Дикі володарі

Історія перша: Листоноша в Чарівній долині

1. — Щось ви сьогодні пізно, — пробурчав Тірхад.

Він оглянув мене від голови до ніг, осудливо піджав губи й кашлянув:

— Н-да, пізненько. Пані Джессіка й так мені всі вуха прогуділа… — старий зробив паузу, потім додав: — Тільки їй про це не кажіть. Образиться. Та й ні до чого.

Я кивнув, погоджуючись.

— Ну, чи не знайдеться чогось новенького? — тепер, коли обурення із приводу затримки пролунало, Тірхад визнав за можливе перейти до ритуальних фраз.

— Зараз подивимося, — в тон йому відповів я. — Думаю, щось таки відшукається.

Але сьогодні щиро дотримуватися правил гри не вдавалося — і старий, схоже, це помітив. Він звів до перенісся сиві брови:

— Бачу, хлопче, у вас не все гаразд. Ви чимось засмучені. Чи не запізненням, га? Не бійтеся, ніхто не скаржитиметься. Ми ж розуміємо…

«Нічого вони, звичайно, не розуміють — звідки? І, напевно, ніколи вже й не зрозуміють».

— Спасибі, пане Тірхаде. Ви завжди дуже добре ставились до мене. Справді, не хотілося б, щоб головний довідався. Можуть позбавити преміальних… ну, не мені вам розповідати. А для мене преміальні означають дуже багато…

— Пам’ятаю, пам’ятаю, — перебив мене старий. — Аякже, пригадую — ви розповідали про цю вашу… як там її? Розалінду, так?

— Мою дружину звуть Розалія, пане Тірхаде, — обережно виправив я.

— Звичайно. Саме так її і звуть. Пам’ятаю, пам’ятаю, — він розсіяно постукав пальцями по набалдашнику ціпка. — Розалія. І ви мрієте про невеликий будиночок, може, навіть у нашій долинці. Мені здається, це чудова ідея. Розумна ідея — жити далеко від брудних міст, шумних машин, посеред природи. Знаєте, адже тут зовсім не погано. Я б навіть сказав, добре. Тільки пошта іноді запізнюється.

Я — як і слід було — почервонів і поправив ремінь сумки. Конверти всередині зашелестіли, і це відволікло старого від подальших просторікувань. Можливо, мені не слід було підганяти його, але інші, напевно, теж чекали й теж хвилювалися через затримку.

— Отже, подивимося, що тут у нас, — промовив я, розстібаючи сумку. Зрозуміло, листи й бандеролі в мене завжди складені так, щоб можна було легко знайти потрібне. Проте, я навмисно довго («передчуття — одне із задоволень») перебирав по черзі щільні прямокутники, невеликі коричневі згортки й сірі металеві коробочки. Тірхад глухо зітхнув, почухав негнучким пальцем волохату брову й переступив з ноги на ногу. На жаль, сьогодні я не міг «гратися» з ним довше — потрібно було поспішати до інших. Тому закінчив «пошуки» і витягнув із пачки два листи й бандероль.

— Ось, пане Тірхаде, — це, схоже, для вас.

Старий чіпко підхопив конверти, сховав під пахву згорток і кивнув:

— Спасибі, хлопче.

— Розпишіться отут.

Він поставив свої звичні закарлючки, я подякував, сховав ручку, бланк, застібнув сумку й подивився на годинник. Ого! Так швидко ми з ним ніколи не закінчували. «Не дратувати — це головне». Але таких, як він, тут півтора десятка. І всі чекають.

— З вашого дозволу, пане Тірхаде…

Старий занервував, його жовтуваті пальці завмерли, так і не надірвавши до кінця бандерольку:

— Як, ви вже йдете? Мені здавалося, вам насправді цікаво знати, що пише Сагон. І подивитися… ну ж бо — подивіться: ось так-так! Яка звірюга, ви тільки погляньте! Такі, напевно, водяться на великих глибинах, еге ж? На дуже великих глибинах. Не виключено, що подібні істоти науці навіть невідомі. Багатозуб Сагона — звучить, згодні? А що він пише? «Здрастуй, дорогий тато!»… Ну, це ми пропустимо, як завжди, «здоровий», «не хворію» — зрозуміло, що не хворіє, в нас у роду, слава Богу, хлюпиків не було. «Недавно відкрив новий вид глибоководних плазунів, Polidontia tyrhaddy…» Ні, як вам це подобається! Хлопчисько ще не увічнив своє ім’я, а вже…

Старий скрушно похитав головою.

— Ну, його ім’я увічнює хоча б те, що він відкрив нову тварину, — розважливо промовив я. — А те, що ваш син насамперед подбав про свого батька, ще раз підтверджує: хлопчик отримав гарне, правильне виховання. Втім, пане Тірхад, я сподіваюся, ми обговоримо з вами це трохи згодом. Зрозумійте, зараз мені слід бігти. Я б з величезним задоволенням залишився й по… поговорив з вами, але ви ж уявляєте, що зробить зі мною пані Джессіка, — (уф, мало не сказав «побалакав би»; добре, що не сказав).

— Уявляю, — хихикнув старий. — Гаразд, ідіть. І не засмучуйтеся, парубче, наступного разу я розповім вам, про що пише Сагон. Та й лист залишиться, так що…

— Дякую вам, дякую! — звичайно, перебивати Тірхада на півслові ризиковано, але в противному разі він міг базікати ще дуже довго. Мене це зовсім не влаштовувало.

Я вклонився й вийшов, прикривши за собою хвірточку. Скочив у велосипедне сідло й помчав (намагаючись зовні зберегти неквапливість і солідність: вони дуже не люблять поспіху) — помчав далі. Будиночки тут, у долині, розташовані на пристойній відстані один від одного, й тому доводиться користуватися велосипедом. Звичайно, можливість прокататися безлюдною курною дорогою, що поросла по боках густою травою й височенними деревами, мене більш ніж улаштовувала. Натискаєш на педалі, роздивляєшся по сторонах, радієш кожному птахові, об’їжджаєш жуків — відпочиваєш; благодать! Але сьогодні, на жаль, день не заладився із самого ранку.

…Ранок почався, загалом, непогано. Якщо не зважати на те, що будильник задзвонив на півгодини раніше. Ну, тепер-то я міг тільки завдячувати долі за це, але спочатку розлютився: лягати досипати вже не хотілося, а їхати на роботу було ще рано. Однак виїхав. Саме тоді все й почалося…

2. Спогади довелося перервати — з-за дерев вискочив пудель, схожий на сиву і неймовірно життєрадісну кульбабку. Кульбаба махнула хвостом, і я — вкотре — затамував подих, очікуючи, що вовна із хвоста зараз злетить парашутиками й полине геть, у траву, звідки й з’явилося це чудовисько. Але, звичайно, ніхто нікуди не полетів. Пудель, щоправда, майже добрався до моїх холош — я енергійніше запрацював ногами, намагаючись збільшити відстань між велосипедом і хижаком. Відстань не збільшувалася. Я б сказав, навіть навпаки.

Натомість віддалік з’явився будиночок пані Руслани — ми рушили до нього. Після хвилинного вагання (звір не відставав) я зважився й кілька разів подеренчав велосипедним дзвоником, повідомляючи, у якому тяжкому становищі перебуваю, і викликаючи підмогу. Пудель гавкотом підтвердив все вищезазначене. І знову спробував хапнути мене за холошу. Я вивернувся, втратив рівновагу, незграбно змахнув руками й звалився в куряву — під щасливе собаче співчуття й докірливе деренчання велосипеда. Сумка з листами, природно, виявилася у мене під боком, усередині хруснули коробочки бандеролей, щось надломилося.

«Проклятий пес!»

Загалом же Чорномор мені подобається. Він пес гарний, хоч і дещо навіжений. В цю гру ми з ним грали і раніше, хоча й набагато вдаліше; просто сьогодні день такий.

Поки я підводився й обтрушував одяг, пані Руслана нарешті почула, що на дорозі «щось» відбувається. Бабця вийшла зі свого улюбленого садка, стискаючи в одній руці кошичок з тюльпанами, а в іншій — великі жовтогарячі ножиці. Вона розсіяно роззирнулася, помітила мене й Чорномора, жбурнула кошичок на ослін й, із затиснутими в кулачку ножицями, помчала до нас. Тобто не помчала, звичайно, а швидко й енергійно зашаркала — це було межею бігових можливостей пані Руслани. Я подивився на ножиці й судорожно ковтнув слину, поправляючи сумку. Пудель, радісно гаркнувши, полетів до хазяйки. Я підняв велосипед і пішов за собакою.

— Безсоромний! — бабця зупинилася й вказала кінцями ножиців на звіра. — Як ти смів!

Чорномор загальмував із усього розгону, присідаючи на передні лапи — «кланяючись». Дрібний жовтий пил злетів у повітря, вкриваючи сиве старече волосся, робочий фартух і зморшкуваті руки.

— Перепрошуй-вибачайся! Однаково залишишся без обіду! — і, звертаючись уже до мене: — Здрастуйте! Щось ви сьогодні зовсім довго добиралися! Ми отут заждалися, ми всі! Але з Чорномором ви суворіше, далебі! Не можна так з ним, а то він зовсім розбалувався! Суворіше, кажу!

Пані Руслана трохи глухенька. У цьому лихо оточуючих. Старенькій здається, що, як і вона, ніхто навколо нічого не чує.

— Ага! — підтвердив я, — обов’язково! Намагаюся! Але Чорномор такий гарний собака, що…

— Що?! — вона змахнула ножицями; пес зайшовся в захопленому гавкоті.

— Кажу, постараюся!

— А-а-а!.. — протягла бабця. — Та вже постарайтеся! А то він на цьому тижні!..

Я поставив велосипед на стопор і почав розстібати сумку.

— Що це ви робите?! — підозріло запитала пані Руслана. — Га?!

— Пошта! — крикнув я, длубаючись у м’ятому вмісті сумки. Усе там нещадно перемішалося, тепер мимоволі доведеться довго шукати потрібні конверти й пакети. — Пошта для вас!

— І ви навіть не зайдете до мене покуштувати чаю з пелюстками троянди?! — недовірливо уточнила бабця. — Парубче, подумайте, що скажуть сусіди! Вони скажуть: пані Руслана — злюча черства стара діва! яка не пускає на поріг захеканого подорожанина! після того як його щойно мало не розірвав на шматки собака! пані Руслани!

Так, бабця любить трохи передати куті меду. «Розірвав на шматки»! Подумати тільки!

— Але, пані Руслано, якщо я залишуся у вас, сусіди подумають інше! Вони вирішать, що я навмисне затримався, а тепер ще й чаї розпиваю! Адже інші теж чекають листів! Більше того, дехто стане звинувачувати вас!..

Бабця сплеснула руками, намалювавши ножицями дугу перед моїм носом; Чорномор щасливо заскімлив.

— Господи! Ну звичайно! І як я не подумала?! Правду кажете!..

— Ваші листи, пані Руслано! — я простягнув їй пачку листів. — Розпишіться отут! і тут! І обережніше з ножицями! будь ласка!

Вона розгублено подивилася на них, засунула в кишеню фартуха, слухняно розписалася, забрала конверти й уточнила:

— Може, все-таки зайдете?! На хвилиночку?!

— Наступного тижня — неодмінно! І навіть на годинку! Ви ж знаєте, як я обожнюю ваш чай з пелюстками троянди! Але сьогодні не можу — не маю права!

— Тоді — щасливої дороги!

— А вам — щасливо залишатися!

Я всівся на велосипед і рушив далі! Слід було поспішати до решти!

«Тьфу, гидота яка! Час із цим зав’язувати, із цими вигуками. Ось так набагато краще».

Чорномор ображено гавкав і стрибав навколо бабусі — видно, на лихо пуделя, йому не дозволили провести мене до повороту.

3…Так, деньок видався особливий! Варто було виїхати мені з будинку трохи раніше, коли — наче на зло — влип в автомобільну пробку. У якій і простояв на півгодини довше заданого часу. Тобто практично спізнився на роботу. Якби ж тільки це — тоді б ще нічого. А так…

— Ласкаво просимо, парубче! — прогуло десь біля самої верхівки тополі, що росла праворуч.

— Заждалися ми вас, заждалися! — гримнуло в кроні могутнього дуба, що стояв ліворуч дороги. — Ай, заждалися!

Відповідати не мало сенсу — я й не став. Тільки чемно вклонився і поїхав далі.

До наступного будиночка добиратися десь із чверть години — якщо рахувати від першого гучномовця. А щодо дзеркал не знаю, ніколи всіх не бачив. Ні, молодці все-таки ці брати Лерроки, здорово придумали. Досі не розумію, як їм удалося спорудити подібну штукенцію. Іноді мені здається, що тут не обійшлося без чаклунства, хоча, зрозуміло, ні про яке чаклунство не може бути й мови. Просто старі дуже точно розрахували й установили дзеркала вздовж дороги так, що, сидячи в себе на веранді, вони бачать, як, припізнившись, спішить-квапиться, тисне на педалі листоноша. Механізм дії системи? — сам хотів би дізнатися. І багато вчених, я не сумніваюся, теж побажали б. Але я їм не розповідаю, а ті нечисленні гості, яких пускають у долинку, дзеркал просто не помічають. Брати Лерроки мають власні таємниці й інших посвячувати в них не збираються.

Будиночок старих помітно здалеку: висока тонка жердина із червоно-білим метеорологічним флюгером на кінці росте просто з даху, піднімаючись над заростями дикого винограду і яблунями, що його оточують. Флюгер запекло тріпоче в повітряних потоках і, напевно, мріє про тихе затишне життя внизу. Коли-небудь його зірве з жердини й віднесе геть, флюгер загубиться на гірських схилах й якась птаха підбере його, щоб всунути брудну ганчірочку в фундамент майбутнього гнізда. Флюгеру, либонь, кривдно, але інших варіантів для нього не існує. Так, між іншим, частенько буває й з людьми. Наприклад…

— Хвіртка відкрита, заїжджайте! — повідомив гучномовець над моїм вухом. Можна подумати, тут її колись замикали!

Я залишив велосипед біля парканчику, ввійшов у двір і рушив до веранди. Веранда теж поросла диким виноградом, через це дві масивні тіні можна помітити лише дуже зблизька. Я підійшов, відвів рукою виноградні віти й, пригнувшись, пробрався усередину. Тіні гойднулися в кріслах-качалках, ворухнули руками..

— Ну ви даєте, хлопче, — флегматично заявила ліва тінь. — Невже проспали?

Я зніяковіло кашлянув і відвів очі.

— Та ні, Ронуальдо, він був з жінкою, — авторитетно повідомила права тінь. — Я правий, авжеж?

— По-перше, Мариній, говорити про присутнього в третій особі неввічливо, — зітхнула ліва тінь. — А по-друге, якщо парубок, як ти кажеш, «був з жінкою», отже, він проспав. І…

Права захіхікала:

— Промовляючи цю фразу, я мав дещо інше на увазі. Але ти маєш рацію, Ронуальдо, говорити про присутнього в третій особі неввічливо. Пробачте, юначе. А тепер розповідайте нарешті, що вас затримало.

— Так-так, розкрийте нам причини, які втягли цю тиху долину в настільки обтяжливе й шкідливе для старечого здоров’я очікування.

— Якщо стисло…

— А не треба стисло, — перебила мене одна з тіней; я так і не встиг з’ясувати, яка саме. — Ви докладно, не кваплячись. Хочете чаю?

— Дякую, мені вже двічі доводилося відмовлятися від чаю й докладних бесід, — я розвів руками. — Що поробиш, сьогоднішнє запізнення позначилося на всіх. Й інші мешканці долини теж чекають листоношу. Тому…

— Зачекають, — ліниво відмахнулася тінь справа. — Їм сьогодні є чим зайнятися. Принаймні пані…

Ліва тінь хитнулася в кріслі — ледь помітно, але права негайно замовкла. І навіть, здається, трошечки зніяковіла.

— Одним словом, розповідайте, — підсумувала ліва тінь. — А взагалі, пробачте за каламбур. Але саме одним словом розповідати не слід. Давайте краще в деталях. І сідайте, парубче, сідайте — в ногах, як відомо, правди немає.

Права тінь промовчала.

Спочатку я збирався чемно відмовитися, віддати кореспонденцію й поїхати, але потім передумав. Цікаво, чим це зайнята невідома пані, що її мало хвилює навіть моє запізнення? Старі отримують пошту раз на тиждень і завжди чекають її з нетерпінням. Звичайно, Мариній Леррок міг просто блефувати — не виключено, що в такий спосіб брати намагаються затримати мене, щоб побалакати. Їм тут нудно, я їх розумію. І все-таки… Не варто забувати, з ким маєш справу. Сама можливість існування якогось невідомого нам фактора…

Коротше, я залишився. Виволік з кутка третє крісло-качалку, сів і втупився в тіні навпроти.

— Починайте, — звелів Ронуальдо. Мариній же нічого не просив, він пішов за чаєм.

Весь час, скільки привожу пошту цим старим, дивуюся: як можна, маючи подібні розміри, рухатися настільки безшумно й спритно? Брати Лерроки не просто огрядні люди — вони дуже огрядні. І схожі один на другого, як… — та ну їх, ці «дві краплі води», — схожі, як Ронуальдо на Маринія. Тобто з першого погляду старих не розрізнити, але згодом починаєш думати, що все-таки здатен впізнати братів по голосу. І щоразу, коли починаєш так думати, розумієш — помилявся. Таке враження, начебто вони самі, прокидаючись ранком, не пам’ятають, хто з них хто, і просто тягнуть жереб, розбираючи імена.

Через пару хвилин Мариній з’явився на веранді, поставив на столик перед нами масивний металевий чайник, три кружки, вазу з печивом. У Лерроків усі речі в будинку великі й міцні, напевно, щоб відповідати господарям.

Стискаючи в одній руці важкий кухоль, а в іншій — не менш важке печиво, я став розповідати. Вірніше, вигадувати на ходу.

4. Так, день точно не вдався…

…Казав же Бернару, що можуть виникнути такого плану проблеми. А він тільки махнув рукою й ткнув пальцем у вікно. До вікна я підходити не став.

— Ти взагалі розумієш, яка катавасія заварилася? — роздратовано запитав начохорони, тужливо розглядаючи портрет далекого предка, що висів над столом. — «Товариство підтримки громадського порядку» — тьфу, гидота! А ці — «Рух захисників безпеки нашої країни». І ще зграйка дрібних товариств, рухів, організацій, що зараз обклала КПП зі всіх чотирьох сторін, трибить, скандує й залучає пресу. Тільки газетярів нам тут і не вистачало!..

Він подивився на мене, начебто я особисто запросив на мітинг газетярів. А може, навіть я — таємний кореспондент «Нашого часу».

— Так, три роки тому, коли приймали подібне рішення — про долину та інше — думали, що це кращий вихід з ситуації, що склалася. І «представники громадськості» начебто й не дуже виступали. Вірніше, майже не виступали проти, переважно за. Тоді чому зараз становище змінилося? Ні, ти запитай мене, чому?

— Чому? — слухняно запитав я. Я всього лише листоноша, що мені до того?

— А тому, — повчальним тоном повідомив Бернар, — що на носі чергові вибори. Дехто називає їх «перевиборами», але ми-то розуміємо…

Він не сказав, що ми розуміємо. Ми справді розуміли.

— Дозвольте, — втрутився професор, — але який стосунок вибори-перевибори мають до нашого… до нашої діяльності?

— Ха! — громогласно заявив начохорони. — Ще й яке! Ви ж учений, повинні розбиратися!

— Я й розбираюся, — холодно відповів професор. — Розбираюся в тій царині, в якій є фахівцем. І тому…

— І тому давайте-но в тій царині, де фахівець я, рішення прийматиму самостійно! — гаркнув Бернар. Його, схоже, запитання професора «дістали» остаточно. Звичайно, коли б тут був представник будь-якого іншого НДІ, Бернар розмовляв би з ним інакше. Але до нас давно вже не направляють перспективних. Долина «великим вченим» нецікава, а на «маленьких» начохорони має повне право зрідка, в особливо складній ситуації, покрикувати. Для зняття душевного й психічного напруження.

— Коротше, залиште нас, — звелів Бернар. — Мене й листоношу.

Коли двері за рештою закрилися, начохорони знову глянув на портрет предка й зневажливо процідив:

— Оце тобі й фахівці! Ну, чого мовчиш, ще один спеціаліст? Давай, поясни мені, наскільки необхідно, щоб ти сьогодні відправився в долину. Ну!

— Однаково не пустите, — сказав я. — Хоч панове вчені й пояснили все з наукової точки зору, не пустите.

— Дурниці! — обурився він. — Абсолютна нісенітниця! Мені ж не відомо, які накази я отримаю за хвилину по цьому ось телефоні, — начохорони вказав на чорний пластмасовий корпус дисковика. Не знаю, чому його дотепер так і не замінили на радіотелефон, адже зручніше. Ну, напевно, тримають марку. Та й узагалі, Бернар у нас консерватор, тільки не зізнається.

Він прогулявся кабінетом, взяв з вікна лійку, полив вазони із традесканцією, пальму в діжці, знову вп’явся в предка.

Я кашлянув: час-то йшов.

— Геть! — скандувала за вікном юрба. — Геть! Геть кіборгів! Убивцям — ні! Ми вимагаємо! Вимагаємо! ВИМАГАЄМО!

— Ось так, хлопче, — сказав Бернар. Схоже, лемент юрби його трохи заспокоїв. — «Кіборги», «убивці» — тільки й усього.

— Ви ж самі знаєте, вони не кіборги, а біороботи. І не вбивці. Просто… просто старі механізми, які можуть — потенційно — вийти з ладу. Ну, тобто почати виявляти агресивність.

— Коротше, вбивати, — підсумував начохорони. — Але гуманні люди не стали знищувати біороботів, бо біороботи — істоти… створіння розумні, їм теж буває кривдно. Хоч і не буває боляче. І тому твої «старі механізми» оселили в ізольованій долині, за межами нашого міста. Так? Так, листоношо.

Ну, не зовсім так, але я промовчав. Бернар і сам добре знав, що до й чого.

— Ось такі у нас справи, — начохорони налив собі води з графину, випив, поморщився. Налив ще. — Точніше, такими вони були. Тому що вибори-перевибори на носі. Тому що громадськість проти. Тому що тутешні наукові дослідження за три роки ні чорта не дали науці. Тому що вкладати гроші в дитячі інтернати й будинки для людей похилого віку благодійніше, ніж у долину списаних людиків. Зрештою тому, що є ще такий неймовірно важливий фактор, як думка виборців. І тому пан президент будь-якої миті може підняти трубку, набрати мій номер, номер цього кабінету, і сказати…

Задзвонив телефон. Він деренчав різко й вимогливо, по-хазяйськи, але Бернар — як я зрозумів, навмисне — розстебнув верхній ґудзик сорочки й поклав кашкет на стіл, поверх стопки паперів. Тільки по тому взяв слухавку.

— Так, — сказав він, а потім, змінившись з обличчя, вилаявся: — Це ви, Ормонде? Ну й що таке термінове видав наш комп’ютер? Невже повід…

На півслові Бернар осікся. Замовк. І знову вилаявся.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Гаразд, Ормонде. Дякую вам. Якщо виникнуть запитання, передзвоню.

Ормонд (він же, позаочі, Квазімодуль) — місцевий програміст, один з небагатьох, які залишилися. Знайти нормальну роботу програмісту завжди легше, ніж професорові біоробототехніки. Та Квазі залишається в Центрі. Напевно, теж по-своєму консервативний. Його поважають, з ним рахуються, але, природно, у подібні хвилини Бернару не до церемоній, а з програмістом — і поготів. Цікаво, що ж повідомив Квазі?

— Ормонд дещо підрахував, — начохорони взяв зі стола кашкет і став вертіти в руках. — Комп’ютер провів обчислення… Коротше, якщо в долині не з’явиться пошта, ймовірність того, що людики «сказяться» — 89,3 %.

Я — вкотре — подивився на годинник і підвівся.

Бернар ляснув мене по плечу, мало не посадивши назад до крісла:

— Удачі, листоношо. Повернешся — подякуй Ормонду. Без його «статистики» чорта з два ти б поїхав — хоч тисячу разів доводив би, що відвезти пошту необхідно, навіть якби професор особисто, головою своєю ручався в значимості подібної акції. Тому що професору не вірю. І тобі — не завжди. Цифрам — так.

Він замовк, походив біля вікна:

— Іноді запитую себе: навіщо взагалі ти влізав у всю цю історію?

— У Лерроків є метеорологічний… — почав було я.

— Потім, потім, — неочікувано різко відмахнувся Бернар. — Повернешся — договориш. Рушай, ти й так спізнюєшся.

— А що з версією…

— Вигадаєш якусь нісенітницю. Скажеш, Розалінда народила — вони зрозуміють.

— Узагалі-то, її звуть Розалія.

— Так, звичайно. Вибач. Ну, давай-давай, поквапся. З версією що-небудь придумаєш, — він скосив погляд на телефон і портрет предка. І той, і другий зберігали зневажливе мовчання. — Нафантазуєш що-небудь…

Але, природно, Леррокам я про пологи Розалії розповідати не став. Однаково не повірили б. І правильно б зробили, між іншим.

5. Леррокам я розповів про автомобільну пробку, пробиту покришку, і що раптово закінчився бензин. Про переоблік на пошті, через що дуже довго не міг отримати потрібну кореспонденцію. Про Чорномора. І на підтвердження потягнувся за сумкою.

— Ні, парубче, ви мене засмучуєте, — сказав Мариній. — Невже не можна було спізнитися з цікавішої причини.

— Ти маєш на увазі жінку? — єхидно поцікавився Ронуальдо.

— Не перебивай. А хоча б і жінка. Принаймні краще за автомобільну пробку. Цікавіше.

— Це ти вже бурчати починаєш, бурчати й доскіпуватися, — позіхнув Ронуальдо.

— Ще б не доскіпуватися! Між іншим, пані Джессіка зараз…

— Ну що, що пані Джессіка?! Будь ласка, братику, залиш ти її в спокої. Зрештою…

«Виходить, пані Джессіка», — подумав я, не слухаючи подальших суперечок між Лерроками. «Ну гаразд, адже ти знав, старий, що саме так все й буде. Якщо щось паскудне може відбутися, то обов’язково відбувається».

— Ваші листи, панове, — щоб відшукати потрібні конверти мені довелося встати й підійти до поруччів веранди. Тут, у самотніх променях сонця, що пробилися крізь виноградні нетрі, я зумів відібрати кореспонденцію Лерроків. У тому числі й дві середніх розмірів коробочки, одна з яких виявилася прим’ятою; усередині щось деренчало.

— За листи спасибі, — Ронуальдо прийняв конверти й сховав їх у якійсь із численних кишень-складок свого комбінезона. — А чи надійшли замовлені деталі?

— Боюся, добродії, мені доведеться вас розчарувати, — я витер зіпріле чоло — на веранді було нестерпно жарко.

— Невже не надіслали? — добродушно здивувався Мариній.

— Ось, — я простягнув йому бандеролі. — Надіслали. Але здається, в одній щось зламалося. Чуєте, як деренчить.

Старі розпакували коробочки й оглянули вміст. Дивно, як їм вдається бачити в цій темряві. Кажуть, Лерроків робили спеціально для підземних робіт. Не знаю, чи правда це, але зір у них хоч куди.

— Усе гаразд, парубче, — шумно зітхнув Ронуальдо. — Не турбуйтесь ви так. Нормально. Нічого не зламалося. Дякуємо. Де розписатися?

Вони розписалися, я надпив наостанок чайку й почав прощатися.

— Дивіться, більше не спізнюйтеся, — пригрозив Мариній. — А коли спробуєте…

— Та знає він, знає, — позіхнув Ронуальдо. — Якщо спізнюватиметеся, вигадайте нам історію про палку коханку або про терористів, що захопили ваш хмарочос. Інші варіанти — не прийнятні. Запам’ятали?

— Запам’ятав.

— Тоді щасливої дороги.

— Щасливо залишатися.

Я продерся крізь плетиво виноградних стебел, помахав старим рукою й рушив далі.

Від Лерроків дорога вела до будиночку пані Марти. Їхати недалечко, добрався я швидко. Але бабусю в будинку не застав: на дерев’яній, пофарбованій в рожеве хвірточці висів клапоть паперу. «Пішла в гості. Буду пізно ввечері. Будь ласка, залишіть листа на веранді. А мене зустрінете в пані Джессіки — там і розпишуся за них. П-і Марта».

«От чорт!» — подумав я. Залишив листи й відправився далі.

Чесно кажучи, мене дуже турбувало те, чим займалася зараз пані Джессіка. Все через те, що ситуація з долиною й спочатку була не супер, а зараз узагалі зіпсувалася.

6. Питання про подібне пристанище для списаних біороботів виникло три роки тому, хоча технологію виготовлення цих механізмів придумали набагато раніше. Просто донедавна людини вважалися найвдалішим рішенням багатьох виробничих проблем: живих механізмів використовували вчені, шахтарі… та й чимало є роботи, занадто небезпечної для життя людини. Щоправда, існувала ще проблема собівартості, але в деяких випадках без біороботів просто неможливо обійтися. Та й завжди знайдеться такий-собі дивак-мільйонер, який бажає роздобути для своєї заміської вілли екзотичного механічного садівника. Крім того, людики не просто схожі на людину — вони мали людський розум і харчувалися, як люди, але були керовані. І, відповідно — слухняні. Так тоді думали..

Я не фахівець з біоробототехніки, я листоноша. Знаю лише те, про що писали газети. Перша хвиля ентузіазму: «прорив у науці», «людина стає богом», «неможливе — можливим». Групу винахідників, котрі «подарували» людству першого людика, носили на руках, відливали в бронзі й друкували на поштових марках. Кажуть, щоправда, при виготовленні живих механізмів не обійшлося без забороненого вже тоді клонування, але позаяк секрет виробництва біороботів від початку перебував у руках однієї-єдиної фірми, «Яхве», деталей ніхто не розголошував. Та й більшість не цікавилася деталями — лише результатом, який «приголомшував уяву», «перевершував все можливе доти…», «результатом, що»… ну, й таке інше.

Природно, технологія виготовлення біороботів виникла не на пустому місці. Але, подейкують, що це справді був якісний прорив у науці, стрибок уперед. Перший механізм настільки вразив «широку громадськість», що ніхто не став чекати закінчення експерименту. Людство завжди потребувало ідеального слугу, покірного раба — але водночас і відпущення гріхів за його використання. Отримали, що хотіли. А три роки тому постарілі механізми почали давати збій. Точно як старі, яких виводить із рівноваги мізер: вистиглий чай, зім’ята ранкова газета, зіпсований радіоприймач. Але якщо стара людина в найкращому разі викличе в оточуючих напад головного болю й роздратування, то людик здатний на більше. Наприклад, на вбивство.

Перші два випадки списали на обставини. Після третього газетярів угамувати не вдалося. Після шостого почалася паніка.

Стрепенулася й ожила церква, яка досі мовчала. «Ага, — сказали священики, — ми ж вас, між іншим, попереджали. Не хотіли слухатися? — ось вам гнів Господній. А що попереду!..»

Почалися демонстрації, мітинги, виступи на захист і на знак протесту; мали місце спроби знищити біороботів… ну, здогадатися про наслідки нескладно. Вся ця катавасія співпала з виборами президента. І нинішній (тоді ще кандидат) запропонував: панове, вбивати живі механізми не гуманно — адже вони живі. Краще ми їх ізолюємо від суспільства й дозволимо доживати свій вік. Учені, які до того моменту — були засумували, стрепенулися й підтакнули: «Давайте-давайте!» Вчених, як відомо, хлібом не годуй — дозволь поспостерігати. Так з’явилася долина біороботів, з невеличким дослідницьким центром, службою охорони й таке інше, інше, інше. Вхід сюди тільки один, і це зручно: по стрімких схилах навіть біоробот не зможе піднятися. Коротше, всіх усе влаштовувало. Особливо людиків, які вважають себе звичайнісінькими дідусями-бабусями мільйонерами на відпочинку. І якби ситуація не змінилася, все так би й тривало.

Але ситуація, біс її б ухопив, змінилася!..

7. Будиночок пані Джессіки стоїть у центрі невеликого озера, на острівці, з’єднаному із сушею тонким дощаним мостом; щоразу, коли я в’їжджаю, той вібрує й норовить скинути мене у воду. Потім біля дверей з’являється хазяйка, впирає руки в боки й решту шляху я долаю під її пильним поглядом — доти, поки не потрапляю в зону влучення, тобто чутності. Пані Джессіка любить побалакати багато й довго, для неї є важливим сам факт присутності слухача. Співрозмовники пані Джессіці ні до чого.

Узагалі ж, бабу я недолюблюю. Маю на те причини, справа навіть не в балакучості. Просто одного разу вона мало не зірвалася. Ми сиділи й розмовляли, і раптом пані Джессіка підвелась і пішла на мене, повільно, загрозливо. І навіть підняла руку для удару. Спочатку я спробував запитати в неї, у чім річ, але баба мовчала і йшла. Тоді я встав із крісла, маючи намір… а-а, сам не знаю, що збирався в той момент робити. Коротше, встав, а вона взяла та й зупинилася. І — буденно так — повідомляє, мовляв, ну от, парубче, на вашому плечі сиділа та клята муха, за якою я вже півдня ганяюся! Нащо ж ви її сполохали?..

Коли я з переляку розповів про цей випадок у Центрі, там усерйоз підняли питання про «ліквідацію» пані Джессіки. Навіть моєю думкою поцікавилися. А я що? — я сказав, усе нормально. (Ну, а насправді, звичайно, якщо б без мене вирішили «ліквідувати», я зітхнув би з полегшенням, але дуже не люблю, коли… коротше, смертний вирок підписувати не люблю — нікому, навіть біороботам, хоча багато хто й вважає їх лише речами.)

Відтоді в наших стосунках з пані Джессікою, власне, мало що змінилося. Вона, здається, взагалі не пам’ятала про свою спробу вбити муху (і мене заодно, не варто приховувати), я ж не загострював на «прикрому непорозумінні» уваги. Просто став уважніше стежити за тим, що відбувається. Ну й, зізнаюсь, про симпатію між нами не могло бути й мови, тільки ввічливість листоноші, котрий не бажає втратити роботу, та балаканина самотньої старенької, якій, по суті, однаково, на кого виплескувати потік думок.

— Щось ви припізнились сьогодні, парубче, — для спостережливості пані Джессіки меж не існувало. — У часи моєї молодості, між іншим, ніхто собі подібного не дозволяв. Пам’ятаю, кілька разів спізнювалися на роботу — що було, то було — але завжди, завжди страшно переживали.

«Але переживали таки. От і я сподіваюся пережити».

— Пробачте, з незалежних від мене обставин…

Пані Джессіка роздратовано відмахнулася:

— Облиште це, хлопче! Які ще «незалежні від вас обставини»? І це при нинішньому рівні розвитку суспільства? Ні, я рішуче відмовляюся вас розуміти! Зверніть увагу…

(«Боже, чому в неї немає кнопки, яка б виключала цей автомат з виробництва слів?! Чому взагалі ті розумники з „Яхве“ не подбали про кнопку? Ну чому?…Хоча, з іншого боку, тоді я б…»)

— …Ви слухаєте мене, парубче?

— Звичайно, пані Джессіко. Слухаю, уважно слухаю.

— Отож, будьте ласкаві, нарешті поясніть причину. І заходьте ж у будинок, не стійте на порозі, як бовдур! Слово честі, іноді життя стає просто нестерпним!

Я залишив велосипед і пішов за пані Джессікою до будинку, кидаючи навсібіч уважні обережні погляди.

Ми опинилися у вітальні, обставленій розкішно й без смаку. Хоча, звичайно, я всього лише листоноша, мені складно судити. Й у будь-якому разі пані Джессіка моєї думки не почує. Навіть якщо я ризикну її висловити.

За величезним, вкритим дорогою скатертиною столом сиділа пані Марта — сухорлява, безневинна на вид бабуся. Взагалі ж, за небезпечністю вона в нас друга в долині, але виглядає мирно. Ми привіталися, я присів до столу і погодився почаювати зі старенькими, розриваючись між необхідністю їхати далі й… — чим ще? хіба тільки, примарними підозрами.

Поки пані Джессіка ставила на стіл четвертий чайний прибор, я рився в сумці в пошуках пошти для хазяйки, а пані Марта розписувалася за одержання своєї й розповідала останні новини.

— Учора закінчила чергову главу. Саму-розсаму печальну, де Моніка втрачає сина. Ми оце збиралися сьогодні почитати її… вірніше, я збиралася почитати її Джессіці, але, знаєте, тут…

— Тобі скільки ложок цукру, люба? — втрутилася хазяйка.

— Дві, ти ж знаєш. Отож, про що це я?

— Про те, як ти закінчила другий розділ.

Я подумав, чи не уточнити. Не ризикнув — це могло викликати в декого зайве роздратування. Нехай все йде своєю чергою, там розберемося. Нікуди цей гурток революціонерів-конспіраторів від мене не дінеться.

— А як ви, парубче? Як ся має ваша дружина? Здається, її звуть Розалінда?

— Марта, не хотілося б тебе перебивати, але його дружину звуть Розалія, — з м’якою посмішкою сказала пані Джессіка. — Чи я помиляюся? — повернулася вона до мене.

— Ні, пані, ви не помиляєтеся, — у моїй посмішці у відповідь було значно більше щирості, ніж зазвичай. — Її справді звуть Розалія. Щодо здоров’я моєї дружини, то дякую вам, вона почувається непогано.

— Ваш чай, — промовила господиня, підсуваючи до мене чашку. — Смачного.

— Дякую, — вона завжди випереджає на кілька слів. Звичайно, якщо співрозмовник настільки дурний і самовпевнений, що намагається наздогнати її. Я зовсім не такий, ні.

Ми почали пити чай. Господиня переглядала нові журнали, гостя в міру самокритично, але дуже докладно, розповідала про достоїнства й недоліки закінченої глави, я роздивлявся навсібіч. Все — як завжди. Начебто б все як завжди. У кімнаті, природно, дещо перемінилося: сухі квіти у вазі вже інші, порцелянові фігурки на стелажі пересунені, те, се, — однак у цілому нічого значного. Крім, зрозуміло, четвертого чайного приладу. Що вже використовувався.

Цікаво, чим це пані Джессіка зобов’язана сьогоднішнім візитом з боку сусідів? Роздає безкоштовні квитки до цирку? Або винайшла еліксир молодості й ділиться з кращими подругами? Або…

— До речі, люба, як там поживають твої золоті «кінські хвости»? — пані Марта закінчила критичний огляд власного витвору і їй стало нудно.

Господиня відклала вбік свіжий випуск «Світу акваріумістики» і розсіяно поглянула на подругу:

— «Кінські хвости»? А я хіба не розповідала? Віднерестились, завтра або післязавтра мають проклюнутися малята.

— Ти випустиш їх в озеро?

— О, не знаю! Це дуже складне рішення. Біологічна рівновага може порушитися. Я відправила листа до редакції, але відповіді дотепер не отримала. Тобі ж відомо, всі журналісти жахливі зазнайки, роблять вигляд, начебто зайняті, а насправді з ранку до вечора тільки ляси точать та катаються по відрядженнях. Нещодавно читала, що один такий пише про піраній: віриш, ні слова правди! Жодного слівця! Так, немов він узагалі не має уявлення про цих риб. А узявся писати — от що кривдно. Скажіть, парубче, ви ніколи не намагалися створити щось літературне? І правильно робили, що не намагалися — («Ні», — спокійно сказав я), — тому що кожен повинен займатися своєю справою. Ви — вчасно розвозити пошту, Мариній з Ронуальдо — майструвати свої механізми, Руслана — вирощувати квіти, Марта…

Пані Марта, яка було задрімала, скинулася й, не відкриваючи очей, промурмотала:

— Звичайно, звичайно, я саме збиралася сказати те ж…

У ній щось скрипнуло, дзвякнуло — вона знову заснула.

— Одним словом, — продовжувала господарка, — кожен мусить займатися своєю справою. Розумієте, своєю! Але цього мало, от де притичина. Не досить просто виконувати свою роботу — потрібно ще й робити це так, щоб… щоб…

Стару іноді заїдає — і вона здатна відключитися на кілька хвилин, завмерши статуєю з музею воскових фігур. От як зараз.

Я тихенько відсунув стілець і підвівся. Ніколи не знаєш, скільки часу пані Джессика перебуватиме в ступорі. Щоправда, останніми тижнями з нею подібне траплялося частіше й частіше, так що мені залишалося тільки сподіватися, що встигну.

У вітальні кілька дверей — я вибрав розташовану в дальньому кутку, праворуч. Наскільки мені було відомо, за нею, у довгому вузькому залі, стара тримала свої акваріуми. А в протилежному кінці «рибної кімнати» був ще один вихід, до сходів, що веде нагору, в спальні покої пані.

У залі я був один-єдиний раз, коли господиня, у неймовірному нападі великодушності, дозволила мені насолодитися видовищем її вихованців. А дальніх дверей я не примітив тоді, тільки пам’ятав за кресленням будинку, де вона знаходиться. Я взагалі здатний із закритими очами намалювати план будь-якого будинку в долині — змусили вивчити, коли брали на роботу. Правильно, до речі, зробили, спасибі їм велике. Тільки б встигнути ще.

«Рибна кімната» захоплює уяву. Уздовж стін вишикувалися й блискають усіма кольорами стелажі з акваріумами. І кого там тільки немає! Золоті рибки (у тому числі й особливо любимі пані Джессікою «кінські хвости»), цихліди, мініатюрні щучки, сомики… Біля дальніх дверей навіть виявилася парочка акваріумів з піраньями. Але в мене не було часу стояти, роззявивши рот, і видивлятися на тутешню пишноту. Сходами я піднявся нагору й увійшов до спальні старої.

Чому саме сюди? чому не помчав на веранду, не заглянув на кухню? — напевно, інтуїція. Складно пояснити, не можу. Не в тім річ. А в тому, що я не помилився.

Спальня пані Джессіки в порівнянні з тієї ж таки вітальнею особливого враження не справляє. По-перше, не настільки вражає несмаком, як вітальня, по-друге, не така велика: середніх розмірів ліжко, тумбочка з лампою, шафа в стіні — ось і все. Нічого, повторюю, особливого. Однак я завмер на порозі, немов у мене, як і в господині, стався ступор. І було від чого.

На ліжку лежав хлопчик років шести-семи, світловолосий, пристойно одягнений — одразу видно, із заможної родини. Тільки цікаво було б довідатися, як ця родина допустила, щоб дитина з’явилася в долині!.. І що мені тепер робити, скажіть на Бога?

Я не придумав нічого ліпшого, ніж розбудити хлопчика. Тихенько підійшов, обережно торкнув за плече й зробив крок назад, щоб не налякати дитини. Він піднявся, сонний, скуйовджений, із червоним відбитком долоні на щоці. Поглянув на мене, як на примару, оглянувся — видно, у пошуках господарки.

— Хто ви такий? — запитав трохи розгублено. — Ви ж тут не повинні бути. А, зрозумів! Ви — листоноша, який приїжджає раз на тиждень, так?

— Ти вгадав, друзяко. Я листоноша. А от ти ким будеш?

Він відразу посмутнішав, шморгнув носом, але відповідати не став. Довелося повторити запитання:

— То хто ти? І звідки, га?

Він не квапився зізнаватися. Тому й не встиг. Двері за моєю спиною скрипнули, і я обернувся, заздалегідь знаючи, кого там побачу.

Багато разів подумки уявляв собі ситуацію, коли пані Джессіка нападає на мене, а я обороняюся. Повірте, нічого обнадійливого в тих картинах не було.

Стара стояла у дверях і насторожено поглядала то на мене, то на хлопчика. Потім ступнула в нашу сторону, і я відчув, як напружуються її м’язи, сплетені з металевих мотузків («Господи, цілком можливо, з чогось іншого, але такого ж міцного!»). Я випрямився, закриваючи собою хлопчика — ні, я не герой, просто так вийшло. Це, якщо хочете, мій обов’язок.

Але хлопчисько вийшов наперед, легенько позіхнув і буденним тоном запитав:

— Пані, скажіть, будь ласка, котра година?

Стара зупинилася.

— Ти спав зовсім недовго, — сказала вона. — Не турбуйся, онучку.

— Розумієте, не хочу спізнюватися, — пояснив хлопчик. — Інакше влетить.

Тут він запнувся, начебто вирішив, що сказав зайве, і зовсім не те, що хотів сказати насправді.

— А?..

— Подарунок уже чекає тебе, — повідомила пані Джессіка, і клянусь, у її голосі звучала непідробна ніжність! Ніби він і справді був її онуком! — Я написала на аркуші, як саме потрібно за ними доглядати. І дам журнал — почитаєш.

Хлопчик почервонів, і я здогадався, що читати він, швидше за все, уміє погано. Цікаво, звідки він тут взагалі узявся?

— Ви проведете його, парубче?

Я незграбно кивнув, хоча слабко уявляв, куди це повинен провести дитину. Але добре принаймні те, що пані Джессіка, здається, нікого не збирається вбивати. Ніби члени добропорядної родини («бабуся, тато і я»), ми спустилися сходами в «рибну кімнату». Тут господиня пропустила хлопчика вперед і, підхопивши мене під лікоть (не сильно, але владно), попросила затриматися. «На пару слів».

Я не знав, радіти чи засмучуватися. Вірніше, не так: втікати чи сподіватися на краще. Але, зрозуміло, затримався.

— Парубче, я хотіла б попросити вас… — бабця замовкла, вперше за час нашого знайомства підшукуючи потрібні слова: — Проведіть, будь ласка, дитину додому і… — (Господи, сьогодні воістину день чудес! Балакучі стають недорікуватими.) — …не надокучайте йому розпитуваннями. А особливо — не сваріть його й не дозволяйте сварити батькам. Мені здається, він потрапив сюди крадькома від них, розумієте?

Я кивнув і словесно підтвердив, що, безсумнівно, розумію всю делікатність покладеного на мене обов’язку.

— Це не обов’язок, — уточнила пані Джессіка. — Це прохання. А то… знаєте, коли вони йдуть, завжди боїшся, що вони приходили востаннє. І стаєш неймовірно дратівливою, все просто валиться з рук — жити неможливо!

Бабця помовчала, зітхнула й поплескала мене по плечу:

— Ну, рушайте вже — хлопчикові слід поспішати.

— А як бути з іншими?.. — схоже, я заразився від пані Джессіки її нездатністю зв’язати два-три слова вкупі. — Адже мені потрібно розвезти пошту, я й так затримався.

— Не турбуйтеся, — завірила бабця. — Я їм поясню, вони зрозуміють. Не сумнівайтеся, зрозуміють.

— А знаєте що, — не розгубився я, — давайте-но ми домовимося так: я залишу вам кореспонденцію, а ви поступово рознесете її своїм сусідам. Гаразд?

— Ви просто чудо! — зненацька й рвучко вона обхопила мене руками й цмокнула в щоку. — Ну, йдіть!

Ту мить я запам’ятаю на все життя. Ніколи ще не був таким близьким до смерті. Якби вона стиснула обійми сильніше… Навіть коли думаю про це, у голові паморочиться.

Напевно, я сполотнів — вона запитала в мене щось про самопочуття. Я пробурмотів: «Усе в порядку, пані» — і насилу рушив до виходу з «рибної кімнати».

Решту часу, до тієї хвилини, коли ми разом із хлопчиком опинилися на дорозі, а острів пані Джессіки закрили дерева, — до тієї самої хвилини я ніби спав. Рухався машинально, кожне сказане слово ледве видавлювалося, начебто тіло стало шприцом, у якому заклинив поршень, а слова — несмачним кремом. Попрощавшись із бабусями, я посадив хлопчика на багажник, напівпорожню сумку повісив собі на плече й поїхав, рухаючись швидше за звичкою, ніж осмислено. Напевно, подібним чином почуваються люди після того, як пережили близькість смерті. А може, це тільки в мене так, а в інших — по-іншому.

— Куди ми їдемо? — запитав хлопчик.

— До виходу з долини. Куди ж ще?

— Ні, — він зітхнув у мене за спиною, перекладаючи з руки в руку целофановий пакетик із двома рибками, подарованими пані Джессікою (рибки, до речі, більше нагадували мініатюрних східних драконів жовто-чорних кольорів). — Ні, нам не туди. Зупиніться.

Я охоче виконав його прохання. Тим більше, що на узбіччі дороги саме лежало дерево, на яке можна було сісти й поговорити. А нам неодмінно слід було поговорити. Я притулив до стовбура велосипед, повісив на «ріг» сумку зі «Світом акваріума» (теж подарунок пані Джессіки) і присів на кору, що поросла бархатистими мхами. Ляснув долонею:

— Влаштовуйся.

Мені відповіли настороженим поглядом з-під насуплених брів:

— Я спізнююся.

— Принаймні розкажи, куди тебе везти.

— Невже не знаєте? — зачудувався він.

— Як бачиш.

Хлопчик, не випускаючи з рук кульочок з «драконами», видерся на стовбур і сів — подалі від мене.

— А тепер давай по порядку, — запропонував я.

— Тобто?

— Тобто почни з того, звідки такий узявся й чому взагалі ти тут, де знаходитися тобі, в принципі… Агов! Спокійніше! Ніхто твоїх рибок не відбере, я просто хочу знати…

— Навіщо?! — похмурий вигук загнаного звіряти.

— Тому, що дотепер був відомий тільки один вхід у долину. І навряд чи ти зміг би ним скористатися.

— Якщо ви говорите про тунель, то зміг! — (Ого! А він же пишається цим!) — Я ж розумію, у Чарівну долину просто так не потрапити, потрібно пройти випробування. Я його пройшов. І тому заслужив те, що одержав!

— Зачекай, зачекай. Як ти думаєш, де ми зараз із тобою перебуваємо?

— Жартуєте?

— А хіба схоже?

(Пауза, протягом якої мої слова перевіряються: чи не фальшиві).

— Ну добре, у Доліні, — (тест закінчився успішно).

— У Чарівній? — уточнив я.

— Ага, у Чарівній.

— Так, і ти прийшов сюди, щоб отримати подарунок?

— А нащо ж іще? — здивовано запитав хлопчик. — Так усі роблять.

— Хто «всі»?

— Ну… всі наші.

— А звідки ти?

Він знизав плечима:

— З інтернату, звичайно.

Ну так, «звичайно». Можна було й раніше здогадатися. Із цим інтернатом теж мороки вистачило — ціла історія. Його побудували давним-давно, він вважається одним з найстаріших інтернатів для дітей з добре забезпечених родин.

(Завжди дивувалися, чому багаті батьки, здатні не просто утримувати дитину, а й добре виховати її, зробити так, щоб та ні в чому не бідувала… — коротше, з якої такої великої радості вони віддають дітей до інтернатів? Навіщо тоді родити? Престижно, модно, «як усі»? І — геть з-перед очей, як тільки трішки підросте. Малолітні старі в будинку неповнолітніх…)

Ну, мова не про те. Коли підшуковували місце для моїх клієнтів, вирішили, що тут найідеальніше розташування: долинка, оточена з усіх боків стрімкими гірськими схилами, з єдиним проходом. Але при ідеальному розташуванні була й одна заковика — поруч, на північному схилі, стояв інтернат. Начебто й не близько, а з іншого боку… тим більше, батьки дітей не які-не-будь там «представники середнього класу», а заможні дяденьки-тітоньки, яким могло дуже не сподобатися таке сусідство. Ледь уламали, стільки пішло на це сил і грошей, що зараз згадати страшно. Але домовилися, гарантували безпеку. А тепер я сиджу поруч із йолопом, який примудрився втекти з інтернату й потрапити в долину. І якщо б він один — а то ж «усі так роблять»!

— Гаразд, — мовив я, спостерігаючи за рибками в блискаючому на сонці пакеті: «дракони» зависли у воді мордочкою до мордочки й ворушили довжелезними зеленими вусами — «спілкувалися», — гаразд, поїхали до інтернату. Як збираєшся повертатися?

Хлопчик подивився на мене, немов на розумово відсталого:

— Через тунель, а як ще?

— Куди їхати?

Він показав. Поїхали.

Спочатку мовчали, потім я не витримав:

— Слухай, розкажи, а навіщо ви сюди ходите?

— Невже не знаєте?

— Ні. Інакше б не запитував.

— А хто вас розбере, — резонно помітив він. — Раптом придурюєтесь.

— Що, правдоподібно виходить?

— Ага, — здогадавшись про значення своєї відповіді, замовчав. Та невдовзі заговорив знову (напевно, вирішив загладити провину): — Ми ходимо сюди до чарівників, ви ж це розумієте. Першим був Рішар, він знайшов тунель — не навмисно, а просто заблудився. Спочатку грався, а потім заблудився. І не зміг повернутися до інтернату, переплутав напрямок… коротше кажучи, знайшов Долину. І потрапив до товстунів. Вірніше, вони його самі знайшли й покликали, хоча Рішар був далеко від їхнього будинку. Ну, чарівники — ви ж розумієте.

Я розумів, тому кивнув, заохочуючи продовжувати.

— Товстуни подарували Рішару самокатку — така машина, її штовхаєш, і вона котиться, поки на щось не наткнеться.

— А якщо не наткнеться?

— Так і котитиметься. Ми перевіряли, скільки могли…Не в цьому справа. Ришар, звичайно, не хотів розповідати, звідки взяв самокатку, але зрештою проговорився. І тоді ми знайшли тунель і стали ходити в долину.

— А не страшно було?

— Спочатку страшно, але потім виявилося, що чарівники тут живуть тільки добрі, вони нас люблять і добре до нас ставляться: пригощають чаєм, різними смачними речами, дарують подарунки.

— І часто ви сюди навідуєтеся?

Він зітхнув:

— Нє-а, часто не виходить. У нас вихователі суворі, особливо одна, Злюка. Давайте поквапимося, а то вона незабаром заступить на зміну.

Ми поквапилися і встигли. Тунель починався в печері на одному зі схилів; хлопчик витяг зі схованки ліхтарик, і ми рушили під землю. Вийшли вже поруч із інтернатом. Я провів свого підопічного до лазу в паркані, побажав удачі й пішов назад, у долинку, за велосипедом. Ну й, до того ж, вернутися-то слід через пропускний пункт…

Поки доїхав, наступив вечір. На КПП я, як заведено, відрапортував, пройшов швидкий огляд (чи все із мною в порядку, чи не намагаюся чогось приховати), а потім відправився до Квазі. «Подякувати», як і радив Бернар.

Ормонд сидів за комп’ютером і бігав пальцями по клавішах. Мою появу він зустрів енергійним скрекотом-акордом, потім повернувся разом із кріслом і привітально кивнув:

— Заходь. Ну, як справи? Старі не буянять?

Я впав у вільне крісло, оглядаючи напівпорожній зал зі столами й чорними моніторами на них: так тут завжди, навіть у робочий час, удень. Крім Квазі, з нами залишилося ще кілька людей, інші ж розбіглися по зручніших (більш високооплачуваних, не таких нудних) місцях.

— Старі? — перепитав я. — Ні, не буянять.

А потім взяв і виклав йому всю історію про інтернат і «добрих чарівників» — не знаю, чому; на КПП не розповів, узагалі вирішив нікого не посвячувати в це, а отут — немов прорвало. Ормонд мовчки вислухав, ще більше згорбив спину (його Квазімодулем саме за спину й прозвали, крива вона від довгого сидіння за комп’ютером), зізнався:

— Дивно! Якщо те, що ти розповів — правда, ми знайшли горезвісний стабілізуючий фактор, якого так не вистачало. Тепер…

Він натхненно повернувся до екрана, став уводити якісь дані, щось обчислювати.

Я кашлянув — він не зреагував. Довелося покласти руку на плече:

— Зачекай!

Ормонд уп’явся в мене тьмяним поглядом:

— Га?

— Не квапся. Те, що я розповів, правда. Але ніхто, крім тебе, не повинен її знати. Подумай сам…

Він подумав (це забрало півхвилини), потім енергійно кивнув:

— Звичайно, ти маєш рацію! Але… Добре, я просто буду враховувати його у своїх обчисленнях, не офіційних. І повідомляти тобі.

— Це вже краща ідея.

— Так і домовимося… — погляд Квазі знову затуманився і поглибшав, а це означало, що Ормонд розмірковує. — Дивно, — він недовірливо похитав головою, — як все-таки дивно влаштований світ. Пам’ятаєш, у школі вчили «Колобіг води в природі». Але ж тут виходить майже по тій же схемі: «Колобіг добра». Діти з інтернату й старі-біороботи… Хто б міг подумати…

— А що з мітингуючими? — запитав я, щоб якось заповнити паузу.

— Розійшлися по домах, — Квазі усміхнувся: — Їсти ж усім хочеться.

— Виходить, завтра знову з’являться.

Він знизав плечима:

— Не знаю, може, й з’являться, а може, ні. Подивимося. У будь-якому разі я збираюся за їхнім прикладом поїхати відсипатися. Однаково з новою змінною сьогодні не закінчу — тому навіть не починатиму. Інакше засяду й не вилізу з-за компа до півночі. Слухай, ти ж на авті — підкинь мене до метра, ага?

Ми вирулили до воріт, похмурий охоронець кивнув, приводячи в рух невидимий механізм; стулки розійшлись, я вивів машину на шосе й попрямував у напрямку міста.

Якийсь час мовчали, потім Ормонд повернувся до мене:

— Слухай, завжди хотів тебе запитати: добре, я, припустимо, тут сиджу, тому що ледащо й консервативний. Але ти чому?..

Спочатку я не зметикував, про що він запитує, потім зрозумів: про долину. І розповів про флюгер братів Лерроків.

— Ось і я, як флюгер. Вибору нема, розумієш. Зараз складно знайти нормальну роботу, до того ж таку, що добре оплачується. Думаєш, я б зміг жити з дружиною на одну лише зарплатню звичайного листоноші?

Ми доїхали до метра, я висадив Квазі й відправився додому.

Удома все як завжди. Розалія сказала, що заходила пані Нікокиріа, прибрала, посиділа з нею й, відпросившись, утекла. Я вкотре пригрозив, що звільню її під три чорти, якщо так триватиме й далі. Розалія просила, щоб я цього не робив.

Ми поїли, я викотив крісло з дружиною на балкон (вона любить дивитися на захід, навіть у місті, із брудними хмарочосами й шумними вулицями), поговорили про те, про се. Звичайно, розповів їй про хлопчика з інтернату. Обговорили добро, його природу. Потім Розалія попросила висадити її із крісла на диван — починався якийсь фільм. Вона дивилася, я мив посуд. Помив, приєднався до неї. Фільм не сподобався, перемкнули, пошукали по каналах — нічого вартого уваги. Розалія сіла читати книгу, я — працювати.

Коли прийшов час відправлятися в ліжко, дружина під’їхала до мене, ледь чутно подзвякуючи кріпленнями крісла.

— Ти йдеш?

— Так, зараз вкладу тебе. Але я ще трішки посиджу, домовилися?

Вона лягла в ліжко; поцілувалися; посміхнулася мені:

— Ну, надобраніч. Не засиджуйся допізна, добре?

— Добре, рідна.

Я вимкнув світло, тихенько закрив двері й пішов до стола. Лист панові Тірхаду від сина було майже закінчено, залишалося ще відповісти на запитання пані Джессіки й неодмінно підготувати посилочку для братів Лерроків — уїдливого Маринія й флегматичного Ронуальдо.

Історія друга: Корисна хвороба

1. Коли задзвенів дзвіночок, я саме заснув. Сам, без снотворного; і тут — тривога.

Прокинувшись, я недозволено довго лежав, дивлячись у стелю. Вставати не хотілося. За вікнами будиночка із самого вечора гуляв-бавився вітер, от і зараз чутно було, як прибоєм шелестить трава біля паркану. Приємно, заколисуючи — і заразом заглушає всі інші звуки.

Здалося, чи справді скрипнули вхідні двері?

Дзвіночок більше не дзенькав, і це могло означати, що тривога була хибною, але не виключено, що його просто обірвали.

Піднятися я не встиг — вони вже ввійшли в кімнату. Брати Лерроки — ці ледь протиснулися у двері; старий нудяга Тірхад, Марта й Джессіка. Я вперше пошкодував, що в мене в будиночку немає ані телефону, ні якого-небудь іншого засобу зв’язку із зовнішнім світом. Джессіка — найнебезпечніша серед нас, тих, що живуть у долині.

Потім увійшли Лофтінг із хлопчиком.

Намагаючись поводитися так, начебто нічого не відбувається, я включив світильник над ліжком.

— Добраніч. Щось трапилося? — перші слова далися нелегко, немов у моєму горлі щось зламалося і стало поперек гортані. — Чим зобов’язаний настільки пізньому візиту?

— Пьєр от хворий, — сказав Лофтінг, заспокійливо опускаючи руку на плече хлопчика. — Так само, як і ви.

— А ви казали, що це незаразно, — докірливо пропихтів Мариній Леррок.

Я зрозумів, що пропав.

— Я говорив, що мені здається, що це незаразно.

Навряд чи варто було виправдуватися, але що мені ще залишалося робити?

— Зараз це неважливо, — заявив Ронуально Леррок, жорстко рубаючи долонею повітря.

— Так, — підтримав його брат. — Слід вирішити, як нам тепер бути.

— Тобто?

— Ми не можемо його відпустити, — дещо тріумфально вимовила пані Джессіка. Чомусь мені здалося, що вона говорить це не вперше. — Не можемо дозволити собі ризикувати здоров’ям інших. Якщо ця хвороба заразна, хлопчик може рознести її. Занедужають інші діти!

— Точно, — підтримав її Тірхад. — Абсолютно точно!

Пані Марта промовчала, але очі її тривожно зблиснули.

— Що ви пропонуєте? — запитав я. Мені було дуже холодно, але я намагався не кутатися в ковдру — це виглядало б жалюгідно, начебто я боюся. Втім, я насправді скажено боявся.

Доктор Лофтінг приобійняв Пьєра за плечі, погладив по голові — і я помітив, що дитина теж тремтить від жаху.

— Мені потрібно провести тестування, — сказав Лофтінг. — І поговорити з вами, Франк. Серйозно поговорити.

— Просто зараз? — запитав я — і відразу зрозумів, що так, зрозуміло, просто зараз, адже справа нагальна.

Ми живемо в цій долинці практично ізольовано. До нас завозять продукти й усе, що нам необхідно, і видають безкоштовно. Ми — пенсіонери з безбідною, забезпеченою старістю. Нам не вистачає тільки одного: добра й тепла, спілкування з рідними. На щастя, неподалік від долинки розташований інтернат для дітей багатих батьків. От дітки до нас і бігають — зрозуміло, таємно від усіх. І Пьєру необхідно вчасно повернутися до інтернату, інакше його відсутність буде виявлено й тоді… Навіть страшно уявити, що трапиться тоді.

Тому Лофтінг кивнув мені — заспокійливо, ніби хлопчиськові:

— Так, просто зараз. У нас дуже мало часу.

Я погодився, попросив їх вийти й квапливо одягнувся.

Вони чекали у дворі. Вітер продовжував лютувати, і патли пані Джессіки, разметані в повітрі скаженим восьминогом, надавали їй демонічного вигляду. Пьєр тремтів, немов лоша, і жався до ніг Лофтінга. Трохи віддалік про щось шепотівся із двома брилами-Лерроками Тірхад.

І ще місяць. Ніколи раніше я не бачив такого яскравого, несамовито мерехтливого місяця!

Гарна ніч, навіть для смерті.

— Ідемо, — сказав я їм.

І ми пішли.

2. Долинка наша, якщо подивитися на неї зверху, напевно, нагадує млинець із зеленими краєм і центром та неширокою смужкою-дорогою між ними. Обабіч дороги стоять наші будинки. Але млинець не зовсім круглий, він, скоріше, підковоподібний — і там, де в підкови розрив, у долинки — єдиний виїзд з неї.

А на протилежному до розриву боці стоїть будиночок Лофтінга. Мій же й пана Тірхада — найближчі до виходу, тільки розташовані вони по різні боки від центральної зеленої кнопки-пагорба. Всього-то різниці: до Тірхада листоноша добирається першим, а до мене — останнім.

Словом, до Лофтінгового будиночка йти було добряче. У-долинці немає жодних засобів пересування, а будиночки стоять далеко один від одного. Тому, до речі, сусіди й з’явилися до мене вночі — поки зібралися, поки вирішували що до чого…

Я брів дорогою поперед всієї цієї теплої компанії, і почував себе військовополоненим, якого ведуть на ешафот. Намагався вирішити, як можна викрутитися, але нічого розумного, зрозуміло, у голову не приходило. З кожним кроком я віддалявся від виходу з долини, від свого єдиного шансу на порятунок.

Попереду з’явився будиночок Коннора; у вікнах засвітилося світло — і за хвилину ґанок вийшов хазяїн. Височенний і худий, він згорбився старим підсліпуватим грифом і вдивлявся в нас: хто це там курить дорогою такої пізньої години?

— Агов! — крикнув Коннор, склавши долоні рупором. — Що там у вас сталося?

Йому пояснили; вилаявшись, старий збігав за піджачком і приєднався до нас.

— Співчуваю, — поплескав він мене по плечу. — Мабуть, розбудили тебе посеред ночі, га?

Я розсіяно кивнув.

Коннор у нас етнограф — і етнограф класний; відповідно, і психолог непоганий. До того ж він — один з тих небагатьох, з ким я постійно спілкуюся, майже єдиний мій друг тут.

— Так, спасибі за співчуття. Але що поробиш, адже це не від них залежить.

— Шкода хлопчика, — зітхнув старий. — Ти часто спілкувався з ним?

Дітлахи навідуються до нас, до кожного з нас. Іноді ми збираємося разом, у чиємусь будиночку, і влаштовуємо такий собі сімейний уік-енд. Радуємо дітей подарунками: Лерроки щось майструють, Джессіка роздає своїх рибок, Марта пече солодощі… А вони розповідають нам, що діється у світі, слухають нас, старих буркунів… Вони — наші діти, не формальні, а справжні. Тут я вперше почав по-справжньому цінувати хвилини спілкування з іншими людьми.

Правда, з Пьєром я майже не бачився — він воліє навідуватися до Лерроків і проводити час, колупаючись разом з ними в їхніх незбагненних механізмах. А я… я нічим особливим не виділяюся серед цієї когорти геніїв; навіть пані Руслана — і та має талант квітникарства, а я от… не бездара, звичайно, але й далеко не такий обдарований.

— Ти ж знаєш, що ні.

— Знаю. Це ж і дивно. Хоча, може, тому досі від тебе ніхто й не заразився, — Коннор замислився, а потім розгнівано похитав головою: — А може, зовсім він не від тебе цю болячку підхопив?

— Як це? — щиро зачудувався я.

— Може, ти заразив когось іншого, а вже він — Пьєра.

— Але якщо так, виходить, вони всі там в інтернаті хворі!

— Виходить, так. Хоча й необов’язково. Адже ми всі спілкуємося з тобою вже не один рік, але дотепер ніхто з нас не заразився. Можливо, — Коннор погладив підборіддя своїми неприродно тонкими пальцями, — можливо, справа в певній уразливості, що властива окремим індивідам.

Якийсь час ми крокували мовчки — і, на щастя, без затримок минули будиночки Телескопника й Кравчині (або, якщо завгодно, пана Нострада й пані Арахни). Їхнє товариство лише внесло б додатковий розгардіяш; мені й так, схоже, загрожувало кілька неприємних годин.

— Я ось що подумав, — непевно вимовив Коннор. — Ти тільки не ображайся, але… Ми тут усі маємо неабиякі до різних речей таланти. Ну, а ти…

— А я — звичайний, — допоміг я йому.

— Загалом, так. І те ж саме я можу сказати про дітей. Більшість із них наділені тим або іншим талантом. А Пьєр… скажімо так, він ще не знайшов себе. Знаю, що це звучить до краю абсурдно, але… Можливо, поширеність хвороби прямо залежить від… гм… ну, словом, від талановитості індивідуума.

— Звучить обнадійливо, — промурмотів я. — Але якось не віриться мені в це.

— Мені теж, — зізнався після нетривалої мовчанки Коннор. — Уяви, мені теж.

3. До будиночка Лофтінга дісталися без пригод; хазяїн відімкнув двері й запросив нас на веранду. Гості розмістилися хто де: Лерроки підперли своїми широкими спинами стіни, дами влаштувалися в солом’яних кріслах, інші присіли на поруччя; Пьєр тепер жався до Ронуальдо й злякано косився на Лофтінга.

Зненацька виявилося, що я один стою посеред веранди й всі погляди спрямовані на мене, і всі чогось чекають від мене. А я нічого не міг їм пояснити, навіть виправдатись не міг, тому що не знав, як мені виправдуватися.

— Ну, — подав голос Лофтінг, — усі ми в курсі ситуації, що склалася. Треба щось робити. Я пропоную наступне. Давайте спершу все перевіримо. Можливо, ми теж заражені.

— Однаково першим був він, — пан Тірхад ткнув у мене вузлуватим пальцем. — 3 нього все почалося!

Я мимоволі позадкував.

— Стоп! — владно втрутився Ронуальдо. — Як на мене, то зараз не має ніякого значення, від кого заразився Пьєр. Поки, в усякому разі, не має. Спочатку варто розібратися, скільки серед нас хворих, крім Пьєра й Франка. Потім — суть хвороби. Потім — відповідно — чи можна з нею боротися, і якщо можна, то як. Згодні? Тоді, Лофтінг, починайте з мене!

Той кивнув з полегшенням і затягнув Ронуальдо у свою лабораторію.

Незабаром те, що відбувалося на веранді уподібнилося тому, що звичайно буває в приймальні лікаря: з кабінету з’являвся черговий піддослідний, задоволено повідомляв: «Здоровий!» — і йому на зміну за двері відправлявся наступний.

Перевірка дала обнадійливі результати… або навпаки, дивлячись для кого. Крім нас із Пьєром, хворих не виявилося.

— Гм, — промурмотів Ронуальдо, коли всі ми знову зібралися на веранді. — Гм, і що тепер, добродії?

Лофтінг утомлено потер чоло й уже збирався щось сказати, але його перервали.

— Я хочу спати! — заявив Пьєр. Хлопчик, здається, був на межі зриву й от-от готовий був упасти в істерику. Я розумів його. Шкода, що я теж не міг запросто заявити, що втомився. Вірніше, заявити міг, але користі від цього було б мало.

А от Пьєру пощастило більше.

— Хлопчик має рацію, — з крицею в голосі вимовила Джессіка. — І навряд чи, добродії, так уже важливо, щоб він перебував тут і зараз.

— Але ми не можемо відпустити його до інтернату! — вжахнулася Марта.

— І не потрібно, — сказав Мариній. — Ми з братом відведемо його до себе, нехай виспиться.

— Так, — зненацька підтримав його Лофтінг. — І взагалі, друзі, йшли б ви по домівках. Я маю намір провести детальне обстеження пана Франка. Чесно кажучи, ви не зможете мені нічим допомогти в цьому, тільки будете відволікати.

На мій подив, вони послухалися. Ймовірно, день сьогодні для всіх нас видався важкий, і вони навіть зраділи пропозиції Лофтінга.

Ми провели їх до хвіртки, а потім удвох повернулися на веранду.

— Ну, слава Богу, — зітхнув лікар. — Із цим поки розібралися. А тепер зізнавайтеся, дорогенький, ви не дуже вразливі?

— Дуже, — чесно зізнався я.

— Ну й добре. Все-таки постарайтеся не надто переживати. Я… я повинен дещо вам сказати. Можливо, це шокує вас, взагалі переверне всі ваші уявлення про життя.

— Давайте, — махнув я рукою, — лякайте, шокуйте. Не впевнений, щоправда, що вам це вдасться після всього, що сьогодні сталося.

Лофтінг сів навпроти мене й заглянув мені в очі.

— Знаєте, Франк… знаєте, тут от яка штука… Коротше, ми — всі, хто тут живе, — ми не люди.

— Хто ж тоді по-вашому?

— Людики.

— Хто?!

— Невже ви жодного разу не чули цього терміна?

— Чув, звичайно. Мова йде про невдалий проект з конструювання штучного розуму.

— Не зовсім так. Швидше, про створення істот, майже у всьому схожих на людей. Про біороботів.

Я невесело засміявся:

— Потішне припущення! Але ж, Лофтінгу, ваша ідея… Ну, м’яко кажучи, нічого не варта. Не знаю, як ви, а я добре пам’ятаю своє дитинство, батьків, бабусю. Та й інші наші сусіди по долині… Одна тільки Марта мені всі вуха прогуділа розповідями про своє «бойове» минуле.

— Дурниці, Франку, — відмахнувся він. — Сучасний рівень науки цілком дозволяє вживлювати людикам псевдопам’ять. Це, наскільки мені відомо, і зробили з усіма ними… вірніше, з усіма нами.

— Навіщо? — я підхопився й почав міряти веранду широкими кроками. — Ні, зачекайте — я розумію, можу припустити, навіщо це було потрібно. Але чому нас не використають за призначенням, га? Адже людиків створювали для роботи, а не для того щоб улаштовувати їм курорт.

Лофтинг похитав головою:

— Ви забуваєте. Проект же не вдався! От нас і списали — а не знищили (це я випереджаю ваше наступне запитання) — з гуманних міркувань.

— Скажіть, Лофтинг, це ви самі придумали? Адже ви знайомі з цими жителями не один день. У чому невдача цих горезвісних розроблювачів? А головне — чому ви вирішили, що ми — людики?! Чому, наприклад, не психи з «жовтого будинку»? Не наркомани, що ловлять кайф на горищі? Не метелики, яким сниться, що вони — старі пенсіонери? Чому саме людики?!

— Почну по черзі. Невдача, можливо, не так помітна на перший погляд, але насправді — цілком очевидна. Ми, дорогенький Франку, занадто схожі на людей. А, отже, неконтрольовані. Але, на відміну від людей, ми набагато сильніші за них.

— Виходить, потенційно небезпечні?

— Саме так!

— Тоді тим більше людиків варто було б знищити. Підозрюю, саме це з ними й зробили. Ви, звичайно, добре вивчили дану проблему, але так дотепер і не пояснили, чому…

— …чому я вважаю, що ми людики, — закінчив він. — Зараз поясню. Спершу додам дещо. Невдалість проекту має ще один вияв. Всі, хто тут живе, не просто неконтрольовані, але й украй дратівливі. Наші творці щось там напартачили з нашими нервовими системами.

— Ну-у… — відмахнувся я. — Кому, як не вам, Лофтінгу, знати, що дратівливість — один з неодмінних привілеїв старих.

— Однак навряд чи нормальні старі можуть похвастатися майже повною невразливістю. Хоча для нас, жителів долини, це вважається нормою, а от вас і Пьєра ми запідозрили в захворюванні. Але ви, друзяко, хворі не більш, ніж я, Ронуальдо або Мариній. Адже ви потрапили до долини раніше за нас? Раніше. А все тому, що ви — найперша версія людиків, ще занадто вразлива.

— А Пьєр?

— А от Пьєр — звичайна дитина, єдина справжня людина серед нас.

— І все-таки я не вірю.

— Вірите, — похитав він головою. — Вірите. Але боїтеся зізнатися в цьому навіть самому собі. Не сумнівайтеся. Я вже проводив деякі досліди над собою. А потім порівняв — їх результати і дані, які мені приніс Норм.

— Схоже, у вас непогана агентура серед хлопців.

— Аякже! У цьому, до речі, помилка тих, хто нас сюди помістив, — додав лікар переконано. — Вони не змогли забезпечити долині якісну інформаційну блокаду. Вірніше, вони просто не врахували всіх факторів. Ви в курсі, що газети й журнали, які ми виписуємо, і які сюди доставляють, разюче відрізняються? Я спеціально попросив Норма принести ті з газет, які потрапляють до інтернату. Іноді відмінності настільки незначні, що їх не помітиш, якщо спеціально не звертати уваги. Мені ж не просто вдалося відшукати їх, але й проаналізувати: що і як змінили в пресі, що потрапляє до нас. Потім залишалося лише зрозуміти, чому від нас можуть приховувати ту або іншу інформацію. Саме тоді я вперше запідозрив, що ми — людики. До цього моменту — і відтоді, коли я помітив, що від нас щось приховують, — я вважав, що ми — жертви якоїсь державної програми. Люди, посвячені у такі важливі таємниці, що нам «промили мізки», видаливши всі ці відомості або, припустимо, блокувавши ті ділянки нашої пам’яті, які можуть становити небезпеку для яких-небудь держструктур. Але отут дещо не сходилося. Навіщо «промивати мізки», навіщо поселяти нас тут, коли простіше й дешевше вбити тих, хто становить загрозу? Саме тоді я вперше припустив, що ми — людики. І почав «копати». І кожен новий факт тільки переконував мене в моїх припущеннях!…На жаль.

— Яка… яка нісенітниця… — пробурмотів я.

— Нісенітниця, — погодився Лофтінг. — Але — правда! Я теж спершу… Я думав, що збожеволію! Або вже збожеволів. Але всі факти свідчать на користь моїх здогадів. Якщо хочете, я покажу вам газети, журнали, записи результатів. Однак я волів би зробити це згодом. Зараз у нас виникла цілком реальна проблема, яку варто вирішити.

— Мені здається, Лофтінгу, ваше припущення знімає цю проблему. Якщо справи йдуть так, як ви розповідаєте, тоді хлопчик не хворий. І його можна відпустити до інтернату.

— У цьому-то й полягає проблема! Ви (напевно, тому що є більш ранньою версією) менш дратівливі. Цього я аж ніяк не можу сказати про наших сусідів по долині. Мені складно передбачити, як вони поведуться, коли довідаються, що є людиками. Цілком імовірно, що замість намагань впоратися із цією проблемою, осмислення її чи прийняття як факту, вони спробують усунути джерело роздратування.

— Коротше, убити нас? Але якщо ми насправді людики, тоді навряд чи нас можна так просто знищити.

— Але ж вони теж людики, не забувайте! Думаю, у них вийде; в усякому разі, не хотілося б перевіряти на собі. Тому я не збираюся розповідати їм те, що розказав вам.

— Але тоді… — почав було я.

Нас перервали.

З миртових заростей виглянула чубата голова.

— Пьєр у вас? — голосно прошепотіла вона.

4. Хлопчиська звали Поль. Він задихався й вимок як хлющ, поки біг сюди. В інтернаті, зрозуміло, помітили пропажу — нерозумно було б сподіватися на щось інше. Тепер там підняли тривогу.

Інтернат цей, повторю, для діток людей, м’яко кажучи, небідних. І за безпеку кожної дитини персонал відповідає власними головами. На жаль, хоча в інтересах самого ж закладу було не допустити витоку інформації, відшукався там якийсь діяч, що зателефонував у поліцію. Звідти дані просочилися в масмедіа — і тепер назрівав скандал.

Який, наскільки я розумів, рано або пізно мав призвести до катастрофи.

— Наші всі на ногах, вони вже обшукали сад і будинки, і зрозуміли, що Пьєра в інтернаті немає. Вони почали допитувати хлопців! Я зметикував і встиг утекти… — він захлинався криком, захлинався в’язкою страшною кашею слів і подій. — Я… хтось обов’язково проговориться! Вони знайдуть хід! Вони прийдуть сюди й…

— Ми мусимо повернути Пьєра! — гаркнув я Лофтінгу. — Якомога швидше!

— Пізно, — прошептав той. — Ви ж самі розумієте: преса, поліція. Цей інцидент просто так не замнуть, про нього не забудуть. Навіть якщо Пьєра повернути, вони обов’язково почнуть з’ясовувати, де він був.

— Що ж ви пропонуєте?

Він схопив мене за лацкани піджака й притяг до себе, люто вдивляючись у моє обличчя:

— Правду! Я хочу раз і назавжди з’ясувати, хто ми такі! — він зірвався на крик, але перехопив переляканий погляд Поля й осікся. — Хочу запитати, — вимовив він ледь чутно. — Запитати при всіх. Вони не зможуть обдурити. Я побачу, по очах довідаюся. Розумієте, Франк, — повторив він у розпачі, — я хочу точно знати!

І, дивлячись у його очі, я зрозумів: він відчайдушно не хоче вірити у те, що сам же, бідака, і виявив.

5. Ми зібралися майже у тому ж складі, що й опівночі, тільки тепер в Лерроків. Тірхада не покликали; за Коннором теж заходити не стали, але виявилося, що решту ночі він провів у близнюків. Начебто передбачав, що події дістануть таке продовження.

Сиділи на веранді, але вже при свічках. У їх химерному світлі обличчя моїх сусідів по долині здавалися неживими масками, за якими… Все-таки, що за ними? Холодне раціо штучного інтелекту чи жива душа, що вміє страждати, а не тільки імітувати емоції?..

У кожному разі я боявся їх.

А ще більше — самого себе.

Утім, поки що нічого страшного не відбувалося: тупцювали на одному місці. Лофтінг, трішки змінивши в історії, викладав її нашим сусідам. Зокрема, він натякнув, що всі, хто перебуває у долині, володіють тим або іншим талантом (Коннор охоче підтримав цю ідею). Чомусь, пояснював Лофтінг, у зв’язку із цим нас тримають у певній ізоляції — зрозуміло, зробивши все, щоб самі ми про неї й не здогадувалися. І коли довідаються, що Пьєр у нас… — і змалював теперішнє становище в інтернаті.

Я слухав його — дещо відстроронено, бо він багато в чому повторювався. І в результаті я не відразу зрозумів, до чого йдеться.

Коли ж зметикував, було вже пізно втручатися, пізно й небезпечно.

Зрештою, Лофтінг теж людик.

І він — на відміну від Лерроків-винахідників або Джессіки-акваріумістки — дослідник. Учений, який над усе на світі прагне пізнати істину. Навіть ціною власного життя. Навіть — тим більше! — ціною життів інших.

Можливо, знання про те, що він — людик, пошкодило його психіку… а чию би не пошкодило? Тепер Лофтінг схиляв Лерроків й інших до того, щоб не відпускати Пьєра з долини. Принаймні доти, поки сюди не з’являться люди «із зовнішнього світу». І запитати в них, чому долину тримають у напівізоляції…

— Ну що ж, — пробурмотів Ронуальдо, — не все зі сказаного вами здається мені логічним, але раціональне зерно в цьому, безумовно, є. Однак… я б спершу запитав у хлопчика, чи хоче він сам, щоб з ним так вчинили. Адже затримуючись у нас, він тим самим ризикує. Його, безсумнівно, покарають. І я б не…

— Мені здається, — різко перебила його пані Джессіка, — хлопчика в такому разі взагалі не слід відпускати! Йому в нас буде краще, ніж в інтернаті.

— Пані, — обережно вимовив Коннор, — адже у Пьєра є батьки. Він їх любить. Було б жорстоко…

І так далі. Суперечка загрожувала затягтися не на одну годину. Я тільки порадів, що обидва хлопчики, стомлені сьогоднішніми переживаннями, спали у величезній спальні Лерроків і не чули цієї розмови. Навряд чи вона б їм сподобалася. Знову дорослі вирішували за них їхню долю. Тільки цього разу, мабуть, розчарування й образа були б сильніші, адже вони вважали нас добрими чарівниками!.. Тепер в одну мить перетворимося на злих.

Я спробував урезонити старих. Але на всі мої вмовляння Мариній непохитно відповів:

— Не перебирайте міри. Зрозуміло, ми не будемо затримувати тут хлопців довше, ніж це необхідно. Взагалі, думаю, ми вирішимо проблеми раніше, ніж діти прокинуться.

Джессіка спробувала було заперечити, але її зненацька заступорило. Це в неї іноді трапляється. У таких випадках вона завмирає й на якийсь час перетворюється на статую — і оживаючи пізніше, ніколи не пам’ятає про ці «загублені хвилини».

Так і зараз.

Лофтінг багатозначно подивився на мене: ось він, доказ, що я вам казав!

— Гаразд, — здався я. — Гаразд, але давайте хоча б підемо ближче до тунелю. Щоб якщо виникне потреба…

— До речі, — кашлянув Мариній. Я втомлено подивився на нього й подумав, що сьогодні воістину ніч незакінчених фраз і недоговорених слів. — До речі, Лофтінг, усе забуваю запитати. Ви з’ясували, у чому полягає хвороба Пьера й Франка?

— З’ясували, — похмуро відповів я замість лікаря. — Справа в тому, що ми з Пьером більш людяні, ніж ви всі. Тому що він — дитина, а ви — людики. Я ж — більш рання модель.

Утім, така ж невдала, як і ви.

6. Мої безсонні ночі й мої кошмари — дві половинки одного цілого. Сьогодні вони нарешті з’єдналися.

Я подивився на місяць, що тьмянів, готуючись ось-ось поступитися місцем денному світилу. Але поки був його час.

Ніч безсонна.

Ми знову крокували дорогою — і знову до будинку Лофтінга. Позаду залишилася розгромлена веранда, замкнена в підвалі пані Марта…

Мої кошмари.

— Н-ні, — шепотів-канючив за спиною Лофтінг. — Н-ні! Я не хочу, не хочу, не хочу!..

Зараз він і справді нагадував якийсь зламаний автомат.

Мені було соромно.

Але я не міг вчинити інакше. І тому розповів їм версію Лофтінга, яку самі ж вони й підтвердили своєю поведінкою.

На той час Джессіка ожила, і я, чесно кажучи, боявся, що зірветься саме вона. І тому нічого не встиг зробити, коли сумирненька на вигляд пані Марта з нелюдським протяжним А-Й-Й-У-У-У! — накинулася на мене.

На моє щастя, Лерроки виявилися пильнішими й моторнішими. Брати, незважаючи на масивну статуру, мають неймовірну спритність. Вони встали на шляху в збожеволілої Марти — та з усієї сили врізалася в їхні животи й наступної миті була надійно зв’язана.

Лежачи на спині, вона дико вертіла очами з неприродно розширеними зіницями і продовжувала вити на одній і тій же пронизливій ноті. Лофтінг уп’явся в неї й, здається, остовпів, як нещодавно пані Джессіка. При цьому він тихенько стогнав, змінився на обличчі, визвірившись, риси загострилися, — і тоненька цівочка слини потекла по щоці з куточка рота. У світлі свічок лице Лофтинга видалося мені ритуальною маскою якого-небудь племені, загубленого в тропіках.

Неприродно тихо скрипнули двері.

Хлопчики нічого не казали. Вони просто стояли й з жахом дивилися на нас. Як на чудовиськ.

Якими ми всі, по суті, й були.

У той момент у мені щось зламалося — навіть здалося, що я чую тріск усередині себе. Я нарочито повільно й спокійно підійшов до хлопців і встав між ними, поклавши руки їм на плечі:

— Досить. Ми зараз зберемося й підемо до тунелю. І відпустимо хлопчиків. Адже відповіді на всі ваші запитання вже отримано, так?

Ніхто не став сперечатися — не встигли. Марта якимось чином умудрилася розірвати пута й знову взялась за своє. Видно, щось трапилося з її очами — тепер вона не могла орієнтуватися в просторі й трощила геть усе. Її вгамували — і помістили в підвал Лерроків, просторий, з міцним засувом; звідти б не вибрався і танк.

Коли повернулися на веранду, Лофтінг уже остаточно «з’їхав з котушок»: забився в дальній куток, скорчився й монотонно стогнав: «Не хочу, ні, ні-i…» Залишити його ми не могли, довелося взяти із собою. Коннор заспокоїв хлопчиків, Лерроки допомагали йти Лофтінгу. Джессіка крокувала поруч зі мною, розхитуючись, ніби маятник — чи робот зі старих кінофільмів.

Раптом вона повернулася до мене.

— Я не знаю, — проскрипіла, — не знаю, що з нами всіма буде. Якщо ми невдалі моделі, то невідомо, коли і як ми зламаємося, — але рано чи пізно зламаємося, адже так? А ви — рання версія. Може, протягнете довше. Подбайте про дітей, добре?

— Обов’язково.

Вона кивнула, заспокоюючись, і, незважаючи на свою ходу й голос, дуже скидалася зараз на турботливу бабусю.

Я закинув голову до небес, вдихаючи насичене місячним сяйвом повітря. Чомусь воно віддавало горілим. Напевно, причиною було те, що місяць уже дотлівав і замість нього невдовзі мало з’явитися сонце. Ось і захід забагрянився… дивно тільки, що зайнявся він нижче обрію.

Через пару хвилин я зрозумів, що це горить будинок Лофтінга.

7. Люди випередили нас. Вони відшукали тунель і проникли в долину. Вони знали, хто тут живе. І зовсім не слухали своїх дітей. Батьки, що примчали на виклик, журналісти, обслуговуючий персонал — усі вони перемішалися й сформували новий організм: звичайну юрбу. Навіть полісмени, переконуючи самих себе, що йдуть із усіма, щоб тримати ситуацію під контролем, насправді злилися з юрбою й нічого вже не могли вдіяти.

Вихід з тунелю був неподалік від будинку Лофтинга — і юрба в першу чергу хлинула туди. Нікого, зрозуміло, не знайшли — тільки кров у лабораторії й носову хустку Пьєра — все, як у найгірших зразках детективного жанру. Але детектив перетворився на фільм жахів: осліплені люттю й страхом перед роботами, вони підпалили будинок і рушили далі дорогою зі смолоскипами в руках. Нам назустріч.

Зупинити їх не було змоги. І втекти від них ми теж не могли: занадто вимоталися, та й ні Лофтінг, ні Джессіка далеко б не втекли. На щастя, ми перебували поруч із будиночком акваріумістки — а той, єдиний з усіх у долині, розміщувався на острівці, посередині невеликого озера. Туди вів вузький дощатий місток, і ми б могли підпалити його або ще якось зруйнувати.

Лерроки теж зрозуміли, що це — наш єдиний вихід. Вони коротко пояснили всім нам, що варто робити. Власне, пояснень було небагато: бігти якомога швидше до містка.

— А ви, хлоп’ята, давайте-но повертайтеся до своїх, — підсумував Ронуальдо. — І пробачте нас, що все так вийшло. Ми любимо вас, дітлашня, і ніколи не заподіяли б зла.

— Удачі вам, — побажав на прощання Коннор, легенько підштовхнувши їх у бік юрби, що наближалася.

У цей момент нас, схоже, помітили: заревівши, дивовижна чорна маса із самотніми вогниками смолоскипів потекла до нас. Поки вони були ще далеко, але…

Поль похитав головою.

— А що з вами буде? — запитав Пьєр, заглядаючи в очі Ронуальдо.

— З нами все буде гаразд, — твердо заявив той.

І ми побігли — шестеро старих, втомлених, зламаних.

Ми встигли до містка раніше за юрбу. Давненько я не бігав — і тепер добряче задихався. Довелося зупинитися й обпертися на поруччя, інакше, чого доброго, взагалі звалився б пластом на дощатий настил. Інші стовпилися навколо мене — і я замахав руками, щоб вони не чекали і йшли далі. Але річ була не в мені, а в пані Джессіці: її ноги застрайкували. І нести бабусю було вже нікому, оскільки Лерроки волокли збожеволілого Лофтінга, а Коннор один би не подужав.

І тут виявилося, що в етнографа є помічники. До містка нам із хлопцями було по дорозі, і ми бігли разом, а тепер вони зупинилися й поспішили Коннору на підмогу. Прогнати їх не було жодної можливості: вони вперто мотали головами й тільки хапалися за Джессіку, яка голосно стогнала.

Вся ця катавасія загрозливо затяглася, тому я гаркнув на них: «Відставити!» — і зовсім не по-командирськи захекався. Але, чорт забирай, таки почули! — і завмерли, припинивши метушитися.

— Ану, ходіть-но до будинку, — сказав я їм. — А я поговорю з ними.

— Не обманюйте ні нас, ні себе, вони ж рознесуть вас на шматки.

— Ні, Ронуальдо, не рознесуть. І не сперечайтеся, на це немає часу. Ідіть.

Вони пішли. Не дивно, адже коли ми проектували їх — коли я проектував їх — я заклав у них потяг до життя.

Я дивився їм услід — дітям, моїм й… теж моїм, що стали моїми за ці роки. Я був упевнений, що зможу захистити їх, зможу зупинити людей. Отуди до біса, зрештою багато хто знають мене в лице, мене не раз показували по телевізору. Вони не можуть не впізнати!

Я — Віктор Франк, президент «Яхве», творець людиків. «Той самий». Вони послухають мене, вони не посміють…

Я спробував вирівняти дихання і вгамувати серце, що стрибає в грудях біснуватим м’ячиком. От потіха, бігаю, як заєць по весні, але ж прийшов сюди, щоб відпочити, поправити здоров’я… Звичайно, не тільки для цього: насамперед я був стурбований долею моїх творінь. Коли з’ясувалося, що проект невдалий, що людики небезпечні; коли здійнялася хвиля протестів, що загрожувала закінчитися повальним винищенням «псевдолюдей», — я знайшов тільки один спосіб захистити їх. У мене був вихід на Президента, і я скористався цим, щоб запропонувати йому поселення людиків у долині. Колись, зрозуміло, я заручався підтримкою авторитетних учених і декого з тих впливових панів, хто в обхід законів користувався моїм винаходом. Суспільство саме дало мені в руки важелі тиску.

Про те, що я живу тут, знає досить вузьке коло осіб. Решта вважають мене ще одним людиком. Я сам так захотів — я, бездарний творець, який замахнувся на те, щоб зрівнятися із самим Богом. Але на відміну від Господа, я почуваю відповідальність за свої творіння. Тому я тут. Можливо, у цьому я теж помилився — і Він мудріший?..

Юрба зовсім поруч. Я випрямляюся, спираючись на поруччя містка; я намагаюся виглядати переконливо… ну, принаймні не занадто жалюгідно. Я зараз — не захеканий старий, а великий учений. І я не дозволю…

— Агов ти, виродку механічний! — кричить один з них, у дорожезному малиновому піджаку з металевою палицею у руці (і звідки тільки взяв?). — Ти, ти — я до тебе звертаюся, банко консервна! Де мій син?!

Зрозуміло, що він до мене звертається: більше нікого на містку немає, мої вже встигли заховатися в будинку.

— Я не банка, — говорю, досадуючи, що через довгу біганину голос звучить хрипло, неприродно. — Я така ж людина, як і ви.

— Це ти так думаєш, — вагомо заявляє він, змахуючи палицею. Я розсіяно відзначаю, що краватка в малиново-піджакового з’їхала ліворуч, другий зверху ґудзик обірваний. — Вас усіх тут обманювали, зрозумів! А насправді ти — машина, діду.

— Та що ти йому пояснюєш?! — вереснула скуйовджена дамочка, яка мені нагадала чомусь худу курку. — Він тільки прикидається. Він нічого не розуміє! У нього замість серця — мотор, а замість крові — моторна олива!

— Заспокойтеся, — втовкмачую, як маленьким. — 3 вашими дітьми все в порядку. Вони живі й здорові. І я обіцяю вам…

— Заткнися! — зривається Малиновий Піджак. Він різко вдаряє палицею по поруччях, зовсім поруч із моєю рукою — і в палець мені впивається випадкова тріска. — Де вони? Там?

Стаю поперек моста, щоб не можна було мене обійти. Кажу:

— Я хочу бачити представників закону. І — є тут хтось із Центру?

Вони не розуміють, про який Центр йдеться. Звичайно, тамтешні специ ще не встигли з’явитися, їх, напевно, відразу не викликали, та й уночі там навряд чи хтось був, окрім чергових. Центр від початку був орієнтований на дослідження людиків і заразом на створення інформаційної й силової блокади долини. Згодом аспект наукової діяльності Центра відійшов на другий план, тому що продемонстрував всю свою безперспективність. Та й охоронці за роки спокійної служби розслабились, втратили пильність. Єдина їхня турбота — час від часу стримувати на вході до долини стада мітингуючих.

— Є! — кричить хтось із юрби. Я від несподіванки ледь не підстрибую. Сутулий бородань, безглуздо поправляючи окуляри в товстій оправі, виступив наперед: — Я із Центру.

— Скажіть же їм! — благаю-наказую я. І вже знаю: усе пропало. Я до останку сподівався, що серед них буде хтось, хто знає мене справжнього, мене — людину.

— Так не можна, — белькоче бородань. — Так не можна, зачекайте…

Його без особливих зусиль відсунули вбік. Поруч із Піджаком з’явився полісмен. Малиновий з люттю повертається до нього:

— Ми гаємо час. Я вимагаю, щоб ви навели порядок.

Той коротко, майже злякано киває. І велить мені нарочито безстороннім тоном, несвідомо наслідуючи Піджака:

— Я вимагаю, щоб ви звільнили міст. А то нам доведеться застосувати силу.

— Але ж він сильніший за нас! — верещить Курка.

«…не можна…» — доноситься з натовпу звідти, де зник бородань.

У горлі в мене пересохло, тому просто мотаю головою.

— Плювати! — гаркає Малиновий. — Там мій син! Поки ми тут… вони… — задихається. І підносить над головою металеву палицю.

Закричати б: «Я ж Віктор Франк! Подивіться, згадайте — ви ж стільки разів бачили моє обличчя по телевізору, на марках; мабуть, ще й спостерігали за відкриттям мого пам’ятника! Це ж я, той самий! Я гарантую, що з вашими дітьми нічого не трапиться, що мої людики безпечні; вгамуйтеся ж, заспокойтеся, я гарантую…»

Розтрощена веранда.

Пані Марта, що безцільно розбиває крісло-качалку Маринія.

Монотонний стогін Лофтінга.

Я мовчу.

8. Поруч із тріскою, що впивлася в палець, ниє-зудить ще одна ранка, котра з’явилася нинішньої ночі. Точно така ж, напевно, зараз болить у Пьєра. Лофтінг — він гарний фахівець, перевіряв на совість.

«Хвороба», «знижена пружність шкіри» — так, здається, він її охарактеризував…

Почалося всі так по дурному — я випадково подряпався в присутності того ж таки Лофтінга. Він помітив — і щиро зачудувався, тому що ніхто з людиків настільки не вразливий. Списали на якусь старечу хворобу, благо, я вчасно зметикував, як викрутитися, підказав. Боялися, що заразна, але Лофтінг усіх перевірив і нічого не виявив.

І я зітхнув з полегшенням. Адже це тільки здається, що людиків не відрізнити від людей; насправді є безліч ознак, за якими можна довідатися, хто перед тобою, механізм або людина. Шкіра — одна з них, ще одна — нездатність людиків плакати. Слізні залози в них є, але працюють по-іншому, ніж у людей. Лофтінг і це, пройда, обчислив — мені залишалося тільки списувати все на хворобу.

Я боявся, що рано чи пізно вони здогадаються, хто такий я і хто такі вони — боявся, щоночі мучився безсонням, але не залишав долини. Це було своєрідною покутою, самому собі призначеною: жити разом з тими, кого прирік на страждання.

І відмінності між нами видавалися мені смертельно небезпечними й заважали.

Тепер я бачив, що це не так. Моя «хвороба» мала врятувати всіх нас… у всякому разі їх — точно.

— Він уб’є тебе! — верещала Піджаку Курка. — Ні, не роби цього, Робе!..

Я посміхнувся йому:

— Не помилися. Адже я насправді…

Божевільний блиск у його очах; удар.

9. — Боже, Роб! Кров! Ти вбив його, Роб! Він — не людик!…Зробіть же щось, ви!.. Чому ж ви стоїте?!!

10. …Нарешті Лофтінг замовк і обм’як у кріслі. У сусідньому лежала без жодного руху пані Джессіка, тільки очі жили на її зблідлому обличчі, німо про щось молячись.

— Молодчина, лікарю, — втомлено сказав Ронуальдо. — Поспи, якщо зможеш. Сьогодні у всіх нас була важка ніч.

— Я б сказав навіть, фатальна, — пробурмотів Мариній. — Коннор, а що хлопчаки?

— Дарма, не бажають іти, поки не переконаються, що з нами все добре. А як там Франк?

Мариній відійшов від вікна, з якого спостерігав за тим, що відбувалося на мосту.

— Скажіть, Лофтінгу, ви давно здогадалися, що ми людики?

Доктор не відповів — підвівшись, він дошкутильгав до вікна й виглянув назовні.

Опісля сповз на підлогу й, безвільно метиляючи головою, знову почав стогнати: «Ні, ні-і, ні-і-і!..»

І Маринію, який знав, що побачив там Лофтінг, це раптом здалося дуже людським.

Історія третя: Казка зі щасливим кінцем

1. — Як думаєш, — запитав Поль, — вони міст підпалять?

— Тато не дасть їм, — щиро кажучи, повністю впевненим у цьому я не був. — Хоча краще б підпалили. Тоді ці не прийдуть сюди.

На протилежному березі озера кричали й бігали, розмахуючи смолоскипами. До нас слова майже не долітали, та й видно було погано — сонце ось-ось мало зійти.

— А смисл? — зітхнув Поль.

— Приїде поліція, вчені, — іноді другові треба пояснювати найпростіші речі. — Вони не дозволять…

Я не втримався, кинув погляд на місток — там лежало щось безформне, в калюжі, що встигла натекти…

«Звичайно, не дозволять!»

Я знав, що там лежало. Пан Франк. Один з наших друзів. Раніше, коли ми були маленькими, ми вважали їх чарівниками. Тепер ми знаємо, що вони — людики. Роботи, але дуже схожі на людей.

У мультфільмах роботи завжди металеві й невразливі. А виявилося…

Я нагадую собі, що я дорослий; я стискаю кулаки і щосили намагаюся не розплакатися. Ми повинні врятувати людиків — окрім нас, нікому.

Смішно махає плавцями золота рибка «кінський хвіст», і здається, хоче мені щось сказати. Я дивлюся на власні відображення в акваріумах, які стоять навколо. Ми з Полем сидимо в «рибній кімнаті» пані Джессіки, тому що тут можна поговорити й ніхто нас не почує. Наші друзі (я не дуже люблю слово «людики») — вони зараз у вітальні, їм не до нас.

— Ранок уже. Може, підемо, скажемо тим, на мосту, що з нами все гаразд? — запропонував Поль.

— Вони ж назад нас не відпустять, — вкотре нагадав я йому.

Усе лихо в тому, що дорослі вважають наших друзів небезпечними для нас, або взагалі, що вони й захопили нас у полон. Ну, ми ж не маленькі, ми знаємо, людики можуть нашкодити кому-небудь, якщо зламаються. Але в тому-то й справа, що коли ми з ними, вони почуваються набагато краще! Тоді в них гарний настрій, і вони розповідають нам багато цікавого, вчать різним корисним речам і таке інше.

…Щоправда, зараз у них настрій не так, щоб дуже. Я їх розумію. Якби мені сказали, що я просто розумна машина (і це насправді було так), я б, напевно, теж засмутився. Ну, ламати меблі, як пані Марта, не став би, але розревівся б — це точно!

Добре, що я людина!

— Вони радяться, — шепоче Поль. Він біля дверей до вітальні й підслуховує.

— Що кажуть?

— Що потрібно нас повернути. Ходи, послухаєш сам.

Я тулюся вухом до замкової щілини й чую голос пана Коннора:

— …неодмінно! Діти й так натерпілися.

— Чи не буде їм гірше там? — заклопотано запитує пані Джессіка. Бідна, у неї від усіх цих переживань оніміли ноги, так що сюди нам довелося її нести.

— Джессіко, — докірливо зауважує Мариній Леррок, — ну погляньте навколо! Хіба десь може бути гірше, ніж тут?

— У нашому підвалі, — парирує Ронуальдо Леррок. — Але він уже зайнятий пані Мартою. А взагалі, друзі, годі базікати. Я хочу розібратися, що нам робити далі. З тим, наприклад, що ми — просто неякісно виготовлені механізми.

— Не знаю, як ти, а я механізмом не почуваюся, — відрубав Мариній. — От ні настілечки не відчуваю себе автоматом, про що б там не свідчили ваші факти!

— Я теж, — відгукнувся пан Лофтінг. — Але повір вже мені на слово, це так.

— Наскільки я пам’ятаю з газет, людиків вважали… гм… нестабільними, — чути, як Коннор метається по кімнаті з кутка в куток. — Тепер принаймні зрозуміло, чому вони там переполохалися через хлопців.

— До нас гості, — раптом тихо вимовляє хтось, здається, пан Лофтінг.

Неважко зрозуміти, кого він має на увазі. Зовні, від озера, лунає тупіт ніг по дощатому настилі містка. Біжать або майже біжать; я повертаюся до Поля, але він уже здогадався. Ми переглядаємося й, не змовляючись, виходимо до друзів… до людиків.

Майже відразу ж двері в будиночок пані Джессіки ривком розчиняються, — напевно, з того боку думали, що їх замкнено, і вдарили з усієї сили. А їх-то ніхто й не замикав!..

— Усім лягти на підлогу! Не рухатися! — це кричить пан, який першим увірвався до кімнати, він у поліцейській формі й цілиться в пана Коннора з пістолета. Пістолет блискучий, а от форма в поліцейського вся якась пом’ята, і лице — ніби паперовий пакет, пошарпаний, із двома дірками-очима. Ще одна дірка — рот — рветься злякано: — Я сказав, на підлогу!

От якби не обличчя, то можна було б подумати, що все це в кіно відбувається. Але не бачив я в кіно, щоб такі лиця показували.

Страшно. Брати Лерроки важко опустились на підлогу, добродії Лофтінг і Коннор — теж, слідом за ними. Тільки пані Джессіка так залишилася в кріслі сидіти. Поліцейський як побачив це — очі витріщив, рот скривив і закричав:

— Востаннє повторюю!..

— Вона не може рухатися, — сказав, піднімаючи голову від підлоги, пан Коннор. — У неї відібрало ноги.

Поліцейський збирався знову щось заволати, але його перебили.

— Де вони?!

Інший пан, у розстебнутому піджаку, із краваткою, що з’їхала на бік. Обличчя цього пана теж на кульок паперовий схоже, м’ятий.

— Де діти? Де?! Т-ти, банко консервна!..

Пан з краваткою, що аж з’їхала на бік, раптом повертається, розмахується й б’є пана Коннора ногою в лице.

Десь за моєю спиною, далеко, схлипує-скрикує Поль.

І майже одночасно з ним кричить пан із краваткою. Забився. Все-таки — розумію я — іноді бути людиком непогано. Непогано, коли в тебе череп залізний.

Погано, коли інші б’ють тебе ногою в обличчя.

Іншим — погано, але й тобі — теж.

Пан із краваткою лається — я такого навіть по телевізору не чув.

Лається й замахується, щоб знову вдарити.

— Перестаньте! — кричить Поль. — Ми тут, тут!..

Пан із краваткою повертається до нас, помічає мене.

— Пьєр?! Пьєр!

— Тату, — шепочу я злякано. — Тату!..

2. А потім, звичайно, нас повернули до інтернату. І навіть покарати забули, бо їм було не до нас.

…А все-таки покарали. Слово честі, краще б уже звеліли сто сторінок на пам’ять вивчити або назавжди заборонили б Інтернетом користуватися, ніж так!

Нам заборонили ходити в долину — навіть раз на тиждень, навіть раз на місяць! І взагалі наказали забути про неї раз і назавжди. І зовсім не розповідали, що там тепер відбувається.

А там явно щось відбувалося, тут навіть Кабан здогадався, серед нас самий… некмітливий.

Ще коли нас виводили з долини, там нічого доброго не відбувалося. По-перше, будинок пана Лофтінга спалили, по-друге, частина людей пішла до Лерроків, щоб пані Марту з підвалу дістати й… не знаю я, що з нею потім зробили. Вона, звичайно, уже ніби й не вона стала, з глузду з’їхала… зламалася, якщо чесно. Але навряд чи вони її у звичайну божевільню відправили, чомусь не вірю я в це!

А решту людиків як би заарештували. З’явився хтось серйозний — ми з Полем так і не зрозуміли, він був учений або просто якийсь начальник. Цей, серйозний, поговорив із братами Лерроками. Всієї розмови я не чув, але, здається, серйозний про щось із ними домовлявся. І домовився. А куди було нашим друзям подітися? Між іншим, поліцейських на той час навколо зібралося — я стільки в одному місці ніколи й не бачив, навіть у кіно. І хоч друзі наші — роботи, напевно, і їм би не оминути лиха. І навряд чи їм після всього, що сталося, дозволять жити як колись.

— Що робитимемо тепер? — запитав у мене Поль уночі, коли нас усіх вклали спати й на поверсі згасло світло.

Ніби я знав!

— А ти як думаєш?

— Може, поговоримо з кимось із дорослих?

— З ким? — зітхнув я. — Звичайно, було б непогано, але сам подумай… Ну не з Мимрою ж!

Пані Мимра — це директриса нашого інтернату. Вона величезна, з гучним голосом й огидними товстими руками; коли вона опускає їх вам на плечі, здається, ніби щурячий хвіст кладе! Зайвий раз з нею краще, взагалі-то, не зустрічатися. А нам доводиться — щодня.

— А може, з татом твоїм… — Поль зметикував і замовк.

Угу, «з татом…»! Ні, я майже не образився на Поля, навіть навпаки, був вдячний йому, що зрозумів і не договорив. А ще добре, що зараз ніч, і погасили світло. І ніхто, навіть Поль, не побачить, що я плачу.

Загалом, я тата люблю. Він… він хороший, звичайно. Він рідко буває в інтернаті, він купує мені дорогі іграшки, які мені зовсім не подобаються, він майже із мною не розмовляє, коли все-таки приїжджає сюди, він…

Не важливо. Я однаково його люблю.

Але таким, як тоді, у будиночку, я його ще жодного разу не бачив. Це був начебто й не він, а хтось інший. Його-такого я, якщо чесно, боюся. І просити його про людиків…

І чим він може їм допомогти?

А чим їм можемо допомогти ми?!

— Треба пробратися в долину, — сказав Поль.

— Нас не пустять, ти ж знаєш.

— Нас і раніше не пускали. А ми й запитувати їх не будемо. Пішли?

— Прямо зараз?!

— Боїшся?

Старий трюк, між іншим, я на такі не попадаюся.

— Дурний ти. Звичайно, не боюся. Просто — як ми вийдемо з інтернату?

— Я все продумав. Одягайся.

Він і справді все продумав. Звідкись стягнув моток мотузки, міцної, по якій не страшно було спускатися з другого поверху (ну, майже не страшно). А засувки на вікнах ми давно навчилися знімати.

Ну от, коротше, прив’язали ми мотузку до ліжка Поля (воно стоїть ближче до вікна) і спустилися у двір. Майже відразу ж з корпуса вийшов Фернандо, один з наших охоронців. Вони зазвичай сидять у вестибулі, але через учорашні події пані Мимра звеліла їм патрулювати сад. Гаразд, нам-то що — відбігли за ріг будинку, а там — до живоплоту; за ним і заховалися. А мотузку навіть стягувати не довелося — коли я спускався, вона порвалася. Тому, до речі, Фернандо в нашу сторону й пішов, тобто проти часової стрілки — зазвичай вони навколо корпуса по часовій ходять…

Сиділи ми й чекали: помітить Фернандо відкрите чи вікно ні? А якщо помітить, чи підніме шум? Звичайно, зараз стало прохолодніше, осінь усе-таки надворі… але мало що, от пройде, не піднімаючи голови, — і не помітить.

Пройшов.

Не помітив.

Навіть мотузку, що валялася під стінкою, прогледів. Потопав кудись далі, серйозний такий, суворий. І це Фернандо! — який завжди щось під ніс собі муркоче, іноді навіть в присутності пані Мимри. Видно, вона дуже суворо звеліла охоронцям, щоб поводилися уважніше.

Тому ми з Полем дочекалися, поки Фернандо повернувся назад у корпус, і тільки тоді забрали мотузку. Як ми самі потрапимо назад до кімнати, не надто переживали. Чесно кажучи, я думав, може й не доведеться повертатися. Якщо людикам потрібна наша допомога, тоді я залишуся з ними.

Ми перелізли через паркан і пішли до тунелю, тихенько перемовляючись, щоб підбадьорити один одного. Але вийшло зовсім навпаки: шепіт у темряві (місяць був ма-аленький, вузенький-вузенький) лякав, аж мурашки по тілу пробігали… А може, до речі, просто ніч була холодна, вересень на дворі.

Яка різниця, якщо до тунелю ми йшли даремно? Можна було й здогадатися, що той серйозний пан, який домовлявся із братами Лерроками, «вживе заходи». Вони просто закрили прохід до тунелю бетонними плитами. Земля там, на схилі, звичайно, м’яка. Але однаково робити підкоп нам довелося б дуже довго, а дорослі напевне б його помітили.

— Безвихідь якась! — здавалося, ще трішки й Поль розплачеться. Я й сам… — Так нечесно!

— Вони про нас піклуються, — сказав я йому.

— Кому потрібна їхня турбота?! Нехай вони вдавляться своїм піклуванням! Нехай вони!.. — він усе-таки заплакав. А я, хоч це було й неправильно, зрадів — тому що тепер уже не міг заплакати сам.

— Давай повертатися, — запропонував я, ніби нічого не побачивши. — Порадимося із хлопцями, разом, може, щось іще придумаємо. А ні — я з татом поговорю.

І ми пішли назад. Сподівалися, що коли так рано повернемося, то нашої відсутності ніхто не помітить — тихенько викличемо кого-небудь із сусідньої кімнати, камінчики покидаємо, і нам допоможуть залізти в будинок.

Ми ще й через паркан не перебралися, коли стало ясно, що в інтернаті ніхто не спить. Ми обережно проникли на цю сторону й сховалися в кущах: треба ж було зрозуміти, що трапилося!

Виявилося, ґвалт підняли не через нас. Це все Кабан насвинячив — хоч і не зі зла.

…Ну, спершу ми нічого такого не знали. Просто по вікнах було ясно й по тому, що ніхто з охоронців навколо корпуса не бігав (вікна? а наше вікно не світилося, ось я про що). Зате добряче світилося вікно, що через одне від нашого, праворуч. Саме там жили Кабан і Зірвиголова… тобто, Андре й Дік. Дік-Зірвиголова, він найхоробріший з наших, іноді буває злий, але загалом справедливий. Тому й Кабана взяв під свій захист. Він каже (Дік), що нечесно, коли над кимось занадто вже потішаються. Він тільки Чистоплюя терпіти не міг, як і всі ми, а от про Кабана піклувався, як про молодшого брата, хоча найсмішніше, що Кабан на рік і два місяці за нього старший. Зате й боягузливіший теж.

Це Кабан шум підняв. Йому здалося, що в їхній з Диким кімнаті хтось є — і що цей хтось розмовляє. Кабан пошепки покликав Зірвиголову, але той надто міцно спав. А наш свинтус саме напередодні якогось фільму надивився, з тих, які нам дозволяють переглядати тільки раз або двічі на місяць. Пані Мимра стверджує, що нічому гарному кінострічки про прибульців із бластерами навчити не можуть. І Свин це повністю підтвердив. Йому, як він потім розповідав, привиділося, що він бачить когось, — і цей «хтось» був височенний, як шафа, худющий-прехудющий і з рогами на голові. Прибулець коротше (хто ж іще!?).

Ну, Кабан і завищав своїм свинячим голосом, наче його ріжуть.

А в інтернаті й так усі перехвилювалися після вчорашнього, тож караул вийшов — вищий сорт! От були б ми з Полем у своїх ліжках, натішилися б, дивлячись, як Бенні з Фернандо заспокоюють Кабана й доводять йому, що за прибульця він прийняв вішалку!

Але ми ж були не в ліжках, ми в кущах сиділи! І сміятися нам зовсім не хотілося. Навіть навпаки.

Їх, звичайно, потім усіх розігнали по кімнатах. І навіть, якось уже так вийшло, не помітили, що з нашої ніхто на крики Свина не виглянув.

…Тобто, це ніхто з дорослих не помітив. А Дік одразу зметикував, що тут щось не так. Тим більше, що він і про голос одразу зрозумів. Це пані Мимрі знати було зовсім не обов’язково, що Свину зовсім не вчулося. Був голос. Добре, що Дік устиг його заглушити.

А коли всі заспокоїлися, він заглянув до нашої кімнати, побачив відкрите вікно, обірвану мотузку — і виглянув назовні. Ну, ми його й покликали, пояснили, що до чого. Він збігав до Річі, вони десь роздобули мотузку… коротше, до ранку ми з Полем уже лежали у своїх ліжках.

Але до ранку сталося ще дещо.

3…я б і раніше згадав, коли б не розхвилювався через усе це, що тоді наставалось.

— Тримай, — сказав Дік. — Вибач, що так вийшло.

І це Зірвиголова вибачався!

— Та нічого, ти ж не знав.

— Мав здогадатися, — відрізав він.

Я погладив пальцями ґудзик, що мені повернув Дік, і промовчав. Ґудзик був ще теплий, теплий зсередини, а не тому що нагрівся від Дікової руки.

— …От, — сказав мені колись Мариній Леррок, — це тобі подарунок.

Я тоді не зрозумів, чому вони вирішили подарувати мені звичайний ґудзик… ну, тобто не зовсім звичайний, я взагалі ніколи раніше не бачив таких гарних ґудзиків. Напевно, подумав я тоді, він якийсь страшенно давній, а то й зовсім із щирого золота… от було б здорово, якби він виявився золотим! Вушко в нього на звороті було маленьке, чомусь квадратне, з гострими краями, а на зовнішній стороні виднівся лев, яких на гербах малюють. І очі в нього, як живі.

Мариній помітив мій подив і пояснив, що ґудзик і не ґудзик зовсім, а такий собі маленький телефон або, швидше, рація. Якщо повернути вушко за годинниковою стрілкою, ось так, — він включається. І можна розмовляти з тим, у кого в руці є ще один ґудзик (і Мариній показав мені свого, на ньому був не лев, а сова). А якщо повернути вушко назад («у вихідне положення»), а потім — проти часової стрілки, то можна почути, про що говорять там, де другий ґудзик.

Потім Мариній і Ронуальдо пояснили, чому вони хочуть, щоб я іноді включав свій ґудзик. У них в Долині телевізори показують не всі канали, а їм хотілося хоча б іноді послухати їх, якщо не подивитися. А ще так набагато зручніше буде нам зв’язуватися, коли раптом ми домовимося про мій прихід, а я навідатись не зможу або вони будуть чимось зайняті.

Правда, я здивувався, бо думав, що хто-хто, а брати здатні полагодити який завгодно телевізор так, щоб він всі програми показував. Або взяли б, купили новішу модель зрештою…

Тепер, звичайно, зрозуміло: ті, хто утримував людиків у долині, спеціально не транслювали туди деякі канали.

Ну, потім про ґудзик довідалися — й інші людики, й деякі наші хлопці. Часом користувалися — людики передавали повідомлення нам, ми — їм.

А якраз напередодні Зірвиголова взяв у мене ґудзик — і не встиг віддати. Так вийшло, що він залишався включеним, — і коли брати Лерроки спробували зв’язатися з нами, Свин їх почув. Зрозуміло, Кабану ніхто про ґудзик не розповідав, от він і злякався!

— Увімкни, — Поль чомусь раптом перейшов на шепіт. Ми сиділи в нашій кімнаті — я, Поль і Дік. До ранку було ще довго. Дуже хотілося спати.

Я повернув вушко — проти часової стрілки.

— …і чекати?! Чого чекати?! Поки нас усіх пустять на металобрухт?! — це Мариній. Якщо він так кричав і раніше, я розумію, чому злякався Свин. — Я чекати не хочу. Боюся, якщо вам завгодно!

— Не наговорюйте на себе, — скрипучим, сварливим голосом відгукнувся пан Коннор. — Вам справді страшно, але ви налякані не тим, що вас «пустять на металобрухт». Набагато більше, зізнайтеся, ви приголомшені тією інформацією, що на нас звалилася.

— На жаль, — посміхнувся Мариній, — не настільки вже приголомшений. Ми із братом, уявіть собі, давно здогадувалися про щось подібне. Тому, до речі, я й сконструював передавачі. То, якщо ви не проти, я спробую знову вийти на зв’язок із хлопцями.

Я вже перемикав вушко — і тепер закричав пошепки:

— Ми вас чуємо! Прийом!

— Пьєре, це ти? Прийом!

— Я, я! Зі мною ще Поль і Дикий. Прийом.

— Це дуже добре. Послухай, Пьєре, послухай мене уважно. У нас тут щось схоже на маленьку нараду. Я хотів би, щоб ви теж були на ній присутні, заочно, так би мовити. Включіть ґудзик на прийом повідомлень і слухайте, гаразд? А потім ми з вами поговоримо. Прийом.

— Домовилися! Слухатимемо. Прийом.

— Чудово. То на чому ж ми зупинилися, добродії?

4. Те, що ми почули тієї ночі, дуже часто здавалося мені дивним і незрозумілим. Але я запам’ятав кожне слово, кожен подих і сміх наших друзів. Напевно, згодом я зрозумію все. А поки тільки згадую — іноді, коли стає особливо тужливо. Тоді здається, що наші друзі поруч, отут, зовсім близько…

Мариній: То на чому ж ми зупинилися, добродії?

Коннор (нарочито безсторонньо, але здається, він трішки ображений): Ви стверджували, що здогадувалися про те, що ми — роботи.

Мариній (уточнює): Людики.

Тірхад: А що, пробачте, є різниця?

Мариній: Так, мені здається, є.

Тірхад: Ану, ану, парубче… гм… хотілося б почути детальніше.

Мариній: Будь ласка. Ронуальдо?

Ронуальдо: Різниця, шановний Тірхаде, полягає в тому, що роботи — машини. Людики — уже ні.

Лофтінг (тихо): Але й не люди.

Ронуальдо: Але й не люди. Щось середнє. Як полюбляють висловлюватися біологи, проміжна ланка в еволюційному процесі.

Джессіка (нудьгуючим тоном): Годі, що за дурниці! Люди не походять від роботів, вам це добре відомо!

Ронуальдо: Пробачте. Це, звичайно ж, звучить фігурально. Суть не в тім. Ми — не машини, ось що головне.

Коннор: У чому ж, по-вашому, різниця?

Мариній: Не лукавте! Вже хто-хто, а ви…

Коннор: А все-таки?

Мариній: Ніхто, колего, ніхто, ні людик, ні людина не здатні точно й вичерпно визначити межі. І вам це відомо. Будь-яке визначення буде неповним, на жаль. Тому й складно довести, що ми — не просто механізми, які склали про себе бозна-яку думку.

Тірхад: До речі, про Бога…

Джессика: Будь ласка, тільки не варто приплітати сюди релігію! Обійдемося якось без…

Тірхад (гнівно, нервуючи): А от і не обійдемося! Чому це ми повинні обходитися без релігії?! Знайте, панове, для мене це дуже важливо! Смію припустити, і для декого з присутніх — теж.

Мариній: Так, звичайно. Питання про наявність безсмертної душі в людиків… якщо не помиляюся, у богословів свого часу було чимало дискусій із цього приводу.

Коннор (в’їдливо): А ви, бачу, непогано вивчили цю тему.

Мариній: Ну, все-таки я — особа зацікавлена, чи не так?

Коннор: Ви вірите в безсмертя своєї душі?

Мариній: Запитайте сотню людей — не людиків. Повірте, відповіді будуть різними. І моя аж ніяк не є оригінальною. Хочу вірити. Вірю. І в існування такої душі, і в її безсмертя.

Тірхад (зненацька): Ні, чому ж — ви оригінальні! Багато з людей — створінь Божих — не вірять. А ви — створення людське — вірите!

Мариній (невесело сміючись): Вірую, бо безглуздо! Віра наша, Тірхаде, вона — таке неслухняне звірятко. Розум їй не хазяїн. Вона керується своїми законами. І ці закони рідко мають щось спільне з логікою.

Коннор: Досить! Давайте відкладемо ці питання на потім.

Тірхад: На коли — на потім?

Мариній: Я згоден з Коннором. Зараз важливішим уявляється класичне «що робити?»

Джессіка: У нас є вибір?

Мариній: Звичайно. Як всі ми розуміємо, відтоді як нас оселили тут, у долині, за нами невідлучно спостерігали. Досліджували, так би мовити. Але непомітно, щоб ми нічого не зауважили. Тепер, здається мені, ситуація зміниться. Немає більше необхідності приховувати від нас правду. Та й шаркати ніжкою перед нами — теж. Ви хочете решту своїх днів провести як лабораторні пацюки-виродки? До речі, майте на увазі: ніхто не знає, скільки нам ще жити, адже ми, на відміну від людей, мабуть, більш довговічні.

Коннор: Що ви пропонуєте? Адже у вас явно є якийсь план, так?

Мариній: Є. План, прямо скажемо, слабенький, але нічого іншого ми з Ронуальдо придумати не змогли.

Тірхад: Поки не змогли. Може, ми всі разом…

Ронуальдо: Бачте, пане Тірхаде, боюсь, у нас не надто багато часу. Якщо вирішимо, діяти маємо швидко.

Джессіка: Отже?

Мариній: Отже, нам здається, є шанс ушитися звідси.

Коннор: Втеча? Ви уявляєте собі, наскільки збільшилася пильність охорони на виході з долини? А піднятися схилами… ну, м’яко кажучи, не всі з нас — професійні альпіністи. (Саркастично) Чи ви хочете «прориватися з боями»?

Мариній: Є ще один вихід, не забувайте.

Коннор: Так-от, чому ви…

Ронуальдо: Так.

Мариній: Отже, інтернат. Післязавтра там, якщо пам’ятаєте, День батьків. Тунель, через який ходили до нас хлопці, закрили, але на швидку руку. За необхідності ми можемо туди потрапити.

Коннор: Потрапимо — а далі?

Мариній: А далі нам буде потрібна допомога хлопців. Ми видамо себе за їхніх бабусь і дідусів. А потім, разом з усіма батьками, мирно покинемо територію інтернату.

Коннор: І куди далі?

Мариній: А про це ми вам зараз не скажемо. Тому що, швидше за все, якщо навіть задумане нами вдасться, хтось із нас залишиться в долині.

Джессіка: Я, наприклад.

Мариній: На жаль…

Джессіка: Не вибачайтеся, давайте все називати своїми іменами. До того ж, зізнаюся, я не пішла б, навіть якби могла. Зрештою, у мене є мої рибки, я їх ніколи не залишу. Заради них я готова терпіти цих дослідників скільки завгодно.

Руслана: Я теж, варто зізнатися, не в тім віці, щоб відправлятися в такі пригоди. І троянди мої… ну, ви розумієте.

Телескопник: А я ще не вирішив, залишуся чи піду з вами. Обидва варіанти, на мій погляд, по-своєму привабливі.

Коннор: Що ж вас так приваблює у тому, щоб залишитися тут?!

Телескопник: От Лерроки правильно кажуть, що вони нас будуть досліджувати. Але що зашкодить нам вивчити наших дослідників?!

Тірхад: Оригінальний підхід!

Мариній: А ви, Тірхад? Ви — залишаєтеся, чи?..

Тірхад (сварливо): Чи!

Мариній: Чудово. У Математика черговий напад меланхолії, він навіть не бажає нічого чути про те, що тут відбувається. Арахна хоче вирушити з нами. Ну, а Марта… тут, здається, і так все зрозуміло.

Лофтінг: Ви забули про мене. Але це навіть неважливо. Бо ви ще про дещо забули. Ми не можемо всією долиною… ну, не всією, але однаково нас забагато, щоб заявитися до інтернату. Це виглядатиме надто підозріло.

Мариній: Цей момент ми продумали. Все-таки, хоча в мас-медіа скандал про те, що тут відбулося, зуміли частково зам’яти, вже хто-хто, а батьки про нього знають. І нічого дивного, якщо цього разу до інтернату приїде більше батьків, ніж зазвичай. До того ж, як ви розумієте, у начальства післязавтра буде особливо запобігливе ставлення до батьків — зі страху втратити клієнтів. І в метушні Дня ми зуміємо залишитися непоміченими. Або, вірніше, не привернемо до себе зайвої уваги.

Джессіка: А діти?

Ронуальдо: Так Нам необхідна їхня допомога. Пьєре, ви слухали нас? Прийом.

Я: Так, слухали. Прийом.

Ронуальдо: Ви допоможете нам? Прийом.

Всі ми (одночасно): Так. Звичайно! Допоможемо. Тільки скажіть, як.

Ронуальдо: Що ж, давайте радитися.

5. Це тільки здавалося, що все так просто: людики проникнуть через тунель на територію інтернату, ми скажемо, що це наші бабусі-дідусі… Ага! А якщо поруч буде тато чи мама?

Ну, ми-то більш-менш знали, хто до кого приїде. Зібралися, позгадували, порахували — і вийшло, що в усіх буде хтось із рідних. Крім Чистоплюя й Свина.

— Ну, блін!.. — вилаявся Зірвиголова. — Вважай, пустий номер. Вважай, нічого не вийде. Ех!..

— Зачекай, — сказав Поль. — Чому це одразу «не вийде»? Поговори з Свином.

— Але він же тріпло, — протяг Філ.

— Ні, справді, можна спробувати, — блиснув очами Зірвиголова.

— Але навіть якщо він погодиться, усіх же до його родичів не запишеш.

Ми переглянулися.

— Видасть.

— Ні, не видасть — просто відмовиться.

Чистоплюй — той іще фрукт! Неправильний він якийсь, це ми із самого початку зрозуміли, як тільки він до інтернату потрапив. Псих — не псих, дурень — не дурень, а… щось у ньому було не те. Тримався він завжди відокремлено від хлопців. Сам першим ні з ким не заговорював. В інших списувати ніколи не просив, а сам — будь ласка — давав кожному. Але як! Наче принц-наступник — поблажливо. У нього вже майже ніхто й не просив: ну його!

І батьки до нього ніколи не приїжджали. Нас ще на початку Мимра викликала усіх (крім нього) і сказала, мовляв, у Чистоплюя така ситуація, що мама з татом за кордоном працюють, тому не дивуйтеся й не дражніть його цим. Дуже потрібно! Та й фіг його подражниш, до речі, він же Чистоплюй. Кабан уже б давно битися поліз… Хоча Чистоплюй теж бився — та не як Свин. Андре наш — той, якщо що, психує відразу й — у кулаки, але в очах заздалегідь сльози стоять і взагалі. А Чистоплюй не плакав жодного разу. Просто лице в нього ставало схоже на маску яку-небудь, і він сунув на вас — і бив точно, знав, гад, куди бити. Один-два удари — й усе. І йшов. Ніколи не потішався, не дражнився. Просто бив і йшов. Але й не калічив ніколи, хоча точно міг би, отут ми не сумнівалися…І де тільки він так навчився битися?

А ще він читав книжки, часто й різні, не комікси й не програмну літературу, а всяких там «серйозних авторів». І, якщо чесно, отут я його розумів. Я теж читати люблю, хоча — більше казки, справжні казки, у які віриш. Тільки чомусь так виходить, що ці найчастіше зустрічаються із сумними кінцями. Якщо з’являється в них чудесна тварина або добрий чарівник, то зрештою він іде назад у свою країну, а тварина — у свої чарівні ліси. Не знаю, чому мені подобаються саме такі казки, адже після них на душі спершу стає сумно… а потім… не знаю.

Зате знаю, чому наша витівка з людиками із самого початку здавалася мені майже нездійсненною. Ну, ви й самі здогадалися, напевно. Надто вже все було схоже на казку, на справжню казку, в яку віриш. І виходить, кінець у неї, за казковими законами, мав бути сумним.

— Давайте, — сказав я, — я поговорю із Чистоплюєм.

Нікому не хотілося брати це на себе, тож вони погодилися.

Чистоплюй сидів, як завжди, в бібліотеці. Гортав якийсь товстелезний енциклопедичний томище, причому вже навтикав у нього купу закладок і явно збирався продовжувати в тім же дусі.

— Привіт, — привітався я.

Він підняв голову від книги й, здається, здивувався. Кивнув мені.

— Ти не зайнятий?

Він вказав на том:

— Як бачиш.

І розумій, як тобі заманеться. Хоча що тут розуміти…

Ну гаразд, я подумав, що, може, від цього залежить життя Ронуальдо з Маринієм, — і вирішив не відступати! І нахабно сів поруч.

— Тут така справа…

— Якщо ти про домашнє завдання, то я ще не закінчив. Десь ближче до вечора.

Ну, тут він мене, знаєте, просто дістав! Я згадав чомусь пані Джессіку, нерухому, у кріслі.

— Слухай, ти розумний, так? Знаєш же, напевно, що дехто з нас раніше ходив у долину.

— Природно, знаю. Через вас же тут позавчора гамір улаштували, якщо пам’ятаєш.

— Ну отож, — я вирішив, що не дам йому заплутати мене, — тоді ти знаєш, хто там живе.

Чистоплюй кивнув.

— І знаєш, що з ними можуть зробити, так?

— Здогадуюся.

— Отож, їм можна допомогти!

— Машинам? Ти хочеш допомогти машинам?

— Вони не машини! Вони, щоб ти знав, людяніші за деяких людей! За тебе, наприклад, — точно!

Я відразу пошкодував, що сказав це. Але він зненацька блиснув очами:

— Ти так вважаєш?

Відступати було пізно. Та й узагалі!..

— Так, вважаю!

— Вони — «людяніші»? А ти коли-небудь у комп’ютерні іграшки грався? Там деякі персонажі теж поводяться цілком жваво. Але вони — лише програми, не більш того.

— Ті — так. Але людики — це зовсім інше. Словами описати складно, треба самому побачити.

— Навіщо? — запитав він раптом, втупившись у мене через свої товсті круглі стекла. — Навіщо тобі це потрібно?

Я не відвів погляд («нехай і не сподівається!») — відповів Чистоплюю щиро:

— Вони мої друзі. І водночас ніби бабусі з дідусями. Моя родина. Уявляєш, якби твого дідуся чи твою бабусю…

— Уявляю, — обірвав він мене. — Так що саме ти хочеш?

Я розповів, хоча вже вирішив, що нічого не вийде. Чистоплюй дивився на мене з відстороненою увагою, начебто спостерігав за потішним жуком і думав при цьому про щось своє, ніяк не пов’язане з моєю розповіддю.

— Отже, я мушу видати людиків за своїх родичів, — підсумував Чистоплюй. — Смішно. Смішно… А чому — я?

— Більше нікому, — я змовчав був про це, але тепер довелося зізнатися.

— А-а… — протягнув він. Здається, його моя відповідь розчарувала.

Я підвівся. «Ні, ну скільки можна терпіти цього вельможу!»

— Коли? — запитав Чистоплюй.

— Що — «коли»?!

— Коли я побачу своїх «родичів»?

Я так і не вирішив, ударити його чи засміятися.

«Чистоплюїще!..»

6. День батьків із самого ранку почався не за планом. Зазвичай батьки приїжджали до 12-тої, вдень, коли ми, поснідавши й святково одягнувшись, закінчували останні приготування і відправлялися до входу їх зустрічати.

Але через те що цього разу День співпав з подіями у долині, батьки приїхали набагато раніше (перші — аж о дев’ятій ранку!). Такого не очікувала навіть завбачлива пані Мимра — так що переполох був іще той.

І нам це було тільки на руку, як задоволено повідомив Мариній Леррок по ґудзику. Вони в той момент (близько одинадцятої) перебували в тунелі. До речі, «вони» — це тільки Мариній, добродії Лофтінг і Коннор і пані Арахна, тому що ми більше нікого не могли видати за своїх дідусів-бабусь.

Чекайте, сказав Мариній, чекайте, ми от-от вийдемо.

Ми чекали, але постійно бути напоготові складно. Наприклад, мій тато приїхав у десять, ми ледь встигли поснідати (нас посадили за столи разом з батьками, що приїхали раніше). Звичайно, він одразу ж, як тільки випала нагода, захотів поговорити зі мною, а я не міг просто так взяти й відмовитися. Він привіз мені подарунок — шикарний джип на радіоуправлінні, нову модель, такого ні в кого з наших немає. Він повів мене в сад, за корпусом інтернату, і довго показував, що джип може і як їздить. Але я розумів, що це — не головне, що тато збирається зі мною поговорити про те, що відбулося в будиночку пані Джессіки. І йому, здається, було ніяково, він не знав, із чого почати.

Мені — теж; я — теж…

— Пьєре…

— Так, тату?

— Пьєре, послухай… Ти добре пам’ятаєш, що було в будиночку, на озері?.. Тоді, коли…

— Пам’ятаю, — зітхнув я потупившись. Ох, краще б він не запитував!

— Я маю на увазі роботів… людиків… чарівників, як ви їх…

— Я зрозумів, тату, зрозумів. Тільки, знаєш, вони не роботи й не чарівники. Вони зовсім як люди, чесно. Ти не думай, будь ласка, що я дитина й не можу відрізнити. Я можу!

Він слухав мене, не зауважуючи, що швидко клацає перемикачем на пульті керування, — і джип різко смикався то вперед, то назад, зрештою з’їхав у канаву й перевертався там, як викинутий на берег кит.

— Синку…

— Розумієш, тату, вони мої друзі! Мої справжні друзі! Яких у мене ніколи раніше не було!..

Ну от, я не стримався, розревівся, хоча й обіцяв собі…

Він обхопив мене, пригорнув до себе міцно-міцно.

— Пробач, синку. Я дуже злякався за тебе тоді, розумієш. Я не знав про них… не знав…

— Прийом! — сказав раптом ґудзик голосом Маринія. — Прийом! Ми вже біля паркану.

7. Квіточки й звірі, по яких ми завжди видирались легко й звично, для людиків виявилися сходами мало підходящими. Але Мариній передбачив і це, він взагалі приніс із собою цілу сумку, у якій щось перекочувалося й дзвякало.

— Сподіваюся, ти не збираєшся зробити із парканом те ж, що зі входом у тунель, — похмуро помітив пан Лофтінг.

— Не збираюся, — Мариній розстебнув сумку й дістав звідтіля… мотузкову драбину із двома гаками на одному кінці. Ми з Полем піднялися на паркан і зачепили її.

— А як же будемо спускатися? — пані Арахна, сухорлява бабця, яка нагадувала кістяк у платті, блиснула смолянисто-чорними очима.

Мариній, ніби вибачаючись, знизав плечима:

— Доведеться стрибати, пані. Не турбуйтеся, наші тіла здатні витримати такі навантаження — і навіть набагато більші.

— Не сумніваюся. Але самі поміркуйте, чи пристало дамі в роках стрибати із паркану пустоголовим горобчиком!

— Ви знали, на що йдете, — повідомив їй пан Лофтінг уже зверху. — І, до речі, щодо «дами в роках» — повірте, ваш вік не так великий, як вам здається.

І він зістрибнув на ту сторону, до очікуючого Свина.

За Лофтінгом рушив Коннор, потім — пані Арахна, яка вирішила, що повертатися їй хочеться ще менше, ніж стрибати пустоголовим горобчиком.

Якщо чесно, я найбільше переживав за Маринія — драбина виглядала такою неміцною, Мариній — таким пам’ятникоподібним… Але обійшлося; ми з Полем піднялися слідом за іншими, змотали сходи, познайомили Свина з паном Коннором і відправили їх до батьків — «ховатися у юрбі».

— Ну, й де Чистоплюй? — повернувся до мене Поль.

Мені залишалося тільки знизати плечима — я був з татом і не знав, чому Чистоплюй дотепер не з’явився до паркану. Може, передумав? — з нього стане!

…І що тепер робити?!

— Привіт, — сказав Чистоплюй, неспішно пробираючись через живопліт. — Прошу пробачення, якщо змусив довго чекати.

— Це і є Антуан? — незворушно вимовив Мариній.

Я згадав: так, це Чистоплюя так звуть.

— Це і є моя «рідня на один день»? — відгукнувся той.

Щоб якось загладити незручність, Поль подивився на небо (начебто міг по сонцю визначити, котра година!) і заявив:

— У нас дуже мало часу. Давайте починати.

— Давайте, — посмішка в Чистоплюя вийшла хвороблива й трохи дурнувата. — Як вас хоч звуть, дідусі-бабусі?

Мариній назвав імена; «онученя» покивав з розумним виглядом (він уже взяв себе в руки й знову почав склизько поводитися).

— То що, пішли? — запропонував він.

Вони рушили до решти. Ми з Полем переглянулися й зітхнули з полегшенням: ну от, удалося!

Ох, рано ми раділи!..

Ми теж швидше побігли до гостей — там саме Мимра почала скликати всіх до естради. Стільці, зрозуміло, розставили ще з раннього ранку, апаратуру перевірили й все таке — ну, повна бойова готовність! Пані Мимра дуже любила, коли випадала можливість, продемонструвати всім, що в нас — не якийсь там простий інтернат, а дуже навіть престижний. Елітарний, як вона це називала.

Але лихо не в тому, що елітарний, а в тім, що інтернат, а не яка-небудь звичайна школа. Там хлопці, напевно, теж проводять більшу частину дня в класах — але ми ж тут жили увесь час, нас — деяких з нас — раз чи двічі на рік забирали додому, кого на місяць, кого лише на тиждень, а так ми увесь час перебували за стінами інтернату. Наші батьки з різних причин не могли тримати нас вдома, як це буває у звичайних родинах. Тому жоден з нас не ризикнув би поскаржитися їм на пані Мимру.

Вірніше, було дві причини. Перша — те, що ми з нашими батьками бачилися рідко. Ми знали: у нас є тато й мама (або, наприклад, тільки тато), але в якихось питаннях довіряти їм не наважувалися. Не скажеш, що батьки були для нас зовсім чужими, ні. Просто вони були десь далеко, в іншому житті, вони навідувалися з іншого світу — і тому ніколи б не зрозуміли нас як треба. Розповіли б ви інопланетянам про те, що ваш пес учора з’їв якусь гидоту й тепер мучиться від болю в животі? Отож бо!

Ну, залишалася ще й друга причина. Жалітися нам як би не було й на що. Нас годували як слід, одягали, вчасно змінювали постільну білизну й так далі. Просто в пані Мимри з’являлися в голові різні ідейки, які вона й втілювала — у нас. Наприклад, організовувала театральну студію, до якої, звичайно ж, відправлялися всі ми, хотіли ми цього чи ні, й були в нас якісь сценічні таланти чи ні. Крім театральної студії, в інтернаті були ще поетичний гурток, секція бальних танців і спортивної гімнастики й майстерні. При цьому Мимра вміла представити все так, начебто ми самі із задоволенням ходимо на всі ці гуртки й секції, що тільки називалися гуртками, а насправді були такими ж обов’язковими предметами в інтернаті, як математика чи мова.

Ну, а батьки, зрозуміло, тільки раділи такому стану справ. А Кабан, який один раз ризикнув поскаржитися матері, що, мовляв, він зовсім не хоче займатися спортивною гімнастикою, та й грати на сцені теж (Зайчика, якщо точніше) йому не подобається, — отож, Свину звеліли «не пхикати» й «поводитися, як належить». Мовляв, пані Мимра піклується про нас, щоб ми всі виросли всебічно розвиненими людьми, а ми не цінуємо. Але згодом зрозуміємо. І потім мама Кабана попросила пані Мимру приділити йому особливу увагу.

З того часу якось ніхто з нас скаржитися не поспішав. Все-таки особлива увага пані Мимри — це та штука, без якої ваше життя здається трішки світлішим. Вона вміла робити так, щоб ви зрозуміли, що поводилися помилково.

До того ж, вона терпіти не могла комп’ютери і вважала їх найстрашнішим після атомної бомби винаходом людства. Вона не могла взагалі заборонити заняття на комп’ютерах, тоді батьки точно прислухалися б до наших скарг Тому Мимра усіляко шахраювала: то влаштовувала зміни в розкладі, то придумувала ще що-небудь. Ну, і якщо хтось із нас провинювався… або провинявся? — коротше, коли вона хотіла покарати нас, то знала, що найкращий спосіб — це позбавити нас часу в Інтернеті.

Напевно, тому всі ми погано ставилися до високого мистецтва й марили комп’ютерами. Звичайно, це не був свідомий вибір з нашої сторони — лише протест.

Але сьогодні, на зустрічі з батьками, нас очікувала демонстрація того, наскільки віртуозно ми опанували сценічною майстерністю.

Цю п’єсу ми репетирували вже кілька місяців, нею пані Мимра мала намір «увести нас у світову драматургію», як вона це називала. Дехто спершу радів. Наприклад, Свин вирішив, що відтепер ніколи більше йому не випаде грати Зайчика.

І він мав рацію. У пана Вільяма Шекспіра ніякі Зайчики за сценарієм не передбачалися. Натомість у нього були дочки — вірніше, не зовсім у нього, а просто по п’єсі. І грати дочок довелося нам, хлопчиськам, позаяк більше нікому. Пані Мимра казало щось про «звичаї в часи Шекспіра», мовляв, тоді жінок взагалі на сцену не допускали. А я от думаю, що дітей теж.

Природно, це своє міркування я пані Мимрі викласти не поспішав. Тим більше, що я грав блазня — не найкраща, але й не найганебніша роль. А от Свину дісталася роль однієї з дочок. Ліра грав Чистоплюй, і тільки тому, що ніхто, крім нього, не був настільки дурним, щоб вивчити всі слова.

Звичайно, цілу п’єсу ми ніколи б не розучили. Навіть пані Мимра розуміла це й не вимагала від нас того, чого зробити ми не змогли б. Усе одно, що звеліти Свину не влазити в усілякі історії: звеліти-то можна, а толку?

Нам на розтерзання було віддано третій акт, дія починалося в степу, де ми з Чистоплюєм (вірніше, король Лір і його вірний блазень) «волочились, гнані звідусюди». На щастя, у першій сцені грали Зірвиголова (у нього була роль Кента) і Фил (придворний). Тож ми з Полем могли відсапатися й натягнути костюми.

Я тихенько виглянув крізь лаштунки до залу. Мариній, Лофтінг і Арахна сиділи поруч із моїм батьком, вірніше, поруч сидів тільки Мариній. І — я аж похолов од жаху! — вони про щось розмовляли. При цьому тато час від часу поглядав на пана Коннора — той сидів спереду й трохи праворуч.

— Давай, — шепнув мені Поль. — Твій вихід. Потім надивишся. У них, здається… — він осікся, тому що помітив те ж, що і я. — Круто! — присвиснув він. — Думаєш, вони впізнали один одного?

Я ще не розповів йому про ранкову розмову з батьком, тому Поль нічого не знав. І в мене вже не залишалося часу — нас відшукав Чистоплюй і заявив, мовляв, якщо ми не хочемо отримати наганяй від пані…

Добре, що він не встиг договорити «Мимри».

Тому що вона вже стояла поруч із нами — неосяжна й гучноголоса, у строгому костюмі сірих тонів і з лицем, що поступово ставало пунцового кольору.

— Ви що, вирішили зірвати спектакль?! — голос тільки однієї істоти міг би зрівнятися із цим шипінням. Я колись бачив у зоопарку, у гадючнику, дуже розлюченого гремучника. От він би міг. Але отрути в нього, мені здається, все-таки не вистачило б.

На наші із Чистоплюєм плечі лягли масивні лапища пані Мимри.

— А ну марш на сцену! Я потім ще поговорю з вами, так і знайте! І спробуйте мені тільки лоханутись!

Так-так, вона сказала саме «лоханутись» — і нічого дивного в цьому для нас давно вже не було. Спершу, звичайно, дивувалися… та ні, не дивувалися навіть, — скоріше, трішки жахалися, тому що чути такі слова від неї було щонайменше дивно. А потім звикли. Вона завжди ставала сама не своя за лаштунками. «Ось тут її психи й проявляються», — казав Дік.

Нічого дивного. Вона, сама не розуміючи того, до божевілля ненавиділа нас. Як мені здається, за те, що ми не були під її повним контролем, що вона, якою б не була крутою начальницею, дечим таки не управляла. А виходить, ми могли підвести її, виставити її не такою, якою б вона хотіла.

Кажуть, ненависть засліплює. Але пані Мимра була хитрою і не дозволяла собі лоханутись, о ні! Так, щось таки проривалося в ній, коли вона була за лаштунками. Але якби ми навіть здуру наскаржилися батькам — хто б нам повірив? Адже у всіх інших випадках пані Мимра була сама культурність, ніби одна з тих грецьких муз чи навіть усі вони в єдиному втіленні (тому-то, напевно, пані Мимра й була такою товстою!).

— Ну, чого вирячилися! Швидше, швидше, ворушіться!

Ми з Чистоплюєм — тобто я і Чистоплюй — не стали затримуватися й вискочили на сцену.

— Дміть, вітри, хай полопаються щоки! — вимовив першу репліку король — і при цьому він так повернувся, ніби звертався до директриси, що стояла за лаштунками. Я ледь не зареготав, але потім згадав, що за пару хвилин мене чекає те ж задоволення й почав згадувати власні слова.

Благо, суфлерську будку ще ніхто не скасовував — і там сидів Поль, який, я знав, ніколи мене не підведе. Інша річ, що пані Мимра зауважувала будь-яку підказку з боку суфлера й карала того, кому вона була потрібна під час спектаклю.

— Ага, кумцю, — забубонів я, — свячена водичка в сухій хаті ліпша, як дощова під голим небом?

При цьому я дивився тільки в одне-єдине місце, туди, де сиділи мій тато й Мариній. Зараз вони замовкли й дивилися на нас. Обоє виглядали так, начебто все вже сказано й усі питання вирішено. Щиро кажучи, мені було зле від однієї лише думки, про що вони там домовилися між собою.

Я повторював свої слова, майже не розуміючи, що роблю. Мене добряче налякав Зірвиголова, який, виходячи на сцену, гаркнув: «Хто тут?!» Я мало не закричав у відповідь: «Не бачиш, чи що?!» — але потім згадав, що Шекспір в цьому місці зовсім інше написав.

Абияк ми відмучили цю сцену й вийшли — за завісу, але, на щастя, у протилежний бік від пані Мимри. Вона, звичайно, як завжди, робила нам страшні очі й погрожувала кулаком, але мені зараз було однаково. Я мріяв про одне: щоб цей день закінчився й батьки (разом з людиками!) поїхали. Потім нехай вона нас карає, позбавляє Інтернету на решту життя і змушує тижнями спати на сцені, у театральних костюмах… — я згоден був на все.

На сцені, як і раніше, вирувала буря. Фернандо від душі гупав двома величезними ложками по металевому листу, той гнувся й «грозив».

Знову був наш вихід.

І тут сталося те, що сталося.

Варто сказати, що наше не надто приятельське ставлення до Чистоплюя виникло не тільки через його кепський характер. Він мав ще одну рису, яка декого з нас діставала навіть більше, ніж інші Чистоплюєві штучки. Річ у тім, що йому подобалося грати. У нього з’являвся блиск в очах й все таке… ну, зрозуміло, про що я, так?

Ось і зараз Чистоплюй забув про усе й перетворився на короля-вигнанця. Це треба було бачити! І чути!

— Краще б тобі лежати в домовині, — виголошував він, — як стояти голому супроти цього розлютованого неба. І невже ж оце людина? — Чистоплюй простягнув руку й вказав у зал — і тут я завмер від жаху: він грав не так, як слід! Він мав говорити про себе, а він — тепер це було видно — ніби наводив у якості прикладу одного із залу.

На Маринія він вказував у якості прикладу!

І продовжував при цьому тираду далі:

— Придивись-но тільки до нього. Він не завдячує черв’якові шовк, звірові — хутро, вівці — вовну, гірській кішці — мускус. Тут нас троє підроблених, ти — справжня людина. Неприкрашена людина — це ж і є така от злиденна, гола двонога істота. Геть, геть усе позичене!

Ці слова якось по-особливому зачепили Маринія — і не тільки його, а взагалі всіх чотирьох людиків. Вони сиділи, ніби вражені струмом чи що…

Я не встигав розібратися в цьому, бо Поль уже шепотів мені потрібні слова, мої слова — тож довелося підключатися:

— Прошу тебе, кумцю, не вередуй. Ця ніч не годиться, щоб купатися. Маленький вогник серед дикого поля був би тепер, як серце старого розпусника: дрібна іскорка, а все тіло — холодне.

Я дивився на Чистоплюя, намагаючись поглядом і тоном застерегти його, щоб він перестав дуркувати й залишив людиків у спокої, не привертав до них зайвої уваги. А він від моїх останніх слів раптом отетерів, хоча чув їх, напевно, раз сто під час репетицій. І не просто отетерів, у його погляді з’явилося щось таке… таке.

Він різко повернувся й знову подивився туди, де сидів Мариній з Лофтінгом й Арахною. А потім обвів поглядом усіх нас, кого тільки міг бачити — і мене, і Поля в суфлерській будці, й інших хлопців, на сцені й за лаштунками.

— Хто це? — запитав він, скорившись підказці Поля.

Я тихо радів, що далі уривок, де в Чистоплюя зовсім немає реплік, ну, хіба що одна чи дві. Ну й потім, у принципі, для нього майже не було гри, тому навіть якщо Чистоплюй захотів би «лоханутися», сильно виставу він би не зіпсував.

«Ну й добре, — подумав я. — Якось усе обійдеться, а там і день закінчиться».

Але всім відомо, як довго тягнеться час і скільки всього встигає трапитися, коли ти чекаєш розв’язки.

8. На щастя, після спектаклю в Мимри часу на нас майже не було. Ніхто з нас не сумнівався, що потім кожен з нас отримає сповна — і також втратить усе, що треба. Але зараз — і доти, поки батьки не роз’їдуться — ми були в безпеці.

А от людики — ні. Вони потрапили в зону уваги пані Мимри. Як я вже казав, вона трохи нагадувала пацюка — була така ж «передбачлива» і чіпка. Нові лиця діяли на неї, як на бика червона ганчірка. Вона мала спробувати їх на зуб, щоб знати, чого від них очікувати. А отут — цілих три дідусі й одна бабуся, про яких вона раніше і поняття не мала, що вони існують!

Коротше, треба було спостерігати за нею й нашими друзями, щоб нічого не трапилося. Тому коли з’явився Свин з от-такенними очима й страшно захеканий, я зовсім не зрадів. Ну, а коли почув, що сталося, — тим більше.

— Приїхала моя бабуся, от! Щойно!

— Ну, — розважливо сказав Зірвиголова, — добре ще, що ми не представили пана Коннора, як твого дідуся. Так у нас хоч є можливість що-небудь вигадати.

— Тільки часу майже не залишилося, — пробурмотав Філ. — Мимра якраз закінчує з «дідусями» Чистоплюя й, здається, ось-ось візьметься за пана Коннора.

— Їх необхідно попередити, — вирішив я.

До того ж, я хотів подивитися, як там тато, чи не розмовляє знову з Маринієм.

Розмовляв.

— Синку, — посміхнувся він мені, — а ми тут спілкуємося з дідусем твого друга, Антуана. Пан Леррок багато мені про тебе розповів.

— Так, тату. Послухай…

— Щось не так, Пьєре? — напевно, пан Мариній з мого обличчя здогадався.

Я озирнувся — Мимра домучувала пана Лофтінга й пані Арахну, але вже цілилася на пана Коннора.

Поки вона була ще далеко, я швидко розповів про наші неприємності.

— Ну так у чому річ? — підморгнув мені тато. — Синок, ти не проти, якщо в тебе на сьогодні з’явиться ще один дідусь?

Усе-таки я його люблю, мого татуся.

Підморгнувши мені, він підійшов до пана Коннора й щось швидко сказав йому, вказуючи очами на нас із паном Маринієм. Пан Коннор трішки замислився й уривчасто кивнув.

— А ви теж дідусь Антуана? — запопадливо прогриміла над моїм плечем Мимра. — Дуже приємно. Я вже казала подружжю Лофтингів, у вас дуже, дуже талановитий онук. Ось тільки… ви вже пробачте, що піднімаю цю теми, але… словом, наскільки я знаю, ну…

«Ого, — подумав я тоді, — вона явно щось задумала». Мимра ніколи не було запиналася, щоб підшукати потрібні слова — хіба тільки в тих випадках, коли вона це робила навмисно.

— Ви хочете сказати, що всі його родичі загинули, — допоміг їй пан Мариній. Тоном, яким він це сказав, можна було, напевно, заморозити ціле стадо мамонтів, але Мимра навіть не знітилася. А я подумки подякував Чистоплюю, що той здогадався попередити своїх «нових родичів».

— Саме так, — сказала Мимра, виблискуючи очима. — І тому хочу запитати у вас, шановний, хто ви, власне, такий? Насправді, га? Не знаю, як вам вдалося обманути хлопчика, але зрозумійте, я знайома з його історією, з історією кожної дитини, яка підвідомча мені. Я знаю про них усе.

— Виходить, не все, — добродушно відповів Мариній. — Хоча, правду кажучи, слід визнати, що ми не прямі дідусі й бабуся Антуана. Ми двоюрідні, так що нічого дивного, що ви могли про нас і не знати.

Це як боксерський удар, після якого не піднімаються. Але Мимра — вона вміла тримати такі Удари.

— Якщо ви не проти, побудьте тут пару хвилин. І, до речі, назвіться, будь ласка, ще раз. Щоб мені було простіше відшукати ваші імена, — вона ніколи б не дозволила собі так розмовляти з нашими родичами. Тож виходить, вона не сумнівалася, що перед нею — не родичі.

Потім вона глянула туди, де проходжувався Фернандо, наче даючи зрозуміти, що «дідусям» навіть не варто намагатися втекти.

І тут я зметикував: вона приймає їх за когось іншого, вона не знає, хто вони!

Інакше — вона зовсім по-іншому поводилася б, це вже точно.

А потім подумав: яка різниця? Зараз вона піде до себе й перевірить файл Чистоплюя, і виявить, що ніяких Лерроків у рідні не значиться. Навряд чи після цього вона вирішить самотужки затримувати «самозванців» — швидше за все, подзвонить у поліцію. А там напевне зрозуміють що й до чого; а якщо й не зрозуміють, однаково наші друзі не встигнуть утекти непомітно, їх дуже швидко знайдуть — раніше, ніж їм вдасться сховатися серед людей.

Напевно, не один я здогадувався, що ось-ось має щось трапитися. Чистоплюй стояв неподалік і все чув, навіть бачив багатозначний погляд Мимри на Фернандо.

— Пані Дюпон, — сказав він, підходячи до нас. — Пані…

Раптом голос його зірвався, а сам Чистоплюй виглядав так, ніби збирався негайно заревіти як мале дитя. Я просто отетерів, ніколи раніше ніхто не бачив, щоб Чистоплюй плакав.

— У чому справа, Антуан? — строго запитала Мимра.

— Ви дозволите?.. Я хотів би побути зі своїми дідусями й бабусею. Адже ви знаєте, пані, що батьки загинули, коли їхній слуга збожеволів. Мої бабуся й дідусь теж. А двоюрідні бабуся й дідусі були тоді надто далеко, вони влаштували мене сюди через своїх представників, але самі змогли прилетіти тільки зараз. І вони незабаром поїдуть. Я хотів би побути із ними, поки вони тут, пані.

— Ти брешеш! Це не твої родичі, Антуан.

І отут він ревма ревти. Він накинувся на неї з кулаками, він колошматив її так, як, напевно, завжди хотілося багатьом з нас; він плакав і бив її — звичайно, їй не було боляче, тому що зараз він бив не як зазвичай, а так, як робить це Свин, невміло, часто промахуючись.

— Неправда! — кричав він. — Неправда! Вони мої, чуєте! Мої, справжні!..

І так далі.

Інші батьки почали повертати в наш бік голови, хтось рушив до нас, щоб довідатися, у чому справа. І тоді Мимра спасувала! Вона так часто закивала, мовляв, так-так, звичайно, ти маєш рацію, я помилилася, пробач… Антуан стояв перед нею із тремтячими руками і заплаканим лицем.

Підійшов мій тато й запитав, що тут відбувається, запитав таким тоном, від якого Мимра відразу знітилася і взялася щось пояснювати, ховаючи очі й червоніючи. Тато взяв її під лікоть і повів убік, продовжуючи розпитувати.

— Ну що, онученя, з тобою все гаразд? — запитав Мариній.

— Ага, — посміхнувся крізь сльози Антуан. — Я в порядку. А здорово я зіграв, правда?

Я так і не зрозумів, він мав на увазі: виставу чи те, що відбулося щойно.

Щиро кажучи, я не впевнений, що сам він знав, про що йшлося.

9. Тато не відпускав Мимру весь день, тому в неї не було ні хвилини, щоб перевірити файл Антуана. Мені було дещо кривдно, що тато сьогодні більше не поговорить зі мною, але ще більше я радів, що тепер вже точно нам нічого не перешкодить.

Ми зібралися на галявині, за головним корпусом інтернату, де в маленькому озері плавали подаровані пані Джессікою рибки.

Ми прощалися з людиками.

Вони обіцяли, що по ґудзику неодмінно будуть повідомляти, як у них справи. Веліли нам добре поводитися й все таке.

Я подумав, що згоден назавжди повернути всі їхні подарунки й ніколи більше не брати нічого, згоден на що завгодно, аби тільки все залишилося як раніше. Але я знав, що як раніше ніколи вже не буде.

Потім… Потім Чистоплюй запитав:

— Ви коли-небудь убивали? Людей — убивали?

— Ти маєш на увазі тих з нас, які «сказилися»? — сказав пан Коннор. — Але їх одразу знищили, це всім відомо. Ми, ті, хто жили в долині, до недавна навіть не знали, що створені людьми. У нас була інша пам’ять, чужа. І ми… ми, у всякому разі, не пам'ятаємо, щоб когось убивали.

— А ким ви вважаєте себе тепер?

— Ми ще не вирішили, — посміхнувся Мариній, хоча особисто мені здалося, що йому зовсім не смішно. — Чому ти запитуєш?

— Так. Просто так. Я… Я думав, ви зовсім інші. Той… він справді був божевільним. І він зовсім не був схожий на людину. Ви — інші.

Пан Коннор присів, як це звичайно роблять дорослі, коли хочуть заглянути тобі в обличчя.

— Розумієш, Антуане, всі ми — різні. І люди, і людики. Я не знаю, як складеться для нас завтрашній день. Я навіть не знаю, чим закінчиться для нас сьогоднішній вечір! Але я обіцяю тобі, що жоден з нас чотирьох, яким ти й твої друзі допомогли піти з долини, — жоден з нас не підніме руку на людину.

— Ні на людину, ні на людика, — додав Мариній. — Що б не трапилося.

— Обіцяєте? — перепитав Чистоплюй.

— Обіцяємо, — хором відгукнулися вони.

Він кивнув, начебто погоджувався з якоюсь власною думкою.

— Я хочу попросити у вас вибачення, — сказав він дуже урочисто (але ніхто з нас навіть не подумав насміхатися). — Я ненавидів вас. Тому що… тому що той — він убив моїх батьків. І я…

— Ми розуміємо, — м’яко сказав пан Коннор. — Іноді, знаєш, синку, я ненавиджу сам себе. За те що… неважливо, за що. Важливо інше. Розумієш, про що я?

Антуан кивнув.

— От і добре. Ну що, наскільки я розумію, нам час. Автобус незабаром під’їде.

І вони пішли — а ми дивилися їм услід.

— «Друзі», — посміхнувся Чистоплюй. — «Мої друзі»! Все-таки вони ті ще диваки, мої дідусі, еге ж?

10. Казки зі щасливим кінцем — вони для дітлашні, я це зрозумів. Тому що їх — кінців, фіналів, завершень — насправді взагалі не буває, ні щасливих, ні нещасних. Справжнє життя триває, а в історії… Отут все залежить від оповідача, це я теж зрозумів. Від того, на якому моменті він закінчує розповідати історію — від цього вона сама й виходить щасливою або нещасною.

А наша?

День батьків закінчився. Ті з них, хто приїхав сюди на своїх машинах, поступово роз’їжджали-ся, інші, у тому числі і людики, чекали рейсового автобусу, що довезе їх до міста. Мій тато, як і раніше, морочив голову пані Мимрі, і я вже почував по її лютому погляду, що найближчим часом у мене почнуться «важкі деньочки», як любить говорити Зірвиголова. Але, якщо чесно, нас усіх попереду очікували важкі деньочки, просто ми, хлопчиська, про це знали, а інші ще ні.

Що з того, що ми думали одне, а трапилося зовсім інше?

Автобус приїхав, і людики, помахавши нам руками, сховалися в його чорному блискучому пузі. Потім вони з’явилися у вікні й дивилися на нас доти, поки автобус не повернув за ріг.

— А тепер, молоді люди, у мене до вас буде серйозна розмова!

Директриса вже стояла за нашими спинами, і її погляд не мав нічого спільного із щасливими фіналами казок.

Ми повернулися й хором, не змовляючись, відповіли:

— Так, пані Мимро?