 [в електронній версії — прим. 44]).

26

С. 46. Рада сказати… — Хто ж розповідає історію Джонатана Стрейнджа та містера Норрелла? В англійській мові важче визначити стать оповідача, тому деякі читачі вирішили, що «автором» роману є Джон Сеґундус. Сюзанні Кларк ця ідея сподобалась, але — ні, не він. Для Кларк було очевидним, що оповідачка — жінка (див. у зв’язку з цим перше речення розділу 9, с. 106). Читач може помітити, що живе вона через кілька десятиліть після зображених подій і пише роман не раніше 1836 року. Отже — жінка вікторіанської доби. «Її іронія, — коментує Кларк, — це саме жіноча іронія. Її потішають не просто думки й дії персонажів-чоловіків; ні, її герої кумедні вже тому, що вони — чоловіки». Проте оповідачка, за словами письменниці, «не хтось конкретній. Вона — цілком звичайна всевидюча і всезнаюча оповідачка роману XIX століття». Але якщо оповідачка — не історикиня, кому ж належать численні примітки? «А хто сказав, що Бог — не історик і не пише підрядкові примітки? Мені здається, Він їх пише чимало», — відповідає Кларк.

27

Випадок, на який посилався м-р Ганіфут, пов’язаний з убивством, що сталося в Олстоні, похмурому містечку на вересових пустищах, у 1279 р. Там посеред церковного двору, на гіллі глоду перед самісіньким входом до храму, знайшли повішеним одного юнака. У піддашші на ґанку стояла скульптура Богородиці з Немовлям. Тож народ Олстона відправив гінців до Ньюкасла, в замок Короля Крука, а той у відповідь звелів двом магам поспитати в Діви Марії з Ісусиком, чи було їм щось видно; ті розповіли, як бачили, що юнака вбив якийсь зайда, от тільки чому — не знали. Тож відтоді повелося, що всякого чужинця в місті люди Олстона тягнули перед храмові двері і питали в статуй, чи не той це зайда. Але Богородиця з Немовлям завжди відповідали заперечно. А ще попід ногами Богородиця мала лева та дракона, які сплелися в боротьбі у найхимерніший спосіб і тримали одне одного зубами за карки. Цих істот вирізьбив чоловік, що зроду не бачив ані справжнього лева, ані справжнього дракона, зате знав багато собак та овець, а тому в його витворі було щось від собаки і щось від вівці. Коли нового сердешного волокли на суд Богородиці й Немовляти, лев і дракон припиняли свою боротьбу й підводили голови, немов чудернацькі сторожові пси Діви Марії, причому лев починав гавкати, а дракон — сердито бекати.

Минали роки, містяни, котрі знали юнака особисто, всі повмирали, і зайда-вбивця, найпевніше, теж. Але звичка говорити в Діви та її Немовляти залишилася, і коли б якийсь невдаха мандрівник не траплявся їм на очі, вони й надалі повертали вслід йому кам’яні голови та промовляли: «Це не він». А сам Олстон зажив слави зловісного місця, куди люди не ходять з власної волі. (Прим. авт.)

28

Намагаючись розібратися в характері м-ра Норрелла та його магічних здібностях, м-р Сеґундус уклав детальний опис своєї поїздки до Абатства Гертф’ю. На жаль, спогади про неї виявилися вкрай туманні. Варто було йому перечитати вже написане, як він виявляв, що пам’ятає усе геть інакше. Варто було почати викреслювати слова та фрази, заміняючи їх на нові, як зрештою повністю мінялося все написане. За чотири чи п’ять місяців м-р Сеґундус здався і мусив визнати, що більше не знає, що саме м-р Ганіфут казав м-ру Норреллу, або що м-р Норрелл йому відповідав, або що він — м-р Сеґундус — бачив у його домі. Тож він вирішив остаточно, що всі його потуги марні, а все написане м-р Сеґундус спалив. (Прим. авт.)

29

С. 52. …респектабельний фах, не гірше від Права і значно поважніший од Медицини… магія повинна викликати таку ж повагу, як і Церква. — Для англійського джентльмена припустимими були лише чотири сфери діяльності: він міг стати офіцером або обрати одну з трьох вчених професій: юриста, лікаря чи священика.

30

Гановер-сквер — площа у Мейфері, аристократичному районі Вестмінстера. (Тут і далі лондонська топографія коментується вибірково — лише там, де це потрібно для розуміння історико-культурного контексту.)

31

С. 54. Манчестер-стрит — вулиця, розташована менш ніж у милі на північний захід від Гановер-сквер.

32

С. 56. Бонд-стрит — вулиця, відома дорогими модними магазинами (згадується, зокрема, в романі Джейн Остін «Чуття і чуттєвість»).

33

«Будлс» — один із найстаріших і найпрестижніших лондонських клубів, заснований у 1762 році лордом Шелбурном і названий на честь головного кельнера Едварда Будла.

34

С. 57. …а раптом він явить на білий світ двох драконів, білого й червоного, що нерозривно сплелися в довічній боротьбі у підвалинах цього будинку і символізують прийдешній занепад містера Ґодсдона? — Ласеллз натякає на епізод, описаний в «Історії бритів» (бл. 828) Неннія та «Історії королів Британії» (бл. 1136) Ґальфрида Монмутського. За Ґальфридом, король Вортеґірн не міг збудувати вежу — вона кожної ночі руйнувалась, — і лише Мерлін зміг це пояснити: у підніжжі, під землею, було приховане озеро, а в ньому спали двоє драконів, червоний та білий. Варто було спустити озеро, як вони негайно вступили в бій. Дивлячись на них, Мерлін виголосив своє знамените пророцтво про прийдешні біди Британії.

35

…«Простий виклад цілого Одкриття Сьв. Йоана», що належав перу Джона Непера… — Шотландський математик Джон Непер (1550–1617), винахідник логарифмів (його ім’я носить число е) і забутих, але колись незамінних під час розрахунків паличок Непера, займався і суміжними дисциплінами: алхімією, астрологією, магією (збереглася легенда, згідно з якою він видавав себе за чаклуна) і богослов’ям. Тлумачення Апокаліпсису він вважав головною працею свого життя; перекладена різними мовами, ця книга неабияк вплинула на розвиток релігійної та політичної думки.

36

С. 58. Ви закликали його, немов духа з безодні, але той не прийшов. — Парафраз із Шекспіра:

(«Генріх IV», частина перша, акт III, сцена 1;

пер. Д. Паламарчука)

37

С. 60. Я був вашим Йоаном Хрестителем, сер, і торував вам шлях! — Парафраз євангельських віршів: «Того часу прийшов Йоан Хреститель, проповідуючи в пустині Юдейській… Приготовте дорогу Господню, правими робіть стежки Його» (Мт. 3:1,3).

38

Якось він опинився в одній кімнаті з довгошерстим білим котом леді Бессборо[416]. Дролайт того дня був убраний у бездоганно чорні сурдут і штани, тому неабияк злякався, що круги, які навколо нього крадькома описував кіт, говорять про наміри сісти йому на коліна. А тому, дочекавшись моменту, коли його ніби ніхто не бачив, він узяв тварину, відчинив вікно і викинув її надвір. Попри падіння з третього поверху кіт вижив, хоч на одну лапу так і накульгував. Відтоді кіт щиро зненавидів усіх джентльменів у чорному одязі. (Прим. авт.)

39

С. 66. …у крамницю м-ра Акермана. — Рудольф Акерман (1764–1834) — англійський гравер, видавець книг і журналів з мистецтва, торговець картинами.

40

…книгу з ілюстрацією м-ра Рептона… — Гемфрі Рептон (1752–1818) — знаменитий англійський ландшафтний дизайнер і архітектор.

41

С. 67. …навпроти святого Христофора-ле-Стокса… — Церква Святого Христофора «на Біржі» — одна з приблизно п’ятдесяти церков, збудованих Крістофером Реном після Великої Пожежі 1666 року. В нашій реальності була зруйнована ще 1781 року; зараз на її місці стоїть будівля Англійського банку.

42

Крукшенки — ймовірно, видатний художник-карикатурист Айзек Крукшенк (1764–1811) та його дружина.

43

С. 68. Par excellence — тут: зразковий (фр.).

44

Вважають, що у верхів'ї глоду Мерліна ув’язнила чаклунка Німве[417]. (Прим. авт.)

45

М-р Ласеллз перебільшує. Число монарших володінь Короля Крука ніколи не перевищувало трьох. (Прим. авт.)

46

Таббс проти Старгауса — знаменита справа, яку розглядала квартальна колегія мирових суддів у Ноттінґемі кілька років тому.

Одному ноттінґемширцю на прізвище Таббс так сильно кортіло зустріти справжнього фейрі, що він думав про це днями й ночами, читав якнайхимерніші книги, аж поки не переконав себе, нібито його кучер — це фейрі.

Кучер — високий смаглявець на ім’я Джек Старгаус — настільки мало говорив, що інша челядь вважала його зарозумілим. Служив він м-рові Таббсу не так давно, а перед ним возив одного діда, такого собі Брауна, в якомусь Колдміклгіллі на півночі. І мав цей Джек Старгаус дивний хист: всяка жива душа не могла його не любити. Коли він брав у руки віжки, коні слухалися кожного його слова, забували про свій гонор і не чинили ніяких вибриків. Так, як він командував котами, ще не бачив жоден ноттінґемширець. Бува, шепне щось їм, а ті навіть не ворушаться, завмерши з виразом легкого зачудування на писку, немовбито вперше — і востаннє — в житті чують такі розумні речі. А ще він міг змусити їх танцювать. Коти з господи м-ра Таббса вирізнялися такою ж поважністю і так само добре пам’ятали про свою гідність, що й інші представники котячого роду, зате, вволюючи бажання Джека Старгауса, могли справді втнути дикі танці, впристриб на задніх лапах і з несамовитими вихилясами. І для цього Джеку варто було лиш зітхнути чудернацьки, присвиснути й щось їм шепнути.

Один із прислужників навіть сказав, що якби ж коти були хоч до чогось путящі (а вони не були), то в цьому міг би бути якийсь сенс. Користі з дивовижних талантів Старгауса не мав ніхто, іншу челядь вони не звеселяли, хіба що змушували почуватися ніяково.

Може, через усе це, а може, через трохи ширше, ніж в решти людей, посаджені очі, на прекрасному лику — напевно не знаю, — та м-р Таббс увірував, що його кучер — фейрі. А тому заходився потайки збирати про нього відомості.

Якось м-р Таббс викликав Старгауса до себе в кабінет і сказав, що дізнався, ніби м-р Браун добряче занедужав (точніше, хворів увесь той час, коли Старгаус немовбито на нього працював) і тому роками нікуди не виїздив. Тож м-ру Таббсу стало цікаво, навіщо йому в такім разі взагалі був потрібен кучер.

У відповідь Джек Старгаус трохи помовчав, а потім таки визнав, що не служив у м-ра Брауна. Сказав, що працював на іншу сім’ю в околиці. Йому в них подобалося, він старався і був од того щасливий; та інша челядь казна-чому його незлюбила, хоча так бувало й до того. От одна зі служниць і стала на нього наговорювати, тому його звільнили. А м-ра Брауна він бачив одного разу, ще багато років до того. Старгаус дуже перепрошував у м-ра Таббса за свої неправдиві слова та не знав, чим зарадити.

На це все м-р Таббс заявив, що немає сенсу вигадувати нові історії. Він знає, що Старгаус із народу фейрі, але кучеру нема чого боятися: м-р Таббс нікому нічого не розповість, просто хоче поговорити про його рідний дім та одноплемінників.

Спершу Старгаус узагалі не міг утямити, про що мова, а коли нарешті зрозумів м-ра Таббса, марно протестував, переконуючи хазяїна, що сам він людина та англієць. М-р Таббс йому не повірив.

Після цієї пригоди куди би Старгаус не подався, чим би він не займався, повсюди на нього чатував м-р Таббс із сотнею запитань про фейрі та їхню країну. Від цього життя Старгауса стало геть нещасним (притому, що м-р Таббс ніколи його не ображав і поводився з ним завжди чемно), а тому він мусив покинути свого хазяїна. Все ще безробітний, в одній саутвеллській пивниці[418] він познайомився з чоловіком, котрий переконав його подати на колишнього хазяїна в суд за знеславу. Відтак знаменитим рішенням суду Старгаус Джек став першим чоловіком, визнаним людиною відповідно до англійських законів. Однак цікавий прецедент мав сумний кінець як для Таббса, так і для Старгауса. Таббса покарали за невинне жадання познайомитися з фейрі, і він перетворився на повсюдне посміховисько. Глузливі карикатури на нього друкували в газетах Лондона й Ноттінґема, Дербі й Шеффілда, а сусіди, з котрими він до того щонайприязніше приятелював, тепер відмовлялися його бачити. Тимчасом Старгаус виявив, що ніхто не найматиме кучера, здатного піти судом проти хазяїна; він був змушений братися за найбільш негідну роботу, невдовзі занепав і сильно збіднів.

Казус Таббса і Старгауса цікавий ще й тим, що своїм прикладом довів: люди повсюдно вірять, ніби не всі фейрі покинули Англію. Чимало англійців та англійок гадають, ніби їх повсякчас оточують фейрі. Когось невидимо, когось — під парсуною правовірних християн, і ми навіть можемо бути з ними знайомі. Століттями вчені сперечаються на цю тему, та єдиного висновку так і не дійшли. (Прим. авт.)

47

У Сімона Бладворта несподівано завівся прислужник-фейрі: прийшов, запропонував свою службу, назвався Баклером. Сьогодні всякий школяр знає, що ліпше було би Бладворту розпитати його побільше, ґрунтовніше, аби зрозуміти, ким же був той Баклер і навіщо взагалі прибув із Фейрі. Служити якомусь третьорядному англійському магу?

Баклер виявився беручким до всякої магії, і справи Бладворта в крихітному містечку сукновалів Бредфорд-на-Ейвоні різко пішли вгору. Тільки раз той Баклер наразився на труднощі, коли в несподіванім нападі люті знищив якусь книжечку капелана лорда Лавела.

Чим довше залишався Баклер у Бладворта, тим більшої сили він набирав, і коли набрався її вдосталь, то одразу перемінив свій вид: старе дрантя змінилося добрим вбранням, поцуплена в снісаря пара іржавих ножиців перетворилася на меч, а худе й рябе лисяче обличчя — на блідий і прекрасний лик людини. Ще й підріс фути на два-три. Таким — а це була його справжня подоба, бо чарівною плюгавістю він завдячував ворожим чарам — він одразу припав до вподоби місис Бладворт та її донькам.

Одного гожого ранку, в травні 1310 року, коли Бладворт був у від’їзді, місис Бладворт помітила на кухні в закутку високу шафу, якої там раніше ніколи не стояло. У відповідь на її питання Баклер заявив, що цю магічну шафу тут поставив він. Мовляв — завжди шкодував, що в Англії так рідко вдаються до магії. Сказав, ніби йому болить од того, як багато місис Бладворт і її донькам доводиться мити посуд, мести підлогу, варити їжу та прибирати від світання до смеркання, коли їм, на його думку, годилося б сидіти на перинах, у коштовних сукнях із прикрасами та смакувати різними наїдками. Він, подумала місис Бладворт, має рацію. Потім Баклер розповів, як часто він дорікав її чоловікові за неспроможність полегшити життя місис Бладворт, зробити його приємним, одначе Бладворт геть його не слухав. Місис Бладворт відповіла, що її це аніскілечки не дивує.

Далі Баклер сказав, що, ступивши до шафи, місис Бладворт опиниться у чарівному місці[419], де навчиться заклинань, які допоможуть їй вмить упоратися з будь-якою роботою, зробить її прекрасною в очах будь-кого, хто кине на неї свій погляд, нагортатимуть нізвідки гори золота, коли б їй того не закортіло, змусять чоловіка в усьому коритися і т. д, і т. п.

Скільки ж тих заклинань, поцікавилася місис Бладворт.

Близько трьох, припустив Баклер.

І складно їх опанувати?

Геть ні! Навіть дуже просто.

А довго вчитися?

Ні, недовго. Навіть устигнете до служби в церкві.

Того ранку сімнадцятеро людей ступили в Баклерову шафу, і більше їх в Англії ніхто не бачив; поміж них — місис Бладворт, її двійко молодших дочок, двоє покоївок і двоє слуг, дядько місис Бладворт і шестеро сусідів. І тільки Марґарет, Бладвортова старша, відмовилася піти з ними.

Король Крук відрядив із Ньюкасла двох магів, котрі мали розслідувати пригоду, і ця історія відома саме з їхніх реляцій. Головним свідком стала Марґарет, яка на додачу розповіла, що по поверненню «мій сердешний батечко попри всі мої благання зумисне ступив у ту шафу, щоби їх порятувати. І більше звідти не вийшов».

Минуло двісті років, і д-р Мартін Пейл подорожував по Фейрі. У замку Джона Черевика-із-Падубу (стародавнього й могутнього князя фейрі) він зустрів людську дитину, семи- чи восьмирічну дівчинку, дуже бліду та виснажену. Вона назвалася Анною Бладворт і сказала, що, здається, живе у Фейрі вже майже два тижні. Їй наказали перемити посуд — гору брудних горщиків. За її словами, вона їх мила з найпершого дня, а коли скінчить роботу, зможе повернутися до батьків та сестер. За день-два вона збиралася впоратися з роботою. (Прим. авт.)

48

Френсіс Саттон-Ґроув (1682–1765) — маг-теоретик; написав два трактати: «De Generibus Artium Magicarum Anglorum»[420] (1741) і «Приписи та описи» (1749). Навіть м-р Норрелл, найпалкіший (власне, єдиний) шанувальник Саттон-Ґроува вважав останній нестерпно поганим (у цій книзі автор намагався викласти правила практичної магії), а Джонатан Стрейндж, учень м-ра Норрелла, гидував «Приписами…» настільки, що аж роздер свій томик і згодував його бляхаревому віслюку. (Див. написаний Джоном Сеґундусом життєпис Джонатана Стрейнджа, 1820, накладом Джона Маррі.)

«De Generibus Artium Magicarum Anglorum» мав славу чи не найзануднішої книги в каноні англійської магії (і без того повному марудних праць). Це перший англійський трактат, де розглянуто, які саме царини магії має вивчати сьогочасний чарівник. Саттон-Ґроув нарахував тридцять вісім тисяч дев’ятсот сорок п’ять магічних галузей, кожній з яких присвятив по розділу. Саттон-Ґроув став предтечею великого м-ра Норрелла і в іншій царині: в жодному з його списків не говориться про ті чари, які традиційно приписують птахам або диким тваринам. А ще Саттон-Ґроув цілеспрямовано вилучає ті види магії, що для них існував звичай винаймати собі на службу фейрі, напр., повернення померлих до життя. (Прим. авт.)

49

Герцог Портленд, прем’єр-міністр і Перший лорд Скарбниці у 1807–1809 рр. (Прим. авт.)

50

С. 73. …чи хтось повідомляв герцога Портленда про моє перебування в Лондоні? — Вільям Кавендіш-Бентінк 3-й герцог Портлендський, маркіз Тічфелдський, віконт Вудстокський (1738–1809) — британський прем’єр-міністр у 1783 (від партії вігів) та 1807–1809 роках (від партії торі). В обох випадках був номінальним головою уряду, тоді як справжня влада належала сильнішим політикам: спершу лорду Норту і Чарльзу Джеймсу Фоксу, потім — Джорджу Кеннінґу (міністру закордонних справ) і лорду Каслрею (очільнику військового міністерства). Про двох останніх див. нижче, прим. до с. 111 [в електронній версії — прим. 69].

51

С. 75. …м-р Норрелл надіслав йому в дар вісімсот фунтів… — Понад 64 тисячі фунтів у сучасних цінах.

52

С. 77. Невдачі на війні зміняли ще гірші поразки… — Якраз коли м-р Норрелл перебував у Лондоні, а саме 7 липня 1807 року, Франція і Росія підписали Тільзитський мир, спрямований проти Великобританії. Рівно через чотири місяці російський цар Олександр І оголосив останній війну, яка тривала аж до вторгнення Наполеона в Росію.

53

С. 78. Річард Брінзлі Шерідан (1751–1816) — англійський драматург, автор «Школи лихослів’я», власник театру Друрі-Лейн, а також доволі скандальний політичний діяч, член палати громад, віг.

54

…герцогу Йоркському… — Принц Фредерік (1763–1827), другий син Ґеорґа III, фельдмаршал, верховний головнокомандувач.

55

…гравюр м-ра Роулендсона або м-ра Ґіллрея. — Томас Роулендсон (1756–1827) — англійський художник, автор пейзажів, етюдів, карикатур та ілюстрацій. Джеймс Гілрей (1757–1815) — англійський художник і гравер, відомий карикатурист. Вони намалювали безліч політичних карикатур.

56

С. 79. …міг би розбагатіти з військово-морських трофеїв… — Під час Наполеонівських воєн в Англії діяла система, згідно з якою захоплене вороже судно, торгівельне чи військове, продавали на аукціоні, а отримані гроші ділили між командами, які брали участь у нападі. До того ж, капітани отримували чверть здобичі. Ця система викликала безліч нарікань: замість того, щоб воювати з ворогом, багато капітанів полювали на його купецькі кораблі.

57

С. 80. Брансвік-сквер — розташований в районі Блумсбері у Вест-Енді. Як ми дізнаємося з першого ж розділу «Емми» Джейн Остін, там жили сестра головної героїні та її чоловік. Ім’я Емми Вінтертаун, з якою читачі Кларк познайомляться невдовзі, перегукується з ім’ям Емми Вудгаус, героїні Остін.

58

С. 83. Маляра — італійця — в Англії тоді не знали. Пізніше, набравшись сміливості в ролі протеже містера Вінтертауна, він переїхав до Лондона. — Англійці були чи не головними замовниками і покупцями краєвидів Венеції. Так, Каналетто (1697–1768), творець венеційської школи, понад дев’ять років прожив у Лондоні.

59

С. 84. Лугове Мереживко, Робін Літня Мушка і Жовтець. — Стилізація під імена прислужниць королеви ельфів Титанії в шекспірівському «Сні літньої ночі».

60

С. 86. Мадам д’Арбле (1752–1840) — у дівоцтві Фанні Берні, англійська романістка; описувала входження в життя доброчесних, але недосвідчених дівчат.

61

С. 89–90. Лемінґтон-Спа — курортне місто з цілющими водами у Ворикширі.

62

С. 97. О Lar! — У віруваннях давніх римлян лари — божества-покровителі родини, дому, землі, держави тощо.

63

О фейрі! Маю велику нужду і потребую твоєї допомоги! Ця діва померла, і сім’я бажає повернути її до життя. (Прим. авт.)

64

С. 99. …міс Вінтертаун, яка простує вузьким кам’янистим путівцем десь у похмурих горах. — Ймовірно, алюзія на шотландську баладу «Томас Римач», герой якої, подорожуючи з королевою фейрі, опиняється на роздоріжжі. Красива зелена стежка веде до країни ельфів, широкий торований шлях — до пекла, а вузька кам’яниста дорога, поросла колючим терном, — до раю.

65

Ось мертва жінка між небом і землею! Знай же, о фейрі, я обрав тебе для цього складного завдання, тому що… (Прим. авт.)

66

С. 103. Мабуть, назву її «Жаль, що з неї вийшов труп!» — Ласеллз перефразовує назву трагедії єлизаветинського драматурга Джона Форда (1586–1639) «Жаль, що з неї вийшла шлюха». П’єсу опублікували у 1633 році, але через її зміст (інцестуальний зв’язок між братом та сестрою) не перевидавали і не ставили до XX століття.

67

С. 106. Одна дама (значно розумніша від авторки цих слів) якось зауважила, що світ прихильно ставиться до молодих людей, котрі одружуються або помирають. — Із роману Джейн Остін «Емма»: «Людська природа є настільки прихильною до тих, хто потрапляє в незвичайні ситуації, що коли молода людина одружується або помирає, то про неї неодмінно говорять з симпатією» (ч. 2, розд. 4; пер. В. Горбатька).

68

С. 108. Я двадцять разів обійшла Брансвік-сквер. Двадцять! — Як підрахували прискіпливі читачі роману, міс Вінтертаун пройшла понад тринадцять миль.

69

С. 111. Він боявся опору. Був певен, що м-р Кеннінґ вдасться до сарказму, що лорд Каслрей відмовиться допомагати, а граф Четем з його ідеї просто поглузує. — Джордж Кеннінґ (1770–1827) — прем’єр-міністр Великобританії у 1827 році, міністр закордонних справ у 1807–1809 та 1822–1827 рр., торі. Він був прибічником боротьби за особливі інтереси Великобританії, що відрізнялися від цілей континентальних держав, і противником втручання в європейську політику, якщо того не вимагали економічні, військові або політичні інтереси Лондона. Багато дослідників вважають його прабатьком сучасної британської дипломатії; Робер Стюарт віконт Каслрей, згодом 2-й маркіз Лондондеррі (1769–1822) — англійський державний діяч, військовий міністр (1805–1806 і 1807–1809), міністр закордонних справ (1812–1822). У 1809 його суперечки з Кеннінґом призвели до дуелі, на якій Кеннінґа було легко поранено. Скандал викликав урядову кризу й падіння кабінету Портленда (див. авторську примітку на с. 302 [в електронній версії — прим. 174]). Джон Пітт, другий граф Чатемський (1756–1824), англійський військовий і політик, старший брат Вільяма Пітта-молодшого. На відміну від знаменитих батька і брата, запам’ятався переважно лінощами та неорганізованістю.

70

Берлінґтон-Гаус на Піккаділлі слугував резиденцією герцога Портленда, Першого лорда Скарбниці (якого більшість зараз величає на французький манер Прем’єр-міністром)[421]. Будинок спорудили в епоху, коли англійська аристократія не боялася змагань із монархом на поприщі влади й заможності, тому він не знав собі рівних красою в усій столиці. Що ж до самого герцога, то він був надзвичайно поважним старим чоловіком, однак, сердешний, аж ніяк не відповідав загальним уявленням про те, яким має бути прем’єр-міністр. Він був дуже старий і хворий. От і зараз лежав собі десь у заштореній кімнатці, в дальнім закапелку, причмелений від опійної настоянки, вмираючи помаленьку. Хай там як, країна зараз його не потребувала, а колеги-міністри — й поготів. Єдиною перевагою такого керівництва, на їхню думку, було те, що в цьому величному будинку можна було проводити засідання кабінету, а під час них — вдаватися до послуг прекрасної челяді, яка могла вдовольнити будь-яку забаганку завдяки тутешньому погребу. (Зазвичай, урядування дуже сушило горло.) (Прим. авт.)

71

Вільям Пітт-молодший (1759–1806). Навряд чи ми матимемо іншого такого, бо вибрали його прем’єр-міністром у віці двадцяти чотирьох років, і з того дня він вів країну вперед, зробивши лиш коротку перерву на три роки, аж поки й не пустився духу. (Прим. авт.)

72

С. 112–113. …хіба Нельсон не був звичайним моряком? Зате блаженної пам’яті м-р Пітт був усім. — Вільям Пітт-молодший (1759–1806) — англійський державний діяч, лідер «нових торі», у 1782–1783 — міністр фінансів, у 1783–1801 і 1804–1806 — прем’єр-міністр. Найважливішою метою свого життя Пітт вважав боротьбу з Францією — головним суперником Великобританії. Смерть Пітта в січні 1806 року відкрила дорогу коаліційному «міністерству всіх талантів» Вільяма Гренвілла (1806–1807), на зміну якому прийшов уряд лорда Портленда (1807–1809).

73

С. 115. Кораблі збиралися захоплювати британські судна — у крейсерський похід Біскайською затокою. Ну, як не захоплювати, то принаймні перешкодити їм займатися тим, чим вони займатимуться. — У 1806 році Наполеон видав декрет про Континентальну блокаду, що забороняв усім підвладним Франції країнам і її союзникам торгувати з Британією. У блокаді брали участь Франція, Італія, Нідерланди, Іспанія та Данія, а з 1807 року згідно з Тільзитськими договорами — Росія та Пруссія. Британія відповіла контр-блокадою — забороною нейтральним державами торгувати з Францією та її союзниками. Британські кораблі в Біскайській затоці полювали на будь-які кораблі, що намагалися доправити до Франції зерно, цукор, каву та інші товари. У цілому британська контр-блокада була успішнішою за наполеонівську Континентальну блокаду, оскільки мимовільні союзники Франції, зокрема Росія, продовжували потайки продавати Британії коноплі, ліс та інші необхідні для флоту матеріали.

74

С. 121. Чипсайд — вулиця в Сіті.

75

С. 122. …мило бесідував із Першим лордом Адміралтейства, лордом Малґрейвом… — Генрі Фіпс, 1-й граф Малґрейв (1755–1831) — британський політик і військовий, міністр закордонних справ у кабінеті Вільяма Пітта-молодшого, перший лорд адміралтейства у 1807–1810 роках.

76

…і Першим секретарем Адміралтейства, м-ром Горроксом. — Вигадана особа. Насправді цю посаду в 1807–1810 рр. займав Вільям Веллслі-Поул, граф Морнінґтон (1763–1845), старший брат Веллінґтона і тезко персонажа Кларк.

77

Чотири роки по тому Джонатан Стрейндж, учень м-ра Норрелла, під час Піренейської війни так само нарікатиме на цей вид магії. (Прим. авт.)

78

С. 126. Мантикора (у перекладі з фарсі — людожер) — найкровожерливіша та найнебезпечніша з вигаданих істот: лев’ячий тулуб, три ряди зубів і хвіст із отруйним жалом та отруйними шипами. Часто згадувалася у середньовічних бестіаріях.

79

«Единбурзьке ревю» (1802–1929) — щоквартальне періодичне видання. Було створене трьома обдарованими критиками і журналістами — Френсісом Джеффрі, Сідні Смітом, Генрі Брумом і Френсісом Горнером; вирізнялося ліберальним спрямуванням.

80

С. 127. …молодого книгопродавця на прізвище Маррі. — Джон Маррі (1778–1843) — «король книговидавців», друг більшості літераторів свого часу, творець «Щоквартального огляду», головного конкурента «Единбурзького огляду». Якщо «Единбурзький огляд» був журналом вігів, то «Щоквартальний огляд» — журналом торі. Джон Маррі успадкував батьківський книговидавничий дім у п’ятнадцять років, і 1807 рік — самісінький початок його майбутнього злету: у цьому році він почав друкувати поему Вальтера Скотта «Марміон» і купив частку в «Единбурзькому огляді».

81

У своїй репліці м-р Ласеллз примудрився зліпити всі публікації лорда Портісгеда в одну книгу. До початку 1808 року, коли лорд Портісгед остаточно покинув заняття магією, він встиг написати три книги: «Життя Жака Беласіса», видану накладом Лонґмана[422] в Лондоні 1801 року, «Життя Ніколаса Ґубера», опубліковану там же 1805 року, та «Історію Короля Крука для дітей», проілюстровану Томасом Бевіком[423] та знову-таки надруковану Лонґманом у 1807 році. Перші дві книги були науковими трактатами про магів XVI ст. М-ру Норреллу вони не сподобались, але особливу неприязнь у нього викликала саме «Історія для дітей». Прикметно, що натомість Джонатан Стрейндж вважав її дуже милим виданням. (Прим. авт.)

82

«Подив викликало, що така заможна людина (а лорду Портісгеду належало чимало англійських земель) обрала таке скромне життя. Але так воно й було. Крім усього іншого, він був вірним чоловіком та люблячим батьком десяти дітей. М-р Стрейндж переповідав мені, що те, як їх забавляє лорд Портісгед, — одне з наймиліших видовищ на світі. Він і сам скидався на дитину, і попри великі свої знання розрізняв добро від зла не краще, ніж говорив по-китайськи. Він був найшляхетнішим лордом поміж усієї англійської аристократії».

Джон Сеґундус. Життя Джонатана Стрейнджа. (Лондон, накладом Джона Маррі, 1820). (Прим. авт.)

83

«Друзі англійської магії» вперше були надруковані у лютому 1808 року й одразу ж здобули шалену славу. За чотири роки Норрелл і Ласеллз могли похвалитись накладом журналу в понад 13 тис. примірників[424], хоча ніхто не знав, чи можна їм вірити на слово.

Формально у 1808–1810 рр. редактором був лорд Портісгед, але, безсумнівно, в його роботу повсякчас втручалися м-р Норрелл та Ласеллз. Причому між останніми двома існували певні розбіжності стосовно того, які цілі мав назагал переслідувати їхній часопис. Так, м-р Норрелл гадав, що найперше «Друзі англійської магії» повинні вселяти британській публіці думку про надзвичайну важливість новочасної англійської магії, по-друге, виправляти хибні уявлення про її історію, ну, й по-третє, знеславлювати тих магів, яких він особисто терпіти не міг. На шпальтах видання м-р Норрелл не вважав за доцільне обговорювати магічні процедури, іншими словами — волів, щоб журнал містив якомога менше відомостей. Лорд Портісгед, чиє захоплення м-ром Норреллом не знало меж, своїм головним обов’язком вважав слідувати його численним настановам. Як наслідок, перші числа їхнього видання виявилися досить нудні та часто заплутані, сповнені дивних пропусків, суперечностей і недомовок. З іншого боку, Ласеллз дуже добре розумів, яку роль може зіграти журнал у гуртуванні охочих допомогти відродженню англійської магії й пристрасно жадав полегшити виклад матеріалів. Його щораз більше дратувала обачність Портісгеда. Тому, зробивши в 1810 році один кульбіт, Ласеллз прилаштувався співредактором видання.

Джон Маррі видавав «Друзів англійської магії» аж до 1815 року, коли розсварився з Норреллом. Позбавлений підтримки мага, він мусив спродати журнал іншому видавцеві, Томасу Нортону Лонґману. В 1816 році Маррі зі Стрейнджем замислили видавати часопис-конкурент, який назвали «Фамулюс»[425], але вийшло всього одне число. (Прим. авт.)

84

С. 133. Воппінґ — район східного Лондона, де проживав і працював люд, пов’язаний із морем.

85

Народна віра стверджувала, що Король Крук мав у своїм володінні три королівства: одне в Англії, одне у Фейрі і ще одне в дивній країні у віддаленій стороні Пекла. (Прим. авт.)

86

Томас Ланчестер. Трактат про пташину мову. Розділ 6. (Прим. авт.)

87

С. 143. Докторс-Коммонс — лондонська колегія юристів цивільного права.

88

Зрештою обидві судові справи було вирішено на користь сина Лоренса Стрейнджа. (Прим. авт.)

89

Навіть навпаки. Лоренс Стрейндж зрадів, що може не перейматися витратами на їжу та одяг хлопця щороку протягом кількох місяців. Так любов до грошей перетворює розумного чоловіка на дріб’язкового та сміхотворного. (Прим. авт.)

90

Джон Сеґундус, біограф Джонатана Стрейнджа, кілька разів мав змогу спостерігати, як Стрейндж віддавав перевагу товариству розумних жінок перед чоловічим. Див. «Життя Джонатана Стрейнджа» (Лондон, накладом Джона Маррі, 1820). (Прим. авт.)

91

С. 146. Віверна — різновид дракона, в якого є тільки задні лапи.

92

С. 151. Мейфер — див. прим. до с. 52 [в електронній версії — прим. 30].

93

С. 153. Гарлі-стрит — вулиця в так званому Медичному кварталі Лондона, де жило й практикувало чимало лікарів. Часто назва використовувалася як синонім «медицини» взагалі.

94

С. 155. Service à la française — сервірування по-французьки: гості самі накладають собі наїдки у тарілки, а слуги лише влаштовують «переміни страв» на столі.

95

С. 161. Ліс старий і повен злоби… — парафраз слів Леґоласа з «Володаря Перстенів»: «[Ліс] старий і повен спогадів» (пер. О. Фешовець). Тут у Толкіна йдеться про ліс Фанґорн, але магічний ліс Кларк радше нагадує Праліс із того ж твору.

96

Гемпстед-Гіт — парк на північному заході Лондона.

97

С. 163. …на сторінках «Сховку мистецтв» м-ра Акерманна. — Йдеться про часопис Рудольфа Акермана «Сховок мистецтв, літератури, торгівлі, промисловості, мод та політики» (1809–1828).

98

С. 171. Сент-Джеймс-стрит — вулиця, що йде центральним Лондоном від Пікаділлі до Сент-Джеймського палацу. Не плутати із Джеймс-стрит, згадуваною раніше іншою вулицею у Вестмінстері.

99

Іслінґтон — район північного Лондона.

100

Двадцять п’ять гіней, мадам. — Еквівалент приблизно двох тисяч фунтів на сучасні гроші.

101

С. 172. Герцогиня Ворксоп — напіввигаданий титул: маєтком Ворксоп-менор у Ноттінґемширі з кінця XVII століття до 1840 року володіли герцоги Норфолкські.

102

С. 173. Карракканський шоколад — сорт венесуельського шоколаду.

103

С. 176. Бедфордський капелюх — круглий капелюх типу канотьє, але з вищим наголовком. Брат Джейн Остін, превелебний Джеймс Остін, замовляв такі у крамниці Локка на Сент-Джеймс-стрит.

104

С. 179. …одразу ж послав по м-ра Бейллі. — Метью Бейллі (1761–1823) — британський лікар шотландського походження, лейб-медик Ґеорґа III, автор першої англійської книги з паталогоанатомії.

105

С. 181. Спенсер Персеваль (1762–1812) — англійський політик і юрист, торі, канцлер Скарбниці в уряді Портленда, згодом — прем’єр-міністр Англії з 1809 року до вбивства божевільним у 1812 році. Вирізнявся замкнутим характером і крайньою релігійною нетерпимістю.

106

С. 182 …лорд Гоксбері. — Роберт Бенкс Дженкінсон, маркіз Гоксбері (після смерті батька в грудні 1808 року — 2-ий граф Ліверпуль, 1770–1828) — англійський політик, торі: міністр внутрішніх справ, згодом — військовий міністр в урядах Пітта-молодшого і Персеваля, прем’єр-міністр Англії у 1812–1827 роках. Попри довгий термін справування, лишався в тіні таких видатних людей, як Кеннінґ, Каслрей і Веллінґтон.

107

Цю теорію вперше розвинув у XII ст. корнволлський маг на ім’я Мерод, і з того часу вона існувала в різних варіантах. У найбільш радикальній версії теорія стверджує, що життя будь-кого, хто був зцілений, порятований або ж повернутий із мертвих у магічний спосіб, більше не належить ні Богу, ні Церкві, а натомість у різні способи може бути пов’язане з магом чи фейрі, що надали цій людині допомогу.

Мерода схопила варта Стефана, короля Південної Англії[426], і доставила до його двору у Вінчестері, де маг постав перед монаршою радою і судом єпископів. Мерода затаврували, відшмагали, роздягли майже догола, а потім викинули на вулицю. Єпископи заборонили надавати йому допомогу. Мерод спробував із Вінчестера дістатися пішки до Ньюкасла, де стояв замок Короля Крука, однак помер по дорозі.

У Північній Англії панує повір’я, що деякі душогуби не належать ні Богу, ні чорту, а винятково — Королю Круку. Цей забобон також вважають одним із різновидів Меродової єресі. (Прим. авт.)

108

Вільям Пантлер. Три вдосконалювані стани сущого (Лондон, накладом Генрі Лінтота[427], 1735). Цими трьома вдосконалюваними подобами сущого є ангели, люди й фейрі. (Прим. авт.)

109

Ця репліка свідчить, що м-р Норрелл так і не зрозумів ані те, як високо його цінували міністри, ані те, що вони гарячково шукали, чим його з користю зайняти у війні. (Прим. авт.)

110

С. 188. …його, сердешного, втішало те, що тепер він мав товариша в своїй тузі. — Ймовірно, парафраз латинської сентенції «Solamen miseris socios habuisse doloris» («Співтовариш у нещасті — розрада страждальцям»). Цей вислів належить італійському історику XIV ст. Домініко да Гравіні, але популярним став завдяки Крістоферу Марло: в «Трагічній історії доктора Фауста» (1589 або 1592, опубл. 1604) ці слова цитує Мефістофель.

111

С. 189. …біля кав’ярні м-ра Вортона на Оксфорд-стрит. — Реальна кав’ярня, відома з XVIII ст.

112

«Досвітні кавалери» — вигаданий клуб названо на честь ірландської протестантської організації XVIII ст., члени якої вдосвіта чинили напади на ферми католиків. Дивний вибір, як на респектабельних лондонців!

113

Лондонська резиденція принца Вельського на вулиці Пелл-Мелл. (Прим. авт.)

114

С. 192. Карлтон-Гаус… за двадцять років його зрівняють із землею… — І навіть раніше: в 1826 році, коли архітектор Джон Неш почав перетворювати Бакінґем-Гаус на Букінґемський (Бакінґемський) палац.

115

С. 194. Ще є герцогство Сердешний Я. — В Англії, у графстві Дарем, є село з такою назвою (Pity Me), а чому воно так зветься — невідомо. Саме в Даремі Кларк почала роботу над романом.

116

Роберт Бенкс Дженкінсон, лорд Гоксбері (1770–1828). По смерті свого батька в грудні 1808 року став графом Ліверпулем. Подальші дев’ять років якнайзавзятіше підтримував м-ра Норрелла. (Прим. авт.)

117

С. 197. Я от тільки-но говорив із герцогом Девонширським… — Вільям Кавендіш, 5-й герцог Девонширський (1748–1811) — британський аристократ і політик. Йому тричі пропонували стати міністром, він тричі відмовлявся. Свої прибутки від мідних копалень він вклав у курортне місто Бакстон, перетворивши його на копію Бата.

118

С. 198. Меншн-Гаус — офіційна резиденція лорд-мера лондонського Сіті.

119

Король настільки ніжно любив і по-батьківськи віддано переймався справами своїх шістьох доньок, що ледь не перетворився на їх тюремника. Навіть чути нічого не хотів про те, що котрась із них може взяти шлюб і покинути його. Відтак дівчата вели невимовно нудне й нестерпне життя у Віндзорському замку, разом із королевою, що мала лиху вдачу. І тільки одна поміж шести примудрилася одружитись, перш ніж їй виповнилося сорок років. (Прим. авт.)

120

С. 206. Марсельске таро — колода карт для гри та ворожіння, створена, як гадають, у XV столітті в Італії, звідки вона потрапила до південної Франції. Більшість описаних зображень відповідає традиції, однак сам термін «Марсельське таро» виник лише у другій половині XIX століття, вже після подій роману. За словами Кларк, колода Чилдермасса — стандартна «марсельська» XVII–XVIII століть.

121

Вітбі — порт у Йоркширі, де почалася морська кар’єра капітана Джеймса Кука. У цьому ж місті, згідно з Бремом Стокером, в Англії висадився граф Дракула.

122

С. 207. «L’Ermite» — Відлюдник.

123

«Le Mat» — Дурень.

124

«La Justice» — Правосуддя.

125

С. 209. Вінкулюс узяв карти і виклав дев’ять у ряд. — Оскільки ми не знаємо, на яку саме традицію потрактування таро спиралася Кларк, пояснення значень цих дев’яти карт буде більш чи менш довільним. Тим не менш:

«Луна» — ілюзії, віщі сни, облуда, окультні сили (можливо, також уплив матері — її буде згадано наприкінці роману).

Обернена «Башта» в цьому розкладі — найбільш складна для потрактування карта (і саме її прискіпливо розглядає Чилдермасс). В класичній марсельській колоді на ній ми бачимо башту, увінчану короною, на яку Сонце направляє стовп полум’я; біля її підмурку впали двоє чоловіків. Ці образи, вочевидь, передвіщають останні розділи роману. Пряме значення Башти — це непередбачувана катастрофа. Обернена карта — недбалість, легковажність, мізерність, марнославство; її можна трактувати і як врятування праведників із пекельної пащі, прокляття, що обернулося благословенням.

Дев’ятка Мечів — смертна мука, нічний кошмар, тривога, відчай.

Паж Жезлів — вірний слуга, гонець (Чилдермасс як довірена особа Норрелла).

Десятка Жезлів обернена — непосильний тягар, праця, яку неможливо виконати.

«Папессу» Чилдермасс сам потрактовує як «щось приховане», сокровенне.

Колесо Фортуни — удача.

Двійка Монет — махінації, перепони.

Король Кубків — священник або чарівник.

126

С. 213. …Туз Кубків — церковний на вигляд потир складної конструкції, що радше нагадувала якесь місто на стеблині… — Це не просто «приховане», а сам святий Грааль.

127

З дивною частотою випадала і масть Жезлів, але винятково верхні карти: Сімка, Вісімка, Дев’ятка й Десятка. — Жезли — атрибути мага. Сімка Жезлів — один проти всіх, Вісімка — поспіх, швидкість, Дев’ятка — перепона, Десятка — важка праця.

128

С. 214. Модний люд, із яким він спілкувався… — Тут і на наступній сторінці згадуються популярні курорти, розташовані на березі Ла-Маншу (Веймут, Брайтон, Лайм-Риджис) та на захід від Лондона (Бат, Челтенем).

129

Схоже, Стрейндж не одразу покинув задум виплекати чиюсь поетичну кар’єру. У «Житті Джонатана Стрейнджа» (Лондон, накладом Джона Маррі, 1820) Джон Сеґундус розповідає, як, розчарувавшись в ідеї відшукати поета, Стрейндж вирішив віршувати самотужки. «Від найпершого дня все йшло якнайкраще; цілий день між сніданком і вечерею він просидів за маленьким письмовим столиком у вітальні, хутко списавши кількадесят аркушів ін-кварто, і був у захваті від того, що вийшло. В не меншому захваті був і його камердинер, що й собі займався літературою та давав поради в плутаних питаннях метафор і риторичних фігур, а ганявся за паперами, які здував вітер, а зібравши — охайно складав, біг униз і зачитував найзахопливіші фрагменти своєму другу, помічнику садівника. Стрейндж писав із запаморочливою швидкістю; цей самий камердинер стверджував, що коли він підносив руку до голови хазяїна, то відчував, як од неї іде жар — так вирували в ній творчі сили. Наступного дня Стрейндж узявся писати ще п’ятдесят чи більше сторінок, аж раптом наразився на нездоланні труднощі, бо не подужав рими на «любові лет». «Я не аскет» здавалося безперспективним; «і гра в крикет» — безглуздим; а «мух від котлет» — не тільки безглуздим, а ще й грубим. Годину він змагався з віршуванням, нічого так і не придумав, поїхав кататися верхи, щоб освіжити голову. Більше до поезії він ніколи не звертався». (Прим. авт.)

130

Село за п’ять-шість миль від Стрейнджевої оселі. (Прим. авт.)

131

Здається, м-р Норрелл дещо відозмінив ланкаширське закляття з «Книгозбору Смерті» Пітера Вотершиппа (1448). (Прим. авт.)

132

С. 235. В лютому 1666 року ірландець Валентин Ґрейтрейкс вів бесіду гебрейською із пророками Мойсеєм та Аароном у маленькому коридорі біля величезної шафи для білизни. — Валентин Ґрейтрейкс (1629–1683) — ірландський цілитель, що стверджував, ніби може лікувати хвороби накладанням рук. У 1666 році здійснив поїздку в Англію, щоб вилікувати віконтесу Конвей від головного болю (щоправда, це йому не вдалося), а дорогою накладав руки на багатьох хворих. Слава Ґрейтрейкса була настільки великою, що королівський астроном Джон Флемстід навіть їздив до нього в Ірландію в надії порятувати своє слабке здоров’я (також безрезультатно).

133

Деякі вчені (Джонатан Стрейндж зокрема) твердили: Марія Абсалом знала, що робить, коли дозволила дому занепасти. На їхнє переконання, міс Абсалом зробила так через поширене вірування, ніби зруйновані будівлі належать Королю Круку. Вочевидь, це пояснює, чому магія в Домі Тіней так пишно розрослася вже після того, як той занепав.

«Усі витвори людські, усі міста, імперії та пам’ятники їхні одного дня обернуться на порох. Навіть будинки моїх любих читачів — хай не цієї години і не цього дня — зруйнуються, і камені скріплятиме лише місячне сяйво, вікнами стануть промені зірок, а кімнати облаштує порох, навіяний вітром. Кажуть, що того дня і тієї години наші будинки перейдуть у власність Короля Крука. Хоча ми й оплакуємо занепад англійської магії, скаржачись, що все давно минуло, й питаючи себе, як можна було втратити цей скарб, не забуваймо ж, що магія чекатиме на нас, коли надійде кінець Англії: одного дня ми більше не зможемо ховатися від Короля Крука так само, як цієї доби не можемо прикликати його» (Джонатан Стрейндж. Літопис і чин англійської магії. Лондон, накладом Джона Маррі, 1816). (Прим. авт.)

134

Коли люди говорять про «Інакші Краї», то зазвичай мають на увазі країну Фейрі чи подібні неясні поняття. Для звичайних розмов такі визначення цілком підходять, але маги повинні висловлюватися точніше. Добре відомо, що Король Крук правив трьома королівствами: першим було Королівство північної Англії, яке складалося з Камберленду, Нортамберленду, Дарему, Ланкаширу, Дербіширу та частини Ноттінґемширу. Інші два називались «Королівські інакші краї». Одне було частиною земель Фейрі, а друге вважалося віддаленою стороною Пекла, яку часом називали «Гіркими землями». Вороги Короля стверджували, ніби він винаймав її у самого Люципера. (Прим. авт.)

135

Паріс Ормскірк (1496–1587) — шкільний учитель із села Клеркенвелл, неподалік від Лондона. Він написав кілька трактатів про магію. Хоча Ормскірк не був оригінальним мислителем, він виявився пильним дослідником, що постановив зібрати й перебрати всі приступні закляття виклику, аби віднайти найнадійніше. За дванадцять років його маленький будиночок на Клеркенвеллській Луці наповнився тисячами маленьких папірців, пописаних закляттями. Це геть не тішило місис Ормскірк, і сердешна стала прототипом усіх дружин магів у дешевих комедіях і другосортних романах — нещасною лайливою буркотухою.

Закляття, яке зрештою скомпонував Ормскірк, залишалося популярним і в тому столітті, і ще двісті років по тому. Проте, доки Джонатан Стрейндж не вніс у нього виправлення і не викликав Марію Абсалом у свій сон та сон м-ра Сеґундуса, нікому, наскільки мені відомо, не вдалося досягнути бодай найменшого успіху з цим закляттям, — імовірно, через причини, викладені Джонатаном Стрейнджем. (Прим. авт.)

136

Здається, звична для м-ра Сеґундуса розсудливість цього разу йому зрадила. Чарльз Гетер-Ґрей (1712-89 рр.) був іще одним істориком магії, який опублікував відоме закляття виклику. Воно не краще за Ормскіркове; це з одного сукна ґудзики. (Прим. авт.)

137

С. 244. …від Ньюкасла до Пензанса. — Тобто з крайнього північного сходу Англії до крайнього південного заходу.

138

У середні віки викликання померлих було знаною практикою. Панувало переконання, що запросити на розмову дух мертвого мага водночас і найлегше, і найдоцільніше. (Прим. авт.)

139

Магів, які не переймали фах у інших чарівників-практиків, було дуже мало. Навіть Король Крук не був першим англійським магом. Поперед нього з’являлися й інші — особливої уваги вартий Мерлін, напівчоловік-напівдемон, який жив у сьомому столітті[428], — та коли Король Крук прибув до в Англії, там не було жодного мага. Про юні роки Короля Крука відомо дуже мало, але вельми вірогідним видається припущення, що творити чари і владарювати він навчився при дворі короля Фейрі. Перші маги середньовічної Англії опановували своє мистецтво при дворі Короля Крука, а потім навчали інших.

За виняток може правити ноттінґемширський маг Томас Бог-у-поміч (1105?-1182). Більша частина його життя лишається для нас таємницею. Без сумніву, якийсь час він провів у Короля Крука, однак видається, що це були пізні роки його життя, коли він уже давно прославився як маг. Можливо, це чи не єдиний приклад того, що маг може бути самоуком, — за винятком, звісно, Ґілберта Норрелла та Джонатана Стрейнджа. (Прим. авт.)

140

С. 250. «Часопис для джентльменів» — лондонський щомісячник, створений 1731 року видавцем Едвардом Кейвом, аби пропонувати читачам матеріали на будь-які теми, що лише можуть їх зацікавити.

141

«Новочасний маг» — один із журналів, присвячених магії, що почали виходити друком після появи «Друзів англійської магії» в 1808 році. Хоча м-р Норрелл нікого з їхніх редакторів не призначав, усі вони і не думали хоч на крок відступити від ортодоксальної магічної думки, яку репрезентував сам м-р Норрелл. (Прим. авт.)

142

С. 254. Ґрейт-Тічфілд-стрит — вулиця у Вест-Енді, на північ від Гановер-сквер. У першій половині XIX століття — не дуже престижний район.

143

Чартергаус-сквер — площа, розташована значно східніше, в районі Кларкенвелл.

144

С. 256. Едвардс і Скіттерінґ — вигадані книгопродавці.

145

Горацій Тотт провів нічим не примітне життя в Чеширі. Він завжди хотів написати книжку про англійську магію, але так ніколи до неї і не взявся. Так і помер у сімдесят чотири роки, все ще відкладаючи початок роботи на наступний тиждень, або й на два. (Прим. авт.)

146

Природно, м-р Норрелл вибудував свій навчальний план відповідно до класифікації, наведеної в «De Generibus Artium Magicarum Anglorum» Френсіса Саттон-Ґроува. (Прим. авт.)

147

Річард Честон (1620–1695) писав, що і люди, й фейрі мають дар розуму і дар магії. У людей розум сильніший, а магія слабша. З фейрі все навпаки: магія дається їм цілком природно, але, за людськими мірками, вони несповна розуму. (Прим. авт.)

148

Валентин Манді. Блакитна книга: спроба викрити найрозповсюдженіші побрехеньки та облуди англійських магів, що вони поширюють серед королівських підданців та поміж себе (опубл. 1698). (Прим. авт.)

149

Історія про доньку магістра з Ноттінґема (до якої м-р Норрелл так і не повернувся) варта переказу, тому я викладу її тут.

Ярмарок відбувався у Ноттінґемі на день святого Матвія. Молода жінка чудово провела день, блукаючи поміж яток і купуючи тканину, мереживо й прянощі. Десь по обіді вона різко розвернулася, щоб подивитися на італійських акробатів, і край її накидки, здійнявшись у повітря, зачепив гусака, який чимчикував мимо. Ґелґочучи й розмахуючи крильми, розлючений птах кинувся на дівчину. Від несподіванки та впустила батьків перстень, той упав прямо в пельку гусакові, і птах — теж від несподіванки — проковтнув прикрасу. Не встигла донька магістра що-небудь сказати чи зробити, як пастух забрав гусака — й обоє зникли у натовпі.

Гусака придбав чоловік на ім’я Джон Форд; він привіз птаха додому, в село Фіскертон, і вже наступного дня його дружина, Марґарет Форд, зарізала гусака, обскубла його і випатрала нутрощі. Серед тельбухів вона знайшла важкий срібний перстень, оздоблений уламком бурштину, і поклала його на стіл біля трьох курячих яєць, знесених того ж ранку.

Яйця одразу ж затремтіли, розтріскалися — і з кожного вилупилося щось дивовижне. З першого яйця виринув музичний інструмент, схожий на віолу. Він мав маленькі ручки й ніжки і сам вигравав на собі солодкі мелодії крихітним смичком. З другого яйця постав корабель із найвишуканішої слонової кістки: вітрила його були з найтоншого льону, а весла — зі срібла. З останнього ж яйця вилупилося курча із чудернацьким червонясто-золотим пір’ям. Тільки останнє із цих див пережило той день. За годину чи дві віола тріснула, наче яєчна шкаралупа, і розсипалася на друзки; корабель зі слонової кістки ще до заходу сонця здійнявся в повітря і поплив у далечінь; проте пташеня лишилося, виросло і невдовзі розпалило пожежу, яка знищила більшу частину Ґрентема. Подейкують, що та пташка купалася в язиках полум’я. Ця обставина дозволила припустити, що йшлося про фенікса.

Коли Марґарет Форд збагнула, що їй до рук дивовижним чином потрапив магічний перстень, вона заповзялася вершити магію з його допомогою. На жаль, вона була страшенно лихою жінкою, що мучила свого лагідного чоловіка. Упродовж довгих годин вигадувала вона, як же помститися над ворогами. Джон Форд володів у Фіскертоні обійстям, та вже за кілька місяців він збагатився землями й статками могутніших лордів, які боялися лихої магії його дружини.

Невдовзі чутки про дива, які чинила Марґарет Форд, сягнули Ноттінґема, де магістр лежав, чекаючи на смерть. Стільки сили вклав маг у той перстень, що через його втрату чоловік спершу впав у меланхолію, потім у відчай і, зрештою, занедужав. Коли до нього нарешті долетіла звістка про перстень, маг був надто хворим, аби щось із тим вдіяти.

А доньку його тим часом палив пекучий сором за те, що вона наробила такого лиха. Тож дівчина постановила собі повернути перстень; нікому нічого не сказавши, вона рушила уздовж берега річки до села Фіскертон.

Тільки-но дівчина дійшла до Ґанторпа, як жахне видовище постало перед її очима: невеликий лісок стояв, охоплений полум’ям, і вогняні язики без упину лизали кожен його куточок. Їдкий чорний дим щипав майстровій доньці очі й випікав горло, проте вогонь все ж не поглинав дерева. Від стовбурів линув тихий стогін, ніби вони кричали в пекельних муках. Донька магістра роззирнулася, шукаючи, хто би пояснив їй цю дивину. Повз проходив молодий лісоруб, який і розповів: «Два тижні тому Марґарет Форд, мандруючи до Терґартона, спинилася тут перепочити у затінку дерев. Вона напилася води з джерела, поїла лісових горіхів і ягід, а коли вже збиралася йти — перечепилася через коріння й упала додолу. Коли вона підвелася, терновий кущ так знахабнів, що подряпав їй руку. Тоді Марґарет прокляла ліс, прирікши горіти вічно».

Донька магістра подякувала йому за відомості й рушила далі. Її замучила спрага, тож вона схилилася зачерпнути води з річки. Раптом на поверхню випірнула жінка — чи щось дуже схоже на жінку. Усе тіло її вкривала риб’яча луска, шкіра була сірою і плямистою, як у форелі, а волосся обернулося на купу колючих сірих плавців. Здавалося, що жінка дивилася на магістрову доньку, проте сказати напевно було важко, адже її круглі й холодні риб’ячі очі застигли, а заклякла риб’яча шкіра не могла відтворити вираз людського обличчя.

— Прошу мені вибачити! — вражено мовила магістрова донька.

Жінка розкрила рота, показуючи риб’ячу горлянку і повний огидних риб’ячих зубів рот, проте не змогла вимовити ні звуку. Тоді вона перевернулася й пірнула назад у воду.

Жінка, що прала білизну на березі річки, пояснила майстровій доньці:

— Це Джоселін Трент. Їй не пощастило бути дружиною чоловіка, на якого накинула оком Марґарет Форд. З ревнощів Марґарет Форд наклала на бідолашну закляття, і тепер та день і ніч мусить бовтатися на мілководді, щоб її зачарована риб’яча шкіра і плоть не пересохли, а оскільки Джоселін ще й плавати не вміє, вона приречена жити у вічному страху потонути.

Магістрова донька подякувала жінці за розповідь.

Далі дівчина прийшла до села під назвою Говерінґем. Дорогою їй трапилися чоловік і жінка верхи на поні, що порадили не потикатися в село. Натомість вони повели її в обхід вузькими путівцями й стежинами. З маленького зеленого пагорба магістрова донька побачила, що всі мешканці села носили на очах щільні пов’язки. Люди, незвичні до саморобної сліпоти, билися головами об стіни, перечеплювалися о стільці й вози, різалися ножами та іншим приладдям й обпікалися вогнем. Їхні тіла вкривали синці й рани, проте ніхто не наважувався зняти пов’язку.

Жінка розповіла, що тут коїться:

— Священник Говерінґема наважився викрити переступи Марґарет Форд просто з амвону. Єпископи, абати й каноніки мовчали, а цей слабкий старець кинув їй виклик, і чаклунка прокляла усе село. Мешканці приречені постійно бачити перед очима всі свої найгірші страхи. Сердешні бачать, як їхні діти вмирають з голоду, батьки божеволіють, а кохані зневажають їх і зраджують. Чоловіки бачать, як убивають їхніх дружин, а дружини — загибель чоловіків. І хоча всі ці видива — то лише мара, селяни прикривають очі пов’язками, щоб не збожеволіти.

Вражена лютою жорстокістю Марґарет Форд, магістрова донька похитала головою і продовжила свій шлях до обійстя Джона Форда, де вона зустріла Марґарет і її служниць: тримаючи в руках дерев’яні палиці, ті гнали корів на вечірнє доїння.

Магістрова донька сміливо підійшла до Марґарет Форд. Та миттю повернулася й ударила її палицею.

— Лихе дівчисько! — закричала вона. — Я знаю, хто ти! Мені перстень розповів. Я знаю, що ти хотіла збрехати мені, хоча я ніколи не заподіяла тобі ніякої шкоди! Хотіла попроситися до мене в служниці! Я знаю, що ти маєш намір викрасти мій перстень. Тоді знай і таке! Я наклала на свій перстень могутні чари. Якщо дурний злодій хоча б торкнеться нього, вже за мить рої бджіл, ос і всіляких комах здіймуться із землі й зажалять його; орли, яструби і всіляке птаство злетиться з небес і задзьобає його; ведмеді, кабани і вся дика звірина примчить і порве його на шмаття!

Добряче відлупцювавши магістрову доньку, Марґарет Форд наказала покоївкам забрати її працювати на кухню.

Нещасні, замордовані служниці Марґарет Форд давали магістровій доньці найважчу роботу і щоразу, коли Марґарет била їх чи сварила — а таке траплялося дуже часто, — вони відводили душу на бідолашній дівчині. Одначе магістрова донька не дозволяла собі опускати руки. Кілька місяців вона працювала на кухні й обмірковувала, як же надурити Марґарет Форд, аби та впустила чи загубила перстень.

Марґарет Форд була жорстокою і запальною жінкою: вона швидко ображалася, а якщо вже гнівалася, то годі не було вгамувати її лють. Та попри все це вона просто обожнювала маленьких дітей і при кожній нагоді панькалася з малюками, а якщо вже брала дитину на руки, то ставала самим втіленням доброти. Власних дітей вона не мала і дуже за тим жалкувала, про що було відомо кожному, хто знав її. Подейкували, що вона поклала чимало магічних сил, щоб зачати дитину, але все марно.

Одного дня Марґарет Форд гралась із сусідською дівчинкою і примовляла, що коли вона таки народить дитину, то хотіла би, щоб це була дівчинка з молочно-білою шкірою, зеленими очима й мідними кучерями (як у самої Марґарет Форд).

— О, — невинно мовила магістрова донька. — У дружини титаря з Епперстоуна саме таке маля, як ви кажете. Милішої дівчинки ви ще не бачили.

Марґарет Форд змусила магістрову доньку відвести її до Епперстоуна і показати дитину титаревої дружини, а побачивши, що то найгарніша, наймиліша дівчинка на світі (як і казала магістрова донька), заявила переляканій матері, що хоче забрати дитину собі.

Заволодівши донькою титаревої дружини, Марґарет Форд стала зовсім іншою людиною. Вона цілісінькими днями гляділа дитину, бавила її і співала. Тепер Марґарет Форд тішилася своєю долею. Вона значно рідше користалася магічним перснем і майже ніколи не спалахувала від гніву.

Минув майже рік, як донька ноттінґемського магістра потрапила до оселі Марґарет Форд. Одного літнього дня Марґарет Форд, дитина, магістрова донька й інші служниці обідали на березі річки. Попоївши, Марґарет Форд прилягла в тіні трояндового куща. Стояла спека, й усіх охопила дрімота.

Переконавшись, що Марґарет Форд заснула, магістрова донька взяла цукерку й показала її дитині. Маленька чудово знала, що роблять із цукерками, а тому широко розкрила рота й дозволила магістровій доньці покласти всередину смаколика. Тоді спритна дівчина, переконавшись, що інші служниці не бачать, зняла перстень із пальця Марґарет Форд і закричала:

— Ой лишенько! Прокидайтеся, мадам! Маля взяло ваш перстень і поклало собі до рота! Ох, заради дитятка, зніміть закляття. Зніміть закляття!

Прокинувшись, Марґарет побачила, що в дитини за щокою щось є, проте спросоння не збагнула, що відбувається.

Поруч пролетіла бджола; магістрова донька вказала на неї пальцем і закричала. Інші служниці також заголосили.

— Швидше, мадам, благаю вас! — кричала магістрова донька. — О! — Вона поглянула вгору. — Ось уже й орли з яструбами злітаються! Ой! — вона поглянула в далину. — Он ведмеді й кабани біжать, щоб роздерти бідолашну дівчинку на шмаття!

Марґарет Форд наказала персню зняти чари, і той негайно підкорився. Тієї самої миті дитина проковтнула цукерку. Доки Марґарет Форд і служниці умовляли й трусили дитину, щоб вона викашляла магічний перстень, донька магістра з Ноттінґема помчала вздовж берега додому.

Решта історії подібна до всіх таких історій. Щойно Марґарет Форд збагнула, що її надурили, вона відправила вершників із псами навздогін магістровій доньці. Часом здавалося, що магістрову доньку ось-ось впіймають — вершники наздоганяли її, а собаки ледь не хапали за ноги. Але історія оповідає, як дівчині щоразу допомагали жертви лихої магії Марґарет Форд: селяни з Говерінґема зірвали свої пов’язки і, попри жахливі видива, які постали перед їхнім зором, набудували перешкод, аби Марґарет Форд не проїхала; бідолашна Джоселін Трент вилізла з річки й спробувала зіштовхнути Марґарет Форд у каламутну воду; обпалений ліс бив чаклунку вогняними гілками.

Перстень повернувся до магістра з Ноттінґема, який познімав лихі чари, накладені Марґарет Форд, і відновив своє багатство та добре ім’я.

Побутує ще одна версія цієї історії, в якій немає ні магічного персня, ні лісу, охопленого вічним полум’ям, ні фенікса — взагалі жодних див. Згідно з цією версією, Марґарет Форд і донька магістра з Ноттінґема (яку звали Доната Торел) узагалі не ворогували: вони були очільницями товариства магічок, яке процвітало в Ноттінґемширі у дванадцятому столітті. Г’ю Торел, магістр із Ноттінґема, опирався діяльності товариства й докладав безліч зусиль, щоб знищити його (хоча до магічної спільноти й пристала його власна донька). Йому це майже вдалося, але жінки залишили свої домівки, чоловіків і батьків, і пішли жити в ліс під захист Томаса Бог-у-поміч — значно могутнішого мага, ніж Г’ю Торел. Ця версія не така барвиста, а тому й не така популярна, як попередня, проте саме вона, на думку Джонатана Стрейнджа, була єдино правдивою, і він включив її у свій «Літопис і чин англійської магії». (Прим. авт.)

150

С. 271. Якийсь час він намагався переконати інших міністрів найняти м-ра Бекфорда, м-ра Льюїса та місис Редкліфф, аби вони вигадали справдешні страхіття… — Вільям Бекфорд (1760–1844) — англійський письменник, автор готичного роману «Ватек» (1782); Метью Ґрегорі Льюїс (1775–1818) — інший відомий автор готичних романів. Його роман «Чернець» (1796) супроводжується підзаголовком «Сни, надприродні жахіття, таємничі сили, відьми й привиди, що являються опівночі».

151

«Жоден суп не втамує мій голод!» (фр.) (Прим. авт.)

152

С. 274. …принц Вельський одного дня зганьбить батьківщину. — Ґеорґ Авґуст Фредерік, принц Вельський, майбутній король Ґеорґ IV (1762–1830). Вирізнявся невгамовним характером та надзвичайно розвинутою схильністю до розпусти. У 1795 році одружився зі своєю кузиною, донькою герцога Брунвікського Кароліною (тільки за цієї умови парламент погоджувався сплатити його борги). Через кілька тижнів після народження їхньої єдиної доньки принц роз’їхався з дружиною, після чого довго (і марно) намагався з нею розлучитися. У 1811 році прийняв регентство через розумові розлади батька, у 1820 році зійшов на престол. Не маючи добрих якостей батька, Ґеорґ IV відчував такий само тупий страх перед змінами; на щастя для країни, він не мав упертої мужності, що допомагала Ґеорґу III досягати своєї мети.

153

С. 275. …маркіз Веллслі… — Річард Коллі Веллслі, 2-й граф Морнінґтонський (1760–1842) — британський політик, губернатор Мадрасу, генерал-губернатор Бенгалії, потім віце-король Ірландії. Попри безліч власних досягнень, все життя шалено заздрив молодшому братові Артуру (згодом — герцогу Веллінґтону). Під час згадуваних подій (1809–1812) був міністром закордонних справ у кабінеті Спенсера Персеваля.

154

С. 276. Белтейн — кельтське свято початку літа. Вважалося, що цієї ночі природні духи особливо активні. День літнього сонцестояння (Свято Купала) — теж один із наймістичніших днів у віруваннях багатьох народів.

155

…точний виклад походу Юлія Цезаря на Британію… — Два римські вторгнення у Британію відбулись у 55 і 54 роках до нової ери. Під час першого Цезар зайняв частину Кенту, але змушений був відступити на континент; під час другого — за допомогою одного з бритських вождів переміг другого, але так і не зробив спроби закріпитись на острові. В IV–V книгах «Записок про Галльску війну» Цезар дав звіт про ці експедиції та короткий опис Британії.

156

Стівен оповів, як невдовзі після висадки на цих берегах Юлій Цезар покинув своє військо та рушив у зелений гай. Одразу за узліссям він зустрів двох юнаків, що глибоко зітхали й колупали, роздосадувані, землю. Обоє були справжніми красенями, й обоє мали одяг із найліпшого сукна, пофарбованого в найрідкісніші кольори. Юлія Цезаря настільки приголомшили шляхетні лики юнаків, що він заговорив із ними й почав їх розпитували, а вони з радістю й щирістю відповідали. Обоє позивалися в суді недалеко. Суд, на якому їхній народ вирішував усі суперечки та призначав покарання всім винним у переступах, відбувався чотири рази на рік, та, на жаль, жодну справу неможливо було розглянути, бо ніяк не вдавалося знайти чесного суддю; а всіх шанованих представників їхнього народу або було обвинувачено в якомусь злодіянні, або їхні особисті справи тісно перепліталися з якимсь із позовів. Зачувши це, Юлій Цезар пошкодував юнаків і без гаяння запропонував себе для вершіння суду, на що хлопці вмить дали свою згоду.

Юлія Цезаря одвели лісовими манівцями до трав’янистого байраку поміж пологих зелених горбів. Тут їх зустріла тисяча якнайгарніших чоловіків та жінок, прекрасніших від яких він ніколи не бачив. Умостившись на схилі, він вислуховував скарги та обвинувачення, а по тому виголошував свої судження, такі мудрі, аж ніхто не лишився ображений і кожен був удоволений.

Присуди Юлія Цезаря виявилися настільки помічними, що йому запропонували обрати будь-яку винагороду. Юлій Цезар замислився на мить і попросив влади над цілим світом. Так і було йому обіцяно. (Прим. авт.)

157

С. 277. Констанційське вино — південноафриканське десертне вино із виноробного маєтку Констанція в Капській колонії.

158

С. 278. Жебрака звали Джонсон. Історична особа: Джозеф Джонсон, колишній моряк на торгівельному судні, пізніше вуличний співак.

159

С. 279. Наприклад, цей скіпетр доводить, що пращури наші походять зі стародавньої династії королів Вессексу, бо належав чи то Едґару, чи то Альфреду, чи ще комусь такому. — Йдеться про Альфреда Великого, останнього короля Вессексу (правив у 871–899 рр.), та його правнука Едґара Мирного, короля Англії (правив у 959–975 рр.).

160

С. 281. Пеппер-стрит — знаходиться досить далеко від Бонд-стрит, і без допомоги джентльмена з будяковим волоссям Стівен ніяк не міг би там опинитися так швидко.

161

С. 282. …від тімені до п’ят — король. — «Король Лір», дія IV, сцена 6 (пер. В. Барки).

162

4 травня 1810 року Стрейндж писав Джонові Сеґундусу:

«…До споглядання таких видив тутешні мають надзвичайну жагу, яку я за всякої нагоди з великою охотою вдовольняю. Хай там що каже Норрелл, але заледве від цього є якась шкода, а от утіха публіці величезна. Сприкрює мене тільки те, що, зрештою, все зводиться до прохань показати родичів. У вівторок я навідався на Тавісток-сквер до родини Фулчерів. Я пролив трохи вина на стіл, застосував магію і показав їм морську битву, що тоді точилася на Багамах, зруйнований неаполітанський монастир у місячному світлі і нарешті імператора Наполеона Буонапарте, що пив шоколад із чашки, зануривши ноги в таз із гарячою водою.

Фулчери достатньо добре виховані, аби виказати цікавість до того, що побачили, та під кінець вечора вони поспитали, чи міг би я, коли на те моя ласка, показати їхню тітоньку, яка живе у Карлайлі. Тож наступні півтори години ми з Арабеллою були змушені розмовляти лише одне з одним, поки уся родина умліваючи витріщалася на стару в білому чепці, яка сиділа біля каміну і в’язала». (Листи та інші папери Джонатана Стрейнджа, за ред. Джона Сеґундуса. Накладом Джона Маррі. Лондон, 1824.) (Прим. авт.)

163

С. 286. …магазину оббивки «Гейґ та Чиппендейл»… — Томас Чиппендейл (1718–1779) — великий англійський мебляр. Його ім’я стало синонімом англізованого рококо. До часу описуваних подій крамницею володів його син, також Томас (1749–1822). Томас Гейґ — партнер Чиппендейла.

164

«Флінт і Кларк» — мануфактурна фірма, заснована в Лондоні 1778 року.

165

Одна з книжок м-ра Норрелла. Він побіжно згадав її, коли на початку січня 1807 року до нього завітали м-р Сеґундус та м-р Ганіфут. (Прим. авт.)

166

«Веджвуд і Баєрлі» — Джосайя Веджвуд (1730–1795) — знаменитий англійський кераміст, творець кількох нових різновидів порцеляни та фаянсу (особливо відомою була порцеляна з білим рельєфом у вигляді камеї), дід Чарльза Дарвіна. Томас Баєрлі (1747–1810) — його племінник, що став головою фірми, коли син Веджвуда, Джосайя II (1769–1843), відійшов від справ.

167

С. 289. Сент-Марлібон — Церква Святої Марії на струмку (Марлібон) названа на честь струмка Тайберн, що колись там протікав.

168

…порекомендував «Белінду» місис Еджворт… — Марія Еджворт (1767–1849) — англо-ірландська письменниця, авторка книжок для дітей та дорослих. Її романом «Белінда» (1801) особливо захоплювалася Джейн Остін; високої думки про творчість Еджворт був і Вальтер Скотт.

169

С. 290. Челмсфорд — місто на північ від Лондона в графстві Ессекс. Згідно з Дікенсом, «найнудніше та найтупіше місце на світі».

170

Це були картини з видами Венеції, які м-р Норрелл бачив у домі місис Вінтертаун за два роки до того. Тоді місис Вінтертаун повідомила м-рові Норреллу, що має намір подарувати їх серу Волтеру та міс Вінтертаун на весілля. (Прим. авт.)

171

С. 295. Оноре Боне (бл. 1340 — бл. 1410) — бенедиктинський чернець, автор трактату «Древо баталій».

172

С. 301. Захворіла і померла наймолодша донька короля… — Принцеса Амелія Великобританська (1783–1810) страждала від туберкульозу, кору та бешихи (рожі).

173

У 1810 році серед інших видів магії Стрейндж і Норрелл практикували: замулення частини моря в Біскайській затоці, де потім виріс ліс страхітливих дерев (знищивши при цьому двадцять французьких кораблів); викликання незвичних припливів та вітрів, які спантеличували французьких моряків і винищували французькі врожаї та худобу; ліплення з дощів примарних ескадр, мурованих міст, гігантських постатей, літючих янголів і т. д. і т. п., які лякали, збивали з пантелику та причаровували французьких солдатів і матросів; насилання ночі, коли французи чекали на день, і навпаки.

Усе перелічене згадано в «De Generibus Artium Magicarum Anglorum» Френсіса Саттон-Ґроува. (Прим. авт.)

174

Наприкінці 1809 року попередній воєнний міністр, лорд Каслрей, мав гарячі суперечки з м-ром Кеннінґом. Двоє джентльменів стрілялися на дуелі, і по ній обоє мусили подати у відставку. Нинішній очільник відомства лорд Ліверпуль був ніким іншим, як уже згадуваним на цих сторінках лордом Гоксбері. Він облишив один титул і прийняв інший зі смертю батька в грудні 1808 року. (Прим. авт.)

175

С. 302. Баруш-ландо — чотиримісна карета з відкидним верхом, модна в XIX столітті.

176

С. 308. …леді Веллінґтон, дрібна нещасна жінка, чия думка мало хвилювала чоловіка… — Кетрін Сара Доротея Веллслі, герцогиня Веллінґтон, у дівоцтві Пакенгем (1773–1831). Коли Артур Веллслі, майбутній герцог Веллінґтон, вперше зробив їй пропозицію, батько Кітті відмовив незавидному нареченому. За наступні десять років Артур побудував блискучу військову кар’єру, а Кітті постарішала й споганіла. Тим не менш, він усе одно одружився з нею. Шлюб, хоча в ньому й народилося двоє синів, був нещасливим. Кітті боялася та божествила чоловіка до краю; сам герцог надавав перевагу товариству розумних жінок.

177

Гай-Віком — місто в графстві Бакінґемшир, на захід від Лондона. В 1799 році там заснували Королівський військовий коледж.

178

С. 310. …щодо бібліотеки герцога Роксбурґа… — Джон Кер, 3-й герцог Роксбурґ (1740–1804) — шотландський аристократ і бібліофіл. У 1761 році під час поїздки Європою закохався в Христину Софію Альбертину, старшу доньку герцога Мекленбурґ-Стерлицького, чия молодша донька, Шарлотта, стала дружиною Ґеорґа III. Принцеса Христина померла незаміжньою у 1794 році. Останні сорок років життя герцог збирав рідкісні книжки; до 1804 року його колекція налічувала 10 000 видань.

179

…у друкарських майстернях таких великих людей, як лондонець Вільям Кекстон та венецієць Вальдарфер. — Вільям Кекстон (1422–1491) — англійський першодрукар, видавець і перекладач. Христофор Вальдарфер — один із перших топографів в Італії. У 1470-1472 роках жив у Венеції. Особливо відомим був його «Декамерон» Боккаччо. Перебуваючи в Італії, герцог Роксбурґський придбав єдиний вцілілий екземпляр цього видання — до того вважалося, що його повністю втрачено.

180

…герцог так і не завів дітей і не набув ніякого очевидного спадкоємця. — У нашому світі прямим спадкоємцем герцога став його троюрідний дядько Вільям Белленден-Кер, який помер наступного ж року, і п’ятим герцогом Роксбурґом став його четвероюрідний брат, Джеймс Іннес-Кер.

181

С. 311. Твікенем — західне передмістя Лондона.

182

Тавматоман — хтось одержимий пристрастю до магії чи дивовиж. (За словником Семюела Джонсона[429].) (Прим. авт.)

183

Замок Флорс — резиденція герцогів Роксбурґів. (Прим. авт.)

184

Зрештою Комітет із питань привілеїв ухвалив рішення на користь сера Джеймса Іннеса, котрий, як і передбачав м-р Ласеллз, ставши новим герцогом одразу виставив книгозбірню на продаж.

Той аукціон, що відбувся влітку 1812 року[430] (поки Стрейндж перебував на Піренейському півострові), став найвидатнішою бібліографічною подією від часів, коли згоріла Александрійська бібліотека. Він тривав сорок один день і спричинив дві дуелі.

Поміж книжок герцога знайшлося сім магічних трактатів, і всі екстраординарні.

«Rosa et Fons»[431] — містичні розмисли про магію невідомого чарівника XIV ст.

«Thomas de Dundelle» — раніше невідома поема Кретьєна де Труа[432], яскрава версія життєпису Томаса Дундейла, найпершого з людей, хто пішов на службу до Короля Крука.

«Книга Лавдея Інґема» — поденні записи одного кембріджського мага XV ст.

«Exercitatio Magica Nobilissima»[433] — спроба укласти всебічний опис англійської магії (XVII ст.).

«Історія Семи» — дуже плутаний трактат, писаний почасти англійською, почасти латиною, а подекуди навіть якоюсь не відомою мовою фейрі. Його вік установити не вдалося, його автора не віднайдено, та й мети, з якою він укладав цей твір, аж ніяк не збагнути. В цілому, ймовірно, що твір оповідав про історію міста у країні Фейрі під назвою «Сім», але виклад і стиль трактату дуже плутані; автор часто покидає власну оповідь і вдається до обвинувачень неназваної особи, що немовбито завдала йому загадкової шкоди. У цих місцях текст радше скидається на гнівний лист, ніж на будь-що інше.

«Парламент жіноцтва» — алегорична розповідь про мудрість і особливі магічні здібності жінок (XVI ст.).

Та найбільш неймовірною знахідкою став трактат «Зерцало житія Ральфа Стоксі», виставлений на аукціон останнього дня разом із першим виданням Боккаччієвого «Декамерона». Аж до самісінького кінця навіть м-р Норрелл не мав ані найменшої гадки про його існування. Попередньо можна було зробити висновок, що книгу писано двома авторами: першим був маг на ім’я Вільям Торп (XV ст.), другим — Кол Том Синь, слуга-фейрі Ральфа Стоксі. За цей скарб м-р Норрелл віддав нечувані 2100 гіней.

І така була пошана до м-ра Норрелла, що ні один джентльмен у кімнаті, де тривав аукціон, не став змагатися з ним за жоден лот, на який він претендував. Проте одна леді воювала за кожну книжку. Кілька тижнів перед аукціоном Арабелла Стрейндж не покладала рук. Писала незліченні листи Стрейнджевій рідні та навідувала всіх друзів у Лондоні, намагаючись назбирати досить грошей, щоби придбати бодай деякі книжки для чоловіка. Проте Норрелл перебив геть усі її ставки.

Відомий письменник сер Вальтер Скотт був присутній при цьому[434] та залишив згадку про те, як завершився аукціон: «Розчарування місис Стрейндж од утрати “Зерцала житія Ральфа Стоксі” було таким, що вона не змогла стримати сліз. Тієї самої миті проз неї проходив м-р Норрелл із книжкою в руці. Ні словом, ні поглядом він не обмінявся з дружиною свого учня. Не знаю, коли мені востаннє випадало бачити таке неподобство. Кілька інших людей відзначили його поводження з нею, і я чув, як про Норрелла згадували досить різко. Навіть лорд Портісгед, чия шана до мага межує з укляканням перед ним, визнає, що на його думку Норрелл повівся з місис Стрейндж геть негідно».

Та несхвальні зауваження викликала не тільки поведінка м-ра Норрелла із місис Стрейндж. Протягом наступних кількох тижнів учені й історики все ніяк не могли дочекатися нових знань, почерпнутих із семи дивовижних книг. Зокрема, всі покладали великі надії на те, що «Зерцало житія Ральфа Стоксі» дасть відповіді на деякі особливо загадкові й темні місця в історії англійської магії. Всі вірили, що м-р Норрелл розповість про нові відкриття на шпальтах «Друзів англійської магії» або дозволить поширити трактати в нових виданнях. Та маг не зробив ні першого, ні другого. Одна чи дві людини написали йому листи із конкретними запитаннями, на які м-р Норрелл і не подумав відповідати. А коли в пресі з’явилися гнівні листи, його обуренню не було меж. Хай там як, а діяв-то він, як і завжди: діставав у власність цінні книжки й переховував їх там, де ніхто й ніколи їх не побачить. Єдина відмінність полягала в тому, що в давніші дні він був нікому не відомим й усім байдужим джентльменом, а тепер цілий світ звертав на нього свої погляди. Його мовчанка дивувала, і в пам’яті людей стали спливати інші випадки, коли м-р Норрелл поводився грубо чи зверхньо. (Прим. авт.)

185

Корабель «Благословення святого Серло» був захоплений у французів і раніше називався «Le Temple Foudroyé[435]». Нове ім’я він отримав, звісно ж, на честь одного з чотирьох магічних лісів, що оточували та захищали столицю Короля Крука, Ньюкасл. (Прим. авт.)

186

С. 319. …один із чоловіків у синьому мундирі та білих гусарських бриджах. — У британській армії гусари з’явилися значно пізніше, ніж в інших європейських арміях. Тільки у 1806 році чотири полки легких драгунів отримали назву «гусарських» і форму з ментиком, доломаном і ташкою, як в угорських гусарів.

187

С. 320. Як від Тайберна до Ґодалмінґа… — Тобто від центру Лондона до міста в графстві Саррі: дещо менше, ніж сорок миль.

188

С. 322. Її молодші брати й сестри сповнені також фанатичного захвату. Найкрасивішого іграшкового солдатика в усіх дитячих кімнатах Англії звуть Веллінґтоном, і на його долю випадає більше пригод, ніж на решту іграшок укупі. — Серед цих фанатичних шанувальників була й маленька Шарлотта Бронте. Із подарованих її брату дерев’яних солдатиків вона вибрала найкрасивішого і назвала його Веллінґтоном; він став героєм історій, які придумували Шарлотта, Бренвелл, Емілі та Енн Бронте.

189

Звичайно, можна зауважити, що Веллінґтон — ірландець, але патріотичне англійське перо не спинятиметься через подібні дрібниці. (Прим. авт.)

190

С. 325. Приписаного до штаб-квартири капелана звуть містер Брісколл. — Превелебний Семюель Брісколл (1788–1848) — улюблений капелан Веллінґтона, згодом особистий капелан його світлості. Під час війни на Піренейському півострові Веллінґтон неодноразово скаржився у військове відомство на нестачу армійських капеланів і на те, що прислані капелани (зазвичай молодші парохи без жодної додаткової підготовки) не можуть знайти спільної мови з солдатами. Брісколла його світлість згадував як єдиний приклад зразкового капелана.

191

С. 331. Джордж Маррі (1772–1746) — британський військовий та політик шотландського походження. Брав участь у багатьох битвах — у золотої медалі, яку він отримав за війну на Піренейському півострові, було шість пряжок (більше пряжок отримало лише троє, зокрема і Веллінґтон). У 1833-1835 роках Маррі був президентом Королівського географічного товариства; його іменем названі річка і гора в Австралії.

192

Чарльз Вільям Стюарт (1778–1854) — 3-й маркіз Лондондеррі, 1-й барон Стюарт, молодший брат віконта Каслрея. З Веллінґтоном у нього склалися напружені стосунки, і Веллінґтон добився відправки Стюарта в Лондон, але той, скориставшись своїми зв’язками, зміг повернутися назад. З 1835 року — англійський посол у Санкт-Петербурзі.

193

С. 336. Діва Меріан — кохана Робіна Гуда в англійських народних баладах.

194

Кордон з Іспанією обороняли три потужні фортеці: Алмейда, Бадахос і Сьюдад-Родриго. У перші місяці 1811 року всі три утримували французи. Вирушивши на Алмейду, Веллінґтон наказав генералу Бересфорду йти на чолі португальської армії на південь і взяти в облогу Бадахос. (Прим. авт.)

195

Йоркшир уходив до англійських володінь Короля Крука. Знаючи, що Вінкулюс, як і вони самі, північанин, м-р Норрелл та Чилдермасс не могли не заповажати його бодай на крихту більше. (Прим. авт.)

196

Не тільки Ласеллз, а й багато хто відзначав цю дивовижу: м-р Норрелл і чути не хотів про Короля Крука, але мешкав у будинку, змурованому із каміння, видобутого за наказом Короля Крука і на землі, що йому колись належала та яку він добре знав. (Прим. авт.)

197

С. 342. Джон Ускґласс — прізвище Короля має кельтське коріння й означає приблизно «синя/сіра/зелена вода».

198

Книговбивство — одна з пізніших статей в англійському магічному праві. Умисне нищення магічної книги карали так само, як і душогубство, вчинене проти християнина. (Прим. авт.)

199

С. 347. Джон Веслі (1703–1791) — священик, який заснував методистський рух в Англіканській церкві. Коли йому було п’ять років, будинок, в якому жила родила Веслі, загорівся, і хлопця дивом витягнули з полум’я (інші його родичі врятувалися самі). Після цього й Джонова мати, й він сам переконалися в тому, що Господь зберіг дитину для якихось великих справ. Або це втрутилися фейрі.

200

Не всі перелічені джентльменом достойники були християнами. Адже як ми називаємо їх розмаїті племена й народності одним словом «фейрі», — так само й вони зазвичай вдаються до слова «християни» на позначення всіх нас, людей різних віросповідань, народів та часів. (Прим. авт.)

201

С. 349. Англійське повітря — це повітря свободи. — Цю (або дуже схожу) фразу промовив Вільям Маррі, 1-й граф Марсфілд (1705–1793) — британський юрист і законодавець, противник рабства. У 1772 році на суді раба-втікача Марсфілд виніс вирок, що в Англії та Вельсі рабство суперечить закону. За цим вироком було звільнено чотирнадцять або п’ятнадцять тисяч темношкірих, що були в рабстві на території Англії. Вирок, щоправда, не поширювався на колонії — остаточно рабство в Британській імперії заборонили лише у 1833 році.

202

С. 351. Кегун Ґрант (1780–1829) — британський офіцер, розвідник. 16 квітня 1812 року потрапив у полон до французів, але зміг передавати дані про ворога навіть з полону; коли його відправили на допит у Париж, втік дорогою. Якийсь час він перебув у Парижі, видаючи себе за американського офіцера, він повернувся до Англії, а звідти знов до війська Веллінґтона.

203

Guerrilla — іспанське слово, що означає «маленька війна». Банди ґерільєрос були загонами іспанців, чисельністю від кількох десятків до кількох тисяч, які воювали з французькою армією та усіляко діймали її. Частину з них очолювали колишні солдати, тому в них панувала достоту військова дисципліна. А решта кишіла відвертими бандитами, які свої сили кидали головно на залякування нещасних земляків, а не на війну з французами. (Прим. авт.)

204

С. 352. Херонімо Саорніль (1771 — ?) — іспанський партизан, командир загону «Вільні гусари Кастільї-ла-В’єхи». У 1813 році Веллінґтон присвоїв йому звання полковника, але в травні того ж року Саорніль постав перед трибуналом за звинуваченням, пред’явленим муніципалітетами кількох міст, що постраждали від шалених контрибуцій, дебошів, вчинених військами, і грабунків церков. За допомогою награбованих грошей підкупив тюремників і втік з в’язниці; подальша його доля невідома.

205

С. 355. Фіцрой Джеймс Генрі Сомерсет, 1-й барон Реглан (1788–1855) — британський військовий. Під час кампанії на Піренейському півострові був секретарем Веллінґтона, у 1814 році одружився з його племінницею. У битві при Ватерлоо втратив руку і згодом, щоб цей недолік був не таким помітним, носив одяг з особливим кроєм рукава, який і отримав його ім’я. Як фельдмаршал командував англійськими військами під час Кримської війни, помер під Севастополем від холери.

206

Джонатан Стрейндж — Джонові Сеґундусу, Мадрид, 20 серпня 1812 року.

«Коли б не виникла потреба відшукати когось або щось, лорд Веллінґтон одразу ж просить мене викликати видіння. Це ніколи не спрацьовує. Король Крук та інші авреати володіли магією спеціально для пошуку людей або речей. Скільки я розумію, вони брали срібну чашу з водою. Розділяли поверхню води начетверо осяйними лініями світла. (До слова, Джоне, я щиро не можу повірити, що вам так уже складно витворити ці лінії, як ви кажете. Я не можу описати цю магію ясніше. Це ж надзвичайно просто!). Чверті втілюють Рай, Пекло, Землю і Фейрі. Далі, певно, накладають закляття вибору, яке й має вказати, у якому з цих царств перебуває потрібна вам людина або річ, — але що робити далі, я не маю жодної гадки, як, власне, і Норрелл. Якби ж тільки я знав ці чари! Веллінґтон і його офіцери завжди дають мені завдання, які я або неспроможний виконати, або змушений облишити на півдорозі просто тому, що не знаю потрібної магії. Брак цих знань я відчуваю щоденно. Одначе в мене зовсім немає часу експериментувати. Тому, Джоне, моя вдячність не знала би меж, якби ви присвятили трохи часу випробуванню цього закляття і негайно повідомили мені у разі хоча б найменших успіхів».

У паперах Джона Сеґундуса, що збереглися донині, немає жодного натяку на те, чи ж вдалося йому досягнути успіху й відновити закляття. Однак восени 1814 року Стрейндж збагнув, що уривок із «Об’явлення про тридцять шість інших світів» Паріса Ормскірка — який тривалий час вважався описом вівчарської лічилки — насправді був спотвореною версію саме цього заклинання. Наприкінці 1814 року і Стрейндж, і м-р Норрелл уже впевнено застосовували таку магію. (Прим. авт.)

207

Стрейндж знав, що ця магія належала до арсеналу Короля Крука. Здебільшого чари Короля були таємничими, прекрасними й витонченими, тому видається трохи дивним, що він часом накладав і такі жорстокі закляття.

У середині тринадцятого століття жменька ворогів Короля надумала укласти проти нього альянс. Більшість із них він добре знав, — наприклад, французького і шотландського королів, а також кількох невдоволених фейрі, які поприсвоювали собі грандіозні титули й володіли — або лише стверджували, що володіють — обширними краями. Були там і ще загадковіші та величніші персонажі. За свого правління Король переважно мав добрі взаємини чи не з усіма янголами та демонами, але тоді подейкували, що з двома він таки посварився: Цадкіелем, що повеліває милосердям, і Альрінах, якій підвладні кораблетрощі[436].

Здавалося, Короля не дуже бентежили інтриги альянсу. Одначе він значно більше зацікавився, коли певні магічні знамення вказали, що один із його вельмож приєднався до ворогів і замислив проти нього змову. Підозрюваного звали Роберт Барбатус, граф Ворфдейл. Він зажив слави такого хитруна й інтригана, що його прозвали Лисом. В очах короля не було більшого злочину над зраду.

Коли найстарший син Лиса, Генрі Барбатус, сконав від гарячки, Король Крук наказав витягнути труп із могили і повернув його до життя, щоб довідатися все, про що той знав. Томас Дундейл і Вільям Ланчестер почували відразу до такого виду магії й благали Короля вдатися до інших засобів. Але Короля переповнювала лють, і переконати його не вдалося. Він би міг вдатися до сотні інших чарів, але всі вони були не такими швидкими й дієвими, а Король Крук, як і більшість видатних магів, понад усе цінував практичність.

Подейкували, нібито у великому гніві Король Крук побив Генрі Барбатуса. За життя Генрі був привабливим юнаком, його любили за вродливе обличчя й вишукані манери, а боялися за лицарську доблесть. Сама лише думка про те, що магія Короля обернула такого шляхетного лицаря на зіщулену плаксиву ляльку, вкрай обурила Вільяма Ланчестера й призвела до запеклої сварки між ним і королем, що тривала кілька років. (Прим. авт.)

208

Аби покласти край «життю» мерців, їм вирізають очі, язики та серця. (Прим. авт.)

209

«Щодо мертвих італійських солдатів, то скажу лише, що нам було дуже шкода чинити так жорстоко з тими, хто і так зазнав страшних страждань. Але ми були змушені зробити те, що зробили. Неаполітанці ніяк не давали магові спокій. Якби вони його і не вбили, то довели би до божевілля. Ми мусили поставити двох вартових охороняти мага від мерців, які повсякчас намагалися доторкнутися до нього і розбудити. Після смерті бідолахи добряче обшарпалися — кому захочеться побачити таке видовище, щойно прокинувшись? Зрештою, ми розпалили велике багаття й поскидали їх туди».

Лист лорда Фіцроя Сомерсета братові, 2 вересня 1812 року. (Прим. авт.)

210

С. 369. Регентська рада Іспанії — владний орган, підконтрольний кортесам (парламенту). Існував у 1812–1814 рр., до повернення на трон Фердинанда VII.

211

Проводячи розвідку, полковник Вікері виявив, що ліс аж кишить французькими солдатами, які тільки й чекають, аби перестріляти британців. Офіцери обговорювали, як краще вчинити, коли під’їхав лорд Веллінґтон. «Гадаю, ми б могли просто обійти гай, — сказав Веллінґтон. — Але на це треба забагато часу, а я поспішаю. Де маг?»

Стрейнджа розшукали і привели.

«Містере Стрейндже! — почав лорд Веллінґтон. — Щиро переконаний, що вам не буде складно пересунути кудись оці дерева! Без сумніву, це значно легше, ніж чотирьом тисячам солдатів обходити зайві сім миль. Пересуньте ліс, коли ваша ласка!»

Стрейндж виконав прохання і пересунув ліс на протилежний бік долини. Перелякані французькі солдати скоцюрбилися на голому схилі й хутко здалися британцям. (Прим. авт.)

212

Через помилку у Веллінґтонових картах Іспанії місто Памплона виявилося не зовсім там, де британці сподівалися його знайти. Веллінґтон страшенно засмутився, коли армія здолала за день двадцять миль і не дісталася Памплони, котра, як з’ясувалося, розташувалася на десять миль північніше. Після короткого обговорення було вирішено, що зручніше попросити м-ра Стрейнджа пересунути місто, аніж замінювати всі карти. (Прим. авт.)

213

Що ж до церков у Сен-Жан-де-Люз, то з ними трапився невеликий конфуз. Не було жодної причини переміщати їх. Річ у тім, що одного суботнього ранку за сніданком Стрейндж пив бренді в тамтешньому готелі в товаристві трьох капітанів і двох лейтенантів 16-го легкого драгунського полку. Маг пояснював цим джентльменам теорію, що лежала в основі магічного переміщення різноманітних об’єктів. То була марна справа: вони б до пуття не зрозуміли його, навіть якби були цілком тверезими, але ні вони, ні Стрейндж не тверезіли останні два дні. Аби наочно пояснити свою тезу, Стрейндж поміняв місцями дві церкви разом із парафіянами, що перебували всередині. Він мав твердий намір повернути їх на місце, доки люди не повиходили, але невдовзі мага покликали грати в більярд, і він більше про це не згадував. Попри численні обіцянки Стрейнджа, він так і не знайшов ні часу, ні натхнення повернути на місце річку, лісок, місто чи хоча б щось узагалі. (Прим. авт.)

214

Британський уряд ушанував лорда Веллінґтона титулом герцога. Водночас багато розмов точилося про якийсь титул і для Стрейнджа. «Баронет — це найменше, чого він може сподіватися, — сказав лорд Ліверпуль серу Волтеру, — але цілком справедливо було б нагородити його чимось більшим… Що б ви сказали на віконта?» Єдина причина, чому ці плани не втілилися у життя, полягала в тому, що, як зазначив сер Волтер, за жодних обставин не можна присвоювати Стрейнджеві титул, не нагородивши так само Норрелла, але чомусь так сталося, що ніхто в уряді не мав до Норрела аж настільки приязних почуттів. Сама думка про те, що до м-ра Норрелла доведеться звертатися «сер Ґілберт» або «мілорд», навіювала смуток. (Прим. авт.)

215

С. 376. Багато років тому, ще за врядування великого м-ра Пітта, король пережив страшний напад божевілля і замість нього правив принц… — Перший напад душевної хвороби стався у короля ще 1765 року, за часів Вільяма Пітта-старшого (1708–1778, прем’єр-міністр у 1766–1768 рр.). Проте тут ідеться про так звану «кризу регентства» 1788 року. Тодішній прем’єр, Пітт-молодший, твердив, що в умовах недієздатності короля право призначати регента належить виключно парламенту (який, строго кажучи, не мав права працювати, оскільки король був не в змозі виголосити промову на церемонії відкриття). Натомість лідер опозиції Чарльз Джеймс Фокс (див. про нього нижче, прим. до с. 397 [в електронній версії — прим. 228]) твердив, що принц Вельський має стати регентом автоматично; його підтримав герцог Йоркський (див. прим. до с. 78 [в електронній версії — прим. 54]). Втім, і Пітт, і Фокс погоджувались на тому, що принц Ґеорґ у будь-якому випадку — найкраща кандидатура. Попри неймовірні складнощі парламент уже готовий був голосувати за Білл про регентство — але тут король одужав.

216

С. 379. Навіть тринадцятеро синів і дочок короля. — З п’ятнадцяти дітей Ґеорґа III та Софії-Шарлотти Мекленбурґ-Стреліцької (1744–1818) двоє померло в дитинстві. Залишились Ґеорґ-Авґуст-Фредерік, принц Вельський (згодом король Ґеорґ IV); Фредерік-Авґуст, герцог Йоркський; Вільям-Генріх, герцог Кларенський (згодом король Вільґельм IV); Шарлотта-Авґуста-Матільда, королева Вюртемберзька; Едуард-Авґуст, герцог Кентський; Авґуста-Софія; Єлизавета, ландграфиня Гессен-Гомбурґська; Ернст-Авґуст, герцог Камберлендський (згодом король Ганноверський); Авґуст-Фредерік, герцог Сассекський; Адольф-Фредерік, герцог Кембриджський; Марія, герцогиня Ґлостерська; Софія; та Амелія.

217

У «Житті Джонатана Стрейнджа» Джон Сеґундус розмірковує і над іншими можливими прикладами впливу герцога Веллінґтона на вчинки Стрейнджа. (Прим. авт.)

218

С. 382. Робота Антонія Верріо, джентльмена з Італії… — Антоніо Верріо (1639–1707) — італійський художник, який другу половину життя жив і працював у Англії, автор величезних барокових фресок на міфологічні теми. Оздоби Віндзорського замку, виконані Верріо на замовлення Карла II, Якова II та Вільгельма III, переважно втрачені: усі, крім трьох, були знищені в 1820-ті роки при реконструкції замку. Фреска на північній стіні залу святого Георгія в нашій реальності зображувала короля Едуарда III (див. наступну примітку) та його сина Едуарда, принца Вельського, відомого як Чорний Принц (а не Чорного Короля Джона Ускґласса, як у Кларк).

219

Це Едуард III, король Південної Англії. — В нашому світі — Едуард III (1312–1377), який не тільки правив усією Англією (з 1327 року), але й успішно воював із Шотландією.

220

Це місис Ґвінн, одна з фавориток Карла II. — Нелл Ґвін (1650–1687) — англійська актриса, фаворитка Карла II.

221

До останньої риски він нагадував Чоловічка-з-Місяця, що його, за повір’ям, зроблено із сиру. — Чоловічок-з-Місяця — персонаж англійського народного вірша, який, зокрема, використовував у власній творчості Толкін. За повір’ями, з сиру зроблено капелюха Чоловічка або ж сам Місяць.

222

С. 383. …про померлих дочок… — За життя Ґеорґа III померла лише одна його донька, Амелія (див. прим. до с. 301 [в електронній версії — прим. 172]).

223

Цілком вірогідно, не міг збагнути їх і сам Ормскірк. Він просто записав чиєсь закляття з чужих слів або надибав його в іншій книзі. З трактатами магів-арґентумів завжди був цей клопіт: вони намагалися вберегти найменші дрібки магічного знання, а тому часто записували те, чого самі не розуміли. (Прим. авт.)

224

І басейн, і алея — це все, що лишилося від розлого декоративного саду, який розбив король Вільгельм III[437], але так і не встиг його завершити. Роботи покинули, коли їхня вартість перевершила всі очікування. Територію повернули до попереднього стану — парку й луки. (Прим. авт.)

225

С. 393. Багато людей відзначали, що наш батько вгамовував безумців одним лиш пильним поглядом. — Лікар Френсіс Вілліс (1718–1807) лікував короля в 1788 році, після чого король пробув в ремісії дванадцять років. Коли у 1801 році хвороба повернулася, лікар Вілліс був уже дуже старим, і лікарями короля призначили його синів.

226

С. 396. …король вважав, що коли він сам став не при тямі, то постраждало і його королівство. — Дуже архаїчне уявлення, що в європейській середньовічній традиції втілилося в образі Калічного короля, володаря Безплідної землі, — персонажа романів про Святий Ґрааль. Інше його ім’я — Король-Рибалка, тому вже в наступному абзаці роману йдеться про якогось Короля Риб.

227

С. 397. Чарльз Джеймс Фокс (1749–1806) — британський політичний діяч, міністр закордонних справ у 1782, 1783, 1806 роках, запеклий захисник свободи (зміг провести через парламент резолюцію з вимогою скасування рабства, підтримав відокремлення Американських колоній, вітав Французьку революцію); з Ґеорґом III усе життя був на ножах.

228

Чарльз Джеймс Фокс був радикальним політиком, який помер вісім років тому. Ці слова виказують, наскільки тяжким був стан короля: адже всі знають, що м-р Фокс був атеїстом і за жодних обставин не пішов би до церкви. (Прим. авт.)

229

А потім він, без сумніву, перенесе нас у славетний ганноверський край! — Ґеорґ III був не тільки королем, а й курфюрстом (згодом королем) Ганноверським; під час однієї зі своїх чисельних сварок з міністрами пригрозив поїхати в Ганновер. Це змусило опонентів відступитися.

230

…чарівне юне створіння, яке він обожнював, коли був маленьким хлопчиком і від якого друзі присилували його відвернутися. — За легендою, яка виникла вже 1770 року й була поширена в 1820-1830-ті, п’ятнадцятирічний Ґеорґ закохався в таку собі Ганну Лайтфут, в заміжжі Ексфорд, старшу від нього приблизно на вісім років. Невдовзі після заміжжя (1753) Ганна зникла: принц Вельський нібито чи викрав її, чи то допоміг втекти, а потім одружився. Шлюб цей, звичайно, був незаконним — але тоді й офіційний шлюб із Софією-Шарлоттою був незаконним також. Історія ця, звісно, не має нічого спільного з реальністю: її розповсюджували, аби поставити під сумнів легітимність дітей Ґеорґа III, — але у світі роману вона є істинною.

231

Обмірковуючи пізніше події того ранку, Стрейндж міг лише припустити, що флейтист не намагався обдурити його чуття смаку. (Прим. авт.)

232

С. 404. Навіть сьогодні честерфілдська церква трохи дивна. Вона дуже відрізняється від решти храмів. — У нашій реальності обійшлося без фейрі, але честерфілдська церква Діви Марії та всіх святих справді дуже дивна: її шпиль закручено, ніби вершечок ріжка морозива.

233

Чи мав м-р Норрелл рацію, стверджуючи, що дороги фейрі не можуть завдати шкоди, — питання дискусійне. Ці шляхи пролягають у вельми моторошних місцях, і, за переказами, дивні пригоди чигають на тих, хто намагається ними мандрувати. Наведена нижче історія — одна з найвідоміших. Важко сказати, яка саме доля спіткала людей на дорозі, — але ні ви, ні я не захотіли б її розділити.

Наприкінці шістнадцятого століття у Йоркширі жив собі фермер. Одного літнього ранку він пішов із двома чи трьома наймитами на косовицю. Землю вкривала біла імла, й повітря ще не прогрілося. Уздовж одного краю поля пролягала стародавня дорога фейрі, обабіч якої високо здіймався живопліт із глоду. Поросла гінкими травами й молодими пагонами, дорога ця навіть у найясніший день лишалася тінистою і похмурою. Фермер ніколи нікого не бачив на дорозі фейрі, але того ранку, попіднімавши голови, вони з робітниками виявили, що шляхом ідуть люди. Вони мали дивні обличчя і чудернацьке вбрання. Один із них — чоловік — виступав попереду. Він зійшов із дороги і ступив на поле — молодий, вродливий, вбраний у чорне. І хоча ні фермер, ні його люди ніколи не бачили незнайомця раніше, вони одразу впізнали його: це був король-маг Джон Ускґласс. Селяни попадали навколішки, але король наказав їм підвестися. Він розповів, що мандрує, тож йому привели коня, а також принесли різних наїдків і напоїв. Селяни поприводили своїх дружин і дітей, яких Джон Ускґласс благословив й обдарував щасливою долею.

Фермер із сумнівом позирав на химерних людей, що лишилися на дорозі фейрі; але Джон Ускґласс сказав йому не хвилюватися й пообіцяв, що ті не завдадуть нікому шкоди. А тоді поїхав геть.

Дивні подорожні ненадовго затрималися на старовинному шляху, але з першими променями ясного літнього сонця розчинилися в тумані. (Прим. авт.)

234

С. 405. Скажімо, Азелендер та Фейрчайльд. Або ще Елфік. — Otherlander — «мешканець Інакшого Краю», Fairchild — «чудова (чарівна) дитина». Elfick — похідне від слова «ельф». Очевидно, що до цього ж ряду належить і прізвище «Стрейндж» («дивний», «чужинський»): про те, що одна з евфемістичних назв фейрі — «The Strangers», «Чужинці», згадано на першій же сторінці «Словника фейрі» (1976) Кетрін Бріґґс.

235

С. 413. …помилуватися портретом обох магів пензля м-р Лоуренса. — Сер Томас Лоуренс (1769–1830) — англійський художник-портретист, особистий художник короля і голова Академії художніх мистецтв; після смерті Джошуа Рейнольдса вважався найвеличнішим художником Англії. Серед його моделей були Вальтер Скотт, Веллінґтон, Пітт-молодший. Сучасники відзначали, що Лоренс нахабно лестив своїм моделям.

236

Цей портрет, нині втрачений, висів у бібліотеці м-ра Норрелла від листопада 1814-го до літа наступного року, потім його прибрали. Відтоді картину ніхто не бачив.

Наведений нижче уривок з мемуарів описує труднощі, які спіткали м-ра Лоуренса (згодом сера Томаса Лоуренса) під час роботи над картиною. Також він проливає світло на взаємини Норрела та Стрейнджа наприкінці 1814 року. Вочевидь, попри все, Стрейндж намагався бути терплячим до старшого мага і закликав до цього інших.

«Обидва маги позували в бібліотеці м-ра Норрелла. М-р Лоуренс виявив, що м-р Стрейндж надзвичайно приємний чоловік, і робота над його частиною портрету просувалася дуже швидко. М-р Норрелл, натомість, від початку не вгавав. Він вовтузився у кріслі, витягав шию, наче хотів побачити, чим зайняті руки м-ра Лоуренса, — марна справа, бо між ними стояв мольберт. М-р Лоуренс вирішив, що маг переймається через картину, і запевнив його, що хвилюватися немає підстав. Він також додав, що м-р Норрелл може поглянути, якщо хоче, але вгамувати неспокій мага було неможливо.

Раптом м-р Норрелл звернувся до м-ра Стрейнджа, який сидів тут-таки й писав листа котромусь міністру: «Містере Стрейндже, я відчуваю протяг! Певен, що вікно за містером Лоуренсом відчинене! Благаю вас, містере Стрейндже, сходіть і подивіться на вікно!» Не підводячи голови, Стрейндж відповів: «Ні, вікно зачинене. Ви помиляєтеся». Через кілька хвилин м-ру Норрелу здалося, ніби він почув з вулиці голос продавця пирогів, і він знову попросив Стрейнджа перевірити вікно, але той знову відмовився. Потім м-ру Норреллу вчувалася карета герцогині. Він випробував усе, що йому спало на думку, аби змусити м-ра Стрейнджа підійти до вікна, але м-р Стрейндж усе відмовлявся. Це було дуже дивно, і м-р Лоуренс запідозрив, що поведінка м-ра Норрела жодним чином не пов’язана ні з уявними протягами, ні з продавцями пирогів, ні з герцогинями, а стосується картини.

Коли м-р Норрелл вийшов із кімнати, м-р Лоуренс запитав у м-ра Стрейнджа, у чім річ. Спершу м-р Стрейндж запевняв, що все гаразд, але м-р Лоуренс затявся дізнатися правду й доймав мага. Нарешті м-р Стрейндж зітхнув: «Ну гаразд! Він вбив собі в голову, ніби ви переписуєте закляття з його книги, сховавшись за мольбертом». М-р Лоуренс був приголомшений. Він малював найвидатніших людей країни, і його ніколи ще не підозрювали у крадіжці. Не такого ставлення він сподівався.

«Заспокойтеся, — м’яко промовив Стрейндж, — не сердьтеся. Коли хтось в Англії і заслуговує на наше терпіння, то це містер Норрелл. Усе майбуття англійської магії лежить на його плечах, і він — запевняю вас — дуже гостро це відчуває. Через це він поводиться дещо ексцентрично. Уявіть, що б відчували ви, містере Лоуренсе, коли б одного дня з’ясувалося, що ви єдиний художник у Європі? Хіба вам не було би трохи самотньо? Хіба ви не відчували би на собі пильні погляди Мікеланджело, Рафаеля, Рембранта та решти, які водночас і кидали би вам виклик, і застерігали мірятися з ними силами? Певно, ви би часом почувалися пригнічено та роздратовано».

Зі «Спогадів про сера Томаса Лоуренса та тридцять років близького знайомства з ним», написаних міс Крофт[438]. (Прим. авт.)

237

Френсіс Певенсі — маг XVI століття, автор «Вісімнадцяти див, якими славиться Дім Альбіону». Відомо, що Певенсі навчався у Мартіна Пейла. «Вісімнадцятьом дивам» притаманні усі риси магії Пейла, зокрема його пристрасть до складних діаграм та мудрованого магічного інструментарію. Багато років Френсіс Певенсі посідав скромне, але шановане місце в історії англійської магії як послідовник Мартіна Пейла, але потім несподівано для всіх став об’єктом однієї з найзапекліших дискусій серед теоретиків магії вісімнадцятого століття.

Усе почалося у 1754 році, коли в бібліотеці одного джентльмена зі Стамфорда, графство Лінкольншир, знайшли безліч листів. Всі вони були написанні старовинним почерком і підписані Мартіном Пейлом. Тогочасні дослідники магії не тямилися від щастя.

Але після детальнішого вивчення виявилося, що це любовні листи, в яких немає ані слова магії. Вони повнилися неймовірно пристрасними образами: Пейл порівнював кохану з ніжною зливою, що падає на нього, з полум’ям, яке його зігріває, з муками, що миліші йому за будь-який затишок. У листах було багато згадок про молочно-білі груди, напарфумлені ніжки, м’яке та довге каштанове волосся, в якому губляться зорі, та безліч інших речей, які взагалі не цікавили теоретиків магії, що сподівалися відшукати закляття.

Пейл із неймовірною пристрастю виписував ім’я коханої — Френсіс, а в одному з листів склав шараду або ж загадку на її прізвище: Певенсі. Спершу дослідники припустили, що коханка Пейла — це сестра чи дружина того самого Френсіса Певенсі. У XVI столітті ім’я Френсіс було звичним як для чоловіків, так і для жінок. Тоді Чарльз Гетер-Ґрей опублікував сім уривків із листів, де згадувались «Вісімнадцять див, якими славиться Дім Альбіону», і переконливо довів, що коханка Пейла та автор книги — одна й та ж сама особа.

Вільям Пантлер заявив, що листи — фальшивка. Їх знайшли у бібліотеці м-ра Вітелсі. Він мав дружину, яка написала кілька п’єс; одну чи дві з них поставили в театрі «Друрі-лейн». «Очевидно, — заявив Пантлер, — що жінка, яка опустилася до написання п’єсок, здатна на що завгодно…» Він вважав, що місис Вітелсі підробила листи, «аби вивищити свою стать над місце, призначене їй Богом». М-р Вітелсі викликав м-ра Пантлера на дуель, і Пантлер, що був природженим ученим і геть не тямив у зброї, вибачився й опублікував офіційну відмову від своїх звинувачень на адресу місис Вітелсі.

М-р Норрелл із задоволенням збирався застосувати магію Певенсі, адже давно вже для себе постановив, що Певенсі був чоловіком. Що ж до листів, то, оскільки в них не згадувалася магія, Норрелла вони не обходили. Джонатан Стрейндж був геть іншої думки. Він вважав, що для вирішення суперечки варто дати відповідь на одне-єдине запитання: чи став би Мартін Пейл вчити магії жінку? Стрейндж гадав, що відповідь ствердна. Зрештою, Мартін Пейл сам навчався у жінки — Катерини Вінчестерської. (Прим. авт.)

238

Таддеус Гікман (1700-38), автор життєпису Мартіна Пейла. (Прим. авт.)

239

Вважають, що ця традиційна англійська примовка описує різноманітні угоди, які Джон Ускґласс, Король Крук, уклав від імені англійців з лісами. (Прим. авт.)

240

С. 431. «Генрі Ласеллз». — Ми вперше дізнаємося ім’я цього персонажа. Його історичний тезка — Генрі Ласеллз, 2-й граф Гейрвуд (1767–1841) — член парламенту, земле- і рабовласник. Після остаточного скасування рабства в колоніях (див. прим. до с. 349 [в електронній версії — прим. 201]) він отримав компенсацію в 26 тисяч фунтів — тобто майже два з половиною мільйони на сучасні гроші.

241

С. 436. Танбридж-Веллс — місто в графстві Кент, на південний схід від Лондона.

242

С. 440. І ще з кого — з Марії Буллворт! — Уважні читачі, ймовірно, вже помітили надзвичайну схожість Марії Буллворт з Марією Рашворт (у дівоцтві Бертрам) із «Менсфілд-парку» Джейн Остін. Лондонський будинок, у якому жили Рашворти, раніше належав леді Ласеллз (дружині історичного Генрі Ласеллза). Чоловіка, з яким втекла Марія Рашворт, звали, як і Ласеллза з роману Кларк, Генрі. Кузина місис Булворт, Елізабет Черч («нудна, вічно сидить гаптує»), — це Фанні Прайс, головна героїня роману Остін.

243

Les Cinque Dragownes (П’ять драконів). Попри поширену думку, назва суду походить не від лютості суддів, а від зали в оселі Джона Ускґласса, Короля Крука, в Ньюкаслі, де зазвичай виголошувалися вироки. За переказами, зала та була дванадцятикутною і оздоблювали її різьблення небаченої краси, виконані як людьми, так і фейрі. Найпрекраснішими з усіх були зображення п’яти драконів.

До злочинів, які розглядалися у суді Cinque Dragownes, належали: «лихі помисли» — магія, виконана зі зловмисним наміром; «облудна магія» — імітація магічних дій або ж обіцянка чарів, які шахрай не мав змоги чи наміру виконати; продаж магічних перснів, капелюхів, черевиків, плащів, пасків, лопат, бобів, музичних інструментів та ін. людям, які не здатні опанувати такі могутні предмети; видавання себе за мага або ж за особу, що діє від імені мага; викладання магії непридатним особам на кшталт п’яниць, божевільних, дітей, людей із лихими звичками та схильностями; а також багато інших злочинів, скоєних навченими магами та іншими християнами. Злочини проти особи Джона Ускґласса також розглядав суд Cinque Dragownes. Він не мав стосунку тільки до магічних злочинів одного ґатунку — переступів, скоєних фейрі. Ними опікувався окремий Фольфлюрський суд[439].

У XII, XIII і XIV століттях в Англії процвітала спільнота магів і фейрі, яка постійно займалася чарами. Відомо ж, як важко порядкувати магією, і, природно, не всі чари творилися з добрими помислами. Вірогідно, Джон Ускґласс присвятив багато часу й сил укладанню кодексу законів, які б керували магією і магами. Коли магічні діяння поширилися по всій Англії, королі півдня з великою вдячністю запозичили мудрість північного сусіда. Вельми прикметною ознакою часу було те, що попри розподіл Англії на дві країни з окремими правничими системами, зведення законів про магію було спільним. Південноанглійський відповідник Cinque Dragownes називався Лондонські Малі Дракони й засідав неподалік від Блекфраярз[440]. (Прим. авт.)

244

С. 446. Колегія юристів цивільного права — корпорація, що існувала до 1858 року та готувала спеціалістів з римського права, на відміну від судових іннів, що готували спеціалістів із загального права. До колегії належали доктори права Оксфордського та Кембриджського університетів, яких затверджував голова Церковного апеляційного суду.

245

С. 448. Джордж Крукшенк (1792–1878) — англійський художник, політичний карикатурист і книжковий ілюстратор, син Айзека Крукшенка (див. прим. до с. 67 [в електронній версії — прим. 42]).

246

С. 451. Це, нагадаю, було радикальне видання, яке виступало за політичні реформи, емансипацію католиків та юдеїв і все, чого не схвалював м-р Норрелл. — Емансипація католиків (надання британським та ірландським католиками рівних прав з протестантами) протягом багатьох десятиліть лишалась головним питанням англійської політики. До початку XIX століття католики вже могли відкрито сповідувати свою релігію і володіти землею, але не могли обіймати урядові посади. І Ґеорґ III, і Ґеорґ IV чинили затятий опір католицькій емансипації. Тільки у 1829 році герцог Веллінґтон (на той час прем’єр-міністр), здолавши спротив короля, провів закон про католицьку емансипацію, згідно з яким католики могли обиратися в парламент і обіймати майже всі державні посади; щоправда ще до 1871 року вони не мали права вчитися в університетах. Ті самі закони поширювалися і на юдеїв: Дізраелі не зміг би стати членом парламенту, якби значно раніше його батько, посварившись із синагогою, не охрестив дітей в англіканстві.

247

С. 454. Гемфрі Деві (1778–1829) — англійський хімік і фізик, один із засновників електрохімії, член, а потім і голова Лондонського королівського товариства.

248

Майкл Фарадей (1791–1867) — англійський фізик, основоположник вчення про магнітне поле.

249

Вільям Гарвей (1578–1657) — англійський лікар, засновник сучасної фізіології та ембріології.

250

Наприклад, ЙОСИП АРИМАТЕЙСЬКИЙ, маг, котрий прибув до нас зі Святої Землі і посадив тут магічне дерево, що мало боронити Англію від усякої шкоди. — За переказами, Йосип Ариматейський відвідав Британію, заснував у Ґластонбері християнську громаду, сховав там чашу Таємної вечері (святий Грааль) і увіткнув у землю свою патерицю, зроблену з того ж тернового дерева, з якого зрізали гілки для тернового вінця Спасителя. Принаймні, так повідомляє «Житіє Йосипа Ариматейського», опубліковане 1520 року. Патериця прижилася і стала деревом глоду, яке росло понад півтори тисячі років, поки його не зрубали протестанти Кромвеля близько 1647 року. Втім, нащадки цього дерева ростуть і понині.

251

Наприкінці XVII століття у королівському місті Ньюкаслі жив один рукавичник, і була в нього донька — сміливе мале дитя. Одного разу, коли всі були переконані, що дівчинка грається в якомусь закуті батьківського дому, вона зникла. Батьки та брати кинулися на пошуки. До них приєдналися і сусіди, але дитини ніде не було. Уже пізно ввечері вони побачили, як дівчинка іде багнистим брукованим схилом. Декому здалося, що позад неї хтось чвалає в сутінках зимової вулиці, але дитина прийшла сама, неушкоджена, а з її слів склалася така історія:

Вона втекла з батькового дому, щоб поблукати містом, і скоро опинилися на незнайомій вулиці. Широка, гарно мощена, вона вела вгору — вище, ніж дівчинка бувала коли-небудь, — до брами та подвір’я великого кам’яного будинку. Дитина зайшла всередину і зазирнула у різні кімнати, але всі вони були тихими, порожніми, сповненими порохом та павуками. В одному крилі будинку знайшлась анфілада кімнат, де на стінах та підлозі невпинно мерехтіли тіні від листя з дерев за вікном, хоча ніяких дерев там не було й однаково стояла зима. В одній з кімнат не було нічого, крім високого дзеркала. Мабуть, кімната з дзеркалом посварилися, бо люстро відображало безліч птахів, а кімната була порожня, хоча донька рукавичника чула довкола себе пташиний спів. Ще вона виявила темний коридор, звідки долинав шум бурхливих хвиль — неначе вдалині розкинулося темне море чи протікала річка. З вікон одних кімнат виднівся Ньюкасл, з інших — зовсім незнайоме місто, а з третіх — широкі пустища й холодне блакитне небо.

Дочка рукавичника не раз натикалася на широченні сходи, які, здіймаючись, вужчали та закручувалися і, зрештою, закінчувалися щілинами й розламами в муруванні, які могли запримітити лише діти — та й пролізти в них теж. Одні сходи привели дівчинку до звичайних маленьких дерев’яних дверей.

Без жодного страху вона їх прочинила і тут-таки нажахано скрикнула. Дівчинці здалося, що її оточили тисячі й тисячі птахів — не було видно, чи день, чи ніч, тільки безмір чорних крил. Безмежними просторами гуляв вітер, ніби дівчинка піднялася на самісіньке небо, а воно сповнилося круками. Донька рукавичника дуже злякалася, але тоді почула, як хтось промовив її ім’я. Раптово птахи зникли і дівчинка опинилася в кімнаті з голими кам’яними стінами та підлогою. Ніяких меблів там не було, а на підлозі сидів чоловік, який знов покликав її на ім’я і сказав, що не треба боятися. Він мав довге розпатлане чорне волосся і носив рване чорне вбрання. У ньому не було нічого королівського, але поряд стояв атрибут справжнього мага — срібна миска з водою. Донька рукавичника постояла поряд із ним кілька годин, поки не стемніло. Тоді чоловік вивів її з будинку на вулицю, а там і до її дому. (Прим. авт.)

252

Див. примітку 3 до розділу 33 [в електронній версії — прим. 233]. (Прим. авт.)

253

Певно, найбільш моторошну оповідку про повернення Джона Ускґласса розказав баскський моряк, що врятувався під час загибелі великої Армади іспанського короля. Коли його корабель загинув у штормі поблизу найпівнічніших берегів Англії, моряк із двома товаришами дістався суші. Вони не наважувалися підходити до сіл, але стояла зима, земля вихолола, і моряки боялися замерзнути на смерть. Коли запала ніч, вони знайшли на схилі холодного пагорба спорожнілий кам’яний будинок. Всередині було темно, але крізь дірки в стелі виднілися зорі. Моряки лягли на земляну підлогу й заснули.

Баскському моряку наснилося, що за ним спостерігає якийсь король.

Чоловік прокинувся. Тьмяний промінь світла пронизував зимовий морок. Баск помітив, що в дальньому закуті будівлі в тінях височіє кам’яний поміст. Коли сяйво стало яскравішим, моряк побачив, що стоїть на помості, — трон. На ньому сидів блідий чоловік із чорним волоссям, убраний у чорну мантію. Злякавшись, баск розбудив товаришів і вказав на дивне видиво. Здавалося, що чоловік за ними стежить, хоча він не поворухнув і пальцем. Разом із тим, ні в кого не виникало сумнівів, що це жива людина. Моряки скочили до дверей і помчали через замерзлі поля.

Скоро баск утратив супутників: один того ж тижня помер від застуди та розриву серця; другий вирішив дістатися Біскайської затоки і рушив на південь, але що з ним сталося, ніхто не знає. Проте баскський моряк лишився в Камбрії, де його прихистили якісь фермери. Усе життя він переповідав історію про кам’яну комору серед пагорбів і вірив запевненням нових друзів та сусідів, що на троні він бачив самого Короля Крука. Баску так ніколи й не вдалося знайти ту споруду. Не вдалося це ні його друзям, ні дітям.

І все життя, заходячи до темних приміщень, він промовляв: «Вітаю тебе, Владарю, запрошую тебе до серця мого», — на випадок, якщо блідий чорнокосий король сидить у пітьмі, очікуючи на нього. На просторах північної Англії є тисячі-тисячі темних місць, де може чекати Король. «Вітаю тебе, Владарю, запрошую тебе до серця мого». (Прим. авт.)

254

«Занепад лісу фейрі» (1444) Пітера Вотершиппа. Це укладений очевидцем надзвичайно детальний опис занепаду англійської магії після відбуття Джона Ускґласса з країни. У 1434 році (саме коли пішов Ускґласс) Вотершиппу виповнилося двадцять п’ять. Молодик якраз почав практикувати магію в Норвічі. У «Занепаді лісу фейрі» записано безліч заклять, які чудово діяли, поки Ускґласс та його свита з фейрі лишалися в Англії, але після їхнього відбуття втратили будь-яку силу. Направду дивовижно, скільки знань про англійську магію Золотої доби дійшло до нас завдяки Вотершиппу. «Занепад лісу фейрі» може здатися доволі злісною книжкою, якщо не порівнювати її з двома пізнішими працями Вотершиппа: «Виправдання справ моїх, написане в темниці замку Ньюарк, де я опинився через наклеп ворогів моїх» (1459/60) та «Злочини лже-Короля» (написана у 1461 (?), опублікована 1697 у Пензансі). (Прим. авт.)

255

С. 466. …Король Крук був улюбленим вихованцем Короля Оберона… — Оберон — у середньовічній європейській традиції король фейрі. У французькій поемі «Гюон із Бордо» (XIII ст.) він — син феї Моргани і Юлія Цезаря, красивий з лиця, але, через прокляття іншої феї, карлик. В англійській літературі (у Шекспіра та інших авторів), Оберон — мінливий дух, що розміром та могутністю поступається своєму літературному попереднику. Сюзанна Кларк використовує французьке написання його імені Auberon замість англійського Oberon, демонструючи, що йдеться про грізного Оберона з французьких оповідей; згодом у 45 розділі він згадується вже в своєму англійському написанні. Обидва варіанти імені короля фейрі з’являються і в збірці Кларк «Леді з Ґрейс-Адью».

256

Лондонський дім лорда Ліверпуля. Химерний, старовинний, просторий маєток, що височів понад Темзою. (Прим. авт.)

257

С. 474. Леді Шарлотта Ґревіль, у дівоцтві Кавендіш-Бентінк (1775–1862) — близька подруга герцога Веллінґтона. Поголос стверджував, що у них роман.

258

С. 475. Ви, певно, знайомі з герцогом Ричмондом? — Чарльз Леннокс, 4-й герцог Ричмонд (1764–1819) — британський військовий, двічі член парламенту від Сассекса, лорд-намісник Ірландії (1807–1813), пізніше генерал-губернатор Британської Північної Америки (1818–1819). Під час битви при Ватерлоо — командувач резервними силами у Брюсселі, безпосередньої участі у бойових діях не брав.

259

І Блюхер… Вважає, що завагітнів… Слоненям. — Тут і далі Кларк, описуючи битви при Катр-Бра і Ватерлоо, не суперечить історичним фактам. За її словами, вона лише зробила справою рук Стрейнджа всі випадки надзвичайної удачі лорда Веллінґтона.

260

Городян Брюсселя та солдатів різноманітних армій, розквартированих по місту, заінтригувало повідомлення про те, що вони опинилися в далекій чужій країні. На жаль, усі були так зайняті приготуванням до битви (а багатші та фривольніші верстви — до балу в герцогині Ричмонд того вечора[441]), що мало кому вистачило часу піти й дослідити околицю або її мешканців. Тож тривалий час ніхто не міг сказати, куди ж саме Стрейндж відправив Брюссель того червневого полудня.

У 1830 році торговець і трапер на ім’я Пірсон Денбі подорожував американськими Рівнинами. До нього підійшов один знайомий, вождь племені лакота Чоловік-Що-Боїться-Води, і поцікавився, чи міг би Денбі роздобути йому трохи громових куль. Він пояснив, що збирається йти війною на ворогів, і йому конче потрібні громові кулі. За його словами, колись він мав їх близько п’ятдесяти і витрачав дуже ощадливо, але зараз не лишилося жодної. Денбі нічого не зрозумів. Він запитав, чи йдеться про набої до рушниці. Ні, заперечив Чоловік-Що-Боїться-Води. Схоже на набої, але набагато крупніші. Він узяв Денбі в свій табір і продемонстрував йому спижеву 5,5-дюймову гаубицю, виготовлену компанією «Каррон» у шотландському Фолкерку. Приголомшений Денбі першим ділом запитав у Чоловіка-Що-Боїться-Води, звідки він дістав гармату. Той пояснив, що в горах недалеко живе плем’я Недоробків. Вони з’явилися несподівано одного літа, але Творець обдарував їх лиш одним умінням, необхідним для виживання, — умінням воювати. Всіх інших їм бракувало: не знали, як полювати на бізона чи вилорога, як приборкувати коня або будувати собі житло. Навіть між собою їм важко було порозумітися, оскільки їхній божевільний Творець дав їм чотири чи п’ять різних мов. Зате в них була гармата, яку вони й виміняли у Чоловіка-Що-Боїться-Води на харчі.

Заінтригований, Денбі відшукав плем’я Недоробків. Спершу вони здавалися такими самими, як і всі інші племена, але потім Денбі помітив, що старіші чоловіки мали напрочуд європейську зовнішність і трохи говорили по-англійськи. Деякі з їхніх звичаїв були як у племен лакота, а деякі — скидалися на військовий вишкіл Старого світу. Говірка їхня не надто відрізнялася від мови лакота, але мала багато англійських, голландських і німецьких слів.

Чоловік на ім’я Роберт Гіт (а по-інакшому Малий-Чоловік-Який-Забагато-Говорить) розповів Денбі, що всі вони свого часу дезертирували із кількох армій і полків одного дня 15 червня 1815 року через наближення великої битви, якої вони боялися не пережити. Тому вони втекли. Чи не знає Денбі, хто королює у Франції — герцог Веллінґтон чи Наполеон Буонапарте? Денбі не знав. «Що ж, сер, — філософськи на те зауважив Гіт, — хто би там не правив, а життя для таких, як ми з вами, йде так само». (Прим. авт.)

261

С. 480. Pâtissier — кондитер (фр.).

262

Sâus-patissier — помічник кондитера, молодший кондитер (фр.).

263

Генерал Ребек навіть переклав цей віршик голландською, і по дорозі на Катр-Бра його виспівували генералові солдати. В свою чергу ті навчили його англійців, так що згодом він перетворився на дитячу пісеньку, якої співали в Англії та Нідерландах, стрибаючи на скакалках. (Прим. авт.)

264

Копенгаген (1808–1836) — знаменитий гнідий жеребець, що належав герцогу. (Прим. авт.)

265

С. 483. Воксголл-Ґарденз — розважальний сад у Лондоні; існував з 1661 по 1859 рік.

266

У 1810 році панове Джордж і Джонатан Берратти, власники публічного саду у Воксголлі, запропонували Стрейнджу і Норреллу казкові гроші за регулярні вечірні вистави в їхнім саду. Берратти просили саме про таку магію: ілюзії магічних істот, біблійних та історичних знаменитостей і т. д., і т. п. Цілком природно, м-р Норрелл пропозицію відхилив. (Прим. авт.)

267

У магів існує ціла метода для заплутування доріг, ландшафтів, приміщень та всякого іншого фізичного простору, і вона полягає в тому, щоб у його межах створити лабіринт. От тільки Стрейндж цього мистецтва не опанував аж до лютого 1817 року.

І тим не менш, його дії рішуче вплинули на хід кампанії. Стрейндж так і не дізнався, що французькому генералу Д’Ерлону не вдалося потрапити на поле бою зі своїм двадцятитисячним корпусом. Найважливіші години він витратив на похід місцевістю, яка незбагненно мінялася буквально що кілька хвилин. Якби він зі своїми солдатами встиг дістатися Катр-Бра, цілком імовірно, французи одержали би гору й битви під Ватерлоо не сталося би. Стрейнджа так зачепили різкі слова герцога, що він йому не розповів про свої дії, лише згодом повідавши про них Джону Сеґундусу й Томасу Леві. Тому й історики ніяк не могли пояснити провал Д’Ерлона, аж поки 1820 року світ не побачило Сеґундусове «Життя Джонатана Стрейнджа». (Прим. авт.)

268

Насправді, м-р Пінк був одним із цивільних, кого герцог силоміць перетворив на своїх неофіційних ад’ютантів. Поміж них був юний швейцарський джентльмен та ще один негоціант, лондонський. (Прим. авт.)

269

С. 493. «Animam evocare» — «прикликати душу» (лат.).

270

С. 496. Стеркросс-Голл виявився найбільшою спорудою в селі, решту якого складала жменька кам’яних будинків та ферм. — Примітка для читачів, яким спаде на думку проїхатися стрейндже-норреллівськими місцями Англії: прототипом Стеркросса було селище Вайколлер, графство Лінкольншир, на межі з Йоркширом.

271

С. 508. Це кав’ярня «Єрусалим» на Куперс-Корт. — Засноване, ймовірно, у другій половині XVIII століття місце ділових зустрічей для капітанів та купців, що торгували з Китаєм, Ост-Індією та Австралією. У часи свого розквіту успішно конкурувала з «Ллойдом».

272

Вільям із Ланчестера служив сенешалем у Джона Ускґласса і був його найулюбленішим слугою, відтак — одним із найважливіших людей в Англії. (Прим. авт.)

273

Томас із Дундейла — найперший слуга Джона Ускґласса із числа людей. Див. примітку 2 до розділу 45 [в електронній версії — прим. 286]. (Прим. авт.)

274

Вал — це висока стіна із землі та каменів (тепер вона майже розвалилася), яка відділяє Вельс від Англії. Її у восьмому столітті звів король Мерсії Оффа, який на власному досвіді переконався, що не варто довіряти вельським сусідам[442]. (Прим. авт.)

275

Коли Стрейндж та Арабелла одружилися, Генрі служив священником в Ґрейс-Адью в Ґлостерширі[443]. Там він упевнився у своєму бажанні побратися з юною місс Парбрінґер. Однак Стрейнджеві не подобалися ані юна леді, ані її подруги. Якраз тоді прихід Ґрейт-Гізерден лишився без священника і Стрейндж переконав сера Волтера Поула, який цим приходом опікувався, призначити туди Генрі. Той не тямився від щастя. Ґрейт-Гізерден був значно більший за Ґрейс-Адью, а про непідхожу дівчину він швидко забув. (Прим. авт.)

276

Певна річ, книжки, якими володів Стрейндж, були про магію, а не самої магії. Усі магічні книжки належали м-рові Норреллу. Пор. примітку 5 до розділу 1 [в електронній версії — прим. 12]. (Прим. авт.)

277

Можливо, приказка мала трохи інакше значення. Ще у дванадцятому столітті постановили, що маги й священники — до певної міри суперники. І ті, й другі вірять, що світ населений надприродними створіннями й кориться надприродним силам. І ті, й другі вірять, що до тих створінь можна звертатися через закляття чи молитви, щоб переконати їх допомогти або ж нашкодити людям. Багато в чому ці дві космології дуже схожі, але з однакових засновків священники й маги зробили геть різні висновки.

Магів найбільше цікавить користь від зв’язків із цими надприродними істотами; вони прагнуть дізнатися, як і за яких обставин янголів, демонів і фейрі можна покликати на допомогу в магічних діяннях. Для їхніх цілей не має значення, що перша група створінь божественно добра, друга — пекельно лиха, а третя — сумнівна з погляду моралі. Натомість священників тільки це й цікавить.

У середньовічній Англії всі спроби примирити дві космології були приречені на поразку. Церква хутко уклала цілий перелік єресей, у яких можна було звинуватити мага, навіть коли він ні про що не підозрює. Про Меродову єресь вже йшлося вище.

Александр із Вітбі (1230-ті (?) — 1302 рр.) навчав, що всесвіт подібний до гобелена, і за швидкоплинне життя ми здатні побачити лише окремі його частини. По смерті ми уздріємо його цілим і тоді збагнемо, як саме різні частини єднаються одна з одною. Александр був змушений відмовитися від своєї тези, а церковники відтоді пильнували, щоби вітбійська єресь не ширилася. Навіть найдрібніші сільські маги мусили ставати хитрими, мов політики, аби уникнути звинувачень у єресі.

Та це зовсім не означає, що всі маги уникали переплетення релігії та магії. Чимало «заклять», що дійшли до нас, прикликали такого чи сякого святого або чудотворця магові на допомогу. Прикметно, що джерелом плутанини стали фейрі, які служили магам. Більшість фейрі хрестили, щойно вони потрапляли до Англії, тож невдовзі вони почали залучати згадки про святих та апостолів у свою магію. (Прим. авт.)

278

С. 529. Екарте — карткова гра для двох, частково схожа на віст.

279

С. 531. Касл-Ідрис («Замок Ідриса») — пагорб у Шропширі, за декілька миль від валу Оффи, на якому збереглися рештки давніх укріплень; у міфології валлійських кельтів Ідрис — велетень, що мав чималі знання з поезії, астрономії та філософії.

280

С. 539. А третього дня вона померла. — 28 грудня, день Побиття немовлят, який англійською зветься «Childermass». Яке значення має цей збіг і чи має взагалі, знає, мабуть, лише Сюзанна Кларк.

281

С. 544. Діне ші («люди пагорбів») в кельтській міфології — чарівні істоти, що живуть під землею і в пагорбах, у печерах, у розщелинах скель і на чарівних островах та океанах. Згідно зі «Словником фейрі» Кетрін Бріґґс, це «типові героїчні фейрі, які з задоволенням вдаються до занять та насолод середньовічного лицарства». За походженням вони, твердить Бріґґс, — змалілі ірландські боги (Туата Де Даннан) або ж, як твердять деякі перекази, палі янголи, не настільки погані, щоб потрапити до Пекла. Уявлення про ші знайшло своє відображення в образах ельфів та фей пізніших традицій.

282

На Різдво король Генріх… — Генріх І Боклерк (бл. 1068–1135) — молодший син Вільгельма Завойовника, король Англії і герцог Нормандії.

283

С. 545. …на холодних схилах. — Можливо, відсилка до балади Джона Кітса «La Belle Dame Sans Merci» («Прекрасна безжальна дама», 1820). Її герой проводить ніч кохання з ельфійкою і прокидається самотній, «на холодному схилі» (в пер. В. Мисика — «у цих лугах»).

284

Ніхто в нинішній Англії не володіє цією мовою, і все, що нам від неї лишилося, — це жменька запозичених слів на позначення напівзабутих магічних практик. Мартін Пейл писав у «De Tractatu Magicarum Linguarum», що вона споріднена зі стародавніми кельтськими мовами. (Прим. авт.)

285

С. 546. Ордерік Віталій (1075 — бл. 1142) — нормандський чернець, хроніст, автор «Церковної історії» — найповнішого опису англо-норманського життя його днів.

286

Також відомий під іменами Томас де Дунделль і Томас де Донвіль. Певно, дехто з Генріхової знаті впізнав у Томасі зниклого чотирнадцять років тому на Різдво молодшого сина впливового норманського вельможі. Зважаючи на обставини його повернення, навряд чи знать щиро тішилася зустрічі. (Прим. авт.)

287

Ще коли він був дитиною у Фейрі, ші назвали його словом своєї мови, що, наскільки нам відомо, означало «Шпак»[444], але на час завоювання Англії юнак уже відмовився від цього імені. Пізніше він обрав собі батькове ім’я — Джон д’Ускґласс, — проте на початку свого владарювання відомим був під одним із багатьох наймень, якими його нарекли друзі чи вороги: Король; Король Крук; Чорний Король; Король Півночі. (Прим. авт.)

288

С. 547. …частину Англії між річками Твід і Трент… — Сучасні Йоркшир, Ланкашир, Вестморленд, Дарем, Камберленд, Нортум-берленд.

289

Ім’я цього короля діне ші було надзвичайно довгим і складним. За традицією, всі звикли звати його Обероном[445]. (Прим. авт.)

290

С. 548. Лорду Сідмуту, міністру внутрішніх справ. — Генрі Аддінґтон, 1-ий віконт Сідмудтський (1757–1844) — прем’єр-міністр Великобританії в 1801–1804 роках, під час описуваних подій — міністр внутрішніх справ в уряді графа Ліверпуля. У боротьбі проти луддитів (див. прим. до с. 583 [в електронній версії — прим. 301]) домігся значного обмеження громадянських прав (до того ж, не тільки для робітників, але й для всіх шарів населення). Завзято (хоч і марно) протистояв емансипації католиків і парламентській реформі.

291

Лорд-намісник (лорд-лейтенант) — представник британського монарха у великій адміністративній одиниці.

292

С. 557. «Скопус» — мета (лат.).

293

Заклинання на виявлення чарів Жак Беласіс наводить у своїх «Настановах». (Прим. авт.)

294

На гербі Джона Ускґласса було зображено крука в польоті (або, як кажуть геральдисти, летючого крука) — чорного на білому щиті. (Прим. авт.)

295

Імовірно, він промовив справжнє ім’я Короля Крука, яке йому дали ші, — те, що на думку Джонатана Стрейнджа, означало «Шпак». (Прим. авт.)

296

Фамулюс (famulus) латиною означає прислужника, особливо на побігеньках у мага. (Прим. авт.)

297

Сер Волтер озвучує широко розповсюджений острах, пов’язаний із магією перевертнів, до якої завжди ставилися з великою підозрою. Зазвичай авреати вдавалися до неї під час подорожей до Фейрі чи інших земель за межами Англії, адже чудово розуміли, що перевертні зазнавали ґвалту й насильства напрочуд часто. Скажімо, одна така пригода трапилася в Лондоні року 1232-го, коли дружина одного благородного мужа, яку звали Сесілія де Вальбрук, знайшла на порозі своєї спальні гарненького сіренького котика. Вона забрала тварину собі й назвала Сером Полюбовним. Котик їв у неї з рук і спав у неї на постелі. Ба більше, він ходив невідступно за хазяйкою і супроводжував її навіть у церкву, де мав звичку, муркотячи, спати в подолах її рясних спідниць. Аж якось на вулицях міста жінка й Сер Полюбовний перестріли мага на ім’я Волтер де Чип, ураз викликавши його якнайсильніші підозри. Чарівник підійшов до Сесілії та промовив: «Леді, цей кіт, що ходить за вами… Підозрюю, це взагалі не кіт». Негайно послали по двох інших магів, котрі спільно з Волтером проказали над Сером Полюбовним заклинання. Той перекинувся на свою істинну подобу, і виявився одним другорядним магом на ім’я Джоселін де Сніттон. Невдовзі справу Сніттона розглянув суд Малих Драконів у Лондоні, який і присудив одрубати магу правицю. (Прим. авт.)

298

Вище вже йшлося про те, як відданість підполковника Кегуна Ґранта своєму яскраво-червоному мундиру призвела до його полону французами в 1812 році. (Прим. авт.)

299

С. 582. Йоаніти — збіг із назвою лицарського ордену випадковий і пояснюється походженням від одного і того ж імені Йоан (в англійській вимові — Джон).

300

Північноанглійський простолюд вважав себе неабияк потерпілим від змін останніх років — і небезпідставно. Бідність і безробіття додалися до того лиха, що наробила війна з французами. А коли остання добігла кінця, щастю північан стала загрожувати інша новина — машини, які дешево виготовляли різні товари й позбавляли людей роботи. Тож хіба варто дивуватися, що дехто вдався до руйнування машин, намагаючись оборонити власний заробіток. (Прим. авт.)

301

С. 583. А, то ви про трощителів машин? — Йдеться про рух луддитів — ремісників та працівників мануфактур, що руйнували обладнання фабрик з обробки вовни та бавовни, бо через індустріалізацію втрачали роботу. Рух розпочався у 1811 році в Ноттінґемширі й швидко розповсюдився на Йоркшир та Лінкольншир. Повстання луддитів придушувала армія (твердили навіть, що в цьому брало участь більше британських вояків, ніж було на всьому Піренейському півострові). У 1812 році парламент увів смертну кару за «трощення машин»; одним із небагатьох противників цього законодавчого акту був лорд Байрон. Остаточно рух було придушено 1816 року. Для роману важливо, що легендарним предтечею луддитів був такий собі Нед Лудд (Ладд) — ремісник, який ще 1779 року в гніві знищив дві в’язальні машини. Послідовники називали його Капітаном, Генералом чи й Королем Луддом — і фольклористи пов’язують цю постать із міфічним королем бритів Лудом, від імені якого нібито походить назва Лондон (див. «Історію королів Британії» Ґальфрида Монмутського). Луд, у свою чергу, походить від персонажа валлійської міфології Ллуда Срібної Руки. Таким чином, йоаніти Сюзанни Кларк, вірні послідовники древнього Короля, — точний аналог луддитів.

302

Годі й уявити наочнішу ілюстрацію дивних взаємовідносин між урядом у Лондоні та північною половиною королівства. Уряд представляє інтереси короля Англії, але король Англії править лише в південній її частині. Згідно із законами, він є лише регентом над північчю, забезпечуючи там закон і порядок, допоки Джонові Ускґлассу заманеться повернутись. (Прим. авт.)

303

Не дивно, що час від часу в Північній Англії об’являлися претенденти на її престол, які називалися Джонами Ускґлассами й намагалися повернути собі владу. Найзнаменитішим із них був молодик на ім’я Джек Фараон, якого вінчали на королювання в Даремському соборі у 1487 році. Його підтримала більшість північної аристократії і навіть кілька фейрі, які тоді мешкали в королівському місті Ньюкасл. Фараон був вродливим юнаком із королівськими манерами. Йому була під силу проста магія, а за потреби фейрі-прислужники виконували в його присутності складніші завдання, приписуючи їх королю. Хлопець народився у сім’ї магів-волоцюг. Ще малим його помітив на одному ярмарку граф Гексгем, який зауважив разючу схожість дитини з Джоном Ускґлассом. Він заплатив сім шилінгів батькам, і хлопець їх більше ніколи не бачив. Гексгем тримав його в потаємному місці у Північній Англії та навчав королівським премудростям. У 1486 році граф явив Фараона світу, чим розпочав його куце правління Північною Англією. Найголовнішою проблемою для обох було те, що забагато людей знали про цей обман. Гексгем і Фараон скоро посварилися. За наказом Фараона у 1490 році Гексгема було вбито, а чотири його сини перебігли на бік Генріха VII, короля Південної Англії, і разом із його військами вдерлися на Північ, де в битві під Ворксопом у 1493 році завдали Фараонові поразки. Самозванця посадили в Тауер і стратили в 1499 році.

Поміж інших більш-менш успішних претендентів можна згадати Пірса Блекмора і Деві Босоногого. Останнього самозванця називали просто — Літній Король, бо справжнього його імені дізнатися нікому не вдалося. Він уперше з’явився під Сандерлендом у травні 1536 року невдовзі після того, як Генріх VIII розпустив монастирі. Гадають, він міг бути ченцем одного з великих північних абатств, Фаунтінсу, Риво чи Гертф’ю[446]. Літній Король був не схожий на Фараона та Блекмора хоч би тим, що не тільки не мав підтримки північноанглійської аристократії, а й не намагався нею заручитися. Він звернув свій погляд на простолюд. Його шлях виявився не так магічним, як містичним. Він зцілював недужих, учив своїх послідовників любити та шанувати природу й диких звірів — і цим вченням був значно ближчим до мага XII століття Томаса Бог-у-поміч, аніж до Джона Ускґласса. Натовп його голодраних прихильників не цікавився захопленням Ньюкасла, як і будь-якого іншого місця. Ціле літо 1536 року вони вешталися Північною Англією, здобуваючи підтримку, де б не з’явились. У вересні Генріх VIII вислав проти них військо. Натовп до бою був не готовий і просто розбігся по домівках. Декілька чоловік усе ж таки лишилось із своїм королем, спробували його оборонити, але наклали головами під час різанини біля Понтефракта. Літній Король міг бути серед них, а міг і просто зникнути. (Прим. авт.)

304

Викликання мертвих магів для поради може здаватися сенсаційною новиною, але направду така чародійна процедура мала давню й поважну історію. Мартін Пейл стверджував, що вивчився магії в Катерини Вінчестерської, яка померла за двісті років до його народження. Сам Джон Ускґласс, за переказами, бесідував з Мерліном, Аендорською чарівницею[447], Мойсеєм та Аароном, Йосипом Ариматейським та іншими шанованими стародавніми магами. (Прим. авт.)

305

С. 587. Та місис Стрейндж мала геніальну здатність уловлювати вираз обличчя, поворот постави, шарм і розум у найбуденніших сценах. — Ці слова нагадують відгук Вальтера Скотта про «Гідність і гонор» Джейн Остін (у його щоденнику від 14 березня 1826 року): «У цієї молодої леді був талант для опису складностей, почуттів і характерів звичайного життя — настільки чудовий, що подібного я не зустрічав. Бути велемовним я вмію не згірш за інших; але найтонший дотик, завдяки якому звичайні буденні речі та характери стають цікавими завдяки правдивості опису та чуття, — оце мені не дано. Як шкода, що така обдарована людина померла так рано!»

306

С. 592. …надто схожі на роботи Палладіо чи Піранезі… — Андреа Палладіо (1508–1580) — італійський архітектор. Джованні Баттіста Піранезі (1720–1778) — італійський художник-графік, який більшу частину життя провів, вивчаючи й замальовуючи римські будинки, пам’ятники та руїни (цикли «Види Рима», «Римські старожитності»); найвідоміший його цикл — «Вигадані в’язниці», який і має на увазі Стрейндж: величезні, майже гротескні склепіння з нескінченними сходами та переходами вплинули на мистецтво романтиків та сюрреалістів.

307

Учені маги завжди з неймовірним хвилюванням зустрічають нові відкриття, які стосуються великого доктора Пейла. Він посідає особливе місце в історії англійської магії. До появи Стрейнджа та Норрелла він був єдиним вартим уваги магом-практиком, який записав свої знання з магії для майбутніх поколінь. Природно, що його книги цінуються вище за інші. (Прим. авт.)

308

Багато століть вважали, що цей уривок надзвичайно цікавий, але позбавлений практичної користі, адже нині ніхто не вважає, що Смерть — це особа, яку можна розпитувати так, як це пропонує Пейл. (Прим. авт.)

309

Більшість людей схильні опиратися обмеженням, які на нас накладають друзі або члени родини, проте, коли нас спіткає таке лихо, як смерть коханої людини, усе змінюється! Тоді обмеження обертаються на священний обов’язок. (Прим. авт.)

310

Навіть Джон Ускґласс, який правив трьома королівствами й повелівав усією англійською магією, не міг позбутися жаги до довгих і таємничих мандрівок. У 1241 році він залишив свій дім у Ньюкаслі вельми химерним чином, відомим тільки магам. Він повідомив свого слугу, що як мине один день, то його знайдуть сплячим на лавці біля каміна.

Наступного дня слуга і мешканці королівської господи шукали Короля на лавці біля каміна, але володаря там не було. Вони виглядали його щоранку і щовечора, та він усе не з’являвся.

Його іменем правив Вільям, граф Ланчестер, відкладаючи низку питань «до повернення короля». Та з плином часу багато людей почали сумніватися, чи таке взагалі трапиться. А тоді, через рік і один день після зникнення Короля, його знайшли сплячим на лавці біля каміну.

Схоже, він не усвідомлював, що трапилося щось незвичне, і нікому не розповідав, де був. Ніхто не наважувався спитати, чи володар і мав намір пропадати так довго, чи щось жахливе трапилося й затримало його. Вільям Ланчестер покликав слугу й попросив точно повторити слова, які промовив перед від’їздом Король. Чи міг він насправді сказати, що його не буде рік і один день?

Слуга визнав, що таке можливо. Мова Короля зазвичай була тихою. Тож цілком імовірно, що слуга не дочув. (Прим. авт.)

311

Цілковита неправда. Під час Піренейських війн герцог Веллінґтон безугавно скаржився на постійне втручання урядовців у його справи. (Прим. авт.)

312

Лорд Байрон покинув Англію в квітні 1816 року, переслідуваний усе більшими борговими зобов’язаннями, обвинуваченнями в жорстокому ставленні до дружини та чутками про перелюб, учинений із власною сестрою[448]. (Прим. авт.)

313

Того року випало химерне літо. Точніше, літа так ніхто й не дочекався. Зима засиділася аж до серпня. — Причиною цього, радше за все, стало виверження індонезійського вулкана Тамбора. 1816 рік назвали «роком без літа». Його економічні та культурні наслідки незліченні — від поезії Байрона «Темрява» та роману Мері Шеллі «Франкенштейн», згадуваного нижче, до картин Вільяма Тернера, на яких особливий колір заходу сонця пояснюється вулканічним пилом в атмосфері.

314

С. 607. Товариство йому складає інший поет на прізвище Шеллі, а ще — місис Шеллі та інша дама — ще зовсім дівчинка, направду, — котра називається місис Клермонт і чиї відносини з обома чоловіками я так і не збагнув. — Насправді міс Клер (Клара Мері Джейн) Клермонт (1798–1879), зведена сестра Мері Шеллі (1797–1851). У шістнадцять років втекла з дому разом з Мері та її коханим; їхній любовний трикутник проіснував вісім років. В Англії та Швейцарії у неї були короткотривалі стосунки з Байроном, від якого вона народила доньку Аллеґру (1817–1822).

315

Також був у них іще один молодий дивак, що повсякчас молов якусь нісенітницю — такий собі м-р Полідорі. — Джон Полідорі (1795–1821) — лікар Байрона, автор повісті «Вампір». Якось Байрон і Шеллі завели розмову про надприродне; кожен із присутніх вирішив навзаклад написати по страшній історії, однак до кінця справу довели лише два не літератори: дев’ятнадцятирічна Мері Шеллі написала роман «Франкенштейн», а Полідорі — повість «Вампір», облудно заявивши видавцеві, що лише записав усну імпровізацію Байрона (повість і було опубліковано під поетовим іменем).

316

…я маг на службі герцога Веллінґтона, якого вони всі терпіти не можуть, а натомість обожнюють Буонапарте. — Після битви при Ватерлоо Байрон схвально писав про Веллінґтона («Це — чоловік, Сципіон нашого Ганнібала»), проте додавав, що своїм успіхом він «зобов’язаний російським морозам, що знищили весь цвіт французької армії». Пізніше, на початку 1820-х років, тон його відгуків різко змінився: «Негідник Веллінґтон — улюблене дітище Фортуни, але їй не вдасться прилизати його так, щоби вийшло щось пристойне». Байрон навіть вигадав каламбурне прізвисько «Villainton» — «поганий тон». Зі ставленням до великого француза було не менш складно: після зречення імператора в 1814 році Байрон написав оду, досить критичну щодо Наполеона, і навіть готовий був назвати його «звичайним лиходієм», проте повернення з Ельби зустрів захоплено, оскільки інших європейських монархів не любив значно сильніше. Шеллі ж не міг назвати «нікого, хто викликав би [в нього] більшу огиду, ніж Буонапарте», але, як і Байрон, вважав інших правителів іще більшим лихом, а після смерті імператора написав вірша, в якому зробив медитацію над життям Наполеона частиною власної натурфілософії.

317

С. 608. «У людей дуже дивні уявлення про магів. От мене просили розповісти про вампірів!» — Тільки після того, як повість Полідорі «Вампір» було надруковано під іменем Байрона (див. прим. вище), поет змушений був надрукувати власний твір — початок незавершеного оповідання про вампіра — під однією обкладинкою з поемою «Мазепа» (1819). В одному з листів Байрон заявив: «Я відчуваю особисту огиду до “вампірів”, і недовге знайомство з ними аж ніяк не спонукає мене розкривати їхні секрети».

318

Попри обопільну неприязнь, якісь риси Стрейнджа мусили-таки справити на Байрона вплив. Героєм його наступної поеми («Манфред»)[449], розпочатої у вересні або жовтні того самого року, став маг. Звісно, Манфред майже не схожий на Джонатана Стрейнджа (принаймні того респектабельного Стрейнджа, який не припав Байронові до вподоби). Своїм егоцентризмом, ненавистю до самого себе та зверхнім ставленням до товаришів, натяками на неможливо-жахливі трагедії та загадкові пожадання він набагато більше скидається на самого поета. А хай там як, Манфред — це маг, що збуває час, викликаючи для бесіди духів повітря, землі, води й вогню. Немовби Байрон, познайомившись із магом, що йому не сподобався, створив такого, який значно більше відповідав його смакам. (Прим. авт.)

319

С. 609. З такими темпами книжка невдовзі обійде Байронового «Корсара». — Ця поема вийшла друком 1 лютого 1814 року, і в той же день було продано десять тисяч її примірників. До кінця року продали ще тридцять тисяч.

320

С. 611. Ісаак д’Ізраелі (1776–1846) — бібліофіл, автор збірок з історії літератури, батько Бенджаміна Дізраелі, 1-го віконта Біконсфілда, прем’єр-міністра Англії та письменника. Маррі дружив з Дізраелі й надалі допомагав його сину видавати газету. «Дурнички, або Життя й хиби мого дядька та амури моєї тітки» (1805) — гумористичний роман д’Ізраелі.

321

…та «Еммою» міс Остін. — Роман Джейн Остін «Емма» Маррі видав 1815 року. «Маррі — крутій, але дуже милий», — писала Остін сестрі. За «Емму» Маррі запропонував авторці лише 450 фунтів, вимагаючи на додачу авторські права на «Чуття і чуттєвість» і «Менсфілд-парк», тобто фактично заплатив за саму «Емму» лише 150 фунтів!

322

С. 616. Квіліфон — можливо, поєднання quilio («фальцет», іт., застар.) та phone («голос», «звук», д.-гр.).

323

Профілаксис — профілактика (грецьк.).

324

Волтер де Чип — один із лондонських магів початку XIII ст. Процедура, яку він використовував — профілаксис, — служила для захисту людей, міст чи предметів від магічних дій. Вважають, що це близьке наслідування чарів фейрі. Профілаксис мав славу напрочуд дієвого закляття. Власне, його виняткова дієвість — це водночас і його єдина вада. Інколи захищені цим закляттям предмети ставали недоступними і людям, і фейрі — байдуже, намагалися їх здобути магічним чи звичним шляхом. Одним словом, якби учням Стрейнджа справді вдалося накласти це закляття на книжку вчителя, цілком вірогідно, що більше ніхто не зміг би її ні взяти в руки, ні розгорнути.

У 1280 році городяни Бристоля наказали своїм магам накласти де Чипів профілаксис на все місто, щоб оборонити його від ворожих заклинань. На жаль, магія виявилась такою потужною, що всі містяни, разом із тваринами й кораблями в гавані, перетворилися на живі статуї. Ніхто не міг поворухнутися; в межах міста заклякла вода; і навіть полум’я в камінах застигло. Бристоль так простояв цілий місяць, аж поки з Ньюкасла не явився сам Джон Ускґласс і все не виправив. (Прим. авт.)

325

Особливо образливими в листі видавались два припущення: по-перше, нібито покупці були недостатньо розумними, щоби зрозуміти Стрейнджеву книжку, а по-друге, нібито вони не мали морального права вирішувати самостійно, шкідлива описана Стрейнджем магічна практика чи ні.

Норрелліти чудово розуміли, до яких суперечок може призвести нищення книжки Стрейнджа, і готові були наразитися на критику, проте ніхто не міг передбачити шкоду, яку завдав цей лист їхній справі, — бо й м-р Норрелл про це не замислювався. Спершу він мав порадитись із м-ром Ласеллзом, і якби той побачив листа, то певно, переробив би і стиль, і вислови, зробивши їх не такими образливими для адресатів.

Та, на жаль, трапилося непорозуміння. М-р Норрелл запитав у Чилдермасса, чи Ласеллз вніс свої правки. Чилдермасс подумав, що йдеться про статтю для «Друзів англійської магії», і відповів ствердно. Тож лист вирушив у свою путь нередагований. Ласеллз аж казився від люті і звинуватив Чилдермасса в тому, що він зумисне шкодить маговій репутації. Чилдермасс несамовито заперечував свою провину.

Відтоді й без того кепські стосунки Ласеллза й Чилдермасса гіршали щодень, аж поки перший натяками не став винуватити другого в прострейнджевих симпатіях і таємній зраді. (Прим. авт.)

326

Мт. 7:16. (Прим. авт.)

327

«…Нічого не скажу про П’яченцу, — писав Стрейндж Генрі Вудгоупу, — бо я толком її не побачив через поспішність свого візиту. Приїхав у присмерку. Думав, погуляю зо пів години після вечері, але, ступивши на головну п’яцу, несподівано натрапив на високу поховальну урну, що стоїть на п’єдесталі і відкидає довгу чорну тінь на кам’яні плити. З її горла спускалося дві-три всохлі гілки плюща чи якоїсь іншої виткої рослини. Не скажу чому, але мене це страшенно засмутило й довело до глибокої, нестерпної меланхолії. Ця урна — алегорія втрати, смерті й нещастя. Я повернувся у таверну, одразу ліг спати, а вранці виїхав у Турин». (Прим. авт.)

328

С. 623. Terra firma — тут: материк у протиставленні островам Венеції.

329

«Древо вчення» Ґреґорі Абсалома (1507–1599). (Прим. авт.)

330

Знаменита кав’ярня на площі Сан-Марко. (Прим. авт.)

331

С. 626. Вочевидь, лорд Байрон нещодавно порвав із нею стосунки. — Нагадаємо, що Клер Клермонт в листопаді 1816 року була на сьомому місяці вагітності.

332

Вірогідно, тітка Ґрейстіл говорила про Дервент. У давнину, коли ще Джон Ускґласс був полоненим дитям у Фейрі, один із тамтешніх королів провістив: якщо бранець сягне зрілості, всі старі фейрійські королівства падуть. Король відрядив своїх слуг до Англії, аби ті дістали залізного ножа, яким можна буде вбити хлопця. Ножа того викував коваль на берегах Дервента, й у водах цієї річки охолоджував розжарений метал. Проте замах на життя Джона Ускґласса не вдався, і юний маг убив і короля, і його клан. Коли Джон Ускґласс ступив на англійську землю і став правити, його послідовники-фейрі вирушили на пошуки того коваля. А коли знайшли, то вбили самого коваля і його родину, зруйнували їхній дім і зачарували Дервент, аби покарати річку за причетність до виготовлення проклятого ножа. (Прим. авт.)

333

Погляди Джонатана Стрейнджа на це питання надто оптимістичні й романтичні. Англійська магічна література рясніє прикладами фейрі, чиї сили були кволими, а розум — млявим або темним. (Прим. авт.)

334

Жак Беласіс славився тим, що створив чудове заклинання виклику духів-фейрі. На жаль, єдиний примірник Беласісового шедевру, «Настанов», перебував у книгозбірні Гертф’ю, тож Стрейндж ніколи його не бачив. Все, що йому було відомо, — це туманні описи в пізніших історіях, тож, вірогідно, Стрейндж наново створював ці чари, маючи лише вельми віддалене уявлення, чого саме прагне досягти.

Натомість, закляття, яке зазвичай приписували Магістру з Донкастера, набуло значного поширення і повторювалося у багатьох доступніших працях. Особу Магістра з Донкастера так і [не] було встановлено. На саме його існування натякає лише жменька посилань в історіях арґентумів про магів тринадцятого століття, які опановували чари й закляття «з Донкастера». Більше того, зовсім не очевидно, чи всі закляття, які приписуються Магістру з Донкастера, справді належали одній людині. Це наштовхнуло істориків магії на думку про існування другого мага, ще таємничішого за першого, «Псевдомагістра з Донкастера». Якщо прийняти вагомі аргументи на корить того, що Магістром насправді був сам Джон Ускґласс, тоді логічно припустити, що закляття виклику створив Псевдомагістр. Навряд чи Джон Ускґласс потребував хоч якихось заклинань, аби викликати фейрі. Зрештою, його двір повнився ними. (Прим. авт.)

335

Пізніше синьйор Тозетті зізнався Ґрейстілам, що він здогадувався, хто ця стара дама з Каннареджо. Мандруючи містом у справах, він часто чув її історію, але перед тим, як побачити стареньку на власні очі, відмахувався від побрехеньки, ніби від звичайної страшилки, якими лякають юних і дурних.

Казали, її батько був гебреєм, а в крові матері текла кров мало не половини народів Європи. У дитинстві вона опанувала декілька мов і говорила ними, наче рідними. За що би вона не бралася, все корилося її волі. Навчання було їй утіхою. І вже в шістнадцять років вона розмовляла не тільки французькою, італійською та німецькою — як і годилося всякій леді, — а й усіма мовами цивілізованого (й не тільки) світу. Їй піддалася мова шотландської Верховини (схожа на спів). Вона вивчила баскську — мову, яка рідко лишає слід у головах інших народів, бо можна слухати її вдосталь, скільки заманеться, а потім не пригадати жодного складу. Вона навіть опанувала мову однієї дивної країни, в існування якої, за словами синьйора Тозетті, дехто все ще вірить, хоча нікому на світі не відомо, де ж та земля. (Ця країна зветься Вельс.)

Вона подорожувала цілим світом, її приймали європейські королі й королеви, ерцгерцоги й ерцгерцогині, принци та єпископи, графи та графині, і з кожним із цих поважних людей вона говорила тою мовою, яку ті вивчили в дитинстві, і кожний називав її чудом.

Нарешті мандри привели її до Венеції.

Проте ця дама не навчилася в житті однієї речі — знати міру в чім-небудь. Її спрага до мов могла зрівнятися тільки з її спрагою до інших занять, тому й під вінець вона пішла з таким самим чоловіком. Разом вони прибули до Венеції під час Карнавалу і більше звідси ні ногою. Всі свої статки вони програли в рідотто[450]. А здоров’я втратили, віддаючись іншим утіхам. Одного ранку, коли всі венеційські канали починали сріблитися й рожевіти в перших променях світанкового сонця, її чоловік приліг на вологих плитах Фондамента[451]-деї-Морі, де й помер, і нічого його вже не могло порятувати. І, можливо, його дружина вчинила би так само, бо не мала ні грошей, ні даху над головою. Та євреї пригадали, що якось вона допомагала їм пожертвами, адже сама, можна сказати, була юдейкою (хоча ніколи цього не визнавала), або ж просто зглянулися на неї, на стражденну істоту (оскільки самі зазнали чимало лиха у Венеції). Хай там як, а її прихистили в Гетто. Всяке розповідають про те, що сталося далі, але всі історії твердять, що вона мешкала серед євреїв, хоча не належала до їх числа. Жила на самоті, через якісь свої провини чи чужі помилки — мені те не відомо. Збігло багато часу, вона так і не мовила й слова до жодної живої душі, й безумний вир поперемішував у її голові всі слова. І вона забула італійську, забула англійську, забула латину, забула баскську, забула валлійську — забула всі мови на світі, за винятком котячої, а нею вона говорила бездоганно. (Прим. авт.)

336

С. 652. «Він Санто» — італійське десертне вино (букв. «святе вино»).

337

Звісно же, мова про Кола Тома Синя, вславленого на службі в Ральфа Стоксі; мастер Вітчерлі допомагав Мартінові Пейлу. (Прим. авт.)

338

С. 664. Ріо — тут: канал (іт.).

339

С. 665. Поліна Борґезе (уродж. Бонапарте; 1780–1825) — середня з трьох сестер Наполеона. Портрет, який Стрейндж бачив у Парижі, — можливо, пензля Робера Лефевра (1803). Скульптура напівоголеної Поліни належить Антоніо Канові («Венера-Переможниця», 1805–1808).

340

Ця дама славилася красою та буйним характером, що виділяли її поміж інших сестер Наполеона Буонапарте. Вона міняла фаворитів немов рукавички і часто позувала скульпторам оголеною. (Прим. авт.)

341

Так інколи називають третє королівство Джона Ускґласса, гадано розташоване у віддаленій стороні Пекла. (Прим. авт.)

342

Бруг (brugh) — старожитнє слово, що його ші вживають на позначення домівки фейрі. Зазвичай його перекладають як «замок» або «садиба», хоча насправді йдеться про курган або порожнистий пагорб. (Прим. авт.)

343

Стоксі викликав Кола Тома Синя до своєї оселі в Ексетері. Коли фейрі і втретє відмовився служити йому, Стоксі наклав на себе закляття невидимості й рушив за Колом Томом Синем геть за місто. Кол Том Синь ішов путівцем фейрі і незабаром дістався місцини, яка вже не була Англією. Там, біля озера, в якому вода стояла незрушно, він натрапив на невисокий бурий пагорб. За наказом Кола Тома Синя в схилі пагорба відчинилися двері, він зайшов усередину, а Ральф Стоксі — за ним.

У самому осерді підгір’я була чарівна зала, де всі танцювали. Маг зачекав, поки до нього наблизилася одна з танцівниць. Він їй підкинув магічне яблуко, і вона його підібрала. Звісно же, це було найкраще й найпрекрасніше яблуко в усіх світах. Тільки-но дама-фейрі його з’їла, їй одразу же страшенно закортіло ще одного. Вона озирнулася, але ніде нічого схожого не помітила. «Хто ж послав мені це яблуко?» — спитала вона. «Східний вітер», — прошепотів Стоксі. Наступного вечора Стоксі знову рушив за Колом Томом Синем до його пагорба. Він спостерігав за танцівниками і знову підкинув тій дамі яблуко. І коли вона запитала, хто його послав, відповів, що це Східний вітер. Третьої ночі він тримав яблуко в руці. Дама-фейрі покинула інших танцівників й оглядалася навколо. «Східний вітре! Східний вітре! — шепотіла вона. — А де ж моє яблуко?» «А скажи мені, де спить Кол Том Синь, — прошепотів Стоксі, — і я віддам тобі яблуко». Отож, вона йому розказала: глибоко під землею, на північному краю цього бругу.

Кожного наступного вечора Стоксі вдавав із себе то Західний вітер, то Північний, то Південний і при цьому користався яблуками, щоб переконати інших мешканців кургану поділитися з ним відомостями про Кола Тома Синя. Від пастуха він дізнався, які тварини сторожили сон Кола Тома Синя: дика свиня і ще дикіший цап. Від колтомсиньової няні він дізнався, що той тримає в руці під час сну: незвичний і дуже важливий річковий камінець. Від кухарчука він дізнався три слова, які промовляв Кол Том Синь щоранку після пробудження.

Так Ральф Стоксі дізнався достатньо для того, щоби здобути владу над Колом Томом Синем. Та перш ніж він устиг скористатися набутими знаннями, Кол Том Синь сам прийшов до нього і сказав, що передумав і тепер хоче служити Стоксі.

А сталося ось що: Кол Том Синь дізнався, що про нього постійно випитують Східний вітер і Західний вітер, Північний вітер і Південний вітер. Він гадки не мав, чим міг образити таких поважних персон, але дуже сполохався. І союз із могутнім та вченим англійським магом раптом здався йому набагато привабливішим. (Прим. авт.)

344

До Стрейнджа останнім магом, який з власної волі ступив у Фейрі, був доктор Мартін Пейл. Він багато разів навідувався у ці землі, востаннє — десь у 1550-х роках. (Прим. авт.)

345

Див. примітку 4 до розділу 54 [в електронній версії — прим. 342]. (Прим. авт.)

346

Італійський світський раут. (Прим. авт.)

347

Вочевидь, це було ім’я Джона Ускґласса мовою ші. (Прим. авт.)

348

Головною проблемою середньовічної Англії було засилля нестул. Цей термін (тепер застарілий) зазвичай позначав будь-якого некваліфікованого ремісника, але в цьому разі стосується саме магів. (Прим. авт.)

349

Деякі авторитетні дослідники зазначають, що довголітні фейрі звикли казати «чотири тисячі років» на позначення будь-якого тривалого періоду часу. Леді-фейрі просто хоче сказати, що знає цей бруг з предковічних часів, коли ніхто не завдавав собі клопоту лічити роки, століття та тисячоліття. Багато фейрі на питання про свій вік відповідали, що їм чотири тисячі років. Вони мали на увазі, що не пригадують, скільки їм років, що вони старші за людську цивілізацію, а, можливо, й за все людство. (Прим. авт.)

350

Ідеться про Венецію. Альтінум — це назва міста на східному узбережжі Італії, мешканці якого згодом заснували Венецію. (Прим. авт.)

351

«Чарівник» німецькою. (Прим. авт.)

352

С. 691. Vermittlung. Wir bitten Ihre Vermittlung. Wie kann man das sagen? — Посередництво. Ми просимо вашого посередництва. Як це сказати? (нім.)

353

С. 697. …в гості до графині Альбріцці. — Ізабелла Теотохі, графиня д’Альбріцці (1770–1836) — італійська письменниця, господиня літературного салону; її називали венеціанською мадам де Сталь.

354

Piano nobile — бельетаж (іт.).

355

Дещо поетизована назва фейрі. (Прим. авт.)

356

Лорд Байрон має на увазі Британію. (Прим. авт.)

357

С. 699. Смертний того й не може бачить, що за гробом. — Із байронівського «Манфреда» (дія II, сц. IV; пер. М. Рошківського).

358

С. 700. З Англії я привіз власного лікаря, але мусив розпрощатися з ним у Ґенуї. — Йдеться про Джона Полідорі. В нашому світі Байрон розпрощався з ним іще в Швейцарії, а в Ґеную взагалі не заїздив.

359

Див. лист Байрона до Авґусти Лі від 28 жовтня 1816 року[452]. (Прим. авт.)

360

Пізні венеційські листи Стрейнджа (зокрема, його листи до Генрі Вудгоупа) стали відомі саме під такою назвою після публікації в Лондоні в січні 1817 року. Правники й дослідники магії, без сумніву, і далі сперечатимуться, чи була публікація законною. Звісно, Стрейндж не давав на неї згоди, Генрі Вудгоуп завжди стверджував, що й він не давав. Крім того, Генрі Вудгоуп заявляв, що надруковані листи змінили й доповнили — імовірно, Генрі Ласеллз та Ґілберт Норрелл. У «Житті Джонатана Стрейнджа» Джон Сеґундус і Генрі Вудгоуп опублікували, за їхнім твердженням, оригінальні тексти листів. Саме ці версії тут і наведено. (Прим. авт.)

361

Цього листа так і не було знайдено. Можливо, Стрейндж не надіслав його. За свідченням лорда Байрона (лист до Джона Маррі від 31 грудня 1816 року)[453], Стрейндж часто писав друзям довгі послання, а потім знищував їх. Стрейндж зізнавався Байронові, що швидко заплутався, які листи він уже надіслав, а які — ні. (Прим. авт.)

362

Я посварився з часом. — Стрейндж майже цитує слова Божевільного Капелюшника з іще не написаної «Аліси в Дивокраї».

363

Через п’ять років Байрон помер від застуди в Греції[454]. (Прим. авт.)

364

С. 714. Скроуп Бердмор Девіс (1782–1852) — англійський денді, гравець і бретер, університетський друг лорда Байрона. Йому адресовано більшість листів Байрона із Італії. Зберігся також епістолярний спадок самого Скроупа — листи Байрону, Маррі та іншим.

365

«Лінкольнс-інн» — одна з чотирьох лондонських юридичних корпорацій, до якої належать баррістери (адвокати, що ведуть справи) Англії та Вельсу.

366

С. 715 …довгий ланцюжок від годинника, жмут печаток до нього… — У XVIII столітті замість перстнів, якими запечатували листи, почали використовувати спеціальні печатки, що висіли на годинниковому ланцюжку власника.

367

С. 725. …темна фігура простягнула руки під кам’яним балдахіном… — Це статуя венеційського адмірала Антоніо Барбаро (?-1769), який лишив за заповітом тридцять тисяч дукатів на реконструкцію церкви Санта-Марія-Дзобеніґо.

368

С. 726. Левкрокота — міфічна істота, вперше згадана в «Природній історії» Плінія Старшого: «Тварина, що має надзвичайну швидкість; розміром вона з дикого віслюка, з ногами коня, шиєю, хвостом та грудьми, як у лева, головою борсука, роздвоєним копитом, паща сягає вух, а замість зубів одна суцільна кістка; кажуть, що ця істота може наслідувати людський голос».

369

В’язниця, де Дролайт перебував з листопада 1814 року за борги. (Прим. авт.)

370

С. 733. …у 1413 році, коли я рушив на південь, щоби відвідати нового короля Південної Англії. — Йдеться про Генріха V (1387–1422, король якраз із 1413 року).

371

С. 734. Гатфілдський ліс — знаходиться у графстві Ессекс, на північний схід від Лондона.

372

С. 744. Tempesta — буря (іт.).

373

Див. примітку 1 до розділу 3 [в електронній версії — прим. 22]. (Прим. авт.)

374

Заклинання відновлення й виправлення скасовує наслідки недавнього нещастя. (Прим. авт.)

375

Рука Тейло — це давнє заклинання фейрі, яке зупиняє майже все: дощ, вогонь, вітер, воду, кров. Вочевидь, його назвали на честь фейрі, який першим навчив цим чарам англійського мага. (Прим. авт.)

376

С. 758. Чантлюцет — поєднання двох слів: chaunt («поспів’я», архаїчне) та lucet (лат. «(він) сяє» або англійська назва інструменту для плетіння). Тобто це або «піснеплетиво», або «піснесяйво».

377

Чантлюцет — стародавнє загадкове закляття, яке спонукає місяць до співів. Пісня, яку знає місяць, певно, дуже гарна; вона також здатна лікувати проказу та божевілля у всякого, хто її почує.

Дедалова троянда — досить заплутана процедура, яку розробив Мартін Пейл, щоб зберігати почуття, гріхи й чесноти у бурштині, меді чи воску. Якщо речовину зберігання нагрівали, то заховані якості виривалися на свободу. Троянда має — чи мала — широке застосування. Нею користувалися, щоб додати собі сміливості або наслати на ворога боягузтво; вона могла викликати кохання, жагу, шляхетні наміри, гнів, заздрощі, амбіції, самопожертву тощо, тощо.

Як і багато інших заклять із незвичними назвами, «роздягнені леді» — далеко не такі захопливі чари, як може здатися. Згадані «леді» — це лишень дикоросла лісова квітка, яку використовували у заклинанні, що обмежувало сили фейрі. З квітки треба було обірвати листя й пелюстки — тобто «роздягнути».

Вітрифікація Стоксі обертає предмети — і людей — на скло. (Прим. авт.)

378

С. 765. «Ньюґейтський календар» (приблизно з 1705 р.) — початково щомісячне видання, в якому повідомлялося про страти, згодом — окремі ілюстровані випуски, що розповідали про життя найвідоміших злочинців. До часу описуваних подій це було видання в шести томах, що включало біографії відомих злочинців, які свого часу відбували покарання в Ньюґейтській в’язниці. Автори статей детально пояснювали, як гріхи довели їхніх героїв до шибениці, тож читання це вважалося дуже повчальним та душепожитнім.

379

«Реєстр зловмисників» — у нашому світі це не осібне видання, а підзаголовок «Ньюґейтського календаря».

380

С. 768. Спенсер (за іменем лорда Спенсера, який придумав цей тип одягу, відрізавши пропалені фалди фраку) — коротка курточка з довгими рукавами, що закривали кисті рук. Чоловіки носили спенсер дуже недовго на межі XVIII–XIX століть; в епоху регентства він став частиною жіночого костюму. Приблизно тоді в жіночу моду ввійшли елементи військового мундиру — гусарські застібки та галун. Мода на спенсери трималася до кінця 1820-х, поки носили сукні із завищеною талією.

381

С. 769. Арчвей — частина району Іслінґтон в північному Лондоні. Далі згадано ще кілька місцин усе далі й далі на північ від столиці.

382

С. 770. Чатем — місто в графстві Кент, на схід від Лондона.

383

Часто відзначали, що хоча північна Англія завжди виказувала свою непохитну відданість Джону Ускґлассу, вона не завжди проявляла до нього повагу, яку він викликав на півдні. Підданці Ускґласса вельми полюбляли історії та балади, де король поставав у невигідному світлі — наприклад, історію про Джона Ускґласса та будника з Уллсвотера[455] чи оповідь про химородницю та чарівницю. Існує багато версій останньої (деякі з них дуже вульгарні). Вона розповідає про те, як Ускґласс ледь не згубив своє серце, королівство та силу через звичайну корнуольську відьму. (Прим. авт.)

384

Як і Джон Ускґласс, Чарівник з Атоделю володарював над власним острівним королівством (вочевидь, на якомусь із островів західної Шотландії). Але воно чи затонуло, чи, як дехто вважає, стало невидимим. Деяким шотландським історикам подобається вважати Атодель свідченням вищості шотландської магії над англійською; королівство Джона Ускґласса, заявляли вони, занепало, і тепер ним править Південна Англія, тоді як Атодель зберігає незалежність. Оскільки острів Атодель і невидимий, і недоступний, цю тезу важко як підтвердити, так і спростувати. (Прим. авт.)

385

У цій історії Джон Ускґласс змагається магією із бідним будником і програє. Оскільки ця оповідка дуже схожа на безліч інших розповідей, де великого правителя посоромив його найскромніший підданець, багато вчених сумніваються в її історичній достовірності. (Прим. авт.)

386

Ранньою весною 1816 року в будинку граверів у Спіталфілдсі Стрейндж сказав Чилдермассові: «Від власної науки не втечеш…»

Перш ніж стати слугою і радником м-ра Норрелла, Чилдермасс вправлявся у кількох інших заняттях. У дитинстві він був дуже обдарованим кишеньковим злодієм. Його матір, Чорна Джоан, колись заправляла невеликою бандою брудних, обшарпаних дітлахів-крадіїв, які працювали у містечках Східного Йоркширу наприкінці 1770-х років. (Прим. авт.)

387

Так йоркширці називають ганчірку. (Прим. авт.)

388

С. 789. …раніше тим шляхом можна було дістатися до Норталлертона… — Місто в Йоркширі, приблизно на тридцять миль північніше.

389

Це давня північноанглійська присяга. Гербом Джона Ускґласса був крук у польоті, зображений на білому щиті (годиться казати: у срібному полі летючий крук), а гербом Вільяма Ланчестера, його канцлера — такий самий разом із розкритою книгою (у срібному полі летючий крук над розкритою книгою).

Більшу частину XIII ст. Джон Ускґласс присвятив науці та магії, покинувши врядування на Ланчестера, тому герб останнього вивішували в усіх головних судах та ставили на багатьох важливих державних паперах. І з часом люди вже звикли присягатися Круком та Книгою, головними фігурами цього герба. (Прим. авт.)

390

Осіннього ранку в Камбрії одна дитина пішла в бабусин садок. У забутому його закуті вона натрапила на будиночок завбільшки з бджолиний вулик, але змайстрований зі стужавілого павутиння та вибілений памороззю. Всередині мереживної хатинки сиділа крихітна істота, яка здавалася то вкрай старою, то однакового віку з дитиною. Ця істота розповіла, що вона — пташина чередниця і вже багато сторіч пасе чикотнів, білобрових дроздів та омелюхів у цій частині Камбрії. Цілу зиму камбрійська дитина гралася з пташиною чередницею, і різниця в зрості їм зовсім не перешкоджала. Точніше кажучи, чередниця зазвичай робилася такого самого зросту, що й дитина, а інколи — зменшувала й себе, і дівчинку, і вони робилися наче дрібні пташки, жучки чи сніжинки. Пташина чередниця познайомила камбрійську дитину з багатьма дивовижними й цікавими істотами; деякі з них мешкали в чудернацьких та дивовижних оселях, навіть у порівнянні з чабановою. (Прим. авт.)

391

Як і більшість заклинань Мартіна Пейла, відновлення й виправлення передбачає використання знаряддя або ключа, спеціально виготовлених для цієї мети. Ключем у такому разі слугує маленький схожий на хрестик предмет із двох тоненьких металевих смужок. Чотири рамена хрестика означають минуле, майбутнє, цілісність (або здоров’я) та недостачу (або недугу). Як згодом повідомить «Новочасний маг», м-р Сеґундус скористався ложкою та шпилькою з несесера леді Поул, які її покоївка зв’язала стрічкою. (Прим. авт.)

392

У казках часто запитують: «Хто на світі найгарніший?» Але насправді жодна магія — ні фейрі, ні людська — не дасть відповіді на таке неточне запитання. (Прим. авт.)

393

С. 800. П’ятнадцяте лютого, сер. День святого Антонія. — День святого Антонія Падуанського — 13 червня, а 15 лютого поминають знайдення його мощей.

394

Святий Антоній Падуанський. Серед його відомих див — захист пастви, якій він проповідував, або служниць, із якими товаришував, від дощу. Також він допомагає людям знаходити загублені речі. (Прим. авт.)

395

Пенло — це назва того місця у Нортумбрії, де вперше Джон Ускґласс і його воїнство фейрі ступили на англійську землю. (Прим. авт.)

396

Три звичні складники традиційного англійського закляття виклику. Гонець віднаходить потрібну особу, шлях веде її до викликальника, а рата (чи просто дар) зобов’язує її прибути. (Прим. авт.)

397

У Домі Тіней в липні 1809 року, в присутності м-ра Сеґундуса, м-ра Ганіфута і Генрі Вудгоупа. (Прим. авт.)

398

«Флорілеґій», «епітома» і «скімер» у цьому випадку — терміни на позначення частин закляття.

У XIII–XIV ст. англійські фейрі полюбляли додавати до своїх магічних заклинань довільні звернення до християнських святих. Християнська доктрина їх спантеличувала, але постаті святих вабили. Фейрі вважали їх могутніми магічними істотами, чиє покровительство видавалося корисним. Ось такі звернення й звалися флорілеґіями (досл. «квітниками»), і фейрі навчали їм своїх панів-християн. Коли в Англії закріпилось протестантство і святих припинили шанувати, флорілеґії виродились у беззмістовну суміш магічних слів та уривків інших заклинань, проте маги все одно ними користалися, сподіваючись на те, що котрийсь та спрацює.

Епітома — це дуже стисла форма закляття, вставлена в інше заклинання з метою його підсилення або розширення. У нашому випадку епітома про збереження й спасіння покликана захистити мага від викликаної ним особи. Скімер (слово родом із північноанглійського діалекту і значить «яскравішати, сяяти») — це дрібка чарівних слів, заклять. Скімер супліки заохочує викликану особу допомогти магу. (Прим. авт.)

399

Остання складова будь-якого хорошого закляття виклику має часовий вимір. Магові необхідно якось означити для викликаної ним особи час, коли та має явитися. В іншому разі (як одного разу переконався Стрейндж) ця особа може з’явитися будь-коли і при цьому вважати, що цілком виконала свої зобов’язання. Згарок свічі — дуже зручний для цього застосунок: маг наказує викликаній особі явитися в ту мить, коли згасне вогонь. (Прим. авт.)

400

Хаос із появою круків та вітру згадано в розповіді про дитину рукавичника з Ньюкасла (див. примітку 1 до розділу 39 [в електронній версії — прим. 251]). (Прим. авт.)

401

С. 815. …бог усіх магів, Тричінайвищий Гермес… — або Гермес Трисмегіст, міфічний давньоєгипетський цар, маг і філософ, якому приписувалися філософські та алхімічні тексти перших століть нашої ери (так званий «герметичний корпус»).

402

С. 820. …гола двонога істота… — В. Шекспір. Король Лір. «Краще б тобі лежати в домовині, як стояти голому супроти цього розлютованого неба. І невже ж оце людина? Придивись-но тільки до нього. Він не завдячує черв’якові шовк, звірові — хутро, вівці — вовну, гірській кішці — мускус. Тут нас троє підроблених, ти — справжня людина. Неприкрашена людина — це ж і є така от злиденна, гола двонога істота» (дія III, сц. IV; пер. М. Рильського).

403

На диво багато королів та князів у Фейрі були людьми за походженням. Джон Ускґласс, Стівен Блек та Алессандро Сімонеллі[456] — тільки троє поміж них. Фейрі зазвичай невиправно ліниві. І хоча вони кохаються на високих званнях, почестях і багатствах, проте гидують братися за тяжку роботу правителя. (Прим. авт.)

404

С. 842. Може, я книга рецептів! Може, я роман! А може, збірка проповідей! — Нагадаємо, що Сюзанна Кларк, донька священника, працюючи над романом, редагувала кулінарні книги для видавництва «Саймон і Шустер».

405

Через багато років мешканці Клану стверджували, що, коли взимку при повному місяці стати навшпиньки біля певного дерева, витягнути шию і глянути проміж гілок іншого дерева, то вдалині можна побачити Ешфейр. У місячному сяйві, серед снігу, дім дуже похмурий, порожній і самотній. З часом, однак, дерева розрослися, і Ешфейр більше ніхто не бачив. (Прим. авт.)

406

У цьому не було нічого незвичного, як свідчить один уривок із «Новочасного мага» (осінь 1812 р.): «Де дім Пейла? А Стоксі? Чому їх ніхто не бачив? Пейлів будинок був у Ворику, відомо навіть, на якій вулиці. Фасад будинку Стоксі був звернутий до Ексетерського собору. Де замок Короля Крука в Ньюкаслі? Усі, хто його бачили, казали, що це найкрасивіша й найпишніша споруда в цілому світі. Але чи бачив його хтось у новітні часи? Ні. Чи є де згадка про те, що його зруйнували? Ні. Він просто зник. Усі ці споруди десь існують, але коли маг кудись вирушає або помирає, вони зникають. Тільки сам чарівник може ввійти в свій дім або вийти з нього. Іншим туди зась». (Прим. авт.)

407

Багато нових магів зверталися до лорда Ліверпуля та міністрів з проханням дозволити їм пошуки Стрейнджа й Норрелла. Деякі джентльмени були такі завбачливі, що додавали переліки необхідного приладдя, як магічного, так і звичайного, сподіваючись, що уряд його забезпечить. Один чоловік із Плімута на ім’я Біч попросив для себе Інніскіллінгський драгунский полк. (Прим. авт.)

408

С. 845. Він має одного сина та трьох доньок — і всі вони маги. — Кларк якось зауважила, що в родини Редрут є прототип. Читачі припустили, що це родина Бронте, тільки зсунута в часі на кілька десятиліть раніше: йоркширський священник Патрик Бронте та його четверо дітей (див. прим. до с. 322 [в електронній версії — прим. 188]). Утім, як було сказано в попередній примітці, й сама Кларк — донька священника.

409

Цей наклеп зводили, аж доки Арабелла Стрейндж не повернулася в Англію на початку червня 1817 року. (Прим. авт.)

410

Чи не кожний новочасний маг відносить себе або до стрейнджитів, або до норреллітів, і єдиний відомий виняток — Джон Чилдермасс власною персоною. Кожного разу, коли в нього про це запитують, він твердить, що до певної міри належить до обох партій. Це ніби стверджувати, що підтримуєш водночас і вігів, і торі, тож ніхто не розуміє, що він має на увазі. (Прим. авт.)

411

Байронового «Манфреда», що його писано в 1816 році. (Прим. авторки.)

412

Якщо вас цікавить, хто ж інші чотири автори та які чотири інші улюблені книжки Кларк — то будь ласка. Письменники: Алан Мур, Чарльз Дікенс, Ніл Ґейман та Джос Відон («й інші сценаристи “Баффі”»). Книжки: «Людина, яка була Четвергом» Г. К. Честертона, «Вартові» Алана Мура, оповідання про Шерлока Голмса та «Довідник найкращих сортів пива» 2004 року («Так багато пива, так мало часу…» — коментує Кларк).

413

Проте першою публікацією Кларк стало інше оповідання — «Двір незрушних годинників» (1996), офіційний fan-fiction зі світу ґейманівського «Сендмена». Впродовж восьми років, до виходу «Стрейнджа і Норрелла», Ґейман не втомлювався повторювати, що Кларк — одна з найталановитіших сучасних авторів фентезі, а якщо ви ще не знаєте, хто вона така… то колись узнаєте.

414

Див. есе Кларк «Жінки й чоловіки; слуги й пани; Англія й англійці»: https:// crookedtimber.org/2005/11/29/women-and-men-servants-and-masters-england-and-the-english/

415

С. 11. Джон Маррі — див. прим. до с. 127 [в електронній версії — прим. 80].

416

С. 63. Леді Бессборо — історична особа: Генріетта Понсонбі, графиня Бессборо, уроджена леді Генріетта Френсес Спенсер (1761–1821). Вона, як, утім, і її чоловік Фредерік Понсонбі, третій граф Бессборо, була відома бурхливим особистим життям.

417

Вважають, що у верхів’ї глоду Мерліна ув’язнила чаклунка Німве. — Згідно з поширенішою версією, Німве (Вівіана, Нініана) ув’язнила його під каменем або в печері, проте й дерево глоду трапляється в кількох прозових версіях XIII ст. та, наприклад, на славетній картині Едварда Берн-Джонса «Зачарування Мерліна» (1874).

418

С. 70. …в одній саутвеллській пивниці… — Саутвелл — невелике місто в Ноттінґемширі.

419

С. 71. Далі Баклер сказав, що, ступивши до шафи, місис Бладворт опиниться у чарівному місці… — Очевидна відсилка до «Хронік Нарнії» К. С. Льюїса — однієї з найулюбленіших книжок Сюзанни Кларк.

420

С. 72. De Generibus Artium Magicarum Anglorum — Про роди мистецтва англійської магії (лат.).

421

…Першого лорда Скарбниці (якого більшість зараз величає на французький манер Прем’єр-міністром). — З початку XVIII століття головою британського кабінету міністрів був перший лорд скарбниці; ця посада приблизно відповідає посаді прем’єр-міністра у Франції, але офіційно очільник кабінету став називатися прем’єром лише у 1905 році.

422

С. 129. …накладом Лонґмана… — Томас Нортон Лонґман (1771–1842), як і Маррі, успадкував видавничу справу свого батька. Його першим грандіозним комерційним успіхом стала купівля прав на підручник англійської граматики у 1799 році; цей напрямок (підручники англійської мови і словники) лишається для видавництва «Лонґман» головним і досі.

423

Томас Бевік (1753–1828) — різьбяр по дереву і гравер на міді, особливо відомий гравюрами із зображеннями тварин і птахів.

424

С. 131. За чотири роки Норрелл і Ласеллз могли похвалитись накладом журналу в понад 13 тис. примірників… — Історично 13 тисяч примірників — максимальний наклад (у 1829 році) «Щоквартального огляду» Маррі.

425

Фамулюс — див. авторську примітку на с. 580 [в електронній версії — прим. 296].

426

С. 184. …Стефана, короля Південної Англії… — Стефан І Блуаський (1092 чи 1096–1154) — король Англії з 1135 року. В нашій історії — звісно, всієї Англії, а не лише Південної.

427

Генрі Лінтот (1703–1758) — англійський видавець, який перебрав батькову справу в 1730 р.

428

С. 247. …Мерлін, напівчоловік-напівдемон, який жив у сьомому столітті… — Образ чародія і пророка Мерліна, сина смертної жінки та інкуба, створив на основі фольклорних джерел Ґальфрид Монмутський в «Історії королів Британії» (див. прим. до с. 57 [в електронній версії — прим. 34]). Оскільки Мерлін був старшим сучасником короля Артура, то мав би жити не в VII, а в V столітті.

429

За словником Семюела Джонсона. — «Словник англійської мови» (1755) письменника і критика Семюела Джонсона — один із найважливіших в британській культурі. Зайве казати, що слова «тавматоман» там немає — принаймні, в нашій версії реальності.

430

С. 313. Той аукціон, що відбувся влітку 1812 року… — Аукціон розпочався 18 травня 1812 року і тривав до 4 липня. Було продано 9353 лоти на загальну суму 23397 фунтів 10 шилінгів 6 пенсів, а найдорожчою книжкою (власне, найдорожчою на тоді в усій історії британської бібліофілії) став згаданий «Декамерон» Вальдарфера: за нього віддали 2260 фунтів.

431

«Rosa et Fons» — «Троянда і фонтан» (лат.).

432

…раніше не відома поема Кретьєна де Труа… — Кретьєн де Труа (бл. 1135 — бл. 1183) — французький поет, автор п’яти романів артурівського циклу.

433

«Exercitatio Magica Nobilissima» — «Досліди найшляхетнішої магії» (лат.).

434

С. 314. Відомий письменник сер Вальтер Скотт був присутній при цьому… — У нашому світі — не був: йому завадила судова сесія в Шотландії, яку він мусив відвідати.

435

С. 318. «Le Temple Foudroyé» (храм, уражений блискавкою) — найвищий аркан у Китайському таро, відповідає «La Maison Dieu» («Башті») в Марсельському таро.

436

С. 363. …Цадкіелем, що повеліває милосердям, і Альрінах, якій підвладні кораблетрощі. — Цадкіель (Задкіїл) — у кабалістичній традиції янгол свободи, щедрот та милосердя; за однією з легенд, саме він зупинив руку Авраама під час жертвоприношення Якова. Альрінах, згідно зі «Словником крилатих висловів» (1870) Ебенезера Кобема Брюера, — демониця, що керує повенями і землетрусами, а також, як і сказано у Кларк, кораблетрощами. Вона згадується вже у працях Аґриппи Неттесгаймського (1486–1535).

437

С. 390. Вільгельм III (1650–1702) — штатгальтер Нідерландів з 1672 року, король Англії (як Вільгельм III) та Шотландії (як Вільгельм II) з 1689 року.

438

Елізабет Крофт (1769–1856) — близька подруга і конфідентка Лоуренса. Її спогади, вперше опубліковані лише 1906 року, містять чимало анекдотів про сеанси портретування видатних осіб.

439

С. 443. Фольфлюрський суд — назва походить, імовірно, від середньоанглійських слів «fol» і«floury» й означає «Божевільноквітковий суд».

440

Блекфраярз («Чорні брати») — домініканський монастир в лондонському Сіті. Після секуляризації монастирів за Генріха VIII став власністю корони; саме в ньому папський легат слухав справу щодо розлучення Генріха VIII з Катериною Арагонською.

441

С. 478. …до балу в герцогині Ричмонд того вечора… — Блискучий бал 15 червня 1815 року, на якому були присутні майже всі вищі офіцери армії Веллінґтона. Його перервало прибуття самого Веллінґтона, який отримав звістку про наступ французів. Пізніше бал зобразили Байрон («Паломництво Чайльд-Гарольда»), Теккерей («Ярмарок суєти») та безліч інших письменників, художників і кінематографістів.

442

С. 518. …король Мерсії Оффа… на власному досвіді переконався, що не варто довіряти вельським сусідам. — Згідно з написаними в X столітті «Анналами Камбрії», Оффа (король Мерсії у 757–796 рр., король Східної Англії у 794–796 роках) принаймні тричі воював із сусідами-валлійцями. Побудований ним Вал проходив — там, де не було природних перепон — від гирла річки Ді на півночі до річки Вай на півдні, тобто майже вздовж усього кордону з Вельсом.

443

С. 523. Коли Стрейндж та Арабелла одружилися, Генрі служив священником у Ґрейс-Адью в Ґлостерширі… — Кларк коротко переказує події свого оповідання «Леді з Ґрейс-Адью», при цьому оминаючи ключові деталі.

444

Ще коли він був дитиною у Фейрі, ші назвали його словом своєї мови, що, наскільки нам відомо, означало «Шпак»… — Читачі роману зауважили: за поширеною, але вже спростованою етимологією, від кельтського слова на позначення шпака (а, як ми уже знаємо, мова фейрі споріднена з кельтською) походить слово «друїд». Втім, інші читачі вважають цю інтерпретацію малоймовірною.

445

За традицією, всі звикли звати його Обероном. — Див. прим. до с. 466 [в електронній версії — прим. 255].

446

С. 584. …одного з великих північних абатств, Фаунтінсу, Риво чи Гертф’ю. — Фаунтінс і Риво — цистерціанські абатства в Йоркширі, наразі це мальовничі руїни.

447

С. 585 Аендорська чарівниця — у Біблії чарівниця, яка на вимогу Саула викликала дух пророка Самуїла (1 Сам. 28: 7-25).

448

С. 606. Лорд Байрон покинув Англію в квітні 1816 року, переслідуваний усе більшими борговими зобов’язаннями, обвинуваченнями в жорстокому ставленні до дружини та чутками про перелюб, учинений із власною сестрою. — Про стосунки Байрона з його однокровною сестрою Авґустою Лі (1783–1851) та дружиною Анною Ізабеллою Мілбенк (1792–1860) судити важко, оскільки всі відомості походять від зацікавлених і упереджених осіб. Утім, інцест, радше за все, мав місце: у 1814 році Авґуста народила доньку, батьком якої вважають Байрона. Шлюб Байрона тривав з січня 1815 до березня 1816 року (фактично — до січня 1816-го, коли дружина поета поїхала до батьків і вже не повернулася).

449

…його наступної поеми («Манфред»)… — Строго кажучи, «Манфред» (опубл. 1817) є поетичною драмою і за формою наслідує «Фауста». За словами Кларк, вона не пам’ятала, що Байрон почав «Манфреда» якраз після того, як — у її світі — зустрівся зі Стрейнджем, і дуже потішилася, коли це з’ясувала. «Це для мене так досконало підходило — і я навіть не мала права на таке сподіватися».

450

С. 641. Рідотто («фоє», «місце зустрічей», іт.) — перше в Європі казино, відкрите 1638 року в крилі венеційського палацу Дондоло; ширше — (венеційське) казино взагалі.

451

Фондамента — набережна (іт.).

452

Див. лист Байрона до Авґусти Лі від 28 жовтня 1816 року. — «Здоров’я моє добре, але час від часу паморочиться в голові й я втрачаю слух… Волосся моє сивіє і не густішає; зуби наче трохи розхитуються, хоча все ще білі й здорові. Можна подумати, що мені шістдесят, а не йде двадцять дев’ятий рік».

453

С. 703. За свідченням лорда Байрона (лист до Джона Маррі від 31 грудня 1816 року)… — В нашій реальності Байрон писав до Маррі 27 грудня 1816 року та 2 січня 1817-го.

454

С. 704. Через п’ять років Байрон помер від застуди в Греції. — Тобто наприкінці 1821 року. В нашому світі Байрон помер 19 квітня 1824 року (у 1821-му він іще жив у Італії).

455

С. 775. …історію про Джона Ускґласса та будника з Уллсвотера… — Це оповідання вперше опубліковано у збірці «Леді з Ґрейс-Адью» (Кларк почала роботу над ним, пишучи останні розділи роману, але тоді ще не знала, чим воно закінчиться).

456

С. 837. Алессандро Сімонеллі — персонаж оповідання Кларк «Містер Сімонеллі, чи Фейрі-вдівець».