Якоже бо се некто землю разоретъ, другый же несеетъ.
Не вибираєш собі людей, з якими повинен жити. І нічого не вибираєш. Все дається тобі так чи інакше, і ніколи тебе не питають, а коли й питають, то не слухають відповіді, ведеться так завжди. І ось він попав між людей, що в своїй роботі, здавалося б, мали змогу вибирати кшталти, барви, попав між творців, украшателів, художників; та виявилося, що й вони закуті в залізні ригори канонів і послуху, ними теж керує та незрима і всемогутня сила, яка визначає життя кожного смертного на землі, а якщо й не на всій землі, то вже в цій державі холодного Христа й безжальних імператорів - напевне.
Третину життя свого провів Сивоок серед тих, кого дав йому в бажані чи небажані (не питано його про згоду чи незгоду) товариші Агапіт, викупивши в імператора Константина, насправді ж здавалося - жив тут завжди. Було ще далеке, невиразне, напівспогад, напівзабуте: темний задощений шлях і маленький хлопчик увесь у сльозах посеред шляху. Та чи й було? Може, приснилося? Як дід Родим, Величка, Ситник, Какора, Ягода, Звенислава, знов Какора і знов. Враження було таке, що завжди жив у цій землі, чужій і ворожій до нього, лякався, що так і згайнує життя на вислухування небувалих імен і назвиськ, нечуваних глупств людських, а то й божих.
Агапіт добирав собі людей, щоб зовнішністю були вони так само незвичні, як він сам: все щось велике, мохнатоморде, з ведмежими лапами, любив силу, не маючи її; як то потім виявилося, в своїй душі прагнув надолужити нестаток внутрішньої твердості бодай твердістю тілесною, їх так і звано - Звіринець Агапітів. Були серед них, окрім ромеїв, агарянн, болгари, було два грузини і слов'янин із Зети, був посланець з Германії від єпископа Гільсгеймського, що відкривав у себе школу мозаїк і дорогого художнього литва. Життя їхнє минало в тяжкій роботі по спорудженню храмів і монастирів. Але не можна замкнути людське життя в обмежене коло одноманітності, часто вони проривалися хто куди міг: одні - в дикі розваги, другі - в ієратичні молитви, вірячи в спасіння душі, треті - в книжність, четвертим мало ще було того, що вони навчалися в Агапіта, прагнули перевершити свого вчителя в безнастанному доскона-ленні свого вміння. Сивоокові припав до вподоби Гієрон, грек із Кикладів, велетенський громоголосий чолов'яга, який годинами міг з пам'яті вичитувати писані колись (а чи виспівані) Дивні вірші про подорожі Одіссея-Улліса; лилася мова чиста й звучна, зовсім не схожа на ту мішанину з слів грецьких, латинських, агарянських, вірменських, слов'янських, яка побутувала серед ромеїв під пишною назвою «грецької», гойдлйвий р'йтм віршів нагадував похитування корабля на морських хвилях, корабель той ніс Улліса далі й далі до нових і нових пригод, пригоди й подвиги низалися в безконечні сув'язі. Все було прекрасне в цій великій поемі мандрів, але мандрівній душі Сивоока найбільше подобалася, найбільш чарувала його сцена зустрічі Навсикаї і Одіссея на березі моря. Двоє голих, вільних од всіх умовностей світу, від убрань і відзнак, на березі моря. Нещасний розбиток, ледь живий, і пишна, мов Арте-міда, феацька принцеса, донька Алкіноя. Вона сяє, мов фарос, і її простягнені руки йдуть крізь імлу, мов промені маяків.
Може, Перонові теж до вподоби були саме ці вірші з поеми, і він охоче приставав на просьбу Сивоокозу і читав їх десь уі;очі, в короткі години їхнього спочинку, може, й сам летів думкою на свій острів, обхлюпаний пурпуровим морем Гомера, і бачив на березі дівчину, яка простягає йому назустріч тонкі ніжні руки, але вірші кінчалися, видіння щезало, Гієрон ка кілька днів ставав похмурим і роздратованим, і якщо йому докучав Сивоок або ще хтось з товаришів, то висипав їм на голову цілі короби жахів з книг про пригоди Александра. Про див'їх чоловіців, 24 ліктів заввишки, і тихих та мудрих «яблу-коїдців». Про волосатиків, що мали тіло мовби людське, а обличчя левове, і про хлопців, які нахиляли собі дерева, ламали їх на зброю, жбурляли на ворога. А тих хлопів оточували звірі, схожі па псів, тільки в двадцять ліктів заввишки і триокі, і блохи там стрибали завбільшки з жаб, і звірі були в країнах, куди йшов Александр, о шести ногах, триокі й п'ятиокі, були там і люди безголові, косматі, рибоїдці. Було там дерево дивне, яке росло до шостої години, а потім ховалося назад у землю; чорне каміння, до якого хто доторкнеться, сам стає каменем; риби і змії, що не смажилися на вогні, а виповзали з нього, мов з води.
Звідти починалося царство пітьми. Щоб знайти дорогу на-вад, Александр звелів узяти з собою самих кобил, а лошат залишити позаду. В пітьмі наткнулися на потік, що сяяв, мов блискавиця. Александр захотів їсти, наказав поварові приготувати що-небудь, повар почистив солоної риби, помив її в потоці, але риба зненацька ожила і попливла від повара. Повар випив води, став невмирущий, сам того не відаючи, але не сказав про чудо своєму владиці. Той, розгнівавшись, звелів убити повара, але це нікому не вдалося, тоді Александр наказав опустити його в озеро з млиновим каменем на шиї, і повар став морським демоном.
Запалало світло, але без сонця й місяця. Дві птиці з людськими обличчями з'явилися перед Александром і сказали йому вертатися, бо то вже була земля божа.
З тих темних див вимальовувалося Сивоокові те, що пережив насправді: велетенські тури, дику силу яких ще нікому не вдалося приручити, замерзлий Дунай, чорний від мільйонів па-цюччя, яке перемандровує з одної землі до іншої, табуни вовків, що обсідають купецькі валки або, знахабнілі до краю, никають навіть коло велелюдних торговищ, темні хмаровиння ненажерливих пруг, незримість безжального голоду, страшні громовиці, безмежні повені.
Але в книгах ніколи не писалося про те, що було насправді. Він знав журавлів і лебедів, знав ластівку, яка приносила на своїх гострих крилах весну в його землю, а тепер читав або ж слухав розповіді Гієрона про птицю Фенікс, самотню, як сонце, сонячну птицю, що живе п'ятсот літ, а потім заглиблюється в древа ліванські, наповнює крила свої ароматом, летить у город Іліополь, возлетить на приготовлене для неї ієреями города тре-бище і, спалахнувши, згорає. Вранці чиститель требища обряще в попелі черв'яка, який на третій день возлетить птицею в прообразі Спаса. Фенікс має крила кольору сапфіра, смарагда й інших коштовних каменів і вінець на голові.
А ще був таємничий единорог, був солодкозвучний птах - Сирін, схожий на тих сирен, що чарували супутників Одіссея, були дракони вогнедишачі і василіски - гади з людськими головами, а то грифони - видом лев з крилами й головою орла, грифони колись стерегли золото Азії; скіфське плем'я арімаспів вступило з грифами в боротьбу за золото й коштовні камені, то були безстращні варвари - може, саме тому ромеї давали одяг з зображенням грифів начальникам варварських дружин.
З досвітку до темнощів вергали вони, тесали камінь, варили різнобарвну смальту, гнулися на риштованнях до окостеніння в шиї і в хребті, викладаючи мозаїки або виписуючи фрески; чим далі, тим більше кожен з них умів, переймав од Агапіта вищі й вищі таємниці украшательства священних будівель, але водночас дедалі відчутнішим ставало їхнє приниження як людей, вони мовби самознищувалися в своєму мистецтві, з кожною новою барвою, яку клали на стіни, з кожним візерунком, з кожним новим вигином абсиди, вигаданим кимось із них, ніби відлітала від нього частка його життя, його єства, загублена серед земного могуття недоступних імператорів і серед чудес, ворожих людині. Як було сказано в пророка: «Оце ж годі вам надію покладати на чоловіка, що в його тільки хіба духу, що в ніздрях, бо й що він значить?»
І самий Константинополь наповнений був чудесами, перед якими буденне життя людське вважалося нічим. У монастирі Спаса зберігалася чаша з білого каменю, в якій буцімто Ісус перетворив воду на вино. Щовівторка носили по городу ікону Богородиці, написану ніби самим євангелістом Лукою. Можна було побачити сокиру, якою Ной збудував свій ковчег. В монастирі Продром лежало волосся Богородиці. А ще стояла там Софія - нерукотворний храм, найбільший і найпрекрасніший у світі, творіння, може, й не людських рук, а божественних, бо імператор Юстініан, при якому споруджено святиню, похований у саркофагові з зеленого мармуру ієропільського, за життя визнаний був не тільки імператором і першосвящеником, а самим богом, а його жона Феодора, куртизанка з цирку, донька приборкувача звірів, вирізала сто тисяч павлнкіан, які шанували Добро, але не визнавали бога.
- Хай пам'ятає кожен з вас, мохнатомордих і обдертих, - гримів до них Агапіт, - хай затямить назавжди, що все видиме і все, чим живете, - то лиш бліде відбиття справжнього, високого, неприступного, а ваше вміння повинно стати лиш засобом для нагадування про божий світ, про божественну драму господа нашого Ісуса Христа і замешкуючих небо несмертельних святителів.
Харчувалися вони хлібом, оливою, ще давав їм Агапіт червоне виноградне вино, яке поступово вбиває мужську плоть. Але в кожному з них зібралося стільки дикої сили, що не діяло ні червоне вино, ні тяжка праця; часто вибухало це в них непогамовною люттю, вони зчіпалися між собою, і то добре, коли все кінчалися самою сваркою й не доходило до справжньої биятики, а бувало, й били один одного довго й тяжко, зганяли свою злість, свою неволю, свої нещастя. Потім мирилися, знов ставали поряд на високих риштованнях, дерли голови догори, задихалися від спеки або ж коцюбли від холоду, коли у високий монастир упливали взимку хмари й оповивали їх своїми пасмами.
Агапіт ніколи не квапив їх. Сам повільний і маєстатичний у жестах, мов постаті святих, яких учив зображувати, любив це й у своїх підлеглих. Міщило досконало завчив усі вимоги Ага-пітові, смакував уповільненістю в роботі, мовби тим самим міг продовжити своє життя. А Сивоок накидався на роботу зшале-ніло, йому щоразу хотілося викласти все, що вміє, на що здатен, з його запалу сміялися всі; Міщило докірливо хитав головою, а потім перший же доповідав Агапіту, як недостойно вівся його товариш і як постраждала від цього справа, бо через його нестримність порушено канон про зображення верхніх жіночих шат, у яких не повинно бути жодної складки, бо складки утворюються тільки поясами, які, це відомо всім, притаманні одягові нижньому, лише перепоясані патриціанки мають їх у парадному строї, але носять через плече, а не па талії, щоб не вводити глядачів у спокусу сатанинську.
На диво занудливий був цей Міщило, і Сивоок ніяк не міг збагнути, чому наслано на нього такого єдиноземця, якою силою. Зате Агапіт кохався в Міщилові.
- Ге, - муркотів до Сивоока, який зовсім не почувався винним і недбало сидів перед своїм зверхником, слухав і не слухав того, - в нашім ділі потрібні отакі собі неквапливі, розважливі люди, які б могли подумати собі поволі і провести рукою так, щоб не помилитися. Ти думаєш, ти зробив оту мозаїку? Поспішав, рвався, а куди й чого? Однаково б нічого не втяв, аби задовго до тебе не визріло це в моїй голові й душі, а ще перед тим - у душах багатьох достойних людей, яких уже немає й на світі. Думали вони про цю мусію, виношували по камінчику кожну барву, кожен вигин. А твоє діло - зробити. Нести традицію. В цьому - тривалість і вічність держави і її люду. Хто дотримується традиції, може сподіватися, що його теж колись цінуватимуть. А коли плюєш сам - плюнуть і на тебе. Тільки варвари живуть без ладу й порядку, а в богочти-мих ромеїв усе встановлено точно: і в житті, і в службі божій, і в діяннях царствених імператорів. Що є мистецтво? В ньому точно встановлено засоби зображення й композиції так само, як, скажімо, наперед розписано порядок одягання і переодягання імператорів і їхніх наближених, а також священиків. А що може бути головнішого для простого чоловіка, аніж лицезріти свого світського чи духовного повелителя в одязі, який відразу засвідчує, хто перед тобою? Імператор Константин Баг-рянородний у тридцять сьомій голові своєї першої «Книги церемоній» подає, які облачения надягають царі на свята і виходи урочисті. Хто ще не знає, повинен затямити твердо й несхитно, як усе, що стосується вашого вмільства. Це велика наука. Бо й що таке життя? Це переодягання, вміння дібрати для певного випадку властиві шати.
І так само, як кожен знає, коли, і з якого приводу, і які шати надягають вельможні, мистецтво наше в кожному випадку може користуватися тільки наперед визначеними і твердо встановленими канонами, і той, хто їх засвоїть, і нестиме в собі, і зможе передати через себе і своє вміння, той нам потрібен. А всі інші - відступники. Відступників же слід виганяти, як нечестивих, з храму.
- Можеш проганяти мене хоч сьогодні, - похмуро сказав Сивоок.
- Ні, ні, чоловічеі - сміявся вдоволено Агапіт.
Сивоок пускав усі ті повчання повз вуха. Земля ромеїв? Ніколи не забуде болгарських своїх братів, тяжкий перехід через македонські гірські шляхи, Амастріанський форум і болісні вигуки: «Майчице моя! Оче мі ізгорях!»
Земля ромеїв? В цій землі, сухій і черствій, усіх богів спровадили з неба й поселили в храмах, самі безугавно возносячись молитвами до неба, а його боги жили в деревах, у водах, у землі, а до. неба ніхто ніколи й у гадці не мав добиратися, бо воно було таке високе, що не зійдеш на нього навіть по райдузі.
Земля ромеїв? Жорстокість, підступність, лицемірство на кожнім кроці. З одного боку закостенілі канони. Жодної стопи від них. Всі святі в однакових шатах і в положеннях. Хоч куди б поїхав візантієць, зустрінеться він із звичними для ока подобизнами, і серце його мало сповнюватися пихою. Свої, наймані й куплені митці малювали апостолів, імператорів, войовничих імператорських жон і кобил, і цілі мальовані фаланги Візантії вирушали на здобуття світу, щоб засвідчити лад і непорушну єдність, яка, мовляв, панувала в цій державі. А з другого боку - невтихаючі суперечки про те, як вірити, як спасти душу свою, про благочестя і нечестя, і про те, як складати персти, скільки разів казати «алілуя», скільки проскур вживати при відправі, скільки кінців повинно мати зображення хреста, як писати ім'я Ісуса, які повинні бути архієрейські клобуки і жезли, як дзвонити в церквах, чи не почверти-ти святу трійцю, виділивши четвертий престол для Спасителя; ярі анафеми один одному, лайки на торжищах і в корчемнипях - нікчемність і метушнява, похвальба своїми порядками, своїм першородством, давністю своєї держави. Однаково, що дід хвалився б перед юнаком: «Я народився перший». А той мав би сказати: «Я проживу зате довше. Ти вмираєш, а я тільки вбираюся в силу та міць».
Хоч Агапіт вважався мовби вільний у своїх вчинках і виборі роботи, насправді все залежало від патріарха, від сакелларія, церква виступала і їхнім працедавцем, і їхнім годувальником, і їхнім суддею. Церква тримала в руках усі канони, вона не поступалася ні в чому, вона вимагала послуху й покори не тільки в молитвах, але й у прикрашанні храмів, художники для неї мали стати найпершими рабами, покликаними оспівати могуття богове, прославити його і його апостолів у барвах і будівлях.
Так велося здавна. Ще з Єгипту пішло: жрець - і фараон І раб - художник. І в стародавніх греків, мабуть, так само. І в римлян, спадкоємцями яких вважали тепер себе ромеї. Святиня вимагала пишноти. Мистецтво стало слугувати пишноті. Подавляло людину, замість возвеличувати її дух, підтримувати в ній силу й веселощі, як це робило споконвіку. Русичі не знали такого мистецтва. Різьблена ложка, гаптована сорочка, ковшик, прикрашений квітами, випаленими жигалом, посуд з спокійним візерунком, миска з зображенням рибини або птаха, червоний щит (може, й назвали їх греки руськими за ті щити, бо ж по-грецьки червоний - русій), кольчуга з блискітками. А потім прийшов суворий, безплотний, народжений без зачаття і вже тому незбагненний і чужий бог, з аскетизмом, схимою, жорстокістю - і нема веснянок, нема клечання, нема сонцевороту.
Дванадцять і дванадцять, а то ще й більше - ось сума літ Сивоокових, впродовж яких мав стикатися він з цим новим богом, під хрещатим знаком якого давно, в темну понуру ніч, убито було діда Родима.
Дванадцять років віддано Агапітові. Забуваються дрібні щоденні випадки, життя протікає, мов вода крізь пісок, утримується в людині тільки знання та вміння, входить у неї непомітно, так ніби завжди було в ній, надто ж уміння, бо ніхто не зможе навчити тебе розрізняти й вибирати барви і класти Їх так, щоб здригнулося найпохмуріше серце, якщо сам ти не вмів цього мало не від дня народження, якщо не подарували тобі цього високого дару твоя рідна земля, перші твої навчителі, серед яких зростав і піднімався на ноги.
Він охоче приймав те, що пасувало до його непокірливості, й опирався чимдуж, несамовито всьому, що вважав ворожим. А що ж ворожішого для себе міг знайти поза християнськими богами після заподіяного йому зла?
Його намагалися переконати, що тільки християнство дало людині високу духовність, а без всесильної його дії в серці людському, в якому проростають лиш тернії гріхів, не можуть появитися любов, радість, мир, довготерпіння, благість, милосердя, віра, кроткість, воздержання. Чи не брехня! Його предки мали всього цього задосить. А прийшов новий бог - і почалося на його землі: чвари, переслідування, зникла радість, веселі, добрі, розумні люди поступалися місцем таким пройдисвітам, як Какора, запанувало отаке слиняве й паскудне, як оцей Міщило.
Сивоокові тикали в очі його дикістю, дикістю й варварством його землі. Пиховиті ромеї, хоч і розносили християнство по всіх усюдах, справжніми християнами вважали тільки себе, решту називали «кроплені», натякаючи на обряд хрещення з кропилом і свяченою водою.
Одного разу він хотів намалювати апостола Павла без меча. Вже докінчував фреску на свій смак, бо ніяк не міг прийняти безглуздого звичаю давати Павлові до рук зброю. Воїн-язичник Савл із Тарса, навернутий у християнство, прибрав ім'я Павла і став апостолом-провідником єдності християнства і важливості милосердя. Канон вимагав зображувати Павла неодмінно з мечем. Дивне милосердя з мечем! Зрештою, коли подумати, то яке Сивоокові діло до всіх цих дурних канонів, але йому набридло слухняне повторення, він завжди пробував щось змінити, цього разу вирішив обійтися без меча.
Але саме нагодилися Агапіт і сінкелл у ліловій хламиді, з коштовною панагією на грудях і високим посохом чорного дерева з срібним чеканним наголів'ям.
- Чому святий Павло без меча? - закричав сінкелл, і шия йому під дбайливо розчесаною чорною бородою налилася темною кров'ю.
- А тому, що я так захотів, - відповів з своїх риштовань Сивоок і вдивлявся в зледащеного сінкелла з такою ненавистю, що той аж відступив трохи.
- Це рус, - примирливо сказав Агапіт, - він трохи дикий, однак…
- Мовчати! - звелів йому сінкелл і тепер уже сміливіше ступнув знову до риштовань, на яких височів грізний Сивоок. - А ти! Що ти? Смердючий русі Поганин! Земля твоя - страмо-та суцільна! Як смієш?
Сивоок відповів сінкеллу словами одного з семи мудреців Еллади, скіфа Анахарсіса:
- Якщо моя батьківщина страмота для мене, то ти, у всякому випадку, страмота для своєї землі!
Останні слова Сивоок уже викричав щосили і зшаліло полетів униз із риштовань просто на голову сінкеллу і був би, може, й убив того пещеного патріаршого прислужника, якби Агапіт,
І добре знаючи Сивоокову вдачу, не відтягнув вчасно чиновника і з поклонами й перепросинами не вивів з храму. Потім він повернувся й реготав разом з усіма з вихватки Сивоокової, ляпав Сивоока по плечу, зазирав йому в очі, а той відвертався, сопів розлючено й ненависно, ненавидів усе на сві-К ті, зневажав і ненавидів Агапіта за його підлабузницьку натуру, за властивість легко визнавати свою нижчість перед кожним, хто бодай натяком давав знати про свою вельможність або просто силу. Гидко було дивитися, як гнеться дебела шия і як. зготовляється до плазу могутня статура, міцна, мов мур. Давно б утік собі Сивоок у широкі світи від цього чоловіка, але мав той і свої чари, які вабили до нього. Мав слово, яке об'єднувало всіх, в хвилини душевної розчуленості не називав іх антропосами, а ласкаво казав: «Друзі мої». А ще вмів покорити їх своєю обдарованістю. Коли сипав у клекотючу масу розтоп-;:леного скла якийсь там порошок з широкого свого рукава і виходила потім смальта неземної барви! А чи коли одним порухом своєї дебелої десниці виводив таку заокруглено-досконалу лінію, що не відшукаєш її й у тілі найбільшої красуні. Але не міг збагнути Сивоок, як можна горіти талановитістю,в очах і на обличчі й водночас бути лицеміром, готовим підморятися незаперечно всім догмам, всім повелінням, всім змінам і віри, аби лиш йому дали змогу жити, а отже - творити. Бо, мовляв, хитрощі - теж сила віща. А що він витворить із дувшею пристосування, блазня можновладних, скомороха для чу-|жих настроїв? Ще не міг простити Сивоок Агапітові його жорстокого самолюбства. Може, художник і повинен бути само-ілюбом, щоб утвердитися в своєму таланті, але утверджуватися;аа рахунок інших, топтати інших - аби лиш возвеличитися самому? Або: як можна сполучати в собі легендарну просто леда-|чість і вогонь обдаровання, барложитися цілими днями в постелі, мати сонну мармизу, засняділі очі і зберігати в глибинах І'душі такий вогонь натхнення, якого не знайдеш ні в кого? Чудасія!
Агапіт нагадував ситу й самовдоволену Візантію, де благо-їдать божа зійшла з небес і блукає поміж людьми, і вже хто її впіймає, то триматиме міцно, попри всі спроби відібрати для інших. На Агапіта благодать упала в його здібностях, і він цупко тримався за дане йому вищою силою так само, як трималася ромейська держава за всі свої привілеї й права, встанов-;лені нею самою.
Заняття художніми ремеслами регульовано надзвичайно суворо. У «Книзі єпарха» тільки майстрам золотих справ, скажімо, присвячувалося дванадцять параграфів. Не міг ти стати мозаїчистом чи золотковцем тільки тому, що володів умінням: це Ще слід було довести. Тільки член золотницького єснафа допускався до ремесла, а щоб вступити до єснафа, вимагалася запорука п'ятії відомих єснафліїв. Умілець міг працювати тільки в ергастерії, ні в якому разі - вдома. Вживати мав тільки благородні метали, на яких стояло службове тавро. На випадок порушення цього правила винного бичували і карали на один фунт золота. Якщо ж хтось наважувався вживати благородного металу з сторонніми домішками, то ііому відгинано руку. Окрім предметів для власного споживання, художник мав право купувати тільки необхідне йому для роботи, але не для перепродажу. Окрім того, не мав права набувати матеріалів для роботи від жінок, а також, під загрозою негайної конфіскації всього майна, будь-чого з церковної власності.
Закони були жорстокі й несхитні, як і церковні канони, що повелівали малювати одних святих у хітонах, інших - у стихарях, третіх - у скарамангіях і лорах, і для кожного була своя барва, і своя постава, і все це було наперед задане, навіки закостеніле, хизувалося своєю незмінністю, своєю несхожістю ва те, що було, і, може, на те, що десь буде, хоч ромейське мистецтво й не допускало можливості, щоб десь щось з'явилося, окрім нього, бо ж вони - вершина всього сущого, вони просвітили всіх варварів: усі були дикі, а ромеї принесли їм Христа, і його вчення, і його храми, і його закони.
Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, а хтось приходив і просвіщав їх. І ті племена Малої Азії, що будували кораблі, визначили хід небесних світил, відкрили заблуканиці були дикі, а прийшли ассірійці, і їх просвітили.
І ті, хто населяв Єгипет, були дикі, а фараони їх просвітили й примусили будувати для себе камінні гробниці.
І етруски були дикі, а римляни їх просвітили, укравши в них і жон, і мистецтво, і городи.
Чи то не велика брехня історії? Може, під тиском примітивних головорізів згинули безцінні скарби людського духу, а нащадкам лишилася тільки хвала й слава, якою оточили себе завойовники; що ж було колись, так ніхто й не знає, хто були ті люди, що пиляли над Нілом твердий камінь Мокатама, тягали його через ріку і складали в рукотворні гори-піраміди? Може, то їхній відчай, і їхнє горе, і їхня пам'ять на землі - оті піраміди? Може, то знак наступним поколінням, які повинні відчитати все, сховане в строгих лініях поставлених на краю пустині мовчазних кам'яних гробниць?
Ніхто не знає. Так через тисячу років говоритимуть і про його землю. Зберуть цілі сховища з грецьких книг, напишуть ще тисячі своїх книг, так наче від кількості книг залежить кількість правд. Правд завжди буде мало і для їхнього затямлення й висвітлення треба дуже мало книг і писань. Може, десь вині останній на його землі мудрець, такий як дід Родим, збирав дбайливо скарб берестяних грамот і збитків, списаних старовинним письмом русів, де перша літера була П - поле, правда, путь, а може, перша літера була Ж - життя, жито - і мала кшталт предивного еліпса, як зернина, як сонце, як місяць, як дитяче личко або жіноче око? Але все буде понищено й попалено на догоду новому богу, як спалено перед очима в Сивоока Радогость з його небаченим храмом, з провіщалкою Звенисла-вою, з Ягодою, людьми, які не покорилися. І тепер плодяться там молитви, псалми, апокрифи. А що додалося? Сонце так само сходить і заходить, і трапа росте, і листя шелестить, і звір спішить до водопою, і мати годує дитя…
Але люди обростатимуть невпинно новими речами, новими предметами, нав'язаними їм чужою волею, встановленими кимось угорі невідомо навіщо, люди задихатимуться від тих предметів, самі перетворяться па предмети бездушні й скам'янілі, як ті жінки Содома і Гоморри - на соляні стовпи. Речі знищать колись людину. Поки їх мало - людина їх любить, прикрашає, вони слугують людині й не заважають, а, навпаки, помагають жити. Потім їх стає надмірно багато. Робити речі не стає часу. Прикрашати - й поготів. Мистецтво зникає. Воно відходить на узбіччя, в глибини минулого, а з ним відходить і час, і людина лишається самотня на березі океану вічності, і гори непотрібних, безглуздих речей громадяться навколо неї.
Такою видавалася Сивоокові Візантія після чарівної простоти лісових озер і зелених піль з соковитим житом і співом птаха в небесних безвістях над рідною землею.
Волю могло дати саме тільки мистецтво, але й тут заковували його в залізні регули обмежень.
- Головне, - казав йому Агапіт, - це загнуздати в догмати віри твою дику варварську душу. Бог ловить тебе на барву, а ти повинен навчитися вловлювати в барві бога. Уникай у мистецтві всього, що в житті не є прекрасне, бо тоді природу можеш представити зогидженою, а ти повинен прославляти досконалість божого творіння. Лапка ж не може бути досконалістю, отож уникай всього, що поза хвалою Всевишньому. Дано людині землю і небо, дерева і квіти, води і трави, чотири пори року - і кожна прекрасна, дано різну погоду-і кожна прекрасна.
- Ага, - відповідав йому Спвоок, - а коли ііа холодну погоду я роздягнений?
- Про тебе не йдеться. Не тобі слугує високе вміння, а богам. Бо й що ти є? Нікчемність! Пам'ятай, завжди було й буде так: люди роблять, а слава - богові.
Питати Агапіта, чому він забирав собі не лише славу, а ще й гроші за їхню роботу, не хотілося. Той знайде відповідь.
Прикличе до свого палацика на Влахернах, посадовить на цілий день перед гарно переписаною і.оздобленою Біблією, примусить читати апостольські послання або знов же цей остогидлий псалтир. А що з цього? Знатимеш ти чи ні, чи Єна мала пуп і чи міг заговорити змій-спокусник, і що слово «олива» повторюється в Святому письмі двісті разів, - від цього ще не станеш добрим художником. І справ земних не полагодиш читанням цієї великої, гарно складеної та водночас і неймовірно заплутаної священної книги. На небі - висхлі, благосні святі великомученики, а на землі - клубовиська дияволів, відьомський шабаш зрад, отруєнь, убивств,.підлоти. Як це все Сполучити? І чи можна це поєднати?
- О темний антропосе, - казав Агапіт, - пам'ятай, що двісті літ тому Нікейський собор постановив: мистецтво належить художникові, але композиція - святим отцям. А що є композиція? Композиція - це метод, завдяки якому елементи предметів і елементи простору складаються в творимому в одне ціле. Виразність передається через постаті, постаті розкладаються на члени, члени - на поверхні, що сполучаються, мов грані діаманта, однак без притаманного йому природного холоду. Тому в роботі важить тільки проведення пензлем по дошці або стіні. Воно може бути погане або гарне.
Це Сивоок затямив ще з дпя своєї появи у Агапіта. Коли подавав камінь на спорудженні монастиря. Коли стругав дошки для ікон. Коли різав кітних овець, навчаючись по виду визначати, яке ягня носить в своїй утробі. Бо коли ще тільки заро' док, то шкіра його занадто ніжна, щоб з неї вийшов пергамен. Переношене ягня дає пергамен занадто цупкий, і книга з нього не годиться для продажу людям знатним, а простий люд, як відомо, книг не купує, бо неспроможен. А писання ікон? Це не те, що башлувати ненароджених ягнят для пергамену. Вистругати дошку з пегпиючого кипарисового дерева або з світлої, такої милої серцю Сивоока липи - то був тільки початок. Далі та дошка обходила кількох умільців, кожен з яких досконало володів своєю частиною роботи, і Сивоок з часом теж пройшов усі ти роботи, повторюючи шлях виструганих ним у свій час дощок.
Поверхня дошки левкасилася, тобто покривалася білилом, а вже на залевкашєну поверхню наносився малюнок майбутньої ікони. Так робилося й з фресками, тільки контури майбутньої фрески прокреслювалися чим-небудь гострим по свіжій штукатурці (Сивоок згодом писав без прорисі, одних дивуючи, а других дратуючи легкістю своєї руки). Малюнок робив «знаменщик» пензлем або припорохом і закріпляв графйою. Тло найчастіше було золоте, але золото не наносилося просто на грунт, а спершу покривали грунт поліментом. Полімент готували з тонко натертої червоної фарби, висушеної й розведеної на протухлому яєчному білкові з оцтом. Полімент надавав позолоті рвоності, а щоб золото мало справжній блиск, його ще подівали собачим зубом або агатом.
Тільки після цієї підготовки іконописець-доличник красками, введеними на яєчному жовтку з квасом, писав одяг, палати, дерева, трави. Після доличника брався личник, який писав обліччя і оголені частини тіла. Це вимагало найбільшого вміння. увала точна послідовність роботи личинка.
Передовсім була санкир - тобто накладання підмальовок Ішаною краскою з вохри, умбри й сажі. Далі художник робив ріис сажею, намічаючи контур, а білилами наносив «движки» я означення рис обличчя. Після цього починалося вохріння рьома плав'ями, тобто розведеною до прозорості краскою тричі ряд наводили малюнок, досягаючи дивної ніжності, особливо внутрішнього світіння красок. Перша плав наводилася світлою санкир'ю. Нею поправлялися випуклі місця на обличчі: тec, вилиці. Другою наводився рум'янець. Третьою «підбивали», тобто об'єднували попередні плави. Після цього йшла Іплавка» - тон, що об'єднував усі попередні тони так, що вони вонизували один одного.
Поки ти засвоював усю цю складність прийомів, невпинно посконалюючись у своєму вмінні, Агапіт привчав тебе до думи, що мистецтво - звичайне ремесло, яке робиться щоденними родськими користями й потребами.
Ці «Як же так? - думав Сивоок. - Адже це існує поза всім! Нічого з'являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого Проведения пензлем? Вкладати треба ціле своє серце, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим - ось справжнє мистецтво!»
Однак розумів, що про таке нікому не скажеш, тут можна підчувати самому, а хто не відчуває, того не переконаєш ніяким уєслів'ям, тільки накличеш на себе глузування. Гієрон у великій таємниці розповідав Сивоокові про існуван-ІНя єнохів - темних книг, у яких заховано багато мудрості, неприступної ні ромеям, ні агарянам, нікому в світі. Книги ті знищувано жорстоко й послідовно вже тисячу років, але однаково знищити їх усі не вдається, бо вони живуть у людях, книги можуть бути знищені лише разом з усіма людьми, а це - неможливо. В тих книгах є й про художників. Не так, як у Арістотеля. Арістотель просто перелічував складники художницького вміння, як то робить їхній Агапіт. Темні книги пов'язують діяльність художника з існуванням самої матерії. Матерія виникає внаслідок випромінюваного богом світла на його найвіддаленішій межі. Вона сама є не що інше, як те згасле світло. 3аймаючи найнижчу область світу, що зветься Асіа, вона являє собою, як згасле світло, область пітьми. Отже, світло е добро, га матерія - це принцип і сфера зла. В мороці живуть усі злі духи і їхні владики. Отож роль художника - затримати світло в матерії, бодай залишки світла. Художник вище бога і законів природи: він створює повий світ вже після сотворіння його богом!
Докучав їм нездоровий південний вітер. Розносив над усім городом сморід нечистот, які звалювалися на вузьких бокових вуличках і в глухих закутках попід мурами, запах морської гнилі з Пропонтиди, ледь чутні аромати далеких південних країн: квіти, прянощі, засмаглі пружнотілі жінки, неземні плоди. І всі поступово шаліли від того вітру, голоси ставали роздратовані, рухи різкі, все валилося з рук, переплутувалися краски, не туди ставилися кубики смальти, і доводилось розруйновувати щойно викладений ціматок мусії; хтось лаявся, хюсь зачіплювався до бійки, не було іншої ради, як покинути роботу: і вони кидали її і розбрідалися по Константинополю: одні просто швендяли по Месі, другі йшли до повій на спадисту вуличку коло форуму Тавра, треті напивалися в корчемницях, четверті штовхалися на торговищах або слухали мандрівних музикантів, ув'язувалися в бійки і суперечки.
Ось мальовничий голодранець, що прибув, видно, з пустині, оточений розвеселеною, жадібною до розваг юрбою, викрикує в спітнілі байдужі обличчя щось своє, потім перебирає кілька невідомих Сивооку мов, поки доходить до ромейської, до спаскудженої грецької мови, яка надається, мабуть, тільки до нудних прославлянь бога, бо тому однаково, він не вслухається в слова, його вдовольняє сама гнусавість молитов та поклони, але цей обідранець щось там кричить про першу літеру свого письма, про ель Алеф, або ж альфу по-грецьки:
- Ель Алеф - початок усіх початків, зміїста перша літера арабського алфавіту, слід змії на просонценому піску, тінь, кинута на землю гілкою квітнучого дерева, вказівка сонячного годинника, знак життя й смерті, лінія, що з'єднує схід і захід і з'єднує північ та південь, міра всіх мір, одиниця й безмежність, минуле, нинішнє й майбутнє в одному начерку. Ель Алеф!
Сивоок міг би розповісти цим дурням про всі літери своєї мови. І першою міг би ставити будь-яку: чи Дитину, чи Жито, чи Поле, чи Траву. Він проштовхується в середину натовпу, гримить до голодранця з голодним блиском пустині в гострому погляді:
- Тоді послухай про руське А. Про людину, яка стоїть на двох ногах отак, як стою перед тобою я. Міцно стоїть, розставивши ноги, творячи трикутник між собою і землею так само, як утворюють у землі трикутники корені всіх дерев: наймогутні-ших дубів руських, що вростають в землю вдесятеро глибше, ніж виступають назовні, і алепськпх сосен, які тримаються тільки за поверхню приморської крем'янистої землі, живлячись самими вибризками моря. «Аз», - сказав чоловік і став на ноги, щоб мати внизу під собою цілий світ, щоб мати в своїй услузі все плаваюче, повзуче, стрибаюче. Далеко видно з тої башти буття - в майбутнє і минуле, ііа всі чотири вітри, і в небо, де Сонце, Місяць і Земля теж творять великий трикутник Всесвіту. А і є безмежність, яка відкривається з двох закритих боків трикутника, ще більша безмежності з боку відкритого. Ось що таке А.
- Які ж слова починаються з цієї літери в твоїй мові? - пронизливо закричав жебрак. - Може, аллах? Ромеї впряглися й собі,закричали:
- Адамас!
- Аргір!
- Атраватік!
- Апокомбій!
Сивоок подумав: як же так? Жодне слово в його мові не починається на А!
- Та ну вас! - розізлено вигукнув. - Тому й не починаються в нас слова, що це найперша літера. А треба буде, то позичимо слів!
- Позичальник, позичальник! - заревіла юрба, і вже чиїсь руки вхопили Сцвоока за одяг, уже хтось гупнув його в спину, треба було чим скоріше вискакувати з натовпу, бо за найменшу прогайку плачено тут дорого, іноді й самим життям.
Агапіт мав свій палацик на Влахернах, над сампм Золотим Рогом, серед апельсинових садів, куди не долітали повіви гнилого константинопольського вітру, де все напоєно було пахощами цвітіння або стиглих плодів, де стояла тиша, порушувана хіба що пташиним співом, який, сказано ж, додає людині віку й краси.
Над усе Агапіт любив своє тіло. Ніжився в теплих купелях, пронизаних пахощами. Намащувався оливою по купанню, ходив у вільному білому одязі, щоб дихало тіло. Любив усе тілесне, навіть запах під пахвами викоханок, яких мав безліч і різних. Відчував, що з роками дедалі більше розростається в ньому дикий брудний звір, але не стримував того звіра, а з якоюсь навіть насолодою стежив за його розростанням.
Сили, здавалося, ще не покидали його, але помічав у собі заздрісність до молодших, заздрісність переходила в зненависть, він гамував її вміло, а сам знав, що то: ознака наближення старощів. Аж тепер мав би признати слушність тому русові, тому могутньому скіфові, що з часом перевершив усіх його учнів, та, може, й самого Агапіта в досконалості всіх мистецтв, погодитися з ним в його незгодах з догматами християнства, відкинути сміливо ті обмеження, які стосували святі отці щодо його мистецтва, бо мистецтво належало художникові та й тільки художникові. Але чим далі впирався ще дужче в усталене, його бронзовобарвна і бронзової твердості вия не гнулася і не мала зігнутися. О пиха Візантії! Золоті шати, розкіш і окостеніння ідолів, засохлі на сонці глиняні ідоли набувають камінної твердості; їх можна хіба що розбити, зігнути к, схилити - ніколи й нікому!
Тепер знав Агапіт, що християнство - це вік похилий. Воно виникло, щоб потрафляти й догоджати старим, знищеним, знесиленим людям. Тим, у кого вже здерев'яніли суглоби. Хто насилу пересуває ноги. Хто забув про різкі жести і різкий голос. Маєстатичність, повільність, неквап, похмурість, нелюбов до всього яскравого, байдужість до втіх - все це спільне в християнства і в старих. Бо вони правлять світом. Віра завжди досто-совувалася до тих, хто править світом! І майже завжди була 'вона вірою старих людей. Як же узгодити це з тим, що старість приносить з собою мудрість? Може, хитрощі? Старі діди тільки й уміють, що спати, а один юнак може перевернути цілий світ.
Тепер Агапіт часто гнівався. Серпики блідості появлялися в нього коло ніздрів. Голос ставав верескливий і різкий, мов у жирного барана. І смердів Агапіт, попри всі натирання благовонною корою й сандаловим маслом, чи то старим цапом,чи немитим бараном. Нікого не пускав до себе додому. Снвоок чи й був там останнім часом разів кілька.
Але якось треба було полагодити з Агапітом одну невідкладну справу, бо він не появлявся па будівництві кілька день, а любив усе тримати під наглядом, забороняв будь-що робити самим, без його велінь. Вони споруджували невелику церкву коло стіни Феодосія в протилежному від Влахери кінці Константинополя, тож Сивоокові довелося проїхати верхи на віслюкові увесь город, десь у нього на батьківщині такий їздець викликав би глузування й тюкання, але тут віслюк був твариною звичною й зручною, він мав свою мудрість, щоправда, заховану так глибоко, що людина збагнути її не могла ніколи; може, тому пасув-ав їй більше кінь, просякнутий страхом, власне, дурне и затуркане створіння, звикле бігти туди, куди його женуть, підкорятися кожному шарпанню повода, кожному покрикові вершника, кожній примсі; віслюк же, якщо вже приставав на те, щоб кудись тебе везти, то робив це не для прислужництва й не з остраху, а просто з люб'язності, він вислухував тебе або й не слухаючи розумів, куди й чого тобі треба, і йшов собі без поквапу так, як хотілося не тобі, а йому, і хоч ти б убився від злості - ніщо не могло спонукати його змінити свого кроку, і він привозив тебе туди, куди хотів; найчастіше це збігалося з твоїм наміром, іноді й не збігалося, але на це не було ради, бо впертість - це, зрештою, мудрість. А хто ж стане заперечувати мудрість?
Сивоока віслюк довіз благополучно до Влахернів, там у нього десь, видно, були свої справи, бо по крутій вуличці вгору до садиби Агапіта Сивоокові довелося дертися вже самому - віслюк залишився стояти коло куща з гарними фіалковими квітками; браму було зачинено, Сивоок довго грюкав, поки з'явився заспаний женоподібний євнух, який володів, здається, єдиною цінною властивістю: запам'ятовував усіх Агапітовнх антропосів з перших відвідин. Євнух кивнув Сивоокові, відчинившому браму,тоді сказав:
- Агапіта немає вдома.
- Навіщо ж відчиняв? - здивувався Сивоок.
- Агапіта нема, - повторив євнух, збаранілий від ситого харчу й неробства. Сивоок запідозрив якийсь обман, відштовхнув євнуха.
- Нема, то підожду, а ти дивись собі тут.
І пішов сам до будинку.
Склепінчасті вікна, забрані гарними гратницями, білий камінь. Пишний сад. Доріжки, викладені грецькими мозаїками з зображеннями дерев і птахів. В себе Агапіт не стосував обмежень, як у храмах. Високі білі квіти під мурами. Зелені батоги плюща на стінах. Біле, зелене - спочинок для очей.
Сивоок штовхнув двері з мідним кільцем знадвору, обкле-пані мідними кружалами, увійшов до будинку. В просторому атріумі підлога теж викладена була мозаїками. Різнобарвні! кола руху небесних світил. Античні божества неба і простору.
- Агов! - гукнув Сивоок. Ніхто не відповідав. Може, євнух сказав правду? Він пішов далі, штовхнув ще двері, потрапив у якийсь вузький хідник з високими білими стінами, звідти проник до кімнати, зупинився на порозі, бо кімната була притемнена, коли ж роздивився, побачив, що майже все приміщення займає широке ложе, а на ложі - жінка.
Вона лежала, підклавши одну руку під голову. Усміх блукав по її повних устах, застиглий усміх стривоженого чекання. Лукавство прозирало з глибини її чорних очей. Ноги круглилися на твердому ложі, ноги непередаваного кольору (людське тіло, надто ж жіноче - завжди непередаваного кольору, як пшеничний хліб), ноги струменіли, впадаючи, мов дві пшеничні ріки, в звабливість, ноги круглилися знадливо до болю, але він задивився на ступню, замилувався її досконалістю, її міццю; жіноча ступня, чиста, вигиниста, мов міст райдуги, була просто в нього перед очима, він щось намагався згадати, але не міг, йому заважала та ступня, тоді він з маху відкинув її кудись у невідомість і полетів, пропав, зник, вибухнув і розвіявся в просторі назавжди.
Потім його тіло збиралося, немов дощ у хмарі, з найменших часточок, поволі, неохоче, аж поки набуло знов своєї ваги й об'ємності, воно ще й досі палало тим вогнем, що спричинився до вибуху, а жінка лежала поряд холодна, як крига, тільки недбало кудлала його запорошеного пилом Константинополя чуба та торкалася пальцями бороди його, теж брудної, спітнілої, але м'якої.
- Ти хто? - спитала вона.
- Сивоок,- сказав він, як колись давно відповідав усім, найперше ж, здається, Величці, про яку гріх тепер було й думати.
- Варварське ім'я, - промовила вона з показною зневагою, але руки не прибрала, лоскотала його бороду. - Агапіта знаєш?
- Чому б не знати?
- Боїшся його?
- Нікого не боюсь.
- Я прийду до тебе.
- Хочеш - приходь. - Йому тепер було байдуже. Де взялася ця жінка, який дух наслав її на нього?
- Де ти живеш?
- А ніде. В храмі.
- Ти що - священик?
- Художник.
- Антропос Агапітів?
- Художник, - уперто повторив він.
- Ну то знайду. А тепер іди, щоб не застав Агапіт.
- Не хочу, - сказав він і повернувся до неї, лютий і несамовитий у своїм пожаданню.
Їхав назад знов на віслюкові, на тій сірій, упертій і кмітливій животині, яка, мовби відчувши Сивоокову потребу якомога швидше втекти до своєї церковці, жваво дріботіла копитцями; але Сивоокові й того було замало, він, знай, підганяв віслюка, кричав на нього: «Чох! Чох!», його дратували нашорошені високі віслячі вуха, наставлені неначе для того, щоб вловлювати все його збентеження від несподіваної події, що сталася в білому палацику Агапітовім; він тяжко ненавидів і віслюка, і вулиці цього великого чужого міста, і натовпи розледащених нероб попід емволами, ненавидів Агапіта, якому припекло кудись відлучитися сьогодні зранку, ненавидів ту молоду ромейку, що трапилася йому, не знав її імені, не знав, хто вона й що, - була ромейка і то вже досить, намагався тепер виправдати свою нестримність, ромейка видавалася йому як відплата за все, чого зазнав у цій землі, то була його помста пиховитій і жорстокій Візантії; жінка хизувалася своєю красою, своєю безсоромністю, засліплювала своїм тілом, як засліплює Візантія своїми награбованими багатствами, - і він помстився, він інакше не міг. Ось його виклик, хай вони тепер знають.
Але жінки не зважають на жодну небезпеку, якщо йдеться їм про своє. За кілька днів ромейка вже була коло церкви під муром Феодосія, приїхала теж на віслюкові, мовби в намаганні уподібнитися Сивооку, мала на собі не таврований жовтий одяр візантійської блудниці, а скромний спадистий атраватік барви-сушеного винограду, і очі в неї горіли хижим, глибоко притаєним блиском, ховали в собі той блиск, як до часу ховається солодкий густий сік у прив'яленому виноградному гроні. Не боялася стріти на будові Агапіта, нікого не боялася й не соромилася, приїхала й гукнула сміливо, щоб покликали їй Си-воока.
Церковця була невеллчка й небагата, її не прикрашувано мозаїками, мальовано самі фрески, та й ті лиш у підкуполлі; Сивоок, який щодалі вважався за найпершого мозаїчиста серед Агапітових антропосів, цього разу виявив охоту розписати церковцю фресками, саме вимальовував у найвищих високостях бога-отця в подобизні величезного летючого птаха, що обіймав своїми крилами-руками, своїм благословенням і землю, і небо, І архангелів з ангелами, і Богородицю з Ісусом, і апостолів з пророками, але все те мало йти нижче, кругами спускаючись аж До самого низу, а головне творилося тут, у височині. Сивоок просив підмогальщиків не квапитися з накладанням вапняного покриву, бо штукатурка висихала швидко, а фреску треба було класти ще по сирій; він же не хотів поспішати, він сидів під самим верхом, коло самого неба, хотів бачити крізь довгасті вікна хмари, чути вітер - і тільки.
І отоді його й покликано, але він відмовився спускатися, гукнувши, що коли комусь треба, той хай підніметься до нього, бо й кому там він міг бути потрібен, окрім Агапіта або ж якого-небудь ієрея, що запрагнув виказати художникові ще якусь свою настанову, застерегти від ще якоїсь сваволі.
Не знав Сивоок, на що здатна жінка. Тому вельми здивувався, коли побачив поруч з собою, на риштованні, трохи задихану, але рішучу й невідступну. Впізнав її відразу, попри її скромний атраватік, попри всі намагання її приховати буйнощі свого гріховного тіла, впізнав і розгнівався ще більше, ніж тоді, коли втікав на віслюкові через увесь Константинополь.
- Чого прийшла? - спитав грубо, не відриваючись од роботи.
- До тебе,-сказала вона, розглядаючи його й, видно, милуючись його вигинистими рухами.
- Не просив, - сказав Сивоок.
- Поїдеш зі мною.
- Не заважай у роботі.
- Поїдеш зі мною, - вперто повторила вона.
- Одійди від вікна, заступаєш мені, - так само сердито сказав Сивоок.
Вона відсторонилася, але стовбичила вперто далі, не сідаючи і не виказуючи жодного наміру спускатися з цього піднебного простору без нього, без бранця своєї принадливості,
- Не дивись мені під руку! - закричав Сивоок. - У тебе лихе око! Вона засміялася тихо, зловісно, переможно.
- Іди геть, - вже спокійніше попросив її через деякий час Сивоок, - З тобою, - була відповідь.
В ньому знов наростала непогамовна потреба помсти. Пожбурив своє художницьке навчання. Грубо стиснув жінку за руку.
- Ну? Чого хочеш? Вона не злякалася.
- Тебе.
Міг би звалити її просто на містки, взяти брутально, в поспіху, мов лісовий звір, та не була вона тепер для нього просто самицею, стояв за нею ненависний світ, торжествуючий у своїй пиховитості, світ, що звик вимовляти лиш одне слово «моє», - і ось нагода кинути їм те слово назад, хай подавляться ним, бодай раз прокричати «моє» над тим, що тобі не належить або належить з примхи долі чи випадку.
Сивоок смикнув жінку за руку, грубо сказав:
- Гайда!
Швидко спускалися вниз. Ніхто не спитав, куди йде Сивоок, ніхто не спинив його. Коло віслюка в них виникла суперечка. Сивоок намірився йти пішки, вона поступалася йому віслюком, готова заради свого коханця переміряти ногами цілий Константинополь.
- Їдь сама, - сказав Сивоок.
- А я хочу, щоб ти.
- Їдь, бо віслюк прислухається.
- Ти темний варвар, - засміялася вона.
- Їдь, бо вб'ю! - погрозливо підступив Сивоок до неї.
- Не боюся тебе, ведмедю, буйволе, дикий огирю! - Очі в неї розблисли, прихований вогонь вирвався назовні, вона палала тепер уся, але Сивоок твердо взяв її за плечі, підвів до віслюка й силоміць посадовив йому на хребет.
- Їдь. Піду слідом.
- Мов раб! - засміялася вона. - Мій руський раб!
- Їдь! - востаннє гримнув він, і віслюк, що розумівся на людському гніві ліпше, ніж його хазяйка, рвонув з місця й потрюхикав собі подалі від розпаленого чоловіка, а Сивоок, трохи перечекавши, поки вляжеться в його душі розгойдане чорновод-дя гніву, посунув слідом, намагаючись бути на віддалі од жінки; але віслюк уже відчув, що той відійшов душею, через те, видно, поступово уповільнював ходу, і хоч як Сивоок намагався відставати, віслюк приставав більше й більше, хитрощі чоловікові пішли на ніщо, віслюк все-таки перехитрував його, і вже йшли вони поряд - віслюк і чоловік, бо так хотілося господині віслюковій, цій жінці, теплій і м'якій, як то відчував віслюк своєю спиною, така ноша була приємною для віслюка, не те що тверді, як кістка, чоловіки; кмітливий віслюк бажав погодити жінці, а на те мався лише один спосіб: порівнятися з чоловіком, тобто примусити чоловіка наздогнати їх або ж приставати самому так хитро й непомітно. І віслюк досяг свого: чоловік, сам-того не бажаючи, вже йде поряд, вже жінка, перехилившись :" у його бік, говорить йому голосом притаєно-ласкавим:
- Мене звуть Зеновія.
- Однаково! - буркає Сивоок.
- Чи знаєш, хто так звався? - питає Зеновія.
- Однаково хто, - відбуркуе Сивоок.
- В давні часи таке ймення носила цариця Пальміри. Вона нікому не впокорялася і виступила навіть проти всемогутнього, римського імператора.
- І що? - глузливо дивився на неї Сивоок. - Може, скажеш, що твоя Зеновія перемогла римського імператора? Ало тоді вона б мала називатися Клеопатрою.
- Чи не забагато для тебе ще й Клеопатри, темний варваре! - вигукнула вона, вдавано гніваючись.
- Може, й замало.
- Знай же: жінка навіть покопана - страшна. Коли імператор Авреліан узяв Зеновію в полон і повіз до Рима, щоб показати в столиці, то вимушений був закувати її не в звичайні ланцюги, а в золоті. Так і пройшла Зеновія по Риму в імперато-ровім тріумфі, закована в золоті ланцюги. Чий то тріумф був, як гадаєш, мій ведмедю?
Але запитання її пролунало замарно. Сивоока вже не було коло неї. Навіть віслюк незчувся, коли чоловік став. Слово «тріумф» штовхнуло Сивоока в груди: він згадав свою колишню ганьбу, згадав ромейську зневагу й погорду, згадав. тісний Амастріанський форум; все здрібніло перед цим спогадом, все стало жалюгідним, позбавленим будь-якого значення: і ця розпутна жінка, і її віслюк, і робота, яку кинув, не дочекавшись вечора, і Агапіт, який десь, мабуть, сатаніє від люті, довідавшись про Сивооків учинок. Сам не знав, що має зараз робити, куди податися, хоч бийся головою об мур, хоч стрибай до моря, хоч живим лягай у землю, - незносний спогад вчиненої над ним зневаги гнав Сивоока геть від того місця, де почув він ненависне слово «тріумф». Щось кричала йому навздогін зчудована Зеновія, пробувала гнатися за ним, але віслюк, спокійно розміркувавши, що чоловікові потрібна самотність, коли він так ні з того ні з сього вломив од його хазяйки ногу, не піддався ні на які підганяння, дав змогу чоловікові й зовсім щезнути з очей; роз-телесована Зеновія було навіть зістрибнула з віслюка і спробувала бігти нагінці за Сивооком, але заплуталася в своєму задовгому одязі, з прокльонами вернулася назад, сіла знов на спину віслюкові й смикнула за повіддя, спрямовуючи його додому.
А Сивоок, утікаючи від видив минулої ганьби, попав просто перед очі заслиненого, збаранілого від нестями Агапіта, в якого вкрадено з-під носа спершу найліпшу кохану, а потім і найдосконалішого умільця. І це в той час, коли він одержао од самого патріарха дві тавлії на святковий скарамангій: одна тавлія - парчева, з шитим по ній круглими перлами образом Богородиці Вла-хернської, з піднятими в молитві руками, а друга - перегородчата на золоті емаль з постаттю Христа; тавлії були винагородою за служіння Агапіта святій церкві своїм будуванням і прикрашанням святих обителів, до талій додавано ще й значний апокомбій, але всі ті винагороди видалися Агапітові нічого не вартими, коли він виявив, що за час відсутності його пограбовано в найціннішому й найдорожчому.
- Зрештою, - закричав він спінено навстріч Сивоокові, - я віддаю за тебе золота більше, ніж у тобі лайна! Але!… Ти гадаєш, смердючий болгарине чи хто ти там є, що я терпітиму твою невірність? Твоє перелюбство? Ні, ні-і! Я віддам тебе катам єпарха ще сьогодні! Хай відрубають усю нижню частину твого тіла і кинуть її собакам, спалять, розвіють попелом! Ну? Чого мовчиш? Відповідай, проклятий антропосе!
Сивоок стояв навпроти Агапіта, нависав над ним, ще більший і важчий, ніж сам ромей, якось мовби злагідніло поглядав на того.
- Зрештою! - затупотів ногами Агапіт, і голос йому зірвався на бараняче ревіння. - Ти відповіси нарешті! Ти маєш мені відповісти за своє кляте перелюбство!
- Чоловік може творити різні гріхи, - сказав з спокійною ненавистю Сивоок, - він може богохульствувати, брехати, кривосвідчити, красти, вбивати, але гріх перелюбства такий великий, що його творити одному не під силу, потрібна ще жінка…
- Ти! - заревів Агапіт. - Я віддам тебе… Я… я зажену тебе… Ти будеш у мене!… На острів!… Ось!! Я покажу тобі! На острів!…
Про той острів ще тоді ніхто не знав, мабуть, Агапіт теж почув про острів уперше від патріарха, коли той дарував йому тавлії з апокомбієм, або ж від сакелларія - йшлося про спорудження на далекому острові, заселеному чи то агарянами, чи то взагалі якоюсь мішаниною, усамотненого монастиря; може, саме тому і придобрювався патріарх до Агапіта, бо кому б же то хотілося кидати повний розваг і втіх Константинополь і вирушати в далеке море, на закинутий посеред моря острів, який не мав, здається, ні назви, ні божого благословення.
- На острів! - востаннє прокричав Агапіт і зник. І вже не бачив його Сивоок ні в той день, ні тоді, як сідав на дієру в Золотому Розі, старшим на острів послано Гієрона, що набрид Агапітові своєю книжністю і задумливістю, через яку занапащав будь-яку доручену йому роботу: смальта переварювалася в нього, розчин від мозаїки тужавів, поки Гієрон згадував, що треба його класти на стіну, фрески лишалися недо-мальованими. Однак Гієрон був ромей, тож він і призначався старшим і над Сивооком, і над усіма іншими, кому випав тяжкий жереб, а всі повеління свої Агапіт передавав їм через Міщила, який вихитрився аж так залізти в довір'я до господаря, що лишався тепер у Константинополі, власне, першим помічником Агапітовим.
Міщило мав батька-купця десь у Києві. По смерті батьковій не взявся до купецтва, а мерщій кинувся прогулювати батьків набуток. Пішло це йому з рук досить швидко, і коли все процвиндрив, то щоб не здохнути з голоду, бо не вмів робити нічого, подався до Візантії, намірюючись прогодуватися хоч коло іноків абощо. Там охоче приймали таких добровільних зрадників і втікачів, їх терпляче, мов циркових звірів, дресировано а учено, щоб поверталися вони згодом до себе додому і везли дух християнства. Але Міщило вчасно збагнув, як то буде добре, коли повезе він з собою не самий тільки дух церковних. канонів, а ще й дорогоцінне мистецтво, яке схилило б до нього, можновладних, тож узяв собі за мету пробратися до антропосів Агапітових і досягнути свого, попри всі труднощі й власну нездарність.
Коли з'явився в Агапіта Сивоок, Міщило злякався. Він заздрив своєму єдиноземцю, ненавидів його, шкодив, як тільки міг, ловив на дрібницях, а вже випадку з Зеновією не міг пропустити і перший побіг до Агапіта в той день, коли Зеновія приїхала за Сивооком, не криючись від людей.
Дивно було Сивоокові з незбагненного християнського бога. Бо вже коли той бере своїми прислужниками таку плісняву нечисть, як Міщило, то що ж то за бог! Може, й він така сама погань, хай дарують мені силу мої предки!
Сидів на дієрі, відвернувшись од берега, від Константинополя, від Міщила, який прийшов їх проводжати ще там із кимось, вік би не бачив ні цього проклятого міста, ні людей, які, не стали йому ближчими за роки, проведені тут. Ось Гієрон гарвий чоловік, але він з ним; ще був обез Даміан - великий майстер варити різнобарвні смальти і смажити бараняче м'ясо; пливло на острів ще кільканадцятеро Агапітових антропосів, усі великі, з непогамованою силою в руках і в поглядах, а серед них - маленький, засохлий, як фінік, ігумен-ереміт, який, здається, мав наглядати за будовою монастиря, щоб зібрати потім у ньому охочу до відлюдькуватості братію.
Власне, братії вже трохи там було, мали вони й свій євкти-рій, складений сяк-так з необтесаного каміння, але рибалки, які мешкали на острові здавна, ставилися до святих отців досить ворожо, іноків побивано камінням, як тільки вони десь появлялися, їхній євктирій кілька разів розруйновано, - видно, рибалки вважали, що тим самим створюють нестерпні умови для іноків; але виходило навпаки - бо хіба може злякатися випробувань той, хто заповзявся служити богові? Та ще й ігумен, якого звали Симеоном, закликав до твердості й несхитності, обіцяючи поставити на острові справжню обитель, яка прославиться своєю міццю і святістю на всі округи, Симеон перед тим багато років був ігуменом в одному з найбільших константинопольських монастирів. Вважався наставником діяльним і суворим. Монастир багатів, розбудовувався, Симеон тримався з братією круто. Ще півбіди, що вимагав послугу майже неймовірного, жоден інок не міг навіть напитися води без дозволу духовного отця. Всіляко топтав гідність своїх підлеглих, та вже не просто людську, бо вони майже вибавлені були од усього людського в звичайному розумінні, а добирався й до душевних святощів. Так, для прикладу, раз на трапезі в ігумена були світські гості, одному з яких подали смажених голубів. Один з іноків поглянув на те блюдо з невдоволенням, ігумен помітив його погляд, пожбурив іноку смаженого голуба і звелів їсти. М'ясна їжа в монастирі вважалася гріховною, але ще більшим гріхом був би непослух, тому інок, з сльозами на очах, став жувати ненависного птаха, і тоді, коли демони спокуси розривали йому нутро і він уже готовий був проковтнути перший смачний шматок, Симеон закричав до нього: «Досить з тебе, виплюнь ти, ненажеро! Бо не стачить голубів усього Константинополя, щоб набити твоє черево!»
Потім Симеон вирішив увести в монастирі культ свого духовного отця, блаженного монаха, в якого колись учився. Він написав його житіє, склав гімни на його честь, звелів намалювати безліч ікон, встановив два свята на рік на честь нового святого і до того вимучив іноків новими та новими вигадками, що ті, хоч які терпеливі, обурилися й повстали проти ігумена. Під час вранішньої служби, коли ігумен став читати катехізис, іноки розідрали на собі одіж, з страшним криком кинулися на Симеона, загрожуючи розтерзати його; ігумен насилу встиг сховатися в ризниці, тоді іноки розламали запори монастирської брами, подалися до Софії, де силоміць пробилися до патріарха й стали скаржитися, але патріарх, ясна річ, став на бік ігумена; покарано було іноків, однак і Симеону після того довелося покинути Константинополь. Так опинився він на острові.
Острів так і називався: Пелагос, тобто острів, ще інші називали його Піли, що значило - ворота, хоч, здається, ніякими воротами він не слугував, не замикав ніякого проходу, лежав посеред моря, далеко від звичних шляхів, самотній і дикий. І якщо пристати до думки, що бог створив світ, то цей острів мав з'явитися в кінці третього дня творіння, коли розокремлю-валися суходіл і море, і бог дослужився цим місцем, щоб поскидати сюди все' каміняччя, яке не вмістилося на суші; тут були камені чорні й сірі, рожеві й білі, були гострі й шпичасті, мов ікла небачених хижаків, були схожі на підхмарні собори, на велетенські столи, за якими хіба що засядуть чорні ангели в день страшного суду; камені бриласто громадилися просто з морської води, повсюди нависали важкою погрозою над кож-. ним, хто наважувався поткнутися до камінного покидища, одні камені були зойком пропеченої сонцем землі, другі - болісним стогоном розбиваного об гостряки скель моря, ще треті затаювалися в гнітючому мовчанні. Все було марно серед цього каміння: зеленість рослин, дзюркотіння води, людська мова. Та й не росло на острові нічого. Тільки смокви вчіплювалися своїми коренями в щонайменшу щілину поміж каменями, та ще було одне гранатове деревце, здається, геть позбавлене листя і впродовж цілого року вкрите водночас плодами й чарівливої краси квітами - дивна примха природи, створена мовби в противагу мертвому каменю. А вода виступала в двох місцях, ніби чиїсь сльози, може, навіть висльозювалося те каміння, така мертва непорушність була в тій воді. Що ж до людей, то, пригнічені каменем, вони чи й насмілювалися вимовити бодай слово за день, а коли й мовлено було, та майже нечутно, так що вгадувано значення з порухів губ, здебільшого ж обходилися простими жестами, бо життя було тут просте і не вимагало складнощів, для залагодження яких, власне, й створене слово.
Рибальське селище теж було - всуціль камень. Сірі будиночки, невідомоким і коли поставлені, тісно притулені один до одного - щоб погладити сусідову доньку по плечу, досить простягнути руку; морю підставлені глухі стіни, вузька вуличка падає з селища вниз до оточеної високими прямовисними стінами бухти, де бережуться рибальські човни, довгі, чорні, давні-пре-давні, хтозна й як зроблені, мовби подаровані рибалкам мало не самим богом, бо ніхто не чув, щоб на острові будь-коли росло бодай одне дерево, придатне для роблення човна, ніхто також не пам'ятав, щоб коли-небудь з'явився тут човен новий; човни існували завжди, вони були вічні, як острів, їх не більшало, але й не меншало; якщо котрийсь з рибалок гинув далеко в морі, то хвилі згодом прибивали перевернутого човна до берега, люди виловлювали його, він слугував новим поколінням. Так між людьми й морем встановилася постійно триваюча виміна; час від часу люди віддавали в пожертву мореві чиєсь життя, і море, вдовольнившись ненадовго, повертало людям їхній човен, давало рибу для їжі й водорості для підстилок у хижах і на вбрання.
Не було тут богів, бо найпершими святощами для людей ставали камінь і море, а потім - човни; з живих істот шанувалися тільки риби, про них співано гімнів і пісень, рибам поклонялися, їх витісували з каменю й ставили понад морем, ніби вказівники для спрямування вітрів, які мали приганяти до острова косяки риб живих; між вітрами й рибою існував природний, містичної сили зв'язок, тому вітри теж шановано, а ще в шанобі були дощі, які наповнювали солодкою, м'якою водою місткі цистерни, вирубані людьми в камені.
Поза цим, а може, саме завдяки цьому, острів міг бути залічений до наймальовничішого закутка світу. Навіть більше: острів без вагань треба було назвати найкрасивішим на світі, дринаймні так вважали рибалки; і слід признати їм слушність, бо світ для них обмежувався тільки островом. Іншого не знали.
Здавалось би, закинуті в кам'яну самотність, Агапітові ант-ропоси мали шукати захистку в здруженні. Та виявилося, що.камінь робить людей твердими і розокремлює їх тим більше, тім довше вони тут живуть.
- Дружба? - потрясав своєю патерицею маленький ігумен Симеон. - Потяг до базікання і совокупного обжирання, від якого чоловік стає свинею!
Він готов був, якби міг, навіть годувати тут людей камінням у своїй зачерствілості душевній і ненависті до всього живого. Монастир ввижався йому не знесений над островом під самі хмари, а заглибленим у кам'яні надра. Ігумен забракував послідовно всі пропозиції щодо будівництва: і Гієронову, і переказану Агапітову, і запропоновану обезом Даміаном; тоді ваяв-ея до справи Сивоок, він згадав дерево, живе, тепле, довірливе дерево своєї рідної землі, він подумав, що можна б споруджувати монастирські будівлі з каменю, тим часом вважаючи, ніби будуєш з дерева. Ніхто не міг розгадати того Сивоокового задуму, навіть перси й сірійці, нащо вже призвичаєні до підземного будування, тільки знизували плечима, коли примушувано їх довбатися в глиб острова. Вони звикли видобувати з щонайменшої вибудови користь, в їхніх землях, скупих на воду, сто-товано підземелля найперше для водоводів, царські палаци, святилища ставлено завжди так, що попід ними пропускалася або ж ціла річка, або принаймні струмок чи підземне джерело, тільки десь у сліпих закутках підземель муровано кам'яні міш-і ки для небезпечних державних в'язнів, але то не було головною метою будівництва; тут же ігуменові запраглося ставити монастир мовби на суцільній кам'яній в'язниці, а чи хотів він усе загнати в глибину: іноцькі келії, трапезну, комори, тільки церква мала вивищуватися над заплутаними катакомбами; але й церква своїм виглядом виходила за межі звичних уявлень - на противагу суворості й аскетизму загнаного в камінь монастиря, малювалася Сивоокові легкою, ловкою, мов писанка, вся в кам'яних візерунках, які годилося б вичаровувати хіба що в дереві. Ось так будувалося десь у його рідній землі: заглиблювалися в теплий материк, а зверху ставили споруди з дерева, змагаючись у витівках і майстерності з самою природою. Там на було суворості каменю, дерево об'єднувало людей, Сивоокові захотілося перенести в камінь душу дерева, ніде більше йому б.цього ніхто не дозволив, а тут складалося все на користь: дивакуватий ігумен, відсутність Агапіта, камінна голість острова, яка вимагала прикрашення, може, не так для суворих іноць-.ких душ, як для того бога, якому вони тут зготовлялися служити, Може, то були хитрощі Сивоокові, може, хотів вибудувати батиню, схожу на спалений князем Володимиром поганськиїі храм-писанку в Радогості, камінний натяк на давно минуле,. втрачене, мабуть, назавжди, нагадати самому собі про землю, яку топтав дитячими ще ногами, землю іноді й загрозливу, хододну; але то забулося тепер, згадувалася вона завжди теплою, м'якою, ласкавою, снилася ночами, ввижалася в понадморській дмді, в розпеченості марева над каменем; він частіше став співати своїх руських пісень, вганяючи в подив ромеїв, розумів, що туга за рідною землею викликана осамотненням, від якого тут ддваково всі страждали, але рятуватися від якого ніхто не вмів, (натомість кожен ставав дедалі більшим відлюдьком.
Сивоок теж часто вимандровував у пустельність острова, тинявся понад морем, там вимріював свій врубаний у камінь монастир і візерунчастий храм над ним, прикрашений мозаїками в двох панівних барвах: зеленій і синій - барви моря й неба, у двох стихій, в змаганні з якими жив острів; мозаїчну композицію усталив сам ігумен, для нього мистецтво не важило нічого, і він діяв у твердому переконанні, що вимагає тої чи іншої композиції не він, бідний і упосліджений черв'як, званий Симеоном, а всемогутній господь, в його уявленні про всі справи земні бог, вимагав навіть точно визначених барв. Але тут Сивоок мав уже свою думку й свої наміри, в ньому, як завжди перед початком роботи, народжувалася непохитна впертість, він ходив понад берегом моря, підсвідомо визбирував нові й нові відтіння зеленого, синього, голубого, марилася йому барва трав'яниста, хоч жодної травинки не було серед каміння, висвічувалася з передвечірніх глибин моря лазуровість, холодна зеленість патини і м'яких мохів виникала на зміну сірокамінній барві, що затоплювала острів, ніби м'який дим; він відчував у собі дивне могуття; ось, зібравши всі барви моря і неба, він вихлюпне їх навознесений над островом камінь, і камінь оживе, засяє, в нього вселиться душа, як у зелене дерево, станеться чудо, якого ні зміг доконати сам Всевишній в день творіння, - така сила художника. Тож слався, художницьке вміння, з яким ніщо в світі не порівняється ніколи!
В своїх мандрах Сивоок несподівано натрапив на дівчину. Побачив її спершу здалеку. Ходила понад тими самими урвищами, що й він, так само спускалася до води, дерлася на стрімчаки скель, видно, мала якесь діло її наміри не могли збігатися або хоч перехрещуватися з намірами Сивооковими), промайнула перед ним і зникла, а він не став ні наздоганяти її, ні ждати повернення; але незабаром сталося так, що знов спіткав дівчину в тих самих місцях, уникнути зустрічі вже не міг, їхйі стежки все ж перехрестилися, вони зустрілися коло самої води, під зволоженою диханням моря сірою скелею; зустріч мало скидалася на зустріч Одіссея і Навсикаї, дівчина не простягла йому дазустріч рук, вона пройшла повз Сивоока, мовби він був одним з тисяч каменів, вона йшла, мов сліпа, ступала обережной повільно, потім, знов, як сліпа, простягла руки до моря, глибоко зітхнула й тихо промовила:
- Іс-са!
Мала на собі зовсім мало з одягу: грубо плетений з морської вибіленої трави мішок, який тримався в неї на одному плечі, голорука, голонога, тонка, з довгою шиєю, з сухою тонкою спиною, яка вгадувалася навіть під широким трав'яним міхом, чорне волосся буйно спускалося на плечі, брудне, мабуть, ніколи не вмиване обличчя, важко й сказати - гарне чи погане, брудні руки, ще брудніші, в струпах і ранах, ноги, на яких дівчина не мала навіть дерев'яних сандалій, що захищали б її від ударів об камені.
- Здрастуй! - сказав їй Сивоок. - Ти хто така?
- Ic-ca! - не слухаючи його, шептала своє дівчина. Він підійшов до неї, доторкнувся до руки.
- Хто ти?
- Іс-са! - сказала вона до моря, потім поглянула на Сивоока, посміхнулася чи то до нього, чи просто до самої себе, чи до каменів під ногами, бо посмішку свою супроводила якимсь болісно-покірним схиленням голови.
- Хоч би вмилася, - жартома сказав Сивоок, - море коло ніг, а ноги брудні. Хіба не соромно? Дівка ж!
- Ic-ca! - так само посміхаючись, сказала дівчина.
- Та ти що: дурна, може? - Сивоок відступив од неї. Годилося б сотворити молитву, якби належав до богомільних. Бо в дівчину явно вселилися дияволи. Ну так, а що ж тоді про ігумена та його іноків, од яких теж отак не діждешся ніколи слова, хіба що їм закортить тебе вилаяти?
- Ну, гаразд, - сказав мирно Сивоок, - раз не хочеш умиватися, діло твоє. Іди собі, а я трохи покупаюсь.
- Іс-са! - прошепотіла дівчина й подерлася вгору на розпечені камені.
За тиждень зустрів її знову. Було свято переполовинений п'ятдесятниці, день, коли за роботу братися гріх, зате не гріх було Сивоокові лежати під своєю скелею, зануривши ноги в ласкаву воду, дивитися на небо, спокійно думати. Власне, й не думав ні про що. Іноді довколишня пустеля викликає таку саму порожнечу й'у тобі самому. Просто мав.приємність від непорушного лежання, від лоскоту хвиль, від тиші, від думки про те, що в затінку під каменем лежить у нього добрий окраєць ячмінного хліба й глек з червоним вином - речі, які й не марили-ся Одіссеєві, викинутому на берег до ніг феацької царівни. Потім помітив легку тінь, що впала на нього, тінь пересунулася трохи, зупинилася в нього на обличчі, знов пересунулася, він скосив трохи очі й побачив дівчину.
- Ти знов тут? - сказав Сивоок. - Мабуть, я захопив твоє місце?
Іс-са! - сказала дівчина. Але повернута була обличчям до моря, а до того затіненого каменя, під яким лежав хліб і встояв глек з вином.
- Ти, може, голодна? - догадався Сивоок, знаючи гаразд, що рибалки на острові хліба не мають і, здається, навіть не знають, що то є - хліб. Він поповзом добрався до каменя, взяв у ніб, подав його дівчині.- Бери їж! Відломив собі шматок, укинув у рот, став жувати, щоб показати їй, як то робиться. Але дівчина, мабуть, знала, що таке хліб, бо не стала придивлятися до Сивоокового навчання, меруній загнала в окраєць сліпучо-білі зуби, лякливо поглядаючи на чоловіка, стала їсти швидко й пожадливо.
Сивоок ждав, поки вона вгамує голод. З хлібом було покінчено вмить.
- Погані твої справи, - сказав він, - видно, несолодко живеться тобі на острові.
- Іс-са! - покірливо посміхаючись, промовила дівчина. Здається вона більше нічого й не вміла говорити. Німа чи божевільна?
- Де ти живеш? - спитав Сивоок.
Вона мовчки дивилася на нього й знов стала посміхатися. Такий біль був у тій посмішці, що Сивоокові на очі навернулися сльози.
- От лихо, - пробурмотів він, що ж з тобою робити? Може, ти заблукала? Давай я відведу до селища!
Вона без опору дала повести себе, кілька разів промовляючи своє загадкове «іс-са!», йшла за Сивооком, в селищі не відступала від нього ні на крок: вони ходили від хижі до хижі; ходили серед ув'язнених каменем людей, твердих і сірих, як камінь; люди неохоче озивалися на Сивоокові розпитування, байдуже поглядали на дівчину, ніхто її не визнавав своєю, нікому вона не була тут потрібна, ніхто не показав її пристанище, а сама вона теж його не знала, а може, й не мала зовсім, з поодиноких слів і уривчастих натяків Сивоок зрештою склав собі сяку-таку історію- цієї дівчини. Нагадувала вона історію його власного дитинства: так само зникли десь, здається, в морі батько й мати її, як зникли колись у нього, так само вибрела вона в самотину жорстокого життя, так само, видно, не мала ймення, так само блукала довго й тяжко, але не було нічиєї руки, що простяглася б до неї. В цій історії бракувало початку, власне, історії теж не було, Сивоок вигадав її сам, йому хотілося знайти в світі ще одну долю, схожу на його власну, нарешті не почувався він таким осамотненим, міг стати рятівником для цієї нещасної, тим самим мовби рятуючи й самого себе.
- Раз ти нічия, - сказав він до дівчини, - то, може, підемо до наших? Там у нас добрі люди. Іс-са, - сказала дівчина. Зватиму тебе Іссою, гаразд?
- Ic-ca! - вона вперте не мовила більше нічого, хоч малоймовірним видавалося, щоб не знала жодного іншого звуку. Навіть німі спроможні на більше.
- Ходімо, та як? - спитав Сивэок. Знов, як •і на березі, вона слухняно пішла за ним. Коли нікуди йти, то людина завжди слухняна.
Ігумен Симеон зустрів Іссу криком обурення.
- Не дозволю перетворити святе пристанище на місде для влягання! - підскочив до Си-воока. - Сказано ж бо…
Ісса дивилася на маленького старого чоловіка в надмірно широкому вбранні з своїм покірно-болісним усміхом. Сивоок відгорнув ігумена широкою долонею набік.
- Матимеш своє пристанище, як збудуємо, - сказав Симеонові, - а тим часом не втручайся. Ходімо, Ісса.. Показав ї.й, як треба вмивати обличчя, помив їй руки й неги. З одягу нічого не міг припасувати чоловічого. Перон порадив зшити Лесі щось з паруса. Гноки яліевалиея забачивши поблизу лихе жіноче зілля. Сямеои нахвалявся відіслати Сивоока до Константинополя на патріарший або й імператорський суд за непокірність і сваволю. Але то були нахваляння марні, бо цілий.иояастир, з його заплутаними кам'яними катакомбами й вимріяним з каменю собором, був у голові в Сивоока, більш ніхто тут не міг охопити уявою й думкою всієї будови, без Сивоока лее б зупинилося. Знав не й ігумен, але не міг стриматися в своїй зненависті до приблудної дівчини, яка загрожувала внести неспокій у товариство осамотнених відлюдьків, він.щодня паскудив прилюдно Сивоока за гріховне злягання з приблудою, чим немало дратував того. Ганебно було чути з уст святого отця те, про що Сивоок ніколи й не думав: для нього Ісса так і лишалася нещасною дівчинкою, яку він спіткав у темряві й мав вивести на освітлений шлях. Він терпляче вчив її всього найпростішого, що потрібне людині, запрагнув почути від неї бодай кілька слів, але не досягав у своїх намаганнях нічого-, Ісса знала тільки свою болісну посмішку з нахиленою покірливо головою та ще свете незбагненне, протяжливе., тихе, мов молитва, «іс-са!». Щоб не викликати глузувань, Сивоок звертався до Ісси своєю рідною мовою. Тоді однаково ніхто нічого ве розумів і могли вони думати, що дівчина своїм «іс-саі» відповідає яа його слова. Потім він слушно розміркував, що вчити її однаково треба з самих початків, то чому б не спробувати й справді навчити Іссу своєї мов.и? Може, видасться вона їй легшою, може, ромейські згуки венавнснг дівчині, бо серед людей цієї мови спіткали її всі нещастя, яро які розпйвісти не вміє. Так почав він вибудовувати на кам'яному острові дві химерні й дивовижні рєчп собор із камін-ного мережива і дівочу душу в звуках своєї далекої прекрасної мови, де хліб називається житом, як жаття, а вода має в собі щось від водіння, бо тільки спробуй піти за водою, то чи й вернешся, світло ж пов'язане з безмежністю світу, прониауючи його наскрізь, а дружиною зовуть жону І найвірніших охоронців володарів земних. Та невідомо, чи й могла дійти до Ісси ця багатозначність мови, дівчина, щоправда, з часом навчилася вимовляти слова, дідказувані їй Сивооком, але повторювала їх, видтю аби лиш пидчепйтися від свого набридливого навчителя. Для неї сповнеяим глибокого прихованого значення лишалося тільки, її «ісса!», вона щоразу втікала до своєї кам'яної пустелі, блукала там днями голодна, знов покривалася брудом, який, хоч і диво, личив Іссі. Сивоок вимушений був шукати її, приводити до свого пристанища, годувати, вриносити воду, лагодити подерте на шмаття вбрання Іссине; так тривало довго, дівчина опиралася, мабуть, ще дужче, ніж твердий камінь, але як різьбяр не відступається перед найтвердішим гранітом, так і Сивоок, заповзявшись повернути Іссу до життя, не шкодував ні зусиль, ні терпіння, ні уваги, але й не знати, чи вдалося б йому постати на своєму, якби події не змінили раптово свого повільного плину.
З Константинополя раз на місяць, а то й рідше, припливав корабель, привозив харч і все потрібне для продовження будівництва; для Гієрона припливала щоразу нова книга, взамін якої він одсилав назад ту, що вже мав; вія умів- вимінювати потрібні йому книги, навіть перебуваючи далеко від столиці: десь у монастирських книгозбірнях мав добрих приятелів; іноді давав деякі книги й Сивоокові, але частіше розповідав прочитане свеїм антропосам. Сивоок спробував якось привести на ту бесіду й Іссу, але антропоси замурчали, мов тигри; вони боялися жіночого тіла, ця дівчина пробуджувала в них спомини про столицю, про потаємні втіхи, про дикі гуляння, коли йшло димом усе зароблене за довгі місяці тяжкої 'праці в Агапіта, тут про це не слід було й згадувати. Дівчина ж, хоч замотана в грубу парусину, яка цілком приховувала в ній усе жіноче, все ж була дівчиною, жінкою перш за все, тільки пасмо волосся, довге й звивисте, впаде їй на плече - і вже вона жінка, вже знада. То хіба ж.не ліпше ііе бачити її зовсім, не згадувати отак, як роблять це святі отці? Антропоси замурчали й засовалися погрозливо, Гієрон замовк, Сивоокові стало ясно, що для Ісси тут не місце, він подав їй-руку і вивів з чоловічого товариства, більше не пробуючи рискувати.
Прийшла вість про смерть імператора Василія, що прожив одміряне богом. Тепер єдиним імператором ромеїв був Константин, на два роки молодший за свого войовничого брата, і якщо Василій вичерпав свою життєвість у війнах і походах, то, розповідали тайкома, Константин рівна стільки ж витратив у гульбищах, і вже занесений над ним, як над Іродом, божий меч, і важко сказати, чи й переживе він свого старшого брата.
Але остров'ян тепер ке обходило те, що діялося в столиці. Однаково» чи два імператори, чи один. Чя вмер там хтось своєй смертю, чи йому помогли, бо мало які з візантійських імператорів оддавали богові душу без сторонньої помочі.
Здається, єдиною перевагою для антропосів, які опинилися на острові, була їхня цілковита незалежність од столиці і від їхнього Агапіта, якого стали вже й забувати.
Та ось дромона привезла від Агапіта харатью до ігумена й до Гієрона з суворим повелінням негайно відправити до Константинополя руса Сивоока, попри всю його зайнятість і попри найвищу потребу в ньому на острові, бо присутності цього варвара- в столиці вимагають царствен! інтереси. Харатья була загадкова для ігумена -й для всіх антропосів, про Сивоока не мовиться: один перехід через море - і він дізнається про все. Шкода було розлучатися з недовершеною своєю кам'яною мрією, аж тепер він зрозумів, як тяжко тут жити його товаришам, але й недобудований монастир, і антропоси, і камінні покидища не мали такої ваги в останній день перебування його на острові, як Ісса. Раптом побачив, усвідомив собі, що не може покинути дівчину тут знову в кам'яній самотності; вона теж, мабуть, знала, що загине вже остаточно без цього доброго чоловіка з сяйливою бородою й імлистими загадковими очима. Всі дні мовчала, навіть не примовляла свого «іс-са!», тільки всміхалася болісно в покірливому схиленні голови, не пробувала жодного разу втікати, не відходила від Сивоока, мовби навіть тулилася до нього, шукала в нього захисту.
- Поїдемо зі мною? - спитав її Сивоок.
- До Константинополя. Вона мовчки всміхалася.
- Там тобі буде ліпше, - сказав Сивоок. - Константинополь - великий город. Я куплю для тебе тарний одяг. Ти матимеш прикраси. Житимеш у будинку. Слухатимеш дзвони в церквах. Побачиш іподром.
Вона слухняно пішла за ним на дромону. Ігумен Симеон плювався й посилав анафеми Сизооку. Плавці, вважаючи лихою прикметою перебування на кораблі жінки, стали кричати Сивооку, щоб він покинув свою «нечесану козу» на березі. Ісса злякано дрижала, тулилася до Сивоока, той мовчки пройшов до свого місця на носі дромони, крикнув:
- Хто зачепить її хоч пальцем, тому скручу голову! Якби не повеління негайно доставити варвара до столиці, З ним би не стали цяцькатися, а так доводилося заплющити очі на його примхи.
Однак як тільки дромона відпливла від берега й загойдалася на хвилях, як тільки смуга води, що відокремлювала корабель від острова, стала ширшати, - Ісса кинулася до одного борту, до другого, злякано заметалася по судну, побігла до корми, яка була все ж таки ближче до берега, ніж ніс. Сивоок спробував її затримати, але вона вислизнула йому з рук, на погнав тільки на кормі в ту мить, коли дівчина мало не стрибнула в воду.
- Ти чого? - грубо крикнув він, насилу втримуючи її, а во-мовчки випручувалася з його рук, важко дихала, волосся розтріпалося, закрило обличчя, тільки одне око проблиску-їло їй крізь пасма чорного волосся, було повно ненависті в тому оці, ненависті тяжкої, нелюдської - чи то до моря, чи їдо корабля, чи й до нього, Сивоока.
Але ні, вона не бачила Сивоока, не впізнавала його, мабуть, все для неї зосередилося в намаганні будь-що полишити дромону і чи втонути, чи добратися до свого острова: та гребці дружно налягали на весла, корабель одпливав далі й далі від кам'яного берега, стрибати в море навіть доброму плавцеві.було б не зовсім безпечно, про Іссу ж Сивоок навіть не знав, чи вміє вона плавати, чи відразу піде на дно, як тільки опиниться за бортом, тому не став панькатися з непокірливою, згріб її в оберемок, відніс назад, де було визначено їм місце, посадовив на' лавку, сам сів коло Ісси, щоб заспокоїти її хоч трохи; вона ще попручалася трохи, потім, видно, вичерпавши всі сили, втихла, притислася до Сивоока, тепер він не міг відірвати її від себе, вона боялася лишити його бодай на мить, мовби приросла до його боку; зненацька вперше відкрилося йому, що це жінка, він зрозумів, що з'єднує його з Іссою не просто жалісливість, не звичайне людське співчуття, а, мабуть, найперше - ніжність. Він довго йшов до цього відкриття, не завжди й не кожен може признатися собі в ніжності до когось, але ось коло нього була прекрасна, злякана, єдина в світі дівчина, для якої він теж був тепер єдиний після того, як одібрав у неї кам'яний її острів. Настала вже ніч, змінювалися гребці, дромона поволі посувалася в пітьмі шляхами, назначеними самими лиш зорями; а ці двоє, кинуті морем одне до одного, сиділи тісно притулені, Сивоок з острахом прислухався до того, як у ньому випростується непогамовне й нестримне, через те боявся поворохнутися, а Ісса, мабуть, не відала того. Ще й досі блукав у її тілі жах перед стихією, захисток був лише в цьому потужному чоловікові, вона шукала порятунку несвідомо, кожен новий удар води в борт дромони штовхав Іссу ближче й ближче до Сивоока; тепер уже обом відступу не було, і в темному стогоні, в щасливих сльозах і притаєному сміхові вони поєдналися між собою, і тільки тоді відійшов від Ісси її перестрах, викликаний морем.
В Золотому Розі на пристані зустрічав дромону сам Агапіт З кількома своїми антропосами, між яких викрасовувався й Міщило. В голубому скіадії, обшитому перлами, в голубому ж хітоні поверх тонкого шовкового дивітісія, в червоних чагах, на шиї мав дорогу золоту гривню з крилатими грифонами на кінцях - чи це справді був Міщило, чи його подобизна?
А з дромони виходив обдертий, ще дужче зарослий ясною золотистою бородою Сивоок, та ще й вів за собою якесь несамовите створіння, забачивши яке, всі, хто стояв на березі, захрестилися й забурмотіли молитви. Міщило сплюнув. Агапгг же спохмурнів, мабуть, згадавши Зеновію, про яку, власне, вже давно й забув, змінивши за ці роки кільканадцять нових коханок, але знов прокинулася в його душі образа на цього руса, який колись з-під носа зумів вихопити таку ласу жінку. І ось тепер, коли він, Агапіт, став і геть старим чоловіком, цей тільки набирає на силі, варварська снага дико нуртує в ньому, вже він вивозить собі дівку навіть з проклятого богом острова, Агапіт зсунув брови, махнув невдоволено рукою.
- Антропосе! - замість вітання гукнув назустріч Сивоокові. - Ми кликали тебе сюди самого, а ти привозиш якусь, врешті…
- Це моя жона, - не дав докінчити йому Сивоок. - Вклонися, Іссо, нашому Агапітові.
І - о чудо! - Ісса покірливо схилила голову й посміхнулася болісно й ласкаво, і старий Агапіт пом'якшав душею з того усміху, а може, тут причиною було щось інше, бо ще ніколи не опинявся Сивоок в обіймах у свого властителя, а тут опинився. Іссі ж Агапіт, з усією можливою для його товстого тулуба граційністю, подарував ґречний уклін, добродушно штовхнув Сивоока межи плечі, посилаючи його вітатися з тими, кого давно не бачив. І кожен дав Сивоокові праву руку, показуючи відкриту долоню на знак приязні, тільки Міщило подав руку зігнутою, мовби для поцілунку. Сивоок глянув на нього дивуючись, міщило погордливо роздував ніздрі, тут щось, видно, сталося за ці роки, але Сивоокові на тому не залежало, вдаючи, що не помітив нічого, він вивернув долоню Міщилові, потиснув йому руку, як єдиноземець єдиноземцеві, повернувся знов до Агапіта.
- Покликав мене, а там ще багато роботи.
- Жде тебе нова робота, - поважно мовив Агапіт, і вже стояв коло нього Міщило, тут-таки справді щось сталося, антропоси лишалися антропосами, тільки постаріли деякі, а деяким і нічого не сталося, а от з Міщилом щось діється, оця його одіж, багата гривня, рука, простягнена для поцілунку.
- Поїдете на Русь, - вів далі Агапіт, - князь Київський закликає наших умільців. Міщило буде старший над артіллю.
- І я поїду? - забувши й про Міщила, і про чорта-біса, тихо спитав Сивоок.
- Для того тебе й викликано.
- Іссо, ми поїдено на Русь! - гукнув Сивоок до своєї жони. - Чуєш? Ми поїдемо!
- Не годиться везти в святий Київ поганих підложниць, - поважно мовив Міщило.
- А тебе не спитаю! - відрубав Сивоок.- Старший я над вами всіма. То й будь старший, а я сам по собі! Звелю коритися. Та не мені звелиш!
- Антропоси! - розвів руки Агапіт.- Друзі! Нащо вам сперечатися?
- Посли руські в Константинополі, - сказав Міщило, - завтра запрошено нас усіх на прийом до Великого палацу, перед очі самого імператора. Одягтися мусиш як слід, щоб не зганьбити яашого звання.
- Одягтися? - пробурмотів Сивоок. - Хто б то не хотів.одягтися, аби лиш мав у що?
Ісса стояла позад нього й всміхалася болісно й налякано.
- Сказано в Ксенофонта, - не вгамовувався Сивоок, роздратований Міщиловою пиховитістю,-гарно зодягнені друзі -.найліпша оздоба мужчини. Ти ж вирядився мерщій сам, а тепер тикаєш мені в ніс моєю обдертістю.
- Друзі мої, - виступив знов поміж них Агапіт, - нащо сварятися? Всім нам даровано одіж з царського вестіарія…
- Свою ж підложницю зодягай на власний кошт, - мстиво докинув Міщило.
- Жона! - гукнув Сивоок.- Чуєш, Міщило, вона мені жона!
- Маю християнське ім'я - Філагрій, - сказав поважмо Міщило, - так і зови мене.
- А я - Божидар,- засміявся Сивоок, - від болгарів маю,.крім Сивоока. Християнське теж маю. Людина може мати.безліч імен. То й що? А цінність її хіба в іменах? Ділами тільки можна возвеличити себе або ж зганьбити.
- Зиждителі храмів постійно возвеличуються перед богом, - сказав Агапій.
- Возвеличують Агапіта, - знов засміявся Сивоок.
- Ошалів ти на острові, - зітхнув Міщило.
Але Агапіт вдав, що не зрозумів Сивоокової шпильки.
- Повезете й на Русь мій помисел, - вдоволено мовив до Сивоока, - нашому другові Філагрію повірив я думку, який.треба возвести собор у Києві, ви ж повинні слухатися його, тим вволите мою волю, нагорода ж вам - од архонта Київського.
Та сама розмова, тільки притишена й урочистіша, відбувалася другого дня між антропосами й послами Київського князя в час очікування прийому в палаці. Їх посадили ждати в портику Августея, посли вже були тут утретє, вже вони склали імператорові багаті дари від Київського князя, а архонта, як його називали ромеї, тепер мав відбутися прийом останній перед від'їздом послів разом з майстрами на Русь. Посли чимдуж грали в поважність, розпитували ромеїв про здоров'я імператора, ромеям цікаво було знати про Київ і про загадкового архонта в ньому. Чи то правда, що в нього чотириста прислужниць! І що він ніколи не сходить з престолу? І навіть природну потребу справляє в чашу? А посли й собі допитувалися: чи імператор Василій умер своєю смертю, чи помогли йому? Бо де ж це чувано, щоб два брати мирно ділили престол? Рано чи пізно стане брат проти брата, про це ж і в Святому письмі сказано… І чи правда, що імператор Константин аж так зловживав жіночими втіхами, що тепер не може сісти на коня, а вже коли йому треба це зробити, то підтримують його з двох боків євнухи, а по всіх вулицях, де має проїхати василевс, визбирують кожен камінчик, щоб не попав під ногу коневі, не струснув священної особи, не наразив її на нові болі?
Потім послів покликано до палацу скіли, що поруч із Трикліном Юстініана. В Трикліні на підвищенні критому багряницями, поставлено великий трон імператора Феофіла, васи-левса Константина зведено на трон, по боках розташувалися чини кувуклія, в сусідньому залі заграли два срібні органи ді-мів, живі картини зарухалися, до Трикліну Юстініана було введено магістрів, патрикіїв, протоспафаріїв, чини входили віл за вілом, тобто перед появою нових чинів піднімалася точно визначеної барви пишна завіса, старші йшли попереду молодших, за сенатом були чини гвардії, потім допущені діми; всі розташовувалися в ряди й групи, підібрані по рангах і барвах одягу. Ось тут розпочинався маєстатичний похід візантійських звичаїв, який мав забезпечити панування великої імперії над усім світом, бо навчені дотримуватися порядку й послідовності в руках і словах, в ділі й мистецтві, тим самим привчаються до наслідування, а наслідування веде до сталості, до послуху, до закостеніння. Відомо ж, що закостеніння - то твердість. А що може бути ліпшого для великої імперії, ніж твердість її влади?
Руським послам, коли ввійшли до Триклінію Юстініана, відкрилася велична й барвна композиція візантійських вельмож, що стояли навколо імператорського трону, мов воскові ляльки, виряджені в багаті шати, відразу ж учинено вітання з запитаннями через препозита про здоров'я й благополуччя архонта Київського Георгія, а також про здоров'я послів, а ще - про волк імператора всіх ромеїв, після чого посли сіли говорити з василев-сом, а всі, хто їх супроводжував, перейшли до сусіднього залу; Сивоок теж плутався в довгому незручному одягові поряд з Міщилом, який, здавалося, й народжений був для палацової розкоші, дер свою рідкобороду мармизу, намагався видовжити коротку свою шию, щоб побачити якомога більше, а може, щоб показати себе, хоч і без того вивищувався над усіма на цілу голову; вони з Сивооком були майже однакові на зріст, тільки цей збудований був гармонійно, а Міщило нагадував Агапіта: короткі ноги, коротка шия наклепника, тулуб такий довгий, що коли доводилося Міщилові сідати, то не знав, куди б заховати хоч трохи того тулуба. Зрештою, не має ваги, в кого яке тіло, - гірше, що Міщило в душі своїй не відзначався нічим добрим, а ще тепер їхав старшим над артіллю, то й зовсім не знати, як поведеться. Втішало Сивоока лиш те, що повернеться він на рідну землю. Як то воно там буде? Що буде? Але побачить він соковиті трави, навідається в пущу, стане над Дніпром коло Києва, пригадається йому все ліпше, що було колись, лихе теж пригадається, мабуть; та хай, аби лиш була під ногами м'яка тепла земля. Він пройде по ній босий, як малим колись, весну й літо ходитиме він босий там і носитиме м'яке легке хут-ро і білу лляну одіж, а не ці шорсткі шиті золотом шати, які на нього напнуто, щоб повести його до палацу, допустити до найбільших святощів, не питаючи, хоче він бачити їх чи ні.
Потім був обід у Трикліні дев'ятнадцяти акувітів. Цар возлежав з чинами за акувітами, а посли стояли збоку. Коли ж увійшли всі, кому належало бути присутнім на трапезі, й учинено поклоніння василевсові, посли розташувалися.за окремим столом. Півча храму святих Апостолів і Софії виспівувала «многая лета» імператорові, музиканти й потішники роаважали василевса і його гостей. А в Золотому Трикліні обідали люди руських послів, руські купці, які були на той час в Константинополі, й художники, що мали їхати до Києва, споряджені за велінням самого василевса, і під час обіду роздавано коштовні блюда з апокомбіями і давано кожному по чину: посли вдвічі більше за священиків і толковинів, а решта люду - вчетверо менше за послів, для Київського ж архонта від василевса даровано золоте з коштовними каменями блюдо. Константин радувався нагоді виказати свою щедрість, яка вважалася першою прикметою справжнього імператора. Він потрактував послів од Київського князя як визнання своєї справжньої величі; приємно було, що володар землі чи й не більшої за Візантію звернувся саме до нього, василевса всіх ромеїв, попросив прислати майстрів для спорудження божого храму. Сорок дев'ять літ сиділи на троні два імператори, але всі ті сорок дев'ять літ Василій затінював Константина, головою царства вважався брат старший, він ходив у походи, вів війни, приймав послів, а на долю Константина лишалися тільки розваги, гульбища, дурощі всілякі, їце й тепер, постарілий і з вичерпаними силами, думав він про те, як добре було б покинути Константинополь і податися кудись на лови. Але зболіла плоть не дозволяла балощів, закам'яніло сидів на урочистих церемоніях, з гіркотою думав іноді, напружуючи свій затемнений, спустошений мозок, що після брата не зуміє звершити нічого благородного або достойного згадування.
Але ось була нагода виказати свій державний ум і перевершити навіть покійного брата. Колись батько нинішнього Київського архонта Володимир змусив імператорів видати за себе їхню сестру Анну. Коли ж вони навзамін хотіли послати на Русь Ще й митрополита, Володимир відмовився й висвятив сам єпископа-болгарина. Тепер Київський князь ще тільки утверджується на престолі, слід би скористатися з його недосвідченості й хисткості його становища. Імператор довго радився з велемудрими своїми євнухами, й вирішено було послати до Києва не тільки константинопольських умільців кам'яного й художницького діла, не тільки щедрі дари, але й імператорський хрисо-вул до князя з пропозицією прийняти митрополита землі Руської, рукоположеного в цей чин константинопольським патріархом.
Посли руські, хоч і не мали таких повноважень од свого князя, відмовитися від імператорського хрисовула і від мало ке силоміць посадженого на їхній корабель митрополита не могли:. Бували ж випадки, що послів, які виявляли непослух волі імператора, осліплювано або а карано смертю, тут не діяли яіякі закони, тут правили василевси - хай славиться міць ромеїві.
Вирушили в путь, лишаючи сонце по праву руку від себе. Сивоок був на кораблі з Іссою. Вона дикувато щулилася в незвичному пишному одязі, придбаному їй на Месі, знов тулилася до Сивоока, але тепер уже не від темного страху перед морем, а, видно, від невідомості та від лихих поглядів Міщила, який вівся досить брутально й пиховито. Сивоок же думав про їхню дорогу. Вийшовши з Босфору, мали вони досягти області Мессемврії навпроти ріки Дичини, далі, тримаючись берегів, дійдуть до Констанції на річці Варні, від Варни проляже путь до Конопа, від Конопа - до Дунаю, де змішуються жовті води ріки з морською прозорістю, там протягнуться положисті піщані береги й круті глиняні, і ніде не зможуть вони пристати аж до самого входу в Дніпровський лиман, бо чатуватимуть на тих берегах печеніги, готові вмить напасти на необачних; та й на самому Дніпрі ще не кінець небезпекам: ще підстерігатимуть їх дикі кочівники в найвужчому місці коло порогів, де вбиго князя Святослава, ще доведеться перебиратися через кам'яні шумливі пороги, і тільки в київських тихих водах скінчиться їхнє багатостраждальне, страшне плавання.
Але той, хто повертається на рідну землю, готовий до всього.