Дитя песиголовців

Розділ 1 Настінний живопис

Того дня, коли з’явилися песиголовці, Марта з самого ранку сиділа в Інкубаторі. Пізніше вона дивувалася: адже не було жодних передвість — не засяяли вогні у небі, не народились у черниць сивоволосі немовлята, не з’явилося жодної дивної незапланованої програми по телику…

Була субота, за вікном сіявся липкий, холодний дощ, юні журналісти сперечалися про те, чим заповнити порожню колонку. Марта не втручалася, неуважно дивилася на стіну будинку навпроти, думала про те, де б знайти роботу.

На стіні було намальовано знак — перекинута на бік пташина клітка. Клітка без дна, із якимись дивними ремінцями замість нього.

От уже днів п’ять чи шість такі знаки з’являлися в найрізноманітніших місцях: на гаражах, партах, машинах. Учора ввечері у когось у стрічці Марта навіть бачила відповідний смайлик.

Запитати, подумала вона, в Чепуруна. Щось же воно має означати.

Але цікавості не було — тільки смутна ранкова сонливість та приреченість. Гурток доживав останні дні, і Марта навіть не могла сказати, що саме його добило. Відсутність Штоца? Велике завантаження в школі у журиків?

А може — те, що Марта надто зайнята власними справами?

— Дамо прогноз погоди, — запропонувала Білка. — Наприклад, про повінь — що кажуть, коли чекати…

— Офігенна буде газета, високий клас! — озвався Дзвін. — Ще можна про курс валют додати або сонник.

Він затнувся. Решта промовчала — навіть Білка.

Марта знала, чому. Сни віднедавна були складною темою.

— Не сваріться, — сказала вона. — Про повінь якщо з історичною довідкою — чому б і ні? Ну, питання ж актуальне. І про звичаї можна: про кисільну купіль, стрілянину варениками.

Жук сидів за компом, бездумно клацав ручкою. Щодві хвилини тиснув на «F5», перевіряв пошту.

— Пауль обіцяв, — сказав він глухо, наче самому собі. — Отже, зробить. Час іще є.

Часу в них справді було повно: Штоц поїхав, і раптом виявилося, що поспішати наче й нема куди. Нема куди й ні для чого.

Це стало помітно не одразу: позаминулого вівторка вся команда ще була сповнена ентузіазму, вони цілий випуск присвятили звитяжному гасінню пожежі у спортзалі й власному виграшу… Потім якось усе само собою пішло на спад. Кілька людей вже пропустили заняття, сам Штоц так і не з’явився, у школі казали — узяв відпустку за власний рахунок, але це було на нього геть не схоже: поїхати не попередивши. Те, «переможне», число вони закінчили, наступне зробили за інерцією, а нинішнє буквально вимучували.

Марта знала, що це буде останнім. І вони теж, здається, знали.

— Слухайте, — сказав Хобот, — на фіг усе. Сьогодні ж у нас кіно, не забули? А я квиток вдома залишив. Давайте згортатися й розходитись, правда.

— До сеансу ще п’ять годин, — невпевнено відповів Жук. — Устигнемо. Не можна так. — Він знову натис на клавішу. — Номер треба здати… у нас терміни… а Пауль залізно обіцяв.

Це теж, мабуть, було ознакою розпаду. Молодшого Будару вони кликали на ім’я, прізвисько йому так і не вигадали.

Хоча, подумала Марта, може, просто поважають. Поважають і побоюються.

Загалом було за що: він і далі малював ці свої дивні малюночки. Вочевидь, рідше — чи показував не все і не всім, тут Марта не була впевнена. Для газети, звісно, вони не підходили, Пауль навіть не намагався їх пропонувати; замість цього робив карикатури, доволі смішні (і ядучі, чого вже) — завдяки їм попереднє число залайкала купа народу.

Це було ще одне нововведення, яке вони дозволили собі, коли поїхав Штоц. Марта сама запропонувала — гадала, хоч так вдасться їх розтормошити. Зрештою, Штоц забороняв брати матеріали з Мережі, то чому б не викласти в Мережу готовий продукт? Стінгазета — це, звісно, добре, але треба йти в ногу з часом. Інакше виходить гурток не юних репортерів, а реконструкторів, чесне слово!

Жук до ідеї поставився скептично, а от решта сприйняла з надією. Реальна, паперова стінгазета зворотний зв’язок їм забезпечувала нечасто, переважно у вигляді вподобайок під селфі, зробленими поряд із цією, власне, газетою. А тут — спільнота, обговорення, все як у дорослих!

Але й ця ідея припізнилася: вподобайки вподобайками, а журиків із кожним заняттям приходило дедалі менше. Лишалося ядро, найстійкіші. А тепер, схоже, і Пауль відколовся.

— Ангіна в людини, — похмуро повідомив Жук. — Всяке буває.

Із ним ніхто не сперечався. Білка з кимось чатилася по телефону, Хобот відкрив одразу кілька вікон у браузері, переглядав новини й дайрики. Марта зважувала, як би так педагогічніше повідомити: мовляв, люди, справді час розходитися, — і тут раптом Хобот сказав:

— Є пропозиція. Тільки цур одразу не наїжджати.

— Звісно, давай, — кивнула вона.

— У нас же ж є один толковий матеріал. Якщо Пауль захворів, а часу обмаль — давайте його ставити. Ви що, забули? Стаття Дрона, про горщикисамоварки.

— Стаття, — уточнив Жук, — яку пан Штоц зарізав.

— По-перше, Дрон її переробив. По-друге, вона за десять днів он скільки вподобайок у нього в дайрику зібрала! І взагалі, тема актуальна, можемо, до речі, поряд і прогноз погоди поставити.

Це був хід над ходами, прийом настільки ж підступний, наскільки й успішний. Раніше він би Хоботу, ясна річ, не допоміг, але зараз, коли вони з Білкою та Жуком лишилися утрьох, — Жук опинився у меншості. Марта, відчуваючи себе трошки зрадницею, стала на бік Хобота: так, передруківка з інтернету, але формально ж Дрон робив статтю для них, і потім, цільові аудиторії зовсім різні.

— І часу, — простодушно додала Білка, — геть мало. А в нас терміни.

Жук хотів був щось заперечити з приводу авторських прав, мовляв, Дрона би варто спитати, а він невідомо де, — але це взагалі був не аргумент.

— Ми ж не винні, що предки в нього раптом вирішили чкурнути в гості до якоїсь троюрідної тітки, куди навіть інтернет не провели! Чи гадаєш, Дрон був би проти?

Жук зітхнув, зажадав від Хобота негайно текст Дрона, «на додаткову редактуру», а Білці наказав готувати прогноз погоди. Твердиня впала!

Завдяки цьому вже за півгодини Марта була вільна й ні від кого не залежала. Вона кинула смску «Виходжу, скоро буду:)», ще написала Ніці: «Вибач, форс-мажор, у кіно не потрапляю», зібрала чашки, що лишилися після журиків, і вимила їх у туалетному вмивальнику. Наостанок перевірила спільноту в «Друзях» (п’ятнадцять вподобайок, комент «Новий випуск, ухтишка!»); вимкнула комп, вдягла куртку. Розчесала волосся, стоячи перед вузьким, у старечих темних плямах, дзеркалом.

У ньому ж побачила, як прочиняються двері.

— Шукаєте когось?

— Ні, — м’яко, майже вибачаючись, сказав незнайомець. Він причинив за собою двері й із цікавістю роззирнувся. — А юні журналісти, виходить, уже своє відпрацювали?

Незнайомець стояв так, що Марті його було ніяк не обійти, — та він, здається, цього не помічав. Пробігся пальцями по великих, опуклих ґудзиках плаща, ворухнув плечима, але плащ не зняв.

Дивився він при цьому на Марту — із тією-таки благодушною цікавістю. На маніяка був не схожий; та справжні маніяки, кажуть, якраз на самих себе й не схожі.

— У разі чого, — попередила Марта, — я на допомогу не кликатиму. Я ходила у гурток східних єдиноборств.

— У секцію, — посміхнувся незнайомець. Голос у нього був м’який, домашній. І сам він мав вигляд такого собі типового доброго дядечка із заморських сімейних комедій: невисокий, з акуратною лисиною й акуратними ж вусиками щіточкою. — Якщо єдиноборства — то у секцію. Коли брешеш, будь уважніша до деталей, будь ласка. Саме в них вся сіль.

Він повів акуратною, вузькою, майже жіночою долонею:

— Запросиш присісти, Марто Баумгертнер?

Марта мовчала, засунувши руки у кишені куртки. У лівій лежав балончик, віднедавна багатьом у Ортинську батьки купували такі-от.

Проти маніяка він, мабуть, не придався би. Але акуратний не був маніяком. Принаймні не у звичному сенсі цього слова.

— Ви, — сказала Марта, — самі впораєтеся, без запрошення. Кажіть, що хотіли, я поспішаю.

Він кивнув, мовляв, ок, узяв до уваги, потім підніс руку й подивився на великий, розміром із ґудзика, циферблат. Теж, як і ґудзики, чорний — тільки із помаранчевими іскорками відзначок по колу.

— Найближчі півгодини-годину в центрі будуть затори, але я компенсую твою затримку. Присядьмо все-таки. Мене, до речі, звуть пан Рудольф Хаустхоффер. Даруй, що не представився одразу, якось збила ти мене з пантелику своїм натиском.

— Я, типу, маю знати ваше ім’я?

— Це навряд чи. — Він усе-таки вхопив один зі стільців за спинку, розвернув і всівся боком, закинувши ногу на ногу. Черевики в нього були цеглистого кольору і чисті, хоча за вікном, подумала Марта, напевне сльота.

— Я не з тих, про кого пишуть у газетах, — сказав пан Хаустхоффер. — Я людина нецікава, і робота в мене, зрештою, нудна. Нудна, але важлива.

— Ви доктор, — згадала раптом Марта. — Я вас бачила — тоді, в лікарні, у дворі, коли привезли…

— Коли привезли твого батька, — спокійно погодився він.

— І потім іще раз, на медогляді. Ми здавали картки, а ви сиділи за сусіднім столом і розмовляли із братом Тамари Кадиш.

— Так і було. — Здається, пан Хаустхоффер навіть задоволений, що Марта його впізнала. — В цьому моя робота переважно й полягає. Зустрічатися із людьми. Розмовляти. Розв’язувати їхні проблеми. Я дійсно в певному сенсі доктор. Терапевт, можна сказати.

Марта байдуже стенула плечима:

— Ну, тоді ви точно помилилися дверима: тут нікому ваша допомога не потрібна.

Пан Хаустхоффер моргнув кілька разів, наче ці слова знову збили його з пантелику. Очі в нього були великі, опуклі, з іскристою райдужкою. Губи вузькі, ніс короткий, ніздрі широкі, із плавними обводами. На старанно поголеному підборідді проглядала ямочка — як єдина, ледве помітна вада.

— Це навряд чи, Марто, — сказав пан Хаустхоффер із легким докором. — Я рідко помиляюся. Але — до справ, адже час спливає.

В руках у нього раптом опинився жовтуватий, елегантний футляр. Пан Хаустхоффер вийняв із нього окуляри, акуратно розвернув їх і насунув на ніс. Перегорнув нотатничок.

— Скажи, будь ласка, коли ти востаннє бачила Маттеуса Ольчака?

— Кого?

Пан Хаустхоффер поглянув на неї з-над вузьких скелець:

— Маттеуса Ольчака. Одного з твоїх підопічних. Його матеріали, серед інших, з’явилися в останньому числі вашої стінгазети. От уже, — він знову поглянув на циферблат, — хвилин тридцять п’ять як обнародуваної в Мережі.

У номері було кілька матеріалів, але Марта одразу здогадалася, про який саме запитує акуратний пан Хаустхоффер. Подумала: спершу Штоц, тепер цей. Далися їм ті горщики.

Якщо, звісно, справа у горщиках.

— Ви про Дрона, — сказала вона, посміхнувшись. — То ми від безнадії, якщо чесно. У нього всі тексти дубуваті, ніколи нічого не поставиш, але не можна ж увесь час відмовляти, це жорстоко. Та й у нас терміни, а всі розхворілися.

— Марто, — сказав він м’яко, — ми ж дорослі люди. Ти ще й поспішаєш. Мені повторити запитання?

Вона стенула плечима:

— Та ні, не треба. Я просто подумала, ви через статтю, вона справді має дивний вигляд. А бачила я його… тижні зо два тому, щось таке. У спортзалі, коли макулатуру збирали. Після цього він у гурток не приходив, може, образився і попросив батьків, щоб перевели до якогось іншого. Так буває. А вам він, якщо не секрет, навіщо?

Пан Хаустхоффер слухав її і робив позначки у блокноті. Потім перегорнув сторінку, спитав, не підводячи погляду:

— А що його друзі? Не згадували раптом — хоч на уроки ходив?

— Я не запитувала…

— Але взагалі, — провадив він тим-таки тоном, навіть не дослухавши, — дивно: «образився і попросив, щоб перевели». Якщо не помиляюся, за весь час твоєї роботи в Інкубаторі жодна дитина з гуртка пана Штоца не пішла.

Вона ледве стрималася, щоб не гримнути, мовляв, якщо ви такий поінформований, якого вужа вдерлися сюди й ставите свої запитання.

Та ні, подумала Марта, ти ж на це й розраховуєш, я знаю. А от не дочекаєшся.

Вона знову стенула плечима:

— Раніше — не йшли, а тепер почали. Пан Штоц другий тиждень у відрядженні… Та чого це я, ви ж самі все знаєте.

Пан Хаустхоффер нарешті відволікся від свого нотатника.

— Ну, — сказав, — не слід мене переоцінювати. Я не всезнаючий, на жаль. То, виходить, від того понеділка Маттеус Ольчак на прізвисько Дрон в Інкубаторі не з’являвся? І у школі, вочевидь, теж — принаймні ти його там не зустрічала.

— Не зустрічала, — як на сповіді, зізналася Марта. Останній раз вона бачила Дрона, коли він — якраз у понеділок — заявився в гараж разом із Паулем Бударою та Жуком. Коли приніс їй подарунок на день народження.

Подарунок цей був із нею й зараз: великий, бурштинового кольору жолудь на срібному ланцюжку. Дрон так пишався ним: «ми його знаєш, як здобували!.. всією редакцією!..»

Про те, що батьки повезли його до якоїсь троюрідної тітки, Марта дізналася випадково, за кілька днів. І особливої уваги не звернула: повезли та й повезли, зараз у Нижньому Ортинську не кращі часі, може, робота якась трапилась чи інші причини з’явилися. У неї вистачало власних клопотів, щоб забивати собі голову такими речами.

Треба, подумала вона, перечитати. Що ж він там такого стрьомного навигадував, наш Маттеус.

— А все-таки, — сказала вона, склавши руки на грудях, — що, власне, сталося? У нас гурток останнім часом серйозно так змалів, знаєте. А ви тільки Дроном цікавитеся.

Пан Хаустхоффер із доброю посмішкою вже збирався щось відповісти, але завмер, хіба тільки вуха не здійняв чи там вусики-антенни не розвернув до вікна. Марта спершу не зрозуміла, в чому річ, а потім і сама почула: десь на проспекті вили, стогнали «борсукові» сирени. Із кожною секундою виття їхнє ставало дедалі голоснішим, нарешті воно злилося в єдину ноту, що дзвеніла так — аж скло у вікнах затремтіло. Це тривало недовго, секунд п’ять-шість, потім виття знову розпалося на окремі підвивання, що ставали тихішими, згасали…

Марта відчула, як по спині потягнуло холодком — звідкись ізнизу, від копчика, і вгору, до шиї.

— Не звертай уваги, — сказав пан Хаустхоффер. — Звичайні запобіжні заходи. Тебе це не торкнеться. Візьми-но. — Він вийняв із внутрішньої кишені візитівку того ж кольору, що й футляр для окулярів. Простягнув Марті картонний прямокутник. — Зателефонуй мені, будь ласка, якщо щось дізнаєшся про хлопчика чи його батьків. Рідні шукають, хвилюються. Кажуть, давно не виходили на зв’язок. Вдома їх теж не бачили, я у сусідів запитував. А за нинішніх часів, — додав він тим-таки доброзичливим тоном, — це погана ознака.

Пан Хаустхоффер підвівся, знову поглянув на годинник.

— Гадаю, вони вже почали вивантажувати. Ходімо, я відвезу тебе, куди скажеш.

— Зачекайте, — сказала Марта. — Хвилинку. Ви дещо забули.

Він обернувся, здійняв чорні акуратні брови. Хотів перепитати, але Марта не лишила йому такої можливості.

Звісно, це була справжнісінька авантюра. Імпровізація, на додачу надто ризикована. Хаустхоффер — це тобі, люба, не п’яненький пан Трюцшлер, навіть не Штоц. Поки він вважає тебе найзвичайнісінькою, ти, може, й у безпеці. Але якщо підставишся… якщо він збагне…

Марта не знала, хто він такий, але всім нутром відчувала: за все своє життя вона не зустрічала нікого небезпечнішого за цю людину із доброзичливим голосом.

І все-таки проґавити таку оказію вона не могла.

— Ми, — збрехала Марта, — домовлялися. Питання за питання. Ви спитали. Тепер моя черга.

Він завмер, остовпів, наче знову почув сирену. Зморгнув раз, вдруге.

— Так, — сказав. — Так. Запитуй, звісно ж.

— Ви були у лікарні. Коли привезли батька… й інших. — Марта облизнула губи. Погляд від Хаустхоффера не відводила, дивилася прямо в очі. Тисла поглядом. — Що із ним сталося? З ними всіма.

Він мовчав секунди дві-три, але їй здалося — довго, нестерпно довго. Тиснути було важко, наче самими кінчиками пальців втискати величезну пенопластову пластину у ванну, заповнену по вінця смердючим желе.

— Що сталося? — перепитав пан Хаустхоффер. — О. Дійсно. Гарне питання. — Він моргнув ще раз і раптом посміхнувся їй м’якою, котячою посмішкою. — Добре, коли діти турбуються про батьків. І погано, що їм не завжди повідомляють правду.

Марта чула його зараз наче з-за товстелезної пластини пенопласту, обклеєної старою ватою. І пластина ця повільно, невблаганно притискалася до її обличчя, вичавлювала повітря з легенів, рішучість — із серця, надію — з душі.

— Вони всі померли, Марто. Це цілком закономірно. Якщо вирушаєш, грубо кажучи, на війну, ти ризикуєш саме померти. В певному сенсі — й помираєш. Але, запитаєш ти мене, як же так: от вони, ходять, розмовляють, сміються… — Пан Хаустхоффер перервав себе, хитнув головою: — Та ні, не сміються, це я, мабуть, перебільшив. Але загалом — так же, запитаєш?

Марта промовчала. Все, про що вона зараз думала, — як би всотати в легені хоч півковтка свіжого повітря.

Телефон, згадала вона. Цей акуратний сучий син залишив мені телефон, значить, не вб’є, значить, я йому навіщось потрібна.

— Так, — сказав пан Хаустхоффер, — можна бути мертвим — і ходити, розмовляти, навіть, уяви собі, сміятися. Мертві, Марто, набагато приємніші за живих. Мертвим не сняться кошмари. Їх не розшарпують даремні сумніви і безглузді бажання. Мертві, Марто, це надійна основа будь-якої держави. Хоча, — додав він, — навряд чи тебе хвилюють такі матерії та масштаби — і правильно, молоді люди повинні турбуватися про сім’ю, про власне майбутнє, а не забивати голову різними дурницями. То що, я задовольнив твою цікавість?

Він і сам дивився з цікавістю — так Стефан-Миколай розглядав особливо рідкісні екземпляри жуків.

Марта кивнула, розтягнула губи в недбалій посмішці.

— Цілком. — І все-таки не витримала, закашлялася.

Пан Хаустхоффер раптом опинився зовсім поруч. Він постукав Марту по спині сухою, вузькою долонею. Зазирнув в очі:

— Так легше?

Їй дійсно стало легше: невидимий шар пенопласту щез, Марта вдихнула на повні груди, трохи відсторонилася.

— Молодим людям, — наче нічого й не сталося, сказав пан Хаустхоффер, — варто було б трохи більше довіряти старшим. І, наприклад, не перти на рожен. Як гадаєш, хто я? Чудовисько? Запитала б по-людськи, я б відповів. У мене теж, до твого відома, був батько.

Він зняв окуляри, витягнув футлярчик і обережно помістив їх на замшеве ложе.

— Це, — хрипло сказала Марта, — від нього? Подарунок вашого батька?

Запитала просто щоб запитати. Ворухнула плечима, подумки зашипіла: там, де долоня торкнулася куртки, під тканиною шкіру пекло — як від гірчичників.

Пан Хаустхоффер здригнувся і звів на Марту погляд, майже здивований.

— Певною мірою, — відповів він. — Певною мірою. Ну, ходімо, я підкину тебе, заодно дещо поясню.

В Інкубаторі, як зазвичай у такий день і в цей час, нікого не було, вони спускалися давніми, рипучими східцями, і пан Хаустхоффер говорив: дивна річ, у цьому вашому місті всі живуть наче у казці, ніхто наче не знає, що за будь-яке бажання треба платити, я не про гроші, хоча й за гроші теж треба чимось платити, наприклад, життям, і от прошу, повернулися до вас ваші рідні, неживі-здорові, а ви ніс вернете, що за люди, чесне слово, гаразд ще твій батько, там особливий випадок, але решта, всіх, майже всіх виселили у склепи, хіба так можна, скажи, куди це годиться, так-так, до побачення, пане Алім, усього вам найкращого, ні, Марто, моя машина та, кольору слонової кістки, то куди тебе?..

Дідусь Алім, вахтер, дивився їм услід спокійно, наче кожного дня пан Хаустхоффер забирав Марту з Інкубатора на своїй машині кольору слонової кістки. Мабуть, можна було відмовитися й піти пішки, не лізти, до речі, на рожен — тільки сенсу? Дощ хоч і закінчився, людей на вулиці не було, взагалі все місто здавалося вимерлим, не місто — кіношні декорації, суто фанера і клей. Тільки з вікон долинали звуки концерту чи що; наче в суботу після обіду людям нічого більше дивитися. Ну і на дальньому перехресті двоє цинган у помаранчевих спецжилетках викорчовували дерево. Поряд стояв візочок із грудою старих книжок, жарівничка і величезна яскраво-блакитна лійка.

Навряд чи, звісно, цингани зупинили б пана Хаустхоффера, якби він вирішив силоміць змусити Марту їхати з ним. Та й звичайні пішоходи теж не допомогли би, в цьому вона не сумнівалася.

А коли так — чого смикатися? Нехай собі відкриває душу. До речі, на зустріч вона дійсно запізнюється, причому з його вини.

Справжню адресу Марта йому, ясна річ, не назвала. Попросила зупинитися за квартал, він мовчки кивнув і рушив з місця.

За кермом, хоч як дивно, вся балакучість пана Хаустхоффера вичерпалася — і це при тому, що їхали вони вимерлими, прямими вулицями. Марта сиділа, виструнчившись, щоб не торкатися спинки тим місцем, де шкіру досі трошки пощипувало. У салоні пахло карамеллю, та настільки люто, що вона озирнулася: чи не стоїть на задньому сидінні ящик із цукерками. Ящика не було, і взагалі все тут мало такий вигляд, наче машину щойно придбали в автосалоні.

Пан Хаустхоффер стежив за дорогою цими своїми опуклими очима, ледь помітно посміхався. І мовчав, наче Марти поряд із ним взагалі не було. Тільки коли зсаджував, наче оговтався.

— Щодо Маттеуса, — сказав пан Хаустхоффер, — все-таки не забудь, прошу. Особливо якщо з’явиться найближчими днями.

— А потім, значить, він вам уже буде не потрібний?

Пан Хаустхоффер перегнувся через сидіння, подивився на Марту з вікна знизу вгору.

— І ще от що. — Запитання він, ясна річ, проігнорував. — Не варто собі брехати, Марто. Самообман — дороге задоволення, особливо за нинішніх часів. І боятися мертвих — теж не варто. Це безглуздо, знаєш. Боятися слід живих.

Забирайся до щурячої матері, думала Марта, дивлячись, як його машина повертає за ріг. Хай би що ти там собі вмів, мала я на увазі і тебе, і твої вміння. І велемудрі твої фразочки, до речі.

Вона поглянула на мобільний — певно, вже одна-дві стурбовані смски прилетіли, — але ні, у папці вхідних було порожньо.

Як і на вулиці, подумала Марта. Та що взагалі відбувається із цим містом?!

Вона рушила до площі Трьох Голів, кожен крок гулко відлунював від стін. Із вікон тут теж лунали звуки трансляції і теж посилювалися кам’яними стінами. Це був, певно, не концерт, хоча Марта все ніяк не могла второпати, що ж тоді.

Погода, до речі, виправилася, на небо визирнуло цілком собі затишне, тепле сонце. Як на кінець вересня дуже непогано! І вдало для Марти: вона не проти прогулятися — якщо, звісно…

Тут вона збагнула, що гамір, який долинав із вікон, не просто став гучнішим — він наче перенісся вперед, туди, куди Марта якраз прямувала. Наче на площі встановили нарешті давно обіцяний екран і тепер транслюють це незрозуміло що для всіх бажаючих.

Ну, концерт чи ні, звертати Марта не збиралася. Нас, подумала вона, концертом не відлякаєш, виступом якогось жирного депутатика — тим більше; взагалі нас після всього нічим уже не злякати, даруйте, не з тими зв’язалися.

Вона люто посміхнулася (кому — й сама не знала) і пришвидшила кроки.

Розділ 2 Віртуозне виконання

Марта крокувала Охвістям — північним районом, що прилягав до площі Трьох Голів. Всі вулички тут були вузькі, вологі, із різношерстими будинками. Вона пройшла сучасний, із просторими вітринами «Мода-хауз», першу міську пивоварню «Під гребенем», адвокатську контору, нічний клуб, їдальню «Пончик» із пластиковими подряпаними столами, відділення «Ельфрік-банку», жилу п’ятиповерхову кам’яницю із крилатими пупсами на фасаді. Обличчя пупсів були в білих патьоках, крила — нетопирячі, а очей наче взагалі не було.

Раніше Марта на це різностилля уваги не звертала — якщо довго живеш у Нижньому Ортинську, й не до такого звикаєш. Але тепер — начитавшись тих усіх книжок-архівів, — вона знала: це через Серпентатора Третього. П’ятсот сімдесят три роки тому він ледве не впав на місто. В останню мить зумів утриматися, тільки кінчиком хвоста зачепив дахи будинків. Відтоді одні вважали Охвістя проклятим, інші — позначеним везінням. Були будинки, які стояли тут аж від тих часів, і ніхто їх не оновлював. А інші, хоч скільки відбудовуй, рано чи пізно завалювалися, чи в них починали протікати труби, а часом орендатор божеволів і влаштовував підпал. У таких будинках верхні поверхи завжди стояли порожні. Хлопці, щоб довести власну крутизну, іноді ночували там, і ходили чутки про певні дивні сни, про голоси та видіння. Але якраз ті, хто ночував, нічого такого не розповідали — і взагалі воліли мовчати про те, що з ними сталося.

Розкопавши цю історію, Марта серйозно розмірковувала, чи не вирушити в рейд по дахах: раптом десь лишилися вплавлені у черепицю лусочка чи дві. Але Віктор казав, що для дослідів запасів йому поки вистачає, і пояснював: тут важливіше зрозуміти принцип як такий, розібратися, де можуть бути серйозні поклади. З лусочок нам яка користь, чим вони допоможуть? А часу згаємо безліч.

З приводу того, де саме впав Серпентатор, літописи мовчали. «Покинувши межі міста, гайнув стрілою на захід сонця. Там, де пролетів Гнівливий, на землю впали краплі крові. Миттю слідом за ним вирушили витязі-серпоносці, найхоробріші з хоробрих, найзвитяжніші зі звитяжних. Непроста чекала на них праця — і несправедливими були звинувачення, що їх досі чуємо на адресу героїв. Кажуть про побиття немовлят, про два села та про хутір Прирічний, які щезли, — та забувають про погрозу, від якої позбавили витязі співвітчизників своїх. Забувають про годованців, про створінь з іржі та кості, із жару та жадоби, — і про тих, хто приходить глухої нічної години, щоб зневолити розум, щоб пробудити звіра у наших серцях. Для того й покликані були витязі, тому й служили місту та державі, щоб боронити від сеї загрози. Боронити, не жаліючи ані життя свого, ані душі своєї…»

І далі все в тому ж дусі: мудровано й розмито, жодної конкретики. Віктор казав, це нормально. Мовляв, тодішні читачі все розуміли, для них це була аж ніяк не нісенітниця, навпаки — дуже чітко викладена історія. Ну, можливо. Якби воно ще їм із Мартою якось допомогло.

Вона поглянула на годинник у мобільному, знову здивувалася, що немає смсок — і якраз тоді він задзвонив.

— Привіт, — сказав хрипкий голос.

— Паулю, це ти? — Марта його ледве впізнала. — Щось сталося?

Дуже розумно взагалі-то: дитина сидить із ангіною, вирішила зателефонувати — а ти одразу надумуєш чортзна-що.

— Я не знаю. — Пауль шморгнув носом, захлинувся і закашлявся. Марта терпляче чекала — і, звісно, йшла далі, бо й так сильно запізнювалася. — Я, — сказав нарешті Пауль, — сто років нічого не малював, знаєш. У сенсі… справжнього, а не карикатур.

— Це не страшно. Може, навіть і на краще. А почуваєшся як? Температура висока?

— Дякую, зранку покращало. Щойно… щойно зробив новий малюнок.

— Жук так на нього чекав! То чому ж ти не надіслав… — Марта затнулася. Ох, подумала, йдеться ж аж ніяк не про звичайний малюнок. — Знову, так?

— Знову, — зізнався Пауль — не винувато, радше просто стомлено. Чи навіть перелякано, динамік спотворював голос, плюс ці шмарклі його. — Марто, ти зараз де?

Вона подивилася на мобільний, закусила губу. Гаразд, подумала, я передзвоню, вибачуся, домовимося на пізніше, зрозуміє, не образиться. Паулю я зараз потрібніша.

— Уяви: зовсім поряд із твоїм домом. Підходжу до площі. У мене справи, але я можу зазирнути на півгодинки, розкажеш мені…

— Не зможеш. Тут народу повно. Марто… краще тобі взагалі не ходити на площу, якщо чесно. А малюнок я зараз сфотографую і надішлю, подивися, будь ласка. Раптом хоч ти зрозумієш, в чому справа. А то, знаєш…

Голоси попереду стали гучнішими, хтось, схоже, горлав просто в мікрофон. «Нарешті!.. Скільки років це тривало!.. А тепер — хай бачать, хай усі бачать!..»

Вона притисла вказівний до другого вуха, скривилася.

— Що, вибач? Тут погано чути.

— Не ходи…

— Так-так, надішли мені фото малюнка, будь ласка. І — я тоді тебе трошки пізніше перенаберу.

У трубці шипіло, хрипіло — і це був точно не Пауль. Потім звуки урвалися, занили короткі, зловтішні гудки.

Марта протиснулася крізь металеву брамку й опинилася у дворі — вузькому, височенному, заставленому сміттєвими баками. Кришок на баках не було, поряд із найближчим стояла жінка у затертому світло-червоному пальті, із обвислою сумкою.

— Вибачте, — навіщось сказала їй Марта.

Потім у три кроки перетнула двір, потягнула на себе рипливі двері, піднялася сходами на другий поверх, здолала коридор, повернула, збігла сходами… — все це механічно, думаючи про всілякі дурнички на кшталт нової зачіски чи тестів з фізики.

Пауль, як виявилося, мав рацію: народу було — яблоку ніде впасти. Марта правильно зробила, що пішла дворами, інакше просто не пробилася би з одного краю площі на інший. А так опинилася майже біля ратуші, звідси їй було вже як палицею кинути. Та палиця їй якраз би й не завадила: Марта, звісно ж, одразу зав’язла у натовпі. Люди стояли щільно, плечем до плеча, Марта ще здивувалася, як вони примудряються у цій товкотнечі щось вигукувати, тим більше — здіймати над головою кулаки. А вони вигукували й здіймали. Марта спершу спробувала була йти проти течії, але на неї дивилися й шикали, хтось навіть поставив підніжку, і, щоб не впасти, Марта теж рвучко виставила руки, вперлася долонями у чийсь спітнілий торс, вибачилася (що за день такий, подумала роздратовано) і далі йшла вже хитріше — наче дивилася туди, куди й усі, але боком так проштовхувалася, наступала на ноги, всміхалася знічено… Всі дивилися повз неї, вгору, на — і це був головний сюрприз — величезний екран, який дійсно встановили на площі, десяти років не минуло. Екран підносився над помостом із металевих труб, і Марта вирішила, що все ж буде концерт, до місцевих виборів підгадали, чи що, але вибори не в цьому році, з якого б дива комусь розтринькувати гроші? Видно було, що поміст зібрали нашвидкуруч: один лише каркас, тільки згори затягнутий брезентом, на брезенті намальовано герб Ортинська (триголова дрімлюга) — без особливих кунштюків, і ні імені кандидата, ні лозунгів, ні емблеми партії. Власне, й музичні інструменти не винесли, обмежилися одним мікрофоном та величезним кубом по центру. Біля мікрофона стояв плечистий хлопець із виразним, м’ясистим обличчям. Камуфляжна форма сиділа на хлопцеві, наче на недбало зібраному манекені: тут провисає, там натягнута і от-от вистрелить ґудзиками у натовп.

— Вони, — казав хлопець, — знали, на що йдуть. Все це — свідомо, для розпалювання. Для провокації. І дивіться, це що ж виходить! Адже скільки невинного люду загинуло, подумати страшно. А скільки назавжди покалічено. Я не здивуюся, якщо у кожного в цьому місті хтось та постраждав там, за лісом. Сім’ї розпалися, долі знівечено. А їм — їм тільки цього і треба! Ми тому і привезли. Спеціально. Щоб ви самі побачили. Щоби сказали. Дали зрозуміти. І самі щоб зрозуміли. Бо так далі не можна, правда ж, друзі?

Судячи із захопленого реву у відповідь, друзів у хлопця було півплощі, не менше.

— Моя думка: треба щось із цим робити. Раз і назавжди — рішуче, без панькання. Це, знаєте, як із ураженим органом, будь-якого лікаря спитайте — він вам скаже. Якщо різати треба — значить, треба.

— Треба! — вигукнули з натовпу.

— Давно вже час! — просто над вухом у Марти прогорлав хтось інший. Вона обернулася і виявила, що це їхній новий фізрук. Вдягнений він був не по-фізручому: толстовка із накинутим на голову капюшоном, на руках шкіряні рукавички. Очі в нього блищали, язик час від часу посмикувався, облизуючи губи, хоча спиртним від фізрука навіть не пахло. Марту він не впізнав. — Час! До клішнявої матері с-с-сучих дітей! Всіх, всіх до одного!

— Так ми і зробимо! — відгукнувся хлопець у камуфляжі. — Вірите, друзі?! Так і зробимо, неодмінно! Заразу! Треба! Винищити! — Кожне слово він підкреслював здійнятою рукою із націленим на натовп пальцем. — Так і скажемо!

— Скажемо! — вигукнула жінка, що стояла перед Мартою. Поправила сумочку, пересунула, щоб надійніше, кудись собі на живіт, стрільнула поглядом на сусіда в модній куртці. Наче випадково присунулася до нього, зачепила плечем. Років їй було сорок, не більше, вдягнена пристойно. Працює, подумала Марта, у перукарні чи менеджером у супермаркеті. А може, бухгалтером на великому підприємстві.

— Заразу! — палко видихнула жінка. — Треба! Винищити!

— Якщо дозволите, я передам ваші слова. Нехай у столиці знають про думку простих людей, громадян країни. І нехай приймуть вольове рішення! Досить уже панькання.

Прості люди, громадяни країни, одностайно підтвердили: досить!

— А тепер погляньте в обличчя тим, хто вбивав наших побратимів. Убивав і далі вбиває!

Хлопець у камуфляжі підійшов до куба посеред сцени, смикнув за брезент. Той поповз із вкрадливим, зміїним шурхотінням. Потім завмер, зачепився за один із кутів, і хлопець у два кроки підбіг, смикнув, брезент нарешті з’їхав остаточно — і стало видно клітку із вертикальними ґратами. Невидимий оператор спрямував камеру, збільшив зображення — на екрані з’явилися три темні постаті. Постаті сиділи на металевій підлозі, обхопивши коліна руками. Дивилися просто перед собою, кудись над людськими головами.

— От вони, — відкарбував хлопець у камуфляжі. — Вбивці. Нелюди. Песиголовці.

Натовп засвистів, завив.

Марта спершу нічого не зрозуміла. Це жарт, подумала вона. Чи щось на кшталт середньовічного карнавалу, коли вулицями возили ряжених артистів, які зображували демонів, тролів, ропух із людськими головами… Але ж цих, у клітці, навіть вдягти толком не зуміли: всі троє були у вицвілих шортах, із голими торсами й абсолютно звичайними, людськими головами. Хіба що пообростали більше звичайного — ну то чи велика небувальщина; якщо їх везли з-за лісу, де би взяли ліцензійні ножиці, а із ножем морочитися не схотіли…

Подумала — і сама ж себе осадила: до чого тут ножиці й узагалі їхнє волосся, що ти верзеш, курко безголова?! Перед тобою троє людей в клітці. Не песиголовців, не чудовиськ. Згадай, ти ж бачила і вживу, і на картинках, — песиголовці взагалі жодним чином не схожі на цих от. Вони вищі, руки-ноги в них довші. І обличчя витягнуті, благородні такі, з коротким білим хутром, і вуха більші.

А якщо це не песиголовці, звичайні люди — що вони роблять у клітці? Чому їх туди запхали?

І головне: чому цим питанням не переймаються інші люди на площі?

— Дивіться на них, дивіться уважно! Кожен із них вбив вашого батька, сина, вашого чоловіка! Наших побратимів! — Хлопець у камуфляжі вищирився, вихопив з-за спини короткий гумовий кийок. — А ну встати! — прогарчав він бранцям. Кийок протарабанив по ґратах в один бік, потім в інший. — Встати, я сказав! Хай чесні люди вами помилуються, тварюки! Не хочете? Вони не хочуть, чуєте? Ну то ми допоможемо, еге ж?

Цього разу хлопець не чекав на реакцію від глядачів — він затиснув кийок під пахвою, носком берця відкинув складки брезенту й присів.

Надто близько від ґратів, відсторонено подумала Марта. Якщо бранці захочуть…

Оператор навів камеру, стало зрозуміло, що в поміст вмонтовано блок: відкидна напівпрозора кришка, а під нею — затерта до блиску металева педаль. Як в автомобілях, карбована така. Тільки збоку ще крихітне віконечко, в якому зараз палав жовтий вогник-індикатор.

Хлопець підняв цю кришку і явно збирався натиснути на педаль.

От тоді бранці, не змовляючись, стрибнули.

Три худорлявих, брудних тіла рвонулися до ґратів. Площа охнула — і Марта охнула теж.

Але не від переляку чи жадібного захвату. І трусило її останні кілька хвилин не від співчуття до тих, хто був у клітці.

Ні — просто тут, зараз, посеред безкрайнього натовпу, відбувалося щось дивне. Щось небезпечне. Марта наче опинилася на полі, густо всіяному драконовими кістками — і не уламками якимись, а повними скелетами. Невидимі хвилі били в неї звідусіль, просякали, проходили крізь кожен мускул, кожну жилку — і летіли далі. До помосту. До клітки.

Марта терпіла й чекала: втекти вона не могла, протистояти — не вміла.

І от дочекалася. Нарешті побачила і зрозу — міла.

Все почалося з очей. Вони були карими (в одного бранця) та зеленими (у двох інших) — звичайні, абсолютно нічим не прикметні очі. Але коли бранці стрибнули — а оператор, помітивши рух, розвернув до них камеру, — стало видно, що колір очей у всіх трьох змінився.

Не карі й не зелені — тепер вони були чорні, буквально смоляні.

Потім ця темрява наче заполонила очниці по вінця й вихлюпнулася на шкіру навколо них. Шкіра на обличчях посіріла, затим стала коричневою — і Марта не одразу збагнула, що не у шкірі справа.

Анітрохи вона не сіріла, лише вкривалася хутром.

Все це тривало секунди, але час розтягнувся, вповільнився. Згустився й хлюпнув до рота, до носа, шибонув мускусним запахом звіринця.

Марта моргнула — і побачила, що не люди, але справжні чудовиська гарчать і шкрябають нігтями металеву підлогу клітки. Той, що скраю, навіть дотягнувся правою лапою до ґрат.

Але не далі — ні, не далі. Тому що шию кожного бранця охоплював щільний ошийник, від якого кудись до стелі клітки йшов ланцюг. Достатньо короткий, щоб хлопець по той бік ґрат почувався у безпеці.

Зараз він обернувся, посміхнувся. Помахав рукою публіці, мовляв, даремно не хвилюйтеся, все під контролем.

— От же тупі тварюки, — сказав майже вибачаючись. — За стільки часу так і не засвоїли, що в них жодного шансу. Не турбуйтеся, друзі, це абсолютно безпечно. Для нас, принаймні. Ну, — додав він, — зате ви зможете роздивитися їх як слід. У всій, так би мовити, красі.

Хлопець сунув кийок назад у петлю й підвівся, склавши руки на грудях. Камуфляж у нього на стегнах натягнувся, а от на плечах мішкувато звисав.

— Пострибати вам закортіло? Засиділися, га? Розім’ятися бажаєте? — Він реготнув і з усього маху наступив на педаль: — Ну то скачіть!

Марта не одразу й зрозуміла, що відбувається. Істоти в клітці дійсно — наче за командою — підхопилися на задні лапи й заходилися витанцьовувати. Судомливо здіймали ступні, змахували кистями.

— Так! — гаркнув у Марти над вухом фізрук: — Тааак їх! Нехай тепер потанцюють!

Тітка-менеджериця вже відверто терлася стегном об сусіда в модній куртці; його рука лежала в неї на сідниці.

Обидва при цьому очей не відводили від сцени.

— Додай напруги! — хрипко вигукнула менеджериця. — Не шкодуй!

Замість цього хлопець у камуфляжі прибрав ногу з педалі й похитав головою:

— Та ну, друзі, ми ж із вами не вбивці. Ми — не вони! Дотримуємось міжнародних конвенцій. Та й суто по-людськи, самі розумієте…

Натовп розуміти не бажав. Пролунав обурений свист, «Ганьба!» — загукали звідусіль, «Ганьба!», «Вони вбивали наших хлопців, а ти їх жалієш!..»

Хлопець безпорадно розвів руками, всміхнувся, мовляв, підкорююся волі більшості — і знову натиснув на педаль. Постаті в клітці затанцювали, засмикалися. Площа завила.

Марта помітила, як до мускусного, звірячого запаху додалася несподівана нотка. Наче десь неподалік смажили шашлики, причому не догледіли й ті почали підгоряти.

У череві в Марти щось смикнулося, стислося в клубок — і вона тільки дивом останньої миті примудрилася втримати потяг. Почала дихати рівніше, намагаючись не звертати уваги на гіркоту в роті. Думала про що завгодно: про спітнілу шию менеджериці, про бездоганну, відточену роботу невидимого оператора, про те, що навіть посеред натовпу тебе трусить від остуди, від жаху та відрази, і нічого ти з цим не вдієш, ох, треба забиратися звідси якнайшвидше, поки не сталося щось іще паскудніше, щось незворотнє, таке, після чого ти ніколи не зможеш спокійно дивитися в очі власному відображенню в люстерку.

Вона почала проштовхуватися крізь натовп, використовуючи той самий прийом: дивлюся перед собою, роблю крок убік, вибачте-перепрошую, мені терміново, у мене вдома батько… — і тут наче в голові взяли й клацнули перемикачем. Всі ті невидимі хвилі, що котилися до помосту й клітки… Марта раптом побачила їх наче з висоти. Не хвилі — нитки, м’язи. Вони тяглися від кожного з тих, хто стояв тут, на площі. Перепліталися одна з одною. Зросталися намертво. Набрякали від енергії, що їх переповнювала. Напружувалися до краю, тремтіли, вібрували.

І хтось — щось! — торкалося цих ниток, цих струн. Керувало ними. Змушувало лунати в унісон, єдиною злагодженою мелодією.

Страшною мелодією.

Марта затнулася, не закінчивши крок, хтось плечем штовхнув її, мовляв, не стовбич, закриваєш, — але вона навіть не обернулася. І з місця не зрушила.

Струни тремтіли, дзвеніли.

Вона потяглася до них і спробувала розплутати, а ще краще — розірвати. Десь далеко, на іншій планеті, хлопець у камуфляжі то тиснув на педаль, то відпускав її. І підскакували три постаті в клітці. І вив, стогнав, ревів натовп.

А Марта даремно хапалася то за одну, то за іншу нитку — і в роті гіркота перемішувалася зі смаком заліза, плечі боліли, пальці тремтіли, зап’ястки вивертало так, наче вона тягнула на себе бетонні двері — шорсткі, непідйомні двері, які — тільки заґався, необережно смикни! — мокрого місця від тебе не залишать.

Зрештою Марта втратила й натяк на надію й тягла вже суто з упертості — і от тоді одна з ниток із оглушливим дзенькотом лопнула.

Спершу навіть нічого не змінилося. Марта почула віддалений гомін ліворуч і спереду, голови обернулися туди, людей троє-четверо навіть схилилися, наче водночас намагалися підняти монетку…

Або, подумала вона, когось, хто впав. Тепер, ставши навшпиньки, вона бачила: там явно була прогалина у натовпі, невелика, якраз розміром із дорослу людину.

Ті, хто стояв поряд, допомагали комусь підвестися, притримували під руки. Так, уп’ятьох, вони й почали проштовхуватися крізь натовп до Межової вулиці, де на розі аптека.

Про них, утім, швидко забули — навіть ті, хто взагалі звернув увагу. На сцені коїлися речі набагато цікавіші, еге ж.

Марта віддихалася, стиснула зуби і вхопилася за наступну нитку. Тепер, пообіцяла собі, діятиму обережніше, щоб не до запаморочення. Не рвати — просто розплутати.

Вона люто зиркнула на старенького праворуч — той усе намірявся увігнати їй лікоть під пахву, та тепер відступився.

І от тоді вона помітила першу потилицю. Найзвичайнісіньку: акуратно стрижену, з чистим волоссям. Просто вона — на відміну від інших — повільно, невпинно поверталася, туди-сюди.

Когось виглядала у натовпі.

Моргнувши, Марта виявила ще одну таку ж попереду, її власник був вдягнений у непримітну, поношену спортивну куртку, руки тримав у кишенях, плечі розвернув так, щоб навколо лишалося більше вільного простору. Цей обертався всім корпусом, виставивши вперед ретельно поголене підборіддя й роздуваючи ніздрі. Наче намагався за запахом вирахувати порушника.

Марта завмерла, втупилася у сцену, краєм ока відзначила ліворуч наступного підглядача і спитала себе: а скільки їх стоїть у мене за спиною?

І чи засік хтось мене, коли я… робила те, що робила?

Тільки тепер вона збагнула, в якій пастці опинилася з власної ж волі. Намагатимешся вибратися — помітять. Лишишся на місці, щоб не привертати уваги, — а раптом уже помітили і зараз проштовхуються до тебе крізь лави захоплених глядачів?

Довгих півхвилини вона зважувала всі за й проти, потім вирішила ризикнути. До Межової звідси було не так далеко, у разі чого збреше, що хотіла допомогти потерпілому…

Вирішити вона вирішила.

Але щойно почала проштовхуватися між двома поважної зовнішності пані, як холодна, суха долоня лягла Марті на плече.

— Я б сказав, що це було дуже необачного з твого боку.

Марта обернулася, водночас розстібуючи блискавку на кишені й запускаючи туди руку. Нігтем відкинути кришку, висмикнути балончик і…

Чужі пальці перехопили її зап’ясток, стиснули. Так недбало, що це було навіть образливо.

— Знаєш, — сказав тихий, спокійний голос, — я попросив би тебе не ускладнювати. І так часу обмаль.

Вона дивилась і не вірила.

Свою акуратну борідку він збрив, вуса також. Тепер його обличчя здавалося вузьким і чужим, наче за ці два тижні пан Штоц відростив собі нове, яке ще не остаточно прижилося. А що, подумала вона, кажуть, у столиці медицина далеко пішла, й не таке чинять.

— Сховай балончик, — сказав він. — І хутко за мною.

От тепер це був справжній Штоц — той, який міг одним поглядом, стриманим жестом чи недбалим жартом заспокоїти Артурчика з Губатим Марком. Штоц, до якого прислухався навіть сам пан директор.

Штоц, якому Марта колись довіряла.

— Я гадав, Баумгертнер, тобі вистачить розуму сюди не ходити.

— Вибачте, я…

Він відмахнувся, мовляв, усе потім. Розвернувшись, рушив крізь натовп — і люди розступалися перед Штоцем, мовчки, покірливо, відводячи погляди. Марта йшла слідом за ним, намагаючись мати вигляд присоромленої та безпорадної. Ну, щодо присоромленої — і намагатись не потрібно було.

Вони без проблем проминули двох підглядачів, які й далі сканували натовп, — жоден навіть не глянув у їхній бік, — а потім несподівано опинилися на Межовій, біля театрального кіоску. Тут пан Штоц повернув в арку, за якою був вузький, наче футляр, колодязь двору. Всі стіни, що виходили у двір, були напівсліпі, з вікнами-щілинками, та й ті прикривали жалюзі або цупкі штори.

Посеред двору росли три яблуньки — точніше, колись росли. Нещодавно їх зрубали, а з оцупка вирізали зубастого ідола — кривобокого, кривозубого, одне око в нього було більше за друге, а нижня щелепа випирала вперед, наче трамплін.

Штоц став під ним, обернувся, склав руки на грудях.

— Хтось уже приходив? — сухо запитав він. — Ставив запитання щодо статті, яку ви… яку ти, всупереч моїм порадам, все-таки опублікувала. І не вигадала нічого краще, ніж викласти її в інтернет.

— Вона там і так уже лежала, — огризнулася Марта.

Так, вона вчинила дурницю, коли пішла через площу, але зі статтею — як вона могла здогадатися?! І взагалі, нічого було продувати їм мізки: «горщики-самоварки», «це не журналістика»… А тепер дорікає! Теж мені!..

— Вона там лежала, — погодився Штоц. — У приватному щоденнику Ольчака. Сто фоловерів, така собі аудиторія, правда, Баумгертнер? І що в результаті?

Останнє запитання пролунало надто недбало, Марта одразу відчула підступ.

— Хочете сказати, що це через якийсь пост у дайрику вони всією сім’єю поїхали до троюрідної тітки? Та ну! Навіть якби… та ні, звідки б його предки дізналися! Дрон завжди нив, що мати з батьком не вилазять з роботи, ніколи ним не цікавляться.

Сказала, а сама подумала: от чому так переживав чемний пан Хаустхоффер. Немає ніякої тітки — якщо вона взагалі колись була. Просто ви випустили їх, проґавили Дрона.

Штоц дивився на неї з дивним виразом на обличчі.

— Проблема, бачиш, у тому, що інші — зацікавилися. Тому я й питаю: чи приходив хтось? Ставив дивні запитання?

Марта подивилася йому просто в очі.

— А от ваші запитання — вони як, дивними вважаються? Якщо врахувати, що ви взяли й щезли на два тижні невідь-куди. І про статтю ви перший здогадалися, що з нею щось не так. І нам при цьому слова виразного не сказали. І відстежили дайрик Дрона, а тепер на раздва дізналися про стінгазету. Це все як? Нормально?

— І? — промовив він. — Які ж висновки ти робиш із цих спостережень, Баумгертнер?

Вона помітила, наскільки тихо тут, у дворику. Хай би що коїлося на площі, сюди долинали тільки невиразні відголоски, схожі радше на шум прибою, на гуркіт радіоприймача, в якому позлітали всі налаштування.

Вони, збагнула раптом Марта, самі тут зі Штоцем. Тільки він і вона.

— То що ж? — повторив класний керівник. — Це не так і складно, зрештою. Не складніше, ніж замовляти драконові кістки.

Марта почервоніла. І думати не думала: чого б це раптом! — але ох, просто відчувала, як палають щоки.

— Не знаю, — сказала вона вперто. — Варіантів два. Або ви хотіли нас від чогось уберегти, або… просто намагалися, щоб інформація не засвітилася… хоча ні, це безглуздо!

— Що саме безглуздо? — Штоц говорив так, наче вони були на іспиті, у класі, а не кроках у десяти від площі й того, що на ній коїлося.

— Я ж погортала її сьогодні перед тим, як ставити в номер. Кого взагалі обходять ці «горщики-самова…»

Сказала і затнулася. Згадала: «Кажуть, перший такий горщик-самоварку придумали ще за часів Драконових Сиріт. Але тоді про них мало хто знав, а користувалися ними тільки самі Сироти і наближені до них люди…»

А все ж так просто, збагнула вона. І чим я раніше думала.

— Та хто вони такі, ці Драконові Сироти? — спитала Марта. — Це ж через них уся ця катавасія, так?

Штоц кивнув.

— Добре. Значить, раніше ти не здогадувалася. І ніхто з хлопців теж.

— Та звідки б?! Ви так тоді через горщички розізлилися…

Він посміхнувся — вперше за всю розмову.

О, так, звісно. Злитися він тоді й гадки не мав. Все це була вистава, дешевий прийомчик. І ти, Марто, купилася, повірила.

— Але чому ви нічого не сказали? Це аж настільки небезпечно? А, так, якщо Дрону довелося поїхати… Але слухайте, я безліч усього перечитала про драконів — і ніде про цих Сиріт навіть не згадують, жодним словом!..

— Дивно, не помічав за тобою раніше цікавості до драконів, — сказав Штоц. — Навряд чи це за нинішніх часів вдала тема для вивчення, але — як знаєш. Тільки пообіцяй, що втримаєшся від пошуку в Мережі матеріалів про Сиріт.

Перш ніж Марта сказала хоч слово, він махнув рукою:

— О, так, дуже наївно з мого боку. Тоді от що. Пропоную угоду. Умову. Днів зо два потерпиш? Сьогодні я дуже зайнятий, є термінові справи. Але потім — даю слово — розповім достатньо, щоб задовольнити твою цікавість. Натомість я вимагатиму від тебе двох речей: на кілька днів забути про Сиріт…

— І, — здогадалася Марта, — зняти матеріал з номера?

Штоц відмахнувся:

— Це неможливо й сенсу, зрештою, не має. Що потрапило до Мережі, залишиться там назавжди. Та й це виглядатиме природніше: спробуєте прибрати — визнаєте, що залучені. Визнаєте, що знаєте. Ні, навіть не думай про це. Мені потрібне інше — поговорити з твоїм батьком.

Марта насупилася.

— Я… не впевнена, якщо чесно. А Еліза… ну, моя мачуха — вона не підійде?

— Боюся, що ні.

Авжеж. Очікується серйозна чоловіча розмова, не для жіночих вух.

— Гаразд, я спробую…

— Чекаю в понеділок, — сказав Штоц. — На крайній випадок — у вівторок. Не до школи, приходьте із ним до мене додому, після уроків. Часу, Марто, в мене обмаль, вибач, тут я мушу тебе залишити. Зроби мені ласку, тримайся якнайдалі від площі. І обережніше з тим, що і кому кажеш. І з тим, — додав він, — що робиш, ясна річ.

Це виходить, подумала Марта, він знав не тільки про кістки? Невже засік мене після того, як я намагалася розрівати невидимі струни?

Вона пройшла крізь арку слідом за Штоцем, але на вулиці його вже не було. Народу, щоправда, стало більше: певно, вистава закінчилася, і глядачі почали розходитися.

Але ні, це, очевидно, були якісь інші люди, не ті, не з площі. Вони заходили до кав’ярень, у магазинах купували халву, консерви й батарейки, платили на пошті комуналку, он черга яка зміїться…

Так не буває, сказала собі Марта. Не можна одразу після того, що відбувалося на площі, переказувати приятелеві прикол із Мережі чи прицінюватися до нової мобілки. Просто ж не вийде, як не намагайся.

Їй захотілося, щоб усе це виявилося сном, маренням, потьмаренням пам’яті. Жодної розмови зі Штоцем, жодної площі, нічого не було.

Але тут хтось, проходячи, зачепив її ліктем — і під лопатку наче кип’ятком хлюпнули. Коли стежила за сценою і потім, розриваючи нитки, Марта не звертала уваги на спину, а тепер аж зашипіла від болю.

І чомусь саме це як слід прочистило їй мізки. Стало ясно: якщо був ввічливий пан Хаустхоффер, решта подій теж була.

«Не варто собі брехати, Марто. Самообман — дороге задоволення, особливо за нинішніх часів».

А я, згадала Марта, так і не сказала про нього Штоцу. І сам Штоц не перепитував, чи приходив хтось з приводу Сиріт.

З іншого боку, він теж нічого толком не сказав, так, суцільні багатозначні фразочки. Бути обережнішою з тим, що і кому кажу? Буду, пане Штоц, дякую за пораду.

Вона сунула руки в кишені, щоб не було видно, як тремтять пальці. Мобілка під ними затремтіла, наче у відповідь.

Прийшла смска, але не від Пауля, як Марта спершу вирішила.

«Вибач, все відміняється. Форс-мажорні, пізніше поясню».

Вона відчула суміш полегшення із жалем. Якщо вже з кимось і обговорювати сьогоднішні події — гаразд, гаразд! хоча би щось із того, що сталося, — то із Віктором. Але пауза не завадить, Марто: оговтаєшся, зважиш, що можна, а про що не варто. Зрештою, йому свого гемору вистачає. Краще нехай не відволікається. Нехай шукає вакцину. Хай би що там брехав пан Хаустхоффер, хоч би як я сама ставилася до батька, вилікувати його треба… ну, хоча би спробувати щось змінити, якщо є така можливість.

Гаразд. Для початку сходимо поговоримо з батьком, потім — відведемо його до Штоца. Там побачимо.

Вона опустила мобільний назад до кишені, й той одразу ж задзвенів. Точніше, закумкав.

Марта почервоніла: скільки збиралася поміняти рінгтон, і постійно забуваю.

— Елізо?

— Привіт, ти де зараз? Зможеш під’їхати на Піддубну?

— Це горить? Я хотіла навідатися до батька.

Пауза. Наче мачуха знітилася.

— Так, Марто, дуже горить. Це щодо твого вступу в наступному році. Коли на тебе чекати?

— Хвилин сорок, я на Межовій.

Ця пауза виявилася довшою. За нею приховувалося очевидне: «Ти була на площі?» Чи хоча би: «Ти знаєш, що там відбувалося?»

Але в чому Марта ніколи не звинуватила би Елізу, то це в недоумстві. Мачуха знала, коли варто промовчати. І — на який час відкласти незручні розпитування.

— Чудово. Чекаю! Біля свіжого пам’ятника, там не помилишся.

— Ну хоч у чомусь, — пробурмотіла Марта, ховаючи мобілку.

Останнім часом у неї й так суцільні факапи.

Вона затрималася на розі, біля аптеки, обходячи швидку, що стояла навпоперек тротуару. З аптеки тягли ноші з тілом, все ніяк не могли проштовхнутися крізь вузькі двері. Зрештою один із витріщак допоміг, притримав тіло, а санітари трохи нахилили ноші й пройшли.

— Хтось помер? — спитала охриплим голосом Марта.

Витріщака озирнувся.

— Та чому одразу помер? Погано стало людині на площі, от привели, крапель накапали. Спершу попустило, а потім, певно, наздогнало. Алергія в нього чи що.

Все це він розповідав явно не вперше. Мабуть, і дійти до аптеки допоміг. А тепер пишався причетністю.

— І швидка якраз поряд, вони ж про всяк випадок були на варті тут, неподалік. Слід віддати мерові належне, вряди-годи: і сцену з екранами, і про людей подбав… — Він обернувся до санітара, що залазив у кабіну поряд із водієм. — Жити буде, правильно кажу?

— Куди дінеться, — буркнув санітар. — Дякую за пильність, громадянине.

— Дякую, — сказала Марта витріщаці.

В неї відлягло від серця, хоча, звісно, не факт, що це через неї, тиск у людей від будь-чого скаче, і взагалі, чи не надто багато я на себе беру, теж мені, пуп землі, Обрана знайшлася, тобі треба знайти ліки для батька, зі справами сердечними розібратися й іспити не провалити, не надумуй собі невідь-чого, зібралася — і вперед, і, до речі, не забудь передзвонити Паулю, запитати, що там за малюнок в нього намалювався і чому не надіслав…

Але про малюнок вона, звісно ж, одразу й забула.

Розділ 3 У нападі доброти

Еліза мала-таки рацію: пам’ятник ріс просто посеред вулиці, біля входу у скверик. І захочеш — не оминеш.

Навперек тротуару тут розкарячився кран, у люльці завис чолов’яга у спецівці й намагався завести бензопилу. Черга, яка розтягнулася на протилежному боці вулиці, вздовж паркана, спостерігала з непідробною цікавістю. Час від часу лунали поради. Чолов’яга нервував, пила так і не заводилася. Водій курив, розглядаючи, власне, пам’ятник. Оскільки вечоріло, фари в крана були ввімкнені й пам’ятник стояв як на долоні.

Засіяли його тижня півтора тому, не більше. І саджали явно наспіх: асфальт навколо пішов тріщинами, в одному місці через це злегка нахилився ліхтарний стовп. Стовп, зрештою, підперли розпинками та й махнули рукою, ліхтар все одно років сто як розбитий і не світить.

Головне ж — саджаючи, як завжди, не розрахували. Чи від пересердя перебрали із порошком. Стефан-Миколай про цей порошок днями розповідав дивні речі. Він колись ним цікавився, ну, в межах своїх розвідок щодо філософського каменя. Там, казав, рецепт хитромудрий, давній, його тримають у таємниці, але склад я вирахував. Гадаєш, навіщо з усієї макулатури, що ми приносимо, підручники та книжки, якщо їм півсотні років, сортують в окрему гору. П’ятнадцять років, виправила тоді Марта. А він: так, останній раз їх, схоже, зовсім притисло, термін скоротили. Так ось, вони їх потім спалюють. Але за особливих умов, тут я поки що плаваю. Знаю тільки, що отриманий попіл змішують із порошком із драконових кісток, риб’ячою мукою, додають пташиного молока — ні, не цукерок, Чепуруне, звичайного молока! — ну і закладають в основу лялечку, типу як макет майбутнього пам’ятника.

Тут, певно, лялечку зшили із вадою або порошок виявився надто концентрованим. Пам’ятник був уже у два людських зрости, але постатям не вистачало завершеності, пропрацьованості, не пам’ятник — меморіал сніговикам, що згинули в бою з весною.

Одна обтекла постать стояла, розправивши плечі, й протягувала щось на кшталт в’язки соломи — тільки під її руками солома ця перетворювалася на монети, які щедрим струмком лилися вниз, у долоні другої постаті. Цей другий виявився нижчого зросту й наче із горбом, чи що. Але при цьому його риси та одяг сформувалися краще. Принаймні достатньо, щоб Марта його впізнала.

Все було таке саме, як у сні. Високі чоботи, підбиті підковами. Тугий, запнутий на всі ґудзики мундир із широченною стрічкою для нагород. Сім орденів, а на додачу до них — восьмий, унікальний.

Обличчя… та найзвичайнісіньке, таке, що й не запам’ятаєш. І справа, знала Марта, не в тому, що пам’ятник іще не дозрів. Воно і в житті таке ж. Як щось і впадає в око — пласкувата чорна перука, точніше — три криваво-червоних волосинки, які пробиваються крізь неї й світяться у темряві. Але пам’ятники в нас безбарвні, по-перше, а по-друге, волосинок на ньому не буде. Навіть коли постаті сформуються до кінця.

І справа аж ніяк не в тому, що горгоніт не здатен відобразити такі тонкощі. Про ці волосинки ніхто ніколи не згадує, наче їх узагалі не існує. У жодному підручнику, на жодному портреті, в жодному випуску новин. Марта і сама вперше дізналася про них зі сну.

Табличка на постаменті спойлерила про те, що це, коли доформується, буде пам’ятник двом видатним діячам новітньої історії. Доблесному пану Ельфріку Румпельштільцхену, ветерану трьох Пацючих воєн, кавалеру всіх семи Кіноварних підв’язок, в останні роки життя — міністру фінансів при нашому мудрому правителі; а також — власне нашому мудрому правителю, пану Цинноберу… Далі йшов перелік не всіх, лише основних заслуг нашого мудрого правителя, ну і — «від вдячних жителів міста», авжеж.

Якраз коли Марта дочитувала, один із вдячних жителів навис над краєм колиски й гаркнув, перекрикуючи бензопилу, що нарешті запрацювала:

— Ну куди, бидь!.. Хочеш, бидь, гілкою по голові?!

Марта поглянула на нього гнівно й люто, але вирішила не зв’язуватися. Не сьогодні. До того ж — ну, він мав рацію, коли підходила, бачила ж, що до чого. Це ті, хто саджав пам’ятник, не здогадалися — і якщо не вживати заходів, за кілька днів голови підрощених постатей повтикаються у гілку старого дуба.

Дуб ріс тут, скільки Марта себе пам’ятала, і в усіх альбомах про Нижній Ортинськ про нього згадували як про місцеву пам’ятку. А виріс він наче століття два чи три тому — з паростка, подарованого місту після чергових мандрів графом Сіністарі. Граф був той іще вигадник: якщо вірити його нотаткам, паросток походив не звідкись там, а з острова Буруян… утім, місцеві якраз і вірили. Із дубом було пов’язано безліч легенд та вірувань, одні безглуздіші за інші. Правда ж полягала в тому, що на ньому давно вже не з’являлися жолуді, а в центрі величезного, бугристого стовбура чорніло дупло.

Донедавна тільки дві речі рятували дуб: статус пам’ятки і зграйка войовничих ортинськознавців, древніших за саму пам’ятку. Навіть дивно, що сьогодні жодного з них тут не було.

Марта відійшла й дивилася, як пила вгризається в кору. Зрештою, подумала, гілка є гілка, дуб від цього не змаліє.

Вона чула, як підішла й стала поряд із нею мачуха.

— Недоумки, — сказала Еліза. — Завжди одне й те саме: не вміють вчасно зупинитися. Прорахувалися, ну то що ж, зробимо ще одну дурість, нема чого втрачати.

— Привіт, — сказала Марта. — Давно чекаєш?

Еліза відмахнулася:

— Таке. Я якраз оформила на прохідній перепустки. Ходімо.

Вони перейшли через дорогу. Черга тепер дивилася підозріло, лісоруби вже нікого не цікавили. Навіть коли пролунав різкий, надсадний тріск і гілка загойдалася в ременях, що її охоплювали. Навіть коли з усього маху, наче таран, вгамселилася в колиску крана.

— Гей, куди це ви без черги?

Еліза й бровою не повела. Вони з Мартою пройшли вздовж бетонного паркану і різнорідного, роздратованого натовпу. Спершу Марта вирішила, що це все цингани, хто ж іще, але потім помітила у сутінках кілька знайомих облич: двірник дядь-Михась, одна зі шкільних куховарок, листоноша пані Зерена… Побачивши Марту й Елізу, всі вони відверталися. Натомість інші — незнайомі — кілька разів вигукнули навздогін щось про блатних, які всюду пхаються без черги.

— У нас… щось сталося? — обережно спитала Марта. — Що ми — теж… на завод?

Еліза сполотніла і міцно стиснула її руку. Вони якраз опинилися біля прохідної — величезної металевої брами з крихітною хвірткою. Біля хвіртки чергував охоронець у формі. Не звичайний лінивий та пузатий дідуган років за п’ятдесят — молодий, спортивний. І з кобурою на поясі.

Коли Еліза попрямувала до брами (і Марта за нею, вирвати руку було нереально), охоронець розвернувся до них так плавно й стрімко, що Марта навіть не здивувалася: що, і пістолет не вихопив?

— Вхід тільки за перепустками. І — я вже попереджав — сьогодні навряд чи…

Еліза мовчки показала йому дві пластикові карточки. Він зробив крок у бік, кашлянув:

— Вам до кого?

— До пана Ньєссена.

— Це прямо по двору, потім праворуч, побачите білий триповерховий будинок, вам на третій і в кінець коридору.

— Всюди, — сказала мачуха, поки вони перетинали двір, — всюди бардак. Відділ перепусток на одній вулиці, прохідна на іншій, з приватних справ пускають взагалі крізь хвіртку для донорів. І навіть тут ліхтарі толком не світять, ноги зламати можна на раз-два. А, ну і власне про справи. Пан Ньєссен — мій старий знайомий… — Вона затнулася, певно, на обличчі в Марти, хоч і було вже темнувато, помітила щось таке. — Ми навчалися разом, ще у школі. Я згадала про нього, бо, сама бачиш, із грошима коїться чортзна-що. Всі наші збереження… Якщо так і далі піде, на контракт точно не вистачить, і я не впевнена, що вистачить хоча б на гуртожиток. Не кажучи вже про… — Еліза махнула рукою, мовляв, сама розумієш.

Марта розуміла. Крім усього іншого, гроші можуть знадобитися на інші витрати. Рано чи пізно — точно знадобляться.

— Хочу тебе із ним познайомити. Він… непроста людина, але може нам допомогти. Якщо ми будемо достатньо переконливими, ясна річ.

— Я намагатимусь, — кивнула Марта.

Двері на третьому поверсі, в кінці коридору, були прикрашені скромною гравірованою табличкою «Директор заводу В. Ньєссен». Хоча за дверима сидів аж ніяк не директор, а цицькаста блондинка, років на п’ять старша за Марту.

— Пані Баумгертнер, — констатувала блондинка. — Заходьте, на вас чекають.

Кабінет у пана директора виявився невеликим і — несподівано — дуже домашнім, обжитим. Різномасті фікуси-традесканції у діжках та горщиках, килими на підлозі, у шафі — кілька полиць із книжками, причому явно читаними. Марта не здивувалася б, якби ходив пан директор у розношених, вицвілих капцях, але ні, він носив звичайний костюм і звичайні ж туфлі, новісінькі. А от вигляд мав такий, наче був старший за Елізу, причому років на десять; взагалі він був весь заокруглий, із пухлуватими щоками, із мішками під очима і з круглою ж, нещадно блискучою лисиною просто на потилиці.

Коли вони зайшли, пан Ньєссен розмовляв по телефону, крокуючи під вікном такою собі качиною ходою, і змахував вільною рукою.

— Так, — казав схвильовано, із придихом. — Уяви собі. Та ні, не просто так. Спершу, звісно ж: доброго дня, дозвольте привітати, ми чули, у вас нарешті довгоочікуване поповнення сімейства… — Він скривився, наче розжував вкритий пліснявою лимон. — І потім — як вони це вміють: ми би вам не рекомендували… С-с-суки.

Він помітив Елізу з Мартою, щедро почервонів, смикнув плечем, мовляв, та сідайте, сідайте, я зараз. Сказав у слухавку:

— Добре, мамо, я потім тобі… тут у мене… ну, може, пам’ятаєш, Еліза Варгас, так-так, саме вона. Та от, донька в неї вступатиме наступного року. Обов’язково. І тобі від неї. А, ще, чуєш, — гукнув він навздогін, — ти Гертруді не кажи. Їй зараз хвилюватися не можна. Я потім сам… так, і я тебе цілую.

Пан Ньєссен натиснув відбій і, суплячись, подивився на телефон.

— От, — сказав, — просто день новин. Ви вже даруйте…

— Припини! Нам взагалі пощастило, що тебе застали.

— А ви б і не застали, — пожвавився він. Поставив трубку на базу, підійшов до дверей: — Адель, принесіть нам… — обернувся: — Чаю, кави? Дві кави, ага, і трав’яний чай. І можете іти, зрештою, сьогодні субота, ви не мусите…

— Хлопчик? — спитала Еліза. — Чи дівчинка?

— Хлопчик, три і один, богатир! — Пан директор тріумфально потрусив у повітрі кулаком. Наче, подумала Марта, це він особисто народжував. — От зараз ми із вами поговоримо — і мчатиму до Гертруди у лікарню, там поки мама чергує. А в нас то форс-мажор, то аврал, ну і сиджу тут до ночі. Нові віяння в економіці, намагаємося іти в ногу з часом і відповідати на виклики сучасності. О, Адель, дякую, поставте на стіл, далі ми самі…

Він жестом вказав на диванчик, сам клацнув дверцятами бару, налив собі й Елізі по чарочці.

— За щастя новонародженого, — сказала мачуха. — Як назвали?

Пан Ньєссен ледве не вдавився. Він почервонів, здійняв брови, хилитнув щоками.

— Уяви собі, — відрубав. — Уяви собі. Я ж от про це якраз, коли ви зайшли… — Він замовк, було видно, що намагається опанувати себе. — Хто б сказав — нізащо б не повірив. У нас-бо в сім’ї традиції. З покоління в покоління, то одне ім’я, то інше. Пам’ятаєш, мого батька звали Карлом?

— Звісно, пам’ятаю.

— …А діда Вітольдом, ну і прадіда знову Карлом. І тут вони мені — мені! — телефонують. І, уяви собі, не рекомендують.

Пан Ньєссен підвівся, твердо крокуючи, повернувся до бару й знову налив. Випив не відходячи й налив ще раз.

Ну, подумала Марта, тепер тримайся. Пішло-поїхало. Вигляд він мав лютий, від м’якотілого дядечка й сліду не лишилося.

— Вони там собі вирішили, якщо нові віяння, то я вже списаний з рахунків. Хряка лисого їм! Не рекомендують вони. Це, бачиш, незручно. І може бути сприйнято наче натяк і претензія.

— Ти правда не знав? — тихо сказала мачуха. — Років п’ятнадцять уже.

Пан Ньєссен розвернувся всім своїм кулеподібним корпусом.

— Що «років п’ятнадцять»?! — спитав він так само тихо. — Це що ж, була офіційна постанова?

— Інколи обходяться і без офіційних. — Мачуха поглянула на Марту, наче вирішувала, чи можна при ній. — Розсилали щось на кшталт, як ти кажеш, рекомендацій. Із формулюваннями типу «небажано». Але ж він у тебе пізня дитина, так? Ти міг і забути.

— А начхати мені. Нехай закон приймають, тоді обговоримо. А без закону — бачив я їхні рекомендації. «Назвіть якимось схожим іменем», уявляєш! Схожим! Це яким, скажіть-но, якщо ваша ласка! Кар? Кал? Вони там шизонулися всі, жополизи й підстраховщики. Та яке відношення це давнє ім’я має до нашого вельмишановного…

Еліза гучно відкашлялася і підвелася:

— Знаєш, мабуть, ми невчасно. Іншим разом якось навідаємося…

Пан Ньєссен відмахнувся із досадою й утомою.

— Та облиш. І вибач, завівся я. На порожньому, взагалі-то, місці. Нерви ні к лихій годині. — Він сів нарешті сам, звідкілясь з-під стола жестом фокусника видобув трохи прим’яту пачку. — Не проти? У нас тут, бачиш, аврал з ранку до ночі. Переорієнтація ця, зі смертю Сміттяра багато доводиться з нуля… А у мене робочі місця, контракти на постачання по всій країні плюс близький закордон, і ми ж тільки нарощуємо обороти. Хай би що там собі навигадували столичні ці… — Він затягнувся, випустив густий струмінь диму. — Нічого, не самою тільки соломою. Експортом більше займемося, я взагалі хочу склад урізноманітнити й ефективність підвищити. Зрештою, цинганам теж потрібно за щось жити, от, дамо хорошим людям можливість підзаробити.

Пан Ньєссен ще раз затягнувся, струсив попіл у блюдечко й кивнув на Марту:

— А ти, значить, хочеш вступати до Дроссельмейєра?

— Так, — кивнула Марта. І несподівано для себе додала: — На педагогічний.

Пан Ньєссен, злегка здійнявши брови, поглянув на Елізу, хмикнув:

— Ну, це дещо складніше. На медичному в мене є людина, на економічному, на міжнародному, само собою. Але — пошукаємо. — Він ляснув долонями по стегнах і підхопився. — Пошукаємо! Справа хороша, професія потрібна. Отже, так: завтра в нас вихідний, у понеділок я на нараді і ще там є… коротше — у вівторок, так, у вівторок до мене з копіями всіх документів. Я розпоряжуся, щоб на прохідній пропустили.

— Вітольде, диплома в нас іще немає, тільки ж весною…

— Та я що, не розумію! Які є — ті хай і приносить. Я відправлю, щоб заздалегідь подбали, наче ти не знаєш, як такі справи ладнаються. У них на весну вільних місць, вважай, не лишиться… Хоча, — хмикнув він, — якраз на педагогічному аж такого ажіотажу бути не повиннно. І слухай, давайте ви до нас якось усією сім’єю, тижні за два, коли все владнається. А то виходить по-дурному: бачимося раз на сто років, коли комусь щось від когось потрібно. Хоч із чоловіком познайомиш нарешті.

Мачуха й оком не змигнула:

— Чудова ідея. І з нас подарунок, Вітольде. Новонародженому.

Пан Ньєссен уже накидав плащ. Сказав, стоячи до них упівоберта:

— Новонародженому — це із вдячністю. Але, будь ласка, Елізо, без усіх цих нісенітниць про «ми перед тобою в боргу», гаразд?

— Ображаєш; навіть і не збиралася.

— І правильно! — Він знову хмикнув. — Людина, яка безбожно дерла в тебе всю фізику й хімію, може тільки намагатися зрівняти рахунок, не більше. Ну, я в бік Ботанічного, вас підкинути?

— Нам іще до супермаркету, це не по дорозі. Але — дякую за пропозицію.

Коли виходили, пан Ньєссен уже набрав свого водія — і машина чекала його просто біля входу. Він потиснув руку Марті, делікатно обійняв Елізу, сів та й поїхав, все швидко, без затяжних прощань. Як, узагалі-то, й має поводитись людина, в якої дружина сьогодні народила первачка.

— Ну, — сказала мачуха, — пішли вибиратися. Вихід у них, звісно ж, не там, де вхід. Але я там уже була, коли отримувала перепустки, тож не заблукаємо.

Вони вирушили заводським подвір’ям, повз величезні ангари, в яких навіть зараз, увечері, палали вогні й працювали механізми.

— А він нормальний, — зауважила Марта. — Я й не думала.

— А який він, на твою думку, має бути? — усміхнулась у напівтемряві Еліза. — Із рогами та ратицями? Характер, згодна, не мед — так і робота відповідна. Але взагалі він людина хороша, як на мене. Принаймні, звичайна.

Ангари, здавалося, ніколи не закінчаться, робота в них — не зупиниться ні на мить. Марта почала підозрювати, що на вихід треба було йти іншим шляхом, але промовчала. Останнім часом у них з Елізою все якось налагодилося, Марта аж не чекала.

Знову ж — от, людина витратила час і сили, домовилась із паном Ньєссеном. А помилитися може кожен.

— Добре, — сказала мачуха, — давай-но зазирнемо, спитаємо, куди йти, а то вештатимемось тут до другого потопу.

Вони зайшли у найближчу будівлю, кам’яну, вистиглу, за височенними дерев’яними дверима був передбанник зі стійкою. Охоронця не було, і взагалі нікого не було, Марта запропонувала пошукати десь в іншому місці, та Еліза була налаштована рішуче.

Вони піднялися грімкотливими і тремтячими сходами на другий поверх (офісні двері, все зачинено, світло в коридорчику не горить), потім на третій. Мачуха намагалася дихати через раз, Марта теж. Ще мимохідь здивувалася: а ті, хто тут працює, — невже звикають до запаху?

На майданчику третього виявилися пофарбовані у блакитний металеві двері, Еліза штовхнула їх — і вони з Мартою опинилися на галерейці. Внизу, під ногами, весь простір розділяли на сектори дрібнокомірчаті перегородки. Це нагадувало складний трирівневий лабіринт, забитий різними механізмами: всюди видно було колеса, трубки, шлейфи, проводи. Стефан-Миколай, певно, з першого ж погляду розібрався б, як тут усе влаштовано. Марта не могла похвалитися такою кмітливістю.

Але основну ідею вхопила навіть вона.

Шлейфи, проводи й інша машинерія були доповненням до головного. До собак.

До мопсів, що бігали у неонових вертикальних барабанах. До догів, підвішених на розтяжках із ременів, із проводами, вживленими під шкіру. До сеттерів, що плюскотіли у величезному басейні біля дальнього краю лабіринту, — і судячи зі знесиленого вигляду, плюскотіли вже давно.

Абсолютно фантасмагоричне видовище. На додачу — в цілковитому, зловісному мовчанні. Жодного гавкання, жодного скавучання, тільки важке дихання, цокання пазурів, хлюпання, плюскотіння, рипіння та скрегіт. І ще — попискування апаратури в операторських кабінках. Усі кабінки були огороджені матовим склом, мабуть, це позитивно впливало на процес, та Марта бачила за склом силуети операторів. Тільки спускатися до них і запитувати, як вийти з території заводу, їй зараз анітрохи не хотілося.

— Ти мала рацію, — прошепотіла Еліза. — Вибач, підемо, пошукаємо…

І якраз цієї миті двері розчахнулися, на галерейку ступив високий, барчистий чоловік у помаранчевій уніформі. Щойно він побачив Марту з мачухою, обличчя в нього скам’яніло. Він двічі постукав вказівним пальцем по вуху і сказав, дивлячись просто перед собою:

— Рінцлере, чому в дослідному цеху сторонні? Де ваша охорона? Що значить «мабуть, відлучився»?! Так, я знаю, що на першому туалети не працюють — ну то хоча би вхідні двері зачиняйте, бардак тут влаштували, завтра — доповідну на стіл… Так. Все. Я сам.

Він знову стукнув себе по вуху і нарешті подивився на Елізу:

— Прошу показати ваші перепустки.

— Там, на вході, навіть таблички немає, — сказала Еліза. — А нам потрібен хтось, хто підкаже, як потрапити на прохідну.

Чоловік уважно вивчив обидві перепустки, звірився з годинником.

— Пан Ньєссен залишив територію заводу сім хвилин тому. І прохідна — у протилежному напрямі.

— Тому ми сюди й зайшли. Чи, по-вашому, ми із донькою отримуємо задоволення від… — вона змахнула рукою за обгорожу галерейки, — …всього цього?

— Ідіть за мною. — Чоловік розвернувся і рушив не до дверей, а далі, — гуркочучи важезними карбованими підошвами. Кілька наступних дверей він теж пропустив, зупинився лише біля наступної стіни, провів пластиковою карткою по замку. — Звідси вам буде ближче, — пояснив, коли вони спустилилися на перший поверх і опинились у довгому порожньому вестибюлі. Тут світили люмінесцентні лампи, під вікном стояв ряд пошарпаних сидінь, наче з актового залу чи старого кінотеатру. Поряд запинав куртку старий чоловік, усе ніяк не міг потрапити ґудзиком у правильний проріз. Біля його коліна терпляче чекав далматинець.

— Від дверей прямо, нікуди не звертати. Покажете їм дорогу?

Старий обернувся, заморгав.

— Так-так, звісно. Ходімо, Маркізе. А ви… самі?

— Вони заблукали, — пояснив барчистий.

Старий покивав і рушив до виходу, собака йшов за ним мовчки, наче прив’язаний, важко рухав боками. Йому, збагнула Марта, років п’ятнадцять, не менше. Тому, певно, такий втомлений.

Була вже сьома, а то й більше, але рух не вщухав. Звідси Марта бачила прохідну, і біля неї чекала черга, але інша, тут стояли в основному із собаками.

— Кажуть, — сказав старий, — дехто спеціально собі заводить, одного чи кількох. Начебто задля додаткових виплат. Але гадаю, брешуть: які там виплати, нічого вони не компенсують. Якби ми з Августою знали, ніколи б, мабуть… а з іншого боку, вона Маркіза любила, упадала коло нього всією душею. І коли ввели обов’язкове доїння, я пропонував онукам в Урочинськ віддати, але вона не могла із ним розстатися, просто не могла і край. І от її немає, а ми ходимо та й ходимо, правда, Маркізе?

Він говорив, не дивлячись на них, і далматинець теж ішов, не піднімаючи голови, навіть коли чув своє ім’я. Обидва вони крокували повільно, Марта не могла зрозуміти, хто під чий крок прилаштовується.

Треба було, мабуть, вибачитися, сказати, що справи, і йти швидше, та ані Марта, ані Еліза чомусь цього не зробили.

Кілька разів собака затинався, але сунув далі, наче нічого не сталося. Може, і сам цього не помітив.

— Винятків немає? — спитала Еліза. — Може, вам взяти довідку? Адже він у вас уже у віці.

— А в нас є довідка. З клубу, із печаткою, все як має бути. І родовід на додачу, дуже пристойний, між іншим. Тому ми — тільки в експериментальний і лише раз на квартал. От тепер відзначимося на прохідній і до грудня вільні, тепер до грудня нас не чіпатимуть.

Маркіз знову зашпортався, і тоді старий присів, підхопив його на руки, наче немовля, і поніс до прохідної.

— Ви вже, — кинув він через плече Марті з Елізою, — вибачте, що не можу скласти вам далі компанію. Нам усе одно ще печатку пред’являти…

Справа була, ясна річ, не в печатці, і всі вони це розуміли.

— Їм призначають якось спеціально? Дату, час? — Марта, коли вони вже вийшли на вулицю, обернулася. Черга — як і та, навпроти дуба, — розтяглася вздовж паркана. Собаки стояли сумирно, тільки кілька зовсім молодих, не розуміючи, що відбувається, час від часу смикали за повідці. Люди майже не розмовляли одне з одним, хтось читав рідер із підсвіткою, хтось теревенив по мобілці, більшість — просто стояли, засунувши руки до кишень і дивлячись кудись перед собою. Траплялися і п’яні, однак менше, ніж Марта очікувала. — Чому вони раптом проти ночі?..

— Ну а коли? — Еліза глянула у мобільний, сказала, насупившись: — У всіх робота, у багатьох навіть по суботах. А ці, найімовірніше, — за додатковою програмою, добровольці.

— Доброволець, — тихо сказала Марта, — це коли з власної волі. А не коли приводять на повідці.

У дитинстві вона взагалі гадала, це такий жарт — про те, що на заводі добрив почали видобувати доброту. Всі ці «тільки від нас самих залежить, чи вродить добрий врожай», листівки, реклама по телику. І знаменитий номер у «Вані на дивані», десь за півроку до того, як програму закрили.

Потім Марта помітила, як змінився Пірат дядечка Костаса. Завжди доброзичливий і товариський, просто як дядечко, — він раптом став іншим. Не злим, не сумним. Просто до всього байдужим. Він терпляче ходив слідом за дядечком, коли той його вигулював, так само дозволяв себе погладити та пригостити смаколиком. Ні, навіть не дозволяв. Здавалося, частунки, прогулянки, та що завгодно — все він сприймав як щось, що відбувалося не з ним.

От тоді Марта вперше дізналася про найновіші досягнення вітчизняної науки. Про прорив у сільському господарстві, про ноу-хау, таємницю якого так завзято намагаються викрасти шпигуни закордонних і особливо заморських держав. Але країна боролася й протистояла, у єди-ному порусі, всі, від немовлят до старців. І вірні, безсловесні друзі людини також докладали свою посильну частку до цієї боротьби.

Так принаймні казали по телику. А от у самому місті про завод добрив говорити було якось не заведено. Певно, щоб не полегшувати життя заморським шпигунам.

Людей у ті роки не здоювали, добровольців уперше почали приймати роки три тому. Платили, зрештою, копійки: концентрат виходив ріденьким, малоефективним. З іншого боку, ніхто з донорів не ставав схожим на собаку дядечка Костаса. Або, принаймні, Марта про такі випадки не чула, — та, знову ж таки, спеціально вона цим не цікавилася.

Вони з Елізою мовчки йшли вздовж паркана до зупинки. Тут на асфальті теж були надряпані перекинуті клітки — а поряд нова емблема. Страус, що сунув голову в пісок і повернувся до клітки дупою із пишним пучком пір’їн.

— До речі, — кашлянула мачуха, — щодо добровольців. Ти спитала, коли ми заходили…

— Я правда здивувалася.

— Я зрозуміла, зрозуміла. Вони… ті люди… Знаєш, я не готова їх засуджувати. Ані тих, ані цих, із собаками. Зараз непрості часи, Марто.

Марта якось примудрилася втриматися й не пхикнути. А тепер на численні заявки телеслухачів — лідер хіт-параду всіх часів та народів, вічна пісня «У нас непрості часи». Тьху, від Елізи на таке якось не очікувала!..

— Та одну річ, — сказала мачуха, — я хочу прояснити. Хай би що сталося з нашою сім’єю, я ніколи не допущу, щоб ми працювали донорами на заводі добрив. Розумієш?

Кілька тижнів тому щодо «нашої сім’ї» Марта ох і знайшла би що відповісти, не сумнівайтеся. А тепер — промовчала. Авжеж, звучало це надто гучно — «наша сім’я» — та вже без лицемірства. І не тільки тому, що сучий кіт Будара щез із горизонту, ну, хіба що нові порції яблук передавав. Взагалі якось після Мартиного дня народження все пішло по-іншому. Не ідеально, але… простіше, чи що.

Коротше, Марта лаконічно відповіла: «Розумію», — і далі вони ще трошки пройшли без зайвих слів. А вже на зупинці вона сказала, що у супермаркет зараз не може. Бо збиралася заскочити до батька. Пан Штоц дуже просив якнайшвидше йому переказати, мовляв, хоче бачити; якісь оргпитання, здається; ні-ні, Марта нічого такого, оцінки норм і поведінка теж, хоч зараз щоденник покажу, хочеш?

— До завтра ніяк не почекає? — суплячись, спитала мачуха. — Я би не хотіла, щоб ти глухої ночі…

— Завтра в мене бібліотека, треба до понеділка добити проект. А пан Штоц двічі підкреслив: питання супертермінове. Ну хочеш, поїхали разом?

Ясна річ, Еліза відмовилася, на це Марта й розраховувала. А щоб остаточно перехилити шальки терезів на свою користь, додала:

— Я зателефоную Стефу, в нього там неподалік тренування, попрошу, щоб провів.

Мачуха кілька секунд вагалася, потім кивнула:

— Гаразд. Телефонуй от просто зараз, при мені. Якщо він погодиться — можеш їхати. Ні — тоді без образ, не пущу.

Марта зателефонувала. Трубку він узяв з другого разу. Захеканий, підтвердив: та не питання, виходитиму — наберу, а зараз вибач — тренер лютує, коли ми відволікаємося.

Вони сіли до маршрутки, мачуха вийшла раніше, а Марта їхала, дивлячись на вечірнє місто, і думала про те, як багато всього сталося за якихось півдня. І ще про те, як же ж їй пояснити Елізі: на завод Марта з документами не піде, ні цього вівторка, ні якогось іншого, за жодні університети світу. Просто не зможе себе змусити.

Розділ 4 Заснути й снити

Флейту Марта почула звіддалік, ще коли йшла від зупинки до брами. Голос лунав тонко і ламко, весь час уривався і весь час починав спочатку. Одну й ту саму ноту, раз за разом.

І раз за разом — безуспішно.

З тієї ночі Марта тут жодного разу не була — ну, принаймні фізично. А у снах вона якось не звертала увагу на огорожу й браму, тож тепер на неї чекав сюрприз. Гіппель з якогось дива взявся переоснащувати не тільки склепи. На місці колишньої огорожі — цілком собі ажурненької та проникної для не надто гладкої людини — зараз у небеса здіймалося щось на кшталт сітки, якою обгорожують шкільні стадіони. Ну, ясна річ, із різними там візеруночками: скорботно похилені лілії, профілі плакальниць та ін. у тому ж дусі, — але факту це не відміняло. Паркан у два людських зрости, це що взагалі таке?!

Марта навіть роззирнулася, чи, бува, немає десь поряд сторожових вишок або колючого дроту, замаскованого під, наприклад, стилізоване ялинкове гілля. Дроту та вишок не було, але біля брами сиділи, виваливши язики, три кресальних собаки. Чорнющі, немов смола, банькаті, з дуже уважними поглядами.

— Ну привіт, — сказала Марта. — Приїхали. І що мені з вами тепер робити? Між іншим, ще восьмої немає, кладовище відкрите для відвідувачів, до вашого відома.

Собаки сиділи й вилуплялися. Судячи з морд, вони справді знали — і багато такого, що Марта воліла би приховати.

— От, до речі, дивно: жодного разу не бачила, щоб таких, як ви, водили на завод. Це ж, виходить, у вас має бути безліч доброти. Тонни просто. А ви сидите й не пускаєте — і де логіка?

— Та проходь уже. Влаштувала тут цирк.

Марта від несподіванки язик проковтнула. Але виявилося — аякже! — говорили не собаки, а охоронець — затягнутий у чорну мішкувату форму дядько років під п’ятдесят. Голос його лунав неясно, в одній руці охоронець тримав бутерброд, що спливав маслом, пальці іншої роздратовано облизував. Собаки дружно обернулися й подивилися на бутерброд. Один протяжно й безнадійно зітхнув.

— А… раніше тут інший був охоронець, такий, радіо весь час слухав…

— Дослухався, — пробуркотів дядько. Він переклав бутерброд в іншу руку, відкусив. — Ну, так і стоятимеш? Чого це тобі взагалі засвербіло в такий час по кладовищу вештатися? Наче ж ваші давно перебралися у місця спокійніші.

Марта хмикнула, хоча, судячи з виразу на вузькому, зморшкуватому обличчі охоронця, жартувати він не намагався, навіть усієї двозначності своїх слів не розумів.

— У мене тут батько працює, поряд зі склепами.

Охоронець подивився на неї майже з повагою:

— Крутий він у тебе. Ну, давай… тільки не затримуйся, о двадцятій нуль нуль я браму зачиняю, а ти собі як хочеш.

Відчиниш, куди дінешся, подумала Марта. Вона простувала знайомою доріжкою, але ледве впізнавала ділянки, повз які проходила десятки разів. Начебто ті самі пам’ятники, ті самі огорожі, лавочки, дерева примітні теж на місцях. Але все це наче стиснуто, зсунуто компактніше — хоча куди вже компактніше, це кладовище, не злітно-посадкова смуга. А ще з’явилося чимало ознак будівництва: тут звалище відходів, там ділянку огороджено червоно-білою стрічкою і стоїть міні-екскаватор, біля входу на бічну алейку до стовпа приклеєно табличку у м’ятому файлику: «Нові туалети тимчасово не працюють! Переконливе прохання ходити під південну браму. Просимо вибачення за завдані незручності».

А от ліхтарів стало набагато більше — і всі палали яскравим, ядучим світлом. Марта мружила очі й злилася на себе, що не захопила темні окуляри, ну просто на думку не спало, що в середині вересня проти ночі вони їй знадобляться.

Мимохідь здивувалася: а як ведеться кресальним собакам, у них же он які очиська. Вони не можуть, як робітники, надіти каски.

Робітників на кладовищі було чимало, і не всі у касках, але всі — в одностроях. Метушилися, кудись тягли ґратовані секції, вимикали інструмент, сперечалися про щось… Було видно, що зміну завершено, жодних нічних чи понаднормових, відпахали — й по домівках.

У всій цій товкотнечі Марта не одразу помітила інших. Окремі силуети — непримітні, зсутулені, завжди в затінку. Вдягнені в цивільне, іноді в ношений камуфляж.

Ці нікуди не поспішали. Просто спостерігали.

Флейта уже якийсь час мовчала, але Марта знала, куди йти, пам’ятала те місце.

Батько був там — сидів на лавочці біля входу в склеп і протирав жовтий, без жодного візерунка корпус замшевою ганчірочкою. Потім поклав її у футляр, клацнув кришкою.

— Щось сталося? — спитав спокійно. Погляду його вона не бачила, батько сидів у затінку, світло найближчого ліхтаря вихоплювало тільки руки на колінах: білі, широкі, зі свіжими подряпинами.

— Треба поговорити, — сказала Марта. — А мобільний у тебе не відповідає.

Справа була не в мобільному, і вони обоє це знали. Тобто мобільний у нього справді не відповідав, батько вимикав його на день, от годин до восьми. Казав, що сенсу немає: через зварювання, мотори та інше все одно дзвінка не почує.

Але Марта навіть не намагалася телефонувати. Взагалі за ці дванадцять днів бачилася із ним двічі, коли заходив за черговою порцією яблучного пирога. Вдома він тепер не бував, його нічні зміни в Гіппеля якось самі собою перетворилися на цілодобові. Сам Гіппель приїхав назавтра після її дня народження, пояснював про понаднормові, катастрофічний стан у місті, нехлюйство чиновників. Тепер Марта здогадувалася, про що він говорив тоді по телефону на кладовищі. Тепер — знала, що було у величезних білих фурах із написами «Свіже м’ясо» на борту.

Хто був у цих фурах.

Але якщо чесно, ані фури, ані пояснення Гіппеля її не хвилювали. А що батько не ночував удома… мабуть, Марту це навіть влаштовувало. Давало час подумати. Зрозуміти, як взагалі ставитися… до всього.

Ставитися — але не діяти, от у цьому вона від самого початку все для себе вирішила. Мертвий чи живий, вбивав чи тільки стріляв, це був її батько. І справа навіть не у батькові як «батькові». Звісно, родинні зв’язки — лише пережитки минулого, атавізм. Достатньо поглянути на Чепурунового батю, який тверезим останній раз був, мабуть, років сімнадцять тому — і приблизно тоді ж останній раз по-справжньому радів, що в нього є син. Чи он узяти батьків Стефа, для яких він на кшталт породистого рисака: дорого утримувати, натомість завжди є чим козирнути в розмові з приятелями.

Так-так, її власний батько теж дбав про неї, чимось жертвував заради Марти, віддавав їй краще — та суть не в тому. Він любив її, любив по-справжньому. Може, не часто говорив про це. Може, бував вдома не так часто, як їй хотілося би. Але це все зараз значення не мало.

Та чого вже там — ніколи не мало.

Тому Марта не збиралася здаватись. Вона не відвернеться від нього, зробить усе, щоби знайти ліки… адже якщо можна зробити так, щоб мертвий ходив, посміхався, говорив, — значить, має бути спосіб, який дозволить його оживити по-справжньому. Хай би що там брехав пан Хаустхоффер.

Зрештою, думала вона, все завжди зводиться до одного. До ціни питання, чи не так? То хай, Марта заплатить цю ціну, — хоч би якою вона виявилася. Заплатить без заперечень, не торгуючись.

Це рішення далося їй легко, не було тут про що думати, не було над чим розмірковувати.

Легко робити непрості речі: підтримувати того, хто здатен віднайти вакцину (раптом вона допоможе батькові?), читати старий фоліант, подарований Чепуруном (раптом там є потрібний рецепт?..).

Набагато складніше робити щось по-справжньому просте. Наприклад, розмовляти з батьком після всього, що він про себе розповів.

Кожного дня вона запитувала в себе одне й те саме: що тебе більше лякає? Те, що він мертвий, — чи те, що там, за рікою, стріляв по співвітчизниках твоїх бабусі й мами?

Відповіді Марта досі не знала.

— У нас мало часу. — Батько сидів і уважно дивився на неї із затінку. Марта шкірою відчувала його погляд. — От-от буде восьма, тобі доведеться йти. Я викличу таксі.

— Гадаєш, я сама не здатна дійти додому?

Вийшло різкувато, але він зробив вигляд, що не помітив.

— Краще не ходити самій. Мені здавалося, ти знаєш. — Він підняв руку, подивився на браслет із годинником. Після війни… першої, виправила себе Марта, після першої своєї війни батько відмовився від електронного годинника, купив собі на барахолці старий командирський і носив, не знімаючи навіть перед сном.

— Ходімо, — сказав він, підвівшись, — я проведу тебе, а то охорона не випустить.

— І що вони мені зроблять? Спустять собак?

Батько вже стояв біля входу до склепу — того самого, де вони бачилися останнього разу. Колись, певно, склеп мав величний вигляд: портик із оповитими плющем колонами, скорботна маска на фронтоні, мармурові сходи. Але тепер плющ було зірвано, на колонах проступали різнокольорові графіті — наче наколки на руці в баті Губатого Марка. Мармурову плиту виломали і кинули тут-таки, збоку, а замість неї вмонтували ґрати, досі не пофарбовані. Батько взявся за ці ґрати, відчинив — і клацнув вимикачем, що звисав зі стелі на тонкому гумовому шнурку, наче павук на павутинці. На хвилинку Марта побачила вузьке приміщення, вздовж стін стояли на полицях у три поверхи саркофаги, але замість одного лежав матрац, зверху було накинуто ковдру без підковдри, поряд на табуретці — книжка, загорнута в пожовклу газету, і змієшиїй глечик.

Батько поклав футляр із флейтою на ковдру, знову клацнув вимикачем і прикрив за собою ґрати.

— Собаки, звісно, тебе не чіпатимуть, — сказав він. — Собаки в нас розумні. А охорона дурна та на нервах.

— Ох, камон! У місті — згодна, неспокійно, і всі ці випадки із нападами… але тут їм чого боятися! Власного хропака?

— Ти хотіла про щось поговорити, — нагадав він і рушив у бік алейки, геть від склепу. Що лишалося Марті? Не стовбичити ж посеред ділянки, склавши руки на грудях.

Ну і потім — це був дуже довгий день: спершу пан Хаустхоффер, потім все те, що коїлося на площі, і Штоц, і завод добрив… вона просто до біса стомилася. Ані сперечатися із батьком, ані щось йому доводити Марта не хотіла.

Штоц, нагадала вона собі. Я тут через Штоца.

— З тобою хочуть зустрітися.

Батько обернувся і, мабуть, уперше відтоді, як він приїхав — ні, відтоді, як його привезли сюди в розтриклятій фурі! — Марта побачила подив на його обличчі.

— Це хто? І навіщо?

— Наш класний. Може, пам’ятаєш — пан Штоц.

— Марто, — сказав він спокійно, — я мертвий, але ж не недоумок. Звісно, я пам’ятаю вашого улюбленого пана Штоца. Ти ж сама мені всі вуха про нього протуркала.

— То підемо до нього в понеділок-вівторок? Після уроків?

— Хіба ближче до вечора. Десь після шостої, але так, щоб до восьмої повернутися. — Батько поляскав себе по кишенях, додав недбало: — Чи нехай до мене навідається, до закриття, ясна річ. Слухай, я, здається, забув мобільний на ліжку, — він змахнув рукою назад, у бік склепу. — Можемо викликати таксі з твого?

— Та не потрібно жодного таксі, мене Стеф проведе! Чому ти ніколи не слухаєш!.. — Вона розізлилася на саму себе за цей вибух, але й не думала збавляти оберти; зрештою, якого дідька! — То хоч себе послухай! Це настільки важливо — те, чим ти тут займаєшся?! Настільки, щоб пропонувати моєму класному керівникові прийти до тебе на кладовище?! От просто так: батько не може залишити без нагляду склепи, тому, будь ласка, ви вже, пане Штоц, знайдіть час, краще за все з шостої до восьмої.

Її аж трусило від злості. Ну як, як можна бути таким… таким!..

— Ти не розумієш, — сказав він з тією ж таки незворушністю, що просто доводила її до сказу. Ну от якби він говорив про погоду: дивись-но, дощ почався. Батько знову поглянув на годинник, махнув їй рукою: — Ходім, я поясню.

Та що, хотіла вона крикнути, що ти можеш пояснити, що ти взагалі знаєш, сидячи тут, серед чужих могил?!

Він ішов, навіть не озираючись, і тоді Марта розвернулася і рушила до розтриклятого виходу, гори воно все таким-то полум’ям, хай йому грець і пипець. Вона крокувала по центру алейки, рівної та прибраної завдяки робітникам, які, до слова, таки згорнули все і звалили на фіг. Ну, і їй час, почешемо язикам іншим разом, тату!

Марта здійняла підборіддя якомога вище, оце ж уже напевно тепер обернувся й дивиться — то нехай бачить, що це не відступ, не втеча, ні!

Щоправда, їй самій дико хотілося озирнутися, але цього вона б нізащо не зробила, хоч ріж, хоч стріляй!

Хіба що краєчком ока поглянути. Отак повернути голову…

Рух вона помітила в останню мить. Звідкись з боку перебудованих склепів до неї котилося щось невеличке, розміром із футбольний м’яч чи повітряна кулька. Хоча кульки, подумала вона, не котяться ж, вони літають.

М’яч тим часом почав рухатися швидше і — Марта ладна була заприсягтися! — цілеспрямованіше. Він мчав до неї, підскакуючи на плитах, огинаючи ніжки дерев’яних лавочок, огорожі, стовбури дерев. Миготіли в світлі найближчого ліхтаря плями: чорні й брудно-білі, — і миготів дивний розпоротий шов, який ставав дедалі довшим, дедалі ширшим.

Хтось ухопив її за плечі — пальці були холодні, Марта відчула це навіть крізь тканину.

— Прожогом туди. — Батько штовхнув її убік, просто до чиєїсь могили, обгородженої частими, високими ґратами. — Лізь поверху, дверцята там на замку.

Сам висмикнув з-за пазухи невеличкий видовжений предмет на ланцюжку… чомусь їй здалося — засушену фалангу пальця, хоча, звісно, це був свисток — і батько дунув у нього кілька разів, але даремно, замість трелі почувся хрипкий, тужливий звук, і не зі свистка, з батькових грудей.

Тоді він озирнувся на неї:

— Ну ж бо, чого стоїш — хутко! — І сам помчав, просто назустріч м’ячу.

Вона стояла. Просто не могла рушити з місця, все це нагадувало безглуздий сон, коли знаєш, що в темній кімнаті на тебе чатують клоуни із щурячими зубами чи хижа люстра, — та все одно заходиш.

Раптом вона почула музику — щось типу класики, розмірене, плавне, заколисуюче. Спершу подумала: радіоприймач у будиночку сторожа, — та ні, джерел було кілька, одне — зовсім неподалік від Марти.

Вона підвела голову й побачила на стовпі, просто під ліхтарним ковпаком, воронку гучномовця. Причепили її туди зовсім недавно і зробили це недбало; глянцеві, жирні дроти тягнулися в усі боки, наче коріння рослини-паразита.

М’яч тим часом застрибнув на мармурову плиту і завмер — наче разом із Мартою прислухався до симфонії. Потім почав хитатися з боку на бік, ворушачи краями розпоротого шва, нарешті — завертівся проти годинникової стрілки, дедалі швидше, і батько, опинившись на півшляху до нього, відсахнувся й позадкував, а потім прожогом кинувся до широкої стели із чиїмось носатим, підбородистим профілем.

Не встиг.

Рвана рана на заокруглому боці розійшлася, краї вивернулися, наче губи, — і назовні злетів строкатий розсип чогось дрібного, шурхотливого.

Марта дивилася й не вірила власним очам.

У жовтому світлі ліхтаря, посеред могил, танцювали тисячі сяючих часточок. Конфетті. Нескінченний дощ із конфетті.

Батько стояв спантеличений, прикриваючи ліктем обличчя, потім зморгнув, і шматочки фольги, що осіли в нього на віях, посипалися просто під ноги.

Марта розреготалася, він безпорадно обернувся, провів п’ятернею по волоссю, махнув рукою і пішов геть від м’яча, який і далі вистрілював у повітря порцію за порцією. А з динаміків знай лунала собі симфонія, що обіцяла незабаром зиму, і свята, новорічні ялинки, сніг, подарунки, нове життя…

— Весело тут у вас! — сказала Марта. — А я, знаєш, повірила…

Вона стала навшпиньки і струсила з його плечей залишки конфетті.

На мить їй здалося, батько от-от посміхнеться, але він тільки сказав:

— Просто пощастило. Тут ніколи не вгадаєш заздалегідь, це ж від них не залежить. Із таким само успіхом могла бути бомба на радіоуправлінні, якась жива тварюка на кшталт велетенського їжака чи просто чиясь відірвана голова. Що завгодно. А свисток… бачиш, я після тієї кулі… дивно: говорити можу, а свистіти чи толком грати на флейті — ні, звук виходить через отвір…

— І звідки вони, по-твоєму, беруться? — Марта вирішила не загострювати на темі флейти, не цього разу. — Бомби, їжаки, відірвані голови — звідки? Самозароджуються, чи що?

— Саме це я і хотів тобі показати. Але, може, і добре, що не показав. Хтось сьогодні заснув завчасно — і краще би нам не ризикувати. Ходімо. — Він легенько обійняв її за плечі, Марту знову пройняло холодом, і вона ледве стрималася, щоб не скинути його долоню.

— В цьому, — казав батько, поки вони прямували до брами, — в цьому-от і вся сіль. Коли потрапляєш за річку, ти змінюєшся, навіть якщо куля пролітає мимо. Іноді мені здається, що зміни починаються ще раніше, відтоді, як вдягаєш однострій і береш у руки зброю. Починаєш по-іншому дивитися на світ. По-іншому розмовляти, ходити, їсти, пити. По-іншому спати.

Він помовчав. І нарешті прибрав руку.

— З певного моменту ти просто не можеш собі дозволити заснути по-справжньому. Так чи інакше, намагаєшся не втрачати зв’язку із реальністю. Тому що від твоєї реакції може залежати життя — твоє і твоїх побратимів. Від того, як швидко ти вихопиш зброю, як швидко вистрелиш. Або — чи встигнеш вистрибнути з машини до того, як її розрубає косами роксолан. У твої сни просочуються звуки з реального світу — ну, знаєш, як воно буває: молодший Кірик бігає у тебе над головою, а тобі сниться, що неподалік пробігає стадо слонів.

Марта посміхнулася, але він цього, здається, не помітив.

— А потім настає момент, коли межа стирається. Ти не розрізняєш, де фрагменти сну, а де — дійсності. Все стає розмитим, несправжнім. Зворотним.

— Навіть куля в сердці, — тихо сказала Марта.

— Із цим, на щастя, не так просто. Але після того, як ти помер… Чула колись вираз «мертві не сплять»? Це правда. Бувають, звісно, періоди… різні. Одні більше схожі на сон, інші на дійсність. — Він похитав головою, самотня сріблинка конфетті зірвалася і, виблискуючи у світлі ліхтарів, закружляла просто над ним. — Ніколи не думав, що безсоння сприйматиму як порятунок. А тепер виходить, що мені ще пощастило — мені, а не тим, іншим, які повернулися живими. Бо вони бачать справжні сни… А якщо, — додав батько, — якщо ти був за рікою, нічого доброго тобі не насниться. Частіше — те, що ти бачив на тому березі. Чи те, про що тобі розповідали інші. Чи — те, чого ти не бачив і про що тобі не розповідали, але чого ти саме через те й боїшся найбільше у світі. Навіть більше за смерть і Кіновар.

Він помовчав, дивлячись у ніч. Можливо, подумала Марта, він бачить там щось… когось. А про мене взагалі забув. Вирішив, що я йому снюся.

— Тоді ми не знали, здогадатися не могли. Нам здавалося, це нормально — на війні й не таке стається. І тим більше — як ми тоді думали — це не через нас. Та в тому й суть: неможливо лишитися непричетним. І це навіть не питання провини, провина — штука відносна, суб’єктивна, — це питання залученості. Те, що відбувається, залежить і від тебе теж, завжди — і від тебе! Наші мрії, наші страхи, наші сподівання — вони змінюють цей світ, змінюють нас. Тільки не думай, що я повернувся і перетворився на якогось недоумкуватого проповідничка. Я кажу про конкретні, матеріальні речі. Ми повернулися з війни, навіть якщо ніхто тут вголос не називає її війною. І ми повернулися не з порожніми руками.

Тепер він зупинився і подивився їй в обличчя — і на серці в Марти занило. Їй хотілося кинутися до батька й обійняти його — і водночас бігти від нього якомога далі, і ніколи, ніколи, ніколи більше не бачити, не чути, навіть не згадувати про нього.

— Ми принесли війну із собою, — сказав він спокійно. — Кожен. Навіть ті, хто втратив пам’ять, потрапивши під «грифонову слину». І не важливо, чи повернулися ми з колючим хлистом замість руки, казанком горілої каші замість легенів чи з чужими голосами замість власного — або не отримавши жодного поранення. Війна все одно сидить у нас глибоко, наче уламок снаряда, який не можна витягти, не вбивши при цьому пацієнта. Ті з нас, хто ще живий, можуть розмовляти, сміятися, любити точнісінько так само, як звичайні люди. Найсильнішим узагалі вдається забути про неї. Але коли вони сплять, до них приходять інші сни. І ці сни… ці сни сильніші за найсильніших людей. Тому як би ти не намагався, рано чи пізно вони просочуються назовні. Опиняються назовні.

Марта пригадала чутки, які ходили по місту останні кілька тижнів. Статтю про дивні сни, яку поставили в минуле число журики. І те, що вона бачила сама: неясні тіні у підворіттях, сліди на землі, невиразні звуки у нічних дворах. Згадала про побитого Луку.

— От навіщо, — сказала вона, — всі ці склепи. Ремонт, ґрати, новий охоронець із кресальними собаками. Вони не кладовище охороняють, так?

— Звісно ж, не кладовище. Якщо комусь спаде на думку навідатися сюди після восьмої, це на його власний розсуд. Ані Гіппель, ані міська влада не витрачали б кошти на те, щоб урятувати життя двох-трьох самовпевнених дурників. Взагалі, — додав батько, — якби не Гіппель, усе закінчилося б набагато гірше. Якби він вчасно не здогадався, не почав сперечатися із мером, не вклався би в огорожу, не домовився з єгерями… я не знаю, що зараз було б із Ортинськом. Вони ж збиралися звозити сюди всіх: і місцевих, і тих, хто з інших міст, — просто тому, що ми поряд із кордоном. Всіх, хто, як я, побував у Кіноварі. Але ті начебто-сни, які бачу я і подібні до мене… від них мало шкоди. А як би вони вчинили із живими, коли зметикували би, через кого на вулицях вночі відбувається те, що відбувається?

— Та камон, — сказала Марта бадьорим голосом. — Це вже жахливчики чистої води, у дусі того, про що старі на лавочках пліткують. Що б вони зробили? Ну, зобов’язали б приймати снодійне, щоб без сновидінь, напевно ж є такі пігулки. Чи зобов’язали б родичів учасно будити.

Батько кивнув, наче погоджуючись. До виходу було вже рукою подати, Марта бачила будиночок сторожа і трьох кресальних собак біля брами. Собаки лежали нерухомо, наче кам’яні статуї, тільки тремтіли вивалені з пащек язики.

— Ти не пам’ятаєш, — сказав батько, — але ще до того, як почали працювати фабрики добрив, багато міст страждали від нашестя бродячих псів. Боротися із ними, взагалі-то, можна було двома способами. Стерилізувати чи відстрілювати. Здогадуєшся, який спосіб завжди обирала влада в будь-якому місті? І знаєш, чому?

Марта мовчала.

— Якщо можна зробити щось із меншими зусиллями й витратами, ніхто не обиратиме складніший шлях. Принаймні без серйозних для того причин. Розумієш?

Не вірю, хотіла сказати Марта. Собаки — це собаки, а люди — люди. Ніхто б не чинив такого!..

Але це був поганий аргумент. Огидний. Тому що собаки беззахисніші за людей. Тому що приймати такі правила гри, погоджуватися на таке порівняння — вже сам по собі негідний, ганебний крок.

Замість цього вона спитала:

— А ти? Хай там уже інші, мертві й не дуже, — ясно, чому вони тут. Але ти не повинен. У тебе є дім. Зрештою, що ти можеш зробити супроти відірваних голів, супроти бомб та велетенських їжаків?..

Він не відповів. Просто махнув рукою собакам, щоб пропустили, — і всі троє підвелися, мовчки відійшли вбік. Батько зняв з пояса ключ, повернув у замку.

— І все-таки, — не здавалася Марта. — Ти один — що ти можеш?!

Він, здається, хотів був відповісти, але саме зараз — вчасно, чого вже там! — по той бік брами з’явився Стефан-Миколай. Стеф привітався, батько відповів йому коротким кивком, потім розвернувся до Марти.

— Якщо, — сказав, — це так важливо, гаразд. Я зателефоную і домовимося, сходимо до твого Штоца. Обіцяю.

Перш ніж вона встигла сказати хоч слово, він уже клацнув замком, розвернувся і попростував алейкою назад, до своїх проклятущих склепів, до людей, що спали у них, живі та мертві, й до того, що приходило у цей світ із їхніх снів. Собаки цього разу побігли слідом за батьком.

Наче, подумала вона, щось почули чи відчули.

— Вибач, що спізнився, — кашлянув Стеф. — Скоро чемпіонат, обговорювали, хто поїде.

— Та не страшно, — відповіла Марта. — Все ок. Ми тут поспілкувалися поки. А то, знаєш, сто років по-людськи не розмовляли.

Розділ 5 Жага до знань

Куди йде нормальна старшокласниця в неділю зранку? До подружок. До репетитора. На які-небудь танці-гітару-малювання. В ідеалі — взагалі нікуди не йде, а відсипається за весь навчальний тиждень.

Авжеж, розкатала губу, подумала Марта. День такий сонячний, і взагалі, немає в тебе часу на сон. Втомилася вчора? То сьогодні он відпочинеш, із книжкою.

Місто з вікна маршрутки здавалося сонним і благосним. Наче не було тієї вистави на Трьох Голів, і прямої її трансляції по місцевому каналу теж не було. Життя тривало, все за заведеним порядком. І не існувало причин, з яких достойні, законослухняні мешканці Ортинська мали б тривожитися, — от просто жоднісінької.

Бібліотека імені старшого судейського радника майстра Дроссельмейєра знаходилася за кілька кварталів від Трьох Голів, але Марта якось проморгала ту мить, коли в просвітах між будинками промайнула і щезла площа. Та хай уже, сказала вона собі, поміст напевно вже розібрали, а тих, у клітках, відвезли. Хто лишить воєнних злочинців — вони ж злочинці, правда? — отак, посеред міста? Не забивай собі голову. В сенсі — цим хоча б не забивай.

Вона витягла мобільний і вкотре перечитала смску, яка прийшла зранку: «Їду до бібліотеки, терміново, якщо зможеш, приходь».

І як, скажіть, це трактувати? По-перше, вони й так збиралися до бібліотеки, по-друге, — а де хоча б півслова про те, що вчора він узяв і щез? Відбувся простим: «Вибач, усе відміняється. Форс-мажорні, пізніше поясню». — І? Де ж пояснення?

Був би це не він, а хтось інший — Марта серйозно образилася б.

Гаразд, гаразд, вона й образилася. Ну, бо правда, як можна взяти й не передзвонити. А з іншого боку — може, там справді форс-мажор.

І їй все одно треба було до бібліотеки. Якщо Штоц повернувся, замін більше не буде, а буде от просто завтра цей його урок про давні традиції, треба хоча б щось підготувати.

Бібліотека знаходилась у звичайнісінькій багатоповерхівці часів Драконового Занепаду, займала колись увесь перший поверх. Тепер в одній з кімнаток торгували канцтоварами, іншу викупила якась фірма і заліпила вхід припалим побілкою целофаном — там, наче певне алхімічне таїнство, вже другий місяць поспіль відбувався ремонт. Ані працівників, ані власне звуків ремонту Марта досі не спостерігала — може, тому, що бувала тут лише у вихідні, — і от сьогодні вперше помітила ознаки тамтешньої життєдіяльності. Точніше, ознаки ці ледве її не збили: біля входу до бібліотеки намагалася розвернутися вантажівка, в якій стояло, тримаючись за борт, з десяток цинган, усі в помаранчевих спецжилетках. Водій просигналив і щось гукнув, Марта зиркнула на нього, радше із цікавістю, ніж із роздратуванням, що викликало ще більший сплеск гніву — нею, втім, велично проігнорований.

Бо нема чого. Бачиш же: людина за знаннями прийшла, — відійди, дай дорогу.

Вона пройшла крізь просякнутий пилюкою і запахами гречаної каші холл і опинилася в читальному залі. Бібліотекарка Марту впізнала — ще б не впізнати, аншлагів тут ніколи не було. В основному навідувалися пенсіонери, і більше не почитати, а поговорити. Займали столики біля вікна й пліткували гучним шепотом. Ще інколи зазирали школярі, але намагалися не затримуватися, брали що треба по програмі й ішли у двори, сиділи там, залізши з ногами на лавочки, недбало гортали затерті, перекошені томи, мружилися від диму дешевих сигарет.

— Про традиції? Зараз це модна тема, багато хто питає. — Бібліотекарка виклала перед Мартою величезний фоліант, уточнила: — Тільки в залі, додому не даємо.

Марта пройшла у дальній куток, за стіл під стінкою. На стінці висіла ліпнина із паном у перуці — власне, Дроссельмейєром. Патрон бібліотеки дивився похмуро і презирливо, навряд чи за життя він очікував, що його сподоблять такої честі. Під ліпниною значилося безкомпромісне: «Фотографувати книжки суворо заборонено. Копіювання тільки на обладнанні бібліотеки. Про розцінки запитуйте у чергових співробітників».

На столі лежали гори підшивок, просто-таки справжня кріпосна стіна. Їх років двадцять ніхто до рук не брав, хмара пилюки висіла в повітрі, наче рій дрібних, мікроскопічних мошок.

— Пане Вегнере, — привіталася Марта. — І ви тут? Яка несподіванка.

Він підвів на неї свої котячі, смарагдові очі, спершу моргнув не розуміючи, потім упізнав і одразу ж розплився у посмішці.

Це було підступно з його боку. Тому що — обеззброювало абсолютно, неможливо сердитися, коли, побачивши тебе, так усміхаються.

— Марто! Як чудово, що ти прийшла, я тут один жодних шансів не маю. — Він підхопився, ледве не завалив один зі стосів, але останньої миті встиг обхопити обома руками. — А чому ти на мейл не відповіла? Щось сталося?

— Мейл? — перепитала Марта. — Який?.. А, слухай, це ти вчора надіслав? Я прийшла просто мертва, вибач. Не здогадалася перевірити пошту.

— Ну тоді зрозу… — Він стояв, вирівнюючи перекошені стоси, і раптом завмер. Марта озирнулася. За вікном вивантажувалися з кузова цингани, водій махнув їм рукою й попрямував до кіоска навпроти.

— Чому ж вони так рано? — обурився Віктор. Старенькі під вікном поглянули на нього осудливо. — Вони, — повторив Віктор, — не повинні були. Мені ж обіцяли: не раніше обіду!

— Та хто вони взагалі такі?

— Зачекай, я миттю.

Він помчав до виходу, як був, у самій сорочці. Вибіг на вулицю, звернувся до високого блідошкірого цингана, той стенув плечима, покликав іншого, нижчого й старшого. Вони про щось узялися сперечатися, Віктор жестикулював, сорочка спузирилася і тремтіла під вітром, наче від внутрішньої енергії, що його аж розпирала. Марта дивилася і всміхалася. Чомусь була впевнена, що він усе, звісно ж, вирішить.

Повернувся він бігом, люто посміхаючись. Зісмикнув зі спинки стільця куртку, але тільки для того, щоб витягти гаманець, — і знову помчав.

— У нас є години три! — заявив потім, всівшись за стіл. — Ми домовилися, що вони почнуть вантажити інші стоси: романи, підручники старі.

— Списана література? — здогадалася Марта.

— Так, причому позапланово, по всьому місту, у нас же теж коли сортували… — Віктор глибоко зітхнув, натиснув пальцями на примружені повіки. — На сьогодні план був — просіяти перевидання старих хронік, але якщо вже такий аврал, треба занурюватись у газети й часописи часів Занепаду. Хоча це, загалом, гибле діло, сама розумієш.

Марта кивнула. Вони неодноразово обговорювали, чиї кістки більше шансів знайти. Виходило: чим старіший дракон, тим більша ймовірність. Спершу вона не вірила: дивіться, казала (тоді ще вони були на «ви»), адже якихось амфор, первіснообщинних скребачок та іншого антикваріату в землі аж ніяк не греблю гати — чомусь одні пластикові пляшки трапляються. Віктор сміявся: порівняла! — пластикові пляшки, по-перше, не під забороною, добувай не хочу, по-друге, наркотик із них не зробиш і користь у хазяйстві мінімальна, кому вони потрібні. А із кістками абсолютно по-іншому. У нас люди сучасні, мислять широко, років двісті тому кому б спало на думку робити з кісток добрива, точніше — хто би потім їв картоплю з такого поля? Тоді переважно накладки на руків’я мечів вирізали, шахи, гребінці — і те з осторогою. Це зараз, якщо тебе застукають на використанні кісток, вгатять несамовитий штраф. Раніше ніхто штрафами голови собі не морочив, одразу — на ешафот, у найкращому випадку відрубали правицю чи язик. Або відправляли до нині правлячого дракона, на перевиховання — що, в принципі, було рівнозначно ешафоту. І війни, Марто, — не забувай про війни: віку не минало, щоб якась зі сторін не спробувала по-своєму перекроїти кордони, Нижній Ортинськ разів п’ять переходив із рук у руки, — а в неспокійні роки кістки можуть пірнати на глибину, вичікувати на кращі, спокійніші часи…

Марта вірила й не вірила. Про паскудний характер кісток кому-кому, а їй розповідати не треба було, дякую, знаємо не з чужих слів. А все-таки щось не стикувалося, логіка не спрацьовувала. Якщо в неспокійні роки кістки — припустимо! — пірнали на глибину, чи значить це, що у наш, відносно мирний час усі вони давно повиринали й були засвоєні підприємливими громадянами Ортинська та околиць?

І тоді — що ми взагалі шукаємо? Вчорашній день?

Шукаємо ми, пояснював терпляче Віктор, для початку достовірні свідчення. Ліцензійного кісткошукача в нас немає, але, припустимо, виготовимо ми кустарний, за одним із тих інтернетівських рецептів, — а толку? Бігати по всьому місту і рити навмання — ані часу, ані коштів не вистачить. Інша справа — якщо з’ясуємо, що у такому-то році пильним громадянином Сяким-то було достовірно зафіксовано падіння, наприклад, Орма Непереможного поряд із, наприклад, старим млином. І тоді можна з’ясувати в архівах, де стояв той самий млин, приїхати, пройтися по руїнах — раптом щось та знайдемо. Шанси теж не абиякі, згоден, але, якщо чесно й відверто, Марто, — які в нас варіанти? Жодних. На чорному ринку досі всі налякані, пропозицій мало, ціни шалені — і не факт, що продадуть, а не зіллють єгерям. Не кажучи вже про те, що я розорюся при нинішній своїй зарплатні стільки платити, навіть з урахуванням дідусевого спадку. (Так Марта дізналася, що все-таки в нього є родичі… ну, або були принаймні).

Звісно, круто, казав він, якби вдалося отримати якийсь грант для молодих учених. Виграв — і працюй, не суши голову всією цією бульварною археологією. Та сама розумієш: у нас ніхто такий грант не випише, криза ж, і після смерті Румпельштільцхена стане ще гірше. Просити для дослідів драконову кістку — все одно що претендувати на те, що тебе у промислових масштабах забезпечуватимуть, скажімо, золотом. У кращому випадку посміються, у гіршому запишуть у неблагонадійні й поставлять на облік: в ті часи, коли країна у спільному порусі, ти тут, мовляв, збурюєш, підкопуєш і взагалі розтринькуєш народні здобутки. У тридев’ятих, щоправда, є програми, які передбачають такі досліди — все-таки завдання серйозне, залежність від «пороху» давно визнано однією з найнещадніших хвороб світу, — але чорта лисого вони мені дозволять отримати, а не такий грант. А виїжджати, Марто, я не хочу. Я тут народився, це моя земля, чому я мушу працювати на інших? Розумієш?

Спершу Марта збрехала, що так, звісно ж, розуміє, — а наступного разу не стрималася. Вибачте, пане Вегнере (— Слухай, якщо тобі не складно, давай уже на ти, гаразд?), гаразд, добре, вибач — але я все одно не згодна. Чому раптом «на інших»? Ти ж шукаєш ліки проти залежності, яка різниця, де ти їх винайдеш, якщо вони врятують людей по обидва боки кордону? Якщо там ти зможеш виготовити препарат раніше лише на рік — це означає, що хтось на рік раніше зможе вилікуватися. Чи просто тупо вижити, не захлинутися слиною, власними шмарклями, не сторчатися до стану рослини. В чому проблема взагалі? Ви… ти до аптеки коли востаннє заходив? Скільки там ліків наших, а скільки із тридев’ятих — і які краще діють?

Марта тоді ох і розлютилася: зазвичай намагалася уникати базікання про типу-політику, толку ж від таких розмов нуль, та ні, змусив-таки. Ну то маєш! Добре бути чистоплюєм, коли тебе особисто це не стосується, пане Вегнере. І не варто розраховувати, що моє хороше до вас, навіть до тебе ставлення змусить мене кривити душею.

Сперечалися вони тоді відчайдушно, затято. Віктор обурювався: із таким підходом, казав, знаєш, у наших аптеках нічого іншого й не з’явиться! І що, чим нам пишатися? Славетними пращурами? Нев’янучими традиціями? Найскороходнішими у світі чобітьми-скороходами і сорочками із найоригінальнішим орнаментом? Чи тим, що наші дракони були найзубастіші та найжеровитіші?

Це було минулої неділі — вони тоді закінчили в бібліотеці й уже перебралися до кав’яреньки перехопити чогось та обговорити успіхи й плани. Назагал особисті пошуки Марти в архівах якось непомітно перетворилися на пошуки спільні. Марта тоді справді нарила один цікавенький фактик, вони домовилися зустрітися й обговорити його в середу, а оскільки часу в обох було не сказати щоб надто багато — обрали для цього бібліотеку. Марта все одно збиралася туди після уроків, ну й сумістили. Їй сподобалося, що Вік-тор (тоді ще — пан Вегнер) не напружувався, мовляв, хтось побачить разом, надумають дурниці. Здається, вона сама більше непокоїлася — раптом Ніка дізнається чи хтось із учителів.

Ну от, і в середу вона стрималася, а у неділю вже ні, і він (це їй теж сподобалося) почав сперечатися як із рівною, доводити, гарячкувати.

Так, казав, я не хочу від’їжджати — але грати за правилами шахраїв та крадіїв теж не хочу. А те, що відбувається у нас зараз… ну, тобто як зараз — останні років надцять — це і є гра цяткованою колодою, погодься. Повиповзали у часи міжвладдя різні покручі, присоталися. Я, казав, останнім часом навіть запитую себе: а чи настільки жахливими були дракони — не всі, звісно, деякі з них. Мене, коли вперше про це подумав, чи віриш, холодним потом по спині пройняло: як я можу?! В мене ж прийомна мати в артиці згинула, з усією родиною. Але якщо бути об’єктивним: вони не дозволяли ставитися до людей як до багна. По-своєму піклувалися. Так, були артики і були «драконівські заходи», і День незайманих, і війни із сусідніми країнами (хоча там іще піди розберися, хто на кого напав, всі історики брешуть, завжди брешуть) — але, Марто, дракони доглядали за краєм. По-справжньому, без дурнів. Ти запитуєш, чому більше шансів знайти кістки давніх драконів? Та тому, Марто! Під час правління Орма чи Серпентатора нікому б і на думку не спало виготовляти «порох», «мутабор» чи «зоряний пил». Тим більше — торгувати ними. Одразу б відправили до артика, ніхто би з ними не панькався. Звісно (додав він з поспіхом), звісно, я розумію, такий собі аргумент, тут легко можна до чого завгодно договоритися, я це до того, власне, наскільки все прогнило, наскільки спотворилося, якщо вже мені на думку спадають такі речі.

Марта тоді перевела розмову на інше: гаразд, хай із давніми кістками шансів більше. Але свідчення про ті падіння надто заплутані.

Вона навела як приклад цитату про витязів-серпоносців, і Віктор азартно заходився пояснювати, що там до чого, хоча, зрештою, збився, засміявся і скинув руки: здаюся, що таке «жалове сім’я» піди врубися, таке без довідників не осягнуть. А може, просто одруківка і ми з тобою надто глибоко риємо…

Із ним було легко. Він не заморочувався з приводу «ми ж учитель і учениця, тримаймося в межах», він сміявся, коли було смішно, і сперечався, якщо не був згоден, він по-справжньому палав цією своєю ідеєю-фікс, не боявся перешкод, взагалі, здається, нікого й нічого не боявся.

Марта знала, що так не буває. І вночі, перед сном, знай повторювала собі: це мишоловка, а ти — наївна дуринда, час би й подорослішати, тобі вже вісімнадцять, увімкни мозок, зрештою, поглянь на себе у дзеркало, тобі далеко й до Кадиш, і до Аттербум, не кажучи вже про Аделаїду, і всі твої кохання виявлялися безнадійними, а у тебе якщо хто й закохувався — якісь вугруваті невдахи, ти ж Відьма, кому вистачить духу мати з такою справу, а йому просто потрібна твоя допомога, згадай, як він підбивав клинці до медсестрички, як дивився, очей не зводив з Аделаїди, господи, куди ти лізеш взагалі, Баумгертнер?!

Вона вертілася, не могла ніяк прилаштувати свої руки, ноги, кожен доторк бентежив, сильніше й сильніше, мозок? — який мозок, до чого тут взагалі мозок, зараз, тут, мали значення зовсім інші речі, хай навіть вони існували лише в її уяві, але там уже — безсумнівні, невідворотні, вони пронизували її, як пронизує простір яскраве світло, струшували всесвітом потужно й солодко, «світло водночас є хвилею й часткою», о так, яку ж нісенітницю інколи підсовує нам пам’ять, гоохсподи! — і потім, уже засинаючи на мокрому від поту, м’ятому простирадлі, вона обіцяла собі викинути з голови всю цю романтичну хрінь, ранок мудріший за вечір, ти ж знаєш, сама все знаєш.

Та зранку, на свіжу голову, все сприймалося по-іншому. Раціональніше, переконливіше.

Ти допомагаєш йому, бо тобі з ним цікаво. Бо він здатен реально допомогти людям. Бо один із цих людей — твій батько, а ти ж хочеш повернути батька до життя? Хочеш.

На додачу, зізнавалася вона собі, гаразд, окей, є мізерний шанс, що за дружньою поведінкою пана Віктора Вегнера криється щось більше. Чи — це більше виникне завдяки вашим спільним дослідженням. У житті ж стаються дива, причому не тільки злі та жорстокі.

Тепер їм тільки й лишалося, що сподіватися на диво. Гора підшивок, рідкісні свідчення про падіння, які навряд чи приведуть до кісток… Все одно, що ловити рибу в ставку, на поверхні якого — тільки райдужні, отруйні плями.

Перші півгодини вони вивчали підшивки уважно, потім почали прогортати, кілька разів Віктор робив виписки до блокнота, але без особливої надії, швидше від безсилля. «…знову зникла дитина, і знову на місці минулорічної катастрофи. Влада міста вкотре обіцяє встановити там пам’ятний мавзолей, однак далі гучних слів…», «Місцеві ентузіасти твердять, що виявили практично всі основні місця падіння — і тепер звернулися до мерії з проектом туристичної стежки, зупинками на якій будуть, власне, саме ці місця…»

Зрештою, Віктор згорнув чергову підшивку і потер повіки пучками пальців.

— Слухай, — сказав, — це божевілля. Нічого ми так не нариємо. Навіть якби ми мали не три, а тридцять три години. Тут у кращому разі десята частина архіву. А тобі уроки на завтра робити, не вистачало ще, щоб через мене вліпили незадовільно.

Марта скоса глянула на книжку, про яку вже й забула. Тільки зараз вона звернула увагу, що в читальній залі напрочуд багатолюдно. Цингани виносили із фондів цілі стоси — судячи з палітурок, переважно підручники й чиїсь мемуари. Ходили просто по килимових доріжках, лишали порошні, білі сліди, час від часу зі смаком, від душі чхали. Здобич вони складали в кузов вантажівки, двоє цинган переступали там туди-сюди, утрамбовували книжки.

Пенсіонерки біля вікна стежили за цим дійством із несамовитим захватом і праведним гнівом.

— За наших часів стільки пам’ятників не ставили, — сказала одна.

— Але вже якщо ставили, — заперечила інша, — то притрушували попелом зі справжніх книжок, а не з дешевих шкільних підручників.

— Яка країна, такі й пам’ятники, — підтакнула перша.

Потім обидві, наче за командою, озирнулися на бібліотекарку й вирішили, що їм саме час пройтися, поглянь, яка погода сонячна, чого нам тут пилюку ковтати.

Тим часом цингани потягли чергову порцію здобутків — і Віктор охнув: це були жовті стоси газет, що аж розпадалися в руках; та їх свого часу навіть толком і не зшили.

— Ми ж домовлялися, у нас ще принаймні дві з чвертю години! — Він заступив вихід у коридор, склавши руки на грудях.

Ох, подумала Марта, даремно. Тут тобі не шкільні чваньки, яких можна поставити на місце вдалим жартом.

Вона підвелася з-за столу, мізкуючи, як у разі чого допомогти. І тільки тепер збагнула: один із людей у помаранчевих жилетах — пан Трюцшлер власною персоною!

— От тіко давай без цього, да, — сказав їхній головний. — «Домовлялися», куйо-майо! Ми там тобі гору того мотлоху лишили, читай хоч лусни. А хочеш — поїхали з нами, допоможеш развантажить. Поки будемо решту палить, ще почитаєш, нівапрос. У нас графік, єслішо. І що нам, штрафні з власної кишені відслинювать, ти ж усе одно з цими завалами ніколи не впораєшся. Правильно я кажу, колеги?

Колеги рішуче підтвердили, мовляв, так, чувак, ти давай, не викрьобуйся, відклади що хочеш, але тільки ж реально оцінюй свої сили, еге? І не дивись ти на нас, як на ворогів нації, — ну хочеш, ми конкретно ці газети вивантажимо тобі, куди скажеш, та он хоч на найближчий стіл. Тільки щоб без скандалів та панік: ми тобі допомогли, ти нам не заважай. Всі ж живі люди, мир, співчуття, співпраця — от наш девіз.

Віктор заявив, що так, саме ці газети йому теж знадобляться, на стіл то на стіл. Голос його бринів холодно й рішуче, у Марти аж мурашки по спині забігали.

Цієї миті втрутилася вже бібліотекарка: при всій повазі, юначе, я читальну залу перетворювати на склад не дозволю. Не вам потім пилюку стирати, і так наслідили, працівнички. Які ще унікальні факти? Облиште! Цей мотлох тут лежав роками, в нього частіше цвіркуни заглядали. «Факти»! Добре, добре, якщо так уже конче треба — пущу на кілька хвилин, заплющую, можна сказати, очі…

Цингани діловито потягли повз них чергові книжки, Віктор із кам’яним обличчям попросив бібліотекарку прийняти благодійний внесок, для поповнення й розширення фондів. Та була настільки ласкавою, що погодилася.

— Ходімо, — сказав Віктор Марті.

І додав тихо, коли вони вже пробиралися вузьким, напівтемним проходом уздовж стелажів:

— Знаю, шансів — нуль. Та раптом пощастить. Не дочекаються, щоб я просто взяв і здався.

Фонди виявилися трьома кімнатами, забитими книжками аж до стелі. Гора відбракованої літератури була навалена в дальньому кутку, просто посеред проходу. Все впереміш: романи, довідники, підручники, часописи, стоси газет… Лампи тут не горіли, тільки від заґратованого вікна пробивалося хворобливе, сіре світло.

Вони присіли навпочіпки й узялися переглядати підшивки. Відкладали за ті роки, які були якомога ближче до часу падіння. Хоча Марта серцем відчувала: даремна справа, зачіпок тут немає.

За кілька хвилин Віктор підвівся і тихо сказав, що піде, віднесе першу порцію до зали.

Марта взяла його за руку:

— Слухай, не засмучуйся. Вони ж нічогісінько не розуміють. Вони взагалі… їм би тільки…

Він дивився на неї якось дивно. Обличчя у напівтемряві мало такий вигляд, наче належало не Вікторові, а іншій людині. І погляд… такий незвичайний. Оцінювальний? Чи вичікувальний?

Віктор присів навпочіпки поряд із нею, накрив долоню своєю, посміхнувся ледь зніяковіло.

— Ти не уявляєш, наскільки це важливо для мене — твоя підтримка. — Він помотав головою: — Ох, що ж таке, що не скажеш — банальності якісь. Але я правда тобі дуже вдячний…

Він трохи хитнувся, обличчя їхні несподівано опинилися зовсім близько, мишоловка, подумала Марта, ввімкни мізки, дуриндо, ввімкни ж уже…

Та перш ніж вона встигла зробити — чи не зробити — щось незворотнє, над їхніми головами спалахнуло яскраве сяйво, Віктор від несподіванки хитнувся, ноги в нього роз’їхалися, і він кумедно всівся просто на гору часописів.

— Молоді люди, що ж це ви у темряві сидите, світло би собі ввімкнули.

Це була, звісно ж, бібліотекарка, яка після благодійного внеску злюбила ближніх своїх і відчула до них от просто неземну турботу. Чи піддалася банальній цікавості.

На щастя, від дверей сюди дістатися було нелегко, і коли тітка заявилася, Віктор уже стояв, навантажений першою порцією, а Марта докладала йому на витягнуті руки останню пачку.

— Дякую, так справді краще!

Бібліотекарка зиркнула на них підозріло, нагадала, що час спливає, і до речі, якщо «Давньослів» не читатимете, здайте, мені он телефонували, запитували, чи доступний. Що? Так-так, звісно, юначе, не заступатиму, ви б меншими порціями носили, ще надсадитеся…

Коли Марта нарешті лишилася сама, кілька секунд вона просто стояла, глибоко й повільно дихаючи.

Ну, сказала собі, ти ж цього хотіла, хіба ні? Коли йшла з ним у напівтемні фонди. Коли взяла його за руку. Взагалі — коли вплуталася в усі ці пошуки-дослідження, походи до бібліотеки, листування в чатику, вечірні смски.

То в чому проблема?

Люмінесцентні лампи над її головою дзижчали, наче велетенські світляки, одна то гасла, то спалахувала. Збивала з пантелику, заважала думати.

І внутрішній голос… він був Марті надто добре знайомий, хоча й — ані крапельки не схожий на її власний.

Стрьомне це відчуття: подумки сперечатися із власною мачухою. Ще стрьомніше: розуміти, що та має рацію.

Я просто перелякалася, вирішила Марта. Накручую себе, вигадую різну дурню. Боюся повірити.

І взагалі, Баумгертнер, відволічися вже від власних душевних переживань, подумай про Віктора, у нього ж справді проблеми. Погляд, ти бач, незвичним здався! Ну так, блін, стільки обломів за один раз — подивилася б я на тебе. Плюс — гадаєш, йому приємно, що ці уроди так із ним повелися. (Ще й при тобі, еге ж.)

А ти — Марто, на прізвисько Відьма, — шмарклі порозвішувала гірше за Ніку. Хоча могла б допомогти. Принаймні могла б спробувати.

Вона висмикнула з-під светра курячого бога і, не знімаючи ланцюжок, поклала за щоку. Потім заплющила очі й звеліла собі: дивись як слід та не зволікай, часу в тебе обмаль. Ти мусиш закінчити до того, як прийдуть цингани чи Віктор.

Натисла пальцями на повіки, сильно, жорстко.

І побачила, як у пітьмі проступають помаранчеві смужки. Корінці книжок. Зараз Марта наче дивилася на них крізь окуляр тепловізора. Деякі сяяли яскраво, аж хотілося примружити очі — та як примружиш, коли бачиш усе це вже крізь повіки?.. Траплялися й інші — ті палали рівним, спокійним світлом чи ледве мерехтіли — та найбільше було темних, мертвих книжок. Тих, які ніхто не знімав з полиць уже дуже давно. Тих, що перестали цікавили читачів — якщо взагалі колись цікавили.

Всі разом вони складались у примарний тривимірний візерунок, й іншим разом Марта із задоволенням помилувалася б ним. Та зараз вона тільки всміхнулася, люто, із викликом — стільки років ви нікому не були потрібні, ну ж бо, принесіть для різноманіття користь, от вам останній шанс перед тим, як вас жбурнуть у багаття й перетворять із живлення для розуму на підживлення для горгонітових покручів.

Вона тричі безодголосно сплеснула в долоні й повернулася за годинниковою стрілкою, потім — притупнула ногою, наче хотіла притрамбувати старий, хвилясто вигнутий лінолеум.

Запитай хто в неї — Марта й не пояснила б до ладу, навіщо все це робить. Просто знала: тільки це й може спрацювати.

Так вона і рухалася: три сплески, розворот, два притупування, розворот, три сплески… Книжки навколо німували, лише кілька найблідіших остаточно згасли.

Вона майже завершила повний поворот, коли почула кроки. Спершу вирішила: Віктор, — та ні, судячи з голосів, це були цингани. Скінчили перекур і заявилися за наступною порцією. Люди працюють, прохолоджуватися нема коли, план у них.

Марта подумки вилаялася, через це збилася з ритму, спершу повернулася, лише потім плеснула в долоні — і плеснула, курка безголова, з усієї сили, цингани напевно почули, а потім — що вже втрачати? — і притупнула від душі. На мить їй здалося, що навсебіч, наче кола по воді, розходяться хвилі тиші. Замовк цвіркун, перестали горлати діти за вікном, не сигналила сміттєвозка, пхаючись кормою у вузький просвіт арки. Навіть цингани, що голосно обговорювали, скільки платитимуть за роботу в якихось новостворених патрулях, — принишкли.

Потім щось тихо-тихесенько зашурхотіло в Марти за спиною, вона обернулася, але недостатньо швидко — і побачила тільки, як по ряду книжок пройшла хвиля, наче судома під шкурою величезного звіра. Тоненький, неприглядний томик не втримався на полиці й полетів униз, просто під ноги цинганам.

Пан Трюцшлер, мружачись від яскравого світла, ступив крізь дверний отвір і став на розчахнутий розворот.

— От, — кинув через плече своїм напарникам, — завважте, виховання — воно ж таки діє. Правда? — повернувся він до Марти. — А спершу ж робила вигляд, що не врубаєшся. Замість уроків вешталася бісзна-де. А тепер будь ласка: у неділю в бібліотеці сидить, — сказав він цинганам, — вчить уроки. Ще й Бенедиктові моєму мізки повправляла, теж сьогодні взявся за навчання, з кімнати не вилазить. А все чому? Просто треба вміти до кожного підхід знайти. Якщо кожен старатиметься, і бардака такого на вулицях не буде. І патрулі не знадобляться.

Пан Трюцшлер ділився мудрощами, не надто переймаючись тим, слухають його чи ні. Сьогодні для різноманіття пахло від нього не випивкою, а ліками, чи що, — різкий, аптечний запах розливався у повітрі, Марта ледве втрималася, щоб не чхнути.

Решта цинган мовчки збирали книжки, один потягнувся до затоптаного Трюцшлером томика, але Марта була спритнішою. Бородатий дядько з мішками під очима й зламаним носом зиркнув на неї, Марта тримала книжку міцно, сама дивилася йому в очі. Бородань форкнув, усміхнувся та вхопив другий том, товстіший.

— …з іншого боку, — розмірковував пан Трюцшлер, — порядок — він всюди потрібний. І якщо люди вночі спатимуть, а не вештатимуться бісзна’-де — від цього ж тільки всі виграють. Плюс чесній людині буде де копійчину заробити, воно ніколи не зайве.

Якби ти стулив нарешті пельку, подумала Марта, воно теж зайвим би не було.

Але найменше їй зараз хотілося з ним сперечатися. Тим більше — озвучувати вголос свої бажання: дякуємо, минулого разу вистачило з гіркою.

Вона вийшла до читальної зали, тримаючи книжку так, щоб бібліотекарка не помітила. Побачила у вікні Віктора: він крокував вулицею туди-сюди й із кимось розмовляв по мобілці. Погляд у нього був неуважний, Віктор кивав, іноді стримано відповідав, супився. Добре хоч куртку цього разу накинув, вітер там віяв неслабкий, застудитися — легше легкого.

— То що із «Давньословом»? — нагадала бібліотекарка.

— Зараз, хвилин двадцять — і віддам.

Марта прилаштувала свою здобич за стосом із часописних підшивок, поглянула нарешті на обкладинку. «Компактні поселення-самозабудови в околицях Нижнього Ортинська: генеза, розвиток, проблеми інтеграції».

Ну, хоч не «Економіка заморських країн у ранньому середньовіччі», шанси є.

Вона розкрила книжку — точніше, та наче сама розгорнулася — ясна річ, на тому місці, де викарбувався чобіт пана Трюцшлера.

«…кі поселення також могли бути знищені в результаті селянських бунтів. Але найчастіше їх знищували з причин малої терпимості до чужаків. Чергові спалахи ненависті до “щурячих виродків”, “ропущиного поріддя”, “свиномордих” та ін. виникали під час воєн із відповідними країнами, також — через спалахи епідемії, екстремальні кліматичні умови, інші причини, що призводили до зубожіння й високого рівня смертності. Щоразу винуватих шукали за межами міської общини (але і в ній — серед маргінальних груп, як-от: жебраків, повій, приїжджих). Будь-хто, хто міг бути маркований як “чужий”, апріорі сприймався як ворог, носій деструктивних основ, причина хаосу в соціальному та світовому ладові (хай навіть у масштабах міста).

Як наслідок у періоди гонінь частина з тих, хто зазнавав переслідувань, просто залишала межі міста, інші ж намагалися якомога виразніше маніфестувати свою приналежність до “місцевих”, до “своїх”. В результаті — міняли імена й прізвища, намагалися посвоячитися із корінними ортинчанами, відмовлялися від використання в побуті власної мови. Втім, у цьому процесі активну участь брали й самі ортинчани: назви населених пунктів, імена, свята перейменовувалися ними у звичніші. Так Ропущина слобода стала Пропущеною, Щуряни — Чурянами, а Полозове стало Лозовим…»

— Ти як? — спитав, повернувшись, Віктор. — Все гаразд?

— Йєп. Знайшла тут одну цікаву книжечку…

Він сів поряд. Марта чекала, що обійме за плечі, він наче й потягнувся, та — ні, не обійняв, поклав руку поряд на стіл.

— Ти вибач, що затримався і покинув тебе саму з цими працівничками. Телефонував пан Штоц.

— Щось сталося?

Віктор стенув плечима:

— Та що могло статися. Просто він нарешті повернувся з відпустки — виходить, мені більше не потрібно його заміняти. Зможу піти зі школи трохи раніше й далі штудіювати всю цю макулатуру.

Говорив він із легкою іронією, але Марта відчувала за нею щось іще, певний другий шар, прихований смисл. Невпевненість? Мабуть, вона. І ще тривога.

— А що за книжка? — запитав він. — Можна глянути?

— Тримай, я поки займуся «Давньословом», а то вона мене четвертує.

Віктор підвів голову, подивився на бібліотекарку, що якраз вичитувала цинганам за те, що кинули недопалки просто під під’їздом.

— Ця — може!

Він узявся за «Компактні поселення…», а Марта тим часом розкрила «Давньослів». Читати все від початку до кінця вона не збиралася, потрібен був будь-який давній обряд — бажано, ясна річ, не такий, що на раз-два насерфлять однокласники. А, і ще — щоб його можна було, як сказав тоді Штоц, «оживити».

Тому вона одразу пропустила численні описи поховальних і весільних обрядів, забракувала свято Драконової нареченої, народну розвагу «Спали відьму», опис ритуалів, за допомогою яких можна було позбутися безпліддя… Взагалі виходило, що предки тільки тим і переймалися: безкінечно робили дітей і ховали старих, ніякого, як сказав би Чепурун, конструктиву й жодної різноманітності!..

Марта вже втратила найменшу надію щось знайти, коли дійшла до розділу «Місцеві вірування». Тут також траплялися перли на кшталт горульського турніру з перетягування зубами черствих, просотаних дьогтем млинців чи звичаю, згідно з яким в Істомлі семимісячних немовлят умочували в чорнила, розбавлені сльозами… Натомість у Чурянах кожного переступного року обирали Королеву Лісів та Полів — Марта проглянула старі чорно-білі світлини й вирішила: годиться! Швидко, поки бібліотекарка відвернулася, відзняла кілька розворотів на телефон — і вже суто за інерцією перегорнула наступну сторінку.

Там теж була світлина, розмита, із коричневими рисочками біля верхнього краю, — але кольорова. Якийсь хід із місцевих жителів, всі у дивних строях, попереду крокує з величезною свічкою жінка середнього віку, волосся розплетене і лежить на плечах, на шиї намисто з висохлого кукурудзяного та кропив’яного листя.

Про кукурудзу та кропиву Марта прочитала під світлиною, розгледіти такі деталі було нереально. «Обряд вимолювання дощу», он воно як. «Локальний звичай, не зафіксований в інших населених пунктах регіону».

Якщо вірити авторам книжки, коли давно не бувало дощів, жителі Чурян збиралися на краю села й вирушали на кладовище. Де й намотували кола над руїнами тамтешньої церковки, виспівуючи якусь нісенітницю про сльози, що їх вони вимолюють у, щоб ви собі знали, очей безсонних.

— А справді цікаво, — сказав Віктор, відволікаючись від «Компактних поселень…». — Тобто написано мудровано й нудно, але є тут один фрагмент… якщо вірити йому, знаєш, чому деякі сільця вціліли досі? Їх не торкнулися ані під час погромів, ані пізніше, за громадянської…

— Знаю: вони міняли назву і взагалі як тільки могли прикидалися «своїми».

— Це теж, — кивнув він. — Тільки штука в іншому. Пропущену слободу, наприклад, зрештою спалили, не пропустили. А от Фетрове — колишнє Вепреве — вціліло, наприклад. Тому що ніхто інший на тих землях оселятися не хотів, вони вважалися нечистими. Земля там родила кепсько, часто ставалися локальні епідемії. І пов’язано це було, уяви собі, з тим, що саме там падали дракони. Чи… — додав він, перегорнувши сторінку, — чи з’являлися драконові кістки. От: Вільце взагалі спершу були звичайним селом хліборобів, а коли там раптом — років за десять після падіння Тифона Безсмертного — з’явилися його ребра й тазові кістки, люди пішли звідти. І незабаром там оселилися вражені лінивою смертю, виникла ціла громада. Ну, її, щоправда, зрештою теж спалили, але це вже інша історія.

— Цікаво, — погодилася Марта. — Та нам вона чим допоможе? Припустимо, укладемо перелік таких сіл. Може, з’ясуємо, які з них справді вціліли завдяки кісткам. А далі? По-перше, не факт, що відтоді ці-от кістки не пішли на драковуху та отруту для довгоносиків. По-друге, навіть якщо не пішли — де ж їх шукати?

Віктор поглянув на неї рішуче, майже затято. Оце так, подумала Марта, в когось відкрилося друге дихання.

— По-перше, — переможно заявив він, — на жодну драковуху ці кістки не пішли. Не могли піти! Вони ж працювали як оберіг для селищ. Ну уяви: якщо ти живеш на іншій планеті й у тебе генератор захисного поля від дикунів та стихійного лиха, хіба ти розбиратимеш його на запчастини й здаватимеш на металобрухт? Та нізащо!

— А по-друге? Ти справді віриш, що власники візьмуть та й віддадуть тобі такий генератор? — підрізала його Марта. — Чи — принаймні розкажуть, де шукати?

— А нині часи інші! — відрізав Віктор. — Погроми лишилися в далекому минулому, та й узагалі люди почали раціональніше мислити. Я гадаю, що, найімовірніше, в таких поселеннях кістки були приховані десь глибоко, так, щоб на них справді не наклали руку чужинці. І з часом про існування таких святинь не те щоб забували — швидше, переставали розуміти, в чому їхній смисл. Словом, не знаю, де ти знайшла цю книжку, але вважаю, Марто, що ти величезна молодчина! Тепер ми маємо від чого відштовхуватися! З цього приводу маю пропозицію: на сьогодні копирсання в цій макулатурі припинити, іти негайно пити каву й укладати плани щодо експедицій у найближчі села. Себто, — зніяковіло кашлянув він, — моїх експедицій, я не певен, що ти захочеш…

— Давай почнемо з переліку, — запропонувала Марта. — А там побачимо.

Але вона вже знала: захоче. Віктор, котрий на якісь півсекунди примарився їй у напівтемряві фондів, щез; зараз перед нею сидів той попередній, знайомий Віктор, який їй по-справжньому подобався. Цілеспрямований, рішучий, без щонайменшої нотки чуждості.

Котрої, сказала вона собі, немає й не було, досить уже вигадувати, не плутай інтуїцію з надуманістю та недовірою, Баумгертнер.

Вони здали газети та часописи цинганам, «Давньослів» — бібліотекарці, а «Компактні поселення…» Марта сховала в сумку: все одно списали, то якого біса, — а їм із Віктором може придатися.

Сіли в кав’яреньці, не доходячи до Трьох Голів, із вікон було видно алею Визволителів, там проходжалися парочки, а на лавочках сиділи, цмулячи пиво, старшокласники. Марта впізнала Гюнтера, Натана, ще кількох. Відтоді, як знайшли забитого до півсмерті Луку, вони трималися разом. Ходили кілька разів до нього в лікарню, але справа була не тільки в Луці, з ним до того випадку взагалі мало хто товаришував. За метким виразом Чепуруна, «ці бійці щось там собі мутять», — і Марта не була певна, що хоче знати подробиці.

Віктор, здається, теж пригадав той день у спортзалі — але його хвилювало інше.

— А шкода, що так нічого і не з’ясувалося щодо пакета, — зауважив він. — Там точно були уламки нижньої щелепи. Виходить, десь поряд — у сенсі, там, де її знайшли, — і череп має лежати. Його б мені точно вистачило з головою. — Він хмикнув, невесело всміхнувся: — Той іще каламбур, еге ж. Але уяви: я передивився всі знімки зі спортзалу, на жодному згортка в такому пакеті немає.

— Хтось стер? — обережно припустила Марта.

— Чергові знімали й одразу зливали в мережу, в групу, номери порядкові, пропусків не було. Пуста справа. От якби дізнатися точно, де її знайшли, цю щелепу… Часу обмаль, вже й тепер земля промерзла, але шанс — хоча б мізерний — лишається. Потім — усе, тему закрито до весни.

Він махнув рукою:

— А, що вже там, проїхали. Сьогоднішня зачіпка — це вже дуже круто. За кілька днів я укладу перелік найближчих сіл та прикину, може, на тижні сам кудись гайну. Нагадай, ти коли в Інкубаторі працюєш?

— Поки що по вівторках, четвергах та суботах. Але я не впевнена… Розумієш, Штоц повернувся, так… але журики сильно змінилися. Боюся, незабаром гурток закриється. Їм не до газет, не знаю чому. Тоді я буду зайнята тільки по вівторках.

— Але ж ти завдяки гурткам хоч трохи заробляла, а тепер… Слухай, — сказав Віктор, — я не знаю, наскільки це зручно… ти тільки правильно зрозумій, добре? — Він повертів чашку на блюдечку, підняв погляд на Марту. — Давай я платитиму тобі щомісячно за роботу з архівами? Не дуже багато, суто символічно, багато я не потягну — але… буде хоч якась підмога. Ти ж витрачаєш на мене вільний час, який могла… ну, на якусь би роботу влаштувалася, наприклад. І якщо батьки запитуватимуть… ну, щоб не думали різне… зайве…

Марта очам своїм не повірила: він почервонів від ніяковості!

— Ні, — сказала вона твердо. — Навіть не обговорюється. Я цим займаюся, тому що мені подобається твоя ідея. Ти робиш хорошу справу. І ніхто нічого зайвого не думатиме. Та навіть якщо — хай собі думають, це не їхня справа. А щодо грошей, — додала вона похапцем, — все вирішено, ну, в сенсі зі вступом. Тих, що є, вистачить. З головою вистачить!

Піду, вирішила вона. Якщо це лише питання гордості — то біс із нею, з гордістю. Однісінький раз сходити на завод, віднести документи, корона з мене не впаде. Віктор он більшим жертвує, причому кілька тижнів поспіль. Я ж бачу: хоч би що там він казав про дідусевий спадок, хай би як намагався тримати марку — костюми його тільки на перший погляд виглядають модно, а придивишся — тут потертість, там акуратно заштопаний шов…

Він знову дивився на Марту з дивним виразом обличчя. З подивом, і повагою, і ще з якимось почуттям, якому вона не могла — чи поки що не хотіла — дібрати назву.

— Ну… знаєш, я не міг не запропонувати, але — навіть радий, що ти відмовилася. Коли заходить мова про гроші, дружба рано чи пізно закінчується, а мені… я, знаєш, надто ціную її… себто — нашу дружбу.

І знову він почервонів, але погляду не відвів.

— Слухай, — додав тихо, — і ще одне. Там, у бібліотеці…

— Стоп, — сказала Марта. — Мені тут одна річ спала на думку.

Це було чистою правдою: таки спала. Проста і ясна: до розмов про те, що сталося (і чого не сталося) у фондах, вона не готова.

Треба було терміново міняти тему. І Марта ляпнула перше, про що згадала.

— Хаустхоффер.

Віктор здійняв брови і кліпнув, явно збитий з пантелику. Тоді вона пояснила:

— Постійно забуваю тебе спитати — ти ніколи не чув таке прізвище: пан Хаустхоффер?

Віктор дивився на неї, між бровами позначилася ледь помітна зморшка.

— Чув, — повільно вимовив він. — Звісно, чув. Але не чекав, що ти… Навіть не думав, що про нього знають у Нижньому Ортинську.

За вікном одна з компаній знялася з лавочки і рухалася вздовж алеї, якраз до їхньої кав’яреньки. В центрі крокував Гюнтер, щось казав, час від часу змахуючи рукою — наче був екзотичним кухарем, що от так, на ходу, рубав глибоководну, рідкісну рибину.

— Він приходив до Інкубатора, — сказала Марта. — Вчора. Шукав одного з журиків. Дивна людина. А ти звідки його знаєш?

Віктор знизав плечима:

— Він читав лекції — але це дивно, ще коли я у столиці… А чому ти раптом згадала?

— Мені, — обережно сказала Марта, — здалося, він теж цікавився кістками. Навіть не так — усім, що пов’язано з драконами. А твій Хаустхоффер?..

— Ну, не знаю… Гадаю, «мій», якби й переїхав зі столиці в таке задуп’я, як Ортинськ… тільки без образ!.. — (Марта відмахнулася: які образи, сама так вважаю). — Ну от, якби він приїхав сюди — то навряд чи через якогось хлопчиська. А через драконів — міг. Давай так: якщо побачиш його ще раз, зніми на мобільний. Подивимося, чи це він. А я сьогодні-завтра подивлюся в інтернеті, раптом щось про нього дізнаюся.

У Марти на кінчику язика вертілося кілька запитань, але вона раптом збагнула, що компанія з Гюнтером на чолі от-от опиниться навпроти вікон кав’яреньки. Їй, може, і байдуже — а от чи потрібно Віктору, щоб про них пліткували.

Словом, Марта вибачилася й відлучилася до вбиральні, — а коли вже виходила, отримала від Віктора смску: «Обережно, у нас тут позапланова дискусія:))).»

Вона визирнула з-за дверей — хлопці обступили Віктора і про щось сперечалися, точніше, — як зрозуміла Марта кілька хвилин по тому, — в чомусь намагалися його переконати. Конрад показував Віктору екран мобільного, Гюнтер зі старшим Кіриком кивали, розмахували руками. Марта наче нічого не сталося пройшла повз них, штовхнула вхідні двері, звернула у найближчу вуличку. Набрала: «Вирішила не втручатися. Впораєшся?»

Відповідь прийшла миттєво: «Легко! Ввечері зідзвонимося;). Вибач, що так вийшло, пізно помітив».

Сама дуринда, хмикнула вона. Бачила ж — і не попередила.

А може, й не хотіла попереджати? Раптом би Віктор знову спрямував бесіду до того, про що їй говорити поки не хотілося.

Вуличка виводила на площу Трьох Голів, Марта прикинула і вирішила, що звідти легше дійти до кінцевої сорок першої й одразу поїхати до себе, ніж ловити дванадцяту на проспекті — там ще спробуй упхайся.

Вона гадала, що поміст давно прибрали, — точніше, навіть не замислювалася про це. Оскільки — ну а ще які варіанти можливі, чесно?!

А він стояв, і клітка на ньому височіла, і в клітці досі сиділи в’язні, всі троє. Це було дико, неймовірно! Марті здалося, що час зробив петлю й вона повернулася в учора.

Тільки вчора на площі здіймав у повітря кулаки й вимагав справедливості натовп, а сьогодні все виглядало пасторально й мило. Тут і там прогулювалися поодинокі добропорядні громадяни, хтось купував на розі стаканчик кави, бігали хлопчиська, матусі неуважно конвоювали коляски зі своїми дорогоцінними чадами.

Біля сходів, що вели на поміст, тупцяли троє дядьків у камуфляжі — але ці були з місцевих, одного Марта бачила кілька разів у супермаркеті, у пивному відділі. Дядьки ліниво про щось теревенили, димили цигарками.

В’язні в клітці сиділи, спершись спинами на ґрати. Їхні торси тепер були прикриті короткими рваними жилетками кольору хакі, а голови бранці пригнули до колін, тож неможливо було розібрати, обличчя в них чи морди.

Біля помосту крутилися кілька хлопців тринадцяти-чотирнадцяти років. Намагалися триматись подалі від дядьків, але наче вичікували чогось.

До помосту тим часом підійшла жінка років за п’ятдесят. На ній була строката, давня, не по погоді тепла кофта, подряпані туфлі, спідниця, що більше скидалася на важку портьєру з актової зали. Йшла жінка рішучим кроком, під пахвою тримала сумочку зі шкірзамінника. Очі на широкому, округлому обличчі горіли недобре — і люто блищали застібки на сумочці.

Дядьки помітно напружилися.

— Пані Гелено, — сказав старший. — Давайте без скандалів. Тисячу ж разів просили: без фізичної шкоди, ми — не вони, не звірі якісь. У призначені години, по одному — це будь ласка. У межах педагогічного впливу. Для наочності. Але жодного самосуду, тут питання принципове, да.

— Я буду із ними розмовляти, — заявила жінка. — Говорити ж ніхто не забороняв?

Дядьки перезирнулися, один похмуро затягнувся і поцілив недопалком кудись убік, під поміст.

Вона тим часом оминула їх, піднялася по східцях і стала перед кліткою — на достатній, зрештою, відстані.

— Вбивці, — сказала вона тихо, буденно. — Звірі. Стерво. Як вас таких земля носить. Горіти вам у пеклі. Щоб дітей ваших в утробах понівечило. Щоб матері ваші вас пережили. Щоб…

Бранці сиділи мовчки, не рухалися. Здригнулися тільки, коли щось прозоре, сяюче пролетіло в повітрі й хльоснулося об ґрати. Навсібіч бризнула вода, пані Гелена неуважно струсила краплі з сукні й тим-таки монотонним, дрімливим тоном продовжувала проклинати.

Дядьки гаркнули на хлопців, щоб не дуркували, але видно було: сказано більше для годиться, — і хлопці самі це розуміли. Регочучи, штовхаючись, вони помчали з пачкою презервативів до фонтана готувати наступні снаряди.

Гаразд, подумала Марта, поки що вони набирають туди воду. Але за скільки днів у в’язнів полетять бомбочки із фарбою? Із сечею? Із лайном?

А проте зараз — вона бачила це абсолютно чітко — ніхто не розтягував невидимих ниток. Ніхто не керував хлопцями, пані Геленою, охоронцями. Всі вони були тут із власної волі — і діяли з власної волі теж.

А проте — щиро вірили у власну правоту.

Вона знову поглянула на бранців — і побачила, як з-під рваних жилеток пробиваються клапті хутра. Чим довше жінка говорила, тим густішим ставало хутро.

Раптом один із бранців підвів голову й подивився жінці просто в очі.

— …до сьомого коліна. Щоб кишки ваші… — Голос її затремтів.

Істота з клітки дивилася, не відводячи погляду, не моргаючи. Жінка відкашлялася.

— Щоб кишки ваші у вузли поскручувало, щоб нігті ваші повростали…

— Упирі, — хрипко сказала істота. Говорила вона з дивним акцентом, наче свідомо перекручуючи слова. А може, собачі язик і гортань заважали. — Капітан правду казав. Правду. Всі ви упирі. Схожі на людей. Говорите як люди. Посміхаєтеся. Навіть плачете, мабуть. Але ви не люди. І ніколи ними не були. І ніколи не станете, хоч би скільки намагалися, скільки самі себе обманювали.

Жінка мовчала і слухала. Стояла перед ним нерухомо, наче зачарована. І дядьки біля східців завмерли, і хлопці біля фонтана.

— Тому що, — хрипло сказала істота в клітці, — не можна себе обманювати нескінченно. Рано чи пізно вам доведеться. — Істота глитнула, під щелепою смикнувся величезний, кутастий борлак. — Доведеться подивитися в очі самим собі. Доведеться зізнатися самим собі.

— У чому?! — прохрипіла у відповідь пані Гелена. — В чому мені зізнаватися?! В тому, що ви, тварюки, скалічили мого єдиного сина?! Мого Рейнхольда, мою кровиночку, мого ненаглядного…

— В тому, — сказала істота з клітки, — що не хлібом ви харчуєтеся і не вино п’єте. П’єте ви чужу кров. І харчуєтеся чужими смертями. І навіть якщо спите у ліжках, справжня ваша постіль — могили та склепи. І час ваш — ніч. І світило ваше — місяць. І дітей своїх народжуєте ви, щоб потім відправити їх на загибель.

— Ти брешеш! — Голос у пані Гелени змінився, вона відсахнулася, і Марта вперше звернула увагу, яка в неї бліда, наче воскова, шкіра. І які вислі мішки під очима. І нігті — які довгі, гострі в неї нігті. — Ти брешеш, тибрешеш, тибрешешбрешешбрешешбрешеш!..

Вона хрипіла на одній протяжній ноті — вінтажна лялька-переросток, в якій щось раптом зламалося. Дядьки нарешті оговталися, застрибнули на поміст, один ухопив за плечі пані Гелену й намагався відвести звідси, інший сколупнув напівпрозору кришку і жахнув кулаком по металевій педалі. Істоти в клітці підскочили, затанцювали, здіймаючи якомога вище задні лапи.

Марта знову відчула той самий запах — наче з дешевої шашличної. Вона закрилася рукавом, просто притиснула його до носа, щоб не зблювати, — і пішла геть, повз фонтан, сподіваючись, що водяний пил хоч трошки переб’є сморід. Краєм ока помітила, що хлопці вже не наповнюють презервативи. Один — той, що вищий і худіший за інших, — стояв, спершись руками на бортик, і дивився на воду. Пальці в нього побіліли, лівий лікоть трохи тремтів — і тремтіла щока, наче від нервового тику. Марта не знала, що він побачив у віддзеркаленні — і знати не хотіла. Його приятелі юрбилися дещо поодаль і перезиралися, й було абсолютно ясно, що за жодні скарби світу вони не підійдуть ближче.

Бо, подумала Марта, вони побачили те саме, що і цей їхній приятель. Бо бояться побачити це знову.

«Або, — сказав внутрішній голос, дуже схожий на голос Елізи, — бояться, що не побачать. Бояться, що ніколи більше не побачать власного віддзеркалення — ані в люстерку, ані у воді, ані на будь-якій іншій поверхні?..»

На мить вона повірила в це — і навіть хотіла обернутися, щоб подивитись, чи відкидає худорлявий хлопчина тінь. Але сонце вже зайшло за хмари, тож усе одно в цьому не було б жодного сенсу; та й яка Марті справа до чужих тіней і віддзеркалень? Ніякісінької.

Повернувшись, вона закрилася в гаражі й витягла з дальньої полиці альбом зі світлинами. Деякі були зроблені ще на плівку. Вона давно не відкривала цей альбом — не любила ворушити минуле. Який сенс, нічого ж не повернеш. Але зараз їй важливо було подивитися.

Упевнитися, зізналася вона самій собі. Так, упевнитися.

Вона вже почала забувати маму. Пам’ятала улюблені фрази, жести, пам’ятала її — якою та була на світлинах, — але не як цілісну, живу, рідну людину.

І зараз дуже боялася того, що може побачити. Адже пам’ять інколи коїть із нами дивні штуки.

Раптом Марта всі ці роки обманювала саму себе? Раптом за ці п’ять років після смерті мами вона змусила себе уявити, вигадати її іншою? Несправжньою. Людяною.

Це, виявляється, так просто: створити ілюзію та повірити в неї. А потім старанно підживлювати образ того, що ніколи не існувало.

Вона заварила собі чай — і перш, ніж відкрити альбом, сиділа, втупившись у нікуди, пила, гризла печиво, намагалася підготуватися до того, що може побачити.

Зрештою, якщо всі навколо говорять про те, що за річкою живуть чудовиська… хіба можуть вони помилятися? А брехати… навіщо б усім одразу брехати, це ж повна маячня.

Нарешті вона сказала собі, що затягувати час — безглуздо. Давай, покінчимо із цим одним махом.

Марта акуратно протерла обкладинку альбома серветкою. Відкрила його, перегорнула.

Зітхнула голосно й протяжно.

Мама там була саме такою, якою Марта її пам’ятала. І бабуся.

Вони посміхалися в об’єктив. Катали маленьку Марту на гойдалці у дворі. Везли її в колясці по парку.

Без хвостів, без пазурів, без хутра на ногах.

І — звісно ж, звісно! — без собачих голів.

Розділ 6 На короткому повідці

У понеділок Марта прийшла до школи трошки раніше, не виспавшись, у поганому настрої. Напередодні, вже годині об одинадцятій вечора, вона готувалася до уроків Штоца й на думку їй спало кілька непоганих ідей, які хотілося обговорити із Чепуруном, — але той на дзвінки та смски не відповідав.

А тепер — прошу ласкаво — сиди у вестибюлі, чекай. Займається він, бачте, з ранку до ночі, з кімнати не виповзає навіть по вихідних. Це ок, це ми розуміємо. Та мобілу навіщо вимикати?!

Чергові дивилися на Марту якось дивно, і дехто з однокласників теж. Ну все, вирішила вона, Гюнтер таки запас учора в кав’яреньці. От блін.

Чутки такого штибу розходилися на раз-два, певно, хтось уже і в «Друзях» написав. Була там закрита група, яку кілька років тому створили Тамара і Дана, щоб обмінюватися інфою по домашці. Але, як воно й буває, про домашку там писали зрідка, переважно ж пліткували, вивішували демотиватори й іншу фігню. Марта тому рідко туди зазирала — а вчора варто було, мабуть. Хоч пошту за два дні перевірити могла б.

У вестибюлі тим часом дзвеніли мечі, свистіли ядра: пані Форніц, фізичка (за фахом) і керівниця гуртка самодіяльності (за покликанням), обурено атакувала пана Вакенродера. На своє щастя, пан Вакенродер був відсутній, тож вислуховувати претензії довелося панові Пансирю.

— Ах, люба моя, — казав він їй з поблажливою посмішкою, — навіщо ж ви всім так переймаєтеся. Ну влаштуєте репетицію іншим разом. Або в одному з класів, господи ти боже ж мій, я впевнений, якийсь із класів точно вільний: зсунете парти, чергові вам допоможуть…

— Ви не розумієте! — Пані Форніц стояла перед старим математиком, наче воїтелька Хільда Сухий Спис перед ордами варварів. І була такою ж непорушною. — Репетиція — по суті, та ж вистава. А у виставі немає малозначущих деталей, важливо все, буквально все. Не можна грати сцену зі стратою пророчиці Спакуни у «якомусь із класів»!

— Авжеж, — кивнув пан Пансир, — авжеж: сцена в цьому випадку була б кращим варіантом. Та ми не можемо відмінити уроки фізкультури, а спортзал, як вам напевно відомо, тимчасово замкнений. Пожежна інспекція, техніка безпеки… та що я вам пояснюю, самі ж знаєте…

— Це не привід ставитися до нашої вистави наче до забавки! Що за подвійні стандарти! Нас — на задвірки, але при цьому в актовій залі проводять фізкультуру, а їдальню здають в оренду якимсь ветеранам!.. А реквізит? Все самотужки, жодної допомоги! Скільки я просила пані Фліпчак виділити нам хоча б меч Зігварда? І що у відповідь? Абсурдні, нікчемні відмовки!

— Я б подивився, — наперед смакуючи, протяг упівголоса Стефан-Миколай. Він приземлився поряд на лавочці, позіхнув. — Тут головне не втрачати голови, якщо запросять на роль Спакуни. А ти чому так рано, Баумгертнер? Нечисте сумління, безсоння, оце от все?

— Іди в дупу, — беззлобно відповіла вона. — Не в курсі, що там із Чепуруном? Чому не відповідає на дзвінки?

— О, ти не знала? Ну, цей епос гідний пензля майстра, не мені паплюжити його банальним переказом. От з’явиться герой власною персоною, хай сповіщає.

Марта поглянула на Стефа уважніше:

— Якийсь ти бадьорий зранку.

— Щоденна зарядка, Баумгертнер, а також водні процедури і здоровий спосіб життя. Раджу, до речі. Корисніше, ніж сидіти в бібліотеках з ранку до ночі.

Останню фразу Стеф вимовив недбало, наче між іншим. Хтось би, може, й уваги на неї не звернув, та Марта надто давно його знала.

— А з цього місця — детальніше.

— Та поки що деталями ніхто похвалитися не може, радій. Але бабка Урсули начебто бачила тебе вчора із якимсь хлопцем. Як ви спершу — цитую: «Милувалися просто у залі, а потім пішли у підсобку».

Марта пхекнула, але відчувала: щоки палають.

— Урсула теж посміялася — в тому сенсі, що Баумгертнер у бібліотеку якщо й ходить, то виключно за знаннями. Та вона не бачила, як мило ти червонієш на самій лише згадці…

— А чого це ви тут порозсідалися? — навис над ними Чепурун. — До уроків — три хвилини.

— На тебе чекаємо, — гаркнула Марта. — Це що, нова мода? — Вона кивнула на темні окуляри, що закривали Чепурунові півобличчя. — Я гадала, «Битва за Конфетенбург» — історичний фільм, не шпигунський.

— Дуже дотепно, — буркнув Чепурун.

— Вона ще не знає, Бене.

— Та що, — вибухнула Марта, — що я не знаю?!

На них почали обертатися.

— «Битва за Конфетенбург» вдалася на славу, — таємничо прорік Стеф. І кивнув на Штоца, що якраз увійшов до вестибюлю. — Гадаю, нам час.

На уроці Марта намагалася з’ясувати щось у Ніки, але та тільки смикнула плечиком і шикнула, мовляв, цікаво, не заважай. Певно, образилася через суботу, хоча Марта її чесно попередила, що в кіно не потрапляє.

Ох, так, про дещо при цьому змовчала, але навряд чи Чепурун сильно налажав. Хоча, якщо згадати про його темні окуляри…

— Я, — говорив тим часом Штоц, — перепрошую за свою відсутність. Знаю, сьогодні мене знову мав би заміняти пан Вегнер, і не сумніваюся, що він чудово справлявся зі своєю роллю, однак — надалі в цьому не буде потреби. То що, в нас, наскільки пам’ятаю, було домашнє завдання, пов’язане з давніми традиціями?..

— І ритуалами, — нагадала Дана.

— Авжеж, і ритуалами. Хто перший? Гюнтере, ти хочеш? Прошу, виходь до дошки.

Гюнтер вийшов, обличчя в нього було рішуче, він облизнув губи і кивнув, наче до самого себе.

— Ми тут із хлопцями, — сказав він, — читали мемуари часів Мідної Пащі — ну, знаєте, маршала Сіро Ісії та генерала Моро. І знайшли там дещо цікаве. Коли почалася селективізація — ну, як вимушений захід, для гармонізації суспільства і водночас для засвоєння нещодавно цивілізованих територій… словом, тоді у багатьох містах з’явилися доброзорії. Генерал Моро пише, це через тривожність у суспільстві. Ну, селективізація — вона ж не всіх влаштовувала. Не всі розуміли, що видовий добір — необхідність, а якщо пустити справи на самоплив, усе тупо закінчиться звироднілістю.

У класі захихотіли. Гюнтер похмуро поглянув на Артурчика з Вухастим Клаусом, навіть фак не показував — та обидва одразу стулили пельки.

— Отже, — незворушно уточнив Штоц, — на твою думку, було б непогано повернутися до практики селективізації? Бо завдання в нас, якщо пам’ятаєш, — знайти старі традиції, які не завадило б відродити.

Гюнтер обернувся до нього, кліпнув декілька разів.

— Еге ж, — сказав, — я так думаю. Я б і внутрішньовидову запровадив. Як на мене, нічого хорошого немає, коли в місті повно чужинців. Цинган тих самих — але й не тільки цинган, звісно ж. Я особисто вважаю, що якби їх не було, вночі люди не боялися б виходити на вулицю. Раніше ж не боялися — а чому? Може, тому, що і цинган було не так багато? І взагалі, от ми говоримо «цингани», а хто вони такі насправді — не знаємо. Вони ж ким завгодно можуть виявитися, навіть, — тут він раптом поглянув на Марту, — навіть песиголовцями.

— Я зрозумів твою думку, дякую. Скажи, Гюнтере, а ти не вважаєш, що це завдання єгерів — дбати про порядок у нашому місті?

— Так вони ж зв’язані по руках і ногах! Що вони можуть! Я тому й за доброзорії. Толкова думка була, як на мене: влаштувати центри для тренування і формувати добровольчі дозори. Хто, якщо не ми, захистить місто?

— Наскільки я розумію, ти в такому випадку записався б у дозір?

— Неодмінно б записався!

Штоц покивав, усміхаючись самим краєчком губ.

— А зброя? Застосував би, якби справа дійшла до зіткнення?

— Пане Штоц, я вважаю: узяв до рук вогнепал чи кийок — використовуй. Нема чого шмарклі жувати. Он, — смикнув Гюнтер підборіддям, — Конашевський досі ходити не може, рукою тільки ворушити почав. А якби ці гниди знали, що у разі чого їх просто тупо пристрелять!.. На місці, блін, без зайвих патякань. Не витрачати на них ані гроші з наших податків, ані час. Схопили на гарячому — маєш.

— А якщо, — недбало уточнив Штоц, — ти пристрелив би не того, хто побив нашого Луку, а іншу людину? Когось, хто схилився над ним, аби надати першу допомогу, лікаря? Просто людина проходила повз… або цинган — серед них теж трапляються лікарі — і вирішила допомогти.

— Ви вибачте, пане Штоц, це все теорія. Я сам можу тисячу таких варіантів вигадати. Типу неоднозначних, еге ж. Але в житті, як на мене, все простіше. І мерзота, яка присіла над тілом, виявляється саме мерзотою, а не рятівником.

— І до селективізації ти, Хойслере, теж готовий? А якщо виявиться, що відділити і виселити потрібно сусіда, друга, рідну матір чи батька?

Гюнтер знизав плечима:

— Це навряд чи. Та якщо треба буде — розберемося.

— Навіть якщо вони будуть відмовлятися? Або чинити спротив? Або… Так, Еріку? Ти хочеш щось додати?

Ерік підвівся, провів п’ятірнею по своїй сивій шевелюрі. Відкашлявся неголосно.

— Пане Штоц, але ж із таким раніше теж стикалися. Ми із хлопцями, — він озирнувся на Кірика та Натана, — разом читали ті мемуари, Гюнтер просто забув, мабуть: дозорних рідко відправляли селективізувати їхніх же рідних, обирали тоді іншу команду — от і все. Але це, — додав він поквапом, — це несуттєво, ми ж не про те, щоб один в один повторювати все, що тоді відбувалося. Часи інші… і взагалі… Просто погодьтеся: порядку в місті немає. І всім начхати. А ми хочемо, щоб краще стало. Для всіх, розумієте. Щодо рідних та всякого такого — он, хлопці підтвердять, — він знову озирнувся, — ми думали вже. Встановити планку. Для початку: квоти за кількістю цинган у місті. А якщо живеш в Ортинську більше трьох років — ну, вважаєшся своїм, навіть якщо із походженням не все однозначно.

Клас зашумів. Штоц мовчав, не перебивав: присів на підвіконня та слухав.

— А чому тільки три?! — обурився Вухастий Клаус. — А якщо два з половиною — що, з речами на вихід?

— Просто цинган перевіряти ретельніше, — запропонувала Дана. — Серед них же різні трапляються, правильно пан Штоц каже. Є і злочинці чи просто злі люди, а є й бідні. Тим більше останнім часом біженців багато, із дітками. Вони ж не винні.

— А як відрізниш, де які? Чи, скажеш, у злочинців дітей не буває. Чи у песиголовців он…

Тамара Кадиш, що дедалі гучніше й гучніше клацала ручкою, не витримала:

— Саме так! Песиголовці! Де гарантія, що один із них не прокрадеться сюди й не влаштує щось… щось страшне! По-справжньому страшне! Вони ж звірі, чудовиська, ми навіть уявити собі не можемо, на що вони здатні! А ти, Аттербум, про «не винні» тут розводишся, тобі легко, твоєму брату ногу не відстрелювали і в полоні не тримали! Пане Штоц, можна я тепер… я теж готувалася.

Він змахнув рукою:

— Хойслере, якщо ти закінчив?

Гюнтер знизав плечима і пішов на місце, Натан похлопав його по спині, старший Кірик, перехилившись через прохід, щось зашепотів.

— Тихше, будь ласка. Кадиш — тобі слово. Так-так, якщо хочеш, можеш з місця.

Тамара підвелася.

— Пам’ятаєте, був такий старий звичай, ми про нього кілька років тому читали в поемі «Циклопів бранець». Коли вороги вбивали ортинчанина, його не ховали. Тіло муміфікували чи заморожували, а в могилу клали лише тоді, коли вдавалося впіймати вбивцю чи когось із ворожого племені.

— Ну, це ж дуже давній звичай, — зауважив Штоц. — Якщо пам’ять мені не зраджує, побутував у залізному віці, а потім дещо втратив свою популярність. Може, через те, що воювали часто, а складати тіла непомщенних… це жодних склепів та льодовень не напасешся.

— По-вашому, це смішно? — тихо спитала Тамара.

— Анітрохи. — Штоц підвівся й приклацнув пальцями. — Звичай справді дуже… неординарний. Тільки в «Циклоповому бранці» Лахманн використав пізніші джерела і дечого не врахував. А даремно: початкова версія була цікавіша та мудріша. По-перше, там ішлося насамперед про вбивства побутові, і ясно чому: на війні піди розберися, хто саме завдав смертельного удару. Ну і, по-друге, вбивцю і жертву ховали в одній могилі, причому зазвичай на нейтральній землі. Хто-небудь знає, з якою метою?

— Вони вірили в те, що душі мертвих охоронятимуть спокій селища.

— Селищ, Конраде. Вважалося, що смерть примирить ворогуючі сторони. Що якщо за кров заплатили кров’ю, рахунок обнулився. А на спільну могилу на межі між «своїми» та «чужими» ходили родичі обох сімей… — Штоц похитав головою: — Не знаю, наскільки ефективним був цей спосіб, але вже в епоху Червозмія, коли війни стали цілком буденним явищем, від нього відмовилися.

— Отож! — вигукнула Тамара. — До цього я й вела. Саме тоді з’явилися плакальниці. Справжні, а не ті, які зараз.

— А, от ти про що! Не думав, що хтось згадає…

— Так, пане Штоц! — Тамара стиснула кулаки і виструнчила спину. — Я гадаю, вони на це заслуговують, — ті тварюки за рікою. І ці… які на площі.

Штоц похитав головою. Марта давно не бачила його таким: зосередженим, похмурим і, здається, шалено злим.

— На щастя, — сказав він, — ти маєш рацію. Нинішні плакальниці вміють тільки оплакувати небіжчиків. І цього, на мій погляд, цілком досить. Проклинати інших — я маю на увазі по-справжньому проклинати — не те, чому варто вчитися. Це не минає без наслідків для обох сторін, повір.

Марта хотіла спитати в Ніки, яка з себе мати Тамари, — та передумала. По-перше, можна самій подивитися на сторінці в «Друзях». Але й дивитися нема чого, це, звісно, не вона була на площі. Не вона, а чужа жінка, може, взагалі з цинган. Ну навіщо б Тамариній мамі йти до помосту, її сина навіть не вбили, подумаєш, нога перетворилася на мармурову колону, бувають речі й страшніші, а із ногою цілком можна дати собі раду, зате він повернувся — і ночує, до речі, вдома, а не в склепі…

— Це, — пояснював тим часом Штоц, — наче стріляти з рушниці чи з гранатомета. Чим сильніший постріл, тим сильніша віддача. А тепер уяви, що ти стріляєш із танкової гармати, тільки не в танку сидиш, а тримаєш її в руках.

Тамара слухала його мовчки, і коли Штоц закінчив, тільки знизала плечима й сіла. Штоц кивнув їй, хоча всім було ясно: Кадиш він не переконав.

— Наступний, — сказав класний керівник. — Є у нас хтось, хто відкопав якийсь менш кровожерливий ритуал?

Поки Дана ділилася рецептами своєї прабабці, а Урсула розповідала про давні способи догляду за шкірою обличчя, Марта неуважно гортала світлини, зроблені в бібліотеці. Та турбував її не звичай, про який збиралася розповідати, а те, що вона виявила вже вчора, перед самим сном. Те, через що Марті неодмінно слід було поговорити із Чепуруном. Те, про що вона поки навіть Віктору не розповіла.

Дзвоник продзвенів несподівано — Штоц заявив, що не страшно, решта відповість на наступному занятті, пан Вегнер якраз їде на кілька днів і попросив його замінити, тож — побачимося у середу.

— Слухай, — сказав Чепурун, коли вони переходили до фізкабінету, — а от поясни, що це взагалі в суботу було? Ти тепер у нас типу не Відьма, а Сваха?

— Ти про що? — невинно поцікавилася Марта. — Я просто не змогла піти, термінові справи, Еліза попросила допомогти.

Чепурун пирхнув:

— Комусь іншому вкручуй, Баумгертнер. Термінові справи — і тому квиток ти мені віддала напередодні. А Ніці написала про «форс-мажор» за кілька годин до сеансу.

— Ні, я їй мала б написати: «Вибач, знала вже вчора, але протупила тебе попередити»! Що за параноя! І взагалі, невже все так погано було?

Він мовчки жбурнув сумку на стіл, кивнув Марті й вийшов у коридор.

— Ніколи, — сказав, стоячи біля вікна і дивлячись у двір, — ніколи більше так не роби, Баумгертнер. Це було анітрохи не смішно.

— Та що сталося?

Чепурун смикнув плечем:

— Потім. Є питання, навіть два. Мені Клаус казав, тебе бачили із Вегнером. Це правда?

Ну, тепер Марта не дала застукати себе зненацька.

— Ви типу зі Стефом геть шизанулися? Я просто до бібліотеки ходила, он, до уроку про традиції готувалася — ну і Вегнер там опинився. Урсулина бабця нас побачила і нафантазувала різної чухні, так у неї це від нестачі свіжих пліток. А ви чого повелися?!

Чепурун якийсь час просто вивчав двір. Прямо під вікнами Конрад, старший Кірик і решта компанії «доброзорівців» про щось радилися. Гюнтер витягнув коробочку й роздавав круглі льодяники, чи що. Невже граються із «зоряним пилом»? Та ні, подумала Марта, не між уроками ж, хоча б на це розуму їм мало би вистачити.

— Я, — зауважив Чепурун, — про бібліотеку нічого не чув. Клаус бачив вас у місті.

Марта зітхнула й звела очі догори:

— Авжеж, потім ми разом пройшлися до зупинки. А що, я мала відморожуватися? Він, між іншим, цікавий співбесідник і купу всього знає. І не вижирає мозок, на відміну від декотрих.

— Краще тримайся від нього якнайдалі.

— Що?!

Це було настільки не схоже на Чепуруна — Марта аж отетеріла. Ну точно: передивився кіно. Чи Ніка мала рацію в тих своїх підозрах. Та ні, щоби Бен втріскався у Марту — маячня якась!

— Твій пан Вегнер зовсім не такий простий, яким здається.

— А я й не казала, що він простий! Чепуруне, про що взагалі мова? Щось знаєш — то кажи напряму, а ні — не компостируй мізки!

— Бачу, — заявив, приєднуючись до них, Стеф, — з історією про суботню битву скінчено і ви перейшли до обговорення більш невідкладних речей. — Він прилаштувався на підвіконні й склав руки на грудях: — Коротше кажучи, є пропозиція. Після уроків збираємося перекинутися слівцем — назріло.

— І що, пан Залізний Біцепс пропустить тренування?

— Я вже говорив: за нинішніх умов секція — не самоціль, а життєва необхідність. Ти, Чепуруне, тепер мав би розуміти як ніхто інший.

— Покажи, — зажадала Марта. — Зніми окуляри.

Синець був епічний, величезний, густого баклажанового кольору.

— А я ще дивувалася, чому це твій батько каже, що ти всю неділю вчиш домашку, з кімнати не виходиш. Але… зачекай, значить, Ніка тут ні до чого.

— А я й не казав, що — до чогось, — буркнув Чепурун. — Слухайте, після уроків то й після уроків, що ви накинулися на людину. Самі он… теж молодці! Одна ходить по бібліотеках із учителем, другий…

Стефан-Миколай здійняв указівний палець:

— Обережніше, Чепуруне.

— А то що?

Марта вклинилася між ними:

— Так, брейк. Бене, ти хотів поставити мені ще якесь запитання? До кінця уроків зачекає? Тоді я вас залишу на кілька хвилин. Обіцяйте, що не пороздовбуєте без мене одне одному носи.

Вони перезирнулися й дружно їй вклонилися:

— Позбавити тебе такого видовища?

— Та нізащо!

Марта пхикнула: «Клоуни, блін!» — і королівською ходою рушила в напрямку вбиралень.

Учора вона не повідомила Віктору про свою версію, думала переговорити на перерві. Та ні, поки чутки не вщухнуть, жодних зустрічей. А якщо він до того ж зібрався поїхати на кілька днів… (цікаво — куди це?).

«Чуряни/Щуряни, — написала Марта. — Впевнена на 100 %, к-ки десь там. Спробую з’ясувати. Деталі мейлом».

Вона відправила смску і злила воду. Дзвінок щойно продзвенів, а пані Форніц, на подив усіх, вряди-годи не спізнилася — і не проґавила нагоди зробити зауваження тим, хто за годинником не стежить і таким чином краде час у інших.

Марта всілася на своє місце, підняла сумку, щоб витягти конспект, але та зачепилася ремінцем за ніжку стільця.

Точніше, Марта спершу вирішила, що зачепилася. Вона нахилилася розплутати вузол, — і виявила, що хтось прив’язав сумку за обидві ручки до парти. Дешевий трюк, у класі шостому-сьомому так розважалися, але у дванадцятому?.. Та й відвертих хейтерів у Марти не було. Вона не те щоби ні з ким не заїдалася — просто трималася від певних осіб на відстані.

Ну і — гаразд, чого вже — її теж намагалися зайвий раз не займати. Відьма є Відьма, після пари показових випадків це швидко засвоїли.

Вона на раз-два розпустила вузол, в’язали вочевидь нашвидкуруч — боялися, що застукає на місці злочину? Але кому би взагалі спало на думку — і навіщо?..

Пані Форніц тим часом креслила на дошці схеми, що доводили існування гравітаційних хвиль, — відповідних посібників, як вона пояснила, ще не випустили, оскільки саме існування остаточно доведено буквально кілька місяців тому. В чому фізичці не можна було відмовити, то це в цікавості до новин науки. Якби ще вона припускала можливість того, що існують люди, яким начхати, як саме взаємодіють вільні частки і чому неможливо здолати швидкість світла…

Марта для годиться покреслила щось у конспекті, а потім потай роззирнулася. Ані смішків, ані жартиків, і наче ніхто за нею не спостерігає, всі пишуть чи займаються своїми справами.

— Ти не бачила, — прошепотіла Марта, — до моєї сумки хтось підходив?

Ніка подивилася на неї з дивним виразом.

— Взагалі-то, — заявила упівголоса, — я з тобою не розмовляю. Тому що ти, Баумгертнер, інтриганка. І звідниця.

— А непогано ви так із Чепуруном знюхалися, просто одне в одне повторюєте. Тільки не кажи, що тобі не сподобався фільм.

Ніка стулила губки.

— Фільм як фільм. Спецефекти норм, і сюжет нічого такий. Та ти хоч би попередила.

— Розпускав руки?

— Хто? Чепурун?! Не сміши мене, сидів під боком і сопів увесь фільм, типу, обурювався на тебе. Міг хоча б удати, що приємно здивований, бовдур. А потім влаштував цю сцену на виході… Але знаєш, — додала вона вже іншим тоном, — я тобі навіть вдячна. Хоч ти й зміюка підколодна.

— То може, із вдячності відповіси на запитання?

— Яке… А? Ні, я не бачила, я виходила по телефону поговорити.

— Баумгертнер, Міллер, я не сумніваюся, що ви обговорюєте природу гравітона, але все ж таки попросила б вас дочекатися закінчення уроку. Чи можете вийти до дошки й викласти свої міркування всьому класові.

— Вибачте, пані Форніц!

— Ми більше не будемо, пані Форніц!

«Ну то звідки в Чепуруна фінгал? Тебе захищав від когось?» — написала Марта на задній сторінці конспекту. Ніка скорчила сердиту мордочку, черканула: «Дочекаєшся від нього!»

«А телефонувала кому?»

«Кому треба!» — відповіла Ніка й поставила в знаку оклику крапку — аж аркуш продірявила, на додачу зробила отак брівками, мовляв, інтриганки й звідниці хай-но понудяться від цікавості.

Марта у відповідь знизала плечима й повернулася до вивчення ремінця. На одному його кінці був тьмяний карабінчик, на іншому — зашморг. Все разом нагадувало повідець, не вистачало тільки ошийника.

І що все це мало б значити? Натяк, мовляв, жити без тебе не можу? Чи — піди вдавися?

Вона згорнула артефакт і поклала до сумки — потім розберемося. Спробувала слухати пані Форніц. Було ясно, що, хоча гравітаційні хвилі все-таки існують, у питаннях на випускних їх не буде. З іншого боку, раптом фізичка влаштує бліц-опитування, у неї це на раз-два, якщо під настрій.

Марта наче у воду дивилася — ближче до кінця пані Форніц запропонувала витягти чисті листочки й відповісти «на кілька простих запитань». Запанував неспокій, що поступово переходив у паніку, — ситуацію врятував лише такий собі лисіючий, пишновусий чолов’яга, який постукав у двері й повідомив:

— Пан Пансир передав вашу записку про «невідкладну справу». Сподіваюся, це справді терміново, пані Форніц…

Марта не одразу й збагнула, що перед ними — пан Вакенродер власною персоною. Зазвичай величний і владний, сьогодні директор скидався на старого, хворого собаку. Погляд у нього був тьмяний, очі сльозилися, ліва рука час від часу обгладжувала вилогу піджака, у правій він стискав свій шкіряний портфель. І говорив пан Вакенродер не густим басом, голос його наче долинав зі зламаного радіоприймача.

Втім, фізичка нічого з цього не зауважила.

— Пане Вакенродере, — сказала вона, — я вже пояснювала панові Пансиру: є речі неприпустимі. Якщо ми хочемо, щоби прем’єра «Повернення Королеви» відбулася саме до свята, нам слід переглянути ставлення до репетицій. Ми не можемо працювати «в якомусь класі», як люб’язно запропонував мені пан Пансир. Це мистецтво, пане Вакенродер, і як будь-яке мистецтво…

В очах директора на мить промайнуло щось, що нагадувало того, колишнього Вакенродера. Він скинув руку:

— Пані Форніц, все це ми із вами обговоримо іншим разом і не при дітях. Ваша вистава — безумовно, важлива частина майбутніх святкувань, але, знаєте, у нас тут оприявнилися проблеми серйозніші. Після дзвоника чекаю на вас у вчительській, на спільній нараді.

Перш ніж фізичка встигла дати йому достойну відповідь, пан Вакенродер повернувся до класу й повідомив, що спортзал із сьогоднішнього дня запечатаний. Усі заняття відбуватимуться на сцені, будьте ласкаві не спізнюватися.

— А перевдягатися де? — спитав Вухастий Клаус.

— У туалетах, — відрубав директор. — Це захід тимчасовий, незабаром вигадаємо щось. Чекаю від вас усіх на розуміння. Пані Форніц, не гаятиму більше ваш час, — кивнув він фізичці й вийшов.

На перерві найдопитливіші, ясна річ, вирішили, що давно не милувалися картинами, які висіли в коридорі біля вчительської. Марта ж вирішила бути вищою від цих низькодухих поривань і вирушила до їдальні. По дорозі отримала смску: «Вас зрозумів:). Центр вакцинації дякує за надану допомогу :)))!» — і відповіла смайликом. Більше нічого написати не встигла, оскільки її наздогнав Чепурун.

— Гармонійне харчування — запорука здоров’я! — проголосив він, коли вони влаштувалися за столом. Хапнув верхній бутерброд із судка, посміхаючись, запрацював щелепою. Щоправда, у відповідь простягнув Марті грушу.

— Слухай, — сказав, — я ледве не забув, Стеф відволік. Друге запитання. Чого хотіла, Баумгертнер? Я в мобілу зранку зазирнув — там від тебе дзвінків пропущених штук десять.

— Прокинувся, — пробурчала Марта. — На фіга вона тобі взагалі, якщо ти її вирубаєш?

— Людині, знаєш, інколи корисно побути на самоті. Подумати про різні речі, переосмислити.

— Темниш, Чепуруне. Добре, не хочеш казати — не треба. Я до тебе у справах взагалі-то. Ти коли до прабабці наступного разу збираєшся?

— Та наче післязавтра… — Він насупився: — Тільки не починай знову про пошуки на полі! Нічого ми там не знайдемо. Куди б ті кістки не подівалися, як на мене, воно й на краще. Хай єгері собі голови сушать, тобі власних проблем мало?

Марта відмахнулася:

— Без нервів, Трюцшлере. Щезли то й щезли. Я хочу з твоєю прабабцею поговорити.

— Це ще навіщо? В сенсі — я не проти, та вона типу не найцікавіша співрозмовниця. Взагалі, якщо хочеш знати мою думку, дах у неї трошки тойво. І завжди був. Мати її любить, приглядає за нею — ну, колись давно вона матері дуже допомогла, я в подробиці не вдавався, це було ще до мого народження… Вона ж, якщо чесно, не зовсім моя прабабця. Це мені в дитинстві так пояснювали, щоби не ускладнювати…

— От і не ускладнюй. — Марта простягнула останній бутерброд: — Будеш?

Підкуп чистої води, але Чепурун не витримав. Він вічно ходив голодний, навіть у ті нечисленні моменти, коли сім’ї вистачало грошей і мати не змушена була економити буквально на всьому.

— Пам’ятаєш книжку, яку ти мені подарував? «Магія, чаклунство та бесіди із померлими в античності: документи та свідчення». Наче ніхто з твоїх не пам’ятав, чия це, то я подумала — чи не прабабчина?

— Ну… вона жила в нас певний час, коли прихворіла. І лишила, сказала, їй більше не знадобиться. Мої таких дрібниць не пам’ятають, а я вирішив… типу, якщо не пам’ятають — виходить, нікому й не потрібна, а тобі придасться. А що із книжкою не так?

— Хочу дещо уточнити. Якщо, звісно, ти не проти моєї компанії — а то я можу й сама мотнутися, не питання. О, іще одне: ти не бачив, біля моєї парти перед фізикою ніхто не крутився?

Бен почухав потилицю.

— Наче ні. Але ж я майже всю перерву із тобою був. А що?..

Вона витягла повідець, Чепурун покрутив його в руках, навіщось понюхав. Спитав:

— Підклали в сумку?

Марта пояснила.

— Ну, навіть не знаю, чесно. Я порозпитую, раптом хтось щось… але взагалі, Баумгертнер, це, може, з тобою напряму й не пов’язано. Просто люди… знаєш… бачать сни. Ну і…

Марта з відразою подивилась на повідець.

— Хочеш сказати, якийсь збоченець нафантазував собі всякої чухні й типу натякає? І що, наступного разу мені підкладуть кайданки чи батіжок, блін?!

Він миттю почервонів, аж веснянки на загальному тлі збліднули.

— Та ну! Я про інше! Я!.. Ти правда не розумієш, чи що? Ну капєц!

— Що я, по-твоєму, маю розуміти! — гаркнула Марта. — Гидотні мрійки якогось виродка?!

— Сни, — тихо сказав Чепурун. — Ти сама взагалі бачиш сни? Я от бачу. І в них, уяви, тебе якраз немає. А твій батько з’являється. Як гадаєш, може, їх бачу не тільки я? Може, і хтось інший теж? Чи інші? І знаєш, — додав він, — ці сни… вони не кожному сподобаються, Марто. Мені — точно ні. Був би я шизанутим на всю голову, повір, я б не тільки твою сумку повідцем до стільця прив’язав.

— Ну, — відповіла Марта, підводячись, — ясно. Лишилося знайти когось, хто бачить ті ж сни і при цьому шизанутіший більше, ніж Бенедикт Трюцшлер. Дякую, що підказав, все це значно спрощує завдання.

Чепурун у відповідь тільки крекнув.

Розділ 7 Потяг до переміни місць

Вони приїхали на світанку, першим рейсовим автобусом. Зістрибнули зі сходинок, пішли по рінні. Спершу Марта бачила тільки їхні чоботи — старі, брудні, у рудому сухому поросі. Порох цей пах чужими горами і далекою країною. Пах прянощами, пах димом спалених сіл. Пах кров’ю.

Їх було двоє — і йшли вони злагоджено, мовчки, наче давно знали одне одного. Наче повністю одне одному довіряли. Наче те, що їх зв’язувало, не потребувало зайвих слів — та й узагалі слів не потребувало.

Вони проминули передмістя, собаки кидалися за парканами, валували зло, відчайдушно. Люди у припорошених чоботах просто йшли, не звертаючи уваги. Злегка похитуючись — наче моряки, які давно не ступали на тверду землю.

Зупинилися біля місцевого базарчику. Вищий та ширший у плечах витягнув із нагрудної кишені пакунок із тютюном, згорнув цигарку й закурив. Його напарник — кремезний, бородатий чоловік років під п’ятдесят — присів і потягнувся до величезного чорного кота, який розлігся на дерев’яній лавці. Кіт був із вуличних бійців: два старих глибоких шрами на передпліччі, ліве вухо надірване, — але чужинця навіть не намагався вдарити. Шугнув у повітря, відскочив убік, стояв, вигнувши спину, і з ненавистю шипів. Потім зістрибнув і чкурнув геть, тільки його й бачили.

Вищий затягнувся, видихнув густу цівку диму.

— Скільки вже років, — сказав напарнику. — А ти ніяк не змиришся.

Бородань ворухнув плечима під камуфляжем, але нічого не відповів. Вони рушили далі, біля Лихих Бродів їх наздогнала перша маршрутка, але чужинці не сіли в неї. Було видно, що вони нікуди не поспішають. На Братській вони звернули праворуч, постояли біля пам’ятника витязям-визволителям — одного з небагатьох, що був поставлений тут на кошти містян. Високий курив і мружився, бородань перекинувся слівцем із двірником — жилавим, похмурим стариганем, який не припиняв при цьому сердито човгати мітлою. Відповідав старий одноманітно: «Еге ж», «Ті самі», «Ха, розігналися вони». Запитань бороданя Марта не чула.

Потім вони вирушили проспектом генерала Моро, машин тут побільшало, людей теж. Марта помітила «швидку» в одному з підворіть: у розкритий салон засовували ноші, поряд стояв натовп витріщак, двоє єгерів намагалися їх відігнати, ще один із кресальним собакою на повідці кружляв біля перекинутих сміттєвих баків.

Високий щось сказав бороданеві, але Марта знову не розібрала. Тепер — через флейту: та лунала дедалі гучніше, дедалі рішучіше. Стало зрозуміло, що насправді Марта чула її постійно, від самого початку сну, просто збагнула це лише зараз…

Тоді вона прокинулася — і сказала собі, дивлячись у тьмяну стелю, підсвічену ліхтарем, що стояв навпроти вікна: ну, принаймні, нічого такого. Не площа з рядами нош та дивним чоловічком на підборах. Не сповнені гніву та злоби песиголовці. Не гірське сільце після зачистки.

Лише два чужинці в камуфляжі. Прибули до нашого гостинного містечка, роздивляються, обвикають.

По суті, яка Марті до них справа?

Тепер, на географії, вона прокручувала в пам’яті цей сьогоднішній ранковий сон. Час від часу позирала на Чепуруна, але Бен робив вигляд, наче її взагалі не існує.

Зрештою Марта перегорнула конспект і почала укладати перелік. Про що і коли були її сни із флейтою.

Намагалася вловити закономірність. Чому саме тоді? Чому саме про це?

Закономірності не було. Єдине, що пов’язувало всі сни, — батько. Батько і звуки флейти, на якій він після повернення так і не навчився грати.

Після сьомого уроку їм із Беном довелося затриматися: Стеф заявив, що в нього справи, п’ять хвилин, зустрінемося у дворі. Вони розташувалися на лавочці біля будинку навпроти, звідси добре було видно шкільні ворота — і Марта приглядалася до кожного, хто виходив, намагалася прикинути, хто з них міг би витратитися на повідець тільки для того, щоби… що? Погрожувати їй? Натякнути на щось?

Словом, «борсука» першим помітив Чепурун. Машина їхала повільно, із вимкненою блималкою — і зупинилася якраз навпроти їхньої лавочки.

— Наче ж іще комендантську годину не запровадили… — протягнув Чепурун, а дверцята з боку водія вже розчахнулися і назовні визирнув пан Людвіг Будара власною жирною персоною.

— Марто, — сказав, — будь ласка, на кілька слів.

Вигляд він мав, якщо вже начистоту, не такий і кабанкуватий. За останні тижні порозтрусив сальце. Але якщо він сподівався на її співчуття — даремно.

— Може, іншим разом, пане єгерю, — недбало кинула Марта. — Нам потрібно робити уроки, безліч усього задають, знаєте.

— Багато часу я не відніму. — Він подивився їй в очі і додав із дивною інтонацією: — Ти ж не боїшся мене, Марто?

Це був дешевий трюк — дешевший, ніж її останній бутерброд для Чепуруна. Але хто б ризикнув, наприклад, скоїти викрадення — і поряд зі школою, при живому свідку?

Вона підійшла й сіла позаду. Навмисне, щоб йому доводилося весь час вивертати шию.

— Там, — сказав Будара, дивлячись на неї в люстерко заднього виду, — пакет. Просто поряд із тобою, поглянь.

Пакет дійсно лежав — брудно-білий, із затертим малюнком.

— Сподіваюся, не речові докази, не чиясь голова відрублена? — Марта склала руки на грудях.

Будара смикнув підборіддям.

— Там яблука. Передаси Елізі чи одразу батькові, як буде зручніше. І ще… — Він затнувся. — Ще скажи, їх треба економити. Не знаю, коли з’явиться можливість отримати наступні. І чи з’явиться взагалі.

Марта спершу не зрозуміла: як це «чи з’явиться взагалі»?! Батьку ж яблуки необхідні, інакше…

Вона й додумувати не хотіла. Пам’ятала, що відбувалося з Елізою в перші дні після його повернення. Якою блідою, виснаженою вона стала. І ті її ранки на руках та шиї.

Батько, звісно, зараз живе на кладовищі, але в певному сенсі це й на гірше. Хто допоможе йому, якщо буде така потреба… якщо його охопить спрага. І що зроблять із батьком, якщо спіймають.

— У тебе, здається, є родичі в Істомлі, — кашлянув Будара. — Поговори з Елізою. Краще б вам поїхати звідси, хоча б на час. Школу закінчити зможеш і там. Яблука, якщо з’являться, я знайду спосіб передати.

— Але вони не з’являться, — тихо сказала Марта.

— Найімовірніше — ні. Есперидівка за нинішніх часів надто цінний ресурс. Кілька днів тому приїздили спеціальні люди зі столиці. Залишки запасів опечатали й перевозять — броньований вагон, посилена охорона. І те ж саме — по всіх містах, залишають НЗ, на випадок крайньої потреби. Я не зміг би нічого зробити, навіть якби мав більші повноваження.

Він помовчав, стискаючи пухлими пальцями кермо. Стежив за ворітьми, з яких якраз вийшли Гюнтер і його команда. У всіх ліворуч, біля серця, були приколоті однакові значки.

От що він роздавав тоді у дворі, здогадалася Марта. Не наркотики, значки. Тільки відколи це Гюнтер фанатіє за такими штуками?

Хлопці підійшли ближче, і вона змогла розгледіти: на значках був знайомий символ. Перекинута на бік пташина клітка.

— От тобі ще одна причина, — зауважив Будара. — Не знав, що воно так швидко розповсюдиться…

— О, авжеж! Значок із перекинутою кліткою — ще який привід звалити з Ортинська!

Тепер він обернувся — і здається, був по-справжньому здивований.

— Це не клітка, — сказав Людвіг Будара. — Це намордник, Марто. Собачий намордник. Розумієш?

— Доброзорівці під час селективізації носили такі ж?

— Хто? А, ці… — Він потер долонею свою широченну шию, скривився. — Не знав, що вам про таке розповідають. Спершу — так, носили. Потім, кажуть, справа дійшла до пов’язок і кийків. І до справжніх ошийників, Марто. З дня на день, певно, вийде офіційний указ: влада міста рекомендуватиме тим, хто так чи інакше споріднений із нашими зарічними сусідами, реєструватися в ЖЕКах за місцем проживання. Звичайна формальність, жодного обов’язкового обліку, але було би вкрай непогано піти назустріч владі, у наш непростий час… І я чув, що розробляється проект певних знаків. Для таких… громадян. Виключно через міркування безпеки. Тим, хто носитиме ці знаки, влада міста зможе гарантувати захист.

І ви в це вірите, хотіла спитати Марта. Кого і від чого ви зможете захистити, якщо досі не поновили порядок на вулицях? Якщо зранку в дворах знаходять тіла бомжів і цинган. Якщо єдине, на що ви виявилися спроможні, — облаштувати склепи на кладовищі й посилити охорону.

Але перед нею сидів єгер Будара, і Марта не хотіла бути із ним відвертою.

Вона тільки сказала:

— Батько не поїде.

Будара кивнув:

— Тобі доведеться його вмовити. Чи знайти спосіб, щоб він зміг поїхати. Щоб зміг, не наражаючи на небезпеку ні себе, ні вас із Елізою, жити в Істомлі чи де ви там вирішите. Рахунок іде на дні. Поки ще він може покинути кладовище… і в мене поки є шанс вам допомогти.

Вона взяла пакунок і здивувалася, наскільки він легкий. Півкіла, максимум грамів сімсот.

Їй навіть думати не хотілося, чого вартувало Бударі добути ці сімсот грамів.

— Марто, — сказав він, коли вона вже запхала пакунок до сумки й відчинила дверцята. — Знаю, що ти про мене думаєш і як до мене ставишся. Але як я ставлюся до Елізи, ти теж знаєш. Якщо зможеш, вплинь на неї — хоча б заради батька. Їдьте звідси.

Вона вийшла й добряче хряцнула дверцятами. Обійшла машину, кивнула Чепурунові, мовляв, валимо звідси.

— І ще одне, — сказав їй у спину Будара. — Дякую за Пауля, Марто. Ти дуже йому допомогла.

— Ні, це нормально?! — обурився Чепурун. — Ми ледве врятувалися від чіпких лап правосуддя, а він тим часом нишком пліткує зі Штоцем!

Щодо «ми» Марта вже не уточнювала, не той був настрій. Мовчки стояла, склавши руки на грудях, і чекала. Стеф справді крокував поряд із класним керівником і про щось розпитував, той відповідав, але видно було — без особливого захоплення. І зрозуміло: уїдливий Стеф кого завгодно міг дістати.

— Пане Штоц, — покликала Марта.

— Так, Баумгертнер?

— Я щодо батька. Він просив передати… сьогодні не вийде, але на днях він неодмінно до вас навідається.

Штоц недбало кивнув:

— Звісно, нехай заходить, коли йому буде зручно. Тільки, знаєш, краще не дуже затягувати. А зараз перепрошую, друзі, — на мене чекають.

Стеф похмуро поглянув йому вслід.

— І? — спитав Чепурун. — Як усе це розуміти, Штальбаум? Поки ми тут билися із єгерем…

— З котрим? — перебив його Стеф. — Он із тим?

Марта із Чепуруном обернулися.

Штоц якраз підійшов до «борсука» і, нахилившись, щось казав дбайливому батькові та доблесному вартовому порядку, панові Людвігу Бударі.

Чепурун присвиснув:

— Несподіваний хід. Марто, ти точно хочеш, щоб твій батько навідався до нього? В сенсі — до Штоца, ясна річ.

— Краще нехай Штоц поговорить із ним, а не з Елізою.

— А навіщо? — уточнив Стеф. — Навіщо Штоцеві взагалі знадобилися твої предки?

— Гадаєш, він мені звітує?

Тим часом Будара і Штоц уже договорили — і класний керівник поквапився далі, на ходу розмовляючи із кимось по мобільному.

— Відтоді, як повернувся, він став дивним. — Стеф почухав шрам під нижньою щелепою, спохмурнів. — Загалом, як і всі ми за останні дні. Про це я і хотів із вами переговорити.

— Тоді рушили до Марти в гараж? — запропонував Чепурун, напружено позираючи на інший кінець вулиці й відчайдушно вдаючи, що туди не дивиться. — Чи хочеш тріпатися от просто перед очима в єгеря?..

— Марто?

Та знизала плечима:

— Та я не проти. Тільки ж, Чепуруне, із тобою он явно хочуть привітатися.

Хлопець, що підійшов до воріт, був приблизно їхнього ж віку, але навряд чи з їхньої школи. Принаймні Марта його раніше не бачила.

— Привіт, — кивнув він всім трьом. І додав: — Як око, Бенедикте?

— Дяки, норм. А ти тут?..

— Заскочив провідати Ніку.

— Вона у вестибюлі, від входу — праворуч, на лавочках, — сказав Стеф.

Хлопець посміхнувся:

— Так, я в курсі. Ми щойно зідзвонювалися.

— Вражає. — Стеф поглянув йому вслід. — Вчися, Бене. Оце людина діє, рішуче і невідворотньо.

— І хто тут роздає цінні поради? А, головний серцеїд школи, авжеж!

Вони пішли дворами, підколюючи одне одного на ходу, — і на кілька хвилин Марті здалося, що нічого не змінилося. Що все — як було колись, до того дня, коли вони викопали кістки.

А потім вони зайшли в гараж, поставили чайник, Стеф виклав на стіл коробку з печивом — і повідомив:

— Ми їдемо.

— Не варіант! — відмахнувся Чепурун. — Тільки ж зайшли! Дай хоч чаю попити.

Стеф його проігнорував.

— Батько вчора влаштував сімейну нараду. Йому був знак згори. Точніше — дзвінок. Я поки що вмовив, щоб до кінця чверті мене не чіпали. Типу важливий і складний матеріал, якщо будуть інші вчителі, можу не впоратися. А мені вступати…

— І він повірив?! Ти ж лузаєш все, як, блін, нусскнакер горіхи.

— Він у мене, знаєш, не надто заглиблюється у такі матерії. Але Уну з матір’ю і дідом відправляє за кілька тижнів.

— До столиці?

— А от уяви собі: у Булавськ.

Чепурун присвиснув. Булавськ знаходився на іншому боці країни, на кордоні зі Світанковими Островами — таке собі напівпокинуте курортне містечко без особливих претензій. Звісно, і Нижній Ортинськ не перлина світового туризму, та тут Штальбауми хоч мали певну вагу.

— Ну, хоча би зрозуміло, чого ти раптом вирішив ходити у качалку. Хто їх знає, цих булавських.

Стеф подивився у смартфон, машинально двома пальцями відстукав якесь повідомлення. Потім моргнув, неуважно дмухнув на чашку і зробив ковток.

— По-перше, — сказав, — це не качалка, а секція, скільки разів повторювати. По-друге, я для себе відвідую. А по-третє, нікуди я не поїду. Штоц обіцяв переговорити з батьком.

— Чекай, — втрутилася Марта, — а чому твій взагалі вирішив їхати? Що за дзвінок був?

— Наче мені батько доповідає! Ну… Уна, звісно, підслухала, самі знаєте, вона у нас майстриня шпигунства. Словом, телефонував хтось із його однокурсників. Батько потім передзвонював, а я подивився у пам’яті телефона — код столиці, номер я не знаю й у Мережі його немає. Мати каже: нова посада, підвищення. А дід розвів конспірацію, вважає, нас типу в заслання відправляють. Тільки неясно, з якої радості.

— Не проти, якщо я поставлю одне дурне запитання? У вас у сім’ї жодних далеких родичів з-за ріки немає?

Стеф хитнув головою.

— В суботу, коли по телику показували те лайно, що коїлося на площі… ну, я насамперед поліз перевірити. Добре, батько свого часу на генеалогії був схиблений, замовляв одному досліднику повне древо, до надцятого коліна. Нічого, нуль. Може, звісно, той дослідник половину навигадував, та всі документи із печатками, і печатки справжнісінькі. Тому — без варіантів, Марто.

Він зробив ковток, подивився на неї несподівано дорослим поглядом.

— І взагалі, — сказав, — я не про те хотів… Це я так, просто вам до відома. Зараз інше важливе. Я тут декілька днів тому почав бачити сни…

— От, Баумгертнер, — підхопився Чепурун, — я ж тобі казав, а ти одразу з образливими натяками. Про тих двох, у камуфляжі, теж бачив?

— І про них. І про стару у спаленому селі. І навіть про площу, на якій стояли ноші з мертвими тілами. Спершу уваги не звернув: сон і сон, ну, трохи логічніший, — та мало що. А потім зіставив нюанси… Марто, ти усвідомлюєш, до чого все йде? Ми ж із Чепуруном не одні такі.

— Та звідки ти знаєш, одні чи ні?

— А я, — спокійно сказав він, — порозпитував декого. Зайшов на кілька місцевих форумів, присвячених тлумаченню снів. І прикинувся дурником…

— Під власним іменем?! Таки дурень!

— Без паніки, Бене. Звісно, під фейковим, у мене на такі випадки кілька акаунтів зроблено. І не роби вигляд, наче в тебе немає.

— Так, — роздратовано заявила Марта, — давайте до суті. Теж мені новина — сни. І я їх бачу… та багато хто. Як почали приїздити фури зі «Свіжим м’ясом» на боковинах, воно й почалося. Журики в минуле число цілу статтю сподобилися написати, у рубрику «Курйози та дива». Штоц би, ясна річ, зарубав, як чергові фантазії, але він поїхав, а я не доскіпувалася до малих.

— Читав я цю статтю. — Стеф підвівся з крісла й почав крокувати туди-сюди вздовж дальньої стінки гаража. — Твої журики писали про те, що іноді двом-трьом людям, які живуть поряд, сниться один і той самий сон. Зазвичай про минуле. І зазвичай поряд із цими людьми живе той, хто повернувся з-за річки. Залежність цілком очевидна. Гадаю, тому їх і почали відселяти у склепи — задля безпеки, причому не тільки безпеки сусідів… — Він помовчав. — Про що журики не написали, то це про те, що іноді такі сни стають надто реалістичними.

Бомби, подумала Марта. Відірвані голови, велетенські їжаки. І все інше, що я навіть не хочу собі уявляти.

— Здогадуєшся, про що я? — тихо спитав Стеф.

— Гадки не маю.

— Ми із Чепуруном не те що в одному будинку — навіть в одному мікрорайоні не живемо. І ті, кого я знайшов на форумах, теж. Та всі вони — всі ми — бачили кілька однакових снів. Знаєш, що їх об’єднувало?

— Я їй казав, — зауважив Чепурун. — Даремна справа, Стефе. Занедбаний випадок. Підсудна все заперечує. Рішуче відстоює свою єресь.

— Скількох ти знайшов? — спитала Марта.

— Перший сон — той, який про площу і ноші з тілами, — бачили троє. Другий — шестеро. Останній, про чужинців у камуфляжі, — десятеро. Із тобою буде одинадцять. І, Марто, не факт, що всі, хто бачив ці сни, сидять на форумах. — Він знову почухав шрам. — Флейту теж не всі з них запам’ятали. Та це не суттєво. Рано чи пізно двоє або троє порівняють свої спогади. А ще хтось пов’яже їх із твоїм батьком.

— То що? — знизала вона плечима.

Чим, подумала, цей хтось зможе йому зашкодити? Чим узагалі можна зашкодити тому, хто вже мертвий?

— От як із нею розмовляти! — Чепурун зістрибнув з краю столу, ледве не перекинувши чайник. — Я вже намагався, Стефе. Дурна справа!

— Чотирнадцятого вересня, — незворушно повідомив той, дивлячись у свій смартфон і гортаючи нотатки пальцем, — такий собі пан Хаарер був знайдений неподалік від аптеки «Щодобовий ескулап». У кишені мав снодійне, солідна порція, цілих два слоїчки. Судячи з чека, який знайшли поряд зі слоїчками, купив він їх в одинадцять тридцять три ночі. Чергова продавчиня впізнала вбитого за фото. А інші підтвердили, що він і раніше до них приходив. Плюс-мінус у той самий час. Завжди за снодійним. Часто був напідпитку, та поводився вкрай коректно.

— Збирався наковтатися пігулок, але духу не вистачило?

— Ні, Марто. В сенсі — може, і збирався, та навряд чи пігулки призводять до таких побічних ефектів, як рвана рана на потилиці. Слідчі вирішили, він із кимось побився — і падаючи, вдарився об край урни.

— Грабіжники напали? — припустив Чепурун. Він цапнув з коробки печиво й енергійно запрацював щелепою.

— Грабіжники, які нічого не взяли: ані гаманця, ані годинник, навіть дорогий складаний ніж залишили?

Марта похитала головою:

— Вибач, не встигаю за ходом твоїх думок. До чого хилиш взагалі?

— Цей Хаарер, — провадив далі Стеф, — повернувся до міста в тій самій фурі, в якій приїхав твій батько. До цього, за словами рідної сестри, був у тривалому відрядженні. Гадаю, всі ми розуміємо, в якому й де саме. Це все потрапило до газет, хтось не догледів, хоча потім на сайтах стаття щезла, я випадково натрапив у кеші і встиг зберегти. Вбивцю досі не знайшли, та от — цікаві подробиці. Кілька сусідів напередодні його смерті приходили до пана Хаарера з дивними претензіями. Ніхто з них не спромігся дохідливо пояснити, в чому полягали ці претензії. На допитах відбувалися загальними словами: голосно вмикав телик вночі, все таке. І цими ж днями двірничка скаржилася, що зранку на сходинковому майданчику другого поверху знаходила жмутки степової трави, кавалки висохлої чорної землі, якесь листя, уламки гілля — наче розкидані в результаті потужного вибуху. І ще там пахло дивно.

— Пороховим гаром, — здогадалася Марта.

Стеф приклацнув пальцями:

— Бінго!

— Скільки ж часу ти вбив на те, щоб усе це розкопати?

— Не повіриш, Чепуруне: години три. Навіть з дому не виходив — на дворі, якщо ти зауважив, час високих технологій.

— Гаразд, — сказала Марта. — Припустимо, станеться так, що двоє чи троє зіставлять одне з іншим і зрозуміють: їхні сни пов’язані з моїм батьком. Ти ж позавчора був на кладовищі, сам усе бачив. Гіппель обгородив його височенним парканом і якось спромігся роздобути трьох кресальних собак. Який бовдур ломонеться туди, щоби помститися батькові?

Стефан-Миколай впав у крісло і звів руки:

— Здаюся! Чепуруне, ти мав рацію. Цю стіну нічим не пробити.

— Марто, їм не потрібно буде брати штурмом паркан, — сказав Бен. Говорив він повільно, наче звертався до трирічної дитини. — І собак знешкоджувати не доведеться. На фіга, якщо є ти і твоя мачуха?

— Я навіть не про те, — відмахнувся Стеф. — Це все дрібниці. У мене поки що, знаєш, у під’їзді гаром не тхне, переважно — котячою сечею. Ну й наші законослухняні громадяни просто так на жінок та дівчат навряд чи нападатимуть. У крайньому разі спробують залякати.

— Ха! А ти спитай її про повідець!

Довелося діставати й показувати. Стефан-Миколай, утім, не перейнявся.

— Повідець то й повідець. Може, натякали, а може, в когось дитинство в дупі грає. Я про інше, зрозумійте ви нарешті! Той перший сон, про площу, — Марто, ти десь колись читала про щось таке? А ти, Чепуруне? А може, чули? Ну от щоб у розмові випадковій — типу, так і так, наші доблесні «відряджені» повертаються з-за річки не завжди цілими і навіть не завжди живими. Тільки, мовляв, це страшенно секретна таємниця, просто державного значення, нікому розповідати не можна. Чули? А про те, що голова нашої благословенної держави, пан Кіновар, хай славиться ім’я його на віки вічні, — знає про все це? Що все це, власне, відбувається з його відома та згоди? Що пан Кіновар особисто робить неможливе й повертає мертвих до життя… чи, точніше, — нежиття, але це вже, звісно, деталі.

Він замовк — й ані Бен, ані Марта не сказали жодного слова. Було чути, як за гаражами про щось сваряться пані Брюкнер із пані Кюхнау, і дядечко Костас намагається їх розвести, та радше тільки розпалює. Десь каркали ворони. Поверхом вище з розкритої кватирки диктор повідомляв місту й світові останні незавидні новини із тридев’ятих королівств.

— Знаєш, що я зробив, коли збагнув усе це? — Стеф невесело посміхнувся. — Я стер до бісової матері акаунт, з якого заходив на форуми до тих трьох.

Ніхто не захотів уточнити, про яких трьох ідеться.

— Блін, — сказав Чепурун, — я взагалі-то про цей сон із площею був не в курсі.

— Ну вибач. Якщо хочеш, іще не пізно встати й вийти. І зробимо вигляд, що розмови не було.

Чепурун видав губами непристойний звук і демонстративно схрестив руки на грудях:

— Дати б тобі по пиці за безпідставні підозри, що межують із образою. Та на перший раз пробачаю.

Стеф коротко кивнув, мовляв, прийнято до відома.

— Словом, я прикинув і вирішив: все не так погано. Ці троє не з балакунів, особисте листування я делітнув разом із акаунтом, кеш почистив, про існування одне одного вони не знають. І якщо твій батько не примудриться показати людям щось настільки ж небезпечне, може, й пронесе. Та краще б не ризикувати. Це ж навіть не компетенція єгерів, Марто. Якщо про сни дізнаються ті, хто дбає, аби деякі таємниці так і лишалися таємницями… — Він кивнув на повідець: — Сумніваюся, що вони розмінюватимуться на дрібнички типу цієї.

— Ну файно, нє. — Чепурун знову зіскочив зі столу і цього разу таки перекинув чайник. Марта мовчки вказала йому на куток, де лежала ганчірка. — А конструктив, — уточнив він, промокуючи калюжу, — конструктив у чому? Пропонуєш піти на кладовище й попросити: пане Баумгертнер, припиніть розкидатися снами державного значення, бо ж постраждають невинні люди?

— Звучить обнадійливо, та навряд чи це від нього залежить — так, Марто?

Марта підвелася, налила нову порцію і знову ввімкнула чайник.

— Не знаю, — сказала, — від чого це залежить. Але спробую з’ясувати.

Якщо, звісно, батько ввімкне мобільний. Або — тоді вже завтра, заїхати до нього після Інкуба-тора…

От чорт, здогадалася вона, якщо Інкубатор — виходить, знову Штоц. А він залізно вимагав: заявитися із батьком у понеділок чи вівторок, не пізніше. Сьогодні при хлопцях відморозився, «коли буде зручно, хай приходить», еге ж, але при цьому — «краще би не затягувати». І поквапився, зауважте, до Будари.

І що робити?! Із ким порадитися? У Віктора своїх проблем вистачає. Втягувати Стефа із Беном ще в цю історію? Поговорити відверто з Елізою?

Гаразд, вирішила вона, ранок вечора мудріший. Вигадаю щось, збрешу. Чи таки сходимо; зрештою, велика справа — навідатися до Штоца! Не з’їсть же він нас.

Додому вона прийшла пізно: поки навели лад, поки обговорили ще раз план дій. Власне, плану як такого не було, «тримати ніс за вітром і не підставлятися» планом не назвеш. А, так, і щодня обмінюватися новинами — це якщо будуть новини.

Марті дуже кортіло спитати у лицарів, чи не чули вони щось про «Драконових Сиріт», — та стрималася. Справа була не в обіцянці Штоцу, він-бо просив перетерпіти два дні — ну то два дні минуло. Просто — як поясниш, навіщо тобі все це потрібно? «Тобі що, Марто, решти проблем не вистачає?» Не вдаватися ж у нюанси щодо Віктора і його досліджень.

— Вечерятимеш? — спитала Еліза. Вона сиділа у вітальні, по телевізору показували якийсь вітчизняний серіал, «Донька єгеря-2» чи щось у тому ж дусі. Мачуха його не дивилася, у неї на колінах був нетбук, на екрані — стрічка новин та в окремому вікні — поштова скринька.

— Не відмовлюся, дякую. — Марта розстібнула сумку, витягла пакунок із яблуками. — Тут тобі передали.

Еліза обернулася. Обличчя в неї було змарніле, під очима — тіні. Навіть макіяж не допомагає, подумала Марта майже зі співчуттям.

— Так, він мені писав, попереджав. Вибач, я сказала, щоб більше тебе не смикав. Там… непросто все.

— Ок, — сказала Марта. — Ясно.

— Не в тому сенсі. Ці яблука — він їх, вважай, незаконно дістав. Якби його напарник виявив… чи ще хтось…

— Ок, — повторила Марта. — Слухай, ти не знаєш, а зі Штоцем у нього які справи?

— Зі Штоцем? — У Елізи якраз вистрибнула іконка про те, що прийшов новий лист. Вона відкрила і проскролила. — Ну які у них можуть бути справи… Слухай-но, Марто, ти не забула — пан Ньєссен завтра чекає на тебе із документами.

— А не можна просто відправити поштою? У мене завтра Інкубатор, ну і… — Вона затнулася. — Гаразд, про пошту — це я зморозила. Поки пакунок дійде, я вже випускні здам. Але… курьєром, наприклад?

Еліза нарешті відірвалася від екрана.

— Марто, — сказала, — це не пересічний бюрократик із контори. Пан Ньєссен — один із правильних, шанованих громадян Ортинська. І він робить нам послугу, розумієш? Я би знову пішла з тобою, але… це те, про що я хочу поговорити з тобою окремо. Ти повечеряй спершу, і так уже пізно.

Сперечатися з нею Марта не була готова. Вирішила: поїм, а потім скажу їй все-таки, і хай воно палає розтаким полум’ям. Не поїду на завод, просто не зможу — здається, навіть задля Віктора. І знати не хочу, як ця правильна людина примудряється бути добрим батьком чи там чоловіком. А може, він частину своєї пам’яті звантажує на флешку і лишає на роботі, — ну, щоб не пам’ятати про те, що коїться в нього на заводі? Про всіх тих собак, якими вони приходять і якими йдуть після доїння.

Марта вечеряла — і чула, як Еліза із кимось говорить по телефону (так, так, геть з голови вилетіло, вибач, я скажу їй, а, ти сам, ну добре), потім мачуха знову заходилася клацати по клавішах, і в цей момент задеренчала мобіла Марти.

— Привіт, — сказав батько. — У тебе на завтрашній вечір які плани?

— Поки не знаю, — чесно відповіла Марта. — Уроки на середу готувати, все-таки. Якщо ти про Штоца, то…

— Я пам’ятаю про Штоца, — перебив він, — але це доведеться відкласти до середи. Забув тобі минулого разу сказати: у нас День пам’яті. Прийдеш?

— От просто завтра? Ого! Круто! Прийду, звісно.

І сама подумала: ще день відстрочення, щоби все зважити й прийняти рішення. Мало там про що Штоц просив, нехай чекає. Чи он з Бударою поки гомонить.

— Слухай, — кашлянула Марта, — якщо ти вже зателефонував… Хотіла спитати з приводу снів. Ти казав, що останнім часом не спиш. Ти… ти в цьому впевнений?

У динаміку, десь вдалині, раптом голосно загавкали собаки. Переляканий голос вигукнув: «Ви куди! Стояти! Стояти, я к-кому!..»

— Впевнений, — сказав батько. — Якщо захочеш, обговоримо це завтра ввечері, а зараз вибач, мені треба йти. Схоже, в нас тут гості.

Марта відклала мобілу й спокійно доїла. Зрештою, повинна ж у неї бути можливість без поспіху та паніки повечеряти.

«Донька єгеря» тим часом відступила перед неминучою рекламою, та — перед черговим випуском новин. Еліза зробила звук трошки голосніше, наче справді цікавилася заворушеннями на південному узбережжі Саррагалли.

Марта доїла, помила посуд і — діватися нікуди — пішла у вітальню. Чекає людина, спати не лягає, дивиться он уже напрочуд захопливий сюжет про зміни в певних статтях карного кодексу.

Виявилося — не просто дивиться, навіть нетбук відклала. От же ж які різнобічні можуть бути інтереси в людей.

— Я поки яблука в холодильник кладу, еге ж? — сказала Марта.

Чим сорт есперидівка відрізнявся від усіх інших, то це стійким, упізнаваним ароматом. А якщо вдома разів два-три на тиждень готують черговий пиріг, при щонайменшому натяку на запах яблук хочеться когось убити. З особливою жорстокістю.

— Він, коли передавав пакунок, про щось іще згадував?

Марта стенула плечима:

— Сказав, це останні на найближчий час. І ще нісенітницю якусь молов, про все кидайте та тікайте звідси.

Еліза вимкнула телевізор і повернулася до Марти.

— Пояснював чому?

— Та щось таке втирав. Я не дослухалася, якщо чесно.

Еліза скупо кивнула, стисла губи.

— У нас, — повідомила, — вчора чекали на планову перевірку. Звірка інструментів, заміна відпрацьованих на нові — ну і, само собою, знищення списаних. Звичайна практика для всіх перукарень, в принципі, формальність, але за всі ці роки, що я там працюю, не відміняли жодного разу. Знову ж, формальність чи ні, але якщо фіксували хоча б щонайменші порушення, голови летіли на раз-два.

О так, подумала Марта, задушевна бесіда в колі сім’ї. Як мило і своєчасно. Від мене що, чекають теж якоїсь такої історійки — про успіхи в школі, сердечні рани чи плани на майбутнє?

— Вчора, — сказала Еліза, — перевірки не було. Перенесли на сьогодні. А сьогодні відмінили.

— Це добре чи погано?

— Це значить, скоро все зміниться. Я списувалася зі своїми знайомими з інших міст. Ніхто не афішує таких речей, сама розумієш, — але в них коїться те саме.

— В сенсі: нічого не відбувається?

Еліза підвелася, покопалася в сумочці, дістала — на превеликий подив Марти — пачку тонких сигарет.

— Ти не проти? — Вона клацнула запальничкою і затягнулася. — Навряд чи ти пам’ятаєш — влада в країні помінялася за кілька місяців до того, як ти народилася, — але були часи, коли перукарні не вважалися чимось особливим. Ножиці й машинки не були на обліку, єдині перевірки, на які варто було чекати, — від санінспекції, податкової та пожежної. Все помінялося з приходом Кіноварі. І відтоді заходи тільки ставали жорсткішими. Розумієш? — Еліза пошукала поглядом, взяла порожню вазочку і струсила туди попіл. — Що це означає для нас? Те, що, найімовірніше, моя зарплатня знизиться ще більше. Не настільки, як у лікарів та вчителів, гарний перукар потрібен в усі часи, але… Розраховувати на корисні знайомства я навряд чи зможу. На додачу, до Ньєссена за кілька тижнів так запросто не потрапиш.

Вона кивнула на пакунок із яблуками, який Марта досі тримала в руках.

— А ще — оце. Почнуться перебої — батькові стане складніше… справлятися. Я навіть не уявляю, як нам бути. — Еліза знову струсила попіл. — Ну і головне: ти, Марто. Поки вони просто малюють на стінах намордники, можна не боятися. Але я вже бачила людей зі значками. Їх іще небагато, але буде більше. Чим гірше ставатиме в місті, тим сильніше вони хотітимуть знайти винних. Ти чула, що відбувається зараз на площі з тими… у клітці? Але ними не обмежиться, повір. Ви ж вчите історію, ти дівчинка розумна, маєш розуміти. Поки цих, із намордниками, стримує страх. Вони можуть горлати, жбурлятися чим попало, проклинати. Але за межу вони ще не переступили. Кров не пролилася. А коли проллється… — Вона провела язиком по нижній губі, похитала головою. — Я хочу, щоби на той час ми опинилися в іншому місці. Якомога далі звідси.

— Хочеш, щоб ми поїхали.

— В Істомлі є університет. Так, рівень не той, і педфаку в них немає, зате вступити легше. А потім можеш перевестися. Це як варіант, я ж розумію, я би й сама зайвий раз до Ньєссена не пішла. Не хочу тебе змушувати, Марто. Вирішуй сама. Але поїхати звідси нам необхідно, роботу я знайду, батька прилаштуємо кудись, я переговорила з тіткою Мадлен, вони допоможуть. А там за ситуацією, може, все налагодиться і за півроку зможемо повернутися.

Перш ніж Марта встигла хоч слово сказати, Еліза підняла руку:

— Не треба. Я не чекаю на відповідь, поміркуй, зваж усе як слід.

— Ти ж уже все вирішила.

Вона знизала плечима й загасила сигарету.

— Ти доросла дівчинка, Марто. Повнолітня. І талановита. Якщо не захочеш, силоміць я тебе забрати звідси не зможу. Доведеться якось викручуватися, але я не хочу, щоб ти чи батько ризикували, розумієш? Обіцяй, що поміркуєш. Будь ласка.

— Я все-таки віднесу яблука, — сказала Марта. — Щоб не почали підгнивати.

— Якщо тебе тривожать близнята, повір, я поговорю із ними — та й житимемо ми не в тітки Мадлен, хіба тільки перші тиждень-два.

Марта посміхнулася. Близнята! От щодо кого вона переживала найменше!

Еліза просто не розуміла — та й звідки б їй?! Поїхати зараз, хай навіть на кілька місяців, значило розлучитися із Віктором. Кинути журиків. А якщо вступити до Істомльського універу — так, перевестися потім можна, тільки, знову ж, про Віктора доведеться забути.

А вона, хай би що там собі казала, не хотіла із ним розлучатися.

Та може, вимовив її внутрішній голос, це й на краще? Візьмеш паузу, розберешся у собі.

Вона пішла до холодильника. Із легким подивом виявила, що запхати туди пакунок не так легко. Всі полиці були напхом напхані.

— Ми чекаємо на гостей?

— Гостей? — Еліза визирнула у передпокій. — А, ні, це я до Дня пам’яті. Та й взагалі, про запас. Не завадить.

Ну і де логіка, втомлено подумала Марта. Якщо хочеш поїхати звідси, навіщо влаштовувати вдома склад. А якщо від самого початку ти розуміла, що я не піддамся, — на хріна було повітря стрясати, до чого все це лицемірство?

— Можна запитання? — сказала вона, повернувшись до кімнати.

— Звісно!

— Ви із Бударою — типу все?

Спитала й тут-таки сама на себе розлютилася, запитання прозвучало настільки по-дитячому, тьху, дурепа нечесана.

— Ні, — перебила вона Елізу, — ні, вибач, я взагалі не про те. Просто скажи — навіщо ти лишилася? Могла ж піти — коли все відкрилося чи навіть раніше, коли батько повернувся. Будара ж тебе наче кохає.

Еліза стиснула щелепи — ну все, вирішила Марта, зараз мені мало не буде, і по заслузі — бо нема чого. Тебе б хто, бовдурко, про таке спитав — ти б як відреагувала?

— Не «наче», — тихо сказала Еліза. — Ти не розумієш… — Вона перервала сама себе, скривилася, наче від пронизливого зубного болю. Знову клацнула запальничкою. — Слухай, я не те хотіла… Будара — він хороша людина, зрозумій, будь ласка. І не його провина, що так усе склалося. Я сама, певно, винна. Не гадала, що для нього це буде настільки серйозно. І потім усе ускладнилося, коли повернувся твій батько.

— Авжеж, — хмикнула Марта. — «Ускладнилося». Авжеж.

— Знаєш, — різко сказала Еліза, — я завжди хотіла, щоб у мене була донька. Зовсім інша. Анітрохи на тебе не схожа. — Вона затягнулася, похитала головою і повторила, повільно, роздільно: — Абсолютно. Нічим. На тебе. Не схожа. Розумієш? Я ніяк не могла до тебе призвичаїтися, але я кохала твого батька і тому змушувала себе…

— «Кохала».

— Кохала, — спокійно відповіла мачуха. — Так буває. Ти потім зрозумієш. І буває так, що ти терпиш пасербицю… до певного моменту. А потім раптом виявляється, що вже просто не сприймаєш її.

Вона струсила попіл, затягнулася, мружачи очі.

— Не сприймаєш як пасербицю. Що вона для тебе — наче рідна. Хоч би скільки бунтувала, форкала на тебе, хай би що казала.

Ох, подумала Марта. Ох.

А більше нічого путнього їй на думку й не спадало.

— Дякую, — видушила вона з себе нарешті. — Я… е-е-е…

Еліза гірко посміхнулася й махнула рукою:

— Не суттєво, не бери в голову. Вечір несподіваних відвертостей, буває. Якщо ти не проти — суто між нами.

Марта кивнула. Мачуха підвелася і, загасивши сигарету, взяла вазочку.

— Піду до себе, почитаю. Добраніч, Марто.

— Добраніч… — сказала вона. І додала, несподівано для самої себе: — А щодо переїзду… — (Мачуха здивовано обернулася). — Я поміркую. Чесно. Я поміркую, Елізо.

Розділ 8 Давні рецепти

Увечері пішли до кінотеатру. Взяли квитки, рушили крізь півтемну залу; коли пробиралися до своїх місць, перед ними вставали, пропускали. Ніхто й слова не сказав, хоча фільм уже почався.

Кіно їм не те щоби не сподобалося — просто не зачепило. Всі ці сюртуки та шпаги ще хай би, але коли пішли батальні сцени, ну що це таке, сказав бородань, у них же ж морди пещені і — ти поглянь — руки наче в грьобаних піаністів.

Високий нічого не відповів. Хтось інший вирішив би, що він спить, але високий, звісно, не спав. На них шикнули з задніх рядів, бородань хотів був обернутися, але високий притримав його за руку.

Єдине, що їм сподобалося, — пісня на титрах, але дослухати її не дали: механік чи хто там увімкнув світло, народ рушив до виходу…

Вже на вулиці почалася якась дивна товкотнеча, вони поглянули туди, високий стенув плечима й закурив, бородань позіхнув, потер потилицю. Для них ті, що билися, були звичайнісінькими підлітками, не поділили щось, нормально, самі розберуться.

Але Марта — Марта, що спала, — впізнала Чепуруна. І щойно це сталося, вона якимсь чином спромоглася «відклеїтися» від двох чужинців у камуфляжі: от секунду тому ще прямувала за ними, наче прив’язана до одного з нараменників повітряна кулька, а зараз полетіла геть.

І лише тоді зрозуміла, що, власне, «зараз» ніяке не «зараз», а «три дні тому». Що ці двоє приїхали до міста ще в суботу зранку. І що те, про що не хотіли розповідати ані Ніка, ані Чепурун, відбувається просто в неї перед очима. І виглядає доволі невинно. Тобто для Ніки з Беном невинно: сперечалися, дедалі сильніше розмахуючи руками, двоє інших хлопців. Одного — худого, із короткою зачіскою та широкими плечима — намагалася зупинити дівчина, іншого — в чорно-білій шкуратянці з дивним значком — під’юджували приятелі.

Бійка почалася миттєво — худий кинув якусь репліку, і той, у косусі, мовчки вдарив лівою. Двоє інших хлопців блокували дівчину, не даючи втрутитися, і в цю мить Марта впізнала її. Впізнала й охнула, хоча — переживати не було за що, вона ж у курсі, чим все закінчилося.

Тепер Марта розуміла, як у цю справу встряг Чепурун. Дівчиною виявилася Тереза Когут з паралельного «В», давнє і безнадійне кохання Бенедикта Трюцшлера.

Він почув знайомий голос і рвонув до них крізь натовп, Ніці тільки й лишалося, що розгублено кліпати віями.

— Дайте їй спокій! — гаркнув Чепурун — і зараз йому позаздрив би навіть перший боєць у школі, Андреас Шнейдер все з того ж таки паралельного «В». Але якраз Андреасові заздрити не було коли: він молотив хлопця, з яким на «Битву за Конфетенбург» прийшла Тереза Когут.

Приятелі Шнейдера спершу дійсно облишили Терезу, вони й від Бена шарахнулися — вигляд він мав справді лютий. Тільки він був сам-один, а їх — трійко. Здоровило зі зламаним носом і відстовбурченими вухами підставив Чепуруну ногу, голений налисо товстун у шкуратянці жахнув кулаком проміж лопаток, а дрібний шакалистий пацанчик вдарив уже з носака.

Натовп якось сам собою розпорошився. Не дивно, подумала Марта, це ж не за бранцями у клітці спостерігати, тут морально-етична невизначеність плюс небезпека банально отримати по морді.

Тереза стояла, притиснувши руки до губ і чи то стогнала, чи вила — протяжно, на одній ноті. Єдиною людиною, яка не побоялася втрутитися, виявилася Ніка. Замість того, щоб істерити чи панікувати, вона мовчки витягла із сумочки балончик, підійшла впритул і пшикнула просто в обличчя клаповухому здорованеві. Той заволав і зібгався, закривши долонями обпечені очі.

І це було все, що встигла зробити Ніка. Голений товстун одразу ж полишив Бена у спокої й перехопив її руку, вивернув так, що балончик сам випав.

Ще один боєць притримав Ніку за плече. Звідки він узявся, Марта не зрозуміла, — і що збирається зробити, теж.

Цей виглядав невибагливо: середнього зросту, в джинсах і ношеній курточці, волосся довгувате, але не настільки, щоб збирати у «хвіст». Рухався він спокійно та м’яко, чомусь Марта пригадала ролик із Мережі, там у вповільненій зйомці показали, як тигр наздоганяє півня: жодних емоцій, жодного зайвого кроку…

Спершу він перехопив руку голеного товстуна, потім вдарив того ліктем. Ніку відштовхнув кудись собі за спину, дав шакалистому по карку так, що той полетів мордою в асфальт. На развороті підсік товстуна, який жадав реваншу, обійшов здорованя, що ковтав шмарклі й рюмсав, — і опинився навпроти Андреаса Шнейдера. Шнейдер якраз збив з ніг свого супротивника і, вишкірившись у посмішці, копав його з розмаху, від душі.

«Ти, сука, теж за цих, сука, покручів?» — процідив доблесний Андреас. Марта нарешті розгледіла значок в нього на грудях — і чомусь не здивувалася, виявивши той-таки стилізований знак намордника.

«Так, — посміхнувся незнайомець. — Хочеш це обговорити? Зі мною чи з єгерями?»

Тільки тепер стало ясно, що десь лунають сирени — і щохвилини ближче й ближче. Комусь вистачило сміливості хоча б зателефонувати у нуль-два.

«Ну, сука, ми з тобою ще це обговоримо, будь спок». Андреас сплюнув крізь зуби на побитого хлопця Терези, кивнув своїм — і вся шворка рвонула у найближчий провулок.

Незнайомець вклонився, подав руку побитому, він щось іще казав, але гавкіт сирен заглушив голоси, а потім раптом змінився, став не те щоб мелодійним — просто знайомим, це була флейта, батькова флейта, і Марта, збагнувши це, одразу прокинулася.

Спати не хотілося, тож вона поснідала і вирішила зателефонувати Чепуруну.

— Нічого не кажи, — пробурчав той. Судячи з голосу, теж уже не спав. — Взагалі ні слова про сни, добре?

Зустрілися вони за півгодини, на тій-таки лавочці, де їх вчора знайшов Будара.

— Це що, типу останній писк моди? — кивнув Чепурун на її сумку.

Марта демонстративно поправила на ремінці кілька шкіряних кілець, які вчора зшила з повідця.

— Не подобається? Дещо не в колір, зате концептуально, погодься.

Він покрутив пальцем біля скроні:

— Нариваєшся? Між іншим, вчора в групі писали — у пості з обмеженим доступом — про те, що ти стучиш єгерям. Мені Артурчик скинув, він з якоїсь радості до тебе нерівно дихає.

— І хто писав? Зачекай, сама вгадаю: Гюнтер і його дружки.

— Бачили в машині у Будари й зробили висновки, логічно, еге ж.

— Гадаєш, і повідець вони принесли?

Чепурун зітхнув, скривився.

— Та начхати. «Повідець»!.. Хай хоч обвішають тебе повідцями, тільки б — не так, як із Йоханом. — Він помітив її здивований погляд і пояснив: — Ну, з колишнім Ніки. Ти не впізнала, чи що? Це на нього в суботу наїхав Шнейдер.

— Мені було погано видно, — пробурчала Марта. І не стрималася: — Дурня якась: сидимо й обговорюємо сни! І Шнейдер — він же ж ніколи відморозком не був. Тупоголовий, авжеж, та це ж іще не привід.

— А Гюнтер? — стенув плечима Бен. Він зістрибнув з лавочки і подав руку Марті. Та для різноманітності вирішила не відмовлятися: вряди-годи проявив галантність, дундучище.

— Гюнтер, — провадив далі Чепурун, — теж ніколи таким не був. І решта… Причому — навіть на кістки ж не спишеш.

Вони рушили до воріт, хвилин п’ять — і пролунає дзвоник.

— На кістки — ні, — тихо сказала Марта. — Та знаєш, я в суботу потрапила на площу — ну, коли там…

— Я зрозумів! — перебив Чепурун. — І?

— Там були люди. І вони не знаю яким чином керували тим, що відбувалося. В сенсі — тим, як реагував натовп.

Вони зайшли на шкільне подвір’я і побачили, що там, де під парканом схилила віття стара верба, — власне, під самим віттям — стоїть «борсук». Блималка вимкнена, фари теж, у ранкових сутінках хріна з два розгледиш, чи є хтось у салоні.

Потім там запалав вогник, крихітний такий, — спалахнув, посяяв і пригас.

Принаймні, вирішила Марта, це не Будара. Будара не курить.

— Сумніваюся, щоби Хойслером чи Шнейдером захотіли керувати. З якої б радості комусь витрачати час і сили? — Тут він затнувся, наче згадав про щось.

— А навіщо комусь відряджати сюди патрульну машину? — відбила Марта. — У нас що, режимний об’єкт? Чи вчиться чийсь козирний синок?

Вони обмінялися поглядами.

— Гадаєш, через Стефа?

— А от ми запитаємо…

І Чепурун справді спитав — уже на другому уроці.

— Пане Штоц, ви не знаєте, чого це до нас єгері завчащали?

Штоц стенув плечима — радше байдуже, хоча Марті здалося, що з роздратуванням.

— Я вчора запитував у патрульного, та він толком не відповів. Гадаю, це пов’язано зі спортзалом: підозрюють, що пожежа сталася не сама собою, і перестраховуються.

— А ще ж були дохлі акваріумні рибки, — нагадав Артурчик. — Типу серійні вбивства! Маніяк серед нас!..

Пролунали смішки.

— До слова, про серійність, — підхопив Штоц. — Продовжимо наші бесіди. Ти готовий, Артуре?

На подив класу, Цукор-Сіль не почав відмазуватись історіями про те, як у будинку прорвало стояк із гарячою водою, про злодіїв-термітів, що позбавили його інтернету, та інші підступи долі.

— От усі говорять: сучасні технології, штучний інтелект. Воно, звісно, круто, тільки поки що толку мало. Ні, я ролики бачив у Мережі, але всі ці типу-собаки з арматурин — дроти назовні і морди цеглиною — на друзів людини не тягнуть, погодьтеся. А я вичитав — був же зашибезний засіб. Ну, небагатьом доступний — так раніше забобони різні заважали, те-се. Ну й умови: це ж зараз мандрагору можна у промислових масштабах вирощувати, якщо, звісно, постаратися, умови створити… — Він почухав перенісся, зазирнув у зошит. — Ну от, а якщо є мандрагора, решту, в принципі, дістати не проблема. Магніт, сірка, сік білої верби… сім’яна… — (тут він люто почервонів і продовжував скоромовкою), — гм… сім’яна рідина, сульфат заліза, порошок сонячного каменю… нічого аж такого, словом. А зате на виході — реальна людинка, жива і розумна, і її можна навчати, а годувати особливо й не треба, і допомога у хазяйстві, наприклад, чи на промисловості, у тих-таки шахтах, та в інших ситуаціях, коли звичайним людям ніяк не…

Клаус Вухастий із задніх рядів вкрадливим театральним шепотом висловив легке зацікавлення тим, чи відтворював уже Артурчик такий-от дослід і, зокрема, як йому вдалося добути згадану вище рідину. Задні парти порохкували, передні подумки кляли Вухастого й намагалися втримати серйозний вираз обличчя.

— Все це не настільки смішно, як вам здається, — незворушно зауважив Штоц. — По-перше, Артур має рацію: гомункулусів справді створювали, для найрізноманітніших потреб. По-друге, це було пов’язано з певними ризиками. Не вдаватимусь у подробиці, тут не час і не місце, але от вам приклад. У твоєму переліку не вистачає ще однієї компоненти, а без неї результат не буде довготривалим.

— Я читав! — Схоже, цього разу Артурчик спромігся здивувати навіть Штоца. — П’ять крапель драконової крові, так?

— Точно. Саме тому гомункулуси — справжні, розумні, — з’являлися тільки раз на кілька десятиліть. Іноді з ними плутали… — Тут уже Штоц затнувся, спохмурнів, змахнув рукою: — Втім, несуттєво. Ну то що, як на мене, ти чудово впорався, сідай. Чесно зароблене «відмінно». Хто наступний?

Визвався Чепурун — він нарив десь силу-силенну допотопних рецептів і тепер перераховував їх із пафосом пророчиці Спакуни. Від закрепу — корінь валеріяни, змішаний зі слиною голомозого ведмедя, при розтягненні — компрес із настоянкою скусівника, перев’язати сушеними жилами скелястого василіска…

Марта слухала упівслуху, а сама дивилася на подвір’я. «Борсук» стояв на тому ж місці, за весь цей час ніхто не виходив із машини і не сідав до неї.

Чи справді Штоц говорив із Бударою тільки про причини патрулювання? Але ж він сам заявив учора, що єгер на нього чекав? Збрехав? І про що тоді він іще брехав? Про те, що робив на площі? Про те, що на ці кілька тижнів їздив у відрядження?..

Чепурун тим часом не замовкав. Тепер він розповідав про спосіб хитрої діагностики захворювань — за, ти бач, викотуванням яблука по тарілі, залитій пташиним молоком.

— То що, як гадаєте, — уточнив Штоц, — цікаві рецепти?

— Головне — ефективні, — відгукнулася Урсула. — Лишилося всіх доярок перевести на птахоферми — ото заживемо!

— Задля справедливості зауважу, що такі методи діагностики справді існували — та й узагалі наші предки зналися на мистецтві лікування.

— Скажіть іще, вони мертвих оживляти вміли.

— Вміли, — погодився Штоц. — За певних умов і за наявності потужного цілителя. Інша річ, що наслідки виявлялися не завжди передбачуваними. І не завжди безпечними.

Марта не повірила власним вухам. Та звідки він взагалі може знати такі речі?! Ні, бреше, звісно, бреше: їм же, певно, наказали нахвалювати традиції предків, назад до витоків, будьмо ближче до свого коріння, віддамо належне нашим історії та культурі, щоби не розпорошитися у чужих, — відома справа, авжеж.

— Це ви про Королеву? — спитала раптом Аделаїда. — Здається, зціляти могла тільки вона.

— Я сподівався, ти прокоментуєш — і не тільки те, про що розповів Бенедикт.

Аделаїда підвелася — і всі смішки одразу урвалися. Причому з різних причин: хлопці дивилися на неї із цілком конкретною зацікавленістю, дівчата — переважно із заздрістю.

— Вибачте, будь ласка, якісь речі я погано пам’ятаю, — зізналася Аделаїда. — Я була надто маленькою і не застала селективізацію. Песиголовців у наші часи майже не було… ну, чи нам про них не розповідали. Цингани — так, траплялися, просто ніхто не сприймав їх як серйозну загрозу. Ворогів держави на той час усіх розчаклували, тож вони самі, добровільно їхали до артиків. Із задоволенням працювали на благо країни. Мій дідусь за маминою лінією там був, він надсилав нам на свята листівки, розповідав, наскільки цікаво жити й працювати. До речі, здається, в артиках для найскладніших, небезпечних робіт використовували якраз гомункулусів. Тільки чомусь вони мали вигляд — один в один як люди, хоча звичайні мають бути не більші від дітей…

Штоц кивнув:

— Із цим якраз зрозуміло. А що скажеш про Королеву?

— Зачекайте! — похопилася Марта. — Про Королеву я якраз готувала матеріал. Можна?

Вона коротко переповіла те, що знайшла у «Давньослові»: про звичай, який побутував у Чурянах, про те, що дівчата, претендуючи на звання Королеви Лісів і Полів, упродовж місяця проходили випробування, одне складніше за інше, — і зрештою на цілу добу отримували неймовірну владу. Якщо вірити «Давньослову», будь-яке їхнє бажання вважалося законом. Утім, переважно бажали чогось для себе: багатства, люблячого чоловіка, красивих та розумних діток.

— У мої часи, — сказала Аделаїда, — вірили, начебто Королеви могли зцілювати, просто поклавши руки. І навіть повертати мертвих до життя. Але ж Королев перестали обирати років сто тому, бо потім, після всього, їх відправляли до столиці. Одні ставали фрейлінами, інші — отримували роботу в уряді як особисті драконові радниці. Тільки назад ані ті, ані інші ніколи не поверталися. Ну і… ходили різні чутки… розумієте?

Штоц зробив помітку в своєму зошиті.

— Ну, за нинішніх часів, — сказав, — стати драконовими радницями їм точно не світило би, з причин цілком очевидних. Чудово, Марто, дякую, сідай. Наступний?

— А було б круто, — прошепотіла їй Ніка. — Уявляєш: тебе обирають Королевою, і ти така — хочу, щоб усі хвороби на планеті були нешкідливими, наче застуда!

— Це навряд чи, — відповіла Марта. — Гадаю, ефект там приблизно такий самий, як у драконових кісток. — Вона перегорнула підручник і процитувала: — «Зміна реальності через нетривале реверсійне поновлення стану квантової невизначеності…» Тільки, — додала, — цю зміну викликала сама Королева, своїм енергополем, еге ж. Їх тому, певно, місяць і муштрували: накручували, доводили до кондиції… Сама поміркуй: навіть дракони примудрялися підкорити своїй волі в кращому разі кілька країн, жоден не керував цілим материком. А Королева — це масштаб якихось Чурян, не більше.

Ніка подивилася на неї із жалем:

— Нудна ти. Жодної уяви. І романтики нуль цілих, нуль десятих.

Марта хмикнула:

— Так це ж не через мене прекрасні незнайомці дають по рогах Шнейдеру і його дружкам.

— Ой усе! Баумгертнер заздрить! А між іншим, він це щиро, без задньої думки. Побачив — і захистив, не зважував, знаєш, не розраховував. Справжній лицар. Він узагалі такий… такий!..

— Та хто «він»?

— Ну Яромир же ж! Він потім і додому нас провів, а Йохану одразу надав першу допомогу.

— Як вдало і як вчасно.

— От тільки не треба цього сарказму. І взагалі, що за необґрунтована параноя?! Ти із ним навіть не знайома, як можеш робити вис-новки?

— А ти — знайома? І багато про нього знаєш?

— Я знаю, — заявила Ніка, — стільки, скільки треба. Він мені, між іншим, про себе все розповів: і як довелося переїхати сюди через бабусю, і про пошуки роботи, і про нашу пречудову систему реєстрації… Та він не жаліється, просто якщо запитую — відповідає.

— То ким працює твій чарівний Яромир? Викидайлом?

— Кур’єром, розвозить піццу — пам’ятаєш, на Тернових Валах маленький ресторанчик? — от у ньому. Плюс учиться на вечірньому, хоча, каже, останнім часом із цим складно, погано встигає. Та нічого, — рішуче додала вона, — ми надолужимо!..

Марта вже хотіла підпустити шпильку з приводу цього «ми» і того, як саме вони «надолужуватимуть», а потім згадала про власну неділю — і розсудливо стулила пельку.

Весь цей час, якщо чесно, вона чекала на якусь каверзу. Не від Ніки, звісно, — від решти. Враховуючи те, про що розповів зранку Чепурун. Але сумку вішала так, щоб накраяні з повідця кільця було видно.

Може, ця її затятість і відлякала. Так чи інакше, нових дотепних ходів від невідь-кого не спостерігалося, і Марта вирішила, що тему закрито. Мало що, сталося в людей осіннє загострення, на тлі всіх цих подій на площі не дивно анітрохи.

На перерві їй вдалося втекти від Ніки з її відвертостями й набрати Віктора.

— Слухай, — сказала одразу, — я на хвилинку. Можеш говорити?

Він явно був не в школі, судячи з дзижчання, що лунало на задньому фоні, — десь за містом, — на пасіці, чи що?

— Так, — відповів, — можу, тільки недовго, вибач. Вирішив дещо перевірити, але це я потім розповім. Як у тебе справи?

— Хотіла порадитися. Мої тут вирішують щодо того, щоби переїхати. Ненадовго, на кілька тижнів, максимум — місяців. Ну і, може, потім там же мені й вступні скласти…

Він відповів майже одразу, але все-таки була — Марта почула її — коротка пауза. Запинка.

— Я гадав, ти збираєшся вступати у столиці…

— Це ще не остаточно. В сенсі — про переїзд. Просто мачусі пропонують цікавий варіант щодо роботи.

— Слухай, — сказав він обережно, — я розумію, це не від тебе залежить. Може, так справді буде краще. Ти просто тримай мене в курсі, гаразд? Я не хотів би… не хотів би спускати тебе з очей, розумієш? Ну, зрештою, де ще я знайду таку помічницю.

Яку «таку», хотіла спитати Марта. От Ніка на її місці напевно би спитала.

— Дуже цинічно з твого боку, знаєш.

— Що робити. Я, зрештою, не втрачаю надії заявитися із отриманими результатами до столиці й улаштувати там невеличкий сполох. А ти, Марто, заслуговуєш на те, щоби отримати свою частину слави. Ну… тобто, я не зовсім це хотів сказати, просто… слухай, давай ти там не гарячкуй, я з дня на день повернуся і поговоримо вживу, гаразд? Обіцяєш?

— Обіцяю не гарячкувати, йєп. Повертайся швидше.

Решта уроків минула без особливих пригод. Якщо не враховувати те, що кабінку в туалеті заклинило; ну, Марта без проблем вибила її плечем. Під дверима лежав розірваний ремінець, дуже схожий на повідець, та мало які бувають збіги.

Ще в сумці після великої перерви Марта знайшла кілька сухих грудочок, які пахли курятиною. Миттєво спохмурнілий Стеф сказав, що це собачий корм.

Ну, на наступному уроці Марта, виходячи до дошки, випадково впустила пару грудочок, розв’язала задачу і, повертаючись на місце, демонстративно, зі смачним хрумкотом розтоптала спершу одну, а потім і другу. Клас ніяк не відреагував: Гюнтер узагалі не помітив, оскільки щось малював у конспекті, старший Кірик перекидався записочками з Урсулою, Дана щось потай писала в телефоні…

Марта вирішила, що Ніка має рацію: не можна аж так параноїти. І взагалі, нема у неї часу забивати собі баки проблемами тарганів у чужих головах. У Марти сьогодні насичений графік.

Одразу після занять вона рвонула до Інкубатора. Сьогодні був «звірячий день»: по вівторках вона допомагала не Штоцу, а пану Буликлею і його юним натуралістам. Прибирання у клітках та акваріумах, годування всієї цієї щебетливої, пискотливої, рохкітливої банди — словом, нічого видатного. І напрягів явно менше, ніж із журиками: неприємні запахи діставали Марту не настільки, як неприємні бесіди.

Потім вона знову застрибнула до маршрутки і вирушила на Піддубну. Навіть не робила вигляд, наче сумнівається: все вирішила ще з вечора, інакше навіщо би брала з собою папку з документами. Звісно, справа була не в розмові з Елізою, зовсім ні. Просто… Ну, якось-от поміркувала, прикинула. Знову ж, розмова із Віктором… ну, дещо підштовхнула її у потрібному напрямі. Переїдуть вони чи ні, а якщо буде реальний шанс вступити у столиці, Еліза перша висловиться за.

Маршрутка висадила її біля прохідної, поряд із якою в суботу вночі стояла черга із собаками. Зараз там нікого не виявилося, Марта кілька разів натисла на засохлу, подряпану кнопку, та навіть дзвінка не почула. Глухо, наче в танку. При тому, що з території долинали чиїсь голоси й гарчали мотори вантажівок.

Може, у них сьогодні пакування й перевезення готової продукції, а що, подумала Марта, колись же вони мають доставляти за призначенням. Хоча — от осінь, це значить, у них і сховища якісь повинні бути, ну, щоб складувати доти, поки не знадобиться.

Вона зрозуміла, що нема чого тут ловити, і пішла в обхід, туди, де вони в суботу зустрічалися з Елізою.

Пам’ятник за ці дні добряче виріс, і стали ще наочнішими всі помилки, що їх припустилися проектувальники. Ліхтарний стовп нахилився так, що розпорки під ним тріснули, та ніхто не квапився ані зрізати його, ані підпирати новими. Фігури покійного міністра фінансів, пана Ельфріка, та мудрого правителя, пана Циннобера (кавалера й ін.), виросли й набули завершеності — але разом із тим позначився явний дисбаланс, який навряд чи закладали скульптори. А якщо закладали, то за їхніми душами напевно вже виїхали єгері.

Пан Ельфрік височів над паном Циннобером і простягав йому сніп соломи, що перетворювався на золоті монети. При цьому на обличчі покійного міністра фінансів гуляла чи то роздратована, чи то поблажлива посмішечка, а правитель наш, мудрий пан Циннобер, дивився на нього знизу вгору, хіба що рот не роззявляв від захоплення.

За менше, подумала Марта, розчакловували й відправляли до артиків, із завзяттям працювати на благо держави.

Утім, яка їй справа зараз до пам’ятника і його безіменних проектувальників? Правильно: жодної, от просто жоднісінької.

Дуб — так, справді було шкода: біля розпилу, там, де зараз височіла голова пана Ельфріка, кора почорніла й почала відпластовуватися, відпадати цілими шматками.

Дубу і так недовго лишалося, а все-таки він заслуговував на краще ставлення.

Вона зітхнула й хотіла була переходити дорогу, коли ззаду покликали:

— Марто?

Тільки зараз вона помітила в тіні, біля лавочки, сутулу фігуру з тростинкою.

— Це ви, пане Клеменесе?

Ледве не бовкнула: «Що ви тут робите?» — та вчасно стрималася. Мало що; в будь-якому разі її це не стосується.

— Не очікував тебе тут побачити.

За минулі тижні дідусь Стефана-Миколая сильно змінився. Наче став нижчим на зріст, залисини на скронях розрослися, і погляд… щось таке було в його погляді.

— З вами все гаразд? — спитала Марта.

Він опустився на лавочку й поклав тростинку поряд.

— Присядеш?

Марта поглянула на прохідну: люди стояли вздовж паркана, юрбилися біля воріт. Хтось скандалив, мовляв, без черги не пускати, куди пхаєтеся, жодної совісті! При цьому, здається, не пускали взагалі нікого, з чергою чи без.

Пан Клеменс стежив за нею уважним, сумним поглядом.

— Стефан-Миколай уже казав тобі? Ми їдемо, Марто. Георгу телефонували зі столиці, попереджали. Я народився в цьому місті — і сподівався в ньому померти.

Авжеж, подумала вона, Ортинськ тільки для цього і годиться. Народитися і померти. Жити краще десь в іншому місці.

— А хіба в Булавську так погано? — Вона все-таки присіла поряд зі старим. Дідусь у Стефа хороший, правильний. І якщо вона може чимось йому допомогти… — Я чула, там море. І взагалі… театрів багато, виставки, культурне життя.

Він вийняв люльку, набив тютюном і закурив.

— Коли нас, іще молодих, відправляли на Другу пацючу, ми всі приходили сюди. До цього дуба. І брали із собою на пам’ять по жолудю. А якщо жолудів ще не було — просто по листку. Ми клали їх у портмоне і зберігали у нагрудній кишені, отут, біля серця. А коли нас убивали, товариші саджали на могилі жолудь або клали у землю листок. Вважалося, що завдяки цьому душа не розтане в небесному вогні, а втримається на землі. Не вислизне з обіймів Господа.

Він похитав головою, дивлячись на чергу, а насправді — кудись далі. Набагато далі.

— Тепер я їду — і мені нема що взяти із собою. Я чув, десь під містом є ще один дуб, молодший брат цього…

— А, це як у байці? Ми класі в четвертому вчили. «Настала ніч. Ліс навкруги — тож граф спинив коня…»

— От і я гадаю: казка, вигадка. Якщо Сіністарі справді лишив у лісі один із саджанців, той, найімовірніше, загинув. Буруянські дуби де припало не ростуть. Та й… чи не все одно, з жолудем чи без? Я не певен, що зіслизнути по витках спіралі й переродитися тут за скількись років — така вже приваблива ідея. Чи тут, чи в Булавську, чи в Суліцині чи ще десь — байдуже. Ця земля найкраще родить тільки одне. Та ти й сама це знаєш, хіба ні?

Марта похитала головою. Вечоріло, і їй стало зимно на лавочці, хоча вітру наче й не було.

— Зуби, — спокійно сказав пан Клеменс. — Це ви теж мали би проходити, приблизно в тих самих класах.

— «Міфи народів світу», — здогадалася вона. — Есон і те завдання, яке дав йому цар Тіоскуррії.

— «…так, розтинаючи ниву плугом стрімким до кінця, кидаю у борозну не насіння пшениці родюче — змія жахливого зуби міцні; й виростають із них в обладунках воїни, їх я стрижу, мов волосся, зрізаю під корінь…», — процитував пан Клеменс. Він говорив, трохи відкинувши голову назад, примруживши очі, і його повіки тремтіли, наче зараз дідусь Стефа бачив усе те, про що йшлося в давній поемі.

— Ну, не тільки зуби, — навіщось уточнила Марта. — І взагалі, от ви кажете, що їх не можна нейтралізувати, а я читала, що будь-яка отрута, навіть смертельна — умовна річ. В тому сенсі, що якщо правильно, з розумом вживати, можна зробити щось корисне. Наприклад, зцілювати, а не вбивати людей. Треба тільки знати, яким чином.

Пан Клеменс розплющив очі й, закинувши голову сильніше, подивився у верховіття дуба. На чорному, сухому гіллі лишилося тільки декілька листочків, та й ті нагадували древній гербарій, знайдений минулої чверті Чепуруном у підсобці в Ропухи. Не гербарій — сам порох.

— Колись, — сказав старий, — достатньо було вірити. Та ми відмовилися від цього дару, передоручили його іншим. Спершу хотіли, щоб відповідальність за зміни брали на себе інші, — і ось ми почали створювати Королів та Королев. Натомість перестали вірити і в них самих, таким чином позбавивши їх сили і влади. А ті крихти, якими ми все-таки володіємо… Ти бачила, що коїлося на площі в суботу, чи не так? Це показували по всіх каналах і напевно виклали в інтернеті, ти не могла не подивитися. От і все, що ми вміємо, Марто. Все, що ми можемо. Силою ненависті перетворювати людей на чудовиськ. Робити цей світ страшнішим і потворнішим. Знову і знову засівати його драконовими зубами.

Він тицьнув пальцем кудись нагору:

— Років триста тому це ніколи б не сталося. Навіть у ті роки ще траплялися люди, здатні на більше, ніж просто розлюднювати інших. Цей дуб… йому не дозволили б засохнути, розумієш? Він був би живим — у їхній уяві, а отже, й насправді. Тоді ще по землі ходили справжні лицарі. І серпоносці після загибелі чергового дракона не дозволяли зійти паросткам із його зубів. Тим більше, — сказав він твердим, злим голосом, — тим більше ніхто не дав би прорости його язику.

Марта відчула, як по її спині розливається крижана хвиля, від куприка і вгору, до шиї. Вона ледве стрималася, щоб не обхопити себе руками за плечі.

— Вибачте?.. Язик? До чого тут язик? В поемі не було ані слова про язик, тільки про воїнів — як вони здіймалися із засіяної зубами борозни.

Пан Клеменс мовчки затягнувся, випустив до неба кілька димних кілець.

— В тім-то й річ. У цьому сама їхня сутність, розумієш? Поему опубліковано у скороченій, шкільній версії — і всі завчають її з дитинства, тому ніколи не замислюються, що саме вона означає. А я… мені, бачиш, пощастило. В тому артику, де я захоплено й натхненно працював на благо рідної країни, сидів один професор. Знавець давніх мов, поет. Саме він переклав поему — цілком, без купюр. І він розповідав її, цитував напам’ять, усіх нас просто довів до божевілля своєю нескінченною декламацією, можеш уявити. І от у тому фрагменті, де Есон зрізає під корінь повсталих із борозни земленароджених, він так захоплюється різаниною, що не помічає ще одного. Того, хто виріс із насінини, яку цар кинув у землю потай, за його спиною.

— Але ж це, вибачте, казки. Давні міфи. Якась правда за ними стоїть, та навіть якщо… ох, не знаю, все це сталося тисячі років тому, далеко на півдні.

Він подивився на неї, розгублено кліпаючи, і Марта знову здивувалася тому, як шалено, дико постарів пан Клеменс. Наче душу вийняли з людини, взяли й витрусили.

— Так, — сказав він зрештою. — Ти, звісно, маєш рацію, щось я забазікався, вибач. Розклеївся, це все через від’їзд. До того ж я тебе затримую, ти ж поспішала кудись.

— Мені на завод. — Марта не збиралася нічого пояснювати, але й просто так піти не могла. — Тільки не подумайте, я не працювати, мені до директора, документи передати…

Вона підвелася, поправила сумку на плечі.

— Зачекай-но, — зовсім іншим, сухим і холодним тоном сказав пан Клеменс. — Не поспішай.

Він ухопив її за руку, пальці в нього були тонкими й чіпкими. І всі у шрамах — страшних, давніх.

— Що Ви?..

Але він перебив її, кивнув у бік воріт:

— Сама поглянь.

Якраз цієї миті натовп розступився, поповзли з гуркотом стулки — і на вулицю повільно виїхали кілька машин. Спереду — «борсук» із увімкненими блималками, густо-синій та білий промені били по очах, Марта аж заплющила їх. За «борсуком» повзла машина, схожа на фургон, у таких до магазинів привозять хліб, але тут точно хліба не було, а були вмонтоване в стінку заґратоване віконце й обличчя, кілька блідих, воскових облич за решіткою.

— Верхівка, — пояснив пан Клеменс. — Помічники, зави і зами. А директора забрали ще зранку, просто біля воріт взяли, на вході. Блокували машину, охоронців мордами в асфальт — і чи не будете ласкаві з нами проїхатися. Був ласкавий, авжеж. Куди би він дівся.

— А ви звідки?..

— Так он ті, біля воріт, — вони ж тут відтоді чергують. На хліб навряд чи розраховують, але видовище отримали, по повній програмі.

Марта похитала головою.

— Це якась помилка, пане Клеменсе. Хто би його наважився?.. У нього ж влада, зв’язки, становище…

Старий вибив люлечку, прочистив і набив наново.

— У мого сина, — сказав він, — теж усе це є. Зв’язки, влада, становище. Але за кілька тижнів ми поїдемо звідси назавжди. Якщо раптом твої батьки зможуть, зробіть те саме, Марто. Те, що я казав про інші міста, — забудь, це лише стареча слабкість. Збирайтеся та їдьте. Почніть життя наново, ви ще молоді. Хай би що тебе тут тримало, дівчинко, їдь, щойно зможеш. І якомога далі звідси. Розумієш?

Вона не відповіла — не знала, що відповідати.

У цей момент біля воріт знову зашуміли, якась жінка пронизливим голосом вимагала негайно начальство, що за знущання, стільки тримати людей на вітру, це вам не літо все-таки!.. Так, підтримали її інші голоси, ми що ж оце, даремно стоїмо, коли прийматимуть уже?!

— Чому вони обурюються? — здивувалася Марта. — Їх же використовували. Увесь цей час — їх же доїли, як собак, хоча, якщо чесно, і з собаками так не можна…

— Використовували? — Пан Клеменс усміхнувся й похитав головою. — Помиляєшся, дівчинко. Ніхто їх сюди силоміць не заганяв. І собак вони привели сюди з власної волі, приводили раніше і приведуть знову, щойно дізнаються, що за це можна отримати хоча би сотню-дві.

Він знову похитав головою, поглянув на Марту із дивним виразом на обличчі. Наче із жалем, хоча, подумала вона, чого б це йому мене жаліти.

— Які ж ви наївні діти. Ви всі: ти, Стефан-Миколай, Бенедикт… Я гадав, це ми були такими… непристосованими. Гадав, що ви напевно виросли цинічнішими.

— Це погано? — уточнила Марта. Не сперечатися ж зі старим, не доводити ж, що — ні, анітрохи ми не наївні, навіть не сподівайтеся!

— Їдьте, — просто відповів він. — Їдьте з цього міста, дівчинко. І чим швидше, тим краще.

Марта кивнула. І вже хотіла піти, але останньої миті її наче щось штовхнуло під лікоть. Вона розстібнула ланцюжок, зняла й простягнула панові Клеменсу жолудь, який на день народження їй подарували журики.

— Що це?

— Це вам, — сказала вона. — На пам’ять. Візьміть, будь ласка.

Перш ніж він устиг відповісти, вона вклала йому жолудь у руку, кивнула знову й пішла геть.

Обернулася тільки раз. Дідусь Стефа і далі сидів під мертвим дубом, уперся долонями в тростинку і випускав з люлечки клуби диму, густі та сиві. Їй здалося, що клуби ці скручуються у якийсь візерунок, що варто вгледітися — у ньому вдасться вирізнити власне майбутнє. Але Марта не вдивлялася.

Розділ 9 День пам’яті

Вони заходили на шкільне подвір’я по двоє-троє. Якщо зустрічалися у воротях, обнімалися, плескали один одного по спині. Їхні дружини й діти трималися завжди трохи позаду, дивилися з легкими ревнощами.

Зовні намагалися не затримуватися, одразу проходили крізь вестибюль у їдальню, тільки кілька людей стояли на ґанку й курили; коли Марта з Елізою і батьком зайшли на подвір’я, вона одразу помітила ці червоні вогники — наче очі нічних чудовиськ то спалахували, то пригасали.

Вона згадала про «борсука» і поглянула туди, де він стояв. Світло єдиного ліхтаря не зачіпало той кут подвір’я, тануло на півшляху, але Марті здалося, що машина й досі там. Значить — і єгер також.

А що? — коли поміркувати, пояснення Штоца щодо спортзалу виглядало не таким уже й безглуздим. Взяти, скажімо, пакунок із кістками: так, Марта встигла передати його Віктору, — але ж залишкові спотворення поля нікуди не ділися, гатило добряче. Додамо сюди дохлих рибок у кабінеті Ропухи, згадаємо про єгеря, який кілька днів складав компанію шкільному вахтеру, пану Лущевському… Тоді все складається: після пожежі не одразу, але тицьнулися-таки перевіряти, винюхали сліди кісток, взялися за справу всерйоз. А що відкрито не допитують — ясно ж, бояться сполохати. Он який смурний був директор, ще кликав пані Форніц на «спільну нараду». Знаємо ми ці наради! Добре, що Віктор поїхав, вдало збіглося, але попередити треба, вівця ти безголова, одразу не здогадалася, про що тільки думала…

Ну, сказав внутрішній голос, ясно про що. Віднедавна наша Марта тільки про одне й…

Вона протяжно зітхнула й порадила самій собі стулити пельку.

— Ти як? — тихо спитала Еліза. — Витримаєш?

Марта ледве не відповіла (витримаю, чого б мені не витримати; що ж ви усі сьогодні наче зговорилися? — я не маленька і не дитина вже!..) — а потім здогадалася, що Еліза запитує не в неї.

— Маю, — сказав батько. — Я дав їм слово.

Весь вечір він переважно мовчав — от від самої зупинки. Але ж Марта приїхала трохи пізніше і бачила, як Еліза з батьком про щось говорили. Точніше, говорила Еліза, батько стояв і слухав… чи навіть не слухав, по ньому було не зрозуміти. А потім, коли Марта вирішила, що вже геть незручно (не підглядати, а настільки запізнюватися), батько перервав мачуху. Він відповідав спокійно й розмірено, з легкою посмішкою на губах. І якби Марта не бачила виразу на обличчі Елізи — вирішила б, що вони обговорюють якісь приємні дрібнички зі свого минулого.

— Ми можемо тобі чимось допомогти? — спитала Еліза. На шкільному подвір’ї було тихо, тільки спалахували та гасли вогники курців на ґанку та шурхотів сухим листям вітер. Здалеку, за будинками, скреготіла, спустошуючи баки, сміттєвозка.

— Ви вже допомагаєте, — спокійно відповів батько. Він ворухнув рукою, в якій тримав пакет із гостинцями.

— Я мала на увазі…

Вона обірвала себе, кивнула родині, що проходила повз них, — одній із тих, які Марта майже не знала. Доброзичлива матуся у відповідь розкланялася, пацан років дванадцяти зиркнув чванькувато й зневажливо. Їх батько зробив був крок до батька Марти, явно збираючись обняти, та побачив його обличчя, впізнав-здогадався, затнувся, в останню мить примудрився просто простягнути руку.

Батько Марти потиснув її і сказав:

— Привіт, Ктире.

— Привіт, Капелане. — (Марта майже із задоволенням спостерігала, як сповзає з фізіономії пацана вся його чванькуватість. Та й батько його виглядав добряче розгубленим). — Я… чув про тебе. Молодець, що повернувся, Капелане.

Він помовчав, вочевидь чекаючи на відповідь, хоч якусь. Не дочекався, кивнув, прокашлявся:

— Радий тебе бачити, Капелане. Розумію… вам зараз непросто. Якщо буде потрібна допомога… просто знай: ти можеш на мене розраховувати.

— Дякую, — сказав батько. — Знатиму.

Ніякове мовчання затягнулося, і цієї миті з ґанку знайомий голос вигукнув:

— Ну нарешті! Ктире, Капелане, давайте на борт, тільки на вас і чекаємо!

Звісно, це був Елоїз Гіппель на прізвисько Брехло: сьогодні весь при параді, у шикарному, франтовому костюмі та з Андварі другого ступеня на лацкані.

— Пані Деліє… Елізо… Марто… — Він акуратно брав у руку долоню кожної, губами торкався повітря над їхніми пальцями. Потиснув руку похмурому пацанові: — Зебастіане, як ти виріс! Прошу, прошу!.. Все вже готово, чекали тільки на вас. Нумо, хлопці, досить диміти, починаємо!..

Троє постатей поряд із ним пригасили недопалки, вийшли з тіні на світло. Один рухався з дивною, майже хворобливою грацією, яка чомусь завжди нагадувала Марті про богомолів. Світловолосий, з темними окулярами на пів-обличчя, він був у своєму незмінному камуфляжі. Товариші називали його Спрутом, це був такий жарт для вузького кола, причому в перші роки він здавався Марті жорстоким — враховуючи, що лівий, заправлений за пояс рукав куртки в Спрута був порожнім. Тільки потім — спостерігаючи на Днях пам’яті за тим, як вони всі поводяться один з одним, — Марта зрозуміла, що справа аж ніяк не в жорстокості. Просто звичайнісінький хлопчачий гумор, який навіть із віком не минає; нормальним людям не зрозуміти.

Спрут кивнув їм усім, підійшов до батька, вони міцно обнялися, потім він потиснув руку Ктирові. Марта на них толком і не дивилася. Не спускала очей з двох інших.

З кремезного бороданя років під п’ятдесят і його напарника — високого, широкоплечого, з неймовірно ясним, чистим поглядом. Вона пам’ятала їх — і не пам’ятала. На жодному з Днів пам’яті Марта досі їх не бачила, але тепер їй здавалося: вони завжди були там, жодного року не пропускали. Це було так дивно: два спогади, які сходилися, накладалися один на інший. Зросталися один із іншим.

— Грибе, Махорко. — Батько кивнув їм, але не обійняв, навіть руки не потис. І Ктир теж, він узагалі зробив вигляд, наче їх не помітив.

Кремезний і високий рушили слідом за Гіппелем і пані Делією, Брехло говорив без угаву, час від часу змахував руками, сам же сміявся над своїми жартами. Марта з Елізою і батьком йшла в самому хвості, але і звідти виразно відчувала запах — той давній, знайомий запах зі снів. Запах пилу, в який впліталися, просочувалися інші нотки.

Гострі прянощі. Просякнута потом бавовнянка. Мед, який витік із розбитого глечика. Дим спалених сіл. Кров.

Потім вони нарешті опинился в їдальні, і на Марту навалилися інші запахи, і світло, і голосні вигуки, і сміх, — і вона з полегшенням зрозуміла, наскільки ж сильно чекала цієї миті. Все-таки, як не крути, Дні пам’яті з року в рік давали їй відчуття надійності. Відчуття того, що якщо до їхньої сім’ї прийде справжня біда, є ті, хто завжди допоможе.

Їх миттю захопили в полон, Марту й Елізу підхопила під руки Франциска Гіппель: добре, що прийшли, ми вже зачекалися, ану, Раймонде, зачекай, що це тут у тебе в пакунку, ох, Елізо, невже твій фірмовий салат, о, і пиріг, як пахне, просто божественно!..

Батька, як завжди, повели до столу ветеранів, він пішов, навіть не озирнувся. Там його всадовили скраю, разом із Грибом та Махоркою, над їхніми головами висів минулорічний транспарант «Вітаємо, рідна школо!» і поряд дошка пошани — «Найкращі учні школи». Марта раніше дивувалася, чому на дошці із найкращими учнями висять переважно учениці, а тепер їй різонуло інше: батько та його побратими поряд зі світлинами її однокласників.

Ах, Елізо, цвірінькала тим часом пані Франциска, ти не уявляєш, скільки було клопоту, часи сама знаєш які, ця їхня наче необов’язкова, рекомендована комендантська година, ці їхні патрулі, яке паскудство, нам довелося стількох оббігати, ніхто не хоче брати на себе відповідальність, а День, сама знаєш, раніше опівночі не закінчується, такий, ха-ха, парадокс, ну, нічого, все якось залагодили, а от скажи мені, будь ласка…

Пані Франциска якщо чим і нагадувала свого чоловіка, то це талантом вловити настрій моменту. І, наприклад, врятувати ситуацію нескінченною зливою необов’язкових слів, візерунком акуратних, оманливо клопітливих рухів.

На клейончатих скатертинах уже стояли тарілки з почастунками — менше, ніж у попередні роки, але цілком достатньо; Елізині салат і пиріг вдало вписались у загальну картину. Згідно з традицією, левову частину страв приносили самі учасники — ну, й скидалися на напої, ясна річ. Існував неофіційний фонд взаємодопомоги, незмінним його скарбником споконвіку був той-таки Гіппель.

Так само згідно з традицією, хоч би де святкували День пам’яті, завжди накривали три столи. За одним сиділи ті, хто воював у Середгір’ї. За іншим — дружини й діти; іноді — якщо ветерани вважали за потрібне запросити їх — брати, сестри, батьки. Третій стіл був крихітним, лише на три особи. І якщо ветерани зазвичай прилаштовувалися поряд зі сценою, а родичі — біля стіни, то цей, третій столик ставили у дальньому кутку. Наче хотіли засунути якомога далі, щоби зайвий раз не згадувати. І якраз тому — звісно ж! — кожен коли-не-коли та й кидав туди крадькома погляд.

Марта теж поглянула, але взагалі-то нічого нового не побачила — та й не очікувала. Її зараз більше цікавило те, як поведуться з батьком побратими.

Ні, вона не боялася, що від нього сахатимуться, як від зачумленого. Але вона бачила вираз обличчя Ктира на подвір’ї. І знала… надто багато всього знала.

Тому зітхнула з полегшенням, коли побачила, як кілька людей підвелися, щоби потиснути йому руку, а хтось просто підняв долоню…

Пані Франциска тим часом знай собі цвірінькала про те, що шкільна їдальня — це, Елізо, захід вимушений, в інших місцях нам відмовили, сама знаєш, як воно буває: десь на нинішній вечір уже арендовано, десь ремонт… ох, вибач, потім договоримо, Елоїз починає…

Гіппель підвівся, відкашлявся. Всі погляди були спрямовані на нього, навіть три постаті в чорному — ті, за окремим столиком, — підвели голови.

Далі була звичайна Гіппелева балаканина: бойове братство, скріплене земляцтвом, не розгубити традицій, як чудово, що всі ми тут зійшлися. Ветерани слухали його терпляче, схожі на старих хортів, які чекають, поки нарешті можна буде підійти до мисок із їжею. Дружини і діти наче віддавали данину традиції, хоча дехто вже почав перемовлятися.

Марті розмовляти не було ані з ким, ані про що. З її класу тільки у кількох батьки були на тій війні, і всі — в інших взводах. А День пам’яті — це щось типу закритої вечірки, будь-кого сюди не пускають.

Словом, вона сиділа і знічев’я спостерігала. Порівнювала з минулими роками. Так, казала собі, дещо бідніші столи, і народ вдягається скромніше, та дивись: так само всміхаються одне одному, розпитують одне одного про успіхи своїх дітей, — ні, нічого не змінилося, по-справжньому — нічого…

Навіть Гіппель так само, як зазвичай це й бувало, в певний момент поступився місцем дядечкові де Фіссеру. От, подумала Марта, хто анітрохи не змінився. Ще дещиця — і виглядатимемо однолітками, а потім… ох, ще вважатимуть мене його старшою сестрою!

Де Фіссер сидів на самісінькому краї столу ветеранів, наче трохи віддалік від решти, та коли дядечко підвівся, замовкли всі. Вдягнений він був у цивільне: джинси, смішна фланелева сорочка у велику клітинку, на шиї — тьмяні ланцюжки із крихітними ланками, причому жетонів, як зазвичай, видно не було. Але коли де Фіссер рухався, вони дзенькотіли, ці жетони, — звучали як додатковий хор голосів, що підспівують тим його десяти основним.

Дядечко провів п’ятірнею по своєму русявому волоссю, скуйовдив його. Посміхнувся — ці ямочки на щоках, як же Марта обожнювала їх. Їх, і білозубу посмішку, і веселий погляд блакит-них очей.

— Ну, — сказав де Фіссер, — ще один рік минув. Не кращий рік. Але ми знову тут, всі ми, а це вже чимало.

Голос, яким він говорив, був десятий, дядечків найрідкісніший. Низький, із ледве чутною хриплуватістю, він зазвичай лунав рівно й чітко. І єдиний змінювався з часом. Тільки він і нагадував Марті: насправді де Фіссер їй годиться у батьки, не у брати.

— Я багато не говоритиму. Не зараз. Всі ви після роботи, втомилися й хочете їсти. Нам дещо треба обговорити, це правда, але обговоримо ми потім. А поки що — всім смачного. І, — він підніс пластиковий стаканчик, решта теж потягнулася до посуду, — за наше братство. За те, що ми повернулися.

Зачовгали лавки та стільці — спершу коли їх відсували, щоб підвестися, потім — коли сідали, — а потім — наче раптом додали гучності на відео-плеєрі — залунало клацання ложок, виделок, шурхіт пластикових тарілок, голоси…

Марта не ловила ґав, взяла собі рибного салату, потягнулася до пакета із соком. Еліза про щось недбало розмовляла із сусідкою по столу, сухорлявою та тонкогубою, судячи з окремих слів, що долітали, — пов’язаною чи то із ринком, чи то з овочебазою. Сусідка жалілася, що син геть відбився від рук, відпустив волосся, схожий на чортзна-що, і жодної ради з ним. Еліза кивала й погоджувалася, підлітки, найскладніший вік. Дуже, мовляв, добре вас розумію, у самої он… Але якщо раптом ваш вирішить постригтися, телефонуйте, щось вигадаємо, так, без черги, ну про що може бути мова.

При цьому навіщось м’яко стиснула зап’ясток Марти, та від несподіванки ледве не вдавилася. Потім почула, як Еліза наче між іншим розпитує про постачання свіжими яблуками, все зрозуміла й у відповідь стиснула зап’ясток Елізи. Відчувала себе при цьому геть по-дурному: теж мені, дві змовниці, — але й чомусь була задоволена собою.

До розмови приєдналися дві тітки, що сиділи навпроти. Одна, озирнувшись на стіл із ветеранами, упівголоса зауважила, мовляв, із підлітками нелегко, але хоча б зрозуміло та звично, а от коли твій чоловік повертається з-за ріки таким… це ж, певно, важко: жити з людиною, яка тільки номінально твій чоловік, а насправді…

Еліза ще раз стиснула руку Марти, але, схоже, тепер — тільки аби стриматися і не наговорити жалісливій єхидні зайвого. Скрививши масно напомаджений рот, та торочила в тому ж дусі: і не кинеш його, і користі… але ми, звісно, всі маємо підтримувати одна одну, якщо вам, Елізо, потрібна буде допомога — та що завгодно, виговоритися там або порадитися…

— Продуктами, — спокійно сказала Еліза. — Із вдячністю приймемо допомогу продуктами, зокрема — яблуками. Є такий сорт…

Тут знову підвівся де Фіссер, проголосив другий тост — «за тих, хто чекав», — а коли випили, попросив на хвильку уваги.

— Перед тим, — пояснив, — як почнемо, є кілька питань. Озвучиш, Скарбничий?

Гіппель перерахував видатки за минулий рік: кому і якою сумою допомогли, і чому. Говорив несподівано коротко, в кінці послався на закриту групу в «Друзях»: виявилося, уже з півроку більшість ветеранів напряму чи через родичів підтримували контакт один з одним через Мережу, тому всі були в курсі поточних справ. Тому і питання про майбутні видатки насправді вимагали лише формального затвердження.

— Ну, — підбив підсумок Гіппель, — на цьому, здається, в нас…

Але дядечко де Фіссер посміхнувся йому своєю білозубою посмішкою, зробив знак рукою — Гіппель знітився й сів.

— І ще одне питання. — На Днях пам’яті Нікодем де Фіссер ніколи не говорив звичними своїми голосами, тільки десятим, призначеним для речей по-справжньому важливих. Але зараз його тон підказав Марті: йтиметься про щось виняткове, надзвичайне. Слухай на обидва вуха, дівчинко, не лови ґав. — Я би вас зайвий раз не турбував, але ситуація непроста, а в Мережі таке обговорювати не варто.

— Та ти, капітане, туди й не заходиш, — хмикнув один із ветеранів — щокастий, голомозий чолов’яга на прізвисько Кабан. Наскільки Марта пам’ятала, він працював викидайлом в одному з нічних клубів Охвістя. — За всі шість місяців жодного разу не зазирнув. Поважаю твою обережність, якби не вона, ми б тут зараз не сиділи, але війна закінчилася, настали мирні часи — давно час змінити режим. Всі свої, щурів серед нас немає. І в Мережі, хай би що казали, чисто. Група ж закрита. Час, знову ж, економить.

— «Війна закінчилася»? А я й забув, от же ж. Дякую, що нагадав, Кабане.

Той почервонів і відвів погляд, а Марта зрозуміла, чому всі вони слухали дядечка безпереч. Гіппель міг грати роль розпорядника і скарбничого, представляти братство у перемовинах із директором чергового ресторанчика, — але командиром був Нікодем де Фіссер, тільки він один.

— Хоча, — сказав дядечко, — подивишся на вулицю — так і не скажеш, що настали мирні часи. Ви всі знаєте, про що я.

Хтось мовчки кивнув, хтось відвів погляд. Але — так, вони знали.

— Патрулі з добровольців. Рекомендації не залишати будинки ввечері після одинадцятої. І те, що вони влаштували на площі Трьох Голів. Ясніше ясного, куди все звертає.

— Та вже куди ясніше, — сказав з протилеж-ного кінця столу жилавий Очерет. — Перед Середгір’ям були ті самі розклади. І смерділо тим самим лайном, один в один.

— Саме так. І ми не можемо просто мовчати й дивитися, еге ж?

Вони загарчали у відповідь, радше схвально.

— Що пропонуєш? — тихо спитав Спрут.

— Для початку — розбится на трійки і виходити разом із патрулями. Вони приймають усіх бажаючих. Скористаємося цим.

— І? — уточнив Спрут. — Ти в курсі, чим вони озброюють волонтерів?

— Я в курсі, що ти в Ірбісовому урочищі зробив з тими вартовими. Без вогнепалу і без ножа. Голими руками.

Спрут посміхнувся і демонстративно поправив лівий, порожній рукав.

— Відтоді, — сказав, — дещо змінилося.

Марта очікувала, що де Фіссер знітиться, вона сама на його місці в землю б уже запала від сорому, а дядечко тільки знай дивився собі на Спрута, не відводив погляду. І Спрут зрештою посміхнувся, пристукнув пальцями по стільниці й потягнувся до пластикового стаканчика.

— А дещо, — сказав Нікодем де Фіссер, — не змінилося. Чи я помиляюся?

Вони мовчали, і капітан провадив далі.

— Ніхто не вміє справлятися з усім цим лайном краще за нас. Не тому що нас учили. Тому що ми вже мали з таким справу. Якщо хто призабув, Капелан незабаром надасть нам можливість пригадати — чи не так, Капелане?

Батько кивнув.

— Та гори воно все, — видихнув раптом Кабан. Він посунув стілець і підвівся. — Без образ, капітане, але це лайно — не наше. Нехай жеруть ті, хто всю цю хрінотінь заварив. У мене сім’я: дружина молода, сину три місяці. І ми їдемо. Продаємо на хрін будинок і валимо звідси. Назавжди. Розумієш, капітане? На-зав-жди. Все життя гадав, що, сука, мій син житиме там само, де його дід та прадід, — а хріна з два.

— Ростеш, Таддеусе. Мудрішаєш.

— Та пішов би ти, капітане. — Кабан поляскав себе по кишенях, витягнув почату пачку, хтось простягнув йому запальничку, він мовчки кивнув і рушив до виходу. Грюкнув дверима.

— Я нікого не змушую, — спокійно сказав де Фіссер. — У багатьох сім’ї, плани, дві-три роботи. Справа добровільна…

— Отож, — відгукнулася раптом тітка з масно нафарбованим ротом. — Сім’ї. А розмовляєте так, наче нас взагалі не існує. «Патрулі»! Та хай собі патрулюють, спокійніше буде. І комендантська година не завадить — може, дехто почне додому вчасно приходити.

З-за столу підвівся здоровенний чоловік із чорною наліпкою. Його Марта теж пам’ятала, свої називали його, ясна річ, Циклоп.

— Пельку стули, — пробурчав він. Потер двома пальцями ніс, рябий від лопнутих капілярів. — А ти, капітане, не сердься і зрозумій: все це… не в масть, чи що. Тут у всіх уже своє життя. Хтось гарує на понаднормових. Хтось он, як Кабан, — п’яти мастить якнайдалі. А хто не мастить — тим теж немає жодного сенсу вплутуватися. Одна річ: раз на рік зібратися, попити-поїсти, позгадувати. Допомогти там одне одному, це ясно, все по-людськи. Але підписуватися на таке… — Він помотав головою, усміхнувся і додав незграбно: — Без образ, да?

Де Фіссер посміхнувся йому у відповідь:

— Та які образи, Циклопе? Особиста думка, маєш повне право. Ти ж не під присягою, правильно? Ну що, хтось іще згоден із Циклопом та Кабаном?

Він витримав паузу, обводячи поглядом ветеранів. Ті ховали очі, а дехто навпаки — дивився просто на нього, із викликом. І кивали, багато хто кивав.

— От і добре, — недбало кинув дядечко Нікодем. — А чи є тут ті, хто все-таки готовий мене підтримати?

— Є, — відгукнувся Махорка. — Ми з Грибом.

Він уже певний час крутив у руках пачку з тютюном, а тепер розгорнув і заходився із підкресленим непоспіхом згортати цигарку.

— Ви? Забудьте! — Здається, дядечко вперше за всю цю розмову по-справжньому розізлився. — І обидва самі чудово знаєте чому! Ви тут уже чотири дні, так? Отже, часу у вас до наступної суботи, ані хвилиною більше. Чи забули, що сталося із Нарвалом?

— Чому ж «забули»? — Махорка знизав плечима, сховав гаман до кишені й підвівся. У лівій руці в нього раптом опинилася коробочка, Махорка чиркнув сірником, затягнувся, кинув його в пустий стаканчик. — Дуже добре пам’ятаємо. Був Нарвал — і не стало Нарвала. — Він помахав долонею, розганяючи дим, і підійшов до вікна, прочинив його, знову затягнувся. — Та ти, капітане, себе не заїдай. Ми все й так вирішили, до твого запитання. Ти не уявляєш, що це таке: рік за роком жити у потягах, без шансу ступити на тверду землю. Тоді, в Середгір’ї, ми гадали, що це вихід. Порятунок. Начебто: хоча медицина безсила, а ми все одно житимемо, круг пальця долю обкрутили, дякувати гірській відьмі. Хріна з два. Може, для кого іншого це вихід, а для мене особисто — гірше смерті.

Нікодем де Фіссер слухав його мовчки, тільки ходили під шкірою жовна. Потім він обернувся до інших — і Марта вперше побачила, як змінилося, зістарилося його обличчя.

— Ну, — кинув він, — отже, із цим питанням розібралися. Хтось хоче щось додати? Чи приєднатися до Гриба з Махоркою?

Ніхто не хотів.

Де Фіссер посміхнувся на це із колишнім, звичним своїм завзяттям і сказав:

— Тоді наступний тост — за нашу пам’ять! За тих, хто береже її, — і за тих, хто пам’ятатиме про нас, коли самі ми ступимо на тверду землю, коли вийдемо на берег…

Всі обернулися до найменшого зі столиків, багато хто підніс стаканчики, салютуючи трьом постатям у чорному.

Марта не знала, чому їх тільки троє, батько не розповідав, він взагалі не любив згадувати про те, що сталося у Середгір’ї. Вочевидь, це були вдови тих, хто воював і не повернувся, — але ж їх там загинуло набагато більше, чом не приходили родички інших?

Одна була зовсім молоденькою, друга — старша, третя — геть старезна. Вони заходили у залу ледве не першими, одразу ж займали свій столик і аж до кінця лишалися там.

У них раз і назавжди була своя, відведена тільки їм роль. Сидіти. Мовчати. Підводитися під час третього тосту.

У дитинстві Марта гадала, що у них немає голосів, ну, оніміли від горя, буває, вона про таке читала в якомусь романі. Але один-однісінький раз — років три-чотири тому — вони раптом підвелися, і старша кинула смурну фразу про те, що якесь там колесо знову починає крутитися. От тоді Марта збагнула, що вони від горя не оніміли, а просто збожеволіли, буває й таке.

Сьогодні вони теж підвелися, але Марта нічого особливого не чекала. Вона прислухалася до наступного кола бесіди Елізи й тітки з овочебази. Тітка з удаваним співчуттям відповідала, мовляв, усе розуміє, та нічим, буквально нічим не може зарадити. Тільки нехай Еліза не думає зайве: просто часи зараз такі, а так, звісно, треба триматися одне одного, ми ж належимо до спільного побратимства чи, пак, посестринства, однієї великої сім’ї.

Марті кортіло сказати — суто по-сімейному, — мовляв, якщо вона так само парить мізки своєму синові, ясно, чому він типу відбився від рук.

— Черв, — дзвінко вимовила наймолодша з трьох удов. Личко в неї було лялькове: тоненькі брівки, крихітний носик, пухкі губки. — Черв — і сморід його всюди. Тут — найсильніше.

— Зрада, — додала друга — на вигляд однолітка Елізи. Зморшки спотворили риси її обличчя, сивина торкнулася скронь, але погляд був досі ясним. — Зрада у братстві. Підглядач і хортиця. Престол і відрубана голова.

— Язик, — додала третя — давня, згорблена баба. Вона стиснула губи, кліпнула. І повторила: — Язик без кісток. Але вражає глибше, ніж зуб. Гостріше, ніж лезо. Завжди поряд. Завжди…

Їх слухали, затамувавши подих, — всі, й ветерани, і дружини з дітьми. Де Фіссер сполотнів, вилиці його загострилися, ніздрі роздулися, наче капітан сподівався за запахом вирахувати, відчути зрадника.

— Хто? — спитав він хрипко. — Назвіть нам ім’я!

Тоді лялечка зітхнула, наче виринула з бездонних глибин на поверхню, зітхнула й повернулася до де Фіссера. За нею повернулися дві інші вдови. А потім стара повільно, наче у кошмарному сні, почала розвертатися у зворотному напрямі. До столу, за яким сиділи дружини й діти ветеранів.

До Марти. До Марти!..

Стара подивилася їй просто в очі — поглядом мудрим і безжальним. І вже відкрила була рот, — але не встигла вимовити ані слова.

Двері до їдальні хитнулися і з хряскотом увігналися в стіну. Злетіли з шурхотом штори біля розчиненого вікна, всі здригнулися, хтось схопився з-за столу, в руках в Очерета при цьому звідкись узявся ніж, Спрут недбало поклав долоню на шийку пляшки… Тільки батько сидів собі з відсутнім виразом на обличчі — не людина, а воскова лялька. Якби не пальці, які час від часу голубили футляр із флейтою, Марта вирішила б, що він вдруге помер.

До їдальні ввалився Кабан, перед собою він пхав якогось парубка, заломивши йому руку за спину. Парубок не пручався, йшов мовчки. Пан Цешлінський, нічний сторож, дріботів за ними, розгублений і засмучений.

— От, — процідив Кабан, — тримай, капітане. Ти мав рацію, я — ні. Щури, повсюди самі щури. Цього я виловив просто під дверима. Підслуховував, шмаркач! Шпигував!

— Я не…

— Стули пельку!

— Панове!.. — намагався втрутитися старий вахтер. — Я рішуче й категорично прошу вас… Це, нагадаю вам, школа — і ви не маєте права свавільничати!

Нікодем де Фіссер озирнувся на своїх людей, дав знак. Спрут облишив у спокої пляшку, ніж кудись зник із руки Очерета. Циклоп вирушив з-за столу і певним таємничим чином опинився біля дверей, за спиною в пана Цешлінського, поряд став із безтурботним виглядом Махорка.

Про трьох вдів усі забули. Всі, крім Марти. Стара так і дивилася на неї, хвилину, другу…

Потім вона кліпнула очима, наче прокидалася від тривалого сну, провела вузлуватою долонею по обличчю, здригнулася. Її підхопили під руки, повели й всадовили у кутку.

— Заспокойся, Таддеусе, — говорив тим часом дядечко де Фіссер. Він уперше за весь вечір змінив голос — обрав той, що належав безтурботному, трохи бешкетному юнакові. — Ти перенервував сам і налякав хлопця, — провадив він далі. — Розкажи, будь ласка, що сталося.

— Я вийшов покурити, он, вахтер відчинив двері. Ну, відволікся на кілька хвилин: зателефонувала Делія, ми завжди з нею перед сном… — Він смикнув плечем: — Не важливо. Словом, я тільки-но запалив наступну, бо та згасла — дивлюся, якась тінь за склом, біля дверей. Ну, повернувся назад — так, щоби не сполохати. Як ми тоді, в Ірбісовому…

— І знайшов цього парубка, — обірвав його де Фіссер. — Який робив — що саме?

— Та ключі я шукав! — похмуро озвався бранець. Він дивився з-під лоба і намагався поводитися так, наче йому анітрохи не боляче, хоча Кабан руку тримав немов у лещатах.

— Ключі?

— Ключі! Я і цьому вашому намагався пояснити, таж він не слухає.

— Ти мені поогризайся ще!

— Панове!.. Панове!..

— Та що ж це за дикість така! — схопилася з-за столу одна з дружин. — Що ж ви хлопчика…

Нікодем де Фіссер похитав головою і, не обертаючись, сказав:

— Циклопе, не треба. — А потім додав, у тиші, що раптом запанувала: — Давай, пояснюй. Які ключі й чому несподівано от зараз, о, — він поглянув на годинник, — половині на десяту вечора. Тільки без вигадок, будь ласка.

Парубок мотнув головою, намагаючись струсити з лоба волосся, але замість цього ще більше його розкуйовдив. Марті здалося, що вона десь бачила його, та де і коли?..

І що, блін, її так некисло напружує в усьому цьому?

— У вас тут що, клуб анонімних параноїків? Вибачте, коли… — Він зашипів, озирнувся через плече на Кабана. — Та все, все! Ключі — від дому. Я. Прийшов. Після уроків. За дівчиною. Раніше звільнився — ну і сидів-чекав, потім ми пішли до парку… А коли я повернувся додому, побачив, що ключів немає. — Він поглянув на де Фіссера. — Нехай ваш цей… пильний… перевірить у моїй кишені. Лівій, на куртці.

— Перевір, — кивнув де Фіссер.

Кабан із похмурою мармизою розстібнув змійку й сунув руку.

— Нічого, — доповів. — Порожньо. Бреше він, щурко цей!..

— Глибше нехай перевірить, — сказав хлопець. — Там не просто порожньо — там дірка. І в неї вони випали, без варіантів. Я вирішив — якраз тут, бо в парку… ну, не могли вони випасти, їх тоді вже не було, це я заднім числом пригадав.

Кабан запустив руку глибше, так, що аж тріснув шов і вся п’ятірня вигулькнула з іншого боку.

— Гей, обережніше, мені потім ще зашивати!..

— Панове, — знову спробував втрутитися пан Цешлінський, — якщо ви не припините свавілля, я змушений буду повідомити директорові.

— Про що? — м’яко уточнив де Фіссер тимтаки безтурботним голосом двадцятирічного. — Про те, що ви спали на посту? І тому незрозуміло хто пробрався до школи, яку ви охороняєте?

— Зачекайте, — сказала Марта.

Вона й сама від себе цього не чекала, особливо після того, що нещодавно сталося… чи ледве не сталося. Але вона хотіла якось загладити це скоєне-нескоєне, довести вдовам — хай навіть вони лише напівбожевільні тітки, — що це неправда, що вона не зрадниця.

— Зачекайте. Я, здається, знаю його. Ти ж зустрічаєшся із Нікою, ну, з Веронікою Міллер? Тебе звуть… Ярополк, так?

— Яромир, — кивнув хлопець. — А ти її найкраща подружка, Марта?

Нікодем де Фіссер підняв руку:

— Ану стоп! Ти його знаєш? І чому мовчала?

Відповісти Марта не встигла.

— А ти хоч комусь даєш слово сказати? — Це була Еліза — і Еліза до біса розлючена. — Влаштували тут катівню!.. Геть подуріли! Ти хотів, щоб вони з тобою у патрулі йшли? Навіщо? Щоби залякувати таких як він? І це все, на що ви здатні, захиснички?! Раймонде, а ти чому мовчиш? А ти, Елоїзе?

Гіппель збуряковів, батько — здригнувся і вперше, здається, звернув увагу на те, що відбувалося в їдальні.

— Дорогоцінна моя… — почав був де Фіссер, та Еліза відмахнулася:

— Не дорогоцінна і напевно ж не твоя! Досить збурювати повітря! Сходіть та погляньте, пошукайте його ключі. Чи це для вас надто просто, панове офіцери?

Дядечко де Фіссер скинув руки:

— Здаюся, капітулюю! — Тепер він говорив голосом сумного філософа. — Раймонде, ти одружився з мудрою жінкою, вкотре вітаю та заздрю! І — так, перепрошую в усіх за цей прикрий інцидент. Очерете, Ланцете — допоможіть юнакові знайти його ключі. А ви, пане…

— Пан Цешлінський, Павел Цешлінський…

— …прийміть мої вибачення, мені не варто було розмовляти з вами таким тоном. Безумовно, ви не винні в тому, що юнак опинився настільки… метким і на додачу не схотів вас зайве турбувати… Ну що іще, Таддеусе? Хіба я нечітко сформулював? Відпусти Яромира і, якщо тобі так буде спокійніше, іди з Ланцетом та Очеретом на пошуки ключів.

Даремно, подумала раптом Марта. Жодних ключів вони не знайдуть. Брехав він, цей Нічин Яромир. Від самого початку брехав. Згадай, як він поводився зі Шнейдером і дружками — тоді, біля кінотеатру. Як розкидав їх, не дуже й напружуючись. А тут раптом узяв та й здався на милість Кабана? Не вірю.

От, здогадалася вона, от про кого говорили вдови! «Зрада», «підглядач», все ясніше ясного! А на мене стара дивилася, бо я єдина тут знаю цього Яромира.

В їдальні всі говорили водночас, якась із матусь підвелася, щоби вивести своє дитя — доньку років тринадцяти, яка, схоже, не злякалася, а радше розчарувалася, що не побачить, чим усе скінчиться. Багато хто скоса позирав на Елізу, причому позирав з осудом. Пан Цешлінський щось втовкмачував де Фіссерові, той ввічливо кивав, час від часу поглядаючи на двері…

Потім повернулися Ланцет, Кабан і Очерет, похмурі, укачані в пилюці. Вже без Яромира. У Марти все всередині похололо — вона й сама не знала чому. Обкрутив їх круг пальця й утік? Чи ключів не знайшли і вирішили розібратися із проблемою так, як це робили у Середгір’ї?

— Закрили тему, — сказав Ланцет. А Кабан лише пробурчав щось нерозбірливе й налив собі у пластиковий стаканчик з пляшки.

Пан Цешлінський аж сполотнів, і тоді Очерет пояснив:

— Впали між лавочкою та стінкою, у найдальшому кутку. У вас що, прибиральницям взагалі не платять? — Він спробував обтрусити штани, та швидко збагнув, що все це даремно, й сів до інших.

Всі знову заговорили, пан Цешлінський, перехиливши стаканчик і стискаючи в руках бутерброд, уже навіть і не сердився, а ще й як усе розумів, але просив, звісно, на майбутнє поводитися стриманіше, а Нікодем де Фіссер голосом сумного філософа обіцяв неодмінно врахувати, аякже!..

Дехто з дружин справді забрав дітей і рушив до виходу, вдів теж вивели, вони йшли повільно, наче ляльки чи роботи, молодша час від часу озиралася, наче не розуміла, де вона і що відбувається.

Потім на мить у їдальні запанувала тиша — і всі подивилися на де Фіссера, а той попереднім своїм, найрідкіснішим голосом сказав:

— Ну, досить уже розмов. Зіграй нам щось, Капелане.

Батько підвів на нього погляд, кивнув, потім обернувся до Елізи. Та вийняла з пакета, в якому вони несли частунок, глечик, і принесла батькові, поставила просто перед ним.

Марта бачила, як Еліза спитала про щось, самими губами, і батько знову кивнув. А потім вона сіла на місце — всі вони порозсідалися по місцях, наче терплячі, кращі учні школи — і тоді батько клацнув застібками на футлярі й підняв кришку. Флейта лежала на оксамиті — пожовкла від часу кістка доісторичної тварини. Гладенька, рівна, без жодного візерунка.

І знову, як у випадку з Грибом та Махоркою, в пам’яті у Марти зійшлися дві хвилі спогадів. Їй завжди здавалося, що батько на Днях пам’яті просто діставав флейту і грав, але зараз — коли він узяв до рук глечик і з легким бахканням вийняв корок — вона збагнула, що саме це відбувалося завжди перед тим, як починала лунати мелодія.

І ще вона зрозуміла, що за другим столом — столом родичів — мало хто бачить цей змієшиїй глечик. Може, і Гриба із Махоркою вони не помічали?.. Чи, точніше, їхня свідомість якимось хитрим чином витискала, вилущувала спогади про цих двох?

Батько провів пальцями по білих, тонких лініях, що обплітали глечикові боки й складалися чи то у візерунок, чи то в екзотичні літери. Марті здалося, що рух шкіри по поливі породжує шурхіт — спершу ледве чутний, потім цілком розпізнаваний. Наче сиплеться, набігає хвиля дрібного сухого піску.

А батько вже підніс мундштук флейти до губ — і її тонкий, співучий голос перекрив цей шурхіт. Замість сичання пісків пролунав висвист вітру, зашелестіло вузьке, колюче листя на скоцюрбленних деревах, загомоніли десь удалині чужі голоси…

Тоненька ниточка диму визирнула з шийки глечика, хитнулася, потяглася вгору… Ветерани дивилися на неї, роздуваючи ніздрі, хтось несвідомо стиснув кулак, зминаючи пластиковий стаканчик, на шкіру бризнули залишки вина, завмерли вишневими краплями.

Раптом звук урвався. В тиші стало чути інший — тонке, безпорадне, протяжне свистіння. Із таким повітря виходить із проколотого м’яча чи надувного круга.

Батько кліпнув, опустив погляд собі на груди. Туди, звідки так довго тягло порохом. У те місце, яке лишало плями на постільній білизні й на сорочках.

Тому що, згадала Марта, куля пройшла наскрізь. Як він тоді говорив? «Власне, нам усім неймовірно пощастило»?

— Капелане? — спитав Нікодем де Фіссер. — З тобою все гаразд, Капелане?

Голос у нього ледь тремтів. Як, із подивом зрозуміла Марта, у пана Трюцшлера, коли той надто довго не міг знайти гроші на випивку.

Батько мовчки кивнув, ляснув себе долонею по грудях, наче хотів, щоб сорочка зі светром прилягали щільніше, а потім знову спробував зіграти їм усім.

І знову звук урвався, тепер набагато швидше.

— Що за хрінь?! — прохрипів Циклоп. — Це типу якийсь жарт?

— Годі, Капелане! Тут не концерт, нам що, тля, поплескати, щоб ти завдав собі клопоту?

Нікодем де Фіссер вдарив долонею по столу:

— Ану всі тихо! Не забувайте, Капелан був за рікою і повернувся… не без проблем.

— І що тепер? — вишкірився Кабан. — На його проблеми ми вже скидалися, хіба ні? Ти мені скажи — якого хріна ми змарнували вечір? У мене, між іншим, дружина молода і…

— …сину три місяці. Я пам’ятаю, Таддеусе, — тихо сказав батько. — І я намагався розібратися зі своїми проблемами самостійно.

— Ми всі знаємо, Капелане, — відгукнувся Спрут. — І ніхто тебе не звинувачує. Та ти ж розумієш…

Ланцет гучно видихнув і потер пальцями очі:

— Ніхто, крім тебе, не вміє на ній грати, ніхто з нас! А та відьма… вона ясно сказала: щоб усе це тримати в глечику, ми мусимо раз на рік згадувати.

— Щоб воно не повернулося до нас у сни, — підтримав його Очерет, — ми мусимо випускати його. Впускати в себе. Все те, про що ми забули завдяки чаклунству. Все те, що робить нас нормальними людьми і дозволяє жити з рідними.

Махорка знову закурив, просто за столом.

— Ми не можемо собі дозволити, — сказав він, затягнувшись і видихнувши дим, — просто не можемо собі дозволити, щоб усе це повернулося до нас безповоротно. Хоч би скільки мені лишилося після того, як я назавжди зійшов з потяга на землю, — я не хочу жити із цим, Капелане. Ти ж присягнувся.

— Ми довірили тобі наші душі, Капелане. Ми всі! Капітане, скажи йому!

— Це від нього не залежить… — почав був де Фіссер, але Кабан перервав його:

— Кого ви слухаєте?! Капітану ж усе одно, він не надрізав долоню над глечиком. Йому боятися нема чого.

Він осікся, всі раптом замовкли — і Марта відчула, як хвиля страху, холодна й липка, прокотилася залою. Ветерани дивилися на чоловіка з нестаріючим обличчям, а той лише посміхнувся і вимовив:

— Ти впевнений, Таддеусе?

І Кабан вперше по-справжньому знітився. Почервонів, наче хлопчисько, опустив очі.

— Вибач, — прошепотів. — Вибачте мене, всі ви. Вибачте. Вибачте.

Він просить вибачення не в тих, хто сидить за столом, зрозуміла Марта. Кабан звертається до тих, чиї голоси й жетони носить де Фіссер. Звертається до тих, чию пам’ять він носить.

— Проїхали, — втомлено сказав жіночим голосом капітан. — Сьогодні був важкий день, у всіх нас. Чого тільки не бовкнеш спересердя.

— Але що нам робити із глечиком? — спитав Спрут. — Що ж нам робити із глечиком?

— Якщо ви не згадаєте сьогодні, — спокійно відповів де Фіссер, — спогади почнуть повертатися самі. «Від ночі до ночі, дедалі частіше, — він наче цитував чиїсь слова. — І вам уже не вдасться позбутися їх. Ніколи». Я гадаю, нам варто якомога щільніше забинтувати Капеланові груди — раптом…

Батько похитав головою і почав повільно розстібувати спершу змійку на светрі, потім ґудзики сорочки. Під сорочкою груди батька були забандажовані, у кілька шарів.

На білій марлі ліворуч тьмяніла пляма — вологувата, бура.

— Я заткнув отвір, — сказав батько. — Це ніяк не пов’язано… неможливо передбачити. Іноді мені вдається грати трохи довше, іноді звук уривається — і без варіантів. Увесь цей час, щоночі, я намагався… репетирував… Це від мене не залежить. Куля пройшла наскрізь, та справа не в кулі. Не тільки в кулі.

— То що, — спитав Циклоп, — це… все? Кінець? Що нам тепер робити?

Де Фіссер постукав пальцями по столу.

— Я приготував кілька криївок, — сказав він нарешті. — Якраз на такий випадок. Подалі від міста, де можна буде перечекати… і подивитися на те, чи не збрехала відьма. А потім уже вирішимо, що з вами робити. Якщо вдалося один раз…

Вони закричали, всі одразу, — і жінки, що лишилися в залі, посхоплювалися з місць, схоже, тільки тепер усвідомивши, що ж відбувається. Одні пропонували, щоб батько спробував знову, інші готові були закривати долонями отвір, поки він гратиме, треті хотіли телефонувати знайомим, десь у місті ж знайдеться людина, здатна зіграти на клятій флейті, має знайтися!..

Марта почекала, поки всі вони викричаться, і теж підвелася.

— Я, — сказала вона. Її не почули, і тоді вона повторила: — Я. Сядьте вже, що ви тут… наче діти.

Вона пішла під їхніми поглядами, спокійна й упевнена, як ніколи. Еліза намагалася була її зупинити, та Марта тільки похитала головою.

Батько підвівся з-за столу, поступився їй місцем, Марта сіла, взяла в руки флейту. Кістка — якщо це була кістка — виявилася теплою й гладенькою.

У сні все здавалося простішим, зрозумілішим. Вона приклала мундштук до губ, дмухнула, пальці самі бігали по отворах. Звук вийшов різким і фальшивим, і хтось збоку зітхнув розчарованно. Хтось сказав пошепки: «Не зможе».

Марта нікого не слухала. Вона пригадала пал догорілих хиж, погляд жіночих очей — великих, із чорними зіницями й приголомшливими віями. «Я прийшла запропонувати угоду. Хочеш, я врятую їх, врятую вас усіх? Точно хочеш? А ціну — ти заплатиш ціну?» — пригадала вона сміх, тихий, схожий на шипіння, і стукіт тарілок, і дзенькання мідних браслетів, і знову, знову, знову сміх — наче хтось тішився — тішилася! — дуже ницим, підлим жартом.

Ниточки диму потягнулися зі зміїної шийки, ущільнилися, стали схожими на гілки, коріння, на мацаки. Прослизнули в очі, ніздрі, вуха кожного з ветеранів, затуманили погляди.

Шуміли дерева під вітром. Тріскотіли в огні солом’яні дахи будинків. Кричали, згораючи у воловнях, корови. Мовчали тіла, що висіли вздовж дороги.

Марта грала, грала…

Розділ 10 Кропив’яне сім’я

— І далі що? — спитав Чепурун. — Кінець цим безглуздим снам?

Вони сиділи в маршрутці й щойно виїхали за межі міста. Трусило тут пекельно, їх із Чепуруном час від часу жбурляло одне на одного, він щоразу дуже зворушливо червонів, намагався якось нейтральніше прилаштувати руки — і торохтів без угаву, на них уже весь салон озирався.

А все чому? Тому що після уроків ледве встигли на рейс, і вільними були тільки задні місця, найтруськіші.

— Але знаєш, так навіть краще, як на мене. Ти молодчина, що здогадалася. Не знаю, як це у тебе вийшло — в сенсі, зіграти на флейті, ти ж до жодних музшкіл не ходила, — але молодчина. Зараз всяка чухня коїться, тому краще би, ну, не висовуватися. Ого, дивись, це вони що, типу дорогу збираються перекривати?!

Марта поглянула з-над його плеча. Біля узбіччя стояли єгерські «борсуки» і якийсь фургончик без вікон, із фургончика вивантажували червоно-білі секції з люмінесцентними знаками. Обличчя в єгерів були зосереджені й злі; втім, у звичайних працівників у спецівках теж. Поряд сиділи, виваливши м’ясисті язики, три собаки — дивилися просто перед собою і хекали, а слина скапувала на асфальт.

Маршрутка пригальмувала, та один з єгерів — судячи з форми, головний — зиркнув на водія й зробив навіть не знак, натяк на нього — водій крехнув і газонув.

— Візьми, наприклад, — провадив далі Чепурун, якого все це анітрохи не вразило, — візьми цю мутку з ошийниками. Геть пошизіли. Я чув, учора у Дроздовському впіймали одного бідаху, у нього типу хтось із предків наче як з-за річки. Так начепили на голову намордника і гнали проспектом, поки не втрутилися єгері. А якби не втрутилися…

— Було б як із Лукою, — сказала Марта.

— Та ну ні, що ти! Ти не порівнюй: Луку до півсмерті забили все-таки, а ці так, типу пристрашить… Нічого такого вони не хотіли.

— Що ж це я. Звісно, не хотіли.

Чепурун почервонів ще сильніше, хоча, здавалося б, куди вже більше.

— Тьху ти, я не те хотів… Козли вони, звісно. Просто коли Гюнтер розповідає… ну, воно зовсім по-іншому звучить. Вибач.

— Ти спілкуєшся із Гюнтером?

Чепурун уривчасто кивнув.

— Спілкувався. Він зі своїми в онлайнівці останнім часом безвилазно сидить. Запрошували мене кілька разів у рейди: я ж, типу, з прокачаним персом, не хирляк якийсь. Корисний член команди.

— І ти пішов.

— Взагалі-то я зав’язав, та вони так упрошували… І на позір воно цілком норм виглядало: солідна частка, народ наче не чужий… Я гадав, ми будемо один із василіскових астероїдів випатрувати. А вони навіщось ломонулися на село, причому нейтральне. Я вирішив, ну, помилилися. Чи хотіли відпрацювати тактику: оточення, зачистка… ну, щоб потім астероїд потрошити. Слухай, — вигукнув він, — я ж правда не знав! І було це… ну, до всього.

— До чого саме? — уточнила Марта.

— Та ще минулого тижня. Перший рейд — а потім одразу другий. Я думав, тепер точно на астероїд. А вони зайшли у місто, в торгове місто, яке взагалі-то за неписаними законами поза будь-якими розбірками… зайшли і винесли на фіг всіх, чиї будинки були позначені.

— Дай вгадаю: знаком намордника.

— Ні, там інше було: наче нижня частина «Ж» — ну і праворуч, де лінії сходяться, у неї ще така рисочка. — Чепурун пальцем накреслив на долоні знак. — Я у Гюнтера спитав потім, то він засміявся і сказав, що онлайнівка є онлайнівка, там легше спрощено малювати. А взагалі це страус. Страус, що засунув голову в пісок.

— І ти тільки тоді здогадався, що до чого.

Чепурун зітхнув і смикнув плечем.

— Чесно? Я і тоді не дуже… Просто вирішив: ну їх до ропущиної матері! Страус, бачиш, це символ тих, хто хоче лишатися над битвою, моя хата скраю, обидві сторони одна одної варті.

— Я бачила такий знак кілька днів тому, — згадала Марта. — На зупинці, біля заводу добрив. Ще здивувалася тоді…

— І я значки вже бачив, зі страусом. Носять на светрах чи сумках. Чи наклейки ліплять на ноути. Багатьох уся ця хрінь дістала: політика, війна, смур увесь цей. І вони наче заявляють: ми за мир і взаємопорозуміння. Гей!.. — гукнув він, — гей, зупиніть, просили ж — біля Чурян! Тьху, блін, тепер повертатися…

Вони десантувались із маршрутки і рушили вздовж поля. На цій ділянці пшеницю так і не зібрали, вона стояла чорна й зогнила, коли віяло вітром, лунало вкрадливе шарудіння і здавалося, хтось ходить там, у глибині. Хтось, хто загубився і не здатен відшукати вихід.

Якийсь час крокували мовчки, Марта зручніше перехопила сумку — важезну через конспекти й, головне, книжку, яку на ДН подарував їй Чепурун. «Магія, чаклунство та бесіди із померлими в античності: документи та свідчення». Дуже цікаве чтиво, Чепурун, певно, і сам не підозрював, наскільки.

— Слухай, — сказав він несподівано, — ти не думай… Я із Гюнтером і рештою… Словом, я видалив акаунт. Одразу після того випадку.

— Симпатизуєш страусам?

— Блін, ну от чому ти завжди так? Спробуй поговори з тобою про щось. Страуси… шкода їх, звісно, не питання. І Гюнтер покидьком виявився. Тільки…

— Або — або, — зауважила Марта спокійно. — Без жодних там «тільки», Чепуруне.

— Дослухай же нарешті! — вибухнув він. — Гюнтер — що Гюнтер?! Ну так, вони планували справжні рейси… Гадаю, вже й влаштовують потихеньку, хоча той випадок учорашній — не їхніх рук справа, сто пудів. У тому й річ, Марто! Не їхніх — а схожий один в один!

— Наволочі вистачає, — відрубала вона.

Безглузда виходила розмова, але грузитись усією цією мерзотою їй не дуже й кортіло. Чесне слово, своїх проблем вистачає!

— Тобто тебе нічого не напружує? От є Гюнтер, старший Кірик, решта наших хлопців. Ми їх знаємо тисячу років. І раптом вони збиваються у зграю, починають носити значки, ходять у патрулі. Ні з того ні з сього.

— Ну як «ні з того ні з сього»… Все почалося з Луки.

— Ох, камон! На Конашевського їм завжди було начхати. Склалося б усе по-іншому — вони б і його записали до тих, хто мусить носити ошийники. Лука був приводом.

— Гадаєш, кістки так подіяли? Тоді, в спортзалі, дали перший імпульс…

— …якого вистачило, щоби Натан, Сивий Ерік і решта до них приєдналися. Замовили собі значки. Завели акаунти в онлайнівці й почали відпрацьовувати співпрацю у групі — щоб потім легше було взаємодіяти у патрулях. Ти сама у це віриш?

Марта зупинилася й поглянула на нього уважніше.

— Гаразд, припустимо. А у що віриш ти?

— Гюнтер прохопився, коли я розпитував його про страусів. Здається, він і сам це не відловив. «Все піде по накоченій, не сумнівайся. Нам головне встигнути підготуватися до того, як почнеться». І я, коли зіставив усе, збагнув — він і раніше прохоплювався. Хтось їх веде. Підказує, розумієш. Самі вони ніколи б у житті не здогадалися використовувати онлайнівку, щоб тренуватися таким чином.

— Гадаєш, це якось пов’язано із тим твоїм ванхельсінгом-провокатором?

— Чому одразу «моїм»?! Із нашої минулої команди — так, але я відтоді з ними не тусив, ходив сам… та й узагалі, я ж і правда майже зав’язав, часу мало, ну і стрьомно. — Чепурун п’ятірнею скуйовдив волосся, кинув на Марту дивний погляд. — Я тут помізкував: все одне до одного. Хтось свідомо накручує — і не тільки наших, а по всьому місту. Я форуми почитав: виходить, тільки за останній тиждень було нападів двадцять на міста й села. З частковою чи повною зачисткою. Найрізноманітніші банди, не всіх навіть вдалося відстежити.

— Не знаю, — знизала плечима Марта. — Мені здається, ти переоцінюєш. В сенсі: в онлайнівці вони, може, і цькують інакодумців — тих, кого вважають «страусами» чи песиголовцями. І? Дуже їм це допоможе у реалі?

— Вже допомагає, — впевнено сказав Чепурун. — По-перше, такі речі офігенно об’єднують. А по-друге, якщо раптом злякаєшся й даси задній хід, свої ж швидко нагадають тобі про твої грішки.

— Ти сам хоч точно не на гачку?

Чепурун ображено і гучно фиркнув. Може, дещо гучніше й ображеніше, ніж варто було б.

— Їм мене не дістати! І взагалі, не збивай з думки, Баумгертнер! Її намагаються попередити, а вона… Коротше, я до чого. Добре, що зі снами вся ця мутотінь закінчується. Але ти, будь ласка, не втрачай пильності. Я б, знаєш, двадцять п’ять разів подумав перед тим, як із кимось говорити відверто.

— Чепуруне.

— Чого?

— Не крути. Когось підозрюєш — кажи відкритим текстом.

Він у відповідь хмикнув і похитав головою:

— От і говори із нею, намагайся!.. Слухай, а що твій батько? Як він… після всього? Допоможуть йому — Гіппель та інші?

Марта вкотре пошкодувала, що взагалі зачепила цю тему. Просто — про щось же треба було із ним говорити, а в них, як раптом виявилося, за останні кілька тижнів спільних тем для розмов стало набагато менше. Бен спитав про День пам’яті, Марта вирішила, що жодних супертаємниць не видасть — і от, будь ласка. Маєш чистої води допит.

— Допоможуть, аякже, наставляй кишеню. Там у кожного свої проблеми, щоб іще чужі розрулювати.

— А як же «бойове братство», «дух товариства»… Блін, не розумію я цього!

Він дійсно не розумів — та й звідки б йому? Марта ж і сама не одразу збагнула: немає ніякого бойового братства, давно вже не стало. Ще позавчора це б її увігнало в депресію. Та й учора спершу ввігнало — вже після того, як вони з Елізою повернулся з Дня пам’яті й Марта закрилася у себе в кімнаті. Подумала тоді: все одне до одного. Пана Ньєссена зняли, в Елізи проблема на роботі, Будара нічим уже не допоможе… Отже — що, поїхати з Нижнього? Отак взяти і здатися?

Від самої тільки думки про це десь усередині, під серцем, спалахував і починав рости пекучий, гіркий клубок люті. Я тут народилася. Це моя земля. Моє місто. Якщо я й поїду — тільки тоді, коли захочу.

Це було дуже по-дитячому, нелогічно й безглуздо: зрештою, вона ж і так хотіла валити звідси, перебратися до столиці, — але сама! Сама, а не за чиєюсь указкою!

І не тому, що якісь наволочі загрожуватимуть їй, батькові чи Елізі!

А потім задзвонив мобільний.

Мало кому спало би на думку телефонувати їй після опівночі, і вона зраділа, чомусь вирішила, що це Віктор. Але це був не Віктор.

— Не знаю, — сказав батько, — як тобі це вдалося. Але я дуже вдячний тобі, Марто. Не стільки за себе, скільки за них усіх.

Як на мене, подумала вона, це простіше простого. Все — через твої сни. Ті, які тобі все-таки вдавалося навіяти. Ті, в яких я ставала тобою.

Але вона не сказала цього: по-перше, здивувалася, що він цього не розуміє, по-друге, — не встигла.

— Я твій боржник, — сказав батько. — І не знаю, чи зможу колись повернути цей борг. Але я телефоную тобі щодо іншого. Завтра після уроків — коли тобі буде зручно — я зустріну тебе і сходимо нарешті до твого Штоца. Обіцяю. Просто зателефонуй і скажи мені хоча б хвилин за двадцять, щоб я встиг вибратися.

Вона пообіцяла, що скаже.

І вже натиснувши на кнопку відбою, згадала раптом про урок Штоца. Згадала, як він казав про оживлення мертвих: «За певних умов і за наявності потужного цілителя. Інша річ, що наслідки виявлялися не завжди передбачуваними. І не завжди безпечними».

Хай би що вона собі думала, Штоц говорив надто впевнено. Зі знанням справи.

І ще згадала, як Аделаїда уточнила щодо Королеви. І слова пана Клеменса: «ми хотіли, щоб відповідальність за зміни брали на себе інші, — і так ми почали створювати Королів та Королев. Натомість перестали вірити і в них самих, таким чином позбавивши їх сили і влади».

Ох, подумала вона, це ж так очевидно! Так просто і очевидно!

Тому тепер на порядку денному в Марти стояло кілька питань.

Номер перший: з’ясувати, як саме Королева могла оживляти мертвих.

Номер другий: відродити давній звичай. Змусити, щоб у Королеву Лісів та Полів знову повірили.

І, нарешті, найпростіше: стати розтриклятою Королевою.

А оскільки Марта не була наївною, о ні, у неї давно вже був запасний варіант. Власне, тільки примарний шанс, який — якщо все складеться — у віддаленій перспективі може принести свої плоди. Та хто б у її становищі розкидався навіть примарними шансами?..

Саме тому ще з вечора у неї в сумці й лежали «Магія, чаклунство та бесіди із померлими…». Просто так, про всяк випадок.

— Марто? — кашлянув Чепурун. — Ти в порядку?

— Краще не буває!

— Угу, це добре. — Він потягнувся пальцем до рота, щоби викусити задирку, але зиркнув на Марту й прибрав руку. Зітхнув. — Слухай, ми майже на місці. Ти… сильно поспішаєш? Я думав… може, посидимо кілька хвилин, поговоримо.

Вони стояли на перехресті, в центрі якого росло кілька кущів малини. Ягоди висіли неторкані — великі, багряні, по одній повзла сонна блощиця. Біля узбіччя притулився бетоновий панцир автобусної зупинки — без козирка, із численними графіті на боковинах. Там, де раніше була лавочка, чорніло старе кострище. Вивіска «…УРЯНИ» лежала у заростях кропиви — у ранньому присмерку здавалося, що це легендарний клинок, кинутий богатирем-дезертиром.

Марта із тугою подумала про те, що так воно й буває. Ви дружите сто років, а потім людина бере й усе псує. За-, бачте, — кохується. І на додачу вирішує повідомити тобі про це не в кав’яреньці, не після походу в кіно, а посеред такого чудовезного краєвиду.

Когось іншого просто послала би, але Чепурун є Чепурун. Він на таке не заслуговує.

Наче, зі злом подумала вона, ти заслуговуєш — щоб вислуховувати його відвертості отут!

— Знаєш, якщо не горить, давай пізніше якось. Прабабця чекає. А я ще хотіла зазирнути на кладовище.

Він покліпав не розуміючи, навіть хотів був сперечатися, але Марта не дала йому ані шансу. Розвернулася й пішла вздовж кропив’яних заростей, напрям вона приблизно уявляла, хоча минулого разу вони підходили з іншого боку.

Дорога була в рівчаках і калюжах, і поки вони з Чепуруном крокували, повз не проїхало жодної, навіть найроздовбанішої машини. Чепурун мовчав із якоюсь приреченою рішучістю, було ясно, що він першим не заговорить, хоч стріляй.

Марта стріляти не збиралася й робити нічого не хотіла: сам винний, думати треба головою, так-так, саме головою, а не чим попало!

Обабіч дороги стояли розпатлані, вологі кущі, листя в них було найрізноманітніших кольорів, від помаранчевого до яскраво-червоного. Марта навіть замилувалася цій грі барв, от, сказала собі, хоч би скільки ти бурчала, хай би як жалілася на життя, а все-таки тут гарно. Всупереч тому лайниську, яке ми влаштували, — дуже гарно.

Потім вони вийшли до кладовища. Тут давно нікого не ховали, і церкви теж не було — один погорілий кістяк. Її спалили, здається, за часів останнього дракона, а наново відбудовувати не взялися: не було для кого. Чуряни вже майже вимерли, кожен другий будинок стояв позабиваний, у деяких влаштовували собі лігво лиси й куниці, на горищах удень спали сови, а в поштових скриньках кублилися миші-крихітки. Чепурун ще років три-чотири назад обожнював вибиратися до прабабці із ночівлею на кілька днів, він повертався з гігабайтами світлин, а якщо вдавалося — і з трофеями: кігтями, пір’ям, пару разів — із черепами якихось великих гризунів.

На кладовищі вся ця «Вайльд пленет» напевно теж роїлася та вирувала, але зараз, наприкінці вересня, ті, хто міг залялькуватися, згорнутися клубочком чи полетіти на південь, так і зробили. Тут лишилися тільки пожухла трава, сухостій та могили.

І Марту це цілком влаштовувало.

Вона пішла вздовж кам’яних надгробків. Чепурун — чи то з делікатності, чи продовжуючи дутися, — ще більше відстав.

Мамину могилу вона знайшла без проблем. Завжди так було: щось усередині, під серцем, спрацьовувало безпомилково, наче в Марту взяли і вживили компас.

Вона зупинилася біля іржавої огорожки, яку пообплітав плющ. Плита майже сховалася під плетивом трав. На літері «В» сиділа крихітна кумка, дивилася в нікуди і здавалася вирізаною з темного дерева.

Вибач, що давно не навідувалася, сказала мамі Марта. Знаю, що це свинство і що жодні справи його не виправдовують.

Я, сказала вона, забуваю. Весь час забуваю. Наче до вісімнадцяти ти молода, а потім бац — і починаєш старішати. Старішати і забувати. Я пам’ятаю, як ти сміялася, твої улюблені жести, в якій спідниці ти любила ходити, що обожнювала морозиво з горіхами і шоколадними крихтами… І я абсолютно не пам’ятаю тебе саму. Як людину.

Я ледве не повірила, що ти-справжня взагалі мені примарилася. Що я вигадала тебе — ну, як діти вигадують уявних друзів чи якісь безглузді виправдання тому, що сталося, — тільки б не зізнаватися самим собі в правді. В тому, наприклад, що з ними ніхто не хоче дружити. Чи в тому, що їхня мама насправді була не звичайною жінкою, а чудовиськом із головою собаки, із хвостом, шерстю, кігтями; чудовиськом, яке говорило собачою мовою й було не проти поласувати людятинкою.

Маячня, еге ж? А вони майже змусили мене повірити. І минуло ж усього п’ять років відтоді, як тебе не стало. А я… мені знадобився альбом зі старими знімками, щоб упевнитися…

Уявляєш, мамо?! Я певний час справді в це вірила! Не знаю, як дивитимуся в очі бабусі Дороті. Хоча — це ще величезне питання, чи побачу я бабусю Дороту. Еліза хоче, щоб ми поїхали з Ортинська. Я проти, але, якщо чесно, розумію, що, може, доведеться…

Ох, ма, ще одне. Еліза… я розповідала тобі про неї, але вона виявилася не зовсім такою, як я собі уявляла. Вона… я сподіваюся, ти не образишся, якщо я скажу…

— Марто, — тихесенько покликав Чепурун.

Вона обернулася, роздратована. І вже коли оберталася, зрозуміла: Бен не відволікав би її даремно. По-перше, образився же, по-друге, не така він людина.

Він стояв біля чиєїсь безіменної могили — там плити взагалі не було, тільки невисокий пам’ятник у вигляді янгола, що розпустив свої шкурясті крила. Голову янгол давно втратив, місце сколу щедро заросло білястим лишайником — і зараз цей лишайник уминали, зривали кігтями дві лапи з величезними шпорами.

Зауваживши, що Марта дивиться на нього, власник лап стрепенувся. Витягнув шию вгору і вперед, у горлі в нього заклекотало, гребінь налився багряним, пір’я настовбурчилося — пишне, наче вимазане сажею, на хвості — із червонястими вкраплинами.

— Не роби різких… — прошепотів Бен.

Півень урвав його гнівним, пронизливим лементом і плесканням крил — з боку здавалося, наче в янгола виросла друга пара і тепер пам’ятник намагається злетіти.

Перш ніж Марта встигла відповісти, півень перестрибнув на кривеньку яблуньку, що притулилася на самісінькому краї кладовища. Гілки під ним захиталися, кілька яблук з глухим стукотом упали в кропиву. Вона стояла тут стіною — неймовірно висока, по плечі дорослій людині. Ціле поле кропиви, подумала Марта, наче хтось навмисне її засівав і вирощував.

Півень тим часом потоптався по гілці, влаштувався зручніше й затих — тільки стежив за Мартою і Беном лютим жовтим оком.

— І навіщо ґвалт влаштовувати, — сказала Марта з таким собі легким недбальством. — Один стрьомається, інший дере горлянку… Що ви з ним не поділили, Чепуруне?

— Пір’я, — повідомив раптом голос з-під яблуньки. — Бенедикт хотів навчитися гарно писати від руки — і для цього йому знадобилися пір’їни. Про те, що їх слід висмикувати в гусаків, він, звісно, не знав.

— Та це коли було… — протягнув Чепурун.

— Не так уже й давно, — відрубав голос. — А в півнів, любий мій, довга пам’ять.

Невисока, зібгана постать вийшла з-під яблуньки — і в першу мить Марта вирішила, що це півень-скандаліст перетворився на стареньку. Та ні, він і далі сидів на гілці й нахиляв так і сяк голову, спостерігаючи за своїм покривдником. А от прабабця цього покривдника, наче нічого й не сталося, рушила до гостей.

До недавнього візиту Марта її жодного разу не бачила: пані Ліза рідко навідувалася до міста, а в Марти не було причин їздити в Чуряни. Під час минулого візиту вони перекинулися кількома малозначними реченнями, добридень/до побачення, навідуйтеся, дітки/дякую, неодмінно. Бен у дитинстві прабабцю обожнював, та чим старшим ставав, тим скептичніше про неї відгукувався. Наче йому було незручно, що вона взагалі існує на світі отака: скоцюрблена, зі зморшкуватим, м’ятим обличчям, із сухенькими ручками, у запраній сукні й древніх шкіряних черевиках. Прабабця його ніяковості не помічала, клопотала з приводу свого обожнюваного Бенедикта, загодовувала смаколиками, намірялася розчесати йому волосся, пришити відірваний ґудзик, розпитувала про успіхи у школі… А він, хоч би скільки вовкував на неї при друзях, все-таки справно носив гостинці, вбиваючи по дві години на дорогу туди-назад.

Зараз, дивлячись на стареньку, Марта вперше подумала, що, може, в Чепуруна були приводи для того, щоби відморожуватися. У себе на подвір’ї пані Ліза виглядала хоча й не дуже свіжо, та цілком доглянуто. І поводилася адекватно.

— Ба’, це у тебе що?

Старенька поглянула на Чепуруна здивовано. На ній була старенька сукня — втім, не сказати, щоб аж так заяложена: не засмальцована, не дірява. Вінтаж, звісно, ледве не позаминуле століття, — та, може, вона їй дорога як спогад? Інша річ, що в таких ходили — їздили! — на бали, а не по полях.

І плетений кошик до неї якось не дуже пасував. Тим більше — стебла кропиви, що стирчали з кошика.

— А що це, на твою думку, Бенедикте?

Вона перехопила кошик зручніше, листя гойднулося.

Тільки зараз Марта звернула увагу на руки пані Лізи. Від кінчиків пальців до самих ліктів шкіра на них була вкрита багряними пухирями, деякі порепалися, підсохла біляста рідина нагадувала патьоки смоли чи воску.

— Ба’, я не те мав на увазі, і ти це розумієш! Навіщо тобі кропива? І чому ти рвеш її? У тебе ж є серп, я точно знаю!

— Як багато запитань одразу. — Пані Ліза повернулася до Марти і з легкою посмішкою зауважила: — Він завжди був допитливим хлопчиком. Тільки частіше запитував, ніж думав. Але ми з тобою, моя мила, не такі, еге ж?

Марта дипломатично кивнула. І подумала, що могла б із більшою користю провести цей вечір. Хоча — хто ж знав, минулого разу старенька не давала ані найменшого приводу запідозрити, що в неї всі клепки порозсихалися.

— Ба’, припини!

— Та я вже припинила — бачиш, повний кошик. Ну ж бо, допоможи, чого правцем стоїш?

Вона сунула Чепурунові кошика, підхопила Марту під руку й попрямувала просто у кропив’яні зарості:

— А ти, любонько, проведи-но мене додому — а то я притомилася, поки збирала врожай. Років мені чималенько, важко з ранку до ночі спину гнути, але ж зима вже близько. Тривала, морозна зима. Хтось мусить до неї підготуватися — і хто, як не ми, еге ж?

— «Ми»? — перепитала Марта. На її власний подив, вона виявила, що — всупереч наріканням — старенька крокує бадьоро, піди ще наздожени.

— Ми, ми. Чи Бенедикт збрехав, коли говорив, наче ти, любонько, звешся відьмою.

— Ба’!..

— Не збрехав, — кивнула Марта. — Деякі мене так звуть — ну, звісно, в основному коли думають, що я… ой!.. їх не чую.

Старенька ступила в кропиву, наче у хвилі моря, рішуче і спокійно. Марті не лишалося нічого іншого, як іти за нею, сподіваючись на щільну тканину джинсів.

Даремно, як стало зрозуміло от просто одразу.

Вона обурено подумала, що це всупереч усім правилам і законам: кропива наприкінці вересня не повинна жалитися!

— Ні, — заперечила старенька. — Я не запитую, як називають тебе інші. Від того, що хтось кличе тебе куховаркою, ти куховаркою не станеш. Розумієш?

— Розумію. — Марта намагалася, щоб голос бринів найзвичайнісінько. Наче її кісточки та литки не палають і не сверблять, от анітрошки. Зрештою, старенька пробула тут не одну годину, і нічого. Чим Марта гірша?!

— От і добре. Якщо вже ти народжена бути куховаркою, краще усвідомлювати це. Ясна річ, це не додасть тобі майстерності, та хоча б позбавить розчарувань.

— Ба’, до чого тут якісь куховарки?! І — ой! — невже не можна було піти нормальною дорогою?

— От чому нам доводиться все вирішувати самотужки, — повідомила Марті пані Ліза. — Хлопчики ростуть — принаймні деякі з них, — та ніколи не дорослішають.

— Знаєш, зрештою, говорити про присутніх у третій особі неввічливо!

— А ти, любий мій, сприйняв це на свій рахунок?

Марта не стрималася й хихотнула. Чепурун у відповідь фиркнув і нарешті стулив пельку.

Пані Ліза, втім, із подальшими розмовами теж не поспішала. Вона простувала, важко спираючись на руку Марти, і тепер — пригледівшись — та збагнула, що старенька до межі виснажена. Тримається радше на затятості, не хоче виказувати слабкість перед онуком.

Так вони йішли удвох, кожна приховуючи своє, а позаду сопів, ойкав, зітхав Чепурун.

Кропив’яне поле скінчилося несподівано, коли Марта ладна була підхопити стареньку на руки й бігти — тільки щоб якнайшвидше припинилися ці тортури. Стебла, що доходили їй до пояса, раптом наче обрізало велетенським ножем. Далі потягнулися лисі грядки, а за ними стояла знайома хатинка — давня, але доглянута, із візерунчастими фіранками на вікнах, пучками трав під стелею, із дерев’яною прядкою й іншими диковинками, які нині тільки в музеях побачиш.

На подвір’ї на них чекав хижий, охоплений жагою помсти півень. Чепурун, угледівши супротивника, завбачливо пересунув кошик на пузо, зблиснув очима: ясно було, що живим не дасться. Півень розпушив пір’я й пильно стежив за покривдником.

Пані Ліза на хвильку зупинилася біля колодязя, сперлася збагрянілою рукою на край зрубу.

— Постав-но нам чаю, — наказала Чепурунові. — А кошик занеси на веранду, я потім сама про нього подбаю.

— Ба’, тобі б відпочити. Що я, кропиву твою не порозкладаю…

Пані Ліза покивала йому, наче немовляті:

— Авжеж, порозкладаєш. Тільки цим, любий ти мій, усе зіпсуєш. Тому поклопочися краще про чай — а вже про наші з Мартою справи дозволь подбати нам. І не думай, — крикнула йому вслід, — підслуховувати. А то перетворю на мишеня і закрию на ніч у курятнику разом із паном Шантеклером.

— Ви й правда можете? — тихо спитала Марта.

Пані Ліза здивовано поглянула на неї:

— Яка різниця? Головне, щоби Бенедикт у це вірив.

Пан Шантеклер тим часом зістрибнув з паркана й почав крокувати туди-сюди перед дверима в дім, — наче сподівався, що Чепурун розізлить-таки хазяйку й буде перетворений на мишеня. Марта очей з нього не спускала, а сама міркувала, як же ж почати, от як запитати…

— Чай, — сказала пані Ліза, — заварюватиметься хвилин десять. Може, і п’ять, якщо Чепурун одразу знайде заварку, хоча я сховала її якнайдалі, на найвищу полицю, і заставила слоїками.

— Навіщо? — не зрозуміла Марта.

— Щоб ти пару хвилин витратила на безглузді запитання, а потім усе-таки перейшла до головних. Ясна річ, якщо тобі не спало на думку навідатися до мене просто із ввічливості.

— Н-ні, я… хотіла порадитися з вами. І попросити про допомогу, якщо, звісно, ви будете…

— Це ми подивимося, — відмахнулася пані Ліза. Півень підвів голову і поглянув на неї — і Марта ладна була заприсягтися, що погляд у нього був цілком розумний.

— То з приводу чого ти хотіла порадитися, любонько моя?

— Щодо яблук, — сказала Марта. — Чепурун… тобто Бен, Бенедикт… він говорив, ви розбираєтеся в різних сортах — і взагалі у вас неймовірний садок, там що завгодно росте.

— Але тобі потрібно не що завгодно.

Марта зітхнула.

— Мені потрібно, — зізналася вона, — навчитися вирощувати есперидівку.

Старенька кивнула так, наче йшлося про якийсь звичайний сорт: про парисівку чи едемське наливне.

— Якраз самий сезон, саджанці добре візьмуться. Я би підшукала тобі один, та, любонько моя, де ж ти його саджатимеш?

— У гаражі! — впевнено сказала Марта. — Я все продумала. У мене вже і стара ванна є, землю я наношу, добрива придбаю, поставлю лампи, як в оранжереях…

— Ти збираєшся підгодовувати есперидівку тим, що виціджують на місцевому заводі?!

Отут вона захопила Марту зненацька. Хоча — можна ж було здогадатися, які, на фіг, добрива із заводу, чим ти думала, ідіотко!

— А… що ви порадите? Я можу, наприклад, піти до когось із місцевих — хто тримає корову чи курок, вони ж не пошкодують гною, та й скільки там потрібно, відро, ну — два. Чи випишу по пошті. Мені головне, щоб прийнялася й почала родити, чим раніше, тим краще…

Старенька мовчала і дивилася на неї знизу вгору — але Марті здалося, що все абсолютно навпаки, що вона — мала дівчинка, яка стоїть перед статурною, величною жінкою.

— Я раджу тобі ставити правильні запитання, любонько моя. Тобі потрібен не саджанець есперидівки, тобі потрібні яблука. Якщо хочеш нагодувати кота, не обов’язково починати з виготовлення гачків та волосіннячка.

— А якщо кіт не хоче їсти нічого іншого? І взагалі — він і не кіт, а кролик, якого перетворили на кота?

— Утретє повторю: почни із головного. Розберися, чого ти хочеш. Щоби кіт завжди лишався ситим? Чи — щоб знову став кроликом? А потім, любонько моя, непогано би з’ясувати, яка з твоїх цілей у принципі досяжна.

На подвір’ї потемнішало, світло з тієї кімнати, де Чепурун досі торохтів слоїками та каструлями, лягало віддалік колодязя. Пані Ліза стояла перед Мартою — чорна постать на тлі ночі. І хоча голос її лунав холодно й безпристрасно, не це викликало у Марти відчуття нудотної, ядучої паніки.

— Але… якщо я точно знаю… я читала! І Штоц… пан Штоц казав, що раніше таке ставалося.

— Кролик, який перетворився на кота, ніколи не стане колишнім кроликом. Якщо твій Штоц не сказав тобі про це, значить, він або дурень, або брехун.

Марта потрусила головою. Штоц і правда казав щось таке, та справа ж зараз не у Штоці, зовсім не в ньому.

— Це ж питання віри, хіба ні? Віри та волі.

— Віри та волі, — з усмішкою повторила пані Ліза. Вона ступила назустріч Марті з темряви — і та здивувалася, зрозумівши, що перед нею досі та сама старенька, а не велична леді минулих часів. — Віра та воля здатні творити дива. Та якщо до них не долучити мудрість, ці дива будуть фатальними. В цьому, любонько моя, і полягає іронія долі. Поки ти молода, твоїх віри та волі вистачить на те, щоб зрити гори. Коли ж замість молодості прийде мудрість… молися, щоб тобі вдалося виправити все те, що ти встигнеш накоїти.

Марту це остаточно доконало.

— І все?! — спитала вона. — Молитися — і тільки?! Це і є ваша мудра порада, ваша допомога?

Чорна тінь кинулася від ґанку, застрибнула на зруб колодязя. Пан Шантеклер розкинув крила і загорлав, обурено й сердито.

Налякав її, чого вже. На цілих дві секунди налякав.

І цим — ще більше розлютив, просто от до живих печінок допік.

— Стули пельку, — сказала вона півневі. — Бачиш, люди розмовляють.

Пан Шантеклер, ясна річ, і гадки не мав слухатися. Він люто замахав крилами, голова його метнулася до Марти, дзьоб розкрився… Крила ляскали, кілька пір’їн торкнулося її щоки.

Але з пташиного горла не долинуло ані звуку.

— От і маєш, — сказала йому пані Ліза. — Знайшов на кого дзьоб роззявляти. Та годі вже вимахувати крилами, натрусиш у воду сміття! От характер!

Вона й пальцем не ворухнула, та півень миттю припинив обурюватися, зістрибнув на землю і, кожним своїм порухом символізуючи скривджену чесноту, попростував назад до ґанку.

— А ти, — продовжувала старенька, — надалі думай, що й кому кажеш.

— Вибачте, — вичавила з себе Марта. — Я… хочете, я зроблю так, щоб він знову… ну, міг кричати?

Рипнули завіси.

— Ба’, чай готовий. Ви що, так і стоятимете у темряві?

— Варення, — не обертаючись, сказала пані Ліза. — У льоху, у дальньому кутку. Ти якому віддаєш перевагу, любонько? Утім, дістань-но нам, Бенедикте, одразу всі, які зможеш. І не поспішай, ми з Мартою поки подихаємо свіжим повітрям.

Повітря, чесно кажучи, було вже не так свіжим, як морозним, та й вітер повівав дедалі лютіший, та хто б на місці Марти сперечався?

— Нічого не треба робити, — сказала їй старенька, коли двері знову зачинилися й вони лишилися на самоті. — Голос я сама йому поверну. Потім. Теж мені, проблема — повернути голос. Із життям-от усе геть по-іншому.

Марта сунула руки в кишені, струсонула головою.

— Все одно — не розумію. Навіщо тоді вони це робили? Ну, ті, кого обирали Королевами Лісів та Полів — вони ж могли не відроджувати померлих. Якщо знали, що із цим якісь проблеми — навіщо?

— А навіщо той, хто кохав, повертається туди, де на нього ніхто не чекає? Навіщо донька ходить на могилу до матері — навіть якщо знає, що в землі лежать лише кістки? Навіщо молода фрейліна намагається повернути прихильність того, хто насправді ніколи її не кохав? Коротко кажучи — тому, любонько моя, що всі ми — люди, а людям властиво сподіватися на нездійсненне і вірити у неможливе. Гірше того: іноді нам вистачає волі й віри, аби нездійсненне здійснилося. — Вона зітхнула, взяла сухими пальцями Марту під лікоть і сказала тихо: — Досить із нас цих розмов. Ходімо, я пригощу тебе своїм варенням, особливо рекомендую морелеве, воно вдається мені краще за інші. А із собою я дам тобі баночку джему з есперидівки. Якщо додати до чаю — о, повір, від самого тільки аромату мертві вийдуть із могил!..

Певно, варто було посперечатися, настояти на своєму. Та в Марти чомусь через оцю «баночку з джемом» просто руки опустилися. Вона дозволила відвести себе в дім і всадовити за стіл, поряд із протопленою пічкою, і поки Чепурун під чулим керівництвом господині розставляв чашки та блюдця, наливав чай, накладав варення, Марта просто блукала поглядом по стінах і говорила собі, весь час повторювала: нічого, це ще не провал, не трагедія, це взагалі був запасний варіант, ти і йшла сюди, власне, з іншою метою…

Вона розглядала пожовклі, вицвілі фотознімки у вінтажних рамках, із людьми у неприродних позах, на тлі якихось літніх садів, палаців, фонтанів — як вона розуміла, намальованих. Стефан-Миколай колись розповідав їм, що на початку минулого століття фотографувалися переважно у студіях, та, оскільки знімок на фоні однотонного задника виглядав безідейно й дешево, вигадали всю цю бутафорію.

Одне неясно: навіщо пані Лізі чужі фотки? Марта ще минулого разу, коли вони зі Стефом зазирнули до дому буквально на хвильку, дивувалася: вона швидше очікувала побачила на стінах репродукції картин, рушники із вишитими хрестиком снігурами і всяке таке. А виявила філіал краєзнавчого музею.

Вона машинально пошукала поглядом якийсь знімок із немовлям: пані Ліза виглядала років на сімдесят-вісімдесят, та якщо припустити, що вона непогано збереглася — ну, тоді ці люди на стінах все одно були б її батьками/дядечками/тітками, аж ніяк не однолітками.

Немовлят на знімках не було. Натомість була юна дівчина, років сімнадцяти-вісімнадцяти в елегантній темній сукні, мереживній шалі, з мітенками із чорного плетива на руках. До її корсажа було приколото троянду, у каскаді кучерів сяяли діамантові зірки. Суворість, витонченість, смак — і сталевий характер, який прозирав за всім цим, наче шпага під плащем.

Дівчина стояла біля авто — чорного, довгого лімузина з величезними фарами й вузькими дверцятами. Праворуч, просто перед крокодилячою мордою лімузина, завмер юнак в офіцерській формі. Був би тут Стефан-Миколай, він би точно сказав, у якому ранзі, а так Марта могла тільки здогадуватися з кашкета, нараменників і маленького ордена над серцем, що не з рядових. Дівчина з юнаком дивилися в кадр, просто на Марту, та за окремими, ледве вловимими ознаками вона — як Стефан-Миколай про ранг — напевне могла сказати: між цими двома щось було. Певна історія, вже затьмарена — поки що тільки невдалим словом чи жестом, яка неухильно прямує до розколу, розпаду. До гірких слів. До відчаю. До спроби склеїти те, чого ніколи не склеїти.

А потім — до помсти.

Ця остання думка прийшла м’яко й природно. Як рішення складного рівняння, над яким б’єшся-б’єшся, а потім бац — і от вона, відповідь.

Пані Ліза тим часом уже підсувала Марті вазочки з варенням, морелеве, пам’ятаєш, любонько моя, особливо рекомендую морелеве; Чепурун розповідав про прочитане, це був, як зрозуміла Марта, їхній давній ритуал: він не тільки приносив частунки, але й ділився враженнями про книжки.

— Я не читаю газети, у мене немає телевізора, і радіо я теж не слухаю, — пояснила пані Ліза, перш ніж Марта встигла хоч слово вимовити. — Що мене насправді цікавить — то це про що нині пишуть у книжках.

— Ага — от чому ти змушуєш мене читати всіляку нафталінову дурню!

— «Нині» — поняття відносне, я ж тобі тисячу разів пояснювала. Він, — посміхнулася старенька Марті, — останнім часом став сам не свій. І переказує мені виключно романи про стосунки.

— Та хіба я винен, що нам таке задають! Цеглини завтовшки з мій зап’ясток, ще й із ко-мен-та-ря-ми! Марто, хоч ти їй скажи.

— Так, — погодилася пані Ліза, — скажи, любонько моя. А точніше — розкажи. Якщо вже Бенедикта обходять тільки історії про розбиті серця…

— Ну ба’!..

— Що ти читала останнім часом, любонько моя?

Марта вирішила бути ввічливою й вшанувати господиню. Вона відкусила від булки із варенням — морелеве дійсно старенькій вдавалося. Відпила трав’яного чаю — запашного, терпкого.

— Я, — сказала зрештою, — останнім часом читала переважно нон-фікшн. Ну, в сенсі — нехудожню літературу. Це, звісно, не так цікаво, як «П’янкість безумства» чи «Відчайдушна маркітантка», — (Чепурун страдницьки закотив очі), — але теж трапляються достойні речі. Завдяки їм більше дізнаєшся про рідний край. От, наприклад: виявляється, ваші Чуряни раніше називалися зовсім по-іншому.

Пані Ліза присунула до Марти наступну вазочку з варенням і заохочувально кивнула:

— Он воно як! Я вже й гадки не мала, що хтось пам’ятає. Так, любі мої, не Чуряни — Щуряни, звісно ж. А чи пишуть у твоїй книжці про те, чому — саме так?

Марта стенула плечима:

— Наче тут жили чужинці, хоча це дивно. Володіння Великої імператриці були набагато північніше, як би сюди потрапили її піддані?

— А їх, любонько моя, сюди відправляли у примусовому порядку — всіх тих, хто, сподіваючись на кращу долю, втік з-під влади Її Сірості. «Аби працею старанною довели право зватися громадянами держави нашої славетної».

— Ба’, а чому саме сюди? Ну, логіка наче не дуже, як на мене.

Старенька акуратно долила собі чаю, торкнулася губами краю чашки.

— Логіка йому не дуже, ти тільки послухай! Логіка, милий мій, була проста: раніше кордон тут, на півдні, проходив не по річці, а північніше. Всі ці землі належали песиголовцям. А після чергової визвольної кампанії новонавернені — точніше, як вони тоді казали, «знову повернені» землі слід було освоїти. Зробити своїми. Не місцевих же тут лишати — ті жили б, як і за песиголовців. Ще б, дивись, далі брехали своєю собачою мовою. А так — прищепили трохи цивілізації цим диким землям.

— Але ритуали, — недбало зауважила Марта, — лишилися тими самими.

Старенька знову піднесла чашку до рота. Марті навіть стало цікаво: вона хоч губи змочує?..

— Ну, любонько моя, — сказала пані Ліза, — хто ж при доброму розумі прожене механіка і вимкне кінопроектор — якщо, звісно, хоче, аби сеанс тривав? Хто власноруч пустить на брухт огорожу, яка відділяє його сад від стада диких кіз?

— Структурування часу та простору! — видав раптом Чепурун. — Хочеш сказати, ритуали — це щось на кшталт такої от огорожі, тільки проти хаосу та ентропії?

— Ох, рідненький! Та я й слів таких не знаю! Це все, певно, через те, що не читаю романи про маркітанток.

— Далися вам обом ці маркітантки! — образився Чепурун. — Нам, знаєш, не тільки романи задають. Я, блін, поки готувався до останнього уроку Штоца, такого начитався… — Він спохмурнів і повернувся до Марти: — Слухай, виходить, Штоц з його «відродженням давніх традицій» намагається зробити — що? Перекроїти реальність?

— Я гадаю, — обережно відповіла Марта, — Штоц не дурний. І розуміє: щоб запустити новий фільм замість старого, треба знати, як влаштовано проектор.

— Авжеж! А щоб новий — в сенсі, забутий — ритуал спрацював, потрібні ті, хто розумітиме, що й чому роблять!

Пані Ліза спостерігала за ними з легкою посмішкою на губах. Як за дітьми, що всерйоз обговороюють можливості подолати швидкість світла.

— Ох, любі мої, — сказала вона нарешті. — Дивлюся на вас і не натішуся: які ж ви кмітливі. За моїх часів ліцеїсти такими не були, а якщо й були — лічені одиниці. Все ви правильно говорите.

— «Але», — кивнув Чепурун. — Я ж тебе знаю, коли ти так м’яко стелеш, обов’язково буде якесь каверзне «але». Давай, присором нас.

Старенька знову взяла в руки чашку. І цього разу не робила вигляд, а справді випила кілька ковтків. Потім дзенькнула денцем по блюдечку і торкнулася вишитою серветкою губ.

— Ви все правильно кажете, — повторила вона зовсім іншим, уже серйозним тоном. — Та забуваєте про одне. Навіть якщо стрічку в проекторі мінятиме тямуща в цьому людина, навіть якщо робитиме вона це дуже швидко — все одно на певний час сінемá перерветься. І тоді зал зануриться у пітьму.

Чепурун подавився шматком булки і довго кашляв. Марта причин для паніки не бачила, тим більше що якраз смакувала черговим варенням — здається, кизиловим. Анітрохи не гіршим за морелеве, між іншим.

А потім, коли Чепурун прокашлявся, вона уточнила:

— Скажіть, пані Лізо, що небезпечніше — зміна плівки чи фільм, який показували стільки разів, що він уже всім остогиднув і втратив сенс? Особливо якщо в решті кінотеатрів уже давно крутять цифру?

І додала, перш ніж старенька встигла відповісти:

— Зрештою, ритуал — це ж завжди оновлення, так? Поновлення навіть. А коли нема кому і нема що поновлювати… Зала так чи інакше зануриться в темряву, а стадо диких овець обійде зігнилий паркан чи перестрибне — і ніхто вже не змінить плівку, ніхто не встигне побудувати новий паркан.

— Кіз, — навіщось виправив Чепурун. — Стадо диких кіз.

Його бабуся підвелася з-за столу — Марта й не помітила, коли це сталося.

— Дуже, дуже давно, — сказала пані Ліза, — одна людина говорила мені точнісінько те саме. Він був непоганий з себе, освічений, сміливий. Він точно знав, чого хоче. А коли добився цього — відтоді, здається, тільки те і робив, що намагався виправити скоєне. Тому, любі мої, запам’ятайте: коли вам раптом примариться, що світові щось загрожує і ви точно знаєте, як врятувати його, — візьміться за щось по-справжньому корисне. Посадіть квіти під вікнами, прибийте шпаківню, помийте підлогу. Навідайтеся до мене, зрештою — я завжди буду рада вас бачити.

Чепурун теж підвівся.

— Ба’, ти вибач, що ми тебе заговорили, ти ж, певно, стомилася. Та й нам із Мартою треба повертатися, поки ще ходять маршрутки… Ти тільки клич, як раптом що — ну, треба буде допомогти із кропивою, наприклад…

Пані Ліза покивала. Вона і справді мала не надто обнадійливий вигляд. І ці її пухирі на руках, зараз вони здавалися більшими і напевно дико свербіли.

Тому Марта відчула себе ще тією сволотою, коли стала перед панею Лізою і заявила:

— Нікому не потрібна чиста підлога, якщо просто на ваш дім сунуть швидкострільні фафніри. Все це самообман. Вибачте, пані Лізо, що я так кажу, але… Одного разу ви припустилися помилки — і через це гадаєте, що обрали хибний шлях. Що, типу, не треба нічого змінювати, а інакше буде ще гірше. Тому ви сидите у Чурянах, намагаєтесь якось спокутувати свою провину. Розумуєте про молодість та мудрість. Знаєте, якщо мудрість — це нічого не робити і всього боятися, мала я на увазі таку мудрість! І ще, — додала вона, струшуючи з плеча руку Чепуруна, — ще одне: я вважаю, молода фрейліна по-справжньому кохала — і тому намагалася повернути прихильність того офіцера. Не її провина, що він обманув її. Єдина її помилка — шлях, який вона обрала.

Марту несло, вона й сама не до кінця усвідомлювала, про що говорить. Це приходило звідкись іззовні, вливалося в неї, наче молоко у глечик. Гіркота. Відчай. Непроглядна надія. Спокуса скористатися тими знаннями, які вона отримала, коли навчалась у закритій Академії. І тими, що стали її частиною до Академії — після того, як звичайна донька поліцмейстера була обрана Королевою Лісів та Полів.

Суперечливі бажання зітнулися в ній. Забути запах шкіряних сидінь у чорному лімузині. Ще раз почути шурхіт, з яким розстібувався його френч. Стерти поблажливу посмішечку з його вуст. Відчути тепло його долонь.

Забути ті шість місяців. Повернути й подовжити їх.

Вирвати своє серце. Вирвати його серце.

І розтоптати. Щоб — волав від жаху, від розкаяння, від болю, від проклятущого моторошного болю, який не притлумити ні морфіном, ні «зоряним пилом» — нічим, нічим!..

Вона знала, що є тип заклять, які заборонені до вивчення. Закляття, що використовують силу драконових кісток. Використовують ненависть, котрою просякнуті кістки.

Але іноді в людини просто не лишається іншого виходу. Просто не лишається!

Вона знала, що порошком із кісток, яким торгують у нижніх рядах Линварного ринку, можна тільки труїти блощиць та вошей, навіть годящий мутабор із нього не зробити. Вона знала, що їй потрібна по-справжньому велика кістка. І відносно свіжа.

І вона знала, де шукати. Лишалося добути інструмент, за допомогою якого це можна буде зробити.

Кістки дракона — на кшталт акул. Аби акула випливла з глибин, достатньо краплі крові. Щоб на поверхню виринула велика кістка, буде потрібно дещо більше.

Вбити живу людину вона б не змогла. Тому обрала обхідний шлях. Той, для якого достатньо було стратити якогось вуличного кабиздоха.

Решту їй вдалося добути легко.

Магніт. Сірка. Сік білої верби. Сульфат заліза. Порошок сонячного каменю. Сім’яна рідина незайманого. Мандрагора.

Був, ясна річ, ще один інгредієнт — найважливіший, ключовий. Народилася б вона кількома роками раніше чи пізніше, добути його було б найскладніше. Та їй пощастило. Генерал Нусскнакер (тоді ще — не Старший), повернувшись із Першої пацючої, підняв повстання. Замість замороженої сироватки вона змогла використати живу…

— Геть звідси!

Вона відсахнулася | Марта відсахнулася.

Пані Ліза стояла поряд із нею, здійнявши руку для наступного ляпаса. Тільки тоді Марта відчула, як палає щока.

А потім помітила, що між ними стоїть сполотнілий Чепурун.

— Не смій! — гукнув він. — Не чіпай її! Я знаю, що ти можеш… всяке! Але її чіпати не смій, чуєш! Не смій… ти!.. відьмо!..

Марта моргнула, облизала пересохлі губи. І тільки тоді втямила, що Чепурун звертається не до неї, а до своєї прабабці.

Розлилася тиша, суха і нежива. Десь на іншому краю землі, за вікном, бив крилами й метушився по подвір’ю чорний півень із жовтим оком.

— Вийди, — сказала нарешті стара. — Вийди і почекай нас зовні.

Бен відкрив був рота, але вона повторила:

— Вийди. Нічого з твоєю дорогоцінною Мартою не станеться. Даю слово. Слово відьми.

Він якось одразу поникнув, згорбився. Озирнувся на Марту, вона кивнула йому — а що іще лишалося, не обнімати ж його, заступника й рятівника. У сенсі — не просто ж зараз, коли стоїть і витріщається на вас жінка, в чиї найсокровенніші спогади ти щойно зазирнула.

Чепурун вийшов.

— А тепер сідай, слухай і запам’ятовуй. — Пані Ліза знову мала вигляд тендітної, висотаної старенької. — Вдруге не повторюватиму. Ніколи більше не смій у мене зазирати. Взагалі краще б тобі, дівчинко, ні в кого й ніколи не зазирати — це може мати наслідки. Але вдивлятися в іншу відьму — безумство. Це, до твого відома, діє в обидва боки.

Пані Ліза підійшла до стінки, зняла фотознімок, на якому стояла поряд із лімузином, обернулася й жбурнула в пічку. Півхвилини дивилася на те, як розходиться тріщинами скло, як чорніє знімок у рамці.

— Ні, — заперечила раптом самій собі,— ти не змогла би зайти через нього. Сили в тобі достатньо, тільки ти ще надто мало знаєш і вмієш. Було щось іще.

Погляд старенької метнувся до сумки, яку Марта поклала під вішалкою.

— То що ти читала останнім часом, любонько моя? Який саме нон-фікшн?

Марта хотіла поворухнутися, але не змогла рушити ні рукою, ні ногою. Від несподіванки вона остовпіла, їй знадобився якийсь час, щоб оговтатися й скинути заціпеніння.

Пані Ліза якраз встигла відкрити сумку і вийняти «Магію, чаклунство та бесіди із померлими в античності».

— Мені слід було здогадатися. Я накладала закляття на Трюцшлера-старшого, щоб гадки не мав продавати. Я просила Дороту нізащо не розповідати мені, де сховає книгу. І я не подумала про Бенедикта, йому тоді й було, зрештою, всього нічого… От книга і спрацювала як канал — книга, а не знімок.

Вона подивилася на Марту, яка нарешті зуміла-таки підвестися.

— Сильна дівчинка. Скільки ти встигла прочитати? Втім, немає значення. Навіщо ти принесла її з собою? Про що ще хотіла спитати?

— Там не вистачає сторінок, — вичавила з себе Марта. Почувалася вона так, наче доводиться рухатися в глибокій, каламутній воді. — А мені… розумієте, мені дуже потрібно викликати кістки. Для цього я хотіла створити гомункулуса… ну, ви ж розумієте, правда? Не треба вбивати, нехай просто кричить, він же маленький, його легко налякати. Мені би тільки знайти кістки! А за ним я б доглядала, годувала, йому було б добре, чесне слово!

Старенька слухала її з неуважним виразом на обличчі. У долонях, вкритих пухирями, вона тримала книгу, яку надрукували більше століття тому. Книгу з помітками «тільки для навчальних установ Його Зміїної Величності» і «всі примірники пронумеровано, підробка, копіювання та спотворення караються знищенням всього роду, до третього коліна».

Марта провела над цим підручником не одну безсонну ніч — просто тому, що іншого часу на вивчення в неї не лишалося з тією кількістю домашки, яку їм задавали! Вона, звісно, робила виписки. І звісно, намагалася дуже обережно — через порожні акаунти в гейм-клубі — погуглити відсутні сторінки чи повну пдф-копію. Все даремно.

Запитувати про це в Чепурунової прабабці вона збиралася лише у крайньому випадку; сюди ж їхала передовсім задля того, щоб отримати саджанець есперидівки. Ну й задля можливості розпитати про минуле Щурян — щоб з’ясувати, де можуть лежати кістки.

— Тобі не потрібно їх шукати, — сказала пані Ліза. — Нема потреби шукати те, що лежить у тебе під носом. Але якщо хочеш, — вона всміхнулася, — я, звісно, допоможу.

Старенька рушила повз Марту, до пічки. Але Марта виявилася спритнішою. Вхопилася за книгу, одним ривком вихопила з рук.

— Ну-ну, що це ти надумала, любонько моя. Вирішила, буцімто я хочу її спалити? Облиш, навіть якби я й хотіла — не змогла би. Такі книжки в огні не згорають. Навіть щоб знищити ті кілька сторінок мені, знаєш, довелося виявити чималу винахідливість. Але тепер… — Вона знову всміхнулася. — Тепер, якщо хочеш, я спрощу тобі життя. Тримай-но, сховай книгу якнайдалі. І це теж візьми. Та не сахайся ти, після всього, любонько моя, чи тобі мене лякатися?

Марта затисла книгу під пахвою й обережно узяла слоїк із саморобною наліпкою.

— Це — обіцяний джем із есперидівки. А тут… зачекай-но… — Пані Ліза висунула шухляду буфета. — Ага, от — каламарчик зі спрутовими чорнилами. Так-так, справжніми.

Вона склала долоні човником, щось пошепотіла в них, простягнула каламарчик Марті.

— Гусячу пір’їну роздобудеш сама, найкраще купувати в середу зранку, коли місяць у першій чверті, — і щоби гуска була білою, без жодної плямки. Вклеїш порожні сторінки, вмочиш пір’їну і напишеш на чистій сторінці фразу, якою закінчується попередня. А потім — головне не відводь пір’їни від паперу.

Стара відьма поплескала Марту по плечу й підштовхнула до виходу:

— Ну ж бо, іди, Бенедикт, певно, й так уже знервований до краю. І врахуй, дівчинко: це твій вибір і твоє рішення. Захотіла — маєш.

— Дякую, — сказала їй Марта. — Ви пробачте, якщо я… ну… перегнула палку.

Пані Ліза засміялася:

— Що ти, любонько! Що ти! Запам’ятай, прошу дуже: якщо ти насмілилася підвищити голос на відьму, не проси вибачення. Ніколи не проси вибачення.

Розділ 11 Огляд на дорогах

— А що це було? — спитав Чепурун. — Отрута чи що? І навіщо ти її вилила? Блін, ти поглянь, як трава скоцюрбилася! Ще й світиться у темряві!

— Це були спрутові чорнила.

— Та камон, гадаєш, я повірю, що… Що, правда? Ти подуріла, Баумгертнер?!

— Маршрутка он вирулює, давай, махай, а то проґавимо — доведеться до самого міста пішки маршувати.

— Ні, зачекай, ти правда розумом поїхала? Чи тебе прабабця тойво… перечаклувала злегка? Ти уявляєш, за скільки можна було їх продати?!

Марта, якщо чесно, уявляла дуже приблизно. Порядок цін, не більше. Спрутів майже всіх винищили ще в минулому столітті, а яких не винищили, ті, згідно з міжнародними конвенціями, потрапили під захист, були занесені до Червоної книги і тепер перебували під суворим обліком: радіомаячки, комп’ютерний моніторинг кожної особини, вона в минулому році якраз фільм дивилася по «Вайльд пленет», цікавущий. Спрутові чорнила можна було добувати раз на рік, провокуючи живих особин — ну і, ясно, це була жалка подобизна тих, справжніх, які отримували від помираючих спрутів.

А тепер, дітки, увага, запитання: з чого б це раптом добрій бабусі-відьмі обдаровувати Марту таким-от раритетом? Щоб та поновила сторінки, які сама ж бабуся свого часу «з чималою винахідливістю» знищила? Аякже, для чого б іще!

Простіше замовити ці чорнила, щоб, наприклад, розтеклися й замастили всю книгу, від і до. Чи ще якусь підлоту вигадати.

Ризикувати Марта не збирался, ні!

В маршрутці народу було напхом напхано, довелося стояти. Чепурун, який мовчав увесь той час, поки йшли до зупинки, раптом ожив.

— Слухай, — сказав, — хрін із ними, із тими чорнилами. Вилила й вилила, твоя справа. Я про інше хотів. Ти вдумайся. Якщо вона має рацію, вся ця історія зі Штоцем… ну, тоді, виходить, все не так просто.

— Бене, — зітхнула Марта. — Це ж Штоц. У нього ніколи не буває «так просто». Але… не знаю. Він сильно змінився після того, як повернувся. Навіть раніше, мабуть. Уроки ці — ну гаразд, він щось замислив, наприклад — поновити, оживити якийсь ритуал. Припустимо. Вичитав у давніх книгах, дізнався про помираючого сусіда-ветерана… несуттєво. І не знайшов він, припустимо, кращого способу — вирішив впарити все це нам. — Вона знизала плечима: — Та на здоров’я. Нехай собі намагається. Мені навіть, уяви, не дуже й цікаво, навіщо йому все це потрібно. Якщо Штоц допоможе батькові… яка мені різниця, що він там планує і в чому бере участь?

— То ти йому не довіряєш? Чи довіряєш?

Марта ледве стрималася, щоб знову не зітхнути.

— А ти, — сказала вона, — прабабці довіряєш?

— Та при чому тут?..

— При тому! Це в дитячому садку на виставі тобі показують сірого вовка і ти точно знаєш: він страшний, і поросяток з’їв, і взагалі негативний персонаж, жодної йому пощади… хоча ні, про негативного — це вже пізніше втирають. А у житті… ну, прабабця в тебе стрьомна, погодься. Але ти її любиш. Ні, навіть не намагайся. Любиш-любиш. Точно більше за батька.

І більше за матір, звісно, — але Марта таке йому б ніколи не сказала.

— І от, — тихо додала вона, — любити ти її любиш, але сьогодні взяв і підвищив на неї голос. Навіть відьмою назвав. До речі, дякую тобі за це, Бене. Правда, це було дуже… круто, да.

Він почервонів, навіть у півтемряві салону було помітно. Явно збирався заперечити, але — слід віддати йому належне — сам себе стопорнув і замість цього спитав:

— Слухай, якщо вже тему підняли… Що там вона тобі такого наговорила? Знаю я її прийомчики: сходи за тим, сходи за цим, — а поки ти сумлінно піклувався про безпорадну пенсіонерку, дивишся: вона тобі вже сорочку заштопала, свіжих ягід у козубку принесла…

— Міг би попередити, я би інші джинси вдягнула, там якраз шов розходиться… Ой, та що, не дивися ти так! Поговорили… про різне. Про книжку, наприклад, як я і збиралася. Я, до речі, наївна: повірила, що вона й правда безхазяйна у вас лежала.

Чепурун почервонів ще сильніше, але ніяк не прокоментував. Мовчав і терпляче чекав на продовження.

— До слова, — згадала Марта, — про те, що вона мені ще говорила: ти ж у Чуряни раніше часто їздив, так? Були там якісь… пустища, наприклад? Такі, щоб жодна живність на них не водилася.

— Це у Чурянах? — реготнув Чепурун. — Та повно!.. Чекай, хочеш сказати, десь там можуть… Ну так, поле ж було поряд, і якщо ми знайшли там щеле…

Марта наступила йому на ногу. Не сильно, але рішуче.

Бен натяк зрозумів і стулив писок.

Вони помовчали. На задньому сидінні дядько з обскубаною борідкою брехав по телефону дружині, що вже в’їхали у місто, дві дівулі обговорювали зачіску якоїсь синьйорини Лілі; просто під ними сидів, притиснувшись скронею до скла, лисіючий чоловічок, робив вигляд, що спить, але акуратно відвертав голову щоразу, коли маршрутку трусило на вибоїнах. Попереду три старі баби обговорювали останні новини, одна заявляла, що її племінниця особисто знає жінку, яка бачила покійного пана Румпельштільцхена буквально на днях, ну максимум — тиждень тому, тож нема про що турбуватися, вся ця історія зі смертю — для наших заморських ворогів, щоб приспати пильність.

Ніхто не слухав, про що тріпалися Марта з Чепуруном. Чи, подумала вона, робив вигляд, що не слухає.

— Тільки не кажи, — похмуро прошепотів Бен, — не кажи, що ти вирішила влізти в усе це лайнище по другому колу. Ледве ж позбулася попередніх кі… кхм… кішок…

— Я схожа на дурепу? — Розмова звертала геть не туди, куди б їй хотілося. Сама, взагалі-то, винна (і на дурепу ще й як схожа!): на фіга було Чепуруна про таке розпитувати? — Це для одного проекту…

— Для Вегнера? — ще більше спохмурнів Бен. Дивився на неї з осудом, Марта згадала його «посидимо пару хвилин, поговоримо» і відчула, що знову шаленіє від люті. Вміють же люди забити собі голову невідьчим!

— Взагалі-то для Штоца, — сказала вона недбало. — А чим тобі Вегнер не догодив? Ну, якщо це не велика таємниця, звісно.

Чепурун переступив з ноги на ногу, зітхнув довго й протяжно. І як, здивувалася Марта, в людині стільки повітря вміщається?..

— Не велика, — сказав Чепурун. — Тут така справа. Словом. Розумієш. Я…

Та ба — сьогодні був не його день. Якраз цієї миті маршрутка, що поступово скидала швидкість, верескнула гальмами й зупинилася.

— Щоб тебе, — байдуже повідомив в нікуди водій. — До свят вони, чи що? Чи зарплатню їм поскорочували?

Марта пригнулася, глянула: траса перед ними була забита машинами, рухалися повільно, на зустрічній смузі — майже порожній — трохи далі стояли червоно-білі секції й кілька «борсуків». Єгері ходили із кресальними собаками вздовж машин, вимагали документи, про щось запитували у водіїв. Кількох змусили вийти, собаки застрибували просто на сидіння, сунули слиняві морди у бардачки.

— Це з вечора таке, — сказав дід із вислими вусами. Він сидів одразу за водієм, зморшкуваті, рельєфні долоні склав на металевій тростині й час від часу гучно рухав туди-сюди правою ступнею. — Поставили перегорожі, шмонають усіх. А запитаєш — ввічливо так, ропущині діти, відповідають: не маємо права розголошувати.

Вся маршрутка негайно взялася обговорювати, доки та в ім’я чого коїться те, що коїться, — і одні, ясна річ, обурювалися, а інші, звісно ж, виправдовували, бо якщо поставлено перегорожі, значить, не просто так, значить, з певною метою — і чому ж одразу на шкоду, звідки в нас така зневага до власних єгерів, які, до слова, ризикують здоров’ям, а іноді й життям, щоб охоронити й уберегти нас, простих громадян…

Марта з Чепуруном перезирнулися й дружно скривилися. Отак слухаєш телик і гадаєш, що весь цей флуд тільки там і існує. А потім виходиш з дому — і бац, отримай і розпишися, любонько моя!..

Черга просувалася повільно — дуже повільно! — і дехто вже почав вимагати, щоб випустили, йому швидше пішки. Водій двері відчинив, але попередив, що назад не пустить.

Та йому довелося.

— Всіх заганяють назад, — повідомив йому дід із вислими вусами. — Злі ж, ти подивись!.. Щось у них сьогодні пішло не так.

— Що хоч шукають? — спитали із задніх сидінь.

Молодий єгер зазирнув до салону, ковзнув поглядом по обличчях — так, наче оглядав склад бракованих манекенів.

— Приготуйте до огляду особисті речі. Та документи.

Зусібіч залунали запитання, але єгер просто вийшов, ні слова більше не сказав.

— Ну клас, — заявив Чепурун. — Хай живе всесвітня параноя. Знаєш, одне тішить: що ми з тобою нічого такого не везе… Марто?

— Просто стій і говори зі мною про що завгодно, — тихо попросила вона. — Тільки не горлань і не привертай зайвої уваги, ок?

— Та що сталося? Все, все, зрозумів, мовчу, в сенсі — якраз не мовчу, а навпаки, про що би ти хотіла, а, так, ну, хай буде про, наприклад, маркітанток, я тут читав…

Марта перехопила сумку зручніше і, розвернувши так, щоб ті, хто сидів, не бачили, розстібнула. А сама вже міркувала: якщо обшукуватимуть із собаками, ті книгу напевно почують. Тому викинути на підлогу не варіант. А якщо, наприклад, трохи затриматися, поки всі проштовхуватимуться до виходу, і заштовхнути за спинки задніх сидінь, — може спрацювати. Звідти сильно смердить бензином, саме те, що треба.

Вона вже розвернулася отак упівоберта, щоб не заважати вибиратися решті, та тут до салону піднялися двоє єгерів, один тримав на повідці кресального собаку, другий наказав водієві показати документи, а пасажирам вийти і стати біля узбіччя, із речами.

— …і я, бачиш, подумав… — Чепурун затнувся й штовхнув Марту ліктем: — Ого, це що, твій знайомий єгер?

— Стули пельку, — попросила Марта. — Просто, блін, мовчи.

— То «кажи про що заманеться», то «стули пельку» — жіноча логіка, розумом не осягнути!

Вижив Чепурун тільки через непорозуміння. Тітка, що стояла одразу за ними і пахтіла так, наче нещодавно здійснила збройний напад на парфумерну лавку, штовхнула Бена у спину й попросила не затримувати, дехто, між іншим, поспішає.

Будара — авжеж, хто би ще! — цієї миті вивчав документи водія, а його напарник, бородань із хвилястим шрамом під вухом, ходив уздовж лави пасажирів. Кресальний собака простував важко, видно було, що втомився; носом тикався в сумки й заплічники. Тільки раз глухо загарчав. Напарник Будари попросив старого із вислими вусами показати, що в пакунку. В пакунку виявилися добрива, схоже, з домішкою порошка з драконових кісток, — діда відвели убік і ще один єгер, зі скельцями й тоненькими вусиками, взявся складати протокол.

Собака тим часом обнюхав Чепуруна і підійшов до Марти. Марта тримала сумку перед собою, розмірковуючи: якщо типу недбало відкрити, щоб увесь вміст висипався, якомога ближче до канави та кущів, — є шанс, що книга випаде і загубиться у траві? А коли впіймають — таки тікати? Шантажувати Будару?

Собака тицьнувся в руки Марти носом, той виявився холодним і вологим, молодці, подумала Марта, про собак хоча б піклуються, тьху, що за думки лізуть у голову, давай, любий, понюхав і досить, іди собі далі, ти втомився, лапи болять, жерти хочеться (мені, до речі, теж), хазяї шукають невідь-що, іди, іди, хай би що вони шукали, тут цього немає…

Собака зітхнув, протяжливо, зі смаком позіхнув, поглянув на Марту майже з людським осудом і пішов був собі далі.

Але єгер-бородань іти далі не збирався. Він віддав команду «Сидіти!» й повернувся до Марти:

— Сумку відкрий. Що там у тебе?

— Та нічого особливого, — бадьоро сказала Марта. — Підручники, конспекти. Бутерброди, вибачте, доїла.

— А в чому проблема взагалі? — втрутився Чепурун. — Ми нічого не порушували!

Говорив він таким тоном, що якби навіть Марта була найлінивішим і найдовірливішим єгерем у світі — напевно запідозрила б недобре. І потім ображатиметься ж, я хотів як краще, оце от усе…

Вона побачила, як обертається до них Будара, дає знак колезі зі скельцями закінчувати самому, іде перевалюючись і щось говорить по рації.

— Відкривай, — повторив цей, із собакою. — У нас мало часу.

Марта вирішила, що краще розібратися з усім зараз, до приходу Будари. Розкрила сумку, витягла перший-ліпший підручник. Потім другий, третій, конспект з фізики, — простягнула стос єгерю:

— Потримаєте? А то в мене рук не вистачає.

Той навіть не ворухнувся.

— В чому це вони в тебе?

Марта пригледілася. Корінці підручників й один із країв конспекта були чимось притрушені, наче як білим пилом.

Вона тицьнула всі ці сховища знань Чепурунові, вигребла із сумки решту конспектів. На них пилу було ще більше, у деяких випадках він почав темнішати й став липким.

Якщо, згадала Марта, ти насмілилася підвищити голос на відьму…

Вона вийняла «Магію, чаклунство та бесіди із померлими в античності». Собака, побачивши книгу, голосно, уривчасто гавкнув, єгер охнув. Решта пасажирів перешіптувалися, багато хто витягнув мобіли й знімав на відео.

Вся книга була вкрита чорними прожилками — наче надгробна плита, затягнута плющем. Прожилки розгалужувалися, тоншали ближче до країв, а стовбур — якщо, звісно, це був стовбур, — виповзав звідкись з-під корінця. І не виключено, що раніше був матерчатою закладкою.

У центрі — там, де раніше виднівся заголовок, — темнішав відбиток долоні, краї його були розмитими і з кожною секундою ця пляма розросталася, поглинаючи прожилки й решту літер.

— Марто? — спитав, підходячи до них, Будара. Він трохи засапався, на лобі в нього виступив піт. — Що тут відбувається? А ви, Кюхнау, — чому дозволили, щоб дівчинка тримала в руках… те, що вона тримає…

— Я… — Бородань відкашлявся.

— Мовчіть! Марто, та кинь же ти нарешті це лайно!

Тут варто було відповісти якось зухвало й незалежно. Попросити, щоб пан єгер не фамільярничав, не лаявся і взагалі перестав командувати — вона, між іншим, не його підлегла.

Це взагалі вкрай дивний феномен: скільки дотепних висловів спадає на думку людині, яка тримає в руках от буквально якесь лайнисько. Книга тепер була чорною вся, від краю до краю, — чорною, і горбкуватою, і липкою, і пахла сирим льохом. Марта вирішила, що саме час зламати шаблон: взяти й мовчки зробити, як радять.

Вона віджбурнула книгу. Та перевернулась у повітрі, палітурка розійшлася на корінці, — наче там була різана рана, — і назовні випурхнула цівка пилу, за нею ще одна, густіша та щільніша за першу. Це було схоже на те, як випліскується кров, — хоча, ясна річ, звідки ж Марті знати, як вона випліскується насправді, бачила ж тільки у фільмах, а хто вірить фільмам?!.

Коли книга — чи те, на що вона перетворилася, — шелепнулася нарешті, вгору вистрелив найвищий і найщедріший фонтан чи то з пилу, чи зі спор — і потім палітурка пром’ялася, наче була гумовою оболонкою, з якої випустили повітря.

— Та закрийся ти! — гаркнув бородань Кюхнау на кресального собаку. Марта тільки зараз збагнула, що той весь цей час гавкав і рвався з повідця. — Стули, я сказав, пельку! — Він повернувся до Будари: — Це що, тля, зйомки грьобаного «Мозгоїда-три»? Ви знаєте, хто вона така, Бударо? Звідки в неї в сумці… тля, я не знаю…

— Марто, де ти знайшла цю книгу? — спитав Будара.

Вона аж отетеріла: так відверто підігрувати їй, натякати.

Чепурун десь за плечем зітхнув голосніше і, здається, збирався щиросердно в усьому зізнатися, тому Марта вирішила не тягнути.

— Та де, — сказала. — На зупинці. Он Бенедикт свідок. Лежала просто на лавочці, поряд нікого не було. Не знаю, як ви, а я вважаю, що не можна кидати книжки де попало, вони на таке, ну, типу як не заслуговують. — Вона подивилася на те, що лишилося від «Магії, чаклунства та ін.», і додала: — Принаймні зазвичай не заслуговують.

— І де ж ця зупинка? — примружився Кюхнау. — І що ви взагалі робили за містом, ви ж із Ортинська, так?

— Ми навідувалися до моєї прабабці, — не витримав Чепурун. — А зупинка — ну де, на кінцевій, недалеко від нового пам’ятника пану Кіноварі.

Єгері перезирнулися. Будара кивнув.

— Давайте, Кюхнау, закінчуйте з рештою, а я допитаю дітей. Потім доповімо, а там нехай нагорі вирішують, в будь-якому випадку — це не наш клопіт.

— Та як їх випустили?.. Враховуючи, що був наказ насамперед звертати увагу на тих, хто виїжджає…

— Ідіть, Кюхнау! — Будара підвищив голос майже непомітно, однак бородань нарешті дослухався й усвідомив. Він свиснув собаці та рушив далі вздовж ряду.

— Так, — сказав Будара, відводячи Марту з Чепуруном убік, — навіть не запитуватиму, що все це має означати. Книга і книга, на зупинці — значить, на зупинці. Сподіваюся тільки, вам вистачить розуму тримати язик за зубами.

Бен хотів був обуритися, але Будара на нього навіть не поглянув. Він витягнув нотатник, відкинув кілька верхніх листків, клацнув ручкою.

— Марто, — сказав, — треба поговорити. Твій молодий чоловік…

— Він не мій молодий чоловік!

— Я не її молодий…

— Неважливо. Подбай поки що про підручники, склади все назад, а ми перекинемося слівцем.

— Іди, — попросила Марта. — Він мене не з’їсть.

Чепурун — о диво з див! — мовчки підкорився.

— Тепер, — кашлянув Будара, — жодних запитань і заперечень, будь ласка. Слухай мовчки, я робитиму вигляд, що пишу. Зараз Кюхнау закінчить із оглядом, сядете до маршрутки — повертайтесь до міста й одразу додому. На вулицях сьогодні вам нічого робити. І друзям-приятелям своїм перекажіть, по інтернету чи як у вас це заведено…

Він говорив чітко й квапливо, дивився частіше до нотатника, хоча кілька разів підвів очі на Марту — впевнювався, чи чує і чи зрозуміла.

— І от іще, — додав Будара. Він вивудив із кишені хусточку, витер лоба, промокнув підборіддя. — Особисте прохання. Це з приводу одного з ваших учителів. З приводу пана Людвіга Штоца. Пауль дуже його любить… як і тебе… тому я хочу допомогти.

— А з ним що не так?

— Можеш із ним зв’язатися? Завтра, а краще сьогодні. Нехай їде з міста. І нехай із цим не затягує.

— Та що відбувається?!

Але Будара закрив нотатник, махнув їй, мовляв, давай до маршрутки, і просто пішов далі, до своїх колег, що якраз патрали кілька фур і автобусів із написами «ДИВОВИЖНИЙ КАРАВАН КАЗОК».

— Чого він хотів? — спитав Чепурун, коли всі завантажилися й водій рвонув з місця. — Хто він взагалі такий?

— Немає значення, — відмахнулася Марта. Вона думала про Будару і Штоца: якщо Штоц працював на єгерів, чому його попереджають не напряму, а через Марту? І головне — попереджають про що?

— О ні. Тільки не кажи, що це правда. — Чепурун іноді нагадував їй бультер’єра. Якщо вчепиться у щось — намертво. — Тільки не кажи, що ти з ними співпрацюєш!

Тут уже Марта образилася:

— Шибанувся чи що?! Це ж яким треба бути щуродупом, щоб працювати на єгерів!

Бен почервонів і відвів погляд: зрозумів нарешті, ідіотище, що саме бовкнув.

— Блін, вибач, я просто… Та до дупи! Це не день, а динаміт якийсь: спершу ваші розборки з прабабцею, тепер фігня із книгою… Слухай, це що, виходить, вона намагалася таким чином тебе… вбити? Наклала прокляття на книгу, щоб… От же ж!

Марта не витримала і засміялася:

— Нічогенька в тебе фантазія!

— А що?

— Не збирався мене ніхто вбивати? Та й чим? Пилом, на який перетворилася книга? Це так, жарт для своїх. Не звертай уваги.

А сама подумала: ну так, якщо вже підвищила голос на відьму, не вибачайся, сенсу немає, рахунок тобі рано чи пізно надішлють.

А ще Марта згадала про Пауля, і їй стало соромно: дитина телефонувала тобі в суботу, зараз середа, а ти, егоїстка-склеротичка, просто взяла і про все забула. Він хотів показати тобі якийсь малюнок, але не надіслав — чому? Що в тому малюнку було такого? Пауль же більше тижня стримувався, не малював нічого, крім звичайних карикатур. Те, що в нього знову проявився дар, напевно дитину налякало, невже так складно було знайти кілька хвилин і передзвонити?

Марта накрутила себе якісно: на той момент, коли приїхала додому, вже ладна була все кинути і їхати на Трьох Голів. Зупиняли тільки пізній час і попередження Будари-старшого.

Словом, Марта кинула в групу повідомлення про те, що є інфа: на вулицю краще носа не сунути, може бути якась лажа. Подробиць не знаю, але, народ, врахуйте.

Потім для очищення совісті запустила пошук по всіх папках у поштовій скриньці. І — аж раптом! — знайшла той самий лист від Пауля. Просто він потрапив до спаму: тексту в ньому не було, один атач і назва «Малюнок», — от спаморізка й спрацювала.

Марта завантажила атач, відкрила — і голосно, зі смаком сказала в нікуди:

— Твою ж!..

Цей малюнок Пауль зробив просто на підручнику. Розкрив форзац і намалював.

Навіть розвороту йому не вистачило, влізли два вагони, а було їх, звісно, набагато більше. Поїзд їхав, на передньому плані стояли кілька сосен, закривали частину вікон, але у просвіт між стовбурами якраз потрапило одне, лягло на згин форзаца.

У вікні видно було постаті чоловіка й жінки — вони сиділи, взявшись за руки, і дивилися перед собою. За силуетами, та ще й на неякісній світлині малюнка, мало що зрозумієш, але Марті здалося: обличчя в них напружені, погляди тривожні.

Хоча, може, художник нічого такого не мав на увазі. Просто вона собі надумала. Мовляв, якщо у Дрона, який стоїть біля самісінького вікна, погляд тривожний, то й у них також…

А у Дрона… Дрон, якщо чесно, аж спав з лиця. Певно, він дуже не любив свою троюрідну тітку.

Якщо сім’я справді їхала до неї.

Бо якщо до неї — абсолютно ж незрозуміло, що робив у вагоні пан Людвіг Штоц.

Пауль зобразив його за спиною в Дрона. Штоц стояв у затінку, Марта бачила тільки його погляд: похмурий, зловісний. І долоня Штоца абсолютно недвозначно лежала на руків’ї чи то меча, чи то шпаги.

Отже, він силоміць змусив їх поїхати з міста?

А може — просто взяв і вбив?

Дика думка, але чомусь зараз Марті вона здалася цілком вірогідною.

Штоц? — Так, Штоц.

Той самий? — А який «той»? Що ти знала про нього? Що ми всі знали про нього?

Він брехав нам. Він скористався нашою довірою. Звідкись йому відомо безліч дивних речей. Здається, він збирається відродити старі ритуали.

А ти, наївна дуриндо, вважала його чесним, щирим, вірила, буцімто він любить дітей, з якими працює. А може, діти йому потрібні, бо вони легше піддаються впливу?

Марта пригадала, як Чепурун запитував сьогодні в маршрутці: «Ти віриш йому?» — і позаздрила: мені б таке простосердя! Віриш комусь чи не віриш — і все, питання розв’язане.

Звісно, я не вірю Штоцу. Тут і говорити нема про що!

Але питання в іншому: чи готова я ризикнути і скористатися його допомогою — навіть якщо виявиться, що ціна цієї допомоги надто висока.

Де взагалі та межа, яка відділяє «надто» від «не надто»? Де риска, за якою ти вже не просто використовуєш якусь мутну особу в ім’я достойної мети, але — допомагаєш цій особі, а значить — коїш паскудства і зраджуєш своїх?

Кілька годин тому вона знала відповідь. Тепер… тепер — уже ні в чому не була впевнена.

Щоб відволіктися, Марта вирішила розібратися із сумкою. Витягла всі підручники, протерла їх, кинула сумку до пралки, засипала порошок, увімкнула… Все робила машинально. Думала про різні нісенітниці — наприклад, про те, як бути з варенням з есперидівки. Віддати слоїк батькові? Не ризикувати й викинути на фіг?

Еліза кілька разів зазирнула: спитала, чи вечерятиме (вже повечеряла, а от і ні, від чаю не відмовлюся), і принесла чашку (дякую (чорт, забула сказати, щоб не клала цукор), дуже смачно, так). Потім Еліза пішла до себе, читати, мабуть; трохи згодом клацнув вимикач.

Марта пила чай, ліниво гортала новини й думала, як би змусити себе робити уроки. За останні кілька днів вона їх колосально запустила; звісно, й позвалювалося на неї одразу багато всього, тільки кого це турбує? «Баумгертнер, чому ти не приготувала алгебру?» — «Ми їздили вчора до однієї відьми в Чуряни-Щуряни порадитися щодо мого неживого батька, ну і потім нас затримали єгері, а одна моя книга перетворилася на порох, — от, власне, тому». — «Тоді, ясна річ, інша справа, чому ж ти одразу не сказала! Наступного разу здаси. Якщо, звісно, тебе не викрадуть Великі Каналізатори».

Вона відчула, що починає засинати, сказала собі: забий, один раз у житті прийдеш без домашки, зате виспишся, роздягайся і лягай, — але тут пролунав дзвінок, хто б це міг бути, і о дев’ятій вечора, невже Будара, гладкий придурок, приперся, щоби що — Елізі мізки компостувати — чи, може, мені? — зараз я йому вискажу, зараз він у мене…

Але це був не Будара. Це був батько.

— Привіт, — сказав він. — Ти не телефонувала, і я вирішив, що просто приїду. Ти готова?

— В сенсі? — позіхнула Марта. — До чого готова?

— Ти хотіла, щоб ми сходили до твого Штоца. Я приїхав. Ходімо?

Розділ 12 Три угоди за ціною однієї

— Скажи, що б ти зробив, якби вдалося все… ну… повернути? Все переграти, відмотати назад — розумієш?

Штоц жив за три квартали від їхнього дому — простіше було дійти пішки, ніж чекати на маршрутку. До того ж батько тепер не дуже любив їздити транспортом. Та й людей він, у принципі, не дуже тепер любив.

— Переграти? — уточнив він. — Що ти маєш на увазі?

Марта промовчала — озирнулася, щоб упевнитися, чи не здалося їй. Вони йшли дворами, і вже хвилини три, а то й довше начебто за ними сунули троє парубків. Облич вона не бачила — та й узагалі не була впевнена, що це саме парубки, а не, наприклад, дорослі жінки. У руках кожен тримав по кийку.

Марта згадала попередження Будари («на вулицях сьогодні вам нічого робити»), але тут-таки сказала собі: це хіба попередження? Жодної конкретики, жодного факту. І до речі, він же хотів, щоб я переказала його слова Штоцу — то от, будь ласка, переказуватиму. Навіщо чекати до завтра, якщо час аж так піджимає?

— Марто?

— Що? А, так… Переграти — ну, в тому сенсі, що… якби в тебе раптом з’явилася можливість стати таким, яким ти був до всього цього. До того, як поїхав за річку. Розумієш?

Батько крокував поряд — наче й не надто швидко, але Марті доводилося підтримувати неслабкий темп, щоб не відстати. При цьому вигляд мав такий, наче взагалі не стомлюється, навіть не засапався.

Хоча, сказала вона собі, чого б це йому — у мертвих дух не забиває, дуриндо.

Правду кажучи, на цю авантюру Марта погодилася не всупереч Бударі з його попередженнями. І тим більше не для того, щоб попередити Штоца.

Просто — безглуздо якось виходило: стільки днів докучала батькові, а коли він сам згадав і прийшов — взяти й усе відмінити.

На додачу вона хотіла раз і назавжди розібратися із цими загадками навколо Штоца. Навряд чи буде краща можливість відверто спитати: пане вчителю, що ви зробили із Дроном і його сім’єю? І не намагайтеся пудрити мені мізки, ми з Паулем про все давно в курсі.

Хай би що він там знав, хоч би ким був насправді — він не насмілиться погрожувати Марті при батькові.

А от торгуватися — чому б і ні?

Ну ж бо, хай щось запропонує — а ми поміркуємо, зважимо…

Тут вона збагнула, про що думає, — і похолола: ти це всерйоз, Баумгертнер? Штоц, може, вбив Дрона з його батьками, а ти готова із ним торгуватися?!

Вона подивилася на батька. Той простував, майже не дивлячись ні по сторонах, ні собі під ноги. І хоча ліхтарі тут горіли через один — жодного разу не перечепився.

— Розповім тобі дещо, — сказав він неголосно. — Ще до того, як ми потрапили у Середгір’я, — в учебці, щойно нас привезли, — тамтешній фенріх сказав: назад ви не повернетеся. Жоден із вас. Він сказав: у вас є два варіанти. Перший: перетворитися на солдатів. Другий: лишитися цивільними і вдягти цинкові костюми. У костюмах вас відправлять назад — те, що зможуть зібрати. Солдатами ви, може, виживете, але повертатися вам буде нікуди і ні до чого. Гіппель спитав його: який у цьому сенс, у всій цій війні? Чужа країна, чужа земля. Взагалі жодного шансу, що знову зробимо її своєю, це було ясно навіть нам: за часів Ради Драконових Зубів її якось примудрялися втримувати, але відтоді надто багато всього змінилося. Фенріх відповів: сенс у тому, що ви вже тут. Решта не має значення.

— Слухай, я ж зовсім не про те! Я про те, що, здається, є спосіб знову зробити тебе живим.

Батько подивився на Марту.

— Це, — сказав він, — тільки початок історії. Ми із Гіппелем і рештою знайшли третій варіант. У Середгір’ї дивні звичаї. Чим довше ми там були, тим ставало зрозуміліше: хоча б тому ми з ними ніколи не житимемо разом. Чужа країна, чужа земля. Можна торгувати, співпрацювати, але не більше того.

Він похитав головою, провів долонею по волоссю. Воно в нього й далі росло, і Марта подумала: треба якось попросити Елізу, хоча, ох, чи захоче Еліза його стригти?..

— У кожному селі, в кожному селищі, до якого ми потрапляли, у них обов’язково було по особливій старій бабі. Всі — сиві, спорохнілі, з гноєм в очах. Зазвичай вони сиділи біля колодязя й просто дивилися. Якщо гинули — все селище мстилося, хоч би чого це їм вартувало. Звісно, наші намагалися їх не чіпати. Ті, хто був у Середгір’ї давно, розповідали різні речі. Наприклад, подейкували, що старі ці насправді й не старі. Що вони — молоді панни, зі шкірою білою, наче шкаралупа першого страусового яйця, і ніжною, наче м’яка шкірочка під цією шкаралупою. Очі в них великі, білки сліпучо-білі, вії — наче махове пір’я у крилі орла. Ну й інше в тому ж дусі. Ми, ясна річ, розуміли, що діди сміються над нами, салагами, та все одно звучало це вражаюче.

Марта обернулася. Троє парубків пригальмували біля паркана, один розломив кийок на два — це виявився тубус — і витягнув згорток. Вони почали клеїти оголошення просто на паркан — один тримав, другий мазав, третій злодійкувато розглядався.

— Потім, — сказав батько, — ми відступали через одне селище… Тобто спершу ми наступали і йшли якраз крізь нього, а потім уже поверталися. І Гіппель почув плач. Там лишилися діти, брат і сестра, в підвалі, батьки встигли сховати. Це було безглуздо, де Фіссер усіх нас тисячу разів прокляв — і себе самого, що зв’язався з такими шмаркачами, — але саме він наказав: дітей врятувати з-під уламків, взяти з собою, нагодувати й напоїти… Дехто був проти: Кабан, наприклад, казав, що їх підберуть свої, — місцеві з банди «Худих гулів» якраз ішли за нами. Але дітей ми все-таки забрали. А хвилин за сім після того, як де Фіссер відвів нас звідти, по селищу вдарили із «соловейків».

— Зачекай, наші ж і вдарили?

— Ні, — спокійно відповів батько, — наші просто постачали їх у Середгір’я. Війна війною, а бізнес бізнесом. Якщо між ними взагалі існує різниця. І от, селище щільно так заспівали «соловейками», спершу в одному діапазоні, потім в іншому. Нас зачепило по дотичній, двох ми тоді втратили, де Фіссер забрав їхні жетони, повісив собі на шию. Він звинувачував себе в тому, що все-таки погодився затриматися; вважав, що інакше всі свої вціліли би.

Десь із боку старого ринку раптом завищала сигналізація, потім вирубилася — і в кількох багатоповерхівках одразу згасли вікна. Ну й ліхтарі на вулиці відповідно.

Марта витягла мобілу, щоб підсвічувати собі. Батько простував так, наче нічого особливого не сталося, бачив він у темряві не гірше, ніж при світлі. Може, навіть краще.

— «Соловейки» змішали нам усі карти: зійшла лавина, перевал завалило, місцевість ніхто з наших толком не знав. Ішли навмання. Діти тільки ускладнювали ситуацію: були в шоці, їсти-пити не хотіли, дівчинка років трьох увесь час кликала якогось Йаха. Коли зробили привал, Сантехнік почав безперестанку блювати. Блював він скорпіонами — дрібними, чорними, ми їх називали насінням. Під ранок Сантехнік помер, але ті самі симптоми проявилися в Пінгвіна й Гвинта. Стало очевидно, що ми десь — найімовірніше, в селищі — підхопили передсмертне прокляття. Спрут — він знався на цих речах — сказав: більше шансів, якщо розпорошимося. Хоча б на дві-три доби. За цей час інфіковані відсіються, а ті, кого не зачепило, отримають шанс вижити. Та де Фіссер вирішив інакше. Він знайшов на карті якесь сільце й повів нас туди, всіх.

Марта слухала не перебиваючи. Взагалі-то вони вже прийшли, але вона не бачила сенсу квапитися: будинок, у якому жив Штоц, теж стояв без жодного освітленого вікна, а в темряві ломитися в гості — якось незручно все-таки. А батько не так часто розповідав їй про те, що з ним сталося у Середгір’ї.

Таке — ніколи не розповідав.

— «Худі гулі», зрештою, вийшли на нас. Так ми втратили ще кількох. Якби не пара наших «люстерок» та «гребінців», нас би взагалі розмазали, а так — вдалося збити зі сліду. Потім ми прийшли в село, яке де Фіссер знайшов на карті. Але там уже хтось побував — чи наші, чи котрась із банд, — причому от тільки недавно. Сил у нас не лишалося, у Спрута, Ланцета й Кабана проявилися перші ознаки інфікованості, а Гриб, Нарвал і Махорка вже були на останній стадії, кидати їх ніхто не хотів, вирішили перечекати ніч, поховати — а там за ситуацією. І от вночі в село прийшла стара. Ми із Гіппелем якраз стояли на варті, тому могли заприсягтися чим завгодно: це була саме стара.

— Але потім, — сказала Марта, — дим сховав її, а коли розвіявся, виявилося, що це аж ніяк не стара. Я пам’ятаю цей твій сон.

Батько похитав головою:

— Не сон. Так все й було, Марто. Та жінка запропонувала нам угоду. Точніше — три угоди. Як вдячність за дітей, яких ми врятували, — так вона сказала.

— Але дітей було двоє, брат і сестра.

— Третя угода, за її словами, була дарунком. Як жест доброї волі. А по суті всі три були однією. Ми хотіли вижити й повернутися — всі ми. Та Гриб, Нарвал і Махорка помирали, тому їм вона запропонувала свій, особливий вихід.

— Не вижити, але повернутися, — кивнула Марта.

— Так. Їм нічого іншого не лишалося. Та жінка зробила так, щоб вони більше не викашлювали із себе скорпіонів. Але передсмертне прокляття неможливо відмінити, тільки обманути. Відтоді вони повинні були не сходити з потягів — не довше, ніж на тиждень упродовж року. Тоді їм здавалося, що це легко, але потім Нарвал передумав… — Батько помовчав, трусонув головою. — А для нас, іще живих, вона принесла глечик. Ми надрізали шкіру на своїх долонях і зцідили до глечика кров, і ця жінка не знаю як, але зуміла разом із кров’ю замкнути в ньому наші спогади. — Він знову помовчав, дивлячись у темні вікна першого поверху. На третьому хтось відчинив вікно й визирав у двір, підсвічуючи собі ліхтариком, на п’ятому запалили свічки… — Розумієш, Марто, навіть коли ти повертаєшся нарешті додому, існує те, що ніколи не дозволить тобі повернутися по-справжньому. Вона дала нам шанс позбутися спогадів про цю війну — великої, найстрашнішої їх частини. Того, що ми робили… що нам доводилося робити. Але вона попередила: назавжди таких речей не позбудешся. Тому раз на рік ми повинні збиратися, і я… я граю на флейті. Змушую згадувати, навіть тих, хто вже помер — як Гриб та Махорка. Спершу це здавалося чудовим виходом. Чудовим порятунком. Тільки потім стало зрозуміло: це не вихід і не порятунок — угода. А в угоді обидві сторони не тільки щось отримують, але й щось втрачають.

— Зачекай-но… Хочеш сказати, вона вкрала у вас… але що?

Батько знизав плечима — дуже теплий, живий жест. Марту раптом накрило хвилею бездонної туги: як же ж я за ним скучила, господи!..

— Це я і намагаюся тобі пояснити, — сказав він спокійно. — Якщо ти був за рікою чи у Середгір’ї, ти змінюєшся. Ти можеш це прийняти і жити далі — таким, яким приїхав. Можеш спробувати змінитися ще раз, щоб наново пристосуватися до звичайного життя. А можеш зробити вигляд, що нічого не сталося. Але це брехня, Марто. І брехати собі весь час не вийде, хоч як намагайся.

Марта хотіла спитати про третю угоду, просто щоб не мовчати, та цієї миті двері під’їзду рипнули і просто на них обох рушив якийсь хлопець із невеличким заплічником.

— Світла немає? — спитала Марта.

Він завмер, потім хитнув головою:

— Ні, й неясно, коли ввімкнуть. Ліфт теж не працює.

За голосом Марта впізнала його, посвітила мобілкою:

— Ти? Що ти тут робиш?

Яромир, новий залицяльник Ніки, недбало стенув плечима:

— Забігав до приятеля. Якісь проблеми? До речі, дякую, що тоді заступилася.

Він поглянув на батька, кивнув йому, вітаючись, але батько навіть уваги не звернув. Стояв, трохи задерши підборіддя, й наче прислухався до чогось.

— Упевнена, що все гаразд? Ну… тоді бувай.

Яромир недбало здійняв ліву долоню, потім пішов кудись до гаражів. Праву руку так з кишені й не вийняв.

— Та’?

Батько подивився на неї і сказав:

— Так. Підемо. Не певен, що твій Штоц захоче з нами сьогодні розмовляти, але якщо вже ми тут…

Марта була в гостях у Штоца кілька разів — не сама, звісно, а з хлопцями та дівчатами з класу. Він пригощав чаєм із печивом, дозволяв брати додому книжки з власної бібліотеки. Щоправда, далі кухні не пускав, казав, у нього в кімнатах творчий розгардіяш, — та ніхто з цього приводу особливо не напружувався. Хоче людина зберегти особистий простір, чому б не поставитися з розумінням. Особливо якщо сам живеш із предками, які намагаються встромити свого носа в усе, чим займаєшся.

А кухня в Штоца була затишна й водночас простора: п’ятеро-шестеро легко вміщалися. До себе в гості Штоц запрошував не сказати щоб найталановитіших — той-таки Артурчик Цукор-Сіль на талановитого в жодному разі не тягнув, — швидше тих, в кому розгледів щось таке.

Марта вірила в це ще місяць тому. Тепер — і не знала толком, у що вірити.

Штоц жив на першому поверсі — якраз на його вікна дивився батько, коли стояли перед під’їздом. На сходах пахло котами і сигаретним димом, із поштових скриньок стирчали хвости м’ятих флаєрів. Марта зітхнула, про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка — ясна річ, той не працював. Тоді вона потягнулася, щоби постукати, але двері після першого ж удару з легким шурхотінням пішли всередину, в темряву.

— Пане Штоц! — гукнула Марта.

Батько торкнувся її плеча, акуратно відсунув Марту в бік, зайшов.

Що їй лишалося? — тільки йти за ним. Вона присвітила ліхтариком на мобілці, але батькові світло не було потрібне, він уже ступив кудись праворуч, штовхнувши ще одні двері, Марта хотіла сказати, що їм не туди, там кухня, але він повернувся; сам, подумала Марта, здогадався.

А потім побачила в правій руці у нього довгий обробний ніж і вперше за вечір по-справжньому перелякалася.

— Та’?

— Зачини двері, — спокійно сказав батько. — Замок не виломано, має працювати. І зачекай поки в коридорі.

Він зазирнув до ванної кімнати і в туалет, спитав:

— Ти попередила, що ми будемо?

— Ні, але…

— Замок.

Вона замкнула. В останню мить згадала, як це робили у фільмах, й обернула долоню носовою хустинкою. Маячня, подумала, якась маячня!

Звісно, в коридорі вона не стала чекати. Зазирнула на кухню. Там стояли дві чашки, одна наполовину повна, й пісочне печиво на тарілці.

Марта торкнулася тильним боком долоні чайника — і відсмикнула руку, той був іще гарячий.

Їй одразу ж закортіло замкнутися на кухні, навіть забарикадуватися — і не відчиняти нікому, поки не…

А власне, сказав її внутрішній голос, підозріло схожий на Елізин, власне — поки що? Поки не приїдуть єгері? Поки батько, якого ти сюда привела, не скаже, що все гаразд?

А якщо не скаже?

Раптом усе це — одна велика пастка, і точно таким самісіньким чином Штоц кілька тижнів тому прибрав Дрона з його батьками? Покликав до себе, потім влаштував «випадкову» аварію в домі, вони зайшли, він їх…

Двері на кухню рипнули, Марта змахнула ліхтариком, лівою намацуючи ніж чи щось у тому ж дусі.

— Це я, — сказав батько. Голос у нього трошки тремтів. — У квартирі нікого немає. І я не певен, що є сенс чекати тут на твого Штоца.

— Він був тут нещодавно… чи, принаймні, — хтось тут був.

— Ходімо. — Батько кивнув їй. Ніж він тримав недбало, і це Марту заспокоїло найбільше.

У Штоца була звичайна двокімнатна. В одній — типу кабінет: всі стіни заставлено книжковими шафами, біля вікна робочий стіл із лампою, стосом шкільних зошитів, парою книжок, там само етажерка з якимись слоїками, порошками, ступка з товкачиком, Марта навмання відкрила і понюхала — здається, жодного криміналу, драконовими кістками й не пахло.

— Не тут, — сказав їй батько. — Там… Далі.

Далі була спальня, і Марта нічого особливого не чекала. Вона взагалі уявляла собі спальню Штоца дуже скромною: ліжко, тумбочка якась, ну, може, крісло та шафа для одягу.

Ліжко справді було, але старовинне, під величезним балдахіном — і там, де тканина звисала, можна було розгледіти вишиті золотою та срібною нитками символи, Марта бачила такі в підручнику історії — в розділі, присвяченому справі репресованих алхіміків. На стінах висіли різні давні фотки, на деяких вона впізнала краєвиди Нижнього Ортинська, на інших були якісь люди, судячи з костюмів — жили вони років сто-півтораста тому.

Шафа теж тягнула років на сто-двісті: чорні дверцята вкривала різьба, вкрай вигадлива й не сказати щоб невинна. Марта відчула, як у неї червоніють щоки. Деякі пози й жести ох і розбурхували уяву — особливо та, у центрі, з козлоногим флейтистом і двома прачками…

І тільки потім — коли батько мовчки торкнувся її плеча і вказав на столик у дальньому кутку — Марта побачила те, на що мала одразу звернути увагу. Два плетених стільці, присунуті до столика. Екзотичного вигляду чаша, яка закотилася під стіну. Темна пляма, що розпливлася по стільниці, і краплі, які падали зі стільниці на підлогу.

А ще — короткий ніж із широким лезом і візерунком уздовж клинка. Візерунком і літерами, дуже схожими на ті, з балдахіна.

— Гадаєш, він убив і втік? — прошепотіла Марта.

Батько мовчки прочинив дверцята шафи й показав униз — туди, де між припалими пилом коробками з-під взуття (та чи із взуттям?..) було вільне місце. Якраз для того, щоб поставити туди валізу чи заплічник.

— Вбив чи ні, але навряд чи нам варто тут залишатися, — сказав батько. Голос у нього і далі трохи тремтів.

Марта автоматично кивнула і нарешті здогадалася вимкнути ліхтарик. Якщо хтось іззовні побачив світло…

Потім вона зрозуміла, чому тремтить голос батька, і завмерла. Просто боялася поворушитися, навіть подих затамувала.

— Марто, — покликав він із темряви. — Ходімо, будь ласка. Мені було б незле зараз вийти на свіже повітря. Будь ласка.

Вони вже були в коридорі, коли перед під’їздом замиготіли кольорові сполохи, рипнули гальма.

Марта зазирнула на кухню — й через вікно побачила, ну звісно ж, єгерів, які вивантажувалися з «борсука». Зі зброєю напоготові. І з двома кресальними собаками.

Батько вхопив її за плече й мовчки штовхнув уперед, прошепотів на вухо:

— Біжимо нагору, тільки не шуми. Спробуємо через горище.

Ніж він стискав уже не як на початку, коли вони тільки зайшли до квартири Штоца. Марта чомусь дуже яскраво собі уявила: от вони піднімуться на горище, і те буде — авжеж! — замкнене, а якщо навіть і ні — звідти ж вони нікуди не подінуться, а єгері, коли виявлять зламану квартиру і кров, почнуть перевертати дім згори донизу, — і чи зможе батько стриматися, коли вони піднімуться на горище? Чи захоче стримуватися?

Вона зрозуміла, що нічого не знає про батька, абсолютно нічого. Навіть таких важливих речей, як те, як він тепер реагує на запах чи вигляд свіжої крові.

Вони вже були на третьому, і тут Марта сказала:

— Стоп!

Її осяяло. Мобіла майже сіла, але на один дзвінок мало вистачити.

— В сенсі? — не зрозумів Артурчик Цукор-Сіль. — Відчинити? Які двері?

— Свої вхідні, телепню! І швидше… будь ласка.

— І в чому?.. — Тут він побачив батька із ножем, крекнув і сказав: — Здрасьтє.

Марта заштовхнула його до коридору, кивнула батькові, коли той зайшов — клацнула дверима. І коротко змалювала Артурчику ситуацію.

Той знизав плечима і запросив до себе в кімнату, пересидіти.

— Тільки, — шикнув, — давайте тихіше, мати сьогодні на нічній, але бабуся вже лягла, спить вона й так через раз плюс сниться різне… — Він махнув рукою, другою зі смаком почухав за вухом. Було видно, що Артурчик толком не знає, як ставитися до всієї цієї історії зі зниклим Штоцем і облавою.

Він усадовив їх на ліжко, батько попросив води і пив розміреними, дрібними ковтками. Несподівано врубили світло, й одразу ж у двері подзвонили, Артурчик вилаявся, зиркнув на батька й пішов у коридор.

— Ти як? — тихо спитала Марта.

— Все гаразд, — відповів батько. — Дякую тобі, тримаєшся на відмінно.

Повернувся Артурчик, повідомив, що це єгері, запитували, чи не бачив він чогось підозрілого.

— Добиваються до всіх квартир одразу, — сказав. — Але ж видно: ні на що не розраховують. Так, суто для годиться.

Вони посиділи в Артурчика ще хвилин десять, той тричі вибігав на балкон і один раз до вхідних дверей — перевіряв. Нарешті заявив:

— Все, схоже, звалили! То… цейво… Марто, ти ж потім хоч розкажи, чим там усе скінчилося…

Марта пообіцяла, що розповість. Коли знову почала дякувати, Артурчик тільки відмахнувся:

— Та камон, чого там. Ти, можна подумати, не так вчинила б. Давай там… обережніше. А в разі чого — повертайтеся. До побачення.

Батько кивнув йому, переклав ножа, потис Артурчикові руку.

Спускалися мовчки. Затрималися тільки біля сміттєпровода: батько легко відвалив заіржавілу кришку і викинув ніж.

— Гадаєш, його не знайдуть? — спитала Марта. — В сенсі — Штоца.

Батько знизав плечима.

— Побачимо.

Шкіра в нього на щоках наче порожевіла, і рухався він трохи жвавіше, ніж зазвичай.

— А ти пам’ятаєш, чого він від мене хотів? Що казав?

— Нічого, — чесно сказала Марта. — Просто хотів поговорити. Може, це щодо випускних чи моєї роботи в Інкубаторі. Він увесь час намагався переконати мене вступити на педагогічний.

Батько уважно подивився на неї, але нічого не сказав.

Двері до квартири Штоца були перекреслені жовто-чорними стрічками, які чомусь викликали в Марти думку про осині гнізда. На майданчику нічого не було, і жодних оголошень у дусі «прохід заборонено, триває слідство», взагалі нічого.

Вони вийшли на вулицю. Вже підморожувало, Марта застібнула куртку й сунула руки в кишені. Батько подивився на неї й просунув кілька ґудзиків светра в петлі.

Трохи далі, на перехресті, до якого вони прямували, стояв «борсук», біля нього, вдавивши свою широченну дупу в багажник, говорив із кимось по телефону пан Будара, власною персоною.

— Так, — кивав він, — так, звісно, обшукали. Знизу догори… до кожної квартири, авжеж. Я не знаю, що вони там собі… але навряд чи в цьому є хоч якийсь сенс. Ганяють туди-сюди, наче хлопчаків якихось. Та я розумію, пане Мосбаху. Звісно, не від вас. Але, знаєте, виглядає це так, наче вони там навіть не здогадуються, чим ми повинні займатися… авжеж… а потім вони вас же й запитують, чому так багато нерозкритих справ…

Батько йшов просто до нього, Марта зітхнула й вирішила, що виходу не залишається. Не стовбичити ж, очікуючи, поки вони там… власне, що? — розберуться як чоловік із чоловіком?

Вона згадала про ніж і пораділа, що той опинився у сміттєпроводі. І зовсім не тому, що це міг бути речовий доказ проти них із батьком.

Цікаво, чи можуть посадити у тюрму мертвого? А стратити за вбивство єгеря? Чи смертну кару у нас скасовано?

— Ні, пане Мосбаху, — провадив далі Будара, — я абсолютно впевнений, що підозрюваний втік. Все інше — звичайнісінька спроба замести сліди. — Він підвів погляд і помітив їх із батьком, але говорив собі, наче нічого не сталося, навіть вираз обличчя в нього не змінився. — До речі, вкрай невправна. Крові там натекло небагато, жодних інших ознак… отож… ну і, загалом, як я розумію, вони вам нічого не казали про можливий замах на підозрюваного. Так, шукаємо. — Тут він засміявся, так несподівано, що Марта здригнулася (батько — ні). — Звісно. Авжеж. Повністю згоден із вашими передчуттями: навряд чи знайдемо. Так, пане Мосбаху, і вам на добраніч.

Він спокійно вимкнув телефон і подивився на Марту, а потім на батька.

— Я ж просив, — зауважив пан Будара із легким докором. — Сьогодні вночі краще не ходити по вулицях, Марто.

— Я хотіла виконати ваше друге прохання, — із викликом сказала вона. — Але не встигла.

Пан Будара стенув плечима. Його добряче обвисле друге підборіддя смикнулося вгору-вниз.

— Нічого страшного, буває. А тепер я радив би якнайшвидше повертатися до себе — бачиш, як холоднішає. Гадаю, скоро й дощ піде.

— Нічого страшного, — сказав раптом батько (Марта знову здригнулася). — Я догляну за нею. І подбаю, щоб із нею нічого не сталося. Якщо піде дощ.

Будара, збитий з пантелику і, здається, таки злегка переляканий, кивнув:

— Так-так, звісно. Впевнений, з вами обома нічого не станеться. Доброї ночі.

Батько кивнув йому і пішов далі, і Марта пішла за ним, подумки радіючи. Почасти — тому що Будара був знеславлений. Почасти ж — тому що все минулося.

— До речі, — додав батько, обернувшись, — не знаю, чи переказувала вам Еліза, пане Бударо. Дякую за яблука.

Вони пішли далі, не надто повільним, але й не поквапливим кроком.

І встигли дійти додому, перш ніж почався дощ.

Розділ 13 «Своїх не лишаємо!»

Стара прийшла до неї після опівночі — у глуху, мертву годину ночі. Марта одразу збагнула, що спить, а от те, що це стара — не одразу.

Пані Ліза виглядала як на тій своїй світлині: одноліткою Марти, дівчиною сімнадцяти-вісімнадцяти років. Вона була в темній сукні, але цього разу — без шалі, без мітенок, без діамантових зірок у локонах. Тільки лишила троянду на корсажі — і тепер Марта бачила те, чого світлина, звісно ж, не передавала: троянда ця була яскраво-багряного кольору.

Пані Ліза чекала на Марту на краю кропив’яного поля, там, де воно підходило до самісінького кладовища.

Марта спешу здивувалася: звідки б узявся цей сон, батько ж перестав грати на флейті, на додачу він сьогодні заночував у них, мачуха постелила у вітальні й вони ще довго про щось розмовляли, цілком мирно, — то чого б це, скажіть, тепер їй сновидіти бозна-що?

— Скажу, любонько: тому, що перед сном ти з надмірною інтенсивністю згадувала про нашу бесіду.

— Вибачте, що…

«…потурбувала», — хотіла закінчити Марта, але промовчала, згадавши пораду старої відьми.

Тільки потім здогадалася, що якщо пані Ліза читає її думки, то…

— Не ображуся, не переживай. Куховарки ж не ображаються, якщо їх називають куховарками. Що ж до «старої» — в моєму випадку це радше комплімент. Значить, я непогано збереглася.

Марта виявила, що це страшенно виснажує: постійно випереджати власні думки й гасити деякі з них — наприклад, про те, який же насправді вік у пані Лізи…

— І робити це лише для того, щоб не думати про щось важливіше. — Юна пані Ліза всміхнулася, і Марта раптом дуже ясно збагнула: навіть у свої вісімнадцять прабабця Чепуруна була набагато доросліша за Марту.

— Так, — сказала пані Ліза, — була. Але в цьому, любонько, немає нічого ганебного. Ми з тобою народилися тоді, коли народилися, і стали тими, кими стали.

Вона зробила крок до Марти й узяла її руку в свої долоні: старі, зморшкуваті, анітрохи не схожі на долоні тієї дівчини зі світлини.

— От про це я й хотіла з тобою поговорити: про те, ким ти можеш стати.

Марта чомусь уявила, що пані Ліза — як і Штоц свого часу — розгледіла в ній зернину таланту й тепер збирається агітувати за вступ на відповідний факультет. У даному випадку, певно, до якоїсь таємної Академії відьомства і чародійства.

— Авжеж, — кивнула пані Ліза. — Авжеж, така академія існує. Але тобі там робити нічого, любонько. І запрошувати тебе туди якщо й будуть, то зовсім інші люди. Я не про те. Невже ти нічого не помічаєш? Ти ж так довго тримала в себе мою книгу, мала би хоча б чомусь навчитися.

Цієї миті у Марти за спиною закалатав дзвін. Дивно, раніше вона ніколи не чула, щоб дзвони били у такій тональності. Не величній — метушливій, нав’язливій.

Та й церкву ж давно зруйнували, нема чому там калатати.

— Не відволікайся, будь ласка! Ти всю ніч думала про ті мої слова, а тепер раз за разом намагаєшся змінити тему. Почнемо з твого батька… Можеш сміливо давати йому варення, не зашкодить. І оскільки я готувала його за особливим рецептом, вистачить надовго.

— Чого це раптом ви вирішили мені допомогти?

— «Раптом»! — похитала головою пані Ліза. — Наче я тобі раніше шкодила.

— Але ви знищили книгу. І з батьком… ви так і не сказали, як його оживити.

— Тр-р-р-р-бом! Тр-р-р-р-бом! — вкрадливо сказав дзвін у неї за спиною.

— Я знищила те, що належало мені, любонько, — нагадала пані Ліза. — А побіжно позбавила тебе необхідності давати пояснення єгерям. Цього разу вони шукали дещо інше, але заборонена книга, на додачу — спотворена… Навіть колишній коханець твоєї мачухи не допоміг би.

— Звідки ви знаєте?!..

Пані Ліза похитала головою:

— Ти вдивлялася у відьму і тепер запитуєш, звідки вона знає про тебе те чи інше? Чи не помилилася я в тобі, любонько? Та менше з тим. Поговоримо про твого батька. Ти досі хочеш його оживити?

— А ви б не хотіли?

— Ти хочеш його оживити?

Марта відкрила була рот, але так нічого й не сказала.

Згадала те, про що вчора розповідав батько. І як він тримав ніж.

Пані Ліза посміхнулася:

— От бачиш, це не настільки й складно: подумати до того, як сказати. Сподіваюся, ти це запам’ятаєш. Тому що ми підходимо до другої частини нашої бесіди. До того, про що ти хотіла дізнатися і про що захочуть дізнатися інші. І до того, що вони запропонують тобі взамін. Бо бачиш, любонько…

— Тр-р-р-р-бом, тр-р-р-р-бом!..

— Це не дзвін, — здогадалася Марта.

— Не відволікайся! Ми й так витратили надто багато часу. У мене його вдосталь, у тебе — ні. Досить шукати те, що було в тебе під самим носом, — поміркуй краще про те, для чого тобі це потрібно. І коли до тебе прийдуть і запропонують…

— Тр-р-р-р-бом! — настирливо сказала мобілка.

І Марта прокинулася.

Якийсь час вона лежала на ліжку, тупо дивилася у стелю й запитувала себе, що ж хотіла сказати прабабця Чепуруна.

А потім подумала: та до біса, завтра поїду й запитаю, знайшла чим голову собі сушити!

Вона вхопила мобілку, щоб остаточно вирубити все, навіть віброрежим. Народ геть охрінів, надсилає спам уже по ночах. Ну, що в нас там — «таксі Тягништовхай завжди і в будь-якому напрямку» чи «безкоштовна піцца з Тернових Валів при замовленні від трьох тисяч»?

«Ти як, у порядку?» — писав Віктор. І ще: «Щойно повідомили в новинах: Штоца оголосили в розшук. Будь обережніша, щось відбувається. Щось дуже паскудне». А потім: «У стрічці пишуть: були обшуки, судячи з усього — хтось навів. Вилучають к-ки».

Вона набрала: «Спиш?» — відправила.

І він майже одразу передзвонив.

— У тебе все гаразд? — спитав стривоженим голосом. — Я тільки повернувся до міста, а тут такі новини.

— Вони сьогодні всіх перевіряли на в’їзді-виїзді. — Марта сіла на ліжку, підіткнула подушку. — Із собаками. І здається, там усе дуже серйозно.

— Ну, значить, добре, що я приїхав ні з чим! — Вона просто бачила, як він усміхається. От же ж: ніколи не падає духом і не здається. І звідки він такий узявся!.. — Схоже, там уже хтось до мене побував, зовсім нещодавно. І якщо врахувати нинішні обшуки…

— Тільки не кажи, що все припиняєш! Чи що відстороняєш мене — типу я дрібна і ти не хочеш мене підставляти.

— Але Марто, я й правда не хочу тебе підставляти. Ти… Я… Розумієш, усе це й так надто неправильно.

— Якщо злякався чи просто вирішив мене позбутися — так і скажи.

Заборонений прийом, вона це розуміла. Але якого біса!..

— Мова ж не про те, щоб зовсім усе припинити. Я… чорт, та мені просто бракуватиме розмов із тобою! Але з пошуками кісток зробимо паузу. Нічого не кажи, будь ласка, — мені самому знаєш як шкода! Лишилося півкроку, розумієш? Але без сировини — це як стояти на пероні, від якого хвилину тому від’їхав потяг. Не важливо, скільки лишилося — все одно не наздоженеш.

— Зачекай…

— Ні, Марто, тут нам нема про що говорити. Жодних пошуків. Навіть якщо ти щось знайшла у Чурянах… Марто?

Вона мовчала. Це ж було так просто, так очевидно!

Досить було згадати про обряд вимолювання дощу — «локальний», між іншим, «звичай, не зафіксований в інших населених пунктах регіону». Якщо довго не було дощу, мешканці Чурян ішли на кладовище. І робили скількись кіл навкруг руїн тамтешньої церковки. Що вони при цьому співали, Баумгертнер? Правильно, пісню-мольбу про сльози — себто про дощ, — які вимолювали, зауваж, в очей безсонних — себто в очей, які не заплющуються. Тому що вони ніякі не очі, а очниці, дуриндо! О-чни-ці!

Десь там упав дракон. Розсипався, пірнув у землю. Нижня його щелепа промандрувала аж до поля, де її і знайшов місяць тому Чепурун. А сам череп спокійнісінько може лишатися на кладовищі. Напевно й лишився! Наприклад, під церквою: якщо місцеві весь час його вимолювали, він міг нікуди й не піти.

Звідси й кропива ця жалка. І майже повна відсутність живності.

І ті слова пані Лізи — про кістки, які весь цей час були в Марти під носом. Авжеж — під носом, вона ж стояла на кладовищі, а нічого не відчула, думала тільки про маму…

— Марто? Ти образилася?

— Ні, — сказала вона. — Не образилася. Але ображуся, якщо ти не даси мені останній шанс. Слухай, я точно знаю, де шукати череп. Залізно. Слухай.

Коли вона закінчила, Віктор зітхнув. Потім кашлянув. Потім крекнув.

Який же, подумала вона, який він буває потішний. І зворушливий.

— Це геніально, — повідомив він нарешті. — Ні, правда, не жартую — геніально! Марто Баумгертнер, я те…

І тут гадська мобілка просто взяла й вирубилася, намертво. Марта, лаючись, почала шукати зарядний, потім здогадалася ввімкнути комп і написати в чаті: «Вибач, сіла батарея: /. Як завжди — невчасно, еге ж: /. Ставлю на зарядку, в разі чого — зможу вийти на зв’язок хвилини за дві-три:))».

Він у чаті не з’явився, та коли Марта ввімкнула-таки мобілку, прийшла смска: «Здається, у тебе розрядився телефон? Нічого страшного, і так я тебе, певно, розбудив. Договоримо завтра». І одразу наступна: «Ти — розумниця! Спасибі тобі величезне!»

«До завтра!» — відповіла Марта.

Вона лягла, але заснула не одразу. Спершу у дворі голосно сперечалися про щось місцеві алкаші, дружина дядечка Костаса зрештою шугонула їх, Марта почала куняти, і тут на ван Вордена завили сирени, чути було, як мчить машин сім чи вісім, у сусідній кімнаті заворочався батько, диван рипів під ним, немов завіси на дверях у підвал, старі, проіржавілі; і навіть потім, коли все вщухло, вона лежала, втупившись у стелю, і думала, думала про що завгодно.

Біля входу в школу стояла довга черга — і рухалася дуже неквапливо. Марта прилаштувалася поряд із Аделаїдою.

— Вже знаєш? — прошепотіла та. — Пан Штоц виявився зрадником. Перебіжчиком!

— В сенсі? Наш Штоц? — недбало уточнила Марта. Зранку вона в стрічку зазирнути не встигла: проспала, потім іще довелося переконувати батька, щоб узяв із собою баночку варення. Той відмовлявся, але зрештою здався.

— Уявляєш! — Аделаїда сплеснула руками. — Я коли прочитала в новинах, теж не могла повірити! Хоча, знаєш, нічого дивного. Ніколи не вгадаєш. За моїх часів точнісінько так само було, тільки виявляли швидше — ну й не пускали справи на самоплив. Займалися тими, кого ще можна було врятувати: проводили з ними роз’яснювальну роботу, перевиховували. Звісно, тих, хто виявлявся геть запеклим, — тих відправляли за річку.

— Навіщо? — здивувалася Марта.

— Ну як — щоб жили, де хочуть. Якщо не розуміли, що у нас найкраще, — навіщо ж силоміць людей змушувати.

— Логічно… Зачекай, то Штоц теж утік за річку?

— Поки неясно, не пишуть, мабуть, щоб не заважати слідству.

— Авжеж, саме для цього, — заявив, підходячи до них, Чепурун. — Аделаїдо, не ображайся, але іноді ти починаєш таку пургу нести. Згоден, останнім часом Штоц був дивний шокапець. Але вірити газетам… це, вибач, я не знаю, наскільки наївною треба бути. Гаразд, слухайте, а рамку навіщо встановлюють? Чекаємо в гості якогось міністра, чи що?

З’ясувалося — точніше, це Чепурун встиг з’ясувати і тепер розповів — на вході монтують рамку, просто як в аеропорті чи в банку. І відсьогодні типу підвищений рівень контролю. Причому, судячи з усього, не на день чи два, а «до зміни ситуації».

— Це погано, — сказала Аделаїда. — Значить, знову нам хтось загрожує. Ой, Трюцшлере, не кривися ти так! Хіба це смішно, коли сусіди, з якими стільки років ми жили в мирі, раптом на нас употужнилися? І хіба неясно, що самі вони не зробили б цього. Адже ні їм, ні нам це не вигідно, набагато логічніше жити дружно, хіба ні? Значить, є хтось, хто все це затіяв.

Чепурун закотив очі й похитав головою.

— «Употужнилися»?! Це що взагалі? Ні, все, більше ні слова, а то я зараз помру з нудьги — і врахуй, будь-який суд світу визнає тебе вин-ною!

— Рамку поставили через Штоца, — сказав Гюнтер, що стояв попереду.

— Точно, — підтримав його старший Кірик. — Він не просто дивний був. Він говорив усяку муть. А може, й не тільки говорив.

— В сенсі? — уточнила Ніка. Вона підійшла — розпашіла, засапана — запізнювалася, а урок отот мав початися. Їй, подумала Марта, пасує ця помада, хоча Ропуха знову ж лютуватиме. — Що значить «не тільки говорив»? Як ви взагалі можете думати, що Штоц — зрадник! Якщо він тебе, Хойслере, поставив на місце…

Гюнтер усміхнувся:

— «Поставив»! Що ти взагалі розумієш! Хоча ви ж усі зазираєте в рот своїй покручці Баумгертнер, про що з вами розмовляти.

— А ну повтори, — тихо сказав Чепурун.

— Та скільки завгодно. — Гюнтер похитав головою. — Люди, ви взагалі мізки б увімкнули: хто був головним улюбленцем у Штоца? Вона. На кого працював Штоц? І проти чого паскудненько так увесь час проходжався? Проти наших — і за песиголовців! І її вчорашній пост у групі: типу, сидіть по домах, на вулицю не суйтеся — він взагалі про що, по-вашому? Звідки в тебе інфа, га, Баумгертнер? Мовчиш? А може, від Штоца? Щоб йому простіше було звалити? А перед тим, як звалити, дещо влаштувати в місті.

Ніка покрутила пальцем біля скроні:

— Ти мариш, Хойслере?

— Нічого він не марить, — сказав старший Кірик. — Рамку не просто так поставили. І обшуки вночі були теж не випадково. Шукають бомбу.

Аделаїда прикрила долонею рот:

— Невже атомну?!

— Може, й атомну.

— Сратомну! — сказав Чепурун. — І з теми, Хойслере, з’їжджати не треба. Баумгертнер — мій друг, ще раз почую, що називаєш її по-кручкою…

Гюнтер підняв руки:

— Та не питання. Не подобається — давай використаємо інший термін. Як там Ропуха казала це називається? Продукт міжвидового схрещування? Гібрид? Так буде норм, Баумгертнер? Все суто по-науковому, погодься. І що все-таки з інфою, га? Звідки вона в тебе з’явилася — так вдало?

— Не твоя собача справа, Хойслере. — Марта стримувалася з останніх сил, щоб не дозволити тій киплячій, жовто-багряній люті, що клекотала в ній, — не дозволити цьому ядучому вариву вирватися назовні. — Якщо це все, що можеш сказати, краще стули…

— Народ, чого стоїте? Дзвінок от-от, давайте, та ні, я після вас, учитель на урок не запізнюється, а затримується, мені точно від пана Вакенродера нічого не буде. — Віктор мав просто чудовий вигляд: чи то кілька днів на свіжому повітрі так подіяли, чи то… Він по-старомодному відкланявся, пропускаючи вперед Аделаїду, підморгнув Чепурунові й Марті з Нікою, а Гюнтера поплескав по плечу: — Чув, ти цікавишся біологією. Перекажу пані Фрауд, їй якраз потрібні були волонтери, щоб нарити черв’яків для уроку.

Все якось розрулилося само собою, хтось засміявся, дивлячись, як, роззувшись, балансує на одній нозі Чепурун, хлопці витріщалися на Аделаїду (Вегнер — не витріщався!), потім справді продзвенів дзвоник, і всі без особливого поспіху рушили у клас — сьогодні перший урок був у пані Форніц, а та ніколи не приходила вчасно…

От тільки Марта розуміла: насправді нічого не розрулилося. Все тільки починається. Вона бачила, як слухали Гюнтера в черзі. Як оберталися подивитися на них. Як кивали й перешіптувалися.

Напевно за кілька уроків про цю його версію («Баумгертнер — улюблениця зрадника Штоца») знатиме вся школа — крім, звісно, вчителів. А до вечора Марта для всіх буде поплічницею, яка, аякже, особисто допомогла створити бомбу.

Вона й правда на це чекала. Та все одно сторопіла, коли на великій перерві, вже виходячи з їдальні, Чепурун спитав:

— Слухай, а для якого проекту Штоцу потрібні були кістки? І коли він встиг тебе цим привантажити?

— Особливо якщо врахувати, — нагадав Стеф, — що він спершу щез, а потім поводився незрозуміло як.

Потім Марта намагалася розібратися, що ж її так зачепило. Слова Стефа чи його недбалий, трохи поблажливий тон?

А може, просто накопичилося — а ця розмова виявилася останньою краплею?

— Щодо «щез, а потім поводився незрозуміло як» тобі видніше, — відрізала вона. — Останнім часом тільки на уроках і з’являєшся — та й то через раз. Хоча для того, хто в кінці чверті планує перебратися до Булавська, воно й логічно: навіщо даремно витрачати час, правильні оцінки тобі все одно намалюють, а старих друзів із собою не забереш, краще одразу відвикати.

Чепурун роззявив рота, а Стеф сполотнів і нагадував зараз статую Нестора-мученика з місцевого краєзнавчого.

— І щодо кісток — от щоб ви знали, про них взагалі мови не було. Ти, Чепуруне, собі навигадував невідь-чого! А йшлося просто про старі чурянські ритуали — плодючості й усякого такого…

Вона невизначено махнула рукою. Не пояснювати ж їм зараз про Вегнера — тобто вона взагалі не збиралася їм про нього розповідати, не дочекаються!

— Це твоя справа, — відкарбував Стеф. — Ти не зобов’язана перед нами звітувати. Переді мною — точно ні. Навіщо витрачати час на того, хто все одно поїде до Булавська!..

Він кивнув Чепурунові й пішов уперед.

— Знаєш, Баумгертнер, ти б іноді думала, а потім уже… — Чепурун сунув руки в кишені й крокував, трохи згорбившись, похмурий і притихлий. — Наче не в курсі, що Стеф із батьком уже кілька днів не розмовляє.

— Та ну! І чого б це?

— Того! Бо впертий і їхати не погоджується. Він уже запитував, чи можна буде у разі чого в мене зависнути.

Марта склала руки на грудях і фиркнула:

— Вчинок з великої «В»! Коли не треба напружуватися, щоб здати вступні, можна собі дозволити широкі жести, побунтувати, втекти з дому… Хоч ти на це не ведися!

— Ти серйозно?

— Так! Так, я, блін, серйозно! Серйозніше нікуди! І досить на мене дивитися з цією своєю вічною довірливістю — я, по-твоєму, хто, Нівіанна-З-Очерету, утішниця безпорадних і вбогих, та, що все розуміє і все, блін, вибачає? То ні! Анітрохи! Ні ти, ні Штоц ваш улюблений — не вгадали! Він теж усе чекав, коли я вдарюся об сиру землю і перекинуся на царівну-педагогиню! Хріна з два! Не дочекаєтеся. І в Інкубатор я ходила тільки задля грошей. Я взагалі гібрид і покручка, сам же чув — от і подумай, чи варто зі мною зв’язуватися в принципі.

Марта розуміла, що її несе, що жодної логіки у сказаному немає, — але не могла зупинитися. Просто не могла зупинитися. Навкруг несподівано опинилося чимало народу — стояли й витріщалися, наче їм безкоштовну виставу влаштовано. І серед інших витріщалися кілька журиків: Білка, Жук і Хобот.

Чомусь це обурило її найбільше.

Чепурун хапав ротом повітря, червонющий, наче кип’ятком ошпарили. Марта не стала чекати, поки він отямиться і зласкавиться на відповідну репліку — просто розвернулася і пішла геть. До біса. Все до біса. І нехай думають що хочуть, їй начхати. Грала вона їх усіх. Так, грала!..

Весь наступний урок пан Пансир час від часу осаджував клас: ті, хто пропустив виставу, тепер насолоджувалися нею в «Друзях». Та й решта, здається, теж. Коли врешті-решті у когось із задніх парт із девайса пролунало: «Я взагалі гібрид і покручка!..» — пан Пансир, що якраз писав на дошці чергове рівняння, наказав негайно здати всі телефони і планшети. Далі настала контрольна. І чомусь саме на Марту всі озирались із ненавистю — так, наче це вона кричала на уроці й розгнівала старого математика!..

Мала я вас усіх на увазі, вирішила вона. Написала (точно знаючи, що принаймні одну задачку запорола), здала і вийшла з класу. Начхати! На все начхати!

А новини сипалися й сипалися. Їх їй, ясна річ, ніхто не квапився переказувати, але Марта не глуха, сама все чула.

Спершу у вестибюлі через якусь дрібничку пересварилися три шестикласниці. Верещали, жменями виривали одна в одної волосся, одна з усього маху пригостила коліном пана Лущевського, коли той намагався їх розборонити. Шестикласниць відправили до директора, вахтера повезли до лікарні — у нього несподівано, вже після всього, стався серцевий напад.

Потім щось сталося в їдальні, на кухні. Подробиць ніхто не знав, казали, до службового входу під’їздив «борсук», когось вивели, а обід потім затримали на півгодини.

Марті було хріново, нудило й паморочилася голова, і кортіло когось зжерти живцем — так, щоб повільно та болісно. Наприклад, Чепуруна і Стефа, які ходили з покерфейсами й робили вигляд, наче її взагалі не існує.

Заходив пан Вакенродер — із посірілим обличчям і тьмяним поглядом. Ні про їдальню, ні про епічний баттл у вестибюлі не згадав ні словом. Натомість повідомив, що пан Штоц тимчасово в школі не працює, «до з’ясування». Попросив не робити поквапливих висновків і за можливості втриматися від пліток. І — так, замінятиме пана Штоца пані Форніц, вона якраз цікавиться давніми звичаями у зв’язку із майбутньою постановкою. Що? Рідмова? — і її теж викладатиме, авжеж, і класною керівницею теж призначається вона — звісно, тільки тимчасово, поки ситуація не проясниться.

За сусідніми партами й на перервах перешіптувалися про нічні обшуки: єгері діяли прицільно, приходили до тих, у кого вдома зберігалися великі запаси пороху з драконових кісток. Постраждали кілька дуже шанованих у місті людей, зокрема директор Лікарні № 3, яка на Хольгерссона-Мандрівника, і хазяїн фітнес-центру. Дехто вважав, що це ненадовго: потерпілих випустять, знахабнілих єгерів покарають.

Марта так не думала. У сенсі — їй було байдуже. Вона знайшла для Віктора кістки (а може, й череп!) — Віктор зуміє створити вакцину — а далі все буде добре. Це «далі» взагалі-то ховалося в такій собі димці, але Марта розуміла: є речі, які складно передбачити. Та про них треба мріяти. І за них варто боротися.

Вони на перерві прогулялися з Аделаїдою до кіоска, купили собі цукерок і печива, і на зворотному шляху Марта відчула, що в неї таки почалися місячні — страшенно невчасно. Через це вона запізнилася на другий за сьогодні урок пані Форніц. Утім, нічого особливого не пропустила: та більше розповідала не про гравітаційні хвилі, а про те, чим вони займатимуться на рідмові. Тобто — про п’єсу «Повернення Королеви». Оскільки основний склад у пані Форніц уже був, вона призначила запасний — і тут уже ніхто не зміг викрутитися. Марта отримала роль Сьомого єгеря, однак обурюватися не стала. Принаймні слова зубрити не доведеться, а походити з намальованими вусиками — це навіть кумедно. Королевою ж пані Форніц обрала Аделаїду, і та спершу ніяковіла і відмовлялася, а потім аж розквітла вся — і Марта подумала: от кого переведуть в основний склад, Форніц не дурна, та, чорт, це ж і сліпому видно — ідеальна виконавиця!

Марта щиро раділа за Аделаїду. Хай би що там казали (і справедливо, в принципі) про дивацтва Штайнер, серце в неї було добре. Після алгебри всі відморожувалися й намагалися зайвий раз із Мартою не розмовляти — всі, крім Аделаїди. Вона, здається, навіть не зрозуміла, що, власне, сталося.

Ну, ще була Ніка. Але та дочекалася кінця уроків і підловила Марту біля виходу зі школи.

— Слухай, ти тільки зрозумій правильно… Трюцшлер, звісно, той іще розтелепа, а Штальбаум буває снобом, яких пошукати… Але все-таки даремно ти так.

— Давай не зараз, — скривилася Марта. — Мені ще в Інкубатор, а на тебе ж он, чекають. — Вона кивнула на знайому постать на шкільному подвір’ї. Яромир стояв там, де стара верба звішувала віття над парканом. Дивився на щось у телефоні, посміхався краєчком рота.

Права долоня у нього була перев’язана.

Ніка відвернулася від Марти і вже підняла руку, щоб помахати Яромиру.

— Чорт, — сказала Марта, притримуючи її за лікоть. — Вибач. Правда, вибач. Я вже геть шизію з усім цим. Скоро почну на невинних людей кидатися. У тебе взагалі як справи? В сенсі — у вас, ну, з Яромиром. Якщо це не надто особисте, ясна річ.

Ніка розцвіла, всміхнулася і наступні пару хвилин щебетала, час від часу поглядаючи на Яромира. Той захоплено читав — чи то новини, чи якусь книжку.

Марта ж слухала, який він ґречний, лицарський, весь наче з минулого століття, зараз таких уже не зустрінеш, — і думала, думала про вчорашній вечір.

Яромир врешті-решт підвів неуважний погляд, побачив їх, усміхнувся і махнув рукою, Ніка радісно замахала у відповідь, смикнула Марту:

— Ходімо, привітаєшся і побіжиш уже в свій Інкубатор. Яр, до речі, запитував про тебе. Чому в тебе таке дивне прізвисько і взагалі.

Марта напружилася, але Ніка, здається, й не думала ревнувати. І ясно чому: тільки вони підійшли, Яромир обійняв її, поцілував, звідкись з віття, підстрибнувши, він видобув букетик — наче нічого особливого, а мило, дуже мило.

— Що в тебе з рукою? — вигукнула Ніка. — Знову з кимось побився?

Яромир смикнув плечем:

— Дурничка, просто спускався з четвертого поверху, а світло вирубили. Перечепився, рукою мазнув по битому склу, хтось на сходинковому майданчику розбив вікно — от і… Та ні, не хвилюйся, все промив, помастив зеленкою, загоїться, поки весілля скоїться.

Ніка зашарілася й перевела розмову на інше. У своїй уяві вона, ясна річ, вже приміряла фату, розмірковувала про колір скатертин і про те, які тарілки купувати на кухню.

— За нинішніх часів, — недбало зауважила Марта, — ходити вночі взагалі не найкраща ідея. Небезпечна, я б навіть сказала.

— Та ну, — відмахнувся Яромир. — Як у вас кажуть? «Песиголовців боятися — за річку не ходити»?

— Вовків, — машинально виправила Марта. — І — в ліс.

А сама подумала: цікаво, чого боїшся ти, дивний, надто ідеальний незнайомець на ймення Яромир? І що ти робив учора вночі в будинку Штоца? На четвертому поверсі — хто там у них живе, треба буде спитати Артурчика.

— Добре, — сказала вона, — розважайтеся, а я побігла. До завтра, Ніко. Бувай.

Щодо «побігла» — це, звісно, було певне художнє перебільшення. Коли починалися місячні, спринтерка з Марти була ще та.

В Інкубатор через це приїхала із запізненням хвилин на десять.

— Розминулася ти з ними, донечко, — сказав дідусь Алім. Він вийшов з вахтерської вигородки, простягнув аркушик. — Офіційна, уяви собі, постанова: під підозрою ваш пан Штоц. Триває слідство, до з’ясування подробиць гурток припиняє свою роботу.

— А це що? — спитала Марта. Вона взяла до рук аркушик — і не ніяк могла збагнути, чого б це раптом офіційні постанови писали дитячим почерком на сторінці з зошита.

— Га? Це, бачиш, твої залишили. Прийшли, чекали на тебе, крутилися у фойє, сперечалися. Потім сіли складати тобі послання, одна записувала, двоє інших диктували.

«Шан. п. Баумгертнер, — прочитала Марта. — Ми вдячні Вам за поради і допомогу. Але ми не згодні з тим, як Ви відгукувалися про нашого вчителя. Ми своїх не лишаємо і не зраджуємо. Ми вважаємо, це ницо. Особливо зараз, коли на пана Штоца вішають усіх собак. Тому на Ваші заняття ми більше не ходитимемо.

Вибачте.

Ваші ж Журики».

Вона підвела погляд, подивилася на дідуся Аліма. Той усміхався розгублено, наче вибачався.

— Це все? Більше нічого не говорили?

— Жодного слова. Вручили мені аркушик, попрощалися й пішли. Вигляд мали, правду сказати, поганенький. Тобі б, може, знайти їх, перекинутися слівцем…

— Так, звісно. Дякую вам. Дякую…

На вулиці якраз почався дощ, Марта підняла комір і попрямувала до зупинки. Може, вона й поговорить із журиками, але точно не сьогодні — сьогодні додому, попити молока, прийняти знеболювальне, відіспатися. Ввечері зідзвонитися з Віктором… І уроки, так, уроки: ще ж задачки з хімії, реферат з географії…

Вона доїхала додому у напівсонному стані, поїла, запила пігулку, закуталася в ковдру. Будильник поставила на восьму, щоб усе встигнути.

Розбудила її Еліза.

— Вставай, — сказала, — школу проспиш.

Марта вигріблася з ковдр, подивилася на мобільний.

— Півсьомої?! Слухай, а раніше не можна було розбудити? В сенсі — вчора.

Еліза знизала плечима:

— Ти так солодко спала. Повинні ж ми інколи дозволяти собі відпочинок.

— Авжеж, — пробурчала Марта, — я так пану Ендервітцу й скажу: задачки не зробила, бо дозволила собі відпочинок.

Але якоїсь особливої злості навіть не було: чи тому, що Марта толком не прокинулася, чи через те, що вже відкрила смски, які прийшли вночі. Три від Віктора. Одна від Ніки. Одна від Пауля.

Вона вдягалася, розмовляла з Елізою і одним оком читала.

— Так і скажеш, — дозволила Еліза. — У твоєму стані взагалі мають з уроків відпускати. Будуть питання чи претензії — нехай твій пан Ендервітц особисто до мене звертається. Хто у вас, до речі, тепер класний керівник?

«Так і не вдалося з тобою поговорити: (((, — писав Віктор. — Але в школі зараз аврал, тож не дражнитимемо гусей. Звідси пропозиція: у тебе які плани на вихідні;)?»

— Класний? Пані Форніц, ти її не знаєш, здається. О, салат із креветками, супер! Але слухай, він же дорогущий?..

«Так, здогадуюся, що ти спиш, учора я ж тебе півночі тероризував. Прокинешся — напиши, будь ласка».

— Іноді, — сказала Еліза, — треба дозволяти собі маленькі слабкості.

— Слухай, можна я напряму? Якщо це спроби, ну, типу підштовхнути мене до того, щоб усе-таки переїхати… Тільки без образ, добре? Але я поки не готова, чесно.

«Розумію, що, найімовірніше, ти ще спиш. І взагалі — нечемно з мого боку так насідати. Навіть непристойно. Враховуючи, що я ще й твій учитель… Чорт. Знаю, знаю, не в тому ж справа. На думку спадає всяка нісенітниця щодо того, що я десь чимось учора тебе зачепив чи образив. Чи відлякав. Не знаю… Словом, я намагатимусь поки тебе не смикати, а якщо нічого такого — просто пиши. Чи якщо все-таки зачепив/образив, теж напиши, будь ласка. Чи — ні! Ні! Як тобі буде зручно, так і. В. В.»

— Жодних образ, — відмахнулася Еліза. Вона сиділа в коридорі, за столиком, і накладала макіяж. — Я взагалі-то теж люблю салат із креветками. А щодо переїзду — так, вирішити потрібно, і не затягуючи.

Вона помовчала — здійнявши підборіддя, накладала тіні. Марта скористалася паузою: долила собі чаю і, не дивлячись, надрукувала: «Вибач, прийшла й вирубилася, проспала як бабак. Вихідні наче вільні:). Субота???»

Потім прочитала, поміркувала, змінила суботу на неділю.

— Ти чула, що було вчора вночі, коли ви з батьком ходили до Штоца?

— Про обшуки? Ага, хтось неслабо так злив інфу. Гадаєш, це всерйоз? Ну, вони ж, серед іншого, накрили таких людей, які напевно відкупляться. Який тоді сенс?

— Гадаю, сенс є і все всерйоз. — Еліза підвела губи, сховала помаду, повернулася до Марти. — Але я про інше. Вчора біля Трьох Голів єгері знайшли тіло.

Марта ледве чай на себе не вивернула:

— Чиє тіло?

— Поки що невідомо: обличчя сильно знівечене, кишені порожні, жодних документів, нічого такого. Але знаєш… Тільки я прошу тебе: про це нікому ні слова, розумієш?

З Бударою, зрозуміла Марта, вона розмовляла з Бударою. Хоча клялася, що в них — усе. А ти повірила, наївненька.

— А мені ти навіщо розповідаєш? Ну, якщо високий рівень таємності й всяке таке.

Еліза зітхнула:

— Просто дослухай, гаразд? На шиї в нього висіла табличка. Картонна, саморобна… З написом: «Собаці собача смерть».

— Нічого собі! І це просто на площі? Там же поряд клітка із… ну, з бранцями.

— Бранці навряд чи захочуть допомогти єгерям. Але здається, вони нічого не бачили — та й не могли: тіло знайшли в одній із бічних вулиць. Розумієш тепер, навіщо я тобі розповідаю?

Марта згадала їхню недавню розмову. «Але за межу ще не переступили. Кров не пролилася. А коли проллється…»

— На твою думку, це початок… того, про що ти говорила? — Марта похитала головою: — Ні, я все розумію… але ж безглуздо! Один випадок — це ще не різня, не погроми. Ну, посилять патрулі, запровадять обов’язкову комендантську годину…

— Вже запроваджують, — спокійно повідомила Еліза. — Сьогодні оголосять. Так, мені вчора телефонував Будара. Хотів попередити.

— Останнім часом він, як на мене, тільки й робить, що всіх намагається попередити: мене, тебе, Штоца. І звідки в одній людині стільки доброти та турботи про ближніх?..

Еліза витягла запальничку і пачку, клацнула, затягнулася.

Я нарвалася, подумала Марта, і нарвалася, взагалі-то, заслужено. Ох зараз і вигребу!..

— Схоже, — сказала Еліза, — Штоца він попередити не встиг.

— В сенсі?

— Про це мовчатимуть до останнього. Обличчя, нагадаю тобі, знівечене, документів на тілі не знайшли. Але є обручка на ланцюжку. — Вона мізинцем і безіменним лівої тикнула себе в ямку під шиєю. — Таку ж бачили у Штоца. І ще годинник — недорогий, але зі зворотного боку вигравіювано: «Для Л. Ш, на день нашого весілля». Схоже, робив той самий майстер, що й ритування на внутрішній поверхні обручки. А там, — вона знову затягнулася, — «Поки смерть не розлучить нас».

Марта сиділа й дивилася. Все було, як у телику із вимкненим звуком, — коли половину того, що відбувається, просто не розумієш. Не в’їжджаєш, що там коїться й навіщо.

— Зашибись, — сказала вона нарешті. — Зашибись. І вони цілий день втирали нам про «втік» та «зрадник»! От же покидьки.

— Все поки вилами по воді писано. Буде експертиза, розпізнання. До того ж вони не хочуть заздалегідь озвучувати інформацію, щоб не сполохати можливих злочинців.

— І тому ллють на Штоца — покійного Штоца! — все це лайно! І ти їх виправдовуєш!

Марта зірвалася на ноги, вхопила брудну тарілку, виделка зіслизнула, Марта спробувала зловити, але замість цього тільки впустила тарілку — і та з дзвінким, радісним бабахом розлетілася на друзки.

Щось гірке й гаряче раптом підкотилося до горла, просто під щелепу, й Марта ледве не розридалася. Потім вона думала, що, може, й треба було. Що тоді було б легше.

Але вона перехопила в дзеркалі співчутливий погляд Елізи — і відвернулася, закусивши м’якуш великого пальця, заганяючи весь цей жмут назад, ковтаючи його, не дозволяючи вирватися назовні.

Порахувала до десяти. Дивилася за вікно — там вулицею крокували, про щось сперечаючись, кілька мальків, серед них Жук і Дзвін.

«Ми своїх не лишаємо і не зраджуємо. Ми вважаємо, це ницо».

До біса. До біса, до біса, до біса, все до біса.

— Я не виправдовую їх, Марто, — тихо сказала Еліза. — Я хочу, щоб ти знала, що відбувається. Хоча… я й сама, якщо чесно, не знаю, — що саме.

Марта порахувала ще до трьох, для профілактики.

Вийняла палець із рота.

Присіла й почала збирати уламки.

— Вибач, — сказала, — за тарілку. І що накричала. І дякую, що попередила. Поводитимуся обережніше — і взагалі.

Вона викинула уламки, взялася за віник.

— Посуд залиш, я повернусь і помию.

Еліза підійшла і, здається, збиралася обійняти Марту.

— А й залишу, — сказала та. — Дякую. Слухай, мені треба бігти, може, хоч спишу в когось. І Ніка там щось хотіла.

Ніка, як з’ясувалося, хотіла бачити Марту на закритій вечірці для своїх. «У Яромира днюха, і ми вирішили посидіти в кав’яреньці, в тісному колі. У «Дерев’яному гусакові», одразу після уроків. Можна без подарунків, у разі чого».

«Буду, дякую», — відправила Марта.

А сама розмірковувала: якщо Штоца вбили в квартирі, як тіло опинилося на Трьох Голів? Якщо ж тільки на площі — звідки взялася кров у спальні? Поранили, він тікав — але не зміг відірватися від переслідувачів? Однак хто й за що взагалі хотів його вбити? І як він пов’язаний зі зникненням сім’ї Дрона? А з Сиротами, із Драконовими Сиротами?..

І до речі, що позавчора робив Яромир на четвертому поверсі? Якщо він узагалі піднімався до четвертого…

Вона машинально збиралася, і тільки останньої миті щось наче штовхнуло під руку: свято ж у людини, вдягнися відповідно. Ти, звісно, відьма і все таке, але дрібні жіночі хитрощі ніхто не відміняв. Відволікти увагу, прикинутися такою собі дурненькою щебетухою. Між іншим поставити кілька запитань і простежити за реакцією…

Словом, вона дістала й наділа подаровані батьком на день народження сережки — ті самі, із золотими єдинорогами.

Суто для справ, ясна річ. Зовсім не тому, що сьогодні — урок Віктора.

Розділ 14 Цирк запалює вогні

На хімії пощастило, пан Ендервітц Марту ні про що не запитував. Один раз поглянув у її бік, але Марта подивилася йому просто в очі й подумки сказала: «Ти не хочеш викликати Баумгертнер, скільки можна, не цього разу». Той завмер із напіввідкритим ротом, моргнув, зітхнув, потер пальцями лоба. І викликав — ха! — Гюнтера.

Всі обговорювали оголошення, які ще вчора з’явилися в місті — про виступи мандрівного цирку. Афіші були дивні, чорний напис на червоному тлі: «Дивовижний Караван Казок» і силует вищиреної пащі. Судячи з ікол — якогось хижака, а судячи з розмірів — принаймні печерного ведмедя.

Поверх афіш були наклеєні жовті стрічки з написом «Перші вихідні — безкоштовно!»

Сивий Ерік презирливо казав, що це замануха, причому безголова. По-перше, якщо ти вже подивився все на халяву, навіщо йти знову. По-друге, зараз в Ортинську мало хто захоче витрачати гроші на цирк: ціни ростуть, у ранкових новинах оголосили он про тимчасове (друге за місяць!) подорожчання бензину, хліба і мила, народ у магазинах затарюється і відкладає на чорний день, родаки жаліють грошей на кишенькові. Кому за таких умов потрібні клоуни з акробатами?..

Про Штоца ніхто ні словом, ні натяком не згадував. Принаймні — в присутності Марти.

Взагалі майже всі в класі робили вигляд, що її не існує — хто вдаліше, хто не дуже. Марта робила вигляд, що їй начхати.

На щастя, лишалася Аделаїда, яка цей безглуздий бойкот не підтримувала — та й, здається, просто не помічала. І ясна річ, Ніка — простодушна, життєрадісна, закохана Ніка.

— Ти тільки не казися завчасно…

— Чого б це мені казитися!

Ніка демонстративно підняла брову.

— Добре, добре. То чим ти хочеш мене не довести до сказу?

— Я запросила Чепуруна і Стефа.

— Жартуєш?!

— Ніхто не змушуватиме тебе з ними розмовляти, хочеш — відмовчуйся. Але якщо раптом вирішиш помиритися, от тобі можливість. Нічого-нічого, можеш не дякувати.

— Баумгертнер і Міллер, ви вже сплели свої вінки для плакальниць?

Пані Форніц пройшлася вздовж рядів, зупинилася поряд з їхньою партою. Сьогодні — життя жорстоке — вона була замість Віктора, точніше — замість Штоца, який мусив замінити Віктора, оскільки минулого тижня Віктор заміняв Штоца. Словом, через всю цю катавасію клас знову втрапив у міцні драматургічні обійми Форніц — і тепер дружно працював над створенням реквізиту.

— Ми обговорювали, в якій черговості вплітати квітки. Ну, за квітковою абеткою, щоб краще відображали весь відчай плакальниць, які втратили своїх коханих.

— Блискуча ідея, Міллер. Сподіваюся, ви із Мартою поділитеся своїми висновками з усім класом — щоб вінки були зроблені в одному стилі й краще гармоніювали…

Марта просто шкірою відчувала сповнені доброзичливості й захоплення погляди решти. І всерйоз міркувала над тим, чи вийде провернути той же фокус, що колись спрацював зі Штоцем у роздягальнях спортзалу. Чи вдасться стерти з пам’яті пані Форніц зайве, змінити її спогади?

І цієї миті у двері постукали. На порозі постав Дзвін — із червоною пов’язкою чергового на руці й таким виразом на обличчі, наче щойно уздрів Діда Морозка у плоті.

— Пан Вакенродер хоче позбавити мене ще й цього уроку? — повернулася до малька пані Форніц. — Ще сьогодні зранку мова йшла тільки про два останніх, якщо я не помиляюся!

Дзвін вибачився і повідомив, що це пані завучка розпорядилася. Їй потрібні всі хлопці зі старших класів в актовій залі, негайно.

Вухастий Клаус негайно ж висунув версію про те, навіщо завучці вони потрібні. Та ще й у актовій залі.

Клас іржав, пані Форніц гнівалася, Дзвін терпляче стояв біля дверей і з усіх сил намагався не дивитися на Марту.

Марта хотіла провалитися крізь землю.

Хлопців відправили в актову, але до того пані Форніц повідомила, що докладе всіх зусиль, аби в них уроки не відміняли. І жодного цирку! Жоднісінького! Пан директор, бачте, піклується про те, щоби підняти дух школи, і це в наші нелегкі часи, — а вони вишкіряються! І з кого! Із завуча!

Марта слухала і далі згорала з сорому. За те, що раділа цьому свинству Клауса й із полегшенням думала: ну, хоч тему з вінками зам’яли.

Потім усіх повели до актової, хлопці там уже допомагали циркачам розвантажувати скрині з реквізитом, народ займав місця, нервово глузував, Марта вирішила, що от і випадок розпитати Ніку про Яромира Прекрасного, але — сюрприз-сюрприз! — тут з’явився іменнинник власною парсуною, чмокнув Ніку в щічку, привітався з Мартою і сів поряд.

— Ти як сюди потрапив? — здивувалася Ніка. Пакунок із подарунком для Яромира — обгорнутою в пістрявий папір коробкою з бантом — вона спритно засунула під Мартин стілець.

— Сьогодні раніше відпустили: менеджер дозволив, день народження все-таки. А у вас це надовго?

— Два уроки, — сказала Марта. — Клоуни, фокусники, дресировані тхорики. Для підняття бойового духу.

Яромир подивився на неї. Помітив сережки, і Марті здалося, що на мізерну частку миті вираз його обличчя змінився. Хлопець розгубився? Здивувався?

Та ні, певно, справді здалося.

— Фокусники — це круто, — сказав Яромир. — А коли я вчився, до нас у школу цирк ніколи не приїздив.

Це був чудовий привід поставити йому кілька запитань про минуле — але тут якраз погасили світло, всі заплескали в долоні й на сцену піднявся директор. Пан Вакенродер виглядав неважнецько, говорив повільно, втомлено. Часто озирався за лаштунки, наче до чогось прислухався. Він повідомив, що до нашого міста приїхала славнозвісна циркова трупа, лавреат зарубіжних конкурсів, легенда, кхм-кхм, світової арени! І от — перший виступ в Ортинську відбудеться саме в стінах нашої школи. Те, що ми побачимо сьогодні, кхм-кхм, тільки мала частина того, що привезли наші гості, та краще вони самі про все розкажуть.

Й одразу поряд із ним з’явилася дівчинка років дванадцяти-тринадцяти, в кумедному строкатому фартушку і з двома сріблястими бантами, кожен розміром із добрячий кавун. Дзвінким бадьорим голосом вона повторила те, що всі вже знали з афіш: безкоштовні виступи, неймовірні метаморфози, справжня магія найвищого ґатунку!..

— Всі учасники нашої трупи закінчували Академію імені Амвросія-Печерника, і всі — з відзнакою! Багато років ми вдосконалювали свою майстерність — і от, маємо честь представити вашій увазі наш найкращий виступ. Так-так, лише один виступ. Він почнеться завтра, а закінчиться за місяць. Щовечора ми розповідатимемо вам ще один розділ цієї історії — сьогодні ж лише трохи піднімемо завісу над тим, що на вас чекає.

Проголошувала вона все це тоном дівчинки-відмінниці, яка читає віршики про батьківщину і любов до Кіноварі. Чисте захоплення, безоглядна радість. Жодного натяку на власну думку чи оригінальність.

Але була певна нотка, яка змусила Марту уважніше пригледітися до цього пуцьвірінка. А пригледівшись, Марта зрозуміла: які там дванадцять! Циркачці не менше двадцяти, а то й під тридцять.

І якраз цієї миті — наче прочитавши її думки, — дівчинка потягнулася руками до потилиці, недбало зірвала сріблясті банти й підкинула їх до стелі. Хвилька — і банти перетворилися на джмелів — величезних, кошлатих. Із басовитим дзижчанням вони покружляли над сценою, а потім під вибухи аплодисментів повільно попливли за лаштунки.

Дівчинка тим часом струснула розпущеним волоссям, усміхнулася, провела долонею перед обличчям — і вже всім стало ясно, що ніякий це не пуцьвірінок.

— Отже, — сказала вона м’яким, трохи насмішкуватим голосом, — ласкаво просимо до Дивовижного Каравану Казок! Будь ласка, переведіть свої мобільні у безгучний режим і приготуйтеся до тривалої подорожі. І пам’ятайте, друзі: ніщо тут не є тим, чим здається на перший погляд. Ох, — похопилася вона, — я, схоже, забула представитися! Пані та панове, мене звуть синьйорина Лілі.

Старші хлопчики, почувши цей її новий голос, почали перезиратися, соватися — а дівчата, навпаки, презирливо кривили губи й фиркали. Марта скоса глянула на солодку парочку: Яромир схилився і щось шепотів Ніці на вухо, та всміхалася й мліла, і руку свою тримала в його руці — хоч зараз знімай у шмарклявій мелодрамці, тьху!

Вчителі перезиралися, здебільшого несхвально. Здається, тільки малявки були охоплені неземним захватом: цирк! замість уроків!.. Марта погано бачила їх зі свого місця, вона намагалася вгледіти Пауля, але в темряві та ще за потилицями — піди вирахуй…

В смсці, яку Марта отримала зранку, Пауль просив «неодмінно поговорити з ним до того, як Марта піде до спортзалу». Все це було дивно — ну, тобто цілком у дусі Пауля, на якого час від часу находило. Та ж у спортзал вона найближчим часом точно не збиралася, і як би? — двері замкнено, у вестибюлі пильнує вахтер.

Гаразд, вирішила вона, після вистави спробую виловити. Трохи запізнюся на день народження Яромира, переживуть. Мені варто було поговорити з дитиною взагалі ще тиждень тому.

Синьйорина Лілі тим часом зняла фартушок і лишилася в короткій облипчастій сукенці (в темноті пролунав схвальний свист, хтось крадькома клацав айфоном); а фартух був підкинутий у повітря — і з нагрудної кишені вилетіли пір’їни, блискітки, нарешті — сяюча кулька, яка з лунким стуком підстрибнула кілька разів і раптом розкололася. З уламків вибралося, похитучись і попискуючи, жовтеньке курча. Воно зробило кілька кроків, і синьйорина Лілі підхопила маля, посадила на долоню, іншою взяла фартушок (що так весь час і висів у повітрі), накинула на курча — і одразу зірвала.

Зала півсекунди мовчала, а потім розреготалася. Пташеня так собі й сиділо на долоні, живе-живісіньке. Нахилило голову, пискнуло, спробувало дзьобнути вказівний палець.

Синьйорина Лілі анітрохи не знітилася від невдачі. Піднісши вільну долоню, вона похитала головою:

— Не поспішайте з висновками. І не чекайте від нас звичайних фокусів. Ми — випускники-амвросіанці, і для нас…

Далі пішов пафосний спіч про істинну магію, чесноти справжніх творців, природу дива та ін. Марта до цієї балаканини не прислухалася: думала про те, як вивести на чисту воду Яромира й при цьому не розбити серце Ніці. А якщо він все-таки не винний — як не образити. Зрештою, не факт, що він узагалі вплутаний в історію зі Штоцем, доказів у неї нуль, а те, що людина приїхала з-за ріки — ще не привід вішати на неї всіх собак.

Що в Марти, власне, є проти нього? Найбільший доказ — та зустріч біля будинку Штоца та перемотана долоня. З іншого: поява біля їдальні в День пам’яті плюс сьогоднішній його розгублений погляд на сережки Марти. Не густо, якщо чесно. Ну, загубила людина ключі, коли чекала на Ніку. А з сережками — так вони ж і правда нічогенькі…

У цьому місці її думки якось самі собою перестрибнули на Віктора. Він сидів у четвертому ряду; скраю, як і всі вчителі, — щоб стежити за дисципліною. Марту він, здається, помітив і кілька разів наче між іншим кидав погляди в її бік. А коли сидів і дивився на сцену, посміхався краєчком губ.

Їй посміхався — чомусь вона в цьому не сумнівалася.

Тим часом на сцені з’явився ще один циркач — сивобородий старець у пишній малиновій мантії. На її манжетах, комірі та закотах золотистою ниткою було вишито різні символи. Деякі Марта впізнала, вони проходили їх на хімії, астрономії, а щось траплялося їй в інтернеті, на сайтах, присвячених Великим Каналізаторам та іншим таємним товариствам. У класі шостому Марта страшенно всім цим захоплювалася, а потім якось охолола.

Старець був представлений публіці як синьйор Оповідач, Майстер історій. Він прийняв із рук синьйорини Лілі курча, повторив ту ж пафосну тарабарщину про не чекайте від нас звичайних фокусів і додав, що справжні казки — абсолютно не такі, до яких нас привчають з дитинства.

Тут він на мить сунув руку з курчам за пазуху, а коли витягнув її звідти, у пташеняти на голові була крихітна золотиста корона.

— Таким чином, — сказав оксамитовим голосом Майстер історій, — зазвичай закінчувалися казки, які нам читали на ніч. Герой одружується на принцесі, отримує на додачу королівство — і живуть вони довго й щасливо. Але спитайте себе, чи вірите ви в таку історію… — Він похитав головою: — Ні. Справжні, давні казки закінчувалися по-іншому. І розповідали зовсім про інше.

Синьйор Оповідач посміхнувся їм усім, зробив рух по колу, демонструючи всім курча у короні.

А потім нахилився і відкусив йому голову.

Зала охнула. Пані Форніц підхопилася й наказала класу негайно збиратися! А щодо циркачів — вона неодмінно звернеться до єгерів, всьому є межа, демонструвати такий рівень жорстокості дітям не-при-пус-ти-мо! Де пан Вакенродер, чому, щойно він потрібний, його ніколи немає?! Та ввімкніть уже хтось світло, скільки можна!..

Пан Пансир підвівся й повідомив, що директор зараз на важливій зустрічі, але ми, безумовно, самі впораємося — певно, сталася помилка і нам продемонстрували один із тих номерів, що призначені для дорослої програми.

Синьйор Оповідач слухав їх із ввічливим виразом на обличчі. І продовжував жувати.

Одну молодшокласницю знудило, Віктор підвівся і вивів її. Але решта — в тому числі малявки — стежили за Майстром історій швидше із захопленням.

Увімкнули світло, і стало видно, що губи в старого трохи заплямовані чимось темним. Народ, не звертаючи увагу на вчителів, які продовжували собі сперечатися, — витріщався й знімав на відео.

— Дешево, — з презирством сказав Стефу Чепурун. Обидва сиділи попереду й далі робили вигляд, що Марти не існує. — У нього там точно кишені потаємні, живе сховав у одній, оце витягнув з іншої. О, так і є!

Синьйор Оповідач дожував, дочекався, поки вщухнуть суперечки, і голосом вже не оксамитовим, а громовим попросив шановну публіку не робити поспішних висновків. Потім струхнув лівим рукавом, плавно простягнув до зали кулак, розкрив його — і всі побачили на долоні справжнє курча. Підробне ж, позбавлене голови, старець підкинув у повітря. З ледве чутним «пуф-ф-ф!» тільце вибухнуло — й обсипало глядачів пухом, жовтим, найніжнішим.

Потім — перш ніж пані Форніц встигла вимовити хоч слово, — Оповідач зістрибнув зі сцени у залу і, змахнувши рукою, видобув із повітря букет троянд — котрий і був із глибоким, шанобливим уклоном вручений фізичці. Троянди виявилися справжніми — і це остаточно вразило пані Форніц, якій років сто квітів ніхто не дарував.

— А тепер, — сказав пан Оповідач, — тепер нам буде потрібний доброволець. Той, у чиєму серці немає ані краплі страху. Той, хто позбавлений сумнівів. Той, хто готовий зазирнути в обличчя давнім казкам.

У повітря злетіли руки — спершу десять-дванадцять, але поки Оповідач обводив поглядом залу, їх ставало дедалі більше.

— О, який складний вибір! — похитав головою старець. Він обгладив широкою долонею бороду, примружився. — Певно, щоб усе було по-чесному, вчинимо так… — Він зробив паузу. — Скажімо, запросимо на сцену тих, хто сьогодні святкує свій день народження? Є такі?

Всі руки повільно опустилися — натомість підвівся Яромир. Ніка обурено смикнула його за рукав:

— Жартуєш? Хочеш, щоб він і тобі голову… відмагічив?!

— Та ну, звичайні фокуси, нічого спільного з магією. Не бійся, все буде ок.

Яромир нахилився й поцілував Ніку в щоку — і це при тому, що зараз усі в залі на них витріщалися.

Ну, подумала Марта, принаймні в хоробрості йому не відмовиш.

— Прошу, друже, прошу! Як вас звуть? Яромир? Чудове, давнє ім’я. Ну, якщо ви не роздумали…

— Він збожеволів! — прошепотіла Ніка.

— Та припини, боягузко! Курча було підробним. А навіть якби він відкусив голову справжньому — думаєш, ризикнув би зробити те саме з людиною?

— Ну… ти маєш рацію. А все одно лячно!

І в цьому була вся Ніка. Вона охала, зітхала, заламувала пальці й хапала Марту за зап’ясток весь той час, поки синьйорина Лілі вмощувала Яромира у встановлену вертикально домовину, приковувала зсередини кайданками, надівала йому пов’язку на очі…

Синьйор Оповідач тим часом повідомив шановній публіці початок історії, яку Дивовижний Караван Казок привіз до їхнього міста. Тієї історії, що її повторювали від уст до уст от уже століття поспіль. Давним-давно колись в одному царстві все було добре, просто чудово. Люди там народжувалися й помирали з посмішкою на губах, кожному щедро відміряно було час, і кожен знаходив своє місце в житті, — і тривало так, аж доки одного разу не почали коїтися там дива — і дива доволі зловісні…

Малявки сиділи, пороззявлявши роти, а «шановна публіка» старшого віку гмикала й перешіптувалася, але зрештою замовкли всі — коли ще двоє циркачів, широкоплечих і м’язистих, у костюмах давніх варварів (себто майже без костюмів) винесли на сцену постамент (задрапіровану оксамитом шкільну парту), підхопили домовину (зсередини не долинуло ані звуку), одним ривком підважили її на згадану парту й узялися діловито забивати віко цвяхами.

— Ха, бачиш, — коментував Чепурун, — кришка з отворами, щоб не задихнувся.

…добре, думала Марта, а якщо я маю рацію? Раптом Яромир якось причетний до загибелі Штоца? Підемо за логікою. Що там казала в детективах міс Мелловен? У кожного злочинця є мотив, можливість і знаряддя вбивства. Можливість? Він сильний, хоробрий, кмітливий. Був поряд із будинком тієї ночі. Більше того: чому це я вирішила, що він не був там раніше, до нас? Прийшов, вивів Штоца, вбив і залишив його тіло на площі. А потім повернувся затерти сліди — тут ми його й сполохали…

Домовину забили, синьйорина Лілі винесла зв’язку різнобарвних кілочків, продемонструвала їх глядачам.

— Все, — казав пан Оповідач, — почалося з того, що одного разу, на день свого повноліття…

Він перервався і постукав по віку домовини:

— Яромире, вам, вибачте, скільки років?

— Двадцять один, — глухо долинуло зсередини.

— …у день, коли йому виповнився двадцять один рік, наслідний принц помер уві сні.

— Ну, дякую! — сказав Яромир.

У залі зареготали.

— Батько його, — спокійно продовжував Оповідач, — був невтішний. Наказав він поставити домовину з тілом сина в найглибшу, найхолоднішу печеру — і розіслав вісників у всі кінці держави. Наказав він їм проголошувати на всіх майданах і роздоріжжях королівську волю: якщо знайдеться чародій, який зможе повернути до життя його коханого, єдиного сина, — король виконає будь-яке його бажання. Минали дні, складалися у тижні…

— А труп синочка знай собі розкладався, — голосно прошепотів Чепурун. На нього зашикали.

— …багато хто намагався оживити принца — та марно. І тоді заявився до палацу один мандрівник. Попросив він у короля дозволу переночувати в тій печері. А опівночі, коли сови й нетопирі вилетіли на полювання, мандрівник витяг із дорожнього мішка молоток та зв’язку осикових кілків…

З цими словами Оповідач узяв із рук синьйорини Лілі перший кілочок — помаранчевий, наче апельсин, — і приставив до віка домовини. Та в останній момент наче замислився — і повернувся до зали.

— Ні, — сказав, — що ж це я: не личить казкареві перетворюватися на героя історії. Мабуть, попрошу-но про допомогу найактивнішого з наших глядачів. Юначе, — вказав він на Чепуруна, — якщо ви не проти?..

Стеф засміявся й поплескав приятеля по плечу, той пробурчав щось собі під ніс і пішов, куди ж йому було діватися, не відмовлятися ж при всіх.

…знаряддя вбивства, думала Марта. Піди вгадай. Я ж забула спитати в Елізи, через що він помер. «Обличчя сильно знівечене» — це взагалі ні про що. Його могли й потім… після всього, щоб не розпізнали. То що в мене є? Поранена рука Яромира — якщо Штоц чинив спротив, цілком міг подряпати, наприклад. Подивитися б, що у нього під пов’язкою…

Після першого ж удару кілочок увійшов у віко на третину. Чепурун озирнувся на синьйора Оповідача, той покивав і махнув руками залі — підтримаємо, мовляв, аплодисментами. Запанувала тиша, але буквально на кілька секунд — а потім Гюнтер підняв долоні й почав ритмічно плескати, його підтримали інші хлопці з доброзорівців — і якось само собою виявилося, що вже вся зала дружно ляскала в долоні.

Крім, звісно, Ніки: та підхопилася і явно збиралася втрутитись у виставу.

Не встигла.

Чепурун, сприкрений усією цією катавасією, бажав лише якнайшвидше втекти зі сцени — і бахнув молотком по кілочку так, що той увігнався ще на третину. А потім узагалі запав усередину, провалився — й із отвору вилетіла червона хмарка.

В залі охнули, Ніка заверещала.

Хмарка покружляла над головою в Чепуруна, потім здійнялася до ламп над сценою…

— Це метелики! — гукнув хтось. — Крихітні метелики, от, дивіться, я на відео збільшив.

…мотив, думала Марта. Що могли не поділити вчитель рідмови і двадцятирічний хлопець, який приїхав з-за ріки? Зайдемо з іншого боку: що могло їх пов’язувати? Ніка. Відповідь очевидна — але вона ні до чого не веде. Ніку Штоц особливо не виділяв, а якби — збожеволіємо й припустимо — йому спало на думку щось непристойне, Ніка скандал влаштувала б ого-го. Але якщо навпаки? Якщо Штоц дізнався про те, що Яромир із нею зустрічається, і чомусь захотів покласти цьому край? Дізнатися він міг, просто побачив їх на шкільному подвір’ї. Але з якого дива втручався б, хто йому Ніка? І яке йому діло до Яромира?

— Слухай, я тут подумала… та сядь ти, скільки можна страждати, нічого з ним не станеться!

— Трюцшлер уже п’ятий кілок забиває!

— Хоч двадцять п’ятий. Сама ж чула: на віці отвори. У них, певно, й забиває: там усе розмічено, щоб твого дорогоцінного Яромира навіть краєчком не зачепило. Ти мені краще скажи: Штоц із тобою останнім часом про щось говорив?

— Штоц? Зі мною? Ой, тільки не треба одразу такого виразу обличчя — вже й спитати не можна! Про тебе він говорив. Чи все, мовляв, добре. Йому, типу, здалося, що якісь проблеми.

— А ти?

— А я чесно відповіла, що не в курсі, але наче жодних. Ще здивувалася: ти в нього типу в улюбленичках, чого б напряму не спитати.

— Так йому і сказала?

— Я, може, іноді поводжуся як наївна дурепа, але… Ох, дивись, дивись!

— І коли люди короля зранку прийшли до печери, вони не знайшли мандрівника — лише домовину, пробиту тут і там осиковими кілками. — Синьйор Оповідач знаком дав публіці зрозуміти, що Чепурун заслужив свою дещицю аплодисментів, — потім випровадив Бена зі сцени й продовжував: — Коли ж, обмираючи від страху, капітан сторожі доповів королю про те, що сталося, й отримав наказ виламати віко домовини, він з’ясував…

Старець клацнув пальцями, циркачі в костюмах варварів поставили домовину сторчма, а потім висмикнули сокири, що висіли в них за плечима, і взялися завзято врубатися у віко.

Їм вистачило трьох хвилин, щоб покришити кришку на друзки. Назовні вилетіли ще три-чотири зграйки дрібних багряних метеликів — та й усе. Яромира в домовині не було, кайданки, якими хвилин п’ятнадцять тому прикувала його синьйорина Лілі, звисали порожні. Але застебнуті.

— Господи, — тихо сказал Ніка. — Господи-и-и!..

— Не ний над вухом, — повернувся до неї Чепурун. — Влаштували тут… балаган! Наче діти!..

— Вбивця!.. — видушила з себе Ніка. І потяглася до його морквяної шевелюри.

— Так, руки, руки!.. Ти нерви бережи, Міллер, чого ото через дрібниці… Та блін, живий він, ти більше слухай циркачів. Вони ж із ним від самого початку домовилися, ще коли ми перли на собі ці їхні скрині. Не врубаєшся, да? Там подвійне дно, дзеркала, оце все. Зараз вони його винесуть за лаштунки, вилущать із домовини і випустять через чорний хід, прогулятися. А наприкінці вистави видобудуть звідкись, я чув, старий просив його повернутися за півгодинки. Перевір мобілу, твій ненаглядний збирався смску кинути, як випірне з магічних безодень.

— А раніше сказати складно було? — тихо спитала Марта. Але Чепурун тільки знизав плечима й відвернувся. При цьому з його маківки злетів і приземлився на підлогу перед Мартою маленький… Спершу вона вирішила — метелик, але роздивилася й зрозуміла, що то пушинка.

Жовта пушинка, з тих, на які перетворилося позбавлене голови підробне курча.

Марта навіщось підняла її, і поки Ніка читала повідомлення від Яромира і вистукувала відповідь, — все сиділа й дивилася на жовту пір’їнку з червоною підсохлою плямкою ближче до стрижня.

Потім кинула недбало:

— Що, Чепурун має рацію?

— Так, його підмовили. Пише, пристойно заплатили — і обіцяє, що відпокутує провину. — Вона засміялася, добра душа. — Обіцяє купити отакенний торт, для всіх.

— Круто, — сказала Марта. — Вітаю. Хоча ти йому випиши все-таки — щоб більше не поводився, як останній покидьок. Міг же попередити, хіба складно було.

— Ми мали домовленість, — буркнув, не обертаючись, Чепурун. — Жодного розголошення до того, як відпрацюємо.

Оце ж, подумала Марта, ти рота не закривав від самого початку, мовчун-конспіратор.

Але звісно, нічого не сказала і взагалі зробила вигляд, що її це не стосується.

Поки на сцені синьйорина Лілі ковтала дротики й танцювала зі зміями, Марта далі розмірковувала про мотиви, засоби і можливості. Але балаканина Оповідача й коментарі Чепуруна не давали зосередитися, до того ж Ніка — піднесена й радісна — час від часу цвірінькала про свого безцінного Яромира.

Врешті-решт Марта відчула, що більше не витримає цього знущання. Вона перепросила й пообіцяла скоро повернутися. Вже біля самих дверей її наздогнав пан Пансир і зауважив, що вистава унікальна, а Марті проявити б крихту поваги до пана Вакенродера, він так старався… але — ох, так-так, якщо до туалету, жіночі питання, тоді звісно, тільки якнайшвидше, будь ласка, сама шкодуватимеш, якщо все пропустиш.

У коридорах було порожньо, навіть чергових зняли на виставу — і Марта подумала, що якби вона була злодійським злодієм — оце б настала її зоряна година. З іншого боку, чим поживитися злодієві в школі? Притирити дешеві репродукції картин з третього поверху? Викрасти неповний скелет, якого кілька поколінь школярів звуть Сигізмундом Безпалим? Розжитися компами з кабінету інформатики і продати їх до антикварного магазину?

Вона зачинилася в кабінці, поміняла тампон і вже збиралася виходити, коли почула — хтось наближається. Спокійні, впевнені кроки. Хтось з учителів.

Тобто — майже напевно Віктор. Чиста логіка, нічого більше: він же виводив ту молодшокласницю. Марта хотіла була вийти йому назустріч, але пригальмувала. Іноді думай головою, дівчинко: він іде до туалету, щоби що — побачитися з тобою? І ввічливо всміхатися, розмовляти, а подумки пританцьовувати від нетерплячки?

Зачекай, поки вийде, а тоді вже являйся, вся — суцільні привітність і зачарування, ага. А ще краще — дай піти і наче зненацька наздожени, щоб він не запитував себе, чи чула ти, як він там, за стінкою, справляє природну потребу. Деяких, знаєш, це напружує — от тебе, наприклад, напружило б? Отож.

Віктор зайшов до туалету, акуратно зачинив двері, надовго ввімкнув воду. Марта подумки зіщулилася: гарячу з вересня так і не дали, а під холодною мити руки — ще те задоволення…

І тут вона розрізнила якийсь іще звук крізь це плюскотіння. Вкрадливий, дратівливий для вуха, металевий.

Упізнала його одразу, бо чула, і не раз.

Взагалі-то в школі курити було суворо заборонено. Навіть якщо тебе ловили десь біля школи, чергування із мітлою в руках тобі було забезпечене.

Але найбільші шибайголови знайшли спосіб. Вікна у шкільних туалетах фарбували раз у надцять років, вважалося, що ручки там зафіксовані й не повертаються, та штукарі їх потихеньку розхитали і примудрялися відчиняти. Відчинене вікно на кримінал не тягне, у гіршому випадку дрібна провинність. Запах диму? — «Так він уже був, я тому і відчинив» — і хріна з два доведуть, якщо не тупити і тримати під рукою м’ятний льодяник.

От тільки Віктор, здається, не курить…

Тоді — навіщо він відчинив вікно? І — почнемо з початку — навіщо ввімкнув воду?

Кілька секунд Марта міркувала, потім витягла із сумки телефон, вхопилася рукою за ручку й обережно, намагаючись не шуміти, підтягнулася. Вікна, ясна річ, були замазані брудно-білою фарбою, але не доверху. Ввімкнувши фронтальну камеру, вона піднесла руку й покрутила під різними кутами.

Толку, чесно кажучи, було мало. В кадр потрапила цегляна стіна, вікна нижнього поверху, дашок над ними… Потім вона побачила сусіднє підвіконня і жовтий целофановий пакет, який висів на шкіряному ремінці. Ремінець був прив’язаний до пожежної драбини, що проходила якраз біля вікна.

Права рука відв’язала його, ліва весь цей час акуратно притримувала пакет. Потім руки з пакетом щезли.

Марта стояла на підвіконні й не знала, як би їй злізти так, щоб не видати себе.

А менше за все їй хотілося, щоб Віктор її зараз викрив.

Тому що відповідь на запитання «що в пакеті?» напрошувалася одна-єдина — і цілком очевидна.

Кістки. Віктор десь зумів-таки роздобути кістки. Потай від Марти. І судячи з пакета, — вже готовий порошок, кілограми три-чотири.

Розумом вона усвідомлювала, що якщо й не сказав — не встиг чи не захотів її підставляти. Але навіщо взагалі притягнув їх до школи? І чому вирішив дістати саме зараз — йому ж повертатися до залу, він що, так із пакетом і піде?

Віктор тим часом зачинив вікно, вимкнув воду і вийшов. Було чути, як віддаляються його кроки; Марта стояла, притулившись лобом до холодного віконного скла, стиснувши кулаки.

Вирішила: нехай зайде до зали, не хочу, щоб мене зараз побачив. Не хочу з ним розмовляти. Нароблю дурниць, наговорю різного, потім буде соромно.

Але до зали він так і не зайшов.

Вийшов на майданчик між поверхами, затримався, почав спускатися. Здається. Звідси вона вже погано розрізняла.

Словом, сидіти далі в туалеті не було жодного сенсу.

Вона нарешті здогадалася зістрибнути з підвіконня. Поклала мобільний у кишеню й визирнула в коридор.

За вікнами потемнішало, потім гримнуло — пішов дощ. Не грізний, кіношний, з блискавками й чорними хмарами, — а звичайний, клейкий, гнилий, від вікон тягнуло холодом, одне стояло незачинене — і вітер смикав тюль, забризкував підвіконня.

І нехай собі йде, подумала Марта, намокне, знатиме.

Вона вже стояла біля дверей до зали, звідти пролунав дружний сміх, потім заплескали в долоні.

Зробити вигляд, що нічого не сталося. Повернутися, сісти поряд із Нікою, помиритися з цими придурками, Чепуруном і Стефом, — а щодо Віктора надалі бути обережнішою. Все, що говорить, ділити на два, ні, на сто!

У залі знову зареготали, весело, щиро, — і їй чомусь розхотілося туди йти.

Спущуся, подивлюсь, сказала вона собі, може, я тут собі навигадувала чортзна-що, дурочка істерична.

Пана Цешлінського вона помітила не одразу. Той спав, привалившись боком до стіни, просто біля рамки на вході, — і не дивно, зазвичай він тут у нічну зміну, а сьогодні замість пана Лущевського, якому Вакенродер дозволив відлежатися після вчорашньої пригоди. Ну і ясно ж, що добу сидіти в школі — ще те задоволення, а років пану Цешлінському під сімдесят.

Марта хотіла пройти якомога тихіше, щоб не будити: скоро дзвоник, сам прокинеться.

А потім помітила темного хробачка, який повільно-повільнісінько виповзав з правої ніздрі вахтера. Жирний темний хробачок.

Вона підбігла, вже не боячись, що розбудить. Навіть рада була б, якби прокинувся.

Цівочка крові докотилася до губи вахтера, перша крапля зірвалася й впала просто на старий светр з оленями.

Власне, це було останнє, що Марта запам’ятала: червона пляма на голові одного з оленів і різкий рух у вікні — точніше, віддзеркалення у ньому.

Чиясь постать. Дуже знайома.

Потім її вдарили по голові — і далі все обірв…

Розділ 15 Наша собача справа

Чомусь найсильніше боліли кісточки. І за-п’яст-ки. І поти-ох! — лиця — ця взагалі розколювалася, наче в неї вкручували величезне тупе свердло.

Було дуже складно не застогнати, особливо в першу мить, коли очуняла і збагнула — згадала, — що попалася.

Той, хто вбив невинного пана Цешлінського, навряд чи зробить виняток для Марти.

Тому — мовчати, терпіти, робити вигляд, що й далі непритомна.

— Навіть не намагайся, — сказали звідкись збоку.

Голос розходився луною, наче вони були в якомусь великому приміщенні. Напівтемному й зимному. Морг? Підвал?

Пахло тут застарілим гаром, потом і чужими сльозами.

Якби не пов’язка на очах… Та зачекай, як він збагнув, що я очуняла?

— Все ж ясно — з твого дихання. Із запаху.

Чоловік, що викрав Марту, помовчав, але вона чула, як щось шурхотить, шелестить, як треться гума об дерево, об метал.

— Я сподівався, що ти розумніша, Баумгертнер. Що здогадаєшся — і відійдеш убік. Чи допоможеш.

Добре, подумала вона, тут я облажалася. Головне — не здаватися і не впадати у відчай.

Вона згадала свій улюблений серіал про Червоного Вовка. Слова інспектора Гримма: завжди затягуйте час. Погоджуйтеся, провокуйте на розмову, ставте додаткові запитання.

— Не можна було просто попросити? Сказати: так і так, Марто, мені потрібна твоя допомога.

Чоловік у неї за спиною засміявся.

Отже, подумала вона, не боїться, що нас можуть почути. Це паскудно.

— Ти досі не зрозуміла, про що йдеться, так? Цікаво, хто і з якого дива назвав тебе Відьмою? Ти ж нічого не відчула! За весь цей час — жодного разу! Ти і зараз просто затягуєш час. Гадаєш, я вб’ю тебе, як убив цього вашого вахтера?

— Його звали пан Цешлінський — і ти це знав! Він заступився за тебе, а ти…

— А я його вирубив, — спокійно сказав Яромир. — Прийде до тями і буде живий-здоровий. Якщо ти не намагатимешся мені завадити і я встигну з усім закінчити.

Не панікуй, сказала собі Марта, очі він тобі закрив — і що з того? Хіба тобі це завадило у роздягальні, коли ти шукала пакунок з кістками? Чи в бібліотеці, коли намагалася вирахувати потрібну книжку?

Розслабся, зосередься. Він явно вимагатиме певного часу. Отже — маєш шанс.

— Як благородно з твого боку, — сказала вона. — Бачу, Ніка в тобі не помилилася: ти справжній лицар. Цікаво тільки, як щодо Штоца? Він теж прийде до тями і буде живий-здоровий? Чи в його випадку ти не встиг з усім закінчити? І довелося… як ти це називаєш? — форсувати події?

Він засміявся, легко і весело. Марта гадала, що нічого вже не змусить її боятися більше, але зараз, коли почула цей сміх, — зрозуміла, що от тепер налякана по-справжньому.

— Ти навіть не уявляєш, у що влізла, Баумгертнер. Штоц допомагав мені.

Не слухай його, казала собі Марта, не слухай, не слухай! Зосередься на погляді. Давай, розберися для початку, де ви.

Вона сильно замружила повіки, потім розслабила. Крізь пов’язку пробивалося біле, мертвенне світло.

До якого примішувався інший відтінок — ядучо-зелений, із карміновими прожилками.

Кістки, згадала Марта. Навіщо йому пакет із порошком із драконових кісток? Думай, це важливо! Це — ключ до всього!

— Штоц урятував мене, — сказав Яромир. — Більше того — він зрозумів мене! Єдиний тут — зрозумів, хто я такий і чого хочу. Потім він пояснював, що помітив мене ще на площі. Тоді — під час знущання над нашими воїнами.

— То ти!.. — здогадалася Марта. — Ти прийшов з того боку лісу, з-за ріки! Щоб урятувати їх?

— Щоб звільнити, — уточнив Яромир. — А потім помститися — за них і за всіх, кого ви знищили.

Думай, казала вона собі, думай: на що пускають порошок? Трунок для щурів? Він збирається кинути його до міської каналізації? Розпилити над містом? Але навіщо він приніс його до школи? Якось протягнув крізь рамку, не засвітився… І чому саме сьогодні?

— Це так логічно, — зауважила вона. — Так по-чоловічому. Кому ти зібрався мститися? Пану Цешлінському? Молодшоклашкам? Мені? Бену? Ніці? Так, звісно, це ми були там, у вас, за рікою — хто ж іще!

— Ви не були, — сказав він із посмішкою. — Але ти носиш ці сережки. Чи, може, тебе змусили їх вдягнути? І живеш ти на гроші, які твій батько заробив за те, що стріляв по наших будинках. А ти ж — покручка. Ти наполовину наша. І що? Що ти відчувала, коли там, на площі, їх перетворювали на тварин? Ти хоч розумієш, що саме ви, упирі, з усіма нами робите — і там, і тут?! Розумієш?!

Він підійшов і зірвав з неї пов’язку — і Марті перехопило подих від полегшення й подиву. Це був спортзал, опечатаний після пожежі спортзал, от звідки взявся запах гару!..

Вона сиділа на матах, прив’язана до одного зі стовпчиків, на яких розтягували волейбольну сітку. Руки перехоплені за спиною — і намертво, хрін розв’яжеш. Ноги теж, на кісточках.

Яромир стояв над нею і розглядав із презирливою цікавістю, наче чудернацьку тваринку.

— Скажи, Баумгертнер, ти колись бачила тих, кого засвистало Солов’їною піснею? Впізнати їх нереально: заростають шерстю з ніг до голови, обличчя не розгледіти. І шерсть не зріжеш, навіть у мертвих вона продовжує рости. Через це й помирають — шерсть забиває горлянку й ніздрі, вростає в очі… Люди просто задихаються. Якщо раніше не божеволіють від болю. Вони ж намагаються вирвати її, цю шерсть, а нігті в них стають довгими й гострими — по суті, перетворюються на пазурі… — Він посміхнувся: — Це дуже зручно. Уявляєш: були люди, а стали потвори, виродки. Таких не шкода. З такими можна робити що завгодно.

— Не розумію, до чого тут…

— А ще бувають фаряонки, — перебив він її. — Їх ваші засівають просто в річки, з гвинтокрилів. Більшість гине ще личинками, але ті, що виживають, рано чи пізно пробираються до міст і гніздяться в каналізації. Обирають найзручніше місце — таке, щоб голос по трубах розходився якнайкраще — і починають заманювати. Обіцяють славу, багатство, велич — і не тобі одному, а твоїм друзям, родичам, всім своїм. Взамін вимагають дещицю, дрібничку: пролити кров когось із чужих. Зауваж — навіть вбивати не потрібно, просто пустити кров. А знаєш, що найкумедніше? Чомусь ніхто на цю деталь уваги не звертає, зазвичай саме вбивають. Я бачив одну таку, наші врешті-решт знайшли її гніздо, довелося розбирати бруківку й випилювати шматок труби. Та потвора була схожа на спрута: відростила мацаки, протягнула в кожен із тунелів, щоб зручніше було жерти підношення. Тільки мацаки в неї закінчувалися не крючками чи ссальцями — маленькими одноокими головами.

— Так-так, звісно, саме ми з Нікою її й запустили, от цими самими руками…

— Її було складно вбити, — сказав Яромир. — Голови відростали. І навіть коли ми їх відрубували, вони продовжували говорити. Уяви: лежать, як підгнилі яблука, і обіцяють, обіцяють… І ти зрештою починаєш думати, що вони не брешуть, не можуть так переконливо брехати. А потім… потім ти дивишся на містечко — на те, у що вони його перетворили. На тих, хто в ньому залишився. На людей із вивернутими назад стопами, із залізними зубами, з очима, які зрослися в одне вузьке, схоже на другу пащеку око. Знаєш — тоді відпускає.

Він відвернувся й присів над невеличкою пластиковою коробкою із перегородками. Одна з бічних секцій була заповнена різнокольоровими дротами, вони лежали, згорнуті в кільця, наче крихітні змії. Поряд стояв знайомий Марті пакет.

Яромир витягнув із кишені пляшечку з прозорою рідиною, вдягнув гумові рукавички. Зачерпнув із пакета жменю порошку й акуратно почав сипати в шийку.

— Головне — зрозуміти, що це сучасна війна, — сказав Яромир. — Інші закони, інші цілі, зовсім інше озброєння. Це раніше були кремінні наконечники, мечі й кулемети. Вчорашній день!

Він підняв пляшечку, покалатав, дивлячись на просвіт. За вікнами — там, під самою стелею, шурхотів дощ, і в спортзалі було темно, але Марта все одно побачила, як каламутнішає вода. Наче в неї плеснули чорнил — отруйно-зелених чорнил.

— Тепер ніхто не вбиватиме тебе власними руками. Принаймні — поки ти схожий на людину. Потім — простіше. Чудовиськ треба знищувати, це ж усі знають, з цим не сперечатимуться. І ніхто з тридев’ятих не захоче втручатися.

Він поставив пляшечку на коробку, в кутову секцію. Витягнув дві трубочки, надягнув кришку з отворами на шийку, вставив трубочки.

— Знаєш, що найстрашніше, Баумгертнер? У певний момент тобі цього хочеться. Хочеться стати чудовиськом. — Він обернувся і подивився на Марту. Наче переконувався, чи розуміє вона. — У чудовиськ, — сказав Яромир, — є нюх. Їм простіше харчуватися, виживати, йти по сліду. А ще в них є зуби й ікла — і це, взагалі-то, головне. Чудовиськам, Баумгертнер, простіше вбивати. А якщо ти бачив тих, кого рвали на шмаття елітні баюни, якщо стояв над могилою, в яку зсипали те, що лишилося від твоїх друзів після нальоту «семарглів»…

Він відвернувся й дістав ще одну пляшечку. Марта помітила, що безіменний палець на лівій руці в нього трошки тремтить.

Вона посовалася, влаштовуючись зручніше, але в результаті тільки з’їхала набік. Голосно й роздратовано здмухнула з лоба прядку. Яромир, на щастя, навіть не обернувся.

— Ось це, — повторив він, — найстрашніше. Ти кажеш собі: я стану чудовиськом, тому що з цими по-іншому не справлюся. І вже мрієш не про те, щоб відновити справедливість, — про те, щоб ці заплатили таку ж ціну. А краще — із відсотками. Бо ти просто не уявляєш, як можна по-іншому. Яка така «справедливість» може бути, якщо дванадцятирічна дівчинка, в яку влучив уламок розривної снігуроньки, скрижаніла просто в тебе на руках. От буквально: перетворилася на брилу льоду — і тут-таки почала танути, просто від тепла твоїх долонь. Чим і кому це можна компенсувати?

Він налив у пляшечку якусь рідину, але сипати туди нічого не став, теж закрив продірявленою кришечкою, вставив трубочки, та перед тим вдягнув на них дозатори і затягнув.

Потім узяв пакет з порошком із драконових кісток і обережно висипав у центральне відділення. Витягнув мобілу, поклацав, налаштовуючи.

— Знаєш, — сказав майже байдужо, — є одна річ, яку я вам ніколи не пробачу. Це було у квітні, коли ваші пішли зачищати Вуликогірськ і потрапили в кліщі. Тобто формально для вас і решти світу нічого такого не було, адже й ваших там не було, а ми лупили по своїх. Таж ми знали… І от одного ранку я прочитав про те, як ваших там прасували, і відчув радість. Розумієш?

Марта кивнула, але він тільки похитав головою:

— Нічого ти не розумієш. Я радів через те, що ці люди померли. Так, вони були моїми ворогами. Але… Я радів тому, що люди померли! Я був щасливий. І сподівався тільки на те, що перед смертю вони страждали.

Він під’єднав до мобіли якісь дротики, інші — встромив у порошок, чимось клацнув, накрив коробку кришкою і обмотав скотчем.

— Пізніше — коли я воював і наступив на «колобка»… — так, я почав перетворюватися на одного з тих, кого ви хотіли би бачити.

Яромир розшнурував і зняв правий черевик, потім закатав вище холошу. Марта здригнулася, хоча, взагалі-то, чекала на щось подібне.

Нога Яромира була вкрита густою сірою шерстю. Ближче до стопи кістка вигиналася під якимось неймовірним кутом, а сама стопа швидше нагадувала вовчу — тільки сильно збільшену і деформовану.

— Відтоді, — сказав Яромир, — я повільно перетворювався на песиголовця. Але це все вже не мало значення. Це… так, видимість. По-справжньому я почав перетворюватися на чудовисько раніше. З того дня, коли ви змусили мене радіти чужим смертям.

До його гомілки двома ременями був прив’язаний дивний балончик, Яромир зняв його, потім підчепив пальцями устілку черевика — дивну, деформовану, явно виготовлену на замовлення, щоб зручніше лягла ця вовча лапа, — і витягнув звідти, із заглиблення, якийсь обідець із дроту — подібний до тих, що бувають на брелоках.

Але Марта вже розуміла, що з брелоками цей обідець не має нічого спільного.

— Одного не розумію: як ти це все проніс крізь рамку?

— А я не проходив крізь рамку. — Він поклав устілку, взув черевик, опустив холошу. — Коли дізнався про неї, зібрався залазити крізь одне з вікон, та не довелося. Просто допоміг твоїм однокласникам розвантажувати скрині циркачів — і заносити крізь службовий вхід. А коли синьйор Оповідач запропонував мені їм підіграти… — Яромир знизав плечима. — Далі все було просто — доки не з’явилася ти. Тому доведеться використати ось це. — Він вставив загвіздок у гранату. — На той випадок, якщо тобі спаде на думку зробити якусь дурницю.

— Логічно, авжеж: збираєшся підірвати всю школу — і загрожуєш мені гранатою. Ти впевнений, що цей твій «колобок» подіяв тільки на ногу, а мізки на зачепив?

— Не намагайся, Баумгертнер. Сміливо, але безглуздо. Ти б і сама зрозуміла, якби слухала мене трохи уважніше. Хоча маєш рацію: спершу я саме це й збирався зробити — зачекати, поки на площі збереться якомога більше людей, і підірвати клітку. Та Штоц мене відрадив. Він допоміг мені. Не знаю, хто він такий і звідки знає те, що знає, але Штоц зміг зупинити процес. «Ногу, — сказав він, — не врятувати, але далі це не зайде. Якщо ти сам зупинишся».

— А вбив ти його із вдячності.

Яромир поклав гранату до кишені так, наче це був апельсин. Нахилився, підняв двома руками коробку.

— Я не вбивав Штоца. Тієї ночі, коли він щез, я приходив до нього. Він мене лікував, це був останній шанс…

— А рана на долоні?

— Йому була потрібна моя кров. Він використовував її, щоб відсікти вплив «колобка». Потім щось сталося, він наказав іти, негайно. Нічого не пояснював…

— Не сходиться: ми зайшли одразу після того, як ти вийшов — і в квартирі нікого не було. А потім його тіло опинилося на площі, біля клітки з… твоїми співвітчизниками.

Яромир завмер, трохи зіщуливши очі. Чи прислухався до чогось, чи розмірковував.

— Це все міняє, — сказав він нарешті. Втягнув повітря, повільно видихнув. — От що, Баумгертнер, часу немає, слухай і вирішуй. Я збирався сьогодні все закінчити й піти назад за річку. Але… Якщо це був Штоц і якщо… Значить, хтось знав. І намагався нас використати. Я виконаю те, що обіцяв Штоцу, а потім… Якщо пообіцяєш мовчати, я залишуся і з’ясую, хто вбив Штоца.

— Так просто, — хмикнула Марта. — А якщо я обману?

— Тебе знайдуть. Тебе — і тих, хто тобі дорогий. Але що це тобі дасть? Навіщо тобі мене здавати?

— Ну, ти, здається, тримаєш он у руках бомбу і явно не збираєшся її розбирати й нести до найближчого смітника. Я взагалі іноді сама рада була б на хрін рознести всю цю школу, але тут зараз безліч народу, якщо ти не помітив.

— І всі вони сидять в актовій залі на другому поверсі, в іншій частині школи. Ми зі Штоцем, звісно, на таке не розраховували, думали просто підірвати все вночі, а вахтера оглушити і винести…

— Штоц хотів, щоб ти підірвав школу?!

— Штоц хотів, щоб я підірвав спортзал і те, що тут третій тиждень поспіль складують. Ти що, взагалі нічого не відчуваєш, Відьмо? А, так, тобі ж, певно, в темряві погано видно.

Він поляскав себе по кишенях, витягнув ще один мобільний і ввімкнув ліхтарик.

Марта скрикнула. Просто не могла стриматися.

То от, подумала, от чому останніми днями мене в школі нудило. От звідки взялося те дивне відчуття під час Дня пам’яті. І бійка шестикласниць, і той незрозумілий випадок у їдальні, там одна з куховарок накинулася на іншу із тесаком, чистий треш… А все ж лежало на поверхні, мені тільки й треба було додати два до двох!

Ніколи й ніде, навіть по телику, вона не бачила стількох драконових кісток водночас. Тут лежали уламки зубів, дуги ребер, якісь шипи, лопатки, хребці, кігті — величезні, наче колони храму, і крихітні, позсипувані у целофанові пакети. Були тут і пакети з порошком із перетертих кісток, і скриня з різними виробами — вішаками, шматком арфи, протезом людської ноги… Все це нагадувало засіки якогось музею — але аж ніяк не спортзал.

Марті не спало на думку нічого розумнішого за запитання:

— А навіщо тоді треба було заморочуватися й приносити порошок у пакеті? Ну — можна ж було взяти тут…

— Не можна. В мене суміш у потрібній пропорції: крім кісток, чорний порох, перетерті нутрощі василіска, сльози сирен, сушені мізки фаряонок, жало мантикора. Простіше було принести напередодні й прив’язати до пожежної драбини. Ваші пацани, якщо навіть і курять, туди ніколи не зазирають, я ж придивлявся, поки чекав на Ніку… Ну, це вже зайві подробиці, зараз вони не мають значення. То що, Баумгертнер, угода? Думай швидше, — він поглянув на екран мобільного, — за двадцять сім хвилин вистава закінчується.

— І що далі? — спитала Марта. Голова була порожня, отупіла. Пальці правої руки — там, де вона притисла їх стегном, — боліли.

Давай, казала вона собі, давай, давай, ввімкни вже мізки! Як бути? Як тепер бути? Час спливає, і ти не знаєш, коли…

— Далі — після того, як я відтягну вахтера, щоб не постраждав, і виведу тебе, у мене є два варіанти. Повернутися за лаштунки, лягти в домовину, у відповідну мить вийти з неї за командою Оповідача. Потім — вибух. Я допоможу Ніці повернутися додому, ні про який день народження, само собою, не йтиметься, перенесемо на завтра. Та завтра я скажу, що захворів, а післязавтра вже не відповім на дзвінок, оскільки буду за рікою. Або — я вийду з домовини, повернуся в залу, буде вибух, але я ще затримаюся на кілька днів. І — так, на випадок, якщо ти захочеш сьогодні скоїти якусь героїчну дурість, у мене буде граната, пам’ятай про це.

— Навіщо тобі повертатися? — не зрозуміла Марта. Потім сама ж себе перебила: — Добре, це не суттєво. Поясни тільки одне: чому всі ці кістки? Що вони тут роблять?!

Яромир поставив коробку в центрі зали, повернувся до Марти й витягнув ніж.

— Досить. — Він розрізав ремінець на кісточках, потім відв’язав її від стовпчика для волейбольної сітки. Але руки поки не розв’язав. — Ходімо, допоможеш перенести вахтера. І виріши вже нарешті, що мені робити після вибуху. Іти чи залишатися?

Марта зважила всі за і проти.

Ох, подумала, я про це ще пошкодую. Напевно.

— Залишатися, — сказала. — Але слухай, є одна річ, про яку тобі треба знати. У мене там у правій кишені мобільний. Чув колись жарт про те, що жінки можуть набрати повідомлення, не дивлячись на екран?.. Я писала коротко і зможу викрутитися, віджартуюся, але…

Обличчя в нього скам’яніло. Півсекунди він стояв, потім витягнув ніж, ривком розрізав ремінець у неї на зап’ястках — і штовхнув Марту до дверей:

— Давай, бігом звідси! Що ти написала?.. До кого? … Моє ім’я назвала?!

Марта відкрила рот, щоб відповісти, але не встигла. На неї наче навалилася циклопічна невидима подушка, щільна ватна стіна.

От, подумала Марта, от воно як — коли тебе наздоганяє вибухова хвиля…

А потім здогадалася, що ця хвиля мала би вдарити ззаду, а не спереду.

Двері розчахнулися — ледве не злетіли із завісів — і до спортзалу вдерлися чорні постаті без облич. Двоє, четверо, шестеро… вони обтікали Марту, не звертали на неї жодної уваги. Вона обернулася — якось примудрилася, хоча подушка продовжувала тиснути — і побачила, що Яромир зі спотвореним від відчаю обличчям тягнеться рукою до кишені.

Не до тієї, в якій лежала граната, — до іншої, з мобільним.

Ще вона побачила, як його збило з ніг. Не ці постаті — а щось інше, потужне й невидиме. Наче вітрогін увімкнули навпроти дошки з пластмасовими солдатиками…

Потім на нього налетіли ці, в чорному, — і тільки тоді Марта побачила, що в них у руках якісь коротенькі, майже іграшкові автомати, — і як вони змахують ними, немов забивають цвяхи, — але звуків не було, вона наче оглухла.

Це могло тривати хвилин п’ять чи цілу годину — вона не знала, скільки саме. Точно не півхвилини, хоча пізніше, зіставляючи, вона розуміла, що по всьому виходило, — так, десь так.

Певно, дався взнаки шок. І кисневе голодування, вона ж увесь цей час практично не дихала — до тих пір, поки невидима подушка раптом не щезла.

І тоді Марта закашлялася, а чиїсь руки дбайливо постукали її по спині — і знайомий голос сказав:

— Ну все, все, уже все минуло. Ти молодчина. Справжня героїня. Ходімо, не варто тобі дивитися.

— Ви?..

— Я, — погодився пан Рудольф Хаустхоффер. — Ну ж бо, ходімо, нам із тобою треба серйозно поговорити, Марто. Давним-давно вже треба.

Розділ 16 Чесне слово

Вони повели її на другий поверх, до вчительської. Хаустхоффера супроводжували троє спецназівців — принаймні Марта вирішила, що це спецназівці. Ну, не приватна ж армія пана «в певному сенсі терапевта».

Всі люди, що прийшли із Хаустхоффером, були в чорних мішкуватих строях і довгих, до підборіддя, шапочках-балагурках. І з автоматами. Облич Марта не бачила, тільки погляди — уважні й байдужі водночас.

Коли йшли вестибюлем, один спецназівець відстав і повернув до пана Цешлінського. Той, здається, почав приходити до тями — застогнав, смикнув головою, — хоча очей поки що не розплющував.

За вікнами досі лило, під струменями дощу кутасті, темні машини біля входу до школи здавалися допотопними чудовиськами, які приповзли сюди з глухих боліт — так акули припливають на запах крові. Зараз вони стояли із вимкненими фарами і зачиненими дверима, а крізь скло було не роздивитися, чи є там хто всередині.

Чекають, чомусь подумала Марта. Стоять і чекають.

У вчительській горіло світло, але було порожньо, тільки за величезним овальним столом, що займав майже всю кімнату, сидів похмурий, пом’ятий пан Вакенродер. Перед директором лежали розпухлі від паперів папки, нутрощі однієї він якраз вивчав із дотошністю авгура. Ще ціла гора таких самих папок валялася на підлозі, вже переглянута й забракована.

Коли зайшли пан Хаустхоффер із Мартою і спецназівцями, директор поглянув на них спідлоба, але одразу повернувся до паперів. Висмикнув один файл із папки, відклав, решту жбурнув на підлогу.

Тільки потім до нього дійшло, що тут Марта, він підвів голову й прошипів панові Хаустхофферу:

— Ви взагалі сповна розуму? Навіщо ви?.. Ми ж домовлялися!..

— Не беріть у голову, пане директор. Під мою відповідальність. І, на жаль, мені доведеться вас потурбувати.

— Я не встиг!.. Мені необхідно переглянути ще… — Він у відчаї обвів поглядом поклади папок.

— Мої люди допоможуть вам перенести їх до якогось сусіднього класу, вирішіть самі — куди саме. Тільки, будь ласка, не надто затягуйте. — Пан Хаустхоффер скинув руку і подивився на чорний, із помаранчевими іскорками по периметру, циферблат. — Гадаю, нам потрібно буде хвилин п’ятнадцять.

Директор мовчки вийшов з-за столу, згріб на оберемок відібрані сторінки, кивнув спецназівцям і боком, опустивши погляд, почав протискатися до дверей. На Марту він навіть не поглянув.

— Ну, сідай, — запропонував їй пан Хаустхоффер. Сам він розстібнув довгий, гарбузяного кольору плащ і влаштувався на чолі столу. Спецназівці стояли біля дверей і стежили за кожним його рухом — наче циркові песики за дресирувальником. Він махнув їм рукою: — Забирайте все, що забажає пан директор, нехай працює. Але стежте за часом. І принесіть нам кави. Чи ти віддаєш перевагу чаю?

— Без різниці, — сказала Марта. Ноги в неї наче віднялися, вона вчепилася руками в спинку найближчого стільця й подумки повторювала: тільки б не впасти, тільки б не впасти.

— Тоді дві кави. — Хаустхоффер підважив пальцями ручку верхньої шухляди, висунув її, витягнув звідти чашку — строкату, з квіточками і співочими пташками, і з написом «Нашій улюбленій пані Карен». Чашку він поставив на край столу, потім потягнувся до внутрішньої кишені за портсигаром і видобув звідти довгу, коричневу сигарету. Клацнув запальничкою. — Не проти?

Марта ще й відповісти не встигла — а він уже випустив з ніздрів дві густі цівки диму і сказав:

— Вітаю, Марто Баумгертнер, це було блискуче. Ризикуючи життям, ти вивела на чисту воду небезпечного злочинця — громадянина сусідньої держави, який пробрався до нас і намірявся здійснити терористичний акт. Ти врятувала життя однокласників і вчителів. Тільки завдяки тобі все обійшлося малою кров’ю.

Марта похитала головою.

— Ви не розумієте. Насправді Яромир не хотів нікого підривати.

Хаустхоффер вигнув праву брову:

— А бомбу в спортзалі він збирав… ну, просто через природну допитливість? Не знаю, Марто, не знаю… Я особисто тобі вірю, але для інших це може пролунати непереконливо. Особливо якщо розкриються певні подробиці.

Звісно, це була якась гра, — але навіщо її вів Хаустхоффер, чого він хотів?

Гаразд, вирішила Марта, кращий метод захисту — напад, це ж усім відомо.

— Наприклад — подробиці про те, як вам вдалося так швидко тут опинитися? І до речі, що ви взагалі робите в школі?

Він знову затягнувся, видихнув і, відкинувшись на спинку, дивився на Марту своїми великими, опуклими очами. Вивчав, сучий син.

— А я в тобі не помилився, це приємно. Ну, давай по черзі. Ми тут, як я вже казав, завдяки твоїй сміливості, кмітливості й витримці. Пан Віктор Вегнер отримав від тебе смску… як там було? «Спортзал. Біда. Терміново — єгерів!» — і повідомив єгерям. А ті, ясна річ, викликали нас. Ну а щодо подробиць… Марто, ти ж не думаєш, що все це виявилося для нас повною несподіванкою? Стеження тривало — й тривало давно, ситуацію ми тримали під контролем…

— Той «борсук» біля школи, — здогадалася Марта. — А кістки в спортзалі?.. Принада? Поклали кілька справжніх і гору підроблених, а потім злили про це інфу?

— Кістки справжні, — похитав головою пан Хаустхоффер. — Всі до найдрібнішої.

— Хочете сказати, що просто в школі влаштували склад із драконових кісток? І ці, нові, які вчора познаходили в людей, — їх теж сюди?! Як вам таке взагалі дозволили?! І ви ще називаєте терористом Яромира?! Він хотів підірвати спортзал, щоб знищити цю отруту, а ви стільки днів, свідомо… Вони ж токсичні! І спортзал у двох кроках від їдальні!

— І при цьому — досить далеко від поверхів, на яких ви всі займалися. Твій Яромир на це ж і розраховував, коли збирався підривати спортзал. Точніше, — Хаустхоффер струсив попіл до чашки, — наскільки я розумію, спершу він планував підірвати бомбу десь в іншому місці, навряд чи його відправили сюди з такою незначною метою… ну, це ми скоро з’ясуємо. Так чи інакше, Марто, суть у тому, що — хоч би як ти ставилася до людей, яких я представляю, — Яромир справді терорист і злочинець. Ти, звісно, можеш жаліти його, співчувати йому — мені теж шкода, що він пішов цим шляхом. Але його вибір — це його вибір. Мене більше турбує твій.

— Слухайте, ідіть пригружати когось іншого — журналістів, Вакенродера он. «Шкода», аякже! Та вам начхати і на Яромира, і на мене, і на всіх інших. Тому ви і стежили за ним — але не зупиняли. Це якщо взагалі стежили, а не намагаєтеся заднім числом надувати щоки. — Вона хмикнула: — Ви розібралися б уже: «тримали ситуацію під контролем» чи «всіх врятувала моя смска».

Хаустхоффер зітхнув: смиренно й неголосно, наче добрий дядечко, готовий терпіти всі вибрики непутящої, але улюбленої племінниці.

— Із помилкових засновків ти робиш помилкові висновки. Ми стежили не за ним — за тобою. Яромир, на жаль, до останнього часу нічим не привернув нашу увагу. Один із багатьох біженців з-за ріки — молодий, у міру амбіційний… Його добре, дуже добре підготували. Він чітко знав, що саме робить і навіщо. — Хаустхоффер посміхнувся, дивлячись Марті в очі: — Зовсім інша справа — ти. Коли почалася операція «Розкопки», ми взяли кількох дилерів — зокрема, такого собі Марка Урбанека. В нього була вражаюча мережа клієнтів, він скуповував за безцінь кістки, а потім виробляв із них і продавав «зоряний пил», мутабор, «порох» та іншу отруту. Тобі він відомий як Марк Губатий.

— Ну був такий, так, про нього в нас багато хто чув…

Хаустхоффер відмахнувся:

— Будь ласка, часу мало — просто вислухай. Ми поговорили з Марком. Спершу він мовчав, потім від усього відмовлявся, але потім — звісно ж, зробив правильний вибір і все нам розповів.

— І тому ви нацькували на нього кресальних собак, а журналістам розповіли, що «загинув, коли намагався втекти».

— Це був не він, — посміхнувся Хаустхоффер.

— О, звісно! Ви ж доктор, у певному сенсі терапевт. Ви сходили до моргу, взяли там підходяще тіло й підкинули, щоб створити потрібну картинку для тівішників. А йому змінили зовнішність — і за програмою свідків відправили у Списне, працювати ткалею на заводі гобеленів.

— Боюся, що ні. Зовнішність ми йому справді змінили, а працює він тут-таки, в Ортинську — незабаром ти сама в цьому впевнишся. Але давай не відволікатися, мова ж зараз не про нього — про тебе. Саме до тебе ми почали придивлятися після розмови з Марком. І знаєш, ти неймовірна дівчина, Марто Баумгертнер. Іноді ти буваєш надзвичайно проникливою. Іноді — приголомшливо недоумкуватою і наївною. Зараз ти дивишся на мене, як на ворога, та сама поміркуй: якби я захотів здати тебе єгерям — давно б уже здав. Вісімнадцять — вік повноправного громадянина, який відповідає за свої вчинки за законом. А доказів вистачає, на жаль. Те, що у твого волосся несподівано змінився колір — природний колір, — можна ще списати на випадковість. Але, Марто — були ще знаки, намальовані тобою на стінах роздягальні у день пожежі. Пакет, який ми знайшли серед макулатури… там же залишкове випромінювання таке, що кресальні собаки буквально обривали повідці. По ньому, власне, ми вийшли і на роздягальню, і на місце, де ти зі своїми друзями зберігала пакунок із кістками. Опинився б на моєму місці будь-хто з єгерів… — Він похитав головою, наче щиро побивався з Мартиної необережності. — Знаєш, молодші колеги за останні дні не раз докоряли мені тим, що я надто поблажливий. А я їм відповідав…

— …що мене ще можна буде якось використати, тому не варто поспішати. А тепер ви знаєте — як. Давайте, кажіть уже.

Хаустхоффер розчавив недопалок об стінку чашки, підвівся, пройшовся до вікна й назад. Марта тільки зараз помітила: з шафи за директорським місцем щезла світлина, на якій пан Вакенродер був з дружиною і донькою. Лишилося кілька дипломів і грамот («кращій школі району», «за трудовий подвиг», «взірцевому педагогічному колективу») — та портрет наймудрішого, найдобрішого, найсправедливішого правителя всіх часів і народів — Його Величності Кіноварі. Стандартний, які продають в будь-якому відділі канцтоварів.

— Скажи, Марто, ти взагалі стежиш за новинами? — Хаустхоффер для різноманітності вивчав не її зовнішність, а пейзаж за вікном. Себто: залите дощем, сіре подвір’я, огорожене сірим же парканом, і коробки п’ятиповерхівок за ним. — Уявляєш, що відбувається в країні?

Марта фиркнула:

— Ночами не сплю, тільки про це й думаю. Ви хоч уявляєте, скільки нам домашки задають? А скільки всього треба буде повизубрювати, щоб здати ідіотські випускні тести? Як ви взагалі — з такими уявленнями про життя — примудряєтеся хоч когось завербовувати?

— Всього-на-всього розповідаю правду. От, наприклад: восьмого вересня цього року вчинив самогубство міністр фінансів, пан Ельфрік Румпельштільцхен. А саме на ньому останні місяці трималася вся наша економіка. Ти могла не стежити за новинами, але на ціни в магазинах звернула увагу? Правда, Марто, полягає в тому, що, якщо ми не вдамося до певних заходів, далі буде ще гірше. Наші аналітики розробили кілька сценаріїв, один із них пов’язаний із таким рідкісним ресурсом, як драконові кістки. Але для цього їх слід якомога швидше знайти і зібрати у значній кількості. Ти сама знаєш, як складно і те й інше. Ми використовуємо всі можливості: придбали кілька партій у закордонних партнерів, дали завдання інженерам вдосконалити кісткошукачі, єгері ж допомогли нам вилучити більшу частину того, що було на чорному ринку. — Він із досадою похитав головою. — На жаль, надто часто цей матеріал неможливо використати. Якісь зразки втратили більшу частину заряду, якісь — були перемелені й змішані з іншими інгредієнтами у таких пропорціях, що… Ні, наші медики у захваті, їм для дослідів це все придасться. І алхімікам — наскільки знаю, там же перелік замовлень на кілька місяців вперед. Але проблему це не розв’язує. І хоч би які відкриття зробили в лабораторіях…

Він знову похитав головою. Повернувся до столу, сів навпроти Марти.

— Я не збираюся тебе «вербувати». Я хочу зробити тобі ділову пропозицію. Ми укладемо цілком офіційний контракт, для початку — скажімо, на пару місяців, а якщо захочеш — подовжимо. Умови прості: ти допомагаєш мені й моїм колегам шукати кістки, я — допомагаю тобі. На ці пару місяців твоїй мачусі підвищать зарплатню, батькові почнуть виплачувати пенсію. Також я особисто переговорю із паном Вакенродером — впевнений, він піде нам назустріч і ти зможеш навчатися за особливою програмою. Все це — без розголосу, звісно: люди зараз знервовані, реакція може бути різною, а всім усе не поясниш, на жаль. Та й не час іще.

Хаустхоффер знову закурив, і на пару секунд Марті здалося, що в напівтемряві помаранчевим сяє не тільки кінчик його сигарети, але й його ніздрі, очі, язик.

— Ясна річ, все це очевидні речі: гроші, менша завантаженість. В останньому ми зацікавлені більше, ніж ти, — з урахуванням відряджень, у які тобі доведеться їздити. Головне: після трьох-чотирьох місяців плідної праці я гарантую тобі вступ до будь-якого вишу країни без іспитів, просто за співбесідою. А якщо завдяки твоїм зусиллям у нашому розпорядженні опиниться по-справжньому великий і цільний фрагмент — наприклад, череп чи тазовий пояс, — я особисто подбаю про те, щоб тебе прийняли до Академії імені Амвросія-Печерника. Факультет прикладної остеології тебе влаштує? Чи віддаєш перевагу вербалістиці? — Він видихнув дим і спрямував на Марту два пальці із затиснутою між ними сигаретою: — Але в цьому випадку тобі все-таки доведеться зайнятися навчанням, і серйозно. Не знаю, чи зможеш поєднувати… Хоча, — обірвав він себе, — це я надто забігаю вперед. Отже, що скажеш?

— Мило. Ні, правда: мило. Могли одразу пригрозити, та ні, тільки натякнули — і далі вивалили цілу гору пряників. А якщо я відмовлюся? В хід піде батіг? Пригадаєте про речові докази, про карну відповідальність за переховування кісток? Що там іще? Та зачекайте — я ж типу щойно врятувала всю школу від вибуху. Мені там за це жодних пундиків не передбачено? Пом’якшувальні обставини, оце все?

Хаустхоффер, не дивлячись, потягнувся до чашки, струсив у неї попіл, а потім двома пальцями трохи покрутив її, вирівнюючи за якоюсь лише йому видною віссю.

— Ненавиджу, — сказав він тихо. — Ненавиджу це відчуття: коли домовитися по-людськи не виходить і тобі доводиться погрожувати. Ні, Марто Баумгертнер, я не використовуватиму проти тебе речові докази. Я не здам тебе єгерям. Я зателефоную репортерам і виведу тебе до них. Скажу, що для мене ти завжди була взірцем унікальних моральних якостей, залізної волі, непорушних принципів. А потім я піду, Марто. А ти залишишся. Ти ходитимеш до школи, зубритимеш відповіді на випускні тести. І житимеш серед людей, які вирішать, що весь цей час ти нам допомагала — а може, й далі допомагаєш. Подумай про це.

Він різко підвівся, обійшов стіл і розчахнув двері:

— Хвилин десять тому я попросив принести дві кави. І де?.. Ні, пане Вегнер, я би просив вас зараз не…

— Даруйте, пане Хаустхоффер, але я мушу побачити її й упевнитися, що все гаразд! У неї напевно шок — після всього, що сталося! І я розумію, що ви при виконанні, вам треба було розібратися… в чому ви там хотіли розібратися… але вона під моєю відповідальністю, і я… те, що ваші люди мене не пропускають…

— Та заходьте, заходьте. Я що, по-вашому, її тут допитую? Марто — твій учитель за тебе хвилюється, скажи йому, що я не намагався з’їсти тебе живцем, не загрожував…

Віктор зайшов і став на порозі, обличчя в нього було бліде, він стискав кулаки і мав такий вигляд, наче от-от накинеться на Хаустхоффера.

Марта подумала, що зовсім не проти. Але потім згадала про тих його людей в чорному і як вони били прикладами Яромира.

— Дайте нам пару хвилин, — сказала вона Хаустхофферу. — Вийдіть, попийте там поки свою каву. Я не втечу.

Той кивнув із легкою посмішкою:

— Ну звісно не втечеш.

Коли за ним зачинилися двері, Віктор підійшов і обійняв. Зовсім не так, як слід обнімати вчителеві ученицю. Ну, в сенсі, вчителям же взагалі не годиться…

Він зазирнув у її очі:

— Як ти? Я, коли отримав смску… чорт, може, мені треба було самому до тебе бігти… але я вирішив, ти знаєш, про що просиш. Вибач, я все-таки мусив…

— Припини, — урвала його Марта. — Ти все правильно зробив, дякую. Скажи мені, хто він такий?

— Хаустхоффер? Боюся, я сам не до кінця розумію. Сто років тому, ще в столиці, я слухав його лекції. Знаєш, бувають такі цикли, на якусь одну тему, ну й запрошують фахівця, зірку в своєму роді… А я дуже цікавився історією. Ну, по ньому й тоді, в принципі, було ясно, що він не кабінетний учений…

— Що він тобі сказав?

— Що йому потрібно з тобою поговорити. П’ять-десять хвилин. Вибач, що я одразу не втрутився. Ці люди з автоматами… і він… Я не чекав… Чорт, верзу якусь дурню, як останнє вайло! Що там було, в спортзалі? Хаустхоффер говорив про терориста…

— Це потім. Скажи, він запитував тебе про… те, що ти шукаєш?

— Та ні, з чого б йому?..

— А твої дослідження — що з ними? Ти казав, лишилося зовсім трошки, півкроку.

— Та це тут до чого?!

— Слухай, просто дай відповідь, будь ласка.

— Менше ніж півкроку, Марто. Якщо ти мала рацію… Тільки пообіцяй мені, що сама не шукатимеш. І взагалі, давай про це поговоримо потім.

— Сама — не шукатиму, — пообіцяла Марта. — А щодо іншого — як на мене, нам давно слід поговорити.

— У неділю, як і домовлялися?

Вона тільки й устигла кивнути. У двері постукали — і повернувся пан Хаустхоффер. Із двома чашками кави.

Віктор якимсь дивним дивом устиг відсунутися від Марти на півкроку назад — тепер, принаймні, вони виглядали просто як учитель і учениця. Один турбується про іншу, в цій ситуації норм.

— Вам, пане Вегнер, не пропоную, але із задоволенням пригощу вас кавою потім, коли все скінчиться. А тепер, будь ласка, дайте нам кілька хвилин. — Він поставив одну чашку перед Мартою, відпив з іншої. — Взагалі раджу повернутися до зали, вистава скоро скінчиться — і я впевнений, там буде потрібна ваша допомога.

— Марто?

— Я особисто простежу, щоб із нею нічого не сталося.

— Ідіть, пане Вегнере, — кивнула вона. — Дякую, що непокоїтеся, але я впораюся. Не з’їсть же він мене, зрештою.

Виходячи, Віктор озирнувся — наче хотів упевнитися, що Марта не жартує, що все добре, а Хаустхоффер справді не голова спільноти анонімних людожерів.

Двері за ним зачинилися, і в учительській знову стало темно і зимно. Смерділо димом, і Марта подумала: це ж скільки Вакенродеру потім провітрювати кабінет, сигарети у пана в певному сенсі терапевта міцні.

Хаустхоффер якраз запалив наступну. Видув дим убік, потер своєю вузькою, майже жіночою долонею очі.

— Сподіваюся, ти не попросила його покликати на допомогу, скажімо, наряд єгерів.

— Хіба це щось би змінило?

Він похитав головою:

— Тільки створило б зайві ускладнення. А в нас і так часу майже не лишилося, я волів би не ризикувати. Ну і потім, я ж казав, що віддаю перевагу правді. З тобою тут нічого не станеться, Марто Баумгертнер.

— Ви папери принесли?

— Які?.. А, ти про контракт. — Він відмахнувся: — Це ми владнаємо потім — завтра, післязавтра… та хоч сьогодні ввечері, якщо захочеш. Зараз мені буде достатнього твого чесного слова.

— У мене одна умова. Я хочу, щоб Яромира… щоб Ви відвезли його до кордону й відпустили.

— Виключено. І навіть не обговорюється.

Вона здогадувалася, що Хаустхоффер саме так і відповість. Інспектор Гримм мав рацію, коли радив Червоному Вовку: «Вимагай більшого, потім погоджуйся рівно на те, чого ти хотів».

— Тоді я хочу з ним поговорити. П’ять хвилин.

— Три.

— Але без свідків.

Хаустхоффер поглянув на годинник.

— Уже не тут, у машині. Це все, більше жодних додаткових умов? А то я вирішу, що простіше виписати нюхача зі столиці. Тяганини буде більше, але й надто ускладнювати собі життя не доведеться.

— Якщо навіть за два місяці я відмовлюся, ви не зменшите зарплатню Елізі. І не віднімете в батька пенсію — це те, що він і так заслужив, наша угода тут узагалі ні до чого. Плюс вступ до вишу і три хвилини розмови з Яромиром. Більше нічого.

— По руках. — Він переклав сигарету в ліву й простягнув їй долоню.

Марта потисла її, дивлячись у великі, опуклі очі з іскристою райдужкою.

Гадаєш, подумки сказала йому, ти перехитрив мене? Загнав у кут? Змусив на себе працювати?

Сподіваюся, так воно і є. Сподіваюся — гадаєш.

Мені потрібно, щоб ти мені повірив. Щоб розслабився. Щоби врешті-решт я змогла з’ясувати, хто ти такий насправді. Як ти пов’язаний зі смертю Штоца. Чому приїхав саме до нас в Ортинськ. Навіщо тобі драконові кістки.

І хто такі ці ваші кляті Драконові Сироти.

Я дізнаюся все це — а заодно допоможу Віктору зібрати сировину, якої не вистачає для дослідів. Він виготовить сироватку — і все те лайно, яке ти збираєш, втратить владу над людьми. Виявиться просто нікому не потрібним сміттям, просто отруйними відходами.

Кажеш, я буваю недоумкуватою і наївною? Можливо. Головне, щоб ти забув: іноді я буваю, як ти сам і сказав, «надзвичайно проникливою».

От і подивимося, чого в мені більше.

— Радий, що ми знайшли спільну мову, — посміхнувся Хаустхоффер, гасячи сигарету об край чашки. — Впевнений, нам буде дуже цікаво удвох.

Він відчинив двері й сказав комусь у коридорі:

— Починайте.